Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Петро Скоропис (1980)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   З Іосіфа Бродського. Одному тиранові
    Він тут бував: іще не в галіфе –
    в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
  •   З Іосіфа Бродського. Barbizon Terrace
    Невеличкий дешевий отель у Вашингтоні.
    Постояльці хроплять, не знімаючи на ніч
  •   З Іосіфа Бродського
    Лише попіл знає, згоріло, чи ні дотла.
    Та я також скажу, сліпуватий зором вперед:
  •   З Іосіфа Бродського. Сан-П’єтро
    Третій тиждень туман укриває білу
    дзвіницю коричневого, захланного містечка,
  •   З Іосіфа Бродського. Пілігрими
    Мимо ристалищ, капищ,
    мимо храмів і барів,
  •   З Іосіфа Бродського. Мені говорять, вирушати час.
    Мені говорять, вирушати час.
    О, дякую. Оце лишень зберуся.
  •   З Іосіфа Бродського. Настає весна
    Горезвісна ця голка у не менш славнозвіснім стогу при ній,
    у півсвітлі міськім, у півмреві,
  •   З Іосіфа Бродського. Тепер, стільки знаючи про моє
    Тепер, стільки знаючи про моє
    життя – про міста, про в’язниці,
  •   З Іосіфа Бродського. Визначення поезії.
    Запам’ятовувати краєвиди
    за вікнами кімнат жінок,
  •   З Іосіфа Бродського. Камені на землі
    Це вірші про те, як лежать на землі камені,
    пересічні камені, половина яких не бачить сонця,
  •   З Іосіфа Бродського
    Мені дорікали усім, крім хіба погоди,
    і сам я грозив собі мздою, на свій манір.
  •   З Іосіфа Бродського
    Класичний наш балет є замком красоти,
    чиїх тендітних жриць від буднів вечорові
  •   З Іосіфа Бродського. Книга
    Подорожній, зрештою, лаштує собі нічліг.
    Чесняга-блондин не вдаряє у грязь лицем.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Знов березень. І знову я служу.
    Вітаю неталан свій при нагоді,
  •   З Іосіфа Бродського. Сад
    О, мій пустий, німий!
    В осінній півімлі
  •   З Іосіфа Бродського. Щодо пролитого молока
    Я наразі в гуморі не Різдвянім.
    Видавець тягне з моїм романом.
  •   З Іосіфа Бродського. З циклу
    Люби вітчизну друзів мимохідь,
    на станціях купуючи батони,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Ти – вітер, друже. Я – ліс
    твій. І звіяний лист,
  •   З Іосіфа Бродського. У горах
    Голубий саксонський ліс.
    Порцелянна білизна.
  •   З Іосіфа Бродського. Розмова з небожителем
    Тут, на землі,
    де я і єресь ніс, і ставив свічі,
  •   З Іосіфа Бродського.
    У подобі стакану,
    нагадуючи печать
  •   З Іосіфа Бродського
    Разом із опаленням в кожнім домі
    існує система відсутности. Сховані у стіні
  •   З Іосіфа Бродського. Міст прачок
    На мості Прачок, де і ми були
    вподібнювались стрілкам циферблата,
  •   З Іосіфа Бродського. Доповідь для симпозіуму
    Пропоную вам невеличкий трактат
    щодо автономности зору. Зір автономний
  •   З Іосіфа Бродського.
    Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
    як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні.
  •   З Іосіфа Бродського. Корнелію Долабелле
    Добрий вечір, проконсуле або щойно прийняв був душ.
    Полотенце зі мармуру, чим обернулась слава.
  •   З Іосіфа Бродського. Зупинка в пустелі
    Тепер так мало грека в Ленінграді,
    що ми поруйнували Грецьку церкву,
  •   З Іосіфа Бродського. Дедал у Сицилії
    Усе життя він щось будував, щось винаходив.
    То для критської цариці штучну корову,
  •   З Іосіфа Бродського. Лідо
    Іржавий румунський танкер, що борсається в лазурі,
    мовби збитий упень штиблет, що нехотя, та роззули.
  •   З Іосіфа Бродського
    У маленькій кімнаті у поміч спомину
    акваріум з рибкою – і по тому.
  •   З Іосіфа Бродського. Янгол
    Білий бавовняний янгол,
    що досі висів у моїй комірчині
  •   З Іосіфа Бродського. Виступ у Сорбонні.
    Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
    після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
  •   З Іосіфа Бродського. Валка
    Скрип у гарби гучніш
    у гущі тіней узбіч,
  •   З Іосіфа Бродського. Скибочка медового місяця
    Не забувай по світах,
    як б’є у пристань вода
  •   З Іосіфа Бродського. Елегія
    Сталість, власне, є еволюція принципу приміщення
    у напрямку думки. Продовження квадрата або
  •   З Іосіфа Бродського. Дерево
    Безсенсове, злостиве оддаля,
    безлисте, ледь не стадії вугля
  •   З Іосіфа Бродського. Заувага до прогнозів погоди
    Алея зі статуями з отверділої грязі,
    схожими на обрубані дерева.
  •   З Іосіфа Бродського. Романс торгівця (З поеми "Хода")
    У світі доста є речей
    пороблених на збут
  •   З Іосіфа Бродського. Коментар(уривок).(З поеми «Хода»)
    Кошмар століття – ядерний грибок,
    у тупоті чобіт його оброк,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
    ще у сумкáх, і, лопочучи, по інерції ряст
  •   З Іосіфа Бродського. Сонет (Я знову чую голос твій тужливий…)
    Я знову чую голос твій тужливий
    на пустирях, і гавкання бульдогів,
  •   З Іосіфа Бродського. Postscriptum
    Шкода, що тим, чим надило мене
    твоє буття у світі цім, не стала
  •   З Іосіфа Бродського. З циклу "З лютого по квітень"
    В пустім, закритім на просушку парку
    вівчарка мов під’юджує хазяйку –
  •   З Іосіфа Бродського. З циклу "З лютого по квітень"
    Морозний вечір.
    Мости в тумані. Инколи, зі грота
  •   З Іосіфа Бродського. З циклу
    Тут бити мав фонтан, але не б’є.
    Утім, і тут північна сирість наша
  •   З Іосіфа Бродського. Вертумн
    Я стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах.
    Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула
  •   З Іосіфа Бродського. Лист до генерала Z
    Генерале! Ці карти – лайно. Я пас.
    Північ, знаєте, десь у Полярнім Крузі.
  •   З Іосіфа Бродського. Ландсвер-Канал, Берлін
    "Канал, в якім і утопили Розу
    Л., як випалену папіросу,
  •   З Іосіфа Бродського.
    О, якби пташим співам та хмари не докучали,
    і вічі та добачали, як синь, ясні,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Думки мої віддаляються, як розжалувана служниця,
    ні! як станція з назвою "Виріца", або "Тарту".
  •   З Іосіфа Бродського.
    "Він був таким зухвалим, що запрагнув
    себе пізнать..." Не більше, і не менше:
  •   З Іосіфа Бродського
    В цій кімнаті витав дух шмаття й сирої води,
    і одна у кутку гукала мені: "Молодий!
  •   З Іосіфа Бродського. Післямова до байки
    "Єврейська пташино, вороно,
    куди тобі сиру шматок?
  •   З Іосіфа Бродського. Горбунов і Горчаков ("Горбунов і Горчаков". Ч.ХІІ. )
    "Ти вже вечеряв?" "Я уже. А ти?"
    "І я вечеряв"."Ну, і як капуста?"
  •   З Іосіфа Бродського. Пісня в третій особі ("Горбунов і Горчаков". Ч.V. )
    "І він йому сказав"."І він йому
    сказав"."І він сказав"."І він повірив".
  •   З Іосіфа Бродського. Зі смутком і ніжністю
    Вечеряли лапшею знов, і ти,
    Міцкевичу, у роті й ріски
  •   З Іосіфа Бродського. З циклу "Липневе інтермеццо"
    На батьківщину виберешся. Геж,
    з поверненням. Заваж в своїй манері,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Піщані ці горби, ці порослі сосни.
    Сльотаві весни тут і сиро восени.
  •   З Іосіфа Бродського. Північному краю
    Краю глухий, укрий
    глибше і дай ясу.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Осінній вечір в скромному, утім,
    містечкові, не байдужім до мапи
  •   З Іосіфа Бродського. Пророцтво
    Ми житимем удвох, на кілька миль
    самі, за височенним валом дамби
  •   З Іосіфа Бродського. Для шкільного віку
    Ти знаєш, у тенетах темноти
    немога оку зчислити нараз,
  •   З Іосіфа Бродського. Дві години в резервуарі
    Я єсьм антифашист і антифауст.
    Іх лібе жить, обожнюючи хаос.
  •   З Іосіфа Бродського. В озернім краю
    У ті часи, в країні лікарів-
    дантистів, чиїм донькам любі речі
  •   З Іосіфа Бродського. Острів Прочида
    Бухта у глухомані; які-небудь двадцять щогл.
    Сушаться сіті – своячениці простині.
  •   З Іосіфа Бродського. Колискова тріскового мису
    Зі сходу кінець Імперії поринає у ніч. Цикади
    умовкають в траві газону. Платонічні цитати
  •   З Іосіфа Бродського. Серпень
    Невеличкі міста, де годі почути правду.
    Та і куди вам вона, навіть якщо була.
  •   І. Бродський. Із Альберта Айнштайна
    Учора настало завтра, з третьої пополудні.
    Сьогодні уже "ніколи", скільки їх не лічи.
  •   З Іосіфа Бродського. Вистава
    Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі!
    Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю!
  •   З Іосіфа Бродського. Присвячується Ялті
    Події, за які ітиме мова,
    правдиві. Позаяк, у наші дні,
  •   З Іосіфа Бродського. Напучання
    У дорозі по Азії, ночуючи(був би дах)
    в сінях, лазнях, лабазах – у теремах і хатах,
  •   З Іосіфа Бродського. Вірші про зимову кампанію 1980-го року.
    Швидкість кулі з падінням температури
    дуже залежить від рис мішені,
  •   З Іосіфа Бродського. Начерк
    Холуй дрижить. Раби регочуть.
    Кат, знай, собі сокиру точить.
  •   З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи (2)
    Зваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус.
    Від поляпасів пекаря блідувата щока
  •   З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи
    Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
    грива змахує сутінь, буцім відгонить сон.
  •   З Іосіфа Бродського. Шведська музика
    Коли сніг замітає море і скрип сосни
    полишає в повітрі слід глибший, чим санний полоз,
  •   З Іосіфа Бродського. Курс акцій
    О, як люб'язно в'є кілечка дим!
    Ні понукань, ані керунку.
  •   З Іосіфа Бродського. Станси
    Ні країв, ні погостів
    не шукаю, обрать.
  •   З Іосіфа Бродського. Загадка янголу
    Світ укривал щеза зі сном.
    І мла вбирає неозоре
  •   З Іосіфа Бродського.1 січня 1965 року
    Забудуть волхви закут твій.
    Зорина не розціпить вій.
  •   З Іосіфа Бродського. Дорогою на Скирос
    Я покидаю місто, як Тесей
    свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
  •   З Іосіфа Бродського. Одісей Телемаку
    Мій Телемаку,
    прі за Трою край
  •   З Іосіфа Бродського. Дідона та Еней
    Великий муж дивився у вікно,
    але для неї світ кінчався краєм
  •   З Іосіфа Бродського.
    Голландія так, далебі, пласка,
    що за оказії оговтуєшся в морі,
  •   З Іосіфа Бродського. Елегія
    Моя ти подруго, шинок все той же.
    І патос у непотребі на стінах,
  •   З Іосіфа Бродського. Два сонети
    Великий Гектор смерти не уник.
    Його душа пливе у темних водах,
  •   З Іосіфа Бродського. 1 вересня 1939 року
    День звався «перше вересня». Дітва
    ішла, догідно осені, до школи.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Спочатку виростуть гриби. Після
    підуть дощі. Дай Боже, аби хтось,
  •   З Іосіфа Бродського. На століття Анни Ахматової
    Сторінку і вогонь, зерно і жорна зів,
    сокири лезво і утятий нею волос –
  •   З Іосіфа Бродського. Горби
    Разом вони любили
    на схил зійти. Кружкома
  •   З Іосіфа Бродського. Anno Domini
    Провінція догулює Різдво.
    Палац Намісника весь у омелі,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Я обійняв ці плечі і заледь
    оговтався у баченому мною,
  •   З Іосіфа Бродського. Квінтет
    Віко посіпується. Гортань
    випорожняється тишею. Європейські міста
  •   З Іосіфа Бродського. Нові станси до Августи
    Вівторок осінь розпочав.
    Дощило ніч.
  •   З Іосіфа Бродського. Пісня порожньої веранди
    Березень збіг, і пустий мій сад.
    Птах старий, на купину сядь:
  •   З Іосіфа Бродського.
    Не зле огородившись від людей,
    уник би я себе, аби спомігся.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Тобі, коли мій голос відбринить
    отак, що ані згуку, ні відлуння,
  •   З Іосіфа Бродського. "У селах Бога доста, крім покуть..."
    У селах Бога доста, крім покуть,
    усюди – далебі, даремні кпини.
  •   З Іосіфа Бродського. Ісаак і Авраам
    "Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи".
    У відповідь – "Іду" – пірне між мокрих
  •   З Іосіфа Бродського. До віршів
    Не полежите в столі? Ще б пак,
    суперечите: "Був здраву,
  •   З Іосіфа Бродського. Pоst aetatem nostram
    "Імперія – країна тупаків".
    Усякий рух зупинено з причини
  •   З Іосіфа Бродського. Сидьма в тіні
    Вітряно. Опостінь
    рівняються по стіні
  •   З Іосіфа Бродського. Оболока
    О, небеса
    Балтики влітку!
  •   З Іосіфа Бродського. Лагуна
    Троє пані поважні у кріслах, ревні
    у в’язанні, славлячи муки хресні;
  •   З Іосіфа Бродського. Фонтан
    З пащі лева
    ручай не сюрчить і не чути рику.
  •   З Іосіфа Бродського. Різдвяна зоря
    У пору холодну в місцині, гожіш иншої до жари,
    чим холоду, до поверхні, радше плоскої, чим гори,
  •   З Іосіфа Бродського. Подражаніє сатирам, принагідно з Кантемиром
    Зла і добра, видний умом, грань пощо топчеш?
    Та бо пора? Любий Дамон, глянь, на що ропчеш.
  •   З Іосіфа Бродського
    Ото мене і було,
    що у твоїй долоні,
  •   З Іосіфа Бродського. Л. В. Ліфшицу
    Я стояв на тім, що планида – гра.
    Що навіщо риба, раз є ікра.
  •   З Іосіфа Бродського. Пісня цноти, вона ж – досвіду
    Ми у лузі грати в квача охочі,
    бодай не в пальтині, а у сорочці.
  •   З Іосіфа Бродського. Посвітач
    Сатир, лишивши бронзовий струмок,
    стискає канделябр на шість свічок,
  •   З Іосіфа Бродського. Співи без музики
    Коли ти поминеш мене
    в краю чужім, хоча нівроку
  •   З Іосіфа Бродського. На виставці Карла Вейлінка
    Пейзаж, чи майже. Кількісно фігур
    помалу убуває у довкіллі
  •   З Іосіфа Бродського. Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
    Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
    навік прощаюсь зі твоїм порогом.
  •   З Іосіфа Бродського. Тумасу Транстремеру
    От і знов я стою під цим вицвілим німбом,
    обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом
  •   З Іосіфа Бродського. У розпал холодної війни
    Хто там підсів до вікна на зеленім стулі?
    В одіжі неохайний, у голові – сажа.
  •   З Іосіфа Бродського. Похорон Бобо
    Бобо померла, а шапки не геть.
    Осмуті зі сутуг сухій не вийти.
  •   З Іосіфа Бродського. Я розлякував ящірок в зарослях чапараля…
    Я розлякував ящірок в зарослях чапаралі,
    лік зозулин чув з буцегарень, перепливав моря,
  •   З Іосіфа Бродського. Шість років по тому
    Були так довго разом, що припав
    на друге січня раз, і два вівторок,
  •   З Іосіфа Бродського. Нове життя
    В'яви, що війна закінчена, що запанував мир.
    Що ти іще відбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
  •   З Іосіфа Бродського. Пам’яті професора Браудо
    Люди рідкісних фахів рідко, та помирають,
    урівнюючи свій труд з рештою. Землю риють
  •   З Іосіфа Бродського. Наступному століттю
    Поступово дійсність набуває сенсу недійсності.
    Ти огубиш ці буквиці, ці дещиці від пера,
  •   З Іосіфа Бродського. Романс для Щуролова і Хору (З поеми "Хода")
    Шум ходи,
    шум ходи
  •   З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень».
    Затіють спір батьки вночі.
    І фраз оривки, і плачі
  •   З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
    Пече повіддя мерзле п’ясть.
    Коневі ні у чім пенять.
  •   З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
    Сніги на каменів гряді.
    Біліють падоли, бліді,
  •   З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
    У січні бралась я. Нарід
    юрмився у моїм дворі,
  •   З Іосіфа Бродського. Пам’яті Кліффорда Брауна
    О, це – не блюзова, це – холоднюча синь.
    Це – барви Атлантики в середині
  •   З Іосіфа Бродського. Cafe Trieste: San Fancisco
    Ріг зі вулиць Грант і Вальєхо
    я навідав, як оте ехо
  •   З Іосіфа Бродського. Ex oriente
    Так, буцім Лівій Тит який, і він
    в шатрі своїм сидів, і мов незриму
  •   З Іосіфа Бродського. Вірші на смерть Т.С.Еліота
    Помер він в січні, на початку року.
    Співав мороз під ліхтарем нівроку.
  •   З Іосіфа Бродського. Кентаври
    Наполовину красуня, наполовину софа, в своїм колі – Софа,
    оглашаючи темінь вулиці, чиї вікна – почасти лиця,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Крапка ураз оковирна, де край прямій.
    Віко хапає простір, як повітря – зябра.
  •   З Іосіфа Бродського. 24 грудня 1971 року
    На Різдво всі потроху волхви.
    У крамниці насліджено й давка.
  •   З Іосіфа Бродського. Розвиваючи Платона
    Я би жив собі, Фортунатусе, в місті, в якім ріка
    висовувалась би з-під мосту, немов з рукава – рука,
  •   З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
    Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
    підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Вона зодяга панчохи, і наступає осінь;
    капронові ниті сотає брук.
  •   З Іосіфа Бродського. Післямова
    Роки збігають. На бурій стіні двірця
    зазміїлася тріщина. Сліпа швачка стромляє урешті нитку
  •   З Іосіфа Бродського. З натури
    Сонце сідає, і бар на розі закрився.
    Ліхтарі загораються, буцім на ніч актриса
  •   З Іосіфа Бродського. Стакан з водою
    Ти стоїш у моєму стакані, водице,
    і похлюпуєш до мене, бранко труб і кранів,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Октобер – час осмути і застуд,
    а горобці – пролетарі пернатих –
  •   З Іосіфа Бродського. Метелик
    Сказати – мертвий ти?
    Доби не жив, аж нумо...
  •   З Іосіфа Бродського. Горіння
    Зимний вечір. Дрівця,
    феєрія вогняна –
  •   З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та
    Узимку смеркає разом після обіду.
    За годину голодні нагадують зовні ситих.
  •   З Іосіфа Бродського. Еклога 5-та
    Чую твої пісні, комарине моє ти літо!
    Заспані муравлі пітніють під куросліпом.
  •   З Іосіфа Бродського. Лист до академії
    Як це, бува, не провінційно, я
    наполягаю, що існує птаха
  •   З Іосіфа Бродського. Нова Англія
    Хоча у цім ані сенсу, дерева собі ростуть.
    І онде бо, під вікном, і ті, які оддаля.
  •   З Іосіфа Бродського. Муха
    Допоки ти співала – зосеніло.
    Лучина пічку затопила.
  •   З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
    Марі, шотландці все-таки скоти.
    В якім коліні пак, в картатім клані
  •   З Іосіфа Бродського. Натюрморт
    Речі та люди нам
    застять світу. Що ті,
  •   З Іосіфа Бродського. Ріки
    Рослинність у моїм вікні! зелений колір!
    Що задивитися у віть, що в корінь –
  •   З Іосіфа Бродського. Самота
    Коли слабує рівновагою
    пристанище твоїх потал хіба,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Славімо прихід весни! Ополоснім лице,
    чиряк припечім в'їдливим креозотом,
  •   З Іосіфа Бродського. На повернення весни
    Весна почалася зненацька, мовби за ніч у околі
    роблено по шпаківні тим, хто заспіває весні.
  •   З Іосіфа Бродського. Моїй доньці
    Дай мені ще життя, і співів зволю
    в кафе "Рафаелла". Чи окрай столу
  •   З Іосіфа Бродського. Елегія
    Минуло десь близько року. Я навідався до місць битви,
    до научених випрямляти крила під помах бритви
  •   З Іосіфа Бродського. 1983
    Перший день непарного року. Кулясті "ля"
    опоясують дзвони і звіюються шар за шаром,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Я чую не те, що ти вимовила, а голос.
    Я бачу не те, що ти одягнула, а рівний сніг.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Удруге до Різдва, неподалік
    не угавають хвилі Понту.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Урешті, було воно бозна де. Врешті
    не важить, що віхоли вили тамтешні,
  •   З Іосіфа Бродського. "Що треба для дива? Кожух чабана..."
    Що треба для дива? Кожух чабана,
    зо дрібку учора і дня, що мина,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало
    свіжим леготом вітру з вечорового океану.
  •   З Іосіфа Бродського. Втеча до Єгипту (2)
    Печера (який не який, – а дах!
    не гірш дахів на прямих кутах!),
  •   З Іосіфа Бродського. Атлантида
    Рік від року мимо текла ріка,
    падка до брижів, як стара щока.
  •   З Іосіфа Бродського. Литовский ноктюрн: Томасу Венцлова
    Каламутячи море,
    рветься вітер, мов лайка з розквашених губ
  •   З Іосіфа Бродського. Литовський дивертисмент. Томасу Венцлова
    Непоказна, одна з морських країн.
    Свій сніг, аеропорт і телефони,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані,
    дріб'язку, жменю пекучого у пустім бренчанні;
  •   З Іосіфа Бродського.
    Не годен до ліку скорботного – жест
    чеснот скупія мимоволі! –
  •   З Іосіфа Бродського. Листівка з міста К
    Руїна є неспішна учта кисню
    і часу. А новітній Архімед
  •   З Іосіфа Бродського. Уривок
    Уосени, коли не боязкі
    на вітровії лиш нагі дерева,
  •   І. Бродський. Із циклу
    І чарівна, і вбога сторона.
    На Заході, як і на Сході – пляжі
  •   І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    Був я в Мексиці, здирався на піраміди.
    Бездоганні за геометрією громади
  •   І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    Звитяга Мондріана. Скло. Бетон.
    Кубізму учта. Є резон і привід
  •   І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    Кактус, пальма, агава.
    Сонце встає зі Сходу,
  •   І. Бродський. Із циклу Мексиканський дивертисмент
    Коричневе місто з вежі:
    пальми і черепиця
  •   І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    В нічнім саду, де поспівають грона манго,
    Максимільян танцює те, що стане танго.
  •   І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    В саду, де М., французький протеже,
    палку красуню індіанської мав крови,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Під розлогим в’язом зі шептами "че-ша-ща",
    завсідник тієї кав’ярні, що означа
  •   З Іосіфа Бродського. Римські елегії
    Смиренне червоне дерево в стінах квартири в Римі.
    Під стелею пил і кришталю острів.
  •   З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
    Мої вітання і тисячоліть
    по тім. Терпів і ти у шлюбі курву.
  •   З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок
    О, аніяк не втіха, а жура
    під'юджує подати опис вази.
  •   З Іосіфа Бродського. Втеча до Єгипту
    … погонич невидимо відки і виник.
    В пустелі, обраниці див відповідних
  •   З Іосіфа Бродського. Примітки папороті
    За становищем пішака і догадуєшся за короля.
    За смугою долу оддалеки – що пильнуєш зі корабля.
  •   З Іосіфа Бродського. Кінець прекрасної епохи
    Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
    я, один зі глухих, полисілих, похмурих послів
  •   З Іосіфа Бродського. На смерть Жукова
    Бачу колони вкляклі онуків,
    гріб на лафеті, огира круп.
  •   З Іосіфа Бродського. П’яті роковини
    Одна з падучих звізд, тим паче астероїд
    піймає на собі осоловілий погляд.
  •   З Іосіфа Бродського. З циклу "З лютого по квітень". Квітневе
    Я не вижив з ума
    і цієї зими, а зима
  •   З Іосіфа Бродського. З циклу "З лютого по квітень". Шипшина в квітні
    Кущу шипшини щовесни
    не йнятиметься знати точно
  •   З Іосіфа Бродського «...Навідав попіл я. Еге ж, чужий...»
    Навідав попіл я. Еге ж, чужий.
    А кревним глянувсь, візіями надив,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім ревнивім царстві
    все під підозрою: підпис, папери, числа.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Покажись мені в профіль. В профіль риси лиця
    заввиграшки увиразнюються, горуючи над овалом
  •   З Іосіфа Бродського.
    Не легковаж кімнатою, не покидай домівки.
    Куди тобі сонце, як напалився "Шипки"?
  •   З Іосіфа Бродского. Візантійське
    Потяг із пункту А, витікши зі труби
    тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
  •   З Іосіфа Бродского. Торс
    Щойно инде надибуєш кам’яну траву,
    оковирнішу в гладі мармуру, чим наяву,
  •   З Іосіфа Бродського. На віа Джуліа
    Дзвони досі непогамовні у місті тім, Теодоро,
    не в етері ти мовби розвіялась пропелерчиком сніжинки,
  •   З Іосіфа Бродського. Стрельна
    Гілля глодин, що захльостує литі-ковані ґрати.
    Безкінечність, що вісімкою ровера принюхується до коридору.
  •   З Іосіфа Бродського. Спомин
    Дім був стрибком геометрії у глухоніму зелень
    парку, і знуджені статуї, начувані про гаї
  •   З Іосіфа Бродського.
    Як давно я топчу, видно по каблуку.
    Павутинок і пальцем не збути з чола.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Остиг киселевий берег. Никне у молоці
    утопаюче місто. Видзвякуються куранти.
  •   З Іосіфа Бродського.
    …і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі
    не пізнає ніхто: сірничина
  •   З Іосіфа Бродського.
    Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав. В кофейні
    "Янікулум" нове кодло, а ляси на давній фені.
  •   З Іосіфа Бродського. Елегія
    Потали духу – викрики ума
    і логіка – ви зайді не чужі,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Осінь – часина погідна, щойно ви не ботанік,
    а нічию штиблетів з паркетом уклав ботвинник:
  •   З Іосіфа Бродського.Осінній крик яструба
    Північно-західний вітер його підіймає над
    сизим, ліловим, кервавим пазлом
  •   З Іосіфа Бродського. Елегія
    Сон не йде, як згадаю твій голос, а не скажу,
    що хмелію. Що, буцім, природніше. Ба і зв’я́зки
  •   З Іосіфа Бродського. В Італії
    І я попожив у місті, з будівель чиїх росли
    статуї, де по вулиці, з криком – "розтли! розтли!",
  •   З Іосіфа Бродського. Пейзаж з паводком
    Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
    Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
  •   З Іосіфа Бродського. Aqua vita nuova
    Шепчу "прощай", бодай кому-аби.
    Мани окрім твоєї, далебі,
  •   З Іосіфа Бродського. Шеймасу Ґіні
    Я прокинувся з гуками мев у Дубліні.
    Удосвіта їх голоси ячали
  •   Майдан 11.12.13
    З десятого грудня
    у ніч на сьогодні
  •   Майдан
    У Чорнеє море впадає Дніпро.
    Для віча мостився майдан.
  •   З Іосіфа Бродського. Листи династії Мінь
    "Скоро тринадцять літ, як соловей зі кліті
    вирвався і полетів. І ліки, на ніч зужиті,
  •   З Іосіфа Бродського. Темза в Челсі
    Листопад. Світило, здіймаючись натще, ще
    завмирає на банці соди за склом аптеки.
  •   З Іосіфа Бродського. Присвячується стільцю
    Збіг березень. Приємна дивина:
    роздався день. Нівроку й умлівіч.
  •   З Іосіфа Бродського. Персидська стріла
    Древко твоє зотліло, зотліло тіло,
    тобою і не нанизане у врем’я оне.
  •   З Іосіфа Бродського. Стрітення
    Коли вона вперше до церкви несла
    дитя, то її дожидали з числа
  •   З Іосіфа Бродського. Над східною рікою
    Боячись розплескати, несу тім’яний біль
    каламуті зимного дня і хвиль
  •   З Іосіфа Бродського.
    Сніг іде і лишає у меншости світ.
    Годі ліпше пори Пінкертонам,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Вечір. Руйнація геометрії.
    Точка, що кут нанівець звела.
  •   З Іосіфа Бродського. Полонез: варіації
    Осінь твоєї півкулі ячить "курли".
    На охлялій державі дає слабини підпруга.
  •   З Іосіфа Бродського. Квіти
    Квіти в їх божевільнім в абрисах квітуванні,
    по якім у повітря за склом зім’ятий
  •   З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
    Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
    таки гори. І чоловік у пальті
  •   З Іосіфа Бродського. Роттердамський денник
    Дощ в Роттердамі. Сутінь. Середа.
    Стискаю парасоля, звівши комір.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Нівідкіля, з любов’ю, унадцяте, навмання,
    бажаний мій, шанований, люба, неоковирні
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    ...і на слові "грядущеє" зі шпарок у словнику
    набігають чорніші миші, і мишу сіру
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»:
    Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
    сіре небо подібне даховому залізу.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Я при дещиці глузду ще, та втомило літо.
    Сорочину з комоди вдінеш, а день і кане.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Ти забула село, що згубилося у болоті
    лісової губернії, де чучела на городі
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Щодо сяєва звізд, то воно завжди.
    І, що певні в собі, у своєму сяйві,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    У містечку, де смерть виїдала плішинами шкільні карти,
    брук лискучіш лускатого короп'яти,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Дерев’яний лаокоон, кинувши долі гору з
    пліч, підставляє їх велетенській хмарі. З мису
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Я родився і ріс в болотистій місцині, крайній
    рінню оливу хвиль, двоїстих у добіганні,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Пізнаю отой вітер, чиї вихори у траві,
    під нього і стеленої, що тамтій татарві.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Поблизу океану, при світлі свічі; округ
    люцерники зі острівцями щавії, конюшини.
  •   З Іосіфа Бродського. Епітафія кентавру.
    Назвати його нещасним, не кажучи, хто слухач,
    що недопересолити – аби не гірко.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Як і співати що, то переміну вітру,
    зі західного на східний, щойно підмерзлу віту
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Еге ж, пригріває. У пам'яті, що в полях,
    злак і плевелів окіл неоковирніш.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Ніколи не буде запізно вийти з домівки на
    вулицю, де оглядини навмання
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Темно-синій світанок у инеї вколо рами
    нагадує вулицю зі ввімкненими ліхтарями,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Згідно візій повітря, закрай землі
    усюди. І заочі білий світ
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    І тому, що каблук полишає сліди – зима.
    У речах дерев’яних заціплий в полі,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Північ кришить метал, та прощає скло.
    Учить гортань вимовити "впусти".
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови».
    Помого в немочі моя, моя, в немозі,
    шлеї непірваній потуго в жилі,
  •   І. Бродський. Різдвяний романс
    Пливе у тузі неугавній
    у цегляній товпі надсаду
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Кількоро зауваг. У кутку – тепло.
    Зір покладається на предмет.
  •   К. Кавафіс «Грекофіл».
    Пильнуй, щоб карбування якомога
    було чіткіше. Як і велич в рисах.
  •   І.Бродський. Листи до римського друга
    Нині вітряно і хвиля б’є навідліг.
    Скоро осінь, все поміниться невдовзі.

  • Огляди

    1. З Іосіфа Бродського. Одному тиранові
      Він тут бував: іще не в галіфе –
      в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
      Поталою завсідників кафе
      затим до решти, світовій культурі
      він впився мстою (не комусь, – о,ні,
      а Часові) за ницисть існування,
      за кепську каву, злидні і змагання
      в двадцять одне, при сім неталані.

      І тою мстою похлинувся Час.
      Тепер тут людно, узнаки розкутість,
      гримлять платівки. Ба, усякий раз,
      перш, аніж сісти, тягне озирнутись.
      Все – пластик, нікель – дух уже не той;
      в тістечках присмак бромистого натру.
      Бува, під закриття, після театру
      навідується й він – інкогніто.

      Коли він входить, зводяться усі.
      Одні – по службі, деякі – від щастя:
      до відруху долоні від зап’ястя
      що перші ціпенітимуть, що ці.
      Він цмулить каву – ліпшу, ніж тоді,
      і їсть рогалик, всівшись у фотелі,
      такий смачний, що мертві й поготів
      підтакнули б – "о, так!", аби воскресли.

      ----------------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. З Іосіфа Бродського. Barbizon Terrace
      Невеличкий дешевий отель у Вашингтоні.
      Постояльці хроплять, не знімаючи на ніч
      чорних окулярів, аби не бачити снів.
      Портьє зі плечима важкоатлета
      гортає книгу гостей, милуючись
      нутрощами Троянського підтоптаного коня.

      Шелестіння кизилового куща
      приголомшує усамітнену на веранді
      людину в брунатнім. Кров у скронях
      стугонить, ніби не прийняте ніким
      й завернуте назад морзе.
      Небо схоже на юрмисько генералів.

      Якщо коли-небудь забудеш
      суму кутів трикутника або площу
      зачарованого окружжя, повертайся сюди:
      амальгама дзеркала у ванні приховує
      добряче приправлений милою кирилицею волапюк
      і цілком таємну думку про смерть.

      ------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. З Іосіфа Бродського
      Лише попіл знає, згоріло, чи ні дотла.
      Та я також скажу, сліпуватий зором вперед:
      не все перевіє вітер, не все мітла,
      забираючи двором широко, забере.
      Ми падемо м’ятим недопалком, плювком на нім
      під лавчиною, куди променю спа́сти зась.
      У стужавілій твані канем, лічачи дні,
      у погній, у осад, у культурний пласт.
      Замаравши совок, археолог на вітрюган
      ремиґатиме; але знахідка прогримить
      по світах, як зарита в пісок жага,
      як зворотна версія пірамід.
      "Падаль!" – видихне він, хапаючись за живіт,
      і опиниться далі від нас, чим земля від птиць,
      далебі, бо падаль – і розпад клітин, і свобода від
      цілого: апофеоз частиць.


      -------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. З Іосіфа Бродського. Сан-П’єтро
      І
      Третій тиждень туман укриває білу
      дзвіницю коричневого, захланного містечка,
      закинутого в глухонімім закутку
      Північної Адріатики. Електричне світло
      опівдні продовжує горіти в таверні.
      Плитняк дороги відгонить жовтою
      смаженою рибою. Укляклі автомобілі
      щезають з віч, не заводячи мотора.
      І вивіску не дочитати до кінця. І вже
      не теракота й охра набрякають
      вологою, але сирість всотує охру і теракоту.

      Тінь, що усотує світло,
      радіє, дивлячись, як знімається зі цвяха
      пальто цілком по-християнськи. Віконниці
      широко розчепірені, ніби крила
      занурених з головою в чужі
      негаразди янголів. Там і сям
      сповзаючі струпи тиньку
      оголюють запальне почервоніння муру,
      і на третій тиждень давно висохле спіднє
      настільки звикає до денного світла
      й свого мотузка, що людина,
      коли з’являється на вулиці, то виходить
      в жакеті на голе тіло, в черевиках на босу ногу.

      О другій пополудні силует листоноші
      набуває в під’їзді чітких обрисів,
      щоб миттю знову стати силуетом.
      Удари дзвонів у тумані
      повторюють цю ж процедуру.
      У підсумку, нехотя озираєшся через плече
      самому собі услід, мовби перехожий,
      щоб якомога ліпше розгледіти щиколотки
      красуні, що майне повз, але – нічого не бачиш,
      окрім клаптів туману. Безвітря і тиша.
      Напрям втрачений. За поворотом
      ліхтарі обриваються, буцім ті рядки білих крапок,
      котрих наздоганяють лише запахи
      водоростей і обриси пірса.
      Безвітря; і тиша, як іржання
      завше певної щодо напряму
      чавунної кобилиці Віктора-Еммануїла.

      ІІ
      Взимку, зазвичай, сутеніє надто рано;
      десь там, іззовні, над головою.
      Туго сповиті клаптеподібною
      марлею стрілки міських годинників
      відстають від померклого в далечі
      розсіяного денного світла.
      Постоялець, спустившись за цигарками,
      за десять хвилин вертатиметься до себе
      пробуреним у тумані
      його ж тулубом тунелем.

      Рівний гул невидимого аероплана
      нагадує дзижчання пилососа
      у віддаленому кінці готельного коридору
      й поглинає, стихаючи, світло.
      "Неббія", – промовляє, позіхаючи, диктор,
      й очі на секунду злипаються, на кшталт
      мушлі, коли пропливає риба
      (зіниця занурюється ненадовго
      в свої перламутрові сутінки),
      і підворіття з лампочкою схоже на дитину,
      поглинуту чтивом під ковдрою;
      ковдра вся у складках, мовби тога Євангеліста
      в ніші. Теперішнє, наш час
      зі стуком відскакує від бурої цегли
      опасистої базиліки, мовби білий
      шкіряний м’яч, вгачений в неї
      школярами після школи.

      Щербаті, та не мислячі себе
      в профіль, обшарпані фасади.
      Лише голі литки кривих балясин
      одушевляють наглухо зачинені балкони,
      де понад зо двісті років ніхто
      не з’являється: ні спадкоємиця, ні годувальниця.
      Облюбовані для шлюбних ігрищ чи просто,
      від нудьги чудовиськами, карнизи.
      Колонада, що опливає, ніби стеарин.
      І сліпі, агатові розкоші
      непроглядного скла,
      за яким приховується кушетка й піаніно:
      старі, але саме світлом дня
      вдало збережені таємниці.

      У прохолодну пору року нормальний звук
      благоволить теплу гортані перед примхами відлуння.
      Риба умовкає; в надрах материка
      виспівує горлиця. Що тої, що иншої не чутно.
      Повислий над прісним каналом міст
      утримує розпливчастий протилежний берег
      від спроби геть відокремитись і вийти в море.
      Так, дихнувши на скло, виводять ініціали
      тих, з чиєю відсутністю не змиритись;
      патьок перетворює заповітний вензель
      на хвіст морського коника. Вбирай же бо червоною
      губкою легенів цупку молочну пару,
      видихнуту спливаючою Амфітрітою
      та її нереїдами! Простягни
      руку – й кінчиками пучок торкнись торсу,
      вкритого дрібними пухирцями
      і пахучого, мов у дитинстві, йодом.

      ІІІ
      Випране, випрасуване простирадло
      затоки шарудить оборками, і безбарвне повітря
      на мить тужавіє – голубом або чайкою,
      і негайно розчиняється. Витягнуті з води
      човни, баркаси, гондоли, плоскодонки,
      як розпароване взуття, розкидані на піску,
      що поскрипує під підошвою. Пам’ятай:
      будь-який рух, посутньо є
      перенесенням ваги тіла в инше місце.
      Пам’ятай, що минуле не втиснути
      без залишку до пам’яті, що йому
      необхідне майбутнє. Міцно затям:
      лише вода, і вона одна,
      завжди і всюди лишається вірною
      собі – невразливою до метаморфоз, пласкою,
      перебуваючи там, де сухої землі
      більше нема. І патетика життя з його початком,
      серединою, рідіючим календарем, завершенням
      тощо збивається з пантелику перед
      нескінченною, дрібною, безбарвною рябизною.

      Жорсткі, мертві дроти виногронної
      лози дрібно тремтять від власної напруги.
      Дерева почорнілого саду нічим
      не різняться від огорожі, що має вигляд
      людини, котрій більше ні в чім
      і – головно – нікому зізнаватись.
      Сутеніє; безвітря, тиша.
      Тріск ракушняка, шарудіння розчавленого гнилого
      очерету. Копнута носаком
      бляшанка злітає в повітря й чезне
      з виду. І хвилею по тому
      не розчути звуку її падіння
      в мокрий пісок. Ні, тим паче, сплеску.



      ------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. З Іосіфа Бродського. Пілігрими
      Мимо ристалищ, капищ,
      мимо храмів і барів,
      мимо могил обабіч,
      мимо гулких базарів,
      миру і горя мимо,
      мимо Мекки зі Римом,
      синім сонцем палимі,
      ідуть по землі пілігрими.
      Горбаті вони, калічні,
      півголі вони, голодні,
      в очах їхніх смерків тіні,
      серця їх світанків повні.
      Услід їм піють пустині,
      заграви їх осявають,
      зорі горять над ними
      і птичі зграї горлають:
      що світ і буде незмінним,
      так, він буде незмінним,
      буде сліпуче сніжним,
      і безнадійно ніжним,
      і оманно сердечним,
      світ і лишиться вічним –
      якимсь і осяжний чином,
      і, все-таки, безкінечним.
      І, значить, годі полегші
      від віри в себе і в Бога.
      … І, значить, світу доречні
      ілюзія та дорога.
      І сонце буде вставати
      світанками до планети.
      Удобрять її солдати.
      Одобрять її поети.


      -----------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. З Іосіфа Бродського. Мені говорять, вирушати час.
      Мені говорять, вирушати час.
      О, дякую. Оце лишень зберуся.
      Авжеж. Я розумію. Жадних ляс,
      і проводжати зайве. Не згублюся.

      О, далебі, це не далекий шлях.
      Ні, ні – станційка поблизу. Принаймні,
      не варто перейматись цим. О, так,
      я зовсім порожнем. Без чемоданів.

      Авжеж. Пора іти. Ось докурю.
      Авжеж. Пора. І я гадаю: досить.
      Безрадісну остуджену зорю
      дерева над вітчизною підносять.

      Все скінчено. Не йтиму супротив.
      До зустрічі – лишень потисну руку.
      Я видужав. Пора – і поготів.
      Авжеж. Моя вам дяка за розлуку.

      Вези мене вітчизною, таксі.
      Так, мовби я адресу забуваю.
      У зимних піль німотну даль неси.
      Я, знаєш, зі вітчизни вибуваю.

      Так, мовби сам адресу загубив,
      тулю ось до вікна пітного щоку,
      і над рікою тою, що любив,
      я розплачусь, і човняру аговкну.

      (Все скінчено. Нікуди не жену.
      Рушай назад помалу, ради Бога.
      Я гляну в небо, глибоко дихну
      холодним вітром з берега тамтого.)

      Ну, ось і він, жаданий переїзд.
      А ти вертай назад, уже без жалю.
      Коли увійдеш дома в свій підїзд,
      я до пологих берегів причалю.



      -----------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. З Іосіфа Бродського. Настає весна
      Горезвісна ця голка у не менш славнозвіснім стогу при ній,
      у півсвітлі міськім, у півмреві,
      у міськім гамі, плеску і стогоні,
      тонесенька пісенька смерти.

      Сяєво вулиць, сяєво вулиць
      домальовує нам це місто і оцю воду.
      І короткий свист, що фасад сутулить,
      і зривається вверх, поривається на свободу.

      Дівчинка-пам’ять бреде по місту, бриньчать у жмені монети,
      мертве листя кружляє осипаними рублями,
      над щитами реклами вузькі літаки злітають у небо,
      як міські птахи над залізними кораблями.

      Невгавний дощ, дощ широких вулиць горує над мартом,
      як у миті повернень, незабутні нам аніскільки.
      Тепер ти ідеш один, ідеш сам-один асфальтом,
      і стрічно тобі шмигають, полискуючи, автівки.

      От і життя проходить, світло меркне в затоці,
      шелестом плать, дріботінням підборів, багатоіменням,
      і ти залишаєшся зі цим людом, зі цим містом у цій епосі,
      авжеж, сам на сам, дитина, яка не є, в нім.

      Дівчинка-пам’ять бреде по місту, вечорові навстрічу,
      ллється дощ, і хустинку її хоч зціджуй,
      юнка-пам’ять воліє оглядин вітрини зі спіднім сторіччя,
      і безумно свистить цей одвічний мотив торопкій проїжджій.

      ------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. З Іосіфа Бродського. Тепер, стільки знаючи про моє
      Тепер, стільки знаючи про моє
      життя – про міста, про в’язниці,
      про кімнати, де я божеволів,
      та оговтався, про моря, в яких
      захлинався, і про тих, кого
      я так і не втримав у обіймах, –
      тепер ти міг би зітхнути в полегші:
      "Доля була до нього щедрою",
      і присутні за столом
      кивнуть у задумі на знак згоди.

      Хтозна, мо’, ти і правий. Додай
      до решти инших своїх чеснот
      також завбачливість.
      У ті роки, коли ми грали в чха
      на панелі біля кінотеатру,
      хто міг помислити відстані,
      більші заціплої п’ятірні,
      розчепіреної між орла і решки?

      Ніхто. Безтурботний прощальний змах
      руки в кінці вулиці обернувся
      першою рискою радіусу: повітря в чужих краях
      частіш будь-чого нагадує ватман,
      і дощ заштриховує сліди,
      не чіпані блакитною гумкою.

      Хтозна, можливо, саме тепер,
      коли я пишу ці рядки, сидьма
      в цеглянім маленькім містечку
      в центрі Америки, ти бредеш
      здовж гірчичної будівлі, в чиїх відсирілих стінах
      нидіє ще одне покоління, витріщившись
      на сіробуромалинову пляму
      нелегальної півкулі.

      Коротше – найгіршого не трапилось.
      Найгірше трапляється тільки
      в романах, і з тими, хто кращі нас
      настільки, що їх втрачаєш умить
      з поля зору, і відлуння їхніх трагедій
      мішаються зі співом веретена,
      з дзижчанням буксуючої в пелюстках бджоли.

      Ми уже не побачимось – і тому,
      що фізично вельми перемінились.
      Стрінься ми, стрілись би не ми,
      а те, що скоїли з нашим м’ясом
      роки, щадячи тільки кістку,
      і псу з годувальницею не признати
      за запахом чи рубцем прибульця.

      Щедрість, ти кажеш? О, так,
      щедрість хвиль океану до скіпки.
      Геж, хто не оскаржує долю,
      той не гідний її. Та якщо час
      прознає за наслідки своїх трудів
      за розпливчастістю спогадів,
      то – гадаю – і твоє лице
      цілком здатне украсити
      бронзовий пам’ятник або – на денці кишені –
      ще не трачену копійчину.


      --------------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. З Іосіфа Бродського. Визначення поезії.
      Запам’ятовувати краєвиди
      за вікнами кімнат жінок,
      за вікнами квартир родичів,
      за вікнами кабінетів колег.

      Запам’ятовувати краєвиди
      за могилами одновірців.

      Запам’ятовувати,
      як повільно кружляють сніжинки,
      коли нас запрошують до кохання.

      Запам’ятовувати небо,
      що лежить на мокрім асфальті,
      коли нагадують про любов до ближнього.

      Запам’ятовувати,
      як збігають шклом каламутні дощові струмені,
      спотворюючи пропорції будівель,
      коли нам пояснюють, як ми
      повинні поводитися.

      Запам’ятовувати,
      як над безпритульною землею
      простягає востаннє випростані руки
      хрест.

      Місячної ночі
      запам’ятовувати довжелезну тінь,
      відбиту людиною чи деревом.

      Місячної ночі
      запам’ятовувати важкі річкові хвилі,
      блискучі, ніби складки зношених
      штанів.

      А на світанку
      запам’ятовувати білу дорогу,
      з котрої звертають конвоїри,
      запам’ятовувати,
      як сходить сонце
      над чужими потилицями конвоїрів.




      --------------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    10. З Іосіфа Бродського. Камені на землі
      Це вірші про те, як лежать на землі камені,
      пересічні камені, половина яких не бачить сонця,
      прості камені сірого кольору,
      прості камені, камені без епітафій.

      Камені, що приймають наш поступ,
      білі під сонцем, а поночі – камені
      подібні до великих очей риб,
      камені, що перемелють наш поступ, –
      одвічні жорна одвічного хліба.

      Камені, що приймають наш поступ,
      буцім-то чорна вода – сіре каміння,
      камені, котрі стають окрасою на шиї самогубці,
      коштовні камені, відшліфовані здоровим глуздом.

      Камені, на котрих якось напишуть: СВОБОДА.
      Камені, котрими колись викладуть бруківку.
      Камені, з яких муруватимуть в’язниці,
      або камені, що залишаються нерухомими,
      буцім камені, котрі не викликають асоціацій.

      Так лежать на землі камені,
      камені, з котрих не вичавити води,
      пересічні камені, схожі на потилиці,
      пересічні камені, – камені без епітафій.



      ----------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. З Іосіфа Бродського
      Мені дорікали усім, крім хіба погоди,
      і сам я грозив собі мздою, на свій манір.
      Та скоро, подейкують, я зніму погони
      і стану просто одною з зір.

      Я буду мигати в дротах лейтенантом неба
      і кутатись хмарою, чувши грім,
      сахаючись війська, догідно земним потребам
      далекого від пера і рим.

      Коли уже ані сліду того, що збігло,
      дрібниці – стиска вас кільце, чи заскочив бліц.
      Так школяр, ледь убачить вві сні чорнило,
      дока в множенні ліпше тамтих таблиць.

      Коли ані пошанівку за світлову швидкість,
      тоді уже, може, і небуття в броні
      наче не пріч і оказії зрешетитись,
      і зяяти з отвору, і дякувати мені.


      ---------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. З Іосіфа Бродського
      Класичний наш балет є замком красоти,
      чиїх тендітних жриць від буднів вечорові
      ліси смичків у ямі оркестровій
      оберегли. І задрані мости.

      В м’який імперський плюш ми втискуємо зад,
      і крилець зі стегенцями скоропис
      красуню, що у ліжко не запросиш,
      під’юджує випурхувати в сад.

      Ми бачим сили зла в коричневім трико,
      і янгола добра у неймовірній пачці.
      І будить у правці та елізійській сплячці
      овація Чайковського і Ко.

      Класичний lе ballet! І торопів Бродвей,
      коли шипів ваш грог, і цілували в обі,
      і мчали лихачі, й співалось бобеобі,
      і ворог, коли був, то це був маршал Ней.

      В очах городових жовтіли бані міст.
      З родинного гнізда виднів днедавній цвинтар.
      У разі, як злітало що в повітря,
      це Павлова була, – але не міст.

      Як славно зі мостин, здалік Всея Руси,
      Баришников зліта! Нема таланту зносу!
      Зусилля від ноги і судорога торсу
      своєї осі вкіл – що стане сил,

      отой родили лет, яким жила душа,
      нудьгуючи в дівках, готова обізлитись.
      А щодо отого, де вийде приземлитись,
      стопі годиться твердь; рекомендую США.

      ------------------------------------



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. З Іосіфа Бродського. Книга
      Подорожній, зрештою, лаштує собі нічліг.
      Чесняга-блондин не вдаряє у грязь лицем.
      Селянин озирає дерева
      і зачиняє хлів
      на останній сторінці
      книги
      зі щасливим кінцем
      Зауважені вище сузір’я капають в тиші на
      зачинені вікна, на примружувані повіки.
      ...У першій главі дерева
      німіють біля вікна,
      у лікарняній палаті б’ються, як птахи, крики.
      Часом кінець роману припадає на день.
      Учений відкриває вікно, привідкрите заздалегідь,
      і тамтой мандрівець
      поготів уже казна де,
      не головні герої стрічаються у паузах на обід.
      Економіка стабілізується,
      соціолога не гризе сумління.
      Перед елегантними барами
      сяють скромні автівки.
      Війни кінчаються. Підросло нове покоління.
      КОЖНА ЖІНКА МОЖЕ
      ПОКЛАСТИСЬ НА ЧОЛОВІКА.

      Блондини тлумачать відмінність
      межи добром і злом.
      Всі дерева – опівдні – селянину дають передих.
      Усі літаки щасливо
      повертаються на аеродром.
      Усі капітани
      на обрії бачать берег.

      Дурні розумніють. Брехун покутує гріх.
      У пройдисвітів, зрозуміло, чималі скрути.
      …Якщо в першій главі хто і зважується на крик,
      у тридцятій, авжеж, нічогісінько не учути.

      Сексуальний ентузіазм. Усуспільнений оптимізм.
      Гарні епіграфи з віланел, сонетів, канцон, поем,
      напівдетективний сюжет, суто життєвий зміст.
      …Надішліть і мені цю книгу зі щасливим кінцем!
      --------------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. З Іосіфа Бродського.
      Знов березень. І знову я служу.
      Вітаю неталан свій при нагоді,
      наїть мінливих мішанці годжу
      у дріб’язкових змін коловороті.

      Дедалі менше надить білий світ
      відволіктись на учті щовечірній,
      допоки неугавно гуготить
      на вулиці мій вік, хуткий на війни.

      Світ міниться. Не та, не та юрба
      довкіл, і на уклін безцеремонна.
      О, часе, порожнечею хіба
      сповняй години в домі Аполона.

      А світ живе, як старець-однодум,
      і знов жахає голосом гугнявим,
      допоки ми урівнюємо ум
      зі скоєним навпомацки діянням.

      Як мало я на світі поживу,
      поглинутий не вічними ділами,
      і товпи полуднів зимових над столами,
      немовби я їх сам сюди зову.

      Ба, не занадто вбуде у мені –
      живій чи неживій уже людині –
      від переплат завідомо в ціні,
      аби вовік іззовні бути вільній.

      Хвала розв’язці. Занавіс. Кінець.
      Від’їзд. І ця галантність повожатих,
      і світлі сходи, лиця у свічадах,
      і лавровий засніжений вінець.

      ------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. З Іосіфа Бродського. Сад
      О, мій пустий, німий!
      В осінній півімлі
      ледь-ледь прозоре воцаріння саду,
      де листя приникає до землі
      у немічі тяжінню дати раду.

      Такий німий!
      Невже у талані
      моїм і твій – собі вбачає виклик,
      і гул плодів опалих не мені,
      як дзвонів горі гул, тобі не спільник?

      Великий саде!
      О, даруй словам
      кружляння віття, істини кружляння,
      де я іду назустріч деревáм
      у падолист, у сутінь пожадання.

      О, час жадань
      наступної весни
      твоїм гілкам, душі моїй печальній,
      коли і ти плодами тільки сниш,
      і тільки порожнеча – плід реалій.

      Ні! Їдьмо геть!
      І хай мене зовуть
      колись туди громадища вагонні,
      моя стезя й твоя висока путь –
      тепер її огромові тотожні.

      О, любий саде!
      Прощавай! Взнаки
      досвітній німоті нова прикмета:
      великим садом зронені роки
      в гіркі рядки ідилії поета.



      ---------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. З Іосіфа Бродського. Щодо пролитого молока
      Я наразі в гуморі не Різдвянім.
      Видавець тягне з моїм романом.
      Календар Москви занеміг Кораном.
      Я не можу встати і йти у гості
      ні до приятеля з дітками у колисці,
      ні в сімейний дім, ані до дівиці.
      Всюди притичина у готівці.
      Я сиджу на стільці, трясусь від злості.

      2
      Ох, і кляте це ремесло поета.
      Телефон мовчить, на обід – дієта.
      Щодо позик у місцевкомі – вето:
      це – як іти позичатись в баби.
      Незалежність утратити значно гірше,
      ніже збутися цноти. Ніже,
      я гадаю, мріяти про заміжжя,
      зізнаватися, що кортить, "і час би".

      3
      Мій статус і винен, що наречена
      п’ятий рік не іде за мене;
      і де вона нині – річ незбагненна:
      правди сам чорт із неї не виб’є.
      Вона каже: "Годі, облиш зітхання.
      Головне – ми кохаємо! Одностайно?"
      І це з її боку – не запитання.
      А сама вона там, вочевидь, де вип’є.

      4
      У близьких я зневірений, і навзаєм.
      Ображаю кухню я шлунком зайвим.
      У додачу дратую усіх фатальним
      рвінням до суті в кипучій бучі.
      Вони вважають мене бандитом,
      збиткуються над моїм апетитом.
      Я не владаю у них кредитом.
      "Насипайте йому без гущі!"

      5
      Я бачу у склі себе: холостого.
      Щось утямити з факту, буцім ясного –
      як я дістався Різдва нового
      1967-го – теж немога.
      Двадцять шість літ в колотнечі, трясці
      порожніх кишень, судейських нотацій,
      учіння Законам по їх указці,
      і удавань німого.

      6
      Життя іде собі, як по маслу.
      (Я узагальнюю, беру масу.)
      Щодо Маркса питання. Марксу
      дивно, чому мене ще не ріжуть.
      Гадки не маю, в який бік сальдо.
      Знаю – існую парадоксально.
      Епоха робить зі мною сальто.
      Перепрошую всіх за різкість!

      7
      У помозі епосі пленер з попкорном.
      Ніхто уже не кричить: "До коней!"
      Еліта винищена під корінь.
      Пугача, Стеньки зотліли й мощі.
      Зимовий взявся, як заєць в байці
      мисливця. Джугашвілі в консервній банці.
      Німа гармата, бо крейсер в пастці.
      В голові моїй – тільки гроші.

      8
      Гроші ховаються в сейфах, в банках,
      в підпіллях, панчішинах, в горищ балках,
      в церковних касах, поштових бланках.
      Гроші мають свою Природу!
      Пошум пачок банківських асигнацій –
      як у верхівках беріз, акацій.
      Я у полоні галюцинацій.
      Дайте кисню до роту!

      9
      Ніч і шепіт від снігопаду.
      Бруковицю тихо шкребе лопата.
      В вікні напроти горить лампада.
      Я тирчу на стальній пружині.
      Бачу тільки лампаду. Але ікона
      не прогляне. Вгадується з балкона
      лиш дахів снігова попона,
      і будівлі в ній – як чужинні.

      ІІ

      10
      Рівність, брате, скасовує братство.
      Не зауважити це – штукарство.
      Рабство породжує тільки рабство.
      Навіть зі поміччю революцій.
      Капіталіст зростив комуністів.
      Комуністи виродились в міністрів.
      А останні плодять морфіністів.
      Почитайте, що пише Луцій.

      11
      В сіть не іде нам золота рибка.
      Маркс в господарстві не в’яже лика.
      Труд мало спільного має з ринком.
      Ринок збиткується з рук робочих.
      Труд у буття – і мета, і форма.
      Гроші – ніби його платформа.
      Дещо – вище корита з кормом.
      Розмотаймо клубочок.

      12
      Річ і цінник – дві різні сфери.
      Авжеж, економіка в епіцентрі.
      Це і єднає нас, як у церкві,
      обґрунтовує наші вчинки.
      Власне, будь-яка одиниця
      своєю сутністю є дівиця.
      А в штáнях випукліш і сідниця
      дівиці, і дві кінцівки.

      13
      Кулька жадає трапунку в лузу.
      (Я, імовірно, терзаю Музу.)
      Не Конкуренції, а Союзу
      має належати наше завтра.
      (Я не нав’язуюсь у пророки.
      Утім, гадаю, мої доробки
      вкоротять і несусвітні строки:
      "Рік за два" – та ще мантра.)

      14
      Час пробив, і пора настала
      шлюбу Праці та Капіталу.
      Блиск упослідженого металу
      (далі – калейдоскоп у лицях)
      бажаніш нам порожні туманів,
      не тьмяніє від чехарди тиранів,
      кращий цивілізації наркоманів,
      поколінь, що зросли на шприцах.

      15
      Гріх первородства – не суть сирітства.
      Доста кому імпонує й свинство.
      Й відмін удоста в співтовариства:
      "Капіталу й Праці – не до інцесту".
      Тьху-тьху, ми виросли не в Ісламі,
      годі базік щодо пополамів.
      Статевий потяг керує нами.
      Полюси бережуть планету.

      16
      Як холостяк, я за шлюбні рамки.
      Не жду, як то мовиться, дива з раки.
      В сім’ї є ями і є байраки.
      Сім’я – і володар-одноосібник
      того, що творять у насолоді.
      "Не вкради" – чути рідше, де не голодні,
      а "Христа ради" инде й просити годі.
      Побережіте невинних діток!

      17
      Мені, як поету, в цій темі нудно.
      Більше: я знаю, що "коємуждо..."
      Пишу і здригаюсь: чи не безглуздо
      виглядає – я, і супроти влади?
      Час порятує всіх, хто неправі.
      Доста я жив у скандальній славі.
      Кепська політика – маси мляві.
      І цьому треба дати ради!

      18
      Гроші невинні, що мають вибір.
      Не з неба сиплючись – знає митар,
      гроші частіш і летять на вітер,
      не гірше чесного слова.
      Їх позичають, їх вимагають.
      З нами в гріб вони не лягають.
      Доста змоги множитись мають,
      як у байках Крилова.

      19
      Думка здорова змагає хвору.
      Душа переплюне й захмарну гору.
      Щире пасторське слово фору
      дасть – проти слюсаря, чи науки.
      А доки ректи не пора пророку,
      пораю – щоби раніше строку
      вам не трапляти в сіті пороку:
      займіть бодай чимось руки.

      20
      Я не переймаюсь чужим блаженством.
      Це видається красивим жестом.
      Я не караюсь, що взяв причетом
      північ, чарчину, ліру.
      Увагою дереву ліс бентежу.
      Цураюсь загального інтересу.
      Втім, швидкість внутрішнього прогресу
      кидає виклик вітру.

      21
      Це основа на передодень
      ізоляції. До безодень
      сьогодень, еге ж, не усякий годен
      інтерес. А уми свідущі
      одностайні: це несумісна
      з братством, рівністю, й достобіса
      нешляхетна, властиво, риса,
      неприпустима в мýжі.

      22
      Втім, затятий у власнім рості,
      як Топтигін на воєводстві,
      співаю оду своїй роботі.
      Вірю – засіб удоста повно
      всіх бажаючих опритомнить,
      участі спільної люд сподобить,
      світоча розуму не осоромить,
      ощасливить кого завгодно.

      23
      Ні – горуватимуть телепати,
      буддисти, спірити, препарати,
      фрейдисти, неврологи, психопати.
      Кайф від тотальної ейфорії
      згори диктовуватиме нам закони.
      Наркомани почеплять собі погони.
      Шприц повісять намість ікони
      Спасителя і Святої Марії.

      24
      Посполитих обволочуть вуаллю,
      тіла понанижуть до тіл спіраллю.
      Ввіткнуть в розетку з етил-мораллю.
      Мозолів збавлять і глаголів.
      І ми, спивши трунків їх, розвеселі,
      закружляємо оболок каруселлю.
      Опускатимемось на землю
      винятково задля уколів.

      25
      Таким бачу світ наш на моніторі:
      зі павутиною лабораторій.
      А павутина від траєкторій
      звисає з-під стель. До дійства
      зір відчуває відразу.
      Людство, потроюючись, увійде у фазу
      посягання на білу расу.
      Неминуче смертоубивство.

      26
      Або нас винищать кольорові.
      Або ми сприятимемо у поробі
      їх роду. Втопимо в пиві совість.
      Ні те, ані инше – не християнство.
      Православні! Га? Неподобне діло!
      Чом ви зирите остовпіло?!
      Так ми зрадимо Боже Тіло,
      аби длялося наше царство.

      27
      Я не виховувався на софістах.
      Є щось фемінне у пацифистах.
      Та ділити люд на нечистих-чистих
      не наше право, їй-богу.
      Я не указую на скрижалі.
      Кольорові пруть – нíкуди далі.
      Ба, не ми світу малева добирали,
      то чи нам зискувати з нього.

      28
      Бажано – кожному і удоста.
      (Це не важко знайти у Гоббса.)
      Сиджу на стільці, облікую скоса.
      Чистка – відразлива процедура.
      Танці на цвинтарі нам огидні.
      Творити достаток в тісному світі –
      буде по-християнськи й квити:
      оці засади і є Культура.

      29
      Нині охочі щодо звороту
      "Релігія – опіум для народу"
      втямили, з огляду на свободу,
      що живуть в золоту часину.
      У чиннім реєстрі(й це – засторога)
      свобода невибору – геть убога.
      Достоту, той, хто плює на Бога,
      плювати хотів на людину.

      30
      "Бога нема. А земля у саднах".
      "Геть не видати. Піду по бабах".
      Творець, що діє у цих масштабах,
      робить занадто далекі рейди
      межи об’єктів. Ушир і здовжно –
      там Його царствіє – і це точно.
      Знати про нього дано заочно.
      Сядьте на свої табурети.

      31
      Тиша. Провулок. Мороз блокади.
      Здовж тротуарів лежать карпати.
      Планети розгойдуються, як лампады,
      запалені Богом у небозводі
      в благоговінні своїм великім
      перед непізнаним нами ликом
      (поезія згукується відлигам),
      як в гігантськім кіоті.

      III

      32
      Новорічної ночі. Я і округлі,
      до сяєва видраєні каструлі.
      Я прикладаюся до мікстури.
      Нерв розходився, як біс у люті.
      Від вулкана в потилиці спиті ліки.
      Пляшкú пригадую, з ким і скільки,
      вологодську сторожу, Хрести, Бутирки.
      Заперечень катма по суті.

      33
      Я сиджу на стільці; ніч у квартирі.
      Ніагара клекоче в пустім сортирі.
      Я себе почуваю мішенню в тирі,
      здригаюся на найменші стуки.
      Я закрив на засув парадне: чорна
      ніч в мене цілить рогами Овна,
      що Амур з лука, що з балкона
      Сталін в XVII з’їзд із "тулки".

      34
      Я вмикаю газ, зігріваю кості.
      Я стілець дратую, трясусь од злості.
      З мене перлів удоста у цім компості!
      Я притомний в своїй догадці!
      Хай вигрібають свій гній як хочуть!
      Патріот, парубки, не криловський кочет.
      Хай в КДБ на мене не дрочать.
      Дріб’язку, не бриньчи в підкладці!

      35
      Я дихаю сріблом і харкаю міддю!
      Мене ловлять багром і жахають сіттю.
      Я дражню гусей і каргу невситну,
      дайте мені лозину!
      Я біснуюсь, як миша підпіч беззуба!
      Хай виносять святих і світлини трупа!
      Я чащу сокирою дроворуба.
      Поваляюсь в заметі: може остигну.

      36
      Не остигну, нівроку! Взагалі забудьте!
      Я зазіхаю на участь в бунті!
      Зизоокому фігу Будді!
      За червінця – здожену зайця!
      Я й хліборізку поліном вцілю
      яснополянську – аби заціпла!
      Не упиратись, панове, підло.
      Це мені – як серпом по яйцях!

      37
      Як Аристотель, маю колодязь,
      відкіля не вíдомо, що натомість.
      Зло існує, щоби з ним боротись,
      не коромислами ж тягатись.
      Всіх – у тузі за індивідом,
      всіх, з хронічним кон’юктивітом –
      всіх до матері за алфавітом:
      демократія – скіс і навкіс!

      38
      Любі роздолля піль і лощини,
      ріки, озера, горбів морщины.
      Гоже усе. Та лайно мужчини:
      в тілі, а мало духу.
      Стáвки були на кону високі.
      Все утирається ясний сокіл.
      Шибки бодай бийте, панове, окіл!
      Майте у носі муху!

      39
      Кипа осмут при мені сьогодні.
      Личить шпалерині давня сотня.
      Можна гайнути в бордель, до зводні –
      нумізматки – вона б узяла.
      Лінь відклеювати, ловчитись.
      І сидіти тихо тобі, поститись,
      до вікна напроти хреститись,
      допоки воно не згасло.

      40
      "Зелень квітна, ой, зелень квітна!
      Буйна влітку її купина!
      Зелен-китиці по коліна!
      Зелен-квіт – та й не мнеться.
      Дівча ходить, ой, у хустинці.
      Ходить полем, бере по квітці,
      Взяв би в доні, ой, ув сестриці.
      В небі ластівка в’ється".

      ------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. З Іосіфа Бродського. З циклу
      Люби вітчизну друзів мимохідь,
      на станціях купуючи батони,
      жалі свої жалій і далі їдь,
      щокою до вікна, заледь притомний.

      Той самий вальс в провінції луна,
      летить, летить в колони білі й ціпне.
      Весна у друзів нині мовчазна,
      хіба білявкам всміхнена привітно.

      Рушає потяг в даль, і поготів –
      летять у забуття несосвітенні
      річниці самовідданих трудів,
      нічим, утім, навзаєм не натхненні.

      Що там життя! Перестуком коліс
      у голові снує печалі здогад,
      що сумніви нові, як і колись,
      її не лишать відстані на розсуд.

      О, їдь. Хай куди-будь. Заздалегідь
      кажи собі: поневіряння гойні.
      Жалій любов, якщо поталанить,
      вітчизни – хай проїздом, хай чужої.



      ------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. З Іосіфа Бродського.
      Ти – вітер, друже. Я – ліс
      твій. І звіяний лист,
      під’їдений кружкома
      ще й гусенями письма.
      І що лютіший Борей,
      біліше листя дерев.
      І божество зими
      в боргу в них за килими.

      ----------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. З Іосіфа Бродського. У горах
      1
      Голубий саксонський ліс.
      Порцелянна білизна.
      Світ побляк, світ обволіксь
      ніби зависсю вапна.

      Ти, в коричневім пальті,
      я – розпродажу типаж,
      Ти – ніхто, я – поготів.
      Отакий собі пейзаж.

      2
      Білі схилів гладь і тиш.
      Знизу чути молоток:
      гір прихильність до підніж
      навіч, – судячи з чуток.

      Піки гір, догідні снам,
      фотоплівці, чотам туч.
      Схильність гір тирчати нам
      суть підспудна їхніх круч.

      3
      На ніч дім окрай плато.
      Цíвки з ґноту вихиляс.
      Ти ніхто, і я ніхто:
      диму мертвого петля.

      Бог у оболоку зник,
      нігтик місяцю обгриз.
      Як пейзажеві – убік,
      зась і нам – уверх, униз.

      4
      Голубий саксонський ліс.
      Зір у дзеркало і даль
      перевів у вись кудись
      ока сірого кришталь.

      Світ етеру, ніби скло,
      на зітхання "їнь" і "ян"
      ні об чім, циклон-ракло
      розбиває без вагань.

      5
      Ми оба – ніщо й ніхто,
      гір одлуння акурат
      нам агукається: сто,
      двісті, триста тисяч крат.

      До ядух і хрипоти
      у поробі на привій
      наші ребра і хребти
      гожі ламаній кривій.

      6
      Як обійми затісні –
      оковидів набакир,
      схилів, бганок простині –
      більше, часу в перекір.

      От і маятника змах
      у заобрії вести
      нас не пріч, як битий шлях,
      далі м’яса на кости.

      7
      Голубий саксонський ліс.
      Гір зубцями світ звістив,
      що матерій – у обріз.
      Це місцевий лейтмотив.

      Далі – кисень і азот:
      в тіло вхожі, як кутя
      через ніздрі, через рот.
      Смак і колір небуття.

      8
      Чим ми дишем – те ми є,
      в тім, що топчем – гниємо.
      Вид гори не додає
      опцій з огляду умов.

      Це – закрай землі. Кінець
      геології; уділ
      наших, буцім під вінець
      знизу витурених тіл.

      9
      Ми самі тут – узірець
      висоті у міці уз.
      Нижче – біс йому і грець.
      Я і глянути боюсь.

      Кріпше в лікоть мій вчепись,
      попередь проваль улов,
      мрійно гледячи у вись,
      від тяжіння стрімголов.

      10
      Ліс саксонський до небес.
      Світ, пильніший ока птиць
      – Гуллівер і Геркулес –
      щодо меншої з крупиць.

      Сума їх потал, і ми
      в нім навзаєм узнаки –
      абажуром без тасьми,
      як мостині – маслаки.

      11
      "Тук-тук-тук" узутих ніг
      по долівці від маслів.
      Гори кутають у сніг
      сіль заціплих дієслів.

      Тим і гожі кряжі гір
      зайді їх у наготі,
      що бездушні на позір;
      гола скеля – поготів.

      12
      До страшенних світу форм
      наше діло – сторона.
      Ми для них – подніжний корм,
      і двокрап, і два зерна.

      Двох безодень – менше з лих,
      скорше м’яза і костей
      нас одраює – своїх
      перепрошених гостей.

      13
      Голубий саксонський ліс.
      Пря зіниці і лиця.
      Гладі щік пасує близь
      лиць клітинного кінця.

      Зір на часі бранець рис,
      і затінених, і ні –
      голубий саксонський ліс,
      де кінчаються вони.

      14
      Не любови – сенсу скул,
      дуг надбрів'їв, звуку "ах",
      домагаються крізь гул
      крови голосу в снігах.

      Проти них і я, і ти,
      чорні оба, далебі,
      риси їх у самоті
      ми рокуємо собі.

      15
      Нас не буде инших. Ні
      тут, ні там, де рівні всі.
      Тим хуткіше наші дні
      добіжать у цій красі.

      Що ясніш на тлі у гір
      профіль, пористість, анфас,
      то затятіше відбір
      часу збавиться і нас.

      16
      Голубий саксонський ліс.
      Мрій базальтових рідня.
      Світ без пафосу і сліз,
      себто – завтрашнього дня.

      Ми – ніщоти, ми – ніхто.
      Сума лиць, мого з твоїм,
      неповторна і на сто
      тисяч літ оглядин в нім.

      17
      Нас не буде инших! Ніч,
      цівка диму зі труби.
      Ми ітимем ранком пріч,
      дві закушені губи.

      Сума двох потал, ядух,
      нас остачі – я, і ти.
      Міріади білих мух –
      запорука чистоти.

      18
      Нам ціна – базарний гріш!
      Битий козир – двійка треф!
      Хто пізніш, а хто раніш.
      В нас одна тече пся крев.

      Хто на гріш цей, яко тать,
      зуб точив і око клав?
      Сон майне і не віддасть
      ані решки, ні орла.

      19
      Голубий саксонський ліс.
      Насту з місяцем наждак.
      Колообіг без коліс
      обліковує тік-так.

      Ніч. Помешкання квадрат.
      Укривало зі рядна.
      Геометрія утрат,
      декорація кіна.

      20
      То не янгол кинув тінь
      у повині – і не квант
      просвітлінь у "ян" чи "їнь".
      Тільки лампи кіловат

      поніч, світу на краю,
      розпалився добіла –
      моя доля на твою
      надивитись не могла.

      21
      Збережи на чорний день
      ліс і небо голубе
      зі незв’язних одкровень
      щодо мене і себе.

      Миті вихопити із
      течі часу – гибла річ,
      як обвалом верх і низ
      поміняти умлівіч.




      --------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. З Іосіфа Бродського. Розмова з небожителем
      Тут, на землі,
      де я і єресь ніс, і ставив свічі,
      де грівся, яко миша, в попелищі
      чужих жалів,
      де, гірше миші
      допавшись, гриз родимі словники,
      чужі тобі, де тільки завдяки
      тобі, себе і бачу з тої звиші,

      і то – мельком;
      де – ні душі, аби її глагогом
      будити міг, або, ослаблий горлом,
      бодай кивком,
      у кашлі, кроплячи уста в одній,
      кастальської натомість, слинній вільзі,
      над аркушем уклінніш вежі в Пізі
      у млі нічній,

      тобі твій дар
      вертаю я, – не закопав, бач, покіль;
      а повели душі явити профіль,
      ти б угадав,
      що і вона
      є зліпком зі того гіркого дару,
      що більше анічим не володала,
      і з ним тобі обіцяне сповня.

      Не обпечуть
      тебе глагол, ні каяття, ні кипи
      питань клятущих – отієї віспи,
      ядучіш трут
      густих наріч,
      заражених – хто зна? – чи не тобою;
      поважним, отже, чином ти від болю
      себе хистиш.

      Несила ждать
      яси твоєї, Янголе. І клику
      не владного отак уяві лику,
      як твій, під стать
      луна лящу –
      мовчанкою навідліг: у відлунні
      не вгомонять її ні сміх на кутні,
      ні зойк: "Почуй!"

      Ба, це мені
      і бавить вухо, чуле різнобою,
      і поміч перемові зі тобою
      у вишині.
      А що гонець
      не вернеться в Ковчег, вістує доста,
      що усіляка віра – ліпша пошта
      в один кінець.

      І небеса,
      плачі сіром, як я, ані молебень
      не понукають до палких взаємин.
      Оце тобі – і доказ, і яса,
      що в наготі
      заручник днів не убоїться кражі,
      що я кладу на речі в камуфляжі.
      Там, на хресті

      не чутиметься: "Чом я гірш Вараави?"
      Ні всеблагу мені не нести вість!
      Оскільки біль не виняток зі правил:
      страждання – хист
      субтильних тіл,
      і люди є випробувачі болю.
      Чи так, чи сяк: як не його сваволю,
      то свій наділ.
      ___

      Тут, на землі,
      всі гори – у понятті суто людськім –
      кінчаються не піками, а спуском
      униз: у млі,
      зціпив уста,
      стигмати свої рядячи в дерюгу,
      по другому речей ітимеш кругу,
      після хреста.

      Тут, на землі,
      від ніжности до умобіснування
      всі жизні форми є пристосування.
      У тім числі
      і нетерпець
      жаги злиття зі Богом, як пейзажем,
      де кожного вистежує, заважим,
      меткий стрілець.

      Усе висить
      на гаках запитань, як булька з носа,
      нехай ти злодій, бард або філософ –
      у всі часи
      тут, на землі
      несе, як рибним духом, у обійми
      з природою, і у обійми діви,
      у зáмки слів!

      О, дух-цілитель!
      Я зі безодень мозерівських блюд
      так наковтався варива секунд
      і римських літер,
      що пильний слух,
      допіру ревний в помочі охочим,
      ні щебіт не дійма, ні гаю пошум –
      так я оглух.

      Не поміч, вибач,
      твою прохаю, неосяжна вись!
      Немає стрілок, щоб не розплелись
      самі опівніч.
      Катма свічі,
      коли, обійми нехтуючи пізні,
      м’яких перин будильники залізні
      гримлять вночі!

      Ні, ти пристанищ
      в онуці вавилонської – зі слів
      недобудови вічної – нічліг
      не обіцяєш!
      Така бо тиш
      там, угорі, доклалась до учину,
      що, на горище деручись, летиш
      в її пучину.

      Там, наверху –
      почуй одне: я дякую уклінно,
      що ти відняв усе, чим на віку
      владав я. Що доконане творіння,
      вінець зусиль
      є хліб злодюзі і прообраз Раю,
      вірніше – часу добич: от і раю,
      бодай відтіль,

      із-за утрат
      не смій гнівитись у розчаруванні,
      коли безодень Часу инші грані
      себе стократ
      проявлять разом: і морщавість рис,
      і старчі борозни; еге ж, цих ліній –
      їх не розгладиш, нетривких, як иній,
      заледь торкнись.

      Утім, якась,
      остання, може, розуму крупиця,
      цінує, що увесь не приліпився
      до кущ отих, томів і словника,
      що ти не в масть
      моїм задаткам, комплексам і форам
      зайшов із них – не лишив гиблим формам
      на глум нещасть.
      ___

      Ти за утрату
      вбачати це і мстою блазня міг,
      угодництвом стінному циферблату,
      моєю грою з Часом – далебіг!
      Куди мені!
      А хай і так, то неумисним свідком –
      отак мені зіяв за кожним диском
      тунель в стіні.

      Копай же, рий!
      Рий глибше, і, як вирване зі м’ясом,
      ший серцю жах глибокої пори
      зі смертним часом.
      Ший хлані мук,
      ревнуй, перелицьовуй спересердя!
      Та думка щодо – як його! – безсмертя
      є голос усамітнення, мій друг.

      Цю фразу впору
      мені волати, гледячи заледь
      попереду – раз в перспективі смерть
      осяжна зору –
      хто оддалік
      зголоситься? І чи згукнеться ехо?
      А чи і там з поміхами нелегко,
      як на землі?

      Опівніч. Тиш…
      Чолом об стіл бодається заочник.
      Пора пічної миші і всеношних
      у млі підпіч.
      І у вікні
      товпа дерев у дерев’яній рамі,
      що ті легені в шкíльній діаграмі,
      як уві сні.

      Все відкололось...
      І час. І доля. І боги скупі…
      Лишилась тільки пам'ять по собі,
      спокійний голос.
      Одна вона.
      І та – що жужіль, вигорілий, ржавий,
      листів якихось коштом, фотографій,
      дзеркал, вікна –

      і тиш така….
      І гірко, що немає основного!
      Шкода, нема у християнстві бога –
      бодай божка –
      спогадування, ключника речей
      з кімнат забутих – ідолища з ликом
      лахмітника – давати ради лишкам
      глухих ночей.

      Опівніч… Тиш.
      Грачині гнізда, що каверни в бронхах.
      І диму клапті риються у схронах
      піддаш, горищ.
      Стенання, крик
      безадресні у опівнічну пору –
      чого я, небожителю мій, спору
      нема, уник.

      Страсна. І ніч.
      І смак життя звів щелепу в судомі,
      так, ніби наслідив в чужому домі
      і вийшов пріч!
      І – вдар, як струмом!
      Зі тридев’ятих поверхів у млі
      вікно горить. Втина узагалі –
      навідліг – рубом,

      об чім тобі
      витійствував – одній із ляль, що суспіль
      облюбували опівнічний купол.
      Тепер відбій,
      і маяття,
      навіщо стільки чорного по білі?
      Гортань, і та – у крейді, у вугіллі,
      у ній – глевтяк

      не слів, не сліз,
      а подиву звитязі пізній снігу –
      цій потолочі світла у відлигу,
      що і колись,
      у мезоліт.
      А з-за стіни, тоненької, як аркуш,
      маля кричить, і у вікні лікарні
      німує дід.

      Страсна. Квітневі візії весни.
      А світ не збувся льоду й білизнú.
      І зір маляти,
      не гожого і звестись, поготів
      не припускає танення снігів.
      І не уйняти
      цього резону – спогадом вперед –
      старому у лікарні на погоду:
      він бачить сніг і знає, що помре
      до танення його, до льодоходу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. З Іосіфа Бродського.
      I
      У подобі стакану,
      нагадуючи печать
      на скатерті океану,
      що годі перекричать,
      світило рушає в другу
      зі півкуль, де ссавці
      зносять денну ядуху
      гірше риби у цій.

      II
      Звечора, моя люба,
      тепло. Запала тиш
      папуже німа, сугуба,
      доконана, як і ніч.
      Повня в кущ чистотіла
      зцідилася молоком:
      недоторканність тіла
      дотримується цілком.

      ІII
      Моя люба, що толку
      затятися і товкти
      воду у ступі. Голку
      годі тепер найти
      в кипі людського сіна.
      Ліпше гайнути за
      тінню; чи, обопільно
      посувати ферзя.

      IV
      Все осібне, що разом
      берегли, далебі,
      перетирає часом,
      ніби гальку прибій,
      то – защедрий на ласку,
      то – з помоги різця –
      оберта у цикладську
      річ без ознак лиця.

      V
      О, що менше поверхня,
      менше і обнадій
      вірникам одкровення
      слідувати по ній.
      Може, і тіл пропажі
      потурає тамта –
      з боку дір у пейзажі –
      за сліпуватість мста.

      VI
      Тільки простору користь
      у вказівнім персті
      впору. Як і проворність
      світла – у пустоті.
      Так і псуються вічі:
      що ти далі проник;
      що постарівши вдвічі,
      що від читання книг.

      VII
      Ба, зацупка для ока
      мла. І за млу цупку
      у вертикалі плоске
      нидіє у боргу.
      І людина – лиш автор
      стиснутих кулаків,
      як сказав авіатор,
      що осідлав хмарки.

      VIII
      Дати відчаю раду
      легше, коли полегш
      занавісу, антракту,
      як замолоду, не ждеш.
      Світло сцен у кулісах
      меркне. І йтимеш пріч
      в рукоплескання листя,
      в американську ніч.

      IX
      Все це – товар на виніс:
      торсів, пенісів, чіл.
      Географії примісь
      в часі – людський наділ.
      Нехотя, зі-під палки,
      владу цю, як ніде,
      відчуваєш у Парки,
      що невгавно пряде.

      X
      Жухла вже незабудка
      мозку кривить мій рот.
      Що тридцять третя буква,
      я слідую сонмам чот.
      Різноязиким, прецінь,
      по кім голоси в журі –
      жертвам законів речень,
      ком і крапок наріч.

      XI
      Люба, нотацій млосних
      годі! мерців, живих.
      Учта лиш суголосних
      буквиць, їх ніг кривих.
      Добре грав достобіса
      свою роль свинопас,
      чий нечіпаний бісер
      переживе всіх нас.

      XII
      Ба, що густіше розсип
      чорного на листі,
      легше в минуле доступ
      бачиться пустоті
      будучин. Що, до речі,
      не віщує добра,
      а прискорює втечі
      по паперу пера.

      XIII
      Ти не почуєш звіту
      на питання "куди":
      сторони цього світу
      сходяться у льоди.
      Є і у мови полюс,
      північ, де сніг побляк,
      як Ельзевір, де голос
      не зметнеться, як стяг.

      XIV
      От і рядкам цим нічим
      крити потали сил,
      кутатись. Це як двічі
      зась у одну постíль.
      Навіть коли, як милість,
      свіжу не подадуть.
      Це – не Сатурн, і з кілець
      в неї не плигнеш тут.

      XV
      Цю карусель без цілі
      оспівував Гесіод:
      зійдуть не там, де сіли,
      безліку ніг заброд.
      Кільки млою не колеш
      віч – керункам благим
      вторитиме одно лиш
      слово, – других вкруги.

      XVI
      Так барана на вертел
      нижуть, разводять жар.
      Я, як міг обезсмертив
      те, що не удержав.
      Ти, як могла, простила
      все, що я натворив.
      От і пісня сатира
      вторить шелесту крил.

      XVII
      Люба моя, ми квити.
      Більше: це тільки ми
      віспу собі щепити
      зволили від чуми.
      І гримасі обличчя
      ще обирати з лих
      менше, і передпліччя
      збавлене цих утіх.

      XVIII
      О, щедроти пророчі –
      дням грядущим услід –
      бичування за отчі
      імена не болить.
      Ми, що лелеки окіл
      звитків незгойних кривд.
      Ми і живі, допоки
      є прощення і шрифт.

      XIX
      Ці дві речі зіллються
      у подобі зіниць
      подивованих з блюдця
      поглядів долілиць.
      І ні йоти неправди,
      якщо нас там нема,
      щоби зір астронавти
      не трудили дарма.

      XX
      Вийми, друже, з кіота
      лик Пречистий Жони.
      Зі родинного фото
      гурт малий озирни.
      Звів наш дружок мордатий
      кадр безцінний на пси:
      вибрав миті моргати;
      ба, і ніколи всім.

      XXI
      Недолугіш, чим ящір
      в філармонії, вид
      нас, відкладених в ящик.
      Узнаки, вочевидь,
      і криївки на завтра
      рідкуватий заміс:
      почуттів динозавра
      і кирилиці мікст.

      XXII
      Все іде до докуки,
      не гіркоти. І факт,
      що сучасні науки
      мало чим пособлять.
      Стоїк, дастьбі, є стоїк
      на третину, авжеж,
      пил сідає на столик
      і його не зітреш.

      XXII
      Ці рядочки, по суті,
      старчих літ маячня.
      За повини їх судді
      не накинуть і дня.
      Іванову. Петрову.
      Ні на кістку крихку.
      Але вільному слову
      не до квит і покут.

      XXIII
      Так ми гасимо лампу,
      пнути щоб табурет.
      Усьому дати ладу
      часу, люба, ущерть.
      Краще вже у пролозі
      все звести до кінця,
      темноті у помозі
      мускулами лиця.

      XXIV
      Ось кінець перспективі
      нашій. І поготів –
      далі дивини дивні
      часу і зайвих днів,
      фінішних перегонів,
      містечкових чуток;
      зайвих слів і резонів,
      і про тебе – мовчок.

      XXV
      Океану зітхання,
      ніч улітку. Жара,
      як рука чужака на
      тім’ячку. Чи орандж
      кірки зі апельсина,
      жухлий. І на обряд,
      як жреці Елевсина,
      мухи усілись в ряд.

      XXVI
      Тім’я от-от попустить.
      Я слухаю шелест лип.
      Чуте гірше за гугіт
      і знаменитий схлип.
      Гірше, ба, аніж дітям
      заподіяний біль.
      Бо дедалі боліти
      нічому, далебі.


      1978



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. З Іосіфа Бродського
      Разом із опаленням в кожнім домі
      існує система відсутности. Сховані у стіні
      її беззвучні батареї
      сповнюють оселю нерозбавленою пусткою
      цілорічно, незалежно від погоди,
      працюючи, вочевидь, від мережі
      на сировині, що постачається смертю, арештом або
      просто ревнощами. І температура
      підіймається щовечора. Один оберт ключа,
      і ви опиняєтесь там, де нема
      нікого: як тисячу літ тому
      або дещо раніше: в епоху обледеніння,
      до еволюції. Узурпований простір
      ніколи не цурається своєї
      неомешканости, як нагадування
      знахбнілій мавпі
      про одвічне, дольодовикове право
      пустки на житло. Відсутність є лишень
      домашня адреса небуття,
      котре обирає, урешті,
      під завісу, будучи буржуа,
      брили чи бурі мохи шпалери.
      Що детальніші їхні джунглі, то нещасніша мавпа.



      -------------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. З Іосіфа Бродського. Міст прачок
      На мості Прачок, де і ми були
      вподібнювались стрілкам циферблата,
      обнявшись о дванадцятій, не діб
      заручники, а вічної розлуки,
      – сьогодні тут, на нашому мосту,
      вудляр, як уособлення Нарциса,
      утупився, сліпий до поплавця,
      на видива мінливих відображень.
      Ріка то молодить його, то старить.
      То юність проступає в його рисах,
      то набігають на чоло морщини.
      Він став на наше місце. О, авжеж!
      І однедавна все, що є самітнє,
      символізує инший вимір часу;
      і це є ордером на простір.
      Хай
      він дивится спокійно в наші води,
      і хай упізнає себе. Йому
      по праву і ріка тепер належить,
      як дім, куди й свічадо хтось заніс,
      а не вселився.

      ---------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. З Іосіфа Бродського. Доповідь для симпозіуму
      Пропоную вам невеличкий трактат
      щодо автономности зору. Зір автономний
      унаслідок залежности від об’єкта
      уваги, розташованого неодмінно
      зовні; саме себе око ніколи не бачить.
      Звужуючись, око пливе за
      кораблем, пурхає зі пташиною з гілки,
      огортається хмариною сновидінь,
      як зірка; саме себе око ніколи не бачить.
      Уточнімо думку й візьмімо красуню.
      У певному віці ви розглядаєте красунь
      без надій покрити їх, без прикладного
      інтересу. Попри це, око,
      ніби невимкнутий телевізор
      у пустій квартирі, продовжує передавати
      зображення. Питається – чого заради?
      Далі – декілька тез лекції про прекрасне.
      Зір – засіб пристосування
      організму до чужого середовища. Нехай ви до нього
      цілком пристосовані, це середовище лишається
      абсолютно ворожим. Ворожість середовища росте
      в міру в нім вашої присутности;
      і зір загострюється. Прекрасне нічому
      не загрожує. Прекрасне не таїть
      небезпеки. Статуя Аполлона
      не кусається. Біле простирадло
      також. Ви спішите на шелест спідниці
      в пошуках мармуру. Естетичне чуття
      є зліпок з інстинкту самозбереження
      і надійніше, ніж етика. Потворне важче
      перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне
      спотворити. Потрібен сапер,
      щоб зробити небезпечне безпечним.
      Цим спробам слід рукоплескати,
      надавати всіляку підтримку.
      Втім, відокремлене від тіла, око
      радше забажає оселитись де-небудь
      в Італії, Голландії або Швеції.


      --------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. З Іосіфа Бродського.
      Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
      як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні.
      І над щучим велінням кепкує тремтіння блешні,
      і на дрож її ревні праотчі зіниці недремні.
      Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
      ти побачиш, опріч на собі неприкритого страму –
      то півмісяць пливе в припорошенім инеєм склі
      над хрестами Москви, як зухвала звитяга ісламу.
      Куполів, що голів, і шпилів – буцім дриґом литок!
      Як за смертним порогом, де стрічу навзаєм назначим,
      де від пуза кумирень, градирень, кремлів, синагог.
      Де і сам – хоч куди, зі своїм мінаретом стоячим.
      Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі.
      Як не владу лиху – то самі бо себе переборем.
      І зубчату пащеку заціп. Бо і лежма уже на столі
      чи не байдуже геть помилитися гаком чи морем.

      -------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. З Іосіфа Бродського. Корнелію Долабелле
      Добрий вечір, проконсуле або щойно прийняв був душ.
      Полотенце зі мармуру, чим обернулась слава.
      Після нас – ні законів, ані калюж.
      Я і сам каменію і не маю права
      жити. Даруй, який уже етикет.
      Час усе-таки – гроші, най і тисячоліття.
      І що значить артрит, щойно горить дуплет,
      як не потойбічне відчуття ліктя?
      Власне, проїздом, в готелі, келійно, одинаком.
      В гіршім разі "кого б це..." напередодні.
      Та безплідна затія – видобути дзвінком
      одушевлену річ у надрах каменоломні.
      Ні тобі в безрукавці, ні мені у пальтині. Я
      знаю, за що кажу, лаштуючи букв когорту,
      щоб у каре століть вклинилась їх свиня!
      І мармур стискає мою аорту.

      ----------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. З Іосіфа Бродського. Зупинка в пустелі
      Тепер так мало грека в Ленінграді,
      що ми поруйнували Грецьку церкву,
      щоб спорудити на тамтому місці
      концертну залу. Ця архітектура
      відгонить безнадією. Не те, щоб
      концертна зала з тисячею місць
      геть безнадійна: як не є, це храм,
      і храм мистецтва. І чия вина,
      коли дає поставлений вокал
      збір більший, чим знамена віри?
      Те прикро, що тепер оддалеки
      ми бачитимемо не нормальну баню,
      але потворну, штучну площину.
      А щодо упослідження пропорцій,
      то прикрощі людини не від них,
      а радше від пропорцій упосліджень.

      Пригадую і як її ламали.
      Була весна, і я тоді не раз
      заходив до татарської родини,
      що мешкала неподалік. Дививсь
      у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
      Все почалось з татарської розмови;
      а після додались сторонні звуки,
      зливаючись із нею попервах,
      а згодом – притлумляючи її.
      В церковний сад заїхав екскаватор,
      і на його стрілі гойдалась гиря.
      І стіни потихеньку піддалися.
      Бо годі не піддатись, коли ти
      стіна, а проти тебе – руйнувальник.

      І екскаватор доста мав підстав
      її предметом бачити бездушним
      і, деякою мірою, подібним
      собі. А у бездушнім світі
      і поготів не прийнято пручатись.
      Туди зігнали потім самоскиди,
      бульдозери… І якось в пізній час
      сидів я на розвалинах абсиди.
      В проваллях олтаря зіяла ніч.
      І я – крізь ці дірки у олтарі –
      дивився проти ночі на трамваї,
      на череди померклих ліхтарів.
      І те, чого ніяк не стріти в церкві,
      міг бачити крізь призму тої церкви.

      Колись, мабуть, коли не стане нас,
      точніше – нас опісля і натомість
      явитись і таке ще сподобиться,
      чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
      Але таких не надто і багато.
      А так, лишень по пам’яті, собаки
      на звичнім місці задирають лапу.
      Горожу, бач, знесли давним-давно,
      та їм, звичайно, мариться горожа.
      Їх марення закреслюють яву.
      А, може, береже земля той запах:
      асфальту не здолати запах псини.
      І що для них оцей потворний дім!
      Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
      А те, що очевидне для людей,
      собачому інстинктові байдуже.
      А саме це і звуть "собача вірність".
      Коли що і казати усерйоз
      стосовно поколінь, як естафети,
      то вірю лиш в подібну естафету.
      Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

      Так, мало нині в Ленінграді грека,
      й за межами Еллади – зовсім мало.
      Принаймні, малувато їх, аби
      уберегти свої споруди віри.
      А вірити у наші розбудови
      від них не вимагають. І одне –
      належним чином націю хрестити,
      а хрест нести свій – то далеко инше.
      Один лиш був обов’язок у них.
      І впоратись вони не спомоглися.
      Незоране їх поле заросло.
      "Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
      а ми рішим, коли нам колоситись."
      Але вони про плуг погано дбали.

      Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
      і думаю собі, куди зайшли ми?
      Від чого ми далекі нині більш:
      від православ’я, або еллінізму?
      Куди нам ближче? Що чекає нас?
      І чи не почалася инша ера?
      У чім залежні ми, якщо це так?
      І що повинні принести у жертву?


      ---------------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    28. З Іосіфа Бродського. Дедал у Сицилії
      Усе життя він щось будував, щось винаходив.
      То для критської цариці штучну корову,
      аби наставити роги царю, то – лабіринт (уже
      для самого царя), щоб утаїти від докучних очей
      кепський приплід; то літальний апарат,
      коли цар урешті прознав, хто це при його
      дворі так зумів забезпечити себе роботою.
      Син під час польоту загинув, упавши
      в море, як Фаетон, теж не дослухавшись
      батьківських настанов. Тепер на прибережній скелі
      десь у Сицилії, дивлячись перед себе,
      сидить глибокий старець, здатний пересуватись
      повітрям, якщо немає змоги морем і суходолом.
      Усе життя він щось будував, щось винаходив.
      Усе життя від цих споруд, від цих винаходів
      доводилось тікати, ніби винаходи
      та споруди прагнуть збавитись креслень,
      як діти, соромлячись батьків. Либонь, це – страх
      повторень. На рінь набігають зі плеском хвилі,
      позаду синіють зубці місцевих гір – та він
      ще змолоду винайшов пилу,
      скориставши зовнішню подобу статики й руху.
      Старець нагинається і, чіпляючи до щиколотки
      довгу нитку, аби не заблукати,
      рушає, крекнувши, в бік царства мертвих.


      Осінь-зима 1993
      Амстердам
      ---------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. З Іосіфа Бродського. Лідо
      Іржавий румунський танкер, що борсається в лазурі,
      мовби збитий упень штиблет, що нехотя, та роззули.

      Команда лише у спіднім – бабії, онанюги –
      засмагають на палубі, справні і недолугі,

      ба, без гроша у кишені для гульок в місті,
      – променями прип’ятій немов листівці

      на вечірнім упрузі; над рейдом стоять отари
      хмар, нота пітних пахов і перебір гітари.

      О, Середземне море! після твоєї пустині
      ногу тягне заплутатись в уличній павутині.

      Палубні надбудови і поржавілий базис
      у бінокль озирають порт, ніби верблюд – оазис.

      О, лиш піском і сіллю – в ропі наколки
      звівши, либонь, і входять у вушко голки,

      щоб сісти за круглий столик голосу крови ради
      зі місцевою кралею під гірлянди

      і чути, як у південнім небі над прапорами купальні
      шелестять, ніби пальці, мусолячи ліри, пальми.

      ----------------------------------



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. З Іосіфа Бродського
      У маленькій кімнаті у поміч спомину
      акваріум з рибкою – і по тому.
      І рибка плаває, око в сторону
      косить – ширячи об’єм дому.

      З тих пір, як ти назавжди поїхала,
      діймає холод, і чай не спитий.
      Беручись мармуром, близь і віддалі
      ціпнуть у сутіні несусвітній.

      Колесо і каблук не показуються на вулиці,
      горделивий платан не міняє пози.
      Зіниця годинниковій цибýлиці
      після восьми обіцяє сльози.

      Увижається Греція: гай, чи сліди сандалії,
      туніка мисливиці. Чи на дачі
      чотириноге стриножує нагота її
      червоне дерево в спальній хащі.

      Між квадрата вікна і портрета прадіда
      навіть лагідний протяг чується занавісці.
      І ледь випадає згадати правило,
      то недоречно і наздогінці.

      Хитавиці не вистояти на палубі.
      Бурі не списуються з натури.
      У містах хіба що дрозди та голуби
      вірять у розвій архітектури.

      Неминуче цінує нагоду статися –
      швидко, гадаю, і некрасиво.
      Мозок – як айсберг, змалілий в абрисі
      в щирому захваті Куросиво.


      ----------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. З Іосіфа Бродського. Янгол
      Білий бавовняний янгол,
      що досі висів у моїй комірчині
      на металевих плечиках. Дякуючи йому,
      нічого кепського за ці роки
      не трапилось: ні зі мною, ні – тим паче –
      з помешканням.
      Скромний радіус, скажуть мені; а проте
      чітко окреслений. Твореним
      не як ми, за образом і подобою,
      а безплотними, янголам притаманні
      лише колір і швидкість. Останнє дає змогу
      бути усюди. Отож і досі
      ти зі мною. Крильцята, бретельки
      дійсно у змозі обійтись і без торсу,
      струнких кінцівок, не кажу – кохання,
      знаючи ціну безіменности і потураючи тілу
      розширюватись від щастя у діаметрі десь у теплій
      Каліфорнії.


      ---------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. З Іосіфа Бродського. Виступ у Сорбонні.
      Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
      після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
      суспільства – й поготів. Спершу слід
      навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
      рибу, варити пристойну каву.

      У протилежному випадку, моральні засади
      відгонять батьківським паском або перекладом
      з німецької. Спершу потрібно
      навчитися втрачати, ніж накопичувати,
      ненавидіти себе більше, ніж тирана,
      роками сплачувати за помешкання половину
      мізерної платні – перш ніж просторікувати
      про торжество справедливості. Котре настає
      завше з запізненням мінімум у чверть сторіччя.

      Вивчати працю філософа слід крізь призму
      досвіду або ж – у окулярах(що приблизно одне і те ж),
      коли літери товпляться і коли
      гола красуня на зім’ятому простирадлі знову
      для вас – світлина чи репродукція
      малярського полотна. Справжнє кохання
      на мудрости не наполягає на взаємности
      і обертається не шлюбом
      у вигляді виданої у Ґеттінґені цеглини,
      а байдужістю до себе самого,
      сором’язливим рум’янцем, інколи – елегією.

      (Десь видзвонює трамвай, повіки злипаються,
      жовніри повертаються, горлаючи пісень, з борделя,
      злива – єдине, що нагадує Гегеля).

      Посутність істини полягає у тому, що істини
      не існує. Це не звільняє
      від відповідальності, а якраз навпаки:
      етика – той вакуум, що заповнюється людською
      поведінкою практично постійно;
      той самий, якщо завгодно, космос.
      І боги полюбляють добро не за його очі,
      але тому, що без добра вони б не існували.
      І вони, у свою чергу, заповнюють вакуум.
      І можливо, навіть більш систематично,
      ніж ми; бо на нас важко
      покладатись. Хоча нас куди більше,
      ніж коли б то не було, ми – не в Греції,
      для нас пагубна низька хмарність і, як згадано вище, дощ.

      Вивчати філософію слід, коли філософія
      вам не потрібна. Коли ви здогадуєтесь,
      що стільці у вашій вітальні й Чумацький Шлях
      сполучені між собою тіснішим чином,
      ніж причини і наслідки, ніж ви самі
      з вашими родичами. І що спільне
      у сузір’я зі стільцями – нечулість, нелюдяність.
      Це споріднює міцніше, ніж парування
      або кров! Природно, що прагнути
      уподібнюватися до речей не варто. Навпаки, коли
      ви хворі, не обов’язково одужувати,
      нервувати з власної зовнішності. Це те, що дізнаються
      люди після п’ятдесяти. От чому вони
      инколи, задивляючись у дзеркало, плутають естетику з метафізикою.


      --------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. З Іосіфа Бродського. Валка
      Скрип у гарби гучніш
      у гущі тіней узбіч,
      гучніш, що далі вони
      від уколів стерні.
      У колії від коліс
      підвід – і óбід, і вісь
      горластіш, що далі луг,
      і листя густіш округ.

      І вільхи – колій вкруги,
      і жовті беріз верхи
      ціпнуть у кілько кіп,
      як ціпне зв’язаний сніп,
      дивлячись в неба звід.
      І корч підкидає віз.
      Дерева чують не птиць,
      а скрип дерев’яних шпиць
      і лайку гучну візниць.


      ----------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. З Іосіфа Бродського. Скибочка медового місяця
      Не забувай по світах,
      як б’є у пристань вода
      і синіє у ній
      неба круг рятівний.

      І чайки усе ячать,
      і щогли горі тирчать,
      і хмари низько летять,
      ніби зграя качат.

      Хай у серці тоді,
      як риба у цій воді,
      б’ються несамовиті
      миті на самоті.

      Хай чується мушель хруст
      і наїжиться кущ,
      і хай тобі помагає
      згага гарячих уст

      розуміти без слів,
      чом піна морських валів
      на ріні береговій
      чатує гребні нові.

      -----------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. З Іосіфа Бродського. Елегія
      Сталість, власне, є еволюція принципу приміщення
      у напрямку думки. Продовження квадрата або
      паралелепіпеда засобом, як казав би
      той же Клаузевіц, голосу або звивин.
      О, розміром зо клітину
      мозку кімната зі абажуром,
      шафа "егей, слов’яни", чвірка стільців,
      канапка, ліжко, туалетний столик
      із ліками, розставленими як вежі
      кремля або, поточнімо, нью-йорка.
      Вмерти, кинути сім’ю, поїхати,
      змінити півкулю, дати вписати
      инші овали в чотирикутник
      – тим гучніш запилене мешкання
      наполягає на факті існування,
      жадає щоденних жертв від нової
      місцини, меблів, від силуету в жовтій
      сукні; зрештою – від самого себе.
      Павукові – сама утіха заштриховувати п’ятий кут.
      Еволюція – не пристосування виду
      до середовища, але перемога спогадів
      над дійсністю. Заздрість іхтіозавра
      амебі. Розхлябаний хребет
      потягу, що гуготить у млі
      мимо щільно зціплених на ніч стулок
      дерев’яних мушель з їх безхребетним, вологим
      надійного сховку перлини вмістом.
      1988



      --------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. З Іосіфа Бродського. Дерево
      Безсенсове, злостиве оддаля,
      безлисте, ледь не стадії вугля
      сягаючи у кольорі, зі зла
      природою підібраного для
      безвихіді – яка і звихи віт
      ніяк не калькулює, і давно
      саме у кільцюванні зим і літ
      завчасно упокорене, – воно,
      корінням ідучи у перегній
      зі свого листя прілого, у тьму –
      верхівкою, тирчить і нині в ній,
      як символ всепогідности, чому
      ніхто не напучав нас, тож пітьма
      за узірцем з’ясовує сама
      допіру: є відмінність, чи нема.

      ----------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. З Іосіфа Бродського. Заувага до прогнозів погоди
      Алея зі статуями з отверділої грязі,
      схожими на обрубані дерева.
      Деяких пізнаю. Когось
      бачу уперше. Вочевидь, це боги
      місцевих рік, лісів, доглядачі тиші,
      або – згустки чужих, невідомих мені споминів.
      Щодо жіночих фігур – німф і т.і., – вони
      бачаться незавершеними, ніби думка;
      кожна намагається зберегти
      навіть тут, в царині майбутнього, статус гості.

      Ховрах не вигулькне і не перебіжить стежі.
      Не чути ні птаха, ні принаймні автомобіля:
      майбутнє і є панацея від
      того, чому властиво повторюватись.
      І по небу розкидані, як речі холостяка,
      хмари, зі вовною їх навиворіт
      і випрасувані. Тхне хвоєю,
      цією колькою субстанцією ледь знайомих місць.
      Кілька статуй стовбичать у темряві, зчорнілі
      від сусідства своїх подоб, від розмитости
      наоколишнього ландшафту.

      Озовися яка із них, і ти
      радше зітхнув би, аніж здригнувся,
      чуючи знайомі голоси, чуючи
      що-небудь на кшталт: "Дитина не від тебе",
      або: "Я вказав на нього, але від страху,
      не від ревнощів" – дрібні, двудесяти літ
      витримки, таємниці сліпих сердець,
      маній зі недолугою жагою влади
      над собі подібними і нечулих її
      тавтології. Кращі серед них
      були і жертвами, і катами.

      Добре, що чужі спомини
      втручаються у твої. Добре, що
      деякі з цих фігур тобі
      видаються сторонніми. Їх присутність натякає
      на инші події, на инший варіант долі –
      цілком можливо, не ліпший, та неодмінно
      тобою змарнований. Це і вивільнює –
      і не так уяву, як пам’ять
      – і надовго, якщо не назавжди. Знати,
      що тебе обдурили, що остаточно
      про тебе забули чи, навпаки,
      що тебе досі ненавидять – украй
      неприємно. Та уявляти себе
      центром хай незугарної світобудови
      непристойно й нестерпимо.

      Рідкісний,
      можливо єдиний відвідувач
      цих місць, я гадаю, що маю
      право оповісти без прикрас
      побачене. Ось вона, наша малесенька Вальгалла,
      наш украй занапащений маєток
      у часі, зі жменькою ревізьких душ,
      зі вгіддями, де вигостреному серпу,
      мабуть, особливо не розгулятися,
      і де сніжинки повільно кружляють, як приклад
      поведінки у вакуумі.

      -----------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. З Іосіфа Бродського. Романс торгівця (З поеми "Хода")
      У світі доста є речей
      пороблених на збут
      і заохочених очей
      купити що-небудь.

      І ось життя – уже актив,
      а у пасиві кров
      і гумовий презерватив,
      любов і нелюбов.

      Та як би ти не зискував,
      ощадив, як умів,
      дивись, як мало ти продав,
      як мало ти купив.

      Твоя крамниця прогорить,
      ти вистрибнеш з вікна,
      але говорить Хтось згори,
      що це не новина.

      О, Він укоськував азарт
      наїздом кілька ден
      в борделі, схожім на базар,
      і місті – на бордель.

      Якби Він тут і не бував,
      не навівав нам сни,
      якби ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАВ
      КРАЇНІ ЦІЙ ЦІНИ,

      то хто поперед короля
      умів їй дати лад,
      і люд щасливий опісля
      дивитись міг назад,

      і хтось нетягу пожалів,
      і хтось дзвонив затим
      у вбогій цвинтаря імлі
      на мого тліну дим.

      І попіл звіяв! Як лупу
      заціплих в млі погрудь!
      Немов і не було. А БУВ,
      та сам таким не будь.

      Бувай, мій пасинок, мій син,
      учись, як слід горіть,
      і косим поглядом окинь
      вітчизну мимохіть.

      І помовчить над нами час,
      невидимий, як я,
      і слава викрикне чиясь
      німа, і не моя.

      І віку міткою взнаки,
      меткий не по літах,
      ховай, мій пасинку, зівки
      усмішкою в устах,

      вдихай і сперму, і бензин,
      і все, що надихне,
      іди в великий магазин
      і не картай мене.


      ------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. З Іосіфа Бродського. Коментар(уривок).(З поеми «Хода»)
      Кошмар століття – ядерний грибок,
      у тупоті чобіт його оброк,
      у тім, що ми обмежені в їді,
      роками лиш на хлібі та воді,
      що, і без ріски в роті, рік у рік
      продовжувати надилися рід,
      твердити генералів імена,
      от і на "хакі" мода не мина;
      терплячі, тихі та веселуни,
      жили ми від війни і до війни,
      малої, ба, чи більшої – хутчій
      тим у крови – своїй або чужій.

      Це звично нам. І нас не похитне
      ні вибухом, бодай і всеплане-
      тним, ані неміччю – страхіть
      не те що усвідомити – в’явить.

      Тож мовкну, позаяк не ущуха
      в лісах геополітики юга.
      Життя і смерть, і до небес нудьга.

      А далі – геж, яка не є – зима.
      Пишу, а труб колінця у домах
      заціплі – і прикручується кран,
      і вата прокладається між рам,
      тепер ти домосід, а ще звіздар,
      і протяг зі кватирки календар
      жовтневий сіпа, і зима в умах;
      і бачу я, як за церковним садом
      неоковирна бляха на дахах
      подобатись жадає снігопадам.

      ----------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. З Іосіфа Бродського.
      Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
      ще у сумкáх, і, лопочучи, по інерції ряст
      безтурботний ще – суто в манері зелені –
      і зір зосереджується на узорі
      шпалеру, на цифрі календаря,
      на облігації, траченій колізеями
      нуликів, ти – що явився у світ
      під вихора воплі вражого, "яблучко", лайку кормчого –
      вчуєш в тиші вкруги, як перо шуршить,
      у поміч зелу пройнятись рацією доконаного.

      ---------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. З Іосіфа Бродського. Сонет (Я знову чую голос твій тужливий…)
      Я знову чую голос твій тужливий
      на пустирях, і гавкання бульдогів,
      і рідний слід шукаю в млі околиць,
      і знову бачу скрізь різдвяну хвою
      і вогники, шипучі у заметах.
      Ніщо твою не викаже адресу
      точніше зойку, що блукає поніч,
      мов чиста, кришталева крапля трути.
      Тепер і я стрічаю рік Новий
      на пустирі, в німому хороводі,
      і гаснуть свічі давні у мені,
      і по устах біжить вино Трістана.
      Уперше я на зов не озиваюсь…
      Я однедавна бачу і без світла.


      ----------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. З Іосіфа Бродського. Postscriptum
      Шкода, що тим, чим надило мене
      твоє буття у світі цім, не стала
      моя у нім присутність для тебе…
      …Укотре на старому пустирі
      дротами посилаю я у космос
      і свій мідяк, увінчаний гербом,
      у суто безнадійній забаганці
      єднання мить звеличити…Та ба,
      тому, хто підмінити не зумів
      собою світ, лишається намарно
      щербатий обертати знову диск,
      як стіл на спіритичному сеансі,
      покіль примара не згукнеться ехом
      останнім зойкам зумера у млі.

      -----------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. З Іосіфа Бродського. З циклу "З лютого по квітень"
      2
      В пустім, закритім на просушку парку
      вівчарка мов під’юджує хазяйку –
      теж без угаву снуючи вкружки
      старечих рук, що лічать петлі светра,
      і вітер, коливаючи дерева,
      волоссям бавлячись, щадить думки.

      Хлопчисько, сподобивши на рулади
      з-під палиці горож узірні ґрати,
      біжить зі школи, і рожевий шар
      сідає у розгілчасту корзину,
      у тіні клумбу рядячи озиму;
      і тіні угамовують пожар.

      В провулку тиш, як у пустім пеналі.
      Уламки льоду, линучи в каналі,
      дрібній рибиці – буцім ті хмарки
      птахам, але навзнак неоковирніш,
      над ними міст, як нерухомий Грінвіч;
      і дзвону гул стоїть оддалеки.

      І годі невичерпної безодні,
      чиї щедроти зору безкоштовні,
      і ти щасливий, і живий, віч-на-
      віч з нею, бач. Одначе малувато
      птахів цю вéсну, й саме нотувати
      адреси їх, і, в святці – імена.
      ----------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. З Іосіфа Бродського. З циклу "З лютого по квітень"
      1

      Морозний вечір.
      Мости в тумані. Инколи, зі грота
      на даху Біржі зуб химери клацне.
      Cказ холоднечі,
      відлюддя, пустка перехрестя. Рота
      матросів з ліхтарем іде із лазні.

      В глибинах ростру –
      ворони кашель. В инеї дерева,
      легенями шкільної діаграми
      у мряці двору
      чорніють гнізд кавернами. І мрева
      шугають окіл газової лампи.

      Ріка – як блузка,
      на ліхтарі розстібнута. Ні шатер,
      ні бань у млі. До статуй даху, подаль
      куриться люстра
      блідої повні – вершник-імператор
      висріблює у паморозі профіль.

      І барку в світлі
      вікна лише одного у Сенаті
      вага льодин в норд-ост перекосила.
      Двірці заціпли,
      і ждуть весни щоніч їх колонади,
      як ждуть плоти на Ладзі буксира.

      ------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. З Іосіфа Бродського. З циклу
      Тут бити мав фонтан, але не б’є.
      Утім, і тут північна сирість наша
      підстав пеняти владцям не дає,
      і від жаги не потерпає чаша.

      Звичайний дощ, обіцяний в четвер,
      кепкує з труб іржавих водогону.
      І щодо недоробок, то тепер
      лише природа слідує закону.

      І ви, герої Ханко, мокрих квот
      не позбулися: метеопрогнози
      вповають на порядність H₂O,
      що підміня зілляті людом сльози.


      --------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    46. З Іосіфа Бродського. Вертумн
      I
      Я стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах.
      Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула
      місцин, де плоди частіше робляться з глини.
      До колін у снігу, ти височів, білий,
      паче того – оголений, в компанії одноногих,
      властиво голих дерев, отаким собі фахівцем
      з перепадів температури. "Римське божество" –
      промовляла вицвіла табличка,
      і для мене ти був богом, адже знав за минуле
      більше, аніж знав я (а майбутнє мене
      в ті роки не вельми і цікавило).
      З іншого боку, кучерявий і опецькуватий,
      ти виглядав ровесником. І хоча ти не розумів
      ні слова в місцевій говірці, ми якось порозумілись.
      Спершу базікав я; щось стосовно Помони,
      звивистих наших річок, примхливої погоди, грошей,
      відсутности овочів, плутанини з порами
      року – стосовно речей, я гадав, тобі доступних
      коли не по суті, то завдяки тону
      жалоби. Трохи-потрохи (жалоба універсальна
      прамова; спершу, напевно, було
      "ой" чи "ай") ти почав одзиватися:
      мружитись, морщити лоб; нижня частина лиця
      ніби відтанула, і губи заворушились.
      "Вертумн", – врешті промимрив ти. "Мене
      звати Вертумн".
      II
      Це був зимний, сірий, радше – безбарвний день.
      Кінцівки, плечі, торс, у міру того як
      ми переходили від теми до теми,
      повільно рожевіли і вбирались тканиною:
      капелюх, сорочка, штани, жакет, пальто
      темно-зеленого кольору, туфлі від Балансіаги.
      Іззовні теж потепліло, і ти часом, завмерши,
      зосереджено дослухався шелесту парку,
      перелистуючи зрідка клейкий лист
      в пошуках точного слова, влучного виразу.
      У будь-якім разі, коли не помиляюсь,
      на момент, коли я, незле натхненний,
      витійствував про історію, війни, неврожай,
      кепський уряд, вже відцвів бузок,
      і ти сидів на лаві, здалека нагадуючи
      звичайного громадянина, змученого державою,
      температура твоя була тридцять шість і шість.
      "Ходімо – озвався ти, взявши мене за лікоть. –
      Ходімо; покажу тобі місцину,
      де я народився і виріс".

      III
      Дорога туди, звісна річ, пролягала крізь хмари,
      що вторували кольором то гіпс, то мармур
      настільки, що мені видалось, що ти мав на увазі
      ці особливости: розпливчасті обриси,
      хаос, розвалини світу. Але це б означало
      майбутнє – тоді, коли ти вже
      існував. Перегодом, у пустій кав’ярні,
      в розпеченім добіла сонцем дрімотнім містечку,
      де хтось, замисливши арку, не спомігся угомонитись,
      я визнав, що помиляюсь, почувши твою розмову
      з однією старою. Мова була, як суміш
      вічнозеленого шелесту з лепетом вічно синіх
      хвиль – і такою стрімкою,
      що упродовж перемовин
      ти неодноразово на моїх очах перевтілився в неї.
      "Хто вона?" – спитав я після, коли ми вийшли.
      "Вона? " – ти знизав плечима. – "Ніхто. Для тебе – богиня".

      IV
      Трішки похолоділо. Назустріч нам стали частіш
      траплятися перехожі. Деякі з них кивали,
      инші дивилися вбік, і ледве виднівся профіль.
      Всі вони були, однак, темноволосими.
      У кожного за спиною – бездоганна перспектива,
      у тім числі – у дітей. Що стосується стариків,
      у них вона ніби скручувалась – мовби та равликова мушля.
      Дійсно, минулого усюди було значно більше,
      ніж сучасного. Значно більше тисячоліть,
      аніж гладких автомобілів. Люди і статуї,
      в міру їх наближення і відалення,
      не збільшувались і не зменшувались,
      натякаючи, що вони – величини постійні.
      Дивно тебе було бачити у природнім оточенні.
      Не менш дивувало те, що і мене майже
      всі розуміли. Секрет, певно, полягав
      у ідеальній акустиці, і крився в архітектектурі,
      або ж – у твоїм втручанні, схильности загалом
      абсолютного слуху до нечленоподільних звуків.

      V
      "О, не дивуйся, це суто фахове – метаморфози.
      На кого я гляну – зазвичай і стає мною.
      Тобі це спідручніше. Все-таки за кордоном".

      VI
      Чвертку віку по тому, я чую, Вертумне, твій голос,
      ним вимовлені слова, і відчуваю на собі
      пильний погляд твоїх сірих, дивних,
      як для південця, очей. Тлом позад тебе – пальми,
      мовби скуйовджені трамонтаною
      китайські ієрогліфи, і кипариси,
      як єгипетські обеліски.
      Полудень; ветха балюстрада;
      і заляпана сонцем Ломбардії смертна парсуна
      божества! тимчасова для божества,
      але для мене – єдина. З залисинами, з вусами
      радше а-ля Мопассан, аніж Ніцше,
      з незле розповнілим – задля ліпшого камуфляжу –
      торсом. З иншого боку, не мені
      хизуватися діаметром, рядитися Сатурном,
      кокетувати з телескопом. Ніщо не минає дарма,
      а час – особливо. Наші кільця –
      скорше кільця дерев із їх перспективою пня,
      аніж сільського хороводу
      або обійми. Торкатися тебе – торкатись
      астрономічної суми клітин,
      ціна якої завжди – доля,
      але котрій лише ніжність – пропорційна.

      VII
      І я оселився в світі, в якім твої жест і слово
      стали незаперечні. Мімікрія, наслідування
      розцінювались як лояльність. Я засвоїв мистецтво
      зливатись з ландшафтом, як з меблями чи шторою
      (що далось узнаки з роками деталями гардеробу).
      З уст моїх у розмові часом почав зриватись
      особовий займенник множини,
      і в пальцях прокинулась жвавість глодини у горожі.
      А ще я кинув озиратися. Чуючи позад тупіт,
      тепер я не здригаюсь. Лопатками, як протяг,
      я чую, що і за моєю спиною
      тепер теж простяглася вулиця у зарослях колонади,
      що у дальнім її кінці також синіють хвилі
      Адріатики. Сума їх, безумовно,
      твій дарунок, Вертумне. Якщо завгодно – решта,
      дріб’язок, в якім щедра безкінечність
      потурає і тимчасовому. Почасти – від забобонів,
      почасти, мабуть, оскільки одне воно –
      тимчасове – і спроможне до відчуття щастя.

      VIII
      "У цім сенсі, таким, як я, –
      ти усміхнувся, – від вашого брата користь".

      IX
      З роками стало здаватися, що радість життя
      зробилась для тебе буцім другим єством.
      Я навіть почав перейматись, чи так бо безпечна
      радість для божества? чи не вічністю божество
      у підсумку, сплачує за радість
      життя. Ти тільки відмахувався. Та ніхто,
      ніхто, мій Вертумне, так не радів прозорому
      струменю, цеглі базиліки, голкам піній,
      чіпкості почерку. Більше, ніж ми! Незмірно
      більше. Мені видалось навіть, що ти заразився
      від нас всеядністю. Дійсно: краєвид з балкону
      на простору площу, брязкання дзвонів,
      обтічність рибин, рване колоратуро
      баченого тільки в профіль птаха,
      перерослі в невгавну овацію аплодисменти лавра,
      шелест банкнот – цінувати можуть лиш ті,
      хто пам’ята, що завтра, край – післязавтра,
      все це закінчиться. Можливо, саме у них
      безсмертні вчаться радости, здатності усміхатися.
      (Бо безсмертним чужі наші побоювання.)
      У цім сенсі тобі від нашого брата користь.

      X
      Ніхто ніколи не знав, як ти проводиш ночі.
      Це не так вже і дивно, з огляду на твоє
      походження. Якось опівніч, в центрі світу,
      я зустрів тебе в товаристві тьмавих зірок,
      і ти підмигував мені. Потайність? Ба, космос зовсім
      не таїна. Навспак, в космосі видно все
      неозброєним оком, і сплять там без ковдри.
      Жар в тигелі зірки такий,
      що, стигнучи, годен породити алфавіт,
      рослинність, форму часу; просто – нас,
      з нашим минулим, майбутнім, теперішнім
      і таким иншим. Ми – всього лиш
      градусники, брати і сестри криги,
      а не Бетельгейзе. Ти роблений був з тепла
      і відтак – усюдисущий. Важко собі уявити
      тебе у якійсь окремій, хай і блискучій, цяті.
      Відтам і твоя незримість. Боги не полишають
      плями на простині, а тим паче – потомства,
      утішені в рукотворній подобі
      в кам’яній ніші чи у кінці алеї,
      і навіть щасливі у меншости.

      XI
      Айсберг заплива у тропіки. Видихнуви дим, верблюд
      рекламує десь на півночі бетонну піраміду.
      І ти, еге ж, лаштувався понехтувати
      своїми прямими обов’язками.
      Чотири пори року
      все більше скидаються ‘дна на одну,
      змішуючись, ніби у вицвілім портмоне
      заядлого мандрівника франки, ліри,
      марки, крони, фунти, рублі.
      Газети бурмочуть "ефект теплиці" і "спільний ринок",
      але кістки ломить що вдома, що в ліжку за кордоном.
      Дивишся, руйнується навіть роками петляючи мінним
      полем попередниця шалапута Крісто.
      У підсумку – птахи не відлітають
      вчасно до Африки, субчики, схожі на мене,
      рідше і рідше повертаються додому,
      платня за помешкання раптом стрибає. Мало того, що потрібно
      жити, щомісячно треба і сплачувати за це.
      "Що банальніш клімат, – як ти підмітив, –
      то майбутнє швидше стає сьогоденням".

      XIII
      Спекотного липневого ранку температура тіла
      падає, щоб сягнути нуля.
      Горизонтальна маса в морозі
      має вигляд сировини для садової
      скульптури. Почавши розривом серця
      і скінчивши оціпенінням. Цього разу
      слова не подіють: моя мова
      для тебе більше не іноземна,
      щоб прислухатися. І годі
      вступити в хмарину двічі. Навіть
      якщо ти бог. Тим пак, якщо ні.

      XIV
      Узимку глобус подумки сплющується. Широти
      наповзають, особливо в сутіні, одна на одну.
      Альпи їм не заважають. Пахне обледенінням.
      Пахне, я би продовжив, неолітом і палеолітом.
      В просторіччі – майбутнім. Адже обледеніння
      є категорією будучини, що сама є порою,
      коли більш анікого не любиш,
      навіть себе. Коли зодягаєш речі
      на себе без наміру все це негайно зняти
      в чиїй-небудь кімнаті, і коли не можеш
      вийти з дому в одній блакитній сорочці,
      не кажу – голяка. Я доста навчився
      у тебе, але не цьому. В певному розумінні,
      в майбутнім нам ніхто не близький.
      Звичайно, там всюди маячать морени і сталактити,
      ніби з розмитим контуром луври і хмарочоси.
      Звичайно, там ще хтось рухається: мамонти чи то
      жуки-мутанти зі алюмінію, декотрі – на лижах.
      Ба, ти був богом субтропіків з правом нагляду над
      змішаним лісом і зоною чорноземів –
      над краями минулого. В майбутнім його нема,
      робити там тобі нічого. Тож бо воно наповзає
      взимку на відноги Альп, на милі Апенніни,
      вихоплює то галявку з її квітом, то просто
      що-небудь вічнозелене: магнолію, гілку лавра;
      і не тільки узимку. Майбутнє завжди
      настає, коли хто-небудь умирає.
      Особливо людина. Тим паче – якщо бог.

      XIV
      Розмальований в барви зорі собака
      гавкає в спину перехожого кольору ночі.

      XV
      В минулім ті, кого любиш, не вмирають!
      В минулім вони зраджують чи ховаються в перспективу.
      В минулім лацкани вужчі; одні-єдині штиблети
      парують від батареї, як розвалини бугі-вугі.
      В минулім холодна лавка
      наздоганяє за кількістю поперечин
      збожеволілий знак рівности. В минулім вітер
      дотепер збуджує суміш
      латини й глаголиці в голім парку:
      ж, ч, ш, щ, плюс ікс, ігрек, зет,
      і ти дзвінко смієшся: "Як говорив ваш вождь,
      нічого не знаю ліпше абракадабри".

      XVI
      За четвертину століття, схожий на хребет
      трамвай викресує іскру в вечірнім небі,
      як цивільний салют погаслому назавжди
      вікну. Один караваджо дорівнює двом берніні,
      обертаючись вовняним кашне
      або арією в Опері. Ці метаморфози,
      тепер покинуті напризволяще,
      продовжуються за інерцією. Інші предмети, врешті,
      тужавіють у тому стані, в якому ти їх залишив,
      а відтак вони більше не по кишені
      нікому. Демонстрація відданости? Просто схильність
      до монументальности? Або це в двері
      нагло ломиться будучина, і непродана душа
      у нас на очах отримує статус
      класики, красного дерева, яєчка від Фаберже?
      Вірогідніш останнє. Що – також метаморфоза,
      і також твоя заслуга. Мені ні з чого сплести
      вінок, щоб якось скрасити чоло твоє прикінці
      цього надміру посушливого року.
      В кепсько вмебльованій, та просторій квартирі,
      мов собака, що лишився без пастуха,
      я опускаюся навпочіпки
      і шкребу кігтями паркет, буцім під ним зарите –
      позаяк відтіля йде тепло –
      твоє теперішнє існування.
      У дальнім кінці коридору гримлять посудом;
      за-за дверей шорхають подоли й тягне холодом.
      "Вертумне, – я шепчу, тиснучись до коричної половиці
      мокрою щокою, – Вертумне, вернись".



      --------------------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. З Іосіфа Бродського. Лист до генерала Z
      Генерале! Ці карти – лайно. Я пас.
      Північ, знаєте, десь у Полярнім Крузі.
      І Екватор ширший за ваш лампас.
      І фронт, генерале, під хвіст папузі.
      Чинник відстані з рації ваш наказ
      в бугі-вугі спотворить у тому ж дусі.

      Генерале! З логістикою – бардак.
      Бездоріжжя не дасть підвести резерви
      і змінити білизну: рушник – наждак;
      це, ви знаєте, діє мені на нерви.
      І ніколи допіру, гадаю, так
      не паскудили ще олтаря Мінерви.

      Генерале! Ми так у багні усі,
      що червовий король наперед святкує,
      і зозуля німує вже. Упаси,
      втім, учути нас, що вона там кукує.
      Я гадаю, казати пора "мерсі",
      що противник не атакує.

      Наші дула обвисли кудись униз,
      ядра розм’якли. Одні горністи,
      сурми свої розчохливши, із
      рвійністю тою, що й онаністи,
      дрючать їх так, що на дотик рук,
      ті добувають звук.

      Офіцери бродять, попри статут,
      в галіфе і кітелях різномастих.
      Рядові в кущах, де сухіший ґрунт,
      безсоромно дають собі ради наспіх,
      і шаріє, як спущений на ніч стяг,
      наш сержант-холостяк.
      -----------------

      Генерале! Я бився за вас допір,
      ані шансу не маючи від початку.
      Не потребую і жадних зір,
      крім годящої вам на шапку.
      А тепер, як у казці тій, сам примір,
      в стіну голівкою вбитий, цв’яшку.

      Генерале! Шкода, та життя мина.
      Намість лишатися при остачах,
      нам належить спити до дна
      чаші свої в самосійних хащах,
      ба, не та у життя довжина,
      щоби гірше відкласти у довгий ящик.

      Генерале! Лиш душам треба тіла.
      Душ не їдять черваки злорадства,
      і сюди нас, думаю, завела
      не стратегія навіть, а тяга братства;
      краще стрявати в чужі діла,
      ніже радіти своїм гараздам.

      Генерале! У мене тепер – мандраж.
      Не второпаю: стид це, чи просто ступор?
      Чи нестача дам? Або просто – блаж?
      Не зарадять цілителі, коли кухар,
      я узагальнюю – без образ,
      – не добирає, де сіль, де цукор.

      Генерале! Боюсь, ми зайшли у кут.
      Він тупий, тому ми і залишенці.
      Списи наші іржаві. Їх вістря тут
      навіть не знають, що є мішені.
      І не сіпнеться тінь наша далі нас
      у рокований час.
      -----------------

      Генерале! Смерти я не боюсь.
      Гляньте в досьє, погортайте папки.
      Байдужі мені кулі. Плюс
      я не боюсь ворогів і ставки.
      Хай мені ліплять бубновий туз
      межи лопаток – прошу відставки!

      Я не бажаю вмирати за
      двійко чи трійко блакитнокрових,
      навіч яких би і не пізнав
      (річ не у шорах, але у шторах).
      Доля жити за них мене
      двічі хай омине.

      Генерале! Годі з мене. Мені
      бридне хрестовий похід од видив,
      ніби укляклих в моїм вікні:
      гір і лісів, річкових розливів.
      Гірше, щойно світи земні
      пізнані тим, хто охляв і знидів.

      Генерале! Не думаю, що ряди
      ваші кидаючи, послаблю.
      Не убачаю у цім біди:
      я не соліст, та чужий ансамблю.
      Онде виймаю мундштук з дуди,
      нищу мундир і ламаю шаблю.
      -----------------

      Птахів не видно, та чути свист.
      Снайпер, що тексти які тантричні,
      чи то наказ, чи дружини лист,
      всівшись на гілку, читає двічі;
      і на гармату художник весь
      звів з нудьги олівець.

      Генерале! Це час поцінує вас,
      ваші Канни, флеші, каре, когорти.
      Академії жде гуртовий екстаз;
      ваші баталії та натюрморти
      ширити будуть світогляд мас,
      розрізи віч і дугу аорти.

      Генерале! Я маю сказати – ви
      ніби крилатий той лев на вході
      біля під’їзду. Такі, як вид,
      нині не здибуються в природі.
      Ні, не те, щоб ви неживі,
      биті тим пак, – вас нема в колоді.

      Генерале! Віддайте мене під суд!
      Суть неуникна і під правилом:
      сума страждання дає абсурд;
      най же абсурд володіє тілом!
      Хай і воно бовваніє тут
      чимось чорним на чімось білім.

      Генерале, знаю іще одне:
      Генерале! Місія в риму слову
      "умира" – єднала вас і мене;
      нині сам Бог від зерна полову
      в ній відділив, і тепер вона
      виконана сповна.
      -----------------

      На пустирі, де вночі мигтять
      два ліхтарі і гниють вагони,
      наполовину з рамен шмаття
      блазня стягнувши, рвучи погони,
      я ціпенію, як відбиття
      камери Лейц або віч Горгони.

      Ніч. Я віддався б цілком одній
      жінці божественній за увагу.
      Те, що тут коїться у мені,
      нижче небес, але вище даху.
      Те, що хвилює мене в цей час,
      не стосується вас.
      -----------------

      Генерале! Без вас і слова мої
      звернені у посполиті, спільні
      нам порожнечі, чиї краї
      ген в широченній, глухій пустині,
      щойно на картах, де ми її
      бачити б мали, нема в помині.

      Генерале! Щойно свого звання
      чулі ви, значить, пустелі та ще
      личить оаза, вона ж – мана
      для верхівця; верхівець цей наче
      я; я пришпорив свого коня;
      кінь, генерале, туди не скаче.

      Генерале! Я бився, як жаден лев,
      я ж полотно і плямую стягу.
      Генерале, й хатка картярська – з мрев.
      Я пишу вам рапорт, бовтаю флягу.
      Не повестись на великий блеф
      клапоть паперу дає наснагу.


      ----------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. З Іосіфа Бродського. Ландсвер-Канал, Берлін
      "Канал, в якім і утопили Розу
      Л., як випалену папіросу,
      заріс уже практично весь.
      І доста роз осипалось, і днесь
      цим годі приголомшити туриста.
      Стіна бетонна – з попередниць Крісто –
      біжить від міста до теляти і корови
      помежи піль відмитою від крови,
      повз підприємств сигари трубні.
      І чужоземець задирає сукні
      туземних жіночок, ба – не як Завойовник,
      а як прискіпливий художник
      натурниці, аби вгодить
      і статуї, яка перестоїть
      всі відображення в каналі,
      в якому Розу й доконали".

      --------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. З Іосіфа Бродського.
      О, якби пташим співам та хмари не докучали,
      і вічі та добачали, як синь, ясні,
      трелі дзвінкій назирці, двері з ключами,
      зі тим, кого і не стріти, крім уві сні.
      А так – міняти кімнати, фотелі, стульці.
      І всюди зі стін, у рамі, і так – квітки.
      І щойно десь бачиш: пчілка минає улій
      з зайвим пилком на лапцях, авжеж – це ти.
      О, якби речі прозорі та у цупкій сині
      невидимі, та на вузол в узду взялись
      і скопом самі зацупіли – в зорі, в сльозині –
      на тім кінці стратосфери, а після – скрізь.
      Утім, і повітря – тільки сирець для пýшив,
      осілий на п’яльця в парку, де пасся цар.
      І статуї ціпнуть, хоча на дворі – бесстужев,
      декабрист, потім страчений, і настав januar.



      -------------------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. З Іосіфа Бродського.
      Думки мої віддаляються, як розжалувана служниця,
      ні! як станція з назвою "Виріца", або "Тарту".
      Але близяться між собою непізнавані лиця,
      місцини, ледь не учора внесені буцім в карту,
      і заповнюють вакуум. Певно, аби кому і
      не каменіти пам’ятником. Певно, у наших венах
      не удоста вапнистості. "В нашій сім’ї – в задýмі,
      ти б заважила, – не було ні воєнних,
      ні великих мислителів". Далебі: невським струмам
      ще одного зображення ноша невиносима!
      Де там матері та її каструлям
      вціліти у перспективі, подовженій життям сина!
      От бо і сніг, білий мармур бідноти, не долетівши тіла,
      тане, зіславшись на сліпоту клітинок –
      потемок звивин! – знати, як ти воліла,
      – пудрячи щоку, бачитись напослідок.
      От і хапайся п’ястуками за потилицю, щоб сльозину,
      мимрячи на ходу "мертва, мертва", бодай змигнути,
      доки сиру сітківку пірве, як цупку тканину,
      дзенькіт міст, що від здаваної посуди.



      --------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. З Іосіфа Бродського.

      "Він був таким зухвалим, що запрагнув
      себе пізнать..." Не більше, і не менше:
      себе самого. Ідучи на цей,
      властиво, мужній крок, він попередньо
      озброївся був дзеркалом, та згодом,
      уваживши, що головна задача
      не в тім, щоб роздивитись, а у тім,
      щоб виповісти бачене голландцям,
      він взявся за офортну голку і
      удався до оповідань.
      Об чім же
      він оповів нам? Що він роздививсь?

      Він виявив у дзеркалі лице,
      котре саме у знакомитім сенсі
      є дзеркалом.
      І усілякий вираз
      обличчя є зображення того,
      що коїться з людиною насправді.
      А міркувати є над чим:
      і сумнів,
      і розпач, і надії, й гнівний сміх –
      як те не дивно – і окремі риси
      обличчя здатні виказати нам
      суттєво різні гами почувань.
      І дивовижа те, що прикінці,
      на зміну гніву, гіркоті, надіям
      і подиву є у додачу маска
      супокою – і навіть видається,
      що це саме свічадо від своїх
      обов’язків відмовитись не проти,
      і стати просто склом, не даючи
      і світлу, і пітьмі в собі спинятись.

      Таким побачив він своє лице.
      І узагальнив, що людина в стані
      оговтатись і опісля потал,
      що горе або радість рівним чином
      їй личать: як то розкіш у одежі
      царів. Чи діри – в лахах злидаря.
      Він все приміряв і рішив, що все
      приміряне пасує до мірила.

      II
      І отоді він озирнувся вкіл.
      На иншого дивитись маєш право
      лише як слід розгледівши себе.
      І чередою перед ним пішли
      аптекарі, письменники, солдати
      з ловцями пацюків, жиди, купці –
      Голандія дивилася на нього,
      як в дзеркало. І дзеркало змогло
      правдиво – для десятків поколінь –
      вмістити всю Голандію і те, що
      одна-єдина річ в собі єднала
      ці – молоді, старі – усі обличчя.
      Що світлом звуть цю посполиту річ.
      Обличчя різні там, де різне світло:
      Одні, немов проміння лампи, повні
      просвітленя. А инші більш подібні
      поверхні, що вбирає світло лампи.
      У цім – і суть відмінностей.
      А той,
      ким світло це творилось, своєчасно
      (завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
      А тіней не лише нема без світла,
      при нім вони й співставні з ним, і навіть
      над ним не без окремих переваг.

      І усілякі вирази облич –
      розгубленість, надія, гнів, погроза
      і навіть зовні незворушна маска
      супокою – не так гримаси долі
      або судоми мускулів лиця,
      як дар і примха світла.
      Тільки ці
      дві речі – тінь і світло – з нас і творять
      людей.
      Не згодні?
      Що ж, поставте дослід:
      гасіть свічки, позапинайте вікна.
      Чим у пітьмі суцільній будуть лиця?

      III
      Та люди думають инакше. Люди
      гадають, що удатні самотужки
      на вчинок, на кохання, на обман,
      або пророцтва навіть.
      Менше з тим,
      вони лиш користаються зі світла
      і часто схильні зловживати ним,
      як річчю, що придбали за безцінь.
      Одні це світло застують другим.
      А другі просто уникають світла.
      А треті залюбки затьмарять світ
      парсуною своєю – й так буває.
      А для когось воно зненацька гасне.

      IV
      І щойно воно гасне для того,
      кого кохали, а для нас не гасне,
      і ти у змозі бачити хіба
      отих, кого і бачити не хочеш
      (зосібна і передусім – себе),
      тоді ти погляд звернеш свій на те,
      що досі виглядало тлом хіба-що
      портретів і полотен
      – до землі...

      Трагедія завершена. Актор
      іде собі. Але лишилась сцена
      – на ній життя лише розпочалося.

      Що ж, у подяку долі зобрази
      зі усією пристрастю цю сцену.

      Ти закінчив свій монолог. Вона ж
      переживе твої слова, твій голос
      і грім аплодисментів, і мовчанку,
      яка, зазвичай, чутна краще після
      аплодисментів. Зрештою, – тебе,
      що також пережив це все.

      V
      Еге ж,
      ти знав про це раніше.
      І така ось
      є стежка до пітьми.
      Та чи доконче
      жахний цей морок? Позаяк пітьма
      – це давня форма застороги світла
      від зайвих трат, инакша форма сну,
      подоба передишки.
      А художник –
      художник має бачити крізь морок.

      Що ж, він і бачить. Риси лиць.
      Шматок піткань якийсь. Краї підводи.
      Потилицю чиюсь. Дерева. Глек.
      Усе це – ніби сновидіння світла,
      що тимчасово спить глибоким сном.

      Аби колись прокинутись зненацька.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. З Іосіфа Бродського
      В цій кімнаті витав дух шмаття й сирої води,
      і одна у кутку гукала мені: "Молодий!
      Молодий, ходи, кому я кажу, сюди".
      І я йшов, хоча був і замолоду сідий.

      Червоніли у другій дранкою зі стін ножі,
      і обрубок бовтався в яйцях, шептав "Біжи".
      Позаяк не міг ворухнути бодай ноги,
      у ній більш було простору, чим снаги.

      Третю – в товщі свої укутував пил, як жир
      пустоти, бо у ній ніколи ніхто не жив.
      І це надило мене більше, чим отчий дім,
      бо частенько буде деінде по тім.

      А четверту згадати радий, але не зміг,
      бо у ній було як у звивинах лобових.
      Знати, я ще живий. Горіло там, далебіг,
      або – лопнули труби; от я і збіг.
      ------------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. З Іосіфа Бродського. Післямова до байки
      "Єврейська пташино, вороно,
      куди тобі сиру шматок?
      Щоб каркати поночі, щойно
      оброниш? – картати лісок?"

      "Ні! Вільсі чужий, або вербі,
      яким довжина – основне,
      сир з місяцем схожий в ущербі.
      Він профілем звабив мене".

      "Ти радше своя астрономам,
      вороно, чим жертва лисиць.
      Я бачу, дісталось воронам
      у профіль не менше краси".

      "Це я сподівалася шлюбу,
      і, поки не здибався лис,
      помножила рису сугубу
      на скибку і декілька сліз".




      ------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. З Іосіфа Бродського. Горбунов і Горчаков ("Горбунов і Горчаков". Ч.ХІІ. )
      "Ти вже вечеряв?" "Я уже. А ти?"
      "І я вечеряв"."Ну, і як капуста?"
      "Щеці ще ті – у сенсі густоти,
      аби чекати ліпшого: не густо".
      "А щі і так здебільшого пусті.
      І приказка – нівроку"."Пусто суто.
      Їм оцту б трішки задля гостроти!"
      "Геть пусто"."Що стосується смаку, то
      відмінні й пустота від пустоти".
      "Хотілося б не плямкання, а з хрустом".

      "Ну, позаяк горує пустота,
      на часі попоститись і самому
      у домі, де завчасно Піст настав".
      "Це щодо жовчі стін іззовні дому?".
      "Так, наша географія проста".
      "А що по тому? "Де воно – по тому!
      Кому воно? Після зняття з хреста?"
      "Це ти про що?"."Прийми, як ідіому".
      "Тоді дадуть лаврового листа".
      "І розведуть на око дозу брому".

      "А це не може кінчитись добром.
      Цей бром іще агукнеться здоров’ю".
      "Моя чуприна сиплеться. Це ж – бром!
      Ти бачив, що він коїть з головою:
      Бабанов розлучився зі срібром,
      Міцкевич – зі бровою вороною.
      Мене спіткав на тімені розгром,
      не довго і до мізків геморою".
      "Бром – це стіна між бісом і ребром,
      щоб мізки не морочились любов’ю.

      Попив його я в армії"."Один?"
      "Вся армія. Ми видумали слово.
      Він називався "супротистоїн".
      Яка із ним Уланова-Орлова!"
      "Я був брюнет, але тепер блондин.
      Не проділ – пліш! Порушена основа…
      Тканин нема… а мріяв до сідин
      дожити…"."Далебі, діла, панове".
      "Які діла, шановний? Опочинь".
      "А що, як ця дурня не тимчасова?

      "Яка?""Зі волосінню"."Не дрижи".
      "Та холодно"."Засунув би ти руки
      під укривало"."Правильно". "Скажи,
      що є любов?""Сказав… Аби ще звуки
      та посували смислів рубежі…"
      "Любов є передмова до розлуки".
      "Та ну тебе!" "Я ідолом олжи
      постану, аби правнуки і внуки
      на голову щось клали"."Ні, лежи".
      "Та я без позаяків і докуки".

      "А най їй трясця, – студіні з вікна!"
      "Заліплене ж, в замазці"."То – про око.
      Глянь, он і батарея льодяна!"
      "І брудно тут, і холодно, і вогко…
      Гляди, зоря над деревом, – вона
      без телескопу видна"."Одинока
      на око, ще не значить, що одна".
      "Оце і я подумав ненароком,
      а що, як хрест та попиляти на
      ті ж дрова, дим сягне отак висóко?"

      "Ти мариш?"."Ні, даю собі ладу,
      тобі у поміч"."Вдячний за сердечність.
      Давай уже, кажи начистоту".
      "Кінцівки без сугріву: ціпнуть, мерзнуть".
      "Так, зуб на зуб і я не попаду".
      "Ти ба!"."А бути людяним – належить.
      Склади поліна ліпше як звізду".
      "І правда. А про око – і причетність
      до вічности, ні докорів хресту".
      "Аби лишень не глупа нескінченність".

      "Котра година?" "Пізня, як і ніч".
      "Облиш за Зодіак, давай в наступні".
      "Дружина, донька там. І ними сниш.
      Любов така – вона взнаки і в шлюбі".
      "Я теж поженихатися не пріч.
      Тобі, либонь, не слід було"."На кутні
      гигикаєш: ба, дався умлівіч
      мій шлюб тобі"."На те і ночі глупі!"
      "Ну, монотонна річ не варта свіч.
      У сім’ях ями є, яри: все вкупі".

      "Котра година?" "Миті до нуля".
      "О, пізно, вжеж"."І хай урчати пузу
      від цифір, а скажу тобі, що для
      полегші "о" я відданіший плюсу".
      "Ну, видав мимохіть я кругаля…
      Множ прикус і на позіху спокусу.
      Чого ти домагався, як валяв
      все в купу?""Недоступности Ельбрусу".
      "А впадини годящої Земля
      не виглибить на пліч твоїх обузу?"

      "Коли уже і скучив по горі,
      то думай про Голготу, по причині
      того, що березіль в календарі,
      і кану я в якій-небудь лощині".
      "Чи óболоком, буцім у чадрі,
      зіграєш духа в онім чортовинні".
      "На свій аршин ти міряв – на порі
      твоїй двоглавій сніговій вершині
      не уміститись у моїм аршині,
      падкім на кучугури у дворі".

      -----------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. З Іосіфа Бродського. Пісня в третій особі ("Горбунов і Горчаков". Ч.V. )
      "І він йому сказав"."І він йому
      сказав"."І він сказав"."І він повірив".
      "І він сказав"."І він"."І він пітьму
      огледів і сказав"."Слова на вітер".
      "І він йому сказав"."І це – при тім,
      що "він сказав", яка не є робота,
      – він сам сказав"."І щодо "упустім
      подробиці" сказав; все ясно, тобто".
      "Один сказав, і другий теж сказав".
      "Сказав гріхи роздай сказав веригам".
      "Сказав узяв, сказав на стіл і став".
      "І хай відгонить стіл татарським ігом".
      "І він йому сказав"."А він зв’язав
      і свій сказав, і той, якого ради
      "і він сказав", і "отоді сказав".
      "І він йому сказав, бо мав сказати".
      "І він сказав"."Так камені у став
      шпуляють. Кола йдуть: одне, чотири…"
      "І кола ніби ті ж, як "він сказав",
      та радіус у кіл сягає в ирій"
      "Сказав – і коло"."Сказонув – і німб".
      "І ось його сказав уткнувся в берег".
      "І дав сказав своєму стусанів
      за брижі кіл"."Нових нема Америк".
      "Сказав"."Сказав"."Сказав"."Сказав"."Сказав".
      "Суть потягу"."І далі, далі рейси".
      "І кожен зі сказав, як той вокзал".
      "І жоден не валяється на рейці".
      "І він сказав"."А він сказав, і, гледь –
      зі зору щез"."Сказав, в кінець перону".
      "І він сказав"."А раз сказав – предмет,
      з манір узяти слідує пристойну".

      "І він йому"."І він"."І він йому".
      "І я вважаю вечір розпочатим".
      "І він йому"."І геть усе тому,
      що оба однієї суті задум".
      "Він – ключ до суті"."Він – ціна питань".
      "Позаочі й навспак"."І кличів тричі".
      "Між них, зазвичай, просвіти вагань".
      "Чи не єдиний вихід у дволиччі".
      "Він ким (йому) доводиться йому?"
      "Чи є де ще стосунки у природі,
      так непідсудні нашому уму?"
      "Не кревні хай, а щось у цьому роді?"
      "Чого не добере ні суд, ні зал!
      Сидить суддя; в пенсне немає скелець".
      "Він хто йому?"."Сказав, що зі сказал".
      "Не свекор, але є на що опертись".

      У лоні мли укляк великий дім.
      У проймі затхлій два лиця укляклі.
      "Вони не тут"."Гаразд, а де тоді?"
      "У відповіднім він-йому-сказалі".
      "Громаддя дому. В шибі силует.
      І гомін, як під зводами вокзалу.
      Тут тиша настає, урешті-решт?"
      "Коли заціпить він-йому сказалу".
      "Сказала потребує і вона".
      "Як і "його сказав" – часина она"
      "А тиша "він сказав" не поглина?".
      "Жаскіше, ніж анафема з амвона".
      "І що, не лячно тиші вкупі з ним?"
      "О, ні; у часопросторі за безцінь
      лигається вона, і не з одним
      і "він сказав", і кається в инцесті".

      "І це – понука діяти?" "О,так.
      Умовою стосунків є натхнення".
      "Вони умовкнуть якось?" "Аніяк".
      "Вони гучні, як імена, напевно".
      "Так, імена – це мови концентрат.
      Вони не допускають перенесень,
      підмін, переіначень і утрат".
      "І це – понука вдатися до звернень?".
      "О, саме так! І в мові непрямій
      вони пряміш усякої прямої".
      "І неуникні в паузі німій
      утрати особисті"."І, безмовні,
      та Він сказав начувані чеснот,
      у храмовім притворі діти мовби,
      ми ніби долучаємось висот,
      осяжних і до чутої розмови"

      "І що вам снилось, Він Йому Сказав?"
      "Тут лікарі"."Анумо, крок за кроком".
      "Мені наснився океанський вал.
      І снилось море"."Бавилося з оком!"
      "Нівроку сказонув: ані гаїв,
      лисичок"."Уявіть!""Якимось чином".
      "Та ні, він за обох і відповів".
      "Тоді – узагалі непояснимим".
      "Я бачив сонми сутінкових вод
      ясніше неба ясного. І весь там
      на оці мав осяжний горизонт".
      "Це, як пальнути, знаєте, дуплетом".
      "І гребні, ніби гриви жеребців
      у цугом колісниці вавилонській".
      "А не було там, знаєте, гребців,
      утоплеників?"."Я не Айвазовський.
      Я бачив тільки пінні гребні хвиль.
      І берег був – дугою, як підкова…
      І Він Сказав роняв з небесних піль
      усмішку Горбунова, Горчакова".



      ----------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. З Іосіфа Бродського. Зі смутком і ніжністю
      Вечеряли лапшею знов, і ти,
      Міцкевичу, у роті й ріски
      не мавши, не торкався до їди.
      Тому, без ризику з-за миски
      злобити медбратів своїм смаком,
      я плівся перегодом за тобою
      до убиральні, де чекав відбою.
      "Еге ж, за січнем лютий, а слідком
      і березень." – Оривки точок зору,
      сіяння кахелю, фарфору,
      кришталь води змивав дзюрком.

      Міцкевич ліг, з оранжевого вічка
      свого більма не зводячи, до ліжка.
      А, може, долю звидів і пізнав…
      Бабанов в коридор медбрата визвав.
      Я кляк, лицем до темного вікна
      і застував спиною телевізор.
      "А бачив, Горбунов, який там хвіст!"
      "А око!" – "Або наріст, – вочевидь,
      то був плавець?" – "Як гуля, чи нарив".

      Весь лютий, що минав в дворі,
      ми зоряних на оці мали Риб,
      чесали тім’я і зціпляли пельки
      в тім місці, де підлога в мокроті.
      Де рибу подають, бува, на стіл,
      але не подають ножа й виделки.

      ------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. З Іосіфа Бродського. З циклу "Липневе інтермеццо"
      На батьківщину виберешся. Геж,
      з поверненням. Заваж в своїй манері,
      до кого тепер в друзі попадеш,
      і чи кому потрібен? До вечері

      купи собі солодкого вина,
      сядь до вікна, оговтуйся потроху:
      у всім твоя, одна твоя вина,
      от і гаразд. І дякувати Богу.

      Як добре, що немає уз і скріп,
      як добре, що нема у чім винитись,
      як добре, що ніхто тебе по гріб
      любити не давав собі обітниць.

      Як добре, що ніколи у пітьму
      чиясь рука тебе не проводжала,
      як невимовно добре одному
      іти у ніч від гомону вокзалу.

      Як добре, поспішаючи, навгад
      піймати на словах себе причинних
      і розуміти, як неквапно лад
      дає собі душа у перемінах.

      --------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. З Іосіфа Бродського.
      Піщані ці горби, ці порослі сосни.
      Сльотаві весни тут і сиро восени.
      На вітрі море стріпує оборки
      свої знебарвлені, а від сусідніх дач
      то діти часом зайдуться уплач,
      то звискне Лємешев зі тупленої голки.

      Відмілини полин, зогнилий очерет.
      Йде мати-одиначка; зі штахет
      прання знімає. Часом кочет рипне:
      то пасинок природи, хмурий фінн,
      пливе свій невід вибрати з глибин,
      та в сіть пороблену не йде рибина.

      Тут мева знизиться, майне отам баклан.
      То, з алюмінію аероплан,
      доречніш лонам хмар, чим птичі веремії,
      пливе до півночі, де байдикує швед,
      сирою губкою, чий сірий силует
      за лона прісні не корить стихії.

      Тут узірцями обрію, з води
      приступними стають покинуті форти.
      Тут і самітня парусина яхти,
      хоча і креслить далечі лазур,
      покревницею бачиться не бур,
      а – заболоченого гирла Лахти.

      І око, звикле до зникання тіл
      по мірі відстані, собі наділ
      угадує – де тілу дати ради
      не випадає, де утрат не жаль:
      бо неосяжніш зауважується даль
      уже пропажею, чим вид утрати.

      Коли помру, хай і мене сюди
      перенесуть. Нікому я біди
      не скою, як і ріні – хвиля гожа.
      Обіймів лагідніш, тугіш клешні
      нема деінде втікачу й ніжніш, ані
      безгрішніше і запраніше ложа.




      --------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. З Іосіфа Бродського. Північному краю
      Краю глухий, укрий
      глибше і дай ясу.
      Як у порах кори,
      крий під віком сльозу.
      І, як хвоїн пучок,
      лиш зіниці вовчок,
      і бруньок своїх сни
      борони й заслони.

      От і примíряв я
      оперення глухаря,
      і на пера крил мені впору
      листя календаря.
      В нору шасну, як лис,
      од надокучних лиць,
      од собачого хору
      і дводульних очниць.

      Вкрий і заціп уста!
      Хай горує верста
      і жовтіють плішини,
      що ведуть в болота.
      У купелі сирій
      од ока кривого крий
      і сліди до купúни
      у трясинí зарий.

      Не час мені німувать.
      Час помоги гукать
      тих, хто не потурає
      оболокам пенять
      в плині їх, в тісноті.
      Пора брести в темноті,
      на підспівці без слів
      хитавиці лісів.

      То шумуй же собі
      в судейській своїй судьбі,
      в гомоні з головою,
      судженою тобі,
      хай лиш рука моя
      з жизного ручая
      вільги черпає, покіль
      вільга в нім нічия.

      Не гани, не картай.
      Громовиць не гукай.
      Озирнись мимоволі –
      так і ступають пріч:
      світ заочі й умлівіч,
      а потім – здовж піль і рік,
      потім лісами, горами,
      до доріг. До доріг.


      -------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. З Іосіфа Бродського.
      Осінній вечір в скромному, утім,
      містечкові, не байдужім до мапи
      (топограф у азарті був, чи квапив
      свої стосунки з дочкою судді).

      Долаючи утому від причуд,
      вас Простір не обтяжує на масу
      рис величі, обмежуючись тут
      лиш головною вулицею; Часу
      тут непочатий край, як убачав
      ще циферблат днедавньої крамниці,
      де є усе, що тільки постача
      наш світ: від телескопа до рушниці.

      Тут є кіно, салуни, темне склом
      вікно кафе, зашторене опівдні,
      банк цегляний з розіпнутим орлом
      і церква, чиї скріпи непохитні
      самі б собі наставили тенет,
      аби не пошта поруч: щонеділі,
      коли б не діти, судячи з газет,
      хрестив би пастор і автомобілі.

      Тут цвіркуни і тиша. І у шість,
      як атомної вислід щовечірній
      війни, на авеню ані душі.
      І тільки повня вписується в пильний
      квадрат вікна, що твій Екклезіаст.
      Лиш зрідка, рикошетом від квадрата,
      розкішний б’юїк фарами обдасть
      фігуру Невідомого Солдата.

      Тут снится вам не жінка у трико,
      але адреса ваша на конверті.
      По банці, де скисає молоко,
      молочник дізнається тут про смерті.
      Тут можна не гортати календар,
      ковтнути брому, не ятрити душу,
      і у свічаді бачити ліхтар,
      задивлений у висохлу калюжу.






      -----------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. З Іосіфа Бродського. Пророцтво
      Ми житимем удвох, на кілька миль
      самі, за височенним валом дамби
      від континенту, в сутіні довкіл
      підвішеної саморучно лампи.
      Ми почнемо за картами двобій,
      начуємось, як стугонить прибій,
      покашлюючи, пестуючи мрію
      під рвійну шарпанину вітровію.

      Я постарію, дехто – навпаки.
      І вийде так, як учать піонери,
      що йтиме лік на дні – не на роки –
      відведені нам до нової ери.
      Як і навспак Голландії народ,
      з тобою ми посадимо город,
      насмажимось і устриць за порогом,
      поживимось і сонця восьминогом.

      І хай над огірками дощ линé,
      засмага й ескімоські витне штучки,
      і на рамені палець твій торкне
      обачної незайманої смужки.
      Я на ключицю в дзеркало зирну,
      і борозну помічу навісну,
      і давній гейгер в олов’яній рамці
      на вицвілій і запітнілій лямці.

      Зима найде, завіє укриття
      зі осоки і нам небесна манна.
      І щойно світу явимо дитя,
      наречемо його Андрій, чи Анна.
      І зморщеному личику як слід
      прищепиться батьківський алфавіт,
      чий перший звук зі видихом супутнім
      окріпне і зголоситься в майбутнім.

      Ми в карти воюватимем, і от,
      зі козирями якось, норд чи ост
      нас віднесе за лінію відливу.
      І наш дітвак у хвилю вередливу
      задивиться: ба, невтямки, чому
      метелики колотяться об лампу,
      коли настане час – уже йому
      назад перебиратися – за дамбу.




      ------------------------------------







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. З Іосіфа Бродського. Для шкільного віку
      Ти знаєш, у тенетах темноти
      немога оку зчислити нараз,
      одмотуючи горя у версти,
      несосвітенні далечі між нас.

      І цифри якось сходяться в слова,
      і онде здоганяє і тебе
      бентега, яка слідує від А,
      надія, що повадилась до Б.

      Два мандрівці у ніч по ліхтарю
      виносять і зникають у пітьмі,
      оба розлуку множать на зорю,
      тримаючи незустрічі в умі.


      -----------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. З Іосіфа Бродського. Дві години в резервуарі
      I
      Я єсьм антифашист і антифауст.
      Іх лібе жить, обожнюючи хаос.
      Іх бін прохач, ґеноссе офіцірен,
      дем цайт цум Фауст дещицю шпацірен.

      II
      Він, з огляду на польську пропаганду,
      у Кракові тужив по фатерлянду,
      не в філософськім, власне, діаманті
      мав сумнів, а у власному таланті.
      Хустинки подавав жінкам підняті.
      Було, гарячкував в питанні статі.
      У поло в факультетській грав команді.

      Він постигав картярський катехизис,
      і куштував плоди картезіанські.
      Колодязі копав артезіанські
      егоцентризму. Витончена хитрість,
      що нею користався Клаузевіц,
      від роду не була йому знайома,
      бо фатер арбайт червонодеревець.

      Цумбайшпіль, бушувала глаукома,
      чума, холера унд туберкульозен.
      Він рятувався шварце папіросен.
      Його цигани вабили і маври.
      Він вибився зі часом в бакалаври.
      Здобув ліценціата потім лаври,
      співав спудеям: "Кембрій… динозаври…"

      Питомий німець. Я. Німецький ум.
      Тим паче, що коґіто ерґо сум.
      Німеччина, звичайно, юбер аллєс.
      (Плюс віденський, приємний вуху, вальсер)
      Він не зітхав за Краковом, не кпив, а
      на бричці трясся, позаяк отримав
      і кафедру, і чесний кухоль пива.

      III
      Сія у хмарах місяць-молодчина.
      Важезний фоліант. Над ним – мужчина.
      Чорніє межи брів густих морщина.
      В очах – арабська в’язь і чортовина.
      Ламає грифель з Кóрдоби муж покіль,
      з кутка спостерігає мужа профіль
      арабський попечитель Меф-ібн-Стофель.

      При свічах. Шарудить мишва з-під шафи.
      "Ґерр доктор, північ". "Яволь, шлафен, шлафен".
      Дві чорні пащі позіхають: "мяу".
      Нечутно з кухні входить ідіш фрау.
      В руках її шипить омлет зі шпеком.
      Ґерр доктор мітку робить на конверті:
      "Ґотт штрафе Інґланд, Лондон, Франсіс Бекон".

      Ідуть літа, але й чорти уперті.
      Приходять і відходять роки, гості…
      Погоди, дат, одінь згадати годі…
      І пеленою літ все шито-крито.
      Він знав арабську, нехтував санскритом.
      Пізненько, вже в літах, була відкрита
      ним айне кляйне фрейлен Маргарита.

      Тоді він у Каїр відбив депешу,
      в якій заповідав чортяці душу.
      Приїхав Меф, і він переодягся.
      Став до свічада, сам переконався
      у переродженні, як і свічада рамця.
      Букет узяв і в бодуар дівиці
      подався з ним. Унд вені, віді, віці.

      IV
      Іх лібе ясність. Я. Іх лібе точність.
      Іх бін просити факт, і без ремарок.
      Ви натякайт, що він любив квіткарок.
      Іх тямить, даст іст ґанце терміновість.
      Я, оборудка махт дер ґроссе мінус.
      Ді тойчно шпрахе, махт дер ґроссе сінус:
      душа і серце найн ґехапт на виніс.

      Потуги люду, аллес, марнославні
      в "Спинися, мить! Прекрасна ти!" омані.
      Диявол межи нас, і він, принаймні,
      цю фразу неодмінно впізнає.
      Одначе, человік, майн лібе ґеррен,
      у кращих почуттях своїх не певен,
      і бреше раз у раз, як сивий мерин,
      нехай, як Ґете, маху не дає...

      Унд ґроссер діхтер Ґете дав описку
      в сюжеті, буцім недругу для зиску.
      І Томас Манн згубив свою підписку,
      а шер Гуно доістерив артистку.
      Мистецтво є мистецтво є мистецтво…
      Спів краще у раю, чим правди жертва.
      Ді Кунст ґехапт відразу до позерства.

      Він, зрештою, боятися міг смерти.
      Він чортівню пізнав, одмінно решти.
      Він з’їв дер доґ в Галені чи Ібн-Сіні.
      Дас вассер осушити міг в коліні.
      Він визначав вік дерева в поліні.
      Він знав, куди веде зірок дорога.

      Та доктор Фауст ніхц не знав про Бога.

      V
      Є містика. Є віра. Є Господь.
      Одмінність є між них. І є єдинство.
      Цим – шкодить, а того – рятує плоть.
      Зневіра – сліпота, якщо не свинство.

      Бог поглядає зверху. Люд – уверх.
      А інтерес різнить кут зору Menschen.
      Бог органічний. Так. А люди, ґерр?
      Отож бо. І залежні від обмежень.

      Людина бачить стелю. Але дах
      тече, бува, і їде, вочевидьки.
      А дідько тут, як тут, і, у серцях,
      люд бачить білий світ очима дідька.

      Таким був доктор Фауст. Отакі
      Марло і Ґете, Томас Манн і маси
      співців, інтеліґентів ширших кіл
      і читачів одмінних дещо класів.

      Один потік змітає їх сліди,
      їх колби – доннерветтер! скріпні узи…
      І дай їм Бог спитатися: "Куди?!" –
      і чути, що услід волають Музи.

      А чесний німець сам дер веґ цурюк,
      не ждатиме, коли його попросять.
      Він вальтер дістає зі теплих брюк
      і назавжди іде у вальтер-клóзет.

      VI
      І дійсно, фрейлейн: вас іст дас "інкубус"?
      Інкубус дас іст айне кляйне глобус.
      Нох ґроссер діхтер Ґете виклав ребус.
      Унд івікові чаплі восени
      у веймарськім тумані, – отакенні,
      і ключ хапають прямо із кишені,
      і пильний Еккерман змілів у темі.
      І ми, матрозен, жертви мілини.

      У істині – натхнення до задачі.
      А містика сприяє неудачі
      намоги з нею впоратись: віддачі,
      іх бін, не надихають до зусиль.
      Цумбайшпіль, стеля, дах – є речі вищі.
      На ту ж поему, на людину – ніцше.
      Я уявляю Богоматір в ніші,
      а бачу фриштик, поданий в постіль.

      І знов зептембер. І нудьга при повні.
      В моїх ногах помуркування гойні.
      У подушках – топір, думки холодні…
      Оце би шнапсу… повний… апґемахт.
      Яволь. Зептембер. Курвиться характер.
      Буксує в полі, диркаючи, трактор.
      Іх лібе жити з "Фелькіш Беобахтер".
      Ґут нахт, майн лібе ґеррен. Я. Ґут нахт.






      ----------------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. З Іосіфа Бродського. В озернім краю
      У ті часи, в країні лікарів-
      дантистів, чиїм донькам любі речі
      зі Лондону, чиї герби, урешті,
      нічий стискають в кліщах догори
      Зуб Мудрости, я, – у мої літа
      обізнаний в руїнах Парфенона,
      шпигун, якщо не п’ята їх колона
      гнилій цивілізації, а так –
      професор красномовности – я жив
      у коледжі, край більшого зі Прісних
      Озер, куди у водоростей різних
      був кликаний тягти щомога жил.

      Усе, що я писав тоді, сповна
      змістово пасувало третій крапці.
      Я падав горілиць в одежі на
      постіль свою. А щойно у мовчанці
      зорю на стелі бачив прикінці,
      вона, догідно правилу згорання,
      збігала у подушку по щоці,
      хутчій, чим я загадував бажання.


      ----------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. З Іосіфа Бродського. Острів Прочида
      Бухта у глухомані; які-небудь двадцять щогл.
      Сушаться сіті – своячениці простині.
      Вечоріє; стариків у кафе відволік футбол.
      Синь у затоці робиться ще синіш.

      Чайка кігтить горизонт, допоки не затвердів.
      Після восьмої набережна пуста.
      Синява зазіхає на той наділ,
      за яким висвічується звізда.

      ------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. З Іосіфа Бродського. Колискова тріскового мису
      І
      Зі сходу кінець Імперії поринає у ніч. Цикади
      умовкають в траві газону. Платонічні цитати
      на фронтонах нерозрізнимі. Шпиль зі хрестом наразі
      чорніє, буцім пляшина, покинута на столі.
      У патрульній автівці, що вилискує оддалік,
      дзв’якають клавіші Рея Чарльза.

      Виповзаючи з надр океану, краб на порожнім пляжі
      окопується у ріні в мильних кілечках пряжі,
      і, ціпеніючи, засинає. Зі вежі кожну годину
      брязкають ножицями. Піт котиться по лицю.
      Ліхтарі в кінці вулиці, як ґудзики, на усю
      пітну, розхристану сорочину.

      Духота. Світлофор мигає, буцім віще люстерце
      кпить з просування кімнатою до тумбочки з віскі. Серце
      умовкає на хвилю, та запевняє: кров у
      артеріях ще тече, і стечеться на перехресті.
      Тіло вподібнене скрученій у рулон трьохверстці:
      на півночі гнуть у дугу брову.

      Дивовижа, що вижив, але попустило. Пил
      облягає квадратні площини. Принагідний автомобіль
      затягує простірінь за ріг, мстить Евкліду.
      Темрява вибачає відсутність облич, голосів й т.ін.,
      ба, не утікачів – зі кончих на те причин,
      але канулих з виду.

      Духота. Шарудіння набухлого листя, від
      якого дедалі рясніш проступає піт.
      Що млі видається цятою, може виявитись звіздою.
      Птаха, лишаючись без гнізда, яйце
      на пустій баскетбольній площадці кладе в кільце.
      Пахне м’ятою, резедою.

      ІІ
      Як гарему дружин незліченних Шах
      може зрадити з иншим хіба гаремом,
      я змінив імперію. Шальки ваг
      перетяжило те, що несло палéним
      з чотирьох сторін – хоч живіт хрести;
      як на погляд ворон – з п’яти.

      У дуду свою дуючи, що факір,
      яничарів ряди я минув притомним,
      чулий в яйцях на холод їх злих сокир,
      як при вході в воду. І от, з солоним
      смаком її, як на мій язик,
      я межу пересік

      і проплив крізь баранину хмар. Внизу
      вились ріки, дороги, жовтіли риги.
      Протилежним протистояли, товкли росу,
      буцім довгі рядки непрочитаної ще книги,
      армії, мов у настільній грі,
      з оазами у ікрі

      містечок. І морок ураз набряк.
      Згасло усе. Ревіла турбіна, гуділо тім’я.
      І простір у тьмі задкував, як рак,
      уперед пропускаючи час, що мимо
      йшов на захід, вертався немов домів,
      виквецявшись у тьмі.

      Я заснув. Коли протер очеса,
      північ була, де у бджілки жало.
      Я узрів нові мені небеса
      зі новою землею. Вона лежала,
      як усіляка, падка на млу,
      річ пласка: у пилу.

      ІІІ
      Усамітнення учить суті речей, як належній мірі
      усамітнення. Шкіра спини завдячує шкірі
      спинки крісла і охолодою. Ваша рука на
      бильцеві крісла дерев’яніє. Дуб узнаки
      і окістю лоском, і кістяку. Думки
      б’ються, як лід об краї стакана.

      Духота. На приступці в більярдну залу нічна химера
      вириває у мли свої риси похилого негра
      і гасить сірник. Біле зуб’я у колонаді
      двірця Окружного Суду видається в бульвар,
      поцілене з пар випадкових фар,
      і втопає у листі. І наді

      всим, як святкові вогні на учті у Валтасара,
      вензелі "Кока-Коли". В зарослім саду курзали
      тихо сюрчить фонтан. Інколи млявий бриз,
      не домігшись уваги пруття простій руладі,
      шелестить затертим числом на шпальті
      литій горожі, по факту, із

      спинок кинутих ліжок. Ядуха. При гвинтівці не на плечі,
      Невідомий Союзний Солдат постає уночі
      поготів невідомим. Траулер тре іржаве
      перенісся об сірий бетонний причал. Гуде й
      вентилятор, хапає гаряче повітря US
      алюмінієм зябер.

      Як число в умі, вимиваючи з ріні слід,
      океан громіздиться у темряві млн. літ
      мертвим брижем, баюкає щіпи. І ледь у смерку
      з дебаркадера тінь стрімголов майне,
      довго падати, руки по швах; та не
      дочекатися сплеску.

      ІV
      Переміна імперії зв’язана з гулом слів,
      з натяком слиновиділення на мову,
      з лобачевським, в межах чужих кутів,
      не зумисно завищеним шансом згону
      паралельних ліній (авжеж бо, на
      полюсі). І вона,

      переміна, в’яже коління дров,
      перетворення нутрощів мокрих м’янки
      життя у сухий платяний покров
      (в холод – зі твіду, у спеку – з нанки),
      зі отверділим, що той оріх,
      мізком. Наголó, зі всіх

      нутрощів, око хіба ізслиза
      і драглистість леліє свою. Зосібна,
      переміна імперії в’яжеться з видом за
      море (в людині чаїться риба,
      не інак); з фактом, що ваш проділ,
      як і бгана постіль

      в дзеркалі, вліво змістились… І хворий зуб
      агукнувсь, і згага на нові страви.
      І на матову білизну
      думки – сутнісної потрави
      гладі паперу. Отут перо
      і розписалось про

      схожість. Адже у вас в руках
      те ж, терте, перо. І в темі пейзажних
      малев рослинність. І у хмарках
      гуде той самий бомбардувальник,
      що і сам не знає, куди летить.
      І вельми охота пить.

      V
      По усій Новій Англії, наче з пінявого прибою,
      здовж її узбережжя, вилискуючи рябою
      черепиці лускою, чи поснулими косяками в дранці
      проступають домівки, як набиті в сіть
      континенту, відкритого мимохіть
      рибами. Ні тріска, ні

      оселедець, утім, не вдостоєні гордих статуй,
      хоча годі підстав, і вибрати легше дату.
      І рисуватись на прапорі на узбережжі
      рибам не склалось, і повіває бриз,
      як сказав би Саллівен, на ескіз
      позахмарної вежі.

      Духота. Чоловік на веранді з укутаним у ганчірці
      горлом. І мотиль, скільки сил у субтильнім тільці,
      ударяючи металеву сітку, відскакує, яко куля,
      випущена природою з невидимого куща
      у саму себе: раз зі ста – влуча
      зі липневого дула.

      Позаяк дзиґарі непоступні ходою, невгавний біль
      ущухає з роками. Докіль часу стачає сил
      і на роль панацеї, то скорше і він до спеки
      викне, і до безсоння: добираючись піші, вплав,
      у півкулю орла сни несуть несусвітну яв
      зі півкулі, де решки.

      Духота. Нерухомі гігантські рослини, що п’ють приплив.
      Голова, похилившись, утримує біля вирв
      пам’яті стовплені номери телефонів, лиця.
      У питомих трагедіях, де завіса – пола плаща,
      помирає не гордий герой, а на швах в свищах
      витіпана куліса.


      А тому, що пізно гукать "прощай"
      і розчулитись щиро бодай понуці
      згуку, опізнаній як "на-чай"
      часу і просторіні, буцім
      і величній, і здатній піднести в куб
      все, що зірветься з губ,

      я пишу ці рядки від руки, у тьму
      в змозі виводити їх наосліп,
      опередивши на мить "кому?",
      з губ наготові і мимоволі б
      поночі вигулькнути взамін,
      і лигатись зі таким ін.

      Я пишу зі Імперії, по краях
      не обійденій водами. Знявши пробу з
      двох океанів і континентів, я
      сам почуваюся, як той глобус.
      Тобто, далі нікуди. Далі – ряд
      зір. І вони горять.

      Ліпше поглянь в телескоп туди,
      де залипне під листииком равлик з літа.
      По мені, "безкінечність", як наратив
      личить мистецтву ділення літра
      без остачі, нáтроє, в світлі зір
      радше, чим крокомір.

      Ніч. В парвеноні хрипить"ку-ку".
      Легіони у поміч тісним когортам,
      форуми – циркам. Повня вверху,
      як вибитий м’яч над безлюдним кортом.
      Голий паркет – хоч ходи в ферзі.
      Без меблів – карт-бланш нозі.

      VІІ
      Лиш прихильний до павутини кут заслуговує права
      іменуватись прямим. Тільки чуючи "браво",
      випрямиться актор. Давши нозі опору,
      тіло всесвіт на роги здійма і не знемага.
      Тільки те тіло в русі, чия нога
      перпендикулярна долу.

      Духота. Товчія тарганів у амфітеатрі мушлі
      мийчиної зі цинку. В пику безбарвній тушці
      всохлої губки, крутонувши свою корону,
      мідний кран, буцім цезареве чоло,
      скеровує на них нещадиму, як помело,
      струменеву колону.

      Бульбашки на стаканнім склі схожі на сльозу сиру.
      Безумовно, прозорі речі шанують силу
      у тяжінні, як і інертні, цупкі у масі.
      Навіть дев’ять-вісімдесят одна, і ця
      заломлює цівку, як промінця,
      журчачи в людськім м’ясі.

      Хіба стіс білих тарілок глянеться на плиті,
      як похилої пагоди профіль. Хіба що ті
      речі шанує простір, чиї риси вторимі: рози.
      А угледиш одну, вбачиш негайно дві:
      їх комахи ялозять, в черленій дзумлять ботві, –
      бабки, пчілки і оси.

      Духота. Навіть тінь, животіючи ледь, навкидь
      не ведеться на жест руки, що розмазує лобом піт.
      Запах старого тіла різкіший карбованих рис. За чіткість
      думок непокояться мозкові кістки
      в супі. І нікому навести
      окові різкість.

      VІІІ
      Збережи на кромішніші времена
      чуті слова, на времена тривоги!
      чоловік виживає, як фіш у піску: вона
      відповза у кущі, зводиться на криві ноги,
      відходить, як від пера – рядки,
      в надра материків.

      Є і леви крилаті, є сфінкси грудасті. Плюс
      янголи в білім і німфи моря.
      Тільки тим, хто не скинув ярма обуз –
      темені, спеки і, – супутньо – горя,
      вони здаленілих миліш у млі
      і кинутих слів нулів.

      Просторінь, де і сісти немає де,
      що зоря в етері, в собі не певна.
      Але є взуття, і ступню веде
      твердь, опірна ступні, поверхня,
      суша. І чулі її піски
      тихих пісень тріски:

      "Час об’ємніший простору. Простір – річ.
      Час – суто зміст уречевлень думки.
      Він і форма. Істоти – і люд, і фіш –
      згустки його. На якісь гатунки
      згустків годиться і хвиля, й твердь
      долу. І суто смерть.

      От у хаосі буднів і знов, і знов
      виникає звук, і лунає слово.
      Може, "люблю", чи бодай "агов".
      Але доки второпаєш те, вчергово
      все міняється, буцім ховає бриз
      мис за пасмами кіс".

      ІХ
      Голова розмишляє про бажаний вихід, як ніч про лампу.
      Думка виходить у певний момент за рамку
      одної з півкуль, як зі-під опіки,
      і сповзає, мов укривало, пріч,
      оголюючи цим чином щось, на манір ліктя; ніч,
      пак, цупкіш пелеринки,

      та не так безкінечна, як звивин у ній пороба.
      Поступово африка мозку, його європа,
      азія мозку, а там і наступні краплі
      у омешканім морі, з віссю по маяку
      обертатимуть м’яту свою щоку
      електричній їх чаплі.

      Ба, дивись: Алладін промовляє "сезам" – перед ним золотіє груда,
      Цезар бродить поснулим форумом, кличе Брута,
      соловей про любов богдихану співає пісень; в альтанці
      діва люлю при повні ногою гойда; нагий
      папуас у піску відбива з нудьги
      запальні танці-шманці.

      Духота. Так спросоння, укляклим коліном буцнувши млу,
      осягаєш ураз у постелі, що ось він – шлюб:
      що за тридев’ять з гаком земель уляглося на бік
      тіло, з яким у тебе давно
      спільного тільки і є, що дно
      океану і навик

      наготи. І не встати – удвох щоби.
      Ба, як небу світати там, півдоби
      мли в півкулі моїй. І, мовляв, одного світила
      малувато для двох пересічних тіл.
      Себто, на глобус, як Бог хотів,
      з клеєм не таланило.

      Х
      Опустивши віки, я бачу край
      ткані і лікоть у місці згину.
      Місце, куди я потрапив – рай,
      адже рай – місце немічі. У місцину
      черга; у неї – напоготів
      овид без перспектив.

      Випробуй пальцем кінець пера,
      стільниці кут, що є сил: урешті
      викличеш біль. Там, де гострий край
      речі, і міститься рай в предметі;
      рай, безумовно, осяжний більш
      тим, чим і туплять річ.

      Місце, куди я потрапив, пік
      буцім гори. Далі – вітер, Хронос.
      Збережи цю річ; адже рай – тупик.
      Мис, що вторгся у море. Конус.
      Ніс залізного корабля.
      Та не крикнеш "Земля!".

      Можна сказати лише за час.
      Слідом, увагою відрух стрілки
      око утримує. І ураз
      тоне беззвучно на дні тарілки,
      бо дзиґарі – раювати тут
      знаку не подають.

      Дещо, відсутнє, помнож на два:
      матимеш в сумі ідею місця.
      А позаяк і вони – слова,
      цифри цураються очевидця:
      жест у повітрі лишає слід,
      буцім розталий лід.

      ХІ
      Від великих речей уречевились в мові слова, свобода
      розгалужень – деревам, повеням – повноводдя;
      в паперовій панамі окрай океану – тіло.
      Як леліяне дзеркало, тіло стоїть у тьмі:
      на лиці його, у його умі
      брижами зарябіло.

      Плід любовей палких, бруду снів, жаху смерти, праху,
      рокуючи ламкість кісток, уразливість паху,
      тіло при океані є зцідженою наразі
      крайньою плоттю простору: в сріблі сліз по скулі
      людина викінчується у млі
      й видається у Часі.

      Зі сходу кінець Імперії в ніч занурюється – по горло.
      Пару мушель розчулює членороздільне соло:
      тобто, равлика її голос. Вуху
      у поміч і зв’язок над вічми глум.
      Ба, у чистім часі щодо відлунь –
      ані слуху, ні духу.

      Духота. У зітханні лиш горілиць
      невимовне скеровується у вись
      з реченим сухо до хланей її ж, безмовних.
      Плив думок, як прибій твердь земну, – ні-ні,
      колихає і вас від стіни стіні,
      на манір колискових.

      Спи спокійно, вколисуйся. Спи. В цьому сенсі – спи.
      Спи, як сплять тільки ті, хто щойно сходив пі-пі.
      Як країни на мапах, належні чужим широтам.
      І не згукуйся, чуючи скрип дверми:
      "Хто там?" – і віри тому не йми,
      хто відповість на "Хто там?".

      ХІІ
      Скрип дверей. На порозі стоїть тріска.
      Просить пити, звісно, заради Бога.
      Не відпустиш дорожнього без шматка.
      І дорогу покажеш йому. Дорога
      ляже, звивиста. Риба і піде геть.
      Инша – вигне хребет,

      постоїть, і потикається носком.
      (Їх чоломкань дзвін, як стакан стакану)
      І щоніч ідуть вони косяком.
      І у домівках край океану
      знають, як спати, коли взнаки
      мірна хода тріски.

      Спи. Не куля Земля. Вона
      радше довгаста: горби, лощини.
      А окрай землі в океан пірна
      берег, біжать, як лобів морщини,
      хвилі. А хвиль і тверді у довжині
      тягліші низки днів.

      І ночей. А далі – туман густий:
      рай, де є янголи, дідько з пеклом.
      Але довші низок тих поготів
      думи про конче істотам смертним.
      Довші останніх в очах істот
      – пустки Ніщот; і от

      око не прагне туди, куди
      і не трапить, а снива і застять вічі.
      Адже так – вві сні – уряди-годи
      звикнеться з річчю. І сни ті віщі,
      або зловісні: це – де як сплять.
      І двері весь час скриплять...




      ---------------------------------






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. З Іосіфа Бродського. Серпень
      Невеличкі міста, де годі почути правду.
      Та і куди вам вона, навіть якщо була.
      В’яз у вікні шумує, підтакуючи ландшафту,
      знайомому хіба потягу. Відкись гуде бджола.

      Судячи по кар’єрі на перепутті, витязь
      сам собі світлофор; плюс, по курсу – ріка,
      і сута різниця дзеркала, у яке ви дивились,
      з охочими вас забути, не бозна щоби яка.

      Зачинені в спеку, віконниці обвиті пліткою
      або просто плющем – заздалегідь, про всяк.
      Набігом до передпокою, засмаглий підліток
      у вас відбирає будучину, постаючи в трусах.

      Поволі, але смеркається. Сутінь буцім не проти
      форми вокзальної площі, зі статуєю й т.і.,
      де погляд, в якім читається "Та пішов ти",
      прямісінько пропорційний відсутній її товпі.


      ---------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. І. Бродський. Із Альберта Айнштайна
      Учора настало завтра, з третьої пополудні.
      Сьогодні уже "ніколи", скільки їх не лічи.
      Те, чого більш нема, має види на будні
      з вогким числом газети і без яйця в борщі.

      Від оклику "Іванов", літ і літ епоху
      порябить тут як тут – колами по воді.
      Так солдати з траншеї свого окопу
      дивлять туди, де лишали тінь.

      Там – епідемія нежиті, а квітові не до пáхів,
      і легіт листя настійний, як натяк на манію,
      і місто, буцім та дошка для чорно-білих шахів,
      де жовті перемагають, схоже на нічию.

      Так тужавіє сутінь від лампочки в коридорі,
      і пасмо гір насторожує згортуваний вігвам,
      об чім, аби не ломитися ночі глупої, зорі
      денні, без миготіння, і сповіщають вам.







      ------------------



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. З Іосіфа Бродського. Вистава
      Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі!
      Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю!
      Упізнаю цю особу! В знаком допиту поставі.
      У покрапленій шинелі. Мізки в комі опізнаю!
      Знаки ділення – де вічі, замість горла – темінь спалу.
      От і вийшов чоловічок, представник її загалу.
      Ось і він, громадянин,
      що виймає зі штанин.

      "А почім та радіола?"
      "Хто такий Савонарола?"
      "Десь бо є на те підказка?"
      "А клозет, як ваша ласка!"

      Входить Пушкін у шоломі літуна при папіросці.
      В чистім полі чеше скорий зі самітним пасажиром.
      І нарізкою навскісно, як полтавської, в дорозі
      з видлубаним підо Гдовом пальцем стрілочника жиром
      оживає снігу килим, а розвилки-полустанки
      окропить не однієї вмістом випитої склянки.
      Виють в лігвах піль, таким
      ошелешені вовки.

      "Ба, життя – як лотерея".
      "Вийшла заміж за єврея".
      "Довели нарід до ручки".
      "Дай червінця до получки".

      Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним – мецо-сопрано.
      В продуктовім – кіт наплакав; бакалія зі щурами.
      Рогом риючи каракуль, дехто в штанях із барана
      на трибуні мавзолея мружить щілочки тирана.
      Як лихі казали люди, вирлам з вихорами вражим
      узнаки, як фіш на блюді, ціпеніє труп зі фаршем.
      Славно гріб од самоти
      при гвинтівці стерегти.

      "Не дивись у вічі, діво:
      підеш, серденько, наліво".
      "Піп любив свою собаку".
      "Умирали вдвох від раку".

      Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
      (Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.)
      Він учитель у Тарзана: самописка – як ліана,
      взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
      Се – великий син Росії, най і правлячого класу!
      Муж, чиї онуки босі теж не часто бачать м'ясо.
      Чудо-юдо: ніжний граф
      наплодив книжкових шаф!

      "Научав мінету, й тільки?".
      "Що за кипиш-гам без бійки? "
      "Крив останніми словами".
      "Крайні є? То я за вами".

      Входить пара Александрів під конвоєм Миколаші.
      Сповіщають: "Ось так лажа" чи "Яке смачне повидло".
      По Європі бродять нари в марнім пошуку параші,
      на ніякове усюди натикаючися бидло.
      Хвиля благами причалу обнадіяла "Аврору",
      щоб пальнула на початку безкінечного терору.
      Ой ти, участь корабля:
      скажеш "плі!" – почуєш "бля!"

      "Укріпив стосунки браком".
      "Все одно поставлю раком".
      "Ех, Цусімо-Хіросімо!
      Жити далі незносимо".

      Входять Герцен с Огарьовим, горобине щебетання.
      Що обітницям-обіймам личить, як чуже наріччя.
      Ліпший овид цього міста з висоти бомбардування.
      Глянь – набухлі, ніби вата у пахвині у заріччя,
      оболоки на осонні плідні ув архітектурі.
      Кремль маячить, буцім зона; кажуть – у мініатюрі.
      Бугаїне "у-у" в гайку.
      Дятел стукає круку.

      "Пленум брав перерву двічі".
      "Дав поліном їй меж вічі".
      "Білий світ арабській хаті
      застять знов жиди пархаті".

      Входить Сталін з Джугашвілі, розпашілі спересердя.
      Кожен иншого в прицілі, куці пальці на гашетці,
      і кілечки диму з люльки… Так, на думку режисера,
      Націй Батько був і гигнув, з нікотинами у герці.
      І встає Кавказ хребтами у почеснім караулі.
      Із коричневого ока б’є ключем Напареулі.
      Друг-кунак стромляє клик
      в недоїдений шашлик.

      "Ти дививсь Дерсу Узала?"
      "Я тобі не все сказала".
      "Раз чучмек, то вірить в Будду".
      "Сука будеш?" – "Нею й буду".

      Входить з криком Закордоння – зо півкулля під забралом
      зі замацаним в кишені знакомитим оковидом.
      Обзиває Єрмолая Фредеріком або Шарлем,
      то пеняючи законом, то погрожуючи митом,
      окликає: "Як живете!" І бентежать глянцем плоті
      Рафаель з Буанаротті – ані біса на звороті.
      Пролетарій не баран:
      чимчикує в ресторан.

      "Ти у шкарах цих, як янкі".
      "Заламав її зі п’янки".
      "Був простим собі робочим".
      "Межи тим, усі ми дрочим".

      Входять Думи за Грядуще, всі у строях цвіту хакі.
      Мирний атом криють матом; балістичності снарядам
      додають у танці-шманці: "Ми вояки-забіяки!
      Росіянці і германці нам примір під Сталінградом".
      І удові, як Матрьони, глухо виють циклотрони.
      В Міністерстві Оборони гучно каркають ворони.
      А у спальні не до снів
      подушкам від орденів.

      "Де яйце, там і пательня".
      "Чув, московська достеменно
      буде знову по рублю".
      "Мам, я тата не люблю".

      Входить дехто православний, мовить: "Я тут повноправний.
      У душі моїй Жар-птиця і туга по государю.
      Ігор хутче би вернувся у обійми Ярославни.
      Дайте я перехрещуся, а як ні – в лице ударю.
      Гірше порч своїх вошивців – підчепити їх заразу.
      Грай, гармоне, заглуши цей саксофон – поробу джазу".
      До причасть і сліз роса
      личить жертвам обріза…

      "Нам біфштекс під "муху в носі".
      "Бурлаки-сєвероморці
      крейсер витягнуть, дастьбі,
      й дозу променів собі".

      Входять Думи за Минуле, в убранні якім попало,
      з чорнобурками в помині. На розбірливій латині
      і російською тихіше запевняють: "Все пропало,
      а) фокстрот під абажуром, чорно-білені святині;
      б) ікра, севрюга, жито; в) красулині білила.
      Та бракує алфавіту. І дитя, осоловіло,
      чувши "баїньки-баю",
      загинає: "мать твою!".

      "Ліз у пах, коли знайомивсь".
      "Підмахну – і в Сочі". "Помісь
      лейкоциту з антрацитом
      називається Коцитом".

      Входять строєм піонери, хто – з моделлю зі фанери,
      хто – з докладним, самотужки занотованим доносом.
      З того світу, як химери, стукачі-пенсіонери
      запопадливо кивають – шмаркачам і кирпоносим,
      що врубають "Руський бальний", і до батьківської хати
      забігають притьма в спальні, де зачаті – тат прогнати.
      Що попишеш? Юнь, авжеж.
      Не задушиш, не уб’єш.

      "Харкнув в суп, зігнав досаду".
      "Срати поруч з ним не сяду".
      "А моя, як та мадона,
      не бажає без гондона".

      Входить Лебідь з неодмінним Відображенням озерним,
      взвод беріз за ним уприсядь, першій скрипці на помозі.
      Метр палкий, чию уяву розпалило гренадером,
      ба, сцикливого десятку, дряпа кігтем бархат ложі.
      Дощ іде. Собака лає. З печі, з цвяшком у щербатім
      роті, покидь зизоока кпить з каліки голим задом:
      "Инвалід, га, инвалід,
      ой, нутро мені болить".

      "Загриміть у гріб – не штука!"
      "Пес гавкучіш, ачи сука?"
      "Чинник висліду в причині
      відпадає по кончині".

      Входить Мусор з криком: "Годі!". Прокурору жовна зводить.
      І барліг громадянина сторожують не "сезами"
      Може правнук, може прадід в рудних надрах тачку котить.
      Щедрі надра в масть политі кришталевими сльозами.
      І ніяких тобі склепів: в бликах повні над рудою,
      сяють фікси золотою у щелепі мерзлотою.
      Знати, доста рвали жил
      ті, хто голови зложив.

      "Хата є, та лінь злягтися".
      "Я не блядь, а кранівниця".
      "Звичка жити, до словечка,
      старша курки і яєчка".

      Ми заповнили всю сцену! Иншим – битися об стіну!
      Звитись соколом під купол! Брати приклад з аскариди!
      І гумовими ляльками, язиками збивши піну,
      обікластись якомога, щоб родилися гібриди.
      За нестачі просторіні, в чім відлитись формі маси,
      цвинтаря окрім, і черги мимо чорної – до каси?
      Гайда в степ, що люд орав
      до піврозпаду ядра!

      "Дайте строк, а вирок вспіє!"
      "Хто кричить: "Хапай злодíя!"?
      "Змалювала член у зошит".
      "Богом зглянутися прóшу".

      Входить Вечір-неборака, дім казна і де у дідька.
      Скатертина і фіранка не узгодять сенсів зовні.
      Без заваг на гугіт серця – лепет "якання", і тільки –
      відчуття, що Лобачевским овид зібганий сьогодні.
      Легіт листя барви грошей, комариний дзум з-під стелі.
      Вічі збільшити не гожі шість-на-дев’ять тих, що вмерли,
      хто проріс в густій траві.
      Геж, потуги не нові.

      "Від кохань бувають діти.
      Ти один тепер на світі.
      Пам’ятаєш, як, бувало,
      я у потемках співала?

      Онде – кицька, онде – мишка.
      Онде – табір, онде – вишка.
      Час іде, і тихим сапом
      убиває маму з татом".

      ------------------------







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. З Іосіфа Бродського. Присвячується Ялті
      Події, за які ітиме мова,
      правдиві. Позаяк, у наші дні,
      не тільки лжа, але і чиста правда
      залежна від ґрунтовности підтверджень
      та доказів. І чи не є це знак,
      що ми ступили за поріг нового,
      сумного гейби, світу? Себто, правда
      і є упорядкованим либонь
      тих доказів загалом. Бо тепер
      не кажуть “вірю”, кажуть “я погоджусь”.

      В атомний вік людей хвилють більше
      не речі, а складові й лад речей.
      І, мов дитя, що випатрало ляльку
      і скиглить, копирсаючи труху,
      так у зумовах байдуже яких
      подій і ми готові убачати
      саму подію скорше. В цьому є
      спокуса неабияка, тим пак, що
      мотиви, середовище і штиб
      стосунків – то і є життя. А ним
      орудувати вчили нас хіба
      як гожим умовиводів об’єктом.

      І видається инколи, що досить
      переплести взаємини, мотиви,
      проблеми, середовище – і ось
      щось відбувається; скажімо – злочин.
      Ба, ні. За вікнами – звичайний день,
      накрапує згори, снують машини,
      і телефонний апарат (клубок
      катодів, спайок, опорів, клем тощо)
      німіє переконливо. Подій
      не трапилось. І дякувати Богу.

      Описане тут відбулось у Ялті.
      Наразі я волію потакати
      наведеному нарису уявлень
      про правду – себто патратиму сам
      цю лялечку. Й нехай звиня мене
      читач прихильний, щойно де-не-де
      додам до правди елемент мистецтва,
      яке, урешті-решт, і є
      основа всіх подій (хоча мистецтво
      письменника є не життя мистецтвом,
      а якости зображень). Запис свідчень
      причетних зберігає послідовність,
      в якій вони збирались. Як взірець
      потреби радше правди у мистецтві,
      а не митецьких вправ – у голій правді.

      1
      "Той вечір він мене оповістив
      стосовно стрічі. А була домова
      ще у вівторок, що в суботу він
      навідається. Саме так, в вівторок.
      Я зідзвонився з ним і запросив
      його зайти, і він сказав: "В суботу".
      Чому в суботу? Ми із ним давно
      збиралися засісти й розібрати
      один дебют Чигоріна. І все.
      Другої, як ви кажете, мети,
      у цьому не вбачалося. Авжеж,
      з тих міркувань, зосібна, що бажання
      побачити приємну вам людину
      метою не назвеш. Утім, це вам
      видніш… ба прикро, що в той вечір
      своїм дзвінком він зустріч скасував.
      Шкода! я так чекав його візиту.

      Як ви спитали: хвилювався? Ні.
      Він розмовляв спокійно, як і завше.
      Звичайно, телефон є телефон;
      та, знаєте, не бачачи обличчя,
      пильніше вислуховується голос.
      Не чув я хвилювання в нім. Хіба що
      він якось дивно підбирав слова.
      Давалась узнаки тривалість пауз,
      завжди нервових дещицю. Бо ми
      мовчанку співрозмовника здебільше
      сприймати схильні, як потугу думки.
      А це було чистісіньке мовчання.
      Ви тишу відчували як свою
      залежність від тривалости її,
      це часто дратувало неабияк.
      Так, сам я знав, причиною була
      контузія. Так-так, я певен в цьому.
      А чим ви ще поясните це. Як?
      Так, дійсно, він не хвилювався. Втім,
      суджу лише за голосом. Наразі
      додам, про всяк випадок, від себе:
      у той вівторок, і в суботу згодом
      чув звичні інтонації. Гадаю,
      коли за весь цей час що і стряслось,
      то не в суботу. Він же сповістив!
      Схвильовані ніколи так не чинять!
      Скажімо, я, коли хвилююсь… Що?
      Як почалась розмова? Ба, будь-ласка.
      Я, тільки-но почув дзвінок, негайно
      зняв слухавку. “Добридень вам, це я.
      Шкода, що мушу вас перепросити.
      Так сталось, і навідатись до вас
      я не зумію”. Правда? Що ж, шкода.
      А в середу? Мені вас турбувати?
      Даруйте, ну звичайно, без образ!
      До середи? І він: “Тоді добраніч”.
      Так, ця розмова трапилась о восьмій.
      А я після розмови вимив посуд
      і вийняв дошку. Він, в минулій грі,
      порадив мені хід ферзем – Е-8.
      То був чудний, ні – чудернацький хід.
      Чи божевільний. Геть не у манері
      Чигоріна. Так, зовсім божевільний,
      без очевидних змін, але при цьому
      він зводив нанівець і сенс етюду.
      У всякій грі суттєвий результат:
      поразка, перемога, хай нічийний –
      одначе – результат. Але цей хід –
      він ніби спонукав усі фігури
      до сумнівів у власнім існуванні.
      Я міркував над ними допізна.
      Цілком можливо, саме так колись
      і гратимуть, але стосовно мене….

      Даруйте, не збагну вас: чи не каже
      мені про щось це прізвище? Еге ж.
      П’ять років, як ми з нею розлучились.
      Все вірно, ми не брали з нею шлюбу.
      Він знав про це? Хто-зна. Гадаю, ні.
      Який їй сенс про це розповідати?
      Що? Ця світлина? Дійсно, я її
      завжди ховав перед його візитом.
      Ні, що ви, вам не варто вибачатись.
      Запитання цілком доречне, я ….
      Як я дізнався про саме убивство?
      Вона дзвонила до мене в ту ніч.
      От у кого збентеженим був голос!

      2
      “Ми бачилися цього року рідко,
      та бачились. У мене він бував
      зо двічі в місяць. Інколи ще рідше.
      А в жовтні не з’являвся взагалі.
      Так, він попереджав мене дзвінком
      напередодні. Деколи за тиждень.
      Щоб виключити плутанину. Я,
      ви знаєте, працюю у театрі.
      Там завше несподіванки. То хтось
      захворює раптово, чи втікає
      на кінозйомки – треба підмінити.
      Це, зрештою, відомо. І до того ж –
      він добре знав, що у мене тепер….
      Так, вірно. Отже, вам і це відомо?
      Утім, пардон, це ваше амплуа.
      Але оте, що є тепер, це досить
      серйозно все. І я вас запевняю,
      що це… Так, не зважаючи на це,
      ми зустрічались. Як вам пояснити!
      Він, бачите-но, був доволі дивним
      і мало схожим з будь-ким. Але всі,
      всі люди між собою мало схожі.
      А він несхожим був на инших всіх.
      Так, саме це приваблювало в нім.
      Коли ми йшли разом, довкола все
      переставало існувати. Тобто,
      продовжувало рухатись, вертітись –
      світ жив: і він його не затуляв.
      Я не кохання маю на увазі!
      Світ жив. Та на поверхні всіх речей –
      що рухаються, зовні нерухомих –
      раптово виникала ніби плівка,
      вірніше – той серпанок, під яким
      світ повен беззмістовної подоби.
      Так, знаєте, в лікарнях в білий колір
      фарбують завжди ліжка, стелі, стіни.
      Ось уявіть собі мою кімнату,
      засипану снігами. Правда, дивно?
      І, менше з тим, чи не здається вам,
      що меблі неодмінно б вигравали
      з подібних перевтілень. Ні? Шкода.
      А я гадала, що оця подоба
      і є справдешня зовня мого світу.
      І я жила цим дивним відчуттям.

      Так, саме через це стосунків з ним
      і досі не порвала. А заради
      чого, даруйте, слід було мені
      з ним розлучатись? Задля капітана?
      А я так не вважаю. Він, авжеж,
      серйозний чоловік, хоч офіцер.
      Але те відчуття дало мені
      безмірно більше! Він один спромігся
      його створити. Боже. Я лишень
      тепер і починаю розуміти,
      яким же дорогим мені було
      те відчуття! О, так, і це є дивно…
      Що саме? А оте, що я сама
      віднині стану часткою огрому,
      і що мене обволоче прошарок
      отої патоки. А я вважати буду,
      що я не схожа з иншими! І доки
      усі свою плекатимуть осібність,
      нічого не збагнуть. Який це жах…

      Даруйте, я наллю ковток вина.
      Ви також? З задоволенням. Ну що ви,
      Я так про вас не думаю! Коли
      і де ми познайомились? Чекайте.
      Гадаю, десь на пляжі. Дійсно, там:
      в Лівадії, на санаторськім пляжі.
      А де іще стрічатись із людьми
      у нашій глухомані. Як, однак,
      ви освідомлені про все! Зате
      вам навіть не вгадати змісту слів,
      з яких розпочиналось це знайомство.
      А він сказав: "Я розумію, як
      я вам обрид, але…", а все, що далі,
      не так важливо. Правда, в цьому – щось?
      Як жінка, щиро раджу залучити
      цю фразу в особистий арсенал.
      Чи знаю щось я про його сім’ю?
      Нічого майже, власне. Тільки те,
      що син у нього є – от тільки де?
      Утім, я помилилася: дитина
      у капітана… Так, хлопчак, школяр.
      Похмурий, майже викапаний батько.
      Ні, більше за сім’ю і не скажу.
      І про знайомих також. Він мене
      увесь цей час ні з ким і не знайомив.
      Даруйте, але я – краплину ще.
      Я згодна з вами: рідкісна задуха.

      Ні, я не знаю, хто його убив.
      Як ви сказали? Що ви! Це – ганчірка.
      Втрачає глузд від ферзевих гамбітів
      його найближчий приятель. Чого
      і досі не збагну, так тої дружби.
      Там, в цьому клубі, вони так димлять,
      що димом тхне увесь Південний Берег.
      Ні, капітан прийшов тоді в театр.
      В цивільному, авжеж. Я не виношу
      цю форму. Так, вже відти ми разом
      пішли до мене. А його знайшли
      в моїм параднім. Він лежав в дверях.
      Скидалося на те, що то п’яниця.
      У нас, в під’їзді, знаєте, пітьма.
      Але я за плащем його впізнала:
      на нім був білий плащ, увесь в багні;
      так, він не пив. Я певна щодо цього;
      так, думаю, він повз. І довго повз.
      Опісля? Ми внесли його до мене
      і сповістили в відділок. Хто? Я?
      Ні, капітан. Я почувалась зле.
      І взагалі – це все було жахіттям.
      Ви теж так уважаєте? Як дивно.
      Утім, це ваша служба. Ви праві:
      так, звикнути до цього, дійсно, важко.
      І ви також людина… О, даруйте!
      Я незугарно висловилась… Так,
      будь-ласка, а мені не наливайте.
      Так, з мене досить, я погано сплю,
      а ранком – репетиція. Хіба що
      як засіб від безсоння. Ви у цім
      упевнені? Тоді – один ковток.
      Я з вами згодна, – дуже, дуже душно.
      Нестерпно так. І важко. І немає
      чим дихати. Все заважа. Ядуха.
      Я задихаюсь, так. А ви? А ви?
      Ви також, так? А ви? А ви? Я більше –
      я більше нічогісінько не знаю.
      Чого від мене ще вам треба? Що вам…
      Чого ти хочеш? Га? Чого? Чого?

      3
      "Давати вам пояснення? Гаразд,
      не стану сперечатись. Але зважте:
      не надто сподівайтесь, бо мені
      про це відомо має бути менше,
      ніж вам. Та осягнути навіть це
      достатньо ризиковано для глузду.
      Гадаю, ви цього не боїтесь,
      оскільки ви… О, так, тут ви праві:
      суб’єктові цьому добра не зичив.
      Підстави вам, гадаю, зрозумілі.
      Коли і ні – вдаватись до пояснень
      немає сенсу. Згодьтеся, що вас,
      насамперед, цікавитимуть факти.
      Так от: я й не приховую – було.
      Ми не були знайомі з ним. Та я –
      я знав давно, що в неї хтось буває.
      Ні, я не знав, хто саме. А вона,
      природно, про таке не говорила.
      Та я ж бо – знав! І без розумувань
      якого Шерлка Холмса, ні, – цілком
      було достатньо трішечки уваги.
      Тим паче… Так, осліплення можливе.
      Але ж ви геть не знаєте її!
      Якщо вона мені і не казала
      за цього типа, то не для того,
      щоб приховати щось! Їй не хотілось
      завдати мені клопоту. Таїти,
      по суті, було нічого. Вона
      сама зізналась – я її притиснув
      до стінки – незабаром буде рік,
      як поміж нами… Я не зрозумів –
      чи я повірив їй? Авжеж, повірив.
      Чи стало мені легше – инша справа.

      Можливо, ви і праві. Вам видніш.
      Але коли людина щось вам каже,
      то, мабуть, не затим, аби ви їй
      не довіряли – навіть рухи губ
      суттєвіші, ніж правда чи неправда:
      в їх порухах життя буває більше,
      ніж в тім, що саме губи промовляють.
      От я сказав вам, що повірив; ні!
      Тут сталось дещо поза тим. Я просто
      побачив – що вона мені говорить.
      (Завважте, не почув, але побачив!)
      Збагніть урешті – це була людина,
      що розмовляла, дихала, тремтіла.
      Я не хотів вважати це брехнею,
      та і не зміг би… Вас дивує, як
      з таким підходом до людини, сам я
      отримав на погони по чотири
      зірки? Ба, це – маленькі зірочки.
      Я починав инакше дещо. Ті,
      з ким починав я, – вже давненько мають
      зірки великі. Дехто і по дві.
      (Розвиньте свою версію, що я
      невдаха ще – це, вочевидь, повинно
      посилити її правдоподібність.)
      Повторююсь, я починав инакше.
      Я, як і ви, підступности чекав.
      Так, і знаходив, дійсно. Бо солдати –
      такий народ – постійно норовлять
      охмурити начальство. Але якось,
      в сорок четвертім, в Кошіце, збагнув,
      яка це глупота. Поперед мене
      лежало двадцять вісім чоловік,
      котрим не довіряв, – в снігу, солдати.
      Що? Що? Ага, чи варто про оте,
      що не прояснить жодним чином справи?
      Утім, я вам лише відповідав.
      Так, я вдівець. Уже чотири роки.
      Так, діти є. Одна дитина, син.
      Де був тоді увечері в суботу?
      В театрі. А опісля проводжав
      її додому. Він лежав в параднім.
      Що? Як зреагував я? А ніяк.
      Звичайно, я впізнав його. Колись
      я бачив їх удвох в універмазі.
      Вони там купували щось. Отам,
      тоді я все й збагнув. Річ в тім, що ми
      перетинались инколи й на пляжі.
      Нас вабило обох те саме місце,
      біля самої сітки. І завжди
      я бачив вколо шиї в нього плями,
      ті самі, розумієте. Ну от.
      А якось я обмовився про щось
      на кшталт погоди – отоді він рвучко
      схилився і сказав – кудись повз мене:
      "У мене з вами жодного бажання",
      і тільки через декілька секунд
      додавши: "розмовляти", і при цьому
      дивився незворушно горівіч.
      Отої б миті, присягаюсь, міг би
      і вбити. І в очах моїх стемніло,
      я відчував, як заливає мозок
      гаряча хвиля, і у певну мить
      мені здалось, що сам я знепритомнів.
      Допоки я себе переборов,
      він вже лежав на попереднім місці,
      з обличчям під газетою, й на шиї
      темніли ті, відомі вам синці.
      Так, я не знав тоді, що це є він.
      На щастя, я тоді її не знав ще.
      А потім? Потім він, здається, щез;
      я вже не зустрічався з ним на пляжі.
      А згодом – вечір в Домі офіцерів,
      ми з нею познайомилися. Якось
      невдовзі стрів їх там, в універмазі…
      У ту суботню ніч отам його
      одразу і впізнав. Казати щиро,
      зізнаюсь, мимхіть, але зрадів.
      Инакше це могло тривати вічно,
      і пораз опісля його візитів
      вона бувала дещо не в собі.
      Тепер, гадаю, все складеться краще.
      Їй доведеться спершу важкувато,
      але, мені відомо, – з часом і
      убитих забувають. І, урешті,
      ми виїдемо відсіля. Вже маю
      і виклик з Академії. Так, в Київ.
      Її давно запрошують в театр.
      Гадаю, з сином ладитимуть. Згодом,
      цілком можлива і своя дитина.
      Я – хе-хе-хе – погодьтесь, ще того…
      Еге ж, і зброю маю. Особисту.
      Ні, це не “стечкін” – ще з часів війни
      є у мене трофейний парабелум.
      Що? В нього? Так. То – огнестрільна рана.

      4
      Той вечір батько рушив у театр,
      а я лишився з бабцею удома.
      Ага, удвох дивились телевізор.
      Уроки? Але то була субота!
      Егеж-бо, телевізор. Що там йшло?
      Уже не пам’ятаю. Не про Зорге?
      Ага, про Зорге! Тільки до кінця
      я не дивився – бачив вже раніше.
      У нас була екскурсія в кіно.
      Ну от. З якого місця я пішов?
      Ну, це отам, де Клаузен і німці.
      Вірніш – японці, знаєте, вони там
      здовж берега пливуть ще на човні.
      Так, це було приблизно о дев’ятій.
      Напевно. А тому, що гастроном
      в суботу зачиняють о десятій,
      а я хотів морозива. Та ні,
      я визирнув з вікна – а він навпроти.
      Так, отоді і вирішив пройтись.
      Бабусі не казав про це. Чому?
      Вона б тоді бурчала – ну, пальто
      там, рукавиці, шапка – й всяке инше.
      Ага, у куртці був. Та ні, не в цій,
      а в тій, що з капюшоном. Так, вона
      на блискавці. Так, він лежав в кишені.
      Та ні, я знав, де він тримає ключ…
      Звичайно, просто так! Не для того,
      аби похизуватись перед кимось!
      Так, було пізно, темно взагалі.
      Про що я думав? Ні про що не думав.
      По-моєму, я просто йшов і йшов.
      Що-що? Як опинився нагорі?
      Не знаю – ну, мабуть, тому, що зверху
      спускаєшся коли, постійно бачиш
      всю гавань унизу. Вогні в порту.
      Там справді завжди хочеш уявити,
      що знизу відбувається. Й коли
      додому йти – приємніше спускатись.
      Так, було тихо. Місяць? Місяць – був.
      І взагалі – краса була шикарна.
      Назустріч? Ні, ніхто не попадався.
      Ні, точно не згадаю. Але "Пушкін"
      відходить о дванадцятій в суботу,
      а він стояв – у нього на кормі
      салон розваг, шибки де кольорові,
      і зверху він нагадує смарагд.
      Ага, саме тоді… Чого? Та ні ж бо!
      Її будинок далі, а його
      я перестрів на виході із парку.
      Чого? а, взагалі, які у нас
      стосунки з нею? Ну які – вона
      красива. І бабуся так вважає.
      І, взагалі – нічо, не лізе в душу.
      Мені-то що, – мені усе одно.
      Вирішувати батьку….
      Так, при вході.
      Ага, палив. Ну, так, я попросив,
      а він мені не дав, і взагалі він
      мені сказав: "Ану, котися відси",
      і трохи згодом, я вже відійшов
      на кроків десять майже, може більше –
      впівголосу додав услід – “негідник”.
      Довкола була тиша, я почув.
      Я не второпав, що зі мною сталось!
      Ага, немов мене вперіщив хтось.
      Мені немов залляло чимось вічі,
      і я вже не збагну, як обернувся
      і вистрілив у нього! Ні, не вцілив:
      він залишився там, де і стояв,
      здається, і палив. І я… і я…
      Я закричав і кинувся тікати.
      А він – стояв. А так ніхто зі мною
      не розмовляв ніколи ще! А що?
      що я зробив такого? Попросив.
      Еге ж, цигарку. Ну, нехай цигарку!
      Я знаю, це погано. Та у нас
      всі майже палять. Та і не хотілось
      палити навіть! Я б і не палив,
      я б тільки потримав. Та ні ж бо, ні…
      Я виглядати не хотів дорослим!
      Я б дійсно не палив! А там, в порту –
      суціль вогні і світлячки на рейді…
      Я тут би також… Ні, я не зумів
      це все як слід… Але, прошу вас дуже,
      прошу вас: не кажіте цього батьку!
      Бо він приб’є… Так, я поклав на місце
      і ліг до ліжка! Батьку не кажіть!
      Бо геть заб’є! Я ж і не влучив! Га?
      Егеж-бо, промахнувся!? Правда? Правда?

      5
      Такий-то і такий-то. Стать і вік.
      П’ята графа. Сім’я та діти – пропуск.
      Де народився. Штамп прописки. Де,
      коли і ким був найдений вже мертвим.
      Підозрюваних прізвища: їх троє.
      Отож, серед підозрюваних – троє.
      Можливість запідозрити кількох
      людей в убивстві тільки однієї
      доволі красномовна. Так, звичайно,
      і тріїця людей здійснити в змозі
      одне і те ж. Курча, скажімо, з’їсти.
      А тут – убивство. І самий вже факт,
      що під підозру підпадають троє,
      є запорука визнання, що кожен
      спроможний вбити. Це лишає сенсу
      всі пошуки – оскільки в результаті
      розслідування тільки й дізнаєшся,
      хто саме; але зовсім не про те, що
      всі инші не могли… Ну що ви! Ні.
      Мороз по шкірі? Дзузьки! Але в сумі
      раптовий намір одного вчинити
      убивство, з хистом иншої людини
      розплутати його – попри увесь
      зв’язок їх очевидний – безперечно
      не рівнозначні зовсім. Мабуть, це
      є наслідок їх близости. О, так,
      усе це прикро.
      Як? Як ви сказали?!
      Що навіть вже зазначене число
      осіб, на котрих падає підозра,
      об’єднує їх мовби і слугує
      якимось чином алібі? Що нам
      не вдасться трьох наситити єдиним
      курчам? Так, безперечно. Отже, вбивця
      у цей ніяк не вписується окіл,
      а десь за його межами. І він
      серед отих, кого не запідозриш?!
      Міркуючи инакше, вбивця – той,
      у кого і підстав катма для вбивства?!
      Так, цього разу так воно й було.
      Так, ви праві. Однак, усе це… все це…
      Це просто – апологія абсурду!
      Апофеоз безсенсовости! Мара!
      Виходить, що тоді воно – логічне.
      Чекайте! Поясніть мені тоді,
      в чім сенс життя? Невже таки у тім,
      що, вийшовши з кущів, хлопчисько в куртці
      стріляти розпочне у вас? Якщо,
      якщо це так, тоді скажіть – чому
      це дійство нами назване злочинним?
      І ми його розслідуємо! Жах.
      Це значить, ми весь час ждемо убивства,
      і наслідок – очікуваного форма,
      і що злочинець зовсім не злочинець,
      і що…
      Даруйте, так, мені недобре.
      Піднімемось на палубу; тут душно…
      Еге ж, це Ялта. Бачите – он там –
      там цей будинок. Ні, ще вище, біля
      Меморіалу. Гляньте – скільки світла!
      Краса, авжеж?.. Ні, я не знаю, скільки
      дадуть йому. Так-так, усе це вже
      не наша справа. Це вже – суд. І мабуть,
      йому дадуть… Звиняйте, я тепер
      волів би не торкатись теми кари.
      Мені щось душно. Але це мине.
      Так, в морі, безперечно, буде легше.
      Лівадія? Вона он там. Так-так,
      юрба тих ліхтарів. Егеж, шикарно?
      Так, хоч і ніч. Як-як? Я не почув?
      Так, слава Богу. Пливемо нарешті.
      _______

      "Колхіда" здійняла бурун, і Ялта –
      з її квітками, пальмами, вогнями,
      відпускниками – в чергах до дверей
      закритих закладів, як оті мухи
      довкіл сліпучих ламп, – заледь гойднулась
      і почала повільно розвертатись. Ніч
      над морем відрізняється від ночі
      над сушею приблизно в той же штиб,
      як дзеркалом відбитий власний погляд –
      від погляду зустрічної людини.
      "Колхіда" вийшла в море. Від корми
      увсебіч розбігався темний слід,
      і сам півострів поступово танув
      в нічній пітьмі. Вірніше, повертався
      до контурів отих, про котрі нам
      нагадує географічна мапа.



      ------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. З Іосіфа Бродського. Напучання
      І
      У дорозі по Азії, ночуючи(був би дах)
      в сінях, лазнях, лабазах – у теремах і хатах,
      чиї кіпчені шиби овиду – вид узди,
      укривайся кожухом і норови завжди
      кут найти головою, аби кут у нічній
      млі сокирі обтяжив і вдар по ній,
      обважнілій від усячини випитого, і акурат
      зарубати завадив. Коло вписуй в квадрат.

      ІІ
      Бійся широких вилиць та місяцеву, рябих
      шкірою щік; утішся чеснотою голубих
      віч – особливо у разі, коли передує ніч,
      хащі. Взагалі – має значення розріз віч,
      принаймні, вже наостанці, щоб чоловік
      у віщось – хай скрижаніле – але проник,
      а там і лід трісне, та і купелі крижані
      не настільки в’язкі, як меди брехні.

      ІІІ
      Просись на нічліг у дім, де у дворі висять
      повúвачі. Водись тільки з людом за п’ятдесят.
      Чоловік у літах про долю знає усе, дастьбі,
      щоб щось іще зі твоєї приписувати собі,
      зі жінками – те саме. Гріш-другий убереже
      комір; а як міль пожирує хутрами, то лише
      холошина під коліном, а не чоботи: не забудь.
      В Азії чоботи першими пропадуть.

      IV
      У горах іди поволечки; треба повзти – повзи.
      Величні навіч оддалеки, не ліпші, аніж низи
      дольні впритул, їх поверхні випростані сторчма,
      і, мовби горизонтальна, виляста тропа сама
      звивається прямовисно. Лежма в горах – стоїш,
      стоячи – возлягаєш, виснувавши, що лиш
      в падінні ти незалежний. Так подолують дріж,
      запаморочення над прірвою, захват біля підніж.

      V
      Не зважай на “Агов, друзяко!” Ціпни і торопій.
      Чулий до мов, наріч, будь як глухонімий.
      У гурті не виділяйся – в профіль, в анфас; лиця
      зайве не умивай. І коли у пся
      горло ріжуть пилою, не морщся. Палиш – гаси
      недопалок слиною. Зодягай, носи
      сіре, під тло землі; підштанки вряди-годи
      кольором і відраюють в ній тебе погребти.

      VI
      Зупиняючись у пустелі, з каменю викладай
      стрілу, аби засвіт кинувшись, мав уяву бодай
      куди його далі рухатись. Демони відусіль
      в пустелі тебе терзатимуть. Чулим на голоси
      не диво і заблукати: зо крок убік – і кранти.
      Привиди, духи, демони – вдома в пустелі. Ти
      принагідно, зізнаєшся в цім, на жаль,
      коли по тобі витатиме безпритульна душа.

      VII
      Ніхто ніколи нічого не знає, і це ляка.
      Вдивлений у широку спину провідника,
      думай, що бачиш будучину, але будь
      якомога уважним стосовно відстані. Адже суть
      ліній життя – у відстані, обмеженій "нині" і
      "завтра", инакше – будучим. І не чувати ніг
      конче хіба за оказії гонитви, де наздогін
      вбивця біжить, грабіжник, минуле і т.ін.

      VIII
      В кислій ядусі лахів, в запахах кізяків
      цінуй незворушність речі зору оддалеки
      і сам обзаводься абрисом, недосяжним для
      бінокля, чиїхось згадок, жандарма або рубля.
      Курявою начхавшись і чавкаючи в багні,
      неважнецька різниця, чим ти виявишся у нім.
      Де у чім навіть ліпше, що людина з ножем
      про тебе не встигне подумати, як про чуже.

      IX
      Ріки Азії довші инших деінде у
      світі, багаті аллювієм, мулом, і каламуть
      у осад не випадає, не потає,
      і, спивши з них, непереливки тим, хто п’є.
      Не вір відображенню. Перепливай на ту
      сторону на саморучно вив’язанім плоту.
      Знай, що вогні на березі, крім плотів,
      течія зносить вниз – таті напоготів.

      X
      Пишучи з цих місцин, не сповіщай в листі,
      що ти стрів на шляху. Менше ним шелести,
      мову веди про себе, настрій тощо – письму
      байдужі читачі. Паче, як на саму
      затію пера з папером надто вже узнаки
      поширення прірв зі тими, з ким, в кої віки
      ані лягти, ні всістись, з ким, – у письмі мастак,
      ти уже не побачишся якось чи позаяк.

      XI
      Коли пусте плоскогір’я, а горі – версти висот
      бездонного неба Азії, синьки, в якій пілот
      або янгол розбовтує киселі;
      коли сам ціпенієш подумки – як ми під ним малі,
      втям: просторіні, немовби не маючи ні у чім
      потреби, дедалі дужче нужденні у помічнім
      погляді збоку, в критерії пустоти.
      І службу цю услужити можеш хіба-що ти.




      ----------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. З Іосіфа Бродського. Вірші про зимову кампанію 1980-го року.
      I
      Швидкість кулі з падінням температури
      дуже залежить від рис мішені,
      від бажання зігрітись в мускулатурі
      торсу, в пітканні судин яремнім.
      Брили лежать, як обози війська.
      Тінь заглибилась в суглинок мимоволі.
      Звисока осипається не марка побілка.
      І літак розчиняється, ніби цята молі.
      І пружиною споротого матрацу
      гору пірвав розрив. Сповняючи горі вирву,
      начебто збігла пінка, кров сочиться не зразу
      в ґрунт, а береться у тверду кірку.

      II
      Північ, пастух і ратай, жахає стадом
      Аравію, ширячи псячий холод.
      Ясна морозна днина стоїть над Чучмекистаном.
      Панцирований слон задирає хобот –
      пріч подалі чорної миші
      міни в снігу – відригнути горлу
      глевтяка зі утроби кивком, рішивши,
      як Магомет, посувати гору.
      Сніг заліг на вершинах; небесні комірники їм
      покривають нестачі, собі не в збиток.
      Непоступна, гора відступає спіхом
      свою нерухомість тілам убитих.

      III
      О, начувані піснею слов'янина
      вечори Азії. Видубіла, сира і
      не потравна людська свинина
      на долівці у караван-сараї.
      Тліє кізяк, клякнуть холодні ноги;
      пахне шматтям, вільгим духом лазні.
      Сни одинакові, теж вологі.
      Більше патронів, чим ради у споминанні,
      і заціпив гортані "ура" осадок.
      Слава тим, хто, долівіч зі учину,
      йшли в абортарії в шістдесятих,
      від ганьби рятуючи батьківщину!

      IV
      В чім напучання дзижчання трутня?
      В чім – гвинтокрилого апарата?
      Вижити – річ, не в примір марудна,
      чим огороди, горож заради
      чи які карткові ансамблі.
      Все нестійке, на поталу дулу:
      сім'ї, звивин сусіки, саклі.
      Над розвалинами аулу
      ніч. Ллючи під себе мазутом,
      стигне залізо. Місяць-нетяга,
      чобіт здибуючи невзутим,
      вкутавсь у хмару, як у чалму Аллаха.

      V
      Святні, висотні настоянки на озоні.
      Привізна буцім, звалена як попало
      бéзгомінь. Збухла, мовби опара,
      пустота. Розродися зорі
      життям, лунали б аплодисменти
      маестро-артилеристу, акордам фуги.
      Убивство – безхитрісна форма смерти,
      тавтологія, арія від попуги,
      справа рук, либонь, та брови дугою
      проти мухи житечної у прицілах
      молоді, що знайома з кров’ю
      тільки з чуток та ламання цілок.

      VI
      Натягни укривало, вирий углиб матраца
      ямку, заляж і слухай "у-у" сирени.
      Наступне обледеніння – обледеніння рабства
      наповзає на глобус. Його морени
      підминають держави, розумування, блузки.
      Бубнячи, вирячуючи орбіти,
      ми плющимося майбутнім, як оті молюски,
      бо ніхто нас не чує, наче ми трилобіти.
      Протяги з коридору, зі свердловин, зі вікон.
      Перемкни вмикача, скрутись у калачик.
      У хребта в шані вічність. В примір повікам.
      Ранком звестися зась з карачок.

      VII
      В стратосфері, кинута всіма, сучка
      лає, слинить ілюмінатор.
      "Шарик! Шарик! Прийом. Я – Жучка".
      Шарик під нею, на нім екватор.
      Як ошийник. Згірки, поля з ярами,
      що у віспі падкі до білила скули.
      Стид їхній всотаний прапорами.
      І сполотнілі несучки-кури
      в кліті підвалу, після побудки
      відкладають білі, як цнота, яйця.
      Що коли і чорніє, то тільки букви.
      Як сліди уцілілого дивом зайця.

      ---------------





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. З Іосіфа Бродського. Начерк
      Холуй дрижить. Раби регочуть.
      Кат, знай, собі сокиру точить.
      Тиран шматує каплуна.
      Зимова повня осяйна.

      Питоме малево, гравюра.
      На лежаку – Солдат і Дура.
      Карга шкребе заціплий бік.
      Лубок родимий, далебіг.

      Собака лає, вітер носить.
      Борис у Гліба в пику просить.
      Кружляють пари на балу.
      В прихожій – купа на долу.

      Лупата повня, оковирна.
      Окрема, мізки мов, – хмарина.
      Нехай же Маляр, паразит,
      пейзаж инакший зобразить.


      -------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи (2)
      I
      Зваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус.
      Від поляпасів пекаря блідувата щока
      узялася рум’янцями, і висвітився стеклярус
      в лавці ломбардника.
      Сміттярі випливають. Буцім горож дубцями
      бігма ті школярі, ранішні промінці
      ні колон не минають, ані аркад з двірцями
      у водорості торці.

      II
      Довго світає. Голий, холодний мармур
      стегон нової Сусанни супроводиться при
      омовінні-зануренні стрекотом кінокамер
      нових старців. Зо три
      ситі голуби, знявшись зі капітелі,
      уподібняться легко мевам: за фуете
      подать стягують води, або – поклеп постелі,
      сонний, на вільгу стель.

      III
      Вільга сповняє спальню, баю накидки
      сплячої грації, що до всього глуха.
      Так на хруснулу гілку з’їжуються куріпки,
      і янголи – від гріха.
      Чула бязь у вікні пізнає вдих і видих.
      Піна блідого шовку спада і обволіка
      крісло і дзеркало – в склі його ніби вихід
      речі з її кутка.

      IV
      Світло тисне вам віки, мушлі мовби; і мушлі
      вух тетеріють од бомкань дзвонів вряди-годи.
      То дзвіниць в череді з водопою гули
      ряботять над води.
      Зі прочинених вікон в ніздрі вам б’є цикорій,
      гірка кава, зібгане убрання.
      І мочає змію у зів золотий Георгій
      списа у розпал дня.

      V
      День. Невагома маса її ж квадратур лазури,
      полишачи світ – синій увесь! – в тилу,
      припадає до скла, як груддю до амбразури,
      і присягає склу.
      Кучерява орава дасть у заграві фору
      шапці на крадіяці на тлі фелюг.
      Місто світиться, як товчія фарфору
      і битого кришталю.

      VI
      Шлюпки, моторні фелюги, баркаси, барки,
      буцім капці непарні зі стіп Творця,
      денами топчуть шпилі, пілястри, арки,
      риси ніби лиця.
      Все на два множать вічі, долі окрім і сині
      спитої H₂O. Ліпше инших на світі "за",
      в меншині полиша і її, і ріні,
      ирію бірюза.

      VII
      Так виходять із вод, ошелешують гладдю
      плоті бугристий берег, з рамен до ніг
      махом збавлені плаття, зволяючи платтю
      бгатись у далині.
      Так обдають вас бризками. Обезсмерчені пахнуть
      водоростями, од люду різнимі узагалі,
      голубів одволікши від божевільних шахмат
      плаців неподалік.

      VIII
      Я пишу свої строфи, сидьма на білім стулі,
      просто неба, взимку, собі один
      в піджаку, хмільний, розсуваю скули
      фразами не латин.
      Стигне кава. Плеще лагуна, в сотні
      бликів оку стухлу зіницю тне
      за карбовані в пам'ять пейзажі, годні
      обійтись без мене.

      ------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи
      І
      Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
      грива змахує сутінь, буцім відгонить сон.
      Альтові мов, грифи гóндол уколисують в різнобої
      тишу їй в унісон.
      Що довірливіш мавр, то чорніша від слів бумага,
      і рука, дотягтися до горла як не хапка,
      тискає до лиця мереживо м’ятого в пальцях Яго
      кам’яного платка.

      II
      Площа порожня, набережні відлюдні.
      Більше облич на стінах кав’ярні, чим візаві:
      діва в шальварах сама награє на лютні
      подібному Мустафі.
      О, дев’ятнадцятий вік! О, туга по Сходу! В позі
      вигнанця на тлі скали! І в крівці – мов лейкоцит,
      повні в рядках творінь згорілих в туберкульозі
      закоханих, їх співців.

      III
      Ніччю податись нікуди. Ніяких Дузе, ні арій.
      Підбор у самотині постукує в діабаз.
      Під ліхтарем ваша тінь, як ляканий карбонарій,
      сахається і від вас
      і видихає пар. Ніч зголоситься, максимум,
      млявим відлунням: воно обдає теплом
      мармуровий, гулкий, порожній акваріум
      зі спітнілим склом.

      ІV
      В бликах вікон з каналу непереливки оку –
      олія у бронзі рам, кут рояля, слухач.
      Ось чого попоймуть, штору запнувши, окунь!
      зябру щулячи, лящ!
      Від нежданої візії горівіч богині,
      що зняла з себе все, обертом голова,
      і під’їзди, як піднебіння і зів – в ангіні
      лампочок, вимовляють "а".

      V
      Як тут били хвости! Як тут лящами вились!
      В нересті як щораз йшли косяки в овал
      дзеркала! Опанчі білий глибокий виріз
      як хвилював!
      Як сироко – лагуну. Як посеред панелі
      тут розкисали сукні та панталони в щі!
      Де вони всі наразі – ці маски, полішинелі,
      перевертні, плащі?

      VI
      Так меркнуть люстри в опері; так медузі
      на подобу спадають об’ємами куполи.
      Так вужчають вулиці, ніби вугрі, у юзі
      до площі, мов камбали.
      Так підбирає гребні – вкоськати донь куделі –
      в ріні Нерей і ганить перукарів,
      і лишає під брамами жовті безплатні перли –
      вуличні ліхтарі.

      VII
      Так вмовкають оркестри. Місто ціпне, назирці
      ноті у горню тиш, крівлями горілиць,
      і палаци у мряці, ніби пюпітри зірці,
      товпляться до зіниць.
      Тільки фальцет зори між телеграфних ліній –
      зі глибин, де ночує громадянин Пермі.
      І вода аплодує їй, і набережна – як иній,
      осілий на до-ре-мі.

      VIII
      І похресник Лоренів, у рвінні ревні
      збагрюючи, як за борт, буквиці норовкі,
      пнеться смиренно не перегнути в крені,
      зі випитим узнаки.
      Є чим мінятись латам вовняним, ланцям
      з ліжком на ніч, гарячим од тісноти
      кості живій і дзеркалу, з чиїх амальгам пальцем
      ніжність не зішкребти.

      ------------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. З Іосіфа Бродського. Шведська музика
      Коли сніг замітає море і скрип сосни
      полишає в повітрі слід глибший, чим санний полоз,
      у яку синяву може канути зір? у якій борозні
      може тонути нечулий голос?
      Даленіючи зовні безвісти, світ сповна
      поквитає з лицем, як зі бранцями мамелюка...
      … так молюск фосфорує з океанічного дна,
      так мовчання в собі тамує потугу звуку,
      так стає сірника, щоб допекти плиті,
      так стінні дзиґарі, вторячи перебою
      сердечному цей бік моря, захлинаються поготів
      той бік ходою.



      -------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. З Іосіфа Бродського. Курс акцій
      О, як люб'язно в'є кілечка дим!
      Ні понукань, ані керунку.
      Які запросини до смутку.
      Я полюбив свій дерев'яний дім.

      Західне сонце пестить піч, ослін,
      цигарку і затерплі пальці.
      І променеві безіменні п'яльці
      посизіли, нанизуючи синь.

      За віщо люблять нас? За статок, за
      снагу зі могою, урешті.
      А я ціную ефемерні речі
      за їх ажури і мереживця.

      Світ одушевлений – не мій кумир.
      Ба, суто нерухомість, геж не згірше.
      Принаймні, инде слідуючи тій же
      рухомости.
      Авжеж, амуре мій,
      коли шлюбують димні тютюни,
      то шлюб зі храмом і співставні.

      Не зна лиш молода в благім пітканні,
      що забагає опісля жених.

      -----------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. З Іосіфа Бродського. Станси
      Ні країв, ні погостів
      не шукаю, обрать.
      На Василівський острів
      я вернусь умирать.
      Твій фасад темно-синій
      уві млі не найду,
      межи вицвілих ліній
      на асфальт упаду.
      І душа, над устами
      коливаючи тьму,
      промайне за мостами
      в петроградськім диму.
      І сльота наоколо,
      і квітневий сніжок,
      і почую я голос:
      – до побачень, дружок.
      І побачу розбіжну,
      ніби долю, ріку,
      і холодну вітчизну,
      і припалу щоку.
      І зникомі у манах
      ще не трачених літ
      хусточки острів’янок
      хлопчакові услід.




      ------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. З Іосіфа Бродського. Загадка янголу
      Світ укривал щеза зі сном.
      І мла вбирає неозоре
      зіниці ревній і вікном
      розрізане надвоє море.
      Дві лоді оголили дно
      до підошов у пари туфель.
      Здійняте дибом полотно
      і хвилі ратують за дупель.

      З обіймів подушок, рука
      сповзає ніяко умент і
      до оболок цих проника
      у недорікуватім жесті.
      Об камінь пірвана, двійня
      панчішин, шию ніби лебідь,
      до стелі розтруб вигина
      сама, як почорнілий невід.

      Два моря з поміччю стіни,
      з помогою неясних мислив,
      так нарізно одне з одним,
      що сіті у пітьмі повисли
      пусті, а темна глибина
      за нею – натяк вищим силам
      хрестоподібного вікна
      не зволікати з мотовилом.

      Жовтіє на воді звізда,
      недвижні бовваніють лоді
      віконній рамі та хреста
      лебідці на коловороті.
      І до поверхні двох пустот
      спливають неводи, обидва
      в надії: хрест підійме з вод
      обох і кине їх деінде.

      І тихо так, ні слів немов,
      ні пари з уст вікну пустому:
      надій сподіваний улов
      подолує осідлість дому.
      У повні сяєв і видінь
      вікну стає на забаганку:
      і хвиль дві грядки опостінь,
      і буруни кущів до ґанку.

      І тоне дім у млі: допір
      зринають поплавці штахетні;
      у ґанок ввіткнутий топір
      чатує втоплих на поверхні.
      Дзиґар стрекоче. З далини
      хурчання катера знезвучить
      стопу безплотної мани,
      що топче рінь і чавить устриць.

      Лиш зойки двох зіниць у ніч.
      І отерпають віки, звиклі
      у млі хистити розпач віч,
      як мушлі, стулками заціплі.
      А як топити біль повин,
      моторний ґуґіт слів тлумити,
      щоб він у білизні віспин
      повище теплився у лікті?

      Як довго? До рання? ...Овва...
      І вітер жестом невидимки
      війнути зважився вуаль
      бентег ясминових зі хвіртки.
      Сіть вибрана, ущух мотор,
      свист одуда вістить пропажу;
      і обмирає, нишкне той,
      хто бродить потемки по пляжу.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. З Іосіфа Бродського.1 січня 1965 року
      Забудуть волхви закут твій.
      Зорина не розціпить вій.
      Хіба осиплий вітровій
      понавіває мар.
      Ти скинеш тінь і втому з пліч,
      свічу задмеш, бо довга ніч,
      і далі більше днів, чим свіч
      вістує календар.

      Це смуток? Далебі, осмут
      переспівами не псують.
      Мотив невгавний тут, як тут.
      Нехай триває він.
      Лунає хай і в смертну мить,
      і уст удячністю бринить
      понуці ока мимохіть
      яснити далечінь.

      І в стелю втупитись не гріх,
      у ній – ні маячні панчіх
      пустих – ані скупих утіх
      підстарку, ні покар.
      І пізно вірити дивам.
      І не пеняють небесам,
      у млі ясуючи, що сам
      – чистосердечний дар.


      ---------------------



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. З Іосіфа Бродського. Дорогою на Скирос
      Я покидаю місто, як Тесей
      свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
      смердіти, Аріадну – мліти від
      обіймів Вакха.
      Ось вона, звитяга!
      Апофеоз самовіддачі. Бог
      якраз тоді облаштував нам стрічу,
      коли ми, в центрі справивши діла,
      вже несемо окраїною добич,
      навіки ідучи зі цих місцин,
      аби ніколи більше не вертати.

      Так чи инак, убивство є убивством.
      А смертним ополчатися на чудиськ.
      Та хто сказав, що чудиська безсмертні?
      І – у погорді жаден щоб не міг
      найти від переможених відміни –
      Бог збавив нас цієї нагороди
      (позаочі догідної юрми),
      і мовкнути велить. І ми відходим.

      Тепер уже і справді – назавжди.
      І хто б не був у змозі повертатись
      туди, де злочин коїть, то туди,
      де глуму не уник – піти не може.
      І в цьому пункті задум Божества
      і наші почування від принижень
      настільки ідеально співпадають,
      що за спиною опинились: ніч,
      огидний звір, радіння її товписьк,
      вогні осель. І Вакх на пустирі
      голубить у обіймах Аріадну.

      Та якось доведеться повертатись.
      До огнищ і до цвинтарів своїх.
      І шлях мій приведе мене в це місто.
      Дай Боже, щоб не трапилось руці
      меча тоді двогострого, бо місто
      зазвичай починається для тих,
      хто мешкає у нім, зі середмість
      і веж їх.
      А чужинцю – від околиць.




      ------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. З Іосіфа Бродського. Одісей Телемаку
      Мій Телемаку,
      прі за Трою край
      покладено. Хто горував – забув я.
      Гадаю, греки: стільки тіл своїх
      у чужині лишають тільки греки.
      І все-таки додому з неї шлях
      у часі затягнувся непомірно,
      неначе Посейдон, поки ми там
      загаялись, щомога п'ялив простір.
      Ніяк не втямлю, де я опинивсь,
      з чим навіч. Ба, угадується острів,
      чагар, будівлі, рохкання свиней,
      сад кинутий, така собі цариця,
      трава та камінь.
      Телемаче мій,
      всі острови один на инші схожі,
      як утомила подорож; і ум
      збивають з ліку неугавні хвилі,
      і око, терте обріями, плаче,
      і м’ясиво водяне застить слух.
      Забув і я, чим кінчилась війна,
      і кільки літ уже тобі, забувся.

      Рости, мій Телемаку, підростай.
      Велять боги, то випаде і стріча.
      Ти, далебі, тепер і не хлоп’я вже,
      перед яким я осадив биків.
      Коли б не Паламед, разом жили ми.
      У дечім він і правий: без мене
      гризот себе Едипових ти збавив,
      і сни твої безгрішні, Телемаче.

      --------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. З Іосіфа Бродського. Дідона та Еней
      Великий муж дивився у вікно,
      але для неї світ кінчався краєм
      його цупкої, грецької туніки,
      подібної у складок сум’ятті
      до спиненого ніби моря.
      Він бо
      дивився у вікно і його зір
      сягав такої далечі, що губи
      застигли, наче мушля, у якій
      чаїться гул, і келиховий обрій
      був нерухомий.
      А її любов
      була, немов рибина, наготові
      долати море кораблю услід
      і хвилі досконалим тяти тілом,
      а може, і здогнати… але він –
      він подумки ступив уже на сушу.
      І море обернулось морем сліз.
      Ба, поготів напохваті у миті
      обтяженої відчаєм, і дме
      попутний вітер. І великий муж
      покинув Карфаген.
      Вона стояла
      у полисках багать, що розвели
      напроти стін міських її солдати,
      і бачила: у пелені вогню,
      у мареві між полум’ям і димом
      безгучно розсипався Карфаген,

      задовго до провіщення Катона.




      ---------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. З Іосіфа Бродського.
      Голландія так, далебі, пласка,
      що за оказії оговтуєшся в морі,
      яке і є, на прикінцевий погляд,
      Голландія. Непіймані рибини,
      для бесід користаючи голландську,
      упевнені, що їх свобода – мікст
      гравюр з мереживом. В Голландії нема
      гір несходимих, моровиць од спраги;
      і годі уявити слід чітким,
      подавшись з дому на велосипеді,
      уплав – і поготів. Усякий спомин –
      Голландія. І аніяких гребель,
      їх стримати. Міркуючи так, я
      живу в Голландії уже істотно довше,
      чим хвилі піняві, що котяться у даль,
      безадресні. Як і рядки ці.

      ------------------



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    85. З Іосіфа Бродського. Елегія
      Моя ти подруго, шинок все той же.
      І патос у непотребі на стінах,
      і цінники. Не ліпше і вино?
      Гадаю, ні; не ліпше і не гірше.
      Проґрес відсутній. І гаразд, що так.

      Пілот поштових ліній глушить сам
      горілку, буцім янгол грішний. Скрипки
      у незабутнім спомині бентежать
      іще мою уяву. У вікні
      маячать білі, як у цнот, покрівлі,
      і дзвін усе гуде. І гусне мла.

      Чому лукавиш? І чому мій слух
      ні лжі не дочува уже, ні правди,
      а вимагає зовсім инших слів,
      невíдомих тобі – глухих, чужих,
      але ніяк инакше не вимовних,
      окрім як досі, голосом твоїм.


      ---------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. З Іосіфа Бродського. Два сонети
      І
      Великий Гектор смерти не уник.
      Його душа пливе у темних водах,
      тьмяніють хмари, шамотять кущі,
      оподаль тихо плаче Андромаха.

      Тепер у смутку вечора Аякс
      бреде струмком прозорим по коліно,
      й життя тече із віч його відкритих
      за Гектором, і теплої води
      по груди вже, а мла переповняє
      бездонний зір, і чагарі, і хвилі,
      і знов у ручаї води по пояс,
      і меч важкий, підхоплений потоком,
      пливе вперед
      і слідувати змушує Аякса.

      ІІ
      Г. П.
      Ми знову живемо біля затоки,
      і пропливають хмари понад нами,
      і пихкає теперішній Везувій,
      і осипає курява провулки,
      і шиби у провулках деренчать.
      Коли-небудь і нас засипле попіл.

      Волів би я у цей порожній час
      дістатися околиці трамваєм,
      ввійти в твій дім,
      і щойно з пелени століть
      прийде загін розкопувати місто,
      волів би я, аби мене знайшли
      навіки лишеним в твоїх обіймах,
      засипаного попелом новим.

      ----------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. З Іосіфа Бродського. 1 вересня 1939 року
      День звався «перше вересня». Дітва
      ішла, догідно осені, до школи.
      А німці не спинились на смугастий
      шлагбаум поляків. І, з гулом, їхні танки,
      як нігтем шоколадну фольгу, враз
      розгладили уланів.
      Став чарки
      і зіп’ємо горілки за уланів,
      за першістю у спискові мерців,
      як в класнім списку. І шумують знов
      берези вітру, і лягає листя,
      немов на зронену конфедератку,
      на дах домівці, де дітей не чути.
      І хмаровиська з гуркотом повзуть,
      минаючи заціплі її вікна.

      ----------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. З Іосіфа Бродського.
      Спочатку виростуть гриби. Після
      підуть дощі. Дай Боже, аби хтось,
      дощами тими тішачись, та вимок.

      Принаймні, за оказії не раз
      тут, в матовім серпанку півпідвалу
      кав’ярні, де пітні молодики
      казна-чого очікують од юнок,
      а чоловічий хор на тертій плівці
      похабно розголошує ім’я
      тієї, що її уже вовіки
      сюди ніхто не верне, – я не раз,
      принаймні, користатиму нагоду
      в кутку своєму сидьма, без жури
      метикувати, чим воно кінчиться.

      ------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. З Іосіфа Бродського. На століття Анни Ахматової
      Сторінку і вогонь, зерно і жорна зів,
      сокири лезво і утятий нею волос –
      Бог береже усе; осібно – кілька слів
      любови і прощень, неначе власний голос.

      В них б’ється рваний пульс і чути кості хруст,
      і заступ гупотить; розмірні, глухуваті,
      бо це життя – одне, вони зі смертних уст
      зголошені ясніш, чим у горішній ваті.

      О, Величе душі, – уклін через моря,
      за те, що їх найшла: тобі, і праху жменьці
      у рідній стороні завдячених вірян
      за мови Божий дар у німоті вселенській.

      -----------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. З Іосіфа Бродського. Горби
      Разом вони любили
      на схил зійти. Кружкома
      оддалеки їм видніли
      церква, сади, тюрма.
      Відтіль вони оглядали
      діл і гладі водойм.
      Скидали в пісок сандалі,
      полегша була обом.

      Витали, зціпив коліна,
      у о́болоках-овнах.
      Внизу автівку каліки
      чекали біля кіна.
      До сонця блимала банка
      біля цеглових кущів.
      Ворона шпиняла банку
      шпилем, що порожевів.

      Автівки їхали в центрі
      до лазні зі трьох мостів.
      Вибомкував дзвін у церкві:
      електрик вінчавсь у тій.
      А тут, на лоні узвиш, ні
      крику, ані свистків.
      Лиш вітер свіжів у тиші.
      І тільки комар дзумів.

      Була там трава зім’ята,
      завсідниками завжди.
      Усюди плішин багато
      чорніло від їх їди.
      Ці мітки стирали по тому
      шорсткі корів язики.
      Усім це було відомо,
      лише їм було невтямки.

      Виделка, сірник, огарки
      прикриті були піском.
      Чорніла бочина пляшки,
      копнутої носаком.
      На мукання й тріск у балці
      спішили вони в кущі
      у обопільній мовчанці,
      так само, як сидячи.
      ----------
      По різних схилах зникали,
      бокуючи і навпрошки.
      Кущі над ними змикали
      і розіймали гілки.
      Вологою камінь брався,
      трава ставала ковзка.
      Один стежі діставався
      тоді, як другий – ставка.

      Той вечір гульби весільні
      тривали (здається, дві).
      Спідниці і сорочини
      маячили на траві.
      Тьмяніли обрії хмарні,
      як долі зарослий став,
      губився діл у тумані,
      а дзвін усе калатав.

      Один спотикавсь, ловчився,
      з цигаркою другий, дружки
      нарізно униз плелися,
      по різні горба боки.
      Спускались, горба пообіч,
      по цей і по інший бік,
      та моторошний одночас
      повітря пірвав їх крик.

      Ураз кущі розчахнулись,
      як зів, що тамує згук.
      Так, ніби вони проснулись,
      а сон їх був повен мук,
      із виєм сахнулось віти,
      розверзлись, як хлань, кущі.
      По двоє їх стріли відти,
      залізом пограючи.

      Одного найшла сокира
      і кров'ю набряк рукав,
      як другий сам від розриву
      серця ницьма упав.
      Обох волокли до ставу
      (убивць заюшила кров)
      і кинули в хлань іржаву.
      І там вони стрілись знов.
      ----------
      З гістьми ще вітались охочі
      усістись за стіл женихи,
      а вістку жахну до площі
      донесли уже пастухи.
      Вечірній зорі сіяли
      загуслі рої хмарок.
      Корови в кущах стояли
      і злизували їх кров.

      Електрик збігав по схилу,
      його здоганяв свояк.
      Внизу молода честила
      у квітах усе і всяк.
      Стара, літами похила,
      під пледом бгала тасьму,
      і несло уже весілля
      п'яне до ставка юрму.

      Тріщало під ними суччя,
      хто міг, якомога біг.
      Корови мукали гучно
      зі спуску на водопій.
      І всі заціпли зненацька
      (тоді стояла жара):
      чорніла в зеленій рясці,
      як вхід у пітьму, діра.
      ----------
      Хто їх відти підніме,
      підніме зі твані дна?
      Смерть, як вода над ними,
      в шлунках у них вода.
      Смерть уже в кожнім слові,
      у стеблі, в'юнкім на жердь.
      Смерть у злизаній крові,
      в кожній корові – смерть.

      Смерть у марній погоні
      (годі сурмити в ріг).
      Будуть тепер червоні
      млєка цівки в корів.
      У крові барвах вагоні,
      з колій червінь-мастей,
      в кумачевім бідоні –
      для червоних дітей.

      Смерть в голосах і зорах.
      Коміру личить смерть.
      Місто їм нині ворог:
      смерть їм тяжка тепер.
      Підняти б їх: ждуть обидва.
      Та як відмогтись докук:
      якщо до весіль убивства,
      кровити і молоку.
      ----------
      Смерть – ні кістяк у шафі,
      ні при косі у росі.
      Смерть – несходимі хащі,
      де ми стоїмо усі.
      Смерть – не плач похоронний,
      і паче не чорний бант.
      Смерть – радше круків, чорний
      крик – на червоний банк.

      Смерть – це як стовп автівці,
      це і тюрма, і сад.
      Смерть – це все чоловіцтво,
      їх краватки висять.
      Смерть – це вікна у лазні,
      в церкві, в оселях – вряд!
      Смерть – це ми, неуважні,
      адже вони – не зрять.

      Смерть – це потала сили
      нашої, труд і піт.
      Смерть – це пірвані жили
      плоті, душ перецвіт.
      Не ті ми – на горб, як ранше,
      в наших домах вогні.
      Не ми їх не бачим, – радше
      нас не бачать вони.
      -----------
      Рози, герань, гіацинти,
      півонії, без, ірис –
      на цинк домовин їх киньте –
      рози, герань, нарцис,
      лілії, ніби з басми,
      трунки, пряні на вдих,
      левкой, орхідеї, айстри,
      рози і сніп гвоздик.

      Прошу їх нести до брега,
      довіритись небесам.
      В ріку їх, в ріку треба –
      вона віднесе лісам.
      В чорні озерні хлані,
      в копанки їх відлунь,
      в мертві поліські твані –
      ген до балтійських дюн.
      ----------
      Горби – це і наша юність,
      гнана, ледь упізнав.
      Горби – це булиги вулиць.
      Горби – це сонми канав.
      Горби – наші біль і гордість.
      Горби – це закрай землі.
      Що вище по згірку сходять,
      то більше їх подалік.

      Горби – це розпуки долів.
      Горби – це наша любов.
      Горби – це зіниці болів,
      незрячі, видющі знов.
      Світло і все незборне
      жахом в наших очах,
      наші мрії і горе,
      все це – у їх кущах.

      Горби – це звитяга і слава.
      Це ява, всім напоказ –
      на наші юдолі права.
      Горби – завше вищі нас.
      Вершини їх очевидні,
      опірні пітьмі сліпій.
      Прісно, вчора і нині
      річ у крутизні тропи.
      Смерть – данина рівнині.
      Життя – це горби, горби.
      ----------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. З Іосіфа Бродського. Anno Domini
      Провінція догулює Різдво.
      Палац Намісника весь у омелі,
      і смолоскипи пихкають, чадять.
      В провулках гам, похлюпує питво.
      Незлецькі, розбитні, брудні, веселі
      гурти юрмляться по задах палат.

      Намісник зліг. На одрі сподаря
      вкриває шаль, узята в Альказарі,
      де він служив; під нею й уявляв
      не раз дружину і секретаря,
      котрі вітають гостей в нижній залі.
      О ні, він не ревнує. Радше яв

      жахає щкаралущею пороб:
      недуги, снів, півобіцянок щодо
      посади в Метрополії. Авжеж,
      він знає, що у забаганках товп
      передусім святá, а не свобода;
      з цих міркувань і благовірній теж

      він дозволяє зради. Чим би ще
      він одволікся і уник, наприклад,
      нудьги і трясці? А якби кохав?
      Стенає мимоволі він плечем,
      і зболено вичікує на вислід.
      …Гульба у залі, зрештою, вщуха,

      але триває. Погляди вождів
      племен у денцях кухлів бачать далі,
      де не ступала ворога нога.
      Ті ж зуби, що оскалювали гнів,
      мов колесо, яке пригальмували,
      заціпило на усмішці, й слуга

      їм підкладає їжі. Уві сні
      кричить купець. Оривком чутно співку.
      А благовірній зі секретарем
      не зле і у саду. І на стіні
      орел імперський, що склював печінку
      Намісника, і схожий з упирем.

      І я, письмак, що повидав світів
      і перетнув на віслюку екватор,
      з вікна пильную відрухи пітьми
      і думаю, як схожі ми в біді:
      його не хоче знати Імператор,
      мене – мій син і Цинтія. І ми,

      ми гибієм тут – митарі тернів
      гіркої долі, горді за великі
      переступи з подобою Творця.
      Всі будемо однакові в труні.
      Тож за життя побудьмо різноликі!
      Такий палац, такі у нім місця –

      Вітчизні ми не судді. Судний меч
      самі і ганьбимо, собі на горе:
      нащадки, влада – у чужих руках.
      Як добре, що нема доріг для втеч!
      Як добре, що взялося льодом море!
      Як добре, що субтильніш в небі птах

      обтяжених усим оцим тілес!
      І участь неба в леті безкорисна.
      То, може, річ в пропорції щораз
      ваги і голосів птахів з небес.
      Тому нехай чекає їх вітчизна.
      Тому нехай ячать вони за нас.

      Вітчизна… Чужаки з її дворян
      у Цинтії в гостині до постелі
      схиляються, немов які волхви.
      А хлопчик спить! І жевріє зоря,
      що вуглі з-під схололої купелі.
      І гості окіл тої голови

      на ореол олжі підмінять німб,
      зачаття непорочне – пліткуванням,
      умовчань млою – батька при свічі.
      Мла поверхи з’їдає по однім.
      Один. І другий. Плямкає останнім.
      Та два вікна палацу і вночі

      горять: моє, де смолоскипа блик
      не застує від повні лісосмугу
      і Цинтії – мені, а ще – сніги;
      Намісникове, що по инший бік
      стіни всю ніч поборює недугу;
      не спить – щоб не спалили вороги.

      І ворог никне. Світло від зорі
      на обрії збавляє світ полуди,
      повзе у вікна, осягає суть
      заскоченого тут о цій порі,
      і, здибуючи залишки від учти,
      вагається. Однак, руша у путь.

      ------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. З Іосіфа Бродського.
      Я обійняв ці плечі і заледь
      оговтався у баченому мною,
      і виявив за ними, що стілець
      освітленням зливався зі стіною.
      На лампочку, розжеврілу від яв,
      потерті меблі шкірилися потай,
      тому диван у закуті сіяв
      коричневою шкірою, як жовтий.
      Стіл порожнів, вилискував паркет,
      темніла піч, пилюгу рами оку
      стеріг пейзаж, яким лише буфет
      і надихався, як на погляд збоку.
      Але мотиль кімнатою кружив,
      і зір мій одволік з недвижних видив.
      Якщо колись тут привид навіть жив,
      то він уже полишив дім, полишив...




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. З Іосіфа Бродського. Квінтет
      І
      Віко посіпується. Гортань
      випорожняється тишею. Європейські міста
      здоганяють дне одне на станціях. Запах мила
      не дає розгулятись несходимими джунглями ворогам.
      І ніяк не виведе білих плям
      мапа світу, де туфля твоя ступила.

      В горлі першить. Подорожній жадає пить.
      Діти, варті, щоб їх лупить,
      верещать у дворі, як різані. Зо годину
      віко посіпується. З-за колон, утім,
      невідомо хто, та з’являється. Навіть на самоті,
      навіть вві сні ви вгадуєте людину.

      І визбирується в плювок уряди-годи:
      "Дай папір, чорнило мені, а сам іди
      геть!" І віко посіпується. Слабини у голосівці
      опостінь (буцім моляться) є промоцією осмут.
      Остаточно заплутавшись, звивин жмут
      виявляє себе в незнайомій кімнаті в знайомім місці.

      ІІ
      Зрідка в пустелі ти чуєш голоси. Ти
      дістаєш свою фотокамеру з наміром підійти.
      Ба – темніє. Присядь, не збавляй надії,
      відбувайся жартом, чуючи щебіт від
      мавпочки, що жадає оговтатись після віт
      пальми, – ото й подалась в повії.

      Ліпше на пароплаві, з хитавицями хвиль, але
      учасником географії, блавату, без дефіле
      історії – цього лепу, корости суші.
      Ліпше Гренландію скородити у журбі
      лижвами, залишаючи по собі
      айсберги і тюленів туші.

      Абетка застереже і тебе
      з вихилясами щодо мети – пункту "Б".
      Там вороні не стати вороном – зась незграбі;
      гавкітня двірняг, злаки у бур'яні;
      там, що шкуркою звірини кушнір,
      офіцери Генштабу орудують ржавчиною на мапі.

      ІІІ
      Тридцять сім літ я дивлюсь в огонь.
      Віко сіпається. Пори долонь
      роз’їдаються потом. Полісмен бере документи,
      пропадає в сусідній кімнаті. Зведений швидкуруч
      обеліск кінчається нехотя серед туч,
      як удар по Евкліду, як слід комети.

      Ніч; в силу сідин, вечерю з’їси один,
      сам собі бидло, пан і простолюдин.
      Вобла лежить упоперек крупнуватого кеглю речень
      про виверження вулкану зо кілько діб
      в біса де, далебі, – у чужій воді,
      упершись хвостом в "Заборони" і "Звід обмежень".

      Я розумію все, що дзумить мухва
      близькосхідних базарів! Кроків за два
      до готелю, буцім та риба в сіті,
      подорожній хапає ротом туземний дим:
      сильний біль, убивчий на цім, і на тім
      добиватиме світі.

      IV
      "А це де?" – питає, укоськуючи непокір-
      ний чуб, небіж. І, пальцем правлячи складки гір,
      "Онде" – згукнеться небога під вискрипи каруселі
      у старім саду. На столі букет
      фіалок. Сонце сліпить паркет.
      Із вітальні лунають пасажі віолончелі.

      Ніч ясна сяєвом жовтого кавуна.
      Окремо від скелі падає тінь слона.
      Серебро ручая утіша мудрагеля.
      В самітнім помешканні простиню
      бгатиме біле (смагляве) і просто ню –
      малево не одного пензля.

      Навесні в багні порпається муравель-трудар,
      не бариться і грак, иншої крови твар;
      листя застує стовбур в ґанджах вигинів, звихів.
      Восени яструб дає круги
      над гумнами, лічить курчат. І на плечі слуги
      теліпається білий піджак сагибів...

      V
      Було мовлене слово? Піймете навкидь –
      котрою мовою? І було хлоп’я? Й кілько слід
      льоду класти у склянку, щоб не сплив Титанік
      мислив? А частка в цілім – не силоміць?
      Що може уявити при виді птиць
      в акваріумі ботанік?

      Тепер уявім собі цілковитою пустоту.
      Місце без часу. Властиво, повітря. В ту,
      у иншу – і тут – навкидь, сторону. Іч, не дірка –
      Мекка – кисневі, водневі звідусіль.
      І щодень тремтить у ній від зусиль
      усамітнене віко.

      І це – записки натураліста. За-
      писки натураліста. Капаючи, сльоза
      падає в вакуумі, не зазнаючи прискорень.
      Вічнозелений і невропагінний, чулий на ж-ж-ж-у
      це-це будучини, я дрижу,
      уп'явшись нігтями у власний корінь.






      ----------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. З Іосіфа Бродського. Нові станси до Августи
      І
      Вівторок осінь розпочав.
      Дощило ніч.
      Усі птахи гайнули пріч.
      А я той одинак-смільчак,
      що оком не повів услід:
      небесні хлані несусвітні,
      дощ підмиває неба звід.
      Які тут півдні.

      II
      Тут, тонучи живцем в багні,
      бреду надвечір по стерні.
      Мій чобіт обридає полю,
      гарує угорі четвер,
      але утяті стеблі лізуть вверх,
      не потерпаючи від болю.
      І пруття верб,
      рожевуватий ткнувши мис
      в болото, в трясовинні пута
      зливають воду з опустілих гнізд
      сорокопуда.

      III
      Топчи і чвакай, колобродь, міси.
      Я не додам у ході.
      Іскру в собі у тамтій воді
      топи, гаси.
      Виляскуючи по стегну хіба,
      з горба бреду я до горба,
      безпам’ятний, в помогу ступням вкляклим
      підошва камінь б’є моя.
      На темні води ручая
      дивлюсь із ляком.

      IV
      О, хай несосвітенна тінь допір
      в моїх очах, і усоталась сирість
      у бороду, і кепка – набакир –
      вінчає нині сутінь, в ній відбившись,
      як грань ота, яку душі моїй
      не перейти –
      я не втечу мерщій
      за козирок, за ґудзичок, за чобіт
      за комір свій, за свій рукав.
      То серце зійде в гуготі, вискам
      донісши, що пропоротий я: холод
      голками в груди проника.

      V
      Сюрчить і до мене вода,
      мороз розціпив прорізом уста.
      Инакше і не мовити: і де б ці,
      облич окрім, місця, де міг обрив
      спіткатися?
      Сміх окривів
      і сутінкова гать в бентезі.
      І темінь гасить дощовий порив.
      Ба, инший образ, людяний мій лик,
      тікає від червоних вік,
      над хвиль – ускач, як на коні,
      під соснами, а потім – вербняками,
      мішається з чиїмись двійниками,
      як годі затесатися мені.

      VI
      Топчи і чвакай, жуй зогнилий міст.
      Хай твані, що сотають млість
      хрестів погостів, нею красять доли.
      Ба, пензлями усіченими трав
      бог синяви болоту не додав...
      Топчи стодоли,
      збивай росу некошених отав,
      з корінням проникай углиб поволі!
      Як в мої груди, увійди в ґрунти,
      примар усіх і мертвих побуди,
      і най поутікають вони з кубел
      до сіл порожніх по стернині нив,
      і хай махають зграям днів
      брилі опудал!

      VII
      Горбами, облисілими до сліз,
      шляхами їх, здебільшого у ліс,
      життя саме і вийде зі себе
      назовні, подивує з шумовиння
      оправ і форм. Його коріння,
      халяв моїх чіпляючись, сопе,
      і гаснуть всі вогні в селі.
      І я бреду по нічиїй землі,
      у Небуття випитую оренду,
      і вириває вітер з рук тепло,
      і хлюпа повне водами дупло,
      і бгає твань стежі вологу ленту.

      VIII
      Так, я відсутній ніби цього дня.
      Мов осторонь я, зайвим-третім.
      Як та щетина, дибиться стерня,
      як волосінь на тілі мертвім,
      і над гніздом, у ній простертім,
      лиш мурашина метушня.
      Природі зайві візії билин-
      минучин. Її лику з краєвидом,
      залитому західним світлом –
      пороблено тьмяніти злим.
      І усіма п’ятьма – на те й чуття,
      я сторонюся того лісу:
      ні, Господи! цупку завісу
      я віч не зняв, і не суддя.
      А щойно, на біду свою,
      я і собі зарадити не гожий,
      ти п’ясток мій, як фіни крадію,
      рубай, мій Боже.

      IX
      Світ, Полідевку, пляма в наготі.
      У ній не чути уст моїх квиління.
      Стою, як є, в розхристанім пальті,
      і решетами віч світам текти,
      і крізь сита нерозуміння.
      Я глухуватий, Боже. Я сліпак.
      Не чую слів, і ват зо двадцять пак,
      сяйв місяця. Нехай. У небесах
      я курсу не кладу між зір і крапель.
      І хай не пісню вітер в цих лісах
      несе, а кашель.

      X
      Ніч. Вересень. Я і свіча.
      І тінь спадає з-за плеча
      на аркуш, риється в корінні
      обірванім. Невидимий Борей
      у сінях булькає водою
      і усміхається звіздою
      зі настіж кинутих дверей.

      Тьмяніє наді мною світ.
      Затягує водою слід.

      XI
      Так, в серці порожнеча без тебе,
      тому воно від тебе далі.
      І голос мій недолі фальшували.
      Тож фальшу повертаю дотепер
      і долі тій, що не жадає крівці,
      завдавши ран тупих.
      Ба, і на кутні усмішка – не гріх!
      Я усміхнусь. І над собою сміх
      тривкіший і могильної темниці,
      і легший диму коминів пічних.

      XII
      Евтерпо, ти? Куди я трапив, га?
      А що зі споду: вóди? трав перга?
      відросток вересовий, в лірі,
      в підкову вигнутий? – в тій мірі,
      що й щастя мариться,
      у тій, що прикінці,
      у інохіді якось по галопі
      дух перевести, як їздці,
      немога ні тобі, ні Каліопі.




      -------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. З Іосіфа Бродського. Пісня порожньої веранди
      Березень збіг, і пустий мій сад.
      Птах старий, на купину сядь:
      ба, і день кущу опостінь
      тільки і дав, що тінь.

      Буцім і тих не було шести
      літ, коли він любив цвісти;
      ніби майбутнє тим, хто нагий,
      знак подає благий.

      Чи, на минущому ворожій,
      у наготі небесам чужий,
      він, що квіту не вартий свіч –
      витвір уваги віч.

      Відаю сам я не гірш усіх:
      гірко корити нетяг. Та гріх
      так оголяти жахний суціль
      струп, щоб відчути біль.

      Я б його ганив і сам, але
      божій птасі кудись не зле
      сісти і не смішить крука;
      доля обох така.

      Птах у літах і безлиста віть
      дотиків чулі: обом хрустить.
      Щодо взаємин, якщо всерйоз,
      хруст – їх апофеоз.

      Те, що співало, буяло в квіт,
      стало тим, об чім і жаліть
      годі помоги, і, далебі,
      бідкатися собі.

      Гірко казати, куди на пси
      те, чиїм таланом краси
      красився досі осмути час,
      збігло раніше нас.

      Схоже, предмети і риси їх
      значно натхненніші нас самих,
      як і вречевлена навмання
      маній їх маячня.

      Жах при кінці видає жага –
      хапати більше від пирога
      всяка річ на землі спішить,
      чим дозволяє мить.

      Світло сліпить. У слові – лжа.
      Спрага висотує. Жах лиша
      опік, як пекло, своїм огнем
      над календарним днем.

      Ліпше не йняти своїм очам,
      як і устам. Позаяк і Сам
      Бог, обіцяючи Страшний Суд,
      нас покарав і тут.

      Так упроваджують той устав
      чину речей, супроти підстав
      волити долям, що він глумив,
      власне, і підмінив.

      Кидай куща свого, птах в літах.
      Не на твоїх, а моїх устах
      пісня тепер, і суцвіть ясу
      в пригоршні я несу.

      Неоковирний під райську сінь
      пір’ям ти, буцім на воду сів.
      Нині лапок твоїх танок
      млявіш чіпких гілок.

      Можеш летіти собі у тьму.
      Я твоє місце умить займу.
      Легко корити живих істот
      тим, хто не знав пустот.

      Стін чотирьох позаяк чуже,
      збігле, лишає життя лише
      ніші порожні, і нас гнітить
      їх нестерпимий вид.

      Знаю, що маю такий-сякий
      голос, до співанок занизький.
      Ба, і поталою вуха, звук
      ліпше безмовних мук.

      Світ, як і гине, то гине без
      грому і гуготу; паче не з
      відома тихої у сліпій
      вірі своїй, мольби.

      В танці вогню і трощі льодів,
      світу кінець поготів тоді,
      щойно і пісня, – як не гірка,
      вища в ноті й дзвінка.


      * Не вибух, але схлипування (англ.) ("The Hollow Men".)







      ----------------



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    96. З Іосіфа Бродського.
      Не зле огородившись від людей,
      уник би я себе, аби спомігся.
      Не тину жердя, тесане на те,
      а дзеркало наразі надобиться.
      Я споглядаю хмурі типажі,
      щетину, бугорки на підборідді...
      Трельяж – годяща шлюбної межі
      перетинка – у ліпшім її виді.
      Проник у нього морок у вікні,
      рілля зі здоровенними шпаками
      і озеро – зі пройм в стіні,
      увінчаній хвоїною з шишками.
      Еге ж, і зі озерних задзеркаль,
      і взагалі – калюж і сяєв повні
      сюди сторонній світ і проника.
      Чи виповзає цей назовні.





      -----------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. З Іосіфа Бродського.
      Тобі, коли мій голос відбринить
      отак, що ані згуку, ні відлуння,
      а усмішку – поглине і стлумить
      у пам’яті прогалина супутня,
      моє життя, за дуги вік і брів
      сторонячи, етерові на радість,
      і округлить зіниці так, що гріх
      ті вибачать (не вірність, а затятість),
      і мій сонливий взір на циферблат
      привабить дещо, тіканням у лад
      казна чому, що від твоїх вагань
      частило і лукавинок зі смутком,
      куди – і до, і після понукань
      так гнало, що кортіло хутко
      бодай опівніч те угомонить
      і притьма – мірою приливу крови
      і пожадань, гадала ти, любить,
      рівняти – цю любов й твої любови.
      І кине дріж повік тоді на кін,
      що годі міри, мірити цей гін, –
      ба, не дзиґар – а той хіба не пріч
      частити? Ось опівніч він і брякне…
      а темінь у твоє віконце зв’якне
      і достеменно виснує, це – ніч.







      -----------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. З Іосіфа Бродського. "У селах Бога доста, крім покуть..."
      У селах Бога доста, крім покуть,
      усюди – далебі, даремні кпини.
      Він святить крівлі, горщики зі глини,
      і хатні двері ділить навпіл тут.
      Його в селі – надміру. В чавунці
      він щосуботи варить сочевицю,
      танцює на пічному пломінці,
      підмигує мені, як очевидцю.
      Горожі зводить він. Благословить
      дівицю за лісничого. В підначку
      влаштовує, як завше, недоліт
      об’їждчику, що цілиться у качку.
      Оказія усе це споглядать,
      осінньому наслідуючи свисту,
      єдина, вочевидьки, благодать
      в селі, що випадає атеїсту.




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. З Іосіфа Бродського. Ісаак і Авраам
      "Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи".
      У відповідь – "Іду" – пірне між мокрих
      гілок у гущу темені й сльоти,
      як пліт прудкий, – туди, де гасне окрик.

      Розмовне Ісаак втрачає звук.
      Ні тінь його, ні дух(стріла в падінні)
      не ремствують з поталою у букв
      в пустих устах (оплоті тої тіні).
      І більш катма – іди, шукай–свищи.
      Вряди-годи – краплини, крихи, малість.
      Ісак – лишень огарок від свічі,
      що дотіль Ісааком називалась.
      І звук насилу виголосить крик:
      Ісак! Ісак! – і млу дійма відлунням:
      Ісак! Ісак! – і гніт курить, іскрить,
      і спалах повістить про сніп огню в нім.

      І геть осібним робом – Авраам.
      Горби, кущі, друзяк, вражин – огребом
      в хори зібгати, цвинтар, віти, храм –
      і щоб волав той гурт до нього ревом –
      їм відгуку не буде. Ніби слух
      у пелені червоній мізків зрікся,
      тоді, як голосний згубився звук
      і приголос з вимови поглумився.
      Затятий в кривді, замість граду стріл,
      він шле на них мовчанку горла, мозку.
      Не свічка тут, корчак дотла згорів.
      Галуззя пук. До чого відра воску?

      "Ходімо, Ісааче!". – "Вжеж, іду".
      "Додай ходи". – І згук несе за вітром.
      "Чого ти відстаєш?!" – "Зажди". – "Я жду".
      (Свіча горить і нітить морок світлом).
      "Ходімо, не барись". – "Еге ж, біжу"
      Зі сходу суне хмар німотне військо.
      "Чого ти став?" – "Пісок січе, кажу".
      "Не відставай". – "Ні-ні". – "Ходи, не бійся".

      В пустелі Ісаак та Авраам
      уже четверту днину діловито
      бредуть і гублять лік її горбам,
      для стіп – глевкій, в’язкій подобі тіста.
      Та то – пісок. Цупкий-цупкий пісок.
      У нім трава (торкни – кривавить палець),
      чий корінь, – був чи ні, – давно відсох.
      Повзти в піску – усе, що їй зосталось.
      Безбарвні в неї парості, бліді.
      Казати зайве – відки взятись соку
      у парості? У цім піску – воді?
      На смак трава нагадує осоку.
      Довкіл піски. Горби пісків. Поля.
      Горби пісків. Ні ліку їм, ні міри.
      Точніш – моря. Внизу, на дні – земля.
      Так глибоко, що годі йняти віри...
      Горби пісків. Барханів. Дюн. Могил.
      Над ними неба випукле склепіння.
      Крокує Авраам. Долає схил
      за батьком Ісаак. На захід з півдня
      вертає сонце, світить наздогін.
      Кружля пісок. Набрався вітер сили.
      Горби, горби – ні ліку, ні відмін.
      "А хмиз пильнуєш, сину?" – "Онде, цілий".
      Нахлине хвиля піною, й – назад.
      Як балачки пусті – вщуха одразу.
      Від берега поцупить ріні п’ядь,
      уривком думки, ні – мов куцу фразу.
      І де той брег? – дрібні хіба сліди
      цих мандрівців, – мана і примха ока
      натомість стрічки ріні край води.
      Ба, нетривка, оманна пінна кромка.
      Лиш кручі хвиль і хлані глибини.
      І – справа, зліва – світло, темно, мутно.
      І двійко мандрівців – човни, човни,
      імла кренить, здіймає дибки судно.
      "А трут у тебе, батьку?" – "Онде, – трут".
      Зникає тінь, не видно проти світла.
      Горбатячи обох, їм спини труть
      крізь одягу тканину в’язки віття.

      Крім віття, Авраам несе ще міх
      з густим вином, а Ісаак – у кожній
      криниці воду брав, черпав, де міг.
      Пізнаєтé їх, двійко подорожніх?
      Зі сходу хмари застять неба звід.
      Висмикує з них вітер піки, шпички.
      Зубчастий фронт, лапаті мітли віт
      над Ісааком, – в цілий ліс завбільшки...
      Згасає просвіт, мов у нім зійшлись
      потвори з лісу, – стали спина в спину.
      Тепер вони додолу – стрімко вниз –
      помчать в піски, – крилаті тіні кинуть.
      І ліс росте. Зубці уверх повзуть...
      І мандрівців, як лоді в морі, зносить,
      здіймає і глитає мли могуть...
      І огнище освітить їх невдовзі...

      ...а ще я пам’ятаю: є гора,
      там є стежа, над нею вишень арка
      квітує, п’є тумани спозарань:
      там озеро в її підніжжі, largo
      хлюпоче хвиля, шелестить трава.
      Стежа пуста, на ній години поспіль
      слідів, крім тіні листя, не бува,
      а восени і лист лягає окіл.
      Туман крадеться. Зблискує мисок.
      Мишва гризе білене стовбурище.
      І віти, пильно вдивлені в пісок,
      схиляються до нього ближче, нижче.
      Немов така їх доля на роду –
      шукати кревну тінь у сонмах тіней.
      Висять додолу, туляться – впритул,
      як до посестер в тузі обопільній.
      Дзумить оса, озерна гладь блищить,
      осяє повня гіль тонких корогву,
      дволиста тінь, як цифра 8, – вмить
      в шалений раж лічби жбурля діброву...

      Зненацька Авраам набрів корча...
      Стелились його віти низько-низько.
      Змикався обрій, ніби означав,
      що добіга кінця і ця мандрівка.
      "Це недалеко", – вчулося йому
      за крок, та Авраам, незрячий наче б,
      зробив ще кроків декілька у тьму.
      І дійсно, – Ісаак цього не бачив.
      Він бачив тільки небо, – там, вгорі,
      де вниз корінням висіли огроми
      дрімучих нетрів – виблиском зорі
      мигав униз(крізь них) прозорий промінь.

      Ще однієї. Здалека, повз них
      грудки "землі", чіпляючись в "корінні",
      повзли за обрій. Ліс химерний зник...
      Нарешті небокрай над ним розвиднів.
      Лишень тепер (о, подив у хлоп’я ...)
      корча і він узрів (...в очицях жвавих).
      Він кинув хмиз, заціп, як стій, і м’яв
      знічев’я жмут листків, стояв і м’яв їх.

      Корч, власне, потурав роям видінь.
      На тінь шатра скидався він, на ризу,
      на вибух, дельти рік, пучки промінь,
      на колесо, – лише із віссю знизу.
      Не кажучи про плоть, – він плоті свій.
      Кинь погляд – вбачиш руку в змійках судин.
      Візьміть нарід – всього його розвій,
      а він зі свистом мчить з усіх усюдин.
      З рукою схожий він, на сотні рук.
      (на всяку плоть, – безмовну ніби зовні,
      а дався зростом, має виднокруг).
      Свічок пухнастих весни його повні.
      "Ходи, не стій". – (під шапки темний дах).
      "Мерщій ходи". – (сховати кожне око).
      "Ходи". – "Зажди". – "Ходімо, чуєш?". – "Так".
      "Ходімо хутко". – "Зараз". – "Вже не довго".
      Він схожий на гніздо, чиїх пташат
      окрилене єство вітають віти.
      Ще з кров’ю схожий він – у той же кшталт,
      і кров,і пагін – конче мусять бігти.
      А над усе – не плоті вторить він.
      Усі стежки душі, – смутні, осяйні
      наслідує і трепет гіль, і гін.
      Біжать стежки... А ким і нащо звані?..
      Біжать гуртом, біжать на власний лад.
      І жодній жодну годі перетнути.
      Бодай вночі зімкнутись норовлять.
      В них зігнуті суглоби, лист зігнутий.
      Змикаються і притьма пріч спішать.
      Пірнають в порожнечу, в голу поніч,
      а ті, що прагнуть геть, – тріщать, тріщать,
      І падають – і онде – хмиз для огнищ...
      І вже горішні вітер торса вниз.
      І решта – рвучко – щойно ближче свисне,
      сахається назад – зростись, сплестись,
      немов яка пружина в жмут їх тисне.
      Все прагне жити – тут і досхочу:
      в подобі гіль, пустелі дивовижній,
      не гілля вітровій тріпнув корчу,
      а вид життя – по всій землі розбіжний.
      Не просто образ гіль, – о, ні – увесь,
      весь білий світ у їх подобі, ними
      піднісся до обвітрених небес.
      "Чув, Ісааче. – Чом стоїш? – Ходімо".
      Хто? Корч. Що? Корч. Більш коренів – катма.
      Один керунок – чин питомих значень.
      "К" з "Ч" – гілки ("Ч" – падає сама).
      Над "О", над "Р" – витає рій тлумачень.
      У гілки "К" – у дві лозини хват,
      а гілка "Ч" – одним чіпля суглобом.
      Та ось урок: пора упізнавать
      слова буквально, згідно їх складовим.
      "Чув, Ісааче". – "Вжеж, – іду, іду".
      (Хлопчина наздогінці розпалився,
      пригубив з глека, спивши на ходу,
      але спіткнувся – той упав, розбився).
      Ніч. Обік Авраама Ісаак
      ступає по бархану в довгім платті.
      Сріблить їх сяйно місяця мідяк,
      гаптує їх сліди в сипучім златі.
      Горби, горби. Ушир, удалечінь
      катма ознак вречевленого в тверджі.
      Усе хитке, тремке, – як батька тінь.
      Неясний гул росте в небеснім свéрдлі.
      Блищать зірки, синіє гуща мли.
      Суцільна тінь; ущух наразі вітер.
      "Далеко, батьку, йти?" – "Вважай, дійшли", –
      той одповів і спраглі губи витер.
      З бархана на бархан і знов – униз,
      частіш, пильніше зиркаючи обіч,
      бредуть вони. Корчі простерлись ниць,
      але німують: люди зовсім поруч.
      Та Авраам збагнув оте умить:
      вони дійшли, він ямки мітить капцем.
      Трава у млі до нього шарудить.
      Він квапить сина: конча є нужда в цім.
      “Чув, Ісааче? Чом пристав? Я жду".
      Той так напружив зір, що дивні речі
      привиділись йому. Аж ось – "Іду.
      Я щойно чув: це кущ до мене шепче".
      "Ходімо", – Авраам прискорив крок.
      Налився місяць, виткались сузір’я
      між решти оку видимих зірок.
      Запала тиша... В ній – бринить повітря.
      Пісок. Пітьма. Корчі простерлись ниць.
      Взнаки далась утома. Край знеможу.
      Йдуть згорблені. Не видно навіть лиць.
      ...І Авраам до ніг скидає ношу.

      Вони сидять... Над огнищем – етер
      ядучий дим ковта. Ненатлу пащу
      бездонний простір іскрам розпростер.
      Ламає Ісаак сухе гілляччя.
      Навколішки, подавшись наперед,
      ворушить хмизу вутлі головешки.
      Та батько за рукав його бере:
      "Дрівця на ранок, – втям собі, урешті.
      Зірви трави",– спроквола, Ісаак,
      непослух ніг укоськуючи й зору,
      бреде туди, де млою діл набряк,
      відтіль, де дим цівками вивсь угору.
      ... Відламані гілки в задумі: смерть
      здогнала їх, уже близька на часі
      утрата не того, що плоть, а твердь;
      ба, невтямки їм, кілько жаху в гадці...
      ... Відтяті гілі сплять і бачать сон,
      тривалий сон в пісках зігрітих, світлих.
      Та сон от-от припиниться, – вогонь
      охопить їх, поглине, спопелить їх.
      І лиш тоді, як попіл їх зітруть
      піски пустелі весь і змелють в жорнах,
      тоді вони достоту, справді вмруть,
      загинуть, щезнуть, стануть прах і порох.
      Без жодних обопільних скріп і пут,
      далеку свого лісу зграю вовчу
      розсіює імла нічних розпуть,
      і дрож пройма гілчасту поторочу.
      ...Вернувся Ісаак, приніс траву.
      На пальці Авраам накинув шматку:
      "Подай сюди. Я сам її порву".
      Язик вогню лизнув долоню батьку.
      Ледь висвітліло. Вивітрився страх.
      По тому вітер углики роздмухав.
      "А хмиз навіщо зрана?" – Ісаак
      у батька запитав, окріплий духом.
      "На те, що і вело обох сюди
      (ти плівся, здоганяв назирці, бігма,
      тепер ми тут – у кроці до біди)
      ягня закласти, щойно зійде пíтьма.
      Не здибав олтаря, – межи горбів,
      де рвав траву?" – "Ба, ні. Одні піски лиш
      чорніють так, що я оторопів.
      Один пісок". – "Гаразд. Вина не зіп’єш?"
      І Авраам стиска в правиці міх,
      і горлом цебенить вже вільга тепла;
      до неба вічі звівши, син притих:
      усе гучніше відти скрегіт свердла.
      "Достатньо бо" – схилився до вогню,
      рот п’ястуком утер, обважнів якось.
      Хилити почало з тепла до сну.
      Він звів, потерши, вічі: "Де тут агнець?"
      Жар углів дав поживу очесам.
      У відповідь почув він (вихрип, клекіт):
      "В пустелі цій... Бог милостивий... Сам
      ягня укаже... Бог... Еге ж… угледить..."
      Горить вогонь. І віч отця янтар
      вилискує вогнем, вогонь – як погляд.
      Блищить зоря. Все ближче сонний цар
      до Ісаака. Ось він, майже поряд.
      "Там требище днедавнє... Ба, віки
      споруді цій… І зведена хто-зна ким..."
      Пітьма гойдає здиблені піски,
      неначе кущ не був нікому знаком...

      Хмиз вижеврів, зотлів. Лише чадить
      натужно дим до зоряного неба.
      Усюди покій. Все довкола спить.
      Не спить лиш Авраам. Бо є потреба.
      Спить Ісаак і бачить сон такий:
      до нього корч у тиші хилить гілі.
      Ба, ледве він простяг обі руки,
      як ті сахнулись геть, затріпотіли...
      Хто:Корч. Що:Корч. Більш коренів – катма.
      Берім крупніш, буквальніш, докорінніш.
      "К" з "Ч" – гілки ("Ч" – падає сама).
      "О" з "Р" – за жодну згадану не приймеш.
      Ці віти всі, всі відрухи душі
      змикаються вві сні, товпляться, б’ються.
      У моторошній тиші, в метушні
      скидаються німі і горі рвуться...
      І ось до нього шпичку корч підніс.
      Він далі бачить: там, де темно, млисто,
      нанесений сюди докупи хмиз
      до гіль живих приріс, укрився ли́стом.
      Ось гілля в гін пустилось навсібíч.
      Ось листя до лиця все ближче, ближче.
      Земля блищить і корч над нею – в ніч
      підносить перед ним своє величчя.
      Що ж "О" та "Р"? – а КОРЧ рвонув до хмар.
      Що ж "О" та "Р"? – в шалений ринув танець.
      Нарешті він збагнув: ОлтаР, ОлтаР,
      і "О"– лежить на "Р", немов той агнець.
      Так ось що КОРЧ: К, О, і Р, і Ч.
      Гілки кренить горішнім звієм вітру
      у всі боки, як раптом – шарпа сТОРЧ,
      судомить, КОРЧить зламані допіру...
      Бере належне ТРебищу і квит.
      Тут сни гілок – суЧКам взірець і приклад.
      Тут буква "Т" – од випростаних віт
      над сонмом олТарів – що хресТ на вигляд.
      І віття обійма його, зове...
      І віти, бачить він, все довші, довші...
      Земля блищить, над нею – він пливе...

      ... Тьмянішають зірки. Кончину ночі
      край неба повістив, а морок – зблід,
      і Авраам, зв’язавши сонне тіло,
      відніс його у місце, відки слід
      сюди петляв, – де віття ледве тліло.
      Туди він хмиз давно переносив,
      і верхи нього сина в смертне ложе
      поклав за мовчазної згоди снив,
      ба, – жодна ява з цим була не схожа.
      Вернувся, жмуток вовни вуглям ткнув.
      Той спалахнув, обдав долоню жаром
      і смаленого смородом війнув;
      і Авраам – ножа з коротким жалом
      узяв до рук (отам, де кілька діб
      лежав той ніж – у теплім хлібнім лоні,
      по тому, як скибками краяв хліб).
      Узявши ніж, поглянув на долоні:
      в одній – кинджал, у другій – рідна плоть.
      Сказав "Пора...", – і остовпів, нетяга,
      заледь прошепотів: "Рятуй, Господь"...
      Із-за бархана хутко вийшов янгол.
      "Не треба" – наказав його руці.
      І Авраам, заскочений належним,
      спітнів ураз од ліктя у правці;
      ніж долі впав і блимнув тьмаво лезом.
      “Доволі, Аврааме. Міцно втям –
      тепер позаду все. І небу в радість
      твою випробу справдити життям.
      Кінчимо з цим. Потрібно повертатись.
      Ходім туди, де сум серця щемить.
      Нехай усяк вас бачить і радіє.
      Ходім туди, де поблиск рік затьмить
      твого ножа, та ран не заподіє.
      Ходім туди, де зелені долин
      удоста для отар, а в сновидіннях
      ошатних шатер – день, число коли
      дітей твоїх сягне числа піщинок..."
      А ще я памятаю: є гора,
      ручай збігає з кручі, в’ється гаєм.
      Береться зранку парою кора
      дерев, а вітерець їх обвіває.
      Трава в підніжжі з русла шумно п’є.
      І вітер віє – гне гаї додолу.
      В землі сирій торішній лист гниє,
      а зелень угорі нуртує вволю.
      Шумують весни літеплом дощів.
      Гайнуть роки – гай визеленить гілі
      вкорінених в землі дерев, кущів.
      Хуткі хмарки майнуть на небосхилі.
      Блищать у млі нічній зірок рої,
      оздобою склепіння, часто, густо.
      Течуть у зелен-луках ручаї,
      туман досвітній каже, де їх русла...
      "Ходім туди, де всі кущі мовчать.
      Де віт сухих нема, де птахи звили
      гніздо з трави, а віти для багать
      беруть в куща нечасто, ще живими.
      Імла сповила мозок твій – ще б пак!
      Се – барви смерті. Тут вони не чинні.
      Тут кожен кущ явля пустелі знак
      стремління горі, всупереч рівнині.
      Розгледь небесний кущ: на ньому квіт.
      Глянь горі, Аврааме, – морок витлів.
      Поглянь, як діл убрався в розмаїт.
      Скажи мені – ходімо". Знявся вітер...
      "Ходімо, Аврааме, до твоїх
      країв, де твій нарід і віра кревна,
      де все, що є – є плоттю й духом їх,
      бодай стократ усе мінить імена.
      Їх більше стане, кріпше їхню в’язь
      пов’яже слідом тіні денній сутінь.
      Та всяке слово знати ясно дасть,
      чия у нім зернина першосуті.
      Спаде роса відлунь з імень, з кущак,
      з трави полів, і ліс на тлі блакиті
      майне, як Авраам, як Ісаак...
      Ходімо. Ти діждав цієї миті.
      Ти, Аврааме, іспит склав. Мовчи.
      Ножа я взяв – хліби він справно крає.
      Уже світанок висріблив кущі.
      Ходімо, Ісааків сон збігає...
      Доволі, Аврааме. Без вагань.
      Ти іспит склав. Кінчімо. Годі. Крапка.
      Не бійся. Відкривай обличчя. Встань.
      Пора іти будити Ісаака".

      Біліють шатра, окіл – тьма овець,
      їх тьма і тьма – отар усюдисущих
      тут товпиться – між тими, що з небес
      одіб’ються в околишніх калюжах.
      Димлять багаття. Вариво бурлить.
      Кісток ждуть пси. Птахи піють ранкові.
      З червоних лиць тече гарячий піт.
      Лунає відусіль гортанний говір.
      На схилах вівці. Обіч – тіні туч.
      Керуються по сонцю їхні гýрти.
      Збігають ручаї з лискучих круч.
      Під кручею сплять стомлені верблюди.
      Довкіл багать рояться хмари мух.
      Сокири цюкіт. Ґедзь дзумить щось вівці.
      З гори в долину дивиться пастух.
      Біліють шатра; легшить труд зіниці
      білена повсть під цівками промінь.
      Жіночі руки видні в світлі білім.
      Воно сочиться з просвітів, щілин.
      Усюди – цівки світла мішма з пилом.
      Де дошка трісне, – протяг узнаки.
      Всихає дерев’яка – здовж і втовшки.
      А ледь зітнуться в розбраті сучки,
      нема потали гірш, як тої дошки.
      Яких порід та дошка не була,
      пусте усе, що падає у вічі.
      Коли у ній безумствує смола,
      геж, кепські її справи, безутішні.
      Смола усохла, витекла уся,
      пішла назовні. Годі стало місця
      для порожні, що в щілі заповза.
      І годі знати – де вона чаїться.
      А увіткнеш ножа (аби ж – углиб),
      і втямиш, що над ним не маєш влади.
      Збагне і він – в яку халепу влип,
      затнеться, стане сіпатись, виляти.
      А ледь посміє вістрям цей бідак
      чіпати суччя, явлене надрізом,
      як лезо миттю випише зиґзаґ
      і дошка розчахнеться навпіл з тріском.
      І тріщинам не менше гіль кортить
      розбігтись, розплестись, явити норов:
      щодня тріщить одна – "мерщій пустіть",
      і прах смоли заліг у чорних порах.
      Їх зовні ніби сніг припорошив.
      Одна чи дві чорніють в онімінні.
      І "вхід" в цей "дім" – погуба для ножів,
      серед пітьми волокон, в деревині
      вичікують сучки, тамують гнів.
      І ніж завжди (що цей, що – перший-ліпший)
      холоп на побігеньках – двох панів –
      долоні й дошки (себто – хто сильніший).
      Умовчимо, однак, в чиїх очах
      сі цівки світла згодом одіб’ються.
      Отам, де сплять верблюди, Ісаак
      бесідує зі ватагом прибульців...
      Чадять багаття, кружать сотні птиць.
      Казиться ґедзь, кричить вівця з галяви.
      Від лиць розчервонілих жар пахтить.
      Діл вибілили шатер білі плями.
      Отари розбрелись. Могильний дім
      стирчить собі. Ручай траву колише.
      Він стрепенувся: там, де в’ється дим,
      (він не обчувся, – ні) його хтось кличе.
      Він бачить: шатра вітру лопотять,
      товпиться люд, зі сходу сунуть тучі.
      Кружляють псячі зграї круг багать,
      шумлять кущí, обставши білі кýщі.
      Він бачить поле; одалік шатра
      жінок у тіні смокв. Рука далека
      махає гіллю, кличучи царя:
      "Ходімо, Ісааче". – "Так, Реввеко".

      "Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи".
      У відповідь – "Іду" – між гіль намоклих
      пірна у гущу темені й сльоти,
      мов пліт прудкий, – туди, де гасне окрик.
      "Ісаче, не відстань". – "Ні-ні". – "Ходім".
      Берези віть негайно розпрямилась.
      "Ісаче, пам’ятаєш, де твій дім?"–
      "Авжеж, найду". – "Не відставай". – "Не бійтесь".
      "Ходім". – "Стривай" – "Ходімо, чуєш?" – "Так".
      "Мерщій ходи" – (сховати кожне око).
      "Ходи, не стій" – (під шапки темний дах).
      "Ходімо хутко". – "Зараз". – "Вже не довго".

      Розмовне Ісаак втрачає звук.
      Одначе не одну набуде якість,
      якими звуки "букві" замість "букв"
      заплатять втричі, раючи сховатись.
      Сполучник "І" не сходить з наших уст.
      Він числа чину-дії в мові множить.
      Він уникає наслідків, як плюс,
      яких доданків крики не тривожать.
      Ще б пак – ніяких вух не пройняло
      тим гуком і не пройме жодне вухо.
      Що значить "С" – відомо букві "О":
      Олтар з хреСтом вузли в’язали туго.
      А буква "А" між букв – стара, що світ.
      Гортанний звук, з сусідами відвертий.
      Геж, узнаки добірний родовід:
      зойк немовляти, стогін передсмертний.
      З’єднай їх – вдвоє, втроє – А–А–А,
      і, нехтуючи реченнями, звуки,
      на всі лади кидаючи слова,
      зійдуть непогамовним криком муки:
      "У полум’ї тріщать суглоби "К",
      прямцем на "А" іде страшна заграва".
      Та жодна не здійме ножа рука –
      покласти мукам край – катма Абрама.
      Із уст іще півімені стирчить,
      як решту встигло полум’я пожерти.

      І СоннА жертвА в полум’ї Кричить.
      Упізнає, хто-небудь, ім’я жертви?

      Періщить дощ, вода в яру дзюрчить,
      мов хто плачем зайшовся, милосердий,
      невидимий. – "Агов!" – усе мовчить...

      "Ходім, Ісаче". – "Чув, як я гукав?
      Не відставай. – Поквапся якомога.
      Куди ти дівся? – Годі цих забав.
      І квапся, – чуєш?" – "Чую".– "Вже недовго".

      Дощ ллється прямовисно. Струм води
      по стовбурах збігає, миє кіпоть.
      Весною сонця листю, як завжди,
      перепадає більше, аніж зіп’ють
      листки улітку з повені промінь,
      хоч літньої блідіші трави нині.
      А там, куди упала листя тінь,
      вони допіру – майже, як у липні.
      Тамує спрагу парості земля,
      видніша, де трава не так яскрава.
      Безшумний потяг мчить і тне поля,
      похилені до рейок – спершу справа,
      по тому – зліва – зранку, день і ніч,
      димами стеле нить стальної вісі –
      і кажуть з вікон вирази облич,
      що їй нема кінця, як цифрі 8.
      Він утинає здовж її вінці
      в яругах, нивах, сіл у огорожах.
      Обрубані об рейки хвиль кінці
      злітають до небесних піль порожніх.
      Крізь цифру 8 – крила вітряка,
      крізь лопаті стальні гвинтів небесних
      він мчить вперед – керує ним рука,
      і світла сніп січе пітьму по кресах.
      Те саме світло б’є, нуртує в нім,
      та він мов знавіснів, знесамовитів
      в прожекторовій чаші, мов сп’янів:
      у сніп джгутом поклав себе скрутити.
      Тне потяг ніч, і повен снів-химер.
      Однак не мара – пагори під ними...
      Як хвилі, перед ним – униз, уверх
      січе імлу проміння ламп рівнини.
      Не угаває дощ, січе навскіс,
      віконниці полоще, в шиби косить.
      По ринвах цебенить і хвище вниз.
      Кути підмоклих стін дахи підносять.
      Одна свіча палає у вікні.
      Холодний дощ тонку періщить раму.
      І, мов із-під води, при самім дні
      б’ють сполохи свічі в скляну мембрану.
      Огонь тремтить, і морок все зробив,
      щоб він померк, почез, лишився плоті.
      Порожній двір о цій порі доби,
      німує в цеглі стін вікно напроти.
      Двір замкнений, двірник п’яний, як чіп.
      Гойдає дощ замки воріт холодних.
      Горить свіча у пошуках ключів.
      Як води повеневі, гасить огник
      залізо хвиль, – защіпок, клямок флот
      гойда це море, в мірному мінорі
      співають засув, гак, гайки і болт,
      лише медуз-ключів – не чути в хорі.
      Нехай там що – а пломінь тне пітьму
      крізь пелену дощу, крізь цеглу й дошку
      всю ніч зове у поміч всіх – тому,
      що в нім тепер палає – воску, воску.
      Паркан дощатий. Три замки в дверях.
      Шпарин катма. Ніхто ключа не витяг.
      Не видно дна у мороку морях.
      Відкрий вікно – і похлинись у хвилях.
      І годі кроку далі цих воріт.
      (Замок у люті стисни якомога)
      Та хай там що – вона горить, горить.
      І пожирає більш життя самого...

      Прийшла лисиця. Струми водяні
      збігають склом, масні очиці гасять.
      І видно їй – горить свіча на дні,
      і довжелезні тіні стіну красять.
      Стоїть лисиця. Зирка з-за плеча.
      Посвистує, і чутно в тому свисті
      подобу слів. І тут горить свіча.
      Посвітачеві личать бджоли, листя.
      Усюди бджоли, крильця, квіти, пил,
      а центром усьому пейзажу з міді
      корзина, і лежать у ній плоди,
      у бісері чеканки ледь помітні,
      як зерня груш. І сам язик свічний,
      не певен, чи осінений спасінням,
      тремтить і жде кінця у млі нічній,
      як літній лист в гаю пустім, осіннім...

      © "Всесвіт" №9-10, 2011 рік
      редакція перекладу 2020р.
      ---------------------------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. З Іосіфа Бродського. До віршів
      Не полежите в столі? Ще б пак,
      суперечите: "Був здраву,
      скніти в домовині – несмак".
      Одпускаю вас. Чом ні? Праву
      на свободу не зволять – гріх. Инші
      діждуть і мене – тут, мислю,
      не вірші – гріхи. Іч, рідші
      з вами забавки. Свою, кислу
      забуваю дома навіть
      міну до питань: "Як вірші?
      Все промінь додаєте славі?"
      Додаю, на те кажу. Ви ж і
      покидаєте мене. Що ж! Дай Бог
      і того вам, що мені пізно.
      Щастя, мислю я. Най бо
      сам я вас і сотворив. Різно
      далі йтимемо: ви – з людом,
      я – туди, де всі будем.

      До побачення, вірші. В час добрий.
      Не боюсь за вас; є засіб
      вам податись і за мій обрій,
      мої любі ви: пак, нащо б
      гугіт серця вам. Що Леті
      надобиться, те болить сперву.
      А зі двох оправ – вщент стертій
      вірю радше, чим сьому перлу.
      Ви прості, ви і міцні. Гожіш
      ви тілес моїх. Іч, з візій
      моїх дум гірких – теж, може,
      додалося вам сил, міці.
      Бути вам, мої химерні,
      більше любими, чим нині
      вашому творцю. Всі двері
      будуть настіж вам. Й мені не
      ніяко в одінні нищім:
      я зайду в одні, ви – в тищі.




      -------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. З Іосіфа Бродського. Pоst aetatem nostram
      І
      "Імперія – країна тупаків".
      Усякий рух зупинено з причини
      приїзду Імператора. Юрба
      тіснить легіонерів – пісні, крики;
      запнутий паланкін. Об’єкт палких
      бажань уник небажаних взаємин.

      В пустій кофейні позаду палат
      бродяга-грек й неголений каліка
      сидять за доміно. На скатертях
      остиглі смужки вуличного світла,
      і відголоски привітання мирно
      колишуть штори. Грек, програвшись геть,
      рахує драхми; переможець просить
      проварене яйце і дрібку солі.

      В просторій спальні сивий відкупник
      оповідає молодій гетері,
      що бачив Імператора. Гетера
      не вірить і регоче. Це такий
      прелюд у них розкутішим утіхам.

      ІІ
      Палац

      Окаменілі німфа і сатир
      задивлені у глибину басейну,
      чия гладінь у пелюстках троянд.
      Намісник, босий, саморуч, навідлі
      кривавить пику тюхтію-царю,
      за трьох голубок, вчаділих у тісті
      (що під роздачу пирога злетіли,
      та плюхнули за мить, було, на стіл).
      Зіпсуте свято, декому кар’єра.

      Цар горілиць звивається на мокрій
      долівці юзом під міцним коліном
      Намісника. У пахощі троянд
      пітніють стіни. Челядь стетеріло,
      у позах статуй дивить перед себе.
      Та гладь стіни зображень не трима.

      В невірнім світлі повні угорі,
      скорцюблені вкіл димаря зі кухні,
      заброда-грек з котом в обіймах бачать,
      як два раби виносять із дверей
      труп кухаря, загорнений в ряднину,
      і плентаються спуском до ріки.
      Шурхоче рінь.
      Бродяга на причілку
      котову пельку пхає під пахву.

      ІІІ
      Покинутий хлопчиною голяр
      загледівся у дзеркало – в осмуті
      незбувній пак, і взагалі забув
      намиленою голову клієнта.
      "Хлопчина, певно, більше не загляне".
      Клієнт при сій оказії дрімає
      і споглядає суто грецькі сни:
      з богами, кифаредами; борців
      в гімнасіях, де гострий запах поту
      лоскоче ніздрі.
      Звившись зі стіни
      і давши коло, величенька муха
      сіда на білу вимилену щоку
      поснулого, і, борсаючись в піні,
      як бідні Ксенофонтові пельтасти
      в снігах вірменських, ледве що повзе
      між круч, через ущелини, провалля
      угору, й, оминувши жерло – рот,
      забратись норовить на кінчик носа.

      Грек лупає жахливим чорним оком,
      і муха, з ляку дзизнувши, злітає.

      IV
      Посушлива опіслясвятна ніч.
      У підворітті стяг, що кінська морда,
      губами мне повітря. Лабіринт
      порожніх вулиць опромінив місяць:
      жахна потвора, видно, міцно спить.

      Чимдалі від двірця, то менше статуй,
      калюж. Фасади полиша ліпнина.
      Якщо виходять двері на балкон,
      вони закриті. Вочевидь, і тут
      нічний супокій сторожують стіни.
      У кроків поза них зловісний звук
      настільки і беззахисний; повітря
      пропахчується рибою: тропа
      кінчається.
      Та місячна доріжка
      струмує далі. Чорна тінь фелуки
      її перетинає, ніби кішка,
      і розчиняється у млі, як знак,
      що далі, далебі, іти не варто.

      V
      В наліпленій на вуличних щитах
      цидулці "Можновладцям", вже відомий,
      відомий люду кифаред, в серцях
      і гніві, осміліло закликає
      прибрати Імператора зі всіх
      (передусім – розмінних, мідних) грошей.
      Юрба жестикулює. Жвава юнь,
      люд у сідинах, зріле чоловіцтво
      й обізнані у грамоті гетери
      напрочуд одностайно згідні, що
      "такого досі не було" – не вельми
      у тім, одначе, певні, – а чого
      "такого":
      вчинку мужа чи холуйства.

      Поезія, либонь, і поляга
      в переступі відсутньої границі.

      І неймовірно синій горизонт.
      Прибою мірний пошум. Розімлівши,
      мов ящірка весною, на сухій
      гарячій брилі, голий чоловік
      гризе поцуплений мигдаль. Подалі
      докупи скуті цепом два раби,
      у намірі скупатись разом,
      навзаєм помагають, сміючись,
      знімати лахи.
      Нестерпима спека;
      і грек сповзає з каменя, білки
      закочуючи, буцім срібні драхми
      з зображенням новітніх Діоскурів.

      VI
      Акустика чудесна! Будівельник
      не вошей бив усі сімнадцять літ
      на Лемносі. Акустика – напрочуд.

      Погідна й днина видалась. Юрбі,
      що виповнила чашу стадіону
      і дух затамувала, до смаку

      добірна лайка, – нею два бійці
      діймають один одного в арені,
      щоб, розпалившись, витягти мечі.

      Мета двобою зовсім не у вбивстві,
      а справедливій і логічній смерті.
      Драматургія переходить в спорт.

      Акустика чудова. На трибунах
      самі мужі. Світило золотить
      кудлатих левів в урядовій ложі.
      Весь стадіон – одне велике вухо.
      "Ти погань!"–"Сам ти погань"–"Гидь і погань!".

      Лице Намісника, епічно схоже
      зі вименем у гнійниках, сміється.

      VII
      Вежа

      Опівдні свіжо.
      Невидимий у черевині хмар,
      залізний шпиль муніципальній вежі
      слугує одночасно за оруддя
      відлову громовиць, маяк та місце
      для піднімання прапора держави.
      Всередині – влаштована тюрма.

      Колись обрахували, що сумісно –
      за фараонів, у добу сатрапів,
      у мусульман, в епоху християнства –
      сиділо або страчено було
      зо шість відсотків люду на теренах.
      Затим бо літ не менше ста тому
      дід нинішнього цезаря затіяв
      реформу правосуддя. Скасував
      богопротивний звичай кари смертю,
      а особливим приписом закону
      ті шість відсотків скоротив до двох,
      за ґрати запроторених, звичайно,
      довічно вже. Пусте, зумисне скоїв
      ти злочин чи завідомо невинний;
      закон, по суті, податтю і є.

      Тоді бо і побудували Вежу.

      Сліпучий блиск хромованої сталі.
      На сорок третім поверсі пастух,
      стромляючи лице в ілюмінатор,
      свою усмішку посилає вниз,
      сумлінному в одвідинах собаці.

      VIII
      Фонтан, який зображує дельфіна
      в морській пучині, первісно сухий.
      Цілком резонно: кам’яна рибина
      у змозі обійтись і без води,
      як та – без риби, тесаної з брили.

      Який третейський суд – такий вердикт.
      І вирокам їх притаманна сухість.

      На білім тлі палацових колон
      і мармурових сходин гурт засмаглих
      вождів в плямистих м’ятих балахонах
      чекає яви власного царя,
      мов кинутий на скатерку букет –
      джерельної води по вінця вази.

      Цар появляється. Вожді встають
      і потрясають списами. Обійми,
      чоломкання, цілунки. Цáрю ледь
      ніяково; рятує смага шкіри:
      не так і видно набряки синюшні.

      Бродяга-грек гукає хлопчака.
      "Об чім вони торочать?"–"Хто, оті бо?"
      "Еге". – "Йому і дякують". – "За що?"
      Хлоп’я роняє з поглядом ясним:
      "А за нові закони проти бідних".

      ІХ

      Звіринець

      Решіткою, в якій томився лев
      на публіці, в чавуннім варіанті
      відтворюється плутаниця джунглів.

      Мох. Краплі металічної роси.
      Ліана, оповитий нею лотос.

      Природа імітується зі тим
      говінням і любов’ю, що відомі
      хіба людині, котрій не одне,
      де виблукатися: хащею, або
      в пустелі.

      X
      Імператор

      Атлет-леґіонер в лискучих латах,
      пильнуючи за білими дверима,
      із-за яких не угава сюрчання,
      рахує у вікні у двір жінок.
      Йому, що очманів, на цім посту
      стовбичачи, вже видається, буцім
      не різні кралі мимо унизу
      снують постійно, а одна, та сама.

      Велика сутозлота буква М,
      що прикрашає двері, видається
      лиш прописною – з огляду на ту,
      огрядну й розпашілу у потузі,
      що засідає за дверми над пливом
      води і пильна порівно до всіх
      дрібниць у масі власних відображень.

      Принаймні, анічим швидка вода
      не гірш плодючих скульпторів, що царство
      її зображеннями і заполонили.

      Прозоре, чисте дзюриво води.
      Огрядний, перевернутий Верзувій
      не поспішає з виверженням лави.

      Достоту – все тепер повзе зі скрипом.
      Імперія нагадує трирему
      в каналі, для триреми вузькуватім.

      Гребці колотять веслами об берег,
      і кам’яниста твердь дере борти.
      Ні, не скажу, що безнадійно встряли!
      Рух є, ми посуваємось потрохи.
      Ми правда пливемо. І нас ніхто
      не здоганяє. Прикро те, що мало
      нагадує це попередню швидкість!
      І як тут не зітхнути за часи,
      коли все рухалось доволі гладко.
      Гладко.

      ХІ
      Світильник гасне, гнітиво чадить
      уже у півпітьмі. Тоненький струмінь
      сплива під стелю, білизнá чия
      у мороці кромішнім перші миті
      погодиться на всяку форму світла.
      Нехай і кіпоть. За вікном всю ніч
      в неполотім саду шумить стіною
      азійська злива. Але глузд – сухий.
      Такий сухий, що ледве помине
      бліде холодне полум’я обіймів,
      займеться сам раніше за папір
      пожовклий, або хворостину.

      Та стеля цього спалаху не бачить.

      Ні попелу, ні кіптю по собі
      не лишивши, людина йде з оселі
      в сиру пітьму і дибає до хвіртки.
      Але сріблястий голосок дрімлюги
      наказує вертатись.
      Під дощем,
      вона покірно знов іде до кухні,
      і, знявши пасок, висипає на
      залізний стіл однині зайві драхми.
      Тоді виходить.
      Птаха не кричить.

      ХІІ
      Кордон поклавши перетнути, грек
      добув місткого лантуха, а потім,
      в кварталах біля ринку відловив
      котів дванадцятеро(чорних). З цим,
      уже кігтистим і нявкучим клунком
      вночі дістався в прикордонний ліс.

      Засяяв місяць, звісно, як завжди
      у липні б мав. Сторожові собаки
      в ущелині собі завалували
      на всю; коти, й ті припинили
      шкребтися у мішку і буцім стихли.

      І грек промовив тихо:"В добрий час.
      Афіно, не облиш мене. Іди
      попереду", – а ще додав про себе:
      "По цей бік од кордону покладу
      шістьох котів. Ані єдиним більше".
      Собака не полізе на сосну.
      Солдат не переступить забобонів.

      Задумка спрацювала. Повня, пси,
      лантух з котами, забобони, сосни –
      все діяло, як треба. Він забрався
      на перевал. Але коли уже
      одна нога була в чужій державі,
      він виявив і те, що покидав:
      пів-обернувшись, він побачив море.

      Воно ледь-ледь виднілось, ген внизу.

      Людина, на відміну од тварин,
      покинути у змозі те, що любить,
      (аби лише різнитись од тварини!)
      Та викажуть, мов слина у собак,
      походження її тваринне сльози:

      "О Талассо..!"
      Та у підступнім світі
      маячити не слід на видноті,
      на перевалі, у липневу повню
      мішенню стаючи. Узявши ношу,
      він обережно став спускатись вниз,
      вглиб континенту; і ставав назустріч
      ялинний гребінь замість горизонту.




      ----------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. З Іосіфа Бродського. Сидьма в тіні
      Вітряно. Опостінь
      рівняються по стіні
      дерево і його тінь.
      І тінь цікавіш мені.
      До ставу збіга стежа,
      просить мов батогів.
      Ба, і це не межа
      забавкам дітлахів.

      II
      У ігриськах їхніх лють,
      їх плачі у дворі
      сягають ген у майбуть –
      в міру її прозрінь.
      Часу туди ходи
      иншої не було,
      як наосліп – з "лапти",
      в яку нам колись везло.

      III
      Осклянілий бетон
      шкребеться об голубий
      звід, як той мастодонт –
      радий в правці благій
      цілющости потерух;
      непомірність громад
      перехоплює дух,
      ставлячи мозку мат.

      IV
      Улії новий рій
      обживає, авжеж,
      всотуючи живий
      мед електромереж.
      Діти витіснять нас
      у передміські сади
      споминів – напоказ
      візіям пустоти.

      V
      Природа їм зерня ті
      наук і дасть, що як вірш
      зазубрить у нужді:
      часу і таке інш.
      Вони вберуть цифру "100"
      завитками плюща:
      най і не вічність, то
      частку її хоча.

      VI
      Чуті брехні вкінець
      зі дзуміннями мух
      їм увірвуть терпець,
      та розвинуть їх слух.
      Зуб різнитиме мідь,
      срібло. Пошум лісів
      гуртуватись навчить
      більшістю голосів.

      VII
      Після нас – не потоп,
      де удоста весла,
      а коловерті товп,
      множина їх числа.
      Най звитяга ікри
      над рибою і не гріх,
      а янголи – не комари,
      і їх не стане на всіх.

      VIII
      Вітряний літній день.
      В смороді нечистот
      без пахучий цвіте.
      Я, мов одуд, от-от
      згукнусь і видам дупло –
      канулий у пітьму
      світ, де, чинячи зло,
      ми відали ще – кому.

      IX
      Вітряний літній день.
      Сад. Здаленілий рев
      поліцейських сирен
      не одваджує мрев.
      Птахи дзьобають з урн
      сміття намість пшона.
      Голова, як Сатурн,
      болем споясана.

      X
      Що вишуканіш співець,
      того рідше, либонь,
      давнішній бубонець
      вібрує в нім на любов.
      Спітнілою від огню,
      замашних топорищ,
      п’ястю і сьогодню́
      кучері не звихриш.

      XI
      Це – не яса ножу,
      нісенітні тенет,
      а тому рубежу,
      що одвадить нас геть.
      З темної сторони
      Місяця на ущерб
      жизних мір довжини
      вигинається серп.

      XII
      І тисяча літ, і вік
      годять своєму кінцю,
      щоб ніхто не підміг
      бомбі або свинцю.
      Справа безлічі рук
      гине не од меча,
      а розстібнутих брюк,
      зопалу, зазвичай.

      XIII
      Будучина чорніш
      од велелюдь, а не
      більм або маячні
      несусвітних знамень.
      Буцім про всяк, самі
      діти, чи прозапас,
      бачать не те, що ми;
      вочевидьки, не нас.

      XIV
      Ми їх не вгомоним.
      Дзиґа і шибеник,
      вуличний херувим,
      гризучи льодяник,
      із рогатки в саду
      цілить по гороб’ю,
      не хвалиться – "попаду",
      але знає – "уб’ю".

      XV
      Взір їх – і поготів
      знак сирітства речей,
      віднятих від груді.
      Порахунок з прищем
      – справа честі зіниць,
      чиїх кіл на копил,
      видимий світ – і ниць,
      і горівіч – сліпий.

      XVI
      Оку взнаки цей гандж
      простору, себто знак
      суєти домагань.
      З ліжка стелю отак
      споглядає слабий;
      скорше, чим засина,
      аніж сам, далебі,
      забирається на.
      .
      XVII
      В співанці без кінця
      кланяється рідні
      серенада вітця,
      арія меншинí,
      співані сумі тіл,
      в просторіччі – товпі,
      в партер, у сум’ятті,
      під завісу й т.і.

      XVIII
      Літо. Куди не кинь –
      дітлахи, метушня.
      Дерево і його тінь,
      я, що сидьма куня.
      Хмар, що рун у вівці.
      Рятівний від ядух
      став. І сніп промінців,
      – як липучка для мух.

      XIX
      Всмоктуючи свій сік,
      зрошуючи свій кущ,
      сіючи по стезі
      свої жменьки піску,
      діти дивляться в даль,
      куди, як у жмені гріш,
      дзеркала, як Стендаль,
      приязно не містиш.

      XX
      Мавши на оці нас
      в манерах і голосах
      (ліпше не завдалась
      природа у чудесах),
      губи пучачи й зоб,
      їх спотворить дитя
      радше злостиво, щоб
      не було вороття.

      XXI
      Так рухають уперед,
      – за горизонт, за грань.
      Так родових дерев
      зраджує себе ткань.
      Вдіявши так пороб
      дробом нулю, в поріз
      цебенітиме кров,
      нетечі боячись.

      XXII
      В цім і є, вочевидь,
      роль матерії у
      часі, пак, мимохіть,
      в нім – ніщот досхочу,
      щоб обжити верто-
      град спадкоємних мрій,
      свій анфас, як жетон,
      розмінюючи в котрійсь.

      XXIII
      Так в пустелі шатру
      чується тамбурин.
      Так прожогом ікру
      цідять в ультрамарин.
      Так марають листи
      кома або слівце.
      Так говорять: "лиш ти",
      заглянувши у лице.




      -------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. З Іосіфа Бродського. Оболока
      О, небеса
      Балтики влітку!
      З оболок їх довіку
      не надивуюся.

      Чи у житті
      ви иншім клубитесь
      – кінь або витязь,
      рідше – святі.

      Тільки Господь
      убачить зі споду –
      спухлу в угоду
      погляду плоть.

      От бо і я,
      жахів невільник,
      бачу в вас зліпок
      зі небуття,

      з ирію піль.
      І над гранітом,
      над знакомитим
      брижею хвиль

      морем, авжеж,
      ви і видіння,
      і відгоміння
      світу без меж.

      Пагір і храм,
      профіль Толстого,
      Рим, холостого
      лігова рам

      овид, Старий
      Відень, бік о бік
      айсберг і мозок,
      літ чорторий,

      райський анфас
      лона етеру,
      – де геометру,
      вітру до вас!

      Вам, кучові,
      перисті, біглі,
      раді осідлі
      і кочові.

      З вами ясні
      глиб і поверхні,
      суті та первні
      видив і снів.

      Ви вчителі
      в неоковирнім
      вагам і мірам,
      паче на тлі

      неправоти
      рацій матерій
      проти химерій
      і ліпоти!

      Рай острівний
      візій, чий образ
      ліпший за глобус,
      двом затісний.

      Ваші двірці –
      лодії щастя,
      душам причастя,
      серця творці.

      Пінний каскад
      янголів, бальних
      платтів, крохмальних
      крах барикад,

      шлюби "курли"
      і гімалаїв,
      альп, розгуляїв –
      в білій ріллі,

      чулій гріху,
      в небі нічийнім
      Балтики, чим в нім,
      там, наверху,

      манить усіх
      ваша обитель?
      Хто ваш вершитель,
      хто ваш Сізіф?

      Хто сподобив
      обрій на лиця
      там, де подівся
      звук, далебі –

      в тій стороні
      диво беззвучне.
      Різно і купно
      рій табунів

      лине і без
      пошуму в гривах,
      кане в маринах,
      чезне увесь

      далі межі,
      хвилі під гомін.
      Ви – невагомі,
      легші душі.





      -----------------------



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. З Іосіфа Бродського. Лагуна
      I
      Троє пані поважні у кріслах, ревні
      у в’язанні, славлячи муки хресні;
      пансіон "Аккадеміа" зі усім
      світом зовні пливе до Різдва, канікул,
      телевізій; і клерк, непомильний в ліку,
      обертає колесо літ і зим.

      II
      І трапля у свій номер на борт по трапу
      чолов'яга, що гріє в кишені граппу,
      цілковитий ніхто, одинак в плащі,
      що утратив пам'ять, вітчизну, сина;
      по горбу його плаче в лісах осина,
      щойно чути деінде по нім плачі.

      III
      Передзвін венеційських церков, наразі
      мов фарфору в коробці життя й оказій
      святних. Бронзовий восьминіг
      люстри в трельяжі, узятий рястом,
      лиже просочений слізьми, святом,
      снами брудними сирий барліг.

      IV
      Адріатики східним вітром до рана
      канал добирає води, як ванна,
      яхти гойдає, що люлі; фіш,
      а не віл в узголів'ї стає на чатах
      і пучини морської істот зірчатих
      шторі стачає, доки ти спиш.

      V
      Так і житимем, заллємо раз котрий
      неживою водою з графина мокрий
      пломінь граппи, ляща вжуємо і ми,
      наситить і нас не по гусю-птиці
      предок, а хордовий в стороні цій
      ночі сирої, серед зими.

      VI
      До Різдва ні кульки, ні сніг на хвої
      не цяткують мапи берегової;
      мушлю молюска лишивши дну,
      хмурий з лиця, зі спини охвітніш,
      Час помічає з-під хвиль опівніч
      стрілку на вежі – її одну.

      VII
      Топнуче місто, де твердий розум
      оком в помозі собі вологим,
      де сфінксу Півночі з Півдня брат,
      учений грамоти лев крилатий,
      книгу відклавши, не крикне "ратуй!",
      не похлинувшись з сіянь свічад.

      VIII
      Гóндолу б’є об зогнилі палі.
      Звук хоронить слова чимдалі,
      слух, державу таку собі,
      що захлинається хвойним лісом,
      зі дрібним, але хижим бісом –
      в піннім инеї піднебінь.

      IX
      Схрестимо ж ліву, стромивши кігті
      в праву, півзігнуту їм у лікті;
      жест, зіставний зі тим, що гнув
      молот і серп, – і як чорт Солосі,
      сміло покажем його епосі
      втілень у я́ві жахного сну.

      X
      Тіло в плащі обживає ирій,
      де у Софії, Надії, Віри
      і Любови грядуще і заступа
      тут і тепер, що гірчить на дотик,
      як уста на цілунки ебре і гойок,
      ніби міста, де слідів стопа

      XI
      не полишає, як лоді – гладі
      водній, де миті на циферблаті
      стелються колією нулю –
      не обридає слідом глибоким –
      площам, немов "прощавай" широким,
      вулицям, вужчим за звук "люблю".

      XII
      Шпилі, колони, різьба, ліпнина
      арок, палаццо, мостів у вікна:
      усміх лева і не тьмянів
      на незайманій вітром довкола стану
      вежі, незгинній, як злак без лану,
      з поясом часу, а не ровів.

      XIII
      Ніч на Сан-Марко. Зайда зі м'ятим
      млою лицем, нерізнимим знятим
      з безіменця обручкам, гризучи ні-
      готь, угадує оковиди
      того "нікуди", де уціліти
      думці можна, зіниці – ні.

      XIV
      Там, за ніде, за його наділом,
      чорним, ніяким, суцільно білим,
      зір і доречний, і річ сама.
      Може, і тіло. У темну пору
      швидкістю світла є швидкість зору;
      навіть як світла на те нема.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. З Іосіфа Бродського. Фонтан
      З пащі лева
      ручай не сюрчить і не чути рику.
      Гіацинти цвітуть. Ні свисту, ні крику,
      ні тобі голосів. Нерухома листва.
      І обстава ця ніби і осторонь грізного лику,
      і нова.
      Пересохли уста
      і гортань проржавіла: метал, до речі.
      Ба, заглушений напріч кран перетечі
      у гущавіні сховку, в кінці хвоста,
      кропивою оплутаний вентиль. Настоявся вечір;
      неспроста
      тіней тьма
      оточила фонтан, буцім леви з хащі.
      І уплиг до сородича скрушного серед чаші,
      гайда через бар’єр, сновигають круг недарма.
      Лижуть морду та лапи свого вожака. І, що м’якші,
      то нема
      їх темніш. І таки
      він урешті зливається з ними увесь і
      оживає, зістрибує вниз. І орава, в бентезі
      чезне разом у млі. Ба, зірки
      криє хмара з півнеба, і гадці тверезій
      узнаки
      у шитві звисока –
      адже краплі на лавиці в поміч крадіжці –
      сам поплічник отій потрочі, крадій вожака.
      Сіє дощ над землею навкісні косиці,
      буцім сіті плете або кліті котятам, левиці
      без вузла і цвяшка.
      Теплий
      дощ
      моросить.
      Ним, як леву, гортань
      не остудиш.
      Ти не будеш жаданим й забутим не будеш.
      І тебе в пізню пору з землі воскресить,
      коли чудиськом був ти, збіговисько чудищ.
      Повістить
      з ким ти збіг
      дощ і сніг.
      І відступлять застуди,
      все одно тут нічліг твій і ніч – оберег.
      Бо нема самотини незглибніше спомину чуда.
      Так вертаются з волі до тюрем бувалі там люди
      і голубки – в ковчег.







      -------------------------------------



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. З Іосіфа Бродського. Різдвяна зоря
      У пору холодну в місцині, гожіш иншої до жари,
      чим холоду, до поверхні, радше плоскої, чим гори,
      родилось маля у печері, щоб світ спасти;
      мело, як лише в пустелі може взимку мести.
      І круг нього кýпилися огроми: грудь матері, жовтий пар
      зі волових ніздрин, волхви – Балтазар, Гаспар,
      Мельхіор; їхні дарунки – віншувати царя.
      Він був не більше цяти. І нею ж була зоря.
      Уважливо, не мигнувши, крізніючи у рідкій
      хмарі, супроти ясел малого, бозна-відкіль,
      зі глибин уселенських, з тамтешнього їх кінця,
      зоря дивилась в печеру. І це був погляд Отця.




      ---------------------------------



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. З Іосіфа Бродського. Подражаніє сатирам, принагідно з Кантемиром
      Зла і добра, видний умом, грань пощо топчеш?
      Та бо пора? Любий Дамон, глянь, на що ропчеш.
      Проти вини дечия, в чім пристрасть чимала?
      Не у жони цупиш вночі шмат одіяла?
      Речі пусті: "Благо не піч. Благо не гріє".
      Та у бразді злак на куліш сім’ям і зріє.
      Топчеш, ретив: "Плевели жит – вірі погуба".
      Геж, не хлібів – ними живіт ситити любо?
      "Зло усякчас мінить канон: нинішній, они".
      Днесь убачав, любий Дамон, злу Пантеони?
      "Зло і добро парою рук оку здається,
      дів і матрон буцім округ талії в’ється.
      Ніяк, либонь, колом кружить птиці двоглавій".
      Лівій, Дамон, иншим вершить чином, чим правій.
      "Так. А як гроб тісний вельмú, бачитись нага,
      тужачи лоб п’ядей семи – се хіба благо?
      Поки стою. Далі, пеняй, участь колоди".
      Душу свою, друг, не рівняй лону природи!

      Час – не медаль, видима нам словом і бюстом.
      Доля є даль, суджена снам, трачена глуздом
      злим і благим, як не волій Волі і Бога.
      Щодо богинь – в діві нагій скніє небога.
      Коби не так, звили б ураз тварями в зграї.
      Герб на п’ятак був би у нас, решка – в Китаї.
      Плющили б лоб. Инше зійшло б сонце Давиду.
      Був би потоп. Брали б у гроб аз алфавіту.
      Годі, Дамон. Всюди свій руб, свій ієрогліф.
      Цар Соломон, пильний до скрух, з ними у долях?
      Страсті не рать: сих областей поніч не красти.
      Стерті стократ грані страстей. Де чиї раті?
      Час не медаль. Світ не чекан граней зворотних.
      Доля є даль і для оман птах жовторотих.
      Чист оковид: чужда сих лон суєтність птича.
      Мудрий, як жид, любий Дамон, ось тобі притча:
      Крадуть сувій. Ловить, гляди, страж голодранця.
      Ганить криві ноги крадій? В просторі щастя!

      Простір сіром тішить благих, їх безпорадам
      ставить шатро, гріє нагих, корпії к ранам
      клáде, як хліб клáде в уста, кормлячи сиріт.
      В овчий вертеп прийме Христа – хер тобі, Ірод.
      Аз воздає: застить рабам перл у короні.
      Волю дає, як по рогах білій корові.
      Днів і земель кріпить рубіж – царству кінчатись.
      В зівах пустель, смерті поміж, викаже кладезь.
      Ліс остріїв зброї об кров ночі затупить,
      ратям гаїв, ратям дібров ліком уступить.
      Чулі цв’яха п’ясті, що вух щуляться мушлі?
      Суша жаха – рискає дух морем од суші?
      Що в далині рівне ріллі неба Молочній?
      К діві одній трепет волінь серця – докончий?
      Не осягнуть: матері плід ждати з утроби
      довше, чи тут грані скоблить блага і злоби.
      В грішній душі, ловше іних в тоскну годину,
      долі куші звидіть устиг? Драхму єдину.

      Годі, Дамон, прієш дарма. Скріпи неладні.
      Друг, охолонь: здріти катма благ в порівнянні.
      На рубежі тиш обопіль, страшно до дуру.
      Слабій душі смерть на копил втеч у Натуру.
      Так, уявляв, буде в труні? Покою царство?
      Випав талан злоб і гонінь: вічне митарство.
      Пнешся, кажу, до рубежу з чорного ходу.
      Друг, не сужу. Інше скажу: Бог – не природа.
      Друг, попустись. Я не грожу. Раю, натомість.
      Зором у вись, більше скажу: Бог і не совість.
      Він їх творець, річ, позаяк, суто в різниці:
      дім узірець – для житія – чи будівничі?
      З ліку палат збився, ретив? – котре питаю.
      Слід пам’ятать ліку мотив, Кушнеру раю.
      Най (не вини: адже не суд) відають півчі:
      є такі дні, що не спасуть кущі повищі.
      Загнаний звір статуй співця з цоколя скине,
      страму допір з ници серця мертве поіме.

      Зла і добра, любий Дамон, грань пощо топчеш?
      Буцім пора? Вдався умом? Глянь, на що ропчеш!
      Не мишура дух звеселя нині убога?
      Як ся пора? Як же земля? Як бо епоха?
      Друг, не вергай громи словес "з пушки по мухах".
      Діло читай – казано єсть: "нищії духом
      п’ють благодать" – чашами, ген з царства небесна.
      Жирно давать тим, хто блажен, дань з околеса?
      Се бо не стид? А даємо. Пак у охоту.
      От і плодить, – себе б само! – голе босоту.
      Пусто ректи: "Світоч і тьма – речі супутні".
      Плід суєти, а не ума в поміч розпусті.
      Те бо і суть: кріпче оріх – псовані зуби.
      Годі облуд: ось у чім гріх. Гріх не прелюби.
      Прищ на губі: спав чи кохав. Много мотиву.
      Гріх у собі. Годі гріха ближніх противу.
      Скрушно, як єсть, душу терзать? Паки, не ропче
      грішного з десть інде поять? Цукру солодше.

      Каянь кортить, схиму принять, лобом о паперть.
      Після, гляди, спереду гладь, білена скатерть.
      Бога спіткав! У самоті, звісно, в бентезі.
      Благість така, що поготів. Так і спасешся.
      То кораблю в бурю канал – ліпша з оказій.
      Вельми скорблю: Каїн не знав аз навігацій.
      Як не гріши, на рогачі чиститься сажа.
      Викуп души – благости чин. Драхма годяща!
      Годі, Дамон, тоскно скликать нудь недолугу.
      Неміч, либонь. Альфа людська – в величі духу.
      Дух – благодать в тверді инíй дрібочці праху,
      що не завдасть глині земній смертного жаху.
      Дух – її нить, що угорі, в небі, по свійськи
      в чисте рядить глині сирій скрухи сирітські.
      Пірветься де нитка яка – кайся на вітер.
      Каятись – те й ждать звисока, благ щоб навіяв
      дехто, кого, видний умом, товкав у груді.
      Мало з того вийде, Дамон, фори Іуді.

      Чи на порі, Муза-сестра, тілу, маніром
      ліпшим до прі Зла і Добра стряти приміром?
      Докіль кружу зором довкіл, жадної, врешті
      не укажу рівної сим розміром речі.
      Сиріч, сужу – годі облуд: днесь они сірі.
      Більше скажу: грудію в грудь, óбі ці Сили
      чужді звитяг, січені в прах, буцім капуста.
      Віктору й стяг. От у чім жах: óбі безглуздо
      мертві в землі чорній лягли в гаї квітучім.
      Круків у млі окіл голів, – зграї в грядущім.
      Гигнув пароль, вівши нас крізь части тенета.
      "Котра юдоль сіллю зі сліз ноті причетна?
      Чий там хорал гне висхідну в землю умисне?"
      Чулий потал дух одхідну пісню і витне.
      Хто володав, може зайтись плачем по тому.
      "Хто потерпав?" Де напастись тями Дамону?
      Цар у главі, пак узнаки, вік не ночує.
      Дехто, на дві хлані хуткий, третю учує!

      Пусто рядить, ліро, правіж. Муза холоне.
      Нумо, спинить! Луснув терпіж. Серце не годне.
      Чув ловкача? Тьма із вікна. Пусто на кріслі.
      Дать у качан, звивини най глоткою б лізли!
      Моги катма. Де мій Критон? Вештає де б ся?
      Бачу: зима, к діві Дамон в спальню крадеться.
      Сніг на стежі слід порошить. Чом не лукавець!
      Певен в душі. "Плоть не грішить". Той іще ланець.
      Ба, не бідняк. Драхму язик держить належно.
      Лагідно пак, к діві приник, то, паки блешню,
      кине на дно Лоти позір з борта корити...
      Те і воно: той же манір, губи розкриті.
      В толк не озьму, – діва се, дід? – з мутного лику.
      Годі осмут? То порадій схожість велику.
      Ось тобі мста: сам забагав зайця за яйця.
      Хвіст до хвоста числиш, лукав, з ким був злигався?
      Чину сприяй! Вдалий умом. Лепта до лепти:
      драхма твоя варта, Дамон, діви і Лети.

      Чвертка листка. Ґніт би горів – тіні перечать.
      Зірка мерка в повнім цебрі. Миші щебечуть.
      Лишмо перо. Чин напучань – мислима доблесть?
      Менше сіром? Лавровінчань сим не сподоблюсь.
      Видива, пріч! Чашу з вином! Почести древнім!
      Глупая ніч. Сніг за вікном – одіж деревам.
      ____________________________



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. З Іосіфа Бродського
      Ото мене і було,
      що у твоїй долоні,
      до чого у ночі лоні
      ти клонила чоло.

      В тому, що долілиць
      видалось тобі ясним:
      в абрисі невиразнім,
      перегодом – із рис.

      Твій, гаряча, палка,
      одеснýю, ошýю –
      мушлі, якими чую,
      шепіт і опікав.

      Ти, сукаючи беж
      штори, у вогкий проріз
      уст мені вклала голос,
      окликати тебе ж.

      Я був наче осліп.
      Ти являлась, щезала,
      моїм зором ненатла.
      Так полишають слід.

      Так світи, від пори
      творення неугавні,
      полишають в кружлянні,
      без остачі, дари.

      Так, чергуючи жар,
      холод, темінь, світанки,
      никаючи світами,
      кулька кружля.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. З Іосіфа Бродського. Л. В. Ліфшицу
      Я стояв на тім, що планида – гра.
      Що навіщо риба, раз є ікра.
      Що у готиці маємо гідну школу:
      і звитяг, і сторчма берегтись уколу.
      Я підсів до вікна. За вікном осина.
      Я кохав не часто. Одначе – сильно.

      Я гадав, що ліс – похідна поліна.
      Що навіщо діва, як є коліно.
      Що в пилу віків попускає вирлам
      росіян вікопомним естонським шпилем.
      Я підсів до вікна. Я і посуд вимив.
      Я ніде, як тут, не бував щасливим.

      Я писав, що лампочці люба пíтьма.
      Що любови чин не пізнати ницьма.
      Що не знав Евклід, що іти на конус
      річ понукає не нуль, а Хронос.
      Я підсів до вікна. Як у пору юну,
      усміхаюсь, буває, буває, сплюну.

      Я сказав, що листя руйнує бруньку.
      І що сíм’я у разі потали ґрунту
      не піде у пагін; що галяви, луки
      поготів не в собі, де блудили руки.
      Я підсів до вікна, легкий на помині
      тільки моїй обважнілій тіні.

      Моїй пісні бувало не до мотиву,
      от і хор її не співав. Не диво,
      що мені за це в гуртовій полегші
      ні ноги ніхто не кладе на плечі.
      Я підсів у пітьмі до вікна; як хори,
      море хурчить у хвилясті штори.

      І, часів неказистих завсідник, гордо
      визнаю другосортними принародно
      мої ліпші думки, та чию потугу
      раю днині наступній – змогти ядуху.
      Я сиджу у пітьмі. І вона, у лоні
      закуту, гідна пітьми іззовні.





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. З Іосіфа Бродського. Пісня цноти, вона ж – досвіду
      Ми у лузі грати в квача охочі,
      бодай не в пальтині, а у сорочці.
      А як дощ і сльота тому на заваді,
      неохочі до сліз, ми уроку раді.

      Наші вічі посібник побіжно глянуть.
      Усі наші снива явою стануть.
      Ми полюбим всіх, а за це – вони нас.
      Ми з надією множимо плюс на мінус.

      Ми в дружини візьмемо дів з очима
      неполоханих ланей, а як є ними,
      то струнких парубійків у мужі візьмем
      і ніхто не виявиться самітним.

      Позаяк у ляльок усміхнені лиця,
      ми помилимось де у чім, сміючися.
      Отоді зі спокоєм знакомиті
      мудреці нас матимуть на приміті.

      2
      Ми у мислі окріпнемо перегодом.
      Ми всілякі недуги загоїм йодом.
      Наші вікна завішані будуть тюлем,
      а не забрані в чорні решітки тюрем.

      Ми приємну роботу скінчимо рано.
      Ми віч не зведемо в кіні з екрана.
      Ми важезні брошки начепимо платтям,
      коли хто без грошей, то ми оплатим.

      Ми судно збудуєм з гвинтом і паром,
      цілковито залізне, зі повним баром.
      Ми зійдем на борт і відкриєм візу,
      і оглянем Акрополь і Мону Лізу.

      Позаяк континенти у океані,
      як на якорі, й четверо пір наявні
      року инде, а баки пального повні,
      двадцять місць оглядинам наготові.

      3
      Тьохне нам соловей – піде ехо гаєм.
      Ми не більше віримо, що вмираєм,
      чим ворона опудалові за тином.
      Винуваті, каємось тим же чином.

      Ми зістарієм в кріслі глибокім сидьма,
      у оточенні внуків і внучок. Сíм'ям
      не утішеним раятимуть сусіди
      телесвідчити вирок шпигунській сіті.

      Як нас учать книги, епоха, люди:
      завтра так прикро не має бути,
      як вчора, і слово сіє писати
      в tempi слідує нам passati.

      Позаяк осередок душі у тілі,
      станемо ліпшими ми на ділі.
      Пирога ми засмажим на чистім салі,
      адже так смачніше: так нам казали.

      ___________________________


      "Hear the voice of the Bard!"
      W. Blake

      1
      Ми окрай села не чаркуєм в сіні.
      Ми себе не дамо в женихи царівні.
      Ми мочаєм в щі не постіл, а вуси.
      Нам сміятись сором і нудні рюмси.

      Ми дуги з ведмедем не гнемо нігтем.
      Ми на сіроманці вперед не їдем,
      і він не зведеться, пирнутий шприцом,
      ні в зударі об землю, чарівним принцом.

      Мідні сурми чуючи, ми не сурмим в них.
      Ми не любим подібних собі й осібних,
      крутіших замісом на иншім тісті.
      Ми не певні у часі, а частіш – місці.

      Позаяк від півдня далеко північ,
      думка сіпає думку чимдуж надривніш.
      Коли меркне сонце, ми струм вмикаєм,
      частуючись на ніч грузинським чаєм.

      2
      Ми не бачим сходів у ріллі нашій.
      Жахний у нас захист, судді незрячі.
      Нам миліша швайка, чим гол воротам.
      Вчастуйте обідом нас і компотом.

      Нам зоря у оці, що сльоза – подушці.
      Ми гидуєм короною на ропусі,
      чиряком і бородавкою на п'ясті.
      Подаруйте нам тюбик доброї мазі.

      Нам глупство миліше лукавства лиса.
      Ми не втямимо, нащо деревам листя.
      І, коли ті Борей обриває махом,
      ураз ціпеніємо, йняті жахом.

      Позаяк на тепло зазіхає холод,
      піджак у латках наш, кожух в проколах.
      То не глузд ослаб, а вічі нездалі
      різнити орла силует і чаплі.

      3
      Ми боїмся смерті і страт посмертно.
      Нам знайомі наші жахи предметно:
      порожня імовірніша чанів пекла.
      Нам не знати, чи вчує хто наше "леле…"

      Наші лінії доль і на крапку згідні.
      В узголів’ї доні в нічній сорочині,
      або сина – в майці – не стати нам снами.
      Наша тінь довша ночей перед нами.

      То не дзвін калатає над хмурим вічем!
      Ми в пітьму ідемо, де світити нічим.
      Ми спускаєм стяги, палим бумаги.
      Може дав би пригубити хто зі фляги?

      І чому так виходить? І гріх за долю
      кивати на вдачу або Божу волю.
      А обіцялась хіба инакша?
      Ми платили за всіх, от і решта ваша.


      ____________________________



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. З Іосіфа Бродського. Посвітач
      Сатир, лишивши бронзовий струмок,
      стискає канделябр на шість свічок,
      як річ, належну одному йому.
      Але, як непомильний каже опис,
      він сам йому належить. Позаяк,
      належність обоюдна річ, бідак
      не виняток у описі. Тому
      в його мошонці зеленіє окис.

      Метка уява виокремить яв.
      Було таке: долав і він уплав
      потік, в чиєму дзеркалі давно
      шістьма гілками шумували зела.
      Обняв був стовбур. Стовбур коренивсь
      в землі. Зі гладі водної кудись
      подівся слід. Просвічувало дно.
      І відкись щебетала Філомела.

      Тривай тоді усе це зайвий миг,
      сатир і самоту пізнати б міг,
      і непотрібність ручаям, землі;
      та тої миті попустився жалю.
      Темніло. Зі кутів, жалям у лад,
      "Не вмер" – не угавав дует свічад.
      Посвітач опинився на столі:
      осяяти довершеність ансамблю.

      Є стан речей, є стани речовин.
      Сатиру в бронзі копії світлин
      не шкодять. І позаду Рубікон,
      і отвердів увесь, до геніталій.
      Тим і бере мистецтво, вочевидь,
      умить, що навіть потемки яснить,
      оскільки головний його закон,
      достоту, в незалежності деталей.

      Палімо ж свічі. Годі балачок,
      шкода чи ні сатирові свічок.
      І ким хто володає – годі кпин,
      хоча гримаси і зловісні, врешті.
      Не я тебе, красуне, обійму.
      І докір слізний твій – казна кому;
      оскільки заливає стеарин
      не спогади за річ, а суто речі.


      ---------------------------------





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. З Іосіфа Бродського. Співи без музики
      Коли ти поминеш мене
      в краю чужім, хоча нівроку
      слова ці вимисел, а не
      завбачення, про віщо оку

      у всеозброєнні сльози
      вони не повістять, ні дати
      їх витончена волосінь
      не в змозі вивудити, най ти

      за тридев’ять земель і за
      морями, в формі епілогу
      (хоча, нагадую, сльоза
      і без минулого, потроху

      все зменшує), але мене
      ти поминеш тамтого Літа,
      ще Божого, й зітхнеш, – о, не
      зітхай! – обвівши сумовито

      ті кількості морів, полів,
      між нас – і не убачиш чинні
      з літами речі: товп нулів
      та їх очільниці.
      В гордині

      твоїй чи сліпоті моїй
      річ, або тім, що ні до чого
      не зобов’яже це, та їй-
      же, й дякуючи Богу,

      на боргову бодай пеню
      за те, що боронив погано
      від гірших бід, обороню
      тебе від зайвого зітхання.

      Майбутнє має форму тьми
      і супокою в ній нічного.
      В майбутньому, якого ми
      не знаємо, щодо якого,

      собі, принаймні у однім
      я в стані з’ясувати дещо:
      що стріч зі самотою в нім
      нам доста випаде і те, що

      воно уже настало – рев
      метілі, здаленілі зойки з
      глухої сутолоки мрев
      тому незаперечний доказ –

      в майбутнім – і не у простій
      розраді річ, а гойній силі –
      отак бо віщий голос мій!
      зворушити уяву в стилі

      Шахерезади, рубаї,
      і, позаяк цілющий скорше
      посмертний жах, а не її
      мотиви смертного, – дозволь же

      осичин лепетом журних
      і зичити тобі утіх; та
      щоб тіні у снігу круг них
      звитяги славили Евкліда.

      ***

      Коли зітхнеться по мені,
      дня, місяця од Божа Літа
      такого бо, на чужині,
      за тридев’ять земель – а вийде

      не менше двадцяти осьми
      можливостей – озброюй вічі
      вологи краплею, візьми
      ще аркуш, і пером щовище

      сторчма в нім перпендикуляр
      постав, сподіванці в підпірку
      й помогу, буцім той кресляр,
      між точок двох: як під копірку

      маліємо ми, чи й цілком
      зникомі, а папір – спонука
      триматись поблизу обом,
      хоч точками; отож, розлука

      і є межею по прямій,
      і, самовіддані, як пара
      коханців – погляд твій і мій –
      крутизні перпендикуляра

      послідують у горній схрон
      з надією на порятунок
      висот і ломотою скронь;
      і що це є, як не трикутник?

      Огляньмо і фігуру ту,
      яка незлецьки в часі онім
      нас понукала б у поту
      скидатися не раз холоднім,

      найти потилицею кран
      опаленому злістю глузду;
      і стачило б її старань,
      коли не стерти віч полуду

      із ревнощів, прикмет, комет,
      порч, приворотної хороби
      – то перейнятись на предмет
      її трикутної подоби.

      Всьому своя пора і ґрунт –
      а тиснява і сліпуватість
      обіймів – ліпші з запорук
      розлук тривалих; обійнятись

      воліли й покладались ми
      самі на простір чи не надто
      лопатками та ліктями,
      за що сторицею й розплата

      за зраду нам; візьми перо
      і чистий аркуш – для промоцій
      простертого, проймися про-
      порційністю – а ми у змозі

      весь простір уявити, геж,
      і уселенськість місць, належних
      Творцеві: не сторожі веж
      захмарних, то страстей у вежах

      захмарних – уяви собі
      оту пропорцію прямою,
      між нами лежма, далебі,
      і, мапу буцім, для розвою

      подробиць сутнісних, розміть
      сей аркуш, умістити перш ніж
      урешті все – і зрозуміть

      любові від життя залежність.

      Отож, нехай прямої довж
      відома нам, а нам відома
      її тотожність скріпам лож
      подружніх, і зіяє пройма

      на місці стріч проникних віч
      од недолугого маневру
      між крайнощів(об чім і річ),
      то перпендикуляр, по центру

      сторчма постаючи, й трима
      два погляди і, прямовисна
      з підстав ґрунтовних, обома
      здіймається його вершина

      озонних не заради дір,
      і хай снаги обом не стачить
      на більше; але кожен взір,
      заціплий на вершині – катет.

      Прожекторів так промінці,
      проникні у недружній хаос
      захмарний поночі – і ціль
      найдуть, і раді перетятись;

      та ціль їх – не мішень стрільця
      несхибного, – але бездонне
      свічадо неба, де лиця
      нездалі бачити ’дне óдне

      не кажуть; і кого, як не
      мене, теж катета, окрему
      тобі довести надихне
      з оказією теорему

      обернену прямій, і де
      доведене наводить ляку
      гірш пугала, і жах веде
      забаглого притулку в закут.

      Це те, що нам обом дано.
      Надовго. Назавжди. Завважу
      незримі, а усе одно
      матерії. Зразки пейзажу

      місцини для нестрічі. Звід
      захмарний. У відлюдних нішах
      гостинний закапелок. Рід
      кутів, тим ліпших, що глухіших,

      принаймні, тим, що зусібíч
      нас не заскочать там. А решта
      є власність неподільна віч:
      верх власності для їх предмета.

      З роками, бо далеко до
      безсмертя нам і до едемів,
      ми вимостимо там гніздо
      і в нього порівну складемо

      скарби самітників, сміття
      неоговореного тощо
      у закутах подовж життя;
      і рано, або пізно, точка

      з оказією піде в ріст,
      заматеріє відкорінно,
      в ній зоряних набуде рис
      світ внутрішній, який хмарина

      не застує, бо сам Евклід
      дає обом, імлою любим,
      і третій кут заздалегідь;
      це, буцім, і скріпляють шлюбом.

      Такий нам випадає триб.
      Надовго. Назавжди. До гробу.
      Незримим навіч. То згори
      є око, пильне на поробу

      невидиму: і день, і ніч
      по Схід од Заходу, при повні
      зникомі – ока умлівіч
      усевидющого не годні

      уникнути. І кільки б яв
      пітьми не ув’язнила скопом,
      візьми його тепер і встав
      своїм новітнім гороскопом,

      докіль те око в темноті
      не розібрало слів. Розлука
      є сума тріїці кутів,
      а нею викликана мука

      походить з потягу множин
      до злук; і їх взаємна мога
      сильніша инших форм тяжінь.
      І поготів – потуг земного.

      ***

      Схоластика, ти кажеш. Так,
      дітвацька забавка зі горем
      ним невстидимих неборак
      у сховки. І зоря над морем –

      що є вона, як не (дозволь
      додати, щоб зарозумілим
      не видавався штиль) мозоль,
      натерта просторові світлом?

      Схоластика. Бог її зна.
      Можливо. Ліпше догодити
      у відповідь. І де вона,
      межа схоластики в сім світі?

      Бог віда. Ідучи до сну,
      я бачу за вікном кончину
      зими, що застує весну:
      це ніч відраює причину

      від висліду. Не визнають
      квадрати, дати, оковиди
      твою долоню, чи мою,
      до скронь притиснуту...
      Коли ти

      невільно поминеш мене,
      згукнуться мимоволі згадкам
      і височіні, де майне
      деінде, там, над Скагераком,

      у инших колі, чи сама,
      блукава, мерехтлива ледве
      зоря, якої вже нема.
      У тім і поляга мистецтво

      любові, та й життя, утім,
      у відчутті речей підспудних,
      що в місці виявить пустім
      скарби, потвор, дівочогрудих

      крилатих левів, пасадобль
      божків безмірної могуті,
      провісників орлиних доль.
      Подумай, кількимога суті

      творінь простіш – і поготів,
      чим витинати оторочки
      природній оболонці див –
      дійти у просторіні точки!

      Ткни пальцем уві млу – най будь-
      куди. Куди волієш ткнути.
      Не те, що є у ньому, суть
      життя, а те, що мусить бути.

      Ткни пальцем у пітьму вгорі,
      де висотою ані ноти
      не поступається зорі;
      а як її нема – довготи,

      мазків зайовзаність незлу
      звиняй, немов тетер убозтву
      над токовищами розлук,
      немогу звиситися мозку.
      -----------------------------








      -----------------------------



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. З Іосіфа Бродського. На виставці Карла Вейлінка
      Пейзаж, чи майже. Кількісно фігур
      помалу убуває у довкіллі
      з напливом статуй. Колір шевелюр
      у мармурі, цім навпаки вугіллі
      місцин, годиться Півночі. Плато;
      гіпербореї патрають капусту.
      Усе горизонтальне, і ніхто
      вас не притис розчулено до бюсту.

      II
      Можливо, це – майбутнє. Тло, еге ж,
      для каяття, для помсти товариству.
      Глухого, та проникливого "геть!".
      Раптового прийому джиу-джитсу.
      Еге ж, це – місто будучини. Сад,
      густий і непроникний ба, на оці,
      як ящірці у тропіках – фасад
      готелю. Поготів – у хмарочосі.

      III
      Можливо, вид минулого. Жалів
      і відчаїв. Їх черги на вершину.
      У час минулий черги з дієслів.
      Укоськаність сум’ятиць крепдешину.
      Се – царина минущого. Стезі,
      глухої, без надій. Калюж тутешніх,
      що всотують зображення усі,
      як лушпайки – окатої яєчні.

      ІV
      Достоту – перспектива. Календар.
      Вірніше, зі роз’ятрених гортаней
      нагода глибині душі нездар
      зізнатись у потузі бездиханній.
      І голосу, не оку, як було,
      опісля перепрошувань на кутні,
      спідручно обирати більше зло
      і сподіватись чулости в відлунні.

      V
      Можливо – натюрморт. Оддалеки
      усе, що опояшуть рамці, махом
      мертвіє, нерухоміє. Хмарки.
      Ріка. Над нею випадкова птаха.
      Рівнина. Часто-густо, і вона,
      як формою приплюснута ідея,
      теж передує змісту полотна,
      листівки, виправданням Птоломея.

      VI
      Можливо – зебра моря або тигр.
      Від кинутого погляду і плаття
      облизує литки наперекір
      нездалій у засмазі балюстраді,
      і вечоріє, далебі. Жара;
      і розпашілий молот з наковальні
      зісковзує; і соло комара
      скінчається овацією спальні.

      VII
      Можливо – декорація. Дають
      "Причини Нечутливість у Розлуці
      до Висліду". Розчулює прелюд
      спів-виконавців, сліпуватих буцім,
      і "до" звучить, як тимчасове "од".
      Блискуче, ніби крапелька зі крану,
      з вібрацією, над дротами нот,
      місяцелике – лине в ніч сопрано.

      VIII
      Достоту, це – портрет: у свій манір
      землисті, невибагливі відтінки
      поверхонь успадковує і зір,
      зосібна – у приставлених до стінки.
      І поступкою світлому, бліді
      клубливі хмари, буцім олімпійці,
      спиною чують уряди-годи
      у маляревім – погляд самовбивці.


      Що, зрештою, і є автопортрет.
      По суті, крок убік від власне тіла,
      повернутий у профіль табурет,
      вид здалеки життя, що пролетіло.
      Оце і звуть "майстерністю": пуття
      і змогу не боятись процедури
      своєї, власне, в формі небуття,
      відсутности в нім, списаній з натури.


      ---------------------------------



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. З Іосіфа Бродського. Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
      Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
      навік прощаюсь зі твоїм порогом.
      Не колихнеться град, не трепенеться весь
      од голосу тамованого.
      З Богом!
      І сходами, на вулицю, у тьму...
      Навстріч тобі – околиці в диму,
      болота вечорова прохолода.
      Я не завада зору будь-кому,
      словам твоїм журним – не перешкода.
      І що воно – не здалеки гадать.
      Пучки трави... уруна на модрині...
      Гнітять тебе, мені не в благодать
      близькі, та нелюдимі просторіні.

      --------------------------



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. З Іосіфа Бродського. Тумасу Транстремеру
      От і знов я стою під цим вицвілим німбом,
      обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом
      душі. Помалу накрапує. Юрка полівка
      мене окликає свистом. Збігло піввіку.

      Барвінок і камінь зі скулами у щетині
      моху з тих пір ні з місця. І тхне, в пати́ні,
      бляклий, у смугу, гомерового сувою
      відріз, чиї непомірності воздаються моквою.

      Це уперше помітили дерева, неоковирну
      чию як укопаність не приймають на віру
      птахи з їх метушнею, що відбиває строгість
      погляду на сторукість, иноді – одноногість.

      У цім рівнім, безпристраснім, потойбічнім світі
      відмінність рибини, що йде у сіті,
      і вимоклої на хлющ статуї алконавта
      помітна тільки адепту ідеї "будьмо/бувайте".

      І радше її двокрапка, чим дріб у еннім коліні
      голосу на пустиню, виплід оледенінь їх,
      я просочую рідну, ржаву, гранітну масу
      крапелькою зіниці, гожою й позачассю.



      ---------------------------------



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. З Іосіфа Бродського. У розпал холодної війни
      Хто там підсів до вікна на зеленім стулі?
      В одіжі неохайний, у голові – сажа.
      Вічі цвіту навиліт кулі
      готові до вражінь і змін у самім пейзажі.

      Всюди – жертви барометра. І ніякого залпу,
      царства самі розпались, вилиняло червоне.
      Ми всі тепер за кордоном, і якщо завтра
      війна, я куплю безкозирку, бо пілотка утоне.

      Ми певні, що ми на півночі. Китиці горобини
      опромінять наличник осиротілій дачі.
      І най ви – тричі Гирей, а лице рабині,
      крити їх беручись, иншим чином не вбачиш.

      І заходилось накрапувати, буцім природа мозок
      хоче остерігти в чімсь; але, щоб не дати маху,
      шепче місцевим наріччям. А як перейде на Морзе,
      хто оте розшифрує, крім шиферини даху?




      ------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. З Іосіфа Бродського. Похорон Бобо
      Бобо померла, а шапки не геть.
      Осмуті зі сутуг сухій не вийти.
      Метелика лиш нівечить багнет
      Адміралтейства, куций нашпилити.

      Квадрати вікон, арки опостінь,
      як дуги брів. Зведімо їхню певність
      в "Що коїться" – пустім до віч пусті
      вичерпно ізсередини: "Ось це ось".

      Бобо померла. Збігла середа.
      На вулиці, на випадок нічлігу
      білісінько, і чорна лиш вода
      ріки нічної не приймає снігу.

      - 2 -
      Бобо померла. В инеї журби
      квадрати вікон, аркові півкружжя.
      Такий мороз, що хай уб’ють, аби
      зі вогнепального оружжя.

      Бувай, Бобо, о, чарівна Бобо.
      Сльозу сочити личить скибці сиру.
      Услід тобі податися слабó
      і остовпіти обіч не під силу.

      Твій образ буде, знаю наперед,
      у спеку, на морозі-ломоносі
      зникомий обертати силует
      у неповторній перспективі Россі.

      - 3 -
      Бобо померла. Відчаї зажур
      не празнують, а ті слизькі, як мило.
      Оце було наснилось, що лежу
      в своєму ліжку. Так воно і вийшло.

      Зірви цей аркуш, дату переправ:
      кільце нуля крутне і лік утратам.
      Сни без Бобо обволікають яв,
      але повітря в дім трапля квадратом.

      Бобо померла. Немічні вуста
      огубити: "Не треба", ледве теплі.
      Напевне, після смерті – пустота.
      Гірка, але чесніша, чим у Пеклі.

      - 4 -
      Ти всім була. Але тому, що ти
      покійниця, Бобо моя, бувати
      тобі судилось згустком пустоти.
      Що теж чимало, як поміркувати.

      Бобо померла. Круглі очеса
      пополосує обрієве лезво,
      та вам, Бобо, Кікі або Заза
      замін катма взаємонезалежно.

      Іде четвер. Я вірю в пустку тут,
      у Пекло буцім, так у ній херово.
      І Дант новий бере перо покут,
      і на пусті місця ставляє слово.



      ------------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. З Іосіфа Бродського. Я розлякував ящірок в зарослях чапараля…
      Я розлякував ящірок в зарослях чапаралі,
      лік зозулин чув з буцегарень, перепливав моря,
      жив з китаянкою. Пак, моя
      стовпова дорога подалі вела, чим кралі
      на вокзалі загадували. І то:
      гадай на руці, та не скорохода.
      Несусвітне у вивороті, пальто
      й осінь до сказу услід доводить,
      не якогось там "мусора". Далебі, верста,
      є той виплід впосліджень, чиє правило
      губить пейзаж і плодить місця,
      де на часі зайве, гадаю, тіло.
      Ба, й крива ось-ось забагає, в пандан прямій,
      звіріючи від взуття, вибелькотітись "не треба".
      Від лиця фотографія легше трапля домів,
      чим у профіль рисується янгол з неба.

      -----------------------------






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. З Іосіфа Бродського. Шість років по тому
      Були так довго разом, що припав
      на друге січня раз, і два вівторок,
      що скинута у подиві брова,
      як щіткою зі скла автівки – морок,
      зганяла навідліг з лиця печаль,
      лишаючи проясненою даль.

      Були так довго разом, що і сніг
      недавній вікувати мав надії,
      а щоб повік їй мружити не міг,
      ховав я ті долонею, і вії,
      не певні у долоні рятівній,
      метались, як метелики у ній.

      Були отак неквапні в новизні,
      що і тісні обійми уві сні
      безчестили увесь психоаналіз;
      що губи, зголоднілі по плечу,
      з моїми, що гасили вже свічу
      і не чинили опору, зливались.

      Були так довго разом, що в’юнкі
      шпалерні ружі впали у немилість
      березових гаїв, і навпаки,
      і деяка грошва в обох водилась,
      і обрій з моря тридцять вечорів
      пожежами Туреччині ярів.

      Були так довго осторонь, без книг,
      без меблів із начинням, колуарам
      з канапою чужим, що заковик
      не мав трикутник з перпендикуляром,
      в помогу деким, стійма, зокрема,
      устромленим над крапками двома.

      Були так довго разом, що цілком
      загусла тінь і бачились обом
      за двері запобіжні – сниву, мислі,
      та стулки самохіть не подались
      урізнобіч, і ми проникли крізь,
      і чорним ходом у майбутнє вийшли.

      -------------------------



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. З Іосіфа Бродського. Нове життя
      В'яви, що війна закінчена, що запанував мир.
      Що ти іще відбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
      або дрізд, а не юнкерс щебече на гілці "чи-р-р-р".
      Що за вікнами – не руїна міста, але бароко
      площ його; пальми, пінії, магнолії, чіпкий плющ,
      лавр. Що чавунна в'язь, де повадилася скучати
      повня, якось, та стримала натиск мімози, плюс
      вибух агав. Що життя треба знов почати.

      Люди виходять з кімнат зі стільцями, як буква "б"
      чи м’який буцім знак, мало у чім споможні їм.
      Ні селу вони, ані місту, за винятками себе,
      плитняка бруковиці та вправ зі множенням.
      Річ в гегемонії статуй. Або – порожні їх ніш.
      Себто, якщо не святість, то принаймні, синонім.
      В'яви, що усе це – правда. В'яви, що ти бубониш
      за своє, ведучи об нім, зайвім тобі, стороннім.

      Життя починають наново саме отак – з картин
      виверження вулкану, шлюпки, що боре бурю.
      Зі чуття наодинці з ними, що ти один
      бачиш цю катастрофу. Вражінь, що під натуру
      доволі у тон підібрані канапа і ліпота
      в жовтій китайській вазі, чашка спитої кави.
      Волаючі барви квітів, їх зівялі уста,
      чутливі до катастроф, тобі за них сповіщали.

      Будь-яка річ вразлива. І мислимі, і яві
      належні, однак забуваються. Разом вони холопи
      мислей. Готові форми їх, узяті у голові,
      їх пов'язаність місцем, якості Пенелопи,
      опінії за майбутнє. Засвіт піє когýт.
      У новім житті, у готелі, ти, ідучи зі ванни,
      загорнений в простирадло, триножитимеш і тут
      чотириногі меблі, металеві і дерев’яні.

      В'яви, що епос кінчиться на ідилії. Що слова –
      не те, що на язиці полум’я: монологу,
      котрий і за тебе ліпших глитаючи, смакував;
      а в тобі неважнецьку заважив змогу,
      мало тепла. І гаруєш ото тепер.
      Ото і не потерпаєш, бач, здибавши незворушні
      гурти помон, вертумнів, венер, церер.
      Ото бо і на устах твоїх тільки пісні пастуші.

      Годі уже оправдуватись. Як не крапи тузи,
      нез'ясовних мастей валетів не змести зі столу.
      В'яви, що проникливий голос байдужий щодо сльози,
      любови бодай до чогось, остраху або болю.
      В'яви, що часом по радіо ловиш забутий гімн.
      В'яви, що на кожну букву подибуєш цілу свиту
      букв, що укластись волять у "бетсі", у "ібрагім",
      і перо полишає межі смислу та алфавіту.

      Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
      класика перспективи, бракує хіба що танка
      або ж – сирого туману в її кінці;
      голий паркет, нездалий надитися на танго.
      Миті в житті новому марно гукати "стій":
      це зведе нанівець її, змахне, як хмарку.
      Але глянцю твоїх стачає рис, щоб на тій
      їх стороні здоровити всіх і ліпити марку.

      Білі стіни кімнати біліші за біль снігів
      у кинутім, щоб жахатися висліду, вочевидьки,
      погляді, радше згіднім пуститися берегів,
      чим з нестачею в спектрі напівтонів розцвітки.
      Аніщо річ не вибача так, як ті скрушні
      місцини, де річ скінчилась. Чіткість у прикінцевім
      їх зверненні – буцім до порожні,
      до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

      Оболок у новім житті кращий за сонце. Дощ,
      ідучи без угаву, в просвітленні – поміч вікнам.
      Тим же маніром, потяг, якого не ждеш також
      на пероні в плащі, прибуде належним чином.
      Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
      Око знайде і змилок – на мить, у собі не певну.
      І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
      а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.




      --------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. З Іосіфа Бродського. Пам’яті професора Браудо
      Люди рідкісних фахів рідко, та помирають,
      урівнюючи свій труд з рештою. Землю риють
      люди инших професій, і родичі їх назавтра
      пониклі, як та природа, по втраті іхтіозавра.

      Март – чорно-білий місяць, і зору в марті
      налаштуватись легше до відображень смерті;
      сніг, колія коліс, і підіймає слідом
      комір піший – світлині, що їде неквапно містом.

      Голос зі телефону поночі, замість фрази
      передає дротиною, немов намистини, сльози;
      ба, цей клавір німує, от і на важіль давиш,
      бо на учуті ноти годі дібрати клавіш.

      Кинуті онімілим плачем напризволяще,
      тíкають на стіні розпачі "до" побачень,
      у порожні квартири, ревній тиші на зависть,
      колами млі вторує нот онімілих запис.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. З Іосіфа Бродського. Наступному століттю
      Поступово дійсність набуває сенсу недійсності.
      Ти огубиш ці буквиці, ці дещиці від пера,
      і коритимеш, геж, як мураху – кора,
      розкоші повільності.
      Заваж, що люди з’їздять з квартири суто зі прописних
      підстав: стрибає квартплата, маячитиме скорочення;
      просто майбутньому є зиски з її здороження
      без них.
      З іншого боку, візьмім сузір’я. Як виснував би суддя,
      позаяк швидкість світла – біда завідома,
      присутність їх є відсутність, і буття – лиш мітина
      небуття.
      Так, з роками, докази переважують самі злочини, дні –
      цікавіш за життя; сугубо крапками, комами
      підміняється голос. Але од тебе не діждешся ні
      телескопу, ні томлінь споминами.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. З Іосіфа Бродського. Романс для Щуролова і Хору (З поеми "Хода")
      Шум ходи,
      шум ходи
      цілу ніч,
      сніг летить,
      сніг летить,
      на карниз.
      Ледь учув
      ти прити-
      шений клич,
      опускай-
      ся по схо-
      дах униз.
      Місто спить,
      сплять задвір-
      ки, двірці,
      сніг летить
      до нічних
      ліхтарів,
      Місто спить,
      місто спить,
      сплять вітці,
      охопив-
      ши крижі
      матерів.
      Сніг летить,
      сніг кружля
      повз ліпних
      капіте-
      лей і склеп-
      лих повік,
      тої ми-
      ті йдемо
      ми од них,
      тої ми-
      ті йдемо
      ми навік.

      Нас веде
      Щуролов!
      Щуролов!
      здовж па-не-
      лей і цин-
      ків дахів,
      і пісні
      тим гучні-
      ші, немов
      хор щурів
      сподобив-
      ся на спів.

      Вічно хвацький,
      юнак,
      молодик,
      вічно хвацький,
      коханець,
      дружок,
      обер-нись,
      озир-нись
      та гляди,
      як опи-
      сує ко-
      ла сніжок.
      Із-за пліч –
      ані світ-
      ло, ні тьма,
      тільки ця-
      точки, ця-
      точки віч,
      чи ти під-
      лий, чи об-
      маль ума,
      мла з поти-
      лиці гід-
      на облич!
      Слідом флей-
      ті чимхут-
      че крокуй,
      сніг сліди
      замете,
      занесе,
      Забуттям
      божевіл-
      ля лікуй!
      Од непа-
      м'яті бе-
      зум спасе!
      Заповзя-
      то тобі,
      Щуролов,
      на чужби-
      ні вітці
      голосять
      свою дя-
      ку за щед-
      рий улов,
      і нія-
      ких повер-
      нень назад.

      Лису го-
      лову мав,
      чи голив,
      наплюва-
      ти на за-
      чіски стиль.
      Але спів
      поголів’я
      щурів
      по Росії
      гучить
      відусіль!

      Дні і ро-
      ки летять
      і летять.
      Мла оку-
      тує наст
      середмість,
      як не бе-
      зуму влад-
      ця печать,
      і безум-
      ний, зали-
      вистий свист.

      Позаяк
      не забудь
      настанов:
      нас веде
      од зори
      до зори,
      нас веде
      Щуролов!
      Щуролов!
      Нас веде
      Щуролов! –
      повтори.

      --------------------












      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень».
      Затіють спір батьки вночі.
      І фраз оривки, і плачі
      велять, не спитуючи віч,
      склепити ті хутчій.

      Їх реплік ляпаси німі,
      і крик дрімлюги у пітьмі.
      Дзиґар у головах кує,
      і гул у голові.

      І хутко кидає у дріж
      не те, що чути лживу річ,
      а те, у чім – дитя обох –
      зізнаєшся собі ж:

      і не зітхнеш, і вислиза,
      немов у матері, сльоза.
      "Розбудиш сина".– "Ні, він спить".
      І віч стулити – зась!

      І чути гріх, і що робить.
      І не гучніше, чим рипить
      ще ліжко, те і чує ніч,
      що слід таїти вочевидь.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
      Пече повіддя мерзле п’ясть.
      Коневі ні у чім пенять.
      А перший лід калюж тріщить,
      як язики багать.

      Не чує кінь тривог моїх.
      Ба, чоботиною у бік
      йому, чи якось инше їх
      навряд я передати міг.

      Знайомий ліс, стежа в яру.
      І так обом відома путь,
      що сам скеровувати рух
      я можу будь-що-будь.

      Додаймо кроку кільки слід,
      як сóсна щоглова – у ріст.
      Стволини цілять нас у млі,
      як дула кілець літ.

      Стежі дедалі вужчий біг.
      Кущам дрижати, далебіг.
      А нам триматися доріг
      своїх, триматися доріг.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
      Сніги на каменів гряді.
      Біліють падоли, бліді,
      як небо. І горожа лиш
      чорніє в самоті.

      Холоне ліс у білій млі.
      Світліє мла на тому тлі.
      І чорні палі, у снігу
      нагі, із-під з землі.

      І їде верхівець один.
      Сліди вовків буцає кінь.
      Горожі палі у снігу
      підков чатують дзвін.

      У масть пальто, як перший грак.
      Сліпа вона. Ба, не сліпак,
      глухий, німий, гарячий, як
      ті палі, неборак.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
      У січні бралась я. Нарід
      юрмився у моїм дворі,
      і без угаву дзвін гудів
      у церкві на горі.

      Із-під вінця, як на руці,
      дорога у оба кінці…
      Шлю погляди у далечінь,
      та де мої гінці…

      Церковний дзвін усе гуде.
      Жених мій віч не одведе.
      І стільки свіч нам осяйних!
      І я рахую їх.




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. З Іосіфа Бродського. Пам’яті Кліффорда Брауна
      О, це – не блюзова, це – холоднюча синь.
      Це – барви Атлантики в середині
      лютого. І ти байдужий до одінь:
      все одно спина гола і на льодині.

      О, це – не просто льодина, одна з льодин,
      це що відмова теплу по суті.
      Вона – сама в океані, і ти один
      на ній; і заспів сурми – як падіння ртуті.

      О, це не щире соло у млі саднить,
      а палець в дієз умерз, ані рукавиці;
      і крапля іскриться, пливе в зеніт –
      як відбитки світів потойбіч зіниці.

      О, це – не віч сітківка, це – іскряна парча,
      зір і смуг нова грамота з нотним станом.
      Лід не тане, дрейфуючи на очах,
      посвічуючи кулісі полярним сяйвом.






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. З Іосіфа Бродського. Cafe Trieste: San Fancisco
      Ріг зі вулиць Грант і Вальєхо
      я навідав, як оте ехо
      слів із уст, що і я волів
      цілувати раніше слів.

      Змін не трапилося відтоді
      у обставі або погоді.
      Вочевидьки, що заочі
      кола речі триваліші.

      Холодно. У спітнілій шибі
      мова жестів пасує рибі
      зграйній, буцім водиці струм
      гріє її акваріум.

      Течій водам не повернутись
      з усть у витоки, схожа участь
      сліз у спомині. Оним теж
      радше сам собі ощипнеш

      хвіст, як ящірка у пустелі,
      уявляючи жар пательні,
      де на зайду, лишень піткнись
      у піски, дожидає Сфінкс.

      Загадко! Золотаві, мідні
      пасма! сукенки беж, тендітні
      щиколотки! Звукорядів
      слух тим чуліш од "read", як "dear".

      На якім небокраї мутнім
      вимальовується майбутнім
      з хитавицею, скрипом щогл
      вимпел лодії – триколор?

      Ближчі берега ті, хто чалив
      з вод лляних? а разка коралів,
      дастьбі, в кількоро намистин,
      стане, – вилюднити інстинкт?

      Ба, як прощений гріх, і годі
      душам инде годити плоті,
      рає дух перевести й нам
      це чистилище, й фіміам

      нам у поміч, де од знеможу
      окликають як пить сторожу
      святі та грішні не без підстав.
      От і я сюди завітав.





      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. З Іосіфа Бродського. Ex oriente
      Так, буцім Лівій Тит який, і він
      в шатрі своїм сидів, і мов незриму
      пісків обводив оком широчінь,
      мнучи в сухих руках листа із Риму.
      Палило сонце. Стільки поспіль днів
      він брів один в безводнім океані,
      що видавав і зір, що осклянів,
      що слини теж немає у гортані.
      Палило сонце. Стовпчик ртуті ріс.
      І вхід намету, і останній сумнів
      пісок заніс, заніс, поки він думав
      за витоки вологи в кілько сліз.

      ---------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. З Іосіфа Бродського. Вірші на смерть Т.С.Еліота
      Помер він в січні, на початку року.
      Співав мороз під ліхтарем нівроку.
      Природа запізнилася до строку
      кордебалет красот усіх явить.
      Засніжені шибки робились вужчі.
      Басив і кріпшав оповісник стужі.
      На розі брались кіркою калюжі.
      І брякнув ланцюжок об дверці літ.

      У траті спадку не шпиняє днина
      родині Муз. Безрідна сиротина,
      поезія тримається зосібна
      на неугавнім добіганні днів.
      Плеснувши у зіниці їх, по лімфі
      вона рідня лиш еолійській німфі,
      мов друг Нарцис. У календарній римі
      на видноті і час, що здаленів.

      Без волі злої і понук до злого,
      з Каталогу, по всьому, чималого,
      смерть не за співи спитує у нього,
      а саме і по-імені співця.
      Їй байдужі узліски і галяви,
      моря зі блиском, гожим для уяви;
      вона, що є завісою вистави,
      уважити зволяє лиш серця.

      Багаттями з хвоїн пустир світився,
      мелися за поріг гілки і глиця,
      лічила янголят своїх полиця.
      Католик, він очікував Різдва.
      Та наче море, в піннім шумовинні
      плескає в хвилеріз, і, потай в піні
      назад усе визбирує, він нині
      відкланявся у розпал торжества.

      Уже не Бог, а Часу плин майбутнім
      зове його. І піснярам наступним
      і гребні, і глибини хвиль під спудом
      до квітчастої крайки бахроми
      несе грайливо, ними б’ється досі
      об край землі, сміється у затоці
      пісень січневій, маючи на оці
      ту сушу днів, де зостаємось ми.

      ІІ
      О, непомильні в лицях, маги, де ви?
      Агов! Біля могил не до весіль:
      Фігури дві скорботні обопіль.
      Співають обі. Обі – в співі ревні!
      Дві діви мов, та горе тлумачеві.
      Не страсті означають стать, а біль.
      І профіль на Адамів мимовіль
      скидається, а зачіска – від Єви.

      Уклінно, скількимога там голів
      Америка-родителька у млі –
      і Англія, де він помер, схилили
      по обі сторони його могили.
      І в небі хмари, ніби кораблі.

      І будь-яка могила – край землі.

      III
      Аполоне нових діб,
      поклади вінок до стіп
      Еліота, як наділ
      невмирущим в світі тіл.

      Шерех кроків, ліри звук
      не забуде ліс округ.
      Буде пам'яті служить
      тільки те, що буде жить.

      Годі в світі піль-роздоль.
      Не забуде їх Еол.
      Не забуде жаден злак,
      як жадав Горацій Флак.

      Томас Стерн, не бійся кіз.
      М'яко стеле сінокіс
      по стерні отав. Їх дух
      не забув кульбабин пух.

      Так любов тікає пріч,
      вже чужа назавше, в ніч,
      обірвавши крик, слова,
      вже незрима, хоч жива.

      Ти полишив нас, та ми
      іменуєм царством тьми
      край без овидів і меж.
      Це – од ревнощів, еге ж.

      Не забуде ліс і луг.
      Не забуде все округ.
      Буцім певні, – ще діждуть! –
      чулі ласки, рук і уст.


      --------------------------




      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. З Іосіфа Бродського. Кентаври
      Наполовину красуня, наполовину софа, в своїм колі – Софа,
      оглашаючи темінь вулиці, чиї вікна – почасти лиця,
      стуком шести підборів (зрештою, катастрофа –
      те, що стосується змін, як їх не стороніться),
      спішить вона на побачення. Кохання є суміш тюлі,
      вóлосу, крові, пружин, валика, щастя, родив.
      Мужчина на дві третини, на одну легкова – Муля
      стрічає її гарчанням холостих оборотів
      і спокушає театром. Стегна ще у колисці
      тамують позиви м’яза до меблів, до викрутасів
      червоного дерева, шафи, чиї полиці,
      в свою чергу, пильні до трьох четвертин, анфасів
      зі відбитками пальців. Спокушає театром, де, в закапелках-сховках,
      колесуючись у пітьмі навзаєм, татуюючи їх фанеру,
      вони тішаться в павзах зі драми ляльок на шворках,
      чим, властиво, були ми у нашу еру.

      ІІ
      Вони вибігають із будучини і, кричачи "даремно!",
      негайно туди вертаються; вам чується їх чечітка.
      Гілки опосіли птахи, численні несосвітенно,
      в них – ні пера, ні пуху, а лишень "дідька, дідька".
      Горизонтальне море, барвлене сонцепадом.
      Зимний вечір, позаочі у знемозі
      від синяви, бавиться, наче атом,
      намість розпастися, ланцюжком зі
      дзиґариків. Тлінь тільця сірничини,
      гола статуя, знелюднілі місця танців,
      надто реальні, надто стереоскопічні,
      щоб утілитись ще у чімось, крім імітацій.
      Лише плющені речі, схожі на воду, рибу,
      надихаються часом і родять іхтіозавра.
      Стихійно явленому як вибух
      профілю не надобиться "завтра".

      ІІІ
      Помісь минущин-будучин, дана в камені, крупним
      планом. Розвиненим торсом і кінським крупом.
      Граматично узгодженими "був" і "буду"
      у границях осяжного. Дати цю річ, як груду
      млосних подробиць; бодай у порожній хатці
      на цибатих ніжках. Плюс нас, на таці.
      Дати – лучачи з тими, кого любили
      в горизонтальній постелі. Або – у автомобілі,
      бранцями перспективи, ліній у рабстві. Заднім
      кріпчих умом. В ремствуючім, нагальнім
      конче – спротиві смерти – щемкім, драстичнім.
      Дати це разом – в тепер і вічнім
      житті, де, буцім ті яйця в сітці,
      ми отим однакові, що жахні насідці,
      одержимій у рамцях нашої ери
      шестикрилою поміссю віри і стратосфери.

      ІV
      Овид цвіту чобіт, плісені онучаки.
      Рокіровки і розмін років, століть на "ген-ген" і "от-от".
      Проти ночі ревуть, завертаючи з піль, муу-танки:
      крупний єдинорогий скот.
      Усі навзаєм проникні за помочі слова "друг"
      – рідше у розпал війни, чим ідучи з миром.
      Меч, у тузі за тілом при перековці в плуг,
      вислизає з руки, як мило.
      Крім повідка, хазяям і нíчим різнить собак,
      у книзі друга літера вторить отій, що перва;
      біля кінотеатру юрма підлітків, як
      в білоголовках замерзла сперма.
      Й багаторукість дерева для ветерана – мзда
      за одноногість, за чорний квадрат окопу
      зі водицею ржавою, де б звізда,
      впавши, спаслася від телескопу

      ----------------------------------------



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. З Іосіфа Бродського.
      Крапка ураз оковирна, де край прямій.
      Віко хапає простір, як повітря – зябра.
      З губ, що усе огубили, окрім “Боже мій”,
      тим гучніша дедалі абракадабра.
      Віднімання, як дзиґою не верти
      абощо, береться за зовнішні дані;
      павутиною сковувані кути
      кімнатини нагадують чемоданні.
      Далі їхать нікуди. Далі зась
      златоустові, пройді – була б різниця.
      І дзиґар так вицокує раз у раз,
      мов домівка вдрузкú ось-ось розлетиться.


      "1982"



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. З Іосіфа Бродського. 24 грудня 1971 року
      На Різдво всі потроху волхви.
      У крамниці насліджено й давка.
      За бляшанку у руки халви
      не знімає облоги прилавка
      провіянтом нав’ючений люд:
      кожен сам собі цар і верблюд.

      Сумки, клунки, пакунки, кульки,
      кучми, галстуки, зсунуті набік.
      Трунки хвої, горілки, тріски,
      мандаринів, кориці і яблук.
      Лиць хаос, і сльота на тропі
      в Віфлеєм у метільній крупі.

      І піднощики скромних дарів
      скачуть в транспорт і ломляться в двері,
      пропадають в проваллях дворів,
      дізнаються, що пусто в печері:
      ні худоби, ні яселець в ній,
      ані Тої, чий німб осяйний.

      Порожня. Та сподіванка див
      пустку сповнює, світлу властиво.
      Що нестямніше Ірод лютів,
      неминучіше близилось диво.
      І жадань нерозривна ужва –
      головна в механізмі Різдва.

      Те і празднує учтами світ,
      і зіставлені щільно однині
      якомога столи. Не до звізд
      їх завсідникам, а благостині
      кріпне люду жага в порожні,
      і мигають пастуші огні.

      Сипле сніг; не димлять, а сурмлять
      димарі. І обличчя, як плями.
      Цар пиячить. Не видно малят.
      Хто об’явиться – жодної тями:
      ми не певні прикмет, і серця
      не розгледять ураз посланця́.

      А як в проймі дверній, осяйна,
      зі туману нічного густого
      у хустині постане Вона,
      – і Младенця, і Духа Святого
      пізнаєш у собі без стида;
      в небо дивишся й бачиш – звізда.
      1972



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. З Іосіфа Бродського. Розвиваючи Платона

      Я би жив собі, Фортунатусе, в місті, в якім ріка
      висовувалась би з-під мосту, немов з рукава – рука,
      і привільно впадала в затоку, на всі п’ять пальців,
      як Шопен, що нікому не показував кулака.

      І щоб там була Опера, і щоб там ветеран-
      тенор арію Маріо щовечір до ноти брав;
      щоб Тиран йому рукоплескав у ложі, а я в партері
      бурмотів би крізь зуби від ненависті: "баран".

      Щоб у місті тім був яхт-клуб, і футбольний клуб.
      І за кольором диму з височенних фабричних труб
      я би певнився конче у настанні неділі
      та довгенько трясся в автобусі, бгаючи в жмені руб.

      І щоб мій уплітався голос в спільний звіриний вий
      там, де нога продовжує традиції голови.
      Зі усіх законів, схвалених Хамурапі,
      чинні першочергово – пенальті та кутовий.

      II
      І була б там Бібліотека, де у залах блукає тиш,
      і я б вільно гортав аннали, де гнулося ком не більш,
      ніже любих скверні слівець у щоденній мові,
      та які оминає проза, а тим пак – вірш.

      Там стояв би давній Вокзал, уцілілий в війні,
      з фасадом, більш оковирним у далині.
      Там від вигляду зела пальм у вітрині авіаліній
      прокидалась би миттю мавпа, приспана у мені.

      А коли б зима, Фортунатусе, вбирала квартал в рядно,
      я б нидів у Галереї, де, що не полотно
      – особливо Енґра або – Давида,
      на родимі плями скидаються вже давно.

      Затемна, я стеріг би з вікна табун
      авт, що снували б і мукали суспіль котру добу
      мимо витончених нагих колон в доричній ліпнині
      на білім фронтоні Суду, холоднім на їх журбу.

      III
      Там була б і оця кав’ярня зі смачним бланманже,
      де, на закид століттю двадцятому, мовляв, є уже
      дев’ятнадцяте, я б угледів, як погляд колеги
      ретельніше б заопікувався виделкою чи ножем.

      І там простяглася б вулиця і дерев два ряди, і там
      під’їзд торсом німфи в ніші надвечір мене б вітав;
      там портрет би висів у вітальні, підтакуючи уяві,
      як личили господині її молоді літа.

      Я б тішився рівним голосом і одвертістю у речах,
      що жодним боком не в’яжуться з вечерею при свічах,
      і каміну вогонь, Фортунатусе, ревно би відбивався
      на зеленавій сукні. Після б – і сам зачах.

      Часу плин, на відміну течій води,
      горизонтально з вівторка до середи
      у пітьмі там розгладжував би морщини
      і ретельно ховав би свої сліди.

      IV
      І були би там пам’ятники. Я би знав імена
      не одних бронзових верхівців, що совали в стремена
      історії свою ногу, а і їхніх чотириногих,
      задивлений на відбиток, полишений ними на

      родовитих містянах. З повислою на губі
      цигаркою, глупої ночі піхом плентаючись собі,
      що той ром на долоні, на тріщинах у асфальті,
      я б загадав, ікнувши, на вузлики у судьбі.

      І якби мене пов’язали, нарешті, як шпигуна,
      за підривну активність, волоцюзтво або менаж-
      а-труа, а товпа довкола казилась би і волала,
      ще й тицяючи натрудженими вказівними: "Не наш!" –

      я би нітився щастям, та раяв собі: "Бери
      якомога від шансу, пристосуйся до гри,
      до якої так довго хіба приглядався;
      тож занотовуй подробиці, зголосившись "Vive la Patrie!"


      (1976)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
      Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
      підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
      поснули гак, засови, килим, стіл,
      буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
      Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
      хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
      нічник, годинник, шафи, полички,
      всі двері, сходи всі. Ніч непроглядна.
      Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
      в паперах їх шухляд, в листі у течці,
      в словах листа, у щипцях, у вуглях
      схололого каміна, в кожній речі.
      В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
      за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
      в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
      мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
      Поснуло все. Вікно. І сніг в вікні.
      Сусідній дах. Як біла скатерть свіже-
      постелена. Увесь квартал вві сні
      за рамою, яка їх навпіл ріже.
      Поснули арки, вікна, ріг торця.
      Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
      Ні скрипу од коліс, ні промінця...
      Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
      Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
      замки, засови, ключ в замку, запірки.
      Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
      Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
      В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
      у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
      Дім і задвірки. Пся на ланцюгах.
      Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
      Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
      Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
      під корпусом його вві сні сипить,
      і суголосна ирію сипінням.
      Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
      І берег крейдяний у снів торочці.
      Весь острів спить. Суцільним сном одним.
      І кожен сад в потрійній спить горожі.
      Сплять кленів, сосен, грабів, піхт, ялин
      гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
      Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
      У кучугурах все – барліг і нори.
      І птахи сплять. І жодних співів. Ніч.
      Спить ворон і неясить спить, тихіша,
      за сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
      Зоря блищить. З повиною йде миша.
      Поснуло все. Почилі у гробах
      своїх лежать. Спокійно сплять. У снивах
      живі – у сорочок нічних морях.
      Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
      Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
      Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
      І білий сніг з нічних небес ширя.
      Та сплять і там, над усіма, і вище.
      Сплять янголи. Забутий грішний світ
      вві сні святими – в соромі святому.
      Геєна спить і Рай чудесний спить.
      Ніхто о цій порі не вийде з дому.
      Господь заснув. Земля тепер чужа.
      І зір, і слух ніяково знемоглі.
      Диявол спить. Поснули з ним олжа
      і ворожнеча на англійськім полі.
      Сплять вершники. Архангел і сурма.
      І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
      І херувими всі, уся юрма
      їх спить під зводом Павлової церкви.
      Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
      всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
      і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
      тихесенько лежать в своїх силабах.
      І кожен вірш віршеві поруч – брат,
      хоча тіснять ‘дне одного, бо тісно,
      і так усі далекі райських врат,
      густі та чисті розмислом єдинства.
      Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
      Сплять сторожко хореї зліва, справа.
      І вод летейських течі снить їх рій.
      І міцно спить в них инше дещо – слава.
      Сплять біди. Негаразди купно сплять.
      Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
      їх речники. Білесий снігопад
      шукає плям у темній просторіні.
      Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
      Сплять ріки слів, німіють під льодами.
      Сплять речення пов’язаних у них
      навзаєм слів, подзвякують кайдани.
      Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
      Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
      І тільки шепіт снігу млі густій.
      І жодних звуків инших в цілім світі.

      Та тс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
      плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
      Самітний хтось і лишений зимі.
      І плаче він. Імлі у противагу.
      І голосочок, голка мов, тонкий…
      І без ниток… Один у мли пітканні
      пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
      Так високо! В досвітній млі, світанні...

      Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
      мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
      тепла мого? Летиш зі млистих піль.
      Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
      Не ви там, херувими? Тужний хор
      нагадує цих сліз мені звучання.
      Не ви німоти сонної собор
      полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
      "Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
      надсадний голос, голова геть сива.
      Похнюплений у млі, без обнадій,
      ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
      "Чи ж та хистила зір мені рука
      у тьмі, що полиша напризволяще?
      Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
      та надто вже високий голос плаче".
      Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
      у сурму дунув, а накликав гавкіт?
      І чом збудив лише мене отим,
      а коней своїх вершники сідлають.
      Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
      І вже летять з небес хорти товпою.
      Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
      ридаєш тут, у потемках, з трубою?".

      "Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
      Це я діймаю розпачами ирій
      за виплекані в самоті трудом
      думки і почуття, тяжкі, як гирі.
      І ти літав з обузою турбот
      між пристрастей, гріхів, подібно птаху.
      Був вище їх, і бачив свій народ
      усюди, весь, не мавши свого даху.
      Ти бачив всі моря, їх сушам край.
      Ти з Пекла у собі не дивував і
      побачив не уявно світлий Рай
      у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
      Пізнав життя: воно як острів твій.
      На Океані цім ти доста знався:
      усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
      Ти Бога облітав, але вертався.
      Тягар цей не пуска тебе увись,
      відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
      вилястих рік, і де, на погляд вниз,
      не дуже лячний суд страшний, урешті.
      І хмурий клімат, сни суціль сумні
      в країні цій. У марах сни питомі.
      І Бог одтам – як світло у вікні
      в далекім, оповитім млою домі.
      Поля трапляють. Піль не оре плуг.
      Роки не оре. І віки не оре.
      Лише ліси стоять стіною круг,
      та гущі трав, де лиш дощі проворні.
      І перший дровруб, чий кінь здола –
      у піні весь, ті хащі непролазні,
      на сосну влізши, звидить дим житла
      в долині – там, ген-ген – у тім тумані.
      Усе – ген-ген. Усе, як уві сні.
      Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
      Так ясно тут. Не чути гавкотні.
      Ні калатання дзвонів над дахами.
      І він збагне усе. Устріч лісам
      коня скерує рвійно в світ неблизький.
      І миттю віжжі, сани, ніч, він сам
      і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
      Ось я і плачу, плачу... У плачу
      від тяжкості не вільна у камінні.
      Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
      А мертвій там ширяти в самотині.
      Самій, як ти, мій світе – літ і літ
      в сирій землі, приреченій на муку
      безплідної понуки – лету вслід,
      чимдуж не згідне тіло на розлуку.
      Та ба! докіль плачами твій нічліг
      бентежу тут – летить у млу, не тане,
      зшиває мов разлуку нашу сніг,
      і хвищі голочок надовго стане.
      Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
      Ти спиш, спить посуд в шафі, стигне постіль
      допоки над поснулим домом сніг
      летить одтіль у млу роками поспіль".

      Від птаха, що допоки спить в гнізді,
      і спраглого небес у позачассі,
      ця відданість у нім отій звізді,
      що забрана хмариною наразі.
      Від птаха ця душевна чистота,
      бодай і не без огріхів утілень,
      що оковирніш ворона гнізда
      на сірім тлі покинутих шпаківень.
      Мов птах, який удень злітає, він.
      Тепер ночує під покровом білим,
      допоки у снігів і снів шитві
      прогалини душі з поснулим тілом.
      Поснуло все. Очікують кінця
      віршів зо двійко, шкірячись щербато,
      мовляв, любов мирська – стезя співця,
      любов духовна, – власне, плоть абата.
      І на яке з коліс води не лий,
      воно в хліби так само меле зерна.
      Та з ким своє життя не поділи,
      хто годен з ним ділити ложе смертне?
      Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
      Зі всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
      Най смикають! А небокрай у млі
      собі береться за кравецьку інде голку.
      Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
      І ради їм нема… Як благостиня
      світам твоїм з-за оболок огні:
      Зорі навзаєм віддане проміння.
      (1963)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. З Іосіфа Бродського.
      Вона зодяга панчохи, і наступає осінь;
      капронові ниті сотає брук.
      І чимдуж околиці у облозі,
      то довша спідниця, остріш каблук.

      У спіднім хіба колонам тепер негоже
      біліти. А голий портик заріс. Взнаки
      на всі кути зору: добігло Боже
      Літо з тобою, куди не кинь.

      Тепер і деінде шерех, авжеж, нівроку
      пасує до втечі війська, знамен трепла.

      І ліпше гукати по імені пору року,
      не в змозі уберегти тепла.
      Ото і суглобам від клавіш, що ждуть бемоля,
      різнити себе несила, і хруст в хрящі.
      Кватирка навідліг впускає повітря з моря –
      де погляд лишається знов ні з чим.




      17 вересня 1993



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. З Іосіфа Бродського. Післямова
      І
      Роки збігають. На бурій стіні двірця
      зазміїлася тріщина. Сліпа швачка стромляє урешті нитку
      в золоте вушко. І Свята Родина, змарнівши з лиця,
      просувається на один міліметр до Єгипту.

      Видимий світ умістив чи не всіх живих.
      Вулиці заливає яскравим, але стороннім
      світлом. І звіздар неозброєним
      оком поночі вираховує розміри чайових.

      II
      Я уже і не годен згадати, коли і де
      трапилася подія. Ні трибу тої.
      У повітрі? Воді? Уночі? Удень?
      Зі мною? Вчора? Напередодні?

      От і сама подія – щось там рвоне,
      геть затопить, мста любки, вогні Кузбасів –
      непам’яті в поміч – щодо мене
      передусім, – а чи хто там спасся.

      IIІ
      Це ваговитий доказ, що нині ми заодно
      зі життям. Що я вгамував цікавість
      шелестінь тих матерій, чиє сукно
      і щепляє шкірі свою безбарвність.

      Тепер і мене у профіль різнити не буде чим
      од якоїсь там латки, складки, трико паяца,
      часток і величин, наслідків і причин –
      усього, чого не цурався, палко жадав, боявся.

      IV
      Ризикни – і спіткаєш сухий реп’ях,
      вільгість – і вечорів, і коли світає,
      каменоломню міста, Чумацький Шлях,
      тих, кого вже нема, а я пам’ятаю.

      Зачепи мене – і пізнаєш ту
      самоту, що одраює світ потурати
      мені, парсуні моїй, пальту,
      ту, на чий чесний взір, ми – неминучі втрати.

      V
      Говорю це тобі, геж – не моя вина,
      щойно не чути. Сума днів неминуче
      вічі мозолить і кепсько впливає на
      зв’язки. Голос мій сів, та, головно – не докучний.

      Це – щоб чулися ліпше ку-ку-рі-ку, тік-так,
      ретро-платівок вишаркування під голку.
      Це – щоб ти не помітив, коли я умовкну, як
      Червона Шапочка не сказала Вовку.
      (1986)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. З Іосіфа Бродського. З натури
      Сонце сідає, і бар на розі закрився.
      Ліхтарі загораються, буцім на ніч актриса
      обрамлює чимсь ліловим для чару і жаху вічі.

      І головний біль спускається на крилі да Вінчі
      в тім’я ворога у бруковій шинелі.

      І голуби на фронтоні двірця Мінеллі
      спішать наї...атися, як востаннє,

      анічуть не соромлячись, мов брутальні
      наші предки в обставинах незавидних
      у часи допотопні, собі подібних.

      Грона зі дзвону навколо дзвіниці,
      вкоріненої у венеційській висі,

      буцім поспілі й не долетілі
      грунту плоди. В дивині утілень

      життя, хтось керує, гадаю, збором
      оних речей. Сподіваюсь, в скорім

      часі уповні з’ясую це. Тут, де доста
      вилилось сíм’я зі слізьми млості

      і вина, в закапелку земного раю
      звечора, я стою, вбираю

      у буцім гумовім збучавінні
      легень пречисте, осінньо-зимнє,

      порожевіле від череп’яних
      дахів повітря, п’янке, щоб наспіх

      надихатися, і надто – в кінці гостини!
      зі трунком вивільнення клітини

      у часі. Зім’ята, що ті банкноти,
      хвиля вилизує мокрі сходи

      палацу на всю голубу купюру,
      отримує намість, на решту, буру

      цеглину, схильну до дерматиту
      і перетруджену каріатиду,

      підпирати напоготові
      вкупі з цигаркою орган мови,

      націлюючи й підсліпуваті вічі
      на видива сороміцькі в птичій,

      виставленій, мов напоказ, спальні,
      що нагадує часом то зліпок пальми,

      то – збожеволілу римську
      цифру, то – рядок від руки у риму.

      1995, Casa Marcello



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. З Іосіфа Бродського. Стакан з водою
      Ти стоїш у моєму стакані, водице,
      і похлюпуєш до мене, бранко труб і кранів,
      очицями, зблискам чиїм назирці
      двояться скляної сторожі грані.

      Ти знаєш, що я – твоя будучина, волого:
      згагою щирий стояк і навзаєм одвертий
      перспективами в нетеч і шлак волокон,
      морок нутрощів, не кажу – артерій.

      Та це тебе не займає. Загалом, у тюрем
      варіацій більш у рази відлюдній
      субстанції, чим помережаній тюлем
      свободі, не кажучи – абсолютній.

      І ти рацію маєш, гадаю: моя мармиза
      тут зайва. Ба, що довше я п’ю водицю,
      тим і пізніше ти задощиш за
      вікном, шліфуючи бруковицю.


      1995



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. З Іосіфа Бродського.
      Октобер – час осмути і застуд,
      а горобці – пролетарі пернатих –
      захоплюють у кинутих пенатах
      шпаківні, ніби Смольний інститут.
      І гайвороння, звісно, тут як тут.

      І хоч нема для пташого ума
      більш ляцького поняття, чим зима,
      летіти геть ця публіка не годна
      бодай і без ікарових покар.
      І неугавне моторошне "карр!"
      нам чується, як пісня патріота.
      1967



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. З Іосіфа Бродського. Метелик
      I
      Сказати – мертвий ти?
      Доби не жив, аж нумо...
      Сумним завдався гумор
      Творця! гляди,
      ніякове слівце
      «жилець» і ємність дати
      уродин, як відняти
      благе тільце
      зі крильцями, спиня
      потугу цугом
      одне угледіть в другім
      у рамцях дня.

      II
      Отим, що дні для віч –
      ніщо. Отим лиш,
      що шилом не пришпилиш,
      не наситиш
      віч з певністю: гляди,
      на тлі, хай білім,
      не обзавівшись тілом
      пусті труди
      нетяг. І поготів,
      – чи варт уваги
      десята доля вáги
      одного з днів?

      III
      Сказати – не пізнав
      тебе? А що б цим
      змінилось в оболонці
      тільця? Цвіт барв
      не виплід небуття,
      і не хизá підказок
      буяє замість красок!
      Навряд би я,
      набубонівши з міх
      слів, зайвих барві,
      годити так уяві
      в палітрі міг.

      IV
      На крилечках твоїх
      зіниці, вії –
      грайливих вічок, мрії –
      зі мрев чиїх,
      скажи мені, це лиць
      портрет летучий?
      Якого трибу учті
      часток, крупиць
      пасує натюрморт:
      речей, плодів бо?
      а пійманої риби
      плавців акорд?

      V
      Можливо, ти – пейзаж,
      і, взявши лупу,
      я бачитиму купу
      німф, танці, пляж.
      Там сяйно, як удень?
      чи темно небосхилу
      у млі? і чи світилу
      податись ген
      там є куди? а тінь
      є у фігури?
      з чиєї, пак, натури
      писався він?

      VI
      Гадаю, ти є те
      і інше: себто
      звізди, лиця, предмета
      рис tеte-a-tete.
      Ба, є десь ювелір,
      що брів не супив,
      а сутостей сугубив,
      гранив узір,
      доводив до ума,
      звів нас, урешті,
      де ти, – це образ речі,
      ми – річ сама.

      VII
      Скажи, якій зі сфер
      бодай зо день бо
      узір твій тішив небо
      в краю озер,
      тим пак, що про запас
      дзеркал їх доста?
      А ти гайнуєш просто
      чудовий шанс
      летіти в сак
      і трепетать в долоні,
      як в мить погоні –
      в зіниці, пак.

      VIII
      Не кликав ти мене
      не зі причини
      ніяковості чи не
      зі зла, і не
      тому, що зціпенів.
      Живій, змертвілій –
      істоті богу милій
      у знак рідні
      дається голос для
      пісень, привітів:
      перипетії миті,
      хвилини, дня.

      IX
      А ти – ти потерпав
      без дару цього.
      Коли судити строго,
      і ліпше: ба,
      не бути у небес
      в боргу, на мітці;
      єству в твоєму віці,
      вазí – "внівець"
      синонім "німоти":
      звук плющить масу.
      Що невагоміш часу,
      беззвучніш ти.

      X
      Не відаючи, не
      доживши страху,
      ти в’єшся, легший праху
      вкіл клумб, де тхне
      не схоже на тюрму
      з її удушшям
      минулого з грядущим,
      і лиш тому,
      що ти летиш на луг
      шукати корму,
      прозору має форму
      повітря вкруг.

      XI
      Так чинить і перо,
      черкає гладі
      листів лініюваті
      без гадки про
      талан своїх рядків,
      де мудрість, єресь
      подолують непевність
      кивком руки:
      гарує, гідне свіч,
      німе із виду,
      не пил знімає з квіту –
      тягар зі пліч.

      XII
      Яка ото краса
      і миті плинні,
      поєднані у тліні,
      кривлять вуста:
      нема речей ясніш,
      що в сьому смислі
      робили світ без цілі,
      а як і ні –
      мета – не ми.
      Брат-ентомолог,
      голок – ні світлу жодних,
      ні для пітьми.

      XIII
      Сказати «прощавай»?
      Як формі часу?
      а глузд і цього разу
      стриже лишай
      самот: у талані
      тому виною
      оте, що за спиною
      самот не дні,
      постелені на двох,
      не сни дрімучі
      минулого, а тучі
      твоїх небог!

      XIV
      Ти ліпший за Ніщо.
      Наразі – ближчий
      і зримий, узнаки чи
      невідь чом
      ти догодив йому.
      В твоїм польоті
      воно вкусило плоті;
      уже б тому
      ти з течією днин
      уваги годна
      оманна перепона
      між мною й ним.


      1972



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. З Іосіфа Бродського. Горіння
      Зимний вечір. Дрівця,
      феєрія вогняна –
      що кучма без гребінця
      на вітрі ясного дня.

      Як золотиться кіс
      пасмо в ряснім огні!
      І сліпить, і жадних рис
      у нім. І гаразд, як ні.

      Нíяко й кочерзі,
      зась пасемце ділить:
      ярість у всій красі
      умить усе попелить.

      Я чую жар голіруч.
      Мало куди гайне
      розпашіле "не руш"
      і скинулося "мене!"

      У вічі уже пече.
      Обвуглює до кості
      несамовите «іще!»
      і відчайдушне «пусти!»

      Палай, пали мене, тни,
      пломеню, як блатні,
      як безумні кравці,
      півня пусти і цій

      зимі! Я пізнаю
      патли твої. Твою
      завивку. Насамкінець,
      щипців і пасом герць!

      Ти та, яка і була
      завше. Не до полегш
      роздягненій догола,
      жбурячи жмут одеж.

      Тільки тобі, огню
      подобі, або зорі,
      поталою талану
      яріти до звіздарів!

      Іскряна, нутряна
      поробо заграв пітьмі,
      одінь пістряве рвання,
      наразі ми геть самі!

      Онде – твій жар і шал!
      Не одрікайся! Їх –
      мало хто спокушав
      обвуглинами країв.

      Темні краї тамті,
      ревні, скорі на суть:
      жоден, як ти тоді,
      не умів захлиснуть,

      духом зібратись враз,
      вперейми метнутись, врешт.
      Назорею б та страсть,
      воістину би воскрес!

      Палай, пломеній, гріши,
      зволяй і годи собі,
      як менада, сочи
      сіль кроваву з губи.

      Вий, трепечи, тряси
      вволю плечем худим.
      Той, хто вгорі єси,
      най ковтає твій дим!

      Так рвуться, тріщать шовки
      і оголюють стан.
      То приллє до щоки,
      то палахнуть уста.

      Так падають корпуси,
      так, горілиць до зір,
      віч в жазі потрясінь
      визвіздиться позір.

      Ти та, яка і була.
      Від талану, житла
      після тебе – зола
      паленого дотла,

      холод, світанок, сніг,
      мерзлих різок танок.
      Опіком, – що не зміг
      втримати – рій думок.

      1981



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та
      I
      Узимку смеркає разом після обіду.
      За годину голодні нагадують зовні ситих.
      Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
      Сухе, знерухоміле світло, з виду –
      сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
      на безсоння і на полегшу зору

      уві млі. Ружі і незабудці
      у пересудах місця менше. Собаки зі в’ялим
      ентузіазмом гадають, куди подівались собаки,
      що тут наслідили. Ніч входить в місто, буцім
      в дитячу: застає дитину під одіялом;
      і перо скрипить, як чужинця санки.

      II
      Життя моє, бач, триває. В речитативі хуги
      нашорошений слух схоплює мимоволі тему
      обледеніння. Всілякі там шури-мури
      з "во саду ли" – заціплі лиш "буги-вуги".
      Лютий мороз – лише натяк втемну
      на майбутній градус температури

      з-під поли Землі, що зітхне багатим
      Галактичним минулим, лютим морозом.
      І щока на те багровіє, буцім редиска.
      Космос завсяк відливає сліпим агатом,
      і відіслане відки взялося, "морзе"
      зійде писком, бо не знайде радиста.

      III
      У лютому ліловіють порослі красноталю.
      Незмінна в профілі снігової баби
      здорожчує морква. Суплячись під бровою,
      взір на холодний предмет, на шматок металу,
      лютіший самого металу – як би
      не самого, та з кров’ю

      оддирати судилось. Казна-чим далі
      переймався, – осьмого дня і після,
      Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
      затикають щілі пуками паклі,
      раючи купи ліпитись мислі,
      і речі рік з року застарівають.

      IV
      Холод плавить панелі, що цукор для карамелі.
      Пара стигне в устах частіше, чим уст парує.
      Рідші сни, де домівки, які не приймуть.
      Життя моє затягнулось. Цій паралелі
      вірних прикмет з горою видасться і на друге
      життя. Зі самих прикмет можна укласти клімат,

      краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
      біліший і цнот за пеленами мережив,
      світ – не задивлений на лондони і парижі,
      світ, чиє бліде світло – генерує будні,
      де зненацька сахаєшся, коли встежив,
      що і тут почовгали чиїсь лижі.

      V
      Час і є холод. Будь-яке тіло, рано
      або пізно, дає поживитися телескопу:
      з роками тужавіє, віддаляється від світила.
      Скло розквітає химерним узором: рама
      у кришталевих джунглях зі хвоща, кропу,
      зі всього, що ростила

      ревна самота. Пак, що у бюста в ніші,
      взимку око радше підкочується, чим плаче.
      Там, де рояться сни, їм подібні речі,
      час, чиї позначки значно нижчі
      нуля, обпікає ваш мозок, як пальчик
      пустунові у віршику для малечі.

      VI
      Взимку час озирнутись. Холод, він і є холод,
      час, він і є час. Річ суто у перепоні,
      теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
      воно собі бовваніти, як бачте, волить,
      як стовпи гербові на кордоні,
      будучині застуючи, зійтися

      з минущим. Взимку, що не "добридень" –
      вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка:
      світло не увімкнули чи мить тому відключили?
      Тижневик може виходити раз на тиждень.
      І час потребує дзеркала, мов солістка,
      що без нього не вчує – з "Тоски" це, чи "Лючії".

      VII
      Сон у холодну пору тривкіш метілі.
      Хід конем і скарбове одіяло
      скине без вистрибу жаби паркетній дошці.
      Чим кріпше лютує метіль на крівлі,
      палкіше прагнення ідеалу
      голого тіла у ватній товщі.

      І вам сняться настурції, шумний Терек,
      тісна ущелина, мушиний кужіль
      межи стіни й боковини тумби:
      свято кінчиків пальців, служок бретельок.
      Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
      тліє в сірій імлі і дубне.

      VIII
      Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
      він бере урочища, весі, гради.
      Облікує тубільні триухи, краги.
      Міста – особливо, чиї ансамблі,
      їх пілястри і колонади
      стоять, як пророки його звитяги,

      тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
      на парашуті. Перша-ліпша колона
      удає п’я́ту, марить переворотом.
      Тільки ворона знає, що та – дурепа,
      і ви чуєте, як кричить ворона
      простудженим голосом патріота.

      IX
      В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
      Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
      як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
      ними всіяна щільно, мов при салюті.
      Удень, коли небеса прозорі,
      Казимир і схибити міг у натурі,

      білій на білім. От чом удень незримі
      янголи, чом холоди корисні
      їхньому воїнству: їх, крилатих,
      мали ми виявити, прозрій ми
      просто неба, де ті, по кризі
      ковзнуть білофінами в маскхалатах.

      X
      Я не годен жити у инших широтах.
      Я пронизаний холодом, як рожнами.
      Слава колючкам хвоїн, голизні берізки,
      лампочці жовклій в хриплих воротах,
      – слава всьому, що здійме вітри над нами!
      Зрілій істоті – варіацією колиски,

      Північ – правдива річ. Годі всує пеняти,–
      учить життю широта – шептом, у повний голос,
      в довголітнім житті – і різними голосами.
      Пальці клякнуть в унтах, що з оленяти,
      поясняють, почім нині види на полюс,
      оповитим годинними поясами.

      XI
      Пісня сирен в лютий мороз безгласна.
      У космосі щонайглибший видих
      не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
      Час є усесвіту німе м’ясо.
      Там нічого не тíкає. Упади ви
      зі осідланого зорельоту,

      ані хвиль упіймати там, ані пісню
      Ярославни, ні післаної зигзиці.
      Вас убиває на неземній орбіті
      не разюча навіть відсутність кисню,
      а масив убивчого Часу, в чистім,
      без натяку на життя в нім, виді.

      XII
      Зимо! Люблю гірку журавлину в ноті
      чаю, блюдця з дольками мандарина,
      твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
      Ти розціпиш і дзьоби жовті
      іменами "Ольга" або "Марина",
      з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,

      у теплі. Я співаю синь смеркового
      замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
      буцім "чижика" де підібрали персти Господні.
      І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
      міста на півночі, біля моря,
      мене зігрівають і по сьогодні.

      XIII
      З веремією літ і стосунки глибші
      у пори зі долею. Мимохіть в їх колах,
      але з обігом днів ви висновуєте: ви праві.
      Пору цю не обходить, чого вам інші
      не додали: це рядовий фенолог
      побут і звичай корити рає.

      У цю пору ваш погляд дратують свідки.
      І трикутник не свіжоспечена теорема:
      всі кути оповила сукана павутина,
      пил. А з огляду на північні ріки,
      місце має види на Час, зокрема,
      не полтина, то слина

      XIV
      обпікає язик. Ріки менше значущі
      сковує лід; час одягти рейтузи;
      до підошви кріпити залізний полоз.
      Зуби, опісля чечітки стужі,
      лячно не цокотітимуть. І голос Музи
      тому і стриманий, що приватний голос.

      Так родилась еклога. Взамін світила,
      світло кидає лампа: кирилиця, грішним ділом,
      скісно снýючи прописом, за довкілля
      більше відає, чим сивіла
      за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
      поки те біле ще, і опісля.
      «1980»



      *Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:
      Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. З Іосіфа Бродського. Еклога 5-та
      I
      Чую твої пісні, комарине моє ти літо!
      Заспані муравлі пітніють під куросліпом.
      Чахла муха нудьгує на лопушинім
      еполеті, розжалуванім у чині.
      Уперше за "нижче трави" рослинам
      пояснюють гусені. На бурильні

      вишки кипреєві та на рейвах
      джунглів повоєво-пирієвих
      удоста синяви в емпіреях.
      Салют парасольок болиголова
      здригається грабками чималого
      богомола. Темно-лілова

      серцевиною, лопушина вдає з себе міну,
      завбачно вибухнулу наполовину.
      Дягель вимахує, що рука графину.
      І павук, як рибалки жона, що сітку
      cкрушно латає, сотає нитку
      з нехворощі на золоту суріпку.

      Життя – сума рухів мізерних. Сумерк
      піхов осоки, трепет грицевих сумок,
      негайно змінюваний рисунок
      щавлію кінського, дрож люцерни,
      чебрецю, тимофіївки – геж знаменні
      для усього перебігу дій на сцені,

      де ні краю, ні центру. І злакам звільна
      Півночі з плевелами від Півдня
      кидати тінь, – тих і тих насіння
      посівав сіяч вітряний, що обрік їх
      на сусідські пересуди, без'язиких.
      Вчуймо ж пошум у шелестівках

      півника-або-курочки! тонконіжки-
      ромашки оривки від чету-лишки!
      Ба, мати-й-мачусі геж не смішки,
      об чім і лепече притомна ледве,
      зім’ята під лободою Леда
      зелен-м’яти. О, літні зела,

      опромінені сонцем! мотиль-безхатько,
      кропиви піраміда, спекотно, парко.
      Пагоди папороті. Неборака
      ганус, що долу поклав колону,
      мінарет шавлії в момент поклону –
      трав’яниста копія Вавилону,

      зеленава версія Третьоримська!
      відкіля, як праворуч податись стрімко,
      то опинитесь зліва. І генде, й близько.
      І цвіркунчик, освідчившись балерині-
      капустянці, буцім герой в билині,
      ковзає поглядом по бадилині.

      II
      Зблизу прозорий, етер в пейзажі
      стає геть синім. Деінде – майже
      темно-синім. Ті ж антуражі
      сприяють рослинності: погляд на неї
      переконає вас в привілеї
      зел – зеленіти. Тінь на зеленій

      флорі у поміч натуралістам:
      відтінки, усотані її листям,
      передаються смагою лицям.
      Сумі красивих і некрасивих,
      даліючи, близячись, геж у силах
      вічі нітити ліпше синіх

      і якихось там барв. Окраска
      речі – спра́вдішня радше маска
      безконечності в масі деталей. Маса,
      еге ж, не кращий для сховку засіб
      енергії, що поділявся б
      квадратом швидкості від тертя об

      собі подібну. О, коб на неї спертись!
      пійняти одежин її потертість
      поблизу і поодалік! упертість
      просторіней, які допіру
      і зелу, і блавату міру
      якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру,

      вид фанатизму! Як досвід мухи,
      чий дзум на липучці – не голос муки,
      а втілені в автопортреті звуки
      «ж». Як буквиця – алфавіту,
      тіло є знак просування виду
      за горизонт. І пейзаж – за свиту

      гайнулим до Азії, радим пальмам
      особам. Відданий щиро спальням,
      ранок липневий ялозить пальцем
      в пачці ясминових облігацій,
      струччі, луснулім у акацій,
      і обрій прозоріший комбінацій

      красуні невиспаної. У оковидах
      синява, зелень – зі знакомитих
      форм існування. У віч орбітах –
      нагло зупинене, мов Атилла
      вм’ятинами щита, світило:
      далі попросту не хопило

      подиву гідної голубіні
      етеру. Ним і натхненне, в липні
      світло цінує потуги тіні
      удатись до логіки переломлень
      в дальній дорозі, яку і промінь
      геть не охопить. Гідні захоплень

      III
      мальви, бабки, духмяності сіна,
      на Сеймі, Оредежі, картинно
      обсілі річок береги родини
      дачників, викапані наяди,
      згідні з ризиками у платті,
      плюск; на паузі у руладі

      сойки, умить зашарілий шелюг,
      білений смужками від бретельок
      намість купальників у купелях
      віч подалі; пахощі хвої, ріні
      охра й глини; коктейль жари і
      хмаринок; буцім лусочки рибні,

      хвилі. О, літо з водоймами! чаші –
      чимдуж блискучі, що далі в хащі,
      чистіші, чим вічі зрячі,
      – озерні, в оточенні суші; вільгість,
      осока і комиші, замшілість
      корчаки, ласкавість ряски, свіжість

      глечиків жовтих, тендітність лілій
      в лататті – чом бо не рай для ліній –
      щойно гайне, мов Христос, по синій
      гладіні жучок-плавунець. Чи окунь
      сплескує, окидає оком
      світ. І, не випасти щоб, прожогом,

      відсахнеться назад, як з дупельця писок.
      Літо! Час сорочок навипуск,
      поголосу грибників про ризик
      трут од поганок, цятки біленькі
      мухомора, полеміки за опеньки
      і зморшки; пóкою оберемки

      і тиші, і сонна лісна галява,
      де опівдні вічі злипають мляво,
      де пчола, як і жалить зайва,
      то зосліпу, мавши вас за махровий
      мак, чи за млинець корови
      на мураві, і летить, од проби

      зніяковіла, що в спеку квітка.
      Ліс – як через зубець гребінка.
      І осіле осібно в умі підлíтка
      "вище від кущика, нижче дуба",
      ошелешує так, як ніяка дружба
      зі трелями жайвора-життєлюба

      у небі. Літо! Ігрики решток
      зазубрених формул, орлів і решок;
      в одних – бубонів, прищів, задержок
      в инших – од ляку, що не осилиш;
      силуети технікумів, училищ
      навіть вві сні. Лиш прути удилищ

      зі свистом дрож угамують, врешті.
      В просвіті смаглі ключиці шкетів,
      сандалі, колеса велосипедів
      у траві, нікельовані їх педалі,
      петлиці мов кітелів, мов медалі.
      В їхній гумі або металі

      тавро – їх майбутнього, мітка віку
      Європи, її залізниць, що вітку
      в полі, буцім поривом вітру
      озеленили у полустанки –
      ліс, водокачка, лице селянки,
      горожа, і долі – твої, з бляшанки,

      право, ліво повзуть наївні,
      викопані біля хліва в гноївні
      черв’яки. І підвода з кіньми
      і наваляними у ній кулями,
      і виляє вижатими полями
      манівець. Колодязі з журавлями,

      церква – графином, копиці, хати,
      шифером криті і толем скати,
      скло у вікні, чиїх рам заради
      сонце сідає. І тінь од шпиці,
      ген до польської мало що не границі,
      гасає обочиною за матюком візниці,

      як та Жучка кудлата, чи інша шавка;
      на сандалеті твоїм пиляка,
      в зубах травинка, в мізках білявка,
      камін на дачі – і, в верхотурі,
      геж – журавель, а не вісник бурі.
      Слава нормальній температурі!

      На десять градусів нижче тіла.
      Слава всьому, до чого є діло,
      чим перейматися не обридло!
      Сорочці, мотузці, де сохне одяг,
      панамі, крислатішій, аніж сонях,
      вальсу в далечині "На сопках".

      IV
      Відсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих
      сутінок! Піт у льоху на жбанах,
      сталін-він-же-хрущов останніх
      новин і хор цвіркунів. З брусниці,
      браної неподалік в цім місці,
      варення. І вибілені, вапнисті

      щиколотки яблуневої алеї,
      біліші у млі, що навколо неї;
      а далі висяться бармалеї
      дикорослого дерева в гущі синьки
      вечора. Кухні, зади, косинки,
      пчихи пекельного, з керосинки,

      синього пломеню. Трапези на верандах!
      Картопля у всіх її варіантах.
      Редис, цибулька – подиву вартих
      розмірів, кріп, огірочки із кадки,
      помідори, і все це – прямцем зі грядки,
      і, у довершення, склянки-банки –

      ємкі, опасисті. Кіпоть лампи.
      Тіней танок на стіні. Таланти
      і шанувальники цих обрядів. Лати
      самовара і рафінад, од солі
      відокремлюваний мухвою. Соло
      одуда в листі, із-за стодоли

      ущухле, мов жаб у канаві чвари.
      У латах скипілого самовара
      гримаси овал і пускання пари,
      шерех газети, вуркіт відрижок;
      у вітальні вилунює чітко «чижик»;
      абзац з Симоніда стосовно ніжок

      хутко звіє осоловілий
      погляд з оглядин шпалер і гілей
      глоду: Ба, од колін безсилі й
      вічі відвестися. Тим-бо і цінна
      зору, як сховок, одінь тканина,
      що ковзнути дає з коліна,

      перекинутись візерунком ткані
      вверх. Наразі, чай у стакані
      остигає, туманить грані,
      і пломінь лампи дедалі никне.
      А після, під одіялом, дрібне,
      мерхлої стрілки дрижання, гідне

      нового компаса, що обере і
      Північ не гірш, як роки буремні,
      як прокурор який. Псячі брехні,
      пази розсохлого табурета,
      з курника ку-ку-рі – тричверта,
      крик паровоза. Опісля й решта

      звуків тлумиться. А згодом – глухо,
      буцім те не обходить вухо –
      листя безлічі древ, як духи
      булих до нас на землі, лопоче
      щось, як ті язики пророчі,
      на діалекті зела́, чий почерк

      – плями, клинопису повней цяти,
      ні тобі, ні стіні не дляти.
      І довго соваюся на м’ятім
      рядні матраца, щось розплітаю,
      де ієрогліф, де в'язь сотаю;
      і буяє, не убуває,

      зовні не жовта ще, міць Китаю.

      (1981)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. З Іосіфа Бродського. Лист до академії
      Як це, бува, не провінційно, я
      наполягаю, що існує птаха
      на часі півстакрила вже. Що є
      пернаті, більші усього повітря,
      пак вигодовані просом літ
      і падаллю десятків років.
      Тому їх не потурити відтіль
      і їм деінде годі приземлитись.
      Їхній появі передує звук –
      сукупний пошум, звичний півста крилам
      зі вимахом в півнеба кожне, і
      ви їх не бачите усіх одразу.
      От я і називаю їх "кутами".
      У них в оперенні щось є від суми мешкань,
      від закапелків міст, які мені
      колись траплялись. Ця подоба
      маскує їх посутню потойбічність.
      Я розглядаю риси їх без страху:
      в мої п’ятдесят три їх дзьоби
      та кігті – стерті, ба, олівчики, а не
      загроза бебехам, а язику – тим паче.
      Я – не пророк, вони – не серафими.
      Вони гніздяться там, де більше місця,
      аніж у цім, чи тім кінці
      галактики. Для них я – цята,
      вершина гострого або тупого –
      розціпленого скількимога крилам –
      кута. Десь глибоко у борозні
      клинопису, що тне повітря. Врешті,
      вони складаються, щоб опуститись,
      але не навпаки, – не те, що букви.
      "Там, нагорі", як перси гомонять,
      кутові обридає розсуватись
      і тягне звузитися. Інколи кути,
      зібгавшись віялами, градус в градус
      дають упевнитись, що їх увага вашій
      минаючій хвилині є рефлекс
      на неминуче: безкінечність також,
      я так гадаю, уразли́ва (та ж
      нестача іменно тверезих
      дослідників). Меткіші у такі от
      дні й востромляють перпендикуляри,
      поводять циркулем або, навспак, черкають
      пером зиґзаґи, буцім громовержці.
      Щодо мене, то, чуючи сурму,
      я відсторонююся від вікна
      і вже з полегшею впираю погляд в стіну.

      «1993, New York»



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. З Іосіфа Бродського. Нова Англія
      Хоча у цім ані сенсу, дерева собі ростуть.
      І онде бо, під вікном, і ті, які оддаля.
      І етер майже бешкет, і роздувся тут,
      де боїнга скорше приймеш за мотиля.

      Це ми живемо не там, де родимося – а так
      усе на своєму місці, і не корить судьби,
      і щойно ума палати поскрипує дах,
      напохваті вільха, в’язи, або дуби.

      Як не м’язистий корінь, щоосінь кріпшає бздо,
      щойно ти просто лист. Ба, нема заборон
      палати всю ніч, як увімкнеш гніздо,
      і сонних лічити своїх ворон.

      Коли-небудь все, що бачиш, піде у піч,
      на олівець, заступу, Бог дасть, на рукоять.
      Та землю, якою укритися умлівіч
      тобі в самоті належить, можна не цілувать.

      «1993»



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. З Іосіфа Бродського. Муха
      I
      Допоки ти співала – зосеніло.
      Лучина пічку затопила.
      Доки літала й цокотіла,
      похолоділо.

      Тепер ти ледве дибаєш по гладі
      плити, волочиш лапки задні
      відтіль, де сонце не квітневе.
      Тепер ти ледве

      пересуваєшся. І пересічний ворог
      тебе б убив. Втім, як історик,
      кому цікавіша не смерть, а мука,
      я зглянусь, муха.

      II
      Чи ти літала, чи співала – листя
      поопадало. І злилися
      на землю води, і до зір калюжі
      блищать, байдужі.

      А ти, видати, геть осліпла. Можу
      повісти й колір крихи мозку
      до вицвілих під цвіт бруківки
      фасет сітківки

      і тетеріти. А тобі, недвижній,
      не важити на дух несвіжий
      житла, зелених штор гнітючість.
      Така вже участь.

      III
      Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
      ти буцім той старенький юнкерс
      зі чорних лент документальних
      епох днедавніх.

      Хіба не ти мені щоночі, мила,
      колиску мітила, дзуміла,
      з шиб гнана у віконній рамі
      прожекторами?

      А нині, уяви, мій жовтий ніготь
      не пріч твоє пузце потіпать,
      І ти ні скочиш лячно, ані хутко
      не здзизнеш, любко.

      IV
      Ти виспівалась, а у вікнах сірість
      насупилась. В пазах розсілась
      дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
      щоб накивати.

      Не си́тити тебе ні піраміді
      фаянсовій, давно не митій
      у водах раковини, ні сахарам
      з тарганом-мавром.

      Тобі не до того. Не рівня
      ти мельхіорового торохтіння;
      ним перейматися – собі дорожче.
      За себе змовчу.

      V
      Як старомодні ці крилéчка, лапці!
      Угадується і вуаль прабабці,
      ажур, що обрії мережив
      паризькій вежі –

      – вік номер дев’ятнадцять, словом.
      У виборі між ним і новим
      я видаюсь холоднокровним
      твоїм судомам,

      пером ручаючись нагоді
      покласти крайній термін плоті
      і визначитися зі строком.
      Даруй: жорстоко.

      VI
      Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
      та не обчислені ніким орбіти?
      Чи букву – дужу шестируку
      понуку руху,

      на аркуші залеглу плоскім,
      кирилиці пак, одголоском,
      єдиним, абрис чий, бувало,
      ти пізнавала

      й злітала? А тепер, собою
      владаючи заледь, здаєш без бою
      плацдарм жінкам, цим балакучим
      чорнявим штучкам.

      VII
      Літала ти, співала, бач, а птиці
      гайнули відси. В ручаях плотиці
      поменшало, в дібровах пусто.
      Хрустить капуста

      в полях од холодів, і вдіта мовби
      по зимньому. І розпач бомби
      будильник удає, німує в мигах,
      що згаяв вибух.

      А більше – нічого чувати.
      Дахи воліють світло відбивати
      назад, хмарині. Мурава пожухла.
      На серці скруха.

      VIII
      Тепер нас двоє, тої ще зарази
      розносників. Мікроби, фрази
      теж ближчі, аніж видатися може.
      Нас двоє, отже:

      твої, зужите тільце і хвороба,
      мої, набуті в ролі землероба
      з освітою – зо вісім уособлень
      в пудах. Плюс осінь.

      Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
      Був час, і пастуха сопілка
      опікувалась ним. І дяки варто,
      що – не пихато,

      IX
      що, ані крихти буцім не гидливо,
      взнаки не даючи, яка то "липа"
      йому підсовується в шелестівках
      малих, великих

      пархатостей. Ти відліталась.
      Такі відмінності, як старість
      і молодість у нім не чинні.
      Йому причини

      і наслідки чужі де-юре.
      А подані в мініатюрі
      і поготів. Як пучкам, врешті,
      орли і решки.

      X
      Він, доки ти виписувала кола
      під лампочкою й неї коло,
      відсиджувалась на бантині,
      збігав, як нині

      біжить собі, коли ти онде з пилом
      лигаєшся безбарвним і безсиллям
      мені щось заподіяти. Не думай
      у тузі згубній,

      що він – великий мій сподвижник.
      Ні, люба, я – тобі приспішник,
      поплічник, приятель, як видиш;
      строк не пришвидшиш.

      XI
      Надворі осінь. Безталання голих
      гілок кизилових. Як при монголах:
      шлюб сірої пожизно раси
      й жовти́зни в масі.

      Точніше – зносини. Кому яке є діло
      до нас з тобою, ким оволоділо
      оціпеніння – далебі, твій вірус.
      Є десь папірус

      з рецепцією числити сонливість
      витії ледь притомного, як схильність
      платити за сіє планеті
      в її ж монеті.

      XII
      Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
      Геж, зиски з існування зайві божій,
      сподобленій до співу в нім істоті.
      Я б раяв плоті

      діймати і календарі, і числа
      присутністю, позбавленою смислів,
      підказками речам стороннім,
      що це синонім

      порушень правил і попрань статутів.
      Роки тому і я баньки б утупив
      туди лишень. Ба, річ у тім, що
      тепер ти ближча.

      XIII
      Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
      дощ пробує шибки вологим дзьобом,
      штрихує нас без жодного зусилля.
      Ти склала крила.

      Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
      коли тобі кінець, і факт утрати
      моїм нотаткам явить відповідні,
      твої, несхибні,

      блискуче виконані, мертві петлі.
      Смерть, знаєш, ставиться ретельніш
      до крапок з глядачем назирці,
      чим наодинці.

      XIV
      Утім, гадаю, боляче не буде.
      Біль місця потребує, щоб відчуте
      збивало з пантелику тіло. З тилу
      сотало б силу,

      стискало щоб, моєю мов рукою.
      Та пальці зайняті пером, строфою,
      чорнильницею. Не вмирай, небога,
      доки є змога

      і ти ще сіпаєшся. Іч, як сковзко!
      Плювати на халепу з мозком:
      річ, до керунку необов’язкова,
      тим і чудова,

      XV
      мов незабутні миті. Цебто,
      жадає нарівні з моментом
      овацій навпаки дедалі.
      Жах – бік медалі

      з таблицею випробувань на зайдах
      безпомічності тіл і зайвих
      секунд. Одкашлюючись сухо,
      я, цокотухо,

      готовий пред’явити кревні.
      Ба, рації мої даремні:
      здаєш ти, шестилапа Шиво.
      Тобі паршиво.

      XVI
      В провалах пам’яті, в її підвалах,
      серед її скарбів – припалих
      порошею і щезлих (взагалі, їх
      ні при кощіях

      не обліковували, ні, до речі,
      пізніше), уцілілій решті
      бодай якісь гарантії безпеки
      в сусіках тезки

      неповної, на ймення Муза,
      дає пристанище. І відти, муха,
      ця її тяглість, натяки на свиту
      букв алфавіту.

      XVII
      Сіріє умлівіч. Опісля двору,
      мій орган для тертя об річ і зору
      вже зосереджується на шпалерах.
      У горніх сферах

      узір нацяткувати годі сидьма,
      тим пак не ошелешиш серафима
      там, в емпіреях, вклавши у молитву
      ідею ритму

      і вторення, що з їхньої дзвіниці –
      безглузда річ, бо коріниться
      у відчаї, що хмар комахам
      розвіють махом.

      XVIII
      Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
      Ба, пасікою, чи сараєм,
      де над малиновим варенням сонним
      рояться сонмом

      твої посе́стри, звільна беручися
      в звук пізній осені, мов бруковиця
      в провінції. Піткнімось в двері,
      і рій в етері

      гайне у нас у головах хапливо
      до дійсності, її ж дбайливо
      щоб пеленати в паполому
      зими, в цілому

      XIX
      навіюючи – ув узірнім миготінні –
      непевним нам, що душі всепроникні
      в матерії, місця в пейзажі;
      що колір сажі

      і барвленого, – в міру гущі
      міняється. Що, купно, душі
      переважають плем’я, раси.
      Що колір в часі

      є камертоном рецитацій
      великого Галікарнасця
      та розмаїтих в фас і профіль
      пейзажів окіл.

      XX
      Сахаючись од віхол бíлі,
      чи упізнаю в заметілі
      очільницю крилату рою?
      І ти з югою

      по свійськи карк мій опосісти
      гайнеш, скучаючи по тирсі,
      чий шурхіт білий світ морочив?
      Як я второпав,

      після́ всіх гигнувши – столітня! –
      ти, любонько, чи не послідня
      в їх з’явищі. А умовивід
      спишу на клімат

      XXI
      місцини або просто забаганку
      весни її, коли якого ранку
      не йнятиму подивуванню,
      околиць тванню

      зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
      і, ледь подолуючи млявість,
      рукою вслід змахну. Й ніяка
      не Зодіака

      то буде жертва, а лише душею,
      аби новій личинці з нею
      явити перегною стосу
      метаморфозу.



      "1985"



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
      I
      Марі, шотландці все-таки скоти.
      В якім коліні пак, в картатім клані
      ти бачилась провидцям на екрані
      чи статуєю, красячи сади?
      І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
      я трапив з посиденьок в ресторані,
      що той старий баран, в подивуванні
      з нових воріт і збіглої води.
      І стрінув Вас. І згадки молодечі,
      і позаяк "минуле ожило
      в схололім серці", в спитане жерло
      щосил товчу класичної картечі
      і трачу на посутні стрічі речі:
      на ваш анфас і витончені плечі.

      II
      В кінці війни великої й ікот
      зі смаженини з усього без сала,
      я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
      Леандр ішла туп-туп на ешафот.
      Сокира ката, як не ти казала,
      рівняє небозвід і горизонт
      (див. світило, що встає із вод).
      Ми згодом покидали темну залу,
      та сутінь досі вабить нас, заброд,
      назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
      приємніше, ніж потемки в Європі.
      Там знімки звізд, брюнет за головну;
      йдуть дві картини, черги там на обі.
      Там забували про війну.

      III
      Земних доріг моїх посередині,
      я, заявившись в Люксембургський сад,
      вдивляюсь в плісень каменя – сідини
      мислителів, мужів письменних; взад-
      вперед снують панове й пані чинні,
      синіє у зелí поліціянт,
      фонтан воркує, діти лопотять,
      а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
      І ти, Марі, роками серед них
      стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
      французских королев, вдаєш безмовну
      казна з ким; гороб'я на голові.
      Сад постає, як помісь Пантеону
      й ідилії "Сніданку на траві".

      IV
      З красунею, яку міцніше, може,
      кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
      рис, схожих на твої, не обійти
      (шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
      як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
      обом не таланило, менше з тим.
      Вона кудись пішла у макінтоші.
      Що лінію руки, без перспектив,
      я перетнув був іншу – горизонту,
      із лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
      Що вище неї голову держав,
      – не так заради кисню, як азоту,
      скипілого у зобі на журбу,
      гортань… того… вшановує добу.

      V
      Число твоїх коханців, о, Марі,
      авжеж, перевалило цифру три,
      чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
      Річ в порчі на короні підзаконній,
      невільній з ким попало переспать.
      (Тут і кінець заскоченій короні;
      республіки стійкіш на цю напасть
      з античності: у цій чи тій колоні.)
      Не волила твоя шотландська знать
      терпіти посягань на речі кровні.
      І пересічним скоттам наплювать,
      що ліжко – необхідна річ при троні.
      Рішає участь білої ворони
      не масть, а суд сучасників:ти б..дь.

      VI
      Я вас кохав. Кохання (імовірно,
      що просто біль) бури́ть мої мізки,
      ік дідьку все, – у друзки і шматки.
      Я мірявся стрілятись не позірно,
      як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
      В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
      а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
      Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
      як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
      Він, вищий Парменідових понять,
      навряд удруге надихне снагою
      на жар в грудині, на щелепи хруст,
      щоб пломби пащі плавило жагою
      прикластись – "бюст" викреслюється – уст!

      VII
      Париж змінився мало. Плас де Вож
      понині, запевняю Вас, квадратна.
      Ріка, текти до витоків не вдатна.
      Бульвар Распай чудесний, люд також.
      З нового пак – видовиська безплатно,
      для копошіння люду – ліпша з веж.
      Удоста з ким бесідувати славно,
      волати коли першим : "Як живеш"?

      В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
      і горе вуху з учти в носоглотці.
      І входить айне кляйне нахт мужик
      при вернипиці та косоворотці.
      Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
      І місяць, що генсек який, в правці.

      VIII
      На схилі літ, в краю за океаном
      (відкритім, я підозрюю, при Вас),
      зім’ятий свій ділю іконостас
      між піччю і продавленим диваном
      при гадці, що зведи нагода нас,
      не вельми надобилися б слова нам:
      ти кликати могла б мене Іваном,
      і я б не став перечити: "Alas".
      Шотландія стелила б нам матрац.
      Я б гордовитим носа втер слов’янам.
      Порт Глазго, караван за караваном
      приймав би лико, пряники, атлас.
      Могли діждать і смерти водночас.
      Топір мав бути, звісно, дерев’яним.

      IX
      Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
      двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
      "Хто я такий?"–"Так, ти".–"Ми божі вівці".
      "Католики, як ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
      Посічені тіла, пусті очниці.
      І учти вороння, гучніш чимраз.
      …Зима, полоззя намість колісниці,
      примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
      "Там, де самець-павич гарніш самиці".
      "Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
      (за шашками – спочилому від ласк).
      Ніч так собі, по голлівудській мірці.

      Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
      виповнюють їх завивання вовчі.

      X
      Осінній вечір. Буцім у Камени.
      Чолом, утім, похилої в журі.
      Не перш уже. В подібні вечори
      цінується і хор краснознаменний.
      "Сьогодні", стаючи "учора" в прі
      наявного і бажаного, певні
      в пері, папері, юшці у пельменній,
      у бондарі кульгавім, що морив
      дуб гамбурзький. Аурою речей,
      не бідних на подряпини і плями,
      і біглий час хутчій верта до тями,
      аніж зі свіжим овочем, ачей.
      Смерть за дверми постане на паркеті
      в посадськім, міллю їденім жакеті.

      XI
      Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
      сузвіздь, немов каракуль на вівці,
      од шлюбних до монаршого – вінці
      знімає з нас. І голови, зосібна.
      Ад’ю – шляхетна юнь, її вітці,
      сімейні узи, відданість незгинна.
      А мізок, що у вежі кімнатина,
      де нидіють всамітнені жильці.
      Брати-сіамці в ділі цім знавці:
      один пиячить, а чманіють спільно.
      Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
      А ти не вміла "я одна, а вас...",
      латиною, собі бодай, приватно,
      на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".

      XII
      Що двигає Історію? – Тіла.
      Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
      Ось Шиллер був: Історії влетіло
      від Шиллера. Ти знати не могла,
      про німця, що затявся і поклав
      підняти це, старе, по-суті, "діло":
      хоча, яке йому, скажімо, діло,
      дала ти там кому, чи не дала?

      А може й німчурі чужий примір
      наш Фрідріх дав од боязни сокир?
      По друге, я скажу тобі, урешті,
      що нікому(в'яви собі), опріч
      митця, вхопити суті з протиріч.
      Історію віддай Єлизаветі.

      XIII
      Баран хитає буклями(о, ніжне
      руно), вдихає пахощі трави.
      Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
      На часі їх пересуди новин:
      "Їй відрубали голову, і квит".
      "Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
      "Французи? Їм то що – до голови?
      – От не її б утяли, а що інше…"
      "Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
      "Про мене, це далеко не основа…"
      "Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
      "Ба, заковика з платтям безумовна…"
      "Геж, росіянам легше: Іванова
      відмінок сам обаблює уже".

      XIV
      Любов розлуку дужа, та розлука
      триваліша. Що статніший граніт,
      то менш у нім опуклостей ланіт
      чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
      Най ніг тобі не скинути в зеніт:
      на те і камінь (це хіба не мука?),
      а що жага, як Шива шестирука,
      безсила, – то і юбка моноліт.

      І не тому, що стільки утекло
      води і крівці (пак не голубою!),
      на самоті, куди не подивись,
      не камінь волю бачити, а скло,
      Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
      у погляді, що проникає крізь.

      XV
      Не те, тобі кажу, тебе згубило,
      Марі, що женихи твої в бою
      не звали теслів ставити стропила;
      не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
      не капості безбарвного чорнила;
      не те, що – сказонути не вбоюсь –
      Єлизавета Англію любила
      cильніш, чим ти Шотландію свою
      (є рація, гадаю, в думці піпла);
      не пісня, що співала солов’ю
      іспанському з темниці, а свавілля.
      Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
      зі тим, що не годилось для двірця
      на ті часи: краса твого лиця.

      XVІ
      Імла скрадає закути округ.
      Кругами робить, сказано, квадрати,
      і, уві млі, загравами поятий,
      багряний ліс невидимому "кру-у-у"
      вібрує чуло порами кори;
      і сетер, пале листя полювати
      облишивши, полохає плеяди,
      задивлені в зозимілі бугри.

      Ба, не усе, що висльозила ніч,
      вціліє, а не витліє нівроку
      у перегної. Вічному перу
      з речей, що упадуть до віч,
      пасує вторити сумній часині року
      і суголосно оспівать журу.

      XVІІ
      Те, в чім свій подив виявив укрик
      рот аглицький, і що до мату
      падкий схиляє на помаду
      наразі мій, що відвернути вбік
      Філіпа од портрету лик
      примусило і спорядить Армаду,
      те, – але час уже б тираду
      кінчати і перукам лік,
      упалим зі голів упалих
      (о, глупа нескінченність), він,
      один-єдиний твій уклін,
      до буч і бунтів небувалих
      у публіці не сподобив,
      та звів на ноги й ворогів.

      XVІІІ
      Губам, які роняють "прощавай"
      тобі, окаменілій, мимоволі
      усе одно, що сьорбати без солі,
      несолене жувати що. Гай-гай:
      де ти, а де їх дореміфасолі.
      А що не так – не дуже й нарікай:
      язик, що той пацюк, учув доволі
      цікаві речі, – у смітті нехай.
      Звиняй мені, мій чарівний бовван.
      Розлуку, бач, губі, а не покусу
      співати (ні цензури, ні офір):
      між нами – вічність, бач, і – океан.
      Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
      Могли, пак, обійтись і без сокир.

      XІХ
      А острів'янам з вовною щастить
      (усе іззовні – щойно буцім з чистки).
      Життя о шостій гальмами рипить,
      піславши куди далі сонця зблиски.
      В озерах, – не дібрати їх угідь
      числа, – є монстри водні(василіски).
      І скоро буде нафти – лить і лить
      шотландцям у пляшки її, як віскі.
      З Шотландією, бачмо, все гаразд.
      І в Англії, підоза є, що гоже.
      А ти в саду французькому не схожа
      на візії хлоп’ячих безпорад.
      І вабніш є у нім, з його плодами,
      та з вами обома не схожі дами.


      Пером простим – ніяким не амбітним! –
      співав я стрічу в деякім саду
      зі тою, з ким на осьмому году
      з екрану почуттям проникся дивним.
      Тож пропоную вашому суду:
      а) чи учився сам належним чином;
      b) виклад почуттів начистоту;
      c) відкоша відмінковим слабинам.

      В Непалі є столиця Катманду.
      Трапунок за сумісність з неодмінним
      на користь їх сородному труду.

      Те кладучи на кін, що я кладу,
      завдячую у пристрасті невинним
      листам паперу, крученим в дуду.


      «1974»



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. З Іосіфа Бродського. Натюрморт
      1
      Речі та люди нам
      застять світу. Що ті,
      що инші взнаки очам.
      Ліпше жить в темноті.

      Я усівся собі
      в парку, дивлюсь услід
      несусвітній товпі.
      Світ мені остогид.

      Місяць січень. Зима.
      Усе по календарю.
      Коли остогидне тьма,
      тоді я заговорю.

      2
      Пора і почать. Незле б
      уникнути свербежу
      губ. Не мати халеп.
      І ліпше, коли скажу.

      За що? За день, або ніч
      тощо. Або за ні-
      що. Чи осяжну річ.
      Ліпше речі, аніж

      люд. Ці істоти мруть.
      Всі ми. Така яса.
      Суто пропащий труд.
      Як на вітрі писать.

      3
      Кров моя льодяна.
      Вистиг я до костей,
      як ріки які, до дна.
      Я не люблю людей.

      Дуже млоять мене
      їх житія, і квит.
      Лиця їх мають зне-
      пліднений ніби вид.

      Є у гримасах лиць
      щось, огидне уму.
      Що їх пластає ниць
      невідомо кому.

      4
      Речі миліш. У них
      ані зла, ні добра
      зовні. А щойно вник
      в них – у нутрі нутра.

      У нім порядкує пил.
      Порох і шашіль-жук
      стінок. Сухий мотиль.
      Жодних відбитків рук.

      Пил. Позір наугад
      вихопить пил полиць,
      як і чим об заклад
      з темрявою не бийсь.

      5
      Зовні старий буфет,
      сховів його попри,
      видається на мент
      Нотр-Дам де Парі.

      В надрах буфету тьма.
      Швабра, епітрахіль
      пил не зітре. Сама
      річ, що властиво, пил

      не дужає побороть,
      відрухом брів немов.
      Іменно пил є плоть
      часу; і плоть, і кров.

      6
      Оце однедавна я
      сплю удень взагалі.
      Буцім і смерть моя
      мені відмовля у млі,

      дзеркальцем біля уст
      спитує, чи зітхну
      засвітла, після трут,
      чи виборсаюсь зі сну.

      Я мов укляк. Взамін
      остуда бере своє.
      Кінцівок венозна синь
      мармуром віддає.

      7
      Витіявши сюрприз
      складчиною кутів
      річ випадає із
      світобудови слів.

      Річ вовтузню словес
      нехтує, пак німа.
      Річ суто обшир, без
      якого її нема.

      Річ можна пхати в піч,
      кóпати, бить, ламать.
      Нищити. Жадна річ
      не крикне: "Ї…на мать!"

      8
      Дерево. Тінь. Земля
      під деревом. Корінні
      вензелі, пліть, петля.
      Глина. Ряд валунів.

      Корені. Їх вузли.
      Камінь, який угруз
      в землю, спитує глиб
      дії системи уз.

      Він нерухомий. Ні
      пут попустить, ні скріп.
      Тіні, що людо-дні
      манять, як сіті – риб.

      9
      Річ. Коричневий грим
      речі. Її погорд.
      Сутінь. Оної крім
      стерте все. Натюрморт.

      Смерть увійде й узрить
      тіло, яке візит
      смерті, що мимохіть
      жінку, відобразить.

      Все це – брéхні, плітки:
      череп, скелет, коса.
      Сутнє в ній узнаки
      погляду сам на сам.

      10
      Матір пита Христа:
      син ти мені, чи мій
      Бог? Ти поніс хреста.
      Як мені буть самій?

      Очі б мої немог
      збавив, урозумив:
      син ти мені, чи бог?
      Мертвий ти, а чи жив?

      Він їй рече: жоно,
      мертвий я, чи живий,
      буде усе одно.
      Син, або Бог, я твій.
      «1971»

      * Прийде смерть, і у неї будуть твої очі (іт.). Ч. Павезе.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. З Іосіфа Бродського. Ріки
      Рослинність у моїм вікні! зелений колір!
      Що задивитися у віть, що в корінь –
      відчую памороку, млість, нудоту;
      ото і споглядаю воду,
      бодай і прісну. Утікачку пак – од місця,
      міст, набережних, пристаней, бідову,
      з-під мосту – з-під вінця мов, через вíнця,
      і кликати її – сєрова.
      А як жіноче, пак! і як життю покревні
      гладіні плес її, схвильовані поверхні
      бентег, жури, і нестрим, і могуття
      в стремлінні устя
      і безіменности. І хвилі доста волі
      сліди оглядин змити, кпини долі
      перемішати з обрієм, з розсолом –
      з минулим болем.


      1986



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. З Іосіфа Бродського. Самота
      Коли слабує рівновагою
      пристанище твоїх потал хіба,
      коли ці східці, коливаючись,
      тікають із-під ніг,
      як палуба,
      коли плювати щодо людности
      твоїй полу́ночній самотности, –
      ти можеш
      слідувати вічности
      і сумнівам у непорочности
      ідей, гіпотез, в собівартости
      мистецтва і служіння музам,
      і – навіть – у зачаття таїнстві
      Мадонни сина, Іісуса.
      Та ліпше слідувати даному
      з глибокими його могилами,
      що згодом, не тобі
      останньому,
      такими видадуться милими.

      Так.
      Ліпше слідувати даному
      з короткими його дорогами,
      які в майбутньому
      осяжному
      угледяться тобі
      широкими,
      наскільки є уяви,
      різними,
      усіяними компромісами,
      великими здадуться крилами,
      здадуться птахами величними.

      Так. Ліпше слідувати даному
      зі вбогими його мірилами,
      які невабом, в разі крайньому,
      вряди-годи стають перилами
      (бодай і не удоста чистими),
      для опертя, либонь, людиною
      у помочі кульгавій істині
      з її щербатою драбиною.

      (1959)



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. З Іосіфа Бродського.
      Славімо прихід весни! Ополоснім лице,
      чиряк припечім в'їдливим креозотом,
      і, босі, у сорочині станьмо під вітерцем,
      і вічі збадьорить свіжістю! горизонтом!
      прийдешнім! Будучина завжди
      виповнює землю зерном, голоси – співзвуччям,
      виповнює дзиґарі їхнім туди-сюди;
      дріж бере наодинці з грядущим.
      Весною, коли крик пернатих будить ліси, сади,
      вся природа, як ящірка чи то олень,
      туди тільки й прямує, куди вхожі сліди
      на державний заважать злочин.
      <1978>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. З Іосіфа Бродського. На повернення весни
      Весна почалася зненацька, мовби за ніч у околі
      роблено по шпаківні тим, хто заспіває весні.
      Квітів і поготів, буцім у фільмі пострілів,
      і березню суголосне ім’я жіноче Ненсі.
      Ось ми ураз і маємо годящі температури,
      хоча дощ перетворить Дізі Ґіллеспі в лабуха,
      і ліпше у сутінь вуличну не рипатися без "дури":
      весною, коли що падає на голову, то не яблука.

      Ми знаємось в астрономії, на космосі всім, упевнені
      в орбітах, кілечках, еліпсах, їхній точності.
      А стовпієш, буває, у неказистім мешканні,
      і, перше, чим зняти одіж, безцільно топчешся.

      І що, коли тіло небесне виписує, та не колами,
      а виляє навгад, куди випаде – що на практиці
      з’ясовують пори року за перших калюжиць формами
      безладними, що пасують їм, не кажучи вже – галактиці.
      (1994)



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. З Іосіфа Бродського. Моїй доньці
      Дай мені ще життя, і співів зволю
      в кафе "Рафаелла". Чи окрай столу
      сяду. Чи втілюсь у меблі, коли в бувальцях
      тих іще побувалій, співанці не завдасться.

      Позаяк ні епохи без кави і того ж джазу
      не мине, пристосуюсь щомога сприяти часу,
      пóрою чи у шпарку щоб, – хай із-під лаку й пилу,
      бачити літ за двадцять кровинку мою розквітлу.

      Знай, що я буду неподалік і май завсяк на увазі.
      Бач, і бездушна позірно річ нітиться в позачассі,
      надто, як речі з виду крупніші за тебе й старші.
      Заваж і жагу очікувань в моїм новім антуражі.

      Тож люби їх, не оминай, бодай які вони давні.
      А там і неясний абрис, в бентезі, геж не оманній,
      тобі заледь знакомитий, згукнеться на обнадію.
      Спішу, Ненсі, вірша дотісую і трішки дерев’янію...
      «1994»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. З Іосіфа Бродського. Елегія
      Минуло десь близько року. Я навідався до місць битви,
      до научених випрямляти крила під помах бритви
      або – в ліпшім разі – під заломленою бровою,
      птиць, обарвлених сутінком і зіпсутою кров’ю.

      Тепер тут торгують рештками твоїх щиколоток, бронзи
      смаги обладунків, згаслих усмішок і погроз зі
      гаслами свіжих резервів, пам’яттю зрад у генах,
      відтиском купи тіл на запраних геть знаменах.

      Усе заростає людом. Руїна – штука бувала
      в архітектурі: шви рятівні на серці, краї провалля
      різнить се, те – а не вельми, щоб хто боявся
      здибатися якого дня, як сліпуваті яйця.

      Спозаранку, коли риси облич розмиті,
      я дістаюсь неквапно литок статуї, що відлиті
      зі гнітючого сну. Її плит зі карбованим: Завойовник.
      А читається як "завив і зник". Опівдні – як "забув і звик" .
      <1985>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. З Іосіфа Бродського. 1983
      Перший день непарного року. Кулясті "ля"
      опоясують дзвони і звіюються шар за шаром,
      щоб укласти компанію там угорі шершавим,
      – триста літ як оголеним оддаля
      долів статуям. Я валяюсь в пустій, сирій,
      жовтій кімнаті, доливаю собі Бертані.
      Річ сія, підігріта в моїй гортані,
      виголошує епілог: "Закрий
      вікно". Отже, іще одна
      комбінація цифр не подужує дверці;
      плюс до непарних чисел годі бентег у серці,
      мало, що пересічні; мало хто ставить на
      них усе: своє кревне, своє безталанне, свій
      гаманець; позаяк – нісенітні гендлі…
      Чайка у млі кружляє стрічно годинниковій
      стрілці, на відміну від каруселі.

      <1983>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. З Іосіфа Бродського.
      Я чую не те, що ти вимовила, а голос.
      Я бачу не те, що ти одягнула, а рівний сніг.
      І це не кімната, де ми сидимо, а полюс;
      плюс наші сліди – од нього й по різний бік.

      Раніше я знав напам'ять всю гаму спектру.
      Тепер, угадавши білий, медикам догодив.
      І хоча далі в співанці ні куплету,
      бодай кількись триває її мотив.

      Я радо ліг і з тобою би, та – не на часі.
      А ляжу – урівні з дерном хіба оце.
      І схлипне стара в халупці на курячій лапці,
      і кине варити в розсіл яйце.

      Досі, як ставив пляму, засобом була сода.
      Здебільшого помагало, як тальк прищу.
      Тепер біля тебе в’ється ще та сволота.
      Тобі личать світлі сукні. І я тужу…

      <1993>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. З Іосіфа Бродського.
      Удруге до Різдва, неподалік
      не угавають хвилі Понту.
      Звізда Царів над огорожі порту.
      І можу не казати, що не міг
      без тебе жити, – адже я живу.
      Як видно із листівки. Пак, існую;
      п’ю пиво і папір псую, листуюсь,
      топчу траву.

      Наразі у кав’ярні, відки ми,
      як випадає митями щасливим,
      беззвучним перекинулися дивом
      у будучину, иншої зими
      втікач, виводжу пальцем досхочу
      знайомих рис на мармурі бідноти;
      оподаль німфи, скачучи, не проти
      задрать парчу.

      У чім, боги, – як плямою вікно
      буріє, буцім символ ваш, – на бога
      ви нас остерігали якомога?
      Майбутнє вже настало, і воно
      цілком терпиме; падає предмет,
      скрипаль виходить, музика скінчиться,
      і море візьме зморшками, і лиця,
      хоча не дме.

      Та якось і воно, – з-за меж яви –
      перехлисне решітки променадні
      і змиє зойки "ні!" в подивуванні,
      здійнявши гребні вище голови,
      туди, де ти пила своє вино,
      дрімала у саду, сушила блузку,
      – столи нещадно крушачи, – молюску
      шукати дно.



      січень 1971, Ялта



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. З Іосіфа Бродського.
      Урешті, було воно бозна де. Врешті
      не важить, що віхоли вили тамтешні,
      що люди тулились в оселі пастушій,
      що слідом їх вісті роїлись гнітючі.

      По перше, були вони вкупі. Урешті,
      що слідує з першого, другого в третім,
      усе, що робилось, творилось, варилось,
      як мінімум, натроє потім ділилось.

      У небі морознім над їхнім нічлігом,
      до ложа зі меншим, належно великим
      хилилася зірка – і жодної змоги
      не мав її промінь минути малого.

      Вогонь ще гудів, та кінчалось поліно;
      всі спали. Від решти у дечім відмінна,
      зоря проникала чимдалі світінням:
      у поміч далеким лучитись зі ближнім.



      25 грудня 1990



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. З Іосіфа Бродського. "Що треба для дива? Кожух чабана..."
      Що треба для дива? Кожух чабана,
      зо дрібку учора і дня, що мина,
      зі жменькою завтра, – й, на око бодай,
      кус простору й неба краєчок додай.

      І трапиться диво. Тим пак, дивині
      адреси взнаки і тяжіння земні,
      і так вона слідує в цім до кінця,
      що ген у пустелі чатує жильця.

      А щойно ти дім покидаєш – у ніч
      зорю увімкни в нім у четверо свіч,
      щоб світ без речей осявався у всі
      осяжні услід тобі нею часи.

      «1993»



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. З Іосіфа Бродського.
      Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало
      свіжим леготом вітру з вечорового океану.
      Край неба палав у партері китайським віялом
      і хмара клубилась, мов кришка концертного фотеп’яно.

      Чверть століття тому ти вподобала смак і люля, і фініка,
      рисувала тушем в блокноті, а ще співала,
      глузувала з мене; потім стрінула інженера-хіміка,
      і, чула до глупства, сочилась в листах потала.

      Тепер тебе часто бачать в провінції і метрополії
      на панахидах за душами друзів, що слідують навісною
      чергою; і я радий, що відстаней в світі доволі є
      істотніше несусвітніших, чим простяглось за мною.

      Не пійми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем
      жодним чином це не пов’язане; ніхто їх тим пак не нищив,
      та забути одне життя – надобиться по нім, як мінімум,
      зо одне бодай. І я їх зужив, річ в тім що.

      Таланить і тобі: адже де, крім, хіба, в якій фотографії,
      ти пізнаєш себе без морщин, молоду, веселу, глузливу?
      Час, і той, на толоці пам’яті переконується в безправ’ї, і
      я курю у пітьмі та вдихаю гнилля відливу.
      <1989>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. З Іосіфа Бродського. Втеча до Єгипту (2)
      Печера (який не який, – а дах!
      не гірш дахів на прямих кутах!),
      в печері їм тепло було з дитям;
      пахло соломою і шматтям.

      Солом’яною була постіль.
      Зовні молола пісок метіль.
      І, уві сні, дрижаками тіл
      на мливо те щулились мул і віл.

      Марія молилась; огонь гудів.
      Іосиф, похмурий, за ним глядів.
      Малюк, оскільки тоді не мав
      справи нагальнішої, дрімав.

      Іще один день здаленів – з його
      тривогами, жахами; з "о-го-го"
      Ірода, зойками війську вслід;
      щільніше тулились рої – століть.

      Спокійно їм спалося з немовлям.
      Дим собі щілі найшов, жалям
      слідом. Лиш віл тяжким духом був
      після́ уві сні(або мул) зітхнув.

      Зоря дивилась через поріг.
      Тоді єдиним, хто знати міг,
      що позір її означав,
      був Малюк; але Він мовчав.

      «1995»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. З Іосіфа Бродського. Атлантида
      Рік від року мимо текла ріка,
      падка до брижів, як стара щока.
      Але люд, неучений лічбі до ста,
      городив і на неї версту моста.

      Бувало, що повені, юрми вкіл,
      словом, те, що сприяє борознам чіл,
      заливали асфальт, та ішли на спад,
      коли вітер стихав і кортіло спать.

      А ще були зими, на все тамте
      прелюті, та звичка плодить дітей,
      що тулять (як дзеркало в платтяній
      шафі) дві лінії доль в одній

      з міркувань економії. Гни, не гни
      пальці руки, набігало днин.
      Брались до діла двокрапки з "ї",
      не стертись аби. А потік і їх

      двоїв, що кліше. І, ослаб на мить
      ці ланці, як течія зарябить,
      поглинаючи долі жильців, жилиць
      Атлантиди, готовій почати з лиць.

      1987



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. З Іосіфа Бродського. Литовский ноктюрн: Томасу Венцлова
      Каламутячи море,
      рветься вітер, мов лайка з розквашених губ
      в зимні далі держави,
      отаке собі до-ре-
      мі-фа-соль-ля-сі-до з кам’яних добуваючи труб.
      Не-царівни-не-жаби
      б’ють уклінно землі,
      і осяйна звізди олов’яної гривна.
      І подоба лиця
      розтікається в чорному склі,
      ніби ляпас від ливня.

      II
      Здраствуй, Томасе. Мій
      дух, що тіло в готелі лишив опочити
      за морями, гребе
      хмар північних супроти, вертає домíв,
      зі Нового тікаючи Світу,
      і турбує тебе.

      III
      Пізній вечір в Литві.
      Від костелів бредуть, укривають світиві
      коми свіч у долонях. У тихих дворах
      дзьоби курячі риються в жухлій листві.
      Вище піль Жемайтії
      в’ється сніг, як горішніх обителей прах.
      Зі відкритих дверей
      рибні па́хи. Хлопчак напівголий
      і стара у хустині корову женуть у сарай.
      Припізнілий єврей
      по булижні містечка гримить в балаголі,
      віжки рве
      і погукує хвацько "Герай!"

      IV
      Вибачай, що вторгаюсь.
      Вертаю цитатою за
      безвідсоткові позики у "Маніфесті":
      ледь гаркаво,
      ледь вище октавою ирію в млі.
      А тому – не хрестись,
      не ламай в кулаці картуза:
      згину перше, ніж гряне в охресті
      з сідал півняче "плі".
      Вибач, не попередив.
      Не п’яться від ляку та глянь:
      це кордони скасовує часу гангрена під епос.
      Мстою твані на кільцях колодязних уст,
      понад Балтики хвиль
      я дзижчу, мовби той моноплан –
      мовби Даріус і Геренас,
      мов от-от приземлюсь.

      V
      Пізній вечір в Імперії,
      в бідній провінції.
      Вбрід
      мов долаючи Німан, ялинника військо,
      нашорошившись піками, сутінком Ковно корить.
      Багровіють будинки
      од землі до піддаш, блисне брук, як із рік не
      упійманий фіш.
      І злітає завіса в місцевім театрі.
      І плескається натроє бажана річ
      до краплини до чар, і
      хутко никне.
      Протяг рухає бахрому
      на фіранці зі тюлю. Зоря на безлюддя
      світить яро: немов картяреві на масть.
      І впадають у тьму,
      уві скло тарабанячи, п’ясть твоїх устя.
      Так вишукують п’ясть.

      VI
      Поніч мова ураз
      переймає манери сліпця.
      Так, що чуєш "вітчизну" на дотик – як леді Годиву.
      В павутині кутів
      мікрофони потайні в квартирі співця
      пишуть скрипи матраца і сплески мотиву
      суголосся без слів.
      Тут панує цнотливість. Листва на вітрах
      обирає ураз, навзнаки, а чи ще як упасти,
      чим бентежить ліхтар. Без гризот ліхтаря
      про себе сповіщають тут миру, бодай на мурах
      ненароком ступивши, переривистим, частим
      пульсом, скрипом пера.

      VII
      Ось бо відки твої
      щік мучнистість, очей невиразність,
      шепелявість і пасма волосся цілком
      буцім спиті чаї.
      Ось ізвідки життя, ніби спит на чесноти у фразі,
      опісля і до ком.
      Ось мого бо зачим,
      попри мітини прагнень уверх, – оболонки
      в твоїх лінзах розмитість, бунтуюча голь
      зелен-лоз і т.і.: широчин-далечин,
      сторінок їх зачитаність в пошуках кромки
      ліній обріїв, доль.

      VIII
      Доль писемностей, друже! з моїм, з пелюшок
      неприкаяним присудком! з хмурим, осібно осідлим
      твоїм підметом! Скріпний, чорнильний союз,
      вензелів, карлючо́к,
      суміш літер латини й кирилиці: цілі з зусиллям,
      як велів Макроус!
      Наші відтиски! м’яті, відсирілі днесь –
      ці розпушені набряки звивин у мізках! –
      в м’якушí глин коханців, у дітях без нас.
      Або – просто синець
      усесвітній скулі од оглядин хлопчиська,
      як од спроби щораз
      уявити цю відстань з литовської онде корчми
      до облич, триєдино задивлених мимо,
      над кордонів, що той зизоокий монгол
      пальця в рот аби вкласти – цю рану Хоми –
      і, чужим язиком щоб, на кшталт серафима,
      скерувати глагол.

      IX
      Ми подібні;
      ми, Томасе, звук і луна:
      ти, з середини кіптячи скло, я, задивлений зовні.
      Один одному суть
      обопільна, як дна –
      амальгам і бездонь їх,
      що не здатні блиснуть.
      Покривись – я на усміх кривий одповім,
      одізвусь позіханню, до віддиху тишачи голос,
      в три зіллюсь ручаї
      у стоватній сльозі в узголів’ї твоїм.
      Ми – конвой у собі,
      що проглянув у Касторі Поллукс;
      балачок нічиї,
      пат і відруху тінь,
      що метнутись готова на спалах лучини,
      згук на зойк, мідь з рубля у міняйл.
      Чим життя неудатніше, тим
      ми в нім менше відмінні
      ока збіглого дня.

      X
      Чим поживиться привид? Будь чим: є лузга
      снив, є дерть зі кордонів з ошматтям цифíрним:
      ява список адрес укрива не дарма.
      Ось провулок фасади здвига, мов щелепу нудьга,
      жовтизною задвірків, як ґавиним сиром,
      користає пітьма,
      мов лиса. Місце, часу вві мсті
      за свою непохитність жильцем, постояльцем
      плинних діб, розсупонює зів –
      зо епоху по тім,
      я тебе застаю в замусоленій пальцем
      наддержаві лісів
      і рівнин, що усотують зітканий з мислив етер,
      люду риси, їх пози: в коноплі, в сирих їх
      сорочках – ген на версти, в дротах-бігуді де-не-де;
      хилить сон Литву-матір над плесом,
      і ти
      до скляних допадаєш її, неприкритих,
      півлітрових грудей.

      XI
      Ба, існують місця,
      що незмінністю поштують. Себто,
      призвичаюють пам'ять до учти кислот в фіксажі.
      Там до тями шлагбаум приводить гінця.
      Там у сутінках швидше стають силуетом.
      Там на чатах мужі
      моложаві. Минуле позує вперед
      незапиленим оком, що юнь у шинелі,
      і задкує там доля порушника пріч
      у незвідану старість з плювком на стіні,
      зі ломотою, марами в формі панелі,
      поперечин. Там ніч
      є справдішня границя, де, мов татарва,
      територіям вашим житійним набігом
      дійсність більше потал завдає, ніж Морфей,
      що дерева у дрова оберне, а ті – в деревá,
      де не владне повікам,
      ява – печенігом,
      підбере, мов трофей.

      XII
      Поніч. Сойка кричить
      голосіннями людськими і винуватить природу
      у переступі градусом нижче нуля.
      Вітовт, кинувши меч і похеривши щит,
      мочить бороду в Балтиці в пошуках броду
      в землі шведа. Земля
      і сама уривається молом, що кинувся за
      у безкраї заобрії морем
      зниклим слідом свободи.
      Зусилля бобра
      по довершенні греблі віншує сльоза
      на розлуку з проворним
      ручаєм серебра.

      XIII
      Ніч у листявім краї,
      губернії з по́лу пальто.
      І клинопис дзвіниць по сувою хмарини, з відрізом
      на ряднину суміжній державі.
      Внизу
      стерні, скирти, плато
      з черепиці, цеглин, колонад зі залізом,
      плюс узутий в кирзу
      люд служивого чину.
      Етер цих широт
      полонили поміхи, молитва, волога
      з моря, вісті з погодою,
      все, що Кощей
      заокруглює цифрами, гімни, фокстрот,
      болеро, осторога
      безіменних речей.

      XIV
      Привид бродить по Каунасу, входить в собор
      і виходить із нього. Гуляє по Лайсвіс-алеї.
      Входить в "Тюльпе", сідає, як всі.
      Кельнер, сам як декор,
      бачить тільки серветки, вогні бакалеї,
      сніг, на розі – таксі,
      просто вулицю. Б’юсь об заклад,
      ти не міг не позаздрити. Бо невидúмість
      входить в моду з роками – як поступка тіла душі,
      як облатка майбутнього, як маскхалат
      Раю, буцім розтягнутий мінус.
      Адже всі в бариші
      з невагомих чеснот
      безтілесности: гори і доли,
      мідний маятник, час, що й собі зависа,
      Бог, що бачить усі оборудки з висот,
      дзеркала, коридори,
      їх споглядач, ти сам.

      XV
      Привид бродить по Каунасу. Буцім у нім
      твоя лепта співучасті в розвії мислив
      про мене,
      він суть простір в квадраті, а не
      смолоскип полум’яний юдолям земним.
      Не позаздри. Зачисли
      цю марý до рідні,
      як повітря і як найдрібніший петит,
      що осипався потемки в мові гаркавій,
      буцім цокання мух,
      непридатний, еге ж, тамувать апетит
      новій Кліо, у строї застави,
      але гожий на слух
      для нагої Уранії.
      Тільки вона,
      Муза цяти у просторі й Муза утрати
      втілень тою, як скнара – грошí,
      береже їх сповна
      і цінує їх сталість: цю форму розплати
      за подвижність душі.

      XVI
      Ось бо відки в пера
      віра, Томасе, буквиці.
      Ось чим
      пояснити у змозі тяжіння, еге ж бо?
      Слабе
      сердце, з хриплим "пора!"
      одриваючи, геж, од своїх заболочених вотчин,
      й що кривить, – од тебе!
      сторінок, аз і бук,
      – зову! – як те не зви,
      звуку й смислу, безплотності й маси,
      і свободи – звиняй
      і лиця не криви –
      рабства, даного в м’ясі,
      плоті, кості, хрящі,
      – цим покликанням поніч полохати сон звіздарів,
      мимо заспаних в нішах
      гуртів янголів:
      вищим
      їх і нетопирів.

      XVII
      Музо дір просторіні! Ніщот, як і видних, то лиш
      в телескоп! Віднімання
      без остачі! Нуля!
      Ти, що горлу велиш
      берегтись причитання
      з перебором у "ля"
      і за стриманість ратуєш! Музо, прийми
      вічну арію висліду, співану вуху причини,
      суто спів двійнику,
      і на неї поглянь та її до-ре-мі
      там, в розрідженім чині,
      у себе нагорі,
      в височіні повітряній.
      Ирій – всякчас епілог
      для зіниць, позаяк необжитий навзаєм.
      Тим сугубіш в "єси"
      сутній віддих – ураз – і стількох,
      і осібно, що в зябра хапаєм
      і тамуєм, буває,
      в несусвітні часи.

      XVIII
      У всього свій наділ:
      небокрай – у зіниці, у відчаю – пам’ять,
      сягнисто
      зросту, крокам – у пліч.
      Тільки звук одділятися гожий від тіл,
      буцім, Томасе, привид.
      Сирітство
      звуку, друже, є річ!
      Звівши за абажур
      погляд прямо перед собою,
      зриш повітря:
      анфас
      сонмів тих,
      хто губою
      його мітив
      до нас.

      XIX
      В царстві подиху! Речень, сумірних ковтку
      того ж кисню. Хмаринок, прозорих, немовби
      наші видихи. Тут,
      як під стелю той сон нашвидку,
      до небес линуть "о!", де зоря набуває подоби
      нею чутого – з уст.
      Ось чим дише усесвіт. – Дивіть,
      – як вчували халепу
      півні, що нагорлали гортаням їх суш!
      Віддих всотує річ.
      Небозвід –
      хор її суголосних молекул,
      як подейкують – душ.

      XX
      Як він чисто звучить!
      Жоден чин нині сущого й іже
      з ним(крім смерті, хіба)
      так не вибілить лист.
      Як біліше, то нотою вище.
      Музо, можна собі
      геть? Додому! В той край,
      де нетяга Борей попирає утішно трофеї
      уст. Не тятих надхнень
      ані комою. В рай
      алфавіту, трахеї.
      В твій безликий лікнеп.

      XXI
      Вище долів Литви
      буцім кода моління за мир
      зі пітьми долинає: бубнявий, тужливий, спроквола
      звук пливе понад вод і поселень по Куршській Косі.
      То Святий Казимир
      й Чудотворний Микола
      дожидають яси,
      звіздареві не видної геть.
      Із-за иріїв віри,
      дослухаючись ліри,
      Музо, з ними й пригледь
      співака цих рівнин, в рукотворну пітьму
      запропалих до крівель,
      їх співця у пейзажі смиреннім.
      Обнеси оберегом
      дім і сердце йому.

      (1974)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. З Іосіфа Бродського. Литовський дивертисмент. Томасу Венцлова
      Непоказна, одна з морських країн.
      Свій сніг, аеропорт і телефони,
      свої євреї. Бурий особняк
      диктатора. І статуя співця,
      що з подругою порівняв отчизну,

      і, буцім, як на витончений смак,
      географ був не кепський: півдняки
      тут їдуть щосубот до північан,
      і, пішими вертаючи, хмільні,
      трапляють часом і на Захід – тема
      для скетчу. Словом, відстані в собі.
      Осібні, як життя гермафродитів.

      Розвеснення. Хмарки та калюжки,
      і незліченні янголи на крівлях
      не лічених ніким костелів; люд,
      як не чманіє від стовпотворінь,
      усотує удоста рис бароко.

      2. Леіклос
      Родитися б тому сто лят
      і обсихати верх перини,
      задивленим з вікна на сад,
      хрести двоїсті Катарини;
      стидитись матері, ікать
      перед наведеним лорнетом,
      штовхати з мотлохом візка
      жовтіючим провулком гетто;
      зітхать, під ковдрою до вух,
      за ляських панночок у міру;
      зустріти Першу Світову
      в Галіції, і смерть – за Віру,
      Царя з Отчизною, – і квит.
      А ні, – утяти з пейсів бáчки
      і у Новий дістатись Світ,
      в Атлантиці не раз зблювавши.

      3. Кафе "Нерінга"
      Час оминає Вільнюс у цім кафе,
      повнім тем передзвякувань блюдцям, ножам, виделкам;
      простір окіл, примружившись, підшофе,
      бачить, як той стає далеким.

      Густо-густо багровий ярила круг
      обмирає на крівельній черепиці,
      і кадик загострюється, буцім слух
      в профіль схильний до слушності пропозицій.

      І веління щупачого вчувши річ,
      подавальниця в кофточці зі батисту
      перебирає ногами, знятими з пліч
      місцевого футболіста.

      4. Герб
      За змієборствами Георгій
      списа в горнилі алегорій
      не уберіг, та годі сил
      у верхівця з мечем і моці
      по всій Литві ганяти досі
      не видиму нікому ціль.

      Кого він, стисши у долоні
      меча, здогнав? Предмет погоні
      давно за ободом герба.
      Кого? Гяура? Поганина?
      Кінь диби став, отак невситна
      була у Вітовта губа.

      5. Amicum-philosophum de melancholia, mania et plica polonica*
      Безсоння. Частка жінки буцім. Скло
      у гадді, буцім вилізлім на сушу.
      Безглуздя дня по мозочку стекло
      до карку, де утворює калюжу.
      Поворухнись – і мліє все нутро,
      мов у її остудженій рідоті
      мочає хто заточене перо
      і зціджує «ненавиджу» в гризоті
      по розпису, де завсіди крива
      що звивина. Та частка, що в помаді,
      пуска до вух зуживані слова,
      як у вошиві пасма довгі п’ясті.
      І ти нагий у млі і одинак
      на простині, мов Зодіаку знак.

      6. Palangen
      Тільки море не сліпне перед лицем
      неба; і зайда, засілий в дюнах,
      опускає позір і цідить винце,
      як вигнанець-цар без утіх у струнних.
      Дім зграбований. Цвіт табунів – звели.
      Його сина пастух прихистить од звіра.
      І допіру він сам на краю землі,
      і піти по водах бракує віри.

      7. Dominikanaj
      Скеруй з проїжджої на розі
      углиб заулку, увійди
      в костел безлюдний, у порозі
      посидь, оговтайсь, і тоді
      вже до вушної мушлі Бога,
      скоріше чулої, чим ні,
      шепни тихіше якомога:
      – Прости мені.
      (1971)
      * «Другу філософу про манію, меланхолію і польський ковтун»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. З Іосіфа Бродського.
      Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані,
      дріб'язку, жменю пекучого у пустім бренчанні;
      північних рік, чия хвиля, клякнучи в усті,
      пригадує витоки, гребні – гінкі, розкуті,
      і на мить зігрівається. Час ніби впалих в кому
      діб, зніманого плаща, кваші чобіт, судом у
      шлунку від вареної жовтої брукви;
      сильного вітру, що потріпав хоругви
      листолюбивого воїнства. Пора, коли справи терплять,
      дні одноликі, що ті Іванови-браття,
      і кору задирає жадібний, стидкий трепет
      пальців. Що більше пальців, то тонші плаття.

      <1978>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. З Іосіфа Бродського.
      Не годен до ліку скорботного – жест
      чеснот скупія мимоволі! –
      стискаючи простір у овид розхресть,
      де сіпався плазом од болю,
      що смертно упитий кравець, у чаду,
      як латку на пірване плаття,
      зі спудів твоїх горизонтів кладу
      на відрух блукавий закляття!

      Провулки, задвірки – числом без кінця,
      баюри, пустир, палісадник, –
      любові твоєї майбутні місця,
      давно, як трагедії задник,
      омешкав я так, що бодай тобі з ким
      не випало зводити ложе,
      все вийде, як храму на крови взнаки,
      безплідністю спільною схоже.

      Прийми безвідсотковий мій чистоган
      розлуки на шлюбних голубок!
      За кращі часи піднімаю стакан,
      як п’є інвалід за обрубок.
      Життю попускаючи узи-вузли,
      лишайся і з ним солідарна:
      не м’якше собі в поголосках стели,
      як листя мені календарне.

      І мертвим я буду істотнішим для
      тебе, чим свічадо озерне:
      не діжде чистішої правди земля,
      за ту, яка зір і наверне!
      І виб’ється в колос утоптаний злак,
      і когут запіє послідній,
      і ширші зіниці круги позаяк,
      підуть по тобі, здаленілій.

      Як глушена риба, не чуючи дна,
      таким собі привидом требним,
      як тіло, зотліле раніше рядна,
      як тінь моя, дражнячись з небом,
      гукнеться казна у якій стороні
      тобі, як бувалий месія,
      і корчитись будуть на кожній стіні
      у домі, де дахом Росія.
      Червень 1967



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. З Іосіфа Бродського. Листівка з міста К
      Руїна є неспішна учта кисню
      і часу. А новітній Архімед
      додати б міг до чинного закону,
      що тіло, поринаючи у простір,
      тим простором тісниться геть.
      Вода
      дробить в свічаді тьмавому руїни
      Двірця Курфюрста; далебі, тепер
      з пророцтвами ріки і він обачніш,
      аніж у ті, зарозумілі дні,
      коли курфюрст його відгрохав.
      Хтось там
      розвалинами вештає, листву
      позáторішню горнучи. Це вітер,
      як блудний син, одвідав отчий дім,
      і всі листи ураз отримав.
      <1968>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. З Іосіфа Бродського. Уривок
      Уосени, коли не боязкі
      на вітровії лиш нагі дерева,
      а все, не так оголене, тремтить,
      я кволо оминаю колонаду
      двірця з захíдним сонцем у шибках
      і голубів, що зграями обсіли
      недопалки у чашах терезів
      незрячої богині.
      Плинний час
      не нарікає на старий годинник.
      Вода бурлить, і хмари понад парком
      не знають, як доречніше вчинить,
      і помилково пропускають сонце.
      1967



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. І. Бродський. Із циклу
      І чарівна, і вбога сторона.
      На Заході, як і на Сході – пляжі
      двох океанів. Межи ними – гори,
      ліси, вапнисті пагори, рівнини
      і хижини селян. На Півдні – джунглі
      з руїнами величних пирамід.
      На Півночі – плантації, ковбої,
      що мимохідь змістились у США.
      Що понукає братись до торгівлі.

      Предмети вивозу – маріхуана,
      руда, метали, посредня кава,
      тютюн, сигари з назвою "Корона"
      і, традиційно, всячина майстрів.
      (Не оминімо хмар). Предмети ввозу –
      всього потрохи і, як завше, зброя.
      Котрою обзавівшись, якось легше
      поклопотатись за державний устрій.

      Історія країв сумна; щоправда,
      не вельми щоб і унікальна. Лихом
      вважається загарбання іспанців
      і варварська руйнація колиски
      цивілізації ацтеків. Власне,
      це є місцевим комплексом Орди.
      З ‘днією, втім, відміною: іспанці
      тут золотцем суттєво розжилися.

      Наразі це республіка. Триколір
      стягу лопотить над президентським
      палаццо. Конституція чудова.
      Текст зі слідами правок від руки
      диктаторів лежить в Національній
      Бібліотеці під зеленым, куле-
      стійким і непроникним склом –
      міцним, як у автівці президента.

      Що понукає озирати даль
      за обрієм. Залюдненість країни,
      беззаперечно, виросте. Пеон
      удоста намахається сапою
      під ярим сонцем. Чоловік в літах
      гортатиме в кав’ярні з жалем Маркса.
      І ящірці, що на валуні зведе
      голівку в небо, упаде до віч

      політ позаземного апарату.
      1975

      ---------------------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
      Був я в Мексиці, здирався на піраміди.
      Бездоганні за геометрією громади
      розкидані там і сям по Тегуантепському перешийку.
      Кортить вірити, що позаземні місії завважать мітку,
      бо, зазвичай, подібні речі споруджуються рабами.
      І перешийок усіяний кам’яними грибами.

      Глиняні божки, легковажні до витівок копій
      і пересудів опісля, що відраюють від утопій.
      Багаті сценами барельєфи, оздоблені перевитим
      зміїним тулубом нерозгаданим алфавітом
      мови, що слову "або" не дібрала брили.
      А чим би вони здивували, щойно заговорили?

      Анічим. Ба, пихатістю у могутті
      над сусіднім плем’ям, жагою тнути
      голови. Чи тим, що зіллята в миску
      Богу Сонця людська кровиця м’яз тонізує диску;
      що вечірня офіра вісьмох молодих і сильних
      зумовлює схід світила надійніше за будильник.

      Все-таки ліпше сифіліс, ліпше жерла
      єдинорогів Кортеса, аніж ця жертва.
      Очам, які виїсть ворона чи инша птиця,
      легше, коли убивця – не астроном, а вбивця.
      Далебі, без іспанців хто-зна чи б їм піткалось
      те осягнуть, що урешті сталось.

      Нудьга, мій Євгенію. Куди не вилізь,
      всюди жорстокість і тупість волять явитись:
      "Ось і ми!". Лінь гнати у вірші їх.
      Як мовлено у поета, " на всіх стихіях…"
      Далеченько бачив, сидьма на пнях болотних!
      Від себе доповню: на всіх широтах.
      1975



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
      Звитяга Мондріана. Скло. Бетон.
      Кубізму учта. Є резон і привід
      етеру спити під прямим кутом,
      і ним залляти паралелепіпед.
      В віконну пройму вписане, стегно
      красуні – неабияка потуга:
      полі халату витнути дано
      коли не круг, нехай частину круга,
      та сектор циферблата.
      До слівця,
      і календар ацтеків, слава гожим
      червоній шкірі рисам, обіця
      мінусувати дні, коли «не можем»
      в платоновій печері, де на брата
      припало по шматку піерквадрата.
      1975



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    49. І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
      Кактус, пальма, агава.
      Сонце встає зі Сходу,
      світить, буцім лукаво,
      а лютує достоту.

      В попіл зотлілі скелі,
      ґрунт у мертвій корості.
      Череп в його оскалі!
      В променях його – кості.

      Гаком на шиї голій
      хилить стовп на розхресті
      стерв’ятник, як ієрогліф
      падалі в бурім тексті

      автостради. Направо
      ідеш – постає агава.
      Ліворуч – вона ж. А прямо –
      брухту пляма іржава.
      -------------
      Вечірній Мехіко-Сіті.
      Лінь і сліпа в нім сила
      мішма, що в тому тиглі.
      І час тече, мов текіла.

      Вулиці, лиця, фари.
      Кожен другий – вусатий.
      На Авеніді Реформи –
      безліч бронзових статуй.

      Обіч усіх, на плитці
      тротуарній, з рукою
      простертою – молодиці
      зі дітлахами. Такою

      фігурою – плачем всохлим –
      і міг поєднати стилі
      пам’ятник Мексиці. Колом,
      геж, і її б обсіли.
      -------------
      Шати, що сад зімкнув і
      нас рятує собою.
      (І я не знав, що існую,
      поки́ ти була зі мною.)

      Площа. Фонтан з рябою
      німфою. Гір акрополь.
      (Допоки я був з тобою
      я бачив всі речі в профіль.)

      Райські зела зі пеклом
      голосів за спиною.
      (Хто чаївся за зéлом,
      поки́ ти була зо мною?)

      Місяць кровить зі млою,
      як сургуч на конверті.
      (поки́ ти була зі мною,
      я не боявся смерті.)
      ------------
      Вечірній Мехіко-Сіті.
      Палка жага до вокалу.
      Оркестр кочовий в бесідці
      горлає "Гвадалахару".

      Веселий Мехіко-Сіті.
      Ніби картина в рамі,
      і овиди знакомиті.
      Оточений він горами.

      Вечірній Мехіко-Сіті.
      Літери-танцівниці
      кока-коли. В зеніті
      лине янгол-хранитель.

      Він завідує ризиком
      брати у кулі згоду
      звестися обеліском
      і вітати Свободу.
      -------------
      Щось біля серця, схоже,
      зірвалось і розкололось.
      Зголосившись "О, Боже",
      сам і почую голос.

      Так сторінку мараєш
      для мізерії дива.
      Так себе озираєш
      нівідкіля, властиво.

      Се, Отче, передержки
      жанру(а радше – жару).
      Лептою міді з решки
      неоплатного дару.

      Як несхоже с мольбою!
      Риба так риболова
      пірваною губою
      сіпає, просить слова.
      -------------
      Веселий Мехіко-Сіті.
      Час тече, як текіла.
      Ви в харчівні самітні.
      Офіціантці несила

      вами і вашим омлетом
      переривати миті
      теревенів з брюнетом.
      Принаймні, на цьому світі.

      В нім, окрім смерті, сливе
      все, у чого є діло
      до простору, – все зрадливе.
      І особливо тіло.

      Такий уже випав, словом,
      жереб, як м’ясо з кров’ю.
      В біднім краю ніхто вам
      вслід не гляне з любов’ю.
      -------------
      Вистелена полого
      глиноземна дорога
      окурює так, що ледве
      в’їдете до Ларедо.

      Кров’ю вмиє судина
      око, і на коліна
      ви осунетесь в кремній,
      буцім бик на арені.

      В сенсах зужитих настіж
      сходить життя. Тим жвавіш
      спір мішковин і шила
      гожі рішити числа

      в календарі настіннім.
      В чім полегша рослинам,
      брилам, світилам. Многим
      предметам. Та не двоногим.
      -----------
      1975



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    50. І. Бродський. Із циклу Мексиканський дивертисмент
      Коричневе місто з вежі:
      пальми і черепиця
      в старобудовах.
      З кав’ярні почавши, вечір
      в неї ввійшов. Усівся
      за незайманий столик.

      У докипілім чані
      си́ні й промінь голосить
      дзвін, мов затято
      бренькає хто ключами:
      звук височіє, млосний
      для бездомного. Цята

      загоряється поряд
      з силуетом собору.
      Звісно, це Веспер.
      Мляво зводячи погляд,
      хай не докору, вгору,
      але сумніву, вечір

      сьорбає свою каву,
      барвлячи нею скули.
      Кладе монету.
      Взір із-під брів хова у
      крисах, встає зі стули,
      відкладає газету

      і виходить. За рогом
      витрішки не діймають
      довгої, в темнім
      строї, фігури. Роєм
      тіні лишень чигають.
      Під навісом – нікчемний

      набрід: кепські манери,
      пірвані петлі, плями.
      Він тамує утому:
      "Час настав. Офіцери,
      час, панове. Рушаймо.
      Час – і по тому.

      І – урозсип, якмога.
      Що, полковнику, наче
      припах цибулі значить?"
      Він одв’язує вороного
      свого. І скаче
      далі на захід.

      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
      В нічнім саду, де поспівають грона манго,
      Максимільян танцює те, що стане танго.
      Тінь па вертається точніше бумеранга,
      температура, як у пахві, тридцять шість.

      Майне жилета біла атласна підкладка.
      У ласках танучи й жазі, мов шоколадка,
      в обіймах мужеських посапує мулатка.
      Де гладко – пестить, де слід – шерстить.

      У млі незайманого лісу в ніч темнезну,
      Хуарес, діючи попихачем прогресу,
      на руки, байдужі й монеті зо два песо,
      пеонам по гвинтівці видава.

      Затвори ляскають; у списку під лінійку
      веде Хуарес лік і ставить мітку.
      А рай-тропічних кольорів папуга гілку
      облюбував, і так співа:

      Зневага ближнім в усолоді трунком рози
      хоча не ліпша, а чесніша гасел, пози.
      І те, і се, утім, віщує кров і сльози.
      Тим пак у тропіках у нас, де смерть людьми

      умить поширюється, як мухвою з трупним соком,
      або кав’ярнею словечком неумовкним,
      і де, що череп у кущах, то з третім оком.
      І в кожнім пишний пучок трави.

      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
      В саду, де М., французький протеже,
      палку красуню індіанської мав крови,
      сидить співець, задивлений у даль.
      Сад гусне, що петит у букві "Ж".
      Літає дрізд, як тісно зрослі брови.
      Етер вечірній чистий, мов кришталь.

      Кришталь допіру вряд чи уцілів.
      М. троє літ ловив свої синиці.
      Увів шампанське, кришталí, бали.
      Чим побут розмаїтив поготів.
      Затим республіканські піхотинці
      М. розстріляли. Жалісні курли

      пом’якшують стужавілу блакить.
      Кий селянина оббиває груші.
      В ставу три білі качі на плаву.
      Слух пізнає у лопотінні листь
      арго, що чують витончені душі
      у пеклі, у тісному колі вух.
      -------------
      Облишмо пальми. Уявім платан,
      депеші М., коли простоволосий,
      в халаті, він сідає у гамак
      і думає за брата, – як ся там
      (ба, також імператор) Франц-Іосиф,
      мугикаючи сумно "Мій бабак".

      "Вітаю Вас із Мексики. Мої
      недужають в Парижі. За стіною
      палацу бій, огняні півні круг.
      Столицю, брат, оточують рої
      пеонів. Але мій бабак зі мною.
      І "гочкіс" у ціні, як жоден плуг.

      І, далебі, третинні вапняки
      вивітрюються, буцім навіжені.
      Плюс екваторіальні небеса.
      А після кулі протяги стійкі.
      Так і нирки вважають, і легені.
      Пітнію, ластовиння обліза.

      Пріч усього, знеміг од веремій.
      Алеї Відня згадую зі щемом.
      Дішліть ще альманахів і поем.
      Мене уб’ють тут, вочевидь. І мій
      бабак зі мною, братику. А ще Вам
      моя мулатка кланяєтся. М".
      -------------
      І решта липня никне у дощі,
      як співбесідник, сам собі на думці.
      Що вас чіпає мало в стороні,
      де все в минулім, розвій, діячі.
      Гітара бренька. Вулиці в багнюці.
      Прохожий тоне в жовтій пелені.

      Навколо ставу густо заросло.
      Кишать вужі і ящірки. У кроні
      сидять на яйцях ті, хто їх не ніс.
      І гибель для династії – число
      наслідників, коли бракує тронів.
      І наступають вибори і ліс.

      М. був би не пізнав палацу. З ніш
      почезли бюсти, портики пожухлі,
      стіна осіла яснами в байрак.
      Ясніє зір, а далі не видніш.
      Сади і парки переходять в джунглі.
      І мимоволі з губ зринає: рак.
      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. З Іосіфа Бродського.
      Під розлогим в’язом зі шептами "че-ша-ща",
      завсідник тієї кав’ярні, що означа
      місце – позаяк є дерево, хай то в’яз
      або вільха – адже зелень переживе і вас,

      я, себто – аніхто, уселюдин, один
      із, підсохлий мазок д’нієї з живих картин,
      малева пензля часу, який дібрав
      зі збідненої палітри дещиці жизних барв,

      сиджу, шелещу газетою, думаю, на якій
      натурі усе це писано? які такі
      неназвані, безпритульні контури небуття
      ми відтворимо в літніх сутінках – в’яз та я?
      1988



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. З Іосіфа Бродського. Римські елегії
      І
      Смиренне червоне дерево в стінах квартири в Римі.
      Під стелею пил і кришталю острів.
      Жалюзі захід сонця вподібнив рибі,
      сполосованій на луску і остов.
      Ставлячи босу ногу на теплий мармур,
      тіло рушає в будучину – вдягтися.
      Крикни тепер "замри" – я б заціп, як гамір
      з шатер троян над Тибром, з лицем щасливця.
      Світ постає зі наготи і складок.
      Більше у цих останніх життя, чим лицях.
      Як і тенор у опері наостанок
      тим і солодкий, що зник в кулісах.
      Проти ночі, синє око полоще
      свій кришталик в сльозі, надихаючи у сіянні.
      Місяць у головах, буцім порожня площа:
      без фонтану. І каменіти в стані.

      ІІ
      Місяць тиші у маятників (в серпні метка і жвава
      тільки муха в гортані висохлого графина).
      Цифри на циферблатах схрещуються, як жала
      прожекторів ППО у пошуках серафима.
      Місяць запнутих штор зі опон пилюгою,
      пітного двійника зі дзеркала над комодом,
      пчіл, роями до моря і мимо уліїв,
      аби медом покритися сутозлотим.
      Лопочи, струменю зі млявим, зі білосніжним
      м’язом, бався кужелем сизих підпалин.
      Безпритульному торсу і двом граблинам
      ліпше годі оглядин, як вид розвалин.
      Та і ті євреєвим "р" щоразу
      зізнаються в цім свійськи; слинний зі слізним зором
      розчин кріпить їх скалки, допоки Часу
      варварське око обводить форум.

      ІІІ
      Черепиця горбів, перепечена в пеклі літнім.
      Хмари, що ті янголята – в силу меткої тіні.
      Так булизі за щастя гріх зі блакитним спіднім
      довгоногої дружки. Я, співець нісенітні,
      зайвини, відсебенькок, бокую, крадусь
      в надрах вічного міста – дражню світило,
      що послало цезарям їх незрячість,
      (заочі б стільки промінь сліпило
      і сусідні усесвіти). Площі пательня, соло
      сонця. Власник "веспи" домучує передачу.
      Я, рукою за груди, де похололо,
      пошуму літ облікую здачу.
      І, мов книга яка, листям-аркушами, оливі
      лавр шелестить на витлілій балюстраді.
      І Колізей, буцім череп Аргуса, пам'ятливий,
      і линуть хмарки, що спомин табунника, зі западин.

      ІV
      Дві молоді чорнявки в бібліотеці мужа
      тої, що чарівніша. Два молоді овали
      зблизилися над книгою в сутіні, мовби Муза
      пояснює Долі те, що надиктувала.
      Шелестіння паперу, червені крепдешину,
      етер відгонить лавандою, цикламеном.
      Перейначився зачіс; і лікоть – на мить – в вершину,
      готову на виклик вітрам натхненним.
      О, коричневе око всотує без зусилля
      ревні відтінки меблів, штори, плоду граната.
      І пильніш воно, і ніжніш за синє.
      Та синьому – і того занадто!
      Синє власнику в поміч напоготові
      суть речей порізнити і сутню решту
      (тобто, час і життя), риси нові й спадкові.
      Так орел роздивитись жадає решку.

      V
      Звуки рояля в годину обіднього безгоміння.
      Тиша поснулого в ній провулка
      виграє у бемолях, як у лусці рибина;
      сепії пріллю і штукатурка
      схлипне, зяброю буцім з ріні,
      віддихом серпня, і, у гарячій
      горла холонучи порожнині,
      перлом розкочується Горацій.
      Горі не звів я на горе хмарам
      річ кам’яну, ні на їх забави.
      За своє, чи ще чиє – "незабаром"
      я прознав у букв, у чорної барви.
      Так задрімують у обнімку
      з "лейкою", вкоськавши аби хтиві
      сни, себе упізнати в знімку
      згодом, оговтавшись в перспективі.

      VI
      Обійми це повітря, як віти місцевих піній:
      у пальцях – не більше, як на склі, на тюлі.
      Та сизіють у хмарах і пера сині,
      і ніякі не боги ми в мініатюрі.
      А тому і щасливі, бо нікудишні. Далі,
      висі тощо нехтують ступні, длані.
      Тілом гордують ирії, як не крути педалі,
      і ні краю-кінця у цім безталанні.
      Притулись-бо до портику, скинь бахили,
      передпліччя обдасть кам’яна прохолода,
      і дивись, як сонце спадає в сади і вілли,
      як вода, наставниця красного слова,
      в свердловині іржавіє й тхне юрою,
      вторячи німфі, що дме собі в окарину,
      цівка у цівку: що є сирою
      і обіцяє лицю руїну.

      VІІ
      У вузеньких вулицях, де нівроку
      торопіють думки, в звивині вікопомній
      підупалого в розмислі світу мозку,
      де, то рвійні, то півпритомні,
      ледь волочачи з площ свої черевики,
      повз фонтани, фонтани, повз церкви, церкви,
      – буцім голка шаркає край платівки,
      уникаючи будь-що зупинки в центрі, –
      втішмось якмога з мізерій дробів
      неспростовно конечного, безутішні
      в жазі довершености, подоби
      цілого. В човганні по булижні
      підошов і відлунює невмируща
      серенада, якою година она
      зазиває будучину. Ніби який Карузо
      дізве пса, що тікає від грамофона.

      VIII
      Бийся, свічний язичку, будь-що – будь собою,
      тріпочи, колихнутий видихом вуглекислим,
      світись – друже аркуша! – над чередою
      літер чорних, напучуй їх черги смислом.
      Ти освітив стіну, шафу, сатира в ніші
      – більше поверхонь, аніж покриє почерк!
      І цівки твого кіптю витають, вищі
      задуму автора цих торочок.
      Втім, імен однострої ти порядкуєш зримі;
      вічним пером, в пам'ять твоїх субтильних
      пасій, ком – на заломі тисячоліть у Римі
      я виголошую: "ґніт", "смолоскип", "світильник",
      і ні крапки, – і зір у кімнаті ось призвичаїв.
      (Розписавшись, перо мало що в ній змінило.)
      О, скільки світла щоніч і сяєв
      зі настоянки мороку і чорнила!

      IX
      Куполи у лусці, дзвонні остови карколомень.
      Колонад у прямих колінах млість полуднева.
      Яструб у головах, що квадратний корінь
      зі бездонного, як до молитви, неба.
      Світла ужинок більший, чим сіє світоч:
      тіло ще найде сховок, а тіні тяжче.
      Дяка широтам, де вікна лише на Північ,
      де п’ють щобільше, як менше значать.
      Північ! в гігантський айсберг впаяні піаніна,
      мітини віспин кварцу в гранітній вазі,
      немічна дати ради поглядові рівнина,
      десять бігучих пальців чулого Ашкеназі.
      Годі туди виставитись кордону.
      Тільки буквиць когорти пера шикують руба.
      І брова позолотою, буцім обрій, на заборону
      заломила дугу, і темніє очима люба.

      Х
      Cамотина. Страхи, й ті – самочинні.
      Ватяне одіяло безформніше, чим Європа.
      М’яту зодівши куртку, в стібаній сорочині,
      щось іще відбивається у дзеркалі гардероба.
      Спиймо чаю, лице, щоб розтулити губи.
      Простір обклався стінами, як оброком.
      Сойки пурхнули подалі з купи
      піній, – від кинутого ненароком
      зору з вікна. Рим, чоловік, нотатки;
      буквиць хвости пацючі й ради нема охвістю.
      Так речі вільні канути у перспективі – паки,
      тут вона бездоганна. Так в льодах Танаїсу,
      пропадаючи з виду, у дрожі тілом,
      сушеним лавром над чіл, по насту
      бредуть за межі, поза наділом
      всякій великій державі, часу.

      ХІ
      Лесбія, Юлія, Цинтія, Лівія, Мікелина.
      Бюсти, місця причинні, стегна, колечка ворсу.
      Опечена небом, податлива в пальцях глина –
      плоть, що прияла вічність, як анонімність торсу.
      Ви – джерело безсмертя: бачачи вас нагими,
      згодом стають катулом, статуями, трояном,
      августом й таким іншим. Лічених днів богині!
      Вам охочіше віриш, ніже яким днедавнім.
      Слався, круглий животе, ледвиці, стан славетний!
      Білий на білім, візія перецвіту
      Казимирових мрій, я, пересічний смертний,
      в літню ніч меж руїн – ребер білого світу,
      нетерплячим ротом ціджу вино з ключиці;
      неба бліда щока, зоресвіт-цяти,
      і куполи догори, як соски вовчиці,
      що зцідила їх близнюкам і лягла поспати.

      ХІІ
      Нахились, я на вушко Тобі нашепчу це: я
      щиро вдячний за все; за курчачий хрящик
      і за стрекіт ножиць, що тнуть окрайчик
      пустки мені, бо вона – Твоя.
      Не біда, що чорна, не біда, що в ній
      ні руки, ні лиця, ні його овалу.
      Як незриміш річ, то куди ясніш,
      що вона давно уже існувала
      на землі, і, певно що – наверху.
      Ти був першим, з ким трапилось це? От бачиш!
      Тільки те й тримається на цвяху,
      що на два не ділиться без остачі.
      Був у Римі я. Світло лилося – так,
      як і не марилося обломку!
      На сітківці моїй – золотий п’ятак.
      З ним і матиме мла мороку!


      <1981>




      --------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
      Мої вітання і тисячоліть
      по тім. Терпів і ти у шлюбі курву.
      У нас удоста спільного. Еге ж,
      навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
      шпана зі шприцами в сирих під'їздах,
      розвалини. Я, пересічний зайда,
      вітаю твій, в пилюзі, бюст
      у тиші галереї. Ах, Тиберій,
      тобі нема і тридцяти. В лиці
      упевненість облич, годяща м'язам,
      без натяку на тулуб. Голова,
      ще скульптором відсічена без жалю,
      є, сутнісно, пророцтвом щодо влади.
      Усе, що підборіддя нижче, – Рим:
      провінції, відкупщики, когорти,
      рої малечі, цмоканню шорсткого
      тобі учéні – в дусі насолод
      вовчиці, годівниці крих, – і Рема,
      і Ромула (Одні і ті ж уста!
      і лепет, і солодке щебетання
      зі складок тоги.) У остачі – бюст,
      як символ упередженості мозку
      до стану тіла. Плоті суто, і
      імперського. Пиши ти свій портрет,
      і малево було б суціль зі звивин.

      Нема і тридцяти тобі. Ніщо
      в тобі не силує ніякий погляд.
      Ні навпаки, твій отверділий зір
      аби на чім готовий зупинитись:
      ні на якомусь зі облич, ні на
      класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
      Яка різниця, що там бубнять
      Світоній і Тацит щодо причини
      жорстокости в тобі! Причини бо й нема,
      одні лиш наслідки. І їхні жертви – люди.
      Зосібна, в тих застінках, де усі –
      всі зізнаються, – даром, що зізнання
      з тортурами, як сповіді в дитинстві –
      одноманітні. Ліпше, як талан
      геть не причетний істини. Ніколи
      вона не возвеличить. Будь-кого.
      Тим паче цезарів. У крайнім разі,
      ти видаєшся вдатним захлинутись
      скоріше у купальні власній, чим
      у дум величчі. Й ачи не сама бо
      жорстокість є і рушієм у долі,
      і долею речей? падінням вільним
      простого тіла в вакуумі? В нім
      себе і бачиш перше в мить падіння.

      Зима. Сувої, сутолоки хмар
      над зимним містом, ніби зайвий мармур.
      Куди подалі мимо плинний Тибр.
      Фонтани, які б’ють у той бік, відки
      ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
      примружившись. Не та часина!
      Й за вуха не утримає ніхто
      скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
      Хто ми, тебе щоб ганить і гудить?
      Ти був чудовиськом, ба незворушним
      чудовиськом. І поготів чудовиськ –
      не жертв, либонь – природа і плодить
      за власною подобою. Й навзаєм –
      приємніше, коли або-або –
      то нищитися виплодками пекла,
      ніж неврастеніком. В свої під тридцять
      окаменілий – з кам'яним лицем,
      зуживаним зі два тисячоліття,
      ти маєш вид бувалої машини
      руйнації і нищення, а не
      раба страстей, провідника ідеї
      чи ще чого. І берегти тебе
      од вимислу, що боронить дерева
      від листя, з його комплексом незв'язних,
      та неугавних нарікань юрми.

      В безлюдній галереї. В тьмавий день.
      Вікно, залапане зимовим світлом.
      Шум вулиці. На якість просторіні
      ніяк уже не чулий буцім бюст...
      Облиш вдавати, що недочуваєш!
      Я теж прожогом уникав, сахавсь
      того, що трапилось і обернувся в острів
      з розвалинами, чаплями. І я
      чеканив профіль свій з помоги лампи.
      Вручну. І, щодо сказаного тут,
      нема у мною сказанім потреби –
      і не по тому, а уже тепер.
      А що, коли це прояви прискорень
      історії? довершена, утім,
      потуга висліду передувати дії?
      Плюс у суцільнім вакуумі – що
      не гарантує бажаного сплеску.
      Покаятись? Переверстати все?
      Піти зі иншої, скажімо, карти?
      А чи є сенс? Радіоактивний дощ
      поллє не гірше нас, ніж твій історик.
      Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
      Не місяць? Не в собі від незліченних
      мутацій, рихлий тулубом, одвічний
      терміт? Можливо. А учувши в нас
      щось отверділе геть, і він, негайно
      отетеріє, перерве буріння.
      "Бюст, – видасть він говіркою розвалин
      і м'яза отверділого, – бюст, бюст".

      <1981>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок
      О, аніяк не втіха, а жура
      під'юджує подати опис вази.
      Шумують у вікні розлогі в’язи.
      Утім, дедалі дужче тягаря
      обтяжує усе, що зіскребе
      перо зі животвірних зел колоди.
      Співати оду витівці природи,
      достоту, що оспівувать себе.
      Пак і духовні скріпи, гожі тіл,
      в собі хутчій, ніж інде і дедалі,
      м’які до перепон, які одтіль
      скляніють на виду – у задзеркаллі.

      У тім і річ, що глиняний горщок.
      Річ буцім і недвижна органічно.
      Та здвиг і поляга якраз у тім, що
      природа глини здужує скачок
      у штучний світ. І радує ураз
      бездушшя уособленням, що ментом
      усотується оком зі предметом,
      гадаю я, відмінним цим од нас.
      І абрис воза з кіньми на умі,
      як не парсуни писаної міна,
      дають, як все, сотворене людьми,
      себе їм сторонитись самостійно.

      Антична зала з сутінню в меню.
      Вікну пасує міццю мускул Штробля.
      Опуклина склепіння, що голобля,
      йолозить об потилицю мою.
      У кулі або копії яйця,
      мені чужій, як Сиріус, Канопус,
      несамохіть угадується глобус
      і всесвіти без краю і кінця.
      Отож сную, петляю, що мушва
      по скроні, перед кратерами сими,
      окіл яких багром шпиняти рими,
      метафори шпигати підмива.
      Об чім я, врешті? Чинна паралель
      зі щезлим у безодні астронавтом
      своє бере. Противлячись півправдам,
      кажу отак: за тридевять земель
      малію духом, гибію у млі
      дедалі сам, як річ яка з музею.
      Нема жалю по втраченій землі,
      ні смерті, ані жаху перед нею…
      «1966»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. З Іосіфа Бродського. Втеча до Єгипту
      … погонич невидимо відки і виник.
      В пустелі, обраниці див відповідних
      зі схожих на неї, присталі нічлігом
      обсіли багаття. В заметеній снігом
      печері, своєї не відавши долі,
      куняло дитя в золотім ореолі
      куделів, у мірнім світінні осяйних
      не тільки у межах держави чорнявих
      тоді, – а й дедалі, – подобою зір,
      куди у людини сягає позір.

      25 грудня 1988



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. З Іосіфа Бродського. Примітки папороті
      За становищем пішака і догадуєшся за короля.
      За смугою долу оддалеки – що пильнуєш зі корабля.
      За ситою ноткою в рурці від любої цяці
      – що об’явився наступник: студент? хірург?
      інженер? За наближенням станції Одінбург –
      що дістався кінця, що яйцю каюк у лушпайці.

      В кожнім із нас засів селянин, спеціаліст
      зі прогнозів погоди. Як бо: осінній лист,
      сиплючись долілиць, – до неврожаїв. Оракул
      не ліпший, щойно в оселю входить закон в плащі:
      дні суддею вам лічені або в інший чин:
      у вас їх, як те подейкують, кіт наплакав.

      Хай як, а природі зась позбавити нас прикмет.
      Херувим – той не знає, чи є у нього перед,
      чи зад. Не те у людей. Чоловіку досить
      маєва перспективи, а там – і він
      випадає з піль зору. І щойно він чує дзвін,
      то це – подзвін по нім: п’ють, і б’ють, і здають посуд.

      Отож запасімось відвагою. Лінія на руці,
      танці рожевих цифр квитанції в гаманці,
      плюс ефект тинькування в трапезній Валтасара
      є жалями потал, що в сердешної голови
      варіантів дійсно катма; що ви
      свого часу скінчите, як оте описала

      циганка вашій сусідці, брату, сестрі, жоні
      приятеля, а не вам. Перо рипить в тишині,
      упалій з чогось посмертного, оберненій tanzen hobbys,
      отак вона ошелешує; такий собі антигрім.
      Тобто, – маєм, що маєм. І, маєв крім –
      черв’якову утому звиватись у дзьобі.

      Пил сідає на речі влітку, як взимку сніг.
      Лигається з площиною, поверхнею, що з-під ніг
      тяжіє уверх: до пилу і снігу в силу
      тяги до небуття. Буцім букви ці,
      "не забувай мене" шепче пил руці
      з ганчіркою, і ганчірка всотує шепіт пилу.

      По силі зневаги угадується: не вив’язались кулí.
      Зі спалахів зір – що скасовуються жалі
      як поступка енергії спалій температурі
      або як указівка, що і собі пора
      вимкнути лампу; що скрип пера
      білим аркушем в тиші – відвага в мініатюрі.

      Зважайте ж на чин речей, як співи від черв’яка,
      намість гармонії сфер, що не вельми бо і тривка...
      Тихші піяння птаства, чутіші вони щучих
      співів. А того, що гряде, не утримати і дверним
      замком. Але геть дурне не трапляється з геть дурним
      чоловіком, і страх тавтології – теж оказія для тямущих.
      «1988»

      *"Пам’ятай мене, шепче прах."
      Петер Хухель (нім.)



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. З Іосіфа Бродського. Кінець прекрасної епохи
      Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
      я, один зі глухих, полисілих, похмурих послів
      другорядних держав, драгоман етикету, –
      не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск,
      сам собі подаю свою одіж, спускаюсь в кіоск
      по вечірню газету.

      Вітер листя мете. Тьмаве жевріння ламп, як міраж,
      в цих понурих краях, чий епіграф "на дзеркало зваж"
      за сприяння калюж обрамляє ілюзію статку.
      Навіть злодій, що крав апельсин, амальгаму скребе.
      Втім, бажання, з яким озирають себе, –
      не влаштовує згадку.

      В цих понурих краях все на зиму лаштується: сни,
      тюрем стіни, крій пальт, убрання молодих – білини
      її віхол, напої, секунди, їх стрілки.
      Гороб’ячі кофтини зі плямами лужних жалів;
      пуританські завіти, білизна; в руках скрипалів –
      мов зі дерева грілки.

      Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий
      чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови
      самовладний уклад, канчуки і багнети для тями.
      Та сідають орли, як магніт, на залізо з усюд;
      навіть плетені крісла тримаються тут
      на гайках зі болтами.

      Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх
      онімілість нас ніби схиля до творіння своїх
      етикток і кас. А просторам – аби прейскуранти.
      Час є витвором смерті; як дойда в тілах і речах,
      тим і тим він властиве шукає в сирих овочах,
      когут чує куранти.

      Часу звершень годити, воліючи горніх одлунь,
      очевидячки, тяжко. Попорпавши суконь красунь,
      бачиш те, що шукав, а не досі невидані диви.
      І не те, щоби тут Лобачевський замовив слівце,
      та розсунутий світ має звузитись конче, і це,
      це – кінець перспективи.

      Чи то мапу Європи поцупив плюгавий агент,
      чи то шостої п’ятеро часточок світу аж ген
      як далеко уже; чи люб’язну яку чарівницю
      вороги стережуть, але як утекти – ні гу-гу.
      Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, –
      і почісую кицю.

      Чи то кулю у лоб, як у похибки лігво – перстом.
      А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом.
      Та і хто їх різнить, з п’яних віч, у обіймах морозів,
      корабля й паровоз? Все одно не дійме тебе стид:
      як од лодії водам, так рейкам не видіти слід
      од коліс паровозів.

      Що опишуть в газеті у розділі "Будні судів"?
      Вирок прийнято до виконання. Отут поготів
      обивателя око узрить в олов’яній оправі,
      як людина лежить долілиць проти цегли стіни,
      та не спить: не роїтись у черепі сни
      продірявленім вправі.

      Зір цієї епохи сягає корінням у ті
      тучі літ, негодящі у повній своїй сліпоті
      ліку випалих з люль по калюжах епох і баюрах.
      Далі смерті і чудь білооко не сміє сягнуть.
      Жаль, що блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть,
      ані бити їх, Рюрик.

      Взір цієї доби – це офіра зигзиць їх ловцю.
      Не по древу умом розтікатись од неї гінцю,
      а плювком по стіні, і не князя будить: динозавра.
      Довершити рядок, ба, не вирвеш у птаха пера.
      Голові, – що сокири чекати безвинно пора,
      що зеленого лавра.

      грудень 1969





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. З Іосіфа Бродського. На смерть Жукова
      Бачу колони вкляклі онуків,
      гріб на лафеті, огира круп.
      Вітер cюди не навіює звуків
      плачу російських траурних труб.
      Бачу в регалії убраний труп:
      в засвіти слідує зоряний Жуков.

      Воїн, до ніг чиїх годі впало
      стін, хоч меча і тупив упень,
      прізвиська волзького Ганнібала
      лицар і святців степних епопей.
      Дні доживав, як піткала опала,
      що Велізарій або Помпей.

      Геж і пролив у землі чужинній
      крівці він воїв! Що ж, горював?
      Кликав якого на одрі, в цивільній
      білій постелі? Ба, німував.
      Що він їм скаже у тиші могильній
      кіл підземельних? "Я воював".

      Правого діла його десниця
      не докладеться уже у бою.
      Спи! У російській історії місця
      стане і тим, хто у пішім строю
      сміло ходив на сусідні столиці,
      та повертався в страсі в свою.

      Маршале! Візьме ненатла Лета
      кілько цих слів і твої прахорі.
      Пак не обтяжить малістю лепта
      шани спасенного вибитим в прі.
      Бий, барабане, і, маршова флейто,
      нумо висвистуй, як ті снігурі.
      <1974>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. З Іосіфа Бродського. П’яті роковини
      Одна з падучих звізд, тим паче астероїд
      піймає на собі осоловілий погляд.
      Дивись, дивись туди, де овид вічі млоїть.
      ___
      Там вирви в цілині лісистій очевидні.
      Чимдуж із точки "А" там потяг на рівнині
      спішить до точки "Б", а їх нема в помині.

      І витоки, й кінці життя там гейби втяті.
      Незримі там мерці, незрячі ледь зачаті.
      Не так у віщих птиць. А ті дивакуваті.

      Звечір'я там рояль дає мізкам бемолі.
      У шафах піджаків пооб’їдало молі.
      Оціпенілий дуб кива у лукомор'ї.
      ___
      Калюжі у дворі там більш обох Америк.
      Матусі без батьків там возять донь у скверик.
      Там невгомонний Терек шукає третій берег.

      Там дідуся впритул пильнує ревно внучок.
      Понині до зірок там запускають жучок
      та офіцерів, зі шоломів непитущих.

      Там кріп до фібри зел зворушує петрушка.
      Бджолиних крім "capell", озерно піє щука.
      Оригінал щадить там копія безрука.
      ___
      Узимку там садам трублять гіпербореї,
      і ребер більше там у тої ж батареї
      в під’їзді, чим у дам. Їх, ані однієї

      не мацало так рук, заціплих і поквапних.
      Ганяють там чаї, ламають зуб об пряник.
      Стискає п'ястю чатник вві сні багнет-тригранник.

      Од цівчини дощу сірник там чахне в жмені.
      Там скаляться "свої" у дверях пики чемні.
      У рибної луски там кольори консервні.
      ___
      Там голосують "за", умивши руки свійськи.
      Там лики у церквах коптить імла азійська.
      Сусідам задає порою чосу військо.

      Там безова цвітінь буяє в палісаді.
      Пивна усенський день лежить в глухій осаді.
      Як перші – нітелень, то галасують задні.

      Там вітер завива уривки давніх арій.
      Пшениця від герба втекла, пішла в гербарій.
      У хащах тьма куниць і решти цінних тварей.
      ___
      Там, лежма горілиць, і плоскій полотнині
      ви кидаєте тінь, як пальма в Палестині.
      Тим паче – уві сні. І, на манір пустині,

      подолує мушва там розсипи цукрові.
      Міста стоять, немов їх рилом свин посовав,
      і мапа світу там пістрява, що корова,

      що мукає з бугра на захід сонця. Низом
      оддалеки завод димить, гримить залізом,
      тверезим без нужди і змія друзям злісним.
      ___
      Там чути "ох" сови, а пугач знову винен.
      Вождя хапа правець під оплески осичин.
      Пласкі думки, утім, жахає вигляд звивин.

      Там червоніє стяг, злигавши серп і молот.
      Іржею взявся цвях і лан абияк полють.
      Латають там по швах великий план і порють.

      Там інших чудасій, дивин узріти годі.
      Пейзаж непоказний і муть на горизонті.
      Там колір сіризни – колод і часу в моді.
      ___
      Я ріс у тих краях. Пропонував "закурим"
      їх кращому співцю. Був на увазі тюрем.
      Співав свинцю небес і айвазовским бурям.

      Ось дуба дам, гадав, – нудьга дійме чи туга.
      Умру не від руки, то на руках у друга.
      Ба, не розрахував. Як квадратуру круга.

      Дав маху, далебі. Еге ж, театру задник
      поважніш, ніж актор. А далечі – буланих.
      Передні ноги їх не дременуть од задніх.
      ___
      Мене вже там нема. Означеній пропажі
      дивуються хіба горшки у Ермітажі.
      Моя відсутність там прогалин у пейзажі

      значних не спричиня; коли яку й лишаю,
      її затягнуть мох або пучки лишаю,
      не рушачи нічуть гармонії розмаю.

      Далеко я відтіль. А спомин – річ забавна.
      Не гірша відчуттів очікувань заклання,
      удавши барана, дратуючи тирана,
      ___
      блазнюючи. Атож! на все свої закони:
      я жлобства не любив, не цілував ікони,
      і на однім мосту чавунний лик Горгони

      в краях тих уважав щонайчеснішим ликом.
      Зате, пізнавшись з ним у істинно великім
      утіленні, своїм не похлинувся криком

      і не окаменів. Я чую Музи лепет.
      Як ниті Парка тче і вітровію легіт:
      мій вуглекислий дух і нині небо терпить,
      ___
      і без кісток язик смакує звук, і знаки
      кириличні взнаки, як гожі для подяки.
      На те і язики, лунали щоб усякі

      наріччя. Далечінь я бачу в чистім виді,
      не місце в ній стовпу, фонтану, піраміді.
      У ній, як по мені, нема потреб у гіді.

      Скрипи моє перо, і кігтик мій, і костур.
      Не понукай рядків: по вісь в лайні, болоту
      пеняючи, епоха не здожене босоту.
      ___
      Кажу, як на духу, вам, грече і варяже.
      Подолую шляху, а там як карта ляже.
      Скрипи, скрипи перо! марнуй папір, ледаще.


      «4 липня1977»



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. З Іосіфа Бродського. З циклу "З лютого по квітень". Квітневе
      Я не вижив з ума
      і цієї зими, а зима
      і кінчилася. Шум льодоходу,
      а деінде і ряст
      замічаю – і буцім гаразд.
      Користаю нагоду
      потепління сповна
      на Фонтанці, й, зіницею на
      ній, сліпую стократно.
      Пісну фізію тру
      п’ятірнею – еге ж, не в яру
      наст осів і не тане.

      Ось дожив до сідин,
      і дивлю, як буксир між льодин
      путь подолує в устя. Не нижче
      вікопомного зла
      паперові покути козла-
      одпущенця зі скрух. Не гнівись же
      за врочистий пролог;
      не минає година тривог,
      не кінчаються зими.
      Добігає і день,
      у товпі, в перепалці Камен
      на пиру в Мнемозини.

      квітень, 1969



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. З Іосіфа Бродського. З циклу "З лютого по квітень". Шипшина в квітні
      Кущу шипшини щовесни
      не йнятиметься знати точно
      торішній вид:
      своєї барви, кривизни
      у відгалужень і того, що
      кривило віть.

      Ледь світ, горожі саду свій
      і чулий на прутах чавунних
      до чину зла,
      він шпетить зиму, буревій,
      він запевняє, що не будь їх,
      проник би за.

      Він корені пустив свої
      у суглинок, у листя тлінне,
      відтіль і квіт.
      Не воскресіння, але і
      не чистоти, і, далебі, не
      любови плід.

      У клопоті за свій мундир
      зі зелені, за імовірний
      бутон, за тінь,
      він бачить світ на свій манір;
      і світ не дуже оковирний
      на тлі прутів.

      Голки в безлистій наготі
      він тицяє у металічні
      списи – в іржі
      горожі ні вряди-годи
      нема у березні та квітні
      йому пожив.

      Утім, уже палка жага
      свій прах зужити у горнило,
      живить нутро,
      чиїмсь устам і помага
      розціпитись. Найти чорнило.
      І взять перо.

      <1969>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. З Іосіфа Бродського «...Навідав попіл я. Еге ж, чужий...»
      Навідав попіл я. Еге ж, чужий.
      А кревним глянувсь, візіями надив,
      хоча між нас межа, і пріч межі…
      Ні, жодної в нім копанки алмазів.
      Лиш морок одусюди наповзав.
      Гримів трамвай. А сніг іскрів на дроті.
      А падаючи в попіл, він щезав,
      як на мого обличчя теплій плоті.
      І мовби попіл той не збув тепла
      на дощ і вітер, віючись до маєв.
      А вітер запевняє, що дотла,
      бодай і недалеко розвіває.
      Еге ж, уявні, вутлі ниточки
      взаємин удає оте стремління,
      хіба за натяк датися взнаки.
      Гризоті пак неясного сумління
      на майва ман, на милиці калік.
      У ній, еге ж, – ітиметься за поміч
      знеможеному пошуками ніг,
      навпомацки – сніжинок ловом пóніч.
      Еге ж, нічна полуда і мені
      навіює, куди твої витії:
      не все ураз почезне у вогні,
      що і малої декого надії
      не тільки збавить, чи житечних сил,
      а піддає єство поталі, мукам,
      смакує смерть єства – на свій копил
      жадає порахунки звести з духом.
      Згорають і цілком. І у чаду
      пекельнім ними лишеної влади
      сотати мусять попелом сльоту
      і місивами твані вікувати.
      І пепелища доста чим ріднить.
      Ріднить бугри лискучий наст над ними.
      Увічнює і мармур, і граніт
      удатних убачати їх відміни.
      У тім і річ, якщо дощів пора,
      і сходить ніч, і небо блідне де-де,
      а зелені ніякої з бугра
      не каже світло денне, світло денне,
      – і саме впору думці, менше з тим,
      дійти ураз, коли вже умирає,
      дійти ураз, коли згорає дім,
      і поготів – єство людське згорає,
      і разом все пропало: мрії, сни,
      а на трамвайних колій повороті
      бугор не зеленіє щовесни –
      то попіл і тяжітиме до плоті.
      Навідав попіл я. Той умлівав,
      безживний геть. Инак явив би тіло.
      За рогом торохтів у млі трамвай.
      Щось блимнуло. І знов усе затихло.
      Еге ж, вогонь взяв тіло, і – агов,
      а ніч гнітючі речі шепче вуху,
      мовляв, зійшов у попіл дух його,
      і жах – неусипущу форма духу.

      <1960-і>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. З Іосіфа Бродського.
      Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім ревнивім царстві
      все під підозрою: підпис, папери, числа.
      Діти, й ті вередують в подібні цяці;
      ліпше у лялі. От я і розучився.
      Тепер, коли око подибує цифру дев’ять
      у запитальній шийці (ранішню, зо півлюстра)
      чи (за опівніч) двійку, я пригадую лебідь,
      її яву з-за куліс, і пудра
      з потом лоскочуть ніздрі, немовби запах
      набирається, як телефонний номер
      або – код скарбничими. Ба, як горів на злаках
      і серпах, я у чімось таки зекономив!
      Урешті, ця дещиця особлива.
      Здача ліпша хрусту купюри, сльоза – наперсниць.
      Коштує і шовків шкіри, а сива грива
      далебі далеченько лишає вершниць.
      Адже справдішня подорож, ти моя амазонко,
      починається перше, чим вискрипнули мостини,
      позаяк губи пом’якшують лінію горизонту,
      і на ній ні півнатяку на тривкі гостини.



      <1987>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. З Іосіфа Бродського.
      Покажись мені в профіль. В профіль риси лиця
      заввиграшки увиразнюються, горуючи над овалом
      з його блудодійним вишколом колісця:
      забаганками зміни місць і всіляко таким. Бувало,
      воно проти ночі нагадувало мені,
      мертвому від погоні, за втечу в м’якім вагоні,
      за безум локомотива, опівніч на полотні
      утихомиреного у моїй долоні,
      і неясить агукалась. Нині я зі стидом
      розумію – де там сова; а тоді, що пороба
      ніччю скоїлась – плутав сову з дроздом:
      птаху вилицювату й птаху профілю, птаху дзьоба.
      І хай бачив збоку не все, далебі, не жаль
      було правого півлиця, як дивився зліва.
      Та і голос той за ніч міг склювати печаль,
      що голіруч кришила довкола порогу хліба.

      <1983>
      ---------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. З Іосіфа Бродського.
      Не легковаж кімнатою, не покидай домівки.
      Куди тобі сонце, як напалився "Шипки"?
      Іззовні безсенсове все, зосібна – під зойки щастя.
      Хіба в убиральню – оправся і повертайся.

      О, сиди собі у кімнаті, не викликай мотора,
      бо ирії-просторіні зіткані з коридору
      і тлумляться лічильником. А обриднуть тривалі
      любки пащекування, провадь її куди далі.

      Не легковаж кімнатою; спихни усе на застуду.
      Чи стін і стільця замало – подолувати облуду?
      Нащо кудись іти, лигатись зі світом зовнішнім,
      лишаючись, яким був, чи стаючи убогішим?

      О, сиди собі у кімнаті. Танцюй, смакуй босанову
      в пальтині на голе тіло, туфлях на босу ногу.
      В прихожій запах капусти і лижної мазі.
      Ти написав доста букв, щоб мати їх на увазі.

      Не легковаж кімнатою. Їй мліти, їй і притомніти
      від чутого і від баченого. І взагалі інкогніто
      ерго сум, як указує формі вдогін субстанція.
      Сиди собі у кімнаті! На вулиці, геж, не Франція.

      Не будь тупаком! Будь тим, ким не всяк загадує!
      Сиди собі у кімнаті! Онде бо і канапа є,
      шпалір, що тонує з фізією, шафою. Підіпри, як сів,
      двері од хроноса, космосу, еросу, раси, вірусів.
      <1970>

      ------------------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. З Іосіфа Бродского. Візантійське
      Потяг із пункту А, витікши зі труби
      тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
      узяте біглими зморшками, чиї лоби,
      буцім купчасті юрми, збились в чалму пророка.
      Ти стрінеш мене на станції, розштовхуючи тіла,
      і каре сонного "мусора" вбачить у мені дачника.
      І навіть місяць не звідає, які тут у нас діла,
      задивлений у вікно, мов у кінець задачника.
      Тут б’є ключами будучина, і ми – її копачі,
      неутолимим роєм ген за морями табором
      унаслідок семафору й пітного морзе в чім
      мати родила, битим марячи мармуром.
      А літ і літ опісля́, щойно нас у товпі
      окликне їхній дозір, розчулюючись подобою,
      ми прикинемось мертвими, пилом пласкій стопі:
      у первозданній пустці ратуючи за копію.
      «1994»
      ----------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. З Іосіфа Бродского. Торс
      Щойно инде надибуєш кам’яну траву,
      оковирнішу в гладі мармуру, чим наяву,
      чи помічаєш фавна, як завше, у вовтузні
      з німфою, щасливіших у бронзі, ніж уві сні,
      можеш роняти палицю з натружених рук:
      це Імперія, друг.

      Пломінь, етер, води, фавни, наяди, звір,
      взяті пак, у природі, у голові, – допір
      все, що намітив Бог і недоміг кагал
      звивин, зійшло у камінь або метал.
      Це – речей самкінець, це – за крок до мети
      дзеркало, щоб ввійти.

      Стань до вільної ніші, випростай тілеса
      і бач, як віки минають, як вищезають за
      рогом, а у паху зеленіє мох,
      і опадає на плечі пил – ця смага епох.
      Згодом одіб’ють руку, і голова зі пліч
      скотиться, умлівіч.

      І зостанеться торс, безіменний, заціплий м’яз.
      І по тисячі літ хіба яке мишеня з
      ламаним кігтиком, бо таки граніт,
      вийде зі ніші в сутіні, пискне й подріботить
      через дорогу, ніже діжде в норі
      ночі. Ніже зорі.
      «1972»
      ------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. З Іосіфа Бродського. На віа Джуліа
      Дзвони досі непогамовні у місті тім, Теодоро,
      не в етері ти мовби розвіялась пропелерчиком сніжинки,
      і виникаєш в сутіні, як сяйво в млі коридору,
      дедалі ближче майдану з мармуром "друк.машинки",
      і ми встаємо з-за столиків! Кочівника і осілих
      різнитиме змога спити одної вологи двічі.
      Я не кажу за янголів, я не кажу за сірих,
      в яблуках, більше мого спраглих на бруковиці
      біля фонтанів! Ба, велика пустеля
      за горожею в'яже рейки у жмут вокзалом!
      Ото струмінь і захлинається, що ні пензля,
      ані слів середмістю не вистачало
      на подібну красу! Бо міста, Теодоро, щирі
      зайве не менше нашого і хочуть щастя,
      плюс неабияк важать відтінки шкіри,
      зачіска, витонченість ступні, зап’ястя.
      Бо поволі стаєш отим, що волиш зблизька дивитись.
      Зі пристрастю спадкоємця джулій, октавій, лівій,
      Рим услід тобі задивився, буцім гульвіса-витязь:
      що тягліші вулиці, довше міста щасливі.


      <1987>
      ----------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. З Іосіфа Бродського. Стрельна
      Гілля глодин, що захльостує литі-ковані ґрати.
      Безкінечність, що вісімкою ровера принюхується до коридору.
      Просторінь поглинають літаючі апарати,
      і легені тут не при ділі, як ти не сіпай штору.
      О, взірця тинькування – місячної парсуни
      гідний, іч, – із-за тріщинок ніяковий в браваді
      з громовицями флігель! за оруди рудої дюни
      віднаджений од єдвабів блідої морської гладі.
      Те і чіпає серце – і душу – в окаменінні
      Амфітрити, тритонів, нівечених знічев’я
      тіл, що самі краєвиди украй нікудишні,
      що фронтон – пристановище, далебі, кінцеве.
      Ось на що уповали жанни, ядвіги, лялі,
      павли, тезки, євгенії, ледарі і чистоплюйки:
      ось яким дзеркалам бажані, у них і попоявляли
      грудей напастям, як губ під ті поцілунки.
      Багато хто – ба, усі! – у світі вітрів-етерів
      варті митей любові, бодай їх і духопелив,
      не збавляючи обертів ні в стратосфері,
      ані в штучному поготів вакуумі, пропелер.
      Цілував би їх гаряче, затяжним, як стрибок в порожню за люком,
      мокрим французьким способом! Ба – й кокарду б заклав був
      за звізду в головах – зі повітряним хай цілунком,
      і воскреснув, пригублюючи, наче десантник, мапу.
      <1987>
      -------------------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. З Іосіфа Бродського. Спомин
      Дім був стрибком геометрії у глухоніму зелень
      парку, і знуджені статуї, начувані про гаї
      олив, тинялись в алеях, неприязних щодо звивин;
      коли осявались вікна, неясно було – чиї.
      Схоже, і пошум листя, бгаючи варіанти
      поремствувати на долю (й позуючи вечорам),
      обмежився закарлючками, і, як на думку лампи,
      цього вистачало заочі, щоб розпекти вольфрам.
      Та штори були опущені. Крупнозернистий гравій,
      обережно вихрумуючи, у дечім якщо і йняв
      потузі стопи стороннього, то у невтішній справі
      безадресності, відомої зосібна як "навмання".
      А за опівніч хмари, у вишній школені школі
      розпливчатості або просто вдатні до почуттів,
      кутали по-батьківськи у вату перини голий
      космос од здичавілих в сумі прямих кутів.
      (1995)

      _____________________________________________



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. З Іосіфа Бродського.
      Як давно я топчу, видно по каблуку.
      Павутинок і пальцем не збути з чола.
      Те і тішить з гулкого кукуріку,
      що одлунь нагуля.
      Ба, і чорні мислі годі зібгать у пук,
      як пасмо, укоськане в сум’ятті.
      І дедалі нічому снити, нітити згук,
      збутися, нидіти у смітті
      часу. Убогий квартал в вікні
      око так і мозолить, пак
      упізнає з нісенітні снів
      фізію пісну, а не инак.
      І круги витинати, бач, спокуша,
      мов шаману, вертіти клубок;
      опоясує пусткою, щоб душа
      знала дещо, що знає Бог.
      <1987>



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    74. З Іосіфа Бродського.
      Остиг киселевий берег. Никне у молоці
      утопаюче місто. Видзвякуються куранти.
      Свíтелка з абажуром. Янголи-вістовці
      оподаль, немов сипонулі зі кухні офіціанти.
      Я пишу тобі це з далечіні окрай землі
      в день народин Христа. Віхоли тлумовище
      за вікном ошелешує щирістю "ай-люлі":
      літ сувої вибілює. Тисячний ось-ось витче
      вдруге. За чотирнадцять зим. Канула середа,
      завтра – четвер. Празнуючи, в чарчини
      нам, боюсь, льоду додати не випада,
      позбавляючи вислідом і морщини
      домагань від щоки; в просторіччі – укупі з Ним.
      Отоді і зобачимось. Як зоря – селянина,
      ідучи крізь стіну, слух ятрить і одним
      пальцем сон чулого піаніна!
      Буцім хто осягає там буки услід азам.
      Ні – ази астрономії, задивлений у туманність
      власних імень там, де нас нема: там,
      де суму з’ясують у відніманні.

      грудень 1985




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. З Іосіфа Бродського.
      …і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі
      не пізнає ніхто: сірничина
      чи осяє у кого пушок на губі,
      чи об дріт електричка поспішна
      там, де Ірод обагрені руки скидав,
      іскру висікла у предмісті;
      а чи німб зі малям тої ночі вгадав
      на віки в непривабнім під’їзді.


      1969—1970(?)



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. З Іосіфа Бродського.
      Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав. В кофейні
      "Янікулум" нове кодло, а ляси на давній фені.
      Танучи в склянці, лід дозволяє двічі
      відпити ту саму воду, згаги не одолівши.

      Кануло вісім літ. Спалахували і тліли
      війни, тріщали сім’ї, в газетах мелькали рила,
      падали аероплани і диктор зітхав: "о, Боже!".
      Білизну прати є сенси, а збути морщин не гоже

      навіть тепло долоні. Сонце над зимнім Римом
      бореться голіруч з сизуватим димом;
      пахне палене листя, сяє фонтан, як орден,
      належний в обід мортирі за холостий постріл.

      Речі ото й твердіють, і в пам’яті непоступні
      місцем, що в перспективі зникнення – їхні будні
      в ній, що двигає обрії, подолує років против
      в гонитві за чистим плином їх, без щастя і теракоти.

      Життя і без нас, люба, мислиме – пак не всує
      побутують пейзажі, бар, пагори; їм пасує
      хмара у чистім небі над полем отих баталій,
      де статуї клякнуть, вражені звитягою ніг і талій.


      (1989)




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. З Іосіфа Бродського. Елегія
      Потали духу – викрики ума
      і логіка – ви зайді не чужі,
      коли маною білою зима
      блукає y полях, німіш душі.
      Об чім тоді я думаю один,
      навіщо так пильную білість їх.
      Ось грудень зі полону хуртовин
      допався коштом лютого відлиг.
      Які бо холоди діждуть нас там.
      Ба, гріє старожитність, але ми
      не вільні уподібнитись містам
      під надокучні віддихи зими.
      Безумні і злостиві ці поля!
      Безумні і безкраї ниви тиші.
      Не покій то, то лудою земля
      обволікає лики їхні инші.
      Якийсь підспудний жах у білизнí.
      І, бачу я, життя гряде, як виклик
      неславі, зовні палій, ніби сніг –
      взаєминам потал непояснимих.

      10 грудня 1960



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. З Іосіфа Бродського.
      Осінь – часина погідна, щойно ви не ботанік,
      а нічию штиблетів з паркетом уклав ботвинник:
      у тротуару явно її відтінки,
      а далі – дерева як руки, відлучені від готівки.

      Небо без птахів ратує за угоду
      з лицарем слів типу "прости", "не буду",
      буцім усюдисущі сплески сумлінь і моди
      на темно-сіре стосуються до погоди.

      Все стане краще, коли попосіє мжичка,
      бо по тому ані промінчика, ні словечка,
      хіба які очі заздрі, нудьгою, коли не журом
      сп’янілі, рубцям душевним і вишуканим тортурам.

      Мите тремка, тривай бо, коли завмирає риба
      в озерах, коли дістає природа зі гардероба,
      зітхаючи, м’яту річ і бере свідком
      трачене міллю місце у латках вікон.


      1995



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. З Іосіфа Бродського.Осінній крик яструба
      Північно-західний вітер його підіймає над
      сизим, ліловим, кервавим пазлом
      долини Конектикута. Він, авжеж,
      не бачить лакомий променад
      двором гостинної иншим разом
      ферми, нірок ховраших, стеж.

      На потужнім потоці розпластаний, сам не свій,
      все, що він бачить – спадисті спини
      згірків і сріблину ріки,
      вигини леза, мовби живі,
      сталь, зазублену об мілини;
      схожі на бісеринки дахи

      Нової Англії. Укляклі біля нуля
      термометри – ніби лари в ніші;
      стигнуть, гамуючи жар заграв
      листя, шпилі церков. А для
      яструба, це і не церкви. Вище
      їхніх вірників, їх відправ,

      він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
      притиснув у пера охвістя плесна
      – кігті, як пальці, у кулаці –
      пір’ям всотуючи озноб
      подуву знизу, веде південно
      – ока ягоду – по дузі,

      до Ріо-Ґранде, дельти, у розімлілу пінь
      буків, що пошумами поглине
      трави з лезвами догори,
      гніздище кинуте, у лушпі
      в червіні крапинку, па́хи, тіні
      брата або сестри.

      Серце, хистиме м’язами, пухом, пером, крилом,
      тріпочучи з частотою дрожу,
      наче ножицями січе,
      власним наснажуване теплом,
      осені синяву, до знеможу
      синю, множачи її ще,

      ніби у поміч оку, коричного буруна
      цятою, щезлою в хитавиці
      хвоїн, коштом осмут облич
      дитини, задивленої з вікна,
      пари, щойно з авто, назирці,
      з ґанку, жіночих віч.

      Та висхідні потоки його підіймають вверх:
      вище і вище. Черево в перах
      пощипує холодом. На позір
      яструба, обрій наче померк,
      він бачить ніби тринадцять перших
      штатів, він бачить: зі

      труб підіймається дим. Та саме число
      труб зауважує одинокій
      птасі, як піднялась вона.
      Іч, куди мене понесло!
      В погорді угадується неспокій
      птаха. Перевернувшись на

      крило, він ковзає вниз. Але пружний звій
      повітря його відкидає в прірву,
      у ціпеніння прозорих лон.
      В жовтій зіниці з’явився злий
      блиск. Себто, суміш гніву
      з острахом: стрімголов,

      хутко – падати! Ба, ніби стінка – м’яч,
      як гріховне падіння – до скріп у вірі,
      його вертає назад і квит.
      Його, гарячого іще, бач!
      Вище, вище. В іоносферний ирій.
      В астрономічно вивірений Аїд

      птиць, де ні кисню для цих істот,
      ні тобі проса, – хіба що зерня
      зір. Що у двоногих вись,
      те для крилатого назворот.
      Не мозочок, а пуста легеня
      його переконує: не спастись…

      І тоді він кричить. Зі ввігнутого, що крюк,
      дзьоба, мов крик навісний ериній,
      злітає у небеса і пне
      їх, панахає непогамовний звук,
      ніби залізо рве алюміній;
      инде роблений, адже не

      дістається ні до якого з вух:
      людського, вивірки, в щіль дупельця
      щезлій, лисових – в шелюзі,
      мишу ми́лує польову;
      так сльозою не віділлється
      ще комусь. Тільки пси

      задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
      зі моторошністю ре-дієза
      алмаза, що надрізає скло,
      оперізує небо. I світ принишк,
      буцім його полоснуло лезо.
      Ще б пак: яструбове тепло

      обпіка просторіні, як унизу
      опікає чорна горожа руку
      без пальчатки. З гуками: "отамо,
      он!", бачим вгорі сльозу
      яструба, плюс павутину, звуку
      піткану, пізнаємо

      нісенітні – ні сіті, ні ятері
      для відлунь, де пахне апофеозом
      звуку, у жовтні – і поготів.
      У тій височіні, рідня зорі,
      сяєву, висріблена морозом,
      инеєм, що зряхтив,

      прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
      в ультрамарин. Ми бачимо у біноклі
      перл, сліпучу для віч деталь.
      Нам чутно: щось угорі дзвенить,
      як битого посуду друзки долі,
      як фамільний кришталь,

      чиї сколи, одначе, не ранять, а
      тануть в долоні. Якоїсь миті
      ясно видніють цятки, мазки,
      вічечка, торочки шитва
      віял – райдужні та плямисті,
      колоски, волоски –

      пер у відливах колись узір,
      мапу, спушену у роїнні
      жвавім над пагорів кружкома…
      І, хапаючи пальцями пух, у двір
      вибігає дітва у яркім одінні,
      і англійською чути: "Зима, зима".


      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. З Іосіфа Бродського. Елегія
      Сон не йде, як згадаю твій голос, а не скажу,
      що хмелію. Що, буцім, природніше. Ба і зв’я́зки
      не рівня м’язовій назі, кужелі, багажу
      під скліючими баньками, ні осорузі тряски
      речі з літами. Взятий зі м’яса, звук
      не зітреться внівець у роях молекул
      розрідженого етеру, хіба до скрух,
      поготів аніяких, як на халепу
      вторити казаному. Справна ще голова
      паморочиться, як вечоріє, гудить мороку,
      ніби платівка, нівечачи слова,
      і пальці навзаєм завадять смикнути голку,
      дати спокою звивині, – наче оддати честь
      полуді у формі нестач у змісті
      за повноти мелодії. Знаєш, існують десь
      речі, предмети, з такої міці
      прив’язями, що, зі вповань-надій
      праматері сущого, щастя родив
      тощо, природа у змозі зійти до дій
      і сумістити тум-тум фокстротів
      і крепдешин спідниці; муху і цукор; нас,
      в разі, кепськім украй. І піднести в ранзі
      до дивовиж Мічуріна. Як щуку, що домоглась
      блиску луски на пустій бляшанці,
      на виделці в руці. Позаяк, в переважний чин,
      висотує, не насичує, невтолима – в тілі
      здебільшого убавляє; нумо, згадай тварин
      в плейстоценовій пущі; ми – часточки змалілі
      крупного цілого, що в імлі вильне
      нам, як шнур телефонний, і динозавра
      упізнаєш хіба хребці. І дзвонити не
      має сенсу нікуди, хіба що у післязавтра,
      де озветься хіба інвалід – хіба
      як утратить кінцівку, подругу, душу,
      сам продукт еволюції. І набрати той номер, ба,
      що виповзти із води на сушу.
      1982



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. З Іосіфа Бродського. В Італії
      І я попожив у місті, з будівель чиїх росли
      статуї, де по вулиці, з криком – "розтли! розтли!",
      жвавий гасав філософ, тряс бородою,
      і нескінченна набережна нітилася юдоллю.

      Тепер там сідає сонце, лагідне до камінь.
      А ті, хто мене помилував од гризні сумлінь,
      нині по засвітах. Ба, облизні знакомиті
      собакам, що на об’їдках нюх туплять у гонитві

      та схожі у цім із пам’яттю. Блики світила, сад;
      голоси даленіючі, вигуки штибу – "гад!
      йди геть!" на чужім наріччі. І годі розумувати.
      І краща у світі лагуна золотцем голуб’ятні

      сліпить зіницю, або сльоза.
      Людина, що доживає до того, що казна за
      віщо її любити, цураючись супротиву
      шаленої течії, криється в перспективу.
      1985



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. З Іосіфа Бродського. Пейзаж з паводком
      Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
      Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
      Буцім і мав, що казать, зголошувався, схвильований,
      а зі багатослівя вціліло одне "було".

      Так одіб’ється дзеркалом cтареча брова і лисина,
      ба, ні подоби лиця, ані тобі – муді.
      Усюди суціль розмите казане усно-писано,
      в ирії – пірвана хмара і ти стоїш у воді.

      Місцевості щось нагадують, – десь у сирій Голландії,
      задовго до з’яви гребель, мережив, імен де Фриз,
      чи то ван Дайк. Або – в Азії, в тропіках, бо залляв і їх
      дощ, і ґрунти розрихлені; а ти не рис.

      Геж бо, поволі збиралося – у день або рік по краплі, і
      пріснява ревно жадає уваги солоних га.
      І час підняти дитину, як перископ, щоб в маєві
      вгледіти міг оддалеки дим кораблів поган.


      1993, Амстердам



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. З Іосіфа Бродського. Aqua vita nuova
      Шепчу "прощай", бодай кому-аби.
      Мани окрім твоєї, далебі,
      бо та, хіба кивнувши для гаразд,
      у відповідь долоні не подасть.

      І cе, зі скла в уяві звівши куб,
      тріумф уже не голосу, а губ,
      що тої риби, котрі розтуля
      повітряною бульбашкою "ля".

      В акваріумі покій над усе,
      ані тобі сльози або пісень,
      і, у повітрі виснучи, рука
      наслідує ознаки плавника.

      Отож, тобі, чимдуж далекій від
      ще зімкнутих кінцівок нереїд,
      із наших вод, скидаючи брову,
      речу холоднокровно у мокву,

      що згусток болю мізочкову міць
      переборов. Що пам'ять зі зіниць
      не виколеш. Що біль, зціпивши рот,
      укрик тепер дійма моє нутро.
      1970



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. З Іосіфа Бродського. Шеймасу Ґіні
      Я прокинувся з гуками мев у Дубліні.
      Удосвіта їх голоси ячали
      як душі, отак безнадійно згублені,
      що не годилися для печалі.
      Хмари брались над морем в чотири яруси,
      наче театр, годячи драмі,
      набираючи брайлем постскриптум ярости
      й немічі на осклянілій рамі.
      В мертвім парку сочилися млою статуї.
      Я осікся: я – дума, бодай і збоку.
      Три четвертини життя – як стадії
      упізнавань до німого зойку
      й цілковитої скаменілости.
      Я був гостем у місті, де, без поради,
      уповні міг би, набравшись смілости,
      вмерти, тільки не заблукати!
      Гуки дублінських чайок! Кінець граматики,
      зауваги звуку до спроб упоратись
      зі повітрям, з я́духою праматері
      від праотчої зради й намог оговтатись –
      шматували дзьобами слух, як занавіс,
      требуючи звести довготи
      голосу нанівець, і почати монолог заново
      з чистої нелюдської ноти.


      1990



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Майдан 11.12.13
      І
      З десятого грудня
      у ніч на сьогодні
      усі ми – присутні
      на цій обороні.
      Долаймо утому
      палкими серцями,
      ми в себе удома
      і правда за нами!

      ІІ
      Шануймо людину,
      що встала по праву
      спинити руїну.
      Будуймо державу
      синів поколінню
      козацького роду,
      козацького гарту,
      й шануймося браття,
      бо ми того варті!
      Славімо оновлену Україну!

      ІІІ
      Шикуймося в лави
      на Заході й Сході,
      берімось до справи,
      щоб жити в свободі!




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. Майдан
      І
      У Чорнеє море впадає Дніпро.
      Для віча мостився майдан.
      Країну гуртує година випроб.
      Нарід можновладця скида.

      ІІ
      Огонь не вертає обуглених дров,
      і кров’ю не стане вода,
      і брук вікопомний освячує крок,
      допоки триває хода:
      за волю і гідність стояти на кров
      уділ не рабів – громадян.

      ІІІ
      Снаги Вам, усім, хто сьогодні не спить:
      у герці сумлінь і оман
      притомніє нація в зболену мить
      і кличе до чину Майдан.
      01/12/

      01/12/




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. З Іосіфа Бродського. Листи династії Мінь
      I
      "Скоро тринадцять літ, як соловей зі кліті
      вирвався і полетів. І ліки, на ніч зужиті,
      богдихан запиває кровицею кравчини, що шив на нього,
      відкидається на подушки, і, під спів завідного,
      поринає у сон, що навіюють колискові.
      Не веселі у Піднебесній і не святкові
      ці скрушні, розпаровані ці роковини.
      Спеціальне люстеречко, що загладжувало морщини,
      неухильно дорожчає. Сад наш хиріє, в’яне.
      Небо, і те шпилями поколоте, як огрядне
      тіло голого немічного (чию тільки спину
      ми і бачим). І я инколи поясняю сину
      богдихана природу звізд, напучую неборака.
      Лист від твоєї любої за підписом Дика Качка
      писано тушем на рисовім тонкім папері з вензелями імператриці.
      Довкола чомусь усе більше паперу, і менше рису".

      II
      "Хода у тисячу лі починається з одного
      кроку, – віщує приказка. Прикро, але того
      не врахує хода поворотна, триваліша пак істотно,
      тої тисячі лі. Надто, як вести лічбу від "о".
      Що одна тисяча лі, що дві тисячі лі –
      тисяча означає віддалі, й чималі,
      як за рідні пороги мова, і зараза нісенітні зі слова
      націляється і на цифри; насамперед, на нулі.
      Вітер несе нас на Захід, як жовте насіння, на
      радість стручку, що луснув, – туди, де стоїть Стіна.
      На тлі її подорожні потворні, немов отой ієрогліф,
      немов які-небудь инші нерозбірливі письмена.
      Рух у один бік видозмінює і мою
      голову на довгасту, ніби тому коню.
      Сили, що мав у тілі, пішли на тертя тіні
      по сухому колоссю дикого ячменю".
      «1977»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    88. З Іосіфа Бродського. Темза в Челсі
      І
      Листопад. Світило, здіймаючись натще, ще
      завмирає на банці соди за склом аптеки.
      Вітер прискіпується до цупких речей:
      труб, крон дерев, людини, якій невдержки.
      Чайки на огорожі, дзьобають щось жиди;
      неколісний транспорт повзе по Темзі,
      мовби сірою польовою, петляючи без нужди.
      Томас Мор видивля у незбувній бентезі
      правобережний обрій та вкоськує свою млість.
      Блеклий погляд міццю змагає залізний міст
      принца Альберта; і, будемо чесні,
      наодинці легше лишати Челсі.

      ІІ
      Нескінченна вулиця, вигином в різкий крюк,
      добігає ріки, упершись в залізо стрілки.
      Тіло сипле кроки на землю зі м’ятих брюк,
      і дерева стоять, буцім черги, падкі до дрібки
      осетрини хвиль; цим, як мало хто,
      Темза вигадує щодо риби.
      Мрячка застує зору трубу Аґрипи.
      Людина, задивлена літ на сто
      уперед, уявля побурілий портик,
      котрому вивіска "бар" не ворог,
      чередичку барж, ансамбль водостічних флейт
      і бус біля галереї Тейт.

      ІІІ
      Місто Лондон чудове, зосібна, у дощ. Ні дах
      цій мокві не завада, ні кепі або корона.
      Тільки той, хто визискує на зонтах
      з цього клімату, може зійти до трону.
      Того дня, коли вашу спину і тінь
      здоганяти не візьметься, й сутуга з грішми,
      у місті, де навіть від хмурих стін
      молоко на сирому східці стає біліше,
      можна, гόртаючи газету, зіткнутись і з
      статтею за пішохода, що не уник коліс,
      і лише на абзаці, де піде за біль рідні,
      у полегші зітхати: тужать не по мені.

      ІV
      Мені ці слова диктувала не
      любов і не Муза, але тихий – раз пó раз
      неквапніш, майже беззвучний голос;
      і я гадав лежма, куди він гне.
      "Як поживав ці роки?". – "Буквою "г" в "ого".
      "Як воно почувалось?". – "Залежно від дорожнечі".
      "Що тобі в світі любе зі усього того?" –
      "Ріки та вулиці – тяглі, тривалі речі."
      "Згадуєш за минуле?" – "Якось була зима.
      Я катався на санях, мене продуло."
      "Ти боїшся смерті?" – "Ні, це та сама тьма;
      ба, густюща, і чорне усе огульно."

      V
      Повітря, бач, розкошує, бере від життя сповна,
      що куди нам, живе собі голубою
      долею ирію, звіюючись над головою
      і ніде не кінчаючись. Зі вікна
      шпилі бачаться, труби, тьмавих дахів свинець;
      це – сампочаток огрому сирого світу,
      де бруківка, відмірявши всім спожитку,
      собою і явить його кінець
      дочасний… Займається ранок, довозиться пошта…
      Тяжко увірити бодай уві щось, та,
      відколи є правий берег у Темзи, є
      лівий берег у Темзи. Це віри додає.


      Місто Лондон чудове, годинники справні всі.
      Серце хіба відстати може від стрілок Бена.
      Темза тече до моря, набухла, як повна вена,
      і буксир перед Челсі дере баси.
      Місто Лондон чудове. Ирієм і ушир
      безмежні ген-ген і далі заобрійні оболоні.
      І коли в нім спиш, номери старі телефонні
      і недавні складаються, добігаючи цифр
      астрономічної масті. І палець, що тиця в диск
      зимного місяця, зводить безбарвний писк
      "зайнято"; й рацій цих засторога
      річ неминучіш, чим голос Бога.

      1974





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. З Іосіфа Бродського. Присвячується стільцю
      І
      Збіг березень. Приємна дивина:
      роздався день. Нівроку й умлівіч.
      На часі впасти поглядові на
      прискіпливого ока варту річ.
      Cтілець, скажімо. Бажано – впритул.
      Отож, зведімось з нього і дивім:
      в лещатах просторовості, що скул,
      крім просторіні гожих татарві,
      він біля метра сягу висоти
      і вширшки сантиметрів сорока,
      і роблений (для росту є сади)
      з підручних (бо докладена рука)
      коричневих матерій. Цю потугу
      воліють оминати в Царстві Духу.

      ІІ
      Річ, вміщена у простір, ніби в Аш-
      два-О, іде на ризик, не з відра
      узявшись той тіснити. Але ваш
      позір у бризки-витрішки не гра
      абиде. Далебі, між голих стін
      стілець, зате, як той наполеон.
      А що було б отут, аби не він?
      Етер, що коливав собі спокон
      пилинки. І позір їх віддаля
      легесенько б усотав, далі сам
      ковзав стіною, вікнами, після –
      пронизуючи скло, сягав би за,
      де ні речей, і просторінь яснà,
      хоча і дещо випукла вона.

      ІІІ
      Що знак м’який у профіль, чи то пак,
      квадратиками – вісімка в анфас,
      стілець уміє виставитись так,
      що ваше око випередить вас.
      І вбачить порожнечу: межи ніг
      (коричневих – до речі, чотирьох)
      теж порожньо. Крутни його, трусни,
      всю одіж скинь, – що тій стіні горох.
      Там пусто. Ви у розпачі, – авжеж,
      ви дієте, бо вам не все одно.
      Скипиш, бува, убік його жбурнеш,
      та максимум, що виявиться, – дно.
      Фанера, пил, штирі, чия іржа
      на кіз зі ваших ніздрів не зважа.

      ІV
      Четвер. Стілець, утім, – анітелень.
      Стоїть, як стій, з учора. Ніби вкляк.
      Ніхто і не шукав його за день,
      не сів, ані не вивісив піджак.
      І простір, ніби сутінки бджолу,
      річ, що її давно не користав
      господар, обертає (у незлу
      вечірню мить) в коричневий кристал.
      Стілець – на дибки. Вперся чотирма.
      Погожий день. Б’є шосту. І за мить
      ви лаєтесь, що тут його нема,
      хоч онде, як укопаний, стоїть.
      І хто їх зна, якої ще мари
      навіяти не годні вечори.

      V
      Матерія гартується в борні,
      оспіваній легендами як слід.
      Для меблів утворився світ, чи ні,
      творець, утім, і їх заздалегідь
      уречевив – у оному числі,
      аби перелічити, для гаразд
      щось визнати чужим. І постелив
      матеріям не пуп’янки троянд,
      але цвяхи. Адже, аби не гвіздь,
      усе б, як є, розпалося мигцем
      на стійки, поперечини. Ваш гість
      не міг би користатися стільцем.
      Тож цілісністю, як і за пуху
      завсідника, річ дякує цвяху.


      Стільцю взнаки дається порожня
      плюс повні матер’яних розмаїть
      в пропорції простій: і маячня
      у шані там, де пусто вочевидь.
      Що зиску од полемік, на копил
      словес вітіюватих – у серцях
      і зопалу, коли казиться стіл
      на сороміцькі витівки стільця?
      До речі, стіл – сумлінна площина.
      А стулець – вертикалити мастак.
      І лампочку вгвинтити, річ ясна,
      він осідлає стіл, а не навспак.
      І, вниз пилком, заплетена стеблина,
      осяюючи инші меблі, блимне.

      VІІ
      Недільне пообіддя. Часу хлань
      стільця не уїдає так, як плоть
      їсть поїдом затято – і тіла,
      і до постав підігнаний шевйот.
      Стільцю не лячні вимахи сокир
      і полум’я багать не дивовиж.
      І повеням років наперекір,
      він випірне жвавіше, аніж фіш.
      Він за ужитком випередить гімн
      і мову, і свідомість, і матрац.
      Розхитаний, він дійде до підмін,
      які на око виявити зась.
      А голос віщий – виявить. Сирìч –
      матерія скінченна. Та не річ.
      <1987>



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    90. З Іосіфа Бродського. Персидська стріла
      Древко твоє зотліло, зотліло тіло,
      тобою і не нанизане у врем’я оне.
      Іржею взялась, хоча таки долетіла
      до мене, улюблениця Зенона.

      Ходики тíкають. І, сказонувши книжно,
      що рідота під корком, із-за облуди
      вони нерухомі, а ти нестримна
      і байдужа до скутої в них секунди.

      Хіба знала, яка на тебе розлука
      з тятивою очікує, давши раду
      собі тої миті, коли із лука
      була пущена зі заріч Євфрату?

      У долонь під опікою од морозів
      згубних, під дахом малознайомим,
      схожа, позеленіла в бронзі,
      зі вцілілим у юшці листком лавровим,

      – ти дедалі прискорюєшся. В пустелі
      не догнати тебе, а тим паче – в пущі
      сьогодень. Позаяк незабутні, теплі
      ще долоні – і поготів, минущі.
      <лютий 1993>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. З Іосіфа Бродського. Стрітення
      Коли вона вперше до церкви несла
      дитя, то її дожидали з числа
      людей, що постійно були там оддавна,
      Святий Симеон і пророчиця Анна.

      І старець на руки узяв його з рук
      Марії; і трійця присутніх округ
      дитини тілами непевну обраму
      творила у ранішній сутіні храму.

      Той храм обступив їх, як вітами бір.
      Від зору людського і зорева зір
      досвітніх він зводами високо брався
      хистити Марію, пророчицю, старця.

      І лиш випадково промінчик один
      на тім’я малого упав; але він
      нічого не знав і посапував сонно,
      спокійний у дужих руках Симеона.

      А голос був віщий старому цьому
      об тім, що не вільний він смертну пітьму
      зобачити перше, ніж Божого Сина.
      Збулося. І старець промовив: "Година,

      що речене кріпить і Твій Рішенець,
      добігла і сповнила, Господе, днесь,
      об чім мої вічі утішно звістило
      дитя: і Твого негасимого світла

      племенам, що ідолів славлять, огонь,
      і слава Ізраїлю – в нім". – Симеон
      умовк. І німіли горішні огроми.
      І позвук зі слів, зачіпаючи крокви,

      витав безшелесно по тому довкіл
      обмерлих присутніх, не кажучи крил
      під шатами храму, невидимим птахом,
      удатним злетіти, спуститись не здатним.

      І дивно було їм. І тиша була
      питоміша, ніже почута хвала.
      Марія мовчала. "Слова ж бо якії".
      І старець озвався тепер до Марії:

      "У тім, хто притих на раменах твоїх,
      підстава падінь і звеличень усих,
      предмет суперечок і чварам причина.
      Од зброї, Маріє, що здійме людина

      у глумі над тілом Його, і твоя
      душа буде ранена. Рана сія
      укаже в людині усе, що допоки
      таїли серця, мов проникливе око".

      Він змовк і до виходу рушив. Услід
      Марія, сутула, і ношею літ
      похилена Анна гляділи, німотні.
      Він рушив, маліючи в значенні й плоті

      у пильних зіницях з-під затінку стін.
      Два погляди спину його наздогін
      пекли і штовхали до виходу з храму,
      до світла, що зовні сочилось у браму.

      Були тії кроки старечі тверді.
      Лиш голос пророчиці певність в ході
      порушив і стримав на хвилю старого:
      але не до нього гукали, а Бога

      пророчиця славити вже почала.
      І близилась брама. Одінь і чола
      торкав уже вітер і розвидня пляму
      вияснював гомін за стінами храму.

      Вмирати ішов він. Не гугіт юрми
      рукою твердою одкрився дверми,
      але онімілі пристанища смерті.
      У безмірі простору, збавленім тверді,

      він чув, як безчасся поглинуло звук.
      І образ Младенця у сяйві округ
      пухнастого тімені смерти тропою
      душа Симеона понесла з собою,

      як світоч виносять у чорну пітьму,
      в якій анікому ніколи саму
      тропину світити собі не траплялось.
      І світоч світив, і тропа роздавалась.
      <16 лютого 1972>




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. З Іосіфа Бродського. Над східною рікою
      Боячись розплескати, несу тім’яний біль
      каламуті зимного дня і хвиль
      олов'яної річки, що рінь несе океану,
      який нас розділив, як безоднею, що ураз
      запевняє око в нічев’ї мас.
      Як повідав гном великану.

      У посталому сторчма царстві, де часток міць
      уособлює дріб підметок, і погляд ниць,
      який гравій у Новім Світі спитує в тверді,
      гріє спомин тіла твердого pro
      vita sua – чужого стегна тепло
      та сухий букет на буфеті.

      Автостадо гримить; кисень всотує і азот
      схожий з ліктем на смак, вуглекислий рот;
      світло ока допалось, як пил до свічного згарку.
      Голова болить, голова болить.
      Вітер пестить і колосить
      зболену голову мою в бурім парку..

      <1974>.






      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. З Іосіфа Бродського.
      Сніг іде і лишає у меншости світ.
      Годі ліпше пори Пінкертонам,
      і себе осягаєш у всякім єстві
      за непевністю відтиску в онім.
      На такі дивовижі бодай обімри
      горілиць: тиша личить безодні.
      Скільки світла набилось у скалку зорі,
      проти ночі! що біженців в лоді.
      Не осліпни, гляди! Ти і сам сирота,
      скрушний спритник, ослушник законів.
      За душею – ні дідька, сама гіркота,
      пара з уст, ніби профіль драконів.
      Помолись ліпше вголос, як той Назорей,
      за усіх зі дарами в обозах
      самозваних царів до дверей од дверей
      у півкулях обох і діток всіх.


      <1980>.





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. З Іосіфа Бродського.
      Вечір. Руйнація геометрії.
      Точка, що кут нанівець звела.
      Взагалі: геть маліє предмет її.
      Так роздягаються догола.

      І – зупиняються. І гущавіні
      застують вдіяне, що печать
      письмена у сувої. Аби не втаєні –
      з лабії б і почать…

      Місяць, виліплений у Монголії,
      потикає нечулої шиби склу
      прищувату, лезами листь магнолії
      чисто виголену скулу.

      Як війську, купитись готовім хлібною
      чергою, а не на клич "ура",
      днині нинішній, завтрашністю вагітною,
      любе учора – й край.

      То утроби статуї, зовні з сутінню
      згідної, совісно не скребе.
      У людині відмінність сягає ступеню
      безнадії cуто щодо себе.


      <1987>



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. З Іосіфа Бродського. Полонез: варіації
      І
      Осінь твоєї півкулі ячить "курли".
      На охлялій державі дає слабини підпруга.
      І, хоча вікно не закрите, кути у млі
      до сорочки звикають, як центру круга.
      А як лампу ввімкнеш, хоч куди б доніс
      на самого себе, і перо – за свідка.
      І нема могили, рівняти ніс
      в піаніні невтішного Фредеріка.
      Сріблом повні з чужої казни й лани
      обдарує кошених лук купиння.
      Повернеш лице до стіни, і сни
      відти посунуть, як та дружина,
      навпрошки на задвірки, рвучи кільце
      конопель: і лахміть не ховають лати.
      І тому, що всі на одне лице,
      тридцять трьох, як одного, не гріх кохати.

      ІІ
      Черепиця фільварків і жовтий тиньк
      сумовитих обійсть, і карнизів брови.
      То колеса по вісь у багні, то кінь
      хвицне місяць коров’ячий гонорово.
      І мигають стоги, завалившись в Буг,
      і задкує вільшаник, п’ючи з корзинок;
      і поорану хмару свинцевий плуг
      розверзає над лонами піль озимих.
      У поділ, за вовнинки панчіх – реп’ях
      учепивсь потерчам, а кігтить, що кревник.
      На міцнющі нитки небеса про всяк
      зашиває дощем – і прощай Коперник!
      І кришталик тьмяніє, і никне геть
      тіло розсипом родимок в сукні з пíтьми.
      Нетривкий, ледь угаданий силует,
      ти не гожа упасти в чиїсь обійми.

      ІІІ
      Розумію, кохають і без надій,
      не навзаєм. Що вільні, як син Кібели,
      милуватись зі мли й, опинившись в ній,
      нею поятись, пігмей і велет.
      Можна, цяту за цятою, ліпші з рис
      і молекул двоїти пером сугубим.
      Й позувати свічаду: мовляв, дивись,
      ти – це я; позаяк – а кого ми любим
      і лелієм? Кивни на талан, й – мовчок:
      у майбутнім, як вічі не зводь до стелі,
      нині чується цокання в бомбі, що
      полишає неторканими лиш меблі.
      Не дібрати, од кого і хто утік:
      ані час, ані простір для нас не зводня,
      але, як його бути завжди, довік,
      нам обвикатись уже сьогодні.
      <1981>





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. З Іосіфа Бродського. Квіти
      Квіти в їх божевільнім в абрисах квітуванні,
      по якім у повітря за склом зім’ятий
      вид, з запальним їх “А”, роз’ятреної гортані,
      то шепелявим, то просто у кольорах помади,
      – квіт, що хапає за душу вас то пожадливо і шалено,
      то бліді буцім губи, шепотами «напевно».

      Що ближче воно землі, то цікавіше тілу:
      як роблені були речі, де усі дивовижі
      їхні кроїло лезо у обережну силу
      – безтілесні, либонь, духом і вивищені,
      як варіант лиця до винаходу гримаси
      відвертості, або сяйва зорі по утраті маси.

      Вони стоять перед нами ніби з того далека,
      де нічого нема, крім оказії перецвіту,
      перевтілень, – у краплю на денці глека,
      в сірник, в сигнал радиста, у шмат батисту,
      квіти: досі оcмучені сезамовими казками,
      задивлені в нас невидющими пелюстками.

      Квіти! Нарешті ви дома! У недосяжнім фальші
      потім, у прісняві скла пузатих
      ваз, де пора яріти, позаяк далі
      розпад, рої молекул, так званий запах,
      чи полотніти з лепетом: “пестик”, “тичинка”, “стеблі”,
      у пику ліпнині тиньку, мавши на оці меблі.
      <1993>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
      Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
      таки гори. І чоловік у пальті
      бесідує з чоловіком з патерицею у правиці.
      Неподалік собака шукає їдла в смітниці.

      Бозна об чім співбесідників річ. Видать,
      беруть високо; за такі предмети, як благодать
      і невтоленність в істині. Вторити незборимим
      покликам потурає бесіда з пілігримом.

      Скелі – або фрагменти стовпотворінь –
      втопають у дикій рослинності. І уклін
      голови пілігрима звітує у непідробній
      шанобі білому світу, рядженому у обрій,

      а також місцевій фауні. "Так", запевня його
      поза, "байдуже, нехай колеться". Нема чого
      отак побиватись. Колючість – одна з питомих
      і давніх ознак поверхонь. Візьмімо чотириногих:

      їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
      ніг у нас менш удвічі. З Місяця це, либонь,
      бачиться дещо иншим. Осьде, де щонайдовші
      тіні кида минуще, колючість дає підошві,

      а босій – то і подавно – менше зважати на
      прикрощі. В принципі, щем садна
      ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість
      дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".

      Видимо, це у горах. Або – у руїнах стін
      колишнього городища. І руки, які схрестив
      на грудях той, у пальтині, указують на затятість.
      "Так", каже його поза, "в принципі, дах на хаті

      наслідує у будові деякі риси гір.
      Чим, без хвали оселям і докорів на позір
      задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
      засадами геометрії. Най із ухилом в конус

      остання і намудрила. І здалеку та ж гора
      схожа на дім селянина, хижину злидаря
      десь поруч. За чаркою, чоловіче,
      певніш і не охопити ні плинне, ні споконвічне,

      ні нинішнє, ні минуле. Тим паче – нашвидкуруч.
      А щойно ви – пілігрим, ви знаєте, щодо круч,
      щодо урвищ, – чому людина бачаться більш слугою
      наглядачів за спинами, ніж гравію під ногою

      і марева попереду. Марево ваш візит
      стріне в личині будучини міною "підійдіть
      сюди". Але досить у той бік додати кроку –
      воно пропонує, рідіючи, поволоку

      минулого: крутосхил, колючки і пучки трави.
      Ось чому я узутий". "Не ясно однак, хто ви" –
      вертає добродію пілігрим. – "Не дуже
      ми, бачу, порозумілись. По Вашому, неминуче

      і цяті, і плямі в мареві рядитись під давнину".
      "Ми оба – дві минувшини, утілені ув одну
      теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
      разі. У звичнім обом нам – гіршім,

      геть не означимося. Ні пензлем, ні олівцем
      або голкою майстра, понехтувані митцем.
      Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
      око маляра може і нехтувати деталлю,

      – тобто моїм та вашим у ній існуванням. Ми, –
      не важимо у пейзажі, як ті пироги куми.
      Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
      Пейзажі є неминуче минулим у чистім виді,

      коли воно ще нічийне. Коли його колір – чин
      речей, що спростовує далечінь
      та звичне тій деспотичне порядкування тілом
      по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,

      коричним, темно-смарагдовим. І, убране в кольори,
      спитує свій чар на малярі – і абрисами гори,
      і овидом на руїни. І віддамо Джованні
      належне, адже Джованні завважив у нім, принаймні,

      нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
      "То ви – посланець минулого?" – нервується пілігрим.
      Та співбесідник умовк, мавши на оці бублик
      хвоста цуцика, котрий дещицю роздобув був

      із непотребу підвечеряти і ось-ось
      звискне, щасливий, що завдалось.
      "Та ні, – озвався урешті. – Минуле инше цікавить".
      І тут пейзаж оглашає заливистий сучий гавкіт.



      <1993-1995>






      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. З Іосіфа Бродського. Роттердамський денник
      І
      Дощ в Роттердамі. Сутінь. Середа.
      Стискаю парасоля, звівши комір.
      Чотири дні чинило місто опір
      і гинуло під бомбами. Міста
      не люди, що бояться попомокти
      під час дощу. Їх вулиці, доми
      не вільні божеволіти, як ми,
      і, падаючи, не жадають помсти.

      ІІ
      Липнева днина. Капає зі вафель
      на брючину. Дзвінкий дитячий гурт.
      Впадають в око розміри споруд.
      У Корбюзьє те спільне зі Люфтваффе,
      що нівелір нагадує приціл,
      а на меті – нове лице Європи.
      В чім знавіснілі хибили циклопи,
      те довершать тверезо олівці.

      ІІІ
      Як час не гоїть куксу, в инший чин,
      як засіб одсторонености цілей,
      ятрить. І поготів – допіру ціле.
      Ніч. З приводу тридцятих роковин
      по-літньому рясні зірки у вікнах;
      двадцятий поверх, ми п’ємо вино –
      на рівні, опанованім давно
      невидимими душами невинних.

      <липень 1973, Роттердам>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Нівідкіля, з любов’ю, унадцяте, навмання,
      бажаний мій, шанований, люба, неоковирні
      риси лиць, щиро кажучи: чи мана
      на помині, чи сам ціпенію, втім, ні
      ваш, ні довіку друг вас вітає зі одного
      зі п’яти континентів, що тримається на ковбоях;
      я любив тебе більше, аніж янголів чи кого,
      тож німую тепер чимдалі від тебе, ніж разом обох їх;
      за опівніч, у сонній долині, на сáмім дні,
      в темноті й укривал сум’ятті, співставнім
      глибині заметів до клям у ній –
      ні слівця, ані пари зі уст, принаймні –
      я тамую в подушці звіриний рев
      за морями, котрим і кінця, і краю,
      твоїм рисам повадитися зі мрев,
      як спричинене дзеркало потураю.

      1975 - 1976





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      ...і на слові "грядущеє" зі шпарок у словнику
      набігають чорніші миші, і мишу сіру
      об’їдають у виїденім куску
      пам’яті, дірчатої, що сиру.
      Після літ і літ уже не чіпає, хто
      або що за завіскою маячить,
      і у мізку одлуння не земного "до",
      а шерех од неї. Життя, що йняв чи
      ні за дар, або цінував де-де,
      зуби каже за першої на те моги.
      Зі всієї людини решті перепаде
      частка. Дібране нею. Частина мови.
      1975





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»:
      Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
      сіре небо подібне даховому залізу.
      Непарного дня у жовтні, неподале́ць
      їжишся, круглячи числа до "хай їм грець".
      Ти не птах, податись аби у ирій,
      хоч видав і світів, і нужді позірній
      марним пошуком подруги вчений годі:
      сторінок – зимувати – нема в природі.
      Зазимуймо отут, в чорнім одінні книжнім,
      безнадійнім на холоді, поглядові проникнім,
      і пером за бугром собі штабелів
      кириличних наколовши слів.
      <1975 – 1976>





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Я при дещиці глузду ще, та втомило літо.
      Сорочину з комоди вдінеш, а день і кане.
      І хутчій би уже зима, та усе оте забілити –
      ці міста, їхній люд, а зелень їх – і подавно.
      От і сплю у одежі чи сторінки чужого
      почитую решту року, доки та, перегодом,
      буцім пся, що втекла від свого сліпого,
      переходить у певному місці асфальт. Свобода –
      це коли геть забуваєш, як по батьку тирана,
      ні халви з Ширазу, а слина солодка,
      і най мозкова покруч зроговіє до рана,
      нічого не капне з голубого ока.

      1975








      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Ти забула село, що згубилося у болоті
      лісової губернії, де чучела на городі
      уявити годі, бо не ті злаки,
      і дорогою одні гаті або байраки.
      Бабця Настя, либонь, померла, i Пестерєв чи не в бозі
      почив. Чи п’яний і сидить у льосі,
      чи ладнає зі спинки нашого ліжка натще
      ворота чи хвіртку, живий одначе.
      А взимку там колють дрова і сидять на ріпі,
      і зоря у мороз мигає на дим садибі.
      І не в ситцях краса-дівиця, а свято пилу
      у вікні світлиці, де ми любили.
      <1975>




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Щодо сяєва звізд, то воно завжди.
      І, що певні в собі, у своєму сяйві,
      чи які неприкаяні, а ряхтять сюди,
      бо вечоріє: усі ті самі.
      Небо ніби не проти, і мало чим
      надихаємось в космосі, як очима,
      – ними. Принаймні – не ідучи
      з місця, на голій веранді, сидьма.
      Як казав, не обійдений у званні
      й чині, пілот одного снаряда,
      життя, бач, немає ніде, і ні
      однієї – окові дати ради.
      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      У містечку, де смерть виїдала плішинами шкільні карти,
      брук лискучіш лускатого короп'яти,
      на столітнім каштані тануть тужаві свічі,
      і чавунний ліс німує на чуті кличі.
      У віконній марлі, вицвілій після стільки
      літ і прання, ранки гвоздики і стрілки кірхи;
      оддалік деренчить трамвай, як в часину ону,
      та ніхто не сходить нині до стадіону.
      Край настає війні – це як вицілить маніяка –
      віденського стільця – сукенкою білявка,
      та крилате дзуміння сріблястої кулі в липні,
      велелюднім у небі – прямцем на Півдні.

      <1975, Мюнхен>




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Дерев’яний лаокоон, кинувши долі гору з
      пліч, підставляє їх велетенській хмарі. З мису
      налітають пориви різкого вітру. Голос
      утримує ще слова, верескнувши, у рамцях смислу.
      Розверзається небо: цівки, сукані у канати,
      хляскають спини горбів, як лопатки в лазні.
      Середзимеє море ворушиться за руїною колонади,
      як солоний язик за вибитими зубами.
      Одичавіле серце б’ється ще за обидва.
      Чи, патиком жахане, – задкує, бокує, спурхуючи фазаном*.
      За сьогоднішнім днем ціпеніє наступна днина,
      що підмет зі присудком неспівставним.



      <1975 – 1976>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Я родився і ріс в болотистій місцині, крайній
      рінню оливу хвиль, двоїстих у добіганні,
      відтіля – усі рими, від них – отой бляклий голос,
      який в’ється між ними, що мокрий волос,
      заки в’ється, як може. Це уже хвилі клопіт,
      що розчулює вушну мушлю не її рокіт,
      але ляск полотна, ставень, долонь, чайник,
      скипілий на керогазі, максимум – крики чайок.
      Те у пласких краях і боронить од фальші
      серце, що критись ніде і видно далі.
      Це хіба щодо голосу далеч не дуже чуйна:
      не окові нарікати на брак відлуння.
      1975




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Пізнаю отой вітер, чиї вихори у траві,
      під нього і стеленої, що тамтій татарві.
      Пізнаю отой лист, що дорожнюю грязь
      обагрив був, ніби підтятий князь.
      Розтікаючись по заюшеній косій скулі
      дерев’яного дому в чужій землі,
      що за посвистом гуся, осінь у склі внизу,
      пізнає по лицю сльозу.
      Більма в стелю, як слідує сліпаку,
      я не слово о безвісти їх говорю полку,
      а кайсацьке ім’я, і не в ріг-дуду,
      ворухне мій язик, як ярлик в Орду.
      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Поблизу океану, при світлі свічі; округ
      люцерники зі острівцями щавії, конюшини.
      Вечорами у тіла, наче у Шиви, рук
      у жазі простягтися дорогоцінній.
      Колихнувши траву, мишу полює сич.
      Рипне кроква знічев’я над головою.
      В дерев’янім місті міцніше спиш,
      бо усе, що насниться там, і було явою.
      Пахне свіжою рибою, до стіни прилип
      профіль стільця, марля благенька в’яло
      коливається у вікні; повні променями приплив
      підібгався, як укривало.
      <1975>




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. З Іосіфа Бродського. Епітафія кентавру.
      Назвати його нещасним, не кажучи, хто слухач,
      що недопересолити – аби не гірко.
      Але тхнуло од нього, далебі, гидко,
      і бракувало охочих тягатися з ним навскач.
      Казали, міг стати пам’ятником, аби не оце аби:
      спадкове? збій на конвеєрі? економічна криза?
      Чи війни разом скінчилися, а ворог сам замирився,
      що вилилось в нісенітню речі в самій собі
      ймовірніш, чим в винятковість, стійкість, які волів
      плекати, та своєчасно не наполіг у чині.
      Роками, ніби ті хмари, тинявся серед олив,
      дивуючи одноногості – праматері остовпіння.
      Мастак був себе дурити, мирити, і опинивсь
      у добірному товаристві – з самим собою.
      І помер молодим, бо тваринна міць
      олюдненої істоти нінащо звелась людською.

      <1988>










      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Як і співати що, то переміну вітру,
      зі західного на східний, щойно підмерзлу віту
      податись змушує вліво, поскрипуючи від неохоти,
      і твій кашель летить здовж рівнин до лісів Дакоти.
      Опівдні ружжо бажає і стрельнути в те, що в полі
      видається зайцем, загадавши кулі
      укріпити розрив між нездалим владати темпом
      норовистих рядків з-під пера і типом,
      що лишає сліди. Деколи голова з рукою
      зливається, не стаючи строфою,
      але чула на голос головно гугнявого каламáря,
      наставляє вухо – частку кентавра.


      <1975 – 1976>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    112. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Еге ж, пригріває. У пам'яті, що в полях,
      злак і плевелів окіл неоковирніш.
      Уявляєш і Південь, де уже, мовляв,
      висівають сорго, мати б знаття, де Північ.
      Земля з-під лапки грака масніє, дійсно м'яка;
      пахне живицею, тесом. В люстерко
      мружачись од разючого сонячного пучка,
      бачиш зненацька воскову щоку клерка,
      метушню в коридорі, емальований таз,
      чолов'ягу в жованім капелюсі, що супить брови,
      і другого, і фотоспалах обдасть не нас,
      а обм’якле тіло, калюжу крови.

      1975 - 1976



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Ніколи не буде запізно вийти з домівки на
      вулицю, де оглядини навмання
      заспокоять око під’їздами, худорбою
      голих дерев, блищанням калюж, ходою.
      На пустій голові бриз ворушить ботву,
      і вулиця оддалік звужується в букву "У",
      як обличчя до підборідь, і пся причинна
      вилітає зі підворіття, що зібгана папірчина.
      Вулиця. У деяких зі споруд
      показні вітрини, повні полиці;
      і, що ліпші, то тішишся, що здоровий глузд
      не лишив тебе з ними наодинці.
      <1975 – 1976>



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    114. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Темно-синій світанок у инеї вколо рами
      нагадує вулицю зі ввімкненими ліхтарями,
      лід її перехресть, переметені тропи,
      метушню роздягальні у східнім кінці Європи.
      Там звучить "ганнібал" від мощей в мішковині вутлій,
      міцно пахчені пахвами бруси на фізкультурі;
      пляма чорної дошки, уїдливої до дрожі,
      досі сочиться чорним. І ця, і схожі.
      Деренчливий дзиґар і сріблений иній
      обернув у кристал. Щодо паралельних ліній
      все доконечно склалося, скостеніло;
      годі звестись, утім. І тоді не кортіло.

      1975 - 1976






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Згідно візій повітря, закрай землі
      усюди. І заочі білий світ
      обіцяє, чим би не замели
      сліду, оте, що і вочевидь.
      От і око, вколо і навідліг
      скошує, буцім серпом, поля;
      сумі дрібних складових зі рою неподалік
      нічим різнитися від нуля.
      І усмішка майне, ніби ґави тінь
      по щербатій горожі, стороння куп
      шипшини, та чула до голосінь
      жимолості до зціпеніння губ.
      <1975 – 1976>






      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      І тому, що каблук полишає сліди – зима.
      У речах дерев’яних заціплий в полі,
      пізнає в перехожих себе димар.
      Ба, дарма попустив проти ночі долі
      поміччю спомин, раз уночі
      на тепло твоїх – (пропуск) – коли заснула,
      тілом кидатиметься від душі
      до стіни, як на свічі чула
      тінь пустого стільця яка,
      і під скатертю бганим до лісу німбом
      ген за силосну башту, терту крилом грака,
      не обілиш повітря колючим снігом.

      <1975 – 1976>






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Північ кришить метал, та прощає скло.
      Учить гортань вимовити "впусти".
      Холод мене напучав і уклав перо
      пальців горстці – на холоди.

      Замерзаючи, бачу, як за моря
      сонце сідає і порожню з льодком.
      Чи то ковзає ним каблук, чи то сама земля
      округляється під каблуком.

      І в гортані моїй, де належні сміх,
      мови оривки, гарячий чай,
      не ховаючись, проступає сніг,
      і чорніє, що твій Сєдов, "прощай".

      1975 - 1976







      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. І.Бродський. Із циклу «Частина мови».
      Помого в немочі моя, моя, в немозі,
      шлеї непірваній потуго в жилі,
      куди побідкаємось на ярмо і
      кому повідаємо, яко жúві?
      Як повні поночі зі сірничиною
      чекав лупатої у шторі мацаній,
      висіюючи голіруч причинної
      потали жовтої оскал у глянцеві.
      Яким борзописом, загуслим в патоці,
      їх не розмазуймо, а з ким в коліні чи
      бодай у ліктеві, переломляти ці
      творінь окрайчики, бодай по скибчині?



      1975 - 1976



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. І. Бродський. Різдвяний романс
      Пливе у тузі неугавній
      у цегляній товпі надсаду
      нічний кораблик непогасний
      із Олександрового саду,
      нічний ліхтарик і відлюдник,
      на ясно-жовту ружу схожий,
      до узголів’їв своїх любих,
      в ногах захожих.

      Пливуть у тузі неугавній
      сновид, п’яниць хори бджолині.
      Суми незбувні, непроглядні
      на іноземцевій світлині,
      і завертає до Ординки
      таксі, осідлане в знетямі,
      і каменіють в млі будинки
      впритул з мерцями.

      Пливе у тузі неугавній
      співець печальний по столиці,
      сумний двірник на вітрюгані
      стоїть при гасовій крамниці,
      спішить по вулиці безлюдній
      коханець сивий і красивий,
      і опівнічний поїзд шлюбний
      пливе у ній, непояснимій.

      Пливе у млі замоскворецькій
      плавець у тузі з випадкових,
      блукає говірок єврейський
      по сумовитих жовтих сходах,
      і у зажуру по радінню,
      у новорічну ніч недільну
      пливе мальована красуля,
      очей не кажучи від суму.

      Пливе в очах студене мрево,
      тремкі сніжинки на вагоні,
      блідої стужі вітер ревно
      червоні обійме долоні,
      й цівки огнів медами щедрі,
      і пахне солодко халвою;
      і небом святяться вечері
      над головою.

      Твій рік Новий у синій гамі
      зі моря-марева міського
      пливе у тузі неугавній,
      немов життя нового змога,
      і наче буде світло й слава,
      і вдалий день, і доста хліба,
      і мов життя гойдне направо,
      гойднувши вліво.







      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Кількоро зауваг. У кутку – тепло.
      Зір покладається на предмет.
      Вода видається чистіш, чим скло.
      Людина жахніш за її скелет.

      Зимний вечір з вином ніде.
      Веранду дотискує живопліт.
      Голову лікоть не підведе
      у оперті, як морену – лід.

      Літ за тисячу опісля, молюск
      явить мушлею тюлю у бахрому
      вибите "на добраніч" уст,
      не пояснюючи, кому.

      <1975 – 1976>





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. К. Кавафіс «Грекофіл».
      Пильнуй, щоб карбування якомога
      було чіткіше. Як і велич в рисах.
      Зробімо дещо вужчою корону:
      не полюбляю я горшків парфян.
      А надпис – тою ж грекою, еге ж бо,
      без кпин і многозначностей гіпербол,
      аби, бува, з їх нюхом римських пров,
      проконсул не наябедничав Риму;
      але, нагадую, повинен бути гордим.
      А на звороті викарбуймо, певно,
      атлета з диском, ні – нехай ефеба.
      А над усе тримай на оці сам
      (і ти, Сифасте, наглядай в обидва),
      щоб після карблених «Монарх», «Спаситель»
      виднілось елегантно «Грекофіл».
      І збав цих мудрувань, штукенцій в дусі –
      «Які ще греки? Що за еллінізм
      у нас за Заґром, казна де від Фрати?»
      Є варвари – ще ті, а понапишуть
      бува нівроку. То невже ми гірш?
      Урешті, добираються до нас,
      вертаючи із Сирії, софісти
      і лірники з віршами, інша рвань.
      Ми, бачмо, не цураємсь еллінізму.
      <1988>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    122. І.Бродський. Листи до римського друга
      Нині вітряно і хвиля б’є навідліг.
      Скоро осінь, все поміниться невдовзі.
      Годі, Постуме, бентезі мимовільних
      і обнов, і малев, подрузі в помозі.

      Діва тішить з осторогою за рамці –
      далі ліктя не узятись чи коліна.
      Скільки втіх у нетілесному і рацій:
      ні обіймів, ані зради обопільно!
      ______________

      Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
      Як столиця? Б’єш пороги? Стелять м’яко?
      Що там Цезар? Не нудьгує? Все інтриги?
      Все інтриги, або оргії пияки.

      Я сиджу собі в саду, горить світильник.
      Ані подруги, ні служки, ні знайомця.
      Замість слабих світу цього, або сильних –
      комашні лише догідне суголосся.
      ________________

      Тут лежить купець із Азії. Тямущим
      був купчина – беручкий, скупий на ляси.
      Вмер зненацька: лихоманка. З неминучим
      підгадав, а не до вигоди оказій.

      Обік ліг легіонер під грубим кварцом.
      Він Імперію уславив у звитягах.
      Міг загинути – й не раз! почив же старцем.
      Цвинтар, Постуме, та правил аніяких.
      ________________

      Хай і правда, курка, Постуме, не птиця,
      мізки курячі дадуть хильнути горя.
      Як випадком у Імперії родився,
      є ж провінції – глухі, і біля моря.

      І від Цезаря далеко, і від хуги.
      Годі лестити, трястись, спішити годі.
      Ти казав, усі намісники – злодюги?
      По мені, то за убивцю кращий злодій.
      ________________

      Разом зливу переждати, я, гетеро,
      ще погоджусь, але збав мене торгівлі:
      тілом критися і правити сестерцій,
      все одно, що дранку микати у крівлі.

      Протікаю, бубониш? То де калюжа?
      Ні калюжі по мені ще не бувало.
      От найдеш собі бодай-якого мужа,
      він і буде протікати в покривало.
      ________________

      От і ми давно минули половину.
      У таверні якось чув раба з конюшні:
      "Обернімось, і убачимо руїну".
      Погляд, звісно, дуже варварський, та слушний.

      Був у горах, клопочусь тепер з букетом.
      Глека доброго знайду, води наллю їм.
      Що у Лівії, мій Постуме, – чи де там?
      Непереливки, либонь, але воюєм?
      ________________

      Гожа, Постуме, намісника сестриця.
      Худорлява, але з повними ногами.
      Спав ти з нею ще. А нині стала жриця.
      Жриця, Постуме, і знається з богами.

      Приїзди, вином вчастую, хлібом ситим,
      або сливами. Розкажеш мені вісті.
      Постелю тобі в саду під небом чистим
      і скажу, що за сузір’я в оковиді.
      ____________________

      Скоро, Постуме, твій друг, меткий на штучки
      в додаванні, відніманню дійде сплати.
      Забери, що заощадив, з-під подушки,
      там не густо, але стане поховати.

      Та поїдь на вороній своїй кобилі
      в дім гетер неподалік міського муру.
      Дай їм ціну, як тоді, коли любили,
      хай у ціну ту ж і виплачуть зажуру.
      ________________

      Зелень лавра, неугавна в її дрожі.
      Двері настіж, запорошене віконце.
      Усамітнений стілець; в порожнім ложі
      плед усотує обіднє спите сонце.

      Понт шумує до горожі з чорних піній.
      Чийсь вітрильник боре хвилю біля мису.
      На розсохлому ослоні – Старший Пліній.
      Дрізд щебече в шевелюрі кипарису.
      ___________________
      березень, 1972

















      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --