Тихий вечір. Весняний парк.
Теплий вітер голубив листя.
Ми зустрілися просто так,
Щоб втекти від нудного міста.

Наче ель, день стікав за схил,
Догорав золотим промінням.
Він не знав чи нам стане сил

Опубликовано в интернет-журнале «Чайка» (США)
30 мая 2023 года


1.

Мой город опять бомбили всю ночь,
взрывы ухали в Дарнице и Святошино…

   Зацікавився Михайлик якось чарами. Купив книжечку народних замовлянь і начаклував собі чарівну паличку аж по самі коліна. Почав дівчат місцевих із розуму зводити.    Раптом у двері його хатини постукали.    – Відчиняйте! Інквізиція!    Відчини

Твердо спати. У головах – книги.
Тяжко знати. Думки, мов кормиги!

Вивчив історію роду свойого,
мов проваливсь серед льоду тонкого!

Очі чатують. Читаю в каплиці.
Може почують майбутнього вбивці?

Чомусь згадалося... колись
Ми несподівано зійшлись,
Як дві журби, на роздоріжжі долі.
Ти обпікався і не раз,
Я марнувала з іншим час
Під супровід дієзів і бемолів.

І ніби все було як слід,

Страх перед собою
лежить у підсвідомості.
Його легко відчути
і важко позбутись.

Він схожий на нав'язливий
голос самотньої душі.
Замкнутого простору всередині,

День догорів. Злотисту стрічку
З прощальних променів заплів.
А сонце скапує, як свічка,
На буйну зелень у імлі.

А на небесному престолі
Вмостився місяць-молодик.
Вгортає темрява поволі

Люба, твої блакитні очі
гріють серце моє щоночі,
усміхнися: нехай жовті промені
усмішки зцілять душу мою,
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Україна моя непохитна.

Мила, твоє волосся —

Із Д.Мінаєва

В нас у місті – життя посміхається
лиш пройдисвітам та шахраям;
що ні крок - то душа з болю крається,
коли бачиш тутешній бедлам.

У болото вгрузаюча вулиця

Коли настало свято жнив,
Я розуміти став помалу,
Що все, що сіяв і чим жив,
Життя безжально відібрало.
Лиш чорно-білого кіно
У пам’ять врізались ті кадри,
Де всіх надій моїх зерно
Безслідно губиться у надрах…

Літо виплаче очі,
а мало бути б щасливим.
Полем йде потороча,
ущент випалює ниви
та душі людські косить,
он мертва лежить лелека…
Чуєш, росіє, досить!
І твоя смерть недалеко.

Поспи у спокої, моя тендітна мріє:
   Іще на дворі ніч і півень не співа,
   Нехай не чуються тобі громи гармат,
Чи галас бойовиськ і спалах не видніє.

   Поспи, я захищу, нехай оддам життя,
Та жоден волос твій із голови не паде,
І

Віщували нічого дивного,
Хмари неба лазурного сну,
І в промітті ліловозастиглому
Розворушили першу сльозу.
І померкла розписана тишею,
Грань розмитого обрію дня,
Розколовшись трухлявою вишнею,
Ставши символом передчуття…

В міських закапелках зализаних вулиць дощем,
На площах в перетинах долей, кохання, зустрічей,
Навряд чи прохожий спитає тебе про те,
Чи справді ти любиш колір її очей.
Сіро-зелене плаття по формі ніжного
Тіла рожевого; охру з білилами їй
Сонце не

Ми потрапляєм в свою ж колію.
Чи зависаєм, як молодь в цілунках?
Хтось топить в "трунках" уяву свою,
комусь постійно покрикують Мунки.

Стійко виносить без глянцю папір
сповідь онукам про пАлке кохання.
І часом глузду наперекір

Не тільки ж неба, що над світом Є – Мисль, Яка найвищий чин. Вона в присязі з Заповітом, Якого склав Господь Єдин! * * * Світова Думка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди. * * * Зворотній шлях думки – до височини Премудрості, Праукраїнс