Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають

Відкрилась дорога дорога

2
Шляховики асфальт поклали
так, що автівки, мов коали,

3
пересувалися – нерівна:

Еротики потрібно більше віршу,
щоб не відмер навіки м’яз слабкий.
Нехай пробачать мені мову грішну!
Насправді я далеко не такий.
Не опишу принизливого блуду.
І те, як після сексу йде тютюн.
Тримає жінку чоловік за груди…
У нього ж не поруччя – риба

Пахнуть столочені трави,
Дзвінко сюрчать цвіркуни.
Вітер то крила розправить,
То поринає у сни.
Топчем отаву духмяну
Вздовж гомінкого гайка, –
Не видається обманом
Спереду постать гнучка.

Серпнева ніч розбудить цвіркунів.
Чи цвіркуни пробудять морок ночі?
Гадати я не буду і не хочу,
але до ранку не побачу снів.

Хай ватра пломеніє край води
і завмирає дим понад травою,
де вітер обіймає ніжно хвою…

Торгує пізнє небо снігом хмар,
І ріжуть хлібчик сонця ластів’ята.
Черешня біля хати вже сама,
І щиро молить тишу рута-м’ята.

Тримає пам'ять дні, як древній тин.
Вже сам, немов роса, почав сивіти…
У мені смуток хоче прорости,

Побігло літо навстріч мжичці
І так прискорило цей біг,
Що аж заплуталися в гичці
Ступні його засмаглих ніг.
Ніяк позбавитись не в змозі
Від товстих стебел ботвини, -
Тепліє літо поруч досі,
Подарувавши день ясний.

І знову бажання сильне, і знову палають щоки.
Можливо, я божевільна. Давно розминулись кроки
у різні боки, на різні системи і небокраї.
Напевно, я божевільна. Я все ще тебе кохаю.

Я все ще… ти хочеш знати? Це моління, не питання.
Не мусиш відповіда

– Скажіть, Безрукове Сергію,
де Ваш акторський апогей?
– Про роль одну я дуже мрію…
зіграти хочу – Сашу Грей.
* * *
– Куме, чув такі я слухи у мистецькім світі –
в Моісеєва дитина з’явиться у квітні!
– Що Ви, куме, оце диво. Аж кусаю лікті.

Під жахливе сирен голосіння
та розриви снарядів, ракет –
посадили звитяги насіння
у надії на сходів букет.
Ми саджали своєї звитяги насіння,
зупиняли кривавий бенкет!

Ще трудились удень і ночами,

Господи, ми грішні!
Та ніколи не зраджували хліба,
ні землі своєї не зраджували ніколи.
Борисфен тому свідок і зоряне небо,
могили пращурів і степові шляхи,
які ведуть до батьківської колисанки,
до хрестів на прадідівських могилах…
Звідти і сила на

В розірвані війною дні і ночі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.

Що серце полонить моє і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії чи прозі,

Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.

Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує

Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.