Кохаю тебе без меж
Кохаю тебе, авжеж.
Кохаю тебе зрання...
Навпошепки, навмання.

Кохаю тебе вполудні,
Кохаю у липні, грудні...
Кохаю увечері теж,

Так палало й тоді, коли ти розчинявся в "було".
Відпливали човни, перегружені тоннами згадок.
Стоголосість вітрів обпікала високе чоло:
Ні для кого цей спадок!

Ти творив, ти писав, ти засіяв гектари земель,
Що родючими після відходу твого назов

Сім  днів  весни  розвіялись,  мов  дим.
А  що  за  ними  –  радість,  сум  чи  відчай?..
Минає  час,  зростають  протиріччя,
Спадають  чари,  бачимо,  хто  ми

         Насправді.  Я  тобі  не  чорний  лицар
         І  ти  –  не  королева  із  каз

Допоможи таким як сам
Бо ми усі є побратими
І день полегшає на грам
Окрім Сльози на поштовх Рими…
Без них ніяк… вони як рух
Як той маяк, що моря зверхий
Поміж неправд, поміж задух
Допоки світ слабкий і ветхий

За кордоном тюрми жив маленький байстрюк.
Він ховався від вас й усіляких наук.
Він у пості тривав і тримав голубів,
що витали над світом людей і богів.

Чи, бувало, гроза, чи повальний знетрус,
він одне розумів: він не Стус, а загруз.
На околиці мі

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бади

Словом…
прямі паралельні не пересікаються.
В жодній теорії на геометричній плоскості,
за умови коли художник
не засвідчить ідею умовності
в перспективі. І лінії сходяться,
за плечима його фігур. Словом,
фігури, його приближені

У товаристві дам шляхетних
Ти сяєш, наче той опал.
І вивергається, як Етна*,
У бік твій лава всіх похвал.

І навіть серед них -- вродливих -
Іскришся, наче діамант.
Бо для присутніх — справжнє диво

Приходять вірші на світанні,
Неначе спогади про сни
Непередбачені і ждані,
Відверті й повні таїни.
Приходять вірші на світанні
Та будять сонного, авжеж,
І несподіваним звучанням,
І осявання світлом теж.

Осінній ночі сльози витру,
хай не ревнує нас борвій,
лише листок пручався вітру
на гілці втомленій своїй,
здавалося, минуло літо,
лети собі у листопад,
тебе тут нікому зігріти,
геть замерзає вертоград,

І не прошарок, шар бетонний
Прикрив завчасно, уберіг…
І ми, схилившись в ніч безсонну,
Тримались опліч… хто як міг
А котик ніжний, незнайомий
Усівся поруч… диво - кіт
Переманив до себе втому,
Згадавши весь свій алфавіт.

Великий парк Травня
Стане колись великим видавництвом Сонця,
Цехом
Із мільйонними накладами книг
Густого листя.
Колись неодмінно так станеться
І ти,
Сівши на сплетену з плюща лаву

Ранок холодний. Лютневий. Від люті, здається, і світ поблід.
Гаряче там, де червоне Сонце кров’ю стікає в гарячий Схід.
Де воно сходило, вирви чорні, попіл сиплеться з хмар. А тут
Ти ж бо тримайся. Чуєш? Тримай на своїх плечах Вугледар, Бахмут.

Вс

Дивлячись на візерунки води,
забуваєш про все.
Вдивляючись в нечіткі орнаменти,
поринаєш глибоко в себе.
Чуєш плескіт синьої води,
яка омиває твою душу.
Швидкість течії
несе кров в твоїх жилах.

У тихій гавані обставин
Погруз у власній колії…
Ми тут колись ловили гави,
Сприймались ними як свої…
Ось що тепер воно се значить…
І хто те знав - змінив маршрут.
Я що зазря шукав апачі,
Змінивши сотні тих батут?

Мандрувало Горе білим світом –
та й до України добрело.
(Бог потер і скроні, і чоло,
втім… Ну чим би Він
зарадив
звідти?).

Зі старих знущалось і малих;