А може добре, що я вже не твій? –
Хотіла крапку ставить ще раніше
Всевладна Доля, глянувши з-під вій.
Та зачекала. Щоб дозріли вишні.

«Ти вільний знов!» - це голос ковили –
Від ревнощів дурних ідіотизму,
І підозрінь, кохання кабали,

Маленький Нестор полюбляв із дідом
Перепливати на той бік Дніпра.
Дідусь косу з собою в човен брав,
Косив траву на сіно. Нестор слідом
Її потроху до човна носив.
Бо ж в Києві сутужно із травою.
Та й, мабуть, соковитої такої
Він біля дому би не нако

П'ю валер'янку від серцебиття,
сльозі скотитись знову не дозволю.
Я видалю тебе з свого життя,
щоб більше не вертатися до болю.
У казки завше радіснии фінал,
та не принцеса з золотим волоссям.
Скоріше магія кривих дзеркал,
де не судилося, там не

Вишукую поміж рядків слова,
які бальзамом вилікують душу
та всує все, бо жодного нема.
Даремно в будяках шукати ружу.

Леліють мову декілька майстрів,
виточують із літер діаманти…
У них не знайдеш кострубатих слів.

Коронавересень, баскак
З пшеничним посміхом,
Той хрестоцвітовий ясак
Збирає поспіхом,
Де ми життями данину
Йому даруємо,
З зими минулої обну-
лені мандруємо...

Південна ніч у лузі виграє
піснями цвіркунів і зорепадом.
Вони бентежать так єство моє –
аж почуття хлюпочуть водоспадом…

А відчували, пахнуть як хліба?
Із нотками волошки і полину!
Цих запахів симфонія хіба

В часи далекі в степовім краю,
Можливо й тут, де я тепер стою,
Маленьке плем’я над рікой жило,
По нашим міркам, що у них було?
Овець з десяток, коней пари дві,
Що паслись собі поряд на траві.
Кибиток кілька, от і все, мабуть.
Та їм здавалось – хоро

Вини не чує Сандармох –
земля ні в чом не винувата.
Розстріляний упав, замовк.
Відлуння пострілу і ката…
Тут чути стогін безліч душ
безвинно вбитих Соловками.
А для катів лунає – туш
і голоснішає з роками.

Я - музикант. І це чудовий фах,
Пливе слухач у какофонні верші.
Потринькай на гітарі ноту фа...
Почув? Отак гундосять любі тещі.

А спробуй до...оце моя жона,
Завжди серйозна, пильна і розумна.
А сі бемоль - коханка чарівна,

Тоді я тільки вигадав тебе
і покохав лише свою уяву…
Тебе у ній підніс аж до небес –
ту милу, ніжну, лагідну, ласкаву…

Я вигадав кохання бенефіс
і пристрасті, і сміх, і поцілунки…
Та вигадка згубилась між куліс,

Чому, Боже, відстоїш так далеко?
В годину лиху віддаляєшся?
Нечестивець пихатий женеться за вбогим.
Та схоплені будуть всі ті, хто мав наміри злісні.
Ось вихваляється нечестивий,
І користолюбець ганить Бога.
Мерзотник, задравши носа, міркує:
«Не ді

Насолода – вранці рано,
з першим променем ласкавим,
пробудитись і босоніж
росянистим споришем
йти на зустріч із майбутнім,
днем новим, у світлі сонця,
упиваючись красою,
вслід за подихом весни…

Великі води у ріки,
в яку впадають інші ріки.
Ще є і діти, і батьки,
діди яких були великі.

У Лету кане на віки
усе мізерне і безлике
і залишається навіки

Україна – край благословенний,
Степ безкраїй і ясна блакить.
Скільки раз ворожі сили темні
Намагалися тебе скорить?
Скільки раз приходили охочі,
Щоб хлібів набратися дармових
Та безсилі були сили ночі –
Ти завжди перемагала їх.

Наближається день.
Тихо осінь іде
На поріг,
На поріг.
Більше ми не удвох.
Нам дано для обох
Сто доріг,
Сто доріг.

Не бійся любові, вертатись додому,
упасти з вершини у прірву потому,
ураз відштовхнувшись від дна.
Бо хто з нас не падав, а після не плакав,
а чи не злітав в небеса, наче птаха,
і не шаленів від вина.

Носив за собою суму безнадії,