Я пішов світ за очі
божевільною травою,
продираючись крізь колючки.
Я тікаю від цивілізації.
Із дороги я звернув
у густі вруна.
Мене жене вперед амок,
якийсь навіжений двигун.

Обурена весна дощами розлилась.
Зелені та сумні у травня очі.
Коли вже сонце розітне сувої зла,
щоб відпочили від шахедів ночі?

Калюжі, мов печалі темні дзеркала,
Бо тільки дощ, здається, хазяйнує,
хлюпоче - і завісою стоїть імла,

Протокол від 13.05.2025 Після вимушеного сеансу аналітичних заходів і виховної роботи, проведеної з черговою зміною (вахтою) "пиріжкарень", пов'язаної з відгуком на вірш постійного дописувача Поетичних майстерень, були отримані пояснення наступ

Коли зліталися хрущі
На обвишнілу хату.
Щось відлягало від душі
Страшне і волохате.
І хата, втомлена в літах,
Підведена на біло,
Була, немов би молода,
Немов нова і ціла.

Я не знаю, що зі мною,
Самотою рани гою.
Недалеко й до біди.
На подвір'ї, попід вечір,
Розгулялася хуртеча,
Замела усі сліди.

Стогне вітер за шибками,

Я ангел її, та не знає вона,
що ми одне одному ехо... луна,
якщо подивитись у небо ясне,
обом усміхається щастя одне.
Вона була тою з омріяних див,
яке як ікону я боготворив
у ночі осінні, у дні весняні,
являється й досі мені уві сні

Коли пташки уже лягають спати,
а Місяць виринає із-за хмар,
моя душа нечутно зніме лати,
аби почути музику кіфар.

Вона торкає ніжно струни неба,
її лунає тихо вокаліз
і подумки несе мене до тебе

Український поет і пісняр, світла життєлюбна людина Борис Йосипович Пономаренко втратив сина - майор розвідки Роман Пономаренко загинув на фронті…

Мій син поліг за Україну…
Тож як писати?
Як співати?
Як дихати тепер без сина?
У вухах тиша, ніби ва

Помолюся Богу, поклонюсь іконам,
Унесу пожертву та перехрещусь, –
Затуляють очі мороку долоні
І кепкує щастя з наших бід чомусь.
Незлічимі рани, невтоленні болі,
Заклики постійні та важкі думки, –
Як невірна жінка, зраджує нам доля,
Чи самі ми в

Стрів якось твій образ, завітавши в дискобар
Промінь танцював між зір і хмар
Увімкнувся місяць, явив мені твій шал
Очиці карі зблиснули мов жар

А ти наче ураган
Спокій у очах
Усяко геть одвіює

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь юнак

Так хочу додому, у рідну стихію.
Я навіть удома себе відчуваю
Закинутим на чужину. Чи зумію
Колись повернутись до рідного краю?

Так хочу додому, у затишок, тишу,
До тих берегів, що відомі ізмалку,
Де води на гребенях вічність колишуть

В твоїх очах вчорашнє небо пізнє,
Де сіяв хвильки птахів сонцеспад.
Знов ти моя, журлива й світла пісне,
Ведеш мене в любові дивний сад.
Приспів
Гублюсь в твоїм волоссі, моя мила.
Я сонце щастя в сни твої наллю.
Чекай мене, моя голубко біла.

Яка б не трапилась жура --
Допоки ми живі, кохана,
Цвітіння не мине пора,
Моє кохання не зів'яне.

Нехай роки беруть своє,
В люстерко глянути так важко.
Краса душі твоєї є --

Травневих пахощів розбурханий порив
лоскоче почуття мої надвечір.
Удалечінь летять весни вітри,
а прохолода – укриває плечі…

Учора шкодував би, що не ти,
але сьогодні якось попустило.
Іду поволі плаєм без мети,

Задай мені питання. Запитай,
у що моє закохане сьогодні.
Роки спливли крижинами. Й нехай.
Ми ж бачились лише напередодні.

Спитай мене щось щире, що тобі
хотілося б дізнатися сьогодні.
Зустрічними кругами по воді