Київ вступає у фазу оборони, бо війна і лунають вибухи й лякаючи постріли,
кривавлять його долоні, стискаються каштанові скроні, соціальні мережі рябіють жахливими постами.
Із вікна свого будинку, що мирно дихав від третьою світової на Оболоні, жінка з білим, мов молоко волоссям,
із жахом споглядає, як девергешний БТР переїжджає машину із живим чоловіком і кожна клітина тіла її голосить…
Вона рве те шовкове волосся, виє вовчицею і більше не може мовчки стояти осторонь…

— Де ж ви взялися на наші голови? — зойкає і присідає на підлогу, — Будьте прокляті! Горіть вам у пеклі! Прийшли нас звільняти від миру?
Від рідної мови, від ще бабцею, вишитих червоно-чорним хрестиком вишиванок довіри?
Тіло її молоде тремтить, а розум не може збагнути, що то стукає в двері чорна-пречорна смерть
і очі її стають, мов дозрілі чорниці від того, що усе сімейне щастя летить шкереберть…
Тому вона мовчки вкладає в наплічник документи та найнеобхідніші речі, бере за руки маленьких дітей і залишає затишне гніздечко квартири.

Паща МЕТРО ковтає постаті перехожих, бо одна за одною з небес розсипаються бомби…
Там, у сховках, де ставлять палатки, де волонтери роздають гарячий чай і хліб поступово починає прокидатися генетичний код хоробрості:
хтось перебирає срібні струни гітари і затихає сполоханий плач малої дитини,
бо все сповнено сенсом свідомості і гордо лунає із кожних палаючих уст:
— Усе буде Україна!
Де ж ти, сонна Європо? Прокинься! Дай нам небесний купол дерева, що затулятиме кроною!

Дим клубами на вулицях вигнутих стегон й не про війну кіно…
Українці — нація вільних людей! Ми самі себе захистимо!
1березня 2022.

Хлопці мене питають:
— Юлю, чому ти, як раніше не пишеш?
Давай, почитай нам про Новий рік, чи, як листя пада торішнє…
Як вони сварились, а потім — зійшлися. Хай крутим буде happy end!
Або, як вона танцювала для нього у палких сукнях сонця кольору red .

Чому ти не відкриваєш у клітинку в ромашках, білих свій, потертий блокнот?
Він важить мільярди тон, він містить мільйони іонів солдатських нот!
Ну, подумаєш, якийсь ідіот сказав, що писати про війну, коли вона йде — то моветон.
Ти маєш у запасі слово, а ми лише «Стугни-П», автомат на плечі і короткий сон.
Розкажи, як там живуть твої крилаті поети і голублять весняний ряст?
Досить уже водити пальцем по півлітровій банці безбарвним поглядом, а хочеш, то пиши про нас!
Я кажу їм:

— Братики, я була в Києві. Ліки, броники, все таке…
Мої ребра зараз затягнуті, наче нога пораненого в тугий турнікет.
Там, у серці столиці, коли затарювалася вашими однаковими сигаретами,
повз мою багатоверхівку я бачила, як ППО розмашатало дві рашисткі, крилаті ракети.
Третій прильот… Голосіння, плач … Влучили в київську шосту ТЕЦ…
Світло — відсутнє, води — не має, відігрів здобувається із найгарячіших народних сердець.
Та, звичайно, що лагодять хутко, а душі людей терплячіші за найсильніший мороз,
але в кожній лишився слід пішохідної зебри, чорно-рудий, кривавий « москв…!

У них там зараз такий самий театр і мета, як і в приземлених нас,
По ТБ крутять про ЗСУ реклами. Дивлячись їх можна плакати на день, принаймні, по десять раз.
І народ тепер молиться не старим, а новим богам. Коротше, хлопці, люди молються Вам.
І хтось із них, зціплюючи від люті зуби, приносить мій, у ромашку, пом’ятий, білий блокнот.
— На, сестро, — каже, — напиши їм іще й про таких незразкових нас,
бо ми тут стоїмо за всіх, хоч інколи гнемо мати, смішкам вмикаємо фарс, відкриваємо на «жисть» оцю рот!

І я пошепки , в повній тиші, починаю збирати рими, сплітаючи у вінок, і брати на борт.
А їм читаю про інше: до сказу сексуальне і не про цю дурнувату війну.
Я їм читаю про кохання всі сім своїх срібних нот і так само маю замало сну.

Хлопці мене питають:
— Юлю, чому ти, як раніше не пишеш?
Давай, почитай нам про Новий рік, чи, як листя пада торішнє…
Як вони сварились, а потім — зійшлися. Хай крутим буде happy end!
Або, як вона танцювала для нього у палких сукнях сонця кольору red .

Юлія Івченко. 18. 12. 2022.

Один хлопчина із ЗСУ вірив у реінкарнацію, коли йому цілили в спину…
Ви в курсі. Це коли сім життів: кішка, собака, мураха, трава, чи людина…
А Бог бачить те саме, що й ми, вдумливо редагує на цю війну усі наші панічні реакції,
мов піаніст, перебирає пальцями чорно-білі клавіші дощових хмар, що схожі на промови та акції,
бо хто вас сказав, що герої не помирають, а змії не ловлять мангустів на задвірках шаленої гравітації?
Можливо, нервово послабляє краватку, можливо, хапаючись за голову, ховає в тумани " Книгу Ілая"?
Ти— знаєш?
Я — знаю!

— Сьогодні туман яром, туман долиною…— пише той солдат, вдихаючи в долоні зерня тепла.
Сьогодні Донеччина сиза і осінь настала так хутко, як і ця недоречна війна.
Сьогодні тихіше чим вчора... Можна випрать шкарпетки, хоча вони сохнутимуть, певно, з два дні…
Поціновувачі героїзму не розуміють, що геройства у цьому нема, а все найгероїчніше так і залишиться у пітьмі.
Цікаво, — усміхався до чорного пса,— ким я буду в наступнім житті?
З неба впаде сигнальна ракета, мов синя слива, летітиме, залишить за собою ядерний хвіст,
а Бог, певно, бачитиме те що і ми… Зачне грати « Аве Марія» і пилом скрутиться жовтий лист...
Бог, можливо, теж задихатиметься, як на землі опромінений піаніст?

І на планету зійде жах радіації… Солдату під ноги ляже гостра мачета іншої цивілізації…
Не треба сміятись. Ми уже насміялися і минулого року, і на Різдво, і на Миколая…
Можливо, Бог нервово послабляє краватку, можливо, хапаючись за голову, ховає в тумани "Книгу Ілая"?
Ти — знаєш?
Я — передчуваю...,
Бо мене вчать, як рятувати людину, коли діє зброя масового ураження.
Скажи, чи існує реінкарнація,
мій друже,
Боже мій,
осліплий враже мій?

Юлія Івченко.
28 вересня. 2022 року.

ну, взагалі, вона була прикольна така… не така, як всі...
у білім платті… в ружах червоних, чи в червоних маках?
перевдягала тактичну футболку й ходила босою по росі,
а наш комбат шуткував: що вона, наче із мультика Мавка.

її обожнював Даня, за те, що співала з ним під гітару « Гуцулку Ксеню,
її ненавидів Сергій, коли лізла у повість життя психолологічним перцем,
і коли в неї розв’язувався шнурок на бежево-замшевих із волошкою берцях,
їй кожен хотів його зав’язати, чи зомліти від осіннього одкровення.

та воно, може, і не по-чоловічі, а чоловіки на війні ринвами починають ридати,
коли обстріл потрібно неочікуваний перебути, сонце до зірки останньої перечекати...
рахувати втрати…

вона нишком підходила:
— привіт, — говорила — ти мене пам’ятаєш? я — друг із твого підрозділу.
клала свою теплу рука між серцем й грудьми, де кінчається пелюстковий пульс:
— дихай тепер, як я … повільно . животом… із мого директивного дозволу...
і до нього приходив ангел, чи Божий дух.

або підповзала вужем. питалася: шепочучи:
— усе нормально. це скоро закінчиться.
будеш знову пестить дружину. розкажи, якого кольору ви поклеїли шпалери у спальні?
ти хочеш їсти, пити, чи, може, у туалет? от і добре. перезаряджай набої.
Степан знову зайнятий ділом, дихання рівне і він повертається в бій вже не говорячи сам із собою.

ну, взагалі, вона була прикольна така… не така, як всі,
у білім платті… в ружах червоних, чи в червоних маках?
перевдягала тактичну футболку й ходила босою по росі,
а наш комбат шуткував: що вона, наче із мультика Мавка.
Юлія Івченко. 25. серпня. 2022.

Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю.
Я знаю дівчинку Олю з хрестом червоним на грудях і калиною на устах.
Їй не соромно різати солдатські штанини до тіла срібла оскалу голого,
щоб, хоч комусь із котиків- солов’їв не рани шипшин колючих, а Божий осяяв знак,
щоб, у якоїсь: дружини, чи у матері шелестом упалого листя серце не закололо!
Та , якби вона хутко не повзла Розалією в’юнкою...

Смерть — на те вона й смерть, коли вже доста напоїть!
І Оля стає — не медик, а, майже, розп’ятий птах,і різко затягує турнікета до кісточки жилок.

ЗНОВУ —БАБАХ!

— ВОЗДУХ!

А ОЛІ У СКРОНЯХ ЛУНАЄ: « Бєлиє рози… Бєлиє рози… Бєзопасни шипи!!!»

Орлиний Орест шепоче на вушко:

— Олю, давай ми будемО, уже на ти?
Оля різко йому відповідає:

— Йди ти під три чорти!

В госпіталі польовому Оля встигає писати трагічний, до сліз роман.
У снах їй мариться батьківська сад і ріднесенький братик: , мов квіти- братки — Роман...
З яким вона передивилася усі дитячі фільми й вірить наївно що той десь — тут? Чи там?
Ніжність приходить до неї хвилями, закусює губи, виймає з соснових ван…
Оля знає, що Роман іде в камуфляжній футблочці без броніка грудьми на таран!
Але вона — парамедик…
У неї не має права їхати дах!

— Це — каже Оля — рівнина впала з крутої, таточку, Зміїної балки?
Це, може, вовчиця прийшла шукать вовченят у моїх зелених очах, чи вже забило баки?
Ось, я маленька така, а ти мені даєш пензлика і я покриваю лаком ляльку у ванній.
Оля сама по-ра-не-на….
А потім до неї чалапає ліс на одній лапі …
Перелесник із « Лісової пісні», ласо гойдає кістлявими пальцями, обвітрену орками Мавку.
Оля приходить до тями, затягує турнікет, а потім чує знайомий голос:

— Хлопці! Термічну ковдру! Андрію, розріж їй светра на грудях!

— Бляха!

Просто, Оля з дитинства ангел - невдаха.
(Такі бувають у цьому лісі)...
Де було мокро? Де було сухо?

— Реве Джавелін у бідного Баха?
Оля закочує очі… Хтось б’є каменем у « Сосну кохання»!

— Понесли пацани! Що там тієї Олі…

Камінь лягає і мовчки холодом думає:

—У цих дубових планетах є нЕлюди, а є люди…
І середина його загорається, і душа, як пожежа палає!

— Хай би лягла піді мною. Хай би собі лежала,
Бігли б під нами струмочки, хай би спокійно спала!

Сни бувають казково-ніжні, неначе мама,
сонце буває одне і то, коли кармінно світить,
ночі бувають печальні — їм туго вигнуто брови,
слова не відразу приходять, бо їм забракує мови.
Щойно. Більше я нічого не можу сказати.

Юлія Івченко. 6 серпня. 2022. р.

наліво — пістолети, направо — кулемети…
страшна війна кривавить та спопеляє край !
час струшує з чола колишні еполети,
бо ж кожен день — борня а кожен син — відчай
та у солдатськім кухлику палає чорний чай.

це скільки вже століть знов заступа на горло
звіряча тінь орди та глушить мови гроно …
чи ж від чужих смеркань тобі ще не холонуть
бентежні сподівання солдатських цих долоней
та жовто-сині квіти Тараса на іконах?

ти мабуть міцно спиш? йому за це подякуй.
у нього завтра сповідь із відстрілом на мир,
і кожна мить востаннє живе червоним маком,
і спогадом про дім, аж стогнуть явори,
та сяє синій пролісок з-під трухлої кори.

згадаються традиції, що зрощені з дитинства
страгічний ряд цибулі зросте перед окопом,
і рвати стануть струни старого бандуриста
що також з юним хлопцем рубає злий осот
у танкових артеріях… у піхотинських сотах…

а як журлива пісня зірветься птахом добрим
у вечір васильковий й до мами в дім влетить,
його душа здобріє та стане більш хоробріша,
й об ногу стануть тертися казок м’які коти
та рідна ружі мова зайде в солдатські сни…

наліво — уже танки. направо — уже гради…
війна.. ми всі прозріли… храни Господь синів!
гніде лоша надії їсть мудрі виноградини
сучасних днів…

А завтра, наче вже мала бути страшна війна...
Віра мчить вітром до найближчого супермаркету,
згрібає до кошика сіль, сірники, гречку і пляшку вина.
(це про всяк випадок, щоб вгамувати дурнувату паніку...)
Віра ж завжди відчувалася, наче лілея мрій неземна,
зараз стоїть спантеличена звістками та заплакана.

Хутко диханням набирає номер найближчого сусіди.
(він винен їй великі гроші, що можуть згодиться…)
Той обіцяє, що неодмінно поверне все сонячним літом…
Вірі враз хочеться стати керамічною вазою і розбитися!
Та права не має, бо туляться голубами дрібнеькі діти,
старенькі батьки та казкові вірші жар-птицями.

Столиця бачить судоми її дорослих, рішень,
як раз навпроти Стрітення, де лютий вистьобує люто
народ… А щури, покидають нагріті крісельця-ліжка:
політичні владарі, іноземні посли, публічні люди…
Сьогодні ще й День визнання гріхів, а Віра — грішна!
Позувала художнику, відкривши оголені груди…

— Стрітення! — каже бабуся, що прямує до церквиці. —
Може, й ти, дитино, підеш, бо блідуєш переляком…
У нас, доню, славне військо: Віктори, Дениси, Гриці…
Москалям іще покажуть, які булки в нас із маком!
*****************************************************
І до Божої ікони сходить Вірин жовтий відчай...
У свічках блищить надія… У молитвах — добрі знаки…

Віра йде по Братиславській, а дівчатко декламує
(тут у спальному районі!) Лесю Українку стильно!
Голос — мідна блискавиця, попадає в серце кулею:
— Хто не жив посеред бурі — той ціни не знає силі!
Віра промінець зловила і від паніки відтала,
бо її земля вкраїнська вільно хвастала Ярилом…

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить,
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.

бо Київ тобі не Севілья, де ридає струною гітара,
каштани в зимових вуалях снять на Софіївській площі.
кохання й ненависть зачинили сліпці у єдиній брамі,
хіба, ж ти побачиш як гнівом самотність її голосить?

тобі ж і не видно, як латунні ножі летять у неї?
зелений ліхтарик сіпнеться десять раз лілею в ноутбуці.
можливо, за інших обставин перетворилась у фею
та пестила тіло гаряче та голубила мужні руки...

лишився єдиний танець — мережити рими віршів,
якщо вже й шовкове мовчання просвічують на ренген...
і ти сам себе заспокоюй, що чорний лебідь облишив
оту про яку шепочуть, що не буває білява Кармен.

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.
2022-01-26 05:45:49.

втеча це — благословення, бо ти, як ця руйнівна війна...
що ти там знаєш про сивий Луганськ, про убивчий Донецьк?
сторінки історії недописані, коли рідний брат брата вбивав…
ой та, врешті, заляж під телек, бо який із тебе великий боєць?
там — смійся… там — мовчи. там — згадуй куди від тебе пішла вона.

що ти знаєш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз-ка-а-жи…?
ти бачив, як ворожі сапери прочісують цвіту польовому стебла?
як спливають хвилини в операційній у хронічно- хворі ножі?
як хірургиня, яка не впоралась із смертю — спиртом совість летально стреблює?
як здригадась вона, коли писала? як ти вербицям віршів її перерубува ребра?

ти знаєш, як русяві мавки бояться гуляти по тих плідних лісах?
як піхота кожного дня вичерпує дощ із сердець спітнілих у зимі окопів?
як там замовкають дерева, а потім гради їх перетворюють у сизий прах,
як перепілки вилітають із нагрітих гнізд, а перепели їх святою водою кроплять?
як там, взагалі? як там завжди? як там мама цілує дитині гарячий лобик?

ти знаєш, як там невимовно-люто карається нашою вірою зрада?
як там пошепки плаче Лада у жінок у військовій формі, що зразковіше неї.
як солдат виживає від кулі, бо в нього на грудях книжка давньоісландських пісень — "Семундова Едда"?
як там коріння із мого краю впивається в землю і стогне немислимо темно?
як там дишуть ворожі схеми… а для тебе усе це — політичне варення!

такий мудрий, такий дерев’яний, як старенька канапа у вашім параднім.
де тобі знати, що втеча від тебе — то лелече збереження її малекул,
втеча від тебе — це, мабуть, не лише Бог, а й люди витягують її із пекла...
тобі он за горілкою у вени, а завтра за пивом, далі з печінкою до аптеки!
Юлія Івченко. 29. 01. 2022.

Я знаю, як ідуть танки по сірих асфальтам,
як згромаджуються їх тіла у фермерській кукурудзі,
як потім через продавлений асфальт виростають чорні жоржини у грізній напрузі,
як солов’ї припиняють співати та свідомість повільно грузить
вчителя, який мирно блукає між шкільними партами.

Я знаю, як фермер не лає ті танки за те, що подавили його бажаний врожай.
Я бачила, як баби у квітчастих хустках хрестять їх металеві спини.
І усе, що нас не вбиває, то робить сильнішими, а може готує місце у раЮ
усім тим, хто ведуть ці танки і мають в кишені лиш світлини родин і торбу провізії,
хоч ми їх звикли звати Володьками, Сєрьожками, Ярами...

Чим там балують тих, хто веде ці танки? Мівіна, тушонка, згущене молоко...
Гроші мізерні. Так — від десяти тисяч до дірки у серці… А на тому — крапка…
Ті танки колись підіймають свої ляди відтінків і на них палять дешеві сигарети Strong
танкісти, що жартують, поки ще далеко до фронту і деревій збирають у дніпровських посадках,
подумки цілують ніжно дружин, ходячи по весняних площах мімімішними парами.

Для чоловіків у танках ще не знайшли дантистів, щоб лікували зубний біль, який вони причавлюють салом!
Для жінок у танках ще не вигадали спіднє, хоч у нас повно Андре Танів та інших прославлених модельєрів!
Я знаю, коли розривається танк, то матері починають плакати грудьми кривавими…
А ти тут сидиш і говориш, що кордони Харкова у найспокійнішій атмосфері:
прокидаються після Новорічних свят і пахнуть борщем і смачними узварами.

Пам’ятаєш, як ми гралися танками у дитинстві? І наші — перемагають! І німцям — капут!
Зараз уже не здається та забавка наївним бавленням сестри та брата.
Щось бринить, щось стогне, щось гукає із розстріляних Крут…
І, може, тому маленькі дівчатка прикрашають танки на прощання живими маками,
святими оберегами, що тче Господь на тризибі небесно-золотавим прядивом?

Я знаю, як ідуть танки по сірих асфальтам,
як згромаджуються їх тіла у фермерській кукурудзі,
як потім через продавлений асфальт виростають чорні жоржини у грізній напрузі,
як солов’ї припиняють співати та свідомість повільно грузить
вчителя, який мирно блукає між шкільними партами.
Юлія Івченко. 25. 01. 2022.

От чому, саме, він, говорить і ти все слухаєш?
Про гібридну війну, що, напевне, усіх достала,
про те, що, навіть, дерева мають рідну мову рухів
і коли є потреба, то корінням її віддано захищають,
про те, що наші закони кроять під московські лекала
в цей двадцять другий, що щедрий брехнею у білих мухах…

От чому, саме, він збирається на фронт з усмішкою ельфа?
От чому, саме, він такий спокійний і мовить:
—А, може, пташко, будемо разом?
Тобі так личить ця біла хустинка з червоним хрестом на чорно-білому селфі,
та там не завадить військова каска й найміцнішим гранітовим вазам!

Вражено споглядаю, як він зосереджено дивиться на людей, наче складає з них пазли,
як упевнено чистить берці, як пригадує клички: Грому, Лева, Ацтека.

— Пам’ятаєш? — говорить. — Ми два дні поспіль лежали на ліжку, дивилися фільм «Корона»...
Ти втекла від свого хворого на усю голову чоловіка і ми цілувалися, як в дитинстві.
Тільки крутіше… Як дорослі люди, що похапцем здирають із себе одяг і зойкають совами,
щоб завтра відшукати найтепліші спогади у паперовому почерку листя.
І те жартівливе: "Боже, бережи королеву!» — розсипалося сміхом дзвінким, мов пурпурове намисто…
Як ця фраза зараз доречна... Знов нас чекає гарматна війна із рудими бровами…

Чому, саме, йому струшуєш війку з щоки, голубиш носа кирпастого,
чому він тобі щось шепоче на вухо і ти це слухняно виконуєш?
у нього, інколи, в горлі, засіяні пшеницею лани зазнають напастей
і тоді ти готова для нього стати справжнім Каспійським морем!
Хай поплаває… Хай полежить… Хай помовчить… Хай об любов погріє долоні.
Завтра вже — камуфляж, автомат, вологі окопи й татушка тигра на смаглявім зап’ясті.

Ти підеш?— питає. Відповідаю:
— Піду.
В Руки його пошерхлі, в губи його солоні
наворожую захистом першу Вертепну звізду.
та цілую у, майже, зимові скроні.

Що ми знаємо про війну? Що у неї жіноче обличчя?
Наплічник стоїть готовий й розлітаються гніді коні...
Там, доречі, не страшно зовсім, коли стає звичним,
коли коралові королеви тягнуть на плечах поранених чоловіків,
коли знімають домашні корони…

ми обіцяли один одному: ні — коханню!
лише дотики слів, лише легкі розмови,
що не напружують зіркових інів та янів,
бо ми не уміє вчасно з’являтись додому.
рому ти хочеш? рому й роменових квітів?
уже за сонник, а ми — лише склад із літер?

мені не подобаються на світлинах наші обличчя…
леді якісь танцюють навколо тебе, певно, в червонім...
це, уже, мій солодкий, не червень, а січень.
в нього світлини бувають лиш біло-чорні.
хтось тобе слухав, а хтось — намагався слухати...
то вирізнюй оту, яка на палець врізаний дмухає.

ну, не взяла телефон. ну, скажи, і що із того?
там помінялись місяці, букви, тремтячі цифри…
я не беру у борги ні слів, ні тернову тривогу.
мрію, буває, звичайно, надівши панчішки сірі.
ти мене усе лаєш:

— сестричко, потрібно спати!
на вісім карат, брате, розігнала смарагдовий катер!

ось мій малюнок — тут тільки чорне і біле,
наче шахова дошка. ти сам розставляй фігури.
хочеш — Надію постав направо, хочеш Віру — наліво,
хочеш — з’їдай морозиво слів і купайся в лазурі.
—дами! — ти кажеш? і кожна з них — пікова драма...

хочу я, просто, в кедах і в синіх джинсах,
щоби пісок в обличчя там, де щемне хінді Рампхуру!
серце моє коралове спокоєм заколисувало,
бо там не соромно бути сліпою під сивими мурами.

хочу, щоб рими мої не рівняли рівно,
бо у мені ужився і Аваль і Каїн.
може, в дитинстві багато читала Гріна?
може, у в багатстві багато мліла за Каєм?
рани? які там рани? то — загартовані перспективи...
то у нас граються барсами сніжними білі зими...
Юлія Івченко 20. 19. 2022.

що хотів ти мені сказати, о, мій місячний, Едельвейсе,
що не перша я, що не друга, не десята й для тебе дитинна.
вже спокійна така сьогодні. поряд пес мій, що зветься Лессі.
вже стоптала чотири стежини й босі ноги в крові протестів
і мене зачекалася річка, бо я стала вже рибка з калини.

то забава до сліз чоловіча — ті вудилища з гачками для щастя,
ти прийдеш, там де сойка плаче, на чоло бережищів вусатих,
зашумиш полиновим вітром і на мене злаштуєш снасті.
будеш вірша свого писати, годувати тим віршем станеш і промовиш:
— для тебе Насте!
золоту косу волосінь залоскоче та й зруйнується моя хатка.

ти хотів, щоб торкнулася вірша, що груди звузив безжально.
ти хотів, щоб мені заболіла та провина з пелюсток троянди.
щоб плоди у садку моїм мерли, щоб сніги залітали до спальні,
щоби тріскались сосни в дзеркалах і пісні не співались кохальні,
щоб не снилися сни безсмертні про смутну любов безпорадну.

та, хіба ж, Едельвейсе, не знаєш, що у світі брехнею правлять
та цінують поетів по смерті, коли зломлено віть останню!
стали вірші мені ті у скронях, наче зрубані голови втяті у палі,
бо мережиться морок звіром лиш від думки — не вдихнути мигдалю,
що ростив ти в книжках магічних у мерехтінні свічі з сандалу.

все життя твоє обернули, мов на вкрадене мли попелище
ті римовані стрічки слова, та гітара, що змовкнуть не зможе!
я тебе не гукала зовсім, а сонних сов вирощувала на горищах.
я хотіла злетіти в небо! та я мріяла бути небом! вище, вище, все, вище й вище...
Боже, як же ризикнула жити, там, де не зійдуть рахманні рожі?

ну пішли вже зі мною, Лессі, пес мій вірний, що злиже тугу.
що ж хотів ти мені сказати, о, мій місячний Едельвейсе,
що не перша я, що не друга?
та визнання мені й не треба,
хіба, білу ромашку з неба
хай не перша і хай не друга...

жінці вже нічого не страшно, мідно плаче за нею шипшина.
вона в сітях липких бувала вся обплутана сном павутинним.
у неї ковзання руху зміїне! у ній стрибок легкий Снігового барса!
вона має мету — стрібнострунну, а ті сіті — марнота пропаща,
бо провалля вона переплигне, щоб леліяти доньку та сина.

від того, що вона зазнала, помирають орли у гірських долинах,
арабські скакуни мчать тінню та кити стають горобинними.
жінка мудра очима по колу водить тихо-тихо на лапках голих,
а, коли вже обрала ім’я блакиті, то не кине й за гроші додолу!
це воно їй дало наснагу витікати струмками сяйної рими...

кажуть: Ірбіс—лагідна жінка, кажуть: Ірбіс — жінка — то лялька Вуду.
хто розгледів у ній мудру жінку — той щасливим до скону вже буде!
хто їй руку добра протягне — тому вдячиться вічним здоров’ям!
а хто жінку ту покохає — тому світ стане літеплом васильковим...
а у північ стане — морська русалка, а наранок — відьма скоромна.

хто ту жінку колись образить — той метатиметься у чорній хворобі,
хто ту жінку колись одурить в самоті захлинеться з пекельної крові.
мудра жінка нікому не скаже, що сама відмінно думками полює…
мудра жінка — така зараза… по шляхам у майбутність ясну мандрує...
сліди її полишають віршів озера та сади із ясмину, що ніжаться мовою.

а коли комусь мало крові? і коли ще й замало воєн?
вона зніме із серця вельон і зуміє себе захистити!
хай лопатки свої обкреше, поздирає жаско коліна,
та хитатиме слово на вітрі хижаком, чи морським прибоєм.
бійся краще тієї Ірбіс, поки плаче за нею дитина!

жінці вже нічого не страшно, мідно плаче за нею шипшина.
вона в сітях липких бувала вся обплутана сном павутинним.
у неї ковзання руху зміїне! у ній стрибок легкий Снігового барса!
вона має мету — стрібнострунну, а ті сіті — марнота пропаща,
бо провалля вона переплигне, щоб леліяти доньку та сина.

хай напишеться вірш, хай забудуться гірші дати,
хай весна завітає абрикосовим цвітом у світлі слова
стане все на свої місця бо потрібно колись і стати
поки є іще час поки серце вірить дивам.

ту є справжнє добро. ціна йому вища розкішним прикрасам,
тут є розуму світлість й жіночої мудрості плинна суть,
бо боги дарують опіку лиш тим, хто землю цю красить,
а не вовчими іклами власну випромінює лють.

Дві червоних сумних троянди
він брату поклав на пухнасту могилу.
Було в нього трему повно й дерева стогнали біло
і звук кольорів мішався із вітами винограду,
що з братом колись ростили.

—Спи мій, ріднесенький Вікторе,
Був ти за батька справжнього , був ти мені й за друга.
Був ти мені захистом — сонцями, промінням, лугом…
Був ти мені і ліками, коли хмарилось долі…
Руки, оце скоцюбились й сльза гаряча поволі
тече… Я її стираю, аж горло перехопило…
Земля хай стане пухом, царствуй, мій брате, сміло,
так, як в людському світі;
серце — червона калина та козарлюга-літо,
може, і там також можна?

Там в небесах у Бога янголи тебе стрінуть,
то я собі тут постОю, коло хреста на колінах.
Ти ж був такий щасливий, коли створив я здобутки!
Як ти мною гордився — бачили усі люди…

Спи там собі спокійно, коли прилетять лелеки,
я принесу тобі, братику, найсолодших цукерок.

Дві червоних сумних троянди
він брату поклав на пухнасту могилу.
Було в нього трему повно й дерева стогнали біло
і звук кольорів мішався із вітами винограду,
що з братом колись ростили.

Я ці слова писала поспіхом, а на вії
солона сльоза затигла та пригадались лілії...
Я ці слова писала нишком своєму колезі,
другу, в якого горе вкрало з десяток весен!

Людей, бо цінують по смерті, врешті, як поетів
Стелиться туман яром… Брат живий на портреті…


Царство небесне. Земля пухом, Вашому брату, Віктору. Хай спочиває спокійно.

Як багато красунь, а ти — один,
Один — проти ста тридцяти Кармен,
У кожнї метеликом квітка в зубах,
І кожна благає — ролі.

У всіх лихоманках в очах та млість
На червоних устах і пристрасть в’язка
До хутра й парфумів та невинні усі,
І всі вони — примадонни.

Вся каторга рампи — біля юних очей
Та пада завіса, злий грім гримить,
У шовк запашний закутався стан,
І хтось там милує руки.

Від генія гриму, гримас та купюр —
В шинок, на розправу, на загару оглядин.
І вигуку солод о четвертій ранку,
Із чолом гордовитим — Любіть!

Переклад --Івченко Юлія. 16. 01. 2022.

***********************************
Как много красавиц, а ты — один,
Один — против ста тридцати Кармен,
И каждая держит цветок в зубах,
И каждая просит — роли.

У всех лихорадка в глазах и лесть
На красных губах, и такая страсть
К мехам и духам, и невинны все,
И все они — примадонны.

Вся каторга рампы — вокруг юных глаз.
Но занавес падает, гром гремит,
В надушенный шелк окунулся стан,
И кто-то целует руки.

От гения, грима, гримас, грошей —
В кабак, на расправу, на страстный смотр!
И возглас в четвертом часу утра,
С закинутым лбом: — Любите!

Цвєтаєва Марина.

Починається
Плач гітари.
Розбивається
Чаша ранку.
О, не чекай від неї
Мовчання.
Не благай у неї
Мовчання!
Неутомно
Гітара плаче,
Мов вода по протоках плаче,
Мов вітри над снігами плаче.
Не моли її про мовчання!
О, мовчання!
Так плаче мороки за світанком,
Так плаче стріла без мети своєї,
Так пісок розпечений плаче
За прохолодою красою камелій.
Так з життям прощається птаха
Від загрози зміїного жала.
О, гітара, бідна жертва.
П’ять спритних кинджалів!
Юлія Івченко.

*******************************************
Начинается
плач гитары.
Разбивается
чаша утра.
Начинается
плач гитары.
О, не жди от нее
молчанья,
не проси у нее
молчанья!
Неустанно
гитара плачет,
как вода по каналам — плачет,
как ветра под снегами — плачет,
не моли ее о молчанье!
Так плачет закат о рассвете,
Источник teksty-pesenok.ru
так плачет стрела без цели,
так песок раскаленный плачет
о прохладной красе камелий.
Так прощается с жизнью птица
по угрозой змеиного жала.
О гитара,
бедная жертва
пяти проворных кинжалов!

І в північ на край долини
повів я чужу дружину.
гадав, що вона невинна.

Було то вночі Сант-Яго —
та мов би, змові тій раді
околиць вогні згасали
й замерехтіли цикади.
Я сонних грудей торкнувся,
провулок останній покинув...
як жарко вони відкрились
зап’ястями нічок жасмину.

Спідниці під шурхіт крохмалу
вухам моїм задрижали,
неначе шовкова завіса
розкромсана злими ножами.

Вростаючи в місячну сутінь,
буркотіли дерева глухо,
та собачою, далекою люттю
наздоганяла нас зойки лугу.

Там, де блакитна ожина,
де очерети край плеса,
в білий пісок я впечатав
її смолянисті коси.
Зірвав я шовкову краватку.
Вона вбрання розметала.
Ремінь я зняв з кобурою.
Вона — чотири корсажі.

Її жасминова шкіра
сіяла перлинами теплими
ніжніше від сяйва місяця,
коли він по склу слався терпко.
А стегна круті їй метались,
мов зловлені риби-форелі,
то місячним холодом стигли,
то білим вогнем горіли.
Це кращою в світі дорогою,
до ранкової першої птиці
мене в цюю нічку мчала
оксамитова кобилиця…

Хто видить в собі чоловіка,
нескромним бути не личить.
не повторюсь вже й довіку
в тих словах, що вона шепотіла.

В піщинках і поцілунках
вона пішла на світанку.
То в кинджалах трефових лілій
здоганяючий вітер рвав бранку.

Я вів себе серцем пристойно,
циган до смертного часу.
Я дав їй скриньку на пам’ять
та більше не став зустрічатись.
Запам’ятавши брехню тої ночі,
край краю річкової долини,—
вона ж, бо була одружена,
та молила мене: Я — НЕВИННА!
.
Юлія Івченко. 14. 01. 2022.



************************************
И в полночь на край долины (оригінал)
увел я жену чужую,
а думал - она невинна...

То было ночью Сант-Яго,
и, словно сговору рады,
в округе огни погасли
и замерцали цикады.
Я сонных грудей коснулся,
последний проулок минув,
и жарко они раскрылись
кистями ночных жасминов.
А юбки, шурша крахмалом,
в ушах у меня дрожали,
как шелковые завесы,
раскромсанные ножами.
Врастая в безлунный сумрак,
ворчали деревья глухо,
и дальним собачьим лаем
за нами гналась округа...

За голубой ежевикой
у тростникового плеса
я в белый песок впечатал
ее смоляные косы.
Я сдернул шелковый галстук.
Она наряд разбросала.
Я снял ремень с кобурою,
она - четыре корсажа.
Ее жасминная кожа
светилась жемчугом теплым,
нежнее лунного света,
когда скользит он по стеклам.
А бедра ее метались,
как пойманные форели,
то лунным холодом стыли,
то белым огнем горели.
И лучшей в мире дорогой
до первой утренней птицы
меня этой ночью мчала
атласная кобылица...

Тому, кто слывет мужчиной,
нескромничать не пристало,
и я повторять не стану
слова, что она шептала.
В песчинках и поцелуях
она ушла на рассвете.
Кинжалы трефовых лилий
вдогонку рубили ветер.

Я вел себя так, как должно,
цыган до смертного часа.
Я дал ей ларец на память
и больше не стал встречаться,
запомнив обман той ночи
у края речной долины, -
она ведь была замужней,
а мне клялась, что невинна.

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами поки крила Василь розправив над головою!

є ще Василівна, мов янгол добрий, мов ласкавця-мама…
є ще протяг в кімнаті, на наперсток долі накручені мелодрами.
є неотриманні листи та Богу надруковані бажання у телеграмах,
є калинове намисто мрій, де фенікс злітає на сосновій галявині.

є Василинка — дівча кирпате, з молока парного та морської піни,
що приносить опівночі кухоль із піснею та товче по свіжому сіну
всю її суть материнську, покладену плинно в Різдвяні ясла.
ще — скатертина у мальвах, і свічка-ялина, та томик старого Тараса.

людям потрібно людей, якесь визнання, розмови, обійми…
людям в моєму палімпсестовім краю не треба крові та війон!
ото ж, бо чуєш, як дзвінко лунає: щедрик, щедрик, щедрівочка!
замерехтіло сяйво свят і в її долоню упала зухвала зірочка.

вона на пелюстці маковій напише: сійся пшеничко, родися!
байдуже що друкуватимуть бібліографи — що на коліні грілися рисі!
що на шиї зараз блакитна троянда пульсує замість аорти…
ще — проталина сліз шепоче: вітаю з Васильком, мій терплячий народе!

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами, поки крила Василь розправив над головою!
Юлія Івченко. 14. 01. 2022

А що ж ти хотіла? На вік соболині сніги наступають,
а, ти, мов дівча соромливе і волі чарівність обвито, мов ступні
в японські колодки. І мулько відчаю та голосу чудно до смутку!
Ти водиш очима по ябку червоному і янгол на спину сідає
та зілля зміїне кипить! Ця ніч осіялась у римі зеленої рути
із грудня. А хочеться мовчки упасти на груди святого Синаю
і снить.

Як лиже неволя за серце, мов пес, — бультер’єр чорношкірий!
А котик-воркотик треться об ногу:
—Дивись, затопили камін!
Бач дровА соснові тріщать і я ляжу тобі на самотні коліна…
І шкіра сміливих думок в кольори враз вбереться, здираючи сіре:
дрімучість бойовиків, прострілені чайки й нікчемні списи новин,
де люди, мов загнані звірі у клітку, на страту летять голубами офіри,
щоб жить.

Якась там Таня, стовідсоткового на нього образилась.
Між ними виникають інтимні кольори фонем і тантричного звуку.
Він проходить до нас п’яний та вивалює цукерки до душевної вази.
В іншому я спостерігаю, як він мовчки за нею ломить зап’ястя рук.

Я кажу йому
--Йди до неї, іди, бо все минає – річки в океани, слова — у прихильність.
А він тривожно стукає кістками рук та мовчки вистукує в стіл диханням кастаньєт.
Але, коли він говорить розпачливо: Таня!
То я розумію, що це і є те тендітне плече на яке варто покласти блакитні лілії.
І хай уже , як попало—голими, босими, на лебединому пір’ї, на та тет-а тет.
Бог миЛостивий. Подасть і на лід ласкави десерт….















.

Коли надворі було, геть, біло на Святий вечір перед Різдвом і у вікна заглядали мережані малюнки зачарованих див крижаної рапсодії Снігової Королеви, бабі Анні, припекло мене скупати у якомусь різнотрав’ї сивої давнини. Хата мерехтіла теплою грубкою, запахами свіжозвареної куті, диханням духмяного узвару із сушених грушок, запашних яблук і яркавих консервованих вишень, що вніс, наче той добрий дід Мороз, із погрібничка дід Микола.

Грибна юшка, рум’яні пиріжки, а тим більше дух смаженої риби, яку, як би не на намагалися у мене, малу, запхнути рідні, манячи усіма обіцянками і цяцянками, не мали ніякого продуктивного успіху, бо колись подавилася карасевою кісточкою. Те, що мені знову доведеться з усіма їсти ненависну рибу, викликало, чи, то глибокий, дитячий сум, чи відразу. Спогад про те, що я довго захлиналася хрипучим кашлем, аж поки пальцем не дістала з горла гостру перетинку дрібного, риб'ячого ребра, недавав спокою. Уже відтоді я нутром відчувала, що тим плаваючим створінням можна поробити, навіть, на смерть!

Ялинка з розцяцькованими мерехтливими прикрасами лишилася у великому будинку, де мама і тато, певно, співали хіти Висоцького і приймали веселі компанії розманіжених друзів, які любили смачно поїсти і весело гульнути. Мені страшенно хотілося додому, а на очі накочувалися непрохані сльози бо я дуже хотіла бути з моїми любими батьками. Щоб тато заграв під семиструнну гітару для мене циганочку на слоава Євгенія Гребінки:
Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час.
І я по голій підлозі, по-дитячому лопотіла б п’ятками і танцювала так, що місця мало би було нашій красивій залі, щоб, аж мама, дивлячись на ті дикі забавлянки бралася і без мене, за заморочену турботами голову, махала миротворно рукую :

—Тфу на тебе! Оце комусь дістанеться подарочок! Точно, треба коритом накривати було,коли народилась! Шо ти Вітя! Шо-твоя циганка! Вигинається, як ліс перед грозою! А, ну Вас! І йшла до своїх віковічних, шкільних зошитів.

Я сиділа, мов сич, у баби Ані і діда Колі на старезній, шкіряній канапі, що була прикрашена бабиними вибитими серветками, зав’язана хустинкою, наче ото лялька на совдепівській шоколадці « Альонушка», з надутими губами і холодними, наче лід очима. Всі навколо метушилися і виглядали за померзлі вікна.

—Боже ж мій!—ойкнула баба! Різдвяна звізда! І сніг клятий не затулив!

—Ти, Аня, всьотаки шторкі прікрой — схилив над столом сумно голову дід, а чуб його мені тоді здався вогняним. Може, марилось?

—Ну за ніх! Братьєв моіх, запорожцев! За — Україну незалежну! — аж заволов. — Так мову і нє виучіл…— прикро якось мовив та швидко випив чарку горілки і ,навіть, не скривився.
Баба Аню молилася на старі портрети предків у акуратних рамах, наче на єрусалимські ікони, а на столі стояло багато пустих тарілок і ніким нечіпаних найдорожчих, мельхіорових ложок.

—Ти, Аня, знай! Дон тоже наш! — сп’яніло схилявся дід над столом, застеленими вишитою скатертиною, сиву голову і заїдав наступну чарку горілки кутею із петриківського полумиска.

—Та знаю, знаю, Коля. Ти б ото менше язиком теліпав. Ще почує хто. Всі тут наші рідні від сьомого коліна зібралися. Всі дивляться, а ти горілку жлокчеш.

—А я спою щас!— дід Микола, кулаком по столу хряпнув дужо і криштальні чарочки задзвеніли сполоханим співом.

—Ага знайшов коли! Свят-вечір, а йому оце припекло — із докором баба Аня до нього.

—Ой Мароз, мароз! Нє мароз мєня!
Нє марозь мєня , моєго коня! — хмільно грянула пісня у вітальні, аж мене здалося, що посуд на столі почав підплигувати і танцювати, наче чарівний.

—Ану не лякай дитину мені…— баба діду тихесенько на вухо.

Дід опустив сиву голову. Обличчя його мені здавалося схожим на грозову хмару, а по звитих концтабірівськими боріздками зморщок щік повзли прозорі, п’яні сльози. « Думи мої думи, горе мені з вами.Нащо стали на папері смутними рядками»» — бубонів собі під носа, наче гіркий полин у степу до вітру.

Баба Аня почала годувати мене турботливо, посадивши на теплі коліна, зовсім і не рибою! Чайною ложечкою куті, у якій маку, меду,грецьких горішків і родзинок більше чим рису, смачним-пресмачним вареником, присмаженим цибулькою на олії, вінегретом та маринованим грибочком.

—А риби їсти не треба? —з надією і якимсь внутрішнім страхом озвалася я.

— Та ти ж її не любиш! — сміється баба Аня і лагідно гладить по спинці, поправляє на мені хустинку в дрібну квіточку. — Узварчику попий, Юлечко, предіда Федю, прабабу Фросю і всіх родичів наших пом'яни та й годі. Вони ж усі тут!

—Де? — я, аж рота розкрила.

—Скрізь, дитинко. Прийшли тебе оберігати і з нами повечеряти.
Ангелик до тебе завтра прилетить, бо Різдво вже завтра. Син Божий рождається. Уже щастя до нас прийде і свято найлюдяніше у цілому Божому Світі, а ми понімать должні і уважать і радуваться!

—То отой, шо на іконі і ти на нього молишся? — я з цікавістю.

—Отой, що в діви Марії на руках, маленький.

—Ба, а чого у вас йолки нема, як у мами і з папою?
—Йолки? — знітилася баба Аня і чомусь хижо зиркнула на діда, що той, аж відклав ложку від тарілки із смаженою капустою.

—А йолку, Юлічка, ангели приносять на Різдво, а Різдво ж завтра. Пішли, моє, сонечко, спати. А я тобі казку розкажу про Котигорошка, чи Колобка.

Баба стелила мені у великій кімнаті свіжу постіль, де стояли дідові шафи із книгами, знімала хустинку, розчісувала уже висохлі від купання кіски і цілувала моє набурмосене обличчя, і чомусь така тепла усмішка осяювала її красиву постать із гарно закладеними на потилиці білими косами і волошковими очима, що вона мені стала схожа на Богородицю з ікони, яка тримає на руках маленького Ісуса.

—Про принцесу хочу! —я їй вже сонно і вибагливо, закутана у байове одіялко.

—Про прнцесу? Хм… Я й не знаю про принцес… — баба Аня відповідає спантеличено.

—Про принцесу!— норовливо борсаю ногами я у постілі.

—Ну слухай… — почала баба Аня, певно, вигадуючи щось находу:
«Жила-була на світі дєвочка, але необична, а магічна. Вона знала, яка вода цілюща, яка трава лічєбна, яке сонечко може бути Лікарем, а які квіти дають людям красу, але не таку красу, що ми бачимо у дзеркалах, а ту, яка живе у наших душах. Її називають ЛЮБОВ. Ця дєвочка завжди була доброю, бо мама і тато дали їй такий дар. Тому вони попросити для неї у Бога на Різдво ангела-охоронця, шоб він усігда її захищав од усього лихого навіть, якщо їх не буде рядом. Мама і тато завжди називали її ПРИНЦЕСОЮ, бо любили її, але були зайняті дуже. І коли вона виросте, то стане справжньою принцесою. От сама побачиш.

Мої повіки забрав сон і хвилі його понесли у щось добре і прекрасне, так, як тільки може нести мрія зівоти маленьких і безтурботних діток.

Коли уже ранком я відкрила оченята, то у мене на грудях лежав маленький срібний ангелик. Старенька, мабуть, ще Миколаївська іграшка, якою прикрашають ялинки.А вішати ж куди? Йолки ж нема! Хоч і сонна, я враз відчула знайомий запах хвойного лісу. Схопилася і чимдуж босоніж до вітальні, а там чудо-чудне! Ялинка у різнокольорових кульках, їжачках сріблясто-помаранчевих, ліхтариках кольорових і дощик на ній сяйвом грає, і гірлянда мерехтить жовтим, червоним і зеленим вогнедишшям! Під ялинкою сиділа новенька лялька у блакитній сукенці і, наче підморгувала: « Я твоя тепер!»

РІЗДВО! РІЗДВО! РІЗДВО! А у мами з татом був, просто, Новий рік. Я акуратно повісила ангелика на ялинку.

—Куди ото боса? Знов захворіти хочеш? А, ну швидко одягатися! — бабуся Аня на руки підхопила, поцілувала бережно, бо вона і була моя Берегиня.! Я помітила, що очі її були втомлені, а дід Микола спав у маленькій кімнаті і хропів, наче хряк. Від нього пахло свіжою смолою зрубаної сосни і розсолом з огірків, і ніжністю пахло.
Олександрівський ліс, де ростуть різдвяні ялинки був зовсім поруч.

ПС. Про діда Миколу я ще напишу, бо він був забраний в Германію при Вітчизняній. Він постійно щось читав і писав в зошити. Потім совітам доводив, що він не був з німецькими окупантами, аж поки не прийшло підтвердження і він почав отримувати фінансові виплати. Заповів рукописи мені, бо вважав, що я зумію передати його сповіді предкам. Шкода, що вони загубилися, але багато його переповідок я пам"ятаю. Тому, про нього ще буде.
Автор--Юлія Івченко. 8.01 2022. ЗАТИШНОГО РІЗДВА, МОЇ РІДНІ І ДРУЗІ!

От ніч волоку не спати — схлипвати губами…
Той чоловік вів машину по полохливому льоду.
Його торкала відповідальність, телефонували дами
у театральних беретах, а одна, як погашена сода…

Де їм там знати, що в нього діти летять на крилах,
де відчувати, що внук у дитячому кріслі сонний?
Його уже високе сонце взяло та й несе на вилах
і лише злипання повік відчуває, що він є — Сонях!

Може, він хоче, щоб мовчки послухали маківкою?
Чи вірні пси зализували на лапах роз’ятрені рани?
Може, б і приїхала до хмарами звитого Харкова,
коли він зрозуміє свідомо, що на Різдвяна моя байдана…

От впала Зірка Вертепна, хоч розбий уже телефон!
Я б йому розповіла, що втечу, хоч уплав до теплої Індії,
де, ніхто, і ніколи не бере у полон мої руки тополь,
але він звик до уваги жінок, як море звикає до мідій.

Чи за гріхи мої горіхові Бог пошепки дав Рабле?
В телефоні голос — такий проникливий правдою…
Він не знає, як пахнуть нещастя моїх вербен,
але я обожнюю ночі, коли ми формуєм характери!

*******************************************************

Ніч волоку не спала — схлипвала вогкими губами…
Той чоловік вів машину стрімку по полохливому льоду.
Його торкала відповідальність, телефонували дами
у театральних беретах, а одна, як погашена лимоном сода…

Де їм там знати, що в нього діти летять на кармінних крилах,
де відчувати, що внук у дитячому кріслі лоскоче сонний?
Його уже високе сонце взяло та й несе пекучо на вилах
і злипання повік відчуває, що він є — космічний Сонях!

****************
Він мріє, щоб мовчки його послухали зрілими маками,
наче вірні пси зализали на лапах роз’ятрені рани...
Може, б і приїхала до хмарами звитого його Харкова,
коли він зрозуміє свідомо, що Різдвяна моя байдана…

Гей! Впала Зірка Вертепна, хоч розбий уже телефон!
Я б йому розповіла, що втечу, хоч уплав до теплої Індії,
де, ніхто, і ніколи не бере у полон мої руки тополь,
але він звик до уваги жінок, як море звикає до мідій.

Чи за гріхи мої горіхові Бог пошепки дав того Рабле?
В телефоні голос — такий проникливий правдою…
Він не знає, як пахнуть нещастя чагарникових моїх вербен,
але я обожнюю ночі, коли ми формуєм свої характери!
Юлія Івченко. РАНОК РІЗДВА 2022.р.

Той, чоловік з яким я інколи говорю гортензією вночі,
на всі важкі замки від жінок повісив колючі шипшин ключі.

Ні! Негуляка... Зрідка палить, водить ласкаво-швидко машину.
Та мені здається у його душі давно проколоті звірами чорні шини.

Той чоловік, на холодильнику магнітики літер упевнень ліпить:
— Свобода — моє натхнення! А сам бажає подумки вірно вірити
тій , котра полежить мовчки на грудях терпких його терпеливо,
тій, котра не вимагатиме діаманти його гаманця та глоду із тіла.

Кару родимку він сам поцілує біля пупка, пульс її ніжно небесами вдихатиме!
Ту, котрА дотиками мовчань погасить у ньому роз’ярені кратери.

Бо та Ауріка — торохтить підлесливо:
— Знаєш ти надто розумний!
Бо та розніжена Анжеліка вигадки локшини вішала йому на вуха!

Бо та Кармен запевнювала:
— Вмію вогнем палким танцювати!
Та лише рідненька мама, гостинці приносить до холостяцького катера.

Хіба, що сестра — незалежна та лояльна до його глибокої філософії
Прошепоче:
— Братику мій мармуровий, ти сам обираєш свою самотню Голгофу…

А я між підлогою митою зорями , між каструлями, які відтирала
слухаю натхненно його тремтливе
—Ну, послухай! І Бога молю — Hold On Love.

Коли — солодкі помаранчі, салюти і Новий рік,
синичкою до Бога полечу сонячно помолитися!
А зараз лежу розкидана, наче сіль, на пОдушці:
коси білі набридло чесати та зима у зміїній сумці
поселилась. Поряд тінню блукає солом’яний чоловік
і прагне зігрітися.

Знов його принесло із снігом і важчі стають повіки,
пронизує поглядом синім, читає мене — закриту книжку.
Сміливішають раптом йому долоні, хоч сам ще — молочна річка.
Кефірно-йогуртовий — манго і маракуйя, мов спогади літа,
що привіз із Риги. Якийсь художник, морський бурлака…
Ставить троянди у банку, із столика струшує крихти
ліктем птаха орлинного крику.

Лежу, як змія у піжамі спиною до нього й чекаю мовчки.
Краще б пішов світ-заочі, краще б таку противну не бачив!
Краще б ота медсестричка, на руці із червою стрічкою, заколисала ночі,
а він сидить над проваллям хвороби і трохи, дурний, не плаче...

Не повертайся до нього носом мокрим із ковідного палацу…
Хай уже прийде тоді, як стане життя, хоч на зірочку кольорове…
Озеро лебедине грає у нього в краватці і балерина танцює на піджакові…

Нас розділяють важкі целофанні вікна,
білі стіни сніжинок із країн казкових.

вона мовчки стоїть бліда біля розчиненого вікна і дихає,
за склом її погляд ловить нічне місто неонових ліхтарів.
у неї в руці келих з токаєм і зимовий вітер ворушить волосся горіхове,
вигадує гангстерський план, щоб вже не грати в його королівській грі.
у її рукаві — три горішки для Рабії і закатованих літ солов’ї.

розрахунки її нахабні — до сумки необхідні речі: документи, гроші, телефон.
вдягти зручні чобітки, куртку, чи пуховик і готуватись до сміливої втечі…
він поїде раптом… вона зламає замок в квартирі та нервово запалить Vog.
і скине із червоних грудей пекельного вовка, який одягає шкіру овечу.

дивись тепер, як страх зимовий огортає її стебло анемічної фігури,
дивись, як вона дрижить зайчатком, як прикриває колючим снігом набиті синці,
зупиняє перше впале в око таксі, втискає жаско в крісло змерзлу зажуру,
голубить пальці кастетом, обертається похапцем, чи не взята іще на приціл?
і хіба, що якесь гробове мовчання знайдеш на блідому, мов крейда лиці.

Люди так складені із зразкових кісток зору в одну комету.
Все просто. Біжи за іграшковими кулями і смаж святкові котлети.
Вари співаючи, овочі на олів’є. Все одно, бо фейсбучне свято — на горе заплющує очі — колючий факт.
Люди— черстві, як вчорашній хліб до біди, коли невчасно салютом ти пальцем одним друкуєш і вдивляєшся у комп’ютер страшенно люто,
готуєш на себе саму останній теракт і колотиш із віршів Чураївни отруту.
Людям не треба знати, що там у твоїй хаті, бо сміття, нас мама учила, не виносить із зразкових хат.
Хіба ж ти друг чи сестриця? Ти просто грішної правди боїшся, а хто добріший, то зіграти словом не в такт…
Хіба ж ти народжений, чоловіче, щоб руку сильну із ліктем готичним
на жінку тендітну підіймати щораз?

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише їй у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
й твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поруч густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…
Юлія Івченко. 2016. грудень.

вибач йому усе… те, як варив чорну каву диму на кухні,
як забував найважливіші дати між зимовими мухами,
як пив коньяк із кераміки келишка та глухо кашляє у рукав.

у його розумінні кохання — це помада на краватці залишина,
вірші твої непрочитані, що так і не навчились сіятись тишею.
його любов — важкі каравани верблюдів і вбогі із слова жнива.

це коли, скрипучо стискає зап’ястя і червона білизна зітхає,
це коли, купує обручку із липкої смоли й не вірить ангелам раю,
це, коли ти жариною жвавити маєш його крижаний димар.

садить на вістря аб'юзів , прокручує в море твоє кинджали
й солоно знову ридають очі твоїх опухлих у смерті рибин.
і споглядає на підвіконні осині жала зав’яла мамина кала
й тужить:
—Доню! Зима...

дай квітці, дурненька, ковточок святої води..
й світ- заочі в безвість тікай від кривавого лиха льодин.

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=3886485661429454&set=a.1066159186795463&type=3

Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
Ця світлина така смішна. І я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.

Ти тоді, здається, налаяла. Спогад, наче в тумані: скринька, прикраси…
Пригадуєш? У тебе була ще сукня, грізна, наче гроза, аж темно-синя?
Ти купляла мені колготки, і завжди так, щоб із «совковим» запасом…))))
І запевняла, що рослини швидко ростуть, як діти, а діти, як справжні рослини…

Треба любові, мамо. Нам всім потрібно побільше святої на всіх любові.
НавзАєм обнятися тепло й пробачити, — і друзям, і лихим ворогам.
Кров моя, як і твоя, — в українській мові й натягнуто місяцем брови.
Якщо я тобі замало давала світла долоньок — дозволь, хоч тепер я дам!

Фарби на стінах, безлад в альбомах і твої найніжніші у світі руки.
Вільно у рідному домі мені, як вільно в садку яблуневім гінкому гіллю.
Твій голос складається із розмальованих Богом у кращі барви звуків,
і якщо я мало тобі казала, що люблю?... То іще:
—Я, мамо, тебе люблю!

Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
Ця світлина така смішна і я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.

Чому я кохала іспанця? Бо серце його з горобини,
бо очі його — темні плеса, голос — пливуча рибина.
бо ночі його — камінь чорний — в мені простали, мов стебла,
бо руки його пошерхлі стремена тримали від пекла.
а потім голубили стан мій і хвилі спідниць колисали,
чоло його спечене сонцем.

Ти не питай мене, мамо, чом квітка гранату за вухом.
Чому я кохала іспанця? Він вогнем запалив мої рухи!
Як вітер вільний сміливо розвіював сукню червону,
як сонце серпневе котилось, коли я тікала з полону...
Вином пелюстковим троянди мене напував і не знала,
що випила ягоди вовчі.

Подруженьки — терен колючий… Заздрили нашому танцю.
Подруженьки, рідна мамо, солодку отруту варили іспанцю!
Зараз гітара сміється, срібна струна дзвенять тихіше,
бо коли врізала душу — ножі виростають між вишень
замість кривавої ружі.
Та у піщаних слідах від коня його
гнізда в’ються сорочі.

Я — тепер блискавка яра! Я — тепер річка бурхлива!
Я — тепер скеля незрушна! Я — тепер, мамо, злива…
Сиві три волосини вирвала з снів про іспанця...
Звари мені, мамо, туги! Неси на кораловій таці!

Чому я кохала іспанця? Бо серце його з горобини,
бо очі його — темні плеса, голос — пливуча рибина.
бо ночі його — камінь чорний в мені простали, мов стебла,
бо руки його пошерхлі стремена тримали від пекла.
а потім голубили стан мій і хвилі спідниць колисали,
чоло його спечене сонцем.

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише її у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
а ще твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поряд густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…

наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба що, — джинси.
у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн старіючі риси.

треба скоріше придбати якісь зручні чобітки і крем помічний,
склад відомий: молодильні яблука, коллаген, хай йому грець, навіть, сперма.
ці розумні цитати про душу красиву вже кислі, мов жовті ягоди аличі, — непомічні,
коли тротуаром понуро пливеш, або, сто відсотків, у них закінчився — термін!

насправді, нам подобаються, сестричко, такі, як і ми буваєм самі.
навіть, оті, що гладять не лише по голові, а й гребінцем проти шерсті.
звичайний закон тяжіння — усе по колу і коли літо минає — сумуємо по зимі,
зуби, бач знову скалить... смарагди і ковід сховала у срібнім персні.

лишається вартість слів і наша з тобою древесно-древлянська, розбурхана кров
і снайпер самотності, що намагається наше гілля вловити на мушку.
закутайся в светрик із м’яти, сестричко, й від вітру утоми сховай, хоч одне крило,
бо є ще надія, що Господь не мине — а ні кроку, ні сліз, ні змерзлої ружі.

наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба, що,— джинси
у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн старіючі риси...

Юлія Івченко 7. 12. 2021. Київ.

І коли ковід торкається її голубої зими,
ця жінка читає книгу « Галя без голови».
Подейкують, що в неї інколи кров із живиць,
що в неї замість канапи — повно сухої трави,
що чоловік червоний часто вертає з пивниць.

Що, б’є, чи лає, чи, хто досконаліше знає,
що там у їхньому космосі від гір святого Синаю
і які подарунки готують дітям на Миколая?
Вона ворожить на каві, за хвіст мрійливий сон хапає,
бо дерева розчахнули груднем вікна її трамваю.

Я дивлюся на неї. Нічого такого. Пересічна.
Волосся — до пліч і погляд колеться січнем.
Але вчора на гілці її руки запалала зернинка свічки…
Певно, вона долала в собі набридливі протиріччя?
І мені здалося, що вона гукає мені:
— Смерічко!

Таких, як вона, у цьому місті — море бездонне.
Вони виживають шхунами в океанах іроній,
Вони — звичайнісінькі: покірні поглядом та безборонні,
Самооцінка — занижена! Душі на шляхетність — голодні!
Вони, як, кажуть, білі сороки — не в моді...

Коли у мені починають плавати такі, як в неї сумні сомИ,
самій, часом, здається — я теж, мов Галя без голови…
Юлія Івченко. 5 грудня 2021р. Київ.

Ця лихоманка — яга-ягище й гаряче тіло…
Уста-ялиці тріпочуть листям лимонно: Мамо!
Під пледом з вовни сумує нишком забутий Панда.
жаринки долі шиплять у грудях та Арлекіно
гірку пігулку ковтає, мила й казки — морями…

І не до жовтня, що жовті коси заплів березам,
і не до тата, хоч він надбрів’ям блідим шугає.
Манюнє тільце температурить і завмирають
примари днів і живі жахи із осіннього леза.
Знов пахне оцетом із компресу і Бог нам грає
Сон на сопілці: Ой, люлі-люлі.

—Ну, що ти, мила? Яка лікарня? Ось — сонко дрімко
наворожив нам чарівні ліки, що гоять рани.
У нас недуга втече швиденько, там де борами
ведмеді бурі сплять у барлогах й русалки світять.
Попий, маленька, цей чай з малини від мишки Міккі!

—Щипають очки? То щось попало із Квіткослави,
Країни ельфів, людей маленьких в легких туніках.

І в темну нічку будеш грудочку пильнувати.
Вологий лобик обтерти ніжно й заколисати місяцем.
Лише б покращало...
SMS летять падолистами
в ангінне лихо, що шаста хижо з лицем базальтовим.
Хай горло донечці заліковує й мій шарф батистовий!

Тут вогнедишне важке безсоння, мов божевілля.
Не рятівник вже ні вірш, ні книга в червоних рожах...
А у зіницях, слизьких, як вікна, дощем стривоженим
втопилась мама на віки- вічні з часів Трипілля…
Дитя сіпнеться — вона чаїно його доносить.

Яга-ягищя — це лихоманка. Гаряче тіло.
Уста-ялиці тріпочуть лисям, яріють:
—Мамо!
11 рік жовтень. Київ.

—Що ж... Задоволений? Усе, як ти хотів!
Квартиру вимито, а душу й поготів…
Може, в останню нашу листопадну осінь?

І палітури книг не викличуть сварок.
І слів свіча палає… Солоний огірок
скуштуєш? Бо у тебе все іде за планом.

І сексу море.
Вітром віршу не грішу…
Як блідне кров! Нуртує... Шу- шу-шу —
моя гірка любов сама собі омана...

—Ну і для кого ж ти здалася, мила?

—Ти , милий, не обламуй мені крила.

—От графоманка.

— Сіль, любов і манка!!!
Бо я мілію й з малахіту лист мій…

—Та хто ж ти?

—Я— Блакитна Кішка
Юля, Христя!

Я та котра уже розп’ята на христі!
Розхристана, немов сумна зима,
Знамена лестощів, що тягнуть день до дна…
Ще чорна кава і квитки на Відень…
У київській квартирі –чисто ! Плюнуть ніде!
І всі бажання—кулі холості!

—Пиши, проклята, Господи, прошу!
Пали гашиш віршІв і прози анашу.
А хочеш ми придбаєм в Бога шубку?
—Він й так зігріє. Хочу маму, квітку, грубку…
І те тепло, де квітиться найкраще...
Дитяче щастя... Материнське щастя!

—Та ти пропаща? Показала зубки?
—Облиш, коханий, бо в мені згориш!
Я в моднім черевичку відшукала вірш,
бо прибирала….

—Що? Якийсь листок?
—Ні в тім’я Божий поцілунок! Вин вінок!
Читай, як він пролився на папір.... На білий!

—Та ти вже, моє сонечко, зомліла…
Сама, як тінь, слова, як срібний ніж!
Не ріж мене, злотоустосміло!

— Осанна слову, — кажеш — вбоге дно?
Ну, що ж… Сідай. Дивитимось кіно.
Воно у нас не мелодрама — мідний трилер!
Хотілось миром, а життя-пунктиром —
збира врожаЇ із ковідних зірок.

Купити хліба, мила і осінніх мрій.
Покласти все на скривджені вітрила.
А він сидів і вовком вив в рукав…
Була — дружина… Стала знов зима.
Лукава кішка… Пелюсткове тіло…
Пелюшку в колосках їй Бог тримав...

В її зернятках було більше прав.
Купити хліба, мила і осінніх мрій.
Покласти все на скривджені вітрила.

Юлія Івченко. 22 жовтня 2021. Київ.

осінь складається з бунтарства стогону і вогню,
з блискучого срібла, дикого меду і студентського — I love you!
що сміливо лунає у київських парках.
на деревах старих обвисає пісні жовтий батист,
під деревами — художник з мольбертом, немов статист
і лілові лави покриті господнім лаком.

осінь п’є чорну каву, чай з чебрецем й добре мартіні,
поправляє дощам неспокійне волосся на айстрах синіх
і розігрує в карти жалісні мелодрами.
десь іде війна, наче оси літають кулі, гради гримлять,
все починається з милосердя, а закінчується на ять,
навколо лежить франко, лунає — скрябін.

осінь собі рукавом закриває покусаний в муці рот,
як не політик — гекзаметричний хам і радісний ідіот,
завжди прийде та осінь змарнує, аж до блювоти.
кетяг калини, як кров коло серця і жовто-гранатовий листопад,
не зрозуміло поміж яких грудей застряг врочений зорепад?
але боронять вітчизну золоті ланселоти.

золота повно — сусальні липи, серця, високі думки,
дядько ярослав стискає потайки біля ТБ важкі кулаки
та опускає безсило — а от би вмазати!
в цій тривожній осені ад поступово стає відчутно,
так, наче небесній мадонні дали напитись гіркої отрути,
навіть, кримський гербарій оживає у вазі.

слова, як печиво пісочне стають солодкі й крихкі,
хтось виживе, певно, але, ця робота не для слабаків..
а в Києві — осінь і радості пів.
криштальна сльза на рідному стязі.

осінь складається з бунтарства стогону і вогню,
з блискучого срібла, дикого меду і студентського — I love you!
що сміливо лунає у київських парках.
на деревах старих обвисає пісні жовтий батист,
під деревами — художник з мольбертом, немов статист
і лілові лави покриті господнім лаком.

Осінь приносить загострення старої хвороби,
все, що не називаєш поезією — списуєш на тексти.
ті ні до чого не зобов’язують, якщо, навіть, низької проби,
навіть, якщо їх контексти в червоний хрестик.
Їх, мабуть, забудуть, їх, може колись протестять
і білі сніжинки летітимуть із засріблених еверестів.

Зараз рано. Птахи, як чаїнки на тілі небесних екранів
І махаони червоних кленів над нами спускаються бездоганно.
Ти мені клянешся
— Я у жовтні більше палити не стану…
Попри всі розсипані обіцянки та вибухи жовтих гранул,
добре, що ми хоч трошки серцями в цю осінь розтанули…
Справжня іде війна, а не з вигаданими вітряками.

Анно, хай собі будуть ті дурні тексти, хай будуть вірші.
У когось кращі, у когось — гірші, а в когось — сильніші…
Білий метелик заплутався крильцями на горищі,
Бери цю осінь за руку, підсувайся до сонця ближче.

Зараз ще рано. Це місто стоїть худе, як готичне тату,
на плечі рудої жінки, що закутана в шаль зелено-золоту.
Трафік, прозоре повітря, перехожі карбують швидку ходу
та мріється про спеку і слова, що скаже мудрий Кітут.
Із тієї країни, де живуть Боги та у кашу лузають нут.
Нам завжди хочеться того, що минуло і що не тут.

і коли приходить осінь, піїти починають згадувати жінок
переважно рудоволосих із жовтим листям вплетеним у вінок,

переважно золотокосих із промінчиками бурштину у погляді,
біля них — червоні яблука і калина , налитий виногради солоду.

починають частіше писати про цінність високої літератури,
про пагубність інтернету і Франкове листя інтимної зажури.

про те, що наступає пора не розкидати каміння, а їх збирати —
городину на городах, перетворені у найпрекрасніші рими звичайні дати.

про те, що пенсіонери покидають дачі — повертаються до міських поліклінік
діти до шкіл, студенти до істин життя у аурі щастя осіннього.

про барвисті дерева, що одягаються у розкішне багрянцю вбрання,
вона — про те, що він перший, він — про те, що вона у нього остання…

так можна іще багато перечислити — київські каштани і львівські леви…
залишаються вічні теми — любов, свобода, рок-н-рол, forever.
Юлія Івченко.

все пізнається в строгім порівняння, чи не так?
розкішний вересень на груди сіє чорний- чорний мак!

ці стратегічні батли давно себе вичерпно знищили,
добре, що ми із тобою лишилися серцями вищими.

це так приземлене порпатися у брудно-чужій білизні,
ритися в переписках, вишукувати нові факти трутизни!

якщо Бог дарує талант — не витрачайся на приземлене,
розчиняйся між малюнками, розлітайся між землями.

не будь заземлена! грянь громовицею, чи густою прозою,
моли віршами вересневими, говори голосними прогнозами,
будь красунею! було, чи не було — на всіх фестивалях!
хоч там багато мішури, хоч там лицарі брехливих медалей!

продавати сценарії, наче себе, чужим режисерам — дешево!
доню, просто, будь справжньою, необов’язково — першою.

хоч я знаю — ти співаєш сміливо пересмішницею сойкою,
ростеш у фарбах рокової різьби головними уроками!

але твоя рухлива графіка , твої демонічно-свіжі картини
входять у розум цього суспільства, як кращий спротив дитини!

доню, я вірю в тебе! дивися далі! жми на вічні педалі!
я тебе і без того усього люблю… ти моє найгостріше карі!

у цьому осінньому, залитому сонцем терміналі
залишаються терпкі спогади про тебе і лагідний Київ,
скільки б не летіла кленовим листом, а мені все хочеться далі,
поки ще можу у небо злітати, поки крильми керувати умію,
поки у мені щось нескорене радісно майоріє.

колись було…зайва соромливість… непромовлені в слух імена
лікті покусані в кожній молекулі цього найдобрішого міста
хай невизнаною, чи живою, чи мертвою — якою б я в нім не була!
ви обоє нанизались каштанами на душу мого червленого намиста.
так само, як цей вересень нанизується на дерева жовтим батистом.

—Це все треба робити між проміжками дітей і сім’єю,
можеш тоді, чим хочеш — дикою кішкою, відьмою, феєю,
хоч — золотою жар-птицею прославляти цей вбитий край,
хай тоді тобі падають зорі із віршами у струджений чай—
виголошував ти на мою голову давно вже відомі феєрії.

всі проміжки пустоти уже заповнено давніми мріями
Греція, Англія, закута кригою Атлантида, чи що ж там далі?
договори все, що не договорив під своїми старими вітрилами,
скажи все, що не сказав, поки ми іще у рідному терміналі,

у тій тихій, осінній воді водиться жовта риба,
у тих хвилях окличних смайликів усміхається жінка…
у тих запізнілих зізнаннях він її, майже, вигадав,
як вона закриває голі колінки, як вона смажить грінки,
як він душу кармінну її у сіті спокус, майже, виловив.

вона вже не плаче. цих Сіті уже по горло і біла хустинка…
італійська випічка віддає свої запахи до перехожих…
ах… погляди над карамельною помадкою? давно не новинка…
осудлива рука під підборіддям:

— пане, ми з вами такі не схожі
ці сінабони… візміть… не обтирайте поглядом стінку…

це листя так недоречно опадає з комп’ютерного екрану,
ця синя жилка на шиї вам не принесе бажаного щастя,
ця чорна вода тече морями синіми із ржавої мудрості крану…
у вас болить — спина, у мене з тризубом на серці рана…

старий дзиґар часу їм розчиняє повільно сердець замуровані брами…
червоніи калини облич обтрушують сонну росу.

осінь руда пливе, дихає , перевертає спогадів колючі зорі,
кіт із помаранчевою шерсткою лиже давно забуті ключі,
осінь приносить помідори, груші і трохи земного відчаю солі,
осінь вмиває повільно у сповідях жоржин і ягодах аличі,
пахне високими амарантами спокою в родиннім колі.

четверте вересня ще не порушує правил першого і третього.
у першому — прославляють школу, у третьому — волають пісню,
яскраві світлини школярів перемішуються із студентськими,
зверхньо викурюються срібні дими думок із загальної тисняви.

жінка із русявим волоссям і глибокими очима малює себе із себе
вироки її штрихів виказують втомленість від сумного суспільства:
синці під повіками, батистові складки готичних міст і східний шербет,
а в них какофонія пересічних і стримані погляди у загадковому тет-а-тет.

у собі замикається на всі чотири октави. дихає плаває, відпускає, мовчить…
помаранчеві білки сприймання світу безумом шугають через модельний черевик,
а чорні теорії фінансистів наступають на ребра страху… вона горить:
— пане, ми з вами не не настільки близькі, щоб я ділилася. давайте — на ви?

у цих жінок, що ходять львівсько - київськими площами, ще — поліськими, дніпровськими і т п.
у цих жінок достатньо підстав відкривати погляд, відчувати загартовані долоні віри.
одна казала:
— доню, давай віддам усі свої картини, інша :
— вірші! бо за віком ти підеш далі від грети тунберг! пиши малюй, будь, як одет,
ця країна ніколи не дозволить впевнено рокам тримати господню ліру.

чоловікам простіше. перше — народися талановитим, друге — красивим,
написати щось вражаюче про цих дурних, ображених долями жінок, триматись за їх палець..
спочатку над ним посміються, потім звикнуть і видадуть письменницьку ксиву.
далі — збирай у поділ відповідальності — груші від мам, сестер і кармічних страждалець.

ті жінки, що схожі на тиху осінь, ще й досі пишуть масляними фарбами на тополиних алеях.
хтось чує їх, хтось бачить, як у шухлядки смарагдові складаються їх останні надії?
мідні, прогірклі, як велика старовинна монета фатальної соломеї,
далекі від всього дешевого, спокійні із ликами лева зміїного.

зараз ми граємо, брате-народе, зараз іде війна,
непрофесійні маестро виходять на осінні сцени,
скільки б тобі багряно-блакитні груди спротив не розтинав,
але ти знаєш десь у кінці старого тунелю є авіцена.

прикро, якщо поляжемо разом в пропорціях сліз,
полохко, якщо крила зношені викинеш на згарища відчаю,
ти, мій народе, у цьому житті давно вже -- Чумацький віз!
ми із тобою скальпельне- врізані та генетично- визнані.

прокляті і розкаяні серед незримих скриків блукань,
як тобі, братику,той полководець вовкулака-Сірко?
так ото… знаєш… не стане прабабциних вправних знань,
щоб заживить на чорній брові твоїй пер запечену кров.

я, може, зараз і по- справжньом,— й не говорю,
вже давно не страждаю на стінга і полозкову,
з трав моїх дико- осокових — торфовий брют?
наступна станція – Здрастуй, рідненька Мово!

йому по мушлі битій все одно!
дівчинко маленька моя, прокинься!
пробуди любов хоч у собі
для внутрішньої себе!
він, п’є вино..
ти молишся Богу
— хоча б вино…
сріблене серце твоє волає уже не треба !
він все одно…
Розері, Розері, Розері!

Приспів:
встань — іди — ні крові, ні причастя!
я бачу щастя! ти віриш в щастя?
мала, піднімайся з колін!
бо це не він!
бо це не він!

верби пускають коси у серпень теплий,
сучасні абстракції картин яскравого розуму,
фестивалі поетичних процесій,
впливові прогреси гребенів…
він вмирає у тобі сумними погрозами…
Розері! Розері! Розері!

Приспів:
встань—іди — ні крові ні причастя!
я бачу щастя! Ти віриш в щастя?
мала, піднімайся з колін,
бо це не він
бо це не він.

якби ще цвіла абрикоса,
ти кажеш
— Боже мій!
ти віруєш у все аномальне,
уже не стерпиться,
ні «Океаном Ельзиним» ні маминими рожами…
Розері! Розері! Розері!

Приспів:
встань—іди — ні крові ні причастя!
я бачу щастя! ти віриш в щастя?
мала, піднімайся з колін,
бо це не він
бо це не він.

якби іще цвіла абрикоса, ти кажеш-
- Боже мій!
ти віруєш у все аномальне але не стерниться
ні «Океаном Ельзиним» ні маминими рожами…

Приспів:

встань—іди — ні крові ні причастя
я бачу щастя… Ти віриш в щастя…
мала, піднімайся з колін,
бо це не він
бо це не він.

ця країна була б унікальна,
нагороджена найкращими долями зодіакальними,
якби не наповнювалась чоловіками з товстими гаманцями,
що рясно відкриваються манекенницям у зашторених спальнях,
якби не зачитувалася розкішними глянцями…
я так — живу, марю, говорю буквально…

ти тільки уяви — мільйонери одружуються на поетках,
на їх кмітливий розум моляться, одягають їх вірші в блискучі пайєтки!
не витримали б поетки, бо три кроки до вбивчого формалізму,
бо важко подавати глибокі тексти, так, як подають французькі десерти,
з бокалом шампанського на прийомах любити вітчизну,
під звуки попси від нудьги трохи не вмерти,
між тінями багряних куліс кусати пальці,
затягувати сигаретки…

це мука — виконувати роботу, яку ненавидиш!
я тут іду до тебе з глибоким змістом свого флюїду,
виробляю нікому непотрібну, недруковану енеїду.

робота у мене нелогічна — римоплетінська — пекельна,
сама я дніпропетровська — київська — потопельна!
для когось — ница, для когось — на щирість багата,
життя — дурнувате, кров — джерельна…

ця країна й без мене давно унікальна!
я так — живу, марю, говорю буквально…

дівчинка у полотняній сорочці —
ходить площею, заглядає сивій історії в очі…
мені, навіть, шкода тебе, кмітливий промовцю,
що тобі завтра скаже її вбиваючий стронцій?

те покоління, яке не вміє брести смутними рабами,
те покоління, що в кишеню за словом відвертим не лізе,
те її найзеленіше дерево між двома римованими полюсами —
бронзовим скорпіоном правди колись переріже!

з усього, що створено — це твій найкращий перформанс,
пала сльоза запланована, розвіявся видив рожевий флер,
осінь у вікна стукає дівчинці айстрами медоносними,
шепоче на вушко:
— Бог — талановитіший режисер…

а тим хлопця знову завтра іти на кляту війну,
тим чоловікам знову стояти за Небесний Схід…
і гіркне душа від найгіркішого полину,
від народжених віт до зламаних віт —
торкає уже не одну терпеливу струну…

тут і не треба уже ніякого вищого генія...
вона біля них і дорослішає, мила Єсенія,
топить народу найхолодніший лід...
Евангеліну мені золоту нагадує,
донечку, що продовжить мій древній рід!

сни припливають із наших смішних світлин,
сни визрівають із наших свідомих галактик,
як би ти мене новими барвними не смішив —
я розумію, що — це бездоказові факти!

поцілуй її ніжно в у лобик отой святий,
приголуб її достигаючу, смагляву прозрінням шкіру,
в оту білу футболку в якій без мами дмуть холоди,
де ще блукають сніжні царівни та дивні звірі.

бо вона при мені знала, того, що ти не знав,
яка горда вона, яка смілива, наче пересмішниця сойка!
ти тоді пустився свідомо в уярмлений плав,
ти тоді із нас усіх виціджував останні соки.

я прошу ти пристойно вдягни її ,
буде перший дзвінок, а вона вже не іграшка- киця
плаче кров у її найпершім священнім ім’ї,
плаче - в’ється у нас її бронзова повилиця.

добрий ранок, Вкраїно, як тобі твої тридцять?
давай привітаю, бо так воно по-людськи годиться...
ти у нас уже панна , пливеш впливовою лебедицею!
таких розкішних пісень, як тобі співали, мені не співать.

до описових ніжностей не буду зараз вдавитись...
перше — від щирого серця: у цій війні не здаватись!
бо її — або виграти, або програти та плисти Летючим Голландцем.
а третього не дано! Дай Боже, рідненька, — від ать до ять!

можна тобі багато різних радостей побажати!
найрозумніше — хай мову твою не виганяють із власної хати!
це стратегічна зброя, це — найстрашніший атом—
для тих, хто досі не хоче свідомості визнавати.

хай тебе різношерсті діти по-справжньому поважають,
хай слов’янське коріння не лише квітку, а й плід роджає,
земель тобі нерозпроданих і багатого нащодень урожаю!
цін найнижчих на газ й пісень сміливих співать!

в якомусь спротиві, в якомусь кличному, сумному відмінку
в тобі завжди прокидався голос гордої справжності українки!
бажаю вбиратися у європейські шовки і відкривати вище колінки!!!
хай таланти землі блакитно-жовтим прапором майорять!

ти не зважай, що у мене рими тут дієслівні........
З Днем народження, Україно, вставай!!! уже зелені співають півні…)
пишу тобі похапцем у МЕТРО пісню осінню ,
сивий Дніпро за вікном гонить серпневу гладь…


спів із моєї трьохсотої октави
має громадянське право:

— сонна артерія твоя ще не переріза!
дівчинко моя переобіджена,
ми із тобою уже засніжені —
постями великих титанів
і віршами!
Україно моя, Украна моя!!!
Україно моя!
дихаю я!

і коли приходить загадкова повня
я починаю ставати інша —
коли відьмацька кров мене переповнює,
дика кішка вилизує кошенят, а я неспокійні вірші,
буває — страшні, буває — як, лілії білосніжні.

від цієї біди треба було накривати коритом…
є такий звичай в українських селах:
щоб дівка не говорила до себе вночі санскритом,
щоб не блукала тінню блідою по вікнах оселі,
щоб щит чоловічий закривав зірку її Цитаделі.

чи із дніпровським степом, чи з київським колоритом,
чи із древлянським духом змішуються ці начала?
я знаю, напевне, що на волю вирвуться усі вогняні метеорити,
скільки б у них не мовчала…

хоч я мільярди разів і Богу, й чорту, й тобі клялася:
—чуєш, любий, я точно кину шкідливу звичку!
то не слова — то віра моя пролилася,
на білій папір, на поблідле личко,
на цю містичну у повні річку…

—Ти, певно, хвора— скажеш тихо,
ліків від цього уже не буде...
гуси білі летять за вигін,
селезень-серпень лягає на груди.

можу тебе запевнити: папороть тут не цвіте.
барвисті тук-туки подають сигнали, аж до небесних стель,
дешевий готель… на диво, у ньому свіжа постіль, фіалковий гель,
солодко спиться, наче поряд індійська мати співає своїй дитині.
маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...

дощова вода перетікає струмками з дахів у води Гангу,
на свято Холі на вулицях очищують карму і достигле манго,
більшого блага не має — блукати по вранішніх храмах Кхаджурахо,
на диво,— вчора очі змінили колір із зелених ставів на сині,
може, тому, що перестала говорити лиш голосними?

вся моя їжа — білий рис, перепічка пурі молоко кокоса,
тут не соромно бути бідними, сліпими і ходити босими,
тут гулятимеш на весіллі, де гримлять барабани, коли тебе запросять.
зовсім не хочеться топити смуток у мережевній павутині...
тут чогось радісно посміхаєшся незнайомій людині...

сюди їдуть жінки з депресіями, банкроти і закохані в йогу безумці,
блогери, обвішані апаратурою, що носять свої жахи у туристичній сумці,
але коли вони чують медитації Будди —з голів вилітають усі революції!
приміряють червоне сарі вимазують ноги м’якою глиною,
давно одружені пари не повертаютья один до одного спинами.

досі я думала що ця набита людьми країна — обділена Богом,
на вулицях лижуть сонце собаки і хмари тримають священні корови…
після того, що я відчула у мене стало багатшим серце,— не те, що мова!
переломлена тобою гілка любові уже не плакатиме віднині,
бо маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...

я розповім тобі тисячі відомих версій,
про те, що мистецтво — духовна свічка прогресу,
нині поетів розвелося, як грифів на каменищах
нині піїти плодяться, як голуби на горищах,
щоб бути на стилі потрібно злетіти вище,
палити бамбук — сушити весла…

сідають за ноутбук в бажанні створити
те, що не знають самі: дерева, сонця, палаючі метеорити?
переганяють описові події, як переганяє сонячну енергію Тесла,
запруджують ворд графікою рим тільки б не захворіти,
давно уже невиліковно хворі на графоманський вітер,
а з неба ридає Майстер і ремствує Маргарита…
знову — палити бамбук, знову — сушити весла…

той поет, котрий кожною клітиною тіла відчуває
що його праве, чорне крило — пекельним вогнем у волі згорає,
ліве, що біле — несе на собі ангельські дотики із небесного раю.
краща картина — багато картин які малює твоя уява:
кинута ним сорочка… голодний собака…килиму мокрий гравій…
залиш собі срібний перстень… сама загадаю
всі бажання твої… посидь… помовч… подихай…
бачиш — я граю…

ці руді гладіолуси на вікні, яким розрізали вени,
гладеньким оксамитом серпня горнуться ніжно до мене,
наше життя—театр, а ти—головна моя сцена,
слава Богу—надійна, Слава богу—зелена…

він брав парасолю, чорну свою парасолю,
він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу,
вона була схожа йому на юну пластичність Асолі,
вона не утратила віри чекати його усоте.

він дихав заважко, він, може, вхопив застуду?
розчулене серце її мерехтіло:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
ратуші над ліхтарями в смутку Франкового листя…

—Вона мені в серце вгризається, тече по венах,
колюча стерня на стежці моїй нездоланній…
той її другий в нестямі насіяв таврійського терна!
той її третій ще й досі — солоний гравій!

той другий ще й досі блукає по квітах її інстаграму,
той третій ніяк не нап’ється англійського віскі …
я її перший і дую крізь простір на кожну маленьку рану!
я не дозволю, щоб ті перехожі про неї казали різко

вона у своїй квартирі, де вікна на Льва Толстого,
заварювала надію із спалахів зоряних сальвій,
для нього плела обереги і кликала в свідки Сварога,
губи її сарматські вже осені смайлики ставили.

він дихав заважко, він, може вхопив застуду?
розчулене серце її мерехтіло:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
ратуші над ліхтарями в смутку Франкового листя…

— Це життя я знаю краще, — говорить кіт.
як муркотіти і в кого просить смачніший обід!
і скільки у дерева, що під вікном пересохло віт,
щоб мені ненароком із них не упасти.

ти коженого день крутишся білкою в колесі,
не достає справжніх рим і розкішних слів.
людство давно помішалося на вічній красі,
навіщо йому ще й твої закодовані гасла?

я — у нірвану а ти — у швидкий Wi-Fi ,
я — собі сам господар, а ти словників самурай,
коли вже згоріла хата — вогнем гори і сарай!
скільки в наперстку життя справжнього щастя?

у мене мантра — риба, у тебе мантра — Ом!
у мене від нервів — сон а у тебе — кубинський ром…
на ранок підводишся — марева сизий фантом,
а для щастя—води, аспірину й зубної пасти!

тобі б твою душу туди де протікає Ганг,
у котів теж сім життів і небо — блакитний дах.
от походив би трохи з хвостом і в моїх вусах —
скинув із себе давно дурні баласти!

тепла шуба і вуха-антени... Харе Крішна!
не завойовувать сцену, що ледве дише! Харе Рама!
сонце кусає млинець із сливовим варенням віршів,
є кіт найвища каста, простими словами!

—Щось ведмедик мій не в дусі!
Приголуб його, бабусю,
розкажи про про Білосніжку
та пограй із ним у сніжки!

Ще звари для нього кашку,
нагодуєш бідолашку!
А я скоро повернуся,—
каже Любочка бабусі.

—А то, як без мене ствердне?
Хто тепло вночі поверне?
Заспівай йому, бабусю!
Сон хай кублиться у вусі!

І малесеньке дитятко,
і пухнасте ведмежатко
хоче маминої ласки,
хоче золотої казки.

Обійми його, будь ласка!

і коли ти до неї, нарешті, стаєш прихильна,
погоджуєшся з гудінням мотору і запиленим вікном,
на розніжене тіло починає спадати сонна ідилія,
махають долонями дерева і в'ється дорога, як плямистий пітон.

втискаєшся у сидіння і ловиш віями захід сонця,
в якому якась сільська жінка торгує соковитими кавунами.
різнобарвні корови зупиняють рогами останній стронцій,
ти покірно чекаєш коли вони пройдуть степовими материками.

чуєш, як стискається сЕрця шин, як вдивляються в безвість фари,
виловлюєш поглядом руду лисицю, що поспішає до своїх малих лисенят,
із колонок лунає Ліда Лі і своєю наготою лякає і так перелякані хмари,
що дощовою свіжість омивають херсонські виногради із всевишніх врат.

ти придбала бурштинове гроно у першому ліпшому винограднику.
старенький власник розповідав про найкращі сорти і солодке вино…
відправляєш по одній бубці на язик і на тлі небесного клаптика
вдивляєшся у перші острівки пісчяних пляжів, мов у цікаве кіно.

море лагідним цуценям лиже тобі звільнені ноги без підборів міста,
проситься пінистим шампунем із запахом риб і слизьких медуз до рук,
завтра буде медова пахлава, варена кукурудза і джаз від сивого піаніста,
завтра звільнишся від утоми, як звільняються роздягнені манекени від синіх перук

сидітимеш у плетеному кріслі в ресторанчику, що за три кроки до моря,
слухатимеш втаємничене шепотіння хвиль, які дихатимуть солоним бризом
і виловлюватимеш із келиха шампанського устами розм'яклі зорі —
смиренна, як монашка, спокійна, як ворожка і слава Богу ніким не визнана.

Я б тобі сказала усе недоказане та чи треба?
Про те, що коли я лишилась одна — у тобі виникає шалена потреба:
глянути в очі, торкнутись плеча, змахнути опалу війку з щоки,
поспішаючи, прошепотіти, як я садила не так усі свої літаки,
як кожний день був з тобою, наче смугаста зебра.

Тільки білого більше: приглушені тіні в кімнаті і лате на таці,
ласкаве море, яке ми зустрічали разом після мегаполісної праці,
те, як ти виплутував мені ромашку з волосся і ми довго сміялись,
те, як я не розуміючи чому, у тебе враз віддано закохалась,
так, як закохуються у кумирів безробітні папараці.

Так глухо зараз… Чотири стіни і сусід кашляє за стіною,
фіалкова сукня на ліжку, зношена до відчаю, наче вдягалась злою зимою.
Ти ж знаєш … Усі мої надумані невдоволення — звичайна жіноча гра…
Три хвилини й образа мине — варто тобі відіслати ніжні слова!
ти тут мовчиш у рамці… дозволь, я ще трохи постою…

Сину уже двадцять два.. він дуже схожий на тебе у юності—
високий, як ясен, сповнений ясними теоріями і далекий від мудрості.
що зробиш? Юність…А вчора він зустрічався з Іванкою.
це його дівчина… хочу спитатися, вона, як тобі за характером?
із неба ж воно видніше усе по-іншому…
Як у них збудеться?

Заходив твій товариш Микола. Без ноги, але сумлінно ходить,
хоч із протезом… Їде змагатися з плавання на нову олімпіаду.
Тобі ж там видніше… То він питався, чи отримає срібну винагороду?
Віддала йому зелену куртку, яку ти накидав на мене під виноградом…
Хотіла дізнатися… А в тебе там вересневі ночі дуже холодні?

До мами ходжу… вчора спекла їй пиріжків із чорницями.
Вона передає тобі, що ти постійно маленьким їй під ранок снишся.
Старанька стала.. Постійно шукає, то — окуляри , то — томик Франка…
Часто пригадує, як ти колись у дитинстві грав сіроманця- вовкА,
як ти порізався, коли вперше батьківським лезом голився…

Буває , думаю, якби не твоя черга прочісувавати «зеленку»,
може, б нам під Новий рік приніс маленьку донечку білий лелека…
Мабуть, зустрічалися там... ти поцілуй у щічку рідненьку…
Так мені якось… Ваша відсутність, наче терпкий чорнотерен…
Я назвала її Ксена. прекрасна принцеса Ксена…
Ну от чому чому, саме ,тобі потрібно було лізти у пащу пекла?
Сьогодні на роботі у запуск пішли твої проекти
нових висоток і я слідкую, як слідкують за вітром дерева...
Сонце, якби ти знав, як я хочу до тебе!

Я б тобі сказала усе недоказане та чи треба?
Про те, що коли я лишилась одна — у тобі виникає шалена потреба:
глянути в очі, торкнутись плеча, змахнути опалу війку з щоки,
поспішаючи, прошепотіти, як я садила не так усі свої літаки,
як кожний день був з тобою, наче смугаста зебра.

побудуй мені дім, щоб всередині декор і червона цегла,
щоб зелена канапа та з червленого дерева стелажі для моря книжок.
і у ньому моїм думкам буде вільно, а тілу прозорому тепло,
і у ньому час протікатиме, як протікає крізь пальці білий пісок.
і хай — стеля, як небо, а стіни, наче самшитові стебла.

спротив, що я поетка сильніший за торнадо, за плач обгорілої вишні,
в житті усе вимірюється логічними фактами, що вірою із дитинства,
ніщо не віщувало біди, але малою вигукнула:
— Дай мені слово, Всевишній!
відтоді воно у мені звірятком живе, а розгнівається, то левом вистрибне,
як виструбують чари відьмацькі із старовинного персня.

заспокоюю його, наливаю яблуневого соку, купляю сріблясті сукні,
завиваю його, як волосся на бігуді та кажу:
— Сік смакуй та до серця мого не стукай!
Навіщо тобі хворе суспільство, де замість радості — суцільна мука?
То — плітки, то— насмішки, то — критики, а критиків, як серпневих мух...
і дорога важка, як не камінь, то в обличчя липка пилюка.

Сиди тихо і не треба про високе з ілюзорними опонентами…
Описуй стиглість солодкого гранату, пори року та розквітлі гладіолуси за вікном.
а воно, аж висвистує розгнівано:
— Я твоя зброя, то скинь, хоч на іншу планету!
Я у тобі не для того палаю, щоб ти боялась мене перед кожним сном!
Хто ти: Виросла Герда, зморена Анна, чи ображена Гретель?

беру реванші, щоб відпочити, бо ображати душу—така марнота,
переконую себе:
— Пишу для себе і це—випадково !
рими ніжні, як вечірні зорі, спадають ранками, наче сусальне золото,
чомусь сьогодні знову зізналась в любові великому слову…

цей асфальт, це каміння, цей погляд байдужий і гострий.
що до вроків мені, як прозріння відбудеться скоро?
я вже звикла: вдих – видих… І квіти тут штучні і гості,
а вжахнутися гострого — сором, який же це сором!

побудуй мені дім, бо я більшого щастя уже не хочу,
щоб фіранки прозорі в сніжинках, щоб дихати було легко,
мені дім цей потрібен, щоб гравсь наш малесенький хлопчик
і усі книжки прочитав із батьківської бібліотеки.

побудуй мені дім,
поки вірші мої гніздяться,
поки з вирію прилітають білі лелеки.

ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
по твоїх ще гуркочуть потяги і спогади автомобільного літа,
ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта.
діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…

чорний кіт, у вазоні тобою колись подарована лаванда,
червона твоя краватка і на ній моя невідіпрана помада,
я себе інколи заспокоюю:
—Ти не маєш наді мною ніякої влади!
згадую, як ти казав про мене, що диявол носить сміливе Прадо,
але ти помилявся… я так і не навчилась давати ради
нотаткам старих віршів, що лишились на добру згадку.

чорний кіт треться об ногу, муркоче... мов заспокійливе,
лаванда пахне лавандою і обсипається на обличчя килима,
дітей ми досі, неначе останні дурні, все ділимо, ділимо, ділимо,
зачиняємося один від одного метушнею міських запливів,
наче вередливі діти на двох розламуємо шоколадку.

хоч страшно жити, я ще міцніше тримаю мікрофонні зорі,
хоч важко, але тримаю, щоб не стало устам прозорим схололо.
я стала трохи черствіша, але всеодно клубок підступає до горла,
коли розумію, що самі собі отруїли свою розтанцьовану баркаролу,
а те, що заплачу побачить лиш твоя у помаді червона краватка.

ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
по твоїх ще гудуть поїзди і спогади автомобільного літа,
ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта…
діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…

коли спадала докучлива спека, вони їхали на велосипедах,
вітер сміливо ворушить її русяве волосся і білу футболку,
яку вона не задумуючись обрала із його холостяцького намету,
з якої не буде кращого толку, щоб обіймати її досконале тіло.
між ними — незнанні планети, між ними червоні — ранети.

вона гукає:
— Гей, доганяй, бо я буду швидша! я буду вільніша!
на них заздрісно дивляться перехожі, серпневі квіти і діти у візочках,
потім вона під вечір буде для нього складати розкішні вірші
та замикати усі перспективи його бізнесу на сріблясті замочки,
поки він стане зовсім спокійним і сірі дрібниці залишить.

він буде трохи бурчати:
— Ти б привела своє життя до ладу:
файли у ноутбуці, думки у мізках та книги розкидані на столі…
він, мабуть, не знає, що вона тоді зовсім не зможе нічого писати,
навіть, про те, як у нього досі веселий протяг гуляє у голові,
навіть, про те, як нього найкраще вдаються дотепні жарти.

потім вони сидітимуть на балконі, коли вже поснуть сусіди,
вона, майже, палитиме сигарету і дивитиметься, як падає з неба зірка,
подумає, що за зіркою чимдуж можна майнути скорпіоновим слідом,
поки вона назавжди у осінь холодну хвостом яскравим не зникла.
поки її жіноча свобода ще вільно дихає розпашілим літом.

ранком вона причинить двері, забувши босоніжки і свою писанину,
тихо, навшпиньках, вдихне свіжий ранок і загадково всміхнеться…
просто, вона любить з оцього життя обривати свою цілющу ожину…
просто, вона не хоче, щоб її зливи приправляли чилійським перцем.
просто вона не мріяла задихатися без повітря, як мертва рибина.

він побачить її забуті речі, може, навіть стривожено обізветься,
далі буде ще цілу вічність втішатися думкою
—Вона до нього іще повернеться …
хоча б в одинокий вечір міцною самбукою...

РОЗДІЛ-1. СИВА ДАВНИНА,

Село, аж сіпнулося наранок, як недобита курка після неочікуваної смерті, яка плигає по городу, харкаючи відрубаною горлянкою, та вганяє малих діток у страх, так, що у них сироти ідуть по тілу. Баби гуртувалися зграйкою біля криниці «на вуглі», якраз біля Чеберякової хати. Чоловіки з господ носа не витикали. А бабам що? Язик мотузкою не припнеш до лави, нате ж він і без кісток: шелестіли новою пліткою, ойкали, та айкали, потім розбігалися із повними відрами, наче зграйка, сполоханого грудкою землі, вороння…
Якби хто сказав, що Федір Чеберяк— « враг народу», ще вчора, то засміяли б та затюкали, наче плюгавого цуцика. Бо Чеберяки— рід дрєвній у Сірківці. Не були вони, як всі хліборобами, червоного жита сіяли мало, а дав Бог старому Платону, батькові Федоровому, руки золоті, то ж був і за теслю, і за столяра, і за бондара, і за різбляра . Ремісницькі здібності дали Чеберякам хату— ого-го-го! Вібудувалися швидко, днів за сім та поважними господарями на все село відбутися… Місили глину з соломою усію толокою… Одразу впадав у око заведений порядок: господарчі будівлі відгороджені від «чистого двору», у чистому дворі: хата, палісадник із розлогими кущами бузку, оксамитових чорнобривців, високих мальв і панського павичу, що завчасно насадила Платонова дружина—Єфимія…
Позаду хати та вишневого садочоку— господарчий двір: клуня, повітка, хлів для корви. Чисто, охайно, аж оку любо глянути... Як у людей... Жоден перехожий не сказже, що у Чеберяків кури у дворі гребуться.
Не одна сірківська дівчина шкодувала, що не вона володорка довгої, молочної хатини із червоними півниками на даху. Бо хіба ж то хата була? Палац! А в тому палаці—вселенський космос…У хаті народяться дітки, з неї підуть у світи шукати себе, поверталася у рідні стіни, щоб продовжити рід, а потім і до вирію відлетять— притуляться до поколінь предків Чеберяківсько роду у Вирії-Раю на тому світі… А білобока хата залишалася і берегтиме пам’ять про покоління, які надалі у ній житимуть…
Як зайдеш, то не лише білі, вишиті гладдю та хрестиком рушники, птахами дивними злітятали до людського ока, а й характерні для Подніпровщини пластичні мотиви іоніки, намистинки, « сухарики» . Так і хотілося доторкнутися рукою до різьблених одвірків . Уміло Платоном викохані кріселка, скриня, полиці біля божниці, посеред світлиці (колись ще у прадіда Платонового сам пан Гнида таку замовляв)— пофарбована синьою фарбою, дерев'яна канапа і ліжко, розмальоване диковинними квітами у спочивальні. Яка ж то щасливиця спатиме на ньому ? Це ж, як любитиме майбутню дружину Федір, якому, саме, і пора прийшла пару шукати, якщо сам у розмалював для своєї майбутньої коханої бильця білими і жовто-червоними квітами? У батька вчився ремеслу… Жили Чеберяки заробітками від ремісництва: чи віз, чи сани, чи ярма, чи меблі, чи хатнє начиння— переважно усе на замовлення односельців.
Федір чудний був: лагідний, як молоде теля, дзвінкий на голос, щирий на серце… Було, вилізе на дах, будинок долампічувати. Постукує молоточком по дерев"яній балці: зорі—між біляві кучері сиплються, місяць— у рота заглядає, а він батькову улюблену:
« Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька
Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку..."

І справді подала рученьку, довго чекати не примусила. Русява Фросина, на шість років старша за Федора, на парубка уваги не звертала, аж поки не зустрілися їх зацікавлені погляди на сіножаті, саме впору буяння пахучої трави, серед синіх сокирок, білої ромашки, гіркого полину і яскравого сонця. Зім"яв Федір Фросину, геть голісіньку, із пахучим сіном, у порубочому невгамовнім бажанні. Зацілував уста макові та груди, тугі диньки, на всеньке життя... Тієї осені і побралися… Навесні—Анна народилася , білява кучерявка , таткова улюблениця. Єдиначка…
Не від світу цього був Федір! Їй Богу, не від світа цього... Дуже вже розумний. Все « Кобзар» читав, книжки на ручні хрести та підсвічники у людей вимінював, замислений, а бувало, і грізний, як насуплена хмара перед грозою. Ходить. задумливо... Міркує—сам собі на умі, аж поки мала не здереться по батькових штанях та вишитій червоною-чорною ниткою сорочці, аж до сомої шиї. Тоді ставав, як тільки но відціджений коров'ячий сир: теплий і м'який. А вдачу до жінки мав таку, що, хоч бери, та й ліпи із ньго глиняні свистики, а потім на тому свистику грай.
Забрали Федора вночі. Сусідка, що принесла ранком молоко, застала сердешну Чеберячку-Єфимію, що скреготала зубами серед розртрощеного хатнього начіння. Мала онука верещала на печі, а Платон лежав мертвий на лаві, як ото якийсь святий:в білй сорочці та з такими блакитними очима, наче то дві волошки польові хтось поклав на обличчя та й лишив. Очі були розплющені. Живі іще... І небо над припічком мальване , і потрощені чобітьми ікони під його душею, яка, вже відлвтала до Вирію у справжнє
блакитне небо...
Фросина бігла степом, аж за Сірковий курган. Вила, як зранена вовчиця, зривала жмутки трави від злісті та опіків образи, від болю, від мацання енкаведешного... Кидала зім»ялу' траву в скіфських бабів- ідолів, аж поки у своєму безсиллі і люті сповзла по грудях кам'яної божині, і затихла у своїй печалі. Стала самостійна на довгих дванадцять років. Нишком голосила на горищі, ковтаючи, великі, як дніровські виноградини, розпачливі сльози, які ніхто ніколи не бачив. Хіба, широкий степ, де сива ковала укривала її зурочену долю, і чулося на праздники побіля Сіркового кургану:
-Ой Федоре, ФедорОчку,
притулюся до одвірочку.
передасть тобі звісточку
твоя дівочка..."
А до доньки лагідно, як пташка насвітанку після дощу, бриніла грайливою дитячою піснею:
- Ой, на горі гречка?
Біжить зайчик.
Він ніжками чеберяє!
Якби такі ніжки мала,
І я б ними чеберяла
Як … той… зайчик…
Як той за-й-чик... ЗАЙ-ЧИ-И-ИК!
Бо так вона із діда-прадіда повелося у Сірківці: коли добре— чи гульки, чи весілля справляють, чи дитину до хреста несуть, чи Паска, чи Зелені свята, чи, яке інше свято—співають. Коли погане—в армію проводжають, чи звістка сумна, чи настрій паршивий—співають… Ото тільки на похоронах і мовчали глухо...І коли стару Чеберячку ховали, і коли Фросина відійшла там, де новий початок світла зоріє голубими волошками.
______________________________________________________________________________________________________
РОЗДІЛ-2. ЛЯНКА.
_______________________________________________________________________
Федір Чеберяк воскрес у святу неділю сорок восьмого. Хату відімкнув своїми ключами. Хазяйським оком зміряв господу та й почав жити, як нічого й не було. Худий, із потьмянілим волоссям, яке стирчало на всі боки та нагадувало відквітлу кульбабу. Вже не такий, як раніше веселий і співучий— замкнутий і неговіркий—старий сивий дід. Та і був уже дідом, бо донька Анна уже на той час мала чоловіка, малих—Марічку та Оленку, власним трудом здобуту освіту повара.

Відкрив майстерню, і почав човгати рубанком по соснових дошках. Казали люди, що видно знала Фросина, що не дочекається чоловіка, а, може, поштою якось зв'язувалися ? Бог його зна… Тепер ця таємниця кане в лету. Чого старий Федір не розпитував нічого? Кожної суботи поспішав до церкви, коли уже можна було не зважати на політичні переконання, після церкви— на кладовище до Фросини, а по будням працював столяром у будівничій пригаді. Будь-яких соціальних контактів Федір намагався уникати, особливо близьких. А про те, щоб впусти у життя людей по-справжньому і зовсім не могло бути мови. Час спливав, як вода із річки Вовчої після паводків… Федір Чеберяк жив вовком-самітником, поки онука не вирішила будуватися на Чеберяківській землі, а на світ з'явилася Федору велику утіха—правнучка Лянка.

Цікавість дівчики до прадіда виростала так швидко, як виростає добре доглянута розсада у теплиці. Спочатку вона посміхнулася до нього із ліжечка, потім заагукала, пізніше схопила за носа манюсінькими пальчиками і попробувала, який дід насмак теплими устотами, які пахли молоком. Коли Федір підносив її тендітне тільце до обличчя, то мала виявляла неабияку цікавість до старого. Здавалося, що Лянка слухає з усіх оточуючих прадіда найуважніше. У рік—тягнула Федора Чеберяка за палець погуляти, у три— читала з ним казки, у п'ять — співала пісень українських … Федір Чебаряк почав відтавати від криги сердешних думок, про, які ніхто і не відав.

Дуже вже любив притулити правнуку до себе і лоскотати за боки, примовляючи: « Ой, на горі жито, сидить зайчик, він ніжками чеберяє…». А та заливалася сміхом і гоцала на дідових руках так, що місця було мало у двох хатах зразу, які притулилися поруч. Одна—стара, Чеберякова, друга—нова, вибудувана із силікатної цегли і шиферною, лискучою покрівлею—у якій жила онука Марічка з чоловіком і малою.

—А цьо у тебе три палсі злослись?— не вимовляючи усіх буков,— питалася мала у прадіда. Федір чесав потилицю і починав про природу, про степ, про те, як вовчиця рила для майбутніх вовченят глибоку нору, а їй в обличчя бризнув струмінь джерельної води і відтоді почала життя колись повновода річка Вавча, яка текла Диким Полем. Лянка відволікалася, але питання, чому у діда Фєді зрослись пальці на руці, хвилювало її не менше , чим хвилювали цікаві оповідки про сиву давнину, сусідське цуценя—Пальма та дефіцитні іграшки.

—А де твоя дєд Фєдя жінка?—спиталася уже трохи старшою, бовтаючи ногами у зморщених на колінках,
бавовняних колготах червоного кольору.
— У Вирій полетіла. Як пташка-журавель—пурх—і в небі!—намагався дохідливими словами пояснити прадід.
—І со?
— Тепел там живе?
—Літає.
—А то не больно там жить?
—Ні, не больно. Давай, Лянцю, не збивай мене з толку. Ти ото кого хочеш затуркаєш. Пішли краще книжку тобі почитаю—намагався відбитися від серйозних питань Федір. Так у взаємній симпатії проходили дні Федора Чеберяка і цікавиці- Лянки.

Мала не вилазила із прадідової хати… А чого звідти іти? Хоч і підросла, а цікавості менше не стало. Прадід Федя— добрий! Прибіжиш до нього, а він тобі, аж цілого карбованця, а то й два-три, дрібними копійками насипе у рожеві жмені. Це ж яка радість величезна! Біжить чимдуж у магазин « Дитячий Світ», що у Сірківці уже відкрили. Купляє альбоми, олівці, книжки цікаві, а наостанок і « Ескімо» у лискучій обгортці з київськими каштанами. Смачне—не одірвати! «От виросту,—думала собі,—у Києві жити буду! Вирішила, як крапку над літерою «і» поставила.

Повернеться до прадідової хати—тягне відро із водою від колонки. Виприбирує. Дере-дере поли дубові, аж поки Федір не спинить. Принесе винограда мускатного із садочку та й стане Лянку пригощати. Сонце—у кучері Лянці світить, місяця—у очі васильково-зелені заглядає…

Одного разу при такій помочі першокласниця Лянка залізла за божник із двома красивезними, таємничими іконами. Мац- мац рукою, аж рожева рожа у віконо увіткнулася, а за божником— книжка. Якась чудна, зшита товстою, шовковою ниткою, де олівцем, де чорнилами, де шариковую ручкою пописано, наче, як вона у школі, в «Прописі» літери обводила, так і в книжці —поверх олівця жива фарба лягає:

"…Бо це ж, либонь, позавтра буде місяць,
Як у дому нема скоринки хліба".
Заплакала, схилилась до дитини...

""""""""""""""""""""
Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

І карлючки внизу: В.С... Далі— нерозбірливо було…
Аж завмерла із книжкою- самошиткою у руках на вирізьбленому ще прапрадідовім стільцеві, під яким валявся забутий віник. І читалося, і читалося, несамовито, по-дитячому сприймалося, а багато і не розумілося. Стояла Лянка, як заворожена на стільці посеред старої, Бог знає якого року побудованої хати, аж тут дід Фєдя:
— Ти що ото робиш? І схолов… Похитнувся, як стовпчик до одвірка. Може, б і матюк якийсь з губів пошерхлих злетів... Але— ні… Федір Чеберяк на таке нездатний, щоб правнучку ображати. Тільки сірий став, як стара незапалювана свічка на божнику...

—Це ти писав?— Лянка до діда. Той супиться, як темна хмара перед грозою, книжечку забрав тай почалапав до коридорчика. Там драбина на горіще—поліз ховати, там де царські гроші з Катериною Великою, Миколаєм, кєрєнки і одна золота монета із двухголовим орлом, аж за під самою стіною, де стара курадза складена. А що ж Лякка знає—не маленька. Про ті скарби ні мати, ні баба не знають, а Лянка знає, бо уміє прадідові таємниці берегти.
—Дєд Фєдя, а хто то написа? Шо то за книжка—невгамовувалася дівчинка.
—Людина одна хароша писала,—зам'ялася дід. Работали разом колись… Не нужно воно тобі те—глипнув на Лянку не стільки розсерджено, стільки—стривожено.
—Не кажи нікому Уляно, бо велика біда станеться. Чуєш дитино? Поклянись отут мені зараз перед іконами! Шоб мовчала мені! Очі твої не бачили, вуха нічого не чули та і не було тут ні кижки, ні разговорів оцих ненужних… Нічого не було!
Лянка на Бога глянула—перехрестилася(дід навчив) та й забула. А тільки з того часу завела собі схожу книжечку, перерізавши шкільний зошит напополам і писала там свої перші заримовки у прадідовій,затишній хаті, а потім читала діду. Той підправляв щось у книжечці. Казав:" Ну, давай почитай мені, як у тєатрі." Лянка підіймала руку до скроні, як спаравжня артистка і натхнено-журливо починала:

чи на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні.
заглядає тиші давній в очі,
війкою-завійкою лоскоче.
сон-трава на білім підвіконні,
сон-трава на битім підвіконні…
де роки, як коні на припоні…
б’ють хвилини, мов літа рахують,
і на спогад зранений полюють.
тут ось, на дідівськім підвіконні,
де на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні...


РОЗДІЛ-3. СТАРІСТЬ.
_______________________________________________________________________
—Зовсім здурів дід Федя!—запричитала Марійка, Ляньчина мати уранці в неділю,— Пішла, понесла йому вареників з вишнею і борщ, а він і дивитися не став!
—Чого?—запитався здивовано Микола, Ляньчин тато.
—Ти собі тільки представ! Каже, що ми отравить його хочемо!
—Тю!—трохи не поперхнувся свіжим борщем, який весело тьопав із білого полумиска.
—Іди Лянко, однеси ти! Начорта нам його хата здалась! Наче у нас своєї не має! Правда кажуть, що на старість усі мозги висихають! Жениться вздумав! Де-в'нос-то год! Дев'яносто ! А він жениться!—репетувала, як різана у дворі під старою абрикосою.

Ота вічна проблема української родини—нездорово сваритися за батьківський спадок, мабуть, дошкулила не одному поколінню. Тому розумні батьки зазвичай ділили усе порівну, щоб нікого з дітей після смерті не образити і гризні не наробити.
—Піди… Піди, Ляньцю, хай, може, що поїсть… Та й збирається кудись швендяти! Напросися з ним у гості! Хоч знатимемо, що за баба і звідкіля вітер дує—намовляла матір Лянку.
Дід Фєдя зустрів Лянку у картатому піджаку і білій праздниковій сорочці. Такий собі, швидкий і веселий, наче стара іграшка-потяг, яку недавно зарядили новою батарейкою. Лянку узяв, не відмовив правнучці улюбленій.

Баба була низька і якась дуже неохайна, як здалося малій. Трепетливо бігала навколо прадіда, підставляла під носа смажені котлети, копчену ковбасу до чарки горілки, а Ляньці підливала лимонад « Буратіно». В гостинець з собою— солодкі вафлі « Артек». Наклала Лянці у торбинку купу яскравих, різнокольорових клаптиків лялькам на сукні. Лянька роздивлялася те добро, а прадід говорив, трохи захмеліло, схиливши голову до столу, бо пив рідко, хіба чарку-другу—на свята:
—Ти не ображайся на мене, не можу я Фросину забути і все тут. Присниться— манить до себе, наче, як жива! Каже: «Іди до мене мій Чеберяйчику! Тут вільно душенці! Всім вільно, хто на людському горі за життя не наживався!» І дивиться на мене довго і пронизливо, так, як отоді, коли побралися. Сонце—у косу заглядає, місяць—в очах світиться... Не получиться у нас.
Чесав свою голову, біляву кульбабу, зрощимися пальцями.

Про те скоро і забули, бо відписав Федір Чеберяк хату своїй дочці-єдиначці і став швидко здавати. Зовсім охляв, з оличчя став схожим на висушений гриб на лісовій, позбиткованій зимоє, безсніжній галявині. Всох, чи від життя, чи від яскравого сонця, що це життя василькове живить.

У Лянки школа почалася, а прадіда, оглухлого та з отим, як казили батьки, старечим ... забрала донька.
Бувало приходила Анна, баба Ляньчина, у гості та жалілась Марійці:
—Таке важке… Поки до туалєта дотяну... Ото уже і горшок зробили. У стульці пропиляли дірку. Тільки ж у хаті вонище… Ой, якби ти знала... Уже одгородили, а воно всеодно не те… Старість—не радість!

Лянку тепер до баби в гості не ходила, бо Марічка не пускала. А що робить малій дитині, якщо там уже смерть у клямку стукає. Але смерть чогось не квапилася… Федір Чеберяк іще чотири роки пролежав у доньчиній садибі… Один раз Лянка побачила, як баба з матюками тягнула діда Фєдю на горшок і вжахнулася, бо баба підняла руку із усієї сили-силенної ляснула батька по спині!
— Сил у мене на тебе нема! Та коли ти здохнеш уже!

Це вже тоді, як Лянка виросте—згадає, що бабу так само проклинатимуть лежачу. На кожну силу у житті завжди знайдеться інша... Все заподіяне зло повернаться бумерангом, може, болячкою, може, самотністю, може, втратою найріднішої людини, а може, і тим і другим, і третім одразу. Ніхто не знає, що його завтра очікує—чи сума, чи тюрма… Може, тому і говорять, що годі людину зрозуміти, поки у її шкурі не поживеш, її ситуацію життєву на себе приміряєш…

—Піди Лянко—покорми, може, у тебе шось візьме—казала баба—у мене, геть, нічого не бере з рук. Лянка підходила до прадіда і той оживав. І так здавалося, наче не Лянка мало років мала, а прадід став, менший за неї у мільйони разів— зорів ніжним, прозорим, дитячим, безпомічним поглядом, як відмираюча тмяна зірка. А що ж тут зробиш? Старість— пора квіточок колючих... Жінка вона, хоч і передбачувана але жорстока…

РОЗДІЛ- 4- ПРОЩАННЯ.
_______________________________________________________________________
—Сідай, сідай, Ляночко—заворушився старий у ліжку, наче і не було тих чотирьох років, які випали із їхньої заговореної небом дружби.
—Як ти тут поживаєш, дєд Федя?—примостилася на ліжку Лянка коло прадіда і принишкла, як мишка.
—Та нічого, Ляночко… Потихеньку… Пора мені. Скоро у Вирій летіти буду. Як пролітатиму, махну тобі журавлиним крилом, а ти знай, шо то я тебе бережу.
—Та шо ти, дід Федя, таке мелеш! Баба Аня он казала, шо ти нас усіх переживеш!
—Та то таке… Це тобі ось... Згодиться…—протягнув акуратно щось загорнуте у стару, помережену дрібними квітами наволочку. Лянка розкрила і трохи не зойкнула. Там була книжечка потерта із віршами, яку колись знайшла за божником і золота монета з Миколою другим. Хотіла була відмовитися, але стільки радості зустріла у прадідовому погляді, що і при нормальному його житті не бачила, а дід із придихом продовжував та, мабуть, було важко дихати старому, бо говорив із свистом і задишкою.
—Я вже старе луб'я , онучко, а тобі жить… Помниш, питалася, то я тобі розкажу, а ти тільки не перебивай…І нікому таємниці моєї не видавай. А Лянка і не збиралася. Ковдру на ліжку чогось поправляла, якось несвідомо, хотіла затишку для діда Фєді, а він хоч важко, а говорив:
—То був час, коли забирали усіх без розбору. І мене забрали… А за що? І сам не розумію. Чи бомагу, хто на мене написав? Пригадую—біг швиденько повз вугол, а там мужики зібралися—шепочуться про щось, а я бігом, бо у справах… Аж тут один: « Правда, Федька?». А я йому похапцем, бо ж справи хазяйські самі робиться не будуть, кажу: « Правда, правда…» Та й далі скоріш собі чимчикую. Другого ранку мене і забрали.
Лянка, аж рота розкрила і скоріш:
—Хто?
—Хто? Комуняки… Хто ж іще нашій пшеничці жити забороняв? Вони ж… Кляті… Пам'ятаю , довго зо мною намучилися, а таки, як шкіру наживо ножом із пальців зняли,
то дерев'яні плоскогубці на руку оділи, так я ото, онучко з ними і зжився. Обвинили мене у тому, шо проти голуду я був, чи шо… Так, а як не проти голоду, як без хліба ж усі вимерли б… А скільки вимерло? І дядька цього, який вірші писав, живцем спалили… Теж він проти голоду був… Харашо писав. Бувало, у шлунку пусто, ноги не носять, а сон не йде, а він нам із старого, із нового читає… А ми слухаєм людину тямущу… Тільки й зосталося, шо книжечка оця. Може, виростеш, та розшукаєш родичів, чи народу нашому згодиться та й надрукувать, а то й не знає ніхто… Час він міняється, як і влада….
Та й затих старий Федір Чеберяк, як бронзова лялька на дерев'яному ліжку, чи життя висосало, чи сонце яскраве, що це життя розлого-квітуче живить.

З того часу, як полетів старий Федір Чеберяк у Вирій, Лянка комуністів зненавиділа, попри те, що дід рідний по батькові пройшов усю Вітчизняну, був комуністом, а потім повернувся і помер від горілки, раніше чим прадід її. Що Лянці до цього? Вона того не знає, який той був, а прадід Фєдя—добрий за вдачею. Скільки усього приємно у долю її приніс, навіть, віконниці і двері на новій хату вичаклував. Пам'ятала добре, як у жовтенята приймали—усіх гамузом, навіть, останніх двієчників, як у піонери—так само. Як уже Черненко помер—у школі в коридор постамент з Леніним витягли, поряд портрет тільки представившогося. Усі удуть у школі, наче, якась величезна біда, а батько налаштовує вдома радіоприймач на хвилю « Свобода» та слухає нишком… Так той радіоприймач і в «путч» налаштовували, коли мати із вереском прибігла із поганою новиною: « Ой, Миколко, нас же до списку у міліцію внесли! Мене один з батьків мого учня попередив. Наче, багато балакаємо!» Слава Богу минув той «путч», як невиправний шторм в океані, а Лянка уже доросла стала. Одним словом—студентка. В косах русявих—місяць, в очі василькові—сонце заглядає.

______________________________________________________________________________________________________
РОЗДІЛ-5- КРОВООБІГ.

Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк) сиділа у своєму кабінеті Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова із величезною втомою у ногах, а ще більшою у думці. Операція, наче ж і вдало пройшла… Не йшов із думки хворий— Павло Олексійович Лесик, професор філологічних наук Київського Університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Старенький, сивий дідок до якого вона ненароком зайшла у палату, як черговий лікар, поцікавитися, чи все нормально і, чи не має скарг до обслуговуючого персоналу. Скарг не виявилося, а на білій, ще совдеповській тумбочці уздрілася книжка з рукописними поезією. Вона ще тоді жартома сказала:
— О, бачу, не нудьгуєте, пане хворий! Що це у Вас? Можна—спиталася інтелігентно, вказуючи на милу книжку у сірому, ручному переплетенні.
—Звичайно можна—посміхнувся професор.
Уляна Миколаївна почала читати і її вираз обличчя враз змінилося із веселого на дивно-зацікавлене. Тихо запиталася, відірвавши очі від книжечки:
—Звідки це у Вас, пане… Павле Олексійовичу?
—О, пані лікарко! Це давнє захоплення—розшифровувати древні манускрипти нашого прихованого часу. Цей рукопис чудом зберігся і був переданий мені родичами так званого Василя Микитовича Скрипки, професора Криворізького педагогічного університету, якого не минув ГУЛАГ, а опісля і впродовж праці на теренах вразумлєнія педагогічного птаства і спокійна, дякувати Богу, смерть. І по всім натякам стилю письма цей рукопис схожий на славнозвісний почерк усім відомого нам поета Василя Стуса. І я зараз над цим мудрую… Тому, пані лікарко, ви просто зобов'язання зберегти мені життя.
Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк), аж проясніла.
—Ви знаєте… У мене теж є щось подібне!
—Тобто?—зацікавився професор.
—Мій прадід, Федір, теж пройшов ГУЛАГ і залишив мені, ще коли я була дитиною рукописну книжечку із віршами. Я намагалася сама знайти автора, але, нажаль, мої дослідження не пішли за межі Гугла. Одне я можу сказати із впевненістю, що це не Василь Стус, бо за всіма датами, роками і обставинами Стус надто пізніший, чим те, що є у моєму рукописі.
Наступного ранку Уляна Миколаївна знайшла на балконі поміж кипою дитячих списаних зошитів і старою консервацією маленьку, затерту рукописну книжечку, що досталася у спадок від прадіда Федора і терміново доправила її до палати хворого професора. Той довго вивчав, порпався у своїх записах, здивовано посміхався, але вирок не поспішав виносити. Скоро і прийшов день оперативного втручання. І ось зараз, коли складна операція пройшла вдало, лікарка і справді відчула себе втомленою, але щасливою. Коли вискочила на подвір'я коло стаціонару була весела і цілком собою задоволена: « Павло Олексійович Лесик має можливість прожити іще довго на цьому світі! І вона, таки, має до цього суттєву присутність!"--майнула думка. Аж тут у сумочці заворушився смартфон, бо, певно, після операції не зняла із віброрежиму. « Син, син... Андрійко телефонує! Мабуть, хоче приїхати… Дружина Настя—не годує.»— пролунало у голові.
—Ало, синочок! Слухаю тебе?
—Мам! Настя народила! Хлопчик! Три п’ятсот—вага! Зріст п'ятдесят два сантиметра!
—Як народила? Їй же ще, майже, три неділі ходити!
—А так! Я завжди казав, що ваші медицинські штучки ні до чого, коли розвивається вагітність! Усе нормально, мам! Де́в'ять і десять по шкалі апгар! У мене син, мамо! А ти бабця! Чуєш, ти молода бабця—лунали із телефону радісні викрики Андрія.

На виписці, що не забарилася, син Андрій гордо підносив до матері, Уляни Миколаївни Романовської, лікарки Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова, малесенький згорточок. Уляна Миколаївна акуратно відкрила блакитний, шовковий конверт і, аж здригнулася від несподіванки. На неї дивилися такі ж самі василькові очі, як і у прадіда Федора, сповнені глибокої ніжності і неприхованої василькового блаженства.
—Вилитий!—промовила і трохи не присіла на євро плитку, якою щедро було устелено грішну землю перед родильним будинком.
—Я? Я!—не вгамовувався син.
—Та ти, звичайно… І Настин носик, і посмішка, наче, моя. А тільки, усе ж вилитий прапарапрадід твій—Федір Чеберяк! У волоссі білявому—місяць, у очі василькові—сонце заглядає.
—А у нас Федір народився! Федір! Чуєте! Ти ж не проти, Настю? Так і назвемо!—невгавався Андрійко, зачіпаючи перехожих по доріжці до машини. Ті милостиво одарювали щасливу процесію прихильними усмішками, бо, у всі віки народження дитини—велика утіха для усього великого українського роду, як свіжа, тільки розквітла мальва, що увесь свій вік буде дарувати людям свою яскраву красу і свою вперту, молоду силу.

______________________________________________________________________________________________________ РОЗДІЛ - 6. САМІ В СЕБІ- РІД.

Андрійкова дружина—Настя була цікавезною київською панянкою— загадковою, інтелігентною і трошечки філігарною у сприйманні світу, як складна, поезія містифікації. Вчилася на факультеті філології . Академ поки не брала та, мабуть, таки прийдеться... Дівчина горда з русявим, довгим волоссям, з витонченими рисами обличчя, заглиблена у зразкові медитації, де сама в в себе... Молодята жили неподалік матері. Уляни Миколоївни Романовської ( по крові Чеберяк.) із великою радістю кидалася на допомогу молодій родині. Маленький Федір був голосистий, тому часом, коли невістці треба було до університету, а новоспечена баба мала вільний час і могла посидіти з внуком, який звеселяв її своїм шовковим голосом і не давав сумувати.

Одного разу, коли Настя повернулася за дитиною, побачила, на кухонному столі стареньку рукописну книжечку і захопила її разом з перекусом після студентського будня: філіжанкою чаю з молоком і запашним круасаном. Із великою цікавістю всілася за барну стійку сучасної, тільки відремонтованій кухні.
—О, Свідзінський!— дзвінко вигукнула.
—Хто?— здивовано підняла голову Уляна Миколаївна очі від сотейника із першою кашею для малого Федірка.
—Володимир Свідзінський!— без тіні вагання виголосила невістка, гортаючи стареньку самошитку.
—Звідки ти, доню, знаєш?—насторожилася Уляна Миколаївна. Надто часто останнім часом доля-ворожка в плямах рудої фарби, барвила її будні новими несподіванками.
—Люблю Свідзинського!—невгамовувалася Настя. Колись він допоміг мені пережити лихі часи. Схоже на заглиблення в біль і винесення на поверхню в красивих образах. Наприклад оцей:

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

Настя читала так заворожено втягуючись голосом у текст, наче медитувала. І Уляна Миколаївна за інших обставин, звичайно, б звернула увагу на «лихі часи», які прийшлось пережити її невістці, але не зараз... А Настя не зупинялась:
— Мені він здається особливим! Одного разу розмістила на сторінці фейсбуку цей вірш, як улюблений, а мені написала одна дівчинка, що досліджувала свої родові корені і відкопала те, що Свідзинський її родич, але у сім»ї не любили про це говорити—невгавала Настя.

Звідки Настя така розумна і тонкострунна душею взялася? Сам Бог тільки і відає!

Уляна Миколаївна скоріш здавши зміну із внуком, заглибилася в інтернет вивчати цікаві факти про Володимира Свідзінського. Тому, коли настала зустріч із професором Лесиком, Уляна Миколаївна була цілком готова до будь- якої інформації.

—Так. Ваша Настя цілком може бути права!—засвідчив профессор, з яким невдовзі була організована зустріч..
—Розумієте, це моє давнє хобі—відшуковувати і розшифровути незвідані факти українського письма, але я—аматор, самоук… За стилем письма, глибоким нашаруванням у віршах від лексики до наповнення, ривкого занурення у себе і медитації—цілком те. Людина писала і говорила, що слово може бути поза епохою. Навіть, ті біографічні дані цілком співпадують. Припустимо... Обставини змусили зустрітися вашого прадіда з поетом? Невідомі дві смерть Володимира Свідзінського—спалення у с. Непокритому, чи смерть у селі Батурки Уразівського району Курської області—це ще лишається питанням… А от де вони зустрілися? І як могли попасти старі поезії, і хай, навіть, нові,—це ще більше питання… Тобто одне з двох, або Свідзінський був заточений, аж у Росію, або вони зустрілися перед спалюванням.... Адже, цілком, можливо, що книжечка якимсь чином досталася у спадок іншому полоненому, а далі репресованому… Там могли записуватися твори різних авторів. Нагадує—«Медозбір» за стилем, але наполягати на те, що це, саме, Свідзінській? Це вже зібрано із поезій, які витягнуті із-за кордону… Цілком можливо, що знаходитимуть у книжеці і його невідомі…

Молоде покоління—має сенс бути престижнішим за нас! Ваша Настя— молодець! Треба показати це Елеонорі… Замовк… Попрощався… Залишив букет рожевих троянд на столі лікарки. Обоє були збентежені і, здавалося, щасливі, спантеличені новим світлом незвіданого. Кожне відкриття нового вірша—велечезний скарб… А якщо це і справді Свідзінський? У кожного в грудях билася своя правда...

Уляна Миколаївна Романчук у глибокому задумі блукала по занімілій квартирі. Як так може бути? По яких світах таскало її прадіда Федора? Звідки він приніс ту книжечку з Харківської області, чи з Колими? Адже, вона нічого не знає і зараз пиляла свою совість, наче напильником: " Чого не стало розуму запитатися конкретніше у діда Федор? Як воно було насправді? Чого була така мала? Чого така несмілива? Чому людина завжди шукає у собі причини від того, що неспроможна бути найкращим пророком, найцілющим лікарем, найсильнішим провидцем? Витягла з альбому світлину прадіда. Білява кульбаба на голові, сонце—у очі заглядає, місяць крізь серце розрізає! Аж жахнулася…
—Що ж це мені? Чи з глузду їду? Прадід, наче, говорив: « Смерть, ясно, жінка, наче передбачувана, але жорстока… Смерть—тільки початок. Наснилося мені... Інше—тото бажання жити. Не бійтесь!».

Відняла фото від обличчя, глянула на малого Федірка—сонце у очі заглядає, місяць у кучері біляві сиплеться... Вилитий тобі прадід Фєдя і все! Бабі дулі крутить, а любові—через край великого серця. І все—до людей!
— Що, наш малий, Чеберяйчику? Посміхаєшся уже? Час прийшов! І і чомусь, незрозуміло , милуючись красою немовля заспівала дитячу пісеньку, яку колись співала її прабаба Фросина, а потім баба Анна, а потім мама Марійка, а потім вона, Лянка, а тепер буде співати Настя:

« Ой на горі жито, сидить, зайчик,
він ніжками чеберяє.
якби такі ніжки мала
і я б ними чеберяла,
як той зайчик,
як той зайчик..

Сіла і задумалася: « Як то воно таке може статися? Носило- носило старого по світах і в усе єдине переплелося—тут тобі і дід Фєдя, тут тобі і Сірківка рідна, тут тобі і Київ, тут тобі і Свідзінський.. Чи Бог Сам знає, який каторжник, чи полонений, який ту книжку заніс? Тут тобі і мій улюблений Василь Стус, якому все це якось боліло, якого ти Лянко, трепетна дитино, у одинодцятому класі по селу декламуванням розносила:

"У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней, В полі синьому, як льон.
А в цілому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон."

А ще голос Пророка Фєдора: « Чого, Лянко не пишеш? Я ж казав, що Бог дав, тільки він і відійме…» Стерепенулась… « Чого ж я раніше не писала? Відкрила ворд… Написалося: « Че-бе-ряй-чи-ки" Розділ перший. Своїм рідним—присвячую.»

Промайнула спрагла думка: "Якщо погано напишу, суспільство нічого не втратить, а, як добре, то згадуватиме про прадіда усенька вічність» І гірко-гірко заплакала, наче сам Чеберяковський рід погладив її, Уляну Миколаївну, по голові: « Усе буде добре, Ляночко! Пиши.» Пролетіла серпнева стигла зоря, сіла на повіки, бо вже серпень йшов, вже на осінь з багряною, пахучою айстрою, мускатним виноградом, яким колись пригощав прадід Фєдір Чеберяк і солодким соком кавуна хвилини мірялось...

Юлія Івченко. Серпень 2006- 2021р. У творі " Чеберяйчики " використоно поезії Володимира Свідзінського, Василя Стуса, дитяча, народна пісня " Чеберяйчики", власне.

( Кому чого не вистачає--говоріть!)

та забудь ти про нього...махни рукою:
— Давай… Давно пора!
накрути собі кучері, обери найцікавішу в шафі сукню,
просто у нього крила не твого сріблястого літака,
просто він не тим вказівним пальцем до тебе стукав,
просто зостанься справжньою... просто, лишись жива…

викинь його каблучку з агатом і намисто із бірюзою,
якими він підкупляв твою свободу, що борсалася синицею,
бо станеш сірою, мертвою, на кожного пересічного злою,
сік із лимона у вичахлу кров, як в текілу вичавиш.
не пірнай, як рибка в першого ліпшого зразу із головою
а то ж як свічка потухла в светрі тіснім по горло.

ти приносила успіх і він мав від тебе процент,
коли ти з ним з'явля́лася на людях пристойно-щаслива.
колобково-рум'яна душа згорає, як синій абцент,
хіба йому треба гори високі , хіба йому треба зливи?

десь інший тобі накине на плечі затишний плед,
а ти нехай і не мерзнеш, а він всеодно накине…
такому від тебе не треба останніх пекельних жертв,
такий не проміняє тебе на друзів й німецьке пиво…

хочеш змучитись вкрай? перелічуй коханок, рахуй його зради…
що ти тут вдієш? Бог дає розум жінці, коли втрачаюється врода…
та махни вже рукою, забудь усі подаровані днів виноградини,
кинь вже дути на скрип, на на анемічне мовчання, на холодну воду…
стань, нарешті, хоч комусь справжньою винагородою!

в динаміці нових днів залишайся сама собою...
не треба шепотіти на вушко чашці
—Нехай він буде вічно зі мною…
бо той, хто любить насправді ніколи не зрадить.
він сам пірне у тебе, як рибка із головою.

у дитинстві—зав'язувались банти, як у ляльки Мальвіни,
училились уроки, до школи носились квіти, збивались коліна,
купалося в річці, пахло згущеним молоком, шкодувася чорне вухо Біма,
кожен день— безтурботнісь, люди ніколи не здавалися злими,
у дитинстві, взагалі, не става сумним Новий рік і сніжні зими…
у дитинстві—принц і принцеса, казковий замок на волоссі—корона,
у дитинстві ще у тобі не оселились вогняні дракони.

в юності цілувалось солодко, рослось солодкою, вірилося у дива,
мріялось легко, мірялись сукні, казались найкращі дієслівні слова,
завивались кучері на бігуді, на хлопців смолиста кривилась брова,
із дискотеки падалось на канапу— сон міцнющий качав права.
в юності—бал випусний, універ, зітхання, незагрубіла кора ,
побачення, степ, мотоцикл, мода, море та погляд-кинджал,
якби до всього того іще, хоч трохи була із розумом голова!

в зрілості—чоловік, діти, робота, поспіх, на кухні смачні борщі,
гості на свято, прибирання, фестивалі, кіно, вникнення в суть віршів,
сварка примирення, розлучення, проблеми, як зливи літніх дощів,
самодостатність, впливовість, знову заміжжя, діти ( та Боже!), знову борщі!
час, що спливає помітно—ось тобі тільки літо, а вже-- набридла зима…
врешті, якась стабільність, сміливість, автомобільні права…
знову—до того усього, якби, хоч трохи із розумом була голова!

що буде в старості? страшно, не хочеться... та дідька з два!
внуків любов безмежна, ностальгія, дача, докучливість, настанов слова,
кросворди, консервація, корвалол, пасьянси, мудрості натягнута тятива,
біс у ребро, витівки плюшкіна, у думках заварена кропива… ти моя кропива…
мабуть, на той вже час і буде, хоч якась із розумом голова?
видаси книжку, розставиш у строгім порядку: втрати, здобутки, дати...
можливо, її навіть, цікаво буду комусь читати?

так ото...супермаркет, аптека, набридла лікарня…
думок розхрисані рядочки та салатова спальня…
задекорована так, щоб не пити гіркоту заспокійливих…
у мережеві ранку здригаєшся від переливів мобільника,
поглядом ловиш перевтомлену тінь свого відзеркалення.

так ото... однокласників привітання, що випали із життя
на "енні" відрізки часу та обійми немовля... і гуси білі летять...
мрієш, живеш, ловиш нового дня переливи сумної сопілки,
мамині сподівання... подарована Богом яскрава поезії зірка...
клопоти домашні, що голубами мені на плечі воркотять.

так ото... свіжий огірок, намазаний на бліде обличчя...
скільки вже можна бути сильною? жінко…горлице…полунице...
лети пташкою у Софієвську Лавру і за всіх помомолися—
за найдорожчих батьків, за рідних дітей, за лукавого вбивцю...
допоки ще соваються фігури на головній шахівниці…

поки у венах тече сок яблуневого саду і вітер дме у груди,
поки волієм ставати милосердними, вільними Робін Гудами,
поки бунтують клітини сарматів, скіфів, чи благородних аріїв,
допоки пишуться липневі вірші та слово за слово-- відповідальне,
допоки вечорами співається Івасюкова "Червону рута".

—Спи…засинай спокійно, мій зайчик маленький, мій колосок,
осяянням ангельським вберігатиме срібнесенький образок...
а голос звучатиме… рука відшукує рукописи, спогади на світлинах, насіння...
ти—вже субстанція суму.. доторкнешся устами кармінними
до несподіваних симптомів дитини і час процідиш крізь пальці, як гарячий пісок…

оце ж бо і є моя вітчизна— щедра на спеку та сезонні знижки,
коли помирає поет за нього вранішні зорі допишуть незакінчену книжку.
зриває із себе сильний народ шкіру спокою шагренЕву ,
країна, що відчуває приниження— схожа з лиця на роздратованого лева …
завтра вже їй не зашиєш стьожкою міцно рот.

cекс—квіти на підвіконі, що ти обирав у сусіднім кіоску,
легке торкання розмови з присмаком горобиної мадери,
ніжні пальці, які ворушать моє золотаве-мідне волосся,
туманні зіниці за які ти готовий здаватись екстерном,
і шепіт під простирадлом із лиця схожі на древніх філософів

це запахи цитрусу, небесної півонії і диму твоїх сигарет,
розкидана білизна на якій примостився зацікавлений кіт,
це те, як ти пальцями на животі малюєш із мене портрет,
це змішаний запах живої плоті, що залишає вологий слід
і знеможене дихання у плече, як солодкі ягоди на десерт.

це дзвін кастаньєт, коли помираєш від збудження тіла,
це липке сплетіння рук і те, що ми починаємо спочатку,
це те, що примушує бути неземною і ставати сміливою,
це важке дихання, яке ти залишиш мені на добру згадку,
коли трояндові пелюстки на грудях стають пестливими.

це кухня, де готується кава, чи достається виноград із холодильника,
це стіл, який також відчуває як ти зморюєш мене важким стегном,
забири його дідько— це, навіть, набридливе пиляння сусідського напильника,
перший сніг, якийй ти ловиш для мене устами за відкритим вікном…
і більше нікого не має… лиш калатання серця та вимикнуті мобільники.

це криклива істерика, розчарування, мобілізуючі наслідки,
це те, що нам, бодай, на три дні подарує хороший настрій,
це покусані лікті та гармонічна Всевишнім дарована пластика,
це потім тобою застібнута сукня біла у чорний горошок,
коли, ти на вушко, де квітка гранату палає кажеш
— Моя фантастика!

це чай у пластику, це навмисне призупинений поночі ліфт,
це ми із тобою, які завдячуєм, що так само любились наші батьки,
це, коли із колонок співає « Один в Каноє», або сміється Єдіт,
це солоний піт , який опадає з твоєї смолистої голови
на наш із тобою несподівано продовжений рід,
що палець мій ніжно стискає
в колисці всміхається сонечком до майбутніх орбіт
вперше говорить: «Мама» до мальвових віт.

у цій набридливій спеці,
у цій недоречній пиловій бурі
розтають перехожі, наче морозиво місцевості Рампхур.
задушно і липко тілу, здається, що дерева стоять, як німі,
що даремно побудовано великих міст мегаполісні алтарі,
на яких ти хочеш ковток повітря та дотик морської води,
наче ніколи тут не зростали мережані холоди…

у квартирах починають працювати рятівні кондиціонери,
зримо дотичні до нашої сучасної ери,
дітей випускають на вулицю, наче диких тигрів із клітки,
у їх красивих головах гуляє багатоголоссям гривастий вітер…
палять лиш ті, у яких нікотин не витіснити із кров'яних тілець,
писати уже не спроможні ті, у яких слова витікають із мрійливих сердець…

бабця Зоя, яка працює двірником на центраній київській вулиці,
кидає у бік мікрофона замученого журналіста оголену фразу:
— Та ми уже звиклі!
а потом ще довго вуглиться,—
від сонця, яке не проступає через пелену муару затемнених хмар,
від задихання пов'ялих квітів, що випромінюють молочний пар.

тільки язиката політика у статусі рукотворного президента—зелена…
бо ми— дурні— звиклі...
своїми горбами завжди для когось будуємо геройські сцени…
усі наші переможці виборів, як вареники каталються в маслі…
ми, наче сліпі кроти, самі себе віддаємо ясиром свідомим напастям,
у яких підвищують ціни за згорблений газ, світло і комунальні плату,
в яких усі наші здоботки великі залишаються народними латами...

жінка у сукні квіткового капучино перебирає ногами у невидимих босоніжках,
які не одягала невідомо скільки проклятих років розчарованої Білосніжки,
бо кілька годин залишається до зустрічі бажаної з тим,
який не устиг погладити її волосся серед найхолодніших зим….

—О Боже, яка спека!— говорить старий чоловік,
якого притиснуло серце на мистецькому «Арсеналі»…
вона до нього підбігає, наче лісова рись, як на війні, де до дідька медалі,
змочує перший ліпший бинт, який на всякий нагальний випадок. тулиться у наплічнику,
кладе руку на спітнілий лоб та міряює тиск, хвилини спогадів перелічуючи…

уся така провансна—білявка -лілія на несумісних зупинках долі.
у неї більше чим у будь-якого пересічного чоловіка солдатської волі—
жовто-синя стрічка на тоненькому зап'я́сті—
скільки там тих ліній долі нарахувано циганкою, що принесуть жіноче щасть…
—У діда б'ється, чи не б'ється серце нашого шаленного межичасся?

юрба, як розплавлена ртуть, втікає до суєтливих проблем,
легше у ній знайти холодну байдужісті, чим співчутливий трем.
спитайте, чи жінка устигла погортати книжку, глянути у кохані променисті очі?
—Триста сорок дев'ятий ! Викликаю Сизу Голубку…
нехай напишуть про це зоряні зодчі……
завтра засвічені ліхтарі— зараз німі— іще столичні площі...
.

добре… я згідна… будь вірним з нею, бо це природно…
ти так і навчивчився поважати мою магічну свободу...
сукні з комірчиками під шию, а на свята—дівчинка Бонда...
знаєш— повстану, як повстає гашена отцтом сода.

добре… не проти, гладь її волосся, будь плесом спокійним,
тільки не кажи, що дім став схожим на видих покійника,
що сніг вже не сніг, а пух із розірваного Богом напірника,
тільки тому, що вона, як домашня тваринка, покірна.

усе норм: вояки— їдуть на схід, контрабандисти— на захід…
комусь—синиця у кулаці, а комусь— журавель над дахом…
це примітивно— робити висновок, що поети— типові невдахи…
як ти там кажеш?
— Вічно літають у небі, або підбурюють на політичні замахи...

як Джек Горобець, із дитинства помічена чорною міткою—
ревно клацаю по клавіатурі, щоб не стати монетою розмінною.
не вмію бути пустою, щоб замість мізок—дешеві позлітки,
будуть і ті, хто струни зіркового темпераменту розумітимуть.

ми обираєм краще-- бути між червнями, чи колючими січнями…
хтось любить примітивності заплітати тугі косички…
ну не має у мене схильності бути золотою пружинкою...
може, ти колись і скажеш: «А я пишаюсь тобою, Юля Івченко!»

будемо пить чорну каву, або міцнющий ром із льодом,
будемо смієтися з того, що між нами зараз один сірководень,
нам просто Всевишній вручив весла зовсім від різних лодій,
пробачимо все... та я вже не буду, як погашена отцтом сода.

ну добре, хочеш бути свідком високого злету, то будь,
аби не прийшлося падати звідти, де тонко і зразу рветься,
аби не схотілось високим зіркам переплавитися на лють…
повіки закрий і слухай, як кожна клітина тіла моя озоветься…
лежи горілиць, допоки зозулі дикі нам смарагдовий час відкують,
допоки у коридорі брудні від шляху спочинуть побиті берці.

десь майстер чекає на Маргариту, а десь Бернард пише Єстер…
відрізки свободи, відмінки совісті—все це далеко відносне…
це синя пташечка щастя накидає на нас прозорий серпанок-флер
і там, де вокзали гуркочуть не хочу міняти відстані на відносини…
ти краще згадуй, як у дитинстві замурзанім ділили один еклерт,
чи мовчки рахуй хвилини , що ведуть невпинно до жовтої осені.

хай сьогодні ще буде вогко вустам і без шкідливої метушні
поділимо навпіл мудрі книжки, морозиво і перестиглий гранат.
чуєш, як соки гонить зелений горіх, як у вишнях ворожать хрущі,
як пахне кава з корицею, як за вікном прислухається мудрий сад?
—Не сумуй…— скажеш наранок, коли на щоці сльоза заблищить…
—Я тобі напишу а може скину улюблені гладіолуси у приват…

міцно тримай за руку смагляву, де шрами на струнах вен,
мені для тебе ніколи не стане шкода й останньої краплі крові…
спека царює у заримованім місті, як в мові царюють сполуки фонем,
і шалик у блакитний горошок ще довго триматиме запах твій полиновий…
візьми шматочок повітря, бритву і хустку, де батьковий чорнозем,
мій світ загущений, як мед у щільниках і дотики тіл калинові…

бо ми із тобою не Майстер і Маргарита і, навіть, не Бернард і Єстер.
у нас є ніч, щоб у синьої птахи зловити кілька сріблястих пір'їнок і відтепер
у серці одному на двох на удачу повісить щасливу підкову.

що зробиш... вона не схильна до описової лірики,
її тривожать занурення в океани геніально-заглиблених істин,
яким заздрила, що вже написані та крутяться в її голові,
які шугають дзиґами, по русявій брові.
хотось приходить із небесної гори із своїм недоторканим хистом…
хтось торкає її бліде чоло і замість серця саджає неонову зірку.
мовить:
—Нічого не знищуй!

Навіть, якщо невідомий вимикає душевну орфографію,
не дуйся на того, хто лишив тобі пагони нахабних вражень!
Замість того, щоб у кишеньку рожевих мізок складати непотрібні ображення,
обирай шкодувати того, хто здійснює постріли важким монографіям…

вона писала потроху… ось це—поміж прибираннями і дитячими криками,
ось це—між невідомими ніками і вкрапленнями нецензурних вироків,
ось це—між пастельними відтінками блакитно-ніжного відчаю і телефонними викликами,
не розуміючи до останнього з якої хвилі предків і з якої золотої підкови вона виникла.

було чути, як змії гріються на теплім камінні, як біля ніг шепоче прохолодне море,
було чути як вона сама до себе говорить:
—Це зрозуміло, що життя убиває найдовірливіших романтиків ...
Для цього не потрібно останніх фактів і вищої математики,
але якщо я іще живу між пральною машинкою Samsung і гостресенькими рядками,
міняю сукню стражденної служки на вбрання гротескної дами,
встигаю за нього крикнути:Amen!
Пробачення— це і є те, що під тиском його ваги мурує у мені найміцніший фундамент…

Жоден перехожий не здатен змінити твоєї справжньої вартості,
треба завжди іти вперед, треба ніколи не зупинятися
і не шкодувати шкіру свою до спалення на міліграми.
Хоч щось, що виказує твою зрілу присутність
жаркіше меркурієвої ртуті,
глибше за смертельну рану...

що зробиш... вона не схильна до описової лірики,
її тривожать занурення в океани геніально-заглиблених істин,
яким заздрила, що вже написані та крутяться в її голові,
які шугають дзиґами, по русявій брові.
хотось приходить із небесної гори із своїм недоторканим хистом…
хтось торкає її бліде чоло і замість серця саджає неонову зірку.
до чого ж тут описова лірика?...

спека, неначе нуга, починає стікати по вилицях Києва,
перші сходи вcтають, які він у вчорашньому статусі виявив:
—Моя поезія—це оптичне сприйняття світу, дій, різноманітних звуків,
поспішаюча какафонія сучасності—таке собі сумісне кохання та разючі розлуки.

сніг, який ми беремо губами, високі палаци слів та індійські нетрі,
твої від війни потемнілі руки та потерті дірки совісті на зеленому светрі…
сугестія душ і бійка у Верховній Раді, яку ми сприймаємо з розмитого боку,
не ставлячи ком і крапок серед ліберально-гібридного закону про рідну мову,

де серед заплутаних підтекстів буде зручно і чорно-білим сорокам.
це— плач нашої дитини, яка вмирає не зрозуміло від яких діагнозів... найдурніших прогнозів сліпців...
сіпання мого серця подібне до відчуттів, які уже переживала— обійми доньки... посмішка сина…
а потім—розжево, а далі— бузково-синьо.. боляче сильно…

ніколи не втомлюся повторювати, що серце мами завжди бачить далі професорських слів,
і потерпає сильніше за усе людство, яке переживає ядерні катастрофи...
пробач, коли я дію, не ставлячи між нашими дітьми ніяких апострофів,
люблю, як мама… ридаю, як богиня, помираю, як останній смерк, а пишу—сама не знаю для чого…

ця поезія життя стискає мене лещатами кармінного хронусу і сталими догмами...
—Якщо він не виживе, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він не виживе...
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…

—Поезія—це не рима… Не образи, які приносять мені всі скіфські чайки у зариблену голову!
Це те, що мене стискає і те, що для когось падає в розум яскравими зорями…
Якщо він не виживе, ти чуєш! Якщо, не дай Бог, він не виживе…
Я тебе зненавиджу… ніколи не буду писати…
Викличи мені рікшу , як перевізника у всі пересічні кораблетрощі…
На до- ре- мі... та на ошатну Арату...
я знаю... я його сенсом до малекули прощена...

він блід… виходив із зручних берегів,
а вона не могла добрати, хоч пару фраз із спокійних слів…
стояла під парасолею над долею розпаленім згарищі:
—Якщо він помре, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він помре!
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…

тату, тату, таточку золотий,
захисти мене від його згорблених кулаків,
я не хочу більше у цьому світі ніяких великих див,
тільки би погляд твій сонцем сіяв між брів.

тату, таточку, що ж так крутить чорна земля?
скажи мені, що мене врочену вірою у ватрище не спиня?
сонце твоє заглядає промінчиками з-під бриля,
уже згорає донька твоя, як остання жовта зоря...

тату, таточку, виноградовий добрий і мудрий мій,
Господи поможи! та, хоч ти у цім будні грузькім прозрій!
як ти малесенькою пташкою за руку віддано вів...
як ти кров'ю своєю у мене вселеньке небо навіки влив...

кажуть, що сильна... тату ж, яка страшенна дурня...
ти у мені посіяв мільярди своїх дрібних зернят.
хоч би у сні мене, найкращий мій, трепетно обійняв...
де ти? а де зараз твоє виношене для мені ім'я ?

тату, тату, таточку золотий...
захисти мене від його згорблених кулаків,
я не хочу більше у цьому світі ніяких великих див,
тільки би погляд твій сонцем сіяв між брів.

а що вірші? у синю кануть лету…
ми із тобою зовсім, друже, не поети.
на сцену завтра вийдуть молоді атлети…
ти, хоч мене побач за димом сигарети,
як я намотую на рукава палкі вірші.

це раннє слово розтане й птахою впаде.
воно крізь пащу всіх віків любов веде…
не треба нам злих спалювань вендет,
хоч графоман, хоч визнаний поет,
як явір високий тримається край межі,
так і поезія жива— є наш рушій…

чи райна свічка… чи сонна сеньйорита,
що зорі всі просіяла на полум’яне сито,
де коло тебе хочеться в маренні відігрітись…
та ти, мій Майстре, не вбачаєш Маргарити…
ти сам їй отруїв зірковий злет душі!

ніхто ще не довів, що, мудро- геніальний,
закриєш віями дверцята золотої спальні,
чи згари попелищ, чи намір сонцедайний,
усе не варте відьом й вогнищ погребальних
хіба що у сережечці смарагду твоє вістря снів…

а пам’ятаєш, як колись Сенцуко-Юлі
перед парканом твого серця запихали дулі
в кишенечку шовково- русокосих повітрулей
і слались шоколадно- карамельними глазурями,
щоб ти повірив їм... щоб Крішною спинив…

а що вірші? у синю кануть лету…
ми із тобою зовсім, друже, не поети.
на сцену завтра вийдуть молоді атлети…
ти хоч мене побач за димом сигарети,
як я намотую на рукава руни віршів.








G

твої очі, кольору блакитного підсніжника
проникають у мене, жінко серпневих контрастів,
і споглядають, коли я буваю сумною, коли місячно-ніжною…
будь ласка, не треба—не ріж мене!

коли—помираю у зайвих поразках, коли—стелюся віршами білосніжними,
коли— дурною рабою, коли—горлицею вдячною…
коли доброю, впертою, у словах необачною…

ти мобілізуюєш усю мої сутність осмислити міжгалактичні дактилі,
бо, що ж у цьому світі де—юро, а що—де-факто?

ти віддаєш свій досвід, загортаючи у вишиту полотнинку,
наче говориш:
—Отут—притримай коней… А тут—витри щоку від глини…
Тут—не варто лити мексиканські сльози...
Тут—життя саме над всім поставить жирну крапку…
Тут—потрібно вселенську кому-- і втрачене сяйво-сонях повернеш...
Тут—навпроти вітчизни— червоні із крові маки...
Тут—коло чужинських веж—колючий терен!

я віддано відчуваю твою зрілу присутність, наче руку мамину…
хоча, яка там різниця— ті нещасні двадцять років, що навчали нас плавати…
бачиш, я потихеньку нарощую м’язи, поступово стаю сміливою…
не шкодую про затемнення сонць, в яких ти брала мене заживО…
хочу, щоб птаха твоєї душі розправила над небокраєм широкі крила!
хочу, щоб ти кохала, як вперше, хочу, щоб ти відчайдушно любила!

ти кажеш мені, звіряючи по рубіновому годиннику мої перемоги та брунатні втрати:
—Місце генія на цій колоритній землі завжди залишатиметься вакантним...)

і слава Богу, що ми думаємо так— не, як ті хто не хоче тягти свої заіржавілі баржі,
в цьому світі усі для когось завжди— титанічні важелі...
давай… уже іти до дев’ятого перенавантаження!
ті, що минули—лиш перші розмиті враження,
під образам небесного сузір’я… із запахом скошеної трави і магічного зілля,
де воювали люди, де блукали довірливі звірі…


твої очі, кольору блакитного підсніжника, жінко серпневих контрастів, нехай не плачуть…
знай, я це відчую серцем, я це крізь рядок твоїх розкинутих рун побачу…

хай там хтось і звинувачує у різному світобаченні
але я тобі кажу, як ти мені колись у іншому вимірі:
—Не смій, Квітко! Не плач мені!!!
…коли—дурною рабою, коли—горлицею вдячною…

—Процес старіння—така невдчна справа...—
казала вона із посмішкою золотого удава…
—Чоловік іще може усе пережити, як стверджують науковці ...
а жінці так важко спостерігати за змінами тілесної оболонки,
таке враження, що усе неслушно і фарфорові бронхи.

Там— всередині— ті ж самі, як в юності, вирують пристрасті,
здається, що на сім симфоній оркестру тебе іще вистачить…
Добре дітям, бо вони ніколи не розуміють, що прийде час помирати…
вони—безсмертні назавжди, наче зліплені із небесної вати…

Знаєш, я, навіть, не боюся хворіти на зіркову хворобу,
бо вона не виїдає тебе, як інші до знищення головної особи.
Тобі потрібна купка людей, які би прославили дарований Богом хист?
я це, трохи, не поважаю, але розумію, що твої дії, манери і вчинки—повний антагонізм.
Але ж ти піаніст, тобі можна...ти сонячний піаніст...

от мені хочеться зрозуміти, що означає: "Вона не така як усі?"
Тобто, психічно хвора? Тобто, крутиться тільки навколо своєї осі?
Тоді мене це нітрішечки, зайчику мій, не турбує…

мені страшно бачити згорблену бабулечку, яка мовчки бідує…
Коли повітря починає пахнути дешевими ліками на кшталт корвалолу,
коли в гаманці починає гуляти вітер, а засинається із допомогою "дімедролу",
коли ломлять кості—артрози, остеопорози і різні на інше прогнози,
тільки, не троянди, мій зайчику, тільки не найперші весняні мімози…

І, мабуть, найкраще, якщо буде той один,
який обожнюватиме срібну твою сивину та маразми атеросклеротичних судин…
Коли подасть склянку молока, принесе з магазину французьку булку,
коли посадить тебе на крісло-гойдалку і буде цілувати зморщену руку…

Вона так говорила, наче філософ, з келихом " Рожевого фламінго", з очима зелених птахІв…
—Я нічого не розумію!— вимовив... — Але погляду відірвати не можу, коли чую твій сміх!!!
—Ну і добре—відповіла вона…
—Давай за здоров’я... Налий, мені, мій зайчику! Пий до дна…

по вулиці Межигірський Христина іде до бару.
в Христини дірки у серці і попіл вчорашнього згару,
Happy Birthday, Христино!!! добрий вічір, cеньйорито!!!
професійний бармен нальє найкращого « Ново-Паситу»...

у барі тусуються люди-- різні за віком і світобаченням…
у Христини сьогодні з самою собою вийде круте побачення!
у склянці палає "Самбука", мішаютьсяся соки, горілка та "Куантро",
починає душа веселитися, коли алкоголь розриває кров.

хотіла дочитати книжку… хотіла дописати курсову…
хтось їй дає гашиш...Вона палить дурну-передурну траву.
Христині стає усе пополам, Христана тримається на плаву…
вона для когось танцює, хтось її обіймає гарячу, добру, живу.

Христина сміється так, наче їй п’ятнадцять років,
в одній руці-- босоніжок, в іншій-- зім’ята п’ятисотка…
хтось її добре сп’янілу виносить на свіже повітря…
Христині хочеться спати і песика покинутого відігріти:

—Іди зі мною, малий! Давай вигадаємо, як тебе буде звать…
Будеш у мене Борсук,-- починає пристрасно псу заливать…
яскраві вогні дороги, знову по радіо FM якісь завіднІ пісні,
Христина із бродячим псом їде додому вже на таксі.

на ранок у Христини похмілля—розколюється голова…
вона сама себе обіймає холодна, нещасна, ледве жива.
розчиняє самотність із аспірином, щоб досягти врівноваженого стану..
Христині дуже хочеться, щоб на голову поклала руку ріднесенька мама…

Христина вмивається… тіло вітає прохолодну, живильну воду,
аж тут цуценя
—Тяв- тяв- тяв!— подає свій голос:
— Христино, я вже голодний!
Христина відкриває широко очі, пригадує як так сталося?...
присідає поряд… гладить малого за вухом… питається:
—Де ж ти взЯлось?

Христині враз стає добре… і сонечко виглядає за вікном…
Христана іде купляти щось від бліх і коров’яче молоко…
по вулиці Межигірській Христина гуляє із найкращим собакою,
доречі, вона після того вже ніколи так гірко не плакала.

в якійсь кав’ярні, десь опісля четвертої,
вона, як дика кішка, починає ставати відвертою:
—Ти—ідіот! Дурень! Бездушний! Ти, взагалі, без мене не проживеш!!!
із- за сусідніх столиків починають випливати погляди, наче рибини із верш.

і вона кидає йому в обличчя коштовну каблучку…
та котиться під стіл і тишу німу озвучує…
він— видний чоловік за сорок п’ять, а може й більше…
тримається спокійно, пригадуючи, що подібне уже відбувалось минулого тижня.

на ній—сукня кольору сірого металу, тонка перетинка камінчиків на босоніжках…
густі хвилі волосся по спині, у очах—валети і королі…
вона грюкає дверима, як грюкають нахабні грабіжники…

до нього підсідає дівчина теж білява, молодша років на двадцять,
повільно розглядає каблучку, крутить її у тонких і рожевих пальцях,
і закупиливши пухку губУ,
починає теж показувать свою кров голубу:
— Це, мабуть, ви їй подарували?
внутрішні егоїзм висне у погляді, як на дереві лінивець-коала:
—Так.— відповідає, розглядаючи свіже обличчя
і розквітає, наче індійський павич.

дівчина приносить шампанське,
грає із себе наївну дитину… запалює сигарету,
так, наче, вперше тримає її в руках…
одягає каблучку і ще довго на пальці вертить...
облизує вершкове морозиво на губах.
цікавиться—чому він з нею не пішов?...
чому вона там нервує в машині, кладе на серце червоний шов?...

і попереджає, що ось-ось прийде її мама,
яка теж завжди сама—на цім життєвім екрані,—
постукає у прозору вітрину вікна.

—Я знаю, що розлючені дружини її коханців кидаються подарунками...— міркує цинічно,
як тільки уміє міркувати молода та самовпевнена дівчинка…

жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою камінчиків на босоніжках
повертається до зали…із свого надуманого вокзалу,
споглядає здивовано за тим, які тут лузаються горішки,
пускає сльозу і показує тест з двома пророчими смужечками:
— Бач, вагітна….
її стукання серця, як удари грому опісля четвертої по обіді…
здається відлунюють у кожному камінчику її босоніжок,
наче страждання Сангіти.

тут з’являється мама дівчинки у прозорій вітрині вікна,
мала забирає короткий плащ і злощасну каблучку…

чоловік нагадує чорний слід, який залишає згоріла трава,
стає винним… мідним… беззвучним…

можна уже б зупинитися, але є одна деталь,
це були рідні сестри, а каблучка—дешева емаль,
яку жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою на босоніжках
купила сама…

така історія… хоч пиши про все це книжку.
мораль одна— отак гартується вбивча сталь…

ну… добре, добре… давай не будемо про погане,
ламати собі життя, не здійснювать плани.
я можу помилятися, але не буває, щоб все по-плану—
знайомство, квіти, літні зірки і зразу в муарову ванну.

ну, добре… хтось причетний до Біблії, хтось до Корону,
хоча, богам не має діла, якому саме, ми розкриваємо карі рани.
ти говориш, що дніпровські жінки якісь невблаганні панни,
скажи— чому все життя лише в них відшукав найкращу пару?

це так банально звучить, що я степова вовчиця…
про це вже писали, співали пісні, казали казки в обличчя…
чому ж тобі так погано, сонечко, спиться без степових найсильніших у світі вовчиць?
може тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?

що тобі зараз сниться, хлопчику з Івано- Франківська?
сонце, чи карпатський ліс, чи повістка до славного війська?
якби між нами не було шовкових шляхів і з плеча рубонутих відрізків,
я тобі прикрашала файною панною фіалковий Івано-Франківськ.

а в цей час на плечі, чи убивчий Кай, чи мій каштановий Київ…
хтось згорілу стерню спалив, а хтось журавлів запустив у вирій…
невтомно на тебе й на помаранчеві зорі вовчицею віддано вию,
бо ти прийняв мене з усіма дітьми і вітрами скіфських степів.

і хто там ще зараз скаже, що Україна в нас не дуже єдина?
коли вічно доймають з війни останні вбивчі новини і мальви наших душ малюються в жовто-синє,
не те, що тобою марю, а миттю втрачаю сни і снігом січневим стигну…
ці стигми— такі болючі, неначе дикун від матері відіймає дитину.

там— у Полтаві— Волині теж не дурні по вулицях ходять люди,
вони нізащо під нас не підкладатимуть ляльку лютневу вудду…
хай там не як… а я тебе завжди чекати буду
пір’їнкою на плечі твоїх втомлених тополів.

може, тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її святе кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?
може, тому, що батько- Київ співа «Океаном Єльзи»:
—Обйми мене… обійми мене... обійми…
бо усім не потрібно болю, бо усі не варті війни!
бо Кий і Либідь... і всі ми...

дівчинко з очима виноградної лози,
дівчинко із засмагою на плечі!
ти розумієш, як відводити мову грози,
ти граєш лиш перші ролі—у них звучиш..

твій язик на замку,
твій язик дзвінкими струмками звучить,
ти знаєш, що і кому відповісти й для кого, як риба глухо мовчать,
коли ти голки заганяєш мені у персти—хочеться більше тебе пізнавать!

бо попри всі прйдені тобою мости,
бо попри всі перекреслені паралелі,
я хочу твою золоту луну нести,
я вже бачу твій дал і запруджені вулиці сонця Нью-Делі.

коли ти будеш входити в дім у блакитнім, як небо весняне, сарі,
коли розмалюватимеш ранголі кольоровими порошками із рису і карі,
коли ти в умиротворених храмах Кхаджурахо викликатимеш родючі дощі,
переливатимешся дзвіночками на пальцях одніє ноги якогось товстого раджі
та танцюватимеш, як Мата Харі—
мені здається, що я сам себе продам на східнім базарі!!!

перепічки роті.. медовий ліс…
розриваючі посмішки беззубих старих жінок…
Індійський океан і так втопиться у тобі!
брудна білизна у пральнях підійме до Будди і до зірок!

Ти будеш, я знаю, молитися, як вони…
ти станеш такою веселою, Боже збав!!!
—Та я ненадового— сказала йому вона,
—поки ти всю мене іще до гілочки не обірвав…

поки я розрізняю, де старець, а де сліпець,
поки мені бачиться сльоза веселки на опущених віях…
бо із міліардів незупинених у світі сердець
там звучать ті, які я повністю розумію.

опісля сьомої починає спадати набридла спека,
відчувається вологість вечора і свіжоскошеної трави,
під балконом, грає косою старенький двірник—Смерека,
який ніколи не соромиться злиднів і срібної сивини.

не пліткує…. говорить шедеврально-розкішні речі....
таким речам варто позаздрити політикам і геніям:
У мене розум,—буркотить,— стає яснішим під вечір,
а коли втомлються ноги, голова не мучиться одкровеннями…

Якщо я зараз один, то не значить що одинокий…
не важливо, яку обгортку на себе натягнеш сьогодні:
фольгу, чи фантик із «Божої корівки»…
А ви виносьте уроки!
Щоб не було на землі війни, катастроф і голоду!

Піджак від Valentino, чи зелене пляшкове скло,
ненависний пластик, чи голос труби жовто-мідний,
як би ти не старався заховати за пакуннями свою кров,
її склад завжди залишається відповідним!

Вибачення не завжди просить той, хто винен,
а той, хто більшу цінність віддає відносинам світлим!!!
Чорний "ящик" завжди перебільшує відстань і суспільні новини…
Книжки помирають через оте всесвітнє павутиння...
А в будинках затихають сварки, коли кублиться літо!...

він так говорив і говорив… і матіолою пахли руки,
і здавалося, що втомлені то-по-лі мудрішають звуками.

я, може, зараз за нього щось і замовчу,
як він сумує сам… як вирощує жовті сливи…
коли я учора гуляла з дитячим візочком,
він мене перехрестив у слід... як рідну дитину…

я тобі буду усе говорити відверто,
ти записуй мої думки і монети.
хлопчику, із шпалеркою на губах,
хлопчику, із карим відтінком суперечень!
нема означень, немає приречень, якщо приречуєш,
то тільки сам словами Іонна Предтечі.
навіть, не стане речень, ком, тире і двокрапок,
снігів і сліз на нових наших життєвих етапах,
не треба їхати сучасним дахом!
щоб ти зрозумів нічого не треба знищувати,
самого себе перевищувати, бо ми уже перевершені
ти і так найближчий…
бо кожен рух повертається бумерангом,
згадай Ізопа, подивись на пророцтво Ванги…
я знаю, що ти слідкуєш за мною...
хай буде Бог з тобою і всі святі!
не треба бою, чуєш, ми усі не варті болю….
заходиш у кожну шпарку, у жовті вени,
бачиш мою печаль і старі проблеми,
нам не запам’ятати усі вигадані теореми
будь-яких років і на будь-які теми.
ти тут стоїш— мовчиш, знищуєш, кричиш
з боку своїх горищ….
не даєш вийти на спільний балкон
перед очима чистих ікон.
не даєш запалити…перевести дух,
почути себе на слух.
Говориш:
—Я— тут! Я— живу!
По тобі бреду… по тобі пливу! З’являюся наяву!
Падаю у твою золоту траву!
Коли вже не має куди іти….
ти у мені, у кожному русі пересічних кімнат,
і коли ти разом зі мною відчуваєш кулак, чи мат,
Означає це, що ти не примат!!!!
на другому поверсі прозріння бачиш, як я кривлю уста,
пишу для когось листа,
коли стаю пуста, дика, несамовита,
вважай, що ми уже квити….
коли я П’ю Б-_ 52— не помножуй на два, бо я ледве жива...
трава—змії—відтінки—дива….
я знала, як може бути добре лише з одним, чоловіком, з одним…
а з іншими таке—одні холоди…дай мені, серце, води!
не тримай образи, що врізається в кров, банальна рима: кров—любов…
кров— у збитій машини, а ти— у мені…ти— світлий. я— темна.
сядь, послухай, подихай, мовчи…
серед цих площ, геометричних будов і прогресій,
я повернуся—потримай Лессі.
слів пароплави йдуть і йдуть, скажи, мені, сонечко, куди вони заведуть?

говорять, що останнім часом у мене убивчі тексти,
що витягую гостре лезо без тіні сумнів і протестів.
обпилюю серця найрідніших…найближчих… золотих…
Бог із ним— світосприйманням…
а пам’ятаєш, як паперові літаки сідали на першу пару,
як ловили губами колючий сніг,
як на вступних екзаменах тримали одина за одну спітнілі кулаки?

перші симпатії… сигарета випалена на двох у шкільнім туалеті—
безперечний доказ дорослості…
як невимушено посміхалися на дитячих портретах…
як танцювали на дискотеках, як вбиралися потай у сукні мамині,
як ми плакали в груди одна одній, коли були поранені…

як міняли дівочі прізвища, як народжували у недосконалих « роддомах»…
як світилися від поцілунків коханих— так, як срібна риба світиться у прозорих водоймах.
як хотіли бути один у одної на весіллях найкращими дружками…
як ми від перших зрад ненавиділи увесь світ і ридали у перові подушки…

як, взагалі, намагалася бути витонченими, досконалими, ідеальними…
якщо мені це вдасться, то на сто відсотків—останньою.
кажуть жіночої дружби не буває…
що усі гріхи і так відпускають всує…
але я знаю, що коли у високих церквах опісля мене лунатиме «Алілуя»,
ти— стріпнешся, як горлиця, і на горлі мій дотик легкий відчуєш—
сльзою… сльозою… сльзою…

а зараз дозволь мені штовхати Сізіфовий камінь, долати свої Єверести,
бо виявилось, що з усього, що я умію роботи найкраще—і є ці убивчі тексти…

тільки не треба лицемірити,
дивитися, як на убогу леопардами- звірами,
граючись у сутінки, мовчати надмірно:
—Тільки поглянь! Попри всі позитивні оцінки,
вона не може скласти собі ціни, у неї поведінка ненормальної жінки!
Тихо… Рівно сиди.. Скромно слухай, яйце!
Фальцети фальшиві шелестячого голосу…
мені не потрібно це!

хто має право заливати мені у кров шприцами шиплячих приголосних,
що ось це— добре, а на це— накладено свинцеві пломби помірності!
чому ті у кого рильця в пуху літають по землі, наче біблійські янголи?
умийте руки свої! випусть совість на на волю з усіма чотирма фалангами.

де ви були, коли я валялась поміж небом і землею у чорній, як яма комі?
наче остання тварюка, яких відстрелють собачники-зомбі!
якийсь лікар-негр… так… спас життя…
забрав дитя …у мене уже давно нема ніякого каяття!
хвора.. мертва… нікому не потрібна, навіть, власним батькам!
пафосні фрази , наче яскраве ганчір’я феєричних драм!
мені, як і вам буває усе пополам!

тому не варто милуватися гвоздиками болю, що ростуть у горлі.
нема біди! як не має рам,
на вікнах станцій тих персон, які схожі на самозакохану моль.
минеться літо— натреться мозоль...
я— жива! плачу снігом… дивлюсь чортом… наставляю роги…
як там ще можна сказати? віддаю борги…
забираю свої у Бога…
я вам себе не віддам! хочете— ріжте напополам
мій чорний ліс, мій воронячий храм!

осуджуйте себе самі… світіть свої сіяючі ліхтарі,
кидайте важкі якорі!
у мене лишились свої!
ну, що третій від стійки бару?
заряжай—плі! !
будем латати і твоїх дзвонарів?

що я тобі подруго-лиско дам? Ти мене програла дотла,
в ту ніч у тебе був гітлерівський план— повно бабла!
у квартирі чужій кидала піковий туз, кров випала до дна…
голос мені вибілила страшною беладонною добіла.
у мене постать німа!
не можна ж тримати зла…
руки мої уже давно обгоріли…
а проте… яке вам діло?

Виплигує хтось, як чортеня із таберки:
—Візьми цукерку ! Це поезія!!!! Ненормативна лексика—не має права на злато.
поезія—це мій дім! моя солона кров! моя яскрава ватра!
обираю важкі слова, щоб не по госту і по стандарту.
червиві яблука захоплень міняю на найгірші втрати.

погодься зі мною— ворогам протистояти легше, чим справжнім друзям… і це —варто знати!
тому мені той друг, хто дверима тупо не грюкає,
хто підхопить моє кермо, як в обличчя хлюпне грязюкою,
коли уже плистиму пустим суховантажем.
Рузвельт сказав правду, що всі пересічні— не друзі, що відчувають твій трем,
що друзів не обирають, як попало…
ні сіло… ні впало...

краще усі зараз тримайте у кишенях дулі,
бо знайшовся один який сказав:
— Ну, як ти Юлю?

а ти там сидиш у своїй горі— накурений, як павук,— письменник… поет… драматург…
визнаний світом, виправивляєш у моєму житті кілька непотрібних ком…
я тобі не по зубах
і не питайся— чом…?
бо труни витесують із ясена і сосни,
бо я вчора бачила віщі сни,
у них були твої і мої сини,
тому—не засни!
чуєш, хлопчику, не ходи моїми голосними садами…
я— не, хто- небудь... я— не та сама…я—вільна сарна.
на мене дивиться мій читач
я кажу йому:
—та не плач!

куди вона завтра піде із крильцями обгорілими,
хіба, що взірцеві мрії саджати на свій рокрилений аеродром?
як нещасна Євпраксія, блукає думками дозрілими,
мугикаючи під носа: " Спи собі сама.." мастить "Наполеон.

історія пересічної жінки, що звучить сумними дощами:
на базарах— китайскі торговці, у казармах— рідні сини…
кожного божого ранку вона здає свій щоденний екзамен
і розтирає на порошок сумніви сліз і холодні льоди.

скажімо, хай буде— "училка", чи продавчиня цукерок…
однак, на усе не вистачить, хіба, на жовту пресу і матовий манікюр.
а Цукерберг щедро дарує прогресивну мережу- люстерко:
трендові кліпи й вітання, що нагадують індонезійський гіпюр…

тут вулиця...художник із провінційними натюрмортами,
медія-менеджер , відомий прозаїк і любитель крутих авто,
на срібній таці— кава у філіжанці, загадкова усмішка Джоконди,
вірші філігарні , знижки на щастя і безкоштовне кіно.

тут вона може заливати шейху так, що він подарує серце,
тут не лягають спати Джакоми Казанови і вересневі дружини.
кусатиме лікті, коли раптом на площі зустрінеться з алкашем, чи зеком...
цинічно-ценральна самотність—на зап’ясті засохла жоржина..

куди вона завтра піде із крильцями обгорілими,
хіба, що взірцеві мрії саджати на свій рокрилений аеродром?
як нещасна Євпраксія, блукає думками дозрілими,
мугикаючи під носа " Спи собі сама.." мастить "Наполеон".

і кожному— дай по слову, і кожному— залиши по тіні…
і ніколи не стане жил віддати борги цій стожильній країні…

десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав їй тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі—калаша у руки… Тобі, моя мила, на східний фронт!
але вона нікому не говорила про сумні падолисти свого рукава…

переціджуючи страх на сито, відчувала деформації чужих тіл,
як рвала бинти зубами, намотувала на солдатські рани рожеві світанки...
плакала сойкою у подушку, запозичивши у Бога, хоч маленьких сил,
і врізалася в новий день, щоби білий стяг із червоним хрестом вивішувати над ґанокоми .

хоча, це ніколи не допомагало…і вона дітей-вовченят витягувала із підвалів,
а там були різні люди: старі діди, притрушені попелом, баби, що звикли до диму,
жінки, що нервово палили дешевий Strong і сприймали тишу, як дорогоцінні медалі.
той солдат у смішних окулярах, який на небесних хмарах писав їй рими.

вона тому і пішла за ним, знаючи, що гелікоптери— літають низько…
що оцинковані гроби— підривають рідні будинки зойками випадково…
бо там, де "прочісують зеленку" свідомі смертники— чужинські блискавки.
...а вона хотіла, щоб він просто жив!...хоча дуже страхалася квітів крові...

це життя їй пахне його потом із нотами сандалу,
подарованими коштовними кульчиками з аквамарином
і могильною плитою над якою, немов блаженна співла,
про досвід без нього добутий, про вже дорослу дитину:

—Спи, сонце, засни…я до тебе скоро прийду,
місячне сяйво лишає нам пелюсткові знаки…
я зірву, коханий, для тебе із неба зірочку голубу,
я принесу на твої долоні червоне проміння маків.
Спи, сонце, спи, вже скоро нам до весни…
Спи, сонце, спи…

десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі— калаша у руки, тобі, моя мила, на східний фронт!
а звідки ж цьому дурню знати, що вона уже там була…

десь на лівому березі, де кінчається білий світ
він на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу.
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
коли він заливав у неї тягучу, як асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі б калаша у руки… Тобі, моя мила, на східний фронт!
а вона нікому не говорила про сумні падолисти свого крила…

переціджуючи страх на сито, відчувала деформації чужих тіл,
рвала бинти зубами, намотувала на солдатські рани рожеві світанки…
плакала сойкою у подушку, запозичивши у сатани, хоч якихсь там сил,
врізатися у новий день, щоб білий стяг з червоним хрестом вивішувати на ґаноки.

хоча це ніколи не допомагало…і вона дітей-вовченят витягувала із підвалів.
там були різні люди: старі діди, притрушені попелом, баби, що звикли до диму,
жінки, що нервово палили дешевий Strong і тишу сприймають, як дорогоцінні медалі.
і того солдата у смішних окулярах, який на небесних хмарах писав їй рими.

вона тому і пішла за ним, знаючи, що гелікоптери— літають низько…
що оцинковані гроби— підривають рідні будинки зойками випадково…
що там, де причісують гребінцями «зеленку» свідомі смертники-- залишки блискавки…
бо вона хотіла, щоб він просто жив!...хоча і дуже боялась квітів крові...

це життя їй пахне його потом із нотами сандалу.
подарованими блакитними кульчиками
і могильною плитою над якою співала:

—Спи, сонце, засни…я до тебе скоро прийду,
місячне сяйво лишає нам пелюсткові знаки…
я зірву, коханий, для тебе із неба зірочку голубу,
я принесу на твої долоні червоне проміння маків...

десь на лівому березі де кінчається білий світ
він на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу.
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
коли він заливав у неї тягучу, як асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі б калаша у руки, тобі, моя мила, на східний фронт!
звідки ж цьому дурню знати, що вона уже там була…

дай мені руку,
вночі ліхтарями світи,
несправедливо, що доля розвела мости.
біла конвалія хоче для тебе цвісти,
ти побач її із останньої висоти,
віддай їй звуки.

я— гравітація
ти— мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс,
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс
десь на долонях Франції.

я— твій шампунь,
я— бритва у ванній кімнаті твоїй.
нічого не варте мовчання, солодкий мій,
це яблуко Євине дав нам біблійний змій.
я хочу у піднебесся, я прагну дій,
у дифтонгах твоїх відлунь.

я— висока гора,
я— твій видих й останній вдих,
ти випиваєш мене, наче кокосовий горіх,
я на твоїх устах—перший спійманий сніг,
і втомлено між приголосних і голосних
затихає твоя кора.

ти—місячне сяйво,
у твоєму вікні не має закінчення,
де, ходять вагання з блідими обличчями,
тільки не стань мені крапкою вбивчою,
краще листами й спогадами музичними—
лягай на серце скраю.

я— гравітація,
ти мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс.
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс,
бо я— відлига твоя, я— твоя Франція.

у тобі зараз, чи зелена трава, чи грубе каміння…
все це дуже важливо, коли стукає юна азбука морзе.
ти розриває мене на найменші атоми мовчки, Євангеліно,
як розриває невдалі ескізи на площі старий художник.

ворожнечу в картатім костюм кольору глини, скоріше вимкни,
я тобі у кімнатах натягнутих струн рівняю русяве волосся,
в тебе завжди був погляд дорослої, а зараз жорстокої жінки,
повні кишені питань, що киплять у звилинах гострого розуму.

... у цьому житті зими висохлі… літо до кісток холодне…
прокидайся— твій сон із казки про зачаровану Білосніжку,
якщо ти завтра запалишся і повстанеш, як гашена оцтом сода,
знай, що на принців минала мода, як і минула на якісні вірші.

у твоєму горлі виростають бурульки гострі і скло розбите,
ти уже доросла до неба і скуштувала кохання з терпкого глоду,
наче із шкільної дошки, батистовим серцем страждання твої всі змию.
те, що жалить, як осінні оси, те що затягує у конопляні болота.

чи мелодрама, чи бойовик, чи триллер про пересмішницю сойку,
чорне авто татуся… і сльози твої розсипані перлами на парковці…
натягуєш лука, наче у "Голодних іграх", і вибухаєш кулями каштанових зойків,
а війни не мають сенсу, бо палють дерева душ і підривають останнє сонце.

він був, як кратер— нічні зміни: конвеєр, конвеєр, конвеєр…
завод радіодеталей ритмічно накопичував втому в ногах…
біль у серці, як птахолов на ловах… у навушниках лунає Меловін…
коли отой чоловік виходив палити, робив один дзвінок її героїчній ері:
чорна шкірянка… високі підбори.. замість серця нескорений Аюдаг…

казав їй:
— Рибко, приїдь! Гайнемо, а хоч би до Польщі…
Цілком європейська країна— кав’ярні відкриваються о десятій,
спокій замислених вулиць і помірні опади відтінків на католицьких площах.
Мені потрібно відчувати, як ти лежиш поряд, як лоскоче твоє волосся,
як пахнеш на спільній постелі любистком, як підлогу цілуєш рожевими п’ятами…

Що тум є у твоєму Києві? Визнані артисти, політичні бандюги, бомжі і бариги:
—Нече їх в іншому місті не має!— говорила вона і голос здавався гарячою магмою…
її зелені очі сміялися відповідно руханню крові молодого горіха,
голос заспокоював, проливаючи золоте світло, і скресав у венах застиглу кригу,
до останньої малекули його самоту обвивав, мов виноградна лоза, віртуальною звабою.

вона без фанатизму одягала вишиту сорочку рівно два рази на рік— на Паску і на Різдво.
звісно, пекла пахучі паски, безперечно, у супермаркетах купляла на Новий рік мандарини…
вона була так влаштована, як складний механізм годинника, і слабших брала на борт.
сумувала за ним, як тільки можуть сумувати алкоголіки за міцним винами.
і ніколи її коріння не можна було вирвати із цієї розграбованої країни.!

коли швидкий потяг: Київ- Івано-Франківськ зупинився на платформі,
здавалося, що, навіть, сірі горобці, що гралися у піску
починали заздрити настояній на відстані і роках їх вірній любові…

вона занотовувала кожну їхню розмову у вірші,
усе його розпатлане життя, що він прожив без неї,
наче, хотіла зрозуміти, які його корабрлетрощі стали найгіршими,
наче, намагалася йому молитвами докупи кості ужалені склеїти.

його колишня дружина, яка літала відьмою над дахами,
потай пила вино, потай виціджувала з нього кров і гроші
і спала з іншими, поки він самотнім птахом задихався її гріхами
і забував витягувати безкарні слова, а згадував істини Божі:

його діти-- дорослий син, що живе у Польщі,
старша донька, яка вбралася у письменницьку камізельку,
наймолодша, без якої він ставав, як гранчак без спирту--порожнім.
увесь його сніг на скронях, як руки у виловленого потопельника.

його кров має температуру сорока градусів,
її можна було підпалювати і підливати у вогнища,
алкоголь невід’ємно приносить короткочасні радощі…
а потім лишає попіл .. а далі.. перетворює в хтозна що …

вона хотіла бути до нього ближчою і тому тягнулася...
як дерево тягнеться до неба.
вона затуляла його спину від смерті густими віршами...
для того, щоб їх чути не треба вух і сигналів антени.
йому завтра іти на війну, а їй лишатися із дощами...

початок літа був прохолодним
і мерзли клени в старому парку.
вона поверталась пізно з роботи
і шкодувала приблудну собаку.

вона у живіт пустила метеликів
і відповідально окличним знакам
цілувала щоку йому в Київськім скверику,
а повертаючись шкодувала собаку.

а він вистрілював револьвером
свою роздратованість на присутність
старого пса, що стояв під деревами,
що був не здатен на гавкання люте.

удома вона готувала смачненьке,
аби на усіх домашніх смаколиків стало.
у неї серце, звичайне, було маленьке,
тому ішла у двір і знову пса шкодувала.

а пес, як пес. він бігав неадарма
і вже, як надворі ставало жарко,
до неї упевнено притягував пару--
учора загублену німецьку овчарку.

потім народили вони цуценяток,
далі і листя осіннє на місто впало.
вона в дорогім пальто із торгових яток
купувала хліб і знов всіх шкодовула…

та перша боялася признаватися, що розлучена,
намагалася засвітити у венах погашені ліхтарі,
ніколи не ховалася у квартирі, як у перламутровій мушлі,
поки сама не побачила, як він відчуває нову секретарку на її директорському столі.

він, навіть ,допомагав їй збирати домашні речі
у глухій тиші, яка могла б перерізати горло найхолоднокровнішому кату,
відвіз дітей до батьків, щоб ті не розпізнали протяги у їх складнопідрядних реченнях,
перший час кидав за квартиру, так, як старі картярі кидають нещасливу карту.

хто вона була та дівчинка із західних країв, із синьою крижиною замість серця?
кажуть, що народила йому доньку, навчилася засмажувати курку і читати його, як журнал.
кажуть, що тій першій його глибокий слід заходить у сни, як морська риба заходить у верші,
кажуть, що вона, як рухлива шхуна, ще й досі не торкнулась осіннього дна.

хоча, можна було уже давно спитися, або поставити на житті жирну крапку,
злитися із юрбою міста, втопитися сумнівами у ямищах стічних канав,
її сріблястий лайнер заходив сміливо світанками на нову героїчну посадку,
у небі складних соціальних мережах лишав для нього червону стрічку листа:

—Я живу. Віриш? Я— море... Під моїми ногам тонни солі і сильна вода.
Ти поміняв шило на мило, але це вже сам розбирайся, чому ти дощем ллєшся по ржавих ринвах…
Усі жінки одинакові: люблять квіти… дратуються від неуваги і очі запалюють,
тим, хто боронить їхніх дітей, хто не соромиться ставати, хоч раз на одне коліно…
Хто сідає на руку так , як сідають приручені голуби на площі Святого Марка в Італії.

То ж іди до неї… Порадуй їй душу, хоч якимись витратами…
І, напевне, знай, що я не так вже й багато втратила.

і коли ти захочеш до мене іти—то йди,
ми з тобою з одної хвилі, з одної свяченої гілки.
де водяник запруджує сріблом ріднесеньку ріку,
де стежина до Вовчої—найкращі у світі ліки,
там русалка ворожить спогадом голубим.

жар степів запливає в первісне твоє ім’я,
доню, як же прудко біжать роки і ронять
всі відтінки життя насмак солодко-солоні
генетичні коди з’єднали зап’ястки півоніям
і ти так натурально бліднеш, неначе я.

знов тобою милуюсь, бо квітнеш, бо вже пора,
перейшла мене в квітень і мовила дзвінко:
—Мамо!
прокладу сім мостів і загою бентежні рани,
все це матиме сенс для твоїх кольорових планів,
коли сяйвом своїм для тебе засяє ясна зоря.

добрий янгол весни залетить в твій дівчачий сон
і складатиме суконьки, лоскотатиме ніжно щічку,
мій граційний метелику, солодка моя полуничко,
я тебе обійму й поцілую поставлю за тебе свічку
буду довго тулитись до Київських древніх ікон.

бережи тебе Господи! вічно тебе бережи!
від лихого слова, від хвороби, від злих ужинків.
я протягую руку, іди ж ти на голос, дитинко,
падай мамі на груди, моя найцінніша перлинко,
хай ласкаві пісні ллються лебедем білих снігів.

і коли ти захочеш до мене іти—то йди !
ми з тобою з одної хвилі, з одної свяченої гілки.
я люблю тебе, мила, до кревного зойку— настільки,
скільки можна любити, а часом, кусаючи лікті
чую сміх твій ранковий і подих легкої ходи.

тонкі паралелі світів не можуть знайти останньої крапки …
перетворюєшся у дощ, у насіння, що всипається в спраглу землю,
у вогні ранкового міста, у довге тире і погляд зірковий сарматки,
у криваву війну, яка дню перевертає навислі над серцем стелі.

ми розучилася писати, хоч наші діди вже зняли кухвайки …
ми влаштовуємо самі собі смішні до сліз драматичні спектаклі,
і замість слова приємного ставним смайликами уподобайки!
беремо у власної совісті під нещадний процент іпотеки…

нам за надцять, Панове, нам довгих ніжнопречистих… за …ять!
а ми діти, що в найкращі ігри ще не догравались дзвінкими м’ячами.
і в простій філософії — людина сама не зможе нічого у City спокус означать.
ми футболимо серце під ніж і йдемо відверто на непотрібні нікому тарани.

розривай чорні пута своїх прагмачних старань ,
і не бійсь розкриватись у вічно незломлених темах!
і в калюжах Довженкі Зорі ніколи ступнею не зрань,
буде кращим вінцем тобі людська подяка на рідних теренах…

вона була для всі зручною, неначе шотландський плед,
не встрявала у суперечки в черзі за сиром і щастям,
не виставляла колінку вище дозволених норм…
на кожне сказане слово мала бабусині мірки…
її можна було, навіть, на слух відмінювати орудним відмінком!

вона була відмінниця !
антична богом виточена
з слонової кістки статуетка…
переймалася безхатьком-котом і старенькою на світлофорі,
вона—прозора вода із позитивними зарядом енергетики,
бо ніхто не бачив, як вона ніжно обіймає подушку…
як вона, наче вовчиця виє на жовті зорі.

у її голові був повний безлад, у серці— ножі від трьох пересічних:
перший— спалив мости, другий— завів коханку, третій—втопив мізки у алкоголі.
вона від всіх них сама пішла! і тепер усміхається січнем,
так гостро, що, здається, у неї гвоздИки виросли в горлі.

вона тримає сотню вибачень про запас і ще сотню таких же яскравих подяк,
у сумці носить книжку О.Генрі, електрошокер і запасні колготки,
і думає, що коли останній листок із дерева, як в оповідці подасть їй небесний знак,
вона зможе його підв’язати до дерева віршем із вкрапленнями еротики…

—Це не страшно!— заспокоювала себе— чоловіки завжди
минають, як час…
Як поїзди пролітають… їх не треба тримати сильно на прицілі…
вони синтаксично складні— брудні сорочки, щетина, нікому не потрібний фарс…
Але я так хочу відчути іще, хоч раз, як його гаряча рука попливе по моєму тілі!
І тоді до трьох чортів усі заметілі!
А як ні—то у мене є ще коктельна сукня і туфлі білі!
Які я вдягала лиш тільки раз…
А проте… до трьох чортів усі заметілі!

у мене є один чудний чоловік,
який падає на голову, як перший зимовий сніг.
скидає у меседж розкішні троянди, вітає кавою,
у нього очі кольору ночі такі глибокі, як колодязі Аравії.

кожного вечора ставить на мене рибацькі сіті.
пише привітно:
— Hello! Місячне Сяйво! Я хочу тебе зігріти…
у його голові вітер, громи гормонів і драйвові танці Шакіри,
наче шакал, вивчає мене, затікаючи інжировим медом під шкіру.

його люблять жінки в срібних серпанках на віях за те, що він Серпень:
дозрілий на досвід, мужній в плечах, на борошно літ перетертий …
він відсилає халву з ізюмом, східне серце та казку рахат-лукуму…
обіцяє цілувати кожну тріщинку, навіть, у старості, п’яточці лунній!

у його багажі—древні мудрості виходять, як сині річки із берегів,
він говорить словами Омара Хайяма величні істини своєї старої землі:
—Налите вино негідником із криштальним келихом розбивай об асфальт!
як Мудрий гіркої отрути у глинянім глечику подає--, до денця допий і вродиться сад!

він знає, що врізані квіти потрібно дарувати, а вірші писати не за прогнозами,
жінок робити царівнами буднім днем, а хліб добувати власним розумом.

бачить у мені слов’янське світло і солодку начинка із полуниці,
тому що я ніколи йому не відповідаю , міркуючи прагматично:
— Нехай краще у кулаці— синиця!

на вушко мені сказали усі білобокі сороки, що хоч раз на рік
у кожної теж з’являється такий чудний чоловік!

і коли садиш сад, рости його красиво,
не лий у вічне слово солодкої води…
щоб яра кров кипіла і дозрівали сливи,
не припиняй ніколи бажаної ходи.

не стануть холодком твої оркестри ранні,
не буде тобі день, як шибиниці площ.
ти напиши усе— як вперше і востаннє,
минулі васильки на біль не перемнож.

зажди іди вперед і не зважай на осуд,
той, хто розумно мислить, той стане при тобі.
зірки твоїй вітчизні крильми освятить одуд
і ночі стануть святом, всі ночі голубі.

і коли дуже важко, і стигнуть стигми люті
ніколи і нічого ти не проси в людей!
вони самі побачать, як тонко без прелюдій,
твій гострий-гострий ніж іде на апогей…

і я скажу відверто, без тиші у насвітанку,
що стане та робота миліша від усіх!
у ній сама собі підіймеш вище планку,
на золотий вівтар знов вирвеш новий вірш…

поряд з тобою завжди сонячні люди,
розкрий ясно очі, побач їх у кожному русі.
вони проживають з тобою горе і сірий будень,
а якщо радість розділять навпіл—то вірні друзі!

мама твоя зрадіє і мовить, що вірші хороші...
донька дзвінка посміхнеться:
— Та це ж моя мама!
син мій солодкий у гості прийде без запрошень,
тато погладить голівку біляву, як у мелодрамі…

Аля смішно притулить кирпатого носика,
повіками ніжними Віктор манюсінький залоскоче,
і той єдиний з яким ще бігли дитячими росами,
нехай обіймає вірно, хай сниться у чорні ночі.

друзі мої хороші, у мене не має яскравої прози…
повниться серце, подякою в римі рожевих уст.
хай вам завжди в цім світі будуть бузкові прогнози!
з вами я плачу, з вами веснянками розсміюсь.

поряд з тобою, наче й ртуті інетна рутина
і, теплий світ туркоче, як сиза горлиця у саду.
літо знімає повільно з плечей місячного палантина,
завтра й до тебе, друже, на чашку чаю зайду.

це жінка Майя. із своїми принципами і неадекватною поведінкою.
любить PROSECCO , лікарську ковбасу і каву із пряженим молоком.
пише свої мемуари, обирає найкращі строї і гріє серце радянською грілкою.
для своїх високих злетів і щоденних подінь завжди готує власний аеродром.

її не розуміє двірник, продавчиня риби і, навіть, рідний син.
вона вміє зчиняти скандал і шукати собі проблеми на голову.
а вчора якийсь чоловік у чорній сорочці і білих брюках її у кіно запросив,
і збігся весь двір подивитись на їх тандем, і охкав, і ахкав, наче вони з’явилися голими!

—Ця жінка Майя, певно, має уже артрит, а, може, хворіє отим художником,
який тепер пише із неї портрети і носить до квартири ніжні конвалії?
—шаруділи сусіди, як миші, у своїх плітках і не могли зрозуміти за що він її обожнює.
—Чому це комусь нічого? А їй усі подарунки романтичної Італії?

вона останнім часом помолоділа, як раніш не натягує посмішку.
Стала така привітна, що хоч прикладай до рани, або ложками їж, як мед.
проміння складає у слоїки, у душі-- співає арії , а вдень дітей обдаровує грушами.
Замислено ранком мовила до нашого двірника, який любить рахувати зірки:
— Ви Архімед!

він ще тоді довго чухав потилицю, розглядаючи абрикосовий цвіт…
посміхаючись, у під’їзді змітав мережані павутинки.
а потім бурмотів під носа:
—От сороки- заздрисниці! Своїми язиками самі собі вкорочують вік…
А Майя що?... Навіть, дуже культурна жінка!

—постав цю хвилину на паузу слухай губами.
ти не можеш мовчати вічно!... у тебе не стане сил!
як твої ліхтарі вийшли за межі домашньої драми,
ти ніколи не хочеш чути від мене останніх слів.

і кинь миски!... припини мішати дурну panna cott-у!
ти мене розриваєш на мотузки і зав’язуєш туго.
коли я говорю різко, то почуваюся останнім ідіотом…
а ти пиляєш поглядом кухонні кути, наче скидаєш нервову напругу…

вона давно у тобі дозріла немов зацукрований мед,
вона пересікає межі усім непристойним висловам,
і ти дратуєшся коли доймає дим недопалених сигарет,
накинувши сумочку на плече, безслівно зникаєш, наче бокал ігристого.

я сходжу з розуму, тиняюся по квартирі і вию вовком!
я проціджую через пам’ять усе, що ти принесла у дім…
випиваю усю алкогольну колекцію бозна якого року
і не шкодую що ти залишаєш ознаки своїх якорів:

випрасувану сорочку, яку ти знімала з мене п’яного і побитого,
ванільні тістечка, мускусний запах Roberto Cavalli ,
дивні спроби аналізувати найсучасніших аналітиків…
оце своє вправне уміння крути вічно мої педалі...

розглядаєш з розумним виглядом Далі, цитуєш Ремарка,
як там він говорив? а совість мучить тих хто не винен!
і третього не дано— жінок треба обожнювати, або покидати,
а ти мене з’їдаєш ложечкою золотою рівно за пів години!

вона засміялася і сказала:
–У тебе забагато тексту, який мені не є спорідненим.
Іди, мий руки і сідай до столу і, доречі, ти не бачив мою сріблясту шпильку для волосся?
вона плавала по кімнатах як плаває золотиста риба.
вона уміла перевести розмову так, щоб йому не захотілось поправляти окуляри на носі…

вона завжди говорила віршем синього-синього озера
і не розуміла для чого на цій землі люди посіяли прозу.

він брав парасолю, чорну свою парасолю.
він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу.
вона була схожа йому на юну, тендітну Асоль,
оту, що не втратила віри чекати його усоте.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

—Вона мені в серце вгризається, тече у мені по венах,
вона, як колюча стерня і стежка моя нездоланна…
отой її другий в нестямі насіяв осіннінього терна,
отой її третій ще й досі мостить їй гострий гравій.

отой її другий ще й досі блукає по квітах її інстаграму,
отой її третій ніяк не нап’ється англійського віскі …
а я її перший і дую крізь простір на кожну маленьку рану!
а я не дозволю, щоб ті перехожі про неї казали різко!

вона у своїй квартирі із вікнами на Льва Толстого
заварювала травичку— ромашку, календулу, шавлію,
для нього плела обереги і кликала в свідки Сварога,
а губи її рожеві... вже осені смайлики ставили.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

Інго, я довго хотіда тобі сказати,
що наші кораблі завжди виходили з поза студентської парти.
що ми не домалювали в житті свою найсміливішу картину,
про те, що ти і я іще й зараз такі ще малі дитини,
що ти копилиш губу, як маленька, на тій іще дитячій фотографії,
що ти сама не знаєш чого хочеш від пересічних шляхів і
розчахнених ран.
Інго, але, якщо для тебе, хоч трошечки варта моя із гострими буквами графіка,
будь мудріша і не іди безкровно на самодостатній обман.

Чуєш, Інго, прокинься! Твоє обличчя стало, як бліді палітури іранського сонника.
Твоє серце само себе заспокоює, що у тебе усе гаразд і ти його вічно любиш.
Інго, він тобі на очі одягає арійські ікони, а потім зникає за тінню хейтерського обмовника,
і ти б ніколи не плакала у моє плече, гірко кусаючи опухлі губи…

Врешті, ти не спала би з іншими ніколи, і ніде, як то було на останній зустрічі…
Не випивала б увесь міцний алкоголь, який, хоч трохи тебе послабив.
Вставай, Інго! Іди! Тримай гордо голову на кожній військовій вулиці!
Завтра буде заплив нового дня і ти, нарешті, знімаєш із себе плямистих удавів!

Інго, якщо твої катаклізми куль, які він називає жіночими істериками,
вирвані з жил, витекли із останньої краплі твого безперечного інтелекту,
кидай усе до ста чортів і їдь у свою тантричну Америку,
можливо, хоч там твій хребет не буде гнутися під його аномальною спекою...

Все, Інго, я тобі сказала, те, що виношувала у собі усі ці довгі роки!
Ти не хочеш безглуздих дій, ти не мрієш рвать подушки зубами…
Я тобі наостанок промовлю:
— Нехай він і справді тебе на всі сім срібних ключив відчинив,
але ж ти уже зовсім інша, Інго! Але ж ти, нарешті, вийшла поза межі власної брами!

А я ж пророчила, Інго, що завтра буде війна!
Така безжальна! Така кістлява і, мов смерть, холодна.
І за маму нам стане вогняна буржуйка й не буде кіна,
як маково-червоні туфлі для нього вдягаєш "по-модньому"!

ота жінка, що жила із ним, була якась особлива.
вона носила сонячні окуляри і білу, як сніг хустинку,
водила шикарно авто у надто тропічні зливи,
завжди намагалась тримати рівненько спинку.

та жінка завжди посміхалася, наче нема проблем,
вона любила фіалковий чай і шоколад бельгійський,
у неї у голові було стільки наплутано різних схем,
що, навіть, крутий бізнесмен міг би зламати мізки.

писала вірші у маленьку книжечку кольору шкіри,
любила декламувати і підглядала за собою у дзеркало,
а він ніколи не помічав, що у неї прозоро шкіра…
а він обожнював її суп із вокзальними чебуреками…

чи мали вони дітей? чи читала вона йому вірші?
можливо… але я упевнено можу про неї сказати,
що, навіть, коли наступила для них пора осінніх дощів,
ніколи не дозволяла собі жить на його мізерну зарплату.

одного вечора вона пішла сміливо, гучно і беззаперечно,
так дико, що штукатурка обсипалась в коридорі.
у неї тепер здригається жилка на лобі і схудли плечі…
а він так і не вивчив з якої цифри починається її номер…