Міріади сніжинок
у сніговому космосі
бомбардують тебе
мігабайтами інформації.
Снігова людина -
це виліплені зі снігу
страх, безнадія, розпач.
Снігова людина

Над річку в лісі вогнище горить.
Вже сонечко за обрій полетіло,
У небі перші зорі мерехтіли.
Стих вітерець, в гіллі не шарудить.
Круг вогнища розсілася малеча.
Вже по вечері, трохи хилить в сон,
Дрімота забирає у полон,
Лягає тягарем важким на пле

Приросла до жаги душею,
а до неба бентежним серцем.
Стань зорею на мить моєю.
щоб яса втамувала щем цей.
Думка птахою ріже простір —
і немає кінця ні краю.
В сни лаврові до тебе в гості
несподівано завітаю.

на високій кручі хмар
циркова душе кружляй сама
зебри та метелики
місяць & казки
усе що дме в її думках
ирійський вітровій

стало зле несе тобі

Глибокий березень, а за вікном сніжить.
І сніг цілеспрямований й лапатий.
Це охолодження короткочасна мить,
її не варт гнівливо зустрічати.

Можливо, сніг настелить килими
і вляжеться пухким суцільним шаром.
Це замах нещасливої зими,

Після публікації сторінки мого Читацького щоденника, присвяченої творчості Андрія Любки, я продовжую отримувати запитання: чому мені подобається цей автор?, що варто насамперед почитати з його творів?, чим він цікавий як особистість? тощо. Спробую відпов

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав

Крутосхил, Дніпра рівнина гола,
Чортів ріг* над нею височить,
повня червоніє, як ніколи,
лісовик свій покидає скит,
він іде трусити стиглі зорі,
їх сьогодні буде ого-го,
листопадить жовтня ніч надворі,
люди сплять усі до одного…

Поставна, міцна, красива
Церква, наче схов,
Причаїлась сиротливо
Між новобудов.
Будівельники насилу
Їх звели там-сям,
Бо висотки затіснили
Естетичний храм.

it's me -
those sharp words and the blades,
and the void in the heart that is homeless,
events swarms which brought fainting and numbness,
storms in a glass... a shade...

it's me -
this so imperfect tense,

Я відчуваю, що це порожня
людина, і не в тому
банальному розумінні,
що недалека, а в тому,
що безвільна, що в ній
в'язнеш, як у ваті,
у неї немає власної
думки і голосу.

Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства. Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце н

Її прізвища можна й не називати, досить одного імені…
Сьогодні, 19 березня, видатна українська поетеса зустрічає свій 95-й День народження.
Вітаємо!

Час такий швидкоплинний -
рік впаде і розтане…
А поза часом - Ліна,
як духовна константа.

Чом ви, бабцю, зажурились
Й обливаєтесь слізьми?
Бо до Бога у немилість
Потрапляєм вічно ми.
Чом ви, діду, сумувати
Трохи більше почали?
Не беруть мене в солдати
В час неправедний і злий.

У кам'яних брилах образів
треба знайти найвідповідніший.
Їх омивають хвилі океану,
на їхнє кам'яне тіло
сідають чайки.
Із цих грубих каменів
треба вирізьбити
тонкі почуття,

Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо зло