Кати не ймуть віри - ти досі живий!
Спотворюють вимір проклятих подій,
У злобі скаженій рвуть небо на шмаття,
Лишають по собі криваві багаття…

Черговий день світла руйнується жахом,
Насіяно в житі кривавого маку.
Мордують тебе ненажерно й запекло

Бувшії люди, нібито браття.
Парость імперського горе-прокляття.
Сповнені жовчі, просякнуті нею.
Суне отрута понад землею.

Згублених душ спорожнілії скіти.
Згубною гниллю щедро залиті.
Дірки в дахах хтось ретельно надряпав.

Про любов не пишеться ні слова,
про кохання серце теж мовчить.
Не життя, хтось скаже, а полова,
не людина – здичавілий сич.
Нехай кажуть. Що мені пересуд?
Друзів не нажив, а ворогів…
але й ті, як лід весною скреснуть.
Не таю на жодного свій гнів.

Кілька слів зв’язать не може
По – англійськи впертий Рома:
- То мені не треба, схоже.-
Він бурмоче в школі й вдома.

- За кордон колись захочеш,-
Каже вчителька дитині,-
Як ти там без мови, хлопче,

Вже не вперше я стикаюся на сайті “Поетичні майстерні” з провокаційними віршами Ігоря Шохи та його клонів, де звучить зневага до прадавньої нашої предківської віри рідновір’я, язичництва: Процитую: Бо у храмі Духу до сих пір базарює секта галаслив

Не існує містики і див
і не виникає із нічого
віра у цілющі сили Бога...
кожен має те, що заслужив,
хоч буває, має більше того.

Віруєш, не віруєш – цінуй
те, що як навіяне дається

Тепло дарує надмір літо,
а у повітрі – білий сніг!
То липи пригощають цвітом,
що пухом тулиться до ніг.

У Коломиї квітнуть липи
і тридцять три зі знаком «плюс»,
а за вікном – воєнний липень,

Із Олексія Костянтиновича Толстого (1868)


                    Вся земля наша велика и обилна, а наряда в ней нтъ.
                                        Несторъ. Повсть времянныхъ лтъ

1
Сідайте, дитинчата!

Не вір, що я забути зможу
Тебе в далекій стороні, –
Що серед гурту перехожих
Хтось кращий стрінеться мені.
Не вір, що серце кине туга
І зникнеш ти з моїх думок, –
Що я не виконаю вдруге
Тобі назустріч певний крок.

А світ мовчить, заляканий від зла,
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.

Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий

Буде в мене красуня-жона,
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…

В задумі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У гостях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.

Гриміло у небесній високості,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.

Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,

                І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,

Треба вірші складати
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.

Ти вигадав свою любов,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.

Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,