А я готовий вчить арабську
Заради Муси одного.
Хто такий Муса?
Шкода, що ви його не знаєте.
Ну, та нічого. Розкажу бодай побіжно.
Може, пізнаєте його в Єрусалимі.
Ні, не на вулиці серед гуляк,
А тільки на роботі,

Мені ти будеш телефонувати,
як розчинюся в небесах навічно
і слати повідомлення із чату
в німе невідворотне потойбіччя.
В скорботний день народження, як завше,
могилу прикрашати білоцвітом,
на самоті пригадувати наше
короткочасне пелюсткове літо.

Вікна-очі оскліли. Морозець краплини роси
Закайданив, щоб тишу капіж у саду не тривожив.
Уростаю у землю святу триста літ, триста зим,
Гостював тут Господь, і правителі, й ангели Божі.
.
За парканом до зір виростають хороми нові,
Я ж низенька, тор

У нас є мрія! Ідемо кудись,
долаємо корупцію на разі,
на Місяці вирощуємо рис
і ласуємо яблука на Марсі.

І не лякає недосяжна вись,
блукаємо у просторі і часі,
чекаємо орду на перелазі

За віконцем листопад
голосно шурхоче
і димів отруйний чад
ріже груди й очі.
Ще болюча німота
гострої скорботи
розповзлася по вустах
і осіла в роті.

Хотіли волі? Отакої!
Чи то не ваш коняка здох?
Для преЗедента люди – гої
Для навпаки вождьок – нєлох!

Полиште зброю і окопи,
Бо так не спродати землі!
Хотіли, дурні, до Европи?

Як отрута
те Патріо - коли
йде воно від
тих Нікчемних
мертвих Душ


І прив'язані

Коли настане судний день
Тепла, позбавленого сану,
І не лунатиме ніде:
«Осанна осені, Осанна!»

Коли вітри загомонять
І ніч мороз помножить вдвічі,
Суворий січень – вічний вітчим

Чи стачить сил порвати ланцюги,
Як вмерти - гріх, а жити - неможливо?
А страх мій дух утоптує у мохи,
Шепоче: " За порогом раю - прірва!..."

Перетерпів і осуд, і шопту,
Лишив у сильцях серця половину.
Тепер на волі битим склом іду,

Він пам’ятає: ніби весна,
Начебто тане лід,
Небо, мов намальоване - над,
Чорні калюжі - під,

Він пам’ятає, як горизонт
Збився у вертикаль.
Далі не ясно - чи яв, чи сон,

Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
Це віник в кутку, це вінок після року…
Це – не урожай, а голодні обжинки.
Це висновки долі. Це пізні уроки.

І треба печаль, щоб була, і не треба.
Цей час пожуритись у когось на грудях,
але вже без тебе, без

На городі між грядками
«сторож» оселився,
де горох росте рядками –
з соняхами злився.

Голову-відро на швабрі
ветхий бриль вкриває,
а старе мочало-патли –

Тебе давно уже немає, тату.
Та вірю, що ти дивишся з небес
На край наш милий і на рідну хату...
Нас тяжко розділив могильний хрест.

Ти завжди був таким замалослівним.
Та знаю: Україну як любив.
Пишався щиро українським Гімном.

Настрій - пастельна блакить.
Мить - і усе навпаки:
Буря у ложці води,
Гнівних філіппік пуки.

Взяли мене на ножі
І утоптали у бруд.
Нащо? От нащо, скажіть?

Якби поштиві поштові голуби
замість носить листи писали вірші,
стільки б цікавого з’явилось про інтим:
переступання неквапливі, схожі на танок,
котрі нав’язує коханка вередлива,
насурмлене і пристрасне «гу-гу»,
і погляд на суперників гнівли

Розріджена примара сонця лине над обріями,
які обриваються в прозірний простір,
не залишаючи під черевиками ні опору землі,
ні спротиву тканини стебелинок, а чи мережива краплинок
ранкового дощу, котрий вже став туманом
і заховався у лігвах улого