Твоє усміхнене обличчя,
З густим рум’янцем на щоках, –
І наяву мій погляд кличе,
І гарно бачиться у снах.
Коли воно переді мною,
Або віддалене чомусь, –
Завжди милуюся красою
Очей бездонних, повних уст.

Попросися до мене у сон, хоч на ніч попросися.
Я забуду, що думала - більше не хочу і бачить.
Замотала ж у папороть свіжу бажання гарячі,
Обірвала під ноги той цвіт, що ховався у листі.
Там, де місяць блакитний над лісом, укотре вовчиця
Заведе про з

У тумані пливе принцеса
у білих шатах
неймовірно загадкової вроди.
Вона стелиться над землею,
ніби мрія.
Після рясної зливи
єдиною розрадою
стає принцеса.

Що москалі - великі брехуни.
То знаєм ми, то знають і вони.
Та москалів то зовсім не спиня,
Бо ж то вся сутність їхня – та брехня.
Не вигадки якісь там комуняк.
І при царях брехали та ще й як.
Ото горілку без кінця пили
Й брехали – тільки тим вони

Не відаю, що буде завтра —
а до ворожки не піти.
Можливо, більшого не варта?
Та в мене є чудовий — ти!
Усе, що треба чуйній жінці—
ковток любові, не жалю.
Хай осінь золоті червінці
в дорогу сипле журавлю.

Сенат Карфагену, на мир налаштований,
всю зброю здав Риму негайно;
відтак Карфаген, певна річ, був зруйнований,
а мешканці – вбиті, звичайно.

А потім – весь світ зачитався паперами,
що склали Катони речисті:
мовляв, карфагенці були людожерами!

Серце любляче, мов кубок
Ароматного вина, –
Відчуваю, як ти любиш,
Упиваючись сповна.
Молодію від напою
Найсолодшого на смак, –
І найтяжчу рану гою
Ситий добре й натощак.

Ей, Джо! куди прямуєш із револьвером оце
Ей, Джо! кажу, куди прямуєш із револьвером оце

Іду застрелити свою стареньку
А бо застав її із іншим, у постелі
Іду застрелити свою стареньку
А бо застав її із іншим, у постелі
Оце такий бруд

У натовпі мерзотників-святош,
Що дивляться в підлогу винувато,
Я припускаю, що мене також
Безсовісним ждуном не гріх назвати.

Крізь аркуші свого календаря
Зустріну мрію... Може, стан афекту:
Оце блювотне "трєтьє сєнтября"

Подивитися в очі чорній безодні,
зазирнути до чорних дір
чи розкрити
твань підсвідомості.
Подивитися в очі потворності,
страху, ненависті.
Що може бути страшніше?
Впитися в магму ночі,

вертай живим
вертай живим
крізь лють вітрів
де смерть на Ви

де вирви піль -
стигмати прі
мечі навхрест

Вечірня тиша бродить в домі,
навшпиньках сонно очі тре.
Пишу і розставляю коми,
лапки, апострофи, тире.
Дефіс, трикрапки... знак питання? —
Дужки — закриті два крила.
Слова, неначе біль останній,
сльозою скрапують з пера.

Так повсякчасно прагнем волі
І благ, і радощів земних,
Що всі страхи перебороли
Перед жахливістю війни.
Лише позбутись важко туги
І біля трун скорботних поз,
Якщо в останню путь за другом
Проводим рідного когось...

Ілля прийшов, і літу вже кінець.
Кінець усім зникомим сподіванням.
Так звершиться безславності вінець
Під маревом осіннього кохання.

Упав листок, немов метеорит,
У озеро, що в спокої спочило.
І Бог спочив, що все це сотворив,

Наші пам’ятники
Двозначні
Мають форму впадини

Наші пам’ятники
Мають форму
Сльози

У світломузиці весь зал,
Зірки яскравішими стали.
І що тобі ще не сказав,
Очей у танці скаже спалах.

У колі подруг ти стоїш,
Далека, мріє, незбагненна…
До тебе кілька кроків лиш,