з того часу як глибина твоїх очей
вибігла до мірки перекинутої чарки
і замулила погляд
викашлюючим нісенітниці
хмелем
нам не бракувало
її

бачу сон
цей дивний сон
диму змій
і грамофон
плаче про
mi corazon
і там te amo теж

дощ у душі
краплини тебе
мов день без небес
він видихся весь
у вірші

спогадів дим
очей глибина

Когда у меня будут собственные ключи
от этого солнца, от этого неба,
от этого мира, от этого мира, когда?

* * *
Мир – не журнал и не эфир,
а живой огромный мир.

Ми всі там будемо, та не одразу —
На небеса у черзі стоїмо.
Прощаємо небіжчикам образи,
І не жаліємо живих, наразі, —
Гріх за кермом.

Збирає вічність мито, — в кожнім домі
За упокій душі свіча горить.

Ярмо собі накинули на карк
і тягнем балагулу* з балаганом…
Тепер країна швидше – зоопарк
з її давно сплюндрованим Майданом.
Хотіли краще? Та пішло не так.
Втрачаємо державність і свободу.
У «слуг» нарідних, звісно, все ніштяк –
для виборців товчуть

Мої ровесниці – надії
З душі виштовхують нуду.
Появі їхній я радію,
Хоча полегшення не жду.
Не сподіваюся наївно
В прихід успішних розцвітань,
Якщо розвіює нищівно
Життя початки сподівань.

коли тобою світ вже відболить
як сад грозою в літнім завіконні
коли любов’ю випалена мить
золою опадатиме в безсоння

я відбиратиму у тиші ніч
і вибиратиму для слова клітку
а зрізи крил гоїтиме мені

(Переклад)

Дивне дерево зі Сходу
У саду зронило лист.
Таємниці насолоду
Нам листочок цей приніс.

А чи сутність він єдину

Тьмяне тремтливе світло нічника.
Легесенько погойдує колиску
Невтомна, хоч і стомлена рука.
Лунає колискова. Ніжним блиском
У вікна заглядають зірочки.
Ніч огортає ковдрою м’якою.
По хвилях хмаринкової ріки
Сни поспішають доброю юрбою.

Згіркла сльоза пам’яті
З неба сяйне місяцем.
Межі недосконалості
Заочі перемістяться.

Не осягти похапцем
Світу пізньоосіннього.
За виднокіл котиться

Інколи треба рубати з плеча
Для остаточного рішення!
Складнощів, сумнівів теж вистача,
Душу вразливу втішити.

Час може якось змінити думки.
Внести нові корективи.
Інша картина… Усе навпаки

…А діти вмирали тихо –
на свято Усіх Святих.
Не чулось у хаті сміху,
а тут уже й плач затих.

Лиш мати молилась: «Боже ж,
прости, що просить прийшлось.
Із всього, що дати можеш,

Іноді так хочеться сказати:
провались усе під три чорти.
Нерви, мов натягнуті канати
і не бачиш стежки до мети.
Йдеш наосліп. Ніби й недалеко.
Та себе за втому не карай.
Душі в Божий світ несуть лелеки,
журавлі ж назад, – за небокрай.

Завтра буде морозяний грудень
І за обрієм зникне сльота, –
І мене поцілунком розбудять
Ненаситні жіночі вуста.
Засніжить на світанні раптово
І побілить простори умить, –
І нарешті почується слово,
Від якого душа затремтить.

коли так мало на сльози
Божого світла
увімкни
цю оголену місяцем тишу
до якої душа
ще незболена звикла
і купайся
кохайся