Ніжну душу скував у кайдани,
Для бажання поставив капкан,..
Очі твої - то злі океани,
А слова, як безжальний вулкан...

Все ж я вдячна тобі за синочків,
За моїх пречудових дітей...
А між нас... пересохли струмочки,

Аргумент двадцять сім-вісім: точка абсурду...     ... розум має право на абсурд, я так думаю; Кант* - мені здається, всіляко обминає слово абсурдний - Absurditat-absurd-безглуздий... а коли, його ж, “дисципліна доказів” вимагає, від нього ж, відпов

Налаштована рішуче, охоплена пристрастю, Ніка вирішила, будь що буде . І якщо навіть красень натякне на секс, вона наперед вирішила, що прийме пропозицію. Їй хотілося шаленої пригоди, сповненої інтриги і новизни. Думки про Гліба заволоділи дівчиною повніс

Занадто доброю - не варто...
Чуже багаття джерґотить.
Тремку мелодію Монмартру
передає вселенська нить.

Мережу вірші блискотючі.
Лелітки досвіду ловіть.
На оксамитові онучі

Він був такий, що міг би і до ста…
Та схибив і пішов у ті квартали,
Де двоє туй у кованих кутах
Небавом синім пологом повстали.

Сукався час, незнано звідкіля,
Вертівся на одвічне мотовило –
Тепер тобою плакало гілля,

Ми у лузі гратись в квача охочі,
хоча б не в пальтині, а у сорочці.
А як дощ і сльота пеленою з вікон,
ми, учитись охочі, стидимось хникань.

Ми посібник осилим за назву довгу.
А що нам насниться – яві в помогу.
Ми

Без "мусі-пусі" - не життя. а сон,
Ерзац снаги, сироватка чуттєва.
А я блукалець ерогенних зон,
Цю роль заповідала баба Єва.

Її наказ виконую щодня,
Цілунками освячуючи перса.
Сьогодні мавку лагідну б обняв,

Очам не вірю: Київ у диму,
Спалахують будівлі і дерева…
І грізний гул по місту усьому,
І літака над садом – тінь сталева.

Чи скине бомби у наступну мить?
Апокаліпсису настала ера?
І чуть: асфальт розтерзаний двигтить –

На орду не йди юрбою,
бо орда проклята
всіх потягне за собою
і покаже п’яти.

Краще вийди наодинці
і з усього маху
порахуйся із ординцем

Все не стається просто так,
а під надійним неба покривом,
дається успіх, дозвіл, знак,
удачею чи згоди поглядом.
І я гравець у грі буття,
якому двері відчиняються.
Якби ж знаття, яке знаття,
Пригоди де розпочинаються.

І так би сидіти в осінньому вирі удвох за чаєм.
Вдихати повітря, що тягнеться, мов іриска.
Прощатися з літом, підводити жовту риску.
І знати, що вересень все зазвичай прощає…

Отак відчувати вершкові твої долоні.
Збирати у скриню розсипані дні безпе

Якось батьки зі сином – дванадцятирічним хлопчиком, поверталися з недільної церковної служби. І син, пам’ятаючи проповідь, запитав: – Священик говорив, що вже дуже скоро люди всі разом підуть у Рай, а коли це буде? Тато відповів, що тер

Троє однокласників – найбільших друзів зі школи, і в дорослому житті зустрічалися та з радістю проводили разом час. Щоправда, один із них, чорнявий, завжди норовив ухилитися, коли йшлося про те, аби вкласти до спільного цілого якісь кошти чи сво

Любити цей світ навчуся.
Забуду лавровий Крим.
Зросійщення, "мусі-пусі"...
Жертовні мангали... дим...

Вагання, мінорний подив.
Стою-роззираюсь... ніч.
Пливуть осяйні колоди

— Галюню, ходи сюди, розкажи-но нам віршика! На одполірованій часом величезній колоді сиділи тітка Валька і баба Дуся. Вечірнє сонце пробивалося крізь листя горіха, що ріс попід плотом, проміння падало на веснянки малої Галі, вона мружилася і підставляла

І знову чути веремію степу,
і при дорозі битій – чаєнят,
у Дикім полі – гетьмана Мазепу,
а у Полтаві – дикий каганат.

Петрові завойовує осанну
та сама дика чота Палія.
Не повезло у смерті отаману,