Говорили правильні слова.
Нарізали скло на вбиті вікна.
Мертвих научились цілувать,
Доки мертві до святих не звикнуть.

Сортували біль, як чукчі сніг,
Білий сум і чорний шум житухи,
Магію жіночих юних ніг,
Віщі з’яви ангелів і духів.

Білосніжну душу гартувать
Воском сосен і свічковим соком,
Де «помилуй, Боже» й «ттвою мать!..» –
Змішують у відчаї глибокім.

Простимо, що можемо простить,
Людям непридуманим нервовим.
Мить – як вічність, вічність нам, як мить.
Горизонт поранений до крові.

Мертві нас хапають за рукав.
Діти просять ніжності та хліба.
І хреститись проситься рука
На Христову рану, не на німба...

15 берез.16

Дмитрові Дроздовському

Немає слів.
Лиш димний запах шин...
Холодне світло знизу трав’яніє.
Що проживе народ наш – опиши.
Проговори біль світу, як умієш.

Проговори і виспівай печаль
Травмованих епохою і небом,
Щоб стало легше тим, хто вже почав
Болючий шлях до Господа й до себе.

В поетів просто місія така.
Хоча отут не кожен з нас Месія...
У когось дірки цвяхові в руках,
А хтось любов на камені посіяв.

Я теж сівач болючих слів, я теж...
Слова ростуть до молитов червоних,
Туди, де Всесвіт просить в Бога меж,
Де все – як дзвони.

Ми всі тілами в прірву летимо,
Де душам нашим воздадуть по вірі...

Майданних шин палаючих димок
Нагадує то ангела, то звіра...

4 берез. 16.

Тихо-тихо в мені.
Мов розмова свічок.
Радість хвора.
Печаль медова.
Хто аз грішний у світі?
І де?
І що?
Вмерти й жити готовий.

Я потрапив ще в юності,
Ще тоді,
У солодкий полон печалі.
І тонув у вогні,
І горів у воді,
Йду в глибини і далі.

І кохання моє
Вже забуло мене.
Лиш хрести пам’ятають.
Відчуваю усім,
Що не все промине,
Мов сніжинок завеснена зграя.

Хочуть ідоли жертв.
Хочуть жертви жратви,
Хочуть крила коріння!
Хочу битись, як серце, я,
Доки живий.
А по смерті хочу
Спасіння...

Хай страждання вино
Тут п’янить і п’янить –
Очищально і горньо.
Від зорі до росинки
Червониться нить,
Що струмить через горло.

Я період пустині своєї пройшов...
Ці рядки – наче шрами.
Лиш останній рядок –
Наче шов, наче шов...
І сльозина по мамі,
Чиї груди в дитинстві
Я марно шукав,
Як шукають лиш Бога...
Потекла через мене
Велика ріка –
Мов до нього дорога.

Далі доля поета
Чекала мене...
Далі – доля монаха?..
І я світлий, я радий,
Що хрест не мине,
Хоч мине, може, плаха.

То ж радію, що був,
І радію, що є.
Що пульсую, плюсую.
Що минули мене сотні зміїв і єв...
Я не згадую Бога всує.

Тихо-тихо в мені.
Мов розмова зірок.
Радість хвора.
Печаль медова.
Хто аз грішний у світі?
І де?
І що?
Вмерти й жити готовий.

27 лют.’16.

Ніхто із нас, брате, не був святим.
Ідуть через нас роки.
Я подам тобі, брате, хліба й води.
Але не подам руки.
Я подам тобі, брате, хліба й води...

Бо рана, брате, від твого ножа
Між крильми моїми є.
І Бог тобі, брате, – Суддя.
Та жаль...
Бо й Бога хтось продає.

Коли барикади з хрестів стоять,
Ми разом ішли б у бій.
Але ж по-іудськи ти, наче ...ять,
Продавсь тому, хто не свій.

Продав ти нас ворогу.
Так було
В історії вже не раз.
Скажи мені, брате, –
Хоч помогло?
Чи хоч заробив на квас?

Якщо дали мало – я поможу.
І ти мені не жалів...
Ми кровно з тобою зайшли за межу
Отут, у гостях,
На Землі.

Ніхто із нас, брате, не є святим
У хвилях буття ріки.

Я подам тобі, брате, хліба й води,
Хоча й не маю руки...
Я подам тобі, брате, хліба й води.

20 січ. 16.

* * *

Роди мене назад, моя плането,
У час, який слізьми малює кров.
Інопланетні храми пістолетами
Лягають тінно на земний Дніпро.

Компютер.
Свічка.
І космічне сміття
Над нами...
Заступає благодать.
Крізь нього нам чорти у душу мітять
І охоронці-ангели летять.

Вони тут розберуться між собою.
Зі мною також розберуться, бо
Коня ти приведеш до водопою,
Напитися ж наверне тільки Бог.

Тут наша воля часто – божевілля.
Як відьми смерть, така любов тяжка.
Де людям злим війна – немов весілля.
Весілля ж невеселе...
В ДНК
Тепер такі проникли землетруси,
Що динозаври в декому ревуть.
А динозаври – як бабусі гуси...
Така-от суть.

Наш корабель хитається, трясеться.
Коти – як миші.
Миші – мов коти.
Та треба йти, допоки нам ідеться, –
До світла,
Щоб самим уже світить.

Бо скрізь розгул кривавої печалі.
Як мед із кров'ю ранок...
Рана.
Рай...
Ржавіє все, що в цім житті зі сталі.
Ржавє навіть слово з-під пера,
Якщо воно без крові і без духу,
Якщо воно не щире,
Не сльоза.
Не усміх,
Не вогонь,
Не завірюха
І не козак.

Вогонь і вітер чесні в цьому світі.
Вода хитрюща, як усі жінки.
Про юність спогад сонним світлом світить
І п*є зірки із Божої руки.

Шукаю корінь перекотиполя,
Шукаю вперто папороті цвіт.
Як блудний пес, я звик уже до болю.
Мов князь, карбую кров*ю заповіт.

Святими журавлі мені здаються.
Вагон Львів-Київ – келія моя.
Йде кров – мов дим літаючого блюдця,
А кров із горла – часу течія.

Дзвенить живий алмаз мойого серця.
А я – священна жертва цих людей.
Але на долю не умію сердиться.
Нехай із ласки Божої веде.

Нехай веде, мов хлопчика, за руку,
Веселі сни дарує, висоту.
Мене чекають читачі й онуки,
Допоки я шліфуюся, росту.

Поміж доріг – як поміж ніг дівочих –
Єство моє гуляє і шука.
Моя ж душа страдає і пророчить –
Як вертикальна вітряна ріка.

А коло все стискається, стискає…
Сльоза ж по шрамі п'є свою печаль.
Хрестате горе.
Щастячко ж безкрає,
Немов пасхальна вітряна свіча.

Піна суха молодих снігів.
Лампадка душі і зірка,
Яку я дістати колись хотів...
Та впала вона –
І у небі дірка.

Мов мрії дитячі, цвітуть цвіти.
Сільський духовий оркестр
Будить печаль – мов туман води.
Хто я?
Дивак?
Маестро?

Нащо я був?
Наростив жирок на дурнуватих крилах...
Хто пригадає мене:
Дніпро?
Ворог?
Донька?
Мила?

І чи важлива ця пам’ять людей,
Пам’ять вовків і сосен,
Коли мене тут не буде ніде,
Як не було досі?..

З Богом до Бога лише ідуть...
Наче скафандри, німби палають.

А за Христом із хрестом лиш путь...
Хрест же кореня не пускає...

9 січ. 16.

Іду.
Із Богом у душі.
Із бісом в плоті.
Он олігархи й алкаші
Слинявлять злоті.

Оно у храмах продають
Хрести і свічі.
Десь крівцю донорську мою –
Дорожче втричі.

Та й навіть час кудись іде
Утричі швидше.
Тут біла ніч,
А чорний день.
Злий вітер свище.

Цей зміст тут форму розрива.
Мох і багнюка.
Слова, слова, слова, слова...
Без ультразвуку.

Доноси, пасквілі, брехня.
Моря і сіно.
Душа торкнулася дна дня –
І вже осіння.

Дорожча морква за любов,
Що ви купили.
Мені ж дорогу перейшов
Кіт чорно-білий.

Свячену воду з другом п’єм
З дула пістоля.

...Таке воно життя стає.
А далі – доля...

14 груд. 15.

Слово «проблема» на слово «пригода» міняю,
Доки патрони і водку рахують дружки,
Доки дівчата знайомі – монахині зараз в Почаєві –
В келіях сивих запалюють голі свічки.

Роси й тумани.
Гілки і кістки на дорогах.
Шлях мій – мов дерево…
Дерево – наче мій шлях.
Тут виживає – хто хватку засвоїв бульдога.
Вовк умирає у травлях в нелюдських полях.

Шкода вовків мені.
Шкода поламану свічку,
Зірку опалу,
Опалий зелений листок
В сиве багаття,
Довгу задуману річку...
І динозавра,
Що світ цей любив до кісток.

Сонце у соснах.
Радість і гріх.
І розлука.
Чорне безмов’я
У ночі болючі гуде.
Хтось мені в двері,
Мов серце,
Схвильовано стука,
Повне людей.

Лікарські трави
В холодному космосі пахнуть,
Предків далеких
Всотавши чудні голоси.
Птахи – як трави.
А трави – давно уже птахи,
В добрих очах яких
Райська розхлюпана синь.

Вічний паломник,
Рудію, ридаю, радію.
Снігу сорти, наче болю,
Вивчаю сорти.

Врешті, живу, як умію.
Вмираю, як вмію…

Вчусь не боятися висоти.


28 лист. 15.

Світить Місяць відбитим позиченим світлом.
Щось шаманське й шампанське розлите кругом.
Я не знаю, земляни: ізвідси чи Звідтам
Це скуйовджене сяйво – мов чай з молоком?

Цей тепліючий мед тіла юної музи,
Віск смертельний ручищ долі Баби Яги.
В цьому світі, як в лоні, прожити ми мусим,
Поборовши спокуси вина і жаги.

Ну а хто не поборе, покаятись може.
Не покається хтось – того Там десь простять...
Адже він милосердний, той засвіток Божий,
У якому раює розіп’ятий тать.

З когось шкіру здирають і маски із когось.
На царях і юродивих проба одна.
В небі хмара ворон – як остання дорога,
На яку я душею виходжу з вікна.

10 жовт. 15.

Тепла жовтнева сльоза листочка.
Тільки душа і зорі...
Всесвіт мовчить, наче винна бочка,
Чи хробачки підкорі.

Я ж у собі, як в дуплі старому,
Тихо чекаю щастя,
Хоч відмовляюсь від чаю з ромом.
Частіше йду до причастя.

Борюся з кров’ю своєю, брате,
Учу історію світла:
Побільше давати, поменше брати
Від цього світу.

Оце дивитися і любити
Сусальне золото клена.
Чим ближче до Бога, –
Тим більше битий
Будеш отут скажено.

Це вже я знаю не з книг прадавніх.
Життя мені показало.
У долі рухи різкі, а плавні
Рідко –
Як сало...

То ж коло-сальних
Мало у світі,
Де гуляє страждання.

Вітер глибокий.
Зламані віти –
Як дороги останні.

1 жовт. 15.

Знайомій

Крутило всю ніч водяною пилюкою вчора,
Вертіло-шипіло усім, що лежало кругом.
Іще не лежала, бродила по хаті потвора –
Як баба тхорезна, що пише доноси в райком...

Навколо скакала дрібна і услужлива нечисть –
Брехала потворі, що та найсвятіша з усіх.
Вони язиками знущались із тіла предтечі
І душу його виставляти хотіли на сміх.

Гадюкою чорною голос відьомський звивався.
Велика Гординя у серці відьомськім гула.
Вона із Христа насміхалась.
Не він відцурався...
Він всіх би простив милосердно
В цій прірвності зла.

Невиспана відьма
Добро проклинала навколо.
На писку страшному чорніла гримаса гріха.
І гидко було біля неї,
Пекельно і голо.
І скрегіт зубів її довго в ночі не стихав.

Аз тихо молився.
Хрестився.
І крейдяно білим
Здавався мені горизонт у червоній імлі.
Як відьма радянська вмирала,
До неї набігли
Усі такі самі –
Жорстокі і злі.

Бо й батько відьмаки
Прислужником був у фашистів.
Вона пішла далі,
Ну тобто у прірву, ще глибш...
А люди не знали...
А люди ішли за нечистою.
Пропасти могли б.

Священик приїхав.
Прогнала його кочергою.
Не хтіла покаятись –
Каже: «Не маю гріхів»...
Була ця потвора тілесно колись молодою,
Душею ж манила чортів.

Відьмака іконою бити сповідника бралась:
Летіла крізь двері і стіни ікона свята...
Господь не карав.
Сама себе баба з’їдала.
Мов крила воронячі –
Шамкали чорні вуста.

...Любив хтось цю жінку...
Йому я, звичайно, прощаю...
Прощаю цій дівчинці,
Що в ній ховалась колись.
От їй принесу я цукерка і пряник до чаю,
Бо свічку для неї уже вороги запасли.

Вже стелю знімають над відьмою,
Щоби погасла:
Відьомська ж душонка
Боїться цей світ покидать...
Рак душ – як і сказ, –
То хвороба заразно-опасна,
Не лиш для дівок, –
А й для націй,
Що можуть вмирать,
Якщо у них відьми керують царьками земними,
Нацьковують їх на крилате, дзвінке, корінне.

Та будьмо уважні.
Бо й грішні вмирають святими...

Оця чорна відьма
До Бога штовхнула мене.


27 верес. 15.

Густа підводна тиша у мені.
І кут глухий.
За ним хтось диха світлом.
Живу, як в сні, у золотому сні,
Душевний біль
Забрав хтось добрий Звідтам.

Тепло чужого тіла,
Слава, гріш –
Все менш мене цікавлять
При лампадці.
Все більше руки Того,
Що вгорі.
А не смішні планетні можновладці.

Всевишньому потрібна якість душ,
Що крізь любов проходять і страждання.
Аз грішний також шляхом цим іду
І в просторі,
І звечора до рання.

Як жінка – біль:
Боїшся – напада.
А нападаєш ти – то утікає...
Отут зарита правда золота,
В якій та сила,
Що зове до раю.

Я там вже був.
І краплю взяв собі...
Мене чекає там, напевно, мама.
Та я люблю земний мій світлий біль –
Отой, що при народженні, той самий.

З якого радість родиться свята, –
Що якби міг – погладив би комашку.
Мов кораблі по річці забуття,
Пливем, живем...
Кому ж отут не важко?..

17 верес. 15.

Не боюся уже я
Йти в безмежність і вічність.
Тут не був я суддею.
Грію душу при свічці.

Проти шерсті здіймаюсь,
Мов літак проти вітру.
Журавлиною зграєю
Сльози котяться.
Витру.

Хтось – пророк і пройдисвіт –
Набивається в друзі,
Християни, буддисти –
Всі на Божому крузі.

Всі шукаєм спасіння.
Терпим біль і розлуку,
Мов собаки на сіні.
Крильми гріємо руки.

Всесвіт родиться в муці.
А родившись, радіє.
Мов собака на суці,
Він увічнитись вміє.

Не боюся уже я
Йти в безмежність і вічність.
Поміж свідком, суддею
Грію душу при свічці.

9 верес. 15.

Живу, не тужу, не боюсь нікого.
Ідоли, бачу, плачуть.
Пливу, наче сіль, по сльозині Бога.
Вірю в удачу.

Я не вкладаюсь ні в які рамки.
Чую душею кістку.
Зовсім відвик від люльки і самки.
Край свій люблю і хорошу звістку.

Світлу вологу печаль люблю я,
Тихе нічне мовчання.
Коли співають так «алілуя» –
Наче востаннє.

Не м’ясо слова, а кістку слова
Кидаю в душі,
Так, як в огонь нетутешній – дрова,
Риба на сушу...

Глибин долітаю таких високих,
Що, може, було й не треба...
На шляху вузькому немає спокою
Під чорним, та добрим, небом.

Мені зостається прожити, може,
Десь років 15-20:
Собача тривалість...
Зі змістом Божим.
Оце й воно є –
Щастя.

3 верес. 15.

Вовки віків стоять переді мною.
Мутний і м’ятний холод під крилом.
Я все життя готуюся до бою
З дурним собою, з космосом і злом.

Всесвітнє зло в собі перемагаю,
Скриплю зубами та бреду вперед –
Як воїн в Січ, а чи чернець в Почаїв,
Бджола на мед.

А золота мелодія осіння
Тече в мені та тче в мені звізду,
Немов Творця Всесвітнього насіння,
Мов іскру, що у люльці я задув.

А потім буду тихо усміхатись
І думати про вічність і сестру,
Про те, що в мене ще немає хати,
Хоча, можливо, скоро вже помру.

Про те, що вірш неписаним зостався,
Некоханою Муза та, що... ах...
Про те, що часто гірко помилявся:
В зозулинім гнізді – надводний птах.

Про те, що… те, родинне і таємне.
Утробне і всесвітнє водночас,
Божественне в Якутії і в Ємені,
Над нами, в нас.

Тінь мого болю блідла і здригалася.
Гуляла думка, як той вовк в степу.
Шість перших років у душі зосталося,
Все інше – до безсмертя –
Прах і пух.

Росинка крові.
Саморобні істини.
Солона світломузика зорі.
Болю.
Чекаю,
Доки Сонце вистигне,
Щоб я пізніш за нього не згорів.

10 серп. 15.

1.

Задушлива муть кабаків і притонів позаду.
У вічній колисці – труні – предки втомлені сплять.
Я ж – проклятий лірик – чекаю дощу й зорепаду,
Опальний для влади і ладу, мов крик журавля.

Тремтить і страждає лірична моя батьківщина.
А я, мов юродивий, суєтний, грішний, живу.
Я вірний.
Я віщий.
Верби золотої дитина.
До крові, до сліз тут борюся,
Щоб впасти в траву
Якраз біля місця,
Де спить пуповина, як річка,
Що з мамою, з вічністю
В’юнко в’язала мене.
А потім були
Магдалина,
Оксана,
Марічка...
Те, що не мине.

Пером журавлиним писав я журливі поеми.
Танатос та Ерос так близько стояли в житті.
За душу боролися ангели й демони.
Аз бути із Богом хотів.

Я страх поборов у своєму сплетіннячку сонячнім.
Бажання померти з бажанням світити зрослось.
Є друзі у мене, дружина і донечки,
І щось несказанне, космічне, немов з НЛО,
Чи з мого дитинства весло.

Душі вертикаль рівноважить мене над безоднею.
А кров моя прагне густого настою зірок.

Терплю.
Відчуваю.
І дякую світу сьогодні я.
І міряю крильми свій крок.
28 лип. 15.


2.

Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію, немов перед сном.

За битого мене дають уже много небитих.
Жовто-синьої крові націджено цілий бідон.
Не курити навчився, навчився я навіть не пити.
І навчився тримати тон.

Вороги мене в спину штовхали до Бугу, до Бога...
Друзі роблять усе, щоби я рівновагу тримав,
Бо струною канату дзвенить моя рідна дорога,
Де попереду світло, а знизу і збоку пітьма.

Мо’, я інопланетний?
Не знаю, не знаю, не знаю...

Тут моловся, молився...
Язичеським бісам-богам,
Доки хрест свій узяв, щоби тяжко вернутись до раю.
Був язичником в юності.
Щлявся і пив «сто грам».

Біля мене бродила Свобода з обличчям Смерті.
Знав я братство по крові і блядство по духу знав.
Світлі ніжні були, а темні були уперті –
Наче різні сорти вина.

І боянні і буйні стрічались мені друзяки.
Кількість виграних битв і поразок була одна.
В чорнім кисневі ночі тремтіли космічні знаки.
У мені, кругом мене – війна, вина...

Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.

3.

Автостопом поїду до істини.
В небі самотньо.
А дороги – мов руки пергаментні тих бабусь,
Що були колись тут
Дівчатиськами модними-модними.
І гадали на картах
Свою і мою судьбу.

За свою я спокійний.
Було – як в жіночій сумці...
А тепер прояснилось.
Тепер все пряме – як хрест.

Цілий Всесвіт вмістився в моїй задушевній думці.
Ну, не цілий, можливо, а те, що не вмре...

Ниє вітер осінній.
Туман золотіє.
Сонно.
Динозаврово бродить у душах печаль печі.
І страждають, як в’язні, в горшках без води вазони.
І знущається з вітру
Освячена тінь свічі.

А на зорянім світлі душа, як бамбук, шурує.
Наче водка із кров’ю, горить горизонт у млі.
І здається мені, що вже знаю, коли помру я.
І здається, що біль мій вже не шукає слів.

Бог не в силі, а в правді... –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.

Пам’ятаю гріхи і геройства,
Немов Інтернет-паролі.
П’ю дощі і сніжиська їм.

Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.

5 серп. 15

* * *

Квітнева рань.
Співають хижі птахи.
Незвані гості сходяться до нас.
У час цвітінь, державну пору краху
Весна – війна.

Свою війну я вже учора виграв
І душеньку забрав у біль і сон,
Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
Де лонний схрон.

А тут лікують кров’ю від ілюзій,
Тирани в масках «демократ» чи «сер».
Коли мені стріляли в спину друзі,
То космос розпадавсь, як СССР.

І стогін мій, мов світло, буде довго
У ньому йти і йти кудись туди...
Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
Знов ліпить щось із хліба і води.

Війна вбиває музику квітневу.
Попівен провінційних чути плач.
Летять пташки і голенькі дерева.
Хрести летять...
І біси зі ствола.

А влада шинкарів у цій країні
Погубить і країну, й шинкарів.
Окраїна?..
Украйна.
Степ...
Руїна...
Душевне м’ясо.
Небо у Дніпрі.

Молився я всю ніч.
На ранок – світло.
Біль розчинився.
Біло.
Просто.
Даль.
І хочеться – щоб чесно і не підло...
І мріється – щоб мама молода...

Немає мами.
І держава... бачиш...
Війну почати легше, ніж любов.
А я із безпритульності собачої
Солідних келій так і не знайшов.

Хоча все більше монастирська пасіка
Мене голубить.
Там же мед і біль.
І Місяць в небі плюскає карасиком,
Нагулює сріблистість для весіль.

Мов сірнички з головками зеленими,
Валяються дерева молоді.
І збиті людом пам’ятники-Леніни
І кров на молодесенькій воді.

Сумна й шумна кругом і в нас погода.
Весна зі снігом.
Прірва і тоска.
І меншає в державі цій народу...
Ключі ржавіють у чужих замках.

Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
Тепер усе виноситься на ринок:
Людська душа, подушка порога.
.
І важко жити...
І вмирати легко
У ці часи таких перетирань,
Що світ – немов чорнобильський лелека,
У напівсні болючім умира.

Засну і я з моїм дурненьким світом,
Що таємничий, древній, корінний.
Любив до болю землю, іскри, вітер...
Моя дорога – біла тінь струни.

Історія ж бо з крупними мазками
Мене хвилює мало – там брехня...
Над мамою росте хрестатий камінь.
Я йду з хрестом.
І пташка доганя...

Мене з хрестом догнати їй не важко.
Вона тихенько сіла на хреста.
І став хрест легший...
І душа – як пташка...
І з ангельськими крильми висота.

І кисне чорний кисень України
У золотих туманах забуття.
І знову, знову нам стріляють в спини
Під сивий космос вовчого виття.

І світло зір лимонним соком грає
У горлі тих, що впали і лежать,
Адже ніхто отут не воскресає,
Хто не навчився чесно умирать.

Ми ж міряємось болями своїми
Із ворогами й друзями тепер.
Хто біль несе найбільший –
Зі святими
Спочине в Бозі,
Коли вже помер...

Любив життя, неначе богослужбу.
За чесну битву дякував святим.
І згадував мечиська харалужного,
Який лікує душу, стертий в дим.

І вороги хвилюють кров осінню.
Я їх люблю.
Свою голублю смерть.
В чаїно-журавлинім голосінні
Минуле чорно-біле і німе.

Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
Між кулями велика скукота...
Вони дзижчать над серцем комарино,
В якому глибиніє висота.

Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
Солоний спів мій без високих слів.
Рятують друзі, церква, чай із ромом...
І сіль Землі.

Моє ім'я на Бугові напишуть...
Країна хора.
Я її поет...
Як з корабля, що тоне,
Скачуть миші,
Так людські душі скачуть із планет,
Які уже втомилися крутитись
У жадібній печалі забуття.
Стою біля розбитого корита,
Немов дитя.

А наді мною журавлі і чайки.
Кругом ростуть вокзали і церкви.
П'ю чорний чай.
Смалю козацьку файку.
Дивлюсь у вир.

І вир мене вже більше не лякає.
Горить в мені лампадка золота,
Яку бабуся принесла з Почаєва?..
Не пам'ятаю.
В даль несу хреста.

Допомагаю іншим, тим, що поряд.
Мені допомагають ближні теж.
І предків кров згортається на корах.
І біль душі уже не має меж.

Лиш біль і сон.
Бодун після Майдану.
Не радують ні слава, ні хула.
І рано ще зализувати рани
У цій великій битві світла й зла.

На все я буду з космосу дивитись.
Ні смерті не боюсь і ні життя...
І квіти мені зорі, зорі – квіти...
І я уже удома, не в гостях.

Паломник я.
Попереду зірниця.
Вже осудів брехливих не боюсь.
І солодко мені дитинство сниться.
І сонячно-казково сниться Русь.

А потім сни збуваються химерно.
І плаче зірка – рибка золота.
Міняю лаври на криваві терни.
Болюче глибиніє висота.

Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
Розквітне терен – радісно душі.
Коли фальшиві ідоли і слово –
Небесна кров іскриться на ножі.

А я все більше з Богом, а не з вами,
Тепленькі люде, схильні до іудств.
Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
Впадав у єресь і влітав у блуд.

* * *

Замкнулось коло.
Більш уже нема
Мене отого, що недавно...
Стерто.
Мені було видіння: даль, зима...
Тіла під снігом – як листи в конвертах.

Луна душі метається, як звір.
Секундна стрілка зраджує годинну.
Та ти, мій друже, їм обом повір,
Задумавшись над часом на хвилину...

Хвилинна стрілка – гладіус епох –
Іскриться та ікриться в циферблаті.
Присядьмо, друже, вип'ємо на трьох.
Ми з часом гладіолусно у блаті.

Ця свистопляска також промине.
Вона боїться світла й мого болю.
Хто більше любить – більш страждає...
Нерв...
Мій шлях – як нерв, єдна мене з добою.

Печаль, як сука, лащиться до ніг.
І холодно у душу, хоч і літо...
Та знову я на білому коні –
Як золотий землі і неба злиток.

Броджу по світу.
Слухаю зорю.
Шумлять ліси, як ріки, стогнуть дзвони.
А я, мов книга, скоро догорю.
А світ – мов крига...
У сльозі потоне.

Чиясь душа – закопаний вогонь.
Моя ж – лампадка між людьми і Богом.
А я питаю ангела свого,
Чи правильна моя терпка дорога.

Іду за ним.
Лечу уже за ним.
Гріхи мої і пузо заважають.
Між нашим-вашим, грішним і святим,
Усім, всіма, кого люблю, прощаю.

Думки мої, мов гнізда на церквах,
А серце ніжне – мов бджола п'є воду...
Як жити далі?
Як зоря?
Трава?
Затаєна печаль мого народу,
Що тепла-тепла,
Як сльоза сльози,
Солодка, як закопана горілка...
Іскряться в чорнім небі Терези
І важать біль мій.
І мовчить мобілка.

Мені так добре, як вона мовчить.
Я не самотній.
Я з моїм Всевишнім.
А вічність сконцентровується в мить.
А мить – як вишня,
Що потіша і око, і уста,
Ще й рай душі нагадує краплинно.
До болю глибиніє висота –
Як сік шипшини.

Народ сьогодні просто заблудивсь.
Ікони й листя тихо кровоточать.
А пам'ять серця, наче тінь води,
Яка тому і сива, що пророча.

Приматкобоживсь.
Проти всіх пішов.
І переміг...
І смерть мені, як свято.
І манить світло, наче Божа кров,
Коли душі моїй холоднувато.

А президенти вже мене смішать.
Юродивих все більше поважаю.
Мені все ближче покаянний тать,
Ніж той, хто бреше, чия хата скраю.

Я шок ношу в собі багато літ.
Моє коріння дістає до магми.
І моляться останні журавлі,
Пір'їнно пролітаючи над нами.

А чорна меса вітряних ворон
Тут зостається...
Апокаліптично.
Дурна війна.
Молитва.
Чорний сон.
Я не боюсь.
Мені уже космічно.

Зійшлись на мить всі стрілки золоті:
Секундна і хвилинна, і годинна.
Хотів поетом бути в цім житті,
Тепер же старцем...
Дивна я людина...

Знов язичеський сум, християнська невиспана радість.
Мов сльозину по шрамі, я долю до Бога гонив.
Ще тепліє душа, як гніздо на радянській сільраді,
І збуваються предківські сни.

Горні духу вершини дзвенять у мені та іскряться.
Відболіло.
Пройшло.
Зачепило коріння крилом.
Риб Сузір’я вгорі.
І смакує людині ікра ця.
У аптеці душі дивні трави – немов з НЛО.

Бунт і бинт у бутті.
Ніж і ніжність.
І промисел Божий.
Всього, всього було.
А зостався тепер автомат...
І сльоза, і горілка, й кровинка,
І ночі тривожні.
І малинове щось, таємниче,
Якого нема.

Маска, миска, мазок білим золотом по водяному.
З гріхолюбною плоттю змагання один на один.
Із лампадкою в серці, без диму і дому...
Я ж бо трохи із пісні, а трохи з води.

Материнської ласки не знав я, батьківського вчення.
Як умів, так і жив, у країні, що тяжко вмира...
Після світу й до світу лиш слів магнетичних жменя
Ще рятують від відчаю, наче березу кора.

Я шукав ті слова, щоби світ увібрали, як губки.
І знаходив, і квасив, як дід мій капусту, гриби...
Біля слів моїх будуть нащадки, немов біля грубки,
Гріти душі свої і тіла – отих душ гроби.

Страх розвію, як дим.
Полюблю ворогів, як себе я.
І медовий льодок із душі, наче скло, упаде.
Мій «Паломник» в епосі засвітиться, як епопея,
Для отих он і тих, не народжених ще людей.

Ну а зараз мені все одно, що говорять люди.
Прокляла мене стерва.
Я дякую всім за все.
Не було мене довго.
І скоро знову не буде.
Стану світлом.
У цьому сенс.

24 трав. 15.

Я був у Празі сотню років тому, –
У цій старій церковці між могил...
Було тут щось з дитинства мого, з дому –
І хруст хреста, і тінь Баби Яги...

Мости і замки, Кафка, Швейк, кав’ярні...
І Якуб Мучка – чех, мій юний друг.
Пливуть у Лтаві лебеді попарні,
Здається, так, мов «чайки» по Дніпру.

Європа.
Центр.
Королі і «Шкода»...
Я Чехію за три дні полюбив.
Політика.
Релігія.
Природа...
Гриби – мов храми.
Храми – мов гроби.

Я в Чехії, як у дитинстві ріднім,
Де в нашій хаті чехи мали дах*...
Де на горищі гномики і відьми,
В льохах – горілка і свята вода.

...Глибока висота пісень народних,
Які співали з Якубом вночі.
Блаженна не політика, – природа...
Ростуть на храмах трави і кущі.

Ласкава тиша зір над шумом Праги.
Беру їх в себе.
Легшає мій шлях.
І світиться, вознесений над прахом,
Вселенський дух...

І меншає Земля...

31 трав. 15.

Стиснута до вибуху печаль.
А навколо смута і тривога.
Серце моє – грішне потерча –
Проситься погрітися до Бога.

В шоколаді білої зими
Тяжко й зимно серцю золотому.
Кожна жінка шепче: «Обійми…»,
Кожній пташці хочеться додому.

І мені за пташкою, туди
Хочеться летіти і мовчати,
Доки геніальний, молодий
Стане хтось мене наздоганяти.

Радістю із ним я поділюсь,
Вірші научу його писати –
Про кохання, космос і про Русь,
Щастя біль і перемог утрати.

Та поетом краще би й не буть.
Для душі цей хрест важкий, мов небо…
Скоро мене в нього позовуть,
Як зовуть і лебедя, й амебу…

Я готовий.
Там готові теж…
Там завжди готові до печалі,
Що не має, що не знає меж…
Сни і далі…

27 січ. 15.

На сцені життя знову страшно й самотньо буває.
У петлі горизонту тріпоче солона душа.
Я випав зі зграї, я випав із чорної зграї.
До білої зграї усі мої нерви спішать.

Алмазну пилюку наносить диявольський вітер
На воду, на очі, на хліб, на йодовану сіль.
Немає нам щастя в червоному зовнішнім світі,
В похмільнім азарті шалашних колгоспних весіль.

Нема благодаті у війнах усіх проти всього,
Безрукі, безногі, безокі мої земляки...
Туди, вертикально, лягає крізь мене дорога.
На ній тільки спокій душа може світла знайти.

Розвиднилось нині...
Попереду гостра безодня.
І п’яною бабою доля народу стоїть.
А пам’ять?
А пісня?
А віща зоря Великодня?..
А літера «ї»?

Як фізику космосу, будуть вивчати у школах
Мою біографію крізь телескоп-мікроскоп.
Сльоза на сльозину,
Як зірка на зірку...
По колах...
Душа моя прийде до Бога від азій, европ.

Звірина любов до життя і рослинна – до смерті,
Як приклад, світитимуть добрим нащадкам моїм.
Зі сцени історії добру легенду не стерти,
Яка народилась в майданні часи холуїв.

Я випав зі зграї, я випав і з білої зграї...
Мені не дивуйтесь.
Ще пес мій сьогодні не їв...

4 лют. 15.

Вечоріло.
Падав сніг на промінь.
Кольору ялинового мла
Осідала на гнізді старому,
Що уже три роки без крила.

Осідала на могилу свіжу,
На казки, що каже внуку дід,
Де зайчатко й вовча паща хижа,
І сльоза на річковій воді.

Лиш моя небесна батьківщина
Мерехтить під ласкою зорі,
Де живе задуманий хлопчина,
Білим хлібом манить снігурів.

А в хатині, за вікном хрестатим,
Чай з димком священик п’є ще той...
І зове його дитина татом.
Мене ж сином не назвав ніхто...

Зазоріло.
Несказанно стало.
Божий вітер з поля налетів.

І заснув я.
І усе пропало.
Снилися стежини золоті.

8 лют. 15.

Вдягаю ялинку, як доньку колись в дитсадок,
Чи бабцю мою одягали у вічність сусідки...
Зостанься в минулому році, вселюдська бідо.
Ти ж завжди приходиш, як вітер, неждано, нізвідки.

Пластмасові зайчики душу дитинну пасуть.
А присмак хвоїнок медово-гіркий, наче крівця.
Вдягаю ялинку – природну і добру красу,
Хоча серпантин, як спокусник, навколо зміїться.

Вона християнка – ялинка, як жертва, як приклад смирень.
Бо всі християни – то десь в ідеалі рослини...
Язичеським бунтом від неї тривожить удень,
А ввечері – світлом Христовим, полинно-дитинним.

Болить їй на зрубі... я трохи ялинка... болить...
А біль благородний – то світло, яким хочем стати.
Ну, врешті, такими, як в давнім дитинстві були, –
Щоби не стріляти.

То ж наша ялинка для мене – душі медсестра
У нашому світі, де кляті війни метастази.
Цей запах, цей колір, ця тепла й волога кора...
Ця форма – як тінь нетутешньої древньої вази.

Вдягнувши ялинку, чекаю…
Іде благодать.
Хай в хаті живе до Христового аж воскресіння.
Під нею іскриться глибока свячена вода
І райських ялин блискавичне над нею коріння.

16 січ. 15.

* * *

Сніжинки в сні жінки...
Лечу конем.
Бісяться люди, стріляють...
Коли вже горілка пила мене, –
Спивався.
Більше не хляю.

Природа кругом – молитва без слів.
І я молюся так само.
Христос у снігах.
Майбутнє у млі.
А серце кричить «Мамо!..»

Кругом християни найкращі, бо –
Смиренні – немов дерева.
У них, поміж ними, над нами – Бог
І дупла – мов пащі левові.

Повісив на них годівнички я,
Бо холод пташкам і голод.
І предки, й нащадки, всі інь і янь
Зійшлися отут, де голо.

В мені оцей окаянний час,
Запої, бої, забої...
Дай Боже усе, що залежить від нас,
Змінити,
Але без зброї.

Як цвіт березневий, сніжинки ці
Іскряться – хрести без тіні.
Лягають на снайперський чийсь приціл,
Рятують життя безцінні.

7 січ. 15.

За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
Як зростатись уміють старий і стара...

Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
А кругом – ні душі.
Тільки біси і боси... і бізнес.
Де нема глибини – там нема висоти.

Золотіє димок.
Тінь сльози.
Чути постріли дальні.
В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
Чути пісню ненашу...
І нібито клацнув капкан.
За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
Хтось до когось гука.

Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

Скоро зимно.
Туман.
Сиве щастя.
І вирій, і вирій...
Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

Тиха втеча від себе.
Ловитва червоного звіра
У прозорих тунелях,
Які в нас до світла ростуть.

До зорі, до своєї, несу свій хрест.
Тут не рекет – а трепет...
Я, вкраїнський поет, пережив свій арешт,
В’язень моря і степу.

Я чекаю Вкраїни.
Чекали її
Козаки, гречкосії.
Закрутило життя мене в темні бої,
Звідки світлі повії,
Що покаялись так,
Що аж старці до них
Повернули обличчя...
Батько й мама
Приходять до мене у сни.
За собою не кличуть.

А чи я не готовий до неба іще,
А чи світло – до мене?
Я хотів би і там пережити цей щем...
Це буття дерзновенне.

Хай вино було чорне –
Як чорна рілля.
Хай жінки – як сирени.

Хай із засідки ворог
У мене стріляв…
Я не зраджував генам.

Не цікавить мене уже
Правда людська.
Правда Божа чекає...

Теплий промінь в мені –
Як небесна рука,
Несказанна ріка є...

Люблю дощі і вітер, і печаль,
Яка магічно переходить в радість.
Танцює рідне серце «ча-ча-ча»,
Як зловлені за ліци конокради.

На чорних травах п’яну ворожбу
Також любив у молодості, там десь...
Усіх простив, нічого не забув,
Кого торкав, поранив чи зоставив.

З міжзоряної хмарки також дощ...
Мені такого золота не треба.
Коли краплина зірки просто в «сто»
Збігає, мов сльозина Бога, лебедя.

Обманювали тіні, дзеркала,
Мов котик Богородиці, ласкаві.
Мені байдужі слава і хула,
Із крові й спирту цей коктейль кривавий.

В плебейських барах бачив їх не раз
У вечір тютюнового настою.
Я не старий, печаль моя стара.
Душа ще вміє бути молодою.

Кришталь червоний дзенькає об лід
Бажань моїх,
Яких все менше, менше.
Тому мені частіше сниться дід...
І повний Місяць в горлі,
Хоч і день ще.

Мов древній ящур, совість спить в крові.
І гарпія на Музу претендує...
Ловлю устами краплі дощові.
Перун ревнує...

18 серп. 14.
Літак Київ-Лондон.

1.

В глибині липневого світання
Хочеться поспати...
Та встаю...
Осінь в цьому році буде рання,
Далеч золотитиме мою.

В чорній дірці простору і часу
Добру душу пастиме душа,
Стерши пам’ять, мов пісок з обчасу,
Вражу кров із фінського ножа.

Злі пісні про темну долю пишуть
Недруги зачумлені мої.
А в мені росте всесвітня тиша
Вічним медом зоряних роїв.

Висота колодязна, глибока
Манить, манить грішного мене...
У пекельний шум чи райський спокій?
Зробить правду, а чи обмане?

Для душі бронежилет шукаю.
Бо війна.
Бо скрізь переформат.
Бо слова сердець не відмикають.
Штильно фестивалить автомат.

27 лип. 14.

2.

Молоденька красива осінь
Вигляда з-під копиці літа.
Ні у кого вона не просить
А ні ласки, а ні налити.

Ворохнеться дитяча радість
У пошрамленім болем серці.
Йду до смерті шляхом парадним
Після склянки горілки з перцем.

Але друзі, нічна рибалка
Завтра вірно мене чекають
І стара лісова русалка,
Що любов мою пам’ятає.

Рання осінь життя і року.
Прохолода.
Прощання.
Сльози.
Прабабуся знімає вроки,
Доки грози, а не морози.

Нас чекає священнодійство.
Пес приблудний – мов ангел грішний.
Поміж генієм і злодійством
Ранню осінь послав Всевишній.

Журавлині хрести у зорях
Скоро з’являться...
Десь на Спаса.
І ріка уже не прозора,
Мов космічна до себе траса.

Золотіють поля хлібисті.
А на сході війна... остання...
Вже цілуються плід і листя.
Рання осінь...
Пізнє кохання...

7 серп. 14.

* * *

Цілувала мене у шрами.
Я ж бо Всесвіту кинув виклик.
А таємно хотів до мами,
До ялин моїх, звірів звиклих...

Як метелик із квітки, пив я
Все ноктюрне, тремке, нектарне,
Щоб впікаючись у кропиву,
Знав: життя пролітав немарно.

Біль я ніс, як труну друзяки,
Щастя знав, мов кохання долі.
Визнаю – що бував ніяким,
Каюсь я, що росту поволі.

Плаче кров за душевним раєм.
І земної свободи мало.
В шрамах тайну свою скриваю...
Рідна смерть мене цілувала.


8 лип. 14.

Скінчилась даль.
Кривава піна блуду
Осіла і солоним віддає.
Писати більше про печаль не буду,
Хоча вона була собі і є.

Хоч мудрецям печалитись немудро –
Печальні мудрі...
Ця війна – в мені.
Від злого болю душу не припудриш.
Блаженно, як забудешся у сні.

Зоря моя, немов сльозина вовча,
Зірвалася негадано й пече.
А я ж іще в душі мисливець, ловчий.
Від мене звір у мене лиш втече.

Люблю свою й ненавиджу вітчизну,
Де Місяць... над, неначе в спину ніж.
Той світ мене своїм поетом визнав.
А цей – ще ні...

Луна – неначе дзеркало без рами –
Мій крик нутра вертає з небуття.
Кругом душі ростуть гриби і храми
На пращурів скуйовджених костях.

Я також був!
І падав.
І скандалив.
Та зла нікому справді не робив.
Ми з віршем танцювали і страждали.
А хтось душевно пив...

Є інша даль.
Лунка глибінь польоту.
Нікчемна там земної слави тінь.

Несу свій хрест в собі до Повороту...
А там вже, там...
Поезія.
Амінь.

6 лип. 2014.

Я не буду тебе доганяти, а буду чекати –
Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
Що забув про події, бунти і фатальні дати,
То забуде й про нас.

Й ми про нього забудем.
З гадючками сміху на лицях
Будуть нас убивати
Безбожно-порожні і злі.
Переймаю у вовка поліського позу мисливця,
Власну душу сховавши,
Мов кулю в стволі.

Наша давня любов – наче привид вітрильника в морі.
Неприкаяні, тихі, самотні,
Чекаєм пришесть.
Мерехтять попід нами
Поранені зорями зорі,
Як диявольська шерсть.

Ми постаріли вже...
Гріх нам Бога гнівити сьогодні...
Пада світло холодне на спільні глибини душі.
Як би там не було –
Ми в любові були благородні,
Біль на двох поділивши,
Як ром алкаші.

То ж не буду тебе доганяти, а буду чекати –
Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
Що забув про події, бунти і фатальні дати,
То забуде й про нас...

26 черв. 14.

Травми. Трамваї. Трави.
Зірка – мов кров на голці.
А журавлі над ставом –
Плачуть, як богомольці.

Скрізь молоденьке літо.
У волоссі волосся...
Полетіти.
Зомліти.
Хтілося.
І моглося...

Музика де?
Не чути.
Музи сховались в себе.
Повна душа отрути.
Повна безодня неба.

Карта моя не бита.
Вірші мої надривні.
«Друзі» біля корита
Владу пантрують, гривні.

Я ж бо грішний – за славу,
Що наче кров на голці.

Хай журавлі над ставом
Плачуть, як богомольці.

26 черв. 14.

На розпуттях – розпуття.
Далі – біль і туман.
Сонце, зорі, багаття,
Храм, корчма і тюрма.

Хвилі теплого світла.
Поцілунок свічі.
І дівчата на мітлах.
Журавлині ключі
Пролітають над серцем,
Пінять втомлену кров.

Я горілку із перцем
Запиваю Дніпром.

Вже посплю собі трохи
Там, де небом трава,
Бо на тисячі років
Я старіший за вас...

17 черв. 14.

Як у червневому гнізді,
У серці тихо.
Жучок біжить он по воді.
Зозуля дихає.

То шум, то сум,
То ліс, то лис,
То ніж, то ніжність.
Ми тут стріляли і пили
В корчмі престижній.

Веселі свічі тут димлять,
Курви у масках.
Не матюкається тут, бл…
Лише кіт Васька.

Лежить собі,
Товстий, мов пан.
Він «жись» побачив…
Брав не один отут болван
У долі здачу.

Між світом цим і світом Тим
Завис хтось круто.
Хтось був язичником святим,
Хтось пив отруту.

Як Бог язичеський,
Він знав
Болючі щастя.
Але тоді була весна –
Швидка, як Настя.

Тепер оголені хрести
Дерев осінніх.
І хрест когось почав рости
В калинній сині.

А поряд мій,
Такий простий,
На нім гніздечко.
Помилуй, Господи, й прости
Дурну овечку.

Вона траву шукала там,
Де чорний камінь.

Корчма згоріла.
Виріс храм
З крильми-руками.

15 черв. 14.

Голос на голос, мов риба на рибу, ляга.
Пісня надривна корчмарська витає над ставом.
П’яне тут все: дядько Міха і Баба Яга,
Місяць новенький і верби – старенькі заграви.

Бунт, каяття і печаль одночасно у душах ростуть
У конолюбів оцих, книголюбів заядлих і мрійних.
З присмаком крові у час цей в термометрах ртуть.
Люди чекають грошиськ за народження трійні.

Бій пів життя, пів життя незаласканий біль
Тут, як ніде, відчуваєм душею, кістками.
Швидший за звук і за світло пегасовий лет, а чи біг...
Легший за пір’я пожбурений в ближнього камінь.

Тут би я віку дожити, скажу вам, хотів.
Злізши з дев’ятого поверху многоетажки,
З темних, отруйних, духовних моїх холодів,
Різних заяв епатажних.

Тут мені в душу ніхто так, як десь, не плював,
А як поранив – природа зализує рани...
Я ж усе більше і тонше вечірня трава,
Що перед січнем вертається в спогади ранні.

14 трав. 14.

Люблю цей світ, як білий лист паперу,
Де я останній вірш не написав,
Де жив не так сьогоднішнім, як ерою,
В сльозині прочитавши небеса.

Між ситими від благості духовної,
Між злими, одержимими й теде,
Я плив під білим парусом на човнику
До Бога, добрих, зоряних людей.

Вони ще є – шляхетні, світлі, мучені
І мічені – освячені тому.
А світ ще пахне кров’ю і онучами,
А світ ще має війни і тюрму.

І молоко, й колиску, сльози ніжності,
Прощання, прощу, прощення, пісні.
І пташеня, й зайча з чудними ніжками,
І висота в пекельній глибині.

Печаль поганська, радість християнська тут...
І навпаки...
Язичником я був.
Тепер з хрестом бреду посеред хамства,
У світло трансформуючи журбу.

У світі, де стріляють сіллю в серце,
Де без хреста не підеш за Христом.
Де хоч-не хоч, а будеш завжди в герці
Із бісами, царем, собою, псом...

Де хоч-не-хоч, а будеш у любові,
Якщо ти сам полюбиш вертикаль...

Наразі я ховаюся у слові,
Як в морі харалужному ріка.

15 трав. 14.

Упасти в сон, немов на зиму звірі,
Пустити корінь, як верба, у дно,
А чи прийняти в душу справжню віру,
Закривши в світ капронове вікно?

Як далі бути в чорній вишиванці
Зі шрамами на стомленій душі?
Коли не хочеш уставати вранці,
А ввечері всі друзі – алкаші?

Первісно і космічно одночасно.
А біль – то світлий, то печерний аж.
Десь там в мені, глибоко, непогасно
Обожествляє душу «Отче наш!».

І тихо, й мило, й сумно на планеті.
Війна ось-ось почнеться світова...
Принаймні так лякають в Інтернеті,
А наяву надія ще жива,
Що хоч на краплю крові помудріло
Стареньке людство...
Мать його ж туди!..
Пробачте нам, макаки і горили,
Всі ті, що перші вийшли із води.

Що ми були розумні, та не мудрі,
З’їдаючи і Землю, і себе...
Примружились, припахнулись, припудрились...
Але кому? –
Для моргу?
Для небес?

Як золота печаль старого вовка,
Висить зоря у диханні гаїв.
І атомні кричать боєголовки
Над предком ненародженим моїм.

28 квіт. 14

Пробило на ніжність мою таємничу печаль.
Її не прикрию я славою голою, мамо.
То чуюсь, як вовк, то як злякане лисом зайча
Між Бугом і Богом, між крамом і храмом.

На мене повісили смертні й безсмертні гріхи.
Їх змиє гроза, що приходить завжди у задушшя.
Хтось ворогів посилає банально на «хи».
А «хи» воно «хи» – і на морі, в повітрі, й на суші.

Я б так не робив.
Я стараюсь любить ворогів,
Як пишуть книжки дорогі в шкіряних переплетах.
Та я не хотів би, щоб хтось когось так підігрів,
Як гріли в радянських столових вчорашні котлети.

Я знаю: народи любили дивитись на муки
Поетів своїх –
Щоби радість із болю точить.
А потім, а потім законні й далекі онуки
Увічнять їх в бронзі.
Хоч вічність та – мить.

І Велесів правнук – поет – десь народиться знову.
І викличе знову на себе стихії усі.
І пустить у душі він плоть свого кровного слова,
В якому і мед, і полин є, і сіль.

Із ним на планеті незручно і тяжко буває.
Без нього то сумно, то пусто...
Без нього – ніяк.
Він мучився тут.
Не належав до жодної зграї,
Бо в нього у іншому світі є зграя своя.

Чим ширші обійми його тут, тим легше його розіп’яти...
«Розпни його!» – натовп кричить і кричить до катів.

Пробило на ніжність...

Дожити б хоча до зарплати...
А плата – святе на житейській путі.

6 трав. 14.

Від болю – горілка…
Із болю – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – прірва.
До неї прийти не пізно,
Почувши Божу трубу.

Я мрійно біжу
По хмаринах білих
У друге дитинство аж.
Апостоли так по сльозині бігли...
Маловір’я.
Мандраж.

А ще ця відраза до віршів.
Голо.
Костильно дзвенять слова.
Браття московські,
Ви ж не "моголи".
Як зрозуміти вас?..

Я ж вас... та я вам...
Ну що ж ви... гади...
Я знаю, не ангел теж...
Спалили, як «фріци»,
Мою сільраду
І про любов галдите.

У спини стріляєте
Сито й підло.

У вас же Поети є!..
Літає печаль на модерних мітлах,
Криваву «пальонку» п’є.

В семи поколіннях
Хтось вити буде
Про ваш братовбивчий шал.
Я знаю, між вами є також Люде...
І їх мені тихо жаль.

Із болю – горілка...
З горілки – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – правда.
До неї прийти не пізно
Під шосту Божу трубу.

24 квіт. 14.

Знав я вільні злети і падіння.
Не було проблем...
Пригоди лиш.
Друзі чули крик мій, голосіння,
Ворог сміх мій бачив і стволи.

Дух мій – мов трава міжгалактична –
Ріс і ріс – у глиб, у висоту,
Як забутий журавель криничний,
Як верба – корінням на мосту.

Край мій, вік явив я вам навіки,
До ядра стискаючи мій біль,
Ідучи за Богочоловіком,
Білий мед мокаючи у сіль.

П’яна правда і свобода гола
Терлись при мені, мов їжаки.
Світ боявся слова, як укола,
Що сказав я ніжно й навіки.

Сум в мені, як мертве журавлятко,
Радістю пасхальною воскрес.
І тепер у хмарку йду стріляти,
Мов на Той світ слати смс.

Десь поміж Голгофою й Олімпом
Долею дарована ця путь.
Нас – немов вареників – наліпить
Той, чийого сина розіпнуть...

Он зоря – немов сльозина з кров’ю,
Ворогів плюгавих маячня.
Ворогуйте, милі, на здоров’я.
П’ю за вас, нещасних, «на коня».

До само готовий і до світу,
Блиску слави, тихого вогню.
Ще пишу свій «Нетутешній вітер»,
Ще своїм колишнім музам снюсь.

Ну а далі, далі – виклик долі.
Не медалі – болі навісні.
Наче цвіт ялинки, душі голі,
А тіла красиві – як в труні.

Квітень.
Даль.
Душа відпочиває.
Але розум робить хід конем.
Шрами ще сверблять – бо заживають,
Що водою роблені й вогнем.

З тими, що злі люди залишили,
То Всевишній розбереться сам,
Доки я відвідую могили,
Мов глибокі рідні небеса.

Головне – я знав любов у світі.
Головне – перемагаю страх.
Біля мене зір осінні квіти,
Дерева Добра і Зла кора.

Головне – лечу собі, співаю,
Між первісним і космічним десь.
Понад серцем – журавлина зграя,
А у серці болісно-святе.

21 квіт. 14.

Лежу. Мандрую простором душі.
Десь там Дніпро від риби золотіє,
Кмітливий грек рахує бариші,
А після цього молиться Софії.

Поет завжди на смертному одрі.
Він розмовляє з мертвими про вітер.
Це марення, як голоси сторіч,
Сміх тих, що не вернулись з Того світу.

Пришельця пісню вловлює поет,
Биття рахує серця динозавра.
Поетове падіння – часто злет.
Тернова слава довша, аніж лаврова.

А я ще хочу в Африку, в астрал
Австралії,
У джунглі Амазонки.
Із Дерева добра і зла кора –
Крутий інгредієнт для самогонки.

А ще в дитинство хочу, у ліси,
Побути вовком, рибою, травою,
Щоб Місяця косою накосить
Трави міг той, хто світ вважає грою.

Мені брехали тіні й дзеркала.
Я режисером був своєї долі –
Так, як ота хвиляста ковила
У Дикім Полі.

Тепер поетів нібито й нема.
Старі пісні співає тільки вітер.
Росте в мені моя «Скляна корчма»,
Вікном хрестатим просто в душу світить.

А я блюду закони битія,
Де кров ліщини з кров’ю-світлом зірки –
Одна-єдина пінна течія –
Гнучка, немов підкова над одвірком.

Знову хочу туди, де мене ніхто не чекає.
Де, холодні, як вина, дрімають собі зірки.
Де захований Авель і глухо кається Каїн
На високому березі вічної Сон-ріки.

Трута змія де пахне і тонко дзвенить безмежність.
Юний ангел цілує чортичку свою у щоку.
Ходить тайна сама – обережно так, обережно,
Як зозуля богам ворожить своїм «ку-ку»...

Я відмовлю собі ради цього в земному щасті,
Перед цим загубивши усе, що вже полюбив.
Чуб від Сонця горить.
Серце б’ється так часто-часто
Божим духом кудись летять в мені голуби.

Зашуміло крильми білошиє сузір’я Лебідь.
І язичеських ідолів душі лягли під хрест.
Я лечу – і мені уже навіть пісень не треба,
Коли виє Симаргл – магічний зоряний Пес.

Тільки мчати б туди, де мене ніхто не чекає,
Притуливши до серця оголений нерв трави.

Справжнє щастя в мені – як осінні пташині зграї,
Що летять –
Мов сивини
З Творцевої голови.

Балагани. Вертепи. Тюрми.
Чорні крила у чорнім небі.
Хтось вже чує небесні сурми,
А комусь іще крові треба.

Розгубились ми, заблудились
Поміж битвою, злою грою.
Наші друзі стріляють з тилу,
Доки б’ємося із собою.

За свободу, за хліб, за сало,
Газ пекельний і райську воду,
Хто – за те, щоби Сонце встало,
Хтось – щоб сіло, собі на шкоду.

В когось шкіра не та, чи мова...
А чи віра не в того Бога.
Світломузика нездорова,
Затовста, затонка дорога.

Словом, все не туди, не звідки.
Безконечна війна любовей.
Ми ж не судді.
Ми тільки свідки.
Наші душі хочуть обнови.

Але, видно, ні світ, ні Всесвіт...
Тільки засвіт її зігріє.
Ви, долаючи біль, воскресніть,
Бо вмирати не кожен вміє.

11 бер. 14.

І час іде, і сніг іде, і я...
По колу? В далину? По вертикалі?
Дана мені небесна колія,
Чи Шлях мій вороженьки налякали?

Ненавидів я зграйки потайні.
Прощав самотніх і шляхетних звірів,
Які дитинні в серця глибині,
Яким я вірив.

Європи чорну правду, крик вітрів
Моя душа із болем фільтрувала.
І вірш мій на березовій корі
Червоним шрамом скальпельно писала.

А Всесвіт руку світлу простягав.
І котенята спогадів топились.
І мила, не страшна, Баба Яга
Натхненно снилась.

Ембріональна радість у крові.
Весна.
Берези – мов корови дійні.
Лиш серце розрізняє: що навік,
А що «по п’янє» ворогом навіяно.

Без бою ця поразка на віки.
Куди мені подітися від себе?

Я знову вовк.
А вовк не їсть з руки,
А тільки з неба...

21 берез. 14.

Мезозойний політичний лютий.
Захід Сонця з медом у крові.
Це не Будда, не Христос, а люди
Роблять людям рані ножові.

Ніч – мов свіжовиоране поле,
Де не спиться серцю від тривог.
Йдуть брати-слов’яни, як монголи,
«Рятувати»...
Хай рятує Бог
Від таких ведмежих обхапунків,
Лицемірства, злоби і брехні,
Від отруйних юдиних цілунків,
Юних рук у цинковій труні.

Колективний безум,
Царська пиха
У гримучій суміші сичать.
ХХІ-й...
Космос в душу диха
І, як мама, скрикує свіча.

Ця війна – як зла насмішка долі.
Над усім земним, над усіма.
Ми приходим і відходим голі...
Крім душі нічого в нас нема.

Але хтось упертий, мов будильник,
Чорну іскру кине в пінну кров.
І куди вертатися людині?..
До основ, братове, до основ...

15 берез. 14.

Цикл

За Родину горсть умирает, за свободу – десяток.
А вся остальная война для кого?..

Із пісні В.Оксіковського «Махно».

1.

Цвіт рожевий, весело танцюючи,
Падає з п’яніючих дерев.
Вік – як віск, –
Тепло своє кочуюче
На погані долари дере.

Театральний Місяць над левадою.
Сік блистить вікном у інший світ.
Серце, мов обличчя, що пригадує,
Як воно стогнало у траві.

Пахне тілом жінки високосної
Ця земля космічно-весняна,
На якій із шаблями і косами
Юні весни… і стара війна.

І війна, стара та неодружена…
Тяжко воювати навесні…

Блиснуло.
І з голосом простудженим
Сам Перун пронісся на коні.

Дві сестрички-кулі обіймаються:
Тій на Захід, ну а тій – увись.

Десь над серцем хлопчик усміхається
Той, що на війні не народивсь.

15 берез. 2003

2.

Старе, набридле предкам нашим небо.
Сіряча правда.
Золото церков.
Весна й війна,
Якої всім не треба, –
Як сік і кров.

Весна й війна.
І цвіт, і бинт рум’яний…
Безкрилий ангел душу обійма,
Аж поки окаянно-покаянна
Засне зима.

І златосрібне молоко із медом
Захлюпає, розбестить далину.
Весна й війна.
Вони усій планеті
Складуть ціну.

І після того вірити у поступ?
І після того людство прославлять?..

Липке, набридле… з молитвами й постом…
Як в церкві… тать.

Та серед людства –
Мама і кохана.
Та серед людства –
Діти і діди…

І я впаду –
Поранений, весняний –
У їх сліди.

15 берез. 2003

3.

Дурна війна поза межею слів.
Багдад гуде молитвами імамів.
Я, в людстві розчарований, змілів,
Немов дитя під бомбою без мами.

Своєї зірки голос загубив,
Який вже чув, мов дзвін своєї ж крові.
Повстали рабовласники –
Раби ж
Були і так завжди й на все готові.

Печаль космічна.
Бойня ще земна.
Хоч не за землю, не за честь…
Куди там…
В мою весну просочилась війна,
Немов ковбой з повадками бандита.

Тож замість птахів зверху літаки,
Немов розп’яття срібні в золотому…

Чом людство не людніє за віки,
Відомо Богу.
Спільному.
Одному.

25 берез. 2003

* * *

Слова згоріли в полум’ї Майдану.
Майдан в диму, у свисті, у крові...
Я знав, що мій народ колись повстане,
Як повстає людинобог і звір.

Після повстань – пронизливо і нудно.
Після повстань – глибока висота...
Душа, що настраждалася у будні,
Рости до Бога хоче на свята.

Змінились маски.
Сніг і цвіт зустрілись.
І жлобська позолота з душ спада.
Весна.
Війна.
В серцях Амура стріли,
Стріляють в спину бидло й «гаспада».

Що ж...
Бійтесь гніву доброї людини.
Бо ж «куля в лоб – то куля в лоб!..»
Кому?..
Історія моєї батьківщини
Це все вже знала:
Хаос, бунт, пітьму.

Знов отамани бігають по трупах,
А двоголовий беркут тут-як-тут.
Товчемо біль, як Чорне море, в ступах.
А горда кров до неба йде, мов ртуть.

Весна й війна побралися за руки,
Смерть із любов’ю, з коренем крило.

«Йшли діди на муки, підуть і правнуки!» –
Гарячий сніг щоб цвітом замело.

1 берез.14.

Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
А в ньому вчувається предків немита мова.
З планетного серця, як нафта,
Виблискує Київська Русь,
Щоб стати по-людськи над "родіной" вашою знову.

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

Звикала до себе.
Шукала себе у світах.
Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

А потім відкусять одну з пуповин – і все:
Життя почалося...
В крові золотіє осінь.
Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
На круги своя повертаються вічні кола.

Від стукоту серця лавини злітають із гір
Разом із орлами
Й рекламою "Кока-кола"...

2000 рік

Стара церковка древнього села.
Хрести важкі, від часу безіменні.
На озері – там, знизу, крик весла,
Немов крила:
Мої танцюють гени.

Давно танцюють.
Музика – мов кров.
І шепіт трав, і вічний крик ворони,
Яка згубила в ніч легке перо.
Пишу ним корінне щось і коронне.

Тут нетутешні біль і благодать.
Крило, плавник... плавник-крило і... тайна.
Тут предки мої сном небесним сплять.
Де був їх дім – тепер тополя крайня.

А їхні кості по сибірах десь,
Між нафтою і газом, і зорею.
Бог всім Суддя.
Вони мені – святе.
Я землю цю тому зову своєю.

Це золота околиця моя.
І я хотів би тут заснути також.
Моєму тілу нині сорок п’ять.
Душа ж мільйонний раз іде в атаку.

Бо все життя – печаль і боротьба.
Між ними радість – як іскринка щастя.
А інше все – стурбована труба,
Яку минути жодному не вдасться.

Комусь, як рай, пекельний самогон,
Комусь вода, безрибна, бо свячена.
Інтимне срібло предківських ікон,
Що вічністю відсвічує у венах.

А в предках рідних – коні і земля,
Яких вони любили, розуміли
У час цвітінь, відльоту журавля,
Коли сніги, як море й ліс, шуміли.

Була війна.
Було у них усе...
В ОУН-УПА вони пішли за волю.
Боліло жити.
Був і смак, і сенс,
І дім, і дума,
І димок пістоля.

Горілка, хліб, глибока пісня душ,
І штиль, і шторм, хула, хвала зрадлива.
І зоряних смертей холодний душ,
І зоряних народжень тепла злива.

У ній і я – краплиночка зорі,
Колючий нерв, де музика і Муза...
Цей світ сьогодні серцем захворів,
Драглистий і отруйний, мов медуза.

То ж я – чим вище – тим ще глибше йду.
Мене вітають предки і прощають
Мою всевишню грішність молоду,
А розуміють стежку у Почаїв.

Я ж блискавки притягую й печаль,
Мішені та ікони не малюю,
Хоч їх одна освітлює печаль,
Озвучує те ж саме алілуя.

Глибокі горя, радості терпкі.
Вологе світло цвинтарно-поганське.
Я жив, як вмів, – комусь наперекір,
Комусь по-хлопськи, а комусь по-панськи...

Тягнув я чачу з раковин морських
І говорив, що думав, – адже вільний...
Мені під ранок снилися вовки,
Один з яких підранок, другий – сильний.

Їх вовчий бог для чогось поєднав
На цій дорозі, де асфальт і терен...
Колючодрота золота струна,
Яка веде не з нашої ще ери.

По ній іду.
На грудях срібний хрест.
В душі чорти і ангели, і... зорі.
Хто я такий, земляни, врешті-решт
В оцій-от завірюсі непрозорій?

Як голий в лісі, космосом бреду.
Епічно тут, лірично, драматично.
А скоро тут зостанеться лиш дух.
Все так відносно.
Все отак невічно.

Тому мені не треба глибини.
Красиве мерехтіння.
П’яна піна.
Бо ж не дано нам, як ти не пірни,
Життя пізнати суть гемоглобінну.

Горілка.
Хліб.
На тризні сидимо.
Ідемо за покійником повільно.
Час в юності – мов кров, тепер же – мох...
Зоря – вогонь.
Тепер же – хрест натільний.

Лиш глупе серце б’ється, як звіря
Об цицьку мами мокрими очима.
Воно ж бо чує: Всесвіт догоря –
Упевнено, болюче і незримо.

А сніг і листя падають... хто як...
Тече сльоза – немов стежина Бога.
Усе вмирає.
Навіть Зодіак.
Тому така смішна моя тривога.

Стоїть весільна осінь на порозі.
Іду з корчми у церкву, бо відпив...
Перетасую ворогів і грози.
Одних простив, а тих перехрестив.

Усмішки наші – вже черлені шрами,
Подібні – як покійник і дитя,
Що йде по колу: з мами і до мами,
Набувшись, як удома, у гостях.

Ламає нас життя і гне, як лози.
Не зломить що – те загартує дух,
Як тіло загартовують морози,
Як грози – яворину молоду.

Я вже також йду там, де треба небу...
Люблю Христа, що з храму гнав бариг.
Роблю, що хочу, а не те, що треба,
Сподобившись тим самим дітвори...

Повстав я проти себе словом-тілом,
Нічні глибини переживши вщерть.
Покаявся.
Живу тепер набіло.
Люблю життя і поважаю смерть.

Мене уже ти не перенатуриш.
Моє веселе горе не проп’єш.
Бісівське чмо мене ломило з дуру.

Те чмо пропало.
Я ж навіки є.

Золото з кров’ю...
Медове мовчання садів.
Птахи у небі.
Дорога.
Астролог бродячий.
Листя і пір’я на вже нетутешній воді.
Сосни – як відьми у церкві...
Вітер - для здачі.

Спалені вірші заснути мені не дають –
Як абортовані діти –
Між Богом і кров’ю моєю.
Люльку покинув палити
І майже не п’ю.
Аз усамітнивсь.
Пишу епопею.

Більше пишу, як живу,
Чи живу я усе-таки більше?..
Час покаже тоді,
Коли біла трава – небеса.
А наразі мені
Благодаттю відсвічує біль ще,
Наче смертю і хлібом –
Гострюща коса.

Заклинання мої, замовляння –
Між Богом і Бугом.
Хай читають їх мавки, русалки,
Старий домовик...
Я вже був за межею,
Де брата немає, ні друга.
Тільки Матінка Божа.
Тут - сиві, мов космос, курви...

Тільки прірви скажені
До білих висот нас готують.
Це пізнав на собі.
І тепер не боюся падінь.
Вертикальний мій шлях
Нагадає березу, не тую.
А вона для нащадків
Дасть білу схвильовану тінь.

Свинопаси вкраїнські
З дешевою славою поряд.
А мене ж бо хвилює Христос -
Той, що в храмі бариг...

Не на камені я залишусь.

По калинових корах
Пінна кров моя буде
Дзвеніть
Догори.

На вершину духовну бреду по небесній драбині.
І мені помагають – ножами у спину – «брати».
Впав мій ідол учора.
Я вільний, спокійний віднині.
Злий був ідол...
Я ж думав – що ледь не святий.

Не для тих, що отут, вже складаю пісні і поеми.
Зрозуміють їх ті, що, надіюсь, прийдуть після нас, –
Коли в космосі дальнім потраплять у холод і темінь.
Прочитають мій вірш – мов нап’ються земного вина.

І відчують, що я хотів бути то звіром, то древом,
То поетом, то ангелом...
Врешті собою самим.
Прислухався до серця за злим епохальності ревом.
Написав тільки пісню...
А міг написати томи.

Безконечно дивився на груди дівочі і зорі.
Потім каявся так – аж до дна діставав – і назад.
Був щасливим, коли мені вірші складались прозорі
І коли я любив – море, жінку, печаль, райський сад...

Чорний мій циферблат в ночі світлі нагадував прірву.
І боліла в мені, і стогнала мені далина,
Із якої, мов зуб, я тоску свою нарвану вирву,
Від нестерпних суєт заховавшись у снах.

Ідол мохом обріс.
Хай валяється, злий і самотній.
В ієрархії духу колись був мені золотий...

Де був кисень над ним – там ліниві молекули водню.
Де був ідол – Всевишній зорить з висоти.

Із усіх своїх сил я старався світитись увечері.
Я старався прощати усім, хто поранив мене чи вбив...
Людські душі читаю під шкурами вовчо-овечими,
Мов збираю гриби.

Є отруйно красиві між ними, поганки мальовані.
Наче квіти пекельні.
Їх косять нічні пастухи.
В переломний цей час, що трагічніє нервом від клоунів,
Я все менше бухий.

Розповнілий від часу будильник іде все скоріше.
Я за Божим законом живу, а на людський махав.
Не чекаю від суду людського скривавлених рішень...
Бо для тіла закінчиться все судом трав.

Я готовий до осені.
Осінь готова до мене.
Юна музика сфер в самоті помагає мені.
Золотіє душа, як на кленові листя шалене,
Чи мов зірка сльозини іскриться у чорнім вині.

На кулак мій, вже більший за серце, сідає метелик.
Мудрість крові моєї іще первозданна, та світ
Її русло по-своєму риє і стелить,
В Інтернеті шукаючи мій заповіт.

Добрий вітер старенький...
Він ролі усякі зіграє:
І вогню, і води, навіть, може, сирої землі,
Де лежать мої предки між дідом Дніпром і Дунаєм,
Де нащадки летять з голосами святих журавлів.

Слава шкіру із мене здирає і солить сльозою.
Я оббреханий так, що ще більше хіба...
Всім прощу.
Бо старався світитися, наче зоря мезозою,
А світився, можливо, як свічка з дощу.

Тож поставте мене у контекст цього злого болота,
Що назвати епохою... ахаю... якось не те.
Попри все і уся я здобув трохи срібла із дна, трохи злота,
Що настільки все грішне, що аж – святе...

* * *

Я вже своє язичество минув?
Як мій народ...
Як, врешті, всі народи...
Сам із собою розпочав війну,
Яка уже до фінішу підходить.

Минуле стер, мов запітніле скло
Вікна старого у дідівській хаті,
Що нагадала серцю НЛО,
В якому вікна теж холоднуваті.

Минуле ж і майбутнє – близнюки.
Це знають кров’ю фізик і філософ.

Мов носороги, йдуть крізь нас роки:
Так швидко й тяжко.
Їх зовемо льосом.

Та, друзі, як зовемо, – все одно.
Секунди ми, піщинки в Універсі.
Ми тонем... і ще не дістали дно...
А де ми є – існує много версій.

Із них я пісню й казочку складу –
Щоби було на ранок і на вечір,
На тихе щастя й на шумну біду,
У час блаженства, гроз і колотнечі.

Одна із версій: ми в кінці епох.
Над нами космос.
Апокаліптичність.
Одні вважають: нас покинув Бог,
А інші кажуть: це обман оптичний.

Одні в Аллаха, ті в Ісуса...
Хай...
Там розберуться: дальній хто, хто ближній.
Ти їм усім душевно помахай,
Немов пташкам вирійним рідні вишні.

Бо ж і мене хтось також проведе...
А може, і не буде вже нікого.
Серед оцих, близьких тобі людей,
Які (хто зна?..) знайшли свойого Бога.

Від них отута тільки черепи
В сирій землі зосталися лежати –
Хто пив, курив, стріляв...
А хто й не пив...
Крав мед святий в бджоли і медвежати.

В гості нікуди йти...
Рідних душ усе меншає, рідшає...
Йду у гості до Бога – у церкву –
Тут добре душі уже,
У якій цілий космос існує і рід іще,
Рід мій кров береже.

Їду, їду кудись...
Колія залізнична – мов річка,
Під зорею блистить,
«Зайченята» пускає у даль.
Це життя як Життя –
Трохи місія, трошечки – звичка...
То вогненна вода.

Вищі сили мене ж не покинули –
Дякую Долі.
Щиро вдячний усім ворогам,
Що учили мене...
Після дикого меду я з’їв
Пуд чумацької солі.
Заіскрився мій нерв.

Вже поеми мої на слова розбирають,
Як храми на цеглу.
І мене скандалістом вважають
В країні моїй...
Воріженьки мої згрупувались,
Товпляться, мов кеглі.
Ну а друзі...
Все менш зостається їх.

Котеня-сирота мені в душу про космос ридає.
Бомж із поглядом пса сивий погляд олюднює мій.

Далі з Богом піду.
До зорі.
Без усякої зграї.

Ну хіба що за зграю –
Бджолиний не спійманий рій...

Я у себе вслухаюся, як в поплавок риболовець.
Часом ніжно клює...
Може, клюне ота, золота.
І на мене уже почалися і лови, й обмови…
Наді мною мій ангел, як білий метелик, літа.

Чорні стіни печалі зруйновано переді мною.
Смерть, тривога, тоска відійшли.
А зостались вовки...
В зоопарку, задрипані...
Лісом забуті і Ноєм.
Та чекають ще хліба з моєї руки.

Мою душу заносило вправо і вліво від Шляху.
Був язичником аз...
В ліс, в корчму, а не в церкву ходив.
Опинилась душа біля прірви...
Повіяло прахом.
Тінню тіні здалося життя..
А вогонь – злою тінню води.

Тільки тиша не бреше.
Кричить благим матом дорога.
Я ж удосталь наситився відчаєм.
В радість лечу.
Чорні сили ще піняться
З хваткою злого бульдога.
Та старенький келійник
«За здравіє» гріє свічу.

Як метелик із церкви,
Душа моя хоче Додому.
Медитую з віками.
Слова – намагнічений біль.
Я живу.
Іще трохи...
Чекаю космічного грому,
Переживши
Велику
Липневу
Грозу
У собі.

Нічні дощі.
Безчасся.
Задиха...
Я задихаюсь...
Вічності багато.
Ізнизу мефістофільське «хаха»,
А зверху...
Серцю теж холоднувато.

Вживаю небо краплями.
Молюсь.
Молюся віршем –
Між людьми і Богом.
Тривожать душу ті, кого люблю.
Гартує душу стернена дорога.

Замерзлим світлом космос плаче в кров.
Олюднюється.
Хто ж його зігріє?
В дощі нічнім вороняче перо –
Мов чорна зірка ріє над Софією.

Під ранок я купаюся в ріці,
Що стала вища від дощу нічного.

Пір’їна біла в мене у руці...
Від кого?..

9 лип. 13.

Густе цвітіння яблуні.
Тривога.
На серці молодому депресняк.
Так сумно, мов опрірвилась дорога...
Чи друг твій зрадив предківського Бога...
Хоча... не певен...
Може, і не так.

Після такого болю треба ждати
(Такий закон покладено душі)
Дрімотної, мов котик, благодаті,
Мов язичком знімати мед з ножів.

Від того всього, мов «сльоза по с...ці»,
З небес до яблунь зірка потече.
Перевернувся у Землі Горацій,
А Муза зашептала «Ще... іще...»

Передбачаю яблука огромні
У цім саду, що знав грозу й бджолу...

Продовжувала Муза:
«Omnia! Omnia!»*
І якось акцентовано: «Лублу...»

І я люблю.
Караюся і каюсь.
Висока Літургія почуттів...

Густе цвітіння яблуні.
Світає.

Скажіть мені, в якому я житті.
__________________
Слово з виразу «Omnia mea mecum porto» (лат.) – «Все своє ношу з собою».

***

ПОЕТ
...Значить, щось ми втрачаєм,
Земляни, між нами і... Сонцем.
Значить, з віком втрачаєм,
У просторі й часі брати!
Розкажи нам, тополе,
Що з космосу ловлять долоні
В час, коли на твоїй голові
Аж по брови лелече гніздо сидить?
Чи коли зацькували ріку ми,
Як дикого звіра,
І трава поросла там,
Де лігво було лисенят.
Розкажи нам, тополе,
Чи є ще у Всесвіті Віра
І чи є ще дорога прийдешнім
В життєвий сад.

Опускатись пора до висот
Конюшини і жаби.
Не душити в обіймах,
А дати поїсти козі.
Підійматись пора до закону
Базарної баби:
Сьома доля тому,
Хто прийшов на одній нозі!

Хоч незвично, та є:
Дід колише столітнього внука,
Що у атомний чад
Ненароком корову завів...
Розкажи нам, тополе,
Підставивши космосу руки,
Що робитимуть тут
Через тисячу років живі.

***
ПОЕТ
Гляньте, зірка велика,
Немов коровай на весіллі.
Місяць, наче тихіший за сни молодий.
Це ідея: день мого народження стріли
На забутому цвинтарі.
Темінь...
Ходімо туди!

***

ПОЕТ (схвильовано)
Бог один — у мені.
Та його не здолати, я знаю,
І Всевишньому Богу
Допоки я тут, на Землі.
Непідкупну, як доля,
Поезію-подругу маю,
А у підданстві —
Воїнство слів-королів.

Маю рідну Волинь.
Їй належу, як трави й лелеки.
Де б не був я в галактиці,
Спати в колиску вернусь.
Ой заграли мені, замузичили
Верби далекі
Про дитинство моє.
З нього теж починається Русь...

(Показує рукою на цвинтар).

І кого тут боятись?!
Давно від Чорнобиля й воєн
У дубових гробах
Перевернуті предки мої.
Що із того, що десь у корови
"Зростають надої",
Коли в те молоко
Зразу мертві впадуть солов'ї!

***

ІНОЗЕМЕЦЬ (наближаючись до першої могили)
...Вітряків немає.
Є хрести і вітер.
Чорні хмари з вікнами зірок.
Православний цвинтар...
Сильно пахнуть квіти.
Голова морочиться,..

***

ПОЕТ
Гляньте, гляньте кругом.
Тихо-тихо обміряйте цвинтар.
Кожен хрест — то людина,
Принаймні сто років назад.
Ми на мітингу душ.
Ми також помовчати повинні.
Он холодна скульптура.

***

КОМУНІСТ
Промінна постава й коса...

***

ПОЕТ
Але, друзі, о друзі!
Не наша вина у пориві
До туманності Всесвіту
Чи до молекули пса.
Спробуй лиш зупинити
Коня молодого за гриву,
Коли мчить він у степ,
Де кобила й гаряча роса.

...Не спішити кудись!
В суєті подивитись на себе.
Там — трава. Ось і вись.
Людство нині без пари — як лебідь.
Наче білка, із рук,
Лиш навчилося брати подачки.
Ми живем, бо не жити
Не вміємо, значить.

Є культура душі,
Абсолютна культура живого,
Що живе в комиші
І... плює на технічну тривогу.
Є відвертість. І все.
Це найбільша майстерність... над світом, –
Кожен казку несе,
Та не кожен
Розказує дітям...

***

ПОЕТ (спонтанно)
Голландський стиль сосни...
Туманних снів бароко...
В рогатці людських рук —
Сопілка й автомат...

***

СЕЛЯНИН
Побіймося хреста
Бо совість — то морока...

РОБІТНИК (до поета)

Ми сіли на кістках.

***

ПОЕТ
А де їх і нема?..
Відкинувши смички,
П'ють коники зі стерень,
Можливо, і росу, а мо',
Козацький піт?
Це скільки вже було
Тих поколінь померлих,
Що страшно аж душі
Признатися собі!

СЕЛЯНИН
А зносять цвинтарі.
На місці їх — дороги,
І дачі, і поля,
Колонії ростуть...
Отак тебе візьмуть
Колись за жовті ноги
Й за всі пісні твої
По вітру рознесуть!

***

ПОЕТ
Гм. Істина твоя.
Це зроблено й з Гомером.
Але душа! Душа!
Й в Чорнобилі не вмре!

КОМУНІСТ
Це не душа, це вже
Одна її химера,
Бо кожен вік її
По-своєму оре.

***

ПОЕТ
Зорі, наче могильні рожі...
Гляньте, зараз яка пора!
Мов дівоче коліно, місяць
В чорнім небі, як у воді...

РОБІТНИК (до Поета)
Слухай, друже, а ну-но свисни!
Може, щось і прийде сюди.

***

ПОЕТ
Змієборство було
Нам завжди притаманне, як воля.
Змій подобу міня,
Юрій вічний, немов кам'яний...

ІНОЗЕМЕЦЬ
Слухай, друже,
Ти раз хоч знайомився з долею?

ПОЕТ
Так, я вірю у неї.

ІНОЗЕМЕЦЬ
Це мало. На ній... женись.

***

ПОЕТ
Як співають пташки,
То не чути, як плескають весла, —
Можна й в мрії чи в пісні
У інші світи завітать.
Але тіло... Воно
Хоче також отримати весни,
Бо так мало живе,
Наче квітка цвіте в сіножать.

І якщо я болю цій планеті,
То значить — існую,
І якщо ця Мадонна
Жаліє і любить мене...
Світ — не сон...
Підійду — і її поцілую.

(Показує на Божественну Мадонну. Вона стає ще милішою).

СИН
Хоч вже й так перейшов
Святотатства сумний Рубікон...

***

ПОЕТ
І знову кров на камені цвіте.
Мій біль мовчить по-українськи знову.
Щоденно — ніч. Щоночі в серці день
Зализує бабусина корова.
А зранку — вечір, весь із лободи...
Дід в чоботях червоних у воротях
Стоїть, як знак всесвітньої біди,
Як знята з церкви кимось позолота.

За Землю всю тримає кулачки
Один сільський засмарканий хлопчина.
Не народившись, падають в зірки
Поети наші. Хвори батьківщина.

Танцюють гімн державні діячі
Аж поки перший півень не запіє.
А кров цвіте, як очі у сичів,
Над сивою і дивною Росією.

Пауза

Я вже на другім диханні живу.
Хотів би йти під руку із Тобою...

СИН (до Селянина, показуючи на Поета)
Мов благородний п'яниця в траву,
В Любов упав — до Смерті головою!

***

ПОЕТ
Я не Місяць, не Сонце,
Та знову побачив Землю.
Я не заєць, щоб вбили
Так просто, на шапку, мене...
Але небо було, як собака,
Гаряче і темне.
Й навіть трішечки, трішечки
Небо було земне.

Йде там зоряний дощ,
Що завтовшки у коси дівочі.
Є там квіти свої, імена...
Голуби свої...
Я там бачив, здається
Засніжені мамині очі,
Всіх тривожних, як дзвони,
Поетів моїх...

Сповідаюсь у храмі сільському,
Що древній, як вирій.
Благоліпний священик...
І ладаном віє...
Тако.
На душі було важко.
Світає.
Аз Господу вірю.
Благодать підступає.
А Всесвіт – як мед з молоком.

Біля храму – могилки хрестаті,
Хрестаті дерева.
А над храмом хмаринки –
Храминки, тваринки, ще хтось...
Після сповіді плачу.
Зникає отруєне мрево...
До моєї душі
Повертається сам Христос.

Тихо й світло мені,
Як в колисці.
І бути можливо.
Він, Христос, пережив
Зраду ближніх, неправду і хрест,
Слави тихий сніжок
І знеслав’я затернені зливи...
Хто безсмертний – той раз лиш умре.

Сповідаюсь у храмі сільському.
Язичник він трохи.
Хрест його у коріння росте:
Крізь планету до зір.
Я ж бо, грішний,
Свій дух від епохи несу до епохи
У крові, у сльозі.

Щось проститься мені
В рукотворному храмі оцьому.
Тихо плаче душа.
Покаянно і світло в мені.

Я готовий з гостей повертатись
До мами, Додому.
Але голос із дзвону гуде мені:
«Рано ще, ні...»

* * *

Медалей, слава Вишньому, не мав.
Які в поета в світі цім відзнаки?
Похвалять, обплюють...
Немов зима
Впаде підступно на криваві маки.

Переживеш – то сильний, ні – також...
Хто з них сильніший: чи трава, чи коси?
Збігаючи, вмирає молоко,
Чи, як вода, стає під ранок росами?..

Стає, стає...
Такий закон Буття.
Все вернеться, коли його забудуть...
І ріки – тіні вовчого виття,
І ті, що не воскресли вчасно, люде.

Вони приходять в сни мої, мов... сни.
Мовчать, як риби.
Сльози їх великі.
Не знаю: усміхатися до них,
Чи теж ставати світлом блідоликим?

Я знаю запах смерті, колір теж.
Вечірні зорі душу мою гріють,
Котра дає проміння золоте
Тим, хто зневіривсь, а чи хто хворіє.

В глибоких прірвах часто – небо знов...
Сам перевірив, там і там побувши.
Я знав – куди, бо знав ізвідки йшов,
Мов монолог єсєнінський Хлопуші.

Мов... мов...
Багато мовлено про нас.
Порівнюють поетів, б’ють, рівняють.
Я знаю по собі: не їх вина,
Що на Землі іще немає раю.

Вони опальні.
Всі.
Як і Христос.
Вони глобальні і національні.
Щоб самозабуватись – п’ють «по сто»
Чи курять щось...
Сідають в поїзд дальній.

А поїзд сам на Шлях подібний теж...
На Шлях подібна ж навіть пуповина.

І Божий Шлях в мені не має меж,
Як двоголоса пісня старовинна.

Слова про осінь зношені, як листя
Воронячих пір'їнок в молоці...
Ми вдвох з тобою.
Київ.
Передмістя.
Туманні горобини каганці.

Люблю це все:
Цей час, цей простір, жінку...
Оцю печаль веселу і земну.
На душу осінь – мед на сіль, шкуринку...
Відверте тіло, серця таїну.

Вина невинність і вогонь іскристий.
Листочка прохолодний місяць-серп.
Старенький сад.
Япончики-туристи із масками на душі і лице.

Ще й матюки багатоповерхові
Із придорожних бариків чудних.
Щось непоправне, темне й нездорове
Зривається із п'яної струни.

А разом з тим апостол діток – бусол, –
Мов хрест у небі, що літа літа.

Багаття палим.
Ти скидаєш буси...
І все... і все...
Ти ж також золота...

Книгу свого Буття кожен сам написати повинен.
Аз – мов людство: спочатку язичник, тепер – до Христа.
І у долі моїй, як в мізку: ціле плетиво звивин.
А падіння мого глибина – висота.

І душа – то дитина, то старець у тисячу років,
Що дитина також... якщо жив так, як совість велить.
А молитва й поезія з неї зніматимуть вроки
І уроки беруть похвали і хули.

Все вже в долі було – чорна слава і біле прокляття,
В спину «дружні» ножі й «на удачу» високі свічки.
То ж мій шлях до зорі нагадає стеблину латаття –
Вертикально до вічно сумної ріки.

Інтернет, інтернат... віртуальні й реальні глибини.
Під плодами важкими, як доля, ламається віть.
Я печаль свою всю випив з болем до дна з горловини.
І тепер мені добре, бо збоку печаль, не в крові.

Біси крутять її в дикім танці дитячим азартом.
Я не їхній тепер.
І в мені тихе світло щемить.
Більш не гратиму, грішний, із долею в шахи і карти,
Більш не хочу сивуху у прірвах пекельних дудлить.

Сповідався я другові...
Друг мене зрадив підленько.
Сповідався священику, морю, вечірній зорі...
І світало в душі – наче Бога побачив чи неньку,
Наче блудного песика вдома зігрів.

Народився метелик мойого новенького щастя.
Сам навчиться літати.
Не можна йому помагать...

Книгу свого Буття відкриваю й закреслюю часто
І молюся тепер, де раніше кричав «Твою... мать!..»

Шістнадцять шрамів своїх на тілі
І на душі... багато
Літа зоставили, що летіли,
І люди...
Без мами й тата
Воно жилося не дуже важно,
Як я розумію нині...
Не був аз грішний
Герой відважний...
Ножі між крильми моїми в спині.

Запах далеких зірок і шишок.
Серце легке, як у квітні пташка.
Бабця майбутнє своє колише.
Спить на хресті молода монашка.

Тих, що померли, слова тяжіють,
Начебто тінь скелетів.
Різко померти усі уміють,
А от повільно...
Це значить – жити
На цій планеті.

Веселий подзвін сумних стаканів,
Аборти від мене... знаю,
Що в передсмертнім своїм зітханні
Покаянно згадаю.


Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..

А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.

Космічний вітер.
Людство в небесах.
А на Землі лиш наші кості й камінь.
У смерті, знаєм, теж своя краса
Сотворена Всевишніми руками.

Все більше тягне в церкву, ніж в корчму.
Хай Бог боронить, щоб судити інших...
Хто десь поліз в комуну, на куму
І сироті, вдові поможе він же.

Несу в собі трагедію, як хрест.
Царі і гендлярі несуть так само.
По вертикалі Шлях не має верств.
А храм для тіла –
Це душевний замок.

Я на «широку ногу» в світ живу:
Вже дев’ять літ –
Між Києвом і Львовом,
Допоки ляжу в золоту траву,
Яка чека метелика, корову.

Свята тривога богошукача –
Мов дерева, що на соборі древнім.
Як в інопланетянина очах –
Його боги такі ж сумні і кревні.

Я вірш пишу на музику Землі,
А небо сіє воду золотаву –
Й ростуть хрести і зорі, крила слів,
Що люблять батьківщину, не державу.

Лоскоче душу ангельська печаль
І біла тінь свічі дорогу мітить.
Чекає плоть стріли або меча,
Коли душа збирається на мітинг,
Де ділять хліб, видовища раби,
Раби рабів бажають влади тоскно.
А хтось, як завжди: «От якби, якби...»
Історія ридає кров’ю, воском.

А я вже знаю два святих світи:
Утробу мами і оцей, тутешній,
З яким я після сорока на Ти...
А є ще третій –
Тайний.
Як і перший...

Люблю їх трьох.
А в пам’яті один.
Печально й ніжно згадую колиску,
Яка гойдалась декілька годин...
А потім – вітер...
Холодно і слизько.

З бодуна виходжу важче й важче...
Із артезіанських ям душі
Вірші волочу – собі і вам ще,
Воїни, артисти, торгаші.

Тільки нафіг вам вони здалися –
Із вовками, мавками, селом,
Лісом, що іскрить, мов шкура лиса,
Журавлиним хрещена пером.

Дико і безбожно стало в світі,
Де і круг вже «на круги своя»,
Де усе продажне, навіть вітер,
Навіть безпритульна течія...

Хрест і місце під хрестом – так само.
Але ж треба вірить, варто жить...
Щоб не заблудитись – йти по шрамах –
По своїх...
Що хоч мені кажи.

З пісняра я казкарем роблюся.
Значить – Шлях і вік беруть своє.
І моя кохана – вже бабуся,
І сльоза до крові дістає,
Що здійснила кровообіг вічний,
Обігріла світлом десь когось –
І лягла під великодні свічі…
Ось.

Пір’я пташине – на цвіт після зимного сну,
Місяць-смичок золотий тонкорукого Майстра –
Плавно лягають на ніжну душевну струну,
Як на труну молоденьку троянди та айстра.

Щастя метелик – як ловиш, – втікає кудись,
А як присядеш, – сідає на тебе, голубить.
Ми, що сотворені з дальнього світла й води,
Древні ікони цілуєм в потріскані губи.

Зморшки і шрами – це долі стежини у Світ,
Звідки Один лиш вернувся – і то ненадовго...

Пір’я пташине в нічній надмогильній траві...
Місяць-смичок життєдайно над човником човга.

Серце не встигає за пташками,
Що летять із теплої землі.
Тіні їх на водах, наче шрами
На душі від несказанних слів.

Я люблю весну в собі і далі –
Наче змійку крові на снігу,
Перших ніжних квіточок медалі
В голім лісі, де небесний гул.

Де світанок – Біблія дитяча...
Темна і солодка винна ніч.
І неясно – хто сміється-плаче,
Плаче і сміється в глибині.

Може, скіф у річці синьогубій
Весело полоще тінь коня.
Може, зранку «промиває труби»
Усю ніч розгульна рагульна.

Душу цвіт від холоду рятує,
Як великий сніг – живі тіла:
Юну мавку чи старезну тую,
Що до смерті цноту зберегла.

Совість моя чиста, мов кишеня.
Пташечки сльоза на полині.
Чорні діри білої мішені
В соковитій вічній далині.

Отако весною...
Все проснулось.
Гнізда душ – мов склянки на шаблях.
А мене врятує від намулу
Невтонула щогла корабля.

Я на ній з великого розливу
Випливу на простір золотий.

Хай гримить.
Нехай бушують зливи.
Я люблю в огні й воді рости.

* * *

Печаль і вітер.
Лебеді хаток,
Що притулились до ялин і кленів.
Мене відчують через років сто
Ген золотий і генії зелені.

І зрозуміють, як сльоза сльозу,
Як іскра – іскру,
Як вітрисько – подих.
Мене, напевно, також повезуть,
На грудях склавши руки, до природи.

Моя ж бо мама –
Вже давно Земля.
Її душа мене до себе кличе.
Як з вирію Вітчизна – журавля,
Як я зі сну сумне її обличчя.

А в цім бутті в нас барство, рабство, бар...
Душевні рвані рани лиже море.
Десь там, за ним, кричать:
«Аллах акбар!»,
А тут: «Ісусе! Поможи – бо горе!»

Тут п’яні пальці не знайдуть акорд
Отой, єдиний,
Що єднає сфери,
Бо ж посеред ченців і держиморд
Не так то просто
В мезозойській ері,
Коли вона прийшла по колу знов
І динозавром в кров мою кричала.
Та розуміла все прадавня кров,
Яка не знала ще свого причалу.

А тут і перша старість на порі.
Назад погляну – Боже мій...
Аз грішний.
І вірш мій на березовій корі,
Можливо, прочита колись Всевишній.

Простить мені?..
Бо вірш – молитва теж.
У ньому славив я творіння Божі.
Усе тоді було мені святе:
І Сонце, й пташка, і колючі рожі.

Тепер – немов заснув я у човні,
Який пливе за течією, в море.
І світиться весна у глибині –
Немов сльоза Ісусова прозора.

Немов пір’їна з ангела крила,
Зоря спада у тишу вечорову.
Вечеря пахне на сільських столах.
Жене із паші хлопчичок корову.

Лелеченят голівки із гнізда
Стирчать, немов пришельці із «тарілки».
Тремтить від щастя сонячна вода,
Як позивні останньої мобілки.

Веселка звуків, запахів чудних
У нашім світі пластиковім, ріднім.
Совина совість плаче від вини.
А там десь, в церкві, гірко плачуть відьми.

Вони теж мають право покаянь.
Не нам же Божий промисел читати.
Люблю Ним світ сотворений і я.
Люблю його, не знавши мами й тата...

Були мені за них зоря і клен,
Вогонь і вітер, журавлі і леви,
В яких дзвенить земний наш спільний ген,
Ведеться Родове єдине Древо.

Природа плаче – плаче і душа.
Сміється Сонце – благодать серцева.
Мов сонячний зайчисько із ножа,
Мій вірш граційно плава по деревах,

В яких назустріч зорям сік сичить,
Доводячи єдиність всіх і всього,
Що мить – то вічність і що вічність – мить,
Бо все відносно тому, хто під Богом.

І все конкретно тому, хто такий:
Встає з Всевишнім і ляга в молитві.
У нього рай на відстані руки,
На грі він наблатикався й на битві.

У нього трудне щастя із Землі.
Летить печаль, як листячко осіннє.
Чого ви, люди, так до нього злі?
А врешті, хай вже...
В тім його спасіння.

Я будую свій храм ув оцій суєті несусвітній.
Чую голос далекого предка, мов пісню зорі.
Вже зосталися знизу вишневі й калинові віти.
Білих тіней пташок вже не бачу в Дніпрі.

Риштування мої – це драбина до неба, чи ґрати?
Срібний Місяця лист серцю світить, чи гріє також?
Біля мене будує хтось лазню і хату,
І блискучий котедж для вельмож.

Поміж Богом і звіром завис я, мов гак в ополонці.
Може, клюне на мене русалка яка золота?..
Вже соборні хрести – наче зорі на вранішнім Сонці.
І глибокомогильна мені висота.

Я будую свій храм із каміння, пір’їни і глини.
А на ньому уже мостять гнізда липкі ластівки.
Уявляю, як лики іконні засвітять калиново.
І болітиме небо Христові.
Кругом кабаки
Бовванітимуть дрібно і сито, мов пекла холодні.
Пірамідки базарів ростимуть без кореня вшир.
Наче яблуко райське, висітиме дзвін благородний
На високому храмі, що в жоден не йде монастир.

Я збудую свій храм…

Шлюбна церемонія на цвинтарі –
Ця весна, коли киплять сніги.
Час, коли співають душу митарі
Й модний піп з розп’яттям дорогим.

Коровайна радість дзвінко світиться.
Ув очах пташини виє вовк.
Горобини кров’яниста китиця –
Наче Місяць, що в тумані звогк.

Поржавіла річка тихо дихає
Неземною ніжністю глибин,
Хоч в очах у неї синя крига є,
Мов луска усміхнених рибин.

Як руїни храму нетутешнього,
Тануть кучугури від зорі,
Що висить червневою черешнею
Десь в куточку серця, угорі...

Струм солодкий в жилах звабно тьохкає.
В цій весні я жив би, жив би, жи...
Серце білобокою сорокою
На нові виводив віражі.

А десь там, колись, у тиші храмовій,
Вічним сном засну, як всі і все...
Нервів моїх ниточки вольфрамові
Райський вітер цвітом занесе.

У чорних дірах тихо, як в жінках,
З яких виходим і куди ми хочем...
Крізь нас тече міжзоряна ріка
І білий котик у душі муркоче.

Ця тепла ніжність всім знайома, так,
Хто тут дожив хоча би до усмішки.
А райська осінь також золота?
А з того світу в цей вертають пішки?..

Багато філософських міркувань.
Життя закони знаєм, смисл – закритий...
То ж губиться сердешна голова
Між прагненням до Бога й до корита.

А я – поет опальний в цих краях,
Як, врешті, за життя усі поети...
Оця рука, що пише це, – вже прах...
Ну тобто стане порохом планети,
Яка й сама конечна, як і все,
Народжене від світла, органічне.
Ми трохи те, що нас пасе, спасе...
Що, врешті, також віще, та не вічне.

Звірина яма.
Дно у болотах.
Стоїть моя країна, як бабуся.
Часи погані.
Я – вирійний птах,
Ніяк не відлітати не навчуся.

Слова стають землею.
У душі
Висить велика небезпечна тиша.
Вже бачу все, що тут я залишив::
Дві доньки, ліс дерев і книгу віршів,
Де ніжність тепла, де іскрять сніги...
Де кров і світло зірки – воєдино.
Де у печі дідівській пироги...
А в космосі найближчому людинно.

Ранок був туманний, мов горілка,
Що пили всю ніч на брудершафт,
Сперечались про Рембо і Рільке,
Бравши вірші, як вугілля з шахт.

Найдавнішу, найдивнішу пісню
Хтось тягнув із себе до сльози.
А кругом шипів суєтний бізнес
І диміло Сонце, як бензин.

Я молився віршами до неба –
І мені ставало легше жить,
Якось так по-різному, де-небудь...
Важливіш – де голову зложить.

Врешті, й це не так уже важливо.
А важливо, щоб здоров’я і,
Щоби діти...
Щоби з кимось пиво...
Завітавши у свої краї.

Щастя й тут нема.
Печаль солодка
Лиш по жилах струмом протремтить,
Як ота, колись, найперша, «сотка»,
Що у вічність фокусує мить.

День удався.
Так усе життя би...
Мед солоний.
Плоть – стара душа.
Серце б’ється: ямби, ямби, ямби...
Сонценята скачуть із ножа.

Очі вітру стулені.
Вже вечір.
Вовча шкура жде мене й Вона...

А крізь дірку в шкурі від картечі
Видно крик червоного...
Весна.

Кроки, як рани, – вхідна й вихідна.
Аж сонячна кров виблискує.
Милуємось штормом кольору злого вина,
Найніжнішими левами,
Благородними лисами.

Ляжеш, як серце моє у траві.
Цвіт чутливий-чутливий до тебе липне.
А в небі вічні Вона і Він,
Великий Ведмідь головою тріпне.

Роки – як вроки. –
А ночі – усі –
Революційні, медові.
Надкушені яблука у росі...
І ми – щасливі і безтолкові.

Свічі залиті чорним, густим вином,
Що наче кров орлина.
Зорі потріскують битим, як лід, вікном.
Ранок наш – ягода-журавлина.

Прийде мій білий, безкрилий кінь
З очима древніми-древніми.
Даватимеш хліб йому із тонкої руки.
Поволі ставатимемо деревами.

А потім вмиратимем, як усі, –
Ті, що любили, як вміли, як вміли...
І воскресатимем,
Доки калиновий сік
Знов не розірве жили.

Постояв над проваллям.
Вже чорний пісок осипався
Під моїми ногами...
Мій ангел утримав мене.
Щось у мозок шептало:
Життя –
Суєта, суєта, суєта вся...
Але серце кричало, що ні –
Не усе промине.

Совість голос давала,
Як ті журавлі, що вертались...
Не пилася горілка –
«Своє» ж бо відпив я уже...
Сни приходять мені,
Як у Рим синьоокі вандали,
І згорають у хвилях сердечних пожеж.

Зеки й «ті ще» курви
Люблять вірші мої цитувати.
Їх рятують вони,
Бо мені теж хреново було...
Гріє душу комусь
Мій же образ дідівської хати
Із лелечим гніздом,
Що подібне на німб НЛО.

Постояв над проваллям,
Зломив у печалі дорогу.
Узяло мене світло –
І тягне до себе, увись.
Стало просто і добре
Молитись єдиному Богу,
Накосивши Пегасу своєму трави.

Кров’ю свічі ридають
На білу сумну скатертину,
Залишаючи пляму у формі:
«Вкраїна і Крим»,
Де родився поетом,
Яку вечорово покину,
Щоби небо латати
Сосновим шматочком кори.

Міфологія й бізнес кругом...
У небілому світі.
Сам я віршем зробився.
Болить мені лоскіт епох.
Не стакани вина,
А хрести –
Як в Новім Заповіті –
Ділить доля мені й моїм друзям –
На трьох.

А на Той світ спішить небагато...
Нікого і звідси.
Дуже швидко іде мій годинник –
Веселий дивак.
Під невидимим гостем
Пищать порцелянові східці.

І Висоцький кричить з Того світу,
Що й там
«Все не так»...

Засмучені, засмічені ліси,
В яких я жив.
Які в мені – як тайна.
Як Всесвіт у краплиночці роси,
Чи уночі забута хата крайня.

Іду крізь них я, проклятий поет,
Що з долею не грає більше...
Біль ще...
Час все затер:
Ікона чи портрет –
В тій хаті крайній –
Не розкажуть вірші.

Бо вже й вони постаріли, слова.
Між ними ходить все, чому не ліньки.
Чи пуповина, а чи тятива
Поміж словами...
Можна – груди жінки.

А так – печаль.
Смертельна пустота,
Нервова, ніби черга туалетна.
Завів собі і ката, і кота...
То ж чую, як муркоче вісь планетна.

З горілкою, мов соскою, я спав,
Коли безсонна ніч...
Тоска і прірва.
Спинномозково, грішно я конав,
Допоки тіло із душі не вирвав.

Переформат.
Піду тепер таким.
Все більше на Всевишнього надіюсь.
Він розставляє долі і зірки,
А я, а я... не вмію...

Я золота пилинка на вітрах,
Подібна до іскринки чи сніжинки.
І кров моя тектиме в яворах,
Як ляжу в Землю так,
Як вийшов з жінки.

А з іншою на двох той самий гріх
Несемо – як несуть по водах води.
Бредуть над нами журавлі старі,
Мов кобзарі, яких сам Бог проводить.

1. ЧАСОВЕ

З мого віку дитинство моє – мов роса на долоні.
Там ікони висять і годинники, і дзеркала.
А стежинки до Бога – як сльози: прозорі, солоні,
А чи крапелька моря, що впала з мойого весла.

З мого віку дитинство моє – мов історія людства:
Дика й ніжна, як равлик.
Усяка: лірична, дзвінка.
Там, в минулому, світяться зорі – літаючі блюдця,
І дорога тече – ріка.

Наче музика майя, звучить мені світло Ізвідтам.
А отут, поміж людом, скучає за війнами даль.
Стільки світу у світлі і світла у світі я звідав,
Що вмирати не жаль.

Пахне кров’ю чорнило моє на піснях покаянних.
А з дитинства малинно...
Ялинка, пиріг, молоко...
І дзвенять наші душі, мов кимось надпиті стакани.
Хтось небесний і добрий до них підливає тайком.


2. ПРОСТОРОВЕ

Я несу на собі тут прокляття моєї країни,
У якій пуповина моя і коріння – до зір дістає...
Звідки голос нащадка – тоненький, немов кураїна,
Чи як совісті голос, що рідний Всевишній дає.

Тут на мене позиркують так, ніби я не від Нього,
Ніби старший від них десь на тисячу років чи більш...
Тут Європа.
Тут чисто. Музейно.
Гладенька дорога.
А в мені, як у небі –
Немає дороги.
Біль.

І блатне, і болюче пройдешнє, прийдешнє у нервах,
Що не хоче більш «водкі»,
Відкинувши в степ корвалол.
І не страшно мені вже ні біса, ні влади, ні стерви.
І огидно мені, коли нечисть гребе на престол.

Надягаю на шкіру прозору я маски посмертні.
Захищаюсь, як можу...
Та ні...
Вже у наступ іду.
А ім’я моє в світі земному вже кров’ю не стерти.
А там десь аз грішний із ним у митарства ввійду.

Біля багаття мого роду тихо.
Земного неба – церкви – біла тінь.
Німим селом глухе пройшлося лихо,
Схилилось під ялини золоті.

А я сюди приїхав зі столиці,
Де зінфлювали гривні і слова,
Побачити, чи світить тут на лицях
Душа жива.

По семиструнній глибині дороги
Іду у поле, де хрести і щось...
Не від людей, від звіра чи від Бога,
Яке мені покинуть довелось.

У пам’яті обличчя мокре й світле.
Як вдавано сердивсь на мене дід...
Руденькі однокласниці на мітлах
Пливли в огнях, літали у воді.

«І хворий пес, і холості патрони...» –
Іде назустріч друг дитинства – Вовк...
Умерти? Жити? Хто ж кому боронить?
Вперед ногами хтось... благенький шовк
Стирчить з-під віка...
Потім напилися...
Майбутнє у минулому.
Я тут.
І Шлях Чумацький – ніби шкура лиса.
І кров залежна...
Й незалежна ртуть.

Тут люде сильні тільки нелюбов’ю...
А в порожнечу мрійно зирить Той,
До кого, не умівши жити, йшов я,
Мов йде до світла перемінний "ток".

Або як сніг летить на церкву білу,
Метелик на посвячену свічу,
Сльоза – у море...
Кров до серця бігла,
Яку, як смерть, не бачив я, та чув.

Убить печаль в безпутному весіллі?
Послати всіх і все під три чорти?
Чи налягати на заморське зілля,
Яке мій друг священик освятив?

Отак, болюче, молодість відходить.
Нема давно звірят, з якими ріс.
Минають зорі, всесвіти, народи...
Як золоті листки з тонких беріз.

Живу – немов прийдешній день – останній.
Осінній день – як мед із молоком.
У небі також осінь чи повстання,
Бо ж пада зірка... просто за листком...

А на Землі дорога і тривога,
Пихатий блиск тонованого скла.
Найкраще німб тримається на рогах.
Найбільші очі видно зі ствола.

А так – всі кам’яніємо поволі ,
Ми – глина ж на Всевишнього сльозі.
Із нервів наших виростуть тополі,
А із очей – крик нетутешніх зіль.

А як ніщо не виросте – не страшно.
Майне життя, як лісова луна.
Як ранній сон красивої монашки,
Що випила церковного вина.

З інстинктом пташки, що летить у вирій,
Бреду у рай, що вимріяв собі.
Якщо ж його нема – то є довіра,
Що душу обмине й пекельний біль.

Наразі ж все, як і судьба судила...
Бреду.
Співаю.
Слухаю свій пульс.
А мій Пегас закушує вудила,
Бо Музу, як Феміду, жде сліпу.

Куди ж візьме моя сліпенька муза
У світі, що летить в тартарари.
На цій межі я біло заздрю Крузо,
Що світ неначе заново створив.

Хай буде осінь.
Дощ нічний зі снігом.
У норах сплять звірята до весни.
А я пишу свою останню книгу
Прозорої, мов сльози, глибини.

Пишу – немов прийдешній день – останній.
Осінній день – як мед із молоком.
У небі також осінь чи повстання,
Бо ж пада зірка... просто за листком...

11 жовт. 12.

Мороз ударив.
Птицю із води
Я виріжу...
Гніздо зліплю зі снігу.
Куди мені без неї?
І куди
Я понесу оцю крилату кригу?

Мені весь світ оцей - мов та печаль,
Цей журавель із моря золотого,
Солоний, наче зайчики з меча,
Які спішать від Бога і до Бога.

Душа моя весела хоче сну.
Себе спасає від самої себе.
Люблю у ній знаходити весну,
А в нафтовій калюжці віще небо.

Люблю вмирати...
Як вмирає час.
Але, як простір, не люблю вмирати.
Найкраще, мабуть, – в серце, від меча...
І вірш посмертний кров’ю написати.

Згадати предків – дальніх і отих,
Що зовсім поряд:
Лиш піти на цвинтар...

Мороз холодним світлом освітив
Цей темний світ.
Душі далеко видно.

25 лист. 12.

Тяжкий був рік.
Важкий був кожен день...
Артезіанськи я горів без диму.
Не стало у країні цій пісень
І друзі помирають молодими.

І я вмираю...
Доторкнувсь до дна.
Все менше кисню.
Відштовхнусь.
Ковтаю
Болотяні вогні оцього дня,
Комерцію, політику в Почаєві...

Окрадена душа моя мовчить
І гріє спинку від зорі старої.
Стискаю вічність у болючу мить,
Мов ясен, не захищений корою.

У рік цей кілька друзів поховав...
Вмер друг дитинства.
Нікуди подітись.
Росте космічна золота трава
І раптом подорослішали діти.

Все більше у волосі сивини,
На серці шрамів...
Я усім прощаю.

В тім, що я жив, –
Уже шматок вини.
В тім, що погасну –
Винних не збираю.

Шумлять мені однаково тепер
Багаття предків, кров моя і море...
Моє дитинство у СРСР
І зірка зна, де Шлях мене заморить.

А цей важкезний високосний рік,
Який кінець пророчить світу в грудні,
Зривається в душі моїй на крик.
Та космос не тримає криків людяних.

Крізь космос не поширюється звук.
Ну а кінець...
У світі все кінечне.
А поки що я попри все живу,
Білю цей біль в собі і в цьому реченні...

16 лист. 12.

Літо закінчилось.
Осінь же вічна отут.
В дно зариваються ті, що до дна опустились.
Плаче душа моя на золотому мосту,
Плаче душа, наче стогнуть могили.

Всі ми для того у світ цей білючий прийшли:
Світлом ставати від болю і кольору, й звуку.
Можемо смерть вибирати ми – де і коли,
Роджені з кайфу на муку.

Чую – душа моя, наче краплина води:
Здійснює свій колообіг –
Сніжинкою стане, туманом...
Всі мої діти і вірші, яких я колись народив,
Квітнуть, як рани.

Ну а життя це я лиш пригубив – загубив...
Пив і молився.
Поважно любив свого Бога.
Люлька гіркуща звисала з моєї губи,
Блідла тривога.

Я ж відмовляюсь поволі від слави і зла.
Кинув читати газети і книги про тіло.
Пташка душі чорне пір'я скидає з крила.
Біле вже відболіло.

Чую, як моляться сосни і вовк-одинак.
Видно, як падають зорі, що теплі, як сльози.

Літо закінчилось.
Осінь – це трохи весна.
Трута і ліки – те ж саме, відомо...
Різні лиш дози.

4 груд. 12.

Все те, що інші пили по краплі,
Я пив ковтками.
Отож минуле – як чорна чапля,
А храми – хмари.

Ридає хворо душа заблудла,
Шука притулку.
Вона не хоче іти на люде,
Служити шлунку.

Вона не хоче життя без спецій,
Без світла тіні.
Вона у тілі, як у фортеці.
А смерть – то сон, та
Без сновидіння.

Душа не знає, як треба жити...
А як не треба?
Вона із тілом благенько зшита,
Як дно із небом.

Синенька квітка,
Осіння радість.
Могилка пташки...

Душа вже чує: куди і звідки –
Тому так важко...

Вмирають друзі і вмирає степ.
Зникають села у старій Європі.
Базарніє усе мені святе.
А душі – наче раки ув окропі.

І мій десь бродить чорний чоловік.
Мене шукає, чи мене чекає?
До підлості ворожої я звик.
Його ж іще у дзеркалі не знаю.

Хоча він знав поетів багатьох...
Він не дає, мені здається, тіні,
Блукаючи дорогами епох,
Висушуючи душу до пустині.

Він любить також душу купувать
За золото, за славу, за пригоди.
Міняє стать, аристократ і тать,
Нешлюбний син суспільства і природи.

На ньому чорний дорогий костюм,
Сорочка срібна, золотий перстеник.
Він, бачив я, не їсть святу кутю.
Він не поет, і він не неврастенік.

Він знає пекло. Видно по очах...
Він у раю знайомих має вдосталь.
Говорить тихо, більше – при свічах.
Приставлений, мов до Христа апостол.

До когось він приставлений завжди.
Як тінь до світла, наче біль до щастя.
Як чорна склянка мертвої води
До білого вина мого причастя.

Із задзеркалля він сюди явивсь.
Туди й мине, коли його покличуть...
Я був із ним на Ти...
А хто на Ви –
Не пам’ятає вже його обличчя.

Після його відвідин
На душі,
Як у порожній і холодній хаті.
Бери свічу. По дзеркалі пиши,
Коли ридати хочеться й ригати.

Ти рушниками дзеркало завісь.
Зітри із нього риси випадкові –
І знов у радість повернеться «жись»,
Як ті оно узори рушникові.

І ти, уже підстрелений на смерть,
Воскреснеш знов.
Солоний мед сльозини
Тебе до райських спогадів пройме
І до пекельних смол, від болю синіх.

У кожного свій чорний чоловік.
Тим більший він, чим нижче Сонце сіло...
Мій добрий ангел, він до нього звик,
Як і душа до свого звикла тіла.

Я, блудний син, терплю земну печаль.
Душа аборт зробила. Порожнеча.
Натільний хрест мій – юна тінь меча,
Що неповторно довшає підвечір.

Море – небо.
Море – могила.
Кров голуба – море.
Тут чи то парус, чи чайки крила.
Хвиль нетутешніх кори.

Ветхозавітний розмах солоний –
Море...
Це також море.
Он золотими рибками сонно
Прагнуть до нього зорі.

Ну а душа моя десь між ними.
Глибша?
Мілкіша?
Хто зна...

Я повертаю сьогодні з Криму.
З моря вернутись не можна...

17 верес. 12 (Коктебель-Львів)

Колодязь чистий із зорею теплою.
Кришталь і позолота вечорів.
Життя минало з мінами, вертепами,
Допоки я сюди по колу брів.

Тут я почався.
Мріяв стати ангелом...
А став поетом...
Що ж.
Бува і гірш...
Це десь над бісом –
За чинами й рангами,
Які не купиш за кривавий гріш.

Тут вічним сном сплять генів моїх братики,
Мов хрестоцвіті квіти восени.
І плачуть зорі чорним світлом радості,
Що серед нас невічні і вони.

Смішні і добрі хлопці йдуть стежиною,
Яка уже нікуди не веде...
Сліди вовків затерті джипів шинами.
Льоди людей.

Нема вже тих, кого любив я, знаючи.
Вони в душі, яка також вмира...
Старих ворон на соснах очі заячі.
Лелеченят несе нам дітвора.

Так сильно п’єм – самі стаєм горілкою.
Записуєм словами пісню сфер.
Секундною суєтненькою стрілкою
Космічний час інтимний простір стер...

То ж я раюю в пеклі моїм внутрішнім,
Від себе утікаючи кудись.
І болі поспішають, наче нутрії,
Сльозою до свяченої води.

Було мені пороблено на смерть...
А я лопатив цього літа Всесвіт.
Душа моя за нього більша... жме...
З душі сльозою камінь впав.
Тут весь він...

І вірш мій, що за мене старший теж,
Складається із музики. Пружинить.
Він, як душа, шукає світла й меж
В сузір’ях – мов у кошиках ожини.

Мені уже нічого не болить.
Лиш кожен подих – битим шклом по шрамах.
Оце ми, тіло, наче й тут були,
Але душа вже проситься до мами.

Туди, туди – в колисочки могил,
Де суд, не осуд!
Вітряно. Іскристо.
В ніч пада золотий космічний пил.
І ангельськи-рослинне товариство.

Останній літній дощ крізь люльки дим.
Бездомний мокрий пес у душу зирить.
Я, зроблений із глини і з води,
З вогнем зорі учуся жити в мирі.

24 серп. 12.

Літо заснуло – мов пісня вмерла.
Так буде з життям колись...
Хтось повз по ньому, мов на Говерлу,
Чи до лебедів лис.

Я ж повернувся із Того світу
Не для дешевих драм.
Душевні плоди поламали віти.
Все – як вода.

Вітер старенький.
Стареньке небо.
Тихий, мов квітка, сон.
Всі ми там будемо коли-небудь,
Як не засне Харон...

Заячі очі тутешніх мавок.
Трави. Молитва. Дощ.
Даль глибиніє хутром кривавим
В очікуванні Годо.

Душу від зірки своєї грію.
Літо, літа, літак...
Я засинати, мов клен, не вмію.
То ж золотію так.

Золотом сивим іскрить волосся.
Гаснуть дороги жил.
Жив я, любив я... А чи здалося?
Броджу між близьких могил.

Жалість і заздрість в душі осінній...
Хліб народжує сіль...

Завтра усе поєднає іній –
Тихий красивий біль.

Україна сумніша за всі мої вірші тепер.
Я, спустошений, також лежу, як моя батьківщина.
Їй ще гірш, як мені.
Звинувачую також себе ім’ям блудного сина.

Та коли мої вірші у тюрмах співають блатні
І на Раді Перунській волхви їх рокочуть мостиво,
Можна вмерти спокійно і світло сьогодні мені,
Мов сходити на пиво.

Можна в космос втікати...
А можна боротися тут –
З усіма, із собою, з погодою, модою, льосом.
Адже меч, а не мир, нам боги і пророки несуть.
Зирять зіроньки косо.

Кину виклик усім і усьому.
А далі – як в сні.
Головне, що у совісті меї нічна, але біла, сорочка.

Що Вкраїна?..
Весь Всесвіт із серцем у цій партизанській війні.
З точки виник і прагне у точку...

Ця гаряча печаль.
Амазонки на конях вечірніх.
Танець смерті над озером, наче метелик нічний...
Журавлиним ключем до церковки бредуть правовірні.
Тільки я – мов нічий.

Я нічий до пори.
Ніч – мов з кров’ю вугілля.
Що скажеш?..
Синя глина печалі мені пристає до очей.
Я нап’юся зорі і наїмся мисливської каші
Ще й помиюсь дощем.

Кровну пісню закінчу писати.
Почну свою казку.
Із поета-дитини я гуру-поетом стаю.
У тунелях кісток чую зброї холодної брязкіт.
Тут чаїно, як в пеклі, зміїно, немов у раю.

Біле небо на соснах настояне, пахне грибами.
Віковічне болото таїть нетутешній секрет.

Що тут скажеш іще?..
Я у літньому лісі, як в храмі.
І душа тут ніколи моя не вмре.

Справжня слава почалася з болю.
Зірка моя – пташка золота –
Пуповину спалить – буде воля –
Глибочезна срібна висота,
Що п’янить, немов вино зі снігу.
Пахне кров’ю й димом золотим.
Я пишу свою прощальну книгу,
Сонцю помолившись перед тим.

Шрами – поцілунки злої долі –
Навхрест на душі моїй лежать.
Адже я, поет, – все більше воїн
В світі, де закон вогню й ножа.

А моя поезія солона
Хоче жертви...
Так в усі часи,
Якщо ти народний, не салонний,
І в тобі космічні голоси.

Я плачУ.
Не плАчу.
Океанно.
Окаянно у мені і скрізь.

Спить душа, порвавши три баяни,
Вмерти відказавшись навідріз.

Проклятий, немов моя країна,
Ще росту... пасу свою тоску.
Друг старенький вистрілив у спину,
Й так свинцеву від бандитських куль.


Прийде Муза.
Буде кава з тортом.
Висота перейде в глибину.

Світ цей чистий, наче совість чорта,
Переллю у серце – і засну...

8 серп. 12.

Набожна тиша. Дивлюсь на море. І жду чогось.
Чого ще ждати в моєму віці у надвечір’ї?
Свобода.
Самість.
Вода іскриться.
Тече вогонь.
Інтимно пада до рук солоних чаїне пір’я.

Та раптом тишу порушить вітер чи щось таке...
Немов дитина заплаче тонко в утробі мами.
Немає болю, то голе тіло – як манекен.
Немає пісні, немає храму, лиш хами, крами...

Колони білі, рожевий парус, лимонний Місяць
І виноградник на скелі рвійній, де я, де ми...
Немов судини богів античних, отут розрісся.
Зоря і море, сльоза і лаври, нічні громи.

У тебе серце, як риба в сітях.
Вино по грудях...
Я втратив нині багато крові – писав пісні.
Мене все більше цікавлять трави, все менше люде.
Мене все тонше хвилює море і райський сніг.

А я ж то, я ж то кому потрібен – щоби навік?
Пориви духу і владу плоті сповна відчуто.
Життя первісне уже прожито.
Це чорновик.
А інше... знову...
Я відчуваю, що буде круто...

10 лип. 12

Коли сива душа із гостей піде мрійно Додому...
Передчасно чи вчасно – не знаємо тут, на Землі,
То найперших із нас розіпнуть на хресті золотому,
А останніх зоставлять в гарячих тунелях стволів.

Тобто все тут зоставим, що в нас не в душі прижилося.
Цю банальність, на жаль, перевіримо всі на собі.
Довго будуть в гробах наші кості і наше волосся.
Потім все пропаде, підкорившись вселенській судьбі.
Навіть біль...

Час великий поглине весь простір.
Ні світу, ні світла...

Боже мій!..
Я щасливий!
Мені сорок пять.
Я ще тут.
Біля мене дівчата ще стогнуть на зоряних мітлах.
Хоч і грошей не дуже...
Та слава росте, наче ртуть.

Але слава поета скандальна, болюча, колюча.
Завжди платять за неї життям, забуттям на хресті...
Завжди в натовпі зрадників є щось базарне і суче.
Відречуться усі.
Навіть ті...

Навіть ті відречуться і будуть брехати у спину,
Хто здавався апостолом...
Так вже було.
Потім скажуть: за нас він загинув, за Україну...
Все одно, що там скаже якесь мурло.

Баболиця печаль вже дістала мене до риги.
Чую в світі себе, як у вакуумі магніт.
Ну які після смерті мені подасте інтриги?
Я помер – і воскрес...
Мені тисячі літ.

Я легенду свою напоїв і червоним, і білим.
Нас, поранених, люблять дівчата і сиві вовки.
А поезію пишуть усі, що кудись не добігли...
По корони, а чи по пляшки.

І Христос щось писав на піску...
І писали про нього.
І на водах писали вогнем, і мечем – по ребру...
Із писанням своїм ми безтільно ідемо до Бога.
Бога вдома нема.
А Венера без рук.

От і ходим по колу – як світло, як болі, як води –
За природою, модою...
Війни кругом і любов.

Все це врешті – херня...
Сну ми хочемо і свободи, бо...

19 черв. 12.

А що ці вірші?..
Молитви-пісні.
На Сонці плями – як на серці тіні,
Що тонуть у крові і у вогні –
Завжди веселім і завжди осіннім.

Вода сумна.
І вітер теж сумний.
Земля – ніяка.
А вогонь – веселий.
Нема моєї, чорт би взяв, вини
В розкрутці неземної каруселі.

А от земний люблю крутити світ,
Де цвіт пекельний – сніг – іде на нерви.
І космос у моїй росте крові –
Як голос стерви.

А світ цей, світ наш – сон моїх дерев,
Які садив мій прадід тихим ранком.
Сльозина зірки... позіхає лев,
Нагадуючи стогони коханки.

Все знову миле.
Зрадницьки стирчать
З посмертної записки писки «друзів».
В душі перо міняю на меча
І йду пороти підлих товстопузів.

Тепер я більше воїн, ніж словар.
У цій країні вже не тре поетів.
За смерть сильніший шлях мій, а трава...
Трава могильна й так на всю планету.

Я нею також скоро проросту.
Травою добре у хмільнім розгулі!

Наразі набираю висоту,
Доки душа скоріша, аніж кулі.

25 черв. 12.

Палю я люльку, дудлю сивуху,
Не дбаючи про здоров’я.
Коханка-доля стогне у вухо.
Любов хоче м’яса з кров’ю.

А в небі над нами хмари, як храми,
Де пташці життя не миле.
Вона летить до своєї мами
В зорі – пташок могили.

Тут же від плоду зламалась гілка –
І яблуні стало... видно.
А я посивів на тижнів кілька.
Тітка ж зварила повидло.

– Небо до нігтів моїх пасує, –
Каже базарна лярва.
Дядько он чорта згадує всує,
Бо дорога солярка.

Такі от високо-міщанські зрізи
У цих земних координатах,
З яких ми одержуєм супер-візи:
В житті повзти, а у сні літати.

Душа на сільському весіллі радо
Скидає свій накип сивий.
А я до песика: «Брате! Брате!»
Песик щасливий.

Тоді до дерева: «Сестро! Сестро!»
Дерево – тепле небо.
От би й мені таке довге серце –
Ким би вже був я, де би?..

29 черв. 12.