Стрибнути вище голови
не вимагайте, люди.
В моїй ви шкурі не були,
не розтинали груди.

Та не пройшли моїх доріг,
нудотних хімій сорок.
Я бачила кривавий сніг

Хоча іще квітують квіти
І сонцем повняться плоди, -
Уже тепла позбувся вітер,
А я менш пріє від ходи.
Уже геть зовсім непрозора
Поза рікою далечінь, -
Вже гублять листя осокори
І я лисію не один.

Гріховна та недосконала
На цій землі,
У склепах темних заховала
Гіркі жалі.

Можливо, ти не знала міри
Своїх бажань?
Пливла за привидами мрії

Збирала в пригорщі слова,
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.

І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі

Він надійшов не з того Миколаєва, на який зазіхав кремлівський мрійник, а з невеличкого містечка на Львівщині. У відповідь на свої дві книжки («Запорожець за Йорданом» та «Заплутавшись у гомоні століть») я отримав три («Розчарована осінь», «Терен у полум”

Нічого і я не читатиму –
Ні батькового, ні материнського.
Скажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.

Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
Тож будьмо відверто тверезими

як ми сиділи на трибуні
на стадіоні авангард
що також міг би зватись юність
в країні сумнозвісних рад
у день із дощиком серпневим
що до обіду вже ущух
як ми сиділи просто неба
усіх побачень і розлук

У Києві, москалів тим щоб подратувати,
Одну з вулиць ім‘ям новим рішили назвати –
Кубанської України. Москальщина злиться
І, хто знає, чим в майбутнім воно закінчиться.
Раптом вулицю назвали, ідею заклали
Й через роки Кубань, справді українська стала

Розпалився конюх у кошарі,
Затопив стоячою водою
Пічку, наче ковдру від клошарів,
В обладунках справжнього героя.

Був би Яковом,то мабуть мав би невід -
Пугачем співав на довгим ставом,
Хвилями біблійного сувою,

Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани!
На землі твоїй - кров, а тобі неймовірно погано...
Скільки буде червоних морів, океанів, краплин?

Я люблю тебе гірко! Плекаю... Ти в мене один!
Вічним феніксом з

Прийшла весна, і споконвічна втома
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.

Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,

ЕПІЛОГ: На хвилях Великої Ріки (Минуло двадцять років.) Рік 30-ий до нашої ери. 12 серпня. На вцілілих білих сходах, що колись вели до величних залів Головної Бібліотеки, сидів старий Філоксен. Його обличчя було помережане зморшками, а слід

Пів ночі за серце тримаюсь рукою,
Вслухаючись чуйно в розриви ракет,
Бо вибухи їхні звучать за рікою,
А десь наді мною стрекоче "шахед".
За вибухом вибух, гудіння "шахедів"
І свист, або шурхіт, всіляких ракет, -
У темному небі я добре розгледів

Нам скоро з літечком прощатись,
із сонцем лагідним, з теплом.
Нам скоро з осінню вітатись,
вона вже поряд із селом.

Несе з собою прохолоду,
рубінів кошик, бурштину,
бо має хист і є охота

Втрапивши у вир у плині часу
Захлиналась лінія життя.
Виходила дівчина на трасу,
Скерувавши шлях свій без пуття.

Бракувало їй дороговказу,
Завела стежина не туди.
Тим, що хочуть всього і одразу

Виступали за мир у Яркенді
Ліліпути великі й середні.
А сварились малі,
Бо нема взагалі
Чим займатися ще у Яркенді.

Ліліпути скакали до Львова,
А у качки відпала підкова