Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Майстерень Адміністрація

Рубрики

Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Ангела Меркель как змеиное яйцо Штази. Часть 1-я.
    Часть первая.
  •   Мерзотник покладався на януковича до останнього
    Чого ви такі дрібні: В соцмережах з'явилися фото колишньої дачі Ющенка
  •   Путінський Вавілон
    http://ofeliyadd.livejournal.com/
  •   Закатованих українців у мішках таємно везуть у крематорій...
    "Чому "опозиція" не вимагає розслідування вбивства людей Євромайданівців? Чи згадувала поз
  •   Потужне інтерв'ю "Правого Сектора" для "Ехо Москви"
    В.БОЙКО: Прежде всего, хотелось бы узнать о самой организации «Правый сектор», каким образ
  •   Що робиться в Україні - з погляду полковника розвідки
  •   Ігор Ткаленко. Присвячується йолопам
    Томас Карлейль, англійський філософ XIX століття, перевернув усі мої уявлення про суспільс
  •   Що трапилося 23 лютого 1918? З якої нагоди святкуємо?
    На це питання відповідають відомий письменник-дисидент Віктор СУВОРОВ та Дмитро Калинчук
    Ж
  •   Коли завтра ви прийдете за своїм депозитом...
    Трохи про банківську кухню
    чи ж бо розтрату наших грошей з депозитів...
  •   Американське правосуддя з погляду росіянина
    Справедливость по-американски: от наказания до оправдания
    Бесстрашный полицейский, невозму
  •   Справа Дивізії «Галичина»: Перевірено — злочинів не скоєно
    Сергій Кот «Дзеркало тижня» №28, 22 липня 2006
  •   Маркиян Лубкивский – неизвестное об известном. Часть 1
    Денис Олейников, для ОРД
  •   С. Грабовський. Війна триває: «Велика Вітчизняна» проти української Вітчизни.
    Цього року 8 травня вкотре вже ініціативні групи молоді у кількох українських містах вшано
  •   Друга Світова по-українськи. Думки вітчизняних істориків
    09.05.2012 _ Ярослав Кобзар
    Чи можлива взагалі версія подій Другої світової для України, я
  •   «Могила Неизвестного Насильника и Убийцы. С днем победы, дорогие товарищи!»
    Ua-today.com | Новости Украины
    2012/5/5 12:53:43 «История, точнее —
  •   Тема №16 «Живи сьогодні, як у день останній». Зимосінь!
    За якістю і, що не менш важливо, за кількістю публікацій, очевидними переможцями, в тому
  •   Леся Оробець. Як мій родич пияцтво поборов.
    У моєму роду однією з найяскравіших постатей є Іван Сандуляк, родич моєї прабабусі. Він не
  •   Любомир Гузар. 8-го травня, у чергову річницю закінчення Другої світової...
    У чергову річницю закінчення Другої світової війни у Європі Любомир Гузар, глава УГКЦ (200
  •   Червонопрапорна провокація
    Сергій Грабовський, для УП _ П'ятниця, 29 квітня 2011, 12:00
  •   Якщо забрати Бандеру, вийде, що Путін має рацію
    Борис Соколов
    В національно-культурному відношенні Україна стане єдиною тоді, коли на Сход
  •   Імперські ігрища
    Україна не лише страждає від дурного сусідства із кремлівською владою, вона є плацдармом
  •   Юрій Луценко. Листи з тюрми
    Лист із тюрми №3. Українська Mokita П'ятниця, 04 березня 2011, 14:01
  •   23.02. День захисника Вітчизни. Але не нашої
    Ігор Голод
    Журналіст (Львів)
  •   Звернення українських письменників до співгромадян у День рідної мови
    Шановні співгромадяни, дорогі читачі!
    Ми живемо в країні, що зветься Україною, -- і стаємо
  •   Леонід Шульман, Чи вирветься Україна із зашморгу міжнародних фінансистів?
    Звідки взявся Міжнародний валютний фонд
    Публікації на тему: • Леонід Шульман. ХТО Я ТАКИ
  •   Леонід Шульман, др. Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства
    Як і чому я наважився це написати
    Публікації на тему: • Леонід Шульман. ХТО Я ТАКИЙ: СІО
  •   Юлія Тимошенко: Влада сама генерує радикалізм суспільства своєю глупістю та жадібністю
    Мустафа Найєм, Сергій Лещенко, УП
    Більше ніж двадцять років Юлія Тимошенко гартувала свій
  •   Літературні підсумки 2010: букви та цифри
    22.12.2010 Ірина Славінська
  •   РосУкрЕнерго і Віктор Ющенко
    Украинские коммунисты обвинили президента в связях с RosUkrEnergo
  •   А. Лань. Віктор Ющенко — історія хвороби
    К вопросу о коррупции: “Виктор Ющенко — история болезни”
    17.12.2009 2:23
  •   Тайны жен и женщин Виктора Ющенко. Екатерина Клер и ее подруги
    Неординарный аспект жизни президента: рассказать о женщинах (известных широкой публике и
  •   Черговий ляпас виключно для України і українців?
    Злочинці мають бути покарані, особливо ті, що причетні до масового знищення цивільних і в
  •   Світ робить з нас показовий смітник чи йдеться про розкол України?
    Про все вже домовлено за нашими спинами.
    Україну готують до розколу?Публікації на тему:
  •   Адвокат Пукача: Команду Пукачу перепоховати тіло Гонгадзе дав Кравченко після візиту Литвина
    Сергій Лещенко, УП У справі Гонгадзе відбуваються дивні події після того, як слідство пере
  •   Капранови. Закон про мови: вихід є!
    Осінній наступ влади на державну мову ризикує вилитися у великі заворушення. Попри всі нам
  •   Ми не французи. Ми – раби
    Як відомо, зранку під Верховною Радою кількасот громадян протестували проти мовного законо
  •   Дикунство нинішньої влади
    Публікації на тему: • Округ Кравчука
    • Округ Кучми
  •   Василь Шкляр: Крим, як ложка дьогтю, він ніколи не був українським
    Українська правда. Життя" продовжує публікацію відповідей українських письменників на запи
  •   С. Рахманін. Останній прихисток
    Не всі знають, хто саме це сказав. Крилату фразу періодично приписують то Оскару Уайльду,
  •   Здача Севастополя. Нові газові угоди. Причини і наслідки
    Автори: Юрій БУТУСОВ, Інна ВЕДЕРНИКОВА, Алла ЄРЬОМЕНКО, Сергій ЗГУРЕЦЬ, Ольга КОШАРНА, Во
  •   «Паради переможців»: з чого почалася Друга світова
    Публікації на тему: • Кадри кінохроніки: Радянсько-нацистська співпраця >>>
    • Комент
  •   Олесь Доній: Ідеологія нинішньої влади – російський націоналізм і українофобія
    Оксана Климончук
  •   Злочини Ющенка ІІІ.
    НЕДОНОСКИ в справі загибелі В’ячеслава ЧОРНОВОЛА
  •   Юлия Латынина. Террор эффективен!
    Юлия Латынина, программа «Код доступа»,
  •   А що робиться в Росії з регіональними мовами?
                   Если во все колодцы плевать,
                   откуда воду черпать?
  •   Віктор Суворов. Сталiн готував Гудерiана у... Казанi
    Вiдомий письменник розповiв "Експресу" про мiфи, таємницi та маловiдомi факти Другої свiт
  •   Європа. На межі великих перемін
    Грецьке "розплавлення" євро
  •   Капранови. Пістрява стрічка
    Брати Капранови, для УП
  •   О. Ткачук. Хто вбив генерала Ватутіна?
    Олександр Ткачук, для УП
  •   Віктор Ющенко: від надії нації до політичного фантома
    Серед сумних, а часом і просто кошмарних політичних подій останнього часу (боюся, ми ще н
  •   Є. Сверстюк: Убивці Бандери не можуть пробачити своїй жертві власного вчинку
    Оксана Климончук
  •   Нас врятує лише правда
    Віталій Корж, для УП.
  •   «Викриття» УГКЦ
    Оксана Стадник, спеціально для УП
  •   Депутатские КРАЗы на Крещатике – неприкосновенны?
    Мария Лебедева, для УП
  •   Остап Кривдик. Урок Табачника
    Призначення Дмитра Табачника на вторинний по грошах, але стратегічно важливий гуманітарний
  •   Россия. Статистика, факты, комментарии, прогнозы.
    Прежде чем продавать дачу, машину, квартиру и паковать чемоданы для переезда на постоянно
  •   С. Лещенко. Блиск та убогість «опозиціонера» Ющенка
    Новопроголошений опозиціонер Віктор Ющенко не приховує бажання отримати в довічне користув
  •   В. Суворов. За Гітлера в Україні голоду і людоїдства не було, а за кремлівської влади - так
    Розмовляла Лана Самохвалова, Уніан.
  •   Андреас Умланд. ''Тушки'' і сутінки української представницької демократії
    За прошедшие недели понятие "тушки" стало популярным в Украине. Так стали называть некотор
  •   Сердечний рай Кобзаря — очима письменника і О. Денисенка
    «Шевченко жив разом із тими, хто його труїв і нищив»
    Автор: Катерина Константинова
  •   Що з Тобою, Україно? (І трохи про злочини Ющенка)
    Володимир Яворівський, письменник, депутат від БЮТ, для УП
  •   За що сказати Тимошенко спасибі?
    Олександр Фельдман, народний депутат України, фракція БЮТ, для УП
  •   Ігор Дебенко. Війна за Бандеру. Відповідь Західної України.
    Ігор Дебенко, для УП
  •   Тетяна Серветник. Депутати проти церкви
    Тетяна Серветник, Rzeczpospolita (Польща)
  •   Андрій Окара. Ющенко, прощай!
    Экс-президент начал тихим убийством ''Громадського радіо'', окончил – придушением ''Сяйва'
  •   Я. Файзулін. Степан Бандера: міфи та реальність
    Нещодавно Президент України В. Ющенко своїм Указом присвоїв провідникові ОУН Степану Банде
  •   Сергій Дацюк. Пережити темні роки. Сіра Піраміда
    Сергій Дацюк, для УП
    Сіра Піраміда - ієрархічна система самоорганізації малокомпетентної б
  •   Українська мова: завтра може бути запізно
    Юрій Белінський, фінансовий аналітик, для УП
  •   Позовна заява Юлії Тимошенко до Вищого Адміністративного Суду
    Вівторок, 16 лютого 2010, 19:06
     Вищий адміністративний су
  •   Верховный главнокомандующий из криминальным прошлым
    Станислав Речинский, «ОРД»
    ...Можно конечно утешать себя мыслями о том, что судимости дав
  •   Подані голоси. Читацькі симпатії «ПМ ІІ півріччя 2009»
    Читацькі симпатії «ПМ ІІ півріччя 2009» станом на 13-40 03.01.2010 Подано 1494 голоси.
    Го
  •   Відповіді на поширені технічні запитання функціонування «ПМ»
    • Всі ідеологічні пояснення "Поетичних Майстерень"
  •   Конкурси і відзначення
    ПОЕЗІЯ ВІДЗНАЧЕННЯ
    Наші
  •   Тема №14 - Поетичні інтерпретації музикальних композицій
    Цього разу нашим авторам пропонуються невеличкі поетичні змагання у написанні поетичних ін
  •   В’ячеслав Липинський
    Поляк за народженням, українець «за вибором»
  •   Тема №13. Весна і літо!
    Починаємо новий поетичний турнір, присвячений виходу борсуків і бабаків, а також інших тво
  •   Блаженніший Владика Любомир Гузар, відповіді на запитання УНІАН
    Оксана КлимончукЛ.Гузар: Називати політика помаранчевим – це ніби приписувати йому велик
  •   Конкурс для критики від журналу «Дніпро»
    Літературний журнал «Дніпро» шукає талановитих авторів і оголошує конкурс на кращі твори
  •   Конкурс прозових творів журналу «Дніпро»
    Літературний журнал «Дніпро» шукає талановитих авторів і оголошує конкурс на кращі прозов
  •   Поетичні конкурси від журналу «Дніпро»
    Літературний журнал «Дніпро» шукає талановитих авторів і оголошує конкурс на кращі поетичн
  •   Що нового на « Майстернях»...
    Що новенького? По-перше, триває конкурс «Майстерень ІІ півріччя 2008», по-друге, додають
  •   Книги наших авторів - замовити, отримати
    Коли книжок стане багато, то ми іншим чином організуємо цю сторінку.
  •   Поетичні інтерпретації. Музика_Танець
    Світ - ось він.
    Здійснюємо поетичне розширення музики і образу через коментарі. Якщо вже
  •   ПОЕТИЧНІ РОЗБОРКИ
    Світ - ось він.
    Здійснюємо поетичне розширення образу через коментарі. Якщо вже вірш дуже
  •   Найбарвистіша папуга, патріотка і поет!
    Світ - ось він.
    Здійснюємо поетичне розширення образу через коментарі. Якщо вже вірш дуже
  •   Поетичні дійства. Відзначення, конкурси
    Ваші погляди, враження, питання, відповіді щодо літературного процесу навколо явища Поезії
  •   Погляди на життя «Майстерень»
    Ваші пропозиції, враження, питання, відповіді щодо діяльності і ситуації на "Поетичних Май
  •   Некремльовський погляд на Грузію.
    Як на мене, очевидною помилкою всіх сучасних (політ) оглядачів є часто неоправдане вживанн
  •   Театр. Жовтень_07. Заньківчани, Стригун, Київ.
    Ірина Славінська, для "Майдану".
  •   Про державну інституцію, що брендить «премією імені Тараса Шевченка»
    Дещо про діяльність Комітету з призначення національної премії України ім.Т.Г.Шевченка, де
  •   Постійні заходи «Поетичних Майстерень»
    На цій сторінці пробуємо зібрати докупи ті дійства, в яких ми плануємо брати постійну орг
  •   Форум у серці Львова-2 (Мурка)
    Світ - ось він. Поети веб-Ukrain у Львові.
    Здійснюємо поетичне розширення образу через ком
  •   Форум у серці Львова. Пісні Короля
    Світ - ось він. Поети веб-Ukrain у Львові.
    Здійснюємо поетичне розширення образу через ком
  •   Поезія образу: Нью-Йорк! Мости! 2
    Світ - ось він. Вид із вікна одного з наших авторів.
    Здійснюємо поетичне розширення образу
  •   Поезія образу - Рабіндранат Тагор і Альберт Ейнштейн
    Світ - ось він. Світлина від одного з наших авторів.
    Здійснюємо поетичне розширення образу
  •   Жива мова
    Найкращі поети читають власну поезію. А також - музика і пісні, від наших авторів.
  •   Поезія образу: Нью-Йорк! Нью-Йорк! 2
    Світ - ось він. Вид із вікна одного з наших авторів.
    Здійснюємо поетичне розширення образу
  •   Поезія образу - ЧОВНИК
    Світ - ось він. Світлина одного з наших авторів.
    Здійснюємо поетичне розширення образу чер
  •   Поезія образу. Урбанізація_Пісня.Blondie; The Doors
    Світ - ось він, наче на долоні.
    Здійснюємо поетичне розширення образу через коментарі. Я
  •   Кризові явища на «Поетичних Майстернях»
    Актуальні питання: ІP
    Останнє:
  •   Оранж – нищівний дефоліант культури
    Mikroskop pana Jurka Дата: 25/03/2006
  •   ПРИВІТАННЯ
    Вітаємо всіх громадян і гостей "Самвидаву" зі славним завершенням тогорічних справ і щасл
  •   Адаптація користувачів ПМ
    Що новенького у роботі сайту?
  •   Закінчення модернізації
    Модернізація ресурсу завершена. Відтепер все ідеологічно і технічно досконаліше. В цілях
  •   Вірші на тему - актуальне дійство.
    Це загальна сторінка, яка час від часу повністю змінює своє наповнення - у залежності від
  •   Події очима керівництва
    Що там у нас із літературним життям відбувається? Всі від усього відпочивають?
    Жорж Дикий
  •   Круглий стіл редакторів
    Адміністрація ресурсу та редактори "Майстерень" - різні наші інститути.
    Їхні відносини
  •   Акції на форумі
    Жорж Дикий : Під керівництвом ресурсу розуміємо адміністрацію та редакцію. З ними на цій
  •   Сторінка наших новин
    Працюємо "наживо" - неактуальні повідомлення адміністрації та коментарі щодо них, не збер
  •   Мартиролог
    На численні прохання читачів відкриваємо "Мартиролог"- сторіночку, присвячену поясненням
  •   Щодо творчих зустрічей.
    Щодо творчих зустрічей. Практика поетичних і пісенних зустрічей хороша річ. Вони відбували

  • Огляди

    1. Ангела Меркель как змеиное яйцо Штази. Часть 1-я.
      Часть первая.

      Вообще-то на эту тему нужно писать не статьи, а диссертации, монографии и романы. Хотя они порой как раз и вырастают из статей. Пару лет назад я уже посвятил этой теме серию зарисовок (о зеленых педофилах и Вилли Брандте, Герхарде Шредере, Йошке Фишере и Оскаре Лафонтене, Оле фон Бойсте и Роберте Шилле, Клаудии Рот и Клаусе Воверайте, Франце-Йозефе Штрауссе и многих, многих других).

      Немецкие канцлеры. А глаза такие добрые..

      К упомянутым выше недоучкам относятся прежде всего многие вожди партии зеленых от самого начала ее существования: Клаудию Рот выгнали с первого курса и она так и не овладела ни одной профессией; фактический серый кардинал Европы начала 2000-х Йошка Фишер не сумел закончить школу, подрабатывал то таксистом, то фотографом, но больше – профессиональным революционером и боевиком “Революционных ячеек”, избивавшим полицейских и кидавшим в них бомбы. Нынешний глава Европарламента Мартин Шульц тоже не сумел одолеть даже очень среднюю школу в Аахене. Его друг и коллега Жан-Клод Юнкер, глава Еврокомиссии – фактически уголовник. К педофилам можно отнести опять же ряд лидеров зеленых во главе с главным зеленым Европарламента Конни Бендитом и Фолькером Беком и еще недавно восходящую звезду СДПГ Себастиана Эдати. К безудержным фанфаронам я бы отнес прежде всего всех трех социал-демократических канцлеров, от Вилли Брандта до Шредера, но в первую голову, конечно, скончавшегося 2 месяца назад, накануне своего 97-летия, Гельмута Шмидта; бОльшего нарцисса в послевоенной немецкой истории не найти.

      Но сегодня речь не о них, а об умной, скромной, воспитанной и образованной (а помните, как выигрышно смотрелся Путин на фоне своих предшественников, не умевших говорить по-русски?) Ангеле Доротее Казнер, она же – Меркель по первому, совершенно не любимому мужу, с которым познакомилась на каникулах в Москве и Питере (“Мы поженились, потому что все женились. Сегодня это звучит глупо, но я подошла к браку без необходимой серьезности. Я обманулась”). В один прекрасный день она прихватила стиральную машину и выехала из общей коммуналки. Работать физиком, как рассказывал ее первый муж, Ангела никогда не хотела. Ее манила карьера политика и общественная работа. После защиты диплома она пыталась устроиться в Технический университет в Берлине, но ее не взяли.

      (Фото)Старшая дочь пастора Ангела Казнер в кемпинге в 1973 г.

      Тогда Ангела подалась в институт физической химии при Академии наук ГДР, в коей Академии она вскоре стала секретарем комсомола (FDJ) по идеологии. Ответственной, как пишет ее биограф Герд Ланггут и вспоминают знакомые, за агитацию и пропаганду. А также членом Общества советско-германской дружбы. Позднее к ней прилепилась кликуха „Zonenwachtel“, дословно это означает "зонный перепел", а на жаргоне - крайне назойливых и прорежимных девиц к востоку от Эльбы.

      Меркель собирала деньги на оружие для "марксистско-ленинских" партизан в Мозамбике, Зимбабве, Анголе, ЮАР и других странах Африки и в итоге стала настолько доверенным лицом хонеккеровского режима, что ее выпускали даже в ФРГ – такой привилегии режим ГДР удостаивал не многих. Практически только только партийных функционеров и сотрудников Штази. Но куда чаще она ездила в СССР. Еще школьницей, в майке FDJ, она выиграла там Олимпиаду по русскому языку. Теперь же она ездила туда, как к себе домой. Несколько месяцев она провела в Донецке, официально – для изучения русского (который она и так уже знала весьма и весьма неплохо). Зачем ей так нужен был хороший русский в институте физической химии? Для попадания на вершину хонеккеровского режима? (я напомню, что сам Хонеккер стал генсеком СЕПГ в результате путча, с помощью Брежнева и Андропова свергнув своего ментора и покровителя Ульбрихта, и русский ему пригодился). Или ее там завербовали? Впрочем, может быть и то, и другое. Во всяком случае, многие уверены, что Меркель служила сексотом Штази под погоняловом “Эрика”. И никогда даже и не помышляла ни о какой фронде. Говорят, что и на работу в Академию брали лишь тех, кто сотрудничал со Штази, а уж на пост секретаря комсомола по идеологии и подавно. А про свое житье-бытье в Донецке она сейчас ни словом не вспоминает. Никогда. Хотя могла бы этим и покозырять, если дело было чисто. Три года она делила бюро в Академии с Михаэлем Шиндхельмом, также разоблаченным позже агентом Штази. В этом же здании размещалась студия телевидения ГДР и элитная бригада спецназа им. Феликса Дзержинского, простым смертным вход туда был заказан. Позже Шиндхельм стал писателем и в первом своем романе "Поездка Роберта" описал не только собственную работу в Штази, но и работу там своей соседки по бюро, под кодовым именем "Эрика", которая очень напоминает Меркель. Причем Шиндхельм, учившийся в Воронеже (где его и завербовали), а ныне возглавляющий театр в Базеле, был не только двойным коллегой Меркель, но и ее любовником.

      Сама Меркель признает лишь, что Штази пыталась ее завербовать, когда она подала документы на работу в Технический университет. Но она якобы сумела отбрехаться, сославшись на свою болтливость. Но что делала Штази с теми, кто отклонил ее просьбу о сотрудничестве? Все, что угодно, только не держала в секретарях по идеологии, агитации и пропаганде.

      В 1986 г. Меркель защитила диссертацию (после 8 лет аспирантуры!), для этого ей понадобилось не только сдать минимум по марксизму-ленинизму (который изучала 13 лет), но и написать монографию “Что такое социалистический образ жизни?”. Но вскоре ГДР приказала долго жить. Меркель решила снова половить удачу в политике, причем, как пишет тот же Ланггут, была готова пойти абсолютно в любую партию, кроме ХДС, больше всего тяготея к партии зеленых. Но, к несчастью для ХДС и к изумлению всех своих старых знакомых, она оказалась именно там. Почему?

      Когда власть Хонеккера начала разваливаться и начались мирные протесты, Меркель не принимала в них никакого участия. 9 ноября 1989 года пала Берлинская стена (Меркель в это время сидела в сауне, потом кто-то напоил ее пивом). С этого момента быть оппозиционером старому режиму стало совершенно безопасно, модно и выгодно. И потому уже в декабре 1989 года Меркель оказалась в оппозиционной организации “Демократический прорыв” (вначале сисадмином, поскольку умела включать и выключать западные компьютеры). Пригласил ее туда возглавивший тогда эту организацию адвокат Вольфганг Шнур, скончавшийся, кстати, 2 недели тому назад в Вене. Возглавил он ее вовсе не случайно, а по заданию Штази – именно в Штази (под кличками “Торстен” и “доктор Ральф Ширмер”) Шнур служил с 1965 года и работал в основном в церковной среде, вместе с отцом Ангелы. И потому совершенно естественно, что он позвал туда именно Меркель, свою давнюю знакомую и коллегу по Штази. После того, как уничтожить “Демпрорыв” в лоб не удалось, Шнур всячески пытался хотя бы придать ему левую и прорежимную окраску. Старая максима советской бюрократии: если не можешь задушить какое-то дело, то надо самому организовать его и возглавить. Так Жирика гебня когда-то поставила руководить обществом "Шалом". Точно так же Шнура поставили рулить "Демпрорывом".


      (Фото)Свои донесения Шнур и, по всей видимости, его друг Хорст Казнер, отец Ангелы Меркель,



      (Фото)Отец Меркель Хорст Казнер (Казмирчак), теолог


      посылали своему начальнику по Штази – Клеменсу де Мезьеру (с которым Казнер не только близко дружил, но и вместе разрабатывал концепцию "Церкви при социализме"). Его сын, Лотар де Мезьер, стал последним премьер-министром ГДР (а заодно и министром иностранных дел). Собственно говоря, этим последним премьер-министром готовился стать Шнур. Но, к несчастью для него, открылись архивы Штази и разразился жуткий скандал. Шнура с позором выгнали, его место занял де Мезьер. Довольно быстро, впрочем, выяснилось, что и де Мезьер, как и его отец, служил в Штази под кличкой “Черни”. Нынешний министр финансов Германии Шойбле долго пытался отмазать его от этого обвинения, но в 1992 году де Мезьер был однозначно идентифицирован как сексот “Черни”. К моменту разоблачения он был уже заместителем председателя ХДС Гельмута Коля и министром ФРГ по особым поручениям.

      К вопросу о семейственности в ГДР добавлю еще такой штрих: начальником Шнура, Казнера и старшего де Мезьера был небезызвестный Клаус Гизи, еврей, многолетний госсекретарь ГДР по вопросам религии и офицер Штази (кличка “Курт”). Сын Клауса Гизи, адвокат Грегор Гизи, - многолетний лидер Левой партии и ее предшественницы - Партии демсоциализма, преемницы СЕПГ. Гизи-младший, в свою очередь, тоже служил в Штази под кличками “Грегор” и “Нотариус” и стучал в Штази на своих собственных клиентов – диссидентов режима ГДР. То же самое делал и Шнур, среди жертв которого были его клиенты-диссиденты Штефан Кравчук и Фрайя Клиер. Именно за это Шнура в 1993 году лишили адвокатской лицензии, а в 1996 году осудили на год лишения свободы, замененный условным сроком. Гизи же много лет выкручивался и в итоге все же выкрутился. Кстати, в свое время, в 80-е, Лотар де Мезьер тоже был адвокатом и приятелем другого берлинского адвоката – вышеупомянутого Грегора Гизи, а также его подчиненным (Гизи возглавлял адвокатскую коллегию Берлина).

      Пара слов о папе Казнере, священнике, работавшем на Штази и подгонявшем церковь ГДР под лекала СЕПГ. Для этого в 1954 году, сразу после рождения Ангелы, он с семьей уехал из Гамбурга в ГДР, когда 3 миллиона восточных немцев бежало в обратном направлении. Власти причисляли его к самым "прогрессивным силам" в ГДР, его кличка была "Красный Казнер". Он противостоял диссидентским силам в церковной среде в составе т.н. "Weißenseer Arbeitskreis" и постоянно печатался в режимных газетах. Разрабатывал теорию "Церкви в социализме" вместе со Штази (с упомянутыми выше вице-президентом Синода Шнуром, Клеменсом де Мезьером и госсекретарем Клаусом Гизи). У него было аж два автомобиля - один личный, а другой персональный, с шофером. И ему позволялось выезжать в ФРГ в любое время, по желанию и без согласования с начальством. Одежду и книги им присылали из Гамбурга. Ангеле Меркель прощали в школе хулиганские выходки, которые не прощались другим. Таких привилегий не было даже у партначальников, кроме партверхушки. В то время как на оппозиционных пасторов (как на Эппельмана) Штази устраивала покушения и убивала их. Ну, и дочерей обычных пасторов, само собой, не делали секретарями по идеологии, их не принимали ни в FDJ, ни в вузы, запрещено было! А тут приняли не только Ангелу, но и ее сестру Ирену и брата Маркуса (который тоже учился на физика в том же Лейпциге). Когда произошло воссоединение Германии, папа Казнер был категорически против, как и все функционеры хонеккеровской диктатуры. Его отец Людвиг Казмирчак (который по отцу был вообще-то Войцеховским) в Первую мировую воевал сначала за немцев, а потом дезертировал и воевал за французов уже против немцев. Чтобы после войны переселиться в Германию, стать там полицаем и сменить фамилию Казмирчак на Казнер. Причем вместе с фамилией он сменил и конфессию, из католика стал протестантом, сыну Хорсту, крещенному по католическому обычаю, тоже сменил фамилию и конфессию. Тут уже угадываются кое-какие черты его внучки.

      И еще о семейственности. Вы, конечно, помните, что нынешний министр внутренних дел Германии (а в прошлом – министр юстиции, финансов, канцлерамта и даже обороны) тоже носит фамилию де Мезьер. Это не случайно. Томас де Мезьер – кузен Лотара де Мезьера, оба происходят из старинного французского рода гугенотов, бежавшего когда-то из Лотарингии, из-под Метца, в Германию. Ну, и, “по чистой случайности”, Томас де Мезьер – давний приятель Меркель по Мекленбургу. И именно ему она должна быть не менее благодарной за свою карьеру, чем его кузену.

      (Фото)Меркель и Томас де Мезьер на партийном съезде в Мекленбурге в начале 90-х. В свое время не было в Германии более высмеиваемой фигуры, чем неизвестный миру парикмахер Меркель.

      Именно Томас де Мезьер продвигал карьеру Меркель в “Демпрорыве”, когда Шнур “спалился”. Лотар де Мезьер взял кузена в свое правительство, а тот замолвил словечко за свою подругу Ангелу, и тут же ее произвели в вице-спикеры правительства. Напомню, что семьи Казнеров и де Мезьеров давно дружили между собой. И Томас де Мезьер оказался далеко не единственным старым приятелем Меркель, попавшим при ней в министры, достаточно вспомнить Альтмайера, Грёе и Пофаллу. Говорят, в канцлерамте она любит передразнивать своих министров. Если это так, то это должно быть разительным контрастом к ее архинудным публичным речам. Трудно представить, что когда-то эта зануда была завсегдатаем нудистских пляжей (весьма популярных в ГДР) и вообще неплохо “зажигала”.

      В конце 70-х годов на Штази стучало более 200 тысяч сексотов (на 16 миллионов жителей). Трудно поверить, что аккурат секретарь комсомола по идеологии в Академии наук, которую выпускали в ФРГ, избежала этой участи. При поступлении в Академию (а поступить туда простой студентке из провинции было ох как нелегко!), она прошла проверку на верность идеалам коммунизма и режиму Хонеккера. Проверку проводил ее коллега Франк Шнайдер (кличка в Штази – “Бахман”) и он удостоверил там ее нордический характер и беспощадность к врагам Рейха верность идеалам. Заявил, что она принадлежит к элите СЕПГ, приведя в подтверждение странный случай: в 1981 году пограничники изъяли у Меркель на немецко-польской границе, которую она тогда пересекала трижды, некий журнал, издавашийся “Солидарностью”, фотографии членов “Солидарности” и знаки отличия этой организации. Пограничники тут же настучали в Управление Штази в Берлине по “телефону доверия” 04-32-293-31. В ответ изумленным пограничникам было приказано не трогать ее, никакого дела на Меркель в связи с этим не завели. Шнайдер, а вслед за ним и историки Ройт и Лахманн, сделали вывод, что Меркель выполняла в Польше некое спецзадание.

      (Фото)Результаты этой проверки запечатлены документально. Но тогда почему не сохранилось само ее дело в Штази?

      Ответ прост: дела большинства сексотов сотрудники Штази успели пропустить через шредер. В архивах ведомства Гаука лежат 15 тысяч мешков с бумажными полосками, из которых когда-то состояли эти дела. По подсчету специалистов Фрауэнхоферовского института, если 30 человек попытаются сложить эти пазлы, то им для этого понадобятся 800 лет. Было ли там дело Меркель, никто не знает. Однако косвенных доказательств ее работы на Штази хватает.

      В 2005 году телеканал WDR работал над фильмом о Роберте Хафемане, ученом-химике, одном из самых известных диссидентов ГДР, старом коммунисте, при Гитлере приговоренном к смертной казни за свою антифашистскую деятельность в подпольных группах “Европейский союз” и “Красная капелла” и посмертно причисленном к числу праведников мира в Яд-Вашеме, а с 1976 года жившим под домашним арестом и неусыпным наблюдением Штази (как в Москве в это время жил Сахаров). В промежутке Хафеман, правда, имея левые убеждения, успел и сам поработать на Штази. В 1964 г. Хафеман был исключен из СЕПГ за “отклонения от линии марксизма-ленинизма” и отлучён от профессии (он был директором Института физической химии, того самого, где работала Меркель). Доступ к дому ученого был строго ограничен, допускали лишь тех, кому Штази разрешало посещать его. Список тех, кому доступ к Хафеману был запрещен, насчитывал 70 человек. При этом к оперативной работе с ученым было привлечено аж 200 сексотов. "Защищал" его на закрытом процессе вышеупомянутый Грегор Гизи, одновременно докладывая в Штази все высказывания химика и выкладывая компромат на него (Хафеман печатался на Западе и резко критиковал режим Хонеккера). Работал с ним и вышеупомянутый Франк Шнайдер, давший Меркель блестящую характеристику.

      И вот, рассматривая фотографии тех, кто посещал Хафемана, тележурналисты наткнулись на фото Ангелы Меркель. Что делала в его доме секретарь по идеологии, никогда не лезшая ни в какую фронду? Оказывала на него давление, чтобы убедить его отказаться от своих заявлений и статей в тамиздате? Когда журналисты обратились к ней с этим вопросом, Меркель реагировала крайне аллергически, не дала ни малейших комментариев и запретила показывать в фильме свою фотографию, ссылаясь на неприкосновенность своей приватной сферы. В итоге фотографию в фильме показали, но лицо Меркель на ней было зачернено. Причем известно, что Меркель дважды вызывала редакторов WDR на ковер в канцлерамт, чтобы преподать им "урок демократии" и дать ценные указания, что можно показывать, а что нельзя.

      А вот в нескольких швейцарских журналах это фото опубликовали, вместе с утверждениями, что Меркель посещала Хафемана по заданию Штази. Пикантность ситуации добавлял тот факт, что в тот момент Ангела делила бюро с сыном Хафемана, физиком, которого Штази настроила против его отца (и он, и его мать сотрудничали со Штази против своего отца и мужа, как это нередко случалось в ГДР, стране с 1 сексотом на каждые 80 жителей), но Меркель настаивала, что не имела с этим сыном ни малейших приятельских отношений.

      После разоблачения Шнура “Демократический прорыв” (ДП) начал разваливаться, на выборах 18.3.1990 он провалился, получив лишь 0,9% голосов, но вошел в союз с восточногерманским ХДС и вскоре уже полностью присоединился к ХДС. На объединительном съезде Меркель была одной из трех делегатов от ДП и представлена там как “доверенное лицо Лотара де Мезьера”. Когда де Мезьер стал премьером, Меркель он назначил своим спикером. 5 лет назад, выступая на очередном юбилее воссоединения Германии, Меркель сказала о своем бывшем патроне, сексоте Штази: "Его политической целью было ввести в правовые рамки стремление к свободе и достижения мирной революции, и это заложило основы воссоединения Германии”).

      Кстати, отец и сын де Мезьеры были не только сотрудниками Штази, но и членами ХДС еще при Хонеккере. Только был это не тот ХДС, а особая, ГДРовская партия, верная “идеям мира и социализма” (как ее называли тогда – “партия блока” или “партия флейты-подпевалы”), что не помешало ей в итоге слиться с западногерманской тезкой. Состоял в ней и третий (после Шнура и де Мезьера) покровитель Меркель – Гюнтер Краузе. Надо ли говорить, что и Краузе был ценным кадром режима Хонеккера и его тоже выпускали в ФРГ, что позволялось только только партфункционерам и сотрудникам Штази?


      (Фото)Меркель получает от Краузе (справа) его пост главы ХДС в Мекленбурге в 1993 г.

      Краузе был главой объединенной фракции ХДС и ДП в последнем парламенте ГДР; именно он вместе с Шойбле выработал Договор об объединении Германии. За несколько дней до воссоединения страны 3 октября 1990 года на совещании с депутатами по вопросу о том, разглашать ли общественности имена депутатов, служивших в Штази, Краузе устроил истерику, выслал из зала всех репортеров, а у одного репортера, который все же записал что-то на диктофон, отобрал запись с криками “Я Вас засужу!”. В итоге имена эти названы не были. А через несколько дней Краузе стал членом Бундестага и министром по особым поручениям, а затем министром транспорта Германии. В мае 1993 года Краузе пришлось уйти в отставку, поскольку он оказался нечист на руку (одной из его афер была приватизация зон отдыха на автобанах в новых землях, отличился он и в выписывании себе и своей жене всевозможных льгот и финансировании своего жилья из бюджета).

      После отставки Краузе работал предпринимателем (точнее сказать, аферистом) и многократно привлекался к судам за всевозможные мошенничества, уклонения от уплаты налогов, растраты, ложное банкротство и пр. Достаточно сказать, что он ограбил собственную многолетнюю секретаршу на две годовых зарплаты, а когда суд постановил, что он должен вернуть ей деньги хотя бы частично, подал жалобу. Несколько раз от тюрьмы его спасало истечение срока давности, а в 2002 г. суд в Ростоке все-таки приговорил его к 3 годам и 9 месяцам тюрьмы (в Германии такие сроки дают только за серьезные преступления), но после пятилетних хождений по всем инстанциям Краузе вновь удалось выйти сухим из воды, получив в 2004 и 2007 годах “химию”. В марте 2009 г. ему вновь влепили условный 14-месячный срок за очередное преступление. А через год в Шверине ХДС Мекленбурга-Передней Померании праздновал юбилей, в котором приняли участие два бывших председателя земельного отделения этой партии, старые друзья – Ангела Меркель и Гюнтер Краузе. В 1993 году он сделал ее своей преемницей на этом посту. Оба держали речь. “В центре нашей политики, - заявила Меркель, имея в виду Краузе, - стоит человек, не только со своими достоинствами, но и со своими противоречиями и ошибками”. И далее, уже прямо о старом друге и бывшем покровителе: “Я по-прежнему благодарна ему, что он помог мне выиграть выборы на своем участке и получить мандат Бундестага”. 6 раз (!) в своей 40-минутной речи Меркель назвала Краузе “дорогой Гюнтер”. Если перевести это на современный русский язык, то получится “Своих не бросаем!” (а если на не очень современный, то “Это сукин сын, но это наш сукин сын!”). Не правда ли, чем-то напоминает одного мелкого тирана из Ново-Огарёво (причем не только причастностью к Штази!).

      Ну, а почему Краузе так и не посадили? А по кочану! Потому что в Германии совершенно независимая юстиция (впрочем, в России и до открытия уголовных дел бы не дошло). Потому что в кабинете Краузе висит фотография, на которой Меркель жмет ему руку, да не старая, а свежая. И под это дело он стрижет и другие купоны, в качестве консультанта, директора “Прусской Академии будущего развития”, ее филиала, где из отходов и соломы собирались производить нефть, и прочих созданных им контор “Рога и копыта и сыновья”. В конце концов, у лейтенантов Шмидтов бывают и вполне легальные “дети”. И фотку могут показать не из фотошопа.

      Морда “Архитектора Единства” и реабилитированного Меркель уголовника Краузе в тот момент, когда Меркель ворковала о нем с трибуны, как пишет “Шпигель”, из бледно-розовой стала пунцовой. В эйфорической ответной речи Краузе напомнил, как Меркель именно под его чутким руководством печатала просьбу о вступлении ГДР в состав ФРГ, причем делала это на пишущей машинке самого Мильке, многолетнего главы Штази (что символично!). О том, что Мильке был когда-то их общим начальником, Краузе, мотавший к тому времени сразу несколько условных сроков, естественно, не упомянул, но дал понять всем присутствовавшим, что без него, Краузе, Меркель не поднялась бы туда, куда поднялась.

      Впрочем, после 1993 года она делала это уже без его помощи. К этому времени Меркель уже не связывали ни со Шнуром, ни с Краузе, ни с де Мезьером, ее полуофициальная кличка теперь была – “девушка Коля” (того, который Гельмут). 1 октября 1990 года она сама напросилась к нему на прием и сумела его очаровать. У нее было много достоинств: лояльна, послушна, исполнительна, мило улыбалась, а главное, своим присутствием в правительстве резко повышала сразу три обязательных квоты: на женщин, на молодежь и на “осси”. Ну, и, положа руку на сердце, разве ж не приятно иметь возле себя аппетитную молодую девицу, когда собственная карга, старая и больная, безвыходно торчит дома, злится и дуется (пока в один прекрасный день вообще не покончила с собой)?

      Кроме того, люди власти всегда ценят тех, кто безопасен лично для них, кто не может подсидеть. Сталин считал безопасным для себя Хрущева, Хрущев - трусоватого Брежнева. Точно так же Коль считал безопасными для себя своих протеже - Меркель и Шойбле. И тоже ошибся. Сама Меркель также неукоснительно следует этому правилу и последовательно выкосила все политическое поле вокруг себя, устранив всех своих потенциальных преемников (начиная с Фридриха Мерца и Карла цу Гуттенберга и кончая Норбертом Рётгеном. Посмотрим, что она сделает с Юлией Клёкнер). Однако на третьем-четвертом сроке даже у самых осторожных и искушенных начинает сносить крышу, они уверываются в собственном величии и незаменимости и творят массу глупостей. Так было с Хрущевым, с Колем, с Бен-Гурионом, с Нероном, с Цезарем, с Иваном Грозным, с Николаем Вторым, точно так же оно происходит сейчас с Путиным и с Меркель.

      Стоит ли удивляться тому, что именно Меркель стала тем Брутом, который, условно говоря, зарезал своего покровителя Цезаря? Ножом в спину стала ее антиколевская статья в FAZ, где она, будучи генсеком ХДС, писала: “Партия должна научиться верить в себя и свое будущее без старого боевого коня Гельмута Коля (как он сам себя охотно называет), точно так же, как подросток выходит из пубертатного возраста, покидает дом и идет своей дорогой”. Так в 2000 году, на пике скандала об анонимных пожертвованиях и черных кассах ХДС, фактически в результате путча, отбросив сначала Коля, а потом и его крон-принца Шойбле, Меркель неожиданно для всех оказалась во главе ХДС.

      Меркель в день ее триумфа — аккурат 20 апреля 2000 г., в день рождения Гитлера, ее выбрали главой ХДС

      В Германии карьера Меркель закатывается. Согласно последнему опросу, с ее политикой в отношении "беженцев" не согласен 81% немцев, ее популярность ниже плинтуса. Но шарфик с табакеркой не понадобятся. По слухам, в этом году она может стать преемницей "Покемона" на посту Генсека ООН.

      В 1994 г. Меркель и генсек ее земельного отделения ХДС Прешле с плакатом, призывающим сказать левым “Нет!”. Рукопожатие в центре — символика объединения в 1946 г. в советской зоне оккупации Компартии и СДПГ в СЕПГ
      Помните выражение - "Революции начинают идеалисты, делают романтики, а плодами пользуются негодяи"? Восточногерманская революция исключением из правил не стала.

      (Продолжение следует)

      "Портал 9tv.co.il"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Мерзотник покладався на януковича до останнього
      Чого ви такі дрібні: В соцмережах з'явилися фото колишньої дачі Ющенка

      У соцмережі Facebook з'явилися фото та відео державної дачі у Конче-Заспі, де жив третій президент України Вітора Ющенка.

      Фото виклав на своїй сторінці журналіст Михайло Ткач.

      "Ця резеденція Ющенка коштувала державі 30 млн на рік", - нагадав він.

       
       Ванна Ющенко
       Вітальна
       За світло для Ющенка ми платники податків сплачували 400 тис. грн на рік - Ткач

      публикація Михаила Ткача.

      Як відомо, переїзд Ющенка з державної дачі на приватну його дружина Катерина анонсувала ще 1 вересня 2011 року. Однак у листопаді 2013 року Ющенко все ще там жив.

      В кінці березня 2014-го Ющенко повідомив, що "місяць-півтора тому" все-таки з’їхав звідти.

      Тоді на запитання журналіста hromadske.tv про те, чи з’їхав він з держдачі, Ющенко відповів: "Чого ви такі дрібні?".

      "Я вже починаю забувати дорогу до Конча-Заспи. Я покинув дачу. Я там не живу. І дуже щасливий. Я думаю, що це сталося десь місяць-півтора тому", - повідомив третій президент.

      "Ми збудували у Безрадичах будинок, де я і мешкаю сьогодні з родиною", - додав Ющенко.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Путінський Вавілон
      http://ofeliyadd.livejournal.com/

      Украина до сих пор не подписала свои границы с Россией (Здається, таки підписані кордони. ред). А когда не подписаны границы, и есть (спорный) кусок или участок земли, это всегда будет камнем преткновения в межгосударственных отношениях. Это исторически так" - Назарбаев.

      Есть вещи, которые реально вызывают удивление. Я просто не могу понять, как такое может быть? А потом мы удивляемся Путину. Хотя чего ему удивляться? Он простой, как телеграфный столб. Абсолютно рациональный игрок. Все его интересы как на ладони, он их и не скрывает, они известны всему миру. Путин самый богатый на Планете человек, вот только что ему со всем этим делать? У него же все есть. А безумно хочется славы. Но он не понимает, что есть вещи, которые в нормальном обществе неприемлемы. Для Путина не существует запретов. Он и ведет себя как мальчик из компьютерной игры, не совсем понимая, что есть другая жизнь, про которую ни в учебниках, ни в инструкциях по теории игр не прочесть. Он в своем закрытом клубе давно ведет свою игру. Она кондова и цинична, ее, вроде, все видят, но мало кому  понятна его варварская логика.

      назарбайОднако есть человек,  который эту логику понимает - это Назарбаев. Он сейчас и озвучивает часть замыслов Путина. А говорит он о том, что через месяц Россия, Казахстан и Белоруссия подпишут договор о Евразийском экономическом союзе (ЕАЭС), со своим банком, который станет единым эмиссионным центром стран ЕАЭС. И конечно же новой общей валютой, которая будет назваться "алтын". Назарбаев озвучил мысль о нелегитимности доллара, потому как нет никакого мирового закона и никакой организации или общества, кто бы этот закон принял. Алтын - это будет новая валютно-финансовая система, основанная на "дефектале" - дефективном капитале. От дефектализма к акметаллизму - новому капиталу, основанному уже на бездефективной валюте - саморастущем мировом богатстве по Назарбаеву. Раньше Путин планировал вводить новую валюту в 2025 году, но в связи с введением экономических санкций в отношении России Западом, Путин начал срочно готовить законодательную базу для введения алтына.

      Так что Путину сейчас немного не до настоящей войны из-за санкций. Уверена, что концентрация российских войск на границе, развертывание военно-полевых госпиталей, это такая себе страшилка для Запада, ну и чтоб мы не расслаблялись и чтоб головы наши были сейчас заняты только этим. Ему проще и выгоднее сейчас взять курс на нашу долгосрочную экономическую зависимость. С пустой казной нам некуда будет деваться. Янык со своими бандюками постарались на славу. И Кремль всячески этому способствовал. Впрочем, Запад тоже молчал, видя, как братва отмыла через 14 банков 140 млрд. Прекрасно понимая, что никакого экономического роста не предвидится, военному преступнику Путину осталось только опереться на возрождение империи, пусть Евразийской, но империи.
      Надо сказать, что Назарбаев весьма дальновидный политик. Он хоть и поддержал Путина с Крымом, но сразу понял, что следующим может стать Казахстан. Как раз пока Назарбаев у власти, это и останавливает пока Кремль, хотя вбросы уже по поводу оттяпать часть Казахстана Россией интенсивно ведутся. Назарбаев предвидел это. Он не зря перенес столицу и переселил туда большую часть коренного населения. За это время уже выросло новое поколение казахов, а кроме того в Казахстане была самая жесткая языковая политика. Никакого второго государственного. Один язык - казахский. Поэтому там практически все русские знают казахский и там не подымают вопросы русского языка и притеснения русских, но Назарбаев прекрасно понимает, что как только он оставит власть, будет та же ситуация, что и в Киеве. Может поэтому он и решил передать власть по наследству своей дочери, понимая, что эта вошь не отцепиться как она не хочет отцепиться и от Украины. Как у Айн Рэнд "Победу над нами одержала вошь. Большая, толстая, медлительная, белая вошь. Ты видел когда-нибудь вшей? Самые толстые у них -белые".

      Китай. Это еще одна причина рейдерства Крыма. Дело в том, что Янык, пытаясь сохраниться между ЕС и ТС, очень рассчитывал на Китай как третью силу. Китайцы тоже были заинтересованы в этом сотрудничестве не меньше Яныка. Но китайцы мыслят всегда стратегически, пока кто-то тратит время на тактические игры, китайцы просто наблюдают и тихо выстраивают свою стратегию. Так вот: стратегически для Китая было не просто выгодно, а было необыкновенно выгодно иметь партнера Украину независимую и не входящую конкретно в какие-то союзы. Мы были им интересны именно как буферная зона никуда не входящая, но имеющая выходы на оба рынка, как ЕС так и ТС. И китайцы действительно собирались тут мощно закрепиться и работать. Всё, что мы знаем, что нам успел оставить Янык - это планы китайцев по строительству здесь двух портов: один с зернохранилищем и рыбный порт в Севастополе. Но китайцев здесь интересовали не только порты. Конечно же их больше всего интересовали наши ресурсы и прежде всего это месторождения урановой руды и тория, который в ближайшее время сможет заменять уран в качестве топлива для АЭС.

      Если пройтись по тем ресурсам, которые заинтересовали Китай, и посмотреть на их географию, то картина будет такой: месторождения урановых руд - это Кировоградская обл. Весьма интересен Китаю и бассейн Азовского моря с его запасами тория; Азовское дно с его запасами золота, оценивающееся в 3200 тонн. На побережье Азова есть так же платина. Что же касается Севастополя, то он тоже интересен не настолько рыбным портом, сколько обнаруженными там и в других районах Крыма тоже залежами драгметаллов. Китайцам так же интересен Белгородский железорудный бассейн и Запорожская обл. с ее запасами марганца.

      Надеюсь, вам понятна широта полета мышления кремлевской братвы? Просто когда кто-то говорит о том, что пусть эти суки заберут этот Крым и подавятся им, то нужно в первую очередь понять одну вещь. Нам здесь не давали развиваться. Мы тут были, по сути, бедной российской резервацией, пока Путину и его своре было что тырить в России, а нас надо было держать в узде. Теперь же, когда эти гоблины поняли, что мы выходим из-под контроля, что мы как страна интересны не только Китаю, но и США, и Еврозоне, то главный мафиози Планеты решил рейдернуть то, на чем мы бы могли заработать. Ибо по плану кремлевского коллективного Путина мы должны сдохнуть все и абсолютно нищими. Крым и Восток - это ресурсы. Это еще не разведанные ресурсы в том числе. Это то, на чем кремлевские гоблины еще много лет смогут долго обогащаться. Именно это интересует Путина, а не какие-то там русские имбицилы, которых он первый же и истребит. Тупые и послушные рабы - никого другого в теории мальчиков из клуба компьютерных игр не существует. Для остальных - лагеря. И судя по последним законопроектам в Думе, предусматривающим ответственность родственников за преступника, то Путлер переплюнул Сталина, который говорил, что сын за отца не отвечает. Ответят все.

      В контексте случившегося, мне будет очень интересна позиция Китая. Для них это самое фиговое, что могло случиться. Если еще Россиия отожмет Восток, где у них тоже свой интерес, то Украина Китай интересовать перестанет. Им придется договариваться обо всем с Россией. Отсюда и все происходящие дальше события. Меркель, дарящая китайцам старую карту Китая, произведшую переполох в самом Китае. Вынесение Пекином на рассмотрение законопроекта об упрощенном порядке присоединения к КНР территорий, исторически принадлежащих Китаю, причем списанный абсолютно с российского аналога. Китайцы пока делают вид, что закон этот готовят для Тайваня, однако китайские СМИ свое дело знают. Аналогия Крым -Тайвань разлетелась быстро. И тут же Пекин вносит законопроект об упрощенной процедуре гражданства для российских граждан, которым теперь уже нет необходимости для его получения обязательно проживать на территории Китая. Для этого достаточно просто отказаться от российского гражданства и срок получения гражданства теперь - 2 месяца, раньше был год. Эксперты говорят, что это было сделано специально, чтоб потроллить Россию и именно из-за Крыма. Китайцы дают понять России, что у них есть свои интересы в Крыму, которые России не мешало бы учесть. Китайцы не хотят становиться на чью-то сторону. Они всегда ставят цель, а каким путем они до нее дойдут - это не столь важно. Стратегически цель поставлена, теперь только тактика в ответ на чужую тактику. Они заняли нейтралитет по отношению к России, санкции не поддержали, но и дали понять России, что надеются на взаимопонимание с их стороны.

      К тому же Янукович со своей братвой кинул китайцев на 3 млрд. баксов, а поскольку китайцы работали здесь исключительно под госгарантии, то эти деньги им придется возвращать любому правительству, какое бы не пришло. Сейчас они подали иск в международный арбитраж в Лондоне на Украину о взыскании этих денег. Сам Присяжнюк объявлен в розыск. Жучара еще тот. Там только копни и на смертную казнь сразу. По китайцам я вообще повеселилась. Они взяли 3 ярда и должны были на них поставить зерно. Они его и поставили, но только не в Китай. Вернее, что-то таки в Китай ушло - на 153 млн., а остальное братва распределила так: 61,9 млн - ушло в Швейцарию, 28 млн - в Эфиопию, 26,3 - Египту, 24 млн - Ирану, 14 млн - Монако, 11млн - Кении, еще 7 млн - отдали саудитам и 1,5 - уплыло на Филиппины и что самое прикольное, даже про сирийских повстанцев наше правительство позаботилось - туда ушло зерна на 325 тысяч. Однако на пуркуа китайцам такой гешефт? Не проще ли работать с Кремлем?

      Именно поэтому Путин сейчас и готов на всякие предложения типа мы прощаем вам долг из которого большая часть штрафы, насчитанные за недобор газа, а вы признайте аннексию Крыма. Сначала он помог Яныку ограбить Украину и украинцев, теперь он решил ввести свой алтын и заметьте - не юань. А терять китайцев Путин тоже не хочет. Бабла на строительство моста в Крым у Путина нет, поэтому он будет пытаться уговорить на эту аферу Китай.

      Сегодняшние события в Славянске с российским десантом только подтверждают то, что кремлевская братва игру останавливать не собирается. Шизики и параноики настроены на удушении Украины любым путем. Это такая русская многовековая забава - убей украинца. А тактика - отдайте Крым и мы вам простим долги - это развод лохов. В Крыму быстро возникнет военная база для захвата наших дальнейшей территории. И никакие санкции не остановят этот эпик батл. И главное! Россия нам всегда проигрывала, потому что мы с ними ментально разные и им своей лишней хромосомой не дано понять менталитет украинца. Но теперь туда смылся весь рыговский шалман. Хуже всего то, что теперь возле этих кремлевских шизиков появились такие наши кадры как Лукаш и Портнов. Особенно Портнов, ставший помощником Путина. Вот этого я действительно опасаюсь.

      Я почитала сейчас Твиттер, там все рвут и мечут в сторону Авакова. Все кричат, что Аваков сдает страну Путину. Никто не хочет понять, что страна фактически разложена. Путин с Яныком ее просто угробили, и делали они это умышленно. Всё вокруг напичкано ФСБшниками. Дураку же понятно, что мэр Славянска Нелля Штепа должна сидеть в тюряге, а не на посту мэра. Это у нее в городе сын Азарова стал депутатом ВР, это она орала, что голодранцев во власть не пустит - шалава рыговская. Не случайно был выбран для спецоперации именно Славянск. И не случайно там сразу же появились палатки коммуняк. Понимаете, что происходит? Начнет Аваков зачищать - они войдут, не будет он зачищать, как и поступал до этого, они все равно вошли. Ведь СБУ, МВД и армия, там сменили только верхушку. Низы остались. Вся разложившаяся шваль она никуда не делась. Вот вам письмо от отца одного солдата.

      "Шо ж ты сссукка робыш??!!!",- солдат "добровольного призыва" старшему по званию ... Зам.полит в/ч в Семиполках подполковник Петелько тырит колбасу и консервы из посылок , собранных народом для солдат на передовой в Херсонской области,- "В ных там єсть шо жрать...". Ну нє сссука, а?! Он это делает в открытую, никого не стесняясь. Ком.части на построение приезжает на "Ленд крузере" , зам.по тыл. тоже любит эту марку авто. Знаете, почему солдатам этой части не выдают оружия и боеприпасов, на учения не водят? Да они перестреляют к херам такое руковлодство! Половина "добровольных" уже в открытую обещают "зае..башить суку" по гражданке... С какого перепугу воен.прокурор с тремя!!! батюшками приезжал пугать статьями за дезертирство "добровольцев", когда их забирали на переподготовку на десять дней, а оставили на 45 суток без малейших на то оснований, приписав незаконно к в/ч как контрактников без их согласия. Чзх?! Объясните, знающие. И это, только адресная помощь! Хотите помочь, помогайте конкретным людям! Если на погонах есть хоть одна звезда - не верьте этому говнюку! Если не знаете его лично. Солдатам "на выезде" жрать не привозят по двое суток, "не нашли" блять! Спят на поддонах, укрытые брезентом. "Скрытые учения" у них... Даже обеспечение их не находит, настолько скрытое. Мой солдат - по жизни позитивный пацан, только купил мотоцикл, настоящий японский! Только начал получать кайф от эндуро, долги за него почти раздал . Блин, но сейчас он улыбается через силу. Месяц на службе уже, а ему до сих пор не выдали обувь и не нашли нормального размера бушлат, в папыному ходыть... А по повестке шел с радостью и искренне хотел защитить нас..."

      Это письмо для примера, чтобы понять степень разложения страны. Как вы думаете с такой армией воевать? Мне стыдно читать, когда НАТОвцы пишут о том, что они боятся сообщать Украине данные своих разведслужб о концентрации вокруг наших границ российских сил для вторжения, потому что информацию тут же сольют. Поэтому разведка знакомит только свой Конгресс и администрацию Обамы. Мне стыдно, что НАТОвцы боятся нам предоставить свое оружие, потому что прекрасно понимают, что наши ублюдки его тут же продадут Путину. Мне много за что стыдно. Но скажите мне, вы действительно думаете, что за месяц можно все это исправить?

      Я знаю, что мне нужно писать чаще и короче, но не имею такой возможности, а когда сажусь писать, то о многом хочется написать и получается много текста. Но вот не могу еще обойти вниманием одно событие. 9 апреля исполнилось 25 лет со дня грузинской трагедии 1989 года. А началось все с того, что в абхазском селе Лыхны на какой-то народной сходке потребовали выхода Абхазской автономии из состава Грузинской ССР. Сразу же в Тбилиси собрался протест в ответ на эту акцию, но уже через 2 дня он перерос в протест за независимость Грузии. Тогда 9 апреля в Грузии была бойня. Мирную акцию за независимость страны начали жестоко разгонять. Людей убивали саперными лопатками по голове и травили газом. Дальше события развивались так: власть взяли националисты во главе с Гамсахурдия, после этого мгновенно начался Юго-Осетинский конфликт, потом гражданская война, переросшая в грузино-абхазскую войну, с многочисленными жертвами и беженцами. А это как раз то, что нам постоянно обещает Жириновский.

      Что было дальше - все помнят или напомнить? Разруха в стране и ипический срач между радикалами, в результате чего к власти пришел лояльный Кремлю Шеварднадзе, который уступил России Абхазию и Южную Осетию. Россия начала коррумпировать Шеварднадзе, превращая его в некое подобие Яныка. Правда, у Эдуарда Амвросиевича и ума, и образования было побольше, чему Яныка, но итог мы помним. Страна просто остановилась в своем развитии - тихо умирала, пока не пришел Миша. Так вот сейчас, спустя 25 лет, грузины до сих пор задаются вопросом, можно ли было избежать тогда жертв? Я не хочу задаваться этим вопросом через 25 лет, я задаюсь им сегодня, когда читаю в Твиттере призывы выкинуть Авакова и передать власть Ярошу. Мне уже начало казаться, а не для этого ли весь этот цирк с российским десантом нам показывают? Напомню, что Путин простой как валенок. У него все идет по одному сценарию. И сюжет этого сценария легко предвидеть.

      Так вот. Я бы ни черта не зачищала. Пусть эти дебилоиды себе стоят. Они захватили СБУ. Ну и что это у нас за СБУ, которое захватывает кучка бичей? Пусть они себе там тусуются до поры до времени. Пусть сидят до президентских выборов, пусть орут, бухают и разлагаются дальше. Это дегенераты, там нет нормальных людей - бараны. Пусть у идиотки Штепы бегают по улицам автоматчики, пока по пьяни не перестреляют друг друга. Нравится тупому манюпасу все это, пусть он и кормит это быдло путинско-януковское. У нас сотни людей погибли и пропали без вести, пытаясь скинуть навязанного нам этими долбодятлами Яныка и его банду. Они его поставили, а сбрасывать эту сволочь пришлось всей Украине. Теперь кучка придурков с георгиевскими ленточками пытается нам впихнуть опять это ворье. И это после всего того, что уже открылось? После того, как эта банда обворовала страну и свой народ? Так кто вы такие? Вы бараны, не дающие нормально жить людям, ради кучки рыговского ворья.

      Путин будет действовать по обстоятельствам. И торговаться... торговаться за Крым и отмену санкций. Какая сволочь из наших кандидатов решит отдать ему за долги Крым - это будет предатель Украины и кандидат от Кремля. И пусть они, эти кандидаты, сразу же об этом и скажут. Мы должны знать их позицию по Крыму. А этих жирных кремлевских вшей нужно давить только санкциями. Чем больше и страшнее санкции, тем больше толку от этой войны. Нельзя уступать им территорию, поверьте, просто нельзя. И нельзя сейчас, до выборов, поддаваться на любые провокации. Мы обязаны продержаться месяц. Сейчас много зависит от ВР. И меня бесит, что "Удар" не голосует в Раде. Нужно принять такие законы, чтобы вся эта пророссийская сволота знала, что после выборов она точно сядет и надолго. И запретите наконец-то "Беркут". Какого лешего они до сих пор не просто существуют, а еще и за наши деньги помогают сепаратистам? Кому не нравится жить в Украине - никто не держит. Российский паспорт у Путина без проблем. Дальше чемодан - вокзал - концлагерь империя.


      ""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Закатованих українців у мішках таємно везуть у крематорій...
      "Чому "опозиція" не вимагає розслідування вбивства людей Євромайданівців? Чи згадувала позиція про це в Парламенті і під час так званих "переговорів" з ригивськими бандитами, вот відео перегляньте вбивство Євромайданівців? Чому всі мовчать про цей ФАКТ вбивства людей в Києві? Господи Боже чому ж всі мовчать!
      Україно хто знає хто ці люди, звідки вони? Не будьте байдужими!.."



      На 1 хв.10 сек...



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Потужне інтерв'ю "Правого Сектора" для "Ехо Москви"
      В.БОЙКО: Прежде всего, хотелось бы узнать о самой организации «Правый сектор», каким образом она образовалась, сколько людей она насчитывает и, собственно, какова её политическая платформа?

      А.ТАРАСЕНКО: В первую очередь, «Правый сектор» — это не организация. Это объединение разных организаций, как украинских, так и национальных. Объединение различных групп людей, гражданских активистов.

      Д.ПЕЩИКОВА: Какие организации составляют костяк?

      А.ТАРАСЕНКО: «Трезуб», «УНА-УНСО», «Патриоты Украины», «Карпатска сечь» — вот такие вот.

      Д.ПЕЩИКОВА: А численность? Приблизительно.

      А.ТАРАСЕНКО: Не могу ничего по этому поводу сказать. Потому что, если бы это была организация, то можно было бы что-то говорить. А так, это добровольное объединение граждан, которые приходят на защиту людей, Майдана, революции. Мы не составляем списки, не считаем людей, я паспортные данные не проверяю.

      В.БОЙКО: А вы можете сказать хотя бы порядок? Это сотни, тысячи, десятки тысяч людей?

      А.ТАРАСЕНКО: Сейчас на Майдане находятся несколько сотен. Но когда начинаются какие-то активные действия, то сотни становятся тысячами.

      Д.ПЕЩИКОВА: Какова иерархия руководства?

      В.БОЙКО: Организационная структура.

      А.ТАРАСЕНКО: Что касается каких-то политических решений, то нет конкретной иерархии. А вот касательно структуры самообороны, то там, конечно, есть отряды, командиры, как у «Беркута».

      Д.ПЕЩИКОВА: Они сами выбирают командира?

      В.БОЙКО: Или это всё-таки уже какие-то проверенные представители «УНА-УНСО» или каких-либо других организаций?

      А.ТАРАСЕНКО: Сначала так и было, но когда людей становилось все больше и больше, не хватало на всех командиров... Просто видно по действиям, по поведению человека... Лидер рождается в борьбе. Когда начинается борьба, видно, кто действительно становится лидером. Парни растут.

      В.БОЙКО: Сейчас проходит серия захватов областных администраций в регионах, представители «Правого сектора» какое-то участие в этом принимают?

      А.ТАРАСЕНКО: Конечно, там где есть в каких-то регионах, кто принимает непосредственное участие.

      В.БОЙКО: То есть некоторая региональная структура существует со своими руководителями и есть какая-то координация центра с ними?

      А.ТАРАСЕНКО: Там, где есть наши структуры, наши люди этим занимаются. Там, где нет, люди сами выходят на нас, просят разрешения координироваться, создают и делают дело.

      Д.ПЕЩИКОВА: То есть это происходит прямо сейчас или появились уже какие-то региональные структуры в то же время, когда появился «Правый сектор»?

      А.ТАРАСЕНКО: С самого начала, действительно, в первые же дни на западе появились, потом начали и дальше расширяться.

      Д.ПЕЩИКОВА: То есть и на востоке есть?

      А.ТАРАСЕНКО: Конечно.

      Д.ПЕЩИКОВА: Там, где ещё не было никаких активных действий.

      А.ТАРАСЕНКО: Почему? Майданы же собирали во многих областных центрах. Там, где майданы стояли, там создавался и правый сектор майданов.

      Д.ПЕЩИКОВА: То есть это действует сейчас как самооборона региональных майданов?

      А.ТАРАСЕНКО: Что-то в этом роде, да.

      В.БОЙКО: В принципе, мы можем говорить, что «Правый сектор» образовался именно на майдане как некоторое консолидированное сообщество националистических украинских организаций?

      А.ТАРАСЕНКО: Именно так и случилось. В первые же дни, когда люди собрались под стеллой, двадцать первого числа. И буквально там числа 23-го — 24-го уже по инициативе «Трезуба» был создан «Правый сектор». Мы провели переговоры с руководителями разных организаций, пришли к общему мнению, что нам не важно, будет или не будет подписано соглашение с ЕС. Дело в другом, речь идет о том, что нужно скинуть путем национальной революции режим внутренней оккупации, который господствует в стране, и установить народную власть.

      В.БОЙКО: Давайте про политическую платформу сейчас поговорим немного, раз мы уж коснулись этой темы. Каковы те какие-то политические ценности основные, которые разделяют, с вашей точки зрения, все люди, которые входят в эту организацию, в этом сообщество, скажем так?

      А.ТАРАСЕНКО: Мы специально пошли на такой шаг. Мы не устанавливаем для всех обязательных требований по идеологии. Вот, например, «Трезуб» — организация христианская исключительно. Но мы не брали исключительно христиан в «Правый сектор». То есть, если у человека другие религиозные взгляды, это никак не мешало. Мы нашли общее для всех нас. Мы взяли черно-красный флаг борьбы и больше не выдумывали каких-то значков или чего-нибудь такого. И у нас конкретная идея. Это революция, смена режима и установление народовластия. Тем, кто поддержиивает эти идеи, — всем дорога открыта.

      В.БОЙКО: Как я понял, конечная цель людей, которые входят в это сообщество, как вы сказали, это революция и народовластие, правильно?

      А.ТАРАСЕНКО: Да.

      В.БОЙКО: При этом вы совершенно не скрывает националистической идеологии...

      Д.ПЕЩИКОВА: Правых взглядов.
      В.БОЙКО: Да, правых взглядов. Что вот в этом, условно говоря, государстве, которое вы хотите построить, какая роль в нём отведена национальным, сексуальным меньшинствам?

      А.ТАРАСЕНКО: Прежде всего, украинский национализм — это не какая-нибудь тоталитарная идеология. Это как раз и говорит о том, что на Украине будет господствовать народная власть. Мы украинский национализм не отделяем от христианства. Поэтому для украинских националистов какие-то такие вещи как шовинизм, империализм, тоталитаризм, нацизм, фашизм, антисемитизм, расизм абсолютно неприемлемы. Когда мы говорим про народовластие, имеется в виду, что не клика каких-то олигархов должна руководить страной, и не одна какая-то личность. Должен руководить народ. Реально. То есть речь идет, в первую очередь, про выборность всех и вся, начиная от участкового милиционера, начальника райотдела, прокурора, судьи...

      В.БОЙКО: То есть массовое самоуправление?

      А.ТАРАСЕНКО: Да. И, самое главное, в любой момент, если они не выполняют свои обязательства, — возможность их отозвать.

      Д.ПЕЩИКОВА: Но как можно добиться этих целей? Есть какая-то стратегия?

      В.БОЙКО: Что мы делаем сегодня, завтра, послезавтра, какой Украина будет через месяц?

      А.ТАРАСЕНКО: Сейчас есть одно конкретное требование. Это отставка Януковича.

      Д.ПЕЩИКОВА: А вот этой цели как добиться?

      А.ТАРАСЕНКО: Достижение его возможно конкретным путем. Нужно создать революционное правительство, которое возьмет в свои руки всю полноту власти на Украине. Нужно объявить нелигитимным действующий режим, обратиться к мировой общественности, для того, чтобы она поддержала. Создать национальную гвардию. Есть уже отряды самообороны, но они созданы для защиты. А национальная гвардия должна включать в себя и армию, и милицию, и службу безопасности и все такое прочее, чтобы защитить революцию. Нужно расширяться, полностью блокировать всю деятельность государственных органов, что дает возможность в принципе руководить страной. Вот уже идут захваты администраций практически по всем областям Украины. Народ должен брать власть в свои руки.

      Д.ПЕЩИКОВА: Я правильно понимаю, это только силовые методы? Только силой сейчас можно что-то решить?

      А.ТАРАСЕНКО: Необязательно, но, к сожалению, бандиты понимают только язык силы.

      В.БОЙКО: То есть речь идёт о том, что, по сути, нужно пойти на некие человеческие жертвы, эти жертвы уже есть, этих жертв несколько. Вы как один из представителей организации, сообщества, которое занимает не последнее место, готовы взять на себя ответственность за то, что будут жертвы среди ваших сторонников и, возможно, среди представителей силовиков, я правильно вас понимаю?

      А.ТАРАСЕНКО: Вы сейчас говорите о том, что «Правый сектор» делает революцию. А я сейчас говорю о том, что украинский народ делает революцию. Если посмотреть на десятки, сотни тысяч людей по всей Украине, которые непосредственно это делают, то это же не «Правый сектор».

      В.БОЙКО: Ну, смотрите. Ведь те люди, которые находятся на Грушевского, это во многом представители «Правого сектора», и они там получают какие-то травмы, их доставляют в больницу скорой медицинской помощи, потом их оттуда забирают какие-то непонятные люди, вы разделяете некую ответственность. Вы считаете, что вы, в том числе, ответственны за тех людей, которые там оказываются. Или это их собственный выбор как конкретного, одного единственного украинца, который решил бороться за свою свободу?

      А.ТАРАСЕНКО: Конечно, если мы сейчас с вами в данный момент пойдем на Грушевского, то вы не найдете там ни одного представителя «Правого сектора». А там тысячи людей.

      Д.ПЕЩИКОВА: Но ведь нужен лидер какой-то, или вы считаете, что можно сделать всё исключительно с помощью этой самоорганизации без какого-то единого лидера, который поведёт людей?

      А.ТАРАСЕНКО: Если бы был лидер, было бы намного проще.

      Д.ПЕЩИКОВА: А никто из «Правого сектора» не готов стать лидером?

      А.ТАРАСЕНКО: Принцип нашей жизни — это сама идея. Это для нас главное. Но если делать какую-то установку на личность, то толку с этого не будет. Мы помним «Оранжевую революцию», когда была исключительно установка на личность. И толку из этого никакого не было. Поэтому установка должна быть, прежде всего, на идею. Кто поддерживает свою идею в борьбе, утверждается как лидер. Пусть нас и ведет.

      В.БОЙКО: Давайте расставим точки над «i» вот в каком вопросе. Какова роль «Правого сектора» в насильственном протесте, начиная с 1 декабря, когда были столкновения на Банковой, заканчивая сегодняшним днём? Являлся ли кто-то из представителей организатором подобных акций? Являлся ли кто-то из рядовых участников организации участником этих акций, оказывал ли насильственное сопротивление силам правопорядка?

      А.ТАРАСЕНКО: Мы можем начать даже раньше. Мы можем начать с тридцатого числа, когда был разгон на Майдане. «Правый сектор» там был, защищал людей от озверевших ментов, сколько смог. Потому что людей тогда было мало...

      В.БОЙКО: Извините, я вставлю своих 5 копеек. Были обвинения, в том числе, в том, что «Правый сектор» якобы спровоцировал в ту ночь, с которой, собственно, началось насильственное противостояние по большому счёту, спровоцировал «Беркут» на активные действия на майдане против студентов?

      А.ТАРАСЕНКО: Я говорил непосредственно со многими людьми, которые там были и звучали о них такие же слова. Мы с ними конкретно разбирались, где кто находился в тот момент, и кто что делал. Я очень легко доказывал, что парни не могли в принципе этого сделать. Когда милиция полезла с одной стороны на людей, наши парни были совсем с другой стороны.

      В.БОЙКО: Ну и давайте продолжим, я прервал вашу мысль относительно участия «Правого сектора» в других столкновениях с силами безопасности.

      А.ТАРАСЕНКО: Первого числа мы были с людьми на Майдане, мы реально зачищали Майдан и брали его под контроль. Но в событиях на Банковой «Правый сектор» участия не принимал. Если там и были некоторые представители «Правого сектора», это не было организовано сверху. Всех там не было.

      Д.ПЕЩИКОВА: А вам не кажется, что представители нынешней власти очень часто в последнее время используют «Правый сектор» как способ обвинить, то есть на «Правый сектор» переводят все стрелки?

      А.ТАРАСЕНКО: Конечно. Я вот с вами говорю и пытаюсь объяснить, кто мы такие и что мы не такие уж и страшные, какими нас изображают.

      Д.ПЕЩИКОВА: А как вам кажется, кого считают самым опасным противником нынешней власти из тех, кто оказывает сопротивление, из тех, кто хоть как-то объединён?

      А.ТАРАСЕНКО: Вы еще в прошлом вопросе ответили на это.

      Д.ПЕЩИКОВА: То есть вы считаете, что именно «Правый сектор» воспринимается как самая большая угроза?

      А.ТАРАСЕНКО: Конечно.

      В.БОЙКО: Давайте со столкновениями закончим, у нас осталась улица Грушевского, где, собственно, несколько дней назад это всё началось. Там изначально были представители «Правого сектора»?

      А.ТАРАСЕНКО: Представители «Правого сектора» во время митинга были на площади Независимости. Когда люди пошли на Грушевского, мы вместе с отрядами самообороны, с несколькими сотнями — потому что мы входим в эту структуру, в самооборону, — вместе с ними пошли на Грушевского, на защиту людей. И пытались это сделать.

      В.БОЙКО: Если верить вашим словам, то получается, что ваша организация вовсе не является провокатором каких-то конфликтов на протяжении последних нескольких месяцев, а наоборот людей только защищает, сама первая на рожон не лезет, не кидает, условно говоря, фаера и брусчатку в «Беркут» без причины. Так почему тогда, как вы сами говорите, власти считают вас основным и самым опасным соперником среди тех, кто может оказать насильственное сопротивление?

      А.ТАРАСЕНКО: Во-первых, потому что нас много. Во-вторых, потому что мы организованны и тренируемся все два месяца на Майдане для защиты Майдана. И, более того, уже отбивали Майдан от милиции. Но самое главное, я думаю, потому что наши идеи созвучны с идеями украинского народа. И реально то, что мы пишем и говорим, страшно для них — потому что люди это читают, люди это слышат, а потом это делают.

      В.БОЙКО: Вы очень много говорите о том, что «Правый сектор» — это сообщество, которое с самого начала на майдане появилось, которое, собственно, там до сих пор существует. Какого ваше отношение к партийной оппозиции: Кличко, Яценюк, Тягнибок?

      А.ТАРАСЕНКО: Мы непосредственно с комендантом палаточного городка сотрудничаем, Андреем Порубием, который руководит отрядами самообороны, и входим в эту структуру. А что касается лидеров оппозиции, координация наших действий заключается в следующем: мы выдвигаем им требования, и они через не хочу вынуждены их выполнять. Постепенно, потихоньку, но выполняют. Потому что народ требует.

      Д.ПЕЩИКОВА: Буквально вчера получается было наоборот, пришёл Кличко, выдвинул какие-то даже не требования, а предложения, когда было объявлено перемирие и всё-таки «Правый сектор» принял его условия. Почему так получилось?

      А.ТАРАСЕНКО: На самом деле, мы с удовольствием отдыхали после ночных боев, воспользовавшись тем, что за нас договорились.

      Д.ПЕЩИКОВА: Если бы это произошло раньше, было бы то же самое? Это не является целью «Правого сектора» — постоянно вести какие-то бои, постоянно продолжать столкновения?

      В.БОЙКО: Доказывать возможность своего сопротивления и своё присутствие на Грушевского?

      А.ТАРАСЕНКО: Конечно, нет. Но прецедент уже такой был, когда по СМИ распространилась информация, что лидеры оппозиции договорились с «Правым сектором» о перемирии. Буквально на несколько дней раньше это было. Так вот тогда пришлось выпустить заявление по то причине, что с нами никто не договаривался. И перемирия не было.

      Д.ПЕЩИКОВА: То есть нахождение на Грушевского — это именно оборона своих позиций, нет какой-то цели идти дальше, вверх, вперёд, захватывать новые территории?

      А.ТАРАСЕНКО: На самом деле, это не так уж и просто. Если вы там были, то вы видели, сколько их там. Бросать людей под пули, чтобы они перестреляли там кучу народа, — так может поступить только придурок.

      Д.ПЕЩИКОВА: Ну, а какое тогда было значение у этих нескольких дней активного сопротивления, именно удержать позицию? Никто не пытался выдавить оттуда милицию, продвинуться вперёд?

      А.ТАРАСЕНКО: Я говорил за эти дни с очень многими журналистами, и все мыслят и задают вопросы практического характера. А вот чего, зачем, для чего, а люди не могут, люди гибнут, и т.д. и т.п. Вы мыслите не в тех категориях...

      Д.ПЕЩИКОВА: Но разве это не важно, что люди гибнут?

      А.ТАРАСЕНКО: Мы мыслим категориями духовными, в первую очередь.

      В.БОЙКО: То есть вы считаете, что это идеологическое противостояние — доказательство того, что украинский народ может не сдаться под гнётом «Беркута», который лютует, раздевает людей, жестоко избивает их?

      А.ТАРАСЕНКО: Да, но это не настолько важно. Важно другое. Важно, что два месяца Майдан «затанцовывали». Оппозиция постоянно выходила на сцену и рассказывала сказочки ни о чем. Выдвигала какие-то половинчатые, непонятные требования к власти, которые власть вообще полностью игнорировала. Но видно было, что распустить Майдан у них никак не получается. Потому что люди не хотят расходиться, люди хотят действовать, люди хотят реально сместить эту власть. Мы помогли людям показать, что не все закончилось.

      Д.ПЕЩИКОВА: То есть в нужный момент вы взяли инициативу в свои руки?

      А.ТАРАСЕНКО: Я уверен, что если бы не было Грушевского, на следующий день уже бы не было Майдана. Это главное.

      Д.ПЕЩИКОВА: То есть позиция такая: сли у тебя есть какие-то требования, какие-то задачи, цели, их нужно защищать, отстаивать?..

      В.БОЙКО: Любыми способами, в том числе, насильственными...

      А.ТАРАСЕНКО: Конечно. Ну вы же видите, пошла эскалация конфликта. В ответ люди начали подниматься по всей Украине.

      В.БОЙКО: И это дало новое дыхание сопротивлению майдана?

      А.ТАРАСЕНКО: Да, да, да.

      В.БОЙКО: Тем не менее, Янукович пока не пошёл ни на какие уступки. Речь не идёт об отставке правительства, речь не идёт о досрочных выборах Рады, речь, тем более, не идёт об отставке его самого. И вчера, когда тот же самый Кличко после переговоров выступал со сцены, он честно сказал, что он разочарует тех, кто собрался на майдане, что порадовать ему нечем...

      Д.ПЕЩИКОВА: И в очередной раз заявил о том, что он не готов вести людей на какие-то бои, столкновения, проливать кровь, чтобы потом отвечать...

      В.БОЙКО: При этом, со стороны Яценюка и Тягнибока, тоже какие-то резких заявлений не прозвучало. Ну бародьба, сопротивление, да, давайте выстроим ещё одну баррикаду на Институтской...

      Д.ПЕЩИКОВА: Давайте объявим Грушевского частью майдана.

      В.БОЙКО: Да. Ну, то есть заявления декларативные, действия довольно не прогрессивные.

      Д.ПЕЩИКОВА: И, тем не менее, «Правый сектор» продолжил перемирие, и, в общем-то, согласился на то, чтобы подождать ещё какое-то время?

      А.ТАРАСЕНКО: Вы на Грушевского видели перемирие? По-моему, там все горит.

      Д.ПЕЩИКОВА: Ну, нет активных каких-то действий. Не летят коктейли Молотова...

      В.БОЙКО: Фаера не летают, коктейли Молотова не летают, создана дымовая завеса некая... Да, есть линия фронта, но наличие линии фронта не отрицает факт перемирия.

      А.ТАРАСЕНКО: По одной простой причине: их сложно докинуть. Но дело не в этом. Дело в другом. Мы сейчас перегруппировываемся, отдыхаем и будем действовать совсем другими методами. Там дело зашло в тупик и смысла особого нет что-то делать, только если это поддерживать.

      Д.ПЕЩИКОВА: То есть идёт какая-то перегруппировка, что вы отдыхаете и готовитесь? Если милиция будет и дальше стоять, не предпринимать никаких действий, вы готовы пойти сами в наступление?

      А.ТАРАСЕНКО: Мы пойдем с другой стороны. Мы будем делать нестандартные шаги. Не такие, как сейчас.

      В.БОЙКО: В состоянии ли «Правый сектор» и люди, которые разделяют националистические идеи. Я сейчас не беру персонально вашу структуру. Люди, которые разделяют идеи украинского национализма, революции, народного самоуправления. В состоянии ли они, с ваше точки зрения, устроить революцию на сегодняшний день? Вот именно добиться того, чтобы нынешний режим был свергнут, новый установлен.

      А.ТАРАСЕНКО: Мы революцию уже сделали. Она идет полным ходом.

      Д.ПЕЩИКОВА: Процесс необратим?

      А.ТАРАСЕНКО: Вариантов нет.

      Д.ПЕЩИКОВА: А Украина сохранит свою целостность?

      А.ТАРАСЕНКО: Надеюсь.

      Д.ПЕЩИКОВА: То есть восток поддерджит, вы уверены в этом?

      А.ТАРАСЕНКО: Конечно. Я сам с Востока, я не из Львова и не из Ивано-Франковска, я из Кривого Рога, из Днепропетровской области.

      Д.ПЕЩИКОВА: Но пока, если смотреть на карту, которая периодически загорается новыми областями, которые охватывает вот это активное противостояние, пока всё-таки запад очень сильно перевешивает и восток фрагментарно задействован.

      В.БОЙКО: И куда как менее результативно.

      А.ТАРАСЕНКО: Это очевидно, это абсолютно нормально, потому что позиции власти на Западной Украине намного слабее. Но если вы вспомните, когда это все начиналось несколько месяцев назад и шли по всей Украине марши Евромайдана, в Крыму были многотысячные марши и они кричали «Слава Украине! — Героям слава!».

      В.БОЙКО: Скажите, пожалуйста, сегодня Янукович выступил с очередными заявлениями, он сказал, что готов пойти на уступки оппозиции, на ротации в кабинете министров, переформатирование, как он это назвал, на внесение законодательных изменений в т.н. «драконовские законы». Но в то же время он отметил, что, если не выйдет по-хорошему, «мы применим все законные методы для того, чтобы ситуацию успокоить» в том, что касается уличного противостояния.

      Д.ПЕЩИКОВА: А закон, как известно, позволяет достаточно многое.

      В.БОЙКО: Да. Ну и не нам вам рассказывать, что киевские суды могут вынести практически любое решение о том, где можно и чего нельзя делать. На ваш взгляд, это какая-то реалистичная угроза со стороны господина Януковича или это просто декларативные заявления? И если это реалистичная угроза про применение всех законных методов, то как вы будете на неё реагировать?

      А.ТАРАСЕНКО: Про какой закон вы говорите? Про какие законные методы вы говорите? Это банда, это преступники, они похищают людей, они убивают людей, они калечат людей, издеваются над людьми. Вы даже не представляете, сколько людей просто исчезло. Вы видели, как показывают по телевизору про тех, кого находят, кто выползает голым и босым из леса, но сколько людей просто пропало. О каких законах может быть речь? Не будет в принципе никаких законных методов. Их нет, их уже давно нет. Все три года, что он у власти, он действует абсолютно незаконно.

      Д.ПЕЩИКОВА: Но согласитесь, человек, у которого есть власть и полномочия, он, как правило, всегда оказывается на стороне закона...

      В.БОЙКО: Он может назвать законом всё, что угодно. Это уже другой вопрос. Вопрос в том, как вы реагируете на эти заявления, на определённые, как минимум, предостережения с его стороны, если не сказать угрозы относительно людей, которые осуществляют насильственный протест?

      А.ТАРАСЕНКО: Я думаю, он будет идти до конца. Я думаю, он действительно устроит террор. Думаю, что будет очень много смертей. Но тогда начнется партизанская война.

      Д.ПЕЩИКОВА: Это сейчас часто говорят, что в стране начинается гражданская война, но, видимо, в вашем понимании это не гражданская война, потому что нет другой стороны, которая была бы со стороны народа...

      А.ТАРАСЕНКО: Абсолютно. Есть бандитская власть — есть народ. Это две стороны конфликта.

      В.БОЙКО: И вы к этой партизанской войне готовы? Морально, идеологически?

      А.ТАРАСЕНКО: У нас нет выбора. Или они нас просто перестреляют. Тут сейчас даже уже не идет речь о том, что нас пересажают. Еще несколько дней назад мы могли об этом говорить. Теперь нет смысла об этом говорить. Нас просто перестреляют.

      Д.ПЕЩИКОВА: Но вы готовы жертвовать собой, чтобы отстаивать свои идеи, взгляды?

      А.ТАРАСЕНКО: Украинский националист — это человек, который готов жертвовать ради украинской нации всем, вплоть до жизни.

      "Ехо Москви"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Що робиться в Україні - з погляду полковника розвідки



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Ігор Ткаленко. Присвячується йолопам
      Томас Карлейль, англійський філософ XIX століття, перевернув усі мої уявлення про суспільство. Його ставлення до демократії, якої всі ми так прагнули, вразило мене. «У світі стільки йолопів, а ви влаштовуєте вільні вибори...» – писав Карлейль.
      Що робити з йолопами?

      Що робити з йолопами?

      Ми так прагнули демократії, і ось вона прийшла. Ми обираємо собі Президента, якого хоче більшість, ми обираємо собі Верховну Раду, таку, яку хоче більшість. Потім Президент, якого обрала більшість, призначає некомпетентний (як пізніше виявляється) уряд, і уряд цей прямує у відставку, а хтось тікає в Ізраїль із тихою надією на успішне майбутнє своїх наступників.

      Тим часом обрані більшістю народу депутати приймають такі закони, яких не може виконувати ні більшість народу, ні його ж таки меншість, а всю решту часу ці обранці самовіддано працюють над вдосконаленням цих законів. Папери пишуться, руки жестикулюють, кнопки натискаються, прапорці майорять. А все стоїть на місці. Чому ж так діється?

      Вільні вибори – це далеко не панацея від наших проблем. А все тому, що в нас є певні ілюзії щодо нашої більшості. Ми подивилися на США, побачили, як вільно і щасливо вони живуть, якими багатими і сильними є демократичні країни, і вирішили: ось нарешті ми знайшли розв'язання всіх наших проблем – вільні вибори. І якось само собою вирішилося, що те, чого хоче більшість, буде найкраще.

      Аж гульк! Від наших очей сховалась одна обставина: демократичні країни процвітають не тому, що в них більшість обирає собі уряд і президента, а тому, що в них йолопи на даний час становлять меншість.

      А хто ж вони такі, йолопи? Один голова правління місцевої філії великого українського банку розповів мені таку історію. Приїхала до них делегація чи то з Німеччини, чи то зі США ознайомитися з можливостями співпраці. Всі представники, які приїжджали до них раніше, мило усміхалися, навіть пили горілку, потім поверталися на батьківщину і зникали без жодного сліду. Тому на прощальному фуршеті мій співрозмовник, мало не вхопивши за лацкани того іноземця, запитав: «Прошу вас, поясніть, чому ніхто не хоче з нами співпрацювати, чому всі тікають і ніхто не повертається?» Той уважно подивився на нього і запитав у відповідь: «Слухайте, чому ви весь час брешете?»

      Йолопи – це люди, які говорять неправду і думають, що цього ніхто не помічає. Таких, як не дивно, легко обдурити.

      Йолопи – це ті, що дають дітям приклади поганої поведінки. «Яка жахлива молодь!» – дивуватимуться вони потім.

      Йолопи – це ті, що напиваються або вживають наркотики, щоб розслабитися.

      Йолопи – це ті, що матіркують, бо їхні голови набиті половою.

      Йолопи – це, як на мене, навіть ті, що курять. Бо дві години на день йде на паління, ще дві – на те, щоб заробити на сигарети, ще дві години на день треба працювати на ліки від сигарет, а ще дві години доведеться лікуватися.

      Нація йолопів працює на тютюн. А коли п'ятнадцятирічна донька закурює у присутності батьків, йолопи кліпають очима і чухають потилицю. «Да-а...» – кажуть вони.

      Йолопи – це ті, що зраджують свою дружину чи чоловіка, а потім дивуються, що хтось зрадив і їх.

      Йолопи – це ті, що пасуть очима чужих жінок, а потім позичають гроші на ліки від сифілісу, обурюючись: «Чому саме я, а не Лесик?»

      Йолопи – це ті, що за гроші йдуть на злочин, топчучи свої переконання. Йолопи не мають переконань, які будуть обстоювати до смерті.

      Йолопи – недобрі, сміються над іншими, розпускають плітки, ворожать на картах, чаклують і читають гороскопи. «Ми розлучилися, бо вона Бик, а я Баран», – кажуть вони. Йолопи забобонні.

      Йолопи постійно запізнюються. Можуть пообіцяти і не виконати.

      Йолопи не патріоти. Вони не поважають свій народ і не люблять своєї батьківщини. Постійно обмовляють владу. Вони невдячні й безперестанку нарікають.

      Йолопів не поважають у світі.

      Йолопи – нещасні. На їхніх обличчях смуток. «Як нам бути радісними, коли у нас стільки проблем?» – нарікають вони.

      Йолопи – боягузи. Вони вважають себе мудрими й обережними, але завжди дістають найбільше ударів.

      Йолопи вважають себе хитрими, але вони завжди обдурені.

      Йолопи не читають Святе письмо, не моляться. Вони можуть виглядати релігійними, але не докладають зусиль, щоб жити так, як учив Ісус Хрестос, і допомогти жити так іншим. Час їхнього життя мине безглуздо.

      Йолопи мовчать, коли в їхній присутності чиниться злочин. «Моя хата скраю», – думають вони. А потім і їхніх дітей убивають чи ґвалтують.

      Кого, ви думаєте, оберуть йолопи?

      Коли я написав це все і перечитав, то відчув, як по мені аж мурашки поповзли. Хтось, можливо, скаже мені: «Легко Карлейлю говорити. Якби я був англійцем і жив би в Англії, то я б тоді поважав свій народ і був би патріотом». Так скаже йолоп. Англія велика тим, що вона розпочала і провела дейолопізацію.

      Йолопи будуть завжди, але слід повсякчас боротися, щоб їх було менше. Це потребує особливих зусиль, бо йолопи люблять бути у більшості: це допомагає їм відчувати, що все нормально.

      Йолопи не можуть довго жити у власній незалежній державі, бо вони не можуть нести відповідальності за долю батьківщини і не помруть за неї у разі потреби. Їх просто повбивають, як баранів.

      Батьківщина в небезпеці! Україні потрібна шляхта. Я сподіваюся, мене читає меншість. Вбий у собі йолопа! Стань шляхтичем. Допоможи стати шляхетними своїм ближнім. Завжди говори тільки правду. А тоді ми влаштуємо вільні вибори і оберемо собі шляхетного президента.

      Стаття написана у 1996 році.

      P.S.

      За 20 років незалежності ми зробили 40 млн. абортів. Ми здійснюємо найбільшу у світі кількість абортів на душу населення. 80% перших вагітностей в Україні переривається абортами. Ми самі знищуємо практично всіх наших первістків – силу і красу нації.

      Серед 500 тисяч українок, які народжують щороку, 150 тис. ромської національності і 100 тисяч татарок. Зі своїх гаманців ми оплачуємо ріст народів, у яких з нами окремі рахунки. І ми заплатимо. В той же час наші прекрасні сестри і доньки стали м'ясом на ринку секспослуг у всьому світі.

      Ми виробляємо найбільшу кількість дитячої порнографії. Ще трохи і ми станемо європейцями і будемо женити геїв (веселих). Ми лідируємо у розповсюдженні СНІД, венеричних хвороб, туберкульозу, наркоманії. У нас найбільша кількість безпритульних, покинутих дітей, сиріт, а також дітей, народжених поза шлюбом, та дітей, що виховуються в неповних сім’ях. За рівнем дитячого алкоголізму ми недосяжні у світі.

      Відсоток розлучень у нас один з найбільших у світі.

      Хто вам говорить, що ми заслуговуємо кращого життя, кращої долі і кращого короля?

      Це неправда.

      8 січня 2014 р

      "Присвячується йолопам"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Що трапилося 23 лютого 1918? З якої нагоди святкуємо?
      На це питання відповідають відомий письменник-дисидент Віктор СУВОРОВ та Дмитро Калинчук
      Журналіст (Київ)


      Віктор СУВОРОВ

      А сталося ось що. Члену першого Радянського уряду товаришеві Дибенко і його доблесним матросам наказали зупинити німецькі війська під Псковом і Нарвою.
      Ніяких перемог полум'яні революціонери ні під Псковом, ні під Нарвою не здобули, нікого не зупинили, невмирущою славою свої знамена не покрили. Навпаки, при перших сутичках з противником зніжені матросики, що просиділи всю війну в портах, здригнулися і побігли. І наш герой - разом з ними. А може бути і попереду.

      Захисники революції добігли до самої Гатчини. Тут треба відкрити карту, щоб оцінити героїчний шлях - 120 кілометрів бігли захисники соціалістичної вітчизни! Три марафони по глибокому лютневому снігу. У Гатчині захопили ешелон і понеслися по країні рятувати свої революційні шкури. Навздогін утікачам глава вищої військової ради Бонч-Бруєвич розсилає по країні телеграми: зловити героїв і під конвоєм доставити в Москву. Герої повинні були зупинити супротивника, але їх самих треба зупиняти. Якщо вдасться знайти ...

      Героїв виявили аж у Самарі. За Волгою. Тепер треба взяти глобус і оцінити цей героїчний відхід. З'явилися герої-балтійці в Самарі в кінці березня або на початку квітня. І хто знає, де за цілий місяць після великих перемог вони ще встигли побувати. Може бути добігли до озера Байкал, переконалися, що за ними ніхто не женеться, і повертаються? Тут, по глибоких тилах, вони захищають революцію: хапають першого ліпшого і допитуються, не контрік чи. Тут їм хоробрості вистачає. Мене тільки питання цікавить: а чим революціонер Дибенко весь цей час після втечі з-під Нарви годував своїх революціонерів? Адже ненажерливі.

      Ще питання: а від кого революціонери побігли?
      Побігли від німецької армії. А поняття про цю армії вельми невизначене. В той час німецькі матросики від неробства теж бунтували в своїх портах. І в той час Німеччина вже голодувала. У той час німецька армія була вже повністю і остаточно виснажена війною. Германська монархія впала в листопаді 1918 року. Протрималася вона до листопада тільки тому, що товариш Ленін у березні 1918 року підписав з кайзером Брестський мир і віддав кайзеру Україну до самого Курська і Ростова разом з рудою, вугіллям та сталеливарною промисловістю, разом з хлібом і м'ясом.
      Ленін віддав кайзеру Польщу і Прибалтику, виплатив величезні репарації золотом і хлібом. Ось тому кайзерівська армія і дотягнула до осені. Але в лютому 1918 року всієї цієї ленінської допомоги кайзеру ще не було, тому Німеччина стояла на самому краєчку, стояла над прірвою. Юрій Фелиптінскій пише: «Але найдивнішим було те, що німці наступали без армії. Вони діяли невеликими розрізненими загонами в 100-200 чоловік, причому навіть не регулярними частинами, а зібраними з добровольців. Через паніку, що панувала у більшовиків, і чутки про наближення міфічних німецьких військ міста й станції залишалися без бою ще до прибуття супротивника. Двінська, наприклад, був узятий німецьким загоном в 60-100 чоловік. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, що приїхали на мотоциклах. У Режице німецький загін був настільки нечисленний, що не зміг зайняти телеграф, який працював ще цілу добу »(Крах світової революції. С. 259-260).

      Ось від цього воїнства і втік член Радянського уряду, народний комісар з морських справ, полководець і флотоводець Дибенко зі своїми вояками. Петроград він кинув без усякого захисту, а у німців просто не було сил його захопити.

      Німці так до Петрограда і не дійшли. А Дибенко, пробігши непоміченим повз Москви, втік за Волгу...

      Таємниця 23 лютого. Українцям є що святкувати!


      Дмитро Калинчук
      Журналіст (Київ)

      День початку війни між Росією та Україною в якості дня створення Червоної армії – на таке керівництво більшовиків не пристало б ніколи. Натомість українцям до 23 лютого варто придивитися детальніше, позаяк саме Україні є що святкувати в ці дні.

      Звичка святкувати 23 лютого в якості професійного свята військових, а через них – і свята всіх чоловіків, радянською владою прищеплена українцям міцно і надовго.

      День радянської армії, що зник разом, власне, з армією, молитвами президента Леоніда Кучми повернувся до нас під новим тюнингом – як День захисника Вітчизни, по аналогії з відповідним російським святом.

      Зі зміною назви зміст події помінявся мало – щороку цього дня телеканали транслюють радянські фільми "про війну", проводяться концерти та урочисті заходи. Що, в принципі, цілком зрозуміло.

      День збройних сил України - 6 грудня - народним святом так і не став, у першу чергу через повну байдужість до нього з боку держави.

      Давно не секрет, якщо один день на рік влаштовувати урочистості, концерти та святкові заходи – за 10 років з’явиться дивовижне "народне свято". Натомість усі українські уряди без винятку питання святкування дня української зброї пускали на самотік, мовляв, народ сам розбереться. Як результат – 6 грудня так-сяк святкують навіть самі ж військові.

      Патріотична спільнота в якості свята українських військових відзначає Козацьку Покрову 14 жовтня, а всі інші – вітають чоловіків 23 лютого. Інерція радянських часів виявилася напрочуд стійкою. Хоча створено свято 23 лютого практично на пустому місці – просто за волею партії та уряду СРСР.

      Радянський маршал Климент Ворошилов якось чесно визнав: "Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами".

      Ознайомлення з історією появи і святкування 23 лютого підтверджує слова сталінського маршала.

      Штучна урочистість

      Ідею святкувати 23 лютого як день радянської армії висловив у лютому 1919 р. голова Вищої військової інспекції Pобітничо-селянської червоної армії (РСЧА) Ніколай Подвойський. Підставою для впровадження нового "пролетарського" свята мала стати річниця видання декрету про створення РСЧА, яке сталося 28 лютого 1918 р.

      24 січня 1919 р. питання було розглянуто президією Московської ради робочих, селянських і солдатських депутатів і було прийняте соломонове рішення. Оскільки дещо раніше було впроваджено свято Червоного подарунка – в пам’ять про збір у населення речей та спорядження для новоствореної Червоної армії, день створення РСЧА сумістили з Днем Червоного подарунка – 17 лютого.

      Однак у 1919 році 17 лютого припало на понеділок. Було вирішено перенести свято на найближчу неділю – 23 лютого. Так воно вперше й було відсвятковане – випадково та без будь-якого підґрунтя.

      Треба зазначити, що наступного разу 23 лютого святкували вже у 1922 р. – два роки ідея святкувати день створення РСЧА нікому й на думку не спадала. Проте справжнього розмаху набуло святкування п’ятої річниці створення РСЧА – у 1923 р. Тоді й була встановлена офіційна назва свята – День Червоної армії та флоту.

      "23 лютого 1918 р., під натиском ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили", - говорилося в наказі Революційної Військової ради республіки, підписаному наркомом з військових та морських справ Львом Троцьким.

      День Червоної армії та флоту проіснував до 1949 року. У 1946-му Червона армія була перейменована в Радянську. Свято дещо запізнилося за армією і лише за два роки отримало назву Дня радянської армії і військово-морського флоту. У такому вигляді свято проіснувало в Україні до 1992-го, а в Росії – до 1993 року.

      Від самого встановлення дня свята тривав пошук події, до якої його можна було б прив’язати. Вже у 1923-му в журналі "Військова думка і революція" було оголошено, що 23 лютого було створено першу червоноармійську частину, яка, мовляв, приймала участь в боях на північно-західному напрямку.

      Протягом наступних років вівся ретельний пошук цієї самої "першої червоноармійської частини". У 1938 р. крапку в цих пошуках поставив особисто Йосип Сталін, коли об’явив про перемоги, здобуті червоноармійцями під Псковом та Нарвою.

      Повільно тон червоної пропаганди змінювався і остаточного втілення здобув у 1942 році: "Молоді загони Червоної армії, що вперше вступили у війну, на голову розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою".

      Про що ідеться?

      Вшанування розкладеної армії

      Наголосимо одразу – жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і бути не могло.

      За документами 53-го німецького корпусу групи армій "Д", того дня передові частини німецької армії знаходилися у 55 км від Пскова та у 170 км від Нарви і не те що важких, а й просто боїв, між ними і загонами червоної гвардії відзначено в документах не було.

      Але й те не біда. У Псков німці увійшли вже увечері 24 лютого. На Нарву німці почали наступ 25 лютого і 3 березня увійшли в місто - мов на параді.

      "Нарва була взята дуже невеликим загоном німців, всього близько 40 чоловік, які приїхали на мотоциклетці о 8-ій годині ранку. Втеча з міста почалася ще напередодні, близько 12 години дня. Першими втекли солдати і комітети, кидаючи все напризволяще.

      Втім, дехто встигав продавати залишки нерозкраденого казенного майна. Коли в місті з'явилися німецькі мотоциклісти, то на ратуші вдарили на сполох. Збіглися жителі, але німецький офіцер, пригрозивши пальцем, наказав розійтися. Всі швидко поховалися", - так описала цю подію есерівська газета "Дело народа" від 17 березня 1918 р.

      Німці не просто не зустрічали жодного опору. Вони не побачили навіть найменших ознак існування армії. І тут більшовики мали дорікати винятково самі собі.

      Правду кажучи, процес розкладання російської армії розпочали не більшовики, а Тимчасовий уряд. Соціал-демократ з Петрограду Ніколай Соколов став автором відомого Наказу №1, згідно з котрим в армії створювалися солдатські комітети, які мали керувати частинами в разі політичних виступів.

      Як Тимчасовий уряд створив у Росії республіку і що з цього вийшло

      Принцип єдиноначальства був зламаний і цим негайно скористалися члени партії Леніна-Троцького, ідеологія якої була найбільш популістською. Невдовзі військові комітети були майже повністю опановані більшовиками.

      Ленінці чудово розуміли – регулярна російська армія була постійною загрозою для їхнього існування. Цю армію вони вдало розкладали різноманітними комітетами, мітингами та іншими демократичними заходами.

      Після приходу більшовиків до влади процес розкладання армії почав здійснюватися з самої верхівки – головнокомандувачем був призначений більшовик Ніколай Криленко, а начальником штабу ставки верховного головнокомандування – генерал Міхаіл Бонч-Бруєвич, рідний брат соратника Леніна.

      Як наслідок – на лютий 1918 р. кількість дезертирів сягнула 3 млн осіб.

      "Дезертирство прогресивно зростає… цілі полки і артилерія уходять в тил, оголюючи фронт на значних відстанях, німці натовпами ходять по покинутій позиції… Постійне відвідування неприятельськими солдатами наших позицій, особливо артилерійських і руйнування ними наших укріплень на покинутих позиціях безперечно носять організований характер" - доповідав генерал Бонч-Бруєвич.

      Варто зазначити, що в лавах власної Червоної гвардії більшовики не визнавали жодної демократизації і встановлювали дисципліну методами ще Юлія Цезаря.

      "Треба або добирати відповідних людей, або вводити для військ репресії та військово-польові суди із застосуванням смертної кари, інакше ганьба буде лише поширюватися і зростати", - доповідав червоний командарм Рудольф Сіверс командувачу південної групи червоних військ Антонову-Овсієнко ще в перші дні січня 1918 року.
      Листівка до 23 лютого часів Української РСР

      Але в армії колишньої російської імперії панували зовсім інші настрої. Тож не дивно, що коли 18 лютого 1918 року силами у 47 піхотних і 5 кавалерійських дивізій німці рушили в наступ – вони не зустріли майже жодного опору.

      Німецький генерал Макс Гофман згадував: "Мені ще не доводилося бачити такої незграбної війни. Ми вели її практично потягами та автомобілями. Садиш на потяг горстку піхоти з кулеметом та одною гарматою і їдеш до наступної станції. Береш вокзал, арештовуєш більшовиків, саджаєш на потяг ще солдат і їдеш далі".

      Свято піроксилінового складу?

      Наступ німецької армії для більшовиків був суцільною несподіванкою – до такого повороту вони не були готові взагалі.

      Верховний командувач Криленко, який ще у листопаді віддав наказ всім частинам фронту припинити опір і самостійно почати переговори з німцями, тепер заспівав іншої: "22 лютого. 13 г. 40 хв. Необхідно підтвердження наказу про призупинення демобілізації. Послати загони Червоної армії до Пскова, а також Нарви у розпорядження 49-го корпусу…"

      Накази ішли у війська без жодної відповіді про їхнє отримання. Воювати ніхто не збирався.

      В цю скруту більшовики потрапили завдяки... українцям. Від 22 грудня 1917 року між Радянською Росією і державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) тривали переговори у Брест-Литовському. Делегацію більшовиків очолював нарком іноземних справ Лев Троцький.

      9 лютого 1918 р. було підписано мирну угоду між державами Четверного союзу і щойно проголошеною Українською Народною республікою. Ця подія змішала більшовикам усі плани – вони аж ніяк не сподівалися на такий поворот.

      Червоні дипломати напередодні самі затягували переговори, оскільки знали, що Німеччиною прокотилася хвиля страйків. Більшовикам марилася світова революція. Проте до 9 лютого, шляхом жорстоких репресій, німцям вдалося придушити масові страйки.

      Після підписання миру з Центральною Радою німці висунули радянській делегації ультиматум, згідно з яким більшовики мали піти на значні територіальні уступки та визнати незалежність України. Для більшовиків втрата України означала втрату виробництва збіжжя та цукру, що підривало економіку Росії та прирікало її на голод.

      На німецький ультиматум Троцький відповів пропозицією законсервувати наявний статус-кво: "Ні миру, ні війни, війну припиняємо, а армію демобілізуємо". Приставати на такі умови німці не бачили жодних причин.

      Переговори було припинено, перемир’я – скасовано і 19 лютого німці перейшли у наступ.

      22 лютого був опублікований декрет Раднаркому "Социалистическое Отечество в опасности".

      Ставлення до умов німців в самій комуністичній партії було далеко не одностайним. Частина керівництва партії (ліві комуністи) на чолі з Бухаріним виступали категорично проти підписання миру на німецьких умовах. Склалася парадоксальна ситуація – німці без жодного опору наступали на Петроград, а ватажки більшовиків чубилися між собою.

      23 лютого надійшли умови німецької сторони. 24 лютого ВЦИК та СНК [Всеросійський центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів - вищі органи радянської влади в Росії - ІП] шляхом поіменного голосування прийняли німецькі умови миру. У той самий день німці увійшли до Пскова.

      Отут і сталася єдина подія, яку з величезною натяжкою можна назвати бойовою операцією. Вдень загін псковських червоногвардійців та щойно прибулий полк латишів спробував дати німцям бій на підступах до Пскова. Оборони не вийшло – німці без клопоту обійшли позиції червоних і вступили до Пскова.

      У 10 годин вечора на вокзалі стався потужний вибух – в небо злетів склад піроксиліну. Цей вибух завдав німцям найбільших втрат за весь 250-кілометровий марш – біля 270 солдат та офіцерів. Таким чином всі 74 роки радянської влади, 23 лютого радянські люди відзначали украй видатну подію – вибух на піроксиліновому складі.
      Ще одна листівка - з прапорами Радянської армії, військово-повітряних сил (синьо-жовтий) та ВМФ

      Але вибух більшовикам не допоміг. 25 лютого в пресі вийшла стаття Леніна "Важкий, але необхідний урок", якою вождь світового пролетаріату фактично виправдовувався за прийняття німецьких умов. А 26 лютого Радянський уряд почав евакуацію до Москви.

      Ще 19 лютого письменник Міхаіл Пришвін записав у своєму щоденникові: "Сьогодні про німців кажуть, що до Петрограду німці прийдуть скоро, тижні за два". Керівництво радянської Росії вочевидь поділяло ці погляди.

      3 березня було підписано Берестейську угоду. Керівництво більшовиків пристало практично на всі умови німців.

      День запорожця

      Історія 23 лютого відкрито демонструє – свято це сугубо штучне, і жодних значних подій, крім вибуху піроксилінового складу (який стався днем пізніше), в історії того дня не було. Суперечки про доцільність святкування Дня захисника вітчизни саме в цей день постійно тривають у самій Росії.

      Ба більше – такі дискусії проходили в СРСР. Сталінський нарком Ворошилов, не криючись, називав 23 лютого дутою датою і пропонував перенести День Червоної армії на літо – до дня перемоги над білогвардійцями під Царициним. В такий спосіб червоний нарком намагався увіковічити діяльність "отця народів" Йосипа Сталіна (який брав участь в тих боях), а також – себе самого.

      Проте червоний диктатор вирішив інакше. Складно сказати, що рухало Йосипом Сталіним, але за його волею День Червоної армії присвятили перемозі над зовнішнім ворогом, а не над внутрішнім.

      Можливо, Сталін хотів, аби взагалі той період Громадянської війни менше привертав до себе увагу, бо інакше стало б очевидним, що днем створення Червоної армії довелося б призначати день, коли московська Червона гвардія почала операцію проти донських козаків генерала Каледіна та Української Народної республіки.

      День початку війни між Росією та Україною в якості дня створення Червоної армії – на таке у здоровому глузді керівництво більшовиків не пристало б ніколи. Натомість українцям до 23 лютого варто придивитися детальніше, позаяк Україні як раз є чого святкувати у ці дні.
      "Запрошення" купувати дефіцитні товари Російської радянської федеративної соціалістичної республіки до 23 лютого 1985 року

      9 лютого - в той самий день, коли Центральна Рада підписала угоду з країнами Четвертного союзу, сталася подія, на яку тоді мало хто звернув увагу.

      У селі Гнатівна під Києвом, куди стяглися всі загони й підрозділи українського війська, що брали участь в Київських боях, з ініціативи генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана відбулася велика нарада.

      Під час наради вирішено об’єднати всі наявні сили в одне з’єднання, яке керувалося б єдиним командувачем. Новий підрозділ здобув назву Окремого Запорізького загону. Командиром його став генерал Прісовський.

      Становище загону було нечувано важке. Запорожцям бракувало найнеобхіднішого – харчів, зброї та боєприпасів. Загін бився фактично в оточенні – зі сходу його тиснули червоні частини командарма Муравйова, з заходу – загін червоного комдива-антисеміта Кіквідзе, а з південного заходу – збільшовичені полки 2-го гвардійського корпусу.

      Бої за Коростень у січні 1919 року. Спогади офіцера Армії УНР

      Проте запорожці блискуче вийшли зі скрути. Стрімким ударом вони зайняли Коростень і захопили склади зброї та військового майна. Ударом на Сарни вони вибили з міста більшовиків Кіквідзе, та змусили ешелони 2-го гвардійського корпусу (який сам рвався до дому, до хати) обходити позиції запорожців стороною.

      23 лютого 2-й курінь підполковника Болбочана наблизився до Житомира. Позиції для наступу були обрані настільки вдало, а сектори обстрілу підібрані настільки вміло, що 24 лютого більшовики Кіквідзе чкурнули з міста після першої ж атаки. Природно, бій стався не 23 лютого, а днем пізніше, але готувалися ж запорожці до атаки саме 23-го!
      Варіант часів Незалежності. Фото: narodna.dp.ua

      Розвиваючи успіх, Запорізький загін рушив уперед. 1 березня від більшовиків було звільнено Київ. 30 березня – Полтава. 6 квітня – Харків. 24 квітня курені 2-го запорізького полку підполковника Болбочана марширували вулицями звільненого від червоної влади Сімферополя.

      Запорізький корпус був одним з найбільш численних та боєздатних підрозділів армії УНР. І початок бойового шляху видатної української частини був закладений саме 23-24 лютого – під час бою за звільнення Житомира.

      Тож українцям 23 лютого можна святкувати сміливо. Нам є що святкувати цього дня.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Коли завтра ви прийдете за своїм депозитом...
      Трохи про банківську кухню
      чи ж бо розтрату наших грошей з депозитів...

      "...Поясніть будь ласка яким чином "депозитчики" втрачають свої гроші в банках, коли держава розміщує ОВДП у валюті. Дякую..."

      Зовсім просто - якщо, на пальцях:
      для того щоби банку виробляти гроші (давати кредит) потрібні резерви:
      комбанк тримає скільки належить на рахунку в НБУ в резервах, інше пускає в справу під відсотки - і це дворівнева банківська система в дії, так би мовити

      тепер важливе - сам НБУ теж бере участь у такій же схемі на правах рядового учасника, тільки вище рівнем.

      Для Сітібанку (або Моргана) НБУ такий же учасник, як рядовий амер. банк в резервній системі, тобто, щоб надрукувати гривні, йому, НБУ, потрібні ДОЛАРИ в резервному банку. :(

      але доларів у нього ( в НБУ) зайвих нині немає, вони пішли, скажімо, на сплату зовнішньої торгівлі в якийсь момент...

      тоді неминучий наступний етап "напіврозпаду" (наших грошей) -
      населення несе свої заощадження у вигляді долара в комбанк, а НБУ мобілізує ці гроші (фактично бере кредит у комбанку у валюті) і зараховує ці долари в РЕЗЕРВИ!

      Потім друкує відповідно цим резервам гривні, видає їх Урядові, уряд оплачує свої витрати, населенню трансферти дає (пенсії, зарплати), інші витрати ..... за енергію допустимо ...
      зрозуміло? кругообіг доларів в природі ))

      все було би весело і забавно - але тепер в НБУ немає тих доларів, але є ЗОБОВ'ЯЗАННЯ перед своїм населенням: (Точніше так - НБУ стає винним долари комбанкам, а вже останні - своїм вкладникам.

      І цей процес виходу валюти із Банківської системи в нас тим часом продовжується ..... сальдо за поточним рахунком залишається негативним -

      це все одно як з ванної пробку витягли, вода витікає - і колись це закінчиться...

      Станом на початок грудня 2012 року порядком 40 % валютних вкладів населення вже обміняно на гривню... (((((



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Американське правосуддя з погляду росіянина
      Справедливость по-американски: от наказания до оправдания
      Бесстрашный полицейский, невозмутимый судья, энергичный адвокат, лютый прокурор, мудрые присяжные, комфортабельная тюрьма, величественный электрический стул — все мы смотрели фильмы про лучшее в мире американское правосудие. С альтернативной версией тоже знакомы: США — полицейское государство, местные тюрьмы переполнены, а справедливость — такой же товар, как и все остальное, и горе тому, у кого не хватит денег. «Русский репортер» отбросил оба мифа и решил изучить систему правосудия США при помощи наших соотечественников, которые в ней работают. Выяснилось: мы совсем не знаем эту страну.
      Линн, белая женщина неопределенного возраста, без ума влюбленная в алкоголь, пересекает границу между волей и тюрьмой в наручниках на заднем сиденье полицейской машины. Помощник шерифа ведет ее к двери в приемное отделение, дверь открывается перед ними сама. В тюрьме города Сакраменто на дверях нет замков, а в лифтах — кнопок. Двери сами знают, кого куда пускать, а лифты — кому куда ехать. Создается ощущение, что здание тюрьмы — живой организм, который может тебя съесть, а может выплюнуть.
      Лишение свободы
      Пока коп колдует над компьютером, оформляя арест, Линн сидит на жесткой деревянной скамье под антитуберкулезными синими лампами и материт всех на свете — начиная с меня и заканчивая президентом Соединенных Штатов. Изо рта у нее шрапнелью брызжет слюна, поэтому в конце концов ей на голову надевают сетку и Линн становится похожа на одуванчик. После медосмотра она ­попадает в руки миниатюрной надзирательницы с гламурными розовыми наручниками на бедре. Дополнительный обыск, и по тюремному коридору ее ведут в комнату для собеседования. Навстречу под конвоем следует толпа мужиков в тюремных робах. Руки у всех глубоко в штанах в области причинного места — такое впечатление, что готовится акт коллективного эксгибиционизма.
      1
      — Чего это они? — спрашиваю я надзирательницу с гламурными наручниками.
      — Во время конвоирования руки у заключенного должны быть в штанах, — без тени иронии отвечает женщина. — Если они их оттуда вынимают, это расценивается как акт агрессии, реакция — соответствующая.
      В комнате для собеседования офицер ставит в документах Линн галочку напротив слова other. Это означает, что она не принадлежит ни к какой преступной группировке — ни к bloods, ни к crips, ни к ­северным, ни к южным. На вопрос о криминальном статусе тут все отвечают честно: угодить в отделение, где обитают представители «конкурирующей конторы», — стопроцентная смерть. Американский криминальный мир будет пожестче российского: у нас тюрьма примиряет враждующие группировки, здесь же война не знает границ.

      Офицер ставит в документах Линн галочку напротив others. Она не принадлежит ни к какой группировке — ни к bloods, ни к crips, ни к северным, ни к южным


      Самое неприятное в американской тюрьме — то, что в нее очень легко попасть. В отделениях полиции нет «обезьянников», все задержанные прямиком попадают сюда. Впрочем, угодив в американскую тюрьму, из нее можно тут же выйти. У дежурного офицера есть список с ориентировочным размером залога почти за любое преступление, и в большинстве случаев это несколько сотен или тысяч долларов. Не согласен с суммой — оспаривай в суде, который состоится в течение двух суток после ареста, а пока сиди здесь. Нет денег — иди в предварительную камеру, где есть бесплатный телефон и все стены обклеены рекламой фирм, которые готовы внести за тебя залог под комиссию в 10%.
      1
      Денег у Линн, конечно, нет, но и камера с телефоном не спасет. Залоговые фирмы тоже абы кому денег не дают, особенно людям с таким досье, как у нее: одних только ордеров на арест семь штук. Впрочем, криминальная история у Линн хоть и длинная, но бестолковая: пьянки, драки, неявки в суд, нарушение режима условного наказания.
      Сегодня она загремела в тюрьму и вовсе по-идиотски: упала по пьяни с велосипеда, рассыпала по асфальту барахло — мимо проезжал полицейский, увидел среди вещей ружейный приклад. Приклад оказался игрушечным, но в ходе проверки выяснилось, что на тетке давно висит ордер на арест. Велосипед, кстати, прикольный: выкрашен золотой краской, на руле торчит пластмассовая розочка. Видно, что женщина ищет чего-то большого и светлого, а вокруг все маленькое и темное.
      Линн ведут в раздевалку, облачают в робу. Женщинам в тюрьме Сакраменто положен наряд в оранжево-белую полосочку, мужикам — просто оранжевая роба, без полосочки, а в черную робу ­одевают сексуальные меньшинства, бывших сотрудников правоохранительных органов и насильников: список «нехороших людей» у американского криминального мира несильно отличается от нашего.
      1
      — А что это у вас за двери такие — красная, синяя и обыкновенная?
      — В красную уходят bloods, в синюю — crips, в обыкновенную — остальные. Раньше мы просто говорили: «Кровавые направо, калеки налево». Но многие из них даже не в состоянии отличить, где право, где лево, поэтому для ясности двери пришлось покрасить.
      Городская тюрьма Сакраменто — это девять этажей, из которых шесть заняты арестантами. Одни сидят здесь как в нашем СИЗО: ждут приговора, другие отбывают небольшие сроки, меньше года. Для более серьезных наказаний предназначены колонии, впрочем, режим там помягче, чем здесь.
      Нас привели в блок, где обитают others мужского пола традиционной ориентации. День тут начинается в пять утра, свет выключают в одиннадцать вечера. Но режима как такового нет: хочешь — вставай на завтрак, хочешь — дрыхни хоть весь день. Устройство блока чем-то напоминает арену цирка, только вместо трибун — двери камер (пять квадратных метров на двух человек), а там, где арена, — место для ежедневных прогулок. На «арене» сидит охранник в бронебудке с окошечком. На стекле надпись: «Не ныть!»
      1
      — Господин полицейский, у нас в России два писателя, Ильф и Петров, в 30-е годы прошлого века съездили в Америку и написали книгу. В тюрьму их тоже сводили, и они там спросили у директора, пытаются ли здесь преступников исправлять. Он им ответил: «Нет, наша задача — всего лишь их наказать». А вы сейчас как бы ответили на этот вопрос?
      — Точно так же.
      Охрана общественного порядка
      Человека, который арестовал женщину на позолоченном велосипеде, зовут Виталий Прокопчук, он помощник шерифа, патрулирует улицы района Ранчо Кардова четыре дня в неделю. Каждый рабочий день он встает в полтретьего ночи, завтракает, садится на велосипед, едет в отделение, принимает душ, пьет кофе и в 6.30 — бодрячком на оперативном совещании.
      — Виталий, а что будет, если ты опоздаешь?
      — Самое легкое наказание — на следующий день приготовить для всех сотрудников завтрак. Но в моем случае, наверное, все так удивятся, что на первый раз простят.
      По сравнению с оперативкой в американском полицейском участке планерка в «Русском репортере» — ассамблея ООН. За 15 минут полицейские успели обсудить погоду, зачитать благодарственное письмо от жителей улицы Прыжок Лягушки, самим себе поаплодировать и выслушать рассказ предыдущей смены про самое серьезное происшествие минувшей ночи. Бойцовая собачка одного гражданина забежала на территорию соседа и стала там не очень дружелюбно себя вести. Сосед огорчился и полоснул собачку ножом по горлу. Собачка умерла, ее хозяин вызвал полицию. Выслушав этот триллер, участники совещания сделали сочувственные лица, обменялись аналогичными историями из своей практики, немного постебались на тему «собака — друг человека», — и на этом совещание закончилось.
      1
      — Виталий, а как же оперативная обстановка, ценные указания начальства?
      — Зачем? Обстановка у каждого в компьютере, а указания — в голове.
      Идем в оружейную комнату. Здесь Прокопчук берет под запись бронежилет, помповое ружье, винтовку, электрошокер, наручники и мобильный телефон.
      — У нас нет такого, как в России, — предупредительный выстрел в воздух, — заряжая винтовку, говорит он. — Мы уж если достаем огнестрельное оружие, то сразу стреляем на поражение — два в грудь, один в голову.
      — А у нас тут недавно одни веселые ребята гуляли свадьбу в центре Москвы, палили в воздух из травмата, и их всего лишь оштрафовали. Все возмутились, даже премьер-министр: он сказал, что в Нью-Йорке по ним бы сразу открыли огонь на поражение.
      — Не, сначала мы бы попытались их задержать, но очень жестко, как уголовных преступников. А вот если бы они стали сопротивляться, тогда да — два в грудь, один в голову.
      Окраины города Сакраменто похожи на окраины Краснодара. Особенно ночью, когда видны только очертания домов. Тот же квадратно-гнездовой станичный уклад пространства, той же высоты строения, такие же серые деревянные заборы, а местами та же южнорусская речь: десятую часть миллионного населения города составляют выходцы из СССР — в основном протестанты, эмигри­ровавшие по религиозному признаку. Район Ранчо Кардова имеет репутацию неспокойного, скучно тут не бывает. Вот и сейчас не проходит и часа, как поступает сигнал о том, что какой-то милый человек бегает по дому с молотком и грозится убить всех, до кого дотянется. На более спокойные вызовы Виталий едет не торопясь, тормозя возле всех стоп-линий, но если есть непосредственная угроза жизни человека, он обязан врубить мигалку, сирену, залезть на встречку, визжать резиной — в общем, все как в кино.
      1
      Когда мы прибываем на место, там уже пять машин. Американские полицейские, в отличие от наших, даже по менее значительным поводам слетаются на место ЧП, как коршуны, чтобы моментально создать подавляющее преимущество. Чаще всего этого бывает достаточно, чтобы преступник не дурил и сдался властям. Именно так произошло и на этот раз. Увидев перед собой сразу пять электрошокеров, молодой наркоман, которому родственники отказали в деньгах на дозу, моментально справился с волнением, бросил молоток, дал нацепить себе наручники и с каким-то даже облегчением проследовал в полицейскую машину.
      Окраины города Сакраменто похожи на окраины Краснодара. Особенно темной ночью. Тот же квадратно-гнездовой станичный уклад

      Про машину надо сказать отдельно. Машина — это главный элемент американской полицейской системы, ее молекула ДНК. После трех дней патрулирования нам стало совершенно очевидно, что реформу МВД в России надо было начинать именно с выпуска специализированного полицейского автомобиля.
      В России патрульная машина отличается от гражданской только мигалкой и раскраской. Американский же полицейский «форд» — это продуманный до мелочей аппарат, задача которого — не только хорошо ездить. Несмотря на элегантный вид, он бронирован, открытая дверь превращается во что-то вроде окопа. Заднее сиденье из жесткого пластика оборудовано для задержанного, отсечено от водителя решеткой, двери изнутри не открываются. Машина снабжена видеорегистратором, который включается автоматически вместе с мигалкой, а также при ДТП и превышении скорости 90 миль в час. Можно включить его и кнопкой, причем в этом случае камера сохранит события, произошедшие в предшествующие включению полминуты, — на тот случай, если полицейский не успел зафиксировать правонарушение. Помимо основных фар автомобиль оборудован дополнительным мощным источником света, которым в ночное время можно дезориентировать преступника.
      1
      Но главное в патрульной машине — это ее «мозги». Справа от руля у каждого полицейского закреплен компьютер в надежном железном панцире. В нем есть все: связь с диспетчером, GPS-навигация, точка очередного происшествия, данные о перемещениях других патрульных машин и все необходимые базы данных. Такой процедуры, как доставка задержанного в отделение «для выяснения», тут просто не существует: все выясняется на месте, вплоть до криминального досье гражданина.
      Но и это не самое главное. Прямо из машины данные об очередном правонарушении разлетаются по всей правоохранительной системе штата: в департамент полиции, в суд, в прокуратуру, в тюрьму. При мне Виталий за полминуты назначает дату суда очередному нарушителю. Как только полицейский нажимает enter, решать вопрос через его голову где-то в других инстанциях бессмысленно: слишком много людей вовлечено в процесс, всех не коррумпируешь.
      — А какие у тебя карьерные перспективы? — спрашиваю я Прокопчука.
      — В смысле?
      — Ну, ты что, так и собираешься всю жизнь в пэпээсниках ходить? Неужели не хочется дорасти хотя бы до следователя?
      Чтобы Прокопчук понял вопрос, приходится объяснять ему отечественные реалии. Реакция — улыбка. В американской системе правосудия следователь (если только он не из убойного отдела) — это мелкий клерк, сортировщик рапортов, работа которого предельно скучна. В американской системе вообще нет понятия «шить дело»: полицейские не занимаются беллетристикой, не пишут сюжет преступления, не описывают его мотивы. В суд попадают голые факты, улики, свидетельства, которые прокурор трактует как достаточные для вынесения обвинительного приговора, а адвокат — как недостаточные.
      Но 90% работы полиции делают рядовые полицейские, из обычной патрульной машины. Поэтому на эту должность в одном только Сакраменто очередь — пять тысяч человек, и даже начальник департамента иногда говорит: «Да гори оно все огнем», — садится в полицейский «форд» и с наслаждением патрулирует улицы.
      Работа с личным составом
      Виталий — это «мистер добропорядочность»: за 13 лет службы в полиции ни одного нарекания. Сильный, немного долговязый, непьющий, религиозный, все время говорит «значить» и напоминает Пьера Безухова, но когда надо — решительный и суровый. Эмигрировал из Херсонской области сразу после школы вместе с родителями и десятью братьями-сестрами. Выбор профессии аргументирует так: «Не люблю сидеть в коробочке», — имея в виду под «коробочкой» местный русскоязычный мирок.
      Заезжаем на обед в участок. Дежурная часть выглядит очень забавно: с обращениями граждан работают практически одни старички и старушки, причем вовсе не полицейского происхождения. Работают бесплатно, просто потому что скучно дома сидеть. Эффект — не только экономия, но и паблисити, потому что у старичков и старушек длинные языки и они потом всем рассказывают, как полиция их бережет.
      — Формально условие для поступления в полицейскую академию всего одно — гражданство США, и учеба длится всего полгода, — рассказывает про свою карьеру Прокопчук. — Но за это время тебя там так прессуют, что до работы добирается одна треть. На экзаменах никаких поблажек: три пересдачи — и все, привет. Но главное — специальная команда проверяет твое прошлое так, что узнают даже то, что ты сам про себя не знаешь. Опрашивают родственников, соседей, особенно интересуются твоими финансами, потому что если у человека в финансах бардак — как ему доверять оружие? Потом тебе дают 200 вопросов, где есть все, вплоть до сексуальных предпочтений. Ты заполняешь анкету, и не дай бог где-то соврал. Американцы вообще страшно не любят, когда врут. Они готовы простить любой грех, кроме самых смертных, но вранье — никогда. Потом еще детектор лжи и полтора года испытательного срока, во время которого тебя могут уволить за любую мелочь.
      1
      — И ради какой зарплаты все эти мучения?
      — Ну, вот смотри, — Виталий достает из бардачка квитанцию. — На сегодня, на 22 октября, с начала года мне начислено 51 580 долларов, это уже за вычетом налогов и со всеми надбавками за выслугу.
      — По американским меркам негусто.
      — Плюс хорошая медицинская страховка. Плюс большой отпуск. Три выходных в неделю, пенсия в 50 лет, уважение окружающих. Понимаешь, доход — он ведь выражается не только в количестве долларов. Я имею возможность жить стабильной, предсказуемой, интересной и осмысленной жизнью — в Америке это самое главное.
      — И что, у вас в департаменте одни ангелы работают?
      — Ну, почему ангелы. Вот недавно уволили двоих. За вождение в пьяном виде. Потеряли все, вплоть до пенсии. Но их никому даже жалко не было. Это ж до какого состояния надо было напиться, чтобы даже коллегам не позвонить! Мы ведь всегда друг друга подвозим, если кто в выходной перебрал. В общем, сами виноваты.
      Снова вызов: какой-то парень утверждает, что вот прямо сейчас возле его дома знакомая девица очень желает самоубиться. Девица действительно сидит на траве перед калиткой, плачет, бьется в истерике. Типичная история про суку-любовь — вот уже полгода как парень с ней расстался, а она его продолжает донимать: люблю, хочу, жить не могу. Грозные полицейские тут же превратились в плюшевых медвежат, сочувственно завздыхали и потихоньку-полегоньку спровадили девицу в ее серебристый «мерседес», а парню посоветовали обратиться в суд с требованием наложить на бывшую возлюбленную restraining order.
      Виталий — это «мистер добропорядочность»: немного долговязый, все время говорит «значить»

      Как перевести это словосочетание на русский, не совсем понятно, в российской действительности такого понятия просто нет. Restraining order — это когда одного человека на определенный срок лишают права контактировать с другим. Он не должен подходить к нему ближе, чем на 100 футов, он не имеет права звонить, писать письма, троллить его в соцсетях. Причем нарушение этой меры — серьезное уголовное преступление. Мера на самом деле очень эффективная. Виталий сначала даже не верит, что в России такого нет. Как же тогда разруливать тысячи мелких бытовых стычек? Ждать, когда конфликт дорастет до более серьезного преступления?
      — Виталий, а почему на некоторых машинах написано «шериф», а на некоторых — просто «полиция»?
      — Полиция — это городские, а мы — окружные.
      — А чего они такие грустные?
      — Не знаю, — смеется Виталий. — Может, потому что им начальника мэр назначает, а шериф — лицо выборное, его даже Обама уволить не может, его могут только люди переизбрать. Это, кстати, очень сильно чувствуется на практике. Бывает, задерживаем какого-нибудь пижона, а он начинает козырять: «Да я из администрации!» Тогда городские нам говорят: «Давайте-ка лучше вы его оформляйте, зачем нам проблемы?»
      Дух и буква
      Еще одно слово, которое не имеет в русском языке адекватного перевода, — record. Досье, репутация, криминальная биография — это все не то. Как человек на 80% состоит из воды, так гражданин США — это прежде всего его record.
      — Виталий, а чего ты не остановил вон того на «ниссане», он же явно нарушал скоростной режим? — Мы едем по шоссе, сопоставляя данные спидометра со скоростью соседних автомобилей.
      — Он сам скорректировал свое поведение.
      — И что?
      — Слушай, моя задача — не нарушения коллекционировать, а порядок поддерживать. У меня нет плана по оштрафованным, зачем мне терроризировать население? Ну, отвлекся человек, с кем не бывает. Ты же видел — я пробил его по компьютеру, у человека чистый record, передо мной добропорядочный гражданин. Вот если бы у него уже было несколько таких нарушений, я бы его остановил по полной программе.
      1
      Record — это мера добропорядочности, главный инструмент контроля в американском обществе. Отношения между государством и человеком здесь напоминают контракт между банком и заемщиком. По факту рождения каждый получает безграничный кредит доверия. Человеку верят на слово, человека несильно наказывают, но дальше все зависит от того, как он этим кредитом распорядится. Если ты злостно косячишь, то твоя процентная ставка ответственности начинает очень резво расти, с тебя спрашивают уже строже, и в какой-то момент ты попадаешь в зону нулевой терпимости, а затем и в положение unforgiven. За одно и то же вождение в пьяном виде (здесь это уголовное преступление) можно в первый раз получить штраф в 1000 долларов и лишение прав на полгода с пересдачей, а в третий — 10 лет лишения свободы. За одно и то же причинение телесных повреждений можно в первый раз огрести год условно, а в третий — пожизненное.
      — Я приехал сюда, когда мне было 11 лет, — рассказывает Владимир Котяков, протестантский капеллан, работающий в тюрьмах Калифорнии. — Пока родители обустраивались, попал в дурную компанию, кончилось все это тем, что в школе у меня нашли пистолет. В России все думают, что здесь у каждого в кармане кольт, но это не так. Получить право на ношение оружия очень сложно, а нелегальное ношение оружия — серьезное преступление. На родине я бы сразу пошел по ­малолетке года на три как минимум. В Америке мне дали испытательный срок. Я выводов не сделал. Следующим моим преступлением стала попытка угона машины и драка с применением ножниц. Отсидел в тюрьме два дня до суда — дали условно. Представь, что бы со мной было за все это у нас. А здесь система дает шанс, особенно молодым и безмозглым. Но если уж ты этим шансом не воспользовался — все, тебе конец. Слышал про систему трех страйков?
      1
      Действительно, устойчивая российская традиция — ломать жизнь за первое же мелкое преступление. Но теоретически ты можешь сходить в тюрьму десять раз, а потом вдруг получить озарение и стать добропорядочным гражданином. В США это невозможно ни при каких обстоятельствах. Американская система по-своему гуманна, только она гуманна поначалу и безжалостна в конце. В большинстве штатов с 90-х годов прошлого века практикуется так называемый закон трех ударов (three strikes law). Этот термин заимствован из бейсбола, где отбивающий, пропустивший три удара, выбывает из игры. Система мыслит так: мы даем человеку два шанса, наказываем его несильно, но если он не понял по-хорошему, то будет по-плохому — мы его просто вычеркиваем из списка живых, изолируем от общества.
      Такая прогрессивная шкала законообложения в последнее время стала предметом ожесточенных споров среди политиков. Многие считают, что она толпами загоняет людей в тюрьмы и именно из-за нее США — первая в мире страна по количеству зэков на душу населения (вторая — Россия). Другие считают, что такая разнородная страна, как Соединенные Штаты, не выживет без жесткой полицейской логики, а бессистемная гуманность — дорога к катастрофе.
      Так или иначе, закон трех ударов действительно привел к тому, что в той же Калифорнии тюрьмы переполнены вдвое по сравнению со своей «проектной мощностью». Ситуацию усугубляет тот факт, что уголовщиной в США считаются многие проступки, которые в большинстве других стран так не расцениваются. Например, перепродажа или даже дарение лекарств, купленных по рецепту. Или неявка по повестке в присяжные. Или то же вождение в пьяном виде, или нарушение restraining order.
      Человека, который заслуженно попал в тюрьму даже на небольшой срок, скорее всего, уже никогда не возьмут на приличную работу. Общество же расправляется сразу, без права на возвращение

      Уголовным преступлением является угроза и так называемое battery, которое точнее всего перевести как «рукоприкладство», не обязательно с причинением вреда здоровью: схватить женщину за задницу — это тоже battery. Даже странно, что в США не являются преступлением клевета и оскорбление: здесь вообще можно обзывать как угодно кого угодно, даже полицейского. Но кто первый поднял руку — тот и преступник. Это, кстати, практически безотказная ловушка для наших соотечественников, для которых дать в морду в ответ на оскорбление — дело чести.
      1
      За испорченный record карает не только государство, но и общество, причем карает немилосердно. Человека, который заслуженно попал в тюрьму даже на небольшой срок, скорее всего, уже никогда не возьмут на приличную работу, а если она у него уже есть — выгонят. Государство хотя бы дает тебе шанс, общество же расправляется сразу, оно просто помещает тебя в другую страту без права на возвращение.
      Америка так устроена, что чем больше нарушаешь правила, тем ниже ты опускаешься по социальной лестнице, а чем выше ты по ней поднимаешься, тем больше боишься накосячить. Record становится инструментом деления людей на классы, успешным и богатым становится не тот, у кого острее зубы, а тот, у кого крепче нервы и чище помыслы. Америка по-прежнему страна больших возможностей, но с каких-то пор появилась маленькая поправка: возможность каждому дается только одна. Это касается не только системы правосудия, но и, например, карьеры. Здесь почти невозможно выучиться на химика, а потом стать юристом. Жизнь человека похожа на поезд, который отправляется только один раз, и пересадок больше не будет.
      Суд и дело
      «В суде сегодня адвокат по имени Рейчел (блондинка совершенно кукольной красоты) останавливает в коридоре прокурора:
      — Слушай, у тебя рубашки не найдется, а то клиент в майке нехорошей, а сейчас суд...
      — Не вопрос, пошли. У меня и галстук запасной есть.
      Извините, я это еще раз скажу: глава офиса, 40 человек под началом, свою запасную рубашку обвиняемому одолжил.
      Святой Мартин, ей-богу».
      Это цитата из очень интересного ЖЖ-блога ikadell — о трудовых буднях американского частного адвоката русского происхождения. Его уже много лет ведет Дэль — очень умная, талантливая и энергичная девушка из Бостона. У нее своя практика, в основном связанная с иммиграционным правом, но немалую часть времени занимает уголовка. Дэль — общественный защитник. Согласно американской Конституции, каждый человек, которого государство обвиняет в совершении преступления, имеет право на бесплатного адвоката, если у него нет денег. Поэтому при судах всегда дежурят аккредитованные специальной государственной комиссией юристы, и сегодня как раз дежурство Дэль. Работа непростая, платят довольно мало.
      1
      — А почему ты не пошла в гражданское судопроизводство? Там же больше денег.
      — Вот именно: потому что гражданские дела — это про деньги. Исход дела очень часто зависит лишь от того, у кого они быстрее кончатся. Там куда больше грязи, чем в уголовке, все злые, как черти, мне это не нравится.
      Район, где находится суд, в который мы идем, в Бостоне считается неблагополучным. Здесь на улицах почти нет зелени, здесь живут в основном афроамериканцы и выходцы из Латинской Америки, и у здания суда здесь нет ни одной дорической колонны, оно больше похоже на советский бассейн. Впрочем, внутри все как в любом американском окружном суде: отделение для регистрации условно осужденных, офис прокуроров, комната присяжных, комната приставов и самое главное — судебные присутствия. В зависимости от стадии процесса — первое, второе и так далее.
      То, что происходит в первом присутствии, больше похоже не на суд, а на пересдачу экзаменов двоечниками в среднекалиберном вузе. «Двоечники» сидят в зале суда, как в аудитории, — человек тридцать–сорок, перед ними загородка, длинный стол, слева адвокаты, справа прокуроры, посередине высокая кафедра, за которой сидит судья, а перед ним судебный клерк. Правосудие осуществляется на глазах у всех, а не по кабинетам. Судебный клерк зычным голосом вызывает каждого по имени, фамилии и номеру дела. «Двоечник» выходит на середину, переминается с ноги на ногу, выслушивает речь прокурора, говорит вместо него адвокат.
      1
      Ни здесь, ни в других присутствиях действие ни на грамм не похоже на киношные страсти. Адвокаты — тихие, в скромных костюмах, говорят коротко и без эмоций. Прокуроры — в основном девочки-секси в юбках чуть выше колена, в России точно такие же, только в мундирах. В прокуроры тут вообще идут, как правило, совсем молодые люди, только что закончившие юридическую школу. Зарплаты в прокуратуре небольшие — тысяч сорок–пятьдесят долларов в год. Дальше девушки, как правило, выходят замуж и идут в адвокаты, а мальчики делают карьеру, чтобы стать судьей или политиком. Прокуратура — одна из главных кузниц кадров американской политической элиты. Расследовал громкое дело, стал популярным — и вперед.
      Судья Фрайсон — миниатюрная, скуластая, худенькая, как йог, черная женщина — производит впечатление Железного Феликса, особенно когда узнаешь, что в прошлой жизни она служила в морской пехоте. Но решения принимает вполне гуманные. Вот, например, огромный афроамериканец с отвислой губой. Два года назад, будучи в Бостоне в гостях у матери, разбил чью-то машину, за что был осужден на условный срок и получил приказ выплатить возмещение и пройти курсы, где учат сдерживать агрессию. Но все это время отмечаться к дежурному офицеру не ходил, взносы не платил, на курсы так и не записался. Утверждает, что жил в другом штате и ждал, что тамошние офицеры ему сообщат, что делать. Офицер-надзиратель просит, чтобы его посадили в тюрьму. Дэль назначили его защищать.
      1
      — Вот смотри, — комментирует она в перерыве решение судьи. — Она вполне могла бы задержать его, как требовал офицер-надзиратель, до следующей даты, а там он получил бы свой год тюрьмы, но пострадавшему это денег не прибавило бы. Как я аргументировала защиту? Ваша честь, смотрите: человек с той поры других уголовных неприятностей не имел, пенсию получает и может потихонечку выплачивать жертве возмещение. Судья подумала и согласилась. А вот если уж он и теперь не заплатит или нарушит что-нибудь, его посадят на полном основании — она его прекрасно запомнила.
      Вообще все, что происходит в первых двух присутствиях, где участники процесса пытаются решить дела, не доводя их до серьезной стадии, больше похоже не на место приложения суровой длани закона, а на родовой совет племени, где мудрые старейшины решают большие и маленькие вопросы. Причем старейшины проявляют нерешительность и все время советуются с окружающими. Благодаря приставам дисциплина в зале железная, церемониал выполняется неукоснительно, но «диктатурой закона» и не пахнет. Адвокаты вообще не упоминают какие-либо параграфы законодательства, а больше напирают на репутацию подзащитного и взывают к здравому смыслу. Большое значение имеют неюридические детали, например внешний вид и поведение подсудимого.
      — Я своим клиентам всегда говорю: приходи в суд так, как приходишь в церковь, — говорит Дэль. — Так проще всего объяснить.
      Впрочем, иногда нервы у «старейшин» все-таки сдают.
      — Сэр, мне очень жаль, что вы принимаете меня за идиота, — ровно через полчаса слышу я в соседнем присутствии. — Не следует этого делать с человеком, который способен решить вашу судьбу. Неужели вы думаете, что я не помню, как две недели назад, стоя на том же самом месте, вы мне говорили совсем другое?
      Примерно так выглядит бешенство в случае с судьей Пул. Это, наверное, самый спокойный и вежливый судья в мире. Он очень любит поговорить с человеком, выслушать его доводы, даже если по документам и так все ясно. Полная противоположность — судья Фияндакка. Он тоже спокоен, как удав, но действует стремительно и технично, его стиль работы больше похож на блицпартию гроссмейстера.
      То, что происходит в первом присутствии, больше похоже не на суд, а на пересдачу экзаменов в среднем вузе

      Почти в каждом присутствии висят портреты самых уважаемых предшественников. Особое внимание привлекает портрет черного дедушки с дредами.
      — Это судья Рэдд, его недавно проводили на пенсию, очень уважаемый человек, — рассказывает Дэль. — У него был очень вспыльчивый характер, но добрая душа. Он мог наорать на подсудимого, а потом просто отпустить, если видел, что это имеет смысл: он ведь жил тут же, неподалеку и знал всех. Хороший был судья, хотя в законах не очень-то разбирался.
      — Это как?
      — У нас ведь судья не обязан знать каждый выверт закона лучше всех в комнате. В каждом конкретном деле могут быть тонкости, на которые ему должны указать адвокат и прокурор. Процесс-то состязательный. Задача судьи — разобраться, как действует в этом случае закон, и разумно применить его.
      1
      Американская система правосудия простая и сложная одновременно. Считается, что она принадлежит к англосаксонской традиции, опирающейся на прецеденты, в отличие от европейской, которая опирается на кодифицированный закон, разработанный для всех случаев жизни. В США нет даже общего для всей страны Уголовного кодекса. Уголовные законы — это прерогатива штата, и до сих пор они так и не соединились в единое правовое пространство. Но даже эти законы штата лишь в общих чертах регламентируют, как наказывать человека за те или иные преступления. На деле все зависит от того, как сложится судебная практика.
      В российских СМИ очень любят смешить аудиторию «фактами» о том, что, например, в том же Бостонском городском парке по закону нельзя гулять без ружья, чтобы не стать жертвой медведя. Здесь бы этих шуток не поняли. Если закон не действует по факту, в суде, зачем тратить время и силы на то, чтобы изменять его формально, — кому он мешает?
      — Американское правосудие отличается от российского примерно так же, как дерево от дома, — в очередной раз пытается объяснить мне Дэль, и я, кажется, начинаю понимать. — Оно живое, оно все время растет. В нем какие-то ветви отмирают сами собой, засыхают и отваливаются, появляются новые побеги, и растение все время меняется. Континентальная система правосудия, к которой вроде как относится российская, тоже меняется, но это изменения структурные: сломали балкон — построили лоджию, снесли крышу — надстроили этаж. Механизм, а не организм. Главная разница — в том, что европейская система пытается идти от идеального закона, который преломляется в материи, как платоновский эйдос. В Америке же никто не строит идеальный закон на все случаи жизни, а идут от обратного: вводят систему частных правил. Главное — чтобы они были, работали и были понятны всем. В каком-то смысле ты прав, говоря, что вердикт у нас выносится как продукт общественного согласия. Знаешь, какое слово я слышу в суде чаще всего? Reasonable. Здравый смысл. Американская система правосудия — она про это.
      Человек и закон
      В Штатах я первый раз, поэтому имею право на глупость. С каждым днем меня все сильнее щекочет одно смешное подозрение: Америка — это страна, построенная пацанами. Наверное, единственная в мире. Они набежали сюда со всего мира. Они с тех пор сильно поумнели и заметно облагородились. Но повадки, интонации и ценности остались те же. Пацаны всегда жизнерадостны и наивны. Пацаны не любят тех, кто обманывает и интригует. Пацаны умеют быть жестокими и рациональными. Но главное — пацаны не любят, когда кто-то из них слишком возвышается, пусть даже заслуженно. Не для того они убегали от своей знати строить пацанское государство.
      Вечером стоим с Сергеем и Ларисой Петровыми на крыше старинного дома, в котором они живут, смотрим на серо-розовый бостонский закат. Сергей — физик, Лариса — врач, но оба в этом году побывали в присяжных заседателях. Коллегия, в которой участвовал Сергей, человека осудила. Коллегия, в которой участвовала Лариса, оправдала. При этом Лариса не уверена, что ее оправданный действительно не совершал преступления. Но уверена, что поступила правильно. Для американского правосудия в этом нет противоречия.
      — Американское правосудие отличается от российского примерно так же, как дерево от дома. И я начинаю понимать — оно все время растет

      — История такая: два человека в разводе, дочь — у матери, отца она к ней не подпускает, — Сергею так нравится этот случай, что он начинает рассказывать вместо Ларисы. — Парень, похоже, действительно тот еще фрукт, любит выпить, но, что называется, believable. Подруга тоже не подарок: нервная стервозная женщина. И вот он ей звонит и говорит: «Все, ты меня достала, я хочу видеть ребенка, еду сейчас к вам, и попробуй меня не пусти». Тетка звонит своему знакомому в полицию: «Сделай что-нибудь!» Тот отправляет на место патруль, парень как раз припарковался на частной стоянке и пока еще сидит в машине. Полицейские обыскивают автомобиль, находят там открытую бутылку пива, что уже само по себе преступление. Проверяют водителя на алкоголь и обнаруживают, что он выпимши, но чуть-чуть выше нормы.
      1
      — Адвокат попалась грамотная, она нарыла сведения о том, что аппарат, которым его проверяли, вовремя не был откалиброван, поэтому верить ему нельзя, — продолжает Лариса. — Встал вопрос о том, была ли машина заведена, когда ее обнаружили полицейские, или нет. Это важно. Они уверяют, что в ней горел свет, значит, зажигание было включено. Охранник на стоянке утверждает, что света не видел. В итоге присяжные парня оправдали. Но даже не из-за света в салоне и не из-за калибровки. А знаете почему?
      — Почему?
      — Присяжных страшно возмутило то, что тетка позвонила не в «911», а своему бойфренду. Говоря по-нашему, применила «позвоночное право». И я была со всеми единодушна. Был ли этот парень пьяным? Может, и был. Но вы, господа полицейские, смешали личное с профессиональным, вы плохо сработали, и для нас это важнее. В следующий раз так не делайте.
      — Понимаешь, в американской системе правосудия есть еще одно ключевое слово, которое никто не произносит, но оно у всех в головах.
      — Какое?
      — Баланс. Равновесие. Здесь очень не любят перекосов в чью-либо сторону, даже если эта сторона права. У американцев в головах сидит этот инстинкт — что ни у кого не должно быть полноты власти, даже если эта полнота законна и заслуженна. Здесь все чтут Конституцию, потому что она защищает человека от государства. Но законы — это объект постоянного переосмысления в соответствии с доводами здравого смысла. Причем происходит это не в коридорах власти, а в судах. Каждый день.
      — Это что ж получается — Америка живет по понятиям?
      — В каком-то смысле да. В том смысле, что понятия — это от слова «понятно».
      Дмитрий Соколов-Митрич (текст), Юрий Чичков (фото) , "Русский Репортер"


      "СЛЕД.net.ua"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Справа Дивізії «Галичина»: Перевірено — злочинів не скоєно
      Сергій Кот «Дзеркало тижня» №28, 22 липня 2006

      Вкотре Україною прокотилася нова хвиля політичних пристрастей, пов’язана з суперечливими оцінками окремих етапів українського визвольного руху періоду Другої світової війни та повоєнних років. Поряд із надзвичайно політизованою дискусією навколо офіційного визнання ОУН і УПА, нещодавно в центрі уваги опинилася історія дивізії СС «Галичина». Зокрема певний резонанс мала поширена інтернет-газетою «Обозреватель» інформація про поновлення британською поліцією розслідування щодо діяльності дивізії під час Другої світової війни.

      На жаль, у ході дискусій українські політики та медіа досить часто допускають абсолютно необґрунтовані закиди на адресу як власне дивізії в цілому, так і ветеранів-дивізійників. У тому числі пропагандистським штампом у цих атаках стали бездоказові звинувачення дивізії «Галичина» у скоєнні військових злочинів та злочинів проти людства.

      У зв’язку з цим викликає подив, що на тлі загострення суспільного протистояння навколо дивізії «Галичина» в Україні досі практично нічого не відомо про діяльність і висновки так званої Комісії Дешена в Канаді. Її було створено 1985 року урядом Канади на чолі з лідером консерваторів Брайаном Малруні для перевірки обвинувачень у воєнних злочинах і злочинах проти людства, висунутих проти ветеранів дивізії «Галичина» Центром документації Шимона Візенталя у Відні та низкою інших організацій. Суть обвинувачень переважно зводилася до тверджень про нібито участь дивізії у масових знищеннях цивільного населення, зокрема євреїв, під час війни. До цієї кампанії на державному рівні долучився також Радянський Союз, який підтримував висунуті обвинувачення через газети «Вісті з України» та «News from Ukraine». Дійшло до того, що оттавська щоденна газета «Ottawa Citizen» назвала дивізію «Галичина» найбільш кровожерливою військовою одиницею періоду Другої світової війни.

      Справа 217 дивізійників стала складовою частиною детальної перевірки 774 українців, котрі знайшли притулок в Канаді у повоєнні роки. Окрім дивізії «Галичина», в полі зору комісії перебували українська поліція, українські шуцманшафти (поліцейські батальйони), німецькі айцнзатцгрупи, концентраційні табори та структури СС. Окремо було висунуто обвинувачення також проти близько сотні німецьких науковців, які по війні емігрували до Канади. Вважаємо, що сьогодні українській громадськості та політикам важливо знати про діяльність і висновки проведеної перевірки.

      Комісію доручили очолити відомому канадському судді Жулю Дешену. Її праця проходила в непростих умовах справжнього інформаційного пресингу, організованого в засобах масової інформації як у Канаді, так і поза її межами. Особливі атаки у пресі спрямовувалися саме проти українських ветеранів дивізії «Галичина». Тому запідозрити комісію у будь-яких спробах приховати правду немає жодних підстав — це було просто неможливо.

      Перед Комісією Дешена стояло непросте завдання — перевірити звинувачення, висунуті проти кожної особи, внесеної у списки. Для цього було використано канадські й німецькі архіви. Зокрема комісія отримала вичерпну інформацію від Міністерства праці та еміграції, Державного секретаріату, Міністерства закордонних справ Канади. Запити було надіслано до Берлінського документального центру (там містилися дані про окремі формації СС), Центрального бюро крайової справедливості для перевірки націонал-соціалістичних злочинів у Людвігсбургу, Бюро німецької військової обслуги в Берліні, Берлінського бюро інформації, Центрального інформаційного бюро Федеральних архівів в Аахен-Корнельмюнстер та інших німецьких архівів. Окрім того, було вміщено оголошення у 110 різних часописах Канади, щоб їхні читачі повідомили комісію про осіб, запідозрених у скоєнні військових злочинів. Комісія Дешена також заслухала представників організацій-ініціаторів розслідування і представників українців та українських організацій. Сесії комісії відбувалися в Оттаві, Монреалі, Торонто та Вінніпегу. Її представники, за домовленістю з урядом СРСР, провели у Львові допити свідків, які, на думку радянських служб, мали підтвердити їхні вимоги до канадського уряду на видачу ряду осіб як військових злочинців.

      12 вересня 1987 року Комісія Дешена офіційно завершила роботу і подала до уряду звіт, який нараховував 966 сторінок. За висновками комісії, більшість обвинувачень проти українців були необґрунтовані, а часом доходили до абсурду. З усіх, проти кого було висунуто обвинувачення, лише близько двадцяти осіб потребували додаткового вивчення їхніх справ із правом судового захисту. Скільки серед них налічувалося власне українців, а скільки — німців, широкому загалу було невідомо — персональні інформації мали закритий характер. Зате достеменно відомо, що проти жодного з ветеранів дивізії «Галичина» обвинувачення не підтвердилися. Справі дивізії як військовій одиниці у звіті присвячено 11 сторінок загального характеру та 6 рекомендацій, ще на 200 сторінках подано висновки щодо окремих дивізійників. У своїх висновках стосовно учасників дивізії Комісія Дешена офіційно ствердила, що жодних конкретних доказів у обвинуваченнях на їхню адресу надано не було, в тому числі Центром Шимона Візенталя. В низці спеціальних пунктів рекомендацій комісії зазначалося:

      «56. Дивізію «Галичина» (14. Waffengrenadier Division der SS (Gal. Nr.1)) не слід засуджувати як групу.

      57. Члени дивізії «Галичина» були в індивідуальному порядку перевірені перед допуском до Канади.

      58. Обвинувачення у воєнних злочинах членів дивізії «Галичина» ніколи не були доведені, ні в 1950 р., коли їх першу групу при іміграції в Канаду було затримано (на вимогу ряду організацій), ні в 1984 р., коли ці звинувачення були поновлені перед Комісією.

      59. За браком доказів стосовно участі у злочинах або знання стосовно воєнних злочинців, саме членство в дивізії «Галичина» не може бути підставою для передачі справ до суду.

      60. Немає жодних підстав, щоб позбавити членів дивізії «Галичина» громадянства Канади або депортувати їх».

      Отже, було остаточно стверджено, що дивізія «Галичина» як військова одиниця не вчинила жодного воєнного злочину і за саму причетність до неї не можна нікого карати. Тим самим було виправдано від несправедливих звинувачень і всю українську спільноту в Канаді. Висновки Комісії Дешена мали важливе значення для українців також у США, Англії та Австралії. Очевидно, не випадково всі наступні спроби висунути обвинувачення проти ветеранів дивізії «Галичина», зокрема тих, хто перебуває у Великобританії, зазнали повного краху.

      Висновки Комісії Дешена мали не лише моральне, а й юридичне значення, викликавши цілу низку позовів українських організацій Канади та окремих українців до засобів масової інформації, які поширювали звинувачення проти дивізії СС «Галичина».

      У зв’язку з цим дозволимо собі зацитувати спростування й вибачення газети «Торонто стар» за публікацію власного кореспондента Соля Літтмана, який звинуватив дивізію та дивізійників у військових злочинах:

      «Хоч ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона скоїла якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини, її члени були кожний індивідуально перевірений Об’єднаними Націями, британською та канадською владою по війні, поки вони були допущені до Канади.

      «Стар» перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають у Канаді».

      А головний редактор газети Борден Спірс у листі до адвокатів дивізійників прямо визнав, що власні дослідження «Торонто стар» історії Дивізії «Галичина» «переконують нас, що пов’язування членів Дивізії з комісією для військових злочинів було помилковим».

      «Неправильними та образливими ствердженнями щодо 1-ої Дивізії Української Національної Армії, колись СС «Галичина», визнав свої публікації і торонтський польський тижневик «Звйонзковець». «Ми перепрошуємо за опублікування тої статті, — писав від імені редакції на його сторінках редактор Ян Бідас. — Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити».

      Вважаємо, що ці цитати мають стати застереженням для політичних діячів і журналістів в Україні, які час від часу повторюють непідтверджені обвинувачення на адресу дивізії «Галичина» та її учасників у скоєнні військових злочинів і злочинів проти людства. Адже на території України живе чимало ветеранів дивізії, які тепер мають право на юридичний захист від таких публічних тверджень.

      З іншого боку, для українського уряду вкрай важливо офіційно отримати від уряду Канади матеріали Комісії Дешена, які мають стати частиною архівно-документальної та правової бази у питанні наукових і юридичних оцінок факту існування дивізії «Галичина» та її діяльності, а також у справі формування офіційної позиції держави щодо цього й інших подібних українських військових формувань періоду Другої світової війни.

      Дивізія «Галичина» — 14 Waffengrenadier Division der SS (Gal. Nr.1), або 14 Дивізія зброї СС («Галичина» №1). Українська військова частина, сформована за зразком німецьких піхотних дивізій у складі німецької армії в 1943 р. головним чином з українців, що проживали на території Дістрікту «Галичина» та Генеральної губернії. Формування дивізії було пов’язане, з одного боку, зі спробами німецького керівництва використати всі можливості для протистояння СРСР на Східному фронті, а з іншого боку — з упевненістю окремих українських кіл, що на тлі поразок німецької армії є нагода закласти основу регулярного українського війська, яке може стати вагомим фактором у визначенні долі України після війни. Причетність дивізії до військ «СС» пов’язана з тим, що, за німецькими законами, у вермахті не могли служити не громадяни Німеччини. Тому всі національні підрозділи, які створювалися у складі німецької армії, формувалися як військові частини «СС», на яку ці обмеження не поширювалися. Перед відправкою на фронт дивізія нараховувала близько 16000 вояків. Протистояла Червоній армії в центрі німецької оборони в битві під Бродами (17-22.07.1944 р.) і була розбита. Залишки дивізії були реорганізовані і після нового вишколу в квітні 1945 р. знову направлені на Східний фронт у район Граца (Австрія). Зі створенням Українського Національного Комітету (березень 1945 р.), 14 квітня вояки дивізії склали нову присягу на вірність українському народові, а сама вона була перейменована на 1-шу Українську дивізію Української Національної Армії на чолі з генералом П. Шандруком. Після капітуляції нацистської Німеччини дивізія відступила в зону окупації західних держав і була інтернована в англійських та американських таборах полонених.

      "Дзеркало Тижня"

      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Маркиян Лубкивский – неизвестное об известном. Часть 1
      Денис Олейников, для ОРД

      Головокружительная карьера Маркияна Романовича Лубкивского (в 25 лет – 3-й секретарь Посольства Украины в Югославии, в 35 – уже Чрезвычайный и Полномочный Посол в Хорватии и Боснии) – идеальный пример политической преемственности по-украински. То есть когда старых г*нд*н*в меняют молодые.

      Новоявленный футбольный функционер учился чиновничьему многоборью (откатный спорт, фигурное подлизывание вышестоящему начальству, бюджетный роспил на скорость и прочие непубличные, но весьма доходные занятия), что называется, с младых ногтей – в отличие от многих “новодонецких”, вошедших ныне во власть, господин Лубкивский в костюме госслужащего чувствует себя намного уютнее, чем в олимпийке и трениках Adidas, безупречно владеет украинским языком, да и ручку свою от Parker на бейсбольную биту ни в жисть не променяет, не в пример коллегам.

      И тем не менее, даже несмотря на природную изворотливость и врожденную беспринципность (люди, проработавшие в МИД многие годы, говорят, что по беспринципности Лубкивский абсолютный чемпион в младшей возрастной категории), сей господин успел наследить, причем не где-нибудь, а в Европе.

      Справедливости ради отметим, что Лубкивский сделал все возможное, чтобы ни украинские медиа, ни широкие околополитические круги не узнали деталей грандиозного международного скандала, в центре которого оказался Маркиян Романович в середине 2009 года. Очень кстати подвернулась и позиция главы руководителя Евро-2012 – вроде как и не выперли с дипломатической работы со скандалом, а “новые вызовы бла-бла-бла”.

      Но – все тайное рано или поздно становится явным, особенно если за дело берется Олейников:-))). Устраивайтесь поудобнее – наш рассказ будет долгим.

      “Руссо мафиозо Марко”

      За семь месяцев проживания в Хорватии я познакомился с десятком местных журналистов – и почти каждый из них спрашивал меня в интервью или частных беседах, как нынче поживает “руссо мафиозо Марко”. И с улыбкой замечали, что несмотря на проблемы на Балканах, у себя на Родине (то есть в Украине) он сумел вновь стать уважаемым человеком.

      В первом разговоре я даже не понял, о ком идет речь – и только переспросив, узнал, что под “руссо мафиозо Марко” подразумевается ни кто иной, как Маркиян Лубкивский.

      Ну “руссо” – понятно, мы тут все для них “руссо”, как они для большинства из нас – югославы:-). Но мафиозо – кто, этот прыщ кабинетный, вечный вылизыватель задов Колесникова, Ахметова и компании??? Первоначально, признаюсь, даже не поверил… и тут же задался вопросом: а что, собственно, широкая отечественная публика знает о жизни “евродиректора от Украины” в период между 2004 годом, когда он впервые засветился на телезкранах в помаранчевом шарфике, и назначением на нынешнюю должность в 2009 году?

      Листая страницы биографии…

      Давайте бегло взглянем на трудовой путь г-на Лубкивского:

      Родился во Львове в 1971 году. В 1993 году закончил Львовский государственный университет им.И.Франко (филологический факультет, “славянские языки и литература”).

      1995-1996 гг. – атташе управления Европы и Америки Министерства иностранных дел Украины.

      1996-1999 гг. – атташе, 3-й секретарь Посольства Украины в Союзной Республике Югославии.

      С февраля 2000 года – 2-й секретарь управления политического анализа и планирования МИД Украины.

      С февраля 2001-го – 2-й секретарь, с декабря 2001-го – 1-й секретарь Кабинета Министра иностранных дел Украины.

      С февраля 2003 года – и.о. начальника пресс-службы МИД Украины, с августа 2004-го – начальник пресс-службы, спикер МИД Украины.

      С марта по декабрь 2005-го – заместитель Государственного секретаря Украины (Александра Зинченко, Олега Рыбачука).

      С декабря 2005 по декабрь 2006 гг. – советник Президента Украины (Виктора Ющенко) – руководитель Главной службы гуманитарной политики Секретариата Президента.

      С декабря 2006 по май 2009 гг. – Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в Хорватии.

      С сентября 2007 по май 2009 гг. – Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в Боснии и Герцеговине по совместительству.

      С июля 2009-го – директор турнира УЕФА “Евро-2012” в Украине.

      Чрезвычайный и Полномочный Посланник І класса (2007). Женат. Есть сын и дочь.

      Вас ничего не настораживает во второй части этой биографии? Почему Маркиян Романович отработал на должности посла в регионе комфортном и непыльном во всех смыслах менее трех лет – и после с легкостью и в одночасье променял посольский статус и привилегии на работу, пусть публичную, но вовсе не статусную, да и с непонятными перспективами? Почему он вдруг решил выпасть из “дипломатической обоймы”, в которой вызрел как чиновник, зная все входы-выходы – для человека его уровня и моральных (точнее, аморальных) принципов это совсем нетипично?

      А может быть, в бытность Лубкивского послом в Хорватии и Боснии с конца 2006 по 2009 года случилось что-то экстраординарное? Что-то, из-за чего Маркиян Романович спешно ретировался в Украину и подыскал работенку “похуже, но тоже ничего”, а на Балканах к нему накрепко приклеилось прозвище “руссо мафиозо Марко”?

      Такова была моя гипотеза – которая впоследствии стопроцентно подтвердилась.

      Пользуйтесь Гуглом

      Для того, чтобы “копать дальше”, нужна была канва – по которой можно идти и проверять факты, действующих лиц и хронологию. Идеальная канва – предыдущее расследование: даты мы знали (2006-2009), фигурант – известен (Маркиян Лубкивский), место действия – балканские страны, а также Украина.

      И – музыка, туш – на одном из сайтов журналистских расследований мы обнаружили текст, который здесь хотим воспроизвести без сокращений (стилистика и орфография сохранены):

      –––––––––––––––––––––––––––––––

      Мордобойные подвиги Никоненко (экс-посол Украины в Польше, прославившийся грандиозным пьяным дебошем в Варшаве – прим. ред.) кажутся сущей мелочью по сравнению со скандалом, назревающим с послом в Хорватии Маркияном Лубкивским.

      Надо сказать пару слов об этом “выдающемся” дипломате… Роман – представитель галичанского семейства, давно и плотно обсевшего МИД, подобно кровососущим пиявкам.

      Его папочка был некогда послом в Чехии и наворовался так, что во время ревизии бухгалтерша посольства выбросилась из окна, а ему светил вполне конкретный срок за хищение в особо крупных размерах. Только Кучмина боязнь криков националистов о “преследовании свидомых украинцев” спасла “мытця” от ознакомления с тюремными порядками.

      Маркияша оказался достойным сыном своего отца. Недаром на Михайловской у него была негламурная кличка “свинья” из-за редкого совпадения внешних и внутренних данных. Карьеру Лубкивский предпочитал делать стуком, что было достаточно широко известно.

      Увы, позиционирующий себя аристократом Грищенко оказался очень падок на доносы и с удовольствием выслушивал “информацию” виляющего задом от усердия пресс-секретаря.

      Наивный Константин Иванович не знал, что одновременно, в последние месяцы перед Майданом, его верный информатор бегал в обед на “конспиративные свидания” с Тарасюком прямо под здание министерства – в пафосный ресторан “Да Винчи”.

      Там, за чашечкой кофе за сотню гривен (учитывая редкую жадность Лубкивского – платил Тарасюк) он выкладывал будущему министру целый ворох сведений – от ксерокопий документов до подробного отчета, как Грищенко называл Бориса Ивановича “желтым земляным червяком”.

      Когда стал ясен отказ Кучмы от наведения конституционного порядка адекватными методами, Маркиян подсуетился организовать “письмо протеста дипломатов против преступного режима”. Однако и тут (на всякий случай!) смотался в штаб Януковича и заверил, что “его заставили”, но он всегда “останется верен” Виктору Федоровичу. Наградой за майданный “героизм” Маркияну стала должность на Банковой, где деньги сами пошли в руки.

      Замглавы секретариата, а потом советнику президента не представляло особой трудности вставлять в проекты указов на награждения несколько фамилий, что было поставлено буквально на конвейер. Целыми днями он обзванивал еле знакомых бизнесменов среднего уровня и предлагал “обсудить важное дело”. На встрече, позиционируя себя наиболее приближенным к Ющенко – не смущаясь, предлагал организовать награждение любым орденом за соответствующий взнос в “фонд президента”. Цены начинались от 25 тысяч за орден “За заслуги” 3-й степени (1-я степень – 75 тысяч) до полутора миллиона долларов за звание героя Украины. Почетные звания стоили намного дешевле – от 10 тысяч. Прайс мог немного снижаться, если человек сам оформлял необходимые первичные документы, но в целом доходность промысла на воздухе (точнее, жестянках) преувеличить невозможно.

      Все бы так и дальше шло по накатанной, но новоиспеченного “крупного государственного деятеля” погубила жадность. Дело в том, что поступал он не “по-пацански”. Тем же бизнесом с орденами занималось (хоть и в разных масштабах) все руководство Секретариата, но крысятничал один Маркиян – не заносил наверх ничего из заработанного.

      Когда такая вопиющая наглость вскрылась, Лубкивского “сослали” послом в Хорватию. Но и на новом месте Маркиян Романович не терял зря времени, возобновив полезный контакт со старым знакомым.

      Согласно информации полиции, данный деятель (этнический албанец с хорватским паспортом) входил в албанскую наркомафию в Белграде и отвечал за транспортировку наркотиков через сербский канал. Лубкивский был с ним знаком еще со времен работы в Сербии и уже тогда оказывал (понятно, не даром) мелкие услуги по визам и организации встреч с влиятельными людьми в Украине.

      На этот раз сотрудничество стало неизмеримо масштабнее. Посол Украины стал деятельным участником разветвленной организации албано-хорватской ОПГ, занимающейся торговлей наркотиками, оружием и живым товаром.

      Задача Лубкивского была нетрудной, но ответственной. В частности, он выписывал все необходимые документы на украинских девушек, которых потом переправляли в публичные дома Италии, Германии и Австрии. Полиция также считает, что под видом украинского дипломатического багажа в Европу ввозились крупные партии героина (хотя доказательств тому найдено не было, поскольку таможенный досмотр дипбагажа запрещен – прим.ред.). Участвовал он и в “торговле смертью” – находил покупателей в странах Африки, на которые наложено эмбарго, и помогал в оформлении закупок стрелкового вооружения.

      На полученные доходы украинский посол купил большой роскошный особняк на берегу Адриатики. Мало того – вилла была куплена на свое имя как на гражданина Хорватии (украинские физлица не имеют право приобретать недвижимость в Хорватии – для этого необходимо зарегистрировать компанию с иностранной инвестицией, и после купить актив на имя компании – прим. ред.).

      Когда руководителей албано-хорватской ОПГ повязали, то имя Маркияна всплыло почти немедленно…

      –––––––––––––––––––––––––––––––

      Продолжение следует

      Во второй части нашей публикации – эксклюзивные фотографии особняка Маркияна Лубкивского в Хорватии, копии документов о незаконном приобретении недвижимости, комментарии хорватских офицеров полиции, участвовавших в изобличении группировки, в которую входил “руссо мафиозо Марко”, а также местных репортеров криминальной тематики.

      Оставайтесь на связи – будет интересно.

      Денис Олейников

      http://ord-ua.com/2012/05/15/markiyan-lubkivskij---neizvestnoe-ob-izvestnom-ili-kak-predvoditel-ukrainskogo-evro-2012-seks-rabyin-v-italyanskie-bordeli-postavlyal-chast-1/?lpage=1

      "ОРД"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. С. Грабовський. Війна триває: «Велика Вітчизняна» проти української Вітчизни.
      Цього року 8 травня вкотре вже ініціативні групи молоді у кількох українських містах вшановуватимуть пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вестимуть мову про загальнонаціональне примирення і єднання. Йтиметься про те, що для українців війна де-факто розпочалася у березні 1939 року з окупації угорськими військами – союзниками нацистів – незалежної Карпатської України та тривала до середини 1950-х років, допоки УПА воювала проти радянського режиму. Тому ані трактування війни як «Великої Вітчизняної» (до речі, запроваджене Сталіним), ані ототожнення солдатського подвигу вояків Червоної армії з тоталітарним режимом, ані відзначення «Дня перемоги СРСР над Німеччиною» (де, цікаво, та держава-переможець?) для України неприйнятні. Ба більше: Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини був підписаний 8 травня 1945 року о 23:43 за київським часом (й о 22:43 за середньоєвропейським), відтак 9 травня в Україні відзначається тільки тому, що цей день назвав той-таки Сталін, а зробив святковим і вихідним «бровеносний» сталінець Брежнєв…
       
      Утім, можна заздалегідь упевнено прогнозувати, що ця ініціатива, як і попередні – скажімо, щось подібне проводили 2005 року у Львові під гаслом «За примирення всіх фронтовиків Другої світової війни» – залишиться практично непоміченою у вирі червоних прапорів із радянською символікою та ревищі «патріотичних» пісень з гучномовців. А ще її прокоментують міцні сивочолі дідугани у військових кітелях з численними орденами на грудях та вгодовані депутати з провладної більшості з георгіївськими бантами на грудях – мовляв, ніхто не відбере у нас нашу Велику Перемогу, і крапка!
       А тим часом ще в радянський час у популярній пісні (яку, до речі, заборонила було цензура, але відстояли справжні фронтовики, котрих тоді було ще чимало) Дев’яте травня звалося «святом зі сльозами на очах», а ветеран війни і знаний культуролог Григорій Померанц назвав ту перемогу «пірровою».
       І справді: що ж продовжує відзначати вслід за покійним СРСР, який начебто самотужки виграв війну з Німеччиною, незалежна Україна? І про що згадує у ці травневі дні Європа – як та, яку Червона армія начебто «визволила», так і та, на землі якої вона так і не ступила?
       Хто і як насправді переміг у Другій світовій війні
       Найперше, що слід відзначити – ніяку «велику перемогу» Червона армія у війні не здобула, ба більше – здобути не могла. Перемогу над нацистами та їхніми союзниками у Європі здобули спільними зусиллями Об’єднані Нації. При цьому Радянський Союз приєднався до антигітлерівської коаліції майже через два роки після початку війни, а до цього де-факто виступав союзником нацистів, демонстративно підписавши з Німеччиною угоду про дружбу і кордон 28 вересня 1939 року, поділивши перед тим з нею польську державу і домовившись про «сфери інтересів» у Центрально-Східній Європі. Майже рік – із літа 1940-го по літо 1941 року – Велика Британія за військової допомоги своїх домініонів та економічної, політичної та військово-технічної підтримки США самотужки вела війну проти Німеччини з Італією, яким економічно та політично допомагав СРСР – і вистояла. А далі Гітлер перехитрував Сталіна, вдаривши по Червоній армії дещо раніше, ніж вона встигла розгорнутися для «визвольного походу» до Європи, й Радянський Союз перетворився за один момент на союзника демократичних держав. Це насправді і був той самий «другий фронт», відкриття якого Сталін лицемірно вимагав від західних держав, які воювали з нацизмом ще тоді, коли радянський прем’єр Молотов виголошував із офіційної трибуни на адресу Британії та Франції: «Не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим стягом боротьби за «демократію».
       У 1941-45 роках більша частина сухопутних частин Німеччини була задіяна на Східному фронті, відповідно й найбільших втрат Вермахт зазнав там. Але чи означає це, що саме Червона армія «зламала хребет гітлерівській воєнній машині», як донині твердять неорадянські пропагандисти? Зовсім ні. Якщо на європейському театрі воєнних дій втрати Вермахту на Східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були майже ніякими (тоді як броньової сталі, потоплених британцями найсучасніших німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами щонайменше двох танкових армій), а наприкінці 1942 року небо Німеччини від союзної авіації захищали 10 тисяч 88-міліметрових зеніток, які можна було використовувати і як протитанкові гармати і які легко прошивали наскрізь будь-який радянський танк; уявімо їх під Сталінградом – хіба міг би тоді бути успішним наступ Червоної армії?
       І взагалі – цей наступ був би неможливим, якби не союзники. 1963 року голова КҐБ Володимир Семичасний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов маршала Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав те, що докорінно суперечило його офіційним «спогадам» (насправді написаним великим авторським колективом під контролем ЦК партії): «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви и не могли б продовжувати війну… У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю».
       Ці слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 90-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Західна допомога включала приблизно половину використаного під час війни радянською промисловістю алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), майже всі легуючі добавки, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, більшу частину автопарку Червоної армії (у 1945 році аж 70% цього парку становили американські автомобілі, а ще ж були англійські та канадські), основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Зрештою, постачання продовольства західними союзниками не тільки порятувало СРСР від страшного голоду і дозволило нагодувати армію – воно дало змогу додатково мобілізувати 6-7 мільйонів чоловіків і жінок, без яких у Червоній армії просто б нікому було воювати…
       А ще сама постановка питання про «велику перемогу у Вітчизняній війні» автоматично ділить українців на два ґатунки. Вищий ґатунок у цій системі координат – це ті, хто вважав і вважає СРСР своєю вітчизною, хто воював виключно у Червоній армії та інших радянських формуваннях (скажімо, військах НКВД та НКҐБ). Другий ґатунок, якого свято наче й не стосується – це не тільки ті, хто був в УПА чи інших національних формуваннях; це й ті українці, котрі вступили у бій з нацистами 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського (тоді, коли Червона армія була союзницею Вермахту і між ними виникла, за словами Сталіна, «дружба, скріплена кров’ю») та пізніше воювали у польській армії на території Італії та Франції, а також у загонах Руху Опору в Європі. Загалом ідеться про сотні тисяч людей; ба, серед розстріляних у Катині польських офіцерів були десятки етнічних українців, котрі не спокусилися принадами сталінізму і до кінця залишилися вірними бойовому братерству. Виходить, що й вони – «другий ґатунок», а от ті, хто їх розстрілював, а пізніше тим чи іншим чином виявився причетним до війни з Німеччиною – то «справжні герої-переможці».
      Що ж стосується взяття Берліна, то він опинився (ціною страшних втрат) у руках Червоної армії тільки тому, що Верховний головнокомандувач експедиційними силами союзників генерал Ейзенхауер заборонив генералу Паттону, який командував 3-ю армією США, штурмувати німецьку столицю.
       «Ветерани» для параду чи вшанування ветеранів, живих і мертвих? 
      Та попри ці факти (і чимало інших), що відомі сьогодні всім, хто цікавиться справжньою історією Другої світової війни, щороку перед Дев’ятим травня в Україні (не в останню чергу завдяки впливу російських ЗМІ та заявам лідерів Росії) наростає прорадянська «патріотична» істерика. Прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби радянських народів» (особливо, очевидно, під час депортацій десятка із цих народів…) тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А на додачу – традиційні вже провокації у Львові та грізні інвективи на адресу «поплічників фашистів» (тобто всіх тих українців, хто не бажає ставати під червоні прапори, хоча яка в цьому крамола – адже нацисти так само, як і більшовики, марширували під червоними стягами). І так далі, і таке інше. А тим часом реальний подвиг реальних фронтовиків залишається «за кадром» – у телекадрі ж останнє десятиліття перебувають здебільшого ті, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював із «українськими буржуазними націоналістами» і, ясна річ, сьогодні має і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж ветерани Другої світової, котрим у більшості вже за 85 та котрі не лікувалися у чекістських спецсанаторіях. 
      Ба більше – ті ветерани (значна частина яких не дотримується комуністичних поглядів, ба більше – ніколи не належала до сталіністів) ані схильній до тоталітарних цінностей нинішній владі, ані «захисникам Великої Перемоги», ані фахівцям з шоу-бізнесу, які щороку вправно «рубають бабло» у ці дні, не потрібні – від них у кращому разі відкупляться черговою подачкою. А от міфологеми, побудовані навколо 9 травня, конче потрібні. Бо ж нехай зараз погано, нехай народ у злиднях, нехай політичні та соціальні права утиснені – але ж «ми звільнили Європу», «ми порятували світ», «ми перемогли у найстрашнішій війні». Тому всі інші – це щось другорядне, а от «великий багатонаціональний радянський народ» – це унікальне явище, найвище досягнення людської цивілізації, і ним можна до скону пишатися… 
      За цих обставин ініціатива молоді вшановувати 8 травня (одночасно з усією Європою, крім Білорусі та Росії) пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вести мову про загальнонаціональне примирення і єднання заслуговує на глибоку повагу і підтримку. Людське і людяне зрештою має здолати, хай не сьогодні, тоталітарну помпезність та неорадянську істерію. А без подолання досі живої сталінської міфології про «Велику Вітчизняну» Україна не стане вільною державою вільних людей.
       Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
       Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Друга Світова по-українськи. Думки вітчизняних істориків
      09.05.2012 _ Ярослав Кобзар
      Чи можлива взагалі версія подій Другої світової для України, яка б задовольнила більшість її населення? Від чого ми маємо відштовхуватися при створенні концепції "Другої світової по-українськи"?
      З часу завершення Другої світової війни фактично кожна держава-учасник використала минулі події для створення прийнятної для всього суспільства версії війни. Чи не час вже й українцям припинити ламати списи довкола Другої світової?
      Загальновідомими є популяризовані образи Радянського Союзу як жертви віроломного нападу фашистів, США – як вирішального чинника перемоги у Другій світовій або Польщі – як роздертої двома імперіями гордої країни…
      Кожен з цих "портретів" обрано державами хоч і небезпідставно, проте й не без міфологізації та пропаганди.
      Втім, так чи інакше такі героїчні (чи навпаки – стоїчні) "образи" допомагали консолідувати населення у часи післявоєнної відбудови. Силу та впливовість ідеологем переоцінити важко – у випадку з Радянським Союзом вони змогли навіть пережити державу-творця.
      Чи можлива взагалі версія подій Другої світової для України, яка б задовольнила більшість її населення? Від чого ми маємо відштовхуватися при створенні близької і зрозумілої громадянам концепції "Другої світової по-українськи"?
      З такими питаннями "Історична правда" вирішила звернутися до провідних українських фахівців, що спеціалізуються на темі Другої світової.
      Паралельно ми намагалися прояснити й інші речі: від базових ("Як доцільно називати цю війну і які її часові рамки для України ?") до філософських ("Чи можливо українському суспільству вберегтися від провокацій?").

      Олександр ЛИСЕНКО: "Доцільнішою буде увага до героїзму серед простих людей…"

       Олександр Лисенко - завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ

      - На сьогодні ми можемо констатувати деконсолідованість суспільства у низці ціннісних орієнтирів. Зараз суспільство не готове до прийняття консенсусів.
      Найбільше спекулятивні технології застосовуються до теми Другої світової, причому імпульсивності та провокаційності цій темі додають політики.
      Своєрідним конструктивом може стати увага до жертв та героїв – своєрідних "інь" та "янь" війни.
      З одного боку, однаковою мірою на українцях позначилась трагедійна сторона Другої світової. Адже це справді була величезна трагедія, втрати та виклики для українського народу, який вийшов з війни з небаченими втратами.
      Зосередитися слід на вшануванні жертв, причому поєднуючи звичні форми (братські могили, меморіали), можна вдаватися і до нових (прикладом можуть стати перетворені на музеї польські концтабори).
      Також у темі Другої світової була інша сторона, яка полягає у героїзмі людей, що вистояли.
      Ми звикли до радянської системи героїзації (де акцент робився на офіцерах та командуванні, що допомагало творити міф війни). Натомість, доцільнішою буде увага до героїзму серед простих людей.
      Дуже важливо дистанціювати історичне значення подій війни від політики - і саме це сприятиме виходу на платформу єдиної пам’яті стосовно війни.
      Солдати дивізії СС "Галичина" безумовно є ветеранами війни, однак також це було колабораціоністське формування. Ми часто судимо СС "Галичина" за радянськими мірками, що створює у головах одіозний образ цієї дивізії. Ті, хто пішов добровольцем у дивізію, вбачали в ній зародок українського війська. Німці ж перетворили їх у "гарматне м'ясо - людей, які воювали не за Україну, а за німецькі інтереси.
      Попри прагнення розширити часові рамки війни, я притримуюсь офіційної версії, згідно з якою Друга Світова розпочалася 1939 року і тривала до 1945. Велику Вітчизняну війну можна розглядати як частину Другої Світової, але це не були дві різні війни.
      Крім того, Велика Вітчизняна є напрочуд вдалою ідеологемою, яка змогла об’єднати величезну кількість не заполітизованих громадян. Доказом цього є кількість добровольців до лав Червоної Армії. І це був органічний прояв українського народу.

      70% українців вважають День Перемоги великим святом
      І СРСР, і УПА є частиною нашої історії, і як би ми не намагалися від неї відцуратися, чужою вона не стане. Це речі, які не залежать від сучасних гасел. І якщо ввести для політиків на п'ять років мораторій щодо розмов на тему війни, повірте, через п'ять років перед нами була б зовсім інша Україна у сприйнятті подій Другої світової .
      Потрібен час для розвитку громадянського суспільства, необхідно, щоб сформувався "культурний шар", який дозволить нам обговорювати війну не на майданах, а на конференціях, дискусіях. Потрібні освітні заходи та громадянське суспільство - аби ми привчилися дистанціюватися від ідеологічних акцій і не ставати під чиїсь прапори за першого ж заклику.

      Георгій КАСЬЯНОВ: "Виробити спільний погляд на таку багатопланову подію неможливо"

       Георгій Касьянов - завідувач відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАНУ

      - Не вважаю за потрібне створювати версію Другої світової "по-українськи".
      Я не проти самої ідеї, але я не наважуся брати в цьому участь.
      Виробити спільний погляд на таку багатопланову подію неможливо, особливо якщо вона є предметом політичних маніпуляцій.
      Я вважаю доречним відзначення завершення війни не як свята перемоги, а як Дня пам’яті.
      Німеччина і СРСР однаково відповідальні за початок Другої Світової. Крім них, однаково відповідальні і союзники з їхньою політикою стосовно Гітлера.
      Примирення між Червоною армією і УПА – необхідне.
      Примирення між німецькими та радянськими сторонами – вже відбулося.
      А взагалі, повторюся, порозуміння і об’єднання українцям слід шукати не в цій історичній події (ДСВ), та й не в історії взагалі…

      Ярослав ГРИЦАК: "Героями слід вважати тих людей, які ставали на бік жертв"

       Ярослав Грицак - директор Інституту історичних досліджень Національного Львівського університету ім. Франка

      - Єдність України у Другій Світовій війні – у різноманітності. Слід враховувати досвід і приклади різних регіонів, замінивши загальні історії розповідями про людей.
      З цих історій буде видно, що люди вчиняли приблизно однаково, і залишалися людьми, просто обставини і умови були різні. Якщо буде створене таке зібрання "малих історій", це може стати хорошою єднальною платформою.
      Україну в Другій світовій об’єднують передусім не герої, а жертви. Головний урок тих подій полягає в тому, що Україна не може бути територією, яку використовують інші.
      За цей урок наша країна заплатила дуже велику ціну: з початку Першої світової до кінця Другої в Україні загинув кожен другий чоловік і кожна четверта жінка.
      При цьому зрозуміло, що історію на жертвах не побудуєш, і потрібні герої. На мою думку, героями слід вважати  тих людей, які ставали на бік жертв.
      Зараз вшановують тих героїв, які призводили до смерті інших. Я б розказував передусім історії героїв, які рятували людей, незалежно від того, чию сторону вони приймали у війні.
      Для різних регіонів України війна тривала різний час. Найдовше це було у Галичині – з 1939 до 1949 року. Причому в той час через Україну проходили численні лінії розлому (політичні, ідеологічні, релігійні тощо), і тому було кілька війн, які тривали одночасно.

      "Неписана історія". Родинні перекази про Другу світову
      Звісно, головним запуском тих подій була Світова війна, яка розкрила "скриньку Пандори". У нас були польсько-українська війна, підпільна війна УПА, та інші війни…Вони не були частиною Другої світової, але були її відголосками.
      Велика Вітчизняна війна – ідеологічна конструкція, її слід розглядати зовсім в інших категоріях, ніж Другу Світову.
      Перешкоджати провокаціям має передусім не суспільство, а держава. Адже саме вона є єдиною інституцією, яка має право використовувати насильство для захисту інтересів людей. Власне, за цю функцію громадяни платять державі податки. Обов’язок суспільства за таких провокацій – кричати, і вимагати притягнення до відповідальності винуватців.
      Те, що трапилось торік у Львові – не є суто "львівською історією". Аналогічні події були і на Манежній площі в Росії, і в Греції, Португалії, Франції…Такі випадки завжди будуть повторюватись, і головне – як у них поводиться влада. Провокація 9 травня у Львові є провалом влади, незважаючи на те що українське суспільство достатньо гучно "кричало".

      Дмитро ВЄДЄНЄЄВ: "Варті вшанування українські ветерани усіх армій, якщо вони не чинили злочини проти цивільного населення"


      Дмитро Вєдєнєєв - заступник голови Українського інституту національної пам'яті

      - Після 1991 року функція апеляції до історичної пам’яті носила деструктивний характер, адже апелювали до таких подій, які у людей просто ламають хребет історичного світогляду.
      У підсумку українці починають нагадувати людину на кладовищі, яка нікуди не ходить і нічого не робить, згадуючи лише, як ображали колись її предків.  
      Всі ці 20 років насаджувалися такі штампи, які варто було би вибачити, забути, а інакше просто буде неможливо жити. Фактично, засобами хибних історичних апеляцій Україну позбавляють права на нормальний розвиток.
      Наші політики готові жертвувати спільним майбутнім заради спільного минулого. Відбувається підміна понять "агресор" і "жертва агресії", увага акцентується на регіональних негативних міфах замість загальнонаціональної історичної пам’яті.
      Щодо України у Другій світовій маємо кілька недоторканих постулатів:
      1. Українці вели справедливу війну. Ставши жертвою агресії, українці на боці будь-якої армії воювали за власні оселі, не задля корисливих цілей чи загарбання інших земель. Це була боротьба за виживання.
      2. Українці зробили надзвичайно вагомий внесок у перемогу над фашизмом, ставши однією з націй-переможниць.
      3. Для України завершення війни та підписані в результаті цього угоди є основними гарантіями існування, цілісності та недоторканності. Крім того, внаслідок Другої світової відбулося перше в історії України об’єднання більшості її етнічних земель у рамках єдиної державної системи.

      Як ми звільняли Європу. Чотири Українські фронти
      Сталіна не слід порівнювати з Гітлером. Сталін не був найкривавішою постаттю свого часу, оскільки на совісті в європейських імперій - мільйони замучених людей з колоній.
      Суперечки щодо назви цієї війни – штучні. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу є основною частиною Другої світової (з точки зору кількості загиблих людей). Друга світова тривала з 1939-го по 1945 рік, але цей поділ є доволі умовним, оскільки події перед цим проміжком та після нього дуже пов’язані. 
      Варті вшанування українські ветерани усіх армій, якщо вони не чинили злочини проти цивільного населення. Попри рівень антигуманізму ворожих таборів (УПА та НКВС), обидва вони продуктом свідомого та щирого вибору людей…

      Ігор ЮХНОВСЬКИЙ: "Ми заслуговуємо називатися учасниками антигітлерівської коаліції"



       Ігор Юхновський - голова Українського інституту національної пам'яті (2006-2010)

      Україна не була ініціатором Другої світової війни, але конфлікт прокотилася двічі по всій території (на схід і на захід), завдавши небаченої руйнації Україні й українцям.
      В результаті цього кількість жертв серед цивільного населення переважала навіть кількість загиблих українських військових.
      У боротьбі з фашизмом ми понесли найбільш вагомі втрати серед усіх інших народів, тому заслуговуємо називатися учасниками антигітлерівської коаліції.
      Українці воювали у Другій світовій на боці трьох сил: Червоної армії, вермахту і власної визвольної армії.
      Галичанам не слід закидати однойменну дивізію СС, оскільки за свою вікову історію вони знали СРСР лише кілька років і просто не могли природно хотіти ризикувати життям заради чужої держави.
      Поза тим, Галичина дала Червоній Армії не менш як 500 тисяч призовників, тому теж зробила свій внесок у перемогу над фашизмом.
      Війна для України почалася 15 березня 1939 року з агресії австрійської армії по відношенню до самопроголошеної закарпатської України. Тривала Друга світова війна в Україні до 1953 року.

      Олександр ПАЛІЙ:"Українськими героями війни є насамперед ті, хто воював за свій будинок"

       Олександр Палій - кандидат політичних наук, випускник НаУКМА за спеціальністю "Історія"

      - Без участі України у Другій світовій перемога над фашизмом була б неможливою. За початок цієї війни однаково відповідальні і Німеччина, і Радянський Союз.
      Українськими героями війни є насамперед ті, хто боровся за Україну (в УПА чи в Червоній армії) - тобто ті, хто воював за свій будинок, а не за перемогу комунізму/фашизму в усьому світі.
      Оцінка дій людей, які співпрацювали з фашистською Німеччиною, має бути рівна з оцінкою дій людей, які співпрацювали з Радянським Союзом. Оскільки обидва режими працювали на знищення України, ці люди не можуть бути представлені у нашому пантеоні.
      УПА достойні відзначення хоча б тому, що значно довше за всі інші європейські народи продовжували збройну боротьбу з тоталітаризмом.
      Червона Армія протягом війни боролася проти фашизму і за встановлення свого ("ницого і відсталого") режиму. Якщо розділити ці два аспекти - що доволі складно практично, але тим не менш – якщо їх розділити, матимемо  хай схематичну, але картину достойних вшанування героїв ЧА (не лише українських, а й інших народів, які боролися на укр. землях проти фашизму).
      Війна почалася 1 вересня 1939 року, її доцільно називати Другою світовою.
      Щоб не було провокацій, треба, щоб їх не організовувала держава. І перешкоджала участі іноземних держав у цих провокаціях. Коли державна влада працює проти громадян цієї держави, такій схемі важко щось протиставити, окрім зміни цієї державної влади.
      ---------------
      ПІДСУМКИ
      Попри багатоманітність поглядів вітчизняних істориків, фактично усі вони погоджуються, що:
      - Тема Другої світової війни є зумисне політизована та використовується з маніпулятивною метою ;
      - Такий стан речей є загрозою для України;
      - Загальнонаціональну концепцію історичної пам’яті слід вибудовувати не згори, а знизу, тобто акцентуючись на історіях звичайних людей.
      Цілком можливо, саме остання думка зможе стати фундаментом для об’єднання українців навколо цієї наразі болючої теми.

      Ярослав Кобзар
      Журналіст (Київ)




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. «Могила Неизвестного Насильника и Убийцы. С днем победы, дорогие товарищи!»
      Ua-today.com | Новости Украины
      2012/5/5 12:53:43 Могила Неизвестного Насильника

      «История, точнее — история, с которой мы соприкасаемся, похожа на засоренный клозет. Промываешь его, промываешь, а дерьмо все равно всплывает наверх».

      Гюнтер Грасс, «Траектория краба».

      В октябре 1944 года красная армия вторглась в Восточную Пруссию. Впервые за годы войны советский солдат ступил на немецкую землю. На границе его уже встречал науськивающий плакат, возможно, сочиненный самим Ильей Эренбургом: «ВОТ ОНА, ПРОКЛЯТАЯ ГЕРМАНИЯ!». Для пущей наглядности плакат был увенчан огромным фанерным указующим перстом, обращенным в сторону ненавистного запада.

      Вся красная армия хорошо помнила пламенные строки товарища Эренбурга, разошедшиеся миллионными тиражами: «…Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово "немец" для нас самое страшное проклятье. Отныне слово "немец" разряжает ружье. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал. Если ты думаешь, что за тебя немца убьет твой сосед, ты не понял угрозы. Если ты не убьешь немца, немец убьет тебя. Он возьмет твоих и будет мучить их в своей окаянной Германии. Если ты не можешь убить немца пулей, убей немца штыком. Если на твоем участке затишье, если ты ждешь боя, убей немца до боя. Если ты оставишь немца жить, немец повесит русского человека и опозорит русскую женщину. Если ты убил одного немца, убей другого - нет для нас ничего веселее немецких трупов. Не считай дней. Не считай верст. Считай одно: убитых тобою немцев. Убей немца! - это просит старуха-мать. Убей немца! - это молит тебя дитя. Убей немца! - это кричит родная земля. Не промахнись. Не пропусти. Убей!» («Красная звезда», 24 июля 1942 года).

      Осенью 1944-го Эренбург, который, по словам английского корреспондента в Москве Александра Верта, имел «гениальный талант вызывать ненависть к немцам», провозглашал: «Мы на немецкой земле, и в этих словах вся наша надежда: Германию мало разбить, ее нужно добить» («Великий день», 24.10.44). Спустя месяц появился еще один «перл» расовой ненависти: «Нам не нужны белокурые гиены. Мы идем в Германию за другим: за Германией. И этой белокурой ведьме несдобровать» («Белокурая ведьма», 25.11.44).

      И вот теперь эта «окаянная», «проклятая», «белокурая» и к тому же столь обустроенная, по-кулацки крепкая Германия, простиралась перед распаленным войной, водкой и пропагандой, до зубов вооруженным совком.

      В поэме фронтовика Александра Солженицына «Прусские ночи» метко обрисована эта босяцкая зависть к буржуазному достатку, помноженная на бандитскую «свободу действий»:


      «Расступись, земля чужая!
      Растворяй свои ворота!
      Эта наша удалая
      Едет русская пехота!

      «По машинам!.. По дороге!
      На Европу! -на-вались!»
      Враг – ни запахом, ни слухом.
      Распушили пухом-духом!
      Эх, закатим далеко!..
      Только что-то нам дико
      И на сердце не легко?
      Странно глянуть сыздаля,
      А вблизи – того дивней:
      Непонятная земля,
      Всё не так, как у людей,
      Не как в Польше, не как дома
      Крыши кроют – не соломой,
      А сараи – как хоромы!..»

      Солженицын хорошо показывает, как в ходе советского наступления нарастает пьяный разгул убийств, насилия, грабежей, поджогов и бессмысленных разрушений, прикрываемый фразеологией о «справедливом историческом возмездии».

      «И несётся наша лава
      С гиком, свистом, блеском фар -
      Кляйн Козлау, Грос Козлау -
      Что деревня – то пожар!
      Всё в огне! Мычат коровы,
      Заперты в горящих хлевах, -

      Эх, милаши,
      Вы не наши!
      Мил мне, братцы, ваш разбойный
      Не к добру весёлый вид.
      Выбирали мы не сами,
      Не по воле этот путь,
      Но теперь за поясами
      Есть чем по небу пальнуть!».

      Итак, красная армия приобретает откровенно «разбойный вид». Проще говоря, дичает. Причем, с высочайшего дозволения. Писатель Лев Копелев, в то время советский майор, очевидец гибели Восточной Пруссии, в своих потрясающих воспоминаниях пишет:

      «Да, посылки действительно разрешили. Незадолго до начала зимнего наступления. Каждому солдату предоставлялось право посылать одну или две восьмикилограммовые посылки в месяц. Офицерам вдвое больше и тяжелее.

      Это было прямое и недвусмысленное поощрение будущих мародеров, науськивание на грабежи. Что иного мог послать солдат домой? Старые портянки? Остатки пайка?» («Хранить вечно»).

      Результаты начальственного поощрения убийц, насильников и грабителей не заставили себя ждать.

      «Русские вели себя как дикие животные. Переходя от фермы на ферму, они все пожирали на своем пути. Мука, окорок, консервы – все шло в ход. Продукты вытаскивались из подвалов и разбрасывались по двору. Когда солнце стало припекать – наступала весна – они стали портиться, и ферму пропитал запах разлагающейся пищи…

      Часто русские солдаты отрывали от матерей детей и забирали их в лагеря. Многие умерли в дороге. А многие впоследствии дома, зараженные венерическими болезнями, которые дико распространились после нашествия наших “освободителей”» (Хорст Герлах. «В сибирских лагерях. Воспоминания немецкого пленного». М., 2006).

      Опять слово Льву Копелеву: «К вечеру въехали в Найденбург. В городе было светло от пожаров: горели целые кварталы. И здесь поджигали наши. Городок небольшой. Тротуары обсажены ветвистыми деревьями. На одной из боковых улиц, под узорной оградой палисадника лежал труп старой женщины: разорванное платье, между тощими ногами – обыкновенный городской телефон. Трубку пытались воткнуть в промежность.

      Солдаты кучками и поодиночке не спеша ходили из дома в дом, некоторые тащили узлы или чемоданы. Один словоохотливо объяснил, что эта немка – шпионка, ее застукали у телефона, ну и не стали долго чикаться».

      Александр Солженицын, в то время капитан красной армии, тоже был тогда в Найденбурге, возможно где-то рядом с майором Копелевым, пытавшимся остановить бесчинства советской военщины (позже за это Копелев «загремит» и они встретятся с Исаичем на «шарашке» в Марфино). Солженицыну тоже есть что сказать об этом восточно-прусском городе: «Херингштрассе, дом 22. Он не сожжен, лишь разграблен, опустошен. Рыдания у стены, наполовину приглушенные: раненая мать, едва живая. Маленькая девочка на матрасе, мёртвая. Сколько их было на нём? Взвод, рота? Девочка, превращённая в женщину, женщина, превращённая в труп... Мать умоляет: "Солдат, убей меня!" ».

      Эта мольба о смерти как о милости тогда звучала по всей Восточной Пруссии. Лев Копелев вспоминает вокзал в Алленштайне:

      «…У пассажирского вагона труп маленькой женщины. Лицо укрыто завернувшимся пальто, ноги, круто согнутые в коленях, распахнуты. Тонкий слой снега и какая-то тряпка едва укрывали застывшее испоганенное тело. Видимо, насиловали скопом и тут же убили, или сама умерла и застыла в последней судороге. Еще несколько трупов – женских и мужских в штатском – у вагонов, на платформах.

      Ряд открытых платформ, уставленных большими ящиками. Беляев, шофер, сержант и его спутники раздобыли топоры и ломы. Мы взламываем ящики, а в них главным образом домашний скарб – перины, тюфяки, подушки, одеяла, пальто.

      С соседней платформы тихий старушечий голос:

      – Зольдат, зольдат!

      Между ящиками разной величины гнездо из тюфяков, одеял. В нем старушка, закутанная шарфами, платками, в большом темном капоре, припорошенном снегом. Треугольник бледного сморщенного лица. Большие светлые глаза. Смотрят очень спокойно, разумно и едва ли не приветливо.

      – Как вы сюда попали, бабушка? Даже не удивилась немецкой речи.

      – Солдат, пожалуйста застрели меня. Пожалуйста, будь так добр.

      – Что вы, бабушка! Не бойтесь. С вами ничего дурного не будет.

      В который раз повторяю эту стандартную брехню. Ничего хорошего с ней не будет.

      – Куда вы ехали? У вас здесь родственники?

      – Никого у меня нет. Дочь и внуков вчера убили ваши солдаты. Сына убили на войне раньше. И зятя, наверно, убили. Все убиты. Я не должна жить, я не могу жить…»

      А тут же, рядом во всю кипит мародерская работа:

      «На всех путях по вагонам рыщут в одиночку и группами такие же, как мы, охотники за трофеями. У кучи приемников сияют красные лампасы – генерал, а с ним офицер-адъютант и двое солдат, волокущих чемоданы и тюки. Генерал распоряжается, тычет в воздух палочкой с серебряным набалдашником». (Вот откуда у того же товарища Жукова взялись 7 вагонов с элитной мебелью, множество золотых часов, колец, ожерелий, а также меха, картины, гобелены…).

      Обычная уличная сценка тех дней, увековеченная Львом Копелевым:

      «Посреди мостовой идут двое: женщина с узелком и сумкой и девочка, вцепившаяся ей в руку. У женщины голова поперек лба перевязана, как бинтом, окровавленным платком. Волосы растрепаны. Девочка лет 13-14, белобрысые косички, заплаканная. Короткое пальтишко; длинные, как у стригунка, ноги, на светлых чулках – кровь. С тротуара их весело окликают солдаты, хохочут. Они обе идут быстро, но то и дело оглядываются, останавливаются. Женщина пытается вернуться, девочка цепляется за нее, тянет в другую сторону.

      Подхожу, спрашиваю. Женщина бросается ко мне с плачем.

      – О, господин офицер, господин комиссар! Пожалуйста, ради Бога… Мой мальчик остался дома, он совсем маленький, ему только одиннадцать лет. А солдаты прогнали нас, не пускают, били, изнасиловали… И дочку, ей только 13. Ее – двое, такое несчастье. А меня очень много. Такое несчастье. Нас били, и мальчика били, ради Бога, помогите… Нас прогнали, он там лежит, в доме, он еще живой… Вот она боится… Нас прогнали. Хотели стрелять. Она не хочет идти за братом…

      Девочка, всхлипывая:

      – Мама, он все равно уже мертвый…».

      Американский историк-ревизионист Вильям Пирс пишет о Восточной Пруссии января 1945-го:

      «Когда советские воинские части перехватывали колонны бегущих на запад немецких беженцев, то они творили такое, чего в Европе не видели со времён нашествия монголов в Средние века. Всех мужчин — большинство из которых были крестьяне или немцы, занятые в жизненно важных профессиях, и таким образом, освобожденные от воинской службы, - обычно просто убивали на месте. Всех женщин, почти без исключений, подвергали групповому изнасилованию. Такова была участь и восьмилетних девочек, и восьмидесятилетних старух, и женщин на последних стадиях беременности. Женщинам, которые сопротивлялись изнасилованиям, перерезали горло, или застреливали. Часто, после группового изнасилования, женщин убивали. Многих женщин и девочек насиловали по столько много раз, что они от одного этого погибали.

      Иногда советские танковые колонны просто давили гусеницами спасающихся беженцев. Когда части Советской Армии занимали населённые пункты Восточной Пруссии, то они начинали такую бестиальную, звериную оргию пыток, изнасилований и убийств, что это не представляется возможным описать в полной мере в этой статье. Иногда они кастрировали мужчин и мальчиков, перед тем как убить их. Иногда они выдавливали им глаза. Иногда они сжигали их заживо (в любом подростке-блондине могли заподозрить эсэсовца со всеми вытекающими последствиями – А.Ш.). Некоторых женщин, после группового изнасилования, распинали, прибив их ещё живых к дверям амбаров, а затем используя их в качестве мишеней для стрельбы» («Ревизионистская история: взгляд справа», М., 2003, стр. 61).




      На фото: Восточная Пруссия. Убитые немецкие дети.

      Именно гражданские Восточной Пруссии, прежде всего женщины, дети и старики, в ужасе бежавшие от пьяных сталинских орд, составили абсолютное большинство пассажиров печально знаменитого лайнера «Вильгельм Густлофф», который был потоплен 30 января 1945 года советской подлодкой под командованием пресловутого Маринеско. Из более чем 10 тысяч человек, находившихся на борту лайнера, по разным оценкам погибло от 7 до 9 тысяч (напомню, стоял 18-градусный мороз, в море плавали льдины). Гибель «Вильгельма Густлофф» стала крупнейшей морской катастрофой в истории (подробнее об этом – в известном романе Гюнтера Грасса «Траектория краба»).

      Однако вернемся на сушу. Фронтовик Леонид Рабичев (тогда – старлей-связист) сделал убийственную зарисовку того, что видел лично:

      «Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад.

      Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек.

      Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами.

      Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс.

      Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков» («Война все спишет», «Знамя» № 2, 2005).

      Германский историк Иоахим Гофман, автор книги «Сталинская истребительная война 1941-45 гг.», пишет:

      «Вторжение Красной Армии в Восточную Пруссию, Западную Пруссию и Данциг, в Померанию, Бранденбург и Силезию всюду равным образом сопровождалось злодеяниями, подобных которым в новой военной истории еще поискать. Массовые убийства военнопленных и гражданских лиц любого возраста и пола, массовые изнасилования женщин, даже старух и детей, с отвратительными сопутствующими явлениями, многократно, подчас вплоть до смерти, умышленные поджоги домов, сел, городских кварталов и целых городов, систематическое разграбление, мародерство и уничтожение частной и общественной собственности и, наконец, массовая депортация мужчин, а также женщин и молодежи в трудовое рабство Советского Союза – обычно с отделением матерей от их детей и с разрывом семейных уз – таковы были выделяющиеся признаки события, которое вопиюще противоречило принципам упорядоченного ведения войны».

      Красная армия продвигались все далее на запад, по свидетельству И. Гофмана, все более напоминая гибрид воинственной азиатской орды и шумного цыганского табора: вот проносятся танки, покрытые дорогими персидскими коврами, на которых восседают вояки с бутылками коллекционного вина; то и дело в колоннах мелькают хмельные солдаты в каких-то макинтошах и наполеоновских треуголках, с зонтиками, а вот катит старинная карета, утащенная из какого-то баронского родового имения… В марте 1945-го советские «освободители» вышли к Одеру. 1 марта Йозеф Геббельс записывал в своем личном дневнике: «К нам поступают теперь бесчисленные сведения о большевистских зверствах. Они настолько ужасны в своей правдивости, что дальше ехать некуда…». На следующий день, 2 марта, он продолжает: «Конев требует от командиров принятия строжайших мер против разложения войск. Он указывает также, что поджоги и грабежи могут производиться только по приказу. Характеристика, которую он дает этим фактам, чрезвычайно интересна. Из нее видно, что в лице советских солдат мы имеем дело со степными подонками. Это подтверждают поступившие к нам из восточных областей сведения о зверствах. Они действительно внушают ужас. Их невозможно даже воспроизвести в отдельности. Прежде всего, следует упомянуть об ужасных документах, поступивших из Верхней Силезии. В отдельных деревнях и городах бесчисленным изнасилованиям подверглись все женщины от 10 до 70 лет. Кажется, это делается по приказу сверху, так как в поведении советской солдатни можно усмотреть явную систему» (Й. Геббельс, «Последние записи», М., 1998).



      «Ударная группа Власовской армии во главе с полковником РОА Сахаровым 9 февраля 1945 г. при поддержке немцев вновь заняла расположенные в излучине Одера населенные пункты Нойлевин и Керстенбрух. Согласно немецкому докладу от 15 марта 1945 г., население обоих пунктов «подвергалось са­мым жутким надругательствам». В Нойлевине были найдены застреленными бургомистр, а также находившийся в отпуске военнослужащий вермахта. В одном сарае лежали трупы трех оскверненных и убитых женщин, у двух из которых были связаны ноги. Одна немецкая женщина лежала застреленной у дверей своего дома. Пожилая супруже­ская пара была задушена. В Нойбарниме были найдены мертвыми 19 жителей. Тело хозяйки гостиницы было изувечено, ноги связаны проволокой. Здесь, как и в других населенных пунктах, осквернялись женщины и де­вушки, а в Керстенбрухе — даже 71-летняя старуха с ампутиро­ванными ногами. Картину насильственных преступлений со­ветских войск в этих селах излучины Одера, как и повсюду, дополняют грабежи и умышленные разрушения…» (Марк Солонин, «Весна победы. Забытое преступление Сталина»).

      А в это же самое время, 14 марта 1945 года, Эренбург, этот монстр лживой советской пропаганды, нагло заявлял в своей очередной статье: «Наша ненависть — высокое чувство, оно требует суда, а не расправы, кары, а не насилия. Воин Красной Армии — рыцарь. Он освобождает украинских девушек и французских пленных. Он освобождает поляков и сербов. Он убивает солдат Гитлера, но он не глумится над немецкими старухами. Он не палач и не насильник. На немецкой земле мы остались советскими людьми. Мы видим немок, еще вчера издевавшихся над нашими девушками. Эти немки испуганы, угодливы, блудливы. Мы говорим: пусть работают в поте лица своего. Пусть те из них, кто повинен в злодеяниях, ответят перед судом. Но советский воин не тронет женщины. Но советский воин не станет издеваться над немкой или любезничать с нею: он выше ее, он ее презирает за то, что она была женой палача, за то, что воспитала изувера. Молча пройдет мимо немецкой женщины советский воин: он пришел в Германию не за добычей, не за барахлом, не за наложницами, он пришел в Германию за справедливостью. Он пришел не для того, чтобы разглядывать глупую и жадную куклу, а для того, чтобы укротить Германию».

      В 2002 году вышла книга авторитетного английского историка Энтони Бивора «Падение Берлина. 1945». В этой книге Э. Бивор доказывает, что в одном лишь Берлине жертвами насилия, нередко многократного, со стороны советских солдат стали до 130 тысяч немецких женщин и девочек. Около 10 тысяч женщин впоследствии умерли, зачастую покончив с собой. Многие были убиты на месте насильниками. Всем немкам в возрасте от 8 до 80 лет было просто противопоказано появляться на берлинских улицах. Всего же за время «освобождения» Германии советские солдаты, по оценке Э. Бивора, изнасиловали около 2 миллионов немецких женщин – от девочек до старух.

      Рецензируя книгу Э. Бивора, газета «The Deily Telegraph» от 24 января 2002 г. приводит следующие данные: «Когда югославский коммунист Милован Джилас (Milovan Djilas) заявил протест Сталину, диктатор взорвался: “Как так, Вы не можете понять солдата, который прошагал тысячи километров через кровь, огонь и смерть и хочет развлечься с женщиной или взять себе какую-нибудь безделушку?”. А когда немецкие коммунисты предостерегли его, что изнасилования отвращают от них население, Сталин вспылил: "Я никому не позволю втаптывать в грязь репутацию Красной Армии!"».

      Энтони Бивор показывает, что советские солдаты нещадно насиловали не только немок, но русских женщин, освобожденных из «фашистского рабства». Что уж говорить о прочих славянках? Лев Копелев вспоминает, как еле спас от оравы пьяных танкистов девушку-польку, вопившую: «Иезус Мария, я полька!»; впрочем, на доблестных совков это не оказывало ни малейшего воздействия, их остановил лишь наведенный пистолет (а мог бы и не остановить!). Да что там польки: вспомним осень 44-го, «освобождение» Югославии. Сербы очень скоро пришли в ужас от дикого поведения нахлынувших с востока «братушек». Не в Восточной Пруссии, задолго до Берлина, в «братской» славянской стране – изнасилования, грабежи, короче, весь джентльменский набор красной военщины. Кстати, знакомая белоэмигрантка, проживавшая тогда в Белграде, рассказывала, что совки зверски, скопом изнасиловали ее подругу, русскую.

      Массовые военные преступления красных продолжались и после капитуляции Германии. В мае 1945 года знаменитый германский летчик-ас Эрих Хартманн в составе колонны пленных и гражданских беженцев был передан американцами совку. Ему пришлось стать бессильным очевидцем чудовищного «пира победителей».

      «Проехав несколько миль, колонна остановилась. Эриху и его товарищам приказали спуститься на землю. И тут в поле их окружили русские солдаты. Полные дурных предчувствий немцы начали выбираться из грузовиков. Русские немедленно начали отделять женщин от мужчин.

      Прежде чем американцы уехали, они получили представление о том, на какую участь они невольно обрекли немецких женщин и детей, единственным преступлением которых было то, что они родились в Германии. Американцы обнаружили, что их союзники способны превзойти все мыслимые и немыслимые пределы человеческой жестокости. Молодые парни из Алабамы и Миннесоты воочию увидели Медведя в действии.

      Полупьяные солдаты Красной Армии, увешанные винтовками и пулеметами, построили безоружных немцев в шеренги. Другие русские начали валить на землю женщин и девочек, срывать с них одежду и принялись насиловать свои жертвы прямо перед строем остальных русских. Немцы могли лишь молча сжимать кулаки. Американские солдаты из своих грузовиков смотрели на все это широко открытыми глазами.

      Казалось, их просто парализовало это зрелище. Когда две молодые немецкие девушки, раздетые догола, с криком бросились к грузовикам и в отчаянии начали карабкаться туда, американские часовые оказались достаточно сообразительными, чтобы втащить их наверх. Русским такое благородство совсем не понравилось. Стреляя в воздух и дико крича, русские бросились к американским грузовикам. Американские солдаты поспешно взяли оружие на изготовку, и грузовики помчались по дороге. Когда исчезло последнее препятствие, русские набросились на немецких женщин.



      Молодая немецкая женщина, чуть за тридцать, мать 12-летней девочки, стояла на коленях у ног русского капрала и молила бога, чтобы советские солдаты взяли ее, а не девочку. Но ее молитвы остались без ответа. Слезы текли по щекам, когда она посылали молитвы к небу. Немецкие мужчины стояли, окруженные пулеметными стволами.

      Русский капрал отошел от женщины, его лицо исказила глумливая усмешка. Один из солдат изо всех сил ударил женщину сапогом в лицо. “Проклятая фашистская свинья!” — заорал он. Молодая мать упала на спину. Солдат, который ее ударил, выстрелом в голову из винтовки убил ее.

      Русские хватали всех немецких женщин, которых видели. Маленькую дочь убитой женщины потащил за танк убийца ее матери. К нему присоединились другие русские. Полчаса раздавались дикие крики и стоны. Потом совершенно голая девочка, не способная держаться на ногах, выползла назад. Она скорчилась и замерла.

      Однако в той общей картине зверств, которую сейчас представлял луг, страдания этой девочки не были чем-то особенным. Беспомощные немцы убеждали русских часовых позволить им помочь девочке. Взяв винтовки наперевес, русские позволили германскому медику подойти к девочке. Через час она умерла, и ее последние всхлипывания огнем жгли сердца Эриха и его солдат.

      8- и 9-летних девочек раз за разом безжалостно насиловала озверелая русская солдатня. Они не выказывали никаких других чувств, кроме ненависти и похоти. Пока все изверги удовлетворяли себя среди диких криков и плача женщин, Эрих и его солдаты сидели под дулами пулеметов.

      Забрызганные кровью русские, удовлетворив вожделение, сменяли товарищей за пулеметами, принимаю охрану над германскими солдатами. Матери пытались защитить своих дочерей, но их избивали до потери сознания и оттаскивали в сторону, а потом насиловали в таком состоянии. Закаленных в боях пилотов, прошедших сотни боев и получивших множество ран, просто отшвыривали в сторону. Пораженный в самое сердце тем, что увидел, Эрих нечеловеческим усилием воли подавил приступ рвоты.

      Подобная оргия просто не могла тянуться долго. Похоть была насыщена, и начали появляться первые признаки жалости. Иногда ухмыляясь, иногда безразлично, иногда чуть удрученно, русские солдаты вернули женщин и девочек, над которыми кончили издеваться. Тех, кого утащили прочь от грузовиков, больше никто не видел. Остальные падали без чувств на руки потрясенных отцов и мужей. Они полной мерой хлебнули унижения и страдания, но все это еще не закончилось.

      Немцы были согнаны в импровизированный лагерь на лугу. Им было позволено пройти к озеру, чтобы умыться и постирать одежду. Потом вокруг луга было выстроено кольцо из 30 танков, чтобы организовать охрану на ночь. Русские солдаты снова и снова возвращались к немцам, утаскивая женщин и девочек, которым не могло помочь присутствие мужей и отцов. Насилие продолжалось всю ночь, прекратившись только перед самым рассветом. Женщин притащили назад, как сломанные куклы, когда русские натешились. Солдатам JG-52 (эскадрилья, в которой служил Э. Хартманн – А.Ш.) этой ночью пришлось сделать трудный выбор, и многие из них его сделали.

      Когда первые лучи солнца упали на окруженный танками луг, множество немцев не поднялось. Те, кто проснулся, обнаружили, что находятся в ужасном царстве смерти, которая каленым железом запечатлелась в их памяти навсегда. Когда Эрих проснулся, то увидел унтер-офицера с женой и дочерью, лежащих рядом. Сержант тихо перерезал жене вены на руках самодельным кинжалом. Потом он так же убил свою 11-летнюю дочь, после чего перерезал вены и самому себе. Жизнь медленно уходила из них, пока Эрих спал невдалеке.

      Другие мужчины задушили своих жен и дочерей, после чего сами повесились на бортах грузовиков. Они предпочли смерть долгому и мучительному умиранию. Эрих начал спокойно разговаривать сам с собой, чтобы преодолеть страшное воздействие кровавых сцен на сознание. “Ты должен жить, Эрих, что бы не случилось. Ты ДОЛЖЕН выжить, чтобы рассказать другим о том, во что сам не можешь поверить сейчас, когда смотришь на все это. Ты никогда не сможешь забыть, что способны натворить люди, опустившиеся ниже всяких животных”» (Р. Ф. Толивер, Т. Дж. Констебль, «Эрих Хартманн: белокурый рыцарь Рейха», Екатеринбург, 1998).



      По словам известного журналиста Дэниела Джонсона, «немецкие женщины военного поколения все еще называют военный мемориал Красной Армии в Берлине "Могилой Неизвестного Насильника”». Что же касается пафосного монумента «воина-освободителя» с немецкой девочкой на руках, то, как подметил историк Марк Солонин, «немецкая девочка могла оказаться в руках советского солдата в другой ситуации и с другими для девочки последствиями»…



      Алексей Широпаев


      Апрель-май 2009 г.



      P.S. Празднуя Великую Победу над нацизмом, совершенную народами вопреки кровавому извергу Сталину, бойцам красной армии надо истово каяться. За себя и за того парня. Каяться тем, кто зверствовал, и тем, кто молчал. И слава тем красным командирам, которые расстреливали насильников и убийц на месте, вопреки воле ублюдка-извращенца Сталина.

      Вечная слава героям. Вечный позор мародерам, насильникам и убийцам.

      Если ты убил вооруженного противника в бою – ты солдат.
      Если ты убил много солдат противника в бою и освободил свою страну – ты солдат и герой.
      Если ты убил военнопленного – ты военный преступник.
      Если ты убил безоружного гражданского – ты убийца и тебя надо судить.
      Если ты изнасиловал и убил ребенка – ты вонючая мразь и тебя надо пристрелить, как бешеную собаку.

      Или ты считаешь, что могут быть такие обстоятельства, которые разрешат тебе изнасиловать и убить ребенка?

      А, читатель?


      Пётр Романов

      Новости Украины сегодня. UA Today news

      "Ua-today.com | Новини України"

      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Тема №16 «Живи сьогодні, як у день останній». Зимосінь!
      За якістю і, що не менш важливо, за кількістю публікацій, очевидними переможцями, в тому числі і за результатами голосувань, стали Ольга Бражник і Яна Устимко, з чим їх щиро і вітаємо!

      Як все починалося Учергово запізнившись з термінами, та роблячи вигляд, що так і повинно бути, пропонуємо нашим, аж на диво стійким до викрутасів адміністрації ПМ, авторам новий турнір у написанні віршів на "тему" згідно заданих на цій сторінці перших рядків (можна вдихнути).
      І цього разу дозволяється переставляти слова, змінювати ритміку і довжину заданого рядка, головне аби використані в тематичному рядку слова були присутні повністю і у вашому найпершому рядку (при опублікуванні вірша потрібно відмітити як рубрику "Тему №16"). Та найголовніше, - працювати над темою з надзавданням в голові. А відповідність надзавданню (ЖИВИ СЬОГОДНІ, ЯК У ДЕНЬ ОСТАННІЙ), як колись гаслу партії (тому чи іншому), матиме вирішальний вплив на оцінку адекватності авторських трудів.
      Звісно, можна і не трудитися, і далі висіти вниз головою, але на носі зима, і банани певний час не визріватимуть... (

      Серед тих, хто наважиться взяти участь у цьому нелегкому творчому випробовуванні, прямим і непідкупним загальнонародним голосуванням будуть вибрані переможці.
      _ Визначення кращих авторів турніру.

      Нагадуємо, що у попередньому турнірі переможців обрали саме так. І ними стали Кримовська Софія, Ель Зоряна, і Черкаський Кока...


      Архів тем: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
      Триває турнір:
      Тема №16 - Живи сьогодні, як у день останній
      з 16.11.2011 по ??.???.2011

      Обов'язкові слова для першого рядка, порядок яких можна змінювати.
      Тема "Народна" :
      "Я пам'ятник собі..." (від Горація аж до нас...)
      "Листопад - напитися й топитися..." (ПМ)
      "По падолисту смерть і пародисту..." (ПМ)

      Тема "Високочола":
      "І (де) міжсезоння дихає (стріляє) в потилицю..." (Ч.Ж.)
      "Я вийду з осені у жовтні..."
      "Я вийду з осені у зжовкл..."

      Тема "Класична":
      "А як відлетять лелеченьки..." (Роман Скиба)
      "І так пусто на землі, без тебе, одній..." (За М.Кристалінською: "Опустела без тебя Земля")

      новинка Тема "Дитяча":
      "Тепло на горішки поцупили мишки..." (П.М.)
      "з листопаду в грудень..."

      І, звичайно, тема "Музична":
      "Sometimes I get to feelin'..." Queen "These are the days of our lives"
      Альбом "Innuendo", 1991




      Визначення кращих авторів турніру                         Усі надіслані на цю тему твори


      Після написання тематичного вірша публікуйте його на власній сторінці віршем. При цьому у публікаційній формі, де теми і конкурси, поставте галочку навпроти "Тема № 16". Кращі вірші, та автори будуть прославлені за життя і оспівані у легендах, опісля...


      Сторінка відкрита адміністрацією ПМ.
      Нагадуємо, порядок слів у тематичних рядках можна змінювати...

      Ледь не забув, ось текст пісні, яку в рамках турніру пропонується перекласти українською. )
      "Sometimes I get to feelin'..."
      Queen "These are the days of our lives"
      Альбом "Innuendo", 1991


      Sometimes I get to feelin'
      I was back in the old days - long ago
      When we were kids, when we were young
      Things seemed so perfect - you know?
      The days were endless, we were crazy - we were young
      The sun was always shinin' - we just lived for fun
      Sometimes it seems like lately - I just don't know
      The rest of my life's been - just a show.

      Those were the days of our lives
      The bad things in life were so few
      Those days are all gone now but one thing is true -
      When I look and I find I still love you.

      You can't turn back the clock, you can't turn back the tide
      Ain't that a shame?
      I'd like to go back one time on a roller coaster ride
      When life was just a game
      No use in sitting and thinkin' on what you did
      When you can lay back and enjoy it through your kids
      Sometimes it seems like lately I just don't know
      Better sit back and go - with the flow

      Cos these are the days of our lives
      They've flown in the swiftness of time
      These days are all gone now but some things remain
      When I look and I find - no change
      Those were the days of our lives yeah

      The bad things in life were so few
      Those days are all gone now but one thing's still true
      When I look and I find, I still love you,
      I still love you.



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Леся Оробець. Як мій родич пияцтво поборов.

      У моєму роду однією з найяскравіших постатей є Іван Сандуляк, родич моєї прабабусі. Він не лише брав активну участь в українському національному русі кінця XIX - початку XX століття, але стояв біля витоків першої української політичної партії - Української радикальної партії, а також однієї з наймасовіших українських організацій - "Січі".

      Обирався до парламенту Західно-Української Народної Республіки, був серед делегатів Трудового конгресу в Києві, які 22 січня 1919 р. проголосили злуку ЗУНР та УНР.

      А ще мав тісні приятельські стосунки із Михайлом Павликом, Василем Стефаником та Іваном Франком, який присвятив йому оповідання "Історія хлопського кожуха" та "Сім казок".

      Утім, головною справою життя Іван Сандуляк вважав боротьбу із пияцтвом. А методи, використані ним задля цього, виявилися настільки дієвими, що дозволили не лише перемогти на виборах до галицького сейму, але й змусити збанкрутували всі корчми в околиці. Підозрюю, що досвід мого родича досі не втратив актуальності ні для влади, ні для громади.

      Початок антиалкогольної боротьби

      фото з книги Гувайнюк М. "Січовий рух у Галичині й Буковині (1900-1914 рр.)"

      Іван Сандуляк (Сандуляк-Лукинів) народився 1848 р. у с. Карлові (Снятинський район Івано-Франківської області), в 10 років потому залишився сиротою.

      Відтак, у дитинстві наймитував у багатьох господарів. Кілька років служив у австрійській армії в артилерії. Був добрим господарем, талановитим різьбярем, поетом-самоуком.

      Галичина у ХІХ ст., хоча і не зазнала суттєвих потрясінь і воєн, залишалася тим не менш одним із найвідсталіших регіонів Європи.

      Високий рівень пияцтва довершував не дуже втішну картину і, водночас, замикав коло хронічних бідувань і злиднів місцевого люду.

      На придбання міцних напоїв витрачалися величезні кошти, які, замість зміцнення економічного та культурного потенціалу краю, підривали статки народу і негативно позначалися на його моральному і фізичному здоров'ї.

      Є дані, що у середній галицькій громаді протягом року відбувалося 40 весіль, 100 хрестин, 70 похоронів, а її представники брали участь у 45 ярмарках. Жодна з цих подій не обходилась без традиційного чаркування.

      Зеленим змієм "кріпився" кожен акт продажу корови та інші дрібні комерційні справи. Австрійських чиновників звично дивувало те, як селяни безглуздо і дружно пропивали на ярмарках зароблені важкою працею гроші.

      У такій ситуації патріотизм вимірювався готовністю протистояти небезпечному соціальному лихові.

      Першим у середині XIX століття активізувалося греко-католицьке духовенство, створюючи антиалкогольні товариства. Друга хвиля боротьби з алкоголем, що розпочалася із 60-х рр., мала  більш світський характер - до антиалкогольних ініціатив долучалися миряни і нецерковні об'єднання.

      Під впливом ідей боротьби із пияцтвом Іван Сандуляк у 1874 р. у рідному селі Карлові заснував "Братство тверезості". Воно пропагувало здоровий спосіб життя, публічну відмову від алкоголю, а також заохочувало до  громадської ініціативи знайомих, товаришів і родичів.

      Через десять років разом з Кирилом Трильовським заснував у Карлові першу на Покутті читальню "Просвіти".

      Від збитковості алкоголю - до його законодавчого обмеження

      Уже в середині 70-х рр. боротьба з пияцтвом в Галичині мала вражаючі наслідки. Попит і ціни на алкоголь різко впали. Орендарі скаржилися, що не можуть продати й десятої долі горілки, визначеної контрактом. У

      сотнях місцевостей, передусім у тих, де діяли братства тверезості або пройшли місії тверезості, горілка продавалася за цінами, втричі нижчими, аніж у 1870-1873 рр.

      З огляду на зростання авторитету руху тверезості в громадських місцях пияцтво було заборонено на законодавчому рівні. Зокрема, положення прийнятого в травні 1875 р. закону надавали органам місцевого самоврядування право карати пияків, затриманих у громадських місцях, штрафами в розмірі 5 ринських золотих (гульденів) або триденним арештом. Якщо ж такі факти повторювалися, тоді покарання збільшувалось втричі.

      Заборонялося продавати горілку поза межами корчми, а також особам у нетверезому стані і підліткам. За споювання неповнолітніх у віці до 16 років на осіб, що пиячили разом із ними, а також корчмарів накладався штраф у розмірі 15 ринських.

      Але найбільш цінним здобутком антиалкогольних акцій виявилося масова і свідома самоорганізація селянства. Рух тверезості не лише згуртував селян навколо зрозумілої всім ідеї, але й суттєво посприяв піднесенню загальної активності українців Галичини.   

      Статут одного зі січових товариств. Фото - www.archives.gov.ua

       "Безалкогольні весілля"

      Не менше вплинула антиалкогольна  боротьба і на становлення партійно-політичної системи Галичини. Не випадково створена у 1890 р. перша українська політична партія - Русько-українська радикальна партія (згодом просто Українська радикальна партія - УРП), не забула серед інших соціальних викликів  цю тему.

      Так само не випадково серед  засновників цієї політичної сили, поряд з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Кирилом Трильовським, опинився й Іван Сандуляк.

      У 1900 р. під крилом УРП з ініціативи Кирила Трильовського виникла масова фізкультурно-спортивна організація - пожежно-руханкове товариство "Січ". Його колискою стала саме Снятинщина, звідки "Січ" поширилася по всій Галичині. За 10 років організація розбудувалася до 916 осередків чесильністю 30 тисяч осіб.

      Члени пожежно-руханкового товариства "Січ" з села Космач. Фото - www.rukotvory.com.ua

      В майбутньому "Січі" стали базою для створення Українських січових стрільців.

      У Коломиї руйнують історію січових стрільців

      "Січ" приваблювала селян не лише зовнішньою "декоративною стороною" (однострої зі стрічками й топірцями), але й глибоким ідейним змістом. Найбільшу популярність товариство здобуло на Покутті, завдяки активній праці місцевих радикальних діячів - Кирила Трильовського та його правої руки - Івана Сандуляка, доброго організатора і оратора.

       "Січовики" використовували всі можливі засоби пропаганди серед селян ідеї тверезого способу життя. Зокрема, в ті часи була популярна січова напівжартівлива пісня, яка недвозначно закликала: замість горілки "горячий пий чайок".

       Хрест тверезості в селі Тязів. Фото - газета "День"

      "Січовий" рух характеризувався непримиримим ставленням до лихварства та корчми.

      Хрестини, похорони, навіть весілля та інші пам'ятні події "січовики" зазвичай облаштовували без алкоголю і переконливо заохочували до цього решту. Вони навіть практикували бойкоти і пікетування шинків.

      "История водки". Росіяни у боротьбі з поляками за титул винахідників оковитої

      Завдяки впливові товариства оновлювалися села. До прикладу, село Волчківці на Покутті, де братство тверезості існувало завдяки місцевій "Січі", із восьми корчем залишилося дві, та й ті спорожніли.

      У громаді майже припинилася пиятика, бійки і сварки, а люди стали заможнішими.

      Так само збанкрутіла більшість шинків у Снятинському повіті, де за антиалкогольну кампанію відповідав мій родич.

      У його рідному селі Карлові закрилися зрештою всі подібні заклади, й останню пляшку оковитової урочисто закопали за межами населеного пункту.

      Насамкінець, громада ще й "проголосувала" за тверезість, обравши Івана Сандуляка до Галицького крайового сейму - представницько-законодавчого органу австрійської провінції Королівство Галичини і Лодомерії.

      "Корни и корона. Очерки об Австро-Венгрии: судьба Империи"

      Українські депутати (всього їх було 12 на 161 місце) шляхом голосної обструкції фактично повністю блокували пленарні засідання, вимагаючи справедливого виборчого закону. У 1914 р. закон було змінено. Доклав своїх рук Іван Сандуляк і до боротьби з корупцією та нуждою українського селянства, справи українського університету та шкільництва...

      Помер після тривалої недуги у 1927 р. На громадській панахиді Василь Стефаник сказав: "...Земля-мати пригорнула до своїх грудей сина, що її так дуже-дуже любив. Це вмер великий мужик!"


      Леся Оробець
      Міжнародник-юрист, перекладач з англійської мови, народний депутат України



      http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/05/18/38896/

      "Історична Правда"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Любомир Гузар. 8-го травня, у чергову річницю закінчення Другої світової...
      У чергову річницю закінчення Другої світової війни у Європі Любомир Гузар, глава УГКЦ (2001-2011), дає оцінку подіям війни та розмірковує про феномен історичної пам'яті.

       - Ваше Блаженство,  чи можете Ви пригадати, як минула світова війна увійшла у Ваше життя?

      - Я пережив Другу світову війну від першого дня. У Львові ще 1 вересня 1939 року впали перші бомби, німецьке військо напало на тодішню Польщу. Тоді малими ми зрозуміли, що війна є щось дуже страшне. Вона руйнує. Є хата, яку будували дідусь, батько, і тут впала бомба - і все розлетілося, пропало...

      У 1939-1941 роках на наших теренах майже не було бойових дій, але відбувалися страшні речі. Тисячі людей були замордовані у в'язницях. Коли в 1941 році більшовицькі війська вже відступали перед німцями, то вирізали, винищили вязнів. Чи ті люди були винні - хто знає? Багато, напевне, було невинних.

      Родина Гузарів у Зальцбургу, Австрія, 1948-й

      - Ви, мабуть, погодитеся із тим, що сьогодні в Україні ведеться ідеологічна боротьба за історичну пам'ять про Другу світову війну. Фактично, існують два основних варіанти такої пам'яті: пострадянський (основою якого є героїчний міф про "велику Перемогу" над фашистською Німеччиною) та український націоналістичний (центральне місце в якому займає героїка боротьби ОУН та УПА). Який із цих варіантів, на Вашу думку, має більше шансів стати загальнонаціональним? Чи можливим є досягнення якогось компромісного варіанту?

      - Спочатку розберемося з фактами. Ми повинні усвідомити одну важливу річ. Це правда, що нацистська Німеччина першою напала на Радянський Союз у 1941 році. Але ж перед тим була домовленість між Гітлером і Сталіним, так званий "пакт Молотова-Ріббентропа". Тому говорити сьогодні, що винними у розпалюванні цього кривавого побоїща були лише нацисти, є нонсенсом.

      Не можна також забувати, що 1945 року перемогу над нацистською Німеччиною здобули спільно учасники Антигітлерівської коаліції, а не лише СССР... Але це не означало кінець кривавого лихоліття для українського народу.

      Панування одного нелюдського режиму змінилося іншим, може навіть ще гіршим! Ми подовжували захищати самих себе, наше право на існування, і навіть до сьогодні все ще боронимо свідомість нашої ідентичності...

      Тому нам важливо пам'ятати віковий досвід боротьби нашого народу за свою свободу, яку нам тепер хочуть заперечити. Українське козацтво, Мазепа, діячі національного відродження 19 століття - усі вони та багато інших у різний спосіб відстоювали нашу гідність, наше право бути самостійним народом. У цьому сенсі усіх їх можемо вважати "націоналістами" - у доброму, автентичному значенні цього слова.

      "Греко-католики vs ОУН: боротьба за "душі молоді" в 1930-х" 

      Націоналізм - це не шовінізм. Шовінізм - це коли ви любите тільки своє, а ненавидите чуже. Бути патріотом, означає любити свій народ, але також шанувати інших, інші національності. Тому справжні патріоти, які себе вважають націоналістами, це ті, що вміють любити своє, не ненавидячи чужого, боронити свої права, не посягаючи на права інших.

      Сьогодні ж ми спостерігаємо дуже виразні ознаки того, що нам намагаються накинути чужі погляди, затерти українську свідомість, щоб знову нас підкорити.

      - Наскільки насправді важливим є примирення між учасниками бойових дій, яких залишається все менше серед живих, для порозуміння сучасних поколінь щодо пам'яті про минуле?

      - Ветеранам, тим, що були у радянських військах, десятками років повторювали, що українська національна свідомість, прагнення українців мати свою державність і ті, хто це боронив та за це боровся, є їхніми ворогами. Вони не можуть уявити вояків УПА як братів по зброї.

      Війна була Великою. Але чи Вітчизняною?

      Необхідна державна програма, яка б пояснила, що усі, хто боронив честь і права українського народу - це наші українські герої, наші ветерани.

      - Великий вплив на дискусії має політика Росії, де теза про російський народ-переможець є одним зі стрижнів офіційної державної ідеології. Очевидно також, що в основі їхньої версії історичної пам'яті про війну, яку там продовжують називати "Великою Вітчизняною", лежить радянська концепція, щоправда з однією відмінністю: головною запорукою і вирішальною силою "великої Перемоги" більше не вважається Комуністична партія. Натомість, на цю роль претендує Російська Православна Церква.  Її провід в особі найвищих достойників пропагує навіть тезу про те, що війна була свого роду покаранням за гріх комуністичного віровідступництва, а перемога - відкупленням цього гріха...

      - На мою думку, це твердження є цілковито безпідставним. Тут годі шукати якихось історичних чи богословських арґументів, бо за цим способом думання і говоріння стоїть певна ідеологія та бажання поширювати й оправдовувати власне бачення у руслі ширшої пропаганди "русского мира". Одним словом - це не релігійна, а чисто політична доктрина.

       

       - Блаженніший Владико, які головні риси християнської позиції у ставленні до війни та пам'яті про війну?

      - Війна - це жахлива річ. Вона руйнує. Але крім цієї, скажімо, "фізичної" руїни, війна також нищить людей внутрішньо, морально... Можна виправдати воєнні дії лише тоді, коли хтось захищає себе, свої права. Церква ставиться до війни як до лиха, а тому постійно молиться за мир.

      Мир - це не тільки відсутність війни; це навіть не пакт про незастосування сили. Мир - це стале посідання спокою, порядку, справедливого відношення між людьми.

      Церква зберігає пам'ять війни так само, як народ. Бо війна, незважаючи на всі переживання і лиха, також людей чогось вчить.

      Ще будучи учнем гімназії, я бачив на вулицях Львова постріляних невинних людей - євреїв, і це назавжди закарбувалося в моїй пам'яті. Але також важливо пам'ятати, що навіть у таких жахливих обставинах проявляється багато добра.

      "Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Галичини в роки "остаточного розв'язання єврейського питання"

      Люди ризикували своїм життям, щоб рятувати євреїв від знищення. За натхненням митрополита Андрея Шептицького діяла ціла мережа осіб і монастирів, які переховували євреїв - дітей і дорослих. Це було справжнім геройством.

      Отже, безумовно, війна - це час великого терпіння, але також і час багатьох героїчних починів, в яких пробуджується бажання робити добро. Тому пам'ять про війну - це пам'ять того страшного зла, яке відбувається і зовнішньо, і внутрішньо, але також пам'ять тих героїчних вчинків, коли людина служить іншим, навіть із небезпекою для власного життя.

      - Які методи пропонує УГКЦ для досягнення примирення та зцілення ран травматичного досвіду минулого?

      - У нас є позитивний досвід українсько-польського примирення. Українська греко-католицька ієрархія разом із польським римо-католицьким єпископатом у 2005 році проголосили цей символічний акт, взоруючись на приклад німецько-польського взаємного прощення і поєднання.

      "Прометеї двох народів: люди, які примиряли Польщу і Україну"

      Ми, спочатку у Варшаві, а згодом у Львові, задекларували, що прощаємо одне одному і просимо прощення за ті злочини, які трапилися в нашій історії. Бо ніхто із нас, ані вони, ані ми - не є невинні. І люди тоді це дуже підтримали. Шкода, що тепер ми цю справу належно не продовжуємо, трохи її занедбали - з обох сторін...

      Ми мусимо також дуже багато працювати над тим, щоб і всередині нашого народу люди вчилися шанувати один одного, дивитися один на одного як на брата чи сестру.

      Велике завдання Церкви полягає у тому, щоби долати та усувати всі поділи, щоб люди зрозуміли, що ми є один народ. Не Схід, Захід, Північ, Південь, члени тої чи іншої партії... Ми всі є українці! Ми можемо між собою мати різниці у поглядах, але ми є українці і мусимо згідно із цим діяти.

      - Ваше Блаженство, якими повинні бути відносини Церкви, держави та громадянського суспільства у сфері формування історичної пам'яті про Другу світову війну?

      - Має бути бажання правди, бажання зберегти і розвинути свою національну свідомість та ідентичність. Незалежно, яка партія є при владі у даний момент, - це другорядне: вона сьогодні є, завтра її не буде. Ми мусимо будувати дуже солідні підвалини національної єдності.

      Греко-католики. Історичний контекст

      Ми, представники духовного стану, повинні брати участь у пам'яткових починаннях (чи це згадується Голодомор, чи Крути, чи щось інше).

      Це не означає, що ми вчимо когось ненавидіти. Це означає любити своє розумно та віддано. І тут ми можемо іти поруч із державою, наскільки держава робить те саме. Якщо держава старається заперечити історичну пам'ять, ми мусимо сказати: "Пробачте, ви не робите добре. Це не є ані розумно, ані справедливо".

      Автор - студентка V курсу Гуманітарного факультету Українського католицького університету (м. Львів)



      © 2010-2011, Українська правда, Історична правда

      "Українська Правда"

      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Червонопрапорна провокація
      Сергій Грабовський, для УП _ П'ятниця, 29 квітня 2011, 12:00

      Слід віддати належне ідеологам та організаторам усієї цієї веремії із вивішуванням червоних прапорів: грандіознішої, продуманішої, а водночас і цинічнішої провокації за останні два десятиліття не було.

      Причому за будь-яких розкладів у виграші опиняються залаштункові ляльководи.

      У програші ж, принаймні, тактичному, – як противники совєтського тоталітаризму, так і "гарматне м’ясо" провокації у вигляді 260 депутатів, чиї картки голосували за відповідний законопроект, а також силових структур та виконавчої влади України і, ясна річ, самого Віктора Януковича.

      Бо ж що означають дружно ухвалені більшістю Верховної Ради зміни до закону "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років"?

      Йдеться не просто про копіювання російських законодавчих зразків у визначенні так званого "Прапора Перемоги" і регламентації порядку його використання під час офіційних заходів.

      Ідеться, по-перше, про мавпування ідеологем сталінського періоду, які для Росії та України мають прямо протилежний зміст. По-друге, про продовження руйнації позитивних рис міжнародного іміджу України (якщо вони ще збереглися).

      По-третє, про спробу поглибити на ближчі роки, якщо не десятиліття, розкол усередині країни. По-четверте, про офіційне визнання нинішньою владою перед українським народом та всім світом свого злочинного характеру.

      І, звичайно, йдеться про загрозу свідомо провокованих масових зіткнень, де може пролитися людська кров.

      Почнімо з того, що ключове положення змін до закону є відвертою туфтою під оглядом фактів: "Прапор Перемоги є символом перемоги радянського народу і його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни.

      Зовнішній вигляд копій Прапора Перемоги має відповідати вигляду штурмового прапора 150-тої ордену Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії".

      Та хребет нацизму зламали не совєтський народ, не мудра партія (Червона армія, за пізнішим свідченням маршала Жукова, була просто нездатна продовжувати воювати без допомоги союзників), а Об’єднані Нації спільними зусиллями.

      А "штурмового прапора 150-тої стрілецької дивізії" ніколи не існувало: було дев’ять однакових прапорів, дев’ять копій прапору СССР, виготовлених у польових умовах під час боїв за Берлін політвідділом 3-тої ударної армії й розданих у дивізії.

      Мета цієї акції була дуже простою: щоб над урядовими спорудами німецької столиці майоріли не саморобні прапори, під якими бійці справді йшли на штурм, а "правильні" стяги, що їх можна було би сфотографувати і ці фото покласти на стіл самому товаришеві Сталіну.

      Так і відбувалося: згаданий у законі прапор (він мав порядковий номер п’ять) тримали у штабі дивізії, аж поки не надійшов наказ установити саме його над Рейхстагом.

      На той час капітан Володимир Маков, старші сержанти Олексій Бобров, Газі Заґітов, Олександр Лисименко і сержант Михайло Мінін (171-а стрілецька дивізія) вже підняли великий (але саморобний) прапор на даху Рейхстагу, причепивши його до скульптурної композиції "Німеччина".

      Одночасно чимале число невеликих так само саморобних прапорів було піднято на даху і вивішено з вікон будівлі, у якій продовжував точитися бій.

      Отож справжнім Прапором Перемоги є встановлений групою "маковців" прапор, який потім кудись зник і не дійшов до наших днів. Та всі ці прапори в очах командування не були гідними почесної ролі. І не лише тому, що були "неправильно" оформлені (без серпа і молота), а й тому, що їх установили "неправильні" прапороносці.

      Ну, а подальша історія добре відома – "правильними", себто заздалегідь визначеними "нагорі" прапороносцями стали сержант Михайло Єгоров та молодший сержант Мелитон Кантарія (як же у такій важливій справі без співвітчизника товариша Сталіна?).

      Ці двоє участі в штурмі не брали і рушили вперед тільки тоді, коли знадобилося підняти саме прапор №5. Але реально всю справу зробив лейтенант Олексій Берест.

      Спершу прапор №5 з’явився – далеко не першим – на фронтоні головного під’їзду Рейхстагу, потім за вказівкою керівництва політвідділу, вже на початку травня, його перевісили на купол.

      Це не применшує подвигу Олексія Береста, який з боєм прорвався нагору, тягнучи за собою і на собі "прапороносців", – але і не робить прапор №5 реальним символом перемоги над нацизмом.

      Та що з того ідеологам та організаторам червонопрапорної веремії – ключове поняття для них "копія прапору СССР". А відтак над Україною – як і було задумано – майорітиме не "Прапор Перемоги", а прапор Совєтського Союзу.

      Тієї самої держави, яку німецький філософ-антифашист Карл Ясперс назвав однією із двох чільних злочинних держав ХХ століття.

      Для чого сучасній Росії червонопрапорна істерика – зрозуміло. Адже вона є не тільки правонаступницею, а й фактичною спадкоємицею СССР, відтак – разом із ледь перелицьованим гімном сталінської доби, червоними зорями над Кремлем, мавзолеєм Леніна та "традиціями славетних чекістів" – міф "прапора Великої Перемоги" є однією із складових легітимації нинішньої влади та побудованої нею "суверенної демократії".

      Ба більше: переважна частина росіян тією чи іншою мірою й сьогодні ототожнюють себе із совєтським народом, тому підґрунтя для значних суспільних конфліктів там немає.

      Так само немає і значних проблем внаслідок червонопрапорного шалу і на міжнародній арені: навіть офіційна Польща вже заспокоїлася, не кажучи вже про Західну Європу – з володарями запасів вуглеводневих енергоносіїв світового значення розмовляють лагідно і пробачають їм ще й не такі пустощі, як вихвалення своїм злочинно-тоталітарним державним минулим.

      З Україною все не так. По-перше, червоні прапори СССР над нею – це символ відмови від суверенітету, принаймні, від його значної частини (не дарма битий жак Грищенко відмовився піднімати совєтські прапори над українськими посольствами, бо знав, що символізуватиме цей акт).

      По-друге, реінкарнація тоталітарної символіки викличе вочевидь негативне ставлення до України з боку колишніх країн комуністичного табору, де така символіка або заборонена на законодавчому рівні, або вважається чимось маргінальним і аморальним (вільних енергоносіїв за прийнятними цінами, щоб перебороти такі настрої, Київ не має, і коштів на підкуп європейських ЗМІ – також...).

      І, нарешті, більшість українців не вважає себе совєтськими людьми, як би не нав’язувала офіційна пропаганда їм відповідні ідеологеми (згадаймо, якраз після пишного святкування "визволення України від німецько-фашистських загарбників" у 2004 році й розпочалася Помаранчева революція...).

      Утім, не треба забувати й інше: певна частина України, переважно на сході, а частково й на півдні держави, цілком закономірно пов’язує з совєтськими часами найкращі дні свого життя.

      Бо ж індустрія та інфраструктура цілих регіонів побудовані саме за цих часів – так, побудовані варварськими і нерідко злочинними методами, але ж побудовані.

      Скажімо, той самий Донбас – це переважною мірою витвір СССР. Так, як мережа німецьких автобанів – це витвір нацистів.

      Різниця в тому, що за п’ять років перебудови і двадцять років незалежності так і не навчили людей – як свого часу у Німеччині – відділяти, образно кажучи, мух від котлет.

      Тим більше, що в Німеччині денацифікація супроводжувалася реальними реформами й "економічним дивом", а вітчизняні чудеса гідні хіба що фільмів жахів та університетських спецкурсів на тему: "Як не робити того, чого не слід робити в жодному разі".

      Але саме на це й розраховують організатори червонопрапорного шалу, який неодмінно буде підігрітий напередодні 9 травня телеканалами та FM-станціями.

      Бо ж якщо почнуться масові зіткнення, хтось здиратиме прапори, хтось виходитиме з ними на вулиці, а на додаток сотні російські наці із Криму та Одеси під прапором СССР почнуть ходу Львовом...

      Це буде щось грандіозне, після чого в очах європейців скомпрометують себе і чинна влада (через червонопрапорність і репресії), й опозиція (бо ж остання, мовляв, протестувала проти перемоги над нацизмом).

      Іншими словами, Україна стане ще більш залежною від ляльководів, котрі керують нинішньою владою, а розкол між різними регіонами поглибиться до краю.

      Звичайно, якби тут існувала реальна опозиція, вона б устигла до 9 травня зробити десятки тисяч прапорів, плакатів, транспарантів, які стали б гарною, ядучою і зрозумілою контрагітацією проти червонопрапорної совєтчини.

      Але політичної опозиції в Україні (крім як у телестудіях) немає. А намагання "зривати червоні ганчірки" – це дія за сценаріями провокаторів.

      Утім, спроба відсидітися, відмовчатися теж передбачена цими сценаріями як перший крок до капітуляції. Що ж робити? Часу на роздуми майже не залишилося...

      Сергій Грабовський, для УП


      Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/04/29/6148648/



      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Якщо забрати Бандеру, вийде, що Путін має рацію
      Борис Соколов
      В національно-культурному відношенні Україна стане єдиною тоді, коли на Сході визнають героями Бандеру з Шухевичем, а на Заході - радянських полководців-українців Ватутіна та Малиновського. Має змінитися ще не одне покоління українців (рос.).

      Фильм Леонида Млечина "Степан Бандера. Рассекреченная жизнь", показанный по каналу ТВЦ, снят словно лет тридцать назад. Все советские пропагандистские штампы, касающиеся Бандеры, УПА и ОУН, в фильме бережно повторены.

      Основная мысль сводится к тому, что Бандера и украинские националисты всю жизнь боролись против России, Советского Союза, убили множество невинных людей, сознательно, в силу идейного родства, сотрудничали с гитлеровской Германией, одобряли уничтожение евреев и сами непосредственно участвовали в "окончательном решении", а потому убийство Бандеры советским агентом в 1959 году было справедливым возмездием.

      Млечин даже на полном серьезе утверждает, что миллионы украинцев, отправившиеся работать в Германию на военные заводы якобы по призыву ОУН, внесли огромный вклад в укрепление обороноспособности Германии и тем продлили войну и преступления гитлеризма. Он также считает, что сопротивление УПА советским войскам на Украине в 1944-1945 годах помогло Гитлеру значительно затянуть войну и тем продлить страдания народов.

      Между тем, как хорошо известно, ОУН и УПА активно сопротивлялись отправке молодежи в Германию - на этой почве у них чаще всего и возникали столкновения с немцами. И такая политика бандеровцев вполне понятна - ведь угон населения в Германию подрывал их социальную базу.

      Вспомним, что в конце 40-х годов боевая мощь УПА была подорвана прежде всего советскими массовыми депортациями населения Западной Украины, а не только тем, что, как говорится в фильме, люди устали воевать.

      Останній бій УПА. 1960 рік 

      А уж что касается "решающего" вклада УПА в затягивание германского сопротивления, тут можно только улыбнуться. Неужели Сталин, имевший около 700 дивизий, мог ощутить отсутствие на фронте 5 или 10 из них, занятых борьбой с бандеровцами? Да и то это были в основном дивизии НКВД, которые на фронте появлялись редко.

      В фильме вообще много ошибок, вызванных тенденциозностью автора. Например, он говорит о сотрудничестве украинских националистов с поляками перед Первой мировой войной и что будто бы в память об этом сотрудничестве во Львове был установлен памятник Адаму Мицкевичу.

      Между тем вплоть до 1939 года Львов был польским городом, где в населении абсолютно преобладали поляки, так что памятник Мицкевичу здесь был вполне уместен и никакого касательства к польско-украинским отношениям не имел.

      Млечин пытается убедить зрителей, что главным врагом украинские националисты всегда считали Россию. Это не вполне так.

      Для украинских жителей Галиции самой острой проблемой были отношения не с далекими москалями, а с местной польской общиной. Именно с поляками происходили наиболее ожесточенные столкновения, в том числе вооруженные. Ведь и сам Млечин признает, что провозглашенная после распада Австро-Венгрии Западно-Украинская народная республика была уничтожена именно польскими войсками.

      Можно вспомнить о фильме "Железная сотня", снятом уже в постсоветской Украине. Там в ходе рейда сотни УПА на запад самыми омерзительным из всех украинских врагов выглядят именно поляки. Москали-энкавэдэшники тоже показаны изрядными бандитами, но полякам они явно уступают. Немцы же там выглядят врагами, с которыми бандеровцы сражаются по необходимости, но без ненависти. Да и самое знаменитое покушение, организованное Бандерой, было совершено не против советского дипломата, а против во польского министра внутренних дел.

      Главным врагом ОУН в 30-е годы была именно Польша, а не Советский Союз, на территории которого оуновцы никаких активных действий вообще не предпринимали. А если говорить об ответственности Бандеры за преступления против человечества, то он виновен отнюдь не в истреблении евреев, а в массовом уничтожении поляков на Волыни и в Галиции, осуществлявшемся в 1943-1944 годах с благословения руководства ОУН.

      Млечин представляет дело так, будто погромы и убийства евреев и поляков во Львове летом 41-го проходили по призыву и с одобрения представителя Бандеры Ярослава Стецько и других лидеров националистов.

      Однако еще на слушаниях в американском Конгрессе в 1954 году было доказано, что убийства евреев и поляков во Львове были организованы немцами уже после того, как украинский батальон "Нахтигаль" был выведен из города, а руководство ОУН к "окончательному решению" отношения не имело.

      Согласно документам, обнародованным СБУ Украины в бытность президентом Виктора Ющенко, когда представители гестапо, прибывшие во Львов, обратились к украинцам, чтобы те устроили трехдневный еврейский погром, а политические и военные власти Германии пообещали этому не мешать, лидеры украинских националистов заявили, что "это провокация, направленная на компрометацию украинцев погромами, чтобы оттянуть энергию украинской общественности от борьбы за государственную независимость".

      Также украинские историки нашли справку Второго управления КГБ от 16 ноября 1959 года, в которой говорится, как нужно готовить "лжесвидетелей злодеяний" батальона "Нахтигаль".

      КГБ вообще фабриковал немало документов, обвинявших украинских националистов в разного рода злодеяниях.

      На самом деле Бандера и другие вожди ОУН негативно относились к евреям, считая их агентами и пособниками большевиков. Однако в своих директивных письмах они предостерегали членов ОУН от поддержки антиеврейских акций немцев, поскольку они отвлекают украинцев от борьбы против главных врагов - большевиков.

      Многие рядовые члены ОУН, конечно, принимали участие в уничтожении евреев, но точно так же убивали евреев и советские партизаны, и бойцы польской Армии Крайовой. Однако никто не пытается на этом основании объявить преступной организацией АК или советское партизанское движение (от которого, кстати, изрядно доставалось не только евреям, но и мирным жителям других национальностей).

      Один российский историк не так давно в споре о Романе Шухевиче высказался в том смысле, что раз отдельные члены УПА убивали евреев и других мирных жителей, то Шухевич как командующий несет за это ответственность и должен быть признан преступником. Но тогда преступниками пришлось бы признать и едва ли не всех советских маршалов Победы, если вспомнить, что творила подчиненная им Красная Армия в Германии и других странах Европы в 1944-1945 годах.

      Млечин признает, что после разгона немцами правительства Стецько во Львове немцы репрессировали многих сторонников Бандеры, и противопоставляет им более послушного немцам лидера другого крыла ОУН Андрея Мельника, который будто бы никаких не санкционированных нацистами акций не предпринимал.

      В действительности после занятия вермахтом Киева Мельник попытался создать там украинское правительство, которое точно так же было разогнано немцами, как и правительство Стецько во Львове. И сторонников Мельника немцы тоже репрессировали. К тому же в 1943 году большинство мельниковцев перешло к бандеровцам.

      Автор тенденційного фільму про Бандеру тележурналіст Леонід Млечін. Фото - "Комсомольская правда"

      Млечин настаивает, что украинские националисты пострадали от немцев только потому, что неправильно оценили намерения своих союзников, и потому никакого сочувствия не заслуживают. Но ведь репрессировали их за вполне конкретные действия - вывешивание украинских флагов, попытки создать украинское самоуправление, выпуск проукраинских и антинемецких листовок и т.п. Неужели эти действия сами по себе заслуживают осуждения?

      На самом деле оставшиеся на свободе лидеры ОУН, включая того же Шухевича, уже в июле 41-го, после ликвидации львовского правительства, прекрасно поняли, что немцы не хотят независимой Украины. Но пока сохранялась надежда на победу Германии, решили продолжать то сотрудничество с немцами, которое было направлено против большевиков, рассчитывая после войны достичь какого-то модус вивенди с нацистами. Со Сталиным же они ни на какое соглашение не надеялись.

      А когда в конце 1942 года стало ясно, что Германия войну проиграет, ОУН сделала ставку на формирование УПА, которая в 1943-1944 годах боролась и с немцам, и с поляками, и с советскими партизанами, а потом и с Красной Армией.

      Млечин считает, что формирование дивизии СС "Галичина" и 80 тысяч добровольцев, желавших служить в этой дивизии, доказывают идеологическую близость украинских националистов к германским нацистам.

      Но известный американский историк Александр Даллин, ни в каких симпатиях к ОУН не замеченный, еще полвека назад отмечал, что главной целью поступавших в "Галичину" добровольцев было получить оружие, чтобы позднее присоединиться к УПА. Такое число добровольцев насторожило немцев, не очень доверявших в середине 43-го внезапной вспышке украинской любви к Германии, и всех добровольцев использовать не стали.

      Большинство же поступивших в дивизию "Галичина" потом действительно оказались в рядах УПА.

      Млечин демонизирует и послевоенную деятельность УПА, утверждая, будто туда вербовали обманом, угрозами и запугиванием, а также уверяя, будто украинским повстанцам поставляли оружие Англия и США.

      В действительности УПА была массовой организацией: без реальной, а не вынужденной поддержки местного населения она не могла бы вести борьбу почти девять лет.

      УГВР: підпільний парламент, сформований українськими повстанцями

      Уже с 43-го года ОУН Бандеры декларировала свою ориентацию на Англию и США, но ЦРУ и британская разведка обратили внимание на ОУН и прибалтийских "лесных братьев" только после войны.

      Их стремились использовать как источники информации, но оружием никогда не снабжали. Истощение боеприпасов и, главное, крах надежд на третью мировую войну как раз и стали важными причинами прекращения вооруженного сопротивления.

      Пафос Млечина в том, чтобы дегероизировать Бандеру, доказать, что он недостоин героических мифов и должен быть выброшен из украинской истории и заменен другими, более достойными героями.

      Но беда в том, что иных героев борьбы за украинскую независимость в 30-50-е годы кроме Бандеры, Шухевича и других руководителей ОУН, в той или иной мере сотрудничавших с нацистской Германией, просто нет.

      И в этом отношении они не одиноки. Если взять практически всех руководителей национально-освободительных движений того периода, то они сотрудничали либо с Гитлером, либо с другими столь же несимпатичными режимами.

      Арабское освободительное движение сотрудничало с Гитлером и Муссолини. Один из лидеров индийского освободительного движения, Субхас Чандра Бос, сначала сотрудничал с нацистами и создал в Германии Индийский легион, а затем перебрался в Японию, где создал более многочисленную Индийскую национальную армию, сражавшуюся против союзников.

      Активно сотрудничал с японцами будущий президент Индонезии Ахмед Сукарно, а лидер бирманского национального движения Аун Сан создал прояпонскую Армию независимости Бирмы.

      Точно так же многие лидеры антиколониальных освободительных движений в Азии и Африке получали помощь от Сталина - либо непосредственно, либо через подконтрольный ему Коминтерн. Мао Цзэдун и Хо Ши Мин - это только наиболее яркие примеры.

      Но всех этих и многих других лидеров национально-освободительных движений, повинных порой и в этнических чистках, и в других преступлениях, в своих странах чтут и будут чтить как героев, ибо с ними связано само существование этих стран как независимых государств.

      Український Партизанський Антиколоніалізм

      Бандера - такой герой для Западной, да в значительной мере и для Центральной Украины. И никто его выбрасывать из истории и демифологизировать там не будет.

      Ведь если убрать фигуры Бандеры, Шухевича и других украинских националистов, то получится, что Путин, Медведев и их окружение абсолютно правы, когда считают независимую Украину неким "геополитическим недоразумением" и стремятся всеми силами вернуть ее в лоно империи. Несомненно, надо честно указывать и на ошибки, и на преступления этих лидеров.

      Но если признать их всех негативными героями истории, то идеальным мироустройством следовало бы признать вечное сохранение колониальных империй, включая Российскую.

      Сейчас на самой Украине сохраняется раскол по поводу Бандеры, Шухевича и других между Востоком и Западом. И в национально-культурном отношении Украина будет едина тогда, когда на Востоке признают героями Бандеру с Шухевичем, а на Западе - советских полководцев-украинцев Ватутина и Малиновского. Но для этого должно смениться еще не одно поколение украинцев.


      Борис Соколов
      Російський історик і літературознавець. Доктор філологічних наук. Кандидат історичних наук. Автор 60 книг




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Імперські ігрища
      Україна не лише страждає від дурного сусідства із кремлівською владою, вона є плацдармом для експериментів і з боку інших імперій, як очевидних, так і не зовсім явних. Принаймні, доки не буде переможена, не зникне кремлівська імперія, з Україною постійно відбуватимуться різні негаразди.Звичайно, можна сказати, що все у наших руках, але ж це будуть лише слова, за якими навряд чи відбудуться осмислені дії. Та й хто ці дії повинен чинити? І це, безумовно, і є надзавданням для зростаючої української еліти - бо подразники надто могутні, тож і українська еліта мала би бути відповідної сили і вміння, тільки із іншим знаком, так, аби створювати, а не руйнувати?

      Дотичні публікації:
      Історія та міфологія України Голодомор в Україні Злочини імперського ставлення до всього Українського Друга світова війна Світ робить з нас показовий смітник чи йдеться про розкол України? Чергові досягнення української влади Мовне питання - сьогодення і контекст історії Національне питання - сьогодення і контекст історії Релігійні питання - сьогодення і контекст історії Еліта в житті українського народу


      Нас повинно об'єднувати, як знання про основні методи імперського фізичного нищення і захоплення країн-сусідів, так і духовного поневолення, вампіризму колоніального знекровлення.

      Публікації на тему:
      Гра на "патріотизмі", палестинізація 5-ї колони, DOS-атаки. Практика імперії
      Про завтрашню велику війну на Кавказі


      Зрозуміло, ось гниє кремлівська імперія - з одного боку - намагається при цьому насадити Україні свою культурну традицію рабської покори особистості всесильному і завжди диявольскої скерованості кремлівському самодержавству. З іншого боку є імперія США, є комуністичний Китай, який ще безсумнівно проявить свою "специфіку" і "розкидаючи каміння", хоча наразі збирає їх (у всіх країнах світу!), та попри все це нікуди не ділася і Британська імперія інтересів і колоніальної традиції витискання соків із всіх і вся.
      І можна знайти, особливо пильно вдивляючись у джерела глобалізації економічних процесів і, менш явні, але, можливо, ще більш грандіозні імперії, так би мовити, за "вторинними ознаками":
      (Слідкуємо за тиранами і людожерами)
      М.Каддафі "...Запевняє свій народ, що Захід йому ворог, і в цей же час його син Сейф Аль-Іслам платить Марайя Кері по мільйону доларів за 4 пісеньки на вечірці на Карибах. Інший син, упившись в дим, їздить Парижем на червоне світло по зустрічній смузі, в Італії б'є поліцейських вогнегасником, нарешті, в Швейцарії цей син б'є слуг, швейцарці обурюються і ув'язнюють цього типа. Каддафі у відповідь заявляє, що Швейцарія повинна бути знищена і розділена між Італією. Францією і Німеччиною. Після чого він захоплює в заручники швейцарських бізнесменів, і вже швейцарський президент вибачається перед Каддафі. Власне, це був момент такого «акме» цієї людини, тому що в якийсь момент він зрозумів, що над Заходом можна знущатися безкарно, що можна захопити в заручники швейцарців, і швейцарський президент вибачиться, що можна захопити в заручники болгарських медсестер, і прийде Саркозі і поповзе рачки до намету, що можна шантажувати Англію і вимагати випустити Аль-Міграхі - це та людина, який підірвав «Боїнг» над Локербі, і який був прийнятий потім в Лівії як герой - просто для того, щоб ВР отримала нафтові концесії...." - і чим Каддафі не ефективний менеджер однієї із незримих імперій, яка зацікавлена у зростанні бидломаси і керування нею на рівні тваринних інстинктів. І те що, деяких із схожих до Каддафі "ефективних менеджерів" таки вішають (Саддам Хусейн), можливо свідчить, що незримих імперій більше за одну, і між ними є серйозні суперечності. Та "ефективних менеджерів" все більше - ось і Путін, і Лукашенко ввійшли в їх число. Та й "наш", ось, розбудовує приватизоване Міжгір'я чи не з огляду на свою вічність? І хто це йому пообіцяв вічну владу? А хтось таки пообіцяв...

      Танки завжди йдуть за вказівками із Кремля



      Радянська історія



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Юрій Луценко. Листи з тюрми

      Лист із тюрми №3. Українська Mokita

      П'ятниця, 04 березня 2011, 14:01

      У тюрмі багато часу і мало вибору. Тож, хоч і через силу, але дивився широко анонсовану як епохальну президентську "розмову з країною" та безліч коментарів цього дійства.

      Опозиція прогнозовано вимагала поставити за рік президентства "двійку", влада наполягала на "четвірці", люди питали як далі виживати. Коментарі зашкалювали від убивчих фактів, відпрацьованих емоцій та протилежних прогнозів.

      Та все ж не прозвучав головний висновок цього року команди Януковича – те, що всі знають, але не наважуються сказати вголос. Жителі Папуа-Нової Гвінеї називають таку річ словом "Mokita". Українська Mokita звучить так: "Вони вкрали в українців державу".

      Увесь цей рік всі органи державної влади в режимі небувалої навіть до 2005 року консолідації працювали на купку найбільших власників, які вклали кошти в переможний бізнес-проект "Янукович – президент".

      І нехай нікого не вводить в оману царська поведінка Януковича. Це тільки на перший погляд він схожий на Миколу ІІ, який у свій час, заповнюючи анкету, в графі "рід занять" написав "Хазяин земли Русской".

      Залишимо ілюзії – у колонії царів не буває, як довго б він не віщав по всіх каналах тубільного телебачення. Все видавала нудьга в очах на обличчях підневільних журналістів. І по стилістиці, і по смислу це був виступ Тодора Живкова або Юмжагийна Цеденбала перед своїми підданими, ні на хвилину не забуваючи про Великого Брата із Кремля. Ця телекартинка – відволікаюча.

      Для розуміння української Mokita варто згадати інші телесюжети.

      Сюжет №1 "Соціальні реформи":

      -          голопуючий ріст цін на усе – від пального до капусти, пропажі гречки та борошна;

      -          постійний ріст тарифів, неспівставних із сімейними бюджетами;

      -          ліквідація шкіл та лікарень в обгортці чергових "реформ";

      -          підняття пенсійного віку, проекти драконівських трудового та житлового кодексів.

      На фоні цього – енергійне обличчя реформатора Тігіпка: "Нам треба затягнути паски".

      За кадром лишаються прості цифри – в уряду, який збільшує пенсійний вік, аби зекономити 0,5 мільярдів гривень до пенсійного фонду, знайшлося не тільки по додатковому мільярду для адміністрації президента та генеральної прокуратури, але і 200 мільярдів на так звані "стратегічні проекти", в тому числі 5,2 мільярдів гривень. на підтримку бізнесу віце-прем’єра по виробництву сонячних батарей!

      Сюжет №2 "Економічні реформи":

      -          Фірташ за допомогою уряду отримав чималу суму за газпромівський газ, став повним господарем українського хімпрому, за крок від приватизації титанової галузі, активно просуває приватизацію української газотранспортної системи;

      -          Ахметов доповнив свою вугільно-металургійну імперію Маріупольським металургійним комбінатом, отримав контроль в Раді оптового ринку електроенергії з обсягом 50 мільярдів гривень в рік;

      -          ініціатива уряду ввести ліцензування імпортного пального призвела до росту цін на користь власників українських НПЗ – Коломойського, Вексельберга, Фрідмана;

      -          активно формується нове олігархічне угрупування "смотрящего" за Україною Юри Єнакієвського. Під його контроль переходять порти, ринки, металургійні відвали, виробництво алкоголю. Він же контролює відкати основних бюджетних потоків на підтримку вугільної галузі та АПК. Без жодних тендерів його підконтрольна фірма зі статутним капіталом у 31 тисячу гривень отримала контракт на 13 мільярдів гривень з МінАПК.

      На фоні цього сюжету – обличчя Азарова з геніальною фразою: "Ми – ліберали, а значить – допомагатимемо великому бізнесу".

      За кадром лишаються вражаючі цифри: за рік Уряд збільшив зовнішній борг на 35%, наближений до влади великий бізнес вивів з України понад 200 мільярдів гривень (майже сума річної доходної частини бюджету), річна мінімальна зарплата (941 гривень) менша річного доходу Голови Нацбанку в 150 тисяч разів!

      Сюжет №3 "Національна політика":

      -          здача Севастополя під казки про дешевий газ;

      -          тотальна русифікація держслужби, телебачення та освіти аж до міліцейської зацікавленості українською письменницею Марією Матіос;

      -          встановлення пам’ятника Сталіну і повернення трактування Голодомору як природного неврожаю на землях СРСР;

      -          спроби залякування українських ректорів переростають в проект Закону, що веде до ліквідації політично незручних лідерів української освіти.

      На фоні цього шабашу поклон Табачника перед патріархом Руского Міра.

      За кадром – слова отця-ректора Українського католицького університету Бориса Гудзяка "Гідність наша – це найцінніший скарб на світі. Кошт для її збереження немалий, ми мусимо йти на жертви, інакше не буває".

      І ніякі бадьорі відповіді на ретельно зрежисовані питання, ніякі колективні "одобрямси" псевдореформ, ніяке клацання тюремних дверей за політарештантами не здатні заглушити цих сюжетів українських колоніальних реалій.

      Все більше українців із міцним слівцем вимикають просторікування про "космические корабли, бороздящие просторы мирового космоса" і усвідомлюють три прості істини:


      1.         Янукович – лише верхівка айсбергу олігархії, яка після помаранчевого стресу відновила своє всевладдя в Україні. Її мета – дограбувати країну, а зверх прибутки вивезти в офшорні зони для уникнення українських податків.


      2.         Саме тому український бюджет – порожній і не може забезпечити елементарних потреб населення і держави. Відтак, реформами вони називають цинічне скорочення соціальних стандартів і демонтаж держави.


      3.         Нав’язане протистояння "москалів" Сходу і "бандерівців" Заходу є схемою прикриття по грабунку і сходу, і заходу України. Також це – обов’язковий номер прогинання перед реальним господарем "хохляцької колонії".

      Саме звідси – зафіксоване всіма соціологічними службами подвійне падіння рейтингу президента за рік. Саме звідси ріст самоорганізації головних ворогів монопольної олігархії – вільних підприємців та україномислячих громадських об’єднань.

      Лишається тільки один крок до їх об’єднання в потужну альтернативу н ніш ньому безпросвітному маразму Янукучми. Але наші регіональні бурбони так нічому і не навчилися…

      © 2000-2010 "Українська правда"
      Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/columns/2011/03/4/5983777/




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. 23.02. День захисника Вітчизни. Але не нашої
      Ігор Голод
      Журналіст (Львів)

      Позаяк в Основному Законі України записано, що її незалежність є результатом багатовікового прагнення нашого народу до власної держави, то виходить, що президентський указ про свято, приурочене до дня армії, яка ліквідувала ту державу в 1921-му, є антиконституційним.

      Подяка окупантам

      Коли мене, офіцера запасу, вітають 23 лютого зі святом, то сприймаю це як глузування. Бо перш ніж 1999 року тодішній глава України Леонід Кучма ввів його у нас, аби переманити на президентських виборах хоч трохи прихильників лідера комуністів Петра Симоненка, воно було запроваджене у 1993-му Президією Верховного Совєта Росії.

      А після того, як його змавпували ще й білоруси та таджики, цим святом чи то навмисно, чи то несвідомо нам намагаються "засвідчити", що у нас досі спільна з іншими колишніми радянськими республіками Вітчизна - або СРСР, або Росія.

      На користь останньої із них вказує уривок вірша, котрий радить декламувати у День захисників Вітчизни рекомендований Міністерством освіти України збірник "Сценарії шкільних свят" харківської видавничої групи "Основа": "В сорок пятом в мае / вопреки уставу караульной службы / мы салютом личным подтвердили / славу РУССКОГО оружия"...

      Тому коли 23 лютого вітаємо один одного з Днем захисника нашої спільної з росіянами, білорусами й таджиками Вітчизни, а 24 серпня - з Незалежністю від неї, то виглядаємо або невігласами, або циніками.

      Та це ще півбіди.

      Бо Президія Верховного Совєта РФ і Леонід Кучма веліли відзначати це свято саме 23 лютого - у День Радянській Армії, яку до 1946-го іменували Червоною. Однак якщо неможливо викреслити з історії той факт, що вона звільнила Україну від нацистів, то, водночас, було б подвійною мораллю ігнорувати й те, що 29 січня 1918-го майбутні вояки цієї армії катували під Крутами захисників Української Народної Республіки.

      Про долю тих, хто не загинув під Крутами, читайте тут

      А захопивши Київ, розстрілювали у ньому всіх, хто розмовляв українською. До речі, 23 лютого 1918 року вояки УНР якраз навпаки - визволили від більшовиків Житомир. А у 1921-му Червона армія аж до 1991-го позбавила Україну незалежності.

      Та й у 1932-1933 роках саме ця армія блокувала українські села, які не виконали сталінського плану хлібозаготівлі. А коли у 1943-му до Червоної Армії мобілізували моїх дідуся й дядька, то одразу ж погнали їх на німецькі міни, аби заодно і проходи для "правильних" солдатів розчистити, і від "бандєровцов" позбутися.

      "І свічка, і кочерга"

      Тож коли 2002 року наш тодішній Президент запевняв у своєму вітанні винуватцям торжества, що "назвавши це свято Днем захисників Вітчизни, незалежна Україна не змінила його первісного, глибинного змісту", то дав привід для висновку, що ми святкуємо 23 лютого День не лише захисника нашої Вітчизни, а й її окупантів.

      Та й Президент Віктор Ющенко, який, за іронією долі, народився 23 лютого, теж погарячкував торік в аналогічному вітанні, заявивши, що "це свято символізує любов і шану українців до оборонців і визволителів рідної землі".

      Тож коли 29 січня й 24 листопада керівники нашої держави кладуть квіти до монументів, відповідно, Героям Крут і жертвам Голодомору, а 23 лютого - вітають із днем їхніх катів, то вони перевтілюються таким чином у "героїв" приказки "І Богу - свічка, і чорту - кочерга".

      Про те, що українське Червоне козацтво з'явилося ще в січні 1918-го, на півтора місяця раніше від Червоної армії, читайте в розділі "Тексти"

      А тим часом підстав перенести День захисника Вітчизни (приміром, на свято Покрови Богородиці (14 жовтня), до якого приурочено День українського козацтва, бо запорожці обрали покровителькою Матір Божу) вистачає.

      По-перше, позаяк в Основному Законі України записано, що її незалежність є результатом багатовікового прагнення нашого народу до власної держави, то виходить, що президентський указ про свято, приурочене до дня армії, яка ліквідувала ту державу в 1921-му, є антиконституційним.

      По-друге, державні свята в Україні має право встановлювати тільки її Верховна Рада, а не Президент.

      По-третє, ті, кого намагався переманити 1999 року своїм указом тодішній Глава держави, не прийняли його дарунку - торік перший заступник львівського обкому КПУ Олександр Калинюк запевняв, що комуністи відзначають не День захисника Вітчизни, а День Радянської армії та Військово-морського флоту.

      А найголовнішою з підстав перенести День захисника Вітчизни свято - це те, що 23 лютого - є торжеством... брехні.

      Річниця поразки

      Приймаючи в 1995-му закон "Про дні воїнської слави (переможні дні) Росії", спадкоємець Верховної Ради РФ, Держдума, іменувала один із них "Днем перемоги Червоної Армії над кайзерівськими військами Німеччини (1918 рік) - Днем захисників Вітчизни". Насправді ж Червона Армія перемоги над німцями у 1918-му не здобувала.

      Цього висновку цілком можна було дійти й у радянські часи - з тодішніх підручників. Бо хоч сталінська "Історія ВКП(б). Короткий курс", з якої черпали "факти" їхні автори, запевняла, що "під Нарвою та Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч" і "їхнє просування на Петроград було припинено", однак уже в наступному абзаці спростувала це:

      "Німці продовжували наступ, і лише 22 лютого німецький уряд погодився підписати мир, причому умови миру були набагато важчі початкових. 23 лютого ЦК ухвалив прийняти умови німецького командування і підписати мирний договір".

      Якби "німецьким окупантам було дано рішучу відсіч" і їхнє "просування на Петроград було припинено", то вони свій наступ не продовжували б. А той факт, що саме 23 лютого 1918 року Центральний Комітет партії більшовиків "ухвалив прийняти умови німецького командування і підписати мирний договір" на принизливих для Росії умовах, означав, що того дня Росія не перемогла, а навпаки - капітулювала.

      Та це ще не вся неправда закону "День перемоги Червоної Армії над кайзерівськими військами Німеччини (1918 рік) - День захисників Вітчизни", змавпованого Кучмою. Бо "бойової дії" вела тоді зовсім не Червона Армія.

      Дезертир Дибенко і цистерна спирту

      Хоч глава радянського уряду Владімір Ленін і підписав 15 січня 1918-го "Декрет про організацію робітничо-селянської червоної армії" (РСЧА), однак те, що ніхто її упродовж шести місяців так і не створив, засвідчила назва постанови Всеросійського з'їзду Рад від 10 липня того ж року під назвою "Про організацію Червоної армії".

      Ось чому Ленін послав проти німців не армію, а парамілітарну Червону гвардію. Однак і та не лише не перемогла ворога, а й навпаки - задкувала від нього. Це засвідчив глава радянського уряду, написавши 25 лютого 1918 року в публікації "Тяжкий, але необхідний урок" у газеті "Правда":

      "Цей тиждень виявився для партії і усього радянського народу гірким, образливим, важким, але необхідним, добродійним уроком... Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все при відступі; не кажучи вже про втечу, хаос, короткозорість, безпорадність, нехлюйство..."

      "Це страшенно гірка, образлива, болісна, принизлива правда", - підсумував Ленін усе те, що нинішня Держдума проголосила "Днем воїнської слави (переможним днем) Росії".

      Навіть військовий народний комісар (тодішній аналог міністра. - Авт.) більшовиків Павло Дибенко, натрапивши зі своїм загоном матросів на приблизно 100-200 німців, утікав від них по глибокому снігу до міста Гатчина (за 120 кілометрів від лінії фронту!), де захопив потяг із цистерною спирту й... зник, з'явившись через місяць в іншому місті, розташованому в глибині Росії - Самарі.

      За це його виключили з партії й віддали під суд революційного трибуналу, який рекомендував зняти цього "захисника Вітчизни" з поста наркома. Але розстріляли Дибенка щойно 1938 року за те, що він нібито виявився... німецьким шпигуном.

      Чому ж не зробили цього у 1918-му? А тому, що тоді німецькими шпигунами й справді були усі без винятку більшовики, які лише імітували захист своєї Вітчизни.

      Гра в піддавки

      Австрійський історик Елізабет Хереш опублікувала в книзі "Таємна справа Парвуса. Куплена революція" фотокопії розшуканих нею у берлінських архівах розписок більшовиків за 100 мільйонів німецьких марок, еквівалентних мільярдові дойчмарок 1990-х років, виданих Володимиру Леніну та його соратникам як передоплату за вихід Росії з війни та її майбутні територіальні поступки.

      Детальніше про "справу Парвуса" та німецькі інвестиції у російську революцію читайте в розділі "Книжки"

      Ці інвестиції в революцію не були даремні. Вони повернулися до Німеччини: по-перше, як контрибуція, яку, за умовами Брестського сепаратного миру, виплачував Берліну більшовицький уряд Росії, а по-друге - як його відмова від України, Білорусі й Прибалтики, звідки німці вивозили 1918 року продовольство.

      А Ленін витратив 100 мільйонів марок на щедру оплату професійним революціонерам-більшовикам, на видання у Росії та поза її кордонами газет і листівок із закликами проти війни, на компенсацію втрати зарплати учасниками масових страйків, які саботували роботу оборонних заводів, а також на закупівлю за кордоном зброї.

      Навіщо ж тоді більшовики послали Дибенка та його матросів під Нарву й Псков?.. На це запитання відповів у своїх спогадах тодішній соратник Лєніна Лев Троцький, який запевняв, що глава Раднаркому погодився з його пропозицією "потрібно, щоб німецький солдат фактично з боєм вступив на радянську територію". Адже більшовикам треба було показати, що вони "змушені" підписати принизливий мир із Німеччиною.

      Проголосити цю поразку Росії її перемогою наважилися не одразу. Адже ще 1933-го тодішній військовий нарком Климент Ворошилов писав у московській газеті "Правда", що "приурочування свята річниці РЧСА до 23 лютого носить досить випадковий і важко з'ясовуваний характер і не збігається з історичними датами".

      Обставини того приурочування з'ясувала історик Людмила Гриневич. За її даними, 1919 року один з організаторів Червоної Армії Подвойський запропонував відзначати її річницю 15 січня, бо цього дня 1918 року Ленін підписав декрет про РЧСА.

      Розглянувши ту ідею аж через місяць, більшовики призначили свято на 16 лютого. Та позаяк не встигли вчасно підготуватися, то перенесли на наступну неділю - 23 лютого.

      І щойно сталінська "Історія ВКП(б). Короткий курс" "намалювала" під цю дату "перемогу" над німцями, якої насправді не було. З чим і вітаю захисників Вітчизни.



      "Українська Правда. ''День захисника Вітчизни. Але не нашої''"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Звернення українських письменників до співгромадян у День рідної мови
      Шановні співгромадяни, дорогі читачі!
      Ми живемо в країні, що зветься Україною, -- і стаємо свідками повзучої політичної війни проти цінностей, що складають підвалини української ідентичності. У час цього непростого випробування для кожного громадянина нашої країни ми звертаємося до вас із закликом не мовчати -- і демонструвати свою громадянську позицію скрізь і завжди, де й коли виникає загроза для конституційних цінностей української держави.
      Пасивна позиція українських громадян сьогодні -- вже завтра може обернутися гуманітарною катастрофою.
      Країну роз’єднує не мова, українська чи російська, країну роз’єднує провокаційна, агресивна українофобська політика уряду, що старою, як світ, тактикою «розділяй і владарюй» намагається відволікти увагу народу від власних економічних та дипломатичних поразок.
      Провокації набули характеру лавини. Закриття українських шкіл на Сході України лицемірно видаються за «оптимізацію витрат». З підручників історії вириваються сторінки, залиті кров’ю наших предків, котрі поклали своє життя за те, щоб ми сьогодні жили в незалежній суверенній унітарній державі. Голодомор, геноцид Сталіна проти українського народу, нашу найбільшу національну катастрофу, від наслідків якої Україна потерпає донині, з орвелівським цинізмом називають всього-на-всього наслідком неправильно проведеної колективізації. Зі шкільної програми вилучають «незручні» для влади твори. Тим часом концепція літературної освіти в загальноосвітніх школах дописується невідомими авторами на користь російської літератури, в тіні якої начебто визрівала українська, що є не тільки відвертою історичною неправдою, а й прямим приниженням вартості української літератури та її геніїв. У радіоефірі давно не знайти української музики, телевізійний простір забитий російським «секондхендом», великі книжкові мережі в Україні належать російським власникам, які дбають про інтереси російської книги.
      Як у колоніальні часи, нас знову намагаються переконати, нібито український творчий продукт, який більшості українців елементарно недоступний, просто «не конкурентний». На 20-му році після розвалу Радянської імперії нам знову намагаються прищепити почуття меншовартості, «неформату» -- неформату всього українського.
      Ми з повагою і шаною ставимося до культур і літератур усіх національностей України, що творять єдиний український народ. Ми солідарні з російськими, польськими, кримсько-татарськими, єврейськими, угорськими, румунськими, грузинськими письменниками, з письменниками всіх інших національностей, що живуть і творять в Україні, є її громадянами і сповідують її базові конституційні цінності. Ми рішуче виступаємо проти роздмухування ксенофобії, не ділимо людей на чужих і своїх, зцілюємо країну, а не роздираємо її на Схід і Захід, Південь і Північ.
      Ми не вимагаємо від держави ні дотацій, ні президентських стипендій, ні урядових пенсій, не впадаємо в розпач від того, що держава нічого не робить для промоції української літератури у світі. Але ми -- автори, відповідальні за українське слово, і наш професійний обов’язок -- стати на захист свого читача, котрий хоче читати українською і вибирає українську книгу.
      Ми гордимося українськими виконавцями, знаними в цілому світі, і хочемо в ефірі чути українську музику й українське слово.
      Ми наголошуємо на тому, що присутність української мови в інформаційному просторі не може підпорядковуватися незабарній комерційній вигоді власників ЗМІ. Адже українська мова як державна захищена Конституцією України, і, нагадуємо, згідно з Конституцією, «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».
      Ми переконані, що чиновники усіх рангів повинні не лише знати державну мову, але й висловлюватися нею публічно.
      Ми застерігаємо представників влади та правоохоронних органів від втручання в справи української культури, від запровадження контролю і цензури, від утисків свободи слова.
      Ми застерігаємо недалекоглядних політиків від негідних для державця замахів на самі підвалини державності -- від внесення змін до Конституції України та спроб переписати Гімн України.
      Ми відстоюємо право наших дітей на історичну пам’ять -- на правдиве, не «переформатоване» за лекалами радянської ідеологічної кон’юнктури знання про Другу світову війну, Леніна, Сталіна, УПА, Голодомор, героїв Крут, Івана Мазепу, Степана Бандеру, національно-визвольну боротьбу, про події та діячів історії тоталітарного ХХ століття.
      Все це -- непорушні й законні права нашого народу. І жодна влада в країні, яка зветься Україна, не сміє в нас їх одібрати.




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Леонід Шульман, Чи вирветься Україна із зашморгу міжнародних фінансистів?
      Звідки взявся Міжнародний валютний фонд

      Публікації на тему:
      Леонід Шульман. ХТО Я ТАКИЙ: СІОНІСТ ЧИ АНТИСЕМІТ?
      Леонід Шульман, др. Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства
      Леонід Шульман, др. Інші публікації


      Добігала кінця Друга світова війна. Поразка гітлерівської Німеччини стала безсумнівною. Мудра американська адміністрація президента Рузвельта збагнула, що переможний кінець війни загрожує США економічними потрясіннями. Зникнуть військові замовлення. А це — втрата робочих місць,безробіття, падіння купівельної спроможності населення, звуження внутрішнього ринку та спад вже невійськової промисловості. Адміністрація Рузвельта розуміла: з фронту повернуться демобілізовані. Вони шукатимуть роботу, ще сильніше загострюючи ситуацію на ринку праці. Американські керівники знайшли вихід. Було взято до уваги те, що, по-перше,післявоєнна Європа захоче швидко відбудуватися і, по-друге, країни, які найсильніше потерпіли від воєнних дій,потребуватимуть допомоги. Могутня американська економіка повинна використати ці обставини, щоб утриматись на плаву та забезпечити національні інтереси.

      Слід зауважити, що Європа зовсім не лежала в руїнах, як це декому зараз здається. Фізичної руйнації зазнала частина території Східної Європи,де відбувались військові дії, території, що були піддані інтенсивному бомбардуванню з повітря (в тому числі Німеччина, особливо Східна), території та міста, знищені навмисне (наприклад, Варшава, центр Києва,Ковентрі, Дрезден). Щодо США, то вони, як відомо, вийшли з війни зміцнілими. Крім фізичної шкоди, війна завдала країнам-учасницям шкоди інтелектуальної. Європа відстала науково і технологічно, оскільки сили націй було спрямовано у військові галузі. Після війни європейські країни потребували зміни технологічного обладнання, розробок та впровадження нових виробів. Американці добре розуміли, що все це Європа здатна зробити сама. Англія, Франція, Німеччина,Італія, Нідерланди тощо мають достатній науково-технічний потенціал, щоб здійснити післявоєнний економічний стрибок самостійно. Вони, як показав досвід Східної Німеччини, не помилялись. СРСР вивіз із своєї зони окупації Німеччини все промислове обладнання, проте за кілька років НДР стала найрозвиненішою країною соцтабору. Згодом з’ясувалось, що соціалістичне господарство НДР поступається за ефективністю соціально-ринковій економіці ФРН, але в даному разі важливим є те, що НДР створила післявоєнну економіку самостійно, без залучення іноземних інвестицій, навіть без масових постав окобладнання з СРСР.

      Американці вирішили заробити на післявоєнному економічному розвиткові Західної Європи, але на цьому шляху стояла об’єктивна перешкода.Потенціальним покупцям американського товару не було чим платити. Золоті запаси були де витрачені, а де й пограбовані окупантами. З 1-го по 22 липня 1944 року у невеличкому містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшір)зібралася міжнародна конференція представників 44 країн. Вона ухвалила перейменувати Міжнародний банк реконструкції та розвитку на Світовий банк,який має позичати гроші (долари) країнам, що потребують нагальної фінансової допомоги.Одночасно засновувався Міжнародний валютний фонд, який мав забезпечити стабільність курсів валют та допомогу у полагодженні тимчасових утруднень країн,що виникають через дисбаланс взаємних зовнішньоторговельних розрахунків. Тобто МВФ мав позичати гроші країнам, які бажають купувати, але не мають грошей. Цікаво, що з розвинених країн не приєдналася до МВФ Швейцарія, якій ніколи не були потрібні іноземні позики. Зараз членами МВФ є 182країни.

      Як працює МВФ?

      Бреттон-Вудські угоди зобов’язали країни-члени зафіксувати золотий вміст своїх валют або їх курс щодо долара. Це правило було скасовано у 1971 р.,коли президент Ніксон припинив вільний обмін доларів на золото за стабільною протягом тривалого часу ціною 35 доларів СШАза тройську унцію золота. Зараз ціна золота приблизно у 8 разів вища, дозволено плавання курсів валют і єдиним еталоном став де-факто долар. Країни-члени МВФ дійшли згоди про принципи конвертації валют. Якщо одна країна заборгувала іншій, вона має можливість відкупити свій борг за чинним обмінним курсом. Країна-член зобов’язана внести до оперативного фонду МВФ внесок,сума якого визначається в залежності відстану її зовнішньої торгівлі і всієї економіки. Частково внесок робився золотом,частково — своєю національною валютою. В разі несприятливого платіжного балансу країни-члени отримали право на позички у відповідності із своїм золотим внеском.

      Далі МВФ ухвалив низку додаткових документів, що розширили спектр послуг. У 1954 р. впроваджено Положення про чергуючі кредити (англійською мовою stand by —ті, що стоять напоготові). За цим Положенням країни отримали змогу оплачувати свої поточні покупки кредитними лініями МВФ. У1961 р. ухвалено Загальне положення пропозичання, згідно з яким чергуючі кредити надавались країнам в разі нагальної потреби. У 1963 р. було впроваджено компенсаційне фінансування коливань експорту. У 1969 р. введені так звані спеціальні права запозичення, якими фактично впроваджувалось “паперове золото”.Якщо до того квота позичання кожної країни визначалася її золотим внеском до МВФ, то у1969 р. ці квоти було збільшено без додаткових золотих внесків країн-членів. Виходить, що МВФ — дуже корисна організація. Така собі міжнародна каса взаємодопомоги, що позичає гроші під невеликий процент. Насправді це не зовсім так.

      Фактично МВФ поділив світ на дві частини: країн-лихварів (їх ввічливо звуть донорами) та країн-боржників.Поділ доволі грубий. Є випадки, коли велику позику бере високорозвинена країна на кшталт Південної Кореї, яка почала будувати у борг підприємства у різних країнах, в тому числі в Україні, налякала вкладників капіталу й була змушена підвищити свою платоспроможність кредитом МВФ.Першопричина азійської фінансової кризи —перевиробництво фіктивного капіталу.Республіка Корея вислизне з фінансової пастки. З часом вона поверне борг за рахунок експорту продукції збудованих підприємств,у тому числі “Таврій”. Така ситуація для діяльності МВФ не типова, типова інша. Развинені країни, вони ж країни-лихварі,потерпають від перевиробництва споживчих товарів. Потрібні ринки збуту, Неважко,наприклад, завезти курячі стегенця до країни третього світу та продати їх там за місцеву валюту. Але місцева не конвертована валюта продавцям не потрібна. Треба мати можливість вивезти виторг або, принаймі,прибуток у золоті або конвертованій валюті.

      Ось тут ми й дійшли справжньої причини створення та механізму роботи МВФ. Країна, що потребує економічної допомоги, звертається до МВФ. МВФ надає позику, проте країна-боржник мусить виконати низку умов. Перелік зобов’язань країни-боржника є змістом спеціального документа, який мусить підписати керівництво (у нас — прем’єр-міністр таголова Нацбанку) країни-боржника. У МВФ порядкують розвинені капіталістичні країни на чолі із США. Вони відкидають втручання держави в економіку, наполягають на абсолютній свободі приватного підприємництва та міжнародної торгівлі,вимагають від країн-боржників відповідних економічних (а фактично й політичних)реформ. МВФ дає позики тільки державам.Отримуючи кредит, держава зобов’язується не витрачати його на розвиток економіки,надто взагалі припинити будь-яку діяльність для економічного розвитку своєї країни, переклавши цю функцію на приватних іноземних інвесторів, яким мають бути створені всі умови для проникнення в країну.Позичені гроші дозволяється тільки проїдати.

      Ясно, що країна з слабкою економікою ризикує довічно залишитися боржником МВФ та ринком збуту кінцевого продукту розвинених країн. На жаль, кілька років тому Україна потрапила в цей зашморг.Ця стаття присвячена аналізу останнього пакета зобов’язань України, викладеного у Меморандумі на 1998—2001 рр. Стосунки України з МВФ були нещодавно предметом обговорення Верховною Радою. Те, що ліві виступили за розрив з МВФ, не здивувало. Ліві вперто тягнуть Україну на білоруський шлях, хоча би, здавалось, немає великої різниці, у кого перебувати в колоніальній залежності: “оновленої”Російської імперії, лондонського клубу чи МВФ. Не здивувала також позиція пропрезидентських партій. Відчувалось, щоці навіть не аналізували уважно зобов’язань України перед МВФ. Для цих все, що йде згори—благо. Не здивувала апологетика боргової економіки з боку наших фінансистів, які звикли демонструвати фальшиві досягнення інших країн, які нібито врятовані МВФ. Дуже здивувала позиція націонал-демократів.Здивувала своєю непослідовністю:залежність від МВФ — погано, але нічого кращого немає, оскільки розрив з МВФ матиме наслідком світову ізоляцію України. З цим твердженням погодитись не можна. В світі шанують саме ті держави, які вміють непорушно стояти на захисті національних інтересів. Дуже дивно було почути юридичне крутійство: виходить, уряд може будь-яку міжнародну угоду вивести з поля контролю парламенту, якщо назве її не угодою, а меморандумом чи якось інакше. Аби було інше слово. Скоро ми постанемо перед вибором майбутнього президента держави, отже хтось захоче познайомитись з аналізом дій нашого уряду не з лівоекстремістських, а скоріше з наукових позицій. Їм і адресована ця стаття.

      Як Україна стала на стезю базарного реформування

      До календаря країни слід ввести “знаменну дату”: 3 жовтня 1994 р. Зтого дня Україна нібито розпочала програму ринкових економічних реформ. Насправді реформаторство почалося ще раніше. Так звана лібералізація мала своїм результатом гіперінфляцію, а самі реформи де-факто мали і мають виразно антиринковий характер, бо знищують головних суб’єктів ринку —виробника та споживача. Наголос було зроблено на перетворенні значної частини продуктивного населення на посередників.Інженерів та науковців, робітників та службовців було випхнуто у торгівлю на базарах. Ось чому я пропоную називати реформи чинної адміністрації базарними та антиринковими.

      Чи можна було уникнути помилок? Так. Треба було тільки зрозуміти очевидну річ: деякі товари та послуги за соціалізму були дешеві не тому, що ціни були помилково занижені, а тому, що вони значною мірою оплачувалися шляхом поза ринкової циркуляції коштів. Нам недоплачували за нашу працю. Замість стандартних у світі50—70% частка зарплати в ціні продукції в нас становить 8—10%, тобто ми отримуємо зарплату,що становить 1/5—1/7 того, що ми справді заробили. Вилучені з нашої кишені кошти йшли головним чином на військові витрати,оплату бюрократії, але частково поверталися й нам у вигляді дешевого житла,електрики, транспорту, дешевих книжок та газет, дешевих харчів тощо...

      Ринкові реформи слід було розпочати з повернення до ринкового обігу всього кола поза ринкової циркуляції грошей. Тобто слід було підвищити у 5—7разів заробітну платню з одночасним відповідним підвищенням цін на всі товари й послуги, де ціна нібито не покривала виробничих витрат. Зникла б збитковість товарів та послуг, зросли б і податкові надходження до бюджету без збільшення процента оподаткування. Звичайно, довелося б зробити додаткову грошову емісію, яка б немала наслідком інфляцію, бо нові гроші з самого початку були б зв’язані з товарною масою. Директивної лібералізації цін не знадобилося б взагалі, оскільки ціни автоматично ставали б ринковими з виникненням приватних виробників. Згадаємо,що ціни приватного сектора були вільними завжди, навіть у найсуворіші сталінські часи. Замість цього наші реформатори оголосили облудну лібералізацію цін, яка за умов державно-монополістнчного господарства та товаро дефіцитного ринку фактично була їх директивним підвищенням.Директорам дозволили змагатися, хто раніше й вище підніме ціну. У такій ліберальній країні, як США, директори цього права не мають. Цінова політика перебуває в руках керівництва фірми, а не її виконавчих ланок.Більше того, приблизно 40% цін контролюються державою. Виникла гіперінфляція й суцільна руйнація виробництва через знищення платоспроможного попиту, обігових коштів,внутрішньодержавних інвестиційних джерел та науково-технічної підтримки виробництва,дезорганізованої після розпаду СРСР.

      Чому Україна пішла шляхом базарного реформування замість ринкового?

      З кількох причин. Після розпаду СРСР влада залишилась у руках колишньої номенклатури, яка добиралась за принципами безініціативності (потрібна була сліпа покора та завзятість у виконанні вказівок з центру) та “інтернаціоналізму”,тобто відсутності українського патріотизму, навіть мікроскопічні прояви якого таврувалися як місництво. Керівна номенклатура складалася переважно з осіб,які або не мали інженерної освіти, або ж мали її, але забули на довгому шляху службової кар’єри.

      Виробництво України на95% перебувало у центральному підпорядкуванні. До того ж лише 20%виробничих потужностей створювали кінцевий продукт, решта давала сировину,напівфабрикати, комплектуючі для підприємств, розташованих за межами України, переважно в Росії. Українська промислова верхівка не володіла навичками ініціативного (а не виконавського)керування промисловими галузями, особливо у високотехнологічних та наукомістких виробництвах, які постачалися технічною та технологічною документацією на розроблювані вироби з головних інститутів міністерств, розташованих переважно в Москві.

      Після зникнення портфеля московських військових замовлень в нас вивільнилися гігантські виробничі потужності. Потужності не прості, а технологічно найдосконаліші, бо у військову промисловість завжди йшло найліпше обладнання та підбиралися найкваліфікованіші кадри. Ці підприємства,становлячи принаймні 80% найкращих виробничих потужностей України, й досі стоять напівзруйновані й незавантажені.Натомість чути голоси різних економічних консультантів, що закликають позбутися цих підприємств. Що треба було зробити в перші місяці незалежності? Створити в Україні нормальний конвеєр ринкових пропозицій:вивчення попиту — задум — розробка —виробництво— маркетинг — обслуговування (якщо воно потрібне). Для цього було потрібно організаційно з’єднати українську прикладну науку з українським виробництвом.Таким шляхом вдалося б безболісно здійснити конверсію військових підприємств із збереженням рівня наукомісткості. Замість цього конверсія загрузла в балачках. Згадую випадок конверсії у СРСР. Адміністрація Брежнєва наказала танковому заводу в Іжевську перейти на виробництво легкових автомобілів марки “Москвич”. Перейшли без зайвого галасу. Й досі випускають.

      Таким чином, друга причина, з якої Україна пішла шляхом базарних реформ, — технічна та технологічна безграмотність правлячої верхівки, її наукофобія, невміння й небажання використати знання українських вчених-прикладників з метою оновлення виробництва та переходу до випуску кінцевих продуктів. Чимало прикладних НДІбуло долучено до Національної академії замість того, щоб зробити навпаки:організаційно з’єднати прикладні інститути, включно з тим, що в СРСР перебували в складі Академії, з відповідними промисловими об’єднаннями та стимулювати розробку нових конкурентоспроможних виробів для випуску їх на вивільнених потужностях. Тепер ці академічні прикладні інститути провадять так звані “цілеспрямовані фундаментальні дослідження”. Цим неологізмом з легкої руки президента Національної академії називаються прикладні розробки на полицю, тобто без інженерної підготовки та організації серійного виробництва. Впроваджуючи цей термін, Б. Є. Патон навіть не зрозумів, що він ображає багатьох вчених, фактично оголошучи фундаментальні дослідження з математики, фізики,астрономії, біології тощо — безцільними.

      Ще одна причина —історична. Україні дуже не поталанило, так само, як і Росії. Розпад СРСР відбувся в час,коли на Заході в економіці став модною течією так званий ліберальний монетаризм,започаткований професором Чиказького університету Мілтоном Фрідменом. На думку Фрідмена будь-яке втручання держави в економіку шкідливе. Єдине, що повинна робити держава — підтримувати правопорядок та забезпечувати оборону. По суті, монетаризм є різновидом анархізму.Анархізм минулого століття був переважно політичним, терористичним і робив наголосна знищенні держави взагалі. Монетаризм наполягає не на знищенні держави, а на відокремленні її від економіки. Є ще одне “відокремлення”,яке непрямим шляхом накидають монетаристи своїм адептам —відокремлення економіки від виробництва. Слово “виробництво” в лексиконі монетаристів відсутнє. Під економікою вони розуміють виключно сферу фінансових маніпуляцій.

      Слід зауважити, що монетаризм утвердився в США та почав поширюватись у Європі (де далеко не всі країни й не повністю взяли його на озброєння), коли рівень виробничих сил у розвинених країнах сягнув таких вершин, що лише незначна частина працездатного населення працювала на виробництві (у СШАзараз —20%). Тобто економіка цих країн дійсно не потребувала державної підтримки чи зусиль держави для свого розвитку. Вона й без того гранично розвинена. В усіх галузях виробництва й послуг працюють добре організовані фірми. Єдиною турботою держав залишилась проблема безробіття.Монетаристи вважають за краще мовчати, що цього рівня досягнуто, коли в США та Європі втілювалась у життя не їхня, а кейнсіанська модель економіки, головним принципом якої єактивна роль держави в розвитку власної економіки. Коли націоналізовані підприємства в Європі трохи знизили свою ефективність порівняно з приватними, деякі уряди (наприклад, уряд М.Тетчер) почали приватизацію. Державні підприємства були придбані приватними корпораціями, що мали великий досвід праці у відповідній галузі,так що поліпшення ефективності досягалось переважно за рахунок вдосконалення менеджменту, рідше за рахунок передачі передових технологій.

      М. Фрідмен заявив після розпаду СРСР, що економіка СРСР настільки неефективна, що досить впровадити ринкові механізми, як станеться стрімкий злет. Коли за кілька років економіку Росії було повністю зруйновано, Фрідмену нагадали про його заяву. Нобелівський лауреат відповів:“Я помилявся”. Ба більше. Коли всьому світові стало ясно, що впровадження ліберально-монетаристських рекомендацій зруйнувало економіку пострадянських країн, Фрідмен відмежувався від своїх російських та українських адептів, наголосивши, що “шокова терапія” є “мізерною та незграбною карикатурою” на монетаризм. Але в дійсності на шлях “шокової терапії” Росію та Україну штовхнули іноземні економічні радники-монетаристи за підтримки власних економістів, не здатних до критичного мислення, схильних до монетаристського конформізму та дуже зацікавлених у запрошеннях до Гарварда та в іноземному заохоченні своєї діяльності. В Росії таких радників очолювали Джефрі Сакс та АндерсОслунд. Було їх і в Україні. У 1996 р.видавництво “Основи” надрукувало книжку Дж. Сакса та О. Пивоварського “Економіка перехідного періоду. Уроки для України”,густо нашпиговану помилковими оцінками та шкідливими рекомендаціями.

      Нобелівські лауреати попереджають...

      Чи були катастрофічні наслідки ліберально-монетаристської шокотерапії несподіваними? Аж ніяк. Ще у 1994р. сорок економістів (22 російських та 18американських) оприлюднили заяву, де попереджали про наслідки шокотерапії в Росії. Серед американців, що підписали цю заяву, п’ять Нобелівських лауреатів з економіки: Лоуренс Кляйн (Пенсільванський університет, пре-мія 1980 р. за створення еконо-мічних моделей та їх застосування до аналізу економічних флуктуацій і варіантів економічної політики), Василь Леонтьєв (Нью-Йоркський університет, премія 1973 р. за розвиток методу вхід-вихід для економічного аналізу),Дуглас Норт (Вашингтонський університет,премія 1993 р. за застосування економічноїтеорії та статистики до аналізу історичнихподій), Кеннет Ерроу (Стенфордськийуніверситет, премія 1972 р. за внесок дотеорії рівноваги й добробуту) та ДжеймсТобін (Єльський університет, премія 1981 р. зааналіз фінансової поведінки). Автори заяви,яких не можна звинуватити у дефіциті економічних знань, у 1994 р. прогнозували такі наслідки шокотерапії:

      1. Скорочення валового національного продукту. Повністю справдилося.

      2. Висока інфляція. Було,доки у Росії не винайшли, а в Україні не запозичили метод стримання інфляції шляхом невиплат зарплат і пенсій.

      3. Збільшення імпорту кінцевого продукту до рівня, що знищує попит на внутрішні товари. Повністю справдилося.

      4. Криміналізація економіки та створення атмосфери загального страху та заляканості. Виправдалося...

      5. Погіршення становища у соціальній сфері, включно з державною охороною здоров’я, освітою та безпекою населення. Виправдалось повністю.

      6. Скорочення інвестиційну економічну інфраструктуру. “Не виправдалося”, інвестиції не просто скоротились, а практично припинились, й не тільки в інфраструктуру, а у виробництво взагалі.

      7. Падіння життєвого рівня й зростання розриву в доходах багатих та бідних. Повністю виправдалось.

      Нагадаю, що це попередження було адресоване Росії. Щодо України, то світова преса разом з іншими мас-медіана той час вела гучну антиукраїнську пропаганду, що нібито Росія швидко йде шляхом реформ, а наша країна тупцює на місці.Писали, що до Росії йде злива іноземних інвестицій (як потім з’ясувалося —переважно шляхом купівлі так званих Державних короткотермінових зобов’язань,тобто до сфери фінансових махінацій, а не для модернізації виробництва) в той час, як в Україні несприятливий інвестиційний клімат. “Шкода, що Україна не має свого Гайдара!”, — зітхала українська редакція радіо “Свобода”. Так чи інакше, наше керівництво не прислухалось до тверезих голосів і спрямувало Україну курсом радикальних базарних реформ.

      Як Україну зробили фінансовим наркоманом

      Впровадження в життя рекомендацій прихильників шокотерапіїмало наслідком економічний крах. Колипрезидент Л. Кравчук призначив Л. Кучму напосаду прем’єр-міністра, останній, по-перше,заявив, що економіка України потребує неперебудови, а відбудови, по-друге, майбутнійпрезидент оголосив на всю Україну, що йомуне відомо, що саме треба будувати в Україні.Мабуть, не відомо й досі, а відбудова й непочиналась. Пам’ятається, що в одній ізсвоїх перших заяв наш чинний президентвисміював адміністрацію Л. Кравчука за те,що Україна — єдина з пострадянських країн,що не брала іноземних кредитів на “структурнуреформу”. Україна простягнула світовідолоню жебрака. І... не отримала жодногоцента на розвиток економіки. Що ж насправдідали Україні закордонні кредитори?

      По-перше, так званітоварно-цільові кредити. Тобто до Українийшли не гроші, а, наприклад, імпортні харчі,які можна було б виробити й в Україні.Вартість цього імпорту збільшувалазовнішній борг України. По-друге, Українупочав кредитувати Міжнародний валютнийфонд. Формально кредити МВФ надаютьсяНаціональному банку для стабілізації курсугривні. Але фактично позичену валютукупують українські імпортери закордонногонеліквідного товару. Гроші повертаються наЗахід. Борги залишаються в Україні. По-третє,Світовий банк, який діє узгоджено з МВФ,фінансує переважно розвиток тих елементівукраїнської інфраструктури, які необхідні,щоб полегшити іноземному бізнесовідіяльність в Україні. Всі іноземнікредитори пильно стежать за тим, щобУкраїна не розвивала власне виробництво.Діяльність міжнародних фінансистівперетворила економіку України на базарно-боргову.Наш уряд не може й не хоче жити безпозичених грошей, бо існує навколоурядовийбізнес, що отримує свій відсоток з кожногопозиченого долара.

      Як наркоман, Українасіла “на голку” фінансових ін’єкцій МВФ, аМВФ їх задарма не дає. За прикладом ділківнаркобізнесу МВФ вимагає від “наркомана”покори й зиску. Щоб отримати подальші ін’єкції,країна-наркоман мусить виконати вимогинаркоділка й підтвердити свою капітуляціюспеціальним меморандумом. Цікаво, щомеморандум писано особливою мовою,українською за формою, але езопівською засуттю. Далі будуть цитуватися деякі місцямеморандуму. Щоб їх краще зрозуміти, требаволодіти цією езопівською мовою, отженаведу коротенький словничок. Загальнийпринцип мовної еквілібристики простий.Вживаються терміни, кожен з яких має дватлумачення: одне — позитивне, друге — вкрайнегативне.

      Короткий тлумачнийсловник езопівської мови монетаристів

      Глобалізація.

      1) Позитивне значення —поширення міжнародного взаємовигідногорозподілу праці.

      2) Негативне значення —сучасна форма колективногонеоколоніалізму, економічного поневоленняслаборозвинених країн високорозвиненими зметою підвищення життєвого рівня багатихкраїн-глобалізаторів за рахунок йогозниження у бідних країнах, яких підданоглобалізації. Можливість глобалізаціїобумовлена тим, що виробничих потужностейдвох десятків розвинених країн цілкомдосить для постачання всього світу, такимчином, виробництво інших країн (включно зУкраїною) зовсім не потрібне, оскількизвужує ринок збуту товарів країн-глобалізаторів.Другорядні країни мусять шукати собі місцепід сонцем шляхом спеціалізації напримітивному виробництві дешевої сировини,на розвитку дилерських та торгових мереждля продажу товарів країн-глобалізаторів,на обслуговуванні туристів з багатих країнта своїх багатіїв, що допомагаютьглобалізаторам грабувати власну країну.Щоб зробити глобалізацію незворотною,країни-глобалізатори наполягають назнищенні в глобалізованих країнах системосвіти та охорони здоров’я. Глобалізаторинаполягають на зниженні рівня середньоїосвіти та перетворенні вищої освіти напереважно гуманітарну, оскільки остання недає знань, необхідних для розвиткувиробництва. Глобалізатори легко знаходятьсобі спільників у країні, яку вониглобалізують, в особі національно-компрадорськихкіл, що продають власну батьківщину заіноземні гроші. Якщо нація хоче вижити заумов глобалізації, вона мусить обратинаціонально-патріотичне керівництво,здатне протидіяти глобалізації, докивласна економіка не зросте до рівня, колиглобалізація стане безпечною й зведетьсялише до участі у міжнародному розподіліпраці. Приклад такої протидії глобалізації— економічна політика Франції та Японії,Тайваню та Південної Кореї.

      Дерегуляція.

      1) Позитивний сенс —усунення перешкод з боку бюрократії нашляху розвитку підприємництва, ліквідаціячорного ринку, дозволів як джерелахабарництва.

      2) Негативне значення —самоусунення держави від захистунаціональних економічних інтересів,зокрема, від будь-яких зусиль для розвиткувиробництва та сприяння власному бізнесовіу боротьбі за внутрішній та зовнішній ринок.Держава має відмовитись від підтримкисистем освіти, охорони здоров’я, культури,а також не захищати власного споживача відімпорту низькоякісної продукції, харчів таліків, що перебрали термін використання.Держава мусить звести до мінімуму чиліквідувати всі соціальні програми, а такожподатки, які введені з метою отриманнягрошей на соціальні витрати: пенсії,допомогу безробітним та всі іншітрансфертні виплати. У США та Європейськомусоюзі, а також розвинутих країнах Азіїдерегуляція відсутня. Натомість має місцедобре продумана та випробувана рокамисистема державних регуляцій.

      Інвестиції в економіку.

      1) Позитивне значення —вкладення капіталу у виробництво шляхомпридбання та встановлення новоготехнологічного обладнання, впровадженнянових технологій, освоєння виробництванових конкурентоспроможних виробів;вкладення капіталу до сфери послуг з метоюнадання населенню нових або якіснішихвидів обслуговування. За виняткомстворення складальних та яв фасувально-розливанихпідприємств, а також дилерських мереж,іноземний капітал у таких інвестиціяхпринципово не зацікавлений, бо перед нимстоїть проблема не розширення виробництва,а проблема захоплення нових ринків.

      2) Негативне значення —скупівля підприємств для їх зупинки абодепрофілювання з метою позбавитиськонкурента та захопити внутрішній ринокУкраїни, а також встановити контроль надшвидкоприбутковими галузями та природнимимонополіями. Друге негативне значення —вторгнення на ринок фінансових спекуляційз метою здобуття надприбутків без яких-небудькроків для розвитку виробництва. Такимзасобом пограбунку України є ОВДП (облігаціївнутрішньої державної позики). Іноземнийкапітал зацікавлений також встановитиконтроль над галузями, пов’язаними збезпосереднім отриманням грошей віднаселення: зв’язок, телекомунікації,засоби масової інформації, транспорт, шляхи,житловий фонд тощо.

      Лібералізація.

      1) Позитивне значення —забезпечення демократії, прав людини,зокрема її економічних прав напідприємництво, на власність, на вибір видудіяльності та місця проживання.

      2) Негативне значення —надання правлячій верхівцівседозволеності, зокрема необмежених правна розкрадання державної власності, нафінансовий (шляхом підвищення цін,девальвацій гривні, невиплат зарплати тапенсій) та правовий утиск населення, наприхватизацію підприємств та торгівлю “повітрям”шляхом посередництва в тих галузях, де вонозовсім не потрібне, наприклад, у торгівлінафтою та газом, що надходять державнимипродуктопроводами, у торгівліелектроенергією, що виробляється держанимиелектростанціями та передаєтьсядержавними лініями. Лібералізація включаєв себе дозволеність фінансових махінацій, атакож будь-якої діяльності, навіть дужешкідливої для України, іноземних громадянта фірм.

      Приватизація.

      1) Позитивне значення —заміна неефективного власника, яким єдержава з її чиновництвом, на ефективноговласника, який підвищить ефективністьвиробництва, відвоює свою часткувнутрішнього та зовнішнього ринку шляхомпропозиції високоякісного товару законкурентну ціну. Приватна власність маєбути, як протягом всієї історії людства,стимулом успішної економічної діяльностівласника, який бажатиме залишити добрепоставлене діло своїм нащадкам.

      2) Негативне значення —розпродаж за смішними цінами всієїдержавної рухомості й нерухомості, включноз орною та неорною землею. Наданняукраїнському й закордонному покупцевіправа купити що завгодно і з будь-якою метою.Таким чином, український керівникпідприємства матеріально зацікавлений убанкрутстві “власного” державногопідприємства з метою придбання його забезцінь. Український покупець може шляхомприватизації “відмити” кримінальнийкапітал (чесний великий капітал у наспрактично відсутній). Покупець-іноземецьшляхом придбання підприємства може усунутипотенційного конкурента, заволодіти йогомаркою та ринком. Оскільки економіка країн-глобалізаторівне потребує збільшення виробничихпотужностей, від приватизації можна чекатитільки деіндустріалізації України. Щобприватизація не дала негативних наслідків,слід було б юридично захиститиприватизацію від виникнення неефективногочи підставного власника.

      Наприклад, ефективнесільське господарювання можливе лише заумов приватної власності на орну землю. Алев Україні практично немає фермерства, тобтонема кого зробити ефективними приватнимивласниками великих ділянок землі. Що буде,якщо приватизувати землю сьогодні? Лівілякають селянство байкою про те, що земляперейде у власність закордонних “лендлордів”,які перетворять українське селянство набезземельних наймитів. В. Пинзеник у книзі“Коні не винні, або реформи чи їх імітація”кепкує з тих, хто боїться продажу землі, абиїї не вивезли за кордон мішками. На мійпогляд, дійсність страшніша за побоюваннялівих.

      Що трапиться, якщо заразоголосити землю товаром? Прогнозуюрезультат, значно гірший за той, яким наслякають. За океаном знайдуться ділки, якіпереконають американських та канадськихфермерів у легкій можливості захопитиукраїнський ринок зерна. Створитьсяакціонерна компанія, яка відкриєпредставництво у Києві, найме на роботунаших українських молодиків. Ті поїдуть поселах та почнуть скуповувати землю засмішну плату та хабарі головам колгоспів.Приватизована земля буде виведена зсільгоспвжитку під схвальний галас нашихзелених та преси, які виступатимуть заекологію, за зменшення техногенногонавантаження на землю. І повезуть до насімпортне збіжжя. Щодо грунту, то його заокеан не повезуть. Дорого. Але якщознайдеться покупець поближче, наприклад уТуреччині чи Греції, де захочуть вкритиродючим чорноземом схили південнихсонячних гір, то вивіз чорнозему невиключається, адже німецькі окупантививозили додому український чорнозем.Треба, щоб земля стала товаром, але післятого, як вона буде безоплатно розподіленаміж фермерами, після того, як фермериекономічно зміцніють, після того, як жоденфермер не зголоситься продати гектар менше,ніж за вартість трьох урожаїв (20—30 тис.доларів). Тоді створення закордонноїприватизаційної компанії стане економічнонедоцільним і безпека держави непостраждає.

      Оптимізація.Реструктуризація.

      Улюблені і дужебагатоозначні терміни. Можуть означати щозавгодно. Інколи здогадатись, що криєтьсяза цими словами, неможливо.

      На цьому варто завершититлумачний словник термінів мови, якоюписано акт беззастережної капітуляціїУкраїни перед Міжнародним валютним фондом.Деякі інші терміни буде роз’яснено далі, вдругій частині статті, яку присвяченодетальному аналізу зобов’язань Україниперед МВФ.

      Коротко про зобов’язаннянашої держави

      Акт являє собою документна двадцяти сторінках. Складається він з 50пунктів. Офіційна назва документа: “Меморандумекономічної політики на період з 1 липня 1998року по 30 червня 2001 року”. Внутрішняорганізація документа досить незграбна йзаплутана. Мова документа не простоезопівська, в багатьох місцях вонанастільки туманна, що її не вдалосядешифрувати навіть після кількаразовогочитання. Стратегічний задум авторів стислосформульовано у п. 15. “Це дерегуляція таадміністративна реформа, приватизація ідемонополізація, реформа банківськогосектора, реформа сектора сільськогогосподарства та енергетичного сектора”.Терміни ці значною мірою пояснені в першійчастині статті. Документ складено так, нібийого автори прагнули завдати наммаксимальної шкоди. Цим документом Українабере на себе такі зобов’язання:

      1) Відмовитись віддержавної незалежності і визнати над собоюпротекторат МВФ та Світового банку (далі СБ).

      2) Провадити політикугеноциду стосовно власного народу шляхомперманентного зниження життєвого рівня.

      3) Гарантувати свободуруйнівних фінансових махінацій.

      4) Відмовитись відрозвитку свого виробництва і сприяти йогознищенню.

      5) Дозволитиглобалізувати себе до рівня напівколоніївисокорозвинених країн-глобалізаторів, якаспоживає імпорт та експортує примітивнусировину.

      А тепер детальніше.

      Представництва МВФ та СБ— антиконституційна, проте реальна влада вУкраїні

      Владні повноваження МВФта СБ чітко окреслені в багатьох пунктах “Меморандуму”.Ось перелік пунктів, в яких Україна зобов’язуєтьсяне приймати рішень без “допомоги”експертів МВФ та СБ: 7, 8, 13, 14, 16, 21—23, 25, 26, 29—31,38, 40, 42—44, 46, 50. Які ж питання внутрішньоїполітики та державного управління всуперечКонституції віднесено до відома “консультантів”?Мабуть найважливіше з таких питань —реформа державного управління. У п. 16читаємо: “За допомогою Світового банку миреформуємо систему державної служби зметою поліпшення й якості та посиленняадміністративних можливостей КабінетуМіністрів України.” І далі, в п. 38 йдеться:“3 метою оптимізації діяльності КабінетуМіністрів України та поліпшення управлінняекономікою прийнято концепцію реформидержавного управління, а за допомогоюСвітового банку ми маємо намір розробитидеталі її впровадження, починаючи з кінця1998 р.” Не Верховна Рада й не Президент, аСвітовий банк визначатиме структуру йфункцію Кабміну. Вказівки СБ вже втілюютьсяв життя. Наприклад, прийнято рішення проліквідацію Міністерства науки та передачуйого функцій Міністерству освіти. НашКонституційний суд з легкістю скасувавзакон про мораторій на підвищенняквартплати, а чи не скасує він “Меморандум”як такий, що суперечить Конституції?

      До речі, СБ бере на себене тільки організацію виконавчої влади, алей законодавчу ініціативу. У п. 40. записано:“3а підтримкою Світового банку, протягом 1998та 1999 років маємо намір удосконалюватизаконодавчу базу щодо ринковогорегулювання та розвитку інфраструктуриринку капіталу.” Цікаво, а без підтримки СБнаш уряд що — не здатен вдосконалити цюзаконодавчу базу? Світовий банкдопомагатиме розробити пенсійну реформу (пп.8 та 29) та земельну реформу (п. 42), де СБдопоможе удосконалити систему реєстраціїземлі. Ось де видатні грунтознавці!

      Наші іноземні поводиріне цураються й виконання безпосередніхрозпорядчих функцій виконавчої влади. Нашуряд пише у п. 26: “За допомогою експертівСвітового банку та МВФ ми і даліудосконалюватимемо роботу Державноїподаткової адміністрації таполіпшуватимемо діяльність Державноїмитної служби.” В чому полягає цевдосконалення? На це питання відповідає п.25: “...ми (тобто Україна — Л.Ш.)утримуватимемось від надання податковихпривілеїв певним галузям безконсультування з МВФ”. Вдосконаленнямитної справи висвітлює п. 46: “ОскількиКабінет Міністрів України намагатиметьсядотримуватись вищенаведених зобов’язань (незахищатися митом від небажаного імпорту тане звільняти від мита імпорт товарів,необхідних Україні, наприкладтехнологічного обладнання — переклад зезопівської мій — Л.Ш.) щодо торговельноїполітики, то будь-які зміни, викликанінепередбаченими процесами,запроваджуватимуться тільки після тіснихконсультацій з експертами МВФ.” Цікавийзапис читаємо у п.42: “... за допомогоюСвітового банку до жовтня 1998 року мирозробимо план дій щодо реструктуризації (езопівськебагатозначне слово, що саме воно тутозначає: прихватизацію, продаж іноземцям,закриття цукроварень чи щось інше, напевновстановити важко — Л. Ш.) галузі цукровоговиробництва, який буде впроваджуватись,починаючи з 1999 року”.

      Немає нічого дивного, щонаші закордонні хазяї особливо зацікавленівтрутитись у функціонування галузей, відяких залежить енергетична безпека нашоїдержави: вугільної (п. 21), газової (п. 43) таелектропостачання (п. 44). У п. 21 йдеться пропосилення роботи “з метою виконання плануфінансового оздоровленняелектроенергетичної галузі, що буврозроблений Світовим банком та іншимидонорами. У газовому секторі ми вжелібералізували імпорт і продаж газу вкраїні комерційним та промисловимпідприємствам”. У цьому ж пунктітрактується реструктуризація (тобтозакриття — Л. Ш.) шахт. У п. 44 зновповторюється теза п. 21, тобто Україна березобов’язання “впроваджувати планфінансового оздоровленняелектроенергетичної галузі, погоджений зСвітовим банком та іншими організаціями, щовключає заходи з посилення платіжноїдисципліни та зниження затрат.”

      МВФ та СБ беруть під свійконтроль навіть такий процес, як погашеннязаборгованості бюджету з виплат зарплат тапенсій. У п. 23 Україна бере зобов’язанняпогасити заборгованість до кінця 1999 року,але тут ми бачимо старий трюк бюрократів.Колись, в СРСР, бюджетним організаціямдозволялось підвищувати оплату праці, алеза рахунок внутрішніх резервів, якихзвичайно не було. Ось і МВФ дозволяєпогасити заборгованість, навіть наполягаєна цьому, але змушує Україну водночасзменшувати бюджетний дефіцит до 2% ВВП. Ясно,що за таких умов ніякого погашення невідбудеться. У цьому ж п. 23 МВФ запобігаєситуації, коли б Україна вирішила витратитина погашення заборгованості виторг відрозпродажу державних підприємств. Читаємо:“...якщо надходження від приватизації в 1998 р.перевищать наші програмні припущення, ми,після консультацій з експертами МВФ,використаємо ці надходження, щоб погаситидодаткову заборгованість.” Зрозуміли? Якщоз’являться понадпланові (!) раптові грошіза продані підприємства, треба спитатидозволу МВФ, щоб виплатити їх за додаткові(!), тобто не основні, борги. А за який рахунокгасити борги, коли все буде продано? А чибагато вторгує наша нещасна держава,розпродаючи майно за символічними цінами?Та взагалі, чи є Україна незалежноюдержавою? Для чого ж наш виборець йде до урн,коли державою керують не обранці народу, аіноземні радники?

      Геноцид. Чим меншезалишиться українців — тим краще

      Заспокойся, читачу.Прямих закликів до знищення українців у “Меморандумі”немає. Проте пп. 6, 7, 22, 25, 27—29, 43, 44 містятьположення, відверто спрямовані на подальшезниження життєвого рівня вже й без тогоозлидненого українського народу. Втіленняв життя цих рекомендацій може матинаслідком лише вимирання частини нації відголоду, скорочення народжуваності та, як ценеодноразово бувало під час воєнних таповоєнних голодних років, зростаннязлочинності доведених до відчаю людей, якимне дають змоги заробити собі на хліб чесноюпрацею.

      У п. 7 глухо й незрозумілоговориться про “внесення змін до законупро податок на доходи фізичних осіб”, безуточнення, що то за зміни. Але про напрямзмін неважко здогадатися, бо Президент водному з виступів заявив, що слід перейти досистеми оподаткування, коли переважнучастину бюджетних надходженьстановитимуть податки з населення. Загаломце було б добре, коли б надходження добюджету збільшились за рахунок зростанняособистих доходів людей, але на такийваріант сподівань немає... Пп. 22 та 27проголошують програму скороченнячисельності працюючих у бюджетній сфері,тобто науковців, вчителів, лікарів, позаякнавряд чи можна сподіватись, що бюрократіяскорочуватиме себе чи силові структури.Нормальні держави пишаються зростаннямчисельності лікарів, вчителів, професорів,студентів, науковців, інженерів. Нормальнавлада знає, що все перераховане — людськийкапітал, найцінніша складова національногокапіталу, яка кінець кінцем визначаєекономічний та культурний прогрес держави.А наш уряд?

      У п. 27 відкритим текстомписано: “Кабінет Міністрів України маєнамір скасувати більшість бюджетних пільг,у тому числі пільги на квартирну плату,комунальні послуги, санаторнеобслуговування, споживання газу, охоронуздоров’я та користування транспортом.Залишаться пільги, спрямовані на захисттільки найбільш уразливих верств населення.Ми розпочали процес скорочення працюючих убюджетних установах, поставивши за метускоротити відповідну чисельність на 300000 докінця 1998 року, а до вересня 1998 р. задопомогою Світового банку буде розробленоплан дій на середньострокову перспективущодо проведення реформи державногоуправління. Сюди увійдуть програмипроведення реформ у галузях охорони здоров’яі освіти.”

      Невідомо, кого наш урядвважає найбільш уразливим, коли більшістьнаселення живе за межею бідності, зарплатий пенсії багатьох нижчі від прожитковогомінімуму. Щоб скасувати пільги, требазначно збільшити особисті доходи населення,а таких планів немає. Проте є плани реформ (читай— згортання) охорони здоров’я й освіти.Ідея посилення наступу на без того низькийжитттєвий рівень розвивається далі у п. 28: “Великучастку видатків становлять соціальнівитрати, у зв’язку з чим є потреба в їхоптимізації (читай — скороченні — Л.Ш.)...Буде впроваджено нову систему ставоквідшкодування заробітної плати у разінадання допомоги через хворобу, якоюпередбачається скорочення пролонгованихлікарняних, а витрати, пов’язані з першимидвома тижнями лікарняної відпустки, будутьперенесені на підприємства... У контекстіпідвищення тарифів на комунальні послуги —з метою обмеження бюджетних витрат —піднято межу малозабезпеченості, яка даєправо на отримання житлових субсидій, з 15 до20 відсотків доходу.

      Для сімей, щоскладаються з непрацюючих пенсіонерів,неповнолітніх дітей або інвалідів І та IIгруп милостиво зберігається поріг 15%, але йтут є застереження, щоб подушний дохід бувменшим за прожитковий мінімум. Наступ нажиттєвий рівень пенсіонерів викладено у п.29: “Наші пропозиції передбачають зменшеннякількості пільгових пенсій, раціоналізацію(читай: скасування або значне зменшення — Л.Ш.) пенсій працюючим пенсіонерам, заходищодо заохочення виходу на пенсію у більшпізньому віці....” Завершують викладенняпланів зниження життєвого рівня пп. 43 та 44,де йдеться про підвищення цін на газ таелектроенергію. Отже “Меморандум” міститьнеприховану розгорнуту програму зменшеннянаселення України шляхом недоїдання тахвороб, зокрема прискореного спровадженняна той світ людей пенсійного віку. Картинастає повнішою, якщо згадати озвучені назасіданні Верховної Ради плани примусовоговиселення з квартир на вулицю боржників закомунальні послуги. Де ми мешкатимемо, якщонас зроблять бомжами, та скільки ми зможемопрожити в такому стані? Не дивно, що навітьофіційний урядовий прогноз дає скороченнячисельності населення до 41 млн. на 2020 рік. Аскільки вимре насправді?

      Національне виробництвоне розвивати, а знищити!

      Так і буде післявтілення намірів, записаних у пп. 5, 6, 10, 11, 17,20, 21, 24, 25, 27, 41— 45. Беручи (п.5) зобов’язаннямати дефіцит не більше 2%, Україна фактичновідмовляється від розвитку своєї економікиметодом інвестиційної емісії. У п. 6міститься зобов’язання припинитифінансування Інноваційного фонду, щорівнозначне його ліквідації. П. 10 оголошує,що уряд взагалі усувається від розвиткуекономіки, тобто інвестицій. Єдинимджерелом фінансування економіки маютьстати банки. Такого нема ані в США, ані вЄвропі. Наведу конкретні приклади. Розробканового покоління ядерних реакторів дляелектростанцій фінансують порівну уряд СШАта корпорація Вестінгауз електрік.Європейська компанія, що виробляєпасажирські літаки, Айрбас Індастріз, єспільним державним підприємством Англії,Франції, Німеччини та Іспанії. Дбають урядиСША та європейських країн про свійіндустріальний розвиток! А Українадозволяє над собою експериментуватиліберально-монетаристським шокотерапевтам.

      У п. 17 подано кількарекомендацій щодо приватизації. Українабере зобов’язання завершити приватизаціюдо 30 червня 2001 р., заохочувати іноземногоінвестора, сприяти “розвиткові фондовогоринку з метою полегшення консолідаціївласності (тобто знищенню дрібнихакціонерів? — Л.Ш.) і посилення зовнішньогоконтролю над підприємствами”. Не спромігсярозшифрувати цей езопівський зворот, якогосаме зовнішнього: зборів акціонерів, МВФ чикогось іще? Україна усуне “... перешкоди довходу і виходу з ринку (що таке вхід-вихід:купівля та продаж акцій” чи щось інше? — Л.Ш.) шляхом демонополізації економіки тароздрібнення груп підприємств, розмірияких не є умовою їх ефективногофункціонування”.

      Демонополізація — дужедобре, але щоб демонополізувати якусьгалузь, треба створити в ній новіпідприємства-конкуренти до монополіста.Пропонується зовсім інше: роздрібнитивелику промисловість, що суперечитьсучасній економічній тенденції у світі. Миє свідками, як великі корпорації з метоюпідвищення конкурентоздатності об’єднуютьсяу надвеликі, часом транснаціональні.Причина потягу до злиття зрозуміла.Конкуренція змушує корпорації доприскорення технологічного прогресу, тобтодо збільшення питомої ваги витрат надослідження та розробки, які часткововедуться в інженерних центрах фірми,частково в університетах за фінансовоїпідтримки фірми. Об’єднання зусилькорпорацій — це насамперед об’єднанняінноваційного потенціалу. Україні, на думкунаших радників, не потрібен інноваційнийпотенціал взагалі, тому не може бути мовипро його консолідацію.

      Завершується цей пунктзобов’язанням “відокремити потенційноконкурентоспроможні частини цих (тобторозукрупнених — Л. Ш.) виробництв від частинз характеристиками природних монополій”.

      Перекладу з езопівської.Мережа залізниць — природна монополія. Такось колії, депо, вокзали та всяінфраструктура залишиться державною, апасажирські та вантажні вагони будутьприватизовані конкурентами. Створятьсяфактично посередницькі приватнітранспортні фірми, які, паразитуючи надержавних залізницях, правитимуть з нас “приватнітарифи”. Засоби масової інформаціїрозпишуть нам у фарбах, як чисто стало уприватних вагонах, але мовчатимуть про те,що в Європі, наприклад у Німеччині,залізниця цілком державна, включаючипривокзальні ресторани. І там у вагонахчисто без приватизаторів. Ця ж ідеяповторюється у пп. 21 та 43, де пропонується (івже здійснена) така ж процедура в галузіенерго- та газопостачання. Електростанції,лінії електропередачі, газопроводидержавні, а гроші мають отримувати паразити-посередники— торгівці “повітрям”. Більше того,запропоновано впровадити продаж газу нааукціонах. Де ще в світі бачили такузапопадливість перед посередниками?

      Далі йде п. 20, девикладено план реформувння сільськогогосподарства. Уряд та Нацбанк від іменіУкраїни заявляють: “... ми поступовозменшимо бюджетну підтримкусільськогосподарського сектора таприпинимо втручатися в рішення, щостосуються постачання та розподілу, і цимдозволимо суб’єктам ринку відіграватибільшу роль, особливо на ринку зерна.”Цікаво, що в цьому пункті не йдеться продеколективізацію, як всюди, вжитоезопівське слово “реструктуризація”, підяке можна підвести, якщо хочете, навітьукрупнення колгоспів. Проте про відмову відпідтримки сказано ясно.

      Знову хочеться згадати,що США та Європейський союз звисокорозвинутим сільським господарствомактивно субсидують своїх фермерів, аУкраїна, яка потребує значних зусиль длямодернізації та перебудови аграрногосектора, знаючи, що ці зусилля не під силуані колгоспам, ані окремим фермерам, віддержавної підтримки селянствавідмовляється. Натомість планується (п. 41)до 30 червня 1999 р. завершити приватизаціюелеваторів та всіх підприємств заготівлізерна, а також заборонити на державному тамісцевому рівнях держзамовлення насільгосппродукцію, а також будь-якіобмеження на рух товарів. Тут зновувпровадження ринку в агросекторпропонується здійснювати в зворотномупротиприродному порядку. Ідея дуже проста:в першу чергу приватизується те, щовідкриває посередникам шлях до здирництвабез великих капіталовкладень. Приватизаціюелеваторів було б слушно запланувати паперіод, коли зміцніють фермерськігосподарства. Може, тоді б саме фермеристали акціонерами хліботорговельних фірм.Авжеж! МВФ та СБ захищають інтереси невиробників, а посередників.

      Кілька пунктів “Меморандуму”присвячено енергетиці. Тут (п. 21) Українапланує “передати управління газопровідноюсистемою консорціуму українських таіноземних компаній”. Питається, навіщо? Що,українські трубопрокатники не здатнівиробляти труби? Або наша промисловість неможе зробити помпи? А може, вся справа в тому,що комусь треба погріти руки на ційприватизації? У пп.21 та 45 знов йдеться прозакриття шахт та згортання вугледобуткувзагалі. П. 45 вражає своєю відвертістю: “...ми...забезпечимо, щоб фінансування з бюджетузакриття шахт та їх реструктуризації (???) невикористовувалося для надання субсидій навиробництво (!!!) ... Кабінет МіністрівУкраїни не надаватиме гранти чи позики (включаючигранти) на інвестиції в нові шахти, завинятком тих, які затверджені в Держбюджеті1998 року”. Отже, на ліквідацію призначеновсю галузь. Ніхто не з’ясував, де причинанерентабельності окремих шахт, і ніхто незважив на ту обставину, що навіть дорожчевітчизняне вугілля має ту перевагу, що нетреба доларів для його придбання. І тутбачимо піклування про посередника.

      На руйнацію виробництваспрямовані й інші пункти “Меморандуму”. П.24 забороняє взаємозалік заборгованостіпідприємств. Ця процедура фактичноеквівалентна емісії безготівкових грошей.Демонетизована за вказівками міжнароднихфінансистів Україна, де грошова маса вобігу досягає 14% ВВП проти норми 40—70%, єкраїною, де виробництво паралізованекризою неплатежів. Згадаємо історію. У 1948 р.з ініціативи США для відбудови Європи булоухвалено план Маршалла. Одним з головнихелементів цього плану було заснуваннясистеми валютного клірингу, тобтовзаємозаліку боргів між державами. А МВФзабороняє нам взаємозалік міжпідприємствами. Таким чином, Україна березобов’язання поглибити параліч віддемонетизації. Цікаве зобов’язанняУкраїни викладено у пп. 25 та 46. Йдеться проскасування звільнення від ввізного митатоварів, необхідних для розвитку іфункціонування української промисловості,тобто так званого критичного імпорту.Безмитний ввіз критичних матеріалів такомплектуючих підвищувавконкурентоспроможність українськоготовару. Безмитний ввіз технологічногообладнання дозволив би Україні створитиімпортзамінні та експортні галузівиробництва. Саме це й заборонили наміноземні радники, яким більше до смаку бувби безмитний імпорт в Україну споживчихтоварів.

      Економіка — сферафінансових махінацій. Свободу махінаторам!

      З погляду монетаристівекономіка — це бюджет, податки, цінніпапери, грошообіг, обмінний курс, фондовийринок, кредити, банківський процент тощо.Відокремивши таким чином економіку відвиробництва, монетаристи накидають Україніорієнтацію на фінансові маніпуляції. Проних йдеться у пп. 10, 11, 13, 22, 32—37, 49. Поширенийв останні роки вид фінансових махінацій, асаме: фінансові піраміди, побудовані звищезгаданих ОВДП, — Україна зобов’язаласьпоступово скоротити (п. 10, 22). Але у п. 32читаємо: “ ...НБУ кредитуватиме бюджет лишешляхом закупівлі державних цінних паперів.Обсяги прямих закупівель ОВДП будепоступово знижено.” А непрямих? Таке зобов’язанняякраз і спрямоване на відлучення Нацбанкувід кредитування розвитку економіки.Україна, як бачимо, мусить позичати грошісама в себе під великий процент. Насправдістворено механізм пограбування державишляхом перекладання бюджетних надходженьдо кишень власників ОВДП. Зараз циркулюєідея віддати власникам ОВДП як компенсаціюборгу українські підприємства.

      У п. 33 береться зобов’язаннязберегти статус НБУ як держави в державі, ап. 34 обіцяє, що кількість аукціонів зпродажу ОВДП буде скорочено до двох натиждень! Але ж Україна вважає, “ ...щоважливим є активне заохочування придбаннякороткострокових казначейських векселів (ОВДП)з метою розширення числа учасників ринку...Ми маємо намір скасувати податок на цейприбуток (тобто проценти по ОВДП — Л. Ш.)повністю, так само як гербове мито наоперації на вторинному ринку...” і далі “...борговізобов’язання Міністерства фінансів передкомерційними банками оформлятимутьсявипуском цінних паперів, що буде предметомперевірки (не сказано, хто перевірятиме: МВФчи СБ — Л.Ш.)”. Отже, фінансові махінації зОВДП розширятимуться. Цим же пунктомКабміну та НБУ заборонено втручатися укредитну політику комерційних банків, НБУбере зобов’язання не надавати директивнихкредитів, тобто кредитів за рішенням уряду,Президента чи Верховної Ради. У п. 37 йдетьсяпро “заохочення фінансового посередництва”.Що, ще один спосіб “торгівлі повітрям”?Завершується п. 37 запевненням МВФ, що “передбачаєтьсязменшення перешкод на шляху іноземнихбанків шляхом спрощення процедурліцензування та скасування 15-відсотковогообмеження на загальну участь іноземногокапіталу в акціонерному капіталіукраїнської банківської системи”. Ставитькрапку п. 50, де відверто говориться про те,що “коефіцієнт обслуговування (тобтовідсоткові платежі — Л. Ш.) зовнішньогоборгу повинен зрости від 9 відсотків у 1997році до 20 відсотків у 1998 році в основномушляхом запозичення казначейських векселівОВДП нерезидентами, а також через випускоблігацій зовнішньої позики.” Це й єшахрайство фінансової піраміди — платитивідсотки шляхом нових позик. Треба пояснити,чому МВФ наполягає на продажу ОВДП самеіноземцям (нерезидентам). Є перспективазмусити Україну погасити ці борги майном,тобто відкривається шанс практично задармавстановити повний контроль над економікоюУкраїни. Ось і маємо незалежність!

      Капітулювали!

      Як нас глобалізуютьдобродії глобалізатори

      У багатьох пунктах (12,17—19, 21, 37, 39, 46, 50) “Меморандуму” йде мова пронашу глобалізацію, тобто поступовеперетворення України на частку світовоїекономіки на засадах, що вигідні країнам-глобалізаторам.Висловлюється сподівання, що “відпливкапіталу має змінитися припливом, азовнішні прямі інвестиції поступовозростатимуть”. Це передбачення, зроблене у1998 р., не справдилося. У п. 17 йдеться прозаохочення іноземних інвесторів, а п. 18обіцяє відчинити навстіж двері передімпортним товаром, бо “подальшалібералізація торговельного режиму будеважливим елементом нашої стратегіїзростання у сфері зовнішньої торгівлі.”Зрозуміли, яка “стратегія зростання”навколоурядового імпортуючого бізнесупередбачається? Хай живуть імпортні бананита стегенця із сосисками! У цьому ж пункті єзобов’язання зменшити “тарифи на імпорт зметою підвищення конкуренції з імпортом”.А ми й не знали, що наш споживчий ринокперенасичений дорогим вітчизняним товаром,якому треба підсунути іноземногоконкурента для зниження ціни! А намздавалось, що національний товаровиробникзнищений, зокрема знищений заохоченимімпортом, дорогою енергією та високимиподатками.

      Дуже цікавий п. 19. Вінрозкриває мету нашої глобалізації. Україназобов’язується не чинити перешкодекспорту насіння соняшнику та шкіривеликої рогатої худоби. Ось чого від насвимагають глобалізатори! Дешевунеперероблену сировину. Навіть олію тавироби із шкіри вони купувати не бажають —зроблять на своїх підприємствах. Алепотрібні митні обмеження на українськіекспортні товари, які конкурують навнутрішньому ринку глобалізаторів,наприклад, сталь, що сховані за класом “товарів,що підлягають антидемпінговим заходам,добровільним обмеженням, або тих, експортяких здійснюється за міжнародними угодами”.Отже демпінг в Україну дозволений, аконкурентний експорт українського товарутреба обмежувати. Що ще буде глобалізовано?Відповідь дає п. 39, де Кабмін “зосереджуєсвої зусилля на: а) завершенні процесуроздержавлення відповідно до програмимасової приватизації та б) прискоренніприватизації за гроші великих іпривабливих підприємств, в тому числіпідприємств телекомунікацій, повітряноготранспорту та сектора енергетики”.

      У фінальному п. 50 читаємозобов’язання України повністю “роззброїтись”перед закордонним глобалізатором: “... ми небудемо 1) накладати чи посилювати обмеженняна платежі або трансферти для поточнихміжнародних операцій...; 4) накладати абопосилювати обмеження на імпорт з причинплатіжного балансу”. Отже, ми продамоглобалізаторам всі швидкоприбутковігалузі господарства, особливо пов’язані збезпосереднім отриманням грошей віднаселення, а також повністю передамо їмвнутрішній ринок країни.

      Чи стане Українанезалежною державою, або хто переможе напрезидентських виборах?

      Перегорнута останнясторінка “Меморандуму”. Отже — микапітулювали. Від імені народу уряд таНацбанк взяли зобов’язання знищити власневиробництво, науку, освіту, охорону здоров’я,виморити голодом кілька мільйонів людей.Хочеться кричати від розпуки. Як це сталося?Хто спрямував Україну за короткий період їїномінальної незалежності на курс “радикальнихбазарних реформ”? Хто дозволив насглобалізувати і перетворити, на щастя ще незовсім, на європейську “банановуреспубліку”? Чому чинна влада з упертістюведе народ у прірву злиднів, а державу дозагибелі? На жаль, Україна не єдина країнана цьому хибному шляху. Росія, країниЛатинської Америки навіть просунулись щеглибше в прірву глобалізації. Відповідьдуже проста. Глобалізатори вміютьвіртуозно купляти правлячу верхівку країни,яку вони бажають проковтнути. До послугглобалізаторів швидко знаходятьсяпотрібні люди: банкіри та урядовці, щорадіють з можливості перекласти до власноїкишені “трохи” вільно конвертованоївалюти. Причому цілком законним шляхом.Знаходяться вчені-економісти, яких доситьзапросити до Гарварда або підтриматигрантами, або призначити на посади в урядічи комерційних банках, і вони впертотвердитимуть: “Альтернативи ринку немає!Хай живе шокотерапія!”, — а про різницю міжринком та базаром мовчатимуть. Знайдутьсяпубліцисти, що виправдають знищення наукита виробництва, освіти та охорони здоров’я.На глобалізаторів примітивно працюютьгроші, за які особливо легко купити тих, хтоще вчора мав середню зарплатню й навіть неміг мріяти про власний будинок у Флориді.Зараз вони — бізнесмени. Торгівляімпортними харчами та ганчір’ям зробила їхзаможними людьми. Вони — за базарні реформи.Вірус хабарництва глибоко уразив верхинашого суспільства.

      Майбутні президентськівибори будуть змаганням між тими, хто вжезбагатився, виконуючи функцію помічниківнаших глобалізаторів, тими, хто хоче статина їх місце й урвати собі, та тими, хто маєнамір спинити цю пошесть. Не виключені йвиникнення на політичній арені так званихнаївних демократів, які щиро вважають, що,посівши президентське крісло, вониавтоматично здолають все погане задопомогою хороших нормативних актів такерівних вказівок. Досвід історії свідчить,що з таких намірів нічого не виходить.Спроба провести в життя політику вінтересах народу і, водночас, протиінтересів тих, хто зосередив у своїх рукахреальну владу на всіх її щаблях, приреченана провал. Апарат адміністративногоуправління віртуозно вміє виконання однихрозпоряджень спустити на гальмах, іншіперетлумачити, а деякі “перевиконати” так,що обурений народ сам забажає їх скасування.

      Які ж наші шанси на змінупрезидентської влади? На те, щоб новийпрезидент спромігся скасувати акткапітуляції та відновити незалежністьУкраїни. На переорієнтацію економіки зфінансових спекуляцій на розвитоквиробництва. На скасування протекціонізмудо іноземного загарбника нашого ринку. Наполітику сприяння власному виробникові вутриманні внутрішнього та захопленнізовнішніх ринків. Теперішній президентзацікавлений іти далі своїм курсом.Безперечно, він має фору перед усімамайбутніми претендентами. На нього працюєвся адміністративна вертикаль, яка маєвплив і на засоби масової інформації, і наорганізацію процесів голосування тапідрахунку голосів. Але проти чинногопрезидента реальне зубожіння нації, а такожпублічно задекларований намір не змінятинапрям реформ. Навряд чи зможе Л. Кучма, якминулого разу, зібрати голосиантиукраїнського елементу, який голосувавза нього лише за обіцянку зробити російськумову державною. Але за нього проголосує всявелика національно-зрадницька буржуазія, атакож функціонери малих партій, щоприєднались до обєднання “Злагода”.Останні — у сподіванні на посади йможливості в навколоурядовому бізнесі.

      Щодо масового виборця,то він, що б там не писали про всякі рейтинги,налаштований голосувати проти і навряд чизмінить свою думку, коли йому напередоднівиборів виплатять трохи заборгованоїзарплати за рахунок чергового траншу МВФ.Таким чином, наш президент зустріне такзване протестне голосування, колиголосують не за, а проти когось. За когоголосуватимуть “протестанти”?

      Тут можливінесподіванки. Слід чекати, що частинуголосів “протестантів” зберуть ліві та П.Лазаренко. Люди і голосуватимуть за нихтільки за те, що вони проти нинішньогопрезидента. Проте навряд чи проголосують залівих ті, хто слідкував за їх поведінкою уВерховній Раді, де ліві не приховувалисвоїх політичних цілей. Їх цікавить нежиття народу, а геополітичні інтереси Росії:запобігти зближенню України з НАТО таЄвропою, приєднатися до Росії забілоруським варіантом, попри те, що Росія —теж протекторат МВФ. Навіть боротьба лівихпроти приватизації в Україні викликаєроздуми, чи не піклуються вони бува проінтереси російських олігархів, щоб значначастина майна залишилась для них.

      Виняток серед лівих силстановить Прогресивна соціалістичнапартія. ПСП, крім проросійської позиції, маєще й економічну платформу, яка послідовногрунтується на марксистсько-ленінськихпринципах: експропріювати, розділити. ЛідерПСП Н. Вітренко систематично виступає протиальянсу нашого уряду з МВФ, проте пропонуєвиходити з кризи в режимі майже військовогокомунізму. Якщо уявити перемогу Н. М.Вітренко на президентських виборах, можнанаперед сказати, що їй навряд чи вдалося биліквідувати залежність України від МВФ.Схема протидії може бути, наприклад, така:пані Президент оголошує денонсацію угоди зМВФ, а Нацбанк, голова якої теж підписав “Меморандум”звертається до Конституційного суду зпозовом про порушення незалежності НБУ.Конституційний суд дезавуює заявуПрезидента. Національно-компрадорська (тобтопродажна) буржуазія здатна піти й далі —розпочати процес імпічменту президентові.Великі гроші можуть і спрацювати.

      Ясно, щоконтрреформування економіки України конченеобхідне. Росія нас і тут випереджає. Уреспубліці Мари-Ел почалась націоналізаціяприватизованих підприємств, де приватнийвласник виявився менш ефективним задержаву. Ренаціоналізовуються не всіпідприємства, а такі, де приватизаціяпроведена з шахрайством (в Україні такі тежє), а також ті, що після приватизаціїдеградували й заборгували своїмконтрагентам та державі. Процесвідновлення незалежності України — дужескладне політичне завдання саме черезнеобхідність здолати опір верств, якіживуть за рахунок траншів МВФ. Національно-компрадорськабуржуазія неоднорідна. На верхівціперебувають олігархічні клани. Вонивідверто ворожі до України, яку розглядаютьяк дійну корову. Не даватиме молока — можнай зарізати. Цей прошарок навряд чи сприймесхвально програму національногоекономічного відродження, бо втілення цієїпрограми позбавить їх багатьох джерелзбагачення. Можливості опору в них безмежні:від підкупу чиновників, суддів, урядовцівта депутатів до вбивств на замовлення.Ніякий компроміс з цією силою неможливий.Організовану силу може здолати тільки іншаорганізована сила. Олігархію можна і требазнищити тільки шляхом силового придушення.Щодо головної маси бізнесменів, що живуть зможливості купувати отримані з МВФ доларита щось імпортувати за них, то їх опір можназменшити без насильства, вказавши реальнуможливість переорієнтації діловоїактивності на таку, яка не працює протиУкраїни.

      Коли я прийматимурішення, кому з претендентів напрезидентське крісло віддати свій голос,поставлю перед собою кілька запитань. Чибажає майбутній президент денонсувати акткапітуляції України перед МВФ та повернутинашій країні незалежність? Чи здатен вінвстановити ефективний контроль надсиловими структурами, отримати їхрозуміння та підтримку? Чи зможе вінсиловим шляхом здолати та усунути зекономічного життя олігархічні клани? Чиздатен він перорієнтувати на патріотичнірейки директорат, малий та середній бізнес,місцевих та регіональних адміністраторів?Чи спроможеться він спрямувати капіталзамість сфери фінансових махінацій досфери виробництва? Чи зуміє він використатинауково-технічний потенціал України дляорганізації конвеєра ринкових пропозиційпередусім у високотехнологічних танаукомістких галузях, забезпечуючи такимчином зростання виробництва та вартостіекспорту? Чи має він взагалі економічнупрограму, яка б складалась не з обіцянок таблагих побажань, а містила 6 шляхи та методиздолання кризи?

      Якщо відповіді на всі цізапитання ствердні — маємо діячаголлістського типу, здатного без порушеннядемократичних засад суспільствазгуртувати народ навколо патріотичної ідеїта вийти з прірви, куди ми потрапили задопомогою ліберально-монетаристськихшокотерапевтів. Практика катастрофічнихкриз у історії країн свідчить, що виходи зних на рейках абсолютної демократії немає.

      Демократія за кризовихумов — це свобода для олігархії необмеженой безкарно красти, свобода для чиновниківбрати й вимагати хабарі. США у 30-ті рокивийшли з кризи під авторитарним проводомРузвельта. Веймарську Німеччину вивів зкризи режим Гітлера, а післявоєнну ЗахіднуНімеччину — режим Конрада Аденауера, якийзабезпечив успіх реформ Людвіга Ерхарда.Післявоєнну Францію врятував від занепадуШарль де Голль. Японія виходила з кризи,коли в країні керувала американськаокупаційна адміністрація. Зрештою, злетПівденної Кореї стався, коли країноюкерували послідовно три президенти-диктатори.Диктатори досить дивні. Вони брали хабарі,але дозволили себе скинути студентськомурухові. З цього переліку найпривабливішимиє постаті Рузвельта та де Голля. А осьПіночет, за якого інколи агітують ліві,фігура негативна. Він фактично продав ЧиліМВФ. Нація живе у злиднях, проте зрослиприбутки компрадорської буржуазії. Нетреба нам Піночета! А чи оберемо ми свогоШарля де Голля?

      ШЛЯХ ДЕГРАДАЦІЇ НАЦІЇ ТАДЕРЖАВИ — ЛІБЕРАЛЬНО-МОНЕТАРИСТСЬКЕРЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ

      1. Антиринковий характерсучасних економічних реформ в Україні

      Ринок є одним зваріантів системи розподілу вироблених удержаві товарів та послуг. Історія знаєчотири способи розподілу: 1) насильницький (всучасному суспільстві він вважаєтьсякримінальним), коли товари та послугивиникають шляхом позаекономічнопримусової праці, і, незалежно від способувиникнення, присвоюються силою абошахрайством; 2) адміністративний, колитовари та послуги виникають внаслідокдержавних розпоряджень, а розподілздійснює теж держава в особі чиновництва (розподілможе відбуватися як шляхом продажу, так ібезоплатно); 3) ринковий, коли товари тапослуги виникають, як реакція вільноговиробника на споживчий попит, арозподіляються також вільно, шляхом оплатилюдської праці загальним мірилом вартості— грішми; 4) дарування (до цього способурозподілу належить благочинна діяльність).Історична практика дає безліч прикладівтого, як всі способи розподіленняспівіснують, переплітаючись між собою укарколомних комбінаціях. Наприклад, навітьу “найринковіших” країнах збройні силипостачаються адміністративно. Нікому неспаде на думку змушувати вояка купувати навласний розсуд собі зброю та спорядження навільному ринку за гроші. У СРСР домінувавадміністративний розподіл, але булиелементи ринкового та насильницького,причому не тільки кримінального. Урозвинених капіталістичних країнахдомінує ринковий, але, як бачимо, є йелементи адміністративного розподілу, а зкримінальним держави ведуть боротьбу.

      Ринок є взаємодія трьохсуб’єктів: виробника, споживача іпосередника. Метою ринкових реформ мав бибути не тільки перехід до переважноринкового розподілу, але й створенняздорової економіки, тобто такої, коливиробляти продукцію таланту та інтелекту (винаходи,твори мистецтва та літератури, науковірезультати тощо) прибутковіше, ніжвиробляти товар; виробництво товарівприбутковіше за торгівлю та послуги;торгівля та послуги прибутковіші зафінансові операції. В сучасній Україні всенавпаки. Ринкові реформи мали б передбачатитакі елементи.

      1. Перетвореннясоціалістичного грошообігу на ринковий,тобто повернення до ринкового обігу тихкоштів, які соціалістична держава вилучалав кожного працюючого і сама частковооплачувала ними (шляхом прямих та непрямихдотацій) наші дешеві товари та послуги, проякі згодом економісти, обґрунтовуючипідвищення цін, почали говорити, що ціна непокриває витрат на виробництво.

      2. Розвиток виробництвашляхом створення в державному секторінормального конвеєра ринкових пропозицій:вивчення попиту — прикладні науковідослідження та розробки — серійневиробництво — маркетинґ — обслуговування.Поступова заміна адміністративнокерованого виробника на вільного звиникненням потенціального ефективноговласника. Розвиток малого новогоприватного виробництва за планом, підпатронатом та керівництвом держави (кредити,розумні податки, продаж у кредит обладнаннята матеріалів, постачання технічноюдокументацією, рекомендації державнихекспертів щодо перспективних галузейдіяльності).

      3. Розвиток приватноїторгівлі та сфери послуг також підпатронатом держави (кредити, підтримкаконкурентоздатності, рекомендації,законодавче та податкове сприяння).

      4. Розвиток системивідтворення людського капіталу — системипрофесійної середньої та вищої освіти,охорони здоров’я.

      5. Збільшення грошовоїмаси відповідно появі нової товарної маси,зростання споживання шляхом підвищенняособистих доходів населення, а тому йінвестиційних можливостей населення, і, якнаслідок, дальший розвиток виробництва.

      6. Захист інтересів націїшляхом запобігання неґативним рисамринкової економіки: монополізації,фальсифікації харчів, виробництву товарів,що небезпечні для людини, паразитарномупосередництву, фінансовим махінаціям та ін.

      7. Державна підтримканаціонального виробника на внутрішьому тазовнішних ринках дипломатичними,законодавчими, податковими та митнимизасобами.

      Легко бачити, щоекономічні реформи в Україні йдуть упротилежному напрямі. В СРСР існувавтиповий для соціалістичної економікипозаринковий обіг коштів. Продуктивністьнашої праці була в 4 рази меншою заамериканську, а коштувала наша праця в 20—30разів дешевше за працю американця. Тобто миотримували приблизно 1/5—1/7 того, щозаробили. З цих вилучень, які створювалисьза рахунок різниці між собівартістю тароздрібною ціною товарів та послуг,дотувалися харчі, житло, енергія, книжки,транспорт та ін., а також “безкоштовні”послуги медицини та освіти. Ринкові реформислід було починати саме з перетвореннягрошообігу, шляхом одночасного підвищеннязарплат у 5—7 разів разом з точнорозрахованим підвищенням цін на товари тапослуги там, де було штучно створенонерентабельність. Натомість булидирективно підвищені всі ціни, крім цінипраці. Це назвали лібералізацією ташокотерапією. Катастрофічне падіннякупівельної спроможності знищилоспоживача, а виробник позбувсявнутрішнього ринку, а також обігових коштів.Виробництво втратило рентабельність й булопаралізоване вимушеними неплатежами. Такимчином з ринку зник і виробник. Згодом ринокзахопили імпортери закордонного товару.

      Другим необхіднимкроком, як сказано вище, мало б бутистворення конвеєру ринкових пропозиційшляхом організаційного поєднанняукраїнської прикладної науки звиробництвом. Україна успадкувала від СРСРпромисловість, лише 20% якої створювалокінцевий продукт. Науково-технічнийсупровід промисловості, без якого здатнеіснувати лише найпростіше виробництво (наприклад,пошиття одягу, випічка хліба), залишивсяпереважно за межами України. Одночасноукраїнська прикладна наука втратилазамовників. Жоден з урядів України неспромігся правильно використати науковийпотенціал країни. Поєднання прикладноїнауки з виробництвом не відбулося.Натомість прикладна наука була значноюмірою долучена до Національної академії тазрештою зупинена відсутністю фінансування.

      Замість того, щобздолати інфляцію шляхом збільшеннявиробництва та пропозиції товарів і послуг,Україна змавпувала російський методневиплати зарплат та пенсій, а такожвзаємних неплатежів підприємств, що нищитьспоживача, а через це й виробника.Протекціонізм уряду України надає перевагине національному, а іноземному виробникові.Фактично українські реформи спрямовані назнищення двох головних суб’єктів ринку:виробника та споживача, а з одногопосередника ринку не буде — буде базар.Наші реформи ведуть не до створеннянаціональної ринкової економіки, а доперетворення України на ринок збутукінцевого продукту розвинених країн. На цейшлях Україну штовхнули іноземні радники.Застосування в Україні абсолютнобезграмотної ідеї шокотерапії, згідно зякою ринкова економіка виникне автоматично,варто лише усунути державу від економіки,не могло дати іншого результату, крімекономічного краху. В антиринковихреформах виявились зацікавленими нашіекономісти, які колись лаяли капіталізм,цитуючи Маркса, а нині, нерідко післястажування за кордоном, пропаґуютьліберально-ринкову економіку, посилаючисьна Фрідмена та Сакса. Вони роблять вигляд,ніби не знають, що неокласична ліберально-монетаристськамодель ринкової економіки не існує в жоднійз розвинених країн, а шокотерапія ніколи незастосовувалась в цих країнах для здоланняекономічних криз. Найактивніший прихильникшокотерапії — навколоурядовий бізнес.Антиринкові реформи відкрили шляхпаразитарним посередникам та іншомулегальному шахрайству, наприкладфінансовим пірамідам трастів та уряду (ОВДП).Той, хто імпортує іноземні неліквіди запозичені державою долари, бажаєконвертувати виторг з гривень у долари, атому зацікавлений у позиках МВФ, якідаються за умов продовження ліберально-монетаристськихреформ.

      Капіталізм має безлічпереваг перед соціалізмом. Капіталізм даєможливість самореалізації талановитим,вмілим та енергійним людям, здійснюючи напрактиці гасло, яке ми звикли вважатигаслом соціалізму: від кожного за здібністю.Згадаємо, що будь-який винахід радянськогофахівця, якого у цивілізованому світі булоб цілком досить для перетвореннявинахідника на багату людину,винагороджувався символічною мізерноюсумою, яку винахідник часто мусив ще ділитиз начальством, яке приписалось у співавторивинаходу. Згадаємо, як людей, що спромоглисяпідпільно налагодити виробництводефіцитного товару, засуджували до ув’язненняза приватне підприємництво.

      Проте капіталізм непозбавлений вад. За капіталізму існуютьсфери леґальної злочинної діяльності,тобто такої, яка дає можливість законногозбагачення не тільки без здійсненнясуспільно-корисних дій, але й з очевидноюшкодою для для суспільства. Йдеться не пронелеґальну діяльність на кшталтнаркобізнесу. Капіталізм дозволяєфінансові махінації. Людина може шляхомбіржової гри стати володарем солідногокапіталу. Зрозуміло, що здобуті шляхомфінансових спекуляцій гроші вилучені зкишеней тих, хто програв, тобто фактично єкрадіжкою чи шахрайством. Мені можутьзаперечити, бо гравця, що програв, ніхто невтягував до біржової гри силоміць. Але тодіслід вважати законним виграш наіподромному тоталізаторі, хоч кожен знає:велику суму виграє той, хто ставить нааутсайдера та організовує цьомуаутсайдерові перемогу шляхом хабарівжокеям. Так само й на фондовому ринку:перемагає в біржовій грі той, хто вміє “організувати”бажані для нього коливання курсів ціннихпаперів.

      Українські економічніреформи висунули на передній край ще одинвид законної злочинності, а саме:паразитарне посередництво. Нормальнийпосередник надає послугу одночасновиробникові, просуваючи товар до споживача,і споживачеві, забезпечуючи йомуможливість вибору, необхідні консультації,зрештою доставку самого товару. У насстворено посередника-паразита, який ненадає нікому жодної послуги, отримуючивеличезні гроші. Паразитарнимипосередниками є, наприклад, фірми, щоторгують електроенергією, газом, нафтою,вугіллям. Видобуток і транспортуваннятовару здійснюється державнимипідприємствами, як правило, монополістами,для споживача немає проблеми вибору, апосередник бере гроші від споживача, часткуїх перераховує виробникові, частку залишаєсобі. За що?

      2. Хто і як керує Україною?

      Як функціонує Україна?Дуже просто. Отримано черговий транш позикиМіжнародного валютного фонду на підтримкукурсу гривні. Позичені долари продаються загривні імпортерам. Імпортери купують на цідолари західні неліквіди, повертаючи такимчином долари на Захід. До України надходятьімпортні харчі та весь інший споживчийтовар, таким чином власне виробництвоУкраїні ніби й непотрібне. Ґлобалізація!Щоб вести бізнес далі, треба виторг зновконвертувати в долари, а доларів вже нема.Треба будь-що заполучити чергову позику.Так Україна стала фінансовим наркоманом “наголці” МВФ. Як вже йшлося у попереднійпублікації, МВФ дарма позик не дає. Вінфінансує країни, які прийняли низкукабальних умов, спрямованих на свою повнудеґрадацію.

      Виконання зобов’язаньконтролює спеціальний представник МВФ вУкраїні, що має свій кабінет на Банківській,та група експертів Світового банку. Україназобов’язалась не робити ані кроку безсхвалення цих “радників”. Зокремаескперти Світового банку визначаютьструктуру уряду, функції міністерств,фактично мають право на законодавчуініціативу, диктуючи урядові бажанізаконопроекти, а також практично керуютьдіями виконавчої влади в напрямкуперетворень або, як вони кажуть,реструктуризації галузей промисловості.Реалізуючи свої владні повноваження,міжнародні фінансисти вже наполягли наліквідації Міністерства науки таДержстандарту.

      Для читача, що не маєзмоги прочитати попередню публікацію (“Універсум”,№ 5-6, 1999), наведу стисле резюме зобов’язаньУкраїни:

      — протягом 1998—2001 рр.знищити науку, охорону здоров’я, освіту,культуру, промисловість та сільськегосподарство;

      — всіляко розвиватипаразитарне посередництво, відкривши цейвид діяльності іноземному капіталові;

      — не робити нічого длярозвитку власної економіки, зокрема ненадавати пільг для імпорту технологічногообладанання та ґрантів на реконструкцію тастворення нових вугільних шахт;

      — не чинити перешкод дляекспорту примітивної непереробленоїсировини;

      — посилити діяльність,спрямовану на згортання соціальних програм,на зниження життєвого рівня народу, зокремапідвищити квартплату та прискоритивимирання пенсіонерів;

      — широко відчинитидвері для участі іноземців у спекуляціяхукраїнськими цінними паперами, земельнимиділянками та нерухомістю.

      Зрозуміло, що ці зобов’язанняне сформульовано з таким цинізмом тавідверістю але, якщо очистити текст відсловесного лушпиння, то вийде наведене вищерезюме. Ясно, що наші іноземні радники (крімпредставників МВФ та Світового банку маємов Україні ще кілька ґруп, наприклад,предстаників Гарвардського університету, атакож ґрупу німецьких консультантів), маютьпевну модель майбутнього України. Українамає стати ринком збуту для розвинених країн,зокрема тих товарів, які вже втрачаютьзахідний ринок через моральну застарілість,але можуть бути продані в бідній Україні.Цей імпорт має оплачуватись боргами, атакож експортом непереробленої сировини:насіння соняшника, шкір великої рогатоїхудоби, глинозему, марганцевогоконцентрату, феросплавів, чавуну, дешевоїнизькосортної сталі тощо.

      Для втілення такоїмоделі Україну слід повністюдеіндустріалізувати, розформувавшипідприємства великої промисловості.Деіндустріалізацію бажано зробитинезворотною, тому треба “спростити”систему середньої освіти, а вищу освітускоротити та перетворити на переважногуманітарну, яка не дає знань, необхіднихдля виробництва. Замість фізиків, хіміків,біологів, математиків, геологів, агрономів,зоотехників та інженерів, Україна маєготувати політологів, істориків, філософів,журналістів, літературо- тамистецтвознавців, в крайньому разі —економістів та менеджерів.

      Який вигляд матимесуспільство України, якщо курс “радикальнихринкових реформ” дійде кінця? Будуть дужебагаті — невеличка купка олігархів, яказбагачується паразитарним посередництвом,контролює мас-медіа та великий експорт-імпорт.Буде прошарок просто багатих, що працюютьна олігархів, або мають власний середнійбізнес, просуваючи на український ринокімпортний товар, або надають цим коламюридичні послуги, або викладають в дорогихелітарних навчальних закладах для дітейбагатих. Будуть бізнесмени середньогодостатку, зайняті переважно в дрібнійторгівлі та сфері послуг. Буде чиновництво.Але більшість населення складатимуть біднілюди, що працюватимуть за наймом у торгівлі,сфері послуг та на примітивномувиробництві. Цим людям буде не потрібнасправжня освіта, бо їх соціальна функція —споживати імпорт, продаючи за безцінь своюне дуже кваліфіковану працю. Та й людей цихбуде потрібно менше. Так що населенняУкраїни можна буде скоротити вдвічі, або щебільше. Жах! Сподіватись, що ці новіпокоління тотально, від рільника доолігарха, безграмотних (тобто позбавленихнауково-технічних знань) людей збудуютьекономічно потужну Україну, — утопія.

      Саме такий результатліберально-монетаристського реформуваннядосягнуто в Латинській Америці. Це визнаютьнавіть палкі прихильники монетаризму.Процитую Дж. Сакса, який консультувавПіночета і Єльцина, та видав разом з О.Пивоварським(1996) книжку про Україну, сповнену помилковихоцінок та хибних рекомендацій, зокремазакликів до деіндустріалізації. Так ось.Професор Сакс визнав: “Якщо бути цинічним,то треба сказати, що Болівія завждипотерпала від злиднів та гіперіфляції.Тепер вона теж потерпає від злиднів, але безгіперінфляції”.

      Монетаризм ташокотерапія, як уже сказано, ніколи незастосовувались у розвинених країнах,проте Захід штучно виготовив для нас гачокз наживкою, на яку охоче клюнули Україна таРосія. Ця наживка — Польща. Щоб шокотерапіяза планом Бальцеровича не дискредитуваласебе в Польщі, Захід не допустив туткатастрофічного падіння життєвого рівня,розуміючи, що хвиля народного гніву, яказмела комунізм, здатна викинути на смітникі шокотерапевтів. Захід фактично взявпіслякомуністичну Польщу на утримання,годуючи й постачаючи її в борг. Приблизно 30млрд. доларів боргу Польщі простоподарували. Польщу значною міроюдеіндустріалізували. Де зараз комп’ютерна,авіаційна та суднобудівна промисловістьПольщі? Натомість є складання імпортнихавтомобілів. Тобто створена типоваекономіка другорядної західноєвропейськоїкраїни, яка має розвинену легку й харчовупромисловість, але не має власних високихтехнологій та наукомістких виробництв. Ні,не може Польща слугувати за взірець дляУкраїни, бо Україна повинна статипершорядною розвиненою країною. Крім тогослід розуміти, що польський шлях ставможливим не завдяки економічній мудростіБальцеровича, а завдяки політиці Заходу,який прагнув за будь-яку ціну відірватиПольщу від комуністичного табору. Отжепольський шлях — неповторний принципово.

      3. Альтернативний шлях

      Зрозуміло, що курс “радикальнихбазарних реформ” становить великунебезпеку для нації, просування ним далінеобхідно зупинити, а наслідки цих реформслід якомога швидше ліквідувати. На жаль,ліберально-монетаристську шокотерапію тафінансову наркоманію підтримує не тількивиконавча влада, але й чимало сил, яківважають себе опозиційними. В. Пинзеник (1999)видав спеціальну популярну брошуру,присвячену виправданню шокотерапії.Критику цієї брошури можно прочитати встатті автора (Шульман, 1999а). На останньому з’їздіНародного руху в доповіді його голови Ю.Костенка не було жодної критики щодо засадпоточного курсу реформ, йшлося лише пронедоліки кадрової політики. Мовляв, вартозамінити людей Л. Д. Кучми рухівцями іостанні набагато краще виконаютьліберально-монетаристське реформуванняекономіки.

      На превеликий жаль,головними критиками економічного курсу,продиктованого іноземними радниками, єліві, серед яких перед веде Н. Вітренко (1997).Слід віддати лівим належне — критикувативони вміють. Якщо ж подивитись на рецептипорятунку, що пропонуються нашею лівицею,то вони не витримують ані найменшої критики.Це — повернення до соціалізму,експропріація буржуазії (тут серед лівоготабору спостерігаються варіації: когоекспропріювати, а кого — ні), зміцненняколгоспного ладу, але найголовніше —реставрація СРСР, повернення підмосковський протекторат (тут варіаційсеред них немає).

      Між іншим, розумнаальтернатива нинішньому реформаторствуіснує. Перед усе слід змінити метуреформування, а саме:

      1. Замість побудови “дикого”капіталізму XVIII ст. треба будуватисоціально-ринкову економіку, щовідрізняється від пропонованогомонетаристами (але не втіленого в жоднійрозвиненій країни) абсолютного лібералізмусаме сполученням ринкових механізмівсамореґулювання з державною протидієюнеґативним властивостям “чистогокапіталізму”: періодичній дестабілізаціїекономіки (кризи), монополізації, інфляції,антисоціальній поведінці корпорацій тощо.Соціально-ринкова держава, а всізахідноєвропейські держави (й не тількивони) підпадають під це означення, виконуєсвій обов’язок перед нацією. Не лишезовнішня політика, оборона та охоронаправопорядку, як це вважають прихильникилібералізму, входить до обов’язків держави.Держава піклується про соціальний захистнації, якість життя, стимулює і матеріальнопідтримує розвиток економіки, науки, освіти,культури та охорони здоров’я. Екологія,комунікації та інші елементиінфраструктури — теж обов’язки соціально-ринковихдержав.

      2. Замість побудовиекономіки слаборозвиненої напівколоніїабо другорядної країни будувати економікувисокорозвиненої держави. За рівнемрозвитку та інтелектуальним потенціаломкраїни розподіляються, грубо кажучи, натакі категорії:

      — високорозвиненіпершорядні, які практично не потребуютьімпорту знань (патентів, технологій), хоча йберуть участь у світовому обміні знаннями,завдяки розвиненій власній науці та освіті,вони виробляють практично все;

      — розвинені країни, щомають високотехнологічне та наукомісткевиробництво, ці країни змушені інколиімпортувати знання, але здатні вироблятипрактично все потрібне для економікитехнологічне обладнання, що не виключаєекспорту та імпорту окремих видівустаткування;

      — другорядні країни,практично позбавлені високотехнологічнихта наукомістких виробництв, вониімпортують знання, технології таобладнання, виробляють лише товариповсякденного попиту, продукцію легкої тахарчової промисловості;

      — слаборозвинені країни,що імпортують всі товари, експортуючисировину, енергоносії та продукціюнизького рівня переробки (чавун, бавовнутощо).

      Прикладами державнайвищого розвитку є США, Японія, Німеччина.Прикладами держав високого розвитку єКанада, Велика Британія, Франція, ПівденнаКорея, Італія, Іспанія, Австрія, Щвеція,Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Данія,Тайвань, Сингапур, Ізраїль, Південна Африка.Далі йде великий список держав середньогорозвитку: Ісландія, Мексика, Туреччина,Пакистан, Польща, Іран, Аргентина, Бразиліята багато інших. Зрештою, до категоріївідсталих країн належать колишні колоніїта деякі інші країни. Кілька країн (наприклад,Китай, Індія, Ірландія) швидко розвиваютьсяй мають всі шанси увійти в когортурозвинених країн. Щодо України та Росії, щореформуються за вказівками монетаристів зМВФ, то ми рухаємось у зворотньому напрямі:від стану розвиненої країни до станудругорядної, а далі — до стану напівколонії.

      Нічого іншого очікуватине можна. Україна не створює й не розвиває,спираючись на власну науку,високотехнологічну промисловість. Замонетаристськими догмами ми повинні цігалузі знищити (езопівською мовою —реструктуризовати), а розвивати натомістьмале підприємництво, тобто переважнобазарну торгівлю. За іноземними порадамирозвиток економіки слід покласти наіноземного інвестора. Хоч ясно, що далеко невсі іноземні інвестиції корисні. В кращомувипадку створять іноземці складально-розливальніпідприємства для захоплення нашого ринку. Вгіршому випадку іноземні інвестиціїзводяться до купівлі облігацій внутрішньоїдержавної позики, якими уряд латає дірки убюджеті, тобто взагалі не дають розвиткуекономіки. Ось які наслідки реформ піддиктат монетаристів із МВФ.

      Далеко не всі західніекономісти дотримуються ліберально-монетаристськихпоглядів на економіку. У попередній статтівже згадувалось, що серед 40 економістів, якіще у 1994 році письмово попереджали Б. Єльцинапро руйнівні наслідки втіленнямонетаристської моделі, було 18 американців,в тому числі 5 нобелівських лауреатів. Їхпрогноз повністю справдився в Россії, атакож і в Україні. Подробиці див. упубліцистичній книзі Дж. Кьези (1998),присвяченій критиці політики Б.Єльцина. Нажаль, більшість публікацій прореформування України має переважнопромонетаристський ухил. Як приклад можнанавести дві збірки під редакцією Л.Гоффмана та А. Лутца (1997, 1998), в яких, занезначними винятками, пропаґуєтьсядеіндустріалізація України та усуненнядержави від економіки. Але є публікації йпротилежного плану. Такою є книжка В.Фремута та Г. Рааба (1997), де автори популярноописують економічну систему Австрії. Напрезентації цієї книжки автор спитавпрофесора Фремута, як він ставиться домонетаризму. І отримав відповідь. На думку В.Фремута, економічна концепція Фрідменасуперечить засадам європейськоїцивілізації. Краще не скажеш!

      4. Технологія змінинапрямку економічних реформ

      Отже альтернативнийшлях існує. Як на нього стати? Прикладиперетворення вкрай відсталих країн нависокорозвинені протягом життя одногопокоління дають Південня Корея та Тайвань,а також Китай. Цим країнам довелосьвитратити кілька десятиліть для створеннясистеми освіти і наукового потенціалу (Китайвідновлював інтелігенцію, винищенухунвейбінами), який, на відміну від цихкраїн, ми вже (а я б із болем сказав — ще)маємо. Ці країни будували високорозвиненийкапіталізм під проводом держави. Кожна зцих держав будувала капіталізм за планом.Південня Корея й досі виконує п’ятирічки.Ці азійські країни круто обмежилидіяльність іноземних інвесторів на своїхтеренах. Спрощено кажучи, іноземцям недозволялось перебирати контроль надпідприємствами, вони мали право тількистворювати спільно з національнимкапіталом нові підприємства з передачеювисоких технологій і поступовим переходомїх під національний контроль.

      Послідовність дійурядів азійських країн була такою:забезпечення населення продовольством,створення імпортзамінної промисловостіспоживчих товарів, створення експортнихгалузей та експорт наукомісткої продукціїз великою часткою доданої вартості, зрештою,розвиток капіталомістких виробництв. Ось імаємо підсумок: США змушені були кількароків тому припинити виробництвотелевізорів, не витримавши конкуренцію зАзією, а 60% материнських плат дляперсональних комп’ютерів постачає Тайвань.Навіть американські фірми складають комп’ютериз тайванських, корейських та японськихвузлів, які фірми цих країн виробляють нетільки вдома, але й в інших азійськихкраїнах.

      Ліберально-монетаристськаконцепція заперечує будь-яке планування. Векономічній літературі планпротиставляється ринку, а командно-адміністративнасистема — вільному підприємництву.Оскільки ринок — це один із способіврозподілу, а план разом із адміністративноюсистемою — спосіб організації виробництва,така контраверсія виглядає досить смішно.Протиставляти план ринку — все одно, щопротиставляти рільництво (одна з галузейсільського господарства) колгоспномуладові (одному із способів організаціївиробництва). Насправді слід протиставлятиплан та адміністративну систему — хаосу,стихії та безсистемності, а ринок —адміністративному розподілові товарів тапослуг.

      А чи насправді закапіталізму немає адміністративної-командноїпланової системи? Звичайно, вона є. Бо безорганізації та дисципліни виробництвонеможливе взагалі. Обсяг виробництвавеликої корпорації в розвинених країнах неменше, а іноді й багаторазово більше за цейпоказник для міністерств колишнього СРСР.Загальносвітова тенденція об’єднаннякорпорацій у великі й надвеликі структуристимулюється, насамперед, необхідністю об’єднатиіноваційний потенціал (прикладну науку)задля підвищення конкурентоздатності. ЦеУкраїні іноземці радять подрібненнявеликих виробництв, в себе вдома воничинять навпаки. Так що ж, підприємства, якіскладають велику, часом транснаціональну,корпорацію, працюють безконтрольно йхаотично? — Ні. Кожна корпорація являєсобою чітко організовану ієрархічнукомандно-адміністративну систему.

      Працює ця система,виконуючи складений керівництвом план. Ітреба сказати, що капіталістичнепланування значно ефективніше засоціалістичне. Ба більше, в багатьохкапіталістичних країнах з ринковоюекономікою існує й державне планування. Доцих країн належать, наприклад, Франція таЯпонія. Президент Рузвельт впровадивелементи планування в американськуекономіку, коли витягував США з великоїдепресії 30-х років. Таким чином обидвіекономічні системи (капіталізм і соціалізм)— планові. Докорінна розбіжність між нимиполягає в різних мотиваціях до економічноїдіяльності, що дає в підсумку різнуспрямованість планів.

      Капіталістичнакорпорація прагне збільшення прибутку. Дляцього попит споживача вивчається тавсіляко стимулюється. Корпорація робитьвсе можливе для зменшення собівартості,оновлення та підвищення якості товару, длязахоплення в конкурентній боротьбі новихринків та збільшення обсягу збуту.Керівників соціалістичних виробництв усіхрівнів попит, задоволення бажань споживачата прибуток не цікавили взагалі. Вони ні зким не конкурували. Їх метою було отриманняпремій, орденів та кар’єрних просувань, яквинагороди за виконання та перевиконанняпланів. Для цього, зрозуміло, треба булозатвердити якомога легший план, та всілякоопиратись впровадженню іновацій, бо цейпроцес загрожував погіршити процентвиконання плану. Таким чином те, що векономічних публікаціях називаютьринковою економікою — теж планова система,тільки в конкурентному середовищі і знормальною мотивацією економічноїдіяльності.

      Щоб стати на шляхпобудови ринкової економіки замістьбазарно-боргової, треба перед усе ухвалитий провести в життя, що важче, низку законів (див.Шульман, 1998е):

      1. Закон про державнихконсультантів, за яким державним органам (адміністраціяПрезидента, уряд, Верховна рада, місцевіоргани) буде заборонено користуватисьпослугами іноземних радників. Іноземнірадники мусять залишити Україну.

      2. Закон про зовнішніборги, яким державі буде забороненовикористовувати позичені за кордоном грошіна споживчий імпорт, якщо в країні немаєнадзвичайних обставин (неврожай, стихийнелихо).

      3. Закон про економічнийпаритет, яким були б регламентовані заходиу відповідь щодо тих країн, що обмежуютьдоступ українських товарів на свій ринок.Експортери цих країн повинні знати, що їхбізнес буде автоматично обмежено увідповідь на дискримінаційні заходи повідношенню до українського товару.

      4. Закон про сприяннярозвитку економіки, яким було б встановленовідповідальність та визначені покараннячиновників та адміністративних органів забудь-які дії, що гальмують економічнийрозвиток.

      5. Закон про іноземніконцесії. Не той, який обговорювалаВерховна Рада з метою розвиткупаразитарного посередництва (віддати дляздирництва шляхи та житловий фонд уконцесії ), а інший, який би дозволявіноземному концесіонеру не брати на відкупвже існуючі, а тільки будувати новіпромислові підприємства з ґарантієюпевного прибутку й поступовою їхнаціоналізацією за китайським зразком.

      6. Закон проренаціоналізацію та ефективністьприватизації. Цей закон повинен надаватидержаві право знову націоналізуватиприватизоване підприємство, яке знизилоефективність своєї роботи, або булоперепрофільоване із зниженнямнаукомісткості. Цим же законом слідвстановити норму, за якою приватизуватипідприємство має право особа, або ґрупаосіб, що має фахову підготовку за профілемпідприємства, тобто не грошові мішки, адипломовані спеціалісти.

      Можна запропонувати йінші законодавчі акти, проте самих законівне досить. Треба скласти детальний планпобудови ринкової економіки і першим,визначальним та ключовим елементом цьогоплану має бути ліквідація енергетичноїзалежності від Росії шляхом диверсифікаціїпостачання енергоносіїв. Південнийнафтотермінал був потрібен ще вчора! Післяповного завантаження нафтопереробнихпотужностей (Україна може переробляти 60 млн.т. нафти, для своїх потреб вистачає 20 млн. т.)Україна стала б експортером нафтопродуктів.Далі треба було б розпочати розвитокядерної енергетики повного циклу, тобтозбудувати підприємства для збагаченняурану, виробництва тепловиділяючихелементів (ТВЕЛів) для ядерних реакторів, атакож спроектувати реактори новогопокоління.

      Другим за значеннямнапрямом реформ мало б стати виробництвотехніки та хімтоварів для сільськогогосподарства. План мав би передбачитиліквідацію колгоспного ладу одночасно ізстворенням системи виробництва кормів,закупівлі, переробки та зберіганняпродовольства. Звичайно ці побіжні нотаткине є таким планом. Він потребує детальногота професійного опрацювання. Важливоусвідомити тільки одне: стихійний розвитокреформування економіки забере багатодесятиліть і матиме результатом економікуслаборозвиненої напівколонії. Будуючикапіталізм високорозвиненої країни запланом, можна вкластися у 10—20 років, а першірезультати (повернутися на рівень 1990 р.)отримати вже за 2—3 роки.

      5. Чи потрапить Україна візоляцію, якщо стане на шлях економічногопоступу?

      Викладені тут і вцитованих вище статтях ідеї в разі спробивтілити їх у життя викликали б рішучий осуді спротив МВФ. МВФ безперечно вдався б доекономічного тиску, зокрема припинив бинадавати чергові позики. Нічого не поробиш.Справжні ринкові реформи неможливі безрішучого розриву з МВФ. Україні було бкорисно, якби цей розрив став гучнимміжнародним скандалом. По-перше, требавідмовитися від подальших позик і водносторонньому порядку припинити платитивідсотки за попередні позики. По-друге,країнам-донорам слід офіційно заявити, щоУкраїна не відмовляється від своїх боргів,але виплатить їх тоді, коли створитьекспортні високотехнологічні підприємства.Слід дати зрозуміти донорам, що вони можутьприскорити повернення своїх боргів, якщозамість курячих стегенець та сосисокдадуть в борг технологічне обладнання дляцих підприємств. Якщо не дадуть — Українареформується власними силами, але боргиповернуться пізніше. Було б доцільно податипозов на МВФ до Міжнародного суду в Гаазі,звинувативши МВФ в руйнуванні економікикраїни. Судовий процес, звичайно, будепрограно, але справа набере бажаногорозголосу і викличе співчуття в частинісвітової спільноти.

      Пропозиця розірватистосунки з МВФ висувалась час від часукількома депутатами, наприклад, Н. Вітренко,М. Павловським, — але не знайшла підтримки уВерховній Раді. Прихильники нинішньогокурсу лякають громадскість міжнародноюізоляцією України, якщо вона розірвестосунки з МВФ. Насправді міжнароднаспільнота шанує тількі ті держави, щодбають про свої національні інтереси.Навряд чи заробила України повагу до себе,коли пристала на пропозицію СШАвідмовитись від продажу генератора дляатомної електростації в Ірані. Обіцянка СШАдопомогти у створенні повного циклуядерної енергетики давно забута, а втраченідолари не повернеш. Наші західні партнери,по-перше, бажатимуть повернути свої борги,по-друге, не бажатимуть втратитиукраїнський ринок, тому Україна, якаповерне курс реформ від базарно-боргової досоціально-ринкової економіки розвиненоїдержави і дасть ясно зрозуміти, що воназдатна трансформувати економіку беззакордонної допомоги, буде в значно кращомустановищі, ніж непівський СРСР, якийвзагалі не визнав борги царського уряду.Капіталісти захочуть на нас заробити.Важливо тільки спрямувати їхні зусилля внаціональних інтересах України, як церобить Китай та робив СРСР епохи НЕПу.

      6. Чи існує дилема: абоКучма, або ліві?

      У своєму інтерв’ю радіо“Свобода”, Л.Д. Кучма заявив, що вінвпевнений у своїй перемозі, що він муситьперемогти, бо інакше припинятьсяекономічні реформи й буде дуже погано. Намкажуть, що за урядовою програмою “Україна-2010”заплановано зростання валовоговнутрішнього продукту у 2000 р. аж на 2% (цьогоможна досягти, наприклад, побудувавшиМакдоналдс на кожному перехресті), а те, щосільгосппродукція скоротилася вдвічіпорівняно з 1990 р., ми маємо забути. Яке щастя— цілих 2%! Нас переконують, про найгіршінаслідки будуть від приходу до влади когосьіз лівих кандидатів.

      Більшість засобівмасової інформації навіює слухачам таглядачам думку, що їм доведеться обирати напрезидентських виборах між Кучмою іСимоненком. Дійсно, коли понад 70% виборцівголосуватимуть у першому турі проти Кучми,единий шанс для чинного президентаутриматись у кріслі — це вийти у другий турразом із Симоненком. Думаю, що попри всі “рейтинґи”опитувачів, які вже “обрали” президентом Л.Д.Кучму,знайдеться чимало тих, що будуть робитисвій вибір між Є.Марчуком та О.Морозом. Аджебільшість нації озлиднена, багато хтоусвідомлює хибний характер реформ піддиктовку МВФ, а підтримки чиновництва,олігархічних кланів та бізнесових кіл можене вистачити.

      Хто б не став майбутнімпрезидентом України, він має пам’ятати просуд історії. Він повинен усвідомити:рекомендації наших закордонних радниківвиходять із інтересів західного бізнесу ісуперечать національним інтересавмУкраїни. Вони ніколи не втілювались в їхніхвласних країнах. Замість того, щоб сліповиконувати закордонні поради, слід вивчитидосвід дій урядів США, європейських таазійських країн, спрямованих на розвитокнаціональної економіки. Банкрутство курсу“радикальних базарних реформ” в Україніта Росії, а також взагалі повне фіасколіберально-монетаристських рецептівреформування в усіх країнах світу, з одногобоку, і очевидний успіх азійських країн, якідотримувались протилежних принципів, єнаочним дороговказом. Чи скористається ниммайбутній президент?


      Леонід ШУЛЬМАН, доктор фізико-математичних наук

      Література


      1. Н. Витренко, 1997. Спасти Украину. Харків, “Прапор”.
      2. Л. Гоффман, А. Зіденберг, ред., 1997. Зрушення до ринкової економіки. Київ, “Фенікс”.
      3. А. Зіденберг, Л. Хоффман, ред., 1998. Україна на роздоріжжі. Київ, “Фенікс”.
      4. Дж. Кьеза, 1998. “Прощай, Россия!”, Москва, “Гея”.
      5. М. Павловський, 1996. Шлях України. Київ, “Техніка”.
      6. М. Павловський, 1999. Макроекономіка перехідного періоду. Київ, “Техніка”.
      7. В.Пинзеник, 1998. Коні не винні, або реформи чи їх імітація. Київ, “Академія”.
      8. Дж. Сакс, О. Пивоварський, 1996. Економіка перехідного періоду. Уроки для України. Київ, “Основи”.
      9. В. Фремут, 1997. Як функціонує наша економіка? Львів, “Світло і Тінь”.
      10. Л. Шульман, 1997а. Нам бы да Шарля де Голля! “Деловая Україна” № 43(493)
      11. Л. Шульман, 1997б. Спасут ли нас иностранные инвестиции? Там же, №56(505)
      12. Л. Шульман, 1997в. Деинтеллектуализация Украины. Кто, для чего и как ее проводит. Там же, №74(524)
      13. Л. Шульман, 1998а. 1. Как мы оказались в экономическом тупике? Там же, №12(556)
      14. Л. Шульман, 1998б. 2. Куда нас ведут советы западных консультантов? Там же, № 14(558)
      15. Л. Шульман, 1998в. 3. К чему нам надо стремиться? Там же, №18(562)
      16. Л. Шульман, 1998г. 4. Как ее остановить и преодолеть. Там же №№ 26(570) и 27(571)
      17. Л. Шульман, 1998д. 5. Оптимальная инвестиционная политика. Там же, № 37(581)
      18. Л. Шульман, 1998е. 6. Законодательная поддержка антикризисной политики. Там же, №41(585)
      19. Л. Шульман, 1998ж. Дефицит бюджета: зло или благо? Там же, № 75(619)
      20. Л. Шульман, 1998е. Наш экономический крах — крах идей монетаризма. Там же, №93(637)
      21. Л. Шульман, 1999а. Кто виноват: кони или волки с акулами? Там же, №20(660)
      22. Л. Шульман, 1999б. Економічні байки доморощених монетаристів. “Віче”, №3
      23. Л. Шульман, 1999в. Чи вирветься Україна з зашморгу міжнародних фінансистів. “Універсум” № 5-6, 1999.

      “Універсум”, чч. 5—6, 9—10,1999



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Леонід Шульман, др. Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства
      Як і чому я наважився це написати

      Публікації на тему:
      Леонід Шульман. ХТО Я ТАКИЙ: СІОНІСТ ЧИ АНТИСЕМІТ?
      Леонід Шульман, Чи вирветься Україна із зашморгу міжнародних фінансистів?
      Леонід Шульман, др. Інші публікації


      Потрапила до мене книга С. Л. Авербуха «Насытились мы презрением» (Київ, 2000, Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України). Добра і змістовна книжка. На 40 друкарських аркушах автор подає величезний фактичний матеріал про антисемітизм часів СРСР, зокрема викриває всі антисіоністські кампанії в пресі й книжковій продукції, антисемітизм так званих російських письменників-заєдинщиків. Він полемізує з автором «Русофобії» акад. Шафаревичем. Не залишився поза увагою і сучасний антисемітизм часів перебудови і післясовєтської доби, діяльність «Пам’яті», а також «творчість» сучасних українських, зокрема київських антисемітів. Після читання цієї книжки відчув деяке незадоволення. Згодом зрозумів його причину. З тексту книжки автоматично випливає, що антисемітизм в СРСР-Росії — невід’ємний складник внутрішньої політики держави, без якого ані Російська, ані її спадкоємиця, радянська імперія, ніколи (1) не існували. Проте така думка не просто відсутня в книзі. Автор старанно її уникає. Натомість докладено зусиль, щоб переконати читача, ніби російсько-радянський, включно український, антисемітизм є самодіяльністю окремих поганих людей, яким потурали, заплющуючи очі на антисемітські витівки, інші погані люди — симпатики антисемітів у центральних і місцевих, партійних і державних органах, видавництвах, редакціях газет тощо. Зокрема, непрямим шляхом нав’язується дуже поширена серед євреїв Росії теза, ніби саме Київ був і є кублом антисемітизму. Як доказ, автор наводить факт: в СРСР український переклад московської антисемітської книжки вийшов друком раніше за свій російський ориґінал.

      Я спитав себе: «Невже є люди, які не розуміють, що СРСР був країною суворої компартійної дисципліни, де за найменше ухилення від лінії партії карали? Невже хтось не розуміє, що антисемітизм — це політика КПРС, а не «перегини на місцях (2)»? Невже не розуміють євреї, що дозування та географія антисемітизму планувалися вищими центральними компартійними інстанціями, які вирішували, скільки антисемітизму буде в Москві (3), скільки в Києві, а скільки — в Барнаулі (4) ? Зрештою, невже Семен Львович не розуміє, що план випуску літератури книговидавництвами СРСР затверджувався у Москві Держкомвидавом після погодження з відповідним відділом ЦК КПРС, отже, директори друкарні та видавництва в Києві не самочинно поквапилися з видрукуванням антисемітської книжки, а виконували план — наказ згори?». Після роздумів над цими питаннями я дійшов висновку про існування традиційної помилки в суспільно-політичному мисленні євреїв. Помилка ця вкорінилася так давно, так глибоко і так повсюдно, що єврейство навіть не помічає, як протягом усієї історії своєї нації наступає на ті самі граблі. Так і виник задум цієї статті.

      Євреї в колоніальних імперіях

      Як відомо, арабські загарбники вигнали євреїв з батьківщини майже п’ятнадцять століть тому. Мандрувала єврейська нація північчю Африки, Піренейським півостровом, далі через всю Європу на Схід. Довелося жити їм у колоніальних імперіях (5), як трансокеанських (Іспанська, Британська, Французька), так і в континентальних: Польській, Австро-Угорській, Російській. Ситуація в колонії була типовою: відносно малочисельний прошарок колонізаторів — панівна верства, тобто адміністратори, чиновництво й власники нерухомости, переважна більшість — корінне гноблене населення, верхівка якого часто співпрацювала з колонізаторами, і, зрештою, єврейська громада. В усіх без винятку імперіях євреї вважалися другосортною нацією. Навколо них було презирство, інколи ненависть. Їх піддавали різним варіантам дискримінації. Це мало місце і в метрополіях, і в колоніях. Незважаючи на таке ставлення до себе з боку панівної верхівки, євреї в колоніях пнулися на службу до колонізаторів. За поодинокими винятками, про які ще буде згадано, євреї пропонували колонізаторам свої послуги в пригнобленні корінної нації, вони вірою і правдою служили гнобителям. Із свого боку, колонізатори охоче послуговувалися євреями, яким доручали найбрудніші справи, саме ті, що викликали найбільшу ненависть серед корінної нації. Відтак євреї охоче бралися за роль підпанків, а разом з тим за роль соціального громовідводу, й сумлінно ці ролі виконували.

      Судилося так, що значна кількість європейських євреїв-ашкеназів опинилася на території Польського королівства. Ця імперія створилася не так зброєю, як підступом. Верхівка польського королівства буквально витягла з ліжка королеви Ядвіґи її коханого, німецького принца, і примусово одружила її з великим князем литовським Яґайлом. Так об’єдналися під одну корону дві, а точніше — три держави: королівство Польське та королівство Литовсько-Руське, яке в свою чергу складалося з білоруської держави, відомої як Велике князівство Литовське (6) із столицею у Вільнюсі, та королівства Руського зі столицею в Києві. Королівство Руське (7) виникло, коли великі литовські князі Ґедимін та його син Ольґерд вигнали татарів з Руси (України), після чого литовські князі коронувались як королі Руські. Сталося це за 150 років до того, як звільнилася від татарського іга Московія. Далі почалося зле. Польська шляхта поступово перебирала на себе керівні функції в Україні, перетворюючи її з автономної одиниці під литовською короною на звичайнісіньку польську провінцію. Почалася інтенсивна колонізація і полонізація. Польські поміщики, польські адміністратори, польські військові ґарнізони, зрештою польське міщанство, посунули в Україну. Про її статус окремого королівства під короною Ґедиміновичів швидко забули. Навернення до католицизму під загрозою фізичного знищення змусило українських єпископів просити захисту у римського папи. Так виникла унія — збереження православних ритуалів у сполученні з визнанням римського престолу.

      Євреї правобережної України миттю пішли служити полякам. Вони збирали податки для польської скарбниці, брали на відкуп усе, на чому можна було визискувати українців (тоді вже була ринкова економіка), наприклад, православні церкви, за ключі від яких, наприклад, для весілля, або хрещення дитини, або іншої треби з прихожан бралися гроші. Лихварство та шинкарство багатої верхівки єврейства затуляли перед очима українського населення факт існування трудівних верств єврейського населення, ремісників та дрібних крамарів. Останні мали б стати соціальними партнерами та друзями українства. Хоч окремі випадки дружніх та добросусідських стосунків між євреями та українцями мали місце, загалом польське єврейство ставилося до українського населення з презирством, поділяючи польське ставлення до «хлопів», до «бидла», як звали поляки українців. Отже, євреї не приховували своєї ненависти до українців і дотримувалися пропольської політичної орієнтації. Зі свого боку, польська держава багато в чому йшла назустріч євреям. У Польщі євреїв називали «поляками Мусієвого закону». Їх не навертали силоміць до католицизму, навіть дозволили судити євреїв-злочинців не польським судом, а судом рабинату.

      Із цих причин під час визвольних змагань України під проводом Богдана Хмельницького українське військо вважало за своїх ворогів і поляків, і євреїв. В єврейській літературі чимало написано про нищення євреїв вояками Хмельницького. Проте євреї самі обрали свою долю, вони свідомо опинилися по один бік барикад із польськими колонізаторами. Далі Польщу тричі поділили між собою Прусія, Росія та Австро-Угорщина. Головна частина Польщі стала російською колонією. Поневолені поляки спочатку, було, вчинили спротив російській колонізації. Щоб придушити цей опір, Катерина ІІ кидає проти них гайдамаків Залізняка й Ґонти. Гайдамаки отримали з рук російської цариці-німкені «Золоту грамоту» (8) , яка наказувала нищити поляків і євреїв. Коли зрештою польську фронду було приборкано і поляки зголосилися на російський протекторат, Росія віддала гайдамацьких ватажків на польську розправу та покінчила з гайдамаччиною. А як же євреї? Євреї досить швидко змінили орієнтацію. Вони заговорили російською мовою та й пішли у підпанки до російських поміщиків8. Тарас Шевченко, який, до речі, поставив свій підпис під зверненням російської інтелігенції із засудженням антисемітизму, цілком об’єктивно писав:

      Перед паном Хвьодором
      Ходить Мошко ходором.
      І передом, і задком
      Перед паном Хведорком.

      Поляки не подарували євреям такої безпринципности. Коли Польща відновила свою державність, поляки дивились на євреїв як на зрадників. Дарма євреї знов заговорили польською мовою. З приходом німецьких окупантів поляки залюбки допомагали німцям викорінювати єврейське населення. Не випадково президенту Польщі Кваснєвському довелося за це публічно вибачатися.

      Як уже згадувалося, поведінка євреїв в Україні під польським ярмом не була винятком. Так само поводили себе євреї в Єґипті та інших британських і французьких колоніях. Чомусь не спало їм на думку, що рано чи пізно колонізаторів змусять забиратися геть і тоді євреї залишаться сам-на-сам із народом, який вони протягом багатьох поколінь зневажали та визискували. Не думали євреї, що за цими рахунками доведеться платити їхнім нащадкам. Варто докладніше зупинитись на поведінці євреїв у Російській імперії та СРСР.

      Євреї в Російській імперії

      Про долю й життя євреїв у Російській імперії писано чимало. Антисемітизм активно впроваджувався урядом і православною церквою. Церква звинувачувала євреїв у страті Христа, всіляко роздмухуючи ненависть до них. Зерна ненависти потрапляли на родючий ґрунт. Соціально-економічна активність євреїв (10) дратувала російське купецтво та інші соціальні верстви. Для захисту своєї нації від єврейської конкуренції російський уряд встановив для євреїв межу осідлости, яка, зокрема забороняла мешкання євреїв у великих містах, за винятком купців першої ґільдії і тих, що мали вищу освіту. Можливості отримати вищу освіту для євреїв були обмежені процентною нормою. Навіть щоб віддати сина до гімназії, єврейська родина мала оплатити навчання двох православних.

      На початку століття теренами на захід від межі осідлости прокотилася хвиля єврейських погромів. Організатором погромів і двох створених із цією метою чорносотенних громадських організацій (Союзу Михаїла Архангела та Союзу російського народу) було міністерство внутрішніх справ Росії, яке очолював тоді Щегловітов. Міністерство внутрішніх справ завзято планувало й здійснювало погроми, які шовіністична преса подавала як вияв народного гніву до визискувачів-євреїв. Російська імперія прагнула мати у світі вигляд держави загального «благоденствія» та зразкового правопорядку Поліція отримала чіткі інструкції, що робити під час погромів. Перше. Не втручатися аж до завершення погрому. Друге. Після погрому заарештувати, кого вдасться, та доставити заарештованих погромників до поліцейських відділків. Далі траплялося дивовижне. Поліція питала в кожного заарештованого його прізвище й заносила це прізвище до заздалегідь видрукованих та поширених у поліції бланків. Бланк містив такий текст (цитую за пам’яттю, тому можливі незначні спотворення, що не впливають на зміст цього витвору міністерства внутрішніх справ Росії):

      "Мы, Николай ІІ, Самодержецъ Всероссійскій,
      Царь Великія и Малыя и Белыя Руси, Король Польскій,
      Великій герцогъ Финляндскій, герцогъ Курляндскій, Лифляндскій, Эстляндскій и прочая, и прочая, и прочая
      Принимая во вниманіе, что нижепоименованныя лица приняли участие в уличныхъ беспорядкахъ ввиду крайней темноты и невежества...
      (далі йшов перелік прізвищ заарештованих погромників)
      Повелеваемъ: ПОМИЛОВАТЬ вышепоименованныхъ. Николай"

      В останньому рядку цього документа стояла печатка з факсимільним підписом царя. Ось як працювала правова держава! Сплине час, і цей досвід запозичить інша правова держава — Третій Райх. До речі, запозичить вже з Радянського Союзу. Після заповнення цього бланка погромників звільняли з-під варти, й вони йшли готуватися до наступного погрому.

      Я нагадав читачеві ці, мабуть, відомі йому факти з однією метою: обговорити питання про соціально-політичну орієнтацію єврейства. Здавалося б, ставлення євреїв до Росії мало б бути абсолютно неґативним. Проте, насправді все було значно складніше. Багатий прошарок був задоволений життям. Вони не боялися погромів. Хабар поліції — і все гаразд. Серед цих євреїв переважала ідея асиміляції. Деякі євреї-багатії хрестилися, а далі іноді ставали антисемітами. Вони полюбляли казати про себе: «Я — русский, еврейской народности, иудейского вероисповедания». Ці охоче йшли на службу до російської держави, виявляючи традиційний єврейський опортунізм. Основна маса єврейства, тобто ремісники (слюсарі, ковалі, скляри, будівельники, шевці, кравці), лікарі, аптекарі, музики, візники, биндюжники та балаґули (11), дрібні торгівці тощо, — потерпала від політики царського уряду.

      Як відомо, дві причини спонукали російську державу посилити антисемітські заходи. Першою було зростання революційних настроїв. Серед революціонерів було чимало євреїв. Не прислухалися євреї до заклику одного із засновників сіонізму, українського єврея Зеєва Жаботинського, триматися далі від російського революційного руху, натомість докласти зусиль для відновлення державности єврейської нації. Хоч скільки твердив Жаботинський: «Це — не ваша країна, це — не ваша революція. Ніхто вам за неї не подякує (12)», — євреї масово йшли до різних революційних партій, приваблені ідеями інтернаціоналізму та сподіваючися здобути рівноправ’я після перемоги революції. Царський уряд уміло використав неприязнь до євреїв, щоб відвертати маси від революційних настроїв шляхом переконання їх у тому, що євреї — вороги віри, царя та Росії, а революція — суто єврейська справа.

      Крім погромів, на цей задум працювала чорносотенна преса. Антисемітські газети видавались не тільки в столицях імперії, але й у провінції. Зокрема в Києві Шульгін видавав одну з таких газет під назвою «Кіевлянинъ». У 1905 р. Росія зазнає військової поразки від Японії. Російська преса не знаходить кращого пояснення причин поразки, як покласти провину на євреїв, які буцімто були японськими шпигунами. Для кожної тверезої людини таке пояснення — нісенітниця, але ж антисемітизм не потребує логіки та здорового глузду. Безглуздя — основа мислення марґіналів. Поразка від Японії — друга причина посилення антисемітизму та масових погромів. У 1903 р. з’являються на світ горезвісні «Протоколи сіонських мудреців» — виготовлена під керівництвом резидента російської таємної поліції в Парижі Рачковського фальшивка (13). Взявши за зразок «Діалог Монтескье і Маккіавеллі в пеклі» французького автора Жолі, російські розвідники виготовили текст, що має вигляд дурного й незграбного самооббріхування євреїв. Вже цього досить, щоб зрозуміти: «Протоколи» — примітивна фальшивка. В лавах антисемітів цей текст і досі викликає захоплення. Ще б пак! Євреї, як останні дурні, відверто пишуть, яким підступом і підлістю вони захоплюватимуть панування над світом (14). «Протоколи» передруковували в гітлерівській Німеччині, їх активно друкують і розповсюджують зараз у Росії, завозять і до нас. Навіть існує, і ми ще повернемося до цього, український переклад.

      У 1913 р. світ був приголомшений київським антисемітським судовим процесом — справою Бейліса. Справа була сфабрикована з ініціативи і громадської підтримки чорносотенних організацій Росії. Заарештованого 1911 р. приказчика однієї з київських цегелень Менахема Бейліса було звинувачено у вбивстві гімназиста А. Ющинського з метою виточити з нього кров, яка нібито необхідна для виготовлення маци. Чорносотенна газета «Русское знамя» відрядила до Києва свого представника Рябова, що мав виконати функцію дириґента. З погляду чорносотенців Київ був чи не найкращим місцем для антисемітського судилища. Присяжних було обрано із селян Київської ґубернії, вважалося, що звинувачувальний вердикт ґарантовано. Проте сталися дві «неприємності». Перша — це хід слідства. Слідчий Фененко та становий пристав Кислинський вийшли на слід справжніх убивць хлопчика. Виявилося, що гімназист Ющинський, коли був у свого однокласника, випадково почув розмову гостей матері свого товариша, Віри Чеберяк, скупниці краденого, про підготовку наступного злочину. Хлопця вбили, щоб уникнути викриття. Ані Фененка, ані Кислинського не можна підозрювати в особливій юдофілії. Просто це були професійні поліцейські, які чесно робили свою справу, не розуміючи «соціальне замовлення». Обидва українці наклали за це кар’єрою: Фененка усунули від слідства, а Кислинського взагалі звільнили з поліції. Не виправдали довіри й українці-присяжні. Під головуванням Григоровича-Барського вони визнали Бейліса невинним.

      Із цього стислого викладу головних антисемітських дій Російської держави випливає, що євреї мали всі підстави для неґативного ставлення до Російської імперії. Проте серед євреїв не було єдности. Сіоністи, тобто єврейські націоналісти, закликали євреїв до відновлення єврейської держави в Палестині. Бундівці, теж націоналісти, але «пом’якшені», вважали, що можна задовольнитися культурно-національною автономією. Зрештою, до лав більшовиків ішли євреї-інтернаціоналісти. Ватажок більшовиків Ленін у своїх численних статтях з національного питання багаторазово відверто заперечує право євреїв мати й розвивати свою культуру. Він рішуче висловлюється проти єврейського шкільництва. Ленін пише, що євреї-робітники повинні складати єдине ціле з робітниками Росії. Створення будь-чого національно-єврейського (шкіл, театрів,…) головний більшовик засуджував як спробу зруйнувати єдність пролетаріату. Отже, зіткнулися серед єврейства націоналізм із інтернаціоналізмом. Автор цих рядків багаторазово стикався з тим, що значення цих політичних термінів сприймається по-різному, тому варто розібратися в цих питаннях докладніше.

      Що таке націоналізм та інтернаціоналізм?

      Хочу привернути увагу читача до такої думки. Безглуздо вивчати будь-яку політичну, філософську чи наукову концепцію, читаючи тільки твори її запеклих супротивників. Наприклад, ви нічого не дізнаєтесь про юдаїзм, читаючи антисемітську брошуру Кичка «Иудаизм без прикрас». Про юдаїзм там немає нічого, проте в кожному абзаці пишеться, яка наволоч ці євреї. Так само нічого не дає для розуміння націоналізму вивчення марксистської та радянської літератури, яка малює націоналізм у вигляді людиноненависництва, а націоналіста зображає як бандита з ножем за халявою, який не мріє ні про що, крім убивства чужинців. Що ж воно таке — націоналізм? Теоретичними засадами націоналізму ми зобов’язані віденському євреєві, активісту ІІ Інтернаціоналу, Віктору Адлеру. Соціал-демократ В. Адлер почав із кількох виступів у пресі проти антисемітизму, а далі надрукував детальні розробки з національного питання взагалі.

      Перше, що зробив Адлер, це спробував визначити, що то є нація. Моє покоління вчило в університеті сталінське означення нації. За цим означенням нація — історично сформована спільнота людей, що характеризується спільністю території, економіки, мови, культури, історичної долі та національного характеру. Сплило чимало років, поки я дізнався, що це означення — плагіат. Джуґашвілі переписав його в Адлера, але вилучив з переліку ознак сьому — національну самосвідомість. Мабуть, вилучив тому, що ця ознака віддає ідеалізмом — найбільшим гріхом проти марксизму. Насправді досвід історії засвідчує, що всі запозичені Джуґашвілі ознаки нації — мітологія. Єдиною і справжньою ознакою нації є ота остання, вилучена ознака. Вважаю, що правильне означення нації має звучати в такій спосіб: «Нація — спільнота людей, що склалася історично та об’єднана національною самосвідомістю». І все!

      Справді, чи утворюють націю спільна територія, культура, економіка та мова? Певно, що ні. Досить зважити на такий приклад. Арабська нація розселена у багатьох країнах. Мова одна, культура схожа, економічні зв’язки теж існують. Якщо спитати сирійця, хто він, той відповість — араб. Назвуть себе арабами єгиптянин, мароканець і йєменець. Латиноамериканці нічим у цьому плані не відрізняються від арабів: єдина мова (15), єдина культура, сусідство країн (спільність території), економічні зв’язки. Але нації нема. Арґентинець на те саме питання відповість, що він арґентинець. Хоча слово латиноамериканець існує в іспанській мові, він скаже: «Soy latino» (16), — маючи на увазі не свою націю, а групу націй. Приблизно так, як росіяни кажуть: «Ми — слов’яни» (17). Мексиканець вважає себе мексиканцем, а коста-риканець — коста-риканцем. Попри схожість усіх ознак арабська нація є, а латиноамериканської немає. Отже мова, територія та культура націю не роблять. Світ знає швейцарську націю, яка розмовляє чотирма мовами: німецькою, французькою, італійською та рето-романською. Перші три мови цього переліку знають всі швейцарці, а рето-романською розмовляють приблизно 40 тис. нащадків етрусків. Швейцарські мови не перемішані. В кожному кантоні є своя мова, іноді дві, проте для швейцарця не виняток, такий, наприклад, діалог:
      — Герр Штумпф, чи розмовляєте ви італійською?
      — Так. Це одна з моїх рідних мов.
      — Як це так?
      — Я — швейцарець.

      Особисто чув, як обурюється німецькомовний швейцарець, якщо невіглас-іноземець назве його німцем. Не розуміє зайда, що цей герр Штумпф пишається тим, що його предки дали відсіч Німецькій імперії і зберегли незалежність гірського народу під проводом Вільгельма Телля, який теж розмовляв німецькою. Франко-швейцарці та італо-швейцарці так само не вважають себе французами та італійцями. Отже, Швейцарія — однонаціональна держава. Її населення — єдина швейцарська нація.

      Якщо швейцарці мають спільну територію та економіку, євреї не мають і цього. Протягом століть євреїв розсіяно по всьому світу, вони, було, втратили свою мову, яка до відновлення держави Ізраїль збереглася хіба що в релігійних відправах, набули кілька «єврейських» мов: ідиш, ладіно, еспаньолі, татську. Багато єврейських популяцій, наприклад, грузинські та бухарські євреї, геть зовсім втратили рідну мову. Але вони не асимілювалися й залишилися євреями. Що ж спільного між йєменськими, грузинськими, бухарськими, шведськими та англійськими євреями? Тільки те, що вони вважають себе євреями. А це й є національна самосвідомість (18).

      Отже, помилився Віктор Адлер, приєднавши до справжнього націєтвірного чинника кілька вигаданих, зовсім не обов’язкових ознак. Проте Адлер залишив в історії значний позитивний слід. Саме його зусиллями теза про право націй на самовизначення спочатку стала невід’ємною складовою програм усіх соціал-демократів (19), далі набула світового юридичного й політичного визнання, а зараз є елементом міжнародного права. Адлер працював в Австро-Угорській імперії, яка буквально кипіла від міжнаціональних чвар. Порохова діжка Європи... Тому він розумів, що світ може стати стабільним лише після того, як кожна нація здійснить своє право на самовизначення (20). Тим самим він заклав теоретичні підвалини націоналізму.

      Що ж воно таке — націоналізм? Хто такі націоналісти? Чого вони прагнуть та які ідеї обстоюють? В Радянському Союзі кожному втлумачували прості відповіді на ці питання. Націоналізм — людиноненависницька буржуазна ідеологія. Націоналіст — бандит. Націоналісти мріють про панування своєї нації над іншими. А ось інтернаціоналізм, навпаки, — пролетарська ідеологія загальнолюдської любови. Інтернаціоналіст — душевна людина, яка лояльно ставиться до людей незалежно від національности. Інтернаціоналісти прагнуть загальної рівності людей усіх націй. Чи так воно насправді? Звичайно, ні. Як і все інше інше, що ми чули від комуністичних пропаґандистів, то є брехня. Подекуди примітивна, а подекуди й віртуозно витончена.

      Націоналізм — це віра в справедливість принципів націоналізму та діяльність, спрямована на їхнє втілення. Таких принципів принаймні три (21):

      1. Всі нації рівноправні. Право належати до рівноправної нації — невід’ємне право людини.

      2. Нація стає по-справжньому рівноправною, коли вона здійснює своє право на самовизначення.

      3. Єдиний спосіб самовизначення нації — створення національної держави. Культурно-національна автономія як паліатив припустима тільки для націй, які не можуть створити своєї держави через відсутність національної території (напр., цигани).

      Якщо в такий самий спосіб сформулювати принципи інтернаціоналізму (22), матимемо таке:

      1. Люди рівноправні, незалежно від національности. Права людини вищі за права націй.

      2. Існування націй із їхніми державами, національними мовами, звичаями та культурами — пережиток минулого, що тільки гальмує створення єдиної інтернаціональної спільноти. Право на майбутнє мають тільки великі держави (23), інші мусять до них приєднатися і зникнути.

      3. Щоб стати рівноправною, людина, яка не належить до однієї з великодержавних націй, має позбутися своєї мови, викинути на смітник національну культуру, національні звичаї, забути свою історію, приєднатися до великодержавної нації та асимілюватися.

      Головний пропаґандистський трюк інтернаціоналістів — підміна тези. Це й є витончена віртуозна брехня. Розрахунок на те, що мало хто чітко розуміє різницю між рівноправ’ям націй, з одного боку, і рівноправ’ям всіх людей, незалежно від національности, — з другого. Багато кому може здатися, що ці поняття тотожні. Насправді вони різні. А де в чому — діаметрально протилежні. Наприклад, французька та російська нація цілком рівноправні. Кожна з них має свою державу, свій уряд, що дбає про національні інтереси. Жодна з цих двох націй не може накинути свою волю іншій. Наприклад, не може Москва наказати Парижеві відсвяткувати роковини поразки Наполеона під Бородином. А ось француз та росіянин не рівноправні. Росіянин не мав, не має та в осяжному майбутньому не матиме стільки прав, скільки їх має кожен француз. З другого боку росіянин і татарин практично рівноправні. Так було в СРСР. Так є й зараз у Російській федерації. Але не рівноправні російська та татарська нації. Російська нація — панівна, татарська — підлегла. Російська нація має державність, має повноважний уряд. Татарська нація має лише місцеве самоврядування. Гра в державність, тобто автономна республіка — фікція. Татарстан не має міжнародного визнання як держава, не веде зовнішньої політики, а внутрішні свої справи мусить вести під наглядом Москви. Казань не може ухвалити, наприклад, план сплюндрувати московський кремль задля побудови на його місці нафтопереробного заводу, а уряд Росії має право видати аналогічне розпорядження щодо казанського кремля.

      Не вірите? Тоді слухайте. У 1982 р. Брежнєв наказав відсвяткувати низку ювілеїв «добровільного приєднання» різних підкорених російськими царями націй. Наприклад, 425 років добровільного приєднання до Росії Кабардино-Балкарії. В мене є тогочасний путівник по цій АРСР. Там надруковано, що у 1557 р. кабардинський князь Темрюк-бек видав свою дочку за Івана Лютого і тим самим добровільно приєднався до Росії. Це — приклад примітивної брехні. По-перше, в Кабарді було багато беків. Темрюкові належала не вся Кабарда, а лише кілька аулів. По-друге, Темрюк-бек, як мусульманин, мав кілька жінок і чимало дочок. Роздаючи їх заміж, він і гадки не мав, що тим самим до когось приєднує свою крихітну державу.

      Кабарда та інші північнокавказькі автономні республіки виконали наказ Брежнєва і відсвяткували роковини свого поневолення, а татари — ні. Перебіг подій був таким. Наказ Москви відсвяткувати ювілей «добровільного приєднання» Татарстану до Росії став відомим громадськості. Знайшлося чимало людей, обізнаних з історією. Татарстан обурився. Святкувати роковини штурму Казані військом Івана Лютого, після якого кілька днів московські вояки грабували і вбивали казанців, ґвалтували жінок та палили будинки, корінне, переважно булґарське (24), населення Татарстану, вважало ганьбою. Обурення та соціальне напруження в Татарстані набули настільки загрозливого масштабу, що Москва була змушена скасувати святкування дня геноциду. Цей приклад наочно демонструє нерівноправність російської та татарської націй. Адже уряд Татарстану не мав повноважень змусити СРСР відсвяткувати роковини штурму Києва армією Сабудай-Багадура.

      Розглянуті наочні приклади підтверджують такі тези:

      1. Рівноправ’я націй не забезпечує рівноправ’я людей цих націй.

      2. Рівноправ’я людей різних націй в одній державі не викликає автоматично рівноправ’я самих націй.

      3. Нерівноправ’я людей різних націй ніяк не впливає на рівноправ’я націй. Останні можуть бути, а можуть і не бути рівноправними.

      4. Нерівноправ’я націй, зазвичай, має наслідком певне нерівноправ’я людей, що до них належать.

      Останнє заслуговує на пояснення. Розглянемо модель суспільства, де втілено ідеал інтернаціоналізму — люди мають рівні права, без огляду на національну приналежність. Хай у деякому «інтернаціональному» місті євреї складають 10%, а решта — росіяни. Скільки євреїв потраплять до муніципальної ради чисельністю 20 чоловік? Два, тобто 10%? Не обов’язково. Теоретично всі 20 можуть бути євреями, але практично може й не бути жодного, бо «рівноправні» євреї не мешкають компактно, а тому не становлять більшости в жодному з виборчих округів (25). Інтернаціоналіст скаже, що так і треба, бо виборцям-інтернаціоналістам байдуже, якої національности кандидат. Вони обирають за діловими й людськими якостями, а не за національною ознакою. Припустимо, що двоє євреїв потрапили до муніципальної ради. Хай одному з них спаде на думку збудувати за рахунок місцевого бюджету єврейську школу та купити автобуса, який вранці звозив би до школи єврейських дітей з усього міста, а після занять розвозив би їх по домівках, як це має місце в усіх школах США. Чи схвалить таку пропозицію муніципальна рада? Певно, що ні. Пропозицію відхилять. Хтось із інтернаціоналістів виступить проти, арґументуючи свою позицію тим, що єврейським дітям добре вчитися і в російських школах, а автобус — взагалі неприпустима розкіш, якої ніхто не має. До того ж доцільніше витратити гроші не на єврейську школу, а на святкування дня заснування Москви. Муніципальна рада більшістю голосів пристане на пропозицію інтернаціоналіста.

      Тепер змоделюємо націоналістичну антитезу до щойно описаної ситуації. В місті втілено принципи націоналізму. Законодавство ґарантує рівноправність націй. По-перше, вибори до муніципальної ради відбуваються за національними куріями, тому в раді завжди буде 2 представники євреїв (26). По-друге, з ведення муніципальної ради вилучено всі питання, які стосуються національної меншини. Остання обирає для розгляду цих питань свою національну раду. По-третє, система оподаткування реформується з метою забезпечити рівноправність націй. А саме: податки з євреїв та підприємств, що їм належать (27), надходять у розпорядження національної ради. Деяка частка цієї суми відраховується на загальноміські витрати, а решта складає бюджет національної ради, яка без найменшого втручання з боку більшости сама вирішує, куди їх витрачати. Ясно, що єврейську школу буде збудовано.

      І ще одне зауваження. Хоча й вище було сказано, що в Росії татарин і росіянин рівноправні, це не зовсім так. Деякі права людини є складовою її національних прав, тому нерівноправність націй спричиняється до певного нерівноправ’я людей. Наприклад, спортсмен-татарин має менше шансів, ніж росіянин, потрапити на престижні міжнародні змагання. Ці шанси були б набагато більші, як би Татарстан був державою і делеґував на змагання національну татарську команду. Якщо б хокейна команда Чехословаччини складалась тільки із словаків, то про її перемогу все одно казали б, що перемогли чехи. Чи приємно це було б чути хокеїстам-словакам? Хай не думає читач, що нерівноправність обмежується спортом. Вона виникає повсюдно, де має місце творення історії. Людина поневоленої нації змушена творити історію не свою, а панівної нації. Таким чином, незважаючи на те, що з росіянина і татарина беруть однакову ціну за пляшку горілки (рівноправність!), татарин, на відміну від росіянина, позбавлений права творити історію свого народу, він мусить творити історію Росії. Євреї теж протягом століть творили історію інших народів. Єврейська нація стала суб’єктом історії тільки після створення Ізраїлю.

      Варто зупинитися ще на одному пропаґандистському трюкові інтернаціоналістів. Вони, спираючись на співзвучність слів (28), переконують громадськість в тотожності націоналізму та нацизму. Якщо сформулювати принципи нацизму у формі, аналогічній вищенаведеним тріадам, то буде таке:

      1. Моя нація (раса) вища. Всі інші — нижчі (die Untermenschen) (29).

      2. Інтереси нації понад усе (Deutschland ьber alles (30). Головна мета нації — невпинне розширення життєвого простору. Інші нації мусять бути підкорені, перетворені на рабів і приречені на зникнення.

      3. Демократія — перешкода на шляху досягнення цілей нації. Привести націю до перемоги може тільки фюрер (Ein Volk. Ein Staat. Ein Fьrer (31).

      Як бачимо, принципи нацизму не мають нічого спільного з принципами націоналізму. А ось між нацизмом та інтернаціоналізмом неважко помітити дещо спільне. Й та, й та ідеології спрямовані на розширення життєвого простору своєї нації. Різниця полягає лише в методах, якими цього пропонується досягти. Нацисти віддають перевагу збройному підкоренню і знищенню інших націй під проводом фюрера, тоді як інтернаціоналісти пропонують зобразити збройне підкорення як добровільне приєднання та здійснити після цього асиміляцію підкорених народів, вони аґітують останніх зголоситися на асиміляцію добровільно, бо, мовляв, іншого вибору немає. Таким чином і нацизм, і інтернаціоналізм — два варіанти шовінізму: жорсткий та м’який. На відміну від них, націоналізм захищає право кожної нації жити самостійним життям у своїй національній державі (32). Через це такі словосполучення, як «український націоналізм», «абхазький націоналізм», «єврейський націоналізм», звучать доволі смішно. Справжній націоналізм є універсальним. Поборник права націй на самовизначення не може визнавати це право тільки за своєю нацією. Він мусить визнати його за всіма націями без винятку.

      Маю цікавий приклад. В одній з антисемітських книжок, виданих в СРСР, а саме в книзі єврея-антисеміта Анатолія Крима «Выбор» (Київ. Радянський письменник, 1980) єврейських націоналістів, тобто сіоністів, звинувачено в тому, що вони злигалися з українськими націоналістами-бандерівцями. Як доказ, сказано, що бандерівське підпілля у 1948 р., щойно після проголошення держави Ізраїль і початку першої арабо-єврейської війни, провело в Західній Україні запис українських націоналістів у добровільні загони для війни в Ізраїлі на боці євреїв. Факт цей було подано як такий, що характеризує з найгіршого боку і євреїв, і українців. Я звик до брехні в радянській літературі, тому спочатку не повірив. Згодом від своїх друзів із Західної України довідався, що факт запису в ці загони мав місце. Проте практично переправити бійців-українців до Ізраїлю не вдалося, бо радянська влада зміцнила контроль кордону.

      Настав час для висновків. Якщо читач шанує логіку, він уже побачив, що націоналізм — чесна і справедлива ідеологія, невід’ємна складова демократичних переконань. Не можна бути демократом, якщо водночас ти не дотримуєшся принципів націоналізму. Націоналіст — борець за рівноправ’я націй. Інтернаціоналізм — поєднання брехні, підступу та ліцемірства. Інтернаціоналіст — підла людина, що виборює зверхність своєї панівної нації, або, якщо він до неї не належить, своє право бути підпанком чи попихачем на її службі. С превеликим жалем і болем мушу визнати, що більшість євреїв після жовтневого перевороту стали інтернаціоналістами (33) та подалися на службу до російських більшовиків. Звичайно, саме слово «інтернаціоналіст» має більшовицьке забарвлення, тому сучасні євреї-інтернаціоналісти полюбляють називати себе космополітами, вони пнуться довести собі й оточенню, що вони зовсім позбавлені національної приналежности. Марна справа! Адже вони не переходять на мову есперанто (як національно нейтральну), чи китайську (мову відносної більшости населення світу), або ж анґлійську (як сучасну лінґва-франка). Вони спокійнісінько розмовляють російською, сприяють русифікації колишніх колоній Росії. Отже, маємо тих самих підпанків на добровільних засадах. Звичайно, не справджується надія цих інтернаціоналістів-космополітів стати ніким. Їх все одно вважають євреями. Бо безнаціональних, як і безмовних, людей не існує. Називати себе космополітами люблять також представники імперських націй. Але це — облуда. Американець-космополіт зазвичай палкий патріот США і ніколи не відмовиться від свого американського громадянства.

      Поведінка та соціальна орієнтація євреїв
      у СРСР під час сталінізму


      Більшовизм привабив євреїв саме інтернаціоналізмом. В євреїв виникли утопічні сподівання, що більшовики збудують державу, де вони стануть по-справжньому рівноправними. Релігія? Більшовики — атеїсти. Мова? Хай буде російська. Євреї були готові відмовитись від рідної мови і за роки існування СРСР це зробили, перейшли на російську мову. Прізвища, імена? Євреї починають міняти прізвища, а також імена і по батькові, на російські (34). Зокрема, це зробили всі євреї, що стояли біля керма революції. Великі сподівання на революцію покладали не тільки євреї. Інші поневолені народи Російської імперії мріяли про незалежність, державність і право творити власну історію. Зокрема, серед таких був і український народ. Яку ж позицію зайняли євреї стосовно національних сподівань неросійських націй? Незначна частка єврейства підтримала нації, серед яких вони жили, тобто пристала до націоналізму. Щодо переважної більшости єврейства, то воно захопилось інтернаціоналізмом і, як і в своїй попередній історії, масово посунуло на службу до колонізаторів, наївно вірячи, що російська нація їм за це віддячить. Ніякої подяки вони насправді не дочекались. Єврейство з головою поринає в революцію на боці більшовиків. Троцький створює Червону армію. Серед червоних командирів і, особливо, комісарів, багато євреїв. Євреї активно реквізують у селянства хліб у складі продзагонів. Пам’ятаєте, в «Думі про Опанаса» одеського поета-єврея Едуарда Багрицького: «Я бежал из продотряда от Когана-жида…» Можна сказати, що без участі євреїв навряд чи перемогли б більшовики у громадянській війні (35).

      Одна з проблем пореволюційного керівництва — брак кваліфікованих кадрів. Освічена частина російського суспільства переважно не підтримала більшовиків. Вона частково еміґрувала, частково була винищена революцією. Тільки незначна кількість фахівців погодилася працювати на радянську владу. Вакуум заповнили євреї. Євреї стають домінуючим прошарком у керівництві ВКП(б), уряді, в усіх ланках державного апарату, серед командирів та комісарів у збройних силах. Чернь-переможниця в Росії зберегла традиційну для черні ненависть до інтеліґентності та інтеліґенції. «Эй, ты, культурный в шляпе!»,— з презирством гукали пролетарі. За капелюха і краватку могли й побити. Пролетаріат не квапився йти вчитися. Революція змела бар’єр, що стояв на шляху євреїв до освіти, і євреї, які завжди прагнули знань, швидко заповнили студентські місця. Євреї навіть не потребували ленінського заклику вчитися. Серед інженерів, науковців, лікарів, учителів, професури, діячів літератури та мистецтва постає значний єврейський континґент. Євреї масово працюють у торговельній мережі, системі постачання, на будівництві. Євреї вносять значний внесок до економіки, виробництва, науки і культури СРСР. Культури, звичайно, не єврейської, а російської.

      Що ж отримали євреї від російської нації замість подяки за те, що вони століттями лікували, навчали, постачали, одягали, взували й обслуговували та розважали цей народ? Отримали євреї заздрість і, після революції, ненависть за те, що «захопили» всі престижні та прибуткові посади. Сидить, наприклад, на концерті Аркадія Райкіна такий собі Ваня Сидоров. Всі навкруги сміються, а він від люті зеленіє й думає про себе:

      «Ишь, жидовская морда, как ловко устроился! Работа — не бей лежачего. Хохмы со сцены читает… Хохмы-то чужие. Кем-то написанные. А деньжищи гребет лопатой. Почему я, Ваня Сидоров, не могу на этой сцене стоять и за большие деньги хохмы читать? Меня, небось, не возьмут. Все места жиды заняли. Говорите, я не умею? Так научите меня! Жиды своих учат…»

      І немає на світі сили, здатної пояснити Вані Сидорову, що для амплуа естрадної мініатюри потрібен талант, що актор Райкін створив і цей жанр, і себе в цьому жанрі самотужки, що його ніхто не вчив, а легкість, з якою виступав Райкін,— результат виснажливої наполегливої праці, зокрема ретельного добору авторів мініатюр та роботи з авторами.

      Перше двадцатиріччя радянської влади було для євреїв сприятливим. Вплив євреїв у керівництві країною був настільки сильним, що антисемітизм карався як злочин. Держава запровадила єврейську освіту. Були єврейські середні школи. В Житомирській області навіть існувало Училище механізаторів сільського господарства з викладанням мовою ідиш. Готували трактористів і комбайнерів… Існувало Товариство землевлаштування євреїв-трударів. У кількох областях виникли єврейські колгоспи. Один з єврейських колгоспів існував у Києві на Куренівці, там, де зараз давно міська забудова. Зруйновану протягом громадянської війни економіку теж відновили переважно євреї, які скористалися лібералізацією НЕПу та розвинули торгівлю й мале підприємництво. Малі підприємці тоді називалися непманами. НЕП викликав значне соціальне розшарування. Серед більшовиків, героїв громадянської війни, зростало обурення, позаяк виходило, що вони дарма били буржуїв. Буржуї залишилися, живуть у достатку й розкоші, роз’їжджають бричками, а вони, герої, залишилися бідними, мешкають у комуналках, ходять пішки та працюють на непримітних посадах. Ситуація ця добре описана Олексієм Толстим в оповіданні «Гадюка», до речі, дуже талановито екранізованому.

      Коли Сталін згортав НЕП, це дуже сподобалось більшовицьким масам. Непманів душили податками, експропріювали їхню власність, але до 1929 р. ще можна було виїхати за кордон. Попри те, що митниці грабували втікачів-непманів, кампанію цю не можна розглядати як антисемітську. По-перше, серед непманів були не тільки євреї. По-друге, й після ліквідації НЕПу євреї залишилися на багатьох керівних посадах у партії і державі. Вигнання Троцького до Алма-Ати та його еміґрація були початком великої чистки в ВКП(б) під приводом боротьби проти троцькістів. Це вже була значною мірою антисемітська кампанія. Фактично російська нація, а точніше — російська бюрократія, відвойовувала для себе від євреїв тимчасово втрачені керівні позиції в суспільстві.

      Антитроцкістська кампанія поступово перетворилася на кампанію репресій проти «ворогів народу» найрізноманітніших катеґорій. КРТД (контрреволюційна троцькістська діяльність) залишалась у списку цих катеґорій, але було чимало інших. Наприклад, колективізація зробила «ворогами народу» селян, що не бажали йти до колгоспів: «куркулів та підкуркульників». Досить повний перелік всіх катеґорій можна знайти в книзі Солженіцина «Архіпелаг ҐУЛАҐ». Нас у даному випадку цікавитиме той факт, що євреї-чекісти разом із євреями-партапаратниками брали найактивнішу участь у колективізації та у знищенні «ворогів народу», зокрема у функціонуванні ҐУЛАҐУ. На стрічку пекельного конвеєру потрапляли і євреї, навіть євреї-чекісти (36). Діяльність ця тривала аж до початку Другої світової війни.

      Після перемоги над Гітлером питома вага єврейства в партійних та радянських інстанціях, а також у каральних органах, зменшилась настільки, що стало можливим повернутися до звичного для Росії відвертого державного антисемітизму. У 1948 році почалась холодна війна, а разом із нею кампанія викриття та вигнання з посад «безрідних космополітів». Газети критикували за плазування перед Заходом діяча, якого до того всі знали, наприклад, як Петра Борисовича Макарова, старанно підкреслюючи його справжнє ім’я — Пінхус Борухович. Ні, не оцінили російські інтернаціоналісти добровільне зросійщення євреїв, їхню готовність служити підпанками та не винагородили їх за це.

      А євреї служили. Вірою і правдою. Після перемоги над Гітлером СРСР зіткнувся з національно-визвольними рухами на теренах Західної України та анексованих країн Балтії. Євреї беруть активну участь у придушенні цих рухів. Учасники боротьби проти Української Повстанської Армії, сьогодні вже дуже старі люди, й досі пишаються своєю роллю в боротьбі проти українських націоналістів-бандерівців (37). Попри таку безмежну відданість євреїв ідеалам інтернаціоналізму та російським національним інтересам, СРСР починає готуватися до «остаточного розв’язання єврейського питання», як це було свого часу зроблено в Німеччині. Хоча й обидві фашистські держави (38) зійшлися в смертельній борні, вони багато в чому вчилися одна в одній. Перед війною міністерство пропаганди доктора Ґеббельса запозичувало досвід у ЦК ВКП(б). Після війни Сталін, звичайно, на догоду партійній верхівці та широким російським масам, вирішує скористатись із досвіду гітлерівської Німеччини та остаточно вирішити єврейське питання.

      В Магаданській області будують бараки, куди планується переселити всіх євреїв СРСР. Бараки ці стоять там і досі. Далі медсестра (39) кремлівської лікарні, «героїчна дочка народу» (39) Любов Федосіївна Тимошук (Тимашук) викриває кремлівських лікарів. Вона дійшла висновку, що ці лікарі, професори та академіки, під приводом нових використовують неправильні методи лікування. Лікарів заарештували. Далі держбезпека розробила такий сценарій. Лікарів-отруйців мали судити відкритим судом. В розпалі пристрастей на підсудних мав «стихійно» накинутися натовп присутніх (зрозуміло, переодягнених у цивільне курсантів навчальних закладів правоохоронних органів — нещасних хлопців, які не розуміли, що їх усіх знищать як небажаних свідків). Цей натовп обурених громадян мав роздерти євреїв на шматки в прямому значенні цих слів. Далі за списком, складеним у ЦК, знані євреї мали б звернутися до «рідної партії та особисто товариша Сталіна» з колективним листом. В листі, також складеним у ЦК, було прохання, з метою запобігти подібним ексцесам, переселити єврейське населення до віддалених територій СРСР. Виконання цього плану зірвала смерть Сталіна та арешт Берії. Лікарі, крім одного, якого закатували на смерть, вийшли на волю і стали знов академіками.

      Далі преса сповістила про загибель «героїчної дочки» в автомобільній катастрофі. Від знайомих москвичів чув, що то була за катастрофа. В центрі Москви до Великого Кам’яного мосту йшла група людей. Серед них була трійця: жінка та обабіч неї двоє чоловіків. Перед самим мостом група відстала від цієї трійці. Потім зупинилися чоловіки, а жінка кинулась перебігати міст. Тут на неї наїхала військова вантажівка і ціла колона таких машин проїхала її тілом. В системі дежбезпеки є спеціальна хімічна лабораторія, де, зокрема, розроблено препарати, що позбавляють людину волі, перетворюючи її на слухняного «зомбі». Так що змусити Тимошук добровільно кинутись під колеса технічно було неважко. Яке ж було моє здивування, коли кілька років тому я прочитав в якійсь газеті, ніби лікар Тимошук не загинула, а спокійнісінько допрацювала до пенсії. Повірити в це важко. За загальним принципом роботи спецслужб, небажаних свідків завжди знищують (41), а Тимошук могла розповісти, хто і як працював із нею для «викриття» кремлівських лікарів-євреїв.

      Державний антисемітизм та поведінка євреїв
      у післясталінську епоху


      У хрущовську та брежнєвську доби державний антисемітизм не вщухає. Він набуває інших форм, а подекуди особливого єзуїтства. Зокрема, Москва бачить особливу загрозу російському інтернаціоналізму в Україні, тому боротьбі одночасно проти «сіонізму» і «українського буржуазного націоналізму» приділяється особлива увага (42). Кожне підприємство в містах (але не селах) України щороку мусить подавати спеціальний статистичний звіт. Я бачив бланк цього звіту. Відділ кадрів мусив доповісти, скільки прийнято на роботу росіян, українців, євреїв, інших. Інші рідну партію не хвилювали. Навіть вважалось за добре, якщо в установі працює, наприклад, аварець чи каракалпак. Про росіян дбали, щоб їх не було замало. Але головне — дивилися, щоб не було забагато євреїв.

      Поглиблюються розпочаті під час боротьби з космополітами заходи для обмеження доступу євреїв до вищої освіти. У 60-ті роки працював у Київському планетарії художником молодий український парубок, талановитий хлопець з українського села. Він готувався здобути вищу художню освіту в Ленінграді. Коли я спитав, чому б йому не вступити до Київського художнього інституту, він пояснив, що зовнішністю схожий на єврея, а у Києві євреїв до ВНЗ не приймають. Справді, Господь Бог нагородив українця горбатим носом, і той інстинктивно відчував головний принцип расизму нацистів: расово неповноцінною особою є така, стосовно якої існує підозра (не доказ!) про наявність хоча б однієї ознаки расової неповноцінности (43). Не знаю, чи вдалося йому стати ленінградським студентом, проте поширена віра в національну толерантність росіян не відбивала справжнього стану справ. У 70-ті роки моя колишня аспірантка вступала на фізичний факультет Московського університету (44). Вступний іспит приймав завідувач кафедрою проф. Корольов, автор підручника з оптики, в якому є фундаментальні фізичні помилки. Відповідь абітурієнтки слухала асистентка кафедри, а пан професор ретельно вивчав її особову справу. Прізвище — російське. Національність — росіянка. Але ім’я матері — Рахіль! Дівчинка закінчила відповідь. Жодних зауважень. Підходить до неї асистентка і сповіщає: «Профессор Королев поставил вам двойку». Довелося дівчині вчитися у Дніпропетровському університеті.

      Дискримінація євреїв відбувалась не тільки у сфері вищої освіти та аспірантури. Москва вимагала від керівників установ та підприємств без крайньої потреби не приймати на роботу євреїв, не просувати по службі тих, що вже працюють, не відряджати євреїв у закордонні поїздки, не видавати книжок авторів з яскраво єврейськими прізвищами та багато чого іншого. Звичайно, на практиці виконати всі ці вказівки було абсолютно неможливо, тому час від часу євреї друкували книжки, просувалися посадово, обиралися до Академії та (в ролі «и евреев») відряджалися за кордон. Мені відома історія про те, як одного разу в кабінеті ректора Київської Політехніки задзижчав телефон. Відділ науки ЦК КПУ дав вказівку: висунути до Академії наук безпартійного єврея. Потім ходила чутка, що хтось звернувся до ООН з приводу дискримінації євреїв в УРСР. ЦК КПРС наказав терміново створити контрприклад: «У нас только что избран в Академию наук УССР еврей, к тому же беспартийный». Так став членом АН УРСР славетний (нині покійний) професор у галузі радіотехніки. Прикладів таких винятків із дискримінаційної політики під тиском життя є багато, але ці демонстративні приклади не спростовують наявність державної політики антисемітизму.

      Як уже йшлося, сволота хоче бути чистою перед історією, тому в офіційних документах КПРС історики майбутнього не знайдуть відвертих директив про дискримінацію (45) євреїв. Якщо такі документи існують, вони зберігаються десь глибоко в архівах ЦК КПРС. Відомо, в який спосіб ганебні вказівки доводилися до нижчих партійних інстанцій. З Москви до ЦК союзної республіки приїздив посланець, давав під розписку прочитати документ і забирав його з собою. Усі антисемітські вказівки поширювалися двома способами: відкритим текстом в усній формі, або письмово, за допомогою езопівської новомови. Тому, в компартійних директивах чимало сказано про необхідність дотримання ленінської національної політики, про необхідність поліпшення добору кадрів, про необхідність дбати про висування національних кадрів і, зрештою, про необхідність особливої пильности стосовно «громадян національностей країн, ворожих до Радянського Союзу».

      Останнє карколомне словосполучення — шедевр новомови. Воно сконструйоване спеціально, щоб охопити всі три офіційно дискриміновані в СРСР нації: євреїв, німців та корейців (46). Ворожість до євреїв — російська традиція, російським німцям немає довіри, бо вони ображені ліквідацією Республіки німців Поволжя та депортацією у 1941 р., але як потрапили до цього колективу корейці? Вони зазнали депортації ще в епоху Халхинґ-Ґолу, коли за наказом Сталіна їх переселили з Приморського краю до Середньої Азії та Казахстану. Корейцям дають землю. Вони створюють колгоспи. Колгоспи багатіють. З початком другої світової війни корейські колгоспи купують на свої гроші і дарують Червоній армії танки. Корейська молодь масово йде у вищі навчальні заклади. Вже у післявоєнний час місцеві партійні керівники, занепокоєні домінуванням корейців серед студентства, отримують з Москви дозвіл на їх дискримінацію.

      КПРС винайшла цікавий «літературний» прийом антисемітської пропаганди. Крім того, що видавалося чимало так званої антисіоністської літератури з підкресленням, що КПРС виступає не проти євреїв, а проти сіоністів (ніби сіоністом може бути китаєць), з однієї газетної статті до іншої, з брошури до брошури мандрує сентенція про те, що євреї, складаючи лише 0,3% населення СРСР, посідають значно (у 10 — 100 разів) більший, надмірно високий процент серед різних інтелектуальних та взагалі престижних професій та посад. Таким чином досягнення ставилось євреям у провину. Ось якби євреїв було значно більше за оті 0,3% серед волоцюг, кишенькових злодіїв, ґвалтівників, бандитів, алкоголіків, наркоманів, двірників, прибиральників, малокваліфікованих робітників та селян, — все було б гаразд. Я неодноразово дискутував цей закид із російськими інтернаціоналістами (антисемітами вони себе не визнавали). Я звертав їхню увагу на те, що за всю історію Росії-СРСР жодному неєврею не було відмовлено в праві на вищу освіту тільки за те, що він чи вона не належить до євреїв, а ось євреїв майже завжди не приймали до вищих навчальних закладів через те, що вони євреї. У царській Росії — відверто. В післявоєнному СРСР — приховано, тобто євреям зазвичай ставили нижчі оцінки на вступних іспитах, а далі відмовляли за конкурсом. Просто й ефективно (47)!

      Інколи ця система завдавала прикростей своїм виконавцям. Чув історію, правдивість якої мені не вдалося перевірити, але вона справляє враження такої, що цілком ймовірно могла статися. Коли головою Ради міністрів СРСР був Косигін, його канцелярія отримала листа з Великої Британії. Анґлійка зверталася до голови уряду з проханням дозволити її небожеві виїхати з СРСР до Анґлії задля продовження освіти, позаяк його, як єврея, в СРСР не прийняли до університету. Якби це було прохання, наприклад, про квартиру, голова уряду його б не побачив. Листа б спустили униз і зрештою прохач отримав би звичайну відписку. Головний талант радянської бюрократії — вміння перекласти на когось відповідальність. За листом з Англії поставала примара міжнародного скандалу. Доповіли Косигіну. Той наказав розібратися. З’ясувалося таке. Родина британських комуністів-євреїв, свято вірячи радянській пропаґанді, ніби в СРСР щасливе життя і немає дискримінації євреїв, вирішила еміґрувати до СРСР. Отримали візи. Оселили родину у Києві. Хлопець володів англійською мовою, як рідною, розмовляв мовою ідиш, погано знав російську, зовсім не знав української. На вступних іспитах він отримав двійку саме з англійської мови!

      Тут треба повідомити читачеві те, що знає далеко не кожний. Справа в тому, що в Анґлії майже ніхто не розмовляє анґлійською мовою. Ба більше, розмовляти анґлійською для пересічної людини вважається за непристойну поведінку, зарозумілість та зверхність. На стандартну анґлійську мають право лише вища аристократія та диктори Бі-Бі-Сі. Всі інші, і це вважається за норму, розмовляють місцевими діалектами, які відрізняються від стандартної анґлійської переважно іншою вимовою голосних. Кожен британець розуміє кожний діалект. Але викладачі анґлійської в СРСР — ні. Згадаємо, що майже ніхто з них не жив тривалий час в Анґлії й не чув, як насправді розмовляють анґлійці. Отже, анґлійський єврей зробив поганий переклад з анґлійської на російську, бо не володів російською досконало, а його усну мову викладачі не розуміли, бо той розмовляв з незвичною для них (як вони вважали, — поганою) вимовою. До того ж єврей. Двійка! Конфлікт залагодили. Перед батьками хлопця вибачились, до університету його зарахували. Гадаю, екзаменаторам дали прочухана за те, що не вивчили, як вищезгаданий професор МДУ Корольов, особову справу абітурієнта та не поставили йому двійку з якоїсь іншої дисципліни, наприклад, математики.

      Як же воно сталося, що, попри всю дискримінацію, євреям вдавалось отримати вищу освіту? На додаток до вже викладеної історії маю ще дві. В комуналках будинку, де пройшло моє дитинство, мешкали єврейські родини. Я розповім про двох друзів дитинства. Один з них після десятирічки подав документи до будівельного технікуму. Вчитися в технікумі, надто будівельному, тоді вважалося непрестижним. Закінчив. Працював у проектному інституті. Працював добре. Швидко став виконувати роботу старшого інженера. А диплома про вищу освіту нема. Якось під час відрядження до Куйбишева (тепер — Самара) з’ясував, що в місцевому будівельному інституті недобір на заочне навчання. Подав заяву. За кілька років отримав диплом інженера. Одним євреєм з вищою освітою стало більше. Зараз живе в США. Другий поїхав до Пензи. Там був менший конкурс. До того ж місцеве керівництво не так ретельно дотримувалося вказівок не приймати євреїв, бо євреїв там було взагалі мало. Отримав інженерний диплом. Згодом теж еміґрував. Отже, євреї вчилися у провінційних непрестижних ВНЗ, використовували вечірню і заочну форми навчання.

      Ми впритул наблизилися до горбачовської перебудови. Російсько-радянська імперія доживає останні роки. Перед тим на очах мого покоління розпалися могутні трансокеанські імперії: Британська, Французька, залишки Іспанської та Портуґальської (48), Нідерландська та Бельґійська. Здавалося б, кожна нормальна людина має розуміти, що імперії приречені. На жаль, цього зовсім не розуміють російські інтернаціоналісти. Неодноразово дискутував цю проблему із своїми московськими друзями. Інтеліґенти-демократи сприймали факт розпаду СРСР як величезну біду і образу для Росії. «Чего вам, хахлы, не хватало? Мы же жили, как одна семья? Разве было плохо?»,— ці стандартні ремствування чув від багатьох. Нагадую, що на наших очах імперії розпадаються, але жодна не створилася. На це кожний росіянин (без попередньої змови — така конгеніальність!) кидав фразу: «А разве США — не империя?». Питаю, якщо це імперія, то який штат там головний, який штат приєднав до себе інші силою зброї та утримує їх у підлеглому стані. З’ясовується, що мій співбесідник плутає поняття імперії з поняттям сфери впливу. Пояснюю йому, що Мексика входить до сфери впливу США, а Фінляндія входила до сфери впливу СРСР. Проте обидві названі країни — не колонії. Американці не заселяли Мексику, а росіяни — Фінляндію. Хоч фінський уряд мусив рахуватися з політичними інтересами СРСР, Москва не призначала своїх чиновників для роботи в органах влади Фінляндії. На відміну від Фінляндії Україна активно колонізувалась росіянами (49), і стихійно, і за допомогою оргнабору робітників на працю в українській промисловості. До того ж Москва систематично «зміцнювала керівництво» шляхом призначення російських чиновників на різні керівні посади в Україні. Серед них траплялись євреї, і вони сумлінно виконували роль колонізаторів та русифікаторів.

      До перебудови спонукала Горбачова економіка. У 1985 р. відкрився для судноплавства Суецький канал. Значно подешевшала нафта. З бюджету СРСР зникло 140 млрд. щорічних доларів. Страшний економічний удар. Горбачов вирішує поліпшити соціалізм шляхом впровадження деякої лібералізації, мабуть, сподіваючись на підйом ентузіазму, як свого часу було під час хрущовської відлиги. Висуваються гасла перебудови, прискорення та нового мислення. Вийшло інакше. Перше вільне слово, яке сказали народи, було «незалежність». Коли захиталася імперія, спецслужби СРСР в найкращих російських традиціях заходилися переадресувати народне невдоволення життям на звичний соціальний «громовідвід» — євреїв. З ініціативи ЦК КПРС (50). і, якщо вірити А. Собчаку, особисто М. Горбачова, створюється ліберально-демократична партія СРСР на чолі з капітаном Жириновським (51), якого висунув на лідерство керівник КҐБ Крючков. Єврей Жириновський (пам’ятаєте, мати — росіянка, а батько — юрист) з успіхом керує партією і не цурається прилюдно робити антисемітські заяви. Добре пам’ятаю, як піклувався лідер ЛДП про те, щоб з російського телеекрана на глядача дивились істинно російські (розумій — не єврейські) обличчя.

      В цей час на політичній арені, крім ЛДП, з’являються одна за одною антисемітські громадські організації. Майже водночас виникають два товариства «Пам’ять», повторюючи царські часи, коли в Росії створилися дві чорносотенні організації під керівництвом Пуришкевича та Дубровіна. Одну «Пам’ять» очолив Васильєв. Вона проголошувала необхідність «побити жидів, врятувати Росію» та відновити монархію. Друга «Пам’ять» на чолі з Сичовим вважала за необхідне повернутися до сталінізму, щоб ефективніше «побити жидів та врятувати Росію». Про цю «Пам’ять» щось давно нічого не чути. Крім цього, ще існувало «Товариство боротьби за пропорційне представництво» на чолі з Осташвілі, яке проголошувало необхідність вигнання євреїв із престижних посад (52) на підставі вже обговорених міркувань про «перевищення норми 0,3%». Прямих доказів чи офіційних документів про причетність силовиків до створення цих організацій немає, проте у Москві циркулювала чутка, що безпосередньо керував їх створенням генерал КҐБ Бобков. До того ж кожна людина розуміє, що ці організації хтось мав фінансувати та підтримувати, тобто забезпечувати їм недоторканість і безпеку, позаяк антисемітська діяльність в СРСР формально була протизаконною і каралася ст. 74 Карного кодексу.

      Згадаємо історію Осташвілі. У московському домі літератора відбулися збори письменницької організації «Апрель». До приміщення, куди сторонніх не пускає вахта, безперешкодно (хто допоміг?) пройшла група прихильників Осташвілі. Вони вчинили бешкет із побиттям письменників. Поведінка викликаної міліції дуже нагадувала поведінку царської поліції під час єврейських погромів (хто інструктував міліціонерів?). Бешкетників відпустили. Прокуратура тривалий час зволікала з порушенням кримінальної справи (хто дав вказівку?), але була змушена це зробити під тиском громадськости. Осташвілі заарештовують. На суді він поводить себе зухвало і брутально (хто пообіцяв йому безкарність?), але за вироком сідає до в’язниці. За кілька днів до звільнення Осташвілі знаходять повішеним у своїй камері. Висувається офіційна версія про самогубство. Про бешкетника забувають. Як так сталося, що, попри всі заходи, які стандартно вживаються для запобігання самогубствам у місцях ув’язнення, попри те, що до камери, де сидів Осташвівлі, мав реґулярно зазирати наглядач, ув’язнений спромігся повіситись? Хто і чому забезпечив Осташвілі одиночну камеру? Самогубства в місцях ув’язнення зрідка трапляються. Звичайні мотиви самогубства: нестерпні тортури або знущання з боку співкамерників (напр., ґвалтування). Що спонукало Осташвілі накласти на себе руки? Чимало запитань. Жодної відповіді. Проте, якщо припустити, що Осташвілі знищили, відразу стає все на свої місця. З якою метою організовано бешкет? — Залякати демократів. Що пообіцяли Осташвілі? — Повну безкарність. Виконали обіцянку? — Ні. Чи міг Осташвілі образитись на замовника за невиконання обіцянки? — Напевно. Чим міг загрожувати замовнику Осташвілі? — Викриттям. Що мав замовник робити? — Ліквідувати загрозу шляхом убивства Осташвілі. Хто міг пройти до в’язниці та виконати смертний вирок? — Тільки працівники спецслужб.

      Загальнодоступні документальні свідчення про причетність силовиків до створення і діяльности антисемітських організацій, а також деяких псевдорелігійних громад на зразок Білого братства (53), відсутні. Проте участь високопосадовців у погонах в розгортанні антисемітської пропаґанди в останні роки існування СРСР не приховаєш. Редакція антисемітської газета Проханова «День» працювала на відомчих площах Міноборони СРСР. Видавництво Міноборони друкує антисемітську брошуру Острецова «Черная сотня, красная сотня». Це ж видавництво започаткувало видання альманаха «Мужество», на сторінках якого друкувалось чимало літературних творів антисемітського змісту. «Военно-исторический журнал» оголошує про намір надрукувати «Майн кампф» Гітлера (54).

      Як же реаґують євреї на такий шквал антисемітизму в СРСР? Переважна більшість демонструє стандартну єврейську безпринципність і залишається на позиціях інтернаціоналізму. Єврей Олександр Мень був православним священиком, видатним християнським богословом. Під його впливом чимало євреїв перейшли у православ’я з метою продемонструвати свою єдність з російською нацією. Навіть російський бард, талановитий автор яскраво антирадянських пісень Олександр Галич, якого КҐБ вигнав з батьківщини на Захід, вже в еміґрації приймає християнство (55). Дореволюційні антисеміти вітали хрещення єврея, навіть існувало правило, за яким росіянину за схилення єврея до хрещення вибачалося сім смертних гріхів. Ставлення радянських антисемітів до добровільної асиміляції євреїв було зовсім іншим, вони вбачали в цьому намір «незаконно присвоить себе нашу русскость». Євреї здебільшого цього не розуміють. Один мій знайомий єврей, московський вчений, б’ючи себе кулаком у груди, з величезним пафосом промовляв: «Я по национальности еврей, но в культурном отношении я — русский!» Не розумів він, чому вбили отця Меня, який теж був як з огляду культурного, так і релігійного, — росіянином.

      Як науковець та атеїст, я толерантно ставлюся до конфесійних уподобань людей. Релігія — справа інтимна, тому не варто засуджувати людину (єврея чи неєврея) за зміну конфесії. Проте є дещо, чого не можна вітати. У Сірії, Лівані та Ізраїлі мешкає багато арабів-християн. Ці араби, змінивши Коран на Біблію, залишилися арабами і не цураються свого арабства. Єврей-американець, незалежно від релігії, залишається євреєм і не стидається цього. А ось вихрест у Росії приймає православ’я саме для того, щоб полишити своє єврейство та долучитися до російської нації. Він хоче, щоб його не вважали євреєм, попри історичний досвід стосовно того, що б’ють не по паспорту, а по пиці. Отже вихрещення московського єврея — вияв тієї самої єврейської безпринципности. Невже так важко зрозуміти, що отця Меня вбили не за те, що він був поганим православним священиком, а, навпаки, за те, що він був занадто кваліфікованим, занадто розумним, занадто активним євреєм.

      В останні роки існування СРСР на тлі звичного єврейського опортунізму виникає позитивне зрушення: чимало євреїв у різних республіках СРСР переходять на позиції націоналізму. В Естонії, Литві, Латвії, Білорусі та Україні бачимо євреїв серед учасників національно-визвольних рухів — народних фронтів та Народного Руху (в Україні). На жаль, на такі позиції перейшла меншість євреїв. Більшість залишилась інтернаціоналістами та приєдналася до різних Інтерфронтів, що їх створила КПРС з російськомовного населення. Згадаємо активіста, а згодом голову естонського Інтерруху, єврея Когана, інваліда, депутата, завідувача лабораторією охорони праці на одному з таллінських заводів. До націоналізму здебільшого схилялись місцеві євреї (згадаємо, що в Західній Україні вони свого часу навіть йшли до УПА), інтернаціоналістами ставали євреї, що приїхали у складі «десантів» російських колонізаторів (56). Але деякі приїжджі євреї стояли осторонь інтернаціоналізму. Мій колеґа приїхав до Естонії на початку 60-х років. Приїхав тому, що не зміг влаштуватися на роботу ані в Одесі, де він закінчив університет, ані в Києві. В Естонії вказівки не брати євреїв на роботу не виконувалися так суворо, оскільки російські колонізатори переймалися головним чином тим, щоб зменшити кількість і вплив естонців. Що більше неестонців — то краще. Мій колеґа швидко опанував естонську мову. Коли Естонія повернула собі незалежність, для отримання громадянства треба було скласти іспит з естонської. Дирекція інституту написала спеціального листа до іміґраційних органів про те, що цей єврей досконало володіє мовою, давно став членом естонського суспільства, і просила надати йому громадянство автоматично. Зараз він — громадянин Естонії і має право зі своїм естонським паспортом безвізно подорожувати більшістю країн Європи. Ось на такому тлі розвалився СРСР і постала незалежна Україна.

      Після розпаду СРСР

      Як уже йшлося, в останні роки існування СРСР частина євреїв в Україні прилучається до табору націоналістів. Бачимо євреїв серед засновників та активістів Народного руху. Проте 5-е Головне управління КҐБ СРСР теж добре знало свою справу. До лав Руху долучилося із завданням розкласти його зсередини та створити Рухові неґативний імідж чимало ґебістської аґентури. Зокрема, до такої аґентури, і це моя особиста думка, належали представники деяких українських громадських організацій, що прилюдно демонстрували так званий інтеґральний націоналізм, який відрізняється від справжнього націоналізму саме тим, що визнає право на самовизначення тільки за своєю нацією та сповідує принципи нацизму. Отже, на зборах та мітинґах Руху можна було почути відверто антисемітські висловлювання з боку деяких інтеґральних націоналістів та представників німецьких культурних організацій. Проте ці антисемітські закиди не знаходили підтримки чи схвалення серед більшости рухівців, для яких метою було не «побиття жидів задля порятунку Росії», а відновлення державности української нації.

      Моя підозра щодо інспірації інтеґральних націоналістів 5-м ГУ КҐБ ґрунтується на вищезгаданому принципі: надто смілива поведінка з почуттям власної безкарности — ознака провокатора. Наприкінці існування СРСР був період, коли на деяких вулицях і станціях метро стояли хлопці з комп’ютерами. Вони проводили реєстрацію громадян України, тобто прихильників незалежности Української держави. Дані про громадянина заносилися до комп’ютера, а зареєстрована особа отримувала посвідку. Я спитав себе: «Якби я отак став із комп’ютером посеред вулиці та почав видавати посвідки громадянина України, через скільки хвилин мене б заарештували, а мого комп’ютера конфіскували б молодики у цивільному?». Мені здалося тоді, що цей захід — дуже дотепна операція КҐБ: скласти списки всіх антирадянськи налаштованих людей їхніми власними руками. Реєстрацію громадян України провадила УМА (Українська міжпартійна асамблея) — попередник сучасної УНА. А хто дав вказівку радянській міліції не чіпати цих хлопців (57? Звичайно, я дуже далекий від твердження, ніби всі члени всіх інтеґрально-націоналістичних організацій були аґентами охранки. Якщо я вгадав і контроль та фінансування справді йшли звідти, то тільки одиниці з числа найвищих провідників цих організацій були б утаємничені й знали б, на чий млин вони ллють воду. Я мав нагоду розмовляти під час мітинґів з УНСОвцями. Серед них і справді були антисемітськи налаштовані хлопці. Проте вони щиро вірили в своє покликання здобути волю та державність для своєї нації. Якщо серед лідерів інтеґрально-націоналістичних організацій ще траплялись більш-менш освічені персони, то пересічна маса здебільшого нічого, крім патріотичної жертовности, за душею не мала. Ці хлопці й дівчата не розуміли, що комусь дуже потрібно створити неґативний імідж національно-визвольного руху в Україні, а вони — слухняні й завзяті виконавці цієї чужої злої волі.

      Нарешті, незалежність здобуто. Погоджуючись разом із Кравчуком та Шушкевичем на ліквідацію СРСР (58), Єльцин, мабуть, сподівався, що незалежність ця буде бутафорською. Мандруватимуть світом та прийматимуть іноземних послів керівники нових незалежних країн, а політика й економіка буде, як і в СРСР, керуватися з Москви. Не вийшло. Колишні радянські республіки забажали стати реально незалежними державами, що аж ніяк не сподобалося російській верхівці, яка протягом п’яти століть сповідувала теорію третього Риму. Відновлення політичного та економічного контролю над колишніми складовими СРСР, хай спочатку у формі васальної залежности, стає стрижнем зовнішньої політики Росії. Це добре показано в двох документах, що з’явилися на світ у Москві в перші післярадянські роки. Один з них було надруковано в часописі «Независимая газета». Він називався «Стратегия для России». Другий документ під назвою «Как нам работать с Украиной» було надруковано в київській пресі з приміткою, що він отриманий шляхом журналістської солідарности. Зрештою, вартий уваги грубезний підручник для вищих офіцерських та дипломатичних навчальних закладів Росії під назвою «Основы геополитики». Автор — Дугин. Науковий консультант — начальник кафедри стратегії Академії генштабк Росії ген.-лейтенант Клокотов. Цей підручник виходить у Москві вже третім виданням і містить детально пророблений план досягнення Росією світового панування, на початковому етапі поділеного із США та Китаєм. Україну там пропонується проковтнути поступово, а спочатку розділити її на кілька частин із різним ступенем залежности від Москви.

      Не варто переказувати детально зміст цих видань, але варто розуміти: відколи луснув СРСР, відтоді російське політичне керівництво провадить у життя осяжний план підривної діяльности проти всіх колишніх республік СРСР. Ця діяльність ведеться кількома напрямками. В галузі економіки маємо нафтоґазовий шантаж, монопольне завищення цін на енерґоносії (59), поступове встановлення контролю над інфраструктурою та важливими промисловими підприємствами з використанням механізму приватизації та інших засобів проникнення в нашу економіку. Робиться все можливе для перехоплення зовнішніх ринків, для відвертання від України іноземної допомоги, а також для паплюження виробів української промисловости (згадаємо теревені навколо українських танків). В галузі політики — внутрішня дестабілізація з використанням російського та запроданського населення як п’ятої колони. Згадаємо Придністров’я, де ця політика здобула перемогу. Згадаємо Крим, де спроба створити кримську армію та повторити придністровський досвід, вчинена Мєшковим та ген. Кузнєцовим, зазнала поразки, хоча російсько-фашистська істерія в Криму у 1991 р. охопила ледь не все російське населення й досягла такого рівня, що на стінах будинків з’явилися написи: «Смерть хохлам!»

      Важливим напрямом підривної діяльности є культурна експансія. Вона має превеликий успіх. Вуха молоді заповнені російською попсою, а очі (не лише молоді) — російською пресою, яка друкується в Києві, але пишеться в Москві й накидає нам російські точки зору на події та процеси у світі. Книготоргівля пропонує переважно російське чтиво: чорнуху, порнуху й трохи корисної науково-технічної літератури. Її обмаль, бо в Росії вона теж практично не видається, за винятком низькорівневих комп’ютерних книжок про те, коли і як клацати кнопками комп’ютера, а також літератури гуманітарного профілю. Все населення України успішно переконується у другосортності, вторинності, а тому й непотрібності української преси, української літератури та української культури взагалі (60). Особливі зусилля спрямовані на збереження домінуючого становища російської мови та подальшу русифікацію України. Про загрозу віддалення нових незалежних держав від колишньої метрополії час від часу пише російська преса. Зміцнення впливу Росії фінансується з федерального бюджету.

      У читача може виникнути помилкове враження, ніби я звинувачую в усіх бідах України Росію. Ні. Мені не до вподоби дії російського уряду проти України, проте вони — природні дії для імперіалістичної держави, якою є Росія. Російський уряд справно захищає національні інтереси Росії. Якщо когось і слід звинувачувати, то тільки наше власне керівництво. Адже жоден з урядів незалежної України не боронив своїх національних інтересів. Підривна діяльність Росії не зустрічає належної протидії. Про неї офіційні державці переважно мовчать, аби не образити російського ведмедя. Йде гра у економічні та політичні піддавки. А для диверсифікації енерґопостачання, необхідної для досягнення реальної незалежности України, нічого не зроблено.

      Особливою ділянкою підривної діяльности проти України є створення неґативного іміджу нашої держави в очах світової спільноти. Періодично чуємо, що ми — найкорумпованіша держава. В нас — найгірший інвестиційний клімат, тому вкладати гроші в нашу економіку не варто. Саме в Україні систематично порушуються права людини, бо йде насильницька українізація. І справді, відкриється в Донецьку чи Харкові українська школа — ґвалт, українізація! Обурюються львів’яни вбивством Ігоря Білозора — ґвалт, український фашизм! На теренах України вільно почуває себе під захистом влади російська православна церква. Саме вона періодично друкує в своїй друкарні різні антисемітські матеріали, що продаються на Майдані Незалежности. Чи не там надруковано українською мовою горезвісні «сіонські протоколи»?

      Єврейське питання використовується для паплюження України в очах демократичного світу на всі сто. Попри те, що після унезалежнення державний антисемітизм у нас зник. Ніхто більше не підраховує кількість євреїв на різних посадах. Ніхто не заважає євреям подорожувати за кордон чи навіть еміґрувати, як це робилося в СРСР до Горбачова. Ніхто не створює перешкод для отримання євреями вищої освіти. Проте кілька газет друкують антисемітські матеріали. У Києві антисемітські статті систематично з’являються у журналі «Персонал», що його видає «Международная академия управления персоналом». Маємо навіть відверто расистський журнал «Перехід ІV». Як цілком об’єктивно зауважив колись головний рабин України реб Янкель Блайх, писанина ця виходить малими накладами та не користується попитом. Питається, хто фінансує та підтримує ці видання? Кому саме вигідно, щоб світ вважав Україну ультраантисемітською країною на противагу до «демократичної» Росії? Кому вигідно, щоб світ лишив поза увагою існування багатьох десятків антисемітських партій та громадських організацій в Росії (61), які відкрито користуються гітлерівською символікою, усно й письмово ведуть антисемітську пропаґанду? Відповідь цілком очевидна.

      Мушу з болем визнати, що у створенні неґативного іміджу України беруть найактивнішу участь євреї. Вигнаний з Росії поет Бродський в США оприлюднює антиукраїнського вірша. Відомий київський борець проти антисемітизму і колишній рухівець Найман друкує статті в американській пресі, де пише саме те, що хотіли би там побачити наші «північні друзі». Я б зрозумів Наймана, якби він апелював до громадської думки українського читача. Питається, чому Найманові закортіло донести думку про «розвій антисемітизму» в Україні саме до американців? Що, американська громадська думка здатна вплинути на нашу владу й змусити її розформувати інтеґрально-націоналістичні організації та закрити їхню пресу? Звичайно, ні. Гадаю, що Найман це теж розуміє, тому єдина мета публікації — створення неґативного іміджу України. Навіщо це знадобилося євреєві?

      У цьому контексті варто пильніше проаналізувати скандал, що спалахнув навколо харківського дитячого часопису «Джерельце». Там було надруковане нібито українське прислів’я (62): «Хто вб’є жида, тому буде відпущено 40 гріхів». Я добре знаю український фольклор. Багаторазово був в українських селах, спілкувався з селянами, але такого прислів’я не чув. Та й існування його взагалі дуже сумнівне, бо християни, як і юдеї, шанують десять заповідей Мойсея, одна з яких виголошує: «Не вбий». Коли спалахнув скандал, газета на своє виправдання послалася на джерело, з якого було запозичене це «українське прислів’я». Це — книжка з українського фольклору. Чомусь нікому не спало на думку перевірити походження цього антисемітського заклику, тобто з’ясувати, коли, в якому селі та який фольклорист записав це прислів’я перед тим, як воно потрапило до книжки. Гадаю, що перевірка ця мала б завершитися без результату. Ясно, що «прислів’я» такого ґатунку створювалися штучно (63) з єдиною метою: розпалювати антисемітизм в Україні. Маю ще один зразок квазіприслів’я, яке я почув у Києві: «В столице Украины жидов больше половины». На мою думку, в поширенні такого «фольклору» було зацікавлене керівництво КПРС-КҐБ, а також зацікавлена й тепер проросійська п’ята колона.

      На загал висновок дуже сумний. Багато євреїв не відчули, що вони живуть вже в іншій країні. Що, на відміну від Росії, де вони жили раніше, в цій країні Мазепа, Петлюра, Бандера — вже не «злочинці» та «бандити», а національні герої. А учасники боротьби проти українського націоналізму, нині відставники, чекісти та військові (а скільки між ними євреїв?), яким Україна й досі платить високі пенсії, — вороги української нації і справжні злочинці. Ці євреї не приховують зневаги, презирства, а іноді й відвертої ненависти до України та всього українського: культури, мови, традицій, історії, народних звичаїв, ментальности та всього іншого, за винятком хіба що української їжі. Вони читають виключно російську пресу. Їхні телевізори налаштовані на кабельні російські канали. Події в Москві чи Хабаровську їх хвилюють більше, ніж те, що коїться в Києві, Львові чи Харкові. Їхні діти вчаться в російських школах і мріють про вищу освіту в Москві. За будь-яких обставин, надто в офіційній ситуації, вони демонстративно розмовляють російською мовою, одне слово, роблять усе, щоб підкреслити свою єдність із п’ятою проросійською колоною. Разом із росіянами вони не визнають існування української нації, а тому часто називають українців «русскими». Частково це пояснюється тим, що слово «гой» в ідиш можна застосувати до будь-якого неєврея, а частково це йде від нерозуміння національної самосвідомости українців. Це євреєві може бути приємно, коли його назвуть «русским», а для українця, крім денаціоналізованих малоросів, це — образа.

      Особисто чув, як такі євреї уболівають за успіх будь-яких антиукраїнських дій Росії, попри те, що ці дії часто б’ють по їх власним кишенях. Одна моя сусідка, єврейка, не приховувала радощів й зловтіхи з приводу того, що Росія забере за борги українську нафтоґазотранспортну мережу та найліпші промпідприємства. «Скоро ваша Украина совсем развалится», — сказала вона мені в запалі. На що ці євреї сподіваються? На те, що Україна так і не стане національною державою українців, а самоплином зафіксується в ролі провінційного дубліката Росії? На те, що Росія приєднає Україну в якості васала, як це зроблено з Білоруссю? На те, що з часом Україна втратить незалежність і відбудеться нове «добровільне воз’єднання»? На те, що з поверненням російського панування «старший брат» віддячить євреям за їхній інтернаціоналізм? Не чекайте. Якщо й станеться національна катастрофа та повернення до колоніального рабства, то російські окупанти не віддячать євреям, а навпаки, проголосять їх винними у катастрофічному падінні життєвого рівня і, як це вже було неодноразово в історії, спрямують на євреїв хвилю народного гніву. Марні, наївні, до того ж нечесні сподівання.

      Що робити євреям в Україні?

      Найперше — обрати своє майбутнє. Якщо ви налаштовані на еміґрацію, вам повинні бути байдужими російські інтереси в Україні. Не гайте часу на антиукраїнську діяльність. Вчіть іврит, анґлійську чи там німецьку. Вивчайте історію та звичаї вашої майбутньої батьківщини. Еміґруйте. Якщо ж ви маєте намір залишатися в Україні, вам доведеться відмовитись від інтернаціоналізму та перейти на націоналістичну платформу. Ви мусите усвідомити, що, попри тимчасовий наступ русифікації, рано чи пізно на теренах вашої батьківщини постане національна держава українців. Що такий фінал цілком справедливий та логічний. Що світ колоніальних імперій на наших очах перетворюється на світ вільних демократичних і переважно дружніх національних держав. Що чинити опір цьому процесу — безглузда, підла й безперспективна справа. Ви мусите також зрозуміти, і це чи не найважче, що національна держава українців не є загрозою для єврейської меншини. Тому варто вже зараз вийти із складу «російськомовного населення» та п’ятої промосковської колони. Полиште традиційну мрію багатьох російських євреїв — стати «русскими по паспорту». Україна не вимагатиме від вас перетворення на українців. Залишайтеся собою, залишайтеся євреями. Принципова позиція викликає повагу навіть у недругів. Традиційний єврейський опортунізм викликає відразу. Але не варто тішитись ілюзіями, ніби перехід на принципові націоналістичні позиції миттєво змінить ставлення до вас українського соціуму.

      Хто такий єврей в очах американця? Це — єврейський лікар (так вони й кажуть), єврей-адвокат, єврей-професор. І тільки другою чергою єврей-бізнесмен, єврей-крамар чи єврей-найманий працівник. Хто такий єврей в очах українця в далекому минулому? Єврей-лихвар, єврей-шинкар, єврей-підпанок на службі польського чи російського пана. Хоча й таких була абсолютна меншість, саме вони створили імідж єврейській нації. Та й зараз сучасний українець ледь помічає єврея-інтеліґента, який працює поруч із ним за таку саму жалюгідну зарплату. Український селянин не помічає єврейку-вчительку, що навчає його дітей у сільській школі і так само, як він, працює на своєму городі, щоб вижити. Але добре помічає українець євреїв-шахраїв, до яких потрапили великі, фактично вкрадені, капітали. Саме ці шахраї створюють євреям вкрай неґативний «авторитет». Ось чому не сподівайтесь на швидкі оплески, коли перейдете на націоналістичні позиції, визнаєте Україну своєю батьківщиною (64) та зміните свою поведінку на поведінку українського патріота. Упередженість українців стосовно вас та вашу апріорну репутацію заробили десятки попередніх ґенерацій євреїв. Але не журіться. До вас придивляться. Якщо ви чесна й принципова людина, вас оцінять по заслузі, і одного разу відчуєте, що ви — свій. Ось на такий шлях я вас і закликаю стати.

      P.S. Цю статтю я спробував надрукувати в одному з єврейських журналів і дістав відкоша. Мене звинуватили в антисемітизмі, а також у тому, що я ніби аґітую євреїв «змінити хазяїна», тобто Росію на Україну. Не згоден. Невже важко зрозуміти, що я взагалі відкидаю та засуджую ідею підпанства. Я аґітую євреїв (і українців теж) високо підняти чоло, схилене в покорі до пана, відчути, що ми маємо власну державу, що держава ця ніколи не стане справжньою та привабливою, якщо в нас не прокинуться почуття власної гідности, порядність та принциповість.

      1 Пригадую незначний виняток – коротенький період між перемогою більшовиків та початком антитроцкістських кампаній.

      2 Улюблений політичний термін епохи сталінізму, коли таємні директиви наказували чинити брутальне насильство (наприклад, заради колективізації), а газетні публікації водночас картали це насильство як перегини на місцях.

      3 У розпалі антисемітських кампаній брежнєвської доби, коли євреєві було надзвичайно важко посісти посаду науковця, інженера, надто клерка урядової установи, мого знайомого єврея було прийнято на роботу до Міністерства культури УРСР. Я спитав його, що він там робить. Той відповів, що виконує важливу функцію. Коли Міністерство приймає закордонну делеґацію, його висувають перед очі гостей і кажуть: «У нас работают и евреи». Звісно, «і євреїв» у Москві було значно більше, ніж у Києві.

      4 Колись у моїй установі працював єврей-радіоінженер. Після середньої школи він мріяв про відновлення єврейського театру. Подав документи до Театрального інституту в Києві. Це відбувалось у 60-і роки. На вступному іспиті прочитав мовою ідиш монолог Тев’є-молочаря. Приймальна комісія вислухала його мовчки. Жодного зауваження. Двійка. Хлопець вирішив набути дефіцитного фаху – стати радіоінженером. До Політехнічного інституту єврея не приймуть. Він їде до Рівного, де, через хронічний недобір студентів, його приймають до гідромеліоративного інституту. Вчиться, щоб тільки отримати інженерний диплом. Самостійно вивчає радіотехніку. Купуючи на базарі радіодеталі, практикується в створенні і налагодженні радіосхем. Отримує диплом. Підписує кудись призначення. Купує квиток на літак до Барнаула. Виходить з літака й питає в аеропорту, чи не потрібен їм радіоінженер. Виявилось, потрібен. Прийняли на роботу. Не тому, що в Барнаулі начальником аеропорту був не антисеміт, а тому, що за умов кадрового голоду місцевий обком не мав директиви згори не приймати на роботу інженерів-євреїв. Хоча й такі директиви існували в масштабі СРСР, місцевий начальник завжди міг послатися на відсутність інших кандидатур. Цей інженер давно еміґрував до Ізраїлю.

      5 Щоб уникнути непорозумінь, варто дати визначення, в якому вживається в тексті слово «імперія». Імперія – створена шляхом насильства багатонаціональна держава, де одна нація, панівна, гнобить, визискує та асимілює підкорені нації, винищуючи їхні мови, звичаї та культури, а подекуди й релігії. Зазвичай імперії намагаються зобразити себе як добровільне об’єднання націй. Наприклад, Римська імперія поглинула кілька сусідніх держав шляхом «добровільного» (під загрозою збройного вторгнення) приєднання.

      6 Литовці складали меншість у своєму князівстві. Більшість населення і більшість війська – білоруси. Державна мова – білоруська. Державна релігія – православ’я.

      7 Факт існування королівства Руського на теренах України старанно замовчується майже всіма російськими істориками. Вони подають факт звільнення України від татарського іга братнім білоруським народом як загарбання її литовцями. Розводяться теревені, нібито Україна від цього дуже потерпала й весь час мріяла про возз’єднання з Московією. Насправді литовці не колонізували Русь, натомість вона отримала правовий базис свого існування, так званий Литовський статут, писаний руською (так тоді звалася українська) мовою. В цьому статуті руську мову було визначено як державну.

      8 Факт існування Золотої грамоти заперечується офіційною російською історією. Так само, як заперечувалося існування таємних протоколів до Пактів Молотова-Ріббентроппа, тексту березневих Московських статей XVII століття про військовий союз України з Росією. Останні були приховані тому, що їх зміст суперечив офіційній російській версії про «добровільне возз’єднання України з Росією». Й ті, й ті в наш час «випадково» знайшлися в московських архівах. Офіційна Москва заперечувала автентичність Заповіту Петра І, катинський розстріл полонених поляків, голодомор 1932-33 рр., а також багато чого іншого. Тому російські історичні джерела не варті анінайменшої довіри.

      9 Пішли, але не всі. Бідне населення єврейських ґетто підпанками назвати не можна. Не дивно, що український Робін Ґуд, ватажок партизанської війни проти Росії Устим Кармелюк, користувався пошаною та підтримкою серед єврейства. Він не кривдив євреїв. Володіючи мовою ідиш, він навіть переховувався від царських жандармів у єврейських ґетто. Євреї, що працювали в адміністративних органах, постачали Кармелюка інформацією, тобто були його розвідниками. Деяких з них російська поліція викрила. Збереглися документи судових справ проти євреїв, що підтримали Кармелюка.

      10 У зв’язку з цим варто нагадати історію американського антисемітизму. Більшість янкі – анґлосакси. Вони ненавиділи євреїв за те, що останні брутально порушували правила анґлійської торговельної етики. За цими правилами, людина мала право заснувати крамницю тільки за вказівкою купецької спільноти і там, де буде вказано. Крамар мусив торгувати тільки одним товаром. Якщо, наприклад, чаєм, то вже не цукром і не кавою. Будь-яка реклама вважалася за непристойність. Навіть вітрин у крамниці не мало бути. Євреї торгували там, де вважали за доцільне, в єврейській крамниці продавалося все, на що є попит. Євреї започаткували скляні вітрини, барвисте оформлення крамниць, рекламу. Американський антисемітизм проіснував до 40-х років. Поступово американці засвоїли єврейський стиль поведінки – активно, відверто і наполегливо пропонувати себе суспільству. Коли різниця у поведінці зникла, практично зник і антисемітизм.

      11 Цим забутим словом називали візників-дальнобійників, тобто тих, хто заробляв на життя, перевозячи кіньми вантажі на великі відстані.

      12 Так і сталося. Сучасні російські антисеміти, здебільшого комуністичної віри, звинувачують євреїв у жовтневому перевороті. Вони старанно підраховують кількість євреїв серед ватажків революції та керівників радянської держави в перші роки її існування. Це не заважає їм одночасно висувати проти євреїв діаметрально протилежне звинувачення – в намірі позбавити народ завоювань революції.

      13 Детальний опис історії фабрикації, докази фальсифікації та плагіатування «Протоколів» зробив В.Бурцев, сучасник їх створення. Див. передрук книг В.Бурцева: В погоне за провокаторами. «Протоколы сионских мудрецов» – доказанный подлог. Москва, СЛОВО, 1991. Див.також книгу В. Скуратівського «Проблема авторства «протоколов сионских мудрецов». Київ. «Дух і літера», 2001.

      14 Цікаво, що будь-яка держава чи організація, яка чинить зло, вживає заходів, щоб залишитись «чистою» перед історією. В офіційних документах Третього Райху ви не знайдете згадки про знищення євреїв у ґазових камерах та спалення їх у печах концтаборів знищення. Всі ці акції описані як безневинне спалення мерців, що померли від епідемій тифу та ін. захворювань. А тут нібито євреї відверто зізнаються у найпідліших задумах. І це євреї, яких антисеміти ненавидять саме за їхню хитрість.

      15 За винятком Бразилії, всі країни Латинської Америки розмовляють іспанською.

      16 Я — латиноамериканець (ісп.)

      17 Це – стандартний для російської історії міт. Насправді росіяни розмовляють однією зі слов’янських мов, але з погляду етнографії вони – суміш угро-фінських і тюркських племен, абсорбовані російською нацією слов’янські племена вятичів, східних кривичів та радимичів – абсолютна меншість. Переважна більшість предків росіян – угро-фінські народи чудь, меря, мокша та ін.

      18 Під час антисемітської кампанії проти «безрідних космополітів», яку ВКП(б) розпочала у 1948, сталінське означення нації використовували як метод виявлення «космополітів». На початку цієї кампанії у вищих навчальних закладах ще вчилося багато єврейської молоді. На іспиті з основ марксизму-ленінізму викладач питав студента-єврея: «А скажите, пожалуйста, евреи – нация или национальность?» Якщо єврей не принизиться і скаже нація, на нього чекає покарання, як «космополіта» його могли й відрахувати. Якщо ж єврей, тамуючи біль від приниження, відбарабанить: «Согласно определению нации по тов. Сталину, евреи не являются нацией, так как не имеют общей территории и языка», – викладач із жалем усміхався. Усмішка ніби промовляла: «Шкода, цього разу ти зірвався з гачка. Нічого, за іншим разом спіймаю». Про це запитання я чув від різних людей. Траплялося це в різних ВНЗ. Тому й дійшов висновку, що були тоді рекомендації про методи викриття «космополітів».

      19 Ватажок російських соціал-демократів Ленін під тиском європейської соціал-демократії був змушений включити до програми РСДРП право націй на самовизначення, проте він був послідовним російським інтернаціоналістом, тому в багатьох працях з національного питання писав, що треба беззастережно визнати право націй на самовизначення, але не треба плутати право з доцільністю самовизначення, тому російські соціал-демократи мають виступати проти всіх спроб практичного самовизначення поневолених народів, оскільки це порушить єдність пролетаріату. Ця ленінська ідея знайшла своє втілення в усіх радянських конституціях, де було записане право союзних республік на відокремлення від СРСР, але кожного, хто насмілився про це право згадати, як небезпечного буржуазного націоналіста миттєво репресувала держбезпека. Більшість таких репресованих складали українці.

      20 На наших очах завершується розпад Австро-Угорської імперії. Отримали державність словаки, словенці, хорвати, муслімани (боснійці саме так пишуть свій етнонім), македонці, чорногорці.

      21 Варто зауважити, що тут розглядається націоналізм політичний. Є ще націоналізм економічний, спрямований на здійснення людиною права жити не лише в політично незалежній, але й в економічно розвиненій країні, де людині доступні всі види діяльности, включно з тими, які потребують високої освічености та науково-технічної кваліфікації. Про економічний націоналізм можна прочитати в книзі Р.Шпорлюка Комунізм і націоналізм. Київ, «Основи», 1998.

      22 Знову варто нагадати, що йдеться про інтернаціоналізм політичний. Є ще інтернаціоналізм економічний, який відстоює право розвинених держав економічно домінувати в світі, утримуючи решту країн в слаборозвиненому стані. Економічний інтернаціоналізм у ХІХ столітті називався фрітредерством, а зараз називається ґлобалізацією.

      23 Теоретичні засади інтернаціоналізму також сформульовано євреєм. Це – Карл Маркс, який поділив нації на історичні (анґлійська, німецька, французька) і неісторичні, які, на його думку, мають розчинитися в історичних націях.

      24 Росія мала за традицією перейменовувати підкорені нації. Українців – на малоросів. Ненців – на самоїдів. Монголів – на бурятів. Персів – на таджиків. Більшість населення Казанського ханства та сучасного Татарстану – булґари, тобто корінне населення верхнього Поволжя. Проте жорстокість у захопленій Казані Московія пояснювала жадобою помсти татарам за татарське іго. Згодом волзьких булґар, які самі були жертвами татаро-монгольської навали, Росія перейменує на татар. Татарами Росія назвала і сучасних азербайджанців. Сталінська влада зберегла цю назву для казанських татар. В паспортах булґарського населення Татарстану було вказано татарську національність.

      25 Ця уявна схема втілена в життя у Криму, де інтернаціоналізм домінуючого російського населення практично позбавив корінну кримськотатарську меншість представництва у законодавчих та інших керівних органах автономії.

      26 Представниками єврейської курії у відповідністю з принципами демократії можуть бути не обов’язково євреї. Євреї можуть обрати захисником своїх інтересів вірменина чи татарина, якщо вони йому довіряють. Важливо не те, яка кров у людини, а його усвідомлення, чиї інтереси він має обстоювати. Так само єврея може обрати до ради і неєврейська курія.

      27 Тут мені заперечать і скажуть, що євреї отримають перевагу, бо на «єврейських» підприємствах працюватиме більшість неєвреїв, які таким чином визискуватимуться на користь єврейської меншости. Це – правда. Але ж більшість єврейської громади працюватиме на «неєврейських» підприємствах, які сплачуватимуть податок не до єврейської громади. Таким чином навряд чи загальний баланс буде на користь євреїв.

      28 Варто нагадати, як використав співзвучність слів єврей Троцький у боротьбі проти України. Він рекомендував більшовицьким пропаґандистам поширювати серед українського селянства вигадку, що уряд Української Народної Республіки, який офіційно називався Ґенеральним секретаріатом, складається з царських ґенералів.

      29 Недолюдки (нім.)

      30 Німеччина понад усе (нім.).

      31 Народ. Держава. Фюрер – офіційний девіз Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.

      32 Саме в такому формулюванні ця теза увійшла до програми Організації українських націоналістів, ухваленої у 1941 р. На цьому ж принципі побудовано Європейський союз – добровільне об’єднання рівноправних національних держав. Європеєць може жити і працювати будь-де в межах союзу, але він залишається громадянином своєї батьківщини, і тільки в ній має виборчі права. Кожна з держав ЄС може будь-коли вийти з Союзу, не питаючи дозволу в союзників. Практика функціонування Європейського Союзу – наочне спростування брехні інтернаціоналістів, ніби націоналізм кличе до національної обмежености, до хуторянства. Саме в Росії-СРСР кордон був здебільшого щільно замкнений, зокрема для того, щоб легше втримати поневолені народи в «інтернаціональній в’язниці».

      33 Збереглося свідчення про те, що до Троцького прийшла одного разу депутація євреїв. Ходаки просили єврея Троцького по допомогу в організації єврейської освіти та релігійного життя. Троцький брутально вигнав прохачів із словами: «Я – не еврей, а интернационалист!»

      34 Російські євреї не проминали нагоди змінити єврейське прізвище на таке, що звичне російському вухові. До революції євреї з російськими прізвищами з’являлися внаслідок хрещення, бо за православним каноном неофіт отримував прізвище, похідне від імені хрещеного батька. Таким чином, якщо хрещеного батька звали Петро, новоохрещений єврей діставав прізвище Петров. Існував і другий механізм набуття євреями російських прізвищ. Коли на євреїв поширили загальновійськову повинність, євреї, замість того, щоб віддавати свого сина в солдатчину, купували рекрута в православній родині, але за це вони мали прийняти прізвище цієї родини. Зокрема, саме тому в Україні зустрічаються євреї з українськими прізвищами на –ко. Євреї скористалися безладдям після жовтневого перевороту, коли можна було назватися будь-яким прізвищем. Так виникли прізвища типу Октябрьов, Коміссаров і т.п. Скромніші євреї утворювали собі прізвища від назви рідного містечка: Бердичевський, Білоцерківський…

      35 Параноїдальна свідомість російських патріотів-антисемітів звинувачує євреїв у якійсь містичній ненависті до Росії, в намірі завдати Росії якнайбільше шкоди. Навіть кефір, на їхню думку, винайшов Мечніков з єдиною метою – привчити російську націю до алкоголізму (в кефірі, здається, 0,03% спирту). Байдуже, що єврейські діти також п’ють кефір. Участь євреїв у революційному русі та громадянській війні вони вважають спланованим і обміркованим злочином проти російської нації. Жоден з антисемітів, з якими я обговорював цю нісенітницю, не міг мені пояснити, чому євреї не руйнують інші країни (напр., США), а вносять чималий позитивний внесок в економіку, науку, освіту, медицину та науку цих країн. Насправді євреї Росії ледве не випиналися зі шкіри, аби стати росіянами, не розуміючи, що російська нація дивиться на цей процес з неприязню, вважаючи, що в неї відбирають найпрестижніші позиції у суспільстві.

      36 Російські антисеміти поширюють брехню, ніби в репресіях 30-х років євреї нищили неєвреїв. Насправді сталінська більшовицька верхівка, до якої входив єврей Каганович, почала з винищення героїв революції та громадянської війни, серед яких євреїв було дуже багато. І далі протягом всієї репресивної епопеї 1930-1941 рр. євреї в державному та партійному апаратах винищувалися руками чекістів (євреїв і неєвреїв), які потім самі ставали жертвами репресій.

      37 До речі, лікарями в УПА служили місцеві західноукраїнські євреї. Серед спогадів вояків УПА залишився спомин про лікаря Крума, який відстрілювався, прикриваючи вогнем евакуацію лісового партизанського шпиталю і, коли набої закінчилися, загинув із словами: «Слава Україні!» До складу УПА входили й російські загони, створені з тих, кого УПА звільнила з німецьких таборів військовополонених. Всіх росіян, хто воював проти Гітлера в лавах УПА, потім розстріляють в СРСР заради підтримки пропаґандистської тези про бандерівців як посібників німецького фашизму. Вижили й заговорили в наш час одиниці.

      38 Читачеві така термінологія може здатися неправомірною. Ми звикли вживати слова фашизм та фашист як політичну лайку, як синоніми виразів «дуже погана дія», «дуже погана людина». Тут ці слова вживаються як політичний термін. І не в вузькому значенні: фашист – член партії Муссоліні в Італії, а в широкому, згідно з означенням у другому виданні Большой Советской энциклопедии. Там сказано: фашизм – відверто терористична диктатура. В цьому формулюванні важливі всі три слова. На чолі фашистської держави завжди стоїть диктатор, байдуже, як він називається: архонт, вождь, цар, голова раднаркому, генсек, президент тощо. Диктатор фашистської країни володарює, спираючись на терор. Але цього ще замало. Абсолютні монархи правили одноосібно, час від часу вдаючись до терору. Але коли якийсь король клав на плаху свого рідного брата, він прилюдно демонстрував жаль, молився за відпущення гріхів своєму братові, який виявився, на жаль, зрадником трону. Щоб державний лад був фашистським, терористична диктатура має бути відверто терористичною. Терору не соромляться, а пишаються ним. Терор користується загальнонародною підтримкою. Професії стукача й ката у фашистській державі стають вельми престижними. З цього означення випливає, що Росія – фашистська держава протягом всієї своєї історії, починаючи з Івана Калити.

      39 Так, наскільки я пам’ятаю, писала преса тих часів. В сучасній пресі я читав, що Тимошук була лікарем, тобто мала вищу медичну освіту.

      40 Саме так її називали газети тих часів. Ба більше, за наказом ЦК ВКП(б) по всьому СРСР лектори популяризували її біографію.

      41 Мене завжди дивувала наївність і дисциплінованість чекістів, яким доручали якусь брудну підлу справу. Здавалось б, виконавець мав зрозуміти, що такий наказ означає смертний вирок. Тому треба завзято погодитись, а наступної секунди втікати за кордон, бо іншого порятунку немає. Згадаємо, Кірова застрелив Ніколаєв. Ніколаєва розстріляли міліціонери, що везли його у вантажівці. Міліціонерів розстріляли за недбалість. Зрозуміло, що втекти нелегко, бо спецслужба за логікою повинна пильнувати виконавця брудної справи з моменту, коли йому віддано наказ. Але в усякому разі виконання наказу – вірна смерть виконавцеві від рук своїх. Залишиться живим лише той, хто або сидить досить високо (й те без ґарантії), або ж той, хто не обізнаний із справжньою метою спецоперації.

      42 Український і єврейський націоналізми систематично згадуються поруч у багатьох документах ЦК.

      43 Неодноразово чув, як званням єврея російські патріоти-антисеміти нагороджували порядних людей-неєвреїв. Наприклад, академіка Сахарова, його дружину Олену Боннер (дівоче призвіще – Аліханян). Навіть Бориса Єльцина зараховували до євреїв.

      44 Цей факультет традиційно відзначався реакційністю. Єдина користь, яку він приніс людству, – врятування життя Ейнштейну. Коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер, Ейнштейн подав на конкурс до МДУ і не пройшов. Завідувач кафедрою теоретичної фізики А.К.Тимірязєв, син відомого ботаніка, переконав партійне керівництво, що мракобісу та ідеалістові Ейнштейну не місце в Московському університеті. Не зробив би він цього, Ейнштейна у 1937 році б заарештували та знищили.

      45 «Помилуйте, о какой дискриминации идет речь?»– неодноразово казали мені російські інтернаціоналісти. «Посмотрите: евреи (а также грузины, казахи, узбеки, армяне, азербайджанцы…) живут лучше русских. Это русских у нас дискриминируют». Моє зауваження, що окремі євреї, а також кавказці та середньоазіати досягли певного добробуту не завдяки, а всупереч національній політиці КПРС, відскакували від них, як горох від стіни.

      46 Зрозуміло, що російські інтернаціоналісти ставилися вороже до всіх націй, які чинили опір асиміляції. Особливо вороже ставлення було до прибалтійських націй, але, на відміну від євреїв, німців та корейців, інші нації не були розсіяні, а жили на своїх етнічних територіях. Безглуздо було, наприклад, дискримінувати естонців у Естонії. Там інтернаціоналісти запровадили тактику депортації та колонізації. Естонців вивозили за межі своєї країни, а на їхнє місце систематично прибувало «русскоязычное население». Найбільшого досягли інтернаціоналісти в Латвії, де перед розпадом СРСР корінне населення зменшилося до 50% від загального.

      47 Я вступав до Київського університету як медаліст. Замість екзаменів ми проходили співбесіду. Поперед мене зайшов на співбесіду єврейський хлопець. За кілька хвилин він вискочив ледь не плачучи. Сказав, що треба забирати документи. Виявляється, його спитали означення одиниці індуктивности. Він не знав. Я — теж, але в мене цього не спитали. Пощастило! Вдома я перегорнув усього підручника в пошуках цього означення. Зрештою — знайшов. Воно було надруковано дрібним шрифтом у підрядковій примітці. Не пам’ятаю, щоб протягом шкільного курсу фізики на це означення коли-небудь звертали увагу. Наші екзаменатори до вступних іспитів готувалися добре.

      48 Іспанія та Портуґалія втратили колонії в Америці значно раніше, ніж в Африці та Азії.

      49 Голодомор 1932–1933 рр., що його організувала Росія, мав ціль — виморити українське сільське населення та завезти на його місце російських селян. План переважно не вдався, але деякі російські села в Україні виникли. Вони існують і досі.

      50 А. Собчак надрукував у Санкт-Петербурзькій газеті «Час пік» історію створення ЛДП СРСР, а в журналі «Огонек» було фото платіжних доручень, за якими Управління справами ЦК КПРС перерахувало величезну суму грошей концерну Завідія. Завідія тоді був заступником лідера ЛДП Жириновського.

      51 Про причетність Жириновського до КҐБ я здогадувався ще раніше, бо ми ще студентами навчились «вираховувати» провокаторів охранки за їхньою поведінкою. Вони поводять себе так, ніби вірять у власну безкарність. Коли в епоху Брежнєва бородатий студент розповідав у туалеті політичні анекдоти і з ним нічого не траплялось, попри наявність стукачів, всі розуміли, що стукач він сам, а його анекдоти – провокація. Відомо, що Жириновський, по-перше, вчився на сходознавця (всі випускники-сходознавці зараховувались до резерву КҐБ), по-друге, працював тривалий час у Туреччині, де навіть потрапив до в’язниці, а далі спокійно повернувся до СРСР. Я порівняв це з тогочасними порядками, коли безпартійного єврея ніколи б не випустили за кордон на тривалий термін та ще й без супроводу. А ось із завданням його послати могли. Згодом міністр оборони Росії П.Грачов підвищить Жириновського до полковника.

      52 Хоч як це соромно, але є прихильники такої точки зору і серед євреїв. Нещодавно мене познайомили з одним. Єврей. Прізвище типово українське. Однопрізвищник знаного українського письменника. Дружина – українка, хоч і зросійщена. Обоє російськомовні. Він сказав мені про євреїв: «И чего они везде лезут?! Сидели бы себе тихо на скромных должностях – и никто бы их не преследовал». О, єврейський мазохізм! Дивно, коли єврей не розуміє головної риси власної нації – її непересічність. Якщо єврей – добра людина, то це дуже добра людина. Коли єврей – пройдисвіт та шахрай, то це вже шахрай із шахраїв. Багатовікове існування євреїв у ворожому оточенні виховало в них азарт і хист до самоствердження. Єврей розумів, що йому дадуть жити, якщо він буде двома головами вище від свого конкурента з панівної нації. Ця поведінка притаманна євреям на будь-якому щаблі соціальної драбини. Коли я вчився у Київському університеті, препаратором кафедри фізвиховання працював старий єврей дядько Йося. Препаратор – найнижча посада. Його обов’язки – підтримувати порядок у приміщенні, видавати й ховати інвентар, а також відчиняти й зачиняти шафочки в студентській роздягальні. Дядько Йося спромігся за цих умов робити чесний бізнес. Коли траплялось так, що студент (а частіше – студентка) з’являвся на заняття з фізкультури без спортивної форми, його не впускали до спортзали, а далі могли виключити з університету за пропуск занять, на допомогу приходив дядько Йося, в якого за один карбованець студентка могла отримати напрокат свіжовипраного купальника. Всі студенти любили дядька Йосю. Отже, навіть на зовсім непримітній посаді єврей здатен викликати своєю поведінкою заздрість і неприязнь у лінивої людини.

      53 Є підозра, що Біле братство залучало й утримувало адептів за допомогою психотропних препаратів, які позбавляють людей волі й роблять їх беззахисними перед навіюванням. Неважко здогадатися, хто розробляв та виробляв такі препарати. Неважко також зрозуміти, хто міг видавати п’ятимільйонним накладом газету «Юсмалос», а також оклеїти в усіх містах вагони метро та інші важкодоступні місця надрукованою на крейдяному папері кольоровою фотографією колишньої працівниці райкому комсомолу на Донбасі, так званої Марії Деві Христос.

      54 Цей твір Гітлера надруковано в сучасній Росії. Його можна знайти у Києві на Петрівці. Проте, російський переклад зроблено не з повного тексту Mein Kampf, а із спеціального видання для росіян, яке за наказом Гітлера зробили німці. З російської версії вилучено всі згадки про расову неповноцінність слов’ян та необхідність їх знищення.

      55 Нагадаю, що О. Галич загинув у Парижі за загадкових обставин. Офіційна версія – поразка електричним струмом під час необережного поводження з маґнітофоном. Тим, хто вірить у цю версію, я казав: «Покажіть мені контакт у маґнітофоні, дотик до якого має бути смертельним. Я вхоплюсь за нього і протримаю дві хвилини». Версія дуже незґрабна. Навіть не подбали, щоб замість магнітофона згадати про телевізор, де справді є джерело смертельно високої напруги. Тут вбачається також почерк спецслужби. Чиєї?

      56 Такі десанти робилися навмисне. Мені розповіли, що в Інституті фізики Академії наук Естонії після війни створили цілий відділ з російськомовних фізиків. Протягом більш як тридцяти років ці науковці не спромоглися вивчити естонську.

      57 Пояснити це толерантністю та законошануванням київської міліції – наївність, бо в той час в кількох містах України міліція била рухівців за значно менші «провини».

      58 Хочу довести до читача маловідомий, старанно замовчуваний радянськими істориками факт: ніякого Союзу РСР юридично не існувало, бо ніхто ні з ким у союз ніколи не вступав. Ленін наказав своїм підлеглим з РКП(б) скласти папір про доцільність об’єднання радянських республік у Союз. Вони це виконали й підписали нібито від імені своїх держав. Проте ніхто їм таких повноважень не давав. Отже, СРСР – нелеґітимне з самого початку утворення.

      59 Наслідком надприбутків постачальників енерґоносіїв є нерентабельність української промисловости та неконкурентоздатність українських товарів на світових ринках.

      60 Серед громадських діячів «п’ятої колони» поширена підла й лицемірна теза, яку час від часу повторюють різні «російськомовні», в тому числі й євреї. Вони твердять, що українська культура повинна вільно, на ринкових засадах, конкурувати з російською і тільки в такий спосіб має право відвоювати свої позиції у суспільстві. Мовляв, панове українські письменники, якщо хочете, щоб вас читали, пишіть цікаві книжки. Якщо хочете, щоб молодь слухала ваші пісні, – пишіть талановиті вірші та привабливу музику. й т.д. П’ятиколонники-манкурти висувають цю думку, бо добре розуміють, що українська культура, яку придушували три століття шляхом винищення талановитих людей або залучення їх до творення російськомовної культури, принципово не може конкурувати на рівних із російською культурою, а відтак приречена на загибель. Існує ефект придушення. Він полягає в тому, що значний розрив у рівні призводить до зникнення цивілізації нижчого рівня після зіткнення її з розвиненішою. Згадаємо приклад індіанців Америки. Отже, не можуть на рівних конкурувати боксери-аматори з Кличками. Хоч як би талановито писали марсіанські письменники, ми ніколи не станемо споживачами марсіанської культури, бо вона відсутня у нашому культурному просторі. Механіка придушення знищила в Україні (і в СРСР) єврейську культуру. Така ж доля чекає на українську культуру, якщо не вжити необхідних заходів. Заходи ці повинні бути спрямованими на поверненні українській (єврейській – теж) культурі її споживачів, яких перебрала шляхом не вільної конкуренції, а адміністративного тиску та культурної аґресії російськомовна культура. З відродженням споживача протягом одного-двох поколінь досягне нормального конкурентоспроможного рівня національна культура. Тільки після цього можна дозволити вільну конкуренцію російської культури на теренах України, бо тоді вона буде конкурувати в нас не з українською, а з американською, польською та іншими іноземними культурами. Таким чином, спочатку слід перетворити російську культуру в Україні на іноземну.

      61 Антисеміти – палкі інтернаціоналісти. Попри інтеґрально-націоналістичну риторику, УНА-УНСО часів кермування Дмитра Корчинського входила разом з фашистськими організаціями Росії і Білоруси до «Боевого союза братских славянских народов», що проголосив своєю метою реставрацію великої держави Київської Руси. Питання про столицю (Москва чи Київ), на їхню думку, другорядне й може обговорюватись після приєднання України та Білоруси до Росії.

      62 Цитую за пам’яттю. Ґарантую лише зміст, але не дослівність виразу.

      63 В популярній колись в СРСР телепрограмі «Взгляд» було показано підрозділ КҐБ, який з метою впливу на громадську думку складав та впроваджував у суспільство анекдоти, частівки, прислів’я та чутки певної політичної спрямованости.

      64 Як тут не згадати, що навіть в радянську добу серед українських письменників, поетів та журналістів були євреї. Вони не проголошували себе українськими націоналістами, проте робили внесок в українську культуру, хоча престижніше було працювати на російську. Спливають у пам’яті імена: Абрам Кацнельсон та Мойсей Фішбейн. Вони і в еміґрації залишились українськими поетами.

      Сучасність, ч.9, 2003



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Юлія Тимошенко: Влада сама генерує радикалізм суспільства своєю глупістю та жадібністю
      Мустафа Найєм, Сергій Лещенко, УП

      Більше ніж двадцять років Юлія Тимошенко гартувала свій образ залізної леді, по крупицях доводячи до досконалості свою харизму. Але в самий вирішальний момент життя цей здавалось би вже ідеальний інструмент зіграв з нею поганий жарт: всі, хто потенційно міг б стати з Юлією Тимошенко по один бік барикад, злякалися не війни, а зникнення в тіні самої Тимошенко.

      Тим часом, поки пошматована опозиція розкидана по майданах країни, сама Юлія Тимошенко завзято пропагує ідею нової Конституції. Після вичитки тексту інтерв’ю, вона наполегливо просила, щоб сам вираз "нова Конституція" був вказаний лише великими літерами…

      В іншому Тимошенко залишилась собою. Навіть більше. Знаходячись в рідній стихії війни, вона ніби вже забула нещодавню поразку. Тепер її головний ресурс – не гроші депутатів, не фінансові вливання олігархів, а сама влада.

      Після президентських виборів у Віктора Януковича був шанс нанести вирішального удару по Юлії Тимошенко і позбутися цього головного болю. Все, що треба було: забути про її існування. Втім мудрості не вистачило.

      При чому Віктор Янукович виявився рішучішим за Леоніда Кучму - він справді збирається зробити Тимошенко судимою. І сьогодні в неї значно менше шансів на порятунок - судова влада, яка врятувала Тимошенко у 2005-му, тепер контролюється з Банковою значно жорсткіше, ніж у часи Кучми.

      Чому вчорашній партнер по переговорах Віктор Янукович вирішив зачистити опозицію - відповідь на це питання  Українська правда шукала разом з Тимошенко.

      Ми зустрілись в партійному офісі БЮТ в Києві. Юлія Тимошенко прийшла з розпущеними волосами і в гарному настрої. Втім роками вироблена звичка себе не підвела: вже за кілька хвилин в голосі Юлії Тимошенко з’явились ноти офіціозу. Про щирість сказаного судити самим читачам.

      - Пані Тимошенко, ви не вважаєте, що причина ваших теперішніх негараздів – те, що ви не привітали Януковича з перемогою, а в день інавгурації не здійснили цивілізовану процедуру передачі влади? Тобто не визнали його обраним президентом?

      - Відкрию вам таємницю: я його й зараз президентом України не вважаю. По-перше, він нечесним шляхом потрапив на цю посаду, і тут ніхто моєї думки не змінить. Згадайте тільки зміну закону про вибори президента перед другим туром на користь фальсифікації.

      По-друге, він щодня працює проти України, демонтує її національні інтереси, не поважає її історію. По-третє, президент зовсім не любить людей - ні на сході, ні на заході, ні на півдні, ні на півночі України, не служить їм.

      Складно уявити собі з таким анамнезом президента будь-якої іншої країни. Безумовно, він де-факто займає цю посаду, але за багатьма ознаками не відповідає їй. А що стосується цивілізованої передачі влади, то нагадаю, що її передає президент – президенту, а не прем’єр – президенту. Мені здається, що ця передача, а точніше здача, пройшла "цивілізовано", за всіма заздалегідь узгодженими поняттями.

      - Коли Ющенко, в тому числі завдяки й вам прийшов до влади, багато хто в Україні вважав це також незаконним. Але його перемогу визнали, тому що частина країни за нього віддала голос. 

      - В принципі, 2004 рік не так далеко від сьогодення, і ті події я пам’ятаю досить яскраво. Насправді, ніхто з табору опонентів Ющенка з технічних причин не міг привітати його з перемогою, тому що вони знаходилися на шляху до інших держав, а хтось уже був у шкурах пінгвінів в Антарктиді. Але Ющенко, між іншим, переміг чесно.

      - Якщо ви не визнаєте Януковича президентом, тоді в якості кого ви до нього проситесь на зустріч? Ви таке прохання передавали неодноразово.

      - Я не визнаю Януковича президентом ні по духу, ні по суті. І не я одна, нас таких дивних - мільйони. Я публічно, через ЗМІ не просилася, а наполягала на зустрічі з ним, у відповідальні етапи життя країни, коли я ще вірила, що ми можемо якимось чином зупинити трагічний розвиток подій. Але сьогодні я переконана, що всі ці рятівні розмови вже ні до чого не призведуть.

      Ця влада нагадує важкий асфальтоукладник, який летить з гори, і наше завдання – зробити так, щоб якомога менше людей та ключових державних інтересів опинилося на його шляху.

      - Нещодавно у збірці статей Бориса Березовського "Мой Майдан Незалежности" ми виявили лист до вас, де він дає вам рекомендації, як слід діяти новій владі у 2005 році. Він радить, що опозиція має бути під кримінальним переслідуванням, і не мати часу вам заважати, а тікати закордон і шукати там притулку. Чи не шкодуєте ви, що не втілили ті рекомендації в життя?

      - Об’єктивно, вони і так всі були закордоном. Пам’ятаю, Віктор Андрійович їх "з собаками" шукав по всьому світу, щоб підписати з ними спочатку "меморандум", а потім "універсал"...

      А є така збірка статей Березовського? Непогано було б, щоб мені такі листи пред’являли хоча б у рік їх написання, а не через шість років. Я такого листа не читала. Але навіть якщо він писав такий лист, то явно не за призначенням. Генеральний прокурор призначається указом президента, а не прем’єр-міністра. Важко уявити, що така досвідчена людина, як Березовський написав лист не на ту адресу.

      - Він тоді сприймав вас і Ющенка як єдине колективне ціле.

      - Це я так сприймала, а Березовський ніколи не був настільки наївним.

      - Якби ви стали президентом у 2010 році, ви б не діяли так само, як Янукович: не переслідували би чиновників, які призначали своїх водіїв на відповідальні посади, або зловживали своїми повноваженнями? Ви би їм це пробачили?

      - Мої плани були діаметрально протилежними. Я вірю, що досить скоро ми зможемо втілити їх в життя. Нами розроблена модель розбудови незалежного справедливого правосуддя, де судам надається право за заявою громадянина порушувати кримінальні справи проти чиновників та розслідувати їх у судовому процесі. Ми б провели демонополізацію органів досудового слідства, і вже не треба було б брати дозвіл у політизованої прокуратури на кожен процесуальний крок.

      Все це викладено в тому проекті Конституції, який я хотіла втілити в життя влітку 2009 року. І якби це відбулося, то всі "вори в законі" на всіх посадах відповідали би за свої вчинки, і порядок ми наводили б не вказівками окремого президента, а силами всього суспільства. Швидко, жорстко та справедливо. Так, власне, і буде…

      - Тобто ваша головна претензія до цієї влади – те, що вона переслідує, але не всіх?

      - Ні. Моя претензія до цієї влади досить глобальна. Вони не люблять Україну, не служать Україні, вони не примножують щастя українців, вони руйнують Божу місію України, яку вона за призначенням несе світу. Діагноз невиліковний.

      - Ви якось сказали в інтерв'ю "Українській правді", що з самого дитинства, ще коли помер Леонід Брежнєв, ви вірили, що будете керівником держави. Ви і зараз вірите, що колись станете президентом України?

      - Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що з Брежнєвим це був жарт. Ризикую виглядати трохи банально, але для мене не має значення, де, в яку хвилину часу буду знаходитися я. Зараз мене хвилює, де буде Україна в найближчий час та в стратегічній перспективі.

      - Дипломатична відповідь. Ви будете ще раз боротися за посаду президента?

      - Я вірю в іншу Україну. А кому буде доручено будувати її, це вирішить народ на виборах, якщо взагалі піде на наступні вибори. Людей за останні роки - як на сході, так і на заході - довели до такого стану, що при слові "політика" у них рука тягнеться не за бюлетенем, а за автоматом.

      - Під час однієї з ваших поїздок до Парижа в статусі прем’єра на питання, чи будете ви в разі обрання президентом закручувати гайки, ви сказали: "Ми будемо закручувати все, що можна закрутити, і зробимо все, щоб ця країна була сильною". Це те саме, що каже зараз Янукович. Чим це відрізняється – ті гайки, які ви хотіли закрутити - і ті, які закручує Янукович?

      - Новий президент "закручує гайки" на правах, свободах та гаманцях українців так, що злітають різьби та шляпки. А я планую закручувати гайки, зупиняючи корупцію, хаос та ідіотизм в українській владі.

      Я все зроблю для того, щоб після останніх президентських виборів в Україні закінчився час єднання народу лише навколо окремих прізвищ або партій. Зараз треба об’єднатися навколо єдиного бачення нових, ефективних, справедливих правил організації життя країни. Але прописано це має бути не у рекламних флаєрах, а в новій Конституції.

      У Новій Конституції ми зобов’язані передбачити механізми захисту прав і свобод, а не лише їх декларації; механізми впливу громадян на всі гілки влади в постійному режимі, а не тільки під час чергових виборів. Нова Конституція мусить забезпечити правильний баланс між гілками влади та передбачити запобіжник від їх злиття в авторитарному екстазі в одну "дубіну".

      Нова Конституція мусить викарбувати на скрижалях працюючу систему правосудних судів та рівну відповідальність громадян, посадових та обраних осіб перед законом. В новій Конституції треба передбачити обов’язковість роботи суспільного телебачення та радіомовлення.

      Ця Конституція в подальшому мусить мінятися не двома третинами, а трьома чвертями голосів у парламенті.

      Я переконана, що найближчим часом концепція такої Конституції, створена в тому числі відкритим голосуванням інтернет-користувачів, буде оприлюднена на сайті "Україна третього тисячоліття".

      - А вам не здається, що простих громадян України взагалі мало цікавить Конституція? Їх цікавить, щоб були справедливі зарплати. Тому задум, що люди мають підключитися до обговорення вашого проекту Конституції, наперед утопічний.

      - Є два варіанти. Або на чергових виборах треба об’єднуватися лише навколо ковбаси і м’яса, або другий варіант - навколо ідеї, я підкреслюю - ІДЕЇ, яка узагальнює в собі прагнення до свободи, до справедливості, до справжніх цінностей. Ідеї, яка дозволить кожному реалізувати свій потенціал та добитися, в тому числі, і добробуту.

      Якщо люди дійсно готові об’єднуватися лише навколо шлункових цінностей, можливо, Янукович – найкращий вибір, але тільки на період передвиборчої кампанії, потім він теж непридатний. Всі його реформи забезпечують їжею тільки одну систему травлення – олігархат.

      - Хіба це не ви розбестили виборця, привчили їх до "шлункових цінностей", коли почали платити по тисячі гривень, або роздавати перед виборами "швидкі допомоги" з вашим прізвищем, або земельні акти, вкладені в обкладинку з вашим портретом?

      - Одне з завдань уряду – відновлювати справедливість в усіх сферах життя. Мене дивує ваше питання щодо повернення заощаджень, бо воно іде врозріз моєму розумінню прав людей на приватну власність.

      Якщо ми говоримо, що право на приватну власність у окремих родин на заводи і пароходи, які вони отримали внаслідок нечесної приватизації, треба свято зберігати, то хто дав право молодій незалежній державі забирати гарантовану приватну власність людини – її заощадження в банку, які вона збирала все життя, відмовляючи собі в задоволенні навіть елементарних потреб?

      Я вважаю, що це одна з найбільших несправедливостей в Україні. І якщо держава хоче бути не клептоманом, то вона зобов’язана віддати людям цей борг.

      Те ж саме стосується актів на землю під сільськими хатами. Це приватна власність, яка закріплена законом. Який мародер придумав, що за оформлення цих "безкоштовних" за законом земельних актів треба платити більше, ніж коштує сільська хата?

      А щодо портретів - не переймайтеся. Портрети вас обох я бачу біля кожної вашої статті чи запису в блозі. Щоденно їх проглядають сотні тисяч людей, і нічого. Симпатичні обличчя, мені подобаються:)

      - Погано те, що на автомобілях "швидкої допомоги" стояло ваше прізвище. І земельні акти теж роздавали у обкладинці з вашим портретом...

      - Посади президента, прем’єр-міністра, міністра – це політичні посади, їх займають політики. Політики звітують перед суспільством та обираються народом. Тому невід’ємною частиною роботи політиків є публічність їх діяльності. І мені не соромно, що наш уряд постачав спеціальний транспорт для сільської медицини.

      Краще напис на машині "Програма для сільської медицини уряду Тимошенко", яка рятує життя тисячам людей, або фотокартка на привітальній листівці в зв’язку з видачею безкоштовного акту на землю для селян, ніж портрет Януковича на Межигір’ї або на десятках тисяч рекламних щитів, розвішаних та розставлених по всій Україні, які коштують значно дорожче, ніж все, що мій уряд витратив для селян.

      - Ви можете уявити, що Ангела Меркель з передвиборчим туром їздить по регіонах Німеччини, роздає "Швидкі допомоги" з написом "Швидка допомога від Ангели Меркель", і при цьому соціал-демократи не сприймають це як зловживання владою перед виборами?

      - В Німеччині вже давно все в порядку з швидкими допомогами, і не тільки з ними. До речі, моїй двоюрідній сестрі Тетяні Шараповій робили складну операцію у період виборів у Німеччині. Їй, як і іншим мешканцям готелю, в день виборів передали шампанське від партії Ангели Меркель та закликали підняти бокал за свято свободи – вибори. Каже, що було дуже приємно.

      - Це виглядає неправдоподібно.

      - Це було в місті Фрайбург в готелі "Коломбо". Кожен політик у кожній демократичній країні світу намагається всі свої добрі справи робити публічно. А система безкінечних виборів в Україні, на жаль, завжди змушує політика думати про політичну рекламу.

      - Тобто, якби Янукович як прем’єр-міністр перед виборами президента роздавав акти на землю зі своїм портретом і "швидкі допомоги" зі своїм підписом, ви б це зустрічали оплесками?

      - Перед президентськими виборами 2004 року Янукович зробив пенсіонерам 20 гривень доплати на один місяць. Сьогодні, як, власне, і в усі попередні часи, мости, станції метро, дороги відкриваються в присутності або президента, або прем’єр-міністра, або мерів міст.

      Кожен відрізок дороги завжди супроводжується перерізанням стрічки в присутності політичних лідерів. Подивіться на наші вулиці та знайдіть хоч один рекламний щит без голови президента з природньою посмішкою.

      - Це радянська звичка! І ці мости не називають "Міст імені Януковича".

      - Краще міст "імені Януковича", ніж Межигір’я з бідними змерзлими кенгуру "імені Януковича" або РосУкрЕнерго "імені Януковича". Політична робота передбачає максимальну публічність. Я не бачу нічого поганого в тому, що позитивні досягнення будь-якого уряду і будь-якого президента рекламуються та дають суспільству позитивні емоції.

      - Але ж ви це робили не за власні гроші, а за бюджетні...

      - Це не відповідає дійсності. Як і всі кандидати в президенти, я виготовляла інформаційну та програмну продукцію з виборчого фонду. Якщо ви мені пред’явите хоч одну платіжку на витрату державних грошей, яка б підтверджувала, що рекламна продукція робиться за бюджетні гроші, я вибачусь і перед країною, і перед вами. Але ви не знайдете таких платіжок, бо їх немає.

      - Тобто ви брали акт на землю, зроблений за державні кошти, і вкладали в брошуру, зроблену за кошти партії "Батьківщина"?

      - Враховуючи, що в цей час ішла виборча кампанія, ми одночасно роздавали нашу інформаційну літературу. Якщо це мій найбільший злочин на фоні всього, що сьогодні відбувається, значить, не всі політики все ж таки однакові.

      - Ви не думаєте, що ваші таємні переговори з Януковичем, які ви вели протягом півтора року за зачиненими дверима, зрештою підірвали довіру до вас у ваших виборців?

      - По-перше, не півтора роки, а декілька літніх місяців. По –друге, не дуже вже й таємні. По-третє, я вела їх, бо розуміла, що тили демократичних сил вже настільки зраджені та продані, що Янукович цілком може перемогти на президентських виборах, що означало перемогу мафії.

      Рейтинги в той час для мене не мали значення. Я намагалася всіма силами прийняти Конституцію з парламентською формою правління для того, щоб захистити державу від можливого приходу на президентську посаду будь-якого диктатора.

      Як довів час, тоді я все робила правильно. Якби мені це вдалося, сьогодні в Україні була б парламентська форма правління, і не було б такої корупції та авторитаризму. Якби повернути той час, я намагалася б зробити це з подвоєною силою.

      - Коли ви зрозуміли, що треба вести ці таємні переговори з Януковичем?

      - Це сталося, коли я зрозуміла, що президент країни Віктор Ющенко разом з СБУ, Генеральною прокуратурою, Національним банком та з іншими своїми президентськими можливостями стоїть на їх боці, та майже всі канали центрального телебачення, які контролюються олігархією, працюють на свого "кандидата".

      Саме тоді я зрозуміла, що чесних виборів не буде і що кримінальний авторитаризм практично невідворотній. Тому я вважала, що єдиним захистом від гри ва-банк, де на кону стоїть країна, може бути прийняття Конституції з парламентською формою правління, зі справжнім правосуддям.

      - Ви тоді чимало розмовляли з Януковичем, досить глибоко його відчували. Що це за людина взагалі?

      - Саме тому, що я мала можливість багато годин спілкуватися з цією людиною, я утвердилася в своєму рішенні щодо прийняття Конституції з парламентською формою правління. Україну треба було захистити. Більше немає чого коментувати цю тему.

      - Де саме ви зустрічалися?

      - Мені не вдалося реалізувати цей план. Немає ніякого сенсу говорити про місце і час.

      - І ви не скажете, чи був на цих зустрічах присутній Віктор Медведчук?

      - При чому тут окремі прізвища? Я намагалася зробити державницьку справу, намагалась не допустити великої біди, яка розгортається сьогодні, а ви шукаєте якісь інтриги. У мене просто є прохання цю тему не продовжувати, тому що, на жаль, змінити Конституцію з президентської на парламентську форму правління мені не вдалося.

      - Так склалося, що решта учасників опозиційного табору вас бояться – вашого авторитету, харизми, сили. І вся опозиція самовільно об’єднується проти вас, тому що вони остерігаються, що у вашій тіні їх просто не буде, вони розчиняться. Як у цій ситуації об’єднувати опозицію?

      - Прямо таки вся опозиція об’єднується проти мене? Ви не перебільшуєте? Я думаю, не треба дезінформувати суспільство. Тому вперше я хотіла б розвінчати цю бадьору концепцію про об’єднання всієї опозиції. Якщо ми і далі будемо, як фетиш, декларувати цю мету, то цей шлях приведе до повної поразки демократичної України.

      Політтехнологія Партії регіонів, яка дуже добре була проплачена та організована під час президентської кампанії, продовжується. Ця технологія називалася "проти всіх". Хочу віддати належне американській компанії Пола Манафорта – "розвели українців, як кролів".

      Сьогодні вони продовжують цю стару стратегію, але в більш сучасному варіанті, як підготовку до парламентських виборів. Політтехнологи Януковича формують три нібито опозиційних блоки, створюючи ілюзію розколу опозиції.

      Перший блок - це опозиційні сили, які оплачені, контрольовані Партією регіонів і є її невід’ємною частиною. Такій опозиції дозволено дозовано критикувати владу, симулювати опозиційну діяльність. Чи можна об’єднатися з опозиційним філіалом Партії регіонів? Відповідь зрозуміла.

      А на фоні цього лунає головний політтехнологічний меседж: "Бачите, опозиція не може об’єднатися". В результаті суспільство повністю дезорієнтоване. Момент істини наступить вже потім, в парламенті, коли "конструктивна опозиція" об’єднається з Партією регіонів для того, щоб нібито робити економічні реформи, але насправді зацементує сьогоднішню владу та отримає свою частину політичного бізнесу.

      Другий опозиційний блок – це опозиція, яку дуже добре годують, підтримують інформаційно на телевізійних каналах олігархії. Завдання цієї "опозиції", якщо вона пройде в наступний парламент, бути "проти всіх", не допустивши створення проукраїнської більшості.

      Під час наступних президентських виборів цій "опозиції" заготували роль Комуністичної партії взірця 1999 року, тільки навпаки. Їх планують вивести в другий тур з Януковичем та залякати Україну крайнім радикалізмом так, щоб ніхто навіть не мріяв про переобрання діючого президента.

      І є третя частина опозиції - в яку об’єдналися всі, хто має силу та відповідальність боротися.

      Ця опозиція являє для влади реальну загрозу, як сьогодні, так і в майбутньому. Цю опозицію саджають у тюрми, дискредитують, ізолюють від ЗМІ. Не допускають до участі у місцевих виборах, зачищають всіма підручними засобами. Якщо суспільство буде проінформовано про ці плани, ці плани будуть зруйновані.

      - Назвіть, кого ви маєте на увазі в кожному випадку?

      - Враховуючи, що я представляю одну з опозиційних партій, я принципово не буду називати жодного прізвища. Я вірю в інтелект українського суспільства, яке розбереться у високих політичних технологіях самостійно та не дасть себе використати втемну.

      Можу тільки сказати про стратегію нашої політичної команди. Ми об’єднуємо партії, які не симулюють свою опозиційну діяльність, а насправді готові боротися. Сьогодні таких партій достатньо, вони стратегічно визначилися. Ми йдемо з ними разом. Це "Батьківщина", "Народний Рух України", "Народна самооборона", партія "Реформи і порядок", Європейська партія, думаю, будуть і інші. Ми відкриті для співпраці.

      - Очевидно, наступні вибори будуть за змішаною системою. Тобто навіть якщо уявити, що рейтинг ваш буде такий, яким він є зараз, ви не зможете претендувати більше ніж на 100 депутатів з 450.

      - Так, оточення президента планує прийняти новий закон про вибори до Верховної Ради. Такий самий, як про вибори до місцевих рад. З тією ж самою системою фальсифікації, яка спрацювала під час місцевих виборів: підконтрольні виборчі комісії та мажоритарні депутати. З комісіями їх плани зрозумілі – просто написати протоколи, не рахуючи бюлетені.

      З мажоритарними депутатами складніше. Вони виставлять на мажоритарні округи всю олігархічну братію та профінансованих ними чиновників. Округи покриють товстим шаром тіньових грошей. Випадкових героїв, які їм не присягнули, будуть намагатися знімати з виборів.

      Добре було б змінити закон про вибори до Верховної Ради та передбачити вибори за відкритими списками, але при цій владі це зовсім неможливо. Найменше зло – зберегти існуючу систему виборів з суттєвим покращенням якості списків. Але, якщо вони перейдуть на змішану систему, ми запропонуємо суспільству систему протидії, яка, на наш погляд, є дієвою.

      Я хотіла би, щоб українці після досить успішних майданних революцій зробили в своїй країні революцію інтелектуальну. А це значить голосувати не внаслідок першої рефлексії на добре зроблену рекламу на телебаченні, а хоча б один раз за двадцять років підійти до вибору інтелектуально і осмислено.

      - Однак саме ви налаштували виборця голосувати за красиву рекламу! Згадайте віртуальні образи минулих виборів: "Юля і ТигрЮля", коли замість програми люди обговорюють зовнішність кандидата. На цьому будувалася саме ваша виборча кампанія багато років.

      - Мені здається, всі кандидати в президенти в усьому світі мають рекламні плакати зі своїми обличчями – від Обами до Януковича. Я – не виключення. Ви ж не женоненависники? Щиро вірю, що ви читали наші партійні програми, знайомилися з нашими офіційно переданими до ЦВК програмними засадами. Я не думаю, що ви цього не знаєте.

      Думаю, що скоріше за все, ви також змогли прочитати більш ніж 300 законопроектів, які наш уряд вніс до Верховної Ради. Цей законодавчий пакет міг забезпечити комплексні перетворення в нашій державі. Але хто за них голосував?

      Всі майбутні кандидати в президенти жили за принципом – чим гірше для країни, тим краще для них. Серед цих законів, до речі, були такі доленосні документи, як бюджетний кодекс, 18 законопроектів, які давали можливість звільнити малий і середній бізнес від іга бюрократії, 3 антикорупційних закони, узгоджених з європейськими структурами, і багато іншого.

      Але ви праві в тому, що акценти в усіх попередніх виборчих кампаніях всіх кандидатів в президенти ставилися на особистість, на прізвище, на лідера. І мені здається, що це недоліки молодої української демократії, які з досвідом будуть виправлені.

      - Тобто і ваша помилка також?

      - Так, я готова її визнати. Я вважаю, що зараз у нас є шанс нарешті перейти від голосування за образи до голосування за усвідомлений новий алгоритм нашого життя, а значить, за нову Конституцію. Її текст до парламентських виборів має пройти широке обговорення і отримати вищу суспільну легітимізацію.

      - Якщо згадати короткий проміжок життя після другого туру виборів президента і до інавгурації Януковича - ви тоді вели переговори з Ющенком, щоб змінити генерального прокурора. Тобто щоб Янукович був змушений жити з тим генпрокурором, якого ви з Ющенком узгодили. Чому ви це ініціювали? Ви вже тоді прогнозували переслідування вас при Януковичі?

      - Я просто відчувала, що в країні настають важкі часи. І навіть в той момент намагалася провести переговори з екс-президентом Ющенком, щоб утримати демократичну більшість у Верховній Раді, мінімізувати трагічні наслідки нового правління для України. До речі, ці переговори, як завжди, завершилися тим, що Партія регіонів через декілька годин була поінформована про їх зміст.

      Незаангажований владою генеральний прокурор міг би не допустити угод про Чорноморський флот, здачі національних інтересів в таких вражаючих масштабах, безправ’я людей, владної клептоманії.

      Тому що для будь-якої країни є незрозумілим, коли генеральний прокурор одночасно має рідного брата керівником Вищого спеціалізованого суду по кримінальному судочинству. Тоді просто треба підпорядкувати суди генпрокуратурі, і не ускладнювати питання.

      - Але так само у вас був глава Верховного Суду, а його зять був заступником міністра юстиції!

      - Голова Верховного Суду Василь Онопенко, можливо, був не кращим на своїй посаді, але його не можна звинуватити в тому, що він свідомо знищив, зачистив, підірвав систему правосуддя, як це сталося зараз. Його зять Євген Корнійчук заарештований, взятий заручником з метою тиску на Василя Онопенка, щоб він подав у відставку з посади голови Верховного Суду та дав, нарешті, їм приватизувати Верховний Суд.

      - До речі, як ви сприйняли інформацію про те, що Євген Корнійчук влітку цього року став радником міністра палива та енергетики Юрія Бойка?

      - Він неодноразово це публічно спростовував. Якщо б це було так, його б не арештовували.

      - Чи співпрацював Євген Корнійчук з групою Фірташа під час роботи в вашому уряді?

      - Категорично ні.

      - Але судову реформу запровадили у тому числі руками вашого колишнього соратника Андрія Портнова! Ви не шкодуєте, що дали йому дорогу в політичне життя?

      - Не демонізуйте рядового чиновника. Андрій Портнов здібна особистість. Але не треба його робити винним за все, що відбувається в системі правосуддя. Всю відповідальність за хаос в Україні несе персонально президент. Він ставить завдання, виконавці втілюють їх в життя.

      За пакет законопроектів по знищенню судової системи, крім "групи Портнова" - Олійника, Писаренка та Пилипенка - голосувала вся регіональна тусовка в парламенті. Це більше 250 людей, які імітують, що у них є позиція, мізки та професіоналізм, а не тільки змахи окремих органів рядового Чечетова.

      - Сьогодні від вас знову ідуть депутати. Ми це вже проходили в 2006 році, коли Янукович став прем’єром, і ваша фракція стала скорочуватися. Тоді ви казали: "Іуда завжди існує, навіть біля Христа". Зараз від вас пішла чверть фракції. Йдеться не про поодинокі випадки, а про систему формування списків БЮТ. Чому так сталося?

      - Біблейських істин ніхто не відміняв. Я думаю, що молодим партіям дуже важко відразу сформувати всі кадри без помилок, відбирати людей, які можуть сповідувати цінності, а не політичне заробітчанство.

      Я добре пам’ятаю один з ефірів Савіка Шустера, де він відкрито поставив питання до всієї аудиторії, що була в студії: "Хто з вас готовий був би продати свій голос на виборах, якби запропонували гроші?". Я тоді була просто вражена цифрою, яка висвітилася – 37% людей визнали, що вони готові продати свій голос.

      Ви знаєте, що парламент – це дзеркало суспільства. Сьогодні наша команда крок за кроком відбирає тих людей, які здатні тримати удар. В нашій фракції зараз більше 100 людей впевнено стоять на ідеологічних позиціях. Це - великий здобуток в той час, як всі інші фракції просто розчинилися в мільярдах Партії регіонів.

      Ідеологічно разом з нами працюють: Рух, залишки Самооборони, Європейська партія та декілька окремих депутатів, наприклад, таких як Ірина Геращенко, Ольга Герасим’юк, Олександр Бондар.

      - Ви можете пробачити тих, хто зараз від вас пішов, і знову їх прийняти в свою партію через якийсь час?

      - Так, я можу пробачити, але наша співпраця з ними завершена. За 12 років хтось втомився, хтось втратив віру. Я розумію, що дехто з них діє кон'юнктурно. Іноді людина заради посади або грошей може вчинити аморально, але це проявилося лише зараз, передбачити це було неможливо.

      Коли починається моральне падіння людини, вона вже не відчуває дна. Я не суддя цим людям, вони самі своє життя обирають. Але більше ніколи цих людей в команді не буде. Я вважаю, що зараз відбувається оздоровлення команди під тиском досить жорстоких обставин.

      - Від вас пішло дуже багато людей. Але деякі переходи відверто здивували. Наприклад Микола Баграєв, який організував для вас найбільш публічну складову виборів – тур артистів по країні. Що ви відчули, коли він пішов від вас?

      - Для мене перехід кожного депутата є особистою трагедією. Наша команда надала цим людям шанс міняти свою країну на краще. Я не хочу судити цих людей. Це їх вибір, їх шлях і їх майбутнє.

      - Серед них є люди, які були з вами більше десяти років?

      - Так, є люди, які все життя були з нами в політиці. Хіба можна людину засуджувати, якщо вона втомилася від боротьби, якщо вона більше нічого не хоче, якщо вона втратила віру і вирішила для себе піти з політики? Але піти не безкоштовно.

      - Розкажіть, як це взагалі відбувається. Люди приходять і кажуть: "Я йду. Мені запропонували стільки-то", або "Прокуратура мене взяла за горло". Чи просто: "Я вас більше не люблю і не буду вас підтримувати, бо мені тепер Янукович подобається"?

      - Якщо систематизувати цю ситуацію, то всі депутати, які прийняли для себе таке рішення, розділяються на три групи. Перша група – це люди, які просто взяли гроші. Ніхто там це не приховує. Вони один одному скаржаться, коли їм щомісячно щось недоплачують. Там цинічний ринок.

      Друга група – їх найбільше – це ті, кому просто защемили пальці в тиски, і їх життя зробили неможливим. Ці люди приходять до мене, розповідають про свою біду, приходять зі сльозами. Наприклад, проти сина одного з депутатів на рівному місці порушили декілька кримінальних справ, і поставили йому умову: або ти здаєш нам картку, або син буде сидіти у в’язниці. Я не хочу називати прізвище. Він сказав, що якщо це станеться, його життя завершиться.

      І є третя група людей – які кожен раз свідомо змінюють свою політичну орієнтацію для того, щоб більш успішно робити бізнес.

      Ось три групи людей. Але хіба їх треба засуджувати? Вони самі себе засудили. Я молюся за них.

      - Але ж була ще одна категорія людей, які просто не були достойно оцінені в команді або ображені вами…

      - Недооцінений або ображений? Клади мандат, який є результатом довіри до нашої партії, та йди починай самостійну політичну роботу. Все інше – політичне шахрайство. В людей є така властивість: якщо хтось відважується зробити крок в темряву, то завжди знайде для себе аргументоване виправдання.

      Не тільки в політиці, і в повсякденному житті завжди знаходять, як пояснити самим собі свій аморальний крок і як себе виправдати. Поки що на землі панує "князь темряви", особливо в політиці – там його епіцентр.

      Але ще раз підкреслюю, більш ніж сто людей у фракції віддані Україні. Ні гроші, ні репресії по відношенню до них не спрацьовують.

      - Давайте поговоримо про простих людей. Серед громадян також відбуваються зміни - люди почали боятися влади. Ви, як один з лідерів суспільної думки, що можете запропонувати кожній конкретній людині робити в цій ситуації, щоб відстояти свої ідеї?

      - Зараз людям доводиться відстоювати не тільки ідеї, а життя. Що я пораджу? По-перше – не боятися. Страх людини – їх головна сила. По-друге – гуртуватися в громадські організації, рухи, партії, незалежні профспілки, боротися з кожною несправедливістю спільно. По-третє – об’єднуватися в масштабах країни для зміни влади конституційним шляхом.

      Ще пораджу робити свій вибір між добром і злом, правдою і неправдою без зручних компромісів. Наприклад, спілкуюся я зі слідчим - вірніше, з цілою зграєю слідчих...

      - Хто у вас слідчий?

      - Там їх багато. Допит знімається на відеокамеру. Іде трансляція реаліті-шоу для президента та його адміністрації. Слідчі, які мене допитують, на 300% впевнені, що в моїх діях складу злочину немає. Вони теж мають вибір: або скористатися своїм статусом незалежного слідчого і закрити цю сфабриковану справу, або свідомо застосовувати політичні репресії та отримати за це підвищення по службі.

      А якщо говорити про прикладну частину політичних подій, сьогодні вже більшість людей в суспільстві переконані, що цю владу треба якомога швидше відправляти у відставку.

      І тепер питання, як міняти цю владу. Потрібен чіткий план. Парламентські вибори будуть першим реальним шансом. І, за великим рахунком, навіть не має значення, буде змішана система чи пропорційна.

      Журналісти, політики, політологи мають пояснити, що насправді все буде ділитися на дві частини – ті, хто за Україну, і ті, хто разом з мафією. Дві частини. Все, крапка. Треба просто усвідомити, хто є хто, і спокійно віддати свій голос, без суєти і ажіотажу. Разом з бюлетенем все в ваших руках. А наше завдання - захистити результат.

      Політичні події складаються так, що 3 лютого депутати більшості планують проголосувати за пролонгацію своїх депутатських повноважень до жовтня 2012 року. Якщо для таких змін Конституції у них не вистачить голосів, вибори відбудуться 27 березня 2011 року. Народу та опозиції треба бути готовими до обох дат.

      - Існують дві системи боротьби з владою. Є ненасильницький протест, прототипом якого є Ганді, або є Че Гевара, який пішов воювати. Ви який шлях пропонуєте?

      - Я вважаю, що поки в Україні буде шанс на чесні і прозорі вибори, цей шанс треба використовувати. Якщо Україну позбавлять права на чесні вибори, тоді люди мають можливість скористатися своїм конституційним правом громадянської непокори, правом на протест.

      - Ваші слова можуть бути трактовані як заклик для повалення суспільного ладу, і стати приводом для порушення ще однієї кримінальної справи.

      - Однією кримінальною справою більше, однією менше. Хтось же мусить не боятися. Але я послалася на конституційну норму – право громадян на вільні збори.

      - Зараз суспільство дуже радикалізується, що може бути вигідно владі, бо вона таким чином зможе виправдати жорстку реакцію на протести. Згадайте заяви Могильова про кровопролиття. Як ви будете з цим боротися? Ви робите спробу, як і Могильов, запобігти радикальним діям, протестам?

      - Не переймайтесь. Владі категорично не вигідна радикалізація суспільства. Вона нікому не вигідна. Краще бути багатим та спокійним, ніж безправним, знедоленим та радикальним. Але влада сама генерує сьогодні радикалізм суспільства своєю глупістю та жадібністю та, в той же час, не знає, як від нього захиститися. Тому і розповідає про кровопролиття.

      Безумовно, брати інтерв’ю у політиків – це важливо для суспільства. Але було б дуже добре взяти інтерв’ю, наприклад, у підприємця, якому сьогодні пропонують віддати рекетирам від влади 50% свого бізнесу або 30 % відкату, і запитати, чи не радикальний він?

      Наприклад, взяти інтерв’ю у пенсіонера, який отримує 800 гривень пенсії, 530 з яких мусить заплатити за житлово-комунальні послуги. Запитати, чи не занадто радикальний він? А можливо, зовсім нерадикальні металурги, шахтарі, хіміки, продукція яких продається за світовими цінами, а заробітна плата нижче, ніж в Китаї? Та взагалі, запитайте українців, чому вони радикальні, коли у них забирають Україну?

      Що ви пропонуєте людям? Перетворитися на безмовних рабів, які будуть мовчки сприймати цю політику? Якщо влада позбавляє людей їхніх прав, у них залишається право на мирні зібрання.

      Я нещодавно, 26 грудня, прочитала лист Олени Боннер (вдови Андрія Сахарова) до мітингу в Москві, де вона сказала, що все життя боролася за свободу, і сьогодні, коли все виглядає зовсім безнадійно, вона в своєму достойному віці знову іде рятувати Батьківщину і просить вважати її учасницею мітингу, хоча в неї вже ноги не йдуть і немає сил навіть налити самій собі грілку. Достатня кількість саме таких людей в суспільстві дає можливість народжувати вільні країни.

      - Але давайте згадаємо ваше інтерв’ю трохи більше року тому, що ви в ефірі ток-шоу Шустера заявили: "А хто сказав, що народ не хоче диктатури?". Ви казали, що потрібна залізна рука, щоб навести в країні порядок.

      - Я прошу, не цитуйте мене з помилками. Я говорила про диктатуру закону. Закону, який виписаний так, щоб він був не профанацією, а справедливим імперативом. Але, щоб прийняти один раз такі закони і нову Конституцію, дійсно потрібна залізна воля та залізна рука кожного.

      - Так само ніщо не заважає Януковичу зараз сказати: "У нас диктатура закону. Ми в рамках закону переслідуємо всіх, хто зловживав". Це питання трактовок.

      - Ні, це не питання трактовок. Тому що "диктатура закону" складається з декількох базових істин. Перша з них - працююча система правосуддя, яка здатна цей закон справедливо захистити. Тому що диктатура закону здійснюється не через силові репресії окремих осіб, а через суди. А Янукович чесні суди вбив першими.

      - Нещодавно Янукович в ефірі CNN сказав, що він бажає вам бути виправданою судом. Ви відчули якусь симпатію до нього в цей момент?

      - Я цієї заяви не чула. Я вже давно не маю часу читати таких класиків, намагаюся інших читати.

      - Кого, до речі?

      - Хочу прочитати останній роман Ліни Костенко "Записки українського самашедшего". Вже купила книжку. До речі, якщо щось побажати Януковичу у відповідь, то я не живодер, я бажаю йому, щоб його ніколи не судив такий самий суд, який він створив в Україні.

      - Помаранчева команда великою мірою сама себе знищила зсередини, її зруйнував внутрішній конфлікт. Ви думаєте, в Партії регіонів можливий такий самий сценарій, коли конфліктні групи зруйнують цю партію?

      - Я вважаю, що помаранчеву команду зруйнував не конфлікт всередині команди, а подвійні стандарти, які стали сповідуватися в помаранчевій команді. І конфлікт, який був між мною і Ющенком – це не конфлікт особистостей. Мені здається, що це конфлікт цінностей. І я буду на цьому наполягати.

      А в Партії регіонів є різні внутрішні групи стерв’ятників, які так чи інакше уривають собі ті чи інші грошові потоки, шматки державної власності, гризуть та ненавидять один одного.

      Але ніяких публічних конфліктів на цю тему ми не почуємо. Тому що над ними стоїть "хрещений батько", який між ними встановлює "справедливий баланс". Вони достроково підуть з влади не внаслідок своїх внутрішніх конфліктів, а в результаті свого конфлікту з Господом Богом та українцями.

      - Ви спілкуєтеся з кимось із нинішньої влади? Наприклад, із Клюєвим?

      - Ні, я не спілкуюся з жодним представником влади, крім слідчих прокуратури. Це безперспективно, їх треба прибирати якомога швидше конституційним шляхом, а не спілкуватися.

      - Давайте пройдемося по тих кримінальних справах, які проти вас готуються. Одна про "кіотські гроші", інша – про машини "швидкої допомоги". Можете розповісти основні тези, в чому вас обвинувачують, і чому ви вважаєте себе невинною?

      - Я, до речі, хочу подякувати "Українській правді" за те, що ви розмістили постанову про притягнення мене в якості обвинуваченої по кіотським грошам. Вона красномовно говорить про те, що в моїх діях не було ні події злочину, ні суб’єкту злочину.

      Прокуратура обвинувачує мене в тому, що нібито гроші Кіотського протоколу я направила на позики Пенсійному фонду. Для того, щоб витратити кіотські гроші, їх треба списати зі спеціальних бюджетних рахунків, на яких вони обліковуються.

      Є акт КРУ, де чітко написано, що ніколи ці гроші з цих рахунків не списувалися. Є аудит, замовлений японською стороною, який підтверджує, що "Кіотські гроші" завжди були на місці. Позики Пенсійному фонду надавалися, але виключно з Єдиного казначейського рахунку.

      - Що ж тоді конвертувалося?

      - "Кіотські гроші" були отримані в євро. Навіть далека від державних фінансів людина розуміє, що видатки бюджету не можуть робитися в іноземній валюті. Ми були зобов’язані конвертувати їх в гривні та зберігати на спеціальному рахунку єдиного казначейського рахунку. Це пункти 4 та 5 статті 50 Бюджетного кодексу. Кіотські гроші є доходами бюджету.

      Але Генпрокуратура отримала замовлення репресувати та свідомо підмінила поняття: видатки єдиного казначейського рахунку назвали витрачанням грошей Кіотського протоколу.

      Крім того, в 2009 році витратити гроші Кіотського протоколу в принципі було неможливо, тому що не було такої статті видатків в законі, для цього треба було вносити зміни до закону про бюджет. Я намагалася провести для слідчих майстер-клас і пояснити, як функціонують державні фінанси, але їх зовсім не цікавить істина.

      - Але питання в іншому: чи виплачувалася з цих грошей позика Пенсійному фонду.

      - Ні, ніколи не виплачувалася. Позика пенсійному Фонду виплачувалася з єдиного казначейського рахунку.

      - Давайте звернемось до справи про "швидкі допомоги". Якщо з самого початку: чому ви наполягали на тому, що ці Опелі є спеціалізованою медичною технікою, в той час, як тодішній міністр охорони здоров’я Микола Князевич прямо вказував вам, що вони не можуть вважатися машинами швидкої допомоги?

      - Проти мене немає ніяких кримінальних справ по цим машинам. В селі лікувальні заклади розташовані іноді на відстані від 15 до 30 км від хворих людей, які потребують допомоги лікаря. Села не мають міського транспорту. 60% людей помирає в селах тому, що лікар не може вчасно доїхати до хворого. Тому купувалися не "Швидкі допомоги", а транспорт, який може доставити лікаря або фельдшера до хворого вчасно в сільській місцевості.

      За 2010 рік, за даними цих лікарень та фельдшерсько-акушерських пунктів, вдалося врятувати життя сотням тисяч людей завдяки цим машинам.

      - Але наскільки відомо, в Генпрокуратурі вважають, що машини закуплялися за завищеними цінами.

      - Це неправда. Всі офіційні документи надані прокуратурі. Враховуючи, що з Україною будували стратегічну співпрацю, нам була надана знижка. Але подумайте: наш уряд забезпечив більше 3 тисяч сіл машинами для лікувальних закладів і витратив на це 12,5 мільйонів євро, а новий президент, замість таких машин, купив собі вертоліт за 17 мільйонів євро тільки для того, щоб комфортно літати з Межигір’я.

      Я порахувала, скільки можна було врятувати життів людям у селах, якби ці 17 мільйонів пішли на закупку машин для сільської медицини.

      - Є документи про перерозподіл цих машин. І цифри від регіону до регіону мінялися відповідно до вашого рейтингу. Було досить дивно, коли в Донецьку область поїхали три машини, в Севастополь – дві, а в Полтавську і Вінницьку – 56 та 60. Чому так?

      - Це залежало від бажання того чи іншого обласного керівництва брати ці машини. Боялися політичної конкуренції. В Донецькій області думали, що після отримання машини для села в людей зміняться настрої по відношенню до мене як до прем’єр-міністра.

      Саме зараз я б хотіла звернути увагу на те, що СБУ, КРУ, Генеральна прокуратура та "американські" аудитори, особисто самі Микола Янович та Віктор Федорович вивчили кожний підписаний мною за два роки папірець, кожне видане мною доручення, всі прийняті урядом рішення, всі видатки державного бюджету.

      І єдине, що вони знайшли після цієї титанічної і дуже коштовної для бюджету роботи – це виплата з єдиного казначейського рахунку позики Пенсійному фонду.

      Тому їх аудити є по суті для мене реабілітуючим документом за підсумками всієї моєї дворічної діяльності. Я не переписувала на себе заводи, Укртелекоми, бюджетні гроші, Межигір'я, будинки відпочинку податкової адміністрації, родовища корисних копалин, і цей аудит це підтверджує.

      Це означає, що не всі політики однакові, як це намагалися довести політтехнологи Партії регіонів під час президентських виборів, в тому числі через продажних псевдодемократів.

      - Якщо доля складеться так, що ви прийдете до влади, ви будете ініціювати аудит діяльності уряду Миколи Азарова з подальшим кримінальним переслідуванням?

      - Якщо Янукович ще трошки попрацює разом з усіма братками, то в принципі опозиційна команда має шанс привести до парламенту 300 депутатів. І перше, що ми зробимо – це приймемо нову Конституцію України, яка буде публічно та детально обговорена до виборів.

      А вже після того, як буде створена чесна система правосуддя, коли силові структури не будуть виконувати нахабні замовні політичні вказівки, коли суди отримають право за зверненнями громадян порушувати кримінальні справи проти посадовців, я думаю, що система почне швидко самоочищатися без ручного втручання.

      - Сьогодні від вас відвернулося багато соратників. Це не нагадує таку саму ситуацію 11 років тому, коли Павло Лазаренко втік з України, і ви так само пішли з партії "Громада", відчуваючи, що вона вже не має політичної перспективи? Можливо, люди ідуть від вас, відчуваючи, що перспективи немає?

      - Ви як очевидне проголошуєте неправдиві тези. За останній рік в нашу партію вступило більше сорока тисяч людей. Так, я знаю, що сьогодні оточення нового президента витрачає сили на поширення "мантри", що наша партія не має перспектив.

      Якщо так, то навіщо стільки зусиль докладати на боротьбу з нами? Навіщо замовляти кримінальні справи, забороняти законом БЮТу приймати участь у місцевих виборах, навіщо тримати мене щоденно по 5-10 годин на допитах та не випускати в Брюссель? Навіщо кидати у в’язниці лідерів опозиційних партій, які об’єднуються з нами, таких, як Юрій Луценко?

      Страх. Знає Янукович, хто покладе край його безславному правлінню. І правильно знає.

      А Лазаренко… Так порівняно з Януковичем він безвинне дитя. Ми розходилися з Лазаренком 11 років тому за глибинними ідеологічними непорозуміннями. Ми тоді вирішили утворити власну політичну партію і утворили.

      - Так. І після цього ви погодилися працювати в уряді того ж Леоніда Кучми...

      - Я працювала в уряді Ющенка, не плутайте. Я йшла в уряд Ющенка з вірою, що він буде гарантом того, що можна наводити порядок в державі, а не грабувати її. І якщо ви подивитеся на результати моєї роботи віце-прем’єр-міністром, ви зрозумієте, що за лічені місяці мені вдалося справжніми реформами видалити всю корупцію в енергетичній сфері.

      Ми реформували енергоринок, вивели на аукціони нафту власного видобутку, почали ліквідовувати корупцію в вугільній галузі. Тоді повернули людям світло в оселі, а також заборгованості з пенсій та заробітних плат. Зробити це за рахунок ліквідації тіньового бізнесу оточення Кучми. Вони за це мене, мого чоловіка, мого батька, моїх друзів кинули у в’язницю. Ющенко промовчав.

      - До речі, ви згадуєте, що саме тоді в 2000-му ви звільняли Ігоря Діденка з посади заступника глави "Нафтогаз України"? Але два роки тому знов взяли в свою команду…

      - Так, це було. Він пообіцяв працювати чесно, і він мене не підвів. Людям завжди треба давати шанс. Взагалі, це був успішний період моєї роботи віце-прем’єром в уряді Віктора Ющенка, тому що тоді вони ще зовсім мене не знали – ні Ющенко, ні Кучма, ні оточення Кучми.

      І я змогла провести тоді бліц-криг по реформам в паливно-енергетичному комплексі. До речі, ніхто до сьогодення не зміг зруйнувати роботу енергоринку. Аукціони на нафту вже спаплюжили, після того, як подарували ПриватБанку "Укрнафту"...

      - Це дивно від час чути, адже саме в останні дні вашого прем’єрства у 2009 році було укладено корпоративну угоду в рамках "Укрнафти", в якій менеджер Коломойського отримав посаду голови правління цієї компанії, не маючи контрольного пакету акцій...

      - Значить, це було зроблено незаконно за моєю спиною. Тому що я ніколи не давала послаблення жодному клану. Можливо, в мене не вистачило влади на посаді прем’єр-міністра не було більшості в Верховній Раді, щоб провести справжні глибинні реформи, бо вони були нікому не потрібні, але вплив кланів на економіку та політику в Україні я, як могла, мінімізувала.

      - Ви кажете, що не давали послаблення жодному клану. Але за вашого прем’єрства, так само, як зараз в ручному режимі розподіляють тендери до Євро-2012, ви віддавали ІСД тендери на будівництво об’єктів до Євро-2012. Наприклад, аеропорт у Львові, який був без тендеру відданий компанії ІСД - "Азовінтекс".

      - Так, підкреслюю, не давала жодних послаблень. Треба пригадати ситуацію, в якій була підготовка до Євро-2012 задовго до нашого приходу. Вона була відсутня. Коли ми прийшли, не було затверджено ні програми, не було ніяких навіть нарисів, як готуватися до Євро. УЄФА хотів забрати Євро-2012 в України. Ми не дозволили це зробити.

      Потім розпочалася криза, в бюджеті не вистачало грошей, навіть на пенсії й зарплати. Саме тоді ми запропонували: всім компаніям взятися за будівництво, але за умови, що приблизно рік ми не зможемо оплачувати роботи. Компанія "Азовінтекс" взялася. Більше ніхто такою благодійністю займатися не побажав. Конкурси оголошувалися багаторазово, але безрезультатно.

      - Ваша аргументація дивно схожа на аргументацію Бориса Колесникова, який каже, що графік був повністю зруйнований, Євро було під загрозою, тому ми віддаємо підряди без тендеру…

      - Це не так. УЄФА під час нашого урядування підтвердило проведення Євро-2012 в Україні, ми по більшості позицій вийшли з червоного. Я готова сприйняти аргументи Колеснікова, що він працює в режимі цейтноту, але ніщо не виправдовує те, що вартість об’єктів підвищена вдвічі.

      Наш уряд будував головний стадіон України в Києві за 2 мільярдів 144 мільйонів, а Янукович його будує за 4,5 мільярдів! Совість є?

      - Але в нього є аргументи: за цей період зріс курс гривні.

      - Коли ми завершували роботу в уряді, курс гривні був такий, як сьогодні. Але вартість об’єктів не змінювалася. Тому що одночасно з кризовими явищами суттєво подешевшали матеріали. І не було ніякої необхідності міняти цінові параметри для об’єктів Євро. Я вважаю, що сьогодні ця подвійна ціна вартості об'єктів Євро-2012 по суті відмивається через спеціальні структури.

      - На сам кінець: чи хотіли би ви публічно передати Віктору Януковичу якесь запитання, використовуючи "Українську правду" як посередника?

      - Поставте йому питання, яке мене дійсно хвилює. Чи може він зупинити свою жадібність і не забирати у держави 3,7 мільярдів доларів, які він почав віддавати РосУкрЕнерго у вигляді газу? Я вважаю, що крадіжка 3,7 мільярдів доларів, остаточно знищить залишки фінансової стабільності нашої держави і може призвести до втрати Україною газотранспортної системи.

      Мене це сьогодні надзвичайно хвилює. 3,7 мільярдів доларів – це 30 мільярдів гривень, це приблизно 10% державного бюджету України.



      © 2000-2010 "Українська правда"

      Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/01/28/5845544/



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Літературні підсумки 2010: букви та цифри
      22.12.2010 Ірина Славінська

                          Фрагмент з обкладинки роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшего"

      Прогноз утопічний: письменники та видавці вийдуть зі своєї резервації та відкриють очі на реальний світ, де за читача треба боротися, його треба виховувати та приваблювати. І формою, і змістом.

      У 2010 році українським читачам пощастило тричі. Троє літераторів вищої ліги видали свої романи. Це "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Ворошиловград" Сергія Жадана та "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко. Для повного комплекту бракувало хіба що Андруховича.

      Та літературне життя 2010 року не обмежилося трьома книжками. "Українська правда. Життя" налаштувала оптику та вирішила роздивитися події літературного року.

      Трофеї року

      З-поміж великих нагород наразі відбулася лише одна - премія "Книга року Бі-Бі-Сі". Переможцем цього року став Сергій Жадан із романом "Ворошиловград".

      Урізану Шевченківську премію поки що нікому не дали. Цікаво, чи лауреатом стане відомий широкому загалу автор, чи мислитель локального штибу.

      Зате 24 грудня мають оголосити результати рейтингу "Книжка року". Поки що цей рейтинг відзначився хіба що низкою номінантів другої свіжості. Наприклад, у короткі списки номінації "Красне письменство" потрапили безперечно свіжі перевидання старих текстів Шкляра та Подерв'янського.

      Варто також згадати про конкурс "Коронація слова", де влітку нагородили авторів найкращих рукописів.

       

      Усі рукописи в результаті отримали світле видавниче майбутнє. Цього року чи то відзначили справді хороші тексти, чи то видавці гарно попрацювали. Скажімо, володар "Гран-прі" Володимир Лис увійшов у короткий список "Книги року Бі-Бі-Сі" з романом "Століття Якова".

      Щойно вийшов роман, який отримав "Гран-прі" конкурсу "Коронація слова" - роман про Богдана Хмельницького "Із сьомого дна". Цікаво, чи повторить він успіх "Століття Якова" - адже і видавець, і жанр співпадають.

      Є трофеї і в сфері оформлення книжок. Цього року видавництво "Грані-Т" з'їздило в Москву на виставку-ярмарок і заробило нагороди за свої обкладинки. Лишилося дочекатися нагород на конкурсах поза пострадянським простором.

      Як бачите, трофеїв не так вже й багато. Відтак варто запастися терпінням і поп-корном, щоб чекати на перемогу української книжки в світі.

      Цифри року

      Протягом року видавці говорили про кризову фінансову ситуацію. Жити й танцювати заважали то примари нових податків, то нечисті руки.

      Водночас цього року видавці почали хвалитися накладами. "Лед тронулся", як сказав би Остап Бендер.

      У липні 2010 року видавництво "Клуб сімейного дозвілля" заявило про 100 тисяч проданих примірників романів Люко Дашвар. У вересні вийшов її новий роман "Мати все", і вже в листопаді видавець сказав про 42 тисячі проданих примірників.

      Сьогодні можна сказати, що Люко Дашвар стала своєрідним мірилом успішності книжки. Принаймні такий висновок можна зробити зі слів Оксани Забужко про "стати другою Люко Дашвар".

      Роман Оксани Забужко також непогано продається. Кажуть, що 20-тисячний наклад роману "Музей покинутих секретів" закінчується. Книжка досі стоїть на перших сходинках рейтингу книгарні "Є", відтак її досі купують. Тобто можна сподіватися на наступний наклад.

      Більш скромно виглядає "Ворошиловград" Сергія Жадана. Його видавець говорить про 3,5 тисячі проданих примірників. Імовірно, після перемоги в "Книзі року Бі-Бі-Сі", перший 5-тисячний наклад скоро може закінчитися.

      Новинкою та бестселером цього та наступного року може стати роман Ліни Костенко "Записки українського самашедшого". Його представили 17 грудня. На Миколая книжка з'явилась у продажі на книжковому ярмарку - і її розхапали. Відтак можна очікувати на справжній комерційний успіх.

      Загалом, рейтинги "Топ-10 продажів" українських книгарень свідчать про сумний інформаційний вакуум. Видавці в Україні не поспішають голосно говорити про наклади. Звідси й чутки про нелегально додруковані книжки.

      Водночас Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, говорить про стабілізацію книжкового ринку: "52,2 % видавництв, які заповнили опитувальні анкети, засвідчили, що у першому півріччі цей показник у середньому збільшився на 17,5 %".

      Якщо цифри виросли, тоді чому так мало нових імен? Відповідь знову дає Афонін: "Це зростання створено значною мірою за рахунок видань попередніх років, а не новинок".

       

      Повторне використання сировини - дуже екологічна практика. Щоправда, вона не надто ефективна в царині літератури.

      Поліглоти року

      Не так давно Оксана Забужко повернулась із літературних мандрів Європою, де презентувала німецький переклад роману "Музей покинутих секретів" ("Museum der vergessenen Geheimnisse").

      Крім того, в Польщі переклали "Солодку Дарусю" Марії Матіос (Słodka Darusia), а в Литві - "Anarchy in the UKR" Сергія Жадана.

      Поза Україною українська література прозвучала і в США, де надрукували розповіді про українських письменників "Ukrainian Writers: Nikolai Gogol, Elena Filatova, Shevchenko National Prize, Lyubov Sirota, Taras Shevchenko, David Bronstein".

      Перекладами прози справа не обмежилася. Увагу іноземних перекладачів привернула й сучасна українська поезія.

      З класики переклали вибрані поезії Богдана-Ігора Антонича з коментарями - "Ecstasies and Elegies".

      З новішого згадаємо про переклад словацькою збірника дванадцяти українських поетів із Карпат "Дваnа́st'". Більш екзотично португальською зазвучала "Мала антологія молодої української лірики "Лоза / Videira".

      Сучасна українська поезія є і в International Poetry Review. Осінній випуск журналу називається "Двадцять п'ять років української поезії". Упорядники зібрали поезії останньої чверті століття з підзаголовком "Нові голоси свободи, яку ще слід створити".

      Іноземні читачі за бажання доволі легко можуть познайомитись із ключовими постатями екзотичної для них української літератури.

      А з літературою яких екзотичних країн легко може познайомитися пересічний український читач?

      Драгоман року

      Цю пальмову гілку можна віддати перекладачам і перекладам видавництва "Фоліо".

      У 2010 році "Фоліо" запустило серію перекладів європейських романів "Карта світу". Але деякі з них змушують сумніватись в автентичності та якості.

      Наведемо два найсвіжіших приклади сумнівних книжок.

      Бестселером у всьому світі є детективна трилогія "Міленіум" шведського письменника Стіга Ларссона. "Фоліо" випустило її переклад зі скромною приміткою "переклад українською В.М.Верховня". З якої мови робили переклад - не зазначено.

      В.М.Верховень ніколи раніше не був помічений у перекладах зі шведської. Перекладач роману "Витівки кепського дівчиська" нобелівського лауреата Варгаса Льоси так само невідомий у вузьких професійних колах. В.С.Бойко раніше ніколи нічого не перекладав з іспанської.

      Зате свіжий переклад роману Ерленда Лу "Тихі дні в Перемішках" виглядає цілком правдиво. Принаймні, постать перекладача вселяє довіру - Ірина Сабор уже багато років працює з норвезькою мовою. Неясно тільки, чому назву "Stielle dager i Mixing Part" переклали один-в-один із російським "Тихие дни в Перемешках"?

      Загалом в Україні відчувається вакуум перекладів. Подекуди складається враження, що видавці так прагнуть видати гарантовано успішну книжку, що хапаються за перші-ліпші бестселери.

       

      Не йдеться про формування цілісного поля різних зарубіжних літератур. Наразі український читач не має можливості знати, що відбувається в сучасній англійській, американській, африканській, французькій, китайській, російській літературах. Натомість маємо лише низку "бестселерів".

      Афера року

      Якби в якій-небудь українській премії існувала нагорода за спритність у продажах, то її точно віддали б Василю Шкляру за його останній роман "Залишенець. Чорний ворон".

      Шкляр протягом року зумів тричі продати один і той самий роман.

      Протягом осені 2009 року текст вийшов у журналі "Сучасність", у видавництві "Ярославів вал" і у видавництві "Клуб сімейного дозвілля".

      Восени Шкляр отримав нагороду "Найкращий письменник" у конкурсі "Найкраща книга 17 Форуму видавців".

      Майже одночасно стався казус. Обидва видавництва подали роман Шкляра на премію "Книга року Бі-Бі-Сі 2010".

      Залишається тільки радіти, що "Чорний ворон" не потрапив у короткий список і не отримав премії. Інакше видавцям довелося б порівну поділити наліпки "Книга року Бі-Бі-Сі 2010".

      Ця ситуація - наслідок непрозорості українського книжкового ринку та відсутності культури дотримання авторських прав.

      Кидок року

      У середині грудня в Держкомтелерадіо заявили про практику відкатів у програмі "Українська книга".

      "Ми урізали більш ніж на 40% завищені кошториси видавців, що при сприянні несумлінних чиновників витрачали державні кошти на випуск книг. І затверджувалося все це, на жаль, департаментом видавничої справи і преси майже безвідмовно", - заявив голова Держкомтелерадіо Юрій Плаксюк.

      Натомість Олександр Афонін звернув увагу на хибність такого скорочення: "З точки зору обрахунку вартості книги це - нісенітниця. Це все одно що вимагати виносити дитину за 4,5 місяці. Однак перераховувати кошториси потрібно і дуже ретельно".

      Юрій Праксюк стверджує, що джерелом проблем для "Української книги" стало насамперед Міністерство економіки: "На сьогодні головною перепоною у друкуванні понад сотні суспільно важливих книжок стало Міністерство економіки, тому що інструкція передбачає особливий порядок закупівлі в одного чи кількох учасників книжок і послуг видавництв. Тим більше, що Міністерство фінансів кошти на українську книгу виділило".

      Відтак прогноз. Наступного року видавцям, можливо, вже не світить видати тисячу книжок про історію міста Харцизьк за 350 тисяч гривень державних грошей.

      Втрата року

      Олесь Ульяненко

      Найнесподіванішою втратою стала смерть Олеся Ульяненка - письменника, лауреата Малої Шевченківської премії. Він був скандально відомий завдяки своїм неоднозначним романам і конфлікту з НЕК з питань захисту суспільної моралі.

      Ульяненко помер незадовго після виходу свого роману "Жінка його мрії". В інтернеті зараз можна прочитати уривки його останнього роману "Пророк".

      Судячи з останніх рецензій на тексти Ульяненка, найближчим часом можна сподіватися на переформатування його медійного образу. Як співали "Чайф": "Сегодня умрешь, завтра скажут - поэт".

      Реінкарнація року

      У 2010 році живий класик Ліна Костенко повернулася до вдячної публіки. Навесні письменниця відзначила свій ювілей в Українському домі.

      Ліна Костенко вже дуже давно не публікувала нових текстів. Вихід її роману "Записки українського самашедшего" - справді подія.

      Перший прозовий текст Ліни Костенко має всі шанси стати бестселером-2011.

      Попри тривале не-писання Ліни Костенко, її роман дуже сучасний. Щоб сходу уявити собі його стиль, достатньо згадати, як виглядає пазл. Можна говорити про осучаснене та мінімалістичне використання техніки "потік свідомості". Щось такого штибу вже було в монологах Артура Пепи в романі "Дванадцять обручів" Юрія Андруховича. До речі, романи Забужко та Костенко читачі вже пробують порівнювати за дещо стьобними кількісними та якісними параметрами.

      О.З.

      Л.К.

      Вік

      50 років

      80 років

      Час написання роману

      7 років

      10 років

      Кількість сторінок

      832 сторінки

      416 сторінок

      Презентація

      23 грудня 2009 року

      (найкращий подарунок на Новий рік та Різдво)

      17 грудня 2010 року

      (найкращий подарунок на Миколая, Новий рік та Різдво)

      Герой

      Слабкий чоловік, фізик, який закидає науку і торгує антикваріатом

      Слабкий чоловік, фізик, який закидає науку і займається комп'ютерами

      Героїня

      Журналістка

      Філолог

      * Більш детальну рецензію на новий роман Ліни Костенко читайте на "Українській правді. Життя" наприкінці наступного тижня

      Експеримент року Експериментом року по праву можна вважати активний обмін між літературою та іншими видами мистецтва.

      Наприклад, програму книжкового ярмарку "Медвін" почали ділити на кілька частин, де кожна зосереджена навколо певного виду мистецтва. Театр, живопис, музика, кіно та майстер-класи непогано прижилися до літератури.

      Література теж вміє гарно вкорінюватись. Скажімо, "Літературна сцена" вже декілька років має свою програму в рамках фестивалю "Країна Мрій". Цього року в літературну програму вросли і кіно, і музика, і гастрономія.

      Протягом 2010 року став помітним зв'язок між літературою та українським в міру живим кінематографом. Наприклад, у липні в кінотеатрах показали екранізацію роману блогера Адольфича "Чужа".

      У вересні на екрани вийшли малобюджетні короткометражки "Мудаки. Арабески", куди увійшла екранізація епізоду роману Андруховича "Рекреації". Крім того, в "Мудаках" є й окремий анімаційний фільм про українську літературу в школі - він присвячений Дмитру Табачнику.

      Концентратом обмінів між різними видами мистецтва став "Літреактор". Саме так називалася літературна складова цьогорічного ГогольFest. Тоді Любко Дереш і Ута Кільтер займалися пошуками архетипів і молодих авторів-початківців. Літературна реакція відбувалася на тлі нещодавньої виставки "Сексуальність і Трансцендентність".

      Ці експерименти свідчать про дуже неоднозначні процеси в сучасній українській літературі.

      З одного боку, відбувається цілком природне поступове стирання меж між видами мистецтва.

      Водночас не можна не сказати про іншу причину цього процесу - це криза сучукрліту. В такій великій країні як Україна так мало літератури - бракує імен, тем, жанрів і видавців.

      Вакуум ніби заповнюють антології сучасної прози та поезії. Видання такого типу можна красиво аргументувати створенням канону сучасної української літератури.

      Поява бодай одного нового сильного гравця могла би відчутно скаламутити цю стоячу воду.

      Прогноз песимістичний

      Живі класики допишуть і видадуть свої нові романи. Видавці продовжать видавати антології. Перекладачі робитимуть халтуру. Піпл все це їстиме, щоб підтримати сучасну українську літературу.

      Прогноз утопічний

      Письменники та видавці вийдуть зі своєї резервації та відкриють очі на реальний світ, де за читача треба боротися, його треба виховувати та приваблювати. І формою, і змістом.

      З'явиться молодий талановитий автор. Він скаламутить українську літературу, підніме хвилю суперечок і критики, його книги стануть бестселерами. Про них писатимуть у блогах і говоритимуть на ТБ.

      Український стенд на Франкфуртському книжковому ярмарку буде визнано найліпшим і найінформативнішим. Форум видавців стане полем справжнього міжнародного літературного обміну.

      Читати українську літературу стане модно.

      © 2007-2010, Українська правда.
      http://life.pravda.com.ua/culture/2010/12/22/69192/

      "Українська Правда"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. РосУкрЕнерго і Віктор Ющенко
      Украинские коммунисты обвинили президента в связях с RosUkrEnergo

      Газета «Коммерсантъ» № 3 (3820)
      от 16.01.2008

      "Ющенко и члены его семьи, в данном случае речь идет о его брате Петре, напрямую имеют отношение к СП "Укргаз-Энерго", которое было создано как дочернее предприятие RosUkrEnergo и действует на внутреннем рынке Украины",-- заявил Петр Симоненко

      Вчера лидер Коммунистической партии Украины Петр Симоненко заявил, что президент Виктор Ющенко и члены его семьи имеют прямое отношение к RosUkrEnergo и занимаются отмыванием газовых денег. Такие обвинения звучали и ранее. Но на этот раз скандал совпал с бурной деятельностью премьера Юлии Тимошенко по устранению из схемы поставок российского газа на Украину швейцарского трейдера RosUkrEnergo.

      Обвинения Петра Симоненко прозвучали в верховной раде. В своем заявлении он затронул тему, которая раньше не считалась его коньком — газовую. В частности, лидер компартии заявил, что Виктор Ющенко не заинтересован в том, чтобы премьер Тимошенко изменила схему поставок газа на Украину и устранила с рынка швейцарского посредника RosUkrEnergo, поскольку нынешняя схема приносит доход членам его семьи. "Ющенко и члены его семьи, в данном случае речь идет о его брате Петре, напрямую имеют отношение к СП "Укргаз-Энерго", которое было создано как дочернее предприятие RosUkrEnergo и действует на внутреннем рынке Украины",— заявил лидер коммунистов. Он пояснил, что деньги отмываются через принадлежащую Петру Ющенко компанию Petrogas, которая, дескать, и "обеспечивает отмывание "грязных" денег в сотрудничестве с "Укргаз-Энерго"".

      Выпад коммунистов президент проигнорировал. Но за него вступились единомышленники из фракции "Наша Украина — Народная самооборона" (НУНС). "За 15 лет работы парламента коммунисты сопровождали свою деятельность откровенной ложью, и эти заявления из этой серии",— заявил Ъ один из лидеров НУНС Николай Катеринчук. По его словам, уже в ближайшее время по распоряжению Виктора Ющенко RosUkrEnergo будет выведена из газовых отношений между Россией и Украиной. "Это лишь вопрос времени. Вывод посредника начнется уже в этом году, а закончится, возможно, в следующем",— пообещал депутат.

      Слова господина Катеринчука о том, что RosUkrEnergo покинет рынок с санкции президента, прозвучали неожиданно. Дело в том, что в последнее время он воздерживается от комментариев на газовую тему. Зато Юлия Тимошенко без устали клеймит RosUkrEnergo и ее "дочку" "Укргаз-Энерго". Кстати, с такой критикой она выступала еще в 2006 году, когда после российско-украинской "газовой войны" было заключено новое газовое соглашение между Москвой и Киевом, фактически породившее RosUkrEnergo. Госпожа Тимошенко уже тогда назвала новую схему поставок газа коррупционной.

      Примерно в то же время в СМИ Украины стали появляться сообщения о компании Petrogas, о которой вчера упомянул господин Симоненко. Согласно им, она была учреждена в феврале 2005 года в Объединенных Арабских Эмиратах. Состав учредителей неизвестен, но депутат рады IV созыва Игорь Шурма говорил, что учредителем Petrogas является Петр Ющенко — родной брат президента. В марте 2005 года компания выиграла тендер на сумму $25 млн на строительство нефтяного терминала в городе Аладжа в Туркмении. В начале 2006 года компания получила $50 млн от RosUkrEnergo на реализацию проектов по освоению туркменского шельфа, однако до сих пор не приступила к их исполнению. На Украине Petrogas официально газом не торгует.

      Как рассказал Ъ один из участников газового рынка Украины, Petrogas работает по комиссионному договору — то есть от имени и по поручению собственника продукции. Таким образом, по мнению собеседника Ъ, компания не является трейдером, но может получать газ на комиссию и реализовывать его. Как утверждает собеседник Ъ, собственником газа в данном случае может быть "Укргаз-Энерго", а деньги обналичиваются через подконтрольные банковские структуры семьи Ющенко. Ранее Виктор Ющенко был указан в документах банков "Клиринговый дом" и "Первый инвестиционный банк" как один из учредителей. Позже эта информация была засекречена. На протяжении последних двух лет на газовом рынке Украины активно обсуждают информацию о том, что Иван Фурсин, владеющий 5% акций RosUkrEnergo и 33% "Клирингового дома", представляет интересы семьи президента Ющенко. Впрочем, документальных подтверждений этому до сих пор нет. Как сказал Ъ депутат от Партии регионов Украины Василий Киселев, "в обвинениях, которые были сделаны коммунистами, должна разобраться генпрокуратура". "Если она подтвердит, что Петр Ющенко получал деньги от RosUkrEnergo, это можно будет квалифицировать как коррупцию и начинать расследование уголовного дела. Другой вопрос, что в 2006 году прокуратура по запросу депутатов рады уже пыталась выяснить связи Petrogas и Виктора Ющенко, но ничего установить так и не смогла",— пояснил господин Киселев.

      В то же время глава киевского центра социальных исследований "София" Андрей Ермолаев обратил внимание "Ъ" на то, что заявление коммунистов совпало с мощным наступлением на RosUkrEnergo Юлии Тимошенко. "Случайных совпадений не бывает. Тимошенко рассматривает не только RosUkrEnergo, но и весь пакет соглашений с Россией 2006 года как невыгодную схему для тех финансово-промышленных групп, с которыми она плотно контактирует,— уверен господин Ермолаев.— Главный мотив ее борьбы с швейцарским посредником не соображения энергобезопасности, а доступ к газовому рынку и получение от этого экономической ренты".

      Впрочем, RosUkrEnergo без боя сдаваться также не намерена. Руководитель пресс-службы "Укргаз-Энерго" Виталий Кисель вчера заявил Ъ: "У нас нет договорных отношений с Petrogas". Он заверил, что в связи с участившимися заявлениями официальных лиц в ближайшие дни в суд будет подан иск к премьеру Тимошенко за обвинение в использовании "черных непрозрачных схем".

      Наталья Ъ-Гриб, Владимир Ъ-Соловьев; Олег Ъ-Гавриш, Киев

      http://www.kommersant.ru/doc.aspx?DocsID=842481


      Фантазії на тему газових оборудок

      Ці дані офіційно не доведені, та і як їх довести?

      [Путин:
      "На мой взгляд, сегодня ситуация такова, что действующее руководство Украины не способно организовать нормальное, прозрачное функционирование экономики на рыночных принципах и, более того, своими действиями наносит большой ущерб и украинскому народу, и престижу украинского государства.

      ... И, к сожалению должен констатировать, это говорит о высокой степени коррумпированности властных структур,
      которые сегодня в этих условиях борются не за цену на газ, а за возможность сохранить тех или иных посредников для того, чтобы использовать получаемые дивиденды в целях личного обогащения и в целях получения
      необходимых финансовых ресурсов для будущих политических кампаний.
      ... Мы согласны перейти на прямые отношения с государственными компаниями. ...Мы согласны подписать контракт прямо с НАК Украины. Я
      вам сейчас скажу неожиданную вещь: у меня создалось впечатление, что нам не дают этого сделать, потому что те условия,которые были поставлены - 250 долларов за
      тысячу кубов, НАК Украины отказался подписывать. Тут же появились посредники, сказали: "А мы подпишем и все урегулируем".
      Именно это и позволяет мне говорить о том, что ситуация на Украине слишком коррумпирована."

      ...

      корр ("Блумберг"): Владимир Владимирович, Вы можете сказать, кто владеет "Росукрэнерго", кроме "Газпрома", и в какие интересы...

      Путин: Господин Фиртеш - есть такой крупный политический деятель современности. Господин Фиртеш.

      корр: И у кого он работает?

      Путин: Спросите у того, у кого он работает. Но не у нас. С нашей стороны в "Росукрэнерго" 50% принадлежат напрямую "Газпрому". А с украинской стороны принадлежат каким-то физическим лицам. Мы их не знаем. Кроме того, что нам однажды показали господина Фиртеша,
      с которым я никогда не встречался и в глаза его не видел. Мы готовы заключить контракт напрямую с НАК Украины. Нам не дают этого сделать.- врезка К.Ру]

      Президент Украины Виктор Ющенко заявляет, что никогда не принимал участия "в вонючих газовых схемах". Об этом он сообщил на пресс-конференции сегодня, 13 января, передает корреспондент ИА REGNUM в Киеве.


      "Что касается заявлений, которые связаны с якобы участием президента в этих газовых, извините, вонючих схемах, то я хочу сказать одно: никогда ни я, ни моя семья, не имели никакого отношения к тому, что называется газовыми делами. Ни к одной структуре, ни к одной операции, ни к одному решению негосударственного характера не имел и очень счастлив, что не имею и не буду иметь никакого отношения", - заявил, в частности, глава украинского государства.

      Вместе с тем, по данным, имеющимся в распоряжении ИА REGNUM, в предприятии "РосУкрЭнерго", которое два последних года поставляло газ на украинский рынок, 27% принадлежит именно семье Ющенко. Как рассказал осведомленный источник в Госфинмониторинге Украины, обнаружилось, что после того как НАК "Нафтогаз" расплачивался с РУЭ, "с некоторых счетов некоторых банков в адрес неких оффшорок уходили крупные суммы". После расследования оказалось, что это тот оффшор, который арендовал для семейства Виктора Ющенко авиаперелеты по всему миру, в частности, когда сам президент летал частным образом в США. Также источник сообщил, что в благодарность за сделку 2006 г., вводящую РУЭ на рынок Украины, $1 млрд был перечислен на счета компании родного брата президента - Петра Ющенко.

      ***


      Оригинал
      этого материала
      , 11.01.2009, 10:17:20

      Mike Smith

      Остался вопрос о неуловимом Джо-Фирташе, о не-газпромовских 50 процентах РУЭ. Кто туда с котелком на раздачу приходит? Какая доля Прыщавого? Ну не может же это быть тайной за семью печатями! С чего бы и ДАМ-ы и ВВП делать такие прозрачные намеки

      Все просто. Фирташ - это человек который времен царя Панька сидел на российско-туркменском газе, еще со времен ЕБН (были фирмы типО Итера, Евралтрансгаз). Только изначально он выступал в роли фунтика, затем отмывателя, затем бенефициара для первых руководителей государств. Также он представлял интересы еврейской мафии (не шучу) в Украине, и был держателем кошелька - до сих пор не установленных людей. Выплывать наружу он начал с "делом Лазаренко" - тогда произошла реалная заруба между большими пацанами в Украине и этой самой мафией, и Лазаренко банально не вписался в тему, т.к. пытался ободрать и тех и этих. Учитывая что на него было компры выше крыши кое-кто пожаловался Кучме, ну и попугал его что Лазаренко совсем обалдел и собирается его подсидеть (что было сущей правдой). Ну и Кучма дал команду фас, и порвал Пашу как бобик тряпку, с вытекающими. Учитывая что у Паши была доляха в ЕЭСУ (структура Тимошенко), и что эту контору вывернули совместно СБУ+УБОП+ПРОКУРАТУРА+КРУ - на свет вылезли вообще удивительные подробности, в частности - о том самом воровстве российского газа, и о его реэкспорте. Что получалось? Россия поставляла его по 45$ а посреднические структуры не смотря на запрет - продавали его по ЕВРОПЕЙСКОЙ ЦЕНЕ! И Юля таким образом, в бытрость вице-премьером заработала 9 ярдов!! Цыфры, разумеется сказочные, и Кучма дал команду разобраться с этой дурочкой, которая брала не по чину. И тут наконец, прозвучали фамилии Фирташа, и его структура - которая и продавала этот газ европейским потребителям. Тимошенко закрыли, Паша стал вечным сидельцем в Америке, но тема не изчезла - её перехватили "донецкие", и в частности созданный Игорем Тарутой (к которому присосался Щербань, а позднее и Янукович) ИСД. ИСД стал крупнейшим трейдером газа - опять по той же самой схеме, с реэкспортом газа по европейской цене и поставке его Россией по 45$ - вот на чем именно был накоплен первичный капиталл. И Фирташ был опять-же бенефециаром и для российской, и для украинской стороны - а именно первых руководителей из лица министра ТЭК и премьера. И наконец, случилась Оранжевая Революция, и для Фирташа настал свой звездный час - он из держателя акций стал акционером - т.к. админресурс в виде Ющенко стал тем золотым дном. Ющенко, в бытность премьером, даже не интересовался, какие деньги идут мимо него, а потом не смог уже дотянуться. А тут пришли люди, и рассказали что он и сколько может заработать. И "руки которые не крали" - просто облдели от возможностей. Что и получилось - Ющенко назначил Ивченко - главу украинских националистов главой Нафтогаза, и послал его в Газпром на переговоры. Ивченко приехал со своим переводчиком! т.к. отказывался говорить на русском! Естественно в Газпроме обалдели, но тем не менее быстро просчитали что это за фрукт и как его можно использовать и развести. Тут же, как чертик из табакерки нарисовался Фирташ (который в Газпроме знал всех и вся, за время многолетней работы и воровства Газпромовских денег совместно с газпромовскими чинушами, еще времен Вяхирева-Черномырдина), и предложил им новую схему. От чего в Газпроме просто охренели от радости и счастья, т.к. овечка Украина сама шла волку в пасть. Тот самый чудо-контракт с газом по 45$ и оплатой транзита газом!!! был расторгнут и подписаны ДВА контракта - один на фиксированную ставку транзита (за что структуры Газпромбанка перевели 1 ярд на оффшорки, и далее оффшорке Петрогаз - для брата президента Пети Ющенко), и второй - на поставку газа компании РУЭ - соучредителями которого стали 50% Газпромбанк и 50% - украинская сторона, а именно - 27% Ющенко (я уже рассказывал откуда взялась эта цифра:


      Цифра в 27% возникла вовсе не случайно, и разумеется не в результате ознакомления с оригиналами документов - как уже говорил сие тайна за 100000 печатями, и врядли будет доступна в ближайшее время (т.к. 50% таки Газпром). Но. Как известно, информация имеет свойство вначале накапливаться, причем по капелькам, по крупинкам и по мелочам. А накопившись - просачивается. Вот так и в нашем случае. Учредительных документов даже Антимонопольный комитет не видал. Но есть у нас в стране такая структура как Госфинмониторинг, и вот, его ребятки по должности своей мониторят все мало-мальские интересные операции в банковских учреждениях, ну и перечисления на оффшорки. Разумеется наиболее привлекают к себе внимание не просто большие и крупномашстабные проводки, а ОЧЕНЬ большие. И вот, ребятки Сивульского (а следует отметить что этот дядька, помимо того что редкий мурлопан, является одним из наиболее преданных Юлие Владимировне людей) обнаружили, что после того как НАК Нафтогаз расплачивался с РУЭ, с некоторых счетов некоторых банков в адрес неких оффшорок уходили крупные суммы. Ну разумеется что Киев - деревня маленькая, а все кто на Майдане стоял, не отличаются особым умом и соображениям, иначе б никогда не отправлялись деньги в адрес той оффшорки, которая арендовала для семейства Виктора Андреевича авиаперелеты по всему белу свету, в том числе и когда сам Виктор Андреич осуществлял свой визит к Джорджу Джорджиевичу. Сам то он летал на своем президентском лайнере, но вот его братец, и прочие сопричастные - летали частными рейсами, а заказывала и оплачивала одна фирма. Которая, по странному стечению обстоятельств, сразу после проплаты в адрес РУЭ получала в свой адрес весьма значительные суммы. Которые - раз от разу составляли в среднеарифметическом значении те самых 27%. О чем Госфинмониторинг составил свой доклад, и Кабмином в адрес FATF было направлено представление. После чего, как утверждают злые языки, и произошел окончательный крах оранжевой коалиции.. Со всеми вытекающими.. )

      Фирташ получил около 11% (и полностью легализовался - стал олигархом и все такое) и около 12% раскидалось по-мелочи между Ивченко, Гайдуком-Тарутой и проч. Ну и бенефициаром был Раффайзен инвестмент. Причем, Газпром с огромной охотой пошел на эту сделку, т.к. он прорвался на Украинский рынок (чего раньше не было) - т.к. была создана СП Укргазэнерго 50-50 РУЭ-Нафтогаз, и Газпромсбыт начал продавать украинским предприятиям газ напрямую, причем самым лучшим! Плюс получал еще от этого прибыль - от продажи по украинской цене! Ну и держал за яйца Ющенко. Оставалось одно но - надо было нейтрализовать ту самую еврейскую мафию, которая от такой наглости офигела - судите сами: после оранжевой революции, поменялась таможня, и поменялось руководство в портах + СБУ + МВД, в частности в Ильичевском, через который шло 95-97% всей украинской контрабанды, т.е. упала давно отлаженая схема. А через ильичевку КТО надо качал и мясо, и сахар, и оргрехнику, и оружие, и радиоактивные элементы, и везли всякую дрянь в украину для захоронения (это вообще отдельная тема для разговора). И тут - все стало. Например, как сейчас помню как мой один знакомый, знающий эту схему не понаслышке, предлагал прокурору одной из областей уйти на Одессу, причем называл конкретную сумму, которую ему ежемесячно будут заносить - а именно 500 тысяч баксов в месяц, и просто за то что он хороший человек. В работу обещали не вмешиваться, главное чтобы он не лез в Ильичевский порт и на "7-й километр", а там пусть делает что хочет. Вот. И все рухнуло. Следовательно, украинцы, которые залезли на чужую территорию, да еще и выперли еврейцев из газовой схемы (что тоже - весьма болезненно), решили эту мафию рубануть вообще по яйцам, в результате чего в Москве был арестован (и дальнейшая судьба неизвестна) небезызвестный Семен Могилевич, который сидел на газовой схеме и на вышеупомнянутом контрабасе с распада Союза. Учитывая что он находился в международном розыске - и разыскивался как ФБР-ЦРУ так и спецслужбами Израиля, и спецслужбами Европы, можно только представить какого ценного кадра заполучило ГРУ-ФСБ. И все - все заработало, в новой схеме.


      Но разумеется в России не дураки сидят, и им эта схема сыграла на все 1000%, но жизнь на месте не стоит и спонсировать Юща до бесконечности они не собирались, в результате чего начали отыгрывать "схему отключения", т.е. загодя готовиться к принуждению к дружбе. А Ющенко, собака больная, даром что ел с руки Газпрома (тут уж Путин слукавил, когда говорил что поверьте, не знаю я кого они завели на украинскую сторону РУЭ - все он знал, прекрасным образом!), проводил активную антироссийскую пропаганду, нападал на ЧФ, и продавал Михо оружие. Причем Ющ подумал что все, словил золотую рыбкку, Россия будет его кормить и бабло в карман сыпать, а он будет сидеть под прикрытием Тейлора и плевать сверху.


      Кстати, о Тейлоре, схема с РУЭ и долей Юща прошла мимо него!! Он чуть не обалдел от такой наглости подопечного! Но наверх доложил уже по факту скандала с РУЭ, который подняла Тимошенко. Затем реабилитировался, путем вручения погон выпускникам-контрразведчикам СБУ, даже досрочно звание получил. Но опять вляпался в скандал, когда были опубликованы его мобильные переговоры с депутатами, экс-Генеральным Прокурором Украины, который умолял его подписаться и говорил что будет по гроб жизни обязан..

      А Тимошенко начала свой дрейф в сторону России. К ней в команду пришел Виктор Медведчук, кум Медведа, и именно он начал кататься в Москву и убеждать что Юля - это то что им надо. Те в Москве вроде б и не возражали, т.к. компры на Юлю было валом, еще времен Могилевича, и управляемый политик был им на руку. Далее Юля пошла в полную зарубу и с Ющем и с американцами: Ющ отдал оффшорке Ванко (Дик Чейни 50% + Ринат Ахметов + Ющенко - не знаю даже в каких пропорциях) Черноморский шельф для нефтяной разработки, и это пошло в нарушение всех законов и понятий, т.к. это была парафия Юли. Она пошла войной и победила! Отобрав лицензию и через суды, и устроив ту еще шумиху в обществе. Ну а дальше уже известно. Ющ поддержал оружием Саака, Юля, отдыхая на Сардинии мотанулась на сутки в Белокаменную и привезла материалы по поставкам оружия, и официалки по воровству газа и его замещению. т.е. Ющ мало того что был в доле в РУЭ, еще воровал его, и продавал предприятиям, через НАК Нафтогаз..


      А далее Россия долго и нудно готовилась к "принуждению к транзиту", и после нового года начала разыгрывать ту партию, которой все мы были свидетелями.

      ***

      Оригинал
      этого материала
      , 11.01.2009, 14:22:23

      Mike Smith

      Вы упомянули, что после Майдана Фирташ из держателя акций РУЭ превратился в акционера при помощи админресурса Ющенко. А как это выглядит на практике, учитывая, что деньги-то немаленькие, а персоны, задействованные в этом бизнесе, отнюдь не Красные шапочки?

      Вы неправильно поняли. Фирташ не был держателем акций РУЭ, он стал совладельцем РУЭ при создании этой фирмы.

      А до этого Фирташ был держателем небольшого пакета акций фирмы Итера и стал заниматься поставками туркменского газа, по поручению Игоря Бакая. Однажды он поехал разбираться по неуплате за поставленное продовольствие в Туркменистан, где познакомился с Игорем Бакаем (это был завхоз Кучмы и ведал теневыми операциями). Ему Фирташ и продал первую партию газа, полученную от туркмен в счёт долга. Так была основана схема «газ в обмен на продовольствие». Позже в неё включилась «Итера», а затем пришлось применять сложную комбинацию с реализацией продовольствия и переходить на расчёт с Туркменбаши деньгами. Её участниками стали кипрские и израильские фирмы, основателями которых оказались жёны разыскиваемых ФБР Могилевича и Фишермана. Эти фирмы Фирташ перерегистрировал на себя, а с «Итерой» его структуры ещё недавно судились за старые долги. Именно Итера продавала фирме ЕЭСУ (единые энергетические системы украины - фирма которую создала Юля Тимошенко) - газ, а ЕЭСУ - продавало украинским предприятиям. Причем, продажа на самом деле была по тем еще ценам, далее у предприятия за долги забирались активы, а потом их перепродавали. Вот именно на такой схеме + реэкспорт Юля заработала за весьма короткий срок 9 ярдов американских денег. Она же и крышевала Итеру.

      Вскоре Фирташ создал Eural TG, которая занималась поставками туркменского газа в Украину и Европу и отвечала за транзитные поставки «Газпрома» через Украину. Официально он был учредителем, вместе с человеком, которого поставила "смотрящим" за этой фирмой та самая еврейская мафия - Роберта Шетлер-Джонса. Это кадровый офицер британской разведки, работал в Восточной Европе, и курировал вопросы энергетической безопасности + чеченский вопрос в Германии и Венгрии, плотно работал с московскими чеченскими общинами по торговле оружием - разумеется от имени и будучи в доляхе с Могилевичем. Приехал в 92 году в Киев и помогал выводить украинские деньги в оффшорные банки, для нужных людей, плюс подыскивал для зарубежных партнеров выгодные активы в Украине. Ну и себя ж любимого не забывал. Шетлер-Джонс зарегистрировал в Гамбурге комапанию RSJ Erste Beteilingungsgesellschaft GmbH (RSJ — инициалы владельца), которая приобрела такие лакомные кусочки, как 90% акций Крымский содовый завод и 57 % акций «Крымский титан». За какие бабки приобреталось - то ли за свои, то ли за деньги еврейской мафии (Могилевича) - не скажу, ибо не знаю.


      Так вот, ETG была зарегистрирована в венгерском селе Чабды 6 декабря 2002 г. с уставным капиталом $12 тыс. Её учредителями выступили четыре физических лица: израильтянин Авербух Гордон, а также трое граждан Румынии Анча Негреану, Луш Лукас и Савву Михай, все четверо безработные. Фактически они были типичными фунтами, а акции передали Фирташу и Шетлер-Джонсу, которые выступили бенефициарами для "больших пацанов" - как в Туркмении, так в России, Украине и в Израиловке. На должность директора ETG был назначен бывший сотрудник венгерского представительства «Газпрома» Андреас Кнопп, являющийся соучредителем ряда компаний, специализирующихся на торговле энергоносителями — французской Benem Holdings Spa, венгерской Vangard Trade и кипрской HighRock Properties Ltd. В 2003 г.
      ETG стал транзитером всего туркменского газа на территорию Украины!! В результате эта компания с минимальным уставным капиталом получила доступ к поставкам топлива на миллиарды долларов. В 2003 оборот ETG составил 2 млрд. долларов, а прибыль 220 млн. долларов - причем, это официальная прибыль, с которой были уплачены налоги. А если учесть реэкспорт русского газа, который поставлялся из расчет 45$ и как оплата за транзит, то суммы вообще космическими получаются.


      После того как на ЕТГ наехали американцы с еврейцами, охотившиеся за Могилевичем, Фирташ с Джонсом быстренько начали марафетить документы и перепродавать раз пять или шесть: в составе акционеров ЕТГ побывала британская JKX Oil&Gas, известная по многолетнему конфликту с Фондом государственного имущества Украины за одно из газовых месторождений в Полтавской области (которое по беспределу захватил СДПУшник Нестор Иванович Шуфрич, и продавал газ и конденсат предприятиям Полтавской области, и нифига не хотел отдавать скважины, они кстати до сих пор ему принадлежат). В 2004 г. акции Eural были проданы британской же Atlantic Caspian и компания D.E.G. Handels- und Unternehmensberatungsgesellschaft m.b.H., зарегистрированной в Вене в 1990 году.

      Так вот. Все это время Фирташ получал скажем так, не самые большие бабки, которые проходили через его руки. И в 2004 году Фирташ предложил Ющенко (предварительно заручившись согласием Газпрома) на разрыв старых договоров и создание новых. И тут начались чудеса. Турчинов, которы пришел начальником СБУ и его первый зам - Кожемякин выдернули КНД на газовую тему, по которой разрабатывалась и Тимошенко в том числе, и где была масса материала по поводу Могилевича, и по документам его уничтожили. Ну дураков нету, и все прекрасно понимают, что они его банально выкрали и используют в своих интересах. Поскольку Юля пролетела мимо РУЭ как фанера над Парижем.

      А тем временем РУЭ начал работать..С 1 января 2005 начались поставки туркменского газа в Украину. Эта же компания с 1 марта 2005 поставляет туркменский газ в Польшу. По оценкам аналитиков, в 2005 году RUE поставила около 50 млрд кубометров газа Украине и около 44 млрд кубометров — Польше по средней цене $85-90 за тысячу кубометров. По данным «Газпрома», выручка RUE за 2005 год составила $3,7 млрд, чистая прибыль — $659 млн. С 2006 в соответствии с газовым соглашением между Россией и Украиной используется для поставок российского и всего среднеазиатского газа на территорию Украины. Также «РосУкрЭнерго АГ» получила контракты на поставку до 17 млрд кубометров туркменского газа в страны Европы. В апреле 2006 компания приобрела 74,9 % акций Астраханской нефтегазовой компании, владеющей лицензией на разработку правобережной части Астраханского газоконденсатного месторождения с запасами 220 млрд куб. м газа и 20 млн т нефти.


      В компании RosUkrEnergo AG два исполнительных директора. Акционерами компании RosUkrEnergo AG в равных долях (по 50%) являются ОАО «Газпром» и Centragas Holding AG (Ющенко, Фирташ, Ивченко и ко). Исполнительный директор от Centragas Holding AG – Дмитрий Глебко. Вторым исполнительным директором в мае 2008 был назначен Николай Дубик, сменивший учившегося в одной группе с Дмитрием Медведевым Константина Чуйченко (кровавая гэбня ТМ), который был назначен помощником Президента России – начальником контрольного управления Президента России. Самое любопытное, что когда Фирташ сдал русским Могилевича, он оставил в РУЭ Шетлера-Джонса. В 2005-2007 году Шетлер-Джонс официально представлял интересы «Райффайзен Инвестмент» в координационном совете РосУкрЭнерго, будучи трастовым акционером. После того, как «Райффайзен Инвестмент» вышел из акционеров (после скандалов от Юли Тимошенко и запроса от комиссии по отмыванию денег), он перестал быть членом координационного совета. Но, поскольку он остался работать как менеджер Дмитрия Фирташа, в марте 2007 года он опять вошел в координационный совет РосУкрЭнерго. В 2007 году Шетлер-Джонс стал главным исполнительным директором Group DF (GDF) (Группа Дмитрия Фирташа). Далее Фирташ выкупил у Шетлера часть акций Крымского Титана, Крымсоды, приобрел при поддержке Ющенко Ривнеазот, и пытался купить Одесский припортовый, но там вмешался Нарышкин (тогда вице-премьер правительства Зубкова), и Фирташ сделал вид что не больно-то и надо было..

      Ну в общих чертах где-то так..



      Дабы Вы имели представление как выглядят эти ребятки:


      Дмитрий Фирташ


      ***

      Роберт Шетлер-Джонc


      http://www.compromat.ru/page_23811.htm

      То чи не через все це Ющенко і не боровся з корупцією?







      З ДОПОВІДНОЇ АМЕРИКАНСЬКОГО ПОСЛА В УКРАЇНІ ЩОДО РОЗМОВ ІЗ ФІРТАШЕМ


      "Kyiv Post" публикует полный текст отчета посла США Уильяма Тэйлора о встрече с украинским олигархом Дмитрием Фирташем, которая произошла 8 декабря 2008 года.

      Он утверждал, что премьер-министр искала поддержку со стороны России для того, чтобы избавиться от РосУкрЭнерго и ради достижения этой цели шла на уступки России.

      Как пример таких уступок Москве Фирташ привел молчание Тимошенко касательно военных событий в Грузии в августе, ее избежания заявлений относительно Голодомора и вопроса Черноморского флота в Крыму.

      В ходе встречи Фирташ признает, что имел связи с организованной преступностью. В частности, Фирташ прямо говорит, что нуждался в одобрении криминального авторитета Семена Могилевича на участие в газовом бизнесе. По словам Фирташа, он получил это одобрение.

      Kyiv Post располагает копией засекреченного доклада Уильяма Тэйлора, опубликованного WikiLeaks. Ниже - полный перевод этого документа.

      Среда, 10 декабря 2008, 07:52

      Тема: Украина: Фирташ рассказывает о себе американскому правительству

      1. Неоднозначный
      украинский олигарх Дмитрий Фирташ, более всего известный как совладелец
      газового посредника РосУкрЭнерго,позвонил послу США в Украине Уильяму Тэйлору 8 декабря 2008 года.

      Фирташ напрямую не указал причину, по которой он просил срочной встречи с послом, он также не просил американское правительство ни о чем, но долго рассказывал о своем бизнесе и политике, явно пытаясь улучшить свой имидж в глазах Америки.

      Миллиардер, который судя по всему, является одним
      из самых влиятельных людей в Украине, выразил полную поддержку президента
      Виктора Ющенко и столь же сильное презрение к премьер-министру Юлии
      Тимошенко
      . Он заявил, что препятствовал коалиции между БЮТ и Партией Регионов в последний момент и на момент встречи работал над созданием коалиции между сторонниками Ющенко и Партией Регионов.

      В своем длинном монологе Фирташ описал собственную эволюцию как бизнесмена — от момента, когда он торговал продуктами питания до создания РосУкрЭнерго.

      В своем длинном монологе Фирташ описал собственную эволюцию как бизнесмена — от момента, когда он торговал продуктами питания до создания РосУкрЭнерго.

      Фирташ утверждал, что Тимошенко работала с Россией с целью уничтожить РосУкрЭнерго, и приводил примеры, которые должны были доказать, что она делала политические уступки России, чтобы получить поддержку в уничтожении РоусУкрЭнерго.

      Он признал связи с лидером российской организованной преступности Семеном Могилевичем.

      Он признал связи с лидером российской организованной преступности Семеном Могилевичем. Он заявил, что нуждался в одобрении Могилевича для того, чтобы начать этот бизнес. Он был непреклонен в том, что не совершил ни единого преступления, когда строил свою бизнес-империю, и утверждал, что посторонние до сих пор не могут понять, что происходило в период беззакония, которое царило в Украине после развала СССР.

      Он заявил, что Украина ему по-настоящему небезразлична,
      и что он видит в том, что российский бизнес пытается взять власть над украинской экономикой, большую угрозу национальной безопасности.

      Комментарий: Аргументы и заявления Фирташа явно направлены на защиту собственных интересов, он видит в Тимошенко явную угрозу своему бизнесу.

      Фирташ пытается улучшить свой имидж

      2. Украинский миллиардер Дмитрий Фирташ, больше всего известный как совладелец неоднозначного газового посредника РосУкрЭнерго, искал встречи с американским послом 8 декабря (2008).
      Вместе с Фирташем на встречу приехали политический консультант Амсит Зев Фурст и Андрас Кнопп, венгерский бизнесмен, занимающий вторую по значимости позицию в РосУкрЭнерго.

      Фирташ так и не объяснил, зачем ему была нужна эта встреча, он также не обозначил каких-либо просьб к Послу. Но, в ходе разговора было понятно, что он пытался использовать эту встречу для того, чтобы изобразить себя в лучшем свете.

      Фурст сказал, что присутствовал на встрече, как «друг и советник» Фирташа и в ходе встречи заявил, что Правительство США может иметь неверные представления о Фирташе. В определенный момент встречи Фирташ начал говорить об «ошибках, которые он, возможно, совершил», но перевел разговор на другую тему, как только Фурст подал ему знак.

      Фирташ поддерживает президента Ющенко

      3. Во время встречи, длившейся два с половиной часа, Фирташ рассказал послу, что он непубличный человек, который, с недавних пор, все активнее начал погружаться в украинскую политику.

      Он признал, что «верно служил» президенту Ющенко в качестве неофициального советника во время напряженных газовых переговоров с Россией и политического кризиса во время Оранжевой революции 2004 года. Он сообщил, что по просьбе президента трижды встречался с Ющенко на его даче на прошлой неделе.

      Он признал, что «верно служил» президенту Ющенко в качестве неофициального советника во время
      напряженных газовых переговоров с Россией и политического кризиса во
      время Оранжевой революции 2004 года
      . Он сообщил, что по просьбе
      президента трижды встречался с Ющенко на его даче на прошлой неделе.

      Он
      охарактеризовал себя как близкого друга и доверенное лицо президента –
      человека, которому президент может полностью доверять. По его мнению, Ющенко совершил, возможно, трагическую ошибку во время Оранжевой революции, в том, что вместе с Тимошенко культивировал идею двух Украин – оранжевой, более демократичной Украины, и голубой Украины, которую представляла Партия регионов (ПР), которая добивалась сохранения прежнего статус кво.

      Он добавил, что подобное разделение Украины - это именно то, добиться чего надеялась Россия, чтобы контролировать Украину.
      Фирташ убежден, что единственная возможность объединить Украину во время
      теперешнего политического и экономического кризиса - это создать коалицию между сторонниками президента (Ющенко) и ПР, для того, чтобы предотвратить то,
      что он назвал «Планами Тимошенко отдать страну на серебряном блюдечке».
      (Примечание: вечером 9 декабря БЮТ, Наша Украина/Народная Самооборона, и
      Блок Литвина сформировали коалицию, сохранив Тимошенко во власти, и
      разрушив надежды Фирташа на коалицию между сторонниками президента и ПР.
      Конец примечания.
      )

      … И ненавидит Тимошенко<>

      Фирташ назвал Тимошенко состоявшимся олигархом, которая заключила с Москвой соглашения, которые в будущем сделают Украину уязвимой для российских олигархов – это то, чего не может допустить ни он, ни сторонник ПР Ринат Ахметов.

      4.
      Фирташ назвал Тимошенко состоявшимся олигархом, которая заключила с Москвой соглашения, которые в будущем сделают Украину уязвимой для российских олигархов – это то, чего не может допустить ни он, ни сторонник ПР Ринат Ахметов.

      Фирташ отозвался о титуле Тимошенко «газовая принцесса» как ошибочном. Он объяснил, что хотя Тимошенко и заработала много денег на коррумпированной долговой схеме торговли газом в 90-х, но о самом газовом бизнесе она не знает ничего. ХХХХХХХХХХ, чтобы создать ложное представление о том, что она активно не
      занималась бизнесом. Он убежден, что ненависть Тимошенко к нему вызвана тем, что она упустила возможность создать свое собственное РосУкрЕнерго в 2005, когда она впервые получила пост премьер-министра.

      5. Фирташ заявил, что Россия всячески поддерживала коалицию БЮТ и ПР, и что такая коалиция должна была быть сформирована 7 декабря. Оставалось дождаться только подписи Виктора Януковича, лидера ПР. Он уверил, что смог сорвать создание коалиции, в самый последний момент убедив Януковича, что альянс с Тимошенко долго не продлится.

      Фирташ рассказал, что еще 6 декабря на каждом телеканале и в каждой газете Тимошенко предсказывала, что договор о создании коалиции между БЮТ и ПР будет подписан 7 числа.

      При этом, он с видимым удовольствием рассказывал, как удачно смог использовать свой телеканал ИНТЕР, чтоб обнародовать интервью Януковича, опровергающего заявление Тимошенко о том, что коалиция БЮТ и ПР уже практически сформирована.

      Отвечая на вопрос посла о том, был ли срыв сделки между ПР и БЮТ их совместной с Ахметовым работой, Фирташ уверил, что они работали отдельно друг от друга, хотя силы их и были направлены на достижение общей цели.

      Отвечая на вопрос посла о том, был ли срыв сделки между ПР и БЮТ их совместной с Ахметовым работой, Фирташ уверил, что они работали отдельно друг от друга, хотя силы их и были направлены на достижение общей цели.

      6. Фирташ сказал, что они и он, и Ахметов оба хотели коалицию между ПР и ее сторонниками. Он уверил, что выступил посредником во время встречи, прошедшей вечером 8 декабря, между Януковичем и Ющенко.

      Он не был уверен в том, что Януковичу и Ющенко удастся сформировать коалицию, однако увидел, что это - единственный путь, способный вывести Украину из политического кризиса.

      Скромное начало...

      Фирташ рассказал, что его происхождение весьма скромное. Его отец был инструктором по вождению машины, а мама работала на сахарном заводе. По словам Фирташа, поскольку его родители ненавидели коммунизм, у них не было полезных связей, которые позволили бы вступить в университет — об этом он мечтал с детства.

      7. Фирташ говорит, что он простой человек, выросший в селе Сынкив в Тернопольской области, на западе Украины. Фирташ рассказал, что его происхождение весьма скромное. Его отец был инструктором по вождению машины, а мама работала на сахарном заводе. По словам Фирташа, поскольку его родители ненавидели коммунизм, у них не было полезных связей, которые позволили бы вступить в университет — об этом он мечтал с детства. Фирташ говорит, что разделял родительское презрение к Коммунистической партии и согласился вступить в Комсомол только после того, как член партии запер его на два дня в своем офисе без воды и еды.

      8. Фирташ сказал Послу, что учился в техникуме до того, как его забрали в армию в 1986 году. После армии он учился на пожарника. В 1991 году, когда Советский Союз развалился, Фирташ сказал, что его родители посчитали это событие концом света, и очень
      беспокоился о том, как он выживет в это непредсказуемое время.

      Он также
      добавил, что чувствовал себя как будто «между двумя странами — той, которая закончилась, и той, которая начиналась.» Свое будущее он описал как неясное, и сказал, что он «живет в стране без законов и без налогов». Он также описал себя как «прирожденный бизнесмен» без высшего образования, у которого «хороший нюх» на возможности для бизнеса, и который может выкрутиться в любой ситуации, полной
      неизвестности.

      9. Примечание. Украинская газета Украинская Правда, исследовав жизнь Фирташа, сообщила, что он не получил высшего образования, но был бравым солдатом с огромными связями.

      Именно связи помогли ему создать бизнес на консервированных продуктах и сухом молоке, которые он поначалу экспортировал в Узбекистан. Согласно сообщениям в прессе, в том, что бизнес Фирташа таки стал успешным, была большая заслуга его первой жены и бизнес-партнера Мария Калиновской.

      Именно связи помогли ему
      создать бизнес на консервированных продуктах и сухом молоке, которые он поначалу экспортировал в Узбекистан. Согласно сообщениям в прессе, в том, что бизнес Фирташа таки стал успешным, была большая заслуга его первой жены и бизнес-партнера Мария Калиновской.

      Его бизнес в последствии вырос в зарегистрированную в Германии высокодоходную компанию, объединявшую консервный завод и систему поставки продукции. Фирташ и Калиновская были женаты с 2002 по 2005 год. При разводе Калиновская получила приличную часть состояния, не
      смотря на то, что Юрий Бойко, бывший Министр Топлива и Энергетики, изо всех сил старался приуменьшить реальные размеры состояния Фирташа.
      Конец примечания.

      ... стал мощным олигархом.

      10. Фирташ подробно рассказал, как он начал заниматься газовым бизнесом. Он объяснил, что его бизнес в сфере пищевых продуктов и других товаров, запущенный им в Черновцах в Западной Украине вместе с его женой Марией, сначала назывался KMIL, а затем перерос в High Rock Holdings.

      Фирташ сказал, что он познакомился с украинским бизнесменом Игорем Бакаем в Туркменистане. Там он занимался продажей автомобилей в Ашхабаде, но мечтал о большем.

      Благодаря этому бизнесу, он познакомился с мощными бизнес-фигурами из бывшего Советского Союза. Фирташ сказал, что он познакомился с украинским бизнесменом Игорем Бакаем в Туркменистане. Там он занимался продажей автомобилей в Ашхабаде, но мечтал о большем. По словам Фирташа, Бакай убедил украинского президента Кравчука разрешить ему покупать газ исключительно для украинского рынка в Туркменистане.

      Фирташ сказал, что успех Бакая подогрел его интерес к газовому бизнесу. (Примечание: В 1993 году Бакай тогда создал компанию Республика, которая позже трансформировалась в Интергаз, который начал выгодную торговлю между
      Туркменистаном и Украиной. Бакай в последствии станет первым главой украинской государственной нефтяной и газовой компании Нафтогаз и пробудет им с 1998 по 2001 годы
      ).

      Фирташ также описал газовый бизнес в Украине в 1990-х как особенно опасный. Фирташ сказал, что во время премьерства Павла Лазаренко, последний назначал уголовников на должности в правительстве и использовал свою премьерскую должность в коррупционных целях.

      11. Фирташ также описал газовый бизнес в Украине в 1990-х как особенно опасный. Фирташ сказал, что во время премьерства Павла Лазаренко, последний назначал уголовников на должности в правительстве и использовал свою премьерскую должность в коррупционных целях.

      Он добавил, что Тимошенко стояла во главе Объединенных Энергетических Систем, с помощью которых разбогатела. Фирташ утверждал, что Лазаренко, Тимошенко и помощник Лазаренко Игорь Фишерман разделяли и властвовали на украинском газовом рынке.

      Он утверждал, что Лазаренко приказал убить "Донецкого губернатора Евгения Щербаня" в 1996 году (в 1996 году Щербань был не губернатором, а бизнесменом и народным депутатом - ред.) и главу Итеры в Киеве за то, что тот не разделял газовую бизнес-философию Лазаренко.

      Он утверждал, что
      Лазаренко приказал убить "Донецкого губернатора Евгения Щербаня" в 1996 (в 1996 году Щербань был не губернатором, а бизнесменом и народным депутатом - ред.) году и главу Итеры в Киеве за то, что тот не разделял газовую бизнес-философию Лазаренко. (Примечание: Игорь Фишерман был известен в украинской прессе как правая рука Могилевича, который также был финансовым директором компании High Rock Holding в конце 1990-х.)

      12. Еще одним таким бизнесменом был Игорь Макаров, создавший газотрейдерскую компанию Итера в 1992 году, поставлявшую туркменский газ в бывшие республики Советского Союза.

      Фирташ утверждал, что Макаров нанял бывшего главу КГБ, чтобы тот возглавил службу безопасности, чтобы управлять газовой империей Макарова в
      Центральной Азии.

      Фирташ вспоминал, что он поставлял продовольственные товары через High Rock Holdings, которую Итера использовала, чтобы покупать газ таким же образом в Туркменистане. Макаров тогда платил Фирташу наличкой, полученной от продажи газа.

      Фирташ говорит, что Макаров отказался выплачивать Фирташу $50 миллионов в 2001 году, что заставило Фирташа развивать собственный газовый бизнес, в то же время вытесняя Макарова.

      Фирташ говорит, что Макаров отказался выплачивать Фирташу $50 миллионов в 2001 году, что заставило Фирташа развивать собственный газовый бизнес, в то же время вытесняя Макарова.

      13. По словам Фирташа, он нанял уроженца Венгрии бизнесмена Андраса Кноппа для ведения переговоров по сделкам на газ с Казахстаном, Туркменистаном и Узбекистаном. Поскольку эти Центральноазиатские страны доверяли Фирташу как надежному бизнесмену, они согласились подписать с «Евротрансгаз», в результате чего бизнес Макарова оказался в руинах.

      Фирташ добавил, что пошел на тот ужин опасаясь, что его побьют или даже убьют за то, что он отнял бизнес Макарова.

      14. Фирташ также рассказал, что Макаров пригласил его на ужин в Киеве в
      январе 2002 года, вскоре после подписания Фирташем договоренности по газу со
      странами Центральной Азии. Фирташ добавил, что пошел на тот ужин опасаясь, что его побьют или даже убьют за то, что он отнял бизнес Макарова.

      По словам
      Фирташа, он был вместе с начальником охраны Семена Могилевича, Сергеем Михасем из Солнцевской Группировки и господином Оверином, когда Макаров сказал Фирташу, что он получит назад свой бизнес с такой же легкостью, с какой Фирташ его забрал. Фирташ ушел со встречи цел и невредим благодаря своей хорошей репутации среди центральноазиатских бизнесменов - он сохранил свою жизнь и свой
      газовый бизнес.

      15. Согласно рассказу Фирташа, компания ETG (Евротрансгаз — ред.) была единственным транспортером туркменского газа в Украину. (Примечание: Согласно сообщениям в СМИ, к 2005 году Фирташ создал целую империю по торговле газом, что позволило ему легко передать дела в РУЭ. В дополнение, Фирташ владеет львиной долей акций в украинских, эстонских, российских, немецких, швейцарских, итальянских, таджикских и австрийских компаниях, которые объединил под управлением Group DF (Группа Дмитрия Фирташа — ред.). Он также приобрел 61% акций украинской Медиагруппы Интер, которая является владельцем и совладельцем 7 телевизионных каналов и новостного агентства Ukrainian News Agency. К 2006 году предполагаемые активы Фирташа оценивались а $5 млрд., но большинство экспертов уверенны в том, что Фирташ намеренно занизил размер своего реального состояния, которое на самом деле достигает десятков миллиардов долларов. В беседе с послом, Фирташ не очертил никаких конкретных рамок своего богатства).

      Будущее РосУкрЭнерго

      16. Когда Фирташа спросили об обещании Тимошенко устранить РосУкрЭнерго из Украины, в своем ответе он связал Тимошенко с Россией.

      Он утверждал, что премьер-министр искала поддержку со стороны России для того, чтобы избавиться от РосУкрЭнерго и ради достижения этой цели шла на уступки России.

      Он утверждал, что премьер-министр искала поддержку со стороны России для того, чтобы избавиться от РосУкрЭнерго и ради достижения этой цели шла на уступки России.

      В качестве примера таких уступок Москве Фирташ назвал молчание Тимошенко о военных событий в Грузии в августе, ее избежания заявлений относительно Голодомора и вопроса Черноморского флота в Крыму.

      Он утверждал, что россияне также простили Тимошенко ее долг в размере $600 миллионов, который остался со времен ее бывшего газового бизнеса. Этот долг мог быть использован как инструмент давления на Тимошенко.

      Фирташ признался, что у него все больше усложнялись отношения с Россией. Он
      утверждал, что россияне также простили Тимошенко ее долг в размере $600 миллионов, который остался со времен ее бывшего газового бизнеса.

      Этот
      долг мог быть использован как инструмент давления на Тимошенко. Если Москва действительно хотела избавиться от РосУкрЭнерго, добавил Фирташ, она могла это сделать только за время, которое Тимошенко была при власти.

      Отвечая на вопрос посла, Фирташ сказал, что долг Украины компании РосУкрЭнерго составляет около $3 миллиардов, и добавил, что этот долг именно перед РУЭ, а не перед Газпромом.

      17. Отвечая на вопрос посла, Фирташ сказал, что долг Украины компании РосУкрЭнерго составляет около $3 миллиардов, и добавил, что этот долг именно перед РУЭ, а не перед Газпромом.

      По его мнению, долг РУЭ Украина могла вернуть только газом, поскольку у страны не было денег, чтобы выплатить всю сумму сполна. Он так же добавил, что согласно контракту между РУЭ и Газпромом, любые поставки газа получателю РУЭ должны быть заверены двумя подписями на документах о соответствующих газовых трансакциях — одна подпись представителя Газпрома и вторая — представителя РУЭ (Фирташа).

      Фирташ объяснил, что если на документе о передаче газа нет его подписи, то с юридической точки зрения не существует доказательства того, что газ был передан РУЭ или Украине, соответственно, Газпром лишается возможности требовать оплату от РУЭ, таким образом, оставляет РУЭ в газовых соглашениях на некоторое время.

      По его предположению, Украина должна будет отдать РУЭ 12 млрд. кубических метров газа для того, чтобы погасить долг. Это можно сделать путем передачи РУЭ газа, который уже имеется в хранилищах, таким образом, повысить долю газа РУЭ в хранилищах до 23.5 млрд. кубических метров, поскольку у РУЭ на то время там уже были собственные запасы в размере 11.5 млрд. кубических метров (максимальная вместительность газового хранилища — 34 млрд. кубических метров).

      Фирташ намекнул, что если компанию РУЭ «подвинули» по соглашению со стороны России, Украина, скорее всего, попробует забрать или украсть все запасы газа РУЭ в газохранилище.

      Газ обычно поставляется в Европу по рыночным ценам, что до сих пор является прибыльным бизнесом, не смотря на снижение цен на газ во всем мире. Фирташ намекнул, что если компанию РУЭ «подвинули» по соглашению со стороны России, Украина, скорее всего, попробует забрать или украсть все запасы газа РУЭ в газохранилище.

      Связи с российской мафией

      18. Посол попросил Фирташа рассказать о своих связях с боссами российских преступных группировок, такими как Семен Могилевич. Фирташ ответил, что многие люди с Запада не понимают, что происходило в Украине после распада СССР. Он добавил, что "когда правительство не может эффективно управлять, страной правят законы улиц".

      Он отметил, что было невозможно обратиться к правительству официально, не встретившись с членами преступной группировки. Фирташ признал, что он нуждался и получил разрешение от Могилевича, когда начинал различные виды своего бизнеса, но он отрицал, что находится в близких отношениях с Могилевичем.

      Суть того, что сказал Фирташ была в том, что он не отрицал связи с людьми, которые связаны с организованной преступностью. Вместо этого он утверждал, что был вынужден иметь дело с членами преступной группировки, включая Могилевича, а иначе он никогда бы не построил бизнеса.

      19. Суть того, что сказал Фирташ была в том, что он не отрицал связи с людьми, которые связаны с организованной преступностью. Вместо этого он утверждал, что был вынужден иметь дело с членами преступной группировки, включая Могилевича, а иначе он никогда бы не построил бизнеса.

      Если ему было необходимо разрешение властей, к примеру, ему неизменно было необходимо разрешение соответствующих «бизнесменов», которые сотрудничали с представителем властей, выдающим соответствующее разрешение.

      Он также утверждал, что, несмотря на то, что знал многих бизнесменов, которые связаны с организованной преступностью, включая Солнцевскую группировку, он никак не участвовал в их незаконных делах. Он утверждал, что эра «закона улиц» прошла, и что сейчас в Украине можно иметь полностью законный бизнес. Он подчеркнул важность политического объединения Украины, чтобы ослабить влияние российских криминальных боссов на украинский бизнес.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. А. Лань. Віктор Ющенко — історія хвороби
      К вопросу о коррупции: “Виктор Ющенко — история болезни”
      17.12.2009 2:23

      Мы уже писали о том, что когда сейчас Виктор Ющенко использует в своей предвыборной кампании антикоррупционную риторику, то это выглядит так, будто очевидный … гей, типа Пенкина или Бориса Моисеева агитирует против гомосексуализма. Так и Виктор Андреевич выглядит весьма странно, когда начинает причитать о том, что в стране никто кроме него не борется с этой самой коррупцией. И вот ведь что интересно. Все помнят коррупционные похождения Ющенко периода его президентства. И почти забылось, что Виктор Андреевич стал коррупционером вовсе не одновременно с получением президентской булавы, а значительно раньше. И потому, не будет лишним сейчас процитировать ныне запрещенную книгу Анатолия Ланя “Виктор Ющенко: история болезни”. Книга вполне актуальная и сейчас.

      “В июле 1985 года в столицу советской Украины, город-герой Киев приехал Виктор Андреевич Ющенко. Здесь его ждала должность заместителя начальника управления кредитования колхозов, агропромышленных объединений и межколхозных предприятий Украинской республиканской конторы Госбанка СССР.

      В апреле 1986 г. должность будущего главного банкира стала называться так: заместитель начальника управления кредитования сельского хозяйства агропромышленного комплекса.

      Даже Чернобылю было не под силу омрачить тогдашний приподнятый душевный настрой Виктора Андреевича. Он был на коне. Еще бы, совершил качественный карьерный скачок, получил должность в крупнейшем банке и жилье в Киеве, в спальном районе на Троещине.

      В стране начиналось время перемен, но пробуждение общества Виктора Андреевича не затронуло. Его целью была — карьера, а характерными чертами — безропотность и исполнительность перед начальством, требовательность — к подчиненным.

      Как рядовой коммунист он исправно посещал партсобрания, голосуя, как положено; вскоре он стал счастливым обладателем автомобиля (“жигули” коричневого цвета), а затем и прицеп к нему, чтобы сподручней было из села свежие продукты возить; в обмен в село отправлялись положенные ему по рангу “пайки” в условиях тогдашнего “прорыва в дефиците”.

      В декабре 1989 его назначают заместителем председателя — начальником планово-экспертного управления Украинской республиканской конторы Агропромбанка СССР.

      Вскоре, воспользовавшись царившей в разваливающемся Советском Союзе неразберихой, банковское начальство буквально даром получило в свое распоряжение Украинскую республиканскую контору Госбанка СССР и образовало Акционерный коммерческий Агропромбанк “Украина”, с многомиллиардными фондами, с разветвленной сетью филиалов во всех областях, с безропотной и “проверенной” колхозной клиентурой.

      Одна акция АК АПБ “Украина” в 1990 году стоила 100 000 советских рублей (приблизительно — 17 000 долларов США). Акционерами банка стали 5160 юридических лиц, — агропромышленные объединения, учреждения, колхозы, межколхозные предприятия, и т.п.

      Сельское хозяйство даже в разваливающемся СССР получало многомиллионные дотации, так что деньги широким потоком потекли в банк “Украина” и сквозь него. Ну а Виктор Андреевич Ющенко с ноября 1990 г. занимал пост заместителя председателя правления этого банка.

      СССР разваливался, система трещала по швам, а банковская деятельность не имела законодательного регулирования, отчего приносила баснословные доходы. Воспользовавшись этим обстоятельством, “единомышленники” из верхушки АК АПБ “Украина” сумели на короткое время построить для себя “незалежный” капитализм в отдельно взятой республиканской банковской конторе.

      Вспоминая этот катастрофический 1991 год, надо вспомнить “шахтерскую” колбасу и мерзлую картошку ценой в ползарплаты за кило.

      А вот АК АПБ “Украина” в 1992 год вошел с прибылью 1 млрд. 254 млн. советских рублей. Банк занимал третье место среди всех банков бывшего СССР по размеру оплаченного уставного капитала. Остатки вкладов на депозитных счетах за отчетный год увеличились до 2,5 млрд. руб., что равнялось размеру депозитных вкладов всех существующих на тот момент коммерческих банков Украины.

      Свидетельствуют симпатизирующие Ющенко аналитики из ЦРД “Елит-Профи”: “В начале 90-х годов Вадим Гетьман начинает формировать своеобразную финансовую группировку — один из первых “кланов”, которые должны были вступить в борьбу за контроль над определенными сферами экономики”.

      Историки утверждают, что ни один капиталист не заработал свой первый миллион честным путем, потому-то никто из них и не распространяется на этот счет. Как оказалось, “патриоты” из АПБ “Украина” (в их числе и В. Ющенко) свой первый миллион заработали вместе со своим первым миллиардом, перещеголяв всех Рокфеллеров и Морганов вместе взятых.

      Если попросить их рассказать о том, как им это удалось, в ответ, скорее всего, прозвучит: это была борьба за независимость Украины. Конечно, если точнее — за независимость АК АПБ “Украина” от всей остальной “шантропы и бедноты”, каковой они, в сущности, считают “маленьких украинцев”.

      В классической экономической теории существует такое понятие — капитал. Это совокупность средств, которая может быть использована при производстве материальных благ. Кроме капитала, для производства необходимы еще труд и земля.

      Финансовый капитал был в их руках, землю и дешевый труд должны были обеспечить колхозы, политическое прикрытие обеспечивали свои народные депутаты. Таким образом, люди из “верхушки” АПБ “Украина” одними из первых превратились в украинских олигархов. Они владели капиталом, эксплуатировали труд, землю, влияли на власть, обеспечивая принятие (непринятие) нужных (ненужных) им законов, они уже тогда вынашивали планы захватить всю власть целиком.

      С легкой руки прикормленных журналистов, банк “Украина” принято считать кузницей передовых банкирских кадров (соперничать с этой “кузницей” может только Центральный Комитет Ленинского коммунистического союза молодежи Украины, сливший значительные средства комсомола (и не только) в организованные в срочном порядке коммерческие банки). В первую очередь обычно называют имена В. Гетьмана, В. Ющенко, И.Митюкова, В. Кравца, О. Веселовского. Но, увы, иных уж нет, а те далече. В. Гетьман убит, О. Веселовский погиб в странной автокатастрофе при весьма загадочных обстоятельствах, И. Митюков, после долгой службы на высоких постах в НБУ, Кабмине и Минфине, удален в почетную ссылку в качестве посла в Великобританию, а В. Кравец умудрился попасть в тюрьму по обвинению в злоупотреблениях в банке ”Украина”.

      Но непредсказуема судьба банкира в Украине, — в то время как глава Нацбанка В. Ющенко получает лавры победителя, идет на повышение и празднует полный триумф, его заместители, единомышленники В. Бондарь и В. Кравец попадают за решетку. Однако же, пообщаться со следователем пришлось и самому В. Ющенко, но — обо всем по порядку.

      В 1991 году принимались Декларации о суверенитетах, на майдане Независимости голодали студенты, слушалось дело Степана Хмары, возник и провалился ГКЧП, за которым последовали Беловежская пуща и, наконец, — полная независимость Украины.

      А в конце года, на что нужно особенно обратить внимание, рубль катастрофически подешевел.

      Чем занимался Виктор Ющенко в 1991 году, когда занимал пост заместителя председателя правления АПБ ”Украина”?

      Зимой 1991 года В. Ющенко отправился в фешенебельный пансионат для избранных “Аю-Даг”, расположенный в одном из живописнейших уголков южного берега Крыма, у самой головы знаменитой Медведь-Горы. Ющенко проводил там какой-то важный семинар.

      Уже тогда ассоциация “Импекс 55 Крым” арендовала в этом пансионате 5 номеров-люкс на 16 мест (за которые в общей сложности было заплачено 1 млн. 824 тыс. рублей) и поселяла туда нужных ей людей. Виктор Ющенко, конечно же, был для “Импекса” очень нужным человеком.

      Примечательно и то, что до него и после в тех “номерах” побывали такие известные в Крыму (и не только) люди, как, например, начальник Крымской ГАИ Е. Жагорников (с домочадцами), самый главный “афганец” Крыма, председатель исполкома Русского Движения Крыма (РДК) В. Клычников и даже будущий президент будущей Крымской Автономии, на тот момент — “простой нардеп” Крыма Юрий Мешков. Тот самый Юрий Мешков, который на непродолжительное время станет Президентом Крыма, а, по сути, его диктатором, тот самый Мешков, который при поддержке бандформирований попытается спровоцировать вооруженный конфликт, чуть было не оторвет в 1993 году Крым от Украины, серьезно поссоривУкраину с Россией, и вообще наделает много разных дел. Непростой была ассоциация “Импекс 55 Крым” и люди, ее создавшие.

      Главными действующими лицами ассоциации были некий В.В. Аверкин, гендиректор производственного объединения “ПАСС” и кооператива “Бюро 55”, и Н.Г. Протасова, начальник ОПЕРО (операционного отдела) Крымской республиканской дирекции АК АПБ “Украина”. К ассоциации примыкало более тридцати всевозможных фирм и фирмочек, ядро структуры составляли “Импекс 55 Крым”, “ПАСС” (она же “Проминь”) и “Бюро 55”. “Кормилась” указанная группировка в “закромах” АК АПБ ”Украина”.

      Так, с конца 1989 по февраль 1992 года из этого банка структурам ассоциации “Импекс 55 Крым” было выдано 804 млн. рублей. В том числе — случай из ряда вон выходящий — 510 миллионов — беспроцентной ссуды — производственной ассоциации “ПАСС”, остальное другим структурам всего под 1-8% годовых. Почти ничего из выданных в кредит сумм назад в банк не вернулось, да и не могло вернуться, поскольку предназначалось совсем на иные цели.

      Деньги конвертировались в твердую валюту и уходили в карманы участников группировки, а также расходовались на весьма сомнительные политические цели.

      Дело в том, что ассоциация “Импекс 55 Крым” была одним из организаторов мощной антиукраинской компании, которая едва не закончилась для жителей Украины полным расколом. Так, согласно “Протоколу о целевом использовании вступительного взноса”, ассоциация “Импекс 55 Крым” передала в “Российский научный фонд” десятки миллионов рублей для “политического консультирования”, “методического содействия” и “организации контактов с Верховным Советом и правительством России”. Деньги фактически использовались Русским Движением Крыма, под крылом которого и пришел к власти Ю. Мешков.

      Неплохое применение нашли своим деньгам “патриоты” из АК АПБ “Украина”. При этом, как выяснилось, банк “Украина” в лице своего ОПЕРО Крымской республиканской дирекции с самого начала был одним из учредителей ассоциации “Импекс 55 Крым”.

      На проделки “Импекса” обратил внимание начальник ревизионного отдела Национального банка Украины Н. Алехин, но вскоре после этого был уволен.

      Это и неудивительно, учитывая реакцию В.Ющенко на сделки с кредитами. Вот его официальное мнение как одного из высших руководителей АК АПБ “Украина”: “Кредиты, выданные Протасовой Н.Г. сверх ограничений предельных размеров и без соответствующих разрешений вышестоящих структур, — выданы с нарушением внутренних ведомственных правил, но не противоречат действующему банковскому законодательству”.

      Итак, кредиты “выданы с нарушением”, но “не противоречат действующему банковскому законодательству”.

      Следствием, которое проводила специальная следственная группа Генеральной прокуратуры Украины, было установлено, что, согласно Уставу АК АПБ “Украина”, в местном отделении банка можно получить кредит размером только до 5 млн. рублей и под 25-30% годовых. Ассоциация “Импекс 55 Крым” и ее структуры получала суммы гораздо большие, на льготных условиях, которые не могли быть согласованы иначе, как на уровне главной киевской конторы.

      Ющенко не соврал, утверждая, что кредиты выдавались “без соответствующих разрешений вышестоящих структур”. Но это согласование, скорее всего, обеспечивал он сам. Единолично. А ассистировал ему, видимо, партнер по бизнесу и отдыху в Крыму, коллега — Игорь Митюков. Каким образом это произошло — немного дальше, а пока нужно вернуться в номенклатурный дом отдыха ”Аю-Даг”.

      “Условия”, созданные в пансионате для проведения указанного выше семинара, В. Ющенко очень понравились. Так понравились, что летом, накануне отпуска, Виктор Андреевич позвонил Будиловичу (директору Крымской республиканской дирекции АК АПБ “Украина”) с просьбой “организовать” в понравившемся пансионате отдых ему и еще “одному товарищу” (начальнику управления международных расчетов АК АПБ “Украина” Игорю Митюкову). Понятное дело, когда начальник просит организовать ему отдых, следует задать вопрос: а кто же заплатит за эту “организацию”? Но Виктор Андреевич как истинный рыночник указал на ассоциацию “Импекс”, которая готова понести все сопутствующие расходы.

      Потом, на допросах в Генпрокуратуре, Виктор Ющенко пытался “валить” все на руководителя крымского отделения банка “Украина” Будиловича: “…при встрече Будилович заявил, что один номер полностью выкуплен, совместным предприятием банка [ассоциацией “Импекс”, — авт.] и об оплате не может быть и речи…”

      Словом, о совместной деятельности Н. Протасовой и В.Аверкина банкир был прекрасно осведомлен. Но будь у банка даже сто совместных предприятий, и ты бы даже входил в число их сотрудников, разве это повод для того, чтобы не платить за свой персональный отдых?

      Впрочем, повод у Виктора Андреевича, оказывается, был, и не малый.

      Отпуск закончился, а 9 октября 1991 года ассоциация “Импекс 55 Крым” получила кредит АК АПБ “Украина” для конвертации в иностранную валюту на закупку сельскохозяйственного оборудования (тема сельского хозяйства в это время проходит красной нитью по жизни нашего героя, позже на короткое время ее сменит тема экологии, а затем уже -тема пан-украинства).

      Согласно действующему в АК АПБ “Украина” порядку, заключение о возможности выдачи кредита должен давать созданный для этих целей Кредитный комитет банка. Причем — на специальном заседании, после рассмотрения всех документов, обосновывающих целесообразность выдачи кредита. Письмо В. Аверкина от 10 октября 1991 г. с просьбой выдать кредит, по невыясненным до сих пор обстоятельствам, минуя Кредитный комитет, попало прямо в руки к В. Ющенко, успев побывать до этого в руках И. Митюкова. И кредит был выдан, вопреки тому, что значительная часть документов от ассоциации “Импекс 55 Крым” была просто поддельной, а часть необходимых контрактов вообще не была предоставлена. Мало того, в кредитном деле банка “Украина” оказался даже протокол заседания Кредитного комитета, датированный все тем же 10 октября 1991 года (поразительная оперативность!). В нем черным по белому говорится о проведенном заседании и о положительном решении в отношении выдачи 100 млн. рублей кредита ассоциации “Импекс 55 Крым”, внизу, как положено, стоят подписи всех членов кредитного комитета.

      При проведении допросов следователи Генпрокуратуры Украины выяснили, что свое присутствие на указанном заседании и подписи в протоколе подтвердили только два человека, а именно — постояльцы “Импекса” в пансионате “Аю-Даг” — Виктор Ющенко и Игорь Митюков.

      Любопытно прочесть свидетельские показания A.M.Коваля — председателя Кредитного комитета АК АПБ “Украина”, допрошенного Генпрокуратурой 10 ноября 1992 года: “Я ознакомился с предъявленными мне на обозрение протоколом Кредитного комитета N10 и с письмом от 10 октября 1991 г. Я могу пояснить следующее: я не участвовал в заседании и не принимал участия в обсуждении, выдавать ли разрешение на выдачу кредита 100 млн.”

      Аналогичные объяснения дали и другие (кроме И. Митюкова) члены кредитного комитета. Упомянутое письмо, кстати, было адресовано И. Митюкову, но положительную резолюцию на него наложил все тот же В. Ющенко, что завершает картину “технологии” проведения незаконного кредитования.

      Кредит “Импекс” не вернул, как, впрочем, и все остальные, поэтому нанесенный ущерб определялся в “особо крупных размерах”.

      Еще одним отягощающим вину участников операции обстоятельством было то, что действовали они, вне всякого сомнения, организованной группой.

      Даже и без проведения графологической экспертизы у следствия были все основания для возбуждения в отношении В. Ющенко дела по факту участия в хищении государственной (банк “Украина” был частично государственным) и коллективной собственности в особо крупных размерах.

      Характерно, что подобные же обвинения предъявлены сейчас Павлу Лазаренко. Причем, кроме этого в действиях В. Ющенко усматривались и признаки таких преступлений, как подделка документов и использование подложных документов.

      Но выдвижение кандидатуры В. Ющенко в число претендентов на пост главы Национального банка Украины охладило пыл Генпрокурорского начальства. С самых вершин власти в Генеральную прокуратуру поступали совершенно прозрачные и очень настойчивые сигналы — “не трогайте Виктора Ющенко, не то хуже будет”. Следователям было рекомендовано больше не задавать вопросов В. Ющенко.

      Но один следователь, в отличие от своего начальства, занял принципиальную позицию и в канун рассмотрения кандидатуры председателя Правления Нацбанка на заседании Верховной Рады написал ее главе Ивану Степановичу Плющу письмо с изложением всех незаконных действий утверждаемого кандидата. Следователь просил спикера просто ознакомить с содержанием письма народных депутатов, перед тем как они сделают свой выбор.

      Депутаты, одобрившие кандидатуру Виктора Ющенко, об этом письме ничего так и не узнали. Как говорится в таких случаях, — один моральный человек “прикрыл” другого морального человека, а если точнее — рука руку моет.

      Вот так Ющенко вышел и сухим и “чистым” из воды только потому, что генпрокурорское начальство не позволило следствию задать Виктору Ющенко все необходимые вопросы.

      Интересно, что Ющенко, допрошенный как свидетель 22 декабря 1992 года, через неделю представил в Генпрокуратуру квитанцию N765 от 30.12.1992 из Дома отдыха “Аю-Даг”, где было указано: “принято вот Ющенко В.А. за проживание и питание куп. (купонов) пять тысяч”, о чем свидетельствовала оценка ”ПОЛУЧЕНО”.

      Жест, очень характерный для Ющенко, и на нем следует остановиться подробнее.

      Во-первых, — на воре и шапка горит.

      Если ты не виновен, почему же платишь? Но если платишь, значит, ты тем самым признаешь свою вину. Ведь платят, чтобы возместить убыток, надеясь смягчить наказание. Во всяком случае, такими являются правила криминального процесса.

      Во-вторых, трудно поверить, что Ющенко сам слетал или съездил в Крым, скорее всего оплату осуществил какой-нибудь очередной Будилович.

      В-третьих, пять тысяч купонов 30 декабря 1992 это далеко не пять тысяч рублей по состоянию на лето 1991 года (не было тогда никаких купонов, а рубль стоил намного дороже). В Крыму только за килограмм говядины для школьной столовой брали 350 рублей. На деньги, уплаченные Ющенко (или за Ющенко) “за проживание и питание” в течение месяца в дорогом и шикарном пансионате едва ли можно был бы даже хотя бы разик скромно поужинать. В декабре 1992 года один доллар на бирже стоил 715 рублей, а это значит, что за месяц шикарного отдыха он заплатил 6 долларов и 99 центов.

      Для сравнения, упомянутый выше главный гаишник Крыма Е. Жагорников “в добровольном порядке” вернул за сервис в “Аю-Даге” 92 тыс. рублей денежной наличностью в доход государства.

      В-четвертых, зачем же Ющенко заплатил пансионату “Аю-Даг”, если “Импекс” уже один раз оплатил его отдых по полной программе?

      Ведь пансионат на самом деле никакого убытка не понес, как и ассоциация “Импекс”, которую Ющенко “отблагодарил” незаконным кредитом без возврата.

      Возмещать убыток надо было не пансионату, а банку “Украина”, и не 5000 купонов, а, по крайней мере, 100 000 рублей, хотя реально сумма убытка из-за инфляции увеличилась во много раз.

      Кому-кому, а человеку, который закончил ВУЗ по специальности “бухгалтерский учет в сельском хозяйстве”, человеку, который защитил кандидатскую диссертацию на тему “Развитие спроса и предложения денег в Украине”, человеку, который по рейтингу журнала “Global Finance” 1997 года вошел в шестерку лучших банкиров мира, эти обстоятельства должны быть хорошо известны.

      Конечно, что такое для банкира с возможностями, как у Ющенко, пять тысяч купонов? Человек миллиардами орудует. Но и здесь он не удержался, чтобы не смахлевать. Воистину сказано: не слова делают человека тем, кем он есть, но дела его.

      Интересно, кто-нибудь из других лауреатов рейтинга журнала “Global Finance” оказывался когда-нибудь в ситуации, подобной той, в которую влип Виктор Ющенко?

      В одно и то же время, когда Виктор Андреевич давал показания в своем деле, по соседству, в том же здании Генеральной прокуратуры Украины, расследовалась и другая афера.

      Вот что написано об этом деле на Интернет-сайте “Украина криминальная”: “Суть. 13.12.91 Председатель правления АПБ “Украина” В. Гетьман подписал договор с московской фирмой “ДиП СовГрупп” (учредитель А. Докийчук) о перечислении на ее счет в Сбербанке России 2 млрд. руб. для обмена на 31 млн. 111 тыс. долл. до 11.01.92. Забегая вперед, скажу, что г-н Докийчук был международным аферистом. О нем писала российская деловая пресса, “заботилось” ФБР, а уважающие себя банки отказывали в открытии счета. Понятно, что обязательства не были выполнены и деньги в “Украину” не вернулись. Вместо них Докийчук настойчиво и небезуспешно предлагал сертификаты финансовой корпорации “Картеза” на 35 млн. долл. 1.10.92 было возбуждено уголовное дело по ст. 167 (халатность) в отношении руководства банка и по ст.86.1 (хищения в особо крупных размерах) против российского гражданина”.

      К сожалению, суть дела выскользнула из-под внимания даже таких дотошных репортеров, которыми зарекомендовали себя специалисты из “Украины криминальной”. А состояла она все в том же различии стоимости советского рубля, которое возникло между Украиной и Россией.

      Вот как характеризует экономическую и криминальную ситуацию того времени бывший вице-премьер Кабинета министров, ныне народный депутат Украины Юлий Иоффе: “Финансово-экономическое положение было сложным. Украина вышла из зоны наличного обращения рубля (ввела купон, еще тот, бумажный). Однако безналичным обращением ходили рубли, и практически валютная система оставалась прежней. За счет чего же наживались? За счет разницы процентных ставок (то есть платы за кредит) в Украине (30 процентов) и в России (80 процентов). Не заметить этого было нельзя. Вот сейчас в России проводятся какие-то расследования по “черному вторнику”. Так вот, на мой взгляд, все это меркнет по сравнению со спекуляцией на разнице учетных ставок. Не знаю, почему бездействуют правоохранительные органы. На словах они заявляют, что заняты поиском тех, кто нагрел руки на развале украинской экономики. А всего-то нужно изучить платежные поручения той поры. По масштабу аферы с этим трудно что-либо сравнить, даже торговлю нефтью, металлом, карбамидом. Гениальный финансовый трюк. Думаю, здесь были замешаны обе стороны — и российская, и украинская, причем на достаточно высоком уровне. (Юлий Иоффе,”Один на один с системой”).

      Нетрудно угадать, в кого метит Ю. Иоффе, говоря о высоком уровне “замешанных” сторон, — известные украинские банкиры и финансисты того времени всем известны поименно. Тяжело себе представить, чтобы В. Ющенко не вошел в этот список, но — об всем по очереди. Вот текст официального документа:

      “ПОСТАНОВЛЕНИЕ
      о возбуждении уголовного дела

      гор. Киев

      1 октября 1992 года

      Заместитель начальника следственного управления Генеральной прокуратуры Украины государственный советник юстиции 3 класса Литвак О.М., рассмотрев материалы по факту причинения материального ущерба АК АПБ “Украина” и другим, -

      УСТАНОВИЛ:

      В сентябре 1992 года в Генеральную прокуратуру Украины поступили материалы из высшего Арбитражного суда Украины, Национального банка Украины из которых видно, что в результате грубых нарушений, допущенных должностными лицами акционерного коммерческого Агропромбанка “Украина” и СП “СИПМА” при заключении договора о совместной деятельности с научно-производственной экономической фирмой “Батькивщина” (г. Киев) и ее партнерами Агропромбанку “Украина” и акционерам — государственным предприятиям и учреждениям Украины причинен материальный ущерб в сумме свыше 2 млрд. руб.

      Учитывая, что для проверки указанных фактов и привлечения виновных должностных лиц к ответственности необходимо проведение расследования уголовного дела, руководствуясь ст. ст. 94, 97-98 УПК УССР, -

      ПОСТАНОВИЛ:

      1.Возбудить уголовное дело в отношении должностных лиц АК АПБ “Украина” и СП “СИПМА” по признакам преступления, предусмотренного ст. 167 УК Украины.

      2. Расследование дела поручить старшему следователю по особо важным делам Генеральной прокуратуры Украины Белику А.П.

      3. Копия настоящего постановления направить Генеральному прокурору Украины.

      Заместитель начальника следственного управления Генеральной прокурату-

      ры Украины государственный советник юстиции 3 класса Литвак О.М.”

      (Документ приводится с сохранением особенностей лексики, орфографии и пунктуации его автора)

      Конечно, из сухих строк постановления тяжело понять механизм махинации.

      (продолжение следует)

      “ОРД”
      http://ord-ua.com/2009/12/17/k-voprosu-o-korrupcii-viktor-yushenko-istoriya-bolezni/



      К вопросу о коррупции: “Виктор Ющенко — история болезни” - 2
      Есть этакий, по его словам, американский гражданин украинского происхождения Alex Dokychuk (по крайней мере, за такого он себя выдает). У Аіех’а есть фирма, которая носит название ООО “Дип СовГрупп”. Зарегистрирована она была Кировским филиалом Московской регистрационной палаты и была, по легенде, в то же время дочерним предприятием фирмы D&P Group, Inc (Long Beach California USA). Все основатели фирмы числились в регистрационных документах как “граждане СССР”, в том числе и Александр Докийчук, житель кв. 96 дома 24 по ул. Плещеева в городе Москве.

      Одно только это должно бы вызвать у будущего главного банкира страны вопрос. Не вызвало.



      Чтобы особо не светиться, банк “Украина” действует с помощью посреднических структур.

      Первая из них — упомянутое раньше СП “СИПМА”, созданное специально для того, чтобы собрать в Украине для перекачивания за границу советские рубли. Название фирмы ничего общего с греческой “сигмой” не имеет, а состоит из заглавных букв имен основных его участников. Здесь нужно обратить внимание на окончание ” — МА”. Оно еще встретится в деле о хищении 33 млн. долларов США из крупнейших банков Украины с помощью фальшивых авизо, но об этом речь - впереди.

      Весьма интересным является документ, с помощью которого привлекались денежные средства в Украине.

      Это какое-то письмо от лица “Advance Capital Services Corporation” на фирменном бланке, адресованное:

      * “D&P Group, Inc” (long Beach California USA);
      * “D&P SovGroup” (Moscow, Russia Fedеration);
      * “Batkivshina” (Kiev-32 P.O. Box N 151)
      * “Bank Ukraine” (Kiev, Ukraine)

      Документ удостоверен подписями и печатями всех участников настоящего соглашения. В свою очередь эти подписи и печати удостоверил вице-консул США в Москве David Whiddon. Вот перевод английского текста: “Этим подтверждается, что вместо гарантий, которые мы можем предоставить, а также вместо наших капиталовложений в эту программу, мы примем ваши перечисления в рублях на счет “D&P SovGroup”, открытый в Москве, Российская Федерация.

      Обеспечением этих средств будут гарантии вашего успешного участия в этой программе. Совместно с вашими партнерами в Москве и нашими партнерами в международном торговом сообществе мы примем участие в экономическом развитии Российской Федерации. Все программы будут зарегистрированы и будут осуществляться в тех областях, где гуманитарные проблемы требуют первостепенного внимания и где произведена оценка возможности роста и развития как человеческих ресурсов, так и экономической выгоды с учетом перспектив нашего длительного сотрудничества.

      Наш представитель, господин Алекс М. Докийчук из “D&P SovGroup” будет координировать осуществление этих программ, будет заручаться помощью и поддержкой официальных органов власти и банковских учреждений, которые будут играть важную роль в обеспечении успеха нашей общей деятельности. Все средства, которые находятся на счете “D&P SovGroup” в ходе выполнения этих программ, являются собственностью “Advance Capital Services Corporation” и могут быть использованы, переданы или перечислены только на основании письменного указания “Cartesa Finance” или его уполномоченного представителя.



      Происхождение денег, собранных фирмой “СИПМА”, конечно же никто не проверял. Более чем вероятно, что преимущественно это были деньги КПСС, предварительно проведенные через коммерческие структуры, в том числе и через “колхозные”. Скорее всего, именно этих денег недосчитались коммунисты и именно этого они не могут простить Виктору Ющенко, Алексу Докийчуку и другим участникам этой фантастической аферы.



      Впрочем, не приходится радоваться и потому, что упомянутые денежки утекли за границы и океаны.

      Второй посредник АК АПБ “Украина” — это научно-производственная экологическая фирма “Батькивщина”. Вполне возможно, что государственный советник юстиции 3 класса О. Литвак мог ошибиться, когда в своем постановлении назвал фирму “экономической”. Ведь “определение” — “экологическая”, как выяснится дальше, имело принципиально важное значение.

      После Чернобыльской катастрофы прохиндеям было очень удобно маскировать свои истинные намерения именно “экологическим” характером своей деятельности.



      Как юридический адрес “Батькивщина” на своем фирменном бланке указывает: “252032 Киев-32, а/я N151”. Странно для такой солидной организации, не так ли? Телефоны, которые указываются фирмой, тоже не вполне адекватны. Первый из них принадлежал какому-то гражданину ***, проживающему в одной из квартир в доме N*** по ул. Никольско-Ботанической в Киеве, второй — числился за коммунальным предприятием “Авиатур”, третий — был установлен в одном из номеров отеля “Лыбидь”. Но при этом фирма имела презентабельную гербовую печать, которая своей солидностью и атрибутами практически ничем не отличалась от печати банка “Украина”. Но это бы еще ничего, главное — телекс фирмы совпадал с телексом банковского учреждения.



      Итак, АК АПБ “Украина” действует с помощью двух посредников- комиссионеров.

      На входе — СП “СИПМА”, будто пылесос, всасывает в себя и аккумулирует на счетах в банке “Украина” денежные средства.

      На выходе — НВЕФ “Батькивщина”, с одной стороны, обеспечивает необходимые для банка операции с деньгами за пределами Украины с помощью “Дип СовГрупп”, с другой стороны, одновременно этаким “отводным каналом”. Именно на “Батькивщину” должны, по первоначальному замыслу, сыпаться все шишки. Тем самым из-под ударов будут выведены “шишки” из АК АПБ “Украина”. Это, можно сказать, украинский вариант знаменитейшей бендеровской конторы “Рога и копыта”. Именно на счет “Батькивщины” почти сразу же после первого перевода денег из Киева в Москву вернулись в Украину (из Москвы в Киев) комиссионные. Украинские банкиры еще называют это — “подушка”. Менее знающие люди — “откат”. Но об этом — несколько позже.

      Итак — суть операции.

      По одной из версий, 13 декабря 1991 года фирма “Батькивщина”, которая действует в одной связке с АК АПБ “Украина”, заключила контракт с какой-то Advance Capital Corporation о масштабном финансировании Агропромбанком “Украина” “программ экономического развития Российской Федерации”.

      По другой версии, контракт был заключен между фирмой “Батькивщина” и фирмой “Дип СовГрупп”. Конкретные деньги в сумме двух миллиардов рублей должны были поступить на счет этой фирмы N467998 в Московском отделении Сбербанка РРФСР. Но предазначались они для конвертации в твердую валюту и зачисление суммы в размере 31 111 000 (тридцать один миллион сто одиннадцать тысяч) долларов США на счет N0690-32386 фирмы “Verury of Chicago Inc” в “Taylor Bank Chicago Illinois” 60076 USA ABA N071-00343.

      Как бы там ни было, но платежным поручением N197 плательщик, — “Республиканский агропромбанк АК “Украина” в лице Виктора Ющенко — переводит на счет N467998 получателя — “D and P Sovgroup” 2 000 000 000 (два миллиарда) советских рублей.

      Вот содержание этой ”платежки”:



      Из “платежки” становятся известными сразу два новых обязательства, которые не упоминаются выше — “контракт ДП/02Ф” и “договор 1200/ВТП-1”. Они “маскируют” соглашение, но сумма — 2 млрд. рублей — остается неизменной.



      Сам Штирлиц позавидовал бы конспираторам из банка ”Украина”.



      Но самое главное, на что нужно обратить особое внимание, в графе “Дата получения товара, услуг” вместо этой самой даты и наименования товара в АК АПБ “Украина” написали: “Вложение в программу экономического развития РРФСР…”



      Что такое бестоварный платеж? Это когда под видом оплаты за продукцию или товар осуществляется элементарное перекачивание денег. То есть, в Украину никакого товара не поступает, а денежки — куда-то пошли. А куда? “В программу экономического развития РРФСР”.



      Интересный контракт, не правда ли? Виктор Андреевич Ющенко за счет украинских средств предоставляет помощь экономическому развитию России!



      Переведенные в Москву в такой сумме деньги были сразу же заблокированы Московским отделением Сбербанка РРФСР, до дальнейших распоряжений. Распоряжение поступило немедленно. 20 декабря 1991 из Киева была отправлена телеграмма такого содержания:

      “02 1 14639 Фунт

      02131362АП БНК

      МОСКВА МОСКОВСКОЕ ОТДЕЛЕНИЕ СБЕРБАНКА РСФСР МФО 201906=АГРОПРОМБАНК “УКРАИНА” СООБЩАЕТ, ЧТО ДЕНЕЖНЫЕ СРЕДСТВА В РАЗМЕРЕ ДВУХ МИЛЛИАРДОВ РУБЛЕЙ РАЗБЛОКИРУЮТСЯ В ПОЛЬЗУ “ДИР СОВГРУПП” БЕЗ ВСЯКИХ ДОПОЛНИТЕЛЬНЫХ УСЛОВИЙ =

      13/21-Б ЮЩЕНКО-



      И кто же, интересно, распространяет слухи о нерешительности В.А.Ющенко? Такой решительности позавидовал бы даже сам Павел Иванович Лазаренко, а этот персонаж, как свидетельствует швейцарское и американское правосудие, знал толк в таких идеях.

      Последующие события описал в своем послании от 4 февраля 1993 года на имя Генерального прокурора Украины Виктора Шишкина сам Алекс Докийчук. Вот это письмо (документ приводится с сохранением особенностей лексики, орфографии и пунктуации его автора): “Уважаемый Генеральный прокурор! Спасибо за приглашение посетить Киев как свидетель по делу Агропромбанка “Україна”/Фірми “Батьківщина” в связи с 2 000 000 000 рублей, которые были переведены банком по контракту с “Батьківщиной” в пользу госп. Роберта Пальма и его фирмы “Картеса”/АДВАНС КАПИТАЛ СЭРИСЭЗ” по контракту No 42/39 АА.

      Как свидетель по этому делу, я Докийчук Александр Михайлович, гражданин США, сообщаю в качестве свидетеля по Вашему запросу следующее: (копии документов прилагаются в алфавитном порядке).

      17 декабря 1991 года (видимо, Докийчук запамятовал точную дату — 18 декабря — авт.), на счет нашей фирмы ДиП Совгруп, были переведены банком “Україна” два миллиарда рублей без нашего ведома об этом. Мы пытались вернуть эти средства как ошибочно зачисленные, но не удалось, так как к нам приехали два представителя от банка “Україна”, именно Андрей Ч. [здесь и далее фамилии участников автором сокращены до заглавных букв — авт.], Гендиректор “Батькивщины” и Юрий П., представитель “Verury of Chikago” Они просили помощи провести конвертацию этих средств [а также еще добавили 240 миллионов советских рублей — авт.] под лицензию No 1 Агропромбанка ”Україна”.

      Они мотивировали это тем, что, являясь экологической фирмой, им нужно закупить срочно оборудование по Чернобылю. Я решил посмотреть на возможность помощи, тем более, что они мне сказали, что они также представляют интересы правительства Украины. Я решил написать гарантию на эти средства и сделал запрос в Ц.Б. России. Ц.Б. России отказался помочь. Я тогда опять же решил и пытался вернуть деньги обратно. Тогда в Москву приехал господин Игорь Митюков, и втроем меня просили помочь Украине, и просили поговорить с Картэсой/Робертом Пальмом. Я так и сделал. Госп. Пальм согласился помочь. После переговоров по телефону несколько раз (они все говорили с Пальмом, а я иногда переводил), Ч. принес напечатанный в январе 1992 года контракт No 42/39АА [* задним числом — авт.] для подписи с Пальмом/Картэсой. Потом предыдущий [контракт] был аннулирован в письменном виде. Всю ответственность на себя взяли “Батьківщина” и “ПАЛЬМ / КАРТЭСА /АДВАНС КАПИТАЛ СЭРВИСЭЗ” по контракту No42/39АА без какой либо ответственности для меня лично и моей фирме.

      После этого прямая связь между Пальмом и “Батьківщиной” была налажена, как мне известно, потому что вдруг я получил гарантию от вице-премьера Україны госп. Масика, через госп. Ч. насчет сохранности всех средств ДиП СовГруп в Агропромбанке “Україна” до создания Международного банка (UNRB).

      Господа Ч. и М. открыли счет ДиП СовГруп/ UNRB Банку, который создавал Р.Пальм в банке “Україна”. Все это было сделано по согласованию банка “Україна”/”Батьківщина” с “КАРТЭСА/ПАЛЬМ”. Наша фирма ДиП СовГруп и я лично выступали только как представители ПАЛЬМА/ КАРТЭСЫ, без прав проводить какие либо финансовые операции. Вся ответственность была взята на себя КАРТЭСОЙ/АДВАНС КАПИТАЛ/ПАЛЬМ”, по всем Банковским и Финансовым операциям.

      В апреле/мае месяце Ч. прибыл в США в нашу фирму D&P Group, Inc для встречи с Робертом Пальмом и его сотрудниками. Еще одно дополнение к контракту было подписано по соглашению между Пальмом и Ч., соглашение было написано задним числом. Р.Пальм приехал в Москву в конце мая месяца, где они уже встречались едва ли не каждый день с Ч, П. и М. и т.д.


      Дополнения к контракту были подписаны “Батьківщиной” и Пальмом.

      Когда Пальм и его команда приехали в Москву второй раз, в конце июня, Ч. П., Вероника П. встречались с Пальм каждый день без меня, а иногда приезжал Игорь Митюков тоже на эти встречи. В это время по договору между Пальмом и “Батьківщиной”/”Банком” с Україны через банк “Україна” по согласованию с Пальмом по “SWIFT SYSTEM” (по телеграфу/кабелю) было переведено в США 15 миллиардов рублей для конвертации.

      Как видите, госп. Прокурор Шишкин, ни я лично, ни наша фирма ничего общего с этим всем не имела, не имеет и иметь не будет.

      Р. Пальм через своих представителей в NEY YORK и США получил за украинские деньги, минимум $ 2 750 000.00 дол. США! (есть документы). По письменному соглашению между “Батьківщиной” и” КАРТЭСОЙ/АДВАНС/ПАЛЬМ” могли быть использованы только подписи Р.Пальма или Гари Джонсона (его уполномоченного представителя в Москве). Объединенный Национальный Республиканский Банк/ UNRB — этот банк создавался Р.Пальмом и его фирмой на территории С.Н.Г. Пальм поддерживал его сертификатами КАРТЭСЫ, которые были переданы Пальмом за 2 240 000 000.00 рублей [то есть на сумму $35 миллионов дол. США - авт.].

      Пальм, по согласию с Ч., М./Банком “Україна” создал вексель на 35 миллионов руб. [здесь Докийчук, наверное, перепутал рубли с долларами, — авт.] для Украины на основании сертификатов, которые были переданы Украине.

      Как видим, я и моя фирма были как исполнители, без каких-либо обязательств, и мы действовали для всех сторон, по согласию всех сторон. Мы не несем никакой ответственности!!!”

      Послание Докийчука достаточно сбивчиво. Его суть заключается в том, что он, Докийчук свел представителя банка “Украина” Игоря М. и других борцов за украинские интересы с неким господином Робертом Пальмом. Переговоры, по словам Докийчука, вели Вероника (Вера) П. и представитель банка “Украина” Игорь Митюков. В результате договоренностей, как пишет Докийчук, между Игорем М. и Робертом Пальмом из Украины для конвертации в твердую валюту было переведено еще 15 миллиардов рублей. За свои услуги, пишет Докийчук, Р. Пальм получил “минимум $ 2 750 000”, что подчеркнуто отдельно (“есть документы”).

      Характерно, что Докийчук письменно обращался не только в Генпрокуратуру.

      Одно из его посланий начинается так: “Товарищу Черноволу! г. Киев лично срочно….”

      Вместе с письмом, к В.Чорноволу попали и многие другие документы, касающиеся этой сделки. Их В. Черновол тогда передал М. Бойчишину, исчезнувшему вскоре после этого.

      Предполагали, что все документы исчезли вместе с их хранителем. Но некоторые документы из папок М. Бойчишина все-таки уцелели. Их содержимое невольно возвращает к старой публикации в газете “Зеркало недели”. Один фрагмент из этой публикации ну просто очень любопытный: “…Рух предлагает собственную версию причин исчезновения Михаила Бойчишина. За два дня до похищения глава секретариата Руха в телефонном разговоре с американским юристом… говорил об имеющихся у него документах, свидетельствовавших о серьезных финансовых злоупотреблениях высокопоставленных украинских чиновников…”

      Фамилии тех, кто вроде бы фигурировал в якобы имевшемся у Бойчишина компромате, громкие — Масик и Гетьман, Звягильский и Ландик, Ющенко и Митюков. Перечислялись счета и фирмы, с помощью которых вроде бы вымывались за кордон кровные украинские денежки… Компромат на небожителей. Американский адвокат, с которым Бойчишин делится компроматами.” (Сергей Рахманин, “Разделить шкуру неубитого дракона”, “Зеркало недели”, 27 февраля — 5 марта 1999 года). Автор публикации отнесся к изложенной версии с некоторой долей иронии и достаточно поверхностно, — а зря. Содержимое папки Михаила Бойчишина фиксирует детали тех событий с точностью до деталей.

      Есть здесь и документы, касающиеся перевода 15 000 000 000 советских рублей (SUR), переданные, как уже поведал Алекс Докийчук, “по “SWIFT SYSTEM” (SWIFT — сокращение от Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunications, что переводится как Общество Международных Межбанковских Финансовых Телекоммуникаций). В кабелеграммах содержатся указания, сделанные от имени АК АПБ “Украина” (Аgroindustrial Bank “UKRAINA” KIEV), код и позывной: “131136 СOLOS SU”, в адрес “Wells Fargo Bank San Francisko” относительно FOREX CONTRACT (FOREX CONTRACT — это Foreign exchange contract, т.е. контракт об обмене валюты).

      Согласно этим указаниям, с корреспондентского счета банка “Украина” No. 04-093-830, открытого заблаговременно в “BANKER’S TRUST COMPANY”, NEW-YORK в банк “Wells Fargo Bank” переводились 15 000 000 000 SUR (советских рублей), из них:

      * “13 636 363 636.37 SUR” предназначались на счет “number 0668-049497 name VORTEX”
      * “1 363 636 363.63 SUR” — на счет “number 0202-303749 name YOKOMURA

      “We send you this tlx under order our client “ENERGIYA” due to their contract 58/52-1 DD 19.06.92” — “Мы шлем Вам этот телекс по распоряжению нашего клиента “ENERGIYA” в соответствии с его контрактом 58/52-1 от 19.06.92” сообщал “Bank officer” из банка Украины Igor Frantskevich (Игорь Францкевич), подчиненный первого заместителя правления банка Виктора Ющенко, который к тому времени уже несколько месяцев фактически руководил АК АПБ “Украина”, поскольку В. Гетьман возглавил Нацбанк.

      Любопытно, не эта ли “ENERGIYA” засветилась в начале 90-х в связи с участием в операциях по отмыванию денег КПСС в России?

      Но… сколько это в долларах США? Если считать по тому же курсу, который был применен к предыдущим 2 миллиардам, то 15 млрд. советских рублей должны равняться сумме, превышающей 233 миллиона долларов США.

      Да, с таким размахом в те времена не работал даже сам Павел Лазаренко. Обращает на себя внимание и то, с какой точностью банкиры отделили комиссионные от “основных” — ну прямо до копейки.

      А еще запоминается корреспондентский счет банка “Украина” No. 04-093-830 в “BANKER’S TRUST COMPANY”, NEW-YORK. Именно на него в 1993 году руководимый В. Ющенко Нацбанк (в обход государственного Эксимбанка) обяжет перечислять доллары США, предназначенные для формирования национального валютного резерва. (См. ИНСТРУКЦИЯ НБУ N 19010/3086-7838 от 28.12.93) Впрочем, о захвате кланом Виктора Ющенко доходов валютного рынка Украины разговор еще впереди.

      Среди документов из папки М. Бойчишина сохранилась упомянутая в “Зеркале недели” переписка с “американским адвокатом”, I. Michael Bak-Boychuk, чей офис находился в Long Beach, California.

      Любопытно и письмо, датированное 9 марта 1993 года, адресованное The Honorable V. Chornovil Deputat, the Parlament of Ukraine Re: Batkivchyna (Достопочтенному В. Чорноволу, Депутату Парламента Украины Относительно Батькивщины). Письмо написано на английском языке, в нем американский юрист I. Michael Bak-Boychuk, сообщает: “Dir Sir: После дополнительной проверки нашего досье мы уполномочены огласить следующие обстоятельства:

      1. 13 декабря 1991 научно-исследовательское экологическое предприятие “Батькивщина”, действующее в Украине, заключило соглашение с Window Trading Ltd, Британским концерном относительно конвертации 2 миллиардов советских рублей в 27,8 миллионов долларов США, подлежащим следующему распределению:

      а) 2,8 миллиона долларов для зачисления в качестве комиссионных за обмен в Сole Taylor Bank of Chicago, на счет No 0690-32386, принадлежащий “Verury Inc”, корпорации, организованной 2 декабря 1991 года и управляемой Veronika Pecheny;

      б) 25 миллионов долларов для зачисления в Dresden Bank of Germany, на счет No 0875752200/400, принадлежащий Агропрромбанку ”Украина”.

      2. Предприятие Window Trading Ltd является Британским предприятием, организованным и управляемым А.Добрыниным, и участвовало в операциях с советскими миллиардами и операциях с 60 тоннами золотых миллиардов весной 1991 года.

      3. 17 декабря 1991 года Агропромбанк Украины переводным сертификатом No 0401005 перевел в Сбербанк Москвы на счет No 467998 условно принадлежащий D&P SovGroup, российской корпорации, с указанием о том, что переводной сертификат специально предназначен для выполнения контракта от 13 декабря, упомянутого выше.

      4.Приблизительно 30 декабря 1991 года вышеупомянутый контракт между “Батькивщиной” и Window Trading Ltd. был заменен новым соглашением о валютном обмене межу “Батькивщиной” и Advance Capital, корпорацией, организованной в Британской Колумбии, Канада; согласно условиям этого заключенного вместо прежнего контракта, вся сумма целиком в размере 31,1 миллиона долларов США депонировалась на счете в Cole Taylor Bank of Chicago No. 0690-32386, принадлежащий той же “Verury Inc”.

      5. Приблизительно 20 января 1992 года “Батькивщина” предложила D&P SovGroup дополнительно 200 миллионов советских рублей для валютного обмена под кодом “Forest”, но этот обмен не состоялся.

      6. Согласно инструкциям Advance Capital, 2 миллиарда советских рублей, указанных в переводном сертификате No 0401005, были полностью использованы для платежей после 16 января 1992 с указанного условного счета резидентам Российской Федерации и Узбекистана.

      Мы, конечно, имеем более широкую документацию, включая некоторые документы, датированные 16-м января 1992 года, которые создали затруднительные обстоятельства господину Гайдару и стали последствием его отставки, но эти документы не могут в полной мере стать достоянием гласности.

      Пожалуйста, позвоните мне, если у Вас возникнут какие-либо вопросы.

      С уважением I. Michael Bak-Boychuk”

      Есть в папке М. Бойчишина и Акт от 24.03.92 г. проверки финансово-хозяйственной деятельности ТОО “ДиП СовГруп”, произведенной отделом налогообложения прибыли общественных организаций. Интересный момент отмечен в этом акте. Оказывается, еще 23 января 1991 года Докийчук перечислил НПФ “Батькивщина” деньги в сумме 30 000 000 рублей. А за что и про что — неизвестно. Вот, похоже, и “откат”, или упомянутая выше “подушка” для украинского партнера. Чтобы легче было плохие времена переживать и от прокуратуры отбиваться. Тем временем денежки, покрутившись немного в Российской Федерации, ушли по своему назначению.

      В январе 1993 года тогда первый заместитель Генерального прокурора Ю. Гайсинский вместе с представителем АК АПБ “Украина” слетал в командировку в США. Целью командировки было выяснение вопросов относительно денег банка “Украина”, переведенных за рубеж. Но никаких материалов из служебной командировки зам. генпрокурора не привез. Видимо, за это Ю. Гайсинский поплатился должностью и вскоре был уволен по решению коллегии Генпрокуратуры, разбиравшей этот случай ненадлежащего отношения к своим обязанностям. Это было последнее “следственное действие” по делу “в отношении должностных лиц АК АПБ “Украина”“. Виктора Ющенко по этому делу даже как свидетеля допросить “не успели”.

      В связи с продолжающимся повышением и без того высоких должностных лиц, в нем замешанных, дело в срочном порядке пришлось закрывать. А 26 января 1993 года В. Ющенко с подачи Ивана Плюща был назначен на пост Главы правления Национального банка Украины. Через некоторое время заместителем Виктора Ющенко был назначен Игорь Митюков, который описан в письменных показаниях Докийчука, отправленных Генеральному прокурору.

      Если предположить, что Алекс М. Докийчук — международный аферист, то кто же тогда Виктор Ющенко и его коллеги и подчиненные?

      Подведя некоторые итоги, можно отметить, что:

      Почти один миллиард ушел на беспроцентное кредитование “Импекса” и Русского Движения Крыма с Юрием Мешковым во главе.

      Два миллиарда (за исключением размера “подушки” — 30 млн.) не вернулись из Москвы со счета “ДиП Совгрупп” по экстренному телеграфному указанию Виктора Ющенко “безо всяких дополнительных условий”.

      Еще пятнадцать миллиардов переведены за океан на счета Vortex и Yokomura.

      Невольно возникает вопрос: пригодились бы эти миллиарды тем, кто в результате финансовых махинаций в 1991- 1992 годах потерял свои последние накопленные при советской власти трудовые сбережения? Или все было сделано правильно: “экономическому развитию РСФСР” они были нужнее?

      Только РСФСР тут, наверное, ни при чем, как и Чернобыль или экология.

      В утешение только одна цитата: “Тема пан-украинства должна стать фундаментом, на котором будет осуществляться дальнейшее строительство нашей государственности. Естественно, это должны быть профессионалы с чистыми руками”(Виктор Ющенко: “Мы девять лет жили аморально”, “Зеркало недели” No 1 (274), 15 — 21 января 2000 года). Чем только не прикрываются “пан-украинские профессионалы с чистыми руками” для того, чтобы нажиться за счет народа… Правда, у них сейчас прикрытие иное.

      А что думает по этому поводу главный герой? “…Долговая проблема-2000 возникла потому, что еще с 92-го года не было четкого мониторинга государственных финансовых интересов. В сфере использования денег господствовал бардак….” (Виктор Ющенко: “Мы девять лет жили аморально”, “Зеркало недели” No 1 (274), 15 — 21 января 2000 года).

      А вот еще одно высказывание: “Я могу со времени работы в Национальном банке декларировать: все, что я делал, я делал для Украины…” (Ющенко: “Я не хочу навязывать войну”, “Украинская правда”, 29 ноября

      2001 г.).

      О времени работы в Национальном банке будет рассказано далее, но вот ведь — как Ющенко не хочет вспоминать о том, что было до этого… Видимо, понимать это нежелание надо так: до “времени работы в Национальном банке” он уже полностью решил личные проблемы материального характера, теперь ему нужна власть. А зачем? И можно ли поверить в то, что деньгами можно наесться досыта? Факты не подтверждают…

      Что ж, дальше был Нацбанк.

      Віктор Ющенко і таємниці Нацбанку України

      Анатолий Лань



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Тайны жен и женщин Виктора Ющенко. Екатерина Клер и ее подруги
      Неординарный аспект жизни президента: рассказать о женщинах (известных широкой публике и неизвестных), которые вели его по жизни и вывели на высший государственный пост в стране. Несколько недель мы по крупицам собирали данные очевидцев, друзей, людей


      Что есть такого, чего мы не знаем о Викторе Ющенко? Уже набили оскомину пчелки, диоксин и «Мистецький арсенал», «любі друзі», гламурные семейные фото и разбитные похождения его сына. Новости Украины решили осветить неординарный аспект жизни президента: рассказать о женщинах (известных широкой публике и неизвестных), которые вели его по жизни и вывели на высший государственный пост в стране. Несколько недель мы по крупицам собирали данные очевидцев, друзей, людей из «окружения»… Ниже – результат наших усилий.

      Киселева и Поречкина

      После окончания в 1975 году финансово-экономического института в Тернополе по специальности «бухгалтерский учет в сельской местности» (наразі в пресі висловлюються сумніви, що Ющенко повноцінно навчався і документ не сфальсифікований, ред.ПМ) Виктор Ющенко с августа этого же года работал замглавбуха колхоза имени 40-летия Октября в селе Яровое на Ивано-Франковщине. Там у него случился роман с дочкой председателя колхоза, который прервался в связи с уходом юного бухгалтера в армию. После армии Виктор переезжает в Сумскую область, где с 1976 по 1985 годы работает в должности экономиста, затем управляющего ульяновского отделения Госбанка СССР. В 1977 году он вступил одновременно в компартию и в… брак – со студенткой Сумского пединститута, а затем учительницей украинского языка и литературы ульяновской средней школы Светланой Колесник.

      В июле 1985 года семья переезжает в Киев, где будущий лидер нации начинает работать в республиканской конторе Госбанка (отдел кредитования колхозов). В 1989 году он переходит в Агропромбанк к Вадиму Гетьману на должность зампреда и получает квартиру N1 на первом этаже дома по улице Институтской, 20/8.

      Его жена не устраивается на работу, а начинает вести светский образ жизни. Она выпросила у супруга машину с водителем из банка, ездит в ней по магазинам, проявляет апломб, свойственный выросшим в провинции женам больших начальников. Их отношения понемногу портятся: местечковые повадки супруги раздражают франтоватого Виктора Андреевича. В то же время он продолжает делать ей дорогие подарки. В частности покупает машину «Рено». Зарплаты управляющего банкам на машину не хватило бы. Где же он берет деньги?

      И тут самое время рассказать о двух женщинах, которые на тот момент сыграли в жизни Ющенко очень важную роль. Это – Лидия Поречкина и Тамара Киселева.

      Будущей супруги Ющенко – Катерины Чумаченко – еще нет в «проекте», и он обращает внимание на симпатичную сотрудницу банка – Лидию Поречкину. В то же время его супруга близко сходится с сотрудницей «Спортивной газеты» Тамарой Петровной Киселевой.

      Киселева была другом семьи со стороны жены еще много лет. Будучи женщиной политически активной (Киселева участвовала в пресс-клубе, который находился в Доме учителя), с широкими связями в комсомольско-деловых кругах, она знакомит Ющенко с людьми, которые впоследствии составили команду первого президента Леонида Кравчука. Это, помимо прочего, сыграло роль в его назначении на пост главы НБУ в 1992 году: не будь нужных знакомств, просьбу Гетьмана могли бы оставить без внимания.

      В то время молодой робкий провинциал Ющенко не умел решать деловых вопросов или решал их неуклюже. Можно вспомнить скандалы с исчезновением в июне 1992 года 15 млн. руб., переведенных для конвертации на счета фирм «Vortex» и «Yokomura», а также исчезновение 2 млрд руб в СП «СИПМА» по той же схеме. 80 томов дела хранятся в архиве Генпрокуратуры. И обе женщины учили его, как это надо делать правильно.

      С той лишь разницей, что Тамара Киселева часто бывала дома у Виктора Андреевича и там передавала ему просьбы тех, кто выходил на нее. Говорят, что этот путь был эффективен до тех пор, пока Ющенко не ушел из семьи окончательно.

      В отличие от друга семьи Киселевой, Поречкина официально встречалась с будущим президентом в рабочее время. Но злые языки уверяют, что в нерабочее тоже. Один из сотрудников, работавший с Поречкиной в те годы, говорит, что она не скрывала своих симпатий к Ющенко, намекая, будто они взаимны. Пару видели вдвоем, прогуливающуюся в живописных местах Киева. Причем, с виду не было похоже, что сотрудники ведут дискуссию об особенностях кредитования села.

      Не удивительно, что, перебравшись в Нацбанк, его новый председатель дал своей коллеге хлебное поле для деятельности: она возглавила так называемый Институт банкиров. Сначала это были курсы повышения квалификации, а далее – учебное заведение, через которое в добровольно-принудительном порядке и не бесплатно «прогоняли» представителей коммерческих банков. Кроме того, Институту дали на откуп часть сферы нормативных документов, регулирующих банковскую деятельность (в том числе, и Национального банка Украины), что открывало широкие возможности для банковского «решалова».

      После ухода Ющенко из Нацбанка, Лидия Степановна с голоду не пухла, а работала замом в акционерной компании «Хлеб Украины». Потом возглавила Государственную инновационную компанию с немалыми финансовыми потоками. Перед избранием Ющенко президентом возглавляла правление общественного объединения «Центр содействия развитию личности» и намыливалась стать главой Госпищепрома. Вместо этого ее посадили в МВД замом по хозчасти, где любимая дама агропромбанковской молодости Ющенко оторвалась по полной программе. Часть ее славных дел описана в статье «Эскадроны Луценко?», остальное ждет своего часа для опубликования.

      Последнее место работы Лидии Степановны – советник президента. Судя по публикациям в прессе – пристанище временное. Сайт «Версии» недавно написал о том, что трудоустройство Поречкиной снова стало вопросом национального значения.

      Позволим себе короткую цитату: «Самая сенсационная информация, которую нам удалось раздобыть, заключается в том, что перед тремя основными претендентами на должность шефа МИДа – Огрызко, Грищенко и Чалым – может быть поставлено одно унифицированное условие: взять на должность „главного по финансам“ Лидию Поречкину. Г-жа Поречкина недавно была уволена с поста замминистра внутренних дел, оставив после себя эксклюзивно обставленный кабинет и кучу вопросов хозяйственного характера с коррупционным привкусом. Ее отставка так всполошила Банковую, что президент отказывался подписывать бюджет и „ветировал“ постановление о назначение заместителей шефа МВД, требуя вернуть Поречкину обратно. Янукович в ходе 6-часовых переговоров с трудом убедил его смириться и „торговать“ более широкие темы… ».

      Трепетное отношение к Лидии Поречкиной (в отличие, от забытого друга семьи – Тамары Киселевой) показывает интересную черту характера Ющенко – в некотором роде он сентиментален, к тому же его как магнитом тянет к сильным женщинам. Все героини нашего повествования, за исключением первой супруги и ее подружки, именно такие – волевые и активные дамы.

      Чумаченко и ее подруги


      Историю появления Катерины Чумаченко в Киеве хорошо знает пресс-секретарь покойного Вячеслава Чорновила Дмитрий Понамарчук.

      Именно Понамарчук как уполномоченное лицо от Руха встречал женщину по имени Кэтрин Клэр Чумаченко в бориспольском аэропорту, поселял в гостинице «Хрещатик» и делал ей пропуска в Верховную Раду. К слову, в «Хрещатике» будущая супруга президента проживала в люксе не как иностранная гражданка, а по документам радиожурналистки из Житомира, что позволяло ей экономить 65 долларов в месяц.

      В парламенте Понамарчук познакомил ее с тогдашними депутатами: Вадимом Бойко (вскоре погиб из-за взрыва газа в своей квартире), Сергеем Головатым и Иваном Плющом, который после избрания президентом Леонида Кравчука возглавил парламент.

      Очевидцы утверждают, что поначалу вспыхнула искорка между Катериной и Плющом. Но развитию их отношений помешала трагическая гибель сына Плюща (близкий знакомый изрубил его саблей, висевшей на стене в квартире Плюща-младшего) в тот момент, когда сам спикер находился в США, с визитом, организованным при непосредственном участии Чумаченко. Трагедия сильно изменила отца: он был в трансе, жена тяжело переживала трагедию – ей пришлось переселиться в монастырь, интерес к жизни у Плюща вернулся с женитьбой на молодой медсестре и рождении дочери.

      В это время Катерина вроде бы поддерживает тесные отношения с будущим министром юстиции Александром Лавриновичем. Незадолго перед встречей с Виктором Ющенко у них происходит жесткий конфликт и они прекращают так сказать дальнейшее сотрудничество.

      Тут надо отметить, что Чумаченко, вопреки распространенному мнению и впечатляющему послужному списку, не была на тот момент ни влиятельной фигурой, ни мозговым центром штаба по продвижению Ющенко. Собственно, и с Ющенко она не была знакома. Ее непосредственным шефом был Иван Лозовый – американец украинского происхождения, в 1997 году получивший наш паспорт с записью в графе «место рождения» – Манхеттен. В начале 90-х Лозовый возглавляет международный отдел Руха и одновременно является директором Института Пилипа Орлика, где Катерина ведет образовательные программы для депутатов Верховной Рады. Поэтому неудивительно, что на тот момент круг ее общения – это парламентский корпус и руховские деятели.

      Опытом работы в Госдепе и в такой интересной структуре как Украинский национальный информационный центр (в советское время – одна из так называемых «подрывных организаций украинских националистов») Чумаченко была во многом обязана своим украинским корням. В Америке считалось, что знание языка «порабощенных народов СССР» – это для молодых людей составляет 50% гарантии сделать успешную карьеру.

      В Киеве круг общения Катерины, помимо начальника Лозового, «проводника» Понамарчука, депутатов и руховцев, составляли подружки – американки и англичанки украинского происхождения. Это Марта Коломиец, Мэри Мисьо («Лос-Анджелес таймс») и Христя Фриланд ( «Файненшл таймс»). О всех трех говорят, как о чрезвычайно умных, активных и системно мыслящих особах. Марта появилась в Украине в 90-м и была первой иностранной журналисткой, решившей «ворваться» на родину своего деда. Она очень гордилась статьей в одной из наших газет, где ее, 28 лет от роду, назвали «18-летней американской шпионкой». На первом всемирной форуме украинцев президент Леонид Кравчук говорил, что таких, как Марта нужно лишать аккредитации за агрессивные антикоммунистические взгляды. Это ее тоже очень забавляло.

      Нам доподлинно неизвестно, познакомились девушки еще в США (они обе – уроженки Чикаго) или уже в Украине. Но их совместное творчество оказалось весьма успешным, о чем свидетельствует быстрый взлет Ющенко. По мнению близких к их кружку лиц, именно Марта была мозговым центром девичника, который начал делать новому знакомому Кати Чумаченко промоушн на Западе. Началось это примерно в 1994 году, а уже в 1995-ом круг знакомых Виктора Андреевича из числа мировых знаменитостей заметно вырос.

      По сути, именно эти барышни указали Госдепу фигуру, в которую стоило вкладывать деньги. Ющенко подходил по всем параметрам. Во-первых, был хорош собой, что по американским понятиям является обязательным условием раскрутки политического лидера. Во-вторых (и девушки готовы были за это «подписаться») мыслил рыночными категориями, принимал демократические ценности и ориентировался на Запад. В-третьих, казался человеком, способным объединить вокруг себя нацию для проведения реформ.

      С их помощью у главы НБУ появился круг знакомых из числа западных политиков и финансистов, которых не мог бы обеспечить ему даже всемогущий Гетьман. Ющенко стал регулярно бывать на международных форумах. К нему в гости, в отремонтированное здание Нацбанка наведывались Джордж Сорос и Збигнев Бжезинский.

      Последний огонек сомнений в вопросе «ставить ли на Ющенко» погас в 1998 году, когда демократически избранная Верховная Рада (к демократичности выборов у американцев не было претензий) оказалась под «колпаком» Леонида Кучмы и не оправдала возложенных на нее реформаторских надежд. Американцы понимали, что украинское общество еще не готово принять нового лидера и начали тщательно готовить его к этому. Надо сказать, что системный подход к демократизации Украины впечатляет. Килограммами, а то и тоннами завозилась оргтехника, перечислялись деньги, снимались офисы, издавалась литература, отыскивались и ковались будущие борцы за демократию.

      Одной из структур, системно готовивших Украину к принятию Ющенко, был Украинский образовательный центр рыночных реформ под руководством Марты Коломиец. Он должен был объяснить народу, грубо говоря, чем хорош капитализм. Мэри Мисьо занялась защитой журналистов от произвола властей, в частности – в судебных процессах по защите чести и достоинства. Считалось, что таким образом Украину ведут к свободе слова. Кроме того, Мэри вместе с Сергеем Набокой организовали такой себе медиа-клуб для встречи с продвинутыми политиками «без галстуков». Списки приглашенных составляла… Катя Чумаченко, а заседания проходили в квартире Мисьо на Костельной. На кухне этой квартиры фотограф Ефрем Лукацкий сделал знаменитое фото Виктора Ющенко, где он на кухне Марты, в ее переднике жарит глазунью.

      Интересно и другое. Когда знакомство с Катериной Михайловной переросло в привязанность и Виктор Андреевич стал слушать лишь ее, Нацбанк «открыл шлюзы» нерезидентам, которые в 1996 году неконтролируемым потоком хлынули на рынок гособлигаций и славно нажились на пресловутой пирамиде ОГВЗ. Думаю, рано забывать, что именно иностранные торговцы ценными бумагами получали преимущественный доступ к суперприбыльным займам, пока пирамида не рухнула, и «облегчили» валютные резервы Нацбанка (а, следовательно, и казну Украины) ровно на 3 млрд долл. В это время Катерина покинула грантовые организации и работал в коммерческой структуре Barents Group. В 1998 году, по сведениям очень осведомленных источников, в окружении директора Barents Group по Украине появились специалисты по политическим технологиям. Они что-то изучали, писали, носили по офису какие-то документы и, видимо, отсоветовали Виктору Андреевичу суетиться. До поры, до времени.

      Минуло чуть больше года, завершились президентские выборы, состоялся визит Леонида Кучмы в США и Альбер Гор высказал маленькую просьбу большого украинского народа – назначить премьером реформатора Ющенко. Политический проект девичника удался.

      Ульянченко

      В Кабмине возле «тела» Виктора Андреевича появилась еще одна знаковая фигура – Вера Ульянченко. Подробный портрет этот дамы «ТЕМА» публиковала в прошлом году и потому от подробного биографического отчеты мы отойдем. Если коротко, то по свидетельствам очевидцев, инструктор идеологического отдела Радянского райкома КП была дружна с Ющенко еще во время его семейной жизни со Светланой Колесник. Познакомились они, скорее всего, через будущего мужа Ульянченко – Виктора Ивченко.

      Начальник одесской стеклотары Ивченко прибыл в Киев из Одессы в «обозе» Валентина Симоненко, когда шеф Одесского горисполкома ненадолго стал вице-премьером времен президентства Кравчука. Процитируем фрагмент статьи "Леди Макбет для Ющенко": „Ивченко сначала становится помощником народного депутата, затем ответственным секретарем Координационного совета по вопросам экономической реформы. В парламентском буфете он знакомится с Верой Ивановной и быстренько пристраивает свою возлюбленную руководителем службы Валентина Симоненко, получившего ненадолго должность в правительстве Витольда Фокина. После того, как правительство низвергается, Симоненко переходит в Администрацию Кравчука, и приводит с собой Ивченко. Тот назначается завотделом по социально-экономическим вопросам. Верочка становится помощником Леонида Макаровича по вопросам науки.

      Сам он потом с иронией вспоминал навязанную ему помощницу, основным заданием которой было поить дорогим коньяком частого гостя в комнате отдыха Симоненко и кабинета Ивченко – Павла Кудюкина. Он, не стесняясь ходил на Банковую, где под носом у ничего не подозревающего Макаровича двое подчиненных президента – Симоненко с Ивченко – готовили планы разграбления Черноморского морского пароходства. В этом плане Вере Ивановне снова отводилась ключевая роль – она стала представителем „Бласко“ в Киеве… “.

      Когда афера с разворовыванием „Бласко“ стала предметом прокурорского внимания, Вера Ивановна срочно забеременела. Ивченко уже был в фаворе у спикера Александра Мороза, втягивая его окружение в аферы типа „дела Боженара“ или продажи клуба Верховной Рады некому малому предприятию. Ющенко же надо было переутверждаться на пост главы НБУ (в 1996 году истекала его первая 4-летняя каденция) и он старался дружить с Морозом и его „челядью“. В баню с банкирами ходил и Виктор Ивченко, который в свою очередь уже был в курсе, КОГО слушает Виктор Андреевич, и старался поддерживать с Катей хорошие отношения. Знала будущую супругу нынешнего президента и Вера Ивановна – по работу в службе Симоненко.

      Благодаря этим отношениям Ульянченко сумела скрыться от ареста и пересидеть в США 5 лет, выполняя поручения Катерины. А по возвращению в Украину тут же стала секретаршей премьера Ющенко. Считается, что вместе с Олегом Рыбачуком и Виктором Лисицким они фактически руководили правительством, расписывая „фишки“ на документах и принимали иностранных послов в том время, когда их шеф – „свободный художник“ малевал картины и лепил глечики.

      „Грантовые дамы“

      Работая в Госдепе, грантовых организациях и Barents Group, Чумаченко просто не могла не знать Наталью Яресько, занимавшуюся в посольстве США вопросами финансирования экономического развития. Яресько родилась в США, училась в чикагском университете De Paul, в 1989 году поступила на работу в Госдеп и несколько дней работала вместе с Чумаченко. В 1992-ом стала начальником экономического отдела посольства США в Украине, в 1995 -ом – сотрудником фонда WNISEF, а с 2001 по 2006-й возглавляла этот фонд. Сейчас – соучредитель компании Horizon Capital, управляющей двумя инвестиционными фондами.

      Фонд прямых инвестиций Western NIS Enterprises Fund (WNISEF) был создан на деньги правительства США специально, чтобы помогать экономическому развитию самостоятельной Украины и Молдавии. Его инвестиционный портфель оценивался в 80 млн дол. WNISEF был неоднократно замешан в корпоративных неурядицах с объектами собственных инвестиций, но особо серьезный отклик приобрело дело против кировоградского производителя растительного масла АОЗТ „Сонола“ в 2000-2001 гг. (как раз под окончание премьерства Ющенко). В свое время фонд вошел в состав акционеров „Сонолы“ и одновременно финансировал деятельность компании через долговые инструменты. Затем вошел в конфликт с украинскими акционерами и отсудил у них „маслобойню“ через американский суд.

      Вера Нанивська – ориенталист, востоковед, изучала экономическую модель Японии. Защитила дессертацию в Институте Востоковедения в Москве. В грантовых проектах – с 1992 года. Сначала 5 лет работала руководителем программ Мирового банка. С 1997 года возглавляет „Міжнародний центр перспективних досліджень“, созданный на соросовские деньги под эгидой Института „Открытого общества“. Через нее шла вся техпомощь сначала от Мирового банка, потом – от Сороса. Сейчас – ректор Академии госуправления при президенте Украины.

      Вклад Натальи и Веры в продвижение Ющенко не столь значительный, как у подруг Чумаченко, и все же без их „экспертной оценки“ окончательно утвердить Виктора Андреевича в статусе реформатора было бы невозможно. К тому же дамы участвовали в „подготовке общества к принятию реформ“ через внедрение всяческих революционных проектов и подбор современно мыслящих умов (чем собственно и занималась Нанивська). К тому же они обеспечивали ему достойный круг общения на Западе, промоушн как реформатору и снабжали ценными советами – как правильно жить.

      Важно заметить, что сейчас все грантовые программы свернуты. Возможно, потому что американцы добились желаемого результата: Ющенко – президент, свобода слова, демократические выборы и рыночная экономика есть; возможно, просто разочаровались в конечно итоге того, на что было потрачено столько идей и денег.

      ТАЙНА ПЕРВОЙ ЖЕНЫ ЮЩЕНКО


      Наверное, ни в одной стране мира достойным претендентом на президентское кресло не мог считаться человек, с такой легкостью сменяющий жен. Репутация, понимаете ли… Однако еслди говорить об Украине, – здесь перечень „национальных особенностей“ будет настолько велик, что никакие мировые стандарты политической морали работать не будут…

      Единственный человек из семьи Виктора Ющенко, прошлое и настоящее которого окутано мраком, – это Светлана Ющенко (в девичестве Колесник), первая жена украинского Президента.

      О Светлане Ющенко писали разное. И то, что она якобы крестница (или даже племянница) убитого в 90-х знаменитого банкира Вадима Гетьмана, некогда главы Нацбанка. А перед самими президентскими выборами 2004 года кто-то запустил слух, что ее убили.

      Газета „Сегодня“ сумела поговорить с мамой Светланы – Людмилой Федоровной Колесник. Ей уже исполнилось 70 лет. В настоящее время она проживает у своего сына Валерия Ивановича в селе Велике Жовтневе (Белопольский район, Сумская область).

      „Света родилась 12 апреля 1959 года в с. Ульяновка Сумской области, – рассказала Людмила Федоровна. – В школе она увлекалась спортом, историей, литературой и иностранными языками. У нее второй взрослый разряд по волейболу и настольному теннису. Писала сценарии для своей команды по КВН. Была очень трудолюбивой, помогала не только мне в саду и огороде, но и своей бабушке ухаживать за кроликами. Научилась вышивать и вязать“.

      Насчет же своего родства с Гетьманом Людмила Федоровна сказала: „Это неправда. Не было у нас такого родственника“.

      После окончания Сумского пединститута Светлана работала в Ульяновке учителем украинского языка и литературы. Здесь во второй половине 70-х годов и познакомилась с Виктором Ющенко, который работал в должности экономиста Ульяновского отдела Госбанка СССР.

      В начале 90-х они со Светланой и детьми – Андреем и Виталиной – въехали в квартиру, расположенную на первом этаже по улице Иститутской, 20. Виктор Ющенко прожил в ней вплоть до своего развода со Светланой в середине 90-х.

      В родном селе Президента – Хоруживке – поговаривают, что еще до встречи с Катериной Чумаченко в 1993 году семейная жизнь у них не ладилась, а после того, как супруга обнаружила в пиджаке Виктора Андреевича фото Катерины, так вообще пошло-поехало…

      Как нам говорила ныне уже покойная мама Ющенко: „Я очень тяжело переживала развод Вити со Светланой. Ко мне она приезжает. А как-то даже сказала: „Нам никто с Витей не виноват, только мы сами“. Раз даже наведалась вместе с его теперешней женой Катериной“.

      Однозначно, удар это был очень сильный. Одна из родительниц, отпрыск которой учился вместе с Андреем Ющенко в столичной школе N109, вспоминает, что в 1997 году, уже после расставания, Светлана Ивановна ходила во всем черном. „Она была похожа на монахиню. Длинная черная юбка, черный плащ, черный платок, а сверху черная, похожая на монашескую, шапочка. Светлана специально опаздывала на родительские собрания, чтобы ни с кем не общаться. После их окончания быстро исчезала“.

      В 2004 году перед президентскими выборами Светлана продала квартиру на Институтской. Перед этим она вышла замуж за некого бизнесмена по имени Сергей. Он младше ее на 10 лет. Сейчас, как рассказали источники газеты, она активно помогает мужу в делах фирмы. Знакомые Светланы говорят, что сама она относится к такой разнице с юмором.

      Она им передавала слова своего сына Андрея, который якобы сказал: „Ну ви, батьки, і подуріли“ (имея в виду, что оба родителя выбрали себе в супруги людей моложе их).

      Близкие к Светлане люди рассказали, что во время предвыборной кампании 2004 года она агитировала за своего бывшего мужа в Сумской области и попала в аварию. Отсюда, вероятно, и пошли слухи о ее смерти.

      Газета разыскала и дом в селе Иванковичи (под Киевом), и телефон Светланы. Позвонили, попросили о встрече или хотя бы коротком разговоре по телефону. Однако получили отказ: „Я человек верующий, а давать вам интервью – большое искушение, поэтому на это я пойти не могу“.



      Народная правда



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Черговий ляпас виключно для України і українців?
      Злочинці мають бути покарані, особливо ті, що причетні до масового знищення цивільних і військовополонених. І правильно, що такі справи постійно на слуху. Не правильно, якщо виникають підозри в нечесності прокурорів, суддів, журналістів, чи то цілих спільнот, як наприклад всього німецького суспільства?


      Попередня історія питання частково викладена тут:

      ГРАФ Юрген
      « КРАХ СВІТОВОГО ПОРЯДКУ»
      http://krasvremya.ru/downloads/Text/krah_mirovogo_poryadka.rar

      Розділ: Треблінка : газові камери
      Ф. Брукнер : Кому з вас відоме ім'я Івана Дем'янюка ? Вам , так?
      Студент : Це був американець, який народився в Україні, якого двадцять років тому судили в Ізраїлю за звинуваченням у масовому вбивстві людей у концтаборі , засудили до смерті , але пізніше звільнили .
      Ф. Брукнер : Правильно . Дем'янюк народився в 1920 році в Україні , в 1942 році потрапив у полон до німців. Щоб врятуватися від голоду в таборі , він , як і багато його співвітчизників , записався в добровольці на бік німців і потрапив в українську національну гвардію , яка боролася проти Червоної армії під командуванням генерала Шандрука . Після війни він спочатку жив у Німеччині , а потім емігрував до США , де почав нове життя , ставши робочим автомобільного заводу.
      У середині 70- х років він потрапив у поле зору групи «мисливців за нацистами ». Група американських слідчих виїхала в Ізраїль , де сім колишніх в'язнів Треблінки впізнали в Дем'янюку «Івана Грозного » , українця , який обслуговував дизельний мотор газових камер.
      Незабаром після цього прорадянська газета « Юкраїни ньюс » опублікувала факсиміле службового посвідчення з концтабору Травники , де служили охоронцями багато українців . Згідно з цим посвідченню І. Дем'янюк був у березні 1943 року відряджений до Собібур . У середині 1987 року в США цей документ був підданий хімічному аналізу , який виявив в якості компонента фотопаперу окис титану - хімікат , який використовувався в чорно - білій фотографії тільки з кінця 60- х років.
      Але до того моменту І. Дем'янюк вже перебував у ізраїльській в'язниці. Імміграційні служби США визнали фотокопію цього документа достатнім доказом , хоча , навіть якби він був справжнім , що не доводив би перебування Дем'янюка в Треблінці , і розпорядилися видати його Ізраїлю .
      Студент : А чому Ізраїлеві? Цієї держави під час Другої світової війни ще не було.
      Ф. Брукнер : З юридичної точки зору це була повна безглуздість. Дем'янюка могли б видати Польщі , але їй він був не потрібен. Тільки через десять місяців після того , як І. Дем'янюк був виданий Ізраїлю , радянська сторона надала американцям це посвідчення , яке , як пізніше з'ясувалося , було фальшивкою.
      Студентка : А навіщо СРСР потрібна була ця фальшивка ?
      Ф. Брукнер : І. Дем'янюк в США належав до націоналістичної української та антикомуністичної організації . Справа Дем'янюка надала Радянському Союзу можливість очорнити всіх українських емігрантів , як пособників нацистів і катів.
      Для Ізраїлю ж показовий процес був унікальним шансом підігріти істерію навколо Голокосту та ідеологічно обробити молоде покоління ; цей процес в обов'язковому порядку вивчали в ізраїльських школах. П'ятеро « пережили Голокост » заявили під присягою , що І. Дем'янюк і є « Іван Грозний» , розповідаючи оглушливі історії про його жорстокість .

      Свідок Пінхас Епштейн стверджував:
      «Іноді він приходив з кинджалом , іноді з багнетом , пробивав черепа , відрізав вуха , знущався над ув'язненими. У це неможливо повірити , але він стояв поруч з трупами і витріщався на них. Я хотів би сказати високому суду, що це було жахливо - дивитися на трупи , коли їх витягали з камер.
      Люди з розбитими обличчями , з колотими ранами в животах , жінки зі звисаючими з них зародками , молоді дівчата з колотими ранами , з виколотими очима (...) Він стояв там і дивився на справи рук своїх , на заколотих дівчат з видавленими очима і відрізаними грудьми , стояв і насолоджувався цим видовищем . Цей Іван був чудовиськом з іншої планети ».

      Свідок Еліаху Розенберг згадував:
      «Я теж бачив , що у нього був кинджал , я бачив його з цими знаряддями вбивства , бачив , як він бив , бив і різав жертв на вході в газову камеру (...) Ми вже були там , в цьому місці , і звикли до ударів , але не до тортур. Всемогутній Боже , навіщо потрібні були тортури ? Навіщо треба було вирізати м'ясо з живих людей? Ніхто не наказував йому робити це , ніхто , він робив це за власним спонуканню . Я ніколи не чув , щоб хоч один німець говорив йому , що він повинен це зробити ».

      Свідок Іехіль Рейхман показав :
      «Я хочу розповісти , що трапилося у колодязя з моїм другом Фінкельштейном . Коли ми разом з ним чистили зуби , підійшов цей диявол Іван зі свердлом і став свердлити їм діри в сідниці Фінкельштейна , примовляючи : «Якщо ти закричиш , я тебе застрелю » (...) Іван - це був надд'явол , надубивця з Треблінки ».

      У квітні 1988 року Іван Дем'янюк був засуджений до смертної кари через повішення , але вирок не був приведений у виконання. А в 1993 році він був звільнений і зміг повернутися в США . Його ізраїльський адвокат Йорам Шефтель , який пізніше написав книгу про цей процес , виявив стільки невідповідностей і неточностей , що ізраїльтяни не зважилися на страту .
      Ось одне з цих невідповідностей : свідок Еліаху Розенберг , коли він був ще Еліасом Розенбергом , заявив у Відні 24 грудня 1947 , що «Івана Грозного » забили лопатами під час повстання в'язнів у Треблінці 2 серпня 1943 .
      Крім того , І. Шефтель знайшов радянські документи , в яких з посиланням на показання свідків говорилося , що газові камери в Треблінці обслуговував такий собі Іван Марченко , який пропав без вісті після війни.
      Студентка : Стоп! Так « Іван Грозний» був забитий лопатами 2 серпня 1943 або пропав без вісті після війни ?
      Ф. Брукнер : Я не знаю. Цей приклад наочно показує вам , чого варті свідчення свідків , а вся справа І. Дем'янюка - зразок того , як можна за допомогою сфальсифікованих документів , брешуть під присягою свідків і роздутою ЗМІ істерії оголосити невинну людину чудовиськом.
      Тим місцем , де « Іван Грозний » нібито здійснював свої злочини , була Треблінка , другий табір «акції Рейнхардт ». Про нього ми тепер і поговоримо . Вихідна ситуація за багатьма пунктами досить схожа на випадок з Белжець : наприклад , про Треблінці також не збереглося майже ніяких документів..."


      З книжки http://krasvremya.ru/downloads/Text/krah_mirovogo_poryadka.rar



      "ФОКУС" 26.01.10
      http://focus.ua/society/94879

      Алиби. Наставники и начальники Ивана Демьянюка оправданы немецкими судами

      Если даже Иван Демьянюк и был охранником в лагере смерти, почему именно он предстал сегодня перед судом? Где сейчас те, кто послал его в лагерь и отдавал ему приказы убивать? В Германии эти темы предпочитают не обсуждать.

      Преступник

      Не узнаю свободную немецкую прессу, существующую в цивилизованном правовом государстве. Как можно назвать убийцей и преступником человека, не осужденного пока ни одним судом? Ему пока не вынесен обвинительный приговор. Он еще не обжаловал приговор в суде высшей инстанции. Высшая судебная инстанция еще не оставила приговор в силе. Приговор еще не вступил в законную силу.

      Почему же тогда во всем мире знают – Иван Демьянюк принимал участие в убийстве в концентрационном легере Собибор 27 900 евреев, голландцев, французов, итальянцев?

      Вопрос, повторю, не в том, убивал или нет – вопрос в том, почему в этом случае всегда деликатная немецкая печать, всегда пишущая «возможный (mutmaßlich) преступник Джон Д.», не боится своими публикациями повлиять на решение суда? Или она исходит из того, что судьи и присяжные газет-журналов не читают, передачи не слушают и не смотрят, Интернетом не пользуются?

      Тем более, что Демьянюка уже однажды судили. В Израиле. И приговорили к смертной казни. На том суде его опознали полтора десятка свидетелей. Уже тогда вся печать правовых государств без оглядки называла фамилию «преступника», а посмотреть на него в Израиле приводили школьные классы. В камере смертников он просидел в ожидании виселицы пять лет.

      А затем Верховный суд Израиля приговор отменил (поступок исключительно мужественный – особенно после массированной идеологической артподготовки!), потому что оказалось, что Демьянюка приняли за другого! Судили его как надзирателя «Ивана Грозного» из Треблинки. А выяснилось, что настоящая фамилия «Грозного»– Марченко, а не Демьянюк. Обвинение сняли, полтора десятка свидетелей молча извинились за ошибку – память, знаете ли... Демьянюка отправили на его «вторую родину» в Штаты, которые – беспрецедентный факт – вернули ему американское гражданство.

      Сейчас в Мюнхене суд номер два. Возможно, Демьянюк был надзирателем в Собиборе. Возможно, он причастен к убийствам тысяч людей. Возможно, у него руки по локоть в крови.

      Но почему первая трагическая ошибка не научила демократическую печать собачьей выдержке в ожидании окончательного приговора?

      Тем более, что обвинительный приговор Демьянюку – не такая уж и очевидная вещь. Свидетелей обвинения пока нет – даже те, кто теоретически мог видеть Демьянюка в лагере, его не помнят. Один из чудом выживших, 82-летний Томас Блат (Thomas Blatt), на вопрос, может ли он вспомнить конкретно Демьянюка, честно ответил: «Нет, через 66 лет я не могу вспомнить даже лицо своего отца».

      Есть удостоверение Демьянюка о том, что он прошел подготовку в эсэсовском лагере «Травники», где из военннопленных готовили охранников в нацистские концлагеря. Мы оставляем за скобками нравственные причины, по которым советский военнопленный решил пойти служить в СС. Некоторые свидетели считают, что в Хелмском лагере, в который попал пленный Демьянюк, выжить можно было только через предательство. Оценки говорят, что из попавших в плен 5,7 миллиона советских солдат 3,3 миллиона погибли в немецких лагерях. Именно этот вопрос – почему одни соглашались на сотрудничество с нацистами, а другие выбирали верную смерть, - именно этот нравственный вопрос мы здесь обсуждать не собираемся. К судебному процессу он не имеет прямого отношения, ведь его обвиняют не в потере нравственности. Я о другом: удостоверение попало в суд из Советского Союза, из КГБ. Некоторые специалисты, которые анализировали это удостоверение – вплоть до клея, которым приклеена фотография, – считают его фальшивкой («обоснованные сомнения в подлинности», «множественные бросающиеся в глаза странности»). И речь не идет, как думают некоторые, об американских экспертах украинского происхождения, которые защищают земляка из солидарности, нет. Экспертизу делал Технический институт немецкой Федеральной криминальной полиции (Bundeskriminalamt) – больших специалистов по технической экспертизе вещдоков в стране нет.

      Возможно, удостоверение настоящее. Но ведь и подделывать документы в КГБ никого учить было не надо.

      Удостоверение тоже доказательство сомнительное. Где уверенность, что на нем – тот самый старик, которого сегодня завозят в суд на коляске? (Про коляску – просто к слову. За убийство тысяч нужно хоть из могилы достать и судить!) Из села Дубовые Махаринцы, в котором до войны жил Демьянюк, в армию ушло два Ивана Демьянюка. Один после войны попал в США, второй в 60-е годы наложил на себя руки и похоронен на сельськом кладбище. Некоторые наблюдатели считают, что самоубийство попадает как раз на время, когда КГБ активно искало в селе доказательства причастности какого-то Ивана Демьянюка к убийствам евреев в фашистских концлагерях. (В Киеве действительно в 1963 и 1965 годах прошли процессы против «травников», из 14 подсудимых один получил 15 лет лагерей, остальные были расстреляны). Старых фотографий ни того, ни другого не осталось, а если они и есть – то из архивов КГБ-ФСБ. А сколько Иванов Демьянюков ушло в Красную Армию служить из всей области, со всей Украины?

      Дальше-то что? Что делать дальше трем судьям и двум присяжным мюнхенского суда, чтобы установить вину или невиновность подсудимого Демьянюка?

      А если у суда такие проблемы, то уж ни в коем случае не мне, журналисту, становиться на ту или иную сторону.

      Но почему же тогда многие мои немецкие коллеги так легко, если не сказать, легковесно, все уже для себя решили?

      Что-то тут не так.

      Подельники

      Оказывается, других «травников», тех, кто проходил выучку в эсэсовском лагере «Травники», а потом служил в Собиборе, а также в других лагерях смерти, уже судили в 60-е годы в Германии. Из многих я выбрал пятерых. Это Эрнст Цирке (Ernst Zierke) и Роберт Юрс (Robert Juhrs)– такие же, как и Демьянюк, охранники. Хайнрих Унферхау (Heinrich Unverhau) уже покрупнее. Этот был начальником специальной группы, в задачу которой входило заметание следов преступлений в концлагерях, в частности, в Собиборе. Его обвинили в пособничестве в убийстве 72 000 человек. Ханс-Хайнц Шютт (Hans-Heinz Schütt) работал в лагере бухгалтером, вел подсчет отправленным в газовые камеры – контора не должна была ошибиться. Его обвинили в пособничестве в убийстве 86 000 евреев.Эрих Лахманн (Erich Lachmann) был начальником охраны Собибора до 1942 года, так что с Демьянюком они не встретились, а если бы и встретились, то он был бы прямым и непосредственным начальником Демьянюка, тем, кто отдавал приказы и требовал бы их неукоснительного выполнения. Его обвинили в пособничестве в убийстве ни много, ни мало – 150 000 человек.

      Такие огромные цифры – статистика. Никому из них, как и Демьянюку, не ставилось в вину убийство кого-то лично. Эти десятки тысяч – количество уничтоженных людей за время службы того или иного человека в том или ином лагере. Логика тут простая: если ты был в это время в лагере среди УБИЙЦ, то должен нести ответственность наравне с теми, кто загонял в газовые камеры и заводил танковые моторы, чтобы травить угарным газом – в Собиборе делали именно так.

      Были и другие эсэсовские убийцы, но я выбрал из процесса 1966-67 годов этих пятерых по одному признаку – немецкий суд их всех ОПРАВДАЛ.

      Двумя годами раньше мюнхенский суд ОПРАВДАЛ семерых эсэсовцев из лагеря Белжец.

      Позже, в 1976 году состоялся еще один суд над шестью «травниками», которые обвиянлись в том, что в рамках «Операции Рейнхард» уничтожали в Собиборе евреев – все шестеро были ОПРАВДАНЫ.

      Да что эта мелкая рыбешка – командир лагеря «Травники», штурмбанфюрер СС Карл Штрайбель (Karl Streibel), тот, чья подпись стоит на служебном удостоверении Демьянюка, тоже ОПРАВДАН в 1976 году в Гамбурге.

      В оправдательном приговоре у всех встречается мудреное слово «Putativnotstand», которое как бы и снимает вину с головорезов.

      Что же это за слово такое магическое?

      Оказывается, за сотни тысяч убитых отвечать не надо, если у тебя это самый Putativnotstand. Notstand - понятно, чрезвычайное положение, крайняя нужда. Мне приказали, я убил. А Putativ? А это если Я ДУМАЮ, что у меня безвыходное положение, а на самом деле – есть выход. То есть, еще раз: я сам считаю, что мне деваться некуда.

      Попробуем теперь применить это слово к Собибору, Белжецу и Треблинке. Немцев кто-то загнал в безвыходное положение, поэтому они сотнями тысяч отправляли евреев в газовые камеры.

      Нет, еще не так. Человека обвиняют в том, что он причастен к убийству сотен тысяч людей и при этом спрашивают: не было ли у него ненароком при этом такого чувства, что ему иначе и деваться некуда.

      Было чувство, как же ему не быть.

      И это все?

      Да, это все. На этом основании немецкими судами были оправданы сотни немецких надзирателей концлагерей – те, кто встречал поезда с евреями, кто конвоировал, кто строил газовые камеры, кто занималося сортировкой одежды и заметанием следов перед тем, как пришли союзники.

      Я спрашиваю: вы слышали когда-нибудь о Вернере Дюбуа (Werner Dubois), который занимался приемом транспортов и обвинялся в пособничестве в убийстве 360 000 человек но был ОПРАВДАН? Знаете ли вы хоть что-нибудь о Карле Шлухе (Karl Schluch), в должностные обязанности которого входило врать евреям о том, зачем их привезли в лагерь, врать - по пути в газовую камеру? Его тоже обвиняли в пособничестве в убийстве 360 000 человек, но ОПРАВДАЛИ.

      Или свежий пример: в Кёльне сейчас судят Хайнриха Бёре (Heinrich Boere), эсэсовца, который собственноручно убивал людей в Голландии и который уже приговорен там к смертной казни. Никто, кроме специалистов, о таком ни сном, ни духом не слыхивал.

      А если не слышали, то резонно задать еще один вопрос: почему сегодня самым главным нацистским преступником, по крайней мере, морально отвечающим и за Белжец и за Собибор, - и вообще за все нацистские преступления, потому что это, оказывается, ПОСЛЕДНИЙ БОЛЬШОЙ ПРОЦЕСС НАД НАЦИСТСКИМ ПРЕСТУПНИКОМ («der womöglich letzte große NS-Kriegsverbrecher-Prozess», Die Zeit), - оказался охранник (так и хочется сказать – стрелочник) украинец Иван Демьянюк?

      Ну тут просто неувязка какая-то: начали мировую войну немецкие фашисты, лагеря создавали они же, руководили лагерями, строили газовые камеры, загоняли в товарняки и отправляли на смерть. А теперь, судя по шумихе во всех газетах и по телевизору, – бывший красноармеец, оказывается, самый ответственный за все и есть. Он что ли, «окончательное решение» еврейского вопроса придумал? Он сам мировую войну организовал, себя в плен запроторил, сам себе пистолет к груди в лагере приставил и сам к себе в охранники пошел? Почему его сделали (именно не делают, а сделали) козлом отпущения?

      Почему обвиняют украинца

      А почему, собственно, этот процесс над самой мелкой сошкой войны «большой», и самое главное – «последний»? Что или кто сделал его «большим»? Почему кто-то хочет поставить на истории уничтожения евреев жирную точку, и почему у этой точки украинская фамилия? Уже что – всех бывших НЕМЕЦКИХ нацистов пересадили? Или живых не осталось? Что-то не верится. Вот недавно уважаемый журнал Шпигель (Nr. 45, 2009) писал о человеке по имени Самуель К. Это добропорядочный бюргер (поэтому в журнале только имя и инициал!), который в свое время был в СС, прошел выучку в «Травниках», работал с 1941 по 1943 год в лагере Белжец. Дослужился, не в пример ленивому охраннику (Wachmann) Демьянюку, до звания взводного охранника (Zugwachmann). На вопрос о том, в чем состояла его работа, отвечает: «Все мы понимали, что там уничтожались евреи, а потом сжигались. Мы нюхали этот дым каждый день».

      Никогда не был под судом и следствием, хотя за время его пребывания в Белжеце было уничтожено 434 000 человек. Для наглядности – это практически такой город, как Лейпциг. С юстицией у него на сегодня такая связь: на процессе против мерзкого нацистского прихвостня Демьянюка он будет выступать в роли свидетеля. Кому же, как не ему, свидетелем быть: он-то ведь хорошо знает, как лагеря работали?

      Говорят, против него – через 66 лет после возможного совершения им 434 000 преступлений – начато предварительное расследование. Он никуда не эмигрировал, прожил все время в Германии, в красивых краях на Рейне, и даже работал в одном из федеральных министерств. Но Фемиде было им заниматься недосуг.

      Сейчас искали свидетелей, чтобы сделать «громким» дело Демьянюка. Нашли Самуеля К. И вдруг – вдруг! – кому-то в голову пришла необычная мысль: а что, собственно, делал свидетель Самуель К. в 1941-1943 годах в концентрационном лагере Белжец? Откуда у него такое знание жизненных подробностей?

      Самуелю К., как и Демьянюку - 89 лет. Если сейчас только взялись за предварительное следствие, то до обвинительного заключения он, очевидно, не дотянет.

      Теперь вопрос: почему немецкая юстиция нашла в Америке мелкого вахмана Демьянюка, а не увидела у себя под носом Самуеля К.?

      Ответ такой: не хотела видеть.

      Но «не увидела» - пассивная позиция или со зрением что-то. А есть ли случаи, когда немецкая юстиция знала, но сделала все, чтобы не наказывать преступников?

      Да, есть. Вот голландский нацист Клаас Фабер, обвинен в убийствах и приговорен в Голландии к смертной казни, замененной впоследствии на пожизненное заключение. Но из голландской тюрьмы он бежит. Куда? В Федеративную Германию. Здесь он живет до сих пор, и немецкая юстиция даже не предпринимает попыток его осудить. А когда возмущенные таким оборотом голландцы потребовали выдачи убийцы, то Верховный суд Германии (Bundesgerichtshof) объявил его гражданином ФРГ – и отказался выдать «своего» в чужую страну. На каком же основании получил голландский преступник немецкое гражданство? Есть такое основание, на него и сослалась высшая судебная инстанция страны: указ Адольфа Гитлера от 19 мая 1943 года о том, что все, кто вступает в войска СС, автоматически становятся немцами. То есть, фюрер умер, а дело его живет.

      Как вам такое понимание права?

      Тогда возникает вопрос: почему именно в деле Демьянюка вдруг все прозрели и захотели примерно наказать - и для этого притащили его в Германию? Ведь если он причастен к уничтожению евреев, то это дело скорее Израиля. Поскольку евреи в Собибор депортировались в основном из Голландии, то, может, надо было судить его там. А так как лагерь Собибор находился на территории оккупированной, но все же Польши, то, возможно, это было бы задачей для поляков. Дело Демьянюка могли рассмотреть и украинцы – интересно, как бы они сегодня ответили на такой вызов...

      Немцы – кроме того, что были организаторами лагерей смерти и работодателями Демьянюка, – никак (формально-юридически, а не идеологически) с этим делом не связаны.

      Зачем же Германии этот процесс?

      Ответ очевиден, хотя донельзя табуизирован, никто не хочет его формулировать: лучше закрываем глаза, и голову - в песок.

      Речь о чувстве вины немцев за преступления нацистов. Во время войны и сразу после нее страны-победители исподволь культивировали мысль (хоть официально писали и говорили прямо противоположное) –виноваты. Приехав в Германию, я долго этого не мог понять: почему мои ровесники, а также их дети, которые и не нюхали пороху, которые родились много лет после войны – тоже чувствовали себя виноватыми. Мои попытки объяснить, что сын за отца не отвечает, натыкались на непонимание – немцы повторяли, как мантру: виноваты. Платили репарации, платили жертвам, платили «остарбайтерам», но вина не уменьшалась, а даже, кажется, увеличивалась – теперь их обвиняли еще в том, что они за загубленные жизни хотят откупиться звонкой монетой. Хотя деньги брали... Официально это называлось «особая ответственность перед жертвами нацизма», «солидарность вины» или «коллективный стыд», а на практике стало коллективной травмой поколений.

      Но вот после войны прошло 65 лет, и в немецком обществе появляется новый феномен, эдакое естественное желание освободится от вечно преследующего их прошлого. Его можно было бы приветствовать, если бы не заметный крен вправо: вместе с собственным освобождением происходит перекладывание части ответственности на чужие плечи. Но не с себя нынешнеих (у которых и вины-то нет!), а с поколения войну начавших и войну проигравших. Буквально у нас на глазах развивается целая культура поиска тех, кто ТАК ЖЕ, а может даже ЕЩЕ БОЛЬШЕ виноват, чем немцы. Уже не Гитлер начал войну, а Сталин и Гитлер (пакт Молотова-Риббентропа), да и вообще нападение на Советский Союз было превентивным ударом. С каждым годом становится все больше и больше немецких «борцов сопротивления последнего часа», в частности, в генеральских погонах. Все большую роль, особенно что касается карательных, «грязных», функций, якобы играли иностранные подразделения вермахта и СС. Все чаще показывают нам в художественном кино зверства красноармейцев, «русских», в конце войны, приводятся сомнительного качества цифры изнасилованных немецких женщин (и практически не найти количества изнасилованных немецкими солдатами женщин – как в СССР, так и в Западной Европе). Долгими часами телевидение показывает трагедию немецких беженцев и забывает сказать, что же стало причиной войны, приведшей к трагедии (не говоря уже о том, чтобы показать советских беженцев летом и осенью 1941 года). За сожженные села в Белоруссии, Украине, Югославии, Греции и Италии вина возлагается на партизан – логично: ведь если бы не было партизан, то не было бы и карательных экспедиций СС.

      Важнейшая для немцев тема Холокоста, бесспорно придуманного, спланированного и осуществленного нацистами. Но и в ней появляются нюансы: немцы, оказывается, сами не убивали – убивали «травники», бывшие украинцы, русские, прибалты, поляки... То есть, (пока) не спорим – организационно-философская слагаемая наша, а вот руки мы сами не пачкали. Примеры – вот он, Демьянюк, который с примкнутым штыком загонял в душегубку, стоит перед судом. А мы только рассказывали про мытье в бане.

      Логика, вроде, простая: если разложить тяжелое бремя на многих, то нести легче.

      К этой дурно пахнущей задаче подключаются серьезные научные силы. Историк Дитер Поль (Dieter Pohl) посчитал, что количество не-немцев, которые «готовили, проводили или поддерживали акции по уничтожению евреев» было примерно таким же, как и количество немцев и австрийцев, которые занимались этим делом.

      Значит, на немцах лежит только половина вины, fifty fifty?

      Ему вторит другой историк – Михаель Вильдт (Michael Wildt), большой поклонник интеллектуалов из РСХА – главной нацистской мясорубки. Он считает, что «немцы не могли бы самостоятельно осуществить расправу над миллионами европейских евреев».

      А историк Гётц Али (Götz Aly), - который написал, что гитлеровская Германия была «народным государством», и «это понятие точнее отвечает той реальности, чем слова «режим» и «диктатура», - попросту освобождает немцев от их какой-то особой, главной что ли роли в Холокосте. В деле так называемого «окончательного решения еврейского вопроса», как нацисты эвфемистично называли уничтожение целого народа, речь, возможно, по его словам, идет о «европейском проекте, который нельзя объяснить только особыми предпосылками в немецкой истории».

      Получается: немцы не при чем. Европа виновата, а к немцам Холокост просто «приклеился».

      Все эти историки – не ультра-правые, а вполне добропорядочные, «мейнстримные», кто на университетской кафедре, кто на другой государственной службе.

      Вот в это-то ряду и стоит пропагандистски мощно раскрученный процесс над мелкой сошкой – Демьянюком. Для одних он – алиби, освобождение от угрызений совести. Для любителей переписывать историю - карт-бланш. Для третьих – возможность показать приверженность Германии делу неусыпного уголовного преследования нацистских преступников, подтвердить, что «преодоление прошлого» (Vergangenheitsbewältigung) стало неотъемлемой идеологической догмой немецкого истеблишмента.

      Нельзя же в самом деле все время выслушивать упреки в том, что многие немецкие преступники так и не встретились с Фемидой, а большинство «судимых» вышли сухими из воды.

      Виктор Тимченко, Лейпциг

      Статья будет опубликована в январском номере русскоязычной газеты в Германии Интеграл» (www.integral-zeitung.de). Автор - главный редактор газеты Интеграл, с 2000 по 2005 год – редактор украинской редакции радиостанции Немецкая волна (Deutsche Welle) в Кёльне и Бонне


      "ФОКУС" 13.04.10
      http://focus.ua/society/112455

      Демьянюк назвал себя жертвой Германии

      Состояние здоровья 90-летнего Ивана Демьянюка таково, что на процесс его доставляют в инвалидном кресле

      Предполагаемый пособник нацистов Иван Демьянюк сегодня на процессе в Мюнхене впервые высказался по сути предъявленных ему обвинений

      90-летний Демьянюк, напомним, обвиняется в причастности к убийству 27900 евреев в нацистском концлагере Собибор в годы Второй мировой войны.

      Заявление от имени подсудимого огласил его адвокат Ульрих Буш. В послании утверждается, что Демьянюку после 30 лет юридического преследования и «принудительной депортации в Германию» было предъявлено «в корне неправильное обвинение в пособничестве убийствам».

      Как сообщает Deutsche Welle, Демьянюк назвал процесс «пытками и издевательством», а также несправедливостью по отношению к нему со стороны Германии.

      Демьянюк не считает себя военным преступником. Он возложил на Германию вину за то, что в результате «войны на уничтожение» лишился родины, попал в плен и превратился в «подневольного раба». Обвиняемый считает Германию ответственной и за то, что многие тысячи людей оказались в лагерях массового уничтожения, а сотни, которые отказывались сотрудничать, - умерщвлены. По словам обвиняемого, ему удалось выжить только с Божьей помощью.

      13.04.10



      "ФОКУС" 15.04.10
      http://focus.ua/society/112859

      Эксперты признали подлинность удостоверения Демьянюка

      Немецкие эксперты-криминалисты доказали подлинность эсэсовского удостоверения Джона (Ивана) Демьянюка, которое служит главным доказательством его причастности к убийству почти 28 тыс. евреев в концлагере «Собибор», где он служил охранником

      Об этом вчера на судебном процессе заявил специалист баварского управления уголовной полиции Антон Далльмайер.

      По его словам, еще в марте 2009 года криминалисты провели экспертизу документа, сравнив его с тремя аналогичными удостоверениями, предоставленными американскими властями, передает lenta.ru со ссылкой на Sueddeutsche Zeitung.

      Он отметил, что на всех четырех документах есть отличительные особенности, которые невозможно подделать даже с помощью современного оборудования.

      Гораздо сложнее с фотографией и печатями на удостоверении. Личное фото Демьянюка проштамповано двумя круглыми печатями, линии которых немного смещены.

      В связи с этим Далльмаейр полагает, что фотография, скорее всего, была удалена, а потом заново приклеена,
      но при этом нет никаких признаков того, что одно фото было заменено другим.

      Ранее адвокаты Демьянюка выразили сомнения в аутентичности удостоверения. Они ссылались на показания одного из свидетелей, который якобы вместе с Демьянюком служил охранником в другом концентрационном лагере Флоссенбюрг. По словам свидетеля, охранники, убегая из лагеря, уничтожили все свои личные документы.

      Тем не менее, удостоверение Демьянюка является главным и едва ли не единственным доказательством его причастности к массовому убийству заключенных.

      Двое выживших узников «Собибора», выступая на процессе, так и не смогли вспомнить, видели они Демьянюка в лагере или нет.

      Уже в ходе суда о себе заявил третий свидетель, гражданин России, 88-летний ветеран войны Алексей Вайцен, который, увидев в новостях репортаж о Демьянюке, опознал в нем бывшего охранника лагеря «Собибор». Но пока неизвестно, будут ли его показания заслушаны на суде.

      Сам 90-летний Демьянюк, который с начала процесса хранил полное молчание, 13 апреля через своих адвокатов обратился к суду с заявлением, в котором возложил на Германию вину за то, что в результате «войны на уничтожение» лишился родины, попал в плен и превратился в «подневольного раба».

      15.04.10 | 14:21


      "ФОКУС" 18.06.10
      http://focus.ua/society/126329

      Судебный процесс над украинцем Иваном Демьянюком, обвиняемым в нацистских преступлениях, будет проходить до католического Рождества

      Об этом пишут немецкие СМИ.

      Национальный суд в Мюнхене установил даты 20 следующих заседаний по делу Демьянюка до 22 декабря, передает Newsru.ua.

      Слушания начались в ноябре минувшего года. Они включают в себя показания свидетелей, зачитывания документов и протоколов. Заседания суда неоднократно откладывались из-за плохого состояния здоровья 90-летнего Демьянюка.

      Демьянюк обвиняется в соучастии в убийстве почти 28 тысяч евреев в концлагере «Собибор» во время Второй мировой войны. По информации прокуратуры, Демьянюк служил в лагере охранником.

      Ответчик неоднократно заявлял о своей невиновности.

      18.06.10

      "ФОКУС" 09.08.10
      http://focus.ua/society/136981

      Немцы хотят осудить украинца за сотрудничество с нацистами


      Немецкая прокуратура в ближайшее время может выдвинуть обвинение против этнического украинца, которого подозревают в коллаборационизме во времена Второй мировой войны. Не исключено, что он служил вместе с известным Иваном Демьянюком

      По сообщению влиятельного немецкого еженедельника Der Spiegel, власти Германии собираются выдвинуть официальные обвинения против этнического украинца, Алекса Н., 1917 года рождения.

      По предварительным данным, Алекса Н. подозревают в коллаборационизме с нацистами, в частности, в том, что он работал охранником в концлагере Треблинка, расположенном в 80-ти километрах от Варшавы, сообщает Deutsche Welle.

      В феврале Алекс Н. выступал свидетелем на процессе Ивана Демъянюка. Следователи из Центра расследования нацистских преступлений в Людвигсбурге на днях завершили проработку документов, необходимых для выдвижения официальных обвинений, против подозреваемого, который в 1991-ом году получил немецкое гражданство. Делом Алекса Н., очевидно, будет заниматься прокуратура Мюнхена, в ведении которой находится и дело Демъянюка, суд над которым продолжается в столице Баварии.

      Сообщается, что Алекс Н., который живет в баварском городе Ландсхут, как и Демъянюк, прошел военную выучку на базе концлагеря Травники, около Люблина, который с сентября 1941 года использовался нацистами как тренировочный центр для будущих охранников лагерей смерти из когорты восточноевропейских колаборционистов. Алекс Н. получил в лагере служебный номер 447. Сообщается также, что якобы в прошлом он публично хвастался тем, что собственноручно расстреливал узников лагеря Треблинка. Между тем, агентство Associated Press указывает, что кроме концлагеря Треблинка Н. мог работать вместе с Иваном Демъянюком в концлагере Флоссенбург.

      «Алекс Н. известен нам давно как охранник из Треблинки. Впрочем, в отличие от Ивана Демъянюка, который жил буквально под микроскопом СМИ на протяжении 30 лет, подробности биографии Н. не были нам известны», - сказал Ефраим Зуров, директор правозащитного Центра Симона Визенталя, который занимается розыском нацистских преступников.

      Если против Алекса Н. будут выдвинуты обвинения он станет уже третьим за последние два года подозреваемым коллаборационистом, которого разоблачает немецкая прокуратура. Первым был Иван Демьянюк - ему выдвинуто обвинение, идет суд. Процесс над вторым - уроженцем России Самуэлем Кунцом - может начаться уже в ближайшие недели.

      09.08.10

      "Я звинувачую Німеччину". Промова Івана Дем'янюка у німецькому суді



      "Німеччина використовує мене, щоб відвернути увагу від військових злочинів, учинених німцями, щоб неправдиво проголосити – мовляв, справжніми злочинцями були українці та інші європейські сусіди нацистів".

      Давня подія, не помічена більшістю українських ЗМІ - звинувачений у причетності до масових убивств в нацистських концтаборах Джон Дем'янюк нарешті взяв слово. Наводимо його промову повністю:

      "За дорученням Джона Дем'янюка, ця заява була зачитана німецькою мовою його адвокатом, доктором Ульріхом Бушем, під час публічного судового засідання в Мюнхені 13 квітня 2010 року.

      Я вдячний усім людям, які допомагають мені в безнадійному становищі дуже хворого – як у в'язниці, так і в залі суду. Тому я особливо дякую медичному персоналу, який полегшує мої болі і допомагає мені пережити це випробування, яке є для мене катуванням.

      Насправді ж я хочу вказати на таке:

      1. Німеччина винна в тому, що через її війну на знищення проти Радянського Союзу я втратив свій дім і свою батьківщину.

      2. Німеччина винна в тому, що через неї я став військовополоненим.

      3. Німеччина винна у створенні таборів для військовополонених, де через цілеспрямоване обмеження харчування я та мільйони інших полонених червоноармійців були засуджені до голодної смерті, і тільки з Божою допомогою я вижив.

      4. Німеччина винна в тому, що змусила мене стати рабом німців у таборі для військовополонених.

      5. Німеччина винна в розв'язуванні війни, в якій 11 мільйонів моїх земляків-українців були вбиті німцями і ще більше мільйонів – у тому числі моя кохана дружина Віра – були вивезені в Німеччину для примусової праці і рабства.

      6. Німеччина винна, що примусила тисячі й сотні тисяч моїх співвітчизників без їхньої згоди стати співучасниками німців у диких планах геноциду євреїв, ромів, циган, слов'ян, українців, поляків і росіян.

      Вона зробила це, погрожуючи смертю тим сотням і тисячам, хто не хотів брати в цьому участь і хто був убитий за це німцями. Ба більше, сотні тисяч людей були депортовані і страчені Сталіним або мучилися десятиліттями у сибірському ГУЛАЗі і працювали як раби для комуністів.

      7. Німеччина винна в тому, що змусила мене до жалюгідного існування у таборі переміщених осіб ще роки після війни.

      8. Німеччина винна в моїй примусовій депортації до Німеччини на схилі життя у 90 років. І це після 30 років судового переслідування в Ізраїлі, США і Польщі – а також після 10 років ув'язнення, 5 із яких я провів у камері смертників в Ізраїлі.

      9. Я звинувачую Німеччину в тому, що вона висунула проти мене фальшиві звинувачення у співучасті в убивстві, і ці звинувачення були подані наприкінці мого життя і сил – в порушення закону про позови до осіб, старших 65 років, і в порушення Європейської конвенції про права людини.

      10. Я звинувачую Німеччину в тому, що вона змусила мене животіти більше 9 місяців у тюрмі Штадельгайм – ув'язненого, хоч і не визнаного винним.

      11. Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив мою другу батьківщину – США – без шансу на повернення.

      12. Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив сенс свого життя, свою родину, своє щастя та будь-яку надію на майбутнє.

      Щохвилини, щогодини, щодня і щомісяця я почуваюся як військовополонений у Німеччині. Я відчуваю цей процес як продовження моїх страшних спогадів про німців, як продовження невимовної неправди, заподіяної мені німцями. Я знову стаю невинною жертвою німців.

      Мені здається надзвичайно несправедливим, що Німеччина за допомогою цього суду перетворює мене з військовополоненого на військового злочинця. Нестерпною є зарозумілість Німеччини, яка використовує мене, щоб відвернути увагу від військових злочинів, учинених німцями, щоб ці злочини було забуто і щоб неправдиво проголосити – мовляв, справжніми злочинцями у злочинах наці були я, українці та інші європейські сусіди нацистської Німеччини.

      Я вважаю, що цей суд, який провадиться винятково наді мною, іноземцем у таборі Травники у порушення принципів однакового поводження з німцями-членами СС та безліччю інших німців у Травниках, не має нічого спільного з принципами справедливості і права.

      Мені вже доводилося захищати себе в Ізраїлі – від обвинувачень мюнхенського прокурора. В Ізраїлі мене звинувачували в причетності до нацистських злочинів у таборі Собібор. Верховний суд Ізраїлю визнав, що звинувачення ізраїльських прокурорів не доведені – при винесенні цього вироку враховувалося, що я був заарештований більше, ніж 7,5 років. З них п'ять років я провів у камері смертників.

      Я відчуваю несумісним із справедливістю і людяністю, що більше 35 років я був змушений захищати себе як постійно переслідуваний Управлінням спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США і Всесвітнім єврейським конгресом та Центром Симона Візенталя.

      Тепер в кінці свого життя і сил, проводиться 30-ий чи 40-ий судовий розгляд тієї ж справи – і в мене немає сил боротися. Я безпомічний проти цієї судової війни, яку тепер в Управління спеціальних розслідувань США перехопила Німеччина.

      Моя кохана дружина, Віра Дем'янюк, з якою я прожив у шлюбі 50 років, теж страждала в Німеччині. Саме німці позбавили мою дружину її юності, забравши силоміць у Німеччину для багаторічної примусової праці.

      Страждання, яких ми зазнали через німецьку війну на винищення слов'ян, важко описати словами. Чому Німеччина знову і знову вирішує мучити мене і мою родину – є для мене незбагненним."

      Джерело: сайт, присвячений справі Дем'янюка




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Світ робить з нас показовий смітник чи йдеться про розкол України?
      Про все вже домовлено за нашими спинами.
      Україну готують до розколу?
      Публікації на тему:
      Україну готують до розколу?


      Нас зневажають, з нами можна не рахуватися. Ми "не в темі", ми поза і "надтаємничим" світовим порядком великих грошей, і поза ілюзорною демократією для власників малих грошей.

      Американців нині цікавить дружба з Росією, аби перекинути на неї частину наперед програшної війни з тероризмом (що насправді є тільки крайньою формою боротьби з американським чи російським імперіалізмом) - в Афганістані, Іраку, Пакистані...
      Загнилу Європу давно вже нічого не цікавить, окрім стабільної постачі енергоносіїв і пороків у власній кишені. Саркозі, Меркель, Берлусконі - в одній зв'язці із Кремлем. Із "малих демократій" - Качинський в могилі, інші - в довічній кризі...
      Повертаючись до античної мудрості (а що у суспільних відносинах із того часу змінилося?), знаходимо, що сито жити, коли на вас працюють інші, можна лише за наявності достатньої кількості рабів (звісно, після переможних воєн і грабунку) - і хто вони нині і завтра оці раби?

      Тож Януковичу і К навіть не потрібні приводи, аби всіх загнати у совкове стійло, а особливо енергійних - під асфальт. Під це готуватимуться і кодекси і різні провокації. На жаль, протистояти цьому одним патріотичним силам важко. Все, що хоч якось могло обстоювати інтереси українців - дискредитовано в очах більшості (здебільшого ця більшість є вкотре обманутою такою дискредитацією), потуги демократичних партій переводяться у фарс (бо вся влада відомо у кого). Чомусь лише партія "Свобода" максимально озвучується на телеекранах у всій своїй "красі", чогось їй сьогодні дозволено кричати про "бий москалів і жидів"... Та чи має "Свобода" найменшу інтелектуальну потугу аби не підставляти і себе, і всіх українців, які незалежно від віросповідання і мовної розмаїтості, прагнуть жити у чесній і цивілізованій українській державі?
      Готуємось до найгіршого, і єднаймося довкола всього Українського. Можливо відіб'ємося від лиха?

      Редакція "Майстерень"


      Споріднені теми:
      Наставники і начальники бездоказово винного Івана Дем'янюка виправдані німецькими судами.
      Володимир В'ятрович: "Волинська трагедія - частина польсько-української війни"

      Ерік Найман. Середнього класу не буде?





      1. Експерти про нинішній стан справ в Україні

      Експерти не вірять у чесні вибори за влади Віктора ЯНУКОВИЧА і сподіваються на жорстку оцінку міжнародних інституцій.

      Про це свідчать передані УНІАН результати експертного опитування, проведеного інтернет-виданням «Політична думка» з приводу реакції суспільства, якщо результати місцевих виборів будуть спотворені, і чи варто опозиційним партіям сподіватися у такому разі на адекватну реакцію міжнародних інституцій.

      Зокрема, письменник Юрій АНДРУХОВИЧ вважає, що “якісь локальні виступи, звичайно, будуть (бо ж і вибори все-таки місцеві). Не може ж так бути, щоб повсюдно всі просто взяли і проковтнули нашу "нову виборчу реальність".

      Щодо міжнародних інституцій, то, за словами Ю.АНДРУХОВИЧА, він все менше вірить у їхню адекватність, принаймні в "українському питанні". “Ось моя знайома - євродепутат пише, що вони відклали голосування резолюції про Україну, щоб не ставати ні на чий бік - ані ЯНУКОВИЧА, ані ТИМОШЕНКО. Тобто, їм цей хибний нейтралітет видається найправильнішим. І мені доводиться їй, досвідченому політикові, роз`яснювати, що така гра в об`єктивність є насправді грою на користь правлячого в Україні режиму. І що справа не в тому, щоб не підтримувати чи підтримувати ТИМОШЕНКО, а в тому, щоб гостро критикувати ЯНУКОВИЧА, тиснути на нього і його оточення, змушуючи їх на ділі дотримуватися того, що вони декларують на зустрічах із європейськими політиками”, - сказав Ю.АНДРУХОВИЧ.

      На його думку, сподіватися на чесні вибори в Україні так чи інакше вже не варто з лютого 2010 року, “коли до влади прийшли фальсифікатори президентських виборів – 2004”. “Досвід 2004-го нам дуже знадобиться під час наступних "великих" виборів (спершу парламентських - як репетиція, а потім і президентських). Але слід уже нині пильнувати справу, що буде набагато важче, ніж у 2004”, - зазначив Ю.АНДРУХОВИЧ.

      У свою чергу політичний аналітик Сергій ГРАБОВСЬКИЙ також вважає, що результати виборів уже зараз спотворені, точніше, вони апріорі не відповідатимуть суспільним настроям. “Адже виборча кампанія розгортається таким чином, що в ній задіяні такі "технології", яких не було в Європі, мабуть, після другої половини 1940-х років (хвилі встановлення сателітних просовєтських режимів): арешти потенційних конкурентів на самих виборах та знакових діячів, створення фальшивих партійних осередків, заборони масових зібрань, зрив уже зібраних мітингів, відмова у реєстрації чи зняття вже зареєстрованих конкурентів тощо. Тобто, масовий виборець - той, який до ПР неприхильний – не зможе проголосувати за тих, за кого хоче”, - підкреслив експерт.

      Також, на його думку, голоси "правильно" порахують – і це повністю відповідатиме новітньому законодавству. Адже воно дає цілком легальну підставу для формування виборчих комісій по всій Україні під контролем трьох партій урядової коаліції, яка тепер зветься "більшістю", зазначив він.

      С.ГРАБОВСЬКИЙ також вважає, що на адекватну реакцію з боку міжнародних інституцій та "старих" демократій сподіватися годі.

      “Бо ж єдиною адекватною реакцією мала б стати економічна блокада України, заморожування її членства у всіх можливих організацій, арешти статків лідерів держави і наближених до влади олігархів (власне, і їх самих у разі перетину кордону Євросоюзу) тощо. На це, та ще й у переддень зими (газ зі Сходу й далі транспортується через Україну...) ніхто не піде. Максимум – пожурять. Хіба що найбільш "відв`язані" міжнародні громадські структури скажуть щось серйозне. Але і то навряд... Вітати особливо не будуть з "перемогою демократії", як після президентських виборів, проте і лаяти – також. Влада ЯНУКОВИЧА наразі потрібна Європі, жадана нею. Бо ж це стабільність, прогнозованість (так вони вважають), це можливість якось розраховувати на десятиліття наперед”, - зазначив експерт.

      Отож, підсумував він, сподіватися на чесні вибори – справа безнадійна.

      Крім того, і політичний аналітик Ігор ЖДАНОВ вважає, що підготовка до місцевих виборів уже дає підстави говорити про серйозні порушення, а отже, про нечесні вибори. Уже зараз немає упевненості, що вибори пройдуть чесно і прозоро, підкресли він.

      “Принаймні мене насторожило те, що правлячою командою свідомо закладалися можливості для фальсифікацій. Мова йде про нерівномірність представництва кандидатів у депутати у комісіях, зняття кандидатів з перегонів тощо. Приклад в Криму, де не реєстрували кандидата у депутати через те, що у нього була фотокартка не такого розміру, або інший не вказав, коли він пішов до першого класу, просто ще й вражає абсурдністю. І таких абсурдних ситуацій чимало”, - зазначив він.

      Експерт висловив сумнів, що міжнародні інституції реагуватимуть на порушення, які вже є і які, безумовно, будуть. “Я сумніваюся, що вони будуть спроможні помітити усі зловживання. По-перше, вони запізно отримали запрошення спостерігати за кампанією і за виборами загалом, тому не встигнуть належно підготуватися. По-друге, їх буде дуже мало, а отже, висновки робитимуть хіба що з публікацій в українській пресі”, - зазначив І.ЖДАНОВ.

      Стосовно реакції українського суспільства на зловживання під час виборів, то експерт також сумнівається, що люди масово кинуться захищати своє волевиявлення. ”Можливо, - припустив він, - будуть якісь локальні протести, але так, як це було у 2004 році, не буде”.

      На його думку, єдиний вихід – об’єднатися українським опозиційним партіям і контролювати на всіх рівнях ці вибори. У разі ж, якщо порушення і фальсифікації будуть масові, то це треба розглядати як підготовку до подальших фальсифікацій парламентських і президентських виборів і намагання встановити Партією регіонів режим керованої демократії, сказав І.ЖДАНОВ. “Цього допускати не можна, але, на жаль, не всі громадяни це розуміють”, - додав він.

      Професор, старший науковий співробітник кафедри українoзнавства в Університеті Торонто Тарас КУЗЬО висловив думку, що у разі фальсифікації виборів українське суспільство має реагувати так, як це було в 2004 році шляхом масових акцій протесту. “Опозиція повинна провести три етапи.
      По-перше, відмовитися від участі в недемократично обраних інститутах.
      По-друге - вимагати виконання обіцянки Президента Віктора ЯНУКОВИЧА покарати тих, хто здійснює фальсифікації виборів.
      По-третє - опозиційні юристи повинні збирати дані, які будуть використовуватися, коли вони повернуться до влади, щоб спровокувати кримінальну справу стосовно Партії регіонів як політичної сили, яка прагне знищити демократію в Україні”
      , - зазначив Т.КУЗЬО.

      Разом з тим він вважає, що міжнародне співтовариство все більше стає вельми критичним стосовно до адміністрації В.ЯНУКОВИЧ і більше не вважає, що він готовий відстоювати демократичні принципи, вільні вибори чи бажання вступити в ЄС. “Два фактори - змінена в недемократичний спосіб Конституція, адмінресурс влади і тиск на опозицію під час виборчої кампанії до місцевих рад змусили Захід стати на більш критичну позицію”, - зазначив експерт.

      На думку Т.КУЗЬО, є велика ймовірність того, що В.ЯНУКОВИЧ буде втрачати міжнародний авторитет після виборів.

      Як зазначив зі свого боку доцент Києво-Могилянської академії Ігор ЛОСЄВ, якщо виходити з результатів соціологічних опитувань і тих фактів, про які говорить опозиція, то більшість громадян вважає, що вибори будуть сфальсифіковані і не вірить у те, що вони можуть бути чесними і справедливими апріорі. “Через те виникає запитання, якою має бути реакція громадян, опозиційних партій, міжнародних спостерігачів? В ідеалі реакція має бути бурхливою, але насправді зараз ми переживаємо апатію українського народу. Як свідчить історія, українці довго накопичують енергію, а потім її дають у світ у вигляді виверження вулкану, вибуху. Це було на Майдані у 2004 році. Думаю, що потрібно ще три-чотири роки, аби це невдоволення владою перейшло у таке ж виверження вулкану”, - зазначив експерт.

      Але, додав він, це не означає, що треба скласти руки і чекати, доки громадяни знову обуряться по-справжньому.

      Також І.ЛОСЄВ вважає, що цього разу міжнародні інституції змушені будуть реагувати, причому жорстко. “На президентських виборах вони проковтнули факти порушень і побігли вітати ЯНУКОВИЧА через погану роль і зраду ЮЩЕНКА. Як може обурюватися світова спільнота, як вони можуть казати, що вибори були нечесними, коли Президент України визнав вибори чесними і справедливою перемогу ЯНУКОВИЧА? І наші «противсіхи», які агітували за те, аби не приходити або голосувати проти всіх. Оце все відіграло трагічну роль для держави. Але тепер треба йти до народу, до міжнародної спільноти і відверто і дуже активно все пояснювати”, - зазначив експерт.

      На думку професора політології в Радґерському університеті(США) Олександра МОТИЛЯ, у разі, якщо результати виборів будуть спотворені, то, напевно, будуть поодинокі протестні акції у тому чи іншому регіоні, але навряд чи це перетвориться у якусь велику хвилю протестів на зразок Майдану. Проте, впевнений експерт, навіть такі поодинокі протести важливі, оскільки це свідчитиме про зростаючу недовіру до влади. Монополізація місцевої влади Партією регіонів теж посилить антирежимні настрої серед населення, додав він.

      На думку О.МОТИЛЯ, міжнародним інституціям буде важко проігнорувати грубі порушення цього разу хоча б тому, що досі було багато інших порушень - у сфері прав людини, свободи слова тощо. “Але справа не в реакції міжнародних інституцій, головне, щоб Німеччина, США та інші впливові західні держави відповідно зреагували. Америка може зреагувати. Чи зреагують європейці – невідомо”, - зазначив він.

      “Чесні вибори залежать від чесності влади. А оскільки ні ЯНУКОВИЧ, ні Партія регіонів не зацікавлені в чесних виборах, їх апріорі не буде”, підсумував експерт.

      Журналіст Віталій ПОРТНИКОВ також вважає, що запит на чесні вибори сформується одночасно з розумінням, що діюча влада не здатна поліпшити економічну ситуацію й знайти вихід з кризи. “А зараз не варто чекати на якусь особливу реакцію - хоча б тому, що сама влада зацікавлена у перемозі, а опозиція - у покладенні на неї повної відповідальності за наслідки цієї перемоги й керування країною. Насправді у чесних виборах мала б бути зацікавлена саме влада...”, - підкреслив він.


      Або чому США здало Україну "ригіоналам" і кремлю.

      НАТО ведет переговоры с Россией о поставках в Афганистан вертолетов, обучении летчиков и перевозках через российскую территорию военных грузов, так как пакистанский коридор все яростнее атакуют талибы. Встанет ли вопрос о возвращении российских войск в Афганистан? - задаются вопросом СМИ. На улицах Кабула русских вспоминают недобрым словом.

      Россия согласилась вернуться на войну в Афганистане по просьбе западных государств, которые 21 год назад помогли моджахедам изгнать ее войска, утверждает автор статьи в The Independent Ким Сенгупта. Москва участвует в обучении афганских военных и полицейских из подразделений по борьбе с наркотиками, а также в принципе согласилась поставлять НАТО вертолеты для использования в Афганистане. Ожидается, что о кардинально новом соглашении будет объявлено на саммите НАТО в ноябре.

      Взамен на помощь в Афганистане Москва стремится к тому, что она называет расширенным сотрудничеством с НАТО. Так, Обама уже отказался от размещения элементов ПРО в Польше и Чехии, и альянс согласился проконсультироваться с Россией о дислокации элементов по новому плану. "Москва также хотела бы, чтобы НАТО сочло свершившимся фактом ситуацию в Грузии, где после войны российские войска остаются в Южной Осетии и Абхазии", - пишет Сенгупта.

      По словам замминистра иностранных дел РФ Александра Грушко, "Москва хочет заключить с НАТО юридически-обязательное соглашение о взаимной сдержанности и договоренность о невключении грузинского кризиса в договоры о вооружениях". При этом Москва дала понять, что, возможно, снимет ограничения на доставку определенных вооружений в Афганистан через свою территорию.

      "Маловероятно, что Россия пошлет в Афганистан войска, но все равно поворот событий примечательный", - пишет The Independent в редакционном комментарии. Аналитики издания не исключают, что взамен НАТО умерит поддержку Грузии и откажется от планов расширения в Восточной Европе. "Альянсу будет нелегко проглотить эту пилюлю. Но какие нежности при нашей бедности?!"

      Надежды НАТО создать в Афганистане эффективную демократию растаяли. Отныне единственная реалистичная цель Запада - оставить в Кабуле сравнительно стабильный режим и сохранить возможность для контртеррористических операций на случай возвращения "Аль-Каиды". В этом контексте партнерство НАТО с Россией имеет смысл, заключает газета.

      Сладкие песни НАТО могут заставить Москву забыть о своем горьком опыте, опасается Энн Пенкет, в недавнем прошлом корреспондент The Independent в России. Сейчас, когда администрация Обамы отчаянно пытается выполнить обещание о начале вывода войск из Афганистана в июле будущего года, американцам необходима помощь, так почему бы не обратиться за ней к русским, 20 лет назад разбитым в Афганистане Усамой бен Ладеном и моджахедами, чьи ряды разрастались благодаря ЦРУ?

      "Русские действительно стратегически заинтересованы в мирном Афганистане, не экспортирующем терроризм и наркотики на заднем дворе России", - признает журналистка, но она сомневается, что афганцы могут пересмотреть отношение к бывшему агрессору. "Советский опыт сравним с американским опытом во Вьетнаме, - пишет Энн Пенкет, предостерегая: - Месть - это блюдо, которое лучше есть холодным".

      "По словам источников в НАТО, рассматривается несколько инициатив, подготовленных Россией и НАТО совместно. Речь идет о привлечении российских вертолетов и экипажей для обучения афганских авиаторов, возможном участии России в обучении афганских сил национальной безопасности, расширении сотрудничества при борьбе с наркоторговлей и охране границ, а также совершенствовании коридоров транзита и снабжения войск НАТО", - пишет журналист The Guardian Саймон Тисдолл.

      "Планы пока не приобрели окончательного характера, и в НАТО говорят, что вопрос о возвращении российских войск в Афганистан не ставится", - сообщает автор материала. Ожидается, что на саммите США и Британия будут активно уговаривать европейских союзников предоставлять больше инструкторов для армии и полиции Афганистана накануне передачи территории под контроль афганских властей в 2014-2015 годах.

      "Русские могли бы очень осложнить нам жизнь в Афганистане, но они от этого воздерживаются", - сказал в интервью неназванный западный дипломат, добавив, что Москва все охотнее соглашается помогать Западу. Ожидаются новые договоренности о снабжении и переброске войск через Таджикистан и Киргизию, а также соглашения, которые отразят обеспокоенность России вывозом афганского героина. По словам официальных лиц, вероятно также отдельное соглашение о частичном сотрудничестве России в русле натовских планов по размещению ПРО в Европе, пишет газета.

      К статье приложена краткая хроника войны СССР в Афганистане, составленная Люком Гардингом и озаглавленная "Геополитическая катастрофа". "Возвращение России в Афганистан неизбежно пробудит призраки прошлого и воспоминания о войне, которую лучше забыть", - полагает Гардинг.

      История разногласий не должна омрачить того факта, что более глубокое участие России в афганской кампании - это хорошая новость как для НАТО, так и для Афганистана, считает The Times. Издание считает определенным риском "перспективу того, что афганские пилоты, возможно прошедшие обучение у русских, будут управлять российскими вертолетами", но подчеркивает, что это все же не русские летчики, "а такое развитие событий поможет в ведении войны, достигшей своего критического момента".

      "Талибан", очевидно, попытается воспользоваться участием России, чтобы помешать развитию афганского государства. Но опасность радикализации антизападных настроений в Афганистане перевешивается перспективой признания Россией своей ответственности в Центральной Азии. Россия в свое время способствовала созданию беспорядка в Афганистане, и теперь ей пора начать его убирать", - говорится в редакционной статье.

      Идея возвращения России в Афганистан вызывает смешанные чувства на улицах Кабула, свидетельствует корреспондент The Times.

      46-летний торговец Низамуддин выразил позитивное отношение к Москве. "Русские хорошо относились к простым людям, но были очень жестоки к своим врагам, - сказал он. - Они были не такими, как эти войска, которые, с одной стороны, поддерживают своих врагов, а с другой - борются с ними. Они знали права граждан. Я помню, когда они патрулировали город, они разговаривали с людьми. Люди по-прежнему пользуются зданием университета и многими другими зданиями, построенными русскими".

      Насир Ахмад, 72-летний рабочий на пенсии, высказал более мрачную позицию. "Я проклинаю матерей всех этих иностранцев, включая русских. Все они сукины дети, из-за этих иностранных держав наша страна разрушена".


      ПІСЛЯМОВА.

      У всіх цих, і не тільки цих (бо є ще, окрім політичної, і криза світової економічної моделі) проявах, помітно, як відбувається загон "худоби" у стійла. Росіян під колючку Кремля, білоруси вже давно за колючкою, ось українцям зараз по-донецьки голодомор улаштовують - бо без кріпаків ніяк, тож ми, східні слов'яни, добровільно, виходить, погоджуємося повертатися до рабства. А ось афганці, іракці, іранці, Кавказ, Грузія - ні. То чи може й ми боротимемося?



      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Адвокат Пукача: Команду Пукачу перепоховати тіло Гонгадзе дав Кравченко після візиту Литвина
      Сергій Лещенко, УП У справі Гонгадзе відбуваються дивні події після того, як слідство перейшло в підпорядкування Рената Кузьміна.

      Спочатку слідчий Харченко, який вів розслідування не один рік, виносить постанову про відмову в порушенні справи проти Кучми і Литвина. Робить це, хоча настрої мав зовсім інші.

      І очевидно, що підписати такий процесуальний документ він не міг, не порадившись з Кузьміним, який є над ним безпосереднім начальником.

      А ще за декілька тижнів Харченку взагалі набридло розслідувати справу, яку він так наполегливо розкручував до дрібних деталей. "Важняк" проситься на пенсію. А Ренат Кузьмін під фанфари скасовує постанову відносно Кучми і Литвина та призначає нового слідчого.

      Здавалося би, зроблено ще один крок до встановлення замовників убивства. Але на цьому тижні було усунуто адвоката Пукача, який разом зі своїм підзахисним вів версію про причетність екс-президента і глави його адміністрації до вбивства журналіста.

      Заміна адвоката відбулася за наполегливою рекомендацією нового слідчого з команди Кузьміна...

      Захисник генерала Олег Мусієнко був у числі поодиноких осіб, з якими Пукач спілкувався протягом останнього року. В тому числі - про життя. Адвокат міг скласти особисте враження, не обмежене протоколами допиту, про генерала, який підозрюється у скоєнні найгучнішого злочину часів незалежності України.

      Можливо, Олег Мусієнко змальовує Пукача кращим, ніж він є насправді. Але викладені ним в інтерв'ю "Українській правді" факти не залишають сумнівів - слідство в справі Гонгадзе було за крок до притягнення найвищих посадових осіб до відповідальності. Як раптом змінило думку.

      - Що передувало вашому усуненню від захисту Олексія Пукача?

      - Тільки завдяки моєму клопотанню, узгодженому з Пукачем, про доповнення досудового слідства та скасування постанови про відмову в порушенні кримінальної справи проти Кучми і Литвина, заступник генерального прокурора Кузьмін прийняв таке рішення.

      Цьому передувала моя зустріч з Ренатом Равелійовичем. Кузьмін мене переконував, що "він за справедливість", захоплювався моїм професіоналізмом і запитував: "Чи ви ж і в суді будете наголошувати, що слідство проведене неповно?" "Так, безумовно", - відповідав я. "І ви ж скажете, що я приймав участь у допиті Пукача?"

      - Кузьмін брав участь у допиті Пукача?

      - Так. Кузьмін брав участь у допиті, який відбувся приблизно 9 вересня, перед закінченням досудового слідства Харченком.

      - Навіщо там був Кузьмін?

      - Кузьмін прийшов з однією метою - запитати Пукача, чи не застосовувалися до нього незаконних методів слідства, в тому числі й психологічного тиску.

      Це була особиста ініціатива Кузьміна. Він не очікував, що Пукач особисто йому, Кузьміну, дасть свідчення щодо причетності до убивства в якості замовників Кучми і Литвина.

      Це вже всім відомо, і не є розголошенням даних досудового слідства, бо сам Кузьмін скасував постанову про відмову в порушенні справи відносно Кучми і Литвина.

      Але як показали подальші події, незважаючи на намагання Кузьміна виставити себе принциповим прокурорським працівником, подальші події показали, що це був просто піар-хід Кузьміна.

      Чи був він узгоджений з Медведьком, чи з президентом, але те, що Кузьмін заявив, що буде продовжене об'єктивне розслідування справи, не відповідає дійсності.

      Без моєї участі, з 12 до 18 жовтня Пукач неодноразово вивозився до слідчого управління Генпрокуратури на Борисоглібську, де на нього тиснули...

      - Там проводилися якісь слідчі дії?

      - Це були слідчі дії. Його ознайомили з постановою про прийняття справи до провадження слідчим Грищенком, про створення слідчої групи, про скасування постанови про відмову в порушенні справ відносно Кучми і Литвина.

      Як не крути, це слідчі дії, і Пукач ставив свій підпис. Коли я прийшов до нього 13 жовтня в місце його утримання, ми розмовляли, і Пукач каже: "Я поставив свій підпис, а ви поставте тією датою, коли будете знайомитися з документами".

      Пукач також повідомив мені, що 12 жовтня з ним зустрічався особисто Кузьмін. Той переконував, що він "неодноразово розмовляв з дідом", як він каже - тобто з президентом Кучмой - і той йому клянеться-божиться, що він не причетний до справи Гонгадзе. Кузьмін також заявив, що "Володя тут вообще не при делах", маючи на увазі Литвина.

      - Тоді виникає питання, навіщо Кузьмін скасував постанову про відмову в порушенні справи проти Кучми і Литвина?

      - Я вам скажу, навіщо. 3 листопада витікає термін повноважень нинішнього генерального прокурора Олександра Медведька. І Кузьмін, маючи на меті посісти крісло генерального прокурора, перед громадськістю зайнявся окозамилюванням, щоб показати, який він принциповий борець зі злочинністю.

      В подальшому сталося те, що сталося. Слідчий Грищенко від мене ховався. Уже в кінці дня 12 жовтня, після відправлення Пукача до місця утримання, Грищенко зі мною поспілкувався. Запевнив, що жодних порушень Кримінально-процесуального кодексу він не допустить, що більше без моєї участі допитувати Пукача не буде.

      - Ви казали, що Пукача також привозили без вас в прокуратуру на Борисоглібську 18-19 жовтня. Його допитували?

      - Ні. Окрім ознайомлення з процесуальними документами, слідчих дій не проводили. Але Грищенко з наглядаючим прокурором тиснули на нього з метою поміняти адвоката, казали: "У нас є боєць, захисник, який буде вас захищати...".

      Пукач поставив природне запитання: "А що, Мусієнко не справляється? Це ж завдяки йому ви скасували постанову про відмову в порушенні справ відносно Кучми і Литвина". Вони нічого не відповіли. Сказали: "Так треба".

      - Незрозуміло, який інтерес слідства в цьому?

      - І Кузьмін, і Грищенко знають, що я би як захисник Пукача ніколи би не дозволив Генпрокуратурі виділити з цієї справи в окреме провадження кримінальну справу відносно Литвина і Кучми, щоб її поховати. Саме так вони планують зробити.

      Водночас за статтею 26 Кримінально-процесуального кодексу виділення справи можливе лише в тих випадках, якщо це не зашкодить всебічному і об'єктивному розслідуванню всієї справи. В даному випадку цей принцип не додержується.

      Я можу припускати, що тут Кузьмін зіграв на свідомості Литвина і Кучми, показав, "хто є хто", а потім запевнив, що незважаючи на ці події, він зробить так, щоб вони вийшли сухими з води.

      Тепер вже колишній адвокат Пукача Олег Мусієнко 

      ПОСМЕРТНУ ЗАПИСКУ КРАВЧЕНКА РОЗШИФРУВАЛИ ПОВТОРНО

      - Ви вважаєте, роль Кучми і Литвина доведена в справі Гонгадзе?

      - Вважаю, що так.

      - На чому ґрунтуються ваші переконання?

      - Це покази Пукача, підтверджені на очних ставках з Литвином і Кучмою, це - посмертна записка Кравченка, яку повторно розшифрували, і де зазначено, що він "став жертвою інтриг президента Кучми".

      - Хіба можливе якесь двояке читання тексту передсмертної записки Кравченка?

      - Раніше розшифровували, що він мав на увазі "президента України і його оточення", а тепер - "президента Кучму і його оточення".

      - Автентичність почерку Кравченка підтверджена?

      - Так, підтверджена. І першою, і другою експертизою, яка була проведена в червні-липні цього року.

      - На чому ще ґрунтується ваша переконаність щодо Кучми і Литвина?

      - В період з 2000 по 2003 рік жодних слідчих дій по справі Гонгадзе в МВС не проводилося. Це загальновідомий факт, який можна підтвердити допитами Кучми, Потебенька і так далі. Хоча всі спецслужби тоді знали - і це сьогодні підтверджує Пукач - що злочин скоїли співробітники МВС.

      З цього приводу я пропонував слідству допитати колишнього генпрокурора Потебенька, а також Піскуна, який першим арештував Пукача, а потім через декілька тижнів був звільнений з посади президентом Кучмою.

      В програмі Савіка Шустера "Свобода слова" Леонід Черновецький, вказуючи на Піскуна, заявив: "Я пишаюся цією людиною, яка пішла проти системи і розкрила убивство Гонгадзе". На це Піскун встав і, звертаючись до ведучого, заявив: "Савік, проведіть зі мною аналогічну передачу, я вам розповім, хто і як тиснув". Безумовно, зараз Піскун в Партії регіонів та буде відмовлятися від сказаного, але ж є документальні дані!

      - Вам відомо, який отримано висновок експертизи записів Мельниченка?

      - Експерт каже, що голоси на записах належать Кучмі та Литвину, але він не може дати категоричної відповіді, чи підлягали монтажу ці плівки.

      - Чому?

      - Тому що не існує таких методик. Тому що там різні носії, на яких були записи, сам Мельниченко надавав то оригінали, то копії, і так далі.

      КРАВЧЕНКО ДЛЯ ПУКАЧА БУВ БОГОМ

      - Хто після вашого уходу став адвокатом у Пукача?

      - Я не знаю, мені цього слідчий не повідомив.

      - Як взагалі ви стали адвокатом Пукача?

      - Я був призначений генеральним прокурором України Медведьком та погоджений із заступником генпрокурора Голомшею. Пропрацював з грудня 2009 по 19 жовтня 2010.

      - Тобто ви наданий державою адвокат? Ваші послуги Пукачу оплачувалися бюджетом?

      - Я жодної копійки не отримав і не отримаю, мабуть.

      - Вам зрозумілий психотип Пукача? Що він за людина?

      - Це служака. Законослухняний. Звик підкорятися начальникам, командирам.

      Пукач виріс у Хмельницькій області, в забитому селі, ріс з бабцею, бо серед батьків були нелади. З самого дитинства все життя тяжко працював. Навіть коли він останні роки переховувався від слідства по справі Гонгадзе, то жив не на якісь награбовані мільйони, а сам пас, доїв корів, здавав молоко, заробляв собі на прожиток.

      Якось, розмовляючи зі мною, він розповідав: "Коли я в дитинстві, у радянські часи дивився парад на Червоній площі, то члени політбюро були для мене як боги!".

      Таким же богом для нього був і Кравченко. Пукач розповідав, що коли Кравченко наказав скоїти убивство Гонгадзе, він намагався переконати його це не робити. Більше того, він пішов до покійного Фере (керівник апарату МВС), який мав певний вплив на Кравченка, і поскаржився йому: "Гонгадзе звернувся з листом до генерального прокурора, весь світ гуде про це зовнішнє спостереження..."

      Коли ж Фере в свою чергу намагався переконати Кравченка, міністр знову викликав Пукача і з погрозою фізичної розправи почав на нього наїжджати: "Я тобі сказав конфіденційно, одному! А ти розголосив ці таємні дані! Я тебе..."

      За словами Пукача, Кравченко завів його в душову кабіну (очевидно, в кабінеті міністра), справа ледь не дійшла до фізичного впливу. І Кравченко сказав: "Якщо ти не вивезеш Гонгадзе, я вивезу тебе з ним, закопаю, і ніхто про це не дізнається!".

      У цей час в кабінеті Кравченка роздався телефонний дзвінок. Дзвонив Кучма. Кравченко витягнувся в струнку і сказав: "Так точно, пане президенте! Ми все виконаємо, Леонід Данилович!" Закінчивши цю розмову, Кравченко звернувся до Пукача зі словами: "Ти бачиш, звідки дзвонять?!"

      - Мова ішла саме про Гонгадзе?

      - Так.

      - Кравченко давав команду Пукачу "розібратися" з Гонгадзе чи саме "вбити"?

      - Вбити, закопати, спалити. Це покази Пукача.

      - Яка була команда по Подольському?

      - Розібратися, залякати. Була команда: "роздягти, облити бензином..." Як вони казали - грубо, але з пісні слів не викинеш: "Налякати так, щоб він всрався".

      Пукач доповів Кравченку, що так і було, але насправді він каже, що пожалів Подольського, його не обливали бензином, жорстоко не били, але переконавшись, що він заляканий, випустили у лісі, а самі поїхали.

      - За вашою інформацією, було тільки два епізоди злочинів, скоєних Пукачем - убивство Гонгадзе і викрадення Подольського? Чи були ще інші розправи?

      - Мова іде про два епізоди, хоча я припускаю, що були й інші. Бо була така специфіка цієї служби в часи президента Кучми... Але я не думаю, що могло бути багато епізодів, адже Пукач невільно, під тиском Фере і Кравченка перейшов на службу в Міністерство.

      Він туди не хотів іти. Він був начальником розвідки УМВС в місті Києві, і хотів там і залишатися. У нього були добрі стосунки з усіма. Як характеризують на очних ставках його сослуживці, це перший порядний генерал, який намагався навести порядок в системі розвідки МВС...

      - Чекайте, але ж як може порядна людина своїми власними руками вбити журналіста?

      - Він стверджує, що заходився в якомусь незрозумілому йому стані, який межує зі станом афекту, і не знав, що робити.

      Пукач за своїм характером не міг піти проти начальника, не виконати його наказ. Але він не хотів убивати, як стверджує сам Пукач. Я не можу це категорично заявляти, але дані судово-медичної експертизи свідчать, що покази Пукач десь мають сенс в тому, що нібито він хотів привести Гонгадзе в непритомний стан і так і залишити.

      - Якщо Пукач не хотів убивати, навіщо він тоді заїжджав за бензином і лопатою уже після того, як викрав Гонгадзе і тримав його у автомобілі?

      - За бензином він не заїжджав. Як він пояснює, бензин в машині розвідки знаходився завжди, бо до цього зобов'язувала специфіка служби, адже коли ведеш спостереження, на заправку не заїдеш, треба доливати з якоїсь ємкості. А лопату він взяв, як він каже, десь на полі, щоб полякати, викопати яму, як вони це робили з Подольським...

      Звичайно, тут є над чим думати, але в чому я можу бути впевнений, що у Пукача не було попередньої змови зі своїм подільником. І про це свідчать їхні покази на судовому процесі, який відбувся декілька років тому.

      Зокрема, Попович, водій Пукача, каже: "Коли я побачив, що копають яму і туди помістили Гонгадзе, я хотів втекти! Але боявся, що Пукач завалить і мене". Тобто не було такого, що перед цим вони домовлялися: "Давайте, будемо вбивати Гонгадзе". Вони думали, що вивозять Гонгадзе, щоб просто полякати.

      - Була інформація, що в місці першого поховання Гонгадзе знайшли рештки інших людей...

      - Експертиза показала, що ці поховання відносяться до часів Першої та Другої світової війни.

      МІЖ МВС І СБУ БУЛО СУПЕРНИЦТВО, ХТО ВИКОНАЄ ЗЛОЧИННЕ ЗАМОВЛЕННЯ КУЧМИ

      - Хто давав команду перепоховати тіло Гонгадзе?

      - Давав Кравченко. При чому після візиту до нього Литвина. Це відбувалося наступним чином. Після того, як восени 2000 року пішов розголос навколо зникнення журналіста Гонгадзе, в кабінеті міністра внутрішніх справ вечеряли Кравченко, Фере і Джига, вживали спиртні напої. І викликали туди Пукача. Було це близько 23:00.

      Коли Пукач туди прибув, обговорювалося питання, куди заслати тих підлеглих Пукача, які приймали участь у операції вбивства Гонгадзе - Протасова, Костенка і Поповича. Міністр Кравченко наполягав, щоб Фере їх відправив або в Ліван, де були наші миротворці, або в туристичну поїздку в Туніс. Фере казав, що у нього немає таких грошей, на що Кравченко вимагав: "Знайдеш!".

      І в цей момент референт по телефону повідомив Кравченка, що в МВС прибув глава адміністрації президента Литвин.

      Коли зайшов Литвин, Кравченко став представляти йому присутніх генералів. На що Литвин сказав: "Я знаю-знаю, нам треба залишитися наодинці". Кравченко був змушений відправити з кабінету Джигу і Фере, але залишив Пукача. І звертаючись до Литвина, Кравченко сказав: "Володимир Михайлович, це той генерал, начальник розвідки, який розібрався з Гонгадзе". А Литвин далі каже: "Я знаю, але нам треба розібратися наодинці!"

      Це була вже пізня ніч, близько 24:00. Пукач їх залишив, а на ранок Кравченко його викликав і сказав: "Ми вирішили - не я, а ми! - ми вирішили, що ти поїдеш один, перепоховаєш тіло, і, відчленивши голову, закопаєш її окремо".

      - Навіщо було розбити розчленування?

      - Щоб було неможливо впізнати у разі знаходження тіла. І Пукач стверджує, що він вважає, що цю пораду дав саме глава адміністрації президента.

      - Навіщо тоді Пукач так ненадійно перепоховав Гонгадзе, адже його невдовзі знайшли? Та ще й прикраси залишив у могилі?

      - Тут цікаві пояснення Пукача. Він каже: "Коли я зрозумів, що вони від мене не відстануть, що можуть зробити з мене кілера, я кинув тіло Гонгадзе так, щоб його знайшли. Тому що я зрозумів - якщо я перепоховаю так, що Гонгадзе не знайдуть, то вони мене примусять виконувати ще десятки таких заказів. Бо я зрозумів і систему правління Кучми, і залежного від нього Кравченка".

      Кравченко не міг не виконати наказ Кучми тільки тому, що йому снилося, що він буде наступником Кучми. Більше того, Пукач стверджує, що між МВС і СБУ було суперництво, хто виконає злочинне замовлення Кучми.

      Якщо розібратися, то за ці 10 років навіть слідчий Харченко не вникав у такі подробиці. Хоча сам Пукач мені казав - це не мої слова, а його: "Олег Григорович, коли президентом був Ющенко, Харченко мене ледь не цілував, витягуючи відомості про причетність до цього злочину високопосадовців. А як змінилася влада, він включив реверс і почав розслідувати справу в зворотному напрямку, заявляючи, що доказів недостатньо і так далі...".

      Ось чому в нас на останній стадії слідства виникли непорозуміння зі слідчим Харченком.

      Ще хочу додати, що я не очікував, що сьогодні Генпрокуратура піде на такі цинічні порушення кримінально-процесуального закону в частині позбавлення Пукача права обирати собі захисника. Він мені 13 жовтня особисто казав: "Я буду іти до кінця з вами. Але ви розумієте, що від мене не все залежать...".

      Він жахався від того, до якої слідчої групи потрапив. Це його слова: "Олег Григорович, вони мати рідну засудять і візьмуть під варту".

      ЗВИНУВАЧУЮЧИ ПУКАЧА, МИ ЗВИНУВАЧУЄМО СИСТЕМУ, В ЯКІЙ ЖИЛИ 10 РОКІВ

      - Якою була роль в цій історії нинішнього Вінницького губернатора, а тоді першого заступника Кравченка Миколи Джиги?

      - Він створював алібі. За дорученням Кравченка, під його примусом Джига неодноразово проводив прес-конференції, де розповідав, що Гонгадзе бачили живим...

      - Але Джига знав, що він мертвий?

      - Безумовно, бо він був на зустрічі, де з Кравченком і Фере обговорювалася можливість направлення людей, які брали участь у вбивстві Гонгадзе, за кордон у відрядження або в турпоїздку. Я скажу більше - все МВС з самого початку убивства Гонгадзе знало про це. Крім того, після звільнення Пукача з СІЗО в 2003 році Джига зустрів його десь в кафе, організував йому баню, підбадьорював Пукача...

      - Тобто дії Джиги можуть підпадати під статтю недонесення про злочин?

      - Це називається "заздалегідь не обіцяне неповідомлення про злочин".

      - Як ви думаєте, на що може розраховувати Пукач в сьогоднішній ситуації? Він вже зізнався, що скоїв убивство Гонгадзе. Він же не може тепер від цього відмовитися?

      - Думаю, Пукачу могли обіцяти багато, в тому числі перекваліфікацію його дій за статтею 94 Кримінального кодексу 1960 року - це убивство без обтяжуючих обставин. Там покарання до 15 років, але немає довічного ув'язнення. Однак після того, як Пукач змінить свою правову позицію, у Генеральної прокуратури і суду будуть розв'язані руки, і невідомо, чим це для Пукача закінчиться.

      - Але ж Пукач тепер не може сказати, що цього злочину - убивства Гонгадзе - він не скоював?

      - Його ж до цього і не примушують.

      - Якщо Пукач піде в цю гру, як він тоді може пояснити свої дії відносно Гонгадзе?

      - Заявить: "Виконав злочинний наказ під примусом, внаслідок залежного становища по службі". Але при цьому додасть: "Хто замовник - я не знаю. А від попередніх показів про Кучму і Литвина відмовляюся".

      На превеликий жаль, у сьогоднішній прокуратурі можливо все.

      - На вашу думку, на яке покарання заслуговує Пукач?

      - Ця нещасна, глибоко нещасна людина могла би розраховувати на покарання, не більше, ніж його засуджені подільники.

      - Це 13 років тюрми?

      - Так. Бо основна провина за цей злочин лежить на системі. І звинувачуючи Пукача, ми звинувачуємо систему, в якій жили 10 років. І до якої, не дай Боже, ми повернемося знову.

      © 2000-2010 "Українська правда"
      Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

      Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/10/21/5499554/

      "Справа Гонгадзе. Українська Правда"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Капранови. Закон про мови: вихід є!
      Осінній наступ влади на державну мову ризикує вилитися у великі заворушення. Попри всі намагання пояснити депутатам, що державна мова - не привід для спекуляцій, а інструмент побудови держави, напруга не зменшується.

      Ситуація вперто прямує в глухий кут.

      У таких випадках фахівці радять звернутися до більш досвідчених людей та пошукати прикладів для наслідування. Може, знайдеться десь країна, яка розв'язала мовне питання, не порушивши прав національних меншин й одночасно не руйнуючи національну єдність?

      Ми озирнулися навкруги, і досить швидко знайшли такий приклад.

      На північ він нашої з вами Батьківщини лежить велика країна, яку населяють більше сотні різних національностей. Проте всі вони живуть мирно, не дискримінуючи одна одну й не маючи мовних конфліктів.

      Саме тому, у відповідь на заяву депутата Єфремова про відсутність альтернатив його законопроекту "Про мови", ми висуваємо законопроект, позичений у Росії. А точніше, перекладений українською майже дослівно.

      Пропонуємо внести його до Верховної Ради як компромісний. Переваг - безліч!

      1) Він задовольнить усі сторони. Адже в Росії з мовами все гаразд - і в нас так буде.

      2) Ми матимемо повну підтримку цього закону з боку Кремля.

      3) Крім того, він забезпечить таку модну зараз уніфікацію законодавства з Російською Федерацією.

      Ще раз нагадуємо - це всього лише переклад російського закону про державну мову, у чому кожен бажаючий може переконатися, порівнявши тексти. Отже:

      Закон України "Про державну мову" (проект)

      Цей закон спрямований на забезпечення використання державної мови України на всій території України, забезпечення права громадян України на користування державною мовою України, захист і розвиток мовної культури.

      Стаття 1. Українська мова як державна мова України

      1. Відповідно до Конституції державною мовою України на всій її території є українська мова.

      2. Статус української мови як державної передбачає обов'язковість використання української мови в сферах, визначених цим законом, іншими законами України та іншими нормативними правовими актами України, її захист і підтримку, а також забезпечення права громадян України на користування державною мовою.

      3. Порядок затвердження норм сучасної української літературної мови при її використанні як державної мови України, правил української орфографії та пунктуації визначається урядом України.

      4. Державна мова України є мовою, що сприяє взаєморозумінню, зміцненню міжнаціональних зв'язків народів України в єдиній багатонаціональній державі.

      5. Захист і підтримка української мови як державної мови України сприяють примноженню й взаємозбагаченню духовної культури народів України.

      6. При використанні української мови як державної не допускається використання слів і виразів, які не відповідають нормам сучасної української літературної мови, за винятком іноземних слів, що не мають загальновживаних аналогів в українській мові.

      7. Обов'язковість використання української мови як державної мови України не повинна тлумачитися як заперечення або применшення права на користування мовами народів України.

      Стаття 2. Законодавство України про державну мову України

      Законодавство України про державну мову ґрунтується на Конституції, загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, міжнародних договорах України, і складається із цього закону, інших законів України та інших нормативних правових актів України, що регулюють проблеми мови.

      Стаття 3. Сфери використання державної мови України

      1. Державна мова України підлягає обов'язковому використанню:

      1) у діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій усіх форм власності, у тому числі в діяльності з ведення діловодства;

      2) у найменуваннях органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій усіх форм власності;

      3) при підготовці й проведенні виборів і референдумів;

      4) у конституційному, цивільному, кримінальному, адміністративному судочинстві, судочинстві в арбітражних судах, діловодстві у федеральних судах, судочинстві й діловодстві в мирових, третейських та інших судах України;

      5) при офіційному опублікуванні міжнародних договорів України, а також законів та інших нормативних правових актів;

      6) у взаєминах органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій усіх форм власності й громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, громадських об'єднань;

      7) при написанні назв географічних об'єктів, нанесенні написів на дорожні знаки;

      8) при оформленні документів, що засвідчують особу громадянина України, за винятком випадків, передбачених законодавством України, виготовлення бланків свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану, оформленні документів про освіту, що видаються освітніми установами, які мають державну акредитацію, а також інших документів, оформлення яких, відповідно до законодавства України, здійснюється державною мовою України, при оформленні адрес відправників та одержувачів телеграм і поштових відправлень, що пересилаються в межах України, поштових переказів грошових коштів;

      9) у діяльності загальноукраїнських, регіональних і муніципальних організацій телерадіомовлення, редакцій загальноукраїнських, регіональних і муніципальних періодичних друкованих видань, за винятком діяльності організацій телерадіомовлення й редакцій періодичних друкованих видань, заснованих спеціально для здійснення теле- та (або) радіомовлення або видання друкованої продукції мовами народів України або іноземними мовами, а також за винятком випадків, якщо використання лексики, що не відповідає нормам української мови як державної мови України, є невід'ємною частиною художнього задуму;

      10) у рекламі;

      11) в інших сферах, визначених законами України.

      2. У разі застосування в сферах, зазначених у частині 1 цієї статті, поряд із державною мовою України мов народів України або іноземних мов, тексти українською мовою й мовами народів України або іноземними мовами, якщо інше не встановлено законодавством України, повинні бути ідентичними за змістом і технічним оформленням, виконані розбірливо. Звукова інформація (у тому числі в аудіо-та аудіовізуальних матеріалах, теле- і радіопрограмах) українською мовою й зазначена інформація мовами народів України або іноземними мовами, якщо інше не встановлено законодавством України, також повинна бути ідентичною за змістом, звучанням і способам передачі.

      3. Положення частини 2 цієї статті не поширюються на фірмові найменування, товарні знаки, знаки обслуговування, а також теле- та радіопрограми, аудіо- та аудіовізуальні матеріали, друковані видання, призначені для вивчення мов народів України або іноземних мов.

      Стаття 4. Захист та підтримка державної мови України

      З метою захисту та підтримки державної мови України органи державної влади в межах своєї компетенції:

      1) забезпечують функціонування державної мови України на всій території України;

      2) розробляють і приймають закони та інші нормативні правові акти України, розробляють і реалізують спрямовані на захист і підтримку державної мови відповідні цільові програми;

      3) вживають заходів, спрямованих на забезпечення права громадян України на користування державною мовою України;

      4) вживають заходів щодо вдосконалення системи освіти та системи підготовки фахівців у області української мови й викладачів української мови як іноземної мови, а також здійснюють підготовку науково-педагогічних кадрів для освітніх установ із навчанням українською мовою за межами України;

      5) сприяють вивченню української мови за межами України;

      6) здійснюють державну підтримку видання словників і граматик української мови;

      7) здійснюють контроль за дотриманням законодавства України про державну мову України;

      8) приймають інші заходи щодо захисту й підтримки державної мови.

      Стаття 5. Забезпечення права громадян України на користування державною мовою

      1. Забезпечення права громадян України на користування державною мовою України передбачає:

      1) отримання освіти українською мовою в державних і муніципальних освітніх установах;

      2) отримання інформації українською в органах державної влади, інших державних установах, органах місцевого самоврядування, організаціях усіх форм власності;

      3) отримання інформації українською мовою через загальноукраїнські, регіональні та муніципальні засоби масової інформації. Це положення не поширюється на засоби масової інформації, засновані спеціально для здійснення теле- та (або) радіомовлення, або видання друкованої продукції мовами народів України або іноземними мовами.

      2. Особам, що не володіють державною мовою України, при реалізації та захисті їхніх прав та законних інтересів на території України у випадках, передбачених законами, забезпечується право на користування послугами перекладачів.

      Стаття 6. Відповідальність за порушення законодавства України про державну мову України

      1. Прийняття законів та інших нормативних правових актів України, рішень місцевих органів влади, спрямованих на обмеження використання української мови як державної мови України, а також інші дії та порушення, що перешкоджають здійсненню права громадян на використання державної мови, тягнуть за собою відповідальність, установлену законодавством України.

      2. Порушення цього закону тягне за собою відповідальність, встановлену законодавством України.

      Стаття 7. Набуття чинності цього закону

      Цей закон набирає чинності із дня його офіційного опублікування.

      Президент України Віктор Янукович.

      Брати Капранови

      © 2000-2010 "Українська правда"

      Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/10/21/5498160/

      "Капранови. Мова. Українська Правда"

      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Ми не французи. Ми – раби
      Як відомо, зранку під Верховною Радою кількасот громадян протестували проти мовного законопроекту Єфремова".
      Зі стрічки новин на УП

      Якось так співпало, що в той же час, як в Києві проти фактично відміни української мови протестували кілька сотень чоловік - у Франції протестували кілька сотень тисяч. Ба ні - мільйони.

      Задумали оточити масою людей нафтопереробні заводи країни - і у французів швидко стали вичерпуватися запаси бензину. Навіть літаки в аеропорту Шарля де Голю почали відчувати нестачу палива.

      А це було навіть не питання рідної мови - це були всього-на-всього наміри уряду підвищити на два роки, з 60 до 62, вихід на пенсію.

      Не вірю своїм очам. В українців відбирають фактично мову, душу, а вони сидять по хатах! Кілька сотень вийшло для протесту - навіть не тисяч. Курям на сміх. "Бояться люди, - пояснив мені один знайомий. - Вони тебе знімуть на відео, а завтра тебе твій начальник звільнить. Йому подзвонять, звідки треба. А мені дітей годувати".

      Це я можу зрозуміти.

      Але не можу зрозуміти іншого: а гідність? Де людська гідність? Як жити з відчуттям, що ти боягуз? Без гідності? Рабом?!..

      Виявляється, можна.

      "Моя хата скраю" - це формула боягузтва й ницості. Один американець, у якого банк вкрав усі збереження, виплативши керівникам банку мільйонні премії, дізнався, де живе директор банку, зустрів його біля будинку й набив йому морду. За це він сів на півроку в тюрму. Нащо він це зробив, скажіть?

      А тому, що він інакше не міг жити - рабом і в подобі лоха. Тепер, принаймні, він поважає себе. Він може далі жити.

      І поважають його ті мільйони американців, які прочитали про його вчинок у газетах. Чому директор банку має право ограбувати людину, як справжнісінький бандит із підворітні, а жертва не має права навіть набити йому морду? Чому, скажіть? Бо закони захищають бандита?

      Народ справді має ту владу, якої заслуговує.

      Думаєте, французи виходять на вулицю, бо в них мало проблем? Та ні - вони обурені, тому що французьке відчуття людської гідності настільки сильне, що не витримує, коли політики починають із ним не рахуватися.

      Адже у французької держави є резерви грошей - обкласти більшими податками мільйонерів, крупний бізнес, який інколи платить стільки ж процентів, як і звичайний пересічний француз. Та політики служать цьому бізнесу, і хочуть дефіцит пенсійного фонду покрити не за рахунок оподаткування надприбутків, а за рахунок простих людей, заставивши їх довше працювати. Більше того, вони в пору кризи кинули мільярди людських грошей, щоби рятувати товстосумів із приватних банків, які ту кризу й спричинили!

      То ж мільйони французів відчувають себе особисто приниженими.

      Тому мільйони пішли й оточили десять із дванадцяти нафтопереробних заводів. Тому вся Франція стоїть без бензину. Супермаркети заявляють, що швидко не зможуть завозити товар. Чекає колапс. Уряд має здатися й відмінити реформу. Чи оголосити позачергові вибори.

      Солідарність нації - вражаюча. Хто посміє засумніватися після такого, що нації - немає?

      Коли ж я говорю з українцями, то бачу перелякані заячі очі й душу боягуза.

      Звичка жити з відчуттям, що ти раб, на жаль, глибоко вкоренилася в українському народові. Козаки далеко, а герої УПА - тепер уже знову "бандити"... Помаранчева революція викреслена з підручників. Закопуємося в землю. Кожен у своєму кутку.

      Були часи, коли героїзм, самопожертва були найвищою моральною гідністю.

      Тебе вели, руки з наручниками за спиною, а ти був гордий. І люди тобі кричали вслід: "Дмитре, тримайся!". Солодке відчуття себе героєм. Який страждає за загал, за свій народ, за всіх. Це воно, оце відчуття, вело козаків, січових стрільців, воїнів УПА на смерть. Культ героїзму - ось що творило й створило українську націю.

      Та, видно, удалося фізично за століття понищити героїв. А те, що залишилося - перелякане українське "болото" - сьогодні себе показало у всій красі.

      І почало смердіти.

      Це воно, кожен у своєму куті, п'є медовуху й закусує сальцем. І радіє рабському своєму стану: "моя хата скраю". Як сказав один мій знайомий українець: "А що? Хай собі вводять російську державну - я й російською можу в райвиконкомі відповісти. А вдома я буду говорити зі своїми дітьми українською". Такий собі, бачте, український патріот. То чого ми хочемо?..

      Ми не французи, і не будемо швидко мати ані своєї країни, ані своєї мови.

      Один раз здивували світ, у помаранчеву пору - але виявилося, що це було не чимсь органічним, як у французів. Це був вибрик споконвічного раба, який тепер клянеться, що "нізащо не піде на Майдан". Бо там, бачте, його знову "продадуть".

      А що Україну продадуть злії люди - так на це начхати?!

      Так стань вождем - стань сам героєм. Справжнім, а не шароварним. Організуй сам людей. Організуй людей, які будуть організовувати. Які будуть організовувати організаторів.

      Де ви, українські герої? Українські лицарі? Українські сагайдачні й коновальці? Стуси й чорноволи? Які не боялися радянської тюрми, а не те що якогось там ризику, що тебе хтось зніме на відео під час мітингу?

      Нема, нема...

      Є не народ, а багатомільйонна маса рабів. Шароварних патріотів, що жує українське сало й запиває українською медовухою. У той час, як демонтують їхню, кров'ю багатьох поколінь здобуту державу, мову, культуру. Демонтують святе.

      Іду й чую, як лящить за вухами, так жують...

      Богдан Орлик, політолог, для УП

      © 2000-2010 "Українська правда"
      Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

      "«Ми не французи. Ми – раби» УП"

      Коментарі (30)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Дикунство нинішньої влади

      Публікації на тему:
      Округ Кравчука
      Округ Кучми
      Округ Ющенка
      Округ Януковича



      «ПРАВДА ПРО регіоналів» або «навіщо регіоналам КИШЕНЬКОВИЙ ПОДАТКОВИЙ КОДЕКС»
      Прим: Стаття написана в 2006-2007 рр.., зараз зауважені проблеми стали лише гострішими.

      Я не вірю, що 90% жителів Сходу Україні щиро вірять тому, що говорить Янукович і компанія «регіоналів» яка фальсифікувала вибори у 2004, а в 2007 знову намагається обманом і підкупом створити конституційну «більшість» узурпувавши владу країни в руках свого клану.
      Я не вірю, що жителі Донецька дійсно вірять, що «годують» всю Україну, і що в проблемах злочинності, безробіття, наркоманії їх регіонів винен «фашист» Ющенка, ЦРУ або Львів. Я не вірю, що жителі Луганська переконані в тому, що в проблемах безробіття, екології та комунальні проблеми їхнього регіону винні Львів'яни або Тернополяни. Адже немає. Винні в цьому інші люди!
      Я не вірю, що Схід України боїться будь-кого і не здатний самостійно мислити і відрізняти правду від брехні!
      Я вірю в Схід Україну! Я вірю, що Схід України здатен тверезо оцінювати що відбувається в країні, відкинувши нав'язується їм упереджене ставлення, фальшивки і відверту брехню, яка звучить з екранів телебачення і сторінок газет, що належать сьогоднішнім «регіоналам» і за сумісництвом "господарям Донбасу» - вчорашнім бандитам, зекам і партійним босам. Україну і в Центрі і на Заході і на Сході і на Півдні гідна кращого!

      Мені страшно якщо «регіонали» справді зроблять те, чого дійсно хочуть, тобто візьмуть всю владу в Україні! З ними в нас дійсно не буде перевиборів і 2-3 туру. З ними не буде жодних реальних виборів і ніякого вибору надовго, а можливо назавжди! Вони плювали на народ і його думка в 2004, плюють і в 2007.

      Вони впевнені в тому, що куплене і привезене для «синьої теле-масовки» до Києва бидло, це і є їхній народ!
      Те що «масовка» в Києві на «синьому майдані» замовлена і не місцева «регіонали» не заперечують і кажуть про це нахабно і відкрито. Зрозуміло, що «регіонали» роблять це не для захисту Конституції, Верховної Ради та інтересів народу.
      За що ж конкретно, вони борються? Звідки у «регіоналів» деньжища, на які можна звозити багатотисячні масовки з віддалених регіонів і не один тиждень давати їм нічліг, поїти, годувати й утримувати на холоді в Києві, імітуючи для всього світу «синій майдан»?

      Схема «бізнесу» «регіоналів» досить проста: Схід Україна, і Донбас зокрема, отримує величезні дотації на видобуток сировини від держави (про дотації ми ще поговоримо). Підприємства «регіоналів» використовуючи дешеве дотаційне сировину і недорогу, за світовими масштабами, робочу силу отримують «ідеально дешевий» продукт для експорту на світові ринки.
      Експортуючи ж продукцію через безподаткові компанії Швейцарії, Панами, Домініканської Республіки, Великобританії, Сейшельських островів «регіонали» отримують суперприбуток і при цьому не платять ніяких податків, ні в України, ні за кордоном. Це мільярди доларів.
      Ось це і прикривають «регіонали» на чолі з Януковичем, Морозом і Симоненком, ось це і захищають вони в Раді. Ось для цього і імітують «синій майдан», обдурюючи свій народ і весь світ, при цьому нахабно лякаючи кризою і іншими жахами народ, Конституційний Суд ... і навіть президента України.
      Підприємства "Нижньодніпровський трубопрокатний завод", "Єнакіївський коксохімпром" (майже 90% експорту), "Дніпроспецсталь" чудово відвантажують український метал у ... офшорну Панаму.



      Через безподаткову компанію 'RAMATEX Overseas Ltd' (Calle 48 Este Bella Vista Apuledo Postal 6277, Panama 5, Panama) тільки в 2005 було вироблено 700 експортних операцій на загальну суму 76.406.118,87 грн. Але це ціна, за якою "віддали" український метал Панамської компанії. Зрозуміло, що Панамська компанія вигідно перепродала металопродукцію за валюту кінцевим споживачам і не за 76 мільйонів гривень. Інакше який сенс використовувати "безподаткову прокладку" в Панамі?
      Загалом, немаленька валютна виручка від продажу металопродукції, як і в інших випадках, осідає на закордонних рахунках "регіоналів" в Домініканській Республіці, Панамі та Швейцарії. У кишенях робочих заводів та мешканців Донеччини, як і в держбюджеті Україна не осідає ні-хрєна!

      А ось інша компанія "WHITEBRIDGE RESOURCES LIMITED" (5th Floor.86 Jermyn Street, SW1Y6 AM, London, UK) заснована в 2003, є найбільшим покупцем українського металу в Великобританії і успішно перепродує метал, як посередник, європейським кінцевим споживачам.
      Цікаво, що сама компанія до металопродукції має віддалене відношення, тобто не виробляє і не переробляє нічого, а основним видом діяльності, заявленим у її офіційних документах є, дослівно: "інші бізнес послуги". Залишається здогадуватися які саме і для кого ...
      Whitebridge Resources у 2005 році провела, щонайменше, 931 операцію з «експорту» продукції з України. Основними «клієнтами» є: «Донецьккокс», "АВДЕЕВСЬКІЙ КОКСОХІМІЧНИЙ ЗАВОД", "Маркохім", АТ "Запоріжкокс", ВАТ МК "Азовсталь" і т.д.
      Компанія Whitebridge Resources існує всього 3 роки, але вже охопила левову частку експорту з Донбасу та імпорту, а це виразно говорить про те, що створювалася вона під конкретні цілі для роботи з відомими заздалегідь експортними обсягами та підприємствами України.
      Можна заперечити, подумаєш «схеми», може ця компанія податки в Англії платить!?

      Відкриваємо державний регістр компаній Великобританії і виявляється, що компанія WHITEBRIDGE RESOURCES LIMITED «звільнена від податків» тобто на ділі є звичайною безподаткової «пральні» з відмивання грошей, отриманих від експорту та імпорту.

      Name & Registered Office:
      WHITEBRIDGE RESOURCES LIMITED
      5TH FLOOR
      86 JERMYN STREET
      LONDON
      SW1Y 6AW
      Company No. 04978674
      Status: Active
      Date of Incorporation: 27/11/2003
      Country of Origin: United Kingdom
      Company Type: Private Limited Company (Приватна компанія з обмеженою відповідальністю)
      Nature of Business (SIC (03)): - Вид діяльності
      7487 - Other business activities - Інші бізнес послуги
      Accounting Reference Date: 31/12
      Last Accounts Made Up To: 31/12/2005 (TOTAL EXEMPTION SMALL) - звільнені від податків через відсутність ДІЯЛЬНОСТІ Next Accounts Due: 31/10/2007
      Last Return Made Up To: 27/11/2006
      Next Return Due: 25/12/2007
      Last Members List: 27/11/2006

      Створення подібних компаній у Великобританії та інших країнах, можливо нерезидентами іноземцями для володіння нерухомістю, патентами і т.д.
      Мається на увазі, що іноземець нерезидент Великобританії, житель наприклад Туреччині чи Хорватії, країн мають асоційоване членство в ЄС (а саме ці громадяни найчастіше виступають «засновниками» офшорних компаній задіяних у схемах «регіоналів»), повинні будуть платити податок на прибуток у скарбницю Великобританії, якщо ведуть діяльність на території цієї країни.
      Всі інші податки - на майно, податок на прибуток від діяльності компаній за кордоном повинні сплачуватися у себе вдома, тобто за місцем проживання.
      Однак після реєстрації компаній у Великобританії, громадяни жителі Туреччини чи Хорватії, міняють своє офіційне місце проживання та «прописуються» в якій-небудь Панамі, Монако, Лугано або Домініканській Республіці - там, де податки платити не потрібно зовсім. От і виходить, що формально податки сплачуватимуться повинні, а на практиці вони не сплачуються ніде!

      Але схема «бізнесу регіоналів» працює і у зворотному напрямку. Що це означає? А ось що.
      Безподаткові компанії, зокрема Whitebridge Resources, використовуються «регіоналами» не тільки для фіктивного експорту офшорним компаніям за заниженими цінами, але і для імпорту в Україну сировини використовуваного на належних їм підприємствах, але вже за спеціально завищеними цінами.
      Навіщо це потрібно? Подібним чином, продукція зроблена в Україну з використанням дорого імпортної сировини стає дорогою - некоркурентноспособной на світовому ринку і вимагає державних дотацій для стимулювання експорту, забезпечення зайнятості населення і т.д. в даних регіонах.
      Так компанія «Whitebridge Resources Limited» тільки в 2005 році здійснила близько 2 тисяч операцій з імпорту сировини в Україні на кілька мільярдів доларів США.




      Прибуток, включену до завищену ціну сировини, «регіонали» спочатку вже заплатили на свої ж офшорні компанії, звідки нібито отримують сировину їхні металургійні підприємства. Держава, вимушено (зазвичай за рішенням Кабміну) потім компенсувати їм частину витрат з держбюджету - нашими з вами грошима, дорогі мешканці Львова, Києва, Луганська, Донецька, Сум, Дніпропетровська, Запоріжжя, Тернополя, Криму і т.д.!

      Але "попереду планети всієї" виявляється Сейшельська компанія "CIHAN METAL LTD" (Suite 13, First Floor, Oliaji Trade Centre, Francis Rachel Street, Victoria, Mahe, Republic of Seychelle), яка на перевірку виявилася, найбільшим експортером сталі з України і не тільки стали.
      Сталь, лист сталевий гарячекатаний і холоднокатаний відвантажується на Сейшели тисячами тонн. За ідеєю, Сейшельські острови вже укриті багатометровим шаром українського прокату.
      Во, дають тубільці!


      Регіонали люблять згадувати "стабільність", звичайно, при таких обсягах поставок на Сейшельські острови потрібна міцна "стабільність", а то дивися, тубільці брикнути і відмовляться купувати український метал зважаючи на нестабільність.


      Тільки у 2005 році через безподаткову компанію "CIHAN METAL LTD" (див. рис. Нижче), зареєстровану на Сейшельських островах, проведено 945 операцій з експорту металу з України на загальну суму 521.600.254 грн., Тобто понад півмільярда гривень або більше 103 мільйонів доларів США.
      Це ваші гроші Донеччани, Луганчани, жителі Дніпропетровська та Запоріжжя!



      Це ваші гроші Донеччани, Луганчани, жителі Дніпропетровська та Запоріжжя!

      Через цю єдину Сейшельські офшорну "прокладку" експортують свою продукцію найбільші стратегічні підприємства України: ВАТ "ММК ім. Ілліча" (70% експорту через Сейшельські від-ва), ВАТ МК "Азовсталь", АТ "Краматорськ металургійний завод ІМ.КУЙБІШЕВА", ЗАТ "Ілліч-Сталь" м.Маріуполь і т.д.


       

      Офшорних прокладок у "регіоналів" достатньо: на Кіпрі "Merocom Consulting Limited" POBox 21294 Mits, Nicossia, Cyprus - експортує продукцію ВАТ 'Дніпроспецсталь', ВАТ МК "Азовсталь", у Швейцарському "податковий рай" Лугано зареєстрована компанія Duferco SA - відомий за всьому світу трейдер і "оптимізатор податків". Via Bagutti, 9 Lugano, Switzerland, яка c 11.01.2005 -19.12.2005 більш провела 50 операцій з імпорту сировини на ВАТ МК "Азовсталь", ВАТ "АЛЧЕВСЬКИЙ МЕТКОМБІНАТ", ВАТ "Пантелеймонівській вогнетрівкійзавод "- 71 операція по імпорту в 2005.
      Все це підприємства "донецьких регіоналів" і піклувальників про "стабільність" і "покращення життя вже сьогодні".
      Є ще ірландська "Bulmine Global Metal Trading Ltd." RSM House, Ireland і скандально відома в Росії британська "Dalmond Trading International Ltd".

      Цитата: http://www.rg.ru/2003/10/07/magnezit.html

      «Мажоритарні акціонери - Г. Садиков, С. Коростельов, В. Дунаєв, призначений ними генеральний директор А. Слободін та секретар ради А. Можаєв використовували, говорять адвокати, засновані з їх участю сумнівні фірми і компанії, такі, як DALMOND TRADING LTD, зареєстрована у Великій Британії. Порушуючи чинне законодавство, керівники "магнезиту" "укладали з даною компанією договори прямо, і та реалізовувала практично всю продукцію, що випускається комбінатом продукцію в 2001-2003 роках. Сума угод склала понад п'ять мільярдів рублів.»
      Знайоме, чи не так?

      Цікаво, що гендиректором Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча і людиною, стан якого оцінюється в $ 1,3 млрд., є народний депутат України Володимир Бойко, член і головний спонсор СПУ, близький "товариш" О. Мороза. В особі г.Бойко ми знаходимо дивне поєднання - в душі "соціаліст", в кишені "капіталіст", а по життю бізнес-партнер "регіоналів".
      На цьому тлі підтримка Морозом коаліції Януковича, виглядає не випадковістю, і навіть не ситуативної домовленості, а неминучою закономірністю зради інтересів своїх "соціалістичних" виборців. Ну не піде ж Мороз у розріз з бізнес-інтересами головного спонсора, справді ...?!
      Погодьтеся, що інтересами народу України тут пахне мало. Схоже, що г.Мороз як і "головний спонсор" соціалістів фігури не самостійні, вводять в оману своїх виборців, або що ще гірше свідомо обманюють, а значить не гідні бути соціалістами, а вже депутатами ВР і поготів!

      Про комуністів взагалі говорити неприємно, крім "бойового комуністичного" донецького походження г.Сімоненко в минулому і великого бажання "годуватися з руки" у "регіоналів" і займатися політиканством в ВР в сьогоденні, в майбутньому у них немає нічого - ні електорату, ні стоїть ідеї, ні принципів.

      Швейцарська «податкова прокладка» Leman Commodities відома не тільки в Україну, як має безпосереднє відношення до "головним регіоналам". Її офіс, який перебуває у Швейцарії, є гарною «європейської ширмою» для тіньових операцій з перепродажу української металопродукції через офшорні філії Leman Commodities в Домініканській Республіці і для операцій з використанням панамських та Британських безподаткових компаній.

      Обслуговує підприємства виробників металопродукції, як і більшість експортно-імпортних операцій "ДОНГОРБАНК", що належить р. Ахметову.

      За заявами в пресі Фелікса Блітштейна, керуючого директора швейцарської Leman Commodities SA, компанія займалася збутом 70% продукції «Криворіжсталі» до її приватизації, а також управлінням Авдіївським коксохімічним і Єнакіївським металургійним заводами. Інші "клієнти" Leman Commodities - "Єнакіївський металургійний завод" (100% експорту через LС), ВАТ "Донецьккокс" (90% експорту ч / з LC), ВАТ "АВДЄЄВСЬКІЙ КХЗ, ВАТ" Дружківський машзавод ", ВАТ" Металургійний комбінат " Азовсталь ", ВАТ" Харцизька трубний завод "ВАТ 'Докучаєвській флюсо-доломітній комбінат', АТ 'Північний гірничо-збагачувальний комбінат', ВАТ 'Центральний гірничо-збагачувальний комбінат, ВАТ" ПІВНГЗК "УКРАЇНА і т.д.

      У 2005 році Leman Commodities виступала в якості "одержувача" у більш ніж 10.000 експортних операцій та отримала з Україною металопродукції на загальну суму 8.026.040.061 грн. тобто майже на 1.6 мільярда доларів США.

      Виникає цілком закономірне питання, а за яку ж тоді суму була продана вся ця продукція кінцевим покупцям в Європі і Азії???

      Як це не дивно, але відповідь можна знайти на сайті самої Leman Commodities за адресою: www.lemancommodities.com, де зазначено, що продажі в 2005 році склали майже 3,5 мільярда доларів США. При цьому за інформацією самої Leman Commodities, працюють вони практично виключно з підприємствами Україна і спонсорують виключно ФК «Шахтар».




      Нескладний підрахунок показує, що експортні ціни тільки для Leman Commodities (без урахування інших офшорних "прокладок") були занижені більш ніж на 100%, на суму близько 2 мільярдів доларів США. Це той прибуток, яку "донецькі регіонали" поклали собі в кишеню, а говорячи мовою Путіна "поцупили".



      У 2003-2004 «Регіонали» посилено «експортують» і «зливають бабло» на офшорні рахунки. Потрібні гроші на вибори. Україна «демонструє» світу просто «скажені» темпи зростання експорту і ВВП в цілому - майже 15% на рік!

      Зрозуміло, що ні реального зростання ВВП, ні зростання економіки рядові громадяни не відчули у своїх кишенях. Натомість зростання цін, жителі України, відчули реально і конкретно вже навесні 2004.

      Весь цей «зростання» був тільки на папері - це «мильна експортний міхур». Підприємства «регіоналів» нарощуючи експорт з купленого за завищеними цінами у себе ж сировини, вимагали все більше дотацій з держбюджету, і Кабмін Януковича їх давав сповна!
      Весь прибуток від експорту як зазвичай залишалася в Швейцарії, Панамі, Домініканській Республіці і частково йшла на вибори.

      Цікаво, чи не так?

      Ще цікавіше те, що сам г.Ахметов скромно, але вперто заперечує будь-яке своє ставлення до швейцарської Leman Commodities та іншим офшорів, через які відмивається суперприбуток отримана від продажу за кордон українського металу.

      Ось витяг з інтерв'ю журналіста «Дзеркало Тижня» Сергія Корабльова з Р. Ахметовим.

      - У такому разі виходить що, та обставина, що більшість контрактів на постачання металопродукції з комбінату «Азовсталь» проходять через фірму Leman Сommodities SA », яка входить до числа спонсорів футбольного клубу, є суто випадковим збігом?

      - Я знайомий з керівниками даної фірми і поважаю їх за те, що вони роблять. Але це не означає, що я маю стосунок до їх бізнес-проектам. За великим рахунком, метал буде продаватися через ту фірму, яка запропонує найкращі умови. У такому випадку іншим компаніям треба замислитися над тим, як її перевершити, щоб можна було претендувати на цю ділянку ринку.
      Звичайно, я не директор «Азовсталі», але думаю, що якщо абстрактна фірма сьогодні запропонує кращі умови, ніж «Leman commodities SA», то завтра контракти будуть у неї.

      Ось виявляється ... як все просто! Виявляється, для «регіоналів» там просто «умови хороші» в офшорних і безподаткових зонах Швейцарії, Панами та Домініканської Республіки!


      Продукція українських підприємств експортується на адресу офшорних фірм за заниженими цінами, а потім перепродується в країни Європи і Азії вже за ринковими світовими цінами, а вся валютна виручка залишається на рахунках панамських і швейцарських банків «регіоналів».


      Вдумайтесь у ці цифри! Це мільйони і мільйони недоплачених податків, недоотриманих субсидій та пенсій, стипендій і зарплат! Це гроші вкрадені у всіх громадян України!

      Це цих грошей не вистачає для вирішення екологічних і комунальних проблем Луганська, Донецька, Макіївки і Запоріжжя! Це ті гроші, які недоплачують металурга і шахтарям, лікарям і вчителям!

      Ці «донецькі демократи» дурять нам голову й нацьковують Захід на Схід, розповіді казки про те, що Львів живе за рахунок Донецька? Ні! Це клан «регіоналів» живе за рахунок України. А Захід Україні так само важко надривається, як і Схід!

      Це вони поділили народ у 2004 на 3 сорти і спекулюють кров'ю простих громадян сьогодні, тільки для того, що б грабувати нас і далі!

      Вдумайтеся, за кого ви голосуєте? За злодіїв, які обкрадають ваші родини і рвуться будь-яку ціну до влади?

      Влада їм потрібна не для "покращення житя вже сьогодні" простого народу, а для "стабільного" крадіжки. Їх кримінальних схем і грошам потрібна ця уявна «стабільність» і спокій!

      Ось для цього Янукович і створював більшість у Верховній Раді. Для них головна мета прибрати всіх, хто може перешкодити грабувати Україну і її громадян і далі, наживаючи мільярди доларів!

      Вони спекулюють російською мовою, тому що в "покращення життя Вже сьогодні" ви вже не вірите - їм більше нічого вам сказати!

      Вони лякають вас уявної "українізацією", але забувають згадати про "бандізаціі" і корупції які для них мати рідна!

      ПОДИВІТЬСЯ НА продажних депутатів У ВЕРХОВНІЙ РАДІ! Вони міряють свій мандат не кількістю виборців, а мільйонами доларів, за які продають вас, благополуччя ваших дітей та онуків!? Вони продають майбутнє України!

      Вони лякають вас «української України»? Але чи це не дурість, страшніше якої є тільки реальність Україні бандитської і корупційною.

      Ви живете в Луганську, Донецьку, Макіївці або Авдіївці - ви ж самі бачите продажність влади, злидні і безвихідь, яка навколо вас! Ви хочете, щоб так само жили і ваші діти? Навряд чи ...

      Так навіщо ж слухаєте тих, хто багато років вас грабував і обманював, розповідаючи казки про те, що винні у ваших бідах «западенці» або «кияни»? Не «западенці» і «кияни» наживаються на продукції ваших заводів і фабрик недоплачуючи вам, обманюючи й перепродуючи за тіньовими схемами зроблене вашими руками за кордон. Це роблять ваші «місцеві януковичі та ахметови»! Невже ви цього не розумієте?

      Жителі Сходу потрібні їм як раби, які орють на них за копійки, в той час як вони отримують мільярди!

      Жителі Сходу потрібні їм як ширма для політичних спекуляцій!

      Жителі Сходу потрібні їм як «бидло під'яремнії», яке можна залякати звільненням і за 150 грн. в день, а то і безкоштовно, відправити для імітації «синього майдану» до Києва!

      Їм потрібна ця масовка, для того щоб переконати світ і Європу що вони «білі та пухнасті» і за ними стоїть народ.

      Але в реальності за «донецькими регіоналами» стоять залякані, обдурені, нещасні і бідні прості люди, яким платять вкраденими у них же грошима! Чи це не цинізм «стабільності» Януковича!? Україна не потрібна «така» стабільність!

      Ворог біля Україні один - це ті, хто спекулює на наших бідах, краде і обманює нас, прикриваючись політичними гаслами, а сам в цей час купається в розкоші, а їхні діти сидять у депутатських кріслах! За чий рахунок? Що вони зробили гідного для України? Що здатні зробити? НІЧОГО!

      Задумайтеся що реально, за 8 років губернаторства в Донецькій області, зробив Янукович? Чим там краще, ніж у Запоріжжі, Кіровограді чи Львові? Там менше злочинність? Краще екологія? Більше безробітних? Ні. Янукович в цей час допомагав бандитам грабувати і забирати підприємства, прикривав їх і затикав вам роти! ІНШИХ його заслуг НІ! Відкрийте очі!

      Задумайтеся що реально, будучи прем'єром Україні в 2003-04, зробив Янукович? Допоміг збільшити офшорні доходи «однопартійців» з 1-го до 4-х мільярдів доларів, паралельно обманюючи народ і нацьковуючи Схід на Захід, вигадуючи жахи одним про інших. Це Янукович і його «команда професіоналів» намагалася обдурити народ України і фальсифікувати вибори, повалила країну в кризу! ІНШИХ його заслуг НІ! Відкрийте очі!

      Задумайтеся що реально, будучи прем'єром Україні, зробив Янукович у 2006-2007? Допоміг міцно влаштуватися у державної годівниці кучмівським «друзям» Азарову, Толстоухову і десяткам інших. Регіонали не змінилися з 2004 року - своєю нахабністю та цинізмом вони знову клали країну в хаос як у 2004!
      Вони продовжують нацьковувати Захід і Схід один на одного, знову намагаючись обдурити народ України - підкупом, обманом і шантажем створити коаліцію підлеглого собі «більшості» у Верховній Раді і таким чином підпорядкувати собі всю країну!
      Вони знахабніли до того, що відкрито, заявляли що «збирають» конституційна більшість для досягнення СВОЇХ «регіональних» цілей! І будьте впевнені ці цілі не поліпшення медичного обслуговування або збільшення витрат на освіту наших дітей! Інші заслуги НІ! Відкрийте очі!

      «Регіонали» це ракова пухлина на тілі економіки Донбасу і всієї України! Їм потрібні раби, безмовні і «стабільні» для роботи на вкрадених у нас же заводах і фабриках! Їм потрібні гарантії недоторканності, яку може дати тільки влада.

      ДОСИТЬ!

      Я вірю, що і на Заході і на Сході України живуть чесні, працьовиті і мудрі люди. Не бійтеся. Голосуйте по совісті.

      Не слухайте «синю» пропаганду розколює країну на Захід і Схід, на українців і росіян. Пропускайте повз себе брехню пріплаченних американських політтехнологів, ляльководів і майстрів створення «іміджу», які пишуть тексти і пудрять Януковичу ніс, вчать ходити, робити жести, посміхатися і красиво говорити! Не купуйтеся на це фуфло!

      Ми ж не американці, які можуть вірити в цей штучний зовнішній маскарад їх передвиборних кампаній!

      Ми знаємо, що реально стоїть за «регіоналами», хто вони насправді і за що вони борються! Борються «регіонали» за «бабло», за дуже велике бабло ... за наше з вами бабло і можливість загнати нас у стадо!

      ================================================== ================
      ВСІ ПРАВА ДОЗВОЛЕНІ! Копіюйте, розсилайте і давайте почитати рідним, близьким, друзям і знайомим, публікуйте на форумах і сайтах - Україна повинна знати правду!

      PS Про улюбленої приказці регіоналів - "Схід годує западенців". *


      * Показники міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним та місцевими бюджетами на 2007 рік.




      Офшори для влади

      Нана Чорна


      25 листопада 2010

      У ситуації з Податковим кодексом є позитивний момент, на який явно не розраховувала влада при створенні свого фіскального шедевра. На поверхню вийшли призабуті "сірі" дірки української економіки. На акціях протесту, в яких останнім часом потопає України, все виразніше звучить вимога підприємців - ми готові виконувати податкове законодавство, але тоді хай і великий бізнес виходить з офшорів, податки повинні платити всі і відповідно доходів.

      "Керманичі", які, як, втім, завжди буває, зав'язані на великому бізнесі, не припиняють повторювати, що, мовляв, переговори ведуться, зокрема з Кіпром, але вирішення питання вимагає часу. Що ж заважало раніше розібратися з цим наріжним каменем - тіньовими потоками, які, на жаль, пливуть зовсім не в напрямку бюджету.

      Декларуючи, що Податковий кодекс - життєва необхідність, а підприємці повинні усвідомлювати важке становище в країні із поповненням державної скарбниці і робити. як велить сумління, влада цілковито "забула" посилити правила гри для великого бізнесу, очевидно роблячи ставку на його "менталітет" - завжди "ділитися з ближнім". По всій видимості, офшори, якщо навіть і структурно зміняться, жити будуть вічно ...

      Податковий рай - бізнесові схеми

      У дискусіях з приводу офшорів зараз частіше згадується Кіпр, який, до речі, виведений зі списку країн, що представляють собою податковий рай, але ж є ще Британські Віргінські острови, Сейшельські та Кайманові острови, а також багато інших привабливих територій для наших бізнес- монстрів.

      *** Згідно з розпорядженням уряду України "Про перелік офшорних зон" (N 77-р від 24.02.2003 р.) внесено зміни до порядку роботи з такими зонами. Цим документом затверджено новий і визнаний недійсним старий список (введений Кабінетом міністрів 14 лютого 2002 розпорядженнями N 53-р і 156-р (29.03.2002 року) офшорних зон. У переліку знаходяться наступні офшорні зони (всього 37): Британські залежні території ( Острів Джерсі, Острів Гернсі, Острів Олдерні, Острів Мен,); Центральна Америка (Беліз, Панама); Близький Схід (Бахрейн); Карибський регіон (Аруба, Ангілья, Антигуа і Багамські Острови, Барбуда, Бермудські острови, Барбадос, Британські острови і Віргінські острови (США), Гренада, Монтсеррат, Кайманові острови, Антильські острови та Нідерландські, Пуерто-Ріко, Гренадіни-Сент-Вінсент, Сент-Кітс, Сент-Люсія, Невіс, Співдружність Домініки, Кайкос і Теркс); Європа (Монако, Андорра, Гібралтар); Тихоокеанський регіон (Науру, Вануату, Ніуе, Маршальські острови, Самоа, Острови Кука,); Африка (Сейшельські і Острови Ліберія); Південна Азія (Мальдівська Республіка).

      Так от, у порівнянні зі скасованим переліком, у новий внесені Острови Пуерто-Ріко, Кайманові острови, Бермудські острови. А Кіпр з цього переліку виключено (розпорядженням Кабінету Міністрів N 44-р від 1 лютого 2006 року).

      Взагалі, термін "офшор" походить від англійського "off shore" - "поза межами". На ділі це означає, що законодавство такої країни дозволяє повністю або частково звільнити від податків компанії, що належать іноземним особам. Податком обкладається тільки та діяльність фірми, яка ведеться на території такої держави. Все інше - поза оподаткування. Офшорні договори складаються згідно з міжнародним правом.

      Як все відбувається на ділі - в податковому раю реєструється "дочка" української компанії, в країні-"зачаття" вона не працює, та й власниками її є іноземні особи. Замість традиційного оподаткування для таких фірм часто використовується тільки фіксований щорічний збір. Вся життєдіяльність офшорної компанії контролюється законом країни реєстрації. Створено спеціальні списки фірм на кожній офшорній території, за порушення "режиму" накладається штраф, можуть навіть вивести з переліку дозволених.

      Денонсація: влада давно подбала

      Як видно, офшорні умови дійсно гріх не назвати райськими. Що стосується Кіпру, то відносини України з цією "теплою" країною особливі. Угоду про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна було укладено між Кіпром і СРСР 29 жовтня 1982 року. Згідно з документом, від оподаткування звільняються будь-які доходи, які перераховуються з однієї країни в іншу, за винятком деяких випадків відносно фізичних осіб та доходів постійних представництв. Зрозуміло, що для великого бізнесу - це можливість практично легально, без будь-якого оподаткування, виводити за кордон величезні суми коштів та мінімізувати податкові зобов'язання (уявляєте реальні масштаби виведення коштів з України, якщо такі схеми стосуються не тільки Кіпру).

      Переговори з Кіпром про "розкриття карт" велися з 1997 по 2006 рік, завершилися вони нічим - Кіпр відмовився підписати новий договір на умовах України. Київ почав процес денонсації "радянської" угоди, що примусило Кіпр погодитися в 2007 році підписати нову податкову конвенцію, але вже на початку 2008-го переговори з цього питання зірвалися. До речі, при прем'єрі Юрії Єханурові в 2006 році провести через Верховну Раду скасування угоди не вдалося.

      Чергова спроба реанімувати денонсацію теж зазнала фіаско. Кабінет міністрів Юлії Тимошенко в середині 2008 року затвердив відповідний законопроект, і прийняти його парламент повинен був до 1 липня. Поспіх пояснював тоді Мінфін тим, що при денонсації договору країна зобов'язана письмово повідомити про це другій стороні, не пізніше шести місяців до закінчення календарного року, але навіть при прийнятті закону України угода автоматично діє ще рік. Тобто, при повній підтримці документа парламентаріями норми кіпріотського оподаткування працювали б до 2010 року. Наполегливість тодішнього уряду можна зрозуміти - криза в розпалі, бюджет тріщить по швах, а гроші спливають в кишені бізнесу. Але отримати бажаний результат не вийшло, депутати, особисті інтереси яких абсолютно очевидні, не підтримали ідею повернути в країну мільярди доларів, які нітрохи не поступаються за розміром допомоги міжнародних інститутів. Адже ідея непогана, принаймні, такі дії могли протистояти "підсадженню" Україна на фінансову голку МВФ.

      Ще одна спроба Кабміну Тимошенко - в грудні 2008-го і теж невдала. "За" проголосували тільки 211 із 440 народних депутатів. Не голосували у повному складі фракції КПУ, Партії регіонів, а від фракції Блоку Литвина проголосував "за" лише один народний депутат.

      Як пояснив тоді Адам Мартинюк (КПУ), комуністи не могли голосувати за денонсацію цієї угоди, оскільки вона підписувалася в СРСР, а президентом Кіпру є комуніст (!)

      Думаю, після такої яскравої заяви позицію інших незгодних можна залишити без коментарів ...

      Податкові нововведення і кулібінські рішення

      Нова хвиля боротьби з офшором почалася восени цього року у світлі прийняття Податкового кодексу. У вересні ц.р. заступник спікера ВР Микола Томенко направив звернення до прем'єр-міністра Миколи Азарова, в якому йшлося про необхідність вирішення проблеми нелегальної витоку українських капіталів через Республіку Кіпр, тобто, внести на розгляд парламенту відповідний законопроект. "Уряд повинен, нарешті, підтвердити, що він готовий виконувати передвиборні обіцянки і продемонструвати, що або податкова політика влади буде базуватися на збільшенні податків для малого і середнього бізнесу, або, нарешті, почнуть платити податки представники великого бізнесу", - підкреслював Томенко.

      У відповіді, що надійшла на ім'я Томенка за підписом Азарова, говорилося, що у зв'язку з поновленням переговорного процесу з кіпрською стороною, а також планами провести наступний раунд двосторонніх консультацій в листопаді в Києві, Кабінет міністрів вважає недоцільним внесення до ВР законопроекту про денонсацію згаданої угоди.

      І дійсно, в Мінфіні підтвердили, що переговори ведуться, Кіпр надіслав делегацію до столиці, обговорення триває ...

      Зрозуміло, що всі формальності пов'язані із паперовою тяганиною, а основні механізми, передбачені міжнародними канонами мають певні терміни обговорення, але в нашій історії все це здається досить фальшивим, якщо додати ще один важливий факт. У травні ц.р. Президент України Віктор Янукович підписав закон, що стосується оподаткування дивідендів (27 квітня Верховна Рада прийняла Закон "Про внесення змін до Закону" Про оподаткування прибутку підприємств "). Ним, зокрема, передбачається "запровадження окремого обліку доходів, отриманих від юридичних осіб, що знаходяться під їх контролем, а також невключення дивідендів, отриманих від нерезидентів-юридичних осіб, крім нерезидентів, що мають офшорний статус, до складу валового доходу, і звільнення від сплати авансового внеску у разі виплати дивідендів у межах сум дивідендів, отриманих від юридичних осіб, що знаходяться під контролем юридичної особи, яка здійснює виплату".

      Звичайно, на слух - хитромудро. Але на ділі все виявилося як завжди просто. Наведемо коментар з цього приводу Уряду громадянського товариства, яке було створено за ініціативою Всеукраїнської громадської організації "Громадянський рух Олега Рябоконя". Висновок такий - зміни в законодавстві можуть призвести до створення "податкового раю" для олігархів.

      Так, учасники руху підкреслюють, що "від оподаткування звільняються дивіденди, які отримують українські холдинги від "пов'язаних" до них іноземних компаній. З одного боку, законодавча ініціатива розглядається як стимул для виходу національних підприємств на зарубіжні ринки, оскільки усувається подвійне оподаткування доходів, отриманих від діяльності іноземних підрозділів українських компаній. Тепер іноземні "дочки" українських холдингів зможуть конкурувати на рівних на іноземних ринках з точки зору оподаткування, адже їхній прибуток буде обкладатися податком тільки один раз ".

      "З іншого боку, положення закону виписані таким чином, що тепер ті, хто виводить гроші з України через свої офшорні компанії-посередники, отримують прекрасну можливість не платити податок на прибуток в Україні і мати статус найбагатших людей країни на законних підставах ", - зазначає Уряд громадянського суспільства.

      Іншими словами, створюється компанія-посередник, наприклад, на Кіпрі, яка не вважається офшором, а та, у свою чергу, створює компанію в будь-якій офшорній зоні з мінімальним оподаткуванням. "Тоді включається досить проста схема уникнення оподаткування, де, скажімо, український металургійний холдинг виробляє певну продукцію і продає її за кордоном через компанію-посередника, розташовану в одній з офшорних зон. Потім ця офшорна компанія-посередник продає продукцію за цінами значно вищими і отриманий прибуток направляє у вигляді дивідендів компанії-засновнику на Кіпрі, а та їх відправляє своєї материнської компанії - українському металургійному холдингу. При такій схемі податки на прибуток не будуть платитися ні в офшорі, ні на Кіпрі, і, звичайно ж, не в Україні ".

      Щоб виправити законодавчий "ляпсус" пропонується ввести оподаткування "офшорних" дивідендів, а також скасувати обов'язкове ліцензування інвестицій за кордон.

      А у відповідь - тиша ... І це зрозуміло, з урахуванням того, що інтерес бізнесу безпосередньо пов'язаний з "віросповіданням" наших політиків, або вірніше - законотворчості без бізнесової "допомоги" не буває.

      Як завершаться переговори з Кіпром, покаже час, але сумніви беруть, що все вирішиться на нашу з вами користь. Особливо із урахуванням того, що, як виявилося, в українських законах враховано "любе". А додати хочеться одне - своїми фіскальними правилами влада заганяє малий і середній бізнес у тінь, "дрібним сошкам" теж хочеться жити. Ось це бажання і змушує їх ставати кулібіних. Приміром, один знайомий, який на договірній основі є консультантом великої компанії, тепер із введенням ПК зобов'язаний буде половину свого гонорару віддати державі у вигляді податку. При цьому іноземна фірма, яка платить йому за роботу, свій внесок до бюджету здійснює. Ламав він голову, як бути і придумав - потрібно відкривати офшор. Його обслуговування коштує набагато дешевше, ніж "внесок" у майбутні безперспективи держави. "Благо" пропозицій маса, навіть в Інтернеті.

      Ось до чого ми прийшли ...

      Нана Чорна
      http://news.finance.ua/ua/~/2/0/all/2010/11/25/218162


      Опісля місцевих "виборів"

      Будинок з химерами


      Автор: Інна ВЕДЕРНИКОВА
      ДТ,№ 42 (822) 13 — 19 листопада 2010

      Місцеву виборчу кампанію можна вважати закінченою. Партія влади рапортує про успіхи. Опозиція завершує справи в судах. Більш як половина країни виборів не помітила, проголосувавши ногами. Менша частина — 48,22% — проголосувала руками й занурилася у звичні будні.

      Ці вибори стали ще однією химерою на будинку нашого спільного майбутнього. Не думаю, що Городецький був би в захопленні — і як архітектор, і як громадянин. Те, як готувалися ці вибори, як відбувалися, які результати показали, навряд чи здатне прикрасити будинок української демократії й сарайчик вітчизняного самоврядування.

      Проте далеко не вся «ліпнина» виставляється напоказ. Журналістам «Дзеркала тижня» довелося перелопатити досить великий зріз інформації з регіонів, узяти приступом 26 територіальних виборчих комісій, перерахувати сотні цифр, переговорити з десятками свідків і учасників цієї — за заявами демократичного світу — тестової для України кампанії. У результаті стало абсолютно чітко зрозуміло ось що.

      По-перше, тепер в Україні, завдяки закону про місцеві вибори, що його лобіювала партія президента, немає центру, куди б оперативно і доступно для громадян стікалася вся інформація про перебіг та результати голосування в регіонах. Відтак, незважаючи на існування ЦВК, немає і єдиного арбітра, здатного адекватно й системно аналізувати кампанію, а головне — інформувати про це суспільство. В жодній з областей ви не знайдете сайта, зайшовши на який ви б могли скласти уявлення про результати голосування в усіх громадах регіону. Що, безумовно, породжує хаос, сотні заяв політиків, які неможливо оперативно ні підтвердити, ні спростувати, а також виняткові можливості для зловживань тих, у кого в руках перебувають основні адміністративні важелі. Тобто — влади.

      По-друге, завдяки закону про місцеві вибори, який лобіювала партія президента (і ми готові повторити це десятки разів, щоб Віктор Федорович, роблячи гарні заяви для Заходу про вину в усьому «недосконалого законодавства», пам’ятав: країні його спустила не небесна канцелярія факсом, а Банкова, на його особисту команду), було завдано надзвичайно потужного удару по опозиції. Що підтверджують тисячі позовів, поданих у суди за час кампанії, а також екзит-поли. «Батьківщина», наприклад, у кожному регіоні отримала стабільно менше, ніж їй дали соціологи. Тоді як партія влади промарширувала з більшістю даних, практично, в ногу.

      По-третє, попри видимий успіх партії президента, яка взяла 32% голосів на виборах в обласні ради у багатомандатних округах, цифри зафіксували глибокі електоральні порожнини ПР і її лідера. Так, з урахуванням явки (48, 22%) на цих виборах політична вага глави держави, порівняно з першим туром президентських виборів, зменшилася більш ніж на три мільйони голосів. Понад те, втратив у вазі Віктор Федорович у своїх, материнських, регіонах. Що є серйозною проблемою для партії влади, яку навряд чи можна вирішити, пройшовшись із косою по губернаторському корпусу.

      Але про все по черзі.


      Хаос у законі


      Сьогодні вже абсолютно зрозуміло, чому будь-який середньостатистичний журналіст, політик (про громадянина ніхто вже й не каже) не може звернутися в ЦВК і отримати вичерпну інформацію про те, що відбувається. Так зручно владі. Яка явка по країні? Порахуйте, будь ласка, самостійно. Скільки проголосувало «проти всіх» у Кіровоградській області? Шукайте на сайті обласної ради. А він уже виставив цю інформацію? Ні. Протокол ТВК із Сум? Спасибі велике. Але чому тут не збігається кількість тих, хто взяв участь у голосуванні, написана цифрою і словами? А ви не скажете, чому дані «мокрого протоколу» «Батьківщини» у Дніпропетровську не збігаються з даними такого ж «мокрого» «Фронту змін»? І чому взагалі в усіх різні дані?.. А чому у вашій області досі не оголошено результати виборів, адже вже 11 листопада?.. А суди? Чому позови з абсолютно однаковими претензіями і фактами порушень суд в одній області — від ПР — задовольняє, а в іншій — від «Батьківщини» — навіть не бере до розгляду?… Що, взагалі, коїться, до біса!..

      Якщо чесно, ми хапалися за голови, намагаючись систематизувати цей суперечливий вал інформації, яку скинули на країну організатори цих виборів. І, знаєте, доки складали свої таблиці, не переставало мучило одне й те ж запитання: що в цей час робить ЦВК, і за що взагалі її працівники отримують зарплату? Може, комісію взагалі скликати тільки на період президентських і парламентських кампаній? Якщо вже нинішня влада таким каламутним законам віддає перевагу.

      Справді, історія із законом про місцеві вибори (про його «достоїнства» «ДТ» неодноразово писало, починаючи з провладного складу територіальних комісій і закінчуючи можливістю ухвалювати рішення «трійками») винятково яскраво демонструє принципи політики президента і його команди. Спочатку ухвалили закон під себе, виграли вибори, а потім заявили, що цей закон недосконалий. І це перша точка, з якої Україна стартує у своє поствиборне майбутнє. Називається вона — лицемірство.

      Удари по опозиції


      Їх було кілька. І слід визнати, що в основному влада била по «Батьківщині» Юлії Тимошенко. Наразі не варто говорити про якість цієї політичної команди, — вона розвалюється на очах. А ось сказати про те, що ніхто не має права їй у цьому допомагати, — варто. Тим більше так активно й відкрито, як це робить влада. Спочатку закон, що виключив блоки. Потім кількість членів у ТВК — тепер уже по троє чоловік від блоку, а не від партії. Єзуїтство. Потім — клони в Київській і Львівській областях, які благословив Мін’юст, що взяв на себе законом не передбачені повноваження вирішувати, хто більше матері-партії цінний. У цьому плані Сергієві Тігіпку в Дніпропетровську пощастило більше: коли його партійна організація розкололася, міністр поцікавився у віце-прем’єра: яка його серцю миліша. Тимошенко таких запитань не ставив ніхто. Відтак партія «Батьківщина» не змогла встановити кількість своїх прихильників у регіонах, населених чотирма мільйонами виборців, — Львівській і Київській областях. Звісно, як казав Жеглов, «треба було вчасно зі своїми жінками розбиратися». Але зробити це мав сам Груздєв, а не глава НКВС!

      Тепер — суди. Микола Азаров, підбиваючи напередодні голосування підсумки виборчої кампанії, повідомив «ДТ», що за 50 днів судових позовів було небагато — 829 звернень у суди першої інстанції, 750 апеляцій. Що, на його думку, свідчило про демократичність передвиборної кампанії. Ми повірили Миколі Яновичу і не стали перевіряти ще раз цифри, озвучені прем’єр-міністром. Проте ми звернулися до низки партій, чиєю думкою про кампанію цікавилися напередодні виборів, із проханням надати статистику щодо нових судових позовів, породжених 31 жовтня, а також процесом підрахунку голосів і перегляду результатів.

      Юридичні відділи політичних партій надали нам цю інформацію (табл.1). Правда, не всі. Як з’ясувалося, єдиного центру немає в «Єдиного центру». Партія Віктора Балоги, яка, в буквальному значенні слова, «зробила» Закарпаття, не зуміла (чи не захотіла?) систематизувати дані про свою реакцію на порушення. А може, з нею якась надзвичайна ситуація сталася?.. Як, утім, розпорошеною по регіонах виявилася і статистика КПУ. Що також якось дивно виглядає на тлі децибельних і небезпідставних заяв соратників Петра Симоненка в Криму та Луганську. Чи партнерові партії влади по парламентській більшості достатньо вже того, що, за результатами судового розгляду, в Луганську переміг комуніст Кілінкаров, але до присяги був приведений мер — регіонал Кравченко? А може, «голови» губернатора Луганської області виявилося досить? То Віктор Янукович його не за порушення зняв, а за провальний результат, виражений у голосах, а не відсотках Партії регіонів. Не змогли надати зведених даних Народна партія і партія «За Україну!»

      Повертаючись до сили ударів, спрямованих на опозиційні сили, зауважимо, що в наданій статистиці «Батьківщина» далеко відірвалася від своїх колег по опозиції: 2139 позовів за дванадцять днів, з яких тільки 1836 прийнято до розгляду, і тільки 14 (!) з них — задоволено. Ці дані дуже промовисті. Навіть якщо врахувати, що від початку партія Юлії Тимошенко розуміла, що результати виборів оцінюватимуть судді в норкових шубах, чому й узяла курс на оскарження результатів виборів, прагнучи озброїтися максимальною кількістю зафіксованих фактів порушень.

      За «Батьківщиною» — педантичні підрахунки «Фронту змін» (85 позовів), що активізувався, ослабленої «Сильної України» (21), «Нашої України» (48), «Громадянської позиції» (12). Загалом близько двох із половиною тисяч звернень до суду. І от цікаво — про що скажуть ці цифри Миколі Яновичу? Партія якого, до речі, теж була досить активна у відстоюванні власних інтересів. Аж 54 позови. При цьому тільки сім не задоволено. Ось така красива історія поєдинку влади і опозиції, яка висвітила до того ж практичний результат судової реформи.

      Але є ще одна, не менш показова деталь. Екзит-поли (діаграми 1 і 2 ). Вся річ у тому, що в Україні — країні, де влада постійно тримає адміністративну руку на пульсі громадської думки, часом сильно заважаючи соціологам, опозиція (байдуже, як вона називається) завжди отримує більше голосів, ніж їй дає екзит-пол. Ну, не йдуть симпатики Тимошенко чи Тягнибока на Донбасі на щиросердне зізнання незнайомому дядькові з коробкою. Ця тенденція народилася при Кучмі, на подив вижила при Ющенкові, і у вигляді авторитарності влади мала тільки посилитися при Януковичі. Насправді — нічого подібного. «Батьківщина» (а ми досліджували лінію її долі в тих областях, де було проведено екзит-поли) провалилася. Скрізь, крім двох областей — Івано-Франківської і Хмельницької, де відсотки екзит-полу і офіційні результати практично збіглися. Особливо яскраві картинки були намальовані на Волині, де результат відірвався від прогнозу на дев’ять відсотків. А також у Рівненській області — на сім відсотків.

      Усе б нічого, якби компанії, які проводили екзит-поли, дружно помилилися й щодо «Батьківщини», і щодо влади. Але ж ні! У більшості областей результати ПР або збігаються з результатами екзит-полів, або мають невеликий розрив, іноді в бік збільшення. Соціологи помилилися? Чи тервиборчкоми не виконали поставленого завдання? Втім, не можна не помітити ще однієї тенденції — розраховуючи на показники екзит-полів, і партія влади, і найбільша опозиційна політсила помилилися у своїх сподіваннях щодо підтримки своїх регіонів. «Батьківщина» отримала набагато менше в Рівненській і Волинській областях, а Партія регіонів — у Запорізькій, Одеській та Кіровоградській.

      Тому саме час назвати другу точку нашої історії, об яку постійно спотикається президент і його команда, — опозицію. Ось так, із нетерпимістю влади до будь-якої конкуренції, підкріпленою законом про вибори (!), підтримуваною замкненою на місцях вертикаллю президента (мерам-опозиціонерам він нещодавно обіцяв узагалі «голови повідкручувати»), і стартує наша країна у своє світле майбутнє.

      Дієта Януковича


      І все-таки. Політична вага — величина відносна. От якщо взяти, наприклад, і зважити результати партії президента на останніх виборах — 32,23 відсотка в облрадах, армію мажоритарників і переважну більшість мерського корпусу, до якого для стійкості прив’язали біло-блакитний прапор, — Віктор Федорович має таки дуже солідний вигляд. Навіть якщо просто порівняти результат Партії регіонів, отриманий у багатомандатному окрузі, тобто за партійними списками, із результатом самого Віктора Януковича в першому турі, то великої втрати немає — всього п’ять відсотків. Але! Якщо вести мову не про відсотки, а про людей, які вважали за потрібне підставити своє плече партії людини, за яку вони проголосували ще дев’ять місяців тому, то стане ясно, що у своєму плечі Віктору Януковичу і його політичній силі відмовили 3 мільйони 173 тисячі виборців (табл. 2). І це при тому, що, як ми вже встигли з’ясувати, хазяїн Банкової практично не відмовляв собі в хорошому харчуванні. Маючи можливість тотального контролю за подіями на політичній кухні — в адміністраціях, тервиборчкомах і судах, втратити майже 38% електорату?! Просто диво-дієта якась... Однак зауважте — «перченого» — непопулярних, але давно назрілих реформ президент іще навіть не розпочав!

      Особливо прискіпливий читач може відразу кинути в наш бік камінь: «Чи коректне, мовляв, порівняння? То були вибори президента, а це — партії?». Розуміємо. Проте докору не приймаємо. З двох причин.

      По-перше, якщо порівняти результати ПР на парламентських виборах 2007 року і результат її лідера на президентських виборах, то показники майже ідентичні: 34,37 і 35,2 відсотка відповідно.

      По-друге, не слід забувати, що нашого виборця партії настільки не балували ідеологіями, реальними програмами та знайомством зі списковим складом, що він традиційно голосує за політичних вождів, які ведуть за собою часто безіменні загони. Така реальність. Відсотковий результат Партії регіонів, з урахуванням явки виборців, дозволив політичній силі президента забетонувати свою присутність у материнських регіонах і збільшити її в Центрі та на Заході країни. Кора — хоч танцюй на ній. Але обережно. Тому що під нею — електоральні пустоти, які утворилися за вісім місяців правління президента. Це не може не впадати в око, коли отримуєш можливість порівняти не відсоткові, а кількісні показники кандидата в президенти Віктора Януковича в першому турі з кількістю людей, які проголосували за список Партії регіонів до обласних рад. Саме результат, отриманий списком Партії регіонів до облрад, за який голосували в усіх населених пунктах, де проводилися вибори, дає адекватне уявлення про підтримку партії влади і опосередковано — її лідера.

      Тепер — до справи. А річ, власне, лише в тому, щоб дати президенту можливість оцінити тих, хто відзначився в губернаторському строю: кого стратити, а кого — помилувати. Отже, уважно вивчаємо в таблиці колонку під назвою: «Скільки партія придбала-втратила порівняно...» І починаємо роздавати ордени: Волинь — приріст результату ПР порівняно з першим туром президентських виборів 58 (!)%, Київська область — +34%, Івано-Франківська — +29%, Черкаська — +25%, Хмельницька — 11... На виліт: Севастополь — втрачено 64 відсотки електорату, Запорізька область — -50%, Донецька — -45%, Житомирська — -43%, Луганська — -52%... втім, там уже стратили. Ось такі пироги...

      Дивна історія. Начебто всі живемо в одній країні, отримуємо одні й ті самі платіжки за газ і комунальні послуги, дивимося один і той самий телевізор, очікуємо одного й того ж Податкового кодексу, купуємо продукти за однаковими цінами. Однаковою мірою не спостерігаємо обіцяного поліпшення життя вже сьогодні, не відчуваємо реформ і не радіємо масовому створенню робочих місць. Але при цьому у своїх регіонах президентська партія втрачає до половини реальної електоральної підтримки, а в Центрі і на Заході її істотно збільшує. Як узагалі розумно пояснити, чому в Житомирі рейтинг ПР упав на 43,97%, а в сусідній Вінниці виріс — на 16,47%? Чому в Полтаві впав на 25,7%, а в Черкасах на стільки ж виріс? Що це? «Громадянська» мімікрія? Ефективність губернаторів-стахановців і адмінресурсів, яка є точкою відліку майбутньої політики президента в регіонах? Нехай кожен відповість на це запитання собі сам. У тому числі й Віктор Федорович. Що йому робити: кадрові висновки чи «щось у консерваторії підправити».

      Бійся байдужих


      Четверту точку, на якій ми, власне, й закінчуємо, варто було б перейменувати на п’яту. Оскільки саме на ній просиділо півкраїни, яка проігнорувала місцеві вибори. Немов прилиплива мелодія в голові крутиться фраза Річарда Еберхарта: «Не бійся ворогів — у гіршому разі вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів — у гіршому разі вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих — вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство».

      Утім, байдужість до подій у країні — не єдина причина, за якої обирати місцеві органи влади прийшло менше половини країни. Насправді їх багато. Хтось уже давно перестав покладатися на владу і спирається лише на свої можливості вижити, заробити або, ніде правди діти, вкрасти. Хтось проігнорував вибори тому, що, на його думку, місцева влада нічого не вирішує. Хтось не вірить у зміни, які можуть принести вибори, і, побачивши різних керівників, вирішив нічого у своєму житті не змінювати. Вже знаєш, кому нести і з ким вирішувати питання. А хтось просто не побачив або не розгледів серед запропонованих прапорів той, під яким готовий іти в бій за інше, краще життя. І це — сигнал не тільки для партії влади, не тільки для її сателітів, а й для опозиційних партій.

      Найцікавіше, що загін не помітив втрати бійця. Механізм простий — волевиявлення меншої половини взяли за шукане ціле, з чого й вивели формулу успіху тих, хто не надихнув більшу половину країни. І тепер уже вся Україна житиме за правилами, встановленими тими, кого обрала її найактивніша, стійка й дисциплінована частина. У принципі — за що боролися... От тільки крапку на кому перетворити буде набагато складніше.
      © 2000-2010 "Дзеркало тижня"
      http://www.dt.ua/1000/1550/70814/



      Микола Сірий, для УП _ Вівторок, 12 жовтня 2010, 10:56

      Рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України було відмінено частину діючої Конституції та відновлено дію відмінених у 2004-2006 роках конституційних норм. Це унікальний у історії цивілізованого людства випадок відміни конституційного акту рішенням суду.

      У багатовіковій історії держави і права конституційні акти відміняли лише загарбники шляхом збройного нападу на країну. Зміна способу відміни конституційних норм шляхом "застосування конституційного суду" не змінює політико-правової суті того, що відбулось.

      Для того, щоб усвідомити в повній мірі те, що відбулося, варто усвідомити нижчевикладене.

      Положення загального характеру. Система нормативно-правових актів будь-якої країни європейського континенту, включаючи і Україну, складається із трьох основних груп: конституційні закони, звичайні (прості) закони і підзаконні акти.

      В більшості країн Європи конституції складаються з одного документа, що власне і має назву "конституція". Але в деяких країнах конституції складаються з декількох документів, зокрема, у Данії - це два конституційні закони, у Швеції і Фінляндії - по 4. У Франції конституція складається із тексту основного закону, затвердженого на референдумі 1958 року, Декларації 1789 року і Преамбули до Конституції 1946 року.

      Загальновідомо, що конституційними законами визнаються закони, які містять конституційно-правові норми, приймаються за особливою (відмінною від простих законів) процедурою та мають вищу (по відношенню до простих законів) юридичну силу.

      16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. 24 серпня 1991 року - Акт проголошення незалежності, підтверджений Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

      8 червня 1995 року було укладено Конституційний договір, яким введено в дію закон "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". 28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила Основний Закон. 8 грудня 2004 - закон про внесення змін до Конституції (№ 2222).

      Всі ці перераховані нормативно-правові акти за своїм юридичним статусом (враховуючи вищезазначені ознаки) є не звичайними (простими), а саме конституційними законами.

      Повноваження Конституційного Суду визначені у Конституції та деталізовані у законі про Конституційний Суд. Згідно статті 150 Основного Закону, КСУ має два ключових завдання:

      1) вирішення питань про відповідність Конституції (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, правових актів президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради АР Крим;

      2) офіційне тлумачення Конституції та законів України.

      Враховуючи вимогу частини другої статті19 Конституції, яка, відповідно, не допускає розширеного тлумачення повноважень органу державної влади, зміст вказаних положень означає, що КСУ має різні повноваження відносно конституційних законів і законів простих.

      Відносно простих законів КСУ має повноваження їх офіційно тлумачити та за наявністю конституційних підстав визнавати повністю чи в окремій частині неконституційними.

      Зокрема, КСУ має повноваження визнати неконституційними повністю чи в окремій частині закони та інші правові акти (тобто акти, що мають юридичну силу простого закону чи меншу юридичну силу ніж простий закон).

      Визнання неконституційним простого закону відбувається, якщо він не відповідає Конституції або якщо була порушена встановлена Конституцією процедура його розгляду, ухвалення або набрання чинності (частина 1 статті 152 Конституції).

      Слід наголосити, що Конституційний Суд має повноваження відміняти правові акти лише у одній формі - у формі визнання правового акту неконституційним. Оцінка процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності правовим актом є складовою частиною його перевірки на конституційність.

      Конституція не передбачає повноважень для КСУ розглядати питання додержання процедури внесення змін до правового акту поза формою перевірки цього правового акту на конституційність.

      Відносно ж конституційних законів, тобто законів, що складаються із конституційних норм, КСУ уповноважений лише давати їх офіційне тлумачення, але не уповноважений за жодних підстав визнавати їх не чинними.

      Конституція не уповноважує КСУ визнавати нечинність конституційної норми, в якій би юридичній формі вона не була закріплена.

      І це абсолютно правильно. В жодній країні світу конституційний суд не має і не може мати повноважень відміняти чинні конституційні норми за жодних правових, конституційно-правових, політичних чи будь-яких інших підстав.

      Визнання за Конституційним Судом такого повноваження означало б офіційне визнання обмеження суверенітету народу як єдиного джерела влади, що в українській правовій системі є прямим порушенням статті 5 Конституції, а також обмеженням повноважень Верховної Ради як єдиного законодавчого органу, тобто це означало б порушення статті 75 Конституції.

      КСУ є органом конституційної юрисдикції, тобто органом конституційного контролю. Даний конституційний контроль за нормативно-правовими актами за Основним Законом здійснюється у двох принципово різних формах, які можна умовно назвати формою зовнішнього конституційного контролю, та формою внутрішнього конституційного контролю.

      Відносно простих законів Конституція передбачає зовнішню форму конституційного контролю, яка і описана вище та закріплена у статтях 150, 152 Конституції. Згідно цієї форми, КСУ не бере участі у процесі законотворення. В жодний спосіб він не має права втручатись в цей процес.

      Його повноваження (у формі конституційно-правової оцінки) поширюються лише на вже чинний простий закон, а не на його законопроект.

      Відносно конституційних законів Конституція передбачає лише внутрішню форму конституційного контролю. Згідно статті159 Конституції, КСУ є учасником (суб'єктом) законотворчого процесу. Його висновок щодо відповідності конституційного законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції є обов'язковою складовою даної законодавчої процедури.

      Без цього висновку КСУ голова ВР не має права виносити конституційний законопроект на розгляд парламенту.

      Зовнішня форма конституційного контролю за конституційними законами не передбачена і не може бути передбачена. Конституційний суд не уповноважений та не може тлумачити процедуру прийняття конкретного конституційного законопроекту, в тому числі і тому, що він сам є суб‘єктом законодавчого процесу прийняття цього конституційного законопроекту.

      Слід вкотре нагадати, що не можна бути суддею у своїй власній справі, тобто у справі, в якій ти як суб'єкт був учасником подій, був суб‘єктом законодавчої процедури.

      Відносно додержання чи не додержання процедури внесення змін до Конституції, КСУ має повноваження давати правову оцінку даному факту виключно у формі офіційного тлумачення конституційних норм (стаття 150 Конституції), які визначають процедуру внесення змін до Основного Закону. Інша форма не передбачена і не може бути передбаченою.

      При прийнятті до провадження, розгляді та винесенні рішення від 30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції, Конституційний Суд припустився грубої помилки у визначенні правового статусу закону № 2222.

      Ця помилка стосується як визначеності у питанні чи був цей закон на момент розгляду справи КСУ чинним, так і у питанні щодо правового статусу (юридичної сили) даного закону.

      Закон № 2222 КСУ помилково "визначив для себе" як закон простий і застосував до нього процедуру перевірки на конституційність, що передбачена Конституцією для простих законів.

      Правовий аналіз закону № 2222 свідчить про наступне. Всі норми цього акту є конституційно-правовими. Даний акт має конституційно-правовий предмет і метод регулювання. Він приймався за особливою конституційною процедурою, що принципово відрізняється від процедури прийняття простого закону.

      Враховуючи три перелічені позиції, даний правовий акт в ієрархії нормативно-правових актів України є правовим актом вищої юридичної сили по відношенню до простих законів.

      Отже закон № 2222 є конституційним законом, а відтак, за жодних обставин не підпадає під юрисдикцію КСУ. І саме це є ключовим.

      Всі інші питання є похідними - чи чинний закон №2222, чи не чинний; чи він став частиною Конституції, чи не став.

      В рішенні КСУ, окрім того, допущено принципову юридичну помилку. Юридично перевірити на відповідність можна лише нормативно-правові акти різної юридичної сили, при цьому завжди акт меншої юридичної сили перевіряється на відповідність акту вищої юридичної сили.

      Зокрема, інструкція перевіряється на відповідність простому закону, простий закон - на відповідність конституційному закону. Неможливо перевірити на відповідність одну інструкцію іншій, один простий закон іншому, один конституційний закон іншому конституційному закону.

      Норми закону № 2222 мають ту ж саму юридичну силу, що і норми Конституції України 1996 року, які залишились чинними після 2006 року, відповідно, неможливо їх (один відносно іншого) перевірити на відповідність.

      Якщо вважати рішення КСУ з даного питання правовим і законним, то це означає, що КСУ у його нинішньому складі зробив відкриття планетарного значення, віднайшовши юридичну формулу перевірки на відповідність між собою двох юридичних актів однакової юридичної сили. А це рівень Нобелівської премії.

      Кожне рішення КСУ є актом застосування Конституції як цілісного (на момент застосування) нормативно-правового акту. Виносячи висновки, ухвали, рішення, КСУ у період 2005-2010 років сотні разів ствердив легітимність чинної Конституції (в редакції 2004 року), всіх її конституційно-правових норм. Одним своїм рішенням від 30 вересня 2010 року КСУ юридично відмінив всі свої рішення починаючи з 2005 року.

      Відтак, загальний висновок є цілком категоричним: Конституційний Суд України не мав права здійснювати перевірку на конституційність конституційно-правових положень, прийнятих Верховною Радою України у формі закону №2222 ані з 8 грудня 2004 року по 1 січня 2006, ані з 1 січня 2006 року до моменту набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році, ані з останнього моменту до сьогоднішнього дня, а також на майбутнє.

      В цей момент для українського суспільства вкрай важливе значення має відповідь на застереження щодо того, що визнання заборони для КСУ переглядати конституційні закони - це ж погано, бо можуть діяти недосконалі конституційні закони.

      Саме так, можуть бути чинними і діяти недосконалі конституційні закони. Це об'єктивна реальність для кожного суспільства. Конституційний закон завжди є актом суспільного консенсусу (суспільного договору), він є завжди таким (з усіма перевагами та недоліками), яким його схвалило суспільство.

      Конституційний Суд України за жодних фактичних, правових, конституційно-правових, політичних чи будь-яких інших підстав не має права та не може мати права відміняти:

      1.Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

      2.Акт проголошення незалежності України, який було прийнято 24 серпня 1991 року та підтверджено на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991.

      3. Конституційний договір від 8 червня 1995 року, яким було введено в дію закон про державну владу і місцеве самоврядування.

      4.Конституцію України від 28 червня 1996 року.

      5.Закон "Про внесення змін до Конституції України" № 2222 від 8 грудня 2004 року.

      Відміна конституційного закону рішенням суду - це "загорнуте у юридично привабливу упаковку" варварство, яке на десятиліття дестабілізує конституційний лад в країні. Сьогодні весь цивілізований світ в очікуванні - чи зрозуміє це український народ і українська еліта.

      Потрібно усвідомлювати, що визнання правомірним (легітимація) рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року є не тільки вкрай шкідливим для самої України, тому що штовхає її у повний правовий хаос, є не тільки формою виставлення України на посміховисько в усьому світі.

      Це також вкрай небезпечний конституційно-правовий прецедент для європейського та світового правопорядку. Ніхто не гарантує, що у іншій країні перехідного стану розвитку, країні молодої демократії не з‘являться свої "умільці", які також спокусяться на свій "теоретичний" розсуд "утверджувати" конституційне право, теорію і історію держави і права як заманеться.

       
      Микола Сірий, Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України, спеціально для УП

      © 2000-2010 "Українська правда"
      Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

      "«Правове дикунство» УП"

      Коментарі (37)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Василь Шкляр: Крим, як ложка дьогтю, він ніколи не був українським
      Українська правда. Життя" продовжує публікацію відповідей українських письменників на запитання наших читачів. Розмова з Василем Шкляром під час Форуму видавців у Львові (на відміну від решти письменників) вийшла майже повністю про творчість.

      Поставити йому запитання прийшло чимало жінок. Вони бурхливо захищали письменника від нападок інтернет-користувачів, що сумнівалися в якості творів Шкляра.

      Глід: Чи плануються найближчим часом твори на історичні теми? І що плануєте написати? Чи не хочеться вам повернутись до оповідань і новел?

      - Я казав завжди, що більше не писатиму про це, бо я в "Чорному вороні" виклав усе сповна, але от знов виринула із забуття дуже цікава постать - отаман Маруся. Багато хто чув, що діяли такі отаманихи: у Махна була Маруся, Маруся Чорна була на Півдні.

      А насправді була одна така справжня українська отаманша, це на теперішній Житомирщині, там були отамани Соколовські, три брати - Олекса, Дмитро і Василь. Усі вони загинули в 19-му році, один по одному гинули, і коли загинув останній брат, на його місце стала їх сестра Маруся.

      Це була не така отаманша, як дехто уявляє - така баба дебела, це була 16-річна дівчинка, гімназистка, золотоволоска з веснянками і родимкою над верхньою губою. Ще раз наголошую - 16 літ було, і вона очолила - уявіть собі - загін, 1000 козаків, було 300 кінних і 700 піших.

      Теж у неї, як і в "Чорного ворона", доля загадкова. Різні є версії про її загибель. Бачили її три могили. А коли бачать три могили одної людини, то це вже щось не те. Родичі її... я був у тому селі, там, до речі, збереглася та хата, де загинув отаман Соколовський, і навіть слід кулі в дверях є. Такий добротний був матеріал... все збережено.

      А це був, до речі, рід ворожок, по жіночій лінії, щось і ця дівчинка мала таке, екстрасенсорне, бо інакше - як вона могла керувати таким військом чоловіків?

      Родичі кажуть, що вона лишилась жива, що вона втекла за кордон, хоча я думаю, що така особистість - вона б лишила по собі сліди. Поки ще я ті сліди шукаю, і я думаю, що я цей роман напишу, і робоча назва його так і є - "Маруся".

      Лариса Звенигородська: Дякую за "Залишенця". Чи не хочете написати про Юрка Тютюнника?

      - Очевидно, про Юрка Тютюнника я не писатиму. Я пишаюся тим, що Юрко Тютюнник генерал хорунжий, мій земляк, але це постать дуже суперечлива, на його рахунку є багато гріхів.

      Я взагалі почасти дуже скептично ставлюся до наших вождів тодішніх... До Петлюри... Я вже не кажу про Грушевського, який був не такий великий історик, як його малюють, тому що історик повинен перш за все робити висновки з історії, а він навіть не знав, що насамперед треба будувати українську армію.

      Юрко Тютюнник - дуже, дуже цікава особистість, але роман я про нього не писатиму.

      Нічлава: Хто з діячів часів УНР для вас є прикладом державотворення - Винниченко, Грушевський, Скоропадський, Петлюра - і чому? І як Ви ставитеся до "бузи від Олеся Бузини"?

      - Одразу відповім на друге запитання - я такої людини не знаю, не чув. (Дивиться з притиском) Бузина, чув, що є таке дерево, а людини такої не знаю. І мене дивують такі запитання.

      Щодо наших вождів - жодного з цих імен. В тому й біда українців - я буду казати банальні речі - що вождів у нас не було. Тобто, були особистості, які могли б ними стати. Але конкуренція політична, як і сьогодні, відсувала їх на другий план, а то і нищила.

      Я маю на увазі людей рівня Миколи Міхновського, який ще 1900 року - уявіть собі! - казав, що нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично шансів немає.

      І зараз ми переконуємось в тому, що ми здобули незалежність, але в тому числі і цю рахітичну демократію, і однаковий голос маю я і тьотя Мотя з Криму.

      То як я можу з ними боротися демократичними методами, якщо на місце наших винищених дідів-прадідів заселили чужинців, а тепер кажемо - давайте голосувати.

      Тому Петлюра для мене - рівня Ющенка. Теж любив їздити, уявіть собі, він у військовий час, як зараз Алла Пугачова, мав окремий вагон, і - з коханками. Або у Винниченка дружина Лівшиц, коли він очолював Кабмін, навіть ділила квитки, кому в театрі в якому ряді сидіти. Точно те саме, що сьогодні!

      Тому, для мене ідеалом є отамани, на чиї плечі було скинуто всю вину. Отамани - це були оті хлопці, що написали на своєму чорному прапорі "Воля України, або смерть!" і чекали сигналу! Уже з-за кордону, коли наші вожді ще трохи тут щось вирішували, вони чекали, як вони казали, гасла до загального повстання. А сигналу не було. І через те ми зазнали поразки.

      Аналогу отаманів у сучасній Україні немає? Аналог тільки в Ющенка є?

      - Немає. Немає цієї середньої ланки. Люди у Верховній Раді, на яких ми покладали надії - тепер вони переродженці всі. Навіть якщо були серед них чесні люди, то вони не витримали випробування грішми. Це найтяжче - витримати випробування грошима, коли тобі пропонують за голосування, лобіювання. Ніхто з них не витримав цього випробування.

      Питання з зали: Чи знаєте ви, що зараз у Мотрониному монастирі заправляє Московський патріархат?

      - Я там дуже часто буваю. Коли я працював над романом, це було понад десятиліття - я постійно туди їздив, ночував у людей, розпитував. І я з болем завжди заходжу на територію Мотрониного монастиря, бо я знаю - там був штаб Василя Чучупаки. І могили є наших отаманів, які вже зрівняні з землею, і до мене підходить черниця і каже: "А вы не могли бы мне дать мобильный, мне надо позвонить в Саратов. Я так далеко от дома". Я їй, як Василь Чучупака - ігумені, відповідаю: "Пішла в...".

      Питання з зали: Про вашу книжку писали, що її не варто давати дітям до 18 років, бо у ній забагато жорстокості.

      - Знаєте, є один відомий банк. Вони там на всякі свята роблять подарунки своїм працівникам, і от коли вони почули, що "Чорний ворон" став книжкою року - вони закупили багато примірників, а потім їхній головний банкір каже: "Но это же книга ужасов!".

      Тим більше, ви знаєте, хто в банку, яка там нація переважає. Яку там нищать. А жорстокість... Ну як можна тоді було без жорстокості.

      Горліс-Горський казав: "Білі рукавички треба зняти". Коли нація йде на націю, рукавички треба знімати. І там, де була пощада - це завжди дорівнювалося зраді. Кожна пощада ворога оберталась для нас великими втратами. Гуманізм - поняття не для війни. Тому книжку можна читати тим, у кого міцні нерви. У кого в 16, у кого пізніше.

      Камаз: Чому еротична сценка у "Чорному вороні" така банальна, плитка, псевдогламурна? Та й до біса вона взагалі? Тільки видає убогість письма й фантазії.

      Хор жіночих голосів: от дурне питання, не відповідайте

      - Можете йому відповісти, що навіть секс у Шкляра написаний на документальній основі.

      До речі, в романі росіяни називаються "кацапами", а не "москалями". Це свідомо, щоб відійти від якогось стереотипу галицького, від анекдотів про "москалів"?

      - Ні, між цими поняттями є чималенька різниця, адже у нас у давнину, на Східній Україні, москалями називали українців, які пішли в солдати. А росіян кацапами називали і називають.

      Знаєте, у кожному селі є кацап або кацапка, які проживуть вік і не перейдуть на українську мову. Знаєте, як отут-о стоїть гальмо, що їх всі мусять розуміть, то через те серед росіян поліглотів немає.

      Колись одна росіянка жила в Болгарії - мені розповідали - і приходе в магазин, овочі купує, і російською, а болгарка каже - не розумію, тоді та: "Ну ти сматрі, уже три года тут живу, а она до сих пор меня не понімаєт". Тобто, між цими словами є відтінки семантичні.

      Сіромаха: Пане Василю, що плануєте зробити для того, щоб такі книги, як "Чорний Ворон" або "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського, були масовими, прочитаними хоча б сотнями тисяч громадян України?

      - Колись одна журналістка мене запитала - яка книжка повинна бути в кожній українській хаті? І одразу уточнила, тільки не Кобзар, скажіть щось інше. Я зразу розгубився - Леся Українка, Франко, хто? Тепер я можу точно сказати: це книжка Горліса-Горського "Холодний яр".

      На жаль, серед українських письменників мало хто цю книжку читав. Я вже навіть по обличчю бачу, хто читав, а хто ні.

      Горліс-Горський - це людина, послана нам провидінням. Він воював в армії УНР, і під час першого зимового походу Горліс-Горський, сотник, захворів і його залишили в Холодному Яру лікуватися. Він там потім і лишився, і став осавулом полку першого куреня гайдамаків Холодного яру. Він написав документальну книжку "Холодний яр".

      Вона мене потрясла, ця книжка. Але справа в тому, що коли почався найтяжчий період... бо він описує ще період, який я називаю романтичним, коли селянство підтримувало повстанців, віддавало харчі, коней, і вони воювали великими силами.

      А потім - 21-й рік, безнадія, його послали за кордон, у штаб Юрка Тютюнника, який був ось отут у Львові, щоб він дізнався, на що їм далі сподіватися. Він більше до Холодного яру не повернувся і написав свій роман, але завершив його весною 21-го року.

      Далі почалась чорна смуга, коли вже НЕП, селянам дозволили погосподарювати, інтелігенції дали українізацію, дозволили автокефальну церкву. І люди сказали - хлопці, чого ви воюєте? Дивіться, яке життя настало! Вертайтеся з лісу - будете жить, як люди. А вони сказали - ні, ми знаємо, що буде. Отож я взяв якраз отой чорний період.

      lemberger: На Вашу думку, які 3-4 книжки є обов'язковими для прочитання 12-річним хлопчиком?

      - 12-річним хлопчиком? "Буратіно". Ну, не знаю... Колись покійний Ігор Римарук казав, що він у 12 років "Війну і мир" прочитав. Я не знаю... я її ще досі не читав, бо там постійно зноски, переклад з французької, і в мене шия болить головою крутити.

      Треба читати Григора Тютюнника, блискучий письменник - у нього є хороша дитяча література. Ну, і про "Буратіно" я серйозно. То хороша книжка. Я навіть хотів роман написати "Буратіно", де Буратіном був би Путін. Але я вже експериментувати втомився. Хочеться писати щось серйозне.

      Де все-таки більше читають "Чорного ворона" - на Сході чи на Заході?

      - Ви знаєте, скільки у мене було ефірів на радіо, телебаченні, то найбільше запитань йде - і це мене радує - саме зі Сходу. Причому з Брянська, Луганська, Харкова, Донецька.

      Якщо дивитись, де розійшлось більше книжок, то, я думаю, на заході і в центрі більше. Але несподівані листи отримую і з Донецька. Пишуть: "Спасибо, вы перевернули мое сознание". Є якісь такі винятки. І я мав багато зустрічей, мене якраз запрошують до Одеси, Кіровограду, це той сегмент українців, він у кожному місті є, куди не поїдь.

      Мені в Одесі одна жінка, власниця крамнички, сказала, що тільки за рахунок моїх книжок вона сплачує оренду. Це було дуже приємно.

      Запитання з зали: Ваші твори перекладаються російською?

      - Коли виходили всі мої попередні книжки - "Ключ", "Елементал", то в угодах з українськими видавництвами 4-м пунктом було написано: "Заборонено перекладати російською мовою".

      Мій твір не може бути інструментом русифікації. А потім уже, коли росіянам заманулось перекладати, то вони купили у мене права на переклад.

      Приїжджав редактор "АСТ-ПРЕСС" - цього найбільшого концерну російського. Купив права, заплатив мені гонорар, заплатив перекладачам. Поїхав. А книжки не виходять.

      Потім закінчився термін угоди, приїжджає інший видавець. Заплатив (регіт у залі). І знов не виходять. Тому, що ці хлопці приїжджають і не врубаються. Я кажу - якщо перекладаєте, то без права ввезення на територію України. Читайте собі в Саратові і на Уралі. І вони спершу нормально сприймають, а потім кажуть - ти шо. Шо ти цей? І так я на них заробляю.

      М. Верховий: Чи є якісь плани щодо екранізації?

      - З екранізацією в мене те саме, що з перекладами... Теж були пропозиції. Ще "Ключ" хотіли екранізувати одразу чотири режисери. Коли дійшло діло до підписання контракту, я його розривав через вимогу "обов'язково російський варіант, бо ми не відіб'ємо гроші".

      "Елементал", де у мене головний герой - вояк іноземного французького легіону, українець, отримує завдання вивезти з окупованої Чечні дочку генерала Дудаєва. Ну ясно, що українцю доводиться мочить цих москалів усіх, на кожному кроці, особливо в туалетах, як Путін казав. І от Роднянський мене викликає - серіал, 6 серій, пиши синопсис... але ж вони всі вимагають російський сценарій.

      А от уже до "Чорного ворона" народний депутат Кульчицький оголосив збір коштів, не питаючи мене, подзвонив до Янчука Олеся, той, що "Голод-33" знімав, про Шухевича "Нескорений", той каже, що треба 20 мільйонів, а депутат відповідає - то це не гроші, я зберу.

      Репліка з зали: оголошуйте рахунок, ми зберемо гроші!

      Оце так завжди, де я виступав, як тільки до цього доходить, жінки кажуть: "Та ми з капелюхами підемо!". Ну, назбираєте ви 5 тисяч гривень... Ага. І Жан-Клода Ван Дама запросимо на роль Чорного Ворона, а він гонорару попросить 60 мільйонів доларів.

      Є кілька запитань, коли люди пишуть, що їм "Ключ" сподобався більше. На вашу думку, він справді простіше написаний, ніж інші ваші тексти?

      - Ні! "Чорний ворон" - це книга мого життя. Я вклав сюди все, на що я здатен. І кращого я вже не напишу.

      Там є все. Там все є краще, що було в "Ключі", все, що найкращого було в усіх моїх творах, я все зібрав, і ті люди, які не в'їхали в "Чорного ворона", це просто... Я їм раджу нічого більше не читати.

      От я, не граючись в зайву скромність, скажу, що багато людей, прочитавши "Чорний ворон", зрозуміли, що так далі писати, як вони пишуть, не можна, треба поламати ручку чи комп'ютер і припинити.

      І от, щоб якось виправдатись і писати далі свою галіматью, графоманію, треба заперечити от це, інакше треба просто піти і повіситись.

      В одному з інтерв'ю ви казали, що спершу Чорний Ворон мав загинути, а потім ви зробили відкрите закінчення. А в реалі як воно було?

      - У реалі є перекази, які лишили люди, що Чорного Ворона вбили і возили по селах тодішнього Звенигородського повіту, і це був велетень, який на возі не поміщався...

      Тобто, очевидно, що він загинув у 1921-му, але от з'являється чекістський документ, що банда Чорного ворона знищена 1925 року. Це дає якусь надію. А з іншого боку люди не хочуть вірити в смерть своїх героїв. І вони витворюють легенду. Недарма розказували, що 1964 року бачили чоловіка, який прийшов на цвинтар, ні з ким не розмовляв...

      Тобто - це не ваша вигадка?

      - Ні, це не вигадка. Це є перекази такі. І так само про отаманшу Марусю. Її замучили, я думаю. Інші кажуть - її ад'ютант власний застрелив. Було багато зрад.

      Але читач повинен домислити - живий, не живий. Бо є багато письменників, які пишуть так, щоб менше щось комусь зрозуміло було. І каже - це філософія, ви не доганяєте.

      Це все дурня, людина ховає за багатослів'ям неміч свою. Я не хочу нікого образити, але треба писати так, щоб було цікаво. Література є цікава і нудна, більше ніякої.

      Питання з зали: Я хочу поставити вам запитання щодо зради. Ви так багато над цим думали.  Як ви вважаєте, це тільки українцям притаманно чи іншим народам теж?

      - Ні, це притаманне всім народам.

      Що таке зрада? Це купівля якогось свого благополуччя ціною інших доль. Це притаманне всім. Просто ми краще знаємо свою історію і бачимо це зрадництво впродовж сторіч. Коли людина залишається перед вибором, вмерти чи жити далі, то це випробування тяжко перейти.

      Павлентій: То коли ми нарешті переможемо?

      - Ой, тяжке запитання.

      З зали: Але кажіть правду! Нам важливо знати!

      - Я теж непопулярні погляди маю і не хочу дратувати публіку. Ви знаєте, згаданий сьогодні Юрко Андрухович сказав відмовитись від Криму і Донбасу. Я це казав ще на початку 90-х років.

      Ви що думаєте - я отак взяв і роздав землі? От Крим - він ніколи не був українським. Його подарував нам Хрущов. Ви знаєте, що таке у бочку меду влить ложку дьогтю? Оце той дьоготь. Я не людей ображаю.

      Так само хотіли литовцям віддати Калінінград. А литовці грудьми стали, щоб не розширювали їхню територію за рахунок зрусифікованих земель. Це ж іде дифузія, змішується.

      Дай зараз Литві пів-Росії і проводь голосування за двомовність. Так і нам цей Крим.

      Донбас - історично є там наші землі, але якщо нація не має сили цю хворобу подолати... Так, як людині ріжуть руку, бо людина гине. Це філософія розпачу. Я не кажу, що це правильно, але уявіть собі таку державу - Наддніпрянщина, Галичина, Волинь, і аж туди по Крим. Тобто те, що може нація засвоїти.

      Хіба б у нас був окупований простір інформаційний? Хіба б у нас було б російських книг в 10 разів більше, ніж українських? Ну, так я собі уявляю... А з іншого боку...

      Але ж протягом років незалежності кожні нові вибори показують, що на них щоразу 1-2 нові області віддають голоси за більш національно свідомого кандидата, національна свідомість щоразу просувається на схід.

      - Так, надія є. От дивились ви карти ці, після голосування, хто як проголосував. От дивишся і - бух, пляма помаранчева в Криму. Бух - пляма. Це точно можете сказати, що то татари живуть. Ото я кажу - вся надія на них...

      Ми ж знаємо, що земна куля не вічна - вона ж теж розпадеться і цього світу не буде. Давайте будемо боротись, тільки аби встигнути до того, поки земна куля...

      Будемо сподіватись без надії. В мене відповіді нема. На багато дуже запитань я не маю відповіді. Вибачте.

      Микола з-за Збруча: З яких історичних джерел чи розповідей ви почерпнули "знання" про те, що за Збручем люди не годували подорожніх, відмовляли їм, закривали перед ними хати і взагалі були не "тими"? І який творчий задум втілювався у "Залишенці" змалюванням таких деталей?

      - Я настільки серйозно до цього твору ставився, що я не міг цього вигадати - що ментально галичани не такі, як ми. Хоча справді ментальні відмінності є, бо Галичина була в іншій країні і з іншими традиціями.

      Але я взяв цю лінію з документів. Була Медвінська республіка в моєму краї, були повстанці, і був начальник штабу медвінських повстанців, Микола Василенко. Він написав спогади про пережите, як він переходив кордон з дружиною та дитиною - я взяв це за основу. Я не хотів образити галичан. Так було. І ми зараз, Східна Україна, коли увійшли в зону дикого капіталізму, стаємо схожі....

      Тобто, вам здається, що потрібно подавати так, як воно було, а не так, як корисно було би для державної справи?

      - Звичайно. Воно все гарно. Бо найдикіше звинувачення щодо цього роману - це те, що кажуть: чого у тебе всі отамани такі красиві, горді? А кацапи кривоногі, з мордами пласкими? Та так воно і було! Вони були - орда! Вони приходили грабувати, ґвалтувати і вбивати. Хто там красенів міг бачити?

      Я хотів показати це очима тих людей! Як хочуть читати про красенів - хай читають Фадєєва. Такими ж їх люди бачили, і дехто мені казав - вони ще бридкіші були! Орда була! А наші - хм! От будь ласка, галичани трошки скупенькі, трохи обережні... Ну що тут...

      Ірина Личак: Роман "Залишенець", що б там не казали, доволі кон'юнктурний і написаний ніби під ідеологію, яку штовхав Ющенко. Чи зазнає Василь Шкляр утисків з боку нинішньої влади, що виглядає доволі далекою від наявної в романі ідеології? Як це впливає на роботу Спілки письменників і в Спілці письменників?

      - Коли я починав працювати над романом, не було ні Ющенка, ні ідеології, ні кон'юнктури. Я не знаю, що ця людина має на увазі. Я писав чисто художній твір, слава Богу, що вдалось прорватися до цього архіву СБУ, ще тоді, коли там був Вятрович.

      Прийшла нова влада - перший, кого звільнили, це Вятрович. Це ж ми кілька днів тому пікетували СБУ в Києві...

      До речі про архів СБУ, яким там був режим роботи? Ви щось підписували, що не будете розголошувати?

      - Ні, я по телефону домовився, подзвонив, що я такий, такий, хочу те і те. Приходжу на Володимирську, мені виписують перепустку, за 15 хвилин я повинен добігти в їхній архів, це недалеко, на Золотоворітській. Якщо за 15 хвилин не дійшов до архіву - перепустка не чинна.

      Я приходжу туди. Там маленька така зала. Кілька столів. Я замовляю, його приносять. І поза тебе сідає такий дідусь, такий старий чекіст, який, напевне, стежив ще за тими хлопцями.

      От він сидить і так собі дивиться, щоб ти нічого не вкрав, тому що там справді дуже цікаві документи - там навіть є такі записки тих хлопців, написані їхньою рукою - збереглося, і фотографії.

      Якщо ви читали книжку, то там є ці вкраплення документальні - вони ще соковитіші за саму прозу.

      Вони лишили все. Вони думали, що вони вічні, тому вся хроніка боротьби лишилася. Там є, де сексоти описують портрети повстанців: "Чорний ворон - волосся чорне, до плечей, очі чорні. Саженного роста, называет себя поэтом".

      Єдине в чому сексоти весь час помилялися - вік перебільшували. Наприклад, Дениса Гупало описують: "Аршинный оселедец". Це, до речі, дуже цікава деталь.

      Хлопці, по-теперішньому - спецназ, носили оселедці не тільки для того, щоб віддати шану козацтву, це були люди, які справді йшли на смерть, для них полону не було - якщо його спіймають червоні, то вже не вбрешеться, бо в нього оселедець. Він уже не скаже, що мене там силою завели. Смертники.

      Ім'я: Пане Василь, ви є одним із чільників НСПУ і водночас членом АУП. Для чого вам таке подвійне членство, як воно допомагає у вашій творчій кар'єрі?

      - Творчості не може допомагати ніяке членство. Щодо Спілки письменників, багато хлопців просунутих, таких, як Артем, кажуть, що це анахронізм, що в Європі немає цих спілок, що воно не потрібно вже.

      Потрібно! Тому, що ми не Європа. Спілка письменників - це одна із цитаделей захисту мови, культури, духовності. Даруйте за таку патетику, але це так.

      Крім того Спілка письменників - найбагатша творча організація на земній кулі. У нас будинки творчості в Ялті, в Коктебелі, в Трускавці, в Ірпені, в Одесі. Жодна творча спілка не має такого.

      Ну, розтягнуть, розкрадуть, вже багато розтягли. Але на даному етапі - поки у нас немає нормальної держави - Спілка письменників потрібна. Так, там є багато графоманів, багато випадкових людей...

      Але питання - саме про сполучення членства.

      - Так, є Асоціація українських письменників. Вона замислювалась, як альтернатива спілці, але не стала. Мене туди колись запросили. Якби я тоді вже був функціонером спілки, то не пішов би, бо це трохи за статутами негарно. Але я тоді не працював у Спілці, я пішов в АУП.

      Знаєте, це середовище. Для письменника середовище багато важить. От я спілкуюся з вами, і ваша енергетика позитивна якось мені передається. Людина формується в середовищі. Вона ж сама якось десь так не виросте на небі.

      Там були хороші хлопці - Тарас Федюк, Ігор Римарук, вони мені імпонували, я з ними дружив, чарку пив - ну, я й пішов туди.

      Ви є заступником Яворівського саме з творчих питань. У чому причина того, що за останні роки творче життя багато в чому дистанціювалося від Спілки письменників. Якщо ще в кінці 90-х багато нині тиражних письменників якось брали участь в тому житті, то якось зараз всі про неї навіть не згадують.

      Пам'ятаю, що як приїхав до Києва, тільки вступивши - я час од часу туди приходив, там було цікаво. А тепер, дивлячись на програму, не можу там нічого для себе знайти.

      - Ні, там буває цікаве. Он Ульяненко там проводив свої вечори, Сергій Пантюк часом. А кількість цікавих подій залежить від часу. Не від спілки. Це залежить від часу.

      Так ні, літературний процес триває. Але не при Спілці.

      - Артеме, давай щось легше.

      1234: Здається, був якийсь скандал (ініційований вами), коли Ворону не дали Шевченківську премію. Що там відбувалося, розкажіть, будь ласка. І чому ви вважаєте, що детектив може на неї претендувати. Адже детектив - це чтиво для убивання часу.

      - Ні, "Чорний ворон" не висувався на Шевченківську премію через те, що він вийшов у вересні минулого року, а за правилами твір мусить вийти не швидше, ніж за півроку до висунення.

      Тобто, цього року він має право висуватись. Його висуває АУП, я відмовився, щоб Національна спілка мене висувала. Я сказав - якщо я там працюю, хай я не буду нікому дорогу переходити.

      "Просвіта" висуває. А далі побачимо. Мені хлопці сказали, що якщо не дадуть тобі Шевченківську премію, то це буде ще краще - це буде вибух цікавості.

      Lana: Вам ночами не сниться Бокачо і не погрожує розправою на тому світі за те, що ви так пошло познущались з його "Декамерона"?

      - Сниться. "Декамерон" Бокачо - отака книжка десь. Колись була дуже еротична, ще як я був малий, але зараз, після того, що ми понаписували... (хіхікання). Я вирішив зробити справді еротичну (книгу). Вибрав кращі новели і переписав по-своєму.

      Ну і що з того? А як в кіно чи в театрі - теж же ж переробляють. Я ж не сказав, що спаліть те, що написав Бокачо в перекладі Лукаша. Спаліть, а моє видавайте. Так от - мені сниться Бокачо. Йдемо з ним, він поплескує мене по плечі і каже: "Дякую, Василю. Після того, як ти написав це, так оті люди, які почитали - їм кортить прочитати мене".

      Чому не піарився активно ваш альтернативний переклад Гоголя, де ви відновили першу гоголівську кінцівку?

      - Я теж дивуюся. Я думав, той твір введуть у шкільну програму. Гоголь має два варіанти знаменитого твору "Тарас Бульба". Перший варіант вийшов у збірці "Миргород". Коротший трохи, і там зовсім не було цих дурниць, де козаки вмирають за "русскую землю".

      Такий був чисто український твір, написаний по-кацапському. І тоді на нього накинулись ці критики рівня Белінського, і сам Белінський. І сказали: "Коля, у тебя такая повесть. Надо усилить общерусский идейный смысл".

      Вони його додовбали, що через 7 років у двотомнику виходить "Тарас бульба" з абсолютно маразматичними шматками, в кінці Тарас Бульба згорає на вогні і кричить: "Уже чуют ближние и дальние народы. Подымается из Русской земли царь и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!".

      Богдан Ступка їхав на озвучування фільму в Москву. Я питаю його: "Богдане, буде ця фраза?". Він каже: "Заради цієї фрази кіно знімали".

      А я переклав той перший варіант. Розійшлася книжка миттєво. Потім з'являється інтерв'ю Черномирдіна і він каже, що "Извратили Гоголя. Гоголь никогда не мог так писать!".

      Ну, тобто, кацапи цю книжку побачили, а українці - ні. Отой треба було ввести текст в шкільну програму, а "канонічний" спалити, як він спалив другий том "Мервых душ". І Гоголь, якби був живий, то він би сказав: оцей, український, а той спаліть.

      Ну от, до речі, ще один проект зірвався, це коли вже про кіно. Приїжджає до мене агент Єжи Гофмана і каже: "Дайте ваш варіант перекладу. Гофман сказав, що він хоче знімати "Тараса Бульбу". Я буду сценарій писати.

      Індустріальний союз Донбасу давав такі гроші їм, що він казав - декорацій не буде, ми збудуємо Січ на Дніпрі, а потім залишимо це як музей. Гонорари за голлівудськими мірками.

      Я так уже прикинув, що я куплю за півмільйона доларів. А потім ці хлопці - Індустріальний союз Донбасу, завелися з поляками, якийсь бізнес не поділили і відмовились давати гроші Гофману. Ну, а після того Бортко зняв фільм. Ну, ви бачили.

      До речі, чого російські спецслужби не знищили того варіанту?

      - Надто шанували Гоголя. В академічних виданнях давали і той варіант теж, просто на нього ніхто не звертав уваги. Так, як от в нас це видання вийшло і українці не надали йому значення.

      Пілігрім: Чому з-поміж різноманітних українських народних пісень та дум, де згадується ворон чи вороння, Ви обрали епіграфом співанку на текст Василя Пачовського? То є певний значеннєвий пласт чи швидше особисте уподобання?

      - Колись давно, дуже давно, уже тих кобзарів нема, у Києві був в Опері концерт цих дідів. Отих справжніх таких хрипких, сліпих. І от тоді двоє заспівали: "Тобі зозуля навесні кувала щастя, а мені ворона каркала сумне: "Забудь мене, забудь мене".

      У мене є записи, я часто слухав, дуже гарна пісня, я не знав, хто автор цих слів. Я взяв епіграфом - ну, дуже лягають ці слова до цього роману з цим смутком.

      А потім Тарас Компаніченко, раптом чую, виконує цю пісню. Питаю: "Тарасе, де ти її взяв?". А він каже: "Це Василя Пачовського". Ну, він став піснею народною, тому, що навіть варіації є на ці слова.

      Пілігрім: Ви довго шукали композиційну форму. Які ж іще були варіанти композиційної арматури, окрім як містичної присутності справжнього птаха - чорного ворона? Коли не секрет:)

      - Це таке питання, на яке можна відповідати півдня... Подивіться на "Чорного ворона" - яка там архітектура і композиція самого роману. Коли він складається з чотирьох частин, квартет. Кожна частина - з чотирьох розділів. Кожен розділ - з чотирьох підрозділів. Там ціла геометрія.

      У нас критики зараз немає. Колись, якщо будуть справжні критики - вони порахують оцю всю храмову побудову цього твору. Я дуже серйозно ставлюся до форми.

      Наприклад, якщо мені зараз писати про Марусю Соколовську, то я найбільше боюся самоповтору, щоб не було - та сама тема, тільки сюжет інший, серіали. Тут треба знайти абсолютно нову форму, архітектоніку, інтонацію, стилістику, це триває роками.

      Повернутись до формату "Ключа" і "Елементаля" не хочете?

      - Не знаю, як Бог на душу дасть. Я боюсь самоповтору. Знаєте, мені казали - чого ти не напишеш "Ключ-2", "Ключ-3", це ж легше всього! Знаєте, як штампують фільми ці. Є готовий герой, є готовий характер, тільки придумай варіації. Детективні сюжети вигадувати мені легше всього. Ну, це ж не цікаво. Треба абсолютно новий світ створювати.

      Питання з зали: А генотип тих повстанців, які отакі гарні, він лишився десь на Черкащині чи ні?

      - Зберігся, але дуже в малій кількості. Мало екземплярів. Один оце перед вами. Там, у Холодному Яру, один хлопець, схожий на Чорного Ворона, каже: "Ми Адміністрацію Президента за 15 хвилин візьмемо! Удвадцятьох!". Подумав-подумав і каже: "Але не втримаємо...".




      "Народна Правда. В.Шкляр"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    39. С. Рахманін. Останній прихисток
      Не всі знають, хто саме це сказав. Крилату фразу періодично приписують то Оскару Уайльду, то Ярославу Галану, але найчастіше - Льву Толстому.

      Великий богошукач свого часу популяризував уподобане ним висловлювання серед сучасників та одноплемінників. Заодно надав запозиченій мудрості яскраво вираженого негативного відтінку. Трохи змінивши порядок слів (у толстовському варіанті - "Останній прихисток негідника - патріотизм"), граф свідомо переніс смисловий акцент зі слова "патріотизм" на слово "негідник". Що й не дивно: видатний непротивленець не поважав патріотів, відверто ототожнюючи патріотизм із рабством.

      Справжньому автору афоризму Семюелу Джонсону через два тижні виповнився б 401 рік. На щастя, люди так довго не живуть. Їхні думки, на щастя, інколи живуть і довше.

      "Британський Вольтер" був гострим на язик. Багато його думок здавалися приреченими на безсмертя. Але нащадки на диво перебірливі. Найбільш пам’ятним висловом доктора Джонсона, за іронією долі, став експромт, виданий ним 325 років тому. Patriotism is the last refuge of a scoundrel. Була б фраза забута. Але друг і літописець класика Джеймс Босуелл, згадав зауваження у своєму "Житті Семюела Джонсона". Сумлінний біограф додав до спогаду пояснення: "Він (Джонсон) мав на увазі той патріотизм, що його багато хто в усі часи й у всіх країнах робив прикриттям особистих інтересів".

      Втім, пізніше шанувальники видатного критика і поета запропонували інше, глибше прочитання сказаного: навіть мерзотник може знайти прощення і порятунок у щирій любові до вітчизни.

      Таке трактування видається цілком прийнятним, коли взяти до уваги, що покійний Джонсон (на відміну від покійного Толстого) був не огудником патріотизму, а його співцем. Найвідоміша публіцистична праця просвітителя іменується гордо - "Патріот". Саме це слово він незмінно писав із великої літери.

      Сьогодні у нас патріотом бути соромно. Суспільство сприймає його, патріота, як закінченого невдаху. Він, патріот, - трагічний, кумедний і беззахисний водночас. Як "Таврія" біля Верховної Ради. Як вегетаріанець на корпоративі у канібалів.

      Сьогодні патріотом бути важко. Це раніше носіння вишиванки було подвигом. Потім викликом. Нарешті - модою. Тепер (час від часу) навіть "найпередовіші" верстви населення одягаються в "уніформу патріотів". І поруч із ними "свідомі", які розгубили орієнтири, почуваються тихими нудистами серед агресивних ексгібіціоністів. Рядженими серед нарядних.

      Типажі, описані британським мудрецем Джонсоном понад три століття тому, оживають тут і тепер. "Обережний патріот". "Байдужий патріот". "Патріот-базікало" ("Він п’є за свою країну і кричить про неї, але ніколи заради неї й пальцем не поворухне"). "Своєкорисливий патріот": "Моя крамниця?- моя вітчизна. Про успіхи другої я суджу за станом справ у першій..." Нікого й нічого не нагадує?

      Приречено намагаюся зрозуміти сенс нав’язливого протиставлення Ющенка Януковичу. Немає де правди діти, персонажі ці багато в чому несхожі. Судити про це можна хоча б із офіціозних сюжетів, які розповідають про трудові будні насельника Банкової. Самі порівняйте. Президентський кабінет Віктора Андрійовича був обставлений із рідкісним несмаком. Президентський кабінет Віктора Федоровича вирізняє несмак банальний.

      Віктор Андрійович не втомлювався ректи "мій народ", Віктор Федорович уперто повторює: "Я не дозволю Україні зійти зі шляху демократичних реформ". Інтонації схожі. Багато самовпевненості, трохи України. І ліки онкохворим дітям як не завозили при Ющенку, так і не завозять при Януковичу. От і весь патріотизм, прости Господи.

      Марнославний ірраціональний патріотизм одного відмінний від показного матеріалізованого патріотизму іншого. Але ця різниця має цікавити психологів. Навіщо вона далекій від таких тонкощів людині?

      Інколи суто по-людськи хочеться повірити в гарячковий, нервовий патріотизм окремих видатних опозиціонерів. Але не виходить. Той-таки Джонсон застерігає крізь століття: "Якщо його основний вибір - звертатися до убогих, яких легко підбурювати; до слабких, які зазвичай за своєю природою підозріливі; до неосвічених, яких легко скеровувати; до людей аморальних, яких живлять біди та відчай, - не варто такому хвалитися своєю любов’ю до народу".

      Нинішні володарі беззавітно люблять себе в Україні, а не Україну в собі. Що з усією очевидністю продемонстрували недавні торжества, присвячені 19-й річниці державної самостійності. На різнокаліберних білбордах, блакитних екранах та газетних шпальтах було напрочуд багато Януковича і образливо мало України. У нетутешнього спостерігача могло скластися помилкове враження, що саме прихід Віктора Федоровича до влади - головне завоювання країни за чотири неповних п’ятирічки незалежності. Навіть пафосне "Любiть Україну!" можна сприйняти не як заклик до співвітчизників, а як звіт про виконану роботу. Тим більше що мешканець межигірської гасієнди щодня демонструє невтомну готовність любити батьківщину в непартикулярній формі.

      Телеканали, які перешикувалися на марші, легко виколупнули зі святкової програмної сітки вже звичну в останні роки патріотичну продукцію. Один флагман вітчизняного ТБ до державної річниці показав імперського "Тараса Бульбу" Бортка. Інший дозволив собі побешкетувати: на День Незалежності потішив глядачів показом блокбастера "День незалежності", що розповідає про героїчну боротьбу американського народу з інопланетними загарбниками. На такому святі недобитий вітчизняний патріот приречений почуватися прибульцем...

      Цитую коротке інформаційне повідомлення, передане безліччю ЗМІ у переддень головного державного свята. "У Мелітополі у зв’язку зі смертю мера Дмитра Сичова, який помер у лікарні від отриманих у ДТП травм, скасовано міські заходи, приурочені до святкування Дня Незалежності України". Анітрохи не намагаючись образити пам’ять покійного, поставлю просте запитання: чи порівнянні ці події - день народження країни і день смерті її громадянина, нехай, і гідного? А тепер складніше запитання - чому те, що сталося, нікого, за великим рахунком, не вразило, не зачепило, не обурило?

      Проведу недозволенну паралель. Уявімо, що країна (боронь Боже!) віддасть Богові душу. Уявімо собі, що день цей випадково припадає на іменини державного бонзи. Як гадаєте, скасував би він миле сімейне торжество заради незначної загальнонаціональної прикрості? Відклав би вакхічні танці під Кобзона з Кіркоровим?

      Патріотизм нинішньої влади - це патріотизм крамарів, які погано вміють читати, але відмінно навчені лічити. Їхні уявлення про реальну патріотичну ідею, мабуть, міг би передати у малометражний і високобюджетний телеролик, де гурт "муркочучих" натхненно виконає гімн на фені.

      Але чи набагато кращий патріотизм тих, хто звужує рамки світобудови до меж заповідника привидів? Де серед червоних калин молодячись тиняються примари в шароварах, із бандурами на грудях та "Кобзарями" під пахвою.

      Зовні незначні справи співвітчизників перетворюють патріотизм на позбавлене значущості слово. Багатомільйонна спільнота вболівальників жваво обговорює подробиці гучного футбольного скандалу. Здавали "Карпати" матч "Металісту" чи ні. Хто був крутішим в заочному словесному змаганні - глава ФФУ, президенти клубів чи екс-наставник збірної. Набагато менший інтерес викликає демарш гравців харківської команди, котрі відмовилися (якщо вірити повідомленням у медіа) захищати кольори національної збірної. Бажання підтримати свого тренера можна зрозуміти, але як зрозуміти небажання підтримати свою країну? Адже збірна - не власність Суркіса, Ярославського, Маркевича або когось іще. Це - наше, спільне.

      Проте ми різні. Для одних патріотизм перетворився на поношений домашній халат, у якому конфузно вийти на люди. Для інших - в узятий напрокат смокінг, який надівають від випадку до випадку. Тих, для кого він - священна риза, гвардійський мундир, дороге серцю вбрання або затишний повсякденний одяг, дедалі меншає.

      Може, він нікому й не потрібен, патріотизм? Але ж черпають у ньому сили, натхнення багато народів і країн, як боязких, так і самовпевнених.

      Ті ж таки росіяни, наприклад. Патріотизм наших стратегічних сусідів голосистий, часто картинний, подеколи трохи бикуватий. Але він поступово перетворюється на невідривну, важливу частину їхнього непростого буття. Один мій московський колега, людина вдумлива й совісна, віднедава став стриманим прибічником великоросійської ідеї. Свою еволюцію він пояснив дещо хитромудро, але, схоже, цілком щиро. Віра в особливу місію свого народу притлумлює зневіру у власних силах. Коли біжиш разом з усіма, складно думати про власну самотність. Навіть недурні люди охоче поринають у відполіроване задзеркалля каламутної дійсності.

      З більшим чи меншим успіхом вони знаходять мету в русі, спокій у метушні, мужність у страху, розраду в горі, вгамування у спразі. Вони знаходять примирення із собою у війні з іншими. Така доля націй, які наділили себе чином великих.

      Не закликаю брати з них приклад. Те, що ми інші, першим помітив аж ніяк не Кучма. Негласний девіз "Ні бунту, ні покори" у процесі складного спілкування зі старшим братом багато разів і багато років приносив нам дивіденди. Навчав перебудовувати чуже, не будуючи власного. Але непомітно й щедро приносив у нашу самосвідомість тухлуватий присмак вторинності.

      Коли наш чиновник обгрунтовує необхідність перенесення Конституційного суду з Києва до Харкова, він як гідний для наслідування приклад рефлекторно наводить Пітер - місце постійної дислокації КС РФ. Не Карлсруе, не Брно і не Батумі, де базуються конституційні суди Німеччини, Чехії і Грузії відповідно. Потреба озиратися на сусіда вкарбована у підсвідомість. Готовність наслідувати, помножена на звичку відокремлюватися. Прагнення бути автономними в наслідуванні. Так і народжується карикатурність. Подібний "патріотизм" і справді найгірше з рабств. Оскільки раб його не усвідомлює.

      Тому наша влада "патріотично" зміцнює національний оборонний щит за спеціально підготовленим, унікальним планом. Який передбачає купівлю ракетних комплексів у Росії, проте аж ніяк не вдосконалення власних.

      Цього року кінокомпанією Руської православної церкви, за благословенням патріарха Московського, патронатом президента і прем’єра РФ, за підтримки тамтешнього мінкульту і на кошти "Газпрому" знято фільм "Піп". Ця стрічка, опікувана такою кількістю поважних фіз- і юросіб, - фактична спроба виправдати діяльність так званої Псковськой місії, яка за підтримки нацистів відновлювала церковне життя на окупованих територіях від Пскова до Ленінграда. Не вправі давати оцінку історичним подіям, не маю бажання судити про художню цінність фільму. Обмежуся очевидним. Ініціатор створення місії митрополит Сергій, котрий не соромився фотографуватися з есесівцями, для авторів фільму, для його замовників і, наскільки можна судити, для більшості російських глядачів - якщо не праведник, то як мінімум жертва обставин. Наш митрополит Шептицький, котрий публічно протестував проти Голокосту, переховував євреїв у підвалах собору Святого Юра - "нацистський прихвостень" з погляду російської історії. І "неоднозначна фігура" з погляду історії нашої. "Піп" з успіхом пройшовся нашими екранами, отримав Гран-прі українського фестивалю "Покров", стрічка продається в кожній DVD-лавці і в них і в нас. Робота над фільмом "Владика" про Шептицького тривала чотири роки. Не вистачало то грошей, то уваги. Прем’єра пройшла непомітно. На дисках фільм - рідкість. Братня Росія його ігнорувала.

      Україна - не Росія? Ніби спростовуючи цю тезу, у переддень річниці другої світової з українських підручників історії заходилися вилучати фото Шухевича.

      Наш теперішній патріотизм половинчастий. Як знаменита столична вулиця, - чи то Лаврська, чи то Мазепи. Яка чи то веде до храму, чи то від храму.

      Ми не знаємо, чого хочемо, значною мірою тому, що не хочемо розібратися з тим, що нам дороге. Оцінити, що для нас святе. І захистити те, що для нас цінне. Блаженний кухонний патріотизм, ліниво сповідуваний довго і багатьма, нудотний і нефективний, як тепла безалкогольна горілка. Для кожного батьківщина природно розпочинається із сім’ї, але не можна, щоб батьківщина закінчувалася у квартирі.

      Як казав мудрець Джонсон: "Ніхто не може вважатися таким, що любить свою країну, за вміння смажити бика, робити взуття, за відвідування мітингів або членство в клубі... Він повинен мати якісь важливіші відмітні риси, перш ніж вважатися патріотом".

      Як на мене, патріотизм - це не конче здатність померти за Батьківщину. Це нездатність жити поза нею. Озирніться навколо й зізнайтеся, чи багато таких, хто цій не цілком героїчній вимозі відповідає.

      Патріотизм - це вміння відрізняти Батьківщину від держави, а державу - від крамниці. Уміння відрізняти користь від вигоди, стриманість від страху, самопожертву від давання в борг, відданість від лизоблюдства. Уміння обертати розпач у впертість, відливати зі сліпої злості усвідомлений опір.

      Патріотизм - це вміння зберегти любов до країни, всупереч рясній присутності в її минулому та сьогоденні негідників. Патріотизм, як влучно підмітив Адам Міхнік, визначається мірою сорому, що його людина відчуває за злочини, скоєні від імені її народу. Але патріотизм - це й здатність примусити відповісти за підлість.

      Патріотизм - це вчинок. Ще разок, уже точно - останній, пошлюся на іменинника Джонсона: "кравець відкладає свій наперсток, торговець сукном опускає свій ярд, а коваль кладе свій молот; вони зустрічаються в шинку, розглядають стан нації, читають або слухають останню петицію, оплакують біди часу, тривожаться з приводу жахливої кризи й підписуються на підтримку білля про права".

      У наше віртуальне століття вчинок здається річчю майже нереальною. Політика здається доступною кожному, хто має доступ в Інтернет. Заплив у мережу під ніком "Ющенко", обматюкав на весь віртуальний світ Тимошенко з Януковичем. Виплив, вийшов на балкон покурити - досі так само незадоволений реаліями, але вже помітно задоволений собою. Проте кожен "безстрашний" анонімний юзер щодня по краплині вичавлює з себе людину, здатну подати голос.

      А патріотизм - це не тільки скорботний плач за мертвими, це гнівне слово, звернене живими до живих на захист живих. На захист зруйнованого, окраденого, оббреханого.

      Патріотизм - це здатність знаходити і об’єднувати близьких по духу. Ми розучилися робити це. Симон Петлюра, одна з найтрагічніших постатей у вітчизняній історії минулого століття, сказав просто й пронизливо: "Ми по черзі любимо Вітчизну, але ще ніколи не любили її разом, не горіли одним, могутнім, спільним почуттям любові до неї. Кожен із нас часто для себе лише хоче придбати патент на патріотизм, але поки що ніхто з нас не має його окремо, а чи маємо ми його всі разом? Кожен має право на це, але втрачає це право в той момент, коли відмовляє іншому у праві ще сильніше любити народ і Україну".

      Монтеск’є мав рацію, стверджуючи, що "найкращий засіб прищепити дітям любов до батьківщини полягає в тому, щоб ця любов була у батьків". Навчіться любити Батьківщину сьогодні, якщо хочете, щоб у ваших дітей завтра була Батьківщина.

      Зрештою, справжній патріотизм - єдиний надійний прихисток від негідників.

      Сергій Рахманін

      "ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ, № 32 (812) 4 — 10 вересня 2010"

      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    40. Здача Севастополя. Нові газові угоди. Причини і наслідки

      Автори: Юрій БУТУСОВ, Інна ВЕДЕРНИКОВА, Алла ЄРЬОМЕНКО, Сергій ЗГУРЕЦЬ, Ольга КОШАРНА, Володимир КРАВЧЕНКО, Юлія МОСТОВА, Сергій РАХМАНІН, Тетяна СИЛІНА

      http://www.dt.ua/1000/1550/69290/
      "Дзеркало тижня" № 16 (796) 24 — 29 квітня 2010


      «За 50 днів свого президентства Віктор Янукович не вніс жодного законопроекту до Верховної Ради, не ініціював жодної реформи. Зате зробив ряд кроків, які посилюють наявний розкол країни, і поставив підпис під принизливою й не надто практичною харківською угодою». Саме так могла б починатися стаття, котра б виражала думку суспільства, впевненого у своєму виборі європейського шляху; суспільства, яке міряє свою громадянську гідність чимось більшим, ніж матеріальний статок; яке сформувало соціальне замовлення на реформи; має об’єктивну інформацію про те, що відбувається у владі, і здатне зайняти активну громадянську позицію з її контролю. Втім, якби українське суспільство було таким, Віктор Янукович не став би президентом країни. А він — президент. І в його Україні — 67,5 відсотка громадян під час референдуму проголосували б за вступ України в союз із Росією і Білоруссю (КМІС, лютий ц.р.). А 61 відсоток — за пролонгацію перебування в Криму Чорноморського флоту Росії (R&B Group, березень ц.р.). Людей, які жили при Радянському Союзі, стає дедалі менше, а тих, які прагнуть до простих, нехитромудрих вирішень своїх проблем, до травоїдної й вичерпно достатньої стабільності, — дедалі більше. Дедалі менше тих, кому потрібне право вибору. І дедалі більше тих, кому потрібна колія.



      У ці дні виповнюється чверть століття з моменту старту Перебудови. Перебудови, яка дала Незалежність Україні. Незалежність, якою її громадяни та еліта так і не змогли як слід розпорядитися. Через 25 років ми знову по груди ввійшли в ту ж саму річку: нас кидають у совкові технології; повертають у радянську пресу; пропонують радянський світогляд; і навіть відтворюють конструкцію домінування однієї партії, яка де-факто підміняє собою де-юре розділені гілки влади. Хоча масштаб завдань і цілеспрямованість у сучасній Україні явно не радянські. Хіба що розмах подарунків зберігся: Хрущов на папері подарував Крим Україні, а Янукович, по суті, подарував його Росії. Правда, років через двадцять, нікого не запитуючи, його заберуть татари... Але це переважно станеться з однієї причини: розкрадаючи свою країну, російська влада імітувала будівництво сильної держави; а розкрадаючи свою країну, українська влада імітувала будівництво держави демократичної. При цьому жодна з них не проводила системних реформ; не турбувалася про впровадження європейських цінностей; не створювала умов для розвитку бізнесу та особистості.


      Бог із нею, з Росією, хоча теж шкода — багатюща ж країна. Але в Таганрозі для відчуття щастя комусь вистачить і польоту Гагаріна в космос. А в Золотоноші — не вистачить. І в Жмеринці — не вистачить. І в Бориславі — не вистачить. Україна так і не створила ні малої, ні великої економіки. Малу з’їдають побори влади. А велика доїдає дороги, мости, атомні станції, греблі, заводи, верстати, побудовані при Союзі.


      Якби сьогодні, через майже 19 років після проголошення незалежності, у Севастополі можна було спостерігати, як шведські та британські туристи, переходячи на набережній зі СПА в затишні ресторанчики, співчутливо позирають на промаслених матросиків ЧФ, які порпаються в іржавих кораблях, — то президентові України й на думку б не спало б пролонгувати перебування російського флоту в Криму. Але йому — спало. Тому що Крим за 19 років став столицею ларкових МАФів, а не світовим курортом. Тому що Україна не стала країною можливостей для маленького українця, татарина, росіянина. Тому що влада не вирішує наявних проблеми, а є їх мультиплікатором. І питання газу в нашому випадку становить собою чудову, майже біблійну ілюстрацію: бог наживи створив Могилевича, який породив РУЕ; компанію «освятили» Кучма і Путін, доручивши турботу про неї Бойку; Ющенко, зруйнувавши контракт, який давав Україні 50-доларовий газ і 25 млрд. кубів за транзит, завів РУЕ в організм економіки країни, з якого компанія, як солітер, висмоктала дуже багато соків; Тимошенко, прагнучи прибрати РУЕ з ринку, підписала кабальний контракт із «Газпромом»; Янукович, прагнучи виручити бюджет, олігархів і власний рейтинг, розплатився з «Газпромом» прибутками