Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка.

Повзе змія мільйонолітня,
студена кров мільйонолітня,
мільйонолітня мудрість
між квіток.

Я знаю,
Ты меня там встретишь.
Возьмешь за руку,
Поведешь туда,
Где не бывает злобы и насилья,
Где не начавшись кончилась война,
Где разлюбившие не мстят друг другу,
Где эгоизм не разрушает дом,

Намалюю казку, для душі,
Я ж - митець, уява вельми буйна...
Світ від щебетання аж дрижить,
Зеленіють на леваді вруна.

Щиглики тривожно "фіть" та "фіть" -
Із гніздечка визира малеча.
Мокрий одуд на калині спить,

Зорі у небі-колосі,
Наче зернинки ситі.
Ми здобуваєм золото,
Та забуваємо жити.

Краплі дрібними грушами.
Кожна маленьке море.
Тисячу слів порушено,

Із Миколи Некрасова

«Служиш в Росгвардії ти, як в аду;
стане вільніше - втечеш, вертухаю?»
«Що мені воля? Куди я піду?
В мене родини немає;

я по природі та звичці - лакей,

У лабіринті снив, у Пслі
твоє плахіття пурпурове.
Ген Санчо Панса на ослі,
за ним овен... Ковчег вже повен.

Сувої сала... бракне мап.
Розкрилися ворота шлюзу.
Сміється Мауглі-сатрап,

Квадрат Малевича на чорному тлі.
До чого дожили ніхто не знає.
Смолистого кота знайти в імлі
Не дуже просто, як його немає.

Людській жадобі не знайдете меж
І заздрощам границі не існує.
Роздмухуємо вогнища пожеж,

Знає лікар-логопед,
що таке велосипед –
на роботу він на ньому
їздить задом наперед.

Ще жартує від душі
і розказує вірші,
а про звуки знає стільки,

На побаченні зли-
ва... Укриті кохання плащем,
Ми сандалі зняли
І за руку мандруєм дощем
(хай змиває сліди
Босих ніг цей чаруючий дощ)
Рідним містом сміли-
во озерами вулиць і площ

Ти бачиш яв крізь вітражі.
Ще рік чи десять... Вабна юнко,
дари нестимуть не чужі:
свої наллють пекучих трунків,

бо ти ословила дива...
і перейшла у ранг відомих.
Тече ріка із рукава -

Немає болю і нема печалі,
Нема жалю, що забирає течія,
Байдуже, що у список на скрижалі
Моє, у котре, не заносили ім’я.
Нема потреби, там існують кращі -
Вони виконували правила життя,
А бути хочу каменем у пращі,
Аби долати ціль без краплі каяття.

і вітер враз закучерів
Змарніло листя
Зігнула ніченька до снів
В шатрі вже Христя...
Чатує любо серця ритм
Хай сп’є, хто встрелив -
Одну з найкращих її Рим -
Цнотливий келих…

Останнім часом став я помічати, що не Сидір водить козу на вигон пастися, а коза Сидора. І це закономірно, оскільки тварина вгодована, повна дурної молодечої сили та вельми нахраписта. Увесь час підштрикує рогами лисого дідугана у м’якушки, немов каже: «Н

В багатиря якогось було дві доньки.
Як звали їх, легенда не доносить
Натомість добре відомо,
Що на старшу – краще б не дивитись,
Молодша ж, хоч і була нівроку,
Та мала такий навдивовижу норов,
Що всі обходили сварливу стороною.
Ну, а батькам

А їй казали: повернись в родину!
Йому казали: в гречку не стрибай!
Вона його кохає, як причинна,
А він лиш з нею свій знаходить рай!

А їй без нього – сонечко не гріє,
Йому без неї – хоч з моста у став.
Любилися в шаленій ейфорії,

Говорили про смерть, переповнення вщерть,
долю.
Знову мертві тіла межи села, міста,
полем.
Наростили війну, наче білу стіну,
звичну.
Нам іти-перейти у далекі світи,
вічні.