Онде дім, який Джеків розніс фугас.
Онде мур, де зіжмаканий ціпне бакс,
ані Гансу ні шансу: однак хана.
Це – Іваном викладена стіна.

Це стіна, до якої доклавсь Іван.
Діловито, як доказ уподобань
будівничих, сіріє її бетон:
немаркий і пасткам у тон.

Це стіна, де: а) млоїть вас; б) ляка
дріт(напругою з’їженіш їжака!),
а на штопці бабусиній узнаки
струмом випалені дірки.

За стіною тріпоче місцевий стяг.
Надиха вільних мулярів до звитяг
жовто-маково-чорних піткань цвіток –
ревні Циркуль і Молоток.

Чатові її зірко, як птиці з гнізд,
озирають в біноклі: Захід і Схід
видно, як на долоні, та не впада
їм у вічі ані жида.

Визначаються біля стіни місця
ідеалам і опціям гаманця,
чи по Марксу – підмін у меню ціна,
і її вимага стіна.

Підійди до стіни, як нема іти
куди инде і никнуть твої світи,
а тумани-омани і майбуття
упослідять, і сенс життя.

Підійди до цієї, миру-війни
b-версії в стадії кам’яній:
зі бетону відлита її скрижаль –
ані тріщин, ні задзеркаль.

Тут удень вередує нудьга. Вночі
докучають прожектори, хоч кричи.
А вві сні, переверзіям в унісон,
крик діймає: і це не сон.

Сни сирі неї окіл: не водяні
барви малев – кривавить і уві сні
той блокнот, де нотоване олівцем
заперечується свинцем.

Тільки час, що мете по собі сліди,
за злочинний переступ туди-сюди
уникає покар її прохача:
куля в маятник не влуча.

І стіна ціпенітиме до відлунь,
заки люд, у поробі, мов на тіпун,
і тісніш, як десертні ложки, зляга,
і самітно їсть пирога.

Підійди сюди, ікла її огледь:
годі римській до неї, і – нітелень
за китайської кутні, гнилі суціль
для сусідського м’яса-гриль.

На пісенні рулади і птах мастак.
А оман і облуд опостінь тим пак
в світі доста на пелени для зіниць:
тож іди до стіни – дивись.


--------------

Позаяк помилки неминучі, мене легко сприйняти
за людину, котра стоїть перед вами в залі, заповненій
вами. Проте за якусь годину
ця помилка буде виправлена – вашим і моїм коштом,
і місце знову заповнять елементарні частки,
вільні від обмежень людської форми
та типу збірки. Деякі частки все ще вільні. І не все – пил.

І моя нехіть зізнатись, що це моє
обличчя тепер перед вами, або ж навспак,
походить не так зі цноти чи соліпсизму,
як із поваги до близького майбутнього цієї зали,
а також до вищезгадуваних часток, що у вільному ширянні
опадають на блискучу поверхню
мого мозку. Недосяжних вогкій ганчірці, спраглій стерти їх.

Найцікавіше у порожнечі –
це оте, що їй передує повнота.
Першими це збагнули, гадаю, греки,
сильною стороною чиїх богів і була відсутність.
Тож уявіть, скажімо, що ви налаштовуєтесь на божественний біс,
зі мною, а я відпрацьовую на гальорку.
Усих нас спонукає марнославсто. Проте я поспішаю.

Коли знаєш майбутнє, кортить прискорити
його з'яву. Як оте роблять статуї або меблі.
Самоусунення не чеснота,
а неминучість, найчастіше усвідомлювана
надвечір. Хоча суто чисельно легше
не бути мною, ніж не бути вами. Як лебідь зізнався
озеру: Я собі обрид. Утім, ласкаво прошу до мого відображення.


---------------------------

Достеменні випадки инколи стають притчами.
Ти вважав би усе це, певно, зайвим.
Ймовірно, зараз
ти відчуваєш байдужість.

Втім, він
не відчуває байдужости,
бо від нього залишилась лишень жменька попелу,
котрий змішався з усесвітом, з пилюгою шляху,
котрий змішався з вітром,
з високим небом,
у якім він не знаходив Бога.
Бо не звертався поглядом до неба.
Земля – вона була йому ближчою.
І він студіював
у Сарагосі право Людини
і кровообіг Людини – в Парижі.
Еге ж бо. Він ніколи не споглядав
Бога
ні в собі,
ні в небі,
ні на іконі,
бо не відривав погляду
від людини і дороги.
Тому що все життя уникав
від погоні.
Син віку – він сторонився свого
часу,
загортаючись в плащ
від наглядачів,
голоду і снігу.
Він, хто вивчав потреби
і можливості людини,
Людина, котра вивчала Людину
задля Людини.
Він так і не звів свого погляду
до неба,
бо 1553 року,
в Женеві,
він згорів між полюсами століття:
між ненавистю людини
і невіглаством людини.

-----------

Як славно звечора собі
в своїй заплутаній судьбі
не дорікати у журбі,
удаючи, що спиш,
забути клопоти пусті,
у хатній чути темноті,
як миша у пічнім хребті
розворохобить тиш.

Яка утіха й благодать,
у зошит аркуші зібрать,
і, благо, нікому брехать:
резон, чи не резон.
А до збіговиська причин
і поміркованих мужчин
не понукає тріск лучин
і мишоловки сон.

З весни не топлено: оне
і переконує мене
хутчій укутатись в кашне,
чим серце оголить.
Ані учителя стопа,
ні Бог, ні янголів товпа,
якщо поріг й переступа,
життю нас не навчить.

-------------------

Коньяк в графині личить янтарю,
що, далебі, Литві симптоматично.
Коньяк і вас вподібнить бунтарю.
Що не практично. Радше – романтично.
Він якорі обрубує на прю
заціплому всьому, бодай дотично.

Кінець сезону. Стульці горі дном.
Шикує білка – шишками від’ївшись.
Хропе в кафе російський агроном,
звитяжець бездоріж, билинний витязь.
Фонтан сюрчить, і поруч, за вікном
милуються Юрате і Каститіс.

Порожні пляжі мевами живуть.
На сонці сохнуть фарблені кабіни.
Транзистори за дюнами ревуть,
відкашлюються в комини каміни.
Каштани у калюжах там і тут
погойдуються, як рогаті міни.

До чого метрополія глуха,
в провінції співається дедалі.
Богує віршів рачачих пиха
у вірнім їх апостолу журналі.
І зліпок первородного гріха
свій образ тиражує у каналі.

Яса епохи – плюнь і розітри!
Скородить море прикордонний катер.
Коли дзигар указує на "три",
тобі, хоч запливи за дебаркадер,
у поміч дзвін з костелу. Де, згори,
від Сина мук німіє Богоматір.

І щоб не сторонитися мети
доріг, що розбігаються, де фланги
готові оголитись до кости,
і, власне, річ іде про бумеранги,
то инде місця ліпше не найти
осінньої, самітної Паланги.

Без росіян, євреїв. Через весь
осяжний пляж дворічний археолог
бреде, задерши кирпу, навпростець,
стискаючи фаянсовий осколок.
І щойно серце тут заскочить грець,
то некролог литовською на сполох

торохне, що останній сірничок
в коробочці зі урною назирці.
І сонце, як у казці колобок,
підмигує розгубленій синичці,
до кучових сусідячись хмарок
у траурі, або догідно звичці.

І рокіт моря просльозить тебе,
безлико – як буває у артистів.
Паланга мокне, кашляє, сопе
на вітрі, дослухається до свистів,
і мовчки пропускає крізь себе
республіканських велосипедистів.

-----------------------

Я двічі прокидався цеї ночі,
брів до вікна, і ліхтарі в вікні,
оривок фрази, мовленої в сні,
крапок рядами нівечили; очі
не знали, чим зарадити мені.

Ти снилась при надії, й стільки літ
з тобою, поперед років розлуки
карався я провиною, і руки,
погладжуючи радо твій живіт,
по суті вже намацували брюки,

вимикача. І, не в примір вікну,
я знав, що полишав тебе одну
там, у пітьмі, вві сні, де на світання
чекала ти, не ставила в вину
повернення мого чи зволікання,

умисного, либонь. У темноті –
там дляться миті, в світлі нетерпимі.
Ми там у шлюбі, вінчані, оті
двоспинні її чудиська, що дітьми
в своїй заледь прикриті наготі.

'Днієї зі ночей моїх, яку
не оминеш і ти, худа, змарніла,
і я побачу сина чи дочку,
ще без імен, неназваних – я світла
не кинусь умикати, торопку

осмикуючи руку пріч, не вправі
лишати вас у царині скляній
заціплих тіней, царині, міцній
залежністю горожі днин від яви,
з моєю недосяжністю у ній.

<1971>




----------------------

Замість дикого звіра я входив у клітку,
випікав свої кличку й термін цвяхом в бараку,
жив на морі, грав у рулетку,
обідав казна зі ким у фраку.
З льодових височин я озирав півсвіту,
тричі тонув, двічі поровся лезвом.
Кинув країну-матір і канув з виду.
Віч і віч залюбки числило мене щезлим.
Я тинявся степами, чулими гуків гуна,
зодягався у те, що час повертав у моду,
сіяв жито, стелив чорним толем гумна,
і не пив лише суху воду.
Я ділив свої сни з ворониною дул конвою,
жер хліб вигнання без вередів і відмовок.
Окрім вию, дав голосу цілковиту волю;
не гребував шептом. Мені вже сорок.
Не киваю на долю. Доля – річ самостійна.
Тільки з горем я був цілком одностайним.
Але доки мій рот не заціпить глина,
він не втомиться дякувати навзаєм.


------------------------

Обстає прикордонне купиння вода,
і відпоює спалені трави.
І тамує думки святотатні солдат,
і поет бережеться потали.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш хвалою обом у немозі німій
завиває пронизлива голість.

Та купиння у млі наповзає з води
межицарства в суміжну державу.
І з полів мазовецьких журавлі темноти
безупинно летять на Варшаву.









-----------------

Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Арештами завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
воздавши мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні та змагання
у двадцять дне, при всім неталані.

І тою мстою похлинувся Час.
Тепер тут людно, посмішки, розкутість,
гримлять платівки. Ба, усякий раз,
перш, аніж сісти, тягне озирнутись.
Все – пластик, нікель – дух уже не той;
в тістечках посмак бромистого натру.
Бува, під закриття, після театру
і він заходить, вже інкогніто.

Коли він входить, зводяться усі.
Одні – по службі, деякі – від щастя.
Кивка його долоні від зап’ястя
що ті заціпеніло ждуть, що ці.
Він каву п’є – пахкішу, ніж тоді,
і їсть тістечка сидьма у фотелі,
такі смачні, що мертві поготів
підтакнули б "О, так!", при сім воскреслі.



------------------

Невеличкий дешевий отель у Вашингтоні.
Постояльці хроплять, не знімаючи на ніч
чорних окулярів, аби не бачити снів.
Портьє зі плечима важкоатлета
гортає книгу гостей, милуючись
нутрощами Троянського підтоптаного коня.

Шелестіння кизилового куща
приголомшує усамітнену на веранді
людину в брунатнім. Кров у скронях
стугонить, ніби не прийняте ніким
й завернуте назад морзе.
Небо схоже на юрмисько генералів.

Якщо коли-небудь забудеш
суму кутів трикутника або площу
зачарованого окружжя, повертайся сюди:
амальгама дзеркала у ванні приховує
добряче приправлений милою кирилицею волапюк
і цілком таємну думку про смерть.

------------------

Лише попіл знає, що вигоріло дотла.
А я знаю своє, хай сліпуючи, наперед:
не все перевіє вітер, не все мітла,
забираючи двором широко, забере.
Ми самі впадемо недопалком, плювком до ніг
під лавчиною, куди променю впасти зась:
у тужаві обійми твані, у збіглі дні,
у погній, у осад – культурний пласт.
Замаравши совок, археолог на вітрюган
ремиґне; але cама знахідка прогримить
по світах, як зарита в пісок жага,
як обернена версія пірамід.
"Падаль!" – видихне він, обійма живіт,
та опиниться далі від нас, чим земля від птиць,
позаяк і падаль – свобода клітинок, свобода від
цілого: апофеоз частиць.



-------------------------

І
Третій тиждень туман пеленає білу
дзвіницю коричневого захланного містечка,
закинутого в глухонімім закутку
Північної Адріатики. Електричне світло
опівдні продовжує горіти в таверні.
Плитняк дороги відгонить жовтою
смаженою рибою. Укляклі автомобілі
щезають з віч, не заводячи мотора.
І вивіску не дочитати до кінця. І вже
не теракота й охра набрякають
вологою, але сирість всотує охру і теракоту.

Тінь, що усотує світло,
радіє, дивлячись, як знімається зі цвяха
пальто цілком по-християнськи. Віконниці
широко розчепірені, ніби крила
занурених з головою в чужі
негаразди янголів. Там і сям
сповзаючі струпи тиньку
оголюють запальне почервоніння муру,
і на третій тиждень давно висохле спіднє
настільки звикає до денного світла
й свого мотузка, що людина,
коли з’являється на вулиці, то виходить
в жакеті на голе тіло, в черевиках на босу ногу.

О другій пополудні силует листоноші
набуває в під’їзді чітких обрисів,
щоб миттю знову стати силуетом.
Удари дзвонів у тумані
повторюють ту ж процедуру.
У висліді нехотя озираєшся через плече
і стовпієш, як той перехожий,
аби щомога ліпше розгледіти щиколотки
красуні, що майне повз, але – нічого не бачиш,
окрім клаптів туману. Безвітря і тиша.
Напрям втрачений. За поворотом
ліхтарі обриваються, буцім ті рядки білих крапок,
котрих наздоганяють лише запахи
водоростей і обриси пірса.
Безвітря; і тиша, як іржання
завше певної щодо напряму
чавунної кобилиці Віктора-Еммануїла.

ІІ
Взимку, зазвичай, сутеніє надто рано;
десь там, іззовні, над головою.
Туго сповиті клаптеподібною
марлею стрілки міських годинників
відстають від померклого в далечі
розсіяного денного світла.
Постоялець, спустившись за цигарками,
за десять хвилин вертатиметься до себе
пробуравленим у тумані
його ж тулубом тунелем.

Рівний гул невидимого аероплана
нагадує дзижчання пилотяга
у віддаленому кінці готельного коридору
й поглинає, стихаючи, світло.
"Неббія", – промовляє, позіхаючи, диктор,
й очі на секунду злипаються, на кшталт
мушлі, коли пропливає риба
(зіниця занурюється ненадовго
в свої перламутрові сутінки),
і підворіття з лампочкою схоже на дитину,
поглинуту чтивом під ковдрою;
ковдра вся у складках, мовби тога Євангеліста
в ніші. Теперішнє, наш час
зі стуком відскакує від бурої цегли
опасистої базиліки, мовби білий
шкіряний м’яч, вгачений в неї
школярами після школи.

Щербаті, та не мислячі себе
в профіль, обшарпані фасади.
Лише голі литки кривих балясин
одушевляють наглухо зачинені балкони,
де понад зо двісті років ніхто
не з’являється: ні спадкоємиця, ні годувальниця.
Облюбовані для шлюбних ігрищ чи просто,
від нудьги чудовиськами, карнизи.
Колонада, що опливає, ніби стеарин.
І сліпі, агатові розкоші
непроглядного скла,
за яким приховується кушетка й піаніно:
старі, але саме світлом дня
вдало збережені таємниці.

У прохолодну пору року нормальний звук
благоволить теплу гортані перед примхами відлуння.
Риба умовкає; в надрах материка
виспівує горлиця. Що тої, що иншої не чутно.
Повислий над прісним каналом міст
утримує розпливчастий протилежний берег
від спроби геть відокремитись і вийти в море.
Так, дихнувши на скло, виводять ініціали
тих, з чиєю відсутністю не змиритись;
патьок перетворює заповітний вензель
на хвіст морського коника. Вбирай же бо червоною
губкою легенів цупку молочну пару,
видихнуту спливаючою Амфітрітою
та її нереїдами! Простягни
руку – й кінчиками пучок торкнись торсу,
вкритого дрібними пухирцями
і пахучого, мов у дитинстві, йодом.

ІІІ
Випране, випрасуване простирадло
затоки шарудить оборками, і безбарвне повітря
на мить тужавіє – голубом або чайкою,
і негайно розчиняється. Витягнуті з води
човни, баркаси, гондоли, плоскодонки,
як розпароване взуття, розкидані на піску,
що поскрипує під підошвою. Пам’ятай:
будь-який рух, посутньо є
перенесенням ваги тіла в инше місце.
Пам’ятай, що минуле не втиснути
без залишку до пам’яті, що йому
необхідне майбутнє. Міцно затям:
лише вода, і вона одна,
завжди і всюди лишається вірною
собі – невразливою до метаморфоз, пласкою,
перебуваючи там, де сухої землі
більше нема. І патетика життя з його початком,
серединою, рідіючим календарем, завершенням
тощо збивається з пантелику перед
нескінченною, дрібною, безбарвною рябизною.

Жорсткі, мертві дроти виногронної
лози дрібно тремтять від власної напруги.
Дерева почорнілого саду нічим
не різняться від огорожі, що має вигляд
людини, котрій більше ні в чім
і – головно – нікому зізнаватись.
Сутеніє; безвітря, тиша.
Тріск ракушняка, шарудіння розчавленого гнилого
очерету. Копнута носаком
бляшанка злітає в повітря й чезне
з виду. І хвилею по тому
не розчути звуку її падіння
в мокрий пісок. Ні, тим паче, сплеску.



------------------------------

Мимо ристалищ, капищ,
мимо храмів і барів,
мимо могил обабіч,
мимо гулу базарів,
миру і горя мимо,
мимо Мекки зі Римом,
синім сонцем палимі,
ідуть по землі пілігрими.
Горбаті вони, калічні,
півголі вони, голодні,
в очах їхніх смерків тіні,
серця їх світанків повні.
Услід їм піють пустині,
заграви їх осявають,
зорі горять над ними
і птичі рої горлають:
що світу бути незмінним,
так, він буде незмінним,
буде сліпуче сніжним,
і безнадійно ніжним,
і оманно сердечним,
світ і лишиться вічним –
якимсь і осяжний чином,
і, все-таки, безкінечним.
І годі полегш, урешті,
від віри в себе і в Бога.
…І, значить, світу доречні
ілюзія та дорога.
І буде сонце вставати
світанками до планети.
Удобрять її солдати.
Одобрять її поети.



-----------------------

Мені говорять, від’їздити час.
О, дякую. Авжеж, оце збираюсь.
Авжеж. Я розумію. Ліпше враз,
без проводів. Авжеж, я постараюсь.

О, далебі, це не далекий шлях.
Ні, ні – станційка поблизу. Принаймні,
не варто перейматись цим. О, так,
я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Пора іти. Ось докурю.
Авжеж. Пора. І я гадаю, досить.
Безрадісну остуджену зорю
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Не йтиму супротив.
До зустрічі – лишень потисну руку.
Я видужав. Пора – і поготів.
Авжеж. Моя вам дяка за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
У зимних піль німотну даль неси.
Я, знаєш, зі вітчизни вибуваю.

Так, мовби сам адресу і згубив,
тулю ось до вікна пітного щоку,
і над рікою тою, що любив,
шлях оплачý, і човняру аговкну.

(Все скінчено. Нікуди не жену.
Рушай і ти помалу, ради Бога.
Я в небо гляну, глибоко зітхну
холодним вітром з берега тамтого.)

Ну, ось і він, жаданий переїзд.
Ти їдь собі назад, уже без жалю.
Коли увійдеш дома в свій під’їзд,
я до пологих берегів причалю.



-----------------------

Горезвісна ця голка, ці жадань горезвісні стоги при ній,
у півсвітлі міськім, у півмреві,
у міськім гамі, плеску і стогоні,
тонесенька пісенька смерти.

Сяєво вулиць, сяєво вулиць
домальовує нам це місто і оцю воду.
І короткий свист, що фасад сутулить,
і зривається вверх, поривається на свободу.

Дівчинка-пам’ять бреде по місту, бриньчать у жмені монети,
мертве листя кружляє осипаними рублями,
над щитами реклами вузькі літаки пропливають в небі,
як міські птахи над залізними кораблями.

Неугавний дощ, дощ широких вулиць горує над мартом,
як у дні повернень, не забуті нами ніскільки.
Тепер ти ідеш один, ідеш сам-один асфальтом,
і стрічно тобі шмигають, полискуючи, автівки.

Ось і життя проходить, світло меркне в затоці,
зі шелестом плать, дробом підборів, багатоіменням,
і ти зостаєшся зі цим народом, зі цим містом у цій епосі,
авжеж, сам на сам, дитина, яка не є, в нім.

Дівчинка-пам’ять бреде по місту, сутінь над нею ціпне,
ллється дощ, і хустинку її хоч зціджуй,
юнка-пам’ять пильнує вогні вітрин, озирає століть натільне
і безумно свистить цей одвічний мотив торопкій проїжджій.


------------------

Тепер, стільки знаючи про моє
життя – про міста, про в’язниці,
про кімнати, де я божеволів,
та оговтався, про моря, в яких
захлинався, і про тих, кого
я так і не втримав у обіймах, –
тепер ти міг би зітхнути в полегші:
"Доля була до нього щедрою",
і присутні за столом
кивнуть задумливо на знак згоди.

Хтозна, мо’, ти і правий. Додай
до списку решти своїх чеснот
також завбачливість.
У ті роки, коли ми грали в чха
на панелі біля кінотеатру,
хто міг помислити відстані,
більші заціплої п’ятірні,
розчепіреної між орла і решки?

Ніхто. Безтурботний прощальний змах
руки в кінці вулиці обернувся
першою рискою радіусу: повітря в чужих краях
частіш будь-чого нагадує ватман,
і дощ заштриховує сліди,
не чіпані блакитною гумкою.

Хтозна, можливо, саме тепер,
коли я пишу ці рядки, сидьма
в цеглянім маленькім містечку
в центрі Америки, ти бредеш
здовж гірчичної будівлі, в чиїх відсирілих стінах
нидіє ще одне покоління, витріщившись
на сіробуромалинову пляму
нелегальної півкулі.

Коротше – найгіршого не трапилось.
Найгірше трапляється тільки
в романах, і з тими, хто кращі нас
настільки, що їх втрачаєш умить
з поля зору, і відлуння їхніх трагедій
мішаються зі співом веретена,
з дзижчанням засілої у пелюстках бджоли.

Ми уже не побачимось – і тому,
що фізично вельми перемінились.
Стрінься ми, стрілись би не ми,
а те, що скоїли з нашим м’ясом
роки, щадячи тільки кістку,
і псу з годувальницею не признати
за запахом чи рубцем прибульця.

Щедрість, ти кажеш? О, так,
щедрість хвиль океану до скіпки.
Геж, хто не оскаржує долю,
той не гідний її. Та якщо час
прознає за наслідки своїх трудів
за розпливчастістю спогадів,
то – гадаю – і твоє лице
цілком здатне украсити
бронзовий пам’ятник або – на денці кишені –
ще не трачену копійчину.


--------------------------------------

Запам’ятовувати краєвиди
за вікнами жіночих спалень,
за вікнами квартир родичів,
за вікнами кабінетів колег.

Запам’ятовувати краєвиди
за могилами одновірців.

Запам’ятовувати,
як повільно кружляють сніжинки,
коли нас запрошують до кохання.

Запам’ятовувати небо,
що лежить на мокрім асфальті,
коли нагадують про любов до ближнього.

Запам’ятовувати,
як збігають шклом каламутні дощові струмені,
спотворюючи пропорції будівель,
коли нам розтлумачують, як ми
маємо поводитися.

Запам’ятовувати,
як над безпритульною землею
простягає востаннє випростані руки
хрест.

Місячної ночі
запам’ятовувати довжелезну тінь,
кинуту людиною чи деревом.

Місячної ночі
запам’ятовувати важкі річкові хвилі,
блискучі, ніби складки зношених
штанів.

А на світанку
запам’ятовувати білу дорогу,
з котрої звертають конвоїри,
запам’ятовувати,
як сходить сонце
над чужими потилицями конвоїрів.





--------------------------------

Це вірші про те, як лежать на землі камені,
пересічні камені, половина яких не бачить сонця,
прості камені сірого кольору,
прості камені, камені без епітафій.

Камені, що приймають наш поступ,
білі під сонцем, а поночі – камені
подібні до великих очей риб,
камені, що перемелють наш поступ, –
одвічні жорна одвічного хліба.

Камені, що приймають наш поступ,
буцім-то чорна вода – сіре каміння,
камені, котрі стають окрасою на шиї самогубці,
коштовні камені, відшліфовані здоровим глуздом.

Камені, на котрих якось напишуть: СВОБОДА.
Камені, котрими колись викладуть бруківку.
Камені, з яких муруватимуть в’язниці,
або камені, що залишаються нерухомими,
буцім камені, котрі не викликають асоціацій.

Так лежать на землі камені,
камені, з котрих не вичавити води,
пересічні камені, схожі на потилиці,
пересічні камені, – камені без епітафій.



----------------------------------

Мені дорікали усим, крім хіба погоди,
і сам я грозив собі мздою, на свій манір.
Та скоро, подейкують, я зніму погони
і стану просто одною з зір.

Я буду мигати в дротах лейтенантом неба
і кутатись хмарою, вчувши грім,
сахаючись війська, догідно земним потребам
далекого від пера і рим.

Коли нема ані сліду того, що збігло,
дрібниці – стиска вас кільце, чи заскочив бліц.
Так школяр, ледь убачить вві сні чорнило,
піде множити ліпше тамтих таблиць.

Коли ані пошанівку за світлову швидкість,
тоді, вочевидьки, і небуття в броні
не пріч, за оказії, зрешетитись,
і зяяти з отвору, і дякувати мені.


---------------------------

Класичний наш балет є замком ліпоти,
чиїх тендітних жриць від буднів вечорові
ліси смичків у ямі оркестровій
відваджують. І задрані мости.

В м’який імперський плюш ми втискуємо зад,
і крилець зі стегенцями скоропис
красунь, яких у ліжко не запросиш,
під’юджує випурхувати у сад.

Ми бачим сили зла в коричневім трико,
і янгола добра у неймовірній пачці.
І будить у правці та елізійській сплячці
овація Чайковського і Ко.

Класичний lе ballet! Відлуння епопей,
де пінився ваш грог, і цілували в обі,
і мчали лихачі, й співалось бобеобі,
і ворог, коли був, то він був маршал Ней.

В очах городових жовтіли бані міст.
А де родились, там і почивали в мирі.
У разі, як злітало що в повітрі,
це Павлова була, – але не міст.

Як гарно віддалік мостин Всея Руси
Баришникова стріть! Талант не знає зносу!
Зусилля від ноги і судорога торсу
своєї осі вкіл – що стане сил,

і понукають лет, котрим жила душа,
засидівшись в дівках, готова розізлитись.
А щодо міркувань, де вийде приземлитись,
стопі годиться твердь; рекомендую США.


------------------------------------

Подорожній, нарешті, лаштує собі нічліг.
Чесняга-блондин не вдаря у багно лицем.
Селянин озирає дерева
і зачиняє хлів
на останній сторінці
книги
зі щасливим кінцем.
Указані вище сузір’я капають в тиші на
зачинені вікна, на примружувані повіки.
...У першій главі дерева
німіють біля вікна,
у лікарняній палаті б’ються, як птахи, крики.
Инколи на роман вистачає і дня.
Мудрець відкриває вікно в просвітлінні тут і тепер,
тамтой мандрівець
щезає ще дотемна,
решту героїв влаштовує час обідніх перерв.
Економіка стабілізується,
соціолога не тривожить сумління.
Під елегантними барами
виблискують скромні автівки.
Війни кінчаються. Підросло нове покоління.
КОЖНА ЖІНКА МОЖЕ
ПОКЛАСТИСЬ НА ЧОЛОВІКА.

Блондини тлумачать відмінність
межи добром і злом.
Всі дерева опівдні селян осіняють тінню.
Всі літаки щасливо
повертаються на аеродром.
Всі капітани
бачать берегову лінію.

Дурні розумніють. Брехун покутує гріх.
У пройдисвітів, зрозуміло, чималі скрути.
…Якщо в першій главі хто і зважується на крик,
у тридцятій, авжеж, нічогісінько не учути.

Сексуальний ентузіазм. Усуспільнений оптимізм.
Гарні епіграфи з віланел, сонетів, канцон, поем,
напівдетективний сюжет, суто життєвий зміст.
…Надішліть і мені цю книгу зі щасливим кінцем!

--------------------------------------

Знов березень. І знову я служу.
Вітаю неталан свій при нагоді,
наїть мінливих мішанці годжу
у дріб’язкових змін коловороті.

Дедалі менше надить білий світ
відволіктися в учті щовечірній,
допоки неугавно гуготить
на вулиці мій вік, хуткий на війни.

Світ міниться. Не та, не та юрба
довкіл, і на уклін безцеремонна.
О, часе, порожнечею хіба
сповняй години в домі Аполона.

А світ живе, як старець-однодум,
і знов жахає голосом гугнявим,
допоки ми урівнюємо ум
зі скоєним навпомацки діянням.

Як мало я на світі поживу,
завалений не вічними ділами,
і товпи полуднів зимових над столами,
так, мовби я їх сам сюди зову.

Ба, не занадто вбуде у мені –
живій чи неживій уже людині –
від переплат завідомо в ціні,
аби іззовні виявитись вільній.

Хвала розв’язці. Занавіс. Кінець.
Від’їзд. І ця галантність повожатих,
і світлі сходи, лиця у свічадах,
і лавровий засніжений вінець.

------------------------

О, мій пустий, німий!
В осінній півімлі
ледь-ледь прозоре воцаріння саду,
де листя приникає до землі
у немочі тяжінню дати раду.

Такий німий!
Невже у талані
моїм і твій – собі вбачає виклик,
і гул плодів опалих не мені,
як дзвонів угорі, тобі не спільник?

Великий саде!
О, даруй словам
кружляння віття, істини кружляння,
де я іду назустріч деревáм
у падолист, у сутінь пожадання.

О, час жадань
наступної весни
твоїм гілкам, душі моїй печальній,
коли і ти плодами тільки сниш,
і тільки порожнеча – плід реалій.

Ні! Їдьмо геть!
І хай мене зовуть
навперегін армадиська вагонні,
моя земна й твоя висока путь –
в несосвітенних відстанях тотожні.

О, любий саде!
Прощавай! Взнаки
досвітній німоті нова прикмета:
великим садом зронені роки
в гіркі рядки ідилії поета.



---------------

Я діждав Різдва, безутішний станом.
Видавець тягне з моїм романом.
Календар Москви занеміг Кораном.
Я не можу встати, піти у гості
до друзяки, у котрого плачуть дітки,
на сімейний вогник, ані до дівки.
Всюди треба скількись готівки.
Я сиджу на стульці, трясусь від злості.

2
Ох, і кляте це ремесло поета.
Телефон заціп, на обід – дієта.
Взяти у борг в місцевкомі – шпетно:
це як йти позичати в баби.
Торгувати свободою – значно гірше,
ніже збутися цноти. Ніже,
я гадаю, тримати в умі заміжжя,
натякати собі: "і час би".

3
Знаючи статус мій, наречена
п’ятий рік не іде за мене;
а де вона нині, річ незбагненна:
правди сам дідько з неї не виб’є.
Вона каже так: "Не журись, чекай но.
Головне – ми кохаємо! Одностайно?"
І це з її боку цілком гуманно.
А сама вона там, вочевидь, де вип’є.

4
Зі близькими нестача мене навзаєм.
Почуваюсь і шлунком, на кухні зайвим.
Краєм ока пильную за виднокраєм,
лічачи чорні житейські тучі.
Вони вважають мене бандитом,
збиткуються над моїм апетитом.
Я не владаю у них кредитом.
"Насипайте йому без гущі!"

5
Я бачу вві склі себе холостого.
По факту, міг з’ясувати в нього –
як дожив до від Різдва нового
1967-го, – ба, немога.
Двадцять шість літ колотнечі, трясці,
порожні кишень, судейських нотацій,
кпин зі Закону по їх указці
і удавань німого.

6
Поряд життя іде як по маслу.
(Я узагальнюю, беру масу.)
Маркс виправдовується. По Марксу
дивно, чому мене ще не ріжуть.
Гадки не маю, в який бік сальдо.
Знаю – існую парадоксально.
Змушую час крутонути сальто.
Вибачайте мені за різкість!

7
Тобто, зовні супокій панує повний.
Ніхто уже не кричить "До коней!".
Дворяни виведені під корінь.
Пугача, Стеньки зотліли й мощі.
Зимній наш, якщо йняти байці.
Джугашвілі лежить у консервній банці.
Німа гармата, бо крейсер в пастці.
В голові моїй – тільки гроші.

8
Гроші ховаються в сейфах, в банках,
в підпіллях, панчішинах, горищ балках,
в церковних касах, поштових бланках.
Гроші мають свою Природу!
Пошум пачок банківських асигнацій –
як у верхівках беріз, акацій.
Я у полоні галюцинацій.
Дайте кисню до роту!

9
Ніч і шепіт від снігопаду.
Бруковицю тихо гребе лопата.
В вікні напроти горить лампада.
Я тирчу на стальній пружині.
Бачу тільки лампаду. Але ікона
не прогляне. Вгадується з балкона
верх дахів, снігова попона,
і будівлі в ній – як чужинні.

ІІ

10
Рівність, брате, скасує братство.
Це заперечувати – штукарство.
Рабство плодитиме тільки рабство.
Навіть зі поміччю революцій.
Капіталіст привів комуністів.
Комуністи рядяться у міністрів.
А останні плодять морфіністів.
Почитайте, що пише Луцій.

11
В сіть золота не пливе нам рибка.
Маркс у сподарстві не в’яже лика.
Труд ніяк не товар – отака ковінька.
Гріх збиткуватись так з рук робочих.
Труд у буття – і мета, і форма.
Гроші – наче його платформа.
Дещо помимо мотивів з кормом.
Розв’яжімо клубочок.

12
Речі – не цінники на папері.
Утім, економіка тепер в центрі.
Вона єднає нас, як у церкві,
обґрунтовує наші вчинки.
Власне, будь-яка одиниця
сутнісно викапана дівиця.
У сукні випукліша сідниця,
в штáнях – і дві кінцівки.

13
Кулька жадає трапунку в лузу.
(Я, імовірно, терзаю Музу.)
Не Конкуренції, а Союзу
має належати світле завтра.
(Я не нав’язуюсь у пророки.
Втім, я гадаю, мої доробки
несосвітенні вкоротять строки:
"Рік за два!" – та ще мантра.)

14
Час пробив, і відвів поталу
схим від Праці і Капіталу.
Блиск упослідженого металу
(далі – калейдоскоп у лицях)
бажаніш нам порожні туманів,
не тьмяніє від череди тиранів,
кращий цивілізації наркоманів,
поколінь, що зросли на шприцах.

15
Гріх первородства – не суть сирітства.
Доста пояснень генезі свинства.
Крайнощі – грані співтовариства:
"Без контактів лібідо – хана дуету".
Врешті, ми виросли не в Ісламі,
годі базікань про пополами.
Статевий потяг керує нами.
Полюси бережуть планету.

16
Як холостяк, я за шлюб і рамки.
Не жду, як те мовиться, дива з раки.
В сім’ї ямки є, і є байраки.
Та подружжя наразі єдиний власник,
щасливий належне обом плекати.
І годі потреби у "Не укрáди".
Бо так і підемо "Христа ради".
Попіклуйтеся за немовляток!

17
Мені, як поету, в цій темі нудно.
Більше: я знаю, що "коємуждо..."
Пишу і здригаюсь: чи не безглуздо
виглядає – я, і супроти влади?
Час порятує всіх, хто неправі.
Довго я жив у скандальній славі.
Кепська політика – маси мляві.
Цього треба уникати!

18
Гроші не винні, що мають вибір.
Не з неба сиплючись – знає митар,
гроші часто летять на вітер,
не гірше чесного слова.
Їх позичають, їх вимагають.
З нами в гріб вони не лягають.
Доста змоги множитись мають,
як у байках Крилова.

19
Думка здорова змагає хвору.
Душа переплюне й захмарну гору.
Щире пасторське слово фору
дасть – проти слюсаря, чи науки.
А доки ректи не пора пророку,
пораю – щоби раніше строку
вам не трапляти в сіті пороку:
займіть бодай чимось руки.

20
Не час перейматись чужим блаженством.
Це видається красивим жестом.
Я не караюсь, що взяв причетом
північ, чарчину, ліру.
Увагою дереву ліс бентежу.
Цураюсь загального інтересу.
Втім, швидкість внутрішнього прогресу
мою укріпляє віру.

21
Це основа на передодень
ізоляції. До безодень
сьогодень, еге ж, не усякий годен
інтерес. А уми тямущі
наголосять: це несумісна
з братством, рівністю, й достобіса
нешляхетна, властиво, риса,
неприпустима в мужі.

22
Тож беручи дещо вищу ноту
за Топтигіна-воєводу,
я виробництву співаю оду.
Вірю – засіб мій цим істотно
всіх бажаючих опритомнить,
участі спільної люд сподобить,
світоча розуму не осоромить,
ощасливить кого завгодно.

23
Ні – горуватимуть телепати,
бу́ддисти, спíрити, препарати,
фрейдисти, неврологи, психопати.
Кайф від тотальної ейфорії
згори диктовуватиме нам закони.
Наркомани почеплять собі погони.
Шприц повісять намість ікони
Спасителя і Святої Марії.

24
Душу затягнуть тенет вуаллю.
Повиють всіх і зів’ють спіраллю.
Ввіткнуть в розетку з етил-мораллю.
Імен збавлять і глаголів.
І ми, після трунків цих, розвеселі,
закружляємо в оболок каруселі.
Опускатимемось на землю
винятково задля уколів.

25
Бачу я світ в наготі потворній:
під павутиною лабораторій.
А павутина від траєкторій
звисає з-під стель. До дійства
зір відчуває відразу.
Людство, утроюючись, увійде у фазу
посягання на білу расу.
Неминуче смертоубивство.

26
Може, нас винищать кольорові.
Або, ми наполяжемо на поробі
їх роду. Втопимо в пиві совість.
Ні те, ані инше – не християнство.
Православні! Га? Неподобне діло!
Чом ви зирите остовпіло?!
Так ми зрадим і Боже Тіло,
аби длялося наше царство.

27
Я не виховувася на софістах.
Є щось фемінне у пацифистах.
Та поділ люду на чистих-нечистих
не наше право, їй-богу.
Я не указую на скрижалі.
Пруть кольорові – нікуди далі.
Ба, не ми світу малева добирали,
щоб на цім зискувати оку.

28
Треба умов – багатьом і доста.
(Це не важко знайти у Гоббса.)
Сиджу на стільці, облікую скоса.
Чистка – відразлива процедура.
Цвинтарні оргії нам огидні.
Творити достаток в тісному світі –
стачить садів в християн і квітів:
ці засади і є Культура.

29
Нині наслідувачі звороту
"Релігія – опіум для народу"
втямили, з огляду на свободу,
що живуть в золоту часину.
У чиннім реєстрі(це – засторога)
свобода невибору – геть убога.
Достоту, той, хто плює на Бога,
давно плював на людину.

30
"Бога немає. Земля у ямах".
"Стеж не видати. Піду по бабах".
Творець, що діє у цих масштабах,
робить занадто далекі рейди
межи об’єктів. Ушир і здовжно –
там Його царствіє – і це точно.
Знати про нього дано заочно.
Сядьте на свої табурети.

31
Тиша. Провулок. Мороз блокади.
Вкіл тротуарів лежать карпати.
Планети погойдуються, як лампади,
запалені Богом у небозводі
в благоговінні своїм великім
перед непізнаним нами ликом
(поезія згукується відлигам),
як в гігантськім кіоті.

III

32
Новорічної ночі. Я і округлі,
до сяєва видраєні каструлі.
Я прикладаюся до мікстури.
Нерв розходився, як біс, у люті.
Від вулкана в потилиці спиті ліки.
Пляшки пригадую, з ким і скільки,
вологодську сторожу, Хрести, Бутирки.
Заперечень катма по суті.

33
Я один у просторій нічній квартирі.
Ніагара клекоче в пустім сортирі.
Я сам почуваюсь мішенню в тирі,
здригаюся на найменші стуки.
Я закрив на засув парадне: чорна
ніч в мене цілить рогами Овна,
як Амур з лука, як з балкона
Сталін в XVII з’їзд із "тулки".

34
Я вмикаю газ, зігріваю кості.
Я стулець дратую, трясусь від злості.
Годі перлів шукати у цім компості!
Я притомний в своїй догадці!
Хай ці гноївні вивча хто хоче!
Патріот, парубки, не криловський кочет.
Хай КДБ на мене не дрочить.
Дріб’язку, не бриньчи в підкладці!

35
Я дихаю сріблом і спльовую міддю!
Мене ловлять багром і лякають сіттю.
Я дражню гусей і каргу невситну,
дайте мені лозину!
Я біснуюсь, як миша підпіч беззуба!
Хай виносять святих і світлини трупа!
Я чащу сокирою дроворуба.
Поваляюсь в заметі: може остигну.

36
Не остигну, нівроку! Допечу облуді!
Я зазіхаю на участь в бунті!
Зизоокому фіга від мене Будді!
За червінця – вполюю й зайця!
У хліборізку поліном вцілю
яснополянську – аби заціпла!
Не опиратись, панове, підло.
Це мені – як серпом по яйцях!

37
Що Аристотелю, мій колодязь
обіцяє безодню питань натомість.
Зло існує, щоб з ним боротись:
не коромислами ж тягатись.
Всіх – у тузі за індивідом,
всіх, з хронічним кон’юктивітом –
матірно крию за алфавітом:
демократія – скіс і навкіс!

38
Любі роздолля піль і лощини,
ріки, озера, горбів морщини.
Гоже усе. Та лайно мужчини:
в тілі, а мало духу.
Стáвки були на кону високі.
Все утирається ясний сокіл.
Шибки бодай бийте панове окіл!
Майте у носі муху!

39
Кипа осмут при мені сьогодні.
Личать шпалерині царські сотні.
Можна гайнути в бордель, до зводні –
нумізматки – вона б узяла.
Лінь відклеювати, ловчитись.
І сидіти тихо тобі, поститись,
до вікна напроти хреститись,
поки воно не згасло.

40
"Зелень квітна, ой, зелень квітна!
Буйна влітку її купина!
Зелен-квіт – у росі коліна!
Зелен-квіт – та й не мнеться.
Дівча ходить, ой, у хустинці.
Ходить полем, бере по квітці,
Взяв би в доні, ой, ув сестриці.
В небі ластівка в’ється".

------------------------

Люби вітчизну друзів мимохідь,
на станціях купуючи батони,
жалі свої жалій і далі їдь,
щокою до вікна, заледь притомний.

Той самий вальс в провінції луна,
летить, летить в колони білі й ціпне.
Весна у друзів нині мовчазна,
хіба білявкам всміхнена привітно.

Рушає потяг в даль, і поготів –
летять у забуття несосвітенні
річниці самовідданих трудів,
нічим, утім, навзаєм не натхненні.

Що там життя! Перестуком коліс
у роздумі снує печалі здогад,
що сумніви нові, як і колись,
її не лишать відстані на розсуд.

Тож їдь, не зволікай. У добру путь.
Кажи собі: поневіряння гойні.
Дивись у даль і про себе забудь.
Жалій вітчизни далечі чужої.



------------------------

Ти – вітер, друже. Я – ліс
твій. І звіяний лист,
під’їдений кружкома
ще й гусенями письма.
І, що лютіший Борей,
біліше листя дерев.
Їм божество зими
боргує за килими.

-----------------

1
Голубий саксонський ліс.
Порцелянна білизнá.
Світ побляк, світ обволіксь
ніби зависсю вапна.

Ти, в коричневім пальті,
я – розпродажу типаж,
Ти – ніхто, я – поготів.
Отакий собі пейзаж.

2
Білі схилів гладь і тиш.
Знизу чути молоток:
гір прихильність до підніж
навіч, – судячи з чуток.

Піки гір, догідні снам,
фотоплівці, чотам туч.
Схильність гір тирчати нам
суть підспудна їхніх круч.

3
На ніч дім окрай плато.
Цíвки з ґноту вихиляс.
Ти ніхто, і я ніхто:
диму мертвого петля.

Бог у оболоку зник,
нігтик місяцю обгриз.
Як пейзажеві – убік,
зась і нам – уверх, униз.

4
Голубий саксонський ліс.
Зір у дзеркало і даль
перевів у вись кудись
ока сірого кришталь.

Світ етеру, ніби скло
зі поваплених зітхань
ні об чім, циклон-ракло
розбиває без вагань.

5
Ми оба – ніщо й ніхто,
гір одлуння акурат
нам агукається: сто,
двісті, триста тисяч крат.

До ядух і хрипоти
у поробі на привій
наші ребра і хребти
гожі ламаній кривій.

6
Як обійми затісні –
оковидів набакир,
схилів, бганок простині –
більше, часу в перекір.

От і маятника змах
у заобрії вести
нас не пріч, як битий шлях,
далі м’яса на кости.

7
Голубий саксонський ліс.
Гір зубцями світ звістив,
що матерій – у обріз.
Це місцевий лейтмотив.

Далі – кисень і азот:
в тіло вхожі, як кутя
через ніздрі, через рот.
Смак і колір небуття.

8
Чим ми дишем – те ми є,
в тім, що топчем – гниємо.
Вид гори не додає
опцій з огляду умов.

Це – закрай землі. Кінець
геології; уділ
наших, буцім під вінець
знизу витурених тіл.

9
Ми самі тут – узірець
висоті у міці уз.
Нижче – біс йому і грець.
Я і глянути боюсь.

Кріпше в лікоть мій вчепись,
попередь проваль улов,
мрійно гледячи у вись,
від тяжіння стрімголов.

10
Ліс саксонський до небес.
Світ, пильніший ока птиць
– Гуллівер і Геркулес –
щодо меншої з крупиць.

Сума їх потал, і ми
в нім навзаєм узнаки –
абажуром без тасьми,
як мостині – маслаки.

11
"Тук-тук-тук" узутих ніг
по долівці від маслів.
Гори кутають у сніг
сіль заціплих дієслів.

Тим і гожі кряжі гір
мандрівцю у наготі,
що бездушні на позір;
гола скеля – поготів.

12
До страшенних світу форм
наше діло – сторона.
Ми для них – подніжний корм,
і двокрап, і два зерна.

Двох безодень – менше з лих,
скорше м’яза і костей
нас одраює – своїх
перепрошених гостей.

13
Голубий саксонський ліс.
Пря зіниці і лиця.
Гладі щік пасує близь
лиць клітинного кінця.

Зір на часі бранець рис,
і затінених, і ні –
голубий саксонський ліс,
де кінчаються вони.

14
Не любови – сенсу скул,
дуг надбрів'їв, звуку "ах",
домагаються крізь гул
крови голосу в снігах.

Проти них і я, і ти,
чорні оба, далебі,
риси їх у самоті
ми рокуємо собі.

15
Нас не буде инших. Ні
тут, ні там, де рівні всі.
Тим хуткіше наші дні
добіжать у цій красі.

Що ясніш на тлі у гір
профіль, пористість, анфас,
то затятіше відбір
часу збавиться і нас.

16
Голубий саксонський ліс.
Мрій базальтових рідня.
Світ без пафосу і сліз,
себто – завтрашнього дня.

Ми – ніщо зі двох ніхто.
Сума лиць, мого з твоїм,
неповторна і на сто
тисяч літ оглядин в нім.

17
Нас не буде инших! Ніч,
цівка диму зі труби.
Ми ітимем ранком пріч,
дві закушені губи.

Сума двох потал, ядух,
нас остачі – я, і ти.
Міріади білих мух –
запорука чистоти.

18
Нам ціна – базарний гріш!
Битий козир – двійка треф!
Хто пізніш, а хто раніш.
В нас одна тече пся крев.

Хто на гріш цей, яко тать,
зуб точив і око клав?
Сон майне і не віддасть
ані решки, ні орла.

19
Голубий саксонський ліс.
Насту з місяцем наждак.
Колообіг без коліс
обліковує тік-так.

Ніч. Помешкання квадрат.
Укривало зі рядна.
Геометрія утрат,
декорація кіна.

20
То не янгол кинув тінь
у повині невпопад
на сіяння опостінь.
То жарини двох лампад

поніч, світу на краю,
розпалялись добіла –
моя доля на твою
надивитись не могла.

21
Збережи на чорний день
ліс і небо голубе
зі незв’язних одкровень
щодо мене і себе.

Миті вихопити із
течі часу – гибла річ,
як обвалом верх і низ
поміняти умлівіч.




--------------------

Тут, на землі,
де я і єресь ніс, і ставив свічі,
де грівся, яко миша, в попелищі
чужих жалів,
де, гірше миші
допавшись, гриз родимі словники,
чужі тобі, де тільки завдяки
тобі, себе і бачу з тої звиші,

і то – мельком;
де – ні душі, аби її глаголом
будити міг, або, ослаблий горлом,
бодай кивком,
у кашлі, кроплячи уста в одній,
кастальської натомість, слинній вільзі,
над аркушем, уклінніш вежі в Пізі
у млі нічній,

тобі твій дар
вертаю я, – не закопав, бач, покіль;
а повели душі явити профіль,
ти б угадав,
що і вона
є зліпком зі того гіркого дару,
що більше анічим не володала,
і з ним тобі обіцяне сповня.

Не обпечуть
тебе глагол, ні каяття, ні кипи
питань клятущих – отієї віспи,
ядучіш трут
густих наріч,
заражених – хто зна? – чи не тобою;
поважним, отже, чином ти від болю
себе хистиш.

Несила ждать
яси твоєї, Янголе. Від клику
не владного отак уяві лику,
як твій, гучать
хіба лящу –
мовчанкою навідліг: у відлунні
не вгомонять її ні сміх на кутні,
ні зойк: "Почуй!"

Ба, це мені
і бавить вухо, чуле різнобою,
і поміч перемові зі тобою
у вишині.
А що гонець
не вернеться в Ковчег, вістує доста,
що усіляка віра – ліпша пошта
в один кінець.

І небеса,
ні плач сіром, як я, ані молебень
не понукають до палких взаємин.
Оце тобі – і доказ, і яса,
що в наготі
заручник днів не убоїться кражі,
що я кладу на речі в камуфляжі.
Там, на хресті

не чутиметься: "Чом я гірш Вараави?"
Ні всеблагу мені не нести вість!
Оскільки біль не виняток зі правил:
страждання – хист
субтильних тіл,
і люди є випробувачі болю.
Чи так, чи сяк: як не його сваволю,
то свій наділ.
___

Тут, на землі,
всі гори – у понятті суто людськім –
кінчаються не піками, а спуском
униз: вві млі,
зціпив уста,
стигмати свої рядячи в дерюгу,
по другому речей ітимеш кругу,
після хреста.

Тут, на землі,
від ніжности до умобіснування
всі жизні форми є пристосування.
У тім числі
і нетерпець
жаги злиття зі Богом, як пейзажем,
де кожного вистежує, заважим,
меткий стрілець.

Усе висить
на гаках запитань, як булька з носа,
нехай ти злодій, бард або філософ –
у всі часи
тут, на землі
несе, як рибним духом, у обійми
з природою, і у обійми діви,
у зáмки слів!

О, дух-цілитель!
Я зі безодень мозерівських блюд
так наковтався варива секунд
і римських літер,
що пильний слух,
допіру ревний в помочі охочим,
ні щебіт не дійма, ні гаю пошум –
так я оглух.

Не поміч, вибач,
твою прохаю, неосяжна вись!
Немає стрілок, щоб не розплелись
самі опівніч.
Катма свічі,
коли, обійми нехтуючи пізні,
м’яких перин будильники залізні
гримлять вночі!

Ні, ти пристанищ
в онуці вавилонської – зі слів
недобудови вічної – нічліг
не обіцяєш!
Така бо тиш
там, угорі, доклалась до учину,
що, на горище деручись, летиш
в її пучину.

Там, наверху –
почуй одне: я дякую уклінно,
що ти відняв усе, чим на віку
владав я. Що доконане творіння,
вінець зусиль
є хліб злодюзі і прообраз Раю,
вірніше – часу добич: от і раю,
бодай відтіль,

із-за утрат
не смій гнівитись у розчаруванні,
коли безодень Часу инші грані
себе стократ
проявлять разом: і морщавість рис,
і старчі борозни; еге ж, цих ліній –
їх не розгладиш, нетривких, як иній,
заледь торкнись.

Утім, якась,
остання, може, розуму крупиця,
цінує, що увесь не приліпився
до кущ отих, томів і словника,
що ти не в масть
моїм задаткам, комплексам і форам
зайшов зі них – не лишив гиблим формам
на глум нещасть.
___

Ти за утрату
вбачати це і мстою блазня міг,
угодництвом стінному циферблату,
моєю грою з Часом – далебіг!
Куди мені!
А хай і так, то неумисним свідком –
отак мені зіяв за кожним диском
тунель в стіні.

Копай же, рий!
Рий глибше, і, як вирване зі м’ясом,
ший серцю жах глибокої пори
зі смертним часом.
Ший хлані мук,
ревнуй, перелицьовуй спересердя!
Та думка щодо – як його! – безсмертя
є голос усамітнення, мій друг.

Цю фразу впору
мені волати, гледячи заледь
попереду – раз в перспективі смерть
осяжна зору –
хто оддалік
зголоситься? Цих слів луна-сердега?
А чи і там з поміхами нелегко,
як на землі?

Опівніч. Тиш…
Чолом об стіл бодається заочник.
Пора пічної миші і всеношних
у млі підпіч.
І у вікні
товпа дерев у дерев’яній рамі,
що ті легені в шкíльній діаграмі,
як уві сні.

Все відкололось...
І час. І доля. І боги скупі…
Лишилась тільки пам'ять по собі,
спокійний голос.
Одна вона.
І та – що жужіль, вигорілий, ржавий,
листів якихось коштом, фотографій,
дзеркал, вікна –

і тиш така….
І гірко, що немає основного!
Шкода, нема у християнстві бога –
бодай божка –
спогадування, ключника речей
з кімнат забутих – ідолища з ликом
лахмітника – давати ради лишкам
глухих ночей.

Опівніч… Тиш.
Грачині гнізда, що каверни в бронхах.
І диму клапті риються у схронах
піддаш, горищ.
Стенання, крик
безадресні у опівнічну пору –
чого я, небожителю мій, спору
нема, уник.

Страсна. І ніч.
І смак життя звів щелепу в судомі,
так, ніби наслідив в чужому домі
і вийшов пріч!
І – вдар, як струмом!
Зі тридев’ятих поверхів у млі
вікно горить. Втина узагалі –
навідліг – рубом,

об чім тобі
витійствував – одній із ляль, що суспіль
облюбували опівнічний купол.
Тепер відбій,
і маяття,
навіщо стільки чорного по білі?
Гортань, і та – у крейді, у вугіллі,
у ній – глевтяк

не слів, не сліз,
а подиву звитязі пізній снігу –
цій потолочі світла у відлигу,
що і колись,
у мезоліт.
А з-за стіни, тоненької, як аркуш,
маля кричить, і у вікні лікарні
німує дід.

Страсна. Квітневі візії весни.
А світ не збувся льоду й білизнú.
І зір маляти,
не гожого і звестись, поготів
не припускає танення снігів.
І не уйняти
цього резону – спогадом вперед –
старому у лікарні на погоду:
він бачить сніг і знає, що помре
до танення його, до льодоходу.

I
Ніби денце стакана,
нагадуючи печать
на скатерці океану,
що годі перекричать,
світило рушає в другу
зі півкуль, де ссавці
зносять денну ядуху
гірше риби у цій.

II
Звечора, моя люба,
тепло. Запала тиш
папуже німа, сугуба,
доконана, як і ніч.
Повня в кущ чистотіла
зцідилася молоком:
недоторканність тіла
дотримується цілком.

ІII
Моя люба, що толку
затятися і товкти
воду у ступі. Голку
годі тепер найти
в кипі людського сіна.
Ліпше гайнути за
тінню; чи, обопільно
посувати ферзя.

IV
Все осібне, що разом
берегли, далебі,
перетирає часом,
ніби гальку прибій,
то – защедрий на ласку,
то – з помоги різця –
оберта у цикладську
річ без ознак лиця.

V
О, що менша поверхня,
менше і обнадій
вірникам одкровення
слідувати по ній.
Може, і тіл пропажі
потурає тамта –
з боку дір у пейзажі –
за сліпуватість мста.

VI
Тільки простору користь
у вказівнім персті
впору. Як і проворність
світла – у пустоті.
Так і псуються вічі:
що ти далі проник;
що постарівши вдвічі,
що від читання книг.

VII
Ба, зацупка для ока
мла. І за млу цупку
у вертикалі плоске
нидіє у боргу.
І людина – лиш автор
стиснутих кулаків,
як сказав авіатор,
що осідлав хмарки.

VIII
Дати відчаю раду
легше, коли полегш
занавісу, антракту,
як замолоду, не ждеш.
Світло сцен у кулісах
меркне. І йтимеш пріч
в рукоплескання листя,
в американську ніч.

IX
Все це – товар на виніс:
торсів, пенісів, чіл.
Географії примісь
в часі – людський наділ.
Нехотя, зі-під палки,
владу цю, як ніде,
відчуваєш у Парки,
що невгавно пряде.

X
Жухла вже незабудка
мозку кривить мій рот.
Що тридцять третя буква,
я слідую сонмам чот.
Різноязиким, прецінь,
по кім голоси в журі –
жертвам законів речень,
ком і крапок наріч.

XI
Люба, нотацій млосних
годі! мерців, живих.
Учта лиш суголосних
буквиць, їх ніг кривих.
Добре грав достобіса
свою роль свинопас,
чий нечіпаний бісер
переживе всіх нас.

XII
Ба, що густіше розсип
чорного на листі,
легше в минуле доступ
бачиться пустоті
будучин. Що, до речі,
не віщує добра,
а прискорює втечі
по паперу пера.

XIII
Ти не почуєш звіту
на питання "куди":
сторони цього світу
сходяться у льоди.
Є і у мови полюс,
північ, де сніг побляк,
як Ельзевір, де голос
не зметнеться, як стяг.

XIV
От і рядкам цим нічим
крити потали сил,
кутатись. Це, як двічі
зась у одну постíль.
Навіть коли, як милість,
свіжу не подадуть.
Це – не Сатурн, і з кілець
в неї не плигнеш тут.

XV
Цю карусель без цілі
оспівував Гесіод:
зійдуть не там, де сіли,
безліку ніг заброд.
Кільки млою не колеш
віч – керункам благим
вторитиме одно лиш
слово, – другим вкруги.

XVI
Так барана на вертел
нижуть, разводять жар.
Я, як зміг, обезсмертив
те, що не удержав.
Ти, як могла, простила
все, що я натворив.
От і пісня сатира
вторить шелесту крил.

XVII
Люба моя, ми квити.
Більше: це тільки ми
віспу собі щепити
зволили від чуми.
І гримасі обличчя
ще обирати з лих
менше, і передпліччя
збавлене цих утіх.

XVIII
О, щедроти пророчі –
дням грядущим услід –
бичування за отчі
імена не болить.
Ми, що лелеки окіл
звитків незгойних кривд.
Ми і живі, допоки
є прощення і шрифт.

XIX
Ці дві речі зіллються
у подобі зіниць
подивованих з блюдця
поглядів долілиць.
І ні йоти неправди,
якщо нас там нема,
щоби зір астронавти
не трудили дарма.

XX
Вийми, друже, з кіота
лик Пречистий Жони.
Зі родинного фото
гурт малий озирни.
Приятель звів мордатий
кадр безцінний на пси:
вибрав миті моргати;
ба, і ніколи всім.

XXI
Недолугіш, чим ящір
в філармонії, вид
нас, відкладених в ящик.
Узнаки, вочевидь,
і криївки на завтра
рідкуватий заміс:
почуттів динозавра
і кирилиці мікст.

XXII
Все іде до докуки,
не гіркоти. І факт,
що сучасні науки
мало чим пособлять.
Стоїк, дастьбі, є стоїк
на третину, авжеж.
Пил сідає на столик
і його не зітреш.

XXII
Ці рядочки, по суті,
старчих літ маячня.
За повини їх судді
не накинуть і дня.
Іванову. Петрову.
Ні на кістку крихку.
Але вільному слову
не до квит і покут.

XXIII
Так ми гасимо лампу,
пнути щоб табурет.
Усьому дати ладу
часу, люба, ущерть.
Краще вже у пролозі
все звести до кінця,
темноті у помозі
мускулами лиця.

XXIV
Ось кінець перспективі
нашій. І поготів –
далі дивини дивні
часу і зайвих днів,
фінішних перегонів,
містечкових чуток;
зайвих слів і резонів,
і про тебе – мовчок.

XXV
Океану зітхання,
ніч улітку. Жара,
як рука чужака на
тім’ячку. Чи орандж
кірки зі апельсина,
жухлий. І на обряд,
як жреці Елевсина,
мухи усілись в ряд.

XXVI
Тім’я от-от попустить.
Я слухаю шелест лип.
Чуте гірше за гугіт
і знаменитий схлип.
Гірше, ба, аніж дітям
заподіяний біль.
Бо дедалі боліти
нічому, далебі.


1978

Разом із опаленням в кожнім домі
існує система відсутности. Сховані у стіні
її беззвучні батареї
сповнюють оселю нерозбавленою пусткою
цілорічно, незалежно від погоди,
працюючи, вочевидь, від мережі
на сировині, що постачається смертю, арештом або
просто ревнощами. І температура
підіймається щовечора. Один оберт ключа,
і ви опиняєтесь там, де нема
нікого: як тисячу літ тому
або дещо раніше: в епоху обледеніння,
до еволюції. Узурпований простір
ніколи не цурається своєї
неомешканости, як нагадування
знахбнілій мавпі
про одвічне, дольодовикове право
пустки на житло. Відсутність є лишень
домашня адреса небуття,
котре обирає, урешті,
під завісу, будучи буржуа,
брили чи бурі мохи шпалери.
Що детальніші їхні джунглі, то нещасніша мавпа.

***
Ritratto di donna

Бракує свіжости і квіту, що тускнів
в руках її. Волога суміш снів
і сподівань на будучину. Карі
мигдалини, задивлені сюди,
де – ані ваз, ні чистої води.
Лишень гербарій.

Тому – і складчатість. Сперва – уста,
тоді – бордова, з іскрою, тафта,
як занавіс, що довго висів,
щоб виявити механізм ходи
з безвихіді. Глухі кути
бентег провидців.

Нога в панчосі з плавленого скла
блищить, хутка подолувати вплав
Босфор і вимагаючи асфальту
Європи, чи жадає, назворот,
роздолля Азії, пустель, щедрот
пісків, базальту.

Камея в декольте глибокім. Під
камеєю – мережний вислід літ,
не чіпаний тамтих світилом,
дві випуклості від ключиць,
подібні вилицям у лиць
і їх білилам.

На килимі за спиною – клинки
кинджалів? Ні, її ж роки,
десятиліття. Уві снах – Петрови
чи Сидорови, навіть не кажу
за Іванових, бо не опишу
пять літрів крови.

Що бачимо тепер? Зима. Стамбул.
Усмішка консула. Настійний гул
юрми з базару. Мінарети класу
земля-земля або земля-чалма
(в писанні – оболок). Зурна, сурма
плекають расу.

Плюс капелюшок типу лопухів
в провінції і кольору мохів.
Базіка з пензликом. Фотель. Британці
такі виготовляли, чи – а-ля.
Амур на тумбі: жаль, одна стріла
у сагайдаці.

Мальованим заціплим ротом
лице волає "потім". "Потім"
миліш, аніж "тепер" і ніже –
"тоді"! А полотно – певняк,
що трапите туди, куди ніяк
не трапиш більше.

Так боги чинять, втілюючись то
в рослину, то у камінь – до
істоти богообраної. Себто –
інерція метаморфоз
з сієною, з краплаком роз –
кивне з портрета,

а не сама вона. Вона сама
зістаріє, позбудеться ума,
помре на схилі літ, під колесом, від кулі.
А там, де не цінуються тіла,
вона залишиться, яка була
тоді, в Стамбулі.



***

-------------------------------------

На мості Прачок, де і ми були
вподібнювались стрілкам циферблата,
обнявшись о дванадцятій, не діб
заручники, а вічної розлуки,
– сьогодні з мосту Прачок, далебі,
рибалка зі симптомами Нарциса
не зводить віч, забувши поплавця,
зі збрижених мінливих відображень.
Ріка то молодить його, то старить.
То юні риси відіб’ються в ній,
то набігають на чоло морщини.
Він там – натомість нас. По праву, геж!
Так віднедавна все, що самотинне,
символізує переміну в часі;
а це – є ордером на простір.
Бач,
він дивиться спокійно в наші води,
і там упізнає себе. Йому
по праву і ріка тепер належить,
як дім, куди і люстро хтось заніс,
та не омешкав


---------------------

Пропоную вам невеличкий трактат
щодо автономности зору. Зір автономний
унаслідок залежности від об’єкта
уваги, розташованого неодмінно
зовні; саме себе око ніколи не бачить.
Звужуючись, око пливе за
кораблем, пурхає зі пташиною з гілки,
огортається хмариною сновидінь,
як зірка; саме себе око ніколи не бачить.
Уточнімо думку й візьмімо красуню.
У певному віці ви розглядаєте красунь
без надій покрити їх, без прикладного
інтересу. Попри це, око,
ніби невимкнутий телевізор
у пустій квартирі, продовжує передавати
зображення. Питається – чого заради?
Далі – декілька тез лекції про прекрасне.
Зір – засіб пристосування
організму до чужого середовища. Нехай ви до нього
цілком пристосовані, це середовище лишається
абсолютно ворожим. Ворожість середовища росте
в міру в нім вашої присутности;
і зір загострюється. Прекрасне нічому
не загрожує. Прекрасне не таїть
небезпеки. Статуя Аполлона
не кусається. Біле простирадло
також. Ви спішите на шелест спідниці
в пошуках мармуру. Естетичне чуття
є зліпок з інстинкту самозбереження
і надійніше, ніж етика. Потворне важче
перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне
спотворити. Потрібен сапер,
щоб зробити небезпечне безпечним.
Цим спробам слід рукоплескати,
надавати всіляку підтримку.
Втім, відокремлене від тіла, око
радше забажає оселитись де-небудь
в Італії, Голландії або Швеції.


--------------------------

Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні.
І над щучим велінням кепкує тремтіння блешні,
і на дрож її ревні праотчі зіниці недремні.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
ти побачиш, опріч на собі неприкритого страму –
то півмісяць пливе в припорошенім инеєм склі
над хрестами Москви, як зухвала звитяга ісламу.
Куполів, що голів, і шпилів – буцім дриґом литок!
Як за смертним порогом, де стрічу навзаєм назначим,
де від пуза кумирень, градирень, кремлів, синагог.
Де і сам – хоч куди, зі своїм мінаретом стоячим.
Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі.
Як не владу лиху, то самі бо себе переборем.
І зубчату пащеку заціп. Адже, лежма уже на столі,
чи не байдуже геть – помилятися гаком чи морем.

-------------------------------

Добрий вечір, проконсуле або щойно прийняв був душ.
Полотенце зі мармуру, чим обернулась слава.
Після нас – ні законів, ані калюж.
Я і сам каменію і не маю права
жити. Даруй, який уже етикет.
Час усе-таки – гроші, най і тисячоліття.
І що значить артрит, щойно горить дуплет,
як не потойбічне відчуття ліктя?
Власне, проїздом, в готелі, келійно, одинаком.
В гіршім разі "кого б це..." напередодні.
Ні нагоди набрати – видобути дзвінком
одушевлену річ у надрах каменоломні.
Ні тобі в безрукавці, ні мені у пальтині. Я
знаю, за що кажу, лаштуючи букв когорту,
щоб у каре століть вклинилась їх свиня!
І мармур стискає мою аорту.

----------------------------------

Тепер так мало грека в Ленінграді,
що ми поруйнували Грецьку церкву,
щоб спорудити на тамтому місці
концертну залу. Ця архітектура
відгонить безнадією. Не те, щоб
концертна зала з тисячею місць
геть безнадійна: як не є, це храм,
і храм мистецтва. І чия вина,
коли дає поставлений вокал
збір більший, чим знамена віри?
Те прикро, що тепер оддалеки
ми бачитимемо не нормальну баню,
але потворну, штучну площину.
А щодо упослідження пропорцій,
то прикрощі людини не від них,
а радше від пропорцій упосліджень.

Пригадую і як її ламали.
Була весна, і я тоді не раз
заходив до татарської родини,
що мешкала неподалік. Дививсь
у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
а після додались сторонні звуки,
зливаючись із нею попервах,
а згодом – притлумляючи її.
В церковний сад заїхав екскаватор,
а на його стрілі гойдалась гиря.
І стіни потихеньку піддалися.
Бо годі не піддатись, коли ти
стіна, а проти тебе – руйнувальник.

Ба, екскаватор доста мав підстав
її предметом бачити бездушним,
як він, бо убачав її подобу
в собі. А у бездушнім світі
і поготів не прийнято пручатись.
Туди зігнали потім самоскиди,
бульдозери… І якось в пізній час
сидів я на розвалинах абсиди.
В проваллях олтаря зіяла ніч.
А я – крізь ці дірки у олтарі –
дивився проти ночі на трамваї,
на череди померклих ліхтарів.
І те, чого ніяк не стріти в церкві,
міг бачити крізь призму тої церкви.

Колись, мабуть, коли не стане нас,
точніше – нас опісля і натомість
сподобиться щось отаке явитись,
чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
Але таких не буде забагато.
А так, лишень по пам’яті, собаки
на звичнім місці задирають лапу.
Горожу, бач, знесли давним-давно,
та їм незмінно мариться горожа.
Їх марення закреслюють яву.
А, може, береже земля той запах:
асфальту не здолати запах псини.
Та що для них оцей потворний дім!
Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
А те, що очевидне для людей,
собачому інстинктові байдуже.
Ото й пліткуєм про "собачу вірність".
Коли що і казати усерйоз
стосовно поколінь, як естафети,
то вірю лиш в подібну естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

Так, мало нині в Ленінграді грека,
й за межами Еллади – зовсім мало.
Принаймні, малувато їх, аби
уберегти свої споруди віри.
А вірити у наші розбудови
від них не вимагають. І одне –
належним чином націю хрестити,
а хрест нести свій – достеменно инше.
Один лиш був обов’язок у них.
І впоратись вони не спомоглися.
Незоране їх поле заросло.
"Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
а ми рішим, коли нам колоситись."
Але вони про плуг погано дбали.

Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
і думаю собі, куди зайшли ми?
Від чого ми допіру далі тут:
від православ’я чи від еллінізму?
Куди нам ближче? Що чекає нас?
І чи не почалася инша ера?
У чім залежні ми, якщо це так?
І що повинні принести у жертву?


---------------------------------

Усе життя він щось будував, щось винаходив.
То для критської цариці штучну корову,
аби наставити роги царю, то – лабіринт (уже
для самого царя), щоб утаїти від докучних очей
кепський приплід; то літальний апарат,
коли цар урешті прознав, хто це при його
дворі так зумів забезпечити себе роботою.
Син під час польоту загинув, упавши
в море, як Фаетон, котрий також нехтував
батьківські настанови. Тепер на прибережній скелі
десь у Сицилії, дивлячись перед себе,
сидить глибокий старець, здатний пересуватись
повітрям, якщо немає змоги морем і суходолом.
Усе життя він щось будував, щось винаходив.
Усе життя від цих споруд, від цих винаходів
доводилось тікати, ніби винаходи
та споруди прагнуть збавитись креслень,
як діти, соромлячись батьків. Либонь, це – страх
повторень. На рінь набігають зі плеском хвилі,
позаду синіють зубці місцевих гір – та він
ще змолоду винайшов пилу,
скориставши зовнішню подобу статики й руху.
Старець нагинається і, чіпляючи до щиколотки
довгу нитку, аби не заблукати,
рушає, крекнувши, в бік царства мертвих.


Осінь-зима 1993
Амстердам
---------------------------

Іржавий румунський танкер, що борсається в лазурі,
як той стоптаний полуботок, що нехотя, та роззули.

Команда у однім спіднім – бабії, онанюги –
засмагають на палубі, справні і недолугі,

ба, без гроша у кишені для гульок в місті,
– променями прип’ятій немов листівці

на вечірнім упрузі; над рейдом стоять отари
хмар, нота пітних пахов і перебір гітари.

О, Середземне море! після твоєї пустині
нозі кортить опинитись в уличній павутині.

Палубні надбудови і поржавілий базис
у бінокль озирають порт, ніби верблюд – оазис.

О, лиш піском і сіллю – в ропі наколки
звівши, либонь, і входять у вушко голки,

щоб сісти за круглий столик голосу крови ради
зі місцевою кралею під гірлянди

і чути, як у південнім небі над корогов купальні
шелестять, буцім пальці, мусолячи ліри, пальми.

----------------------------------

У маленькій кімнаті у поміч спомину
акваріум з рибкою – і по тому.
І рибка плаває, косить в сторону
оком зі свого скляного дому.

З тих пір, як ти назавжди поїхала,
діймає холод, і чай не спитий.
Беручись мармуром, близь і віддалі
ціпнуть у сутіні несусвітній.

Колесо і каблук дають спокій вулиці,
горделивий платан не міняє пози.
Цибулинка годинника чулій публіці
після восьми обіцяє сльози.

Уявляється Греція: гай буцім, якась, начебто
в туніці, мисливиця. Або, спляча
оголеною, укоськуючи розлаписте
червоне дерево в спальній хащі.

Між квадрата вікна і портрета прадіда
навіть лагідний протяг взнаки занавісці.
І ледь випадає згадати правило,
то недоречно і наздогінці.

Хитавиці не вистояти на палубі.
Бурі не списуються з натури.
У містах хіба що дрозди та голуби
вірять у розвій архітектури.

Неминуче цінує нагоду трапитись –
швидко, гадаю, і некрасиво.
Мозок – як айсберг, змалілий в абрисі
в щирому захваті Куросиво.


----------------------

Білий бавовняний янгол,
що досі висів у моїй комірчині
на металевих плечиках. Дякуючи йому,
нічого кепського за ці роки
не трапилось: ні зі мною, ні – тим паче –
з помешканням.
Скромний радіус, скажуть мені; а проте
чітко окреслений. Твореним
не як ми, за образом і подобою,
а безплотними, янголам притаманні
лише колір і швидкість. Останнє дає змогу
бути усюди. Отож і досі
ти зі мною. Крильцята, бретельки
дійсно у змозі обійтись і без торсу,
струнких кінцівок, не кажу – кохання,
знаючи ціну безіменности і потураючи тілу
розширюватись від щастя у діаметрі десь у теплій
Каліфорнії.


---------------------------

Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
суспільства – й поготів. Спершу слід
навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
рибу, варити пристойну каву.

У протилежному випадку, моральні засади
відгонять батьківським паском або перекладом
з німецької. Спершу потрібно
навчитися втрачати, ніж накопичувати,
ненавидіти себе більше, ніж тирана,
роками сплачувати за помешкання половину
мізерної платні – перш ніж просторікувати
про торжество справедливості. Котре настає
завше з запізненням мінімум у чверть сторіччя.

Вивчати працю філософа слід крізь призму
досвіду або ж – у окулярах(що приблизно одне і те ж),
коли літери товпляться і коли
гола красуня на зім’ятому простирадлі знову
для вас – світлина чи репродукція
малярського полотна. Справжнє кохання
на мудрости не наполягає на взаємности
і обертається не шлюбом
у вигляді виданої у Ґетінґені цеглини,
а байдужістю до себе самого,
сором’язливим рум’янцем, инколи – елегією.

(Десь видзвонює трамвай, повіки злипаються,
жовніри повертаються, горлаючи пісень, з борделя,
злива – єдине, що нагадує Гегеля).

Посутність істини полягає у тому, що істини
не існує. Це не звільняє
від відповідальности, а радше навпаки:
етика – той вакуум, що заповнюється людською
поведінкою практично постійно;
той самий, якщо завгодно, космос.
І боги полюбляють добро не за його вічі,
але тому, що без добра вони б не існували.
І вони, своєю чергою, заповнюють вакуум.
І можливо, навіть більш систематично,
ніж ми; бо на нас важко
покладатись. Хоча нас і так більше,
аніж будь-коли, ми – не в Греції,
для нас згубна низька хмарність і, як згадано вище, дощ.

Вивчати філософію слід, коли філософія
вам не потрібна. Коли ви здогадуєтесь,
що стільці у вашій вітальні й Чумацький Шлях
сполучені між собою тіснішим чином,
ніж підстави і наслідки, ніж ви самі
з вашими родичами. І що спільне
у сузір’я зі стільцями – нечулість, нелюдяність.
Це споріднює міцніше, ніж парування
або кров! Природно, що прагнути
уподібнюватися речам не варто. Навпаки, коли
ви хворі, не обов’язково одужувати,
нервувати з власного вигляду. Це те, що дізнаються
люди після п’ятдесяти. От чому вони
инколи, задивляючись у дзеркало, плутають естетику з метафізикою.


--------------------------------

Скрип у гарби гучніш
у гущі тіней узбіч,
гучніш, що далі вони
від уколів стерні.
У колії від коліс
підвід – і óбід, і вісь
горластіш, що далі луг,
і листя густіш округ.

І вільхи – колій вкруги,
і жовті беріз верхи
ціпнуть у кілько кіп,
як ціпне зв’язаний сніп,
гледячи в неба звід.
І корч підкидає віз.
Дерева чують не птиць,
а скрип дерев’яних шпиць
і лайку гучну візниць.


----------------

Не забувай по світах,
як б’є у пристань вода
і синіє у ній
неба круг рятівний.

І чайки усе ячать,
і щогли горі тирчать,
і хмари низько летять,
ніби зграя качат.

Хай у серці тоді,
як риби у цій воді,
б’ються несамовиті
миті на самоті.

Хай чується мушель хруст
і наїжиться кущ,
і хай тобі помагає
згага гарячих уст

розуміти без слів,
чом піна морських валів
на ріні береговій
чатує гребні нові.

-----------

Сталість, власне, є еволюція принципу приміщення
у напрямку думки. Продовження квадрата або
паралелепіпеда засобом, як казав би
той же Клаузевіц, голосу або звивин.
О, розміром зо клітину
мозку кімната зі абажуром,
шафа "егей, слов’яни", чвірка стільців,
канапка, ліжко, туалетний столик
із ліками, розставленими як вежі
кремля або, поточнімо, нью-йорка.
Вмерти, кинути сім’ю, поїхати,
змінити півкулю, дати вписати
инші овали в чотирикутник
– тим гучніш запилене мешкання
наполягає на факті існування,
жадає щоденних жертв від нової
місцини, меблів, від силуету в жовтій
сукні; зрештою – від самого себе.
Павукові – сама утіха заштриховувати п’ятий кут.
Еволюція – не пристосування виду
до середовища, але перемога спогадів
над дійсністю. Заздрість іхтіозавра
амебі. Розхлябаний хребет
потягу, що гуготить у млі
мимо щільно зціплених на ніч стулок
дерев’яних мушель з їх безхребетним, вологим
надійного сховку перлини вмістом.
1988



--------------------------------

Безсенсове, злостиве віддаля,
безлисте, ледь не стадії вугля
сягаючи у кольорі, зі зла
природою підібраного для
безвихіді – яка і звихи віт
ніяк не калькулює, і давно
уже у кільцюванні зим і літ
своїх неперебірливе, – воно,
корінням ідучи у перегній
зі свого листя прілого, у тьму
верхівкою, тирчить і нині в ній,
як символ всепогідности, чому
ніхто не напучав нас, вперекір
немозі сторонитися допір,
бодай на невибагливий позір,
ні сонця, ні зірок, ані сокир.


----------------------

Алея зі статуями з отверділої грязі,
схожими на обрубані дерева.
Деяких пізнаю. Когось
бачу уперше. Вочевидь, це боги
місцевих рік, лісів, доглядачі тиші,
або – згустки чужих, невідомих мені споминів.
Щодо жіночих фігур – німф і т.і., – вони
бачаться незавершеними, ніби думка;
кожна намагається зберегти
навіть тут, в царині майбутнього, статус гості.

Ховрах не вигулькне і не перебіжить стежі.
Не чути ні птаха, ні принаймні автомобіля:
майбутнє і є панацея від
того, чому властиво повторюватись.
І по небу розкидані, як речі холостяка,
хмари, зі вовною їх навиворіт
і випрасувані. Тхне хвоєю,
цією колькою субстанцією ледь знайомих місць.
Кілька статуй стовбичать у темряві, зчорнілі
від сусідства своїх подоб, від розмитости
навколишнього ландшафту.

Озовися яка із них, і ти
радше зітхнув би, аніж здригнувся,
чуючи знайомі голоси, чуючи
що-небудь на кшталт: "Дитина не від тебе",
або: "Я вказав на нього, але від страху,
не від ревнощів" – дрібні, двудесяти літ
витримки, таємниці сліпих сердець,
маній зі недолугою жагою влади
над собі подібними і нечулих її
тавтології. Кращі серед них
були і жертвами, і катами.

Добре, що чужі спомини
втручаються у твої. Добре, що
деякі з цих фігур тобі
видаються сторонніми. Їх присутність натякає
на инші події, на инший варіант долі –
цілком можливо, не ліпший, та неодмінно
тобою змарнований. Це і вивільнює –
і не так уяву, як пам’ять
– і надовго, якщо не назавжди. Знати,
що тебе обдурили, що остаточно
про тебе забули чи, навпаки,
що тебе досі ненавидять – украй
неприємно. Та уявляти себе
центром хай незугарної світобудови
непристойно й нестерпимо.

Рідкісний,
можливо єдиний відвідувач
цих місць, я гадаю, що маю
право оповісти без прикрас
побачене. Ось вона, наша малесенька Вальгалла,
наш украй занапащений маєток
у часі, зі жменькою ревізьких душ,
зі вгіддями, де вигостреному серпу,
мабуть, особливо не розгулятися,
і де сніжинки повільно кружляють, як приклад
поведінки у вакуумі.

-----------------------------

О, списе мій, мій списе, ти давно
моя єдина зброя і майно.
Уся моя могуть чаїться в нім,
мандрую я зі списом іменним,
як хороше мені сьогодні з ним.
Об чім це я. О, ці мені міста,
криві провулки їх, брудна вода,
нічого в них цікавого нема,
багатіїв стрічаю, зокрема,
але такого списа в них катма!
О, списе мій, мій списе, все моє
майно, моя могуть, яка не є,
завжди разом, куди не ідемо.
Коли-небудь, кого-небудь вб’ємо,
мій списе, або відкоша дамо.
Бо що міста з пляшками їх вина,
до них велика близиться війна,
біда безлика і чия вина,
що деяким із них не повезло,
й чіпке, як тінь, і неминуче – зло!
То що тепер, мій списе, чимале
майно моє, дитя моє мале,
настав, либонь, розлуці нашій час,
добігла, бачмо, оповідь про нас,
грими на голові, мій бідний таз!
віднині одному із нас кінець!
О, прощавай мій Санчо, мій мудрець,
бувайте всі, я вже – анітелень,
блищи мій таз, як янгельский вінець
моїм нещастям, бігма цілий день.

***

Романс торгівця

« …а грішнику дає турботу збирати і накопичувати,
щоб потім віддати тому, хто добрий перед лицем Божим». (Еккл. 2:26)


У світі доста є речей
пороблених на збут
і заохочених очей
купити що-небудь.

І ось життя – уже актив,
а у пасиві кров
і гумовий презерватив,
любов і нелюбов.

Та як би ти не зискував,
ощадив, як умів,
дивись, як мало ти продав,
як мало ти купив.

Твоя крамниця прогорить,
ти вистрибнеш з вікна,
але говорить Хтось згори,
що це не новина.

О, Він укоськував азарт
наїздом кілька ден
в борделі, схожім на базар,
і місті – на бордель.

Якби Він тут і не бував,
не навівав нам сни,
якби ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАВ
КРАЇНІ ЦІЙ ЦІНИ,

то хто поперед короля
умів їй дати лад,
і люд, щасливий опісля,
дивитись міг назад,

і хтось нетягу пожалів,
і хтось дзвонив затим
у вбогій цвинтаря імлі
на мого тліну дим.

І попіл звіяв! Як лупу
заціплих в млі погрудь!
Немов і не було. А БУВ,
та сам таким не будь.

Бувай, мій пасинок, мій син,
учись, як слід горіть,
і скісним поглядом окинь
вітчизну мимохіть.

І помовчить над нами час,
невидимий, як я,
і слава викрикне чиясь
німа, і не моя.

Зі віку міткою взнаки,
меткий не по літах,
ховай, мій пасинку, зівки
і усміх на вустах,

вдихай і сперму, і бензин,
і все, що надихне,
іди в великий магазин.
Не попрікай мене.

***

Коментар до балади й романсу короля(уривок)

...Кошмар століття – в ядернім грибі,
і ми обвиклі з тупотом чобіт,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
ми і без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
терплячі, тихі та веселуни,
жили ми від війни і до війни,
малої, ба, чи більшої – хутчій
у крові – у своїй, або чужій.

Це звично нам. І нас не похитне
ні вибухом, бодай і всеплане-
тним, ані неміччю – страхіть,
не те що усвідомити – в’явить.

Ба, мовкну, позаяк не ущуха
в лісах геополітики юга.
Життя і смерть, і до небес нудьга.

А далі – геж, яка не є – зима.
Пишу, а труб колінця недарма
заціплі – і прикручується кран,
і вата прокладається між рам,
тепер ти домосід, а ще звіздар,
і протяг зі кватирки календар
жовтневий сіпа, і зима в умах;
і бачу я, як за церковним садом
неоковирна бляха на дахах
подобатись жадає снігопадам…

***

34

Уже кватирку сіпає Борей.
Все рідше чути брякання дверей
в квартирі, мов обмерлій до обіду,
і пошта в скриньку падає сусіду,
і напади нудьги тим пак взнаки,
що телефон скупіший на дзвінки.
Тепер півроку жити в темноті,
долоні гріти лиш на животі,
Удень писати, сутіні на зло,
дивитися, як иній білить скло,
немов дитина, дням радіти тим,
коли не оминуть знайомці дім.
Настали дні прозорі, ніби свист
сопілки або флейти. Падолист
під инеєм заціп і околів,
а зі розбухлих тенісних столів
на березі, біля фінляндських дач
злітає вік, як пластиковий м’яч.
Так вийти в передмістя, і назад
приємно завітати в Ленінград,
у глиці пофутболивши шишок,
серед кашне і мокрих хусточок,
газет і пальт, їх стійма комірів,
і картузів, насунутих до брів
і барв затоки цинкової, ниць –
кав’ярень мимо – цинкових зіниць…
Добігти і розмові на порі,
у достобіса виморочній грі,
де гасла і речівки – все не те,
де – прощавай моє мораліте
(і розум – білка в колесі подій).
Якого біса, друже дорогий!
Аби і книжний черв, і менестрель
кивнув услід гуляці: "Мудрагель!"
і реготнув, а дехто у юрбі
"куди воно" – поспівчував тобі.
То що там на затоці – цинк води
і вмерзлі в ріні берега сліди,
розбухлі дач покинутих столи,
вода, пісок і щоглові стволи,
і вітерець ялозить по корі.
І підсумок розмови на порі:
коту кохання – темний лантушок.
До ніг коханців падає сніжок.

***

В Святвечір звався я на пироги.
За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загоралась невпопад,
я голову тулив до вогких шиб:
на розі постовий немов заціп.

Торохкали трамваї в темноту,
вагони гуркотіли на мосту,
обстукувались кригою бики,
донісся шурхіт криги від ріки,
до перехрестя плівся чоловік,
пильніше до кватирки я приник.

Дув вітер, і почався снігопад,
тирчали у заметі шість лопат.
Блищали краплі талої води,
обтяжувала ожеледь дроти.
Рипів настил колодами навзнак.
На перехресті п'яний ніби вкляк.

Таким собі чотирибоким бра
гойдалась тінь тарілі ліхтаря
у головах п'яниці. Ще живий,
від будки відділився постовий
і здовж будівлі рушив оддалік,
а тінь попрямувала в инший бік.

Торохкали трамваї в темноту,
здригалися колоди на мосту,
крижаний шерех линув від ріки,
під гуркіт вантажівки, навтьоки
щодуху мчав кудись таксомотор,
мигав на перехресті світлофор.

Дув вітер, і щосили розвівав
шинелю синьополу від халяв.
П'яницю напад гикавки спіткав.
Ліхтар гойдався, тінь його шукав.
А тінь ховало біле помело.
Можливо, її зовсім не було.

Скрадався постовий біля стіни.
Свідома неминучої вини,
тікала пріч від нього тінь його,
він крався і боявся одного:
що кинеться п'яниця навтьоки.
І бозна-де були його думки.

Дув вітер, і розгойдувався кущ,
сніг сіявся під пеленами туч.
За пеленою білою суціль
щез постовий, біліш її білил.
І слід його зі віхолою щез,
немов і він навіявся з небес.

І годі запобігти, ясна річ,
було найнеминучішій зі стріч
їх тріїці наразі. Третій – страх.
Дув вітер, але млою неборак
окутувало білою навкидь.
Три кроки розділяли їх і мить.

І разом вітер дунув, як у ріг,
і тінь авта майнула поміж них,
майнуло біле віхоли крило.
І зір мені умить заволокло,
донісся з перехрестя вигук "ні",
на мить погасло світло у вікні.

І знов на перехресті – ні душі,
і півімла, і чорні в ній кущі,
і циферблат внизу. Їм напоказ
маячив безголовий двічі Спас.
Чорніли плями талої води.
Довкола плям щезали всі сліди.

І тої миті думалось, що ніч,
не гожа ані снігу стерти з віч,
ні збутись на третину або чверть
вологих тіней, повна ними вщерть –
спосібними метілі, крім білил
невíдомих мені додати сил.

Отож, темніло снігу толокно,
ще трішки я дивився у вікно,
торохкали трамваї на новім
колодянім настилі мостовім.
У сутіні кущ ніби не тремтів.
Я штору потихеньку опустив.

Від ліжка шелестіли сторінки.
Латала мати в одіжі дірки,
лагодив батько фотоапарат.
На ліжкові гортав журнали брат,
кіт вуркотів, його живіт бурчав.
Краватки я, німуючи, вивчав.

Довкіл стояла тиш і півімла,
пірнала голка в нитяні тіла,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі,
кіт з вуркотом кімнатою бродив,
а я вузлом краватки шарудів.

Лагодив батько фотоапарат,
з журналом у руках всміхався брат
різдвяним оповідкам про дива;
до них години бронзовий овал,
поблимуючи стеклами, буцав.
Краватці я примірку обіцяв.

Латала мати щось, і, як латки,
календаря горталися листки,
горіла лампа і рожевий блік
підлогу плямував неподалік,
з-під столу переймався, зиркав кіт:
краватка, а чи що там шарудить.

Стояла тиш, і тільки кіт вурчав,
я, в дзеркало потуплений, мовчав,
і вітер завивав, як у трубі.
Краваткою новою на собі
заскочений, собою вгору-вниз
я мовчки милувався, як Нарцис.

Зі спини світло падало, з-за пліч,
не бачив я ні рис лиця, ні віч,
біліла лиш рука на тлі лиця.
Від черевиків і до комірця
снував мій погляд, і було пора
цьому замилуванню класти край.

Та дзеркало тримало погляд ще:
виднілось в нім освітлене плече,
до себе крій сорочки зір привчав,
мій черевик начищений блищав,
(зі другим затінялася нога),
Їм личила краватка дорога.

Настоювалась тиш і півімла.
Латати одіж голка ще могла,
брат у журналі казна-що читав,
Бог зна де батько подумки витав
із викруткою в пучці при столі.
Стояв я проти дзеркала в півмлі.

І нею розмивалися у склі
усі ми разом, канулі в півмлі,
у тиші цій, гнітючій від осмут
і вбогого освітлення, як тут,
де я – одне з зображень і нуди
самотньої опінія сюди.

Оббігла стрілка колом циферблат,
журналом шелестів у ліжку брат,
моєму черевику на долу
спадало світло, цмулячи півмлу,
на стіл, на руки батька. На стіні
темніли фотографії рідні.

Торкнувши штору, я зирнув за скло:
сніг кружеляв, а мли вже не було,
кружляв над кучугурами ліхтар,
неторканий маячив календар,
як Спас, обезголовлений здавна.
Внизу дзиґар казав на першу дня.

В рожевім світлі лампи на долу
стільці облюбували півімлу,
темнів переді мною власне мій
двійник, напіводягнений у ній.
Я погляд звів і мимохіть принишк:
всі четверо дивилися в мій бік.

Лагодив батько фотоапарат,
в півмлі неясно блимав циферблат,
брат кліпав горівіч у півімлу,
його журнал валявся на долу,
за вікнами казилася зима,
тремтіла абажура бахрома.

Дивилась півімла і тиш з вікна
на голчині стібки, коли вона
в шкарпеток вовну тикалася та
чіплялася до шурхоту з кута,
хоча, дарма кивати на кути,
мені у гості час було іти.

Я зір затримав на календарі,
радіючи, що січень у дворі,
за вікнами помовкував ліхтар,
мовчав переді мною календар.
Бентегою нечуваних речей
розчулений, я рушив до дверей.

І разом перемкнуло ніби всіх,
брат сіпнувся, а звестися не міг,
з-за столу мати якось, та звелась,
упала з пучок голка на палас,
татусь відклав свій фотоапарат,
кіт задкував і погляд взяв назад.

Дзиґар стінний перепросив за скрип,
і засув, замість клацнути, заціп,
я хутко обернувся і завмер:
усі в кімнаті, хто замкне тепер?
Осмикнув батько штору недарма,
довіри більше засуву нема.

Я задкував, а мла – мені услід.
У плямі світла опинився кіт.
Під стелею, де сліпувала мла,
тепер блищала голка чимала.
Від жаху я заледь не закричав,
серед журналів батько мій стирчав.

Кому із нас пороба завдалась!
запало в вічі ще комусь із нас
це деревце з пилюки та імли.
Ба, губи ворухнутись не могли,
поблідлі, як шпалери на стіні:
від жаху я увесь заціпенів.

Дерева простягались з віч людських!
сягали зі очей стволини їх
самої стелі, ніби залюбки
від пилу обмітаючи кутки,
корінячись в западинах, зі віч
меткі у центр кімнати зусебіч.

Оплів кімнату їхній живопліт,
мені усюди чувся шурхіт віт,
але без хвої-листя: недарма
своє слівце замовила зима,
була ялина навіть – без гілля,
блискучу голку в маківку стромля.

По дереву – із материних віч,
у кожного – так само, ясна річ.
Були, утім, різнимі в висоті
вершини їх, однаково пусті.
Голками прикрашались у кінці
два дерева на кожному лиці.

І враз пропало все, що почалось,
все утряслось ураз, усе вляглось.
Запанувала знову півімла,
мигнула голка межи ніг стола.
Заціп і я в півмлі біля вікна,
і коливалась тиша навісна.

Іще голок чекав моток ниток,
журналом брата тішився куток.
Іще не прояснився циферблат,
а лагодив вже батько апарат.
Вернувся засув в отвори дверні,
і штора коливнулась у вікні.

Скінчилося усе, усе вляглось,
Своє заняття кожному найшлось.
Під лампою лежав похнюпо кіт,
на нього світло падало навкидь.
Я штору їв очима: далебіг,
гадав – хто ворухнути її міг.

Матуся щось з підлоги підняла,
знов голка у руках її була.
Ще гупало у скронях невпопад,
але дала шкарпетці голка лад,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі.

Дув вітер, і густіла темнота,
за вікнами гуділа пустота,
я витяг з-за вікна своє вино,
сніг бився у осліплене вікно
і осипав імлу сніжинок дзвін,
і телефон озвався наздогін.

І, разом переймаючи пітьму,
я кинувся з підмогою йому,
безпам'ятний, кого я відпустив,
безпам'ятний, кого не пригостив,
чиїх не чув зітхань, не обійняв,
а забаганок слухавку підняв:

– Не буде свят у вас або для вас
не буде вам ні чарок ані ваз

не буде вам щасливого кіна
не буде вам цілунків до рана

не буде іменинних пирогів
не буде вам розумних ворогів

не буде вам полюцій уві сни
не буде вам ні літа ні весни

не буде вам ні хліба ні пиття
не буде у вітчизні вам життя

не буде вам долоні на чолі
не буде вам жалю узагалі

не буде вам ні дерева із віч
не буде самоти у глупу ніч

не буде вам потали ані зла
не буде співчутливого тепла

не буде вам ні щастя ні біди
не буде вам ні хліба ні води

не буде вам любови ані сліз
не буде вам поблажливого "please"

не буде вам жаданого листа
не будуть словоблудними уста.

Урешті, ви потонете у тьмі,
сконаєте, сліпуючи, в тюрмі.

Минуле вам без вікон і дзеркал
одягне дійсність в пелену потал. –

Я слухавку поклав, в собі заледь,
а голос напосівся, буцім ґедзь.

Я пов’язав краватку й вийшов геть.

Глава друга

В Святвечір звався я на пироги.

За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загорались невпопад,
трамваї озивались; до ріки
юрбою тупотіли хлопчаки,
грозили чорні ворони весні,
карнизи утопали в білизні,
вітринами бентежились уми,
бентега, згідно приписів зими
охоплювала місто у півтьмі,
агукалась неспокоєм в умі,
і ліхтарі пірнали від воріт
у білений снігами небозвід.

Фургони від’їздили в темноту,
трамваї торохтіли на мосту,
ще голова від збудження гула,
ріка, не взята льодом, ще текла,
розгойдувався лист календаря,
розгойдувалась тінь від ліхтаря,
метались у півмороці стіннім
вікно і заметіль назирці з ним.
Гойдався над заметами забор,
розгойдувався в сутіні собор,
приділ його здригавсь і, поготів,
гойдався горі дзвін його й гудів,
годинні стрілки мірялись в басах,
розгойдувався Бог на небесах.

Розгойдувалась штора від плеча,
собору двоголового свіча
гойдалася, причетна торжества,
розгойдувались сутінки Різдва.
Хто знає, як розгойдують нудьгу,
аби до скроні дотиком, в кутку
розгойдувалась штора на вікні,
розгойдувались тіні на стіні,
щоб вихоплена лампочкою тінь
як маятник гойдалась в почутті
(піднесення – приниження – і мсти)
з різницею, що коливався ти,
з різницею нетями до пуття,
з різницею, що звик до почуття.

Щоб почуття всецілого єство
опівніч не двоїлось під Різдво,
щоб не кортіло ранити йому
свічами двоголовими пітьму,
щоб бійок в підворітті неборак
не списував на морок, позаяк
воді не слід перечити вогню.
Минущинам – теперішньому дню.
Всі смертні самотинні в почутті,
всі почуття безсилі в наготі
в передчутті убивчому вістей,
так, буцім мордобою у страстей
ніяких шансів збутися нема.
І світло ви не вимкнули дарма!

Сомнамбулою вуличних вогнів,
їх прихистком, що тіні відтінив,
обителлю їх протягів, про всяк
гойдався офіцерський особняк,
так, ніби біг услід йому кадет,
непізнаний у сяйві еполет,
покинутий у проймах анфілад
долонями, що стиснуть шоколад,
що обіймуть барокові сосці;
які це піхотинці, ці юнці,
до щік приллє хіба що їхня кров,
і лишаться їх дами, і любов,
їх яблука, що падають із ваз, –
у межах недосяжности для вас.

Хто не стрічався з вивіскою "вхід"
в передчутті своїх безмірних бід?
Хто стрічною поробою прирік
себе до коливань на цілий рік,
у кого на душі нема гріха,
чия душа не раз була глуха,
хто вчасно оголошував табу
на сором, завбачаючи ганьбу?
Осміювання, осуд, глум і срам:
рубіж їх необузданости – храм,
примір тамтій опірности – горіх,
примір у недторканости – гріх,
примір у непорушности – бокал
посеред нерозбиваних дзеркал.

Хто вийшов променадом до Неви,
обачніш і розважливіш, ніж ви,
і гоголем простує в цвіті літ,
хто вам не озиратиметься вслід,
усміхнений чарівно, поготів –
в чиєму серці вам ані слідів,
в чиєму зорі – порожньо ураз,
чиї чудесні миті – теж без вас,
в чиїх очах розпластана Нева,
чия пальтина чорна і блават
у потемках і сяєвах вогнів,
хто від відвідин ваших ціпенів?

Не чуючи ні часу ані дат,
у спільнім Solitude й Soledad,
рукою, помічною голові,
намацуючи болі світові,
намацуючи гулі їх про всяк
своєю головою в небесах,
устами і колінами зате
намацати усе, що нас веде –
у безмір усамітнености душ
удома, і куди дедалі – в глуш,
намацувати вузлики знегод?
В невірі – прости Господи, mein Gott,
собі не Рай і Пекло – де-не-де –
намацувати вихід у Ніде.

В безмовній усолоді немовлят
усе дитинство схильні до свічад,
до янгольського личика неправд,
чистішої води, ніж той смарагд
в обрамленні кривих смішків гостей –
урешті, досягнувши літ страстей,
чи визнаємо все-таки за скарб
той притаманний холодові карб,
довкіл і вколо нього кружкома
облич узагалі, і , зокрема,
своє – вам достеменно узнаки,
міняючись стократ, чи навпаки,
в личині незворушного цабе,
ви бачите у дзеркалі себе?

Долаючи відразу чималу,
сховавшись офіцером на балу,
апоплексичні риси спогляда,
яка в цім насолода і нуда:
на дюрерівськім верхи скакуні,
сахаючись від скронь у сивині,
впадати в гріх і кидатись в біги
на в’їзді в Апокаліпсис нудьги,
укотре озираючись назад –
зненацька поділяючи азарт
гонитви сонмів тіней наздогін,
і огнекрилих коней гупотінь
під помахи небесного меча,
що навпіл крає маятником час.

Я бачу свою душу серед скла,
душа моя нечувано мала,
паперу клапоть й слово суміща, –
нечувано чистіш моя душа,
чудесна в нім душа моя, Господь,
дедалі пречудовіша за плоть,
дедалі мимохіть до мрійних рис
дівчиська свою душу ти возніс, –
гарнюня, як вона, моя душа,
їй велич анічуть не заважа, –
як притаманний юнці оптимізм,
живе в душі моїй інфантилізм
нечіпаний, не те, що міражі.
За вікнами ні плоті, ні душі.

За вікнами мигають ліхтарі.
Душа моя німує на порі,
німує від сум'ятиці в умі,
душа моя німує у пітьмі,
німує, як причинний January
німує, як настінний календар,
як потемки німує снігопад,
як потемкам нечуваним у лад
німує біль потилиці і скронь,
німує і вікно, і телефон,
німує і душа моя, і рот,
німує невимовно мій народ,
нечувано німа моя зима,
серед життя і смерті без ума.

Німуючи, я чую голоси.
Німує тиш небесної краси,
вітаючи вітчизну звисока.
Юродствує земля без язика.
І завдяки світилам угорі –
мого століття тьмаві ліхтарі
при апокаліпсичнім табуні –
хіба що жести тіней помічні,
блідих зап'ясть продовження і вен
бузкових кольорів, благословен
творець цієї музики без нот,
безногого оракула німот
єдино чинний всюди заповіт:
мовчання і невгасний горній світ.

Німуючи, я чую голоси.
Небесна тиш окутує ліси.
Безмовний легіт чую в пустоті
повітряній, де тіні почуттів
рояться і метаються не без
предивного умовчання небес,
де згадка за принесення тільця
стискає неприкаяні серця.
І годі сколихнути пустоту
молитвою, належною посту,
поверненням чудесним в отчий дім
чи маркою з конвертиком пустим,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.

І наче – це дурня, а онде – труд,
І наче – це життя, а онде – блуд.
І наче – онде бруд, а справді – кров,
не гріх – а неприкаяна любов.
Не диво, але мрія про дива,
не праведник, але бубниш слова
про себе, в сподіванні на сюрприз
листом у посполитий парадіз,
як зв'язковий причинної доби,
так, буцім, не копилячи губи,
твердиш собі: ось Бог, а ось – поріг,
мов, онде – ти, а Бог – неподалік,
онде – його долоня, і на ній
твоє життя, як Іо, в далині.

Щоб почуття, вподібнені дашку,
сховали сина блудного й дочку
прекрасну, щоб, адреси їх змінив,
собою не підживлювали міф,
даремно бо Святвечора цього
тікати зі помешкання свого,
боятися пітьми заздалегідь,
боятися усіх її жахіть,
либонь, і покладатися на бронь
душевну, уникаючи погонь
наздогін, бо ліміт на чудеса
дотримують прозорі небеса,
не слід було писати вам листи,
аби не душу – плоть свою спасти.

Та годі надвечір’ю під Різдво
пеняти тим, чого не йме єство,
чому тим паче запобігти – зась.
Чиє життя – корові білій в масть,
ужалений ти буцім і осліп –
за білою коровою услід,
дзумилкою небесною оса
освячує безмовні небеса,
і ти дарма уник, як те не жаль,
жахного, але кращого зі жал,
даремно ти уник, бо все одно:
страждань тобі однаково дано,
страждання й забуття – одна труха,
страждання не відрають від гріха.

Чи ти відчув, дедалі і чимдуж,
потугу обезсмертитися, душ,
потугу упродовж всього життя,
з тим зиском, що вціліє почуття,
коли обидві скроні віддають
столітньою поталою осмут,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.
Чи це передчував у снігопад
в під’їзді, петроградський телепат,
і розпростерті спомини смішні,
– шпагатом від війни і до війни,
він шепче, обігнувши Літній сад:
немислимий мій польский адресат.

Твоя любов – улюблениця фей,
возлюблений твій – вуличний Орфей,
а образ твій – фотографа момент,
твій голос – здаленілий диксиленд.
Гуляння в ботанічному саду,
двох арій у пекельному чаду,
з небесною гармонією лон –
співзвуччя двоголосе в унісон,
органний замираючий свинець,
вінчальні квіти, з терену вінець –
душа твоя нечулість відторга,
душа твоя не відає гріха, –
душа твоя, навпомацки йдучи,
любов’ю плоть від плоті стаючи.

Несокрушима любляча душа.
Упасти в гріх любов не заважа!
Душа твоя нечувано слаба.
Ти знаєш, що слабуєте оба.
І почету весільному кінець
душі твоїй піднесений вінець,
душі твоєї підвінечний квіт,
блискучі шпичаки тернових віт.
Душа твоя не вибачить себе,
душа твоя роститиме тебе,
душа твоя смоківницю зітне,
душа твоя обійме і штовхне,
душа твоя підхопить і знесе,
душа у Судний День тебе спасе!

Чий піснеспів з-за вікон не змовка?
Коханого осмута в нім щемка.
Душа його на тишу не зважа.
Від неї торопка його душа.
А ти отим нічуть не перейнявсь.
Ти ніг своїх не чуючи, тинявсь.
Ти переймався лясами хотінь.
Душа твоя услід тобі, як тінь,
кімнатою витає, коли спиш,
закохана, куди мишві, – у тиш.
У висліді – у тиші ти плавець,
у висліді "невíдомий співець" –
душа твоя не вірує в абсурд, –
у висліді ти вештаєшся тут.

У тишині – куди отій мишві,
– любов твоя, від холоду душі
під чорними деревами тремка,
сторониться тебе і утіка.
На вулиці тобі не по собі,
там завше щось тікає, далебі,
ти бачиш, як іржавіє карниз,
ти дивишся не вгору, а униз,
ти дивишся на знівечене вщент,
ти бачиш сам себе – автопортрет,
ти бачиш небеса і сонми туч,
ти бачиш діабаз і чорний кущ,
ти бачиш, як чорніє живопліт,
в цій графіці панує мла і лід.

Хто плоті борониться решетом,
за власною душею, мов щитом,
душевно дослухається олжі
за випуклим щитом своїм душі.
Усе твоє життя майне, як сон:
два голоси, твоєму в унісон,
долає віт розлогих мірний шум,
прекрасними гризотами твій ум
наповнений, як зернами гранат,
у висліді – ти сам, як аргонавт,
у висліді – ти сам вожак умів,
у висліді – пануєш у пітьмі,
еге ж, твоя кохана на виду
з тобою пак, не в райському саду.

Бодай без тупака, ніж брехуна,
бодай без співака, аніж руна,
бодай у гріх, бодай під три чорти,
чи камнем тонути, чим сплисти.
Урешті, не плавця або співця
плекати, а покластись на гребця.
Твій погляд млою звіявся і зник,
ти чуєш піснеспіви Евридик,
пісні кохання і пекельний чад,
круг нього безголосиця розрад,
круг нього лиш заціплені уста,
круг нього тільки мла і пустота
пускає чорним деревом внизу
пісень її коханого сльозу.

Яка чудова тиша навісна
панує за обрамленням вікна,
коли у млі недвижимий весь вік,
як маятник, гойднеться чоловік,
і тої ж миті, певним у порі
засяє світлом, дивним для зорі,
і рівний дзвін над піками горож
спадатиме упоперек і здовж
місцини, де на тіні не зважа,
над плоттю височіючи, душа,
і обрій майоріє зовні, і
зорí проникні стекла у вікні,
і разом відкривається вікно,
і наче оживає полотно.

Так слідував Орфей, співав Христос.
Комусь податись в блазні довелось,
ніскільки не соромлячись чуток.
Уголос коливався їх зв'язок,
розгойдуючи й високо здійма
узяті ноти ними обома.
Так слідував Христос, співав Орфей,
твоя любов – улюблениця фей,
сахалась і тікала з криком в степ,
над нею в млі розгойдувався цеп,
як телефон і циферблати стін,
по ній у млі розгойдувався дзвін,
розгойдувався бронзовий овал,
розгойдувався смертний ідеал.
Розгойдувався маятник зі слів,
розгойдувався білостями млив,
розгойдувався юнкою в вікні,
розгойдувався хлопчиком вві сні,
розгойдувався в соромі густім,
розгойдувався в мешканні пустім,
розгойдувався деревом очам,
розгойдувався тут, внизу, і там,
розгойдувався з юнкою в руках,
розгойдувався криками в кутках,
розгойдувався тінню по стіні,
розгойдувався зовні і в мені,
розгойдувався, блимав і тускнів
у млі, чимдуж оглушливо дзвенів.

Ти маятник сумлінь і їх мета,
ти маятник від ясел до хреста,
як маятник, ти сам собі взнаки,
як маятник з банкнотою – руки,
ти маятник туди-сюди на п’ядь
від Лазаря у Гефсиманський сад,
ти маятник любови, злої впіл,
ти маятник кровобігових кіл.
Ти маятник, тобі все ніпочім,
ти маятник у мороці нічнім,
ти маятник і маятнику брат,
твоя душа чудовий циферблат,
ти маятник нашіптаних потал,
лице твоє, як маятник, овал.

Ти маятник, розумник і тупак,
ти маятник відтак і позаяк.
За вікнами, гріховне і святе, –
твоє зачаття раз у раз гряде.
Ти маятник від нього і по гріб,
ти маятник годин своїх і діб,
як маятник, прости мені, Господь,
як маятник душа твоя і плоть,
ти маятник у кожній голові,
ти маятник – дитиною в траві,
ти маятник внизу и наверху,
ти маятник стражданню і гріху,
ти верхівець в картині видатній
до коней апокаліпсиса в ній.

Крик:

Я маятник. Не сіпайте мене.
Я маятник усього, що мине.
За пристрасті майбутні і т.п.,
я сам попереджатиму себе.
Зізнатись бідоласі в співчутті,
саме себе в’являти на щиті,
завсідником шпиталів і пивниць –
божественна удатність одиниць.

Звитяга, нагорода і вінець,
удатність завбачати свій кінець,
чин лицарства, шляхетну іпостась,
удатність, що чуттєвості придасть,
удатність височіти невпопад,
як маятник – чудовий телепат.

Удатні до гойдань на волоску,
удатні будувати на піску,
удатні до свободи і узди,
удатні до опали і звізди,
удатні в кровозмішень впасти транс,
удатні до любови і зараз,
вам світло вимикати слід, – нічуть
знайомці таємниць не бережуть,
як не шкода, не кажучи – бажань:
за вами почуття уже біжать.
Не це дивує погляд ваш чимдуж,
стосовно почуттів, дотичних душ
у намірі до горла чимось там?
Тож раю стати маятником вам.


«квітень, 1962»

***


----------------------------------

Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
гамують жагу вологою, і нетоптаний ряст
безтурботний ще – суто в манері зелені –
і зір затримується на узорі
шпалеру, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під вихора воплі вражого, "яблучко", лайку кормчого –
чуєш в тиші вкруги, як перо біжить,
у поміч зелу – пройтись рацією доконаного.

---------------------------

Я знову чую голос твій тужливий
на пустирях, і гавкання бульдогів,
і рідний слід шукаю в млі околиць,
і знову бачу скрізь різдвяну хвою
і вогники, шипучі у заметах.
Ніщо твою не викаже адресу
точніше зойку, що блукає поніч,
як чиста, кришталева крапля трути.
Тепер і я стрічаю рік Новий
на пустирі, в німому хороводі,
і гаснуть свічі давні у мені,
і по устах біжить вино Трістана.
Уперше я на зов не озиваюсь…
Я віднедавна бачу і без світла.


----------------------

Шкода, що тим, чим надило мене
твоє буття у світі цім, не стала
моя у нім присутність для тебе…
…Укотре на старому пустирі
дротами посилаю я у космос
і свій мідяк, увінчаний гербом
у суто безнадійній забаганці
єднання мить звеличити…Та ба,
тому, хто підмінити не зумів
собою світ, лишається намарно
щербатий обертати знову диск,
як стіл на спіритичному сеансі,
аби примара зголосилась ехом
останнім зойкам зумера у млі.


-----------------------

2
В пустім, закритім на просушку парку
вівчарка мов під’юджує хазяйку –
теж без угаву снуючи вкружки
старечих рук, що лічать петлі светра,
і вітер, коливаючи дерева,
волоссям бавлячись, щадить думки.

Хлопчисько, сподобивши на рулади
з-під палиці горож узірні ґрати,
біжить зі школи, і рожевий шар
сідає у розгілчасту корзину,
у тіні клумбу рядячи озиму;
і тіні угамовують пожар.

В провулку тиш, як у пустім пеналі.
Уламки льоду, линучи в каналі,
дрібній рибиці – буцім ті хмарки
птахам, але навзнак неоковирніш,
над ними міст, як нерухомий Грінвіч;
і дзвону гул стоїть оддалеки.

І годі невичерпної безодні,
чиї щедроти зору безкоштовні,
і ти щасливий, і живий, віч-на-
віч з нею, пак. Одначе малувато
птахів цю вéсну: саме нотувати
адреси їх, і, в святці – імена.
----------------------------

1

Морозний вечір.
Мости в тумані. Инколи, зі грота
на даху Біржі зуб химери клацне.
Cказ холоднечі,
пусте, відлюдне перехрестя. Рота
матросів з ліхтарем іде із лазні.

В глибинах ростру –
ворони кашель. В инеї дерева,
легенями шкільної діаграми
у мряці двору
чорніють гнізд кавернами. І мрева
шугають окіл газової лампи.

Ріка – як блузка,
на ліхтарі розстібнута. Ні шатер,
ні бань у млі. До статуй даху, подаль
куриться люстра
блідої повні – вершник-імператор
висріблює у паморозі профіль.

І барку в світлі
вікна лише одного у Сенаті
вага льодин в норд-ост перекосила.
Двірці заціпли,
і ждуть весни щоніч їх колонади,
як ждуть плоти на Ладзі буксира.

------------

Тут бити мав фонтан, але не б’є.
Утім, і тут північна сирість наша
підстав пеняти владцям не дає,
і від жаги не потерпає чаша.

Звичайний дощ, обіцяний в четвер,
кепкує з труб іржавих водогону.
І щодо недоробок, то тепер
лише природа слідує закону.

І ви, герої Ханко, мокрих квот
не позбулися: метеопрогнози
вповають на порядність H₂O,
що підміня зілляті людом сльози.


--------------------------

I
Я стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах.
Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула
місцин, де плоди частіше робляться з глини.
До колін у снігу, ти височів, білий,
паче того – оголений, в компанії одноногих,
властиво голих дерев, отаким собі фахівцем
з перепадів температури. "Римське божество" –
промовляла вицвіла табличка,
і для мене ти був богом, адже знав за минуле
більше, аніж знав я (а майбутнє мене
в ті роки не вельми і цікавило).
З іншого боку, кучерявий і опецькуватий,
ти виглядав ровесником. І хоча ти не розумів
ні слова в місцевій говірці, ми якось порозумілись.
Спершу базікав я; щось стосовно Помони,
звивистих наших річок, примхливої погоди, грошей,
відсутности овочів, плутанини з порами
року – стосовно речей, я гадав, тобі доступних
коли не по суті, то завдяки тону
жалоби. Трохи-потрохи (жалоба універсальна
прамова; спершу, напевно, було
"ой" чи "ай") ти почав одзиватися:
мружитись, морщити лоб; нижня частина лиця
ніби відтанула, і губи заворушились.
"Вертумн", – врешті промимрив ти. "Мене
звати Вертумн".
II
Це був зимний, сірий, радше – безбарвний день.
Кінцівки, плечі, торс, у міру того як
ми переходили від теми до теми,
повільно рожевіли і вбирались тканиною:
капелюх, сорочка, штани, жакет, пальто
темно-зеленого кольору, туфлі від Балансіаги.
Іззовні теж потепліло, і ти часом, завмерши,
зосереджено дослухався шелесту парку,
перегортуючи зрідка клейкий лист
в пошуках точного слова, влучного виразу.
У будь-якому разі, коли не помиляюсь
на момент, коли я, незле натхненний,
витійствував про історію, війни, неврожай,
кепський уряд, вже відцвів бузок,
і ти сидів на лаві, здалека нагадуючи
звичайного громадянина, змученого державою,
температура твоя була тридцять шість і шість.
"Ходімо – озвався ти, взявши мене за лікоть. –
Ходімо; покажу тобі місцину,
де я народився і виріс".

III
Дорога туди, звісна річ, пролягала крізь хмари,
в чиїх кольорах проступав то гіпс, то мармур
настільки, що мені видавалось – і ти мав на увазі
ці особливости: розпливчасті обриси,
хаос, розвалини світу. Але це б означало
майбутнє – тоді, коли ти вже
існував. Перегодом, у пустій кав’ярні,
в розпеченім добіла сонцем дрімотнім містечку,
де хтось, замисливши арку, не спомігся угомонитись,
я визнав свою помилку, почувши твою розмову
з однією старою. Мова була, як суміш
вічнозеленого шелесту з лепетом вічно синіх
хвиль – і такою стрімкою,
що упродовж перемовин
ти неодноразово на моїх очах перевтілився в неї.
"Хто вона?" – спитав я після, коли ми вийшли.
"Вона? " – ти знизав плечима. – "Ніхто. Для тебе – богиня".

IV
Трішки похолоділо. Назустріч дедалі частіш
траплялися перехожі. Деякі з них кивали,
инші дивилися вбік, і ледве виднівся профіль.
Всі вони були, однак, темноволосими.
У кожного за спиною – бездоганна перспектива,
у тім числі – у дітей. Що стосується стариків,
у них вона ніби скручувалась – мовби та равликова мушля.
Дійсно, минулого усюди було значно більше,
ніж сучасного. Значно більше тисячоліть,
аніж гладких автомобілів. Люди і статуї,
в міру їх наближення і віддалення,
не збільшувались і не зменшувались,
натякаючи, що вони – величини постійні.
Дивно тебе було бачити у природнім оточенні.
Не менш дивувало те, що і мене майже
всі розуміли. Секрет, певно, полягав
у ідеальній акустиці, і крився в архітектектурі,
або ж – у твоїм втручанні, схильности загалом
абсолютного слуху до нечленоподільних звуків.

V
"О, не дивуйся, це суто фахове – метаморфози.
На кого я гляну – зазвичай і стає мною.
Тобі це сприятиме. Все-таки за кордоном".

VI
Чвертку віку по тому, я чую, Вертумне, твій голос,
ним вимовлені слова, і відчуваю на собі
пильний погляд твоїх сірих, дивних,
як для південця, очей. Тлом позад тебе – пальми,
мовби скуйовджені трамонтаною
китайські ієрогліфи, і кипариси,
як єгипетські обеліски.
Полудень; ветха балюстрада;
і заляпана сонцем Ломбардії смертна парсуна
божества! тимчасова для божества,
але для мене – єдина. З залисинами, з вусами
радше а-ля Мопассан, аніж Ніцше,
з незле розповнілим – задля ліпшого камуфляжу –
торсом. З иншого боку, не мені
хизуватися діаметром, рядитися Сатурном,
кокетувати з телескопом. Ніщо не минає дарма,
а час – особливо. Наші кільця –
скорше кільця дерев із їх перспективою пня,
аніж сільського хороводу
або обіймів. Торкатися тебе – торкатись
астрономічної суми клітин,
ціна якої завжди – доля,
але котрій лише ніжність – пропорційна.

VII
І я оселився в світі, в якім твої жест і слово
стали незаперечні. Мімікрія, наслідування
розцінювались як лояльність. Я засвоїв мистецтво
зливатись з ландшафтом, як з меблями чи шторою
(що далось узнаки з роками деталями гардеробу).
З уст моїх у розмові часом почав зриватись
особовий займенник множини,
і пальцям передалась жвавість глодини у горожі.
А ще я кинув озиратися. Чуючи позад тупіт,
тепер я не здригаюсь. Лопатками, як протяг,
я чую, що і за моєю спиною
тепер теж простяглася вулиця у зарослі колонади,
що у дальнім її кінці також синіють хвилі
Адріатики. Сума їх, безумовно,
твій дарунок, Вертумне. Якщо завгодно – решта,
дріб’язок, яким щедра безкінечність
потурає і тимчасовому. Почасти – від забобонів,
почасти, мабуть, оскільки одне воно –
тимчасове – і спроможне до відчуття щастя.

VIII
"У цім сенсі, таким, як я, –
ти усміхнувся, – від вашого брата користь".

IX
З роками стало здаватися, що радість життя
зробилась для тебе буцім другим єством.
Я навіть почав перейматись, чи так бо безпечна
радість для божества? чи не вічністю божество
у підсумку, сплачує за радість
життя. Ти тільки відмахувався. Та ніхто,
ніхто, мій Вертумне, так не радів прозорому
струменю, цеглі базиліки, голкам піній,
чіпкости почерку. Більше, ніж ми! Незмірно
більше. Мені видалось навіть, що ти заразився
від нас всеїдністю. Дійсно: краєвид з балкону
на простору площу, брязкання дзвонів,
обтічність рибин, рване колоратуро
баченого тільки в профіль птаха,
перерослі в невгавну овацію аплодисменти лавра,
шелест банкнот – цінувати можуть лиш ті,
хто пам’ята, що завтра, край – післязавтра,
все це закінчиться. Можливо, саме у них
безсмертні вчаться радости, здатности усміхатися.
(Бо безсмертним чужі наші побоювання.)
У цім сенсі тобі від нашого брата користь.

X
Ніхто ніколи не знав, як ти проводиш ночі.
Це не так вже і дивно, з огляду на твоє
походження. Якось опівніч, в центрі світу,
я зустрів тебе в товаристві тьмавих зірок,
і ти зморгувався мені. Потаємність? Ба, космос зовсім
не таїна. Навспак, в космосі видно все
неозброєним оком, і сплять там без ковдри.
Жар у тиглі зірки такий,
що, стигнучи, годен породити алфавіт,
рослинність, форму часу; просто – нас,
з нашим минулим, майбутнім, теперішнім
і таким иншим. Ми – всього лиш
градусники, брати і сестри криги,
а не Бетельгейзе. Ти роблений був з тепла
і відтак – усюдисущий. Важко собі уявити
тебе у якійсь окремій, хай і блискучій, цяті.
Відтам і твоя незримість. Боги не полишають
плям на простирадлі, а тим паче – потомства,
утішені рукотворною подобою
в кам’яній ніші чи у кінці алеї,
і навіть щасливі у меншости.

XI
Айсберг запливає в тропіки. Видихнувши дим, верблюд
рекламує десь на півночі бетонну піраміду.
І ти, еге ж, лаштувався понехтувати
своїми прямими обов’язками.
Чотири пори року
все більше скидаються ‘дна на одну,
змішуючись, ніби у вицвілім портмоне
заядлого мандрівника франки, ліри,
марки, крони, фунти, рублі.
Газети бурмочуть "ефект теплиці" і "спільний ринок",
але кістки ломить що вдома, що в ліжку за кордоном.
Дивишся, руйнується навіть роками петляючи мінним
полем попередниця шалапута Крісто.
У підсумку – птахи не відлітають
вчасно до Африки, субчики, схожі на мене,
рідше і рідше повертаються додому,
платня за помешкання раптом стрибає. Мало того, що потрібно
жити, щомісячно треба і сплачувати за це.
"Що банальніш клімат, – як ти підмітив, –
то майбутнє швидше стає сьогоденням".

XIII
Спекотного липневого ранку температура тіла
падає, щоб сягнути нуля.
Горизонтальна маса в морозі
має вигляд сировини для садової
скульптури. Почавши розривом серця
і скінчивши оціпенінням. Цього разу
слова не подіють: моя мова
для тебе більше не іноземна,
щоб прислухатися. І годі
вступити в хмарину двічі. Навіть
якщо ти бог. Тим пак, якщо ні.

XIV
Узимку глобус подумки сплющується. Широти
наповзають, особливо в сутіні, одна на одну.
Альпи їм не заважають. Пахне обледенінням.
Пахне, я би продовжив, неолітом і палеолітом.
В просторіччі – майбутнім. Адже обледеніння
є категорією будучини, що сама є порою,
коли більш анікого не любиш,
навіть себе. Коли зодягаєш речі
на себе без наміру все це негайно зняти
в чиїй-небудь кімнаті, і коли не можеш
вийти з дому в одній блакитній сорочці,
не кажу – голяка. Я доста навчився
у тебе, але не цьому. В певному розумінні,
в майбутнім нам ніхто не близький.
Звичайно, там всюди маячать морени і сталактити,
ніби з розмитим контуром луври і хмарочоси.
Звичайно, там ще хтось рухається: мамонти чи то
жуки-мутанти зі алюмінію, декотрі – на лижах.
Ба, ти був богом субтропіків з правом нагляду над
змішаним лісом і зоною чорноземів –
над краями минулого. В майбутнім його нема,
робити там тобі нічого. Тож бо воно наповзає
взимку на відноги Альп, на милі Апенніни,
вихоплює то галявку з її квітом, то просто
що-небудь вічнозелене: магнолію, гілку лавра;
і не тільки узимку. Майбутнє завжди
настає, коли хто-небудь умирає.
Особливо людина. Тим паче – якщо бог.

XIV
Розмальований в барви зорі собака
гавкає в спину перехожого кольору ночі.

XV
В минулім ті, кого любиш, не вмирають!
В минулім вони зраджують чи ховаються в перспективу.
В минулім лацкани вужчі; одні-єдині штиблети
парують від батареї, як розвалини бугі-вугі.
В минулім холодна лавка
наздоганяє за кількістю поперечин
збожеволілий знак рівности. В минулім вітер
дотепер збуджує суміш
латини й глаголиці в голім парку:
ж, ч, ш, щ, плюс ікс, ігрек, зет,
і ти дзвінко смієшся: "Як говорив ваш вождь,
нічого не знаю ліпше абракадабри".

XVI
За четвертину століття, схожий на хребет
трамвай викрешує іскру в вечірнім небі,
як цивільний салют погаслому назавжди
вікну. Один караваджо дорівнює двом берніні,
обертаючись вовняним кашне
або арією в Опері. Ці метаморфози,
тепер покинуті напризволяще,
продовжуються за інерцією. Інші предмети, врешті,
тужавіють у тому стані, в якому ти їх залишив,
а відтак вони більше не по кишені
нікому. Демонстрація відданости? Просто схильність
до монументальности? Або це в двері
нагло ломиться будучина, і непродана душа
у нас на очах отримує статус
класики, красного дерева, яєчка від Фаберже?
Вірогідніш останнє. Що – також метаморфоза,
і також твоя заслуга. Мені ні з чого сплести
вінок, щоб якось скрасити чоло твоє у кінці
цього надміру посушливого року.
В кепсько вмебльованій, та просторій квартирі,
мов собака, що лишився без пастуха,
я опускаюся навпочіпки
і шкребу кігтями паркет, буцім під ним зарите –
позаяк відтіля йде тепло –
твоє теперішнє існування.
У дальнім кінці коридору гримлять посудом;
за-за дверей шорхають подоли й тягне холодом.
"Вертумне, – я шепчу, тиснучись до коричної половиці
мокрою щокою, – Вертумне, вернись".



--------------------------------------------

Генерале! Ці карти – лайно. Я пас.
Північ, знаєте, десь у Полярнім Крузі.
І Екватор ширший за ваш лампас,
і фронти, генерале, під хвіст папузі.
Чинник відстані з рації ваш наказ
в бугі-вугі спотворить у тому ж дусі.

Генерале! З логістикою – бардак.
Бездоріжжя не дасть підвести резерви
і змінити білизну: рушник – наждак;
це, ви знаєте, діє мені на нерви.
Ще ніколи допіру, гадаю, так
не паскудили нам олтаря Мінерви.

Генерале! Ми так у багні усі,
що червовий король наперед святкує,
і зозуля німує вже. Упаси,
втім, учути нас, що вона там кукує.
Я гадаю, казати пора "мерсі",
що противник не атакує.

Наші дула обвисли кудись униз,
ядра розм’якли. Одні горністи,
сурми свої розчохливши, із
рвійністю тою, що й онаністи,
дрючать їх так, що на дотик рук,
ті добувають звук.

Офіцери бродять, попри статут,
в галіфе і кітелях різномастих.
Рядові в кущах, де сухіший ґрунт,
не чаяться собі дати ради наспіх,
і шаріє, як спущений на ніч стяг,
наш сержант-холостяк.
-----------------

Генерале! Я бився за вас допір,
ані шансу не маючи від початку.
Не потребую і жадних зір,
крім годящої вам на шапку.
А тепер, як у казці тій, сам примір,
в стіну голівкою вбитий, цв’яшку.

Генерале! Шкода, та життя мина.
Намість лишатися при остачах,
нам належить спити до дна
чаші свої в самосійних хащах,
ба, не та у життя довжина,
щоби гірше відкласти у довгий ящик.

Генерале! Душам потрібні тіла.
Душ не їдять черваки злорадства,
і сюди нас, думаю, завела
не стратегія навіть, а тяга братства;
краще встрявати в чужі діла,
ніже радіти своїм гараздам.

Генерале! У мене тепер – мандраж.
Не второпаю: стид це, чи просто ступор?
Чи нестача дам? Або просто – блаж?
Не зарадять цілителі, коли кухар,
я узагальнюю – без образ,
– не добирає, де сіль, де цукор.

Генерале! Боюсь, ми загнані в кут
просторів мстою – як залишенці.
Наші піки іржаві, й не подадуть
знаку, чи поблизу є мішені.
І не сіпнеться тінь наша далі нас
у рокований час.

-----------------

Генерале! Смерти я не боюсь.
Гляньте в досьє, погортайте папки.
Байдужі мені кулі. Плюс
я не боюсь ворогів і ставки.
Хай мені ліплять бубновий туз
межи лопаток – прошу відставки!

Я не бажаю вмирати з-за
цих королів, що у двоколорах
навіч ніколи б не упізнав
(річ не у шорах, але у шторах).
Доля жити за них мене
двічі хай омине.

Генерале! Годі з мене. Мені
бридне хрестовий похід від видив,
ніби укляклих в моїм вікні:
гір і лісів, річкових розливів.
Гірше, щойно світи земні
пізнані тим, хто охляв і знидів.

Генерале! Не думаю, що ряди
ваші кидаючи, послаблю.
Не убачаю у цім біди:
я не соліст, та чужий ансамблю.
Онде виймаю мундштук з дуди,
нищу мундир і ламаю шаблю.
-----------------

Птахів не видно, та чути свист.
Снайпер, що тексти які тантричні,
чи то наказ, чи дружини лист,
всівшись на гілку, читає двічі;
і на гармату маляр внівець
звів з нудьги олівець.

Генерале! Це час поцінує вас,
ваші Канни, флеші, каре, когорти.
Академії жде гуртовий екстаз;
ваші баталії та натюрморти
ширити будуть світогляд мас,
розрізи віч і дугу аорти.

Генерале! Я маю сказати – ви
леву крилатому брат при вході
в двері під’їзду. Такі, як вид,
нині не здибуються в природі.
Ні, не те, щоб ви неживі,
биті тим пак, – вас нема в колоді.

Генерале! Віддайте мене під суд!
Суть неуникна і під правилом:
сума страждання дає абсурд;
най же абсурд володіє тілом!
Хай і воно бовваніє тут
чимось чорним на чімось білім.

Генерале, зважте на ще одне:
Генерале! Місія рими слову
"умирали" – надить до вас мене;
нині сам Бог від зерна полову
в ній відділив, і тепер вона
виконана сповна.
-----------------

На пустирі, де вночі мигтять
два ліхтарі і гниють вагони,
наполовину з рамен шмаття
блазня стягнувши й рвучи погони,
я ціпенію, як відбиття
камери Лейц або віч Горгони.

Ніч. Я віддався б цілком одній
жінці божественній за увагу.
Те, що тут коїться у мені,
нижче небес, але вище даху.
Те, що хвилює мене в цей час,
не стосується вас.
-----------------

Генерале! Без вас і слова мої
звернені у посполиті, спільні
нам порожнечі, чиї краї
ген в широченній, глухій пустині,
щойно на картах, де ми її
бачити б мали, нема в помині.

Генерале! Щойно цього звання
гідні ви, значить, пустелі та ще
личить оаза, вона ж – мана
для верхівця; верхівець цей наче
я; я пришпорив свого коня;
кінь, генерале, туди не скаче.

Генерале! Я бився, як жаден лев,
я ж полотно і плямую стягу.
Генерале, й хатка картярська – з мрев.
Я пишу вам рапорт, бовтаю флягу.
Не повестись на великий блеф
клапоть паперу дає наснагу.


----------------------------

"Канал, в якім і утопили Розу
Л., як випалену папіросу,
заріс уже практично весь.
І доста роз осипалось, і днесь
цим годі приголомшити туриста.
Стіна бетонна – з попередниць Крісто –
біжить від міста до теляти і корови
помежи піль, відмитою від крови,
повз підприємств сигари трубні.
І чужоземець задирає сукні
туземних жіночок, ба – не як Завойовник,
а як прискіпливий художник
натурниці, аби вгодить
тій статуї, яка перестоїть
всі відображення в каналі,
в якому Розу й доконали".

--------------------------

О, якби пташим співам та хмари не докучали,
і вічі та добачали, як синь, ясні,
трелі дзвінкій назирці, двері з ключами,
зі тим, кого і не стріти, крім уві сні.
А так – міняти кімнати, фотелі, стульці.
І всюди зі стін, у рамі, і так – квітки.
І щойно помітиш: пчілка минає улій
з зайвим пилком на лапцях, авжеж – це ти.
О, якби речі прозорі та у цупкій сині
невидимі, та на вузол в узду взялись
і скопом самі зацупіли – в зорі, в сльозині –
на тім кінці стратосфери, а після – скрізь.
Утім, це повітря – тільки сирець для пýшив,
осілий на п’яльця в парку, де пасся цар.
І статуї ціпнуть, хоча на дворі – бесстужев,
декабрист, потім страчений, і настав januar.



-------------------------------------

Ось і ти віддаляєшся, як розжалувана служниця,
ні! як станція з назвою "Виріца", або "Тарту".
Та насуваються нівідки одноманітні лиця,
місцини, буцім учора внесені спіхом в карту,
і заповнюють вакуум. Видимо, ми невдатні
окаменіти пам’ятником. Певно, у наших венах
не удоста поваплено. "В нашім роду – в ваганні
ти б підмітила, – не було ні воєнних,
ні великих мислителів". Дійсно бо: невським струмам
зайвого відображення тягота непосильна!
Де там матері та її каструлям
вціліти в перспективі, перейначеній життям сина!
Ось бо і сніг, білий мармур бідноти, микаючись без тіла
тане, злигавшись з немочами клітинок –
калічних звивин! – знати, як ти воліла,
– пудрячи щоку, бачитись напослідок.
От і мацай потилицю з її болем назирці,
бубони у млу "вмерла, вмерла", аби не чути,
як міста рвуть цупкі піткання сирій сітківці,
ситі дзенькотом здаваної посуди.





--------------------

"Він був таким зухвалим, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше:
себе самого. Ідучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
уважачи, що головна задача
не в тім, щоб роздивитись, а у тім,
щоб виповісти бачене голландцям,
він взявся за офортну голку і
удався до оповідань.
Об чім же
він оповів нам? Що він роздививсь?

Він виявив у дзеркалі лице,
котре саме у знакомитім сенсі
є дзеркалом.
І усілякий вираз
обличчя є зображення того,
що коїться з людиною насправді.
А міркувати є над чим:
і сумнів,
і розпач, і надії, й гнівний сміх –
як те не дивно – і окремі риси
обличчя здатні виказати нам
суттєво різні гами почувань.
І дивовижа те, що прикінці,
на зміну гніву, гіркоті, надіям
і подиву, воно – суцільна маска
супокою і навіть видається,
що це саме свічадо від своїх
обов’язків відмовитись не проти,
і стати просто склом, не даючи
і світлу, і пітьмі в собі спинятись.

Таким побачив він своє лице.
І узагальнив, що людина в стані
оговтатись і опісля потал,
що горе або радість рівним чином
їй личать: як то розкіш у одежі
царів. Чи діри – в лахах злидаря.
Він все приміряв і рішив, що все
приміряне пасує до мірила.

II
І отоді він озирнувся вкіл.
На иншого дивитись маєш право
лишень як слід розгледівши себе.
І чередою перед ним пішли
аптекарі, письменники, солдати
з ловцями пацюків, жиди, купці –
Голандія дивилася на нього,
як в дзеркало. І дзеркало змогло
правдиво – для десятків поколінь –
вмістити всю Голандію і те, що
одна-єдина річ в собі єднала
ці – молоді, старі – усі обличчя.
Що світлом звуть цю посполиту річ.
Обличчя різні там, де різне світло:
Одні, немов проміння лампи, повні
просвітленя. А инші більш подібні
поверхні, що вбирає світло лампи.
У цім – і суть відмінностей.
А той,
ким світло це творилось, своєчасно
(завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
А тіней не лише нема без світла,
при нім вони й співставні з ним, і навіть
над ним не без окремих переваг.

І усілякі вирази облич –
розгубленість, надія, гнів, погроза
і навіть зовні незворушна маска
супокою – не так гримаси долі
або судоми мускулів лиця,
як дар і примха світла.
Тільки ці
дві речі – тінь і світло – з нас і творять
людей.
Не згодні?
Що ж, поставте дослід:
гасіть свічки, позапинайте вікна.
Чим у пітьмі суцільній будуть лиця?

III
Та люди думають инакше. Люди
гадають, що удатні самотужки
на вчинок, на кохання, на обман,
або пророцтва навіть.
Менше з тим,
вони лиш користаються зі світла
і часто схильні зловживати ним,
як річчю, що придбали за безцінь.
Одні це світло застують другим.
А другі просто уникають світла.
А треті залюбки затьмарять світ
парсуною своєю – й так буває.
А для когось воно зненацька гасне.

IV
І щойно воно гасне для того,
кого кохали, а для нас не гасне,
і ти у змозі бачити хіба
отих, кого і бачити не хочеш
(зосібна і передусім – себе),
тоді ти погляд звернеш свій на те,
що досі виглядало тлом хіба-що
портретів і полотен
– до землі...

Трагедія завершена. Актор
іде собі. Але лишилась сцена
– на ній життя лише розпочалося.

Що ж, у подяку долі зобрази
зі усією пристрастю цю сцену.

Ти закінчив свій монолог. Вона ж
переживе твої слова, твій голос
і грім аплодисментів, і мовчанку,
яка, зазвичай, чутна краще після
аплодисментів. Зрештою, – тебе,
що також пережив це все.

V
Еге ж,
ти знав про це раніше.
І така ось
є стежка до пітьми.
Та чи доконче
жахний цей морок? Позаяк пітьма
– це давня форма застороги світла
від зайвих трат, инакша форма сну,
подоба передишки.
А художник –
художник має бачити крізь морок.

Що ж, він і бачить. Риси лиць.
Шматок піткань якийсь. Краї підводи.
Потилицю чиюсь. Дерева. Глек.
Усе це – ніби сновидіння світла,
що тимчасово спить глибоким сном.

Аби колись прокинутись зненацька.

В цій кімнаті витав дух шмаття й сирої води,
і одна у кутку гукала мені: "Молодий!
Молодий, ходи, кому я кажу, сюди".
І я йшов, хоча був ще замолоду сідий.

Червоніли у другій, як дранка зі стін, ножі,
і обрубок бовтався в яйцях, шептав "Біжи".
Позаяк не міг ворухнути бодай ноги,
у ній більш було простору, чим снаги.

Третю – щомога товсто вкутував пил, як жир
пустоти, бо у ній ніколи ніхто не жив.
І це надило мене більше, чим отчий дім,
бо частенько траплятиметься по тім.

А четверту згадати радий, але не зміг,
бо у ній було, що у звивинах лобових.
Отже, я ще живий. Горіло там, далебіг,
або – лопнули труби; от я і збіг.
------------------------------

"Єврейська пташино, вороно,
куди тобі сиру шматок?
Щоб каркати поночі, щойно
оброниш? – картати лісок?"

"Ні! Вільсі чужий, або вéрбі,
яким довжина – основне,
сир з місяцем схожий в ущербі.
Він профілем звабив мене".

"Ти радше своя астрономам,
вороно, чим жертва лисиць.
Я бачу, дісталось воронам
у профіль не менше краси".

"Це я сподівалася шлюбу,
і, поки не здибався лис,
помножила рису сугубу
на скибку і декілька сліз".


------------------------

VІІІ Горбунов і ніч

"О, ми і обезсмерчені умить!
Мій розум, буцім звивини підстилки,
від сяєв твоїх доказів коптить
подобою нікчемної коптилки…
Хай йому трясця, так дістав коліт!
І демони в мені – як дріжжі з діжки.
А огниво мій ґніт не веселить!
О, Горбунов! У карку моїм тільки
від тебе чутим крівцю пломенить –
як іскра пломенить сухі опилки!"

"Пішов… Мені лишився монолог.
Плюс радіус нічного циферблата…
Підкинув яблук, як у жар скіпок,
і змився, копіюючи Пілата!
Слід і собі укутатись, куток
найти краями піл свого халата.
На тім’я натягнути котелок
в ошматті капустяного салату…
Які зірки?! Волога стель, підлог.
У шибці відбивається палата.

Безодня ночі засклена. Меж ляд,
палата в ній тісниться і двоїться.
За вікнами – переплетіння ґрат:
назовні не проникні сонні лиця.
В цім просторі навспак вони і сплять
навиворіт – відтам, де хто улігся.
Але мені безсоння не здолать.
Заснути б… радше – самозагубиться!
Заглибитися – передом назад –
в свою, принаймні, душу очевидця.

Заснути б… Санітари на посту.
Застава так собі. А чи остання?
У перепонах множить тісноту
і безконечність, річ самодостатня.
І я в своїх очах уже росту,
і шиби, понукаючи зростання,
стискають межи ліжками версту…..
І у легенях опік від зітхання,
коли далеку вгадую звізду.
Основа у тяжіння – гальмування!

Основ основа – у здоровім сні!
Точніше, оздоровленню основа.
Гов, Горбунов!.. А нащо він мені?!
Убавім мову тут про Горбунова!
Сон – певно не базік-говорунів
чи яблук очних витівка чергова.
Фройд каже, що усі ми — бранці снів.
Дивує, втім, повірка вибіркова…
Могили випрямляють горбанів!..
Невідворотність зцілення – зумова

несхибна… А самоти сум’яття
вторує німоті хіба сусідніх
моєму ліжок. По мені, то я
тоді лиш єсьм, коли є співбесідник!
Я словом долучаюсь до буття!
Їм спадкоємець треба і наслідник!
Ти, Горбунов, найвищий мій суддя!
Я – посередник сам собі і звідник
між сплячим і не гідним забуття,
як свист – передніх вибитих звсідник…

Ніч. І кватирка в ніч. Аби ж медбрат
прокрив її… Було б цілком до речі.
На цей – забитий наглухо – квадрат
припало і лице моє, і плечі.
А це було б розбещення стократ,
і втеча відображення. А течі
тим кепські, що усяк дегенерат
на ризики ведеться молодечі,
втекти, хоч головою, в Ленінград…
О, Горбунов! Радію у полегші

з тобою, як нормальний ідіот,
і бачу себе радіусом стрілки!
Не вичерпати всіх її щедрот,
ні тут, ані за межами тарілки,
по вінця, вщерть у цифрах. Анекдот!
Тобі у ній не вивудити рибки!
Ти вартуєш добірних мук заброд
непересічних, як на їхні мірки.
І невсипущий жах таких істот –
у тиші настіж зяючі одвірки

туди, де їх очікують. Грішу
немогою до тебе догукатись.
Чув, Горбунов! Допоки я дишу,
твоїм жадаю маревам віддатись!
Тобі у молитвах своїх годжу!
І нікуди від слів твоїх діватись!
Прийди до мене! Слів твоїх прошу.
Волію їх відлуння дослухатись!
Тому на них доноси і строчу,
що не бажаю з ними розлучатись,

коли ти віддаляєшся… Прийди!
Не те, щоби жахався я розлуки…
Зі вольною і трясцею щепти
до тебе простягаю свої руки.
Як річ, що понукає до нуди –
отетеріння розуму і скуки –
не згадуй, Горбунов, мене, не мсти!
Як та луна, що дляє й дляє звуки,
від забуття жадаючи спасти,
люблю і віддаю тебе на муки".

ІХ Горбунов і лікарі

"Ну, Горбунов, оповідайте нам".
"Про що?" "Про ваші сни"."Їх оболонки".
"Озвучитися дайте іменам".
"Про циркуль"."Ямочки на щічках доньки".
"Дочка ні при якому боці снам".
"Складімо, Горбунов, тамті шматочки".
"Наснилось море"."На хрін воно вам".
"Обійдемось, гадаю, без примочки".
"Без ваших "по морям і по волнам".
"Почніть, якщо бажаєте, з Опочки".

"Кому це треба?" "Треба"."І сповна".
"Це вам на благо"."Репліка у дусі
червонокапелюшковім. Вона,
ви знаєте, цікавилась в бабусі
стосовно вух, чия величина…
"не бійся" – та казала, – "йой, боюся",
"так ліпше внуку чути!" "Ось так на!
Тут, скорше, річ у вас, у боягузі".
"А криха порятована"."Хто-зна".
"У всім є плюси"."Ліпше бути в плюсі".

"Що мовчите?" "Ждемо, авжеж, не прощ!
Не сердьте нас манерами правдивця!"
"Чого ти ждеш?" "Можливо, лжа також,
позавічно, принаймні, устидиться".
"І що тоді?" "Природніше, атож,
на рівних спілкування, як годиться".
"Щоб я вас прислуховувався?! Що ж,
пора вколоти кальцію, сестриця".
"Він весь тремтить"."О, це природний дрож".
"Ум гостриться в очікуванні шприца".

"Ну, Горбунов, пригадуєте ви,
що снилось?" "Тільки море"."А лисички?"
"Шкода, наразі жодна…" "Ти диви!"
"Мені шкода!" "Гадаю, в силу звички".
"Так за дружин покійних, чи живих,
що подались до біса на кулички,
пригадують мужчини"."Ви праві:
"шкода" – лунає суто чоловіцьки".
"Хоча цілком підійде і вдові".
"Впишімо це усе до рапортички".

"Сни виявляють нитку і канву
того, що дійсно коїться в мужчині".
"А те, що відбулося наяву,
мужчин цікавить менше по причині…"
"І я її озвучу, сам назву".
"Так, Горчаков. Бо справа не в личині
нап'ятій; ви то ніби й на плаву,
та ваші сни – це борсання в пучині".
"Сон не притока, що тече в Неву.
І устя потурає не кончині

а множенню"."Гадаю, щоби шваль
всіляку не плодити зайве, спосіб
найдуть підхожий"."Та іще печаль.
Ріка, як переконує філософ,
стоїть на місці, біжучи у даль".
"І ми уже в парафії морозів".
"На цім Ньютон засновує мораль".
"О! і Ньютон як тут!" "І Ломоносов".
"І лютень, пак, за вікнами?" "На жаль,
пора заметів, сплячки і доносів".

"Як місяць, він один не дме у вус,
не долічившись днів"."Як ті каліки".
"Однак збігає легше"."Зізнаюсь,
з великою полегкістю"."А ріки?"
"Що, ріки?""Замикаються до усть".
""А люд тупцює, гріючи кінцівки".
"Здогадуєтесь, що вас жде?" "Боюсь
собі зізнатись: довідка опіки? "
"Зі щойно набалаканим, дивлюсь,
вам світить і зостатись тут навіки".

"За віщо?!.. але слід, утім, в узді
заціпитись, як у обідді бодня".
"Гукнути Горчакова"."При звізді
бесідувати гарно з ним"."Дубова".
"Є всюди плюси"."Іменно й тоді".
"І всюдисущий він, як Ієгова;
хоча він і доносить"."На гвізді
тримається здебільшого підкова".
"Це нонсенс: Горбунову на хресті
покластись унизу на Горчакова".

"До чого перебільшення?" "Кому,
кому, шановний, в поміч ця Голгофа?"
"Однак це – катастрофа"."Не пійму:
тепер у вас і вічність – катастрофа?"
"Тепер він проти вічности тому,
що бачить вічність корком зі півштофа".
"Так, так, це все йому не по уму".
"Що, Горбунов, не проти спити й кофе?"
"Пощо мене покинув!" "Ви чому
волаєте?" "І знову Горчакова

він кличе"."Ба, не донька, не жона,
а Горчаков!" "Річ суто в егоїзмі".
"Ви певні? Горчаков?" "Еге ж, сповна.
Чув, Горбунов, облиш потуги слізні.
Твоя подальша участь нам ясна".
"А Горчаков?" "Ну, тут стенання пізні:
розлука вам судилась. Дружбана
відпустим. Не зациклюйся на слизні".
"Однині, як завжди, по добрій тризні,
почнеться вічність"."Тиша навісна".

Х Розмова на ґанку

"Громаддя міста в мороці густім".
"Як зошит у лінійку наготові".
"І божевільні громіздиться дім".
"Як вакуум нутра світобудови".
"Фасад ховає вистуджений двір,
замет, дровітню врівень з деревами".
"А це не є розмовою, допір
і позаяк описане словами?"
"Тут – люди, ніби збавлені ума
в утробнім стані і жахах тойбічних".
"А власне люди? Власне, вже сама
ця змога називати їм подібних
людьми?""А уявити вираз віч?
Кінцівки їхні? Голови і плечі?"
"Імення удостоюючись, річ
виповнюється в мові. В складнях речень".
"А тіл частини? ""Іменно вони".
"А місце…""Божевільні зветься домом".
"А дні?""Поіменовані і дні".
"О, це і постає усе Содомом

слів невситимих! Звідки їх права?"
"В цім домі імена у порожнечі".
"Як швидко набухає голова
словами, пожираючими речі!"
"І це причина головокружінь".
"Як море – Горбунову; не здорово".
"Не море, бач, до берега біжить,
а слово насувається на слово".
"Слова – немов подобіє мощей!"
"Дими речей, з коромисел обвислі…
У назві – ніби прихисток речей".
"Від власне сенсів?"."В деякому смислі".
"Від заповідей гнаного Христа".
"Від всякого страждання"."Бог із вами!"
"Він і словами користав уста…
Але і захищав себе словами".
"Чом, власне, віще слово варте свіч!"
"Гарантія, що в морі не утонем".
"І смерть його – єдина в світі річ
двозначна"."І тому – життю синонім".

"А вічність – як? Так само, на столі
стоїть вона сказалом в козакині?"
"Лишень єдине слово на землі,
предмет свій не поглинуле понині".
"І це єдиний прихисток словес?"
"Заледве"."Осіняючися Хресним
Знаменням, світ рятують"."Ба, не весь".
"В синонімі не зверх того воскреснем".
"Не зверх"."А от любов, як не назви –
встає до суєти словес стіною".
"Або ви небожитель; або ви
поплутали потенцію з любов’ю".
"І годі слова, далі від прикмет".
"І годі непроникного покрова,
так здатного поглинути предмет,
і більш при цім щемкого, ніже слово".
"І, щойно зір стає на бік пітьми,
доречні зауваги проти збочень:
і слово – річ. І в нім спасенні ми!"
"Вречевлюється все, окрім умовчань.

Умовчання – це будучина днів,
потала їх вперейми нашій мові,
зі всим, що зголосилося у ній
у миті стріч з самотою в змові.
Умовчання є будучина слів,
у голосівки канула причинність
всіх уречевлень з боязню кутів;
потік, що перекриє слову вічність.
Умовчання спіткає і любов;
це – простір без перепусток, що муху
не випустить; пульсуючи, як кров,
її фальцет у нім не чує згуку.
Умовчання – це "отепер" для тих,
хто жив до нас. Умовчання – суть зводні,
що у собі єднає всіх німих,
глаголити не пріч за них сьогодні.
Життя – це діалог перед лицем
умовчань"."Перепалка речі й речень".
"Спір сутінок з розмитим їх кінцем".
"І стіни – узірець для заперечень".

"Громаддя міста в мороці густім".
"Хаос і шкіц піткань прямої мови".
"І божевільні громіздиться дім,
як вакуум нутра світобудови".
"Прокляття, як же дме з її кутів!"
"Твої прокльони слух мені не колють:
куди не кинь – суціль звитяга слів".
"О, це нутра іменників глаголять!"
добути корму до заходу сонця".
"Здіймається над обрієм звізда,
знайти собі яркого співрозмовця".
"Ба, і рівнина, скільки умлівіч
не гається поштар, тебе у скруту
підтримає розмовою всю ніч".
"Чим іменно?" "Нерівностями ґрунту".
"А голоси в розмовців є? Агов!
Їх мішанка авжеж не випадкова?"
"Високий голос – значить Горбунов,
а той, що нижчий – голос Горчакова".

ХІ Горбунов і Горчаков

"Ну, що тобі наснилось?" "Як завжди".
"Тоді не приставатиму"."Направду,
прокинулись в мені мої ж стиди".
"Але бракує міри їм і такту".
"Орел!" "Куди там! Нитики, як ти
в цім доказ. І приреченість, по факту".
"Якому?" "Запроторення сюди".
"Ти можеш так довести до інфаркту.
Іди ти вкупі з фактами… туди".
"Тоді не рвімо чинного контракту".

"Тобі то що?" "А біс його"."Авжеж…"
"То ти мене покинеш?" "Після Паски".
"Ну, і куди ти подасися?""Геж,
додому що"."А приймуть без опаски?"
"Міркую ще"."Ти, власне, де живеш?"
"На розголос катма моєї ласки".
"Мовчи, бо на брехні не проведеш".
"Як хочеш"."Не розказуй мені казки".
"До мене ти ніяк не попадеш".
"Об чім це ти?" "Так, про канун розв’язки".

"Тоді ти правий"."Думаю, що прав".
"Ще думаєш?" "Ну, вирвалось невправно.
На сумніви я сам не маю прав".
"А чим займешся вдома?" "Угадай но".
"Таку манеру бесіди обрав,
взаємин ждеш? Украй, однак, нахабно".
"Не в стилі річ, такий у мене ндрав".
"Не з’їв би ти ще яблука?" "Звичайно,
якщо не пожалкуєш, що віддав…
Узяв і гайда, віра або майна –

ось два мої заняття головні.
А решту бачу зайвим і стороннім".
"О, віч моїх полуда! Нарівні
з візьми і кинь! – доконаний синонім
всього, що нині коїться в мені".
"Не бійся, ми тепер тебе бороним".
"Що значить "ми"?" "Ба, не мели дурні.
Дай руку і довіримось долоням?"
"Гаразд, що не підкладеній свині".
"Невже ми нашу дружбу так хороним?!

Ти міг і подобріти, друже мій".
"Таким і був, коли явився з чрева".
"Буття, утім…" "Чайку тобі?" "Налий…
і визначає…" "Гріти?" "Ні, не треба…
свідомість нам… Або, нехай, зігрій".
"Читав, авжеж, наліво справа сперва?"
"О, за єврея ти перемудрив!"
"Єврей знімав і яблуко зі древа
пізнання, брате"."Дивлячись котрий.
Знімала Єва"."Видно, він і Єва".

"Розумник, і в пошані був здавен.
І основоположником науки.
І ім’я звучне"."Ліпше без імен.
Боюсь, лишень, відіб’ють мені руки
і за оцей, в паліндромони крен".
"Він також обрікав себе на муки.
Тепер він вождь народів і племен".
"Панмонголізм! Які глибокі звуки!"
"І вирок, наче акомпанемент…"
"Не до розлуки, геж"."Не до розлуки.

А що розлука?" "Знаєш, не пійму,
тобі це нащо?" "Так, для картотеки".
"Розлука пізнається по тому,
з ким у розлуці. Хто у ім’яреки
ці затесавсь. І як там одному
йому лишатись з міркувань безпеки?
Близького віддавати – то кому?
І як надовго?" "А навік?" "Далекий,
тоді стоїш, утуплений у тьму
ту саму, що зіниці, перш ніж меркти,

собі готують для густого сну.
А иноді здригаєшся від горя,
картину змалював собі ясну.
І ні тобі лисичок або моря".
"А як пора припала на весну?"
"Весною легше"."Спірно це. У спорі
не забувай про поля білизну".
"Тоді ти – ніби вирване із поля".
"А ясна не кровлять, коли засну".
"Ну, знати, є на те Господня воля…

А що тобі розлука?""Маячня…
Ну, клацнуть і позаду мене двері.
Коли удень, можливо, сяйво дня".
"А ніччю?" "Позаяк, по атмосфері".
"Ну, може, десь і блимне навмання.
А ні – то прихистить лавчина в сквері".
"А втрачене тебе не здоганя
у спогадах?" "Усі вони химерні".
"А втрат передчуття – також дурня?"
"Нікчемніш, аніж черевам – вечері".

"Нікчемніш? А години у нитті
про дружбу?" "Її нить кріпка і нині.
Принаймні, щодо спільного в житті.
Разом нам ліпше, мабуть, по причині
сугубій в бутії…" "Та не на "ї"!
Не бутіє – але буття"."А ти ні
оте, ні се… і річ у небутті,
коли мене не буде у помині,
як своєрідній мітці на рівнині".
"Моїй, еге ж, опорі в німоті…"

XII Горбунов і Горчаков

"Ти вже вечеряв?" "Я уже. А ти?"
"І я вечеряв"."Ну, і як капуста?"
"Щеці ще ті – у сенсі густоти,
аби чекати ліпшого: не густо".
"А щі і так здебільшого пусті.
І приказка – нівроку"."Пусто суто.
Їм оцту б трішки задля гостроти!"
"Геть пусто"."Що стосується смаку, то
відмінні й пустота від пустоти".
"Хотілося б не плямкання, а з хрустом".

"Ну, позаяк горує пустота,
на часі попоститись і самому
у домі, де завчасно Піст настав".
"Це щодо жовчі стін іззовні дому?".
"Так, наша географія проста".
"А що по тому? Де воно – по тому!
Кому воно? Після зняття з хреста?"
"Це ти про що?"."Прийми, як ідіому".
"Тоді дадуть лаврового листа".
"І розведуть на око дозу брому".

"А це не може кінчитись добром.
Цей бром іще агукнеться здоров’ю".
"Моя чуприна сиплеться. Це ж – бром!
Ти бачив, що він коїть з головою:
Бабанов розлучився зі срібром,
Міцкевич – зі бровою вороною.
Мене спіткав на тімені розгром,
не довго і до мізків геморою".
"Бром – це стіна між бісом і ребром,
щоб мізки не морочились любов’ю.

Попив його я в армії"."Один?"
"Вся армія. Ми видумали слово.
Він називався "супротистоїн".
Яка із ним Уланова-Орлова!"
"Я був брюнет, але тепер блондин.
Не проділ – пліш! Порушена основа…
Тканин нема… а мріяв до сідин
дожити…"."Далебі, діла, панове".
"Які діла, шановний? Опочинь".
"А що, як ця дурня не тимчасова? "

"Яка?" "Зі волосінню"."Не дрижи".
"Та холодно"."Засунув би ти руки
під укривало"."Правильно". "Скажи,
що є любов?" "Сказав… Аби ще звуки
та посували смислів рубежі…"
"Любов є передмова до розлуки".
"Та ну тебе!" "Я ідолом олжи
постану, аби правнуки і внуки
на голову щось клали"."Ні, лежи".
"Та я без позаяків і докуки".

"А най їй трясця, – студіні з вікна!"
"Так щілі у замазці!"."То – про око.
Глянь, он і батарея льодяна!"
"І брудно тут, і холодно, і вогко…
Гляди, зоря над деревом, – вона
без телескопу видна"."Одинока
на око, ще не значить, що одна".
"Оце і я подумав ненароком,
а що, як хрест та попиляти на
ті ж дрова, дим сягне отак висóко?"

"Ти мариш?"."Ні, даю собі ладу,
тобі у поміч"."Вдячний за сердечність.
Давай уже, кажи начистоту".
"Кінцівки без сугріву: ціпнуть, мерзнуть".
"Так, зуб на зуб і я не попаду".
"Ти ба!"."А бути людяним – залежність.
Склади поліна ліпше як звізду".
"І правда. А про око – і причетність
до вічности, ні докорів хресту".
"Аби лишень не глупа нескінченність".

"Котра година?" "Пізня, як і ніч".
"Облишмо Зодіак. Товчеш, як в ступі".
"Дружина, донька там. І ними сниш.
Любов така – вона взнаки і в шлюбі".
"Я теж поженихатися не пріч.
Тобі, либонь, не слід було"."На кутні
гигикаєш: ба, дався умлівіч
мій шлюб тобі"."На те і ночі глупі!"
"Ну, монотонна річ не варта свіч.
У сім’ях ями є, яри: все вкупі".

"Котра година?" "Миті до нуля".
"О, пізно, вжеж"."І хай урчати пузу
від цифір, а скажу тобі, що для
полегші "о" я відданіший плюсу".
"Ну, видав мимохіть я кругаля…
Множ прикус і на позіху спокусу.
Чого ти домагався, як валяв
все в купу?" "Недоступности Ельбрусу".
"А впадини годящої Земля
не виглибить на пліч твоїх обузу?"

"Коли уже і скучив по горі,
то думай про Ґолґоту, по причині
того, що березіль в календарі,
і кану я в якій-небудь лощині".
"Чи óболоком, буцім у чадрі,
зіграєш духа в онім чортовинні".
"На свій аршин ти міряв – на порі
твоїй двоглавій сніговій вершині
не уміститись у моїм аршині,
падкім на кучугури у дворі".

ХІІІ Розмови про море

"Безсмертя обіцяє твій підхід!
А я, з твоїм пророцтвом, апріорі
уже наполовину інвалід.
Як снів моїх прожектор в коридорі,
твій світоч мені мли не веселить…
І це не в докір, далебі, не в спорі
суть справи. Та нехай йому горить!..
В немеркнучім, здійнятім горі зорі
щось усякчас незле таки бурлить,
немовби море. Думаю, що море…"

"Лікарня. Ніч. І тиш, і пустота.
Не дасть мені оточення вороже
без дрожу чути це і без стида
за світоч. Адже води моря – ложе
западини. Одначе, зась підстав
зійти туди, хай істина й дорожче…
Однак тобі я шкоди не завдам!
Куди мені! Тим пак, супроти ночі
не певен ти, це море чи… Біда.
На що, прости м’я, Господи, це схоже?"

"Гадаю, море… Чайки на молу
хапають з рук жіночих крихи хлібні.
І вітер, подивований теплу
у дранті піл, вбира в оборки пінні
їй туфлі… І вона, вітрам на тлум
відкинув чілку, в сутички чаїні
шпуляє хліб і дивиться у млу…
Стає далекозорою у рвінні
угледіти в Туреччині пчолу".

"О, так, це море. Іменно воно.
Його пучина, відки недаремно,
як витязі, ми вийшли так давно,
що, не чіпляйся ти цієї теми,
забув би я, що є у нього дно
і горизонт, і різні ще системи
в цім просторі, крім тої, де дано
і барвам стін двоїтись, безіменним
з ліловим в смугу – нам; де, все одно,
поверхні не перечать жадним денам".

"Це дещо, значно більше, аніж ми,
що гріє нас, хоча не батарея,
рівняє гори-впадини з людьми,
і знов здіймає з поміччю Борея,
і знов несе углиб своїх струмин.
Я відчуваю, як вібрує рея
тих сходин, що виводять нас зі тьми
в безодні та у висі емпірея
зі пінним закипанням бахроми –
безсонним ескалатором Нерея".

"А я в морях не виявив підстав
для піших мандрів, для довіри водам.
Хіба, прихопить, звісно, льодостав.
Гадаю, Горбунов, твоїм знегодам
кінця не видно. Пак літа й літа,
невідомі й тевтонським родоводам,
триватимуть вони. Кудись у даль
дедалі ти брестимеш перегодом,
де в море вітром зіткана вода.
До кого лиш, – зі цим небесним зводом?"

"Для цього і моя душа слаба.
Я – хвилі, а не викрашені наші
простінки бачу всюди, де судьба
приб’є мене, від Раю до параші.
І це, мій Горчаков, не похвальба:
у цім водонебеснім єралаші
об чім була б іще моя мольба?
Для гожого різнити їх годящі
й морські вали – як гаубиць пальба
молінням слізним щодо вмісту чаші".

"Але це – гріх!.. ба, що це я? Дурня.
Гаразд, забув я витівку з дровами…
Пригадую, кружляв ти навмання
та окіл снів. Я бавився словами,
і я сказав, що сон – це спадок дня,
а ти назвав лисички островами.
Кажу й тепер те саме, що зрання,
що дуже жорстко нам під головами.
Тепер ти бачиш: море – маячня!
Хіба що сон, ба, з більшими правами".

"А що є сон?" "Основа всіх основ".
"Вві сни ми і впадаємо, як в ріки".
"Ми в темряву впадемо. Без обнов
твій розмисел. Що толку від каліки!"
"Сон – вихід зі затьмарень"."Горбунов!
Якому ми століттю нині свідки?..
Аби ж новий!" "І людові – покров".
"При чім тут люд, кажімо чоловіцьки? "
"Люд поринає в сон, спливає знов".
"Що ж визначає суть його?" "Повіки.

Заціп їх, і побачиш темноту".
"А як при світлі?" "Однаково, врешті…
Як раптом зауважиш видноту…
Одну, і другу… на приміті треті.
У вухах шум і холодно, як тут.
І парапет, на нім дитина в светрі.
І чайки хліб хапають на лету".
"А я, я не стояв на парапеті?".
"Усе, що бачив я в хвилину ту,
чіткіше, чим тебе на табуреті".


ХІV Розмова про розмову

"Добірна хрінь! Ти, жовтих стін клієнт!
"Бабанов, будь за свідка: той ще крендель.
"Дивись: я щойно встав на табурет!
Без ґудзиків халат мій і без петель!
Ти бачиш, Горбунов, мій силует?
Кальсонів колір?" "Бачу руку, пензель..."
"Дивись, розмажу зовсім твій портрет.
Ну, Горбунов, вважай, ламаю вентиль!
Тепер із моря буде вінегрет!
Гад! Ти це чуєш?" "…Мене, мене, текел…"

"Ах, так! Тоді понюхай кулаки!
Доводиться учити істуканів!
Отримуй бо!" "Анумо, дай взнаки,
хто тебе вдарив: Горчаков? Бабанов?"
"По моєму, Гор-банов"."Ти гріхи,
я бачу, відпустив мені! Зі кранів
твоїх не ллє ще океан!" "Ги-ги".
"Що скалишся? У, барани погані!"
"Чого ви там зчепились, бирюки?"
"Міцкевич, щезни! Я із ветеранів,

і раз моргала – я тобі сказав –
чувак закрив, зав’язуй з цим; доволі,
і ніч уже." "Так я й оперезав
за те, що не від болю і поволі".
"Кажу тобі, гальмуй і відповзай!"
"Ти що, Міцкевич? Хочеш спати долі?"
"На кого преш, комахо? За базар,
гляди, порву пащеку!" "Нумо, вмовкли!"
"Гов, мужики, якого ця буза?"
"Пес його зна. Під хвіст, напевно, соли

посипано"."Атас! – Гов, не стирчи!"
"До ліжок, нумо!" "Ба, уже добігли!"
"Ти, Горбунов, заціпся і мовчи,
немовби спиш"."А він і склепив вирла,
уже заснув"."Атас! Дзвенять ключі!"
"Заснув? Оце кумедь! Ви очманіли!"
"Заткнись, кретин!" "Бабанов, не дрочи".
"Облиш його уже"."Самі дебіли…"
"Ну, Горбунов, подайся в стукачі…"
"Та він заснув"."Ну, братці, ми і влипли!"

"Як лікарів вітають? Га? Мерщій!"
"Підвестися повинні, небораки!"
"Є нарікання?" "Як у вас харчі?"
"За шум я чув, а де боїв ознаки?"
"Яка там бійка, забавки мужчин".
"Ага, медбрат наплів, забив нам баки".
"Ти не виляй"."Мостини дощ змочив?"
"Та сцяки це"."Я бачу сам, що сцяки.
Не що таке ручай, кажу, а чий!"
"Так чий, орли?" "Га, козаки кубанські?"

"Міцкевич!" "Га?" "Ану, підтерти вмить!"
"Нам, лікарям, за побут ваш боліти".
"А Горбунов розлігся чом?" "Він спить".
"Він, значить, спить, а ви примірні діти?"
"Уже уклались"."Правильно, лежіть".
"Ну, ми пішли"."І нічого хропіти".
"І щоб я чув, як муха пролетить!"
"Мені б до вітру…"."Мусиш потерпіти".
"Ти, Горчаков, пригледь, щоб все, як слід".
"Ось вам з новин: супутник на орбіті".

"Хух"."Горчаков, це ти напудив, га?"
"Іди ти ік…" "І гайда, гайда спатки".
"Оце б до Великодня пирога".
"І розговітись. Маселка б, ковбаски…"
"У докторів цікавитись вагавсь?"
"А міг і скористатися з підказки:
він сам питав"."Я щойно забагав".
"Заткніться. Забагалось: Паски, Паски".
"Поглянь, он Горчаков ледь не ляга
до Горбунова"."Це задля відмазки".

"Ти справді спиш? Еге ж, не підманув,
і справді, спиш… І сум’яття у пасмі…
І як воно стряслося не збагну.
Пробач мені, пробач, це – як цунамі.
Давай подушку трішки підійму…
Зручніше так?.. Я досі у знетямі…
Пробач… Мені це все не по уму.
Спи… спи… як з мого погляду, принаймні,
триматися і ні на чім йому –
скрізь перепони тут. І ми – незграбні…

Спи, Горбунов. Докіль сурма відбій
не висурмить. Я твій, на зло поробам,
сон стережу… …нехай їй грець, трубі!
Ти ще не звик, як я, таким ось робом.
Пробач мені у зайвій похвальбі.
Пробач мені за все допіру, скопом.
Спи, друже мій. Я тут, я при тобі.
Не над, не під, а у тебе під боком.
А щодо часу – я діжду, дастьбі,
коли твій погляд стріну ненароком…

Що бачиш? Море? Хвилі на морях?
А ти бредеш у хвилях коридором…
І риб у дверях мовчазний косяк…
Я – вслід тобі… і горі перед зором
вода бурлить, кипить, як в казанах…
І ради дати зась з її напором…
Ти щось казав?! Почулось… Не инак,
розмовою я марю радше сам… Над морем
Борей бушує, пасма в ковтунах,
подушка у млинець… капець опорам…"







-----------------------------------