Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ігор Павлюк (1967)
Забув я віршів рвані клаптики:
В руці Творця моя рука...
Із Ним ми творимо галактики
І ДНК!



Рубрики

Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   * * *
    Говорили правильні слова.
    Нарізали скло на вбиті вікна.
  •   * * *
    Дмитрові Дроздовському
  •   * * *
    Тихо-тихо в мені.
    Мов розмова свічок.
  •   Братові
    Ніхто із нас, брате, не був святим.
    Ідуть через нас роки.
  •   Уривок із поеми
    Роди мене назад, моя плането,
    У час, який слізьми малює кров.
  •   * * *
    Піна суха молодих снігів.
    Лампадка душі і зірка,
  •   * * *
    Із Богом у душі.
    Із бісом в плоті.
  •   * * *
    Слово «проблема» на слово «пригода» міняю,
    Доки патрони і водку рахують дружки,
  •   * * *
    Світить Місяць відбитим позиченим світлом.
    Щось шаманське й шампанське розлите кругом.
  •   * * *
    Тепла жовтнева сльоза листочка.
    Тільки душа і зорі...
  •   Смерть радянської відьми
    Знайомій
  •   * * *
    Густа підводна тиша у мені.
    І кут глухий.
  •   * * *
    Не боюся уже я
    Йти в безмежність і вічність.
  •   * * *
    Живу, не тужу, не боюсь нікого.
    Ідоли, бачу, плачуть.
  •   * * *
    Вовки віків стоять переді мною.
    Мутний і м’ятний холод під крилом.
  •   Триптих свободи
    Задушлива муть кабаків і притонів позаду.
    У вічній колисці – труні – предки втомлені сплять.
  •   Уривок із поеми-2
    Квітнева рань.
    Співають хижі птахи.
  •   Уривок із поеми
    Замкнулось коло.
    Більш уже нема
  •   * * *
    Знов язичеський сум, християнська невиспана радість.
    Мов сльозину по шрамі, я долю до Бога гонив.
  •   Прага
    Я був у Празі сотню років тому, –
    У цій старій церковці між могил...
  •   * * *
    Стиснута до вибуху печаль.
    А навколо смута і тривога.
  •   * * *
    На сцені життя знову страшно й самотньо буває.
    У петлі горизонту тріпоче солона душа.
  •   * * *
    Вечоріло.
    Падав сніг на промінь.
  •   Одягання ялинки
    Вдягаю ялинку, як доньку колись в дитсадок,
    Чи бабцю мою одягали у вічність сусідки...
  •   * * *
    Сніжинки в сні жінки...
    Лечу конем.
  •   * * *
    За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
    Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
  •   * * *
    До зорі, до своєї, несу свій хрест.
    Тут не рекет – а трепет...
  •   * * *
    Люблю дощі і вітер, і печаль,
    Яка магічно переходить в радість.
  •   Ранньосінні настрої
    В глибині липневого світання
    Хочеться поспати...
  •   * * *
    Цілувала мене у шрами.
    Я ж бо Всесвіту кинув виклик.
  •   * * *
    Скінчилась даль.
    Кривава піна блуду
  •   * * *
    Я не буду тебе доганяти, а буду чекати –
    Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
  •   * * *
    Травми. Трамваї. Трави.
    Зірка – мов кров на голці.
  •   * * *
    На розпуттях – розпуття.
    Далі – біль і туман.
  •   * * *
    Як у червневому гнізді,
    У серці тихо.
  •   Село ХХІ. Продовження
    Голос на голос, мов риба на рибу, ляга.
    Пісня надривна корчмарська витає над ставом.
  •   * * *
    Люблю цей світ, як білий лист паперу,
    Де я останній вірш не написав,
  •   * * *
    Упасти в сон, немов на зиму звірі,
    Пустити корінь, як верба, у дно,
  •   * * *
    Пробило на ніжність мою таємничу печаль.
    Її не прикрию я славою голою, мамо.
  •   Контекстуальне
    Від болю – горілка…
    Із болю – пісня.
  •   Написане у Пасхальні дні
    Знав я вільні злети і падіння.
    Не було проблем...
  •   * * *
    Лежу. Мандрую простором душі.
    Десь там Дніпро від риби золотіє,
  •   Астральне
    Знову хочу туди, де мене ніхто не чекає.
    Де, холодні, як вина, дрімають собі зірки.
  •   * * *
    Балагани. Вертепи. Тюрми.
    Чорні крила у чорнім небі.
  •   * * *
    І час іде, і сніг іде, і я...
    По колу? В далину? По вертикалі?
  •   * * *
    Мезозойний політичний лютий.
    Захід Сонця з медом у крові.
  •   Весна і війна
    За Родину горсть умирает, за свободу – десяток.
    А вся остальная война для кого?..
  •   ***
    Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
    Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
  •   Ще те...
    Стара церковка древнього села.
    Хрести важкі, від часу безіменні.
  •   * * *
    Стоїть весільна осінь на порозі.
    Іду з корчми у церкву, бо відпив...
  •   * * *
    Золото з кров’ю...
    Медове мовчання садів.
  •   Переформатування. Вересень 2013
    На вершину духовну бреду по небесній драбині.
    І мені помагають – ножами у спину – «брати».
  •   * * *
    Із усіх своїх сил я старався світитись увечері.
    Я старався прощати усім, хто поранив мене чи вбив...
  •   Ліричний уривок із епосу...
    Я вже своє язичество минув?
    Як мій народ...
  •   * * *
    В гості нікуди йти...
    Рідних душ усе меншає, рідшає...
  •   * * *
    Я у себе вслухаюся, як в поплавок риболовець.
    Часом ніжно клює...
  •   * * *
    Нічні дощі.
    Безчасся.
  •   14 ЧЕРВНЯ 2013 РОКУ
    Густе цвітіння яблуні.
    Тривога.
  •   Уривки-монологи з драматизованої поеми
    ...Значить, щось ми втрачаєм,
    Земляни, між нами і... Сонцем.
  •   СПОВІДЬ У СІЛЬСЬКОМУ ХРАМІ
    Сповідаюсь у храмі сільському,
    Що древній, як вирій.
  •   Ліричне з епічного
    Медалей, слава Вишньому, не мав.
    Які в поета в світі цім відзнаки?
  •   Осіннє передмістя
    Слова про осінь зношені, як листя
    Воронячих пір'їнок в молоці...
  •   СПОВІДАЛЬНЕ
    Книгу свого Буття кожен сам написати повинен.
    Аз – мов людство: спочатку язичник, тепер – до Христа.
  •   * * *
    Шістнадцять шрамів своїх на тілі
    І на душі... багато
  •   Святкові медитації
    Космічний вітер.
    Людство в небесах.
  •   * * *
    З бодуна виходжу важче й важче...
    Із артезіанських ям душі
  •   Передпасхальне
    Пір’я пташине – на цвіт після зимного сну,
    Місяць-смичок золотий тонкорукого Майстра –
  •   * * *
    Серце не встигає за пташками,
    Що летять із теплої землі.
  •   Весняні медитації-2013
    Печаль і вітер.
    Лебеді хаток,
  •   Храм
    Я будую свій храм ув оцій суєті несусвітній.
    Чую голос далекого предка, мов пісню зорі.
  •   * * *
    Шлюбна церемонія на цвинтарі –
    Ця весна, коли киплять сніги.
  •   * * *
    У чорних дірах тихо, як в жінках,
    З яких виходим і куди ми хочем...
  •   * * *
    Ранок був туманний, мов горілка,
    Що пили всю ніч на брудершафт,
  •   ДО N
    Кроки, як рани, – вхідна й вихідна.
    Аж сонячна кров виблискує.
  •   ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ
    Постояв над проваллям.
    Вже чорний пісок осипався
  •   * * *
    Засмучені, засмічені ліси,
    В яких я жив.
  •   ДИПТИХ ЧАСУ І ПРОСТОРУ
    1. ЧАСОВЕ
  •   * * *
    Біля багаття мого роду тихо.
    Земного неба – церкви – біла тінь.
  •   * * *
    Живу – немов прийдешній день – останній.
    Осінній день – як мед із молоком.
  •   * * *
    Мороз ударив.
    Птицю із води
  •   * * *
    Тяжкий був рік.
    Важкий був кожен день...
  •   * * *
    Літо закінчилось.
    Осінь же вічна отут.
  •   * * *
    Все те, що інші пили по краплі,
    Я пив ковтками.
  •   ДО ТЕМИ "ЧОРНИЙ ЧОЛОВІК"
    Вмирають друзі і вмирає степ.
    Зникають села у старій Європі.
  •   МОРЕ
    Море – небо.
    Море – могила.
  •   ІНТИМНЕ
    Колодязь чистий із зорею теплою.
    Кришталь і позолота вечорів.
  •   * * *
    Було мені пороблено на смерть...
    А я лопатив цього літа Всесвіт.
  •   * * *
    Літо заснуло – мов пісня вмерла.
    Так буде з життям колись...
  •   * * *
    Україна сумніша за всі мої вірші тепер.
    Я, спустошений, також лежу, як моя батьківщина.
  •   ЛІТО-2012
    Ця гаряча печаль.
    Амазонки на конях вечірніх.
  •   * * *
    Справжня слава почалася з болю.
    Зірка моя – пташка золота –
  •   * * *
    Набожна тиша. Дивлюсь на море. І жду чогось.
    Чого ще ждати в моєму віці у надвечір’ї?
  •   * * *
    Коли сива душа із гостей піде мрійно Додому...
    Передчасно чи вчасно – не знаємо тут, на Землі,
  •   * * *
    А що ці вірші?..
    Молитви-пісні.
  •   * * *
    Палю я люльку, дудлю сивуху,
    Не дбаючи про здоров’я.
  •   ПОЛІСЬКЕ-2012
    Столітня ялина.
    Червневий дощ.
  •   * * *
    Крізь дірку у хлібі рахую опалі зорі.
    Веселкою звуків травневих впиваюсь сам.
  •   ІРОНІЧНЕ
    Коли стає Везувієм Олімп,
    Питаєш Музу:
  •   * * *
    Спати хотілось, як перед весняним дощем.
    Жити не хтілось, як перед густим зорепадом.
  •   * * *
    Весняний вечір.
    Я лежу в траві.
  •   НІЧНІ ДОРОГИ
    У нічних поїздах я проводжу вже ночі шість років.
    В мене є своє місце у них: 45, бокове.
  •   * * *
    В цім клубку протиріч вже не знаю: де вихід, де захід.
    В цім клубку протиріч тільки вогник далекий спаса.
  •   * * *
    Збитий компас внутрішнього космосу.
    Тихий праісторії вокал.
  •   * * *
    П’єм сік березовий.
    Стаєм березою.
  •   * * *
    Странгуляційна борозна дороги.
    Дві бабці йдуть.
  •   * * *
    У березні весна – немов береза:
    Підталий сніг і чорні гнізда плям.
  •   * * *
    Хто із нас тут вибраний, хто званий –
    Розбереться час – лінивий брат.
  •   * * *
    Вітер такий, що, здається, попадають зорі –
    Так, наче падають яблука в білім саду.
  •   Ігор Павлюк. Міжнародний фестиваль «Каштановий Дім»
    СПОВІДАЛЬНЕ
  •   * * *
    Палити люльку.
    Думати про вітер...
  •   ЕПІЗОД-3
    Іду назад – як Місяць, золотий,
    Немов з війни – порожній і злорадний.
  •   * * *
    Ми з тобою близькі, мов слова із народної пісні.
    На горбатому мостику доля звела нас колись.
  •   ЕПІЗОД-2
    Пробудження.
    Світ стиснутий у рамі.
  •   ЕПІЗОД-1
    Ніщо журби не варте в світі цім.
    Так справедливо: кожному по вірі.
  •   * * *
    Я стишився... як гнізда восени,
    Середньовічні замки під корою.
  •   ХРАМ
    Я будую свій храм ув оцій суєті несусвітній.
    Чую голос далекого предка, мов пісню зорі.
  •   ПЕРЕДЗИМОВЕ
    Яблуні також у вирій хочеться.
    А от сусіди вже
  •   * * *
    Закрутилось на п'янці – тепер розмотуй...
    Відмовляйся від щастя? Вбивай пісні?
  •   * * *
    Набридло прогинатись під шлагбаумом
    І зирити на зорі із озер.
  •   * * *
    Білий голос трави. А трава – наче голос підземний
    Тих далеких епох, коли ми ще були молоді.
  •   * * *
    Загадкова темрява світання.
    Снить туман відьомським молоком.
  •   * * *
    Все кругом чистеньке, як у січні.
    Чорна мрія юного вогню.
  •   ОСІННІЙ ПЕЙЗАЖ
    Вітер осінній густий, як вода.
    Яблука – коні...
  •   * * *
    У ночі безсонні вигулюю душу мою,
    Припливши до неї горілкою, гнаною дідом,
  •   * * *
    Душа – як вовк на ланцюгу –
    Вже чує осінь.
  •   ПЕРЕДОСІННЄ
    Нікого немає...
    Це просто вітер.
  •   * * *
    Павутинки бабиного літа
    Золотіють, наче Божа кров.
  •   ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ДИПТИХ
    Ще існую у світі, прожитім, описанім мною,
    Провідчутім до нервів і до праглибин-прависот.
  •   * * *

  •   * * *
    За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
    Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
  •   ПЕРЕДЧУТТЄВЕ
    Літо сивіє золотом.
    Вовчі ягоди зір.
  •   * * *
    Як перший сніг – отак мені світає...
    Немудро бути вдома і сумним.
  •   * * *
    Вже й небо стемніло – як перша земля на труні.
    Струна обірвалася – лінія фронту душевна.
  •   Уривок із майбутньої поеми (2)
    ...Вже не було ні радості, ні злості.
    Котились ніжно сльози, як слова, –
  •   * * *
    Ця війна не моя.
    І душа моя дика не хоче,
  •   УРИВКИ ІЗ МАЙБУТНЬОЇ ПОЕМИ
    Пробудження.
    Світ стиснутий у рамі.
  •   * * *
    І знов весна.
    І знову все так само.
  •   ІЗ ЦИКЛУ «ВЕСНЯНЕ»
    Ще немає пташок в молодому весняному небі.
    Ще дерева тоненькі і голі – неначе хрести.
  •   * * *
    Солоні дощі починались без блискавки й грому.
    Удвічі важкою ставала убита печаль.
  •   * * *
    Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі.
    Є воля зостатися з ніччю один на один, чи на два...
  •   * * *
    Березень.
    Уб’ю печаль, як вовка,
  •   * * *
    Ти не приходь, пора моя чеканна.
    Є лиш чекання.
  •   ПОЕТ І МУЗА
    Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.
    Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.
  •   ПОЛЮВАННЯ. РЕТРОМОДЕРН
    Порожні гільзи.
    Порожні гнізда.
  •   СТАРИЙ ПОЕТ
    Старий поет зустрів ще молодим
    Своєї пісні вічні іменини…
  •   * * *
    Манять колючі дроти доріг.
    Хлібом твердим, як ножик,
  •   * * *
    Нема що робити...
    Рахую зорі.
  •   * * *
    Зоряним пилом припали озер дзеркала.
    Вже й ліро-епос Дніпра весь прочитаний кровно.
  •   * * *
    Життя минає тихо – як зима,
    Що біла, мов білки сліпого вовка.
  •   * * *
    Тут було колись море.
    І плавали білі птиці.
  •   СПОВІДЬ ХАРАКТЕРНИКА
    Снилося не те, що я хотів,
    Ранений у душу через спину.
  •   * * *
    Навіщо йдем?
    Куди ідем?
  •   ЩОДЕННИКОВЕ. 11 ГРУДНЯ 2010.
    Битий фарфор снігів.
    Напівсонна жура за собою...
  •   * * *
    Туманиться червона ртуть зірок
    У небі, незахищенім – мов крила.
  •   * * *
    Відхрестивсь.
    Як мудрий від печалі.
  •   ЩОДЕННИКОВЕ. 16 ЛИСТ. 2010.
    Першим льодом різана вода.
    Птахи попрощались.
  •   ДО ТЕМИ «ЖИТІЄ ПОЕТИЧНЕ»
    Червоне чорнило.
    Рядки золоті.
  •   * * *
    Ігор Павлюк нікого не вбив.
    Він помагав мурашкам.
  •   ЩОДЕННИКОВЕ. 20 ЖОВТНЯ 2010 РОКУ.
    Золота і благенька печаль сором’язного ранку.
    Ультрадзвонова тиша самотності.
  •   ЕСКІЗ ДО ТЕМИ ХРЕСТА І КОРОНИ
    Поржавіла радість осені.
    Голос хмарки з дна ріки.
  •   * * *
    Сіткою нервів ловлю зорю
    В час базарно-совєтський.
  •   ЕПОХАЛЬНЕ
    Пливу шукати свою епоху,
    В ковильних росах згубивши весла.
  •   * * *
    Люлька...
    Місяць –
  •   * * *
    І не жив «на розрив»,
    І «добра» не скопив.
  •   * * *
    Дим по воді...
    І поскрипує віща сосна.
  •   6 ВЕРЕСНЯ 2010 РОКУ
    Вже осінь, та ніщо не золоте.
    Крилом пташиним серце розпанахане.
  •   ПРО ДУШУ
    Вже сорок минуло...
    І зайва набралась вага
  •   * * *

  •   * * *
    Вакуум.
    Боляче.
  •   * * *
    Спада на мед велика крапля крові –
    Заходить Сонце в осінь кураїн.
  •   * * *

  •   * * *
    З дому пішов я з одним лиш хрестом на грудях,
    Кілька хрестів залишивши в сумних полях...
  •   МОЇ ЖІНКИ
    Була мені жінка для пісні,
    Була і для ліжка,
  •   ДО ЦИКЛУ «СКЛЯНА КОРЧМА»
    Після п’янки душа боліла.
    Слава слову – допомогло:
  •   ДО ЦИКЛУ «ПОЕТИ ХХІ»
    Нічого не снилось.
    Не сталось нічого.
  •   * * *
    Вже печаль переплавлена в лють золоту.
    Вже у Музи розмазана туш на віях...
  •   Кожен день проживаю тепер, як окреме життя.
    Кожен день проживаю тепер, як окреме життя.
    Книгу білої хати нутром читаю.
  •   Надвечір’я. Журний блиск вина.
    Надвечір’я.
    Журний блиск вина.
  •   Самотина лірична...
    Самотина лірична.
    Не хочу майже нічого.
  •   Стоїш мені – мов зірка над хрестом.
    Стоїш мені – мов зірка над хрестом.
    Мов пташки зойк над скіфськими бабами.
  •   СТАРИЙ ВІРШ
    Я собі – наче фраєр,
    Іду, обіймаю псів.
  •   ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН
    Думав гетьман – вибирає долю.
    Сива чайка плакала в Дніпрі:
  •   Ножово-ніжний весняний сум.
    Ножово-ніжний весняний сум.
    Торішнє листя – як грішні гроші.
  •   ПОЛІСЬКЕ
    Чорна хата.
    Безінтернеття.
  •   Я з отої зими вийшов так, як виходять із себе...
    Я з отої зими вийшов так, як виходять із себе,
    Білі вірші снігів залишивши вмирати в ярах.
  •   АСОЦІАЦІЇ
    Ангел, який сміється, –
    Це уже трохи біс.
  •   ВІРШІ ОДНОГО СЕРДЕЧНОГО РИТМУ
    Заросло за усім – після плуга й меча, затягнуло.
    Знов у вирій летять журавлі, з матюками летять.
  •   ВЕСНЯНО-ПОЛІСЬКЕ
    Наче сіль у крові,
    Юні зорі туманно моргають.
  •   МОРСЬКЕ
    Згасне свічка вина – буду слухати зорі осінні,
    Бо остання кохана приходить лише уві сні.
  •   Весна – як революція мені.
    Весна – як революція мені.
    Зима пішла у землю, мов кровина.
  •   Калиново. Пронизливо. Весна.
    Калиново.
    Пронизливо.
  •   Вином малюю музику на склі.
    Вином малюю музику на склі.
    Душа співати хоче – слів не знає...
  •   ПОЕТ
    Розхристане серце.
    Штани протерті.
  •   КОРІННИЙ ТРИПТИХ
    Я давно в цих краях.
    Ще зі скіфів.
  •   Приснився Бог...
    Приснився Бог.
    Здалось, що хрестияни –
  •   NN
    Вигулюєш звіра своєї душі –
    Вся в шубі на голе тіло –
  •   ЗИМА. СВЯТО
    Загриміло вгорі.
    Заіскрило.
  •   Україна... Танці на протезах...
    Україна...
    Танці на протезах...
  •   Вона хотіла сина від Христа.
    Вона хотіла сина від Христа.
    З красивим болем долю проклинала.
  •   Голос білої скрипки – мов першого снігу чекав...
    Голос білої скрипки – мов першого снігу чекав.
    Та наразі цей дощ аж кричав, не хотівши сивіти.
  •   Сонце красиво в море заходить...
    М. С. Вінграновському
  •   У сіні лежу і минуле кличу...
    У сіні лежу і минуле кличу,
    Легкий і весняний духом.
  •   ІЗ ЩОДЕННИКА «ТАЙНИ НАШОГО ТВОРУ»
    …У поході ми знов.
    А в поході не п’єм гориляси…
  •   Крик пораненого вогню...
    Крик пораненого вогню –
    Білі птахи над лісом.
  •   ОСІННЯ УКРАЇНА. Цикл
    Осінньо. Сінно. Синьо і осино.
    Усмішка в люстрі скіфського меча.
  •   * * *
    Нетутешність...
    Теплі гнізда в терні.
  •   ЧЕКАННЯ ОСЕНІ
    Я чекав Тебе, Осінь...
    Ще теплим гніздом журавлиним,
  •   ПОДОРОЖ У ГОРИ
    Починалися гори.
    Хотілося бути орлом.
  •   Безсонні ночі... Вірші і тоска.
    Безсонні ночі...
    Вірші і тоска.
  •   Вертатись пізно.
    Вертатись пізно.
    Вже гра – як битва…
  •   ВЕЧІРНІЙ РОМАНС
    На добраніч, поля. На добраніч, ліси.
    Безпритульність якась така...
  •   ГАДАННЯ
    Любові, київський відьмочці
  •   Летіти вміли. Не вміли впасти.
    Летіти вміли. Не вміли впасти.
    Хтось дряпав двері своєї пастки.
  •   РІЧКА
    На своїм волоссі темному й густому
    Ти лежиш, як річка на ріллі.
  •   РОЗМОВА З ДІДОМ
    «Діду, діду, а болить вмирати?»
    «А я знаю?.. Я ще не вмирав.
  •   ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН
    Думав гетьман – вибирає долю.
    Сива чайка плакала в Дніпрі:
  •   ТЕЛЕСИК
    Сидить на могилі старенький Івасик Телесик.
    На цвинтарній груші тепліє гніздо солов’я.
  •   Українським поетам не можна вмирати рано.
    Українським поетам не можна вмирати рано.
    Хтось постукає в двері, а ти у білому весь...
  •   БІЛЯ МОРЯ
    Печаль висока – як морська трава.
    І зорі досі – як могили предків...
  •   ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ ДРУГОМ (Із циклу «У скляній корчмі»)
    Зустрів учора старого друга
    За чорним пивом.
  •   СЕРЕДИНА СЕРПНЯ (НАСТРІЙ)
    Літо – коротке, як бабське щастя, –
    Уже за душею, там...
  •   ДО ТЕМИ "ЛЮБОВ ПОЕТА" 2
    Засинаєм під музику грому,
    Вишиту білим шовком.
  •   ПЕРЕДОСІННЄ
    Так уже довелось мені –
    В снах золотих літаю.
  •   ПЕРЕДЧУТТЯ
    Поет і муза читають вірші на свіжім сіні.
    Та чомусь осінь, вже чути осінь в їх голосінні.
  •   І знов мені тривожно – хоч напийся...
    І знов мені тривожно – хоч напийся.
    Як гени волі – птиці в небесах.
  •   Отако, отако...
    Отако, отако...
    Білим серцем – по чорному лезу.
  •   Довго пахла трава сором’язним запахом жінки...
    Довго пахла трава сором’язним запахом жінки.
    Дерев’яними ложками їли ми з нею меди.
  •   Напиши мені морем велику поему про вітер...
    Напиши мені морем велику поему про вітер.
    Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
  •   Вже така темнота, що реальні лиш душі і зорі...
    Вже така темнота, що реальні лиш душі і зорі.
    Ще триває життя, але доля закінчилась вже.
  •   ДО ТЕМИ «ЛЮБОВ ПОЕТА»
    Що ж... печаль – як печаль.
    Золотіє зоря над церквами.
  •   ОСТАННЄ
    Брехливе дзеркало сльози...
    Фольга світання.
  •   ДО ТЕМИ БЕЗСМЕРТЯ
    Ось-ось вже, здавалось, безсмертя – строфою подать...
    На кухні моїй, ще радянській, горілим запахло,
  •   * * *
    Світ мені ліг – мов гніздо із колючого дроту.
    Падають зорі – як ціни на вічне, мов ці...
  •   Космос... Вітру нема.
    Космос...
    Вітру нема.
  •   ВОНА
    На коханім лиці тихо світиться чиста сльозина –
    Мій маленький Дніпро, над яким сиві чайки зіниць.
  •   ВЕСНЯНО-ПТАШИНЕ
    Ці травневі пташки із людськими терпкими очима.
    Наша воля горбата їх, диких, напевно, смішить.
  •   * * *
    Капіталізм.
    А я ж його не ждав...
  •   ТРАВНЕВЕ
    Така пора – на біс виходить біс.
    Обличчя предків – як вода під льодом.
  •   БЕРЕЗЕНЬ СИВІЮЧОГО ПОЕТА
    Береза й донька моя плачуть –
    Так хочуть весни!
  •   В гості мене запросила.
    В гості мене запросила.
    Поїла приворотзіллям.
  •   ОДКРОВЕННЯ. Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ
    Спить зима на зеленім житі.
    А Тебе забрав поїзд скорий…
  •   Любов напала навесні...
    Любов напала навесні —
    Як Божа кара.
  •   Сиджу собі. П’ю горілку із ангелом-охоронцем.
    Сиджу собі.
    П’ю горілку із ангелом-охоронцем.
  •   З ВІДКРИТОГО ЩОДЕННИКА. 7 БЕРЕЗНЯ 2009 РОКУ.
    Сумна весняна ніжність.
    Теплий день –
  •   ІЗ ЦИКЛУ «ВЕСНЯНЕ»
    Ще немає пташок в молодому весняному небі.
    Ще дерева тоненькі і голі, неначе хрести.
  •   ОСТАННЯ МАВКА
    Умирають ліси.
    Не вмирає лиш вітер... поети...
  •   З АНТИКРИЗОВОГО
    Біла хата. Сніги. Білі коні...
    Нічого немає...
  •   Обірвані дзвони. Старий монастир.
    Обірвані дзвони.
    Старий монастир.
  •   * * *
    Нагріте на свічці червоне вино.
    Тінь твого волосся. Ніч.
  •   СПОВІДЬ ВРОДЖЕНОЇ ВІДЬМИ
    Я зачата була,
    Коли Місяць став повно-червоний,
  •   ЗНОВУ ПРО ВІДЬОМ
    Лісостеп золотий.
    Дим від зір ― як вода вечорова.
  •   ПЕРЕДВЕСНЯНЕ
    Сніг іще білий, глибокий – немов на могилі...
    Холодно. Скучно.
  •   Ця осіння любов ...
    Ця осіння любов – як під листям захована міна.
    Над могилками гнізд зоренята кружляють, кричать.
  •   * * *
    Несемось Чумацьким Шляхом.
    Вже крила й чоботи стерті.
  •   АНТИКРИЗОВЕ
    З небуття... по тюрмах і борделях…
    Все життя – по серце у снігах –
  •   * * *
    Почався сніг...
    Стежина обірвалась –
  •   * * *
    Тріснула…
    На те вона й струна.
  •   ПОСТРІЗДВЯНА МЕДИТАЦІЯ
    Глинобитна печаль.
    І безлюддя нестерпна потреба…
  •   ВОВКИ
    Очі їх калинового полиску,
    А сліди хрестаті, корінні.
  •   ІСТОРІЯ
    Історичні вітри не уміють співати з душею
    Про кавказький кинджал, де карбований кровію вірш,
  •   МАМАЙ
    Осінь. Рано темніє.
    В полі – привид Мамая.
  •   * * *
    Не кожне слово може стати духом.
    Не кожним словом може стати плоть.
  •   * * *
    Вечір жовтневий.
    Калиновий сік далини.
  •   * * *
    Дивитись на зорі і пити вино виноградне
    З високих, як мрія, безсмертних, як даль, кришталів.

  • Огляди

    1. * * *
      Говорили правильні слова.
      Нарізали скло на вбиті вікна.
      Мертвих научились цілувать,
      Доки мертві до святих не звикнуть.

      Сортували біль, як чукчі сніг,
      Білий сум і чорний шум житухи,
      Магію жіночих юних ніг,
      Віщі з’яви ангелів і духів.

      Білосніжну душу гартувать
      Воском сосен і свічковим соком,
      Де «помилуй, Боже» й «ттвою мать!..» –
      Змішують у відчаї глибокім.

      Простимо, що можемо простить,
      Людям непридуманим нервовим.
      Мить – як вічність, вічність нам, як мить.
      Горизонт поранений до крові.

      Мертві нас хапають за рукав.
      Діти просять ніжності та хліба.
      І хреститись проситься рука
      На Христову рану, не на німба...

      15 берез.16

      "http://poezia.org/ua/id/43701/"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *

      Дмитрові Дроздовському

      Немає слів.
      Лиш димний запах шин...
      Холодне світло знизу трав’яніє.
      Що проживе народ наш – опиши.
      Проговори біль світу, як умієш.

      Проговори і виспівай печаль
      Травмованих епохою і небом,
      Щоб стало легше тим, хто вже почав
      Болючий шлях до Господа й до себе.

      В поетів просто місія така.
      Хоча отут не кожен з нас Месія...
      У когось дірки цвяхові в руках,
      А хтось любов на камені посіяв.

      Я теж сівач болючих слів, я теж...
      Слова ростуть до молитов червоних,
      Туди, де Всесвіт просить в Бога меж,
      Де все – як дзвони.

      Ми всі тілами в прірву летимо,
      Де душам нашим воздадуть по вірі...

      Майданних шин палаючих димок
      Нагадує то ангела, то звіра...

      4 берез. 16.


      "http://poezia.org/ua/id/43666/"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *
      Тихо-тихо в мені.
      Мов розмова свічок.
      Радість хвора.
      Печаль медова.
      Хто аз грішний у світі?
      І де?
      І що?
      Вмерти й жити готовий.

      Я потрапив ще в юності,
      Ще тоді,
      У солодкий полон печалі.
      І тонув у вогні,
      І горів у воді,
      Йду в глибини і далі.

      І кохання моє
      Вже забуло мене.
      Лиш хрести пам’ятають.
      Відчуваю усім,
      Що не все промине,
      Мов сніжинок завеснена зграя.

      Хочуть ідоли жертв.
      Хочуть жертви жратви,
      Хочуть крила коріння!
      Хочу битись, як серце, я,
      Доки живий.
      А по смерті хочу
      Спасіння...

      Хай страждання вино
      Тут п’янить і п’янить –
      Очищально і горньо.
      Від зорі до росинки
      Червониться нить,
      Що струмить через горло.

      Я період пустині своєї пройшов...
      Ці рядки – наче шрами.
      Лиш останній рядок –
      Наче шов, наче шов...
      І сльозина по мамі,
      Чиї груди в дитинстві
      Я марно шукав,
      Як шукають лиш Бога...
      Потекла через мене
      Велика ріка –
      Мов до нього дорога.

      Далі доля поета
      Чекала мене...
      Далі – доля монаха?..
      І я світлий, я радий,
      Що хрест не мине,
      Хоч мине, може, плаха.

      То ж радію, що був,
      І радію, що є.
      Що пульсую, плюсую.
      Що минули мене сотні зміїв і єв...
      Я не згадую Бога всує.

      Тихо-тихо в мені.
      Мов розмова зірок.
      Радість хвора.
      Печаль медова.
      Хто аз грішний у світі?
      І де?
      І що?
      Вмерти й жити готовий.

      27 лют.’16.

      "http://poezia.org/ua/id/43643/"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Братові
      Ніхто із нас, брате, не був святим.
      Ідуть через нас роки.
      Я подам тобі, брате, хліба й води.
      Але не подам руки.
      Я подам тобі, брате, хліба й води...

      Бо рана, брате, від твого ножа
      Між крильми моїми є.
      І Бог тобі, брате, – Суддя.
      Та жаль...
      Бо й Бога хтось продає.

      Коли барикади з хрестів стоять,
      Ми разом ішли б у бій.
      Але ж по-іудськи ти, наче ...ять,
      Продавсь тому, хто не свій.

      Продав ти нас ворогу.
      Так було
      В історії вже не раз.
      Скажи мені, брате, –
      Хоч помогло?
      Чи хоч заробив на квас?

      Якщо дали мало – я поможу.
      І ти мені не жалів...
      Ми кровно з тобою зайшли за межу
      Отут, у гостях,
      На Землі.

      Ніхто із нас, брате, не є святим
      У хвилях буття ріки.

      Я подам тобі, брате, хліба й води,
      Хоча й не маю руки...
      Я подам тобі, брате, хліба й води.

      20 січ. 16.


      "http://poezia.org/ua/id/43427/"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Уривок із поеми
      * * *

      Роди мене назад, моя плането,
      У час, який слізьми малює кров.
      Інопланетні храми пістолетами
      Лягають тінно на земний Дніпро.

      Компютер.
      Свічка.
      І космічне сміття
      Над нами...
      Заступає благодать.
      Крізь нього нам чорти у душу мітять
      І охоронці-ангели летять.

      Вони тут розберуться між собою.
      Зі мною також розберуться, бо
      Коня ти приведеш до водопою,
      Напитися ж наверне тільки Бог.

      Тут наша воля часто – божевілля.
      Як відьми смерть, така любов тяжка.
      Де людям злим війна – немов весілля.
      Весілля ж невеселе...
      В ДНК
      Тепер такі проникли землетруси,
      Що динозаври в декому ревуть.
      А динозаври – як бабусі гуси...
      Така-от суть.

      Наш корабель хитається, трясеться.
      Коти – як миші.
      Миші – мов коти.
      Та треба йти, допоки нам ідеться, –
      До світла,
      Щоб самим уже світить.

      Бо скрізь розгул кривавої печалі.
      Як мед із кров'ю ранок...
      Рана.
      Рай...
      Ржавіє все, що в цім житті зі сталі.
      Ржавє навіть слово з-під пера,
      Якщо воно без крові і без духу,
      Якщо воно не щире,
      Не сльоза.
      Не усміх,
      Не вогонь,
      Не завірюха
      І не козак.

      Вогонь і вітер чесні в цьому світі.
      Вода хитрюща, як усі жінки.
      Про юність спогад сонним світлом світить
      І п*є зірки із Божої руки.

      Шукаю корінь перекотиполя,
      Шукаю вперто папороті цвіт.
      Як блудний пес, я звик уже до болю.
      Мов князь, карбую кров*ю заповіт.

      Святими журавлі мені здаються.
      Вагон Львів-Київ – келія моя.
      Йде кров – мов дим літаючого блюдця,
      А кров із горла – часу течія.

      Дзвенить живий алмаз мойого серця.
      А я – священна жертва цих людей.
      Але на долю не умію сердиться.
      Нехай із ласки Божої веде.

      Нехай веде, мов хлопчика, за руку,
      Веселі сни дарує, висоту.
      Мене чекають читачі й онуки,
      Допоки я шліфуюся, росту.

      Поміж доріг – як поміж ніг дівочих –
      Єство моє гуляє і шука.
      Моя ж душа страдає і пророчить –
      Як вертикальна вітряна ріка.

      А коло все стискається, стискає…
      Сльоза ж по шрамі п'є свою печаль.
      Хрестате горе.
      Щастячко ж безкрає,
      Немов пасхальна вітряна свіча.

      "http://poezia.org/ua/id/43419/"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. * * *

      Піна суха молодих снігів.
      Лампадка душі і зірка,
      Яку я дістати колись хотів...
      Та впала вона –
      І у небі дірка.

      Мов мрії дитячі, цвітуть цвіти.
      Сільський духовий оркестр
      Будить печаль – мов туман води.
      Хто я?
      Дивак?
      Маестро?

      Нащо я був?
      Наростив жирок на дурнуватих крилах...
      Хто пригадає мене:
      Дніпро?
      Ворог?
      Донька?
      Мила?

      І чи важлива ця пам’ять людей,
      Пам’ять вовків і сосен,
      Коли мене тут не буде ніде,
      Як не було досі?..

      З Богом до Бога лише ідуть...
      Наче скафандри, німби палають.

      А за Христом із хрестом лиш путь...
      Хрест же кореня не пускає...

      9 січ. 16.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. * * *

      Іду.
      Із Богом у душі.
      Із бісом в плоті.
      Он олігархи й алкаші
      Слинявлять злоті.

      Оно у храмах продають
      Хрести і свічі.
      Десь крівцю донорську мою –
      Дорожче втричі.

      Та й навіть час кудись іде
      Утричі швидше.
      Тут біла ніч,
      А чорний день.
      Злий вітер свище.

      Цей зміст тут форму розрива.
      Мох і багнюка.
      Слова, слова, слова, слова...
      Без ультразвуку.

      Доноси, пасквілі, брехня.
      Моря і сіно.
      Душа торкнулася дна дня –
      І вже осіння.

      Дорожча морква за любов,
      Що ви купили.
      Мені ж дорогу перейшов
      Кіт чорно-білий.

      Свячену воду з другом п’єм
      З дула пістоля.

      ...Таке воно життя стає.
      А далі – доля...

      14 груд. 15.

      "http://poezia.org/ua/id/43264/"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. * * *
      Слово «проблема» на слово «пригода» міняю,
      Доки патрони і водку рахують дружки,
      Доки дівчата знайомі – монахині зараз в Почаєві –
      В келіях сивих запалюють голі свічки.

      Роси й тумани.
      Гілки і кістки на дорогах.
      Шлях мій – мов дерево…
      Дерево – наче мій шлях.
      Тут виживає – хто хватку засвоїв бульдога.
      Вовк умирає у травлях в нелюдських полях.

      Шкода вовків мені.
      Шкода поламану свічку,
      Зірку опалу,
      Опалий зелений листок
      В сиве багаття,
      Довгу задуману річку...
      І динозавра,
      Що світ цей любив до кісток.

      Сонце у соснах.
      Радість і гріх.
      І розлука.
      Чорне безмов’я
      У ночі болючі гуде.
      Хтось мені в двері,
      Мов серце,
      Схвильовано стука,
      Повне людей.

      Лікарські трави
      В холодному космосі пахнуть,
      Предків далеких
      Всотавши чудні голоси.
      Птахи – як трави.
      А трави – давно уже птахи,
      В добрих очах яких
      Райська розхлюпана синь.

      Вічний паломник,
      Рудію, ридаю, радію.
      Снігу сорти, наче болю,
      Вивчаю сорти.

      Врешті, живу, як умію.
      Вмираю, як вмію…

      Вчусь не боятися висоти.


      28 лист. 15.

      "http://poezia.org/ua/id/43151/"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. * * *
      Світить Місяць відбитим позиченим світлом.
      Щось шаманське й шампанське розлите кругом.
      Я не знаю, земляни: ізвідси чи Звідтам
      Це скуйовджене сяйво – мов чай з молоком?

      Цей тепліючий мед тіла юної музи,
      Віск смертельний ручищ долі Баби Яги.
      В цьому світі, як в лоні, прожити ми мусим,
      Поборовши спокуси вина і жаги.

      Ну а хто не поборе, покаятись може.
      Не покається хтось – того Там десь простять...
      Адже він милосердний, той засвіток Божий,
      У якому раює розіп’ятий тать.

      З когось шкіру здирають і маски із когось.
      На царях і юродивих проба одна.
      В небі хмара ворон – як остання дорога,
      На яку я душею виходжу з вікна.

      10 жовт. 15.

      "http://poezia.org/ua/id/42909/"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. * * *
      Тепла жовтнева сльоза листочка.
      Тільки душа і зорі...
      Всесвіт мовчить, наче винна бочка,
      Чи хробачки підкорі.

      Я ж у собі, як в дуплі старому,
      Тихо чекаю щастя,
      Хоч відмовляюсь від чаю з ромом.
      Частіше йду до причастя.

      Борюся з кров’ю своєю, брате,
      Учу історію світла:
      Побільше давати, поменше брати
      Від цього світу.

      Оце дивитися і любити
      Сусальне золото клена.
      Чим ближче до Бога, –
      Тим більше битий
      Будеш отут скажено.

      Це вже я знаю не з книг прадавніх.
      Життя мені показало.
      У долі рухи різкі, а плавні
      Рідко –
      Як сало...

      То ж коло-сальних
      Мало у світі,
      Де гуляє страждання.

      Вітер глибокий.
      Зламані віти –
      Як дороги останні.

      1 жовт. 15.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Смерть радянської відьми
      Знайомій

      Крутило всю ніч водяною пилюкою вчора,
      Вертіло-шипіло усім, що лежало кругом.
      Іще не лежала, бродила по хаті потвора –
      Як баба тхорезна, що пише доноси в райком...

      Навколо скакала дрібна і услужлива нечисть –
      Брехала потворі, що та найсвятіша з усіх.
      Вони язиками знущались із тіла предтечі
      І душу його виставляти хотіли на сміх.

      Гадюкою чорною голос відьомський звивався.
      Велика Гординя у серці відьомськім гула.
      Вона із Христа насміхалась.
      Не він відцурався...
      Він всіх би простив милосердно
      В цій прірвності зла.

      Невиспана відьма
      Добро проклинала навколо.
      На писку страшному чорніла гримаса гріха.
      І гидко було біля неї,
      Пекельно і голо.
      І скрегіт зубів її довго в ночі не стихав.

      Аз тихо молився.
      Хрестився.
      І крейдяно білим
      Здавався мені горизонт у червоній імлі.
      Як відьма радянська вмирала,
      До неї набігли
      Усі такі самі –
      Жорстокі і злі.

      Бо й батько відьмаки
      Прислужником був у фашистів.
      Вона пішла далі,
      Ну тобто у прірву, ще глибш...
      А люди не знали...
      А люди ішли за нечистою.
      Пропасти могли б.

      Священик приїхав.
      Прогнала його кочергою.
      Не хтіла покаятись –
      Каже: «Не маю гріхів»...
      Була ця потвора тілесно колись молодою,
      Душею ж манила чортів.

      Відьмака іконою бити сповідника бралась:
      Летіла крізь двері і стіни ікона свята...
      Господь не карав.
      Сама себе баба з’їдала.
      Мов крила воронячі –
      Шамкали чорні вуста.

      ...Любив хтось цю жінку...
      Йому я, звичайно, прощаю...
      Прощаю цій дівчинці,
      Що в ній ховалась колись.
      От їй принесу я цукерка і пряник до чаю,
      Бо свічку для неї уже вороги запасли.

      Вже стелю знімають над відьмою,
      Щоби погасла:
      Відьомська ж душонка
      Боїться цей світ покидать...
      Рак душ – як і сказ, –
      То хвороба заразно-опасна,
      Не лиш для дівок, –
      А й для націй,
      Що можуть вмирать,
      Якщо у них відьми керують царьками земними,
      Нацьковують їх на крилате, дзвінке, корінне.

      Та будьмо уважні.
      Бо й грішні вмирають святими...

      Оця чорна відьма
      До Бога штовхнула мене.


      27 верес. 15.

      "http://poezia.org/ua/id/42825/"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. * * *
      Густа підводна тиша у мені.
      І кут глухий.
      За ним хтось диха світлом.
      Живу, як в сні, у золотому сні,
      Душевний біль
      Забрав хтось добрий Звідтам.

      Тепло чужого тіла,
      Слава, гріш –
      Все менш мене цікавлять
      При лампадці.
      Все більше руки Того,
      Що вгорі.
      А не смішні планетні можновладці.

      Всевишньому потрібна якість душ,
      Що крізь любов проходять і страждання.
      Аз грішний також шляхом цим іду
      І в просторі,
      І звечора до рання.

      Як жінка – біль:
      Боїшся – напада.
      А нападаєш ти – то утікає...
      Отут зарита правда золота,
      В якій та сила,
      Що зове до раю.

      Я там вже був.
      І краплю взяв собі...
      Мене чекає там, напевно, мама.
      Та я люблю земний мій світлий біль –
      Отой, що при народженні, той самий.

      З якого радість родиться свята, –
      Що якби міг – погладив би комашку.
      Мов кораблі по річці забуття,
      Пливем, живем...
      Кому ж отут не важко?..

      17 верес. 15.

      "http://poezia.org/ua/id/42783/"

      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. * * *
      Не боюся уже я
      Йти в безмежність і вічність.
      Тут не був я суддею.
      Грію душу при свічці.

      Проти шерсті здіймаюсь,
      Мов літак проти вітру.
      Журавлиною зграєю
      Сльози котяться.
      Витру.

      Хтось – пророк і пройдисвіт –
      Набивається в друзі,
      Християни, буддисти –
      Всі на Божому крузі.

      Всі шукаєм спасіння.
      Терпим біль і розлуку,
      Мов собаки на сіні.
      Крильми гріємо руки.

      Всесвіт родиться в муці.
      А родившись, радіє.
      Мов собака на суці,
      Він увічнитись вміє.

      Не боюся уже я
      Йти в безмежність і вічність.
      Поміж свідком, суддею
      Грію душу при свічці.

      9 верес. 15.

      "http://poezia.org/ua/id/42752/"

      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. * * *
      Живу, не тужу, не боюсь нікого.
      Ідоли, бачу, плачуть.
      Пливу, наче сіль, по сльозині Бога.
      Вірю в удачу.

      Я не вкладаюсь ні в які рамки.
      Чую душею кістку.
      Зовсім відвик від люльки і самки.
      Край свій люблю і хорошу звістку.

      Світлу вологу печаль люблю я,
      Тихе нічне мовчання.
      Коли співають так «алілуя» –
      Наче востаннє.

      Не м’ясо слова, а кістку слова
      Кидаю в душі,
      Так, як в огонь нетутешній – дрова,
      Риба на сушу...

      Глибин долітаю таких високих,
      Що, може, було й не треба...
      На шляху вузькому немає спокою
      Під чорним, та добрим, небом.

      Мені зостається прожити, може,
      Десь років 15-20:
      Собача тривалість...
      Зі змістом Божим.
      Оце й воно є –
      Щастя.

      3 верес. 15.

      "http://poezia.org/ua/id/42699/"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. * * *
      Вовки віків стоять переді мною.
      Мутний і м’ятний холод під крилом.
      Я все життя готуюся до бою
      З дурним собою, з космосом і злом.

      Всесвітнє зло в собі перемагаю,
      Скриплю зубами та бреду вперед –
      Як воїн в Січ, а чи чернець в Почаїв,
      Бджола на мед.

      А золота мелодія осіння
      Тече в мені та тче в мені звізду,
      Немов Творця Всесвітнього насіння,
      Мов іскру, що у люльці я задув.

      А потім буду тихо усміхатись
      І думати про вічність і сестру,
      Про те, що в мене ще немає хати,
      Хоча, можливо, скоро вже помру.

      Про те, що вірш неписаним зостався,
      Некоханою Муза та, що... ах...
      Про те, що часто гірко помилявся:
      В зозулинім гнізді – надводний птах.

      Про те, що… те, родинне і таємне.
      Утробне і всесвітнє водночас,
      Божественне в Якутії і в Ємені,
      Над нами, в нас.

      Тінь мого болю блідла і здригалася.
      Гуляла думка, як той вовк в степу.
      Шість перших років у душі зосталося,
      Все інше – до безсмертя –
      Прах і пух.

      Росинка крові.
      Саморобні істини.
      Солона світломузика зорі.
      Болю.
      Чекаю,
      Доки Сонце вистигне,
      Щоб я пізніш за нього не згорів.

      10 серп. 15.

      "http://poezia.org/ua/id/42527/"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Триптих свободи
      1.

      Задушлива муть кабаків і притонів позаду.
      У вічній колисці – труні – предки втомлені сплять.
      Я ж – проклятий лірик – чекаю дощу й зорепаду,
      Опальний для влади і ладу, мов крик журавля.

      Тремтить і страждає лірична моя батьківщина.
      А я, мов юродивий, суєтний, грішний, живу.
      Я вірний.
      Я віщий.
      Верби золотої дитина.
      До крові, до сліз тут борюся,
      Щоб впасти в траву
      Якраз біля місця,
      Де спить пуповина, як річка,
      Що з мамою, з вічністю
      В’юнко в’язала мене.
      А потім були
      Магдалина,
      Оксана,
      Марічка...
      Те, що не мине.

      Пером журавлиним писав я журливі поеми.
      Танатос та Ерос так близько стояли в житті.
      За душу боролися ангели й демони.
      Аз бути із Богом хотів.

      Я страх поборов у своєму сплетіннячку сонячнім.
      Бажання померти з бажанням світити зрослось.
      Є друзі у мене, дружина і донечки,
      І щось несказанне, космічне, немов з НЛО,
      Чи з мого дитинства весло.

      Душі вертикаль рівноважить мене над безоднею.
      А кров моя прагне густого настою зірок.

      Терплю.
      Відчуваю.
      І дякую світу сьогодні я.
      І міряю крильми свій крок.
      28 лип. 15.


      2.

      Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
      Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
      Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
      Хоча листям уже золотію, немов перед сном.

      За битого мене дають уже много небитих.
      Жовто-синьої крові націджено цілий бідон.
      Не курити навчився, навчився я навіть не пити.
      І навчився тримати тон.

      Вороги мене в спину штовхали до Бугу, до Бога...
      Друзі роблять усе, щоби я рівновагу тримав,
      Бо струною канату дзвенить моя рідна дорога,
      Де попереду світло, а знизу і збоку пітьма.

      Мо’, я інопланетний?
      Не знаю, не знаю, не знаю...

      Тут моловся, молився...
      Язичеським бісам-богам,
      Доки хрест свій узяв, щоби тяжко вернутись до раю.
      Був язичником в юності.
      Щлявся і пив «сто грам».

      Біля мене бродила Свобода з обличчям Смерті.
      Знав я братство по крові і блядство по духу знав.
      Світлі ніжні були, а темні були уперті –
      Наче різні сорти вина.

      І боянні і буйні стрічались мені друзяки.
      Кількість виграних битв і поразок була одна.
      В чорнім кисневі ночі тремтіли космічні знаки.
      У мені, кругом мене – війна, вина...

      Дар поета завжди небезпечний.
      Тепер тим більше.
      І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
      Я ж їм вдячний за це.
      Відчуваю всесвітній біль ще.
      Мою душу до болю Музи терпкі несуть.

      3.

      Автостопом поїду до істини.
      В небі самотньо.
      А дороги – мов руки пергаментні тих бабусь,
      Що були колись тут
      Дівчатиськами модними-модними.
      І гадали на картах
      Свою і мою судьбу.

      За свою я спокійний.
      Було – як в жіночій сумці...
      А тепер прояснилось.
      Тепер все пряме – як хрест.

      Цілий Всесвіт вмістився в моїй задушевній думці.
      Ну, не цілий, можливо, а те, що не вмре...

      Ниє вітер осінній.
      Туман золотіє.
      Сонно.
      Динозаврово бродить у душах печаль печі.
      І страждають, як в’язні, в горшках без води вазони.
      І знущається з вітру
      Освячена тінь свічі.

      А на зорянім світлі душа, як бамбук, шурує.
      Наче водка із кров’ю, горить горизонт у млі.
      І здається мені, що вже знаю, коли помру я.
      І здається, що біль мій вже не шукає слів.

      Бог не в силі, а в правді... –
      Це знаю на власній долі.
      Обезболюю віршами нерви порвані мої.

      Пам’ятаю гріхи і геройства,
      Немов Інтернет-паролі.
      П’ю дощі і сніжиська їм.

      Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
      Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
      Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
      Хоча листям уже золотію,
      Немов перед вічним сном.

      5 серп. 15

      "http://poezia.org/ua/id/42469/"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Уривок із поеми-2
      * * *

      Квітнева рань.
      Співають хижі птахи.
      Незвані гості сходяться до нас.
      У час цвітінь, державну пору краху
      Весна – війна.

      Свою війну я вже учора виграв
      І душеньку забрав у біль і сон,
      Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
      Де лонний схрон.

      А тут лікують кров’ю від ілюзій,
      Тирани в масках «демократ» чи «сер».
      Коли мені стріляли в спину друзі,
      То космос розпадавсь, як СССР.

      І стогін мій, мов світло, буде довго
      У ньому йти і йти кудись туди...
      Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
      Знов ліпить щось із хліба і води.

      Війна вбиває музику квітневу.
      Попівен провінційних чути плач.
      Летять пташки і голенькі дерева.
      Хрести летять...
      І біси зі ствола.

      А влада шинкарів у цій країні
      Погубить і країну, й шинкарів.
      Окраїна?..
      Украйна.
      Степ...
      Руїна...
      Душевне м’ясо.
      Небо у Дніпрі.

      Молився я всю ніч.
      На ранок – світло.
      Біль розчинився.
      Біло.
      Просто.
      Даль.
      І хочеться – щоб чесно і не підло...
      І мріється – щоб мама молода...

      Немає мами.
      І держава... бачиш...
      Війну почати легше, ніж любов.
      А я із безпритульності собачої
      Солідних келій так і не знайшов.

      Хоча все більше монастирська пасіка
      Мене голубить.
      Там же мед і біль.
      І Місяць в небі плюскає карасиком,
      Нагулює сріблистість для весіль.

      Мов сірнички з головками зеленими,
      Валяються дерева молоді.
      І збиті людом пам’ятники-Леніни
      І кров на молодесенькій воді.

      Сумна й шумна кругом і в нас погода.
      Весна зі снігом.
      Прірва і тоска.
      І меншає в державі цій народу...
      Ключі ржавіють у чужих замках.

      Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
      Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
      Тепер усе виноситься на ринок:
      Людська душа, подушка порога.
      .
      І важко жити...
      І вмирати легко
      У ці часи таких перетирань,
      Що світ – немов чорнобильський лелека,
      У напівсні болючім умира.

      Засну і я з моїм дурненьким світом,
      Що таємничий, древній, корінний.
      Любив до болю землю, іскри, вітер...
      Моя дорога – біла тінь струни.

      Історія ж бо з крупними мазками
      Мене хвилює мало – там брехня...
      Над мамою росте хрестатий камінь.
      Я йду з хрестом.
      І пташка доганя...

      Мене з хрестом догнати їй не важко.
      Вона тихенько сіла на хреста.
      І став хрест легший...
      І душа – як пташка...
      І з ангельськими крильми висота.

      І кисне чорний кисень України
      У золотих туманах забуття.
      І знову, знову нам стріляють в спини
      Під сивий космос вовчого виття.

      І світло зір лимонним соком грає
      У горлі тих, що впали і лежать,
      Адже ніхто отут не воскресає,
      Хто не навчився чесно умирать.

      Ми ж міряємось болями своїми
      Із ворогами й друзями тепер.
      Хто біль несе найбільший –
      Зі святими
      Спочине в Бозі,
      Коли вже помер...

      Любив життя, неначе богослужбу.
      За чесну битву дякував святим.
      І згадував мечиська харалужного,
      Який лікує душу, стертий в дим.

      І вороги хвилюють кров осінню.
      Я їх люблю.
      Свою голублю смерть.
      В чаїно-журавлинім голосінні
      Минуле чорно-біле і німе.

      Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
      Між кулями велика скукота...
      Вони дзижчать над серцем комарино,
      В якому глибиніє висота.

      Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
      Солоний спів мій без високих слів.
      Рятують друзі, церква, чай із ромом...
      І сіль Землі.

      Моє ім'я на Бугові напишуть...
      Країна хора.
      Я її поет...
      Як з корабля, що тоне,
      Скачуть миші,
      Так людські душі скачуть із планет,
      Які уже втомилися крутитись
      У жадібній печалі забуття.
      Стою біля розбитого корита,
      Немов дитя.

      А наді мною журавлі і чайки.
      Кругом ростуть вокзали і церкви.
      П'ю чорний чай.
      Смалю козацьку файку.
      Дивлюсь у вир.

      І вир мене вже більше не лякає.
      Горить в мені лампадка золота,
      Яку бабуся принесла з Почаєва?..
      Не пам'ятаю.
      В даль несу хреста.

      Допомагаю іншим, тим, що поряд.
      Мені допомагають ближні теж.
      І предків кров згортається на корах.
      І біль душі уже не має меж.

      Лиш біль і сон.
      Бодун після Майдану.
      Не радують ні слава, ні хула.
      І рано ще зализувати рани
      У цій великій битві світла й зла.

      На все я буду з космосу дивитись.
      Ні смерті не боюсь і ні життя...
      І квіти мені зорі, зорі – квіти...
      І я уже удома, не в гостях.

      Паломник я.
      Попереду зірниця.
      Вже осудів брехливих не боюсь.
      І солодко мені дитинство сниться.
      І сонячно-казково сниться Русь.

      А потім сни збуваються химерно.
      І плаче зірка – рибка золота.
      Міняю лаври на криваві терни.
      Болюче глибиніє висота.

      Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
      Розквітне терен – радісно душі.
      Коли фальшиві ідоли і слово –
      Небесна кров іскриться на ножі.

      А я все більше з Богом, а не з вами,
      Тепленькі люде, схильні до іудств.
      Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
      Впадав у єресь і влітав у блуд.

      "http://poezia.org/ua/id/42435/"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Уривок із поеми
      * * *

      Замкнулось коло.
      Більш уже нема
      Мене отого, що недавно...
      Стерто.
      Мені було видіння: даль, зима...
      Тіла під снігом – як листи в конвертах.

      Луна душі метається, як звір.
      Секундна стрілка зраджує годинну.
      Та ти, мій друже, їм обом повір,
      Задумавшись над часом на хвилину...

      Хвилинна стрілка – гладіус епох –
      Іскриться та ікриться в циферблаті.
      Присядьмо, друже, вип'ємо на трьох.
      Ми з часом гладіолусно у блаті.

      Ця свистопляска також промине.
      Вона боїться світла й мого болю.
      Хто більше любить – більш страждає...
      Нерв...
      Мій шлях – як нерв, єдна мене з добою.

      Печаль, як сука, лащиться до ніг.
      І холодно у душу, хоч і літо...
      Та знову я на білому коні –
      Як золотий землі і неба злиток.

      Броджу по світу.
      Слухаю зорю.
      Шумлять ліси, як ріки, стогнуть дзвони.
      А я, мов книга, скоро догорю.
      А світ – мов крига...
      У сльозі потоне.

      Чиясь душа – закопаний вогонь.
      Моя ж – лампадка між людьми і Богом.
      А я питаю ангела свого,
      Чи правильна моя терпка дорога.

      Іду за ним.
      Лечу уже за ним.
      Гріхи мої і пузо заважають.
      Між нашим-вашим, грішним і святим,
      Усім, всіма, кого люблю, прощаю.

      Думки мої, мов гнізда на церквах,
      А серце ніжне – мов бджола п'є воду...
      Як жити далі?
      Як зоря?
      Трава?
      Затаєна печаль мого народу,
      Що тепла-тепла,
      Як сльоза сльози,
      Солодка, як закопана горілка...
      Іскряться в чорнім небі Терези
      І важать біль мій.
      І мовчить мобілка.

      Мені так добре, як вона мовчить.
      Я не самотній.
      Я з моїм Всевишнім.
      А вічність сконцентровується в мить.
      А мить – як вишня,
      Що потіша і око, і уста,
      Ще й рай душі нагадує краплинно.
      До болю глибиніє висота –
      Як сік шипшини.

      Народ сьогодні просто заблудивсь.
      Ікони й листя тихо кровоточать.
      А пам'ять серця, наче тінь води,
      Яка тому і сива, що пророча.

      Приматкобоживсь.
      Проти всіх пішов.
      І переміг...
      І смерть мені, як свято.
      І манить світло, наче Божа кров,
      Коли душі моїй холоднувато.

      А президенти вже мене смішать.
      Юродивих все більше поважаю.
      Мені все ближче покаянний тать,
      Ніж той, хто бреше, чия хата скраю.

      Я шок ношу в собі багато літ.
      Моє коріння дістає до магми.
      І моляться останні журавлі,
      Пір'їнно пролітаючи над нами.

      А чорна меса вітряних ворон
      Тут зостається...
      Апокаліптично.
      Дурна війна.
      Молитва.
      Чорний сон.
      Я не боюсь.
      Мені уже космічно.

      Зійшлись на мить всі стрілки золоті:
      Секундна і хвилинна, і годинна.
      Хотів поетом бути в цім житті,
      Тепер же старцем...
      Дивна я людина...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. * * *

      Знов язичеський сум, християнська невиспана радість.
      Мов сльозину по шрамі, я долю до Бога гонив.
      Ще тепліє душа, як гніздо на радянській сільраді,
      І збуваються предківські сни.

      Горні духу вершини дзвенять у мені та іскряться.
      Відболіло.
      Пройшло.
      Зачепило коріння крилом.
      Риб Сузір’я вгорі.
      І смакує людині ікра ця.
      У аптеці душі дивні трави – немов з НЛО.

      Бунт і бинт у бутті.
      Ніж і ніжність.
      І промисел Божий.
      Всього, всього було.
      А зостався тепер автомат...
      І сльоза, і горілка, й кровинка,
      І ночі тривожні.
      І малинове щось, таємниче,
      Якого нема.

      Маска, миска, мазок білим золотом по водяному.
      З гріхолюбною плоттю змагання один на один.
      Із лампадкою в серці, без диму і дому...
      Я ж бо трохи із пісні, а трохи з води.

      Материнської ласки не знав я, батьківського вчення.
      Як умів, так і жив, у країні, що тяжко вмира...
      Після світу й до світу лиш слів магнетичних жменя
      Ще рятують від відчаю, наче березу кора.

      Я шукав ті слова, щоби світ увібрали, як губки.
      І знаходив, і квасив, як дід мій капусту, гриби...
      Біля слів моїх будуть нащадки, немов біля грубки,
      Гріти душі свої і тіла – отих душ гроби.

      Страх розвію, як дим.
      Полюблю ворогів, як себе я.
      І медовий льодок із душі, наче скло, упаде.
      Мій «Паломник» в епосі засвітиться, як епопея,
      Для отих он і тих, не народжених ще людей.

      Ну а зараз мені все одно, що говорять люди.
      Прокляла мене стерва.
      Я дякую всім за все.
      Не було мене довго.
      І скоро знову не буде.
      Стану світлом.
      У цьому сенс.

      24 трав. 15.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Прага
      Я був у Празі сотню років тому, –
      У цій старій церковці між могил...
      Було тут щось з дитинства мого, з дому –
      І хруст хреста, і тінь Баби Яги...

      Мости і замки, Кафка, Швейк, кав’ярні...
      І Якуб Мучка – чех, мій юний друг.
      Пливуть у Лтаві лебеді попарні,
      Здається, так, мов «чайки» по Дніпру.

      Європа.
      Центр.
      Королі і «Шкода»...
      Я Чехію за три дні полюбив.
      Політика.
      Релігія.
      Природа...
      Гриби – мов храми.
      Храми – мов гроби.

      Я в Чехії, як у дитинстві ріднім,
      Де в нашій хаті чехи мали дах*...
      Де на горищі гномики і відьми,
      В льохах – горілка і свята вода.

      ...Глибока висота пісень народних,
      Які співали з Якубом вночі.
      Блаженна не політика, – природа...
      Ростуть на храмах трави і кущі.

      Ласкава тиша зір над шумом Праги.
      Беру їх в себе.
      Легшає мій шлях.
      І світиться, вознесений над прахом,
      Вселенський дух...

      І меншає Земля...

      31 трав. 15.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. * * *

      Стиснута до вибуху печаль.
      А навколо смута і тривога.
      Серце моє – грішне потерча –
      Проситься погрітися до Бога.

      В шоколаді білої зими
      Тяжко й зимно серцю золотому.
      Кожна жінка шепче: «Обійми…»,
      Кожній пташці хочеться додому.

      І мені за пташкою, туди
      Хочеться летіти і мовчати,
      Доки геніальний, молодий
      Стане хтось мене наздоганяти.

      Радістю із ним я поділюсь,
      Вірші научу його писати –
      Про кохання, космос і про Русь,
      Щастя біль і перемог утрати.

      Та поетом краще би й не буть.
      Для душі цей хрест важкий, мов небо…
      Скоро мене в нього позовуть,
      Як зовуть і лебедя, й амебу…

      Я готовий.
      Там готові теж…
      Там завжди готові до печалі,
      Що не має, що не знає меж…
      Сни і далі…

      27 січ. 15.

      "http://poezia.org/ua/id/41455/"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. * * *
      На сцені життя знову страшно й самотньо буває.
      У петлі горизонту тріпоче солона душа.
      Я випав зі зграї, я випав із чорної зграї.
      До білої зграї усі мої нерви спішать.

      Алмазну пилюку наносить диявольський вітер
      На воду, на очі, на хліб, на йодовану сіль.
      Немає нам щастя в червоному зовнішнім світі,
      В похмільнім азарті шалашних колгоспних весіль.

      Нема благодаті у війнах усіх проти всього,
      Безрукі, безногі, безокі мої земляки...
      Туди, вертикально, лягає крізь мене дорога.
      На ній тільки спокій душа може світла знайти.

      Розвиднилось нині...
      Попереду гостра безодня.
      І п’яною бабою доля народу стоїть.
      А пам’ять?
      А пісня?
      А віща зоря Великодня?..
      А літера «ї»?

      Як фізику космосу, будуть вивчати у школах
      Мою біографію крізь телескоп-мікроскоп.
      Сльоза на сльозину,
      Як зірка на зірку...
      По колах...
      Душа моя прийде до Бога від азій, европ.

      Звірина любов до життя і рослинна – до смерті,
      Як приклад, світитимуть добрим нащадкам моїм.
      Зі сцени історії добру легенду не стерти,
      Яка народилась в майданні часи холуїв.

      Я випав зі зграї, я випав і з білої зграї...
      Мені не дивуйтесь.
      Ще пес мій сьогодні не їв...

      4 лют. 15.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. * * *


      Вечоріло.
      Падав сніг на промінь.
      Кольору ялинового мла
      Осідала на гнізді старому,
      Що уже три роки без крила.

      Осідала на могилу свіжу,
      На казки, що каже внуку дід,
      Де зайчатко й вовча паща хижа,
      І сльоза на річковій воді.

      Лиш моя небесна батьківщина
      Мерехтить під ласкою зорі,
      Де живе задуманий хлопчина,
      Білим хлібом манить снігурів.

      А в хатині, за вікном хрестатим,
      Чай з димком священик п’є ще той...
      І зове його дитина татом.
      Мене ж сином не назвав ніхто...

      Зазоріло.
      Несказанно стало.
      Божий вітер з поля налетів.

      І заснув я.
      І усе пропало.
      Снилися стежини золоті.

      8 лют. 15.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Одягання ялинки
      Вдягаю ялинку, як доньку колись в дитсадок,
      Чи бабцю мою одягали у вічність сусідки...
      Зостанься в минулому році, вселюдська бідо.
      Ти ж завжди приходиш, як вітер, неждано, нізвідки.

      Пластмасові зайчики душу дитинну пасуть.
      А присмак хвоїнок медово-гіркий, наче крівця.
      Вдягаю ялинку – природну і добру красу,
      Хоча серпантин, як спокусник, навколо зміїться.

      Вона християнка – ялинка, як жертва, як приклад смирень.
      Бо всі християни – то десь в ідеалі рослини...
      Язичеським бунтом від неї тривожить удень,
      А ввечері – світлом Христовим, полинно-дитинним.

      Болить їй на зрубі... я трохи ялинка... болить...
      А біль благородний – то світло, яким хочем стати.
      Ну, врешті, такими, як в давнім дитинстві були, –
      Щоби не стріляти.

      То ж наша ялинка для мене – душі медсестра
      У нашому світі, де кляті війни метастази.
      Цей запах, цей колір, ця тепла й волога кора...
      Ця форма – як тінь нетутешньої древньої вази.

      Вдягнувши ялинку, чекаю…
      Іде благодать.
      Хай в хаті живе до Христового аж воскресіння.
      Під нею іскриться глибока свячена вода
      І райських ялин блискавичне над нею коріння.

      16 січ. 15.



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. * * *
      * * *

      Сніжинки в сні жінки...
      Лечу конем.
      Бісяться люди, стріляють...
      Коли вже горілка пила мене, –
      Спивався.
      Більше не хляю.

      Природа кругом – молитва без слів.
      І я молюся так само.
      Христос у снігах.
      Майбутнє у млі.
      А серце кричить «Мамо!..»

      Кругом християни найкращі, бо –
      Смиренні – немов дерева.
      У них, поміж ними, над нами – Бог
      І дупла – мов пащі левові.

      Повісив на них годівнички я,
      Бо холод пташкам і голод.
      І предки, й нащадки, всі інь і янь
      Зійшлися отут, де голо.

      В мені оцей окаянний час,
      Запої, бої, забої...
      Дай Боже усе, що залежить від нас,
      Змінити,
      Але без зброї.

      Як цвіт березневий, сніжинки ці
      Іскряться – хрести без тіні.
      Лягають на снайперський чийсь приціл,
      Рятують життя безцінні.

      7 січ. 15.


      "http://poezia.org/ua/id/41207/"

      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. * * *
      За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
      Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
      У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
      Як зростатись уміють старий і стара...

      Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
      На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
      А кругом – ні душі.
      Тільки біси і боси... і бізнес.
      Де нема глибини – там нема висоти.

      Золотіє димок.
      Тінь сльози.
      Чути постріли дальні.
      В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
      І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
      І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

      Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
      Чути пісню ненашу...
      І нібито клацнув капкан.
      За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
      Хтось до когось гука.

      Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
      Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
      Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
      Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

      Скоро зимно.
      Туман.
      Сиве щастя.
      І вирій, і вирій...
      Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

      Тиха втеча від себе.
      Ловитва червоного звіра
      У прозорих тунелях,
      Які в нас до світла ростуть.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. * * *

      До зорі, до своєї, несу свій хрест.
      Тут не рекет – а трепет...
      Я, вкраїнський поет, пережив свій арешт,
      В’язень моря і степу.

      Я чекаю Вкраїни.
      Чекали її
      Козаки, гречкосії.
      Закрутило життя мене в темні бої,
      Звідки світлі повії,
      Що покаялись так,
      Що аж старці до них
      Повернули обличчя...
      Батько й мама
      Приходять до мене у сни.
      За собою не кличуть.

      А чи я не готовий до неба іще,
      А чи світло – до мене?
      Я хотів би і там пережити цей щем...
      Це буття дерзновенне.

      Хай вино було чорне –
      Як чорна рілля.
      Хай жінки – як сирени.

      Хай із засідки ворог
      У мене стріляв…
      Я не зраджував генам.

      Не цікавить мене уже
      Правда людська.
      Правда Божа чекає...

      Теплий промінь в мені –
      Як небесна рука,
      Несказанна ріка є...



      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. * * *

      Люблю дощі і вітер, і печаль,
      Яка магічно переходить в радість.
      Танцює рідне серце «ча-ча-ча»,
      Як зловлені за ліци конокради.

      На чорних травах п’яну ворожбу
      Також любив у молодості, там десь...
      Усіх простив, нічого не забув,
      Кого торкав, поранив чи зоставив.

      З міжзоряної хмарки також дощ...
      Мені такого золота не треба.
      Коли краплина зірки просто в «сто»
      Збігає, мов сльозина Бога, лебедя.

      Обманювали тіні, дзеркала,
      Мов котик Богородиці, ласкаві.
      Мені байдужі слава і хула,
      Із крові й спирту цей коктейль кривавий.

      В плебейських барах бачив їх не раз
      У вечір тютюнового настою.
      Я не старий, печаль моя стара.
      Душа ще вміє бути молодою.

      Кришталь червоний дзенькає об лід
      Бажань моїх,
      Яких все менше, менше.
      Тому мені частіше сниться дід...
      І повний Місяць в горлі,
      Хоч і день ще.

      Мов древній ящур, совість спить в крові.
      І гарпія на Музу претендує...
      Ловлю устами краплі дощові.
      Перун ревнує...

      18 серп. 14.
      Літак Київ-Лондон.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Ранньосінні настрої
      1.

      В глибині липневого світання
      Хочеться поспати...
      Та встаю...
      Осінь в цьому році буде рання,
      Далеч золотитиме мою.

      В чорній дірці простору і часу
      Добру душу пастиме душа,
      Стерши пам’ять, мов пісок з обчасу,
      Вражу кров із фінського ножа.

      Злі пісні про темну долю пишуть
      Недруги зачумлені мої.
      А в мені росте всесвітня тиша
      Вічним медом зоряних роїв.

      Висота колодязна, глибока
      Манить, манить грішного мене...
      У пекельний шум чи райський спокій?
      Зробить правду, а чи обмане?

      Для душі бронежилет шукаю.
      Бо війна.
      Бо скрізь переформат.
      Бо слова сердець не відмикають.
      Штильно фестивалить автомат.

      27 лип. 14.

      2.

      Молоденька красива осінь
      Вигляда з-під копиці літа.
      Ні у кого вона не просить
      А ні ласки, а ні налити.

      Ворохнеться дитяча радість
      У пошрамленім болем серці.
      Йду до смерті шляхом парадним
      Після склянки горілки з перцем.

      Але друзі, нічна рибалка
      Завтра вірно мене чекають
      І стара лісова русалка,
      Що любов мою пам’ятає.

      Рання осінь життя і року.
      Прохолода.
      Прощання.
      Сльози.
      Прабабуся знімає вроки,
      Доки грози, а не морози.

      Нас чекає священнодійство.
      Пес приблудний – мов ангел грішний.
      Поміж генієм і злодійством
      Ранню осінь послав Всевишній.

      Журавлині хрести у зорях
      Скоро з’являться...
      Десь на Спаса.
      І ріка уже не прозора,
      Мов космічна до себе траса.

      Золотіють поля хлібисті.
      А на сході війна... остання...
      Вже цілуються плід і листя.
      Рання осінь...
      Пізнє кохання...

      7 серп. 14.



      "http://poezia.org/ua/id/40393/"

      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. * * *
      * * *

      Цілувала мене у шрами.
      Я ж бо Всесвіту кинув виклик.
      А таємно хотів до мами,
      До ялин моїх, звірів звиклих...

      Як метелик із квітки, пив я
      Все ноктюрне, тремке, нектарне,
      Щоб впікаючись у кропиву,
      Знав: життя пролітав немарно.

      Біль я ніс, як труну друзяки,
      Щастя знав, мов кохання долі.
      Визнаю – що бував ніяким,
      Каюсь я, що росту поволі.

      Плаче кров за душевним раєм.
      І земної свободи мало.
      В шрамах тайну свою скриваю...
      Рідна смерть мене цілувала.


      8 лип. 14.

      "http://poezia.org/ua/id/40235/"

      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. * * *
      Скінчилась даль.
      Кривава піна блуду
      Осіла і солоним віддає.
      Писати більше про печаль не буду,
      Хоча вона була собі і є.

      Хоч мудрецям печалитись немудро –
      Печальні мудрі...
      Ця війна – в мені.
      Від злого болю душу не припудриш.
      Блаженно, як забудешся у сні.

      Зоря моя, немов сльозина вовча,
      Зірвалася негадано й пече.
      А я ж іще в душі мисливець, ловчий.
      Від мене звір у мене лиш втече.

      Люблю свою й ненавиджу вітчизну,
      Де Місяць... над, неначе в спину ніж.
      Той світ мене своїм поетом визнав.
      А цей – ще ні...

      Луна – неначе дзеркало без рами –
      Мій крик нутра вертає з небуття.
      Кругом душі ростуть гриби і храми
      На пращурів скуйовджених костях.

      Я також був!
      І падав.
      І скандалив.
      Та зла нікому справді не робив.
      Ми з віршем танцювали і страждали.
      А хтось душевно пив...

      Є інша даль.
      Лунка глибінь польоту.
      Нікчемна там земної слави тінь.

      Несу свій хрест в собі до Повороту...
      А там вже, там...
      Поезія.
      Амінь.

      6 лип. 2014.

      "http://poezia.org/ua/id/40222/"

      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. * * *


      Я не буду тебе доганяти, а буду чекати –
      Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
      Що забув про події, бунти і фатальні дати,
      То забуде й про нас.

      Й ми про нього забудем.
      З гадючками сміху на лицях
      Будуть нас убивати
      Безбожно-порожні і злі.
      Переймаю у вовка поліського позу мисливця,
      Власну душу сховавши,
      Мов кулю в стволі.

      Наша давня любов – наче привид вітрильника в морі.
      Неприкаяні, тихі, самотні,
      Чекаєм пришесть.
      Мерехтять попід нами
      Поранені зорями зорі,
      Як диявольська шерсть.

      Ми постаріли вже...
      Гріх нам Бога гнівити сьогодні...
      Пада світло холодне на спільні глибини душі.
      Як би там не було –
      Ми в любові були благородні,
      Біль на двох поділивши,
      Як ром алкаші.

      То ж не буду тебе доганяти, а буду чекати –
      Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
      Що забув про події, бунти і фатальні дати,
      То забуде й про нас...

      26 черв. 14.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. * * *


      Травми. Трамваї. Трави.
      Зірка – мов кров на голці.
      А журавлі над ставом –
      Плачуть, як богомольці.

      Скрізь молоденьке літо.
      У волоссі волосся...
      Полетіти.
      Зомліти.
      Хтілося.
      І моглося...

      Музика де?
      Не чути.
      Музи сховались в себе.
      Повна душа отрути.
      Повна безодня неба.

      Карта моя не бита.
      Вірші мої надривні.
      «Друзі» біля корита
      Владу пантрують, гривні.

      Я ж бо грішний – за славу,
      Що наче кров на голці.

      Хай журавлі над ставом
      Плачуть, як богомольці.

      26 черв. 14.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. * * *


      На розпуттях – розпуття.
      Далі – біль і туман.
      Сонце, зорі, багаття,
      Храм, корчма і тюрма.

      Хвилі теплого світла.
      Поцілунок свічі.
      І дівчата на мітлах.
      Журавлині ключі
      Пролітають над серцем,
      Пінять втомлену кров.

      Я горілку із перцем
      Запиваю Дніпром.

      Вже посплю собі трохи
      Там, де небом трава,
      Бо на тисячі років
      Я старіший за вас...

      17 черв. 14.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. * * *


      Як у червневому гнізді,
      У серці тихо.
      Жучок біжить он по воді.
      Зозуля дихає.

      То шум, то сум,
      То ліс, то лис,
      То ніж, то ніжність.
      Ми тут стріляли і пили
      В корчмі престижній.

      Веселі свічі тут димлять,
      Курви у масках.
      Не матюкається тут, бл…
      Лише кіт Васька.

      Лежить собі,
      Товстий, мов пан.
      Він «жись» побачив…
      Брав не один отут болван
      У долі здачу.

      Між світом цим і світом Тим
      Завис хтось круто.
      Хтось був язичником святим,
      Хтось пив отруту.

      Як Бог язичеський,
      Він знав
      Болючі щастя.
      Але тоді була весна –
      Швидка, як Настя.

      Тепер оголені хрести
      Дерев осінніх.
      І хрест когось почав рости
      В калинній сині.

      А поряд мій,
      Такий простий,
      На нім гніздечко.
      Помилуй, Господи, й прости
      Дурну овечку.

      Вона траву шукала там,
      Де чорний камінь.

      Корчма згоріла.
      Виріс храм
      З крильми-руками.

      15 черв. 14.




      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Село ХХІ. Продовження
      Голос на голос, мов риба на рибу, ляга.
      Пісня надривна корчмарська витає над ставом.
      П’яне тут все: дядько Міха і Баба Яга,
      Місяць новенький і верби – старенькі заграви.

      Бунт, каяття і печаль одночасно у душах ростуть
      У конолюбів оцих, книголюбів заядлих і мрійних.
      З присмаком крові у час цей в термометрах ртуть.
      Люди чекають грошиськ за народження трійні.

      Бій пів життя, пів життя незаласканий біль
      Тут, як ніде, відчуваєм душею, кістками.
      Швидший за звук і за світло пегасовий лет, а чи біг...
      Легший за пір’я пожбурений в ближнього камінь.

      Тут би я віку дожити, скажу вам, хотів.
      Злізши з дев’ятого поверху многоетажки,
      З темних, отруйних, духовних моїх холодів,
      Різних заяв епатажних.

      Тут мені в душу ніхто так, як десь, не плював,
      А як поранив – природа зализує рани...
      Я ж усе більше і тонше вечірня трава,
      Що перед січнем вертається в спогади ранні.

      14 трав. 14.


      "http://poezia.org/ua/id/39987/"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. * * *
      Люблю цей світ, як білий лист паперу,
      Де я останній вірш не написав,
      Де жив не так сьогоднішнім, як ерою,
      В сльозині прочитавши небеса.

      Між ситими від благості духовної,
      Між злими, одержимими й теде,
      Я плив під білим парусом на човнику
      До Бога, добрих, зоряних людей.

      Вони ще є – шляхетні, світлі, мучені
      І мічені – освячені тому.
      А світ ще пахне кров’ю і онучами,
      А світ ще має війни і тюрму.

      І молоко, й колиску, сльози ніжності,
      Прощання, прощу, прощення, пісні.
      І пташеня, й зайча з чудними ніжками,
      І висота в пекельній глибині.

      Печаль поганська, радість християнська тут...
      І навпаки...
      Язичником я був.
      Тепер з хрестом бреду посеред хамства,
      У світло трансформуючи журбу.

      У світі, де стріляють сіллю в серце,
      Де без хреста не підеш за Христом.
      Де хоч-не хоч, а будеш завжди в герці
      Із бісами, царем, собою, псом...

      Де хоч-не-хоч, а будеш у любові,
      Якщо ти сам полюбиш вертикаль...

      Наразі я ховаюся у слові,
      Як в морі харалужному ріка.

      15 трав. 14.

      "http://poezia.org/ua/id/39938/"

      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. * * *
      Упасти в сон, немов на зиму звірі,
      Пустити корінь, як верба, у дно,
      А чи прийняти в душу справжню віру,
      Закривши в світ капронове вікно?

      Як далі бути в чорній вишиванці
      Зі шрамами на стомленій душі?
      Коли не хочеш уставати вранці,
      А ввечері всі друзі – алкаші?

      Первісно і космічно одночасно.
      А біль – то світлий, то печерний аж.
      Десь там в мені, глибоко, непогасно
      Обожествляє душу «Отче наш!».

      І тихо, й мило, й сумно на планеті.
      Війна ось-ось почнеться світова...
      Принаймні так лякають в Інтернеті,
      А наяву надія ще жива,
      Що хоч на краплю крові помудріло
      Стареньке людство...
      Мать його ж туди!..
      Пробачте нам, макаки і горили,
      Всі ті, що перші вийшли із води.

      Що ми були розумні, та не мудрі,
      З’їдаючи і Землю, і себе...
      Примружились, припахнулись, припудрились...
      Але кому? –
      Для моргу?
      Для небес?

      Як золота печаль старого вовка,
      Висить зоря у диханні гаїв.
      І атомні кричать боєголовки
      Над предком ненародженим моїм.

      28 квіт. 14



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. * * *
      Пробило на ніжність мою таємничу печаль.
      Її не прикрию я славою голою, мамо.
      То чуюсь, як вовк, то як злякане лисом зайча
      Між Бугом і Богом, між крамом і храмом.

      На мене повісили смертні й безсмертні гріхи.
      Їх змиє гроза, що приходить завжди у задушшя.
      Хтось ворогів посилає банально на «хи».
      А «хи» воно «хи» – і на морі, в повітрі, й на суші.

      Я б так не робив.
      Я стараюсь любить ворогів,
      Як пишуть книжки дорогі в шкіряних переплетах.
      Та я не хотів би, щоб хтось когось так підігрів,
      Як гріли в радянських столових вчорашні котлети.

      Я знаю: народи любили дивитись на муки
      Поетів своїх –
      Щоби радість із болю точить.
      А потім, а потім законні й далекі онуки
      Увічнять їх в бронзі.
      Хоч вічність та – мить.

      І Велесів правнук – поет – десь народиться знову.
      І викличе знову на себе стихії усі.
      І пустить у душі він плоть свого кровного слова,
      В якому і мед, і полин є, і сіль.

      Із ним на планеті незручно і тяжко буває.
      Без нього то сумно, то пусто...
      Без нього – ніяк.
      Він мучився тут.
      Не належав до жодної зграї,
      Бо в нього у іншому світі є зграя своя.

      Чим ширші обійми його тут, тим легше його розіп’яти...
      «Розпни його!» – натовп кричить і кричить до катів.

      Пробило на ніжність...

      Дожити б хоча до зарплати...
      А плата – святе на житейській путі.

      6 трав. 14.




      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Контекстуальне
      Від болю – горілка…
      Із болю – пісня.
      А в пісні – і щем, і бунт.
      Це – прірва.
      До неї прийти не пізно,
      Почувши Божу трубу.

      Я мрійно біжу
      По хмаринах білих
      У друге дитинство аж.
      Апостоли так по сльозині бігли...
      Маловір’я.
      Мандраж.

      А ще ця відраза до віршів.
      Голо.
      Костильно дзвенять слова.
      Браття московські,
      Ви ж не "моголи".
      Як зрозуміти вас?..

      Я ж вас... та я вам...
      Ну що ж ви... гади...
      Я знаю, не ангел теж...
      Спалили, як «фріци»,
      Мою сільраду
      І про любов галдите.

      У спини стріляєте
      Сито й підло.

      У вас же Поети є!..
      Літає печаль на модерних мітлах,
      Криваву «пальонку» п’є.

      В семи поколіннях
      Хтось вити буде
      Про ваш братовбивчий шал.
      Я знаю, між вами є також Люде...
      І їх мені тихо жаль.

      Із болю – горілка...
      З горілки – пісня.
      А в пісні – і щем, і бунт.
      Це – правда.
      До неї прийти не пізно
      Під шосту Божу трубу.

      24 квіт. 14.



      Коментарі (21)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Написане у Пасхальні дні
      Знав я вільні злети і падіння.
      Не було проблем...
      Пригоди лиш.
      Друзі чули крик мій, голосіння,
      Ворог сміх мій бачив і стволи.

      Дух мій – мов трава міжгалактична –
      Ріс і ріс – у глиб, у висоту,
      Як забутий журавель криничний,
      Як верба – корінням на мосту.

      Край мій, вік явив я вам навіки,
      До ядра стискаючи мій біль,
      Ідучи за Богочоловіком,
      Білий мед мокаючи у сіль.

      П’яна правда і свобода гола
      Терлись при мені, мов їжаки.
      Світ боявся слова, як укола,
      Що сказав я ніжно й навіки.

      Сум в мені, як мертве журавлятко,
      Радістю пасхальною воскрес.
      І тепер у хмарку йду стріляти,
      Мов на Той світ слати смс.

      Десь поміж Голгофою й Олімпом
      Долею дарована ця путь.
      Нас – немов вареників – наліпить
      Той, чийого сина розіпнуть...

      Он зоря – немов сльозина з кров’ю,
      Ворогів плюгавих маячня.
      Ворогуйте, милі, на здоров’я.
      П’ю за вас, нещасних, «на коня».

      До само готовий і до світу,
      Блиску слави, тихого вогню.
      Ще пишу свій «Нетутешній вітер»,
      Ще своїм колишнім музам снюсь.

      Ну а далі, далі – виклик долі.
      Не медалі – болі навісні.
      Наче цвіт ялинки, душі голі,
      А тіла красиві – як в труні.

      Квітень.
      Даль.
      Душа відпочиває.
      Але розум робить хід конем.
      Шрами ще сверблять – бо заживають,
      Що водою роблені й вогнем.

      З тими, що злі люди залишили,
      То Всевишній розбереться сам,
      Доки я відвідую могили,
      Мов глибокі рідні небеса.

      Головне – я знав любов у світі.
      Головне – перемагаю страх.
      Біля мене зір осінні квіти,
      Дерева Добра і Зла кора.

      Головне – лечу собі, співаю,
      Між первісним і космічним десь.
      Понад серцем – журавлина зграя,
      А у серці болісно-святе.

      21 квіт. 14.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. * * *


      Лежу. Мандрую простором душі.
      Десь там Дніпро від риби золотіє,
      Кмітливий грек рахує бариші,
      А після цього молиться Софії.

      Поет завжди на смертному одрі.
      Він розмовляє з мертвими про вітер.
      Це марення, як голоси сторіч,
      Сміх тих, що не вернулись з Того світу.

      Пришельця пісню вловлює поет,
      Биття рахує серця динозавра.
      Поетове падіння – часто злет.
      Тернова слава довша, аніж лаврова.

      А я ще хочу в Африку, в астрал
      Австралії,
      У джунглі Амазонки.
      Із Дерева добра і зла кора –
      Крутий інгредієнт для самогонки.

      А ще в дитинство хочу, у ліси,
      Побути вовком, рибою, травою,
      Щоб Місяця косою накосить
      Трави міг той, хто світ вважає грою.

      Мені брехали тіні й дзеркала.
      Я режисером був своєї долі –
      Так, як ота хвиляста ковила
      У Дикім Полі.

      Тепер поетів нібито й нема.
      Старі пісні співає тільки вітер.
      Росте в мені моя «Скляна корчма»,
      Вікном хрестатим просто в душу світить.

      А я блюду закони битія,
      Де кров ліщини з кров’ю-світлом зірки –
      Одна-єдина пінна течія –
      Гнучка, немов підкова над одвірком.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Астральне
      Знову хочу туди, де мене ніхто не чекає.
      Де, холодні, як вина, дрімають собі зірки.
      Де захований Авель і глухо кається Каїн
      На високому березі вічної Сон-ріки.

      Трута змія де пахне і тонко дзвенить безмежність.
      Юний ангел цілує чортичку свою у щоку.
      Ходить тайна сама – обережно так, обережно,
      Як зозуля богам ворожить своїм «ку-ку»...

      Я відмовлю собі ради цього в земному щасті,
      Перед цим загубивши усе, що вже полюбив.
      Чуб від Сонця горить.
      Серце б’ється так часто-часто
      Божим духом кудись летять в мені голуби.

      Зашуміло крильми білошиє сузір’я Лебідь.
      І язичеських ідолів душі лягли під хрест.
      Я лечу – і мені уже навіть пісень не треба,
      Коли виє Симаргл – магічний зоряний Пес.

      Тільки мчати б туди, де мене ніхто не чекає,
      Притуливши до серця оголений нерв трави.

      Справжнє щастя в мені – як осінні пташині зграї,
      Що летять –
      Мов сивини
      З Творцевої голови.

      "http://poezia.org/ua/id/39631/"

      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. * * *

      Балагани. Вертепи. Тюрми.
      Чорні крила у чорнім небі.
      Хтось вже чує небесні сурми,
      А комусь іще крові треба.

      Розгубились ми, заблудились
      Поміж битвою, злою грою.
      Наші друзі стріляють з тилу,
      Доки б’ємося із собою.

      За свободу, за хліб, за сало,
      Газ пекельний і райську воду,
      Хто – за те, щоби Сонце встало,
      Хтось – щоб сіло, собі на шкоду.

      В когось шкіра не та, чи мова...
      А чи віра не в того Бога.
      Світломузика нездорова,
      Затовста, затонка дорога.

      Словом, все не туди, не звідки.
      Безконечна війна любовей.
      Ми ж не судді.
      Ми тільки свідки.
      Наші душі хочуть обнови.

      Але, видно, ні світ, ні Всесвіт...
      Тільки засвіт її зігріє.
      Ви, долаючи біль, воскресніть,
      Бо вмирати не кожен вміє.

      11 бер. 14.

      "http://poezia.org/ua/id/39594/"

      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. * * *

      І час іде, і сніг іде, і я...
      По колу? В далину? По вертикалі?
      Дана мені небесна колія,
      Чи Шлях мій вороженьки налякали?

      Ненавидів я зграйки потайні.
      Прощав самотніх і шляхетних звірів,
      Які дитинні в серця глибині,
      Яким я вірив.

      Європи чорну правду, крик вітрів
      Моя душа із болем фільтрувала.
      І вірш мій на березовій корі
      Червоним шрамом скальпельно писала.

      А Всесвіт руку світлу простягав.
      І котенята спогадів топились.
      І мила, не страшна, Баба Яга
      Натхненно снилась.

      Ембріональна радість у крові.
      Весна.
      Берези – мов корови дійні.
      Лиш серце розрізняє: що навік,
      А що «по п’янє» ворогом навіяно.

      Без бою ця поразка на віки.
      Куди мені подітися від себе?

      Я знову вовк.
      А вовк не їсть з руки,
      А тільки з неба...

      21 берез. 14.

      "http://poezia.org/ua/id/39575/"

      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. * * *

      Мезозойний політичний лютий.
      Захід Сонця з медом у крові.
      Це не Будда, не Христос, а люди
      Роблять людям рані ножові.

      Ніч – мов свіжовиоране поле,
      Де не спиться серцю від тривог.
      Йдуть брати-слов’яни, як монголи,
      «Рятувати»...
      Хай рятує Бог
      Від таких ведмежих обхапунків,
      Лицемірства, злоби і брехні,
      Від отруйних юдиних цілунків,
      Юних рук у цинковій труні.

      Колективний безум,
      Царська пиха
      У гримучій суміші сичать.
      ХХІ-й...
      Космос в душу диха
      І, як мама, скрикує свіча.

      Ця війна – як зла насмішка долі.
      Над усім земним, над усіма.
      Ми приходим і відходим голі...
      Крім душі нічого в нас нема.

      Але хтось упертий, мов будильник,
      Чорну іскру кине в пінну кров.
      І куди вертатися людині?..
      До основ, братове, до основ...

      15 берез. 14.


      "http://poezia.org/ua/id/39563/"

      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Весна і війна
      Цикл

      За Родину горсть умирает, за свободу – десяток.
      А вся остальная война для кого?..

      Із пісні В.Оксіковського «Махно».

      1.

      Цвіт рожевий, весело танцюючи,
      Падає з п’яніючих дерев.
      Вік – як віск, –
      Тепло своє кочуюче
      На погані долари дере.

      Театральний Місяць над левадою.
      Сік блистить вікном у інший світ.
      Серце, мов обличчя, що пригадує,
      Як воно стогнало у траві.

      Пахне тілом жінки високосної
      Ця земля космічно-весняна,
      На якій із шаблями і косами
      Юні весни… і стара війна.

      І війна, стара та неодружена…
      Тяжко воювати навесні…

      Блиснуло.
      І з голосом простудженим
      Сам Перун пронісся на коні.

      Дві сестрички-кулі обіймаються:
      Тій на Захід, ну а тій – увись.

      Десь над серцем хлопчик усміхається
      Той, що на війні не народивсь.

      15 берез. 2003

      2.

      Старе, набридле предкам нашим небо.
      Сіряча правда.
      Золото церков.
      Весна й війна,
      Якої всім не треба, –
      Як сік і кров.

      Весна й війна.
      І цвіт, і бинт рум’яний…
      Безкрилий ангел душу обійма,
      Аж поки окаянно-покаянна
      Засне зима.

      І златосрібне молоко із медом
      Захлюпає, розбестить далину.
      Весна й війна.
      Вони усій планеті
      Складуть ціну.

      І після того вірити у поступ?
      І після того людство прославлять?..

      Липке, набридле… з молитвами й постом…
      Як в церкві… тать.

      Та серед людства –
      Мама і кохана.
      Та серед людства –
      Діти і діди…

      І я впаду –
      Поранений, весняний –
      У їх сліди.

      15 берез. 2003

      3.

      Дурна війна поза межею слів.
      Багдад гуде молитвами імамів.
      Я, в людстві розчарований, змілів,
      Немов дитя під бомбою без мами.

      Своєї зірки голос загубив,
      Який вже чув, мов дзвін своєї ж крові.
      Повстали рабовласники –
      Раби ж
      Були і так завжди й на все готові.

      Печаль космічна.
      Бойня ще земна.
      Хоч не за землю, не за честь…
      Куди там…
      В мою весну просочилась війна,
      Немов ковбой з повадками бандита.

      Тож замість птахів зверху літаки,
      Немов розп’яття срібні в золотому…

      Чом людство не людніє за віки,
      Відомо Богу.
      Спільному.
      Одному.

      25 берез. 2003

      * * *

      Слова згоріли в полум’ї Майдану.
      Майдан в диму, у свисті, у крові...
      Я знав, що мій народ колись повстане,
      Як повстає людинобог і звір.

      Після повстань – пронизливо і нудно.
      Після повстань – глибока висота...
      Душа, що настраждалася у будні,
      Рости до Бога хоче на свята.

      Змінились маски.
      Сніг і цвіт зустрілись.
      І жлобська позолота з душ спада.
      Весна.
      Війна.
      В серцях Амура стріли,
      Стріляють в спину бидло й «гаспада».

      Що ж...
      Бійтесь гніву доброї людини.
      Бо ж «куля в лоб – то куля в лоб!..»
      Кому?..
      Історія моєї батьківщини
      Це все вже знала:
      Хаос, бунт, пітьму.

      Знов отамани бігають по трупах,
      А двоголовий беркут тут-як-тут.
      Товчемо біль, як Чорне море, в ступах.
      А горда кров до неба йде, мов ртуть.

      Весна й війна побралися за руки,
      Смерть із любов’ю, з коренем крило.

      «Йшли діди на муки, підуть і правнуки!» –
      Гарячий сніг щоб цвітом замело.

      1 берез.14.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. ***
      Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
      Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
      Реальність сильніша за мрію.
      Ніщо не лякає нас.
      А те, що дивує,
      Нічого в житті не значить.

      І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
      А в ньому вчувається предків немита мова.
      З планетного серця, як нафта,
      Виблискує Київська Русь,
      Щоб стати по-людськи над "родіной" вашою знову.

      Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
      В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
      Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
      Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

      Звикала до себе.
      Шукала себе у світах.
      Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
      Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
      Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

      А потім відкусять одну з пуповин – і все:
      Життя почалося...
      В крові золотіє осінь.
      Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
      Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

      Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
      На круги своя повертаються вічні кола.

      Від стукоту серця лавини злітають із гір
      Разом із орлами
      Й рекламою "Кока-кола"...

      2000 рік



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Ще те...
      Стара церковка древнього села.
      Хрести важкі, від часу безіменні.
      На озері – там, знизу, крик весла,
      Немов крила:
      Мої танцюють гени.

      Давно танцюють.
      Музика – мов кров.
      І шепіт трав, і вічний крик ворони,
      Яка згубила в ніч легке перо.
      Пишу ним корінне щось і коронне.

      Тут нетутешні біль і благодать.
      Крило, плавник... плавник-крило і... тайна.
      Тут предки мої сном небесним сплять.
      Де був їх дім – тепер тополя крайня.

      А їхні кості по сибірах десь,
      Між нафтою і газом, і зорею.
      Бог всім Суддя.
      Вони мені – святе.
      Я землю цю тому зову своєю.

      Це золота околиця моя.
      І я хотів би тут заснути також.
      Моєму тілу нині сорок п’ять.
      Душа ж мільйонний раз іде в атаку.

      Бо все життя – печаль і боротьба.
      Між ними радість – як іскринка щастя.
      А інше все – стурбована труба,
      Яку минути жодному не вдасться.

      Комусь, як рай, пекельний самогон,
      Комусь вода, безрибна, бо свячена.
      Інтимне срібло предківських ікон,
      Що вічністю відсвічує у венах.

      А в предках рідних – коні і земля,
      Яких вони любили, розуміли
      У час цвітінь, відльоту журавля,
      Коли сніги, як море й ліс, шуміли.

      Була війна.
      Було у них усе...
      В ОУН-УПА вони пішли за волю.
      Боліло жити.
      Був і смак, і сенс,
      І дім, і дума,
      І димок пістоля.

      Горілка, хліб, глибока пісня душ,
      І штиль, і шторм, хула, хвала зрадлива.
      І зоряних смертей холодний душ,
      І зоряних народжень тепла злива.

      У ній і я – краплиночка зорі,
      Колючий нерв, де музика і Муза...
      Цей світ сьогодні серцем захворів,
      Драглистий і отруйний, мов медуза.

      То ж я – чим вище – тим ще глибше йду.
      Мене вітають предки і прощають
      Мою всевишню грішність молоду,
      А розуміють стежку у Почаїв.

      Я ж блискавки притягую й печаль,
      Мішені та ікони не малюю,
      Хоч їх одна освітлює печаль,
      Озвучує те ж саме алілуя.

      Глибокі горя, радості терпкі.
      Вологе світло цвинтарно-поганське.
      Я жив, як вмів, – комусь наперекір,
      Комусь по-хлопськи, а комусь по-панськи...

      Тягнув я чачу з раковин морських
      І говорив, що думав, – адже вільний...
      Мені під ранок снилися вовки,
      Один з яких підранок, другий – сильний.

      Їх вовчий бог для чогось поєднав
      На цій дорозі, де асфальт і терен...
      Колючодрота золота струна,
      Яка веде не з нашої ще ери.

      По ній іду.
      На грудях срібний хрест.
      В душі чорти і ангели, і... зорі.
      Хто я такий, земляни, врешті-решт
      В оцій-от завірюсі непрозорій?

      Як голий в лісі, космосом бреду.
      Епічно тут, лірично, драматично.
      А скоро тут зостанеться лиш дух.
      Все так відносно.
      Все отак невічно.

      Тому мені не треба глибини.
      Красиве мерехтіння.
      П’яна піна.
      Бо ж не дано нам, як ти не пірни,
      Життя пізнати суть гемоглобінну.

      Горілка.
      Хліб.
      На тризні сидимо.
      Ідемо за покійником повільно.
      Час в юності – мов кров, тепер же – мох...
      Зоря – вогонь.
      Тепер же – хрест натільний.

      Лиш глупе серце б’ється, як звіря
      Об цицьку мами мокрими очима.
      Воно ж бо чує: Всесвіт догоря –
      Упевнено, болюче і незримо.

      А сніг і листя падають... хто як...
      Тече сльоза – немов стежина Бога.
      Усе вмирає.
      Навіть Зодіак.
      Тому така смішна моя тривога.

      "http://poezia.org/ua/id/38141/"

      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. * * *
      Стоїть весільна осінь на порозі.
      Іду з корчми у церкву, бо відпив...
      Перетасую ворогів і грози.
      Одних простив, а тих перехрестив.

      Усмішки наші – вже черлені шрами,
      Подібні – як покійник і дитя,
      Що йде по колу: з мами і до мами,
      Набувшись, як удома, у гостях.

      Ламає нас життя і гне, як лози.
      Не зломить що – те загартує дух,
      Як тіло загартовують морози,
      Як грози – яворину молоду.

      Я вже також йду там, де треба небу...
      Люблю Христа, що з храму гнав бариг.
      Роблю, що хочу, а не те, що треба,
      Сподобившись тим самим дітвори...

      Повстав я проти себе словом-тілом,
      Нічні глибини переживши вщерть.
      Покаявся.
      Живу тепер набіло.
      Люблю життя і поважаю смерть.

      Мене уже ти не перенатуриш.
      Моє веселе горе не проп’єш.
      Бісівське чмо мене ломило з дуру.

      Те чмо пропало.
      Я ж навіки є.



      "http://poezia.org/ua/id/38124/"

      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. * * *
      Золото з кров’ю...
      Медове мовчання садів.
      Птахи у небі.
      Дорога.
      Астролог бродячий.
      Листя і пір’я на вже нетутешній воді.
      Сосни – як відьми у церкві...
      Вітер - для здачі.

      Спалені вірші заснути мені не дають –
      Як абортовані діти –
      Між Богом і кров’ю моєю.
      Люльку покинув палити
      І майже не п’ю.
      Аз усамітнивсь.
      Пишу епопею.

      Більше пишу, як живу,
      Чи живу я усе-таки більше?..
      Час покаже тоді,
      Коли біла трава – небеса.
      А наразі мені
      Благодаттю відсвічує біль ще,
      Наче смертю і хлібом –
      Гострюща коса.

      Заклинання мої, замовляння –
      Між Богом і Бугом.
      Хай читають їх мавки, русалки,
      Старий домовик...
      Я вже був за межею,
      Де брата немає, ні друга.
      Тільки Матінка Божа.
      Тут - сиві, мов космос, курви...

      Тільки прірви скажені
      До білих висот нас готують.
      Це пізнав на собі.
      І тепер не боюся падінь.
      Вертикальний мій шлях
      Нагадає березу, не тую.
      А вона для нащадків
      Дасть білу схвильовану тінь.

      Свинопаси вкраїнські
      З дешевою славою поряд.
      А мене ж бо хвилює Христос -
      Той, що в храмі бариг...

      Не на камені я залишусь.

      По калинових корах
      Пінна кров моя буде
      Дзвеніть
      Догори.

      "http://poezia.org/ua/id/38116/"

      Коментарі (23)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Переформатування. Вересень 2013
      На вершину духовну бреду по небесній драбині.
      І мені помагають – ножами у спину – «брати».
      Впав мій ідол учора.
      Я вільний, спокійний віднині.
      Злий був ідол...
      Я ж думав – що ледь не святий.

      Не для тих, що отут, вже складаю пісні і поеми.
      Зрозуміють їх ті, що, надіюсь, прийдуть після нас, –
      Коли в космосі дальнім потраплять у холод і темінь.
      Прочитають мій вірш – мов нап’ються земного вина.

      І відчують, що я хотів бути то звіром, то древом,
      То поетом, то ангелом...
      Врешті собою самим.
      Прислухався до серця за злим епохальності ревом.
      Написав тільки пісню...
      А міг написати томи.

      Безконечно дивився на груди дівочі і зорі.
      Потім каявся так – аж до дна діставав – і назад.
      Був щасливим, коли мені вірші складались прозорі
      І коли я любив – море, жінку, печаль, райський сад...

      Чорний мій циферблат в ночі світлі нагадував прірву.
      І боліла в мені, і стогнала мені далина,
      Із якої, мов зуб, я тоску свою нарвану вирву,
      Від нестерпних суєт заховавшись у снах.

      Ідол мохом обріс.
      Хай валяється, злий і самотній.
      В ієрархії духу колись був мені золотий...

      Де був кисень над ним – там ліниві молекули водню.
      Де був ідол – Всевишній зорить з висоти.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. * * *
      Із усіх своїх сил я старався світитись увечері.
      Я старався прощати усім, хто поранив мене чи вбив...
      Людські душі читаю під шкурами вовчо-овечими,
      Мов збираю гриби.

      Є отруйно красиві між ними, поганки мальовані.
      Наче квіти пекельні.
      Їх косять нічні пастухи.
      В переломний цей час, що трагічніє нервом від клоунів,
      Я все менше бухий.

      Розповнілий від часу будильник іде все скоріше.
      Я за Божим законом живу, а на людський махав.
      Не чекаю від суду людського скривавлених рішень...
      Бо для тіла закінчиться все судом трав.

      Я готовий до осені.
      Осінь готова до мене.
      Юна музика сфер в самоті помагає мені.
      Золотіє душа, як на кленові листя шалене,
      Чи мов зірка сльозини іскриться у чорнім вині.

      На кулак мій, вже більший за серце, сідає метелик.
      Мудрість крові моєї іще первозданна, та світ
      Її русло по-своєму риє і стелить,
      В Інтернеті шукаючи мій заповіт.

      Добрий вітер старенький...
      Він ролі усякі зіграє:
      І вогню, і води, навіть, може, сирої землі,
      Де лежать мої предки між дідом Дніпром і Дунаєм,
      Де нащадки летять з голосами святих журавлів.

      Слава шкіру із мене здирає і солить сльозою.
      Я оббреханий так, що ще більше хіба...
      Всім прощу.
      Бо старався світитися, наче зоря мезозою,
      А світився, можливо, як свічка з дощу.

      Тож поставте мене у контекст цього злого болота,
      Що назвати епохою... ахаю... якось не те.
      Попри все і уся я здобув трохи срібла із дна, трохи злота,
      Що настільки все грішне, що аж – святе...




      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Ліричний уривок із епосу...
      * * *

      Я вже своє язичество минув?
      Як мій народ...
      Як, врешті, всі народи...
      Сам із собою розпочав війну,
      Яка уже до фінішу підходить.

      Минуле стер, мов запітніле скло
      Вікна старого у дідівській хаті,
      Що нагадала серцю НЛО,
      В якому вікна теж холоднуваті.

      Минуле ж і майбутнє – близнюки.
      Це знають кров’ю фізик і філософ.

      Мов носороги, йдуть крізь нас роки:
      Так швидко й тяжко.
      Їх зовемо льосом.

      Та, друзі, як зовемо, – все одно.
      Секунди ми, піщинки в Універсі.
      Ми тонем... і ще не дістали дно...
      А де ми є – існує много версій.

      Із них я пісню й казочку складу –
      Щоби було на ранок і на вечір,
      На тихе щастя й на шумну біду,
      У час блаженства, гроз і колотнечі.

      Одна із версій: ми в кінці епох.
      Над нами космос.
      Апокаліптичність.
      Одні вважають: нас покинув Бог,
      А інші кажуть: це обман оптичний.

      Одні в Аллаха, ті в Ісуса...
      Хай...
      Там розберуться: дальній хто, хто ближній.
      Ти їм усім душевно помахай,
      Немов пташкам вирійним рідні вишні.

      Бо ж і мене хтось також проведе...
      А може, і не буде вже нікого.
      Серед оцих, близьких тобі людей,
      Які (хто зна?..) знайшли свойого Бога.

      Від них отута тільки черепи
      В сирій землі зосталися лежати –
      Хто пив, курив, стріляв...
      А хто й не пив...
      Крав мед святий в бджоли і медвежати.




      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. * * *
      В гості нікуди йти...
      Рідних душ усе меншає, рідшає...
      Йду у гості до Бога – у церкву –
      Тут добре душі уже,
      У якій цілий космос існує і рід іще,
      Рід мій кров береже.

      Їду, їду кудись...
      Колія залізнична – мов річка,
      Під зорею блистить,
      «Зайченята» пускає у даль.
      Це життя як Життя –
      Трохи місія, трошечки – звичка...
      То вогненна вода.

      Вищі сили мене ж не покинули –
      Дякую Долі.
      Щиро вдячний усім ворогам,
      Що учили мене...
      Після дикого меду я з’їв
      Пуд чумацької солі.
      Заіскрився мій нерв.

      Вже поеми мої на слова розбирають,
      Як храми на цеглу.
      І мене скандалістом вважають
      В країні моїй...
      Воріженьки мої згрупувались,
      Товпляться, мов кеглі.
      Ну а друзі...
      Все менш зостається їх.

      Котеня-сирота мені в душу про космос ридає.
      Бомж із поглядом пса сивий погляд олюднює мій.

      Далі з Богом піду.
      До зорі.
      Без усякої зграї.

      Ну хіба що за зграю –
      Бджолиний не спійманий рій...

      "http://poezia.org/ua/id/37702/personnels"

      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. * * *
      Я у себе вслухаюся, як в поплавок риболовець.
      Часом ніжно клює...
      Може, клюне ота, золота.
      І на мене уже почалися і лови, й обмови…
      Наді мною мій ангел, як білий метелик, літа.

      Чорні стіни печалі зруйновано переді мною.
      Смерть, тривога, тоска відійшли.
      А зостались вовки...
      В зоопарку, задрипані...
      Лісом забуті і Ноєм.
      Та чекають ще хліба з моєї руки.

      Мою душу заносило вправо і вліво від Шляху.
      Був язичником аз...
      В ліс, в корчму, а не в церкву ходив.
      Опинилась душа біля прірви...
      Повіяло прахом.
      Тінню тіні здалося життя..
      А вогонь – злою тінню води.

      Тільки тиша не бреше.
      Кричить благим матом дорога.
      Я ж удосталь наситився відчаєм.
      В радість лечу.
      Чорні сили ще піняться
      З хваткою злого бульдога.
      Та старенький келійник
      «За здравіє» гріє свічу.

      Як метелик із церкви,
      Душа моя хоче Додому.
      Медитую з віками.
      Слова – намагнічений біль.
      Я живу.
      Іще трохи...
      Чекаю космічного грому,
      Переживши
      Велику
      Липневу
      Грозу
      У собі.

      "http://poezia.org/ua/id/37703/"

      Коментарі (27)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. * * *
      Нічні дощі.
      Безчасся.
      Задиха...
      Я задихаюсь...
      Вічності багато.
      Ізнизу мефістофільське «хаха»,
      А зверху...
      Серцю теж холоднувато.

      Вживаю небо краплями.
      Молюсь.
      Молюся віршем –
      Між людьми і Богом.
      Тривожать душу ті, кого люблю.
      Гартує душу стернена дорога.

      Замерзлим світлом космос плаче в кров.
      Олюднюється.
      Хто ж його зігріє?
      В дощі нічнім вороняче перо –
      Мов чорна зірка ріє над Софією.

      Під ранок я купаюся в ріці,
      Що стала вища від дощу нічного.

      Пір’їна біла в мене у руці...
      Від кого?..

      9 лип. 13.


      "http://poezia.org/ua/id/37561/"

      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. 14 ЧЕРВНЯ 2013 РОКУ
      Густе цвітіння яблуні.
      Тривога.
      На серці молодому депресняк.
      Так сумно, мов опрірвилась дорога...
      Чи друг твій зрадив предківського Бога...
      Хоча... не певен...
      Може, і не так.

      Після такого болю треба ждати
      (Такий закон покладено душі)
      Дрімотної, мов котик, благодаті,
      Мов язичком знімати мед з ножів.

      Від того всього, мов «сльоза по с...ці»,
      З небес до яблунь зірка потече.
      Перевернувся у Землі Горацій,
      А Муза зашептала «Ще... іще...»

      Передбачаю яблука огромні
      У цім саду, що знав грозу й бджолу...

      Продовжувала Муза:
      «Omnia! Omnia!»*
      І якось акцентовано: «Лублу...»

      І я люблю.
      Караюся і каюсь.
      Висока Літургія почуттів...

      Густе цвітіння яблуні.
      Світає.

      Скажіть мені, в якому я житті.
      __________________
      Слово з виразу «Omnia mea mecum porto» (лат.) – «Все своє ношу з собою».


      "http://poezia.org/ua/id/37558/"

      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Уривки-монологи з драматизованої поеми
      ***

      ПОЕТ
      ...Значить, щось ми втрачаєм,
      Земляни, між нами і... Сонцем.
      Значить, з віком втрачаєм,
      У просторі й часі брати!
      Розкажи нам, тополе,
      Що з космосу ловлять долоні
      В час, коли на твоїй голові
      Аж по брови лелече гніздо сидить?
      Чи коли зацькували ріку ми,
      Як дикого звіра,
      І трава поросла там,
      Де лігво було лисенят.
      Розкажи нам, тополе,
      Чи є ще у Всесвіті Віра
      І чи є ще дорога прийдешнім
      В життєвий сад.

      Опускатись пора до висот
      Конюшини і жаби.
      Не душити в обіймах,
      А дати поїсти козі.
      Підійматись пора до закону
      Базарної баби:
      Сьома доля тому,
      Хто прийшов на одній нозі!

      Хоч незвично, та є:
      Дід колише столітнього внука,
      Що у атомний чад
      Ненароком корову завів...
      Розкажи нам, тополе,
      Підставивши космосу руки,
      Що робитимуть тут
      Через тисячу років живі.

      ***
      ПОЕТ
      Гляньте, зірка велика,
      Немов коровай на весіллі.
      Місяць, наче тихіший за сни молодий.
      Це ідея: день мого народження стріли
      На забутому цвинтарі.
      Темінь...
      Ходімо туди!

      ***

      ПОЕТ (схвильовано)
      Бог один — у мені.
      Та його не здолати, я знаю,
      І Всевишньому Богу
      Допоки я тут, на Землі.
      Непідкупну, як доля,
      Поезію-подругу маю,
      А у підданстві —
      Воїнство слів-королів.

      Маю рідну Волинь.
      Їй належу, як трави й лелеки.
      Де б не був я в галактиці,
      Спати в колиску вернусь.
      Ой заграли мені, замузичили
      Верби далекі
      Про дитинство моє.
      З нього теж починається Русь...

      (Показує рукою на цвинтар).

      І кого тут боятись?!
      Давно від Чорнобиля й воєн
      У дубових гробах
      Перевернуті предки мої.
      Що із того, що десь у корови
      "Зростають надої",
      Коли в те молоко
      Зразу мертві впадуть солов'ї!

      ***

      ІНОЗЕМЕЦЬ (наближаючись до першої могили)
      ...Вітряків немає.
      Є хрести і вітер.
      Чорні хмари з вікнами зірок.
      Православний цвинтар...
      Сильно пахнуть квіти.
      Голова морочиться,..

      ***

      ПОЕТ
      Гляньте, гляньте кругом.
      Тихо-тихо обміряйте цвинтар.
      Кожен хрест — то людина,
      Принаймні сто років назад.
      Ми на мітингу душ.
      Ми також помовчати повинні.
      Он холодна скульптура.

      ***

      КОМУНІСТ
      Промінна постава й коса...

      ***

      ПОЕТ
      Але, друзі, о друзі!
      Не наша вина у пориві
      До туманності Всесвіту
      Чи до молекули пса.
      Спробуй лиш зупинити
      Коня молодого за гриву,
      Коли мчить він у степ,
      Де кобила й гаряча роса.

      ...Не спішити кудись!
      В суєті подивитись на себе.
      Там — трава. Ось і вись.
      Людство нині без пари — як лебідь.
      Наче білка, із рук,
      Лиш навчилося брати подачки.
      Ми живем, бо не жити
      Не вміємо, значить.

      Є культура душі,
      Абсолютна культура живого,
      Що живе в комиші
      І... плює на технічну тривогу.
      Є відвертість. І все.
      Це найбільша майстерність... над світом, –
      Кожен казку несе,
      Та не кожен
      Розказує дітям...

      ***

      ПОЕТ (спонтанно)
      Голландський стиль сосни...
      Туманних снів бароко...
      В рогатці людських рук —
      Сопілка й автомат...

      ***

      СЕЛЯНИН
      Побіймося хреста
      Бо совість — то морока...

      РОБІТНИК (до поета)

      Ми сіли на кістках.

      ***

      ПОЕТ
      А де їх і нема?..
      Відкинувши смички,
      П'ють коники зі стерень,
      Можливо, і росу, а мо',
      Козацький піт?
      Це скільки вже було
      Тих поколінь померлих,
      Що страшно аж душі
      Признатися собі!

      СЕЛЯНИН
      А зносять цвинтарі.
      На місці їх — дороги,
      І дачі, і поля,
      Колонії ростуть...
      Отак тебе візьмуть
      Колись за жовті ноги
      Й за всі пісні твої
      По вітру рознесуть!

      ***

      ПОЕТ
      Гм. Істина твоя.
      Це зроблено й з Гомером.
      Але душа! Душа!
      Й в Чорнобилі не вмре!

      КОМУНІСТ
      Це не душа, це вже
      Одна її химера,
      Бо кожен вік її
      По-своєму оре.

      ***

      ПОЕТ
      Зорі, наче могильні рожі...
      Гляньте, зараз яка пора!
      Мов дівоче коліно, місяць
      В чорнім небі, як у воді...

      РОБІТНИК (до Поета)
      Слухай, друже, а ну-но свисни!
      Може, щось і прийде сюди.

      ***

      ПОЕТ
      Змієборство було
      Нам завжди притаманне, як воля.
      Змій подобу міня,
      Юрій вічний, немов кам'яний...

      ІНОЗЕМЕЦЬ
      Слухай, друже,
      Ти раз хоч знайомився з долею?

      ПОЕТ
      Так, я вірю у неї.

      ІНОЗЕМЕЦЬ
      Це мало. На ній... женись.

      ***

      ПОЕТ
      Як співають пташки,
      То не чути, як плескають весла, —
      Можна й в мрії чи в пісні
      У інші світи завітать.
      Але тіло... Воно
      Хоче також отримати весни,
      Бо так мало живе,
      Наче квітка цвіте в сіножать.

      І якщо я болю цій планеті,
      То значить — існую,
      І якщо ця Мадонна
      Жаліє і любить мене...
      Світ — не сон...
      Підійду — і її поцілую.

      (Показує на Божественну Мадонну. Вона стає ще милішою).

      СИН
      Хоч вже й так перейшов
      Святотатства сумний Рубікон...

      ***

      ПОЕТ
      І знову кров на камені цвіте.
      Мій біль мовчить по-українськи знову.
      Щоденно — ніч. Щоночі в серці день
      Зализує бабусина корова.
      А зранку — вечір, весь із лободи...
      Дід в чоботях червоних у воротях
      Стоїть, як знак всесвітньої біди,
      Як знята з церкви кимось позолота.

      За Землю всю тримає кулачки
      Один сільський засмарканий хлопчина.
      Не народившись, падають в зірки
      Поети наші. Хвори батьківщина.

      Танцюють гімн державні діячі
      Аж поки перший півень не запіє.
      А кров цвіте, як очі у сичів,
      Над сивою і дивною Росією.

      Пауза

      Я вже на другім диханні живу.
      Хотів би йти під руку із Тобою...

      СИН (до Селянина, показуючи на Поета)
      Мов благородний п'яниця в траву,
      В Любов упав — до Смерті головою!

      ***

      ПОЕТ
      Я не Місяць, не Сонце,
      Та знову побачив Землю.
      Я не заєць, щоб вбили
      Так просто, на шапку, мене...
      Але небо було, як собака,
      Гаряче і темне.
      Й навіть трішечки, трішечки
      Небо було земне.

      Йде там зоряний дощ,
      Що завтовшки у коси дівочі.
      Є там квіти свої, імена...
      Голуби свої...
      Я там бачив, здається
      Засніжені мамині очі,
      Всіх тривожних, як дзвони,
      Поетів моїх...




      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    60. СПОВІДЬ У СІЛЬСЬКОМУ ХРАМІ
      Сповідаюсь у храмі сільському,
      Що древній, як вирій.
      Благоліпний священик...
      І ладаном віє...
      Тако.
      На душі було важко.
      Світає.
      Аз Господу вірю.
      Благодать підступає.
      А Всесвіт – як мед з молоком.

      Біля храму – могилки хрестаті,
      Хрестаті дерева.
      А над храмом хмаринки –
      Храминки, тваринки, ще хтось...
      Після сповіді плачу.
      Зникає отруєне мрево...
      До моєї душі
      Повертається сам Христос.

      Тихо й світло мені,
      Як в колисці.
      І бути можливо.
      Він, Христос, пережив
      Зраду ближніх, неправду і хрест,
      Слави тихий сніжок
      І знеслав’я затернені зливи...
      Хто безсмертний – той раз лиш умре.

      Сповідаюсь у храмі сільському.
      Язичник він трохи.
      Хрест його у коріння росте:
      Крізь планету до зір.
      Я ж бо, грішний,
      Свій дух від епохи несу до епохи
      У крові, у сльозі.

      Щось проститься мені
      В рукотворному храмі оцьому.
      Тихо плаче душа.
      Покаянно і світло в мені.

      Я готовий з гостей повертатись
      До мами, Додому.
      Але голос із дзвону гуде мені:
      «Рано ще, ні...»






      Коментарі (23)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    61. Ліричне з епічного
      * * *

      Медалей, слава Вишньому, не мав.
      Які в поета в світі цім відзнаки?
      Похвалять, обплюють...
      Немов зима
      Впаде підступно на криваві маки.

      Переживеш – то сильний, ні – також...
      Хто з них сильніший: чи трава, чи коси?
      Збігаючи, вмирає молоко,
      Чи, як вода, стає під ранок росами?..

      Стає, стає...
      Такий закон Буття.
      Все вернеться, коли його забудуть...
      І ріки – тіні вовчого виття,
      І ті, що не воскресли вчасно, люде.

      Вони приходять в сни мої, мов... сни.
      Мовчать, як риби.
      Сльози їх великі.
      Не знаю: усміхатися до них,
      Чи теж ставати світлом блідоликим?

      Я знаю запах смерті, колір теж.
      Вечірні зорі душу мою гріють,
      Котра дає проміння золоте
      Тим, хто зневіривсь, а чи хто хворіє.

      В глибоких прірвах часто – небо знов...
      Сам перевірив, там і там побувши.
      Я знав – куди, бо знав ізвідки йшов,
      Мов монолог єсєнінський Хлопуші.

      Мов... мов...
      Багато мовлено про нас.
      Порівнюють поетів, б’ють, рівняють.
      Я знаю по собі: не їх вина,
      Що на Землі іще немає раю.

      Вони опальні.
      Всі.
      Як і Христос.
      Вони глобальні і національні.
      Щоб самозабуватись – п’ють «по сто»
      Чи курять щось...
      Сідають в поїзд дальній.

      А поїзд сам на Шлях подібний теж...
      На Шлях подібна ж навіть пуповина.

      І Божий Шлях в мені не має меж,
      Як двоголоса пісня старовинна.

      "http://poezia.org/ua/id/37428/"

      Коментарі (23)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Осіннє передмістя
      Слова про осінь зношені, як листя
      Воронячих пір'їнок в молоці...
      Ми вдвох з тобою.
      Київ.
      Передмістя.
      Туманні горобини каганці.

      Люблю це все:
      Цей час, цей простір, жінку...
      Оцю печаль веселу і земну.
      На душу осінь – мед на сіль, шкуринку...
      Відверте тіло, серця таїну.

      Вина невинність і вогонь іскристий.
      Листочка прохолодний місяць-серп.
      Старенький сад.
      Япончики-туристи із масками на душі і лице.

      Ще й матюки багатоповерхові
      Із придорожних бариків чудних.
      Щось непоправне, темне й нездорове
      Зривається із п'яної струни.

      А разом з тим апостол діток – бусол, –
      Мов хрест у небі, що літа літа.

      Багаття палим.
      Ти скидаєш буси...
      І все... і все...
      Ти ж також золота...

      "http://poezia.org/ua/id/37284/"

      Коментарі (30)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. СПОВІДАЛЬНЕ
      Книгу свого Буття кожен сам написати повинен.
      Аз – мов людство: спочатку язичник, тепер – до Христа.
      І у долі моїй, як в мізку: ціле плетиво звивин.
      А падіння мого глибина – висота.

      І душа – то дитина, то старець у тисячу років,
      Що дитина також... якщо жив так, як совість велить.
      А молитва й поезія з неї зніматимуть вроки
      І уроки беруть похвали і хули.

      Все вже в долі було – чорна слава і біле прокляття,
      В спину «дружні» ножі й «на удачу» високі свічки.
      То ж мій шлях до зорі нагадає стеблину латаття –
      Вертикально до вічно сумної ріки.

      Інтернет, інтернат... віртуальні й реальні глибини.
      Під плодами важкими, як доля, ламається віть.
      Я печаль свою всю випив з болем до дна з горловини.
      І тепер мені добре, бо збоку печаль, не в крові.

      Біси крутять її в дикім танці дитячим азартом.
      Я не їхній тепер.
      І в мені тихе світло щемить.
      Більш не гратиму, грішний, із долею в шахи і карти,
      Більш не хочу сивуху у прірвах пекельних дудлить.

      Сповідався я другові...
      Друг мене зрадив підленько.
      Сповідався священику, морю, вечірній зорі...
      І світало в душі – наче Бога побачив чи неньку,
      Наче блудного песика вдома зігрів.

      Народився метелик мойого новенького щастя.
      Сам навчиться літати.
      Не можна йому помагать...

      Книгу свого Буття відкриваю й закреслюю часто
      І молюся тепер, де раніше кричав «Твою... мать!..»

      "http://poezia.org/ua/id/37276/"

      Коментарі (24)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. * * *
      Шістнадцять шрамів своїх на тілі
      І на душі... багато
      Літа зоставили, що летіли,
      І люди...
      Без мами й тата
      Воно жилося не дуже важно,
      Як я розумію нині...
      Не був аз грішний
      Герой відважний...
      Ножі між крильми моїми в спині.

      Запах далеких зірок і шишок.
      Серце легке, як у квітні пташка.
      Бабця майбутнє своє колише.
      Спить на хресті молода монашка.

      Тих, що померли, слова тяжіють,
      Начебто тінь скелетів.
      Різко померти усі уміють,
      А от повільно...
      Це значить – жити
      На цій планеті.

      Веселий подзвін сумних стаканів,
      Аборти від мене... знаю,
      Що в передсмертнім своїм зітханні
      Покаянно згадаю.


      Козакування, богемування
      Для мене скінчилось нині?..

      А почалося Богошукання
      Крізь біль очищальний в спині.



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Святкові медитації
      Космічний вітер.
      Людство в небесах.
      А на Землі лиш наші кості й камінь.
      У смерті, знаєм, теж своя краса
      Сотворена Всевишніми руками.

      Все більше тягне в церкву, ніж в корчму.
      Хай Бог боронить, щоб судити інших...
      Хто десь поліз в комуну, на куму
      І сироті, вдові поможе він же.

      Несу в собі трагедію, як хрест.
      Царі і гендлярі несуть так само.
      По вертикалі Шлях не має верств.
      А храм для тіла –
      Це душевний замок.

      Я на «широку ногу» в світ живу:
      Вже дев’ять літ –
      Між Києвом і Львовом,
      Допоки ляжу в золоту траву,
      Яка чека метелика, корову.

      Свята тривога богошукача –
      Мов дерева, що на соборі древнім.
      Як в інопланетянина очах –
      Його боги такі ж сумні і кревні.

      Я вірш пишу на музику Землі,
      А небо сіє воду золотаву –
      Й ростуть хрести і зорі, крила слів,
      Що люблять батьківщину, не державу.

      Лоскоче душу ангельська печаль
      І біла тінь свічі дорогу мітить.
      Чекає плоть стріли або меча,
      Коли душа збирається на мітинг,
      Де ділять хліб, видовища раби,
      Раби рабів бажають влади тоскно.
      А хтось, як завжди: «От якби, якби...»
      Історія ридає кров’ю, воском.

      А я вже знаю два святих світи:
      Утробу мами і оцей, тутешній,
      З яким я після сорока на Ти...
      А є ще третій –
      Тайний.
      Як і перший...

      Люблю їх трьох.
      А в пам’яті один.
      Печально й ніжно згадую колиску,
      Яка гойдалась декілька годин...
      А потім – вітер...
      Холодно і слизько.

      "http://poezia.org/ua/id/36913/"

      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. * * *

      З бодуна виходжу важче й важче...
      Із артезіанських ям душі
      Вірші волочу – собі і вам ще,
      Воїни, артисти, торгаші.

      Тільки нафіг вам вони здалися –
      Із вовками, мавками, селом,
      Лісом, що іскрить, мов шкура лиса,
      Журавлиним хрещена пером.

      Дико і безбожно стало в світі,
      Де і круг вже «на круги своя»,
      Де усе продажне, навіть вітер,
      Навіть безпритульна течія...

      Хрест і місце під хрестом – так само.
      Але ж треба вірить, варто жить...
      Щоб не заблудитись – йти по шрамах –
      По своїх...
      Що хоч мені кажи.

      З пісняра я казкарем роблюся.
      Значить – Шлях і вік беруть своє.
      І моя кохана – вже бабуся,
      І сльоза до крові дістає,
      Що здійснила кровообіг вічний,
      Обігріла світлом десь когось –
      І лягла під великодні свічі…
      Ось.



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Передпасхальне
      Пір’я пташине – на цвіт після зимного сну,
      Місяць-смичок золотий тонкорукого Майстра –
      Плавно лягають на ніжну душевну струну,
      Як на труну молоденьку троянди та айстра.

      Щастя метелик – як ловиш, – втікає кудись,
      А як присядеш, – сідає на тебе, голубить.
      Ми, що сотворені з дальнього світла й води,
      Древні ікони цілуєм в потріскані губи.

      Зморшки і шрами – це долі стежини у Світ,
      Звідки Один лиш вернувся – і то ненадовго...

      Пір’я пташине в нічній надмогильній траві...
      Місяць-смичок життєдайно над човником човга.




      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. * * *
      Серце не встигає за пташками,
      Що летять із теплої землі.
      Тіні їх на водах, наче шрами
      На душі від несказанних слів.

      Я люблю весну в собі і далі –
      Наче змійку крові на снігу,
      Перших ніжних квіточок медалі
      В голім лісі, де небесний гул.

      Де світанок – Біблія дитяча...
      Темна і солодка винна ніч.
      І неясно – хто сміється-плаче,
      Плаче і сміється в глибині.

      Може, скіф у річці синьогубій
      Весело полоще тінь коня.
      Може, зранку «промиває труби»
      Усю ніч розгульна рагульна.

      Душу цвіт від холоду рятує,
      Як великий сніг – живі тіла:
      Юну мавку чи старезну тую,
      Що до смерті цноту зберегла.

      Совість моя чиста, мов кишеня.
      Пташечки сльоза на полині.
      Чорні діри білої мішені
      В соковитій вічній далині.

      Отако весною...
      Все проснулось.
      Гнізда душ – мов склянки на шаблях.
      А мене врятує від намулу
      Невтонула щогла корабля.

      Я на ній з великого розливу
      Випливу на простір золотий.

      Хай гримить.
      Нехай бушують зливи.
      Я люблю в огні й воді рости.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Весняні медитації-2013
      * * *

      Печаль і вітер.
      Лебеді хаток,
      Що притулились до ялин і кленів.
      Мене відчують через років сто
      Ген золотий і генії зелені.

      І зрозуміють, як сльоза сльозу,
      Як іскра – іскру,
      Як вітрисько – подих.
      Мене, напевно, також повезуть,
      На грудях склавши руки, до природи.

      Моя ж бо мама –
      Вже давно Земля.
      Її душа мене до себе кличе.
      Як з вирію Вітчизна – журавля,
      Як я зі сну сумне її обличчя.

      А в цім бутті в нас барство, рабство, бар...
      Душевні рвані рани лиже море.
      Десь там, за ним, кричать:
      «Аллах акбар!»,
      А тут: «Ісусе! Поможи – бо горе!»

      Тут п’яні пальці не знайдуть акорд
      Отой, єдиний,
      Що єднає сфери,
      Бо ж посеред ченців і держиморд
      Не так то просто
      В мезозойській ері,
      Коли вона прийшла по колу знов
      І динозавром в кров мою кричала.
      Та розуміла все прадавня кров,
      Яка не знала ще свого причалу.

      А тут і перша старість на порі.
      Назад погляну – Боже мій...
      Аз грішний.
      І вірш мій на березовій корі,
      Можливо, прочита колись Всевишній.

      Простить мені?..
      Бо вірш – молитва теж.
      У ньому славив я творіння Божі.
      Усе тоді було мені святе:
      І Сонце, й пташка, і колючі рожі.

      Тепер – немов заснув я у човні,
      Який пливе за течією, в море.
      І світиться весна у глибині –
      Немов сльоза Ісусова прозора.

      Немов пір’їна з ангела крила,
      Зоря спада у тишу вечорову.
      Вечеря пахне на сільських столах.
      Жене із паші хлопчичок корову.

      Лелеченят голівки із гнізда
      Стирчать, немов пришельці із «тарілки».
      Тремтить від щастя сонячна вода,
      Як позивні останньої мобілки.

      Веселка звуків, запахів чудних
      У нашім світі пластиковім, ріднім.
      Совина совість плаче від вини.
      А там десь, в церкві, гірко плачуть відьми.

      Вони теж мають право покаянь.
      Не нам же Божий промисел читати.
      Люблю Ним світ сотворений і я.
      Люблю його, не знавши мами й тата...

      Були мені за них зоря і клен,
      Вогонь і вітер, журавлі і леви,
      В яких дзвенить земний наш спільний ген,
      Ведеться Родове єдине Древо.

      Природа плаче – плаче і душа.
      Сміється Сонце – благодать серцева.
      Мов сонячний зайчисько із ножа,
      Мій вірш граційно плава по деревах,

      В яких назустріч зорям сік сичить,
      Доводячи єдиність всіх і всього,
      Що мить – то вічність і що вічність – мить,
      Бо все відносно тому, хто під Богом.

      І все конкретно тому, хто такий:
      Встає з Всевишнім і ляга в молитві.
      У нього рай на відстані руки,
      На грі він наблатикався й на битві.

      У нього трудне щастя із Землі.
      Летить печаль, як листячко осіннє.
      Чого ви, люди, так до нього злі?
      А врешті, хай вже...
      В тім його спасіння.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Храм
      Я будую свій храм ув оцій суєті несусвітній.
      Чую голос далекого предка, мов пісню зорі.
      Вже зосталися знизу вишневі й калинові віти.
      Білих тіней пташок вже не бачу в Дніпрі.

      Риштування мої – це драбина до неба, чи ґрати?
      Срібний Місяця лист серцю світить, чи гріє також?
      Біля мене будує хтось лазню і хату,
      І блискучий котедж для вельмож.

      Поміж Богом і звіром завис я, мов гак в ополонці.
      Може, клюне на мене русалка яка золота?..
      Вже соборні хрести – наче зорі на вранішнім Сонці.
      І глибокомогильна мені висота.

      Я будую свій храм із каміння, пір’їни і глини.
      А на ньому уже мостять гнізда липкі ластівки.
      Уявляю, як лики іконні засвітять калиново.
      І болітиме небо Христові.
      Кругом кабаки
      Бовванітимуть дрібно і сито, мов пекла холодні.
      Пірамідки базарів ростимуть без кореня вшир.
      Наче яблуко райське, висітиме дзвін благородний
      На високому храмі, що в жоден не йде монастир.

      Я збудую свій храм…



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. * * *
      Шлюбна церемонія на цвинтарі –
      Ця весна, коли киплять сніги.
      Час, коли співають душу митарі
      Й модний піп з розп’яттям дорогим.

      Коровайна радість дзвінко світиться.
      Ув очах пташини виє вовк.
      Горобини кров’яниста китиця –
      Наче Місяць, що в тумані звогк.

      Поржавіла річка тихо дихає
      Неземною ніжністю глибин,
      Хоч в очах у неї синя крига є,
      Мов луска усміхнених рибин.

      Як руїни храму нетутешнього,
      Тануть кучугури від зорі,
      Що висить червневою черешнею
      Десь в куточку серця, угорі...

      Струм солодкий в жилах звабно тьохкає.
      В цій весні я жив би, жив би, жи...
      Серце білобокою сорокою
      На нові виводив віражі.

      А десь там, колись, у тиші храмовій,
      Вічним сном засну, як всі і все...
      Нервів моїх ниточки вольфрамові
      Райський вітер цвітом занесе.



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. * * *

      У чорних дірах тихо, як в жінках,
      З яких виходим і куди ми хочем...
      Крізь нас тече міжзоряна ріка
      І білий котик у душі муркоче.

      Ця тепла ніжність всім знайома, так,
      Хто тут дожив хоча би до усмішки.
      А райська осінь також золота?
      А з того світу в цей вертають пішки?..

      Багато філософських міркувань.
      Життя закони знаєм, смисл – закритий...
      То ж губиться сердешна голова
      Між прагненням до Бога й до корита.

      А я – поет опальний в цих краях,
      Як, врешті, за життя усі поети...
      Оця рука, що пише це, – вже прах...
      Ну тобто стане порохом планети,
      Яка й сама конечна, як і все,
      Народжене від світла, органічне.
      Ми трохи те, що нас пасе, спасе...
      Що, врешті, також віще, та не вічне.

      Звірина яма.
      Дно у болотах.
      Стоїть моя країна, як бабуся.
      Часи погані.
      Я – вирійний птах,
      Ніяк не відлітати не навчуся.

      Слова стають землею.
      У душі
      Висить велика небезпечна тиша.
      Вже бачу все, що тут я залишив::
      Дві доньки, ліс дерев і книгу віршів,
      Де ніжність тепла, де іскрять сніги...
      Де кров і світло зірки – воєдино.
      Де у печі дідівській пироги...
      А в космосі найближчому людинно.

      "http://poezia.org/ua/id/36138/"

      Коментарі (31)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. * * *
      Ранок був туманний, мов горілка,
      Що пили всю ніч на брудершафт,
      Сперечались про Рембо і Рільке,
      Бравши вірші, як вугілля з шахт.

      Найдавнішу, найдивнішу пісню
      Хтось тягнув із себе до сльози.
      А кругом шипів суєтний бізнес
      І диміло Сонце, як бензин.

      Я молився віршами до неба –
      І мені ставало легше жить,
      Якось так по-різному, де-небудь...
      Важливіш – де голову зложить.

      Врешті, й це не так уже важливо.
      А важливо, щоб здоров’я і,
      Щоби діти...
      Щоби з кимось пиво...
      Завітавши у свої краї.

      Щастя й тут нема.
      Печаль солодка
      Лиш по жилах струмом протремтить,
      Як ота, колись, найперша, «сотка»,
      Що у вічність фокусує мить.

      День удався.
      Так усе життя би...
      Мед солоний.
      Плоть – стара душа.
      Серце б’ється: ямби, ямби, ямби...
      Сонценята скачуть із ножа.

      Очі вітру стулені.
      Вже вечір.
      Вовча шкура жде мене й Вона...

      А крізь дірку в шкурі від картечі
      Видно крик червоного...
      Весна.

      "http://poezia.org/ua/id/36117/"

      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. ДО N
      Кроки, як рани, – вхідна й вихідна.
      Аж сонячна кров виблискує.
      Милуємось штормом кольору злого вина,
      Найніжнішими левами,
      Благородними лисами.

      Ляжеш, як серце моє у траві.
      Цвіт чутливий-чутливий до тебе липне.
      А в небі вічні Вона і Він,
      Великий Ведмідь головою тріпне.

      Роки – як вроки. –
      А ночі – усі –
      Революційні, медові.
      Надкушені яблука у росі...
      І ми – щасливі і безтолкові.

      Свічі залиті чорним, густим вином,
      Що наче кров орлина.
      Зорі потріскують битим, як лід, вікном.
      Ранок наш – ягода-журавлина.

      Прийде мій білий, безкрилий кінь
      З очима древніми-древніми.
      Даватимеш хліб йому із тонкої руки.
      Поволі ставатимемо деревами.

      А потім вмиратимем, як усі, –
      Ті, що любили, як вміли, як вміли...
      І воскресатимем,
      Доки калиновий сік
      Знов не розірве жили.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ
      Постояв над проваллям.
      Вже чорний пісок осипався
      Під моїми ногами...
      Мій ангел утримав мене.
      Щось у мозок шептало:
      Життя –
      Суєта, суєта, суєта вся...
      Але серце кричало, що ні –
      Не усе промине.

      Совість голос давала,
      Як ті журавлі, що вертались...
      Не пилася горілка –
      «Своє» ж бо відпив я уже...
      Сни приходять мені,
      Як у Рим синьоокі вандали,
      І згорають у хвилях сердечних пожеж.

      Зеки й «ті ще» курви
      Люблять вірші мої цитувати.
      Їх рятують вони,
      Бо мені теж хреново було...
      Гріє душу комусь
      Мій же образ дідівської хати
      Із лелечим гніздом,
      Що подібне на німб НЛО.

      Постояв над проваллям,
      Зломив у печалі дорогу.
      Узяло мене світло –
      І тягне до себе, увись.
      Стало просто і добре
      Молитись єдиному Богу,
      Накосивши Пегасу своєму трави.

      Кров’ю свічі ридають
      На білу сумну скатертину,
      Залишаючи пляму у формі:
      «Вкраїна і Крим»,
      Де родився поетом,
      Яку вечорово покину,
      Щоби небо латати
      Сосновим шматочком кори.

      Міфологія й бізнес кругом...
      У небілому світі.
      Сам я віршем зробився.
      Болить мені лоскіт епох.
      Не стакани вина,
      А хрести –
      Як в Новім Заповіті –
      Ділить доля мені й моїм друзям –
      На трьох.

      А на Той світ спішить небагато...
      Нікого і звідси.
      Дуже швидко іде мій годинник –
      Веселий дивак.
      Під невидимим гостем
      Пищать порцелянові східці.

      І Висоцький кричить з Того світу,
      Що й там
      «Все не так»...



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. * * *

      Засмучені, засмічені ліси,
      В яких я жив.
      Які в мені – як тайна.
      Як Всесвіт у краплиночці роси,
      Чи уночі забута хата крайня.

      Іду крізь них я, проклятий поет,
      Що з долею не грає більше...
      Біль ще...
      Час все затер:
      Ікона чи портрет –
      В тій хаті крайній –
      Не розкажуть вірші.

      Бо вже й вони постаріли, слова.
      Між ними ходить все, чому не ліньки.
      Чи пуповина, а чи тятива
      Поміж словами...
      Можна – груди жінки.

      А так – печаль.
      Смертельна пустота,
      Нервова, ніби черга туалетна.
      Завів собі і ката, і кота...
      То ж чую, як муркоче вісь планетна.

      З горілкою, мов соскою, я спав,
      Коли безсонна ніч...
      Тоска і прірва.
      Спинномозково, грішно я конав,
      Допоки тіло із душі не вирвав.

      Переформат.
      Піду тепер таким.
      Все більше на Всевишнього надіюсь.
      Він розставляє долі і зірки,
      А я, а я... не вмію...

      Я золота пилинка на вітрах,
      Подібна до іскринки чи сніжинки.
      І кров моя тектиме в яворах,
      Як ляжу в Землю так,
      Як вийшов з жінки.

      А з іншою на двох той самий гріх
      Несемо – як несуть по водах води.
      Бредуть над нами журавлі старі,
      Мов кобзарі, яких сам Бог проводить.




      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. ДИПТИХ ЧАСУ І ПРОСТОРУ
      1. ЧАСОВЕ

      З мого віку дитинство моє – мов роса на долоні.
      Там ікони висять і годинники, і дзеркала.
      А стежинки до Бога – як сльози: прозорі, солоні,
      А чи крапелька моря, що впала з мойого весла.

      З мого віку дитинство моє – мов історія людства:
      Дика й ніжна, як равлик.
      Усяка: лірична, дзвінка.
      Там, в минулому, світяться зорі – літаючі блюдця,
      І дорога тече – ріка.

      Наче музика майя, звучить мені світло Ізвідтам.
      А отут, поміж людом, скучає за війнами даль.
      Стільки світу у світлі і світла у світі я звідав,
      Що вмирати не жаль.

      Пахне кров’ю чорнило моє на піснях покаянних.
      А з дитинства малинно...
      Ялинка, пиріг, молоко...
      І дзвенять наші душі, мов кимось надпиті стакани.
      Хтось небесний і добрий до них підливає тайком.


      2. ПРОСТОРОВЕ

      Я несу на собі тут прокляття моєї країни,
      У якій пуповина моя і коріння – до зір дістає...
      Звідки голос нащадка – тоненький, немов кураїна,
      Чи як совісті голос, що рідний Всевишній дає.

      Тут на мене позиркують так, ніби я не від Нього,
      Ніби старший від них десь на тисячу років чи більш...
      Тут Європа.
      Тут чисто. Музейно.
      Гладенька дорога.
      А в мені, як у небі –
      Немає дороги.
      Біль.

      І блатне, і болюче пройдешнє, прийдешнє у нервах,
      Що не хоче більш «водкі»,
      Відкинувши в степ корвалол.
      І не страшно мені вже ні біса, ні влади, ні стерви.
      І огидно мені, коли нечисть гребе на престол.

      Надягаю на шкіру прозору я маски посмертні.
      Захищаюсь, як можу...
      Та ні...
      Вже у наступ іду.
      А ім’я моє в світі земному вже кров’ю не стерти.
      А там десь аз грішний із ним у митарства ввійду.





      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. * * *
      Біля багаття мого роду тихо.
      Земного неба – церкви – біла тінь.
      Німим селом глухе пройшлося лихо,
      Схилилось під ялини золоті.

      А я сюди приїхав зі столиці,
      Де зінфлювали гривні і слова,
      Побачити, чи світить тут на лицях
      Душа жива.

      По семиструнній глибині дороги
      Іду у поле, де хрести і щось...
      Не від людей, від звіра чи від Бога,
      Яке мені покинуть довелось.

      У пам’яті обличчя мокре й світле.
      Як вдавано сердивсь на мене дід...
      Руденькі однокласниці на мітлах
      Пливли в огнях, літали у воді.

      «І хворий пес, і холості патрони...» –
      Іде назустріч друг дитинства – Вовк...
      Умерти? Жити? Хто ж кому боронить?
      Вперед ногами хтось... благенький шовк
      Стирчить з-під віка...
      Потім напилися...
      Майбутнє у минулому.
      Я тут.
      І Шлях Чумацький – ніби шкура лиса.
      І кров залежна...
      Й незалежна ртуть.

      Тут люде сильні тільки нелюбов’ю...
      А в порожнечу мрійно зирить Той,
      До кого, не умівши жити, йшов я,
      Мов йде до світла перемінний "ток".

      Або як сніг летить на церкву білу,
      Метелик на посвячену свічу,
      Сльоза – у море...
      Кров до серця бігла,
      Яку, як смерть, не бачив я, та чув.

      Убить печаль в безпутному весіллі?
      Послати всіх і все під три чорти?
      Чи налягати на заморське зілля,
      Яке мій друг священик освятив?

      Отак, болюче, молодість відходить.
      Нема давно звірят, з якими ріс.
      Минають зорі, всесвіти, народи...
      Як золоті листки з тонких беріз.



      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. * * *
      Живу – немов прийдешній день – останній.
      Осінній день – як мед із молоком.
      У небі також осінь чи повстання,
      Бо ж пада зірка... просто за листком...

      А на Землі дорога і тривога,
      Пихатий блиск тонованого скла.
      Найкраще німб тримається на рогах.
      Найбільші очі видно зі ствола.

      А так – всі кам’яніємо поволі ,
      Ми – глина ж на Всевишнього сльозі.
      Із нервів наших виростуть тополі,
      А із очей – крик нетутешніх зіль.

      А як ніщо не виросте – не страшно.
      Майне життя, як лісова луна.
      Як ранній сон красивої монашки,
      Що випила церковного вина.

      З інстинктом пташки, що летить у вирій,
      Бреду у рай, що вимріяв собі.
      Якщо ж його нема – то є довіра,
      Що душу обмине й пекельний біль.

      Наразі ж все, як і судьба судила...
      Бреду.
      Співаю.
      Слухаю свій пульс.
      А мій Пегас закушує вудила,
      Бо Музу, як Феміду, жде сліпу.

      Куди ж візьме моя сліпенька муза
      У світі, що летить в тартарари.
      На цій межі я біло заздрю Крузо,
      Що світ неначе заново створив.

      Хай буде осінь.
      Дощ нічний зі снігом.
      У норах сплять звірята до весни.
      А я пишу свою останню книгу
      Прозорої, мов сльози, глибини.

      Пишу – немов прийдешній день – останній.
      Осінній день – як мед із молоком.
      У небі також осінь чи повстання,
      Бо ж пада зірка... просто за листком...

      11 жовт. 12.



      "http://poezia.org/ua/personnels/15"

      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. * * *
      Мороз ударив.
      Птицю із води
      Я виріжу...
      Гніздо зліплю зі снігу.
      Куди мені без неї?
      І куди
      Я понесу оцю крилату кригу?

      Мені весь світ оцей - мов та печаль,
      Цей журавель із моря золотого,
      Солоний, наче зайчики з меча,
      Які спішать від Бога і до Бога.

      Душа моя весела хоче сну.
      Себе спасає від самої себе.
      Люблю у ній знаходити весну,
      А в нафтовій калюжці віще небо.

      Люблю вмирати...
      Як вмирає час.
      Але, як простір, не люблю вмирати.
      Найкраще, мабуть, – в серце, від меча...
      І вірш посмертний кров’ю написати.

      Згадати предків – дальніх і отих,
      Що зовсім поряд:
      Лиш піти на цвинтар...

      Мороз холодним світлом освітив
      Цей темний світ.
      Душі далеко видно.

      25 лист. 12.




      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. * * *
      Тяжкий був рік.
      Важкий був кожен день...
      Артезіанськи я горів без диму.
      Не стало у країні цій пісень
      І друзі помирають молодими.

      І я вмираю...
      Доторкнувсь до дна.
      Все менше кисню.
      Відштовхнусь.
      Ковтаю
      Болотяні вогні оцього дня,
      Комерцію, політику в Почаєві...

      Окрадена душа моя мовчить
      І гріє спинку від зорі старої.
      Стискаю вічність у болючу мить,
      Мов ясен, не захищений корою.

      У рік цей кілька друзів поховав...
      Вмер друг дитинства.
      Нікуди подітись.
      Росте космічна золота трава
      І раптом подорослішали діти.

      Все більше у волосі сивини,
      На серці шрамів...
      Я усім прощаю.

      В тім, що я жив, –
      Уже шматок вини.
      В тім, що погасну –
      Винних не збираю.

      Шумлять мені однаково тепер
      Багаття предків, кров моя і море...
      Моє дитинство у СРСР
      І зірка зна, де Шлях мене заморить.

      А цей важкезний високосний рік,
      Який кінець пророчить світу в грудні,
      Зривається в душі моїй на крик.
      Та космос не тримає криків людяних.

      Крізь космос не поширюється звук.
      Ну а кінець...
      У світі все кінечне.
      А поки що я попри все живу,
      Білю цей біль в собі і в цьому реченні...

      16 лист. 12.




      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. * * *
      Літо закінчилось.
      Осінь же вічна отут.
      В дно зариваються ті, що до дна опустились.
      Плаче душа моя на золотому мосту,
      Плаче душа, наче стогнуть могили.

      Всі ми для того у світ цей білючий прийшли:
      Світлом ставати від болю і кольору, й звуку.
      Можемо смерть вибирати ми – де і коли,
      Роджені з кайфу на муку.

      Чую – душа моя, наче краплина води:
      Здійснює свій колообіг –
      Сніжинкою стане, туманом...
      Всі мої діти і вірші, яких я колись народив,
      Квітнуть, як рани.

      Ну а життя це я лиш пригубив – загубив...
      Пив і молився.
      Поважно любив свого Бога.
      Люлька гіркуща звисала з моєї губи,
      Блідла тривога.

      Я ж відмовляюсь поволі від слави і зла.
      Кинув читати газети і книги про тіло.
      Пташка душі чорне пір'я скидає з крила.
      Біле вже відболіло.

      Чую, як моляться сосни і вовк-одинак.
      Видно, як падають зорі, що теплі, як сльози.

      Літо закінчилось.
      Осінь – це трохи весна.
      Трута і ліки – те ж саме, відомо...
      Різні лиш дози.

      4 груд. 12.





      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. * * *

      Все те, що інші пили по краплі,
      Я пив ковтками.
      Отож минуле – як чорна чапля,
      А храми – хмари.

      Ридає хворо душа заблудла,
      Шука притулку.
      Вона не хоче іти на люде,
      Служити шлунку.

      Вона не хоче життя без спецій,
      Без світла тіні.
      Вона у тілі, як у фортеці.
      А смерть – то сон, та
      Без сновидіння.

      Душа не знає, як треба жити...
      А як не треба?
      Вона із тілом благенько зшита,
      Як дно із небом.

      Синенька квітка,
      Осіння радість.
      Могилка пташки...

      Душа вже чує: куди і звідки –
      Тому так важко...




      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. ДО ТЕМИ "ЧОРНИЙ ЧОЛОВІК"
      Вмирають друзі і вмирає степ.
      Зникають села у старій Європі.
      Базарніє усе мені святе.
      А душі – наче раки ув окропі.

      І мій десь бродить чорний чоловік.
      Мене шукає, чи мене чекає?
      До підлості ворожої я звик.
      Його ж іще у дзеркалі не знаю.

      Хоча він знав поетів багатьох...
      Він не дає, мені здається, тіні,
      Блукаючи дорогами епох,
      Висушуючи душу до пустині.

      Він любить також душу купувать
      За золото, за славу, за пригоди.
      Міняє стать, аристократ і тать,
      Нешлюбний син суспільства і природи.

      На ньому чорний дорогий костюм,
      Сорочка срібна, золотий перстеник.
      Він, бачив я, не їсть святу кутю.
      Він не поет, і він не неврастенік.

      Він знає пекло. Видно по очах...
      Він у раю знайомих має вдосталь.
      Говорить тихо, більше – при свічах.
      Приставлений, мов до Христа апостол.

      До когось він приставлений завжди.
      Як тінь до світла, наче біль до щастя.
      Як чорна склянка мертвої води
      До білого вина мого причастя.

      Із задзеркалля він сюди явивсь.
      Туди й мине, коли його покличуть...
      Я був із ним на Ти...
      А хто на Ви –
      Не пам’ятає вже його обличчя.

      Після його відвідин
      На душі,
      Як у порожній і холодній хаті.
      Бери свічу. По дзеркалі пиши,
      Коли ридати хочеться й ригати.

      Ти рушниками дзеркало завісь.
      Зітри із нього риси випадкові –
      І знов у радість повернеться «жись»,
      Як ті оно узори рушникові.

      І ти, уже підстрелений на смерть,
      Воскреснеш знов.
      Солоний мед сльозини
      Тебе до райських спогадів пройме
      І до пекельних смол, від болю синіх.

      У кожного свій чорний чоловік.
      Тим більший він, чим нижче Сонце сіло...
      Мій добрий ангел, він до нього звик,
      Як і душа до свого звикла тіла.

      Я, блудний син, терплю земну печаль.
      Душа аборт зробила. Порожнеча.
      Натільний хрест мій – юна тінь меча,
      Що неповторно довшає підвечір.




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. МОРЕ
      Море – небо.
      Море – могила.
      Кров голуба – море.
      Тут чи то парус, чи чайки крила.
      Хвиль нетутешніх кори.

      Ветхозавітний розмах солоний –
      Море...
      Це також море.
      Он золотими рибками сонно
      Прагнуть до нього зорі.

      Ну а душа моя десь між ними.
      Глибша?
      Мілкіша?
      Хто зна...

      Я повертаю сьогодні з Криму.
      З моря вернутись не можна...

      17 верес. 12 (Коктебель-Львів)




      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. ІНТИМНЕ
      Колодязь чистий із зорею теплою.
      Кришталь і позолота вечорів.
      Життя минало з мінами, вертепами,
      Допоки я сюди по колу брів.

      Тут я почався.
      Мріяв стати ангелом...
      А став поетом...
      Що ж.
      Бува і гірш...
      Це десь над бісом –
      За чинами й рангами,
      Які не купиш за кривавий гріш.

      Тут вічним сном сплять генів моїх братики,
      Мов хрестоцвіті квіти восени.
      І плачуть зорі чорним світлом радості,
      Що серед нас невічні і вони.

      Смішні і добрі хлопці йдуть стежиною,
      Яка уже нікуди не веде...
      Сліди вовків затерті джипів шинами.
      Льоди людей.

      Нема вже тих, кого любив я, знаючи.
      Вони в душі, яка також вмира...
      Старих ворон на соснах очі заячі.
      Лелеченят несе нам дітвора.

      Так сильно п’єм – самі стаєм горілкою.
      Записуєм словами пісню сфер.
      Секундною суєтненькою стрілкою
      Космічний час інтимний простір стер...

      То ж я раюю в пеклі моїм внутрішнім,
      Від себе утікаючи кудись.
      І болі поспішають, наче нутрії,
      Сльозою до свяченої води.




      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. * * *
      Було мені пороблено на смерть...
      А я лопатив цього літа Всесвіт.
      Душа моя за нього більша... жме...
      З душі сльозою камінь впав.
      Тут весь він...

      І вірш мій, що за мене старший теж,
      Складається із музики. Пружинить.
      Він, як душа, шукає світла й меж
      В сузір’ях – мов у кошиках ожини.

      Мені уже нічого не болить.
      Лиш кожен подих – битим шклом по шрамах.
      Оце ми, тіло, наче й тут були,
      Але душа вже проситься до мами.

      Туди, туди – в колисочки могил,
      Де суд, не осуд!
      Вітряно. Іскристо.
      В ніч пада золотий космічний пил.
      І ангельськи-рослинне товариство.

      Останній літній дощ крізь люльки дим.
      Бездомний мокрий пес у душу зирить.
      Я, зроблений із глини і з води,
      З вогнем зорі учуся жити в мирі.

      24 серп. 12.



      Коментарі (28)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. * * *
      Літо заснуло – мов пісня вмерла.
      Так буде з життям колись...
      Хтось повз по ньому, мов на Говерлу,
      Чи до лебедів лис.

      Я ж повернувся із Того світу
      Не для дешевих драм.
      Душевні плоди поламали віти.
      Все – як вода.

      Вітер старенький.
      Стареньке небо.
      Тихий, мов квітка, сон.
      Всі ми там будемо коли-небудь,
      Як не засне Харон...

      Заячі очі тутешніх мавок.
      Трави. Молитва. Дощ.
      Даль глибиніє хутром кривавим
      В очікуванні Годо.

      Душу від зірки своєї грію.
      Літо, літа, літак...
      Я засинати, мов клен, не вмію.
      То ж золотію так.

      Золотом сивим іскрить волосся.
      Гаснуть дороги жил.
      Жив я, любив я... А чи здалося?
      Броджу між близьких могил.

      Жалість і заздрість в душі осінній...
      Хліб народжує сіль...

      Завтра усе поєднає іній –
      Тихий красивий біль.



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. * * *
      Україна сумніша за всі мої вірші тепер.
      Я, спустошений, також лежу, як моя батьківщина.
      Їй ще гірш, як мені.
      Звинувачую також себе ім’ям блудного сина.

      Та коли мої вірші у тюрмах співають блатні
      І на Раді Перунській волхви їх рокочуть мостиво,
      Можна вмерти спокійно і світло сьогодні мені,
      Мов сходити на пиво.

      Можна в космос втікати...
      А можна боротися тут –
      З усіма, із собою, з погодою, модою, льосом.
      Адже меч, а не мир, нам боги і пророки несуть.
      Зирять зіроньки косо.

      Кину виклик усім і усьому.
      А далі – як в сні.
      Головне, що у совісті меї нічна, але біла, сорочка.

      Що Вкраїна?..
      Весь Всесвіт із серцем у цій партизанській війні.
      З точки виник і прагне у точку...



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. ЛІТО-2012
      Ця гаряча печаль.
      Амазонки на конях вечірніх.
      Танець смерті над озером, наче метелик нічний...
      Журавлиним ключем до церковки бредуть правовірні.
      Тільки я – мов нічий.

      Я нічий до пори.
      Ніч – мов з кров’ю вугілля.
      Що скажеш?..
      Синя глина печалі мені пристає до очей.
      Я нап’юся зорі і наїмся мисливської каші
      Ще й помиюсь дощем.

      Кровну пісню закінчу писати.
      Почну свою казку.
      Із поета-дитини я гуру-поетом стаю.
      У тунелях кісток чую зброї холодної брязкіт.
      Тут чаїно, як в пеклі, зміїно, немов у раю.

      Біле небо на соснах настояне, пахне грибами.
      Віковічне болото таїть нетутешній секрет.

      Що тут скажеш іще?..
      Я у літньому лісі, як в храмі.
      І душа тут ніколи моя не вмре.



      Коментарі (22)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. * * *

      Справжня слава почалася з болю.
      Зірка моя – пташка золота –
      Пуповину спалить – буде воля –
      Глибочезна срібна висота,
      Що п’янить, немов вино зі снігу.
      Пахне кров’ю й димом золотим.
      Я пишу свою прощальну книгу,
      Сонцю помолившись перед тим.

      Шрами – поцілунки злої долі –
      Навхрест на душі моїй лежать.
      Адже я, поет, – все більше воїн
      В світі, де закон вогню й ножа.

      А моя поезія солона
      Хоче жертви...
      Так в усі часи,
      Якщо ти народний, не салонний,
      І в тобі космічні голоси.

      Я плачУ.
      Не плАчу.
      Океанно.
      Окаянно у мені і скрізь.

      Спить душа, порвавши три баяни,
      Вмерти відказавшись навідріз.

      Проклятий, немов моя країна,
      Ще росту... пасу свою тоску.
      Друг старенький вистрілив у спину,
      Й так свинцеву від бандитських куль.


      Прийде Муза.
      Буде кава з тортом.
      Висота перейде в глибину.

      Світ цей чистий, наче совість чорта,
      Переллю у серце – і засну...

      8 серп. 12.



      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. * * *
      Набожна тиша. Дивлюсь на море. І жду чогось.
      Чого ще ждати в моєму віці у надвечір’ї?
      Свобода.
      Самість.
      Вода іскриться.
      Тече вогонь.
      Інтимно пада до рук солоних чаїне пір’я.

      Та раптом тишу порушить вітер чи щось таке...
      Немов дитина заплаче тонко в утробі мами.
      Немає болю, то голе тіло – як манекен.
      Немає пісні, немає храму, лиш хами, крами...

      Колони білі, рожевий парус, лимонний Місяць
      І виноградник на скелі рвійній, де я, де ми...
      Немов судини богів античних, отут розрісся.
      Зоря і море, сльоза і лаври, нічні громи.

      У тебе серце, як риба в сітях.
      Вино по грудях...
      Я втратив нині багато крові – писав пісні.
      Мене все більше цікавлять трави, все менше люде.
      Мене все тонше хвилює море і райський сніг.

      А я ж то, я ж то кому потрібен – щоби навік?
      Пориви духу і владу плоті сповна відчуто.
      Життя первісне уже прожито.
      Це чорновик.
      А інше... знову...
      Я відчуваю, що буде круто...

      10 лип. 12



      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    93. * * *
      Коли сива душа із гостей піде мрійно Додому...
      Передчасно чи вчасно – не знаємо тут, на Землі,
      То найперших із нас розіпнуть на хресті золотому,
      А останніх зоставлять в гарячих тунелях стволів.

      Тобто все тут зоставим, що в нас не в душі прижилося.
      Цю банальність, на жаль, перевіримо всі на собі.
      Довго будуть в гробах наші кості і наше волосся.
      Потім все пропаде, підкорившись вселенській судьбі.
      Навіть біль...

      Час великий поглине весь простір.
      Ні світу, ні світла...

      Боже мій!..
      Я щасливий!
      Мені сорок пять.
      Я ще тут.
      Біля мене дівчата ще стогнуть на зоряних мітлах.
      Хоч і грошей не дуже...
      Та слава росте, наче ртуть.

      Але слава поета скандальна, болюча, колюча.
      Завжди платять за неї життям, забуттям на хресті...
      Завжди в натовпі зрадників є щось базарне і суче.
      Відречуться усі.
      Навіть ті...

      Навіть ті відречуться і будуть брехати у спину,
      Хто здавався апостолом...
      Так вже було.
      Потім скажуть: за нас він загинув, за Україну...
      Все одно, що там скаже якесь мурло.

      Баболиця печаль вже дістала мене до риги.
      Чую в світі себе, як у вакуумі магніт.
      Ну які після смерті мені подасте інтриги?
      Я помер – і воскрес...
      Мені тисячі літ.

      Я легенду свою напоїв і червоним, і білим.
      Нас, поранених, люблять дівчата і сиві вовки.
      А поезію пишуть усі, що кудись не добігли...
      По корони, а чи по пляшки.

      І Христос щось писав на піску...
      І писали про нього.
      І на водах писали вогнем, і мечем – по ребру...
      Із писанням своїм ми безтільно ідемо до Бога.
      Бога вдома нема.
      А Венера без рук.

      От і ходим по колу – як світло, як болі, як води –
      За природою, модою...
      Війни кругом і любов.

      Все це врешті – херня...
      Сну ми хочемо і свободи, бо...

      19 черв. 12.





      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. * * *

      А що ці вірші?..
      Молитви-пісні.
      На Сонці плями – як на серці тіні,
      Що тонуть у крові і у вогні –
      Завжди веселім і завжди осіннім.

      Вода сумна.
      І вітер теж сумний.
      Земля – ніяка.
      А вогонь – веселий.
      Нема моєї, чорт би взяв, вини
      В розкрутці неземної каруселі.

      А от земний люблю крутити світ,
      Де цвіт пекельний – сніг – іде на нерви.
      І космос у моїй росте крові –
      Як голос стерви.

      А світ цей, світ наш – сон моїх дерев,
      Які садив мій прадід тихим ранком.
      Сльозина зірки... позіхає лев,
      Нагадуючи стогони коханки.

      Все знову миле.
      Зрадницьки стирчать
      З посмертної записки писки «друзів».
      В душі перо міняю на меча
      І йду пороти підлих товстопузів.

      Тепер я більше воїн, ніж словар.
      У цій країні вже не тре поетів.
      За смерть сильніший шлях мій, а трава...
      Трава могильна й так на всю планету.

      Я нею також скоро проросту.
      Травою добре у хмільнім розгулі!

      Наразі набираю висоту,
      Доки душа скоріша, аніж кулі.

      25 черв. 12.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. * * *
      Палю я люльку, дудлю сивуху,
      Не дбаючи про здоров’я.
      Коханка-доля стогне у вухо.
      Любов хоче м’яса з кров’ю.

      А в небі над нами хмари, як храми,
      Де пташці життя не миле.
      Вона летить до своєї мами
      В зорі – пташок могили.

      Тут же від плоду зламалась гілка –
      І яблуні стало... видно.
      А я посивів на тижнів кілька.
      Тітка ж зварила повидло.

      – Небо до нігтів моїх пасує, –
      Каже базарна лярва.
      Дядько он чорта згадує всує,
      Бо дорога солярка.

      Такі от високо-міщанські зрізи
      У цих земних координатах,
      З яких ми одержуєм супер-візи:
      В житті повзти, а у сні літати.

      Душа на сільському весіллі радо
      Скидає свій накип сивий.
      А я до песика: «Брате! Брате!»
      Песик щасливий.

      Тоді до дерева: «Сестро! Сестро!»
      Дерево – тепле небо.
      От би й мені таке довге серце –
      Ким би вже був я, де би?..

      29 черв. 12.




      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. ПОЛІСЬКЕ-2012
      Столітня ялина.
      Червневий дощ.
      Рідне моє Полісся.
      Від ноти до і до ноти до
      Голос пташок розрісся.

      А я у дуплі золотім живу,
      Слухаю голос коріння.
      А там он, за лісом,
      Буг – наче вуж.
      Вірша пишу на гривні.

      Радість в душі коровайна аж.
      Довго не мав такої.
      Ліс і озера, я ваш, я ваш...
      Все ще поет і воїн.

      Сонячні зайчики скачуть ще
      По вовчих дрімучих тінях.
      Гляну на них –
      І первісний щем...
      І золоте тремтіння.

      Як довгонога чиясь журба,
      Бродить лелека чорний.
      В Бузі, як в Бозі, серце купав.
      Поряд палатка... попкорни.

      Свічечка квітки пече в хребет,
      Коли я рахую зорі.
      У храмах хмаринок бачу себе,
      Наче ім’я в історії.

      Дощик поліський іде в пісок.
      Там он багаття димне.
      З космосом тут у мене зв’язок
      Вічно-інтимний.

      2 лип.12



      Коментарі (23)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. * * *
      Крізь дірку у хлібі рахую опалі зорі.
      Веселкою звуків травневих впиваюсь сам.
      Слава приходить і каже на вухо: «Соррі».
      Слава не Муза.
      Наллю їй зо двісті грам.

      Сядем.
      Закурим.

      – Знаєш, що я посмертна? –
      Слава спитає...
      – Знаю. Справжні – такі.
      Букви на плитах могильних
      Зоряним світлом стерті.
      Ти ж зостаєшся.
      В пісні живеш віки.

      Хоч і віки ці...
      Вічність сміється тихо.
      Що перед Богом слава людська?..
      Пилок.
      Падають зорі.
      Б’ються об лід горіхи.
      Дзеркалом кровним стає запітніле скло.

      Я ж зацілований, наче покійник юний,
      На перехресті устами до неба ліг.
      Чую корінням епохи моєї луни,
      Як по сльозині сині летять кораблі.

      Дірка у хлібі.
      Віск – як смола гаряча.
      Свічечка п’яна.
      Космос – як млин старий.

      В темному лісі вовк, наче ворон, кряче –
      Теж догори, догори...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    98. ІРОНІЧНЕ
      Коли стає Везувієм Олімп,
      Питаєш Музу:
      – Де іти поету?

      – Якщо Пегас копитом в магму влип –
      Пірнай у Лету.
      Тоді є шанс, що проти течії
      Тебе поверне доля незрадлива.
      Харон в кишеню зир твою:
      – Свої!..
      Безплатно не вожу.
      З якого дива?

      Якщо в «поета гроші завелись» –
      Тоді будь ласка, прошепан до раю...
      Колись давали коні чи воли.
      Тепер Харон валюту вимагає.

      Коли стає Везувієм Олімп –
      Ножа чекаєш в спину, трути – в склянку.

      Але коли ти вже в безсмертя влип –
      То Смерть для тебе – Муза і коханка.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. * * *

      Спати хотілось, як перед весняним дощем.
      Жити не хтілось, як перед густим зорепадом.
      Спертись душею на Боже крилате плече,
      Чути себе трохи ангелом, трішечки гадом.

      Глорія мунді оттак-от.
      Хрін з нею. Нехай.
      Голос на травах настояний, трави – на м’ясі...
      Много живу.
      Усе менше скрізь бачу гріха.
      Більше рослинок люблю.
      Поважаю отих, що на пласі.

      А поети... поети...
      Не той тепер час на Землі.
      І бізнес на душах вже іншим вирощує лаври.
      Ніхто не купує красивих пластмасових слів,
      Які б зрозуміли хіба динозаври.

      Тому із собою я пити по ночах почав.
      Безсоння і водка колись свою справу довершать...
      І воском задумливо скрикне біленька свіча
      Над віршником-вершником.

      А гени, за крильця узявшись, у танець підуть.
      Всевишній навчив танцювати красиво і рвійно.
      Знов хочеться жити.
      А вірша рядок – наче путь,
      Перервана вічними війнами.

      3 черв. 12.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. * * *
      Весняний вечір.
      Я лежу в траві.
      Плекаю безтурботність поетичну.
      І згадую повій і друзів неживих,
      І вгадую себе – як журавля криничного.

      Як злодій, час іде – до Бога утіка.
      А вітер і пісок – його молодші браття.
      Сестра оно лежить – тонесенька ріка,
      Он – вічно молоді їх пращури: багаття.

      В невиспану печаль – душею альбінос –
      Я падаю, лечу...
      До дня до дна дістану.
      Не знаю – я в кіно, а чи в мені кіно,
      Де зорі і кургани, і цигани...

      Словесний храм і хлам стоять, як завжди, поруч.
      Було так, зараз є при свідку, при мені,
      Який у часі цім стоїть вже й сам, як покруч,
      В іскристій та ікристій глибині.

      Мій переклали вірш інопланетні хлопці.
      Всесвітній я піїт, міжзоряний тепер!..
      Тепер я з ними друг по ритму і по стопці.
      Порвав я горизонт – і тому не помер.

      Я Всесвіту створив теорію печалі.
      І тим цікавий всім, хто любить кров і дух.
      Інопланетні пси мої пісні кричали.

      Весняний вечір.
      Я лежу в саду.

      Плекаю поетичну безтурботність.
      Міняюсь, як міняється вода...

      Все.
      Досить вже писати на сьогодні.
      Уваги хоче Муза молода.

      31 трав. 12.



      Коментарі (21)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. НІЧНІ ДОРОГИ

      У нічних поїздах я проводжу вже ночі шість років.
      В мене є своє місце у них: 45, бокове.
      З нього зорі сміються з обличчями ветхих пророків
      І ногами вперед спить і їде кудись все живе.

      Поряд хтось і не спить. Сконцентровані запахи, звуки.
      Тут чи доля, чи випадок різних з’єднали людей.
      Бо вагон – як маленька планета з бабами, батьками, онуками...
      І не кажуть, що їде, а кажуть, що поїзд іде.

      Сповідається хтось незнайомим своїм покупейникам.
      У вагоні вогонь, як церковна лампадка, мокрить.
      І житейська дорога здається нам білими рейками
      Перед пляшкою віскі і зоряним блиском ікри.

      ...У нічних літаках, кораблях все подібно.
      Лиш вийти складніше,
      Коли волі захочеться більше, ніж болю доріг.
      Нам здається, що їдем кудись, доки... доки тут ніч ще,
      Доки люде і збоку і знизу, а зорі – вгорі.

      29 трав. 12.




      Коментарі (25)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. * * *
      В цім клубку протиріч вже не знаю: де вихід, де захід.
      В цім клубку протиріч тільки вогник далекий спаса.
      А трибуни вождів нині справді нагадують плахи,
      Як приручений вовк – шолудивого пса.

      В цім клубку протиріч наші роки летять, наче скіфи.
      В диких прірвах століть тільки кальцій цвіте після нас.
      Після нас зостаються олюднені кровію міфи,
      Недолюблений хтось, недопита пляшчина вина.

      Накладається голос на голос, а маска на маску.
      Той печальний, мов річка, веселий ще хтось, мов струмок.
      Не шукаю фатальну межу «перемога-поразка»,
      А сиджу... пропускаю крізь люльку житейський димок...

      В жилах – хаос і космос.
      А зовні... і зовні так само.
      Найсумніше, коли в Тому світі ще гірше, ніж тут...
      Час не йде, а росте, як надгробний надтріснутий камінь:
      Одночасно росте в глибину, в ширину, висоту.

      Ну а простір для душ майже зовсім нічого не вартий.
      В цім клубку протиріч раптом зійде зоря – і співай...

      Між богами і звірами люди – задавнені жарти.
      У пекельнім клубку найрайськіший, скажу я вам, рай.

      12 трав. 12.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. * * *
      Збитий компас внутрішнього космосу.
      Тихий праісторії вокал.
      Півжиття минуло якось поспіхом,
      Наче в долі виграв «дурака».

      Шлях – мов ланцюжок хреста натільного:
      Коло кінчив, коло й почина.
      Друге півжиття мого – неділя,
      З кров’ю злою перша сивина.

      Я його почну з листка нового,
      Та навряд чи почерк свій зміню.
      Адже легше тут змінити Бога,
      Аніж душу тих, кому я снюсь.

      Вісь земна все швидше, швидше крутить.
      А примхливій вічності ми десь...
      Все життя – одна солодка трута,
      Особливо грішно-молоде.

      Поза ним нікого і нізвідки.
      А пізніше вибухне трава...

      Тільки ми не судді вже, а свідки.
      Тільки смерть не вічна, а жива.

      8 трав. 12.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. * * *
      П’єм сік березовий.
      Стаєм березою.
      Немов під лезами,
      Кричу, тверезію.

      Сюди би Моцарта
      Й вина зеленого –
      І всі емоції
      Дзвеніли б венами.

      Шуміли б нервами,
      Як Стікс, нерівними.
      І стали б мертвими,
      І стали б крівними.

      Багатство Крезове
      В душі, як нутрія...

      А сік березовий –
      То небо внутрішнє.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. * * *
      Странгуляційна борозна дороги.
      Дві бабці йдуть.
      Одна з них – Смерть чиясь.
      Неясно лиш:
      До Бога, чи від Бога?
      Дорога – простір?
      Чи дорога – час?..

      І склом рідким тремтить забутий голос
      Десь там, десь там – ізвідки ми й куди...
      Вертаємось, коли на серці голо,
      Стаєм водою, вийшовши з води.

      Кайфуєм між пройдешнім і прийдешнім,
      Де «чорний ящик», наче чорний гріб.
      Де кров’ю з медом світяться черешні –
      Нешлюбні доньки падшої зорі.

      А цвіт старий, незайманий бджолою,
      Що пережив останній сон снігів,
      Стає поволі тінню золотою
      Несказаних, бо несказанних, слів.

      А бабці йдуть...
      Шварґочуть, як сусідки.
      Про те, про се.
      У них нейтралітет.

      Ідуть в нікуди і прийшли нізвідки.
      Тим більш в одної чоловік – поет...



      Коментарі (33)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. * * *
      У березні весна – немов береза:
      Підталий сніг і чорні гнізда плям.
      Душею п’яний, тілом я тверезий,
      Як в бодуні з бенкету короля,
      Де пив вино із чортового рога
      І цілувався з відьмами як хтів.
      Зміїним серцем билася дорога
      В небесні вічні двері золоті.

      А чорні зорі воронів безгніздих
      Кричали щось в історію, у смерть.
      І білі коні роздували ніздрі:
      Вовків вишневооких чули шерсть.

      Як правді в очі, я дививсь на море,
      Писав пісні, коли душа щемить.
      Я готував себе до смерті скорої,
      Як дід мій – рідне поле до зими.

      А смерть сміялась.
      Смерть любила гратися.
      Як і любов – приходила без віз.
      Реберні кості – душ небесних грати це,
      Що як пташки сидять на тятиві.

      Їх тіні крил – немов коріння каменя,
      Як слава слів – що піна на крові.

      Весна кругом.
      Але така тоска мені…
      Живі – як мертві, мертві – як живі.

      5 квіт. 12.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. * * *
      Хто із нас тут вибраний, хто званий –
      Розбереться час – лінивий брат.
      Зорі, як чаїнки у стакані,
      Плавають, хоч падати пора.

      Пляшка в пляшку дзенька – зве на тризну
      І поетів, і бомжів, і курв,
      Що цілодобово в Неті виснуть
      А чи довго зорять на ріку.

      Дощ солоний і сніжок солодкий –
      Мов димок від люльки, від думок…
      Від сльозини золотої водки,
      У якій я до душі промок.

      А в ночі прийде жага печальна.
      Буде ніч – як з чорним медом хліб.
      Я ж поет не просто так – опальний!
      Нас не люблять слуги й королі.

      Та й «друзяки» норовлять гострити
      Ніж трофейний – ззаду, об хребет.
      І метеорити, і гастрити –
      Все для всіх…
      Кому тепер поет?

      В час естради, «компіків», мобільних,
      Байрона на диску DVD
      Все пливе красиво й божевільно –
      Наче бензопляма по воді.

      Наче тінь вогню колись густого,
      Наче голий голос журавлів.

      Званий хто, хто вибраний у Бога –
      Тут ніхто іще не зрозумів...

      3 квіт. 12.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. * * *
      Вітер такий, що, здається, попадають зорі –
      Так, наче падають яблука в білім саду.
      Вина зі снігу.
      Берези мої тонкокорі.
      Що доганяю і що в цьому світі я жду?

      Славу?
      Багатство?
      Кохання?
      Чи святість небесну?
      Може, безсмертя?
      А може, сумне забуття?
      Більше душевне,
      Чи все-таки більше тілесне?..
      Смерть героїчну,
      Чи просто рослинне буття?

      Осінь намазана медом.
      Сметаною – січень.
      Літо – зелено-червоне,
      Прозора весна.

      Все продається.
      Й нащадки легендної Січі
      Теж продаються –
      Як пляшки сухого вина.

      Жити стає нецікаво
      У грошному світі.
      Хочеться пекло побачити.
      Мріявся рай.

      Більше любилися тут мені
      Жовтень і квітень,
      Пісня дівоча стара.

      Ще поважав я
      Зазоряний вітряний космос.
      Довго дивитись на вишню,
      Що квітне,
      Умів.
      Гладив, як річку,
      Схвильовані мавчині коси
      Ніжно, без слів.

      А вже як треба стріляти –
      То буду стріляти,
      Адже до смерті готовий,
      Хоч смерті не жду.

      Ну а наразі я буду пекельно гуляти,
      Голий душею і тілом, –
      Як в райськім саду...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. Ігор Павлюк. Міжнародний фестиваль «Каштановий Дім»
      СПОВІДАЛЬНЕ

      З мітингової площі,
      Весь п’яний,
      Я ледве брів.
      Уклонився грибам
      З давнім сумом
      Слуги бандита.
      Напечи, горобино,
      Із небом мені пирогів.
      Перед тими я винен,
      Хто ще не устиг
      Згрішити.

      Так нечесно,
      Нечесно,
      Нечесно,
      Нечесано так:
      Моє жовте волосся
      Забрала
      Державна юність!
      А у небі осінньому
      Важко стоїть
      Вода.
      А вітри не бояться
      Порвати
      Холодні струни.

      Цей крутий поворот...
      Цей жебрацького ока гріш...
      І троянди
      Димлять,
      Білі, білі й
      Такі відверті.
      Запалю сигарету.
      Хай буде мені ще гірш.
      Я попробував все...

      Залишилося –
      Досвід
      Смерті.

      У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

      1.

      Північ тремка –
      Мов зіниці лиса.
      Осінь.
      Сиджу в корчмі.
      Куди ми йдемо
      І де взялися,
      Такі сумні і самі?

      Пісня сучасна
      (Якась ніяка)
      Із «брехунця» димить.
      А ми розшифровуєм
      Тайні знаки
      Того, що над людьми.

      Світло сумне
      І парфумів запах
      В цій от корчмі старій.
      І поїзди (каже хтось)
      «На Запад»...
      І – журавлі вгорі.

      Свічка – сльози
      Старого лося,
      Капає на калган.
      Тим, що сидять тут,
      Не раз довелося
      Братися за наган.

      Шрами у них,
      «Татуйовки» сині...
      Бляді... і мало слів.
      Що їм до віршів,
      До батьківщини,
      До журавлів?..

      А може, їм,
      Саме їм сьогодні
      П’яна печаль болить?
      Церква-бабуся,
      Діти голодні –
      Як холості стволи.

      Двері відкрилися
      Віком гробу.
      Ранок сивий –
      Мов ртуть.

      Світ набирає
      Божу подобу.

      Я вибираю
      Путь.

      ХРИСТОС

      Вітер метро – запах тунелю,
      Яким у вічність душі вертепні летять.
      Прийшов Христос, як у пустелю:
      Не розп’яли…
      Посміялися з нього.
      Сіли.
      Їдять.

      Владу «ругають» земну й небесну.
      Натовп стиснувся в кулак і затих.
      Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
      Питаючи – за тих він, а чи за тих…

      А він, хто втомився від революцій,
      Підкинув суху галузку в старий вогонь
      І запитав, як колись Варраву:
      Як вони звуться?
      Бо він був тесля.

      І цвяхи цвіли
      Із його
      Долонь.


      "http://www.youtube.com/watch?v=OxaiODIcwlo&list=UUO6vtUQ17VSffuC6g99dSfw&index=1&feature=plcp"

      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    110. * * *

      Палити люльку.
      Думати про вітер...
      Не відмовляти серцю у вині.
      Ліпити пісню з непродажних літер,
      Сон малювать на мокрому вікні.

      Тримати руку на коліні Музи,
      А іншою пускати кораблі...
      Ні пілігримом, ні самотнім Крузо
      Тут, на маленькій втомленій Землі,
      Яка й сама не знає, чи щаслива
      Колись була
      В безмежнім царстві тьми,
      В гарячих краплях зоряної зливи,
      Залежна від орбіти, як тюрми.

      Від нас, людей, болідів і болота,
      Минулого, майбутнього і ще...

      Зірки з небес, як з клена позолота,
      Як з лиса шерсть.

      Ділю собі – що можу, що не можу
      Змінити в цьому світі... і в отім...

      Мій дим – як сніг...
      Шукаю в людськім Боже,
      А в Божому... чор... нила золоті,
      Щоб малювати… хоч би записати
      Ті імена, ті руки... ті роки,
      Які мені творили тихе свято
      І біль, і вірш...
      І те, що на віки.


      3 лют. 12.



      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. ЕПІЗОД-3
      Іду назад – як Місяць, золотий,
      Немов з війни – порожній і злорадний.
      Зоря і цвіт спадають з висоти
      На річку – мокру нитку Аріадни.

      Козацька мати – ніч – мене чека.
      Козацька люлька – жінка – наготові.
      Чорно-червоний лебідь з рушника,
      Як віщий сон, – не завжди кольоровий.

      А люлька в мене – з кореня троянд.
      А хрест за мною з білого граніту.
      І я такий, мов двадцять літ назад.
      Але душа втомилася дзвеніти.

      Вона мовчить, як сніг, що розтає...
      Стає дощем, росою і сльозою.
      Приходить щастя...
      Спереду – моє,
      А на очах спить вітер Мезозою.

      Бо світ – то мертвий вітер...
      Може й, так...
      Поранена вода його колише.
      Каміння корінь – світить Зодіак –
      І пісню крові зберігає тиша.

      Зелена радість пізньої весни
      Миліша серцю, аніж рання осінь.
      Поети серцем – вічні пацани
      З туманом срібним в мідному волоссі.

      Життя йде скоро – як чужі літа,
      Свої ж бо оптом віддані за вірші.
      Іскрилася глибока висота
      В душі моїй,
      Де ангел і де звір ще
      Сварилися-мирилися за все...
      А я із них сміявся, як із себе,
      Немов телятко, що дві матки ссе
      Між райським пеклом і пекельним небом.

      Чумацький Шлях – мов рейки під дощем,
      Ржавів, ржавів... губив листочки-зорі.
      В крові моїй космічно-дикий щем,
      А хліб – сльоза, тоненька і прозора.

      Не спортом – спиртом – душу лікував.
      Співала смерть, закривши очі, тонко,
      Такі слова, такі тяжкі слова,
      Що як почуєш – хочеш самогонки,
      Дівчат – немов розписаних церков,
      У царській десь провінції, на сіні.

      Щоби шипіла, як шампанське, кров
      І ми цвіли в раю, голонасінні.

      Німі божки, мов сторожі нічні,
      У нас, над нами і під нами прісно.
      Летить красива Муза на коні,
      Така магічна, як любов первісна.

      Й мені здається, все одно, де я
      Знаходжуся у просторі і в часі.
      Найважче тим, крилатим, що стоять
      В густім повітрі – як хрести на пласі.

      Цвіте малина.
      Щастя – більш не тре...
      Ось-ось цей Всесвіт вибухне медово.

      Багата вишня... і багатий Крез...
      І – зайве слово...



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. * * *
      Ми з тобою близькі, мов слова із народної пісні.
      На горбатому мостику доля звела нас колись.
      І були ми тоді ще душею космічно-первісні.
      І гуділи тіла – мов нагріті від кулі стволи.

      У майбутнього нашого вже перехрещені рейки
      На призахіднім Сонці блистіли, як сльози пташок.
      Це була десь пора, коли вікінги прагнули в греки.
      І закутував рицар німецьку печаль у шанхайський шовк.

      Гордовито задумливі рідні поети бродили...
      І здавалося нам, що ми також були серед них,
      Що міжзоряні промені грілись в снігах на могилі
      Мого ворога, що не вернувся з війни.

      А зоря, мов помада на білім надгробку поета,
      Нагадала про славу, конечність і світла, і тьми...
      Сон маленької нашої, наче дитина, планети
      У снігах золотих, над якими тінисті дими.

      Ми з тобою близькі у такім вуглецевому світі,
      Де дорога у рай, наче шрам на дівочім лиці.
      Де вмирає усе... навіть чортик і вітер.
      Хрест натільний подібний на точний приціл.

      Де все важче і важче світити душею в тумані.
      Але біль сортувати уміє найменше звіря.

      Ми з тобою далекі: як вибрані і як звані,
      «Кру» і «кря»...



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. ЕПІЗОД-2
      Пробудження.
      Світ стиснутий у рамі.
      Тече, із дзвона вилита, ріка.
      Росте трава, немов підземні храми.
      Весна – як вірш забутий Павлюка...
      Забутого так само і щасливо.
      Воскреслого – мов березневий грім.
      Цвітуть хрестато й сиво юні сливи.
      Спить Лета на березовій корі.

      Обличчя долі циферблатно світить.
      Рубці на серці – справжні рубежі.
      Дід ностальгує:
      «Вернуться совіти! –
      І я вернусь в рай-комні сторожі!..»

      Монети – як моменти непрожиті –
      Базарною печаллю віддають.
      А хмари в небі – надмогильні плити...
      І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.

      Кругом шиплять слова якісь ненаші,
      Хоча уже серцям не треба слів.
      А місце України «на параші»:
      Віват «аристократії» хахлів!..

      Хто Божий раб, хто Божий син, – людино,
      Не розбереш з розгону, на коні.
      І шлях твій павутинно-пуповинний
      Розтане так, як вітер у вині.

      Розспівана душа моя світає.
      Себе шукає в дзеркалі – нема.
      А душі наші не літають зграями,
      Як сто чортів, а чи одна кума.

      Мов лід об лід, дзвенить душа об душу.
      Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки.
      Закон життя...
      А хто його порушить –
      Безсмертним стане,
      Чи навік ніким.

      Пишу весною злий романс про осінь,
      Пронизливо, принизливо сумним.
      Цвіте гніздо.
      І зорі – наче оси:
      Рояться, чортом злякані, мов дим.

      А смак життя, мов сІм’я смак в природі,
      Вертається із космосу до нас.
      Писати вірш – немов приймати роди,
      Родити і кохатись водночас.

      Звірино плаче небо березневе.
      І в серця є чудне передчуття:
      Що райським сумом пройняті дерева
      Пекельну радість мають від життя.

      Крізь хліб поета видно рідні зорі,
      У циферблату дзеркалі – усе.
      У час такий найперші мруть не хворі,
      А ті, хто у житті забули сенс.

      Хто зраджений рукою друга в спину,
      Заглушений шипінням мілюзги –
      Отруйним, косооким, чорнопінним...
      Що пробують на злам мене й на згин.

      Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті.
      З моїх слідів вовки дощиська п’ють.
      І люблять музи й жалують поети
      Не так мене, як «водочку» мою...

      Чуття у мене, як в сліпого звіра.
      У горлі світ – як мурашиний спирт.
      Годинник свій по серцю звіра звірю,
      Що не звернув з мисливської тропи.




      Коментарі (23)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. ЕПІЗОД-1
      * * *

      Ніщо журби не варте в світі цім.
      Так справедливо: кожному по вірі.
      Лише в людей усмішка на лиці,
      Бо не сміються ні боги, ні звірі.

      А плачуть всі – тихенько чи навзрид,
      Коли щасливі, чи коли вмирають,
      Вертаючи з весілля чи з корид,
      У райськім пеклі чи у пеклі раю.

      Галактики і атоми, і ми...
      Між ними...
      Посередники солоні.
      Із вубуху великої пітьми,
      Із затишку у маминому лоні.

      Я задихавсь від неба на Землі,
      Зловивши словом, що було і буде,
      Поживши в шкурі лордів, королів,
      В тюрмі-сумі і у собачій буді.

      На сцені серця геніїв я грав –
      Поетів тих, кого відчув до генів.
      Як з клена, з мене сходила кора,
      Росло волосся золотом зеленим.

      А небо, небо... зверху і в мені
      Росло, як тісто, солене зірками.
      Що після мене?
      Попіл і пісні.
      Переді мною...
      Врешті, все те саме:
      Аборти муз опісля тих раїв,
      Що мали ми в пекельні наші ночі.
      І друзі ті, яких не напоїв,
      Та похмелив,
      Що у житті дорожче...

      Між простором і часом я метавсь.
      І простором ставав мій час гумовий,
      Який горів під тиском, як метан.
      Метався і ставав золотословом.

      Мовчало небо – як земля могил
      Поетів, що поховані завчасно.
      І друзями ставали вороги.
      А друзі, як летючі свічі, гаснули.

      Світилися тумани із боліт.
      Світ нетутешній, трішечки неоновий,
      Творив пекельно-райське на Землі,
      Душі – як тілу в материнськім лонові.

      Лиш час ішов – як сніг на молоко,
      Як вітер, що умер і став скловатою.
      Одні бажають жити отако:
      Дурні – як мудрі, мудрі – дурнуватими.

      Комусь коти й вазони, а комусь
      Війна й кохання, слава чорта лисого.
      Здається, треба сісти у тюрму,
      Щоби в народу «получити вислугу».

      А що народ? Як ситий – спить собі.
      Вина й видовищ, і розмножень спрагує.
      Від суєти його рятує біль,
      Від болю він рятує душу брагою.

      І до корита з ложечкою йде.
      Холодне світло зір...
      Сніжинка в окові...
      Народ все менш складається з людей.
      А люде усе більше одинокі.



      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. * * *
      Я стишився... як гнізда восени,
      Середньовічні замки під корою.
      Моя війна вернулася з війни.
      Життя приспало пісню злою грою.

      Нема й батьків... Є поле...
      І з руки
      Нагодувати можна сон пташати.
      Те, що на мить, є, те, що навіки, –
      Ну тобто те, чого не розміняти.

      Над міфами поставив мавзолей.
      Сміятись вчуся не золотозубо
      Із себе, із печалі, із людей,
      Хто любить світ і хто мене ще любить.

      Бо всі святі чомусь такі сумні,
      А правдоруби гострі і нервові.
      Десь істина втопилась у вині.
      Святе вино горить в ліричнім слові.

      Я роздаю усі свої борги –
      Душевні збільша,
      Бо не винен злота.
      До друзів дозрівають вороги.
      А друзі... дехто... виявивсь... нудота.

      То ж чорний льон космічних просторінь
      Цвіте синенько зіркою моєю,
      Що стишилась...

      Не тіштесь.
      Не амінь.

      Я іншу починаю епопею.

      1992-2011



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. ХРАМ


      Я будую свій храм ув оцій суєті несусвітній.
      Чую голос далекого предка, мов пісню зорі.
      Вже внизу позостались вишневі й калинові віти.
      Білих тіней пташок вже не бачу в Дніпрі.

      Риштування мої – це драбина до неба, чи ґрати?
      Срібний Місяця лист серцю світить, чи гріє також?
      Біля мене будує хтось лазню і хату,
      І блискучий котедж для вельмож.

      Поміж Богом і звіром завис я, мов гак в ополонці.
      Може, клюне на мене русалка яка золота?..
      Вже соборні хрести – наче зорі на вранішнім Сонці.
      І глибокомогильна мені висота.

      Я будую свій храм із каміння, пір’їни і глини.
      А на ньому уже мостять гнізда липкі
      ластівки.
      Уявляю, як лики іконні засвітять калиново.
      І болітиме небо Христові.
      Кругом кабаки
      Бовванітимуть дрібно і сито, мов пекла холодні.
      Пірамідки базарів ростимуть без кореня вшир.
      Наче яблуко райське, висітиме дзвін благородний
      На високому храмі, що в жоден
      не йде монастир.

      Я збудую свій храм…

      14 груд. 11.



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. ПЕРЕДЗИМОВЕ
      Яблуні також у вирій хочеться.
      А от сусіди вже
      Вікна спітніленькі клеять скотчами
      В димі таких пожеж,
      Що самі себе вогнять туманово,
      Взявши в обійми ліс.

      За журавлями, немов за циганами,
      Йду по слизькій землі.

      Перший сніжок на півмісяць падає –
      І закипає в дощ.
      Поле – пом’ята фольга шоколадова,
      Бабця столичних площ.

      Храми хлібів у печі розмальованій,
      Кисла капуста, гриб...
      Осінь у хаті і в серці схована,
      Мов у Сузір’ї Риб,
      М’ясо якого червоно-макове.
      Мед золотий на дні.

      ...Тому сьогодні комусь однаково –
      Буде весна, чи ні...





      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. * * *

      Закрутилось на п'янці – тепер розмотуй...
      Відмовляйся від щастя? Вбивай пісні?
      Підбадьоруй себе молодим анекдотом?
      Уявляй у труні?

      Ні... Закохуйся в неї все глибше й більше,
      Як давно не кохав і не вірив, що
      Пережити захочеш медовий біль ще,
      Наче рай драматично-ліричний чорт.

      Мов годинник без стрілок, пульсує серце
      В цім житті – в цім весіллі на все село.
      Це кохання – єдине, що без інерції.
      І його давно не було.

      Тому іскри – мов з каменя краплі крові,
      Від інтимного дотику ожили.
      Світ зробився пасхальницьки-кольоровим.
      Я ж... здається, красиво-злим.

      Але більше беззахисним – ніби море
      Перед неба дитинно-далеким сном.

      Закрутилось на п'янці…
      А вічно морить
      Те кохання нове, як старе вино.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. * * *
      Набридло прогинатись під шлагбаумом
      І зирити на зорі із озер.
      Лякати смерть всенощними забавами
      Мене вже не прикалює тепер.

      Поміж земними бідами й спокусами
      Зостанусь я поетом в час оцей...
      Мамоною, як мачухою, скусаний
      З голодною любов’ю у лице.

      Дивитимусь істотою первісною
      На чистий вогник сонної зорі.
      Пісні – у тайне царство перевізники –
      Зоставлю, як живицю на корі.

      Вождям і звірам перемию кісточку
      Біля вогню із другом золотим,
      Яких мені до третіх півнів вистачить,
      До сьомих зим.

      А другу тайну золотого ключика
      Я із собою заберу у Даль,
      Де виросте трояндово колючою
      Моя звізда.



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. * * *


      Білий голос трави. А трава – наче голос підземний
      Тих далеких епох, коли ми ще були молоді.
      Коли пінилась кров, мов рідкий обожествлений кремній.
      І листочок верби плив до зірки по білій воді.

      Заморожений час на ялинах іскрився інійно.
      День був дуже хороший… Світило дитинство з душі.
      І дорога до себе – Дніпро – юним снігом засіяна.
      І блаженно-нервові поети… вони ж алкаші.

      А сліпенький Сірко – бо ж позичив комусь ясні очі –
      Виє й виє на Місяць, якого нутром відчува.
      Я у поїзді в Луцьк.
      Вже нікого, нічого не хочу.
      Зайва музика навіть, не те що слова.

      Майже все відбулось.
      Тихо так – наче дощ по деревах.
      Білий ворон на полі клює чиїсь чорні кістки.
      Тут багато гієн на одного старечого лева.
      Тут дорога до себе найліпша – по денці ріки.

      Виноградна лоза моїх жил сріблом-золотом світить
      І етруською бронзою перший сніжок віддає.
      Та здається, мене уже кличуть не з нашого світу,
      Що в мені, як дитина у жінці, зворушливо є.

      Не піду, не піду…
      Пахне рибою вітер-апостол.
      І коралова люлька моя на морозі димить.
      Хтось небесний нам всім стелить білу крохмалену постіль –
      Подаруночок дівчинки-смерті
      Для тьоті-зими…

      19 лист. 11.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. * * *
      Загадкова темрява світання.
      Снить туман відьомським молоком.
      Може, осінь ця комусь остання
      Так, неначе перша... отако...
      Що у сплячку хочеться впадати –
      Не у вічність –
      Тільки до весни –
      Тим, що тільки й щастя, як піддатий...
      Ну а так – біль совісті й вини.

      Пахне космос дзвінко і полинно.
      Проростає вітер світлом зір.
      Хто там знає – як усе повинно?..
      А не знаєш – то лови і вір
      Перший цвіт і перший сніг, і жінку...
      І Дніпро – дорогу для сліпих,
      І самотню на устах сніжинку –
      Рідних, тих...

      Восени це все таке тремтливе
      І таке земне – як Божа кров.
      Листопад – тінь зоряної зливи
      І винця вороняче перо.

      За туманом синім кашля поїзд.
      За туманом білим – літаки.
      Осінь – це розмова із собою
      Про старі бабусині казки.



      Коментарі (25)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. * * *

      Все кругом чистеньке, як у січні.
      Чорна мрія юного вогню.
      І мені до лампочки – що вічне,
      Що миттєве і кому я снюсь.

      Але ні... кому я снюсь – важливо,
      Закохавшись так, що майже вмер,
      Мов самотній вітер сиротливий,
      Мов свобода у СРСР.

      Я живу, не чуючи Вкраїни...
      І хрещусь, і відганяю мух.
      Ми зустрілись, наче дві пір'їни
      В світі, що нагадує тюрму.

      Час летів у вирій журавлями.
      Я до нього, він до мене звик.
      Пам'ятаю тихі очі мами,
      Стогін жінки і левиний крик.

      Сад цвіте по-чорному. Осінньо.
      Мерзне в лісі жадібний вогонь.
      Пісня – як трава, а вірші – сіно,
      Імені встидаються свого.

      Пахнуть гроші.
      Пахне жовта хвоя.
      Світ іскриться медом золотим.
      І дурні питання «Хто я? Що я?»
      Не хвилюють, як багаття – дим.

      Та хвилює тепла пляшка дівки,
      Плин Дніпра епічно-степовий...

      Все кругом чистенько, біло... тільки
      Ніде прихилити голови.

      21 жовт. 11.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. ОСІННІЙ ПЕЙЗАЖ
      Вітер осінній густий, як вода.
      Яблука – коні...
      Кров'ю століть черепичний дах
      Блискає, мов ікони.

      Синя дорога моя у ніч
      Диха, як окунь.
      По золотій, мов сльоза, струні
      Страшно високо.

      Ніжно виводжу печаль, як жовч,
      З пісні про волю.

      Я зостаюся,
      А ти як хоч,
      В цій ласці болю...

      8 жовт. 11.




      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    124. * * *
      У ночі безсонні вигулюю душу мою,
      Припливши до неї горілкою, гнаною дідом,
      Яку я із другом стаканом надщербленим п'ю
      У лісі волинськім осіннім за тайним обідом.

      А потім нам хочеться предків і Бога згадать,
      Майбутнє й минуле у ніжну печаль охрестивши.
      Як «візьмем на душу» – здається, що світ цей – вода:
      То лід, а то пара... і ти в нім безсмертний, і ти вже
      Вертаєшся вічно льодами, туманом, слізьми,
      «Водою вогненною», що індіанців губила.
      І так мені зоряно, так на душі моїй мир,
      Що корінь – мов крила.

      Самотнього вітру фольгована радісна тінь
      Надію вселяє, що там, за межею, не гірше.
      Що буде й тілесне тепло після слова «Амінь»...
      І Там я складатиму вірші.

      А поки що, братци, люблю вас, як здатен любить.
      Нема ні поранень, а ні нагороди... лиш воля.
      І пахне вітчизна мені так, як пахнуть гриби.
      І правда, як жінка, сміється, безсовісно гола.

      Поезія справжня, як мова богів, ожива.
      Під ранок підранком тріпоче небачене серце.

      У ночі безсонні мовчать несказанні слова,
      І кров золотиться від них – як горілка із перцем.

      6 верес. 11.





      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. * * *

      Душа – як вовк на ланцюгу –
      Вже чує осінь.
      Скляних судин червоний гул...
      І рай – ось-ось він.

      Тут яблунь сон і мамин борщ,
      І пахне пісня.
      Тополі готика... Собор
      Хрестозалізний.

      А лист зорі в дзеркальну гладь
      Ставка... як в себе...
      І крила кореню болять,
      Бо звуть до себе.

      Вогонь калиновий лицем
      В туманній масці.
      Під вітер котиться яйце,
      Як в тій ще казці.

      Одні потурчені слова,
      Як хлібчик – інші.
      У них я душу заховав –
      І вийшли вірші.

      Про все, що є, було кругом
      І ще пробуде,
      Складу в один прозорий том.
      Хай мають люде...

      Весняну осінь.
      Пекло-рай,
      Любов і пиво.

      Ну а коли прийде пора –
      То смерть красиву.




      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. ПЕРЕДОСІННЄ
      Нікого немає...
      Це просто вітер.
      Нутро моє чує даль.
      Дощить –
      Мов насіння осінніх квітів
      Провіяне крізь кришталь.

      І пахне грибами поліська хвоя.
      Тихенько шумить ріка
      Про те, що ми знаємо тільки двоє:
      Я і капкан,
      Якого поставив час –
      Давній ворог –
      На кровного друга –
      Вірш.
      По жовтих деревах сніжок –
      Мов порох впаде на вогонь...
      І звір
      Моєї жаги нагуляє жиру
      Й засне у барлозі мрій.
      Танцює печаль.
      Сині ікла щирить.
      Тінь яблука на корі.

      Це листя осіннє –
      Як в церкві гроші.
      Такого кольору біль і ті,
      Кого вже немає...
      Йдуть спати рожі,
      Подібні на всесвіти золоті.

      А ми з давнім другом
      Вжили сивуху,
      Збираємось в монастир,
      Де діти душею і сиві духом
      Кумири
      Шукають
      Мир.

      А осінь –
      Найкраща пора для цього:
      Ні жарко, ні холодно...
      Пекло?
      Рай?

      Душа потепліше ховає Бога,
      Як внука мавка стара.

      30 серп. 11.



      Коментарі (24)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. * * *
      Павутинки бабиного літа
      Золотіють, наче Божа кров.
      Тут моя поезія без літер…
      Тут мої сліди без підошов…

      Тут я все душею пам’ятаю:
      Від пісень бабусиних до трав.
      Наче жив я сам у вовчій зграї,
      Чорних коней в білім полі крав.

      Пив горілку і хотів померти,
      Як безсмертні помирають, ліс.
      Був у віршах вітряно-відвертий,
      Так останнє слово на стволі…

      Біле пір’я, золоті листочки
      Падають…
      Бо осінь угорі.
      Самогонка.
      Огірочки з бочки…
      Небо – риби повні ятері.

      Можна жити з присмаком чи з блиском
      В цих краях, в цю пору, з Богом цим.
      Пуповина…
      Гріб…
      Млини.
      Колиска…
      Бабиного літа рідний дим.

      Це підводне Сонечко ласкаве
      Вже не літнє, не осіннє ще,
      Мов гарячий чай, холодна кава...
      Чи сніжинка зірки під дощем.

      І в моїм житті пора ця сама.
      Воскресає приспана тоска.

      Осінь – це коли відходить мама,
      А приходять вірші без рядка...





      Коментарі (22)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ДИПТИХ
      1.

      Ще існую у світі, прожитім, описанім мною,
      Провідчутім до нервів і до праглибин-прависот.
      Журавлино над замком цей поклик веде за собою...
      Як невипитий мед із небачених бджолами сот.

      Чорноземна глибінь озивається піснею смерті,
      Вже яку не боїшся, а дивно жалієш, як все.
      У вселенськім Комп’ютері файли майбутнього стерті,
      А минуле зосталось і ссе...

      Літа сита печаль. Липень з глупим красивим обличчям.
      На рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро,
      Із якого мене голе небо пронизливо кличе,
      А в деревах зелених осіння з’являється кров.

      Дрочить шаблю сумну постмодерна бліда феміністка,
      Що «начхала на все». Є лиш компік, вібратор і VIP…

      Ця епоха – базар.
      Ця епоха зі здобного тіста,
      Що існує, допоки її воріженьки живі.

      Я ж бо ворог також.
      Хляю водку із вовчого сліду
      І читаю думки придорожних повій і ялин.
      Але батько мій тут не дожив до середини літа
      І затих, як стихає поламаний грозами млин.


      Я зостався іще,
      Самогонно сумний і веселий.
      Наче діри в кольчузі, до мене моргають зірки.

      Але Всесвіт скрипить, як дитячі, гучні каруселі,
      Бо не змазав його дід Юхим, що з війни без руки...

      26 лип. 11.

      2.

      Інтерес до життя проминає, немов електричка.
      Кисень білим вином прострумує у жили мої.
      Але я іще є. І буття моє – імпульсна звичка.
      Наді мною не хрест, поки що тільки Сонце стоїть.

      Чорні шаблі доріг усе менше мене пригортають
      І не так переймає подушка жіночих грудей.
      Перепито сповна. Усього. Вже я падаю, наче літаю.
      Громний зародок пісні у грудях неюно гуде.

      І богема не кличе. Не манять іскристі Багами.
      Зрозуміла весільна печаль скоморохів мені.
      Із веселих чортів ми стаємо сумними богами...
      Хтось воскресне.
      Хтось ні.

      Все те золото крові на зуб не візьмеш, як монету.
      Сиву тінь цього злота малює крило на траві.

      Логін мій та пароль будуть вічно гулять Інтернетом,
      Наче думка про гріх у п’янючій моїй голові.

      5 серп. 11.




      Коментарі (36)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. * * *


      Сухозлоття печалі.
      Два листки журавлів…
      Чи то вже від’ячали,
      Чи то ще на Землі?

      Вірші з глини й соломи,
      Як молитву, пишу
      Десь далеко від дому,
      Від дитинства, борщу...

      Від горбочків хрестатих,
      Де «Павлюк» через три...

      Все це не описати,
      Все це вийшло із гри.

      Та зосталось в легенях,
      Наче кисень, ледь-ледь,
      Щось по-райськи зелене,
      По-пекельному зле.

      З ним мені вікувати
      З темним медом гріха.

      – Смерте, як Тебе звати?
      – Зви як хоч…
      Я глуха.

      8 лип. 11.



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. * * *
      За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
      Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
      У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
      Як уміють зростатися корінь, кора.

      Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
      На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
      А кругом – ні душі.
      Тільки біси і боси... і бізнес.
      Де нема глибини – там нема висоти.

      Золотіє димок.
      Тінь сльози.
      Чути постріли дальні.
      В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
      І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
      І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

      Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
      Чути пісню ненашу...
      І нібито клацнув капкан.
      За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
      Хтось до когось гука.

      Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
      Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
      Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
      Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

      Скоро осінь.
      Туман.
      Сиве щастя.
      І вирій, і вирій...
      Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

      Тиха втеча від себе.
      Ловитва червоного звіра
      У прозорих тунелях,
      Які в нас до світла ростуть.

      25 черв. 11.



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. ПЕРЕДЧУТТЄВЕ
      1.

      Літо сивіє золотом.
      Вовчі ягоди зір.
      І не жарко, й не холодно,
      Лиш душевно сльозі.

      Струмно.
      Очі коров’ячі
      Нетутешньо-сумні.
      І – політики-сволочі.
      І поля в бур’яні.

      Мов із Лети карасики –
      Он листки золоті,
      Музи лірика-класика
      Еротично-святі.

      Похоронніють настрої.
      Мов сніжинка – сльоза.
      По «бутилочці нА троє» –
      Три століття назад...

      Щось печаллю розкосою
      Тонко виє в траві.

      В кров з найближчого космосу
      Осипається цвіт...

      2.

      Трав’яний відвар мойого літа...
      На душі – важкий прихід волхвів.
      Скрізь туман – як пінна ртуть розлита
      Між хрестами й тими, хто не цвів.

      Як відкрию очі – бачу вітер.
      Як закрию очі – бачу час.
      Он моя дорога – наче вітка,
      Зламана по яблуку якраз.

      А хотілось жить, як в древніх книгах.
      Мріялись принцеси і бої,
      Маска річки – злоторунна крига,
      Подорожі в сонячні краї.

      Дружба – щоби зразу – і до пекла.
      Пісня – щоб до раю – і назад.
      Смерть така близька мені й далека,
      Як оцей красивий зорепад.

      Літо у природі і у долі.
      Між весною й осінню – гніздо.
      Готика старезної тополі.
      Грому зойк на другій ноті «до»...

      13 черв. 11.



      Коментарі (22)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. * * *
      Як перший сніг – отак мені світає...
      Немудро бути вдома і сумним.
      Чумацький Шлях – нічна веселка краю –
      Красивий біль спасає з глибини.

      Я тут живу.
      І скрізь мені Вкраїна.
      А щастя там, де є любов і сон,
      Вода в Дніпрі, на вид і смак полинна,
      І, може, степ, міщанський грамофон…

      Отут закусиш яблуком вишнівку,
      Запахне сіном… жінка затремтить –
      І через даль тобі народить дівку,
      Як пісню, без якої не прожить.

      Як хліб і сіль, кругом земля і море.
      Осіннє злото капає з дерев –
      Такенний рай, содом такий, гоморра,
      За плугом прадід –
      Світ, як сніг, оре…

      Як перший сніг – таке мені світання.
      Нажився вже.
      І поле перейшов.
      Оце помру – відважусь на повстання.
      Воно завжди останнє –
      Як любов.



      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. * * *

      Вже й небо стемніло – як перша земля на труні.
      Струна обірвалася – лінія фронту душевна.
      Дивлюся на зорі.
      І вічно й дитинно мені.
      І чахкає поїзд.
      Сміється повія дешева.

      Базарна печаль України в мені і кругом.
      А даль шоколадна виблискує кров’ю солоно.
      І чорт його знає – який там у мене геном
      У космосі, що материнське нагадує лоно.

      У космосі, де навіть сльози униз не течуть:
      Смішна невагомість.
      Так легко – що аж нецікаво...
      І тане намотана ніч на могильну свічу.
      І радість маленька:
      На плитці запінилась кава.

      Так час надто швидко минає – як літо чуже.
      Відходять Додому по духу брати і по крові.

      Я диву даюся: мені вже за сорок!..
      Невже
      Збулися всі сни кольорові?..



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Уривок із майбутньої поеми (2)
      ...Вже не було ні радості, ні злості.
      Котились ніжно сльози, як слова, –
      Чи так – немов розходилися гості,
      Чи так, як вітер воду хвилював.

      Гула космічна музика по жилах
      І гармонійно дихало дитя,
      Яке ридало, але не тужило
      На щастя світлоносних швидкостях.

      І слухав я сосновий шум у горах.
      І бачив я облаву на вовків:
      Ну тобто те, уже не людське, горе,
      Яке свистало з глибини віків.

      А Місяць, наче Чортове Колесо,
      Крутився і світився порохном,
      Поплутавши душевне і тілесне,
      Зв’язавши всіх одним і тим же сном.

      Мені ж бо добре там, де «поза зоною» –
      «Мобільник не бере», нема обмов.
      І квітами різкими, не вазонними,
      Спить дика кров.

      І вовка слід ромашково-трояндовий
      На жовтому від старості снігу,
      Який розтав і в google і у yandex(і),
      А тут зостався – як лавини гул –
      Холодний, та живий,
      Ледь-ледь легендовий,
      Він теж під Сонцем, як і все, мине.
      У цьому світі, що, пропахлий гендлем,
      Прийняв мене.

      У цьому світі, що – сльоза з піщинкою –
      У Всесвіт пре,
      Який стає то демоном, то жінкою,
      То сном дерев.

      А я в дитинство йду собі своє,
      Коли кругом душі не милосердиться.
      Там світло райське. Там ще Бог жиє
      І смішно так, як дід, на мене сердиться.

      Кругом – нічого. Наше все – у нас:
      Беремо з болем, ні на гріш не ціним,
      Але минула вже моя весна
      І молодість – як випари бензинові.

      Сповільнилася крові течія.
      Забуто смисл, не знайдений ніколи,
      Життя мого і всього битія:
      Від ранніх форм і аж до Coca Colа(и).

      Час, як мороз, узори залишив
      На всьому, скрізь – невидимо і сиво.
      Отак мені: пиши чи не пиши,
      А Сонце зробить краплею красивою.

      Та крапля ще не крапка... Я вернусь –
      Дощем, росою, вранішнім туманом.
      Душа прокукарікає весну –
      І знов засне осінньо, наркоманно.

      Була ж уже і пташкою, і псом,
      І рибою, метеликом, сосною.
      Немає болю – то життя, як сон...
      А біль з’явився – то саме собою:
      Гірчинка в нім, хріновинка, медок,
      І світло, свічка у кінці тунелю,
      Сорти печалі і сорти квіток,
      Фата в труні і храми у шинелях...




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *
      Ця війна не моя.
      І душа моя дика не хоче,
      Забинтована снігом,
      Вертатись назад – до трави, –
      Отієї, що райська, що птахом на нерві тріпоче,
      Землю кинувши в космос, як в урну поет – чорновик.

      Скрізь голодні і злі.
      В них сліди від помади і крові.
      Знов піду проти всіх і зостанусь один на один
      Поміж синім і жовтим, чорнично-багровим,
      Може, мить, може, вічність, що житиме кілька годин.

      Не люблю лікувань і ремонтів ніяких, нічого.
      В монастирськім готелі люблю ночувати тайком.
      Все одно (як не крутиш) виходить –
      Між чортом і Богом.
      Як не встрілиш у когось –
      То в серця свого молоко.

      Темний час навкруги.
      Я самотній, мов Місяць, під ранок.
      Лиш молитва й трава, лиш трава і молитва у сні.
      Дотанцьовує серце, мов зірваний п’яним стоп-краник,
      І енергія предків тремтить, як дитя у мені.

      Я не знаю, для чого дана мені жись окаянна,
      Але дякую зірці і всім, хто терпів мене тут.

      Залишається туга за мною баянно-боянна.
      А війна ця – то Всесвіт, з якого втекти не дадуть...

      19 трав. 11.



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. УРИВКИ ІЗ МАЙБУТНЬОЇ ПОЕМИ
      * * *

      Пробудження.
      Світ стиснутий у рамі.
      Тече, із дзвона вилита, ріка.
      Росте трава, немов підземні храми.
      Весна – як вірш забутий Павлюка...
      Забутого так само і щасливо.
      Воскреслого – мов березневий грім.
      Цвітуть хрестато й сиво юні сливи.
      Спить Лета на березовій корі.

      Обличчя долі циферблатно світить.
      Рубці на серці – справжні рубежі.
      Дід ностальгує:
      «Вернуться совіти! –
      І я вернусь в рай-комні сторожі!..»

      Монети – як моменти непрожиті –
      Базарною печаллю віддають.
      А хмари в небі – надмогильні плити...
      І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.

      Кругом шиплять слова якісь ненаші,
      Хоча уже серцям не треба слів.
      А місце України «на параші»:
      Віват «аристократії» хахлів!..

      Хто Божий раб, хто Божий син, – людино,
      Не розбереш з розгону, на коні.
      І шлях твій павутинно-пуповинний
      Розтане так, як вітер у вині.

      Розспівана душа моя світає.
      Себе шукає в дзеркалі – нема.
      А душі наші не літають зграями,
      Як сто чортів, а чи одна кума.

      Мов лід об лід, дзвенить душа об душу.
      Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки.
      Закон життя...
      А хто його порушить –
      Безсмертним стане,
      Чи навік ніким.

      Пишу весною злий романс про осінь,
      Пронизливо, принизливо сумним.
      Цвіте гніздо.
      І зорі – наче оси:
      Рояться, чортом злякані, мов дим.

      А смак життя, мов сІм’я смак в природі,
      Вертається із космосу до нас.
      Писати вірш – немов приймати роди,
      Родити і кохатись водночас.

      Звірино плаче небо березневе.
      І в серця є чудне передчуття:
      Що райським сумом пройняті дерева
      Пекельну радість мають від життя.

      Крізь хліб поета видно рідні зорі,
      У циферблату дзеркалі – усе.
      У час такий найперші мруть не хворі,
      А ті, хто у житті забули сенс.

      Хто зраджений рукою друга в спину,
      Заглушений шипінням мілюзги –
      Отруйним, косооким, чорнопінним...
      Що пробують на злам мене й на згин.

      Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті.
      З моїх слідів вовки дощиська п’ють.
      І люблять музи й жалують поети
      Не так мене, як «водочку» мою...

      Чуття у мене, як в сліпого звіра.
      У горлі світ – як мурашиний спирт.
      Годинник свій по серцю звіра звіру,
      Що не звернув з мисливської тропи.

      * * *

      Іду назад – як Місяць, золотий,
      Немов з війни – порожній і злорадий.
      Зоря і цвіт спадають з висоти
      На річку – мокру нитку Аріадни.

      Козацька мати – ніч – мене чека.
      Козацька люлька – жінка – наготові.
      Чорно-червоний лебідь з рушника,
      Як віщий сон, – не завжди кольоровий.

      А люлька в мене – з кореня троянд.
      А хрест за мною з білого граніту.
      І я такий, мов двадцять літ назад.
      Але душа втомилася дзвеніти.

      Вона мовчить, як сніг, що розтає...
      Стає дощем, росою і сльозою.
      Приходить щастя...
      Спереду – моє,
      А на очах спить вітер Мезозою.

      Бо світ – то мертвий вітер...
      Може й, так...
      Поранена вода його колише.
      Каміння корінь – світить Зодіак –
      І пісню крові зберігає тиша.

      Зелена радість пізньої весни
      Миліша серцю, аніж рання осінь.
      Поети серцем – вічні пацани
      З туманом срібним в мідному волоссі.

      Життя йде скоро – як чужі літа,
      Свої ж бо оптом віддані за вірші.
      Іскрилася глибока висота
      В душі моїй,
      Де ангел і де звір ще
      Сварилися-мирилися за все...
      А я із них сміявся, як із себе,
      Немов телятко, що дві матки ссе
      Між райським пеклом і пекельним небом.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. * * *
      І знов весна.
      І знову все так само.
      Високовольтні струни, гул мостів...
      Печаль глибока, як могила мами,
      І тихий сон – мов голос у воді.

      Твоїм волоссям даль моя прошита.
      Тече по шаблі вітер золотий.
      І чайки крик, і океан, і жито...
      Лиш я і ти...

      Громи підземні і небесна тиша.
      Лиш чути райських яблунь передзвін,
      Які колись, ліричні ми, залишили
      У час цвітінь.

      Й полин цвіте, немов зоря поетова.
      У небі Місяць – хліб на рушнику.

      А знов весна...
      Цілуємось в наметові.
      Слова, як рибу, кутаєм в ріку.

      І ждем плодів... і спокуту, і спокою...
      Весна ж, як грішна молодість, – мине.

      А ми підемо білою дорогою...
      І там заснем...



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. ІЗ ЦИКЛУ «ВЕСНЯНЕ»

      Ще немає пташок в молодому весняному небі.
      Ще дерева тоненькі і голі – неначе хрести.
      Сніг, як совість монаха, не хоче відходити в небуть,
      Він ховається в себе, щоб білою тінню цвісти.

      Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.
      І вода по воді вже тече, як по вітру вітри.
      Вітром річка стає, вітер – тим, що кохає, – водою.
      Пробивається ніжність на ніж з-під кори.

      Хоч-не-хоч – а цвіти...
      Світ простенький – мов щастя пташине:
      Прилетіти, любити і вити гніздо та пісні
      Над стволами трембіт і сопілок,
      Шипіннями шинними,
      Непорочним зачаттям богів молодих уві сні.

      Перший дощик росте до трави –
      Мов сестри молодої.

      Рукотворні вогні
      І задуманий танець бджоли.

      Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.

      На хрестах і березах нарізано:
      «Ми тут були...»



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. * * *
      Солоні дощі починались без блискавки й грому.
      Удвічі важкою ставала убита печаль.
      Вареничні душі спішили із дому Додому.
      Одні були з вишнями, інші ржавіли, як сталь.

      Коня не було у Чумацького Шляху над нами.
      Чи вкрали сусіди, чи, може, свої пропили?..
      Підпанками легше.
      Та важче назватись панами,
      Налившись сивухою, наче печаллю калин.

      З чужими панами, під культом безбожності й мату,
      Живемо, існуєм з глибинними мінами душ.
      Все важче і важче обходитись без автомата.
      Все легше і легше піснями накликать біду.

      Душа ж не вмирає.
      Душа засинає, як вітер,
      Вином полиновим упившись
      І голосом зір.

      А як засинає – тоді вже не гріє, а світить.
      Не гріє, а світить,
      Мов шкіра, протерта до дір.





      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. * * *
      Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі.
      Є воля зостатися з ніччю один на один, чи на два...
      Дивитись в майбутнє крізь дуло старого пістоля,
      Як сивою кров’ю із пекла сміється трава.

      У ній чорновбивці цвітуть, наче зорі підльодні,
      А відьми-язичниці хочуть дітей від Христа.
      У вічності протяжно.
      Душно занадто в сьогодні.
      Та я не люблю на низеньких стояти мостах.

      Бо гени мої пам’ятають ще рай допотопний,
      Мов шви із обличчя, знімають минулу журбу.
      Як нафтові плями із Півдня, як «second» з Європи,
      Відкину сучасне, в якому іще не набувсь.

      І бомжик веселий мені усміхнеться залізно.
      І мармур туманний над мамою скрикне, як птах...
      І штучний медок несподіваним ракурсом зблисне.
      І доля погладить мене, наче відьма кота.

      Бо й Місяць над лісом – як око сумне динозавра,
      Що бачив погибель із неба, але заховатись не хтів.
      Терновий кущисько - я, з коренем юного лавра
      Небо своє переплів.

      Та зараз бездонно мені й церемонно – як в церкві.
      І щастя вповзає у жили – мов чорне тепло.
      І падають зорі...
      Тремтять на ялинці цукерки...

      І предки далекі до мене ідуть з НЛО.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. * * *
      Березень.
      Уб’ю печаль, як вовка,
      Справлю карту зоряних висот.
      Он пройшла шикарна полукровка –
      Весело і ласо у ласо
      Крил моїх і поглядів туманних.
      Відігрію кров свою на ній
      І повірю у небесну манну,
      Що, як сніг, розтане у вині.

      З перепадом настрою і тиску
      Я таку печаль переживу.
      Й наші абортовані дітиська
      Райську лоскотатимуть траву.

      Нам самим же –
      Жовта сіль світання,
      Тризуб-арфа...
      Музика доріг.
      Мого діда заповідь остання
      Кров’ю на березовій корі.

      Скрикнуть, мов сполохані ворони,
      Чорним цвітом ночі вишня, глід...
      Бачить риба сонячну корону
      Через лід.

      Хвора моя душенька грозою.
      Сніг – як дим.
      Він також відійде...

      Березень.
      Мов квітка Мезозою –
      Зірка над хрестом моїм зійде.

      15 бер. 11.




      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. * * *
      Ти не приходь, пора моя чеканна.
      Є лиш чекання.
      Осені нема.
      Душі за славу я сплачу повстанням.
      А потім – тіло в шрамах і димах.

      Ми учні смерті.
      Нам життя – це свято.
      А я люблю вас, люде, як себе…
      О як я перед вами винуватий!
      Так винуватий – швидше б до небес.

      Легенд епохо, ти ще не минула.
      Мій рідний ліс, ти мій дитячий ліс.
      Моя душа згадала і зітхнула,
      Зорю згубивши в пазухах беріз.

      І ти, і ви…
      Люблю, кого не знаю…
      Минає все. Минає. Промина.
      Сміливий вітер лірику гортає.
      Бабуся юна мріє із вікна.

      Гаряча синь.
      Я знав цю вишню білу.
      І друзі тут.
      Любили і пили.

      Так є уже…
      Щоб шабля не ржавіла,
      Зроби її із воску –
      Й запали.






      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. ПОЕТ І МУЗА
      Пісня

      Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.
      Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.
      Голі русалки пливли на некованих конях.
      Ох і пливли ж!.. Наче зняті крильми зі струни.

      Я тебе в ніч у траві ворожбитській розхлюпав --
      І по краплині устами збирав, наче мед.
      Ох же і люба мені ти! Ох же і люба!
      Ти моя муза, а я твій осінній поет.

      Приспів:
      Давай вино запалим грішне
      В ту ніч пянку, в ту ніч всевишню.
      Святе вино випєм за нас,
      Як перший раз, як перший раз...


      Відстань між нами, неначе між струнами, -- пісня.
      З раю прийшла ти до мене -- туди й поведеш.
      Нам починати веселе весілля вже пізно,
      Але кохатись, кохатись ми можем без меж.

      Знову нестиму тебе, як вино у долонях,
      Милу, наївну, у травень трави, що мине.
      Бачив тебе я на древніх, як небо, іконах.
      Ти молитовно й шалено любила мене.

      Приспів:
      Давай вино запалим грішне
      В ту ніч пянку, в ту ніч всевишню.
      Святе вино випєм за нас,
      Як перший раз, як перший раз...

      2008
      Львів


      Музика до вірша та виконавець - Ярослав Музика

      "http://youtu.be/VZuErIJwLZI"

      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. ПОЛЮВАННЯ. РЕТРОМОДЕРН
      Порожні гільзи.
      Порожні гнізда.
      Порожні жили.
      Час прямокутний
      (Такий годинник)...
      Гарячі ніздрі
      Злої кобили.

      В кінці тунелю – тунель направо,
      А два – наліво.
      Тут золотіють могильні трави
      Зорянозливо.

      Убитий в спину шляхетний олень.
      А біля нього
      «Круті вкраїнці» і «Coca Cola»,
      Дороги-роги.

      Шаманство крові і шум ялини.
      І все первісно.
      Бо й Місяць юний золотолинно
      Над Сонцем висне.

      Танцює серце.
      Й вино жертовне п’ється: ну що ти!..

      Набиті гільзи.
      І пінні гнізда.
      Й порожні соти...

      27 лют. 11.
      Карпати.




      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. СТАРИЙ ПОЕТ
      Старий поет зустрів ще молодим
      Своєї пісні вічні іменини…
      Це ж не туман.
      Це вже осінній дим
      Поламаного полум’я калини.

      А він летів на щастя світове
      З гріхом любові й муками сумління.
      Душа за вітер старша, а живе –
      Як чистий голос того покоління.

      Йому стають милішими сади.
      Його зоря ще вабить, та не гріє.
      І нікуди від себе утекти
      Чумацьким Шляхом, що веде на Київ.

      Він з Музою зустрів на самоті
      Свого кохання сиві іменини…
      Це не туман.
      Це лиш осінній дим
      Поламаного полум’я калини.

      В диму тім вічність віддана за мить.
      Захрип від тиші і оглух від крику.
      Його Мартинов десь іще біжить
      Під Машукові тіні чортоликі.

      Оце життя.
      Отут.
      Не там, колись…

      Він має час – то має і свободу.

      Старий. Крилатий.
      Сни усі збулись.
      А «для народу можна й без народу»*...

      16 верес. 1990

      *відомі слова декабристів



      Коментарі (25)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. * * *
      Манять колючі дроти доріг.
      Хлібом твердим, як ножик,
      Краю життя своє – не на рік,
      А на усмішки Божі.

      Грубої в’язки печаль століть
      Світиться порохняво.
      Голос дитячий із-під землі...
      Муза кличе «на каву».

      Хмарки у річці файні таки –
      Хоч на ялинку вішай.
      А на могилі бомж і пташки
      Булку їдять і співають віршa.

      Сонце заходить в пінні сніги.
      Аж зашипіло – й тихо...
      Пробує доля мене на згин.
      Глибоко дихаю.

      Гнізда зимові.
      Ночі безсонь.
      Світло із болю злого.
      Шрамні дороги шармних долонь –
      Перші листи від Бога.

      29 січ. 11.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    14. * * *
      Нема що робити...
      Рахую зорі.
      Мов сонна дитина,
      Слухняний весь.
      І лід борисфенський такий прозорий,
      Що видно на дні:
      Хто втонув, живе...

      Он блиснула рибка, чи шабля давня...
      Загадуй бажання:
      А мо’, здійснить?..
      Чи вовк, а чи вітер гуля у плавнях?
      Реальність усе це, чи давні сни?

      Здається, що п’ю я вино із рога
      І люльку палю,
      І грішу, й пишу
      Калиновим соком
      Листи до Бога,
      Але не за ту межу...

      Мені ще й отута хоч тяжко, – світло.
      Я в білій сорочці.
      Кохана... друг...
      Бабуся прислала сільське повидло.
      Битву я виграв, програвши гру.

      Одні зреклися, нові з’явились...
      Шляхетні друзі,
      Такі – мов кров.
      Цвіте коріння.
      Складаю крила
      І – воскресаю знов...

      21 січ. 11.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. * * *
      Зоряним пилом припали озер дзеркала.
      Вже й ліро-епос Дніпра весь прочитаний кровно.
      Йду у пустелю.
      А явір росте зі ствола
      Мого пістоля –
      Друга мого безвідмовного.

      Час мій повільно струмує – як в яворі сік.
      Звик я до болю.
      А біль мій звикає до мене.
      Рік – наче день...
      Це відомо...
      А день – наче рік...
      Вени – дороги.
      Дороги – як вени.

      Скоро Додому...
      А я ще не все розлюбив.
      Ще не навчився біблійно ламати хлібину.
      Радість дитячу, як вишню з вишнівки,
      Виймаю з журби,
      Доки мені люті друзі стрілюють у спину.

      Адже я сам за червоні зайшов прапорці,
      Взявши на душу первісну печаль динозавра,
      Що усміхається світові ще у яйці,
      Світлий, хоч битий громами, мов Київська лавра.

      Саме таких не пускають на сцену життя
      Миші і люде, дрібненькі і хитрі істоти.
      На диктофони записане вовче багряне виття
      Буде летіти у космосі доти,

      Доки щемлива пташина весняна сльоза
      Родить сльозу материнську –
      Гарячу і тиху.

      Доки не все те, що цінне, везуть на базар...
      І не потрібно боятись не дихати.

      17 січ. "11.



      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    16. * * *
      Життя минає тихо – як зима,
      Що біла, мов білки сліпого вовка.
      Нема дитинства – то й душі нема…
      І нецікаво жити, хоч і ловко.

      Хоча, як завжди, – небо і вода,
      До крові стерті голоси діброви.
      І хрест на грудях світить, як медаль
      За «жись» чиюсь, тотожну Богу-слову.

      Приходить лютий, ножовий, мов хліб.
      Мовчать дерева, як вовки в капканах.
      І сниться мені предок мій – дуліб –
      І посвист стріл, як стогони коханих.

      Велика ніч – той чорний Бог ворон –
      Охопить душу: будуть вічно спати
      Мільярд разів оспіваний Дніпро,
      Мільйон разів – сивенька біла хата.

      А та, хто любить квіти і книжки,
      Листа мені напише золотого –

      Й життя вдалося…

      Й зайчики з муки
      Шукають свого Бога морквяного.

      Дешевим душам душно у дощах
      Тих, зоряних, що тихі, як рибини.

      А кожен шрам –
      То мій щемливий шлях
      До крові,
      І до ребер,
      І до глини...






      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. * * *

      Тут було колись море.
      І плавали білі птиці.
      Але зараз не скаже ніхто:
      «Старий, прочитай-но вірш...»
      Як усмішки, шрами
      Темніють на голих лицях.
      За мною полює багато
      Жорстоких вір.

      А пастки прикриті лише черешневим цвітом.
      А душі такі – хоч намазуй на хліб і плач.
      Любов має жити не більше, як вірші й квіти.
      А вічність?..
      Не треба.
      Ти змерзла.
      Накинь-но плащ.

      Дітьми золотими відбуде остання осінь.
      Життя – це вигнання із неба за плач і сміх.
      Вечірніми квітами пахнуть дівочі коси.
      А бабським зітханням мовчить синява доріг.

      Від страху й жалю ми ховаємось в рідну пісню.
      Вітчизна – як руки, заплакані тим і тим...
      Іде собі час – наче дощ.
      І ховатись пізно.
      І щастя вогню п’яне в бездомний дим.

      Убити так легко.
      Так важко серце зліпити.
      Собачі зіниці ростуть – наче Місяць.
      Так...

      Тут було колись море.
      Колись було можна жити.

      А зараз, а зараз, а зараз, а зараз як?..

      29 верес. 1996




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. СПОВІДЬ ХАРАКТЕРНИКА

      Снилося не те, що я хотів,
      Ранений у душу через спину.
      Гамлетівський настрій...
      Сто чортів
      У мені шукають батьківщину.

      Смерть ходила в білому кругом.
      Я ж окрайцем хліба сьорбав тишу.
      Гнав чортів хрестом і батогом
      До вітрів, що білу пісню пишуть.

      Серце – як вороняче гніздо,
      Схолодніло і осиротіло,
      Бо до нього не прибивсь ніхто,
      Адже серце – то не тільки тіло.

      Мрії – наче спогади.
      Тепер
      Ніби і нема...
      Не відчуваю.
      Написав я вірша –
      І подер...
      Мов пакетик золотого чаю.

      Вмерти – чи заснути назавжди:
      Є різниця?
      Чи нема різниці?
      Догоря сльоза.
      Солоний дим
      Щастям незаляканим іскриться.

      Гріх у гнів, як ртуть, перетече.
      Сум – у радість,
      А вогонь – у воду.

      Я безсмертний...
      Та для мене честь –
      Вмерти разом зі своїм народом...



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. * * *
      Навіщо йдем?
      Куди ідем?
      Уже не знаємо...
      Про що не можна говорить –
      Про те співаємо.

      Упізнаємо з нот кількох
      Космічну музику
      І «сображаємо» на трьох
      З чужими музами.

      Як вітер, довга, кров шумить
      В хрестах без написів.
      Тут вічність – мить, що не болить,
      Забуті напасті.

      Як пуповина, шлях у рай:
      Короткий, змотаний.
      Сміється Бог –
      Старенький Ра –
      Над ідіотами,
      Які виходять на льодок
      Тонкий і ломаний.
      І роблять злет –
      Останній крок, –
      Не знавши, хто вони.

      А вже коли отам, за всім,
      Ураз дізнаються,
      Чомусь...
      Напевно, добре їм...
      Не повертаються...




      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. ЩОДЕННИКОВЕ. 11 ГРУДНЯ 2010.
      Битий фарфор снігів.
      Напівсонна жура за собою...
      Як монета в труну, пада в річку нічийна зоря.
      Завтра вдарить мороз –
      І болюче білючим загоїть
      У пташках, у вовках, в бунтарях.

      Світла церква в снігах без єдиного цвяха постала,
      Ну хіба що оті – у Христових руках на хресті...
      Битий фарфор снігів на лісах, цвинтарях, на вокзалах –
      Мов розчинені «царською водкою»* осені сни золоті.

      Тихо. Вітер – як час, а чи Бог... непомітно присутній.
      Кожна п’яна сніжинка спішить пригорнутись до всіх –
      Отаких, як вона, – білопінно-хрестатих, невзутих,
      Отаких, як і люде, – рожденних на сміх і на гріх.

      Місяць – бісовий ріг – заіскрився, нагнувся і – здимів.
      Але пісня забута в далекій корчмі ожила.

      Битий фарфор снігів...
      Я тілесно і з вами, і з тими...

      А душа під снігами шукає тепла.

      11 груд. 10.

      *«Царська водка» – суміш концентрованих кислот: азотної і соляної. Розчиняє більшість металів, у тому числі й золото.



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    21. * * *

      Туманиться червона ртуть зірок
      У небі, незахищенім – мов крила.
      Все заросло снігами… і Дніпро…
      Дніпро заріс… колиска і могила.

      Нема доріг і запахів.
      Лиш десь
      Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
      І хтось мене до вирію веде,
      І хтось мені, далекий, стелить постіль.

      За горизонтом, де цвітуть сади,
      Мов піняться вогненно вогкі вина,
      Душа танцює… дід ще молодий…
      Іще початок, ще не половина.

      Ще сіно пахне космосом віків,
      А космос – океаном окаянним.

      Зима… зима… сніги до димарів…
      І рік новий… і ми, від щастя п’яні,
      Рахуємо сніжинки теплих слів,
      Що всім сміються крізь твоє волосся.

      Сніги…
      Нема ні неба, ні землі.

      Того чекаєм, що уже збулося…



      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. * * *
      Відхрестивсь.
      Як мудрий від печалі.
      Доброокий – годував пташок...
      Зорі мені в душу накричали,
      Світлу від безмежжя і дірок.

      Так живу – німий від потрясіння,
      Теплий від дівочих зазіхань.
      П’ю вино.
      Валяюся на сіні
      Зовсім не далеко від гріха.

      Шляхом від подвір’я до повір’я
      Кров димить.
      Бинтує душу бунт.
      Тому і закоханий з тих пір я
      У космічну безвість голубу.

      Тому і паломствую Землею,
      В себе утікаючи від всіх.
      І плету тремтливу епопею
      З пуповиння дорогих доріг.

      Світ мені – мов цвинтар празниковий,
      Де хрести з деревами ростуть.

      Відхрещусь.

      До снігу стану словом,
      Із якого реквієм складуть.






      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": 0

    23. ЩОДЕННИКОВЕ. 16 ЛИСТ. 2010.
      Першим льодом різана вода.
      Птахи попрощались.
      Дивно й тихо.
      Блиск калини.
      Гул у проводах.
      Хтось небесний просто в душу дихає.

      Взяв я «Слави» в заспаній корчмі
      Двісті грамів...
      Плюс «сільодку» з хлібом.
      Люльку запалив і понімів –
      Кровна пам’ять віщого дуліба.

      Хтось зламавсь,
      Хтось згорбився,
      Хтось вмер,
      Перебравши градусів і граду...
      Хто поет у світі цім тепер
      Поряд з депутатами сільради?

      Плаче димом вогнище душі,
      А калини полум’я – туманом.
      Пишеться –
      Ножами на ножі.
      Дзенькаю –
      Стаканом об стакани.

      Світ горить –
      Як «водка» на сльозі,
      Першим льодом різані обоє.
      Біла відьма наварила зіль,
      Чорна щось ворожить над судьбою.

      Та тече угору тільки кров.
      Ртуть іще...
      Коли до Сонця – нервом.

      Ніч.
      Сніжинка падає в Дніпро
      І зоря...

      І Шлях здається деревом...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. ДО ТЕМИ «ЖИТІЄ ПОЕТИЧНЕ»

      Червоне чорнило.
      Рядки золоті.
      Кипіння ідей, метафор...
      А щоб я такого тоді захотів,
      Як був би птахом чи графом?

      Була би для мене комфортна даль,
      Безглуздий бунт гайдамаки?
      Свята і вогненна мені вода,
      Чи дівка – тремтлива маківка?

      А може, би я в монастир пішов?..
      В жіночий хіба...
      В дівочий...
      Обірваний Шлях –
      Як на серці шов,
      Як маска на ясні очі.

      Монархи й анархи – усе було.
      По колу все раз десятий.
      І вітер умер.
      І розбилось скло.
      І пси почали... мовчати.

      Такі то у світлі цім пироги.
      Про мене плітки кольорові...

      А ніжно-космічне ягня жаги
      Зализує біль до крові.



      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. * * *

      Ігор Павлюк нікого не вбив.
      Він помагав мурашкам.
      Білці на соснах сушив гриби.
      Варив із вовками кашу.

      Ігор Павлюк повій розумів
      І жебраків безгрішних.
      Ігор Павлюк найбільше любив...
      Ангелів грішних.

      Довго крізь люде вітром ходив,
      А через душу – віршем.
      В щасті без друга вина не пив,
      Але без храму – вірив.

      Крали у нього штани і хліб,
      Били його, вбивали...
      Ігор Павлюк прожив на Землі
      Мало.

      Тільки до зірки ледь спалахнув,
      Разом вони зів’яли.

      Стежку до неба
      У глибину
      Люди йому
      Копали.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. ЩОДЕННИКОВЕ. 20 ЖОВТНЯ 2010 РОКУ.
      Золота і благенька печаль сором’язного ранку.
      Ультрадзвонова тиша самотності.
      Хвойні бунти.
      Чорне писане слово й проспіване біле –
      Як ранка.
      Буржуазний жирок на тремтливому тілі води.

      Але спиртом сухим вже валяється паморозь перша.
      Переламаний голос вирійного птаха з пітьми.
      А душа моя сива над річкою віршить і вершить:
      Їй же хочеться ритму,
      А не залишати томи...

      Їй здається – нема окрім неї нікого у світі.
      Запітніле вікно.
      А по ньому листочок пливе.
      Ще зоріють під тином запізно народжені квіти,
      Засинає дорога –
      Фатальне продовження вен.

      У тайзі підсвідомості лиси гуляють і леви.
      А сопілка з орлиної кістки співає про рай.

      Золотіють і сивіють всі, хто хоч трохи дерева.
      Хто хоч трохи пташки,
      Тим здається –
      У вирій пора...



      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. ЕСКІЗ ДО ТЕМИ ХРЕСТА І КОРОНИ


      Поржавіла радість осені.
      Голос хмарки з дна ріки.
      Ми не там шукали.
      Ось вони –
      Богом писані рядки:
      На сльозі пташини віщої,
      Що покинула гніздо,
      На руці зорі найвищої,
      Яку ще не мав ніхто.

      Темний промінь над калиною.
      Тінь корони і хреста.
      Щось одне із них покину я –
      З ніжним матом на устах.

      Чищу душу свою віршами.
      Хрест – мов крила в напівсні.
      Маячить корона миршава,
      Не призначена мені.

      Від корони я відкоськаний.
      Від хреста ж – ніяк, ніхто.

      Поржавіла радість осені.
      Дощ у склянках
      Грам по сто...



      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. * * *


      Сіткою нервів ловлю зорю
      В час базарно-совєтський.
      Наше буття знову робить круг,
      Як у законі ветхім.

      Око за око, а зуб за зуб,
      Тризни, кривава помста...
      Поза усяким, я однолюб.
      Світ мій почався – як постріл.

      То ж перебрехи міщанські всі
      Глибоко маю в... гільзі,
      Доки життя моє – пінний сік,
      Тіло у душу лізе.

      Місяць роздмуханий вітром так,
      Що вже аж сам – як вітер.

      Доки ж устами ловлю уста –
      Жити можна
      І при «совітах»...



      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. ЕПОХАЛЬНЕ
      Пливу шукати свою епоху,
      В ковильних росах згубивши весла.
      Для мене – принцип,
      А їй все по...
      Їй завжди космос,
      Їй завжди весело,
      Коли рубають,
      Коли стріляють,
      Напалмом світять
      В мавки зіниці,
      Такі ми мудрі –
      Доки Земля є…
      Дзеркальний крик наш
      І запах ниці.

      Десь там, де мама…
      Перетин рейок, –
      Болючі іскри душевних кайфів.
      Спить, наче кішка на батареї,
      Моя кровинка-солинка
      В каві.

      А далі, далі – туман і море,
      Біль кришталевий сумних мелодій.
      Світ мій хитнувся,
      Як сині штори,
      Які сто років уже не в моді.

      Моя ж епоха –
      Руїни горді,
      Сльозина вовча,
      Печаль космічна.

      Стріляє в спину,
      Не б’є по морді,
      Бо платонічна,
      Бо плотонічна,
      Бо плутонічна...

      Декоративно-декларативна,
      Де вже й скотина –
      Раба машини.
      І шарми шрамів також не в моді.
      Й дорога тята –
      Мов пуповина.

      Тож волохате моє минуле
      Мені миліше за скло і бітум.

      А далі, далі...
      Ми всі заснулі
      Між цим,
      Болючим,
      Й Тим,
      Білим,
      Світом...

      10.10.10.



      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. * * *
      Люлька...
      Місяць –
      Задимлений мамонта ріг.
      Тютюнець –
      Конопля і вишня...
      Порожнеча, втамована сумом доріг,
      Воскреса, як любов колишня.

      Я маруджу собі, що в житті є сенс,
      Що згадають мене нащадки,
      Буде грошей багато,
      Слава і секс...
      Ще й усе, як тоді, –
      Спочатку...

      Захлиналися кайфом.
      І Сонце-Бог
      Обіцяло зігріти світло.
      І плящина пітніла –
      Одна на трьох...
      І дівчата гули на мітлах.

      То ж горіла душа,
      Як бікфордів шнур,
      Під сльозою, вином і морем.

      Йшов з мечем Христос,
      Кликав на війну...
      Бісенята співали хором.

      А пізніше була Запорозька Січ,
      Гайдамаки,
      ОУН,
      Майдани...
      Радість смішно печальна,
      Що згинем всі, –
      Як бальзам на душевні рани.

      Все повернеться знов
      «На круги своя»:
      Динозаври...
      Великий Вибух.

      Люлька.
      Місяць туманний...
      І ти,
      І я...
      З ЖЕКо-зеківським штампом:
      «Вибув»...





      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. * * *


      І не жив «на розрив»,
      І «добра» не скопив.
      Так – між рівними вільний.
      Диким зерням наповнював
      Духу снопи.
      Спить в них вітер ковильний.

      Позолочені трави лягають на Схід,
      А корінням – до мене,
      Бо під ними заснули
      Мій прадід і дід
      Із шаблями у жменях.

      Наші гени веселі
      Танцююють аркан
      Попід зорями вільно.

      І пітніє в руці медовухи стакан
      Поминально-весільний...

      22 верес. 10.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. * * *
      Дим по воді...
      І поскрипує віща сосна.
      Синь делікатна й тривожна,
      Як панська сучка.
      Хліба буханець на ранок, бринза,
      Бутелька вина...
      Білий листочок,
      З кров’ю ворожою авторучка...

      Що іще треба поету, щоб осінь зустріть,
      Дикої сили знайти золотистий перетин?
      Мов алладинову лампу,
      Серце його потріть –
      Крику бездомного –
      На пів планети,
      Що уже стерла свою емальовану вісь,
      Богом забуту,
      А чортом нагнуту до себе.
      Знов Апокаліпсис.
      Роги, копита і хвіст
      Світяться фосфорно в небі.

      Що іще треба поету, щоб вірш написать?..
      Хай прочитає Всевишній
      Про себе й гульвісу.

      Дим по сльозі...
      Мабуть, коптиться десь ковбаса,
      Вищі матерії
      З димом
      Пославши
      К бісу.

      19 верес. 10.



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --

    33. 6 ВЕРЕСНЯ 2010 РОКУ

      Вже осінь, та ніщо не золоте.
      Крилом пташиним серце розпанахане.
      Все більше хочу відчувати те,
      Що залишилось поміж нами й птахами.

      Голодне світло, підняте з глибин,
      Наїсться меду плоті – й затуманиться.
      А ми – як п’яні гості з іменин
      Під Місяцем, що наче вічна рана ця,
      Отримана ще Авелем тоді,
      Коли на щастя ледь заповідалося...
      Холодні тіні на важкій воді –
      Це ж осінь року,
      А життя – то даль оця,
      Що лиже лапи, наче вовку вовк,
      І тяжко так мовчить, і пульс намацує.

      Передчуваю смерть Твою, траво,
      А Ти мою...
      І в цім природна рація.

      Нас осінило всіх сьогодні й вся,
      Щоб відпочити від людського ока.
      Життя – немов пташиний той косяк,
      А з ним у вирій подалась епоха –
      Мобільна, інтернетна, гомінка,
      Що культивує і оргазм, і постріл,
      Вогонь веселий, профіль козака
      І ту любов –
      Що хоч у Лету з мосту.

      Природи осінь, людства і моя –
      Гойдлива триосінність після грому,
      Божественні закони битія
      На питія печаль аеродромну.

      А потім, звідси, полечу до зір
      Крізь Африку, де осені не знають.

      Шука барліг душі моєї звір
      І дивиться на журавлину зграю...



      Коментарі (24)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    34. ПРО ДУШУ
      Вже сорок минуло...
      І зайва набралась вага
      Не тільки у тіла:
      Душа бегемотно зіває.
      Хоча ще літає по тихих солоних кругах
      Між пеклом весняним,
      Осіннім без’яблучним раєм.

      Пробльована, бита безсовісно совістю так,
      Що хочеться всю загорнути, як свічку в газету.
      ...Йде дощ позолочений.
      Це ще для неї свята.
      Не любить «мобільника» та Інтернету.

      Ні тронних, ні трунних душа не приймає промов.
      Її не проймає задавнений стогін калини,
      Сирітського серця осіння запінена кров,
      Ворожа повага і друзів схвильованих кпини.

      Тоненьким тунелем – мов куля – вона полетить.
      Сама ще не знає, куди, але чує – для чого.
      Як тіло, душа не уміла тістОво рости,
      Втрачає – або здобуває –
      Богему і Бога.

      Не хоче теорій.
      Он тихо упала зоря.
      Дитина бажання устигла собі загадати.
      На зорях далеких –
      Немов на чудних якорях:
      Усе, що звоюєш,
      Та що неможливо продати.

      В собі віднаходжу усе,
      Що ще предок любив.
      Не треба душі ні Америки, але Майдану...

      Поїду
      Додому,
      Де буду збирати гриби
      І душу носити стаканами.




      Коментарі (29)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. * * *


      Бачу маску зі сліз на обличчі коханої долі.
      Чи цілунок, чи куля чекають мене на межі?..
      Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі,
      Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

      На вершинах людських дуже тісно і холодно душам,
      Що голодні на славу й не вірять в тяжіння земне.
      Та законів природи й вони ні на ген не порушать,
      Як вольфрамову нитку, запікши оголений нерв.

      Хтось піде по воді.
      Хтось війну розпочне за нізащо.
      Хтось на гроші впаде,
      Ображаючи лиса й вербу.
      Але з віком усі повертають
      До прощі від пращі.
      Світ змінили місцями,
      Але не змінили Судьбу.

      Корінь Сонця – проміння –
      Углиб, до чортів проростає.
      Не потрібна й надсадна
      По дзеркалі правда тече.
      Свого тіла душа
      Після бою ніяк не приймає.
      Після бою, в якому
      Забуто про честь.

      Тому й маска зі сліз на обличчі коханої долі.
      І цілунок, і куля чекають мене на межі.

      Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, –
      Табунами ідуть у брехливі її сторожі.







      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. * * *
      Вакуум.
      Боляче.
      Пісня дика.
      В кисні рідкому – безмежні весла.
      Велика душа – наче дзвін великий:
      Не вміє дзвеніти весело.

      Горілка в крові –
      Як єдина радість.
      Бог-Сонце мовчить, як риба.
      В таблиці хімічній якийсь там радій
      Уранно планету здибив.

      Аж кожен атом
      Зайшовся матом,
      Запінився,
      Загорланив.
      І куля, пущена з автомата
      У 41-м,
      Тепер аж мене порани...

      Душа поцілується грішно з тілом –
      І тихо проститься з болем.

      Вакуум.
      Космос...

      Хотіла безсмертя.
      Жити вже не хотіла...
      Гола.





      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. * * *
      Спада на мед велика крапля крові –
      Заходить Сонце в осінь кураїн.
      Пустий човен – останній лист діброви –
      Колише нерви зранені мої.

      Заснути хоче кров моя трипільська,
      Як засинають вишні до весни.
      Мій Бог – як Сонце:
      Не побачиш зблизька...
      А Місяць – скорбний профіль сатани.

      Слова волхвів – немов пташине м’ясо.
      А в місті пір’я – біле, мов шприци...
      І ходить моя муза вихилясом
      По цім житті, що і базар, і цирк.

      По тім житті, яке прожив я з болем, –
      Важкий, летючий, рідний і нічий.
      Втомився.
      Ліг.
      Моя зоря над полем
      Мигає –
      Вічна пращурка свічі.

      А череп мій, усміхнений беззубо,
      Знайде нащадок –
      З космосом на Ти.
      І зробить з нього глобус, а чи кубок.
      І до душі моєї полетить.




      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. * * *


      Щоб підлим не стати –
      Я п’ю і злюсь
      До певних, ще людських, меж.
      Коли мені брешуть – я не люблю.
      Від правди втомився теж...

      Циганською голкою шитий шрам
      Уже не болить, але
      Душа, що заважила 9 грам,
      Кулі повторить лет.

      Поправку на вітер зробити лиш
      Дозволить стрільцю мій друг,
      З яким ми в корчмарськім бою були,
      Минувши афганський круг.

      Травмовані щастям приходу в світ,
      Ми будемо ждати знов,
      Коли ж повертаємось в той живіт,
      Де сонячна бродить кров.

      По вовчих слідах побредем у даль,
      Де казка, де пісня, де
      Ніхто за любов не дає медаль,
      Є глиб, та немає стель.

      Де кров’ю малює сльозу дивак,
      Де падає плід в гніздо.
      І вічно крізь кості кричить трава
      В очікуванні Годо...






      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. * * *
      З дому пішов я з одним лиш хрестом на грудях,
      Кілька хрестів залишивши в сумних полях...
      Можна сказати – ішов від дерев у люде.
      Можна сказати – як звір, можна сказати, як птах.

      Щось мене кликало...
      Музика болю і долі.
      Щось не пускало...
      Бог би його узяв:
      Прадідом саджені сиві уже тополі,
      Мною протоптана в сивім піску стезя.

      Вірша творив я, неначе Всесвіт Всевишній.
      Тяжко щасливим від світу усього був.
      Пінились цвітом і гнізда тримали вишні.
      Стати багатим і славним я „розкатав губу”.

      ...Вже був готовий платити життям за вірші.
      Стеля в поліській хаті низькою здалась мені.
      Але вмирала епоха.
      Зверху спливало найгірше.
      Слово поетів падало у ціні.

      Казка вмирала на площах.
      Конала сива легенда.
      Людства шлях уявлявся
      Червоним слідом сльози.
      Знову хтось вірив, безсилий, у „мощі”.
      Хтось у минуле „мерсом”...
      Хтось під Махна косив.

      Кесарю – кесаря, Богові – Боже...
      Мертвим – вічне, живим – живе.
      А я став на рідне Полісся схожий:
      Такий же грибастий, дикий, терновий увесь.

      Додому вернуся.
      Ляжу.
      З одним лиш хрестом на грудях...
      Кілька пісень залишивши в сумних полях.

      Можна сказати:
      Жив і страждав, як люде...

      Можна сказати, як звір,
      Можна сказати, як птах...



      Коментарі (21)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    40. МОЇ ЖІНКИ
      Була мені жінка для пісні,
      Була і для ліжка,
      Монахиня-жінка й до чарів
      Безсовісно грамотна.
      Одна була сп’яну –
      Хатинка на курячих ніжках,
      А інша – мов різьблена
      З кістки мамонта.

      Гула мені жінка –
      Струна між високими дзвонами,
      Актриса театру кріпацького,
      Люлька розпалена...
      Поміж дзеркалами, іконами
      І поміж конями
      Була мені дика, балувана...

      І я був усякий,
      І світ мав усякий навколишній...
      То весни, то війни...
      То Всесвіт – сльозою під віями.

      Була мені Жінка.

      Стаю перед нею навколішки,
      То цвітом, то снігом завіяний.

      12 трав. 10.



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    41. ДО ЦИКЛУ «СКЛЯНА КОРЧМА»
      Після п’янки душа боліла.
      Слава слову – допомогло:
      Вірш співався.
      Вино тремтіло
      Крізь містичне багряне скло.

      Я від себе втікав у простір,
      Я від себе втікав у час.
      Я старався писати просто
      І любив – як останній раз.

      Мої вірші – різкі і ніжні –
      Світ полюбить колись, десь там,
      Де весна і війна не книжні,
      Де усмішка – як в Бога шрам.

      Де усе початково дивно:
      Динозаври, вулкани, біль...
      Мого предка печаль наївна,
      Перший виклик своїй судьбі.

      Ще щасливі дерева, звірі –
      Вишня-мама і вовчик-брат,
      По любові всім, не по вірі...
      Й не придумано автомат.

      Ще жують рожеваті соплі
      Ті, хто бомбу шпурне на рай.
      Прагматичним – мов цвіт картоплі –
      Там також іще не пора.

      А наразі я тут, на грані...
      Ворожу на віках, дзвеню.
      Світ в мені – наче Буг у крані...

      І міщанський вазон герані
      До життя повертає нюх.

      3 лип. 10.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    42. ДО ЦИКЛУ «ПОЕТИ ХХІ»
      1.

      Нічого не снилось.
      Не сталось нічого.
      Ішли проти вітру –
      Не говорили...
      Гнівили чорта,
      Смішили Бога.
      Предків любили.

      І сутеніло, і сатаніло –
      Мов кров у спирті.
      Жили окремо
      Душа і тіло.
      Обоє спиті.

      І музи наші
      З очима злими –
      Як незабудки.
      І друг в могилу
      Навіки здимів –
      Мов пес у будку.

      А що зосталось?
      Трава і зорі?
      Підводне царство?
      Чи те, що каже
      «Здрастуйтє, sorry»,
      Парламентарство?..

      Брати по крові...
      Брати по духу...
      Нема нічого.
      Над нами сонно
      Літають мухи
      І по-земному
      Солодка піна
      Від власть імущих
      Уста лоскоче.

      Ми хочем слави.
      Ми ніжні й мужні,
      Майже пророчі.

      Ми знаєм:
      Будуть
      Душевні ями,
      Тілесні злети...

      До нас, здається,
      Були так само
      Якісь поети...

      19 верес. 08.

      2.

      П’ємо.
      Вмираємо...
      Знову п’ємо.
      Сказано ж бо:
      П’ємонт...
      В ночі безсонні пишем поеми.
      Днями увічнюєм анекдот.

      Б’ємось шляхетно
      За існування.
      Вмієм вінки плести...
      Згадуєм тілом –
      Що то кохання.
      Чуємо серцем –
      Що то чорти.

      Падаєм вишнями
      В гнізда просто.
      В грішну печаль –
      Душа.
      Коли ж п’ємо –
      То не любим тости
      І залишать...

      І поміж нами всяке буває
      У боротьбі за... даль.
      Наші пегаси –
      Білі трамваї,
      Музи... музичні...
      Да...

      Коли стріляємо –
      То як в себе:
      Щоби недовго біль.

      В Землю лягаємо –
      Як у небо,
      Суд програвши судьбі.

      23 черв. 10.




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    43. * * *
      Вже печаль переплавлена в лють золоту.
      Вже у Музи розмазана туш на віях...
      Вже давно я узяв ту свою висоту,
      На якій час і смерть не віють.

      Де за небо миліша земля могил,
      Звідки світять кохані душі.
      І слізьми припадає зоряний пил
      На грозою убитій груші.

      Біля мене живе кіт з людським лицем
      І солона, мов правда, щука.
      Далі – все не так і усе не те:
      Ні собор, ні бар, ні наука...

      Друг римує іще «океан-орган»...
      Вип’є ром, поцілує денце.
      Ну а я, ну а я «ще той хуліган».
      Я за трьох проживаю день цей.

      Я минулі печалі струсив у полин –
      Наче попіл із люльки.
      Ми витягуєм з братом зі схрону стволи –
      Грати «хрестики-нулики».

      Ми безсмертя уже не шукаємо десь,
      Сенс у Стіксі, оргазмі, болю?..
      Усміхається сумно небесний Отець
      І колише стару тополю.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Кожен день проживаю тепер, як окреме життя.


      Кожен день проживаю тепер, як окреме життя.
      Книгу білої хати нутром читаю.
      У вітчизни моєї змінився стяг.
      Не змінився Почаїв.

      Бачу, люди старенькі сміються старим
      Так, як діти звірятам.
      Я – мов дерево сильне, але без кори,
      Що навчилось літати.

      А живу, наче Бог у собачій душі.
      І борюсь зі сльозою.
      І тече по мені, наче мед по ножі,
      Ситий зойк Мезозою.

      То ж закладка на книзі поезописань –
      Птеродактиля шкіра.
      І приходять волхви із духовних повстань,
      І шукають кумира.

      А лелеки чорнобильські носять дітей
      Сумнуватих доволі...
      І корінням до верху калина росте,
      Б’ють громи тонкостволі.

      Словом, все, як було много вітру назад.
      Сателітки гніздечок.
      Спить пекельно порубаний райський сад.
      Змій рятується втечею.

      І напоказ молінь так багато тепер,
      Що не віриш нікому.

      Цей останній мій день молодим помер.
      Крапка з комою.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Надвечір’я. Журний блиск вина.
      Надвечір’я.
      Журний блиск вина.
      Думка про красиву ніч з тобою...
      Миється вогнями далина.
      Ми ледь-ледь одягнені обоє.

      Хоче світ продовження буття,
      Хоче плоть, щоби душа згрішила.
      Чорнокрилі ангели летять
      Також в чому мати народила.

      Ось уже і зорі вдалині –
      Сяють, як медалі за труною.
      Руки в темноті шукають ніг...
      Так смичок ще тужить
      За струною.

      А кругом –
      Зелений біль весни,
      Блиск сумний ріки, що моря хоче.

      Відчуваю –
      Еротичні сни
      Наших предків
      Теж були пророчими...

      17 трав. 10.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Самотина лірична...
      Самотина лірична.
      Не хочу майже нічого.
      Лежати й дивитися в небо зоряне чи лелече.
      Вітер глибокий.
      Хата крилата, їй-Богу.
      Річка – як довгий осінній вечір.

      Серце коханої – наче обличчя долі.
      Яблука білі.
      Небо – як хліб із сіллю.
      І, як шрами на шаблі, що боролась за волю,
      Пахне сушене зілля.

      Дзвони убиті дитячих рук поцілунком.
      Над лісом повітря синє, як очі.
      Але душа по команді «Струнко!»
      Уже нічого не хоче.

      Крила від німба згоряють на білий попіл.
      Так загоряються яблуні білим світом.

      Уже немає для крові ні азії, ні європи,
      Але літа є, літання, літо,
      Море бездонно красиве,
      Трава між могилами рідних…
      Самотина лірична.
      Худенькі стежки свічок.

      Душа задивилась на тіло.
      У небі – аж Бога видно,
      Складеного зі світла
      Падаючих
      Зірок.




      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Стоїш мені – мов зірка над хрестом.
      Стоїш мені – мов зірка над хрестом.
      Мов пташки зойк над скіфськими бабами.
      У нас дітей нема.
      Лиш віршів том
      Я написав –
      Скидав із серця камінь...

      Я жив тобою сотні різних літ
      (На вік душі вік тіла мало вплинув…).
      По суті й зовсім не змінився світ…
      По суті – зовсім:
      Був і є калиновим.

      І я тебе розмінював на… все,
      На рвані грішні зустрічі, на вина,
      Безпечний секс і небезпечний сенс,
      На батька, сина… і на батьківщину.

      Чекає нас давно самотній Бог
      Там, де ж дерева хлібні й коренасті.
      І біс також хотів би нас обох,
      А не окремо заманити в снасті.

      Природа ж бо – великий драматург –
      Нас розділила, щоби знов спаяти
      В єдину пісню трепетну, густу –
      Й покласти спати…



      Коментарі (23)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    48. СТАРИЙ ВІРШ
      Я собі – наче фраєр,
      Іду, обіймаю псів.
      Вітряно проминаю
      Чоловічу красу лісів.

      Глибоко пофіг слава,
      Гроші, кохання, даль...
      Пофіг дитинство навіть.
      Але усього жаль.

      Жаль, що не пахне м’ята.
      Жаль, що усі смішні.
      Жаль, що житейське свято
      Кінчиться навесні.

      Входжу, як ніж в печінку,
      В прокляту вічність я.
      Шкода, що краща жінка
      Вчора була моя.

      Жаль, що усе відомо.
      Жаль, що не маю крил.
      Вперто нервує втома
      При закінченні Гри.

      Свічка – маленьке пекло –
      Рідне, близьке, своє.
      Я від себе далеко
      Досі, досі ще є.

      В щасті нема свободи
      І у любові теж.
      Тому вмирати модно
      В усміхах узбереж.

      Плакала тілом вишня.
      Предки під нею сплять.
      Вийшло життя моє, вийшло...
      З балу до корабля.

      20 квіт. 96



      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН
      Думав гетьман – вибирає долю.
      Сива чайка плакала в Дніпрі:
      Україна продана за волю,
      Україна куплена за гріш.

      Думав гетьман. Лірники співали.
      Так душевно вміють лиш сліпі.
      Мов козацькі "чайки" повставали
      Золотити хвилі голубі.

      Думав гетьман – віра в нас єдина:
      Об’єдна корону й булаву...
      Бог також, він трішечки людина.
      Він сидів і плакав у траву.

      Гетьман думав. Півні за рікою
      Піють, піють сумно, як вітри.
      А тополі ходять за водою,
      Розпустивши коси-вечори,

      Що спадають козакам на рани
      Оберемком променів святих.
      Степ – як лист турецькому султану,
      І кургани – душі висоти.

      Вся Земля – німа, немов руїна,
      Десь для когось пада, як зоря.
      Сивий гетьман Богу України
      Ланцюгами сльози витирав.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Ножово-ніжний весняний сум.

      Ножово-ніжний весняний сум.
      Торішнє листя – як грішні гроші.
      Душу на вірш розміняв і несу
      Між люди всякі, звірі хороші.

      Така чорноземна печаль бува,
      Що вию на Місяць останнім вовком.
      Та вірш мій від мене мене рятував,
      Коли до народу я ріс від тусовки.

      І року пора, і пора життя...
      Пора до їх зміни кістками звикнуть,
      Як звикнуть до думки, що ми в гостях,
      Тому веселитися треба й викати.

      Ну а коли серед ночі біль,
      Не спиться... пекельно, смертно, тривожно –
      Каву зварю, подивлюсь на сіль...
      А потім – на зірку кожну.

      Більше усіх уже там, ніж тут.
      І я не кращий… дай Бог не гірший.
      Дальше, ніж інших, мене не пошлють...
      Може, зостануться вірші?..

      Буде ж війна – на війну піду,
      Буде кохання – буду...
      Осінь, здається, у райськім саду:
      Падають зорі, як листя, як люди...

      А в нас тут ніжний весняний сум,
      Торішнє листя – як грішні гроші.
      Душу на вірш розміняв і несу
      Між люди всякі, звірі хороші.




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. ПОЛІСЬКЕ
      Чорна хата.
      Безінтернеття.
      Ліс навколо.
      Озерна тьма.
      Піють весело
      Півні треті,
      Але ранку чомусь нема...

      14 квіт. 10.



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Я з отої зими вийшов так, як виходять із себе...
      Я з отої зими вийшов так, як виходять із себе,
      Білі вірші снігів залишивши вмирати в ярах.
      Із душі виганяв ті фіорди глибокого неба,
      Де розп’ятий між зорями птах.

      В нас дорожчає хліб і по колу історія ходить –
      Мов пегасик сліпий,
      Наче муза пішла на панель.
      Я ж сильніший за світ,
      Тому чхати мені на погоду
      Й на політику теж –
      Цю скрипучу чадну карусель.

      Обшиватиму дубом хатину свою молоденьку,
      Про бандитську романтику буду читати книжки.
      А із оленя кістки зроблю собі флейту тоненьку
      І поему, як пісню, пером напишу на віки.

      Перепалену сміхом сльозу прочитаю устами.
      Як не зможу любити – відразу піду на війну
      За вітчизну, за честь, культ прекрасної дами –
      Як храму...
      Як не зможу стріляти –
      Любити почну.

      Хоча краще померти від кулі густого цілунку,
      Ніж розмінною гривнею стати для цих торгашів.
      А на якір гачка взяти рибку з тоненької лунки,
      Наче світле минуле, що піснею розворушив.

      Хай історія йде своїм поступом кам’янобабим,
      Кожна квітка кричить, дочекавшись тугої грози.
      Я відходжу назад.
      Тисну сфінксові лапу:
      «Здраствуй, сфінксе, – кажу. –
      Скільки літ, скільки зим!..»

      Далі йду до води.
      Вечоріє.
      Піщаніють зорі.
      Моє серце росте,
      Моя доля шукає дуель.
      А під ранок, здається,
      Влітає хтось в сон мій прозорий:
      Журавель?
      Азазель?..

      11 квіт. 10.




      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    53. АСОЦІАЦІЇ
      Ангел, який сміється, –
      Це уже трохи біс.
      Маски – колишні лиця.
      Трави – маленький ліс.

      Мудрість – це перша старість.
      Ніжність – це юний ніж.
      Кобза – бабця гітари.
      «Так» – це вчорашнє «ні».

      Сонце – поганська свічка.
      Цукор – весела сіль.
      Постріл – це тиша вічна.
      Бог – то забутий біль...



      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    54. ВІРШІ ОДНОГО СЕРДЕЧНОГО РИТМУ
      1.

      Заросло за усім – після плуга й меча, затягнуло.
      Знов у вирій летять журавлі, з матюками летять.
      Чути пісню далеку, тоненьку і строгу, як дуло,
      Яку тягнуть жінки, що мені донжуанство простять.

      Плаче кров золота за усім, що ніколи не буде.
      Несуєтний вогонь у далекім безмежжі гуде.
      Плаче кров золота за усім, у що вірують люде,
      Хоч насправді його не буває ніколи й ніде.

      Промінь нервів моїх – наче коси дівочі, мов струни,
      Що шумлять, як дощі, коли ніжно торкнутись крилом.
      А в кістках молодих допотопні збираються луни.
      І червоним піском золоту пектораль замело.

      2.

      А десь там, за горою, пасуться тумани і коні.
      У галактиці серця від зірки до зірки – печаль.
      У хатинці біленькій висять синьоокі ікони.
      І когось проводжає на Той світ тоненька свіча.

      Тут слова найдревніші говорять баби сивокосі,
      Що серйозні, як хмари, і справжні, немов чорнозем.
      Опадають, мов зорі, із неба тугі абрикоси,
      На стежину, якою ми всі до початку ідем.

      Хтось іде через біль, ну а хтось через радість – до Бога.
      І важка порожнеча без віри, а з вірою – даль…
      Золотіють ліси… і росте безпричинна тривога,
      Й журавлина сльоза опада на гартовану сталь.

      3.

      Вечоріє цей день.
      Вечоріють роки і століття.
      Білокрилі пташки позбирались у зграї, сидять
      На сухому й важкому, високім ялиновім вітті,
      Із якого за море із ранку вони полетять.

      В ті краї, в ті краї – що, мов сон золотої рибини,
      Де печальна весна, але осінь – немов у раю.
      У них буде усе, крім важкої, мов дзвін, батьківщини,
      За яку лиш поети і воїни залпами п’ють.

      Дощ у келихи йде.
      Поржавілими цвяхами – трави…
      П’яні птахи летять і зникають у чорній дірі.
      Полинові поля молодої старої держави.
      Сива Київська Русь… і перуни пливуть у Дніпрі.

      Кобзарі молоді йдуть по тіні струни до безмежжя,
      Чи хоча би від болю – на відстань польоту стріли.

      А навколо ліси і тумани, як душі ведмежі.

      І на білій корі хтось червоним черкнув:
      «Ми були…»




      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    55. ВЕСНЯНО-ПОЛІСЬКЕ
      Наче сіль у крові,
      Юні зорі туманно моргають.
      Зайчик сонячний спить.
      Виє місячний вовк в глибину.
      І дерева самотні
      Зеленим вогнем обростають,
      І сніжок золотий
      Театрально вмира за весну.

      У продиханих шибах
      Дитячі задумані личка.
      Знать, остання зима
      Працювала на совість і тут.

      Я – за те, що в крові,
      Те, що пташку із вирію кличе,
      Мов сльозу, підіймає
      З калиновим відсвітом ртуть.

      Тут моя батьківщина
      Й пісні мої з коренем віщим.
      Не за порами року люблю їх…
      А все ж навесні
      Світлі храми беріз
      Нам здаються задумано-вищими,
      І бажання літати сильніше
      Десь там, в глибині.

      Вовчі маски озер полотніють
      Від першого грому.
      І собачиться даль,
      Що сміється –
      Аж видно кишки.
      Добре вільним, отим,
      Що не мають
      Ні диму, ні дому, –
      Тим, кого вже нема,
      Тим, кого ще нема і не буде…
      Хто пройшов через біль…
      Білий біль сніговію, цвітінь.

      Не самотнім хто був
      Ні у свято, ні в будень.
      І кому не здавалась вербовою
      Клена поламана тінь.

      Хто життя не боявся
      І вмерти також –
      Як заснути…
      Десь береться печаль –
      Мов пилюка на вербах старих.
      Білим вовком зими
      І лисицею осені крутить
      Той, Мисливий, згори.

      А душа моя – відьма –
      До Стіксу літає напитись,
      Де кричить, наче пташка,
      Самотня летюча зоря.

      Розуміти не треба.
      А просто потрібно любити
      І вогонь, і вітриська, і землю, й моря.

      Навесні особливо…
      Вмирати – мов сніг на барвінку.
      А цвісти – наче терен.
      Чекати себе – як гніздо.

      Вустами із меду виловлювать
      Хліба шкуринку.

      А стежку – як пісню –
      Почати із вищої «до».



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. МОРСЬКЕ
      Згасне свічка вина – буду слухати зорі осінні,
      Бо остання кохана приходить лише уві сні.
      …Я люблю тебе, море, солоне, як постріл у спину.
      Я повільно мину у душевній твоїй глибині.

      Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу?
      Космос пахне землею, Земля – молоком золотим.
      Ця басова струна – нетутешня залізна дорога, –
      Може, душу морську від мирської спасе суєти.

      А якщо не спасе – хай живе за законами плоті.
      Хай болить до нестями печаллю морської трави.
      Хай набриднуть їй всі християнські раї щирозлоті
      І обличчя вітрів перемін, і походи на Ви.

      Хай ніколи не ходить за плугом – як білі пегаси.
      І по рейках також їй звіряти недолю дарма.
      Храм у лісі – вона…
      Як горить – то ніхто не погасить.
      А коли не горить –
      То її ніби й зовсім нема.

      Синьоокі ворони її в потойбіччя провадять,
      Звідки, власне, вона і прийшла –
      Як сльоза золота.
      При любові одній,
      Та при всяких задрипаних владах
      Пропила на мільйон.
      Нажила на п’ятак.

      Димна свічка вина.
      Недослухані зорі осінні…
      Вже й остання кохана іде,
      Щоб забрати, як біль, мене.

      Я зостанусь один у чаїнім її голосінні,
      Коли тіло мине.

      Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу?
      Космос пахне землею, земля – молоком золотим.
      Ця кобзарська струна – нетутешня залізна дорога –
      Таки душу морську від мирської спасла суєти.



      Коментарі (38)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Весна – як революція мені.


      Весна – як революція мені.
      Зима пішла у землю, мов кровина.
      Немов стріла на вороній струні,
      Дніпро лежить і нитка журавлина.

      Цей світ вишневий кольору луски –
      Мов сон коріння, що літати вчиться.
      Як у червонім молоці вінки,
      Відбилися в сльозі іконні лиця.

      Тим часом світ – то смерті біла тінь.
      Нема нічого.
      Я не жив.
      Здалося.
      Весна не любить вина золоті.
      Весна не хоче те, що відбулося.

      Хоча вінчальне плаття теж сумне…
      І тягне дощ на сон глибокосердний.
      Сезон громів.
      Небесне і земне
      Зійшлось в мені –
      І пам’ять генів сердить.

      Лиш синій бинт падучої зорі
      Прикриє рану різано-душевну –
      Мов напис на березовій корі
      Залишений прибульцями, напевно.

      То ж Всесвіт мені яблуками пах.
      Нелюдське щастя стукало у шиби.
      Отак-от все й замерзне у віках –
      І наше все і вже й не наше ніби:

      Блискучі нерви рейок, суєта…
      Зелений сніг, божки вертепно-хатні…

      І сорочина біла на свята.
      І дві зорі –
      Такі,
      Немов останні...






      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Калиново. Пронизливо. Весна.
      Калиново.
      Пронизливо.
      Весна.
      Гострішають, мов лід, мої провини.
      І довга-довга лірника струна –
      Рідкий метал козацької сльозини.

      Ще й дощ – немов літаюча трава.
      Важка, мов руки мертвого, дорога.
      І день – як хліб.
      Й коханої слова зовуть увись –
      Немов молитва Бога.

      Старенька вишня сиво зацвіла.
      Над нею Місяць гострий і туманний.
      Зліплю із хліба воза і вола –
      Сльозу солону повезу до мами...

      Велике Сонце в озеро зайшло –
      Як гроші за божницею сховало,
      Мов небо під легке своє крило,
      Немов дівоче тіло на Купала
      Повільно одягалось –
      Як весна –
      У голос тополино-журавлиний,
      Як довга-довга лірника струна –
      Рідкий метал козацької сльозини.



      Коментарі (39)
      Народний рейтинг: 5.83 | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Вином малюю музику на склі.
      * * *

      Вином малюю музику на склі.
      Душа співати хоче – слів не знає...
      А я останній раз на цій Землі
      Минаю пекло і втікаю з раю.

      Мій сивий ангел в крилах держить ніж.
      А в мене серце – мов сумна хлібина.
      Завмер серед хрестів і роздоріж.
      Воскрес – як вічна туга кураїна.

      Немов горілка з порохом – сніги.
      А ртутні ріки дна свого не чують.
      І пахнуть на весь Всесвіт пироги,
      І духи предків у душі ночують.

      Яка вона тяжка – ота душа –
      Стає з роками! – того ж снігу брила,
      Що важча від гріха і від гроша
      І легшає, коли добро зробила.

      І нерви заплітає, мов косу, –
      А тятива, а тятива виходить…

      Над нею весь людський весняний сум,
      Що перейде у трави і у води,
      Що переллє у тишу чи вулкан,
      Вологу тайну космосу і жінки.

      Сльозою намальована ріка
      Така легка, як рання смерть сніжинки.

      А я останній раз на цій Землі
      Шукаю пекла, рідного, як раю.

      Вином малюю музику на склі.

      Душа співати хоче –
      Слів не знає.






      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    60. ПОЕТ
      Розхристане серце.
      Штани протерті.
      Полинно в очах блискучих,
      Затаєна радість чекання смерті –
      Що може бути «кручє»?

      Там – сите і спите життя селянське,
      Десь он рабіють базари.
      Тут істина п’яна на денці склянки
      Чекає Божої кари –
      За те, що снилася злим поетам
      (Поетів добрих немає...),
      За те, що вірила тим газетам,
      Які президент читає.

      Господь милосердний –
      Простить бідаці:
      Він все, бідний, бачить наскрізь.
      У цвіті рожевім колюча акація –
      Образ поета наразі.

      Поранений голос,
      Сорочка рвана.
      Медово-червоний присмак...
      І – шлях, наче Лета
      З міського крана –
      Його поведе у присмерк.

      А потім, пізніше,
      Роки відверті
      Минуть –
      А воскреснуть
      Віршем.

      Полинне світло його безсмертя –
      Що може бути крутіше?

      22 січ.*10

      Шановні побратими!
      Не ставте, будь ласка, за цей вірш оцінок.
      Він щойно народився... :)

      А от коментарів про нашу долю побільше хочу. :)



      Коментарі (48)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. КОРІННИЙ ТРИПТИХ
      І

      Я давно в цих краях.
      Ще зі скіфів.
      Віки й дороги.
      Тут робили із церкви корчму, а з корчми – собор.
      Клали чорні хрести на груди беріз вологих
      І зарізаний хліб мокали в живий кагор.

      А як вишні цвіли над Дніпром – молоко збігало.
      Бандуристи гострили об струни шаблі і на Січ ішли.
      Ми чекали на осінь, коли було золота мало.
      Юний січень державний непрохано всіх сріблив.

      Час міняв голоси.
      А пісні зоставалися босі.
      Час міняв літаки й кістяки,
      А ми з воску ліпили даль.
      Ми зі світу робили себе,
      Сіті – з мавчиного волосся,
      За любов до Вітчизни давали траві медаль.

      Друзі й недруги нас затискали до гнаних генів.
      Геніальними бути болюче було, золотими – ні.
      Театральний парламент.
      Парламентарна сцена.
      Я давно в цих краях, а вони у млині, в мені.

      Крапля точить каміння падінням, а не польотом.
      Кров на серце також – замерзаючим молоком...
      Але нащо питати себе: хто ти? де ти? і що ти?
      Захищаюсь від світу молитвою і матюком.

      II

      В полиновому одурі льоду, що став золотим,
      Почуваюся рівним лише із водою й деревами.
      Здитиніти, здичавіти і надкусити світи,
      Яким затишно й чутно хіба що у пащі левовій.

      Карамельками кислими віє з Єгипту птиць.
      Папіроси нагадують вогнища предків п'яних.
      Пульс калини і глини навпомацки віднайти
      І волоссям дівочим гірким заплескати душевні рани.

      В танці генів комп'ютерні вальси і крик зорі,
      Що не знала оргазму, бо, може, родила Бога...
      Поприходили сильні й чутливі, немов дуби без кори,
      І посіяли плід свій – дурну тривогу.

      То ж єдиною радістю стало – грішити нам
      І вбивати любов'ю любов,
      Бо ж ненавистю вб'єш лиш муху.
      І хребтом для душі – дерев'яна шипшин струна...
      В полиновому одурі – діти святого Духа.

      III

      Написати про степ золотою густою кров'ю.
      Маковиння спалити на вітрі, який вже – час.
      Говорити із листям летючим сліпою мовою,
      Доки крикне свіча на щойно помитих нас.

      На прокислі дощі і туманний, як сльози, Місяць,
      Чи гидких каченят, загадкових, простих, важких.
      Зорепад, що безцільно крізь нас до останніх земель понісся,
      Там, де зорі й сніги, і ласкавий холодний сміх.

      Яблуневий мій світ,
      Запах сосен терпкий і чистий,
      Бо живиця, як мед, чи бурштин, чи звичайний біль.

      Написати б про степ, як писали євангелісти,
      І молились жерці на купальських вогнях весіль.

      Шаблеокі баби кам'яні причащалися з чаші,
      Грали терпкість свою на порваних струнах річок.
      Мирно гнулись на вітрі хребти солом'яні наші
      І до світла пливли голоси тунелем людських кісток.

      По несвіжій газеті сміялися з долі людства,
      Акуратно розбивши трипільську земельність ваз...

      У Молочного Шляху стільки тепер безпутства,
      Що солоним асфальтом ітиму до вічних нас.





      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Приснився Бог...
      * * *

      Приснився Бог.
      Здалось, що хрестияни –
      І ті, і ті, і ті, що розп’яли...
      А так поганськи, так якось погано,
      Здається, ще слов’яни не жили.

      Йде дощ – як час:
      Всі миті скрізь і зразу.
      Біблійний вечір.
      І шумлять млини.
      До смерті – нехіть, до життя – відраза.
      І ностальгійне почуття вини.

      Коней не вистача на всіх гарячих,
      А на холодних – босих поїздів.
      Приснився Бог.
      Хтось грав у м’ячик наче,
      А хтось на тому М’ячику летів.

      Сердечне Сонце.
      Листя – як сльозини.
      Христос сміється:
      Цвях не лізе в дуб...

      І – голий Всесвіт в ролі батьківщини.

      І зуб за око
      І за тризуб – зуб.



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    63. NN
      Вигулюєш звіра своєї душі –
      Вся в шубі на голе тіло –
      Там, де птахам я хліби кришив,
      Тут, де біліло.

      Я тобі душу свою віддам –
      Ту, що вже стала віршем,
      Але ж ти, доле, така молода,
      Що не повіриш.

      Бій розпочався.
      Померла хандра.
      Жорстко і тихо.
      Я тебе, голу, у храмі Дніпра...
      Майже не дихаю.

      Ми ніжно молимось
      Мовою тіла –
      Аж бісом басом виє зоря…

      От ти вже й маєш те, що хотіла,
      Що не згоря:
      Віршів рукопис,
      Хресну сніжинку
      В п’яній траві.

      – Ти мені, доле, будеш за жінку?
      – Так. Я ще звір...



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. ЗИМА. СВЯТО
      Загриміло вгорі.
      Заіскрило.
      Закутало вітром.
      Затремтіла сльоза,
      Наче Божа усмішка, мені.
      Я до себе біжу,
      Задихаючись, –
      Снігом – по світу.
      Духи предків, як риби,
      У світлій летять глибині.

      А цей сніг золотий –
      Вічний попіл згорілого храму.
      А цей грім молодий –
      Перелякана ніжність хмарин.
      Озиваються золотом
      Лампи вольфрамові.
      Новий рік.
      Пахне хвоєю й шкіркою мандарин.

      Візантійські мотиви
      Лежать за розхрестями вікон.
      А за ними кигиче
      Захмарений погляд волхва.
      От і всі пироги...
      Милі дітки, жона з чоловіком,
      Біла церква, ворони...
      І біла святкова трава.

      Тільки нитка червона
      Чиєїсь сирітської долі
      У святковім безчассі
      Спірально впаде на рушник.
      І зітхнуть бунтарі,
      Й перехрестяться відьми поволі.
      І надтріснутим дзвоном
      Озветься
      Початок струни.

      Від земного тяжіння
      Обтрусяться душі убогі.
      Світле свято у світі.
      Світає.
      Зоріє свіча.
      Сивим небом до серця
      Засіяні
      Чорні
      Дороги.

      Ми виходим на гору, щоб
      Білу
      Дорогу
      Почать.

      PS.

      Із 2015-м Новоріччям нас усіх!
      З усіма святими святами!

      Удачі нам і світла дзвінкого.
      :)



      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    65. Україна... Танці на протезах...
      Україна...
      Танці на протезах...
      І фламандська щедрість бідноти.
      Боляче сприймати на тверезо,
      Як беззубо нам смієшся ти
      У паркім, жорстокім щасті – жити
      На планеті, що вмира від нас...
      Стогнуть президенти й ворожбити:
      – Час такий...
      – Такий нам випав час...

      Бо коли богів міняють люди –
      Стрімко ціни падають на кров.
      Доки панство схудне –
      Нас не буде,
      А Дніпро...
      Й під німцями Дніпро.

      Ще співаєм високо і ніжно,
      Ще будуєм корчми і церкви:
      Блядовито – перші,
      Білосніжно –
      Другі
      Виростають із трави.

      Ми ж відходим без пилюки й шуму
      На оцій невидимій війні,
      Мертві душі,
      Як боброві шуби,
      Саморозіп’явши на стіні.

      ...Українські танці на протезах...
      І фламандська щедрість бідноти...
      І маленькі радості тверезі...
      І великі зламані мости...

      12 груд. 09.

      PS. Тільки, дорогі мої, хорроші!
      Не ставте, будь ласка, оцінок-балів за цей вірш.
      Хоча коментарів хотілося б побільше!

      Із 2010-м Новоріччям нас усіх!
      З усіма святими святами!

      Удачі нам і світла дзвінкого.
      :)



      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. Вона хотіла сина від Христа.
      * * *

      Вона хотіла сина від Христа.
      З красивим болем долю проклинала.
      Була весела, чиста і проста
      І, як життя, ледь-ледь недосконала.

      Її хотів я.
      І таїв цей гріх.
      Стрічав любов в салонах і у травах.
      У кожних митях зоряних моїх
      Світилася дзвінка її постава.

      Французький сум.
      Голландська заметіль.
      Китайський чай із краплями морськими...
      Не цілувавсь, а пам’ятаю сіль
      І кільця диму в дотиках незримих.

      Слова міліли.
      Був великий піст.
      В усіх церквах молились на розп’яття.
      Вином церковним писаний мій лист
      Куйовдив ледь танцююче багаття.

      Та хто в житті життя це зрозумів?
      Хто заплатив останній борг калині?
      Любові справді не потрібно слів,
      А тільки шрам і вчинок лебединий.

      Вона хотіла сина від Христа.
      Вона хотіла мудрості від злота.

      Вона була небесна і проста.
      Вона сміялась з мого анекдоту.





      Коментарі (29)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Голос білої скрипки – мов першого снігу чекав...
      * * *
      Голос білої скрипки – мов першого снігу чекав.
      Та наразі цей дощ аж кричав, не хотівши сивіти.
      Дітлахи мегаполісні дзвінко сякались в рукав.
      Розмивалися спиртом червоним
      Деталі пластмасових квітів.

      А збудована ще «при совєтах» «промторжа» корчма
      Чатувала на душі, сварилася з церквою злою.
      Завертали до неї і ті, в кого мами нема,
      І посварені з друзями, з часом, собою...

      Чорнобрива печаль у куточку сиділа одна.
      Лиш вона була справжня:
      Все інше за гроші куплялось.
      І зміїлась дорога – як піснею рвана струна,
      І неясно було: вечоріло, цвіло чи світало...

      Було ясно лише, що стріляли у спину мені.
      Вітер вірша ще з кров’ю зривав –
      Мов з козацького дуба.

      Але скрипка горіла в хрестато-туманнім вікні...
      І питання – не бути чи бути –
      Різьбилося руба.



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    68. Сонце красиво в море заходить...
      * * *

      М. С. Вінграновському

      Сонце красиво в море заходить.
      Сняться махновські коні…
      Блудні, як вітер, діти природи,
      Молимось Бугу іконі.

      Криниць степових золоті глибини.
      Пищать ластівки, літають.
      А я тулюся до батьківщини,
      Бо мами не маю.


      Плахи і фрески.
      І небо спільне.
      Козацька печаль за раєм.
      А ми, від європ і від азій вільні,
      Живем… тобто повільно вмираєм.

      Струм кришталевий живих поезій.
      Моря зоряний голос.

      Сонце красиво заходить —
      Як в серце лезо,
      А сходить
      Горлом.

      Коней махновських полинні крила.
      Вовча розкіш свободи…

      Земля Вам небом,
      Красива сило,
      Вічне дитя природи.


      P.S. Мою статтю-спогади про Миколу Вінграновського читайте на http://maysterni.com/publication.php?id=40700



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. У сіні лежу і минуле кличу...
      У сіні лежу і минуле кличу,
      Легкий і весняний духом.
      Сувору дитинність твого обличчя
      Пам’яттю серця слухаю.

      Усі твої жести дзвінкі і ранні
      Доторком вії знаю.
      Востаннє і вперше прожив кохання
      Глибоке, мов сльози бездітних чайок.

      Ми голі у нім, як молитва вишні.
      І хто нам суддя?
      І звідки?..

      Ні пекла не страшно, а ні Всевишнього,
      А ні міщанства сусідки.



      Коментарі (21)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    70. ІЗ ЩОДЕННИКА «ТАЙНИ НАШОГО ТВОРУ»
      …У поході ми знов.
      А в поході не п’єм гориляси…

      Дух високий.
      А ми
      При такій висоті корінні.
      Точать ляси за спинами нашими
      Злобні кумасі
      І встромляють нам «пера» у спини
      Жлоби прохідні.

      Друг зрадливий такий,
      Що вже краще ―
      Хай чесне ворожжя.
      Павутинами змов обплели
      І сміються в рукав.
      А зосталася вірною подруга тільки ―
      Ворожка,
      Ще ― ліси і степи, і ріка…

      Уночі із руки
      Я годую пташа перелітне,
      Набиваю патрони,
      Шаманю поемами світ,
      Адже випустив хтось
      Диких звірів
      Зі свійської клітки,
      І вони, як і ми,
      Ностальгують за раєм в крові.

      Міжпланетна пітьма
      Між серцями людськими настала,
      Що мовчать, наче моляться,
      Скіфською мовою зір.
      І якої ще жертви захочуть
      Новітні Ваали?
      І кого буде жерти людина ―
      Чорнобильський звір?

      Прийдуть глупі й веселі…
      І знов затанцюють ab ovo.
      Грішний ангел і чортик нещасний
      По душу прийдуть.
      Знов почнеться із зойку любовного тіло ―
      Як слово.
      А Земля ―
      Зріле яблуко райське
      В пекельнім саду.

      Ну а ми ж на Землі,
      У Землі,
      Із Землею ―
      По колу...
      Знов стріляємо в себе,
      Знов ловимо вітер і п’єм
      Те, що любим божественно, ―
      «Водку», печаль, coca-cola(u)…

      І безбожно –
      Як вірус –
      Гриземо
      Майбутнє своє.

      17 лист. 09.



      Коментарі (27)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Крик пораненого вогню...
      * * *

      Крик пораненого вогню –
      Білі птахи над лісом.
      Осінь.
      Я себе лиш, себе виню
      У зимовім Твоїм волоссі.

      Я метався, як дикий звір,
      По країні моїй убогій,
      Не міняв ні ідей, ні вір, –
      Черевики лише й дороги.

      І по світу також блукав:
      Від Америки до Байкалу.
      Видно, доля вдалась така,
      Видно, предки мене гукали.

      А нащадкам аби наш чад...
      І горілка («ще та...») пітніла.
      Бо вперед – це також назад,
      Бо душа – це всевишнє тіло.

      ...Крик пораненого вогню.
      В небі моря хрести пташині.

      Я себе лиш, себе виню
      В грішнім присмерку батьківщини...

      11 лист. 09.



      Коментарі (21)
      Народний рейтинг: 5.56 | Рейтинг "Майстерень": --

    72. ОСІННЯ УКРАЇНА. Цикл
      1.
      Осінньо. Сінно. Синьо і осино.
      Усмішка в люстрі скіфського меча.
      Во ім’я Духа, Матері і Сина
      Шлях в інший світ отеплює свіча.

      І непокрите травами коріння,
      Як голим серцем зірвана зоря.
      Сивіють вина – то вода осіння.
      Із клена лист – мов лист з календаря.

      Горбаті духом не летять нікуди,
      А ті, що не вернуться, – хай летять…
      На те вони, на те вони і люде,
      Щоб не в собі шукати благодать.

      Осінній ліс говорить із собою.
      А степ такий – мов дідова рука.
      Який наш час – такі його й герої.
      Кінець імперій – пусто у віках…

      У лісі пусто.
      А в душі плакучо.
      Осіньо. Сінно…
      Голос – як сльоза.
      І щось таке смішне і неминуче
      Лежить на несусвітніх терезах.


      2.

      Оце така осіння Україна.
      Хоч землю їж – а іншої нема.
      Розвіюся по «женщинах» і винах…
      Поет не гетьман.
      Лаяти дарма.

      Шаблина з льоду.
      Ствол із очерету.
      У сні і в бурі він такий, як все…
      Не лізе в світ – як вічність у газету.
      Сльозу пасе.

      По горло в пісні і по очі в зорях,
      Що, вітряні, злітають в океан,
      Полинний сік просторий і прозорий.
      Сам собі пан.

      Сам собі пан.
      Ні страху, ні неволі.
      Хмільний відстій століть, тривог і гроз.

      Оце тако…
      Спішить собі поволі
      Дніпро – у Лету,
      Лета – у Дніпро.


      3.

      Велика осінь.
      І старий туман.
      І замість даху зорі наді мною.
      Я тут живу, немов мене й нема.
      Я ще люблю ту воду під вербою.

      Від свічки свічку терпко засвічу
      В сільській церковці з коренем глибоким.
      І сонну душу кутаю в парчу,
      І сонне тіло зваблюю в осоку.

      Як пережити осінь цю мою?
      По кришталю – солоний мед сльозини.
      Столітні вина пригоршнями п’ю,
      Немов печаль з обличчям батьківщини.

      Сестра лата озонові дірки.
      Брат косить трави під водою Лети…
      Таке от щастя з Божої руки,
      Безумно-тихе – як печаль поета.

      Така от карма: битися об лід,
      Нести в собі велике свято Роду…
      Багаття, річка, зірка і політ…
      І злата осінь –
      Плата за свободу.


      4.

      Намацую цей дощ, неначе нерв,
      Хоч наді мною небо повітове.

      Куди ж мені податися тепер?
      Бо не податись я ще не готовий…

      Куди ж мені подітися навік?
      В любов чи гроші, подорож чи славу?

      Яке б вино не випив чоловік,
      Усе воно на зорях і на травах.

      У скіфських вазах чути голоси.
      На вазах тих – сузір’я і суцвіття.
      Сльоза відбита в крапельці роси,
      Така одна, мов ти і я у світі,
      Що слухаєм дитину в животі
      Чи зірку в небі, чи ріку підземну…

      Я так нестерпно жити захотів,
      За все сплативши кров’ю,
      Недаремно:

      За славу й волю, хату і садок,
      Струну, що в’яже прірву та вершину.

      Куди ж мені?..

      Вертаюсь до казок
      Про козака
      І дівчину-калину.






      Коментарі (28)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    73. * * *
      Нетутешність...
      Теплі гнізда в терні.
      Світлий вітер.
      Золото.
      Журба.
      І дощі – немов життя – перервані,
      І калина у тонких губах.

      Дерев’яно.
      Рідно і туманно.
      Ще й ворони –
      Вірний крик землі, –
      Так-от балансуючи на грані,
      Гріють лапки на моїм стволі.

      Самотіє яблуком на груші
      Сонце водянисто-кров’яне.
      Тишу зір лиш серця звук порушить –
      І мине...

      Хтось уже не має сили жити,
      Бо нема ні сенсу, ні смаку...
      І вмира останнім ворожбитом
      Білий кінь на чорному скаку.

      ...Так-от все.
      Нема й мені ілюзій.
      Віддались кохані й королі.
      Продались або спилися друзі...
      А слова для пісні замалі.

      За вікном гуляє п’яна воля.
      Нетутешність.
      Холод.
      Зорі.
      Дно.

      І кричить хтось:
      «Коля! Коля! Коля!..»

      Але Колі, видно, все одно...



      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    74. ЧЕКАННЯ ОСЕНІ
      Я чекав Тебе, Осінь...
      Ще теплим гніздом журавлиним,
      Позолоченим лавром,
      Задумливим плином ріки,
      Відьморуким розхрестям
      Моєї (і тільки...) стежини,
      І цим замком глибоким,
      Що вийшов з війни без руки.

      Я читав Тебе, Осінь,
      Як світлий крилом чорнокнижник,
      Що усе зрозумів,
      Та не все ще, зараза, відчув:
      Як вмирає печаль,
      Ніж в печінку впікається ніжно,
      І метелик мете своє серце
      На грішну свічу.

      Кров осіння моя
      Мою долю за безцінь купила.
      Ворогів я шукав,
      А знайшов –
      То у вирій послав.
      Тож пишу в самоті
      Пісню ангельську і чорнокрилу,
      Яку прадід співав.

      А весняна печаль
      І осіння задумана радість –
      Це усе моя даль,
      Яку сам я з коріння почав.
      Ти не зміниш її,
      Наче ті прапори на сільраді.

      Як хотів, так і жив я, –
      Не вбив, не украв...

      Але Осінь люблю,
      Так, як люблять зорю у сльозині,
      Так, як люблять хреста,
      На якому висять, мов летять.

      Між труною й колискою –
      Лиш голоси журавлині.

      Більш нічого безсмертного
      Серцем
      Не можу
      Згадать.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    75. ПОДОРОЖ У ГОРИ
      Починалися гори.
      Хотілося бути орлом.
      Починалася й осінь.
      І рибки кленового листя
      Літали – як плавали...
      Плакало «Пазика» скло.
      Гуцул старенький шукав себе
      Біля обійстя.

      Змійка дороги
      Була вже також золота.
      Сонно звивалась вона,
      Як від лоскоту мавка.
      Хмара над нами
      Подібна була на кота,
      Рання зоря –
      На червону рукописну правку.

      Вівці і коні дивилися вниз –
      На ріку,
      Адже на ній написав хтось
      Ім’я нетутешнє.
      В гніздах орлиних
      Зозульки кричали «ку-ку».
      Юна гуцулка хотілась,
      Як в травні черешня.

      В нас, на Поліссі, озера,
      А тут – навпаки:
      Світлом тунельним
      До Господа піє трембіта.
      Адже робилося Ним тут усе навіки.
      Далі – легенди...
      І Стефаном Довбуш убитий.

      Слово тут пахне.
      Так пахне в дитинстві пиріг.
      Високодонно
      Поліському серцю моєму.
      Скручую вітер низький
      У баранячий ріг,
      В пісню – поему.

      18 жовт. 09.



      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    76. Безсонні ночі... Вірші і тоска.
      Безсонні ночі...
      Вірші і тоска.
      А я люблю свою душевну тишу,
      Немов слова останні на вінках,
      Що золотом найближчі люди пишуть.

      Моя весна майнула, як... весна
      Минати вміє:
      Дзвінко й по-англійськи.
      У гніздах – цвіт, у келихах – вина...
      І совість спить – як сита гуска свійська.

      Волосся красивіє – мов туман.
      Сльоза – усмішка рибки золотої.
      ...І знов здається, що мене й нема,
      Що мої вірші вже зробились мною.

      А я – трава...
      Я – хрест.
      Я – світлий міф.
      Бо міф творив,
      Допоки інші – вірші.

      І ворожити на віках умів
      Волхва не згірше.

      А ще ми цілувалися до сліз,
      Людей робили і раділи Сонцю,
      Допоки Шлях –
      Білюча тінь беріз –
      Не втопиться –
      Мов короп в ополонці.





      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Вертатись пізно.

      Вертатись пізно.
      Вже гра – як битва…
      На зміну пісні
      Прийшла молитва.

      Сніги заснули
      Під гру на лютні.
      Уже минуле
      Стає майбутнім.

      Душевне серце
      Зробилось дзвоном.
      Є сто інерцій.
      Одна корона,
      Одне кохання,
      Одне безгрішшя.
      І мить остання
      За міт миліша.
      За мед світліша,
      За біль чесніша –
      Найбільша тиша,
      Остання тиша.

      Там вітер вічний,
      А зірка смертна.
      Сорочка свічки
      Об світ подерта.

      Вертатись пізно,
      Бо гра – як битва…
      На зміну пісні
      Прийшла молитва.



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    78. ВЕЧІРНІЙ РОМАНС


      На добраніч, поля. На добраніч, ліси.
      Безпритульність якась така...
      Я би в друга сьогодні коня просив
      І в корчму від тебе втікав.

      Тільки місячні коси твої летять
      Крізь шляхи снігові мої.
      А в корчмі на гітару ридає тать,
      Наче брат усіх солов’їв.

      Нетутешнє такс щось навіки тут,
      Сива пластика тіл і душ...
      А циганок любов – як розлита ртуть
      На мою світову біду.

      Над свічками висить сигаретний дим.
      Хочеш, в Бога вір, хоч – не вір...
      Я від тебе іду таким молодим,
      Бо й життя – мов короткий вірш.

      Ще за всім пожаліємо ми колись.
      Ну і що? Буде милим сон.
      Журавлі он поплакали – і знялись,
      Бо природи такий закон.

      Хто обмане себе, той щасливий тут.
      А хто чесний – щасливий там...
      Місяць плаче. І сльози-роси течуть.
      Зійде сонце – з чужим ім’ям.
      Зійде сонце – з чужим ім’ям.

      На добраніч, поля. На добраніч, ліси.
      Безпритульність якась така...
      Я би в друга сьогодні коня просив
      І з корчми до тебе втікав.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. ГАДАННЯ

      Любові, київський відьмочці

      На ось карти. Гадай на долю.
      Юна відьмо, кажи, кажи!..
      Кров на шпазі і два пістолі.
      Від життя сховаюсь в душі.

      Шум прибою, і вічна туга,
      І хвилясте тепло коси...
      Друг став ворогом, ворог – другом.
      Ти, що хочеш, в мене проси.

      Страшно й смішно. А серце Вія,
      Мов дитяча могила, спить.
      Знаєш, як я любити вмію!
      Голуби летять, голуби...

      Юна відьмо моя лукава,
      Мов столітнє вино, легка.
      Той, хто хоче багатства й слави...
      Чом у нього тремтить рука?

      Туз бубновий, пікова дама...
      Чорний Місяць упав на сніг.
      Яблуневими пелюстками
      Осипаю я струни ніг.

      Ну, чого ти, чого ти плачеш?
      Скинь ті карти, як білий плащ!
      Це ж не ми, це вже доля, бачиш...
      Це вже доля така.
      Пробач.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Летіти вміли. Не вміли впасти.

      Летіти вміли. Не вміли впасти.
      Хтось дряпав двері своєї пастки.

      Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
      Тут всі давальці дурні й хороші.

      Вода із кров’ю – то їхні вина.
      Де впав, набравшись, там – батьківщина.

      Ідуть з піснями, вертають – сіллю.
      На три вмерлини одне весілля.

      Медовий Місяць, безногий воїн.
      Було нас триста, зосталось троє:

      То – білий голуб, то батько сивий.
      Такі самотні. Такі красиві.

      Летіти вміли. Не вміли впасти,
      Зламавши двері своєї пастки.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. РІЧКА

      На своїм волоссі темному й густому
      Ти лежиш, як річка на ріллі.
      Чи й для мене місце є іще на ньому –
      Місце біля тебе на землі?

      Трубить ключ під небом одиноким,
      З вишні цвіт – як світ на рушнику.
      Ти уся прозора, бо глибоку
      Важко скаламутити ріку.

      Відпливе останній поцілунок,
      Біле відображення садів...
      Затонулі статуї Перуна
      Світяться з холодної води.

      Ніжний шепіт прагне стати плоттю.
      Губи шелестять, мов кораблі ...
      Я твій птах, підстрелений на зльоті,
      Що крізь воду пада до землі.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. РОЗМОВА З ДІДОМ
      «Діду, діду, а болить вмирати?»
      «А я знаю?.. Я ще не вмирав.
      Місце вибрав, де мене сховати.
      Вже туди й стежину протоптав.

      Не люблю сумних дерев над серцем.
      Там – живе ялина. І пташки...
      Тільки би не мучитись, а вмерти,
      Як вмирають трави і зірки.

      «Ей, підсуньтесь. Ич, як розляглися!»
      Так сказати Лугу і Дніпру...»
      Наче свічі, погасало листя
      І, як сльози, падало із рук.

      Листя догорало над хрестами.
      І летіли птахи, наче дим.
      «Діду, діду, я також із Вами
      Хочу йти до Бога молодим.

      Скучно вже мені на цьому світі.
      Я природі голосно болю.
      Та й у мене підростають діти,
      Наче крила в ірій журавлю.

      Є кому сходити на могилу...
      Діду, я не винен. Це не гріх.
      Просто серцю передчасно мила
      Вічність під горою на Дніпрі».



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН
      Думав гетьман – вибирає долю.
      Сива чайка плакала в Дніпрі:
      Україна продана за волю,
      Україна куплена за гріш.

      Думав гетьман. Лірники співали.
      Так душевно вміють лиш сліпі.
      Мов козацькі "чайки" повставали
      Золотити хвилі голубі.

      Думав гетьман – віра в нас єдина:
      Об’єдна корону й булаву...
      Бог також, він трішечки людина.
      Він сидів і плакав у траву.

      Гетьман думав. Півні за рікою
      Піють, піють сумно, як вітри.
      А тополі ходять за водою,
      Розпустивши коси-вечори,

      Що спадають козакам на рани
      Оберемком променів святих.
      Степ – як лист турецькому султану,
      І кургани – душі висоти.

      Вся Земля – німа, немов руїна,
      Десь для когось пада, як зоря.
      Сивий гетьман Богу України
      Ланцюгами сльози витирав.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. ТЕЛЕСИК
      Сидить на могилі старенький Івасик Телесик.
      На цвинтарній груші тепліє гніздо солов’я.
      До світу старого належить він зараз лише тілесно,
      А так, то вже гуси із ним у інших летять краях.

      Шипшинові краплі лягають в тумани спати.
      А Місяць, як риба, сколихує даль душі.
      Безсмертник цвіте і молиться жовта м’ята.
      Повільно, повільно до себе усе спішить.

      У хаті старого ікони лежать і гроші.
      Сусіди нормальні, бо «правильний він мужик».
      Розплата за гріх і плата за все хороше
      Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.

      Здичавіла вишня, бо шкода було палити.
      А явір, а явір... у ньому лежать сумні.
      Втомилося серце усе на землі любити.
      З усього на світі складати струнні пісні.

      Каштанові косми зробились, як вітер, сиві.
      З дощами тонкими пішов тимчасовий друг.
      Зміючка Оленка, кому там вона щаслива?..
      Кого вже пригорне мама до складених воскових рук?

      Гарячі внучата дзвенять. Світ гойднувсь, як човен,
      І небо беззахисно впало до рук ріки.
      Він знає мовчання і знає пташину мову.
      Усе, крім душі, у нього взяли роки.

      Не тільки ж у нього. Не тільки йому немило.
      Хай гріється пам’ять в крові золотої пурги.
      Старенький Телесик сидить на старій могилі,
      Горбатій могилі Баби-Яги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Українським поетам не можна вмирати рано.
      Українським поетам не можна вмирати рано.
      Хтось постукає в двері, а ти у білому весь...
      Гайдамаки-вітри калинові зашиють рани,
      Та одна з них ніколи не заживе.

      Як вітчизну Дніпро, ділить серце та рана навпіл
      І впадає кудись, аж туди, у безкрайню синь...
      Кам’яними бабами стають там веселі мавки
      Від фатального надлишку грації і краси.

      Українським поетам не можна вмирати пізно.
      Чую дихання трав, упавши в небо лицем.
      На планеті оцій всіх рятує лиш юна пісня,
      Молоком материнським пропахла і чебрецем.

      І солона сльоза на устах закоханих – медом.
      І на білих снігах білі коні в білім танку...
      Вітер камінь різьбить, як зорю недосяжну – веди
      Журавлині ключі висять на серця замку.

      Українським поетам не можна летіти в ірій.
      Більш не схоче ніхто бути долею цих степів!
      А Всевишній у нас перестане душею вірити,
      Коли ми розіпнем
      І молодших
      Його
      Синів.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. БІЛЯ МОРЯ
      Печаль висока – як морська трава.
      І зорі досі – як могили предків...
      А я лягав із Сонцем і вставав,
      Як правовірний із Законом Ветхим.

      Грішив собі в думках і наяву,
      Ловивши рибу, пестячи наяду.
      Морська трава – солоний теплий вуж –
      Текла по нас рожевим шоколадом.

      Ми малювали Бога на піску,
      Орлині тіні ловлячи на хвилях,
      Угадуючи в променях ріку,
      А в смерті вітру – ангельські весілля.

      Розбещена й відверта ти була...
      Журбу любила, ночі і глибини.

      Кінець тунелю – мов кінець ствола...
      А море – то початок батьківщини.



      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    87. ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ ДРУГОМ (Із циклу «У скляній корчмі»)

      Зустрів учора старого друга
      За чорним пивом.
      Пустили наше буття по кругу,
      Сумні, щасливі.

      Пили душевно за тих, що в морі,
      За тих, що в морзі...
      За те, що час наш, як поїзд скорий,
      Пішов по торзі.

      За те, що трохи іще зосталось.
      Чого? Навіщо?
      Гріхи й тривоги, як води талі,
      Зійдуть у вічність.

      Прийти ніхто вже не обіцяє
      До комунізму.
      Куди? Навіщо ми поспішаєм?
      Хіба на тризну?..

      ...Сиділи з другом за чорним пивом
      Під жовтим кленом.
      Було нам ранньо, було красиво,
      Було зелено.

      Летіли птахи, пір’я скидали.
      Лилася пісня.
      Дзвеніли сипко в друга медалі
      Об хрест залізний.

      А я в дарунок дістав із сумки
      Книжку поезій...

      Було нам вічно, було нам сумно,
      Було тверезо.



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. СЕРЕДИНА СЕРПНЯ (НАСТРІЙ)

      Літо – коротке, як бабське щастя, –
      Уже за душею, там...
      Тепер мені легко –
      Як після причастя.
      Тепер я із віршем.
      Сам.

      Сльозою рибини малюю вічність,
      Бояню, буяню теж.
      До рук догоряють горбаті свічі,
      І тіні не мають меж.

      В бинті і бетоні моє майбутнє.
      Минуле в траві чудній.
      Святіють свята,
      Незабутні будні,
      Мов риби, літають у сні.

      Он листя – сльози рудої кицьки.
      І кров багата... аж плаче Крез.

      Вже хочеться снігу, неначе... цицьки,
      Простого чогось – мов хрест.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    89. ДО ТЕМИ "ЛЮБОВ ПОЕТА" 2
      * * *
      Засинаєм під музику грому,
      Вишиту білим шовком.
      Червоний Місяць над Бугом –
      Неначе усмішка вовка.

      Сон наш короткий і стиглий,
      Вологий, як поцілунок.
      А те, що присниться, довго
      Буде ставати лунами.

      Вітер смуток розвіє
      І накуйовдить цвіту.
      Врешті, нема ж нічого –
      Тільки душа, вітер...

      Ще – полинові хвилі Бугу,
      Сумні їй-Богу.

      Люблю тебе.
      Та не зраджу річку оцю –
      Дорогу.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    90. ПЕРЕДОСІННЄ
      Так уже довелось мені –
      В снах золотих літаю.
      Перша ознака осені –
      Птахи збираються в зграї.

      Тісно в степу небесному.
      Тісно в земному небі.
      Що нажилося веснами –
      Осені кровно треба.

      Знов та всенощна райдуга –
      Шлях наш Молочний – дзвонить.
      Цвітом лимона радує
      Світ крутий, безборонний.

      Так уже довелось мені –
      Ранні плоди стрясаю.

      Перша ознака осені –
      Зраду
      Птахам
      Прощаю.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    91. ПЕРЕДЧУТТЯ
      Поет і муза читають вірші на свіжім сіні.
      Та чомусь осінь, вже чути осінь в їх голосінні.

      Аж нитки літа – меди біленькі – тремтять від вдиху.
      Іще й не осінь, та вже й не літо.
      Душевно тихо.

      Душевно. Тихо.
      І лист опалий для серця – міна.
      ...І шкода світу.
      І добре п’ється біля каміна.

      Тривожно й тонко скриплять дерева голонасінні.
      А руки музи занадто ніжні, до потрясіння...




      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    92. І знов мені тривожно – хоч напийся...

      І знов мені тривожно – хоч напийся.
      Як гени волі – птиці в небесах.
      Бездомний Бог у душу попросився,
      Космічний сум зігравши на басах.

      Зника мені, розширюючись, Всесвіт.
      Нестерпно сниться синій сік снігів.
      Сумна відраза до ділків і сесій
      Спасає світ від друзів-ворогів.

      ...Ну тобто все і всі – як Хтось задумав
      У межах битія і питія.

      А горизонт –
      Колючий дріт під струмом –
      Мені, як зеку вічному, сія...



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    93. Отако, отако...

      Отако, отако...
      Білим серцем – по чорному лезу.
      Й на корчмарську ікону хреститись,
      Допоки ще тут.
      А вже потім знайти собі душу
      Веселу, тверезу,
      Пуповину зв’язавши –
      Найкращу у Всесвіті путь.

      Світ красивий мені –
      Наче атомний вибух здалека.
      Потойбічні обличчя,
      Смарагди могильних вінків.
      І любов до вітчизни
      На рівні пісень і молекул.
      І любов до пісень і молекул
      На рівні віків.

      Де стежина моя –
      Наче тріщина в білому дзвоні.
      Гасне музика бунту.
      А щастя – як мама, просте:
      Як на чорній сорочці
      Дві ниточки сиво-червоні.
      Як у білій сорочці
      Помитись – і ждати гостей.

      Отако, отако...
      Мов портрети поетів на грошах,
      Наче квіти на трунах,
      Як зорі в стакані вина,
      Поєдналось чортівське і боже,
      Дурне і хороше,
      Любов і війна.

      Та останній патрон все одно зберігаю для себе.
      Тільки маска остання – посмертна – уже для людей.
      Я шукав на Землі золотого і доброго неба.
      А воно у мені мене з чорного вирію жде.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. Довго пахла трава сором’язним запахом жінки...

      Довго пахла трава сором’язним запахом жінки.
      Дерев’яними ложками їли ми з нею меди.
      Навіть зорі співали над нами, як п’яні сніжинки.
      І хотілось безсмертному бути іще й молодим.

      І було щось дельфінне у жестах кохання мойого.
      Й ніжно сходило Сонце – мов піна червоних медів.
      А під нами, аж там, наче голос поганського бога,
      Журавлиний вожак умирати додому летів.

      Та біблійним рядком горизонт заіскрився на півдні.
      Ще було щось дельфінне у жестах кохання мого.
      І кричали над нами іще не народжені півні.
      І летіли метелики в наш допотопний вогонь.

      Між світами стояв хтось такий одинокий – мов геній.
      І такий суєтливий повз нього ловив себе світ.
      У нащадках співали поранені предківські гени.

      Пахло жінкою мрії
      В русявій травневій траві.





      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    95. Напиши мені морем велику поему про вітер...

      Напиши мені морем велику поему про вітер.
      Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
      Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
      Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.

      Доки близько до серця беру я кургани і прірви,
      Пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
      Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
      А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.

      Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,
      І воскресла весна, молода і легка, як Христос.
      Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,
      І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.

      Сам я славу на ласку міняю і гроші -- на волю.
      Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.
      А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
      Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    96. Вже така темнота, що реальні лиш душі і зорі...
      Вже така темнота, що реальні лиш душі і зорі.
      Ще триває життя, але доля закінчилась вже.
      Я іще у раю.
      Моє тіло душевне, прозоре.
      Моя пісня – як «жесть».

      Небо – синя земля.
      На душі розцвітають лимони.
      І дзвенять пляшечки, і поетів на тризну зовуть.
      Наші душі уже – як забуті нащадками схрони.
      Наші сльози – як дзвони,
      Що впали в могильну траву.

      Журавлі ж он також –
      Так кричать, мов летять умирати.
      Серце, взяте до серця, болить,
      Що безсмертніє аж.
      Що їм, тим журавлям,
      Різні теплі краї, емірати?..
      Крім вітчизни гнізда,
      Все на світі –
      Міраж.

      А мені ще прийшло чисте й тихе,
      Як світло, кохання.
      Затремтіла душа,
      Повернулась туди, ну туди...

      Ще триває життя.
      Але це вже кохання останнє.

      Я уже у раю.
      Я іще не святий...



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    97. ДО ТЕМИ «ЛЮБОВ ПОЕТА»
      Що ж... печаль – як печаль.
      Золотіє зоря над церквами.
      П’єм червоне вино
      І не хочем гадати про сенс.
      Пригортаюсь до тебе.
      Веселе тепло поміж нами.
      Поміж нами багато чого,
      Що зоветься «усе»:

      Юний дзвоник сльози
      І невидимий дощ вечоровий,
      Забинтована вітром
      Поранена ніжна душа...
      Ти – тоненька й дзвінка –
      Так дитинно нахмурюєш брови,
      Ніби тайно ворожиш
      На давніх, як диво, віках.

      Немодерно обом.
      Навіть ретро...
      І свічно... і вічно...
      Білі тіні хрестів –
      Чорних, наче воронячий лет.

      Так первісно усе,
      Так між нами космічно-трагічно,
      Щоб усе те купив –
      Якби був не поет...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    98. ОСТАННЄ

      Брехливе дзеркало сльози...
      Фольга світання.
      І крил чаїних терези,
      Й «до запитання»
      Весняний лист летить – мов цвіт,
      На воду пада.
      А нашим душам більше літ –
      Як всім Карпатам.

      Над нами небо – крик трави,
      Під нами – зорі.
      А в генах – зойки татарви
      Калинокорі.

      Пізнали тайну сили ми
      І тайну кайфу.
      Нема ні літа, ні зими
      Таким, в куфайках.

      Нема ні азій, ні європ –
      Лиш тайна муки,
      Коли поранене перо
      У наші руки...

      Та хани й хами навкруги,
      І плебс, і лорди,
      Осіннє море, сад, луги...
      І зір акорди.

      Фатальна музика грози.
      «Совки» і сови.

      ...І шлях...

      І скрикують вози –
      Мов мучить совість.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. ДО ТЕМИ БЕЗСМЕРТЯ
      Ось-ось вже, здавалось, безсмертя – строфою подать...
      На кухні моїй, ще радянській, горілим запахло,
      Бо я записався, прогавивши чайника…
      А десь зі ствола одночасно – і куля, і пакля...

      Сльоза на обличчі повторює почерк зорі,
      Дорога до себе – оту переламану щоглу.
      А що ми зловили на чорні гачки якорів?..
      Епоха, як риба, без кисню солоного здохла.

      Мов напис на шаблі, зостанеться вірш молодий,
      Мов пам’ять красива народу, який вимирає.
      Нечасано. Чудно. Горілку женемо з біди –
      Мов раю немає.

      Лиш тиша набожна і сіно, й парне молоко...
      І пес одинокий, отруєний радістю, бреше.
      Стовпа електричного ідол поганський, райком...
      І хлопчик циганський гадає:
      «Орел – а чи решка».

      А хрен його знає, що краще: орел, а чи реш…?
      Ось-ось вже, здається, безсмертя...
      Воно мені треба?..

      Та сходить над Місяцем Сонце бездомне, старе
      З підземного неба.

      Я вже потойбічний...
      Ні смаку, ні сенсу, ні дна.

      Годинник висить під іконою.
      Плаче зозуля.

      На кухні моїй, ще радянській,
      Лиш вИна й винА.

      А серце – мов куля...



      Коментарі (26)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. * * *
      Світ мені ліг – мов гніздо із колючого дроту.
      Падають зорі – як ціни на вічне, мов ці...
      Ніжні і сильні герої із анекдотів,
      Або ж поети – душ допотопних ловці.

      Ті, що упали, то ті вже дозріли до себе,
      Свічку в собі засвітили –
      Хай спалює зло.
      Радість дитяча...
      Кров’ю люблю це небо,
      Пісню, весло...

      Бистра й гаряча пройде по душі жага.
      Далеч застигне: зайде чорнокрилий ангел.
      Серце здригнеться, немов золотий наган,
      І затанцює із кулею біле танго.

      Кров’ю згадаю вовче виття матерів,
      Понад колискою слізно скалиниться кисень.
      В мертвих зіницях іще молодих вовків
      Мед мого щастя кисне.

      Каркне воронячим голосом юна смерть.

      Тихо і світло під горлом...
      Церква... сльозина...
      Тіло дівоче красиве краплю душі моєї візьме,
      Решта – діти і батьківщина.

      Біла пташина востаннє зітхне уночі
      Так, як зітхають жінки, як дитятка хочуть.

      Сонячний зайчик засне на моєму мечі.

      Світ – його сни пророчі.



      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    101. Космос... Вітру нема.
      Космос...
      Вітру нема.
      Лиш зоря – як сльоза,
      Як сирітська сльоза, материнська.

      Боже мій,
      Як багато словами я світу казав –
      І як мало відкрився.

      Смерть пташини мені,
      Наче Всесвіту смерть,
      Вмерзла в горло –
      Мов голос,
      Мов горіла, як дим,
      Горностаєва шерсть...
      Біло, боляче, голо.

      І як церкві без Бога,
      Самотньо так...
      Тихо-тихо...
      Бездомно.
      Та могилка пташина
      Свята-свята...
      Скромна-скромна.

      І така очищальна
      За всім печаль,
      І така тонкострунна ніжність...

      Космос...
      Вітер забутий.
      Просте дівча.

      Вічність...



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. ВОНА

      На коханім лиці тихо світиться чиста сльозина –
      Мій маленький Дніпро, над яким сиві чайки зіниць.
      Нижче – степ і кургани, байраки, зарослі ожиною...
      І одна із найглибших у всій Україні криниць...

      Дві дороги тугі, паралельні Чумацькому Шляху,
      Що дзвенять і розходяться в ніч, коли й зверху такі ж...
      А над ними – навхрест – п’ятиперо розвітрені птахи.
      А між ними – притрав’яний ніжно ще скіфський леміш.

      Димні струни волосся й полинно-солона туманність,
      До якої, в яку буду вічно летіти один,
      Як метелик на зірку, хоч та його, врешті, обмане...
      Вічне вітряне світло подавши, як білі меди.

      Я чекатиму листя, неначе листа з потойбіччя,
      Щоб на нього лягти, як на небо лягає зеніт.
      Розгадаю за ніч таємницю святого обличчя.
      А під ранок ввійду у тобою ж зав’язаний світ.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. ВЕСНЯНО-ПТАШИНЕ

      Ці травневі пташки із людськими терпкими очима.
      Наша воля горбата їх, диких, напевно, смішить.
      Між ударами серця тихенько-тихенько, незримо
      Поміж ними і нами божественне щось пролетить.

      Кров згадає усе, що було ще, можливо, до крові.
      Реагую на тон, бо, як звір, забуваю слова...
      Ці травневі пташки, що в деревах сидять кольорових,
      Вже, здається, не вірять в дива.

      А дерева цвітуть.
      Так цвітуть – до гріха недалеко...
      А пташки так тихенько – що чути, як цвіт опада.
      Пригубити тепла із гнізда молодого лелеки
      Пада з неба вода.

      Я, закоханий, сплю на важкому торішньому сіні,
      Бо косити нове іще рано, ще рана, ще ра...
      Православні іконки ще онде – листочки осінні,
      Та уже по-язичеськи соки сичать в яворах.

      Класно в землю піти у таку-от міжзоряну пору,
      Коли все проростає із неї біліє, болить...

      Ці пташки на деревах... дерева ростуть на соборах
      І чекають пришестя, вже знаючи звідки й коли...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    104. * * *
      Капіталізм.
      А я ж його не ждав...
      Розмова з вітром про печаль і воду.
      І зірка, наче білочка, руда
      Душі відійшлій вдячна за свободу.

      Біль продається.
      Хочеться мовчать.
      Я в тому віці,
      Коли вже не стало
      Ні Байрона, ні Блока...
      Твою мать...

      Єсєнін – в бронзі,
      Лорка теж – зі сталі.

      А я ще цей...
      Із крові і вогню.
      Душа в Дніпрі свою дзеркалить вроду.
      Я більше нині каюсь, ніж виню
      Державу, батьківщину і природу.

      Бо смак життя втрачати не люблю
      Ні через них,
      Ні через різні «ізми».

      То ж я – нащадок гетьмана –
      Павлюк –
      На власній вже давно гуляю тризні.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. ТРАВНЕВЕ
      Така пора – на біс виходить біс.
      Обличчя предків – як вода під льодом.
      Тихенькі повні гнізда на вербі,
      Гул на майдані, названий народом.

      Захмарні храми.
      Цвіт – як теплий сніг.
      Вже рай мені.
      Є яблуко і Єва.

      І я літаю,
      Як у віщім сні
      Торішнім вітром зламані дерева...



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    106. БЕРЕЗЕНЬ СИВІЮЧОГО ПОЕТА

      Береза й донька моя плачуть –
      Так хочуть весни!
      Недавно ж так само хотілося снігу малечі.

      Не спиться... не спиться...
      Та дивно збуваються сни
      Про руки коханої зверху і крила лелечі.

      І хочеться серцю розводити риб золотих.
      Щоб запах сосновий...
      Щоб з раю упала сніжинка.
      Щоб вітер поплакав, поплакав –
      І в гніздах затих,
      Неначе в обіймах моїх зацілована жінка.

      Щоб Сонцю всміхнувся
      Серйозний і милий Христос.
      А, Богові боже віддавши,
      Верталися предки.

      В оцім ритуалі слов’янськім –
      «Візьмемо по сто» –
      Більш змісту для них і для мене,
      Ніж в модних усіх оперетках.


      Дочка і береза ще плачуть...
      Від щастя.
      Весна ж!..
      А я іронічно дивлюся,
      Бо знаю, що далі...

      І все ж порадію –
      Як перша кобзарська струна,
      Що ще не зі сталі.




      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    107. В гості мене запросила.


      В гості мене запросила.
      Поїла приворотзіллям.
      У нервах, казала, сила,
      Не в сухожиллях.

      Я був серйозний, мов космос,
      Мов пес – бездомний.
      Заснули ми десь о восьмій…
      Мов у Содомі.

      Закритий твій телевізор
      Картиною Рафаеля.
      То ж я забув про суспільні кризи,
      Небесні закрила стеля.

      У вільнім своїм падінні
      Торкнулись ми кайнозою.
      Калинові наші тіні –
      Немов пішли за водою
      До білих вогнів, до вітру,
      Що спить зі сльози обличчям,
      Яке я із неба витру
      Усміхом чоловічим.

      На відстані пісні біль ще.
      Зорі стогнали синьо.

      Кого тепер ждатимеш більше:
      Мене чи сина?..



      Коментарі (27)
      Народний рейтинг: 5.69 | Рейтинг "Майстерень": --

    108. ОДКРОВЕННЯ. Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ

      Спить зима на зеленім житі.
      А Тебе забрав поїзд скорий…
      Ми не вмієм інакше жити!
      Ми не хочем співати в хорі.

      Наче мрія колись, так совість
      В чорні ночі мені співає…

      Як знімають вінок терновий –
      Це болючіше, ніж вдягають.




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    109. Любов напала навесні...
      Любов напала навесні —
      Як Божа кара.
      Писала кров’ю по вині,
      Сумна і кара.

      Здавалось — чесна, як вогонь,
      Як вітер — гола.
      Хотіла імені мого
      І вийти з кола.

      Ліпила слово-пластилін
      Без рими в стовпчик,
      Немов один на всій землі
      Той сивий хлопчик.

      Немов від Змія всі були,
      Не від Адама.
      Розтяті вени — як стволи,
      Як телеграма,

      Що треба їхати кудись —
      Удвох, від світу.

      Любов напала назавжди,
      А ми ж до літа...




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. Сиджу собі. П’ю горілку із ангелом-охоронцем.

      Сиджу собі.
      П’ю горілку із ангелом-охоронцем.
      Земля у нас – хоч закушуй,
      Занюхуй його чуприною.
      Усе у житті вже зроблено:
      Калиновий рай посаджено –
      І продано разом із хатою
      Під золотою ринвою.

      А діти...
      Святі метелики.
      То зловлені, то відпущені.
      І зорі вже пораховані,
      І трохи немає всіх.
      І стежка моя все тоншає,
      Тоншає, та не вужчає.
      І лід вже на ній тонюсінький,
      Наче пташиний сміх.

      Втягнувся у вірші макові,
      У пустку гарячу ерову.
      Холодні скарби єгипетські
      Світять, не гріють світ.
      А я із хребтом із тонкого дерева
      Стою в цирку (а чи театрі) на голові.

      А я боюся комп’ютера,
      Вахтерів тире політиків.
      Пішов би в Чечню – боротися,
      А раптом – не зразу вб’ють…
      Трохи дітей усе-таки.
      Сам же без батька літував...

      Сиджу собі.
      З ангелом-охоронцем
      Вічну горілку п’ю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. З ВІДКРИТОГО ЩОДЕННИКА. 7 БЕРЕЗНЯ 2009 РОКУ.
      Сумна весняна ніжність.
      Теплий день –
      Натільний хрест з бабусиного срібла.

      Вже є слова – та ще нема пісень.
      Вже й воля є – та крила не окріпли.

      В погоді і в політиці – туман.
      Скрипить верба – моя цнотлива мавка...
      Вода замерзла помира від ран.
      Мій кіт старий на повний Місяць мявка.

      Життя людське упало у ціні.
      А піднялися тільки ртуть і ціни.

      Лише тілам весняно навесні.
      А душі наші з мавкою осінні...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    112. ІЗ ЦИКЛУ «ВЕСНЯНЕ»
      Ще немає пташок в молодому весняному небі.
      Ще дерева тоненькі і голі, неначе хрести.
      Сніг, як совість монаха, не хоче відходити в небуть,
      Він ховається в себе, щоб білою тінню цвісти.

      Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.
      І вода по воді вже тече, як по вітру вітри.
      Вітром річка стає, вітер – тим, що кохає, – водою.
      Пробивається ніжність на ніж з-під кори.

      Хоч-не-хоч – а цвіти...
      Світ простенький – мов щастя пташине:
      Прилетіти, любити і вити гніздо та пісні
      Над стволами трембіт і сопілок,
      Шипіннями шинними,
      Непорочним зачаттям богів молодих уві сні.

      Перший дощик росте до трави –
      Мов сестри молодої.

      Рукотворні вогні
      І задуманий танець бджоли.

      Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.

      На хрестах і березах нарізано:
      «Ми тут були...»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    113. ОСТАННЯ МАВКА
      Умирають ліси.
      Не вмирає лиш вітер... поети...
      Мавка тілом гнучким
      Мені душу свою розповість.

      Вона зв’яже із трав,
      З того вітру смарагдовий светр
      І мені подарує,
      Хоч я в її лісі лиш гість.

      Мавка з кленом кохалась,
      Допоки мені не зустрілась.
      Знала зір голоси
      І коріння підводних рослин.
      Синій терен проріс,
      Де мисливські встромилися стріли
      Ще тоді, коли мавка
      Була однією з людин.

      Тайну світлість отого,
      що зветься душею одвіку,
      Не згубила вона –
      Як не згубить береза гніздо.
      Що ж змінилося тут,
      Що мені віддалась, чоловіку,
      Який тільки й уміє –
      Вірші писать, як ніхто?

      Її трепетна плоть
      Журавлиним прощанням стогнала,
      Мов хотіла порадувать Бога –
      Що файно створив.
      Їй здавалось:
      Мене вона в цілого світу украла.
      А мені не здавалось:
      Я свято її любив.

      ...Після того минуло уже
      Дев’ять років і місяць.
      Я давно був у лісі.
      Все більше в метро, в НЛО...

      А як час перелітний крізь кров мою
      Гірко пронісся –
      Сумне вербенятко
      Над серцем моїм розцвіло.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. З АНТИКРИЗОВОГО
      Біла хата. Сніги. Білі коні...
      Нічого немає...
      Я вивчаю себе і людей у корчмі цілий день.
      Сюди ходять вовки, чорні відьми – як бабці в Почаїв.
      І співають за пивом якихось пекельних пісень.

      Часом п’яний політик-приблуда заверне, як песик.
      Вже не вірить ніхто у його вперто завчений дзяв.
      Східні очі повії, бармена схвильований пейсик.
      Промінь синього світла – в близьке потойбіччя стезя.

      Там, де криси, – там криза.
      Де криза - там криси і... кріси?
      Хрустять на зубах огірочки.
      ...І стріляє вже хтось –
      Лиш неясно: у себе чи в даль.

      Біла хата і цвіт...
      Все доходить до верхньої точки.

      Та чомусь не кипить,
      А лише солоніє,
      Вода...




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. Обірвані дзвони. Старий монастир.
      Обірвані дзвони.
      Старий монастир.
      Тіло землі… полиновий дим.
      А поміж ними мільярди зір,
      Риб’яча шкіра води.

      Снігом ялинки сумні зацвіли
      Гостро, як перший раз.
      А я до тебе себе тулив,
      Мов до коріння кора.

      А ти, наче блискавка, крізь життя
      Майнула ― і впала в сон.

      Любов не вмирала ―
      Як вовче виття
      Поміж старих ікон.

      Із нею важко було іти,
      Без неї ніяк, ніяк…
      Було багато усіх, та ти ―
      Останнє і перше я.

      Під цвітом боліло траві, траві…
      Скакав по Дніпру Мамай…

      Вже хочеться тиші…

      Та я, мов звір,
      Чекаю:
      Прийдеш сама.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. * * *

      Нагріте на свічці червоне вино.
      Тінь твого волосся. Ніч.
      Здається, знаю тебе давно,
      Дівчинко з протиріч.

      Здається, снилась мені віки.
      Здається, були одним.
      І лінії долі з моєї руки
      З твоїми сплелись, як дим.

      Тяжка, мов похмілля, моя душа.
      Легка, як… душа, – твоя.
      Ти надто красива…
      Та не за шарм полюбив тебе я.

      Нам двом, мов калина, черлений світ.
      Немає над ним небес.
      Нам просто і добре було у траві,
      Де хтось помер і воскрес.

      З тобою вже знаю, що рай – то ми.
      Світ яблучком котимо вглиб.
      Не хочеться бути уже й людьми
      Десь у сузір’ї Риб.

      За шрам, не за шарм полюбив тебе
      В осінню пору весіль.

      Ось перша сніжинка пахне, як без, –
      Наш білий щасливий біль.

      Вона опадає в червоне вино
      І світить для нас всю ніч.

      Здається, знаю себе давно,
      Але такого… ще ні.



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    117. СПОВІДЬ ВРОДЖЕНОЇ ВІДЬМИ
      Я зачата була,
      Коли Місяць став повно-червоний,
      Там – на Лисій горі, –
      Куди мама прийшла із лісів.
      Чорні гнізда з коріння
      Мостили там білі ворони,
      Душі сивих поетів
      Там чортик поліський носив.

      Я красива росла
      Непродажною тою красою,
      Як берези ростуть
      Із калиновим відсвітом в ніч.
      І нікому я зла не робила,
      Назвавши сестрою
      Ту русалку,
      Що грала
      На річки останній струні.

      Та коли хтось «не так» подивився
      На ліс мій, на вітер, -
      Я ставала і лісом, і вітром,
      Дощем і вогнем,
      Щоб, як чорні хліби,
      Людські душі
      Забули черствіти,
      Коли юність мине.

      Я літала у снах
      І любила чортів синьооких,
      Та весілля у мене
      (Так сумно...)
      Чогось не було.
      І палили мене,
      І топили у водах високих,
      І дитя моє
      Більше доби не жило.

      За гадання свої
      Не набрала ні злата, ні срібла.
      Та люблю цю печаль
      І ці прокляті гени свої.

      Хай приходить мій друг.
      Він поет.

      Ми собі лиш потрібні
      Отакими, як є, –
      Нічиї...
      Нічиї...
      Нічиї...




      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    118. ЗНОВУ ПРО ВІДЬОМ
      Лісостеп золотий.
      Дим від зір ― як вода вечорова.

      Журавлів голоси ― наче шерсть вороних вовченят.
      Мов не з нашої ери, за покликом блудної крові
      Із глибин до небес голі відьми на конях дзвенять.

      Грішне серце моє їх кохає, кохає, кохає…
      Засинаю і плачу на скіфських курганах грудей.
      Нащо жити ― не знаю…
      Та й відьми, та й відьми не знають,
      Хоча туго живуть.
      Світ не ділять на грішне й святе.

      Чорні хмари летять ― наче душі дерев допотопних.
      Гнуться сині хребти від космічних вітрів молодих.
      Із Австралії відьми, із Африки, із Європи
      Прилітають на шабаш ― як сніг до важкої води.

      Пишуть кров’ю по кисню
      Якусь волохату легенду,
      У місцевих пророків
      Укравши тернові вінки.
      Відьми дзвінко живуть,
      Сиві душі у них не на гендель.
      Крізь віки пролітають,
      Немов крізь дівочі вінки.

      Лісостеп золотий.
      Вічний похорон вітру.
      Смеркання.
      Ніч із відьмою в травах,
      Прокляття юрби…

      На Страшному Суді я зізнаюсь,
      Що справжнє кохання
      Тільки з відьмою звідав,
      А інші ― купив.



      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    119. ПЕРЕДВЕСНЯНЕ
      Сніг іще білий, глибокий – немов на могилі...
      Холодно. Скучно.
      І хочеться жити у сон.
      Верби над ставом від гнізд незагойних похилі.

      Тронно і трунно –
      Мов сходять боги із ікон.

      Смерть і любов, як і завжди, приходять без стуку.
      Смерть і любов, як і всюди, відходять тайком.
      Ми байдужіємо...
      Плачуть над нами онуки.
      Капають зорі на кості,
      Мов кров з молоком.

      Середньовічно.
      Безсмертно і скучно усюди.
      В небо націлені білі ракети церков.

      Людська душа, мабуть, –
      Зоряний вірус простуди,
      Богом застудженим в нашу занесена кров...



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.67 | Рейтинг "Майстерень": --

    120. Ця осіння любов ...
      Ця осіння любов – як під листям захована міна.
      Над могилками гнізд зоренята кружляють, кричать.
      Та ніяка душа мені тіло твоє не замінить.
      Твоє тіло, що світиться тінню вогню і меча.

      Ти прийшла мені так – наче пісня лягає на пісню.
      Від вогню золотого ростуть груденята свічі.
      Ми сп’яніли від себе – і стали первинно-первісні.
      Динозаври кругом.
      Видно Місяць – немов уночі.

      Нас вовки і дерева навчили ставати собою.
      А комп’ютери ми заступили іконами трав.
      Віддавалася ти із такою святою журбою,
      Що обличчя такого щасливого я ще не знав.

      Потім вмерли удвох...
      А воскреснем – як стане весняно.
      Над могилками гнізд затріпоче метелик нічний.
      Наші діти – пісні, наші внуки – ці зорі рум’яні...

      Та ніякий політ не замінить вже нам глибини.




      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: 5.88 | Рейтинг "Майстерень": 6

    121. * * *
      Несемось Чумацьким Шляхом.
      Вже крила й чоботи стерті.
      Солодке майбутнє врочать
      Веселі обличчя мертвих.

      А Всесвіт – таки сльозинка.
      А ми в нім такі солоні.
      На диханні неба – вітрі –
      Тремтять, та не дзвонять, дзвони.

      Випадок – псевдо Бога –
      Нас кидає під трамваї.

      А далі, а далі, далі...
      Ніхто ж не вернувсь…
      Не знаєм.

      Згортається сміх при зорях.
      І струмом проймають струни.

      Моргають до душ козацьких
      Розп’яті Христом Перуни.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. АНТИКРИЗОВЕ
      З небуття... по тюрмах і борделях…
      Все життя – по серце у снігах –
      Рахував, мов міражі в пустелях,
      Шрамні кільця в долі на кругах.

      В цім житті,
      Де щастя плоть диктує,
      Голоси із пекла пінять кров,
      Тільки той блаженний, хто кочує.
      Тільки той безсмертний,
      Хто пішов...

      Шляхом шляхти шляються шалави.
      Час такий – ні жити, ні вмирать.
      Ні за кров, за гроші
      Можна й славу,
      Як дешеву лампочку,
      Придбать.

      Можна утікати за кордони,
      Можна в себе...
      Можна – у траву.
      І порожні пляшки, як патрони,
      Рахувать...
      Мов предки татарву.

      Хто б не був ти на базарних ловах,
      Де б не був ти –
      В ямі чи вгорі,
      Міряй сум дохристиянським словом,
      Посилай політиків «на хрін».

      А набридло – пропадай...
      Не перший...
      Мов йорданську воду,
      «Водку» пий.

      Якщо геній – гени перевершуй.
      Якщо ні –
      Лягай собі і спи...



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    123. * * *

      Почався сніг...
      Стежина обірвалась –
      Мов тріщина в алмазі,
      Мов шнурок...
      Душа душі, рука руки шукала.
      Сміявся вітер голосом зірок.

      Азартна доля плакала від щастя,
      Бо серце чуло радість «битія»,
      Тому і билось чисто, часто-часто
      У цих снігах, де тільки ти і я
      І ще – туманні верби, наче відьми,
      Що соки п’ють не тільки із землі...
      Страшні для когось,
      А для мене рідні –
      Як дим вітчизни,
      Пір’я журавлів.

      Почався вітер...
      Сніг красиво здимів –
      Немов козацькі «чайки» у сльозі.
      А ми стаєм душевними й простими –
      Як півники дитячі у фользі.

      А стежка наша –
      Тріщина в алмазі –
      Запахла знову цвітом сон-трави...

      Оце й усе.
      Почався біль, зарраза...

      Зате я знаю,
      Що іще
      Живий.



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 0

    124. * * *
      Тріснула…
      На те вона й струна.
      Нащо тятивіти без упину?

      Муза моя – баба кам’яна.
      Юний Місяць – ніж мені у спину.

      Густо прожили останній рік,
      Взявши світ, як гріх беруть на душу.
      Красно – на березовій корі.
      Класно з дна виходити на сушу
      У важкий солоний рай сльози,
      Де ростуть крилаті свічі білі.
      Неба несусвітні терези
      Важать кров на вовчому весіллі.

      А кругом дерева без імен,
      Чути, як сніги ідуть на море.
      І на Той світ хтось – навік блажен –
      Із зорею про любов говорить.

      Холодно і восково душі.
      Душу ж не уб’єш.
      Душа поранена…
      На Той світ вона спішить, спішить…
      А прийде – чи ж він її порадує?

      Голубою кров’ю по снігах
      Напишу ім’я чиєсь глибоке.
      І зігріюсь.
      І відчую Шлях –
      Мов інтимне дихання епохи.

      Й горизонт порветься, мов струна,
      Наче тятива в руках дитини…

      Муза моя – баба кам’яна,
      Що читає голос журавлиний.



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 5.67 | Рейтинг "Майстерень": --

    125. ПОСТРІЗДВЯНА МЕДИТАЦІЯ
      Глинобитна печаль.
      І безлюддя нестерпна потреба…
      Сиві крила зими.
      Розмагнічений голос води.
      Серцем вивчений світ.
      Запах меду, що кличе до неба,
      І багато-багато чого,
      Що ще кличе туди.

      Нерви й жили тугі
      У томаті гарячої крові.
      Сиві крила зими…
      Неприкаяне синє вино.
      Слід сльози на вині,
      Побажаннячко "бути здоровим"…
      І небесних полів
      Немолочене срібне зерно.

      Горизонту коса,
      Що бунтарськи надрізує жили,
      І велика космічна,
      Задавнена втома душі,
      У якій ми нічого нового
      Також не відкрили.
      Тільки й того, що кожен
      До виходу-входу спішив.

      На дорозі Туди
      То горілка, то слава, то гроші…
      То кохання терпке й нетутешнє,
      Як білий граніт.

      І апостол Петро
      Самотинно стоїть на сторожі
      Того світу,
      Що зрікся він тричі.
      Тому і стоїть…

      Темно-темно Йому,
      Немов у стволі автомата.

      Лиш веселий сніжок
      На квітчасті торти опада.

      Глинобитна печаль.
      Розмальована півником хата…

      І велика, як тайна,
      Мальована слізьми вода.



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    126. ВОВКИ
      Очі їх калинового полиску,
      А сліди хрестаті, корінні.
      В них по ночах березневих проліски
      Щось танцюють, п’яні і сумні.

      Шерсть трави іскриться попід зорями,
      Як весілля вовче, гонить сум.
      І пульсує венами прозорими
      Вовчий світ – невидимий, мов струм.

      Тільки що вони убили оленя,
      Тільки-но учили вовченят
      Рани як зализувать оголені,
      Як на Місяць вити чорним голосом
      І жаліть крилатого коня.

      Вітер і ріку любити ребрами
      І минати, як чортів, людей.
      Золотіти восени із дебрями
      І біліти там, де сніг іде.

      Кланялись дуби на захід сонячний,
      Як перед іконою ченці.
      Димкою, різким крилом воронячим –
      Крові калинові прапорці.

      Вовчий бог стояв над лісом праведним
      І мисливські кулі відвертав
      Тих, плитких, що хочуть світом правити
      Для забав.

      Мов намисто з вовчих ікол шабельних,
      Клавіші комп’ютерні блистять.

      А вовків – нема…
      Лиш очі жаб’ячі…

      І Париж…

      І – сита благодать.



      Коментарі (24)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    127. ІСТОРІЯ
      Історичні вітри не уміють співати з душею
      Про кавказький кинджал, де карбований кровію вірш,
      Про багаття монголів загашені їх же сечею
      І могильну траву у високій підводній траві.
      Про заховане в церкві мазепинське золото біле,
      Журавлино-весняне забуте весілля садів
      І про те, як ще обри до обрію синього бігли,
      І про те, як Отой світ народженню цього радів.
      Як горіли степи й розмовляли про вітер ялини,
      Не святі, та посвячені, пасли легенди волхви,
      Дід Григорій чудний самокрутку із бюлетня слинив
      І шукав собі місце на вічність у небі трави.
      «Молодьож» танцювала – весела, як люди первісні.
      І прощали поети своїм побратимам гріхи,
      Хто помер молодим десь якраз посередині пісні,
      Не розпасши у корчмах свої золоті потрохи.
      Усе більш самота душу степом і морем манила
      І заразні, мов страх, в сни приходили ті, хто чужі...
      Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила,
      Проти течії Лети училися серцем пливти.

      В чорні діри свідомості лазили фройди та хвойди
      І шукали там сала, калини, молочних братів.

      Пуповина відрізана. Ера відходить – як води –
      І змиває усе на невічній спіральній путі.

      ...Отака-от історія – втомлена офіціантка,
      Отака-от радянська і рідна, і радісна бідність життя.
      Все почнеться зі смерті – як обри, як анти...
      Тільки нащо історії взяте на Той світ дитя?..

      Синім Місяцем всім усміхнеться прехитрий диявол.
      Він вже в космосі був... Може, він і придумав людей?..
      Те, що тілом зоветься, – то глина дешевої слави,
      А душі ще не мацав наразі ніхто і ніде.

      Краще цих таємниць, мабуть, справді не знати ніколи.
      Заболіли сніги, забіліли сади, як фата...
      І вернулись до себе ті обри й татаро-монголи...
      І зосталася осінь... і зір он орда золота.



      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: 5.83 | Рейтинг "Майстерень": --

    128. МАМАЙ
      Осінь. Рано темніє.
      В полі – привид Мамая.
      Він вмирати не вміє.
      Він між пеклом і раєм.

      То співає, то б’ється,
      То сміється, то плаче,
      Як поранена птиця,
      Характерник козачий.

      Шрами навхрест у нього.
      Семиструнна шаблюка.
      Щось у ньому від Бога,
      Щось у ньому від крука.

      А кругом, на деревах,
      Одноразові гнізда,
      Пінопластові леви
      Мерседесами їздять.

      Він чужий цьому світу.
      Він сильніший за нього.
      Його зірка ще світить
      На безсмертну дорогу.

      І сміються людиська,
      І кар’єру клепають.

      Темно. Вітряно. Слизько.
      В небі привид Мамая.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.67 | Рейтинг "Майстерень": --

    129. * * *
      Не кожне слово може стати духом.
      Не кожним словом може стати плоть.
      Нас час приспить.
      Накриє завірюха.
      Трава віддасть земне своє тепло.

      І кожна жінка — трішечки калина —
      Сльозу рубінну капне на уста.
      Пройде крізь мене
      До Отця і Сина,
      Во ім'я Духа,
      Знятого з хреста.

      І кожна пташка —
      Трохи боривітер.
      І кожна річка —
      Трішечки Дніпро.
      І трохи зорі, трохи зорі — квіти.
      І трохи шабля зболене перо.

      І зовсім щастя — ця любов до всього:
      До світла, до Світлани, світлячка...
      Не кожне слово хоче стати Богом.
      Та кожен Бог —
      То Му-зи-ка.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.75

    130. * * *
      Вечір жовтневий.
      Калиновий сік далини.
      Зорі чутливі й рубінні,
      Мов помідори без шкірки.
      З півдня далекого чути зітхання війни.
      З півночі - клекіт чужої говірки.

      Так десь було вже на сизому колі буття.
      Хтось десь летів, хтось нагулював сало.
      Рибки листків золоті і правовче виття...
      Яблуко Місяцем впало.

      Жадібно жив хтось - мов пада в криницю відро -
      Аж на Той світ - Боже мій! - до екстазу доведене...
      А на тім боці вишита хрестиком риб'яча кров.
      А на цім боці Доля - сестра моя зведена.

      Рискають містом підземним убивці казок.
      Щось покривається льодом, щось лаком,щось уже віком.
      Бог восени із жіночим обличчям...Сльоза...Пісок...
      Все те люблю я...Та добре, що воно не навіки...

      Вечір жовтневий.
      Калиновий сік далини.
      Зорі чутливі і тихі,
      Мов помідори без шкірки.
      З півдня далекого чути зітхання війни.
      З півночі - клекіт чужої говірки.



      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: 5.6 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    131. * * *
      Дивитись на зорі і пити вино виноградне
      З високих, як мрія, безсмертних, як даль, кришталів.
      Тримати за нитку красиву й чужу Аріадну,
      Яку би як жінку хіба що поет захотів.

      Вона ж як полюбить -- то вріже вже долі доволі…
      А щастя не вділить, бо, мабуть, не має й сама…
      Дурне воно, щастя, як Сонце, -- на вічному колі,
      Комусь „на халяву”, комусь за мільйони нема.

      Коралові рифи. Гарячий пісок узбережжя
      І біле вітрило, й солона салонна сльоза…
      Я житиму доти, допоки є в серці безмежжя,
      Допоки не все те зробив, що сказав.

      Морською травою і космосом вина настою,
      Подякую долі за те, що не бачив війни.
      Сумну Аріадну назву спересердя сестрою,
      Щоб разом із нею котити клубок до весни.

      Весна, як і осінь…
      Хоч цвіт не ламає гілляччя.
      А щастя велике не кожен хребет прогребе.
      Вареник в макітрі, сивуха і доля воляча --
      Те щастя маленьке…
      Йому не потрібно небес.

      Якби ж то ми знали, як жити між Богом і Бугом,
      Між пеклом і раєм, між грішми й любов’ю і між…

      Дивлюся на зорі і йду до Початку за плугом.
      І серце співає, і Всесвіт блистить, як леміш.

      "poezia.org"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": 0