З городів повіяло димом,
Земля врожаї віддала.
У небі пливе пілігримом
Хмаринка над краєм села.
Спадає до обрію сонце.
Чаклує вечірній лиман,
Утримує легіт в долоньці
Тих чар недопитий туман.

Загортайся у мене, як в хутро,
Я жовтневий твій теплий сон
Божевільна й водночас мудра —
Я захоплю в п'янкий полон.
Шаленій від зухвалих поглядів,
Спокушайся моїми мріями
Я тебе захоплю цілунками,
Я табе залоскочу віями...

Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Пробач мені, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла… Я жива!

У світі є одна деталь.
На жаль.
Святий Ґрааль з’являє нас
крізь світлу даль.

І диво чуда повертає біль
у смак,
якого Ти, мій Боже, правиш

Хто хоче золота - обряще,
У долі - стражник, злодій, кат.
Тому без мене людям краще -
Без совісті в кишенях лад.

В ціні безжурне vita dolce,
Набитий краденим шалман.
А я дарма мозолю очі,

злободенносте
відав я злобу & дно
трохи милості більше гонитви
все було про людей
хоч би їм всеодно
нема над чим туманіти

тих людей що придумав

Вінок 9. Свято Діоніса

1.
Чому ж така жорстока ти, богине, –
Грайлива німфо із шалених мрій?
Відвертих віршів обступили тіні.
Накрив мене нестримний зоревій!

У захваті вдихаю небо: «Чи ж не…»
Усе таке нове і дивовижне!
Усе таке прекрасне і знайоме.
Дивлюсь на світ, як вперше – після коми.

…Душа пізнала безміри і міри,
Летіла крізь «тунелі», «чорні діри»,
Блукала в лабіринті, рвала пута –

Повітря бабине кружля -
Та не стає воно теплішим.
Не дасть бананів нам земля,
І ми щось пам'ятне залишим.

На кожний стовбур і гілля
Озватись можем навіть віршем,
В якому трепетно розпишем

Давай на пенсію іти у сімдесят!
Навис над нами гострий меч Арея.
Не вихідних не буде, ані свят,
Бо ще «леве» платитимо євреям!
Ти не сумуй, козаче, все лади!
Жоди хлібину кинули на землю,
За це кнесету бабки заплати!
(Я щось котлет від мух не відок

В окопі плаче дощ, спинився час,
Шинкує ворог лютий душу сталлю.
А небеса упали в чорну грязь,
Накривши землю зоряною шаллю.

Ніхто мене в це пекло не просив,
Я сам прийшов, без зброї, добровольцем.
А кров горить у крапельках роси,

день був, чого би не відмічалося & господь відпочивав, урешті щонайменше, буяли трави & терни, при них релаксово свистали пташки окраєм всякого, паруюча кава, свіжа пачка цигарок маршал павер, спокусливо тактильна ще невимовностей безплідно~тлінних & л

Я не годен слухати
Кума Путіна
І без нього все у нас
Переплутано.
Він посланець від орди
Кагебовської,
Промиває мізки нам
По-московському.

Здавалось в юності наївному мені,
Що з року в рік, а, може, й день при дні
Прямує світ лише по висхідній.
Та сивизна, мов несподівана зима,
Що снігом заміта палітру осені,
До того світу повернула, що пройма
Надсадним смерті подихом і блиском,
Де

– Коли за північчю ми стежили з тобою
з низин любовно зібганого ложа,
коли відпочивали ми, як завжди,
після твого орґазму, що пройшов,
і від мого, який лише збирався,
коли обрав ти сон, а я вже не вагалась
і сходила у сірий сад, мов місяць,
тривожа

Я ж казав: - Сидоре! Ти що, блекоти об’ївся? Нащо завів на своєму обійсті оту гаспидську химеру? Нащо тобі у дев'яностодвохлітньому віці коза, ще й така дурнувата як оця? Тільки в Полтаві ще можна таких надибати. Або в Яготині. А тепер не плач, що гу