«Москву» як наші потопили,
Москальський скреп на дно пустили,
На болотах піднявся вий:
- Та як таке можливо було,
Щоб наша гордість потонула
Фактично не вступивши в бій?!
Хіба коли таке бувало,
Як «дєди» наші воювали?

Макулатура, що гідна суспільних клозетів.
Де героїчне? Бодай мінімальний екстрим?
Всі біографії мають – лише у поетів
Лиш нескінченні переліки назв або рим.

Може, це правда… Про нас не складають легенди.
Що пригадати в житті, аби трилер чи шок?
Ал

Так хотіла підгледіти: хто ж літній день торочить?
Променисті пацьорки фарбує у чорне, та
Добавляє помалу та впевнено їх до ночі.
І радіють об тім сумота, пустота й німота.

Хто ж то? Може, той ворон, що каркає надто бридко?
Підлетів над сухою вербо

Перейтись би нам із тобою, до
Поля суниць
Скрізь нереальність
Ніщо не варте переймань
Поле суниць на безвік

Жити так легко, не зрячи
Нерозуміючи усіх

Який настрій, такий спіч…
***
Не завжди розумів себе чомусь
Коли пірнав в минуле з головою
Можливо, як усі, його боюсь
І нинішне з такого ж геморою…

Не завжди я воротами вертавсь

З тобою не запалювали свіч,
Не цілував мої ти ніжно руки.
Звучала пісня в горобину ніч,
Роїлися думки. Терпіння. Муки.

Лежали пелюстки сухих троянд
На клавішах холодних піаніно.
Нанизані роки і блиск гірлянд -

Давно вже не боюся небезпек,
у сховище не мчуся по тривозі.
Лунає черговий загрози трек –
отак життя минає у облозі…

В повітрі то ракета, то «шахед»…
До вибухів уже настільки звикли,
що спокою позаздрить моджахед!

Допоки ти була живою, –
Пряміше йшлося все-таки
І так, як нині, головою
Я не крутив на всі боки.
Завжди ставала у пригоді
Твоїх порад глибока суть,
І не скипав я аж до споду,
Бо знав куди і де звернуть.

А ти мені просто розповіси
Про те, як чекала трамвая…
Як дощик всю ніч і день моросив
Як діток лякали бабаєм…

Про те, і про те… ще довго про те
Які були люди цікаві…
Про наш нерозривний світо-тотем

Через пожухле листя сонця промінь
вдивляється у жовтня безпорадність,
немов питає: «Жовтню, друже, хто ми?
Нам Божий день тепла дарує радість,
а ще – тонку надію павутинки
на нескінченність бабиного літа,
присядемо з тобою на хвилинку,
поки борвій

Тим, хто розуміє мову жінки, неважко зрозуміти мову квітів, трави, води, вогню і зоряного неба. Мало послухати жінку, треба її ще й почути. Звісно, можна послухати жінку і зробити навпаки, але тільки так, аби вона ніколи про це не довідалась. Про

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.

Фрагмент історії у вірші
***
І знову перерва… поруч квітник
Вміру погода, без вітру
Цікаво би знати, хто садівник —
Всунув би в руки півлітру
А що тут такого, божий ґешефт:
Кожному мо по-заслузі…

Штурвале, обертайся. . . нікуди не сховатись
Катма й потреби. . .

Всіяно берег пологіший
Черепашками на піску
Що зморгують, мов очі сяйні
Через море

Замок, який ти споруджував
багато років, остаточно
зруйнувався. Із нього падають
уламки цегли, перетворюючи
на сипучий пісок надії.
Така цеглина може впасти
комусь на голову, поставивши
крапку в недописаному романі.

Отут тебе поцілував уперше,
під вітами розлогих ясенів.
Вони донині мою долю вершать,
а твій уже давно не чути спів…

У кожного лягла окремо доля
і нарізно світили нам зірки.
Осібно з’їли ми по пуду солі,