«Вікно» мерехтливе…
І вогник зелений…
Ти, мабуть, щасливий.
І сниш – не про мене.

Чи, може, похмурий?
Та… знатиму звідки?
На клавіатурі –

Із підвалу не вийти на волю
І не знаєш, чи день там, чи ніч.
Ниє тіло від втоми та болю,
Світить лампа у сорок свіч…

Ти підпишеш, усе, що захочуть,
Кров ніколи не спинить катів.
І ледь жевріють стомлені очі,

Смолоскипами жовтими кленів,
Освітляючи зміряний шлях, –
Наближається осінь до мене,
Як нещастя незборного жах.
Наближається осінь до краю
Отієї сумної межі
За якою зими не буває
Й будуть квітнути весни чужі.

Рожевий капюшон насунула на сум,
гадаючи, що відвернула зливу.
Пішла, помірно стримуючи струм,
ще не закохана, вже не щаслива.

Не райський плід належав цим вустам.
Вони грішили віршами три роки.
А я позаду відбувався сам,

Я пам’ятаю юного хлопчину,
душа якого рвалась у політ.
Спіткала доля у лиху годину
і рано полетів у інший світ.

Малі герої гартували тіло.
Хотіли жити подихом одним.
А от ризикувати не уміли,

У тебе достатньо сили. Ти тільки вір.
Зійдуться усі дороги, затихне вітер.
І стрічкою будуть бігти фінальні титри.
Розтане зима, що нагадує вічний тир.

Останні акорди заграє чужа війна.
Не будуть влучати кулі. Заляже тиша.
І вранці у школі на дошц

Доторкнися пелюсткових вуст
і метеликом забийсь в троянді,
в трепетних руках і я озвусь
чарівною скрипкою Вівальді.
Щоб єлейний почуття мотив -
поліфоній пристрасної румби,
душу вивертав і золотив
оксамитовим цілунком  губи.

маленька поема***

Здригнувся? Я не ворона.
Я Янгол твій охоронець.
Послухай, лінивий сплюхо,
Я дещо скажу на вухо...
.......................................................
Цей день у твоїх руках...

Шеляга не вартий опус цей,
Про кохання в ньому ні словечка.
Бгає в руки сатиричний цеп
Муза. І памфлет на вухо шепче.

В зомбоящик вирячивсь дурко,
Ловить кожне слово владоможця.
Вілла в пана в стилі рококо,

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,

Думки юначі сповнені надій.
В очах максималізм непереможний
І це не дивно. Певно знає кожний,
Яке життя у підлітка без мрій?

В шістнадцять світ пізнав од «А» до «Я».
І на душі то сонячно, то хмарно
І навіть сперечатись якось марно,

Наче музики розливи
Цілий вечір за вікном, –
Дощ вирує галасливо
Й заспокійливо притьмом.
То прискориться привабно,
То утомлено зітхне, –
Та потому знов не слабне,
Присипляючи мене…

Здрастуй, осене! Втішливо бачити знов
Твій шикарний наряд. І минулий урізався в пам'ять...
Отже, знову дощить, я для мрій прочиняю вікно -
Хай сідають на плечі та зоряну пісню співають.

Ні, не марно тебе цілий рік, наче дива жадав,
Бо тебе лиш люб

То не біда, коли поезій – вал,
з якого неотеса виринає.
Біда, коли шукають кримінал,
якого і у себе вистачає.

***
І двійники являються таки,
аби чужу охаяти сторінку.

Мій Телемаку,
прі за Трою край
покладено. Хто горував – забув я.
Гадаю, греки: стільки тіл своїх
усюди покидають тільки греки.
І все-таки угадуваний шлях
додому потягнувся непомірно,
неначе Посейдон, поки ми там

Він хотів стати сонцем для неї – і гріти вічно.
Грозові розганяти хмари, стирати смуток.
Заховати усі тривоги в рахманний жмуток.
Малювати добро на полотнах своїх неспішно.

Тільки двері вона зачиняла від нього міцно.
На ясні почуття не звертала ува