Тим, хто розуміє мову жінки, неважко зрозуміти мову квітів, трави, води, вогню і зоряного неба. Мало послухати жінку, треба її ще й почути. Звісно, можна послухати жінку і зробити навпаки, але тільки так, аби вона ніколи про це не довідалась. Про

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.

Фрагмент історії у вірші
***
І знову перерва… поруч квітник
Вміру погода, без вітру
Цікаво би знати, хто садівник —
Всунув би в руки півлітру
А що тут такого, божий ґешефт:
Кожному мо по-заслузі…

Штурвале, обертайся. . . нікуди не сховатись
Катма й потреби. . .

Всіяно берег пологіший
Черепашками на піску
Що зморгують, мов очі сяйні
Через море

Замок, який ти споруджував
багато років, остаточно
зруйнувався. Із нього падають
уламки цегли, перетворюючи
на сипучий пісок надії.
Така цеглина може впасти
комусь на голову, поставивши
крапку в недописаному романі.

Отут тебе поцілував уперше,
під вітами розлогих ясенів.
Вони донині мою долю вершать,
а твій уже давно не чути спів…

У кожного лягла окремо доля
і нарізно світили нам зірки.
Осібно з’їли ми по пуду солі,

Ночі серпневої зорі дозрілі
Дуже яскраво горіли тому,
Що розчинити в світінні хотіли
Попід плакучими вербами тьму.
Так турбувало їх наше стрічання
В гаю вербовому окрай села,
Що від настирно-ясного сіяння
Темінь просвічена наскрізь була.

Майнули ген жовтаві коси,
Сяйнули очі на виду.
Це - чарівлива пані Осінь
В моїм з'явилася саду.

Ішла в бурштиновім намисті,
Музичний шурхіт ніг росте.
Замріяно торкала листя,

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,

Ти тільки не мовчи. Звучи! Гори!
Дарма, що день хлюпоче сумом сірим.
Як так - не вірити? У соломинці віра!
У ріг життя згинає? Ні, у ліру!
Бери і грай, ще хтось чекає гри.

А щоб не вгамувала німота,
Ганебний шепіт виривай із горла.

Отже, помер актор ніби.
І поховали його ніби за цвинтарем.
І окремі могили видніються.
І люди приносять квіти.
Шанувальники творчих моментів,
любителі сцени і прихильники тих ролей,
герої яких уночі сходяться,
сідають довкола могили

Хтось говорив, що світ не такий, як був,
І той, хто казав, загубився в безладному хорі
Голосів. Стотисячний той, хто голос його почув,
Утопив в стоголосому шумом розлитому морі.
З тими ж чайками, що колись, вітром, віддихом,
З тими ж хвилями, бурями,

У чашці кави розчинилось літо,
біліють снігом по краях вершки
і лише осінь, пані розмаїта,
сухі грушки ховає у мішки.

Вона, як домовита господиня,
готує різні джеми до чаїв.
Солодша меду, стигла, жовта диня –

Коли окличе осінь журавлів,
які ключем відкрили плай у небо:
«Ще буде літа бабиного спів,
не відлітайте, я прошу, не треба,
калина дозріває на кущі,
спивають сонце грона скорушини,
ліси вмивають проливні дощі,
не відлітай до вирію, пташино»…

Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав

Сьогодні, 16 вересня, йому могло би виповнитися 33 роки…
Його біографія складається лише з кількох речень.
Після закінчення Київського професійно-педагогічного коледжу працював слюсарем
в електродепо «Харківське» Київського метрополітену.
Добровольце