Було це у далекі ті віки,
Що ми про них забули все, що знали.
Лиш душі ті, що по світах літали
У ті часи дісталися-таки
І звідти нам крупинки принесли
Історії, легенди? Я не знаю.
Та, як почув, так переповідаю,
Аби і ви дізнатися змогли.

Ти – відлуння забутого гімну
В моїй долі у дикі ці дні,
О, Кармен, як же сумно і дивно,
Що ти знову приснилась мені.
Зовні трепет, якесь шарудіння,
Страхітливі, виснажливі сни,
І твоя здичавіла чарівність –
Як гітара, як бубон весни!

Як стала газета не в моді
І зникло з кишені драже, –
Я думав, що вік мій відходить
Чи з глузду поїхав уже.
Без правил та інших обмежень
На слово, події й місця, –
Щоденно блукаю в мережі
Й ніяк не знаходжу кінця.

Не вдивляйся
в безодню
темної ночі,
Бо не побачиш
нічого,
Не дивись
у безодню
місячної ночі:

Я мислю метафорично,
Ти мислиш метафорично,
Ми мислимо метафорично,
Він мислить метафорично,
Вони мислять метафорично.

А тим часом приїхав
Пан Гапличковський

На Печерську сієста. Фіскал підраховує скальпи,
Хабарі та пеню для голодних державних ротяк.
Годі мріяти, люди! Хапайте лопати і сапи
Та біжіть на городи - спасайтесь від влади хоч так.

Рік проспав у болоті, цяцянки та облизні в жмені,
На екрані -

безглуздий неначебто степ Євразій двохсот
зловлено обрій волоком широт і довгот
витягнуто на мапи і він з-за клітчастих ґрат
ще евклідових координат
упершись в них небом на неевклідовість дивиться
яка і фракталиться й ковилами хилиться
до горби

На розбитих руках перетворяться рани на шрами.
Бахнув постріл і з неба летить, підвиваючи, смерть.
Чи врятує тебе цього разу молитвою мама?
Та погані думки ще до вибуху вигнані геть.

Зачерствіла душа, дуже рідко з’являються сльози.
Те, що бачили оч

Миготіли жирандолі
у простій сільській стодолі.
На солом’яну голівку,
на солом’яну долівку
воском крапало поволі
сяйво на роздерту дівку.

Ніч мовчала і повчала,

Старий кабан ікла гострив
Об стовбур товстелезний дуба.
Лис молоденький раптом нагодивсь
Й бере на глузи діда:
«Нема мисливців, гончаків не чуть,
А ви марнуєте таку чудову днину...»
«Як станеш старшим,- кабан на те,-
Та, може, й дещо розумнішим,

Було це в ті часи, як на Русі
Роди князівські без кінця плодились,
Князівства їхні між синів ділились
Та, все одно, не стачило на всіх.
Безперестанку чубились вони
Поміж собою, аби брат у брата
Міг шмат землі для себе відібрати.
Ще й кликали собі з

Мажор - синок розлігся на дивані,
Розлігся на дивані син-мажор,
В чортячій посміхається нірвані,
В нірвані, чи без неї, все ж - піжон!

"Гей, чортиці,
спокусливі "кицоньки",
Я люблю вас,

Вже плюєм на святе – на молитву, на пісню, на мову,
На батьківський поріг, на криницю і на джерело.
Повторилося те, що вбивало всі наші основи –
Замість жита – бур’ян засівали, і це вже було.

Хоч століття пройшло та не повні від хлібу комори,
Бо за

Замість твоїх обіймів, втопаю в укривалі.
Закрию двері, приспущу гардини
І ляжу спати, щоб думки мої повсталі
Поснули тихо й серце не будили.

Чотири стінки, хоч-не-хоч шалієш.
Безумлю я, од всіх мотивів горопашних,
Та що мені то все, як ти мене пр

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав

Аби в твої вуста – та й правда..,
я б зосередився на них.
Вони – твоя козирна карта
у грі, де мій затято вдих.

Чим більше ці вуста цілуєш,
чим солодше милуєш їх,
тим швидше зрадженим ти будеш,