На 74-му році життя помер український письменник і перекладач, член Українського ПЕН та Національної спілки письменників України Мойсей Фішбейн. Джерело: Facebook-сторінка голови спілки письменників України Михайла Сидоржевського Пряма мова Сидоржев

Проводжає парубок дівчину додому.
Йдуть повільно стежкою. Літо, а, проте,
Їй, напевно, холодно в платтячку легкому,
Тож до нього тулиться, а він аж цвіте.
Соловей старається пісні їм співати.
Зорі з неба дивляться, блимають здаля.
І вже геть забулос

Радість - нерадісна, сонячна усмішка - фарс.
Совість скалічена звично слугує безчестю.
Кличуть до армії! Браття, ховаймось! Атас!
Вухо прострелять! А, може, й кадилом охрестять...

Багнеться миру, херсонських важких кавунів,
А від новин мілітарних г

           І
Всі, кому я винен – у Союзі.
Не вертаю на свої круги,
та і досі віддаю борги...
У минуле еміґрують друзі,
що не хочу, маю по заслузі,
що бажаю, додає снаги.

Сонце ходить в піднебессі
В жовтих черевичках,
Опустило рудий промінь
Марічці на щічки.
Усміхалася привітно,
В небеса гляділа,
Доки хмара не сховала
Сонечка вудила.

В ресторані Ян до танку дівку запросив
і мов кицю ту коханку на руках носив.
Пишногруду, струнконогу, у очах огонь,
не пускав і до порогу зі своїх долонь!

Почало згасати світло, грає марш оркестр –
оплатив козак рахунок і її реєстр.
Тачку визвав і

Троянди пелюстки і сойки спів
І мрії знову ляжуть на пороги
Веселки арки, джерела розлив
Усі скарби покинуто під ноги

Солодкий сон і відгомін зірок
Не здатне серце бачити заграву
Цвітіння пишнота і тихий крок

Коли Тамара прокинулася, то почула, що на вулиці стугонить осінній дощ. Великі, шумні краплини торохкотіли, ляскали по підвіконню лоджії, тарабанили дробом. Не хотілося розплющувати очі. Вона любила дощ. Лежала б і слухала б мелодію дощу безкінечно, вишу

Невірці, православні чи погани -
Яка різниця? Всі - моя сім'я.
І первісток не мій, і не останній,
Але для всіх добрезний вітчим я.

Паплюжити своїх богів негоже,
Тому вони й потрапили в біду.
Ви ж - чужаки, Дажбоже і Свароже,

Макового шовку хитавиця,

Полум'ям на тлі бетонних стін

Спалахне її легка спідниця,

Що прикрила гостроту колін,

Люди псуються. Годинники – теж.
Стрілка мінливо погрожує.
Гинуть легенди, стрибаючи з веж
в прірвища новопороджені.

Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе єдиного,
Дух відмикає старезні замки

Знову прийшла поліція, цього разу з двірником. Питали жінку де чоловік, аби вручити повістку в воєнкомат. Сказала, що поїхав на заробітки десь під три чорти, а як повернеться – неодмінно до них навідається. От розумниця! А я що? Після праці їду не до ха

Ось мій Батько, подивись росіє,
Ти мені у вічі подивись!
Бо якщо козак зерна не сіє,
То його душа злетіла ввись.
Я не плачу. Козаки не плачуть…
Та настане божий день коли
Самопала я заб’ю на вдачу
Бо ми є Вкраїнські соколи…

– Никогда не думал, – догнал меня во время вечерней прогулки один из знакомых, – чтобы стихи так быстро становились действительностью во сне... Не прекращая ходьбы, мы начали подниматься по крутой лестнице, преодолев последнюю ступеньку, отдышались немно

Оспівую і волю, і свободу,
і не рахую лайки за сонет,
але мені за це немає оди,
що у сучліті є такий поет.

Нечесана поезія у моді,
тому богема має пієтет.
Що не папуга – то із уст народу

В одному українському селі
Жила козачка на ім’я Горпина.
Багато літ, як чоловік загинув,
Синочки залишилися малі.
Росли вони, як із води, немов.
Із кожним роком все гарніш ставали
І мужності та сили набирали.
Адже у них текла козацька кров.