Застілля не робиться
"насухо",
Не любить "насухо"
люд,
Мета виправдовує
засоби,
Та крапку вколочує
суд!

Якби можна поставити раптом на паузу літо.
Лимонадові дні, матіолові ночі повільні.
Знявши одяг увесь, загортатися в рідні обійми,
Аж до ранку не спати, про все, ні про що говорити.

Якби можна затримати серпень натрішки, надовше.
Із піску будувати

На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
ще балабан висить в повітрі, сокіл,
але давно не видно вже скопу…

Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
і вихідців із древнього Мілету

Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,

Хай покара Бог клятих росомонів
Від них нещастя готські всі пішли
Нехай потопчуть їх же власні коні
Нехай помруть від власної стріли.
Великий і могутній Германаріх
Король всіх готів і усіх земель
Був скорений на розправу чи на кару
Не жалів ні люд

Місто Львів – як новенька копійка.
Садовий постарався, Андрійко.
Приїжджайте до нас,
мер почистить і вас.
Станьте теж як новенька копійка.

Приїжджайте до славного Львова,
всі будинки у нас кольорові.

Вже прокинувся, любий? Глянь небо
розливає лавандові фарби
на тендітні гвоздикові стебла,
на нечесані верби. А нам би
доторкнутися щастям до смути,
і розсипати гречну надію,
цілувати рожевих губ кутик,
ніжність бризнути сонцем під вії.

Не вимагайте -
Вам ніхто не винен
Давати щось. Це не потрібно їм.
Переконання
У чужих провинах -
Лише пожива демонам своїм.

Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця –
навколішках стоїть кохана зрадниця,
але чи довго я ще буду бігати

Старію я, а ти ростеш
І сяєш, мов перлина
Недоторканна для мереж
У зяючих глибинах.
Старію я, а ти завжди
Красива, бо незмінно
Блищиш, як скалочка слюди
На сонячнім промінні.

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Да

І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні

Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
Тепер я розповім історію свою,
Нехай і грецький світ також її почує.
Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
Із золота мені зробити гребінь гарний
І оповідь моя на ньому збереглась.

Бавлячись людським мозком,
усіма його відгалуженими збоченнями,
сірою речовиною з ланцетним лоском,
розрідженими нейронами й розродженими злочинами,
маючи політосвітський диплом
й анархо-синдикалістські переконання,
трапляється асфіксія професійним

Красива, бо ти мене пестиш,
даруєш чудесні слова,
червоні троянди і персні,
перлини любові й дива.

Щаслива, бо ти доглядаєш,
мов ягідку, квітку мене
і стелиш бузковим розмаєм

З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,