картина як є ~
стиглі ружі
буржуазне пристойне тло
& вона типу ~ де ля хтось
він так ніби й нізвідки
служить за
розмову їм гра в тоді що ~
кружеляє мереживо чуйне

Нема посадженому честі,
усе посіяне дарма.
Дощу чекаєш як пришестя,
коли його нема й нема.

У небі бурі, урагани
і море зайвої води,
а у моїм саду тумани,

Ось і перший дзвіночок - вистукує серце у грудях,
Потемніло в очах, а в легенях повітря нема.
Визирають із неба святоші, апостоли, судді,
Щойно літо було, а за мить - хуртовина, зима.

Полум'яна межа під ногами розверзлася хижо,
Ще би жив не тужив,

нет, не впрягусь никогда, друзья,
в общий поэтов плуг…
где пролегает моя стезя? –
там, где сам чёрт мне – друг!

не заработаю я гран-при,
премий – прими в расчёт!
в общей игре буду вне игры –

Отамани вітрів
поселяються здавна в печерах,
голосисті, як доля,
і вельми прихильні до струн.
Віртуозно і ревно
запрошують нас на вечерю
в загадковому небі,
у горах

Дюни на Марсі
точить піщана буря.
Чутно сигнали.
Наче кує зозуля.
Це маячок
працює на всюдиході
у каламутній
і вохряній безодні.

Слова самі поети! І не тільки ті,
які лоскочуть пестощами серце хтиве.
Бо є й такі, що гірко ранять і звабливо
ведуть у морок пекла душі кам"яні.
Немилозвучні, горді, грішні та святі,
банальні, вкрадливі, що лагідно дзюркочуть,
скупі та вимучені

В лісах Зімбабве рижики доспіли,
Боровички вгорнулися в туман.
Там люди моцні, наче ті горили,
А в нас богатирів уже нема.

Напружилися зранку долі лобні,
Перед сніданком мало не зомлів.
Ув Африці гриби, неначе довбні,

Коли її чекаю, оживаю
і серце б’ється, і пульсує кров,
і лірою душа моя співає,
і сила духу оживає знов.

І сумно аж за край, коли немає,
неначе я за іншою пішов
стежиною утраченого раю,

Я & мій автір
Знову на варті
У цирку фріків
Стіни розкриті
Далі у силі
Конвенції звиклі
Звісно в програмі
Дощ~ оріґамі

Люблю остроумных людей. Их моментальная реакция на высказывание собеседника своей краткостью просто поражает. Вот хотя бы ответ Уинстона Черчилля на реплику знатной, но заносчивой дамы: «Будь вашей женой, я бы подсыпала в ваш стакан яд». На что Черчилль,

Похмуро та сіро.
Виникає ціла низка питань:
про сенс існування;
ймовірність народних повстань;
чи прогодує
землІ
успадкований клаптик…
Миряни!

У моїй переповненій валізі
Свіжі лимони магніти олії
Масло какао печиво спеції
Коли її відкриваю
Вона морем дихає
Бризкає хвилями
Теплим вітром
Відносить мене

Знову я прийшов до тебе, гаю,
Щоб красою душу напоїть.
Хай Боги тебе оберігають –
Тчи між нами сокровенну нить.

Хай твій дух живе отут - навколо –
Живить душу зранену мою.
Сонячне Богів чарівне коло,

Жінки в перуках. Липень. Спітнілі дідугани...
Сиджу на лаві скраю, а музика гримить.
І настрій - помаранч, розсіялись догани.
Кумарить пса рудого, дзуміє кожна мить...

Десь рими у траві, наквецяє хтось оду.
А пари кружеляють... Піти й мені б у круг

Поклявся чорт у дружбі на віки,
Натомість висисає з нас живицю.
Щодня мій рід кладе під горбаки
І я безсилий зупинити крівцю!

Мій брат упав у степовий курай,
Святий юнак! А я - живий і грішний.
А квіти пахнуть кров"ю - тут не рай -