Нема хитких ілюзій чи думок.
Є сни які народжені не нами,
Як тиха ніч снує над головами
І в небі сяє тисяча зірок.
Таємність укриває сива тьма.
В’їдається кілком безсоння в груди
І всесвіт відчувається усюди,
І голос, що безвихіддя нема…

Гарна, витончена врода
навіть недругів бентежить!
Ось тому вони і стежать:
Як зростали її коси,
Омивали вранці роси.
Не зважала на погоду.

Постать нездоланна жінки,

Не засмучуй мене, друже мій,
корити не берись.
Не спіши знову ти, друже мій,
це вже було колись…
Не сховати похмуре чоло,
як ідеш до мети.
Щастя море і серця тепло,
доброта – це все ти…

До хомута приєднано голоблі,
Ще років сто виплачувати борг.
У торбі раку вишептавсь про долю,
Свистали вчора на горі удвох.

А бас у мене - чарівне бельканто -
Заздрівників усіх переказив.
Пісні мої та вірші-потерчата

Г. С...
Запах трав і барви квітів,
І пташині голоси
Надають струмінню літа
Неймовірної краси.
Шум пробуджених світанків,
Тиша сонних вечорів, -
Такт у такт безперестанку,

Клята клізма катаклізму
Позбавляє оптимізму,
Артналіт метеоризму
Розриває на шматки.

Джерело метеоризму –
Підлий збудник ботулізму,
Пороздовбував харизму,

А чи уміємо ми істину шукати,
Коли свої озвучуємо аргументи,
І варіанти опонентів відкидати,
Не помічаючи, де цінні є моменти?
У силі голосу, до хрипоти волати,
Але не чути нової пропозиції.
Як не погодилися, силою ламати,
Аби вигідні утримати поз

Муж писав про любов шалену,
від повторів товстіли файли.
Змалювавши силу-силенну
поз, осель, піднявсь аж на яйлу.

А насправді - зваривши гречки,
з'ївши кусень сальця рудого,
мацав лиш зашкарублі течки,

поки інші пишуть вірші крокуючи й колупаючи пальцем у носі -
я згораю не встигнувши впасти —
щосезону в мене - літературна осінь
і будинки із пенопласту -
сто покоїв - домів глухого Гойі
муки вибору Ноя
та дві фури гною з компіляцій і копіпа

Г. С...
Коли, всміхаючись привітно,
Ти віддаєш себе мені, -
Я, наче сад весняний, квітну,
На подив друзям і рідні.
І вже ніяк не приховаю,
Найзаповітніше моє,
Те почуття одне безкрає,

Недолугі хохли
Віддали булаву і кресало,
І коня пропили,
І свободу зміняли на сало.
Стогне, плаче земля
Її душу ізнов розіп'ято.
Чути сміх москаля
України довічного ката.

Із Анни Ахматової

В Кремлі не йде життя - Петро це певно знав,
Там звірства древнього іще кишать мікроби;
Бориса дикий страх і всіх Іванів злоби,
Та самозванців чвань, та скін народних прав.

(2015)

Мій любий, Ви, певно, забули, що я вже чужа й вже ніколи до Вас не прийду.
Відтоді, як це зрозуміла, ніколи Ваш дім не здавався таким ще великим...
Та третя зозуля з моєї старої верби знов мені накувала біду.
Була вона дуже самотня, німа, її голос трем

В зелень поєднані золото й просинь.
Серпень! Цей місяць хворіє на осінь.
Осінь стрілою крізь серпень летить:
плаче - болить.

Вмите росою, туманом повите,
прийде замріяне бабине літо.
Осінь струною в повітрі дзвенить:

Літо чіпляється за серпень
чіпляється з усіх сил
в"юнкими пагонами гліцинії,
крихкими стеблами винограду,
підступними колючками ожини,
сивими стеблами полину,
вузлуватими петровими батогами,
високими золотими різками -

Накотяться хвилі душевні з таємних глибин
І м’яко затихнуть, впадаючи в лагідну сутінь.
Народжена ніжність, фарбована в аквамарин,
Плете візерунки на чорній кримпленовій сукні.

Зариюсь щокою у гриву розпущених кіс…
Вдихну аромати п’янкої знемоги па