Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Петро Скоропис (1980)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   З Іосіфа Бродського
    Якщо я не охолов,
    річ у твоїй долоні
  •   З Іосіфа Бродського. Л. В. Ліфшицу
    Я стояв на тім, що планида – гра.
    Що навіщо риба, раз є ікра.
  •   З Іосіфа Бродського. Пісня цноти, вона ж – досвіду
    Ми у лузі грати в квача охочі,
    бодай не в пальтині, а у сорочці.
  •   З Іосіфа Бродського. Посвітач
    Сатир, лишивши бронзовий струмок,
    стискає канделябр на шість свічок,
  •   З Іосіфа Бродського. Співи без музики
    Коли ти поминеш мене
    в краю чужім, хоча нівроку
  •   З Іосіфа Бродського. На виставці Карла Вейлінка
    Пейзаж, чи майже. Кількісно фігур
    помалу убуває у довкіллі
  •   З Іосіфа Бродського. Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
    Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
    навік прощаюсь зі твоїм порогом.
  •   З Іосіфа Бродського. Тумасу Транстремеру
    От і знов я стою під цим вицвілим німбом,
    обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом
  •   З Іосіфа Бродського. У розпал холодної війни
    Хто там підсів до вікна на зеленім стулі?
    В одіжі неохайний, у голові – сажа.
  •   З Іосіфа Бродського. Похорон Бобо
    Бобо померла, а шапки не геть.
    Сутузі зі осмут сухій не вийти.
  •   З Іосіфа Бродського. Я розлякував ящірок в зарослях чапараля…
    Я розлякував ящірок в зарослях чапараля,
    посе́дів у буцегарнях, перепливав моря,
  •   З Іосіфа Бродського. Шість років по тому
    Були так довго разом, що припав
    на друге січня раз, і два вівторок,
  •   З Іосіфа Бродського. Нове життя
    Уяви, що війна скінчилась і запанував мир.
    А ти собі одбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
  •   З Іосіфа Бродського. Пам’яті професора Браудо
    Люди рідкісних фахів рідко, та помирають,
    урівнюючи свій труд з рештою. Землю риють
  •   З Іосіфа Бродського. Наступному століттю
    Поступово дійсність набуває сенсу недійсності.
    Ти огубиш ці буквиці, ці дещиці від пера,
  •   З Іосіфа Бродського. Романс для Щуролова і Хору (З поеми «Хода»)
    Шум ходи,
    шум ходи
  •   З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень».
    Затіють спір батьки вночі.
    І фраз оривки, і плачі
  •   З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
    Пече повіддя мерзле п’ясть.
    Коневі ні у чім пенять.
  •   З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
    Сніги на каменів гряді.
    Біліють падоли, бліді,
  •   З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
    У січні бралась я. Нарід
    юрмився у моїм дворі,
  •   З Іосіфа Бродського. Пам’яті Кліффорда Брауна
    О, це – не блюзова, це – холоднюча синь.
    Це – барви Атлантики в середині
  •   З Іосіфа Бродського. Кафе “Трієст”: Сан-Франциско
    До рогу вулиць Грант і Вальєхо
    я навідався ехом
  •   З Іосіфа Бродського. Ex oriente
    Так, буцім Лівій Тит який, і він
    в пустім шатрі не важив на шпарину
  •   З Іосіфа Бродського. Вірші на смерть Т.С.Еліота
    Помер він в січні, на початку року.
    Співав мороз під ліхтарем нівроку.
  •   З Іосіфа Бродського. Кентаври
    Наполовину красуня, наполовину софа, в своїм колі – Софа,
    оглашаючи темінь вулиці, чиї вікна – почасти лиця,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Крапка ураз оковирна, де край прямій.
    Віко хапає простір, як повітря – зябра.
  •   З Іосіфа Бродського. 24 грудня 1971 року
    На Різдво всі потроху волхви.
    У крамниці насліджено й давка.
  •   З Іосіфа Бродського. Розвиваючи Платона
    Я би волив жить, Фортунатус, в полісі, де ріка
    витикалася би із-під мосту, немов з рукава – рука,
  •   З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
    Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
    підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
  •   З Іосіфа Бродського. "Вона одяга панчохи, і наступає осінь..."
    Вона одяга панчохи, і наступає осінь;
    капронові ниті сотає брук.
  •   З Іосіфа Бродського. Післямова
    Роки збігають. На буру стіну двірця
    свої види має тріщина. Незряча швачка урешті стромляє нитку
  •   З Іосіфа Бродського. З натури
    Сонце сідає, і бар на розі закрився.
    Ліхтарі загораються, буцім на ніч актриса
  •   З Іосіфа Бродського. Стакан з водою
    Ти стоїш у стакані моєму, водице,
    і поблимуєш до мене, бранко труб і кранів,
  •   З Іосіфа Бродського. "Октобер – час осмути і застуд..."
    Октобер – час осмути і застуд,
    а горобці – пролетарі пернатих –
  •   З Іосіфа Бродського. Метелик
    Сказати – мертвий ти?
    Доби не жив, аж нумо...
  •   З Іосіфа Бродського. Горіння
    Зимний вечір. Зі дров
    ярка юга огняна –
  •   З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та
    Узимку смеркає разом після обіду.
    За годину голодні нагадують зовні ситих.
  •   З Іосіфа Бродського. Еклога 5-та
    Знову чую тебе, комарине дзуміння літа!
    Пітні мурахи сплять в гущаві куросліпа.
  •   З Іосіфа Бродського. Лист до академії
    Як це, бува, не провінційно, я
    наполягаю, що існує птаха
  •   З Іосіфа Бродського. Нова Англія
    Хоча у цім ані сенсу, дерева собі ростуть.
    І онде бо, під вікном, і ті, які оддаля.
  •   З Іосіфа Бродського. Муха
    Допоки ти співала – осеніло.
    Лучина пічку затопила.
  •   З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
    Марі, шотландці істинно скоти.
    В якім коліні пак, в картатім клані
  •   З Іосіфа Бродського. Натюрморт
    Речі та люди нам
    застять світу. Що ті,
  •   З Іосіфа Бродського. Ріки
    Рослинність у моїм вікні! зелений колір!
    Що подивитися у віть, що в корінь –
  •   З Іосіфа Бродського. Самота
    Коли слабує рівновагою
    твоя свідомість з її алібі,
  •   З Іосіфа Бродського. "Славімо прихід весни! Ополоснім лице..."
    Славімо прихід весни! Ополоснім лице,
    чирячку змастім бодай креозотом,
  •   З Іосіфа Бродського. На повернення весни
    Весна похопилась раптово, після місцями опадів
    зі сотні шпаківень досвіта, гожа пісенних версій.
  •   З Іосіфа Бродського. Моїй доньці
    Дай мені ще життя, і співать зволю
    в кафе "Рафаелла". Чи окрай столу
  •   З Іосіфа Бродського. Елегія
    Минуло, либонь, коло року. Я вернувся до місця битви,
    до научених крила розпрямляти під помах бритви
  •   З Іосіфа Бродського. 1983
    Перший день непарного року. Кулясті “ля”
    опоясують дзвони і звіюються шар за шаром,
  •   З Іосіфа Бродського. "Я чую не те, що ти мені кажеш, а голос..."
    Я чую не те, що ти мені кажеш, а голос.
    Я бачу не те, що ти зодягнула, а рівний сніг.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Удруге до Різдва неподалік
    не угавають хвилі Понту.
  •   З Іосіфа Бродського. "Урешті, було воно бозна де. Врешті..."
    Урешті, було воно бозна де. Врешті
    не важить, що віхоли вили тамтешні,
  •   З Іосіфа Бродського. "Що треба для дива? Кожух чабана..."
    Що треба для дива? Кожух чабана,
    зо дрібку учора і дня, що мина,
  •   З Іосіфа Бродського. "Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало..."
    Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало
    свіжим леготом вітру з вечорового океану.
  •   З Іосіфа Бродського. Втеча до Єгипту (2)
    Печера (який би не був, – а дах!
    не гірш дахів на прямих кутах!),
  •   З Іосіфа Бродського. Атлантида
    Рік од року мимо текла ріка,
    падка до брижів, як стара щока.
  •   З Іосіфа Бродського. Литовский ноктюрн: Томасу Венцлова
    Каламутячи море,
    рветься вітер, мов лайка з розквашених губ
  •   З Іосіфа Бродського. Литовський дивертисмент. Томасу Венцлова
    Непоказна, одна з морських країн.
    Свій сніг, аеропорт і телефони,
  •   З Іосіфа Бродського. "Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані..."
    Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані,
    дріб’язку, що пектиме пальці, дзвінкий у омані;
  •   З Іосіфа Бродського. "Не годен до ліку скорботного – жест..."
    Не годен до ліку скорботного – жест
    чеснот скупія мимоволі! –
  •   З Іосіфа Бродського. Листівка з міста К
    Руїна є неспішна учта кисню
    і часу. А новітній Архімед
  •   З Іосіфа Бродського. Уривок
    В осінній день, коли не боязкі
    на вітровії лиш нагі дерева,
  •   І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    І чарівна, і вбога сторона.
    На Заході, як і на Сході – пляжі
  •   І. Бродський. Із циклу
    Був я в Мексиці, здирався на піраміди.
    Бездоганні за геометрією громади
  •   І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    Звитяга Мондріана. Скло. Бетон.
    Кубізму учта. Є резон і привід
  •   І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    Кактус, пальма, агава.
    Сонце встає зі Сходу,
  •   І. Бродський. Із циклу Мексиканський дивертисмент
    Коричневе місто. З вежі
    пальми і черепиця
  •   І. Бродський. Із циклу
    В нічнім саду, де поспівають грона манго,
    Максимільян танцює те, що стане танго.
  •   І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    В саду, де М., французький протеже,
    мав пасій з перцями у індіанській крові,
  •   З Іосіфа Бродського."Під розлогим в’язом зі шептами “че-ша-ща”
    Під розлогим в’язом зі шептами “че-ша-ща”,
    завсідник отієї кав’ярні, що привіча
  •   З Іосіфа Бродського. Римські елегії
    Невільне червоне дерево в стінах квартири в Римі.
    Під стелею пил і кришталю острів.
  •   З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
    Мої вітання і тисячоліть
    по тім. Терпів і ти у шлюбі курву.
  •   З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок
    О, аніяк не втіха, а жура
    під'юджує подати опис вази.
  •   З Іосіфа Бродського. Втеча до Єгипту
    … погонич невидимо відки і виник.
    В пустелі, обраниці див відповідних
  •   З Іосіфа Бродського. Примітки папороті
    За становищем пішака і догадуєшся за короля.
    За смугою долу оддалеки – що пильнуєш із корабля.
  •   З Іосіфа Бродського. Кінець прекрасної епохи
    Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
    я, один із глухих, полисілих, похмурих послів
  •   З Іосіфа Бродського. На смерть Жукова
    Бачу колони вкляклі онуків,
    гріб на лафеті, огира круп.
  •   З Іосіфа Бродського. П’яті роковини
    Одна з падучих звізд, тим паче астероїд
    прояснить і тобі осоловілий погляд.
  •   З Іосіфа Бродського. Квітневе
    Я не вижив з ума
    і цієї зими, а зима
  •   З Іосіфа Бродського. Шипшина в квітні
    Кущу шипшини щовесни
    не йметься пригадати точно
  •   З Іосіфа Бродського «...Навідав попіл я. Еге ж, чужий...»
    Навідав попіл я. Еге ж, чужий.
    А глянувсь кревним, візіями надив,
  •   З Іосіфа Бродського. "Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім..."
    Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім ревнивім царстві
    все під підозрою: підпис, папери, числа.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Обернися у профіль. Профіль риси лиця
    очам дає не понівечені, однаджує і овали
  •   З Іосіфа Бродського. "Не легковаж кімнатою, не доверши помилки..."
    Не легковаж кімнатою, не доверши помилки.
    Куди тобі сонце, попопаливши Шипки?
  •   З Іосіфа Бродского. Візантійське
    Потяг із пункту А, витікши зі труби
    тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
  •   З Іосіфа Бродского. Торс
    Щойно інде подибуєш кам’яну траву,
    гладдю мармуру оковирнішу, чим наяву,
  •   З Іосіфа Бродського. На віа Джуліа
    Дзвони видзвонюють до цих пір у місті тім, Теодоро,
    не в етері ти ніби розтанула пропелерчиком сніжинки
  •   З Іосіфа Бродського. Стрельна
    Гіллястий глід, що захльостує горожі ковані ґрати.
    Безконечності велосипедна вісімка, що принюхується до коридору.
  •   З Іосіфа Бродського. Спомин
    Дім був стрибком геометрії у глухоніму зелень
    парку, і знуджені статуї, начувані про гаї
  •   З Іосіфа Бродського."Як давно я топчу, видно по каблуку..."
    Як давно я топчу, видно по каблуку.
    Павутинок і пальцем не збути з чола.
  •   З Іосіфа Бродського.
    Остиг киселевий берег. Никне у молоці
    утопаюче місто. Видзвякуються куранти.
  •   З Іосіфа Бродського. "…і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі..."
    …і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі
    не пізнає ніхто: сірничина
  •   З Іосіфа Бродського. "Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав..."
    Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав. В кофейні
    «Янікулум» нове кодло, а ляси на давній фені.
  •   З Іосіфа Бродського. Елегія
    Потали духу – викрики ума
    і логіка – ви зайді не чужі,
  •   З Іосіфа Бродського. "Осінь – погідна часина, щойно ви не ботанік..."
    Осінь – погідна часина, щойно ви не ботанік,
    а нічию штиблетів з паркетом уклав ботвинник:
  •   З Іосіфа Бродського.Осінній крик яструба
    Північно-західний вітер лишає під ним позад
    сизі, лілові, палкі, огнисті
  •   З Іосіфа Бродського. Елегія
    Сон не йде, як згадаю твій голос, а не скажу,
    що хмелію. Що, буцім, природніше. Ба і зв’я́зки
  •   З Іосіфа Бродського. В Італії
    І я попожив у місті, з будівель чиїх росли
    статуї, де по вулиці, з криком – «розтли! розтли!»,
  •   З Іосіфа Бродського. Пейзаж з паводком
    Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
    Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
  •   З Іосіфа Бродського. Aqua vita nuova
    Шепчу "прощай", бодай кому-аби.
    Мани окрім твоєї, далебі,
  •   З Іосіфа Бродського. Шеймасу Ґіні
    Я прокинувся з гуками мев у Дубліні.
    Удосвіта ті голоси ячали
  •   Майдан 11.12.13
    З десятого грудня
    у ніч на сьогодні
  •   Майдан
    У Чорнеє море впадає Дніпро.
    Для віча мостився майдан.
  •   З Іосіфа Бродського. Листи династії Мінь
    "Скоро тринадцять літ, як соловей із кліті
    вирвався і полетів. І ліки, у ніч ужиті,
  •   З Іосіфа Бродського. Темза в Челсі
    Осінь. Світило, піднявшись собі натщé,
    обмирає на банці соди за склом аптеки.
  •   З Іосіфа Бродського. Присвячується стільцю
    Збіг березень. Приємна дивина:
    роздався день. Нівроку й умлівіч.
  •   З Іосіфа Бродського. Персидська стріла
    Древко твоє зотліло, зотліло тіло,
    тобою і не нанизане у врем’я оне.
  •   З Іосіфа Бродського. Стрітення
    Коли вона вперше до церкви несла
    дитя, то її там чекали з числа
  •   З Іосіфа Бродського. Над східною рікою
    Боячись розплескати, несу тім’яний біль
    каламуті зимного дня і хвиль
  •   З Іосіфа Бродського. "Сніг іде і лишає у меншості світ".
    Сніг іде і лишає у меншості світ.
    Є шукати кого Пінкертонам,
  •   З Іосіфа Бродського.
    Вечір. Руйнація геометрії.
    Точка, що кут нанівець звела.
  •   З Іосіфа Бродського. Полонез: варіації
    Осінь твоєї півкулі ячить "курли".
    На охлялій державі дає слабини підпруга.
  •   З Іосіфа Бродського. Квіти
    Квіти, чий принцип обрису никне в розумуванні,
    та етеру за шибами придає зім’ятий
  •   З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
    Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
    таки гори. І чоловік у пальті
  •   З Іосіфа Бродського. Роттердамський денник
    Дощ в Роттердамі. Сутінь. Середа.
    Стискаю парасоля, звівши комір.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Нівідкіля, з любов’ю, унадцяте, навмання,
    бажаний мій, шанований, люба, неоковирні
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    ...і на слові "грядущеє" із кубел у словнику
    набігає щонайчорніша мишва і сіру
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»:
    Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
    сіре небо подібне даховому залізу.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Я при дещиці глузду ще, та втомивсь за літо.
    По сорочку в комод полізеш, і поминай день.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Ти забула село, яке гибіє на болоті
    лісової губернії, де пугала у городі
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Щодо сяєва звізд, то воно завжди.
    І, що певні в собі, у своєму сяйві,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    У містечку, з якого смерть розповзалась по шкільній мапі,
    бруковиця блищить, мов коропи лускаті,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Дерев’яний лаокоон, кинувши долі гору з
    пліч, підставляє їх велетенській хмарі. З мису
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Я родився і ріс в болотистій місцині, біля
    сірих цинкових хвиль, які прикінці двоїли,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Пізнаю отой вітер, чиї вихори у траві,
    під нього і стеленої, що тамтій татарві.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Поблизу океану, при світлі свічі; округ
    люцерники із острівцями щавії, конюшини.
  •   З Іосіфа Бродського. Епітафія кентавру.
    Назвати його нещасним, не кажучи, хто слухач,
    що недопересолити – аби не гірко.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Як і співати що, то переміну вітру,
    зі західного на східний, коли ожеледу вітку
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Еге ж, пригріває. І пам'ять – ще ті поля,
    і на злак, і на плевели – спільний світоч.
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Ніколи не буде запізно вийти з домівки на
    вулицю, чиї сепії й довжина
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Темно-синій світанок у інеєм взятій рамі
    нагадує вулицю з увімкненими ліхтарями,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Згідно візій повітря, закрай землі
    повсюди. І заочі білий світ
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    І тому, що каблук полишає сліди – зима.
    У речах дерев’яних укляклий в полі,
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Північ кришить метал, а прощає скло.
    Учить гортань виговору "впусти".
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    О, тише ревносна моя, моя німото,
    шлеї непірваній потуго в жилі,
  •   І. Бродський. Різдвяний романс
    Пливе у тузі неугавній
    у цегляній товпі надсаду
  •   І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
    Це – нотатки оглядин. Тепло – в кутку.
    Погляд вникає у свій предмет.
  •   К. Кавафіс «Грекофіл».
    Пильнуй, щоб карбування якомога
    було чіткіше. Як і велич в рисах.
  •   І.Бродський. Листи до римського друга
    Нині вітряно, і хвилі височезні.
    Скоро осінь, все поміниться в поталі.

  • Огляди

    1. З Іосіфа Бродського
      Якщо я не охолов,
      річ у твоїй долоні
      на глупої ночі лоні,
      коли до чола чоло.

      В тому, що долілиць
      звиділось тобі ясним:
      в абрисі невиразнім,
      перегодом – із рис.

      Твій, гаряча, палка,
      одеснýю, ошýю
      мушлю мені вушную
      чулий шепіт і ткав.

      Ти, сукаючи беж
      штори, у вогкий проріз
      уст мені вклала голос,
      окликати тебе ж.

      Я був буцім осліп.
      Ти являлась, щезала,
      моїм зором ненатла.
      Так полишають слід.

      Так світи, від пори
      творення неугавні,
      зоставляють в кружлянні,
      без остачі, дари.

      Так, чергуючи жар,
      холод, темінь, світанки,
      никаючи світами,
      кулька й кружля.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. З Іосіфа Бродського. Л. В. Ліфшицу
      Я стояв на тім, що планида – гра.
      Що навіщо риба, раз є ікра.
      Що у готиці маємо гідну школу:
      і звитяг, і сторчма берегтись уколу.
      Я підсів до вікна. За вікном осина.
      Я кохав не часто. Одначе – сильно.

      Я гадав, що ліс – похідна поліна.
      Що навіщо діва, як є коліно.
      Що в пилу віків попускає вирлам
      росіян вікопомним естонським шпилем.
      Я підсів до вікна. Я і посуд вимив.
      Я тому і тут, що бував щасливим.

      Я писав, що лампочці люба пíтьма.
      Що любові чин не пізнати ницьма.
      Що не знав Евклід, що іти на конус
      річ понукає не нуль, а Хронос.
      Я підсів до вікна. Як у пору юну,
      усміхаюсь, буває, буває, сплюну.

      Я сказав, що листя руйнує бруньку.
      І що сíм’я у разі потали ґрунту
      не піде у пагін; що галяви, луки
      поготів не в собі, де блудили руки.
      Я підсів до вікна, легкий на помині
      тільки моїй обважнілій тіні.

      Моїй пісні бувало не до мотиву,
      от і хор її не співав. Не диво,
      що мені за це в гуртовій полегші
      ні ноги ніхто не кладе на плечі.
      Я підсів у пітьмі до вікна; як хори,
      море хурчить у хвилясті штори.

      Неказистого часу завсідник, гордо
      визнаю другосортними принародно
      мої ліпші думки, та чию потугу
      раю днині наступній – змогти ядуху.
      Я сиджу у пітьмі. І вона, у лоні
      закуту, гідна пітьми іззовні.





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. З Іосіфа Бродського. Пісня цноти, вона ж – досвіду
      Ми у лузі грати в квача охочі,
      бодай не в пальтині, а у сорочці.
      А як дощ і сльота стає на заваді,
      неохочі до сліз, ми уроку раді.

      Ми посібник глянем і сіпнем бровою.
      Те, що нам сниться, і стане явою.
      Ми полюбим всіх, а за це – вони нас.
      Ми з надією множимо плюс на мінус.

      Ми в дружини собі візьмем дів з очима
      неполоханих ланей, а як є ними,
      то струнких парубійків у мужі візьмем
      і ніхто не виявиться самітним.

      Позаяк у ляльок усміхнені лиця,
      ми помилимось де у чім сміючися.
      Отоді зі спокоєм знакомиті
      мудреці підмітять: річ у освіті.

      2
      Ми у думці окріпнемо перегодом.
      Ми усякі недуги загоїм йодом.
      Наші вікна завішані будуть тюлем,
      а не забрані в чорні решітки тюрем.

      Ми приємну роботу скінчимо рано.
      Ми віч не зведемо в кіні з екрана.
      Ми важезні брошки начепимо платтям,
      коли хто без грошей, то ми оплатим.

      Ми судно збудуєм з гвинтом і паром,
      цілковито залізне і з повним баром.
      Ми зійдем на борт і відкриєм візу,
      і оглянем Акрополь і Мону Лізу.

      Позаяк континенти у океані
      як на якорі й четверо пір наявні
      року інде, а баки пального повні,
      двадцять місць оглядинам наготові.

      3
      Тьохне нам соловей у гаю зеленім.
      Ми не хутче віри ймемо, що смертні,
      чим ворона опудалові за тином.
      Винуваті, стаєм у кут самостійно.

      Ми зістарієм в кріслі глибокім сидьма,
      у оточенні внуків і внучок. Сíм'ям
      не утішеним раятимуть сусіди
      телесвідчити вирок шпигунській сіті.

      Як нас учать книги, епоха, люди:
      завтра так прикро не має бути,
      як вчора, і слово сіє писати
      в tempi слідує нам passati.

      Позаяк осередок душі у тілі,
      ми будем ліпшими, чим хотіли.
      Пирога ми засмажим на чистім салі,
      адже так смачніше: так нам казали.

      ___________________________


      "Hear the voice of the Bard!"
      W. Blake

      1
      Ми окрай села не чаркуєм в сіні.
      Ми себе не дамо в женихи царівні.
      Ми мочаєм в щі не постіл, а вуси.
      Нам сміятись сором і нудні рюмси.

      Ми дуги з ведмедем не гнемо нігтем.
      Ми на сіроманці вперед не їдем,
      і він не зведеться, пирнутий шприцом,
      ні в зударі об землю, чарівним принцом.

      Мідні сурми чуючи, ми не сурмим в них.
      Ми не любим подібних собі й осібних,
      крутіших замісом на іншім тісті.
      Ми не певні у часі, а частіш – місці.

      Позаяк від півдня далеко північ,
      думка сіпає думку чимдуж надривніш.
      Коли меркне сонце, ми струм вмикаєм,
      кінчаючи вечір грузинським чаєм.

      2
      Ми не бачим сходів у ріллі нашій.
      Жахний у нас захист, суддя незрячий.
      Нам миліша швайка, чим гол воротам.
      Вчастуйте обідом нас і компотом.

      Нам зоря у оці, що сльоза – подушці.
      Ми гидуєм короною на ропусі,
      чиряком і бородавкою на п'ясті.
      Подаруйте нам тюбик доброї мазі.

      Нам глупство миліше хитрощів лиса.
      Ми не відаєм, нащо деревам листя.
      І, коли ті Борей обриває махом,
      ураз ціпенієм, пройняті жахом.

      Позаяк на тепло зазіхає холод,
      піджак у латках наш, кожух в проколах.
      То не глузд ослаб, а вічі нездалі
      різнити орла силует і чаплі.

      3
      Ми боїмся смерті і страт посмертно.
      Нам знайомі наші жахи предметно:
      порожня імовірніша чанів пекла.
      Ми не знаєм, чи чує хто наше "леле…"

      Наші лінії доль і на крапку згідні.
      В узголів’ї доні в нічній сорочині,
      або сина – в майці – не стати нам снами.
      Наша тінь довша ночей перед нами.

      То не дзвін калатає над хмурим вічем!
      Ми в пітьму ідемо, де світити нічим.
      Ми спускаєм стяги й палим бумаги.
      Дайте пригубити напослідок з фляги.

      І чому так виходить? І гріх за долю
      кивати на вдачу або Божу волю.
      А обіцялась хіба інакша?
      Ми платили за всіх, от і решта ваша.


      ____________________________



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. З Іосіфа Бродського. Посвітач
      Сатир, лишивши бронзовий струмок,
      стискає канделябр на шість свічок,
      як річ, належну одному йому.
      Але, як непомильний каже опис,
      він сам йому належить. Позаяк,
      належність обоюдна річ, бідак
      не виняток у описі. Тому
      в його мошонці зеленіє окис.

      Метка уява виокремить яв.
      Було таке: долав і він уплав
      потік, в чиєму дзеркалі давно
      шістьма гілками шумували зела.
      Обняв був стовбур. Стовбур коренивсь
      в землі. На гладі вод сліди кудись
      одніс потік. Просвічувало дно.
      І відкись щебетала Філомела.

      Тривай тоді усе це зайвий миг,
      сатир і самоту пізнати б міг,
      і непотрібність ручаям, землі;
      та тої миті попустився жалю.
      Темніло. Із кутів, жалям у лад,
      "Не вмер" – не угавав дует свічад.
      Посвітач опинився на столі:
      осяяти довершеність ансамблю.

      Є стан речей, є стани речовин.
      Сатиру в бронзі копії світлин
      не шкодять. І позаду Рубікон,
      і отвердів увесь, до геніталій.
      Тим і бере мистецтво, вочевидь,
      умить, що навіть потемки яснить,
      оскільки головний його закон,
      достоту, в незалежності деталей.

      Палімо ж свічі. Годі балачок,
      шкода чи ні сатирові свічок.
      І ким хто володає – годі кпин,
      хоча гримаси і зловісні, врешті.
      Не я тебе, красуне, обійму.
      І докір слізний твій – казна кому;
      оскільки заливає стеарин
      не спогади за річ, а суто речі.


      ---------------------------------





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. З Іосіфа Бродського. Співи без музики
      Коли ти поминеш мене
      в краю чужім, хоча нівроку
      слова ці вимисел, а не
      завбачення, про віщо оку

      у всеозброєнні сльози
      вони не повістять, ні дати
      їх витончена волосінь
      не в змозі вивудити, най ти

      за тридев’ять земель і за
      морями, в формі епілогу
      (хоча, нагадую, сльоза
      і без минулого, потроху

      все зменшує), але мене
      ти поминеш тамтого Літа,
      ще Божого й зітхнеш, – о, не
      зітхай! – обвівши сумовито

      ті кількості морів, полів,
      між нас – і не убачиш чинні
      з літами речі: товп нулів
      та їх очільниці.
      В гордині

      твоїй чи сліпоті моїй
      річ, або тім, що ні до чого
      не зобов’яже це, та їй-
      же, й дякуючи Богу,

      на боргову бодай пеню
      за те, що боронив погано
      від гірших бід, обороню
      тебе від зайвого зітхання.

      Майбутнє має форму тьми
      і супокою в ній нічного.
      В майбутньому, якого ми
      не знаємо, щодо якого,

      собі, принаймні у однім,
      я можу ясувати дещо:
      що стріч зі самотою в нім
      нам доста випаде і те, що

      воно уже настало – рев
      метілі, здаленілі зойки з
      глухої сутолоки мрев
      тому незаперечний доказ –

      в майбутнім – і не у простій
      розраді річ, а в гойній силі –
      отак бо віщий голос мій!
      зворушити уяву в стилі

      Шахерезади й рубаї,
      і, позаяк цілющий скорше
      посмертний жах, а не її
      мотиви смертного, – дозволь же

      осичин лепетом журних
      і зичити тобі утіх; та
      щоб тіні у снігу круг них
      звитяги славили Евкліда.

      ***

      Коли зітхнеться по мені,
      дня, місяця од Божа Літа
      такого бо, на чужині,
      за тридев’ять земель – а вийде

      не менше двадцяти осьми
      можливостей – озброюй вічі
      вологи краплею, візьми
      ще аркуш, і пером щовище

      сторчма в нім перпендикуляр
      постав, сподіванці в підпірку
      й помогу, буцім той кресляр,
      між точок двох: як під копірку

      маліємо ми, чи й цілком
      зникомі, а папір – спонука
      триматись поблизу обом,
      хоч точками; отож, розлука

      і є межею по прямій,
      і, самовіддані, як пара
      коханців – погляд твій і мій –
      крутизні перпендикуляра

      послідують у горній схрон
      з надією на порятунок
      висот і ломотою скронь;
      то що це є, як не трикутник?

      Огляньмо і фігуру ту,
      яка незлецьки в часі онім
      нас понукала б у поту
      скидатися не раз холоднім,

      найти потилицею кран
      опаленому злістю глузду;
      і стачило б її старань,
      коли не стерти віч полуду

      із ревнощів, прикмет, комет,
      порч, приворотної хороби
      – то перейнятись на предмет
      її трикутної подоби.

      Всьому своя пора і ґрунт –
      а тиснява і сліпуватість
      обіймів – ліпші з запорук
      розлук тривалих; обійнятись

      воліли й покладались ми
      самі на простір чи не надто
      лопатками та ліктями,
      за що сторицею й розплата

      за зраду нам; візьми перо
      і чистий аркуш – для промоцій
      простертого, проймися про-
      порційністю – а ми у змозі

      весь простір уявити, геж,
      і уселенськість місць, належних
      Творцеві: не сторожі веж
      захмарних, то страстей у вежах

      захмарних – уяви собі
      оту пропорцію, прямою
      між нами лежма, далебі,
      і, мапу буцім, для розвою

      подробиць сутнісних, розміть
      сей аркуш, умістити перш ніж
      урешті все – і зрозуміть

      любові від життя залежність.

      Отож, нехай прямої довж
      відома нам, а нам відома
      її тотожність скріпам лож
      подружніх, і зіяє пройма

      на місці стріч проникних віч
      од недолугого маневру
      між крайнощів(об чім і річ),
      то перпендикуляр, по центру

      сторчма постаючи, трима
      два погляди і, прямовисна,
      з підстав ґрунтовних, обома
      здіймається його вершина

      озонних не заради дір,
      і віч снаги обом не стачить
      на більше; але кожен взір,
      заціплий на вершині – катет.

      Прожекторів так промінці,
      проникні у недружній хаос
      захмарний поночі – і ціль
      найдуть, і раді перетятись;

      та ціль їх – не мішень стрільця
      несхибного, – але бездонне
      свічадо неба, де лиця
      нездалі бачити ’дне óдне

      не кажуть; і кого, як не
      мене, теж катета, окрему
      тобі довести надихне
      з оказією теорему

      обернену прямій, і де
      доведене наводить ляку
      гірш пугала, і жах веде
      забаглого притулку в закут.

      Це те, що нам обом дано.
      Надовго. Назавжди. Завважу
      незримі, а усе одно
      матерії. Зразки пейзажу

      місцини для нестрічі. Звід
      захмарний. У відлюдних нішах
      гостинний закапелок. Рід
      кутів, тим ліпших, що глухіших,

      принаймні, тим, що зусібíч
      нас не заскочать там. А решта
      є власність неподільна віч:
      верх власності для їх предмета.

      З роками, бо далеко до
      безсмертя нам і до едемів,
      ми вимостимо там гніздо
      і в нього порівну складемо

      скарби самітників, сміття
      неоговореного тощо
      у закутах подовж життя;
      і рано, або пізно, точка

      указана піде у ріст,
      заматеріє відкорінно,
      в ній зоряних набуде рис
      світ внутрішній, який хмарина

      не застує, бо сам Евклід
      дає обом, імлою любим,
      і третій кут заздалегідь;
      се, буцім, і скріпляють шлюбом.

      Такий нам випадає триб.
      Надовго. Назавжди. До гробу.
      Незримим навіч. То згори
      є вічі, пильні на поробу

      невидиму: і день, і ніч
      по Схід од Заходу і повні
      зникомі – ока умлівіч
      усевидющого не годні

      уникнути. І кільки б яв
      пітьми не ув’язнила скопом,
      візьми його тепер і встав
      своїм новітнім гороскопом,

      докіль те око в темноті
      не розібрало слів. Розлука
      є сума тріїці кутів,
      а нею викликана мука

      походить з потягу множин
      до злук; і їх взаємна мога
      сильніша інших форм тяжінь.
      І поготів – потуг земного.

      ***

      Схоластика, ти кажеш. Так,
      дітвацька забавка із горем
      ним невстидимих неборак
      у сховки. І зоря над морем –

      що є вона, як не (дозволь
      додати, щоб зарозумілим
      не видавався штиль) мозоль,
      натерта просторові світлом?

      Схоластика. Бог її зна.
      Можливо. Згода відповісти,
      теж відповідь. І де вона,
      межа схоластики в сім світі?

      Бог віда. Ідучи до сну,
      я бачу за вікном кончину
      зими, що застує весну:
      це ніч відраює причину

      від висліду. Не визнають
      квадрати, дати, оковиди
      твою долоню, чи мою,
      до скронь притиснуту...
      Коли ти

      невільно поминеш мене,
      згукнуться мимоволі згадкам
      і височіні, де майне
      деінде там, над Скагераком,

      у інших колі, чи сама,
      блукава, мерехтлива ледве
      зоря, якої вже нема.
      У тім і поляга мистецтво

      любові, та й життя, утім,
      у нім чутті речей підспудних,
      що в місці виявить пустім
      скарби, потвор, дівочогрудих

      крилатих левів пасадобль,
      божків безмірної могуті,
      провісників орлиних доль.
      Подумай, скількимога суті

      творінь простіш – і поготів,
      чим витинати оторочки
      природній оболонці див –
      дійти у просторіні точки!

      Ткни пальцем уві млу – най будь-
      куди. Куди волієш ткнути.
      Не те, що є у ньому, суть
      життя, а те, що мусить бути.

      Ткни пальцем у пітьму вгорі,
      де висотою ані ноти
      не поступається зорі;
      а як її нема – довготи,

      мазків зайовзаність незлу
      звиняй, немов тетер убозтву
      над токовищами розлук,
      немогу звиситися мозку.
      -----------------------------








      -----------------------------



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. З Іосіфа Бродського. На виставці Карла Вейлінка
      Пейзаж, чи майже. Кількісно фігур
      помалу убуває у довкіллі
      з напливом статуй. Білість шевелюр
      у мармурі, цім навпаки вугіллі
      місцин, годиться Півночі. Плато;
      гіпербореї патрають капусту.
      Усе горизонтальне, і ніхто
      вас не притис розчулено до бюсту.

      II
      Можливо, це – майбутнє. Тло, еге ж,
      для покаянь, для помсти товариству.
      Проникливо-приглушеного "геть!".
      Раптового прийому джиу-джитсу.
      Еге ж, се – місто будучини. Сад,
      густий і непроникний ба, на оці,
      як ящірці у тропіках – фасад
      готелю. Поготів – у хмарочосі.

      III
      Можливо, вид минулого. Жалів
      і відчаїв межа. Тунель в Геєну.
      До "л" у черзі товпи дієслів.
      Укоськаність сум’ятиці кримплену.
      Се – царина минущого. Стезі,
      глухої, без надій. Калюж тутешніх,
      що всотують зображення усі,
      як лушпайки – окатої яєчні.

      ІV
      Достоту – перспектива. Календар.
      Вірніше, із роз’ятрених гортаней
      нагода глибині душі нездар
      зізнатись у потузі бездиханній.
      І голосу, не оку, як було,
      опісля перепрошувань на кутні,
      спідручно обирати більше зло
      і сподіватись чулості в одлунні.

      V
      Можливо – натюрморт. Оддалеки
      усе, що опояшуть рамці, махом
      мертвіє, нерухоміє. Хмарки.
      Ріка. Над нею випадкова птаха.
      Рівнина. Часто-густо, і вона,
      як формою приплюснута ідея,
      і передує змісту полотна,
      листівки, виправданням Птоломея.

      VI
      Можливо – зебра моря або тигр.
      Від скинутого погляду і плаття
      облизує литки наперекір
      нездалій у засмазі балюстраді,
      і вечоріє, далебі. Жара;
      і розпашілий молот з наковальні
      зісковзує; і соло комара
      кінчається овацією спальні.

      VII
      Можливо – декорація. Дають
      "Причини Нечутливість у Розлуці
      до Висліду". Розчулює прелюд
      спів-виконавців, сліпуватих буцім,
      і "до" звучить, як тимчасове "од".
      Блискуче, ніби крапелька зі крану,
      з вібрацією, над дротами нот,
      місяцелике лине в ніч сопрано.

      VIII
      Достоту, що – портрет: у свій манір
      землисті, невибагливі відтінки
      поверхонь успадковує і зір,
      зосібна – у приставлених до стінки.
      І поступкою світлому, бліді
      клубливі хмари, буцім олімпійці,
      спиною чують уряди-годи
      у маляревім – погляд самовбивці.


      Що, зрештою, і є автопортрет.
      По суті, крок убік од власне тіла,
      повернутий у профіль табурет,
      вид здалеки життя, що пролетіло.
      Оце і звуть "майстерністю": пуття
      і змогу не боятись процедури
      своєї, власне, в формі небуття,
      відсутності в нім, списанім з натури.


      ---------------------------------



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. З Іосіфа Бродського. Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
      Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
      навік прощаюсь зі твоїм порогом.
      Не колихнеться град, не стрепенеться весь
      од голосу тамованого.
      З Богом!
      І сходами, на вулицю, у тьму...
      Навстріч тобі – околиці в диму,
      болота вечорова прохолода.
      Я не завада зору будь-кому,
      словам твоїм журним – не перешкода.
      І що воно – не здалеки гадать.
      Пучки трави... модрина в пелерині...
      Гнітять тебе, мені не в благодать
      одлюдністю, доступні просторіні.

      --------------------------



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. З Іосіфа Бродського. Тумасу Транстремеру
      От і знов я стою під цим вицвілим німбом,
      обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом
      душі. Помалу накрапує. Юрка полівка
      мене привітала свистом. Збігло піввіку.

      Барвінок і камінь зі скулами у щетині
      моху з тих пір ні з місця. І тхне, в пати́ні,
      бляклий, у смугу, гомерового сувою
      відріз, чиї непомірності воздаються моквою.

      Це уперше помітили дерева, неоковирна
      чия як укопаність слідує з недовіри
      птахам з їх метушнею і відбиває строгість
      погляду на сторукість – іноді одноногість.

      У цім рівнім, безпристраснім, потойбічнім світі
      відмінність рибини, що йде у сіті,
      і вимоклої на хлющ статуї алконавта
      помітна тільки адептам ідеї "будьмо/бувайте".

      І радше її двокрапка, чим дріб у еннім коліні
      голосу й позачасся, виплід оледеніння,
      я просочую рідну, ржаву, гранітну масу
      крапелькою зіниці, пильної свого часу.



      ---------------------------------



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. З Іосіфа Бродського. У розпал холодної війни
      Хто там підсів до вікна на зеленім стулі?
      В одіжі неохайний, у голові – сажа.
      Вічі цвіту навиліт кулі
      готові до будь-яких перипетій в пейзажі.

      Всюди жертви барометра. Не чекаючи залпу,
      царства самі конають, вилиняло червоне.
      Ми всі тепер за кордоном, і коли завтра
      війна, я куплю безкозирку, бо піхота утопне.

      Ми певні, що ми на півночі. Китиці горобини
      опромінять наличник осиротілій дачі.
      І хай ви – тричі Гирей, за лице рабині,
      трапся крити вночі, дякуйте цій удачі.

      А ще без угаву накрапує, буцім природа мозку
      має що сповістити; та не псувать щоб крівці,
      пошіптує на наріччі. А як скористає Морзе,
      хто оте розшифрує, крім шиферини крівлі?



      ------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. З Іосіфа Бродського. Похорон Бобо
      Бобо померла, а шапки не геть.
      Сутузі зі осмут сухій не вийти.
      Метелика лиш нівечить багнет
      Адміралтейства, куций нашпилити.

      Квадрати вікон, арки опостінь,
      як дуги брів. Зведімо їхню певність
      в "Що коїться" – пустім до віч пусті
      вичерпно ізсередини: "Ось це ось".

      Бобо померла. Збігла середа.
      На вулиці, на випадок нічлігу
      білісінько, і чорна лиш вода
      ріки нічної не приймає снігу.

      - 2 -
      Бобо померла. В інеї журби
      квадрати вікон, аркові півкружжя.
      Такий мороз, що хай уб’ють, аби
      зі вогнепального оружжя.

      Бувай, Бобо, о, чарівна Бобо.
      Сльозу сочити личить скибці сиру.
      Услід тобі податися слабо
      і остовпіти обіч не під силу.

      Твій образ буде, знаю наперед,
      у спеку, на морозі-ломоносі
      зникомий обертати силует
      у неповторній перспективі Россі.

      - 3 -
      Бобо померла. Відчаї зажур
      не празнують, а ті слизькі, як мило.
      Сьогодні ось наснилось, що лежу
      у ліжку в негліже. Бувало діло.

      Зірви цей аркуш, дату переправ:
      кільце нуля крутне і лік утратам.
      Сни без Бобо обволікають яв,
      але повітря в дім трапля квадратом.

      Бобо померла. Немічні вуста
      огубити: "Не треба", ледве теплі.
      Напевне, після смерті – пустота.
      Гірка, але чесніша, чим у Пеклі.

      - 4 -
      Ти всім була. Але тому, що ти
      покійниця, Бобо моя, ти стала
      нічим, точніше згустком пустоти.
      Що теж, якщо подумати, чимало.

      Бобо померла. Круглі очеса
      пополосує обрієве лезво,
      та вам, Бобо, Кікі або Заза
      замін катма взаємонезалежно.

      Іде четвер. Я вірю в порожню,
      у Пекло буцім, так у ній херово.
      І Дант новий покутує вину
      і на пусті місця ставляє слово.



      ------------------------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. З Іосіфа Бродського. Я розлякував ящірок в зарослях чапараля…
      Я розлякував ящірок в зарослях чапараля,
      посе́дів у буцегарнях, перепливав моря,
      жив з китаянкою. Ба, моя
      стовпова дорога петляє далі, чим краля
      на вокзалі загадувала. І то:
      гадай на руці, та не скорохода.
      Несусвітне у вивороті пальто
      крівці псує порі року доста,
      окрім "мусора", й гамузом. Далебі, верста
      потурає межам, чиє правúло
      губить пейзаж і плодить місця,
      де зовсім зайве, я бачу, тіло.
      Ба, і крива у змозі підтюпцеві прямцем,
      звіріючи од взуття, пробелькотіти "не треба".
      Глянцю світлини легше зглянутись над лицем,
      чим змалювати янгола в профіль з неба.

      -----------------------------






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. З Іосіфа Бродського. Шість років по тому
      Були так довго разом, що припав
      на друге січня раз, і два вівторок,
      що скинута у подиві брова,
      як щіткою зі скла автівки – морок,
      зганяла навідліг з лиця печаль,
      лишаючи проясненою даль.

      Були так довго разом, що і сніг
      недавній вікувать плекав надії,
      а щоб повік їй мружити не міг,
      ховав я ті долонею, і вії,
      не певні у долоні рятівній,
      метались, як метелики у ній.

      Були отак неквапні в новизні,
      що і тісні обійми уві сні
      безчестили увесь психоаналіз;
      що губи, зголоднілі по плечу,
      з моїми, що гасили вже свічу
      і не чинили опору, зливались.

      Були так довго разом, що в’юнкі
      шпалерні ружі впали у немилість
      березових гаїв, і навпаки,
      і деяка грошва в обох водилась,
      і обрій з моря тридцять вечорів
      пожежами Туреччині ярів.

      Були так довго осторонь, без книг,
      без меблів із начинням, колуарам
      з канапою чужим, що заковик
      не мав трикутник з перпендикуляром,
      в помогу деким, стійма, зокрема,
      устромленим над крапками двома.

      Були так довго разом, що цілком
      загусла тінь і бачились обом
      за двері запобіжні – сниву, мислі,
      та стулки самохіть не подались
      урізнобіч, і ми проникли крізь,
      і чорним ходом у майбутнє вийшли.

      -------------------------



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. З Іосіфа Бродського. Нове життя
      Уяви, що війна скінчилась і запанував мир.
      А ти собі одбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
      або дрізд, а не юнкерс щебече на гілці "чи-р-р-р".
      А за вікнами – не руїна міста, але бароко
      площ його; пальми, пінії, магнолії, чіпкий плющ,
      лавр. А чавунні мережива, де нудьгувала
      повня, наразі стримали натиск мімози, плюс
      вибух агав. Що життя – річ складна, тривала.

      Люди виходять з кімнат, де стýльці, як буква "б"
      чи м’який буцім знак, рятують їх у запамороченні.
      Вони не потрібні нікому уже, окрім себе,
      плитняка бруковиці та множини в означенні.
      Річ в гегемонії статуй, або й порожні їх ніш.
      Себто, якщо не святість, то годиться синонім.
      Заваж, що усе це – правда. І, головно, що видніш
      у собі усе видне в нім, у зайвім, у геть стороннім.

      Життя починають наново саме отак – з картин
      виверження вулкану, шлюпки, що боре бурю.
      Зі чуття наодинці з ними, що ти один,
      буцім, цю катастрофу бачиш. Що каламбуру
      бракує м’якої канапи, зів’ялих уже квіток
      в жовтій китайській вазі поруч спитої кави.
      Волаючі барви квітів, зойки уст-пелюсток
      остерігати уяву, врешті, не зволікали.

      Будь-яка річ вразлива. І мислима, і яві
      належна, всі забуваються. Сказано, речі холопи
      мислей. Готові форми їх, узяті у голові,
      їх пов'язаність місцем, якості Пенелопи,
      опінії за майбутнє. Засвіт піє когýт
      У новім житті, у готелі, ти, ідучи із ванни,
      загорнений у простиню, триножитимеш і тут
      чотириногі меблі, металеві і дерев’яні.

      Уяви прикінці епос ідилією. Що слова –
      зворотне язикові полум’я: монологу,
      що глитати, як дрова, щоліпших не забував;
      що завбачував і твою неважнецьку могу,
      мізер тепла. І цілісінький ти тепер.
      І собі не морочиш голову, відкіля ці байдужі
      гурти помон, вертумнів, венер, церер.
      І тому на устах твоїх пісеньки пастуші.

      Годі буцім оправдуватись. Як не крапи тузи,
      валетів нез'ясовних мастей не змести зі столу.
      Уяви, що за щирим голосом не знайти сльози,
      пристрасті бодай до чогось, любові, болю.
      Уяви, що інколи радіо ловить і старий гімн.
      Уяви, що на кожну букву здибуєш цілу свиту
      з букв, що зіб’ються у "бетсі"», у "ібрагім",
      і перо полишає межі смислу та алфавіту.

      Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
      класика перспективи, бракує хіба що танка
      або ж – сирого туману в її кінці;
      голий паркет, нездалий спокуситися танго.
      Миті в новому житті зайве гукати "стій":
      це зведе нанівець її, звіє, як хмарку.
      Але рис твоїх глянцю вистачить, щоб на тій
      стороні здоровити всіх і ліпити марку.

      Білі стіни кімнати білішають поготів
      од кинутого, на острах самим, очевидьки,
      погляду, радше звиклого пуститися берегів,
      чим з нестачею в спектрі їх півтонів розцвітки.
      Аніщо річ не вибачає, як ті скрушні
      місцини, де річ скінчилась. Чулість у прикінцевім
      інтересі, себто, до порожні,
      до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

      Хмара у новім житті коштує сонць. Дощі,
      ідучи без угаву, не панькаються з незгідним.
      Тим же маніром, потяг, що ти не стрічав, ждучи
      на пероні в плащі, прибуде належним чином.
      Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
      Око найде обмилок, аби насолити фену.*
      І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
      а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.

      --------------------------
      *фен – нім. Föhn, від лат. favonius — сильний і поривчастий(переважно західний) вітер з високою температурою і низькою відносною вологістю повітря, що дме з гір в долини
      ---------------------



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. З Іосіфа Бродського. Пам’яті професора Браудо
      Люди рідкісних фахів рідко, та помирають,
      урівнюючи свій труд з рештою. Землю риють
      люди інших професій, і родичі їх назавтра
      пониклі, як та природа, по втраті іхтіозавра.

      Март – чорно-білий місяць, і зору в марті
      налаштуватись легше до відображень смерті;
      сніг, колії коліс, і підіймає слідом
      комір піший світлині, що їде неквапно містом.

      Голос із телефону поночі, замість фрази
      передає дротиною, немов намистини, сльози;
      ба, цей клавір німує, от і на важіль давиш,
      бо на учуті ноти годі дібрати клавіш.

      Кинуті онімілим плачем напризволяще,
      тíкають на стіні розпачі "до" побачень,
      у порожні квартири, ревній тиші на зависть,
      колами млі вторує нот онімілих запис.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. З Іосіфа Бродського. Наступному століттю
      Поступово дійсність набуває сенсу недійсності.
      Ти огубиш ці буквиці, ці дещиці від пера,
      і коритимеш, геж, як мураху – кора,
      розкоші повільності.
      Заваж, що люди з’їздять з квартири суто зі прописних
      підстав: стрибає квартплата, маячитиме скорочення;
      просто будучина має зиск зі здороження
      без них.
      З іншого боку, візьмім сузір’я. Як виснував би суддя,
      позаяк швидкість світла – біда завідома,
      присутність їх є відсутність, і буття – суть мітина
      небуття.
      Так, з роками, докази переважать і самі злочини, дні –
      життя у цілому; сугубо крапками, комами
      підміняється голос. Але од тебе не діждешся ні
      телескопу, ні бентег споминами.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. З Іосіфа Бродського. Романс для Щуролова і Хору (З поеми «Хода»)
      Шум ходи,
      шум ходи
      цілу ніч,
      сніг летить,
      сніг летить,
      на карниз.
      Ледь учув
      ти прити-
      шений клич,
      опускай-
      ся по схо-
      дах униз.
      Місто спить,
      сплять задвір-
      ки, двірці,
      сніг летить
      до нічних
      ліхтарів,
      Місто спить,
      місто спить,
      сплять вітці,
      охопив-
      ши крижі
      матерів.
      Сніг летить,
      сніг кружля
      повз ліпних
      капіте-
      лей і склеп-
      лих повік,
      тої ми-
      ті йдемо
      ми од них,
      тої ми-
      ті йдемо
      ми навік.

      Нас веде
      Щуролов!
      Щуролов!
      здовж па-не-
      лей і цин-
      ків дахів,
      і пісні
      тим гучні-
      ші, немов
      хор щурів
      сподобив-
      ся на спів.

      Вічно хвацький,
      юнак,
      молодик,
      вічно хвацький,
      коханець,
      дружок,
      обер-нись,
      озир-нись
      та гляди,
      як опи-
      сує ко-
      ла сніжок.
      Зі спини –
      ані світ-
      ло, ні тьма,
      тільки ця-
      точки, ця-
      точки віч,
      чи ти під-
      лий, чи об-
      маль ума,
      мла з поти-
      лиці гід-
      на облич!
      Слідуй флей-
      ті і хут-
      че крокуй,
      сніг сліди
      замете,
      занесе,
      Забуттям
      божевіл-
      ля лікуй!
      Од непа-
      м'яті бе-
      зум спасе!
      Заповзя-
      то тобі,
      Щуролов,
      на чужби-
      ні вітці
      голосять
      свою дя-
      ку за щед-
      рий улов,
      і нія-
      ких повер-
      нень назад.

      Лису го-
      лову мав,
      чи голив,
      наплюва-
      ти на за-
      чіски стиль.
      Але спів
      поголів’я
      щурів
      по Росії
      гучить
      відусіль!

      Дні і ро-
      ки летять
      і летять.
      Мла оку-
      тує наст
      середмість,
      як не бе-
      зуму влад-
      ця печать,
      і безум-
      ний, зали-
      вистий свист.

      Позаяк
      не забудь
      настанов:
      нас веде
      од зори
      до зори,
      нас веде
      Щуролов!
      Щуролов!
      Нас веде
      Щуролов! –
      повтори.

      --------------------












      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень».
      Затіють спір батьки вночі.
      І фраз оривки, і плачі
      велять, не спитуючи віч,
      склепити ті хутчій.

      Їх реплік ляпаси німі,
      і крик дрімлюги у пітьмі.
      Дзиґар у головах кує,
      і гул у голові.

      І хутче кидає у дріж
      не те, що чути лживу річ,
      а те, у чім – дитя обох –
      зізнаєшся собі ж:

      і не зітхнеш, і вислиза,
      немов у матері, сльоза.
      "Розбудиш сина".– "Ні, він спить".
      І віч стулити – зась!

      І чути гріх, та що робить.
      І не гучніше, чим рипить
      ще ліжко, теє чує ніч,
      що слід скривати вочевидь.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
      Пече повіддя мерзле п’ясть.
      Коневі ні у чім пенять.
      А перший лід калюж тріщить,
      як язики багать.

      Не чує кінь тривог моїх.
      Ба, чоботиною у бік
      йому, чи якось інше їх
      навряд я передати міг.

      Знайомий ліс, стежа в яру.
      І так обом відома путь,
      що сам скеровувати рух
      я можу будь-що-будь.

      Додаймо руху кільки слід,
      як сóсна щоглова – у ріст.
      І дуло на галяві жде
      на нас – не кільця літ.

      Стежі дедалі ужчий біг.
      Кущам дрижати, далебіг.
      А нам триматися доріг
      своїх, триматися доріг.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
      Сніги на каменів гряді.
      Біліють падоли, бліді,
      як небо. І горожа лиш
      чорніє в самоті.

      Холоне ліс у білій млі.
      Світліє мла на тому тлі.
      І чорні палі, у снігу
      нагі, із-під з землі.

      І їде верхівець один.
      Сліди вовків буцає кінь.
      Горожі палі у снігу
      підков чатують дзвін.

      У масть пальто, як перший грак.
      Сліпа вона. Ба, не сліпак,
      глухий, німий, гарячий як
      ті палі, неборак.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. З Іосіфа Бродського. Зі «Старих англійських пісень»
      У січні бралась я. Нарід
      юрмився у моїм дворі,
      і без угаву дзвін гудів
      у церкві на горі.

      Із-під вінця, як на руці,
      дорога у оба кінці…
      Шлю погляди у далечінь,
      та де мої гінці…

      Церковний дзвін усе гуде.
      Жених мій віч не одведе.
      І стільки свіч нам осяйних!
      І я рахую їх.




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. З Іосіфа Бродського. Пам’яті Кліффорда Брауна
      О, це – не блюзова, це – холоднюча синь.
      Це – барви Атлантики в середині
      лютого. І ти байдужий до одінь:
      все одно спина гола і на льодині.

      О, це – не просто льодина, одна з льодин,
      це що відмова теплу по суті.
      Вона – сама в океані, і ти один
      на ній; і заспів сурми – як падіння ртуті.

      О, це не щире соло у млі саднить,
      а палець в дієз умерз, ані рукавиці;
      і крапля іскриться, пливе в зеніт –
      як відбитки світів потойбіч зіниці.

      О, це – не віч сітківка, це – іскряна парча,
      зір і смуг нова грамота з нотним станом.
      Лід не тане, дрейфуючи на очах,
      посвічуючи кулісі полярним сяйвом.






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. З Іосіфа Бродського. Кафе “Трієст”: Сан-Франциско
      До рогу вулиць Грант і Вальєхо
      я навідався ехом
      буцім уст, що волів
      цілувати без слів.

      Жодних, бачимо, змін одтоді
      в обставі та у погоді.
      Очевидьки, позаочі
      кола речі триваліші.

      Зимно. В спітнілій шибі
      жести, так притаманні рибі
      зграйній, буцім водиці струм
      гріє акваріум.

      Ріці витеклій повернутись
      годі витоків, схожа участь
      сліз у спомині. Оним теж
      радше сам собі ощипнеш

      хвіст, як ящірка у пустелі
      тої мареві, буцім пеклі,
      де на зайду, лишень піткнись
      у піски, дожидає Сфінкс.

      Загадко! Золотаві, мідні
      пасма! сукенки беж, тендітні
      щиколотки! Звукорядів
      слух тим чуліш од "read", як "dear".

      Яке маєво пеленає
      минущин-будучин небокраї
      з хитавицею, скрипом щогл
      вимпел лодії – триколор?

      Ближчі берега ті, хто чалив
      з вод лляних? а разка коралів,
      дастьбі, в кількоро намистин,
      стане, – вилюднити інстинкт?

      Геж, як прощений гріх, і годі
      душам інде годити плоті,
      любо дух перевести нам
      в сім чистилищі, й фіміам

      нам у поміч, де од знеможу
      окликають як пить сторожу
      святі та грішні не без підстав,
      куди обачно я завітав.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. З Іосіфа Бродського. Ex oriente
      Так, буцім Лівій Тит який, і він
      в пустім шатрі не важив на шпарину
      світ за очі з пісками наздогін,
      правицею мнучи листа із Риму.
      Палило сонце. Стільки поспіль днів
      він брів один в безводнім океані,
      що видавав і зір, що осклянів,
      що слини теж немає у гортані.
      Палило сонце. Стовпчик ртуті ріс.
      І вхід у кýщу чулий її смутків
      пісок заніс, заніс, поки він думав,
      які вони вологі, кілько сліз.

      ---------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. З Іосіфа Бродського. Вірші на смерть Т.С.Еліота
      Помер він в січні, на початку року.
      Співав мороз під ліхтарем нівроку.
      Природі не з руки було до строку
      кордебалет красот усіх явить.
      Засніжені шибки робились вужчі.
      Басив і кріпшав оповісник стужі.
      На розі брались кіркою калюжі.
      І брязнув ланцюжок об дверці літ.

      Банкрутством спадку не шпиняє днина
      родині Муз. Безрідна сиротина,
      поезія тримається зосібна
      на неугавнім добіганні днів.
      Плеснувши у зіниці або лімфі,
      вона рідня лиш еолійській німфі,
      мов друг Нарцис. У календарній римі
      на видноті і час, що здаленів.

      Без волі злої і понук до злого,
      з Каталогу, по всьому, чималого,
      смерть не співучість спитує оного,
      а навіч і по-імені співця.
      Їй байдужі узліски і галяви,
      моря зі блиском, гожим для уяви;
      вона, що є завісою вистави,
      уважити зволяє лиш серця.

      Багаттями з хвоїн пустир світився,
      мелися за поріг скалки і глиця,
      лічила янголят своїх полиця.
      Католик, він не міг не ждать Різдва.
      Та наче море, в піннім шумовинні
      плескає в хвилеріз, і, потай в піні
      назад усе визбирує, він нині
      відкланявся у розпал торжества.

      Уже не Бог, а Часу плин майбутнім
      зове його. І піснярам наступним
      махини його хвиль і глиб під спудом
      до квітчастої крайки бахроми
      несе грайливо, ними б’ється досі
      об край землі, сміється у затоці
      пісень січневій, маючи на оці
      ту сушу днів, де зостаємось ми.

      ІІ
      О, непомильні в лицях, маги, де ви?
      Агов! Як ореол – після весіль:
      Фігури дві скорботні обопіль.
      Співають обі. Обі – в співі ревні!
      Дві діви мов, та горе тлумачеві.
      Не страсті означають стать, а біль.
      І профіль на Адамів мимовіль
      скидається, а зачіска – від Єви.

      Уклінно, скількимога там голів
      Америка-родителька у млі –
      і Англія, де він помер, схилили
      по обі сторони його могили.
      І в небі хмари, ніби кораблі.

      І будь-яка могила – край землі.

      III
      Аполоне нових діб,
      поклади вінок до стіп
      Еліота, як наділ
      невмирущим в світі тіл.

      Шерех кроків, ліри звук
      не забуде ліс округ.
      Буде пам'яті служить
      тільки те, що буде жить.

      Годі в світі піль-роздоль.
      Не забуде їх Еол.
      Не забуде жаден злак,
      як жадав Горацій Флак.

      Томас Стерн, не бійся кіз.
      М'яко стеле сінокіс
      по стерні отав. Їх дух
      не забув кульбабин пух.

      Так любов тікає пріч,
      вже чужа назавше, в ніч,
      обірвавши крик, слова,
      вже незрима, хоч жива.

      Ти лишив нас, але ми
      іменуєм царством тьми
      край без овидів і меж.
      Це – од ревнощів, еге ж.

      Не забуде ліс і луг.
      Не забуде все округ.
      Буцім певні, – ще діждуть! –
      чулі ласки, рук і уст.


      --------------------------




      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. З Іосіфа Бродського. Кентаври
      Наполовину красуня, наполовину софа, в своїм колі – Софа,
      оглашаючи темінь вулиці, чиї вікна – почасти лиця,
      стуком шести підборів (зрештою, катастрофа –
      те, що стосується змін, як їх не стороніться),
      вона спішить на побачення. Кохання є суміш тюлі,
      волосу, крові, пружин, валика, щастя, родів.
      Мужчина на дві третини, на одну легкова – Муля
      стрічає її гарчанням холостих оборотів
      і спокушає театром. Стегна ще у колисці
      тамують наснагу м’яза до меблів, до викрутасів
      червоного дерева, шафи, чиї полиці,
      в свою чергу, пильні до трьох четвертин, анфасів
      зі відбитками пальців. Спокушає театром, де, в закапелках-сховках,
      колесуючись у пітьмі навзаєм, татуюючи їх фанеру,
      вони тішаться в павзах зі драми ляльок на шворках,
      чим, властиво, були ми у нашу еру.

      ІІ
      Вони вибігають із будучини і, кричачи “даремно!”,
      негайно туди вертаються; вам чується їх чечітка.
      Гілки опосіли птахи, численні несосвітенно,
      в них – ні пера, ні пуху, а лишень “дідька, дідька”.
      Горизонтальне море, барвлене сонцепадом.
      Зимний вечір, позаочі у знемозі
      від синяви, бавиться, наче атом,
      намість розпастися, ланцюжком зі
      дзиґариків. Тлінь тільця сірничини,
      гола статуя, знелюднілі місця танців,
      надто реальні, надто стереоскопічні,
      аби втілитися у чімось, окрім імітацій.
      Лише плющені речі, схожі на воду, рибу,
      надихаються часом і родять іхтіозавра.
      Стихійно явленому як вибух
      профілю не надобиться «завтра».

      ІІІ
      Помісь минущин-будучин, дана в камені, крупним
      планом. Розвиненим торсом і кінським крупом.
      Граматично узгодженими «був» і «буду»
      у границях осяжного. Дати цю річ, як груду
      млосних подробиць; нехай у порожній хатці
      на ніжках цибатих. Плюс нас, наразі.
      Дати – лучачи з тими, кого любили
      в горизонтальній постелі. Або – у автомобілі,
      бранцями перспективи, в ліній у рабстві. Заднім
      кріпчих умом. В вопіющім, нагальнім
      конче – спомині смерті – щемкім, драстичнім.
      Дати це разом – в тепер і вічнім
      житті, де, буцім ті яйця в сітці,
      ми тим і однакові, що жахні насідці,
      одержимій у рамцях нашої ери
      шестикрилою поміссю віри і стратосфери.

      ІV
      Овид цвіту чобіт, плісені онучаки.
      Рокіровки і розмін років, століть на “ген-ген” і “от-от”.
      Проти ночі ревуть, завертаючи з піль, муу-танки:
      крупний єдинорогий скот.
      Усі навзаєм проникні за помочі слова «друг»
      – рідше у розпал війни, чим ідучи з миром.
      Меч, у тузі за тілом при перековці в плуг,
      вислизає з руки, як мило.
      Крім повідка, з хазяями нічим різнить собак,
      у книзі друга літера вторить отій, що перва;
      біля кінотеатру юрма підлітків, як
      в білоголовках замерзла сперма.
      Лиш многорукість дерева для ветерана – мзда
      за одноногість, за чорний квадрат окопу
      зі водицею ржавою, де б звізда,
      впавши, спаслася од телескопу.

      ----------------------------------------



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. З Іосіфа Бродського.
      Крапка ураз оковирна, де край прямій.
      Віко хапає простір, як повітря – зябра.
      З губ, що геть все огубили, окрім “Боже мій”,
      тим гучніша дедалі абракадабра.
      Віднімання, як дзиґою не верти
      абощо, береться за зовнішні дані;
      павутиною сковувані кути
      кімнатини нагадують чемоданні.
      Далі їхать нікуди. Далі зась
      златоустові, пройді – яка різниця.
      І дзиґар так вицокує раз у раз,
      мов домівка вдрузкú ось-ось розлетиться.


      "1982"



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. З Іосіфа Бродського. 24 грудня 1971 року
      На Різдво всі потроху волхви.
      У крамниці насліджено й давка.
      За бляшанку у руки халви
      не знімає облоги прилавка
      провіянтом нав’ючений люд:
      кожен сам собі цар і верблюд.

      Сумки, клунки, пакунки, кульки,
      кучми, галстуки, зсунуті набік.
      Трунки хвої, горілки, тріски,
      мандаринів, кориці і яблук.
      Лиць хаос, і сльота на тропі
      в Віфлеєм у метільній крупі.

      І піднощики скромних дарів
      скачуть в транспорт і ломляться в двері,
      пропадають в проваллях дворів,
      дізнаються, що пусто в печері:
      ні худоби, ні яселець в ній,
      ані Тої, чий німб осяйний.

      Порожня. Та сподіванка див
      пустку сповнює, світлу властиво.
      Ба, чимдуж було Ірод лютів,
      неминучіше близилось диво.
      І жадань нерозривна ужва –
      головна в механізмі Різдва.

      Те і празднує учтами світ,
      і зіставлені щільно однині
      якомога столи. Не до звізд
      їх завсідникам, а благостині
      вже примітна жага в порожні,
      і мигають пастуші огні.

      Сипле сніг; не димлять, а сурмлять
      димарі. І обличчя, як плями.
      Цар пиячить. Не видно малят.
      Хто об’явиться – жодної тями:
      ми не певні прикмет, і серця
      можуть враз не пізнать посланця́.

      А як в проймі дверній, осяйна,
      із туману нічного густого
      у хустині постане Вона,
      – і Младенця, і Духа Святого
      пізнаєш у собі без стида;
      в небо дивиш і видиш – звізда.
      1972



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. З Іосіфа Бродського. Розвиваючи Платона

      Я би волив жить, Фортунатус, в полісі, де ріка
      витикалася би із-під мосту, немов з рукава – рука,
      та щоб вільно впадала в затоку, на всі п’ять пальців,
      як Шопен, що нікому не показував кулака.

      І щоб там була Опера, і щоб в ній ветеран-
      тенор в арії Маріо слугував узірцем старань;
      щоб Тиран йому рукоплескав у ложі, а я в партері
      бурмотів би крізь зуби од ненависті: "баран".

      А ще в місті був би яхт-клуб і футбольний клуб.
      І за вутлістю диму з височенних фабричних труб
      я б упевнювався у пособництві тим неділі
      та довгенько трясся в автобусі, бгаючи в жмені руб.

      Я б уплів і свій голос в спільний звіриний вий
      там, де нога наслідує зачате у голові.
      Зі усіх законів, укладених Хамурапі,
      головно чинні – теж пенальті та кутовий.

      II
      І була б там Бібліотека, і у залах стояла б тиш,
      я гортав би її аннали, де загнуто ком не більш,
      чим чується скверних слівець у щоденній мові,
      освіжити немічних прозу, тим паче – вірш.

      Там стояв би давній Вокзал, уцілілий в війні,
      з фасадом, мли оковирніш у далині.
      Там од вигляду зела пальм у вітрині авіаліній
      прокидалась би миттю мавпа, що дрімала в мені.

      А коли зима, Фортунатусе, зодягне квартал в рядно,
      я б нидів у Галереї, де й митця полотно
      – особливо Енґра або – Давида,
      на родиму пляму скидається вже давно.

      Затемна, я стеріг би з вікна табун
      авто, що снують і мукають казна котру добу
      мимо витончених нагих колон в доричній ліпнині,
      на білім фронтоні Суду не чулих на ту журбу.

      III
      Там була б і оця кав’ярня зі смачним бланманже,
      де, на закид століттю двадцятому, мовляв, є уже
      дев’ятнадцяте, я б угледів, як погляд колеги
      довго і пильно б опікувався виделкою чи ножем.

      Там були б ота вулиця і дерев рядів зо два б, та
      під’їзд торсом німфи в ніші у мреві б ясніш постав;
      там портрет би висів у вітальні, підтакуючи уяві,
      як личили господині її молоді літа.

      Я б тішився рівним голосом і одвертістю у речах
      оповіді, що не в’яжуться з вечерею при свічах,
      і каміну вогонь, Фортунатусе, ревно кидав би відблиск
      на зеленаву сукню. Після – і сам зачах.

      Часу теча, а не цівки води,
      горизонтально з вівторка до середи
      у пітьмі там розгладжувала б морщини
      і ретельно стирала свої ж сліди.

      IV
      І були би там пам’ятники. Я би знав імена
      не тільки бронзових верхівців, що совали в стремена
      історії свою ногу, а ще їхніх чотириногих,
      задивлений на відбиток, полишений ними на

      родовитих містянах. З повислою на губі
      цигаркою, глупої ночі піші плентаючись собі,
      що той ром на долоні, на тріщинах у асфальті
      я би гадав, ікнувши, на вузли в їх судьбі.

      І якби мене пов’язали по тому, як шпигуна,
      за підривну активність, волоцюзтво, чи за менаж-
      а-труа, а товпа довкола казилась би і волала,
      ще й тицяючи натрудженими вказівними: "Не наш!" –

      я би нітився щастям, та раяв собі: "Бери
      якомога від шансу, вникай у ази гри,
      до якої так довго лишень приглядався;
      запам’ятовуй подробиці, зголосившись "Vive la Patrie!"

      (1976)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
      Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
      підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
      поснули гак, засови, килим, стіл,
      буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
      Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
      хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
      нічник, годинник, шафи, полички,
      всі двері, східці всі. Ніч непроглядна.
      Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
      в паперах їх шухляд, в листі у течці,
      в словах листа, у щипцях, у вуглях
      схололого каміна, в кожній речі.
      В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
      за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
      в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
      мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
      Поснуло все. Вікно. І сніг в вікні.
      Сусідній дах. Мов біла скатерть свіже-
      постелена. Увесь квартал вві сні
      за рамою, яка їх навпіл ріже.
      Поснули арки, вікна, ріг торця.
      Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
      Ні скрипу од коліс, ні промінця...
      Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
      Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
      замки, засови, ключ в замку, запірки.
      Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
      Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
      В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
      у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
      Дім і задвірки. Пси на ланцюгах.
      Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
      Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
      Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
      під корпусом його вві сні сипить,
      і суголосна ірію сипінням.
      Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
      І берег крейдяний у снів торочці.
      Весь острів спить. Суцільним сном одним.
      І кожен сад в потрійній спить горожі.
      Сплять кленів, сосен, грабів, піхт, ялин
      гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
      Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
      У кучугурах все – барліг і нори.
      І птахи сплять. І жодних співів. Ніч.
      Спить ворон, спить сова нічна, тихіша,
      чим сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
      Зоря блищить. З повиною йде миша.
      Поснуло все. Почилі у гробах
      своїх лежать. Спокійно сплять. У ліжках
      живі – у сорочок нічних морях.
      Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
      Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
      Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
      І білий сніг з нічних небес ширя.
      Та сплять і там, над усіма і вище.
      Сплять янголи. Забутий грішний світ
      вві сні святими – в соромі святому.
      Геєна спить і Рай чудесний спить.
      Ніхто о цій порі не вийде з дому.
      Господь заснув. Земля тепер чужа.
      І зір, і слух ніяково знемоглі.
      Диявол спить. Поснули з ним олжа
      і ворожнеча на англійськім полі.
      Сплять вершники. Архангел і сурма.
      І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
      І херувими всі, уся юрма
      їх спить під зводом Павлової церкви.
      Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
      всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
      і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
      тихесенько лежать в своїх силабах.
      І кожен вірш із віршем іншим – брат,
      хоча тіснять ‘дне одного, пак тісно,
      і так усі далекі райських врат,
      густі та чисті розмислом єдинства.
      Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
      Сплять сторожко хореї зліва, справа.
      І вод летейських течі снить їх рій.
      І міцно спить в них інше дещо – слава.
      Сплять біди. Негаразди купно сплять.
      Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
      їх речники. Білесий снігопад
      шукає плям у темній просторіні.
      Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
      Сплять ріки слів, німіють під льодами.
      Сплять речення пов’язаних у них
      навзаєм слів, ледь дзенькають кайдани.
      Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
      Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
      І тільки сніг шурчить у млі густій.
      І жодних звуків інших в цілім світі.

      Та тс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
      плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
      Там хтось один полишений зимі.
      І плаче він. Імлі у противагу.
      І голосочок, голка мов, тонкий…
      І без ниток… Один у мли пітканні
      пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
      Так високо! В досвітній млі, світанні...

      Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
      мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
      тепла мого? Летиш зі млистих піль.
      Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
      Не ви там, херувими? Тужний хор
      нагадує цих сліз мені звучання.
      Не ви німоти сонної собор
      полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
      "Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
      надсадний голос, голова геть сива.
      Похнюплений у млі, без обнадій,
      ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
      "Чи ж та хистила зір мені рука
      в пітьмі, що полиша напризволяще?
      Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
      та надто вже високий голос плаче".
      Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
      у сурму дунув, а накликав гавкіт?
      І чом збудив лише мене отим,
      а коней своїх вершники сідлають.
      Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
      І вже летять з небес хорти товпою.
      Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
      ридаєш тут, у потемках, з трубою?".

      "Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
      Це я діймаю розпачами ирій
      за виплекані в самоті трудом
      думки і почуття, тяжкі, як гирі.
      І ти літав з обузою турбот
      серед страстей, гріхів, подібно птаху.
      Був вище їх, і бачив свій народ
      усюди, весь, не мавши свого даху.
      Ти бачив всі моря, їх сушам край.
      І Пекло, у собі сперва, і в яві.
      Ти бачив не уявно світлий Рай
      у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
      Пізнав життя: воно як острів твій.
      На Океані цім ти доста знався:
      усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
      Ти Бога облітав, але вертався.
      Тягар цей не пускає тебе ввись,
      відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
      вилястих рік, і де, на погляд вниз,
      не дуже й лячний суд страшний, урешті.
      І хмурий клімат, сни суціль сумні
      в країні цій. У марах сни питомі.
      І Бог одтам – як світло у вікні
      у ніч туманну – у далекім домі.
      Поля трапляють. Піль не оре плуг.
      Роки не оре. І віки не оре.
      Лише ліси стоять стіною круг,
      та гущі трав, де лиш дощі проворні.
      І перший дровруб, чий кінь здола –
      у піні весь, ті хащі непролазні,
      на сосну влізши, звидить дим житла
      в долині – там, ген-ген – в її тумані.
      Все, все – ген-ген. Усе, як уві сні.
      Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
      Так ясно тут. Не чути гавкотні.
      Ні калатання дзвонів над дахами.
      І він збагне усе. І встріч лісам
      коня скерує рвійно в світ неблизький.
      І миттю віжжі, сани, ніч, він сам
      і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
      Ось я і плачу, плачу... У плачу
      від тяжкості не вільна у камінні.
      Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
      А мертвій там ширяти в самотині.
      Самій, як ти, мій світе – літ і літ
      в сирій землі, приреченій на муку
      безплідної понуки – лету вслід,
      чимдуж не згідне тіло на розлуку.
      Та ба! докіль плачами твій нічліг
      бентежу тут – летить в пітьму, не тане,
      зшиває мов разлуку нашу сніг,
      і хвищі голочок надовго стане.
      Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
      Ти спиш, спить посуд в шафі, стигне постіль
      допоки над поснулим домом сніг
      летить одтіль в пітьму роками поспіль".

      Від птаха, що допоки спить в гнізді
      і спраглого небес у позачассі,
      ця відданість у нім отій звізді,
      що забрана хмариною наразі.
      Від птаха ця душевна чистота,
      бодай і не без огріхів утілень,
      що оковирніш ворона гнізда
      на сірім тлі покинутих шпаківень.
      Мов птах, який удень злітає, він.
      Тепер ночує під покровом білим,
      допоки у снігів і снів шитві
      прогалини душі з поснулим тілом.
      Поснуло все. Очікують кінця
      віршів зо двійко, шкірячись щербато,
      мовляв, любов мирська – стезя співця,
      любов духовна, – власне, плоть абата.
      І на яке з коліс води не лить,
      воно в хліби так само меле зерна.
      І щойно є із ким життя ділить,
      то з ким поділиш ложе своє смертне?
      Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
      Зі всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
      Най смикають! А небокрай у млі
      собі береться за кравецьку інде голку.
      Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
      І ради їм нема… Як благостиня
      світам твоїм, гляди, з-за хмар огні:
      Звізди навзаєм віддане проміння.
      (1963)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. З Іосіфа Бродського. "Вона одяга панчохи, і наступає осінь..."
      Вона одяга панчохи, і наступає осінь;
      капронові ниті сотає брук.
      І чимдуж околиці в їх облозі,
      то довша спідниця, остріш каблук.

      У спіднім хіба колонам тепер негоже
      біліти. І голий портик заріс. Зі всіх
      кутів зору, кануло і це Боже
      Літо з тобою, ще без панчіх.

      Наразі ледве розбірливе "шу-шу" – нівроку
      пасує до втечі війська, знамен трепла.

      І ліпше гукати по імені пору року,
      тому що не уберіг тепла.
      Затим і суглобам од клавіш, що ждуть бемоля,
      різнити себе несила, і хруст в хрящі.
      Кватирку обволікає вогке повітря з моря –
      де нема нічогісінько, лиш дощі.

      17 вересня 1993



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. З Іосіфа Бродського. Післямова
      І
      Роки збігають. На буру стіну двірця
      свої види має тріщина. Незряча швачка урешті стромляє нитку
      в золоте вушко. І Святе Сімейство, змарнівши з лиця,
      просувається на один міліметр до Єгипту.

      Видимий світ умістив майже всіх живих.
      Вулиці утопають в яркім, але непривітнім
      світлі. Звіздар в ковпаку і спіднім
      якомога детально поточнює розміри чайових.

      II
      Я вже і не спроможний згадати, коли і де
      трапилася подія. Ні трибу тої.
      У повітрі? Воді? Уночі? Удень?
      Зі мною? Вчора? Напередодні?

      Пак і самій події, – візьмім потоп,
      землетрус, помсту жінки, вогні Кузбасів –
      непам’ять, мов той оберіг подоб
      облич, – і мого, і того, хто спасся.

      IIІ
      Це, вочевидь, і значить, що нині ми заодно
      з життям. І що я вгамував цікавість
      в шелестінні матерій, чиє сукно
      прищепляє шкірі свою безбарвність.

      Тепер і мене у профіль різнити немає чим
      від якоїсь там латки, складки, трико паяца,
      часток і величин, наслідків і причин –
      від того, чого не завважив, палко бажав, боявся.

      IV
      Ризикни – і спіткаєш сухий реп’ях,
      вільгість і вечорів, і коли світає,
      каменоломню міста, Чумацький Шлях,
      тих, кого вже нема, та я пам’ятаю.

      Зачепи – і не минеш оту
      самоту, що відраює світ потурати
      мені, парсуні моїй, пальту,
      ту, на чий чесний взір, ми – неминущі втрати.

      V
      Говорю це тобі, і не моя вина,
      щойно не чути. Сума днів, дужче купно
      вічі мозолячи, кепсько впливає на
      зв’язки. Голос мій сів, та, думаю, не докучний.

      Це – щоб чулися ліпше ку-ку-рі-ку, тік-так,
      серця платівки розшаркування на голку.
      Це – щоб ти не помітив, коли я замовчу, як
      Червона Шапочка не сказала Вовку.
      (1986)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. З Іосіфа Бродського. З натури
      Сонце сідає, і бар на розі закрився.
      Ліхтарі загораються, буцім на ніч актриса
      обрамлює чимсь ліловим для чару і жаху вічі.

      І головний біль спускається на крилі да Вінчі
      в тім’я ворога у бруковій шинелі.

      І голуби на фронтоні двірця Мінеллі
      спішать наї...атися, як востаннє,

      анічуть не соромлячись, мов брутальні
      наші предки в обставинах незавидних
      у часи допотопні, собі подібних.

      Грона зі дзвону довкола дзвіниці,
      вкоріненої у венеційській висі,

      буцім поспілі й не долетілі
      грунту плоди. В дивині утілень

      життя, хтось керує, гадаю, збором
      оних речей. Сподіваюсь, в скорім

      часі уповні з’ясую це. Тут, де доста
      вилилось сíм’я зі слізьми млості

      і вина, в закапелку земного раю
      звечора, я стою, вбираю

      у буцім гумовім збучавінні
      легень пречисте, осінньо-зимнє,

      порожевіле від череп’яних
      дахів повітря, п’янке, щоб наспіх

      надихатися, і надто – в кінці гостини!
      зі трунком вивільнення клітини

      у часі. Зім’ята, що ті банкноти,
      хвиля вилизує мокрі сходи

      палацу на всю голубу купюру,
      отримує намість, на решту, буру

      цеглину, схильну до дерматиту
      та хилу плічми каріатиду,

      буцім обтяжену на пудовий
      вкупі з цигаркою орган мови

      і задивлену головно у побічні,
      вільні від божого сраму, птичі,

      виставлені, мов напоказ, спальні,
      які видаються то зліпком з пальми,

      то – зі схибленої по-римськи
      цифри, то – курсивом у парні рими.

      1995, Casa Marcello



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. З Іосіфа Бродського. Стакан з водою
      Ти стоїш у стакані моєму, водице,
      і поблимуєш до мене, бранко труб і кранів,
      очицями, блиску яких назирці
      двояться скляної сторожі грані.

      Ти знаєш, що я – твоя будучина, волого:
      чулий до цівки стояк і навзаєм одвертий
      перспективою в нетеч і шлак волокон,
      морок нутрощів, не кажу – артерій.

      Та це тебе не чіпає. Взагалі у тюрем
      варіантів більш у рази відлюдній
      субстанції, чим у мережаній тюлем
      свободі, тим паче – у абсолютній.

      І ти цілковито права: і я, і моя мармиза
      тут зайві. Ба, чим довше святитись місцю,
      пізніш тим дещицю задощиш за
      вікном, шліфуючи бруковицю.


      1995



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. З Іосіфа Бродського. "Октобер – час осмути і застуд..."
      Октобер – час осмути і застуд,
      а горобці – пролетарі пернатих –
      захоплюють у кинутих пенатах
      шпаківні, ніби Смольний інститут.
      І гайвороння, звісно, тут як тут.

      І хоч нема для пташого ума
      більш ляцького поняття, чим зима,
      гайнути геть ця публіка не годна
      бодай і без ікарових покар.
      І неугавне моторошне "карр!"
      нам чується, як пісня патріота.
      1967



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. З Іосіфа Бродського. Метелик
      I
      Сказати – мертвий ти?
      Доби не жив, аж нумо...
      Сумним завдався гумор
      Творця! ади,
      ніякове слівце
      «жилець» і ємність дати
      уродин, як відняти
      благе тільце
      зі крильцями, спиня
      потугу цугом
      одне угледіть в другім
      у рамцях дня.

      II
      Отим, що дні для віч –
      ніщо. Отим лиш,
      що шилом не пришпилиш,
      не наситиш
      віч з певністю: ади,
      на тлі, хай білім,
      не обзавівшись тілом
      пусті труди
      нетяг. І поготів,
      – чи варт уваги
      десята доля вáги
      одного з днів?

      III
      Сказати – не пізнав
      тебе? А що б цим
      змінилось в оболонці
      тільця? Цвіт барв
      не виплід небуття,
      і не хизá підказок
      буяє замість красок!
      Навряд би я,
      набубонівши з міх
      слів, зайвих барві,
      годити так уяві
      в палітрі міг.

      IV
      На крилечках твоїх
      зіниці, вії –
      грайливих вічок, мрії –
      зі мрев чиїх,
      скажи мені, це лиць,
      портрет летучий?
      Якого трибу учті
      часток, крупиць
      пасує натюрморт:
      речей, плодів бо?
      а пійманої риби
      плавців акорд?

      V
      Можливо, ти – пейзаж,
      і, взявши лупу,
      я бачитиму купу
      німф, танці, пляж.
      Там сяйно, як удень?
      чи темно небосхилу,
      мов поніч? чи світилу
      податись ген
      там є куди? а тінь
      є у фігури?
      з чиєї, пак, натури
      писався він?

      VI
      Гадаю, ти є те
      і інше: себто
      звізди, лиця, предмета
      рис tеte-a-tete.
      Ба, є десь ювелір,
      що брів не супив,
      а сутостей сугубив,
      гранив узір,
      доводив до ума,
      звів нас, урешті,
      де ти, – це образ речі,
      ми – річ сама.

      VII
      Скажи, якій зі сфер
      бодай зо день бо
      узір твій тішив небо
      в краю озер,
      тим пак, що про запас
      дзеркал їх доста?
      А ти гайнуєш просто
      чудовий шанс
      летіти в сак
      і трепетать в долоні,
      як в мить погоні –
      в зіниці, пак.

      VIII
      Не кликав ти мене
      не зі причини
      ніяковості чи не
      зі зла, і не
      тому, що зціпенів.
      Живій, змертвілій –
      істоті богу милій
      у знак рідні
      дається голос для
      пісень, привітів:
      перипетії миті,
      хвилини, дня.

      IX
      А ти – ти потерпав
      без дару цього.
      Коли судити строго,
      і ліпше: ба,
      не бути у небес
      в боргу, на мітці;
      єству в твоєму віці,
      вазí – "внівець"
      синонім "німоти":
      звук плющить масу.
      Що невагоміш часу,
      беззвучніш ти.

      X
      Не відаючи, не
      доживши страху,
      ти в’єшся, легший праху
      вкіл клумб, де тхне
      не схоже на тюрму
      з її удушшям
      минулого з грядущим,
      і лиш тому,
      що ти летиш на луг
      шукати корму,
      умить приймає форму
      повітря круг.

      XI
      Так чинить і перо,
      черкає гладі
      листів лініюваті
      без гадки про
      талан своїх рядків,
      де мудрість, єресь
      подолують непевність
      кивком руки:
      гарує, гідне свіч,
      німе із виду,
      не пил знімає з квіту –
      тягар зі пліч.

      XII
      Яка ото краса
      і миті плинні
      поєднані у тліні
      кривлять вуста:
      нема речей ясніш,
      що в певнім смислі
      робили світ без цілі,
      а як і ні –
      мета – не ми.
      Брат-ентомолог,
      нема для світла голок,
      ні для пітьми.

      XIII
      Сказати «прощавай»?
      Як формі часу?
      а глузд і цього разу
      стриже лишай
      самот: у талані
      тому виною
      оте, що за спиною
      самот не дні
      постелені на двох,
      не сни дрімучі
      минулого, а тучі
      твоїх небог!

      XIV
      Ти ліпший за Ніщо.
      Наразі – ближчий
      і зримий, узнаки чи
      невідь чом
      ти догодив йому.
      В твоїм польоті
      воно вкусило плоті;
      уже б тому
      ти з течією днин
      уваги годна
      оманна перепона
      між мною й ним.


      1972



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. З Іосіфа Бродського. Горіння
      Зимний вечір. Зі дров
      ярка юга огняна –
      жіноче волосся мов
      на вітрі ясного дня.

      Як золотиться кіс
      пасмо в ряснім огні!
      І сліпить, і жадних рис
      у нім. І гаразд, як ні.

      Нíяко й кочерзі,
      зась пасемце ділить:
      ярість у всій красі
      умить усе попелить.

      Я чую жар голіруч.
      Мало куди гайне
      розпашіле "не руш"
      і скинулося "мене!"

      У вічі уже пече.
      Обвуглює до кості
      несамовите «іще!»
      і одчайдушне «пусти!»

      Палай, пали мене, тни,
      пломеню, мов блатні,
      мов безумні кравці,
      півня пусти і цій

      зимі! Я пізнаю
      патли твої. Твою
      завивку. Насамкінець,
      щипців і пасом герць!

      Ти та, яка і була
      завше. Не до полегш
      роздягненій догола,
      жбурячи жмут одеж.

      Тільки тобі, огню
      подобі, або зорі,
      поталою талану
      яріти до звіздарів!

      Іскряна, нутряна
      поробо заграв пітьмі,
      одінь пістряве рвання,
      наразі ми геть самі!

      Онде – твій жар і шал!
      Не одрікайся! Їх –
      мало хто спокушав
      обвуглинами країв.

      Темні краї тамті,
      ревні, скорі на суть:
      жоден, як ти тоді,
      не умів захлиснуть,

      духом зібратись враз,
      метнутись вперейми, врешт.
      Назорею б та страсть,
      воістину би воскрес!

      Палай, пломеній, гріши,
      зволяй і годи собі,
      як менада, сочи
      сіль кроваву з губи.

      Вий, трепечи, тряси
      вволю плечем худим.
      Той, хто вгорі єси,
      най ковтає твій дим!

      Так рвуться, тріщать шовки
      і оголюють стан.
      То приллє до щоки,
      то палахнуть уста.

      Так падають корпуси,
      так, горілиць до зір,
      дріж в жазі потрясінь
      визвіздиться в позір.

      Ти та, яка і була.
      Од талану, житла
      після тебе – зола
      паленого дотла,

      холод, світанок, сніг,
      мерзлих різок танок.
      Опіком, – що не зміг
      втримати – рій думок.

      1981



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та
      I
      Узимку смеркає разом після обіду.
      За годину голодні нагадують зовні ситих.
      Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
      Сухе, знерухоміле світло, з виду –
      сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
      на безсоння і на полегшу зору

      уві млі. Ружі і незабудці
      у пересудах місця менше. Собаки зі в’ялим
      ентузіазмом гадають, куди подівались собаки,
      що тут наслідили. Ніч входить в місто, буцім
      в дитячу: застає дитину під одіялом;
      і перо скрипить, як чужинця санки.

      II
      Життя моє, бач, триває. В речитативі хуги
      нашорошений слух схоплює мимоволі тему
      обледеніння. Всілякі там шури-мури
      з "во саду ли" – заціплі лиш "буги-вуги".
      Лютий мороз – лише натяк втемну
      на майбутній градус температури

      з-під поли Землі, що зітхне багатим
      Галактичним минулим, лютим морозом.
      І щока на те багровіє, буцім редиска.
      Космос завсяк відливає сліпим агатом,
      і відіслане відки взялося, "морзе"
      зійде писком, бо не знайде радиста.

      III
      У лютому ліловіють порослі красноталю.
      Незмінна в профілі снігової баби
      здорожчує морква. Суплячись під бровою,
      взір на холодний предмет, на шматок металу,
      лютіший самого металу – як би
      не самого, та з кров’ю

      оддирати судилось. Казна-чим далі
      переймався, – осьмого дня і після,
      Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
      затикають щілі пуками паклі,
      раючи купи ліпитись мислі,
      і речі рік з року застарівають.

      IV
      Холод і панель мастить солодом карамелі.
      Пара стигне в устах частіше, чим уст парує.
      Рідші сни, де домівки, які не приймуть.
      Життя моє затягнулось. Цій паралелі
      вірних прикмет з горою видасться і на друге
      життя. Зі самих прикмет можна укласти клімат,

      краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
      біліший і цнот за пеленами мережив,
      світ – не задивлений на лондони і парижі,
      світ, чиє бліде світло – генерує будні,
      де зненацька сахаєшся, коли встежив,
      що і тут почовгали чиїсь лижі.

      V
      Час і є холод. Будь-яке тіло, рано
      або пізно, дає поживитися телескопу:
      з роками тужавіє, віддаляється від світила.
      Скло розквітає химерним узором: рама
      у кришталевих джунглях зі хвоща, кропу,
      зі всього, що ростила

      ревна самота. Пак, що у бюста в ніші,
      взимку око радше підкочується, чим плаче.
      Там, де рояться сни, їм подібні речі,
      час, чиї позначки значно нижчі
      нуля, обпікає ваш мозок, як пальчик
      пустунові у віршику для малечі.

      VI
      Взимку час озирнутись. Холод, він і є холод,
      час, він і є час. Річ суто у перепоні,
      теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
      воно собі бовваніти, як бачте, волить,
      як стовпи гербові на кордоні,
      будучині застуючи зійтися

      з минущим. Взимку, що не "добридень" –
      вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка:
      світло не увімкнули чи мить тому відключили?
      Тижневик може виходити раз на тиждень.
      І час потребує дзеркала, мов солістка,
      що без нього не вчує – з "Тоски" це, чи "Лючії".

      VII
      Сон у холодну пору тривкіш метілі.
      Хід конем і скарбове одіяло
      скине без вистрибу жаби паркетній дошці.
      Чим кріпше лютує хуга на крівлі,
      палкіше прагнення ідеалу
      голого тіла у ватній товщі.

      І вам сняться настурції, шумний Терек,
      тісна ущелина, мушиний кужіль
      межи стіни й боковини тумби:
      свято кінчиків пальців, бранців бретельок.
      Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
      тліє в сірій імлі і дубне.

      VIII
      Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
      він бере урочища, весі, гради.
      Облікує тубільні триухи, краги.
      Міста – особливо, чиї ансамблі,
      їх пілястри і колонади
      стоять, як пророки його звитяги,

      тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
      на парашуті. Перша-ліпша колона
      удає п’я́ту, марить переворотом.
      Тільки ворона знає, що та – дурепа,
      і ви чуєте, як кричить ворона
      простудженим голосом патріота.

      IX
      В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
      Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
      як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
      ними всіяна щільно, мов при салюті.
      Удень, коли небеса прозорі,
      Казимир і схибити міг у натурі,

      білій на білім. Ось чом удень незримі
      янголи, чом холоди корисні
      їхньому воїнству: їх, крилатих,
      мали ми виявити, прозрій ми
      просто неба, де ті, по кризі
      ковзнуть білофінами в маскхалатах.

      X
      Я не здатний жити у інших широтах.
      Я пронизаний холодом, як рожнами.
      Слава колючкам хвоїн, голизні берізки,
      лампочці жовклій в хриплих воротах,
      – слава всьому, що здійме вітри над нами!
      Зрілій істоті – варіацією колиски,

      Північ – правдива річ. Годі всує пеняти,–
      учить життю широта – шептом, у повний голос
      в довголітнім житті – і різними голосами.
      Пальці клякнуть в унтах, що з оленяти,
      поясняють, почім нині види на полюс,
      оповитим годинними поясами.

      XI
      Пісня сирен в лютий мороз безгласна.
      У космосі щонайглибший видих
      не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
      Час є усесвіту німе м’ясо.
      Там нічого не тíкає. Упади ви
      зі осідланого зорельоту,

      ані хвиль упіймати там, ані пісню
      Ярославни, ні післаної зигзиці.
      Вас убиває на неземній орбіті
      не разюча навіть відсутність кисню,
      а масив убивчого Часу, в чистім,
      без натяку на життя в нім, виді.

      XII
      Зимо! Люблю гірку журавлину в ноті
      чаю, блюдця з дольками мандарина,
      твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
      Ти розціпиш і дзьоби жовті
      іменами "Ольга" або "Марина",
      з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,

      у теплі. Я співаю синь смеркового
      замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
      буцім "чижика" де підібрали персти Господні.
      І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
      міста на півночі, біля моря,
      мене зігрівають і по сьогодні.

      XIII
      З веремією літ і стосунки глибші
      у пори із долею. Мимохіть в їх колах,
      але з обігом днів ви висновуєте: ви праві.
      Пору цю не обходить, чого вам інші
      не додали: це рядовий фенолог
      побут і звичай корити рає.

      У цю пору ваш погляд дратують свідки.
      І трикутник не свіжоспечена теорема:
      всі кути оповила сукана павутина,
      пил. А з огляду на північні ріки,
      місце має види на Час, зокрема,
      не полтина, то слина

      XIV
      обпікає язик. Ріки менше значущі
      сковує лід; час одягти рейтузи;
      до підошви кріпити залізний полоз.
      Зуби, опісля чечітки стужі,
      лячно не цокотітимуть. І голос Музи
      тому і стриманий, що приватний голос.

      Так родилась еклога. Взамін світила,
      світло кидає лампа: кирилиця, грішним ділом,
      скісно снýючи прописом, за довкілля
      більше відає, чим сивіла
      за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
      поки те біле ще, і опісля.
      «1980»



      *Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:
      Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. З Іосіфа Бродського. Еклога 5-та
      I
      Знову чую тебе, комарине дзуміння літа!
      Пітні мурахи сплять в гущаві куросліпа.
      Муха сповзає з опального еполета
      лопуха, ніби гребує низовим чином.
      Означення "нижче трави" рослинам
      пояснюють гусені. Бурові мов

      факели, сполохами кипрею
      у зіллі повоєво-пирієвім
      синіють від близькості емпіреїв.
      Салют парасольок болиголова
      здригається грабками чималого
      богомола. Темно-лілова

      серцевиною, лопушина вдає з себе міну,
      завбачно вибухнулу наполовину.
      Дягель витягся, як рука до графина.
      І павук, як рибалки жона, що сітку
      cкрушно латає, сотає нитку
      з нехворощі на золоту суріпку.

      Життя – сума рухів мізерних. Сумерк
      піхов осоки, трепет грицевих сумок,
      щомиті змінюваний рисунок
      щавлів кінських і дрож люцерни,
      чебрецю, тимофіївки – геж знаменні
      для усього перебігу дій на сцені,

      де ні краю, ні центру. І злакам звільна
      Півночі з плевелами з опівдня
      кидати тінь, бо обох насіння
      посівав сіяч вітряний, що обрік їх
      на сусідські пересуди, без'язиких.
      Вчуймо ж пошум у шелестівках

      півника-або-курочки! тонконіжки-
      ромашки оривки од чету-лишки!
      ба, мати-й-мачусі не до смішків,
      об чім і лепече притомна ледве,
      зім’ята під лободою Леда
      зелен-м’яти. О, літні зела,

      опромінені сонцем! Галяв удосталь.
      Піраміда кропиви, спекота, одур.
      Пагоди папороті. Поодаль –
      ганус, що долу поклав колону,
      мінарет шавлії в момент поклону –
      трав’яниста копія Вавилону,

      зелена, ба, версія Третєримська!
      відкіля, як управо податись різко,
      то опинитесь зліва. І генде, й близько.
      І цвіркунчик, освідчившись балерині-
      капустянці, буцім герой в билині,
      ковзає поглядом по бадилині.

      II
      Зблизу прозорий етер, в пейзажі
      стає геть синім. Деінде – майже
      темно-синім. Ті ж антуражі
      сприяють рослинності: погляд на неї
      переконує вас в привілеї
      зел – зеленіти. Тінь на зеленій

      флорі у поміч натуралістам:
      відтінки, усотані її листям,
      передаються смагою лицям.
      Сума красивих і некрасивих,
      даліючи, близячись, геж у силах
      вічі нітити ліпше синіх

      і якихось там барв. Окраска
      речі – спра́вдішня радше маска
      безконечності в масі деталей. Маса,
      еге ж, не кращий для сховку засіб
      енергії, що поділявся б
      квадратом швидкості від тертя об

      собі подібну. О, коб на неї спертись!
      пійняти одежин її потертість
      поблизу і поодалік! упертість
      просторіней, які допіру
      і зелу, і блавату міру
      якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру,

      вид фанатизму! Як досвід мухи,
      чий дзум на липучці – не голос муки,
      а втілені в автопортреті звуки
      «ж». Як буквиця – алфавіту,
      тіло є знак просування виду
      за горизонт. І пейзаж – за свиту

      гайнулим до Азії, радим пальмам
      особам. Відданий щиро спальням,
      ранок липневий мусолить пальцем
      пачку жасминових облігацій,
      струччя лопаного акацій,
      і обрій проникніший комбінацій

      красуні невиспаної. У оковидах
      синява, зелень – зі знакомитих
      форм існування. У віч орбітах –
      нагло зупинене, мов Атилла
      вм’ятинами щита, світило:
      далі попросту не хопило

      подиву гідної голубіні
      етеру. Ним і натхненне, в липні
      світло цінує потуги тіні
      удатись до логіки переломлень
      в дальній дорозі, яку і промінь
      геть не охопить. Гідні захоплень

      III
      мальви, бабки, духмяності сіна,
      на Сеймі, Оредежі, картинно
      обсілі річок береги родини
      дачників, викапані наяди,
      згідні з ризиками у платті,
      плюск; на паузі у руладі

      сойки, умить зашарілий шелюг,
      білений смужками від бретельок
      намість купальників у купелях
      далі од віч; пахощі хвої, прикрин
      в охрі глини; коктейль жари і
      хмаринок; кольору луски риби

      хвилі. О, літо з водоймами! чаші –
      чимдуж блискучі, що далі в хащі,
      чистіші, чим вічі зрячі,
      – озерні, в оточенні суші; вільгість,
      осока і комиші, замшілість
      корчаки, ласкавість ряски, свіжість

      глечиків жовтих, тендітність лілій
      в лататті – чом і не рай для ліній –
      щойно гайне, мов Христос, по синій
      гладіні жучок-плавунець. То окунь
      сплескує, окидає оком
      світ. І, не випасти щоб, прожогом,

      одсахнеться назад, як з дупельця писок.
      Літо! Час сорочок навипуск,
      поголосу грибників про ризик
      трут од поганок і цят біленьких
      мухомора, полеміки за опеньки,
      за зморшки; пóкою оберемки

      і тиші, осоння, лісна галява,
      де опівдні вічі злипають мляво,
      де пчола, як і жалить зайва,
      то зосліпу, мавши вас за махровий
      мак, чи за млинець корови
      на мураві, і злетить, од проби

      зніяковіла, що в спеку квітка.
      Ліс – як через зубець гребінка.
      І осіле осібно в умі підлíтка
      "вище від кущика, нижче дуба",
      ошелешує так, як ніяка дружба
      зі трелями жайвора-життєлюба

      у небі. Літо! Ігрики решток
      зазубрених формул, орлів і решок;
      в одних – бубонів, прищів, задержок
      в інших – од ляку, що не осилиш;
      силуети технікумів, училищ
      і уві сні. Лиш прути удилищ

      зі свистом дрож угамують, врешті.
      В просвіті смаглі ключиці шкетів,
      сандалі, колеса велосипедів
      на траві, нікельовані їх педалі,
      петлиці мов кітелів, мов медалі.
      В їхній гумі або металі

      тавро – їх майбутнього, мітка віку
      Європи, її залізниць, що вітку
      в полі, буцім поривом вітру
      озеленили у полустанки –
      ліс, водокачка, лице селянки,
      горожа, і долі – твої, з бляшанки,

      право, ліво повзуть наївні,
      викопані біля хліва в гноївні
      черв’яки. І підвода з кіньми
      і наваляними у ній кулями,
      і виляє вижатими полями
      манівець. Колодязі з журавлями,

      церква – графином, копиці, хати,
      шифером криті і толем скати,
      скло у вікні, чиїх рам заради
      сонце сідає. І тінь од шпиці,
      ген до польської буцім чи не границі,
      гасає обочиною за матюком візниці,

      як та Жучка кудлата, чи інша шавка;
      на сандалеті твоїм пиляка,
      в зубах травинка, в мізках білявка,
      камін на дачі – і, в верхотурі,
      геж – журавель, а не вісник бурі.
      Слава нормальній температурі!

      На десять градусів нижче тіла.
      Слава всьому, до чого є діло,
      чим клопотатися не обридло!
      Сорочці, мотузці, де сохне одяг,
      панамі, крислатішій, аніж сонях,
      вальсу у далині "На сопках".

      IV
      Відсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих
      сутінок! Піт у льоху на жбанах,
      сталін-він-же-хрущов останніх
      новин і хор цвіркунів. З брусниці,
      браної неподалік в цім місці,
      варення. І вибілені, вапнисті

      щиколотки яблуневої алеї,
      біліші у млі, що навколо неї;
      а далі висяться бармалеї
      дикорослого дерева в гущі синьки
      вечора. Кухні, зади, косинки,
      пчихи пекельного, з керосинки,

      синього пломеню. Трапези на верандах!
      Картопля у всіх її варіантах.
      Редис, цибулька – подиву вартих
      розмірів, кріп, огірочки із кадки,
      помідори, і все це – прямцем зі грядки,
      і, у довершення, склянки-банки –

      ємкі й опасисті. Кіпоть лампи.
      Тіней танок на стіні. Таланти
      і шанувальники цих обрядів. Лати
      самовара і рафінад, од солі
      відокремлений з поміччю мухи. Соло
      удода в малинику, з-за стодоли

      ущухле, як жаб у канаві чвари.
      У латах скипілого самовара
      гримаси овал і пускання пари,
      шерех газети, вуркіт відрижок;
      у вітальні вилунює чітко «чижик»;
      абзац з Симоніда стосовно ніжок

      хутко звіє осоловілий
      погляд з оглядин шпалер і гілей
      глоду: пак, од колін не в силі
      відвестись нетязі. Тим-бо і цінна
      оку, як сховок, одеж тканина,
      що ковзнути дає з коліна

      і дляти узір, притаманний ткані,
      вверх. Наразі, чай у стакані
      остигає, туманить грані,
      і пломінь лампи дедалі никне.
      А після, під одіялом, дрібне,
      мерхлої стрілки тремтіння, гідне

      нового компаса, що обере і
      Північ не гірше, як попередні,
      як прокурор який. Псячі брехні,
      пази розсохлого табурета,
      з курника ку-ку-рі- в півчверта,
      крик паровоза. Опісля й решта

      звуків тлумиться. А згодом – глухо,
      буцім те не обходить вухо –
      листя безлічі древ, як духи
      булих до нас на землі, лопоче
      щось, як ті язики пророчі,
      на діалекті зела́, чий почерк

      – цяти, клинопису пóвні клапті,
      ні тобі, ні стіні не дляти.
      І довго соваєшся на м’ятім
      рядні матраца, щось розплітаєш,
      де ієрогліф, де в'язь сотаєш;
      і буяє, не убуває,

      зовні не жовта ще, міць Китаю.

      (1981)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. З Іосіфа Бродського. Лист до академії
      Як це, бува, не провінційно, я
      наполягаю, що існує птаха
      на часі півстакрила вже. Що є
      пернаті, більші усього повітря,
      пак вигодовані просом літ
      і падаллю десятків років.
      Тому їх не потурити відтіль
      і їм деінде годі приземлитись.
      Їхній появі передує звук –
      сукупний пошум, звичний півста крилам
      зі вимахом в півнеба кожне, і
      ви їх не бачите усіх одразу.
      От я і називаю їх "кутами".
      У них в оперенні щось є від суми мешкань,
      від закапелків міст, які мені
      колись траплялись. Ця подоба
      маскує їх посутню потойбічність.
      Я розглядаю риси їх без страху:
      в мої п’ятдесят три їх дзьоби
      та кігті – стерті, ба, олівчики, а не
      загроза бебехам, а язику – тим паче.
      Я – не пророк, вони – не серафими.
      Вони гніздяться там, де більше місця,
      аніж у цім, чи тім кінці
      галактики. Для них я – цята,
      вершина гострого або тупого –
      розціпленого скількимога крилам –
      кута. Десь глибоко у борозні
      клинопису, що тне повітря. Врешті,
      вони складаються, щоб опуститись,
      але не навпаки, – не те, що букви.
      "Там, нагорі", як перси гомонять,
      кутові обридає розсуватись
      і тягне звузитися. Інколи кути,
      зібгавшись віялами, градус в градус
      дають упевнитись, що їх увага вашій
      минаючій хвилині є рефлекс
      на неминуче: безкінечність також,
      я так гадаю, уразли́ва (та ж
      нестача іменно тверезих
      дослідників). Меткіші у такі от
      дні й востромляють перпендикуляри,
      поводять циркулем або, навспак, черкають
      пером зиґзаґи, буцім громовержці.
      Щодо мене, то, чуючи сурму,
      я відсторонююся від вікна
      і вже з полегшею впираю погляд в стіну.

      «1993, New York»



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. З Іосіфа Бродського. Нова Англія
      Хоча у цім ані сенсу, дерева собі ростуть.
      І онде бо, під вікном, і ті, які оддаля.
      І етер майже бешкет, адже так роздувсь,
      що боїнга скорше приймеш за мотиля.

      Це ми живемо не там, де родимося – а так
      усе на своєму місці, і не корить судьби,
      і щойно ума палати поскрипує дах,
      напохваті вільха, в’язи, або дуби.

      Хай і м’язистий корінь, щоосінь кріпшає бздо,
      щойно ти просто лист. Ба, нема заборон
      опівніч палати, як ввімкнеш гніздо,
      і рахувати, скажімо, ворон.

      Коли-небудь все, що бачиш, піде у піч,
      на олівець, заступу, Бог дасть, на рукоять.
      А землю, в якій всамітнитись, – ясна річ,
      випаде всім нагода, можна не цілувать.


      «1993»



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. З Іосіфа Бродського. Муха
      I
      Допоки ти співала – осеніло.
      Лучина пічку затопила.
      Доки літала й цокотіла,
      похолоділо.

      Тепер ти ледве дибаєш по гладі
      плити, волочиш лапки задні
      відтіль, де сонце не квітневе.
      Тепер ти ледве

      пересуваєшся. І пересічний ворог
      тебе б убив. Втім, як історик,
      кому цікавіша не смерть, а мука,
      я зглянусь, муха.

      II
      Чи ти літала, чи співала – листя
      поопадало. І злилися
      на землю води, і до зір калюжі
      блищать, байдужі.

      А ти, видати, геть осліпла. Можу
      повісти й колір крихи мозку
      до вицвілих під цвіт бруківки
      фасет сітківки

      й отетеріти. А тобі, недвижній,
      не важити на дух несвіжий
      житла, зелених штор гнітючість.
      Така вже участь.

      III
      Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
      ти буцім той старенький юнкерс
      із чорних лент документальних
      епох днедавніх.

      Хіба не ти щоночі мені, мила,
      колиску мітила, дзуміла,
      з шиб гнана у віконній рамі
      прожекторами?

      А нині, уяви, мій жовтий ніготь
      не пріч твоє пузце потіпать,
      І ти ні скочиш лячно, ані хутко
      не здзизнеш, любко.

      IV
      Ти виспівалась, а у вікнах сірість
      насупилась. В пазах розсілась
      дверей одсирілість. І клякнуть п’яти,
      щоб накивати.

      Не си́тити тебе не піраміді
      фаянсовій давно не митій
      у водах раковини, ні сахарам
      з тарганом-мавром.

      Тобі не до того. Тобі не
      до мельхіорового торохтіння;
      ним перейматися – собі дорожче.
      За себе змовчу.

      V
      Як старомодні ці крилéчка, лапці!
      Угадується і вуаль прабабці,
      ажур, що обрії мережив
      паризькій вежі –

      – вік номер дев’ятнадцять, словом.
      У виборі між ним і новим
      я видаюсь холоднокровним
      твоїм судомам,

      пером ручаючись нагоді
      покласти крайній термін плоті
      і визначитися зі строком.
      Даруй: жорстоко.

      VI
      Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
      та не обчислені ніким орбіти?
      Чи букву – дужу шестируку
      понуку руху,

      на аркуші залеглу плоскім,
      кирилиці пак, одголоском,
      єдиним, абрис чий, бувало,
      ти пізнавала

      й злітала? А тепер, собою
      владаючи заледь, здаєш без бою
      плацдарм жінкам, цим балакучим
      чорнявим штучкам.

      VII
      Літала ти, співала, бач, а птиці
      гайнули відси. В ручаях плотиці
      поменшало, в дібровах пусто.
      Хрустить капуста

      в полях од холодів, одіта мовби
      по зимньому. І розпач бомби
      будильник удає, німує в мигах,
      що згаяв вибух.

      А більше – нічого чувати.
      Дахи воліють світло відбивати
      назад, хмарині. Мурава пожухла.
      На серці скруха.

      VIII
      Тепер нас двоє, тої ще зарази
      розносників. Мікроби, фрази
      теж ближчі, аніж видатися може.
      Нас двоє, отже:

      твої, зужите тільце і хвороба,
      мої, набуті в ролі землероба
      з освітою, зо вісім уособлень
      пудів. Плюс осінь.

      Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
      Був час, і пастуха сопілка
      опікувалась ним. І дяки варте,
      що – не пихато,

      IX
      що, ані крихти буцім не гидливо,
      взнаки не даючи, яка то "липа"
      йому підсовується в шелестівках
      малих, великих

      пархатостей. Ти відліталась.
      Такі відмінності, як старість
      і молодість у нім не чинні.
      Йому причини

      і наслідки чужі де-юре.
      А подані в мініатюрі
      і поготів. Як пучкам, врешті,
      орли і решки.

      X
      Він, доки ти виписувала кола
      під лампочкою й неї коло
      відсиджувалась на бантині,
      збігав, як нині

      біжить собі, коли ти онде з пилом
      лигаєшся безбарвним і безсиллям
      мені щось заподіяти. Не думай
      у тузі згубній,

      що він – великий мій сподвижник.
      Ні, люба, я – тобі приспішник,
      поплічник, приятель, як видиш;
      строк не пришвидшиш.

      XI
      Надворі осінь. Безталання голих
      гілок кизилових. Як при монголах:
      шлюб сірої пожизно раси
      й жовти́зни в масі.

      Точніше – зносини. Кому іще є діло
      до нас з тобою, ким оволоділо
      оціпеніння – далебі, твій вірус.
      Є десь папірус

      з рецепцією числити сонливість
      витії ледь притомного, як схильність
      платити за сіє планеті
      в її ж монеті.

      XII
      Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
      Пак, зиски з існування зайві божій,
      сподобленій до співу в нім істоті.
      Я б раяв плоті

      діймати і календарі, і числа,
      присутністю, позбавленою смислів,
      підказками речам стороннім,
      що це синонім

      порушень правил і попрань статутів.
      Роки тому і я баньки б утупив
      туди лишень. Ба, річ у тім, що
      тепер ти ближча.

      XIII
      Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
      дощ пробує шибки вологим дзьобом,
      штрихує нас без жодного зусилля.
      Ти склала крила.

      Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
      коли тобі кінець, і факт утрати
      моїм нотаткам явить відповідні,
      твої несхибні,

      блискуче виконані, мертві петлі.
      Смерть, знаєш, ставиться ретельніш
      до крапок з глядачем назирці,
      чим наодинці.

      XIV
      Утім, гадаю, боляче не буде.
      Біль місця потребує, щоб відчуте
      збивало з пантелику тіло. З тилу
      сотало б силу,

      стискало щоб, моєю мов рукою.
      Та пальці зайняті пером, строфою,
      чорнильницею. Не вмирай, небога,
      доки є змога

      і ти ще сіпаєшся. Іч, як сковзко!
      Плювати на халепу з мозком:
      річ, до керунку необов’язкова,
      тим і чудова,

      XV
      мов незабутні миті. Цебто,
      жадає нарівні з моментом
      овацій навпаки дедалі.
      Жах – бік медалі

      з таблицею випробувань на зайдах
      безпомічності тіл і зайвих
      секунд. Одкашлюючись сухо,
      я, цокотухо,

      готовий пред’явити кревні.
      Пак, рації мої даремні:
      здаєш ти, шестилапа Шиво.
      Тобі паршиво.

      XVI
      В провалах пам’яті, в її підвалах,
      серед її скарбів – припалих
      порошею і щезлих (взагалі, їх
      ні при кощіях

      не обліковували, ні, до речі,
      пізніше), уцілілій решті
      бодай якісь гарантії безпеки
      в сусіках тезки

      неповної, на ймення Муза,
      дає пристанище. І відти, муха,
      ця її тяглість, натяки на свиту
      букв алфавіту.

      XVII
      Сіріє умлівіч. Опісля двору,
      мій орган для тертя об річ і зору
      вже зосереджується на шпалерах.
      У горніх сферах

      узір нацяткувати годі сидьма,
      тим пак не ошелешиш серафима
      там, в емпіреях, вклавши у молитву
      ідею ритму

      і вторення, що з їхньої дзвіниці –
      безглузда річ, бо коріниться
      у відчаї, що хмар комахам
      розвіють махом.

      XVIII
      Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
      Ба, пасікою, чи сараєм,
      де над малиновим варенням сонним
      рояться сонмом

      твої посе́стри, звільна беручися
      в звук пізній осені, мов бруковиця
      в провінції. Піткнімось в двері,
      і рій в етері

      гайне у нас у головах хапливо
      до дійсності, її дбайливо
      щоб пеленати в паполому
      зими, в цілому

      XIX
      навіюючи – ув узірнім миготінні –
      непевним нам, що душі всепроникні
      в матерії, місця в пейзажі;
      що колір сажі

      і барвленого, – в міру гущі
      міняється. Що, купно, душі
      переважають плем’я, раси.
      Що колір в часі

      є камертоном рецитацій
      великого Галікарнасця
      та розмаїтих в фас і профіль
      пейзажів окіл.

      XX
      Сахаючись од віхол бíлі,
      чи упізнаю в заметілі
      очільницю крилату рою?
      І ти з югою

      по свійськи карк мій опосісти
      гайнеш, скучаючи по тирсі,
      чий шурхіт білий світ морочив?
      Як я второпав,

      після́ всіх гигнувши – столітня! –
      ти, любонько, чи не послідня
      в їх з’явищі. А умовивід
      спишу на клімат

      XXI
      місцевини, якщо не забаганку
      весни її, коли якого ранку
      не йнятиму подивуванню,
      околиць тванню

      зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
      і, ледь подолуючи млявість,
      рукою вслід змахну. Й ніяка
      не Зодіака

      то буде жертва, а лише душею,
      аби новій личинці з нею
      явити перегною стосу
      метаморфозу.



      "1985"



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
      I
      Марі, шотландці істинно скоти.
      В якім коліні пак, в картатім клані
      ти бачилась провидцям на екрані
      чи статуєю, красячи сади?
      І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
      я трапив з посиденьок в ресторані,
      що той старий баран, в подивуванні
      з нових воріт і збіглої води.
      І стрінув Вас. І згадки молодечі,
      і позаяк "минуле ожило
      в схололім серці", в спитане жерло
      щосил товчу класичної картечі
      і трачу на посутні стрічам речі:
      на ваш анфас і витончені плечі.

      II
      В кінці війни великої й ікот
      од смаженини з усього без сала,
      я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
      Леандр ішла туп-туп на ешафот.
      Сокира ката, як не ти казала,
      рівняє небозвід і горизонт
      (див. світило, що встає із вод).
      Ми покидали згодом темінь залу,
      та сутінь досі вабить нас, заброд,
      назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
      приємніше, ніж потемки в Європі.
      Там знімки звізд, брюнет за головну;
      там дві картини, черги довгі обі.
      Там забували про війну.

      III
      Земних доріг моїх посередині,
      я, заявившись в Люксембургський сад,
      вдивляюсь в плісень каменя – сідини
      мислителів, мужів письменних; взад-
      вперед снують панове й пані чинні,
      синіє у зелí поліціянт,
      фонтан воркує, діти лопотять,
      а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
      І ти, Марі, роками серед них
      стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
      французских королев, вдаєш безмовну
      казна з ким; гороб'я на голові.
      Сад постає, як помісь Пантеону
      й ідилії "Сніданку на траві".

      IV
      З красунею, яку міцніше, може,
      кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
      рис, схожих на твої, не обійти
      (шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
      як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
      обом не таланило, менше з тим.
      Вона кудись пішла у макінтоші.
      Що лінію руки, без перспектив,
      я перетнув був іншу – горизонту,
      із лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
      Що вище неї голову держав,
      – не так заради кисню, як азоту,
      скипілого у зобі на журбу,
      гортань… того… вшановує добу.

      V
      Число твоїх любовників, Марі,
      атож, перевалило цифру три,
      чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
      Річ в порчі на короні підзаконній,
      невільній з ким попало переспать.
      (Тут і кінець заскоченій короні;
      республіки стійкіш на цю напасть
      з античності: у цій чи тій колоні.)
      Не волила твоя шотландська знать
      терпіти посягань на речі кровні.
      І пересічним скоттам наплювать,
      що ліжко – необхідна річ при троні.
      Рішає участь білої ворони
      не масть, а суд сучасників:ти б..дь.

      VI
      Я вас кохав. Кохання (імовірно,
      що просто біль) бури́ть мої мізки,
      ік дідьку все, – у друзки і шматки.
      Я мірявся стрілятись не позірно,
      ще б зброю ось… І, потім ще, – виски:
      В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
      а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
      Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
      як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
      Він, вищий Парменідових понять,
      навряд удруге надихне снагою
      на жар в грудині, на щелепи хруст,
      щоб пломби в пащі плавились жагою
      прикластись – "бюст" викреслюється – уст!

      VII
      Париж змінився мало. Плас де Вож
      понині, запевняю Вас, квадратна.
      Ріка, текти до витоків не вдатна.
      Бульвар Распай чудесний, люд також.
      З нового пак – видовиська безплатно,
      для копошіння люду – ліпша з веж.
      Удоста з ким бесідувати славно,
      як першому волати: "Як живеш"?

      В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
      і горе вуху з учти в носоглотці.
      І входить айне кляйне нахт мужик
      при вернипиці та косоворотці.
      Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
      І місяць, що генсек який в правці.

      VIII
      На схилі літ, в краю за океаном
      (відкритім, я підозрюю, при Вас),
      зім’ятий свій ділю іконостас
      між піччю і продавленим диваном
      при гадці, що зведи нагода нас,
      не вельми надобилися б слова нам:
      ти кликати могла б мене Іваном,
      і я б не став перечити: "Alas".
      Шотландія стелила б нам матрац.
      Я б гордовитим носа втер слов’янам.
      Порт Глазго, караван за караваном
      приймав би лико, пряники, атлас.
      Могли діждать і смерті водночас.
      Топір мав бути, звісно, дерев’яним.

      IX
      Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
      двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
      "Хто я такий?"–"Так, ти".–"Ми божі вівці".
      "Католики, як ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
      Посічені тіла, пусті очниці.
      І учти вороння, гучніш чимраз.
      …Зима, полоззя намість колісниці,
      примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
      "Там, де самець-павич гарніш самиці".
      "Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
      (за шашками – спочилому від ласк).
      Ніч так собі, по голлівудській мірці.

      Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
      виповнюють їх завивання вовчі.

      X
      Осінній вечір. Буцім у Камени.
      Чолом, утім, похилої в журі.
      Не перш уже. В подібні вечори
      цінується і хор краснознаменний.
      "Сьогодні", стаючи "учора" в прі
      наявного і бажаного, певні
      в пері, папері, юшці у пельменній,
      у бондарі кульгавім, що морив
      дуб гамбурзький. Аурою речей,
      не бідних на подряпини і плями,
      і біглий час хутчій верта до тями,
      аніж зі свіжим овочем, ачей.
      Смерть за дверми постане на паркеті
      в посадськім, міллю їденім жакеті.

      XI
      Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
      сузвіздь, немов каракуль на вівці,
      од шлюбних до монаршого – вінці
      знімає з нас. І голови, зосібна.
      Ад’ю – шляхетна юнь, її вітці,
      сімейні узи, відданість незгинна.
      А мізок, що у вежі кімнатина,
      де нидіють всамітнені жильці.
      Брати-сіамці в ділі цім знавці:
      один пиячить, а чманіють спільно.
      Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
      А ти не знала "я одна, а вас...",
      латиною, до стелі чи то Бога,
      на жаль, Марі, як вимовити "…много".

      XII
      Що двигає Історію? – Тіла.
      Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
      Ось Шиллер був: Історії влетіло
      від Шиллера. Ти знати не могла,
      що німець, не шкодуючи талан,
      затявся і підняв се гибле "діло":
      хоча, яке йому, скажімо, діло,
      дала ти там кому, чи не дала?

      А мо’, і Фрідріх наш удався в спір
      тому, що німчуру лякав топір?
      По друге, я скажу тобі, урешті,
      більш нічим(уяви собі), опріч
      Мистецтв, узріти статі протиріч.
      Історію віддай Єлизаветі.

      XIII
      Баран хитає буклями(о, ніжне
      руно), вдихає пахощі трави.
      Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
      На часі їх пересуди новин:
      "Їй відрубали голову, і квит".
      "Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
      "Французи? Їм то що до голови?
      – От не її б утяли, а що інше…"
      "Кажу вам: жінка. Вийшла в негліже".
      "Про мене, це далеко не основа…"
      "Стидовисько! Ні взять, ні дать уже!"
      "Ну, що гатунок плать, що інша мова…"
      "Що дотеп з московита – Іванова
      гучить як баба, згідно з падежем".

      XIV
      Любов розлуку дужа, та розлука
      триваліша. Що статніший граніт,
      то менш у нім опуклостей ланіт
      чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
      Най ніг тобі не скинути в зеніт:
      на те і камінь (це хіба не мука?),
      а що жага, як Шива шестирука,
      безсила, – то і юбка моноліт.

      І не тому, що стільки утекло
      води і крівці (пак не голубою!),
      на самоті, куди не подивись,
      не камінь волю бачити, а скло,
      Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
      у погляді, що проникає крізь.

      XV
      Не те, тобі кажу, тебе згубило,
      Марі, що женихи твої в бою
      не звали теслів підіймать стропила;
      не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
      не капості безбарвного чорнила;
      не те, що – сказонути не боюсь –
      Єлизавета Англію любила
      cильніш, чим ти Шотландію свою
      (є рація, гадаю, в думці піпла);
      не пісня, що співала солов’ю
      іспанському невольниця свавілля.
      Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
      із тим, що не годилось для двірця
      на ті часи: краса твого лиця.

      XVІ
      Імла скрадає закути округ.
      Кругами робить, сказано, квадрати,
      і, уві млі, загравами поятий,
      багряний ліс невидимому "кру-у-у"
      вібрує чуло порами кори;
      і сетер, пале листя полювати
      облишивши, полохає плеяди,
      задивлені в зозимілі бугри.

      Ба, не усе, що висльозила ніч,
      вціліє, а не витліє нівроку
      у перегної. Вічному перу
      з речей, що упадуть до віч,
      пасує вторити сумній часині року
      і суголосно оспівать журу.

      XVІІ
      Те, чим свій подив виявив укрик
      рот аглицький, і що до мату
      падкий схиляє на помаду
      наразі мій, що відвернути вбік
      Філіпа од портрету лик
      примусило і спорядить Армаду,
      те, – але час уже б тираду
      кінчати і перукам лік,
      упалим із голів упалих
      (о, глупа нескінченність), він,
      один-єдиний твій уклін,
      до буч і бунтів небувалих
      у публіці не сподобив,
      та звів на ноги й ворогів.

      XVІІІ
      Губам, які роняють "прощавай"
      тобі, окаменілій, мимоволі
      усе одно, що сьорбати без солі,
      несолене жувати що. Гай-гай:
      де ти, а де їх дореміфасолі.
      А що не так – не дуже й нарікай:
      язик, що той пацюк, учув доволі
      цікаві речі, – у смітті нехай.
      Звиняй мені, мій чарівний бовван.
      Розлуку, бач, губі, не косу русу
      співати (ні цензури, ні офір):
      між нами – вічність, бач, і – океан.
      Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
      Могли, пак, обійтись і без сокир.

      XІХ
      А острів'янам з вовною щастить
      (усе іззовні, буцім щойно з чистки).
      Життя о шостій гальмами рипить,
      піславши куди далі сонця зблиски.
      В озерах, – не дібрати їх угідь
      числа, – є монстри водні(василіски).
      І скоро буде нафти – лить і лить
      шотландцям у пляшки її, як віскі.
      З Шотландією, бачмо, все гаразд.
      І в Англії, підоза є, що гоже.
      А ти в саду французькому не схожа
      на візії хлоп’ячих безпорад.
      І вабніш є у нім, з його плодами,
      та з вами обома не схожі дами.


      Пером простим – ніяким не амбітним! –
      співав я стрічу в деякім саду
      зі тою, з ким на осьмому году
      з екрану почуттям проникся дивним.
      Тож пропоную вашому суду:
      а) чи учився сам належним чином;
      b) виклад почуттів начистоту;
      c) відкоша відмінковим слабинам.

      В Непалі є столиця Катманду.
      Трапунок за сумісність з неодмінним
      на користь їх сородному труду.

      Те кладучи на кін, що я кладу,
      завдячую у пристрасті невинним
      листам паперу, крученим в дуду.

      «1974»



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. З Іосіфа Бродського. Натюрморт
      1
      Речі та люди нам
      застять світу. Що ті,
      що інші взнаки очам.
      Ліпше жить в темноті.

      Я усівся собі
      в парку, дивлюсь услід
      несусвітній товпі.
      Світ мені остогид.

      Місяць січень. Зима.
      Усе по календарю.
      Коли остогидне тьма,
      тоді я заговорю.

      2
      Пора і почать. Незле б
      уникнути свербежу
      губ. Не мати халеп.
      І ліпше, коли скажу.

      За що? За день, або ніч
      тощо. Або за ні-
      що. Чи осяжну річ.
      Ліпше речі, аніж

      люд. Ці істоти мруть.
      Всі ми. Така яса.
      Суто пропащий труд.
      Як на вітрі писать.

      3
      Кров моя льодяна.
      Вистиг я до костей,
      як ріки які, до дна.
      Я не люблю людей.

      Дуже млоять мене
      їх житія, і квит.
      Лиця їх мають зне-
      пліднений ніби вид.

      Є у гримасах лиць
      щось, огидне уму.
      Що їх пластає ниць
      невідомо кому.

      4
      Речі миліші. В них
      ані зла, ні добра
      зовні. А щойно вник
      в них – і в нутрі нутра.

      У нім порядкує пил.
      Порох і шашіль-жук
      стінок. Сухий мотиль.
      Жодних відбитків рук.

      Пил. Позір наугад
      вихопить пил полиць,
      як і чим об заклад
      з темрявою не бийсь.

      5
      Зовні старий буфет,
      сховів його попри,
      видається на мент
      Нотр-Дам де Парі.

      В надрах буфету тьма.
      Швабра, епітрахіль
      пил не зітре. Сама
      річ, що властиво, пил

      не дужає побороть,
      відрухом брів немов.
      Іменно пил є плоть
      часу; і плоть, і кров.

      6
      Оце однедавна я
      сплю удень взагалі.
      Буцім і смерть моя
      мені відмовля у млі,

      дзеркальцем біля уст
      спитує, чи зітхну
      засвітла, після трут,
      чи виборсаюсь зі сну.

      Я мов укляк. Взамін
      остуда бере своє.
      Кінцівок венозна синь
      мармуром віддає.

      7
      Витіявши сюрприз
      складчиною кутів
      річ випадає із
      світобудови слів.

      Річ вовтузню словес
      нехтує, пак німа.
      Річ суто обшир, без
      якого її нема.

      Річ можна пхати в піч,
      кóпати, бить, ламать.
      Нищить. Ніяка річ
      не крикне: "Ї…на мать!"

      8
      Дерево. Тінь. Земля
      під деревом. Корінні
      вензелі, пліть, петля.
      Глина. Ряд валунів.

      Корені. Їх вузли.
      Камінь, який угруз
      в землю, спитує глиб
      дії системи уз.

      Він нерухомий. Ні
      пут попустить, ні скріп.
      Тіні, що людо-дні
      манять, як сіті – риб.

      9
      Річ. Коричневий грим
      речі. Її погорд.
      Сутінь. Оної крім
      стерте все. Натюрморт.

      Смерть увійде й узрить
      тіло, яке візит
      смерті, що мимохіть
      жінку, відобразить.

      Все це – брéхні, плітки:
      череп, скелет, коса.
      Що і буде взнаки
      погляду сам на сам.

      10
      Матір пита Христа:
      син ти мені, чи мій
      Бог? Ти доніс хреста.
      Як мені буть самій?

      Очі б мої немог
      збавив, урозумив:
      син ти мені, чи бог?
      Мертвий ти, а чи жив?

      Він їй рече: жоно,
      мертвий я, чи живий,
      буде усе одно.
      Син, або Бог, я твій.
      «1971»

      * Прийде смерть, і у неї будуть твої очі (іт.). Ч. Павезе.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. З Іосіфа Бродського. Ріки
      Рослинність у моїм вікні! зелений колір!
      Що подивитися у віть, що в корінь –
      учую памороки млість, нудоту;
      відтак я споглядаю воду,
      бодай і прісну. Утікачку пак – од місця,
      міст, набережних, пристаней, бідову,
      з-під мосту – з-під вінця мов, через вíнця,
      і кликати її – сєрова.
      А як жіноче, пак! і як життю покревні
      гладіні плес її, схвильовані поверхні
      бентег, жури, і нестрим, і могуття
      в стремлінні устя
      і безіменності. Де хвилі доста волі
      сліди оглядин змити, кпини долі
      перемішати з обрієм, з розсолом –
      з минулим болем.


      1986



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. З Іосіфа Бродського. Самота
      Коли слабує рівновагою
      твоя свідомість з її алібі,
      коли драбиною хитлявою
      іти несила
      над проваллями,
      коли плювати щодо людності
      твоїй полу́ночній самотності, –
      ти можеш
      слідувати вічності
      і сумнівам у непорочності
      ідей, гіпотез, в собівартості
      мистецтва і служіння музам,
      і – навіть – у зачаття таїнстві
      Мадонни сина, Іісуса.
      Та ліпше слідувати даному
      з глибокими його могилами,
      що згодом, не тобі
      останньому,
      такими видадуться милими.

      Так.
      Ліпше слідувати даному
      з короткими його дорогами,
      які в майбутньому
      осяжному
      угледяться тобі
      широкими,
      наскільки є уяви,
      різними,
      усіяними компромісами,
      великими здадуться крилами,
      здадуться птахами величними.

      Так. Ліпше слідувати даному
      зі вбогими його мірилами,
      які невабом, в разі крайньому,
      вряди-годи стають перилами
      (бодай і не удоста чистими),
      для опертя, либонь, людиною
      у помочі кульгавій істині
      з її щербатою драбиною.

      (1959)



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. З Іосіфа Бродського. "Славімо прихід весни! Ополоснім лице..."
      Славімо прихід весни! Ополоснім лице,
      чирячку змастім бодай креозотом,
      і, босі, у сорочині станьмо під вітерцем,
      і вічі збадьорить свіжістю! горизонтом!
      прийдешнім! Будучина завжди
      виповнює землю зерном, голоси – співзвуччям,
      виповнює дзиґарі їхнім туди-сюди;
      дріж бере наодинці з грядущим.
      Весною, коли крик пернатих будить ліси, сади,
      вся природа, як ящірка чи то олень,
      туди тільки й прямує, куди вхожі сліди
      на державний заважать злочин.
      <1978>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. З Іосіфа Бродського. На повернення весни
      Весна похопилась раптово, після місцями опадів
      зі сотні шпаківень досвіта, гожа пісенних версій.
      Квітів і поготів, – буцім у фільмі пострілів,
      і березень сам зголошується на ім’я Ненсі.
      Ось ми досподівались і пільг у температурі,
      хоча дощ перетворить Дізі Ґіллеспі в лабуха,
      і ліпше на вулицю в сутіні потикатись при "дурі":
      весною коли що падає на голову, то не яблука.

      Ми всі любимо астрономію, весь космос, цілком упевнені
      в орбітах, кілечках, еліпсах, їхній точності.
      А стовпієш, буває, у неказистім мешканні,
      і, перше, чим зняти одіж, безцільно топчешся.

      І що, коли тіло небесне не так виписує колами,
      як виляє навгад, куди випаде – що на практиці
      виявляється в тім, що веснам калюжі головно
      приємні своєю розмитістю, не кажучи вже – галактиці.
      (1994)



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. З Іосіфа Бродського. Моїй доньці
      Дай мені ще життя, і співать зволю
      в кафе "Рафаелла". Чи окрай столу
      сяду. Чи втілюсь у меблі, коли в бувальцях
      тих іще побувалій, співанці, не завдасться.

      Позаяк ні епохи без кави і того ж джазу
      не мине, пристосуюсь щомога сприяти часу,
      пóрою чи у шпарку щоб, – хай із-під лаку й пилу,
      бачити літ за двадцять кровинку мою розквітлу.

      Знай, що я буду неподалік і май завсяк на увазі.
      Бач, і бездушна позірно річ нітиться в позачассі,
      надто, як речі з виду крупніші тебе чи старші.
      Заваж і жагу очікувань в моїм новім антуражі.

      Тож люби їх, не оминай, бодай які вони давні.
      А там і неясний абрис, в бентезі, геж не оманній,
      тобі заледь знакомитий, згукнеться на обнадію.
      Спішу, вірша рядок дотісую і трішки дерев’янію...
      «1994»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. З Іосіфа Бродського. Елегія
      Минуло, либонь, коло року. Я вернувся до місця битви,
      до научених крила розпрямляти під помах бритви
      або – в ліпшім разі – під заломленою бровою,
      птиць, офарблених сутінком і зіпсутою кров’ю.

      Тепер тут торгують рештками твоїх щиколоток, бронзи
      смаги обладунків, погаслих усмішок, погроз із
      гаслами свіжих резервів, пам’яттю зрад у генах,
      відтиском купи тіл на запраних геть знаменах.

      Все заростає людьми. Руїна, пак – річ бувала
      в архітектурі: шви рятівні на серці, краї провалля
      різнить се, те – а не вельми, щоб хто боявся
      здибатися якогось дня, як сліпуваті яйця.

      Щоранку, віч уникаючи в оковиді,
      я дістаюся пішки литок статуї, що відлиті
      зі гнітючого сну. Її плит із карбованим: Завойовник.
      А читається як "завив і зник". Опівдні – як "забув і звик".

      <1985>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. З Іосіфа Бродського. 1983
      Перший день непарного року. Кулясті “ля”
      опоясують дзвони і звіюються шар за шаром,
      аби скласти компанію там угорі шершавим,
      – триста літ як оголеним оддаля
      землі статуям. Я валяюсь в пустій, сирій,
      жовтій кімнаті, доливаю собі Бертані.
      Річ сія, підігріта в моїй гортані,
      виголошує епілог: “Закрий
      вікно”. Пак, оце ще одна
      комбінація цифр не подужує дверці;
      плюс на непарні числа годі бентег у серці,
      мало, що пересічні; мало хто ставить на
      них усе: своє кревне, своє безталання, свій
      гаманець; далебі – нісенітні гендлі…
      Чайка у млі кружляє стрічно годинниковій
      стрілці, на відміну від каруселі.
      <1983>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. З Іосіфа Бродського. "Я чую не те, що ти мені кажеш, а голос..."
      Я чую не те, що ти мені кажеш, а голос.
      Я бачу не те, що ти зодягнула, а рівний сніг.
      І це не кімната, де ми сидимо, а полюс;
      плюс наші сліди – од нього й по різний бік.

      Раніше я знав напам'ять всю гаму спектру.
      Тепер, запавши на білий, лікарю не вгодив.
      Та бодай далі в співанці ні куплету,
      то лунає ще деякий час мотив.

      Я радо б ліг поряд з тобою, ба – не на часі.
      Пак ляжу – урівні з дерном, оце і все.
      І схлипне стара в халупці на курячій лапці,
      і запече у фользі яйце.

      Досі, як ставив пляму, засобом була сода.
      Здебільше це помагало, як тальк прищу.
      Тепер біля тебе в’ється ще та сволота.
      Тобі личать світлі сукні. І я тужу…

      <1993>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. З Іосіфа Бродського.
      Удруге до Різдва неподалік
      не угавають хвилі Понту.
      Звізда Царів над огорожі порту.
      І можу не казати, що не міг
      без тебе жити, – адже я живу.
      Як видно із листівки. Пак, існую;
      п’ю пиво ось, папір псую, листуюсь,
      топчу траву.

      Наразі у кав’ярні, відки ми,
      як випадає митями щасливим,
      їх вибухом закинулися дивом
      в майбутнє, від північної зими
      втікач, я пальцем креслю досхочу
      твоїх облич на мармурі бідноти;
      оподаль німфи скачуть, і не проти
      задрать парчу.

      У чім, богú, – як плямою вікно
      буріє, буцім символ ваш, – на бога
      ви нас остерігали якомога?
      Майбутнє вже настало, і воно
      цілком терпиме; падає предмет,
      скрипаль виходить, музика скінчиться,
      і море візьме зморшками, і лиця,
      хоча не дме.

      Колись воно – до наших роковин
      без нас – хлисне решітки променадні
      і змиє зойки "ні!", в подивуванні
      здійнявши гребні вище голови,
      туди, де ти пила своє вино,
      дрімала у саду, сушила блузку,
      крушила стіл із посудом,– молюску
      шукала дно.


      січень 1971, Ялта



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. З Іосіфа Бродського. "Урешті, було воно бозна де. Врешті..."
      Урешті, було воно бозна де. Врешті
      не важить, що віхоли вили тамтешні,
      що люди тулились в оселі пастушій,
      що слідом їх вісті ходили гнітючі.

      По перше, були вони вкупі. Урешті,
      що слідує з першого, другого в третім,
      усе, що робилось, творилось, варилось,
      як мінімум, натроє потім ділилось.

      У небі морознім над їхнім нічлігом
      до ложа з найменшим належно великим
      хилилася зірка – і жодної моги
      не мав її промінь минути малого.

      Огонь ще гудів, та кінчалось поліно;
      всі спали. Щодалі, од решти одмінна
      зоря проникала, чим інде світінням,
      у поміч далеким лучитись із ближнім.



      25 грудня 1990



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. З Іосіфа Бродського. "Що треба для дива? Кожух чабана..."
      Що треба для дива? Кожух чабана,
      зо дрібку учора і дня, що мина,
      зі жменькою завтра, – й, на око бодай,
      кус простору й неба краєчок додай.

      І трапиться диво. Тим пак, дивині
      адреси взнаки і тяжіння земні,
      і так вона слідує в цім до кінця,
      що ген у пустелі чатує жильця.

      А щойно ти дім покидаєш – у ніч
      зорю увімкни в нім у четверо свіч,
      щоб світ без речей осявався у всі
      осяжні услід тобі нею часи.

      «1993»



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. З Іосіфа Бродського. "Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало..."
      Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало
      свіжим леготом вітру з вечорового океану.
      Край неба палав у партері китайським віялом
      і хмара клубилась, мов кришка концертного фотеп’яно.

      Чверть століття тому ти вподобала смак і люля, і фініка,
      рисувала тушем в блокноті, а ще співала,
      глузувала з мене; потім стрінула інженера-хіміка,
      і, чула до глупства, сочилась в листах потала.

      Тепер тебе часто бачать в провінції і метрополії
      на панахидах за душами друзів, що слідують навісною
      чергою; і я радий, що відстаней в світі доволі є
      істотніше несусвітніших, чим простяглось за мною.

      Не пійми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем
      жодним чином це не пов’язане; ніхто їх тим пак не нищив,
      та забути одне життя – надобиться по нім, як мінімум,
      зо одне бодай. І я їх зужив, річ в тім що.

      Таланить і тобі: адже де, крім хіба в якій фотографії,
      ти пізнаєш себе без морщин, молоду, веселу, глузливу?
      Час, і той, на толоці пам’яті переконується в безправ’ї, і
      я курю у пітьмі та вдихаю гнилля відливу.
      <1989>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. З Іосіфа Бродського. Втеча до Єгипту (2)
      Печера (який би не був, – а дах!
      не гірш дахів на прямих кутах!),
      в печері їм тепло було з дитям;
      пахло соломою і шматтям.

      Солом’яною була постіль.
      Зовні молола пісок метіль.
      І, уві сні, дрижаками тіл
      на мливо те щулились мул і віл.

      Марія молилась; огонь гудів.
      Іосиф, насупившись, жар глядів.
      Малюк, що, з огляду літ, не мав
      справи нагальнішої, дрімав.

      І ще один день здаленів – з його
      тривогами, жахами; з "о-го-го"
      Ірода, зойками війську вслід;
      щільнішими стали рої – століть.

      Спокійно було їм ту ніч з малям.
      Дим весь у пройму зійшов, жалям
      їх уподібнишись. Тільки віл
      вві сні(або мул) пильнували щіль.

      Зоря дивилась через поріг.
      Єдиним в гурті малім, хто міг
      знать, що взір її означав,
      був Малюк; але Він мовчав.

      «1995»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. З Іосіфа Бродського. Атлантида
      Рік од року мимо текла ріка,
      падка до брижів, як стара щока.
      Але люд, неучений лічить до ста,
      городив і на неї версту моста.

      Бувало, що повені, юрми вкіл,
      словом, те, що сприяє борознам чіл,
      заливали асфальт, та ішли на спад,
      коли вітер стихав і кортіло спать.

      А ще були зими, на все тамте
      прелюті, та звичка плодить дітей,
      що тулять (як дзеркало в платтяній
      шафі) дві лінії доль в одній

      з міркувань економії. Як не гни
      пальці руки, набігало днин.
      Брались до діла двокрапки з «ї»,
      не стертися щоб. А потік і їх

      двоїв, що кліше. І ослаб на мить
      ці ланці, як течія зарябить,
      поглинаючи долі жильців, жилиць
      Атлантиди, готовій почати з лиць.

      1987



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. З Іосіфа Бродського. Литовский ноктюрн: Томасу Венцлова
      Каламутячи море,
      рветься вітер, мов лайка з розквашених губ
      в зимні далі держави,
      отаке собі до-ре-
      мі-фа-соль-ля-сі-до з кам’яних добуваючи труб.
      Не-царівни-не-жаби
      б’ють уклінно землі,
      і осяйна звізди олов’яної гривна.
      І подоба лиця
      розтікається в чорному склі,
      ніби ляпас од ливня.

      II
      Здраствуй, Томас. То – мій
      дух, що тіло в готелі лишив опочити
      за морями, гребе
      хмар північних супроти, вертає домíв,
      із Нового тікаючи Світу,
      і турбує тебе.

      III
      Пізній вечір в Литві.
      Від костелів бредуть, укривають світиві
      коми свіч у долонях. У тихих дворах
      дзьоби курячі риються в жухлій листві.
      Вище піль Жемайтії
      в’ється сніг, як горішніх обителей прах.
      Із відкритих дверей
      рибні па́хи. Хлопчак напівголий
      і стара у хустині корову женуть у сарай.
      Припізнілий єврей
      по булижні містечка гримить в балаголі,
      віжки рве
      і погукує хвацько "Герай!"

      IV
      Вибачай, що вторгаюсь.
      Вертаю цитатою за
      безвідсоткові позики у "Маніфесті":
      ледь гаркаво,
      ледь вище октавою ірію в млі.
      А тому – не хрестись,
      не ламай в кулаці картуза:
      згину перше, ніж гряне в охресті
      з сідал півняче "плі".
      Вибач, не попередив.
      Не п’яться од ляку та глянь:
      це кордони скасовує часу гангрена під епос.
      Мстою твані на кільцях колодязних уст,
      понад Балтики хвиль
      я дзижчу, мовби той моноплан –
      мовби Даріус і Геренас,
      мов от-от приземлюсь.

      V
      Пізній вечір в Імперії,
      в бідній провінції.
      Вбрід
      мов долаючи Німан, ялинника військо,
      нашорошившись піками, сутінком Ковно корить.
      Багровіють будинки
      од землі до піддаш, блисне брук, як із рік не
      упійманий фіш.
      І злітає завіса в місцевім театрі.
      І плескається натроє бажана річ
      до краплини до чар, і
      хутко никне.
      Протяг рухає бахрому
      на фіранці із тюлю. Зоря на безлюддя
      світить яро: немов картяреві на масть.
      І впадають у тьму,
      уві скло тарабанячи, п’ясть твоїх устя.
      Так вишукують п’ясть.

      VI
      Поніч мова ураз
      переймає манери сліпця.
      Так, що чуєш «вітчизну» на дотик – як леді Годиву.
      В павутині кутів
      мікрофони потайні в квартирі співця
      пишуть скрипи матраца і сплески мотиву
      суголосся без слів.
      Тут панує цнотливість. Листва на вітрах
      обирає ураз, навзнаки, а чи ще як упасти,
      чим бентежить ліхтар. Без гризот ліхтаря
      про себе миру тут сповіщають, бодай на мурах
      ненароком ступивши, переривистим, частим
      пульсом, скрипом пера.

      VII
      Ось бо відки твої
      щік мучнистість, очей невиразність,
      шепелявість і пасма волосся цілком
      буцім спиті чаї.
      Ось ізвідки життя, ніби спит на чеснóти у фразі,
      опісля і до ком.
      Ось мого бо зачим,
      попри мітини прагнень уверх, – оболонки
      в твоїх лінзах розмитість, бунтуюча голь
      зелен-лоз і т.п.: широчин-далечин,
      сторінок їх зачитаність в пошуках кромки
      ліній обріїв, доль.

      VIII
      Доль писемностей, Томас! з моїм, з пелюшок
      неприкаяним присудком! з хмурим, осібно осідлим
      твоїм підметом! Скріпний, чорнильний союз,
      вензелів, карлючо́к,
      суміш літер латини й кирилиці: цілі з зусиллям,
      як велів Макроус!
      Наші відтиски! м’яті, відсирілі днесь –
      ці розпушені набряки звивин у мізках! –
      в м’якушí глин коханців, у дітях без нас.
      Або – просто синець
      усесвітній скулі од оглядин хлопчиська,
      як од спроби щораз
      уявити цю відстань з литовської онде корчми
      до облич, триєдино задивлених мимо,
      над кордонів, що той зизоокий монгол
      пальця в рот аби вкласти – цю рану Хоми –
      і, чужим язиком щоб, на кшталт серафима,
      скерувати глагол.

      IX
      Ми подібні;
      ми, Томасе, звук і луна:
      ти, з середини кіптячи скло, я, задивлений зовні.
      Один одному суть
      обопільна, як дна –
      амальгам і бездонь їх,
      що не здатні блиснуть.
      Покривись – я на усміх кривий одповім,
      одізвусь позіханню, до віддиху тишачи голос,
      в три зіллюсь ручаї
      у стоватній сльозі в узголів’ї твоїм.
      Ми – конвой у собі,
      що проглянув у Касторі Поллукс;
      балачок нічиї,
      пат і відруху тінь,
      що метнутись готова на спалах лучини,
      згук на зойк, мідь з рубля у міняйл.
      Чим життя неудатніше, тим
      ми в нім менше відмінні
      ока збіглого дня.

      X
      Чим поживиться привид? Будь чим: є лузга
      снив, є дерть із кордонів з ошматтям цифíрним:
      ява список адрес укрива не дарма.
      Ось провулок фасади здвига, мов щелепу нудьга,
      жовтизною задвірків, як ґавиним сиром,
      користає пітьма,
      мов лиса. Місце, часу вві мсті
      за свою непохитність жильцем, постояльцем
      плинних діб, розсупонює зів –
      зо епоху по тім,
      я тебе застаю в замусоленій пальцем
      наддержаві лісів
      і рівнин, що усотують зітканий з мислив етер,
      люду риси, їх пози: в коноплі, в сирих їх
      сорочках – ген на версти, в дротах-бігуді де-не-де;
      хилить сон Литву-матір над плесом,
      і ти
      до скляних допадаєш її, неприкритих,
      півлітрових грудей.

      XI
      Ба, існують місця,
      що незмінністю поштують. Себто,
      призвичаюють пам'ять до учти кислот в фіксажі.
      Там до тями шлагбаум приводить гінця.
      Там у сутінках швидше стають силуетом.
      Там на чатах мужі
      моложаві. Минуле позує вперед
      незапиленим оком, що юнь у шинелі,
      і задкує там доля порушника пріч
      у незвідану старість з плювком на стіні
      і ломотою, марами в формі панелі,
      поперечин. Там ніч
      є справдішня границя, де, мов татарва,
      територіям вашим житійним набігом
      дійсність більше потал завдає, ніж Морфей,
      що дерева у дрова оберне, а ті – в деревá,
      де не владне повікам,
      ява – печенігом,
      підбере, мов трофей.

      XII
      Поніч. Сойка кричить
      голосіннями людськими і винуватить природу
      у переступі градусом нижче нуля.
      Вітовт, кинувши меч і похеривши щит,
      мочить бороду в Балтиці в пошуках броду
      в землі шведа. Земля
      і сама уривається молом, що кинувся за
      у безкраї заобрії морем
      зниклим слідом свободи.
      Зусилля бобра
      по довершенні греблі віншує сльоза
      на розлуку з проворним
      ручаєм серебра.

      XIII
      Ніч у листявім краї,
      губернії з по́лу пальто.
      І клинопис дзвіниць по сувою хмарини, з відрізом
      на ряднину суміжній державі.
      Внизу
      стерні, скирти, плато
      з черепиці, цеглин, колонад із залізом,
      плюс узутий в кирзу
      люд служивого чину.
      Етер цих широт
      полонили поміхи, молитва, волога
      з моря, вісті з погодою,
      все, що Кощей
      заокруглює цифрами, гімни, фокстрот,
      болеро, осторога
      безіменних речей.

      XIV
      Привид бродить по Каунасу, входить в собор
      і виходить із нього. Гуляє по Лайсвіс-алеї.
      Входить в "Тюльпе", сідає, як всі.
      Кельнер, сам як декор,
      бачить тільки серветки, вогні бакалеї,
      сніг, на розі – таксі,
      просто вулицю. Б’юсь об заклад,
      ти не міг не позаздрити. Бо невидúмість
      входить в моду з роками – як поступка тіла душі,
      як облатка майбутнього, як маскхалат
      Раю, буцім розтягнутий мінус.
      Адже всі в бариші
      з невагомих чеснот
      безтілесности: гори і доли,
      мідний маятник, час, що собі зависа,
      Бог, що бачить усі оборудки з висот,
      дзеркала, коридори,
      їх споглядач, ти сам.

      XV
      Привид бродить по Каунасу. Буцім у нім
      твоя лепта співучасті в розвії мислив
      про мене,
      він суть простір в квадраті, а не
      смолоскип полум’яний юдолям земним.
      Не позаздри. Зачисли
      цю марý до рідні,
      як повітря і як найдрібніший петит,
      що осипався потемки в мові гаркавій,
      буцім цокання мух,
      непридатний, еге ж, тамувать апетит
      новій Кліо, у строї застави,
      але гожий на слух
      для нагої Уранії.
      Тільки вона,
      Муза цяти у просторі й Муза утрати
      втілень тою, як скнара – грошí,
      береже їх сповна
      і цінує їх сталість: цю форму розплати
      за подвижність душі.

      XVI
      Ось бо відки в пера,
      Томас, відданість буквиці.
      Ось чим
      пояснити у змозі тяжіння, еге ж бо?
      Слабе
      сердце, з хриплим "пора!"
      одриваючи, геж, од своїх заболочених вотчин,
      й що кривить, – од тебе!
      сторінок, аз і бук,
      – зову! – як те не зви,
      звуку й смислу, безплотності й маси,
      і свободи – звиняй
      і лиця не криви –
      рабства, даного в м’ясі,
      плоті, кості, хрящі,
      – цим покликанням поніч полохати сон звіздарів,
      мимо заспаних в нішах
      гуртів янголів:
      вищим
      їх і нетопирів.

      XVII
      Музо дір просторіні! Ніщот, як і видних, то лиш
      в телескоп! Віднімання
      без остачі! Нуля!
      Ти, що горлу велиш
      берегтись причитання
      з перебором у "ля"
      і за стриманість ратуєш! Музо, прийми
      вічну арію висліду, співану вуху причини,
      суто спів двійнику,
      і на неї поглянь та її до-ре-мі
      там, в розрідженім чині,
      у себе нагорі,
      в височіні повітряній.
      Ирій – всякчас епілог
      для зіниць, позаяк необжитий навзаєм.
      Тим сугубіш в "єси"
      сутній віддих – ураз і стількох,
      і осібно, що в зябра хапаєм
      і тамуєм, буває,
      в несусвітні часи.

      XVIII
      У всього свій наділ:
      небокрай – у зіниці, у відчаю – пам’ять,
      сягнисто
      зросту, крокам – у пліч.
      Тільки звук одділятися гожий од тіл,
      буцім, Томасе, привид.
      Сирітство
      звуку, друже, є річ!
      Звівши за абажур
      погляд прямо перед собою,
      зриш повітря:
      анфас
      сонмів тих,
      хто губою
      його мітив
      до нас.

      XIX
      В царстві подиху! Речень, сумірних ковтку
      того ж кисню. Хмаринок, прозорих, немовби
      наші видихи. Тут,
      як під стелю той сон нашвидку,
      в небеса линуть "о!", де зоря набуває подоби
      нею чутого – з уст.
      Ось чим дише усесвіт. – Дивіть,
      – як вчували халепу
      півні, що нагорлали гортаням їх суш!
      Віддих всотує річ.
      Небозвід –
      хор її суголосних молекул,
      як подейкують – душ.

      XX
      Як він чисто звучить!
      Жодна річ серед сущої іже
      (окрім смерті, хіба)
      так не вибілить лист.
      Як біліше, то нотою вище.
      Музо, можна собі
      геть? Додому! В той край,
      де бездумний Борей попирає утішно трофеї
      уст. Не втяті зане
      ані комою. В рай
      алфавіту, трахеї.
      В твій безликий лікнеп.

      XXI
      Вище долів Литви
      буцім кода моління за мир
      із імли долинає: бубнявий, тужливий, спроквола
      звук пливе понад вод і поселень по Куршській Косі.
      То Святий Казимир
      й Чудотворний Микола
      дожидають яси,
      звіздареві не видної геть.
      Із-за иріїв віри,
      дослухаючись ліри,
      Музо, з ними й пригледь
      співака цих рівнин, в рукотворну пітьму
      запропалих до крівель,
      їх співця у пейзажі смиреннім.
      Обнеси оберегом
      дім і сердце йому.

      (1974)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. З Іосіфа Бродського. Литовський дивертисмент. Томасу Венцлова
      Непоказна, одна з морських країн.
      Свій сніг, аеропорт і телефони,
      свої євреї. Бурий особняк
      диктатора. І статуя співця,
      що з подругою порівняв отчизну,

      і, буцім, як на витончений смак,
      географ був не кепський: півдняки
      тут їдуть що субот до північан,
      і, пішими вертаючи, хмільні,
      трапляють часом і на Захід – тема
      для скетчу. Словом, відстані в собі.
      Осібні, як життя гермафродитів.

      Розвеснення. Хмарки та калюжки,
      і незліченні янголи на крівлях
      не лічених ніким костелів; люд,
      як не чманіє від стовпотворінь,
      то всотує удоста рис бароко.

      2. Леіклос
      Родитися б тому сто лят
      і, сохнучи поверх перини,
      дивитися з вікна на сад,
      хрести двоїсті Катарини;
      стидитись матері, ікать
      перед наведеним лорнетом,
      штовхать із мотлохом візка
      жовтіючим провулком гетто;
      зітхать, під ковдрою до вух,
      за ляських панночок у міру;
      зустріти Першу світову
      в Галіції, і смерть – за Віру,
      Царя з Отчизною, – і квит.
      А ні, – утяти з пейсів бáчки
      і у Новий дістатись Світ,
      в Атлантиці не раз зблювавши.

      3. Кафе "Нерінга"
      Час не чіпає Вільнюс у цім кафе,
      повнім тем передзвякувань блюдцям, ножам, виделкам;
      простір окіл, примружившись, підшофе,
      бачить, як той стає далеким.

      Густо-густо багровий ярила круг
      обмирає на крівельній черепиці,
      і кадик загострюється, буцім слух
      лиць у профіль від слушності пропозицій.

      І веління щупачого вчувши річ,
      подавальниця в кофточці із батисту
      перебирає ногами, знятими з пліч
      місцевого футболіста.

      4. Герб
      За змієборствами Георгій
      списа в горнилі алегорій
      не уберіг, та на баскім
      коні з мечем, він, що є моці,
      ганяє чесно для литовців
      ціль, не з’ясовану ніким.

      Кого б він, стиснувши в долоні
      меча, догнав? Предмет погоні
      давно за ободом герба.
      Кого? Гяура? Поганина?
      Кінь дибки cтав, отак невситна
      була у Вітовта губа.

      5. Amicum-philosophum de melancholia, mania et plica polonica*
      Безсоння. Частка жінки буцім. Скло
      у гадді, буцім вилізлім на сушу.
      Безглуздя дня по мозочку стекло
      до карку, де утворює калюжу.
      Поворухнись – і мліє все нутро,
      мов у її остудженій рідоті
      мочає хто заточене перо
      і зціджує «ненавиджу» в гризоті
      по розпису, де завсіди крива
      що звивина. Та частка, що в помаді,
      пуска до вух зуживані слова,
      як у вошиві пасма довгі п’ясті.
      І ти нагий у тьмі і одинак
      на простині, мов Зодіаку знак.

      6. Palangen
      Тільки море не сліпне перед лицем
      неба; і зайда, засілий в дюнах,
      опускає позір і цідить винце,
      як вигнанець-цар без утіх у струнних.
      Дім зграбований. Цвіт табунів – звели.
      Його сина пастух прихистить од звіра.
      І допіру він сам на краю землі,
      і піти по водах бракує віри.

      7. Dominikanaj
      Скеруй з проїжджої на розі
      углиб заулку, увійди
      в костел безлюдний, у порозі
      посидь, оговтайсь, і тоді
      лишень до мушлі вуха Бога,
      скоріше чулої, чим ні,
      шепни тихіше якомога:
      – Прости мені.
      (1971)
      * «Другу філософу про манію, меланхолію і польський ковтун»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. З Іосіфа Бродського. "Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані..."
      Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані,
      дріб’язку, що пектиме пальці, дзвінкий у омані;
      північних рік, чия хвиля, клякнучи в усті,
      пригадує витоки, гребні – гінкі, розкуті,
      і на мить зігрівається. Час ніби впалих в кому
      діб, звішеного плаща, кваші чоботин, судом у
      шлунку од вареної жовтої брукви;
      буревію, що витіпає хоругви
      листолюбивого воїнства. Пора, коли діло терпить,
      дні одноликі, що ті Іванови-браття,
      і кору задирає жадібний, стидкий трепет
      пальців. Що більше пальців, то тонші плаття.
      .
      <1978>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. З Іосіфа Бродського. "Не годен до ліку скорботного – жест..."
      Не годен до ліку скорботного – жест
      чеснот скупія мимоволі! –
      стискаючи простір у овид розхресть,
      де сіпався плазом од болю,
      що смертно упитий кравець, у чаду,
      як латку на пірване плаття,
      зі спуду твоїх горизонтів кладу
      на відрух блукавий закляття!

      Провулки, задвірки – числом без кінця,
      баюри, пустир, палісадник, –
      любові твоєї майбутні місця,
      давно, як трагедії задник,
      омешкав я так, що бодай тобі з ким
      не випало зводити ложе,
      все вийде, як храму на крові, взнаки
      безплідністю спільною схоже.

      Прийми без відсотку і мій чистоган
      розлуки на шлюбних голубок!
      За кращі часи піднімаю стакан,
      як п’є інвалід за обрубок.
      Життю попускаючи узи-вузли,
      лишайся із ним солідарна:
      не м’якше собі в поголосках стели,
      як листя мені календарне.

      І мертвим я буду істотнішим для
      тебе, чим свічадо озерне:
      не діжде чистішої правди земля,
      ніж та, що позір і наверне!
      І виб’ється в колос утоптаний злак,
      і когут запіє послідній,
      і ширші зіниці круги позаяк,
      підуть по тобі, здаленілій.

      Як глушена риба, не чуючи дна,
      таким собі привидом требним,
      як тіло, зотліле раніше рядна,
      як тінь моя, дражнячись з небом,
      гукнеться казна у якій стороні
      тобі, як бувалий месія,
      і корчитись будуть на кожній стіні
      у домі, де дахом Росія.
      Червень 1967



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. З Іосіфа Бродського. Листівка з міста К
      Руїна є неспішна учта кисню
      і часу. А новітній Архімед
      додати б міг до чинного закону,
      що тіло, поринаючи у простір,
      тим простором тісниться геть.
      Вода
      дробить в свічаді тьмавому руїни
      Двірця Курфюрста; далебі, тепер
      з пророцтвами ріки і він обачніш,
      аніж у ті, зарозумілі дні,
      коли курфюрст його відгрохав.
      Хтось там
      розвалинами вештає, листву
      позáторішню горнучи. Це вітер,
      як блудний син, одвідав отчий дім,
      і всі листи ураз отримав.
      <1968>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. З Іосіфа Бродського. Уривок
      В осінній день, коли не боязкі
      на вітровії лиш нагі дерева,
      а все, не так оголене, тремтить,
      я кволо оминаю колонаду
      двірця з захíдним сонцем у шибках
      і голубів, що зграями обсіли
      недопалки у чашах терезів
      незрячої богині.
      Плинний час
      не нарікає на старий годинник.
      Вода бурлить, і хмари понад парком
      не знають, як доречніше вчинить,
      і помилково пропускають сонце.
      1967



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
      І чарівна, і вбога сторона.
      На Заході, як і на Сході – пляжі
      двох океанів. Межи ними – гори,
      ліси, вапнисті пагори, рівнини
      і хижини селян. На Півдні – джунглі
      з руїнами величних пирамід.
      На Півночі – плантації, ковбої,
      що мимохіть перемістились в США.
      Що дозволяє братись до торгівлі.

      Предмети вивозу – маріхуана,
      руда, метали, посредня кава,
      тютюн, сигари з назвою "Корона"
      і, традиційно, всячина майстрів.
      (Не оминімо хмар). Предмети ввозу –
      всього потрохи і, як завше, зброя.
      Котрою обзавівшись, якось легше
      поклопотатись за державний устрій.

      Історія країв сумна; щоправда,
      не надто щоб і унікальна. Лихом
      вважається загарбання іспанців
      і варварська руйнація колиски
      цивілізації ацтеків. Власне,
      це є місцевим комплексом Орди.
      З ‘днією, втім, одмінністю: іспанці
      тут золотцем суттєво розжилися.

      Наразі це республіка. Триколір
      стягу лопотить над президентським
      палаццо. Конституція чудова.
      Текст зі слідами правок від руки
      диктаторів лежить в Національній
      Бібліотеці під зеленым, куле-
      стійким і непроникним склом –
      міцним, як ув автівці президента.

      Що дозволяє озирати даль
      за обрієм. Залюдненість країни,
      беззаперечно, виросте. Пеон
      удоста намахається сапою
      під жарким сонцем. Чоловік в літах
      гортатиме в кав’ярні з жалем Маркса.
      І ящірці, що на валуні зведе
      голівку в небо, упаде до віч

      політ позаземного апарату.
      1975

      ---------------------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. І. Бродський. Із циклу
      Був я в Мексиці, здирався на піраміди.
      Бездоганні за геометрією громади
      розкидані там і сям по Тегуантепському перешийку.
      Кортить вірити, що позаземні місії признають мітку,
      бо зазвичай подібні речі споруджуються рабами.
      І перешийок усіяний кам’яними грибами.

      Глиняні божки, легковажні до витівок копій
      і пересудів опісля, що відраюють від утопій.
      Багаті сценами барельєфи, оздоблені перевитим
      зміїним тулубом нерозгаданим алфавітом
      мови, що слову "або" не дібрала брили.
      А чим би вони здивували, щойно заговорили?

      Анічим. Ба, пихатістю у могутті
      над сусіднім плем’ям, жагою тнути
      голови. Чи тим, що зіллята в миску
      Богу Сонця людська кровиця м’яз тонізує диску;
      що вечірня офіра вісьмох молодих і сильних
      зумовлює схід світила надійніше, чим будильник.

      Все-таки ліпше сифіліс, ліпше жерла
      єдинорогів Кортеса, аніж ця жертва.
      Очам, які виїсть ворона чи інша птиця,
      легше, коли убивця – не астроном, а вбивця.
      Взагалі, без іспанців хто-зна чи б їм піткалось
      те осягнуть, що урешті сталось.

      Нудьга, мій Євгенію. Куди не вилізь,
      всюди жорстокість і тупість волять явитись:
      "Ось і ми!". Лінь гнати у вірші їх.
      Як мовлено у поета, " на всіх стихіях…"
      Далеченько бачив, сидьма на пнях болотних!
      Од себе доповню: на всіх широтах.
      1975



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
      Звитяга Мондріана. Скло. Бетон.
      Кубізму учта. Є резон і привід
      етеру спити під прямим кутом,
      і ним залляти паралелепіпед.
      В віконну пройму вписане, стегно
      красуні – неабияка потуга:
      полі халату витнути дано
      коли не круг, нехай частину круга,
      та сектор циферблата.
      До слівця,
      і календар ацтеків, слава гожим
      червоній шкірі рисам, обіця
      мінусувати дні, коли «не можем»
      в платоновій печері, де на брата
      припало по шматку піерквадрата.
      1975



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    67. І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
      Кактус, пальма, агава.
      Сонце встає зі Сходу,
      світить, буцім лукаво,
      а лютує достоту.

      В попіл зотлілі скелі,
      ґрунт у мертвій корості.
      Череп в його оскалі!
      В променях його – кості.

      Гаком на шиї голій
      хилить стовп на розхресті
      стерв’ятник, як ієрогліф
      падалі в бурім тексті

      автостради. Направо
      ідеш – постає агава.
      І вліво – вона ж. А прямо –
      брухту пляма іржава.
      -------------
      Вечірній Мехіко-Сіті.
      Лінь і сліпа в нім сила
      мішма, що в тому тиглі.
      І час тече, мов текіла.

      Вулиці, лиця, фари.
      Кожен другий – вусатий.
      На Авеніді Реформи –
      безліч бронзових статуй.

      Обіч усіх, на плитці
      тротуарній, з рукою
      простертою – по молодиці
      з дитиною. Отакою

      фігурою – плачем всохлим –
      і міг поєднати стилі
      пам’ятник Мексиці. Колом,
      геж, і її б обсіли.
      -------------
      Шати, що сад зімкнув і
      нас рятує собою.
      (І я не знав, що існую,
      поки́ ти була зі мною.)

      Площа. Фонтан з рябою
      німфою. Гір акрополь.
      (Допоки я був з тобою
      я бачив всі речі в профіль.)

      Райські зела із пеклом
      голосів за спиною.
      (Хто чаївся за зéлом,
      поки́ ти була зі мною?)

      Місяць кровить зі млою,
      як сургуч на конверті.
      (поки́ ти була зі мною,
      я не боявся смерті.)
      ------------
      Вечірній Мехіко-Сіті.
      Палка жага до вокалу.
      Оркестр кочовий в бесідці
      горлає "Гвадалахару".

      Веселий Мехіко-Сіті.
      Ніби картина в рамі,
      і овиди знакомиті.
      Оточений він горами.

      Вечірній Мехіко-Сіті.
      Літери-танцівниці
      кока-коли. В зеніті
      лине ангел-хранитель.

      Він завідує ризиком
      брати у кулі згоду
      звестися обеліском
      і вітати Свободу.
      -------------
      Щось біля серця, схоже,
      зірвалось і розкололось.
      Зголосившись "О, Боже",
      сам і почую голос.

      Так сторінку мараєш
      для мізерії дива.
      Так себе озираєш
      нівідкіля, властиво.

      Се, Отче, передержки
      жанру(а радше – жару).
      Лептою міді з решки
      неоплатного дару.

      Як несхоже с мольбою!
      Риба так риболова
      пірваною губою
      сіпає, просить слова.
      -------------
      Веселий Мехіко-Сіті.
      Час тече, як текіла.
      Ви в харчівні самітні.
      Офіціантці несила

      вами і вашим омлетом
      переривати миті
      теревенів з брюнетом.
      Принаймні, на цьому світі.

      В нім, окрім смерті, сливе
      все, у чого є діло
      до простору, – все зрадливе.
      І особливо тіло.

      Такий уже випав, словом,
      жереб, як м’ясо з кров’ю.
      В біднім краю ніхто вам
      вслід не гляне з любов’ю.
      -------------
      Вистелена полого
      глиноземна дорога
      окурює так, що ледве
      вас приводить в Ларедо.

      Кров’ю вмиє судина
      око, і на коліна
      ви осунетесь в кремній,
      буцім бик на арені.

      В сенсах зужитих настіж
      сходить життя. І жвавіш
      спір мішковин і шила
      гожі рішити числа

      в календарі настіннім.
      В чім полéгша рослинам,
      брилам, світилам. Многим
      предметам. Та не двоногим.
      -----------
      1975



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    68. І. Бродський. Із циклу Мексиканський дивертисмент
      Коричневе місто. З вежі
      пальми і черепиця
      ближчі до долу.
      З кав’ярні почавши, вечір
      вже увійшов. Усівся
      біля пустого столу.

      У докипілім чані
      си́ні й промінь голосить
      дзвін, буцім клято
      бренькає хто ключами:
      звук височіє, млосний
      для бездомного. Цята

      загоряється поряд
      з силуетом собору.
      Певно, що Веспер.
      Стомлений звівши погляд,
      хай не докору, вгору,
      але сумніву, вечір

      сьорбає свою каву,
      фабрить скули в коричні.
      Кладе монету,
      спивши. Рівня поставу,
      цупить бриля на вічі,
      відкладає газету

      і виходить. За рогом
      витрішки не діймають
      довгої в темнім
      строї фігури. Роєм
      тіні лише чигають.
      Під навісом – нікчемний

      набрід: кепські манери,
      плями, пірвані петлі.
      Він дає настанови:
      "Час настав, офіцери.
      Ніч коротка в пустелі.
      Не гайтесь, панове!

      І спішіть якомога.
      Що, полковнику, значать
      цибулеві ці па́хи?"
      Він відв’язує вороного
      коня. І скаче
      далі на захід.
      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. І. Бродський. Із циклу
      В нічнім саду, де поспівають грона манго,
      Максимільян танцює те, що стане танго.
      Тінь па вертається точніше бумеранга,
      температура, як у пахві, тридцять шість.

      Майне жилета біла атласна підкладка.
      У ласках танучи й жазі, мов шоколадка,
      в обіймах мужеських посапує мулатка.
      Де гладко – пестить, де слід – шерстить.

      У млі незайманого лісу в ніч темнезну,
      Хуарес, діючи попихачем прогресу,
      на руки, байдужі й монеті зо два песо,
      пеонам по гвинтівці видава.

      Затвори ляскають; у списку під лінійку
      веде Хуарес лік і робить мітку.
      А рай-тропічних кольорів папуга гілку
      облюбував, і так співа:

      Зневага ближнім в усолоді трунком рози
      хоча не ліпша, то чесніша гасел, пози.
      І те, і це, утім, віщує кров і сльози.
      Тим пак у тропіках у нас, де смерть людьми

      умить поширюється, як у мух зараза,
      або, кав’ярнею вилунюючи, фраза,
      і де у пампі черепів триоких маса.
      І в кожнім оці – пучок трави.
      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. І. Бродський. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
      В саду, де М., французький протеже,
      мав пасій з перцями у індіанській крові,
      сидить співець, задивлений у даль.
      Сад гусне, що петит у букві "Ж".
      Літає дрізд, як тісно зрослі брови.
      Етер вечірній чистий, мов кришталь.

      Кришталь тоді, утім, не уцілів.
      М. троє літ ловив свої синиці.
      Увів шампанське, кришталí, бали.
      Чим побут розмаїтив поготів.
      Затим республіканські піхотинці
      М. розстріляли. Жалісні курли

      пом’якшують стужавілу блакить.
      Кий селянина оббиває груші.
      В ставу три білі качі на плаву.
      Слух пізнає у лопотінні листь
      арго, що чують витончені душі
      у пеклі, у тісному колі вух.
      -------------
      Облишмо пальми. Уявім платан,
      депеші М., коли простоволосий,
      він відкидає шовковий шлафрок
      і думає за брата, – як ся там
      (ба, також імператор) Франц-Іосиф,
      мугикаючи сумно "Мій сурок".

      "Вітаю Вас із Мексики. Мої
      недужають в Парижі. За стіною
      палацу бій, огняні півні круг.
      Столицю, брат, оточують рої
      пеонів. Але мій сурок зі мною.
      І гочкіс у ціні, як жоден плуг.

      І, далебі, третинні вапняки
      вивітрюються, буцім навіжені.
      Плюс екваторіальні небеса.
      А після кулі протяги стійкі.
      І нирки так вважають, і легені.
      Пітнію, ластовиння обліза.

      Пріч усього, знеміг од веремій.
      Алеї Відня згадую зі щемом.
      Дішліть ще альманахів і поем.
      Мене уб’ють тут, вочевидь. І мій
      сурок зі мною, братику. А ще Вам
      моя мулатка кланяєтся. М".
      -------------
      І решта липня никне у дощі,
      як співбесідник, слідуючи думці.
      Що вас чіпає мало в стороні,
      де все в минулім, розвій, діячі.
      Гітара бренька. Вулиці в багнюці.
      Прохожий тоне в жовтій пелені.

      Навколо ставу густо заросло.
      Кишать вужі і ящірки. У кроні
      сидять на яйцях ті, хто їх не ніс.
      Погибель для династії – число
      наслідників, коли бракує тронів.
      І наступають вибори і ліс.

      М. був би не пізнав палацу. З ніш
      почезли бюсти, портики пожухлі,
      стіна осіла яснами в байрак.
      Ясніє зір, а далі не видніш.
      Сади і парки переходять в джунглі.
      І мимоволі з губ зринає: рак.
      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. З Іосіфа Бродського."Під розлогим в’язом зі шептами “че-ша-ща”
      Під розлогим в’язом зі шептами “че-ша-ща”,
      завсідник отієї кав’ярні, що привіча
      місцем – позаяк є дерево, хай то в’яз
      або вільха – адже зелень переживає вас,

      я, себто – аніхто, уселюдин, один
      із, підсохлий мазок д’нієї з живих картин,
      розписаних пензлем часу, який дібрав
      зі збідненої палітри дещиці жизних барв,

      сиджу, шелещу газетою, думаю, на якій
      натурі усе це писано? чий покій
      неназвані, безпритульні контури небуття
      ми відтворимо в літніх сутінках – в’яз і я?
      1988



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. З Іосіфа Бродського. Римські елегії
      І
      Невільне червоне дерево в стінах квартири в Римі.
      Під стелею пил і кришталю острів.
      Жалюзі захід сонця вподобив рибі,
      cполосованій на луску і остов.
      Мацаючи босоніж червоний мармур,
      тіло робить крок у будучину – вдягтись, і,
      гукни лише "обімри" – я б вітав забару
      в оціпенінні, щасний, як Рим в дитинстві.
      Світ не таїв складок у назі божій.
      В них і любови більше, аніж на лицях.
      Як тенор у опері тим солодший,
      що пропадає навік в кулісах.
      Проти ночі сам умлівіч полощеш
      слізьми оба кришталики, сяяли щоб, зоріли.
      Місяць у головах, як спорожніла площа:
      без фонтану. А із тієї ж брили.

      ІІ
      Місяць тиші у маятників (в іди серпневі жвава
      тільки муха в гортані висохлого графина).
      Цифри на циферблатах схрестилися, буцім жала
      прожекторів ППО у пошуках серафима.
      Місяць запнутих вікон і зачохлених стýльців,
      пітного двійника у дзеркалі над комодом,
      роїв пчіл до моря і мимо уліїв,
      аби медом покритися сутозлотим.
      Повівай же, вітре, бався блідим і млявим
      м’язом, кошлай кучері сизих підпалин.
      Безпритульний торс обома граблями
      своїм визнає краєвид розвалин.
      Та і ті з покарою "р" єврея
      почуваються свійськи; слині собі не сором
      їхні скалки кріпити, допоки Врем’я
      варвара оком окине форум.

      ІІІ
      Черепиця горбів, наче в печі, в горнилі літнім.
      Хмари, мов ті янголята – в силу меткої тіні.
      Брук, щасливий нагоді, грішити спішить зі спіднім
      у цибатої діви. Я, співець нісенітні,
      зайвини, відсебеньок, бокую, крадусь
      в надрах вічного міста – дражню світило,
      що спослало цезарям їх незрячість,
      (заочі б стільки промінь сліпило
      і околишні всесвіти). Площі пательня, соло
      сонця. Власник "веспи" домучує передачу.
      Я, рукою за груди, де похололо,
      літ шумовинь облікую здачу.
      І, мов книга яка, тими аркушами, оливі
      лавр шелестить на витлілій балюстраді.
      І Колізей, буцім череп Аргуса, пам'ятливий,
      і линуть хмарки, що спомин табунника, із западин.

      ІV
      Дві молоді чорнявки у книгозбірні мужа
      тої, що чарівніша. Два молоді овали
      зблизилися над книгою в сутіні, мовби Муза
      пояснює Долі те, що надиктувала.
      Чути шерех паперу, червені крепдешину,
      етер віддає лавандою, цикламеном.
      Переміна зачіски; і ліктя – умент – в вершину,
      готову до вітряних змін з натхненням.
      О, коричневе око всотує без зусилля
      ревні відтінки меблів, штори, плоду граната.
      І пильніш воно, і ніжніш за синє.
      Та синьому – і того занадто!
      Сині всякої миті напоготові
      суть убачити і посутні речі
      (тобто, час і життя), надбані та спадкові.
      Так орел упевнитись має в решці.

      V
      Звуки рояля в години обіднього безгоміння.
      Тиша поснулого в ній провулка
      виграє у бемолях, як у лусці рибина;
      інде, з-під сепії штукатурка
      схлипне, зяброю буцім, прілим
      віддихом серпня, і, у гарячій
      мушлі мов, перлом похолоділим,
      в горлі розкочується Горацій.
      Я не зіп’яв був річ недолугу
      хмарам на горе із каменюки.
      За своє і загалом майбутнє
      я дізнався у чорного цвіту букви.
      Так дрімот узнаки обійми
      «лейці», лінзам її, щоб скліли
      сни, столикі і нелюдимі,
      світлочутливі і потьм’янілі.

      VI
      Обійми це повітря, як віти місцевих піній:
      у пальцях – не більше, як на склі, на тюлі.
      І посизіють з тучами пера сині,
      і ніякі ми не боги у мініатюрі.
      А тому ми і щасні, що геть нікудишні. Далі,
      висі тощо нехтують ступні, длані.
      Тілом гордують ірії, як не крути педалі,
      і ні краю-кінця у цім безталанні.
      Обіприся об портик, зніми бахили,
      передпліччя обдасть кам’яна прохолода,
      і пійми, як сонце спадає в сади і вілли,
      як вода, наставниця красного слова,
      в свердловині іржавіє й тхне юрою,
      вторячи німфі, що дме собі в окарину,
      цівка у цівку: що є сирою
      і обіцяє лицю руїну.

      VІІ
      У цих вузьких вулицях, де на розі
      торопіють думки, в звивині вікопомній,
      підупалій на розмислі світу в моці,
      де, то рвійні, то пів-притомні,
      ледь волочачи з площ свої черевики,
      повз фонтани, фонтани, повз церкви, церкви,
      – буцім голка шаркає край платівки,
      уникаючи бу́дь-що зупинки в центрі, –
      тішмось, по змозі, з мізерій дробів
      неспростовно конечного, безутішні
      в жазі довершеності, в подобі
      цілого. Човганням по булижні
      підошов і відлунює невмируща
      серенада, якою година она
      зазиває будучину. Наче який Карузо
      кличе пса, боязкого до грамофона.

      VIII
      Бийся, свічний язичку, будь-що будь собою,
      тріпочи, долі гнутий видихом вуглекислим,
      світись – друже аркуша! – над чередою
      літер, напучуй черги їх чорні смислом.
      Ти освітив стіну, шафу, сатира в ніші
      – більше поверхонь, аніж покриє почерк!
      І цівки твого кіптю витають, вищі
      задуму автора цих торочок.
      Втім, імен однострої ти порядкуєш зримі;
      вічним пером, в пам'ять твоїх субтильних
      пасій, ком – на заломі тисячоліть у Римі
      я наголошую: "ґніт", "смолоскип", "світильник",
      і ні крапки, – і зір у кімнаті ось призвичаїв.
      (Розписавшись, перо мало що в ній змінило.)
      О, скільки світла щоніч і сяєв
      дасть настоянка мороку і чорнила!

      IX
      Куполи у лусці, вежі дзвінні їх карколомень.
      Дрімливої колонади стовпа млість полуднева.
      Яструб у головах, що квадратний корінь
      із бездонного, як до молитви, неба.
      Світла ужинок більший, чим сіє світоч:
      тілу находиш сховок, але не тіні.
      Всі вікна у цих широтах вітає Північ,
      де п’ють міцніше, що менше видні.
      Північ! гігантський айсберг, в інеї піаніна,
      мітини віспин кварцу в гранітній вазі,
      немічна дати ради поглядові рівнина,
      десять бігучих пальців чуйного Ашкеназі.
      Годі туди двинутися кордону.
      Тільки буквиць когорта з Півдня вібрує руба.
      І брова позолотою, буцім обрій, на заборону
      заломила дугу, і темніє очима люба.

      Х
      Cамотина. Страхи, й ті самочинні.
      Ватяне одіяло безформніше, чим Європа.
      М’яту одівши куртку, в стібаній сорочині,
      щось іще одбивається у дзеркалі гардероба.
      Спиймо чаю, лице, хай попускає губи.
      Простір обклався стінами, як оброком.
      Сойки пурхнули подалі з купи
      піній, – від кинутого ненароком
      зору з вікна. Рим, стулець, стіл, нотатки;
      буквиць хвости пацючі; ради нема охвістю.
      Так вільні речі канути у перспективі, паки
      тут вона бездоганна. Так в льодах Танаїсу,
      пропадаючи з виду, тремтячі тілом,
      сушеним лавром над чіл, в оазу
      бредуть мінливим і неділимим
      поміж державами руслом часу.

      ХІ
      Лесбія, Юлія, Цинтія, Лівія, Мікелина.
      Бюсти, місця причинні, стегна, колечка ворсу.
      Опечена небом, податлива в пальцях глина –
      плоть, що прияла вічність, як анонімність торсу.
      Ви – джерело безсмертя: грацій пізнати гідні
      згодом стають катулом, статуями, трояном,
      августом й таким іншим. Викапані богині!
      Любіш вам, тимчасовим, вірувати, чим давнім.
      Слався, круглий живіт, ледвиці, в назі милі!
      Зайда, зі смертних, схожий на знакомиту
      візію Казимира, я, білим по білі,
      проти ночі й руїн – буцім ребер світу,
      нетерплячим ротом ціджу вино з ключиці;
      неба бліда щока в зоресвіт-цятах,
      і куполи догори, мов соски вовчиці,
      що зцідила їх з близнюкам і лягла поспати.

      ХІІ
      Нахились, я на вушко Тобі нашепчу це: я
      щиро вдячний за все; за курчачий хрящик
      і за стрекіт ножиць, що тнуть окрайчик
      пустки мені, бо вона – Твоя.
      Не біда, що чорна, не біда, що в ній
      ні руки, ні лиця, ні його овалу.
      Як незриміш річ, то куди ясніш,
      що вона давно уже існувала,
      на землі чи деінде, бодай мельком.
      Ти був першим, з ким трапилось це, чуваче?
      Тільки те утримується цвяхом,
      що на два не ділиться без остачі.
      Рим я бачив. Світло лилося. Так,
      як і не марилося обломку!
      На сітківці моїй – золотий п’ятак.
      З ним і матиме мла мороку!
      <1981>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. З Іосіфа Бродського. Бюст Тиберія
      Мої вітання і тисячоліть
      по тім. Терпів і ти у шлюбі курву.
      У нас удоста спільного. Еге ж,
      навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
      шпана зі шприцами в сирих під'їздах,
      розвалини. І я, простий мандрівник,
      вітаю твій, в пилюзі, бюст
      у тиші галереї. Ах, Тиберій,
      тобі нема і тридцяти. В лиці
      упевненість підхожа ліпше м'язам,
      ніж з тулубом у сумі. Голова,
      ще скульптором відсічена без жалю,
      є не що інше, як пророцтво владі.
      Усе, що підборіддя нижче, – Рим:
      провінції, відкупщики, когорти,
      рої малечі, цмокати шорсткого
      твого учéні – в дусі насолод
      вовчиці, що годує крих, – і Рема,
      і Ромула (Одні і ті ж уста!
      і лепет, і солодке щебетання
      зі складок тоги.) От і маєм – бюст,
      як символ упередженості мозку
      до стану тіла. Плоті суто, і
      імперського. Пиши ти свій портрет,
      він був би весь у плутанині звивин.

      Нема і тридцяти тобі. Ніщо
      в тобі не силує ніякі очі.
      Ні навпаки, колючий погляд твій
      абищиці не дасть себе спинити:
      ні на лиці чиємусь, ніже на
      класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
      Хто оте слухає, що там бубнять
      Світоній і Тацит щодо причини
      жорстокості в тобі! Причини бо нема,
      є лише наслідки. І жертви їхні – люди.
      А надто в підземеллях, де усі –
      всі зізнаються, – ба, такі зізнання
      з тортурами, як сповіді в дитинстві –
      одноманітні. Ліпше, як талан
      не має зисків з істини. Ніколи
      вона не возвеличить. Будь-кого.
      Тим паче цезарів. У оній мірі
      ти видаєшся вдатним захлинутись
      скоріше у купальні власній, чим
      у дум величчі. І, чи не сама бо
      жорстокість є і рушієм у долі,
      і долею речей? падінням вільним
      простого тіла в вакуумі? В нім
      себе і бачиш перше в мить падіння.

      Зима. Сувої, сутолоки хмар
      над середмістям, ніби зайвий мармур.
      Куди подалі утікає Тибр.
      Фонтани, які б’ють у той бік, відки
      ніхто й не гляне – ні крізь пальці, ні
      примружившись. Не та часина!
      За вуха годі втримати, еге ж,
      од божевілля вовка. Ах, Тиберій!
      Хто ми, тебе щоб ганить і гудить?
      Ти був чудовиськом, ба незворушним
      чудовиськом. І поготів чудовиськ –
      не жертв, либонь – і плодимо в собі
      за власними лекалами. Й навзаєм –
      оберемо, коли або-або –
      то нищитися виплодками пекла,
      неврастенії чим. В неповні тридцять,
      окаменілий – з кам'яним лицем,
      укляклим ось уже тисячоліття,
      ти маєш вид бувалої машини
      руйнації хіба, але ніяк
      не бранця візій, носія ідеї:
      ні, далебі. І берегти тебе
      од вимислу, що боронить дерева
      од шевеління листя, мов незв'язних,
      та неугавних нарікань юрми.

      Безлюдна галерея. Тьмавий день.
      Вікно, замацане зимовим світлом.
      Шум вулиці. На якість просторіні
      не чулий вочевидь неначе бюст...
      Облиш вдавати, що недочуваєш!
      І я прожогом утікав, сахався ман
      зо мною скоєного і обернувся в острів
      з розвалинами, чаплями. І я
      себе відбив у профіль світлом лампи.
      Вручну. І, що б я опісля́ не плів,
      то маячня нікому не потрібна –
      і, далебі, не опісля́, а зараз.
      І що, коли і це – ява́ прискорень
      історії? довершена, утім,
      потуга висліду передувати дії?
      Плюс зовні повний вакуум – що геть
      не гарантує видимого сплеску.
      Покаятись? Переверстати все?
      Піти зі ще не крапленої карти?
      А що це дасть? Радіоактивний дощ
      не гірше нас поллє, ніж твій історик.
      Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
      Не місяць? Не в собі від незліченних
      мутацій, рихлий тулубом, одвічний
      терміт? Можливо. А учувши в нас
      щось отверділе геть, утім, негайно
      отетеріє, перерве буріння.
      "Бюст, – видасть він говіркою розвалин
      і м'яза, що тужавіє, – бюст, бюст".
      <1981>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. З Іосіфа Бродського. Незавершений уривок
      О, аніяк не втіха, а жура
      під'юджує подати опис вази.
      Шумують у вікні розлогі в’язи.
      Утім, хіба чимдужче тягаря
      обтяжує усе, що зіскребе
      перо зі животвірних зел колоди.
      Співати оду витівці природи,
      достоту, що писать її з себе.
      Пак і духовні скріпи, гожі тіл,
      в собі хутчій, ніж інде і дедалі,
      м’які до перепон, які одтіль
      скляніють на виду – у задзеркаллі.

      Тому і річ за глиняний горщок.
      Річ, далебі, недвижна органічно.
      Проте, як видається, річ у тім, що
      природа глини здужує стрибок
      у світ речей. І радує ураз
      бездушшя уособленням, що ментом
      усотується оком зі предметом,
      гадаю я, відмінним цим од нас.
      І абрис воза з кіньми на умі,
      як не парсуни писаної міна,
      зволяють штибом творених людьми,
      тим осторонь постояти, зосібна.

      Антична зала з сутінню в меню.
      Вікну пасує міццю мускул Штробля.
      Опуклина склепіння, що голобля,
      йолозить об потилицю мою.
      У кулі або копії яйця,
      мені чужій, як Сиріус, Канопус,
      несамохіть угадується глобус
      і всесвіти без краю і кінця.
      Отож сную, петляю, що мушва
      по скроні, перед кратерами сими,
      окіл яких багром шпиняти рими,
      метафори шпигати підмива.
      Об чім я, врешті? Чинна паралель
      зі щезлим у безодні астронавтом
      своє бере. Противлячись півправдам,
      кажу отак: за тридевять земель
      малію духом, гибію у млі
      дедалі сам, як річ яка з музею.
      Нема жалю по втраченій землі,
      ні смерті, ані жаху перед нею…
      «1966»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. З Іосіфа Бродського. Втеча до Єгипту
      … погонич невидимо відки і виник.
      В пустелі, обраниці див відповідних
      зі схожих на неї, присталі нічлігом
      обсіли багаття. В заметеній снігом
      печері, своєї не відавши долі,
      куняло дитя в золотім ореолі
      куделів, у мірнім світінні осяйних
      не тільки у межах держави чорнявих
      тоді, – а й дедалі, – подобою зір,
      куди у людини сягає позір.

      25 грудня 1988



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. З Іосіфа Бродського. Примітки папороті
      За становищем пішака і догадуєшся за короля.
      За смугою долу оддалеки – що пильнуєш із корабля.
      За ситою ноткою в голосі ніжної цяці
      – що об’явився наступник: студент? хірург?
      інженер? За наближенням станції Одінбург –
      що дістався кінця, що яйцю каюк у лушпайці.

      В кожнім із нас сидить селянин, спеціаліст
      зі прогнозів погоди. Як бо: осінній лист,
      лежма униз лицем, – до неврожаїв. Оракул
      не ліпший, коли в оселю входить закон в плащі:
      дні суддею вам лічені або в інший чин
      у вас їх, як те подейкують, кіт наплакав.

      Хай як, а природі зась позбавити нас прикмет.
      Херувим – той не знає, чи є у нього перед,
      чи зад. Не те у людей. Чоловіку досить
      маєва перспективи, а там – і він
      випадає з піль зору. І щойно він чує дзвін,
      то це – подзвін по ньому: п’ють, б’ють, і здають посуд.

      Тому запасімось відвагою. Лінія на руці,
      танці рожевих цифр з квитанції в гаманці,
      плюс ефект тинькування в трапезній Валтасара
      є жалями потал, що в сердешної голови
      варіантів дійсно катма; що ви
      свого часу кінчите, як оте описала

      циганка вашій сусідці, брату, сестрі, жоні
      приятеля, а не вам. Перо рипить в тишині,
      упалій з чогось посмертного, оберненій tanzen hobbys,
      отак вона ошелешує; такий собі антигрім.
      Тобто,– маєм, що маєм, і, маєв крім,
      черв’якову утому звиватись у дзьобі.

      Пил сідає на речі влітку, як взимку сніг.
      Лигається з площиною, поверхнею, що з-під ніг
      тяжіє уверх: до пилу і снігу в силу
      тяги до небуття. Буцім букви ці,
      "не забувай мене" шепче пил руці
      з ганчіркою, а ганчірка всотує шепіт пилу.

      По силі зневаги угадується: не вив’язались кулí.
      Зі спалахів зір – що скасовуються жалі
      як поступка енергії спалій температурі
      або як указівка, що і собі пора
      вимкнути лампу; що скрип пера
      білі аркуша в тиші – відвага в мініатюрі.

      Пійміть речей течію, як наспіви черв’яка,
      а не гармонії сфер, яка до потал тривка...
      Тихші піяння птаства, оні чутніші щучих
      співів. Того, що буде, не угомонять дверні
      замки. А недотепам годі зайве узять дурнí
      у голову, і жах тавтології – привілегія для тямущих.
      «1988»

      *"Пам’ятай мене, шепче прах."
      Петер Хухель (нім.)



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. З Іосіфа Бродського. Кінець прекрасної епохи
      Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
      я, один із глухих, полисілих, похмурих послів
      другорядних держав, драгоман етикету, –
      не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск,
      сам собі подаю свою одіж, спускаюсь в кіоск
      по вечірню газету.

      Вітер листя мете. Тьмаве жевріння ламп, як міраж,
      в цих понурих краях, чий епіграф "на дзеркало зваж"
      за сприяння калюж обрамляє ілюзію статку.
      Навіть злодій, що крав апельсин, амальгаму скребе.
      Втім, бажання, з яким озирають себе, –
      не влаштовує згадку.

      В цих понурих краях все на зиму лаштується: сни,
      тюрем стіни, крій пальт, убрання молодих – білини
      її віхол, напої, секунди, їх стрілки.
      Гороб’ячі кофтини зі плямами лужних жалів;
      пуританські завіти, білизна; в руках скрипалів –
      мов із дерева грілки.

      Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий
      чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови
      самовладний уклад, канчуки і багнети для тями.
      Та сідають орли, як магніт, на залізо з усюд;
      навіть плетені крісла тримаються тут
      на гайках із болтами.

      Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх
      онімілість нас ніби схиля до творіння своїх
      етикток і кас. А просторам – аби прейскуранти.
      Час є витвором смерті; як дойда в тілах і речах,
      тим і тим він властиве шукає в сирих овочах,
      когут слуха куранти.

      Часу звершень годити, воліючи горніх одлунь,
      очевидячки важко. Попорпавши суконь красунь,
      бачиш те, що шукав, а не досі невидані диви.
      І не те, щоби тут Лобачевський замовив слівце,
      та розсунутий світ має звузитись конче, і це,
      це – кінець перспективи.

      Чи то мапу Європи поцупив плюгавий агент,
      чи то шостої п’ятеро часточок світу аж ген
      як далеко уже; чи люб’язну яку чарівницю
      вороги стережуть, але як утекти – ні гу-гу.
      Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, –
      і почісую кицю.

      Чи то кулю у лоб, як у похибки лігво – перстом.
      А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом.
      Та і хто їх різнить, з п’яних віч, у обіймах морозів,
      корабля й паровоз? Все одно не дійме тебе стид:
      як од лодії водам, так рейкам не видіти слід
      од коліс паровозів.

      Що опишуть в газеті у розділі "Будні судів"?
      Вирок прийнято до виконання. Отут поготів
      обивателя око узрить в олов’яній оправі,
      як людина лежить долілиць проти цегли стіни,
      та не спить: не роїтись у черепі сни
      продірявленім вправі.

      Зір cієї епохи сягає корінням у ті
      тучі літ, негодящі у повній своїй сліпоті
      ліку випалих з люль у багнюку епох у баюрах.
      Далі смерті і чудь білооко не сміє сягнуть.
      Жаль, що блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть,
      ані бити їх, Рюрик.

      Взір цієї доби – це офіра зигзиць їх ловцю.
      Не по древу умом розтікатись од неї гінцю,
      а плювком по стіні, і не князя будить: динозавра.
      Довершити рядок, ба, не вирвеш у птаха пера.
      Голові, – що сокири чекати безвинно пора,
      що зеленого лавра.

      грудень 1969





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. З Іосіфа Бродського. На смерть Жукова
      Бачу колони вкляклі онуків,
      гріб на лафеті, огира круп.
      Вітер cюди не навіює звуків
      плачу російських військових труб.
      Бачу в регалії убраний труп:
      в засвіти слідує зоряний Жуков.

      Воїн, до ніг чиїх годі впало
      стін, хоч меча і тупив упень,
      прізвиська волзького Ганнібала
      лицар і святців степних епопей.
      Дні доживав, як піткала опала,
      що Велізарій або Помпей.

      Геж і пролив у землі чужинній
      крівці він воїв! Що ж, горював?
      Чи поминав їх на одрі, в цивільній
      білій постелі? Ба, німував.
      Що він їм скаже у тиші могильній
      кіл підземельних? "Я воював".

      Правому ділу Жуков десниці
      не докладе в нищівному бою.
      Спи! У російській історії місця
      стане і тим, хто у пішім строю
      сміло заходили в інші столиці,
      боячись після страх як свою.

      Маршале! Візьме ненатла Лета
      вервиці слів і твої прахорі.
      Пак не обтяжить малістю лепта
      шани спасенного вибитим в прі.
      Бий, барабане, і, маршова флейто,
      нумо висвистуй, як ті снігурі.
      <1974>



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. З Іосіфа Бродського. П’яті роковини
      Одна з падучих звізд, тим паче астероїд
      прояснить і тобі осоловілий погляд.
      Дивись, дивись туди, де овид очі млоїть.
      ___
      Лісиста цілина стоїть там у рванині.
      Чимдуж із точки "А" там потяг на рівнині
      спішить до точки "Б", яких нема в помині.

      Начала і кінці життя там гейби втяті.
      Незримі там мерці, незрячі ледь зачаті.
      Не так у віщих птиць. Та й ті дивакуваті.

      Звечір'я там рояль дає мізкам бемолі.
      У шафах піджаків пооб’їдало молі.
      Оціпенілий дуб киває в лукомор'ї.
      ___
      Калюжі у дворі там більш обох Америк.
      Матусі без батьків вивозять донь у скверик.
      Там невгомонний Терек шукає третій берег.

      Там дідуся впритул пильнує ревно внучок.
      Понині до зірок там запускають жучок
      та офіцерів, зі шоломів непитущих.

      Там кріп до фібри зел зворушує петрушка.
      Бджолиних крім "capell", озерно піє щука.
      Оригінал щадить там копія безрука.
      ___
      Узимку там садам трублять гіпербореї,
      і ребер більше там у тої ж батареї
      в під’їзді, чим у дам. Ба, ані однієї

      не мацало так рук, заціплих і поквапних.
      Ганяють там чаї, ламають зуб об пряник.
      Там чує п'ястю чатник вві сні багнет-тригранник.

      Од цівчини дощу сірник там чахне в жмені.
      Там скаляться "свої" у дверях люди чемні.
      У рибної луски там кольори консервні.
      ___
      Там голосують "за", умивши руки свійськи.
      Там лики у церквах коптить імла азійська.
      Сусідам задає порою чосу військо.

      Там безова цвітінь буяє в палісаді.
      Пивна усенський день лежить в глухій осаді.
      Як перші – нітелень, то галасують задні.

      Там вітер завива уривки давніх арій.
      Пшениця від герба втекла, пішла в гербарій.
      У хащах тьма куниць і решти цінних тварей.
      ___
      Там, лежма горілиць, і плоскій полотнині
      ви кидаєте тінь, як пальма в Палестині.
      Тим паче – уві сні. І, на манір пустині,

      подолує мушва там розсипи цукрові.
      Міста стоять, немов їх рилом хто посовав,
      і мапа світу там пістрява, що корова,

      що мукає з бугра на захід сонця. Низом
      оддалеки завод димить, гримить залізом,
      тверезим без нужди і чарки друзям злісним.
      ___
      Там чути "ох" сови, а пугач знову винен.
      Не спинить навіть вождь овації осичин.
      Пласкі думки, утім, жахає вигляд звивин.

      Там червоніє стяг, злигавши серп і молот.
      Іржею взявся цвях і лан абияк полють.
      Із урожаєм швах, і просить каші чобіт.

      Там інших чудасій, дивин узріти годі.
      Пейзаж непоказний і муть на горизонті.
      Там колір сіризни – колод і часу в моді.
      ___
      Я ріс у тих краях. Пропонував "закурим"
      їх кращому співцю. Був на увазі тюрем.
      Співав свинцю небес і айвазовским бурям.

      Що дуба дам, гадав, – нудьга дійме чи туга.
      Умру не від руки, то на руках у друга.
      Ба, не розрахував. Як квадратуру круга.

      Дав маху, далебі. Еге ж, театру задник
      поважніш, ніж актор. А далечі – буланих.
      Передні ноги їх не дременуть од задніх.
      ___
      Мене вже там нема. Означеній пропажі
      дивуються хіба горшки у Ермітажі.
      Моя відсутність там прогалин у пейзажі

      не причиня; утім, коли яку й лишаю,
      її затягнуть мох або пучки лишаю,
      не рушачи нічуть гармонії розмаю.

      Далеко я відтіль. А спомин – річ забавна.
      Утім, не більше від очікувань заклання,
      удавши барана, дратуючи тирана,
      ___
      блазнюючи. Атож! на все свої закони:
      я жлобства не любив, не цілував ікони,
      і на однім мосту чавунний лик Горгони

      я мав у тих краях щонайчеснішим ликом.
      Зате, пізнавшись з ним у істинно великім
      утіленні, своїм не похлинувся криком

      і не окаменів. Я чую Музи лепет.
      Як ниті Парка тче і вітру чую легіт:
      мій вуглекислий дух і нині небо терпить,
      ___
      і без кісток язик смакує звук, і знаки
      кириличні взнаки, бо гожі для подяки.
      На те і язики, лунали щоб всілякі

      наріччя. Далечінь я бачу в чистім виді,
      не місце стовпу в ній, фонтану, піраміді.
      У ній, як по мені, потреб нема у гіді.

      Скрипи моє перо, мій кігтик, він же посох.
      У той чи інший роб, буксуючи в обозах
      по вісь коліс, епосі нас не догнати, босих.
      ___
      Кажу, як на духу, вам, грече і варяже.
      Подолую шляху, а там як перст укаже.
      Скрипи, скрипи перо! марнуй папір, ледаче.

      «4 липня1977»



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. З Іосіфа Бродського. Квітневе
      Я не вижив з ума
      і цієї зими, а зима
      і кінчилася. Шум льодоходу,
      а деінде і ряст
      замічаю – і буцім гаразд.
      Користаю нагоду
      потепління сповна
      на Фонтанці, й, зіницею на
      ній, сліпую стократно.
      Пісну фізію тру
      п’ятірнею – еге ж, не в яру
      наст осів і не тане.

      Ось дожив до сідин,
      і дивлю, як буксир між льодин
      путь подолує в устя. Не нижче
      вікопомного зла
      паперові покути козла-
      одпущенця зі скрух. Не гнівись же
      за врочистий пролог;
      не минає година тривог,
      не кінчаються зими.
      Добігає і день,
      у товпі, в перепалці Камен
      на пиру в Мнемозини.

      квітень, 1969



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. З Іосіфа Бродського. Шипшина в квітні
      Кущу шипшини щовесни
      не йметься пригадати точно
      торішній вид:
      своєї барви, кривизни
      у відгалужень і того, що
      кривило віть.

      Ледь світ, горожі саду свій
      і чулий у прутах чавунних
      до чину зла,
      він шпетить зиму, буревій,
      він запевняє, що не будь їх,
      проник би за.

      Він корені пустив свої
      у суглинок, у листя тлінне,
      відтіль і квіт.
      Не воскресіння, але і
      не чистоти, і, далебі, не
      любові плід.

      У клопоті за свій мундир
      із зелені, за імовірний
      бутон, за тінь,
      він бачить світ на свій манір;
      і світ не дуже оковирний
      на тлі прутів.

      В шипах, в безлистій наготі
      він тицяється в металічні
      списи – в іржі
      горожі ні вряди-годи
      нема у березні і квітні
      йому пожив.

      Але кущитися нужда
      зі свого ж праху, із горнила
      живить нутро,
      розціпити умить уста
      у змозі. Збовтує чорнила.
      Дає перо.


      <1969>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. З Іосіфа Бродського «...Навідав попіл я. Еге ж, чужий...»
      Навідав попіл я. Еге ж, чужий.
      А глянувсь кревним, візіями надив,
      хоча між нас межа і пріч межі…
      Ні, жодної в нім копанки алмазів.
      Лиш морок одусюди наповзав.
      Гримів трамвай. А сніг іскрів на дроті.
      А, падаючи в попіл, він щезав,
      як на моїм лиці, на теплій плоті.
      Немов ущент не витліла зола
      у дощ і вітер, віючись до маєв.
      І вітер запевняє, що дотла,
      ба, недалеко попіл розвіває.
      Еге ж, уявні, вутлі ниточки
      взаємин удає оте стремління,
      хіба за натяк датися взнаки.
      Гризоті пак неясного сумління
      на майва ман, на милиці калік.
      Еге ж, – у ній ітиметься за поміч
      знеможеному пошуками ніг,
      навпомацки – сніжинок. Пóніч, пóніч.
      Еге ж, нічна полуда і мені
      навіює, куди твої витії:
      не всякому горіть у тім вогні,
      що де в кого і малої надії
      одталини не тільки охопив,
      а піддає єство поталі, мукам,
      смакує смерть єства, і поготів
      жадає порахунки звести з духом.
      А деякі горять. І у чаду,
      у пеклі властолюбців гості звані
      вовік з дощем не будуть у ладу,
      що місить ручаями – їх і твані.
      А дещо попіл з попелом ріднить.
      Ріднить бугри лискучий наст над ними.
      Увічнює і мармур, і граніт
      удатних розуміти їх відміни.
      Ба, як не кинь, – якщо дощів пора,
      і сходить ніч, і небо блідне де-де,
      а зелені ніякої з бугра
      не каже світло денне, світло денне,
      – якраз упору думці, менше з тим,
      дійти ураз, якщо вже умирає,
      дійти ураз, коли вже гине дім,
      достоту – що єство людське згорає,
      і разом все пропало: мрії, сни,
      коли і на трамвайнім повороті
      бугор не зеленіє по весні –
      то попіл і підноситься до плоті.
      Навідав попіл я. Той умлівав,
      безживний геть. Авжеж, не дивовижа.
      За рогом гримотів у млі трамвай
      Щось блимнуло. І знов запала тиша.
      А ніч гнітючі речі шепче вуху:
      мовляв, усотав попіл дух його,
      і жах – одне з утілень цього духу.
      <1960-і>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. З Іосіфа Бродського. "Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім..."
      Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім ревнивім царстві
      все під підозрою: підпис, папери, числа.
      Діти, й ті вередують в подібні цяці;
      ліпше у лялі. Ось я і розучився.
      Тепер, коли око подибує цифру дев’ять
      у запитальній шийці (ранішню, зо півлюстра)
      чи (за опівніч) двійку, я згадую лебідь,
      її яву із-за куліс, і пудра
      з потом лоскочуть ніздрі, немовби запах
      набирається, що телефонний номер
      або – код скарбничими. Ба, як горів на злаках
      і серпах, я у чімось таки зекономив!
      Щодо решти ця дещиця особлива.
      Здача ліпша хрусту купюри, сльоза – наперсниць.
      Коштýє і шовків шкіри, а сива грива
      полишає взагалі далеченько вершниць.
      Мандрівні околесиці, ти моя амазонко,
      несусвітно раніші, ніж рипне нозі мостина,
      бо дотиком губ пом’якшує обрії щодо ока,
      а мла плащаницею застує ті видіння.

      <1987>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. З Іосіфа Бродського.
      Обернися у профіль. Профіль риси лиця
      очам дає не понівечені, однаджує і овали
      із їх блудодійними мінами колісця:
      забаганками зміни місць і усяко таким. Бувало,
      воно проти ночі навіювало мені,
      мертвому від погоні, їзду у м’якім вагоні
      і нестям локомотива, опівніч на полотні
      утихомиреного у моїй долоні,
      і неясить гукала. Нині я зі стидом
      розумію – і не сова; а якогось роба
      зір залюбки поплутав сову з дроздом:
      птаху вилицювату й птаху профілю, птаху дзьоба.
      І хай збоку видать не все, далебі, не жаль
      було правого півлиця, як дивився зліва.
      Та і голос той гойно відволікав печаль,
      і та за поріг з долоні попокришила хліба.
      <1983>
      ---------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. З Іосіфа Бродського. "Не легковаж кімнатою, не доверши помилки..."
      Не легковаж кімнатою, не доверши помилки.
      Куди тобі сонце, попопаливши Шипки?
      Усі сенси – цей бік дверей, у тім числі – зойки щастя.
      Піди у вбиральню і далі не потикайся.

      О, сиди собі у кімнаті, не викликай мотора,
      бо ирії-просторіні зіткані з коридору
      і тлумляться лічильником. У разі появи кралі
      в одчаї, еге ж, нагальнім, провадь її куди далі.

      Не легковаж кімнатою; лелій обоюду чулість.
      Хіба не в тім зацікавлені стіна і стулець?
      В чім рація іти відти, куди плентати поночі
      таким, як і доти був, у повному хіба розпачі?

      О, сиди собі у кімнаті. Танцюй, смакуй босанову
      в пальтині на голе тіло, туфлях на босу ногу.
      Усотуй запах капусти і лиж мастила.
      Ти написав доста букв; у цім тобі пощастило.

      Не легковаж кімнатою. І мліти їй, і притомніти
      і од чутого, і од баченого. І взагалі інкогніто
      ерго сум, як указує формі вдогін субстанція.
      Сиди собі у кімнаті! На улиці, геж, не Франція.

      Не будь тупаком! Будь тим, ким не всяк загадує!
      Сиди собі у кімнаті! Онде бо і канапа є,
      шпалір, що тонує з фізією, шафою. Підіпри, як сів,
      двері од хроноса, космосу, еросу, раси, вірусів.

      <1970>

      ------------------------------------------------




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. З Іосіфа Бродского. Візантійське
      Потяг із пункту А, витікши зі труби
      тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
      узяте біглими зморшками, чиї лоби,
      буцім купчасті юрми, збились в чалму пророка.
      Ти стрінеш мене на станції, розштовхуючи тіла,
      і каре сонного "мусора" вбачить у мені дачника.
      І навіть місяць не звідає, які тут у нас діла,
      задивлений у вікно, мов у кінець задачника.
      Тут б’є ключами будучина, і ми – її копачі,
      неутолимим роєм ген за морями табором
      унаслідок семафору й пітного морзе в чім
      мати родила, маримо битим мармуром.
      А літ і літ опісля́, щойно нас у товпі
      окликне їхній дозір, розчулюючись подобою,
      ми прикинемось мертвими, пилом пласкій стопі:
      у первозданній пустці ратуючи за копію.
      «1994»
      ----------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. З Іосіфа Бродского. Торс
      Щойно інде подибуєш кам’яну траву,
      гладдю мармуру оковирнішу, чим наяву,
      чи дивуєшся фавну, в обіймах і вовтузні
      з німфою, і ті в бронзі щасливіші, чим у сні,
      можеш кинути дрючину з натружених рук:
      це Імперія, друг.

      Етер, пломінь, води, фавни, наяди, звір,
      взяті або в природі, або в голові –
      все, що намітив Бог і недоміг кагал
      звивин, зійшло у камінь або метал.
      Це – речей самкінець, це – за крок до мети
      дзеркало, щоб ввійти.

      Стань до вільної ніші, випростай тілеса,
      дивись, як століття ідуть, як щезають за
      рогом, а у паху зеленіє мох,
      і опадає на плечі пил – ця смага епох.
      Згодом одіб’ють руку, і голова зі пліч
      скотиться, умлівіч.

      І зостанеться торс, м’язів сума, утята враз.
      І по тисячі літ хіба яке мишеня з
      ламаним кігтиком, бо таки граніт,
      вийде із ніші в сутіні, писне й подріботить
      через дорогу, чим бо діжде в норі
      ночі. Чим бо зорі.
      «1972»
      ------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. З Іосіфа Бродського. На віа Джуліа
      Дзвони видзвонюють до цих пір у місті тім, Теодоро,
      не в етері ти ніби розтанула пропелерчиком сніжинки
      і виникаєш в сутіні, як сяєво перед зором,
      в якомусь кроці від площі з мармуром «друк.машинки»,
      і ми встаємо з-за столиків! Кочівника від осілих
      різнитиме мога спити одної вологи двічі.
      Я не кажу за янголів, я не кажу за сірих,
      в яблуках, з пасовиська, спраглих на бруковиці
      біля фонтанів! О, чималу пустелю
      за горожами в'яжуть рейками в жмут вокзали!
      І струмені захлинаються ревністю до готелю,
      ба, жалкують, що майже не розказали
      за красу твою нам! Бо міста, Теодоро, щирі
      з властивою прямотою, бо прагнуть щастя,
      плюс неабияк важать відтінки шкіри,
      зачіска, витонченість ступні, зап’ястя.
      Бо поволі стаєш отим, що волиш зблизька дивитись.
      Зі пристрастю спадкоємця джулій, октавій, лівій,
      поліс милується вслід тобі, буцім гульвіса-витязь:
      доки сягає вулиця, поти він і щасливий

      <1987>
      ----------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. З Іосіфа Бродського. Стрельна
      Гіллястий глід, що захльостує горожі ковані ґрати.
      Безконечності велосипедна вісімка, що принюхується до коридору.
      Просторінь поглинають літаючі апарати,
      і легені тут не при ділі, як ти не сіпай штору.
      О, взірця в тинькуванні – місячної парсуни
      гідний, іч, – із-за тріщинок ніяковий в браваді
      з громовицями флігель! за оруди рудої дюни
      однаджений од єдвабів блідої морської гладі.
      Те й зачіпає серце – і душу – в окаменінні
      Амфітрити, тритонів, нівечених знічев’я
      тіл, що самі краєвиди украй нікудишні,
      що фронтон – пристановище, далебі, кінцеве.
      Ось на що уповали жанни, ядвіги, лялі,
      павли, тезки, євгенії, ледарі і чистоплюйки:
      ось яким дзеркалам бажані, у них і попоявляли
      груди напастям, як губи під поцілунки.
      Багато хто – ба, усі! – у світі вітрів-етерів
      варті митей любові, бодай їх і духопелив,
      не збавляючи обертів ні в стратосфері,
      ані в штучному поготів вакуумі, пропелер.
      Цілував би ті ло́паті затяжним, як стрибок в порожню за люком,
      мокрим французьким способом! І – кокарду б заклав був
      за звізду в головах – зі повітряним хай цілунком,
      і воскреснув, пригублюючи, наче десантник, мапу.
      <1987>
      -------------------------------------------------



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. З Іосіфа Бродського. Спомин
      Дім був стрибком геометрії у глухоніму зелень
      парку, і знуджені статуї, начувані про гаї
      олив, тинялись в алеях, неприязних щодо звивин;
      коли осявались вікна, неясно було – чиї.
      Схоже, і пошум листя, бгаючи варіанти
      поремствувати на долю (й позуючи вечорам),
      обмежився закарлючками, і, як на думку лампи,
      цього вистачало заочі, щоб розпекти вольфрам.
      Та штори були опущені. Крупнозернистий гравій,
      вихрумуючи обережно, у дечім якщо і йняв
      потузі стопи стороннього, то у невтішній справі
      безадресності, відомої зосібна як «навмання».
      А за опівніч хмари, у вишній школені школі
      розпливчатості або просто вдатні до почуттів,
      кутали по-батьківськи у вату перини голий
      космос од здичавілих в сумі прямих кутів.
      (1995)

      _____________________________________________



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. З Іосіфа Бродського."Як давно я топчу, видно по каблуку..."
      Як давно я топчу, видно по каблуку.
      Павутинок і пальцем не збути з чола.
      Те і тішить з гулкого кукуріку,
      що одлунь нагуля.
      Ба, і чорні мислі годі зібгать у пук,
      як пасмо, укоськане в сум’ятті.
      І дедалі нічому снити, нітити згук,
      збутися, нидіти у смітті
      часу. Убогий квартал в вікні
      око так і мозолить, пак
      упізнає з нісенітні снів
      фізію пісну, а не інак.
      І круги витинати, бач, спокуша,
      мов шаману, вертіти клубок;
      опоясує пусткою, щоб душа
      знала дещо, що знає Бог.
      <1987>



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    21. З Іосіфа Бродського.
      Остиг киселевий берег. Никне у молоці
      утопаюче місто. Видзвякуються куранти.
      Свíтелка з абажуром. Янголи-вістовці
      оподаль, немов сипонулі із кухні офіціанти.
      Я пишу тобі це з далечіні окрай землі
      в день народин Христа. Віхоли тлумовище
      за вікном заворожує щирістю "ай-люлі":
      літ сувої вибілює. Тисячний ось-ось витче
      вдруге. Ще чотирнадцять зим. Канула середа.
      Завтра – четвер. Будучу роковину
      до пошанівку нам льоду, пак, не питать,
      одволікши очікувану морщину
      оним чином щоки; в просторіччі – укупі з Ним.
      Отоді і зобачимось. Як зоря – селянина,
      ідучи крізь стіну, слух ятрить і одним
      пальцем сон чулого піаніна!
      Буцім хто осягає там буки услід азам.
      Ні – ази астрономії, задивлений у туманність
      власних імень там, де нас нема: там,
      де суму ясують у відніманні.

      грудень 1985




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. З Іосіфа Бродського. "…і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі..."
      …і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі
      не пізнає ніхто: сірничина
      чи осяє у кого пушок на губі,
      чи об дріт електричка поспішна
      там, де Ірод обагрені руки скидав,
      іскру висікла у предмісті;
      а чи німб із малям умлівіч угадав
      на віки в непривабнім під’їзді.


      1969—1970(?)



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. З Іосіфа Бродського. "Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав..."
      Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав. В кофейні
      «Янікулум» нове кодло, а ляси на давній фені.
      Стікши у чарці, лід наполяже двічі
      ступити в ту саму воду, від спраги не одволікши.

      Кануло вісім літ. Палали і дотлівали
      війни, тріщали сім’ї, пикам шпальт бракувало,
      падали аероплани і диктор зітхав: «о, Боже!».
      Білизну є сенси прати, а збути морщин не гоже

      навіть тепло долоні. Сонце над зимнім Римом
      бореться голіруч з сизуватим димом;
      пахне палене листя, сяє фонтан, як орден,
      належний в обід мортирі за холостий постріл.

      Речі меткі твердіти і п’ястися на помині
      місця; та в перспективі, не всяка кидає тіні
      в ній, що двигає обрії, подолує років против
      в гонитві за чистим плином їх, без щастя і теракоти.

      Життя і без нас, люба, мислиме – пак не всує
      побутують пейзажі, бар, пагори; їм пасує
      хмара у чистім небі над полем отих баталій,
      де статуї клякнуть, вражені звитягою ніг і талій.


      (1989)




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. З Іосіфа Бродського. Елегія
      Потали духу – викрики ума
      і логіка – ви зайді не чужі,
      коли маною білою зима
      блукає y полях, німіш душі.
      Об чім тоді я думаю один,
      навіщо так пильную білість їх.
      Ось грудень із полону хуртовин
      допався коштом лютого відлиг.
      Які бо холоди діждуть нас там.
      Ба, гріє старожитність, але ми
      не вільні уподібнитись містам
      під надокучні віддихи зими.
      Безумні і злостивії поля!
      Безумні і безкраї ниви тиші.
      Не покій то, то лудою земля
      обволікає лики їхні інші.
      Якийсь підспудний жах у білизнí.
      І, бачу я, життя гряде, як виклик
      неславі, зовні випалій, що сніг
      взаєминам потал непояснимих.

      10 грудня 1960



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. З Іосіфа Бродського. "Осінь – погідна часина, щойно ви не ботанік..."
      Осінь – погідна часина, щойно ви не ботанік,
      а нічию штиблетів з паркетом уклав ботвинник:
      у тротуару явно її відтінки,
      а далі – дерева як руки, відлучені від готівки.

      Небо без птахів ратує за угоду
      з лицарем слів типу "прости", "не буду",
      буцім усюдисущі сплески сумлінь і моди
      на темно-сіре стосуються до погоди.

      Все стане краще, коли попосіє мжичка,
      бо по тому ані промінчика, ні словечка,
      хіба які очі заздрі, нудьгою, коли не журом
      сп’янілі, рубцям душевним і вишуканим тортурам.

      Мите тремка, тривай бо, коли завмирає риба
      в озерах, коли дістає природа із гардероба,
      зітхаючи, м’яту річ і обводить оком
      трачене міллю місце осіннім, вогким.

      1995



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. З Іосіфа Бродського.Осінній крик яструба
      Північно-західний вітер лишає під ним позад
      сизі, лілові, палкі, огнисті
      низини Конектикута. Узнаки в
      окові далечі до принад
      курки в закинутому обійсті
      ферми, писочків ховрашків.

      На повітряній хвилі розпластаний, геть один,
      все, що він бачить – спадисті спини
      згірків і сріблину ріки,
      звивисто вклиненої води
      сталь, зазублену об мілини;
      схожі на бісеринки дахи

      Нової Англії. Вкляклі біля нуля
      термометри – буцім лари в ніші;
      стигнуть, вигулькуючи з заграв
      листя, шпилі церков. А для
      яструба, це і не церкви. Вище
      візій вірників, їх відправ,

      він пливе у безкраїй блакиті, зціпивши дзьоб,
      тулячи до черевини плесна
      – кігті, мов пальці, у кулаці –
      пір’ям всотуючи озноб
      подуву знизу, веде південно
      – ока ягоду – по дузі,

      до Ріо-Ґранде, дельти, у розімлілу пінь
      буків, що пошумами поглине й
      трави з лезвами тим остріш,
      гніздо у витовченій лушпі
      в крапинку, запахів повне, тіней
      брата або сестри.

      Серце, хистиме м’язами, пухом, пером, крилом,
      тріпочучи з частотою дрожу
      ножиць, строчить, січе густу,
      власним наснажуване теплом,
      осені синяву, до знеможу,
      тої множачи пустоту

      ледь помітною оку коричниною руна,
      цятою, щезлою в хитавиці
      хвоїн, коштом осмут облич
      дитини, задивленої з вікна,
      пари, щойно з авто, назирці
      літньої жінки віч.

      Та висхідні потоки його підіймають вверх:
      вище і вище. Черево в перах
      пощипує холодом. На позір
      яструба, обрій немов померк,
      він бачить ніби тринадцять перших
      штатів, він бачить: зі

      труб підіймається дим. І саме число
      труб є вказівкою одинокій
      птасі, як піднялась вона.
      Іч, куди мене понесло!
      В погорді угадується неспокій
      птаха. Перевернувшись на

      крило, він ковза униз. Але пружний звій
      повітря його відкидає в прірву
      прозорих, оціпенілих лон.
      В жовтій зіниці з’явився злий
      блиск. Себто, суміш гніву
      з острахом: стрімголов,

      хутче – падати! Ба, ніби стінка – м’яч,
      як гріховне падіння – до скріп у вірі,
      його вертає назад і квит.
      Отакого гарячого, бач!
      Вище, вище. В іоносферний ирій.
      В астрономічно вивірений Аїд

      птиць, де ні кисню для цих істот,
      ні тобі проса, – хіба що зерня
      звізд. Що для двоногих вись,
      те для крилатого назворот.
      Не мозочок, порожня в легенях
      його переконує: не спастись…

      І тоді він кричить. З увігнутого, як крюк
      дзьоба, що крик навісний ериній,
      злітає у небеса і пне
      їх, панахає непогамовний звук,
      ніби залізо рве алюміній;
      інде роблений, адже не

      пристосований до якого з вух:
      людського, білки, в дуплі деревця
      щезлій, лиса у шелюзі,
      мишу ми́лує польову;
      так сльозою не оділлється
      ще комусь. Тільки пси

      задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
      із моторошністю ре-дієза
      алмаза, що проникає в скло,
      оперізує небо. I світ принишк,
      буцім його полоснуло лезо.
      Ще б пак: яструбове тепло

      опіка просторіні, як унизу,
      опікає чорна горожа руку
      без пальчатки. Ми, наздогінці:"ген,
      там!", пізнаємо сльозу
      яструба, плюс павутину, звуку
      слід, пустоті легень

      нісенітні, – ні сіті, ні ятері
      для одлунь, і пахне апофеозом
      звуку, у жовтні – і поготів.
      У тій височіні, рідня зорі,
      сяєву, висріблена морозом,
      інеєм, що зряхтив

      прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
      в ультрамарин. Ми бачимо у біноклі
      перл, сліпучу для віч деталь.
      І чутно: щось угорі дзвенить,
      як битого посуду друзки долі,
      як фамільний кришталь,

      чиї сколи, утім, і не ранять, а
      тануть в долоні. Якоїсь миті
      видно виразні цятки, мазки,
      кільця, віяла, плетивá,
      вічка райдужні і плямисті,
      колоски, волоски –

      відруху махового узір,
      мапу, клаптями у роїнні
      жвавім до пагорів кружкома…
      І, хапаючи пальцями їх, у двір
      набігає дітви у яркім одінні,
      і англійською чути: "Зима, зима".


      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. З Іосіфа Бродського. Елегія
      Сон не йде, як згадаю твій голос, а не скажу,
      що хмелію. Що, буцім, природніше. Ба і зв’я́зки
      не рівня м’язовій назі, кужелі, багажу
      під скліючими баньками, ні осорузі тряски
      речі із віком. Взятий зі м’яса, звук
      не ізійде внівець у роях молекул
      розрідженого етеру, хіба до скрух,
      поготів аніяких, як на халепу
      вторити казаному. Справна ще голова
      паморочиться, як вечоріє, гудить мороку,
      ніби платівка, нівечачи слова,
      і пальці навзаєм завадять смикнути голку,
      дати спокою звивині, – наче оддати честь
      полуді у формі нестач у змісті
      за повноти мелодії. Знаєш, існують десь
      речі, предмети, з такою міццю
      пов’язані, що, зі вповань-надій
      праматері сущого, щастя родив
      тощо, природа у змозі зійти до дій
      і сумістити тум-тум фокстротів
      з крепдешином спідниці; муху і цукор; нас,
      в разі, кепськім украй. Чим піднести в ранзі
      до дивовиж Мічуріна. Як щуку, що домоглась
      блиску луски на пустій бляшанці,
      на виделці в руці. Позаяк, в переважний чин,
      висотує, ніж насичує, невтолима – в тілі
      здебільшого убавляє; нумо, згадай тварин
      в плейстоценовій пущі; ми – часточки змалілі
      крупного цілого, що в імлі й вильне
      нам, як шнур телефонний, і динозавра
      упізнаєш хіба хребці. І дзвонити не
      має сенсу нікуди, хіба що у післязавтра,
      де озветься хіба інвалід – хіба
      як утратить кінцівку, подругу, душу,
      сам продукт еволюції. І набрати той номер, ба,
      що виповзти із води на сушу.
      1982



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. З Іосіфа Бродського. В Італії
      І я попожив у місті, з будівель чиїх росли
      статуї, де по вулиці, з криком – «розтли! розтли!»,
      бігав жвавий філософ, тряс бородою,
      і нескінченна набережна нітилася юдоллю.

      Тепер там сідає сонце, лагідне до камінь.
      А ті, хто мене був милував од гризні сумлінь,
      нині по засвітах. Ба, облизні знакомиті
      собакам, що на об’їдках нюх туплять у гонитві

      та схожі у цім із пам’яттю. Блики світила, сад;
      голоси даленіючі, вигуки штибу – «гад!
      йди геть!» на чужім наріччі. І годі розумувати.
      І краща у світі лагуна з золотцем голуб’ятні

      сліпить зіницю, або сльоза.
      Людина, що доживає до того, що казна за
      віщо її любити, цураючись супротиву
      шаленої течії, криється в перспективу.
      1985



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. З Іосіфа Бродського. Пейзаж з паводком
      Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
      Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
      Буцім і мав, що казать, зголошувався, схвильований,
      та зі многая слів уціліло одне «було».

      Так одіб’ється дзеркалом cтареча брова і лисина,
      ба, ні подоби лиця, ані тобі – муді.
      Усюди суціль розмите казане усно-писано,
      в ирії – пірвана хмара і ти стоїш у воді.

      Місцевості щось нагадують, – ген у сирій Голландії,
      до яв знакомитих гребель, мережив, імен де Фриз,
      як не ван Дайк. Або – в Азії, в тропіках, іч – залляв і їх
      дощ, і ґрунти розрихлені; а ти – не рис.

      Геж бо, поволі сочилося – у день чи у рік по краплі, – іч,
      і пріснява уповає на нові солоні га.
      І час піднять перископом дитя, щоби умлівіч
      узрів здаля, як димітимуть кораблі поган.


      1993, Амстердам



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. З Іосіфа Бродського. Aqua vita nuova
      Шепчу "прощай", бодай кому-аби.
      Мани окрім твоєї, далебі,
      бо та, хіба кивнувши для гаразд,
      у відповідь долоні не подасть.

      І cе, уявні риси звівши в куб,
      тріумф уже не голосу, а губ,
      що тої риби, котрі розтуля
      повітряною бульбашкою "ля".

      В акваріумі покій над усе,
      ані тобі сльози або пісень,
      хіба, в повітрі виснучи, рука
      наслідує ознаки плавника.

      Отож тобі, чимдуж далекій від
      ще зімкнутих кінцівок нереїд,
      із наших вод, підводячи брову,
      речу холоднокровно у мокву,

      що згусток болю мізочкову міць
      переборов. Що пам'ять із зіниць
      не виколеш. Що біль, зціпивши рот,
      укрик тепер дійма моє нутро.
      1970



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. З Іосіфа Бродського. Шеймасу Ґіні
      Я прокинувся з гуками мев у Дубліні.
      Удосвіта ті голоси ячали
      як душі, так нівечені і гублені,
      що не виказували печалі.
      Хмари брались над морем в чотири яруси,
      ніби театр позував драмі,
      гамуючи брайлем постскриптум ярості
      і безпорадності на осклянілій рамі.
      У мертвецькій імлі маячіли боввани.
      Я осікся: я – дума, бодай і збоку.
      Життя на три чверті – в упізнаванні
      себе у непогамовнім зойку
      або – у суцільній окаменілості.
      Я був у місті, де, як примірні зайди,
      я міг, у доказ своєї смілості,
      радше вмерти, аніж блукати!

      Гуки дублінських чайок! Межа граматики,
      заувага звуку потузі впоратися
      з етером, з відчаями праматері,
      у знемозі змарнілій зі зрадою праотця –
      шматували дзьобами слух, як занавіс,
      требуючи звести довготи,
      власне букви, і виголосити усе заново
      з чистої нелюдської ноти.

      1990



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Майдан 11.12.13
      І
      З десятого грудня
      у ніч на сьогодні
      усі ми – присутні
      на цій обороні.
      Долаймо утому
      палкими серцями,
      ми в себе удома
      і правда за нами!

      ІІ
      Шануймо людину,
      що встала по праву
      спинити руїну.
      Будуймо державу
      синів поколінню
      козацького роду,
      козацького гарту,
      й шануймося браття,
      бо ми того варті!
      Славімо оновлену Україну!

      ІІІ
      Шикуймося в лави
      на Заході й Сході,
      берімось до справи,
      щоб жити в свободі!




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Майдан
      І
      У Чорнеє море впадає Дніпро.
      Для віча мостився майдан.
      Країну гуртує година випроб.
      Нарід можновладця скида.

      ІІ
      Огонь не вертає обуглених дров,
      і кров’ю не стане вода,
      і брук вікопомний освячує крок,
      допоки триває хода:
      за волю і гідність стояти на кров
      уділ не рабів – громадян.

      ІІІ
      Снаги Вам, усім, хто сьогодні не спить:
      у герці сумлінь і оман
      притомніє нація в зболену мить
      і кличе до чину Майдан.
      01/12/

      01/12/




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. З Іосіфа Бродського. Листи династії Мінь
      I
      "Скоро тринадцять літ, як соловей із кліті
      вирвався і полетів. І ліки, у ніч ужиті,
      богдихан запиває кровицею кравчини, що шив на нього,
      відкидається на подушки, і, під спів завідного,
      поринає у сон, що навіюють колискові.
      Не веселі у Піднебесній і не святкові
      ці скрушні, розпаровані ці роковини.
      Спеціальне люстеречко, що загладжувало морщини,
      неухильно дорожчає. Сад наш хиріє, никне.
      Небо, і те поколоте шпилями, що конічне
      тім’я немічного (у якого хіба що спину
      і убачим). І я інколи поясняю сину
      богдихана природу звізд, напучую неборака.
      Пи́сьма твоєї любої за підписом Дика Качка
      писано тушем на рисовім тонкім папері, бо шаную імператрицю.
      Довкола чомусь усе більше паперу, і менше рису".

      II
      "Хода у тисячу лі починається з одного
      кроку, – віщує приказка. Прикро, але його
      не обходе хода поворотна, триваліша, і істотно,
      тої тисячі лі. Надто, як вести лічбу від "о".
      Що одна тисяча лі, що дві тисячі лі –
      тисяча означає віддалі, й чималі,
      як за рідні пороги мова, і зараза нісенітні зі слова
      націляється і на цифри; насамперед на нулі.
      Вітер несе нас на Захід, як жовте насіння, на
      радість стручку, що луснув, – туди, де стоїть Стіна.
      На тлі її подорожні потворні, немов отой ієрогліф,
      немов які-небудь інші нерозбірливі письмена.
      Рух у один бік видозмінює і мою
      голову на довгасту, ніби тому коню.
      Сили, що мав у тілі, пішли на тертя тіні
      по сухому колоссю дикого ячменю".
      «1977»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    35. З Іосіфа Бродського. Темза в Челсі
      І
      Осінь. Світило, піднявшись собі натщé,
      обмирає на банці соди за склом аптеки.
      Вітер зважає на опір цупких речей:
      труб, крон дерев, людини, якій невдержки.
      Чайки на огорожах, дзьобають щось жиди;
      неколісний транспорт повзе по Темзі,
      як по сірій дорозі, що в’ється аби куди.
      Томас Мор, у жадань і потал бентезі
      роззирає той берег, подолує в мізку млість.
      Міць вібрацій оглядин змагає залізний міст
      принца Альберта; та, маємо бути чесні,
      таким робом ліпше забратись з Челсі.

      ІІ
      Нескінченна вулиця, рвійно утявши крюк,
      добігає ріки, де увірветься в криці стрілки.
      Тіло сипле на землю кроки зі м'ятих брюк,
      і дерева стоять, як сторукі у черзі: стільки
      осетрини в хвиль; це удатно до
      Темзи, до змог її щодо риби.
      Мжичка застує зору сурму Аґрипи.
      Добродій, задивлений літ на сто
      в далечіні, узрить побурілий портик,
      котрому вивіска "бар" не ворог,
      вервечку із барж, ансамбль водостічних флейт
      та бус біля галереї Тейт.

      ІІІ
      Місто Лондон прегарне, а надто у дощ. Ні дах
      не завада мокві, ані кепі або корона.
      Радше клімату в поміч, на островах
      виробник парасольок зійде до трону.
      Сіруватого дня, коли тіні – й тій
      зі спини не догнати вас, як безгрошів’ю,
      у місті, де, як воно мли не спий,
      – молоко, в пику вогкому ґанкові, знай, біліє,
      можна, гόртаючи газету, зіткнутись із
      статтею за пішохода, що не уник коліс,
      і, ген у кінці абзацу про невигойний біль,
      кинути нервувати: горюють не по тобі.

      ІV
      Мені ці слова диктувала не
      любов і не Муза, а мимоволі чутий
      голос, неквапний і незабутній;
      і я майже був певен: не здожене.
      "Як ти жив усі роки?". – "Як буква "г" в "еге".
      "Опиши почуття". – "Теліпало від дорожнечі".
      "Що тобі того окрім любе і дороге?" –
      "Ріки та вулиці – тяглі, тривалі речі."
      "Згадуєш за минуле?" – "Якось була зима.
      Я гасав на санках, а вона студила."
      "Ти боїшся смерті?" – "Ні, адже це пітьма;
      обвикаєш, геж, тільки не буде світла."

      V
      Повітря ось розкошує, бере від життя сповна,
      що куди нам, живе собі голубою
      долею вирію, звіюючись над головою
      і ніде не закінчуючись. З вікна
      бачиш труби та шпилі, крівлю, її свинець;
      це – початок великого вогкого миру,
      де бруківка, що хліба дає і віру
      в себе, означає його ж кінець
      дочасний… Займається ранок, підвозиться пошта…
      Тяжко увірити бодай уві щось, та,
      відколи є правий берег у Темзи, є
      лівий берег у Темзи. Це віри додає.


      Місто Лондон прегарне. Куранти б’ють гімн красі.
      Серце хіба пристати може під бій Біг-Бена.
      Темза тече до моря, розбухла, як повна вена,
      і буксир перед Челсі дере баси.
      Місто Лондон прегарне. Байдуже – ввись, чи вшир:
      ген заобрійні оболоні йому відмовляють в межах.
      І коли в нім спиш, з номерів у сітях-мережах
      минулого й сьогодень набряка цифир
      астрономічних мастей. І палець, що крутить диск
      зимного місяця, зводить безбарвний писк
      "зайнято"; і обертон од нього
      довше триває, ніж голос Бога.
      1974





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. З Іосіфа Бродського. Присвячується стільцю
      І
      Збіг березень. Приємна дивина:
      роздався день. Нівроку й умлівіч.
      На часі впасти поглядові на
      прискіпливого ока варту річ.
      Cтілець, скажімо. Бажано – впритул.
      Отож, зведімось з нього і дивім:
      в лещатах просторовості, що скул,
      крім просторіні гожих татарві,
      він біля метра сягу висоти
      і вширшки сантиметрів сорока,
      і роблений (для росту є сади)
      з підручних (бо докладена рука)
      коричневих матерій. Цю потугу
      воліють оминати в Царстві Духу.

      ІІ
      Річ, вміщена у простір, ніби в Аш-
      два-О, іде на ризик, не з відра
      узявшись той тіснити. Але ваш
      позір у бризки-витрішки не гра
      абиде. Далебі, між голих стін
      стілець зате, що той наполеон.
      А що було б отут, аби не він?
      Етер, що коливав собі спокон
      пилинки. І позір їх віддаля
      легесенько б усотав, далі сам
      ковзав стіною, вікнами, після –
      пронизуючи скло, сягав би за,
      де ні речей, і просторінь яснà,
      хоча і дещо випукла вона.

      ІІІ
      Що знак м’який у профіль, чи то пак,
      квадратиками – вісімка в анфас,
      стілець уміє виставитись так,
      що ваше око випередить вас.
      І вбачить порожнечу: межи ніг
      (коричневих – до речі, чотирьох)
      теж порожньо. Крутни його, трусни,
      всю одіж скинь, – що тій стіні горох.
      Там пусто. Ви у розпачі, – авжеж,
      ви дієте, бо вам не все одно.
      Скипиш, бува, убік його жбурнеш,
      та максимум, що виявиться, – дно.
      Фанера, пил, штирі, чия іржа
      на кіз із ваших ніздрів не зважа.

      ІV
      Четвер. Стілець, утім, – анітелень.
      Стоїть, як стій, з учора. Ніби вкляк.
      Ніхто і не шукав його за день,
      не сів, ані не вивісив піджак.
      І простір, ніби сутінки бджолу,
      річ, що її давно не користав
      господар, обертає (у незлу
      вечірню мить) в коричневий кристал.
      Стілець – на дибки. Вперся чотирма.
      Погожий день. Б’є шосту. І за мить
      ви лаєтесь, що тут його нема,
      хоч онде, як укопаний, стоїть.
      І хто їх зна, якої ще мари
      навіяти не годні вечори.

      V
      Матерія гартується в борні,
      оспіваній легендами як слід.
      Для меблів утворився світ, чи ні,
      творець, утім, і їх заздалегідь
      уречевив – у оному числі,
      аби перелічити, для гаразд
      щось визнати чужим. І постелив
      матеріям не пуп’янки троянд,
      але цвяхи. Адже, аби не гвіздь,
      усе б, як є, розпалося мигцем
      на стійки, поперечини. Ваш гість
      не міг би користатися стільцем.
      І цілісністю, як і за пуху
      завсідника, річ дякує цвяху.


      Стільцю взнаки дається порожня
      плюс повні матер’яних розмаїть
      в пропорції простій: і маячня
      у шані там, де пусто вочевидь.
      Що зиску од полемік, на копил
      словес вітіюватих – у серцях
      і зопалу, коли казиться стіл
      на сороміцькі витівки стільця?
      До речі, стіл – сумлінна площина.
      А стулець – вертикалити мастак.
      І лампочку вгвинтити, річ ясна,
      він осідлає стіл, а не навспак.
      І, вниз пилком, заплетена стеблина,
      осяюючи інші меблі, блимне.

      VІІ
      Недільне пообіддя. Часу хлань
      стільця не уїдає так, як плоть
      їсть поїдом затято – і тіла,
      і до постав підігнаний шевйот.
      Стільцю не лячні вимахи сокир
      і полум’я багать не дивовиж.
      І повеням років наперекір,
      він випірне жвавіше, аніж фіш.
      Він за ужитком випередить гімн
      і мову, і свідомість, і матрац.
      Розхитаний, він дійде до підмін,
      які віч-на-віч виявити зась.
      А голос віщий – виявить. Сирìч –
      матерія скінченна. Та не річ.
      <1987>



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    37. З Іосіфа Бродського. Персидська стріла
      Древко твоє зотліло, зотліло тіло,
      тобою і не нанизане у врем’я оне.
      Іржею взялась, однаково долетіла
      до мене, улюблениця Зенона.

      Ходики тíкають. І, сказонувши книжно,
      що рідота під корком, із-за облуди
      вони нерухомі, а ти нестримна
      і байдужа до скутої в них секунди.

      Хіба знала, яка на тебе розлука
      з тятивою очікує, давши раду
      собі тої миті, коли із лука
      була пущена із заріч Євфрату?

      У долонь під опікою од морозів
      згубних, під дахом малознайомим,
      схожа, позеленіла в бронзі,
      зі вцілілим у юшці листком лавровим,

      – ти дедалі прискорюєшся. В пустелі
      не догнати тебе, а тим паче – в пущі
      сьогодень. Позаяк незабутні, теплі
      ще долоні – і поготів, минущі.
      < лютий 1993>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. З Іосіфа Бродського. Стрітення
      Коли вона вперше до церкви несла
      дитя, то її там чекали з числа
      людей, що постійно були там оддавна,
      Святий Симеон і пророчиця Анна.

      І старець у руки узяв його з рук
      Марії; і трійця присутніх округ
      Младенця творила тілами обраму
      в тремкій і розпливчатій сутіні храму.

      І храм обступив їх, як первісний бір.
      Од зору людського і зорева зір
      він склепистим зводом удосвіта брався
      хистити Марію, пророчицю, старця.

      Лише від єдиної в небі зорі
      осяялось тім’я малого, котрий
      не відав того і посапував сонно,
      покоячись в дужих руках Симеона.

      А голос був віщий старому цьому
      об тім, що не вільний він смертну пітьму
      побачити перше, ніж Божого Сина.
      Збулося. І старець промовив: "Година,

      що речене кріпить і Твій рішенець,
      добігла, щоб сповнитись, Господи, днесь,
      у чім мої очі утішно звістило
      дитя: в нім – Твого негасимого світла

      племенам, що ідолів славлять, огонь,
      і слава Ізраїлю – в нім". – Симеон
      умовк. І німіли горішні огроми.
      І позвук зі слів, зачіпаючи крокви,

      витав безшелесно по тому довкіл
      обмерлих присутніх, не кажучи крил
      під шатами храму, мов дивна пташина,
      що гожа летіть, опуститись не вільна.

      І дивно було їм. І тиша була
      дивніша від чутого за немовля.
      Марія мовчала. "Слова ж бо якії".
      І старець озвався уже до Марії:

      "У тім, хто лежить на раменах твоїх,
      неслава оцих і звеличення тих,
      предмет суперечок і чвар серцевина.
      Од зброї, Маріє, що здійме людина

      у глумі над тілом Його, і твоя
      душа буде ранена. Рана сія
      повість про людину усе, що глибόко
      таїли серця, мов проникливе око".

      Він змовк і до виходу рушив. Услід
      Марія, сутула, і ношею літ
      похилена Анна гляділи, німотні.
      Він рушив, пониклий у чині і плоті

      у пильних очах й коливалася тінь.
      Два погляди спину його наздогін
      пекли і штовхали до виходу з храму,
      до світла, що зовні сочилось у браму.

      Були тії кроки старече тверді.
      Лиш голос пророчиці певність ходи
      порушив і стримав на хвилю старого:
      але не його це гукали, а Бога

      пророчиця славити вже почала.
      І близилась брама. Одінь і чола
      торкав уже вітер і розвидня пляму
      вияснював гомін за стінами храму.

      Він йшов умирать. І не гамір юрми
      рукою твердою прокрився дверми,
      але онімілі пристанища смерті.
      Уже в просторіні, позбавленій тверді,

      він чув, як безчасся поглинуло звук.
      І образ Младенця у сяйві округ
      пухнастого тімені смерті тропою
      душа Симеона несла над собою,

      як поночі лампу, у чорну пітьму,
      в якій анікому ніколи саму
      тропину світити собі не траплялось.
      Світильник світив, і тропа роздавалась.
      <16 лютого 1972>




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. З Іосіфа Бродського. Над східною рікою
      Боячись розплескати, несу тім’яний біль
      каламуті зимного дня і хвиль
      олов'яної річки, що рінь несе океану,
      який нас розділив, як безоднею, що ураз
      запевняє око в нічев’ї мас.
      Як повідав гном великану.

      У посталому сторчма царстві, де часток міць
      уособлює дріб підметок, і погляд ниць,
      який гравій у Новім Світі спитує в тверді,
      гріє спомин тіла твердого pro
      vita sua – чужого стегна тепло
      та сухий букет на буфеті.

      Автостадо гримить; кисень всотує і азот
      схожий з ліктем на смак, вуглекислий рот;
      світло ока допалось, як пил до свічного згарку.
      Голова болить, голова болить.
      Вітер пестить і колосить
      зболену голову мою в бурім парку..

      <1974>.






      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. З Іосіфа Бродського. "Сніг іде і лишає у меншості світ".
      Сніг іде і лишає у меншості світ.
      Є шукати кого Пінкертонам,
      і себе осягаєш у всякім єстві
      за непевністю відтиску в онім.
      На таку дивовижу бодай обімри
      горілиць: тиша личить безодні.
      Скільки світла набилось у скалку зорі,
      проти ночі! що біженців в лоді.
      Не осліпни, гляди! Ти і сам сирота,
      скрушний спритник, ослушник законів.
      За душею – ні дідька, сама гіркота,
      пара з уст, ніби профіль драконів.
      Помолись ліпше вголос, як той Назорей,
      за усіх зі дарами в обозах
      самозваних царів до дверей од дверей
      у півкулях обох і діток всіх.


      <1980>.





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. З Іосіфа Бродського.
      Вечір. Руйнація геометрії.
      Точка, що кут нанівець звела.
      Взагалі: маліє й никне предмет її.
      Так роздягаються догола.

      І – зупиняються. І гущавіні
      застують здіяне, що печать
      письмена у сувої. Аби не втаєні –
      з лабії б і почать…

      Місяць, виліплений у Монголії,
      потикає нечулої шиби склу
      прищувату, лезами листь магнолії
      чисто виголену скулу.

      Як війську, що йме перевагам хлібної
      черги по окликові «ура»,
      днині нинішній, паче собі подібної,
      любе учора – й край.

      І утроби статуї, зовні з сутінню
      згідної, совісно не скребе.
      У людині відмінність сягає ступеню
      безнадії cуто щодо себе.


      <1987>



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. З Іосіфа Бродського. Полонез: варіації
      І
      Осінь твоєї півкулі ячить "курли".
      На охлялій державі дає слабини підпруга.
      І, хоча вікно не закрите, кутам у млі
      біла пляма сорочки як серце круга.
      А як лампу ввімкнеш, хоч куди б доніс
      на самого себе, і перо – за свідка.
      Ані тої могили, рівняти ніс
      в піаніно невтішного Фредеріка.
      Срібла жнивом із місячної казни
      обдарує по вінця в мокві купиння.
      А повернешся ік стіні, і сни
      сунуться відти, що та дружина,
      напрямки, по задвірках, рвучи кільце
      конопель: в латах – кінні, в свитинах – піші.
      І тому що всі на одне лице,
      угадаєш усіх тридцять трьох в заміжжі.

      ІІ
      Черепиця фільварків і жовтий тиньк
      сумовитих обійсть, і карнизів брови.
      То колеса по вісь у багні, то кінь
      хвицне місяць коров’ячий гонорово.
      І мигають стоги, завалившись в Буг,
      і задкує вільшаник, п’ючи з корзинок;
      і розораній тучі свинцевий плуг
      витина краков’яка над піль озимих.
      До подолу, вовняних панчіх – реп’ях
      учепивсь потерчам, а кігтить, що кревник.
      На міцнющі нитки небеса про всяк
      зашиває дощем – і прощай Коперник!
      І кришталик тьмяніє, і никне геть
      тіло розсипом родимок в сукні пíтьми.
      Нетривкий, ледь угаданий силует,
      ти не гожа упасти в чиїсь обійми.

      ІІІ
      Розумію, що люблять і без надій
      і взаємин. І вільні, як син Кібели,
      цінувати імлу, опинившись в ній,
      нею пояті, пігмей і велет.
      Або, цяту за цятою, ліпші з рис
      із молекул двоїти пером сугубим.
      Або стати до дзеркала: мов, дивись,
      ти – це я; позаяк – а кого ми любим
      і лелієм? Кивни на талан, й – мовчок:
      у майбутнім, як очі не зводь до стелі,
      уже коїть лихо та бомба, що
      залишає неторканими лиш меблі.
      Не дібрати, од кого і хто тікав:
      ані час, ані простір для нас не зводня,
      але, як його бути завжди, в віках,
      нам обвикатись уже сьогодні.
      <1981>





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. З Іосіфа Бродського. Квіти
      Квіти, чий принцип обрису никне в розумуванні,
      та етеру за шибами придає зім’ятий
      вид, запальні, що “А” роз’ятреної гортані,
      то шепеляві, то вимальовані у помади,
      – квіти, припалі вам до душі то жадібно і шалено,
      то як сполотнілі губи, щепчучи «напевно».

      Що ближче стає земля, то цікавіше тілу:
      як роблені були речі, чи де тамті дивовижі
      ткані кроїло не лезо у обережну силу
      – чим безтілесніші, тим, певно, духом вищі,
      як варіант лиця до винаходу гримаси
      відвертості, або сяйва зорі по утраті маси.

      Вони стоять перед нами вихідцями далека,
      де нічого нема, крім оказії перецвіту,
      раді втіленню, – в краплю на денці глека,
      сірник, радистів сигнал, клапоть батисту,
      квіти: досі оcмучені сезамовими казками,
      задивлені в нас невидющими пелюстками.

      Квіти! Нарешті ви дома! У недосяжнім фальші
      потім, у прісняві скла пузатих
      ваз, де пора яріти, позаяк далі
      розпад, рої молекул, так званий запах,
      чи біліть, шепчучи: “пестик”, “тичинка”, “стеблі”,
      у пику ліпнині тиньку, мавши на оці меблі.
      <1993>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. З Іосіфа Бродського. Посвячується Піранезі
      Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
      таки гори. І чоловік у пальті
      бесідує з чоловіком з патерицею у правиці.
      Неподалік собака шукає їдла в смітниці.

      Бозна об чім співбесідників річ. Видать,
      беруть високо; за такі предмети, як благодать
      і невтоленність в істині. Вторити незборимим
      покликам потурає бесіда з пілігримом.

      Скелі – або фрагменти стовпотворінь –
      втопають у дикій рослинності. І уклін
      голови пілігрима звітує у непідробній
      шанобі білому світу, рядженому у обрій,

      а також місцевій фауні. "Так", запевня його
      поза, "байдуже, нехай колеться". Нема чого
      отак побиватись. Колючість – одна з питомих
      і давніх ознак поверхонь. Візьмімо чотириногих:

      їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
      ніг у нас менше вдвічі. З місяця це, либонь,
      бачиться дещо іншим. Осьде, де щонайдовші
      тіні кида минуще, колючість дає підошві,

      а босій – без церемоній – менше зважати на
      прикрощі. В принципі, щем садна
      ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість
      дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".

      Видимо, це у горах. Або – у руїнах стін
      колишнього городища. І руки, які схрестив
      на грудях той, у пальтині, указують на затятість.
      "Так", каже його поза, "в принципі, дах на хаті

      наслідує у будові деякі риси гір.
      Чим, без хвали оселям і докорів на позір
      задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
      засадами геометрії. Хай із ухилом в конус

      остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
      схожа на дім селянина, хижину злидаря
      десь поруч. Й чаркуючи, чоловіче,
      певніше не охопити ні плинне, ні споконвічне,

      ні нинішнє, ні минуле. Тим паче – нашвидкуруч.
      А щойно ви – пілігрим, ви знаєте, щодо круч,
      щодо урвищ, – чому людина бачаться більш слугою
      наглядачів за спинами, ніж гравію під ногою

      і марева попереду. Марево ваш візит
      стріне в личині будучини міною "підійдіть
      сюди". Але досить у той бік додати кроку –
      воно пропонує, рідіючи, поволоку

      минулого: крутосхил, колючки і пучки трави.
      Ось чому я узутий". "Не ясно однак, хто ви" –
      вертає добродію пілігрим. – "Не дуже
      ми, бачу, порозумілись. По Вашому, неминуче

      і цяті, і плямі в мареві рядитись під давнину".
      "Ми оба – дві минувшини, утілені ув одну
      теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
      разі. У звичнім обом нам – гіршім,

      геть не означимося. Ні пензлем, ні олівцем
      або голкою майстра, понехтувані митцем.
      Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
      око маляра може і нехтувати деталлю,

      – тобто моїм та вашим у ній існуванням. Ми, –
      не важимо у пейзажі, як ті пироги куми.
      Ні нині, ані в майбутнім. Ані – у їх гібриді.
      Пейзажі є неминуче минулим у чистім виді,

      коли воно ще нічийне. Коли його колір – чин
      речей, що спростовує далечінь
      і звичне тій деспотичне порядкування тілом
      по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,

      брунатним, темно-смарагдовим. І, убране в кольори,
      спитує свій чар на малярі – і абрисами гори,
      і видом камінь руїни. І віддамо Джованні
      належне, адже Джованні уважив у нім, принаймні,

      нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
      "То ви – посланець минулого?" – нервує вже пілігрим.
      Та співбесідник умовк, мавши на оці бублик
      хвоста цуцика, який дещицю роздобув був

      із непотребу підвечеряти і ось-ось
      звискне, щасливий, що завдалось.
      "Та ні, – озвався урешті. – Минуле се не цікавить".
      І тут пейзаж оглашає заливистий сучий гавкіт.



      <1993-1995>






      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. З Іосіфа Бродського. Роттердамський денник
      І
      Дощ в Роттердамі. Сутінь. Середа.
      Стискаю парасоля, звівши комір.
      Чотири дні чинило місто опір
      і гинуло під бомбами. Міста
      не люди, що бояться попомокти
      під час дощу. Їх вулиці, доми
      не вільні божеволіти, як ми,
      і, падаючи, не жадають помсти.

      ІІ
      Липнева днина. Капає із вафель
      на брючину. Дзвінкий дитячий гурт.
      Впадають в око розміри споруд.
      У Корбюзьє те спільне із Люфтваффе,
      що нівеліри схожі на приціл,
      а на меті – нове лице Європи.
      В чім знавіснілі хибили циклопи,
      те довершать тверезо олівці.

      ІІІ
      Як час не гоїть куксу, в інший чин,
      як засіб одстороненості цілей,
      ятрить. І поготів – поки що ціле.
      Ніч. З приводу тридцятих роковин
      по-літньому рясні зірки у вікнах;
      двадцятий поверх, ми п’ємо вино –
      на рівні, опанованім давно
      невидимими душами невинних.

      <липень 1973, Роттердам>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Нівідкіля, з любов’ю, унадцяте, навмання,
      бажаний мій, шанований, люба, неоковирні
      риси лиць, щиро кажучи: чи мана
      на помині, чи сам ціпенію, втім, ні
      ваш, ні довіку друг вас вітає із одного
      зі п’яти континентів, що тримається на ковбоях;
      я любив тебе більше, ніж бо янголів чи кого,
      і німую наразі далі від тебе, аніж бо обох їх;
      за опівніч, у сонній долині, на сáмім дні,
      в сум’ятті, пеленаний бганими простинями,
      снігами містечка до клям у нім –
      ані слова, ні пари із уст, принаймні –
      у подушці тамуючи нині рев,
      за морями, котрим і кінця, і краю,
      твоїм рисам втілитися зі мрев,
      як спричинене дзеркало потураю.

      1975 - 1976





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      ...і на слові "грядущеє" із кубел у словнику
      набігає щонайчорніша мишва і сіру
      об’їдає у виїденім куску
      пам’яті, дірчатої, що сиру.
      Після літ і літ уже не чіпає, хто
      або що за завіскою маячить,
      і у мізку одлуння не земного "до",
      а шерех од неї. Життя, що йняв чи
      ні за дар, чи де у чім цінував,
      зуб’я каже за першої на те моги.
      Від всієї людини перепаде і вам
      частка. Дібране з неї. Частина мови.


      1975





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»:
      Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
      сіре небо подібне даховому залізу.
      Непарного дня у жовтні, неподале́ць
      їжишся, круглячи числа до "хай їм грець".
      Ти не птах, податись аби у вирій,
      хоч світів повидав і нужді позірній
      марним пошуком подруги вчений годі:
      сторінок – зимувати – нема в природі.
      Зазимуймо і тут, в чорнім одінні книжнім,
      безнадійнім на холоді, поглядові проникнім,
      і пером за бугром собі штабелів
      кириличних наколовши слів.
      <1975 – 1976>





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Я при дещиці глузду ще, та втомивсь за літо.
      По сорочку в комод полізеш, і поминай день.
      Чи хутче б, і правда, настала зима і все побіліло –
      ці міста, товпи люду, а передусім – зелень.
      От і сплю у одежі чи сторінки чужого
      почитую решту року, доки та, перегодом,
      буцім пся, що втекла від свого сліпого,
      переходить у певному місці асфальт. Свобода –
      це коли геть забуваєш, як по батьку тирана,
      ні халви з Ширазу, та слина солодка,
      і, хоча покруч мозку зроговіє до рана,
      нічого не капне з голубого ока.

      1975








      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Ти забула село, яке гибіє на болоті
      лісової губернії, де пугала у городі
      уявити годі, бо не ті злаки,
      і дорогою одні гаті або байраки.
      Баба Настя, либонь, померла, i Пестерєв чи не в бозі
      почив. Чи п’яний і сидить у льосі,
      чи ладнає зі спинки нашого ліжка натще
      ворота чи хвіртку, живий одначе.
      А взимку там колють дрова і сидять на ріпі,
      і зоря у мороз мигає на дим садибі.
      І не в ситцях краса-дівиця, а свято пилу
      у вікні світлиці, де ми любили.
      <1975>




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Щодо сяєва звізд, то воно завжди.
      І, що певні в собі, у своєму сяйві,
      чи які неприкаяні, а ряхтять сюди,
      бо вечоріє: усі ті самі.
      Небовид заохочує глядачів
      до освоєння космосу саме з ними
      навіч. А саме – не ідучи
      з місця, на голій веранді, сидьма.
      Ба, казав, хистячи півлиця в броні
      тіні, пілот у однім снаряді,
      життя нíде найти, вочевидь, ані
      оку притомному там не раді.


      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      У містечку, з якого смерть розповзалась по шкільній мапі,
      бруковиця блищить, мов коропи лускаті,
      на столітнім каштані тануть тужаві свічі,
      і чавунний ліс німує на чуті кличі.
      У віконній марлі, вицвілій після стільки
      рукопрання, ранки гвоздики і стрілки кірхи;
      оддаля деренчить трамвай, як в часину ону,
      та ніхто не сходить більше до стадіону.
      Неудавний кінець війні – це уцілений навкидь
      віденський стулець сукенкою білявки,
      та осріблені крила дзизкучої кулі в липні,
      що живить сподіванкою на Півдні.
      <1975, Мюнхен>




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Дерев’яний лаокоон, кинувши долі гору з
      пліч, підставляє їх велетенській хмарі. З мису
      налітають пориви різкого вітру. Голос
      ледь утримує слово, верескнувши, у рамцях смислу.
      Розверзається небо: цівки, сукані у канати,
      хльоскають спини горбів, як лопатки в лазні.
      Середзимеє море ворушиться за руїною колонади,
      як солоний язик за вибитими зубами.
      Одичавіле серце видає тремоло без литавра.
      Всякий мисливий знає, де лігво фазанів – за відбитком у твані.
      За сьогоднішнім днем остовпіло німує завтра,
      що присудки, підметами не звані.

      <1975 – 1976>



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Я родився і ріс в болотистій місцині, біля
      сірих цинкових хвиль, які прикінці двоїли,
      відтіля – усі рими, осібно – цей бляклий голос,
      який в’ється між ними, як мокрий волос,
      заки в’ється, як може. То уже хвилі клопіт,
      що розчулює вушну мушлю не її рокіт –
      полотна лопотіння, ставень, долонь, чайник,
      скипілий на керогазі, максимум – крики чайок.
      Те у пласких краях і боронить од фальші
      серце, що критись ніде і видно далі.
      Це хіба щодо голосу далеч не дуже чуйна:
      не окові нарікати на брак відлуння.
      1975




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Пізнаю отой вітер, чиї вихори у траві,
      під нього і стеленої, що тамтій татарві.
      Пізнаю отой лист, що дорожнюю грязь
      обагрив був, ніби підтятий князь.
      Розтікаючись по заюшеній косій скулі
      дерев’яного дому в чужій землі,
      що за посвистом гуся, осінь у склі внизу,
      пізнає по лицю сльозу.
      Більма в стелю, як слідує сліпаку,
      я не слово о безвісти їх говорю полку,
      а кайсацьке ім’я, і не в ріг-дуду,
      ворухне мій язик, як ярлик в Орду.
      1975



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Поблизу океану, при світлі свічі; округ
      люцерники із острівцями щавії, конюшини.
      Вечорами у тіла, наче у Шиви, рук,
      у жазі простягтися дорогоцінній.
      Колихнувши траву, мишу вполює сич.
      Рипне кроква знічев’я над головою.
      В дерев’янім місті міцніше спиш,
      бо усе, що насниться там, і було явою.
      Пахне свіжа риба, у стіну влип
      профіль стільця, тонка марля в’яло
      ворухне у вікні; місяць променем поправляє прилив,
      як сповзаюче одіяло.
      <1975>




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. З Іосіфа Бродського. Епітафія кентавру.
      Назвати його нещасним, не кажучи, хто слухач,
      що недопересолити – аби не гірко.
      Але тхнуло од нього, далебі, гидко,
      і було мало охочих тягатися з ним навскач.
      Казали, міг стати пам’ятником, аби не оце аби:
      спадкове? збій на конвеєрі? економічна криза?
      Чи війни уже відмінили, а ворог сам замирився,
      що вилилось в нісенітню речі в самій собі
      ймовірніш, чим в винятковість, стійкість, які волів
      плекати, та своєчасно не наполіг у чині.
      Роками, буцім ті хмари, тинявся серед олив,
      дивуючи одноногості – праматері остовпіння.
      Мастак був себе дурити, противитись, й опинивсь
      у добірному товаристві – з самим собою.
      І помер молодим, бо тваринна міць
      олюдненої істоти нінащо звелась людською.

      <1988>










      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Як і співати що, то переміну вітру,
      зі західного на східний, коли ожеледу вітку
      податись змушує вліво, поскрипуючи від неохоти,
      і твій кашель летить здовж рівнин у ліси Дакоти.
      В обід саме раз взять ружжо і стрільнуть у те, що в полі
      видається зайцем, загадавши кулі
      укріпити розрив між нездалим владати темпом
      норовистих рядків з-під пера і типом,
      що лишає сліди. Деколи голова з рукою
      зливається, не стаючи строфою,
      а схильне до самопомочі у гугнявого каламáря
      таке собі вухо гоже кентавра.

      <1975 – 1976>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    59. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Еге ж, пригріває. І пам'ять – ще ті поля,
      і на злак, і на плевели – спільний світоч.
      Уявляєш і Південь, де уже, мовляв,
      засівають сорго, мати б знаття, де Північ.
      Земля з-під лапки грака масніє, дійсно м'яка;
      пахне живицею, тесом. І терпко
      мружачись од разючого сонячного пучка,
      нехотя бачиш воскову щоку клерка,
      метушню в коридорі, емальований таз,
      чолов'ягу в жованім капелюсі, що супить брови,
      і другого, і фотоспалах обдасть не нас,
      а обм’якле тіло, калюжу крові.

      1975 - 1976



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Ніколи не буде запізно вийти з домівки на
      вулицю, чиї сепії й довжина
      заспокоять око під’їздами, худорбою
      голих дерев, відливом калюж, ходою.
      Бриз поворушить чуприну, буцім ботву,
      і вулиця оддалік звужується в букву "У",
      як лиця до підборіддя, і пся причинна
      вилітає із підворіття, що зібгана папірчина.
      Вулиця. У деяких зі споруд
      показні вітрини, повні полиці;
      і, що ліпші, то тішишся, що здоровий глузд
      не лишив тебе з ними наодинці.
      <1975 – 1976>



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    61. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Темно-синій світанок у інеєм взятій рамі
      нагадує вулицю з увімкненими ліхтарями,
      перехрестя в заметах, льодяні роздороги,
      вовтузню роздягальні у східнім краю Європи.
      Там луна "ганнібал" із мощей у дірявій шкурі,
      там пропахчені пахвами бруси на фізкультурі;
      пляма чорної дошки, уїдливої до дрожі,
      так і сочиться чорним. І ця, і схожі.
      Деренчливий дзиґар і сріблений іній
      обернув у кристал. Щодо паралельних ліній
      все доконечно склалось і скостеніло;
      годі звестись, утім. І тоді не кортіло.

      1975 - 1976






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Згідно візій повітря, закрай землі
      повсюди. І заочі білий світ
      обіцяє, чим би не замели
      сліду, оте, що і вочевидь.
      От і око, вколо і навідліг
      скошує, наче серпом, поля;
      сумі дрібних складових із рою неподалік
      нічим різнитися од нуля.
      Лиш усмішка майне, ніби ґави тінь,
      із горожі, уникши багрянцю куп
      шипшини, та чула до голосінь
      жимолості до зціпеніння губ.
      <1975 – 1976>






      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      І тому, що каблук полишає сліди – зима.
      У речах дерев’яних укляклий в полі,
      подивує на зайду хіба димар.
      За яке річ майбутнє, як мимоволі
      спомини помацки копошінь
      про тепло твоїх – (пропуск) – коли заснула,
      тіло геть одкинуло від душі
      до стіни, як на сутінь чула,
      стульця тінню, свіча яка,
      ані скатертю зібганого повікам
      ген за силосну башту, терту крилом грака,
      не обілиш неба колючим снігом.

      <1975 – 1976>






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Північ кришить метал, а прощає скло.
      Учить гортань виговору "впусти".
      Холод мене вишколив і уклав перо
      в пальці, обігрівати ті.

      Замерзаю і бачу, як за моря
      сонце сідає і порожню льодів.
      Хіба льодом підбор ковзає, чи сама земля
      заокруглюється од слідів.

      У гортані моїй, де належні сміх,
      чи мова, а чи гарячий чай
      абощо, вилунює чітко сніг,
      і чорніє, що твій Сєдов, "прощай".

      1975 - 1976







      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      О, тише ревносна моя, моя німото,
      шлеї непірваній потуго в жилі,
      куди побідкаємось на ярмо та
      кому повідаємо, чим бо жúві?
      Лупатих повней чим опівніч візію,
      сірник черкаючи, сутуг відраюю,
      орудуючи голіруч жовти́зною
      потал зашторених, над папіряною.
      Яким борзописом, що гус у патоці,
      їх не розмазуй бо, та з ким в коліні і
      бодай у ліктеві, переломляти ці
      окрайці творення, бодай по скибчині?



      1975 - 1976



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. І. Бродський. Різдвяний романс
      Пливе у тузі неугавній
      у цегляній товпі надсаду
      нічний кораблик непогасний
      із Олександрового саду,
      нічний ліхтарик із одлюдних,
      на ясно-жовту ружу схожий,
      над головою своїх любих,
      в ногах захожих.

      Пливуть у тузі неугавній
      сновид, п’яниць хори бджолині.
      Опівніч фото на майдані
      зробив осмучено чужинець,
      і завертає до Ординки
      таксі, осідлане в знетямі,
      і каменіють в млі будинки
      впритул з мерцями.

      Пливе у тузі неугавній
      співець печальний по столиці,
      сумний двірник на вітрюгані
      стоїть при гасовій крамниці,
      спішить по вулиці безлюдній
      коханець сивий і красивий,
      і опівнічний поїзд шлюбний
      пливе у ній, непояснимій.

      Пливе у млі замоскворецькій
      плавець у тузі з випадкових,
      блукає говірок єврейський
      по сумовитих жовтих сходах,
      і у зажуру по радінню,
      у Новий рік, у ніч недільну
      пливе мальована красуля,
      очей не кажучи од суму.

      Пливе в очах холодний вечір,
      тремкі сніжинки на вагоні,
      холодний вітер у полегші
      червоні обійме долоні,
      і сяєв цівки медом щедрі,
      і пахне солодко халвою;
      і небом святяться вечері
      над головою.

      Твій Новий рік у синю гавань
      на хвилі гамору міського
      пливе у тузі неугавній,
      немов життя нового мога,
      і наче буде світло й слава,
      і вдалий день, і доста хліба,
      і мов життя гойдне направо,
      гойднувши вліво.

      <28.12.1961>






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. І.Бродський. Із циклу «Частина мови»
      Це – нотатки оглядин. Тепло – в кутку.
      Погляд вникає у свій предмет.
      Вода видається за річ крихку.
      Людина жахніш, чим її скелет.

      Зимній вечір з вином ніде.
      Веранду затискує живопліт.
      Тіло на лікоть вагу кладе,
      як морена себе – на лід.

      Літ за тисячу опісля, молюск
      явить мушлею тюлю у бахрому
      вибите "на добраніч" уст,
      не пояснюючи, кому.

      <1975 – 1976>





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. К. Кавафіс «Грекофіл».
      Пильнуй, щоб карбування якомога
      було чіткіше. Як і велич в рисах.
      Зробімо дещо вужчою корону:
      не полюбляю я горшків парфян.
      А надпис – тою ж грекою, еге ж бо,
      без кпин і многозначностей гіпербол,
      аби, бува, з їх нюхом римських пров,
      проконсул не наябедничав Риму;
      але, нагадую, повинен бути гордим.
      А на звороті викарбуймо, певно,
      атлета з диском, ні – нехай ефеба.
      А над усе тримай на оці сам
      (і ти, Сифасте, наглядай в обидва),
      щоб після закарбованого «Монарх», «Спаситель»
      виднілось елегантне «Грекофіл».
      І збав цих мудрувань, штукенцій в дусі –
      «Які ще греки? Що за еллінізм
      у нас за Заґром, казна де від Фрати?»
      Є варвари – ще ті, а понапишуть
      бува нівроку. То невже ми гірш?
      Урешті, добираються до нас,
      вертаючи із Сирії, софісти
      і лірники з віршами, інша рвань.
      Ми, бачмо, гідні впливів еллінізму.
      <1988>



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    69. І.Бродський. Листи до римського друга
      Нині вітряно, і хвилі височезні.
      Скоро осінь, все поміниться в поталі.
      З перемін у барві, Постуме, бентезі
      невтямки обнови подруги дедалі.

      Діва тішить з осторогою за рамці –
      далі ліктя не узятись, чи коліна.
      Кільки втіх у нетілесному і рацій:
      ні обіймів, ані зради обопільно!
      ______________

      Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
      Як столиця? Спати м’яко? Б’єш пороги?
      Що там Цезар? Як ся має? Все інтриги?
      Все інтриги, звісно, до і після оргій.

      Я сиджу собі в саду, горить світильник.
      Ані подруги, ні служки, ні знайомця.
      Замість слабих світу цього або сильних –
      комашні лише догідне суголосся.
      ________________

      Тут лежить купець із Азії. Тямущим
      був купчина – беручкий і запопадний.
      Вмер зненацька: лихоманка. З неминучим
      не сподобився торгами дати ради.

      Обік ліг легіонер під грубим кварцом.
      Він Імперії до ніг поклав звитягу.
      Міг померти – і не раз! почив же старцем.
      Легко, Постуме, без правил дати маху.
      ________________

      Кажуть, Постуме, – і курка буцім птиця,
      та курині мізки гідні свого горя.
      Як в Імперії роковано родиться,
      краще мешканцем провінцій біля моря.

      І від Цезаря далеко, і від хуги.
      Гнутись, лестити, боятись зайве годі.
      Ти казав, усі намісники – злодюги?
      По мені, то кровожера кращий злодій.
      ________________

      Перебути разом зливу цю, гетеро,
      я не проти. Та уникнімо торгівлі:
      тілом критися і правити сестерцій,
      все одно, що дранку микати у крівлі.

      Протікаю, кажеш? Ба, і де калюжа?
      Жодним побитом такого не бувало.
      От собі якого-небудь найдеш мужа,
      він і буде протікати в покривало.
      ________________

      От і ми давно минули половину.
      Як в одній таверні мислив раб сумирний:
      “Обернімось, і побачимо руїну”.
      Погляд разом дуже варварський, та вірний.

      Був у горах, клопочусь тепер з букетом.
      Глек великий для води найду, наллю їм.
      Що у Лівії, мій Постуме, – чи де там?
      Непереливки, либонь, але воюєм?
      ________________

      Гожа, Постуме, в намісника сестриця.
      Худорлява, але з повними ногами.
      Ти і з нею спав, еге ж... А нині – жриця.
      Жриця, Постуме, і знається з богами.

      Приїзди, вином вчастую, хлібом ситим,
      або сливами. Твої почую вісті.
      Постелю тобі в саду під небом чистим
      і повім які сузір’я в оковиді.
      ____________________

      Скоро, Постуме, твій друг, меткий на штучки
      зі складанням, віднімань згадає досвід.
      Забери, що заощадив, з-під подушки,
      там не густо, та на похорони досить.

      Та поїдь на вороній своїй кобилі
      в дім гетер неподалік міського муру.
      Дай платню їм, як тоді, коли любили,
      хай за неї і виплакують зажуру.
      ________________

      Зелень лавра, неугавна дрібним дрожем.
      Двері настіж, запорошене віконце.
      Усамітнений стілець, порожнє ложе.
      Ткань усотує обіднє спите сонце.

      Понт шумує до горожі чорних піній.
      Чийсь вітрильник боре хвилю біля мису.
      На розсохлому ослоні – Старший Пліній.
      Дрізд щебече в шевелюрі кипарису.
      ___________________
      березень, 1972

















      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --