В твоїх очах вітри небес
Змішали світ зелено-сірий
І мов закоханий Паріс,
Стоїш на палубі триреми.

Мовчиш і жертвуєш усім,
Своєю славою та містом,
Уста цілують, тільки дійсність

Можливо гроза зазиває тебе підійти
І закинути погляд у море зеленого шуму,

Чи світло небес розплітаючи стрічки з-під хмар
Зазирає в кімнату рядками живих поезій.

Ти читаєш немов стенограму схвильованих снів
Де записаний спалах напевне зринає мину

Традиція вставати під час виконання хору «Алілуя», що завершує другу з трьох частин ораторії Генделя «Месія», народилася після того, як приголомшений музикою британський король Георг Другий скочив на ноги, змусивши встати і всіх присутніх…


Генделева

Покличе осінь в золоті сади
де вже налиті грона винограду.
Пора у вирій, птахо? То лети.
Для мене жовтопадова розрада
і бабиного літа переспів
куди миліші дальньої дороги.
Човпу кудись у ліпоті садів
під вітру незрівнянні монологи.

На себе змушуєш чекати
В оцій дрімливій німоті
Беріз, що гнуться вайлувато
Й скидають шати золоті.
Порошить очі нудна мжичка,
Та віра зменшує нуду, –
Топчу зволожену травичку
І терпеливо далі жду.

Люблю тебе за очі, наче сон,
бо засинаю в них.
Твій усміх - колискова.
Притулок для руки - вогонь зі скронь -
я забуваю, як
окрилювати слово.

Нехай в чеканні - часу в'ється нить,

Твоє серце струм, що живить мої слова, — відповідає їй.
І розвертаючись назад наливає в бокали сонце,
Яке трохи й закотиться за горизонт,
І мовчання потрапить у бітум ночі, майбутньої втечі його. Вуста
Він навмисно стуляє, не в силах сказати більше

Покохай – і злетять, наче птиці,
З-під пера в піднебесся слова, –
І не віритиму небилицям,
І творитиму добрі дива.
Покохай неприховано дзвінко
І любові взаємно радій, –
І щоденно вславлятиму жінку,
І догоджу у всьому скрізь їй.

Навіть звірі плакати вміють.
Вирушає колона на схід.
Проклинаю навіки росію
та її безхребетний нарід.
Зійде кара на вас неодмінно
і у світлі останніх подій,
ви плазуючи всі на колінах,
захлинетесь у крові своїй.

А ви ще тут, а я вже там,
Де Божий задум спочиває…
Про ваш пройдошкин та-ра-рам
Ніхто не чув, ніхто не знає

І ви, як надлишок біди —
Лицем потвори Ніч хизує —
Дорога замкнута сюди,

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха , коли юдеї різали побратимів
Тільки за те, що замість «шіболет» ка

Хочеться справжнього. Що є натомість?
Гучно кричать непочуті серця.
Майже пробудження. Майже свідомість.
Наполовину та не до кінця.

Світле майбутнє. Які перспективи?
Холодом білим зустріне зима.
Майже відпущений. Майже щасливий.

жар цигарковий кервавою повнею тліє, відбитий у склі
третя сирена & це ще не досвіт, а ночі короткі й злі
патос геройства, ненависті, нищень, або часоплин бабака
дехто зникає, з’являється іншим, недоля сливе така

літуючи мовчки, йов на руїнах пригад

Сонце з неба припікає. Спека дуже дістає.
Добре, що, хоча би з моря свіжий вітер повіває.
Кілька місяців вже Корсунь руське військо облягає.
Князь спочинку своїм воям ні на хвильку не дає.
Щоб до мурів підібратись, насип мусять підвести
Аж під стіни.

Сальвадору часом бракує примхливої Гали,
Він гуляє самотнім, він думає про минуле,
Про закинуті справи, розбитий старий Акрополь
Про поетів які не знаходять свою Елоїзу, Оксану, Лауру.
Сальвадор роздивляється небо в якому тоне.
Вітер шемрає листям, н

Невгамовний ваш язик,
Ваші забаганки —
Пересмажені рази
З вечора, і зранку…
Нічка вам не по зубам.
В ній ви призабуті…
Що лишилось покупцям —
Це вже не по-суті…