Сливовий джем нам дарувала ніч,
ніхто не знав, що станеться на ранок,
ти першою була з моїх коханок…
Але хіба тепер у тому річ?
Лилась на скатертину кров вина.
Чи, то була не скатерть, – простирадло?
Комах ловив павук у власне прядло
і тіні від від

сходинами років додолу чи нагору
знецінюючи так & сяк нагоду
що міг чи розумів

заціпеніння через німби геть зіркові
щоб відтворити недостане мови
обтяжливих томв

Бог помсти, Бог помсти з’явивсь.
Піднісся Суддя землі.
Віддай належне пихатим...
Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт

може я
ще не Образ Божий
не те світло
не той мотив
що лягає
чи то ворожить
чи вином
утече з води

Які відтінки має бруд?
Брудні бувають руки, слово,
картина, навіть кольорова,
ідея запалити трут…

Із чистотою в спорі він,
зі смородом багна-лукавства,
приправлений добірно хамством,

І пташка спурхнула донизу,
Мов упала зеленим листком
На велодоріжку.
І я пригадав, як колись у березні
Наступив на полохливого горобця
Повертаючись за листівкою.
А відтак я пригадав тебе.
Так.

Ідучи алеєю натрапиш
Поглядом на дерево те знов
На якому вирізаний напис:
Василина плюс Василь – любов.
І ніяк цей вислів не зітреться,
І, напевно, кленові болить:
Чи донині серце біля серця, –
Чи було захоплення на мить?

Забралась осінь у гладущик:
– Вилазь, кажу!
– Відстань, не хочу!
Ти бачиш, накрапає дощик?,
змиває літечка стежу,
посиджу, дай, хоч до обіду…
А білий день
стає глевкішим,

Мені вже байдуже хто я, хто ви така
Хоч й неповторна в образі, й ритмічна,
Ви скреслені для іншого зразка
І думаю, погодитесь, навічно…

Мені не байдуже які у вас думки
І я бажав би їх занотувати,
Допоки ще не зношений мундир

З голосу Езопа
Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,

Причина бурі чи у гніві брів,
Чи в гніві їх – війни мерзенне тло?!
Кричать безумці, як бракує слів:
Віддайте нам поцуплене відро!
А справа врешті-решт не у відрі,
Історія — гончар, що місить глей,
Випалює в пекельному вогні
І глечики, і спраглих їм

Ніби літо бабине всміхнулось,
Ніжно сонце глянуло з-за хмар.
Озеро небесне від намулу
Звільнено, мов од нечистих чар.

Жваво так вистрибують синички --
П’ють грушок опалих смакоту.
Перехожих юнок гожі личка

З того світу люди йшли
О БОЖЕ, чекали…
Не підходьте, в очах шви
Й обгорілі шпали…

Як таке могло… чому?
Підла параноя?
Горіч скарги… а кому?..

Тебе зустрічаю
Щоранку в трамваї,
Який до вокзалу
Прямує помалу
По вулицях чистих
Півсонного міста.

Сидиш нерухомо,

Сповідь на задвірки упаде,
йди, послухай те, що наболіло.
Янголя зробилося бліде,
поплелося слухати несміло.
Так, маля, Земля – це не Едем,
степ шматують люті градопади,
випалено душу геть вогнем…
Далі жити як? Хоч дай пораду.

А ось і нічка в довгій темній сукні,
Зірки шпильками заблищали,
І неба з місяцем ясна сполука
Пишалася на п*єдесталі.

...А він все грав і грав на саксофоні
Мелодію чарівну ночі.
І сумніви розвіяли мусони,