Зайчики дрімають в нірках,
Білочки сидять в дуплі,
А шпаки, що прилетіли,
Заховались взагалі.
І Тарасик сидить вдома,
Каже мама: "Карантин.
Пам'ятай завжди,синочок,
Ти в оселі не один!

В далеку давнину сусідом рабі Єгошуа бен Леві був єретик, що відійшов від юдаїзму і глузував над правовірними. «Візьму-но півня,- сказав рабі,- прив’яжу до ліжка і, як гребінь побіліє, прокляну негідника». Це, власне, був час, коли Господь карає гріш

Жаліється дружині чоловік:
"Сьогодні знову від сусіда втік.
Як тільки закортіло калганівки,
із під землі з'являється Пахілько.
Вже замахав, нахабний тут, як тут,
а на халяву роги не ростуть.
Вечеряєм подалі у альтанці,
он самогонка, як сльоза у

Створю тобі вірша
для тих, кому за тридцять,
а для тих, кому за сорок,
хай чекають ще п’ять років.
Про цей намір
складеться дивне враження,
ніби це й не вірш,
а якесь відображення

Поезія - це завжди неповторність,
А проза - юринда! Ні те, ні се!
Колега ж - двадцять років строчить повість
І півжиття втрачає на есе.

Вважаю, що страждати так не варто,
Творю натхненно, за один момент:
Обідаю - рождається рулада,

Чого смієшся? Вірус – убивця!
Поки його не відчув на собі?
Усмішки всюди, радісні лиця,
Пивасика пляшка, шлях у юрбі…

Потім додому. Мати чекає.
Назавтра закашляв – перша з ознак:
«На тобі, синку, з травами чаю.» –

Дозвольте, пані і пани,
Вітати з келії моєї
Усіх заручників цієї
Епідемічної весни.

Все утрясеться і пройде:
Жалі, печалі і тривоги,
Повідкриваються дороги

Над обрієм сонце звелося помалу
І хмари прожогом пустилися в лет, –
Обпечені жаром проміння – тікали
Вони перед сяйвом яскравим вперед.
Тіла волохаті підштовхував вітер
І вабили види просвітлі земні, –
І в слово збиралась метелиця літер,
Віщуючи ра

Тече, міліючи, ручай
Уздовж пилястої дороги, –
Ти, Боже, згинути не дай
Життю без крапельки вологи!
З небесних сит посій сльоти
На денце сумно розпростерте,
Щоб він ожив од повноти
Дзвінкої муті водоверті.

Чи двісті чи то триста літ тому
Свободи тої люди ще не знали,
Пани над кріпаками панували.
У мене не запитуйте – чому.
Бо я згадав часи ті не для того,
Щоб визначати: хто правий, хто ні.
Отож питання ставте не мені,
А вченому. Я думаю, у нього

У дорозі по Азії, ночуючи(був би дах)
в сінях, лазнях, лабазах – у теремах і хатах,
чиї кіпчені шиби оку на кшталт узди,
укривайся кожухом і норови завжди
кут найти головою, аби кут у нічній
млі сокирі обтяжив і вдар по ній,
обважнілій від ус

Була Любов, нічого більш не знаю,
Міцне було Кохання і терпке,
Була Любов, яку не пам'ятаю,
Було Кохання чисте і палке.

Не Кохання, якась ейфорія,
Зупинити себе не зумів:
Покохати ще раз і не мріяв,

Ворог прийшов, не питає: а хто ти?
Байдуже, мова яка в тебе й статок.
Навіть найвищі відкриє ворота.
Нищить безжально усіх на додаток!
Як захиститися? Хто про це знає?

Зморені відчаєм, люди планети.
Тільки продовжують декотрі знову

Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана. Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху: по президентах чи по тобі самому? Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить, бажаючи добра в майбут

Огидний циніку, ти – як ворона –
Чатуєш на поезії красу,
І каркаєш: «На клоччя рознесу!»
Мов послід свій на павича ти рониш.

Поета в сьогодення каламуть
Занурить норовиш лайнословами…
Між хмарами він десь і небесами –

Ліно! Найвища моя казко.
Шлейф по землі без Землі.
Важко добути від тебе вселаски
тим, хто велико малі.

Сіно з тобою хай всохне в не сіно –
з скирти зіскочить той дух,
з ликом який поєднався в єдино