- Тетяна Дігай - - Поетичні майстерні

Роман Ладика. Може бути без назви. Переклади віршів Віслави Шимборської. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2024. – 104 ст.

Віслава Шимборська (1923-2012) – польська поетеса й есеїстка. Її творчість до недавнього часу була знайома лишень вузькому загалу українського читача, хоча ім’я поетеси широко відоме у всьому світі, її книги перекладені 42 мовами світу. Її творчість була відзначена найпрестижнішими світовими нагородами: 1991 року – міжнародною премією Йоганна Вольфганга Гете (присуджується за видатні досягнення щотрироки, серед лауреатів – медик, філософ, письменник Альберт Швейцер, «батько» психоаналізу Зигмунд Фрейд, письменники Герман Гессе і Томас Манн, серед українців – поет Василь Куйбіда, грошова винагорода – 50 тис. євро); 1995 року – європейською премією Йоганна Готфрида Гердера, яку разом з грошовою винагородою 75 тис. євро вручає президент Австрії, серед українських письменників лауреатами цієї премії були Максим Рильський (1949) та Юрій Андрухович (2001). І найголовніше – її творчість була відзначена Нобелівською премією з літератури 1996 року, В обґрунтуванні членів Шведської академії з приводу надання Віславі Шимборській Нобелівської премії з літератури в 1996 році зазначено, що нагорода присуджена «за поезію, яка з іронічною точністю розкриває закони біології та функціонування історії у фрагментах людської реальності».
Видання перекладів Романа Ладики віршів Віслави Шимборської «Може бути без назви» – чудова нагода познайомитися з мудрими, чутливими поетичними текстами, сповненими любові, шляхетної іронії та першокласного почуття гумору.
Перша збірка поезій «Для чого живемо» (1952), наступна – «Питання до себе» (1954). У віршах того періоду переважали теми війни й батьківщини, котрі глибоко хвилювали тоді польське суспільство, так само, як тепер хвилюють українців: «Немає такого життя, / яке хоча б на мить / не було безсмертним. / Смерть завжди на ту мить запізнюється. / Даремно шарпає клямку / невидимих дверей. / Забрати від нас / прожитого вже не може» ( «Про смерть без перебільшення»). Поетеса була дуже вибагливою до себе, опублікувала лише 350 віршів, жартувала – «У мене вдома є кошик для сміття». Славу поетесі принесла її третя збірка – «Заклик до Йєті» (1957). Тут уже помітні характерні риси її поетики: афористичність і парадоксальність. «Моя лірика аскетична, спокійна, вільна від бурхливих емоцій і пристрастей. В моїй поезії домінують самоіронія, критичний інтелект, сумнів, парадокс, і гумор». Наступні збірки: «Сіль» (1962), «Сто потіх» (1967), «Кожен випадок» (1972), «Великі числа» (1976). Потім була перерва – 10 років. Восьма та дев’ята книги – «Люди на мосту» (1986), «Кінець і початок» (1993).
«Nihil novi sub sole» – «Нема нічого нового під сонцем» – ця славнозвісна фраза належить мудрецю на ймення Екклезіяст, справжня постать якого невідома, але часово приписаний до епохи близько 322 р. до н.е. Критична константа древнього філософа містить песимізм та неспокій, піддає сумніву вартісність, принципи та цінності людського життя-буття і коротко повчає, яким є чи має бути його сенс. Однак поезія Віслави Шимборської не погоджується з проповідником – заперечуючи добре відому сентенцію, прагне «спонукати людину зупинитися і звернути увагу на те, чому варто дивуватися»: «Можуть бути круглими не тільки дати повстань, / але й обточені камінці на березі.»

Світовий феномен мисткині полягає у тому, що вона зуміла виразити максимум найважливіших сутностей, які пронизують духовне життя сучасного світу. Безумовно, Віслава Шимборська не заперечує, що життя, а з ним і життєві принади, конечні: «Ціною неописаних втрат – віршик, подих… / Я миша під маминою горою. / Час життя – кілька знаків нігтем на пісочку». Тут вони з Екклезіястом перетинаються, адже відомий ще один його крилатий вираз, що людське життя – «марнота марнот» (щоправда, існує маловідоме закінчення цієї фрази – «усе, крім Бога»). У цьому екзистенційному питанні древній мудрець і геніальна поетеса сучасності доходять згоди: «Був собі раз. Придумав нуль, / В непевнім краї. Під зорею / Днесь, може, темною. Десь поміж дат, / Які чи ж хтось підтвердить. Без імення, / навіть спірного… / Щілиною між вимислом і фактом / втік з нашої уваги… / Тиша зрослася над ним, без шраму по голосі. / Неприсутність має вигляд горизонту. / Нуль пишеться один». («Вірш на честь»);
Як у майстра багатоголосних фуг Йоганна Себастьяна Баха, поезія Віслави Шимборської – унікальне світобачення, що творить різноманітний образ світу, використовуючи всю бездонність та далекосяжність обширу своєї уяви: «Куди біжить ця написана сарна крізь написаний ліс? / Чи ж пити написану воду, / яка відіб’є писочок як калька?../ Тиша – це слово теж шелестить на папері / і розгортає / спровоковане словом «ліс» галуззя. / …Час, який в’яжу ланцюгами знаків? / І вічне існування на мій розсуд? / Радість писання. / Змога увічнення. / Помста руки смертної» (Радість писання»).

Філософський скептицизм та мудра іронія на межі science fiction – це улюблені теми і мотиви Віслави Шимборської. Багатий вибір конкретики, сливе взятий з особистого досвіду, раптом відкриває незчисленні містичні, уявні, проте цілком реальні точки перетину з дійсністю. Поетеса говорить про себе а, отже, і про нас; про світ, який хочемо вважати своїм. Кожна її констатація ховає в собі запитання, а найчастіше – низку запитань. І змушує нас до пошуку багатьох відповідей, котрі народжують чергові запитання. Що стосується іронії, то, так, це особлива прикмета поезії Віслави Шимборської. Їй чудово вдавалося втримувати рівновагу між іронічністю та пафосом. Вірш «Цибуля» підкреслено свідчить про поетичну й майстерну досконалість поетеси: «Не розбіжна цибуля, / удалий цибуля твір. / В одній вмістилась друга, / в більшій менша заперта, / а в наступній подальша, / тобто третя й четверта. / Доцентрова фуга. / Хор відлунь на підбір. / Цибуля, я розумію: / живіт найгарніший має. / Німбами він себе / на прославу оплітає. / В нас – сало, нерви, жили, / слизоти крохмалисті. / Бо недозволений нам / Ідіотизм досконалості». Віслава Шимборська одягає маску Януса і нібито прославляє примітивність цибулі, котра подається як символ досконалості. Проте саме останній іронічний рядок зриває маску з персоніфікованого alter ego поетеси! Поетеса піднімається, так би мовити, у вищі інтелектуальні сфери, однак не втрачаючи зв’язку з найдрібнішими деталями повсякденного досвіду. Її лірика проблем і запитань, котрі як були, так і залишаються без відповіді, продовжує вабити читача своєю таїною нерозкритості. «Так склалося, що я є і дивлюся. / Наді мною лілейний метелик тріпоче / крильцями, що тільки йому належать, / і пролітає мені крізь руки тінь, / не інша, не будь-чия, тільки його власна. / Я при такім виді завше втрачаю певність / в тім, що важливе важливіше від незначного». Романові Ладиці, на мою думку, вдалося досягнути семантичної еквівалентності оригіналу, зберегти його експресивно-стилістичні ознаки та відтворити індивідуальність художнього стилю польської поетеси.

Дві вельми характерні цитати з Нобелівської промови «Поет і світ» Віслави Шимборської, які свідчать про глибину метафізичних та екзистенцій них мотивів творчості, що містять глибину думки в стислих і точних формах: «… Я високо ціную два коротких слова: «не знаю». Маленькі, але здатні неймовірно окрилити, відкрити безмежний простір, який криється в нас самих, і простір, в якому губиться наша крихітна Земля… Поет також, якщо він справжній поет, повинен постійно повторювати собі «не знаю». Кожним своїм твором він намагається щось пояснити, але варто йому поставити крапку, як його вже охоплює сумнів, він уже починає усвідомлювати, що пояснення це скороминуще і аж ніяк невичерпне… У повсякденному мовленні, коли ми не замислюємося над кожним словом, усі ми вживаємо означення «звичайний світ», «це звичайна, нормальна річ». Але у поетичній мові, де виважене кожне слово, ніщо не буває звичайним і нормальним. Жодна скеля і жодна хмара над нею. Жоден день і жодна після нього ніч. А головне – жодне будь-чиє існування на цьому світі…Схоже, поети завжди матимуть багато роботи».

Відомий польський поет Станіслав Бараньчак так писав про свою землячку: «Вона випереджає філософів, антропологів, психологів, соціологів, істориків, політологів та також інших поетів у вмінні схопити і назвати суть того, що нас хвилює і нам болить у сучасному. Позірна звичайність світу, що виявляється найбільшою таємницею – одна з найважливіших її тем». «Однобічне знайомство між мною і вами / проходить не найгірше. /…Не забракло б тем, бо єднає нас багато. / Та сама зірка тримає нас в своїх межах. / Однаково відкидаємо тіні. / Пробуємо щось знати, кожне на свій спосіб, / А те, чого не знаємо, то теж подібність. / …Гущавінь, переліски, луки й очерети – / все, що я вам кажу, це монолог, / і не ви його слухачі. / Розмова з вами необхідна і неможлива. / Пильна в житті поспішнім / І відкладена на вік. («Мовчання рослин»).

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Герої не вмирають!.. 20 років “Останньому герою” Олександра Вільчинського

Олександр Вільчинський. Останній герой: Львів: ЛА “Піраміда”, 2004. 136 с.
(іл.); Останній герой: повість. Харків: Фоліо, 2012. 218 с. (Графіті).

Повість відомого прозаїка Олександра Вільчинського «Останній герой» вийшла друком у Львівському видавництві «Піраміда» 2004-го року, а Харківське видавництво «Фоліо» цю повість у 2012 році перевидало. З цієї слушної нагоди – 20-річного ювілею, розглянемо історично-буттєвий контекст твору, психологічні аспекти його екзистенційної з’яви та неочікувано-актуальне відлуння на теперішню війну. Сюжет повісті охоплює події героїчного спротиву вояків української повстанської армії на теренах Тернопільщини. Письменник правдиво розповідає читачеві про одну з найскладніших і найсуперечливіших сторінок минулого країни. Повість «Останній герой» – перший (за роком видання) в Україні художній твір про історію Української повстанської армії, написаний автором не ветераном УПА (історичний роман-тетралогія Романа Іваничука «Вогненні стовпи» був опублікований львівським видавництвом «Літопис» у 2006 році), історію боротьби і трагедії народу, відданості рідній землі і зради, честі і безчестя, історію, якою вона була.
Зазирнемо у минуле, не таке вже й далеке… Українська повстанська армія – військово-політичне формування, яке діяло в Україні протягом 1942—1960 років, зокрема, на Волині, Поділлі, Галичині. Крім українців, яких була переважна більшість, в складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей. З самого початку свого існування УПА воювала на три фронти: з військами Третього Рейху, з польськими військовими формуваннями (Армією Крайовою, Армією Людовою) та радянськими партизанами. З поверненням радянського режиму на західноукраїнські землі, УПА ще кілька років змогла чинити активний спротив каральним загонам НКВС, які тривали впродовж кінця 1940-х — початку 1950-х років. Останнім часом з’явилися відомості, що останній бій боївки УПА з підрозділом МВС відбувся 14 квітня 1960 року саме в Тернопільській області. Хочу підкреслити, що рідні терени Олександра Вільчинського, зокрема, село Борщівка Лановецького району були одним із плацдармів боїв та місцем криївок вояків УПА, як влучно висловився у приватній розмові сам автор – «у лісі відразу, за нашим городом», можливо, тому джерела його поінформованості не викликають жодного сумніву. Письменник ословлює життя персонажів, відтворюючи художню дійсність, що розкриває сенс життя взагалі та, зокрема, унікальну особистісну сутність головного героя твору, котрий втілює у собі духовні, психоемоційні риси більшості повстанців, які воювали з гірким усвідомленням програної війни. Олекса Гомелюк на псевдо “Лісовий”, вояк УПА, після тривалих поневірянь на сході повертається у рідне село, де він залишив стареньку маму і кохану дівчину Улянку («Тоді, сім років тому, коли я залишав цю долину, і наш ліс, і Кіптиху, де ми зимували в останній рік, і ці горбаки, й зручні для засідок і відходів виярки вздовж Крем’янецького шляху, Улі не було ще й вісімнадцяти. Вона була ще дитям, коли ми ще тільки починали воювати, і стала нашою найкращою зв’язковою, коли вже не було ніякої надії продовжувати збройний опір»). Але повертається не сам, а з новим товаришем, колишнім піхотинцем вермахту, скаліченим у багаторічному полоні, який прибився до нього десь на Донбасі («Він пристав до мене під Павлоградом з тією єдиною умовою, що з України через Карпати виведу його на бундес… І прізвище Віллі мав вельми звучне – Шуберт – однофамілець відомого композитора»). Згідно сюжету, події майже двотижневого перебування побратимів у Західній Україні розгортаються влітку 1954 року, коли в рідному селі панують «савєти», створені колгоспи та надзирає НКВД. «Наше поле вже давно колгоспне, але латочка городу коло хати залишилася, ото з неї мати й живе. Тата затовкли коні, ще як ми були малими… Відтак мати мала надію на синів.., але сини пішли воювати за Україну. Наш Василь був першим, хто записався до повстанців, він і мене туди привів… А тепер ні України, ні синів. Так думала мати, і я не наважувався заспокоювати, переконувати її в тому, у чому й сам не був упевнений». Прозаїк фокусує увагу на переживаннях та діях персонажів тут і зараз, серед яких є як вигадані, так і реальні історичні постаті, оскільки вони зумовлюють перебіг подальшого життя, на опрацюванні складнощів буття у стані протистояння з ворогами, у набутті контакту з середовищем та самими собою, осмислює кризові стани тривоги, відчуття глибокого психологічного дискомфорту: «Від могил тата, діда та баби я спочатку мав намір вертатися… Але щось не відпускало мене, якась сила… чому так, що я серед ночі повинен прокрадатися до батькової могили, а землю, де поховані мої предки, знову топчуть чергові зайди, окупанти?..»
Що чекає попереду героїв повісті … знає тільки Олександр Вільчинський! Оповідна конструкція повісті складається з 16-ти невеличких розділів, кожен об’ємом не більше 15-20 сторінок, з вельми виразними назвами. Принагідно хочу відмітити, що письменник «дружить» із титлами – як завжди, це – яскраво-метафоричні дефініції, іноді з присмаком містики, наприклад, «Вільний, бо живий», «Крук, Яворенко й інші», «В обіймах лісу. Кругова оборона», «Ластівка з дощу», «Залізні двері».
Зробимо аналітичний «розтин»…Стриманість оповідної манери прозаїка, на мою думку, це стиль прямого повідомлення, через який письменник впливає на судження, думки читача. Гадаю, тип нарації базується на нюансованому тонуванні деталей, як основних, так і додаткових, у наявності смислових натяків, передчувань, звернених до емоційної сфери, навіть до підсвідомості, сливе навіювання (ще Аристотель наголошував на великій силі мистецького навіювання (латиною suggestion: навчаю, навіюю).
Сюжет повісті Олександра Вільчинського викликає сильні емоційні реакції, а саме: гнів та злість, сум та смуток, задоволення чи страждання, – ці традиційні емоції знайомі кожному з нас, але потребують оновлення, очищення, навіть звільнення від пригнічення або неприйняття чогось у повсякденному житті. Через синтез відтворення реальності і творчої уяви письменника ми інтенсивніше розуміємо і аналізуємо своє власне буття в умовах теперішньої війни з тим самим ворогом. Смерть стала частиною нашого життя, її буденність й присутність кожної хвилини поряд із воїнами на фронті чи звичайними пересічними жителями у так званому «тилу» – це і є героїзм насправді, як, власне, і в час подій, про які оповідає повість: «Наша партизанка часто нагадувала полювання: або біжиш, або стріляєш. Правда, дуже ризиковане полювання, бо ж стріляєш не тільки ти, а й у тебе, і всі лови можуть закінчитися у першу ж хвилину , і закінчитися назавжди. Але страх сидить до того моменту, коли ще не почалося, а коли вже почалося… то кров сама закипає…і вже ні про що не думаєш. Майже шкірою відчуваєш, як твої кулі у відповідь лунко цвьохають, здіймаючи хмарки куряви на маківці горба по той бік видолинка, кришать грудки, рвуть траву й лягають у ціль, ту ціль, для якої ти також ціль і не більше…»
Вельми інформативно і точно письменник відтворює топонімічні реалії, де відбувались події повісті: «Коли вертався, то за Катеринівкою почало світати. Я зійшов з дороги і далі пішов полями, обійшов Підгайці, Кудлаївку, а у Піщатинах перебіг кладкою Гориньку, а потім ще й дорогу на Крем’янець і знову заглибився у поля»… «Наш Чорний ліс багато чого пам’ятає. Взимку 41-го тут полював на зайців ляндвірт, а вже наступної зими ми полювали на ляндвірта…А Василь каже, що і Крук призначав Яворенку зустрічі у Чорному Лісі… за бажанням самим лісом можна було дійти аж до початку нашої вулиці, і тягнувся він аж до Великих Вікнин в один бік і до Гриньковець в інший, а у найвужчому місці крем’янецький шлях розтинав його майже навпіл». Для тих, хто не знає, повторюся, що це Тернопільщина!
Мовна семантика теж викликає щире захоплення – «ледь гладущик з рук не випав.., лежання у фосі.., струмок, де завжди больбалися качки і гуси.., та й Віллі без мене може щось учворити.., за гуркотом двигуна – віхоть п’яних голосів. Добірний кацапський мат упереміж з пилюкою. Напевно, цілу ніч десь гульбарили…».
Авторка цієї рецензії до так званих спойлерів не належить (спойлер англійською – отруювати, псувати), тому не буду передчасно розкривати до кінця інтригу і розповідати, як згідно оригінальній і дещо несподіваній фантазії письменника, склалися долі на той час молодих героїв повісті. Але виникло стійке бажання, принаймні у мене, дізнатися про подальший перебіг їхнього життя. Автор повісті не воював у лавах УПА (він народився 1963 року), однак письменник став добровольцем на донбаському фронті взимку 2016-17 років, про що написав повість «У степу під Авдіївкою». Можливо, ці два твори, як я відчуваю, свідчать про своєрідне зачароване коло національної історії 20-21 століть. Бо ж війни різні, а ворог один і той самий. От тільки завершальна ланка ланцюга ще не встала на своє місце – Перемога! Про неї мріяли та за неї боролись Олекса Гомелюк та його побратими у повісті «Останній герой», про це мріють і за це продовжують воювати сьогодні воїни Сил Оборони України, і серед них побратими письменника, багато хто вже заплатив за свою мрію життям. Повісті Олександра Вільчинського не дають нам про них забути. І сьогодні, коли минає 20 років від часу першого видання “Останнього героя”, можна лише дивуватися пророчій прозорливості автора.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності.

Валентина Семеняк. БАЗЯНИК: Есеї. – Тернопіль: Видавництво Астон. – 2024. – 232 с., Олена Завітайло, ілюстрації.

Світ, в якому ми нині живемо, традиційно сповідує закон: минуле – це погано, нове – це добре, однак подібні спрощення, зазвичай, небезпечні, бо вони обмежують простір для фантазій. У своїй новій збірці короткої прози «Базяник» Валентина Семеняк майстерно доводить, що аспекти минулого і майбутнього при всій своїй суперечливості, міцно тримаються за вервечку буття і потребують одне одного. Її митецька концепція спирається на розрізнення двох видів змісту, двох видів реальності: життєвої та духовної, для якої перша є лише матеріалом, свого роду симптомом часу, перебуваючи в органічному зв’язку із тенденціями життя, й актуальність не применшує її загальної цінності. В історії ідей та метафор, якими рясніє книга, триває буденне життя, хоча речі, про які веде мову авторка, не рухаються за прямою лінією, її перо залишає на папері відокремлені один від одного сліди. Більше того, авторка здатна філософськи мислити наш час якось по-іншому, ніж в образі прямої лінії, тобто, прагне створити новітній образ проминальності. Вагоме значення тут мають показові концепти: один зв’язує з минулим, укорінюючи наше існування у звичаях, витворених задовго до нас. Інший тягне нас у майбутнє, до царини невідомого, де все є можливим і ніщо не має стійких форм.
Гадаю, що всім цікава етимологія слова, котре титулує книгу. На перший погляд, воно, безумовно, незрозуміле, проте, якщо його роз’яснити, як це чинить авторка, а саме, – «дитяча вимова», і протиставити початковому епітету «незрозуміле», якщо супроводити його новими, відмінними від застарілих сполучень, лексемами, то слово набуває досі не використовуваного значення, повертає собі значення особистісного орієнтиру. «–Даринко, якщо хочеш у когось щось попросити, обов’язково кажи чарівне «будь-ласка», – повчаю внучку, що доти казала просто «дай». Дівча кліпає на мене синіми очима і несподівано каже: – Базяник. Таким словесним викрутасом я заскочена зненацька. – Та ж не базяник! Прошу повторюй за мною: бу-дь-ла-с-ка. Онучка здивовано дивиться на мене, і я знову чую оте дивне «базяник». Несподівано я погоджуюся з нею: а чому б і ні! Для мене це відкриття! «Будь ласка» – довго і нудно, а от «базяник»!..». Принагідно письменниця нагадує всім нам «нашу дитинно-божественну природу, озвучену ще Ісусом Христом: «Будьте, як діти!», . .
Збірка, про яку мова, містить 56 невеликих за обсягом творів, за означенням авторки – есеїв. Жанр есею, зазвичай, невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної, часом науково-популяризаторської творчості. Хоча художні твори у жанрі есею відомі з часів античності, появу цього жанру пов’язують з ім’ям французького філософа Мішеля Монтеня і його відомим літературним твором «Проби», тобто французькою мовою «Essais».
Ключовим аспектом стилістики Валентини Семеняк є саме довільність нарації, котра має трансформаційний характер, бо тлумачить ті події, що вже відбулися і, здебільшого, ця подієвість отримує з боку оповідачки пояснення переважно духовного порядку, проте часто з додаванням земних одкровень. Це якоюсь мірою складні інтелектуальні тексти. Інтрига побудована виключно на реальності, яка базується на приватних спогадах авторки. Кут зору письменниці проявляється у відборі та структуруванні спогадового матеріалу, в оцінці подій. І хоча з часу описуваного минуло чимало років, вона відтворює яскраву живу картину бувальщини з додаванням психологічних типажів. Це гарний приклад невигаданого реального матеріалу, якщо додати трохи патосу – це документальні сторінки-свідки нашої з вами епохи. В емоційному плані – сублімоване перенаправлення енергії, здебільшого, з особистих запасів, на духовну, культурну творчість, певна трансформація захисного механізму людини. Це не просто спогади, а особистісна реакція на побачене й пережите в минулому, інтелектуальна подорож у минуле.
Наприклад, коли читаєш початок твору «Вимикаючи зовнішнє світло, не забудьте увімкнути внутрішнє», то здається, що все просто, проте розповідь мало-помалу розкриває нам інакший, глибший підтекстовий смисл: «Свідомо не пишу: «людей». Бо в слові «люди», всередині його, криється інше слово: «Юди». А їх, як стверджують святі письмена п’яти основних релігій світу, в нашу епоху, епоху всеохопної моральної деградації, «розбрунькувалося» найбільше. Відповідальність за світову екологічну кризу лежить не лише на сильних світу цього, а й на кожному з нас. Адже кожний з нас частинка цілого». Гадаю, що інтерес читача викликаний тут не запитанням «що буде далі?», а народжується із зовсім іншого, гносеологічного потягу, тому що головним ув есеї є передача досвіду і знання. Якщо взяти за приклад есей «Коли Всесвіт посилає у відповідь енергію любові», ми побачимо, що гносеологічний пошук набуває інших форм, майже як в детективній історії: тут шукають правду, але не якусь абстрактну, а сливе духовну, ми не певні, що істина є єдиною, ми радше доходимо розуміння, що органи чуття фіксують тільки видимість, ми тільки вдаємо, що знаємо набагато більше, ніж воно є насправді. «В тривожні дні пандемії значна частина людства навернулася до читання спільних молитов. Людство опинилося в ситуації, коли важливо пам’ятати, що всі ми перебуваємо в одному космічному човнику, назва якого – планета Земля. Ще більше зміцніло молитовне правило сьогодні – у жаскі дні війни».
Авторка ділиться способом емоційної стабілізації через чуттєвий досвід, через митецьке дослідження близькості з іншими, яке сфокусоване на способах турботи в умовах камерності, це така собі психологічна допомога у здатності долати стреси, розвивати стійкість в часи, коли здається, що світ закінчився, а серце зламалося. Письменниця намагається занурити читача у досвід словесної камерності, навіть інтимності діалогу з читачем. Митецький формат тут концентрується на органічній і дуже делікатній взаємодії монологу та сповідальної інтонації, як от у творі «Лише один крок»: «У мене виникло відчуття дивної радості. Я зрозуміла, що Вищі Сили дали мені можливість на власні очі побачити, як працює вервиця. Камінь не міг мене вдарити, бо в моїх руках були духовні щит і меч – затиснена пальцями вервичка та книжка про неї…Ця історія незмінно живе в моєму серці як доказ великої Божественної Всеосяжної Любові Творця до Своїх творінь. І якби мене зараз хтось запитав, чи маю в серці якусь таємницю, то я на знак згоди ствердно кивнула б…Безмежно і щиро дякую Всевишньому за набуття такого досвіду. Відтоді твердо знаю: якщо зробити крок назустріч Богові, то Він зробить до тебе сто чи й більше кроків.»
Поняття, як і події, мають свій життєвий цикл, з типовим перебігом процесів та зносу. У річищі естетичної краси авторка захищає художню правду, що виростає на основі узагальнень реальних фактів життя. Звідси її увага до деталей побуту, звичаїв, моралі тощо. Вельми показовий в цьому плані твір «Купальська ніч з далекого дитинства». Змалювання дитинства у світлі поетики чуттєвого вітаїзму, на мою думку, ґрунтується на природі емоційного переживання. Письменниця філософськи осмислює нову систему понять, одкровень на рівні містики, пояснити які можна лише до певної межі. Оскільки старі канони і схеми поступово зживають себе, нове покоління читачів прагне по-новому глянути на життя. І чудовою мовою, і сповідальним способом вислову авторка прагне зберегти духовні сили для сприйняття реальності трагічного сьогодення. «Майже коралові, налиті соком ягоди вишні загадково визирають з-поміж оберемка щойно зрізаних квітів, що лежать на старенькій ряднині посеред подвір’я, де панує розпашілий липень…У повітрі запаморочливо пахне духмяним цвітом сусідської старої липи, що росте по той бік нашого благенького тинка. Її розкішне гілля, вкрите ніжно-зеленим окриленим (бо має два крильця!) сонячним цвітом, покірно і сором’язливо звисає додолу». Хочу звернути увагу, шановний читачу, на винятково прекрасну мову Валентини Семеняк, її прозові тексти можна читати як вірші!
Інтрига літератури не була би цікавою, якби підпорядковувалася лишень одному-єдиному жанрові. Інтерес до неї був би в рази меншим, коли би зникли ситуації, котрі можна описувати з узаємозаперечних перспектив. У своїй новій збірці есеїв «Базяник» Валентина Семеняк досліджує, що наше життя і наші історії сливе скидаються на вервечку подій, які міцно зв’язані й тримаються одна одної, проте зроблені з різного матеріалу, мають різне походження, різний колір та викликають різні думки-уявлення про своє призначення. І оця фіксація минулого і швидкоплинного сучасного життя через коливання раціонального та ірраціонального начал, ненав’язливий перехід від аналітики до інтуїції та навпаки, можливість зуміщення belles lettres та документального нарису, мені видається тепер найцікавішим у цій вельми потрібній книзі. Майже за Джоном Фаулзом у романі 1964 року «Волхв»: «Мене переповнює гірке почуття щему, суміш пам’яті та знання: пам’яті про минуле; знання про те, що нічого не повернути, і в той же час, смутний здогад, що всього повертати не варто»

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

«Слова, що ночами складаються в вірші»

Галина Навроцька. «Янгольські струни Осінь золотили…»:вірші. – Львів: Сполом, 2021. – 64 с.; іл. Ірина Токарська; обкладинка – Людмила Тафійчук

Ошатно видана збірочка віршів із чарівно-казковим янголом-скрипалем на обкладинці авторства київської художниці Людмили Тафійчук відразу привертає увагу своєрідним світлим, яскравим, ласкавим дизайном і естетичним смаком. Поезії Галини Навроцької напрочуд ніжні, кожен вірш, кожен рядок ніби випромінюють світло слова, з увагою до музичності: «А ніжність насправді є дуже простою: / У посмішці тій, що сія добротою, / У проліску першім, що в твоїх долонях, / В маленькій суничці, червоній-червоній, / У дотиках твоїх, од шовку ніжніших, / В словах, що ночами складаються в вірші» («Ніжність).
У деяких віршах збірки присутня дещиця певних формальних пошуків, коли народжуються образи й асоціації з помітним нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявляється у використанні натяків і недомовок, особливо, у вживанні великих літер у словах для підкреслення їх символічного значення: «Осінь, Ніжність, Любов, Ранок, День, Ніч, Серпень, Літечко-Літо…». За допомогою символів поетеса прагне передати певну думку. А ще поетеса полюбляє означити певну паралельність існуючих емоційних станів та настроїв, здатних утворити зв’язок між собою. Її художні образи, гадаю, створені саме таким чином – певний асоціативний ряд утворює систему образів, здатних нести в собі узагальнюючі властивості, відновлення у пам’яті, уподібнення чи контрасту. «Дерева велично вдягли золоті пекторалі, / На янгольських струнах прелюдії грають врочисто. / У осені з вітром своя роль, свої пасторалі / Під небом безмежно-блакитним, високим і чистим. / Життя нам дарує іще одну осінь чудову, / І час занотовує Долю на своїх Скрижалях, / І кличе нас Доля на щиру й відверту розмову, / І сяють дерева в своїх золотих пекторалях» (Пекторалі»). Зазвичай, протилежні за настроями та емоціями вірші, збагачені кольоровими й водночас декоративними потоками, відчувається взаємодія музики, живопису й поезії, про що нам нагадує естетично стилізований янгол-скрипаль на обкладинці.

У збірці знайшли своє місце вірші настроєво-інтимної лірики. Галина Навроцька привідкриває перед читачем приховану до часу таїну взаємин чоловіка і жінки, і у своїх щирих dreams прагне ідеалу і гармонії. Вона пише не із супротиву, а з любові, її почуття зігріті внутрішнім теплом, зворушливою людяністю і добротою. У розмовах з коханим пошепки, alter ego поетеси жадає саморозкриття та самопізнання в любовних стосунках, щастя і довіри удвох. «Усе, що я хочу – це ти довкола: / У сонячних променях за видноколом, / У дотиках рук твоїх обережних, / В цілунках солодких, палких і бентежних… / У сув’язі радості, щастя і болю. / У всім, що довкола. Бо все є ТОБОЮ…(Усе, що я хочу). Буває, що авторка вдається до декларацій, свідомо раціоналізує своє поетичне мислення, хоча насправді, в осмисленні додає філософічності, як, власне, у цьому вірші – «Коли вмирає День, народжується Ніч…Коли вмирає Ніч, народжується День…» – за гарними пишномовними кліше, що є початками строф, далі спостерігається певний намір осмислити таємничі закони гармонії Всесвіту та їхній вплив на людські стосунки.

За християнським вченням, людина складена із тіла, душі й духу, який поєднує тіло й душу в єдину цілісну людську істоту, створюючи особистість. Саме дух, який називають серцем, (до речі, існує така філософія – кордоцентризм, від латини cors - серце) – відіграє провідну роль у розвитку особистості в людині. розуміння дійсності не стільки головою, тобто мисленням, скільки серцем, душею – емоціями, почуттями, внутрішніми станами, як от у цьому надзвичайно експресивно-болючому вірші «Постукала в двері Вона…», де Душа – це персоніфікований образ Жінки з усіма вище зазначеними якостями людини.
«Постукала в двері Вона – розхристана, змерзла та боса,
Втікала від болю чимдуж, налякана й простоволоса.
Від кривди тремтіла уся, немов той осінній листочок,
Хотіла сховатись десь, згорнувшись в маленький клубочок.
Хотіла, щоб хтось зрозумів та їй не завдав більше болю,
Щоб зламані крила любов’ю зцілив і відпустив на волю…
На порозі стояла Душа…»
Графічні ілюстрації львівської художниці Ірини Токарської чітко й своєрідно стилізовані, доповнюють і довершують символічні смисли поезій збірки поезій талановитої тернополянки Галини Навроцької.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

«Всі жанри добрі, крім нудного»

Олександр Вільчинський. Дідусь Апчих та його друзі: казкові повісті. Тернопіль: Видавництво Богдан, 2023; іл. Володимир Якубовський. – 72 ст.

Навіть в умовах війни діти хочуть пригод і розваг, і цю потребу мають задовольняти насамперед книжки, яких треба багато – хороших і різних. Ось і письменник Олександр Вільчинський, добре знаний автор вельми популярних прозових бестселерів, долучився до цієї корисної справи і створив модернову казкову фантазію.
Образ і характер головного казкового персонажа – лісовичка Апчиха – це, певною мірою, alter ego Олександра Вільчинського. І саме його волею серед персонажів казки вільно почувається маленький львів’янин Дмитрик, який бере участь у всьому, що відбувається на сюжетних теренах. Скажемо по секрету: цей герой є прообразом онука письменника Дмитрика, котрий живе у Львові разом із батьками, а дідусь, на цей раз не казковий, а справжній, часто навідує його і вони гуляють у парку, де і відбуваються події, описані винахідливим та самобутнім пером. Герої казок – близькі Дмитрикові персонажі, з якими він уже зустрічався, як, наприклад, із дядечком Хо, далеким родичем дідуся Апчиха, найвідомішим з усіх українських лісовичків, котрий вже більше як сто років проживає в оповіданні Михайла Коцюбинського, а «сто років», як зауважує Олександр Вільчинський, «не перебільшення, бо ж лісовички живуть довго». Казкова тематика побудована у нашого автора на стильовому фоні сучасного львівського парку – життєвого простору умовних персонажів. Домінує сприймання об’єктів та явищ, як реальних відтворень, але присутня й реальність імпровізаційного типу, я би сказала, імпресіоністично-плинна, адже для дітей створене уявою набагато цікавіше, бо ж пов’язане з грою, котра завжди емоційно-ціннісно пофарбована. І саме ця обставина формує риси наших казкових героїв.
Жанр казки, як би хто не вважав, це позачасові та позапросторові історії, наприклад, «Казки та історії» Ганса Крістіана Андерсена давно вже належать дітям і дорослим усього світу, хоча народились у Данії. Літературні казки нашого автора – суціль творіння-мислення сучасного автора, хоча виразно романтичного світогляду. Олександр Вільчинський демонструє знайому й люблену читачами манеру письма: «закодований» україноцентричний зміст, доступність наративу для дитячого сприймання, добирання сучасної лексики ( скажімо – не традиційно казкової: трансформер, смайлик, таксі, трамвай, авто, телефон, смартфон, айфон), відсутність дидактики (ну хіба зовсім трошки присутня легенька ненав’язлива повчальність).
Сюжетна інтрига кожної повісті ( а їх у книжці є три – «Весняна казка», «Пригоди Моквика», «Кіт Муркіт і миша Настя») перебуває у системі позитивних координат з векторами протистояння доброго-хорошого з найкращим, і зазвичай, містить певну пізнавальну інформацію з реального світу. Вельми імпонує стилістика оповіді письменника – інтонація спокійного емоційного плину точної, образної мови, теплого гумору: «Дідусь Апчих, як і всі лісовички, добре розумівся на сторонах світу і міг без компасу визначити напрямок за будь-якого часу доби навіть у найгустіших хащах. Для цього він знав чимало прикмет, але найкраще, звісно, це робити за сонцем: з якого боку сходить – там схід, де заходить – там захід, а якщо йти до сонця – то завжди на південь. Та навіть коли сонечко ховалося за хмари, то варто йому було придивитися до моху на пеньках чи деревах, що, як відомо, полюбляє північний бік, а чи до гілок дерев, які більше тягнуться на південь, і він легко визначав собі правильний напрямок. Без цих знань лісовичкам ніяк не можна, інакше вони могли б легко заблукати».
І далі ще багато чого трапляється, бо розпочинається містерія з персоніфікованими, а краще сказати, олюдненими персонажами, яку творить вільна авторська фантазія. Приваблюють «звуконаслідувані» імена (дідусь Апчих, сестриця Кахик, братик Хихик). А ще цікаво звернути увагу на мовно-стилістичну формулу – «той, хто каже «няв» ( пригадаймо: «той, хто греблі рве», «той хто в скалі сидить»»); початкові («У давньому місті Львові у старому парку на схилі гори під Високим Замком жив собі дідусь Апчих») і фінальні кліше(«А цій історії кінець. Хто дослухав – молодець!». Це ж треба було придумати маленьку драглисту краплю з шоколадним смаком, відповідного кольору і назвати її Моквиком! Зворушлива історія про Моквика і мокрицю Моксі, про їхні пригодницькі мандри, коли вони пізнавали довколишній світ. Виразно постає морально-етична домінанта розповіді про взаємодопомогу, співчуття, співпереживання й відповідальності за інших, які дарує тільки справжня дружба! І ще багато усіляких історій з чудовими героями можна зустріти у цій книжці.
Ще одна цікавинка, яка має прямий стосунок до психології, екології, виховання (доповнити перелік можна і навіть треба!). Похвальна потреба пильнувати суспільне добро спонукала дідуся Апчиха до своєрідного винаходу, сливе лісової охоронної сигналізації! Наш лісовичок мав волонтерську роботу – знаходити на схилах Замкової гори проліски, підсніжники та інші першоцвіти. «Бо, по-перше, їх тут, під Високим Замком, залишилося дуже мало.., а по-друге, знаходилися зловмисники, які їх зривали… знайшовши квітку, поселяв біля кожної павучка-сторожовичка, яких у нього була ціла торбинка. Ці павучки натягали свої тоненькі, майже невидимі павутинки довкруж першоцвітів, з’єднували між собою, і ті тягнулися аж до пенька дідуся Апчиха. І коли хтось наближався до квітки, дідусь із того, як тремтіла та чи інша павутинка, уже знав, що квітці загрожує небезпека, й чимдуж мчав до неї. (Агов, респект авторові популярних детективів!).
Олександр Вільчинський органічно використовує типові казкові тропи і фігури, зокрема, літоту ( про персоніфікацію вже говорилося вище): «Дідусь…насправді був дуже маленький, навіть менший за проліска. І коли землю кропив весняний дощик, а у Львові, як відомо, це часте явище, то він навіть міг заховатися під квіткою, наче під парасолькою», «Щоправда, розмова та вийшла не одразу, бо ведмідь Топчій був уже дуже старий, й Апчихові довелося застрибнути йому аж на саме вухо і вже звідти привітатися…». Хочу підкреслити природність композиції казок. Сюжети мають чіткій стержень, без різких одгалужень, проте, для них, зазвичай, характерні зміни захопливих ситуацій, адже за кожним поворотом сюжету ховається тайна, яка приваблює дитину.
Природно почувається у стилістиці казок Олександра Вільчинського художник-ілюстратор Володимир Якубовський. Йому вдалося створити унікальні малюнки-образи і за їхньою допомогою висловити дитяче прагнення дива, очікувано-неочікуваного, і тому завжди драйвово-інтригуючого. Приваблюють зручний подарунковий формат книжки, якісний друк, цікавий дизайн.
Зізнаюся, що прочитала казкові повісті улюбленого письменника Олександра Вільчинського with a great pleasure! Без найменшого сумніву раджу читати цю книжку як дітям, так і їхнім батькам, і поодинці й разом, зберігаючи коштовні хвилини співпереживання та важливості бути поруч. Адже, не забуваймо – теперішні дошкільнята й молодші школяри, яким адресована ця книжка, в майбутніх історичних хроніках будуть мати статус дітей війни!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Ніна Фіалко про таємниці життя, кохання та бізнесу

Ніна Фіалко. Повертайтесь, журавлі, додому: роман, книга перша, 240 с.;
Сила жіночої любові: роман, книга друга, 336 с.;
Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2023.

Письменниця Ніна Фіалко надзвичайно популярна, про що свідчить високий ступінь зачитаності її творів.
«Люди не міняються, міняються декорації» – цей афоризм авторки можна вважати за credo її письменницького стилю. Романи письменниці зазвичай побудовані на матеріалі пострадянської дійсності, де майстерно переплетені приватні спогади і розповіді інших людей, реальні та сфантазовані події й факти. Доступний та зрозумілий характер наративу, єдність мовлення і ситуації нагадують задушевний монолог чи діалог з читачем і допомагають встановити емоційний контакт із ним.. Тексти мають всі ознаки реалістичного дискурсу з присмаком авантюрного, тобто містять окрім спілкування з читачем, ще й міркування письменниці про історії життя героїв з їхніми карколомними поворотами, стражданнями, конфліктами та боротьбою зі своїми зовнішніми та внутрішніми демонами. Втім, літературні герої волею пера письменниці наділені власними правдивими історіями, а щирість тут – велика цінність, адже в сучасному світі багато речей перебувають, на жаль, по той бік нормальних людських емоцій.
«Повертайтесь, журавлі, додому». Книга перша. Видавнича анотація повідомляє, що у благополучній родині Приходьків, котрі мешкали на околиці одного з обласних центрів, виростали Катря і Тарас – діти, навколо яких крутився всесвіт батьків та бабусі. На початку дев’яностих років минулого століття налетів «холодний вітер перемін» і приніс Приходькам низку неочікуваних сюрпризів: закриття підприємства, де батьки Зоряна і Роман успішно працювали, відповідно, безробіття і гірка доля пошуку роботи поза Україною. Письменниця розкриває характери доньки Катрі та сина Тараса, бабусі Поліни Микитівни, психологію їхньої поведінки та вчинків за складних, часто екстремальних життєвих умов, які розглядаються, відповідно, у контексті соціального середовища, у якому вони перебувають.
Сюжет другої книги «Сила жіночої любові» має свою передісторію. Ось як розповідає про це сама письменниця в інтерв’ю журналісту Тарасу Комаринському: «Після виходу в 2011 році «Повертайтесь, журавлі, додому» читачів цікавило, як же склалася доля героїв роману. В його сюжеті були використані реальні події… Згодом до мене звернулася журналістка з Польщі Єва Поштар… вона постійно рекомендувала мені написати продовження і показати, як поліпшується життя в Україні, щоб зупинити еміграцію за кордон. Кілька років я намагалася знайти те покращення… але почалася Революція Гідності,.. потім події на сході та в Криму… потім війна…».
Другий роман за об’ємом більший за перший, і за манерою опису нагадує щоденникові нотатки, що дотримуються певної хронології подій, які сталися в державі й, відповідно, в сім’ї Приходьків, котра замість одних проблем отримала інші, такі ж самі болючі, пекучі. Збільшилася родина, бо додалися зять Володя й невістка Ліза, дуже нелегко стало налагоджувати власний бізнес в Україні, коли країна ламалася від постійної невизначеності й ламала своїх громадян.
Інтрига змісту підкреслює залежність родини від певної ідеологізації приватного життя, побуту, роботи, за рахунок того, що письменниця розсуває композиційні рамки й до особистісного, долучає найважливіші сцени й епізоди, що охоплюють життя епохи – Майдан, окупацію Криму та частини Донбасу, зрештою, початок війни, яку тодішня влада цнотливо оголосила антитерористичною операцією, волонтерський рух. Авторка чітко відстежує стосунки між своїми героями, конфлікти між ними та суспільством і в такий спосіб намагається розв'язати їх. Для сюжету вельми характерна психологічна картина несподіваних вчинків, аналіз прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, враховуючи емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання своїх персонажів.
Складні взаємини особи і соціуму цікавили Ніну Фіалко й раніше.У романі «Обірвана струна» показано початок гібридної війни на сході України, коли гинули її найкращі сини. Головний герой твору Михайло Гончарук — учасник Майдану, Революції Гідності, згодом — боєць добровольчого батальйону, який дивом вийшов з Іловайського «котла. Роман «Коли брати стають ворогами» дає змогу читачам оцінити події 2013–2014 років, змушує осмислити багато подій, що відбувалися на українській землі. Читачі дізнаються про деякі моменти з історії України, які не висвітлювали в підручниках і про які не дискутували. Не в перший раз письменниця розмірковує над явищем заробітчанства, цим питанням вона переймалася, зокрема, у романі «Небезпечна межа». Події одного з найкращих творів Ніни Фіалко – «Холодний вітер перемін» - побудовані на фоні мальовничого Тернополя, де швидкими темпами будували бавовняний комбінат і заманювали дівчат перспективою не тільки гідної праці, а й наданням безкоштовного житла. Роман, на мою думку, допитливим оком безпосередньої учасниці подій, засвідчує гострі моменти становлення незалежності України саме в Тернополі, нашому рідному місті.
Письменниця пропонує читачам зануритися в життя без прикрас, можливо, через призму чужих помилок зрозуміти власні. Ця перевага реальних історій над вигаданими свідчить, що перо Ніни Фіалко ще багато чого може нам розповісти. Це істини про вертикалі життя, що утримують людину біля своєї землі та віри, істини про зрілість та відповідальність, які множаться стократ в людині, котра проходить випробування.
Події другого роману завершуються 2014 роком. А далі?! Думаю, не в мене одної виникне подібне питання. Більше того, я впевнена, що численні фанати творчості Ніни Фіалко зажадають продовження історії родини Приходьків, що сильно нагадує їхні власні життєві випробування. Таланту й майстерності письменниці Ніні Фіалко не позичати! Отже, залишається побажати їй міцного здоров’я й творчої наснаги для перетворення дилогії у трилогію!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

«І щойно пропливе крізь тіло риба»

Юрій Андрухович. Радіо Ніч: роман. – Чернівці: Видавець Померанцев Святослав, 2021. – 456 с.
«На цей світ ми приходимо заради спостережень і прогулянок.
При цьому перші можуть знаходити нас і без других,
але другі неминуче ведуть до перших».
Юрій Андрухович. «Радіо Ніч».

Цей роман слабо надається до звичного аналізу та/або переказу, бо, даруйте за пафос, пропонує захопливе прочитання, насолоду від співучасті у згадуванні й розгадуванні закодованих смислів мистецького задзеркалля, втіху від прекрасної органічної мови. Ниточка до цього розкошування тягнеться ще від перших романів прозаїка («Рекреації», «Московіада», «Перверзії»), де письменник майстерно відтворив постсовкову дійсність і запатентував шалену суміш стилів – балаганного, маскарадного, шпигунського, мафіозного… Яскраві карнавальні розваги були присмачені неперевершеною авторською іронією, а божевільні повороти подій пов'язані між собою магічними перипетіями та абсурдними мотивами.
. Головний персонаж – радіоведучий Йосип Ротський запускає в нічному етері романтичну музику і супроводжує її короткими розмовами. Нагадую, що триває ніч, одна ніч, яка композиційно вмістила попередні події з життя героя. Ця обставина часу для автора виглядає як своєрідний момент істини. У «Радіо Ночі» автор продовжує залюбки застосовувати конспірологічні наративи, оповідаючи про таємних впливових переслідувачів, невидимих наглядачів, про вигнання, втечі, історії кохання і ще багато чого іншого. Сюжет побудований діалогічно – про факти з життя головного персонажа ми дізнаємося від анонімного співробітника Міжнародного біографічного інтерактивного комітету, якому доручено написати розширений і прокоментований життєпис Йосипа Ротського, а для початку провести пошук і розслідування. І тут грають сурми незаперечні ознаки авантюрного, пригодницького жанру із гострим динамічним сюжетом, із ризиковими ситуаціями, несподіваними поворотами, стрімкою динамікою розгортання. Саме ця сюжетна лінія з характерними мотивами переслідування, з атмосферою таємничості й загадковості, припущення й розгадування інтригує найбільше. Отже, Йосип Ротський – порноактор, згодом рок-музикант, за участь у заворушеннях, коли на барикадах звучала його фортепіанна гра, а також через ймовірну участь в успішному замахові на політичне вбивство, вимушено покидає маленьке карпатське містечко, і втікає з пригодами через пів світу і навіть углиб, в діру часу. Подорож у 15-те століття, в карнавальних костюмах відповідної епохи, приперчена гротеском, але й сповнена жаху, попри все, нагадує про традицію, що підвладна лише художній логіці.
Текст роману нашпигований інтертекстуальними алюзіями (алю́зія — натяк, жарт). Система алюзій не зводиться лише до постмодерної гри, вона вигадливо побудована автором у межах літературних традицій. Йосип Ротський: ім’я-прізвище навіяли відомі східноєвропейські письменники Йозеф Рот та Йосиф Бродський. Відгадування інших алюзій, що мають свої історичні та літературні корені, вимагає дещо складніших операцій, оскільки ця літературна забава, гадаю, призначена для утаємничених. Невеличке карпатське місто Носороги, куди занесло втікача – ще один показовий натяк на п’єсу драматурга Йонеску. «Карпати набувають там доволі екзотичної вулканної форми, до яких протягом уже майже дев’яти сторіч ідеально ліпиться згадане місто». До історико-політичних алюзій можна віднести деталі останньої в часі української революції. Історичні перегукуються з літературно-композиційними: вставна п’єса, як у Шекспіровому «Гамлеті». Найкращий друг Ротського — крук Едґар, ім'я якого відсилає нас до вірша Едґара Аллана По, зокрема до відомої фрази "Nevermore" ("ніколи більше").
Алюзійний мікс багатий не тільки на явні літературні натяки, текст щедро приправлений прихованими жартівливими зблисками у найнесподіваніших тематичних локаціях. Час від часу автор ніби підморгує нам, як деколи ув описах сексуальних сцен, де багато іронічної забави словом і просто гумору; інколи легенько зачіпає набридливий хіт («Аніта згребла йти. – Не йди, – прочитав її наскрізь Ротський»; знаходить дорогоцінні мовні камінці: «Ротський не п’янів, а п’янив», «Пограти на дні народження дружини. Пограти на дні? Дно народження дружини? Яких тільки пасток не розставляє мова!», «Глобальне потепління?» - запитував Ротський. І виправляв: «не поТепління, а поПекління». Письменник віртуозно компонує різноманітні літературні маски, допускає існування будь якого фантастичного сюжетного ходу, втягує героїв у паралельний ірреальний світ, який, за Андруховичем, є неподільною частиною дійсного, бо він сам його створює, і в результаті вибудовує власний мистецький лабіринт, де у нього на побігеньках і Мінотавр, і Аріадна і ще багато хто з усіх можливих міфологічно-мартирологічних переліків.
Світ ловив головного героя, але чи спіймав? На це запитання роман однозначної відповіді не дає. Проте доскіпливий читач має вибір: спіймав, бо ж свій прямий нічний етер Йосип Ротський веде з довічного ув’язнення: «… я в безпеці. Я в найбезпечнішій з можливих безпек – я на довічному»; не спіймав: «Я, виявляється, не вмираю. Ви можете уявити цей дурнуватий збіг обставин, через який моє до-вічне ув’язнення насправді виявляється вічним?». Тобто, гра словами, яку так полюбляє письменник, дозволяє зробити висновок – до-вічне ув’язнення, Йосипа Ротського насправді є символом/прологом до вічності, що належить всім і нікому зокрема.
«Міра внутрішньої свободи завжди залишається з нами, і позбавити її нас не може ні тоталітарне суспільство, ні посттоталітарне. Інша річ – можливість цю свободу реалізувати». Ця цитата з давнього інтерв’ю Ю. Андруховича («Сучасність», 02.02. 1992 р.), на мою думку, може слугувати ключем до роману «Радіо Ніч», адже пророкує/провокує на вельми прозорий висновок alter ego автора: «Наближається шоста година, але Радіо Ніч усе одно не стане Радіо Ранок. Це було б найгірше, що може трапитись. Саме тоді я трохи ясніше зрозумів, проти чого, власне кажучи, повставав Йосип Ротський. Чи вірив Ротський, що це можна змінити? Ні, не думаю. Але не повставати не міг»

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

«Обрусом стіл для для творчих думань стелю»

Олег Смоляк. Великдень душі: вірші. – Тернопіль, 2021.; 60 с.
Олег Смоляк. Партитура доби: цикли віршів. – Тернопіль, 2022.; 56 с.

Щирість і майстерність – поєднання рідкісне. Саме така думка заполонила мою свідомість критикині після прочитання збірок віршів, про які піде мова далі. І хоча автор особливого представлення не потребує, нагадаю, що Олег Смоляк – відомий в Україні вчений у галузі музикознавства та фольклористики, педагог, культурно-громадський діяч, композитор, диригент, доктор мистецтвознавства, професор! А на додаток, п. Олег є вельми активним учасником літературного об’єднання, що діє у Тернополі під егідою Спілки письменників, пише художні книги, що їх на сьогодні налічується до півтора десятка.

Отже, автор з повагою ставиться до простих непересічних людських життєвих емоцій: любові й кохання, вірності та пам’яті, віри в Бога, вдячності батькам, прощення, дружби… Його поетичним переконанням віриш, хоча розумієш, вони деколи наївні, у чомусь анахронічні, бо зображені як нетипові для нашого часу. У певному сенсі – це творчий ризик, адже нові-старі бунтарі, котрі вважають справжніми тільки себе, вже напоготові звинувачувати у сентиментальності, іронізувати – « о, як банально, це вже все було, скільки ж можна»… Та у кожного часу ризики свої! Гадаю, теперішній час відзначається помітним рухом до відродження і поетичного переосмислення дещо призабутих цінностей. Зокрема, щирості! Тому ностальгійне вивищення втрачених скарбів минулого сприймається, як свідомо задіяний художній засіб, що зреалізовує перебування alter ego автора поза часом, як один з варіантів, в якому щирість перемагає апокаліптичну вседозволеність. Це свідомий намір створити поетичну протиотруту цинізму, що так сильно засмутив літературу наприкінці 20-го століття. Намагаючись творити поезію, яка б змусила людей знову відчувати прості людські емоції, не встидатися м'якості та толерантності своїх бажань, автор пропонує альтернативу читачам та заразом своїм уявним опонентам. Хто знає?!
У програмових віршах збірки «Великдень душі», п. Смоляк сповідує принципи негабаритного святкування радості й показово відкидає іронію, передусім, насмішкувату оцінку надбань традиційних культурних цінностей. Автор розгортає процес експлікації свого морального й духовного маніфесту щирості, котрий аналітично розкриває зміст, суть і значення кожної конкретної назви циклу, або циклів, а частини набувають самостійності. Іншими словами, кожен вірш – це пояснення, яке дозволяє замінити неточні знання на точні, або експеримент по реанімації любові, сентиментальності та чутливості людської спільноти. Давайте будемо відверті. Просто подумаймо, як відсутність щирості напружує мозок сучасної людини. Не існує іншого способу побороти зло. Зло — це той тип у свідомості людини, який кидає виклик навіть вигадці, тому що сучасність занадто страшна. Філософська лірика нашого автора, на мій погляд, є творчою реакцією на страхітливу реальність. Зізнаюся, що відчула вдячність до п. Олега за можливість отримати задоволення від щирої поезії, як від гарного вина.
Збірка поезій «Партитура доби», на мій погляд, є втіленням свіжого та чистого погляду на світ незіпсованої цивілізацією свідомості, щирої наївності та фольклорної барвистості, радості від пізнання навколишнього світу, природності та органічності, при використанні традиційних виражальних засобів. Локальні, чисті кольори, присутність повітряної перспективи та інших ознак, коли читаєш як дихаєш, а дихаєш, тому що читаєш; ескізи з натури, реалістичність, єдність форми та змісту. Головне – не сам спосіб вираження, а поетове сприйняття реальності, він змальовує те, що добре знає, відчуває і не сприймає рутину, яку повсякчас спостерігає.
День згасав поволі.
Вже упали роси.
Сонце ген у полі
Опустило коси.
Коси – срібні весла,
Мають чарів силу.
Серцю радість внесли,
Слову дали крила.
Тільки дуже скоро
Впали враз у тишу.
Де вечірні хори
Снами заколишуть.

У своїй поетичній творчості автор нікого не наслідує, а лише повністю переносить свої відчування на папір. Якщо бажаєте, це – неповторність, або неординарність творчості, що цінна саме своєю максимальною чесністю. Я не помітила страху перед канонами, тут немає движу заради марнославства. Автор змальовує життя позитивним і світлим у своїй простоті. Не варто недооцінювати роль простоти у віршуванні, адже насправді за невибагливими формами у нашого автора ховаються самобутній зміст, своєрідні тропи та головне – барвистий, розмаїтий внутрішній світ, що має джерело у стоголосому пісенному багатстві, синтезуючи та інтерпретуючи досвід поколінь предків.
Новаторські елементи дизайну збірок включають фото, що завжди добре узгоджені, подані у взаємодії, утворюють ансамбль з ритмом і формами поетичних текстів і вдало підкреслюють образне мислення, додаючи майстерного забарвлення загальній композиції збірок.
Процес творчості п. Смоляка міксує конкретне мислення, інтуїцію, фантазію і підсвідоме. Він творить так, як бачить і відчуває. Часто його вірші нагадують застиглу ідилію, райський куточок, в якому майже відсутні тіні смутку. Іноді виникає враження, що її творець живе в ілюзійній реальності. Україна – країна з давнім корінням. Поет Олег Смоляк уважає і доводить своєю творчістю, що суспільство втомилося від суперсучасних « …ізмів» та все частіше потребує теплих традиційних віршів.
Ранковий легіт вибіг з-за ріки
І у поля мерщій кидком повіявсь,
Щоби волошок потягнуть за вії
І маків пощипати за боки.
А потім вихором хильцем побіг
Через жита до битої дороги
Обцілувати глоду босі ноги,
Опісля прилягти на оборіг.
Ніхто не бачив того стрибунця,
Бо міцно вся довколишність ще спала.
Лиш перепел проторкотів зопалу,
Торкнувшись дзьобом сонця-колісця.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Енциклопедична трилогія про Чортків

Петро Федоришин. Світло і тіні Чортківських замків. Сторінками історії міста (ХІ-ХVIII ст.). Книга перша. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2019. – 880 ст.,іл.
Петро Федоришин. Таємниці скарбів Садовських. Сторінками історії Чорткова ( 1772 – 1918 рр.). Книга друга. – Тернопіль: «Підручники і посібники», 2021 р. – 1088 ст.,іл.
Петро Федоришин. У круговерті часу. Сторінками історії Чорткова (1918 – 1991рр.). Книга третя. – Тернопіль: «Підручники і посібники», 2022 р. – 1152 с.,іл.

Письменник, журналіст, педагог, редактор Петро Федоришин особливої атестації не потребує. У мистецько-літературному середовищі широкий резонанс отримали його краєзнавчі книги: «У водовертях Серету» (2012), за яку автора нагороджено обласною премією імені Ярослава Стецька у галузі культури та «Важкий кожух, але свій» (2015). Обидва солідні томи (1111 та 831 сторінок відповідно), присвячені історії найбільшого села Тернопільщини, де народився автор – Білої Чортківського району. Сьогодні мова йтиме про цикл історичних романів, пов’язаних єдністю задуму й сюжету і присвячених 500-літтю Чорткова.

Історичний контекст

«Історія – це «есенція розуму, вершки досвіду, сік мудрості, бібліотека знань, ядро політики, посвята в таємниці, календар часу, світоч істини, життя пам'яті» – мудра сентенція англійського історика середньовіччя Рафаеля Голіншеда («Хроніка», 1587 р.) може слугувати за мотто до подальших моїх міркувань про трилогію.
Цей трикнижний цикл – документальний, психологічний, філософський, художній портрет справжнього Чорткова та його мешканців. Письменник працював, аналізуючи і коментуючи ексклюзивні матеріали (звіти, приватні листи, грамоти, списки, реєстри et cetera) з національних і зарубіжних архівів (Львова, Києва, Відня, Кракова, Вроцлава, Варшави, Вільнюса, Санкт-Петербурга…), які уперше перекладені українською мовою з латинської, польської, французької, німецької, староукраїнської… Тексти супроводжені фотокопіями документів, унікальними ілюстраціями. Дослідник принципово не брав до уваги видання зарубіжних, зокрема, польських і радянських авторів часів пануючого соціалізму саме через їхню тенденційність, дезінформацію, а інколи й зумисні перекручення історії на догоду різним провладним інституціям.

Хронологія

Наскрізний сюжет трилогії – хронікально-документальний, суспільно-політичний, місцями наділений містичними та пророчими візіями, десь злегка авантюрний, завжди актуальний, тому що в інтерпретації письменника – це тривалий і складний рух галицької історії. Три романи дають послідовне і цілісне відображення кількасотлітньої історії міста Чорткова як частини території Галичини.
У першій книзі письменник досліджував період ХV – другої половини ХVІІІ ст., коли Чортків був у складі Речі Посполитої. Після першого поділу Польщі в 1772 році Чортків увійшов до Австрійської імперії. Звертаючись до читача, письменник щиро зізнається: «Я бродив у минулому часі, блукав вуличками стародавнього Чорткова, гортав хроніки рідного краю, мучився з польськими, французькими, латинськими, німецькими текстами… мені здавалося, що от-от вдасться оживити постаті архівних героїв, привернути увагу до тих, хто давно і незаслужено канув у лету людської суєти, байдужості та духовного період марнотратства, і все більше утверджувався в думці, що історія не вмирає»
Тематика розділів першої книги чортківського циклу вичерпно висвітлює найважливіші аспекти історії міста у період княжої доби і пізнього середньовіччя: історія культових, сакральних і первинних споруд – дерев’яних церков, замків, фортець, монастирів, синагог, костьолів.
Надзвичайно цікавою є розповідь письменника про перебіг панування власників міста. Авторське бачення-уявлення про кожну особистість докладне, з урахуванням психології, етики, моралі тих часів. Дослідник ставиться до історичних персонажів своїх оповідок, як до пересічних людей, прагне зрозуміти психологію їхніх вчинків, сенс суспільної та приватної поведінки. Розповіді про спустошливі розбійницькі набіги татар і турків, про розвиток польської та єврейської суспільно-релігійних культур, про організацію цехового виробництва насичені фактами та авторським тлумаченням-аналітикою. «Чортків у постатях» – письменник подає життєписи видатних особистостей, котрі прославили рідне місто в минулому, та сучасних літераторів, художників, поетів, істориків, технарів, які долучаються до розбудови його історії сьогодні (44 біографії).

Друга книга охоплює період австрійської окупації (1772-1918 рр.), коли тривало правління династії Габсбургів. За висновком автора, перебування Галичини під Австрією мало для українського народу певний позитив, і попри зрозумілі зауваги, було кроком уперед в її історичному поступі. Зближення історії та драми має давню традицію, що йде ще від античності. Вже тоді творити історію означало розігрувати земну драму людського життя. Авторська нарація продовжує складати драматичні пазли з одиничних та численних фактів тогочасної реальності.
Дослідника цікавлять найрепрезентативніші постаті цього періоду (подаються вичерпні інформаційні портрети імператриці Марії Терезії, її синів – імператорів Йосифа ІІ, Леопольда ІІ та онука Франца ІІ, останнього правителя династії Габсбургів Карла І.); гострі соціальні й приватні конфлікти, релігійно-естетичні реформи, реформації та реставрації, навіть скандали, зокрема, пов’язані з мистецтвом («Куди поділися скарби Садовських?» – вражаюча детективно-пошукова розвідка). Перо письменника організовує людський досвід і задає систему рамок історичного, в широкому розумінні, дослідження: «Приєднання земель чортківських до Австрії під час трьох поділів Польщі не розв’язало вузли суперечок за території. Так Чортків на деякий час ставав російським. Тож вислів «як прийшли перші москалі», маючи на увазі 1939 рік, не є історично правильним. Бо «золотого вересня» тридцять дев'ятого росіяни прийшли у Чортків втретє (вдруге у 1914 році). А влада перших москалів, як бачимо, прийшла в кінці 1809. Правда, ненадовго. Після падіння Наполеона Австрія знову забрала наші землі».
Суттєву увагу дослідник приділяє життєвим колізіям соціуму, стосункам між особистістю і суспільством, перипетіям феодальних міжусобиць, що були звичайними для того часу: групи галицької шляхти, взявши владу, насамперед перекроювали володіння, намагалися захопити якомога більше земель і титулів. Хоча, як свідчить історія, в подальшому це призвело до наслідків, протилежних цілям і прагненням їхніх учасників: поступово зійшла нанівець одна імперія і розчистила шлях для наступної, більшовицької.
Чітко проглядає письменницьке знання/усвідомлення об’єктивно діючих закономірностей суб’єктивних зв’язків, за якими автор співвідносить наміри, вчинки, дії, прагнення персоналій. («Менше урядників. Чи більше порядку?» (бурмістри Чорткова), «Хто ви, пане Носс?»). Водночас відзеркалено народне розуміння правди й справедливості, котре теж увійшло важливим складником у моральну атмосферу книги. Історія прочитана краянином-першовідкривачем, як хронопис коловерті людських доль, в яких проявлені вічні закони драми буття. Уважний читач знайде чимало перегуків із сучасністю. Ось приклад злободенної сторінки давнини: австрійська влада запровадила податкові фасії, прародичі наших обов’язкових декларацій про доходи, проте галицькі пани або не виконували розпорядження, або надсилали фальшиві дані!
Чортків, як відомо, був власністю магнатів Чартковських, Гольських, Потоцьких і Садовських. Останній із Садовських – Гієронім.

Велика кількість листів-раритетів домінують у другому романі, що надало йому шарму старовинної епістолярної прози. Листи перейшли через руки автора – дослідника-перекладача-реставратора, який їх озвучив та опублікував. Залишаючись фактом приватного життя жителів міста, як влади, так і пересічних громадян, листування стало фактором інформації та виразним елементом структури роману. Звертають на себе увагу душевні переживання героїв, невимушеність і безпосередність, розмовна лексика, властива мові приватного листування того часу.

Третя книга завершує цикл «Сторінками історії Чорткова» періодом 1918 – 1991 років і присвячена «Пам’яті тих, хто віддав своє життя за Україну». Цей роман,, як і два попередні, має традиційну структуру і складається з тринадцяти тематичних розділів, що містять сорок три краєзнавчі нариси. Третя, завершальна книга є найбільш трагічною в житті Чорткова. І не тільки тому, що переповідає, зокрема, про події кривавого перебігу Першої та Другої світових воєн, про боротьбу українських патріотів проти різного штибу окупантів («Між більшовицьким молотом і польським ковадлом. Чортківська офензива. Польська влада», «В обіймах визволителів. Чортків у Другу світову війну», «За волю України. Оунівське підпілля», ). Фатальним чином це дослідження констатує рух галицької історії по спіралі, пов’язуючи наше покоління з теперішньою страхітливою агресією рашистів. Петро Федоришин пише: «Дописуючи останні сторінки третьої книги історії рідного Чорткова, і в найстрашнішому дитячому сні не міг уявити, що робитиму це під пронизливі звуки повітряної тривоги, що в ХХІ цивілізованому столітті войовничий ген варварського сусіднього народу знову прокинеться. І знову на рівні середньовічного цинізму та жорстокості. Цитуючи в книжці розповіді і спомини очевидців катувань українських патріотів московським НКВД, розповідаючи про страшну Уманську трагедію та поламані людські долі, інші енкаведистські страхіття, не вірилося, що через історично коротких вісімдесят із чимось років усе знову повториться»

Викликає виняткове зацікавлення розділ про українську пресу в Чорткові – «Хто музику замовляє». На думку письменника, газети того часу містили в собі елементи наукового пізнання дійсності, зокрема, тлумачення різних явищ на принципі взаємозв’язку різних подій, людей, предметів. Варто зауважити, що письменник дослідив історію тогочасної преси в залежності від її виникнення і розвитку, висвітлив і підкреслив суттєві якості кожного періоду, розглянув суттєві інформаційні, виховні, просвітницькі функції, оцінив оперативність та актуальність аналізів тогочасної політичної ситуації на західно-українських землях, подачу інших важливих питань для громади. Перша україномовна повітова газета «Наша земля», що вийшла у Чорткові у грудні 1918 року, сповістила про своє спрямування прекрасним закликом, який є актуальним і донині: «Наш клич для тих, що прагнуть порядку, щирості і тісної спілкої організації. Проганяючи чорні хмари з рідної землі, пам’ятаймо, що тепер маємо дати доказ зрілої і свідомої нації, яка без стриму іде вперед і чує в собі силу».
Привертають увагу еталонно-зразкові матеріали, які читач знайде у розділах, котрі напряму стосуються порівняно недавніх сторінок історії радянської Галичини (погодьтеся, останні два слова у поєднанні звучать як оксиморон, схожий смисл у відомому рядку Тараса Шевченка – «На нашій, не своїй землі!). Тому чимале сенсове навантаження лягає на завершальний тринадцятий розділ «В ілюзіях комунізму» з його прикметними нарисами – «Радянська влада. П’ятирічку за два дні. Церковне життя. Опіум для влади. Без Руху не було б руху».
Уже традиційно, третя книга також містить чималу кількість копій архівних україномовних документів, колекційних поштівок, світлин, які доповнюють тексти і слугують окремим інформаційним джерелом, характеризують епоху, смаки і потреби людей, поновлюють в пам’яті відомі імена людей, котрі своїм життям, працею, творчим спадком примножували надбання міста («Чортків у постатях» – 50 біографічних нарисів)

Стилістика наративу

За обсягом і цінністю поданого матеріалу цикл романів може правити за енциклопедію. Це література факту, де центральним матеріалом для творчості слугує документ, виключно достовірний та багаторазово вивірений.
Формотворчим чинником автор обрав тематично-хронологічний принцип. Саме у такому порядку! Це дозволило йому підсилити мистецький ракурс наративу, як зібрання літературних новел. Кожний розділ висвітлює конкретне краєзнавче питання, і в той же час тексти багатьма ознаками належать до художньої прози. На моє відчуття, плідне протистояння двох іпостасей п. Петра – краєзнавця і літератора, спрацювало як позитивні взаємодія та взаємовплив і надало творам самобутнього, знакового стилю, насамперед, мовного.
Текстам трилогії притаманна специфічна багатошаровість. У письменника щедра палітра творчих засобів: літературний – відбір і аналіз джерел, що стосуються безпосередньо тематики; описовий, візуальний, епістолярний, психологічний. Фаховий інструментарій надав документальному роману особливої гармонійної поліфониї. Принагідно зазначу, що стиль пошукової інтелектуальної манери Петра Федоришина не відхиляється від дійсної канви подій, проте автор удається до їх відбору, переміщення, перегрупування, деколи, злиття, тобто, певною мірою, формує художній текст на свій розсуд, що характерно саме для літературного стилю non-fiction, (щоправда, домисел, як правило, не поширюється на фундаментальні історичні події та їхню послідовність).
Образна система від раціо оптимально зреалізовує закладені можливості, узагальнює думки письменника про світ, історію та людину.
До того ж, багатство використаних сплетінь-комбінацій урівноважує логічну раціональність та емоційну стриманість сюжетотворчого руху, спричиненого протистоянням людини і документу, підкреслює персоналізм та естетизм авторського світовідчуття й світобачення. Художній образ міста Чорткова не руйнується, не перетворюється на абстракцію, оскільки компенсується конкретно-чуттєвим втіленням своєрідно запрограмованої думки, зорієнтованої на просту та ясну манеру вислову. Письменник Петро Федоришин впевнений, що знайдене, точне, задокументоване слово, логічно підводить до ідеї спадкоємності духовних набутків.

Втеча до себе.

Час у трилогії проминає, спливає, збігає в атмосфері давніх століть, посеред сплетінь-переплетінь відомих і невідомих, схожих і несхожих подій, серед світла і тіней історичних постатей, які взаємодіяли між собою і впливали одне на одного. Як ніколи прагнеш зрозуміти, осягнути розумом і логікою факти, запилені порохом давніх століть, почути голоси, що давно відзвучали, уявити зниклих людей, котрі, напевно, споглядають за нами та оцінюють наші думки, прагнення, дії та вчинки. В екстремальних історичних обставинах активність та результативність творчості Петра Федоришина викликають високу повагу і справляють сильне враження. Дослідник випробовує дійсністю власну філософську гіпотезу буття, дошукуючись істини й переживаючи, у певному розумінні – містично-віртуальну втечу до себе.

Резюме

Для минулого ми не існуємо. Проте можемо залишитися у тій же філософській категорії і для майбутнього, якщо не будемо вивчати, знати і поважати історію рідного краю, любити витоки роду і свою Батьківщину. Саме до мети всебічного пізнання та досконалого вивчення історії краю прагне автор трилогії письменник, журналіст, краєзнавець, спраглий дослідник і харизматична особистість Петро Федоришин.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Диво в тому, що життя, попри все, триває

Євген Хміль. Диво для Данилка: роман. – Біла церква: Час змін Інформ, 2022. – 288 ст., іл.

Письменник Євген Хміль – тернополянин. На сьогодні він є автором чотирьох романів («Amor fati» (2018), «Сув’язь» (2019), «Десять дзвіночків» (2020) та роману «Диво для Данилка», що присвячений «всім, хто, попри будь-які перепони, чинить добро, не очікуючи нічого взамін». І ще одне, на мій погляд, суттєве спостереження: пан Євген попереджає читача, що «ця історія вигадана, будь-які збіги в іменах та назвах є випадковими». Вельми шкода! Тому що тло, на фоні якого рухається сюжет – це, безумовно, наш Тернопіль з його чарівним ставом, вулицею Валовою, що прихистила художників та їхні картини, і ще багато інших знайомих і пам’ятних локацій для тернополян. Відчувається, що автор залюблений у рідне місто і ця закоханість додає аурі тексту теплого романтичного флеру.

То ж яку історію оповідає читачеві романіст? По-перше, головна інтрига
сюжету побудована цілковито на сучасних реаліях, коли у суспільстві яскраво засвітилися прояви благодійництва. Історія маленького хлопчика Данилка, котрий потребував допомоги, висвітила у людських стосунках багато доброго та, паралельно, злого. По-друге, любовна епопея, в традиціях п. Євгена, насичена карколомними ситуаціями, авантюрними поворотами, де добрі вчинки сусідять із злими намірами персонажів, котрих в оточенні любовної пари у романі доста! Вельми поетично написала про це авторка передмови Тетяна Виговська: «Там…вирують пристрасті. Де ніжна
закоханість поряд із хтивістю, ницість крокує назирці за благородством, а
доброта ризикує бути розтоптаною грубим черевиком криміналу чи – ще
гірше – здрібнілою підлістю».

Історії про вірність і зраду знані з давен-давен, але ув історії, розказаній
п. Євгеном є щось нове, сповнене таїни, що вабить людські душі, що часом
тішить і винагороджує, але частіше викликає тривогу і біль. Сни, спогади,
візії, навіть марення стають способом переживання життя героїв. Певна
сюрреалістична вільність викладу наче зашифровує, і водночас прояснює
зміст достеменної дійсності. Письменник Євген Хміль, як на мене, вельми
сучасний у своїй творчості, у своїх художніх шуканнях. Він сповнений
похвальної працелюбної завзятості, адже майже кожного року видає новий
прозовий твір у жанрі кримінально- любовної драми, але на мою думку,
романіст міцно стоїть на грунті відчуття традиції й не губиться поза всіма тими шуканнями.

Еротизм – тема винятково ризикована, в ній закладено і зухвальство, і небезпека непереконливості, адже в читача виникають певні асоціації навіть раніше, ніж він встигає про це прочитати. В нашому випадку ця тема визріває з глибин ситуацій та способу їхнього переживання. Ув інтерпретації п.Євгена – це делікатно запаковане лібідо, одне з найвищих проявів життя, його краси і шалу.

Багата уява і майстерність у побудові сюжету, прихильність до певних точок концентрації психологічних акцентів допомагає тримати напругу оповіді до фіналу. У цьому романі фінальна крапка багатозначна й багатовимірна. Не намагатимусь «спойлерити», скажу тільки, що читач не буде розчарований – фінал неочікуваний і вельми захопливий. Але головне, що і після подій роману, триває життя, продовжується пізнання сенсожиттєвих істин та поляризація життєрозумінь, особливо несумісних із постулатами християнського гуманізму. І тут хочу акцентувати на певній філософській складовій проблематики роману, до чого спонукає читача післядумання або/чи додумування по прочитанні цієї книги, і зокрема, що зло – неприродний, болісний, нестерпний для людини стан, диявольський винахід, знаряддя, щоби примусити її страждати. Про це свідчать риси характерів головних персонажів, що змальовані у розвитку – дошукування суті й подолання опору навколишніх обставин, необхідність знаходити все у собі самому – любов, силу, снагу, віру, потребу надії на немарність своїх зусиль, на продовження життя.

Резюмуючи усе сказане тут з приводу нового роману Євгена Хміля «Диво для Данилка», хочу підкреслити найголовніше: досконалості у світі нема, але доля письменника – відгукуватися на кожну особисто людську та національну несправедливість. Це його місія, його карма і призначення, якщо він письменник справжній.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Мольфарові лабіринти

Ігор Фарина. КОРБА: вірші останніх років. – Львів: вид. «Сполом», 2021ю – 54 ст.
Ігор Фарина – український письменник, журналіст. Живе і працює у м. Шумськ на Тернопільщині.

Почну з поезії, яка мене «зачепила»: «дощ листопадний зморшкуватий / упевнено навколо пада / дерев протези омиває / бо мусить все ж на них опертись / у парку холодно-пустельнім / повітрям передзимним диха / від насолоди сміючись / але ніхто в порожніх гніздах / із ним захоплення не ділить / і він ображено ридає»

Що таке корба? Зустріла це слово аж у Івана Франка: «Меланхолійно поскрипували корби, якими спускано робітників у глибинь». І ще у Дмитра Ткача: «Десь у селищі брязнуло об цямрину відро і, немов чайка спросоння, закигикала корба». У нашого автора – «казка гніздиться в оці місяця / крутиться корба шляху / невмирущий колодязь кроків / спиває кришталевість вирію / дим прив’язує гнізда». Гугл пояснює, що корба – синонім коловороту. Таким чином, назва книги стала метафорою хисткого/ хиткого /хитливого/ нестійкого руху життя і ширше – нашої реальності взагалі.

Зло у нашому світі виникає несподівано і невмотивовано, наче вплетено у тканину життя, і в цьому його загрозлива банальність. Поезія Ігоря Фарини зачіпає масу тригерних мотивів/подій, що викликають у читача психологічні переживання чужих а чи своїх травм – від насилля та смертей на війні, міжкультурного нерозуміння, що обертається на ненависть, до страху особистої безпорадності, часто-густо фокус бачення зміщується на плинне перетікання соціальної драми у приватну, і у зворотному порядку.

Не дивує, що поет полюбляє працювати у царині портретної поезії – є вірші, що мають конкретні присвяти, зокрема, Богданові Ткачику, Богданові Мельничуку, Богданові Смоляку, Володимирові Дячуну, Мирославові Лазаруку, Галині Максимів… Напевно, це дозволяє йому підкреслити певну реальність того, що відбувається; портретність дуже цікаво поєднується з модерністською поетикою та омажами ( омаж – одна з церемоній символічної поезії, жест поваги іншому митцеві). Суміщення різних поетичних оптик створює стереоефект особливої логіки мольфара-сновиди, коли думка, простір, плоть – одне й те саме, персонажі, котрі не схожі ні на кого, чи й зовсім не персонажі, а обставини, умови життя, даність соціуму, і це спонукає читацьку увагу до концентрації.

Існує думка, що мета мистецтва – це заглиблення читача у простір інсайту, (І́нсайт (від англ. insight — проникливість, проникнення в суть, розуміння, осяяння, раптова здогадка), де постійно практикується розширення-поширення досвіду й розуміння того, про що раніше читач і подумати не міг. Саме таким чином працюють вірші Ігоря Фарини. Досвід моєї рецепції дозволяє артикулювати важливу проблему ІНАКШОСТІ у творчості, насамперед, уваги до неї, як до складного інтелектуального явища, суть якого полягає в несподіваному інтуїтивному прориві та нетиповому вирішенні поетичного завдання. Відсутність пунктуації та великих літер свідчить, як на мене, не про швидкість написання чи прочитання, а про швидкість переміни слів-словотворень, котрі ніби штовхають одне одного і десь на секунду завмирають, щоби явити себе світові поетичним твором. Він як сучасний репер, котрий у жорсткому форматі фіксує фрагменти-моменти своїх прозрінь. У віршах превалює чорно-біла строга гама – похмура макабрична алегорія тлінності-нетривалості людського буття, як і буденщина, як і депресія, що стала нормою життя поетового покоління: «сльозами / відграненної сповіді / пливе човен сумнівів / метафори холоднечі / і ревіння готичних левів / огортають смерканну душу / посеред одвічної дороги / межи смертю і возвеличенням».

Тепер пишуть так багато всього скрізь, усюди і кожну секунду, і здається, що сама мова перетворюється на банальність. Будь яка емоція чи думка розписані-описані мільйон разів усілякими способами. Проте в літературі кількість і якість поняття не тотожні. Наш поет ставить собі завдання не повторити нічого з уже існуючого. Ось, до прикладу, поетова love story: «тремткі світи очеретинні / в яких позірності нема / мене бентежать дуже нині / і почуваннями всіма / у дивовижному екстримі що / уникає світла рамп / і за отим яке незриме / неболотистий бачу штамп / хоча сніжниця через грими / колись нам запорошить дні / ти в цих світах очеретинних / не відвесніла ще мені».

Вінок сонетів «Пам’яті Степана Сапеляка» – метафізична мандрівка по персональному універсуму автора, до якого відсилає присвята.

Остерігаюся розлогих висновків, але все-таки маю відчуття, що поетична практика Ігоря Фарини набуває рис одного з цікавих інтелектуальних нині сущих поетів, позаяк створює зону особливої чутливості, де, на мою думку, так неочікувано й нетипово він діє-живе-творить, як рідкісний винятковий поет-мислитель чи мислитель-практик; з тих, що міняють свідомість, навіть спосіб мислення, що працюють на краю не тільки мови, але й думки і розтягують межі можливого, навіть людського: «у слів є коди непрочитані / і їх абетки вовчо виють / нам невідомість не відкриють / ці кусні літер перечитані / не заперечать діалектики / учинків квіти і незнання / в свідомість вгрузло запитання / про невмирущість енергетики / обманів бронзові погрудиська / жахають некодистим словом / вони із нами прагнуть змови / адже без цього самі знудяться / бо б’є незболеність по пиці / за непізнання таємниці».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець

Зоряна Замкова.У лабіринтах дотиків: новели, роздуми. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2021. – 264 ст. – (Серія «Мала проза України»)

Письменниця і журналістка Зоряна Замкова народилася у м. Ланівці на Тернопільщині, живе і працює в Тернополі. Попередні твори: збірки поезій «Фрески собору видінь» (2002), «Клопоти з ідеалом» (2004); книга поезій і прози «Маленька крапка знаку запитання» (2017), книга нарисів «Виклик долі» (2018, у співавторстві). У книгу, про яку йдеться, увійшли 52 новели та роздуми – своєрідні вкраплення, що титуловані як «Зоринки для душі).

Інтелектуальність та ліризм, – головні ознаки стилю авторки, які важко не помітити, а ще – автобіографічність; особистий досвід – найважливіший, звідси суб’єктивоване писання про те, що заховане в індивідуальній пам’яті, так би мовити, записані імпровізації на тему власного приватного досвіду. На загальну думку, прозаїк може розраховувати на увагу читачів лише тоді, коли пише, базуючись на власному досвіді (інша річ – який це досвід і чи він може зацікавити читача, але це вже, як то кажуть, трохи інша історія). Найдокладніше письменник знає самого себе. Про особливості третьої ознаки – автобіографічності – ми поговоримо трохи пізніше.

У текстах «Зоринок…» авторка не уникає розмови про свої світоглядні переконання, не заперечує певних засад повчальної дидактики, проте рухливі рядки її роздумів, стрімкий обмін короткими фразами, виділеними лише абзацами, її асоціативні перелітання з одного часовиміру в інший, від однієї цитати до іншої, перетворюють нарацію на калейдоскоп, і увага читача, що перезавантажена різноманітною інформацією, деколи зависає, затягується. Якщо читач не належить до інтелектуалів, розставлені знаки, маркери, рясна кількість образів, фактів, деталей та культурних алюзій, роздуми над цитованими думками великих людей (Будда, Борис Пастернак, Томас Харріс, Гері Чепмен, Євген Сверстюк, мати Тереза, Антон Чехов, Януш Леон Вишневський, Станіслав Єжі Лец – і це лишень в першому пригадуванні, бо цей перелік набагато довший!) не завжди зчитуються. Тут своя логіка і фізика теж своя, позаяк створена з багатьох фрагментів пам’яті. Можна сказати, що такий великий щедротний світ авторського інтелектуального багажу потребує постійного руху уваги пересічного читача, якої не завжди вистачає, аби побачити й усвідомити все й одразу. Врешті важливо, що ці «зоринкові» вставки між новелами можна читати не конче від початку, а з будь-якого розділу. І це дуже зручно.

Проте, і задумка, і виконання цього розкиданого тексту, що складається й періодично знову розсипається, вельми цікаві, навіть усупереч тому, що зазначено вище, тому що напряму зачіпають питання філософських роздумів про час, реальність, національну пам’ять, етику й мораль. Авторка пропонує власні правила гри, свою модуляцію голосу, стилю та тематики, міркує, рефлексує, роздумує, робить це постійно-невпинно! І це, на мою думку, є найбільшою чеснотою книги, якій віриш!
У взаємодії з прожитим чужим життям, наразі, життям письменниці, читач отримує новий тактильний досвід (до речі, тактильність – це відчуття доторків/дотиків!), новий початок й нове розуміння, що, в свою чергу, працює на нове самовизначення. Уважно вчитуючись у тексти, поступово перестаєш відчувати межу між зовнішнім і внутрішнім, і ясно бачиш, що у світі авторки трохи інші координати, трохи інший кут спостереження, що й надає цим роздумам мультикультурності, позабуденності й всеохватності.

Тепер поговоримо про ознаку автобіографічності, що притаманна переважно текстам представлених новел. Французький письменник Серж Дубровський вельми парадоксально визначає суть автофікшну, жанру сучасної художньої літератури, котрий набуває неабиякої популярності, як «вимисел абсолютно достовірних подій і фактів», і бачить його місце десь між щоденниковою прозою та белетристикою. Саме ця межова позиція дає можливість письменниці шукати та експериментувати, при тому залишаючись у креативному просторі художньої літератури. Критерієм автопрози залишається вільна розшарована наративна стилістика, або loose feeling (з англ. розслаблене відчуття), коли сюжетні новели переміняються на такий собі флешбек, а чи флешфорвард – терміни (переважно, кінематографічні) зворотного кадру, коли сюжетна лінія ретроспективно відхиляється у минуле, або перескакує у майбутнє, тим самим наочніше пояснюючи вчинки і дії персонажів, розкриває їхні думки чи ідеї.
Стилістика жанру – це проза про себе, вигадка про себе, що ховає у собі ресурс особистісного розвитку, своєрідна художня суб’єктивність, пізнання зв’язків зі світом. Творення прози, зокрема, короткої, – складна алхімічна процедура. Так чи інакше, без таланту й майстерності записати свої правдиві та нафантазовані історії, свідчення, легенди й навіть вигадки про себе та інших, дійсних і сотворених уявою, неможливо. Тільки за наявності цих якостей прозові рядки перетворяться у струми пульсуючого життя, котрі, я вірю, бодай у години читання додадуть життю виразності та яскравості.

Отже, оповідній манері авторки властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх тропів. Персонажами новел є особистості, зазвичай цілком сформовані, що потрапили у незвичайні життєві обставини. Інтрига, як правило, концентрується на ситуаційній або психологічній несподіванці. За настроями присутні новели психологічні, соціальні, ліричні («Шанс»), есеїстичні («Як я не взяла інтерв’ю»), драматичні, навіть детективні («Скелет у шафі»). У новелі «Квіти з фронтових листів» авторка безкомпромісно і чесно написала про власну сімейну історію, про долю жінки, яку покалічили травми війни.

Книга Зоряни Замкової варта того, щоби її регулярно перечитувати – наша краянка впевнено позиціонує свій творчий профіль креативної мислительки, яка залишається внутрішньо теплою мисткинею у постійному пошуку досконалості. І в цьому засаднича відмінність її книги від багатьох сучасних прозаїків з їх, м’яко кажучи, скептицизмом, помноженим на розгубленість та розчарованість; на хворобливо-нервову позицію – «Життя - марнота марнот», вона відповідає – а життя-буття прекрасне, воно різне та непросте, а тому глибоке. Саме тому, авторка справжня, бо складна, бо різна, позаяк свідома того, що єдино точні слова та образи ідуть з пера тільки з плином часу; вона захоплює своїм затятим ствердженням, що апріорі життя-буття треба проживати, але не лиш оплакувати. Сьогоднішнім прозаїкам не зле буде почитати нашу авторку, повчитись, як вона вміє поєднати травматику з вітальністю, біль із захватом, а цивілізаційні катастрофи відтінити приватними історіями. Думаю, що письменниця Зоряна Замкова займає своє власне місце у колі креативних талановитих особистостей, які творять справжню літературу сьогодні.

Письменники, як відомо, очікують доброзичливих відгуків. Сподіваюся, що ваша покірна слуга – критик доброзичливий, але не копліментарний. Я переконана, що книга, про яку наразі йдеться, потрапила в моє поле зору саме через її якість, і варта прочитання зацікавленим читачем. Більше того, я волію, аби моя рецензія збільшувала прихільність читачів до творчості нашої краянки і щиро надіюся, що мої висновки, можливо, стануть комусь у пригоді.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Веретено часоплину, або Вузлувата нитка Аріадни

Володимир Кравчук. Часоплин: поезії. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2021. – 104 с.

Нова книга поезій Володимира Кравчука красиво титулована й структурована. Три розділи-цикли з вельми гарними назвами ( «Кущ вкраїнської спокути», «Кава з присмаком думок», «За межею вітрів») містять майже сотню творів авторської лірики. Я вже не один раз писала про поезію нашого краянина і ловлю себе на думці, що чергове видання, про яке йдеться, безумовно, схоже на попередні й, на перший погляд, мало чим від них відрізняється. А на другий? – запитую я сама себе. І починаю рефлексувати.

Поезія – це завжди відображення чогось більшого, ніж ти сам, уміння бачити ці відмінності і доносити їх до людей. Щоденниковість – саме так я би визначила стилістику цієї книги. Поет у своєму письмі є органічним, природнім, вільним. Переважає традиційна коротка строфа, що гейби протистоїть формальним пошукам, однак, залишаючись лаконічним у формі, перо поета сфокусовано на глибині змісту. Це поезія нотаток, спостережень, розмірковувань, у більшості, печальних меланхолійних наспівів, та майже кожен вірш містить сильну емпатію. Іноді прориваються мотиви, коли гаряче віршотворче дихання заступає поміркованість, коли емоції вихлюпуються назовні, проте, немає ні цинізму, ні пафосного перебору, все у межах смаку та міри. Гадаю, це вірші романтичного реаліста.

Поетична магія строф Володимира знаходиться навіть не в словах, а десь поряд із ними, десь навіть вище чи глибше за них; павза, мовчання, дихання, порух, дотик, звук – це вузлики думок на нитці Аріадни, а об’єднує їх та додає завершеності Пані Метафора, майстром якої є наш поет ( «Чи зміг я перед Словом завинити / І не вдихнути рвійного тепла?.. / Крадеться сумнів, часто вітром шитий: / Не Слово – Думка першою була.» («Про творчість»). Духовні й душевні картини світу розкриваються через метафору: «На веретено часоплину / (Де вузлувато, там і рвано) / Думки намотують хвилини» («Тягучим клеєм ніч зимова»); «Поглядом її не оминути… / Голос думка стишить хоч на мить / Там, де кущ вкраїнської спокути / За любов ніяк не відболить («Визріла калина»). Оксюморон – явище не таке вже й рідкісне у поета (пригадую його «спопеліле озеро»), мистець полюбляє ставити поряд слова, що зберігають фактор сполучення непоєднуваного, але завжди несподівано оригінального: «Цей теплий холод хтось наворожив» («Здивовані фіалки»). Приваблює постійний пошук межових визначень, але без надриву і розчарувань, коли тільки так можна долучитися до певної істини, побачити усі її значення у максимальних проявах і таким чином уповні дати їх пізнати іншим.

Природа у Володимира Кравчука не містить ані добра, ані зла. Все залежить від його ставлення до її вічних красот, що ховають у собі розраду і мудрість спокою: «Розчісує хвилястий вітер / Порідлі промені дощу, / Гойда калюжа дивний витвір / Із пелюсткового плачу. / Прочинить травень в літо двері / І, мабуть, з легкої руки / Зачервоніють на папері / Вишнево писані рядки» («Розчісує хвилястий вітер»). Запам’ятовується любовна лірика. Гадаю, так може писати тільки зрілий чоловік, який все знає про таїну кохання, його висоту й святість, але й глибину розчарувань теж! І знову впадає ув око шляхетність вислову, що уникає крайнощів і фальшивої риторики: «Засмагле сонце за ліском / Неквапно котиться додому, / Пухка хмарина рушником / Йому з чола утерла втому. / Смакує пахощами трав / Прив’ялий день стрімкого літа. / Не квіти, – ніжність обійняв. / Несу тобі. Не розгубити б…» («Засмагле сонце за ліском»).

Володимир Кравчук не цурається політики, про що свідчать одинадцять віршів з циклу «Кущ вкраїнської спокути», але й ці теми підкоряються його поетичним засобам; не акцентуючи на публіцистиці, поет висловлюється принципово за законами чистої поезії, тобто його кут зору має іншу перспективу – художник повертає слову його метафізичний статус, даруючи розуму й серцю читача старі-нові відчуття християнського ставлення до життя, з його стражданням, болем ненароджених дітей через смерть на війні молодих українських хлопців: «Скоро знову вклиняться лелеки / В давніх весен теплу новизну, / Та чомусь у небі, ой, не легко / Так х р е с т а т о бачити війну / І прикриють чорно-білі крила / Гнізда рідні, мов хати, де сум. / В клекоті чиясь почує мила / Скрип колиски, що не принесуть…» («В клекоті»)

Майже кожен вірш у збірці «Часоплин» – це подія поетового, насамперед, внутрішнього життя, це фіксування кожної хвилини і ставлення до неї, як до крихти вічності, коли логіка змісту просякнута інтелектуальними барвами багатого життєвого досвіду. На мій погляд, поезія Володимира Кравчука, у головному, є прикладом захисту своєї індивідуальності від влади соціуму, протистояння більшості, коли вельми потрібні особистісні вольові зусилля, щоби зберігати й примножувати у собі риси здорової романтики, далебі робити це в теперішніх умовах панування маскультури та шоу-бізнесу творчій людині важко

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

«Як бонус – фреш з емоцій і думок»

Патара Бачія. На повні груди…:поезія. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2019. – 112 ст.

Як кажуть мудрі знавці літератури, Європою вже відгуляв і навіть постарів привид постмодернізму. Українські поети починають виліковуватися від затяжної постмодерної хвороби, і без цієї гри в данину моді, їхні вірші повертаються до свого цілісного буттєсемантичноо сенсу. Найперше, що впадає в очі, коли прочитаєш книжку Патари Бачії (Любові Печінки) «На повні груди…» – м’який ліризм письма у манері традиційної силабо-тоніки.
Книга Патари Бачії вмістила більше сотні віршів, різних по формі й тематиці. Логіка, за якою вони згруповані у шість розділів, проста, очевидна, й у сприйнятті читача тексти ніби течуть/перетікають з кожного попереднього розділа в наступний. Пластика цих абсолютно сповідальних віршів – це плавна й зворушлива краса, що призначена для наших очей і вух. Авторка запрошує нас подумати про суб’єктивність оточуючих речей, нагадує про те, що слова не завжди мають універсальний сенс, і для кожного читача знайдуться свої несхожі значення. Завдяки цій тематичній плинності ми, відкриваючи книгу в різні дні чи навіть місяці, виявляємо, знаходимо у віршах нові, раніше не помічені акценти і настрої (до слова, так було зі мною, коли я, перечитавши збірку, надибала у текстах доволі гумору, не поміченого раніше), що сприймаються вельми органічно і додають змістові вертикального підтексту, тому що не виглядають штучно, плакатно, а достовірні й переконливі. Ось вірш «Любіть жінку» – яскравий приклад, коли легесенька іронія, захована в третьому, четвертому та сьомому рядках, нівелює пафос решти епітетів і вірш отримує багатовимірне звучання: « Любіть ЇЇ у свята і у будні, / Даруйте квіти, лагідні слова…/ Хай трішки ваші гаманці «підхуднуть», / Щоб не «боліла в НЕЇ голова» / Лиш уявіть на хвильку світ без НЕЇ – / Той невимовний, безпросвітний жах…/ То ж не лякайтесь пастки Гіменея, / Весь світ безмежний в жінки у очах!).
Безперечно, що вірші з книжки Патари Бачії варто розглядати не як випадкову добірку, а як різні підходи до трактування образу жінки. Жіночі персонажі – це яскраві жінки, котрі прагнуть, гарячкують, глибоко переживають, впадають у відчай, злостяться. Щоправда, це стосується їхнього, так би мовити, колективного портрета! Екстравертна відвертість, до якої зобов’язує назва видання та її продовження у назвах розділів («На повні груди…/…дихаю Тобою/…дихаю Небом/…дихаю Україною/…дихаю красою/…дихаю мудрістю/…дихаю позитивом») неможлива без участі підсвідомості. Однак, що приваблює, зображення внутрішніх колізій залишається на цнотливому рівні, поетку не вабить опис зовнішніх речей, її цікавить психологія, внутрішнє балансування на межі, і саме такого роду відвертість, на мій погляд, є поетично вартісною.

Гадаю, ключ до цих віршів потрібно шукати в рядках, де сенс творчості виражений в концентрованій словесній формулі – «все починається з любові». Ця сентенція, а можна сказати – авторське кредо, символізує те справжнє, чисте, відкрите, що протистоїть марнославству нашого сьогодення, має виразні психоаналітичні риси і дає змогу пізнати не тільки задум книжки, а й розкрити природу творчого письма. Крім того, у збірці постійно присутній дух, чи настрій суголосного мотиву «почуття одвічної любові». З цього погляду видається можливим, принаймні як варіант, втеча в ідеальний позапростір і позачас, які можна описати лише засобами поетичної мови. «Немає віку у любові. / Який там вік, якщо удвох / На їм лиш зрозумілій мові / Говорять? І пильнує Бог, / Щоб почуття тривали світлі / Багато-пребагато літ, / І щоб кохання довго квітло, / Бо квітів потребує світ». Отже, все вищезазначене неухильно працює на створення відповідного враження, бажаного авторці. Відтак, гору бере традиція. Якщо сприймати цю збірку у сюжетному плані, то авторка створює книжку-метафору. Це метафора втечі і наближення. Світ потрібно сприймати таким, як є, і жінку в ньому також такою, як є, – дивною чарівною істотою, що постійно від когось втікає і до когось наближається. Зрештою, ми зустрічаємося з письменницею, котра веде активне інтернет-спілкування, можливо, залишаючись інтровертом у душі, вона все-таки пам’ятає про читача, зі щирим бажанням застерегти його від пасток буття.
Приваблює специфічний погляд авторки у ставленні до Бога, релігії та віри, який культивували чи не всі великі митці та мислителі світу. У віршах поетки нема проявів релігійного фанатизму, це, на мою думку, оригінальні спроби зміксувати реальність та уяву, зрозуміти і пояснити, принаймні для себе, ключові аспекти християнства: «ВІН досі йде… Несе важезний хрест, / А той все важчий-важчий з кожним кроком, / І буде це тривати доти, доки / На безгріховність ми пройдемо тест. / ВІН стільки мук за нас перетерпів: / В лице плювали, били, розпинали… / А нам із вами ще цього замало, / То ж у вінок додаємО шипів».

Прочитавши цю книжку, я маю враження неперебутні й ніжні, чого щиро бажаю всім теперішнім і майбутнім прихильникам поезії Патари Бачії. Ось як у цьому вірші «Після свята»:

Вечір пахне липою і м'ятою,
Дихає теплом на повні груди.
Зачинилась фірточка за святами,
Добру згадку залишивши людям.
Зорі мерехтять у небі з повнею
І на підвіконні кіт муркоче.
Щедро зорепадить літо втомлене,
Мрії щоб збулись усім охочим

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Стопкадри невтомного пера

Богдан Грабовський. Чисті позирки: натурна проза. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2021. – 136 с., ілюстрації – Володимир Якубовський

Книга натурної прози українського журналіста і письменника Богдана Грабовського «Чисті позирки», за словами автора, «сприймається як продовження спрямованої лінії, оскільки у давнішому підході, таке враження, не все вдалося виповісти, а зараз час освітити відкладене на потім». І дійсно, можна провести паралелі між двома книгами – «Зашпори», виданою 2017 року, і цією, про яку тепер йдеться. Їх об’єднує відповідна стилістика жанру – натурна проза, і спільна тематика: як homo sapiens болісно шукає межі та правила, котрі рухлива історія постійно міняє та вимагає подужати. Хоча люди прагнуть зробити все, аби ці правила порушувати, або ж виробити нові, більш зручні й вигідні для себе! Подужання чи прорив реальності як фону, пролом бар’єру сприйняття – головний макросюжет у мікропрозі Богдана Грабовського. Інтровертна зосередженність, зібранність – один із засобів вирішення завдання пізнання реальності через власний досвід, налаштування себе, як дзеркала правдивої картини світу. Книга цікава саме домінуванням раціонального начала, вона ритмічно вибудована і тим схожа на старовинну графіку з переплетеними лініями, або ж шаховою конструкцією.
Це проза прижиттєвого варіанту сьогодення, це моментальні знімки живої натури. Зрештою, це тематика й проблеми зазнятих антиномій: умовність і прямоговоріння, інтуїція і аналіз працюють тут у тандемі, створюючи враження художньої наповненості, присутності, бачення та розуміння. На мою думку, терапевтична сила мініатюр прозаїка саме у продуктивному зміщенні оптики: поглиблений у себе, він зовсім не на собі зосереджений, його сміливість і свобода видаються зухвалими, навіть уїдливими, поки не вчитаєшься, як твердо, розсудливо і переважно дистанційно працює його перо.

Богдан Грабовський, як середньовічний алхімік, ставить досліди, досліджує природу світу там, де «матерія», на його погляд, зіпсована, пошкоджена, де все працює на противагу й сповнене протиріч. Стиль оповіді замішаний на триаді: бачу – усвідомлюю – пишу, коли бачення запускає інтригу, усвідомлення уточнює правду, а втілення стає наполегливо повторюваним художнім ефектом. Письменник живо реагує на об’єкти і суб’єкти, що складають реєстр людського існування. («До нашої комунікації ринули брудні стоки. Як перепинити зливи цинічних матюків? ...Чортівня якась з усього випливає…таке враження, що міра нашої культури впала ниць…Задумаймося на мить, як нерозсудливо, безжально збіднюємо, паскудимо і калічимо рідну мову…Мова – безмежна, як космос, і заразом тендітна, делікатна павутинка («Оригінальні вереди»); («Уже зовсім негаразд, коли на всіх щаблях вигопкують: мерія департамент, спікер, губернатор, парламент…на мапі Тернопільської губернії немає. То з якої потреби викручуємо язики і мізки? «Щось пішло не так»). Реальність і особистість, минуле і пам’ять, вибір і відповідальність, правда і гра – низка констант, що змінюються або вар’юються через плин особистого сприйняття, з яким ще належить розібратися, знайти йому чітке визначення, аби нарешті вийти до відчуття сталості.

У мініатюрах описані побутові, ніби малозначні факти, роздуми про які стають дилемами, адже навіть ті вчинки, в основі яких лежить позитив, не завжди правильні. Певна відвага й рішучість автора виникають від бажання прорвати умовну правильність і вийти до безумовної правди. Буває, нелегко зрозуміти, на кого падає емоційна інвектива – на владу чи електорат, а може, і на тих, і на інших
У певному сенсі, для цього жанру, у якому поєднано документальний нарис і реалістичну новелу, авторська мова є характеристичною, збагаченою різними художніми тропами ( метафорика, образність, ритміка, вибагливі деталі). («По забудовах Тернополя пасує розгадувати часові проміжки… У центрі притихли, наче втомились од шелесту літ, кам'яниці панського крою – вдновлені після геєни вогненної, із збереженою ліпниною «Ринкова архітектура»); «Невпинний, пристрасний, могутній дух часу. І вирують, і дістаються до сердець сяйливі нерви-імпульси. Ті, які живлять енергію зір «Вистиглі орелі»).
Стосовно ж смислу, сутності тематики, то я впевнена, що автор шукає заповідних територій, де проходять шляхи національної ідентичності. Богдан Грабовський не декларує протистояння всім і кожному, він самодостатня особистість, яка обертає зовнішній факт на привід для внутрішніх рефлексій. Цікаво подумати над наступною цитатою: «До хапливих збочень спонукає наша жалюгідна суспільна культура чи, імовірно, її відсутність. Втрачаємо достобіса. За корисливих умов, які спокушають, оскільки мічені пожиттєвою кар’єрою і дзвінкою валютою, немає виграшу провіщати справжні цінності. Давно зневажені. У попиті натомість ерзац-високості, що годні ославити ідеологію, патріотизм, світогляд, громадянську позицію, моральність. Відтак прагнення єдине: чимборше допастися до корита, осідлати офшори, потворно збагатитись. Шкурні інтереси чистих почуттів до Вітчизни не плекають («Захмарені медитації»).
Певний парадокс – зосередженість на власних роздумах, буває, стає шляхом дещо ризикованої відвертості, особливо коли тексти мають вигляд спроби прямоговоріння про гірку сіль власного досвіду. Однак саме ця риса нарації підкреслює поділ на сокровенні думки й натурні стопкадри, кордони між якими не вельми проглядаються, тобто вихід там, де вхід, що однаково оманливо! Звідси побудова фіналів. Фінали не розв'язують порушені проблеми, не вирішують жодних питань. У підсумку, центром оповідного руху є суперечливе поєднання того, що було і буде, з тим, що могло би бути. Завдяки цій авторській настанові тексти стають свідками пережитого/передуманого, що може витримати перевірку на справжність і цілісність. (« Якщо в житті нічого не поліпшилося, якщо очікуваний позитив обертається невдоволенням – реформи не працюють. Демонтоване старе і не запущене нове – сполука небезпечна («Сталий процес»).
Прикметним є стилістичний розворот прозаїка до критичного реалізму, бо він є найвдалішим, принаймні на моє сприйняття, для реалізації письменницького прагнення зобразити реальність на межі фактів та оціночних емоцій («Раннє враження від нинішніх висоток, яких висівається не менше, аніж колись – приємно дивитися. Властиво, якщо поодинокі. А коли їх багато – охоплює зневіра, насувається відчуття тісноти: ніби бракує повітря, ніби зведені велети заступили сонце і білий день. Куди поділися широкі вулиці, де розкішні бульвари і майдани? Чого обтяжливі споруди-більшини труться, як риби, одна попри другу?.. Теперішні будівлі, що в усіх напрямках Тернополя, у постійному наступі, безцеремонно витісняють на обочину і людей, і природу («Ринкова архітектура»)
Якщо висловитись метафорично, то будь яка точка, яку ми бачимо, розташована не там, де її бачить автор. («Те, що орендар порає, – то ніби злизує ліпші грунти-вершки: лигнув урожай і завіявся. А решта полів дичавіють, заростають саморідними кущами й деревами» («Діалектика»); («Опірна думка зронилася, щоб не полишати в спокої: а чому наш комбайновий не міг виробляти таку універсальну міні-техніку? Натомість свій флагман занапастили, а чужою машинерією за валюту тепер послуговуємось. Чи не покинув нас розум? («Куди подівся флагман?»).
Попри «блукаючі тривоги» свідомості, автор шукає шляхів гармонійного буття/співбуття, висновуючи оригінальні «чисті позирки» творчого й життєвого взаєморозуміння у наш непростий час. Цю книгу хочеться перечитувати, щоби краще розуміти себе й оточення, уважно вдивлятися в день сьогоднішній. «Ганити сучасне й ідеалізувати минуле однаково, що стикати лобами часові норми» – вважає Богдан Грабовський, і не погодитися із ним неможливо!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

«Поетів не тільки поети читають»

Володимир Кравчук. Визріла дорога: поезії. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2020. – 112 с.

Кожна людина з часом починає придивлятися до себе, так би мовити, внутрішнім зором. Особливо це стосується мистців. «Життєва і творча зрілість, біль викликів сьогодення, святість спогадів і світлість почуттів, осмислення буття з огляду на прожитий відрізок часу – основні мотиви нової книжки відомого українського поета» – так репрезентує нову книгу Володимира Кравчука видавнича анотація. Додам від себе: поет силою таланту розтискає/розтягує скороминущі миті буття до часової протяжності, перетворює крапки на лінії, такі ж ламані/погалужені, як саме життя, говорить про неминучу самотність, на опиняння сам на сам із витівками долі. Збірка поезій нашого краянина спонукає до роздумів, декілька своїх суб’єктивних спостережень пропоную читачам, котрі залюблені в поезію так само, як і я.

Поет і читач

Література та її творці в наш час знаходяться на узбіччі суспільного мейстриму, трохи збоку від владного, колись прискіпливого ока, тому власне поезію зараз пишуть по-справжньому одержимі особистості. Проте нічого не існує само по собі. Поет керує уявою читача, скануючи моменти концентрації, певного стиснення, або ж навпаки – розщеплення часу, докладає творчих зусиль, що наразі є кропіткою роботою над усвідомленням глибини часопростору. І це в жодному разі не є буденним чи банальним. Поезія Володимира Кравчука не лише йде в ногу із часом, а й на крок попереду, заглядає трохи далі, й коли в певних проявах це вдається, вона стає своєрідним оракулом. Складається стале враження, що вірші поета постійно відточують свою читацьку авдиторію, сканують читацьку включеність. На мою думку, саме тут якраз неймовірний читацький кайф, принаймні, для мене, адже можна черпнути для себе нові якості – те, чого немає в тебе. Це своєрідна синергія, сумарний ефект моменту, коли всі пазли складаються: автор й читацька реакція взаємопоєднані й доповнюють одне одного позитивом.

Природа поезії

У текстах чотирьох циклів («Веслують повіки озерцями сліз», «Роки безприв’язні біжать», «На дровах замішаний вогонь», «Про творчість») змішуються і зміщуються світи речей, що далекі від нашого логіко-формального мислення і дають можливість поетові говорити про те, про що не скажеш трафаретною мовою. У цих віршах відсутня логіка раціо, якою ми часто користуємось у побуті, вважаючи, що вона може спричиняти дух істинного стану речей. Оригінальну креативність книжки підкреслює основний фон – біографізм, звернення до самого себе, як до джерела інформації, тому домінує екстравертно-сповідальна тональність – вірш, як – роз-мова («Здмухнув роки: / Зола із пухом…/ був і слабким, / І сильним духом, / але продовжую / розмову / З отим, що, / Кажуть, перше – / С л о в о м.»). Попри, а, можливо, й завдяки діамантовоподібній щільності строфічної форми, мова розкривається, виявляє себе – вірш, як про-явність мови! Тексти збірки яскраво ілюструють відому сентенцію: якщо філософія – найвищий порух думки, то поезія – найсконцентрованіша форма сутності мови (у різних її проявах, передусім сакральному/священному, а також метафізичному/ірраціональному чи магічному/духовному, що своїми коренями сягають ще біблійних часів), котра дозволяє поетові не казати нічого зайвого, лише найістотніше, посутнє.

Ознаки стилю

Говорити про поезію прозою – вельми невдячна річ, бо слова ніяк не влучають аж на сто відсотків! Тепер, коли імітація і профанація віршоскладання стали нормою для пишучої братії, коли ніби все є, от лишень посмаку нема, то якщо надибуємо щось прикметне, особливе, радіємо й тішимося. Творче налаштування дає нашому поетові можливість не копіювати реальність, а більше орієнтуватися на внутрішні відчуття. Це свого роду імпровізація, у тандемі з Музою, що можлива тільки на рівні високого професіоналізму, коли метою є досягнення гармонії, котра викликає у читача суміжні асоціації, схожі чи контрастні – від медитативних роздумів до тематичних мотивів. Поезія теж може повідомляти про щось, мати свій інформаційний пласт, та погодьтеся, читаємо її не заради інформації! В англо-американського поета Х'ю Одена є відомий рядок: «Poetry makes nothing happen», який перекладають різно – «Поезія не має наслідків», а чи зовсім іронічно – «Поезія нічого не робить». Якщо цю сентенцію сприймати глобально, то, можливо, так воно і є, але, на мою думку, тут ховається тільки частина правди. У пошуку істини Володимир Кравчук переходить від логіки факту до поетичної логіки: факти у нього достовірні, а поетична логіка яскрава і приваблює символічною насиченістю, котра буває не зовсім звичною, але цілком переконливою. Поет вірить у владу, вплив та ефективність поетичного слова, бо воно має стосунок не тільки до людей, а й до Космосу («З вогню підкову голіруч…/ Гартуєш болем./ Лиш коваля за це не муч, / Себе і долю. / Здається, вічну мить душа / Тамує щастя. / Найвища плата без гроша / Тобі воздасться.»). Щоправда, щирість, сповідальність, сердечність деколи беззахисні, а бути беззахисним, як в житті, так і в творчості, потрібно мати неабияку відвагу!

« …Кровинкою – творчості мить»

З невеликих строф Володимир Кравчук збирає цільності, й скомпонована збірка видається мені цілісною книгою, де наскрізним сюжетом є метафорична, образна модель життя поета. Однак, це не біографія, це, швидше, мікрофільм глибинно почуттєвих мотивів, із розтинанням власної душі на гострі скалки, деталі, котрі в контексті збагачують одне одного та одержують додаткове значення. Цей процес, гадаю, найбільше цікавить поета, саме через нього його виболені думки про природу власної творчості найближче всього до Вічності – «Здається, спрага / Тільки пальцям зрима. / Гливка наснага, / Борозніють рими. / І так доречно / Майстрові ти віриш. / …Із печі глечик – / Випаленим віршем.». Додам від себе, що поетична практика Володимира Кравчука незмінно традиційно класична, але насправді, вона – тонко продуманий, почуттєво споглядальний, мислячий спосіб пошуку смислу в людському існуванні/співіснуванні. У підсумку, внутрішня хроніка персонально пережитих станів приватного життя, їх об’ємність, багатовимірність та налаштованість, за великим рахунком, на позачасся, набуває ваговитої важливості, бо дозволяє відчути сталість і незмінність загальнолюдських істин.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Життя прожити – не поле перейти

Василина Вовчанська, Богдан Мельничук. Відлуння грому: новели. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2020. – 92 с.; іл.

«Життя прожити – не поле перейти», – каже народна мудрість. Людське вікування в цілому – суцільна загадка, передбаченню не надається, тому літературні розповіді про життя однієї людини чи кількох завжди були й будуть цікавими. Хоча, не підлягає сумніву, що не все так просто. Буває так, що зараз книга читається з цікавістю, згодом минає певний час і змінює оптику сприймання написаного, знайомі речі виглядають інакше, і добре, коли ширше, глибше, вагоміше. Стається так, як з хорошим вином – із часом відчуваються нові смакові нотки. Для мене це є свідченням того, що смисловий пласт тексту не потьмянів із часом, не втратив привабливих рис живої мови. І ще таке спостереження: логіка літературного процесу – пані примхлива і вельми полюбляє (так свідчить історія світової літератури!) пускати в хід сюжети про останніх, що стали першими. І навпаки. Ви спитаєте мене, й цілком справедливо, до чого ця сентенція, до чого я веду? А веду я до того, що не завжди перше враження від прочитаної книжки є правильним для майбутньої її долі, яку ми передбачити не в змозі. Єдиний пан, котрий це знає – час.
Збірка новел авторського тандему Василини Вовчанської та Богдана Мельничука «Відлуння грому» складається з семи творів невеликого формату, тематично розкиданих в часі/просторі, й про кожну з них можна сказати добре слово. На мою думку, книга являє собою творчо-психологічний експеримент, де в підсумку формується специфічна й своєрідна аура оповідного стилю; всі події, що стаються в межах сюжетів, абсолютно природні, в тому числі, незвичайні, відверті чи несподівані, постають, як цілковито реальні. Вельми прикметним є креативний взаємообмін колег, між котрими існує довіра, їхнє чуття партнерства, збіг естетичних смаків, коли можна підмічати й влучно реалізовувати спільні художні моменти-знахідки.
Я би назвала жанр малого прозового твору, зокрема, новели, найважчим із прозових жанрів, адже він вимагає чималої майстерності, ясності думки і точного слова, чіткої побудови, напруженості розповіді, багатозначності смислу. Найперше, і це я вважаю суттєвою ознакою наративного стилю авторського тандему, сюжети новел майже ніде не «провисають», кожен із співтворців додає щось своє, вагоме: десь ти не можеш вгадати розв'язки майже авантюрної інтриги, десь подано цікаві факти-спостереження, десь увиразнено риси характеру персонажів, десь промовляє сама форма представлення сюжету. Власні історії чи вигадані – не має значення, у будь-якому випадку, ця ознака оповідної манери впадає в око. Відтак можу зробити висновок про те, що письменники добре обізнані із різноманіттю підходів до головних засад творчості. Практично, читаючи ці новели, ми маємо справу з текстами, що звернені до конкретного часопростору з різною мірою емоційних вражень.
Людина складається зі своїх тонких світів. Бо грубий світ для всіх єдиний і однаковий: це поїсти, це житло, це секс і решта інших речей.., хоча ці грубі матерії активно розкошують у стильному мистецтві та слугують неабиякою спокусою для тих, хто вміє ними скористатися. Наші автори виводять на перший план людей, котрі люблять, страждають, ненавидять, живуть своїм життям прив’язаного до землі селянина, до намолених вівтарів, до вуличок міста… За формою новели можна умовно поділити на лінійно-геометричні та вільно-ліричні. Для лінійної структури характерна чітка побудова з реально-побутовим сюжетом. Натомість для ліричної форми є властивою вільна хвилеподібна плавність, де має значення притчевий підтекст, який розкривається через альтернативу виходу з лабіринту буденності, циклічності життя.
Письменники в черговий раз нагадують, як складно людині прожити відміряний їй строк. Посеред метушні та втоми людині потрібна любов; тема не нова (художня література завжди про любов і смерть, щоправда, ще й про життя, проте, смерть і любов уже містять у собі його серцевину). Прозаїки змальовують її яскравими фарбами, адже проблема завжди актуальна. І хоча інтернет заповнений різноманітними постами на цю тему, в реальних співмешканнях, все так само, як і колись, мало що змінилося. Думаю, художні сюжети нашого тандему – це привід замислитися над тим, як легко життя може перетворитися на пекло; вони про те, скільки злого ховається в людині, й скільки чого їй необхідно, аби почуватися щасливою. Ще одне моє спостереження: кожна новела може бути історією, котра комусь принесе несподівану розраду, а може й врятує від непоправного.

Не дивлячись на переважання сумного контенту, я щиро раджу прочитати цю цікаву невеличку книгу. По-перше, прозаїки чесно намагаються «розвантажити» атмосферу своєї книги. Звідси – милі, утішні, в чомусь філософські мотиви про те, що любов має бути взаємною, а пожертви нікому не потрібні, коли про них не просять. Звідси низка епізодів, де все стається так, як у щасливих фіналах: добро нагороджено світлою долею, правда, це логіка казки, а не життя: «Два брати брали шлюб одночасно. Вінчання молодих у храмі було, звісно, святкове, урочисте. Дві пари з’єднали свої долі, осяяні благословенням і Божою благодаттю» («Чужа – не чужа»). Звідси зворушливі пейзажі, що свідчать про залюбленість у мову та її красу: «Карпатський ранок повільно прокидався зорепадом на полонині, що виблискувала кришталевими перлами роси. Дивовижна краса земного раю! Хто хоч раз побував на Закарпатті…напився з глибенючої криниці чистої, наче сльоза, води – той не зможе забути цей смак ніколи» («Чужа – не чужа»).
Автори не вивищуються над персонажами, не дають оцінок. Описані події розгортаються до рівня метафізичного, вказують на універсальні речі, що стосуються умов людського існування і людської натури, дають певний ключ до пояснення моральних переступів у світі, наприклад, оця готично-несподівана кінцівка новели «Заручниця долі»: «Раптом пелену ночі розітнув несамовитий крик…Орися, мов привид, вийшла з кімнати…це був останній дикий схлип заручниці долі, що в муках виривався на поверхню…в одній руці тримала погон, а в іншій – спицю, з якої скапувала кров…».
Збірка новел проілюстрована художницею Оксаною Іванів (Козевич). Автори і художниця – споріднені душі й співрозмовники. Графічні ілюстрації – прокреслені, часто кількома штрихами, зображення, що виконані в ключі синтезу мистецтв, і можна вважати, що вони є безмовними персонажами книги.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

«Всі думають, що прийде час,а час тільки проходить»

Олександр Вільчинський. Інші двери: роман. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2021. – 224 с. – Серія «Ім’я”

Новий роман Олександра Вільчинського «Інші двері» – абсолютно вільна за формою проза, цікава своєю здатністю глибинно осягнути реальність. Безумовно, що основу роману становить особлива, інтелектуальна, духовно-лірична харизма письменника. Його авторефлексія, на мою думку, є ознакою фахового стандарту. Адже на моє глибоке переконання, про що б не писав Олександр Вільчинський, він пише про себе. Тому що мистецтво прози – це завжди про себе. Це зустріч із собою. І це завжди переконливо. І завжди зачіпає. Пропоную декілька своїх розмірковувань і спостережень, що виникли після прочитання роману.

Спостереження перше – пам’ять

Мене не покидає відчуття, що я прочитала історію родини, щось на зразок «Саги про Форсайтів» Джона Голсуорсі, але же, даруйте, хіба можна порівняти об’єм текстів! Як це вдалося письменникові? За рахунок яких літературних засобів, а чи їхнього синтезу, створено адекватну просторовість й одночасно наповненість змісту? Отже, перед нами, один день із життя колись великої родини. До Марії в село приїздить син Алік, в цьому ж в селі живе її племінник Валентій, і вони проводять цей один день разом – оце й вся лінійна канва сюжету, основу якої становлять спогади. Елементи згадування/пригадування – головна й вельми важлива складова тексту. Американська дослідниця пам’яті Елізабет Лофтус у своїх працях говорить, що мозок відтворює спогади, подібно до того, як актори кожного разу відтворюють вивчену з режисером на репетиціях постановку. Кожного разу це інша вистава. Що саме згадує наш автор, а з ним і його герої, і що з їхньою пам’яттю відбувається, коли вони згадують? Саме у такий спосіб кожного разу ніби триває перезапис заново подій минулого. Читач відчуває, бачить, чує, як вони розмовляють, чогось бажають, чогось очікують, всіх люблять і всіх пам'ятають, або пам'ятають вибірково…Проза роману насичена формою внутрішніх монологів, що безпосередньо фіксують роздуми, переживання, почуття, зовнішні враження, відчуття усвідомлених та неусвідомлених настроїв, інтуїтивних осяянь, перепущених через пам'ять персонажів, переважно, головних, але й супутніх – «мертвих, живих і ненароджених». Запам'ятався символічний образ сільського цвинтаря – метафори зв'язку поколінь, що так чи інакше впливає на сьогодення.

Спостереження друге – фройдівське

Багато чого можна пояснити, якщо знати основи вчення геніального психіатра Зігмунда Фройда, зокрема, про неконтрольовану підсвідомість, що у багатьох випадках впливає на особистість, на її пам’ять, пояснює проблеми комплексів, фобій та іншої чортівні! Письменник використав один з художніх засобів проникнення у внутрішнє життя персонажів, коли їхня пам’ять – це потік, у котрому “нелогічно» перетинаються елементи раціо/емоціо та інтуїції. Відповідно автор запровадив цілий ряд стилістичних новацій, а саме, переривання фраз, пропуски слів, що ілюструють забудькуватість, провали в пам’яті або раптові осяяння, образно кажучи, стрибкоподібність мислення своїх персонажів. (« У такі моменти, коли в кімнаті стає тихо, то вона просто лежить і згадує, їй тепер легше згадати те, що було давно, ніж те, що робила нині чи вчора… Війна… Маріїні думки рвалися й плуталися, мов нитки із старого клубка, і їй вже важко було зібрати їх і зв’язати докупи»).
За словами автора, головні герої – «три споріднені душі, три лінії життя, три погляди на одні й ті ж події, кожним прожиті по-своєму». У кожного персонажа є своє індивідуальне обличчя, своя доля і своє призначення, а ще по кілька персональних коротеньких розділів, де вони мають можливість зіграти ролі очевидців і учасників спільних подій. Автор дивиться на досить драматичні повороти сюжету очима своїх героїв одночасно, майстерно використовуючи потенціал паралельної оптики, ніби вивертає дійсність навиворіт і показує її з боку лаштунків (якщо вже продовжити асоціації з виставою). Композиційний каркас, що ідеально тримає конструкцію роману є очевидним, не вельми прихованим, однак його можна не помітити, тому що гіпнотизує, принаймні, мене, мінливість зчеплень/розчеплень та обертання його численних сфер.
Олександр Вільчинський – майстер психологічної стенографії потаємних кутків душ своїх героїв, але його психологізм неочевидний, його ще треба помітити й виловити! Принципова особливість твору – автор занурює читача в илюзію присутності у свідомості персонажів. («Він уже давно помітив, що книги й ті його «польоти-ульоти» не заважали одні одним. Найчастіше все відбувалося приблизно так: він починав читати і деколи вже з першої сторінки раптом переставав бачити літери, хоча в такі моменти рефлексивно ще продовжував водити очима по рядках, але... був уже не тут. І це не залежить від книжки, а від чого — невідомо. Хоча якщо книжка попадає цікава, то й польотів не треба. А якщо вже злетіти гарантовано швидко, то тільки алкоголь. Щоправда, тоді стрімкий політ і стрімке приземлення, а часто ще й мордою в баюру».

Історія, авантюра і фантасмагорія

У життя героїв втручається історія – минула і найсучасніша («Ти шо, поранений?.. А яка бригада? – Добровольчий корпус, перша окрема штурмова рота, – відповів брат, знявши долоню з грудей. – Слухай, друже, вибач…Я ж також там був, в смислі, в АТО…Сімдесят друга бригада, саперний взвод, і піднявши правицю, продемонстрував відсутність двох пальців, мізинця й безіменного, а від середнього залишився лише обрубок…»). Щедро використані елементи, що мають фольклорно-казковий присмак: місцеві міфи-легенди, прикмети, повір’я розсипані по сторінках книги. Це – яскраве фентезі, до якого органічно додаються звірі, птахи, комахи, дерева, теж є частинкою повсякденного приватного життя. («Там, на Загреблі, як називають у селі той куток, колись і справді був замок. З дитинства вони чули про начебто якісь Залізні двері, про які ще бабуні її бабуня розказувала,що, мовляв, за ними відкривається підземелля аж до Крем’янця і Почаєва. Втім, ті двері хто тільки не шукав, бо начеб за ними ще й скарби гетьмана Богдана, як казав тато, заховані…Люди кажуть, шо то чари-мари…Де ті двері, ніхто не знає, бо хто їх знайшов і зайшов у них, то потім не пам’ятав нічого…Старий ставав молодим, а молодий міг на очах постаріти чи залишитися з дитячим розумом»). Принагідно нагадаю, що Олександр Вільчинський – автор вельми популярних серед читачів детективів. Тому абсолютно логічною є авантюрна ліния сюжету про «чорних археологів», які копають на приватному городі й таки знаходять двері, хоча, шкода, «інші»… Роман містить трагічне, комічне й ліричне начала, поєднані між собою так тісно, що не відразу можна визначити пріоритет, і ця контамінація, цей мікс подробиць подій, на мою думку, додають потужності силовому полю впливу на читача.

Прихована іронія – ознака інтелекту

Вельми приваблює гумор прозаїка, що має різні тональності, проте в його основі лежить легка іронія під маскою серйозного, у нашому випадку, серйозного тону оповідача. Ось дещиця прикладів вельми характерного оповідного стилю для нашого автора: «Там завжди було найбільше болото, бо вулицю на честь першого космонавта назвали, але так і не заасфальтували, і в дощ на Гагарінській болота було по коліна. Алік колись назвав це символом епохи…Тесть мій вернувся з війни, ще тамтої, без ноги, то його щороку заставляли на комісію з’являтися, підтверджувати групу інвалідності, так ніби нога могла відрости…Від хитавиці старий диск проскакував, і Сінатра тричі починав з того самого, поки дорога нарешті не стала рівнішою»). Добра іронія і …трагічна іронія долі у фіналі, коли «манюсенький осколочек» у грудях Аліка почав свій кривавий шлях до його серця.

Coda

Модерний реалізм, як орнамент авторської нарації, спонукає мене до ще одного висновку, на цей раз, підсумкового: головні герої – це не так персоналії, як їхні думки, почуття і пам’ять. І вже разом із ними читач ніби передивляється і пригадує постдраму свого власного життя. Упевнена, що роман Олександра Вільчинського «Інші двері» допоможе зацікавленому читачеві більш прискіпливо подивитись на себе самого, навчіть прислухатись до внутрішніх діалогів свідомості та підсвідомості. Письменник воскрешає давні й прості істини, котрі забуваються в стильовому хаосі сьогодення. Це істини про вертикалі життя, що утримують людину біля своєї землі і віри, істини про зрілість та відповідальність, які множаться стократ у людині, котра проходить випробування долею. («Мамо, мамо! Хвилину, не більше, тривало те їхнє стояння в сінях, він ніжно й водночас міцно тримав маму, начеб повз них мчав швидкий поїзд, найшвидший з усіх можливих, беззвучно і невпинно»).
Коли прочитаєш цю книгу, усвідомлюєш подальшу неможливість дивитися на речі, що наповнюють твоє життя, як на узагальнені й невартісні, – складність стає звичкою, яка, в свою чергу, може колись несподівано врятувати. Звісно, якщо ти цього захочеш…

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Посвята в таємниці, або Сучасна хроніка

Петро Федоришин. «Таємниці скарбів Садовських» (Сторінками історії Чорткова ( 1772 – 1918 рр.). Книга друга). Тернопіль: Підручники і посібники, 2021. – 1085 с.: іл.

Для минулого ми не існуємо. Проте можемо залишитися у тій же філософській категорії і для майбутнього, якщо не будемо вивчати, знати і поважати історію рідного краю, любити витоки роду і свою Батьківщину. Саме до мети всебічного пізнання та досконалого вивчення історії краю прагне автор роману-дослідження «Таємниці скарбів Садовських» письменник, журналіст, краєзнавець, харизматична особистість Петро Федоришин, який презентує видання в дарунок жителям міста до 500-ліття Чорткова.

Історичний контекст книги

«Історія – це «есенція розуму, вершки досвіду, сік мудрості, бібліотека знань, ядро політики, посвята в таємниці, календар часу, світоч істини, життя пам'яті» – прониклива і мудра сентенція англійського історика середньовіччя Рафаеля Голіншеда («Хроніка», 1587 р.) може слугувати за мотто до подальших моїх міркувань про книгу, яка щойно побачила світ.
Наскрізний сюжет роману – хронікально-документальний, суспільно-політичний, трохи детективний, місцями наділений містичними та пророчими візіями, і завжди актуальний, тому що в інтерпретації письменника – це тривалий і складний рух самої галицької історії. Книга є прямим продовженням першої – «Світло і тіні чортківських замків», де письменник досліджував період ХV – другої половини ХVІІІ ст., коли Чортків був у складі Речі Посполитої. Після першого поділу Польщі в 1772 році Чортків увійшов до Австрійської імперії.
Згідно хронології, друга книга охоплює період австрійської окупації (1772-1918 рр.), коли тривало правління династії Габсбургів. За висновком автора, перебування Галичини під Австрією мало для українського народу певний позитив, і попри зрозумілі зауваги, було кроком уперед в її історичному поступі.
Оскільки книга відзначається ще й значущою змістовною та привабливою своєрідністю, виникла необхідність дати їй типологічну і жанрову характеристику, адже постала вона, як і перша, на грунті загостреного інтересу до історії, передусім історії національної. Обидва романи дають послідовне й цілісне відображення чималого, кількасотлітнього періоду в історії міста Чорткова, як частини території Галичини.

Жанр і структура

Коротко скажу про жанрову специфіку рецензованої книги, особливості її структури, адже зріз явища, як завжди, суттєво прояснює його природу. Це вельми своєрідна, історично-краєзнавча хроніка, жанрове утворення, що виникло на основі синтезу історії, краєзнавства та епістолярію, з виразним тяжінням до драматичних колізій. Зближення історії та драми має давню традицію, яка йде ще від античності. Вже тоді творити історію, означало розігрувати земну драму людського життя. У добу, коли нам випало жити, на початку третього тисячоліття, не просто виникла цікавість до правдивої історії, але й сама історія все виразніше сприймається, як драма людських доль, сповнена поважного й повчального змісту
Отже, оповідний текст у процесі авторської нарації складають сукупні розповіді про реальні одиничні чи численні події, факти чи враження. Автора цікавлять найрепрезентативніші постаті цього періоду (подаються вичерпні інформаційні портрети імператриці Марії Терезії, її синів – імператорів Йосифа ІІ, Леопольда ІІ та онука Франца ІІ, останнього правителя династії Габсбургів Карла І.); гострі соціальні й приватні конфлікти, релігійно-естетичні реформи, реформації та реставрації («Хай святиться ім’я Твоє” (Церква Покрови Святої Богородиці), «Якби ж була знала» (палац Борковської-Фрідмана), «Неповторне повторення» (старий двірець на Вигнанці); навіть скандали, зокрема, пов’язані з мистецтвом («Куди поділися скарби Садовських?» – вражаюча пошукова розвідка!). Перо майстра організовує людський досвід і задає систему рамок історичного, в широкому розумінні, дослідження: «Приєднання земель чортківських до Австрії під час трьох поділів Польщі не розв’язало вузли суперечок за території. Так Чортків на деякий час ставав російським. Тож вислів «як прийшли перші москалі», маючи на увазі 1939 рік, не є історично правильним. Бо «золотого вересня» тридцять дев'ятого росіяни прийшли у Чортків втретє (вдруге у 1914 році). А влада перших москалів, як бачимо, прийшла в кінці 1809. Правда, ненадовго. Після падіння Наполеона Австрія знову забрала наші землі».
Принагідно зазначу, що стиль оповідної манери письма не відхиляється від дійсної канви подій, проте автор удається до їх відбору, переміщення, перегрупування, деколи, злиття, тобто, певною мірою, формує художній текст роману на свій розсуд, що характерно саме для літературного стилю non-fiction (домисел не поширюється на фундаментальні історичні події та їхню послідовність).
Тематика і проблеми
Суттєву увагу дослідник приділяє життєвим колізіям соціуму, стосункам між особистістю і суспільством, перипетіям феодальних міжусобиць, що були звичайними для того часу: групи галицької шляхти, взявши владу, насамперед перекроювали володіння, намагалися захопити якомога більше земель і титулів. Хоча, як свідчить історія, в подальшому це призвело до наслідків, протилежних цілям і прагненням їхніх учасників: поступово зійшла нанівець одна імперія і розчистила шлях для наступної, більшовицької. Чітко проглядає письменницьке знання/усвідомлення об’єктивно діючих закономірностей суб’єктивних зв’язків, за якими автор співвідносить наміри, вчинки, дії, прагнення персоналій. («Менше урядників. Чи більше порядку?» (бурмістри Чорткова), «Хто ви, пане Носс?»). Водночас відзеркалено народне розуміння правди й справедливості, котре теж увійшло важливим складником у моральну атмосферу книги. Історія прочитана краянином-першовідкривачем, як хронопис коловерті людських доль, в яких проявлені вічні закони драми буття. Уважний читач знайде чимало перегуків із сучасністю. Ось приклад злободенної сторінки давнини: австрійська влада запровадила податкові фасії, прародичі наших обов’язкових декларацій про доходи, проте галицькі пани або не виконували розпорядження, або надсилали фальшиві дані!
Чортків, як відомо, був власністю магнатів Чартковських, Гольських, Потоцьких і Садовських. Останній із Садовських – Гієронім. («Необмежена воля заводить у неволю (власники міста). Книга містить вельми пізнавальні розділи, що стосуються сфер діяльності Чортківської громади та подій в місті, зокрема: «Від парафіяльних до гімназій» (розвиток освіти), «Влодкова історія (розвиток міської медицини), «Милосердя багато не буває (заклад для убогих у Чорткові)».

Епістолярний роман?

Різні студії, мемуари, метрики, портрети відомих та невідомих загалу особистостей, колосальний обсяг візуальних ілюстрацій, рідкісні документи, фото найцікавіших будов, древніх сакральних споруд – завдають нових сенсів читацькому баченню. Але оригінальність роману полягає в тому, що до творення загальної картини автор долучає, як свідків живих голосів, автентичне листування жителів міста. Означені листи, приватні чи службові, виразно унаочнюють приховані пружини прагнень і дій адресатів та адресантів, тим самим дають можливість зазирнути за лаштунки всесвітньої драми.
У передньому слові до читача Петро Федоришин пише: «Власне велика кількість використаних у цій книжці листів дає підстави стверджувати, що перед тобою, шановний читачу, історичний епістолярний роман про Чортків». Так, дійсно, ці раритети домінують у романі, вони перейшли через руки автора – дослідника-перекладача-реставратора, який їх озвучив та опублікував. Залишаючись фактом приватного життя жителів міста, як влади, так і пересічних громадян, листування стало фактором інформації та виразним елементом структури роману. Звертають на себе увагу душевні переживання героїв, невимушеність і безпосередність, розмовна лексика, властива мові приватного листування того часу. Водночас – парадокс! – об’ємна епістолярна складова тексту не дозволяє перетворити книжку на художній історичний роман, позаяк виключає чи сковує можливості домислу, філософських розмірковувань, введення уявних образів, описів та сцен…
Тексту книги притаманна специфічна багатошаровість. У письменника щедра палітра творчих засобів: літературний – відбір і аналіз джерел, що стосуються безпосередньо тематики книги; описовий, коли характеризує ту чи іншу ситуацію, коли досліджує економіку та соціологію краю; за візуальний та епістолярний говорилося вище. Цей фаховий інструментарій надав документальному роману особливого поліфонічного забарвлення. До того ж, багатство використаних сплетінь-комбінацій урівноважило певну логічну раціональність та емоційну стриманість, підкреслило персоналізм та естетизм авторського світовідчуття й світобачення. А впевненість у спадкоємності духовних набутків, допомогли Петру Федоришину не тільки вибудувати сталу історичну формацію міста Чорткова, але й дали можливість створити його образно-знакову модель, що зорієнтована на всеєвропейські гуманістичні цінності.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Мемуари ректора-галичанина

Степан Костишин. Мелодія старої фісгармонії: Життя на зрізі століть. Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2021, 336 с., іл.

Давно відомо, що людські долі пишуться на Небесах, однак за деталі земного сценарію відповідає сама людина. Щиро зізнаюся, що прочитала мемуари пана ректора славетного вишу з великою цікавістю. Мені було розказано складну суперечливу історію формування українського інтелектуала, науковця, патріота, роль якого у створенні й збереженні наукової, культурної, національної спадщини важко переоцінити.

Сучасна українська література переживає саморефлексії постколоніальної стадії, для якої характерне зниження морального пафосу та типового для соцреалізму фальшивого оптимізму. Завдяки здобуттю Україною незалежності й зникненню цензури, необхідність у цих підтримуючих радянське суспільство функціях пропала. Провідна еліта старшого покоління наче збудилася після довгого гіпнотичного забуття. Гейби з рога достатку посипалися тексти автобіографічної прози, в яких було відтворено картини недавнього радянського минулого, засновані на спогадах очевидців. Але на відміну від белетристики мемуарна проза будує сюжети винятково на реальних подіях, на реальних фактах, на документах. Саме в цьому полягає її жанрова особливість і читацька принадність. Книга, про яку тепер мова, належить саме до жанру автобіографічних нотаток, бо заснована на суб’єктивно-ретроспективних спогадах самого автора, при цьому осмислення певних подій життєвого шляху, мотивація дій, вчинків та рішень, відбір та структурування матеріалу теж суто авторське і відбувається із залученням великої кількості документальних світлин.

Отже, спочатку, вельми коротке слово про автора.
Степан Степанович Костишин обіймав посаду ректора Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича з 1987 по 2001 рік. Він – наш земляк, родом із села Звиняч Чортківського району Тернопільської області («я був і завжди залишатимуся представником унікальної родини – «звиняцької конгломерації» …Звиняцький гарт – це те, що додавало мені сили і допомагало долати труднощі у будь-яких ситуаціях»). Ось як представляє почесні регалії нашого відомого краянина журналіст і краєзнавець Михайло Ониськів у своїй книзі «Житіє в абетці И-Я»: академік вищої школи та Екологічної академії України, Заслужений діяч науки і техніки України, почесний доктор Саскачеванського (Канада) та Сучавського (Румунія) університетів, почесний член Міжнародної організації університетів «Phi Beta Delta» (США), почесний громадянин міст Чернівців і Лок-Хейвена (США), визнаний «Людиною року 2000-2001» Міжнародним біографічним центром міста Кембрідж, Велика Британія.

Відомо з історії, що впродовж тривалого часу Галичина була під владою кількох держав: Австро-Угорської імперії (до 1918 року), до 1939 року тут панувала Річ Посполита, а потім по черзі її окуповували радянська та німецька влади. Автор народився за часів Польщі 7 лютого 1932 року, а восени 1939 року в село прийшла радянська влада (перші совіти). «Замість «Рідної школи я пішов у перший клас радянської школи, у якій я провчився два навчальні роки. Влітку 41-го року в село зайшли німці, отже я став учнем третього класу «Прилюдної народної школи з українською мовою навчання». Після відступу німців у 1944 році – подальше навчання у середній школі сусіднього містечка Буданова. «Треба було і зимою, і літом іти через ліс, дві гори і невеличку річку Перейму…коли приходила осінь, зима, дощі, сніги, то часто мокрий приходив до школи. Біля пічки, всі ставали довкруги спинами і підсушували одяг». Відтак – студент Чернівецького державного університету: «У 1950 році з дерев’яним чемоданом на плечах…я приїхав сюди, щоб здобути вищу освіту…Тоді я ще не знав, що доля пов’яже мене з цим містом і з цим університетом на все життя і що мені доведеться бути ректором цього славетного вузу”».

Перший розділ книги – «Шкільні уроки та незабутні бурхливі роки» – це окремі кадри стрічки пам’яті, що огорнуті ідилічним флером, тому автор справедливо називає їх «сходженням Божої благодаті», адже мова про яскраві спогади раннього дитинства: ще зовсім молоді, файні й усміхнені тато і мама, благословення отця на навчання в першому класі – «усі були в білому святковому одязі, мовби зібрання янголів… Я ніколи не забуду моменту, коли вперше почув звук фісгармонії… під час якоїсь дефіляди я раптом почув, що з костьолу лунають звуки незвичайної музики…я потім дізнався, що це фісгармонія. І завжди старався підійти ближче до костьолу, щоб послухати цю глибоку і складну музику, від якої я німів, а моє серце наповнювалося то тугою, то невимовною радістю…минули роки, а я не можу забути того потужного, насиченого та майже медіативного звучання звиняцької фісгармонії. Ніде і ніколи більше не чув і не бачив цього унікального інструмента. Тому фісгармонія, перш за все, асоціюється у мене з рідним селом і роками мого дитинства. Чи жива вона ще? Чи хтось на ній грає?»

Про події австрійського періоду в рідному селі, що перетворилися на легенди, автор дізнався з розповідей старожилів. Наприклад, про історію дороги, що веде до села, яку облаштували дідичі і назвали Цісарською: «З обох сторін обабіч дороги росло багато різних черешен: з чорними, рожевими та жовтими плодами…черешні дозволено було рвати скільки хочеш, але заборонялося ламати гілля…рясно обсипані сніжно-білими квітами, черешневі дерева стояли мов наречені, убрані у вишукані весільні сукні».

Вельми привабливі замальовки, що більше схожі на дослідження звиняцького грунту, на якому виросло гіллясте родинне дерево з показним та імпозантним його пагоном. Автор згадує діда Штефана – поляка, бабцю Настю – українку. У змішаний польсько-українській родині було багато дітей і за традицією, жіноча половина була хрещена по матері й сповідувала греко-католицьку віру, а чоловіча – римо-католицьку. І хоча жили десятеро в одній хаті, були дружньою і роботящою родиною, що дотримувалася християнських традицій. «Якусь неповторну духовну ауру іі домашній затишок у хаті створювали речі, прикрашені вишивкою…вервечка квітів, ланцюжок виноградних грон, складний геометричний орнамент…дивуєшься, скільки фантазії та витонченого смаку мали бабця, мама, усі мої цьотки та сестра Зоська». З теплом згадує автор, як на Різдво робили павука, якого підвішували до сволока, що був центром уваги та шани, вважався родинним оберегом. Гасова лампа – неодмінний артефакт тих часів – забезпечувала світло, і для автора назавжди залишилася символом світла знань. Ще один незабутній запах дитинства – коли мама заготовляла сушеню, в хаті стояв сильний солодкувато-димчастий аромат! Самогонка і вишняк – традиційна «валюта» у сільському побуті; мак, як кулінарна смакота і коноплі, що слугували ткачам для виготовлення полотна; сільська толока – для виконання складних об’ємних робіт…

«У 1941 році настали німецькі порядки. Очікували чогось ліпшого. Але вже с перших днів дуже швидко люди зрозуміли, що це не спаситель прийшов, а другий окупант». 1944 рік – друге пришестя радянської влади. Церкви закрили, у колгоспну власність забрали поля, весь інвентар, значну частину худоби, почалося так зване колективне життя, так зване розкуркулення й примусове виселення родин до Сибіру. Автор згадує численних місцевих умільців: ковалів, столярів, кравців, шевців, мулярів, мельників, м’ясників, пасічників, цирульників, музикантів, віршувальників. «Часом я думаю: якби село не мало власних майстрів, як би воно могло вижити?».

У другому розділі – «Наукова мрія і реалії життя» Степан Степанович згадує роки студентства: як мріяв про геологію, а доля, замість мрії, скерувала на біолога, з гумором описує курйози студентської практики, резюмує над тим, що займався стадіонами, парками та замість науки «пахав» на цілині у казахстанських степах…

«Успішні кроки спільними зусиллями» – третій розділ життєпису й найважливіший, адже тут йдеться про роботу, а згодом і керування університетом у найскладніший період становлення і здобуття державної незалежності. У 1965 році успішно захистив кандидатську дисертацію, а у 1985 здобув ступінь доктора біологічних наук. П’ятнадцять років був проректором, у вересні 1987-го вперше обраний колективом на альтернативній основі ректором ЧДУ,який з 1989 року носить ім’я видатного письменника Буковини Юрія Федьковича. З 2001-го – почесний професор рідної Альма-Матер. Треба віддати належне панові Степану: у нотатках цього розділу читач не знайде плачів і скиглень про те, як було непросто керувати вишем у цей період, скільки пішло здоров’я та нервів на вирішення загальних проблем та діяльність, спрямовану на подальший розвиток і процвітання вишу! Дозволю собі процитувати рядки з давнього інтерв'ю Степана Костишина (часопис «Тернопіль», № 33/1991): «А ось про те, як залегко мені тут живеться, ви запитали недаремно…Я дуже заздрю моїм попередникам, яким вдавалося так довго працювати на цій посаді. Я рік роботи на посаді ректора тепер зарахував би за десять тодішніх… Я ніколи не шукав легкої роботи, але так важко працювати, як тепер, мабуть, ще не було. Будівництво, побут, постачання, харчування… це все і багато чого – на ректорові. Тепер ці питання майже неможливо вирішувати…але ще більше гальмується через те, що є намагання таким чином нас притиснути, мовляв, якої вам ще уваги, коли ви там мітингуєте… як бачимо, сліпий послух довів нас до прірви».

І ось ця робота з витягування славного вишу з прірви була зроблена титанічна! Тут немає змоги назвати усі напрямки ректорової діяльності, але бодай декотрі позначу: збереження сакральної спадщини, в результаті якої архітектурний ансамбль ЧДУ включений до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; відродження юридичного та економічного, поновлення філософсько-теологічного факультетів; створення першої в класичних університетах кафедри музики. А ще хвилюючі миті листопаду 1990 року, коли на головній будівлі ЧДУ було встановлено Національний прапор України!
Четвертий розділ «Слово про автора» містить обов’язкову інформацію, котра може знадобитися читачам та дослідникам життя і практичної діяльності нашого знаменитого земляка, прославленного науковця, ректора-галичанина на Буковині!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Новий роман Ніни Фіалко

Письменниця Ніна Фіалко ніколи не соромиться зізнаватися, що писати книги стала вже на пенсії, що це професія другої половини її життя. Вона є авторкою майже двох десятків книжок великої та малої прози, котрі отримали визнання масового читача й без жодного перебільшення стали бестселерами. Як переконливо свідчить непідкупна пані статистика бібліотечних записів, за кількістю читачів Ніна Фіалко майже наздогнала Агату Крісті, котра, як можна пожартувати, набула шаленої популярності набагато раніше за нашу землячку!

На мою думку, головні ознаки романного письма Ніни Фіалко – креативна уява і талант оповідачки, що живляться багатим життєвим досвідом, і як бонус – міцний прагматичний інтелект. І також варто пам'ятати про те, що можна набути досвід, розвинути художній смак і уяву, проте якщо не вмієш працювати, то нічого вартісного не вийде. Бо романна проза – це важка праця. Романи письменниці, як правило, побудовані на матеріалі пострадянської дійсності, де майстерно переплетені приватні спогади і розповіді інших людей, реальні та сфантазовані події й факти. Втім, літературні герої волею пера письменниці наділені власними правдивими історіями, а щирість тут – велика цінність, адже в сучасному світі багато речей перебувають, на жаль, по той бік нормальних людських емоцій. Зазвичай я не переповідаю сюжетні перипетії книг, які рецензую. Не буду цього робити й тепер. (Зараз модним став термін «спойлер», що відносно до нашої теми має значення передчасно розкритої інформації, яка псує враження від книги і руйнує її інтригу, ну й відповідно, це особа, яка цю інформацію розкрила).

У новому романі «Колискова для Софі», що нещодавно вийшов друком у знаному харківському видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля», письменниця конструює мелодраматичний сюжет на основі складних життєвих історій двох подруг, товаришок по життю, детально розповідаючи й про решту їхніх родичів, коханих, супутників, колег, друзів, ворогів тощо (усього я нарахувала кілька десятків персонажів). Головна інтрига містить авантюрні ( від aventure – пригода) ходи, побудовані на оригінальній темі, що поки є ексклюзивною у сучасній літературі. Це – тема сурогатного материнства. Мало хто знає про те, що у світі цей бізнес заборонений, та в Україні він поки що процвітає, і цей факт, на думку небайдужої письменниці, становить жорстку морально-етичну суспільну проблему. Проте, роман Ніни Фіалко – не публіцистика (хоча авторські вставки, окрім цілком виправданого довідкового характеру, мають яскравий присмак інвективи); це – белетристика, тобто художня проза, що трансформує і відчутно перетворює колізії гострої суспільної тематики на захоплюючий і зрозумілий широкому читацькому загалові продукт. Авторка не бачить потреби у багатошарових психологічних ускладненнях, вона чітко розмежовує добро і зло, добре розуміючи, що читач її книг очікує зрозумілих оповідей і сенсів. Але прошу уваги: певна доступність її текстів свідчить не так про простоту оповідної манери як такої, як про плинність і мінливість її персонажів, представників звичайного людського збіговиська homo sapiens, їх поглядів і поведінки залежно від обставин та інших суб’єктивно-об’єктивних чинників.

Погляд письменниці на речі змінюється залежно від кута зору, з якого вона дивиться на ці чинники й реагує відповідно до ситуації, що склалася в даний момент часу, в певному місті, з різними персонажами. Створені авторкою портрети людей мають конкретні ознаки-пояснення тої складної реальності, в якій їм випало жити: «…Степанові, як безногому і власникові однієї медалі, доручили очолити колгосп. Як же він потім дякував долі, що війна забрала ногу, але дала можливість володарювати над людьми. Люди переповідали, що такого жорстокого голови колгоспу в них досі не було», «–Мамо, не вивертайте кожуха! Дитина приїхала з далекої дороги, а ви замість того, щоб рихтувати на стіл, згадуєте, коли баба дівкою була. Вчіться хоч своїх прощати! – Я тільки те й роблю, що всім забуваю… - стишилась бабуся й почовгала до кухні», «Чоловік середнього зросту мав спортивну виправку, тож міг бути з тих, хто бігає ранками. Зауважила високе чоло і коротку подзьобану сивиною стрижку». Максимальна точність за мінімуму виразних засобів!
Важлива риса прозових текстів Ніни Фіалко – упізнаваність (не плутати із вторинністю). Стилістика авторської мови помітно малометафорична, не вельми вибаглива. Письменниця без особливих гризот може бути еклектичною, навіть банальною, але, парадокс – не в сенсі, що нецікавою! Навпаки, її ощадлива спрощеність сприймається природно й органічно, бо ви завжди можете відгадати, яка подія, думка чи намір криються за тим чи іншим висловом: «вилами по воді писано… знала, що ці балачки, як горохом о стіну, але вірила, що крапля і камінь точить… голодній кумі просо на умі… коваль коня кує, а жаба лапу і собі підставляє… мамі будеш коники викидати, а зі мною поводься чемно… хату нібі янголи перелетіли».

На сторінках нового роману нашої авторки читач поринає у карколомні ситуації, в які потрапляють головні й супутні персонажі: ситуації жорстокі, непередбачувані, трагічні. Але й про них письменниця знаходить тональність говорити з майже непомітним гумором людини, котра багато бачила, всіх може зрозуміти і нікого не осуджує: «…щоб відірвати хоч щось від великого колгоспного пирога, Микола пригнав у подвір’я трактор, хоч не знав, навіщо він йому. Дерибан майна відбувавсь у вузькому колі посадовців і настільки швидко, що прості селяни довідалися про банкрутство колгоспу тільки тоді, коли вже не було чого ділити»; «Поки журавель у небі, треба ще міцно тримати синицю в руках»; «В селі лише з десяток мужиків і ті п’яні»; « – Підеш ловити економічних злочинців. – Де це вони взялися у злиденній країні – посміхнувся Данило. – Ти й правда засидівся в тилу. Раз партія наказує – треба знаходити».

Одна з головних принад, принаймні для мене: авторка з її думками і досвідом сприйняттям світу залишається найголовнішою серед персонажів, створених власною уявою. Майстерно, але невідчепно письменниця вкладає саму себе у мудрі гноми своїх героїв: «У звичний плин життя, до якого люди звикають, часто втручається Боже провидіння і перевертає все з ніг на голову»; «Минуле – важкий тягар, який волочиться за тобою і постійно нагадує про себе»; «Кожен з нас п’є свою чашу, а що в неї налито, знає лише Бог…»; «Згодом переконалася, що більшості людей абсолютно байдуже до навколишнього світу. Кожен борсається у своєму болоті й лише деколи оглядається , чи його багно не густіше, ніж в інших»; «Безвихідь заганяє людину в глухий кут і щоб вийти з нього, вона, побачивши найяскравіший промінчик світла, бездумно йде на нього, не переконавшись, чи він безпечний…».
Дозволю собі принагідно спрогнозувати: читачі неодмінно полюблять новий роман Ніни Фіалко, бо за всіма складнощами реалістичних ситуацій, за неприхованою конкретикою зла у всіх його можливих подобах і втіленнях, роман випромінює позитивну енергетику, а живиться цей позитив любов’ю авторки як до своїх героїв, так і до своїх вірних читачів. В якомусь сенсі, це ознаки розважальної літератури, але після того, як ти це прочитаєш і розважишся, кілька ночей не спиш! Окрім зрозумілої цікавості – а що далі? – життєві історії, котрі розказані в романі, виконують функцію заспокоєння через пояснення і роз’яснення смислу речей, тобто, психологічно-терапевтичну. Це ставить читача у певний контекст і він, читач, теж долучається до виконання певних ролей, щось на кшталт навчання через навіювання – те, що завжди робила й робить добра проза, і насправді - цього дуже треба!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Філософський погляд на сучасний літературний процес

Ігор Фарина. Наближення: вибрані рецензії останніх років. – Житомир: Вид. О. О. Євенок, 2020. – 128 с.

Шумчанин Ігор Фарина – критик-робот. І це не жарт, тим більше не іронічне підколювання колеги по критичній робітні! Якби існував апарат по вимірюванню творчої енергії, то у шановного пана Ігоря він, апарат, скоренько би вийшов з ладу через затратний колапс! Намарно намагатися порахувати точну кількість прочитаних книг, написаних й відповідно надрукованих рецензій! Привертає увагу також, так би мовити, географія автури, яка «заселила» збірку. Проте, з вашого дозволу, поговоримо не так про кількість, як про змістовне наповнення особистісних рефлексій літературного критика Ігоря Фарини щодо перебігу сучасного літературного процесу.

Збірка вибраного, про яку йдеться, вийшла друком майже услід за збіркою рецензій «Візії», котра отримала вельми схвальні відгуки у пресі, як місцевій, так і всеукраїнській. Приємно, що газета «Вільне життя плюс» однією з перших надрукувала мою рецензію на цю книгу: «Велика вага маленької книжки» (28.02. 2020, № 16). У своїй рецензії я підсумувала, на мій погляд, фахові «візії» Фарини-критика, зокрема, це – пильна увага до стилю автора, книгу якого він рецензує. Насамперед пана Ігоря цікавлять речі мовно-естетичні – ЯК це зроблено; звідси детальне «виловлювання» морфем, лексем, новотворів, діалектизмів, колоритних ідіом, небанальних словосполучень, вдатних образів, небуденних метафор тощо. Він і сам полюбляє створювати подібні слівця, наприклад, «мореокеання» слів. Ця риса його наративу, на мій погляд, є ключовою. Проте, не тільки це впадає в око. Вибрані рецензії збірки «Наближення» містять глибокі роздуми письменника над сутністю проблем, які зацікавили того чи іншого автора. Я хочу підкреслити подальший розвиток філософсько-медійних міркувань у новій книзі. Це, насамперед, помітно у виборі творів прозового жанру ( О. Клименко. Там, за Збручем: хроніка в двох книгах; Г. Щипківський. Найда: роман; В. Святненко. Самурай: роман; І Гургула. Кров папороті: повість; Г. Цимбалюк. Зрушений алювій: проза; Б. Кушнір. На лінії зіткнення. Любов і ненависть: роман; Жанна Юзва. Тече вода: проза; О. Герман. Співоча скеля: повістина; О. Масляник. Каміння на всіх: новели, оповідання). Критика ігоря Фарину цікавлять літературні прийоми, які використовують письменники для вираження вродженої історичності, що закладена в національній та культурній природі українців. Знання історії, на думку критика, втілює, а відтак пробуджує у нашій свідомості почуття конфлікту між неможливістю й все ж можливістю згоди між внутрішніми і зовнішніми чинниками. Ось таке парадоксальне відчуття викликали в мене погляди шановного колеги на проблематику творів, які обрані для рецензування.

У новій книзі з’явився, а може, певною мірою посилився екстравертний, сливе сповідальний тон авторських міркувань, коли в процесс розгортання аналізування, котрий вимагає принаймні деякої відстороненості аналітика, вторгається alter ego критика. Проте з іншого боку, думаю, абсолютної герметичності й не потрібно, адже критик є щирим посередником між тими, хто пише і тими, хто читає, про що свідчать і розмовні вирази, які критик адресує нібито самому собі, а насправді це передбачає присутність співбесідника, швидше однодумника, ніж опонента.

Критик добре знає свою читацьку авдиторію, як реальну, так і уявну, тому майже без огріхів спрацьовує його здатність інтуїтивно відчути силу і/або слабкість авторського пізнання чітко визначених тематичних мотивів та стилістичних особливостей. Однак, тексти рецензій, тим більше, що вибраних, перегукуються між собою радше своєю подібністю, що надає загальному колоритові збірки небажаного відтінку одноманітності. Не думаю, що це є вадою, швидше, основним профілем творчості шановного колеги.

Кажуть, що в Україні немає ні критики, здатної почути голос письменника, ні суспільства, котре любить читати і уважно відстежувати новинки літератури. Неправдивий діагноз звучить як вирок. Думаю, що вичерпне заперечення на це дає діяльність літературних критиків України, nomen illis legio, зокрема, активної творчої особистості, талановитого й успішного літератора, нашого краянина Ігоря Фарини. Dixi!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Талант і талан

Жанна Юзва (Яськів). Думки на…підсвічнику. Сентенції. НаписАнки. Тернопіль: Джура, 2020, 96 с.

Письменниця Жанна Юзва належить до літературного покоління, котре в наш час перебуває в зениті своєї творчої зрілості, у всеозброєнні життєвого і мистецького досвіду, і своєю творчістю яскраво презентує унікальний тип лірико-філософського обдарування. Її перу належать декілька збірок поетичної мініатюрної прози, біографічний роман «Тече вода…», численні публікацій у ЗМІ та мережевих сайтах.

Нова і незвичайна книга, про яку йдеться, добра і для читання й для перечитування, адже в ній чимало тонких роздумів і спостережень, життєвого, психологічного, філософського і навіть привабливо казкового… Прості знайомі слова складають різноликі форми їхнього використання, що натомість фокусують у собі авторське стремління-бажання знайти-створити одне-єдине – своє, неповторне… Невипадково мій особливий інтерес викликала творча робота письменниці у найкоротшому жанрі афоризмів, що складають перші два розділи збірки: «Думки на…підсвічнику» та «Поезія – кава розчинна».

Подібні книги пишуться все життя, хоча, думаю, багато важить першоімпульс, відповідний настрій та здатність фіксувати їх, щось на взірець щоденникових нотаток або записників. Думки, що виникають начебто спонтанно, насправді свідчать про безперервну працю підсвідомості, яка нічого не пропускає, все помічає і запам’ятовує… згодом гостра оголена думка знаходить одежу метафори і набуває завершеності й досконалості висловлення. Різноплановість висловів не заперечує певної послідовності й внутрішньої психологічної сув’язі різних думок й спостережень. І не має значення, що одні вислови мають алегоричну чи інтимну обгортку, інші існують у формі безпосередніх логічних суджень. Об’єднавчою субстанцією слугує достатньо правильне відчуття часу; звідси актуальність більшості авторських афоризмів, яка не викликає жодних заперечень. Це одночасно й класика, і сучасність, тобто мистецтво слова у найвищому стилі виконання.

Авторка по більшості звертається до людей мислячих, інтелектуальних, яких турбує власне місце у житті, можливість знайти баланс між бажаним і дійсним, що в реальності далеко не завжди збігається… Особливий інтерес становить оптимістичний світогляд письменниці, яка чудово розуміє людські проблеми але нікого нікуди насилу не заганяє, поважаючи особистий простір свого потенційного читача. Однак, упевнена, принаймні впливає на вибір певних координат і робить його, цей вибір, скажімо так, чеснішим, складнішим й тоншим. Привертають увагу роздуми авторки про психологію творчості, зокрема поетичної, про умови повноцінного розвитку й самопізнання особистості. Та не тільки. Для неї важливі проблеми загально філософські, якість моральних принципів людської поведінки: «Пекло і совість. Чи пекла когось совість?», «Плюралізм думок не походить від слова «плювати», «Наклепнику треба негайно міняти клепку!», «Де ворожнеча – там порожнеча». Жанна – правдива християнка, проте вона не боїться оприлюднювати свою своєрідну, окремішну позицію з приводу «больових точок» нашого трагічного сьогодення, зокрема, про роль релігії та церкви у суспільстві: «Навчились молитись, а жити по вірі – ні…», «Церква може стати бізнесом, але бізнес церквою – ніколи». Для письменниці – говорити правду – обов’язок, який вона сама для себе визначила, тому вона має право сказати: «У нас свобода слова. Можна говорити все, крім правди»

Третій розділ невеличкої збірки носить вельми поетичну назву – «НаписАнки» – саме так, із наголосом на на «А». Це улюблений жанр письменниці – прозові мініатюри (я сказала би – міні-мініатюри, бо деякі з них складаються з двох-п’яти речень – «Життя», «Гірко», «Бабця в торбину…», «Діалоги доброти»). Впадає в око різноманітність тематики й стилістики: декотрі мініатюри побудовані на лексичній грі, на зіткненні контрастного, на парадоксі: «Жінка – дієслово», «Сміялись люди з художника»; інші нагадують байки з іронічно-сатиричним підтекстом або притчі: «Гроші», «Філософ», «О часи! О звичаї!»; треті ескізно промальовують настрій, пейзаж, картинку: «Абрикосина», «Весняне», «Мелодія весни», «Літо». Проте кожна мініатюра за своєю цілісністю перетворюється на крихітний психологічний, сюжетний чи мемуарний етюд.

Багато різних думок викликає прочитана книга, автору якої довіряєш. Наприклад, що вільний політ творчої думки нікому й нічому не підкоряється, тільки власному сумлінню, тільки внутрішній еволюції. І ще – найскладніші ходи роздумів не завжди потребують лабіринтів форми: глибока виважена суть може бути висловлена простими, до тривіальності, словами. Саме про вислів Леонардо да Вінчі – «Простота – це те, що є найскладнішим у світі, це крайня межа досвіду й завершальне зусилля генія», нагадала мені маленька книжечка нашої краянки, сучасної письменниці й скромної людини Жанни Юзви. І на завершення запрошую – причастіться талановитим словом: «Несміло оглянулась на оголений світ. Верховіття кістляве в розвесніле небо простягнула. Лиш вранці розсміялась біло…абрикосина біля хати. Із неї весна починається! Ось напружила бруньки вишня, жовтооко розкидались на клумбі нарциси, стривожили спокій широколисті тюльпани і спрагло всмоктують першу дощівку. Земля прокидається! А потім зраділий птах витче срібну пісню у синю високість, забавиться вітер у сонячних променях і знову омолодить-озеленить землю нашу прийдешній день».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Третій роман Євгена Хміля

Євген Хміль. Десять дзвіночків: роман. – Біла Церква: ТОВ «Час Змін Інформ», 2020. – 248 с., іл.

Тернополянин Євген Хміль, котрий родом із села Криве Козівського району Тернопільської області, випускник ТДТУ імені Івана Пулюя, порівняно недавно став письменником. І відразу успішним. Його дебютний (2018 р.) любовно-пригодницький роман «Amor fati» про молодого вчителя географії, якому судилася надзвичайна доля із шаленим коханням, яскравими пригодами, неймовірними подорожами у далекі країни ураз завоював багато шанувальників. (Газета «Вільне життя плюс» друкувала мою рецензію «Намистини долі» на цей роман).

За рік, 2019-го, з’явився другий роман «Сув'язь», що продовжив лірико-драматичну тему першого і також насичений подіями, які круто і несподівано змінюють життя молодого бізнесмена Стефана, підданого Її Величності Королеви Великої Британії, котрий супроводжує свого батька, вимушеного емігранта, в подорожі на Батьківщину. Євген Хміль розповідає історію української родини, що на вітрах двадцятого століття була роз’єднана, розкидана, розпорошена. Час оповіді – початок дев'яносних. Письменник будує сюжет, де ключовим моментом є зустріч майже через півстоліття головних героїв старшого покоління: Дмитра, вимушеного емігранта і його сестри Лесі. Інтрига досліджує явні та приховані мотиви діючих осіб, їх багаторазові перетинання, переплетення, зрештою – сув’язь: батьки і діти, брати і сестри, молодість, кохання, секс, любовні трикутники, навіть спроба суїциду…У фіналі автор намагається за допомогою красивого happy end-у згармонізувати складну картину взаємостосунків між своїми персонажами. Як я зрозуміла, це була, швидше, ознака романтичного погляду на життя самого автора: добро перемагає, зло покаране. Прозаїк ще молодий (1977 р. н.), з часом це промине!

І ось тримаємо в руках третій роман Євгена Хміля «Десять дзвіночків». У рецензіі на роман «Сув’язь” («Через фільтр історії», сайт «Поетичні майстерні») я висловила припущення, що точка кристалізації сюжетних ліній, принаймні, у любовному трикутнику – Стефан, Кетрін, Оксана – ховається десь у лондонському тумані. Саме час повідомити читачів, що вони зустрінуть у новій книзі багато персонажів із попереднього роману «Сув’язь”. Автор продовжує розповідати про те, як склалася подальша їхня доля після переїзду до Лондона. Вищеназваний трикутник отримує новий розвиток.

Головна географічна ознака розповідного хисту письменника: дія в його романах розгортається в Україні та Лондоні. Роман «Десять дзвіночків» за всіма ознаками – детектив. Сюжетна канва твору вельми вибаглива. Картина кривавого злочину на початку роману переплетена із долями наших героїв дуже тісно. Цей і подальші вбивства, котрі час від часу стаються, визначають буття головних персонажів, керують їхніми вчинками, присутні цілодобово в їхніх думках, адже вбивають страхом, наче отруйні хмари, знищують радість повсякденного життя. Картини численних жорстоких вбивств, на які здатен хворий розум маніяка-насильника, вражають деталями.

У центрального героя, детектива, українця, непроста кар’єрна ситуація, що на самому початку стрімко рветься, і він опиняється у Британії без будь-яких засобів існування, на «вовчих» правах… Волею авторської фантазії у Лондоні вони зустрічаються: вбивця, котрий втік з України та детектив, який мав би його викрити…Зауважу, що кримінальна інтрига збудована майстерно, щоправда, трохи заповільно на початку, та поступово ритміка розвитку сюжету прискорюється, додаються нові персонажі зі Скотланд-Ярду. Любовні стосунки загострюються, драматизуються, принаймні письменник не змальовує своїх героїв «білими й пухнастими». Все як у житті: кохання, зрада, образа, ненависть, жаль і каяття… Прикрашають оповідну манеру прозаїка опис архітектурних родзинок Лондона, Неаполя, що природно вплетені у сюжет; зацікавлять факти з англійської історії, зокрема про Джека-Патрача, не впійманого маніяка, що став примарою й легендою англійської кримінальної історії. До речі, назва роману напряму пов’язана із цим персонажем, адже столітній лондонський паб «The ten bells” був, так би мовити, «тусовочним» місцем цього бандита. Помітне прагнення автора провести слідчу паралель між практикою далекого минулого й сучасного розслідувань. Проте не тільки це. У романі існують багато інших цікавих протиставлень-порівнянь. Пропоную цитату: «Звичайний сірий будинок виявився резиденцією прем’єр-міністра. Жодних високих стін навколо маєтку. Звичайний триповерховий будинок був обгороджений металевою решіткою в людський зріст. Оселі можновладців на їхній батьківщині дуже відрізнялись від цих, що квінтет туристів мовчки розглядав…». І ще одна цитата, що стосується заробітчанства; у Євгена Хміля – це образ робітника-будівельника Петровича, котрий змальований письменником із зворушливою теплотою: «Колись він обов’язково повернеться додому…Мамона змінює людей і роздає багатство в кредит. Його доведеться повернути. Ціною, про яку більшість людей, осліплених банкнотами, дізнається занадто пізно. Ця ціна – роки. Роки короткого людського життя».

Треба віддати належне автору – від щасливих happy end-ів у попередніх книжках, за які я дорікнула авторові раніше, назвавши їх дещо штучними, майже не залишилося й сліду! Жорстка реальність, а точніше, знання законів жанру, беруть верх над романтичними вставками; майже, як у знаменитому серіалі «Чисто англійські вбивства», у нашому романі багато насилля й крові, автор без жалю робить «генеральне прибирання». Щоправда, один виняток усе ж залишився, головний герой-детектив насамкінець вирішує всі свої проблеми: кінець кінцем вбивцю знайдено, звучить традиційний постріл, однак… тут моє перо мусить зупинитися. Переповідати авантюрний сюжет – справа марна. Я прочитала роман із задоволенням читачки, яка полюбляє детективи. Читайте й ви, дорогі читачі, насолоджуйтеся і/або критикуйте, не заперечую, адже саме для вас працює талановитий наш краянин і співвітчизник Євген Хміль.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Третє око майстрині

Валентина Семеняк. НА СКРИЖАЛЯХ ЧАСУ: оповідання. – Тернопіль: Джура, 2019, 304 с.
Валентина Семеняк серед сучасних письменниць краю одна з найпопулярніших. Збірка прози, котра на сьогодні є найновішою, вже отримала гарний розголос, зокрема, серед поважних літературних критиків. На мою думку, це свідчить про те, що у нашому розмаїтому, складному й неоднозначному літературному просторі творчість Валентини Семеняк посідає своє, по праву здобуте, своєрідне місце. Книга містить чотири десятки коротких оповідань з досить розгалуженою тематичною кроною (від «Булочка для…Бога» до «Мантелепа з пуделком»).
Ключова субстанція наративу Валентини Семеняк – «телепатично», а до нього слід додати « віртуально, гравітація, альфа-простір, імпульс-відповідь, астральне тіло»», а ще «чакри, кванти»… Напевно, у цьому понятійному міксті нема нічого дивного, адже сама письменниця відверто зізнається: «У будь-який момент я можу за допомогою третього ока зчитати потрібну інформацію з віртуального блокнота». І крапка!
Авторка визначально оптимістично дивиться у майбутнє. Її погляд – це стиль, інтелект плюс… наївність неофіта. Зрозуміло, що на першому місті – стиль. І однозначно, талант – обов’язкова умова для будь-якого митця. Таким чином, висновуєш, що справа не тільки в оптимізмові, а в повноті переживання моменту – «лови мить і станеш майстром» – щиро проповідує письменниця.
І ще, можливо, втеча від оточуючої дійсності в світ практично ідеальний, коли крізь гру фантазії чітко виступає зіткнення живих людських реакцій, котрі мало змінюються, адже базовий набір емоцій практично той самий від віку до віку. Про бажання вийти за рамки часу свідчать усі сюжетні зсуви реальних подій у бік фантастичного і навпаки. Письменниця сміливо переступає поріг художньої умовності й творить живе життя: « – Це та сама планета, де живуть юди? – Так, Земля. Тільки живуть тут не юди, а люди…Чи знаєш, що означає ота перша буква «л»? Любов! Про що це говорить? Про те, що значна частина людей, людства загубила не просто одну букву у слові, а Любов у серці. Відтак вони стали жорстокими, ображеними, гнівними, лісними, нетерплячими, жадібними, хтивими, нахабними, зрадливими, марнославними, улесливими, неспокійними, недбайливими. Є у них таке слово – емоції. І вони нікуди не щезають – це енергетичні субстанції, які заповнюють довколишній простір і продовжують впливати на свідомість людей. Духовне Серце закривається, перша буква розчиняється, залишається те, що залишається…» («Як у суботу над Україною янголи пролітали»).
Відчуття такої собі приватної «позачасовості» сформувало звичку вибудовувати захисні психологічні бастіони. Яснобачення кінця буття, думаю, є для письменниці творчо дієвим, адже вельми важливе саме твоє повноцінне висловлювання, так би мовити, напряму. І тут дійсно не мають ціни спонтанність й «ловитва миттєвостей», що творять «скрижалі часу»: «Всі питання щезли в одну мить. Добричу подумалося: «Заради цього таки варто жити». Він схопив писану торбу й міцно притиснув до грудей. І раптом згадав за малого хлопчину, що дуже хотів вивчитися на доброго майстра. Мовчки всміхнувся сам до себе, бо вже знав, кому в недалекому майбутньому передасть таємницю писаної торби. Із розсіяними по ній зорями, місяцем і сонцем» («Писана торба»).
Системи мотивів та образів оповідань передбачають скерованість у часі. Знаходячись у теперішньому часі й отже зважаючи на нього, авторка уявляє собі майбуття у процесі досягнення бажаного образа майбутнього. Її образне мислення найглибше пов’язане з підсвідомістю. Уміння письменниці бачити природу речей – це чисте бачення неофіта, не вельми обтяжене науковим знанням причин-наслідків, і саме інтуїція, гадаю, те саме «третє око», допомагає їй усвідомити й народити, до прикладу, досить сміливу гіпотезу про становлення української нації: «Нове покоління українців, яке сформувалося внаслідок «квантового стрибка», – одне з тих небагатьох, яке зуміло перейти в інший часовий простір і розширити свою свідомість. Колосальні зміни, які прийшли на цю територію, торкнулися кожного українця. Енергія мудрості, яка століттями спала в інформаційному просторі над цією територією, врапт почала пробуджуватися…А все тому, що вчасно накопичилася критична маса духовності, яка змогла зупинити наступ енергії матеріальності. Замість того, щоб змінювати світ довкола себе, українці почали змінюватися самі» («На скрижалях часу»).
Саме у цих висотах/глибинах вона шукає основ істини, в ім’я хай складної, але не формальної логіки буття. Це викликає до життя цікаві сюжети оповідань, оновлення словника, композиційних ритмів. Звідси – висока емоційність авторської інтонації, посилення елементів проповідництва, певна їхня патетика. Проте, це не означає втрати камерності, органічно близької темпераменту письменниці; її alter ego, не втрачаючи теплоти й індивідуальності, підживлюється новими настроями, ідеями, творчими імпульсами, тому залюбки можна назвати цю книгу гостросучасною.
Письменниця не відвертається від проблем, які «підкидає» нам життя, не соромиться бути тенденційною, навіть банальною. До прикладу, цікавою, як на мене, є оця реприза, що вплетена в езотеричний текст: «Перш ніж глина стала глиною, вона пройшла довжелезний шлях перероджень. Спочатку вона була повітрям, потім частиною чогось невидимого, далі – морською піною, скелястим берегом, піском, деревом, магмою, яка пролилася після виверження вулкана, рікою, краплею в океані, вогнем, який спопеляв усе на своєму шляху, і навіть…прахом. У ній застигли мікрочастинки праху багатьох поколінь, які жили й творили ще до часів Ноя» («Писана торба»). Під пером письменниці подібні вставки, яких насправді є багато, несподівано позбавляються ілюстративності, стають якимись дуже особистими, знаходять нове авторське тлумачення, спонукаючи до роздумів. І розумієш, що всі вони – діти плідної праці інтенсивного розумового пошуку.
Письменницьке стило Валентини Семеняк виступає своєрідним посередником між досить складними віртуальними формами існування людської свідомості й масовим читачем, котрий віддається на волю авторської фантазії, проте відчуває за нею життя в його звичайних, нормальних вимірах, відгадує реальний погляд на речі, що стаються у нашому житті. Ця метафорична «триокість» письменницького погляду дає змогу спраглому до істини читачеві побачити шлях до природної гармонії. До того ж, у книзі нашої авторки не можна не помітити досить сильного впливу східних філософських поетик. Думаю, що це не так формальний зв'язок, як фаза творчого розвитку, збагачення досвіду, котрий виявляється у структурі мислення, в уривчастій асоціативності… Як на моє відчуття, це додає прозі нашої авторки дещицю театральності всього сущого (пам'ятаєте Шекспірове: весь світ – театр…). Та можливо, завдяки усьому вищезазначеному, проза Валентини Семеняк привертає увагу, наголошуючи на головному – vivere memento – пам'ятай, що живеш!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Третє око майстрині

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Ворожба на соняхах.

Раїса Обшарська. ПОЦІЛУНКИ: поезії. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2019. – 224 с.

І чекатиму, і ворожитиму
Я на соняхах, світлом заквітчаних

У письменниці з Чорткова Раїси Обшарської у творчому доробку більше двадцяти книг, більшість складають збірки поезій. Книга, про яку мова, на сьогодні найновіша. Всупереч загальноприйнятній традиції компонувати вірші по розділах, авторка подає двісті текстів без розподілу. Тим самим ніби підкреслюючи тематичну компактність збірки, що витворює цілісний світ, осяяний любов’ю. Поетеса фіксує різноманітні відтінки («нюансики», як сказав би колега Ігор Фарина) вияву-існування-зникання цього почуття. Ці вірші сприймаєш як свого роду щоденникові одкровення ліричного alter ego поетки, захопливі, зрозумілі й цілком доступні для сприйняття широким загалом читачів. «Пий життя, не лякайся трунку, / В нім намішано стільки див, / Ніжні проліски – поцілунки / Ти в душі моїй посадив. / Незбагненних жадань чарунки, / Полум’яних сердець пісні. / Світла магія – поцілунки, / Що кохання дає мені».
У кожного поета є своя провідна зірка. Наскрізним мотивом, домінантою творчості Раїси Обшарської є любов у всіх її проявах – радості кохання («Пий життя, не лякайся трунку»), екзистенційного суму («Тиха туга осіння, / Пахнуть сливи і м’ята, / Осінь смажить насіння, / Щоб пташок годувати»), гіркий досвід самотності («Самотній журавель, / У небі довгий стогін, / Що лине до осель, / Мов дзвін перестороги»). Багато говориться про минущість людини і всього сущого («Я не встигаю жити, так шалено / Збігають дні, минаючи мене»)

Про органічне розчинення у світі природи свідчить самовизначення поетеси, що нагадує стиль античних буколік: «Моя поезія – мій дивний сон, / Солодка нуга виноградних грон, / Що скапує із вуст моїх доспілих». А спокійні й вражаючі своєю природною красою зізнання надовго запам’ятовуються: «Я розмовляю мовою / Дерев, квіток, вітрів, / До друзів зараховую / Котів та павуків», «Я чула голос лісу, він мені / Розповідав свої казки прадавні. / В своїй зеленій дивній таїні, /Дзижчанні цвіркунів, гадюк сичанні, / У шурхоті листків, у пісні трав, У папороті магії сакральній». Саме тут витоки таких природних для авторки виразних тропів: « Я після дощу, як Мавка стану», «Окличними знаками дощ по землі», «Запах свіжої м’яти вечори принесуть”, «Розлігся лапатий сніг, / Мов кіт на дерева сонні», «Серед літа вар’ює градом / Чупакабри, кліщі і гади, / А жар-птиці чомусь нема», «Цікаво чути, як сичі говорять / Посеред світу в темному гаю», «Співають джмелі пісень, Що оси на листі напишуть».
Вірші пані Раїси дуже музикальні, тому добре сприймаються і на слух, і при читанні «сам-на-сам». Вони граційні, легкі, сповнені елегійного настрою, подекуди з нотками осінньої ностальгії, що нагадують нам про минущість буття, єдиною вічною сутністю якого та його виправданням залишається почуття любові. Ось цей вірш, на мою думку, за стилем більше схожий на заклинання чи ворожбу:

Роздоріжжям думок твоїх коди
Запитання мої стережуть
Довгі коси своєї свободи
Обстрижу…
Заблукавши в акордах побачень,
Поміж світлом вечірніх машин,
Ти усе, що здобув і пробачив,
Запиши…
Саламандри нам витопчуть ложе,
Вмиють небо сльозинками згуб,
Поміж синяви днів перехожих,
Приголуб…

Раїса Обшарська не прагне здивувати експериментами з формою чи лексикою, і це, на мою думку, не інфантильна споглядальність невиправно романтичної натури, а своєрідна ретроспекція досвіду вражень, відчуттів, які змальовані на фоні природи, побуту, ознак часу. Проте це не означає, що поезія авторки не має яскравих метафор чи оригінальних образів («нерозчесані трави», «заплакані рими», «груди грудня сірі», «Жовтим сонцем груша падає до ніг», «Вітри гудуть, як бджоли в димарі», «Окличними знаками дощ по землі»). Вряди-годи легенька меланхолійна самоіронія вельми прикрашає її строфічні закінчення («Любов сяйнула у моє вікно, / Бо я ж її колись програмувала», «Доставте собі до десяточки нулик, / І так заспівайте, щоб втішились люди», «Від сліз буває дощ, / А від розлуки – вірші», «Між поцілунками кома не ставиться, / Хто ж то те правило знає…».

У кожному вірші поетеса дивує майже фотографічною точністю у змалюванні того, що вона бачить чи відчуває – картин природи, стану душі, тому її поезії багаті на різні теми, що «підкидає» нам життя: « Хрестів мовчазні примари, / На плитах – печальні вірші. / Сліди, що ведуть за хмари, / Від кроків, що все тихіші…». Упевнена, вельми важлива субстанція – її вірші-молитви, що ніби світяться вірою в Бога, котрий є для авторки уособленням природи як навколо, так і всередині неї: «Вітре буйний, я тебе благаю, / Виконай для мене волю Божу. / Прожени все гайвороння люте, / І розвій у небі хмари сірі, / Дай на повні грудоньки дихнути, / Запали свічки добра і віри».

Поетеса немовби забуває про багатовіковий досвід поетів світу, котрі оспівували кохання і говорить про речі, давно відомі людству, однак її поетична сповідь, що нагадує подорож у пошуках самої себе, приваблює правдою образу, істиною почуття, загального настрою.
В твої обійми, наче в квіти падаю,
Прозорою стаю і невагомою,
Трава кохання проростає м’ятою,
Крізь тебе в мене, пристрасть не вгамовує
І кулькою стає земля просвітлена,
Від подиху летить у Всесвіт лунко,
І падає на синє небо та луна
Жоржинами гарячих поцілунків

Вірші пані Раїси залюбки малюють портрет нашої сучасниці, котра переймається усіма проблемами сьогодення: «Розвіявши тумани смутку й бід, / Будує із добра тверде осердя, / Вкраїнка-жінка прикрашає світ / Перлинами любові й милосердя». Ці нібито прості у своїй звичаєвості, повторюваності почуття, настрої, враження, de facto аж ніяк не є вторинними, бо, навпаки, стверджують поетичну самобутність і самодостатність поетичної творчості авторки. Повторимо ж услід за ніжною і чутливою поеткою, нашою талановитою краянкою: «Не переходить мода на любов, / Адже вона без винятку всім личить»

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Велика вага маленької книги

Ігор Фарина: Візії: вибрані рецензії. Тернопіль: Золота Пектораль. 2019. – 72 с.
Письменник Ігор Фарина – багатогранна творча особистість, яка для багатьох уособлює парнаську різноликість: поет, прозаїк, літературний критик, перекладач, а ще журналіст, есеїст, публіцист. Книга вибраних рецензій, про яку мова, це маленька частинка великого огрому з написаного шановним колегою. Автор володіє філософським складом розуму та художнім сприйняттям дійсності. Він не робить поспішних висновків, думає, поринає у власні роздуми над різноманітними літературними творами, щоби зрозуміти глобальні закони, котрі керують літературним процесом, прагне розібратися в його сутності. Саме з цього поєднання народжені ці неспішні тексти, котрі потребують вдумливого вчитування.
Кожна рецензія автора – трошки загадка, після якої залишається відчуття, що перед тобою тільки що вправно розв’язали непросту задачку. Пан Ігор вірний своїй стилістиці, його стриманий, ніби стишений голос плине спокійно, як у сповільненому кінозніманні. Гадаю, саме тому він має здібність переконувати. Вельми характерним для його манери висловлювання є наступне резюме: «Чесно кажучи, лише схематично окреслюю цю проблему. Добре розумію, що існують нюансики, які вирізняють позицію автора. Не бачу потреби і в заглибленні у спонукальні моменти. Бо мене, як читача, цікавить не цей антураж, а продукт творчості. Себто сама книга» (підкреслення моє – Т. Д.). У текстах пропонованих рецензій рясно виблискують фрази, котрі свідчать про дивовижну спостережливість та вміння побудувати точну характеристику ліченими словами: «Магія швидкоплину не відпускає від себе жодної особистості. І нема ради на таке нахабство часу. Бо що вдієш, коли його ритми щомиті шаленішають?.. Тільки у провінції цей процес дещо уповільнений, але дихання епохи все ж відчувається й тут». Цими словами автор починає рецензію на книгу Олега Смоляка. І всі, хто знає вельмишановного пана професора, залюбки зі мною погодяться, що це його виразний психологічний портрет!
Існує думка, що метою літературної творчості є вплив на психологію читача, занурення його у простір інсайту, де постійно відбувається поширення досвіду й розуміння раніше невідомих речей (інсайт, від англ.insight – проникнення в суть, здогадка, прозріння). Саме так чином працює літературний критик Ігор Фарина! У збірці багато цитованих посилань, починаючи від знакових (і не дуже) імен – їх годі перелічити! Критика цікавлять мандри «мореокеанням слів» у книгах авторів, які він досліджує. І коли щось привертає його увагу, тоді він не шкодує гарних визначень: «неординарні порівняння, небуденні образи, метафоричні зблиски, неповторний шарм, колоритне слівце, афористичність висловлюваня». Але ніколи не забуває поставити свою крапку над «і»: «Хоча з іншого боку дуже хочеться, аби авторка оджерелювала свої рими неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Гадаю, що тема є вартою уваги. Адже не секрет, що твори багатьох молодих літераторів хибують мовною одноманітністю»; «Звісно, жалкуєш, читаючи ці вдатності, що їх ще недостатньо. Але водночас сумуєш через мовні «ляпи»…Часом думається і про те, що окремим творам бракує динамічності»; «Певною мірою до цих словотворів варто, мабуть, зарахувати і вульгаризми…Але думається, що часто-густо їх можна було б замінити подібностями без негативних відтінків».
Мені близькі роздуми автора про об’єктивні та суб’єктивні чинники у висновках критика: «Розумію, що дехто, прочитавши попередні абзаци, говоритиме, що опус рецензента пройнятий рефлексіями проминулого. Можливою є і гостріша реакція. Себто йтиметься про закидування літературного критика каменями зневаги за суб’єктивізм оцінки…давайте не забувати, що будь-який відгук на видання попахує суб’єктивізмом і нікуди від цього не подінемося». Повністю погоджуюся зі словами шановного колеги! Критика, на мою думку, – одна з небагатьох творчих професій, де авторефлексия є фаховою ознакою. Ось що мені спало на думку, коли я читала рецензію на книгу поета зі Львова Петра Гниди. Я непогано знаю його вірші, колись навіть написала відгук, де, зокрема, назвала його поезію помітно урбаністичною. Саме цей термін використав і наш автор: «поет урбаністичного кшталту, але його урбанізм має сув’язь з пам’яттю про село». Мушу зізнатися, що неймовірно зраділа й принагідно згадала вислів дуже мудрої людини, яка колись мені сказала: «Не бійтеся звинувачень у суб’єктивності! І радійте, коли ваша суб’єктивна думка збігається із суб’єктивною думкою іншого критика. Це означає, що ви обидва на правильному шляху – до об’єктивності!»
Може викликати полеміку наступна позиція рецензента, що вряди-годи повторена у декількох статтях: «Усі вищезгадані моменти, безперечно, підштовхують до розмови про тематичні обшири …але не братимусь за це. Звісно можна поділити доробок на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні вірші. Та не впевнений, що є доцільність у такій спробі. Поділ носив би на собі клеймо штучності. Бо всі мотиви тісно пов’язані між собою». Як на мене, напевно, цей розподіл є логічним, так було завжди у всі часи, це одночасно і добре й погано. А що краще – ясності нема. Хоча в принципі, в ідеалі, ніякого розподілу бути не повинно – повинна існувати поезія, все решта, як то кажуть, від диявола!. Талант існує поза класифікаціями й спілками. Й наразі, в цьому «аспектику» наші погляди теж збігаються!
Тепер так багато друкується усілякого і кожної хвилини, та чомусь забулося, що закон переходу кількості в якість літератури не стосується! Видається, що будь-яке слово, тема чи образ давно стали банальностями. Полюбляють казати: написано серцем чи душею. І що? Про маляра чи музиканта так сказати недостатньо, там ще потрібна майстерність, тобто треба довго вчитися, аби оволодіти належною технікою малювання або гри на інструменті. А писати вірші – майстерності не потрібно? Висновки, котрі критик висловлює у формі побажань, кожного разу трохи інші, деколи зачіпають незручні теми, але чесні й відверті «Після проголошення незалежності України у творах з’явилися цитати з текстів раніше заборонених авторів. І часто-густо спроби глибокої медитативності підмінювалися банальністю в ура-патріотичній обгортці»; «Навіщо писати довгі (за обсягом) вірші, якщо нетривіальну думку можна висловити й у двох строфах»; «Й подумалося: а чому не продовжити нанизування порівнянь на коралі роздумувань? Очевидно, оригінальна суміш вийшла б зі збільшення метафоричності та порівняльності».
Однією з центральних тем у цій книзі є ставлення літературного критика Ігоря Фарини до національних рис у сучасній українській літературі. Його влучні характеристики та неупереджені оцінки окремих письменників викликають повагу й розуміння: «…останнім часом мене у поетичних творах передусім цікавить те, як магія ріднизни відшукується у слові…Оживає душа, коли натрапляєш на відгомони рідного. Бо надокучила вовтузня навколо літературного космополітизму. Твори віршарів, які живуть у світах, вражають філологічною вправністю і орієнтацією на чужизну. Та є одне вагоме «але»…соромливо «забувають» сказати, що твори їхніх навчителів не були б такими цікавими для людності без відображення у них національного колориту». Колега критик розмірковує про мовні проблеми сучасних письменників, висловлюючи неординарні й, можливо, деколи суперечливі судження: «Водночас у вище згаданому таїться одна проблема. Дехто почне говорити, що поезомова з діалектологічним ухилом є незрозумілою для окремих регіонів держави, й, мовляв, варто відмовитися від них і більше дбати про літературне мовлення. Та…Свого часу спробував мовно осучаснити деякі поетичні рядки з діалектологічними вкрапленнями. І зі здивуванням для себе зрозумів, що від такого втручання оригінал втратив свою чарівність…Зрештою, не поети, а можновладці винуваті у тому, що громаді досі не втокмачили: рідномовне багатство неможливе без пізнання діалектології».
«Візії» Ігоря Фарини залишаються однією із найцікавіших книг, які мені довелося прочитати останнім часом. На завершення, хочу наголосити на тому, що літературний критик Ігор Фарина працюю у царині «чищення» сучасної української літератури як волонтер – одержимо й безоплатно захищаючи вічні цінності. «Краплинки думок про одне видання. Можливо, вони і не передають у всій повноті його «дихання». Але сумніваюсь, що взагалі може існувати доконечність сприйняттєвого подиху. Якби вона була, то письменник не жив би майбутніми замислами й не існувало б Преображення людського!»

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Цікаво, чи введуть податок на доброту?

Ірина Чуйко. Фільдеперсові панчохи: проза. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2017. – 120 с., іл..
Літераторка Ірина Чуйко – давня членкиня літературного об’єднання, котрим опікується Тернопільська обласна організація Національної спілки письменників України. Її творчий портрет вельми різнобарвний: вона є авторкою декількох збірок поезії та віршів для дітей, текстів популярних пісень, журналістських нарисів на різні злободенні теми. Тепер до читача прийшла її збірка прозових творів, яку авторка скомпонувала у три розділи. Перший складається з дванадцяти коротких оповідок художньої прози. Власне, саме вони спонукають до глибшого прочитання текстів, адже яскраво презентують ліричну сторону обдарування нашої авторки.
Сумні хвилини життя не оминають нікого. Тепла інтонація співчуття, що, без сумніву, променіє від людських якостей самої авторки, висвітлює різнобічні душевні градації героїв оповідок, які страждають, вірять і обманюються, знемагають від самотності й душевного болю, долають чи не долають важкі обставини, ускладнення, затяжну скруту, що трапляються в їхньому непростому житті. Тематика цих маленьких творів зачіпає пекучі для теперішнього сьогодення питання моралі/аморальності, про що, власне, свідчать промовисті назви («Старий джентльмен», «Подвійний туман», «Жебраки», «Криза людяності»,«Погляд самоти»).
Про щасливе/нещасливе кохання написано й буде ще написано чимало творінь, але читачеві завжди їх замало. Колись один мудрий чоловік пояснив мені, що у коханні не існує чужого досвіду, для кожної пари людства все починається вперше, як в Адама і Єви. Тому то кожна історія кохання, про яку пише Ірина, – неповторна. Як, власне, й розплата за помилки у кожного своя: «Антоніна замовкла й задумалась. О…А як же їй боліло!..Серце розпластане й розплющене жалем чи образою, мов розпечений шмат заліза між молотом і ковадлом, в очікування удару рвалося з грудної клітки й не знаходило виходу, а в голові пульсувало, наче дрібні молоточки били в бубни барабанних перетинок» («Мисливець, або Настя плаче»)… «Нащо їй оте нерозділене кохання? Навіщо?Правдивого зізнання Анна чекала дуже багато літ, адже її так прозаїчно використали й викинули на смітник життя, наче непотріб…Це була чуттєва агонія. Сліз і крику не було, але в грудях, на місці серця, – зяяла пустка… («Повернення додому»).
Розділи другий і третій містять відповідно нотатки, спогади, роздуми авторки на теми літературні і не тільки, статті, інтерв’ю, бесіди. Безсумнівно, зворушить читача пам’ятне слово літераторки про письменника Євгена Безкоровайного: «Євген Іванович любив одягати вишиті сорочки, які дуже йому личили. Мені назавжди закарбувався той сонячний день й яскраво голубе небо, як очі Євгена Івановича. Пам’ятатиму його життєрадісним, щирим, усміхненим і у вишиванці” («В дорозі до Шевченка»). Затишне погідне враження справляють рядки, котрі Ірина присвятила нині забутому поетові Василеві Драбишинцю, чарівній ведучій телевізійної програми «Відверті діалоги» Ларисі Михальській, письменникові, заслуженому діячеві мистецтв України Богданові Мельничуку, фотохудожнику В’ячеславові Костюкову й багатьом іншим творчим особистостям. Вельми цікавими є інтерв’ю з відомими тернополянами: директором обласної філармонії, співаком Ярославом Лемішкою, з літературознавцем Сергіем Ткачовим.
Поетична замальовка «Коли приходить натхнення» вражає рідкісним настроєм світлої життєвої радості на фоні переважного песимізму збірки, репрезентує чисті помисли й гарну уяву нашої авторки, висловлені образною мовою: «І не пригадаю дощу вже, коли після нього на небі з’являється це диво природи Райдуга, Веселка. Дійсно, веселка, коли бачиш над собою яскраве видиво із семи кольорів на тлі освітленого неба і радієш так, без причини на те. Просто милуєшся красою, що наче коромислом зачепила смарагд (зелень) обох берегів ріки і тримає так обережно, наче якусь коштовність».
Ірина Чуйко – особистість із чуйною і вразливою душею. Її хвилює чимало речей, що відбуваються у нашому рідному місті. Вона пише правдиво, промовисто й стурбовано про проблеми людей незрячих («Біла тростина»), пересічних пенсіонерів («Старий джентльмен»), про крадіжки на тернопільських цвинтарях («Осіннє»), про відсутність побутової культури: «Зверніть увагу на лаву, що по вулиці Сагайдачного, в якої дуже акуратно відпиляли дерев’яний брусок (невже ніхто не чув і не бачив? («На пам’ять про Тернопіль”). «Невимовно набридла огидна мазанина на стінах будівель і парканів з непристойною лексикою графітчиків. Найбільше шкода мені людей, котрі щоразу намагаються затерти, забілити, замалювати ці непристойності. Якби вдалося спіймати горе-художників і змусити попрацювати над знищенням своїх «чудових» розписів…можливо б тоді в них прокинулась елементарна культура і повага до тих, котрі важко працюють над втіленням нашої спільної мрії про місто майбутнього – файне місто Тернопіль! («Файне місто Тернопіль»).
Навіть бездомні тваринки відчувають добре серце цієї неповторної жінки: «Подейкують, що і на котів і на собак введуть податок. А що ж мені доведеться робити, коли дикі кішки облюбували моє обійстя й просять їсти…біжать назустріч, щойно рипне хвіртка…не раз із вдячності приносять мишку на килимок під двері… Що маю з тим діяти? Шкода їх – живі ж істоти…Цікаво, а на доброту теж введуть податок?» («Прощавай, вишенько»).
Завершити свій щирий відгук про чесне, переконливе, вагоме слово обдарованої літераторки Ірини Чуйко хочу її ж рядками з елегантної картинки «Контрасти»: «Що нам потрібно для радості? Щось маленьке й незначне, на перший погляд, а приємне. Усмішка маляти, щасливий сміх мами. Хороша людина побажала вранці «доброго дня», й у вас на цілий день забезпечений чудовий настрій». Впевнена, що чудовий настрій читачеві подарує і ця талановита книжка!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Карпатські мантри

Василина Вовчанська. ПОГАР ЧОРНИЦЬ: проза. – Тернопіль: Золота Пектораль, 2019. – 104 с.

Письменниця Василина Вовчанська родом із Закарпаття. Мешкає у Тернополі. Працює викладачем кафедри теоретичних основ і методики фізичного виховання ТНПУ ім. В. Гнатюка. Книга «Погар чорниць» – п’ята в її творчому доробку – дебют у прозі, перші чотири – поезія.
Читацька авдиторія помітно вужчає. І це спонукає літераторів шукати свіжі теми, нові форми комунікації з Часом, котрий вимагає тонших взаємостосунків між текстом і читачем. Однак шанс отримати інтерес читача має тільки той текст, який показує частинку буття з незвичного, небанального ракурсу, і головне, демонструє якість написаного. Наша авторка у своїй книзі майже відкритим текстом декларує розуміння того, що для досягнення гармонії треба відчути красу життя, спробувати плавно і гнучко влитися в його безперервну течію. У сучасній літературі прози зараз дуже помітна тенденція до малих обсягів: навіть об’ємний роман має бути книгою, яку можна прочитати, так би мовити, «не відриваючись». Гадаю, це пов’язано зі способом життя сучасного жителя, котрий не має часу на читання великих епопей чи багатотомників. Прагматичний погляд, шкода, та він містить велику долю істини. Ми живемо у світі нових непевностей, фобій та страхів. Чомусь саме вони стали визначати наше майбутнє. Тому дуже важливі розмисли письменниці про людину та її modus vivendi, власне її людське побутування на світі.
Збірка «Погар чорниць» (у закарпатській говірці слово «погар» означає «склянка») містить двадцять п’ять коротких оповідок, які я би назвала новелетами. У більшості творів художній конфлікт переноситься всередину самих героїв, боротьба відбувається в їхніх душах — з самими собою, з власною легкодухістю, відчуженням, роздвоєністю, а їх активність спрямована на пізнання якихось дуже важливих істин як особистісно-буттєвого, так й універсального характеру. Важливий етичний вибір (а для героїв письменниці це, по-суті, віднайдення сенсу життя, його повноцінності й духовної наповненості) здійснюється персонажами в умовах зіткнення з певною проблемою, коли сам вибір стає неухильним і доконечним, коли третьої відповіді між «так» і «ні» не дано, або в умовах спокійного часоплину, де вибір здійснюється через самопізнання, самоаналіз, рефлексію, і де його може взагалі не бути: все залежить від душевного стану героя/героїні. Усі персонажі письменниці певною мірою філософи, натури чуйні, загострено уважні й зосереджені, у зв'язку з чим видаються трохи диваками — немов не «від світу цього». Моральний вибір є для них Вибором з великої літери — визначальним, пов’язаним із відкриттям себе, здобуттям внутрішньої тотожності. Проблеми, які розв'язують герої письменниці, мають характер щонайзагальніший — сенс-спосіб життя, єдність і протистояння плинові часу, добро і зло, романтика і побут, ідеальне й реальне тощо.
Майже кожна із запропонованих новелеток містить певний символ, і на мою думку, саме на цьому базується враження про цілісність стилю письменниці: дитинство і вдячна пам’ять, любов до батьків, що допомагає знайти у теперішньому рівновагу між минулим і майбутнім («Малиновий щем», «Полиновий осад»). Коли довкола панує імітація, з’являються туга за справжніми почуттями і надія на світло («Захисти мене», «Плач журавля», «Жалюгідний мідяк»). Якщо письменниця не ховає свого ставлення до тої чи іншої історії, її емоції відкриті, а напруженість і тривога залишаються, так би мовити «за кадром», тоді її перо народжує чудові образки поетичної прози, де панує інтонація сповіді, подорожі у пошуках самої себе («Меланхолійна ніч», «Горобина», «Пацьорки стріч», «Погар чорниць». «Навколо буяла така краса, що дівчина мало не втратила дар мови. Їхній табір був у лоні дивовижних Карпат, оповитий ніжним трепетом смерек і сосон, шелестом трав, дзвінкоголосим пташиним співом та кришталево-чистою вродою річки Прут, хвилі якої лагідно шепотіли, ніби кликали за собою. Цю велич ладної природи Оксана зберегла у серці на все життя». Деякі новелетки написані у стилістиці карпатської говірки, з домішками специфічного гумору («Загадка минулої ночі», «Новий статус», «Життя триває…», «Лохотрон»).
Часто можна зустріти вираз, що будь-яка література, це, насамперед, виховання душі. Ключове слово тут – виховання, тому не дивно, що викладач за фахом відбулася як літераторка, котра у своїх творах проповідує, зокрема, засади євгеніки – науки про покращення духовного і фізичного здоров’я людини, що бере свій початок у гуманізмі ХVІІІ століття. Особливим для авторки є сміх, який (так вона вважає услід своїм світлим попередникам) вимірює стан здоров’я стосунків між людьми, має соціальну функцію як форма комунікації – сміючись, ми показуємо оточенню, що ставимося до нього приязно і розуміємо його. «Ухопивши газету, я миттю помчала у садок, на ходу читаючи заголовки, бо вони одразу впадали і вічі. На першому місці у мене була рубрика «Гумор», от і з неї почала читати. Сміялася без зупину, а сміятись я люблю, адже бабуся неодноразово стверджувала, що гарний настрій підвищує продуктивність праці».
Принагідно хочу відмітити дві особливості книги, які вельми помітні саме тому, що зустрічаються тепер нечасто. По-перше, це висока якість літературного редагування письменника Богдана Мельничука – воістину чародія цієї вельми потрібної справи. І не менш важливою я вважаю подвижницьку видавничу діяльність прекрасного поета, чортківчанина Володимира Погорецького.
Зізнаюся, що рядки з новелеток Василини Вовчанської хочеться цитувати й цитувати, але я залишаю цю приємність читачам, які неодмінно знайдуть у цій книзі щось близьке своїм настроям, своїм уподобанням і багато-багато любові. «Я знову згадала слова бабусі, що у кожного своя доля. Так, її величність Доля у кожного своя, і, попри все, дякуймо Всевишньому за кожний прожитий день, за сміх, за смуток і той шлях, який доводиться пройти кожному з нас».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Через фільтр історії

Євген Хміль. СУВ’ЯЗЬ: роман. – Київ: Видавець Корбуш, 2019. – 256 с.: іл.
Письменник Євген Хміль родом із села Криве, Козівського району на Тернопільщині. Випускник Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя, працював у багатьох містах світу: Барселоні, Порто, Лондоні. Мешкає в Тернополі. Дебют у літературі – любовно-пригодницький роман «Amor fati» (2018).
Новий роман «Сув’язь” можна порівняти із дзеркалом, лише місткішим. Людина бачить у дзеркалі своє відображення, а художня література – таке дзеркало, яке показує не тільки обличчя людей, а й характери, психологію їхніх вчинків та вплив на подальшу долю. Молодий сучасний письменник Євген Хміль віддзеркалює свій час, його соціальні напруги. Проникливий в оцінках, здатний глибоко вникати в суть проблем, він є описувачем не тільки власного життя, а й свого часу – з його трагедіями, радостями й обмеженостями.
Євген Хміль чітко усвідомлює: писати можна тільки про те, що добре знаєш! Автор вельми прагне бути злободенним, актуальним, однак розуміє, що злободенність не є метою літератури. У нього все придумано, але нічого не вигадано, напевно, він знає, що вигадка – не факт, але й не казка, а правда життя у модусі можливого – категорія ще з часів Аристотеля! І ще одне спостереження. Цікаво зауважити, що автор намагається знайти паралелі між двома стилями викладу , рівноцінно поєднати fiction – вигадку та non-fiction, побудовану на винятково реальних фактах, сиріч документальну. Аура авторського розповідання впливає на читача суґестивно, тобто тримає його у полоні ненав’язливого навчання-навіювання. Із розгортанням оповіді, чим ширші й дальші обрії роману, щонайінтенсивнішою стає доцентрова сила авторської суґестії. А цей процес вимагає від автора таланту й уміння зібрати докупи запропонований різнорідний матеріал: «29 квітня 1943 року село Молотків у Тернопільській області було спалене вщент каральними загонами СС. Частина жителів згоріли живцем, решту – розстріляли. Пізніше стало відомо – село допомагало воїнам УПА… 21 жовтня 1947 року почалась операція «Запад». Уряд СРСР не міг здолати опір Української Повстанської Армії (УПА) і вирішив позбавити їх підтримки від населення. За один день із Західної України депортували 7 тисяч людей: жінок, чоловіків, дітей. Усього 26 460 сімей, які хоч натяком мали відношення до УПА. Серед цих людей опинилася і Василева родина».
Що може бути спільного між Лондоном та глухим селом на заході України? Може, незмірна глибина історії, насиченість цієї історії та землі кров’ю, стражданнями й випробуваннями – через війни, численні окупації й голодомори? А може, вірність до Батьківщини, що в найстрашніших іспитах зберігає силу любити і виявити ту любов, живучи в емігрантському середовищі?
Письменник розповідає історію української родини, що на вітрах двадцятого століття була роз’єднана, розкидана, розпорошена. Час оповіді – початок дев’яностих; місця, де відбуваються події – Лондон та село Хомине на Тернопільщині. Письменник вибудовує сюжет, де ключовим моментом є зустріч головних героїв старшого покоління: Дмитра, вимушеного емігранта, жителя Туманного Альбіону та його рідної сестри Лесі: «То були найщиріші та найміцніші обійми. Кожен з них крізь плач намагався сказати хоч щось з того, що назбиралось за всі сорок сім років розлуки. Та вимовити нічого не могли. Обом відняло мову, і замість слів лунало лише глибоке ридання. Вони виплакували все, що було на душі: і радість, і сором, і жаль, страх»
Євген Хміль уміє будувати інтригу на дослідженні явних та прихованих мотивів діючих осіб, на їх багаторазовому перетинанні, переплетенні, зрештою – сув’язі. Батьки і діти, брати і сестри, молодість, кохання, секс, любовні трикутники, навіть спроба суїциду… У фіналі автор намагається за допомогою красивого happy end-у гармонізувати складну картину взаємовідносин між своїми персонажами, але точка кристалізації, принаймні, у любовному трикутнику: Кетрін-Стефан-Оксана, судячи з останньої глави роману, поки що ховається у лондонському тумані. Текст насичений точними спостереженнями, автор фіксує деталі, щоправда, інколи ухиляючись від естетичного інструментарію, особливо у відвертих описах інтиму. Проте, іронія, гумор, котрі деколи зустрічаються, створюють певну розрядку, відчуття свободи й необов’язковості: «Без традиційного привітання президента святкування Нового року молодь собі не уявляла. Це як перепустка для часу: президент привітав – рік Новий настав…Іра і Таня теж були по-новорічному вдягнені, але англійця їх вбрання не вразило. На Тані – біла сукенка з мереживом, а на Ірі – коротка червона сукня з таким декольте, що можна було побачити всю глибину її душі…Кафе «Пролісок» у райцентрі перейшло у приватну власність, і тепер на ньому висіла нова вивіска «Гудзон»…Англійськими фунтами цьому вертепу ще ніколи не платили, і хлопець, який збирав гроші, ще довго крутив невідомі купюри. Та щойно Василь сказав йому курс у купонах, хлопчик радісно закліпав очима. Куди вони прийдуть колядувати через день у першу чергу, він уже знав!».
Як я вже згадувала вище, Євген Хміль оспівує Лондон, який добре знає, у всій його історичній, етнічній та літературній специфіці. В описах його лондонських розділів панують англійські аромати й дух української діаспори. «Подібні долі згуртували земляків, і вони створили собі маленьку Україну там, куди закинула їх доля – у Британії. Все, що було в їхніх силах, – це не відцуратись від своєї мови, віри та традицій. І сьогодні з’явився черговий тому доказ – відкриття пам’ятника Володимиру Великому на одній з центральних вулиць Лондона”.
Влучно і яскраво автор відображує реалії, коли сюжетні перипетії переміщаються на українські терени. Настрої, стосунки, щоденний побут і святкове різноманіття створюють особистісний ефект, і майже завжди гнучко перемежовуються зі вставками історичної хроніки. Ось яким побачив рідне село у грудні 1992 року, через майже п’ятьдесят років українець, волею долі англієць: «Темні хмари, дрібний дощ. Усе навколо занадто сіре: голі сади, зорані городи, хати. Типове село на теренах України, яка щойно здобула незалежність. Церква, клуб, школа, бібліотека та колгосп, який уже майже розпався. Дорога не мала твердого покриття і від постійних дощів перетворилась на болотяну річку…Дмитро оперся на залізний заржавілий пліт, замість якого колись був тин, і не поспішав ступати на подвір’я, де провів сімнадцять років свого життя. Ані хати під соломою, ані стайні, ані клуні. Але сад ріс на своєму місці. Дерева старі, давно не плодоносили. Ніхто за ними не доглядав, та зрізати все ж не наважувалися. Що відбувалось у душі Дмитра, рідна сестра, яка також боса бігала тут колись, здогадувалась!»
Прозаїк Євген Хміль належить до нової генерації літераторів, найважливішим моментом якої є їх творча активність, бажання абсолютної творчої свободи, стихія пошуку в царині широкого використання документального фактажу, експерименти з формою тощо. А парадоксальне поєднання – прагматичне мислення плюс оптимістичне бачення реальності, гарантують йому в недалекому майбутньому здобуття певної переваги серед українського літературного середовища. Принаймні, я щиро йому цього бажаю! Bonne chance!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Молиться над аркушем перо

Володимир Кравчук. Годинник на розп’ятті: поезії. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2019. – 112 с., редактор – Олег Герман.

Поет Володимир Кравчук прийшов до читача з новою книгою поезій, котра постала за словами з його вірша: «від доторку до власної душі, до власних думок, народжених від живої іскорки Всевишнього». У коротенькому слові до читача автор зауважує суттєві риси створення символічного образу, що дав назву книзі: «Спогад переносить мене у передвеликдень. Йду старим сільським цвинтарем …Бачу похилений дерев’яний хрест, де з правиці розп’яття вивершується проіржавілий цвях. Ранкове сонце, яке падає на нього, витінює стрілку. Годинник! Сяйнула думка… на розп’ятті». Поетична уява письменника не лишилася осторонь побаченого, створивши цю дещо містичну метафору нашого часу на тлі вічності.

Пропонована збірка насичена різнотематичними текстами, що складають чотири розділи: «Годинник на розп’ятті. Дванадцять монологів», «З хитких заграв», «Зачерпну польоту у лелеки», «На берегах моєї сивини». Перший розділ, на мою думку, є програмним, адже монологи побудовані за принципом втілення узагальнюючих ідей: цвяха, межичасся, споглядальника, уяви, ковили, стрілецької варти, повстанського лісу, бруківки, думки, нульового рубежу, лози, щему). Поезія цього розділу набуває символічного виміру, підсилює містичну ауру поетової творчості, її філософську глибину, що переводить змальовані явища зі сфери очевидного – до прихованого, до суті.

Вірші у збірці вельми характерні для поетичного менталітету Володимира Кравчука. Внутрішня спорідненість філософського і художнього мислення – це вияв поетичної чутливості-чуттєвості у поєднанні з раціональним, узагальненим, що в свою чергу, визначає індивідуальність світовідчування як оригінального й самобутнього. Це, зазвичай, роздуми, що підводять до якогось питання-висновку, часом без відповіді, або ж такого, відповідь на котрий ховається у майбутньому. А ще, на мою думку, поет оптимально, як на теперішнє межичасся , зреалізував свої думки про людину, про її відповідальність перед історією, про значущість її дій та вчинків. Однак, хочу уточнити: так, узагальнені й раціональні, старі як світ мотиви й теми, але щоразу ніби наново, ніби вперше пережиті. Тобто, процес народження поезії завжди індивідуально-особистісний, і саме в цьому його/її непроминальна зваба і незгасаюча краса!
Вірші Володимира Кравчука можна розрізнити за типами виражених переживань (власне автора, чи його alter ego, не суть важливо!) на публіцистично-патріотичні, любовно-інтимні, пейзажні (про філософські вже говорилося). Проте, хочу наголосити, що моя класифікація не зовсім тематична, тут мова ведеться про важливіші речі, щось на загал певних взірців внутрішнього переживання homo sensus – людини відчуваючої.
Отже, віршована публіцистика, на мою думку, є найскладнішим жанром у творчості будь-якого митця: поєднати мотиви і прийоми публіцистики (події сьогодення болять поетові!) з поетичною стилістикою (нагадаю з підручника – поетична мова є мовою непрямою) – мало кому вдається; як правило, патріотична риторика домінує над образом. Однак, на мою думку, сила таланту і досвід майстерності допомагають Володимиру Кравчуку досягти бажаної гармонії. Поет прагне осмислити дійсність засобами полемічного протиставлення зовнішніх мінливих і суперечливих реальних подій з їхньою прихованою суттю. Виявляючи свою справжню громадянськість, митець у кращих своїх віршах сягає високого суспільного звучання і психологічної насиченості.
Володимир Кравчук – майстер пейзажної лірики. Щиро зізнаюся, що було складно вибрати вірша для цитування, бо вони всі, як на мене, маленькі шедеври! Мотиви проминання всього земного, пантеїстичні мотиви, поезія природи, вишукані рефлексії та медитації над буттєвим сенсом усього сущого. Звертаю увагу читача на вибагливе римування, внутрішню музику світлої печалі та лаконізм вислову і хочу підкреслити, що подібне звукове та лексичне багатство не виняток, а правило у цій збірці.

З присмерковим сувоєм неквапно
Закрадається ніч темнолиця
І поставити зіркою крапку
Після розчерків дня норовиться.
Безсоромно виманює вітер
Із листви вже прив’ялену тишу.
…Цей сюжет без закреслень, як витвір,
Мабуть, вдумлива осінь допише.

Підсилює поетичну принадність збірки натхненна, проте без надмірної екзальтації, інтимна поезія: «Зламаною гілкою чекання / На крайнебі знов твоє ім’я / Вкотре вже виводжу із мовчання, / Навздогін за слідом журавля. / Слово, наче латку, винувато / Захитає спогадів чота. / Хто, як я, розлукою заплатить – / Ймення впише, щоб лиш сам читав…».

Для поета тільки вірші говорять зі світом, передаючи динаміку душевного життя і відбиваючи його особистий шлях до істини. Що так сильно вплинуло на дозрілий, осінній стиль нової поетової збірки? Про що він нам повідав? Про життя і про людину в універсальному, буттєвому, космічному сенсі? Поетове сповідальне «хто я?» майже непомітно перемінюється на узагальнююче «хто ми є?». Якщо вести мову про стилістичні засоби, то на мій погляд, вони переконливо свідчать про, з одного боку, неприховану складність змісту і вислову, а з іншого, зорієнтовані на випрозорену простоту і ясність, теплу манеру вислову, іноді іронічно знижену. Деколи це пов’язано з експериментом, спробами певного переосмислення набутого поетичного досвіду, хоча поет стриманий у засобах яскравого новаторства, і чогось аж радикального у цьому сенсі в нього нема. А от повага до національних традицій, любов до рідних теренів, до рідної мови, помножені на знання поетичних законів – це Володимир Кравчук!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Сучасний погляд на роман Богдана Бастюка «Сопигора. Хроніка галицького села».

Сучасний погляд на роман Богдана Бастюка «Сопигора. Хроніка галицького села». Через 28 років з часу опублікування.

Як уже неодноразово помічено мудрими соломонами, за перебігом літ починає спрацьовувати, так би мовити, синдром забуття. Пам’ять починає підводити, а ми проходимо повз наше багатство, часом не помічаючи, що самі себе збіднюємо. Так сталося, на мою думку і з романом письменника Богдана Бастюка «Сопигора. Хроніка галицького села». Свого часу цей твір викликав значний резонанс і в читацькому середовищі й посеред письменницького загалу – галицька сага, котра увібрала в себе живе життя подільського села ХХ століття, заслуговує бути наново прочитаною, побаченою з позицій сьогодення, долученою до найкращих наших літературних надбань.
Спочатку трохи історії. Уперше цей епічний роман з’явився друком у журналі «Тернопіль» (№3/1991 – №1/1995), що був заснований у січні 1991 року, як перший в області й в Україні незалежний громадсько-історичний та літературно-мистецький народний часопис. Перша книга вийшла друком у Тернопільському видавництві «Джура» в 1999 році. Друга книга і також окремі фраґменти незакінченої третьої періодично друкувалися у часописах «Золота пектораль» та «Курінь». Свого часу зацікавлену розмову про роман на сторінках преси вели Іван Гермаківський, Богдан Новосядлий, фаховий аналіз зробили Петро Сорока, Євген Баран, Сергій Синюк. Та найкраще про свій роман написав сам автор, письменник-галичанин Богдан Бастюк: «В історичних глибинах мого краю ще дрімають події, люди села…Вони сплять. Міцно і непробудно. Незважаючи на гудіння тракторів і літаків, брязкання дійниць, лемент заводських гудків та автомобільних клаксонів, не звертаючи уваги на щороку нові гасла й лозунги. Не дивлячись на те, що їх мешканці у пошуках модного лахміття та легенького карбованця по кілька разів на рік перетинають кордони сусідніх країн… може скластися враження, що оце вже воно і є – пробудження, що ми вже живі, діяльні і, немов за помахом чарівної палички, починаємо жити повнокровним, гідним людини життям… Не тішмося. Бо окрадено нас тяжко і надовго. Бо пограбовано нас підло й безсоромно. Бо катовано нас криваво й дико… Сьогодні… я намагаюся згадати і згадую болісно усі оті сни-розповіді краян-сусідів, а також своїх дідів, бабусь, батька й матері… і, змережуючи словами наступний аркуш, я докладаю усіх сил, аби повернути пам’яті хоча б… двадцяте століття».
Кожна книга має свою долю. Декому непотрібна істина, бо вона безжальна і руйнує надії. Дехто полюбляє таїну, бо вона ці надії зберігає. Та існують книги, що є портретами свого часу. Читачі мого покоління зачитувалися «Пригодами бравого вояка Швейка» – досить об’ємним романом чеського письменника Ярослава Гашека (1883 – 1923), де фоном подій слугують національні й побутові реалії Австро-Угорщини напередодні й під час першої світової війни. У романі сатирично-гумористично відтворені метушня і хаос військового часу, зокрема, на теренах Галичини. Богдан Бастюк у «Сопигорі» (йдеться наразі про першу частину) теж проводить своїх сільчан крізь грози першої світової війни. У романі-хроніці нашого краянина перед нами постають історії з життя мешканців притернопільських сіл і Тернополя, тобто мешканців Галичини, що була складовою тієї ж імперії.
Однак не тільки географічні збіги спонукали мене зробити спробу порівняти обидва твори у руслі тенденцій світової літератури і пошукати стилістичні риси, що їх об’єднують. Ці романи не схожі на звичний історичний жанр. І хоча автори розповідають про відомі з підручників події, там марно шукати точності фактажу, котра більше притаманна історикам, аніж белетристам; архівних матеріалів тут нема, більше довіри живій людській пам’яті, розповідям очевидців та свідків певних подій.
Романи за своєю літературною формою – зібрання новел, де композиція не має конкретної зав’язки, кульмінації та розв’язки, не простежується тут і виразна сюжетна лінія; знакова деталь – обидва твори незакінчені. Зображувані події і явища автори розкривають в окремих картинах, у цікавих епізодах. І найцікавіше порівняння – тексти поєднує іронічний, гумористичний стиль оповіді та резюме авторських поглядів на життєві проблеми, яке вони вкладають у вуста своїх комічних героїв. Пригадаймо житейське у Швейка: «Як буде, так і буде, і все-таки якось воно буде, і ще такого ніколи не було, щоб якось та не було». Відчувається помітний перегук із поміркованими сентенціями сивочолих сільських філософів із «Сопигори»: «Слід зауважити, що галичани звикли дуже обережно ставитися до всього, що буде завтра. І тому ніхто з цілковитою певністю не говорить про свої наміри на найближче майбутнє. Кожному намірові, навіть найкращому і найпевнішому обов’язково передують висловлювання: “Як дочекаємо… як Бог дасть діждати…завтра день покаже…».
Повернімося до «Сопигори». Отже, визначальною рисою роману є динамізм і напруга за відсутності конкретики композиції. Наприклад, майже анекдотична історія «Така приємна розмова», де розповідається про потяг і самокрутку – це з потоку життя вихоплене ядро події, на якій зосереджено-скупчено всю увагу. Оповідь письменника неспішноплинна, соковита, дуже детальна, з безліччю реальних цікавинок: «Раннього ранку другої половини липня 1912 року, задовго до фатальних пострілів у Сараєві, що через них буцім вибухнула перша світова війна, з Сопигори до залізниці, а як по-місцевому, то до колії, квапився Онуфро Дудка з косою на плечі та полотняною торбиною в руці. В торбі був глечик з водою, дві молоді цибулини, два не дуже вквашені огірки, шматочок жовтого старого сала і половинка чорного житнього підпалка, спеченого з решток торішнього борошна».
Письменник знав й відчував гумор, який вимагає філігранної «заточки» стилю, позаяк комічний жанр – один із найскладніших у мистецтві. Суть його – подвійне відображення, і хоча література – річ вищою мірою серйозна, проте вона водночас і гра. І писати гумор – це також у певному сенсі «гратися». Богданові Бастюку добре знайомий азарт цієї гри. Він і по життю був артистичний, нестримно ерудований, з вихором імпровізацій, коли з особливою чутливістю вловлював і «виловлював» комічні деталі й дрібниці, що сховані від байдужого й нецікавого погляду. При тому судження автора починають ніби «світитися» через протиріччя, котрі передано за посередництвом комічного, смішного. Слід додати сюди особливі стилістичні засоби – «смачні» лексеми, іронічну інтонацію, каламбури, фольклор, приказки й прислів’я, виразні діалектизми тощо.
Розповідаючи буденні приватні історії, що траплялися з людьми, прозаїк піднімається до узагальнень. Здебільшого новели не повторюють одна одну: то нарис, або побутова сценка, чи навіть репортаж, де автор нічого не вигадав, а просто підмітив той чи інший несподіваний ракурс і оповів про нього із ретельністю, пильністю й запалом проникливо-гострого хронікера. Смішна подробиця, дрібничка, комічна ситуація існують не самі по собі, а допомагають виявити риси характеру, легко і ненав’язливо «приперчують» текст: «То в тій, то в іншій хаті збиралися до читання газети, котру той чи інший сопигірець привозив з Тернополя. Господар, який придбав газету, обережно виймав її , акуратно складену, з-за пазухи, розстеляв на скрині, присував ближче лампу і починалося читання. А що грамоту знали не всі, то частенько до газети садовили учня. І дитина досить гладко читала. Господарі при тому вдавали, що все розуміють, і схвально, мов гусаки на морозі, кивали головами…Після читання розпочиналося обговорення.. найчастіше перепадало на горіхи Юзефу Пілсудському, і членам уряду, які «дбають лише про панів, грошей мають хоч греблю гати… хотіли б, аби хлопи задурно робили… за безцінь скуповують хлопську працю… міністри з панами офіцерами та генералами пропивають Польщу… аби справити новий кожух, то треба продати корову…». У зв’язку з останнім справедливим зауваженням, дорогий читачу, мимоволі закрадається думка, що якщо і є на світі щось стале і постійне, то це – ціна на кожух. Бо й сьогодні у Галичині, аби придбати навіть не кожух, а вутлу дублянку, належить продати корову. А то й дві…»
Автор ретельно виписує картини побуту й хід подій, добирає штрихи і деталі, з яких вимальовує виразні типажі. Він полюбляє підкреслити якісну складову теми, виявити її фактуру, знайти свіжі слова. У кожному з його персонажів проявлено людську сутність, кожен має індивідуальне обличчя. Як результат, канва оповіді мовби вишита узорами з буцімто хапливих штрихів, що ніби й не мають комізму, проте необхідні для створення відповідного емоційного фону. Буває, навмисне загущує фарби, публіцистично загострює й осучаснює ситуацію: «А тепер задумаймося, дорогий читачу, якими, даруйте, дурнями і пришелепкуватими в очах галицького тактовного, мудрого і вихованого люду виглядали всі ті, хто десятиліттями наперед планував і прогнозував «світле майбуття», барабанячи в пропагандистські барабани, б’ючи в лозунгові дзвони, горлаючи в усі мікрофони і репетуючи зі шпальт газет, скільки ми й чого восени зберемо, яких висот досягнемо, кого саме «наздоженемо й переженемо»…».
Як бачимо, Богдан Бастюк умів майстерно поєднувати глибокі спостереження й розсипи дотепності, через що манера його оповіді має характер буцімто розважальний. Втім саме поєднання цих якостей є запорукою читабельності досить таки мозаїчної композиції роману. Автор свідомий свого покликання: «Кажуть, дорогий читачу, що є гумор габровський, англійський, і ще там хтозна-який.. Та й добре. Та мені здається, що є ще гумор галицький. Особливий і неповторний…як на мене – це цілий неторканий пласт нашої духовної і життєвої наснаги…».
Стилістика завершальних розділів першої частини книги – «Ворожба», «Гостинець», «Місто» – стає строгішою, ощаднішою, втім не зазнає спрощення. Письменник помічає, акцентує й прогнозує суспільно-економічні хиби й прогалини у розвитку села й міста. Помітно більшає художнього прийому інвективи, де посилюються мотиви гніву, нищівної критики, навіть ненависті до явищ, які різко контрастують з авторським ідеалом, натомість майже вигасає інтонація гумору й великодушної іронії: «Минуть літа. Історичні події так трусонуть планетою і, зокрема, Галичиною, що повибігають зі світлиць на поверхах їх розгублені і перелякані мешканці. І ті, кому пощастило, опиняться аж за далекими морями й рубежами…А ще інших позганяють у численні гетто, а там – і в яри при містах і містечках. І навіки…Когось закатують у тюрмах, а ще когось везтимуть у холоді й голоді у вагонах для худоби безкрайніми просторами геть здичавілої у двадцятому столітті Росії в далекі сибіри й заполяр’я. І навіки…Бо скільки тої людини!.. Дрібненька вона й беззахисна. Безсила і непомітна, що й сліду по мільйонах не залишиться».
Центральний пафос роману – зухвале підважування усталених поглядів на нашу історію, темпераментне заперечення стереотипів мислення. Богдан Бастюк ніби полемізує із загальниками спрощеного бачення, і його полеміка має позачасову цінність, оскільки протистоїть усякому збаналізованому світоглядові, ставлячи в центр пересічну, просту, непомітну на тлі історії людину. Та найголовнішою ознакою стильової манери прозаїка є розгортання власної вільної думки, авторське заглиблення в явища минулого, інтерпретація цих явищ на широкому історичному тлі. Писати про селян було для нього мистецтвом розуміння, мистецтвом співпереживання, зрештою, мистецтвом власного самовираження. Гостроспостережливий, іронічний та самоіронічний, майстер психологічного портретування, Богдан Бастюк засвідчив свою здатність побачити ніким не побачене, у відомому знайти невідоме. Письменник поглибив для нас панораму доби Галичини, вніс у неї нові знання, вибудував свій літературний світ, у який варто йти кожному, хто має жадобу пізнання історії нашого краю, або хоча би має бажання втішитися гумористичним живим словом – принадою захопливого читання. Письменник Богдан Бастюк досі поряд із нами, своїми читачами. Жодна переоцінка цінностей роману-хроніці «Сопигора» не загрожує, позаяк правда й талант не піддаються інфляції. Бо то Література.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Прогулянка з метеликом, або Вдячність поетові

Микола Воробйов. Гора і квітка. Вибрані вірші. – К.:А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 224 с.: серія «Українська Поетична Антологія».
Вірш, що слугує за motto, і з якого позичено назву для всієї збірки, якщо не програма, то точно, камертон поезофілософії Миколи Воробйова: «висока гора / маленька квітка / сніг покриває / і гору і квітку…». Майже на дотик, як у трансі, відчуваєш одночасність перспективи, безпосередньої, ніби народженої дитячим придивлянням. І дійсно, і гора, і квітка, поставлені уявно поряд – це парад асиметричності та елегантний гімн простоті природних форм, а сніг символізує Час, що є синонімом Вічності, яка покриває і поглинає все суще на Землі.
Споглядальний настрій більшості поезій свідчить, що йдеться про людей і речі, що їх оточують, та, прошу уваги! – вірші зовсім не прості, декотрі складні для сприйняття, швидше, мова далі піде про непрогнозовану простоту, як про внутрішній антонім до штучної ускладненості. Це незвично, це насторожує будь-якого розсудливого читача, котрий у всьому шукає домінування логіки. Проте, на противагу логіці, а ще краще як вимкнувши її, розумієш, що поет володіє здатністю дивитись на речі під іншим, ніж твій, кутом зору. Його погляд спрямований інакше, несхоже, не з того місця, як у всіх нормальних людей. Володимир Моренець називає цей кут зору поета «особистісною духовною субстанціоналізацією метафізичного нульового стану».
Але чарівний «золотий ключик» знайшовся: «гора висока як яма», «криниця – висока водяна гора»! Придивляєшся і здивовано відчуваєш: а справді, яка ж точна метафора! Переді мною на письмовому столі лежить маленька коштовність ціною 65 копійок: Микола Воробйов, «Прогулянка одинцем», 1990 рік. Розкриваю навмання. Ось на сторінці 46-ій читаю напевно у сотий раз: «То тут, то там сліди від пазурів на піску. / Часом напівзатерті (ще сонячні дні), / та між корінням у воді / і найтеплішої днини вже не тонуть вони. / Затуплені в полудень аж пестливі – / міріадами гострих вогників / тремтять на вечірніх схололих дорогах, / і рідко хто не подумає про затишок оселі, / де сидіти б і наслухати, як надходить осінь». Твоє реальне життя у порівнянні з цими розкошами виглядає зблідлим знімком.
Ось читаєш наступні рядки і знову дивуєшся сама собі: до чого все просто, що аж мурахи по шкірі, проте чомусь не дивує прагнення буквально «їсти» ці рядки очима, вслухатись, як «шовк шелестить у листі», коли падає дощ; споглядати, як «згрібається солома в купи сонця», як «рибалки напинають вітер», а «яблуко розкрило ножа»… І врешті-решт, впадаєш у стан медитації. Натрапляєш на деталі, що виникають ніби ні з чого, з тихого плину води, без напруги і раптом стають вартісними для тебе, не дають спокою, «дряпають» серце… Потрапляєш в інший вимір, де зникає абсурд і з’являється нова реальність. Скажу точніше: посилюється відчуття, що ця нова реальність народжується саме з абсурду, котрий плавно перетікає у гармонію. Коло замкнулось. Усе поєднано з усіма. Як у молитві, як у ритуальному заклинанні – очищення свідомості від ваги нашарувань цивілізації.
Моя колісниця загрузла серед саду:
вона золота але її золото окремо від неї:
груші що в них вовтузяться оси
оси що обминають холодні струмені вітру тіней
тіні що живляться синіми сливами
сині сливи що очікують туману
туман що ховає мою колісницю

Вірш «Блиск сльози» зі збірки «Прогулянка одинцем»: «Несподівано випущена стріла / в рожевий щит – / і там вона стримить, / тремтяча. / Гуде і здригається ще тятива, / хоч ти і кусаєш губи. Прозора назва вірша ставить крапку і натякає – найважливіше передано не через текст, хоча він вельми красномовний, відчуття істини – поза ним. Ось вона – «сміливість творити прямо на очах здивованого читача незвичайні поетичні образи із найбуденніших речей…» (Віктор Кордун). Не перестаєш дивуватися густо замішаному на розкутій метафорі образному «тістові», котре не втомлюється малювати несподівані й абсолютно зримі картини: «І була вечірня вода / вода під деревами. / І була місячна / трава у лузі. / І була ти близько – / зернята у яблуці видко. / підняв крила звук – / опустив удалині. / Я ловив вітер у руку – вітер залишився мені» («І була ти зі мною»).
Поетика Миколи Воробйова насичена кольоровими екстраполяціями: «рай золотими липами оперся на золото бджіл», «червоною лозою замикає двері / зелене сонце винограду», «ген білий кінь закучерявив обрій», «корона саду золотом висока / шпилі зелені, жовті списи», «червона вишня в срібній затоці городу», « жовтий місяць впорав алею / чорними метеликами», « в одежах красних плаче яма», «чорний корінь сонця». Олег Коцарев: «Часто основою поезій Миколи Воробйова є парадоксальне чи складно вмотивоване сполучення елементів… коли слова про «важливість несказаного» або «недоказаного» (тобто відсутність виразних логічних ланцюжків між деякими словами, образами), що вже давно стали кліше, є не риторичною фіґурою, а чітким описом текстуальної реальности». «Болотистий берег завалений пластами неба, / павук видерся на кінський щавель, / пастух стрибає у воду ластівкою, / спека – / збільшує випуклість скла, / пахучий горошок синеньких квітів / кружляє у вирі торфу, / мені паморочиться в голові, / змах коси – сліпуче сонце – / поїзд зійшов з колії… / Раптовий напад хмари равлика / поновлює симетрію вечора, / я вперше бачу білу чаплю…».
Про «дзенівські» мотиви поезофілософії Миколи Воробйова писало багато критиків. У збірці «Гора і квітка» помітно побільшало текстів під впливом східної стилістики: «із шелесту – квітка шовкова…/ хто шелестить? / печаль і дощ…»; «вітер в тополях шумить – / срібний бік вітру / вночі довго світиться». Поряд із цим, книга вельми багата на висловлювання сучасного «гуру»: «… колись я не міг / бо не знав. / тепер я не можу / бо знаю»; «жити так цікаво / особливо тепер / коли нічого / не має значення»; «краще знайти себе, аніж зберегти»; «життя налітає тисячами стріл, а смертельно ранить – одна»; «бути із зірками / це бути без даху над головою»; «ранок і вечір – / стара інструкція /але цікаво…».
За висловом Івана Буніна, «поэзия темна, в словах невыразима». Не знаю, можливо, поетична істина знаходиться десь посередині. А можливо, й за межею будь-яких розумувань! Не знаю, та відчуваю вдячність до поета Миколи Воробйова за даровані хвилини насолоди від справжності його Поезії.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Як не я, то хто?

Олександр Вільчинський. У степу під Авдіївкою: роман. – Харків: Фоліо, 2018. – 187 с.
Роман про російсько-українську війну. Подієвий час – теперішній. Відправний топонім, довкола якого збудовано сюжет – місто Авдіївка, що розташоване за 13 км на північ від Донецька. Від 2014 року і дотепер – прифронтова зона постійних обстрілів, де гинуть військові та мирні жителі. Деякий час там, у цій зоні, перебував письменник Олександр Вільчинський.
Поняття літературного жанру еволюціонує, розсуваються межі творчості, жодного переважаючого стилю у сучасній прозі не помітно. А помітне інше: переважання стильової лінії, що значною мірою зорієнтована на документальні події чи щоденникові нотатки. Правда й те, що ніхто ще не відмінив гармонії форми і змісту, іншими словами, дотепер важливим залишається не тільки про ЩО говориться, але й ЯК. Проте у нашому романі саме ЩО, сливе документально усвідомлене, живе власним життям. Співвідношення факт-автор починає працювати з переважанням факту, котрий домінує над авторським «я». Два епіграфи, що відкривають книгу – з Хорхе Луїса Борхеса й Тараса Федюка – привертають читацьку увагу. Вони є ключем до суті роману, який розповідає про людей, які вилучені зі звичних біографічних координат, залишені наодинці з власною сутністю, й ніби здають їй іспит.

Книжку робить сильною саме її негаласлива відкритість. Боєць з позивним Луїс (у цивільному житті працівник архіву Роман Данилюк) – напевне, образ збірний. Він прагне бути самим собою у найсуворіших обставинах, не намагаючись справляти на когось вигідне враження чи видаватися кращим, ніж він є насправді. Він і його бойові побратими живуть поряд із ворогом у кризовому часі. Автор майстерно передає широкий спектр емоцій, хвилювання, обурення, праведний гнів, наскільки їм стає сил і терпіння. Без моралізаторства, критичного пафосу й патетики Олександр Вільчинський змальовує атмосферу буденності смерті – цей український апокаліпсис, де жити – це насправді очікувати смерть. Досвід подолання страху як окремою людиною, так і людською спільнотою, на мою думку, є найважливішим сенсом роману.
Автор не дозволяє собі розкоші відкритого емоційного виплеску, він тримає внутрішню дистанцію з тим, що діється довкруж – дистанцію письменника, котрий намагається не тільки побачити, але й зрозуміти, хто така людина на війні та як вона живе у нових обставинах. І питання «як живе» заміняється питанням «як виживає». Олександр Вільчинський ставить своїх персонажів у реальну ситуацію війни і примушує робити вибір. Тим більше, у шокові моменти, коли свідомість перебуває у стані дуалізму. Ось головний герой відбуває на передову: «Луїс вернувся…запхав все в мішок і туди ж разом із речами поклав листок, де фломастером написав телефон дочки про всяк випадок. Ясно на який випадок…».
Основним у романі є розповідь про війну, тому паралельній лінії сюжету з особистого життя головного героя, як на мене, трохи не вистачає переконливості. Хоча ця історія, організуючим принципом якої є випадковість, добре робить свою справу і вносить у сюжет елементи інтриги та несподіванки. Адже реальність складна, вона далеко не двовимірна! До того ж, немає жодного сумніву, що роман розрахований передусім на масового читача.

Стилістичною домінантою авторського наративу є аскетизм. Саме з огляду на це у романі відсутні патетичні метафори, поетичні епітети й вибагливі порівняння. Ця проза є зразком суцільного мінімалізму, коли значень більше, ніж слів. Але саме увага до деталі, уміння зауважити ніби й не дуже помітні подробиці, надає текстові особливих ознак довіри до авторської інтонації. Степовий колорит подається на рівні скупого пейзажу, що й зрозуміло – усе довкілля понівечене, до того ж події відбуваються взимку, під Новий рік. Ось, наприклад, дуже характерна для мови роману замальовка прифронтової служби і зворушливий образ кота, який живе під обстрілами разом із людьми і дає собі раду з польовими мишами: «На посту їх двоє, старий і молодий, точніше троє, ще плямистий кіт, чорне з білим, який то з’являвся, то зникав за мішками з піском, прикритими ще літньою маскувальною сіткою, бо там, на степку, перед в’їздом, де вгруз у сніг самотній, зварений із рейок протитанковий «їжак» – його мисливські угіддя… а кіт начеб і без імені, хоча дехто з бійців пробував його кликати Сєпаром. Однак чи то кіт на «сєпара» не реагував, чи це лайливе слово просто не клеїлося до цього милого створіння, але не прижилося.»

У світовій літературі чимало прикладів, коли особиста військова біографія переплетена з національною трагедією. Це проблеми загальнолюдські й давно неекзотичні. Але варто зауважити, що військова тема – не новина і в сучасній українській літературі. До прикладу, збірка Бориса Гуменюка «Вірші з війни», де поет відверто говорить про події на Сході, але це інший жанр – поезія. Роман в оповіданнях «Іловайськ» Євгена Положія – про найбільшу трагедію цієї війни – іловайський котел, коли тисячі воїнів були підло розстріляні ворогом; «Чорне сонце» Василя Шкляра, двотомник «2014» Владислава Івченка. Вважаю, що у цьому ж ряду роман «У степу під Авдіївкою» Олександра Вільчинського. Його прифронтовий донецький степ має всі шанси стати маленьким дзеркалом понівеченої сучасної української історії, у якому відбилися події російсько-української війни.
Я розумію, що писати зараз твір про війну в Україні – це трішки грати на кон’юнктуру, та чомусь думати так про книгу Олександра Вільчинського не хочеться. Можливо тому, що ця книга не претендує на аналітичну глибину й максимально повну картину військових дій. Письменник перш за все спішить ще по гарячих слідах подій, яких був учасником, зберегти їх – фрагменти, погляди, перебіг думок, пам’ять про загиблих і про тих, кому пощастило вижити – для сучасників, для нащадків, для дослідників, які прийдуть опісля. Адже over time everything changed – з часом все змінюється, але факти – ніколи!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

На межі меж

Ольга Ляснюк. (без іронії): проза. – Луцьк, ПВД «Твердиня», 2016. – 136 с.

Цю рецензію можна було би назвати якось інакше, наприклад так: «Опершись очима на небо». Або так: «Ромашкове варення з пелюсток «люблю», чи «Зоряне молоко, джинсові хмари». Текст книги, про яку йдеться, рясніє на поезійні вирази, що самі просяться у назву.
.Ольга Ляснюк – поетка, прозаїк, авторка збірок поезій «Босоніж у вічність» (2002), «Третє бажання (2003), «Аналогія» (2006), «Поцілунки у скло» (2010), від 2016 року – очільниця волинських письменників. Книга, про яку мова, – прозовий дебют мисткині. Невеличка збірочка модерних лірико-психологічних есеїв побудована, як суцільний монолог alter ego авторки, бо мова ведеться від першої особи. Розповідаючи про складний та суперечливий внутрішній світ своєї героїні, письменниця наче спостерігає за її кожним кроком і сама для себе робить несподівані відкриття, за якими ввижається віртуальна реальність з її характерними рисами алогічності, фантазійності, метафоричності.
В основі оповідного стилю лежить переплетення пов'язаних між собою внутрішніх станів свідомості-підсвідомості і та їх взаємоперетворень – протеїстична реальність, що вислизає. Ключовими лишаються вільно-проблемна, сповідальна, експериментальна нарація при відсутності жорсткого втискування у соціальні й культурні контексти та ефект непередбачуваності, коли бере верх не стільки відображення, скільки творче перетворення. Для себе я визначаю подібний стиль письма як a la Marseille Proust, коли вже не поезія, котра підпорядкована аскезі стопи-ритму-римі, проте ще не зовсім проза з її визначальними ознаками (інтрига, сюжет). Безумовно, я дещо спрощую, та хочу зізнатися, що належу до симпатиків прози так званого «потоку свідомості». Плинний і мерехтливий наратив має багато плюсів, адже дає більше можливостей втримати увагу на дрібній деталі, посмакувати несподіваною асоціацією чи алюзією, оригінальною мікрометаморфозою. Щоправда, плин свідомості-підсвідомості a la Ольга Ляснюк при всій його зовнішній суцільності покраяний на малі й дуже малі потічки-фраґменти, що згруповані у три заплавні озерця-розділи (якщо вже продовжувати тему водної течії): «Внутрішні персонажі», «Сентименти», «Аналогія».
Світовідчуття письменниці ґрунтується на інтуїтивізмі. Особливість стилю авторки полягає в тому, що вона, зберігши всю традиційну структуру мови, її граматико-синтаксичну зв'язність і логічність, втілила в цій структурі волаючу ірреальність, сливе гротескову абсурдність змісту.
З найщирішою, довірливою покірністю, alter ego авторки прагне проникнути в незрозуміле царство Любові ( «У білому», «Зважити почуття»); через фрейдиський психоаналіз зрозуміти складні стосунки між Ним і Нею («Ненаписаний лист», «Пульс», «Забула»); через молитовні інтонації-алегорії віднайти шлях до свого Бога («Колиска для Бога», «Шепіт монаха»).
Вельми показовим у цьому сенсі є оповідання «Театр одного глядача», що трактує обставини життя самотньої жінки, яка страждає. Вони застають її зненацька, в найнесподіваніші моменти, примушуючи згадувати минуле й відчувати страх перед майбутнім – історія особистості, що опинилася у пеклі психологічного вибору. Героїня мешкає у парадоксальному світі, але зворушливо і трагічно балансує, намагаючись виборсатися з нього у світ людських почувань, збагнути звучання і сенс трагічної повсякденності. Суперечлива свідомість керує словом і думкою, що прагнуть осягнути пануючу порожнечу. Тут обидва плани – фантастичний та повсякденний – збігаються. Життя їм дає гра конкретних паралелей, адже вони, ці плани, викривають один одного у розпаді оголених душ і скороминущих радощів плоті. Трохи ризикований вибір жанру довгого безперервного монологу, проте оповідь все ж тримається на точковій ситуаційності, яка не дає текстові розповзатися. Вражаюче точно зображені дивності, що наповнюють цей театр життя (принагідно згадується, що «Життя – театр, а люди в нім – актори). Пророчі знаки, прикмети зрушень психіки і симптоми сходжень з розуму, з’яву котрих передбачає й тонко відчуває письменниця, навіть можуть викликати у читача враження манії чи нав'язливої ідеї.
Письменниця Ольга Ляснюк зосереджена на своїй головній темі – на осмисленні спотвореного буття, на його абсурдності, алогічності, парадоксальності. Але головне – все, що вона розповідає, покликане надавати свідчення зовсім не про неї, а про щось інше. При вдумливому читанні, усвідомивши і прийнявши правила запропонованої ориґінальної гри розуму, уяви й таланту, читач обов’язково переконається, що Ольга Ляснюк у своїй дебютній прозовій збірці розповіла багато важливого про важливі речі.
«А у неділю вранці із надбитої крашанки нас висидить зозуля – родом із того годинника, якому стрілки хрестом зійшлися… Будемо спиняти годинники на півслові, а потім грати у доміно. Хто програє, той має право на зраду. Але в нашій хаті нема дверей, а на якому поверсі живемо – хтозна. Просто намалюємо сходи і будемо по них сходити з розуму».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Квіти поміж полином

Володимир Кравчук. Сивий жайвір висіває пісню: вірші старі і нові. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф». – 2018. – 124 ст.
Володимир Кравчук – поет, публіцист, редактор і видавець, лауреат всеукраїнський та міжнародних літературних премій. У творчому доробку – 16 книг. Автор – яскравий сучасний поет, майстер точних переконливих поетичних картин зі своєю особистісною інтонацією – пристрасною, провокуючою, безапеляційною і рівночасно гарячою та безкорисливою, з рідкісною вдатністю не ховати емоцій, а чесно вивішувати їх, як корогви особистої геральдики. Книга має цілу низку оригінальних стилістичних рис, поетика її рухлива і динамічна, не без напруженості й песимістичного світосприйняття, не без настроїв скепсису, розчарування: життя скороминуще, в ньому панують випадок і фатум, а людина приречена на життя в дисгармонійному світі: «Підстреленим птахом дорога, / Простягши стежину-крило, / Упало безсило під ноги».
Володимир Кравчук пише скульптурними бароковими фразами. «З гуркотом / небо розбрамилось. / Злива – старе беручке потороччя, / вплівшись в загривок / дратливої ночі / знову гарцює, / нестямившись». Направду, поетова метафорика іноді видається надлишковою (що власне є характерним для стилю бароко, зокрема, літературного, багатого на декор, екзотику, насиченість красномовством), що часом ускладнює світлову просторовість вірша, ясність образних ліній-зіткнень. До прикладу, цитований нижче вірш ніби виростає з парадоксу, одначе далі, просто на очах стається метаморфоза, проте все це кріпиться на психологічній влучності та ваговитості виражальних засобів. «Спопеліле / озеро-багаття, / де півколом – / скупані думки. / Голизну прикрили, / мов латаття, / власні / перевеснені роки. / Цівкою / не страченого диму / непідкупне слово / тут живе, / те, яким до віку / одержимий. / Вруниться з душі / старе й нове».
Тональність текстів поета – складне непросте звикання до ситуації, коли дійсність виявляється оманою-химерою, що тане, замість неї підносяться міражі, але агресивніші, несамовитіші. Часто дійсність для письменника втрачає свою предметність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і сюру — один з найхарактерніших елементів поетового світосприйняття, але у віршах Володимира Кравчука ці дві дволикоянусні іпостасі — реальна і містифікована – спокійно співіснують! «Ручка падала у ніч, / Слово голосило…». Думаю, що саме звідтам, з того відчуття втрати і виростає символізм поетового стилю – на межі емоційного надриву чи навіть зриву, коли поетика містить у собі занадто сильне власне ліричне висловлювання. Присмак приватності, що відчувається у цих віршах, не спрощує кута зору, а навпаки виглядає, як уміння вдивлятися у мікрокосм і поділитися цим баченням із читачем. Будь-який незначний, випадковий предмет, або тема чи мотив, викликають майже дитяче поетове подивування, і тоді невтомне перо, с присмаком легкої божевільнинки, щасливо народжує своєрідні самобутні поетичні образи: «Під ранок посивілі / Ріллі циганські кучері, / Плугами так уміло / Напередодні кручені».
Зрештою, люди у поета теж вигадливо виліплені, не обов’язково з мармуру чи глини, можна просто зліпити зі снігу, як от у чарівному віршику для дітей «Схудла баба снігова». Буває, визирне з тексту житейський профіль нашого автора. Погляне й …підморгне! «Приблудив гуляка-вечір / До зими. / Ліг тихенько на овечі / Килими», «В кучерях / відлюдника-туману / плутаються авта / реп’яхами”. А часом, поетова душа відлунює елегійною печаллю: «З проблемами від часу і до часу / Блукає поміж нами блудний день, / Допоки не одягне темну рясу / Й у ніч на сповідь тихо не ввійде». Звісно, поезія Володимира Кравчука почувається у царині експерименту вільготно, як у себе вдома. Помітне природне поетове прагнення до виходу з присмерку псевдолітературності, псевдопоетичності, у котрих досі блукають деякі віршотворці його покоління. У нього на перший план виходить прорив до індивідуального ego, навіть змагання з ним. Утім, експеримент виникає не як мета, а як один із засобів. Все працює на головне завдання – створення вартісного поетичного тексту: через творче пере-творення і пере-осмислення зробити фактом поезії те, що до того поезією не було.
Маленька людина в контексті великого безміру, її біль, що вибухає хвилями й ненадовго пригасає… Минуле… Теперішнє: самота, відчай, розпач, а майбутнє заповнене простором чистої віри, де тихими привидами воскресають обличчя та імена з дитинства. Поезія Володимира Кравчука непересічно й талановито відображає ці тенденції нашого часу. Більшість поезій стилістично надаються до жанру суб’єктивної лірики, де головним є не стільки сюжет, іноді ледь намічений, скільки неперервність спогадів і непогамовна сповідальність авторської інтонації: «Роз’ятрена уява, як гроза, / Свинцем дощу нестримно думку ранить”. Але попередні висновки не заперечують того, що головним суб’єктом-героєм поезії нашого автора є саме наш час, стислий до критичного стану, коли поезія вибухає і поцілює в самісіньке серце!
Володимир Кравчук – поет поетичного парадоксу і в жодну схему він не поміщається. З одного боку він прибічник реальності – історичної, природничої, соціально-побутової, психологічної…. З іншого – всі ці ознаки завжди непередбачено й фантазійно сконструйовані у нові реалії й нові ілюзії…

Поки серце, як птах, ще тріпоче крильми
І злітає, покаране болем –
Залишатись не можу до світу німим…
Зависаю над аркушем-полем.
І ледь чутно нехай, а таки не мовчу.
Вірю в слово, розхристане, босе…
Мов дитя обігрію, між люди пущу.
Хай біжить на світанні по росах.

Коментарі (1)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Непомильно як діагноз

Богдан Грабовський. ЗАШПОРИ: натурна проза. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017. – 184 с.
Оповідання – найскладніший зі всіх прозових жанрів. Із цим твердженням неможливо не погодитися. Хай роман написати тяжко чисто фізично, проте оповідання вимагає незвичної концентрації й точності, зваженості того, що вимовляється, одночасно ємності й лаконізму. Книга, про яку ведемо мову, вмістила стільки подій, конфліктів, тривог, дискусій, надій, розчарувань, що їх вистачило б не на один багатосторінковий роман: «Збігло так багато літ і подій, що ніяково признаватися, скільки. І лише смак меду, який дивом пробивається на губи, щоразу навертає до тієї пори, котру здатні явити хіба що чари».
Що було поштовхом для написання цієї книги? Як видно з коротких сюжетів збірки – найнесподіваніші речі: історія, почута чи пережита, конкретна подія чи просто настрій, емоційні стани болю й потрясіння, здивування й пережиття, спогади про нібито й незначні деталі, але такі, що залишились у пам’яті… Попри короткі й дуже короткі тексти, кожен твір має назву. Щоправда, ці назви частіше виглядають як чернеткові обриси задумів. Однак подальше художнє втілення розгортає заявлену тему ширше й глибше, просто цю спорідненість треба відчути, бо вона не завжди прямолінійна. Емоційний тонус тексту переведений зі сфери очевидного до прихованого: вглиб, до суті.
Про необхідність пошанування минулого і його вплив на майбутнє не пишуть і не говорять тільки зовсім байдужі. Не оминає цієї актуальної теми і наш автор. Характерним розкриттям теми є оповідання «Потала, або Заступи нас, Господи», де чітко постає авторське бачення відповідальності за історію з точки зору кожного покоління, що позаду і попереду нас, і найголовніше, нагальна потреба вчитися у минулого й не повторювати його помилок: « – Страшну історію, пане Василю, ви розповіли, – підсумував Ярема Дяків. – Яка й не насниться. Важко осягти, щоб так трагічно могла скластися людська доля». На жаль, література – добра література – не дуже впливає на реальне життя.. Але це нормально, коли письменника живить надія, що своїм словом він зробив хоч щось позитивне, що комусь воно щось підказало, що внесло в чиєсь життя добру енергію. Думає про це і Богдан Грабовський, хоча великим оптимістом його не назвеш.
Письменник майже лякає своєю прямотою суджень. Оцінки-картинки нашої сучасної ситуації послідовно різкі, характеристики більшості дійових осіб – нищівні. Він однаково не милує ні лівих, ні правих, ні «болота» центрового – ця книга незручна для всіх. Піддається обструкції все найгірше зі спадку «процвітаючого» соціалізму та «загниваючого» капіталізму: духовні запроданці й відступники, злодії, казнокради, для яких немає нічого святого, оті пустобрехи, котрі продукують ганебні, принизливі для народу речі, «виспівуючи», як нам з вами добре живеться! Автор не приховує свого ставлення до їхнього убозтва, що зодягнене у пишні шати фальшивої величі. Проте, деколи прозаїк намагається бути терпеливим і розуміти ситуацію, в якій ми опинилися: звинувачувати, засуджувати, забороняти – найпростіше, набагато тяжче зрозуміти. Це принципова позиція письменника, його моральна константа.
Та наміри – це добре, розуміння – ще краще. Далебі, письменникові, живій людині, нелегко бути незворушним. Богдан Грабовський насміхається над нашим холопством, нездальством, дурістю. Рядки його філіппіки «Патріотами народжуються» аж горять під пером прозаїка! «У рідній стороні патріоти, а за ними покривджені тоталітарною системою, з’явилися, як лавина – бурхливо й охопливо. Якщо впасти з неба не могли, то звідки походили? Аніякої таємниці – з безмежно відданих і кришталево чистих… Конфузна трансформація проявилася і в тому, що тією чи іншою мірою, але всі, виявляється потерпіли від захланної влади. Причому в дивний спосіб: вивчилися у вузах, пропхалися до партії, уторували кар’єру… Тобто, успішно доїли радянську корову, утверджували споживацький патріотизм».
Прозові оповідки-замальовки, судячи з деталей, що легко можна впізнати, автобіографічні, та більшою мірою вони автоіронічні, позбавлені патетики й ідеалізації, натомість сповнені іронії й дотепу. Уїдлива «Прискіпливість» спрямована проти псевдоінтелектуалів, іронія тут межує із сатирою: «Яка то безупинна, поглинаюча спокуса – зблиснути думкою, і особливо тоді, коли бракує своєї!». Про пригоди авторової душі оповідає «Політична професія»: «Роки і події мають самобутній присмак. Останнім часом жалять кропивою зізнання в ефірі депутатів або посадовців, що в минулому були журналістами. І подають цього коника гонорово, без жодного докору сумління, а то й бундючно. І кортить тоді натягнути такого чиновника: а чого ти, колезю, там оцвив?... Журналістика бажана і зваблива доти, поки про неї загально мовлять і обходять основне – дар писати… трударі, які щоденно женуть рядки, плодять передачі, навіть якщо з голови починає парувати. Типове видовище образливо доконує жебрацька платня… Побутує старе, як світ, і перевірене визначення. Журналіст – професія політична…». Коли читаєш точні й вивірені авторські характеристики численних персонажів, починаєш і сам відшукувати в собі риси homo sapiens post sovetiсus!
Богдану Грабовському найсумніше ведеться, коли з’ясовується, що рідні люди не вміють чи не хочуть любити ближнього, позбавлені здатності співчувати одне одному, шанувати одне одного – «Чорне піднебіння», «Сварки на межі» , «Ковадло» та інші оповідки містять спробу автора відповісти на головне українське питання, що йому болить – «Чому українці такі нещасні?». На мою думку, письменникові вдалося додати своїх гірких-нелегких роздумів і до одвічної теми трагічного розчарування людини, коли талант виявляється незреалізованим, навіть підробним, а фінал життя – нікчемним. Життєва правда тут заручена з філософією, у рівночасній праці допитливої думки та художньої уяви прозаїк витворює картини буття, видимого та невидимого, того, що оточує людину, впливає на її життя та долю. Висновок письменника гідний пошанування: вартість людини вимірюється її здатністю зберегти гідність за найскрутніших обставин.
Однак, найпривабливішим, принаймні, для мене як читачки є те, що прозаїк, за будь-якої теми залишається вірним іронічному стилю. Його іронія гірка, скептична, а сміх викликає спазм: «Нуртує велелюдна нарада в обласній державній адміністрації. Планова. Посадовці галузевих департаментів, щільно розсівшись у попелястій залі, за регламентом обмовляють економічне становище в краї, доведене до ручки. Од скрути відбиваються м’яко і гладко – мізерний поступ, порівняно з нульовими показниками вчора, підносять до явища, прогнозують сприятливу динаміку. В загальному виробничу атмосферу правдиво характеризує бадьоренький каламбур: успіхи є, але їх поки що не видно»
Богдан Грабовський визначає жанр своїх оповідань як натурну прозу, де ключове слово – натурна, а характер наративу переважно залишається традиційним. Скупчення в одній збірці текстів спільної тематики сягає критичної густоти, деколи справляючи враження однотипності чи одноманітності. Автор щасливо уникає явної суб’єктивности та помітних перебільшень, хоча тут неминуча та чи інша міра умовності. Напевно саме тому авторські сентенції чи висновки, буває, звучать узагальнено-універсально, а форми його споглядання досить своєрідні й вимагають обережності в аналогіях та зближеннях.
Для письменника, котрий прагне дійти істини, звернення до натури є найприроднішим, адже втілення життєвого матеріалу синтезує факти і філософськи їх осмислює. Головне, що автор не відбувається тільки констатацією, і хоча переважно факт домінує над образом, стиль прозаїка підносить факт до рівня художньої ідеї. Автор – прибічник інтересу до життєвих деталей і ним залишається: «Про кінець світу тривожно заговорили, ніби вдарили у дзвони… колись ошатному і зеленому місту зараз личив протигаз – без рятунку тонуло у смітті».
То що ж повідав нам письменник Богдан Грабовський про людину в універсальному, буттєвому й вічному сенсі, про філософію людського настрою і глибоких роздумів про людське життя, про його призначення? Характерний драматизм шукань, не вельми ретельно прихований, часом направду лихі думки свідчать про художню безкомпромісність автора, його вірність собі у найголовнішому. Художня істина, як відомо давно, споріднена з пророцтвом: «Можна забити памороки всім, навіть собі, але несила ошукати істину. Ту вимогливу пані, яка завжди при добрій пам’яті!».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Намистини долі

Євген Хміль. AMOR FATI: роман. – Київ: Видавець Корбуш, 2018. – 232 с.
Мова піде про «дебютний роман зрілої людини, але ще молодого письменника» за влучною атестацією письменниці Оксани Кузів, яка разом зі своїми літературними товаришками настійно рекомендує цей твір на обкладинці книги. Спочатку про автора. Євген Хміль народився 1977 року в селі Криве Козівського району на Тернопільщині. Випускник ТДТУ імені Івана Пулюя (2000-го року). Основне заняття – працівник мандруючий або працюючий мандрівник – Барселона, Руан, Порто, наразі – Лондон-Тернопіль-Лондон – його звичний маршрут і разом з тим, місце проживання.
Зазвичай, я намагаюсь якнайменше переказувати зміст багатосторінкових творів, які рецензую, але тут без певних акцентів не обійтися. Сюжет роману – карколомна історія життя молодого провінційного вчителя; час, коли відбуваються події, є ровесником автора. Конструкція роману, як для дебюту, мушу визнати, вигадлива й професійна: перша глава книги описує катастрофу в штормовому океані, в якій головний герой гине. Після шоку, що викликає цей початок, автор робить сюжетний кульбіт, повертаючись на кілька років назад, коли молодий вчитель потрапляє у суцільно жіночий колектив сільської школи: повільно, нікуди не поспішаючи, розповідає-пояснює читачеві, яким чином й головне, чому головний герой дійшов до такого життя. Анотація стверджує, що роман за жанром любовно-пригодницький. Вона не обманює – так і є! Перша половина тексту, до загибелі героя, безумовно, сподобається любителям «полунички», бо детально описує чисельні амурні стосунки головного персонажа, в котрих він заплутується сам і заплутує читача. Подієвий рух другої половини роману, після катастрофи, стрімкий і непередбачуваний. Велика спокуса для мене розкрити «фішку» подальшої інтриги, проте не буду цього робити, читайте, не пожалкуєте, нудьгувати ви точно не будете!
Уважно прочитала роман і у мене виникло декілька запитань до автора. Головне питання – про що говорить латинізм у назві роману? Репрезентує інтелектуальний рівень автора? Це зрозуміло! Звертаюсь до відповідного словника й вичитую наступне: аmor fati – з латини приблизно перекладається, як «любов до (своєї) долі», коли людина сприймає все, що у житті відбувається з нею, включно зі стражданням і втратами, як благо – така собі світоглядна програма перетворення песимістів на оптимістів. Цим ще був бавився німецький філософ-інтелектуал Фрідріх Ніцше. У своєму найпопулярнішому творі «Весела наука», він полемічно заперечує заперечення й декларує бажання нікого ні в чому не звинувачувати. Акцентую на веселому й провокаційному ставленні філософа до цього постулату, саме під таким кутом слід розглядати цей вираз, як того й вимагає дух епохи, що його породила. У нашого автора веселого зовсім мало, а провокаційне, як то кажуть, зовсім з іншої торби. Вельми драматичні, часом трагічні звивини у житті головного героя, як свідчать мережеві відгуки, викликають у читачів сльози, співпереживання, за шок я вже писала вище. Можливо тому, що події, описані в романі, викликають відчуття-почуття, котрі багато в чому збігаються з думками ровесників автора.
Євген Хміль дуже серйозно переповідає дії сюжету, і часом ця серйозність, як на мій смак, шкодить сприйняттю змальованого, тисне на читача, і що зовсім зле, «хворіє» на примітивність, щоправда частіше, масковану, ніж явну. Проте я не заперечую, що наш автор має право на своє художнє бачення-втілення матеріалу, але нерідко матеріал вводить в оману його самого. Отже читачеві пропонується роман-метафора. Ключові мотиви умовно любовної частини – любов і зрада, другої, пригодницької – спокута і каяття. Заключні сторінки роману – happy end, котрий за задумом автора, має символізувати нагороду героєві за всі перебуті страждання. На мою думку, вони є найслабшими у книзі, бо помітно відлунюють штучністю.
Та якби все було так просто, ця рецензія не була б написана. Попри дебютні незрілості, авторський виклад Євгена Хміля має багато позитивних складових. По-перше, образ головного героя, його ставлення до життя за принципом «а якось воно буде» не завжди викликає симпатію. Він ніби пливе за течією, не особливо переймаючись, що з того вийде, і більше страждають від його поведінки, як правило, інші. Гадаю, у цьому образі вдало схоплено знайомі риси переважної більшості покоління, безвідповідального й невибагливого у своїх життєвих інтересах. А по-друге, що вважаю найважливішим у романі, перед нами історія необхідності вибору й одночасно неможливості цього вибору без чіткого усвідомлення того, що його, вибір, треба робити. Нашого героя влаштовував стан інертності, у якому він постійно перебував, і біди, що впали на його бідну голову, він цілком заслужив. Це звучить не по-християнські, але справедливо. Євген Хміль поставив головному героєві питання руба: або – або! Чи він послухався автора, говорилося вище.
У тексті роману є ще одна внутрішня історія-метафора – червоне намисто, що знайшлося у старовинній скрині на початку роману: «Сяйво перебігало з намистинки на намистинку, які нагадували краплинки крові. Жінка перекладала прикрасу з руки в руку і милувалася грою світла. Скриня зачинилися, прикраса залишилася в руці дівчини… Нитка від намиста розірвалася, і багряні намистинки сковзали між пальцями Наді, падали додолу і котилися в різні боки…кожна бусина, вдаряючись об підлогу, звучала як набат…коли Надія одягла свою сукню, вишиту білим по білому… згадала про розірване намисто… і вирішила нанизати бусини на нову шовкову нитку. Темно-червона прикраса стала ще гарнішою, ніж колись. Петро байдуже пройти повз такої красуні не зміг…» Як на мене, історія цього намиста містить древні коди, котрі визначають перебіг подій у романі. А ще вона збагачує текст національним колоритом і реально коментує античне amor fati. Нарешті я знайшла відповідь на моє запитання щодо доцільності використання латинізму в назві!
Багато чого ще можна сказати про дебютний роман нашого земляка, і напевно, це ще буде сказано. Гадаю, що у підсумку виграє читач, який полюбляє цікаві історії: історії з характерами й пристрастями, авантюрні, з криміналом, що дарують відчуття причетності до amor fati в її українській версії. Не можу не застерегти Євгена Хміля: часто стається – злетить кометою дебютант, скуштує уваги видавців, зблисне преміальною славою, й без сліду пропадає у безвісті. Сподіваємось, з ним подібного не станеться. Чекаємо на нові публікації цього несподіваного автора, за працею якого ми будемо зацікавлено спостерігати

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Від минулого заховатися не можна…

Ніна Фіалко. Холодний вітер перемін: роман. – Тернопіль: Богдан, 2018. – 384 с.
Давно помічено, що у часи суспільних та культурних криз читачі починають порівняно більше цікавитися документальною та мемуарною літературою, щоденниковою прозою тощо. Тема, яку задає назва роману – це спроба намалювати картини «холодних» перемін на зламі епохи переходу від комунізму до капіталізму, в яку нам з вами випало жити, через призму буття звичайної пересічної родини. Фоном оповіді слугує історія міста Тернополя, що канула в Лету. Проте, ще залишилися люди, котрі цю історію творили, виросли нові покоління тернополян – їхніх нащадків. І не їхня вина, що все сталося не так, як мріялося. Образ міста постає як образ часу, коли через спогади минуле пов’язане із сьогоденням. Час – нематеріальна субстанція, але у романі він втілений у характерні деталі: місто, люди, події начиняються матеріальними рисами і отримують змістовну глибину. Ось що пише авторка про великий промисловий гігант – бавовняний комбінат: «У Тернополі наприкінці шістдесятих років двадцятого століття престижнішого підприємства не було… Швидкими темпами зводили не тільки виробничі цехи, а й гуртожитки, магазини й заклади громадського харчування… дивувало лише, чому комбінат для переробки бавовни побудували так далеко від республік Середньої Азії, де її вирощували… Дивувало, що добробут людей зростав, гроші в кожного накопичувалися, а витратити їх не було на що. В їдальнях і магазинах на території комбінату стояли постійні черги. Всі прагнули купити до свят м’яса, яєць і ковбаси. За горошком і майонезом до традиційного «олів’є” ледь не билися». Як бачимо, художній текст постає нагадуванням, своєрідним зрізом часу, з усіма його прикметами, відтінками й фрагментами життя самої письменниці, що вписані історію міста, і практично неможливо розділити перші й другі.
Ніна Фіалко – майстриня лінійної оповіді, такої собі прямої художньої манери письма, коли реальні події-факти рухаються від початкового «А» до кінцевого «Я» без помітних хронологічних перетинань і збоїв. На перший погляд, створити сюжетну інтригу на прямій лінії вельми складно, проте, усупереч цьому твердженню – часті драматичні сплески, а може, і щось іще, чому я поки не знайшла пояснення, додають неабиякого драйву і міцно тримають читацьку увагу. Парадокс? Не впевнена, та хочу зрозуміти.
Автором вигадливого формотворчого терміну «клаптевої ковдри» (англ. crazy quilt, рос. лоскутное одеяло) є американський письменник-фантаст і вільний журналіст українського походження Чак Поланік (Палагнюк). «Клаптева» форма – то, безперечно, не тільки красива метафора, це вельми вдалий інструмент, аби поєднати в серію різні розповіді, у нашому романі – історії життя трьох сестер, з яких складається основна оповідальна лінія. Оболонка багатосторінкового твору, про який ведемо мову, ніби всотує в себе кілька коротших історій з різними сюжетами, де живуть-діють різні люди. І кожна з життєвих історій, їхні драматичні колізії створюють відчуття течії реальності, що вже відбулася. Численні персонажі таким чином залишаються свідками часу, що вже давно пішов, у їхніх історіях зупиняються миті, зрозуміло, індивідуальні, дуже особистісні, але такі, що адекватно ліплять образ цілої епохи. У мене навіть виникла асоціація з пісочною клепсидрою, де майже візуально відчуваєш, як неспішно, непомітно-невблаганно ллється-переливається час.
Кожна сестринська життєва історія, котру розповідає письменниця, містить у собі якусь відмінність, якийсь новий погляд. Буває, поламану долю, що склалася трагічно, неможливо поправити до кінця життя: «Розпач і черговий надлом у душі. Будувала картковий будинок, але через поганий фундамент він знову розвалився. Мабуть від минулого заховатися не можна, бо воно нагадує про себе у непідходящий момент», «Літні теплі дні тягнулися, мов болото за чобітьми. Проблеми накладалися одна на одну і зішкребти їх, як багнюку, не вдавалося», «Святкова ейфорія від здобуття державної незалежності згасала швидше, ніж наростала. Якщо досі в цеху можна було висловити свої претензії до майстра з приводу будь-якого питання, то тепер, щоб не потрапити в список на скорочення, боялися рота відкрити. Щодня на прохідній вивішували списки тих, хто потрапив під скорочення. Такий чорний день настав і для Наталі».
Як тільки письменник створює собі авторитет, читач йому вірить, і це, мабуть, найважливіша складова успіху письменниці Ніни Фіалко. Авторитет створити непросто. Для цього, окрім, звісно, таланту, як мінімум, потрібні чесність і відвертість, розмова і від серця і від розуму, fifty-fiftу, як кажуть англійці. Наша авторка ризикує, правдиво розказуючи історії, наповнені болем, стидом, горем-бідою, що залишають у душах шрам, навіть принижують їх. Але ризик себе виправдовує, бо читач дуже швидко йде на контакт, згадуючи свої власні подібні історії, а це емоційно залучає-втягує його й як свідчать психотерапевти – звільняє від душевного тягаря, даруючи кому полегшення, кому лише його ілюзію.
Виникає відчуття причетності до подій, змальованих у романі. Саме відсутність фальші у текстах авторки доводить читачеві, що історії, котрі вона розповідає, можуть бути переконливими і вражаючими. Спосіб, яким уводиться кожен наступний герой чи героїня – спокійно, неспішно й обережно, врівноважена природна інтонація оповідної манери, відсутність пафосу – викликають довіру й почуття симпатії. Часто в тексті присутні статистика, факти, інформація з елементами несхвальної, жорсткої, навіть шокуючої правди.
Передчуття краху й розвалу – найгіркіші у книзі: «…тисячі безробітних людей шастали віддаленими селами і вигрібали з невеличких крамниць навіть товар, який лежав роками…польські покупці ставали перебірливими, а українські крамниці порожніми», «Ви ніколи від заробітчан не почуєте, які приниження вони терпіли…Соромно про таке говорити, бо вдома їх колись поважали, поки до влади не прийшли керівники, які під видом реформ роздерибанили державне майно, порізали на металобрухт величезні заводи й змусили колишніх спеціалістів їздити по світу в пошуках заробітку…».

Ніна Фіалко володіє хистом точно описувати реальність, яку можна впізнати, хоча вона, наша реальність у постійному русі, вона змінюється. Не знаю, чи авторка ставила собі завдання пояснити ці зміни, проте, гадаю, має значення сам факт їхньої фіксації на папері, а головне – нагальна спроба її, реальності, осмислення. Це пояснює, принаймні, для мене, феномен читацької популярності письменниці Ніни Фіалко.
«Хтось із мудрих сказав, що в житті все треба робити вчасно: одружитися, народити дітей, сказати потрібне слово, вчасно замовкнути у сварці, а найголовніше – вчасно збагнути, що все треба робити вчасно»

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

У храмі плаче фреска

Олександр Смик. Для Бога все вчасно (вистояне): поезії. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017. – 352 с.

Ще за давніх часів
Відчуття гідне подиву
Говорити всім правду
В лице
А для цього в царів
Був юродивий
Олександр Смик

Збірка, про яку йдеться, містить майже 300 поезій, котрі скомпоновані у п’ять розділів, відповідно: «Мені потрібно зовсім небагато», «Майдан диких янголів», «До тієї, гідної любові», «Життя коротке, щоб казати «ні!», «Поміж іншим»; до поетичних текстів додано автобіографічні етюди й вичерпну бібліографію виданих книг, фонотеки, статей на теми драматургії, театру, кіно; різноманітна фестивальна хроніка.

Олександр Смик – поет соціальної правди. Про це свідчать кращі з кращих вірші з першого розділу збірки: «Козацький марш», «Чорні ворони», «Прощай, Україно», «Нація», «Україну ми знову промовчимо». Називати речі своїми іменами, коли цього ніхто з твого оточення не робить – на це потрібна мужність, як громадянська, так і особиста: «Увімкнули на автопілот / І прямуємо просто до скону / Найчесніший вкраїнський народ / У штрафнім батальйоні», «Кожен день боротьба чи іспит / Королівство кривих дзеркал». Та попри всі негаразди, поет ще має сили для опору і сповідаючись – «Може, хто завинив, Україно, тобі, / Тільки віриш – не я, / Присягну перед Богом» , заклично проголошує: «Лелеки, на злет! / Вас зове менестрель / Який жити так далі не хоче».
У віршах перших двох розділів багато фактів, що відповідають нашій з вами дійсності. Правда про сучасну ситуацію у державі насичена деталями, такими ярими й промовистими, що читачеві перехоплює дух і неслухняно щемить серце: «Стомленій землі / З буковкою «Ї» / В чорній вишиванці / Треба янголів / Диких янголів / Небесних повстанців», «У кожнім подиху війна», «Над Межигір’ям – чорне сонце», «В трубі під Майданом – Стікс / І перевізник – звичайно ж / Зчорнілий даждьбоговий лик».

Поезії О. Смика – це ажурне плетиво з автобіографічних мотивів, як він сам полюбляє підкреслювати; це сучасна модерна література, хоча, ніде правди діти, й вельми цікавий особистісний документ. Потяг до біблійних алюзій – не випадковість. І дійсно, Бога у цій книзі багато, починаючи з програмного вірша; коротка формула – «Для Бога все вчасно» – рівнозначний символ потреби віри у боротьбі за своє місце під сонцем. А от чого нема? Нема в них примітивного, механічного, байдужого слова; тематика його віршів проста й зрозуміла, бо злободенна й наболіла.
Зрештою, герой збірки поезій – не так сам поет, як його неприхований відчай і болюче розчарування: «А ти один стоїш Месіє / І пожинаєш все що сам посіяв / У Рим на віслюкові знову їдеш – / А люди залишаються у злиднях / Тобі услід кричить юрба / Оглянься це не пальма / Це верба», «Я жебракую на лобному місці… / Мій капелюх переповнений болем / Господи, зглянься: ідуть жебраки. / Все поскидали. Невдовзі і небо / В це капелюхові лоно впаде». У такі хвилини поет звертається до Бога, й ці звертання звучать трагічним синонімом одинокості в юрбі, «чужого серед своїх».

Вірш під назвою «Штормує Всесвіт» звучить як пересторога людству, й викликає сильне враження злукою чітко намальованої картини прийдешнього апокаліпсису зі здоровим глуздом добре збудованої піраміди образів. Слово поета зухвало-запальне, його перу не потрібні посередники у вигляді натяків, туманних обмовок і недомовок. Тут панує атмосфера самоствердження, щоправда, без почуття самообмеження, проте, цей стилістичний екстремізм поета наразі й не дивує, бо виглядає, на мій погляд, органічно й природно:
«Сльозиться фреска у руїнах храму / І вічність призупинена на мить / Чумацький шлях нетлінними зірками / Оплакує приреченість століть / У храмі босорканя і чугайстер / Танцюють на бенкетному столі / Зневажений безсило плаче майстер / Останній капітан на кораблі / А угорі а угорі / Штормує Всесвіт / Летючий корабель – / Моя земля / Чи не тому у храмі плаче фреска / Віщуючи кончину корабля». Попри цей поетичний реквізит проступає найважливіше – темперамент і сила поетичної натури поета.
Одним з ключів до цього вірша можуть бути й філософські мотиви: усе переходить в усе, планета Земля стає кораблем, а фреска у храмі плаче, як людина; тягар самоти, що зроджується з душі, а не приноситься ззовні; туга за невідомим і неможливість його знайти, хвороблива закоханість у вічність. Один з найкращих віршів – «Жінка другова», вже закономірно завершується трагедією. Поет трагічний у своєму егоїзмі, але й безмірно егоїстичний у своєму трагізмі. Зміщення зору здається хаосом, але в дійсності – це образ байдужого світу й нестерпної самоти, висловлений мовою нашого часу.

Право поета – міняти властивості речей. Свідомістю чи інтуїцією, та головне – він бачить речі такими, якими їх ніхто, крім нього, не бачить. Щоправда, його художній інтерес зосереджений переважно навколо чисельних alter ego, і саме ця обставина віддаляє від нього інших людей більше, ніж об’єднує. Про Олександра Смика – лірика інтимного, еротичного, говорити можна безкінечно, без пауз, захекано відкашлюючись і витираючи непрохані сльози! Сповідальні монологи поета розповідають про особисто пережите – тут я мушу погодитися з ним про переважаючі автобіографічні мотиви в його поезіях.
Пам’ятаєте знамениту фразу з роману Стендаля «Червоне і чорне» про творчий процес (йшлося про жанрові ознаки роману), як дзеркало, що почергово відображає то блакитне небо, то брудні калюжі? Наш автор достоту щирий й безоглядний в описі еротичних забав, але й тут не втримується від правдивості, час від часу додаючи дещицю філософської іронії: «Розбуджу береги / Увійду в джерело / І штовхатиму сонце / Аж доки вино розіллється / В білосніжжя долини / І до самого серця / Ти даремно смієшся / Вдається таки… / Хоч і місце і час / Даються взнаки».
Світовідчуття поета-лірика при всіх умовах, в усіх ракурсах лишається інтровертним, інтроспективним, це, як правило, ландшафт власної душі. Тут важливий не тільки зміст, але й харизма спокусника і партнера у коханні: «Обожнюю жінок / Бо жінка – це від Бога / До неї кожен крок / Як власна перемога / І ти її світи / Не здатен осягти / Хіба лише на мить / Її перемогти».

Думаю, що буде помилкою в розмові про Олександра Смика – поета, оминути його творчість барда і виконавця власних пісень. У зв’язку з цим пригадую присудження Нобелівської премії з літератури барду Бобові Ділану, котре багато хто у світі назвав ризикованим. Але для мене логіка Нобелівського комітету цілком зрозуміла. Пісні Боба Ділана змінили художній світ, тому що він переакцентував увагу з музики на текст, тобто змусив Поезію зазвучати.
Виконавського дару Нашого поета-барда ніхто не заперечує. Його треба слухати, розуміти, відчувати магію «невокального» голосу, мелодики, інтонації, що проймають слухача і дарують незабутні хвилини, коли виникає бажання зупинити мить…
Зв'язок з пісенним фольклором можна відчути у ритмічних строфах-схлипах, які нагадують типове відлуння української журливої пісні: «Ой, не далі як учора / Налетіла хмара чорна, / Виплакала, виплакала. / Запитав: чом, хмаро плачеш? / Відповіла, відповіла / – За тобою, мій козаче! – / Відповіла, відповіла. / Чорна хмара. Чорна хустка. / Долі пастка. Серця пустка»; «А у нас в раю / За дощами / Не видно сліз / А у нас в раю / Зорепад як у вас / Падолист / … / А Петро з ключем / Загубив ключа / Поживи іще / Він мене повчав / Пригощав Петра / Свіжим яблуком / Цьогоріч в саду / Їх нападало… / Вийшов Бог / Сказав / Нехай буде так / Поживи іще / Маєш гарний смак».

Український поет Олександр Смик написав і видав вдалу збірку справді вистояної поезії. Вистояної, як добре вино, перевіреної часом і любов’ю численних прихильників. Сполука поетичної образності з психологічною правдою робить книгу «Для Бога все вчасно» живим фактом сучасної літератури.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Божий дар пересмішника

Микола Базів. Колюче дзеркало: пародії та базівки. – Тернопіль: ТзОВ «Тернограф», 2012. – 64 с.
Микола Базів. Шерстилинки: літературні пародії. – Тернопіль: ТзОВ «Тернограф», 2013. – 56 с.

Микола Базів – поет-гуморист, сатирик, пародист, член Національних спілок письменників і журналістів України, Всеукраїнської асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ»; переможець Міжрегіонального та двох Всеукраїнських конкурсів гумору і сатири, лауреат "Нобельської" премії з гумору; інженер-винахідник; від 1991 і понині – директор МП «Атлант». Живе на берегах тихоплинного Збруча у селищі Гусятин на Тернопільщині.
Уже самими назвами своїх книжок наш автор розпочинає пародіювання. І навіть не виглядає несподіванкою топонім села, з якого родом поет-гуморист. Цілком слушно пише у передмові до видання «Мій Кропивник» (2011) поет Володимир Барна: «Можна тільки подивуватися, звідкіля у нього взявся отой запал сміху, адже за фахом він далекий від ліричних штучок… Очевидно, талант передався із родинного кореня, а дух – від славного села з промовистою назвою Кропивник! Та й, власне, у характері Миколи Базіва присутня особлива лукавинка пересмішника…».
«Пародія (грецьк. parodia – спів навиворіт) – один із найдавніших жанрів – представлена в усіх літературах світу. Багатовікова історія пародії, специфіка її природи, критичні можливості, творчий і пізнавальний потенціал визначили роль пародії в процесі розвитку літератури» – інформує Вікіпедія. В українській літературній традиції цей гумористичний жанр ґрунтується на комічному відтворенні змісту чи стилю окремого твору письменника, і полягає у тому, що пародист наслідує стиль об’єкта, проте вкладає у твір протилежний зміст з метою висміяти хибність думки, підкреслити негативні риси художнього зображення чи викликати дружню посмішку.
Жанр літературної пародії має безліч розгалужень, які майже не існують поодинці: епіграма і фейлетон, байка й памфлет, карикатура і шарж все більше й більше перетинаються, обмінюються художніми засобами, наслідують стилістичні прийоми одне одного, і таким чином, створюють змішані форми комічної літератури (власне, пародії цей мікс стосується теж) – однієї з найскладніших, але й найпопулярнішої у читачів.
Пародійний стиль нашого автора будується на грі семантичних перетворень у поєднанні з комічною образністю. Ось вельми характерна для авторської стилістики пародія «Безпека – понад усе» на вірш відомого поета: «А на землі, як ночі сміх, / Пожежа в лісі заряхтіла: / То іскри дотиків твоїх / Зриває вітер з мого тіла» –(Дмитро Павличко, 1989). Микола Базів обігрує доволі штучну пафосність шановного класика, і в останньому рядку ставить саркастичну крапку: «Любовних прагнеш ти утіх, / Ці очі й дотики не брешуть, / Бо після дотиків твоїх / Від мене іскри так і крешуть! / Гаряча ти, як той вогонь, / А я ось-ось утрачу душу… / Постій, кохана, охолонь! / Я заземлити тіло мушу».
Часто сатирик будує свою інтригу на звичайних лексичних ляпах. Наприклад, ось таке: «І я один лишився на пероні, / Твій корабель відплив неначе в сні» (Валерій Залізний, 2010). На цей «перон-корабель», Микола Базів створив одне з найвдаліших своїх криво-дзеркальних відображень: «Диспетчером по руху був Залізний, / Хоч плутав: де перон, а де – причал, / А також транспорт водний і колісний, / Тому печальний маємо фінал. / З перону залізничного вокзалу / Таки не зрушив з місця пароплав, / А потяг, що відчалив від причалу, / Ще довго з моря бульбашки пускав!»
Ніде правди подіти, сексуальна тематика веде перед у сучасній поетичній продукції – яких тільки варіантів інтиму не прочитаєш і не почуєш! М. Базів, без будь-якого огляду на ім’я чи титул, свідомо підставляє свою голову під нещадні удари тих, чиї вірші пародіює: «…Я здатність брав на сонцевилив / Укотре в ту, чиє космічне лоно, / І тіло од солодких спазм солоне…» (Григорій Штонь, 1999). Текст пародії «Космонавт» звучить коротким вироком: «Я підкорив заввиграшки Парнас / І не люблю уже далеких мандрів. / В космічне ж лоно ще гайну не раз, / Лише в аптеці накуплю «скафандрів»!»
Якщо цього потребує зміст пародії, автор використовує сленгові вирази, жаргонні звороти, ненормативну лексику. Буває, віршоскладач і сам не знає, що написав, і як воно звучить, а звучить утворений шляхом складання-злиття попереднього слова з наступним нормальний матюк! Микола Базів таких речей не дарує, він знущається і глузує – до глухих поетів поет-сатирик безжальний!
Твори, що подані в цій збірці, можна розглядати як критичні твори: вони загострюють нашу увагу на недоліках і хибах сучасних версифікаторів, а вже графоманам дається справжній бій! У такому розумінні літературна пародія в найскладнішій формі виконує свою літературно-критичну функцію. Автор осміює як стиль, так і теми не вартих поезії явищ дійсності. Та чи має автор на меті застерегти літераторів від хибних кроків і настроїв? Думаю, це не головне в його сатирично-гумористичній творчості.
А головне: Микола Базів (і ми з ним) кепкує над дрібними вадами, захопленням окремими темами, над самозамилуванням, примітивною образністю, банальністю, вульгарністю, а часто й зловживанням художніх означень, часто без потреби, часто не на своєму місці. Своєю творчістю пародист оздоровляє зміст і стиль, використовуючи світ травестійно-бурлескових (травестія – з італ. travestire – перевдягання; бурлеск – фр. burlesque, італ. burla – жарт) перетворень, поєднуючи перебільшену увагу до, скажімо, еротики з грубуватою реальністю. Пародист гіперболізує штамп, який застосовано у творі, тим самим робиться сильний акцент, що доводить невдалий засіб художнього відтворення до абсурду. Буває, що уїдливий сарказм тримається, так би мовити, на межі фолу, але ж, шановні поети, не викликайте вогонь на свої вірші, бо ще не встигли-м надрукувати черговий шедевр, а «вже лихе принесло пародиста!»: «Я зраджую тобі в якомусь Вишневці, / Секунд чотири – очі вже відвів» (Павло Вольвач). Пародія має назву «Супершвидкість»: «Секунд чотири» – хвалюся у вірші / Про те, як швидко «ощасливів» жінку. / Я міг би справу цю зробить скоріше, / Та три секунди розстібав ширинку!».
Пародія «Яблуко райське» написана на мій давній вірш і страшенно мені подобається. Микола Базів тонко підмітив певну театральність моєї привселюдної сповідальної інтонації, і створив міні-п’єску, де собі відвів роль глядача, котрий розмірковує над тим, що йому показують-розказують. На поетичних збіговиськах, у яких беру участь, цей текст завжди викликає дружній сміх. Сміються присутні в авдиторії, і я сміюся над собою разом з усіма. «Душа моя – голе дерево / З двома райськими яблуками / Стоїть на порожньому березі…» (Тетяна Дігай, 2006).

За яблуко райське (лише за одне!)
Бог вигнав людей геть із раю,
Куди він за два нас усіх прожене –
Я навіть поняття не маю.

Чи світові білому буде вже край,
Чи інша чекає нас кара?
Та тільки призналась Тетяна Дігай,
Що в неї тих яблук є пара.

Лунають тривожні уже голоси,
Тремтить увесь рід чоловічий,
Бо Єву-праматір змій раз спокусив,
Тетяну – як мінімум – двічі!

За яблуко райське (лише за одне!)
Бог вигнав людей геть із раю.
Куди Він тепер нас усіх прожене –
Піду й у Тетяни спитаю

Тож, як бачимо, у виданнях, по які сьогодні мова, автор торкається тих самих проблем, що і в попередніх книжках: критика примітивної образності, ритміки, лексичних і семантичних двозначностей, невідповідності заявленому жанрові («Шваків сонет») тощо.
У переважній частині пародійних відображень багато комічних ефектів, гумору, дотепних ключових слів чи рядків, вдало підмічені стильові особливості версифікації окремих поетів. Та головне – цю пародійну «країну» збудовано на сучасному матеріалі, то ж природно, що в ній є багато актуальних, специфічних «архітектурних» елементів і прикрас; у пародійних текстах охоплено чимало імен з літературного процесу в Україні й, певною мірою, відтворено «накульгування» цього процесу.
На завершення, вважаю доречним зацитувати слова літературного редактора видання «Шерстилинки» поета Володимира Кравчука: «Поети, яких безпосередньо торкнулись рядки пародиста, побачать власні огріхи, або ж «розмотуватимуть клубок» образ на автора, чи сприймуть з вдячністю обнародування творчості. Якщо пишуть пародії, значить таки читають».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

І прийдуть дощі волошкові

Тата Рівна. КАЛАМУТ. Поезії. – Рівне: Видавництво «Письменницька робітня «Оповідач», 2016. – 64 с.
майже все мало б сенс
як би був сенс
Еріх Фрід

З поезією Тати Рівної я познайомилась на одному з давніших фестивалів «Sevama» у м. Підкамінь, наші зустрічі мали продовження на численних збіговиськах Львівських Форумів і от, нарешті, у Тернополі, де під орудою НСПУ відбулися семінар і майстер-класи для молодих українських письменників, я отримала в дарунок збірку поезій «Каламут»; це друга збірка молодої поетки з міста Рівне, перша вийшла 2008-го року під майже апокаліптичною назвою «Світ покотився».

Мені вже не раз доводилося писати про молоду українську поезію, про бурхливий розквіт поетичних обдарувань, для яких не існує тематичних, лексичних, версифікаційних табу, і один з головних творчих меседжів – «А король-бо голий!» Однак, ця поетична навала багатошарова і, відповідно, оцінюється різними критиками по-різному: і як кладезь позитиву, і як сонмище суцільного негативу. Істина, на мою думку, як завжди, посередині.

У поетичній мові Тати Рівної світ ніби порізаний на емоційні фрагменти і у кожному вірші він, її світ, власне, складається таким, яким його бачить наша поетка. А бачить вона спотворені картини дійсності, коли проблема відчуження особистості досягла апогею, коли провалля між словом і ділом заповнили ілюзії та фантасмагорії, коли саме вони наповнюють свідомість людини, ущемленої мерзенністю сьогодення: «я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах / коли населення вбоге виходить ніби з печери / і дідо в старих перемотаних шматкою шкарбанах / видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю».
Первісну основу поезії молодої авторки складають образи-метафори та їхні перетинання, кожен раз під іншим кутом зору, що породжують сучасні урбаністичні картини: «на блямби неонові заляпані брудом гойності / грязюкою чисто правди у мареві псевдо байок / тут бог не проїде ці вулички надто промовисті / хіба що той бог сталевий заправський дебелий байкер / калюжі замутнені непрозоро-тлусті / як плями серед вуличного песимізму / відображають залишки таунгордості / ранковий мейк ап нічної діви стриптизу».
Героїня віршів неконтактна, вона не бачить можливостей для спілкування, тим часом, подвійна мораль оточення помітно живить сугестивне навіювання, чи авторці, чи читачеві, відчуття невинної жертви: «достиглим плодам не місце в задусі цвітіння / коли би ви поглянули на мій сад…побачили би там лише горбаті тіні… тільки серце волає і серце голосить / тільки просідь уже довжиною із осінь / тільки просо розсипалось пружно та просто / а незграбні долоні не ладні збирати».
На долю покоління поетів, до якого належить Тата Рівна, випало жити в епоху розвалу імперії зла. І саме ця обставина, на мою думку, є головним джерелом трагічного абсурду в її поезії: «це місто у екскрементах постмарксизму… є фах новітній – людиножери… чужорідним / дорога одна – / повз Парнас – на Голгофу». Вона добре це усвідомлює. Але чи бачить поетка світло в кінці тунелю? Прочитавши збірку, я зрозуміла, що ключик до її глибоко захованої, вразливої душі, якщо добре пошукати, то можна знайти: у несподівано теплому образі – «на Покрову незряча Мадонна / рушником накривала планету»; у запитаннях – до кого? до самої себе? – «ця тиша – цезура чи / закінчення фрази?»; у проявах ще живого оптимізму – «абрикоси вагітніють сонцем / як любов’ю жінки; «прийде травень і прийдуть дощі волошкові де / запах свіжого сіна та квіткового лона».

Тематично збірка поетеси побудована на контрастах. Віршам, де чується апокаліптичний гомін і робляться спроби пророцтва протистоять поезії з розділів «ЖЖ (жовтий жовтень)», «мій сад», «інтимні нелірики». У віршах талановитої поетки заворожує мальовнича і така знайома картина кінця осені, коли дерева з вохристо-зелено-жовтих давно поміняли кольори на сиво-чорні, небеса вдень – «господні сині ниви» – невимовно ясні й прозорі, ранки вже прохолодні, треба взувати чобітки, а вологий туман майже білого кольору!

осінній день останній із осінніх
осики сиві чорнота дубів
підкреслює господні ниви сині
у крапинку замерзлих голубів

…ще зоріє ще туман світанку
я хвилюю осені оману
чобітком ступаючи в сметану
білого зволоженого ранку

Досконалим зразком алітерації, яка «дзижчить» (російською «жужжит» буде точніше) є вірш «Пес і жінка». Ось яким чином поетеса вибудовує словами на літеру «Ж» колову та смислову композицію, створюючи колоритний портрет місяця жовтня: «жовтий жовтень… жолуді та жаль / журавлі минули… жовтий мед… стомлена бджола… просто жити як живуть жоржини… варення із ожини… жовтий жовтень… Жінка / Жовтень…»

Просто вражає своїм психологізмом, майже поетичною дисертацією на тему щастя однойменний вірш. Він довгенький, але кожен його рядок – стріла: «щастя буває до смерті до видиху і до вдиху / летючим буває щастя дзвінким від сміху… буває щастя пекуче нестримно сухо гаряче… щастя веде й знайомить тебе із тобою / і тисне в обіймах, ставить усі розділові знаки / щастя без сумніву має свої ознаки… свої занурення рими стоп-кадри рухи / свої молитовні слова шпильки вузлики / червоні нитки заговорені ґудзики… щастя буває різним, на видиху і на вдиху, але / найчастіше – тихим (моє підкреслення і моє щире захоплення – Т. Д.)

Загалом будь-яка класифікація творчих людей, особливо поетів, їхній поділ на молодих, на трохи підтоптаних і на ще живих класиків – річ умовна і вельми тонка. Якось Петро Капиця, коли у них в академії запроваджували раду молодих учених, обережно висловився: "Дивно, а я й не знав, що вчені поділяються на молодих і старих. Я чомусь вважав, що вони діляться на розумних і… не дуже!».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Пісня старої смереки.

Олег Герман. Співоча скеля. Повістина з тридцяти зимових образків. Олег Качало (дизайн). – Тернопіль: Джура, 2017. – 120 с.

Український письменник Олег Герман – багатогранна творча особистість: поет, прозаїк, громадський діяч, професор українознавства, заслужений діяч мистецтв України, а ще слід додати – художник (ілюстрації у збірці авторські), бард, автор і постановник святкових християнських дійств.
«Співоча скеля» – прозова повістина: саме так автор визначив жанр твору; тридцять коротких образків не заберуть багато часу на прочитання, скажімо, як багатосторінкові твори інших сучасних письменників, однак обсяг книги достатній для викладу авторської теми і думок.
Мене зацікавила семантика слова «образки» і я не помилилася – воно дійсно має кілька значень, котрі дружньо сусідять на мистецькій полиці: це і жанрове визначення невеликого прозового твору, побудованого на матеріалі якогось конкретного життєвого факту чи події; це і малюнок, а чи маленька картина; це і синонімічна лексема до ікони чи замальовок на біблійну тему.
Сюжет твору побудовано навколо з першого погляду звичної життєвої ситуації: у забуте Богом прикарпатське село Попадинці до свого 90-літнього дідуся Олекси на Різдво зі зросійщеного міста Маріуполя приїжджає онук Сергій, який відповідно говорить і мислить: «Ну, ладна. Толька туда-абратна, єслі… живим астанусь. Ані мнє язик, блін, атарвут, как піть дать». Щоправда, попервах мова діда вартує онукової: « – Як тє притисне вителипатисє… Ну, сходити до вітру, то за причілком – виходок». Добре, що пан Олег укінці книжки подав словничок цієї, як він пише, попадинецької говірки! Насправді (крім тих частин, де автор для передачі російськомовних фраз використовує засіб транслітерації) твір написаний мовою, яку ще досі можна почути у Карпатах.
Автор ретельно прописує обставини складного дитинства внука. Для діда вкрай важливо розказати онукові, який виріс на інших теренах і сформувався в інших умовах, про рідну землю. Крім діда та онука, у повістині чимало інших облич, попри лаконізм і швидкий темп викладу подій, вони характерно виразні й живі.
У монологах старого Олекси, у діалогах та окремих репліках інших дійових осіб відчутні думки і життєві максими самого автора: прозаїк глибоко переживає і пропускає крізь себе кожне слово, кожне речення: «Володіючи капіталом, часто потрапляєш у полон ілюзій. Видається, що ти інший, що маєш особливі права чи таланти, виконуєш значиму місію, даруєш потрібну новизну. Яке гірке розчарування настає, як збагнеш: нічогісінько достойного ти так і не сотворив. Просто перемолов своє здоров’я, свої сили та дні на нікому не потрібне хизування». А ще у тексті твору багато людяності, любові та мудрості: «Недурно в народі кажуть: відчиняючи вікно у майбутнє – зачини двері у минуле, бо протяг здує теперішнє»… «Здоровий жебрак щасливіший за хворого короля»… «Старий звір завжди на чатах»…»Час біжить, а світ не змінюється».
Коли написала, що повістина невелика за обсягом і треба небагато часу, щоб прочитати її, трохи злукавила-спростила ситуацію, бо ці образки внутрішньо глибокі й вимагають від читача відповідної емоційної співтворчості, проте, навзаєм дарують насолоду і радість від краси авторської мови: «…сонячні хвилі пливуть далекими плаями» … «Сніжинки під ногами світилися і святилися. І гори, і ліси, і небо сповила імла. Дивовижна картина карпатської ночі»… «Ранок. Виходиш на поріг, а перед тобою чисте-пречисте полотно січня. Ще ніхто не стривожив його, ніхто не ступав на біле поноворіччя. Ще ніхто не зоставив жодних слідів. Вчорашні вже там, а нинішніх іще нема. Старі вже завіяні, а чистий сніг жде твоїх, найпершіших».
Якщо братися до літературознавчого аналізу, то, на мою думку, збірці притаманні риси нео-поетичної малої прози, що близько надаються до етичної складової поняття екзистенції; по-перше, це роздуми автора про внутрішнє буття людини, про мотиви поведінки героїв в характерних життєвих ситуаціях, і відповідно, силу вияву почуттів, про проблеми вибору між чорним і білим; по-друге, експресивні образки Олега Германа – соковитий зразок виражально-зображувальної якості мови, що, в свою чергу, створено відповідними лексичними і стилістичними засобами, серед яких панує метафора.
Поетичний портрет старої смереки, що виросла на краю Співочої скелі й була свідком багатьох подій у карпатському домені, розгорнутий автором ув окремий міні-сюжет, ірраціональний з погляду звичайної пересічної людини. Проте, його загадковість не потребує декодування – це нова поетична реальність, створена й затверджена талантом письменника Олега Германа: «Тиша зависла над полонинами. Ніби весь світ завмер. А колись же несли від хати до хати коляди й щедрівки наряджені у свої чудернацькі строї гуцули й гуцулята, співали ще недавно плотогони на сплавах, трембітали вівчарі, прикрашали береги стрімких потоків випрані ліжники… Усе минулося: гори поголили, люди повтікали із пахучих плаїв у скам’янілі міста, замість пісень – гуркоти машин».
Фінал «Співочої скелі» – традиційний для різдвяних історій та казок – happy end: «І тоді заспівала сама смерека. Їй допомагало коріння. Воно розгорнуло величну арфу змережених струн і творило на них могутні акорди. Навіть джерело пробудилося у промороженому панцирі, аби доповнити мотив сріблястим передзвоном. Завершальним вкрапленням до передріздвяної симфонії став металевий бас похиленого поміж снігів хреста… На землю опускався Святий Вечір. Золотавий промінь свічки вистеляв на сніги тоненькі нитки святкової стежини. І простягнулися вони від порогу Олексиної колиби – у бік Співочої скелі».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Вік прожить – не поле перейти

Борис Пастернак. Відомим бути некрасиво: вірші; з рос. перекл. Роман Ладика – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017. – 64 с.

Тернопільський письменник Роман Ладика активно займається художнім перекладом. Після двох збірок власних віршів: «Ловлю свої надії» (1997) та «Тріолети» (2002), виходять друком переклади Федора Тютчева «Остання любов» (2004), Сергія Єсеніна «Любов хулігана» (2007) та «Москва корчемна» (2008), лауреата Нобелівської премії Івана Буніна «Зелені свята» (2009) і «Радість самотинних дум» (2010), Олександра Пушкіна «Я вас любив» (2011), Михайла Лермонтова «Молитва» (2016), Інокентія Анненського «Ідеал» (2016). Крім зазначених збірок, він є автором літературної розвідки «Феномен любові Федора Тютчева» (2005).
Творчість Бориса Пастернака – поета і прозаїка, лауреата Нобелівської премії (1958) давно визнана у всьому світі. Твори письменника перекладено на багато мов світу, до цього захоплюючого процесу доклали зусиль чимало українських тлумачів. Зацікавлений фанат знайде у мережі помітні переклади Леоніда Талалая, Юрія Буряка, Євгена Сверстюка, Миколи Рябчука, зустріне удосталь сучасних спроб осягти глибини поетичної карми письменника, дисидента, лауреата найпрестижнішої літературної премії.
Збірка нашого краянина, про яку йдеться, містить 36 перекладів віршів Бориса Пастернака, серед яких зустрінемо своїх давніх знайомих, як «Гамлет», «Відомим бути некрасиво», «Пам’яті демона», «Єва», «Це лютий. Час прийшов писати», «Мені наснилась осені багровість» та інші.
Про вельми популярну «Зимову ніч» поговоримо детальніше. Містично-прекрасний зачин оригіналу – «Мело, мело по всей земле / Во все пределы» надає звичайній любовній історії майже вселенського виміру; перший рядок звучить втаємничено-безособово, у другому рядку слово «пределы» наповнює строфу додатковими асоціативними смислами: це близенько до чогось за краєм, за межею. Перекладач відразу додає конкретики: «Мела, мела по всій землі / Завія біла», проте, багата семантика слова «завія» – звіятись (з вітром), вити-завивати (вовком), розмовне «завіятись» (десь пропасти, зникнути на деякий час), зберігає магію оригіналу з її відчуттям просторової безмежності, безлюддя. І це вельми важливо, тому що далі майже натуральна картина інтиму: «сплетіння рук, сплетіння ніг» через мальовничий імпресіонізм слова: «на стелю, світлу при вікні / Лягали тіні», перетворюється на схрещені крила ангела – кульмінацію вірша, що увінчує парад містичних образів.
Колоподібна композиція вірша завершується повтором першої строфи, та зверніть увагу: в оригіналі другий рядок «и то и дело» – розмовний зворот, що з волі Б. Пастернака додає прозаїчності ангелам, тіням і завіям: тобто, нічого особливого не сталося, розказана типова another love story, яких «по всій землі» мільйони… така собі приємна вільність генія! Р. Ладика на це воліє не зважати, гадаю, свідомо: «Мела весь лютий по землі / Завія біла. Свіча горіла на столі, / Свіча горіла». І крапка! Перекладачем збережені притаманні оригіналові динамізм та експресія, метафори, епітети, повтори, авторська мелодійна алітерація – «м, л, с, в». Деякі слова, вжиті перекладачем, на мою думку, виглядають чужими: розмовне «літком», замість улітку чи влітку; прислівник «владно», що сусідить у строфі з ангелом, пробуксовує в образному контексті вірша, де все сплітається, блимає та мерехтить.

Вірш «Гамлет» – один із найвідоміших у Б. Пастернака. Його перекладено чи не найбільше за інші поезії. Цікаву історію створення і літературознавчий аналіз цього вірша кожен зможе знайти в мережі. Мене зацікавило інше: яким чином відомі поети перекладали перший рядок, а конкретно, слово «подмостки». Українсько-російські словники подають «підмостки», як синонім до будівельного риштування; у театральному контексті першим значенням подається «кін», «сцена», а вже потім «підмостки». Я розумію, що спокуса не чіпати у перекладі це слово має під собою всі резони, і головний – це істотне наближення до оригіналу. Ось як перекладає перший рядок Євген Сверстюк: «Гомін стих. Я став на краю кону». Роман Ладика йде першим шляхом: «Гомін вщух. Я вийшов на підмостки / На одвірок спершись в темноті, / Я ловлю в далекім відголоску, / Що мені призначено в житті». (У варіанті Юрія Буряка теж залишаються «підмостки»).
На моє відчуття, наш краянин точніший у передачі євангельської алюзії: «Тож, якщо можливо, Авва Отче, / Чашу цю повз мене пронеси» – це майже дослівне запозичення з Ісусового «Моління про чашу»; Євген Сверстюк: «Чашу цю від мене відверни» – відвернути можна нещастя, лихоліття, біду, а біблійну чашу можна або пронести повз, або випити з неї отруту, як це зробив Сократ.
І про фінальну строфу, що у поета-нобеліанта має есхатологічне звучання (есхатологія – філософське вчення про кінець світу). Євген Сверстюк доводить, що великі поети рівні у слові, тому додати трохи від себе не є гріхом: «Але все накреслено у слові / І фінал уже призначив Ти. / Я один – крізь фарисейську повінь / Вік прожить – не ниву перейти». Роман Ладика вірний своєму покликанню донести якнайточніше задум поета: «Та усе продумано у дійстві, / І кінець уже не зміниш Ти. / Я один, все тоне в лицемірстві, / Вік прожить – не поле перейти». Як бачимо, перекладач зберігає авторську театральну лексику, адже, згадаймо, дія вірша відбувається на театральних підмостках. Наприклад, слово «дійство» нагадає нам, що театр – мистецтво лицедійне, а звідси недалеко до «лицемірства». Театральна п’єса має режисера, у вірші «Гамлет» постановником драми людини є Бог, у тексті – Авва Отче, Ти! ( з рубаїв перського мудреця Омара Хайяма: «Бог нашей драмой коротает вечность, Сам сочиняет, ставит и глядит»).
І ще мені видається, що лексеми «поле» і «нива» мають не зовсім однакову семантику, і коли продовжити тему всесвітнього кінця, то поле, незасіяне, з висохлими травами, глибокої осені більше схоже на степовий обшир, а от про ниву таке сказати зайве: це поле, на якому обов’язково щось колоситься, дозріває, росте, тобто, це весна-літо, аж ніяк не кінець!
Я далека від думки, що ця збірка перекладів не має огріхів. Так не буває. Кажуть, і на сонці є плями! Про деякі вже йшла мова вище, щось я не помітила тепер, щось пізніше знайдуть прискіпливі читачі та фахові шукачі. Однак, я впевнена у важливій місії перекладної літератури. Щиро поважаю художнє і творче кредо нашого краянина Романа Ладики, яке він яскраво демонструє своїми виданнями, що розраховані на широкий загал, а головно – на пострадянське покоління українців, які, на його думку, повинні знайомитися зі шедеврами світової літератури рідною мовою.

З долоней рупор склавши враз,
Гукну в кватирку дітворі:
Яке ж бо, любі, нині в нас
Тисячоліття надворі?

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Жива валюта таланту

Валентина Семеняк. Об’явник: роман. – Тернопіль: Астон, 2016. – 184 с.

Письменниця, журналістка, фотохудожник Валентина Семеняк-Штангей давно відома в Україні. У творчому доробку більше десяти книжок, що мають вельми симпатичні назви, зокрема: «Світ, який люблю», «Спитай у свого Янгола», «Хто загубив усмішку?», «Булочка для…Бога». Проте, за жанром, це або оповідання, або маленькі повісті, тобто твори короткого дихання, в той час, як новий прозовий твір, про який мова, авторка називає романом. Наразі опублікована тільки його перша частина.

Давно відомо, що перше речення роману досить важливе, тому що становить нероздільну смислову групу із подальшим розгортанням сюжету; тут закодована сутність тих речей, про які нам оповідає автор упродовж твору (згадаймо знамениту фразу, з якої починається «Анна Кареніна», щоправда, починаєш розуміти її логічність і майже пророчу сутність тільки у взаємозв’язку зі трагічним фіналом).

Валентина Семеняк починає свій роман «Об’явник» несподіваним повідомленням, що містить зерно інтриги і спричиняє раптові зміни у подальшому перебігу подій: «Коли старому Овсеню (головний герой роману, той самий об’явник – Т. Д.) виповнилося сто вісім років, у нього почали рости… нові зуби. Спочатку прорізалися кутні, а згодом – і передні». Об’явник – рідко вживана лексема: звучання цього слова якесь загадкове, з таємничою аурою словесних асоціацій, що обгортають, оповивають і наповнюють його додатковими семантичними смислами: яв, явище, явний, наявний, з’ява...

Я не буду переповідати сюжетні перипетії, що відбувалися з головним героєм дідом Овсенем і з тими, хто живе поряд – зацікавлений читач про все дізнається, коли прочитає роман. Коротенька анотація повідомляє: «на 108-му році його життя кардинально змінюється, і з ним починають відбуватися містичні, але реальні за своєю природою історії… роман насичений позитивом, добрим гумором, цікавою пізнавальною інформацією, філософськими міркуваннями… як то кажуть, із цього місця, будь ласка, детальніше!

Отже, роман насичений позитивом. І правда, давненько не читала схожого прозового твору, коли речення за реченням, розділ за розділом тримають твою увагу, проте не втомлюють, а додають мажорних відчуттів, на противагу мінорним реаліям життя, що обертаються довкола нас і не збираються нікуди зникати! Далебі, нічого дивного! Валентина Семеняк – гармонійна особистість, її позитивна харизма випромінює тепло і шарм, і необхідна всім, хто потребує, як мінімум, доброго ставлення до себе. А численні дійові особи її творів сумлінно і чесно виконують творчу настанову авторки – сіяти розумне, добре і вічне (I’m sorry, вельмишановний класику, за позичену цитату!).

Роман дійсно легко читається, не в останню чергу завдяки тому, що раз у раз дарує гарний смішливий настрій. Коли уважно проаналізувати, за рахунок чого письменниця досягає такого ефекту, впадає в око прихильність авторки до стилістики так званої ситуативної комедії, що ведеться ще від середньовічної комедії масок (commedia dell’arte). Яскравим прикладом українського гумору в цьому стилі є творчість Миколи Гоголя. Отже, головна обставина, що рухає сюжет «Об’явника” – випадок з новими зубами 108-літнього чоловіка, після чого він перетворюється на цілителя і Божого проповідника. «Там зовсім інші цінності: валюта добра, валюта чесності, валюта доброзичливості, валюта порядності. У Бога тільки така валюта» – час від часу виголошує новітній «справжнісінький фільозоф».
Кожен житель хутора, де це дійство відбувається, так чи інакше, реагує на цей трафунок . Власне, різні кумедні обставини, в які потрапляють герої – це і є головний двигун подій тої частини роману, де йдеться про діда Овсеня; відповідне оточення складають влучні репліки, монологи, діалоги, описи та характеристики: «Уже біля дверей Пантель (родич діда зі сусіднього села – Т. Д.) несподівано обернувсь і мовив до Овсеня – не то зі жалем, не то з радістю: – Одне погано: після того, як ти мене обійняв, на горілку не можу навіть дивитися, не те, щоб нюхати чи пити її. Стара дуже з того налякалась і хоче везти мене по дохторах, бо каже, що то щось зле діється зі мною»…
… «– І де він тіки взявся на мою сиву голову? Кирило (сусід – Т. Д.) завжди так про себе говорив, хоча насправді важко було сказати, чи був сивий, чи русявий, а чи темний. Він був лисий».

Композиція роману багатопланова; паралельно розповідається історія молодого вченого Вілена: «упродовж життя він провів багато експериментів та дослідів, намагаючись відшукати секрет Макропулоса – таємницю довголіття» («Засіб Макропулоса» – п’єса Карела Чапека, 1922 р., де сюжет побудовано довкола секрету необмеженого довголіття – Т. Д.). Волею пера пані Валентини до тексту роману залучаються канадські та індійські реалії, природа, архітектура, пейзажні картини; роздуми авторки на різні духовні, моральні, релігійні та філософські теми. Веселощів у цій частині набагато менше, проте і тут присутня авторська «родзинка»: цікаво читати про пригоди, що трапляються з дійовими особами саме в Індії, коли знаєш про чисельні відвідини письменницею цієї країни.

Мелодійна, мальовнича, барвиста, квітчаста авторська мова багата на порівняння, метафори, характерні власні імена та звучні прізвиська. Втім, судіть самі: «Будимир був для Овсеня не просто півнем, а піднебесним птахом. Він був гордим і незалежним. Любив простір та свободу. Міг ночувати де завгодно. Якоїсь весни облюбував собі вишню. Коли землю передчасно огортали холодні вітри, півень перебирався жити у теплу затишну псячу буду, в якій уже давно ніхто не зимував…Будимир чесно і самовіддано ніс вартову службу. Він служив у самого Сонця. Навіть у похмурі, не сонячні дні жодного разу не збивсь із графіка кукурікання. Кукурікав вчасно і безпомилково…»; «…Довкруж – ані шелесне. Тихо і темно. Посвіт. Найтемніша пора на світанку. Час, коли світло набирає силу і темінь ось-ось відступить у нікуди, просто щезне. Криничне око ще відсвічувало ранковою зорею, яка тихо виколисувалася десь далеко внизу й поблимувала з глибини дивним мерехтливим сяйвом.»

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Містифікація ?

Володимир Дячун. ДЯО ЧУН: Збірка сувоїв. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2016. – 176 с.

Поетична творчість Володимира Дячуна не перестає дивувати читачів, про що яскраво свідчить остання в часі видана книга. Це літературна містифікація автора – «поета епохи Дань Дяо Чуна (кін. ІІ тис. н. е. – поч.. ІІІ тис. н. е.); її складають тексти «т. зв. сувоїв», випадково знайдених і перекладених Ве Де з китайської».

Отже, збірка-метафора. Бачимо доволі активне прикладання зусиль, так чи так скерованих на пошук та літературне оприявлення зв’язків (паралелей з меридіанами) українського культурного поля з іншими світовими культурами, наразі, з китайською. До речі, одне зі значень поняття «сувій» (вже не т. зв., а справжнього, як його подає Вікіпедія) – це у Китаї одиниця виміру тексту, аналогічна поняттю «розділ, частина». З вашого дозволу, весь китаїзм цієї збірки поезії та прози Володимира Дячуна залишаємо у цьому абзаці. Поговоримо про сугубо індивідуальний творчий портрет нашого автора. У збірці багато текстів, які пов’язані зі справжнім Ве. Де., не містифікатором. Його поезії якось незручно називати віршами. Тому я й не буду цього робити.

На мій погляд, тексти (кажу «тексти», бо ж мова ведеться й про прозу, якої у збірці рівно половина) Володимира Дячуна визначає поліфонізм. Вони алогічні, здається, тут єднаються начебто непоєднувані речі. Він втручається у морфологію слова, і це вже не словотворення, а музичне «переформування» слів: «це мурашки страху коли наступає тьма, і тоді аж смикнешся від здогадки, що то тільки ніч може народити таку тишу щоб у ній заспівали молекули і вони зі своїм співом кинуться гайда до моїх вух: якого нічного Гайдна вони пхають поперед себе що так протяжно видо-о-о-вжується невпинно стукаючи слух..?»

У нього своєрідний синтаксис: пропоновані непередбачувані нові зв’язки між словами дають зовсім нові картини: «я заростаю поезією як бородою / бордовою / хмарою надвечір’я / розпливається моє тіло печерне / це уже зарості / на шкірі на мязах на жилах / із них викльовуються / зараз ті / гени яким іще місця не залишили / в цьому світі / я ж обмиваюся поезією наче бідою / і якби тої / біди для мене не малося / то єство б не займалося / раптом / від най меншого спалаху слова / й ось знову / я раб той / якого кидають на арену / під реви / трибун» . Ця поезія прочитується на кількох рівнях. Поета менш за все цікавить лінійність з її причинами й наслідками, наразі бачимо суцільну вертикаль: надтексти, підтексти з різними емоціями, інтенсивність переживань, текстуальні алюзії-асоціації ( три останні рядки, де ключові слова раб, арена, рев трибун аж ніяк не з китайської, але це не зауваження, а заувага). Бачимо яскравий прояв індивідуальності модерного поета синкретичного (синкретизм – поєднання) складу, де змішалися традиційний український світогляд і європейські модернові «фішки» із сюрреалізмом, потоком свідомості, театром абсурду включно (не забуваймо й про китайську «фішку» з її медитаціями та недомовленостями).

Історія Ве Де – Володимира Дячуна)– це історія поета, який попри все залишився вірний своєму покликанню, внутрішньому чуттю, і значить, самому собі:

Іду далеко вже, далеко
туди, всередину Європи –
я вже віджив,
мені вже легко –
розумний попіл…

Мені так добре, аж нестерпно:
чи ж можна так, наївний хлопе? –
я вже віджив,
мені вже тепло –
розумний попіл…

Що там нажився – насотався! –
на весь земний голодний клопіт,
і по мені лише зостався –
розумний
попіл.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Гра в пазли

Олександр Вільчинський. Льодовик: антиутопія; худож.-оформлювач Л. Вировець. – Харків: Фоліо, 2014. – 283 с. – (Графіті).

«Усі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі».
Саме таким суспільним діагнозом починається роман Олександра Вільчинського. Новітній льодовик, що товстим шаром криги укрив майже всю Східну Європу та Росію, зупинився на кордоні з Україною.
Ностальгійна туга і нудьга, суспільна криза абощо, можуть вести різними шляхами і обертати-перетворювати пересічних людей на різних людей. І тоді хтось з них прагне сховатись від обставин, що травмують – кому як вдається. Трапляється, якийсь письменник напише роман-утопію, де втілить свої фантазії, легалізує вимисел, оприлюднить заповітні мрії. Олександр Вільчинський написав роман у жанрі антиутопії.
Спокійне художнє слово, слово, що не дратує – наразі рідкість. У романі-утопії «Льодовик» О. Вільчинський пропонує читачеві уявити ситуацію, коли під тиском зовнішніх обставин, наприклад, глобального льодовикового катаклізму планети, життя людей, ні, не припиняється, а навпаки… у дечому змінюється на краще: в Україні захід і схід об’єднуються, російська мова припиняє своє існування, школи лишаються тільки україномовні, з’являється справжнє українське кіно et cetera (кожен читач може доповнити цей перелік позитиву, що спричинив льодовик, будь-яким добрим фактом з власного досвіду).
Наш автор уявно формує з різноманітних пазлів таку собі модель дійсності, котру, в свою чергу, складають вигадані картинки, що могли бути, якби… Пазли у прозаїка розмаїті: це і така собі реконструкція минулого, тобто того, що вже було, інші блукають серед руїн, або в лабіринтах часу та історії, а хтось – у паралелях світлих і гірких думок про роки дитинства та юності, коли ми були щасливі незалежно ні від чого, тому майже неусвідомлено проживаємо їх знову й знову, або міркуючи філософськи, думаємо про ці роки, як про ласку Бога часу Хроноса.
Раніше я для себе визначила три іпостасі, які О. Вільчинський поєднує у своїй творчості – некерованість, непередбачуваність і невизначеність. Перше стосується радше моменту, коли керувати писанням починають самі герої; друге, власне, те саме, що й перше, адже некеровані герої роблять непередбачувані вчинки. А от з третім вийшло непорозуміння, бо наразі прозаїк вельми добре знає, що саме він знає; життєвий досвід керує його уявою, тобто у двобої уяви та досвіду домінує друге. Головний герой, судячи зі всього, не спитавши думки автора, у фіналі гине від кулі молодого екстремала. Так реальні обставини, за які відповідає досвід, впливають на розвиток дії та плетиво сюжету.
Текст роману «Льодовик» просякнутий насмішливим гумором (часом прямолінійним, особливо в еротичних епізодах, проте без вульгарності), і це, можливо, найістотніший елемент прози письменника, котрому (моя суб’єктивна думка – Т. Д.) ніщо не загрожує – ні час, ані мода. Змінюються сюжет, мотиви і настрої; залежно від розвитку подій у творі міняються лексика та образність, однак гумор, присмачений легеньким сарказмом, а деколи й прямою сатирою («Їхні Гебістов із Чекістовим, коли запахло смаленим, так само раптово зникли у невідомому напрямку, як і наші Жопенки»), залишається. Читабельність роману, наразі для мене, від цього літературного факту стрімко зростає. Пропоную ряд цитат, що ілюструють цей мій висновок. Судіть самі:
«Ще один епіцентр льодовикового наступу – Альпи. Вся Швейцарія… вкрилася твердими льодовиковими полями, які зливалися із гірськими льодовиками, що тепер також розрослися неймовірно. Ці гірські і передгірні льодовики знищили Швейцарію, але швейцарські банки залишилися. Просто тепер вони були під льодом. Швейцарці поробили до них тунелі, системи провітрювання і безпеки працювали безвідмовно, як і їхні знамениті годинникові механізми»;
«Останнім часом і справді з’явилося багато нових культів та вірувань, пов’язаних із зміною клімату та Льодовиком. Один з таких обрядів – «Йорданський день», коли люди видовбують у кризі ями і сидять там скількись часу…Потім декого із тих, що замерз, зараховують до святих. У зв’язку з цим мене завжди цікавило, чому лише декого?»;
«А от сови, кажуть, з’явилися навіть гігантські, як продукт потрійного схрещування сірої, вухатої і полярної. У зв’язку з цим у субарктичній Шостці взяли і поміняли герб міста, поставивши у центрі геральдичного щита вухату сову в обрамленні знаменитої кіноплівки…»;
«_ Я мушу ще дещо пошукати, – каже Петруня і робить глибокодумну паузу. / – Що ти мусиш пошукати , Петруню? / – Я мушу пошукати дещо / – Що дещо? / – Дещо в собі, розумієш? / – А якщо там нема?.. Якщо там нічого не знайдеш?»;
Поняття літературної творчості еволюціонує та розширюється, ніяких меж для неї не існує. Вірю, що ми, читачі, обов’язково побачимо у майбутньому творі Олександра Вільчинського щось абсолютно неможливе-невигадане. Жодного сумніву!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

СИНІЙ КИТ

Таня Малярчук. ЗАБУТТЯ: роман. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 256 с.

«Віденська газета «Свобода» у червні 31-го надрукує чорними літерами на першій шпальті рядок: «Умер В’ячеслав Липинський», – щоб колись пізніше я його прочитала і не знала, про кого йдеться. Аж тоді час переможе мене. Синій кит закриє свою пащу і попливе далі. Гігантський синій кит забуття»

У романі «Забуття» Таня Малярчук досліджує феномен Часу. Велика літера та дієслово «досліджує» вжиті мною абсолютно свідомо. Текст роману – приватне дослідження субстанції часу на основі фактів життя реальної історичної постаті, однієї з багатьох, котрих поглинув «синій кит української пам’яті» – образ-фантом, створений уявою письменниці: «…я раптом почала думати про час як про те, що об’єднує безкінечну вервицю безглуздих подій, а також про те, що лише в послідовності цих подій сенс і є, і що не Бог, не любов, не краса, не велич розуму визначають цей світ, а тільки час, плин часу і белькотіння людського життя в ньому».
Таня Малярчук вже сім років живе переважно у Відні. За її зізнанням, вона майже рік у бібліотеках Відня читала україномовні газети, що виходили в 1917-1920 роках числом п'ятнадцять. Тогочасне середовище української еміграції складала українська наукова та мистецька інтелектуальна еліта. От і вичитала у тих столітньої давності текстах про забуту особистість, яку зробила головним героєм свого роману.

В’ячеслав Липинський (Вацлав Ліпінський), 1882–1931 ) – український політик і філософ польського походження, за Гетьманату – посол України в Австрії, (1918 р. ), фундатор українського монархізму. Один з перших, хто почав говорити про українську державність, раніше за М. Грушевського та В. Винниченка, чия суперечлива політична діяльність ґрунтовно вивчена сучасною історичною наукою.
Однак це не є класична історія чи документальний наратив про життя реальної історичної постаті. Конструкція твору двовимірна – елегантне поєднання non -fiction в розділах роману , що стосуються подій від 1903-го по 1931 роки з художньо адаптованою розповіддю нашої сучасниці (перебіг подій з 1989 по 2016 р.), котра зацікавилась життєписом цікавої людини. Сто років тому слово «українець» мало хто вживав. Героїня роману з власної ініціативи дослідила феномен поляка, що пожертвував усім задля мрії про незалежну Україну. В’ячеслав Липинський нічого не здобув, а навпаки, все втратив у цій своїй діяльності, на довгий час всіма забутий і мало кому відомий.
Авторський стиль викладу за допомогою мотивів реінкарнації, фантасмагорії та містики майстерно творить перегук століть-сусідів. Наприклад, старогалицький мовний зворот «Її друг уже був загубився» або «Вже всі були зібралися, чекали тільки на промовця»K у текстах, що описують події початку ХХ століття чи кафкіянські впливи в описах напівбожевільної свідомості смертельно хворого: « Липинський ще більше почав стерегтися людей, бо те, що він бачив, дивлячись на них, його жахало. Кожен зустрічний відтепер мав замість двох лишень одне око – прямо посередині, на переніссі. Так ввижалося… Скрізь він бачив однооких чоловіків і жінок, навіть дітей. Людський світ став світом циклопів».
Мовне перевтілення настільки майстерне, що його не помічаєш, воно прозоре й матове водночас, як на картинах французьких імпресіоністів. В той же час урбаністичні пейзажі сучасного мегаполісу, що нищить і фізично, і психологічно молоде покоління тепер вже ХХІ століття, відверто жахливі й неоковирні. «Світ циклопів – який він? Свідомість розкрила свої темні невідомі сторони, і демони, які зачаїлися там від моменту сотворення, нарешті вирвалися назовні. Світ перестав бути місцем, де можна було бути впевненим у собі, і жах, вивільнений новою істиною, охопив Липинського так само, як сто років потому охопив мене», – розмірковує наша сучасниця, alter ego Тані Малярчук.
Довільний виклад сюжетної лінії роману дозволяє відтворити яскраві й живі картини минулого. Викликає читацьку довіру правдивість психологічних людських станів і описуваних подій. « Пишучи листи, Липинський говорив сам до себе, іноді щось спересердя вигукував, дратувався, бо все більше розумів, яким мав бути світ і як у ньому мають жити люди, але світ і люди чомусь, мовби навмисне, робили все навпаки».
Насамкінець, не можу не підкреслити своєчасність думок В’ячеслава Липинського, що й дотепер є актуальними. Судіть самі! Перша світова війна вибухнула в липні 1914-го року, й у колах української еміграції цей факт збудив надію на шанс для поневоленої України: «Проте Липинський не поділяв загального ентузіазму. Він погоджувався, що війна може зіграти на руку пригніченим народам, але жертви, які вона принесе, значно перевищуватимуть вигоду. Помруть найкращі, говорив він, а коли прийдеться до будування держави, то робити це не буде кому».
Мій висновок, що випливає після прочитання роману «Забуття» навіть для мене виявився несподівано парадоксальним; історія України свідчить (за Танею Малярчук), що постфактум саме зрадників зробили героями, а героїв – зрадниками, або й зовсім забули.

P. S. Дозволю собі трохи додати міркувань про феномен часу. Грудень 1993-го року, м. Львів; консерваторія святкує 90-річний ювілей свого ректора, композитора Миколи Колесси. На сцену виходить-вибігає сухенький галицький ювіляр і, звертаючись до вщерть заповненої зали, говорить: «От я дожив до дев’ятдесяти літ, а видається, що це є дуже мало, час сплинув так несамовито швидко, що події з-перед багатьох років, здається, сталися вчора. Щоправда, дуже багато подій вмістили роки мого життя, подій, часом страшно тяжких, а часом, чудових і захоплюючих, але і одне, і друге пролетіло миттєво, так швидко.
Іноді люди говорять: в тому чи в тому сторіччі це відбулося – і гадають, що то бозна які велетенські відрізки часу. А я собі міркую, що століття – цілком небагато.”. Пробі!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Наука царя Соломона

Ірина Мацко. Шпинат для мізків: замальовки, новели. – Львів: ЛА «Піраміда», 2015. – 88 с.

Невеличка збірка прозових замальовок «Шпинат для мізків» у тернополянки Ірини Мацко є дебютною. Зразу по прочитанні книжки впадає в око такий собі мікрообраз шпинату («шпинат як рослина покращує пам’ять – стверджує кулінарна книга), що виконує функцію наскрізного об’єднуючого елемента композиції книги. Проте, спокусливу аналогію з кулінарією на цьому можна припинити, адже зміст коротеньких начерків спонукає до роздумів не так про тілесно-шлункові забави, як про духовні, морально-етичні засади людського спілкування, а саме: примирення, віра, вибір, вдячність, розуміння, відкритість, рішучість, наполегливість, спокій, прозріння, довіра, життєва мудрість, прощення, жіночність, свобода, призначення, позитивне мислення, терпіння, відчай, повнота життя… Як бачимо, спектр основних розмірковувань авторки сформовано за типовими проблемами, що постають перед мислячою людиною, котра прагне достойного життя й переймається питаннями морального вибору.
Ірина Мацко використовує жанр короткого розповідного характеру, що багатьма рисами наслідує дидактично-повчальні притчі.
Наратив нашої авторки тяжіє не до зображення чи описовості. Вона повідомляє про певну думку або ідею, розмірковує, успішно користується засобом алегоричного мовлення. Істина, яку досліджує Ірина Мацко. не завжди лежить на поверхні, й читачеві доводиться її добувати, як смачну серединку, до прикладу, горішка. Хоча тексти щедро «приправлені» підказками поживності: «Для кращого смаку радимо додати жменьку душевного тепла, пригорщу доброти і дрібку каяття … Може й не смакувати, а навпаки – пекти гіркотою втрати. Але ж гіркота дуже поживна для організму … Підсолодіть страву легкістю та романтичністю. Не бійтеся пересолодити. Часом так хочеться солоденького». Щоправда, деколи у рецептах відлунює наїв та певний штамп бачення реальності: «Притрусіть страву жменею надії та віри у щасливе майбутнє». Але ця заувага – не докір, швидше, застереження!
Усі потенційні читачі збірки «Шпинат для мізків» колись були учнями, котрі звикли до того, що будь-яке навчання-повчання – це нудьга, набридлива обов’язковість і насилля над особистістю. Авторці вдається уникнути подібного враження, навіть більше – ґрадація оптимізму та радості, що випромінюють тексти, іноді зашкалює; такі новелетки, як «Одягнута радощами», «Кокон», «Канатоходці», «Мій човник серед моря», додають до розуму та інтелекту текстів збірки Ірини Мацко невиправно оптимістичного сприйняття сенсу буття. «Кожен із нас є важливою частинкою чудового світу!» – романтичне резюме нашої авторки з новели «Такий важливий метелик» не залишає й крихти від наших сумнівів та розчарувань.
P. S. «Притчі Соломона»: послухає мудрий – і примножить пізнання, а розумний знайде мудрі поради.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

канікули автостопом, або спосіб спілкування з привидом

Наталя Пасічник. Зимові канікули: збірка поезій. – Тернопіль: видавництво «Джура», 2014. – 60 с.

У відомої української поетеси Наталі Пасічник вийшла у світ п’ята збірка поезій. Перші чотири: «Елегія печалі» (2002), «Портрети доби Ренесансу» (2006), «Гра в три руки» (2009), «Пастух бджіл» (2012). Авторка рецензії вже писала про талановиту поетку, (зокрема, в письменницькій газеті «Літературна Україна», в часопису «Літературний Тернопіль»). Знаючи написане Наталією раніше, можна зробити висновок: її поетика рухається від складного до простішого (не примітивного), одночасно основні риси стилю загострюються й увиразнюються.

Наталя Пасічник – поет мелодійної основи, хоча музична зорганізація її віршів не завжди помітна, навіть, іноді підкреслено непомітна. Насправді ж, гадаю, чітко працює медіумічна функція, котру як не називай, чи Музою, чи диктуванням небес, а чи систематичним перевтіленням, – суті не змінює.
На перший погляд, у віршах нової збірки, про яку йдеться, взагалі відсутнє будь яке формальне новаторство, проте уважне й зосереджене вчитування, точніше – внутрішнє проговорювання, виявляє витончені, рафіновані фонетику, метрику, римування, композицію. У поетеси ідеальний слух, частенько, підозрюю, саме він веде перед у процесі творення.

Ризикну озвучити своє суб’єктивне враження, бо щиро вважаю інтонацію віршів Наталі унікальною. В чому тут річ? Напевно, у лаконізмі виражальних засобів, особливо, композиційних, коли майже фізично відчуваєш паузи між словами (подібно до німої тиші у мистецтва дзен); ці вірші не мають гострих кутів, вони огортають вас, обплутують, заповнюють слух, хвилюють. А можливо, справа у глибокому метафоризмі її мови, коли тільки так, а не інакше можна висловитись про метаморфози світу, котрий змінюється щосекундно: «коридором блукай або світом / ігноруючи знаки й прикмети – / хай тривожно гойдається світло / від його до твого силуету / пронесеться кімнатою вихор / і затихне як тільки постелиш / лиш невидиме пір’я потиху / полетить у долоні зі стелі».

Поетеса переймається бажанням охопити все ( звідси – пильна увага до деталей) та паралельно відчуває сум від усвідомлення неможливості це зробити: «зажди ще день і все покриє іній / і пригадаєш аж через роки / як тріснуте віконечко у сінях / тулилось до замерзлої щоки / і сніг лежав надворі білий-білий / і спасу не було від холодів / лиш на подвір’ї цілу ніч горіли / сріблясті цятки заячих слідів / і за період спільної застуди / єдине що не втратити вдалось – / маленька віра те що з нами буде / якщо нарешті з нами буде щось».

«Подорожній коли ти прийдеш» – звучить як заповідь. Цей образ, що повторюється, набирає потужної інерції, і кожна його варіація звучить свіжо й небанально. Щоправда, портрет подорожнього якийсь непевний, зимний (канікули ж зимові, логічно?), він нагадує стертий знімок – розмита фігура на сіро-біло-чорному тлі. Незриму грань між уявою і реальністю його загадкова постать (звісно, за допомогою пера Наталі Пасічник) долає напрочуд легко, бо ж туман, сніг, іній, одним словом, сезон привидів!

уже й не знати хто тепер повинен
налити першим у єдину склянку –
залишилось вино і півхлібини
та нам на двох їх вистачить до ранку

з якоїсь тиші телефонний голос
покличе тричі і зречеться тричі
і стануть молодими як ніколи
твоє моє і ще чиєсь обличчя

і в святості таємної вечері
де кожне слово майже невагоме
ще трохи і постукають у двері
та скоро рік як нас немає вдома

«Зимові канікули», незважаючи на постійний присмак фантасмагорії – привабливі й теплі, наповнені живим духом таланту і, хай не дуже довгого, власного життєвого досвіду, що, власне, дозволяє мені говорити про цю книгу як про безсумнівний поетичний успіх. Наталя Пасічник пише по суті ліричний щоденник, свій, чи своєї ліричної героїні, чіткої грані не побачити, і не треба. Головне, вона пише чесно і талановито. На мою думку, життя органічно перетікає у вірші, а поезія стає стилем життя.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Цинік і пророк з чорним котом

Цинік і пророк з чорним котом
Олександр Смик. Карамельки світу ( дорожній путівник поза часом): поезії. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2015. – 112 с.

Автору цієї рецензії вже доводилося писати на сторінках часопису «Літературний Тернопіль» про ориґінальну творчість поета Олександра Смика («Образ хлопчика з янголів», №3, 2011). На відміну від математичних паралелей, поетична й бардівська творчість Олександра Смика перетинаються і щедро підживлюють одна одну. Збірка, про яку мова, ідеально ілюструє цей тезис. Пісенність, що як масовий жанр, має певний соціокультурний характер, виявилася для письменника потужним каталізатором подальшої поетичної творчості.
Моцартова таїна поезії – поза пересічним тлумаченням, об цю гармонію обломить зуби будь який структурний аналіз! А от моральні уроки поета можуть наслідувати і, власне, наслідують вдячний читач і слухач, фанат і шанувальник. Творчість поета відповідає не тільки канонічній майстерності, а й самій природі лірики як жанру. Додам, що на високий статус пісень та віршів Олександра Смика, як на мене, впливає неповторно яскрава харизма особистості поета. Принаймні, наразі! Поет прагне заповнити білі плями провінційної культурної свідомості, подолати підневільність вітчизняної літератури. Гадаю, успішно! Цитації, що часто вихоплені з контексту, безперечно, в силу своєї очевидності, не віддаляють, однак і не дуже наближають читача до розуміння творчості поета, але як без них обійтися рецензентові?
Лиш замаху крил
Достатньо
Для польоту
До неба чи до прірви
То вже вибір
На читача, котрий сподівається відшукати у збірці ласі еротичні мотиви, чекає розчарування. І справа не тому, що поет цнотливо оберігає своє, приватне, – якраз у віршах він на цю тему відвертіший, ніж будь де (щоправда, сороміцьких рядків трохи є, та зазвичай, вони нагадують лінгвістично-філологічні забавки поета – ще Верґілій тим бавився!) У своїх поезіях Олександр Смик торкається в першу чергу того, що для нього найважливіше. Поет вибудовує суверенний світ, де цінностям віри, надії, любові нічого не протиставлено, бо вони вічні цінності, найвартісні, найнеобхідніші: «Перев’язаний стрічкою дідух / І букет яблуневого Спаса / Наче решето – посмішка дідова / І медова бабусина казка / Коровай запашний на столі / Свіжоспечений з перших обжинок / І летять над селом журавлі / Рушниками осіннього клину / І лунають над Києвом дзвони / Звідусіль люди йдуть до святині / І все рідше в нас плачуть ікони / На моїй і твоїй Україні» («Це моя і твоя Україна»).
Швидкоплинний час, закономірно, в той чи інший бік, змінює мистецьку значимість і вартість творів, що писалися раніше, та традиція спадкоємності нового і попередньо написаного має залишатися незмінною. Це – класика літератури, її основне призначення (ще античний філософ Аристотель стверджував, що творчість поета – ідеальне підтвердження антропологічної функції поезії; іншими словами, поезія – найперша наука, котра вивчає саме духовний бік існування homo sapiens).
Олександр Смик – вічний подорожній, розумінням традиції пронизано ставлення до життя як до мандрів, а до мандрів як до життя. Він наслідує своїх попередників-літераторів, які бачили у подорожах сенс життя й творчого натхнення, проте творить власний привабливий канон. Майже міфічно звучить зізнання поета: «Понад 60 країн відкрилися мені …Подорожі – певне, єдине, що об’єднує близьких і зовсім незнайомих людей. Ніщо так не збагачує і не надихає. А ще дає можливість насолоджуватись спогадами, які, як карамельки, залишають довготривкий і особливий присмак».
Отже, ризикну озвучити очевидне: створений поетом «дорожній путівник поза часом», за силою вияву пластичний і живописний, із флером чарівницької казки, пропонує читачеві відчути насолоду цього дивовижного присмаку, що поєднує поезію і подорожі – унікальну комбінацію філософського смислу та поетичного слуху:
«У мене слава / Циніка й пророка / В затертій пляшці / Домліває джин / І чорний кіт ще / Гріється під боком / Усе моє лишається моїм»
Зрештою, на то він і Олександр Смик!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Формула дороги

Василь Махно. РОВЕР: вибрані вірші та есеї 2011-2014. – Тернопіль: видавництво «Крок», 2015. – 230 с. (дизайн книги – Ілля Стронговський, загальна редакція – Юрій Матевощук).

Мені пригадався старий безколісний ровер
куплений у 50-х: належав тоді Федьови
а в 60-х кури сиділи на рамі
я примірявся до нього але не поїдеш
колеса забрали найближчі сусіди
і я не міг пережити цієї травми
«Ровер І»

ровером вздовж океану і через зиму
через життя що пахне Федьовим бензином
через Нью-Йорк в якому слова і світло
їдеш – допоки крутиш свої педалі
в серце твоє загорнули і передали
слово з листків тютюну і сухого повітря
«Ровер ІІ»

Книга, про яку мова, складається з п’яти органічно взаємопов’язаних частин: «червоні очі фазанів», «bowery poetry club», «паризькі вірші», «революція», «єрусалимські вірші». Вимальовується цілісна біографічна версія життя автора, зосереджена на важливих, знакових, екзистенційно відчутих подіях: культура дитинства як особливий соціокультурний мікрокосм; процес переоцінки усталених цінностей, переосмислення художніх орієнтирів; розмірковування над долею покоління, до якого належить шановний автор. Ностальгійний постмодерн поезії та есеїстичної прози Василя Махна охоплює широке коло явищ художньої картини світу, зокрема, теми філософської та соціальної проблематики, характерні для початку третього міленіуму, намагання зрозуміти місце у ньому непересічної особистості.
Збірник поезії та есеїстки, переплетених у часі та просторі, – непросте жанрове утворення: посилення автобіографічного модусу в творчих візіях автора додає риси певного якісно новаторського зсуву, що, далебі, узгоджуються з класичною мемуарною традицією: «… ми їхали до Базару через Язловець, – містечко на семи горбах, схоже на підсвічник. Його пагорби з видолинками, з павутинням вулиць, з вежами і церквами тримали колись кордон між Османською імперією і Польським королівством. А коли ми виїхали на трасу Бучач-Заліщики, нас супроводжували полки жовтої кукурудзи, зарослі посадки і зграї псів, які виникали зі ще зелених кущів та різнотрав’я… Яблінки повсихали, сливи перевелися разом з кущами малин і порічок, каміння на старій пивниці проковтнуло мовчання» («Базар. Повернення»).
Василь Махно не втрачає творчого розуміння доконечності рідного коріння, хоча й пройшов через спокусу еміґрації. З досвіду життя за океаном він зумів здобути уроки мудрості, оволодів мистецтвом сприймати неґатив. Читаючи есеїстику поета, робиш висновок: час – хитрий фільтр, що категорично змінює малюнок сприйняття давно знаних і відомих речей, інакше кажучи, з’являється інша оптика.
Характерна ознака викладового стилю письменника – опис примітний своєю правдивою детальністю, спокійний, поміркований, без сентиментальної сльозавості й екзальтації (що якраз можна було би зрозуміти, але цього нема). Одночасно – ясність і строгість при енергії вислову, розмаїтості та різнобічності ерудиції. Це, зокрема, глибокодумні motto ( Генрі Міллер, Чеслав Мілош, Данила Кіш, Пабло Неруда), чи багатюща палітра мандрів, смачно «присолена» згадуваннями з царині actual art! На мою думку, творчість Василя Махна має риси філософської та психологічної штуки, а ще – творчого конструктивного експерименту, гадаю, вельми вдалого.
На поета та прозаїка Василя Махна, думаю, вплинула польська поетична традиція, частково, творчість поетів Нью-Йоркської школи, проте є й відмінності, на мій погляд, суттєві. По перше, це опосередковане дистанціювання від суспільно та ідеологічно заангажованих тем літератури кінця ХХ – початку ХХІ століть (поетовою кров’ю написані вірші про війну, Майдан і героїв з розділу «революція» – трагічне виключення). Часто-густо, поетові «смисли» – тільки тіні понять, що виконують головне художнє завдання – зорганізувати рух, опанувати простір і нові форми текстової (прозової, поетичної) маси. По друге, в текстах Василя Махна знайшла своє втілення ідея поетичного конкретизму – коли поезія факту існує як зв'язок між буквою та річчю.
Повернення у минуле потребує моральних зусиль від автора, тому, власне і виникло явище поетичного щоденника. Людині комфортно вважати, що решта улаштована так само, як і вона. Поетика особистих зізнань, коли кожне слово має бути правдивим, а минуле – живим, має багаті традиції як в українській літературі, так і в зарубіжній. Прикладів безліч! Жанр щоденника культивує загальне уявлення про світобудову, де все дорівнює одне одному – і верх, і низ (даруйте, як Нью-Йорк і Чортків!), а краса, любов і життя безнаціональні.

Текстуальний перегук між Нью-Йорком і Тернопіллям – формула дороги у часі й просторі письменника Василя Махна, своєрідний ланцюжок любові, завдяки чому народилася ця ориґінальна талановита книга.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Метелик перед шклом непробивним

Юрій Завадський. Таксист: вірші. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2015. – 86 с.
Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні, для поета підсумковою.
Найболючіші кризи – внутрішні. Найбільше руйнує життя людини відсутність гармонії у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем. Поетика Ю. Завадського деструктивна, закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності, кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.
Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним аспектом якого є демонстративний епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини - verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром … наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».
Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.

і знову холодний ранок, і холодний дощ,
і зморшка-світло від змінного струму,
і зморшка-любові, компенсаторні,
і зморшка-одна, що справжньою стане,
хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,
і зморшка-погляд.

У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова для alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт, сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ, а значить, достукатися до істини. Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.

На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора репрезентує глибинну проблематичність саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.
З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А справжня поезія завжди на часі:
-Накриваю долонею шклянку, –
там метелик.
відберу долоню –
він полетить.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Femme fatale, або Вітряки і донкіхоти

Сергій Лазо. Баловство небес: Избранное. – Санкт-Петербург, Алетейя, 2013. – 336 с. – (Серия «Русское зарубежье. Коллекция поэзии и прозы»).; іл. – Григорій Лоїк.

Письменник черпає досвід із довколишнього світу, зануреного у зло, та інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність довгоплинних і першорядних речей. Інтуїція встановлює контакт з іншим виміром дійсності – мить втаємничення у творчість.
Не так давно видивилася в мережі і навіть занотувала, бо сподобалося: «без поэзии, без, казалось бы, этой абсолютно необязательной и даже бесполезной материи, народ окончательно и бесповоротно опустится на четвереньки и захрюкает». Не знаю, можливо, це трохи занадто, але образний напрямок вислову спонукає до роздумів.
Правдивий поет має бути схожим на свої вірші, а вірші повинні наслідувати поета ( за І. Сельвінським), тобто поет творить у поезії самого себе. Особистісний пазл письменника Сергія Лазо сприймається численними прихильниками як складна загадка, котра містить кольорові фрагменти, що треба скласти в картинку (це нагадує графічні роботи у стилі ташизму – означене без означеного). Поезія Сергія Лазо дивує емоційними несподіванками, напевно тому, що нарождена подивом поета перед безмежністю відкриттів у буденних явищах людського світу, і також тим, що відбувається з його ліричним героєм, коли він усвідомлює свою причетність до цих світів. Притягальність Сергія Лазо – у збігу особистості й стилю творчості: поет, музикант, прозаїк, драматург – у кожній іпостасі він досконалий фахівець і майстер з гурту талановитих особистостей, які, дякуючи Богові, ще не перевелись на українській землі. Людина-оркестр (за висловом Андрія Куркова), автор кількох поетичних збірок, роману в прозі, пісень, що давно стали хітами, драматичних творів, він продовжує творити, і доказом слугує збірка вибраного, про яку наразі мова.
Ще Гете говорив, що любовна лірика живиться банальностями. Талановито писати про любов – виняткова якість, проте щоби писати про кохання, самого тільки життєвого досвіду недостатньо. Любов поєднує в собі й висоту, і падіння. Любовна фраза, коли вона одночасно не виявляє інших, наприклад, філософських означень, однобічна, нецікава, і навпаки. У Сергія Лазо лейтмотив любові виформовує впізнаваний авторський симфонізм.
Чтобы расстаться, полно причин –
И только одна, чтоб встретиться.
Только одна, чтобы любить,
Множество, чтоб не сниться,
Есть тысячи способов как убить,
И только один – родиться.

Послідовний урбанізм письменника – спосіб і, напевно, головна можливість усвідомити складність ієрархій та зв’язків світу, і таким чином, змалювати очевидність, оголеність цієї благої складності адекватною поетичною мовою.
Холодный дождь на улицах пустых,
Как будто вымер город. Сплошь безлюдье.
В горшках засохли кактус и герань
Двойные окна непрозрачно пыльны.
Здесь все часы – песочные часы,
Осталась в них всего щепотка жизни,
И некому часы перевернуть…
Мы превратились в голые деревья
И каждый тихо плачет о своем.
О чем? О счастье, о тепле, о небе?
Мову поета можна називати по-різному: метафоричною, порівняльною, барочною, гротесковою, буває, ефектно-естрадною. Від того вельми широка палітра образності, що дозволяє побачити і відчути: «влюбленный дождь украл твою походку / и за тобой, как пес, послушно бродит (…) все ведь осень, унылая плакса, в лужах плавают желтые кляксы (…) мое ненайденное счастье / мои несбывшиеся слезы / дрожат в углах твоей улыбки / и прячутся в твоих глазах».
Судячи за стилістичними і лексичними ознаками, С. Лазо – лірик, насамперед, спостерігач і знавець кохання (в очах новітнього покоління слово «кохання» навіки скомпрометоване, а от «знавець» – це круто і затребувано!) й безумовно, він шкодує за недосконалістю й непередбачуваністю (бажана й невірна femme fatale) цього універсального почуття. Це породжує притаманну поетові манеру бачити велике через мале, не мчати, а повільно, крок за кроком підніматися сходами подивувань і відкриттів, здавалось би, локального, «містечкового значення». Враження накочують як зворушення, тривожні від того, що вже збулося, але й далі ваблять далекою радістю, що має збутися тепер.
Щоб у підсумку бути винагородженим за працю душі як ангелами та Господом, так, зрозуміло, й читачами, котрі проторують шлях довжиною у 171 вірш і роман, письменникові треба вірити, що за межею реальності існує дивовижний загадковий всесвіт, де постійно змішуються буденне і театральне, печальне й комічне, сентиментальне й фарсове, недоладне й щиросердне, авантюрне і ностальгійне, провокативне і пустотливе. У Сергія Лазо все це виконане в манері неокласичної естетики, яка дає можливість відчути-побачити становлення емоції у ланцюговій реакції: «Иду по тропке узкой и крутой, / Где только небо по земным расчетам, / И ветряки за видимой чертой / Нетерпеливо машут донкихотам» – все змішалося, зіткнулося й розлетілося, дискурс і мова музики сполучені між собою.
Окрім поезій, вибране містить автобіографічний роман «Концерт для одинокого голоса с неслаженным оркестром» (цей роман вийшов друком українською і російською мовами і вже рецензувався автором цих рядків («Літературний Тернопіль», № 4 (49), 2011). Прозаїк Сергій Лазо, переповідаючи приватні факти свого життя, інтимно перевтілює їх, тому дещо випадає з дискурсу актуальної соціальної ролі суспільного деміурга. На його думку (вірніше, на думку його alter ego), неприпустимо не пригадати того, що колись було (це як вловити свої сліди, що щезнули), а якщо не пригадати, може статися непоправне і ця катастрофа забуття ніколи не зарубцюється. Світлого капіталістичного майбутнього явно не вийшло, але й світле теперішнє не дає жодної можливості зосередитися виключно на прекрасному і високому. В означеному просторі вічне поєднується зі щохвилинним, а світ одночасно жахає невідомістю і приваблює непередбачуваним. Ключова емоція письменника Сергія Лазо – трагізм теперішнього і розгубленість перед ним. На перший погляд, ця позиція далека від актуальності, панорамного бачення, голосної епохальності, але, тим не менше, не кожна зупинена мить зупинена тому, що прекрасна.
Жодне з формальних аналізів тексту не виводить до суті творчості. Творчий акт, в принципі, алогічний, непередбачуваний, раптовий, нерозсудливий. Відкриття стаються саме там, де їх не чекають. Культурний міст від Тернополя до Санкт-Петербурга - передмова успішної функції камертона для читача. Час змінює оцінки. Щоби відбулася раптова зміна кута зору, треба сильно подорослішати. Щоби відкрилися очі на джерело натхнення, котре лежить поза нами і не піддається критичному аналізові, треба вчитатися у твори Сергія Лазо: «если нет у нас завтра, пусть длится вчера (…) пока идем одной дорогой – / мы вместе. / дороги соединяют даже тех, / кто расходится. / Даже тех, кто ушел».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Алібі замість доказу

Макс Кідрук. Жорстоке небо: роман. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2014. – 604 ст.; дизайнер обкладинки Віталія Котляр, художник Дмитро Ластовка

Стиль життя і стиль письма Макса Кідрука, яскравого і харизматичного прозаїка, збігаються – modus operandi послідовно обертається на modus vivendi, – саме тут, думаю, одна з причин читацької прихильності до творчості письменника. Зробити з компромісу між цими двома іпостасями життя джерело наративної форми, перетворивши літературу на алібі – це умови гри, котрі читач мусить або прийняти, або ні.
Роман «Жорстоке небо», поява якого була спричинена одержимістю автора авіацією, написаний у жанрі нуар (noir). Енергія польотів і напруга небезпеки можливої катастрофи – різноспрямовані сили, та в тексті роману вони концентруються. Стилістика провокації дозволяє інтерпретувати роман як трилер (трилер (від англ. thrill – трепет, хвилювання), тобто це жанр, націлений викликати у читача почуття тривожного очікування й страху (дякую Вікіпедії – Т. Д.).
Вибухова субстанція фабули сюжету викликає ефект агресії, пов’язаний насамперед із порушенням сталих уявлень про безпеку польотів, зокрема, літаками вітчизняного повітряного флоту. Небезпека – притягальна сила, вона дарує гостре відчуття драйву, особливо у промацуванні фізичних та емоційних меж реагування на неї, на границі між буденним і чудернацьким, між знаком і значенням… Смислові симптоми тексту провокують відчуття вивихнутого часу, наелектризованого передчуттями та спогадами.
Макс Кідрук наполегливо шукає образ-ключ, удатний поєднати оптимістичний світ молодості зі потойбічним обширом фантазійних передчуттів, передбачень, де гранично побутове проривається в небеса або повертається в доземне безчасся. Еклектика тексту – необхідна прикмета часу, що підкреслена побутовою, розмовною інтонацію й ніби підсвічена невипадковою науковістю чи життєвим спогадом. Саме це координує сюжет книги і заміщає Бога, якого помітно бракує. По суті, роман – переформована картина реальності, що утворює світіння тайни, для якої нема в словнику точного визначення, коли пересічній людині приготована роль підлеглого, а сольні партії віддано астралу. Зарахувати книгу до певного літературного стилю складно: пострадянський horror? символізм на візуальному рівні? (до того ж, ускладненість конструкції споріднена з авангардною комбінаторикою).
Не можу оминути питання смислової інфляції: у тексті думок менше, ніж подій, хоча незалежно від завеликого об’єму, роман залишається доволі зрозумілим. Думаю, що цей нонсенс компенсується поняттям overdrive (до слова, у музиці це поняття констатує жорсткість і важкість за рахунок переобтяженої сили звуку, що психологічно мотивує неусвідомлений внутрішній стан жаху).
У багатосторінковому романі не знайшла жодного абзацу, придатного для цитування. Можливо, це тому, що у Макса Кідрука процес творення є важливішим за результат: рух, гонитва, емоційна напруга, почуттєве сприйняття створюють ритм того, що відбувається і не вкладається у строгу систему канону. Можливо, це тому, що дистанціювання від реалій, відсторонена помітність, переплетення недовіри та іронії перевтілилися в пострадянську модель поведінки молодої інтелектуальної фронди.
Так чи інакше, головна інтрига для читача в тому, про що буде наступна книга письменника. Макс Кідрук перевіряє на міцність сучасний літературний процес своєю професіональною нелукавістю. У знудженій та пріснуватій повсякденності герої його книжок відкривають жахливі реальності новітніх цивілізаційних параметрів, що відокремлюють від неї, повсякденності, та й від нас, пересічних, свої замежові перспективи.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Квіти зла retro

Лілія Мусіхіна. ЗВИЧАЙНИК: роман. – К.: Дуліби, 2014. – 252 с. (Серія 4Е»)

Ця невеличка, розміром із студентський зошит, книга привернула мою увагу своїм неспішним поглядом на події минулого. Анотаційний посил на жанр старосвітського роману насправді виявився значно ширшим від заданих рамок. Дебютний роман авторки (фахового етнолога, фольклориста, активного пошуковця), яка створює українське фентезі 18-го сторіччя у формі начерків кобзарського цеху, вплетених ув історичну канву подій, написаний живо й зацікавлено. Побудову роману стилізовано під так звані «Кахтирські книги». Ніхто ніколи не бачив їх записаними (бо книги були усними і передавалися кобзарями між членами кобзарського цеху), але їх описи містяться в архівах дослідників, зокрема Порфірія Мартиновича. Це був репертуарний збірник, а водночас кодекс звичаєвого права і кобзарського етикету та ритуалістики, а також усної історії кобзарства. Складався він із розділів, які звалися «уступами», поміж якими розташовувалися «промежки». Саме так називаються розділи і міжрозділи в книзі, про яку мова. Назву роман здобув за головним із розділів «Кахтирських книг», що звався «Звичайник». В центрі сюжету – кобзар Мартин, його поводир Устимко та приблудний незнайомець на прізвисько Амфібрахій, який згодом виявився Іваном Мазепою.
Історія від Пантелеймона Куліша, Григорія Квітка-Основ’яненка, Панаса Мирного, Івана Нечуй-Левицького, Бориса Грінченка, Валеріана Підмогильного, свідчить про спадкоємність духовних традицій із засвоєнням і збереженням погляду retro. Світ народної традиційної культури наслідує філософію життя кобзарів. Історії, що запозичені, – сакралізація роду та особливе значення обрядів як механізмів солідаризації людей. Можливо, авторка перебільшує значення цих обрядів, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною, адже первісне мислення виражене саме у фольклорі. Віктор Петров з цього приводу завважував: «Відповідна до цих засад етнографічна концепція літератури прагне стерти різницю між індивідуальною творчістю письменника й етнографічними записами з уст народу, намагається етнографізувати літературу, літературні твори уподібнити етнографічним».

У програмах організації світу та його поясненнях нема однорідності: момент зміни фіксується через неґацію, яка й стає причиною світоглядної кризи. Звідси й сакралізація традиції, її особливе значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільності. Саморефлексія – доконечна умова самопізнання і світорозуміння.
Певна невідповідність історичної епохи зображуваним подіям у творі – це своєрідний стьоб, при якому активно, але не агресивно використовуються парадоксальні тропи: з’являється образ Івана Мазепи, як художня умовність «вічного мандрівника у часі», проте повсякденна і побутова культура явно відображають реалії і колорит ХІХ століття.

Катастрофічний досвід ХХІ століття, коли квіти зла з'являються вже не в книгах, а на вулицях, свідчить, що людина, втомлена від необов'язкових і релятивних істин, дедалі більше потрапляє в лабети очікування магії, що лежить в основі прадавніх вірувань — це вже майже повернення до старої домодерної епохи.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Архітектор міста дощів

Віктор Палинський. БІБЛІОТЕКАР: новели й оповідання. – Львів:
Апріорі, 2013. – 244 с.

Письменник зі Львова Віктор Палинський активно працює в галузі художньої творчості; він є автором кільканадцяти книжок поезії та прози, великої кількості публікацій, лауреатом престижних літературних премій, зокрема, остання в часі нагорода – премія «Князь роси» імені Тараса Мельничука 2014 року.

Вірування, що все має таємний сенс, старе як світ. Те, про що пише В. Палинський, не є чимось радикально новим. Читаючи «Бібліотекаря», інтуїтивно відчувала дух «Фантазій у манері Калло» романтичного Ернста Теодора Гофмана, химерного реалізму «Ирію» Володимира Дрозда («я таки вчув тонкий, протяжний, наче далекий згук сурми, посвист рака»), похмурого етнофольклоризму Галини Пагутяк з її упирями та нелюдами...
У постколоніальному психічному кліматі рейтинг четвертого виміру значно підвищився, і сучасна проза не лишилася байдужою до цього феномену. Наввипередки з’явилися тексти, звільнені від клопоту вилущення змісту з візуальної логіки обставин, і ключовим стало видобування історій з царини макабричної тематики. По суті, фантазійний світ керуєься законами, які створюють самі письменники: все, що нас оточує, це – віддзеркалення-відлуння схованого у глибині підсвідомості (наука свідчить, що в підсвідомості людини функція заперечення відсутня; вольову потенцію визначають імпульси та ритми головного мозку, а це і є (за спрощеною схемою) певна таємнича сила, що пов’язує нас із паралельним світом). Простіше кажучи, логіка навиворіт!
У випадку з прозовою творчістю В. Палинського не все так примітивно-просто. Джерело метафізичного бачення прозаїка лежить поза людською свідомістю і не завжди піддається дискурсивному аналізові. Майже автоматичне перемикання сюжету з містичного виміру на реальний і навпаки – точна ознака нашого подвійного існування, коли очікування непередбачуваного, як правило, гіршого, стає нормою, що вже нікого не дивує. Інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність швидкоплинних речей, швидко встановлювати контакт на будь-якому рівні. Досвід катастрофічності плину подій стає власним досвідом, хоча краса міститься у самому осередку екзістенційної драми, яку ми всі тепер переживаємо. Віктор Палинський відчуває, що все, і тут, і там – ілюзія, свободи і спокою нема ніде, й у вигаданому світі, де панують магія та надприродні сили, так само незатишно, як і в наших душах.
Будь-який корпус текстів потребує характерної архітектоніки, інакше бракуватиме відчуття цілісності. Книга прози «Бібліотекар» може слугувати взірцем архітектурного конструювання. Вона об’єднує 24 коротеньких твори ( автор називає їх новелами та оповіданнями, хоча за обсягом сторінок, від 3-х до 15-ти, вони більше схожі на есеїстичні замальовки власних думок-відчуттів, інтровертне заглиблення-дослідження самого себе). Постійна прикмета – наявніть чіткого стилістичного зв’язку з елементами інтелектуального фентезі, така собі обережна апокаліпсичність на фоні урбаністичних пейзажів Львова – містичного міста дощів та майже сюрреалістичного простору: «Дощило так безнадійно, що майже не хотілося бути (...) щось таке заповзло в душу, наче проковтнув отруйний шмат туману (...) пливли розбурхані хмари, вітер термосив верхів’я дерев і бралося на дощ; уже накапувало. Це тривав мій простір. І мені було в ньому зовсім незле. Простір перевтілень».. До речі, саме сюрреалізм створив нове відкрите ставлення до дійсності, скасувавши певну логіку розвитку мистецтва.
Нова реальність, що створюється уявою В. Палинського щільна й компактна, в ній важко дихати, та саме вона – природне середовище існування авторського alter ego: «...Незатишно в цьому ранку. ...Шукати самого себе серед клубів туману. Незмінно, аж до абсурдності, кудись поспішати й незмінно себе картати знову і знову за патологічне невстигання. Не вміти прощати. Не проґавити. ... Безцільно, якщо загалом щось може мати бодай якусь мету в цій безпробудності, тинятися нічним парком і відчути отой особливий щем, що уже почав втрачатися з роками. Не хизуватися неможливістю досягнути злагоди із самим собою. Це тільки такий час! Час нарікань і нелюбові!» – зупинимо цитату, вона з нашої надокучливої реальності. Додамо іншої, світлішої за настроєм, коли емоційний імпресіонізм митця рівноважить динаміку pro et contra; моделює приватне як загальне та універсальне: «Квітам належить особливе місце у всесвіті. Такі собі виражальні форми високої краси. Притягальні знаки. Як гра уявного й реального в найгармонійнішому поєднанні. Метафізичний супровід людства. Вони знакують нам шлях і кодують історію. Але ми не завжди помічаємо це». Думка тримає форму, форма та зміст працюють на рівних, досягаючи тотожного втілення, чуттєвої довершеності. Як на мене, це – мірило для визначення художності.
Поступово, з плином часу, людина звикає до життя і відучується бачити очевидне, а насправді все і завжди стається зовсім не так, як ми гадаємо. Отже, письменник звертається, передусім, до читачів, котрі прагнуть пізнати незнане. Можливо, людина мисляча таким чином зможе вдосконалити власне буття, і цьому процесові також сприятимуть, гадаю, численні філософічні афоризми автора, як от: «До смішного – трагічно! І до трагічного – смішно! Не важить вже колишнє, а, можливо, – й майбутнє. Лише оті замкнуті мовчанкою двері (...) художня творчість – це безкінечне ретельне, самовдосконалююче виписування себе», або таке, з присмаком гіркоти: «зрештою, в кожному з нас зачаївся якийсь звір. І нам кортить подивитсь на світ його очима. Але не зволікайте з поверненням до себе, бо він заволодіє вами назавше...». Деколи письменник полюбляє блискавично змінювати інтонацію, легко іронізуючи над собою і над читачем: «Печерний лев – у Стрийському парку посеред Львова?! Ще тільки цього не вистачало! ...Зрештою, не бійтеся цього лева, остерігайтеся своїх давніх страхів (підкреслення моє – Т. Д.)».
Отже, візьмемо до уваги рецепт, а чи пораду Віктора Палинського, лікуймося від буденності благословенним даром письменника вірити в дива, і головне, вміти їх побачити: «Спочатку нічого не відбувалося. І лиш коли я спонтанно, зі своєю майже маніакальною звичкою все поправляти, торкнувся синьої (квітки), моноліт почав ледь помітно вібрувати. І небавом його контурами вирвалося в саме піднебесся стрімке сріблясто-голубе щільне світло. І я відчув, як камінь рушив і м’яко завис у просторі».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Інтермецо снів

Тетяна Винник. Прокинусь живою: Поезії, переклади. – Ніжин: Видавець Лисенко М. М., 2014. – 134 с.

Видання, про яке мова, поетеси з Ніжина Тетяни Винник містить вірші 2009-2014 років і вибрані твори з попередніх книжок («Золотоноша», «Гетсиманська молитва», «Самоспалення дерева»).
Книга включає розділи «Домовина й колиска», «Внутрішні лінзи», «Дорога додому», а також переклади: з російської (Марина Цвєтаєва, Анна Ахматова), з болгарської (Дімчо Дебелянов, Елка Няголова), з афроамериканської (Інґріт Йонкер), з англійської (Сільвія Плат, Енн Секстон). Назви розділів говорять самі за себе, привертаючи увагу до смислового та енергетичного наповнення запропонованих поетичних текстів.
Поезія поступово доводить істинність християнських заповідей. Безумовно, Біблія – це скарбниця, з якої можна черпати й черпати. Не випадково письменниця густо нашарувала сторінки видання біблійними цитатами–мотто. Напевне, це свідчить про її готовність на глибинну сповідальність перед читачем. Вірші – нові й давніші – відібрані таким чином, що в них нема рокованої завершеності; ключові слова (тіні, сни, сльози), мотиви (кохання, пам’ять) кочують з вірша у вірш, іноді повторюючись (а, можливо, відображаючись одне в одному, подібно ряду дзеркал). Ніжність та сердечність сусідять з емоційним надривом, а трохи надмірний, хоч і зрозумілий пафос, із щирою імпульсивністю.
Письменниця пізнає світ на чуттєвому рівні. Вона вибудовує бінарну модель близького-далекого, внутрішнього-зовнішнього, справжнього-несправжнього за принципом сюрреалістичної поетики сну, причому, одночасно як у побутовому, так і у буттєвому вимірах («сон стоїть на нозі – на розірваній білій струні – / обвиває змією артерії білих дубів (...) І руни летять, мов гарячі комети, / У сон, що пролазить у вушко голки...»)
Стосунки між людьми були й залишаються асиметричними, тим більше, коли це жінка плюс чоловік. Багато що переживається на наших очах – з високою мірою інтимності, з межовою емоційністю – творчість авторки явно живиться співчуттям до пережитого. Світ наповнений стражданням, і прокляттям сучасної людини є самоув’язнення в камері «его», котра щедро наповнена втраченими ілюзіями та невтраченими страхіттями, проте крапку по надії ставити не хочеться. Врешті решт, подолати цей екзістенційний глухий кут не так вже й просто, тому й «Дорога слизька із порожніми віхами, / І шиби у синіх ракурсах. / У ніч ось таку хочеться їхати, / Їхати і не повертатися» та « Навхрест біжать через душу сльози соснові»;
Суґестивність поезії Тетяни Винник – форма існування її ліричної героїні, яка дивится на сучасну дійсність через світлофільтр свого внутрішнього життя («Це тому до життя спрагла / Бо душа дорожча мені за воду / У спеку»). Ми дещо звикли до того, що більшість сучасних текстів сьогодні – вода каламутна, а тут і сердце, і сенс...
. Ти поруч сидиш. Я у човник складаю долоні
І дихаю рівно, неначе свійська русалка.
І погляд пожухлий шукає загублене місто,
Де вулиць не видно в заметах і холодно псові.
Я вийду в минуле, і очі засліплює зблизька
Свобода моя на зворотньому боці любові.

Моє завдання – зауваги обернути на компліменти, а компліменти – на зауваги. Поетичне мислення письменниці спокушає демон миттєвого актуального відгуку, проте творчість конче потребує своєрідного ефекту відсторонення; ліричне висловлення ускладнилося, воно має пройти через опосередкування з надією на відповідні зусилля читача. Поезія, як спосіб ірраціонального, алогічного пізнання світу, не відкидає проблем існування індивіду; не все, але багато з того, що пережито, може бути приводом до написання віршів. Зрештою, зрозуміле прагнення поетки швидше вихлюпнути те, що накипіло, але чи не шкодить це власне художнім якостям? З іншого боку, егоцентричність поетичної манери Тетяни Винник свідчить про щасливо знайдений спосіб подолання хаосу й абсурду насамперед у своєму бутті-житті.
Інтонація та ритміка, як правило, спираються на численні алітераційні повтори та медитативну мелодику; експресивні вислови, фантасмагоричні мікрофраґменти, спалахи публічної приватності – поетична мова авторки уникає банальностей. Через контрастні метафори ( сніг...побілений снами чорними (...) я спускалась до тебе вгору (...) я із солі це свято місила) панує концентроване поетичне висловлювання, що розгортається у метафізичний сюжет, несприйнятний з погляду раціо і недоступний досвідові.
Рима не зникає, а трансформується у смислову, асоціативну, каламбурну (віддалення - додала б я, політ цей - тобі в лице), деколи гра з римою виглядає штучною (ніби свою – шенгенською), хоча це не виключає обережної роботи зі словом; інколи відсутня пунктуація, трапляються лексичні прозаїзми (...день, мов пакет поліетиленовий, / Котиться по тротуару).
Урбаністичні пейзажі в авангардному виконанні мерехтять смугами мислячих ланцюжків, що рухаються і/або літають по колу («Перекреслене місто у тебе спроможне врости – / сірі привиди знаків, вечірніх доріг беззмістовність, / і абсурдних театрів полярні нічні полюси, / українські пісні, і не менш українська бездомність. / Забувай цю площинність, оцей потойбічний плин – / у калюжах, свічадах, в очах, що любила безтямно. / В цьому місті літати не можна, хіба старий млин – / у тривимірних снах, перемелених каяттями»)
Синтезований образ реальності доповнюють ілюстрації – чорно-білі фото (Stanislav Odyagailo, Hossein Zare), автопортрети (Lissy Laricchia, Tim Walker), обкладинка (Vasily Vasilenko).
Час змінює оцінки, передбачає можливості подальшого вдосконалення, проте вічні питання залишаються незмінними:
Що тобі, мій земний, коли Бог навіть Сина
На страждання прирік, аби ми зберегли
Й у собі народили, як Бога, Людину?!
Божий син не зламався і нам так велів.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Аверс і реверс Юрія Матевощука

Юрій Матевощук. Alive: Поезії. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2012. – 48 с. – Серія «Pixels»
кричить
побивається
стогне
мій Аверс і Реверс
Для молодої української поезії є характерними інтрига відкриття, азарт оновлення мови, зневаження будь- якого канону, вільність у зверненні до загальновизнаних ідеалів.
У Юрія Матевощука мовна гра, колажовість – прийоми побудови віршів. Мова веде за собою текст – майже крок до імпровізації. Розмаїтий звукопис, свіжі оригінальні рими, алітерації, проте чомусь з’являється відчуття безперервності й уривчастості поетичного дихання одночасно. Стилістичні регістри, як і лексика, постійно змінюються – на біблейське, на діалектне, на сленгове. Виникає й зникає ефект плетениці, кожна ланка якої має певні смислові наголоси – абсурдно і тому реально. Молодий поет міксує соціально типове, замішане на натуралізмі й тому його поезії близько нагадують за стилістикою поетику конструктивізму 20-их років (звісно, минулого сторіччя). Каламбурний вірш «USSR» («тут головне не провтикати / ілюзію, яку почув і кому ніс то: / бути комунікатом / бути комуністом / бити комуністів / бути комуні катом») просто напрошується на майже хрестоматійний перегук із Володимиром Маяковським: «Делать жизнь с кого? – С товарища Дзержинского»
Ліричне alter ego поета намагається вловити себе, відчути, і само від себе вислизає. Вельми характерним, на мою думку, є вірш «Le vent le cri», дослівно французькою мовою – вітер, крик, але в даному випадку, думаю, мова йде про відому мелодію італійського композитора Енніо Морріконе «Плач вітру». Неприховано відверто переважає стихія душевного життя, погляд більше інтроспективний, звідси чіткі дефініції візуальних образів.
У вірші, що запам’ятався («Як буває, крізь погляд...»), сausa prima (першопричина) конкретних подій не помітна, відразу висновок й узагальнення: «несприйманням дихати комусь в потилицю, / надсприйманням дихати важким повітрям – / Білі птахи в небі розчинилися, / і шукати їх тепер нізвідки», і раптом – майже чорнобіла фотосвітлина, натурально, аж лячно: «торжествують гнані жебраки / з чорних стін покинутих заводів». Враження, що у такому тексті нема просвітку, що це суцільний потік хаотичної свідомості, часто-густо додається ігнорування традиційної пунктуації, (хоча і крапки, й коми присутні, але їх чомусь не помічаєш).
Обігрування, варіювання відомого з історії, сучасної публіцистики – антитеза нерозв’язного, ніби зупинена мить: «Ну що тут сказати, йдемо до кінця – / Твій Каїн розмножив усіх нас доволі. / І скніє душа на тілесних рубцях / Не в змозі вернути на праведну сповідь»
Запитальні конструкції поки що без надії на відповідь: «котрий в мені Каїн чи Авель тепер домінує? (...) кому ж тут потрібні книжок повні стоси, / Збагачені мудрістю тих, що нема?». Вони свідчать про асиметрію, певну неврівноваженість поетичного мислення, і разом із тим, про нездоланність духовної жаги пізнати світ.
Юрій Матевощук і як людина, і як поет тільки на початку життєвої дороги. Думаю, що йому нічого не повинно завадити у майбутньому вибудувати свою поетичну модель бачення світу, що неодмінно буде, віримо, своєрідною й самобутньою.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Здогади про доросле, або Політ паперового змія

Василь Малишка. ПростороВІРші. – Ужгород: Видавництво О.Лоре, 2013. – 36 с.

Цей поетичний дебют незвичний вже тим, що вірші написав 14-річний гімназист, який живе у передмісті Ужгорода, в селі Підгорб. Коли взяти до уваги факти його короткої творчої біографії (а це – дві книги прози, кілька п’єс, літературні відзнаки обласного та всеукраїнського рівня, і навіть подорож до Парижу), то мимоволі спадає на думку, що він займається літературою від ясельного віку. (Далі авторка цієї рецензії розмірковує без жодної іронії).
Хіба не цікаво, чим і ким живиться поетична уява Василя Малишка 1998-го року народження на початку третього тисячоліття? Небо, зорі, романтичний захват від краси всесвіту? Та наразі – суцільна прагматика: виявляється, що небо скляне і його можна розбити, мов шибку, підкинувши з балкона канапку просто так, задля забави; а небесні сузір’я – це всього-навсього «сходинки до Землі», і навіть сам Зевес «кинув оком» на поета, можливо, розсердився, що малий Малишка наробив шкоди в космічному хазяйстві?!
Новим героєм стає байкер, своєю довгою бородою подібний одночасно на священника та розбійника: «Байкер сяде на коня свого вогняного. / Встромить ключа, аби відчиняти / Сотні брам і дверей на Шляху Уперед».
Простір, простота і складання віршів – для нашого поета майже синоніми: «Пролом / У просторі / Просто треба бігти / Просто писати вірші / Вірити простоті».
Не знаю, чому (хоча здогадуюся), мене «дістали» рядки з вірша «Спогад про Бахчисарай»: «У тім краю я відразу забув / Про бельгійський шоколад, / Та не пригубив кримського вина / Сумуючи за рідним карпатським / Якого я також не пив». На мою думку, саме подібні рядки-промінчики дають змогу прогнозувати в майбутньому справжню, нештучну ауру Василевої поезії, про яку мріють багато віршотворців.
«Вірші пишуться легко (...) Однак іноді / Вірші пишуться самохідь / Начебто рукою веде / Хтось інший» – скромно зізнається поет-початківець, але чи воно справді так, а чи позичено в класиків, думаю, і сам він достеменно не відає. Головне, завтра і післязавтра буде все по-іншому, можливо, істина відкриється ще за творче життя, а можливо, так і залишиться інкоґніто. Нашому авторові це ще невідомо, але ж ми то знаємо, пережили, відчули, перехворіли...
Мені припала до душі фінальна штука з переднього слова до цієї збірки письменниці Мар’яни Нейметі: «Колись Франклін на тютюновому полі в Меріленді запустив паперового змія, в який влучила блискавка. Так Бенджамін винайшов громовідвід. Десь в такому стані потрясіння, бунту, опору, у сяйві великих відкриттів сьогодні опинився і автор цієї книжки Василь Малишка». Цілком погоджуючись із висловленим pro, додам дещицю свого contra – наш поет ще у віці, коли залюбки запускають паперового змія, але поезія – не гра, і дай Боже Василеві Малишка в подальшому дорослому житті, як мінімум, не розминутися зі своєю музою, котра поки що «сховалася поміж екваторів ноутбука», як максимум – скласти свого найкращого вірша, до якого написано такого щирого листа:
Мій любий, я вірю в твою велику дорогу,
І ти в тій дорозі розкажеш про себе усім.
Як вийдеш за хати поріг і за річки пороги,
Пливи уперед, далеко і назовсім.

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

У пошуках синього птаха

Назар Незнаний, Наталія Клименко, Оксана Шафаревич, Оксана Яблонська. «Н2О2»: поезії. – Харків: ФОП Лібуркіна Л. М., 2013.– 64 с., іллюстрації – Оксана Мазур

Імена поетів, репрезентованих у збірці «Н2О2» ще кілька років тому були маловідомими широкому загалові читачів, хоча назвати їх почаківцями було би неправильно. Книжка невелика за обсягом, чотири автори, по дванадцять віршів у кожного.
Назар Незнаний (це псевдонім), родом зі Львова, служить у докторантурі в м. Фрібур (Швейцарія), одночасно в Цюріху і в Лозанні, пише поезії з 1994 року, видав збірки духовної лірики «Не забудь», «Мала симфонія», а також «І грані, і грона» (з передмовою Ігоря Павлюка, 2013 р.), аудіодиск «Виноград Голготи», «Акафісник» (переклад з церковно-слов’янської), учасник поетичного гурту «Sevama» з 2008 року;
Наталія Клименко (Гуменюк), народилась і живе на Житомирщині, вірші друкує на літературних порталах «Sevama» та інших;
Оксана Шафаревич, родом з Умані, тепер киянка, переможець літературного конкурсу «Зачаруй мене тремом кохання» (2010), друкує вірші на літературних порталах «Sevama», «Перехрестя», «Свіча-до-Слова»;
Оксана Яблонська, киянка, поетка, педагог, науковець, співочільниця поетичного гурту «Sevama», упорядник збірки поезії, про яку наразі мова.

Літпроцес, як частина ідеології однодумання та одностайності, вигас до нуля. З’ява багатомислення і різномислення – це незаперечний факт сучасного буття. Суспільна криза породила ефект постмодерного мистецтва, демонстративно антилогічного. На подіумі дефілює, м’яко кажучи, знеславлення канону класики й традиції. Логіка постійно програє діалог із абсурдом. Людині нема на кого сподіватися, тільки на самого себе і ще... на Бога. І все ж таки крізь льоди постмодерна прозирає туга за ідеалом, і постмодерні ігрища, епатаж, стьоб, усе частіше являють собою форму протеста і/або спосіб самозахисту. Так чи інак, молоді поети шукають нову стилістику і нові жанрові форми, не цураючись набутку попередників. До слова, у кожного поета свій гамбургский рахунок.
Назар Незнаний – поет філософії віри й захоплення, що робить його щасливим, адже користуючись переважно інтуїтивним методом пізнання, поет пропонує світові власну інтерпретацію реальності – через поетичний образ йому вдається опинитися там, де до нього ще ніхто не був: «Сива туга / Затяжила спілим гроном, / «Пугу-пугу», – / Закричала пугачем, / Туго-туго / Затягла петлю червону, / Аж по вінця / Налила до серця щем. / Понад лугом простелилася туманом, / Виднокруга заховавши далину. / Сива туга / Своїм кроком п’яним / Мою нитку / Обірвала провідну.» Світ насправді вже й не такий мінливий, варто лише змінити кут зору, як це робить поет, і ми побачимо ті самі вічні теми і вічні істини, імпульси та процеси, що вирують у спільному казані.
Поетичні образи Н. Незнаного виникають із єдиною метою – зафіксувати автентичні відчування автора. Тут ми маємо справу з очевидним, неприхованим місіонерством – йти за Христом навіть у дрібницях і вести за собою інших, пропагуючи спосіб творчого життя, в якому «служенье муз не терпит суеты». Тексти у збірці свідчать про те, що автор заглиблений у своє ego та наполегливо шукає свого поетичного голосу. Лексичні «спеції» (діалектичні наголоси, неологізми etc.) створюють романтичну ауру львівської юності, а в художньому плані додають специфічних етнографічних нюансів. На жаль, поет деколи не уникає певної декларативності, послуговується переконаннями та настановами (без жодного сумніву, щиросердними), проте наперед обраними, котрі визначають подальше, впритул до художніх засобів (А про рими на взірець «життя-буття» або дієслівні раджу назавше забути. Вони, рими, повинні бути гранично не схожі на ті, що вже були в ужитку, бо часто вживане слово падає в ціні, й тягне донизу поняття й дії, що цим словом визначаються). Що й казати, шлях до гармонії встелений муками, але це шлях, а не мета. Без поетичної праці не досягти того єдиного звучання, коли на першому плані – природність, жива самостійність написаного вірша.
Поетичною візитівкою Н. Незнаного, на мою думку, може бути вірш «Напевно, я людина світлотіні», цитую дві останні строфи:
Немов разить мене сліпуча ясність
Присутности Твоєї у мені.
Та тільки промінь Твій у серці гасне
Як зараз же засвічує вогні

Молитва щира, каяття й покута –
І знов у неба сонячність лечу,
Твою сліпучу світлість осягнути –
Про це до Тебе, Господи, мовчу.

Наталія Клименко (Гуменюк) – наймолодша з представлених у збірці, відповідно, зі скромним доробком друкованого, в основному, в інтернеті. Проте, її поетичні мініатюри
запам’ятовуються. Ось, для прикладу, вірш, названий криптонімом «Р. В.» – «Ця ніч така солона і прозора, / Збігає по щоках за миттю мить. / Стою в вікні – свіча короткозора – / Поміть мене, тонесеньку, поміть, /Почуй хоч слово з тих, що проречу я, / Й полиш згасати в безвіті пустель... / Заплющу очі й, гаснучи, відчую: / Крізь мене в небо яблуня росте...». Вісім рядків містять певний сюжет, але руху віршеві надає, насамперед, саморозкриття інтимного переживання, що випливає з першого рядка і завершується катарсичним зізнанням ув останньому. Стиль Н. Клименко балансує на межі традиції й модерну, а поетичний зір – між реальністю та містикою, де панують метафора та алітераційне римування.

Оксана Шафаревич – поетка систематичної недомовленості й акварельної напівпрозорості. ЇЇ віршам притаманна відсторонена симетрія, коли відображення – у відображенні, зміщення, стереоефект картинок, що періодично набігають одна на одну – тіні, натяки, нюанси завдяки баченню автора отримують плоть (у позареальності, та ж отримують!) Звідси й відповідна музикальна ритмика, котра, наче вода, тече-переливається: «жалко – у бджілки /хз/ *** як воно, кров розганяє тілом – / а дзижчання – не чуть. / парко. / і тчуть павутиння ткалі: / хмару – в сувій, махом, /мов кульбабу бджолиних крил. / і біло ж / крізь тканину просвічує чудо – / ковила на горі Касовій / і дощу жала – пасма над золовідвалом... / а небо біло горить бджолі / Іроєм, / втраченим жалем.». Автор – поетка-інтроверт, зворушлива й несподівана, котра володіє широким діапазоном навичок – від західного мінімалізму до східної надлишковості, але користає з цього розумно й ощадливо:
стіни ж іще стоятимуть, води – і поготів,
небо спливе – оливам рости крізь темінь:
крук або звична ворона на щоглі антени –
пляма ноти, згублена між дротів.

Оксана Яблонська – поетка, якій притаманні особистісний, інтелектуальний, почуттєвий аспекти, що випливають із самої природи мистецтва її поезії. Суть її віршів – інтимний, маленький куточок душі, де мостяться таємні біль та жаль, кривда й образа, а ще філософське бачення, котре рятує від абсурду довколішнього світу. Метафори поетки – це завжди аналогія, що передбачає миттєву рівність, еквівалентність чуттєвого сприйняття: «Із серця пісок повитрушуєш геть, / Так, наче не чистив його ти ні разу. / Тобі посміхнуться Удача і Смерть, / Але не одразу, / Але не одразу».
Авторка володіє поетичною здатністю персоніфікувати деталі – курсор, клік, мишка (комп’ютерна) на початку вірша «Звільнення» нічого не обіцяють поетичного; з четвертого рядка починається crescendo (ключові слова залежність...витрачаю...життя), і кульмінація – три останніх рядки, що ретроспективно висвічують прозаїчний початок:
Тонке лезо курсора
стрімко відтинає все зайве
із мого переліку вибраного.

Клік мишкою
і на одну залежність стало менше,
залишивши безліч місць,
де я витрачаю
час,
слова,
думки,
життя,
замість того, щоб
прожити його
з тобою...

Поет не людина вчинку, він людина слова. Слово і є вчинком поета. На поетичній клумбі України квітнуть усі квіти, прецінь явного претендента на роль генія, на мою думку, нема. Та менше з тим! На роль лідера може з повним правом претендувати сама пані Поезія, як незалежний свідок історії, як колосальний прискорювач свідомості, мислення, бо власне поезію неможливо спростувати – вона ні на чому не наполягає. Її справа – відкриття, кожен випадок і кожен акт пізнання для неї – приватний, індивідуальний. Поезія самодостатня й тому переконлива.
Східна мудрість говорить: якщо бажаєш спіймати синього птаха, спершу дай волю сивому. Тож побажаємо талановитим авторам збірки поезій «Н2О2»: Назарові Незнаному, Наталії Клименко, Оксані Шафаревич, Оксані Яблонській спіймати свого синього птаха літературної долі.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Відлуння зірки

Наталя Пасічник. Пастух бджіл: збірка поезій. – К.: Гамазин, 2012. – 116 с. – (Серія «Зона Овідія», іл. – графіка Богдана-Олега Горобчука.

Збірка, про яку мова, є поетичним вибраним, про що свідчать назви розділів: «Портрети доби ренесансу», «Гра в три руки» (так називалися попередні книжки поетеси; розділ «Пастух бджіл», що дав назву всій книзі, вміщує нові твори).
Поезія Наталі Пасічник – свого роду розгорнутий щоденник духовного буття молодої людини ( я свідомо не кажу – жінки, бо не про гендерні ознаки тепер мова), «тут і тепер», тотожність буття і поезії, що не порушує цілісності світовідчування.
Поетичний стиль Н. Пасічник тяжіє до складності вислову і демонстративно не приховує складності змісту. В свою чергу, це пов’язано із рефлексією та медитацією над буттєвим сенсом сущого.Тим самим руйнується інерція клішованого сприйняття дійсності тільки як череди фактів і подій. Інтелектуальний, почуттєвий аспект надає цьому сприйняттю масштабу загальнолюдського, не конкретного; якщо простіше: приватний простір кожної людини, за Н. Пасічник, це – явище поезії, бо підносить факт життя до рівня художньої ідеї і допомагає знайти ритм власного поетичного дихання.
Як і в кожного поета, в Н. Пасічник є поети-попередники, поети-сучасники, чиєю творчістю вона захоплюється, їхніх імен вона не приховує: Богдан-Ігор Антонич, Марина Цвєтаєва, Тарас Федюк, Роман Скиба, Маріанна Кияновська, ще у текстах присутні Лопе де Вега, Расін, Неруда, Казанова; квадрат, схоже, Казиміра Малевича... Щоправда, прямий вплив тим і вичерпується, хоча постійно відчувається певна їх присутність – в інтонаціях, у побудові строф, у насиченості алюзіями («п’яний корабель; п’яний дітвак ), зокрема, біблійними («там двоє донині п’ють з чаші сії» (...) якщо маєш для них щось поживне /омине тебе чаша сія» (...) «ця отрута не подіє» (...) той хто танець з тобою замовив / зникне в безвісті в пащі кита).
Закладено фундамент авторської образної системи: («місце і час – традиційно різні / тільки дістатись годі / пішки годину – десь так приблизно/ сторожко наче злодій (...) доки тебе не розбудить протяг/ зніме з очей полуду/ рівно о сьомій прибуде потяг/ рівно о восьмій буду»).
Вірність собі в найголовнішому – образ домінує над усім: над поняттям, над ідеєю, над думкою, над ситуацією, підсилюючи поетичну принадливість, передаючи динаміку душі поетки, відбиваючи її особистий шляіх до істини («я знаю дорогу не гірше за тебе / траву біля неї і смуги на ній / усе в чому нині ще маєш потребу / у нижній полиці мовчання мені (...) нас ранок поділить на біле і чорне / тут мертві банують а там ще живі – / на пам’ятник – той що таки рукотворний / і птаху на мідній його голові»). Припустимо, що сенс слова «істина» тут приблизний, і до деякої міри переносний, але з’ясування цього дає просте і водночас глибоке розуміння поезії Н. Пасічник. Що саме розказала нам поетка про життя і про людину в універсальному, буттєвому, антропокосмічному сенсі – це її поетична філософія, «філософія людського настрою і глибоких роздумів про людське життя і його призначення» (за Іваном Світличним).

тс-с...на горищі прокинувся вуж –
он він сочиться крізь стелю
першу обітницю все ж не поруш
доки тобі не постелять
(...)
викрито змову учора проте
мусиш зректися корони
ще до світанку коли зацвіте
в горлі гвоздика червона

Переважна більшість мотивів – це розвиток раніше заявлених ( цьому сприяють емоційні обертони інтелектуального споглядання дійсності – переважання епітететів порожній, крихкий, брунатний; образи голосів, дзеркала, потягу,); з часом вірш отримує додаткові степені художньої свободи – що раніше видавалося красивим, але запозиченим «ренесансним» набором («передбачити все і лишитись таки при короні / абияк переплетеній стеблами чорних троянд (...) потяг на схід розітне нас мов лезо надвоє / саме тоді коли я прошепочу: «прощай» (...) безум єднання і безум терпкого жалю / все що ми мали усе що я втрачу віднині») тепер втрапляє у самісінький нерв вірша, і передає головне з максимальною силою:

так з-під коліс витікає дорога
вузько в зіницях тісно плечу
ти ще покличеш та поряд нікого
хто би почув
(...)
нам буде з тобою добре – хоч мерзне вода у склянці
і зірки їжак колючий блукає поміж гардин
закинемо в небо сіт ігусті мов туман а вранці
можливо у них знайдемо сухі кістяки рибин

Між раціо та емоціо Н. П. рішуче вибирає друге, тільки така поезія, на її думку, здатна втілити те, що втілити неможливо, тільки вона має право називатися поезією. Але й ірраціональний модерн поетесу не вельми приваблює. Її вабить суто інтимне, особистісне ставлення до оточення, приватний простір, де надійно і затишно (хоча не вона перша і не вона остання, хто про це мріяв – чергова ілюзія, що з роками йде за димом). Константних ознак емоційних обертонів інтелектуального споглядання дійсності небагато, але напрям їхнього загального сенсу і мети дозволяє бачити цю лінію достатньо чітко («тінь між деревами синій небес гобелен / лічиш звірят редагуєш свої манускрипти / свічка горить та чи встигнеш усіх відмолити / зваживши лиш на сумну послідовність імен?»)

Ентузіастичний відгук на нові поетичні віяння може бути витлумачено як компенсацію за неминучу ту чи іншу міру умовності, проте здатність бодай у найзагальніших рисах чутливо відбивати всі зміни індивідуальної свідомості засвідчує тяжіння до філософсько-поетичної традиції у її класичній формі: «...лірика філософська, обертаючись у колі «вічних» тем, допускає і навіть широко послуговується такими, начебто зумисне «неоригінальними» рішеннями, – але все залежить від способу втілення (підкреслення моє – Т. Д. ), від сили особистісного осягнення проблемної буттєвої колізії, від наснаженості особистим переживаннням»(за Елеонорою Соловей).
Попри всю символічність, суґестивність – у Н. П. чимало конкретних реалій, достеменного побуту: («зима – лід на сходинках – срібні поруччя (...) ліс густішає в темряві бджоли гудуть»). Однак треба зауважити, що не скрізь досягається бажана стрункість побудови. Далебі не випадково тонус поетичної думки залежить від протистояння, і песимістична проповідь усамітнення, зосередженості, в контексті пошуку оптимуму людського існування не завжди оберігає-застерігає від суперечностей, бажаного вивільнення від кайданів злободенності:

сон що здавався коротким тепер затягнувся на місяць
більше мовчання в тісних закапелках пустелі
менше слідів що ведуть до вертепу
кожен його прихід – перша декада січня
що не кажи – надворі жахлива спека

Багато залежить від особистості автора. Н. Пасічник вирізняє широка освіченість (грунтовна освіта не заміняє таланту, але успішно її використовувати талантові ніхто не забороняє!), здатність до надособового поетичного осмислення. Власне це і спонукає констатувати домінантні поняття її ліричної системи: творчість як найвища самореалізація, як моделююча енергія відцентрового імпульсу. Прилучення до таємних знань підсвідомості, відкриття невидного, неявного, прихованого боку явища, наближення через неочевидне до суті, неприйняття повсякденного способу мислення наразі є визначальною ознакою внутрішньої гармонії поетеси.
У своїх міркуваннях мені хотілося уникнути перебільшень і дійти обґрунтованих висновків, тому я вважаю, що реалізація можливостей цілісної і незалежної літературної особистості Наталі Пасічник ще попереду:

зірка влучить прямісінько в скроню
і навіки залишиться там

Коментарі (3)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Декламую понашіптуване вітром,перечитую написане дощем

Іван Потій. Засвіт: поезії. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – 144 с.

Літературні смаки – річ індивідуальна. Усі поети цікаві нам своїми досягненнями, і хоча їхні поразки нас теж цікавлять, ми, читачі, воліємо в цьому не зізнаватися. Я не вважаю, що сучасним поетам треба писати так, як писали народники, шістдесятники, модерністи тощо. Поезія має бути ориґінальним явищем у контексті української, і навіть, не побоюся, світової культури, тобто дарувати пересічному читачеві щось суттєво нове, збагачувати його світ. Перепрошую за те, що вживаю кліше: збагачувати, дарувати – це все слова, що викликають нудьгу, і тим не менше, поезія має дарувати радість, інакше вона непотрібна. Та як описати цю радість, адже вона така мінлива, непідвладна точному визначенню, хоча, за великим рахунком, у розмові про поезію тільки вона і вартує пильної уваги критика.
На що саме відгукнулася поетова душа, які локальні події приватного життя перетворилися в його алхімічній лабораторії слова на універсальні метафори? І. Потій вміє пильно вдивлятися у довколішний світ, основою його катренових строф є безпосередні зорові враження, але це не тільки достовірне зображення реального світу, скільки емоційно наснажене бачення, відчуття його краси, звабливості. Тонка тканина поезії доходить автентичного коріння: поет не стилізує, а природно поєднує живу народну семантику з класичною традицією; тексти, що записані на папері, видаються природною формою життя, його нетривких і тому неповторних митей. І. Потій сповідує образ-архетип, первісно природний, чистий, свіжий, не зіпсований урбанізмом, і саме тому в його поезії відчутна присутність магії рідного слова.

Броджу лісом, не обтяжений метою
І думками. Просто слухаю весну.
Над кульбабкою постою золотою
І закоханій ліщині підморгну.

Зашаріюсь, довелося бути свідком,
Як медунку цілували під кущем...
Декламую понашіптуване вітром,
Перечитую написане дощем.

Стилістика поета – це збережена силабо-тоніка римованого вірша. Ритми і строфіка звичайні, традиційні, рими прості, невибагливі, часом неточні, та в своїй творчості І. Потій прагне повернення до лексичної простоти і конкретності, тому постає винятково стабільним: замкнутися, щоби зберегтися й не помилитися у власній суті («спосіб щляхетної герметизації власного духу» за В. Стусом), засвідчивши в цих умовах незникомість жанру, котрий завдяки своїм внутрішнім законам саморозвитку прагне повноти й повноцінності.
Розповідаючи про поезію Івана Потія, мимоволі часто вживаю означення «природна». Поетові образи живі й відторгнені від усього штучного, на перший погляд, асбсолютно реальні, що приходять із основ праукраїнського духу й виявляються свого роду аналогом природної простоти, виразної та самодостатньої. Поет чує мову природи – тонкий, несамовито зосереджений смуток, як далеке відлуння пісень предків у власній душі.

Липень. Пора відпусток і втіх,
А я спішу до своєї Мекки,
Де цвітуть буркун і петрів батіг,
І картопля мліє від спеки.

Де в бур’ян ховаються огірки,
Де порічки, смородина і малина.
І полин сивий та гіркий.
Де зарита моя пуповина.

Бути свідомим свого призначення – це ризик, який мусить прийняти на себе поет. «Рятує не тільки коло сонця, але й коло слів – магічне коло поезії, що обороняє, мов панцир» – майже пророчі слова критика Б. Рубчака повністю стосуються поезії І.Потія. Сонячна енергія для багатьох поетів завжди була символом життя. Іван Потій не виключення, його засвіт – це життєдайна сила, дарована людині сонцем, ширше, природою. Але й «сонцю одиноко на орбіті» без поета!

Сонцю одиноко на орбіті,
Сонценя б тулити до грудей.
У найбільшім просторі на світі
Самотинно людям без людей!

Коментарі (2)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Квадратура кола

Володимир Дячун. КирилоСтефанія: сузір’я двох сонць. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – 144 с.

Здавалося б, сказано усе можливе про поетичне мистецтво, і можна припустити, що нащадкам залишаються тільки принагідні уточнення й слухняне повторення написаного попередниками. Проте, останнє слово належить усе-таки сучасникам. Найімовірніше, звісно, твердити, що так бувало завше. Прочитавши й перечитавши останню в часі збірку поезій В. Дячуна, я зрозуміла, що, з одного боку, це поет, якому притаманний суто філософський темперамент, де, попри глибинне нуртування пристрастей, зовні панує стриманість вислову, а з іншого – душепоезія, котра повернута до сонця, раптом розверзається глибоким проваллям відчаю, густого, матеріального, задушливого ( провалля направду дзеркало, в якому бачиш себе). Між світлом сонця і чорнотою провалля прокреслена доволі чітка лінія сумніву. Усвідомлення користі досвіду, без тіней і напівтіней, мало би дарувати спокій мудрості, та чомусь дарунок запізнюється.
Коли думаю про поезію В. Дячуна, то не можу оминути питання її своєрідності – переважаючого сповідування дуалізму життя і смерті, що в загостреній формі стає фактором самоозначення («бджола померла у вівторок... / ...мій тато у той день помер / якийсь вівторок нескінченний»). Буттєвий спогад-роздум є водночас засобом чуттєвого обрамлення певної думки, правда, нерідко ratio переважає, що «у чистому вигляді» суперечить ліриці як жанрові, хоча встановити чітку межу нелегко. Думка прочитується виразно, без характерних просвічувань прихованого сенсу, і саме тому, що « на цій землі, як на війні, / де все оплачується кров’ю», прозирає зрима субстанція реальності.
Збірка присвячена пам’яті батьків поета. Компактність і щільність текстів обумовлена композиційним рішенням; три формальні розділи: «Спинися, рідний, однокровче» – про тата, «Мамо крове моя» – про маму, «Дві рідні тіні» – про обидвох і самого себе. Цей суцільний монолог із зовнішньо малопомітними перемінами змісту ризиковано виглядає як один нескінченний вірш (у свою чергу, це нагадує мені довгі вірші Й. Бродського); виступаючий з тексту драматизм потребує певної витривалості – вельми непросто дертися крізь значеннєву тканину розумового лабіринту і розбиратися у складній простоті, відкритості закритого.., позаяк душа поета багатолика й розгублено заплутана: («і ось я зимовий /сповиваю цю заморожену кров / замордовану кривавицю / тодішніми березневими (у березні померла поетова мама – Т. Д.) / теперішніми зніченими / посіченими січневими губами / понівеченими хрипами / і ось цей хрускіт снігу / як і хрусткіт кулаків / гримотить: тримайсь тримайсь / усіма трьома / нема прощення / нема»). Режим поетики зрілого В. Дячуна позамежовий, адже про що б він не писав, він пише про найголовніше, звідси тривка напруга його поезії.
«Закінчуються сливи / переходжу в пору / горіхів» – майже прямий перегук із поетичною системою Антоничевого пантеїзму, з його багаторазовим перетинанням натурфілософских мотивів із язичницькими, В. Дячун найбільш органічний і самобутній, хоча в його поезіях помітний вплив модерної стилістики першої половини ХХ століття, зокрема, неокласиків. («прилипає час до шкіри / вириваєш його частку: / зморшка»). Метафори, не так яскраві, як точні («ледь примружившись / тато перекладає з руки в руку / стомлений молоток»). Роль конкретного враження у художньому втіленні буттєвих деталей надзвичайно суттєва: давній спогад, оживлений уявою, стає об’єктом поетичної рефлексії й міметичного театру («коли мама / несучи тяжку плахту з травою / напівдорозі присідала / аби трохи передихнути / дивлячись на свої темні ноги / приговорювала: то вени (...) від батька / залишились ремінь і бритва / ремінь шкіряний і міцний / ним я підперізувавсь / на чужині / ніби привязуючи себе / ще до вітчизни / щоб остаточно не полетіти / у прірву / а бритва (ненавмисно) потемніла / й (ненавмисно) тупа / аби я не міг зарізатись / з відчаю / і туги»). Пробі!
Деколи в тоноінтонації відчутна схильність до суґестії, що, в свою чергу, змінює ракурс сприймання приземленої швидкоминущості («ще трохи сидимо. / слухаємо. але не вслуховуємося. / пересиджуєм день. /так ніби попереду /їх стає усе більше і більше»).
Напруга почувань плюс думка як нерозв’язна суперечність, і як тут не згадати І. Буніна («Поезия темна, в словах невыразима»). Ось чому творчість вимагає від поета доконаної самовіддачі, можливо, самозречення, а натхнення таке руйнівне, вибухове, знеможливе. У поезіях В. Дячуна брижиться потяг людини до світла, але гармонійної злагоди ще не досягнуто. Осягнувши безбожність і бездуховність сучасної цивілізації, поет тяжіє до традиційного to be, or not to be («Яку свічу шукатимеш, / яку прадавню мову / запалюватимеш у тьмі, / в цім предковічнім часі: / у серці твориться якась священна змова – / засвітимо сльозу, засвітимо свічу, засвітимо причастя!»).
Мотив квадрата, що з’явився ще у першій збірці «Коагула», 1995року (« квадрат гуснув темнокармінним /горобець мокнув»), видається мені цікавим образом-фантомом, блукаючим привидом. Штучна однозначність квадрата (лінії паралельні, а кути прямі) мислиться, напевно, поетом, як противага природному рухові по колу. Але схоже, вирішення геометричної загадки квадратури кола, можливо у поезії Володимира Дячуна: «В квадраті вікна сходить сонце – / моя мама...» !

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Ефект метелика

Таня Малярчук. Біографія випадкового чуда: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 240 с.

Найдивовижніше в чудесах те, що вони справді трапляються. Існують люди, які про це знають. Зазвичай, це письменники. Застерігаю, що зміна поколінь тут ні до чого. Саме знання азів психології та вміння художньо їх втілити, наявність власного стилю, самообмеження заради творчого результату, відмова від самозамилування (додам, що переважання того чи іншого робить літературу для мене нецікавою) дозволяє мені назвати Таню Малярчук світлоносним явищем у літературі початку двадцять першого століття
«Мистецтво не є тупим копіюванням кримінальних архівів або картинки за вікном, це паралельна реальність» (О. Соловей). Коли життя пересічної людини, як правило, малоподієве, втрачає сенс, то конфлікт між реальністю й відчуттям справедливості неминучий. Проте героїня «Біографії...» Лєна успішно розв’язує його через вихід на інший рівень візуальності. На шляху в незвідане вона знаходить таку собі саморегулюючу форму заміни/обміну, коли повітряна яма зовнішнього існування заповнюється фантазіями зі світу підсвідомих імпульсів, котрі, в свою чергу, пов’язані з космосом, і побачити їх можна тільки внутрішнім зором уяви. Завдяки прийому паралельності реалій/ірреалій, художня фіксація цих збігів і перехрещень не здається чимось дивовижним, швидше, навпаки, закономірним. Магнітне поле інтриги становить напруга способу життя у двох вимірах. Слово і діло розділяє провалля між рутиною прози повсякденності та ілюзіями, котрі займають місце реальності, ущемленої мерзенністю світу («У Лєни ніколи нічого не було, але вона мала тверезий розум. Тверезий і ясний. Можливо, трохи цинічний, але цинізм – це форма захисту в умовах надзвичайного стану. На розум Лєна покладала останні свої надії»).
Подвійна оптика художнього бачення Т. Малярчук пропонує просту інтерпретацію зовнішньої заплутаності подій, коли нібито випадкові обставини виносяться за дужки нормального життя і породжують небачені досі форми соціальної мімікрії. Неподолана схильність головної героїні до справедливості діє як наркотик, діє вибухово. Пізнання життєвих протиріч приходить поза дійсністю, і нерідко всупереч їй. Право вибору надано всім персонажам роману ( правда, не у всіх цей вибір адекватний розумінню справедливості), і це веде за собою зміну власної екзистенції, що при всій своїй практичній безплідності оголює хронічну недугу нашого суспільства – янусоликість. Тенденція до божевілля героїні роману сприймається як норма. Для неї це вихід/прорив до особистого Бога через пережиття власної катастрофи у руслі певної камерності чехівського психологізму. А дещо показовий комізм змальованих ситуацій є очевидним обігруванням типових кліше казковості й міфотворення, до яких помітно схильна титульна нація:
( «Лєна спалахнула.
– Але їсти собак – це ненормально!
– Для нас ненормально, я з вами згодна. А в Китаї
навпаки – звичайна річ...
– То нехай своїх псів і їдять! А українським нехай
дадуть спокій!»).
Творчість завжди надлишкова, вона зневажає закони раціо. За Т. Малярчук, дійсність мистецьки переконлива: тональність письма індивідуальна, густа, концентрована й одночасно легка і прозора, наче лет метелика; трошки іронії (іронія – краща протиотрута проти всілякої фальші), скепсису, гіркоти, дистанція від щойно написаного, котра підкреслює самотність окремої людини у нашому суспільстві. Воістину, божевільня стає схованкою навіть для пересічної особистості. Назвати ту обставину, що Таня Малярчук на матеріалі власних спостережень дослідила якийсь там соціальний зріз епохи межичасся, видається мені банально-заштампованим висновком. Так чи інак, всі письменники нового часу цього прагнуть.
У нас усі жанри імпортовані (думка не моя, та шкода, не пам’ятаю, хто автор), тому нічого дивного нема в тій показовій тенденції, що в нашому літературному рухові запанувала епоха палп-фікшн: швидко пишеться, ще швидше читається і... без жалю викидається на умовний смітник. Нинішні реалії неспокійного й непередбачуваного мистецького сьогодення призводять до того, що «балом править» успіх комерційний, не художній. І майже як вирок сприймається афоризм Роксани Харчук: «Письменників стає дедалі більше, а літератури дедалі менше». Сподіваюся, що raison d’etre першої половини цього визначення щодо творчості Тані Малярчук умотивовано.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Поштовий переказ від весни

Григорій Семенчук. Внутрішній джихад / поетична добірка: Meridian Czernowitz. – Кам’янець-Подільський, ТОВ «Друкарня «Рута», 2012. – 80 с.

Григорій Семенчук – представник поетичного покоління, котре прийшло в українську поезію тепер і сьогодні. Дати відповідну оцінку цьому явищу непросто, проте потрібно зрозуміти його амальґамну проблематику, враховуючи індивідуальні особливості, можливо, виділяючи саме їх. Проблема осмислення веде за собою визначення критерію неупередженого судження в ситуації, коли стають на герць традиція і деконструкція, прецінь результату двобою ще довго не побачити.
Sensus слова джихад у Г. Семенчука – захист, не війна. Спробую від цього «танцювати», бо, гадаю, зрозуміла його поетичну стилістику, яка переважно позиційно-ігрова: захист? від кого? від чого? А внутрішній джихад – це взагалі кругова оборона, одночасно проти всіх. І тоді, дійсно, «головне – не падати і не пропасти, бо навколо купа халяви і шари», а з цими субстанціями нема бажання спілкуватися відверто, тобто, на шляху трансформації думок і різних емоційних станів, поет вимуровує комунікативний бар’єр, щось на взірець сумнозвісної берлінської стіни.
Як солдат, як останній з останніх собак,
Зупиняєш у барі, крізь ніч свого Ніцше.
Неважливо куди. Перестрибуєш грудень і січень,
Далі тільки вперед, коло тебе – безодня.
Як це звично. Навколо усе так логічно.
Бо навколо – сьогодні. Навколо – лише сьогодні
Зацікавити когось чимось тепер, як на мене, справа безнадійна. Не завжди вдається це і нашому дебютантові, хоча присутні моменти, коли очікування нового та незвичного не обманює («відразу тоді з’являлась відраза / і юність весняна проста кароока / хотіла усього хотіла відразу»). Правду кажучи, далі мої міркування розбігаються, адже семенчукові поетичні візії свідчать з точністю до навпаки, що молодому поетові в його блуканнях хрещатими дорогами внутрішнього джихаду бракує саме розуміння його поглядів, емоцій, ідей. Це вже згадувана гра проти всіх на полігоні власної душі, а гра хоча би припускає наявність глядача (якщо вже не читача).
У певний час, у певному місці та конкретній ситуації поет каже те, що думає, а не те, що потрібно, відповідно, це надає його текстам нефальшивості, непідробленості: «себто всі поети називали один одного графоманами / себто всі графомани називали один одного поетами» – знайома ситуація, чи не так? Вдале застосування засобів performance, як от у вірші «патлатий...», де наявні всі ознаки маленької вистави: час, місце і персонажі – сам автор і бомж, який, власне, філософськи опонує авторові («Далі ми пили пиво. І він сказав мені: / «Знаєш, патлатий, чому ми вціліли? ... Це дико звучить, але я боровся за свою роботу. / Ти ж боровся за те, щоб хоч іноді приходити сюди без бою. / Бо це дійсно війна, патлатий! Це апокаліпсис»).
І ще один аспект, що видається мені важливим. Поезія Г. Семенчука – суцільна дегуманізація. Презирство та осуд («перекоти-поле віяло») і майже ніколи – схвалення і повага. Він дивиться на світ очима людини апокаліптичної доби, більшу частину своєї енергії трансформує в спосіб реагування на зовнішні подразники: фальш, неправду, ліцемірство... Чи правильно так починати жити? Не знаю, але впевнена, що його почуття щирі («знаєш, за віршами / не бачу ранків, / не бачу ран, / стою брудний. / дощ і самота, і важко / стихає сезонна паморозь, / і когось вже, здається, не стане. / а я невпинно дзвоню / і кажу: «Привіт, друже, / привіт»).
Я свідомо не торкаюся версифікаційних аспектів поезії Г. Семенчука. Та якщо це зробити побіжно: поетичний дебют молодої особистості (поетові 21 рік!). Індивідуального досвіду ще замало для створення чогось кардинального, тому в текстах панує модна sur-естетика, що видається поетові найвиразнішою для його химерних імпровізацій («клич мене коли буде холодно коли зникне місцевість – бо я пішов до найближчої заправки / закінчилось пальне і на сьогодні більше немає новин / клич мене крізь танго середмістя / клич мене бо твоя прозорість – остання / клич мене бо з мене зникають видихи»). До того ж, він шибеник, такий собі enfant terrible, котрий завдає всім клопоту нетактовною поведінкою в святому поетичному храмі.
завтра пересядемо на човен
і гайда в плавбу по Дністру
місяць білий місяць повен
роздягає дерево в бору
і припливши аж до моря
чує музику холодну й голосну
але ми не знаєм скільки горя
нам переказом поштовим надійшле весна

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Акварелі з кавою

Надійка Гербіш. "Теплі історії до кави". – Київ: "Брайт Букс", 2012. – 168 с.

Цикл ліричних мініатюр «Теплі історії до кави» – дебют Надійки Гербіш ( м. Збараж, що на Тернопільщині) – це помітно інакша проза, ніж у більшості її ровесників – сучасних українських прозаїків. Тепер майже не знайти подібного письма. Безпосередня фіксація вражень, спостережень, переживань і співпереживань, детальна замальовка речового, матеріального світу, відсутність агресії, містики та опису потойбіччя, надають стильовій манері молодої письменниці певних ознак неореалізму, як художнього засобу, що передає реальні враження із зовнішнього, виразного боку. Гадаю, саме поетизація об’єктивної реальності – позитив творчості Надійки Гербіш.
І хоча ті самі ознаки провокують деяку розпливчатість, нетривкість форми, проте, це свідчить, швидше, на користь письменниці. Завдяки пластичній фактурі тексту, створюється ефект легкості й прозорості нюансів і напівтонів – вони, ці мініатюри, нагадують імпресіоністичні акварелі (« Повітря стало кольору розведеного водою молока (...) Набережна пахла солоністю. Ліхтарі, здавалося, були намальовані акварельними фарбами на тлі підсвіченого великим містом неба. Вони розтеклися нечіткими плямами, а їхнє розсіяне світло увібрало в себе вогкість океану й тепер теж пахло солоністю. Зірок на небі не було – замість них там безперервно шмигали літаки, залишаючи за собою довгі світлові хвости»).
Щоби бодай стримати абсурд навколишнього життя («...спекотний, ворожий, небезпечний світ. Світ, який ставив питання і приховував відповіді. Заплутаний.»), треба шукати і знаходити в собі світло, жити в гармонії зі світом і собою, а найважливіше – любити. Надійка Гербіш любить всіх своїх напрочуд різних героїв, однак ображених долею, самотніх, нещасливих – найгарячіше, найніжніше. І головне, вірить у те, що «...хороших, світлих, несподівано добрих людей у цьому світі хоч греблю гати». Натомість вона щиро ділиться власними почуттями-відчуттями, зосереджуючись на плинності настрою, прагнучи відтворити, шляхетно й витончено, мінливі миттєвості життя «(Я присіла й принишклим голосом почала нашіптувати маленькому хлопчику чарівний рецепт, як можна почути відлуння тиші (...) Але хто може плакати, коли за вікном усміхається осінь? І наступного дня Олеся попросила своїх учнів малювати вересень — таким, яким хотіли б його затримати назавше...»).
Універсальним тлом, на якому виплетаються різноманітні сюжети мініатюр, стає кавовий напій і все, що з ним пов’язане: теплота кольору, дурман пахощів, букет смаку, пейзажний колорит міста, чи місця, де він, напій, готується, п’ється й головне – з ким! Авторка рецензії розгубилась у виборі «кавових» цитат – всі напрочуд гарні й доречні. («У Джона Мільтона не було френч-преса, у якому можна було би збивати пряжене молоко в пухнасту пінку й вихлюпувати її на свіжозаварену каву. Тепер я точно це знаю. А ще йому ніхто не робив кави з вершковим морозивом, з кленовим сиропом, з медом, цвітом ружі, з волошками, з м’ятою, з шоколадом і спеціями до яблучної шарлотки по-віденськи. Бо якби він знав хоча б десяту частину тих рецептів, за якими ти мені вариш каву щоранку, він би точно писав своє «Повернення раю», насолоджуючись кавовим ароматом. А ще знаєш, любий, я невимовно рада, що ти мені більше не друг. І що мій ідеальний чоловік має не лише гарячі руки, а й гарячу джезву на кухні»).
І насамкінець просто не можу не зацітувати кілька думок, котрі, на мою думку, добре рекомендують творче і життєве credo Надійки Гербіш – «І взагалі, думаю, що це невимовно добре, коли є міста, які тебе люблять, і є люди, яким довіряєш настільки, що можеш легко плакати їм «на плечі». Друзі, які не звинувачують, не ставлять зайвих питань і не пропонують одразу рішень. Які готові вислухати, помовчати чи сказати щось абсолютно беззмістовне – і водночас лікуюче. Однак у присутності таких людей сльози інколи зникають самі собою. І тоді достатньо просто бути поруч, усміхатися, слухати й насолоджуватися теплом і світлом. Не знаю, звідки вони такі теплі беруться, просто тішуся, що вони є» (...) І ще подумалося, що свобода – то не пошук, не боротьба, не втеча і не протистояння. Свобода – це достатність».

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Поетичні блюзи Мар’яни Максим’як

Мар’яна Максим’як. ЛЮДИ: Вибрані поезії. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2011. – 64 с.
Без протилежностей нема поступу.
Вільям Блейк

Поетична мова виражає не менше, а більше, ніж мова звичайна. Львівський поет, перекладач і літературознавець Остап Сливинський у передмові до другої збірки поезій Мар’яни Максим’як ( народилась у місті Бучач на Тернопільщині, наразі живе і працює у Львові) «Люди» зазначає: «…у цих віршах більше подиху, ніж письма, уяви чи бачення…рядки найвищою мірою елегійні. Такі, що пишуться, коли розійшлися гості, погасли світла, і лишилося тільки одне світло, непевне, нізвідки, ні для кого».
Називаючи поезію Мар’яни Максим’як елегійною, автор передмови, гадаю, мав на увазі, не тільки і не стільки зовнішні ознаки жанру, він побачив найголовнішу рису – від самого початку поетка обирає єдино можливу для себе норму поетичної поведінки, котру можна назвати принципом медитативної лірики, переважно інтимно-філософського змісту («зустрічаємось по той бік питань / мовчимо / кожен боїться бути першим / зламати тишу»);
Втім, поетеса не зловживає меланхолійними образами. Ми знаємо, що глибина болю і страждання завжди є відповідною глибині любові. Реальність являється поетесі переважно фантасмагоричною, – може, саме це і є її останньою втіхою на останній межі («знаєш / коли залишиться до кінця / цього світу / 20 хвилин / я задзвоню тобі / і буду слухати колір твоїх очей»).
Світлонепечальні вірші не пишуться, щоправда, іноді журба ледве стишується на хвилинку («Вони йшли по воді, обидва такі невпинні. / Він мовчав, бо що ще сказати отут? / Позад них вітросил, попереду золотоклинні / Теплі промені згустком зривались із сонячних рук».)
Використання постійно повторюваних мотивів – річ природна як у музиці, так і в поезії. Монологічно-сповідальну лірику поетеси, її лагідну, спокійну ніжність тону, чистоту почуттів, можна порівняти з лірикою Олександра Олеся: та ж легкість і м’якість вислову, тужливість, душевна проникливість і цнотливість образів.
На межі переходу від простоти до вишуканості поезію чекає безконечна несподіванка. Візьму на себе сміливість висловити декілька здогадок і припущень. Важливий, на мою думку, не ідейний чи етичний переклик різних поетичних систем. Значно суттєвіше для нас уяснити відмінність буття на цих відтінках світовідчуття різних поетів. Поет приречений на самотність, самопожертву, надію, – плинність його життя проявляється як спонтанність незлічених взаємодій, що творять поетичний текст в його найбезпосереднішому вимірі. Відтак, дослідження поетичної реальності – це розгляд різних ситуацій безпосереднього спілкування, коли сприймач (читач) ніби присутній при творенні і відразу на нього реагує; присутній ігровий ефект, хоча це умовна, впорядкована гра, в якій багато маскувань і ставкою у цій грі завжди є достовірний образ alter ego автора. Цю паралель можна вести без кінця. Містке англійське слово performance є ключовим поняттям поезієлогії, що досліджує створене поетичною уявою і зосереджене на людській дії.
Мар’яна Максим’як шукає віршові форми, вдосконалює звукоструктуру поезії, рухаючись від легких ритмічних конструкцій до верлібру. Формальна структура її віршів, оркестровка рядка прозора, сприймається легко, співзвучна простоті її поетичного вислову («а час піском мені шепоче, / що ти підеш у жовті дні…Мені затісно, мало місця. Я відчуваю, як стікає час…Моя тінь рудішає потроху / – я до осені готуюся неквапом…Консервую рани восени, коли болить кохання… залишається поміж нас /
тонка нитка води»).
Поетка відчуває музичність слова. Її поетична уява живиться здебільшого тугою і замріяністю осінніх і весняних настроїв, відтворює колоритні пейзажі («останній день біля моря / вітер бавиться папірцем від морозива / чайка малює серпневе небо… Місто-місто, мов пригорща теплих солодких дахів»). Притаманна її поетичній мові асоціативність вимагає уважного прочитання, бо перевага поезій авторки у великій густині кожного вірша, у раціонально переосмисленій ґрадації ліричних подій, у несподівано поставленому акценті. Приваблюють їхня легкість, ґраційність, одухотвореність, розмаїття висловлених почуттів, а також, як на мене, відсутність публіцистики і декларативності, – поезія безкорисливих почуттів, насичена імпровізаційними блюзовими нотами, що споконвічно вирізняються наспівністю, кантиленністю і будуються на чуттєвій складовій життя.
наче все тільки мить
ніби все то одна лише днина
зранку така обнадійлива
а звечора прозора й крихка

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Рожеві слони Зоряни Биндас

Зоряна Биндас. Безсмертя: Поезії. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2011. – 40 с.; іл.

Поезія не врятує світу, та окрему людину може. Шкода, це не моя думка, вона належить Й. Бродському. В його нобелівській промові я також вичитала, що в якості співбесідника, книга (читай: поезія – Т. Д.) надійніша, ніж приятель чи кохана. У збірочці віршів молодої тернополянки Зоряни Биндас «Безсмертя» знайдемо багато рядків, що запам’ятовуються, та головна причина, через яку її твори видаються перспективними, полягає у наявності так званого поетичного чуття. («Вночі селом літають дикі сови… / І дзвін мовчить – це тільки тимчасово. / І навіть вітер стих… І свічка заплаче від страху згоріти… А вітер губитиме мудрі цитати… Своїм безголоссям тиша співатиме…»).
Поезія виповідає більше за інші літературні жанри, і як жоден інший жанр зберігає за собою функцію спілкування однієї людини з іншою. Поетичний жанр звертається до читача tete-a-tete (удвох без інших - франц.). У цьому, мабуть, і полягає сенс, розуміння індивідуальності поета. Найприродніша молода поетка саме там, де пише про речі нібито звичайні, проте знаходить для них єдину потрібну струну («Восени хробаки всі злізуться вкупу / І позбирають нам яблука в кошик. / Ще трошки, і дощик впаде, іще трошки, / А поки – дідовий чобіт в ріллю ступить… Заспаний пес вилізе з буди, / Він позіхатиме, заскавулить. / Весни третій тиждень, надворі ще студень…»).
Звичайно, ми не жадаємо від поетичних візій прямого відтворення повсякденності, але ж саме з неї черпається матеріал, з якого твориться поезія («У дідовім саду сливи / Облетіли всі, геть почорніли…»). Перепади між рядками-образами вищої та нижчої напруги, власне, і створюють ритм пульсуючої емоції, «гармонійної аритмії». («Бо як ти геть підеш, то я буду голодний, / Або заб’юся тут, на цій брудній підлозі. / Нехай вона вернеться» – я помолюся Бозі. / Бо хто ми’попере тії бруднющі сподні?»).
Поетесу цікавлять передусім ті межі свідомості, поза якими слова зникають, хоча значення їх залишається. Вона прагне оновлення поетичної мови. Образ народжується у своєрідній точці перетину: на зіткнені значень, на взаємодії з контекстом асоціацій, ця асоціативність походить із самої природи слів і однаково важлива для поетів будь-якого стилю («Ми – бутлі вже скислих вишень»).
Жоден вірш не створюється виключно з гарних слів. З точки зору просодії наближення поезії до музики обмежується особистими навиками автора (найважливішим є поняття музичного ритму і структури). Музичні можливості сховані в усталених, традиційних зв’язках поетичної мови з розмовною, в інших випадках, поет мусить ступати в ногу зі змінами у повсякденній мові, які одночасно є принциповими змінами у способах почування, та попри все, обов’язок поета – розвивати і поліпшувати якість поетичної мови, тобто її здатність виражати різноманітний спектр почуттів і вражень. («Коли ти іще раз намилишся до мене, милий, / То добре удома свій мозок із милечком вимий. / А як надумаєш милитись, то бери милиці / І не забудь ті дві милі ці, / Що твої вилиці.»).
Який період переживає сучасна поезія – визначити навряд чи можливо. Верлібр як бунт проти традиційних форм та обмежень, однак навіть напрочуд вправні поезії не можуть стримати прогресуючого його занепаду. Зоряна Биндас наразі прихильна до силаботонічної системи віршування, бо це – певна усталеність, яка встановлює для поетів власні закони, диктує притаманні тільки їм ритми й співзвуччя.
Зроблені вище узагальнення аж ніяк не означають, що у доробку нашої авторки нема певних вад: це і перебільшена увага до сучасного сленґу («Зранку знов залишу в кухні срач») та модної сексуальної лексики («А тіло корчить вже не від оргазму…Ти тріщишся на мої перса»); деяка штучність пафосу, банальна обгортка загалом зрозумілих патріотичних істин. Хочу лише привернути увагу до тематичної, інтонаційної, версифікаційної відмінностей, що обумовлені принципово різними зв’язками з реальністю молодого покоління, котре змінює попереднє. І нема на те ради!
І тільки вночі танцюють на стелі,
Лише як темно – приходять у сни
Тіні людей – химерні, дебелі,
З ними в танку – рожеві слони.

Коментарі (2)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Просодія тіней, або шлях до потойбіччя

Олег Короташ. Поет без імперії: Вірші. – Львів: ПАЇС, 2012. – 108 с.

« Бо лєм потойбіччя се форма втрати»

Світ цікавить той, хто втілив і приніс йому, світові, щось нове. Не завжди треба продовжувати традицію. Іноді її треба змінити, порушити. Що стосується перерваної традиції української літератури, то мистецтво ніколи не можна передбачити. Можлива несподівана, раптова з’ява непересічного поета.
У віршах О. Короташа присутній ліричний суб’єкт, однак лірика у її чистому вигляді, коли наявний безпосередній емоційний відгук на побіжні й дрібні події душевного чи зовнішнього життя, майже відсутня. Поет тяжіє до лірики в ширшому розумінні, подібно до того, як її розуміли акмеїсти.
Дольник – інтонаційний вірш – не є чимось несподіваним у поетиці українській, ним досить часто користувалися поети-«гартівці»; їхнє тяжіння до вдосконалення просодії, їхнє розуміння того, що саме музична інтонація складає сенс будь-якого вірша, не лишилися непоміченими українським літературознавством. Сприйняття певних відчуттів (мова про те, що англійською називається «perception») не підкоряється контролю більш дисциплінуючих ритмів («важкий амфібрахій / розбурхає ямби, …тінь дольником скаже: Бог вмер і воскрес»), а набуває деякої спонтанності тону, що наближає його до звуку, чи/або звукосмислу, тому що поезія, це ще й певна гармонізація звукового матеріалу, звукової структури вірша. Дольник розслабляє і розмагнічує. Вельми характерні enjambements – переноси («Здається, що море на старість схолоне, / і виштормить болі, і виболить до не- / стями ці вічні тремтливі припливи, – / тривожні, як спогад і вірні, як крила…Не вовч мене, прошу, замовч! / Сльозами, ночами прощ! / Ми покруччю слів розтовч- / ених віршів двосічний дощ!... Бо потім – внизу, тебе, одну, – / зустрічатиме спогад і гул монад. / і не вітер, не ранок навіє: «бу!» – / ці спресовані пристрастю в ад- / ресат букви «люблю», а – звичайний сад, / вигнання із котрого колись відбув»).
Ця обставина, на мою думку, віддзеркалює особливість поетичного мислення О. Короташа, що вбирає в себе велику кількість сигналів іззовні. Правда, подібна вільність цінується тоді, коли ти її обмежуєш (майже за Ґете – справжня свобода – дисципліна). Тонально-інтонаційний малюнок віршів О. Короташа нагадує мені післянобелівського Й. Бродського, але з епігонством тут нічого спільного нема. Це швидше вплив на форму, ніж на зміст (хоча деколи й виникає стійке déjà vu: у Й. Бродського – «Внимательно, не мигая, сквозь редкие облака, / на лежащего в яслях ребенка издалека, / из глубины Вселенной, с другого ее конца, / звезда смотрела в пещеру. И это был взгляд отца», «Рождественская звезда», 1987; у нашого автора – «Снить, але не розуміє. З молоком Марії / спокій приходить і сила. Вії – / тремтять під зорею, що в ній постав, / але погляд батька не здатні прийняти: / надто далеко до тіла маляти, / надто близько до тіла Христа», «Вігілії», 2010).
Ідея може стати емоцією, і в такому вигляді стати поезією. Ряд віршів побудовано на незвичних моделях мислення, якомусь філософському фантазуванні на мотивах, позичених у класиків, церкви, містиків, гностиків тощо («земне життя пройшов до половини: / вже менше лірик, більше моралист…Як найперше яйце не пригріла квочка, / наша доля не прийшле, а те, що є. / Бо Парка, що шлюбну пряде сорочку… / Бо зла Юнона, суча дочка… / Бо соловейко не дає… (підкреслення – Т. Д.). Складне бачення поета, котрий спостерігає дійсність одночасно в різних ракурсах, враховує асоціації культурні, фольклорні, історичні – всілякі, й залюбки грається образними парадоксами («усе навиворіт, навіть смерть… море двічі впадало в ріку одну… де чумні перевертні й мертві душі / читають Гоголя… аби почуватися вільно / сміятись життю то може / запріть мене в божевільню…»).
Проте, для нього це не є грою, думаю, то адекватний спосіб сприйняття реальності: живемо в абсурдному світі, й письменник, який полюбляє методи абсурдизації та сюру, насправді є реалістом. Звідси така складність і барочність поетової мови, ускладнений синтаксис, який впорядкувати й упокорити може тільки строфіка, до якої поет помітно схильний. Є вірші, пов’язані однією темою, середовищем, місцем дії, блукаючими персонажами. Для кожного з тих, хто блукає, існує свій час, що може не збігатися з часом автора, ніби автор і його персонаж існують у ньютоновському абсолютному вимірі («Для часу достатньо піску і води, / все інше – ворота у межичасся, / де вірші залишаться, наче причастя / двох тисяч і дев’ять літ самоти»).
Коли читаєш вірші О. Короташа, наявному феноменові не дивуєшься, бо для поета це природний спосіб існування в матеріалі; назвати ж поета метафізиком, гадаю, дещо сумнівно. Метафізик уникає прямої іронії, позаяк у нашого автора іронічний комент, як і впровадження розмовної інтонації, є способом знайти спільну мову зі світом («Пишу з того світу, бо більше нізвідки / тіні не пишуть… Як жінка сприймає старість поета?.. – / у штанях – бардак…сиві зморшки старця…/ Вже рими глухі, наче звук із клозету… бо нещастя найбільш заразне / із усіх на Землі недугів… у часи Роксолан /для чоловіка самогубство бути султаном…»).
У збірці, про яку мова, більшість поезій лаконічні й порівняно невеликі за обсягом. Лаконічно і коротко – це не завжди синоніми, точніше буде – лаконічно і вишукано, позаяк написати щось бездоганне можна лише анулюючи все зайве. Довгий вірш може бути лаконічним, якщо в ньому відсутні зайві слова («Політ над містом», «Пейзаж нізвідки», «Велика елегія Володимиру Маяковському»).
Все, що відбувається з нами і навколо нас, рано чи пізно стає літературним матеріалом. І в тому розумінні, Олег Короташ є одним із найгармонійніших сучасних поетів. І як це не парадоксально, один із найреалістичніших за способом світосприйняття, в якомусь позитивному сенсі – космополіт. Його версифікаційні пошуки в руслі вірності традиціям людської культури не викликають спротиву, проте й не заперечують певних месіаністичних рис його поезії, національної за духом, мовою і християнською вірою в світле прийдешнє (« Бо завжди є вихід і вибір дороги. / Потрібно судити достатньо строго / і зрити, куди бредеш мостами. / кажу це собі, мов від твого імені, / бо надто багато телят біля вимені / ссуть дві корови і кпинять нами… а я лише земний чоловік і нестиму свій земний хрест / яким не порятую жодне людство проте вірю / що можливо порятую кілька загублених людей» ).

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Зачароване коло пошуку формули кохання

Володимир Даниленко. Тіні в маєтку Тарновських: Повісті. – ЛА «Піраміда», 2012. – 112 с.
Нова книга прози Володимира Даниленка, що містить дві повісті: «Сонечко моє, чорне і волохате» та «Тіні в маєтку Тарновських», продовжує улюблену тему письменника – пошук формули кохання. Ці дві повісті складають своєрідну дилогію, побудовану на контрасті ціннісних орієнтацій, що поєднують в собі тенденції навколишньої постійно змінної реальності сучасної доби.
У повісті «Сонечко моє, чорне і волохате» розповідь ведеться від імені вельми спостережливого і розумного підлітка Славка, котрий цікавиться проблемами дорослих більше, ніж тими, що притаманні його вікові. Своїх батьків він оцінює зовсім як дорослий хлоп (що подекуди викликає дискомфорт сприйняття, а то й недовіру): про маму: «…як більшість жінок, вона боялася самотності, старості, безгрошів’я, хвороб, молодих і нахабних жінок…»; про тата: «Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він – дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей, і ніколи нічого не чує». Як варіант отримання інформації, юнак підслуховує: «Всю ніч батьки сердито шепотілися в ліжку. Іноді мама забувала, що я за стіною, і голосно говорила. – Ціни ростуть, а тебе вигнали в три шиї. Сядеш зараз, як рак на дно, і будеш бульки пускать. А я буду знову розриватися між п’ятьма роботами». Письменник поєднує конкретність, пластичність, випрозореність побуту окремої родини з прагненням вивчити певні універсальні моделі подружнього співіснування, враховуючи, що наші уявлення про ці проблеми недосконалі.
Складні взаємини між подружжям змальовані правдиво й зболено. У наскрізній інтонаційній сфері повісті прозаїк досягає певного ефекту типізації. З фабули кількох епізодів, об’єднаних єдиною тональністю, вимальовується логічна картина майбутньої сімейної дисгармонії нашого героя: її першовитоки ховаються в рутині подружнього життя його батьків. Але поки триває повістинна розповідь, дитина ще вірить у диво («Мама…підійшла до батька, занурилась рукою в його густе волосся і щасливо сказала: – Сонечко моє, чорне і волохате»). Кінцівка повісті, на мою думку, одночасно є й ключовою: «Я теж люблю свого тата, але не за те, що він гарно грає, а за те, що він мій тато». Одним реченням – мій батько не завжди правий, але він завжди мій батько. Трагічний конфлікт одвічної теми – батьки і діти – письменник вирішує через банальний heppy end. Але на щастя, Славко не може знати, що ця всеперемагаюча банальність – лукавство, бо його погляд не сягає далі неоромантизму дитинства. Та попри всі зауваги, його віра в добро викликає катарсис – необхідну умову читацького зацікавлення творчістю прозаїка. Словом, ця повість має багато привабливих рис.
Повість «Тіні у маєтку Тарновських» більше, ніж попередня, відповідає заявленій темі (дивитись назву рецензії). Назагал, моделювання драматичної ситуації в окремо взятій родині (коли продовжувати жити, як раніше, неможливо, а щось змінити самим – ліньки й потрібна допомога лікаря), об’єктивовано-реалістичне. Прозові замальовки письменника часто виростають з проблем людей (схожих на нас, чи не так?), якихось характерних випадків із життя. В. Даниленко не обмежується тільки зображенням реальності, особливо, у стресових ситуаціях, хоча це теж є необхідною умовою художньої правди. Яскравий хист новеліста допомагає йому поєднувати конкретність з прагненням дослідити певні універсальні моделі подружнього співіснування.
Арсенал задіяних прозаїком арґументів вражає (сайт «Вікіпедія» відпочиває!): меню складають історичні, психологічні, релігійні, літературні, біографічні «родзинкі» відомих і не дуже історичних осіб, і на додачу, міцна наукова алґебраїчно-біохімічна підлива. Проти ерудиції та інтелектуального багажу В. Даниленка заперечень не виникає: що є, то є! Але через небажання (не скажу – невміння) письменника зменшити до minimum’y насиченість, а деколи, й перенасиченість розповідної манери енциклопедичними матеріалами, виникає таке явище, як брак белетристики. І хоча реалізм фактології зі скарбниці світової культури, за принципом вільних асоціацій, наразі виконує роль адвоката письменника, художнє втілення заявленої теми неочикувано малопереконливе. Володіючи майстерним відтворенням деталей, прозаїк програє у головному – філософському їх осмисленні, на що він, безумовно, претендує. Мені видається, що В. Даниленко скоріше майстер фраґмента, ніж цілісного відтворення дійсності, і в повісті бракує літературного повітря. В і н і в о н а з їх пристрастями, з їх почуттями, а часом і бурями, – нагадують бурю в склянці води.
Щоправда, можливе й інше прочитання повісті. Ситуація загибелі сім’ї через втрату сексуального потягу – дзеркало реальності в іншому масштабі, адже чи не кожен – жінка чи чоловік, лише тішать себе ілюзією зберегти довготривалість пристрасті у подружньому житті. Всі люди страждають від подвійності. Тому всі спроби вивести секс за площину щастя завершуються поразкою. Пам’ятаєте В. Маяковського – «Любовная лодка разбилась о быт»? Класиків негарно перефразовувати, але як бути із тою обставиною, що вони встигли всі важливі речі озвучити до нас? В інтерпретації В. Даниленка формула кохання еротичніша, сучасніша – всі проблеми вирішує, або не вирішує, секс (правда, з іншим партнером, але це вже деталі, котрі неспроможний усунути навіть психотерапевт (сто євро за сеанс – на правах реклами).
Остання авторська крапка не поставлена. Шкода, що визначення провідної ідеї художньої концепції прози В. Даниленка допоки не сягає зеніту – у черговий раз читач, замість грізного й небезпечного ( зокрема, стану трагічного розколу свідомості як гріха) наштовхується, на м’яко кажучи, клішовано-недосконале. Та як би там не було, авторові не можна відмовити в майстерному зображенні складного внутрішнього світу подружніх стосунків і його альтруїстичного різновиду – клопоту розірвати зачароване коло пошуку формули вічного кохання..

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Марева на мові смерек

Василь Карп’юк. Brustury*(Брустури): Поезія. – Івано-Франківськ: «Типовіт», 2011. – 98 с.
Василь Карп’юк привернув мою увагу насамперед як лауреат україно-німецької премії ім. О. Гончара, тому, коли він невдовзі був гостем спілчанського «Літературного четверга», котрі модерує у Тернополі Наталка Пасічник, я зі зрозумілою цікавістю познайомилася з молодим поетом.
Брустури – це місце на Прикарпатті, про яке знають хіба що географи. Та поет шанобливо назвав свою другу збірку (дебютна – «Мотлох», 2010) саме так, підкресливши характер певної регіональної ізольованості своїх поетичних текстів, «напоєних і підсилених екстрактом брустурської хвої, гонором його леґіньської вдачі» (Петро Мідянка). Однак, про автентику поезії В. Карп’юка можна говорити лише умовно, на рівні міксу задавненої гуцульської лексики та батярського сленґу. Його ліричний герой – романтик, як породження давнього українського символізму й, одночасно, прагматик, котрий бавится в «ігрову критику» (за М. Прустом). Він свідомо деформує ті чи інші риси менталітету горян, акцентуючи на прихованому глузуванні, навіть пародіюванні, котрі надають віршам (не всім) неґативного пафосу: постмодерний засіб дражливого пастишу обертається засмічуванням поетичної мови і свідомим епатажем («Б’ляДА ПРО УКРАЇНУ», «Але ж ти / Ти – людина / ти знаєш що ти людина? / Ти знаєш про це чи ні?», «Всі ми гості у цьому світі / І життя – театр а ми актори / Як це круто – знати істину / Навіть будучи хворим»).
Саме сучасний світ з його плинністю привертає увагу поета, а поведінка учасників суспільної взаємодії – це умовна гра вражень, в якій доста маскувань, взаємних ошукувань і підступів. Відбувається ніби ритуальна вистава, в якій різні персонажі, зі своїми різними характерами, під час різноманітних сюжетних ходів, епатуючи почергово, творять майже наркотичне дійство авторського перевтілення («І що я тут можу вписати / Про свої дерева-марева? / Бо всі вони того варті / Але одно ціниться найбільше / Тому і слова жодного / За ним не вимовлю / А лиш візьму сокиру / Та зітну з пня / Щоб очі добрим людям не муляло»).
Впадає в око алогізм поетичних висловів і метафор, котрі, тим не менше, запам’ятовуються як такі, що мають ориґінальні, властиві тільки нашому поетові риси («Чи варто говорити для того, аби не мовчати?», «Я хочу пропити всі гріхи і бути тверезим», «Перехопило подих та лишився живим тому що не вмер», «Я образив себе і тому я на себе ображений»). Його цікавлять передусім ті межі свідомості, поза якими сл ова зникають, хоча значення їх залишаються незмінними («Самотність пустий листопад де ніякого слова не сказано / Порожній конверт де жодного листа навіть листка немає / Китайська що красива без квітів красивіша за квіти ваза / Щирі слова кохання відверті слова замовчані навзаєм»).
Напевне, у поетичних візіях відбився суто особистий досвід молодості: музичність, тиха ніжність тону, м’якість поетичної форми, тужливість і меланхолійність деяких віршів («Я посміхаюся тобі», «Пантруй ватерку бо як згасне», «Почалася гроза», «В передчутті Різдва», «Зі стріхи скапує вода») випливають із глибини душі. Багато з тих, хто прочитає ці вірші, і хто має смак до поезії, я впевнена, не залишиться байдужим
Подібна алюзивна властивість поетичної мови Василя Карп’юка, як це не парадоксально, є очевидною ознакою немодної нині класичної універсальності («Лунає щебет у гаях / Такий предвічний / Зі стріхи скапує вода / Сльозами січня»).

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

На кінчику голки

Шувалова Ірина. Ран: Збірка поезій. – К.: Смолоскип, 2011. – 144 с. – (Лауреати «Смолоскипа»).

Ірина Шувалова, молода киянка, за освітою філософ, авторка численних публікацій у відомих українських журналах, її вірші перекладено кількома європейськими мовами. Збірка поезій «Ран» – дебютна, але вже лауреатна – І премія «Смолоскипа» 2010 року. У післямові, котра сама по собі є взірцево-досконалим прикладом рецензії, Маріанна Кіяновська, зокрема, пише, що переконана «у глибокій невипадковості цієї книжки» і арґументовано доводить, чому саме так вважає.
Поетеса наново відбудовує дійсність, вірніше, створює поезійний простір, створює світ, котрий вельми приблизно схожий на світ, що уявляється буденній свідомості. Вона конструює міф, створюю якусь свою дійсність, певною мірою – це фіктивний світ, хоча упізнаваних рис скільки завгодно («м'ясо дерева пахне сріблом … задушливі хутра зим
… небо птахи грудьми розрізують … і антени висять розп’яттями / а кого розіп’ято не знати нам … змалюй мене так сунично / щоб більше ніколи сумно).
Ірині Шуваловій властивий есеїстичний тип мислення, і намагатися переповісти будь-який вірш поетки абсолютно неможливо. У більшості їх присутнє якесь фантазування на мотивах, запозичених ще ув антиків, але це не є філософський пошук істини, це скоріше філософствування, (« ми всі на вигляд прибульці із того світу (…) кожне слово стає небезпечно крихким, неприступно тендітним – гляди не торкни, не зламай. це спокуса скляної струни, що розсиплеться в пучках, червону печаль безпорадно сіпнувши (…) цей світ доживає останній химерний оргазм / і душі дерев з-під кори вириваються в вітер / і хочеться більшого значно ніж просто любити / та цого навчитись залежить уже не від нас»), де ми бачимо вільне поводження з матеріалом, разом із тим тут присутнє справжнє життя людської душі. Незалежно від того, про що чи кого пише поетеса, вірш нагадує екзотичну яскраву квітку, яка в’ється арабеском, захоплюючи в полон і не питаючи на це згоди.
Поетеса не накидає своїй думці жодних правил, її поезія – живе тіло, хоча існує певна небезпека розтікання, розрідження образності (провокативний синтаксис без розділових знаків, без великих літер, переноси – enjambement). Це ознаки певного типу поетичного мислення, що вбирає в себе велику кількість сигналів іззовні, це бачення людини, котра спостерігає дійсність у найрізноманітніших ракурсах, широко використовуючи мовні асоціації, історико-культурні та літературні ремінісценції. Для неї це не так гра, як, властиво, спосіб сприйняття дійсності, нафантазованої чи автентичної – це інше питання. Звідси така барвистість, ряснота її мови («хочеться вибігти із монохромності впасти і щось червоне вимовити розгублено» – до речі, чисто постмодерністська ознака письма), а я би назвала це бароковістю: велика кількість смислових «закруток» і, разом із тим, майже класична схильність до впорядкованої строфіки, яка допомагає читачеві орієнтуватися і рухатися в правильному напрямі (« бджоли пухнасті і теплі / межують із болю і солі витворюють всесвіт / у мене всередині сповнене відчаю пекло / в якому безрото кричать настовбурчені весни»).
Чуттєва, предметно-пластична визначеність словообразів, посилених просодією («хай холодним серпом золотих місяців колообіг / кровообіг зупинить»), гра складеними римами ( марки – зима, й ким (…) вони заступають обрій нам – відведуть тебе в рай для обраних (…) більма – біль нам»), римами омонімічними («а вночі божевільні люди читають бродського / смокчуть ображено в передчутті / адже він прийде – стрункий та рожевокостий і щедро насипле солі у кожну йому підставлену ранку (…) наступного разу боже зроби мене лютнеюлютня / геть до мекки чи до парижа» (підкреслення мої – Т. Д.), природна ритмічно-акустична інтонація («місця не містять, а мстять (…) поперед леза лізе поріз полоззя (…) ось і в ікара ікла») – не побоюся пафосу, високомайстерні як для початкуючої поетки.
Парадоксально, але вся ця ускладнена поетика досягає потрібного ефекту. Поетеса зуміла передати внутрішню усамітненість посеред світу, що постійно миготить, блискає й рухається невідомо куди – характерний стан сучасної молодої людини, котра придавлена колосальною кількістю інформації, але сберігає ядро своєї особистості.

ми доти і доки ми стани і рани і квіти
з долонь ми добудем вогонь в нас народяться діти
ми вільні втрачати й утрачене знову ловити
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Втомлене серце води

Сергій Жадан. Вогнепальні й ножові: Поезія. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 160 с.: іл..

Нова книга віршів Сергія Жадана анотована як збірка біблійних та кримінальних балад. Ускладнену метафорику назв чотирьох поетичних розділів («Опій», «Апостоли», «Фляга», «Камені») прояснює п’ятий – прозовий. Він так і називається – «Коментарі». Ця авторська післямова – лаконічний есей поліфонічного стилю з добірною, вишуканою мовою, котрий має на меті арґументовано довести гармонійну єдність усіх частин збірки й логічний розвиток думки, яка ведеться ще від антиків, коли імовірне й малопомітне подається важливішим за апріорне, а старе виглядає декоративно привабливішим, порівняно з новим.
Драматично-історична, соціально-побутова, з обов’язковим додаванням криміналу, побудова сюжетів; менше лірична, більше філософська («…мудрість у тому, що всіх нас рано чи пізно викидає на берег, де нас уже давно чекають з радістю і нетерпінням, всі ті, хто буде любити нас до смерті, всі ті, хто буде цю смерть невблаганно прискорювати») і/або ностальгійна риторика висловів («Батьківщина для кожного з нас починається там, куди нас виганяють із райського саду»); присутність автора в текстах (як приклад: «О, я вже про все подбав. / Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків. / Я заведу знайомства з найганебнішою поганню міста, / з найвідомішими скандалістами та співаками. / Я торгуватиму взуттям і натхненням … / Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті»); використання діалогів («забратися куди подалі, всім віддячивши і всіх обдуривши. – Прямо-таки усіх?І навіть мене? – І навіть тебе, смерте, і навіть тебе»); порівняно невеликі обсяги стофіки, – усі ці ознаки надають віршам певних жанрових рис балади.
Тонус, нервова енергетика текстів, що іноді спазмують від хронічної любові-ненависті, свідчать, на мою думку, насамперед, про духовні зміни поетики Сергія Жадана. І справді, фонова присутність майже пієтетного ставлення до минулого, де головну роль грає міфологема пам’яті, своєрідні формули якої філософськи обігрує автор («І я знаю: найтяжче, що у нас є, – це наша пам'ять. / А найгірше – що вона лише тяжчає з кожним роком (…) нічого не запам’ятовується таким, яким було насправді, … вся пам'ять цього світу формується виключно нашим бажання скоріше все забути (…); перебір неґативу в теперішньому («Мабуть, найбільші розчарування / припадають на долю тих, хто намагається впорядковувати навколишню порожнечу, доповнюючи її своєю власною»); молитва до надії на пристойне прийдешнє (« Не залишай нас, надіє, / Тієї пізньої золотої пори, / Коли ми будемо ділити здобич, / Із відчаєм знищуючи / запаси любові / на військових складах вітчизни»); прикметна з’ява ностальгійних мотивів («що може тебе тримати, окрім коріння?»), – це вже, я би сказала, типовий для середнього віку комплекс дистонії буття. Проте, ідентифікувати філософські засади автора і поведінку героїв його збірки, думаю, не треба, хоча відчувається, що сюди вкладено багато особистого, навіть автобіографічного («нічого не зміниться, і тільки трава / буде кожного року інакше рости ») – як на мене, відчутно бракує нейтральності поетичного тону, котрий мав би дистанціювати задекларовані естетичні категорії.
Та попри наявні розумування, магічний ліхтар уяви висвітлює повноцінні поетичні перли, до яких вже звикли фанати творчості поета («найглибша тиша завжди залягає після ранкових розстрілів … серце полів, що б’ється під снігом, мов під бинтами … на їхніх ґанках ростуть трави перегірклі стебла … і ночі були такими короткими, що сни не встигали снитись … росли циклонів троянди важкі»); не залишає в спокої ні самого поета, ні читача, котрий знайде у збірці силу-силенну різних страховиськ у різних ситуаціях («Якщо дуже довго сидіти коло ріки, / Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки (…) І все, що я говорив їм і що вони говорили мені, / виривалося з горлянок і запалювало вогні, / і ці вогні горіли й танули, як маяки, / на які виходили з темряви / зомбі, привиди, мертвяки (…) навіть померлі стояли в такому дзвінкому напруженні, / що, коли б не сморід, ніхто б і не знав, що має справу з померлими (…) І ось малий стояв поміж них, обіймаючи кожного – / демонів із фаєрами, янголів із рваними крилами»).
Окремий абзац стосується комплексного оформлення книги, створеного за художніми роботами сестер Аліни та Карини Гаєвих. Інтуїція мисткинь вловила сутність швидкоплинних і нібито другорядних речей, а в сумі – досвід катастрофічності світу, зануреного у зло. Порятунок краси можливий саме у мистецтві, – про це свідчить цілісна мозаїка зображень, кольори і лінії котрої, єднаючись, творять синтез поезії та живопису.
Сергій Жадан намагається довести, що абсурд і норма в нашому часі помінялися місцями. Фантасмагорія, як спосіб існування, стає чимось абсолютно природним, а поведінка спокійна, стримана, інтеліґентна, себто нормальна, виглядає, мало сказати, дивною. Домінування абсурду – не з любові до нього, а якраз навпаки – з любові до норми й гармонії. Поезія Сергія Жадана – це свого роду умисний художній акт неприйняття вигаданих і штучних цінностей, своєрідна опозиція сучасному абсурдові нашої дійсності (« Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму, / яка вже стоїть і чекає за міською стіною. / Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму, / тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною»).
І на додаток: за стилем, на мою думку, ці вірші – магічний реалізм чи/або реалістична магія, це вже кому що сподобається.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Бійся, тому що пекло – це інші.

Любко Дереш. Голова Якова: Алхімічна комедія. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 240 с.

Шлях до цієї книги Любка Дереша почався через стихію подорожей світом (Бад-Наухайм у Німеччині, Дахам у Египті – міста, де творилася ця книга). Завдяки набутому мандрівному досвідові, письменник прагне інтерпретувати художню творчість відповідно до нових уявлень про довколишній світ. Вибір форми твору свідчить про відповідні зміни творчої парадигми. Жанр твору за автором – алхімічна комедія – прозорий натяк-жарт на дантову комедію; розділи, їх є три, названо епісодіями, що теж позичено в античної драми. Головний герой – Яків (цікаво, чим вабить українських письменників це ім’я?!), композитор-ґеній, наш сучасник, киянин, котрому темні сили замовляють симфонію до відкриття Евро-2012. Створити цю музику в запропонованих умовах означає для Якова змінити себе самого, вийти поза себе. Але то тільки обрамлення певних метафізичних картин: розтин світлотіні, що проступає при зіткненні різних відчуттів і вірувань у супроводі суперечностей, а також тривожні питання про можливість чи неможливість повернення з нікуди, приналежність героя до антагоністичних сфер – раціональної та ірраціональної, – ось це, власне, і є сюжетом твору.
«Для великого творіння потрібна чорна меланхолія» – Любко Дереш доручає Якову збудити світ від апокаліптичної амнезії. Композитор у злеті натхнення відчув ірраціональну природу мистецтва, тим самим призначив себе на роль сучасного пророка (чи божевільного з «Веселої науки» Фрідріха Ніцше), котрий запрагнув змінити уявлення про світ шляхом осмислення набутого емпіричного досвіду («Лазив енциклопедіями і довідниками, сподіваючись віднайти там опис ночі душі, яка зійшла на нього»).
Письменник відчув себе покликаним. Можна по-різному ставитися до його одкровень, але вони завжди вказують на щось більше, ніж просто надлишок сенсу, адже він черпає знання із довколишньо світу, зануреного у зло, й намагається відповісти на це з допомогою нового для себе способу мислення. Іноді перемагає намагання шокувати («Його колеги були такими самими дауншифтерами, як і він, тільки з іншого боку Стіксу. Вони ще ні, а він уже ні … вони були цитатами. Вони складалися із лапок умовностей. Вони гнили, і їхній сморід кривив Якову обличчя»), і тоді свобода мислення обертається на рух «міазмів розуму». Проте, він приходить до висновку, що зло не долається, більше того, воно отримує силу впливу, тобто набуває рис абсолютного («Легко побачити Київ як царство смутку. Їмлистий Аїд, що розкинувся на берегах Ахеронту… кожен, хто дихав парами столиці, тонув у болоті недосяжних бажань…світло цих бажань засліплювало, обліплювало, о-бля-городжувало…). На сторінках книги свідомість героя, а з ним і читача, атакують різні сили, що борються між собою і суперечать одна одній – нагромадження неґативних описів та відчуттів, вельми згубних, як на мене («Столиця – місто елегантних катафалків і клаксоні стих трун на колесах (…) думки некрофільського характеру… були тінями, які кидали на свідомість постаті демонів… вони були слугами бога смерті Ями… кажуть, в Аїді душі блукають…у погоні за міражами душі петляють нескінченно довго»).
У самому осередку цієї екзистенційної драми (алхімічної комедії за автором) знаходиться маленька людина. Внутрішня самотність, сучасний страх і розгубленість провокує той чин діяльності, що здатний зруйнувати особистісний простірЧас ілюзій минув, і можна говорити про існування інтуїції, якій одній властиво встановити контакт з іншим виміром дійсності та вловити його подих. («Світ духів – невидимий світ – остання ілюзія розуму перед тим, як узріє він власну природу»). Любко Дереш постійно наголошує саме на відчуваннях, а не на розумуванні. Йдеться про збереження містерії душі, невловимого відблиску таїни, котрі неможливо раціоналізувати («…хоча Грааль вже втрачено, його можна віднайти, бо насправді він є скрізь і в усьому»).
Зміна художнього кредо наявна й незаперечна. Зрештою, новий життєвий духовний досвід письменника – це інтроспективний шлях пізнання сутності буття через заглиблення у власний внутрішній світ. Одягнувши маску новітнього містика, Любко Дереш розуміє важливість не замкнутися у клішованих образах і прагне вивищитися над явною схильністю до догматичної статики, тому намагається бути динамічним і щирим – «усі прокляття колись спадають».
Так, якщо кожна людина – це окремий у своїй самості досвід, то скільки різних людей – стільки різних досвідів. Нелегко усвідомлювати, що у світі, в якому живемо, нам поки не вдається уникати конфліктів і напружень. Наразі маємо плинність суспільного процесу, що проявляється у сукупності незлічених взаємодій, ніж сталості й системності виявів. Визнаймо: творче бачення цього процесу як спонтанного у письменника Любка Дереша суголосне актуальності наших думок про кризу культури й духовності, ґлобалізацію зла, постмодерну фетишизацію неґативу. Мистецтво, література зокрема, це спосіб альтернативи діянням диявола, це протистояння розпадові свідомості. Шкода, правда, тільки часу і власного життя. Попри все, письменник повинен щиро писати про те, що в певний час вважає для себе правдивим і важливим. Dixi! – міг би сказати в епілозі роману Любко Дереш, а з ним і автор цих рядків.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Мій останній бій досі не закінчився

Сергій Пантюк. Війна і ми: роман. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 168 с. (Серія «Червоне та чорне»)

Запропонована читачеві книга (дипломант конкурсу «Коронація слова – 2011») є цікавою автобіографічною лектурою, бо її сторінки репрезентують нам письменника Сергія Пантюка як митця, котрий досягнув у житті та творчості «серединного» віку, «коли починає подобатися ретро», що, в свою чергу, викликає «вибух спогадів та емоцій» і вільних, незаанґажованих висновків («Війна не може зовсім випаруватися з життя того, хто хоч трохи нею жив… Врешті, війна – вона така ж вічна, як і ми, і все питання лише в тому – в якому ракурсі ми її розглядаємо»).
Тож у якому ракурсі розглядає війну Сергій Пантюк? Війна – це, насамперед, смерть, тому роздуми письменника стосуються філософського феномену смерті, як частини трагічного становища молодої людини у ситуації локальних конфліктів. Ще донедавна участь совсолдат у бойових діях на чужій території сором’язливо називали інтернаціональною допомогою. Проте і зараз виявлення істини вимагає від письменника відваги, адже правда війни і смерті (у мирний час!) була і є складною й незручною. Вона, ця правда, вимагає переміни світогляду суспільства. Йдеться не стільки про зустріч минулого із сьогоденням, скільки про переосмислення цього минулого на ґрунті набутого духовного і життєвого досвіду людей, які знають, що таке страх смерті на початку життя: «Ти цілком безпорадний, бо не знаєш, звідки отримаєш отой несхибний удар, після якого тебе не стане. Але як це – не стане? «Куди ж я подінуся?» – запитуєш у простір. Я ж завжди був, є і буду. Мені щойно двадцять два роки виповнилося…».
Авторський наратив – це зона провокативної активності, і входження до неї повинно би супроводжуватися певними інтелектуальними засторогами. Сергій Пантюк звіряється читачеві, оголюючи перед ним свої думки – «Війною можна захворіти, як морем чи горами…». Можливо! Читач вірить, адже прагне чогось гострого й перченого. Письменник не розчаровує і продовжує щиросердно сповідатися: «Вони стріляють на вогник цигарки…». Натуралізм описів кривавих тортур пече й подразнює психіку, викликаючи огиду й відторгнення від реальності, свідком якої був письменник .
Шокуючими висловами, на взірець: «Це просто суперово, думав я, отримати кулю в потилицю, коли цього не чекаєш…», прозаїк свідомо викликає вогонь на себе. Він не втомлюється виставлятися перед читачем не тільки хоробрим і зухвалим, але й розбещеним, дріб’язковим, лякливим, егоїстичним, цинічним («Минуле – це лише величезна купа лайна, у теплих глибинах якої почуваєшся нікчемним черв’яком, себто постійним мешканцем… Іноді я думаю саме так. Іншим разом воно видається великою мискою меду, в якій бачу себе звичайною мухою, що зі всіх сил прагне видряпатися зі свого солодкого полону. Мабуть, правда буде безболісне об’єднання цих двох образів…»).
Але увага! – це не зовсім портрет героя нашого часу, бо Сергій Пантюк у діалозі чи полеміці зі своїм alter ego, попри все, не виглядає мазохістом чи розкаяним грішником. Він – фанат антиномії, і цей дуалізм його почувань і прагнень допомагає читачеві вловити сутність нібито другорядних речей, чогось невимовно незбагненного, що фактично є досвідом катастрофічності теперішнього існування суспільства («Усе колись мусить обірватися, навіть найгрубіша мотузка, про ланцюг мовчу, він хутче іржавіє… Але ти змушений тут жити, ходити на обридлу роботу, багато усміхатися, робити компліменти непривабливим жінкам – словом, бути у сотні разів меншим, ніж ти є насправді. Бо справжнім ти відчув себе на війні»). Щоправда, трохи псують загалом позитивне враження від роману явні переспіви підручника з психології з додаванням містичного флеру (гілка сюжету, пов’язана зі сльозавою історією (a la Д-р!) віртуальних стосунків героя і приватного психолога).
Є в романі ліричний струмінь, пов'язаний з родинними почуттями. Стихія суґестивного саморозкриття письменникові не чужа – на цю тему він пише сентиментально і мрійно (навмисно чи ненавмисно – це ще питання, але точно – послідовно, бо ж роман присвячений дружині й синам): « Я вдячний, що Ти так довго терпиш війну в мені. Ти не просто жінка, яка ділить зі мною життя, Ти – ревний помічник мого янгола-охоронця, моїх ельфів та інших добрих сил…».
Сергій Пантюк володіє поетичним даром бачити навколишній світ ув образах, і як ориґінальна творча особистість тим і цікавий. («Самогубець-вітер хапає гострі кленові листки і ріже ними собі вени. Але, замість крові, в очі міста бризкає ранковий туман (…) Зима подобається мені тому, що вона чорно-біла. Ні, інші кольори я теж люблю, і решту сезонів року насолоджуюся саме ними, але два найголовніші антономічні відтінки світу заворожують мене своєю взаємною непроникністю, зманюють на трепетну межу між собою і подовгу не відпускають».
Чи прагнув Сергій Пантюк відповісти на моральні, філософські та етичні питання війни і миру? А якщо прагнув, то чи вдалося? Я наразі не знайшла у тексті роману вирішальних сентенцій глобального масштабу, окрім, щоправда, оцієї – «Я досі люблю їсти яблука, милуватися снігурами і вірю в диво…». Що може бути найкращого у своїй простоті – переживши події, про які розповідає книга, зберегти sensus нормальної людини?!

Коментарі (1)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

По капелюшку впізнаєш: Тернопіль-Лондон

Лазука Люба. Готика вітру;
Лазука Наталя. Кохання@весна. крапка. net. –
Тернопіль: Видавництво «Крок», 2011. – 56 с.

Дві сестри-поетеси під однією обкладинкою книжки-клепсидри. В оформленні обкладинки використана робота Олесі Гудими, редактор – Богдан Бастюк. Наші краянки (народилися на Чортківщині) Наталя и Люба Лазуки відомі як талановиті журналістки. Наталя працює ведучою програм обласного телебачення, Люба вже кілька років живе в Лондоні. У Наталі це друга збірка (перша «Танець квітки», 2002), у Люби – дебют.
Наталя – прихильниця традиційного віршування. Її поезії строфічні, римовані, образи прості, зрозумілі, у мовних конструкціях відсутні модні тепер ускладненість і нагромадження абстракцій. На перший погляд, в описовому вірші, навіть в окремій метафорі, поетеса говорить стільки, що в цілісності своїй становить досвід її покоління. Ось приклад знакового для неї вірша:
І як не ховайся, а світ заповзає під комір...
І дихає поруч ось тінь моя, вірна, як пес.
Потріскують дрова. Ще літо спалахує – колір
Червоно-блакитних, холодно-гарячих небес.
Серпнева вечеря на дотик ще тепла. А після
Спадатиме тихо обпалене листя з долонь,
Згорятиме в часі, кружлятиме відчаю дійсність...
І тінь моя плаче, бо я вибираю вогонь...

Емоційність та експресивність, щемка інтонація поетичної манери Наталі, і водночас, повна відсутність велемовності, демонстративного мудрування надають її віршам характеру щирої сповіді особистості, яка має що сказати світові: «Влаштовуєш лови, та звіра в людині - не зловиш. / Дарма, що є досвід. Це тільки у лісі просто. / Шукаєш причини, а мудрість – у ветхій скрині (...)Таке все знайоме – вгрузає у твані чийсь крок. / І місця нема, щоб на землю спустився пророк (...) Поки солодке драже / Спілих вишень перебродить, / Щастя наспіє чуже... (...) Щось на вітрі морозно й самотньо. Нема сподівань. / Тимчасове примирення з дійсністю – тиха примара»
Одна із прикмет поетичного світу Наталі – матеріальне і духовне не має чітко окреслених меж, а постійно перебувають у рівновазі. Поетеса відчуває не тільки людей, а й як діють тварини, дерева, рослини, вода й вогонь, земля й душі пращурів: «У старенькій капличці ікони і листя... / Віддзеркалення часу – навпроти душі. / Мені тихо і мирно. Золочені птиці / З рушників позлітали у світ і в дощі (...) Душа і метелик припнуті шпильками до світу ... Поскрипує тихо твій пращур дверима у сінях».
Національний характер поезії Наталі позначений не тільки зовнішніми атрибутами (в поетичних рядках надибуємо імена історичних осіб, географічні назви тощо), а внутрішнім змістом, світобаченням, образністю, поетичною семантикою. Адже правдивий патріотизм – це вірність тому, що по-справжньому любиш неревними почуттями і чим дорожиш безмежно.

На перший погляд, поезія Люби Лазуки – повна протилежність віршам її сестри. По-перше, Люба пише переважно верлібри, експериментує зі словом, із формою («Коронація вітряків...збожеволіти хоче кожен, / КОЛИНАЦІЯВІТРЯКІВ» (...) «самота / саме так / сама собі / стану / суддею». Можливо, тут має місце вплив західноєвропейської, зокрема, польської версифікації, де зараз не модно писати метафорично й римовано, і в пошанівку всілякі експерименти. По-друге, її вірші – це відображення іншого навколишнього оточення, котре, якщо судити зі змісту текстів, приносить більше випробувань, ніж радості. Тому вельми помітні мотиви самотності, схильності до депресії, навіть приреченості:
в емігранта кроваві слоьзи.
щось шукає в країні мрій,
сподівань та притулку зневіри.

в емігранта кроваві руки –
ади завантажив півсвіту на спину
(Йсу, не покинь!)

в емігранта кровавий смуток.
совість чиста, а вже несила –
тільки в снах чути голос свойого сина...

Мотивація заглиблення в себе – найважливіше відбувається всередині душі, поетеса на все дивиться через призму себе самої: «Мені так холодно від сумніву, / мізерно – в епосі цифр / і фальшивого розуму». Тексти Любиних віршів схожі на інтимні записи в щоденнику інтроверта, де мовою натяків, недомовленостей закодовано особисті почуття, події, деталі, що для непосвячених обриваються трьома крапками: «зіжмакані листи / чи фото охопить полум’я / але від того не зігрієш ані / душу ні пучки пальців / і теплом своїм / сліз не висушиш долонями не витреш / не...».
У таких не схожих одна на одну художніх натур Наталі та Люби знайшлося те, що їх об’єднує: поетична творчість є для них радикальним способом адаптації в сучасному світі. Змінюються засоби творчості, та залишається незмінною суть поетичних душ, які суголосні іншим поетичним душам.

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Крила любові Наталі Волотовської

Волотовська Наталя. Дружина для президента, або Лілея святого Андрія: Роман. – Тернопіль: ТДМУ, 2012. – 312 с.

Тернополянка Наталя Волотовська – представник молодої ґенерації української літератури, так званих двотисячників. Її творчий доробок нараховує десять збірок поезії та роман «Рецепт на любов. Rp.: Любов. D.S.: назавжди. Студенти у дзеркалі часу». Молода літераторка – лауреат українських літературно-мистецьких премій, зокрема, Всеукраїнського конкурсу «Нові імена України» у номінаціях «поезія, живопис»(1998, 1999), імені Іванни Блажкевич (2000 р.), імені Володимира Вихруща ( 2011 р.), дипломант Всеукраїнського фестивалю мистецтв академічного співу «Українське бельканто» (2000 р.), а також багатьох інших помітних відзнак і номінацій.
Сучасна українська проза яскрава, вона не обмежується десятком найчастіше згадуваних, модних імен, і без сумніву, наша краянка – конкурентноздатний автор. Її творчість свідчить про те, що Тернопільщина, як літературно-активний регіон, народжувала і продовжує народжувати талановитих літераторів і митців різного профілю. Без високої літератури неможливе нормальне функціонування національного життя. Насамперед письменник повинен бути високоосвіченим. Наталя Волотовська відповідає усім вищезазначеним умовам: лікар, художниця, співачка, активний учасник культурно-мистецьких благодійних заходів, але найголовніше – талановита поетеса і прозаїк.
Ранні збірки поезії засвідчили очевидну рису – домінування родового, українського. Через діалог поколінь, образно-відчуттєві портрети лідерів і видатних людей нації відчутно енергетику молодого серця, котрому болить усе, пов’язане з Україною. З’ява прозових творів, на мою думку, частково пов’язана з процесами розвитку фемінізму, що притаманні цілому світові. Тут є свої плюси і мінуси. Жінка не боїться розкрити свою внутрішню суть, але цей двигун самороздягання, афішування своїх комплексів – наскільки довго можна його експлуатувати? Одна-дві книжки, а потім потрібно вже щось інше.
Наталя, звичайно, людина вельми здібна, це відчувається в її романах, які не назвеш ні масовими, ні традиційними. З одного боку, талановита особистість прийшла в літературу і сміливо говорить про те, що вона молода, її не цікавить ні соцреалізм, ні ідеологія, ні політика, і ніякого неґативу тут нема. За стилем вона тяжіє до модерної літератури, хоча не без патетики, ґенетично успадкованої від реалізму й романтизму народницької школи. Авторка добре розуміється на таких поняттях, як психотип та ментальність, і переконливо доводить, що в її поколінні двотисячників, є позитивні риси, погляди тощо.
Отже, про «що» і «як» пише Наталя Волотовська у новому романі? Назва книги вже наче розкриває її зміст: усе починається з любові, і все в ній-таки, в любові, виснаженій та упослідженій численними катарсисами, й завершується. Молода авторка вміє дивитися і бачити, слухати і почути. Додамо ще таких чинників, як здатність молодої письменниці відчувати пульс сучасного життя, його соціоатмосферу; її оптимізм і моральний максималізм – не просто тимчасовий спалах емоцій, а прагнення, культивуючи аналітичне мислення, перевірити «на зуб» суттєвість і правдивість реального, чи й сфантазованого, тобто, дошукатися істини. Не будемо приховувати, що це вельми складне завдання для прозаїка, навіть зрілого. Адже, на мою думку, головними рисами досконалої романної прози є майстерне конструювання певної картини світу художніми засобами, ориґінальність, нетиражування вже знайденого іншими, наявність власної позиції, життєвий і духовний досвід. З огляду на вік авторки, останнє визначення наразі відкинемо, адже нажити їх, ці досвіди, у Наталі ще є час.
Роман – вельми своєрідна жанрова контамінація (мені це визначення саме тут видається найбільш доречним для найменування цікавого явища) – не має жанрової «чистоти» в традиційному визначенні. Письменницею віднайдена несподівана форма, що адекватна відповідній тематиці твору. Наталя «утікає» від консервативного (в її розумінні) канону й творить власний жанровий різновид, такий собі варіант комбінування стилів – драматичного, розповідного, поетичного, візуального, навіть музичного – в межах одного тексту. Людина з музичним слухом «вичитує» з реальності партії різних інструментів оркестру людських облич. Зрештою, поетичне слово, слух музиканта, погляд живописця у цій книзі є дуже близькими чуттями. Не зайвим буде згадати про ще одну грань мистецької обдарованності Наталі: вона пише картини, які періодично демонструються на художніх виставках у містах України, ілюструє свої книжки та твори інших авторів, є лауреатом кількох міжнародних та всеукраїнських конкурсів у номінації «живопис, графіка».
Авжеж, у прозі завше мусить бути психологія, без неї ніяк! Авторка прагне психологічно мотивувати вчинки дійових осіб роману: свідомість легко змінює підсвідомість, а їх вільне перетікання-перехрещення, де спогад не відрізнити від події, і обидва розчинені в часі-просторі, створюють нову реальність. Душевний стан головних персонажів змальований переплетенням прямої мови, внутрішніх реплік, авторських коментарів, усна мова передається короткими фразами – проглядаються театральні паралелі. Зміщення логіки подій та спогадів, часом жорстке, – це данина стилеві «химерної» прози, але то мода, яка скоро минає.
На моє переконання, прозовий твір має бути насамперед яскравим мовним явищем. На перший погляд, мовний колорит роману невибагливий і доступний за будовою та розумінням. Письменниця використовує для мовного колориту діалектизми, русизми, люмпенізовану мову (сленґ, жарґон, арґо). Активне використання «заземленої» лексики потребує філіґранного, дозованого підходу: з одного боку, це підкреслює безпосередність і невимушеність, неофіційність спілкування між персонажами, але з іншого – презентує мову роману не з «парадного боку», що, в свою чергу, надсилає сигнал про небезпеку. Адже мова, за відомим висловом німецького філософа Мартіна Гайдегера, – дім нашого буття, і першочергове завдання письменника не втратити і зберегти, як взірцеву, мову Василя Стефаника, Михайла Яцкова, Григорія та Григора Тютюнників, Володимира Дрозда, Василя Портяка (направду, перелік авторів довший). Хоча, деякі письменникі думають інакше: «Ненормативна лексика – це, швидше, стилістичний засіб, ніж художній. Як описувати певні субкультурні прошарки, ігноруючи особливості їхньої лексики?» (Сергій Жадан). Загалом, прозова мова Наталі, по-живому «неправильна», насичена жарґонізмами, ніби демонстративно проста. Зрозуміло, що мовний аспект ще чекає на доопрацювання, адже творчість – це, насамперед, мовна алхімія, де авторське підсвідоме слугує індикатором життєвого досвіду, і лексика, відповідно, має точно і тонко розкривати найдрібніші нюанси сприйняття і передачі світу молодою особистістю. Віримо, що плідний результат є тільки питанням часу.
Хай там як, кожен митець торує свій шлях і постійно шукає способи самовираження і самовдосконалення. Творча іпостась молодої авторки, ніжна і трепетна, відкидає будь-які компроміси, йде до нас з душею, розкритою навстіж, з тією граничною відвертістю, що відлунює у серцях читачів і свідчить про духовні обшири, глибину інтеліґентності та освіченості. Саме тому віримо у творче майбутнє Наталі Волотовської, адже її підтримують потужні крила – крила любові.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Кінець сезону в четвер

Мусаковська Юлія. Маски: Поезії. – К.: Смолоскип, 2011. – 120 с. – (лауреати «Смолоскипа».

четвер ніби знак на дорозі стоїть
ступаємо крок від любові до завтра
міняти замучився маски свої
настирний фантом
і незримий співавтор

Львівянка Юлія-Ванда Мусаковська – представниця молодого покоління української літератури. Поетеса, прозаїк, перекладач. Дебютна збірка поезій «На видих і на вдих» принесла поетесі звання лауреата п’яти конкурсів, а теперішня збірка здобула другу премію «Смолоскипа» 2010 року.
Авторське визначення жанру «Масок» – гра на три дії з прологом, трьома інтермедіями та епілогом. Аналогію з театром можна продовжити: комплекс актора – в чужій шкірі прожити хоч кілька миттєвостей іншого життя – «коли всі належні ролі я відіграю». Процес «відігравання ролей» є головним у запропонованій моновиставі, де у кожному вірші представлено психологічні реінкарнації (думаю, самої авторки), що нагадують дітей багатоликого Протея (звісно, якщо вони в нього були!). Ось деякі з них: «мисливиці руки / на тісто липке не ляжуть (...) жона народжувала діти / справляючись і з кіньми і з мечем (...) ти офеліє / мабуть / із тої когорти кобіт / що керують мужчинами / навіть глибоко з могили (...) у сповідальниці хижа мара ... мить – і лукавий пригорне (...) що втрачати розвінчаній королеві? / тільки волю (...) прима в картоні вицвілих декорацій (...) дівчинка жонглює смолоскипами (...) розповніла панянка в запраному халаті (...) але ж курві везе (...) лялька з роз’юшеною губою (...) смерть лише сон Алісо (...) полонянка портового міста».
Навзаєм, у головної акторки є партнер, який теж має здібність змінюватися з урахуванням декорацій і відповідного контексту театральної дії: «одягнеш корону блазня – пробачать усі (...) одинокий берсерк (воїн, який у запалі битви не відчуває болю – Т. Д.) / посивілий провидець (...) викрадач секретів (...) мій капітане (...) хлопчику з аніме / пещений самураю... друже мій враже (...) сивочолий гуру (...) пілігрим (...) опальний генерал (...) горе-месія або герой-шмаркач (...) замурзаний вундеркінд».
Образна і ситуативна екзотика – необхідний елемент поетичної манери авторки, але вона, екзотика, не самоціль, а найповніший, оптимальний спосіб самовираження і ставлення до буття, як до потреби гри; через неприхований, відвертий, очевидний відхід від реальности, поетеса створює світ, населений привидами уяви, котрі живуть за міфологічними законами первісної простоти і романтики. До речі, романтика прекрасно уживається зі сучасним прагматизмом , адже друге, гадаю, це – форма буття, а перше – головуючий стиль життя, в якому ці дві іпостасі нероздільні. Буває, поетеса частково відмовляється від маски зовнішньої, але не внутрішньої: майже за Оскаром Вайлдом – «Людина найменше може бути собою, коли говорить від свого імені. Дайте їй маску, і вона скаже вам правду».
Музика – друга мова поетичної інтонації Ю. Мусаковської. Кожен рух словесного ритму, ніби рапсодійний потік, де літера – звук, а звук – літера: «у вимріяному вимірі де вимерли всі вогні: / лілейна Ліліт королева усіх лоліт / рибка із кабаре бере тебе в свій вертоліт / верткі коси-кобри червона беретка стара / і ми гордо гортаємо небо вгорі згора- / ємо тремко в темряві зоріємо як зірки (...) каравели вели на кару / кривавили на руках рови / з корінням себе вириваю (...) аж ряхтить од вирячених очей / півнячі бої опівночі / повні ночви що аж пече».
Смілива асоціативність, парадоксальні зближення традиційно віддалених смислів і навіть порушення звичних логічних зв’язків, сміливе ламання лексичних канонів: «очі роззувши загоїш у кров коліна (...) неспокою їхнього нам не порушити (...) пора зітхань / які немов мурашки / повзуть по спинах вгору / ти відчуєш / камінні їхні кроки».

Передчуття, одкровення, породжені натхненням поетеси – непередбачувані істини, котрі можна сприймати як розвихрені метафоричні образи, наповнені парадоксальними асоціаціями та алюзіями, перенасичені сугестією та містикою. Але чи треба? Багаточисельні й незбагненні, вони, істини, по суті, спрямовані в бік оптимізму, адже бажане набуває характеру такого, що здійснилося. Femina simplex – жінка, яка вона є – що означає шляхетну символічну формулу пошуків досконалого, піднесену алхімію, наближення до гармонії, до ідеалу.

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Пора дефіле

Багряна Анна. Замовляння із любові: поезії. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2011. – 84 с.

У письменниці Анни Багряної – усталена репутація талановитої й плідної літераторки, про що свідчать звання лауреата багатьох літературних конкурсів, як міжнародних ( ім. О. Гончара, ім. Марусі Бек (Канада), так і вітчизняних («Коронація слова», «Смолоскип»). Особливість творчого доробку письменниці – дистанціювання поетичного, прозового, драматургійного та перекладацького жанрів.
У книзі, про яку йдеться, помітна стилістична, зокрема, тематична стриманість, що, можливо, пояснюється її назвою, і певною мірою, є програмною. Замовляння старше за молитву, його витоки губляться в глибині тисячоліть культури давніх слов’ян. Уведення християнства вогнем і мечем породило суцільну мішанину духовних надбань, адже знищивши частину поганських вірувань, церква не порушила загальні поняття про світ, тому основні категорії мислення, віри в магічну силу слова, що посилює енергетику роду, є синтезом язичництва і християнства.
Захоплення праслов’янським фольклором, гадаю, тісно повязане з відновленням національної пам’яті, заповненням лакун української поетичної культури. У своїх кращих зразках замовляння – яскраве поетичне дійство, котре оперує магічно заклинальними формулами. Правда, для сучасного поета саме тут криється небезпека використання поетичних кліше, мовних штампів, шаблонних фраз. Не уникла цього і наша авторка. Образний ряд у більшості поезій, є набором звичних символів, перепущених через розмірковування шляхом конструювання: «Іще шабля моя не убила ні скіфа, ні римляна, / потойбічні сніги не торкнулись Балкан і Карпат, / а вже коні летять – візники їх за віжки притримують, / наші коні летять, щоб уже не вертатись назад (...) Ми – на конях, котрих не стриножать / ні люди, ні сили – оті, що з громів та вітрів, / ні водні стихії – оті, що потопами правлять.... Якщо меч, то поржавілий, або хижий, ніж у руках м’ясника і тому подібне. Дійство у вірші «Купальське-2008», судячи з атрибутики, нічим не відрізняється від будь-якої іншої купальської ночі: « упирі повиходили з лісу (...) і був повний місяць найвищим космічним злиттям нащадків і предків мого нескінченного роду (...) пробуджені духи ...». . Поетеса будує сталі, знайомі картини, які не дарують уяві читача нічого нового, ориґінального. Поет як мистець утілює думки в образи, але цей процес має кілька рівнів майстерності, як, власне, і читацької спроможності це відчути.
Ці мої рядки зовсім не означають, що я не визнаю поетичної майстерності Анни Багряної. Якраз навпаки! Мої роздуми викликані високим рівнем її версифікації, що наслідує як елементи народного віршування, так і літературні норми і принципи організації поетичного мовлення.
Я дотримуюся думки, що прониклива сутність поезії не в сюжеті чи ідеї, а в особистості самого творця. І там, де Анна Багряна виходить за межі нав’язаної самій собі програми, де виявляється її справжня, глибоко інтуїтивно відчута потреба вислову найпотаємнішого, медитативне заглиблення у підсвідомість, в особисті кармічні проблеми, створюються природні моделі осучасненого поетичного мислення. Тут вже не заважають наслідкові зв’язкИ з минулими чи майбутніми реінкарнаціями, генетична пам’ять поколінь. Це шлях високої відповідальності душі, найтяжчий, але найвірніший для обдарованих творчих натур.
Я не впевнена вповні, що втрапила в пастку підозр,
просто надто багато з’явилося друзів – нізвідки.
Шлях до себе минула, до інших – долаю і досі.
Достеменно, життя – це процес накопичення свідків.

Силаботоніка, тропіка, стилістичні фігури, помежові версифікаційні струмені, римування органічно природні й оригінальні. Яскравими прикладами цього є вірші «Свято», «Прагнення висоти», «Буттєве», «Присяга», «Вишивання», «Невтримане», «Великоднє». Окремі строфи і навіть рядки з інших поезій підкреслено інтелектуальні, що філософськи осмислюють глибоку інтимність поетичних одкровень, не ховаючи сумніву й скепсису: «Із райського саду плоди / насправді були непотрібні (...) де твій Бруто і хто тобі друг, / там експансія духу / тотожна експансії серця. (...) Адже кожен із нас – вже мертвий / для когось (...) кожне життя – це окремий набір кольорів, / вишивка на шматку полотна (...) Усе, що далеке – поруч, / усе, що найближче – за горами. / Долонями ловимо час, / кожна мить – це маленький прозорий метелик» (підкреслення моє – Т. Д.) Призначення поета – зберегти ці миті-метелики у часі, скристалізувати в образи, своєрідні, нові, що нікого не копіюють, не наслідують.

По суті, збірка є певним висновком, завершенням молодого періоду творчості і початком переборювання набутого літературного досвіду, а точніше й оптимістичніше – періодом реформації, «адже будь-яка істина з часом стає хибною».

Коментарі (2)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Рідні душі у часі і просторі

Ihor Pavlyuk & Iouri Lazirko. Catching Gossamers, New York, 2011

Українська поетична муза ходить багатьма стежками, борсається у муках невтоленності, кидається з одної крайності в іншу. Вітри історії підхоплюють її на свої крила і носять по морях-океанах, перегукуючись із континентами нашої планети. Шлях порозуміння й об’єднання є одним з найнадійніших і найоптимальніших. Політична незалежність українського народу невідділима від його гуманістичного відродження, і боротьба за це, на мою думку, тотожна з духовною революцією, щоправда, найлюдянішим способом: без зайвого мітингування, без плебейського крику, без марної крові. Поезія бере це до уваги...
Початок ХХІ століття визначився локальними з’явищами, що визначають новий зворот ув українській поетичній історії.
Зацитую абзац із передмови Ігоря Павлюка: «Поезія не знає кордонів. Тому ми – волею долі і долею волі зведені діти Евтерпи і пастухи Пегаса: поет з Америки (родом львів’янин) Юрій Лазірко та аз грішний (родом з історичної Волині, живу у Львові та в Києві) Ігор Павлюк пропонуємо світові свою тримовну книжку лірики «Ловлячи осінні павутинки». Ігор Павлюк та Юрій Лазірко подають у збірці кожен по 20 поезій англійською, російською та українською мовами. Для розгляду найцікавішим видається україномовний розділ, де тексти є оригінальними.
До віршів Юрія Лазірка треба призвичаюватись, у них треба вживатись, вслухатись. Вони мають особливий стрій художніх засобів, що справляють враження занадто суб’єктивних, навіть випадкових. Але це не так. Нічим не обмежене, розкуте метафоричне мислення поета порушує, перериває логічні звязки. Прагнення спіймати живу мить і зафіксувати її у слові дає читачеві можливість співтворчості, роботи уяви: «Думки з обав, / розлив і вар, / де іній впав / і дзвону згар ... Ось гострий меч / в руці брудній – / їдь словотеч / з’їдає дні...». Цій же меті підпорядковані й часті звукові алітерації: «Слово прикушу / на твоїх устах, / ніби з мушлі шум. / Розцілую та / аж до перестань. / Ти – моя, ти – та. / Знову з мушлі шум, / знову шум гашу».
Проникливий погляд поета уловлює схожість крові з чорнилом, місяця з мискою; помічає, як злива припадає «до вікон, мов до ікон», як «із сузір’я Риби вариться уха», і «в’ється душа виноградно на храм». Цікаві роздуми поета про кохання ( «Я дякую тобі за птаху синю, / котра у серці нарізає кола»); про час, про себе у часі й просторі, про життя і смерть:
Час небо розібрав
на пошуки,
карбуючи думки
фрагментами подій.
Ховався голос Твій
у пошепки,
у Божім Храмі, мов
молитви упокій.

Класичність поезії, на мою думку, далеко не визначається римуванням чи строфічністю, її критерії набагато складніші. Поезія Юрія Лазірка модерна, і разом із тим, класична, бо його творча інтуїція є повновартісним проявом національної духовності й втіленням сутності самого поета, котра сформувалася у специфічних умовах його життя.

Ігор Павлюк – знане ім’я в українській поезії: «Я зрадив життя, здається, – / Продався осіннім віршам. / А Фауст старий сміється: / «Могло навіть бути гірше». Поет у цій добірці – досконало лаконічний. Але це не тільки зовнішня прикмета образного мислення, а його внутрішня потреба. З точністю психолога-науковця поет діагностує напругу почувань та силу натхнення: «Минало все. Ржавів у небі серп. / А ми з конем вже поглядами стрілись... / Минало все. А грішний сон озер / Ламав об лід свої рожеві крила».
Всупереч сподіванням, зусиллям, жертвам, проголошення Незалежності не привело до справжньої незалежності. Власний поетичний голос Ігоря Павлюка виключає заримовані банальності, хоча не цурається поривань, висновків, закликів: «І свічі співатимуть хором, / Про волю, про долю, / Любов нетутешню свою. / Придумаєш квіти, / Заласкаєш клени безкорі... / І знову загинеш за те, / за що інші п’ють (виділення моє – Т.Д.)
Павлюк мислить поняттям дійсності не в соціальному, а в ширшому, філософському плані. Муза давно володіє його серцем: «Світ простий-простий такий, мов сніг, / І складний, ну як сніжинка кожна ... Сніг чадить. / І чується мені / Наперед написана історія».
Дія мистецтва на свідомість людини далеко ще не визначена. Філософи сперечаються, що вище – реальна чи мистецька дійсність. До них долучаються поети, котрі випромінюють оп’яніння красою сучасності, приземлене деталями життя, що стають символами, поетичними зрозумілими узагальненнями:
Душевне серце
Зробилось дзвоном.
Є сто інерцій.
Одна корона,
Одне кохання,
Одне безгрішшя.
І мить остання
За міт миліша.
За мед світліша,
За біль чесніша –
Найбільша тиша,
Остання тиша.

Коментарі (10)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Всередині прозорої кулі

Тетяна Землякова. Ройбуш на тиші: поезії. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2010. – 44 с. (Сер. Двітисячідесятники).

Вільне, бурхливе, творче життя спрагло кличе до себе новітню поезію. Молоді поети – суверенні особистості з індивідуальними якостями орієнтації у світі. Вони не миряться з ортодоксальними приписами й догмами, що нівелюють і впокорюють їхні буремні душі. Деколи болісно роздвоюються – всесвіт у собі, в ім’я себе, тільки для них, і, водночас, без них.
Тетяна Землякова, яка прийшла в літературу сьогодні, зізнається, що їй теж не вельми комфортно – «іду узбіччям двадцятиріччя, / повільним кроком ... в обіймах наїжачених думок, / нетривких», хоча визнає із неприхованим викликом, що «хвалити бога, / і знов дорога, / вже не узбіччя двадцітиріччя. / яка різниця? / всеодно молодість» ( підкреслення моє – Т. Д.).
Забаглива своєрідність поетки пояснюється просто: вона з покоління двітисячідесятників (термін Сергія Пантюка), котре не бажає покладатися на долю, а зухвало, прицільно, направлено, іноді штовхаючись, рухається уперед. Максималізм юності жорстко й жорстоко оцінює творчість попередників. На їхню думку, має місце повільне згасання нині сущих «живих класиків». Млявість і невиразність поезії зрілих не відбивають живизни сучасності, переважно, віддзеркалюють перебіг минувшини, що пережита особисто. Для насмішкуватої та гордої молодості тільки своє – найдорожче й непомильне. Наївність і якась особлива щиросердність каскаду емоційних станів логічно сусідять із праґматично практичним ставленням до реальності: «ляж горілиць, / перевтілюючись у сяйво оріону, / хай заздрять крони столітніх вимірів. / твій вимріяний ікс, / сполохає крикливий півень, / переплутавши альфу і омегу».
Сміливість завжди екстравагантна і являє собою одну з привабливих рис молодої поетки. Пікантність окремих деталей додає романтичності просторовій та фоновій атмосфері, демаскує різкість і прямолінійність калейдоскопу сучасності, підкреслює органічний смак прозорості й текучості живої уяви: «тепер надовго не лишать у спокої сумніви, / стишать крок і глузуватимуть за спиною / вона затисне себе у власних долонях, / аби ніхто і ніколи не впізнав у ній більше / марево колишньої тиші».
Що визначає художню цінність живописної картини? Поєднання форм, кольорів, ліній, а тема, сюжет – тільки засіб допоміжний. Тобто, не про що, а як! Якби поезія висловлювала тільки думки, тільки переказувала сюжети, тільки малювала пейзажі – вона була би не потрібна, достатньо було би прози: художньої, наукової, документальної, публіцистичної тощо. Те, що звично називається формою, є, по суті, змістом поезії, а сюжет, думки, факти – тільки її форма. Ця думка, шкода, не моя. Вона належить Валєрію Яковичу Брюсову, і має до нашої теми безпосередній стосунок.
Зміст ліричних етюдів Тетяни Землякової народжений словомелодикою, чи мелоритмікою, і завжди втілений у єдино можливу форму – vers libres, де вільне римування є повноцінним і повноправним засобом творення «поетичної плоті». Ця форма дозволяє авторці вийти за межі версифікаційних кліше, знайти тривожні, незнайомі досі шляхи осягнення нового, чи то в ім’я віри у неповторність свого творчого покликання, чи то в ім’я торжества абстрактної мрії досягнення ідеалу.

а пам’ять шукає притулку між довгими віями
сну,
дихає видивом днів з минулого.
заснула,
на лівому плечі вересня,
невмиваного протягом двох тижнів,
так ніжно,
візьме в обійми дощ,
і ти прокинешся не по роках дорослою
так млосно,
в думках тиснява
і не пригадаю вчорашнього ранку,
бо пам’ять блукає росами
боса.

Кожному своє – скажете ви. Думаю, кожен поет знає, відчуває, прагне показати всі звиви й переміни внутрішнього життя, в якому химерно переплітаються реальна дійсність і намріяне майбутнє. Мимоволі виникає символічний образ скляної прозорої кулі, всередині якої все змішано, і тим не менше, все видно, як на долоні: моральні й понятійні категорії – час, простір, ідея, надії, мрії, котрі в свідомості поета матеріалізуються і сприймаються на дотик. Нарешті, зло, що переповнило наш грішний світ.
І тому послухаємося лукаво іронічної поради Тетяни Землякової –
...докинь монетку
і маєш вісім подихів,
аби придумати heppi end.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

ПАРАДОКСИ ФІЛОСОФІЇ ФІЛЕРА

Владислав Івченко. Юрій Камаєв. Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 352 с.

Письменники Владислав Івченко (м. Суми) та Юрій Камаєв (м. Кременець, Тернопільської обл.) – лауреати 3-ї премії конкурсу «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2011» (В. Івченко – дипломант «Коронації слова – 2009» у номінації «Романи», а Ю. Камаєв – автор збірки оповідань «Мед з дікалоном»).
Пропоную пройти творчим шляхом письменницького тандему, щоби уявити собі, як саме створювався образ головного героя Івана Карповича Підіпригори.
На початку ХХ століття російська імперія ще була незаперечним догматом, і тим не менше, державний апарат і соціальна структура не витримали випробування першою світовою війною, політичні контрасти особливо загострилися, що і спричинило комуністичний переворот. І сила героя, і слабкість його вкорінені у те історичне й національне середовище, що його зростило і виховало. Іван Карпович – не політичний, і не революційний діяч. Він – філер, тобто, аґент, службовим обов’язком якого було зовнішнє стеження і негласний збір інформації про осіб, котрими зацікавилось охранне відділення поліції. У тексті 12 розділів, кожен – це розповідь про перебіг подій якоїсь однієї кримінальної справи. Як правило, філерами працювали так звані люди з народу, малоосвічені, бідні, повністю залежні від начальників. Головний герой – образ непростий. Перший парадокс, що випливає із сюжету книги, – саме такі «гвинтики», як Іван Підіпригора, тримали імперію, бо вони служили на совість государеві, свято вірили в справедливість і вічність устрію, де мають бути пани, а під ними – холопи. Коли вони перестали це робити – імперія впала.
Але головний парадокс, який наповнює образ принадністю і додає необхідної психологічної глибини – аґент Іван Карпович маскується під простака, нерозумника. Вічна трагедія блазня – ховати за маскою своє справжнє обличчя. З одного боку, він удає із себе наївного дурника, іноді благодушного, доброго, щиросердного, завжди готового виконати будь-які забаганки «їх благородь»-пана, навіть філософія у нього відповідна: «А воно завжди погано, коли проста людина, а замислюється, наче професор. Бо у простої людини голова не для замислювання, а щоб поїсти, випити, а часом і заспівати, але аж ніяк не замислюватися». Але не вірте йому! Це говорить вироблена роками філософія виживання, звичне і зручне маскування своєї істинної суті («... брешу потроху, бо чим менше про тебе знають, тим більше в тебе козирів (...) Ну часом краще й змовчати трохи, бо той, хто мовчить багатозначно, завжди розумнішим здається»), бо Іван Карпович Підіпригора – вельми тямовитий, кмітливий і хитрий служака, супермен зі сталевими кулаками і м’язами, боксер, пловець; коли треба, психолог; коли виникає необхідність, знавець історичного фактажу і розкладки політичних фігур, мистецького бомонду і босяцького середовища. Увесь необхідний арсенал підручних засобів детектива у нього в руках і голові (а ще, як сам зізнається, в добрих чоботах, адже справжнього філера ноги годують!) Головна його зброя – здоровий глузд і гострий розум. Багато з того, про що він розповідає, пояснюється не тільки бажанням обдурити, насміятися, зрештою, перемогти ворога. Найперше, він кепкує над самим собою, над своєю лагідною поступливістю і зовнішньою незлобивістю, свідомо акцентуючи на вторинності своїх думок і вчинків: «Їх благородь любить говорити, що хибне рішення, але виконане швидко, у нашій роботі краще за правильне рішення, яке виконували не поспішаючи (...) Як любить казати їх благородь, добре слово і револьвер завжди переконливіше, аніж просто добре слово (...) Споглядаю собі на те море, бо що тут сказати – море як море, таке ж як і вчора ».
Але всі ці парадокси, на мою думку, не головне. Головне те, що це образ не одного разу даний, застиглий і непорушний. Ми бачимо, який шлях він пройшов у своєму розвитку, як змінювалися його погляди. Іван Підіпригора з перших розділів та розділів прикінцевих, трохи різняться. Удавана покірность і гра під щирий наїв нікуди не пропали (« Гусєв закінчив свої справи десь за годину і подався на пляж. Це таке місце, де люди купаються»), але, попри те, яскравіше проявилося істинне, нутряне, за гамбургським рахунком – загальнолюдське: «Збентежило це мене. Оце на тобі. Жив ти собі, Іване Карповичу, спокійно, не думаючи. Лямку чесно тягнув і любому государю та отєчєству служив, а тут насипалося на тебе. Оце так вплутався – якщо одні не закатруплять, так інші вб’ють. А ще бунтівники життя рятують, а свої відбирають. Ну хіба не диво?(...) Ось назбираю грошенят, вийду у відставку, куплю в селі маєточок, із якого б жити можна, тоді підберу собі жінку, молоду та чорноброву, щоб шкіра біла, а норов тихий, і заживемо як люди».
Книгу шановних авторів можна було би назвати історичним детективом, а можна й сатиричним. Протиріччя тут не виникає. Часове тло подій у книзі визначене точно, хоча історії, як об’єктивної субстанції, у творі найменше. Визначальним фактором є театральність, у розумінні декоративності, уявності, свідомого конструювання історичного тла, з тяжінням до абстрагування від нього взагалі. (Щоправда, революційно-політичні прив’язки, де блукають зловісні тіні Л-а, Надіньки та іже з ними, деколи виглядають штучними й зайвими. А макабричні вислови наших рідних політиків, на кшталт: «руки, що нічого не крали», або «Чехов – це відомий на усю імперію малоросійський поет» – це вже навіть не вчорашній, а позавчорашній, з дозволу сказати, гумор! Та й висловів на взірець – просто співпало – (точніше, збіглося, або зійшлося), не повинно бути).
Поетика правдоподібності не протирічить законам реальної дійсності. У світовій літературі є кілька веселих, і одночасно, серйозних творів, де герої – невичерпні дотепники (достатньо назвати хоча би Тіля Уленшпіґеля чи Швейка). Ці образи реалістичні, але не в розумінні натуралізму чи документалізму, вони – літературні транскрипції реальних героїв, які жили в конкретних часових межах, сповідували конкретні морально етичні постулати, що, в свою чергу, відображали певну історичну реальність.
У Івана Карповича Підіпригори, на мою думку, є перспектива поповнити лави героїв – улюбленців читачів.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Зміна оптики

Антон Кушнір. URBAN STRIKE: Роман. – К.: Нора-друк, 2011. – 272 с. Сер. ПК (Популярні книжки).

Київський письменник Антон Кушнір є дипломантом літературного конкурсу «Коронація слова – 2011». Цитата з видавничої анотації: «історія про молодих людей, які дорослішали в буремні 90-ті, а тепер відвойовують для себе життєвий простір у рідному місті». Яким чином відвойовує? Саме про це йдеться у романі. Це розповідь про покоління, котре живе в соціумі, але не бажає дотримуватись загальних правил. Це розповідь про пошуки себе у собі, пошуки контактів у середовищі, де ідея вчинити недозволене знаходить розуміння й підтримку. Герої твору – молоді люди без минулого, їхнє майбутнє теж не промальовується. Має значення тільки тут і тепер. Кілька штрихів до портрету головного героя – журналіста Майка: «Коли я в навушниках, світ навколо схожий на відеокліп. Мені так легше сприймати цю реальність і персонажів, які її населяють. Мені так легше їх розуміти. Мені так легше їх любити – героїв мого відокліпу. Мені так легше у них вірити (...) Коли незнайома дівчина так лежить у твоєму ліжку, у неї майже неможливо не закохатися. Правда, я не вірю в кохання з першого погляду. І навіть з першого сексу». Скептичне ставлення, а головне – небажання сприймати зужіті істини, не заважає готовності до жарту: ««Загальнонаціональне свято – вечір пятниці – буде тільки завтра, але цей один вже почав до нього гідно готуватися (...) Туалети – єдина теріторія приватності, яка залишилася».
Механізм анонімного та всюдисущого насилля, алогізм буденності міста, як простору спільного існування, не влаштовує молодих, їм відчутно бракує гострих відчуттів, романтики. Герої роману через неприйняття і заперечення соціальних реалій, стають на шлях екстремальних розваг, знаходячи, як для себе, цікаве рішення – створення угрупування urban strike. Це – бунт, але не як дрібне хуліганство, а з творчим підходом перформансу, що безпосередньо пов’язано з фантазіями, мріями, виявом недозволених із точки зору пересічного суспільства, емоцій
Перформанс (це щось на зразок театралізованого дійства, нібито гра, та правила визначають ті, хто грає) – нова метафора театральності нашої абсурдної реальності. Молоді друзі ліквідовують нісенітні реклами на білбордах, організовують протестні акції проти нездорової їжі у фаст-фуді та проти паркування авто на тротуарі, з ризиком для життя фестивалять уночі в руїнах. За декорації слугує обличчя міста, тільки з іншого, незнайомого багатьом боку: підземна каналізація, залізниця, міст, високовольтна опора ЛЕП, захаращені горища й проламані дахи, закинуті будівлі й безлюдні вулички, де час ніби законсервовано. Урбаністичні описи a la Кафка постають не життєвою, а метафізичною реальністю, розповідь автора фіксує їх із повнотою свідчення: «Невисокі будинки – до чотирьох-пяти поверхів, відбита цегла, що так і лежить під вікнами, іржаві огорожі балконів... дощові труби, відламані ще на верхніх поверхах... Стіни розмальовані вицвілими і переважно нікудишніми графіті, двері в підвали зірвані... Частина будинків стоять порожні, із забитими товстою фанерою вікнами та двома грубими дошками навхрест на дверях».
Зв’язок персонажів із мегаполісом містичний і повний протиріч – любов-ненависть, а чи ненависть-любов? Це – небажання втрачати миті життя, що дарують граничні відчуття ейфорії, коли, приймаючи радикальне рішення, долаєш свій страх. Важливу роль грає контекст довіри та сповідування психології вірності ідеї нонконформізму. Звичними постають раніше табуйовані реалії, поняття, сленг; музика, як невербальна модель комунікації, як ідеальний засіб заміни спілкування з оточенням: «З часом потреба в музиці стала суто фізіологічною – одягав навушники і викручував звук на максимум, щоб тиск на черепну коробку був максимальний, щоб там не залишалось місця для голосів, для істерики, для психозу, для думок про безцільне циркулювання тебе як кровяного тільця по двох колах обігу – п’ятиденному робочому тижню із жорстким графіком...».
«Втомившись від усього, що було, і з втомою очікуючи те, що буде» – цитата зі щоденника Ф. Кафки добре формулює моє відчуття протестного іміджу покоління, що розпочало ХХІ століття. Чи можна його впізнати за «образом і подібністю», створених уявою письменника Антона Кушніра?
Загублене? Дивне? Революційне?

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Витівки божевільного Хроноса

Антипович Тарас. ХРОНОС: фантаст. роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 200 с.

Все народжується й зникає в часі. Краще за решту це знає міфологічне божество Хронос – уособлення всепоглинаючого часу, символ його невмолимості. Тільки він був би спроможний переконливо пояснити катастрофічну ситуацію, котру змоделював на сторінках роману письменник Тарас Антипович, та ще й назвав твір на його честь, тим самим відкинувши будь-які сумніви щодо активної участі позаземного автора в її, ситуації, створенні. Часом буває так нудно жити вічно, що можна збожеволіти, то чом би не побавитися трохи! Тим більше, в одній неназваній країні існують всі потрібні для цієї гри умови.
Фантастика, така собі вельми поважного віку пані, є майже ровесницею людської фантазії, хоча сам термін придумав американець Хьюґо Ґернбек тільки 1926-го року. Безумовно, є своя закономірність у тому, що фантастичний жанр саме сьогодні зробився найпопулярнішим, як серед творців, так і серед читачів. Сучасна українська фантастика – явище складне й неоднозначне, зі широким діапазоном тем, піджанрів, художніх ґрадацій (традиційний «науковий» роман, соціальна утопія, політичний памфлет, філософська казка тощо).
Тема виродження й загибелі людства через невідворотні катаклізми особливо поширилась у літературі (та й не тільки в ній, зокрема, яскравим прикладом є абстракціонізм у малярстві) напередодні й під час двох світових воєн у ХХ столітті. Киянин Тарас Антипович (повість «Мізерія» – кращий дебют 2007-го року; цикл оповідань «Тіло і доля» (2008); сентиментальна повість «Лох» (2009); лауреат конкурсу «Коронація слова» – 2009» у номінації «Пісенна лірика») в романі, про який мова, теж інтерпретує цю популярну тему. Ориґінальність авторського задуму полягає у підкреслено праґматичному сприйнятті наукового проґресу, як такого, що на певному рівні розвитку людства стає символом апокаліптичного хреста. Аґресивний характер унікального біотехнологічного винаходу – хрономата, що був здатний оперувати біологічним часом, відведеним для життя кожній окремій людині, «...зменшуючи його (і тоді організм прискорено старіє, скорочує свою дистанцію до смерті) або збільшуючи (і тоді тіло молодшає, віддаляючись від смерті» – честь авторства надається професорові Койфману – перекреслює гуманістичну константу цівілізаційного процесу. Більше того, ґеніальний винахід професора постає джерелом наростання хаосу (до слова, Хаос – син Хроноса), невблаганого нагнітання становища запанування зла. І не має суттєвого значення, що письменник моделює катастрофу-futurum. Згадаймо Чорнобиль 1986-го – які, до біса, нам ще потрібні докази того, що наша цивілізація поки що неспроможна на правдивий науковий поступ! Думка, з якою письменник апелює до читача: коли світ і далі рухатиметься цим шляхом, він, світ, опиниться на краю загибелі. Чи не є міркування автора таким собі аналітично-науковим прогнозом, соціологізованим варіантом грядущого апокаліпсису? Підставу думати саме так дають вельми недвозначні перегуки з реальним життям країни, в якій живемо.
Тарас Антипович – умілий, майстерний оповідач, котрий створює захопливі сюжетні колізії, вельми стиснуте, та динамічне й стрімко розвинуте дійство. Правда, іноді він втрачає почуття міри й перенасичує натурдеталями численні портрети жахливіськ, що, на мій смак, дещо послаблює внутрішню логіку наративу і призводить до психологічного спрощення. Але, думаю, якоюсь мірою, ці перебільшення обумовлені специфікою самого жанру. Назагал, творові притаманні безсумнівні позитивні якості – жвавість і гострота, дотепність, типово пригодницька легкість викладу. Усе зазначене дозволяє назвати роман Тараса Антиповича «Хронос» одним із кращих серед вітчизняної прози фантастичного жанру.
За період з 2040-го року до 2047 (датування подій авторське), рідкісний винахід – хрономат, у руках недозрілого суспільства накоїв стільки біди, що це змусило Господа, найвищу релігійну постать, утрутитися (за його дорученням діє священник Теодор) й повернути нерозумним своїм дітям status quo ante. До речі, так чинить і сам автор – фантасмагорична вистава, як і належить, колись завершується. Актори-персонажі скидають хрономаски, кланяються глядачеві (сіреч, читачеві) й дякують за увагу – finita la commedia! З успіхом натішившись вигадкою, приголомшливими видіннями, маячними фантазіями, досхочу покепкувавши над нами, Тарас Антипович, на мою думку, умисно завершує роман жахів божественним втручанням (тобто, «я не я, і хата не моя»)! «Бог бачить усе. Відтепер лишився на землі тільки живий час, Богом даний. Він споконвіку був ваш, а ви –його господарі. Цей час призначений для того, щоб ви мінялись і змінювали світ. Тому не бійтеся жити і не бійтеся вмирати, бо тільки по смерті зрозумієте Задум». Повірити у фінальну щирість автора можна, та чи треба?.
Сакраментальне – «Краса врятує світ» переінакшено на «Віра врятує світ». Перше, як свідчить історія, так і залишилось ідеалом – дотепер краса і світ існують паралельно і не перетинаються. Чи змінять цей перманентний стан постулати Віри?
Будемо реалістами, панове!

Коментарі (2)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

«Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ» – (ЕСЕМЕСКА)

Галина Вдовиченко. БОРА: Роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 240 с.

Останнім часом в українського читача, на мою думку, виробився певний стереотип розуміння того, чим є вартісний прозовий твір – моментально уявляється щось похмуре, безпросвітне, позбавлене будь-яких світлих тонів. Я не кажу, що це погано, бо воно зумовлене багатьма причинами, зокрема, історичними. Проте життя споконвіку ширше й багатозначніше за будь-який найвиразніший стереотип. Якось призабулося, що в кожної особистості на першому плані – родина, батьки й діти, від яких ти залежиш і не залежиш одночасно, подруги, котрі тебе розуміють і підтримують, колеґи, що тебе критикують, і з якими треба зберегти нормальні людські стосунки. Опріч того, корисно згадати, що в житті також присутні гумор, сміх, позитивні емоції..., зрештою, солодкі мрії й будь-яка надія на щастя близькі й зрозумілі кожній людині. Перейматися зневірою, удаватися в тугу – не завжди ознака духовності.
Саме ці постулати й виявилися важливими у романі «Бора» Галини Удовиченко, однієї з найталановитіших і найуспішніших, кількаразово «коронованих» (перша премія «Коронації слова – 2009, спеціальна відзнака «Гранд-Коронація слова – 2010) українських прозаїків. Я не переповідатиму події твору. Тільки підкреслю – гостра інтрига сюжету вибудована надзвичайно ефектно, на рівні найдосконаліших зразків пригодницького жанру ( Ґілберта Честертона, Едгара По, Чарлза Сноу). Письменниця вводить нас у ситуацію, де присутні всі найважливіші «інґредієнти» смачного чтива. У львівському старовинному будинкові, котрий успадкувала головна героїня Бора від невідомого благодійника, збирається випадкове товариство.
В ході розгортання сюжету читач дізнається про подробиці приватного життя кожного мешканця, в свою чергу, наповненого таємницями. Проте, письменниця аж ніяк не обмежується фіксацією цих хворобливих таїн. Через увесь роман проходить тема співчуття й поваги до особистості в її унікальній конкретності. У динамічному, складному, часом суперечливому світі героїв не тільки віддзеркалено страхітливі колізії сучасної доби. Письменниця сміливо спростовує звичну для людства філософему про неможливість особистого щастя окремо взятої людини і переконує читача, що мрії збуваються, коли конче цього прагнути. Гадаю, не буде наразі пафосним перебільшенням зазначити, що роман щедро забарвлений лірикою гуманістичного ґатунку.
Авторська мовна інтонація надала творові певного феміністичного забарвлення, де багато лірики, трохи незлобивої іронії, ніколи презирства й обурення. Характер наративу лаконічно-стислий, економний, без емоційного надміру, без різкого протиставлення добра і зла. Композиція впорядковано симетрична: зачин із обов’язковою тайною, розвиток дії, перипетії сюжету, ефектна кульмінація та happy ending – щасливе закінчення сюжетних ліній. Образи творяться переважно традиційними засобами мелодрами (згадаймо А. Чехова з його улюбленою темою ідилиї-драми подружнього життя), хоча заглиблено психологічними їх назвати важко. Головна героїня Бора та її найближча коліжанка Світлана самохарактеризуються, тобто розповідають про себе найпосутніші речі. Характери оточення зображені опосередковано: через їхнє ставлення до різних явищ, різних людей, різних подій, через індивідуалізацію мови, характеристичні слова. В романі своєрідним чином підпорядковані фантазія, уява й логіка факту. Саме завдяки ретельній деталізації авторка досягає ефекту достовірності вигадки. Безперечно, має ціну й досконале знання читацької психології – той гачок, на який ловиться золота рибка читацького кайфу!
Існує безліч визначень стимулів письменницької творчості, точніше, як і чому він (чи вона) беруться за перо. Це і подолання гіркоти, туги, суму, болю, і бажання розказати-приховати правду про себе, і зведення особистих рахунків, кара за прикрощі й образи, і щось таке, повязане зі статтю, прагнення подолати власні комплекси, викоренити чи хоча б ослабити трагізм існування. Нарешті, це – спосіб згаяти час, почесне й престижне хобі. Я не кажу вже про бажання популярності, слави... (кожен владен додати до цього переліку своє): визначень безліч і жодного переконливого, чи не так? Колись існувала ідеологічна кон’юктура, як система позатворчих обставин, котрі впливали на творчий процес. Сьогодні, на мою думку, запанувала ринкова кон’юктура. Чи вона є меншим злом, не знаю, можливо, позаяк хоча б іноді, талант і ринок збігаються, і цей феномен звично стали називати масовою літературою. Впевнена, що творчість Галини Вдовиченко – саме той щасливий випадок.
Я не знаю, чи в майбутньому мені захочеться перечитати «Бору». Можливо, ні, бо я свідома того, що гострота мого емоційного враження тісно пов’язана з винахідливою таїною, котра щасливо (за канонами жанру) роз’яснюється наприкінці роману. Та щиро визнаю: свою частку тепла і приємних емоцій, прочитавши книгу (в зручному фотелі, з муркаючою кицькою на колінах), я отримала. І вельми вдячна за це письменниці Галині Вдовиченко!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Тернопіль ретро, або Навздогін сонцю

Олександр Вільчинський. Дерева на дахах: Роман. – Харків: Фоліо, 2010. – 345 с. – (Графіті).

Тернополянин Олександр Вільчинський – прозаїк, есеїст, автор кількох книг прози, зокрема, «Суто літературне вбивство» (лауреат «Коронації слова-2002), «Останній герой» (Гран-прі і перша премія «Коронації слова-2003», «Віаґра для мера» та інших, стипендіат «Gaude Polonіa-2005».
Роман «Дерева на дахах», насамперед, розповідь про місто Тернопіль, «компактне, затишне місто, повне зелені і води», яке своїм обрисом на мапі схоже на кораблик; про тернопільські будинки, що теж схожі на кораблики; і про справжні кораблики, котрі плавають плесом тернопільського ставу і повсякчасно заселені тернополянами вщерть; про місцеві питейні «точки», сіреч, забігайлівки, «для інтелектуалів і митців», а саме: «Пінгвін», «Реанімація», «Пиріжкова», «Коза» та ще про багато чого іншого. Реґіональні мотиви-ознаки мають особливу цінність для цілості, бо вони додають своїх барв до загальної мозаїки.
Роздуми письменника провокують на роздуми (даруйте гру словами!). Покоління, котре своє дитинство та юність прожило в Радсоюзі, відрізняється від наступного інакшим менталітетом. Але в мене чомусь нема почуття незгоди, а виникає, скоріше, жаль, хоча сам автор, напевно, з цим не погодиться. І головне, я сама із собою не погоджуюся! Авторове покоління, і моє теж (що роками трохи старше), – сучасники. Воно прожило своє життя повно й насичено. Як тепер ми знаємо, багато з того, що ми вважали за правду, було кривдою. Свобода слова надала нам можливість уяснити все, як воно було насправді. І тверезо можемо собі сказати: ми жили яскраво, неповторно, незрівнянно, несхоже, а також – безталанно, нешанобливо (з причин незалежних), і так само – неоковирно, вайлувато, невідчутно, непомітно, іноді нездатно, неспроможно, нестерпно, хибно, хистко, недосконало й несумісно з нашими мріями. Але від тієї обставини наше життя не повернути. Багато доль за незалежних від нас обставин, згіркло, не збулося, пропало. «Інколи мені здається ( і мені також – Т. Д.), що усі ми представники якогось вимираючого виду, начеб динозаври серед людей. Але насправді ми, мабуть, більше нагадуємо звичайних недобитків...нікому невідомої армії й невідомо якої війни. А тепер кожен, як може, маскується під нормального... Наше минуле у наших очах...».
Писання історії за всю тверезість бачення і бажання бути об’єктивним усе-таки є творчість; це – складання, писання, і її, творчості, третій вимір – вигадка. Отож перед нами метафора людської долі – все вигадане, але нічого не придумане; фантазування вкупі зі правдивістю різних життєвих історій, послідовність викладу – з імпульсивністю пригадування. «Старію, моралізую» – так про себе говорить головний герой Яків Довгань, за всіма ознаками, alter ego автора: «Згадував і Прагу, і найближчі гори, і свої місця на Горині, і свої дуби по всіх містах, і обох дружин – Анну-Марію Кі і просто Марію, і Джона з Інкою. Думав і про їхнє життя, і про своє життя, і про Анжелку, й про маму та її городи, і про тітку Мартоху, й про Орка з Сашунею...».
Автобіографічність – прикметна ознака стилістики О. Вільчинського. Письменник пише про те, що добре знає, а найкраще він знає самого себе. І хоча художній роман – це не документ, деталі приватного досвіду є красномовними. Звідси певна суб’єктивізованість оповіді, писання від «я» і про «я», про те, що заховане в індивідуальній пам’яті, коли неможливе стає можливим. Опублічена, роздрукована приватність ризикує її, приватність, втратити. Спосіб самозахисту письменника, на мою думку, є вдалим – іронічність. Текст роману просякнутий нею, як море сіллю. Іронічність, скептицизм, певним чином, відсторонюють автора від написаного (tertium comparationis – третє в порівнянні). Можливо, інколи, це іронія відчаю – письменник володіє гострим почуттям реальності.
Жанр твору ( приклад суб’єктивних асоціацій, вони описані й зрозумілі) дозволив письменникові дослідити межові стани людської свідомості, трагічну самотність, розірваність зв’язків; прослідкувати, показати в русі всі звивини й зміни внутрішнього життя індивіда. Головний герой з друзями видаються неґативними персонажами, але з привабливими рисами: молоді (але не дуже), талановиті (але хтозна), рішучі (але не зовсім)... Тема почуттєвого розгулу (стосунки з алкоголем, жінки тощо) плюс тема тлінності, нетривалості усього живого, марнославних учинків та ілюзорності їхньої мети.
Роман не дає уроків улаштовування життя. Психологізм і весь стилістичний стрій книги певним чином обмежені. Приступна героям правда часткова і неповна. У кожного з них, в остаточному рахунку, свій закон. За плутаниною й смутою поривань ховається вивих приватного випадку, автор обмежує розповідь стійкими і повторюваними психологічними станами. Драматизм цієї світлої книги обмежений тим, що обидві істини, виказані в романі, взаємопроникні, вони протилежні одна одній, але пов’язані, жодна не вбирає в себе всієї повноти й складності існування. Прозорий і ясний О. Вільчинський запропонував читачам дещо більш суттєве, ніж готові відповіді. Справа не про істину та її пізнання, а про дійсність і можливість дослідити її та випробувати.
У мові О.Вільчинського нема нічого довільного, необґрунтованого, безпідставного. Він віддає перевагу словам, наповненим пам’яттю поколінь. Його образи, його порівняння завжди зіставлюють поодиноке, ізольоване з усталеним загальним рядом. Та зрозумілість і простота тексту роману не виключають глибини. Правда, секрет у тому, що вона привідкривається рівно настільки, наскільки може вмістити читач.
Іноді герої роману живуть так, наче це їх останній день життя (feroux gens – погане плем’я)… Вони шукають і прагнуть зосередитися на смислі свого талану. Сюжет роману вибирає головне, іноді показуючи героя в моменти прозріння. І хоча герой, буває, не отримує жаданої втіхи, та, як це часто буває, важливе проявляється через випадковість, дрібницю – символічна форма пошуку довершеного слова, в певному сенсі, алхімічного (за Яном Парандовським).

Що ж, у кожної події є своя магія: «І тоді я подумав, що, можливо, ця осінь не така вже й погана і що кращі часи у нас ще попереду. Якщо доживемо до зими, то обов’язково повезу свою шоколадку на лижах покататися. Це також її мрія, а мрії треба, аби хоч інколи збувалися... Принаймі я мріяв про це ще тоді, після копання картоплі, коли ми мчали по шосе, здавалося, навздогін сонцю, що вже ховалося за лісосмугою».
Рухатися навздогін сонцю – означає для мене перспективу продовжувати жити. Герої роману не втратили віри. Прагнення до оновлення, до краси і гармонії має упорядкувати щоденний хаос і наблизити до омріяного майбутнього.
Я впевнена, що у цієї книги Олександра Вільчинського буде багато щирих прихильників, яких вона порадує і зачарує своєю художньою красою і правдою.

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Мексиканська авантюра

Макс Кідрук. Навіжені в Мексиці. Видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля», Харків, 2011.

Перший роман Максима Кідрука «Мексиканські хроніки. Історія однієї мрії» став до смаку читачам, а відзначення ІІ-ю премією Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова – 2009» закріпило молодого автора в якості яскравого дебютанта. Рідкісне сполучення максималізму молодості з реалізованою мрією мандрів, добротного гумору та легкої самоіронічності, справедливо привернули увагу читаючої публіки як до книжки, так і до особистості автора. Як можна зрозуміти з назви, роман, про який мова, продовжує мандрівну мексиканську епопею.
Ключовий компонент роману – авантюрний туризм, що пропонує можливість принагідно пережити захоплюючі пригоди з достатньою кількістю зіткнень й неочікуваних подій, а, може, й очікуваних, бо серед різних означень, авантюра – ризикована й сумнівна оборудка, що має прямий стосунок до обману, й свідомо здійснюється з надією на випадковий успіх, з урахуванням ризику (в тому числі й фінансового) можливої небезпеки несприятливого кінця. Правда, мені видається ближчим до авторської нарації філософсько-поетичне визначення Милана Кундери: авантюра – «пристрасне відкриття невідомого».
По суті, письменникові й вигадувати нічого не довелося. Розповідь ведеться від власного імені автора, що створює ілюзію справжності дивовижних історій, в які періодично встряває тандем головних героїв – Макс та його друг із дитинства Артем, котрий за вдачею є повною протилежністю Максові, але з рисою, що переважає всі наявні вади характеру – Артем є гаманцем із достатньою кількістю песо (10 песо – 1 американський долар), без яких неможлива була би мексиканська авантюра, ідейним натхненником якої є Макс, цей невтомний мандрівник і шукач пригодницького щастя.
Макс Кідрук не є відкривачем мандрівної прози, він лише використав жанрові набутки відомих зарубіжних попередників: Марка Твена, О. Генрі, Джека Лондона, К. Паустовського, додам ще до цього далеко не повного переліку Джона Стейнбека та забутого нині Леоніда Пасенюка. А от оригінальність автора найперше проявляється у його особистісній харизмі – людина непосидюща, спортивна, що живе поряд із нами, не тільки снить романтикою далеких мандрів, що природно сполучаються в цій книзі з бажанням простого українця нарешті розбагатіти, а й обертає свої мрії на дійсність. Накопичені враження, пережиті конфліктні ситуації, постійний ризик та іноді удача посприяли народженню його прози.
Вибагливі літературні сноби побажали б підшліфувати мову (велика кількість «блінів» трохи заважає нормальному споживанню духовної їжі). Стосунки головних героїв змальовані одновимірно. Я вже не кажу за відсутність хоча б якихось психологічних мотивацій і пояснень з боку того, що діється (можливо, в авантюрному романі вони непотрібні) і все ж, набір суто людських реакцій конче примітивний, що враховує тільки фізіологію: удача – пиятика, депресія – пиятика теж, ну і т. д. і т. п.
Я розумію, що книжка написана передусім на розвагу молоді. Макс Кідрук сподівається (і я сподіваюсь), що її залюбки буде читати й старше покоління, у котрого вона викличе приємні спогади про те, якими були колись вони самі, як почували, думали й розмовляли, і в які історії іноді встрявали теж. Тому нова книжка письменника, на мою думку, негірший спосіб відчути себе мандрівником і авантюристом!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

На межі перемінних сезонів

Оксана Васьків. Собаки святого Бернара: Збірка поезій. – К.: Смолоскип, 2010. – 80 с. (Лауреати «Смолоскипа»).

Молода поетка зі Львова Оксана Васьків (за фахом – дизайнер та художник-графік) є координатором літературного об’єднання «Західний Фронт Молодої Поезії», організатором і учасником мистецьких акцій ( власне, на одній з них (м. Тернопіль, 2008) я вперше почула вірші пані Оксани).
«Затишний, елегійний, із легким і симпатичним модерністським флером – поетичний світ Оксани Васьків» – пише у передмові Анатолій Дністровий. І справді. Ця прониклива поезія – ще й компроміс між традиційною та експериментальною естетикою. Тут присутні почуттєвість без фальшу, вишуканість без претензійності, пафос без вимученої патріотичної риторики. Вірші поетки живі й хвилюючі, напевно ще й тому, що акумулюють ніжні й лицарські відчуття кращої частини покоління двотисячників, покоління, що виросло за незалежної держави.
«Про початок доби сповіщає годинник із ратуші // І дзвіниця костьолу нанизує зорі на шпиль»: домінуючий мотив збірки – щира апологія Львова. Помітно, що Львів для пані Оксани – тема заповідна і на більшості віршів лежить відбиток львівського шарму. Їй вдається нелукаво й відкрито вловити й передати справжність атмосфери рідного міста, особливого тим, що аромат місцевого колориту настояний на західноєвропейських впливах: «Серед цих барокових мережив, // Серед цих сецесійних тенет... Серед цих таємничих позначень, // Серед цих ренесансових стін... Серед цих еклектичних консолів // І надщерблених каріатид... Чи помітив хто-небуть відлюдне // Місце в місиві стилів століть (підкреслення моє – Т. Д.), // Де, розклавши старенький етюдник, // Одинокий художник стоїть?». Урбаністичні картини-замальовки насичені метафорами, до яких треба звикати, в які треба вслухатися, вдивлятися, вживатись. Численні лапідарні образи міста, архітектурні пейзажі-роздуми, найбуденніші ландшафти – все це надихано щирим і вільним від зайвої риторики мистецьким поглядом. Ось, наприклад, якими точними, і в той же час, незвичними штрихами поетична уява і фантазія авторки прагне спіймати живу мить, відтворити деталі в їх незахапаній, незайманій свіжості: «Сутінки міста – солодкі фіалки у цукрі... Міддю розлитою зрошує вечір вулиці... Жовто розчинено мокрі балкони // В оковах бузкових ... дотикаються швами колії різноколірні площі-клаптики жменя ґотики жменя голубів в гостроверхім повітрі Кракова... Крайлезо обрію розтяло серпень // На тілі неба багряніють шрами... надвечірнє повітря густе, // наче липовий чай, // розчиняє в собі // рафінад промислових околиць».
Як доводить аналіз лірики О. Васьків, вона є поетом інтровертного типу, бо через свою поезію розкриває власне єство, простежує й фіксує найтонші нюанси несилуваного, рухливого, пульсуючого, у проблисках і рефлексіях настрою і/або стану на рівні підсвідомого: «Є слова, котрі можна казати лише уві сні, // Для буденних розмов їхні смисли занадто прозорі, // У мовчання пірнаю... Кожен з нас у собі, я собі це постійно повторюю» – поетичні зізнання поетки вельми красномовні!
Тексти віршів збагачені звуковими алітераціями, котрі, в свою чергу, викликають незвичні асоціації: «босоніж-спросоння-дорослими-осторонь-просторі». Фонетичні зв’Язки (мені простіше сказати – інструментовка) підкреслюють внутрішні зв’язкИ речей намальованих: «Ґострі вилиці вулиць, ціловані ніччю... Незнайома й крихка кольориста кераміка моря... Синім снігом застелить // Сьогоднішній шлях...
Оксана Васьків – романтичний філософ ( «переміна сезонів завжди означає межу... є скелі теплі й пласкі, і кожна має свою безодню... Від розмови про вічність сьогодні, мабуть, не втекти... Промовчу запитання – а що таке відстань?) і що найпривабливіше – іронічний: «рослини, пахощі, звуки, буття поруч-обіруч, пилюеа врешті-решт, всі ці подряпини та комарині укуси, котрі прийнято називати літом... Поки стежки, наче змії, пірнають у верес, // Вересень чинний хіба що лишень на папері... ця купальська ніч занадто довга, щоб шукати цвіт папороті».
Я прочитала збірку поезій Оксани Васьків із почуттям художньої радості. Її інтимність, котра перехоплює дух, динаміка й рух мислення, і водночас, стислість вислову, природні й, головне, сучасні. Шлях пізнання й самопізнання – це, насамперед, шлях високої відповідальності душі. Він є найтяжчім, але найнеобхіднішим для обдарованих натур, котрі переймаються проблемами пошуку сенсу творчості та мріють про ориґінальність і досконалість своєї поетичної манери.
На стінах – таємні позначення
Кириличних літер відсутність
З побачень усіх непобачених
Снується найближче майбутнє
А поки – цитуємо з пам’яті
Теперішніх класиків фрази
І сходять над вікнами кам’яниць
Зірки зі століттями разом.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Цвіркун на палімпсесті

Володимир Лис. Століття Якова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 240 с.

Прозаїк з міста Луцька Володимир Лис – багаторазовий призер «Коронації слова», а цей роман – переможець конкурсу «Гранд-Коронація Слова-2010», що зайвий раз підтверджує майже аксіомне – трагічний досвід соціальних катастроф і потрясінь національної історії досі є для митців джерелом, котре дотепер невичерпане (хтось із сучасників іронічно зауважив: у нашої літератури одне майбутнє – її минуле).
Дійсно, це хороша історична сучасна проза. Так, я не обмовилась, бо, на мою думку, сучасним можна назвати все, що пишеться сьогодні й про все на світі (майже за М. Цвєтаєвою – «сучасність – не дочасність, а всечасність»), але обов’язково – непересічно, нешаблонно, не за готовим стандартом, хай і добрим! Наратив письменника В. Лиса перетворив національну історію 20-го століття в матеріал для художнього і філософького напрацювання, з додаванням романтичного, пригодницького, з присмаком містики й міфології.
Головний герой Яків згадує прожите життя. Саме поважний часовий люфт (Якову доходить 100 років!) дає можливість реально усвідомити пережите. Плинність подій з глибин пам’яті письменник подає хронологічно ( юність, зрілість, старість), проте часопросторова організація тексту скоріше ґотична, ніж традиційно лінійна. Через вертикальний зріз епохи, що оголює наскрізні, стрижневі цінності людського життя (Бог, Істина, Добро, Краса тощо), письменник актуалізує історію життя Якова скоріше як почуттєву, ніж подієву; як метаісторію, котра оцінює події, передусім, з точки зору моралі. Текстологічна модель роману втілює концепцію «безперервного рукопису»: розповідь, що вільно, майже поковзом, перетікає з одного часу в інший – гармонійна інверсія форми й змісту, коли зміст вибудовує форму, а форма тримає зміст.
Багатошаровий лексичний лад тексту слугує основою мовної конструкції романа. Від автора – мовний стиль межово-традиційний (нагадує мені блискучі сторінки прози Володимира Дрозда): «І ось тепер у суцільній темряві, вона відчула, як до спальні щось влетіло. Воно було велике, хоч і безшелесне. Воно покружляло довкола широкого ліжка й зависло над нею... до кімнати, до спальні їхнього жаского кохання, залетів навидимий чорний птах Він був справді невидимий, але Зося чула, зримо відчувала його присутність. Птах завмер, широко розставивши крила. Він дивився – це теж знала – кудись убік, а Зося тремтіла й боялася, щоб не подивився на неї. Бо відала: тоді він стане зримим, видимим, а невидимим чорним птахом стане вона сама».
Типові діалектні «перли», котрими розцвічена мова Якова: «їден, куперація, зновика, пощитала, фершалка, дохтурка, не тра, зара, типерка, тильки, влюбетися, заштрик...». А це приклад діалогу між росіянкою Альоною та дідом: « – Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполнє бил мачо... Тебе сколько сейчас? – Дев’яносто штири було, – зітхнув Яків. – Дев’яносто п’ятий іде. – Йолі-палі, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковськой бітви. Да... Мнє би половіну твоєго протянуть...». Мова польки Зосі – «як же швидко скончило шє наше щєнстє, муй коханечку...». Розумію, що у ворожому, байдужому світі можна зберегти себе тільки тримаючись за своє, рідне. Але чи ж виправдовує себе це буквальне, фотографічне копіювання рідної мови персонажів у художньому творі? Воно додає яскравості, та, на мою думку, більше штучної, ніж природної. От і я, читаючи роман, не раз ловила себе на думці, що цей лексичний «вінігрет» заважає мені сприймати суть того, що відбувається.
Усе минає, та не все забувається. У свій час Шарль Бодлер назвав людську пам’ять палімпсестом, що створив Господь. Пам’ять столітнього Якова – універсальний і найповніший палімпсест, відтак, його образ, створений самобутнім прозаїком Володимиром Лисом, є яскравим втіленням живих сил людської натури, невичерпності природних ресурсів людини, підкресленого життєвого оптимізму, про що яскраво свідчить й літературне обрамлення тексту: за мотто слугує хоку невідомого японського поета ХVІІІ ст.: «Чуєш, як грає цвіркун?.. // Слухає небо крізь ніч // Серце комахи», філософським відлунням якого закінчується роман – «Можна типерка уже й умирати, – подумав Яків, коли син скінчив говорити. – Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Образ хлопчика з янголів

Олександр Смик. Україна в мені. – Тернопіль: Джура, 2010. – 164 с.
Олександр Смик. В любові переможених немає. – Тернопіль: Джура, 2010. – 156 с.

« Десь у храмі плаче фреска...»

Ще якихось двадцять років тому ми жили в іншому часі. Феномен творчості письменника, журналіста, громадського діяча Олександра Смика – прямий приклад того, як недавня наша історія складно й щільно пов’язана зі сучасністю. Сьогодні вже не видається випадковістю, що саме художня інтуїція поетів, бардів, менестрелів першою вловила живі тенденції різкого повороту суспільного розвитку. Наприкінці ХХ століття нас очікувала нестримна навала нечуваних раніше пісень, в яких звучала заборонена не так давно правда життя (як приклад – творчість Булата Окунджави, Володимира Висоцького та інших).
Пісенний вияв поезії закономірний, він має свої традиції й різноманітні форми. Витоки цієї творчості йдуть від жанру міського романсу, його ліричної сповідальності, відвертості. Але соціальні мотиви пісенних монологів О. Смика додали до цього жанру особливий зміст, адже пісня доступніша за поезію, бо тут працює емоційний вплив виконавця на свідомість авдиторії, до якої треба достукатись, яку треба збудити, намовити, завоювати і підкорити: «Немає праведних // В пошані тільки сильні // А сильні проштовхалися в святі».
Автор працює у царині слова цілком самостійно, скомпонувавши вірші у збірках на свій лад, не оминувши жодного твору. Чи втрачають щось головне його пісні при публікації, чи, навпаки, зберігають – це питання дискусійне. Такі поняття, як «вуличне», «неофіційне», «майданне» здавна існують в естетиці. На мою думку, Олександр Смик наповнює їх реальним змістом, бо розповідає про життя маси, стає виразником її потужного багатоголосся. І хоча в опублікованих варіантах пісень неминуче зникають дорогоцінні слухові відтінки, нюанси природного голосу, що ювелірно шліфують інтонаційну побудову рядка, у текстах майже завжди присутня авторська драматургія – якимось одним словом, а чи штрихом, поет міняє традиційно незмінний приспів, забирає словесний повтор. Поет живе у вірші так само імпровізаційно, як у виконанні пісні. Він шукає і знаходить моральну гармонію, виявляє кореневий початок народної душі й мови, зберігаючи здоровий глузд там, де його апріорі не могло бути раніше.
Не вірте, що поезія – слова.
Це справжнє омовення після зливи.
Вона як наречена і вдова,
У білому і чорному вразлива...
... Тут не злукавити
Тим паче, відійти,
Не поступитись порятунком мілким...
Поет підзвітний Богові.
І тільки.

Олександр Смик висміює нечасто, але гумору, іронії не оминає. Він не глузує, не знущається і навіть не осуджує. Хоча судить: «Колись Дедали // а тепер дебіли // дедалі і дедалі // більше...». Судить людей, котрих бачить наскрізь у їхньому минулому й теперішньому, їх подвиги і гріхи, невідповідність самооцінки і реальної значущості. Його гумор не що інше, як другий смисл, котрий потребує напруження розуму і пропонує кілька варіантів розгадок. Ці вірші багатозначні. Як відомо, сміх – то сигнал людського сближення. Сміються рівні. Але сміх і драматизм поет не розводить по різні боки буття. Тому в його поезії природно сусідять трубадурські вірші: «Білі гуси» та «Брехня жалілася брехні» з іронічними інвективами: «Круки над Україною, круки», «Пора» та іншими.
Поезію О. Смика приймають і розуміють люди різного віку, соціальних прошарків, рівнів та фаху. Чому? На мою думку, митець багато знає про життя інших людей, і це його принципова позиція – знати. Його поезія надзвичайно багата на деталі, що з часом тільки зростають у ціні. Тому, прогнозую, кожне наступне покоління знайде у віршах поета правду свого досвіду, своїх переживань і думок, котра так відверто і ґрунтовно зафіксована й збережена у його поетичному слові: «Націє за себе помолись // Націє згинатися доволі // Наречені обранцями долі // Ми одне із одним відбулись».

Українська еротична поезія – незаперечний факт, явище, котре свідчить про те, що українські поети, хоча і не створюють її наново, але відозмінюють і перетворюють на реальність. Поет О. Смик – один із творців української еротичної поезії: «Я чую // Коли падає сльоза // чи затихає // десь далеко серце // Коли на світ // З безвиході здається // Хустинкою хтось очі пов’язав». Він шукає і знаходить гармонію там, де здавалося б, її нема. У своїх любовних поезіях поет виступає як актор, котрий грає багато ролей. Але насамперед, їх творить alter ego автора. Поетична свідомість продукує художні образи, що прагнуть оприлюднення, спираючись не тільки на талант автора, а й на традиційні для української еротичної поезії взірці (П. Тичина: «Зоставайся, ніч настала, // Все в тумані-молоці, – // Спать мене поклала Тала // На дівочій руці»; М. Рильський: «У темній гущині її я наздогнав»; Д. Павличко: «Вона лежала навзнак у траві»; В. Стус: «Поверни мені ніч, // хай і крадену – нашу»; І. Андрусяк: «Я ненавиджу цю істоту // цього теплого м’яса кусень»; В. Герасим’юк: «Я згадую, як ти засинала, // як прокидалась – // і мені перехоплює подих... // – А все інше – вірші.»).
Лірична поезія О. Смика впровадила у пісенний світ приватну психологію поодинокої людини. І в темах особистісних, інтимних поет виявив свою самоцінність, котра на цьому плацдармі належить всім і нікому окремо: дещо традиційне видобуте назовні, щоби нагадати і вразити тим, чого ще не було.
Коли одягнена у свіжу наготу
Ти підіймаєшся з росистої постелі
Я завжди пізнаю в тобі оту
Змальовану великим Ботічеллі.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

З іншого боку дзеркала

Олена Чернінька, Юлія Чернінька. Моя остання надія, або Хутір розбещених душ. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010. – 228 с.

Книга, про яку йдеться, вийшла в одному з найактивніших і найуспішніших видавництв регіону. Роман – прозовий дебют молодих львівських письменниць (чарівні панянки – рідні сестри). Композиція книги – шість глав гармонійно обрамлено коротким прологом та напівсторінковим епілогом. Сюжет складено з численних життєвих історій, котрі відбуваються «у старовинному та безсоромно красивому місті Л.». Вони, ці окремішні історії, між собою переплетені, бо пов’язані спільними подіями і героями, котрих у книзі чималенько. Персонажі підкреслено карикатурні, але комізму, як такого, читач не відчуває, скоріше – огиду й обурення від споглядання зворотного боку життя «у «старовинному та невимушено красивому місті Л.». Це споглядання нам дискомфортне, зручно і звично робити вигляд, що все «тіп-топ»!
Два героя з, так би мовити, протилежного, позитивного табору, виконують концептивну гуманістичну функцію противаги чисельному негативу: «...літній чоловік відклав олівець та озирнувся довкола. Мефодій, а зрештою просто Фодик, сидів у літній кав’ярні «Казки Великого Відня» й обмірковував тему сьогоднішніх роздумів, що їх переносив на папір. Його мрії, на думку пересічного слухача, здались би не просто утопічними, а божевільними. Проте це були його мрії, і Фодик поставив собі за мету будь-якими шляхами втілити їх у життя, створити свій світ». Що ж то були за мрії? Віднайшовши шлях у паралельний світ, Мефодій узяв на себе роль новітнього Харона. Проте на відміну від свого міфологічного попередника, він сам вибирає жертви, й оцінюючи їх земні «діла», виносить звинувачувальний вердикт – подорож на хутір Х.: «Фодик прийняв рішення взяти на себе роль чистильника та карателя, розгрібаючи лайно, що накопичилось у душах людей. Його, можливо, нелюдська, ритуальна, майже стерильна жорстокість набирала обертів та полягала у визнанні пересічними жителями міста Л. своєї вини за спільництво, лицемірство, бездуховність». Додам до цього переліку вбивство, зраду, перелюб...
Що то за загадкове місце – хутір Х.? Фантазійно-артистична уява письменниць створила проект ідеального пекла для злочинців, яким на землі не повинно бути місця: «Це інший вимір, це інший бік дзеркала... Він коло нас, і його мешканці приречені на вічне та нікчемне життя, яке здобули собі самі». Опис ритуалу зустрічі нових жителів хутора Х. нагадує буфонадний паноптикум, де панують страхітливі істоти – потворні ґноми (до слова, наявність ґномів-карликів – майже обов’язковий атрибут сучасної фентезі-літератури).
Домінік («... чоловік – молодий та гарний. Його блакитні очі були ніби із самісінького неба, бо здавались аж надто неземними») – це персонаж, котрий уособлює есхатологічно-філософське credo письменниць, які за своїм віросповіданням (судячи з тексту книги) є правдивими християнками. Тому цей образ створений на взірець ікони, молячись до якої наші душі світлішають, очищаються від суєтних думок, прагнуть спокутування й прощення. Він, Домінік, не говорить, а рече, промовляє («Бога не треба боятися. Його потрібно тільки любити... Знання – це шлях до еволюції людства... Бог – це любов. Істину знатимуть тільки обрані Богом... Релігій багато, а Бог – один»), тому насамкінець оповіді про події, що відбулись «у затишному... невимушено прекрасному місті Л.» доречно «звучить» «Реквієм» В. А. Моцарта. Остання строфа тексту нарешті відкриває таїну імені героя: Requiem aeternam dona eis, Domine –Вічний спокій даруй їм, Господи...
Фінал твору очікувано трагічний. Зграя озвірілих людей вбиває Домініка на очах майже збожеволівшего від побаченого Мефодія. Нотатки зникли: « Жодного речення. Так, ніби й не було там ніколи нічого написано... Шарпнувши зошит, він одним махом закрив його. Одиноке сиве пір’ячко вилетіло з зошита, покружляло біля нього, мов у якомусь лагідному танку, і чемно впало до ніг...» – все, що лишилося від Домініка на Землі...
Мова авторок роману невигадлива, проте надзвичайно виразна й жива. Іронічність, якою просочений текст, гадаю, теж не випадковість: « Вірші були гіршими за посередні... ...стіни Будинку культури, що знали, мабуть, іще Леніна... Обраними (на ґастролі до Польщі – Т. Д.) виявлялись лише ті співачки, чий апарат працював краще – як голосовий, так і генітальний... Номери (в готелі – Т. Д.) були середньої паршивості».
«У шалено прекрасному та стародавньому місті Л.» народилась талановита книжка – майстерна стилізація у манері майданних театрів ХVІІІ-ХІХ століть та італійської commedia dell’arte, де, на мою думку, прозоро проглядається творче, ориґінальне, самостійне використання естетичного досвіду світової художньої культури. З іншого боку, я вбачаю у дебюті львівських письменниць типово нетиповий приклад національного варіанту постмодерної прози, де максимально підкреслено зовнішні характерні ознаки нашого часу – епохи безладної, втомленої, ентропійної культури, панування у мистецтві естетичної еклектики, здрібнення світоглядних релігійно-філософських уявлень про Всесвіт і наше місце у ньому.
Одним словом – «епохи загниваючого процвітання»!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Раїса Плотникова. Обличчям до полум’я

Раїса Плотникова. Обличчям до полум’я: Романи та новели. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2010. – 384 с.

Ув останню в часі книгу письменниці Р. Плотникової увійшли романи: «Обличчям до полум’я», «В яру згасаючих зірок» та сім новел, сюжети яких вихоплені з життя попереднього та сучасного поколінь. У творчості письменниці нема нових для української літератури тем, але виважений досвід європейської філософської думки спонукав авторку розмірковувати над сутністю зла і оприлюднити власне, вистраждане, виболене ставлення до цієї проблеми. Стилістично письменниця полюбляє поєднання фольклору з фантастикою, реальності з химерою. Р. Плотникова поклала собі за мету боротьбу словом зі злом у будь-яких його проявах. Осмислення зла з точки зору сутності та суєтності сучасного буття, свободи у широкому розумінні цього слова – це планида незалежних, мужніх, вольових художніх натур. Звідси йде помітна у творах письменниці галерея стоїчних персонажів: Наумчик, Ривка («В яру згасаючих зірок»); Михайло («Обличчям до полум’я»; Жанна (новела «А дощ прав...»), художник-бомж (новела «Лабіринт для Мінотавра») та інші.
Сюжет романа «Обличчям до полум’я» (спочатку був опублікований у журналі «Дніпро», 2009) рухається по гуманістичних руїнах сучасної епохи, де панують, з одного боку, духовна ницисть, немилосердність, аморальність, обурливе беззаконня, а з іншого – образлива байдужість, безпомилкова «мояхатаскрайність», нестерпна безсовісність, та попри все, незбагненно невичерпна потреба людського духу відроджуватись. Головний герой Михайло – людина, котра знаходиться усередині цього потоку. Його не влаштовує стан несвободи, душевного пригнічення, невпевненості у майбутньому, але й боротьба за свої права коштує йому здоров’я, спокою, благополуччя. Усі протиріччя між партнерами розв’язуються за допомогою револьверів, і що неприємно усвідомлювати – читацька спільнота до того поступово звикає. У книзі, як на екрані, відображено картину внутрішньо дозрілої політичної катастрофи, і таким чином, передбачено-попереджено нас, сучасників, про реальну можливість виняткової граничної ситуації, що насувається на нашу країну. Філософська універсальність порушених у романі тем помітно підкреслена, адже універсальним є те, що завжди сучасне, завжди актуальне.
Творчість Р. Плотнікової є своєрідним синтезом історичної і сучасної тематики. Специфіка композиційної побудови, певною мірою експериментальної, з асоціативними переходами від теми до теми, від епізоду до епізоду, від портрета до портрета, часто без проміжних ланок часової послідовності, грунтується не так на звичній оповідності, як на самовияві персонажів. Дію рухає поглиблене протистояння між ними, і це вводить читача в саму серцевину подій, у людські долі та душі, крізь які пройшла війна. Внутрішня контрастність – основний структурний принцип побудови твору, а ефектний композиційний прийом кадрування, як у кіно, дає можливість спресувати минуле й сучасне в єдину цілість.
Є в мене й зауваження. Спрощує назагал добру мову («Цьогорічна забрьохана грязюкою й туманами весна стонадцять разів поверталася назад, щоб таки нарешті оклигати, увірватися, урізатися в холодні подихи півночі нахабним палким вітровієм і прохромити гострим промінням Ярила сіряву міжсезоння») часте використання одних і тих самих висловів (« ловить витрішки», «висмоктувало із серця останню надію»), Неприємно «дряпають» вуха вислови на взірець: «не мав жодного відношення» (мало би бути – «жодного стосунку»), затерті до блиску банальності («комар носа не підточить, цю школу вже не раз проходив» і дещо подібне інше.
Завершую висновками, хоча і не наполягаю на них. Проза Раїси Плотникової, з одного боку, традиційно реалістична, адже письменниця узвичаєно змальовує довколішнє життя, а з іншого, сторінки її книг – яскраві взірці модерного письма, що озиваються алюзіями про блискуче письмо В. Медвідя, Є. Пашковського, В.Шевчука. Відтак стиль письменниці не хибує на перекоси (або про «що», або «як»), є гармонійно витриманим й у певному сенсі канонотворчим. Прикро, що регіональні видавництва працюють з мізерними накладами, і складається враження, що справді якісної літератури в Україні обмаль. Прозова творчість письменниці Раїси Плотникової – яскраве тому заперечення.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Червоне вітрило поезії Мар’яни Савки

Маряна Савка. Тінь Риби. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2010. – 64 с.

Від часу, коли в античній філософії з’явилася категорія «логос», поклоніння слову стало спокусою, котра завжди переслідує людство Збірка, про яку мова, визначає саме цю філософську категорію особистості Мар’яни Савки. Власне, саме у колі високої напруги між полюсами натури і культури і можлива її поезія, котра демонструє всі ознаки окремого, самостійного явища, чи течії (як завгодно), і механічне складання/додавання естетичних чи етичних ознак тут мало що важить.
Більшість людей нашої епохи, епохи поствавілонського абсурду, коли все перемішано: дорадянське, радянське, пострадянське, – інтимофоби, котрі бояться будь-яких контактів: фізичних, внутрішніх, душевних, для них потрібні якісь інші форми спілкування. Людство потребує уваги, найперше, до своїх проблем, і саме поезія перетворюється на терапевтичний засіб лікування психологічних травм. Поезія може згуртувати націю.
Високохудожні тексти М. Савки несуть читачеві складний і багатий смисл. Шматки необробленої реальності абсурдні, але абсурд для поетеси не мода, не декорація. Із хаосу і випадковостей раптово народжується дещо, виповнене цільності й точності, ритмічної організованості, і виникає напруга, що аж дзвенить від повноти і наповненості смислом. Це основна підвалина світовідчуття поетки, єдино можливий спосіб осмислення навколишнього світу, коли свідомість легко міняється місцем із підсвідомістю, створюючи нову реальність.
Ранки вологі й сизі пропливають ескізами,
А ти із злидотою (тою) мусиш мати до діла.
Та думки усе прибувають, із паленими візами,
І вимагають в тебе хліба, житла і тіла...
... Хто я? Здригнувшись тілом, креслиш знаки питання
Пензликом по коліні, пальцями по мольберту
І залишаєш для себе час на не-повертання,
І заклеюєш небо усередину конверта.

Утаємничена у світ настроєвих почуттів, поетка конструює особистісне бачення-мрію власного життя – жити на березі моря. Душа поетеси – у пошуках моря. Мар’яна Савка народилася на Тернопільщині, наразі проживає у Львові, звідки до моря далеченько. Але не думаю, що саме географічне марення головує у цій збірці, хоча мотивів, пов’язаних із морем у книзі доста: «сто років без моря ... розсуваючи межі морів... у пошуках моря... понад морем туман, ніби збиті вершки... просто я мушля давня як море... заграва над морем паленіє як щоки від сорому... цілувались уранці // ротами солоної тиші – // як доказу близькості моря... двоє над морем // тонко світає // риба говорить».
Назва збірки висвітлюється попередніми цитатами як не спонтанна. Риба – дитя моря, і «дати рибі шлях до води» це те саме, що «дати морю вихід з пустелі, а чоловіку стежину додому... бо коли не прийме тебе берег, то море не схибить»; «Колискова», де зустрічаються «смішні острівні тубільці, що ловлять рибу в ріці...і «велика мама», що ділить «рибу під сонним сузір’ям Риб» – логічна кульмінація «рибної» теми!
У поетиці М. Савки є ще одне програмне слово – тінь. Власне, у назві збірки лексеми «тінь» і «риба» зустрічаються невипадково. В поетичному тексті фіксація часу і простору часто неможлива: вільне перетікання, перетин, де фактичну подію не відрізнити від спогаду про неї, перевтілення-переплетення програмних слів розчинені у простороні культури: «Тінь рибини лягає на карту // розсуваючи межі морів // забираючи в суші // причали // човни //і приморські базари // повні свіжих лангустів // цинамону // арабських циновок // і цікавих очей //що висмоктують сутінь // висновують сіті // для тих хто невпійманий // на одному з прилеглих світів // я вилежую тінь // розсуваючи лікті //занурюю руки в пісок // як у тісто // віднаходжу найменшого бога // із діркою // замість третього ока».
Мар’яна Савка – художньо зріла особистість. Її поетична харизма, на мою думку, – це притаманне їй усвідомлення меж свого «я», наявність власної позиції, вміння висловлюватись/виявляти життєвий і духовний досвід, зацікавленість іншими типами художньої свідомості, самообмеження заради творчого результату, за який не соромно, насамперед, перед власним сумлінням.
Поетичний погляд поетеси виявляє внутрішній зв’язок із енергією мови: «а ти б не зуміла // навіть брови підвести // бо стерпла уся // від чекання останніх слів // а Він перейде попри тебе // і мовить сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив».
Манера висловлювання поетеси – в основу зображення дійсності покладено почуття: пристрасть, волелюбність, насичене духовне життя і, відповідно, мова жива, емоційна, вишукана, багата на тропи, риторичні звороти. За поетикою М. Савки стоять об’єктивні реалії, життєвий і моральний досвід, психологічний матеріал, певні суспільні ідеї тощо. Вони сконцентровано являють характер образного мислення поетеси, віддзеркалюють не лише індивідуальність пера, а й національні підвалини її художнього мислення.
У поетеси метафора має смислову цінність і новизну, бо вона підкреслює нові відтінки, нові сторони, нові моменти: «стерпла уся // від чекання останніх слів // (...) сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив». Рух думки – це завжди смислове оновлення, що активізує читачеву здатність до асоціацій: «питиму їстиму // хліб і вино // виловлю істину // виорю дно // істина істинна // у простоті // боже // у радості // всі ми // святі».
Інтровертивна поезія – це завжди інтуїція, у чомусь аномальна, навіть патологічна. Можливо, прозріння? Прихована, але безсумнівна сповідь перед світом. А чи цікава вона пересічним співгромадянам? Гадаю, що не всім. Але в тому й річ, що так воно й повинно бути. Елітна поезія не для всіх. Вона – для еліти. Інший бік питання, що еліти залишилося у нашій державі вельми мало, майже одиниці. Шукати, хто в тому винний – не справа поетів. Їхня справа – писати, творити, створювати нові реальності, поетично перетворювати світ. Надія бути почутим – червоне вітрило Поезії.

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

На розпутті велелюднім . Новели Богдана Мельничука

На розпутті велелюднім
Новели Богдана Мельничука

Усі ми – діти вітру.
Вітру часу.
Вітру пристрастей,
Вітру забаганок.
...Тільки б не стати перекотиполем.

Письменник Богдан Мельничук – представник покоління перехідної формації, письменницька зрілість якого збіглася з початком третього тисячоліття, з часом змін літературних канонів, що позначений протистоянням минулого й новітнього. Як творча особистість із новим обличчям, Б. Мельничук усвідомлює потребу максимальної консолідації інтелектуальних сил, щоби пришвидшити цей процес та послабити суперечності між духовністю і реальним життям, котрі дедалі збільшуються. У цьому контексті його творчість продовжує й збагачує найкращі традиції української літератури, яка завжди обстоювала гуманістичні цінності, ідеали незалежності та ідентичності українців як самодостаньої європейської нації.
Досвід світових культур пропонує свої моделі літературного і культурного самовизначення. У різні епохи, як відомо, в літературі домінували різні жанри: епічна поема, антична драма, римська комедія, містерія, хитрунська новела, бурлескна поема, ліричний вірш, роман, нова драма і комедія, кінематограф, розважальне шоу. Як і дві тисячі років тому, так і тепер, наявне протистояння добра й зла, перетворення світу, а цей процес потребує актуальної літератури. У такій ситуації жанр короткої прози знову виявляє себе якнаймобільнішим, якнайчутливішим до сучасних проблем. Багато важать особа автора, його світогляд, спосіб психологічного та емоційного відчування «духу часу», котрий містить у собі сукупність питань, що нині тяжіють над суспільством, зачаєні мрії і прагнення, одночасно ховаючи вибуховий матеріал. Збірки оповідань, новел українські письменникі пишуть, успішно видають. Чому? Причина, на перший погляд проста, на поверхні: мобільний час потребує мобільного жанру, довгі романи нема коли читати, та й, підозрюю, нема коли писати. Але якщо говорити серйозно, витоки цього явища, безперечно, – в українській письменницькій традиції.
. Жанр новели, невеликої оповіді – дуже давній жанр. Ним послуговувалися ще письменники древності (Апулей, Дж. Боккаччо), середньовіччя (П. Меріме, Е. Т. А. Гофман). Українська література зробила вагомий внесок у світову новелістику. На рубежі ХІХ – ХХ ст. українська мала проза стала явищем європейського масштабу. Плеяда талановитих новелістів – М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина, В. Винниченко, М. Яцків, О. Маковей, Т. Бордуляк, Б. Лепкий, Л. Мартович, М. Хвильовий та інші, можливо, не такі відомі, але не менш цікаві письменники стрімко розширювали естетичні обрії українського письменства, утверджували нові стильові напрями. Їхню творчість ґрунтовно дослідили українські літературознавці, тому повторю найсуттєвіше: В. Стефаник – загальновизнаний творець експресіоністичної новели, прикметними рисами цілковито новаторського стилю якого є стислість форми, психологізм, зовні прихований, але глибокий внутрішній ліризм і драматизм, загострене світобачення, бурхлива реакція на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини та розпад духовності. Реалістичне перо Б. Лепкого поєднане з неоромантичним, і його новели, порівняно з новелами В. Стефаника, «м’якими, вразливими і поетичними», мають «добре висловлений тихий меланхолійний настрій» (за І. Франком). О. Маковей – представник покоління з європейським літературним смаком, сформований під знаком гуманітарних цінностей. М. Хвильовий створив різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.
Писання новел для Б. Мельничука, є, на мою думку, своєрідним полігоном для випробування літературних ідей; це – животрепетна реакція письменника на сучасність, на важкий і суперечливий рух життя, що нагромаджує перед людиною трагічно-нерозв’язні проблеми.
Богдан Мельничук – тип синкретичного автора, його творчість різножанрова. На початках – він поет, у якого строфа-притча – це мистецтво, що прагне систематизувати життя. Автор володіє уніфіцірованим набором професійних навичок, майже кожен рядок – метафора, котра запам’ятовується: «Птахи // Продзьобують // Хмари. // Для // Сонця (...) На моє рамено // Присів // Листок клена – // Осінь // Простягнула долоню (...) Багато людей // Бажають // Відчинити // Хвіртку мого серця. // А я боюся протягів». Фактори нібито формальні – поетичний синтаксис поета, ритм, пов’язаний із часовими відносинами. Між рядками залишається багато несказаного, напевно те, що праглося висловити іншим способом, зокрема, у жанрі малої прози.
Новелістичний доробок Б. Мельничука порівняно великий. Перша його збірка – «Медузи» вийшла друком 1997 року. Потім були збірки «Пес і коралі» (1997), «О Над’я!, або Греки приїхали» (1998), «Вибрані новели» (1999), «Нові новели», «Професор і бичок Бамбурка» (обидві – 2002), «Скрипка від старого» (2004), «Яр» (2007», «Зламані мальви» (2010) та інші. У теперішній статті мова піде про збірки новел «Суд без суду» і «Зек, вождь і Гарсія Лорка», що 2010 року випустила у Львові літературна агенція «Піраміда».

* * *
В одну й ту ж річку
Не можна
Ступити двічі.
А якщо я пливу
Разом з річкою?

В епатажній смутній атмосфері сучасного постмодерну ми відвикли від спокійної філософської прози. Суспільство наше деґрадує, бо на грані духовної катастрофи. Про це щодня можна читати у пресі, чути в парламенті, у висловлюваннях політиків. В упадку театр, класична музика, кіномистецтво. Вічні моральні цінності – добро, віру, красу попирають, пропаґуючи насильство, порнографію. Невблаганно звужується, подібно до шагреневої шкіри, сеґмент художньої літератури, що розуміємо, як особливе мистецтво, суміжне з художніми відкриттями, здатними викликати естетичне потрясіння і в ідеалі спрямоване на творення шедеврів. Теперішній час – наносне, сміття; таке вмирає, тільки-но зникають злободенність, конкретна прив’язка до умов, становища. Обставини, особливості життя безпосереднього теж треба вміти втілювати, тільки, я б сказала, точніше і тонше.
За Яном Парандовським, сьогодні темою твору може бути все – від зірки до атома. Автор новел виступає і як філософ, і як історик, і як белетрист, і як майстер інтелектуальної новели, на котру так багата західноєвропейська література ХХ століття, хоча провести чітку демаркаційну лінію складно, бо ці іпостасі художника становлять внутрішню цілісність.
Аксіома: поки є література, її творці завжди зважатимуть на традиції. Це не означає повернення у минуле, це не означає, що треба повторити шлях попередників. Це означає – оцінити їхню працю, з’ясувати, що «звідти можна взяти». І – рухатися вперед.
Мала проза Богдана Мельничука пропаґує важливі цінності, а саме: віру в неминучість торжества моралі, великих істин, що заповіли нам ще праотці. Цікавий, захоплюючий сюжет, динамічна й напружена дія, струнка композиція, нерідко парадоксальний фінал – усе це зробило новелу улюбленим жанром Б. Мельничука, який у новелістиці не тільки опирається на традиції попередників, а й прагне внести у традиційну модель щось свіже й неповторне, тобто своє.
Судячи з ориґінальної манери письма, автор – тверезий реаліст і одночасно романтик. Він тяжіє до дослідження хворобливих зламів людської психіки, до вивчення тайників свідомості, в текстах є аура таємничості, зашифрованості. Складна психологічна партитура, в’язь натяків й алюзій висвітлюють основний філософський аспект – болісне усвідомлення нікчемності існування вхолосту за незвичайних задатків.
Новели Б. Мельничука – це частково зізнання на кшталт щоденника, частково розмірковування на зразок статті, частково оповідь на манір притчі. Це – суміш різноманітностей, котрі дають змогу оглянути домену цілого, що вислизає від жанрів певніших (роман, трагедія, поема тощо). У новелах є чітка композиція, ледь вловимий ритм, розклад, розмірність і разом із тим – момент мистецької гри, добрий смак до експерименту, пошук нового. Тексти Б. Мельничука – взірець ємності та стислості слова. Тематика його творчості – глибоке й достовірне розкриття життя сучасного суспільства, безжальний аналіз реальної дійсності, але не тільки.
Письменник – майстер історико-літературної студії. Нетривіальність текстів – у виявленні нових смислів, що вислизнули від попередників на багаторазово протоптаних шляхах. Богдан Мельничук не має страху, що його думка може загубитися серед чужих – вона й не губиться! Автор мало говорить від себе, уникає авторських відступів, не декларує свого ставлення до зображуваного, не виявляє прямою мовою своїх симпатій і антипатій – говорять, згадують, розмірковують його персонажі. Тому головні засоби письма – чергування монологів, діалогів, розмов кількох осіб, колоритних сценок із життя, інколи – коротеньких авторських ремарок. Речення стислі, тропів небагато, але вони влучні й виразні; винятково ощадливо добирає прозаїк художні деталі – єдино варті уваги.
Узагальнюючі зіставлення, переконливі через свою очевидність, у запереченні своєї парадоксальності, плекання законів гармонізації деталей та цілого, чуття міри, такту й доречності, принцип художнього відбору – ці слова можна вважати за формулу авторських пошуків: ніби все, як на долоні – але ж відкриття! Сюжет через назву незримо, ірраціонально перетікає у символічний план, узагальнюється прихована у слові таїна. Автор володіє способом типізації певних колізій, рис героїв. Абсолютний слух і блискуча пам’ять допомагають йому в творенні розмовних конструкцій характерів-образів, він точно моделює звороти, вирази своїх героїв. Можна впевнено сказати – створює широку галерею яскравих художніх типів.

* * *
Мальви
Горді, як українці.
Тільки
Українці
Більше згинаються.

Світ – суцільна драма, хаос, абсурд, який людський розум прагне подолати. У новелах із циклу «Меридіан крізь серце і село» тривожною нотою звучить тема загибелі села. Крізь ґротескові зсуви історичного та реально-сучасного, крізь витвори художньої вигадки чітко проступає протиставлення двох таборів – нових хазяїв життя і тих, за чий рахунок вони живуть. Новела «Зламані мальви» написана короткими фразами, переважно предметно-констатуючого змісту, що прагнуть «закруглитися», замкнутися на собі й взаємоізолюватись. У контексті – мальви – універсальна метафора народу в усій його багатоликості й незламності, а зламана мальва – символ активності зла, подолання котрого потребує мобілізації волі, духовних і моральних сил громади. Письменник попереджає – найжахливіше починається тоді, коли зло починає діяти: «...Увечері того дня в хатах на хуторі світилося допізна: люди обговорювали найголовнішу новину. Шамкали беззубими ротами, товкли протезами, висапували звістку вже у ліжку ... якісь нечестивці поламали мальви. Всі. На кожній садибі. Та ще й вилили щось на них. Мальви почорніли. Їх більше нема. Мертві... Бабці схлипували: – А що далі? Що з нами буде? Запитання висли в повітрі, чіплялися за верхів’я дерев, піднімалися до неба».
Хочу відзначити мистецтво назв. Яр – глибока довга западина у землі. А в серці людському? В душах, думках та вчинках? І вже тут закладено виразне зерно конфлікту, що розділяє душі людей, не дає їм поєднатися, порозумітися, стає причиною біди, горя, смерті: «Хати їхні – як сестри. Стоять одна навпроти одної, мовби вибігли на пагорби, щоб оповісти недоказане за стільки літ. Шиби навпроти шиб – наче очі в очі. Справа хата Якилини, зліва – Якова. А поміж ними – яр. На краях його сторожами біля садиб – покручені, як долі, груші». Два різні життя – де ж справжнє, котре в окремих митях підходить до щастя? Те, в якому кожну секунду живеш усім єством, а в іншому зовсім не живеш?: «Здогадувалась я… І давно простила… А тепер Бог тобі суддя… – перехрестилась Якилина. Яків ще схлипнув. Хотів вдихнути, та вже не зміг. Рука ковзнула по корінню, траві. Дряпнула землю. Тіло покотилося на дно яру».
Назви новел звучать як моновірші, в яких – реальний зміст (письменник вельми спостережливий!), мудра думка, народжена поетичною уявою автора: «Розчавлені вишні»
, «Чотири цибулини з Канади», «Осип і пісок»: «Найбільше, чого боявся Осип, – померти з брудними ногами … На слизькому пагорбі причіп занесло, він сіпнув трактора, і той упав на бік, накривши собою Осипа … Метнувшись із хати на крик, Кіндрат кинувся до лежачого трактора. З-під його колеса було видно тільки ноги Осипа. Із них скапувало свіже після дощу болото». Автор дивиться на світ через дрібні скельця окремих мотивів, без монографізму. Короткі твори, як правило, зріліші. На відміну від романної форми, де все подано у розвитку, в русі, канон жанру малої прози диктує відповідні засоби втілення задуму.

* * *

Довго живуть
Груші та…політв’язні.
Чи не тому,
Що покручені
Долею?

Богдан Мельничук – майстер форми, яку я назвала б афористично-притчевою. На трьох сторінках новели «Льох, а в ньому штирі» розгортається трагедія шекспірівського штибу. Батько зі сином, сільські п’янички, задумали вночі залізти в льох до сусідки, накрасти бараболі. Ключове слово – штирі: «У той льох, що посеред городу, батько із сином пірнули хисткою драбинкою. Роздивились. Якісь штирі стирчать із долівки і зі стін ... Методій чекав сина, аж поки почало світати. Потім узявся на штирці спинатися, до ляди діставати ... Штирі хитаються ... Удень не приїхав батько до лікарні – Ігор подумав, що старий похмеляється, байдуже йому до того, що синова нога штирями скручена. Ще й згадав, що у селі їх обох із батьком штирями прозивали ... Із ляди – трупний запах. Тіло Михтода настромлене на штир у долівці. Спиною впав. Цигарка до губи прикипіла».
Яскравим явищем письменницького пера Б. Мельничука є зосередженість на особистості. Особистість та її існування прийняті за єдину достовірну реальність, основу й відправну точку осмислення буття. А буття особистості, своєю чергою – протидія середовищу, в яке вплетене її існування. Як завжди, тут повно прозорої філософії, риторичних запитань, непрямих відповідей. І все це – у неочікуваній сюжетній композиції. Сюжет для автора – не самоціль, хоча у новелах доволі загадкових і страшних епізодів, що тримають читача в напрузі. Письменника цікавить передовсім те, що спонукає людей діяти й чинити саме так. Автор не завжди обмежується констатацією трагічних колізій сюжету, а прагне знайти позитивне вирішення, психологічно вмотивовано дати відповідь на кардинальні питання: як і для чого жити? Характерна в цьому плані новела «Грім, що не вдарив, або Біду під корінь». Два герої: він – злодій не за природними нахилами, а за обставинами життя, і вона – жінка, яка рятує його від неминучої загибелі. Фінал новели, рідкісний для Б. Мельничука happy end, залишає світле відчуття непереможності добра, уможливлює знаходження логіки, ладу, сенсу життя: «...Багрянів захід, коли разом поверталися до родинного села. Григорій ніс на плечі спорожнілу сумку, а в руках Палагни щось нашіптував букетик із різнобарвного листя. Воно тихим шерехом озивалося й під ногами, ледь бриніло на вітрі, що, розігнавши кошлаття хмар, майже втих. Гроза так і не зібралася, либонь, пошкодувавши обидва села: велике й менше. Розпогодилося, небо стало знову глибенючим, як і належить восени. А наступного дня селом пошелестіло: Палагна привела до хати приймака. Та ще й якого: вчорашнього зека! Що ж то воно буде? Що буде, людоньки?».
Творчість Б. Мельничука невід’ємна від загальної атмосфери оновлення літератури під впливом патріотичного руху. Звідси – посилення публіцистичних елементів, висока емоційність, сатиричні елементи. Найяскравіший приклад – події в новелі «Перед порогом, або Дорослі ігри з вогнем», тут б’ється пульс сучасності: « – І в мене, Пилипе С-сидоровичу, люди без роботи залишаться. Та що поробиш: с-сувора правда життя. Відходи виробництва. – Відходи?! – аж підвівся Білюк. Виструнчений, він був схожий на знак оклику. – Це ті люди, з якими і я, і, зрештою, ти життя прожив – відходи? ... Механізатор Петро – відходи? Столяр Семен – відходи? Свинарка Гафія – відходи? ... Ми ж перед образАми клялися дбати про їхню кращу долю. А тепер – відректися від них? Ні, поки мене ноги носять – такого не допущу!».
При винятковій художній виразності новели Б. Мельничука прості, але ця зовнішна простота не хистка, не поверхова й не малодумна. Це простота художньо рафінована, що виборюється небанальним художнім мисленням. Ця простота так само непроста, як життя.
Час у новелах прозаїка не існує як об’єктивізована даність, він вибудуваний людськими пристрастями, стражданням, радістю, і тому має відчутно індивідуальне начало.
Автор приділяє увагу не тільки фабульному викладові подій, а й розкриттю складних переживань героїв, котрі потрапляють у кризові ситуації; композиційний фінал обов’язково несподіваний, шокуючий, такий, наприклад, як у новелі «Вйо, мамо, вйо!..»: «Петро натягнув віжки. Коли піднявся на греблю від джерела, матері на возі не побачив. Зачекав хвильку, гукнув. У відповідь – тільки шум прибережного верболозу. Продерся крізь кущі до плеса. За кілька метрів між лепехою – мертвий лебідь вишиванки. Голова мамина – під водою. Сполохано кричать чайки. – Мамо! – крик аж до неба. Ноги грузли в мулі...». Звідси – цілісність враження та ефект, котрий справляють новели автора.
Нагадаю, що в кожній новелі є оповідач, наратор, і це теж особливості авторського стилю. Безперечно, збірки можна розглядати як своєрідний авторський монолог, поділений на окремі партії, довірені різним персонажам, котрі виступають носіями авторської ментальності, різних її аспектів і тенденцій. Утім, це цілком природна річ для інтелектуальної прози.

Від новели до новели одна картина людських доль змінюється іншою. З цього погляду вельми показові цикли «Історії провінційного міста», «Майже зоологічні новели», «І тоді вони подумали», «Моралинки» – контрастні, насичені всіма барвами реальності, дотепні й емоційні. Помітно гострішає критика нашого сучасного життя-буття і моралі, ми знаходимо психологічні оголеності й навіть певної двозначності оповіді з ускладненою і у чомусь хворобливою свідомістю. Напругу дії тримає внутрішній, психологічний конфлікт між людяністю персонажів та нелюдяністю життєвої ситуації. Письменник завжди – і це, безперечно, новаторська риса його новелістики, – не тільки змальовує суто історичні та соціальні реалії, а й прагне пов’язати їх із Природою, з Універсумом, філософськи осмислити людське буття.
Визначальним аспектом творчого почерку Б. Мельничука є те, що він тяжіє до образного типу мислення. Образ-поняття виступає у прозаїка улюбленим засобом і формою вираження думки. Звідси внутрішня потреба осучаснення історичних образів і мотивів, притаманне його текстам виразне історичне тло (цикл «Документальні новели»). Це не просто захоплення, а підвалини національного світогляду письменника і базованої на ньому художньої естетики. Принагідно зауважу, що однаковою мірою це проявляється і в драматургічних творах письменника.

* * *

Підтримувати
Людей треба.
Але не дуже
Важких –
Можна впасти самому.

Не можна оминути гумористичних та іронічних нот у художній стилістиці Б. Мельничука – ,,гумористичні пуанти”, за висловом критика Богдана Рубчака. До слова, це – визначальний принцип античної літератури, що йде від Петронія («Сатирикон») й Апулея («Метаморфози, або Золотий віслюк»). Гумор справді є активно діючим персонажем новел письменника – витончений, гнучкий та елеґантний. Кількома рядками автор афористично характеризує особу чи групу людей у їхніх найголовніших вадах, проникаючи в суть явища. Багато терпких думок письменника актуальні, як ніколи (цикл «Іронізми з натури»). І навіть більше того, можна за звичним спокоєм знайти таку собі особливу сатиру, об’єктивну, коли будь-який предмет вичерпується до дна, а це вже – від М. Гоголя. Яскравий приклад – події у коротенькій новелі «Хом’як» із циклу «Майже зоологічні новели»: «Із портрета він сходив за п’ять хвилин до того, як хазяїн клацне замком у вхідних дверях. Знав, що той не затримується на роботі жодної зайвої секунди. А раніше йти – боїться шефа. Тож хом’як не ризикував ні бути захопленим зненацька, ні марно чекати. Зійшовши з портрета, ... підходив до великого, від підлоги майже до стелі, дзеркала, причепурювавсь, особливо ретельно придивлявся до вусів, розправляв їх, пам’ятаючи, що хазяїн любить, коли вони настовбурчені». Стислості твору підпорядкована побудова: два головних персонажі, де другий – хом’як – портрети яких виразно змальовані кількома штрихами.
Але на чому б письменник не зосереджувався, він пам’ятає про мовну стихію. Високохудожні тексти несуть до читача складний і багатий смисл, поетичний погляд виявляє внутрішній зв’язок із живою енергією мови, вміння вслухатися в мову, як у музику: «Місто пливло у неводі пізнього вечора. Пругкими водоростями вигойдувалося під поривами пронизливого осіннього вітру гологілля каштанів... (новела «Аж сто доларів»); «Хуртовина клала навсибіч студені покоси, закручувала дротяні віхті, шмагала довжелезними батогами, дряпала обличчя колючими пазурами, запускала холодні клешні за комір...» (новела «Зек, вождь і Гарсіа Лорка»); «... ранньоспілий зимовий вечір уже викотив на Кудлату гору скрижанілий гарбуз місяця (новела «Сліди з попелом і калиною»).
У легкому куртуазному стилі написані новели з циклу «Батярські оповідки»: мистецтво діалогу з додаванням віршування, мотив культу чарівної дами, авантюрність, розважливість, кмітливість та гумор у всіх його проявах. Прогнозую, що певне балансування оповідача-батяра (читай – alter ego автора) на межі пуританськи дозволеного може спровокувати претензії до автора. Але, гадаю, симпатичним є те, що Б. Мельничук навіть не намагається претендувати на якусь діагностику явища; ми не знайдемо жодного натяку на знаки моральної вищості – є гра з читачем, як сюжетна, так і мовна. А можливо, це форма художнього бунту проти фальшивих моральних приписів, примусової регламентації людського спілкування? «Щоправда, черешні були гіркуваті» – ховає усмішку новеліст!
У такій грі помітні запас руху і бажання зіштовхнути дві протилежності – тільки одна може бути істинною. Темами новел є пульс нашої сучасності – сюжетна побудова та її несподівана розв’язка – закодована у слові мораль нашого буття. Це і в подачі образу, і навіть окремого слова, що висвітлює грань дії, подає цікавий ракурс поведінки персонажів. Наприклад, у новелі «Кактус на підвіконні...: «Такої в моїй колекції ще не було! Невисока, худенька, вона здавалася пушинкою, котра тільки на те й здатна, щоби підкоритися вітрові. Точніше, подібному до мене вітрогонові... Квартира – на першому поверсі. І ще – на підвіконні стоятиме кактус» (підкреслення мої – Т. Д.)
Привертають увагу короткі записи письменника, що мають назву «Із щомісячника 2002 року»: «Якби села отримували свої назви відповідно до того, що визначає їхню сутність, то утворився б такий сумний семантичний ряд: Бідняківка, Злиднівка, Убогівка, Обдертівка, Обмануте, Пограбоване... а найбільше, мабуть було б Вдовинівок і Пиячівок» («Серпень»); « Доводиться думати не про те, як жити, а про те, – як вижити. Це теж одна з трагедій нашого суспільства, бо сказане стосуються більшості творчих людей.» («Листопад»).
Ілюстрації Євгена Удіна, заслуженого художника України та Володимира Якубовського, давніх мистецьких побратимів Б. Мельничука – своєрідний відбиток «світу високого і низького», настрою і тональності текстів. Нетривіальність художніх вирішень, досконала графічна техніка, живі контури штрихів і бездоганність ліній митців, образність їхніх творінь, у котрі хочеться вдивлятися, розгадуючи їх глибину, вдало доповнюють загальне позитивне враження від збірок.

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Степан Сапеляк, представляючи читачеві збірку «Суд без суду», зазначив: «У цій марґінесній колісниці, на розпутті велелюднім, тягне свою тяж, майже з підземелля до вершин Василя Стефаника новеліст, естет, енциклопедист Богдан Мельничук, тексти якого відтворюють стан безпорадності персонажів у добу безпутньої свободи».
Якщо з небесного бачення цього шевченківського лауреата і нашого земляка перейти на земні реалії, то про письменника можна сказати просто – це автор, у творах якого відображено наше життя.
Богданові Мельничуку судилося стати одним із визнаних речників галицької новелистики, і, цілком очевидно, його творчість несе в собі духовні й художні цінності, котрі, оминаючи скороминущість моди, мають незаперечне загальнолюдське значення.

Якщо хочеш мати
Все в одну мить.
Не отримаєш нічого:
Квіти ніколи
Не розцвітають одночасно.

У статті процитовані вірші зі збірок поезій Богдана Мельничука
«Крапелини плюс» та «Нові крапелини» (обидві – 2002 )

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Філософія війни

Володимир Погорецький. Шураві: Поезії. – Тернопіль: Астон, 2010. – 80 с.

Крилатий рядок із трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» невипадково послужив епіграфом до моєї рецензії на збірку, про яку мова, адже поетичні візії-образи, що народжені різними поетами у різні епохи, викликали у мене схожі емоційні реакції: потрясіння!
Володимир Погорецький (родом із села Полівці, Чортківського р-ну на Тернопільщині) – поет, журналіст, видавець, головний редактор літературно-мистецького та громадсько-політичного журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ», живе у Чорткові, невеликому містечку на заході Подільської височини, а історично – на сході Галичини, тобто на перетині світоглядів і доль ( згадаймо, що Чортків якийсь час був обласним центром, коли Тернопіль після Другої світової лежав у руїнах). Про себе поет говорить скупо, без пафосу: «Народився, вчився, женився...». В. Погорецький – учасник бойових дій в Афганістані, кавалер ордена «За заслуги», автор і упорядник поетичних і прозових книг, зокрема, «Афганістан. Книга пам’яті. Тернопільська область» (2002), «Обпалені війною» (2009) та інших.
Як і чому народилась збірка, про яку мова? Її назва походить від «шураві» – так називали на афганській війні радянських солдат. І хоча поезії В. Погорецького навіяні не тільки цією війною, її мотив присутній майже у кожному вірші, котрих у збірці – 62. Поет щиро і щедро розкриває таємниці своєї душі, розрізаної навпіл болем та образою за змарновані роки свого життя і загиблих побратимів: «Кричать золотоокі мінарети // Руїнами священної стіни. // Не вбивці ми. Між нами є поети, // Яким гірчить присяга до війни».
Зосередженість на пережитому суттєво вплинула на лексику, образність, метафори: «Скровавлене літо над світом, як помаранч (...) у ряд шикуються гроби (...) Могили встали на диби, перекопала смерть підземні ріки... ... весь світ, неначе мертвий лебідь, стоїть і споглядає власний труп». Коли не вистачає слів, поет використовує власні новотвори: «Барву неба розвидень розплів // Ув озерцях-очах, серцеквіті (...) Сонцебрів’ям над горлом криниць // Запалали оґолені душі (...) Ось хмарочолля днів Господніх (...) Он пам’ять розпустила сиві коси // І котить понадсвіттям віз» (...) У небі густих білоднів (...) Раює день собі золотовіршем» (виділення мої – Т. Д.).
Філософське мислення В. Погорецького має всі ознаки сучасного неоднозначного погляду суспільства на події афганської війни та її страшні наслідки, за котрі заплачено життями хлопців, яких ніхто не спитав, а чи вони хочуть умирати ? Але у строфах читач не знайде прямих інвективних звертань до винуватців загибелі «мільйонів розхристаних душ», за поета це робить його Муза: «Страшно. А жменя іуд // Під рядна ховає проценти, // Сурми скликають на Суд, // Смерть розставляє акценти».
Наступна цитата, на мою думку, вельми характерний приклад сповідування поетом засад естетики модерну – творення художніх образів містить виразні риси сюрреалізму, тобто розщепленої реальності: «І божеволіють солдати, // Коли сміються автомати, // Шугають душі в позасвіття // Невінчані... (...) Автомати співають хором (...) Очі ненароджених синів». Кожен оксюморон, як нервовий експресивний виплеск: автомати сміються, співають, а стан божевілля – нормальний стан для солдат, які вмирають невінчані, бо ще дуже молоді! І під той регіт, а чи поховальний спів, їм ввижаються їхні сини, котрі вже ніколи не народяться. Моторошна картина!
Сакральність душебуття поета в атмосфері конкретики абсурду (адже молоде життя і смерть – речі несумісні!) змальована витонченими образами, що викликають в уяві пастелі, створені пензлем Небесного Творця, і, попри все, дарують надію зболеному серцю.
Весна всміхнулась до бджоли,
Лелеки сонце цвітом вкрили,
Воскресли стоптані могили –
Загублені хтозна- коли.

Коментарі (1)

Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Місячна фантазія у стилі модерн

Анна Багряна. Дивна така любов: Роман-соната. – К.: Нора-Друк, 2010, 208 с. ПК (Популярні книжки).

Анна Багряна – поет, прозаїк, драматург. У творчому доробку – 5 поетичних книг, роман «Етимологія крові», книга оповідань для дітей, лібретто до мюзиклу «Глорія», а також – оповідання, новели, драми. Твори перекладено багатьма мовами.
Роман «Етимологія крові» я вже рецензувала, тому повторю найсуттєвіше: розповідається історія життя-буття сучасної жінки на зламі двох систем. Безжальне дорослішання героїні, в принципі, не містить нічого оригінального, тут є і перший сексуальний досвід, і часта зміна коханців, що, в свою чергу, породжують втому, нудьгу й депресію, тобто повсякденна «суєта суєт» молодої жінки, котра переймається багатьма життєвими питаннями і вельми колоритно намагається їх вирішити. Героїня Ярка – інтелектуалка, сповнена передчуттів розкриття родинної таємниці, мандрує в Карпати, де й починається найцікавіше. Таємниця сусідить із таємницею, на таємниці сидить і таємницею поганяє. За авторкою, людські пристрасті не мають ні початку, ні завершення. І тут вона права: люди мало змінюються, вони просто одягають нові костюми і придумують собі нові помилки й нові мрії. Насправді ж, це – старі помилки і старі мрії. Цей роман (нагадаю – перший) відзначений премією «Коронація слова – 2008) і премією імені Олеся Гончара.
Будь-яка перемога додає впевненості у своїх силах, а це стимулює до нових звершень. Анна Багряна написала роман «Дивна така любов» під звуки «Місячної сонати» Л. В. Бетґовена. Авторка визначила жанр, як роман-соната. Мені – музикантові з класичною освітою, зізнаюся, було складно визначити пріорітети і творчі засади гармонійного поєднання у тексті царин Ерато і Евтерпи. Багато чого залишилося за лаштунками режисерського (читай – авторського) бачення ситуації. Але не буду сперечатися із письменницею, тим більше, що вона декларує свій духовний зв’язок із музичною сферою, як із найпершою ланкою людської відозви на Божественне слово.
Головна героїня – художниця Надія. Сюжет продовжує лінію першого роману – становлення героїні, як людини, як фахівця, як жінки, котра подорослішала у пострадянському суспільстві. Пошуки себе, пошуки любові, і нарешті, втрата і себе, і любові, що веде до згуби, бо героїня втрачає зв’язок з Батьківщиною, втрачає талант і кохання. Єдине, що рятує – музика – Образами, образАми, навіть, обрАзами, котрі тією ж музикою й виліковуються!
Анна Багряна – філософ. Зі сторінок направду цікавого роману вона намагається пояснити читачам (напевно, й собі також) щось вельми важливе. «Забагато зла у серці моєму щодня накопичувалося, і зло оте – у щось інше – негайно перевтілювати мусила, аби не самознищитися силою власного страшного. Так і картини нові народжувалися (...) Ніколи ніхто нікого не обдурить, бо нічого нікуди ні для кого не зникає ( ...) метафізична істина буття – проста і страшна водночас: минуле, теперішнє і майбутнє нероздільно, нерозривно співіснують у вимірі одному часовому, в одній малесенькій точці космічній. А відтак – ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього – насправді – немає. І ніколи ніхто нікого не обдурить...».
Отже, читачеві запропонована ще одна історія безталанної молодості. «Усе, що з нами трапляється, інакшим бути не може» – читаємо в тексті роману. Тобто, фатальність непереможна? А може, це вельми зручна позиція для героїні, котра виправдовує своє зневір’я, втрату моральних засад, безвільну покірливість і розгубленість віч-на-віч із реальною дійсністю?
«Чим тепер – зайнятися мушу – коли не-художниця?.. Ні, письменницею – не стану. Бракує слів і сюжетів, і думок оригінальних, дотепних. (...) Може, час настав – сина або доньку народити – нарешті?.. Тільки от, чи готова я сама – життя чуже – у власному – виношувати?.. Страшно. Ліньки. Забагато відповідальності. І – клопоти зайві Ні, не час іще.». Погодьтеся – у фінальному монолозі героїні є щось неприємне, навіть моторошне. Авторське визначення істини? Але є пом’якшуюча обставина – гадаю, що героїні Надії бракує надії і любові. Насамперед, любові до себе..

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

І не введи нас у спокусу

Міла Іванцова. Вітражі: Роман. – К.: Нора-Друк, 2010. – 205 с. (Серія «День Європи»)

Роман «Вітражі», як і попередній твір авторки – «Родовий відмінок», є дипломантом конкурсу «Коронація слова» (відповідно – 2009, 2010)
Міла Іванцова за освітою викладач французької мови, що круто змінила своє життя, зайнявшись різноманітною творчістю, зокрема, дизайном, петриківським розписом, фотографією, а зрештою – літературною творчістю.
У першому романі оповідається про те, як в пологовому будинку напередодні Нового року зустрілися породілля, у кожної – своя життєва історія. Один із головний вузликів сюжетної інтриги, що отримує подальший розвиток: від хлопчика з родовою вадою відмовляються батьки. Завдяки щасливому збігові обставин, хлопчика всиновлює одна з породіль, що свою дитину втратила.
.Події першого роману продовжуються через двадцять років. Це – розповідь про дітей, котрі народилися в один день і долі яких дивовижним чином (світ тісний, як горіхова шкаралуща!) переплелися у новому столітті й тисячолітті. Коли читала роман, згадувала великого розумника Ейнштейна, котрий утверджував, що в світі нема нічого випадкового, а якщо нам щось таким здається, то це результат наших неповних знань. На прикладі кількох родинних історій письменниця прагне заповнити прогалини читацького знання психології сімейних, сексуальних, поколіннієвих стосунків.
Письменниця не дуже переймається аналізом поведінки молодих героїв. А як впливають добрі чи злі вчинки дорослих на моральну ситуацію? На долю дітей? На їхній вибір? На оцінку й переоцінку духовних, моральних, життєвих цінностей? М. Іванцова відповідає на ці питання багатофункціонально й нічим не обмежує себе. Вона зображує типові події і характери у типових обставинах, тобто пише реалістично-традиційно. Сюжетні перипетії вельми насичені подіями й персонажами, навіть, перенасичені. І це суттєвий недолік авторки, котра ще не навчилася усікати все зайве.
Події роману «Вітражі» відбуваються у сучасній Україні. Головна героїня Поліна, перекладачка з французької, колись була вихована бабусею Ніколь, котра дивним чином після війни потрапила з Франції до СРСР. Події сюжету – ще одна історія становлення молодої жінки, котра заплутала у житті, і як результат – депресія, самотність, розгубленість, незадоволення собою. Складні стосунки з подругою Стефкою, яка по суті є психологічним двійником головної героїні, ніби зворотним боком її душі. Нюанси, тіні й відтінки дружби-любові заповнюють увесь роман. Внутрішня акустика тексту гармонійна і спокійна – інтонації авторської мови інтелігентні й витримані, без епатажу й скандалу.
Якщо порівняти стилістику першого і другого романів, то вони, на мою думку, принципово різні. Карта-схема тексту другого роману схожа на структуру постмодерного письма, коли важливі не слова, а те, що біля них, або замість них. Письменниця експериментує зі змістом, шукає нестандарні рішення, хоча іноді блукає екзотичними манівцями.
Цікава семантика назви роману, в якій я побачила паралельні впливи техніки вітражу. Різнокольорове, прикрашене живописом скло, що характерне для готичної архітектури ( «тиша й прохолода старовинного костьолу за будь-якої спеки на вулиці, загадкові вітражі (підкреслення моє – Т. Д.), що підфарбовували сонячні промені, орнаменти, скульптури, запах свічок...») пропускає світло і завдяки цій властивості виникає аналогія-алегорія з тонкощами психологічного малюнку характера Поліни, її надпочуттєвістю і вразливістю. Одночасно, це сприймається, як метафора кришталевої прозорості її несподіваного, але заслуженого щастя.
Романи Мілі Іванцової містять усі ознаки бестселлеру: інтригуючі вигини, звивини, покручі сюжету, любовні пригоди, алкоголь, наркотики, бісексульні стосунки подруг і ще багато чого іншого. М. Іванцова зберігає природність свого авторського егоїзму й безапеляційності. Розум, поетична фантазія, знання літератури й культури, зокрема, Франції, дозволяють її уяві творити світ незаперечно цікавий, без перебільшення, на всі смаки, але в цілому, нових шляхів у прозі ХХІ століття письменниця не показує – вельми шкодить вірус «саганоманії». Я розумію, що це питання дискусійне, і з радістю прочитаю наступний твір М. Іванцової, аби впевнитись у майбутньому, що у теперішньому судженні помилилась.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Євген Положій. По той бік Пагорба.

Відчуття спійманої риби

Євген Положій. По той бік Пагорба. Роман. – К.: Нора-Друк, 2010, 208 с. Серія ПК (Популярні Книжки)

Сумський письменник Євген Положій, не дивлячись на свою молодість, вже один із найпопулярніших прозаїків. Він – автор збірок поезій, новел та низки романів. Роман «Дядечко на ім’я Бог» (2008) написаний у стилі психологічної поліфонії. Композиція роману в цілому наслідує кінематографічну техніку монтажу епізодів – перед нами словесна тканина, де нема нічого випадкового і зайвого. Письменник розповідає історії про любов і помсту, про випадковості, що зводять докупи тих, хто без них (випадковостей) ніколи не зійшовся би.
У романі «Вежі мовчання» (2009) все заплутано й ускладнено настільки, що зрозуміти, хто є хто, читачеві складно. Головна інтрига – принципова невизначеність, неокресленість, перебування у невідомому, хоча ця обставина не розчаровує, – таїна зберігається до останньої сторінки. Фантазія Є. Положія невичерпна, проза письменника містить роздуми та узагальнення, що демонструють його тяжіння до рентгеноскопії свідомості особистості, відшукування нових смислів і додаткових резонів наявності звичних тем.
Роман «По той бік Пагорба» отримав диплом конкурса «Коронація слова» в номінації «Вибір видавців-2010». Сюжет побудовано на кримінальній інтризі: головного героя на прізвисько Вуж попереджено, що його буде вбито зразу після здобуття поясу чемпіона в боксі. Ключ інтриги захований у дитинстві героя. Внутрішня історія приятелювання-ворогування Вужа і Коваля – це як музичний твір з двома темами, або діалектична гра двох душ. Природа зіткнення індивіда і його минулого, розуміння механізму анонімного, усюдисущого, але майже невідчутного насильства над пам’яттю. Постійне зміщення сюжетних крапок всесильне – все створене, але нічого не вигадане. Можливо, це формула alter ego Є. Положія – стомився від усього, що пережив, і очікую того, що неминуче. Пам’ятаєте «Процес» Франца Кафки? Соціальний скептицизм, внутрішній світ особистості, і як підсумок – трагічна самотність, роз’єднання людей, розімкнення людських зв’язків. Є. Положію вдалося прослідкувати становлення характерів головних героїв, показати в русі всі вигини лабіринту їхнього підсвідомого життя. Драматизм цієї книги в тому, що текст містить дві протилежні правди, але жодна не являє собою істину «в останній інстанції». Є. Положій пропонує читачам значно складнішу парадигму, ніж готові відповіді, хоча без пояснень це залишається надбанням внутрішнього життя кожного зокрема.
Читачам запропоновано варіант інверсії форми і змісту: автор продовжує розвивати кінематографічну техніку монтажу епізодів, де завдання форми складають важливу частину змісту, а численні сюжетно-наративні нашарування непомітно переходять одне в одне – концепція «безперервного рукопису» (за С. Беккетом).
Роман завершується трагічно: «Коваль презирливо відштовхнув безсиле тіло ворога – і Вуж відлетів, як тренувальний мішок після вдалого джеба, з силою ударившись головою об роззявлену хижу пащу риби-каменя, і миттєво сніг поруч став червоним від крові».
У кожної людини в житті є свій Пагорб. «Лише тоді дізнаєтеся ви, що той, хто впав, і той, хто підвівся – одна й та сама людина, що стоїть у сутінках – поміж ніччю своєї суті карлика та днем своєї божественної сутності...». Хто це сказав?! Знайомий голос. Звідкілясь здалеку, з туману, з-поза того боку Пагорба. Більше він нічого не зміг згадати. Вуж». Перед нами метафора людської долі, навіть якщо це перебільшення.
І ще принагідна цитата зі щоденників Ф. Кафки: «Перша й остання літери – початок і кінець мого відчуття спійманої риби».

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Максим Розумний. Багрянолиці

Заручений з бджолою

Максим Розумний. Багрянолиці: Поезії. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2009.–136 с.
Молоді багрянолиці
на заріз ведуть телицю

Один з яскравих київських поетів-дев’яностиків Максим Розумний займається наукою, політикою, державним будівництвом, у творчому доробку близько 100 наукових публікацій з гуманітарних і суспільнознавчих питань.
Збірку, про яку мова, складено з чотирьох розділів (автор називає їх книгами): «Мандрівні легіони», «Сад бажань», «Містерії», «Речення», до яких увійшли вірші, написані у різні роки. Пошук інших емоцій, іншої естетики, переможне потрясіння оновлення, індивідуальний поворот до справжності та пропозиція нової культурної перспективи – показова симптоматика покоління, що вибухнуло після зламу радянської системи.
М. Розумний не ідеалізує життя, він його аналізує. У погляді науковця-прагматика, котрий бачить недовершеність і недосконалість Божого творіння – людини, парадоксально поєднані ірраціональність мислення із логікою, що межує з інтуїцією. Це своєрідна філософія буття сучасного покоління, яке не погоджується з наявним наповненням свого життя і прагне ідеального, хоча відчуває, що даремно. Для цього покоління, і для автора, існує тільки суб’єктивний досвід, як єдина можлива реальність, що має цінність.
У поетичній творчості М. Розумного відчувається науковець: знання і правда у прямому стосунку до реального існування превалють над усім, що тому мало би передувати. Відтак, поетичні візії на кшталт: руїна, калина, країна, мова солов’їна і решта всіма улюблених, але забембаних до непристойності образів та метафор, у М. Розумного нема і бути не може, адже формально-логічний момент його поетичного дослідження доступний лише посвяченим, котрі вивищуються над соціальною природою етики й моралі.
Поет сповідує езотеричну ієрархію цінностей. Приховані й таємні знання, що накопичені українським народом упродовж віків, автор використовує як принцип пізнання насамперед самого себе, а відтак пояснення таїнств навколишнього світу. Не випадково один із розділів збірки називається «Містерії», а цикли поезій («Веснянки», «Буддизм у Києві», «Очікування Ольги») сягають первісних магічних обрядів, повязаних із таємними культами страждання, смерті, відродження. Тут панує стихія балаганного свята, яке наслідує язичницькі обрядові традиції з характерними рисами зниження та профанації сакральних ритуалів, фамільярності та грубуватої непристойності.
З дзвіниці блазень голосно повчав:
кожен має свій кінець,
є мотузка, є свинець,
любка є і пива кварта,
доля наша дулі варта (підкреслення моє – Т. Д.)
Відповідно лексика М. Розумного деколи прагматична до банальності, (кранти, стопка, привокзальна чайна, зім’ятий долар, не кльово, аеробіка-еротика, життя велике, як батон). Навіть жорсткі зіткнення голосних, котрі не властиві українській мові, ( пливУ У молоці // У біломУ У мороці) підкреслюють самодостатню образну систему, яку вибудовує автор.
Окремі вірші («Рахманський великдень», «Ольга», «Купала», «Київ», «Слово Саваота», «День Перуна») – це маленькі вистави, де панує дух повернення до язичницьких містерій, коли між людиною і природою нічого і нікого не було, тобто людство, пройшовши крізь цивілізаційне пекло, не має іншого шляху, як вернутися «на круги своя»: «Пора збирати блекоту // і смакувати гіркоту (...) Майданом править зграя бісенят, // блискучі очі, кручені хвости». Звідси сталі настрої безнадії, втрат і непоправних вчинків: «і висихають очі // як всихають ріки // і в жерло Сонця боляче дивиться, // і багряніють лиця (...) І знов у панцирі закута наша совість, // і кам’яніють щелепи натомість». Мотив великої самотності – один із головних у збірці: «Нема нічого, // тільки світ і я» – декларує поет.
Апокаліпсис, що гряде, у віршах М. Розумного звучить постійно. Поет передчуває кінечність світу і покірно погоджується з цим: «благословенна будь-яка кінечність». Приваблює філософічність і пророчість поетичних рядків Максима Розумного: « Гірке на смак життя однаково лишається життям (...) Влучила ще одна блискавка, // Якщо зупинюся, то стану розчахнутим деревом (...) Знов день, // але це буде тільки завтра».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Хресна печаль Полісся

Василь Гей. Великоднє світання: Поезії. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 152 ст.

«Час лихий. І є про що писати» - поетові болять негаразди у нашому житті, бо Василь Гей – людина небайдужа. Тематика його нових поезій – рідна домівка, мати, минуле і сучасне вітцівщини, філософські роздуми над людськими істинами, над смислом життя, над місцем і роллю поета в житті народу, тривога за майбутнє рідної землі. Теми не нові, але майстерно написані: оригінальні метафори, влучні порівняння, образні асоціації: «Сходить жито і скрипкою пахне живиця (...) На продаж веду я німого Пегаса (...) Синій сон, сивий сум понад гаєм».
У всі епохи аспектам моралі приділяли увагу багато мислителів, підкреслюючи думку, що найсуттєвіше – себе – людина може отримати, тільки безкорисливо себе віддаючи.
У сфері матеріального, віддавати – означає бути багатим. Не та людина багата, котрій багато належить, а та, яка багато віддає. Скнара – убогий незалежно від того, скільки золота заховано в його скрині. А той, хто може від чого-небудь відмовитись, відчуває себе багатієм. Але найголовніша сфера віддачі – царство гуманізму, в якому людина віддає себе, частину свого життя, радість, розуміння, завдання, гумор, інтереси тощо. Віддаючи частину свого життя, поет збагачує спраглого читача, поглиблює смисл свого життя, поглиблює смисл життя іншої людини. Віддаючи від душі, поет не може не отримати позитиву, котрий іде від читача, і таким чином об’єднується з ним у почутті радості за знайдене.
Для характеру поета В. Гея, що продукує, будує, процес духовної віддачі набуває зовсім іншого смислу – виявлення найяснішої можливості, адже автор відкриває свою силу, насиченість, щедрість, він ніби проголошує: це піднесене відчуття життя і своїх спроможностей виповнює мене радістю, я почуваюся щедротним, живим, щасливим. Віддавати радісніше, ніж брати, і не тому, що це означає відмову від будь- чого, а тому, що це поетове життєве самовиявлення:
Торкаюсь не слова, а голого нерва – болить!
Боли ж мені, боле, вируйте буруни емоцій,
Допоки ще брешуть на велета песиголовці,
Допоки перевертнів родить ця грішна земля,
І поки не зорано Чорний загарбницький шлях
Книга складена з трьох розділів: «Полин і живиця», «У чеканні Великодня» та «Восьмивірші темені і світла», переважно вони не сюжетні, їх поєднують внутрішні логічні та асоціативні зв’язки. Прихильники вірша традиційного, з нерозхитаною ритмикою і точною римою почуватимуться затишно: «Затиснувши рукою давню рану, // Терпляче жде і вірить вічний час, // Що вийшовши з легенди, як з туману, // Нечай воскресне в кожному із нас».
Спромоги кохання залежать від ступеня розвитку особистості й передбачають досягнення стану творчості, в якому людина перемагає заздрість, самозалюблення, владолюбство, здобуває усвідомлення своєї сили, переконаність у своїх силах при досягненні мети. Про характер любові свідчать наступні рідки: «Плаче в полі осіння печаль, // А за нею, неначе за морем, // В розпогоджених карих очах // Відбивається небо прозоре ... Я малюю те літо у снах, // Я метелика хочу впіймати. // За плечима – негода сумна, // А попереду – зустрічі свято. // Не карай мене так, не тікай, // Зореквітко, сердечко лілеї. // Ось тобі моя вірна рука, // Притулися звабливо до неї». Християнська трактовка любові домислює душевну безкорисливість і доброту, заглушує гординю й себелюбство. Адже доброта, якщо вона глибока й щира, якщо не тимчасова, якщо вона – принцип, дійсно паралізує злобу й налаштовує на відповідну доброту: «В полинах облогу я збираю // Квіт, що вмерти вірі не дає // Є жага живична в тілі краю, // І від неї розпач розтає(...)
.У філософів античного світу існувала думка про першооснову природи – вода, вогонь, повітря, і що життя – це рух. Залежно від суб’єктивних відчуттів поета, його захоплень, уваги, інтересу, час може тривати по-різному, а природа – реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини. Лейтмотив природи, як відображення ірраціональної сили, як витончена, художньо перевтілена містика стає для В. Гея релігією:
На спаді літа ніч – як діамант,
Як суть, що вивільняється з оман:
Ростуть гриби до місячного світла,
Отруйний розриваючи туман.

Стилістика кантрі – узагальнений образ сільської романтики – відсутність химерності, пишномовності, наївних сучасних реалій, відмова від зайвого, близкість до натурального. Тому часто вірші В. Гея – словесні пастелі, з мазками буйними і радісними, сумними та контрастними: «А буває світання для слова немає, // Щоб розвіяти сутінь застиглу рядка. // Слово – наче душа: лиш тоді оживає, // Як його доторкає творяща рука». Образи народжуються з найщільнішого зближення віддалених і несподіваних асоціацій, що дає спалах емоційної сили: «Враз метелик на лезі коси // Затремтів золотою зорею».
У поета – довершена пейзажна лірика, що нагадує пастелі та оммажі (Буше, Латур, Шарден, Ліотар – прийом розтушовки, що надає ефекту м’яких переходів і ніжності кольорів): «Осіння синь у спокої води – // Глибокої печалі холоди, // Де вигасають золоті сади // І гіркнуть літа й літ моїх меди».
Безпосередня поетичність тексту, тяжіння до метафоричності, тонке відчуття чарівності та принадності фантастичної вигадки, багато зворушливих сцен у гармонійній і природній формі, гадаю, лише спосіб, який дає можливість пізнати істинну суть речей. Гумання традиція лірики залишається найбільш затребуваною на новому рівні: автор справляє на читача сугестивну дію: « Ваше світло, що квітло у зливу й імлу // Обернулося миттю на дим і золу».
Поетові притаманне органічне поєднання елементів української національної давньополітичної стихії світосприймання – продовження традиції розкривання прадавніх міфічно-поетичних джерел і активне включення їх у світопочування сьогоднішнє (традиція, яку заклали Л. Українка, В. Голобородько, В. Симоненко та інші).
Поетова уява раптово опиняється серед якихось ніби язичницьких прадавніх привиджень, понять, хоча йдеться про наш час, його клопоти, тривоги, складності, і народжуються правдиві поетичні перлини:

Глечиків жаром, білінню латаття,
Барвою зір у живичних медах,
Купіллю рову, купальським багаттям
Світиться доля моя молода.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба

Втеча у дитинство

Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба: Повість. – Київ: Вид-во Сергія Пантюка, 2009. – 128 с.: іл.

Нова книга, про яку йдеться, київського письменника і нашого земляка (народився у селі Острів на Тернопільщині) Бориса Гуменюка – романтична казка. Читач, котрий добре обізнаний зі світовою літературою, зразу зрозуміє, «звідки дме вітер». Примріяти маленького принца можна тільки один раз, перший, все потому виглядатиме примаскованим запозиченням. Але Б. Гуменюк ризикує свідомо – створюючи свій варіант про дівчинку Олесю, що прибула з неба, присвячує твір пам’яті видатного французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері.
Назва повісті – образ-перифраз навертає читача у відповідний настрій, бо прибути з неба можна тільки у казці. Проте, більше нічого казкового, окрім зачину, текст не містить. Все решта – це абсолютно земний діалог дорослого мужчини з маленькою дитиною, коли дитина ставить питання, а чоловік, шукаючи на них відповіді, дивується, як мудро влаштовано світ і як із часом багато втрачено з того, що органічно було властиве йому колись у дитинстві.
«Олеся була дивовижною дівчинкою. Причому дивовижне у ній було все. Вона дивовижно поводилась, дивовижно була зодягнута, дивовижно говорила, а думки і судження, котрі вона висловлювала, були дивовижної сили та краси». Погодитися із цим складно, бо про що дивовижне свідчить ця перша-ліпша цитата: « – Як багато цікавих речей! – захоплено говорила вона (Олеся – Т. Д.), по черзі торкаючись то старого настінного годинника з курантами, то настільної лампи з похиленим абажуром, то затиснутого книгами на етажерці дерев’яного клоуна, – я ніколи в житті не бачила таких! – Речі як речі, – відказував я, а про себе думав: мотлох. Німі свідки проминулого життя. Ніяк не зберуся позбутися їх. – Та ти що! – злякано вигукнула Олеся, так, наче прочитала мої думки, – як ти можеш так говорити про речі, які прослужили тобі стільки літ?!». Ловлю себе на думці, що схожі думки притаманні будь-якому вікові й станові душі: як, бува, кортить позбутися давно відслужілої речі, але, чомусь, рука не піднімається, бо жаль, адже з нею пов’язано дещо тільки твоє, особисте. Свідомий акцент на меблях, існуючих тепер хіба тільки в музеях, підсилює ностальгійний тон розмов із небесною принцесою. Тобто, якщо вертатися у дитинство, то у відповідному антуражі! В деталях фону присутня театральна естетика, а театр – це завжди змодельована ситуація, певна жанрова невідповідність реальності, тобто, гра. У художньому творі це відгонює штучністю.
Іван Андрусяк, репрезентуючи цю книгу, зауважив: «Не знаю, скільки мине часу, але певен, що рано чи пізно цю повість Бориса Гуменюка з розпростертими обіймами прийме наша...доросла література». Не маю нічого проти – це повість для дорослих. Наративні діалоги alter ego з Тою, що прибула з неба земні й реальні: про книги, про вірші, про птахів і людей, про метелика і мураху, вужа і змію, акваріумних рибок, про троянду і кактус, про стіл, вікно і двері, про дзеркало, яке не мало власного обличчя і ніколи не бачило себе (про дзеркало інакше не скажеш – Т. Д.). По цей бік діалогу – дитина, що бачить світ незамуленим поглядом, а з іншого – повний комплект стереотипів, що нав’язані цивілізацією: «З поміж усіх, кого досі доводилося бачити їй, люди були найдивнішими... вони на кожному кроці запевняли, що у їхньої подорожі є мета, до якої, однак, жодному з них поки-що не вдалося дійти, тому сенс цієї мети вони уявляли собі дуже приблизно». Бігме, це про нас!
Б. Гуменюк написав прекрасну прозору річ. Чому прозору? Та тому що текст аж світиться від добра. Від повісті до читача йде потужний струмінь позитиву і ще чогось давно забутого дорослими людьми, напевно, безпосередності у спілкуванні зі світом, що нас оточує.
Десь на половині свого життя ( саме у віці Йсуса Христа плюс п’ять-сім років), кожна людина переживає кризу свідомості й наполегливо шукає шляхів для її подолання. Втеча у дитинство – один із них. Згадаймо самих себе: які дражливі емоції викликають у нас спогади (не обов’язково про дитинство), але неодмінно про минуле. Чи допомагають вони переосмислити пережите і знайти новий шлях у житті? Філософи кажуть, що допомагають. Напевно, так думає і Борис Гуменюк. Інакше він не написав би цю книгу:
«Що тут коментувати? Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа (виділення моє – Т. Д.), я й досі не знаю. Зрештою, це не так важливо. Значно важливіше інше: коли такі посланці приходять – а у мене є підозра, що, свого часу вони приходять до всіх без винятку людей – ті починають змінюватися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять у дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини».
Я теж вірю у дива і не боюся неможливого. Дякую Борисові Гуменюкові за те, що він про це нагадав.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Бій з вітряками, або Якого відтінку сьогодні правда

Євген Баран. У полоні стереотипів та інші есеї. – Івано-Франківськ: Вид-во «Типовіт», 2009. – 256 с.

Відомий критик та літературознавець Євген Баран (наш земляк, уродженець с. Джурин, Чортківського р-ну на Тернопільщині) – автор понад десяти книг, серед яких збірники літературно-критичних текстів: «Замах на міражі», «Зоїлові трени», «Звичайний читач»; книга есеїстики «Порнографічна сутність правди»; книга щоденникових нотаток та есеїстики «Наодинці з літературою». Він – лавреат престижних премій, зокрема – Міжнародної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого (2006), ім. Григорія Сковороди (2009) за книгу, про яку йдеться.
Особливу ауру спілкування з книгою, що тобі подобається, нічим не можна виповісти – це неповторне явище, як неповторне кохання. Коли читаєш-вичитуєш афористичні вислови-сповідання, на взірець: «Наші галичани – найкращі народні артисти України», або «Найдивніше те, що владі – будь-якій і будь-де – вигідно, аби суспільство було заплямоване», то розумієш, що думаєш так само, але не маєш сміливості свої думки оприлюднити. На такий крок не вистачає громадянської мужності й високого патріотизму негаласливого ґатунку. Есеї Є. Барана саме про це – про нашу з вами янусоликість, про дуже зручне побутове кредо – «моя хата скраю» і про запроданство людської спільноти, що починається від родини і закінчується державою.
Про книжки Є. Барана я вже писала: «Хроніка часу за версією Євгена Барана» – це про щоденникові нотатки та есеї (Луцьк, 2007) та «Божевільний подзвін за правдою»: есеї (Париж-Львів-Цвікау, 2007). Хочу повторити, що виклад матеріалу специфічний, максимально ущільнений, побудований на парадоксах. Авторові притаманна гранична чіткість формулювань й одночасно, простота, прозорість і ясність.
Є. Баран – соціальний у кращому розумінні цього поняття. Гадаю, він мислить і бореться, насамперед, за себе, але прагне згуртувати нас, своїх читачів на гуманістичній основі перед загрозою виродження загальнолюдських цінностей, художньо-публіцистичним словом намагається врятувати Істину: « Живемо, мов роботи, механічно відраховуємо свій час, тільки іноді зупиняємося, зачепившись за чиюсь смерть (...) Одне слово, живемо за стереотипами, живемо у стереотипах, саме життя зводячи до стереотипу».
Є. Баран – талановитий прозаїк, адже його слово не одного тону, воно контрастне: безвихідь і проста до наївності радість буття, досвід скептика й іроніста, викриття нехарактерного для українця снобізму та абсурду – життя описане в цілісності, в єдності суперечностей.
Наше покоління народжене у попередній державі. Але на диво, письменник не страждає за тим часом – ці суспільно-політичні зміни він сприйняв органічно, як закономірний вияв закономірних процесів галицької історії: «Я не соромлюся твердити, що народився в СРСР, де людська доброта не йшла в жодне порівняння з більшовицьким фарисейством. Власне ця пам’ять і дає мені бажання шукати свою Україну з людським обличчям». То, може, йдеться про явище чисто емпіричне, що існувало не завжди? Хто з нас може стверджувати, що об’єкт аналізу менш цікавий, ніж його структурні утворення, котрі, скажімо, вміщують в собі суспільство, і відмінність між структурним і функціональним поглядами від того не стає стійкішою? Марсель Пруст розповідає у своїх «Пошуках втраченого часу», що слова не обов’язково означають істину, бо вони не завжди вхоплюють сутність речей. Але й цього недостатньо. Є. Баран крок за кроком, есей за есеєм, підводить нас до непростих висновків, показує, де шукати і де можна знайти твердий і прямий смисл. Авторові не бракує щирості висловлювань чи точності тлумачень. Символізація й висновки переважають непряму інформацію, та читач, відтак, втягується в побудову мислетворень і цілковитих алегорій, потроху віддається насолоді, яку знаходить у цих плодах симетрії й пропорції: «Це читання-кара зробило з мене відлюдника і книжника (...) свою місію і своє покликання вбачаю у тому, аби не втомлюватися говорити про КНИГУ. Книгу як Чин і Форму. Яка вчить і яка спонукає думати. На щастя, таких книг багато. Багато їх і в українській літературі».
У марноті марнот нашого марнотного світу гостро відчутна недостатність чесного слова-діалогу письменника з читачем. Нова збірка есеїв Євгена Барана – це допомога тим, хто цього щиро прагне.

Коментарі (3)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Мить, коли говорить тиша

Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих: Поезії. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.

Львів – це місто поетів, яких народжує генетична память поколінь, що дихали його повітрям, настояним на перехресних вітрах європейського мистецтва. Інтуїтивно-чуттєві осягнення-одкровення львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської – поезія, котра вимагає від читача культури мислення, освіченості, смаку до вчитування/вичитування її складних текстів. Тільки за цих умов відкривається багатозначність смислів, інтелектуалізована й поєднана мовними зв’язками автономна структура її поезії.
Ламана лінія оксиморонних строфічних побудов спонукає мене звернутися до паралельного мистецтва – тональної та атональної музики. Пояснювати тут довго, але основним є повна відсутність усталеного тону, на принципах якого побудована віденська класика, котра є основою класичної музичносвітобудови, музикосвітоприйняття. Ланцюгові потоки образів, ущільнена метафористика поезії нашої авторки нагадують мені джазові безкінечні конструкції, не тільки звукові, але й зорові тематичні варіації. Подібне враження від її поезії підсилюють вишукані асонансові рими, що інструментовані співзвуччям приголосних, на відміну від повних рим, характерних для традиційної силаботоніки: «мандрують піраньї-спробуй порань їх(...) зазвучить ім’я у масах в унісон (...) хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон (...) немовля несповите- значить ми квіти».
Спершу вірші вражають своєю загадковістю (памороки забити читачеві – будь-ласка!), але згодом поетичний світ авторки одновимірно (словом) передає те несхопне відлуння істини, котре існує у тривимірній уяві людини: «І будильник лунає дзвінко, неначе ляпас, // тільки люди – самі опудала // вбитих //звірів».
Минуючи початкове відчуження, смисл поезії розкривається, як бутон квітки, конденсується сама суть інтуїтивної мови. Стислість, недомовленість, формальна вибагливість, перифраз, натякі, глибокий підтекст, що нагадують поезію Далекого Сходу, резонують із абсурдом реальності й неупізнаваністю: «На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня, // утікає між пальці моє запізніле «зажди». // Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana - // і в імлисте нікуди пустити її назавжди».
Метафізичний світ сюрреалістів (ці калейдоскопічні марення) підвладний тільки логіці уяви, але в цьому присутня певна двозначність. У позиції ipse dixit (я сказав) поетка проникає у світ, де сталість замінено безперервним рухом. Довгі ряди лексичних та образних асоціацій вібрують (знову як у джазі) у мозку, будять приховані й далекі алюзії (пригадаймо лексичний євангелізм Р. Балаяна «Польоти уві сні та наяву, або Ларса фон Трієра «Та, що танцює у темряві»), підсилені суцільним дисонансовим звукописом: «перестелені простирадла стелями навпростець // а ти мій втомлений митарю ще той митець // майстер ловити ґави без угаву і без жалю, // містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю (...) кожного ранку ще до появи інших усіх облич // б’є в тамтами без тями кидає переможний клич // ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік // що за жона навіжена Боже може хтось її врік».
До своїх розмислів я хочу додати урбаністику одесита Б. Нечерди, зелену євангелію львів’янина Б. І. Антонича, усеприсутність та енциклопедичність киянина В.Базилевського, келійність чи просторінь харків’янина В. Дрозда, іншореальність та спорадичність В.Кашки тощо. Свобода поезії Ю. В. Мусаківської потребує вчитування, тому що преображення власної присутності є прикладом інтуїтивно-чуттєвого осягнення герметичності світу: « така подоба передчасного причастя // коли слова зависли десь на півдороги // коли думки ще не прочитані // як блоґи // а в холі запах розпаркованого щастя // дратівливий- до- бестями // вона дере шпалери нігтями даремно // бо із шухляди проростає райське древо // і на гілках // набрунькувалися адами».
Драматизм людського буття не має вікових ознак – можна бути нещасливим в юності й навпаки. Завдяки молодості, поезія нашої авторки уникає зауваг щодо упередженості світових спазмів трансцендентної виражальної сили буття довколишнього Всесвіту – балансування на шляху спротиву чи імітація природності існування?
Поетика неомодернізму на українському грунті, прогнозую, – шлях тупіковий, але не завжди. Генетичне коріння талановитих поеток обов’язково відпагонить справжньою поезією. Не беруся вимальовувати доконечність самоприсутності ідеальних поетообразів Ю. В. Мусаковської у майбутньому, але вірю, що завдяки таким поетичним особистостям сьогоднішній стан української поезії небезнадійний: «як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, // до нового відліку часу, // як падає волосся на чоло, // у мить до вибуху овацій, // мить, коли говорить тиша».

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Акселерати фіолетового кольору

Маріанна Малина – двічі (2008, 2009) лауреат конкурсу «Коронація слова» у номінації «Романи». Цей незаперечний успіх молодої письменниці з Євпаторії привернув мою увагу до її творчості. Чому саме так, а не інак? Спробую зрозуміти і пояснити хоча би декілька аспектів, котрі видаються мені важливими.
Світ дітей завжди протистояв світу дорослих і це протистояння – одна з провідних тем літератури як світової, так і вітчизняної. І завжди увагу привертали діти із розвинутими здібностями. Це явище давно відоме як акселерація, тобто прискорений розвиток окремих індивідуумів, котрих цілком справедливо називають вундеркіндами. Істоти з вищого виміру – «діти індиго» (нова раса за американським медіумом Лі Керолл) – епохальний стрибок у духовному й ментальному розвиткові людства, а простіше: це коли кількість вундеркіндів на квадратний метр/кілометр перевищує звичну норму. Звичну для покоління батьків – таку собі усереднену норму – звичайні діти.
На інтелектуальному Заході ця проблема давно у центрі уваги психологів, лікарів, педагогів, вона грунтовно вивчається, їй присвячені наукові праці та художні твори, кінофільми тощо.
Наперед наголошую, що у моїх імпресіях нема повчальності, але й нема поблажливості, бо «коли взявся за гуж...». Як творить Маріанна Маліна, потенційний представник нью-ейджу молодої української прози? Фантастичним романам письменниці не можна відмовити у багатстві уяви, мобільності та гостроти сюжетного драйву, рясноти цікавих деталей. Тут сперечатися нема про що. Вона бере за основу тему, що збурила й продовжує збурювати світовий інформаційний простір, використовує доступну інформацію про надзвичайний енергетичний рівень і високий потенціал цих незвичайних дітей: гіпноз, медитація, левітація, зчитування думок, ауробачення, оптична непомітність тощо, дає персонажам українські імена та прізвища, додає детективного «перчику».
Перебігу розслідування загадкової смерті вчительки «Фіолетові діти»(2009), що провадить колега, шкільний психолог Дарина, трохи бракує психологічного підгрунтя для усіх «поворотів долі» героїв, мотивів їхньої поведінки. Письменниця використовує факт телепатичних здібностей та надзвичайної почуттєвості, як інтравертний вивих паранормального розвитку та обмальовує його для певності цілком реальними деталями, адже попри усі надлюдські якості, це насамперед, діти, котрі грають на уроках у морський бій, гуртуються для своїх забав, для захисту від ворожих проявів нерозуміння дорослого світу і роблять багато інших речей, властивих саме дітям. Свого часу Роберт Окер (Robert Ocker), магістр психології, зауважив, що діти страждають від дефіциту уваги й своєї гіперактивності. Отож, дорослим не треба заважати їм відкривати світ, завойовувати його і шукати у ньому власну істину. Чи мають вони для цього реальні сили? В романі дуже важливий момент справжнього смаку межового випробування й небезпеки переведено на регістр гри та й там і залишено: «...Летять срібні скалки розбитого дзеркала. Вони виблискують, як коштовні діаманти. Гарні та страшні водночас, бо від скляного пилу мої руки вкриваються кривавими цятками... Я чую металевий брязкіт зброї зовсім поруч. На мить здається, що посеред даху стоїть на повен зріст золотоволосий хлопчик із мого сну...».
Сюжет роману «Випалений шлях»(2010) сприймається як логічне продовження теми попереднього: школа, але вже вищого гатунку, такий собі законспірований коледж тільки для «дітей індиго», яких шукають по всьому світу, викрадають і проти їх волі тримають у майже концтабірних умовах, але головне, навчають: «– Дисципліна, яку ми вивчатимемо, має назву «Теоретичні засади парапсихології» (...) На своїх подальших заняттях Сигізмунда розповідала про аури, тонкі тіла, астральні польоти та ієрархію вищих світів (...) Йуги у космології індуїзму – світові віки, яких усього чотири і ряди яких послідовно проходять протягом Великого циклу». У романі безліч пригод, читати його цікаво, але це не головне. У смертельному двобої двох поколінь (я спрощую конфлікт для ясності) авторка беззастережно стала на бік дітей, співчуваючи, захищаючи, підтримуючи їх всіма доступними прозаїку засобами, в тому числі й психологічними, і саме цей фактор, у порівнянні з першим романом, найбільше спричинився до того, що доля головного героя Арсенія Радного зворушує читача. Мрійник і фантазер, заповільнений і мовчазний, розсіяний, а чи розсереджений, життя якого триває в океані внутрішнього світу – типовий інтроверт. Його дещо хворобливе самолюбство протестує і не може, або не хоче бути, як всі. Одним словом, відсторонена особа, навіть із тавром невдахи. «Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла... Я так спішив додому... Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі».
Прямого шляху до центру Всесвіту нема, більше того, він, той центр, постійно переміщується. Власне, і уявлення про центр – справа творчості, результат окремішних зусиль привести у відповідність свої завдання з напрямом суспільного життя. Глибина драматизму протистояння поколінь містить у собі дві правди, котрі чинять опір одна одній, та взаємопов’язані і не можуть існувати одна без одної. Жодна не є альтернативою усій повноті й складності існування, і жодна не дає закінчених відповідей. У вічній відносності цього контрасту захований один із філософських парадоксів: фіолетові діти давно вже не діти. Таємна незгода з батьківською правдою визріває у прагнення нехай небезпечного, жахливого, але інакшого життя. Перемагає властивість, притаманна юні – ігнорування минулого, як того, що зникло, сучасного, як неприйнятного, заради майбутнього, котре для них уже реальність.
У мене в запасі ще багато міркувань і аргументів. Обмежуся прогнозом: у молодої талановитої Маріанни Малиної перспективне майбутнє, якщо ув ейфорії заслуженого успіху в нашому недосконалому світі суцільних спокус вона не втратить прагнення довершеності свого письменницького пера.

Коментарі (4)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Довічний бранець Мельпомени

Скарбницю мистецької історії Тернопілля поповнила нова книга літературознавця, краєзнавця, публіциста, засновника серії «Митці Тернопілля» Івана Бандурки «Орест Савка і його театр», що вийшла у тернопільському видавництві «Воля».
Мистецька і творча діяльність Ореста Савки – заслуженого діяча мистецтв України, режисера, актора, культурного й громадського діяча, лауреата багатьох премій, почесних відзнак і титулів, не була обійдена увагою дослідників, критиків, біографів, преси та влади. Книга, про яку йдеться, – науково-популярне видання, грунтовна, вичерпно-деталізована, аргументована розвідка, котра висвітлює життя і мистецьку діяльність знаного українського митця.
Книгу складають розділи, що скомпоновано за хронологічним принципом. «Талант цвіте в сузір’ї муз» розповідає про дитинство і юність митця, котрі припали на сумнозвісні роки сталінських репресій. Нелегка доля судилася Орестові Савці, та ніхто наперед не знає, в якій суспільній формації, за якої влади житиме і творитиме. Орест Савка народився у селі Крогульці (Крегульці), нині Гусятинського району, де дотепер стоїть дерев’яна церква часів Хмельниччини, в якій у 1872 році охрестили Богдана Лепкого, а через 67 літ (1939 року) Ореста Савку. Любов крогульчан до театру, сильний просвітницький рух, читальня і церква, традиції родинного виховання, заклали міцні підвалини національного світогляду майбутнього театрального митця і патріота. Книга розповідає про віхи звичного початку життєвого шляху сільського хлопця тих часів: семирічка, профтехучилище механізації, служба у Радянській армії (у Московському окрузі) та... мрії про театр, перші враження й захоплення грою тодішніх метрів театральної сцени – акторів МХАТу, вахтангівців, театру імені Станіславського. Вже тоді акторський талант О. Савки – молодого аматора, активного учасника самодіяльності у війську, був помічений М. Роммом, І. Ільїнським.
У 1964 році О. Савка закінчів студію при Тернопільському обласному музично-драматичному театрові імені Тараса Шевченка (нині академічний драматичний театр), куди його прийняли на роботу артистом і де за три роки роботи було зіграно більше 20 ролей у виставах вітчизняної класики і сучасної драми.
Божою вісткою для молодого Ореста Савки було створення у Копичинцях аматорського драмколективу, згодом народного драматичного театру імені Богдана Лепкого. Роки керування цим театром засвідчили, що любов режисера до сцени й актора долає всі труднощі і надає поступу театральному мистецтву. Автору розвідки траплялося бути свідком і урочистих прем’єр, і робочих сценічних буднів, спостерігати за болючим, страдницьким процесом народження спектаклю, радіти успіхові, засмучуватися несправедливою критикою й нерозумінням. Ці роки докладно, грунтовно, пунктуально І. Бандурка розглядає у наступних розділах: «Театр Ореста Савки на берегах Нічлави», «Вистави театру з 1976 до 1990 року», «Творчість та театральне життя колективу в роки незалежної України».
Видання має статус науково-популярного, тому тут багато розділів, що висвітлюють окремішну діяльність героя видання, зокрема, історію створення Копичинецького музею історії театрального мистецтва Тернопільщини. Подано докладний бібліографічний перелік книг, брошур, газетних та журнальних статей про 45-річну діяльність Ореста Савки. Опубліковано прозу та поезію митця, вдячні спогади метра про своїх вчителів, цікавинки зі скарбнички театральних бувальщин. Книгу подарункового формату щедро ілюстровано світлинами з особистого архіву митця.
Образ Ореста Савки, котрий постає зі сторінок цієї книги, вражає винятковою, унікальною відданістю справі свого життя, незламним, вдумливим усвідомленням своїх цілей, принципів, пристрастей – всього того, що прийнято визначати лаконічним словом credo – вірую! Все, з чим він прийшов у мистецтво в ранній юності, залишилося для нього істинним на всі наступні роки режисерської та громадської діяльності.
Нема для актора і режисера нагороди, вищої за любов людей і за відчуття своєї потрібності глядачеві – справедливо відзначає дочка режисера Мар’яна Савка – знана українська поетка, що наразі живе і творить у сусідньому Львові:
Мій сивий батько, як Давид,
Усе життя будує храми.
Цей труд йому ще не набрид.
Цей труд возніс його над нами.
І все життя будівника
Цькують розпещені плебеї,
Тому що праведна рука
Руйнує ситі апогеї.
Видатному режисерові та культурному діячеві Орестові Савці від віку тільки сімдесят! Театр – храм його душі ще потребує його зусиль, праці й творчого натхнення. І саме тому наш герой – бранець у колі муз, де панує його вічна любов – Мельпомена!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Сьогодні не твоя черга вмирати,або Memento mori!

Володимир Сердюк. Мистецтво вмирання: Роман. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2009. – 312 с.

Володимир Сердюк за походженням буковинець, живе і працює в Києві, літератор, перекладач, кіноактор, журналіст, автор трьох романів. Лауреат літературного конкурсу "Коронація слова" за 2002 рік у номінації кіносценаріїв (4 місце за сценарій художнього фільму "Аналіз крови") та за 2005 рік (2 місце за п’єсу "Пенсійні справи").
Древні греки, котрі, як відомо, знали майже все, називали смерть найголовнішою справою життя. І автор передслова Василь Кожелянко вважає, що «мистецтво вмирання – найважливіше з усіх мистецтв». А й справді! Філософи всіх часів і народів у своїх вельми мудрих книжках не оминали тему смерті, особливо акцентуючи на її, смерті, неминучості. А ґеніальний письменник Михайло Булгаков вустами Воланда неприємно загострив проблему: « – Так, людина смертна, але це було б іще півбіди. Погано те, що вона іноді раптово (виділення моє – Т. Д.) смертна, ось у чому фокус! І взагалі, людина не може знати навіть того, що робитиме сьогодні увечері».
Роман В. Сердюка читала з певною пересторогою, бо відчувала якусь дияволіаду – поблизу блукали тіні Данта, Гоголя і Достоєвського. Мої сни перетворилися на фантастичні містерії у дусі Гофмана, правда, без його романтичної містики, але жахливі у своїй буденній реальності. Та дивна річ! Попри назву, роман не песимістичний, з плином читання книга захопила, звільнивши від усіх варіацій забобонів і комплексів на тему memento mori! і я в котрий раз упевнилася, що їстинний талант завжди неповторний.
Композиція твору підпорядкована наскрізній «смертельній» тематиці новел (89 основних та чисельні короткі відступи – вправи у стилі посібника гри на арфі), на перший погляд, не пов’язаних між собою, але це не так.
Через відмову від стандартів, експериментальну форму, роман вимагає вдумливого прочитання, без поспіху. Головні персонажі існують у різних іпостасях: Старий Шаман, якого веде Великий Дух, Фея, котра мешкала серед людей і мала маму, Метелик, Олена-Хелена, Хлопець, Я, товариш Мишко, Микола – руда борода і вельми багато інших втілень-перевтілень авторького ego. Вирушає в останню мандрівку генерал Грант (Улісс Грант? Одіссей?). І кожен герой вмирає. І кожен раз інакше. Вмирає фізично, або духовно, в різних ракурсах. В. Сердюк оповідає про усілякі форми-варіанти величного акту вмирання: куля-граната-ніж-меч, туга-розпач-безнадія тощо. Та найгостріша й найбезжальніша смерть від самотності, від неможливості кохання, коли вмирає душа: «По суті, то був кінець, але я з хворобливим задоволенням летів туди, підсвідомо відчуваючи, що повністю анігілювавшись, перетворившись на ніщо, поступово скидаючи з себе, в міру наближення до неї, не лише частини тіла, а й непотрібні мені думки та бажання, я вибухну там, за межею, у якійсь новій якості, можливо, зливши воєдино обидві сутності, які раніше були мною та нею». І тут виникає паралель із творами сучасних психологів-інтелектуалів (А. Менегетті «Мудрець і мистецтво життя», Р. Пірсінг «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом»), в котрих автори задаються проклятими питаннями людського існування, намагаються запровадити нову систему життєвих цінностей, філософія якої примирить життя і неминучість відходу.
Філософсько-культурні паралелі поглиблюються, коли герої отримують імена-перифрази (розгорнутий троп, котрий веде свій родовід ще від поетики скальдів). Ця стилістична фігура замінює конкретність на описовість: той, хто сидить у ній; той, хто сидить у мені; той, хто підвів мене до останньої межі. Ескізність простору авторського мислення перетинається з тінями і примарами найневловиміших інтелектуальних впливів: «Смерть ходить поруч. Чи це ми ходимо поряд зі смертю? Усе настільки переплетено, що смерть, напевно, не поруч, вона всередині нас і зовні. Вона живе в нас, а ми живемо в ній. Смерті просто немає, як немає і життя. Є один безперервний потік існування. Смерть одного – це існування іншого. Не можна померти, не побувавши серед живих, як не можна жити, не побувавши серед мертвих. Взагалі, нічого не можна оцінювати, не спробувавши». І хоча нічого принципово нового у цій делікатній риториці нема, звучить ориґінально.
Автор вибудовує заінтриґовуючу подорож: різні часи, різні країни, різні культури, різні епохи, правда, іноді дещо втрачає логічну послідовність. Але, гадаю, що стереоскопічність оповідального руху, а з іншого боку, повторюваність ситуацій, «курсування» персонажів по різних новелах, що деколи набуває ознак трешу – серіального кінематографічного драйву – суть стилю письменника: форма стає важливішою за смисл. Отакий парадокс! Наголошую, що про механічне складання та квазідуховність тут мови нема й часом не зовсім зрозуміло, на чім то все тримаєься? На мікронному «ледь-ледь»! Один невловимий ритмічний крен – і читач опиняється ув іншому вимірі, й сам стає чимось невловимим. Дальні світи прозирають у ближньому, зовнішнє у внутрішньому, небесне у земному й навпаки. Двоїсті образи нашаровуються, стають туманними, неясними, невідчутними – хтось когось кудись кличе, чекає... «Нічого цього немає. Існує біль, що спалахує, як квазар і пульсуючий, як вистигаюча Нова. Біль, не як відгук тіла на поступову дезінтеграцію і розрив зв’язків, а як стан душі, що скинула пелену і що відчула обмеженість навіть найбезмежнішого простору і велику безодню між будь-якими двома атомами речовин, холод цієї прірви та абсолютно інше життя того, іншого атома, хоча говорять – він такий самий. Але ні, він зовсім інший. Чужий і байдужий до сусіда».
Переконана, що роман В. Сердюка «Мистецтво вмирання» – це взірець доброї інтелектуальної сучасної прози. А фінальну фразу своєї рецензії я позичила в автора: «З мого ока викочується сльоза, але губи розтягуються в напівпосмішку. Колись, не зараз, я знаю, вона захолоне маскою Гіппократа».

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

ТИХА СИМФОНІЯ ЛЮБОВІ

Марія Влад. Святий Йосиф Обручник. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2009. – 306 с.

Книга, про яку мова, розповідає про життя Пресвятої Родини: Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і Йосифа Обручника. Це релігійне видання, для якого потрібен був дозвіл церковної влади: книгу благословив Ректор Івано-Франківської Теологічної Академії, Єпископ Софрон Мудрий (літературний редактор – богослов о. Ігор Пелехатий).
М. Влад уклала книгу на основі апробованих і схвалених Церквою містичних свідчень візіонерок, котрі жили в різні часи і в різних країнах: преподобної матері Марії з Агреди (Іспанія, 1602 – 1665), блаженної Анни Катерини Еммеріх з Дільмен (1774 – 1824) та праведної Марії Вальторти (Італія, 1897 – 1961). Але не тільки: вражає бібліографія використаних джерел, що додається наприкінці книги. Видання щедро ілюстроване репродукціями картин на біблійні сюжети визначних малярів Епохи Ренесансу.
Ув історії Пресвятої Родини увагу письменниці привернув саме святий Йосиф, чоловік Діви Марії, матері Ісуса Христа, що став земним батьком Господа і взірцем для батьків християнських родин на всі часи. Його біографія – композиційний стрижень сюжету.
Якось так повелося, що роль Йосифа, опікуна і вихователя Божого Сина виглядала ніби-то другорядною, а його постать тривалий час була несправедливо забутою, навіть очорненою і зневаженою. Спочатку читач бачить Йосифа в Римі, восьмилітнім хлопчиком, молодшим із шести синів Якова, спокійної вдачі, серйозним, налаштованим на молитву. «Йосиф – нащадок царського роду, в очах світу був звичайною людиною, ремісником, який рано мусив покинути батьківський дім. Він жив так бідно, що в поті чола заробляв собі коло чужих людей хліб насущний. Коли Бог має великі наміри стосовно когось, коли бажає, аби заясніла чиясь велич, то часто упокорює. Так було і тут».
Паралельно М. Влад оповідає про дитячі роки Діви Марії, яка народилася у подружжя Йоакима й Анни: «Люди, на жаль, мало відають про неї, нашу прекрасну Матір, Діву – Матір мудрості, втіху і славу Бога, причину постійної повної і щирої радості Божої Триєдиності. Вона є поясненням, чому Бог не знищив людський рід (...) вона є причиною прощення, яке ми отримали (...) Ми так мало ввіряємо їй своє життя, так рідко уповаємо на неї. А Бог продовжує завдяки їй обдаровувати нас, прислухаючись до її просьб, на її втіху, бо її радість об’єднується з Божою радістю і звеличує її сяйвом, що наповнює велике світло раю. Отака радість прийшла на землю з народженням Марії».
Від зустрічі Йосифа й Марії історія Пресвятої Родини стає спільною. Віхи їхнього життя добре відомі читачеві з Біблії – заручини, народження Ісуса Христа, втеча в Єгипет і наступне повернення до Назарету тощо. Цінність цієї книги, на моє читацьке відчуття, насамперед, у щедрих авторських нараціях. Письменниця ніби «заземлює» цілком зрозумілий контекстний пафос і високу напругу містичних видінь візіонерок. Вона акцентує увагу потенційного читача на простих, так би мовити, «земних» обставинах життя Святої Родини. Ось одна з вельми характерних деталей: Йосиф не знав про таїну Благовіщення і Непорочного Зачаття і коли зауважив, що Марія вагітна, засумнівався. Він страждав так само, як будь-який чоловік на його місці, адже «сумнів небезпечний, а навіть і смертельний для духа. Смертельний, бо сумнів є першим проявом смертельної хвороби, що називається зневірою (...) Хто може правдиво описати біль Йосифа, його думки, сум’яття його почуттів? Як маленька барка в шторм, кинута на волю хвиль, знаходився він у вирі суперечливих думок, в сітях болючих і похмурих роздумів, з яких один був болючіший від іншого. Він був чоловіком, котрого, судячи з усього, зрадила жінка».
Свята подружня пара жила самотньо. Йосиф займався теслярством, Марія пряла за верстатом. Часто траплялося так, що вони не мали найнеобхідніших для життя продуктів. Проте, попри убогість, дім Святої Родини був щасливим, адже його берегли Ангели взаємної поваги, розуміння, допомоги, самопожертви задля добра найрідніших людей. Для молоді книга може стати бажаним духовним читанням саме через розсипи духовних і моральних настанов, як наприклад ось ця: «Найбільшою перешкодою в досягненні певного рівня досконалості є особлива схильність і прив’язаність до земних речей. Бо вони роблять душу негідною того, щоб Господь наділив їх Своїми благами та об’явив Свою волю. Через прив’язаність до земних речей душа стає нездатною до швидкого й радісного виявлення послушності свого Господа, хоч і всеціло зобов’язана їй».
Коли звершилося велике таїнство – народився Божий Син – Ісус Христос, земні асоціації у книзі стали особливо рідними : «Мамо, мамо! Яка ти велика в усіх вимірах! Без тебе просто нікого й нічого! Без тебе навіть Бога світ не спізнав би (...) у кожного була мама. Навіть у Бога. Єдина в світі, тільки своя, рідна. Як без неї бідніємо навіть в старості, коли її раптом не стає! Ой мамо-мамо! Скільки щастя з тобою і скільки болю без тебе...». Чи не правда, шановний читачу, ці слова, що адресовані Марії з новонародженим Сином на руках близькі й зрозумілі кожній людині на землі?!
Сюжет книги обривається на смерті Йосифа. Він помер, виконавши своє завдання земного батька й опікуна Ісуса Христа та його Пресвятої Матері. З глибокою пошаною, з поетичним шармом авторка переповідає про обставини його відходу: «Божий Син закрив йому очі. Загони ангелів заспівали похвальні пісні, а потім, за наказом Господа, ангели спровадили пресвяту душу Його (...) найщасливіший з усіх мужів прожив 60 років, а з Марією одружився, маючи тридцять три. Їхнє подружнє життя склало повних двадцять сім літ».
Насамкінець, звертаючись до читача, котрого називає дорогим і терпеливим, М. Влад підсумовує: «Наш український народ повинен завжди вшановувати св. Йосифа. Наслідування його чеснот та щоденна сердечна молитва до нього в усіх наших потребах хай будуть славною відзнакою всіх українців (...) В особі св. Йосифа Господь дав нам мужа обов’язку, законності й послуху, віри, уповання, покори й праці. У час теперішніх неспокоїв у світі з великим довір’ям призиваймо на поміч цього святого оборонця».
Додам, що ця книга здобула диплом конкурсу «Коронація слова – 2009».

Коментарі (1)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

НА ХВИЛІ НОВОГО РЕАЛІЗМУ

Міла Іванцова. Родовий відмінок: Роман. – К.: Нора-друк, 2009. – 296 с. (Популярні Книжки).

Роман, про який мова, – здобув диплом конкурсу «Коронація слова – 2009». Дія роману розпочинається у далекі 80-ті роки минулого сторіччя. Перша частина книги «Чистилище» – своєрідна композиційна прелюдія: в пологовому будинку напередодні Нового року зустрілися породілля – студентка Іринка, вірменка Арміда, Ольга, Віра, котра хотіла сина, а народила третю дочку, Світлана, яка перед пологами розлучилася з чоловіком, Наталя, дитина в якої при пологах померла, а також рідні, лікарі, нянечки, акушерки... Один із головний вузликів сюжетної інтриги, що отримує подальший розвиток: від хлопчика з родовою вадою відмовляються батьки. «Усі вмить завмерли і напружилися. Ось воно!. Те, про що інколи кажуть з екрану телевізора, чого постійно побоюється персонал пологових будинків, чиє підозріло-насторожене ставлення так болісно зачіпає звичайних, незловмисних породіль. Ось воно – ВІДМОВА». Завдяки щасливому збігові обставин, хлопчика всиновлює Наталя.
Авторка не минає жодної промовистої деталі такої, здавалося б, буденної для жінок справи як пологи, правдиво змальовує щирі почування молодих матерів: «Невже, нарешті?» – подумала Іринка і знову здивувалася тому, що вона – МАМА... Це було так дивно. Це змінювало геть усе в її житті. Далі вже ніколи не буде, як було. Чи це добре?».
Події роману продовжуються через двадцять років (друга і третя частини роману – «Розсипані пазли» та «Інші часи»). Це – розповідь про дітей, котрі народилися в один день і долі яких дивовижним чином (світ тісний, як горіхова шкаралуща!) переплелися у новому столітті й тисячолітті, і коли читала роман, кількаразово згадувала великого розумника Ейнштейна, котрий утверджував, що в природі нема нічого випадкового, а якщо нам щось таким здається, то це результат наших неповних знань. На прикладі кількох родинних історій письменниця прагне заповнити зяючі прогалини читацького знання психології, зокрема, ближче до теми роману: сімейних, сексуальних, поколіннієвих стосунків.
Молодь проходить на життєвому шляху обов’язкові періоди становлення і пошуку досконалості, що супроводжуються відчуттями загального незадоволення собою, болем у душі. Нявність фрустрації формує небажані риси характеру: агресивність, підвищену збудливіть, або навпаки, пасивність, апатію, депресивні стани. Неспромога опанувати себе, марне очікування позитиву в молодому віці невиправдано тотальні і скоріше зумовлені внутрішніми неусвідомленими процесами. Діти страждають через непорозуміння з батьками, відчуваючи відірваність від землі обітованної. Вони почуваються обділеними любов’ю, їм бракує поваги й розуміння, що (так їм видається) їх знеособлює, обеззброює. Ці болючі процеси можна пояснити і зовнішніми факторами, вони, ці фактори вельми багатозначні: зміна поколінь у романі збіглася із розпадом радянської імпереї та глобальною ядерною катастрофою у Чорнобилі. «Уже повертаючись з прогулянки, втомлені, але щасливі, дорослі всілися на парапеті фонтану, що неподалік від Головпоштамту (київського – Т. Д.) вгамували дітей, прилаштували їх у себе на колінах і усміхнулися до фотографа, щоб залишитися такими назавжди (...) – Антоне, яке число сьогодні? – Двадцять шосте. – Так і запишемо – двадцять шосте квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року».
Аби якось змінити обставини життя, молоді люди пускаються берега, утрачають душевну рівновагу, всіляко ескападують, тим самим провокуючи нові ситуації нерозуміння, осуду і неповаги з боку дорослих і викликаючи вогонь на себе, досягають якраз протилежного ефекту. Таке собі перпетуум-мобіле хворобливого процесу зміни поколінь!
Письменниця не переймається тільки аналізом поведінки молодих героїв. А як впливають добрі чи злі вчинки дорослих на моральну ситуацію? На долю дітей? На їхній вибір? На оцінку й переоцінку духовних, моральних, життєвих цінностей? Письменницька уява М. Іванцової відповідає на ці питання багатофункціонально й нічим не обмежує себе, окрім одного – точно зображує типові події і характери у типових обставинах. Авторка безжально-безкомпромісна у змалюванні давно зниклої у часі епохи тотального дефіциту, відсутності у крамницях найпотрібніших для прожиття речей, і багато чого такого, про що навіть не здогадується теперішнє покоління початку третього тисячоліття: «За таким життям, між базаром і дитиною в іншому місті, Світлані було не до домівки і не до здоров’я. Однокімнатна квартира у старенькому будинку була швидше нічліжкою, де вони спали, перехопивши щось на вечерю та зігрівшись у душі. Та й не було для кого – Леся вже пішла до школи у бабусі, і ніби, була задоволена таким життям, правда, час від часу просила привезти для компанії братика чи сеcтричку».
Сюжетні перипетії, що вельми насичені персонажами і подіями, переповідати не буду, скажу тільки, що все закінчилося ідеально добре. І це єдиний недолік роману, літературний напрям якого, на мою думку, можна було би назвати новим реализмом.

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Риби на асфальті, або Політ у глибину.

Ігор Павлюк. Україна в диму. Послання з резервації: Соціальна лірика. – Луганськ: Книжковий світ, 2009. – 168 с.

Рекомендувати Ігоря Павлюка українському читачеві особливої потреби нема, тому що популярність його поезії, – драматичної, з потужними, соковитими метафорами, з відчуттям темної трагічності часопростору – прикметна постійна константа сучасного українського літературного процесу.
І. Павлюк у своїй поезії абсолютно ідентичний своєму щиросердному душевному світові: оригінальна, відкрито-одверта, бунтівна ( «ризиковий хлопець» – так назвав його Борис Олійник у передмові до цієї збірки) творчість письменника, гадаю, напряму пов’язана з його життям, і тому його вірші – втілення самого поета, його душевних станів і настроїв.
Книгу, про яку йдеться, склали розділи: «Даль непочата», «Цвіт кореня», «Друге дихання». Композицію кожного розділу, в свою чергу, скомпоновано зі серійних блоків, що доповнюючи один одного, способом поетичного наративу становлять тематичні та експресивні послідовності. Це – цикли віршів: «Провінція» і «Провінція і колонія», «Село ХХІ. Ретромодерн» і «Село ХХІ. Глибинка», поеми-цикли «Степ», «Літопис вітрів», «Смерть золотого міту. Американський щоденник».
Поетична релігія І. Павлюка – перейматися правдою, а це – призначення мужніх і сумлінних. Чиста, нефальшована інтонація віршів діє на читачеву підсвідомість, без зайвої риторики та надокучливого пафосу несе позитив. І хоча поет (через спогади про драматизм перших втрат у дитинстві, до яких додалися гіркота та скепсис життєвого досвіду) має схильність до фатуму, до певної приреченості й неприхованого песимізму, безрадісних пророцтв, слабкості духу він собі не дозволяє. Жива присутність автора майже у кожному творі надзвичайно виразна, поет не ховається за alter ego, він у кожному вірші сам на сам із читачем. Предметний і чуттєвий світ, енергетика «чоловічого» начала, прагнення активного добра, вкоріненість у рідну землю.
Психологія пояснює – сповідь важлива для людини тим, що передбачає не конче монолог – абияка сповідь набуває повноти лише в діалозі. Безжальна, самоочищувальна оголеність павлюкової сповідальності, безперечно, вимагає від поета крицевої стійкості й мудрості, котра йде ще від предків. Щоправда, ця рідкісна риса – ні з чим не критися від читача, як на мене, деколи трохи надмірна. Можливо, поет сам інколи шкодує, що так форсовано руйнується топос приватності? Авторська думка не знає обмежень, вона безстрашна, невдавана й нелукава: «Несемось Чумацьким шляхом. / Вже крила й чоботи стерті. / Солодке майбутнє врочать / Веселі обличчя мертвих… Полини й тумани. / Бабські сльози. / Даль солодка й зла, неначе смерть. / Пісня в горлі. / Вічні передгрози. / Вічна віра. / Вічні нетепер».
Поезійні архетипи Ігоря Павлюка – це споконвічні образи-символи, що лежать в основі національно-історично-соціальної психології українця (в аспекті української поезії – канонічні): Бог, кров, воля, сльоза, свіча, струна, крила, степ, трава, ріка, вітер, море. І ще: «Хрести і космос. / Тіло мого вірша. / Молочно-синє небо і – політ…». Новоутворений парний образ – «сльозокров» сконцентрував у собі найпомітнішу рису павлюкової поезії – кордоцентризм, етичну та естетичну перевагу emotio над ratio. Цей символообраз народився, гадаю, внаслідок таємної неексплікованої роботи інтуїції поета, що сягає глибин психології творчого процесу: «Я із себе себе / Дістаю темноокими / Віршами / Під ячання вітрів / І усмішку могильних / Трав».
Умовність і реальність у поезії І. Павлюка органічно поєднано. Як правило, вірші складено з небагатьох простих елементів, але вражає жива точність уведення побутових лексем, знайомих кожному українцеві, що викликають адекватні переживання і спогади: «Напечи, горобино, із небом мені пирогів… Вдягав вишиванку і небо вечірнє читав… Одвічний сум за минулим – / Сивий, мов самогонка… В жилах русалки бензиновий протяг з пітьми».
Мову про впливи на павлюкову творчу манеру достатньо обмежити паралеллю з дивовижною «антоничевою» грою звуками (можливо тому, що Б. І. Антонич через свій ювілей сьогодні на слуху): «Осінньо. Сінно. Синьо і осино… Святі свята. Свята рілля. Світає. / Світліє тиша».
Ігор Павлюк – поет філософського мислення, з метафізичною складовою світогляду. Деякі рядки його віршів – готові універсальні моделі психологічного ґатунку, що потенційно можуть визначати людську поведінку: «Життя цінувати вагою, а не довжиною… Нестерпно бути мертвим за життя… Допоки люд і людище – люди ще… А Всесвіт – таки сльозинка! / А ми в нім такі солоні… Вітер зі Сходу – погана прикмета».

Надзвичайно цікаві «американські» цикли автора, і насамперед, своєю найхарактернішою ознакою: чим більше непересічний поет пізнавав Америку, тим більш «українськіми» ставали його вірші: «Тож, замкнувши до весен схвильований вірності пояс, / Вирушаю у світ із прасвіту свойого знов, / щоб довести собі (гойя-гойя!), що я не гой, я… / Чужина – то аналіз, чи в мене дніпрова кров».
За Ігорем Павлюком, село – альфа й омега України. Невичерпне живильне середовище павлюкової поезії – рідна Волинь. Його око не минає жодного закутку «батьківщини своєї окаянної», жодної дрібнички пейзажу, в змалюванні яких поетова образоуява неординарно винахідлива, подекуди театрально візуальна, забарвлена дещицею іронії: «У селі полини / Дістають до пупів / Тонкобедрих мавок… З провінції пророки йдуть в столиці / Столичний шарм – то діло наживне, / як наживні дволикі і столиці». Принагідно зверніть увагу на свіжу омонімічну риму – знахідка!
До поетової іронії вплітається «ковиловий щем» за зруйнованим селом та «шипшиновий вітер» зі степу. На крилах Пегаса відлунює « синя магма первісних пісень… березовий сік на старому грибному ножі… усмішка в люстрі скіфського меча»…
Поет, з одного боку, зобразив реалії сучасного українського села, яке після розвалу комуністичної системи зіткнулося з неочікуваними старими-новими проблемами: безробіття, обезлюднення унаслідок втечі молоді у місто й поступового відходу в кращий світ старших людей, відмирання давніх традицій. З іншого – у сільській ліриці Ігор Павлюк декларує, наскільки важливим для збереження національної ідентичності є культивування поваги до історичних пракоренів, піклування про згромадження вічних людських цінностей на основі зв’язків поколінь. Тому не зважаючи на поетів біль за минуле, за гіркоту сьогодення, за непрогнозоване майбутнє, творчість Ігоря Павлюка – це той духовний досвід, котрий збагачує не тільки культуру рідної країни в цілому, але й кожного з нас осібно!
Я вріс корінням в землю цю по крила,
У світ, де більше блиску, ніж тепла.
У цьому моїх віршів ніжна сила,
У тому, коли треба, сила зла».

2009

________________________________________
До редакції надійшла копія листа академіка Івана Михайловича ДЗЮБИ до Ігоря ПАВЛЮКА, з приводу публікації книги поезій «Україна в диму», і ми зважили за необхідне долучити її до публікації Тетяни Дігай. _____________________________________________

ЛИСТ АКАДЕМІКА ІВАНА МИХАЙЛОВИЧА ДЗЮБИ
ДО ІГОРЯ ПАВЛЮКА

20. 02. 10

Доброго дня, Ігоре Зиновійовичу!

Оце в дні, коли Україну огорнув не тільки дим, а й чад, смог, так що й дихнути нічим, – прочитав «Україну в диму» . Пекучі афоризми, як згустки болю... гротеск із гротесків життя...

А холуїв, а п’яниць, а розп’ять…
Церков доволі,
Туалетів – дуля.
Якщо так піде –
Років через п’ять
Лише попи зостануться й зозулі. (1)

Не зовсім так: зостануться ще українські поети, яких нікому буде читати. Та ще й «гетьмани українського козацтва», які воюватимуть між собою. І не «витиратимуть сльози ланцюгами» (2), бо й сліз не буде.
Завжди захоплююсь різнобічністю трудів і продуктивністю Ігоря Павлюка. Та оце подивився на останню сторінку книжки: тираж 100 прим.! Один із цих 100 примірників маю я. Один – автор. Лишається 98. Отже, ще 98 прочитають. А тим часом «заморською піснею наша б... Свою територію мітить» (3).
Сумно. І гірко. «Горе нам!» – казав Поет. Але: «но, братія, не вдавайтесь в тугу», а «работайте разумно»...

Хай згине мара!
Бажаю добра!
І. Дзюба

1. Цитата із віршованого циклу Ігоря Павлюка «Провінція і колонія».
2. Цитата із вірша Ігоря Павлюка «Творець і гетьман».
3. Цитата із вірша Ігоря Павлюка «Хочеш-не-хочеш, а важко бува»...

Коментарі (37)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Відфільтрована пам'ять

Сергій Пантюк. Як зав’язати з бухлом і курінням: Новели.– К.:Гамазин, 2009. – 128 с.

Сергій Пантюк – автор кількох збірок поезій і прозового роману, численних літературознавчих та критичних публікацій, звернувся до жанру малої прози.

Книжка, про яку йдеться, складена з дев’яти новел і новелеток. У вузькожанровому смислі – це прагматично реалістичні життєві історії, у ширшому, метафоричному – відфільтрована пам'ять письменника: «Так уже склалося, що наша пам'ять має унікальну властивість фільтрувати минуле. Добре це чи ні, не знаю, але існує чимало речей, про які й самому хочеться згадувати якомога менше. Але тоді ті чи інші неприємні для нас події самі собою заповзають у підсвідомість, залягають там густими до чорноти пластами, лиш іноді даючи знати про себе. Так само, щоправда, в тілі, поводиться уламок металу, кінцевою ціллю якого було серце, але на траєкторії його руху виникла перешкода, котра й перетворила творця миттєвої смерті на інструмент для тривалої, ледь відчутної, але щохвилинної чи навіть, щосекундної муки…».

У розповідній манері письменник суб’єктивовано подав домінуючі фраґменти реального життя, розгорнув їх у концентрованій, єдиній тональності, рельєфно зобразив характери сучасної соціальної дійсності. В окремих випадках прозаїк досяг ефекту соціальної типізації («Втеча Маклухи»). Автора зацікавила поведінка звичайних людей у стресових ситуаціях і він із неабиякою майстерністю вибудував сюжети новел: «По кому виє Бойків пес», «Піврубля сріблом», «Його персональний диявол», а також тієї, що дала назву збірці – традиційна композиція: зав’язка, перипетії та розв’язка, наскрізна інтонаційна сфера, пластика опису подробиць і спостережень. С. Пантюку не зрадило почуття естетичної міри й вдалося уникнути певного шаблону, хоча враження художньої самобутності від новел досить дискутивне. На мою думку, текстам відчутно забракло глибини внутрішніх, душевних нарацій рівня «стефаниківської» психологічності, і тому доля персонажів новел не зворушує, антигерої не викликають співчуття, а до щастя позитивних чомусь байдуже, не пробуджується найголовніше – співпереживання. А то вже кепсько!

Провокативність назви книжки – здорова провокативність. Додати б ще розумної провокативності, а саме: новизни способу подачі матеріалу, революційності, навіть, вибуховості філософського осмислення буття, бо розмисли про те, що життя – це плетиво закономірностей і випадковостей, що світобудова рухається по спіралі та інші подібні «бородатості», прикро занизили інтелектуальний рівень авторської інтонації.

У коротеньких новелетах «Метаморфози совісті», «Ластівка-віщунка» і особливо – «Зорефіл», реалізм випарувався і з’явився символізм, а точніше, певна симптоматика прагнення С. Пантюка до модерністичного письма. Але ж і тут письменник мандрував давно утертими дорогами. Навіть ліньки назвати яскравих попередників, творчість яких добре відома. Отже, враження від збірки малої прози Сергія Пантюка суперечливе, та гадаю, що будучи насамперед талановитим поетом-ліриком, він залишився ним і в своїх прозових спробах – новелах.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Право на вигадку

Люко Дашвар. Рай. центр: Роман. – Харків: Видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля», 2009. – 272 с.

Третій роман Люко Дашвар відзначений дипломом конкурсу «Коронація слова-2009» і продовжив переможну ходу, започатковану першими двома («Село не люди» посів друге місце на конкурсі «Коронація слова-2007», книга «Молоко з кров’ю» перемогла у конкурсі «Книга року BBC-2008».
Любов і гармонія взаємності – речі позачасові, та кохання, що могло відбутись, але не відбулося – завжди трагедія. Роман почався сценою загибелі головної героїні Люби, юної максималістки, яка прагнула щастя, та їй не поталанило! На заваді стали батьки обранця Макса – пихаті новітні капіталісти, несумісність романтичних ідеалів чистої недосвідченої душі з цинічною, безжальною реальністю. Нашої з вами дійсністю, шановні читачі, адже події романа відбуваються влітку 2008 року в Києві.
Письменниця справно володіє секретами психологічного впливу на читача: сюжетний драйв, історичні ремінісценції з епохи гетьмана Петра Дорошенка, моторошні ситуації й життя студентської богеми – вже цієї атрибутики достатньо для комерційного успіху. Але Люко Дашвар того замало й вона додає викривальної сатири. Основна мішень – влада: «Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі й довела на практиці – найприбутковішими в усі часи є посади політичні… вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші… світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці й гроші, гроші, гроші…Гроші й влада».
Письменниця демаскує мафіозно-холуйське обличчя сучасної керівної еліти, не шкодуючи епітетів (продажна, злочинно кастова, квазіреспектабельна), вивертає назовні далекі від публічності її справи та думки: «Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце – шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів… Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози…Обоє знали – Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав…скоріше за все, старе падло, злигався з урядовими… – нагадую шановному читачеві, що події романа відбуваються у 2008-у році! Фейлетонно змальовано образ Роми Шиллєра, такого собі вічного «слуги двох панів»! А ситуація з виключенням-включенням світла в нікому з можновладців не потрібній лікарні – комедійна знахідка! Характерна відсутність у тексті прийомів езопівської мови (натяки, приховані смисли тощо), котрі вироблені у сатиричному жанрі ще від часів Аристофана. Авторську стильову манеру «горизонтальної» розповіді, на мою думку, можна пояснити відсутністю в нашій державі «каральної» (та й взагалі будь-якої) цензури: пиши, що хочеш, про кого хочеш, і як хочеш!
Козацькі мотиви, що вплетені в сюжетну канву легко зіронізовано й пом’якшено. Однак мовлено не про історію, а про відновлений зв'язок епох, йдеться про зміщення часових площин, коли куми Свиря й Микишка, минувши 340-річну дистанцію, знайшли спільне комунікативне поле із молодими київськими студентами.
Відверто кажучи, роман Люко Дашвар – це література, про яку ми сьогодні не знаємо, чи література це взагалі. Правда, не все так однозначно й просто. Гадаю, остання в часі книжка Люко Дашвар як явище посткультури, постлітератури не вийшла за межу маскультівського чтива, але віра у вигадку, сила творчого куражу, «фентезійне меню», нарешті, незаперечний читацький комфорт, несподівано самі по собі виявилися цінностями.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

У день повного місяця, або Вовча сага

Галина Вдовиченко. Тамдевін: Роман. – Нора-друк, 2009. – 234 с. ПК (Популярні книжки)

Роман, про який мова, в доробку львівської письменниці та журналістки Галини Вдовиченко отримав Першу премію на літературному конкурсі «Коронація слова – 2009». «У романі, – як зізнається авторка, – все вигадка, окрім місця, де розгортаються події». А основні події розгортаються у віддаленому від цивілізації карпатському селі, поблизу старовинного замку Гербуртів, де досі збереглися неповторні краєвиди, незаймані урочища, де «холодна вода і болотяний сморід занадто переконливо реальні», де ходять по гриби і приносять повні кошики, а вночі чути, як виють дикі вовки Композицію твору побудовано оригінально: три частини під назвами «Жіноча половина», «Чоловіча половина», «Він та вона». Головні дійові особи – колишні однокурсниці по Академії мистецтв, подруги Анна і Марія діють на жіночій половині роману, що містить роздуми та узагальнення авторки, які є важливими для осмислення життєвих процесів, філософські відступи і, воднораз, фрагменти найрізноманітніших зображень – такий собі колаж, що характерний простотою й дохідливістю художнього викладу: « на саморобних дощаних полицях – рівні ряди розмаїтихзакруток на зиму. Кожну банку вивершує велике яблуко, мабуть, вони так краще зберігаються, але виглядало усе як досконалий за формою та кольорами мистецький перформенс».

Чоловіча половина роману теж має свого героя, це науковець, який проводить польові дослідження вовчого життя, усамітнившись на кілька місяців із вовчою зграєю (себто, він герой в прямому розумінні цього слова!). Можливо тому сторінки другої половини роману деколи нагадують науковий нарис. Без сумніву, вся ексклюзивна інформація дослідника є цікавою, але, гадаю, що органічно ввести її (інформацію) в образну тканину роману письменниці не зовсім вдалося, хоча в цьому напрямі зроблено багато. Наприклад, паралелі, що словами наратора авторка проводить між людською та вовчою спільнотами, таке собі «олюднення вовків» і «ововчення людей»: «Вовки як люди. Жодна схема щодо них не працює, всі узагальнення хибні. Кожен – особистість, яку не можна уніфікувати, спрощено оцінювати (…) кожен, хто вивчав їхню поведінку та стиль життя, знає: вірність вовків аналогів не має (…) Вовки моногамні. Лише раз обирають собі пару. Якщо він загине, вона зберігатиме удівство… якщо вона помре, він стане одинаком… Дітей вони виховують та доглядають разом, людям би повчитися».

Головна інтрига – кохання художниці й дослідника – знаходить своє остаточне завершення у третій частині роману, де він і вона нарешті щасливо знаходять один одного. Спілкування письменниці з читачем на рівні інтимних одкровень красиве і поетичне: «Біле яблуко повного місяця зазирало у вікно, бентежило душу (…) Метелик опустився на квітку, торкнувся пелюсток чутливими лапками – пелюстки потягнулися йому назустріч, привідкрилися – він схилився над серцевиною, збираючи нектар (…) Пряма скрутилася спіраллю в зустрічному русі до іншої прямої, вони сплелися в сваргу, животворний клубок, запустивши світо рух у двох протилежних напрямках одночасно».

Письменниця Галина Вдовиченко не розчаровує новим романом, у якому її прихильники і прихильниці знайдуть розблиски найрізноманітніших принад захопливого читання: неймовірно жахливі сни, що переходять у таку саму жахливу дійсність, срібні перстеники, що виконують важливі для сюжету талісманні фунції, руїни старовинного замку, що слугують декораціями головних закручено-таємних подій, перекази народних легенд у мовному оздобленні карпатської говірки і ще…більше не буду переказувати! Читайте книжку!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Повернення непокаяного Ікара

Ярослав Павуляк. Дороги додому: Поезії. Поеми. – Тернопіль, Джура, 2009. – 156 с.

Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій «Блудний лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть, зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці».

Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім.. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді втрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств на дорогах життя, 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991 року живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму.

В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ, як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поетові вдалося сказати своє слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш, як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».

Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заангажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші – вислови справді вільної особистості, не зв’язаної ніякими канонізованими умовностями: «В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено». Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:
Не треба терну і тюрми,
Не треба гніватись вітрами,
Якщо спіткнувся – підніми
Всіма весняними гілками.

Не відвертай похмуро віч,
Мені печуть столітні шрами,
Якщо блукаю, то поклич
Всіма співучими струмками.

Я – пломінь твій, а ти мій край,
Не почужаймося серцями,
Якщо злякаюсь – покарай
Всіма найважчими дощами.

Я твій боржник. Не в тому суть.
Є щось дорожче мого краму.
Якщо зневірився – забудь
Всіма грядущими синами».

Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на асфальті…Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск («Так живу, щоб колись навесні Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні»), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні сполучення предметів («Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком»).

Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограмми («Дорікать дощам даремно», «Село сувоєм сну сповите»), вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства («Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі»), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: «Пам’ятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул – / там / зацвіту», сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом («Ми не знали, що є прощання», «Був тихий день. Безвітре літо», «Одягни-но біле, біле», «Блукає потяг по Карпатах»).

Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь», «Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу композицію, оригінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент. Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелизми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.

Творчість Ярослава Павуляка переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його творчістю, бо відчувають духовну спорідненість із поетом, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади і агресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі.

Надруковано : Українська літературна газета №6-2009

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Найважчий день той, у якому живеш

Євген Положій. Вежі мовчання: Роман. – Харків: Фоліо, 2009. – 249 с. (Література).

Письменник Євген Положій живе в місті Суми, працює головним редактором газети «Панорама», є автором 7-ми романів.

Від самого початку виникає питання – чому ж вежі мовчання? Автор пояснює: «Сучасна людина – як ця Вежа. Велично здіймається над усім світом – над природою, над вірою, над знанням, над традицією, над іншими людьми – така горда і така розумна, вона не вірить у безсмертя – і тому поспішає жити. Але, якщо розібратися, вона дуже нещасна, дуже самотня, їй навіть поговорити по душах нема з ким, навіть з Богом». Але це, так би мовити, філософське розуміння проблеми. На фабульному рівні – вежі, як архітектурна деталь – співучасники головних подій роману: «пустир у самому центрі міста, затиснутий між старим парком відпочинку і вулицею з похилими парканами; сім круглих високих бетонних веж радянської недобудови посеред пустиря; круки, зграя яких кружляла у сирому повітрі над однією з них…Там, усередені, під самою горовиною, паралельно землі, висіло тіло людини». От і перший труп у лабіринті подій, в які потрапляє головний персонаж інспектор Родіон Ус (точно за приказкою « у тихому болоті чорти водяться»)! Євген Положій вигадливий і активний – до криміналу додає містики: таємні злочинці душили й підвішували людей за зороастрійським обрядом. А ще додає натяків на казку: Принцеса у Вежі – маленька дівчинка, яку тримають під наглядом охоронця та няньки у вежі під шпилем заводоуправління, Лев – друзяка-інтелектуал, який усе на світі знає і може пояснити. Все заплутано і ускладнено настільки, що зрозуміти, хто є хто, читачеві неможливо. Головна інтрига – принципова невизначеність, неокресленість, перебування у невідомому, хоча ця обставина не розчаровує – таїна зберігається до останньої сторінки. Письменник бавиться сюжетом – динамічний і загострений криміналізацією міліції і прокуратури, із несподіваним фіналом, він (сюжет) не дозволяє читачеві розслабитися. Події відбуваються у сучасній Україні, але національний колорит тим і вичерпується.

Фантазія Євгена Положія невичерпна, а от естетично-стильова палітра біднувата. Лаконічні, навіть скупі рядки тексту роману місткі, але разом із тим, якісь малоеластичні: «На його повторне наполегливе питання начальник юридичної служби…сухо зауважив, що, на жаль, усі ці договори перебувають винятково в компетенції відділу зовнішніх відносин». Може бути певна дискусія щодо визначення коефіцієнту «айкью» в інтимній сфері головних героїв – Рада і журналістки Жені, але, як на мене, цей показник невисокий: «На плиті ще з обіду Рада чекали у пательнях смажена картопля і яєчня, цими двома стравами Женині кулінарні здібності обмежувалися. «Нічого страшного, – завжди казала вона, жартуючи, подругам, коли мова заходила про кулінарію, – зате у мене великі цицьки!». В принципі, вона абсолютно мала рацію, і подругам із маленькими цицьками, але видатними кулінарними здібностями крити, як правило, було нічим». Крити, справді, нічим!

Проза письменника містить роздуми та узагальнення, які демонструють його тяжіння до рентгеноскопії свідомості особистості, відшукування нових смислів і додаткових резонів існування звичних тем: «…що це за істота така – людина?! Така безглузда, така марнославна, така дрібна, як комашка!.. Величезна прірва лежить…між тим, що людина повинна зробити тут, у цьому світі, й тим, що вона хоче зробити. І тим, що вона може. Можливо, навіть нездоланна прірва. Тільки одиниці здатні на великі вчинки… велич зіткана з протиріч, вона ірраціональна…Шкода, що тільки ближче до старості розумієш, наскільки все прораховане і взаємозалежне у цьому світі… найважчий день завжди той, у якому ти живеш». Усі ці роздуми без фальшу і, водночас, не позбавлені романтичної алюзійності – вада це чи неминучі наслідки гіперосвіченості автора і зацікавленості філософською проблематикою сучасного життя? Можливо, треба говорити про певний перегляд традицій і тенденцій і/або витворення актуалізованого варіанту урбаністичної мови?
Отже, підсумовуючи невеличкий аналіз твору, можна зробити висновок: письменник наслідує модель pupl fiction (кримінального чтива), що орієнтована на масового читача. Ті, хто захоплюється кримінальним жанром, знайдуть у новому романі Євгена Положія багато цікавого.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Бордова магма мандрів

Максим Кідрук. Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії. – К.: Нора-друк, 2009. – 304 с. – Мандри.

Мексика…Загадкова і неповторна, далека й дивовижна… Земля обітована і пекло для непоправних романтиків… Химерна та незвичайна Мрія Максима Кідрука, за освітою – інженера-енергетика, за покликанням – невтомного мандрівника.

Роман, звісно, не про Мексику – вивіреної, узгодженої історії цієї країни ви тут не знайдете, тим більше, що цей величезний масив давно освоєно до нашого автора – здивувати читача наразі немає чим, то він і не намагається. Йдеться передусім про послідовність, наполегливість, доведення наміру, задуму, проекту до логічного фіналу – психологічний ефект завершеної справи. Треба визнати, що Максим Кідрук , попри свій молодий вік (1984 року народження) виявився на диво активним та продуктивним мрійником. Вогонь авантюризму, що пік душу і серце, спонукав його на подвиг: «за місяць я обійшов шість мексиканських штатів, побував у восьми великих містах, відвідав девять археологічних сайтів». Затятий мандрівник потрапив у самісінький центр коловороту мексиканської дійсності та історії. Так почалася казка, яку вдалося прожити й вдалося написати. «Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя».

Максим Кідрук має один, але важливий актив – все, про що він розповідає, він бачив на власні очі, сам відчув і пережив: «Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен». Це роман про змужніння і небажання залишати свою мрію нереалізованою. Можливо, авторові дещо заважає присмак сентиментальної ілюзії, молодечого максималізму: «У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин …посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово», та голос його Мрії звучить щиро, перемагає правда зображення власного настрою, що породжує довіру до написаного: «Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядова партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більще, ніж тапчан піді мною». Максим Кідрук не заперечує захвату (психологічний стан, у якому автор майже постійно знаходиться), але відкидає фанатизм (лічба валюти в кишенях прагматично щоденна!). Тому, твір стає безпосередньою презентацією власне процесу переживання й осмислення незвичайних ситуації, екзотичних руїн (ацтекські піраміди, місто майя, загублене в джунглях Юкатану), зустрічей із незнайомими людьми, які невдовзі ставали друзями. Попри пристрасність викладу, приваблює незмінна м’яка поступливість автора в оцінці людей і явищ, як це буває у благословенній юності – «завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі». Прикрашають оповідь безліч маленьких історій, розказаних напівжартома: «Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові. Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав: – KІdruk? – смішно ставлячи наголос на перший склад. – КідрУк, КідрУк, – поправив його я. – No, no, KІdruk, – розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо. Я здався. – Добре, я – КІдрук. – Ну то залазь всередину!».

Подорожні нотатки – жанр давній, міцно закорінений у світовій та вітчизняній літературі, і ніде правди діти, що роман Максима Кіндрука хибує на «наркотичну» залежність від попередників. Нестерпна спрага висловитися примушує автора прилаштовуватися до вже обжитих наративних форм і наповнювати їх власним змістом. Щоправда, місцями, каркас художньої будови худокостий, бо самих емоцій та пристрастей на тлусту книжку не вистачає, і треба робити компілятивні вливання на кшталт історично-географічних – явище переадресованої інформації. І тоді жанр художнього твору починає накульгувати в бік документального. Але треба визнати, що упізнаваною алюзійністю автор не іритує, його заповзяте прагнення оригінальності твору цілком сподівані. Мова роману має багато ґанджів і недоробок. Захват – це той афективний стан, за якого синтаксичні конструкції мовлення розриваються і гублять послідовність. Заважає певна «макаронічність» лексики, проте це можна списати на дебют і молодість. Думаю, письменник Максим Кідрук потребує часу, щоби виписатися і виробити власний стиль.

Час уже сказати, що цей роман у Максима Кідрука є дебютним і приніс йому звання лауреата (2-га премія) конкурсу «Коронація слова». Головне, на мою думку, що Максим Кідрук не загубився в численному хорі молодих українських прозаїків, про що й свідчить вищеозначена премія. Мені зрозуміла пильна увага автора аки сучасного інтелектуала до світової культури, бо саме в ній він бачить єдину дійову форму повноцінного життя. Він сміливо рухається в країну Мрії, уперто, емоційно розхитуючи усталені й звичні стереотипи: «… незважаючи ні на що, підете напролом, вперед і тільки вперед, стираючи з лиця землі всі перешкоди на своєму шляху, допоки світло омріяної перемоги й тріумфу не засяє надновою зорею на ваших небесах». Геть рутину й нудьгу! Хай живе Мрія!

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Галина Пагутяк. Урізька готика

Танцюючі саламандри

Галина Пагутяк. Урізька готика:Роман. – К.: ПП «Дуліби», 2009. – 352 с. (Склянка крові з льодом).

«Дідич мав свої стосунки з вогнем: він не довіряв йому. Ніколи не ворушив дрова у печі… не дивився, присівши навпочіпки, як у вогнистому отворі танцюють саламандри».

Сучасний український прозаїк Галина Пагутяк давно відома широкому колу читачів. Її творчість привертає увагу насамперед оригінальністю художнього бачення. Це письменниця певного соціального і духовного клімату. Саме тому кожна нова книга авторки – це розкриття, виявлення нових, раніше незнаних граней людського буття.

Роман «Урізька готика» – явище складне, неоднозначне. Безсумнівно, авторка занурюється в напівзабутий світ минулого. Дія роману відбувається десь наприкінці ХІХ століття в невигаданому селі Уріж, що знаходиться 93 км від Львова, 6 км від Нагуєвич, рідного села Івана Франка. Остання географічна обставина вельми важлива, адже першопоштовхом написання твору був маловідомий нарис Івана Франка «Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році», у якому використані спогади очевидців, записані Іваном Франком дослівно. Уріж – рідне село письменниці, де дотепер збереглися традиції, звичаї, легенди ще з передхристиянських часів, а також віра в потойбічний світ і покуту за вчинки у земному житті – один із головних постулатів християнства. Цей гримучий коктейль етнографічних, міфологічних, філософських, романтичних моментів – основа подій роману, що відбуваються на межі реальності й містики.

Опирі – живі люди, не вампіри, але зустріч із ними приносить смерть: «Зрештою, опир не для того, щоби погорджувати хрестом, а щоб здобувати силу з усього, що трафляється: землі, води, з дерев, звірини і людей. Найбільшу силу давала людська кров, але брати її можна було лише в крайньому випадку (…)Як хто вертався додому поночі, опирі й опириці напускали на нього блуд, аби не зміг знайти кладки, а тоді сідали на плечі й змушували себе нести через воду. Після того сарака вмирав до трьох днів, або лишався калікою». Щоби вберегтися від біди, опирів спалювали, про що, власне, йдеться в нарисі Івана Франка: «Взяли вони насамперед Вольчака…скували йому руки й ноги залізними путами…присилили до них ланцюг довгий та й бух його в терновий огонь, а два хлопи тягнуть ланцюгом через огнище на другий бік… –Признавайся! …І пхнули його другий раз у огень, і знов ланцюгом тягнуть…» – переплетіння вигадки з реальністю, від чого реальність постає гранично яскравою, пластичною, виразною й справляє на читача сильне враження.

В одному інтерв’ю («Тернопільський оглядач» № 28, 2008) письменниця зізнається: «У мене найбільше бажання – поїхати десь у Журавне і лягти собі в траву на березі, де зливаються Дністер і Свіча, і забути про все, що є , що було і що мене чекає. І тоді я справді зникну, щоб мене ніхто не знайшов… Ось чому я дуже люблю японську культуру, приймаючи її усю, стару й нову… Коли читаєш Мурасакі Сікібу чи Харукі Муракамі, то розумієш, якою варварською, грубою є вся західна культура…». Ці слова привідкривають завісу над творчими принципами Галини Пагутяк. Композиція роману складається з 10-ти глав, переважна більшість яких мають незвичні для європейської традиції назви: Втома, Знудження, Неспокій, Відрада, Терпіння, Ураза, Розпач, Гіркота. Кожен тематичний розділ відкриває щось нове, або потверджує відоме з давніх давен. Письменниця творить поліфонію гри і міфу, прагне створити своєрідний апокаліптичний світ, де використовуючи експеримент, поширює принципи східної філософії та культури на сучасне мислення.

Серія «Склянка крові з льодом», в якій вийшов роман «Урізька готика» – це «містичні детективи-трилери, призначені збуджувати у читача стан наростаючої тривоги, напруженого очікування. Герої втрапляють у химерні події, їм постійно загрожує незрозуміла небезпека…» – повідомляє видавнича анотація. У романі доволі загадкових і страшних епізодів. Вони тримають читача в напрузі, творять той настрій, коли хочеться пошвидше дізнатися, що ж буде далі, як розгорнуться події. Але не все так просто. Сюжет для авторки – не самоціль. Насамперед її цікавлять душевні порухи й спонуки людини, чистота помислів і діянь, і відповідно, почуття відповідальності перед пращурами та нащадками за тотальне забруднення душі. Це – спроба ввести зацікавленого читача у час, пронизаний еклектикою, зламами, ілюзіями, прозріннями, злетами й падіннями…Це – спроба дослідити причини і наслідки сумнозвісної української амбівалентності. Це – надзвичайно болісне відчування нестерпного призвичаєння аж у мірі, що породжує легкість смертного марева. Це – зосередженість на загостренні погляду, характерне для галюцинованої свідомості, проникнення в приховану натуру людини. Лише духовність дає змогу особистості через засвоєння світу знайти шлях до самої себе – майстерно доводить словами свого роману Галина Пагутяк. Авторка вводить читача у світ авторських медитацій, філософського осмислення різноманітних пластів нашого багатовимірного Буття – як реальних, так і сюрреальних.

Проза авторки схожа на високу поезію. Зі сторінок роману постає зрілий автор зі своїм світобаченням, тонким сприйняттям життя, але насамперед, Галина Пагутяк – вдумливий філософ, залюблений у своєрідність, неповторність і красу світу. Правда, її своєрідне мислення, свобода і розкутість у володінні матеріалом, бажання відкрити, знайти, виявити, новий, незвичний аспект якоїсь дії, трошки підводить письменницю – враження, що авторка загралась у містифікації з тими опирями, і внаслідок заплуталася – хто ж насправді опир, а хто – ні: «кожна людина складається ніби з двох осіб, трохи темнішої і трохи світлішої, бо це потрібно для життя, це спосіб пристосування».

У стилістиці роману чути відзвуки камерної музики пізнього модерну, і разом із тим, відчутний вплив традицій українського бароко. Письмовій манері прозаїка властиві як трагізм, образна символіка, так і цілісна в усіх компонентах мова, що причаровує шанувальників її творчості трунком галицького шарму.

Роман написаний образно і разом із тим, як ґрунтовне наукове, психологічне дослідження, в деякому сенсі – художнє полотно зниклої епохи. Галина Пагутяк – письменниця свідомої, умислено підкресленої зашифрованості. Людина приречена на самотність. Опирі – маски людей, які прагнуть приховати, притаїти своє істинне обличчя, щоби стороннім до їх душі було зась! Але виходить навпаки – під маскою ховається істинна суть людини, часом неприваблива, а то й страшна. Персонаж, одягнувши маску опиря, обертається на насильника. Злочини анонімні, злочинця нема – маска! Але чи ж такий вже далекий цей вигаданий світ від нашої з вами дійсності?! Роман – прозора алегорія внутрішньої невлаштованості, остраху перед майбутнім. Острах загубити навіть той мізер, яким володієш сьогодні, примушує нас робити відчайдушні спроби знайти опору в житті, чи то в релігії, чи то в родині, чи то в жертвенному служінні ідеї, чи то в паралельному світі, де панують опирі і танцюють вогненні саламандри.

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Надія Степула. Сім дощів

Дощ із варіаціями.

Надія Степула. Сім дощів: Поезії. – К.: Факт, 2009. – 120 с. (Серія «Зона Овідія»).

Письменниця Надія Степула – автор 10-ти збірок поезій, збірки поезій для дітей, перекладів з різних мов, зокрема, з польської вибраних творів Кароля Войтили – Папи Римського Івана павла Другого, літературних та публіцистичних есеїв, укладач та видавець раритетних видань. У польських видавництвах (у Радомі, у Кракові) вийшли збірки поезій Надії Степули в перекладах польською та англійською мовами. Поезії також перекладено латиською та російською мовами – опубліковано в літературній періодиці та книгах поетів цих країн. Народилася на Тернопільщині, довгий час жила й працювала у Львові. З 1995 року мешкає в Києві, працює журналістом радіо «Свобода» – «Вільна Європа» (теми культури, літературиии, взаємин української та зарубіжної культур).

Збірка поезій «Сім дощів» вийшла в серії «Зона Овідія», що започаткована у 2003-му році київським видавництвом «Факт». Координатор проекту письменник Тарас Федюк. Вийшло більше 30-ти книг, серед них збірки поезій П. Гірника, Д. Кременя, М. Холодного, П. Вольвача, Л. Таран, В. Затуливітра, І. Андрусяка, В. Кашки та інших.

У поезії Надії Степули, дощ – тема заповідна. І окрема. Зверніть увагу на філігранну точність образної концепції вірша-молитви-замовляння, який можна вважати програмним для всієї збірки: «Упавши в дощ лицем, завмерти / І стати краплею на мить, / І бути, як вода безсмертна, Яка крізь небо струменить. / Марнот марнота міфом світлим / Перед очима промайне. / І в міфі тім про велич світу / Моє лице, як дощ, мине».

Поетесу не задовольняє пасивність споглядання дощу за вікнами і філософствування: Не гаючись, у кожному наступному вірші вона вифантазовує, імпровізує гру за грою, втішається придумуваннях нових, інакших перипетій у стосунках себе з дощем: «… А потім почався дощик, / Який перейшов у зливу …І трави росли – на чари, / Яких не шукають люди (…) Із півночі надходить дощ / З чужими дикими вітрами…А по мостах гуляє страх…І побут зморених людей / Сльозить Всевидячого очі (…) Дощі змивають щонайменший слід / Із літніх перехресть несамовитих. / Тихенько достигає в лісі глід / І мокнуть трави під дощу копитом (…) Ідуть дощі, і я із ними йду – / Блукати десь від Криму і до Риму (…) Сміюся я. / І на чоло гаряче / Холодні пальці раннього дощу / Очікую, це все життям назвавши (…)Ідуть дощі. І креслять навскоси / Все, що було і нами, і не нами».

Поезія Надії Степули – одкровення людської душі з погляду досвіду, збагаченого мудрістю осягнення життя. Подібний досвід дається непросто – шлях пізнання, і особливо, самопізнання, це – шлях високої відповідальності творчих натур, він найтяжчий, але єдино правильний і необхідний: «Я стою на вітрі, мов нв вістрі / Гострого, як голка, проминання… / Як безлюдно в цім великім світі! / Особливо – на світанні… / Я стою на вітрі, мов на вістрі / Голки, що зшиває небуття / З кольорових клаптиків життя. …Ох, як темно в цьому білім світі! / Найтемніше – на світанні…»

Вражає культура образу, процес поглибленого образного синтезу: синестезія (словесний образ, як спосіб затемнення змісту), відсторонення, несподіваність і неповторність, підвищена чутливість і здатність до художніх узагальнень, специфіка сну, де дійсне з уявним примхливо сплітаються, алегорії та алюзії, медитації… Ця гра на антитезі: крапля дощу – безсмертя, вістря голки – небуття тощо сприймається і як жест інтимної сповідальності, і як символ філософської лірики. Цікаве використання традиційно забутих у більшості сучасних версифікаторів засобів поетичного синтаксису: анафори, котра надає потрібної гостроти і точності авторській інтонації («В зачарованім колі – колообізі доль», «Білий обрус прабабусин дрімає»); тавтограми («Околиці в дощах. Поля порожні»); рондо (початкове слово першого рядка повторюється в інших рядках, і в кінці – «Опівночі світиться сніг сам від себе»). Авторка використовує кільцеву побудову строф, анафоричність доволі часто, довільно повторюючи окремі слова, рядки, строфи, які підкреслюють головну ідею вірша, подібно лейтмотиву в музиці. («Душа не знаходить місця», «І відчувати ліктем небо», «Причаївся в теплім листі блюз», «Сей вітер, що не знає, звідки ми», «Падає листя на землю», «Біла зірка. Чорний ворон. Пес рудий… ).

Поетеса – майстер із дивовижно чистим голосом, вся у пошуках гармонії, наче одержима. Але її творчій особистості притаманний пошук сублімаційних засобів зняття внутрішньої дисгармонії. Її поетичне мислення синтезує внутрішню емоційну напругу, мотиви сум’яття, гніву, інвективи, врівноважуються пом’якшеною іронічною та меланхолійною авторською інтонацією: «В траві метелики умруть – / Життя інакших зліпить. / І наші сосни в добрий час / Впадуть – комусь на стіни. / І привітає сонце нас – / У сьомому коліні».

Не випадково, на мою думку, поетеса полюбляє білий колір. Джон Ревалд, один із блискучих дослідників французького імпресіонізму, пише про особливу техніку малярства, т. з. «оптичну суміш», коли окремі природні кольори, змішані на полотні, створюють враження білого. У нашому випадку, відчування білої барви світу, як пануючої, узагальнює, синтезує дійсні барви світу, охоплює безліч асоціацій, і надзвичайно зростає синтетична складність епітету «білий», що декларує особливу витонченість поетичного сприйняття. «Слід у слід по білому самітті, / Слід у слід по білій неминучості, / По снігу, що слід пунктиром мітить, / По безмежній білій про минущості (…) Білий світ на холодному вітрі, білий присмак солоної днини. / І червоним по білім проступить українське сум’яття калини. / І загубиться голка в червонім, а на білому біле проступить – / Біла нитка і вузлик біленький на білім краю полотнини».

Можливо, саме тому деталі ландшафтів у Надії Степули, після дощових – зимові, снігові, білі. А ще вони, переважно, міські – «Велике тіло міста – мов рибина / У неводі часу (...) На вулиці холодний вітер. Дощ. / Асфальт нічний виблискує тривожно. / Сумна краса середньовічних площ / По лініях трамвайних щось ворожить. / Солодка, зваблива ця львівська ніч (…) Над Печерськом небо снігом дихає. / Пахне кава й хліб. – І слава Богу!.. / А сумні коти ходою тихою / Переходять ліліям дорогу». Поетесу, наче мольфарку (жарт!), приваблює пошук «нічного розуму» (вираз В. Хлєбнікова): «Душа не знаходить місця – / вийду я в ніч, як в місто, / Шукати повного місяця …Опівночі душі блукають по скверах, по сходах, / по вулицях темних, околицях міста німотних, / І гублять сліди. І тамують зачаєно подих, / І плачуть на власних могилах, безмірно скорботних (…) Пустельна дорога. Місяць уповні.. / Минаю майбутнє. Минуле минаю. / (Все – міражі, коли місяць уповні…)».

Співати про Любов – природний стан душі Надії Степули. Мотиви осмислення цього вічного почуття у сучасному світі, сучасною жінкою, близькі поетесі, її любовна лірика – це окремішний космос, де кожен вірш, як нововідкрита зірка. («Причаївся в теплім листі блюз», «Горить, не гріючи, горобина», «Позолочені сонцем хрести на костелах» і багато інших). Поетеса Надія Степула дарує світові свою поетичну душу, свої пронизливі вірші про величне таїнство кохання, про мистецтво жити й виживати. Диво поезії Надії Степули саме в цьому – полегшити тягар буття іншій, близькій душі, яка зневірилась і страждає. Читаємо її вірші й віримо, що небесна вода дощу змиє попіл перегорілих роздумів, марнота марнот стане непотрібною, освятиться душа, а « пустеля, де нема води,.. а є пісок і глина» заквітне дикими мальвами безсмертя.
Ще будуть осені. І будуть ще літа.
Зівяле листя інших присипає.
Чиєсь життя у вирій відліта.
А наша гра із вічністю – триває.

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

та, що перекидає клепсидру

Ганна Осадко. Та, що перевертає пінгвінів: Вірші. – Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2009. – 64 с.

«Срібнокульково в тім’я кап-капає кат-капіж…».

Ганна Осадко – тернополянка, поетеса, художниця, авторка 10-ти книжок для дітей. Проілюструвала понад 20 художніх книг, зокрема, ту, про яку йдеться.

«Та, що перевертає пінгвінів» – оригінальний, свіжий, несподіваний образ-перифраз. Чотири вірші з такою назвою тримають еліптичну конструкцію невеликої за обсягом (42 вірші) книжки. Залежно від контексту й інтонаційно-настроєвого забарвлення цей складний образ набирає різного семантичного значення, більше того, в подібній багатошаровій метафорі об’єднується цілий ряд проміжних асоціацій, в кожному випадку повноцінно вмотивованих, котрі активізують і збагачують поетичну уяву читача. Ганна Осадко поселяє свою героїню на полярній станції: «Континент, як палата – перемерзле мовчання і номер шостий (…) чорну нічку піврічну довго гріємо в роті (…) а на ранок виходимо звично на кухню униз головою». Довкруж нема нікого живого, окрім пінгвінів: «Годуватиму пінгвінів, наче курей. «Ціпу-ціпу!» Кілька / Замість проса – особливості птахівництва за протокою Дрейка». Але велика самотність героїні, повна відсутність благ цивілізації, дозволяє поетесі оголити основну ідею цього невеличкого циклу та всієї збірки в цілому. Це – непроминальна цінність, на перший погляд, простого, а насправді, найголовнішого, в житті кожної жінки: «Ніжна долоня – золочена лодь… / – Здрастуй, Любове… / …І мудрий Господь / душу до Тіла притулить…».

У поезії Ганни Осадко помітний широкий діапазон різноманітних впливів. Легко і невимушено авторка трансформує філософські, літературні алюзії, їй близькі проблеми життя і смерті, вона показує нові сторони, нові аспекти, оновлює сенс традиційного поетичного мислення. Згідно ведичного вчення про переселення безсмертної душі з одного тіла в інше, поетеса заповзято і сміливо реінкарнує свою вщерть наповнену безсмертною любов’ю ліричну душу: «Писались книги – золотим по білому, / і падав сніг, і засипав світи: / оті останні, чорні, де любили ми, / і ті пречисті, де лишився ти…». Єва, Пенелопа, Медея, донна Анна, дівчинка Аліса, зрештою, Та, що перевертає пінгвінів, живуть, кохають, страждають, вірять і зневірюються у віршах так само природно і звично, як та, що мусить «Чекати по черзі: канікул, снігів, Миколая…», як та, що мріє про коханого «Ти, що в серці, та поза тілом, станеш білим під снігом білим, і пів подихом – так несміло – про Любов промовчиш мені…Бо слова – то вода і вітер…», як героїні віршів «Про траву», «На дзвоник у тиші», «І кармін – вуста», «Синові», «Це дихання відчути…», «Ніжність», – сірич, alter ego Ганни Осадко.

Образне слово Ганни Осадко емоційне, логічне, стисле, співчутливе, іронічне, вишукане, інтелігентне, витончене, якесь первозданно світле, чисте, джерельне. Але як у тематиці віршів – вона космополіт (у кращому розумінні цього понятійного терміну), так у використанні художніх засобів творення, Ганна Осадко – еклектик, теж у позитивному контексті. Саме тому важко визначити її стильові пріоритети. Тропи, фоніка, звукопис, лексичні засоби, поетичний синтаксис – усе найкраще, найвиразніше, найпотрібніше взято поетесою з багатющої скарбниці світової літератури. Вищезгаданий перифраз – набуток класицизму, складні метафори, пов’язані з чутливим сприйняттям дійсності – від сентименталізму, парадокс, оксиморон, каламбур, якими щедро пересипано тексти, притаманні стилю бароко. Елегійні за настроєм і витончені за формою вірші – наслідок досконалого вивчення поетів-символістів (…хто б їх полічив – / Мигдалеоких гурій тонкостанних»), мотиви-замовляння успадковані від народної любовної творчості ( «Я тебе-біль – забуду, / Я тебе-ніжність – хочу (…) Дівчинко-серце, нікого не слухай, / Дівчинко-доле, як вмієш – роби»). Алегоричність, наявність натяків, глибокий підтекст, думки про минущість усього земного («Темне, як води, і мокре, як води ці, / Небо над нею… І риба там водиться – / Срібним махнула хвостом…/ Лусочки слів осипаються тишею…/ Ми переписуєм, нас переписують – Дівчинка з чорним котом» - «Ніч небесної риби») свідчать про вплив східних поетичних шкіл, зокрема, японської, китайської. Несподівані образи: «Господь мовчав, видзьобуючи зло, Як соняшник, із сонця золотого (…)Білу пінку розмазує слів золотий помазок, / Але бритва шукає навпомацки сховані жили(…)Чай холоне. І ворона – чорно-сіра, як хвороба, / Риє дзьобом мерзлу землю» – персоніфікація естетичних намірів модерної поезії першої половини минулого століття.

Версифікаційна майстерня Ганни Осадко багата і різноманітна: рими точні, глибокі, свіжі, прості і складені, нові й вишукані. В довгих рядках поетеса, окрім звичних кінцевих, використовує співзвучність середини рядків. Привертає увагу читача яскравість деталей – зорових, звукових, колір набуває значення символу: «чорно-біле життя, як кіно (…) і чорне волосся на білій подушці згорає (…) і від того вогню оживуть золоті гобелени (…) олійна фарба ранку: стікає, як смола – до золотих колін…і в склянці лишилося трошки / вина із кульбаби. Міцне, золоте (…) І білі звуки ці / зникнуть. І розтануть в молоці / Чорна крапка ворона на гілці, / А червона – крові на руці» – готична палітра середньовіччя!

Щось є від вічності в крапанні води в клепсидрі, яке символізує рух часу. Щось пророче, рятівне і непроминальне. Але хтось мусить стояти на чатах і вчасно ту клепсидру перевертати. Хтось має перевертати пінгвінів, аби вони не змерзли. Цей хтось – прекрасна поезія Ганни Осадко!

Вдих. І видих. І доста. І досвід стоїть на чатах,
А у чатах – глухе безгоміння – кричи та вий.
Чай і час охолонуть, і ми навчимось мовчати,
І стечемо прозоро, як краплі, з Господніх вій –
Крап! – і крапка. І ці криптограми води та листя,
Ці тіла безтілесні, ця осінь і ці дими…
Ти не злився на мене, ти просто зі мною злився,
Та із двох половинок стулилось невміло «ми».

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Юрій Камаєв. Мед з дікалоном

На лихих перехрестях волинської історії

Юрій Камаєв. Мед з дікалоном: Оповідання. – К.: ТОВ «Видавництво «Країна мрій», 2009. – 256 с. – (Фієста).

Історична хроніка визвольних змагань невичерпна, і про це свідчить дебютна збірка оповідань Юрія Камаєва, який народився і проживає в місті Кременці на Тернопільщині.

Події більшості оповідань збірки відбуваються не у таких вже й далеких від нас світах: географічно – це, переважно, Волинь; час – від війни регулярних армій у 1918-20 р-х до підпільно-терористичної у міжвоєнний період та партизанської у часи ДСВ. Автор наполегливо вивчив бібліотечні та архівні першоджерела, дослідив підшивки старих волинських газет, зокрема, газети 30-х років «Церква і народ», використав найцінніше з мемуарів, родинних переказів, спогадів учасників визвольних змагань. Безперечно, ретельне, детальне дослідження цих матеріалів допомогло письменникові художньо якісно й правдиво відтворити дух цієї епохи.

У збірці 27 коротких і дуже коротких оповідань. Вони сюжетні: це – несподівані й химерні події, що трапляються у житті, це – єкшен зі стріляниною, це – фентезі з присмаком волинських легенд та міфів, це суміщення несумісного (про це красно мовить назва збірки). Юрій Камаєв оповідає про останнього бойовика і віденський вальс, про фронтового лікаря і старого фотографа… Трагедія… сміх крізь сльози… трагіфарс…
Мозаїчна мішанина світоглядів і поглядів у голові простої людини: мінялася влада, змінювалися вороги, а визвольна боротьба не припинялася. Автор не переповідає історію, він переживає сам і змушує читача пережити ті страшні й лиховісні часи.

Юрій Камаєв тяжіє до яскравої образності, складної метафоро-символіки, скрізь відчутна напруга відчуття авторської присутності. Певну канонічність новелістичної форми він успішно наповнює, здавалося б, непоєднуваними стильовими манерами: містичним гротеском, ліричною сповідальністю, пародійністю; йому однаково близькі і композиція з динамічною інтригою, і повільний плин медитації. У мові новел органічно співіснують різна лексика, діалектизми й пародійний суржик, але нема враження недоречності їхнього сусідства. Хочу відзначити, що попри те, що автор недвозначно торкається важкої теми українсько-польських, українсько-російсько-румунсько-єврейських стосунків, у текстах немає анти-польського, анти-російсько-румунсько-єврейського забарвлення. Яким чином авторові вдалося цього уникнути – я не знаю!

Характерна ознака письменницького стилю Юрія Камаєва – тенденція до циклізації новел, і не тільки за тематикою, насамперед, це – персонажі, які переходять із новели в новелу. Вперше подібні «мандри» я зустріла в романах американського нобеліанта Вільяма Фолкнера. Спільні персонажі об’єднують новели «Віденський вальс» та «Зі старого нотатника», переходять із розповіді в розповідь окремі герої новел «Банда», «Сало» і «Гандзя», образ скрипаля-мольфара Кривого Омелька присутній, або так чи інакше згаданий у кількох текстах, що можна об’єднати, умовно, у кременецький цикл збірки. «Омелько провів смичком по струнах, і Замок (Кременецькій – Т. Д.) наче ожив – примарні тіні почали поволі перетворюватися на людей. А Омелько грав і грав. Грав дуже гарно… Гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні бліді панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці, такі вже й тоді не танцювали. Палали пристрастю очі, стукали об суху землю каблуки, шелестіли дорогі оксамити, сяяли коштовності… Такої музики я більше ніде і ніколи не чув».

У побудові сюжету прозаїк використовує спосіб зміщення часу: наприклад, у новелі «Банда» розповідь починається епізодом, що взято зі середини композиції ( зауважу, що читачеві, котрий не має нахилу до дешифрування затемнених символів та заплутаних ситуацій, може бути непереливки). Різновид цього – характерна для новеліста техніка накладання міфа на реальне сучасне життя, як у новелі «Скрипка Кривого Омелька». Вільний літ у часі уяви автора іноді навіть впливає на враження читача, який плутається у героях і чергуванні подій, і чим коротша новела, тим того ризику більше!

Філософія вчить, що психологічна та емоційна сфери непідвладні часові: змінюються епохи, режими, влади, а кохання, страждання, душевний біль залишаються незмінними і вічними супутниками людини. Одне з найкращих у збірці – оповідання «Лише його кохала…», на мою думку, вартує багатотомної епопеї! «Я не дуже петрала, що тоді робилося, але здавалося, що світ збожеволів. Влади мінялися за тиждень. Всі розстрілювали, всі щось вимагали. Не стало наших сусідів, панів Грушвицьких. Ми самі тоді втекли до лісу, як прийшли червоні, й повернулися, лише коли вони забралися, тягнучі за собою навантажені нашим добром підводи. Пан Грушвицький висів на дереві – грушці, яку називав франс-мадам. Він був у домашньому халаті, босий. Гойдалися його сині п’яти. А на грудях висіла його старенька лорнетка. Пані лежала поряд із задертими спідницями і простреленою головою. Їхній будинок спалили». Так тече через людські життя жорстокий час, що припав на їх долю! На популярному сайті «ГАК» я прочитала коментар добродія Олексія Тимошенка до цього оповідання і хочу його процитувати: «…немає ідеології, нав’язливої моральності, повчань і якихось «високих» думок про вічне. Ноги пана Грушвицького б’ють набагато сильніше, аніж усякі там моральності! (виділення моє – Т. Д. )».

Велика таїна людської спільноти в тому, що її універсальні цінності: родина, сім’я, держава, право на життя, право на істину, починаються з «малої Батьківщини». . Саме тут, де людина народилася, закорінений мікрокосм її подальшого життя. Юрій Камаєв дещо змінив кут зору, притаманний українській історичній новелістиці: багатий на події і складний той час він відтворив поглядом жителя Волині, адже ланцюг великої історії складається саме з маленьких, ближніх, рідних. Заберіть щось одне – ланцюг розірветься! Автор запропонував свій варіант бачення історії – зрозуміти її сенс і знайти шляхи спасіння вічних цінностей людини. Подивіться уважно на героїв новел Юрія Камаєва – їхні думки та дії дуже далекі від будь-якої загальнонаціональної ідеї (це зауваження не стосується авторської позиції). Вони знають тільки pro et contra, енергійно рухаються, нападають, вбивають і самі гинуть. Вони іноді перемагають, досягнувши своєї, маленької особистої мети, але атмосфера суспільної трагедії складена саме з космосу маленьких, індивідуальних, особистих. Честь і хвала авторові за художнє відновлення історичної пам’яті, за створення програми тотальної присутності історії у сучасному бутті українського читача!

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Джованні Бокаччо. Декамерон. Інтерпретація В. Шкляра.

Смачні перебрехи на сучасний лад , або
Бенкет серед чуми.

Джованні Бокаччо. Декамерон. Інтерпретація В. Шкляра. – К.: Дніпро, 2006. – 104 с.; ілюст.

Насамперед, коротка необхідна довідка: «Декамерон» Дж. Бокаччо – твір світової слави, видатна пам‘ятка новелістики раннього італійського Ренесансу. Композиційний стрижень твору – за десять днів десятеро молодих людей розказують щодня по одній оповідці (Декамерон – грецькою – десятиденник), отже, – 100 новел (новела – з італійської – новини). Надзвичайно важливий гуманістичний акцент ідеї з’яви цього твору – дія відбуваєьбся під час епідемії чуми (1350-1353 рр.).

Про секс сьогодні не пише хіба байдужий і нелюбомудрий, але читати ці вправи шкідливо для душевного здоров’я! У сучасному світі масмедійний образ сексу більше фізіологічний, ніж соціокультурний. Мало хто з нині сущих письменників описує секс (перелюб, «купований гріх» -Д.Кремінь) як порушення норми суспільних відносин, і саме тому, що уявлення про цю норму розпливчасто-туманні й не зовсім точні. Життя, далебі, складніше… У нашому випадку – це красиво, здорово і розкішно. Тут зовсім інші емоції, інші привабливі сили, все зовсім інше, хоча не буду лукавити – вільно говорити на еротичну тему можна тільки на мові переспіву, адже кожен розуміє, що без підтримки Бокаччо це мало би зовсім іншу назву. Із сотні оповідок першоджерела Василь Шкляр «переспівує» тридцять, вибравши новели, де присутній живий еротичний вірус (не читайте, якщо не бажаєте захворіти!).

Це твір специфічного жанру, що не підлягає тиражуванню, органічне поєднання художності та еротики на грані фолу – про спокусу, звабу, принаду гріха, ну і про бісів, звичайно, як же без них! Характерно, що сам Бокаччо в старості каявся, що написав таку неморальну книгу, а Церква у 1559 році її заборонила як таку, що підриває основи релігії та моралі, і можливо, тим самим посприяла її популярності.

У більшості новел присутні анекдотична фабула, тверезий побутовий елемент, життєва безпосередність, уславлення винахідливості, спритності, дотепності, кепкування з солодколюбства старих дідів, глузування над святенництвом попів та монахів, тобто, реальне життя з багатопрофільними характерами та ситуаціями. Важко сказати, котра з них краща! Повторю: письменником інтерпретовані, «переспівані» найхарактерніші новели, де сексуальний бік кохання, тілесного розкошування, втіхи та насолоди сублімується до форми культу земних радощів у найкращих традиціях куртуазної литератури.

Привертає увагу й причаровує експресія мови, що звільнена від усіх табу. Майстерне оперування лексикою, буйноквіття «смачних» мовних знахідок (деколи прозаїчно-натуральних, але без примітивізму) з багатовікової проукраїнської історії, конкретизують і своєрідно інтимізують тексти новел, декорують зображуваний час і простір, творять відповідну смислову атмосферу осучаснення славетного твору. Свідомий артистизм автора переспіву, легкий флер гумору, тонкої іронії, яка в ряді новел переходить у сарказм виразного гоголівського звучання – очищення сміхом, котре можна прирівняти до театрального катарсису, коли й хизування «хуліганським» слівцем доречне, і бадьора емоційність має здоровий глузд.

Кольорові ілюстрації Людмили Корж-Радько тонко стилізовані під манеру італійських живописців Проторенесансу, зокрема, Джотто, Ботічеллі: подовжені фігури, чітка світлотіньова ліпка, домінування охристої фарби та її відтінків для передачі тілесного кольору. Видання без перебільшення – розкішного подарункового ґатунку!

Василеві Шкляреві у творчій сміливості не відмовиш – автор інтерпретації витворив «еротичне диво» прославлення плоті на сучасний лад, і в такий спосіб пожвавив емоційну атмосферу читацького загалу. І ще один, вважаю, важливий аспект, вартий уваги потенційного читача: переспів письменника Василя Шкляра спонукав мене перечитати з насолодою переклад Миколи Лукаша, а далі – пожалкувати про незнання італійської мови і неможливість прочитати «Декамерон» Джованні Бокаччо в оригіналі!
Ось така книжка!

Надруковано : Літературна Україна №28-2009

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Сергій Пантюк. Смак Бога

Поки Бог у відпустці…

Сергій Пантюк. Смак Бога: Поезії. – К.: Видавництво Романенка «Маузер»,2009.– 80 с.

Поет Сергій Пантюк у збірці поезій, про яку йдеться, прагне створити, а, точніше, підтвердити міф про себе, як митця епатажного. Він пропонує читачеві спробувати Бога на смак, шокує ерекцією меча і лякає ратифікацією вічності. Епатаж – роз’яснює словник, – це продуманий скандальний вибрик, чи шокуюча поведінка, що суперечить загальноприйнятим у суспільстві нормам. Норма для поета Сергія Пантюка – зухвалість, бунт, чи мистецька гра, що створює художній світ за краєм повсякденності? Думаю, що останнього більше. Поезія Сергія Пантюка – літературний факт виходу за межі з позиції гри, свідомо провокаційної та, одночасно, творчої й вільної. Сергій Пантюк не перший, у нього попередників – легіон. Уперше скандал, як необхідний елемент мистецького епатажу (epater – франц. – приголомшувати, викликати подив), використали модерністи та їх багаточисельні послідовники. Згадаймо хоча би Казиміра Малевича з його «Чорним квадратом», сюрреаліста Сальвадора Далі, футуристів із їхнім лозунгом «Без нахабності нема шедеврів», Володимира Маяковського (багато ще імен можна назвати).

До чого я веду? Домінування ігрової основи – тільки одна з граней артистизму Сергія Пантюка. Спосіб бачення світу залишився традиційним, хоча засоби поетичного виявлення більше характерні для модерної естетики. Це, насамперед, повний скепсис у висловлюваннях, іронія: у кожному конкретному вірші ми маємо справу з художньою деформацією реальності та її перетворенням у реальність міфопоетичну. Це – абстрактне, асоціативне, нелінійне мислення, що подає доволі незвичні ракурси звичних образів української поезії, вивільнює нервову енергетику слова. Наприклад, вельми показова багатоаспектність словообразу хрести: римуючи хрести-хвости, поет уникає як псевдопафосної обтічності, так і надокучливої риторики; римуючи хрести-берести, оголяє дохристиянське коріння української міфопоетики («мене завжди кумарили хрести… закляття на обривках берести», С. 5).

Коли у віршах сучасних поетів я зустрічаю ім’я Бога, то зосереджуюсь і внутрішньо напружуюсь, бо сьогодні це одна з найпростіших форм передачи спрощених уявлень та емоційної бідності, себто, фальсифікат поезії. У Сергія Пантюка – визивний, парадоксальний, сміливий діапазон використання імені Бога: «Мій Бог гірчить на пальцях, як полин (…) мабуть, мій Бог забув, що сатана / Також уміє солодко гірчити (…) На Бога сподіватись? Марнота! / Запевне краще радитися з ніччю (…) Я насобачився, я бачив / В очах Ісуса сірий лід!».

Вірш – «Він біс – і геть не боїться / настирливих вигуків «біс!» / Гідно, рішуче, з апломбом / виносить себе на сцену – зачаття, народження, смерті, / зриваючи оплески й душі» (С. 30), – пряма алюзія зі знаменитими Куплетами Мефістофеля (опера «Фауст» Ш. Гуно за Й. В. Ґете) «Сатана там править бал… Люди гинуть за метал».
А наступний цитатний колаж (прошу вибачення у пана Сергія за сваволю!): «на чортячім роздоріжжі (…) між пеклом і раєм вибір надто смішний (…) І на дорозі – білі чортенята, / І на порозі – чорні янголята, / і всі люстерка радісно-криві (…) замотлошить, закрутить (…) розковбасить (…) мовчать за спиною торішні хрести (…) А довкола багнючить та сама земля, / І та сама собача дорога! (…) Земля господня? Дідька там господня! Вона голодна, аки саранча (…) Бог у відпустці, він дивиться в обрій / І усміхаючись, нас забуває…» – майже повна ремінісценція біблійного вчення про жахи потойбічного життя у пеклі. Боязнь пекла – характерна риса культури середньовіччя, і саме зображення пекла і пекельних мук принесло у свій час успіх геніальному Данте (Стендаль. «Расин і Шекспір. Вибрані думки»). На відміну від італійця Данте, українець Сергій Пантюк виразно малює пекло сьогобічне. Щось та відпустка у Бога задовга!

Оригінальний стиль не заперечує волі вислову, захоплення течією думок, образів, але бажано не виходити за межу природності – йдеться про періодичне западання поета в еротоманію: про ерекцію меча вже згадувалося; «Хвиля усмак лизне берега млявий клітор… Ще секунда – й земля орґастично застогне, / Поглинаючи хвилі Господньої сперми». Можна зрозуміти початкуючих поетів, бо їм то видається неабиякою сміливістю, але цей модний гріх чи гріховна мода (навіть не знаю, як точніше висловитись) Сергієві Пантюкові не пасує! Скажу навіть більше – авторові непересічних віршів, як от «Різдво у Сокільці», «Сонет для Війона», «Післякризове безсоння», «Три тополі бачу віддаля», «Мій вірше…», «Нічого надзвичайного не сталося», – прийшла пора міняти імідж поета скандального на імідж поета справжнього! Натуралістично-еротичні модуляції замінити на тонкощі поета-естета, котрий шанує витончене, елегантне, вишукане слово. Певний естетичний прорахунок – використання діалектних лексем (мнясо, ябко, шляк нас не потрафить, розмацьканих, розфляцкати), котрі роблять чудову мову поета дещо «макаронічною» та додають псевдомісцевої колоритності. А навіщо?

У п’яти розділах невеликої книжки автор умістив різностильові вірші: сонети, присвяти, жахливчики, паліндроми, гримаски, скоромовки. Особливий розділ – «Недовірші», тобто вірші незавершені, але, на мій смак, деякі з них вартують уважного прочитання й, відповідно, пошанівку: «Втікаю від марень і спогадів. / А сонцю пора до сповіді / перед туманами, нами, іншими світами…». Золоті слова! Час від часу до сповіді пора не тільки сонцю, чи місяцю, а й поетові Сергію Пантюку разом із читачами!

Надруковано : ЛУ №33-2009,Київська Русь № 5-6 2009

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Петро Сорока. Знак серця: Денники 2008 року

Новітній пантеїзм петриківського самітника.

Петро Сорока. Знак серця: Денники 2008 року. – Тернопіль: Астон, 2009. – 248 с.

«Deus sive natura» – лат. Бог або Природа.
Бенедикт Спіноза.

«Аналізуючи свої стосунки з людьми, бачу, що мені найкраще було тільки з деревами і травами».
Петро Сорока. Знак серця (С. 92).

Творче ім’я Петра Сороки – знаного в Україні поета, прозаїка та літературного критика – останнім часом асоціюється з його денниками: говоримо Петро Сорока – згадуємо денники, говоримо денники – відразу згадуємо про Петра Сороку. І це справедливо, адже саме він запровадив денники як жанр і вважається винахідником денникової прози в українській літературі. Денники П. Сороки ( на сьогодні це вже дев’ять книг) – не зовсім щоденники, це їх узагальнений різновид, що вільний від хронологічних рамок, де композиція передбачає групування матеріалу за тематичними розділами. Деякі з них є справжньою поетичною прозою.

Назва книжки, про яку йдеться, пов’язана з Біблією: «Серця щасливого знак – обличчя веселе». Автор – глибоко віруюча людина, його спосіб життя міцно пов'язаний із християнством. Наголошую на цьому, тому що в новій книзі письменник яскраво підкреслює своє пантеїстичне світовідчуття (а християнство, як відомо, пантеїзм не сприймає, заперечує).

Розділи книги, що спонукали мене визначити світовідчуття автора як пантеїстичне, мають поетичні назви: «Навпроти дощу і лісу» (С. 5-44), «Мій ліс» (С. 106-197). Зі сторінок цих розділів П. Сорока постає як тонкий ліричний оспівувач природного середовища. Саме завдяки природі, у красу якої залюблений до нестями, він є мандрівником, анімалістом, дослідником, пошуковцем, натхненним описувачем. Добре відчувши негативний вплив міста на психологію людини, письменник обрав форму боротьби з ним усамітненням в лісі. Його спосіб життя повністю збігається з тим, про що він проповідує. У денниках звучить один з його головних життєвих постулатів – злиття, а точніше, повернення до природи, яке гармонізує, очищає душу людини від морального розтління, пожадливості, влади речей, духовної спустошеності. Глибокий розум, феноменальна спостережливість, прозірливість серця і багатство уяви, загострене «слухобачення» (термін Григорія Білоуса) дарують письменникові насолоду від споглядання краси й загадковості природи, доводячи його інколи до трансових станів захвату, благоговіння й трепету «Мій світ – скільки око сягає. Та є в цьому світі високі хмари, блакитні небеса, зоряний космос у безсонні ночі, є річкові залужжя, самшитові задолиння, густі ялинникі, притуманені сонячні зблиски, перлисті вечірні роси, стозрячі очі лісу, пахощі покрівцю і м’яти, теплі бліки вогню на присмерковій галявині, громохкі громи і очисні грози, квітневий передсвіт і осінній падолист…» (С. 27).

Життєвий і творчий досвід дозволяють письменникові свідомо і переконливо формувати філософське усвідомлення себе, як живої частки Всесвіту. Прозора думка поєднана з виразними точними описами, що висвітлені силою відчуттів, душа людини в гармонії з природою передані письменником із бездоганною достовірністю. Вражає суто поетичний талант П. Сороки: його вірші – це оспівування того, що він любить, без чого не мислить свого життя – класично-традиційні за формою і модерні за колоритом почуттів, захоплень і переживань. Петро Сорока – яскравий романтик, який черпає у природі натхнення і знаходить підтримку. І трішки містик – «Народження поезії – це пригадування. Може, попереднього життя. Може, дитинства. Може, сну…» (С. 102).

Розділ «Оддробини» налічує 12 новелеток. Це – яскравий взірець популярного нині жанру малої прози. Прозаїк вміло використовує численні виражальні засоби, аби передати своє бачення подій української недавньої історії, особливо тих, що відбув алися на теренах Галичини. Мова добірна, точна, деколи з вкрапленнями модерних лексем. Я навіть подумала, що саме такі твори вартують включення у підручники з вивчення сучасної української літератури.

Розділ «Кара і карма» – літературні нотатки, що найбільше пов’язані з поточним життям письменника, його контактами із сучасниками, особистими, листовними і через книги. «У боротьбі із сірістю найдієвіший спосіб боротьби – мовчання», – зізнається автор. Але не завжди промовчує. Жадібний до всього, що, на його думку, є справжньою літературою, П. Сорока висловлює враження, побіжно аналізує твори, що прочитує у неймовірній кількості, дає оцінку негативну, або позитивну, залежно від своїх літературних смаків і переконань. Як на мене, ці нотатки вельми суб’єктивні: буває, критик у захваті від доволі посередніх творів, що наразі йому видаються мало не відкриттями. Час покаже, хто має рацію! Але переважну більшість творів, що прочитав і рекомендує П. Сорока, на мою думку, варто прочитати. Фахова інтуїція письменника, що вироблена роками спілкування з різного рівня творами, дає йому на це беззаперечне право. А ще справжнє непідробне захоплення – риса сьогодні майже втрачена.

У наш непростий час, коли людина накликає на себе небезпеку всіма доступними їй цивілізаційними засобами, коли праця людини втратила привабливість, а життя стає безцільним, треба читати поетичну прозу Петра Сороки. Вона допомагає вистояти і очистити душу.

Коментарі (1)

Народний рейтинг: 5.67 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Павло Гірник. Посвітається

Молімось, братове, до наших криниць і джерел

Павло Гірник. Посвітається (поезії). – Хмельницький: Видавництво Алли Цюпак, 2008. – 232 с.
Це не зовсім рецензія, це – спроба передати прозою враження від Поезії, котра вшанована найвищою нагородою – Національною премією України імені Тараса Шевченка 2009 року.
Поетика заголовку книги подає естетичний маніфест в його найстиглішому згорнутому вираженні: «Світає, посвітається, / Людніє слово без’язике, / Скресає, воскрешається. / Співають діти боголикі…».
Перед нами складна поезія, що дає поживу і душі, й розуму. В епатажній смутній атмосфері панування постмодернізму, ми відвикли від справжньої поезії. Ці вірші неможливо поставити у рамки певної школи чи естетики, бо вони містять чи не найбільше парадоксів, чи не найважче надаються дефініціям, але мають фундаментальні національні відмінності, тримають у собі їхню логіку, додержуються їхніх правил. Принципово важливим для розуміння поезії П. Гірника має фольклор, релігія, епоха козацького бароко, езотеричні тексти. Поет свідомо вибудовує свої вірші, спираючись на знання історії, богослів’я, літератури. У віршах зустрічаються імена Г. Сковороди, Т. Шевченка, Л. Українки, В. Стефаника, Є. Плужника, Б.-І. Антонича, П. Тичини, С. Руданського, О. Довженка, В. Короткевича. Багато посилань і звертань до сучасників: М. Вінграновського, Б. Нечерди, Т. Федюка, В. Герасимчука, З. Єндербієва, М. Мазура, Л. Мазур. Поет згадує про Чураївну, останнього лірника Івана Верховця, Вересая, художницю К. Білокур; звучать імена історичних героїв ( Богун, Кривоніс, Палій, Батий) та героїв фольклору ( Перун, Лада, Антей, Стрибог, Харон). У контексті постійно звучать знайомі географічні назви: Голгофа, Чернеча гора, Троя, Львів, Трахтемирів, Медобори, Сибір, Колима.
Як особисте переживання втілюється у вірші, за рахунок чого досвід поета набуває універсальності? Для нашого автора, поезія – не hobbi, а форма буття. Поет проживає своє життя у слові, слово і є його реальність, справжні події відбуваються з ним у віршах. Вірші – це факти біографії поета, чільні знаки на його життєвому шляху. Це прорив від хвилинних настроїв і обставин до реальності: «Часом сниться мені ледь задихане скло / І холодна-холодна безлюдна дорога / Повз похилий вітряк у забуте село, / Де ще є криниці, а не чути нікого».
Художньої точності поет досягає завдяки цілеспрямованій праці над словом і, як результат, у творах нема приблизності – кожен рядок, строфа, вірш перевірені розумом і серцем. Можна заперечити, що точність у поєднанні з лірикою – поняття не зовсім визначене, але завжди відчуваєш, коли її, цієї точності, немає. Читаєш сторінки книги, і перед тобою відкривається до болю відомий світ, адже автор дає змогу відчути цей світ зором, слухом людини, яка виросла в ньому, міцно з ним пов’язана. Слово поета наділено глибокою пам’яттю: «Текли понад нами відлуння таємних дарів, / І сміх немовлят, і плачі поминальних обідів. / І ти мене тихо спитав, чи я врешті прозрів, / І я тобі тихо сказав – не прозрів, але видів».
Словесна тканина густо насичена типовими образами-символами: це – вогонь і свічка: «Вогонь. Пітьма. Свобода. Самота. / Нерозгадана єдність свічі і вогню (…) Палає пустка на самотній кручі – / Вогонь до мене руки простяга (…) Отямився врешті і кинув папір у вогонь». Похідний парний образ до вогню – попіл (попелище, зола): «струшую душу, як попіл якийсь говіркий… і попіл сіється… гріються дикі світи на попелищі… і пий вино, гіркіше полину / і струшуй попіл просто на коліна»; хліб і сіль: «Не біда –є хліб, і сіль, і Україна … Холодний хліб, як правду, ріж… і кобзарю причинна Україна / не хліб і сіль, а попіл подає…; вода (криниця, джерело), мати (бабуся, батьки), крила: «Як літати, то тільки душами, / Обійматися – то крильми»; вселенський мотив самітника: «Золота самота над пером… бо самота, яку не обирав… сувора нитка самоти».
Типовими є композиційні формули-мотиви, типовим є словник: козацький (гайдамаки, чуби, канчук, булава, клейноди, хоругви тощо), пантеїстичний (мальва, полин, ковила, спориш, верба, калина, груша, черешня, яблуня, ялинка, сосна, тополя, ожина, клен, пирій, мак, звіробій, кропива, сонях, м’ята, барвінок, квасоля, гарбуз, бараболя, буряк, кукурудза, вовки, змії, собаки, левеня тощо), релігійно-фольклорно-музичний ( дзвін, хрест, баня, вишиванка, сопілка, скрипка, литаври, бубон, бандура, кобза, трембіта, сурма, ліра тощо), традиційно-сільський (коні, гуси, чайка, журавлі, горлиця, зозуля, голуби, круки, собаки, сова, сич, курка, котеня тощо ). Але в тому то й суть непересічного таланту П. Гірника – все типове перероблено його духовністю так, що сприймається як одкровення і знахідки.
Форма віршів поета досконала, силабо-тоніка традиційна, римування класичне. І все ж, назвати стилістику поета суціль традиційною не можна. Прислухаємося, як звучать його деякі рими: смерть-смерд, ковток-потовк, простір-постріл, ясен-ясел, сіли-силу, голосі-сволоці, тужімо-ожина, потім-попіл, бубон-будень, гуси-загусли, сльота-виміта. Погодьмося, що деякі з них знаходяться на межі – чи то майстерні асонанси, чи то не зовсім точні рими?
Деякі вірші нагадують офорти Ф. Гойї про «сон розуму» – «ти переміг – і тому / сам собі ворог… буде хліб всміхатися до ножа… до неба – крок, до безуму – ковток».
Присутній прямий перегук із Т. Шевченком: «А над вишнями дощ, а під вишнями стіл і сусіди, / і родина твоя, і бджола над холодним вином».
Поет торкається до вічності через сни. Сни поета – таке собі тимчасове забуття, коли дух витає вільно, виокремлюючи феномен свободи переселення душі. Все схоже на майбутнє, тому що нема неминучого «тепер»: «Може це снилось-не снилось якомусь мені, / Тому, що статися має, стуливши повіки? / Раптом розвиднівся лик на церковній стіні / І, посміхнувшись вогню, одвернувся навіки». Хто знає, чи оновлюється майбутнє, чи існує наперед, як дане назавжди. У мові снів всі дієслова, на відміну від дійсності, не мають часу. Сон володіє величезними швидкостями. Як пересувається звук? Його чули пророки. Як пересуваються ангели? Найточніша геометрія їхнього руху – коло. Людина в її метафізичній круговерті належить до історії, ззовні якої перетворюється в ніщо, в пустоту. Поет вибудовує хронотоп поезії на принципі традиційного історизму, на відчутті належності до історії: «і тільки шкода, що нема скрипаля на Вкраїні». Творчість П. Гірника надлишкова, нелогічна, вона зневажає закони ratio. Це як лихоманка – поет реалізує своє право на сповідь: «Се – народ мій. / Се я, причинний. / Се остання сліпа течія. / Посміхається Батьківщина. / Нічия».
Існують місця, де зустрічаються світло й тінь, височінь та глибина, простір і час. Роздоріжжя наших снів. Десь там наші мрії збігаються з реальністю. Це цілковито новий вимір, де перетинаються шляхи пошуку та порозуміння, розлук і зустрічей, шляхи раціонального мислення та емоцій, сподівань і несподіванок. Це – перехрестя навколо нас. Навіть всередині нас. Вони багато можуть розповісти. Просто зупиніться і прислухайтесь. Причастіться…
Зірка впаде, і востаннє багаття війне.
Мова посмертна уже мовчазніша від тиші –
Тої, що всіх поховає, якщо не мине,
Тої, з якої народяться душі і вірші.

Тетяна Дігай
м. Тернопіль

Надруковано : "Культура і життя" №21-2009

Коментарі (2)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Наталя Пасічник. Гра в три руки

ЧИЯ РУКА ТРЕТЯ?

Наталя Пасічник. Гра в три руки: поезії. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2009. – 48 с.
Наталя Пасічник – лауреат міжнародного літературного конкурсу «Гранослов-2008». Окрім того, вона двічі лауреат видавництва «Смолоскип» (2005, 2008), літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича (2005). Народилася в м. Теребовля Тернопільської області.
Збірка поезій, про яку йдеться, третя в доробку поетеси. Спочатку були самвидавська «Елегія печалі» (2002) та «Портрети доби Ренесансу» (2006).
Ініціатором, редактором та автором передмови цього видання є відомий поет Роман Скиба. Він вважає поезію Наталі лаконічною за формою, глибокою за змістом, і бачить її (поезії) витоки у творчості скальдів та менестрелів. Ну, до них, скальдів та менестрелів ми ще повернемось, а поки що пошукаємо ці самі витоки десь ближче.
Аби зрозуміти, звідки народжуються вірші Наталі Пасічник, до них треба призвичаїтись, у них треба уважно вчитатися: «кожен може дізнатись як багато важить слава / і як мало любові знаходиш під нігтями тих / хто обіцяв написати / салют». Враження від її коротких і довгих рядків, часто-густо схвильованих, перерваних, ніби задиханих строф приголомшує: «відстань між нами – / відрізок від ліктя до пальців / проміжок часу тривання осіннього шалу / спробуй впіймай цю найтоншу радіохвилю». Зазвичай, знайоме явище або картина змальовані занадто суб’єктивно, під цілковито несподіваним кутом зору. Наче кваплячись зафіксувати картину або явище, поетеса проминає несуттєве, перериває логічні зв’язки, іноді навіть не називає предмет своєї уваги, даючи можливість читачеві визначитися самому: «віск твоєї присутності / пальці якими виводила контури / щоб не забути».
Чи ставить ця поезія перед собою мету вловити й передати у віршованих рядках справжність, щирість настрою, істинність атмосфери і відповідного їй стану? Думаю, що питання можна поставити ширше. Цей вихор метафор, штрихи і блискітки спостережень, несподіваних, раптових доказів спалахує й вибухає у мозку, а потім розбігається колами та еліпсами особливих, ледве вловимих асоціацій. Щоб тільки витворити особистісні думки, картини, почуття в їхній суцільності, і водночас, плинності, в їхній первісній свіжості, поетеса виробила нічим не обмежений, розкутий синтаксис, що нагадує мову чимось подивованої людини, яка раптово заговорила, і слова вихоплюються самі по собі, немов спонтанно. Строфи звучать великими інтонаційними періодами. Негативісти обов’язково помітять: довгі рядки-побудови деяких віршів схожі на ритмізовану прозу, що просто записана у стовпчик. Наталя прекрасно вміє римувати, але робить це не часто: «ці тижні в тернополі тижні опісля любові / гіркі чаювання при світлі або при вікні / ти плакала вперше а отже ти плакала знову / за тим хто казав тобі – так а виходило – ні».
А тепер повернемося до витоків. Можливо, не акцентуючи увагу на тому спеціально, пан Роман визначив коріння поезії нашої авторки як суто європейське: менестрель – (фр. menestrel) – мандруючий музикант у Франції та Англії середньовіччя; скальд – (ісл. skald) – поет, співак у Норвегії та Ісландії ІХ-ХІІІ століть. Абсолютно погоджуючись із паном Романом, додам власні спостереження. Наталя Пасічник у свій час закінчила факультет іноземних мов і за фахом – англійський філолог. Я думаю, що тяжіння, до філософської медитативності, історико-культурних фабул західноєвропейської поезії, яку вона добре знає, помітно позначились на її творчості. Зрештою, назва другої збірки поезій – «Портрети доби Ренесансу» є вельми показовою! Поезія Наталі Пасічник – європейська, що писана українською мовою. І ще одна паралель, що аж «світиться»: «космічна камерність» (за висловом відомого критика) поезії великої росіянки Марини Цвєтаєвої, що довгий час жила в Парижі, притаманна й поезії українки Наталі Пасічник.
На мою думку, «розгерметизація», вихід, нарешті, з кола мистецької ізоляції є вельми позитивним явищем у царині національної літератури. Поезія Наталі Пасічник – яскраве тому підтвердження: « незбагненно неперевершено / запалюєш цигарку на одному з вокзалів / центральної європи / вуличний хлопчик з порожніми очима / пропонує два тижні свободи і запікається кров / на гострих колінах / на гарячій бруківці в софії чи будапешті / нікому нікому – повторює він / згинаючи вицвілий пергамент / розбиваючи крихке люстерко / торкаючись до двох червоних цяток / на твоїй шиї / залишся зі мною».

Надруковано : "Друг читача" №5-2009,Київська Русь №5-6-2009

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Юрій Завадський. юрійзавадський 2008.

ПРО ПОЕЗІЮ БЕЗ СЛІВ І НЕ ТІЛЬКИ…

Юрій Завадський. юрійзавадський 2008. – Тернопіль: Джура, 2008. – 64 с.

Юрій Завадський – поет, літературознавець, кандидат філологічних наук, викладач ТНПУ ім.. В. Гнатюка. Автор поетичних книг: «Імовірність» (1999), «юрійзавадський» (2002), «юрійзавадський» (2005). Живе і працює в Тернополі.
Книга, про яку йдеться, відповідно до харизми поета має назву «юрійзавадський 2008».
Світ є у постійному становленні й оновленні, він твориться на наших очах й нашими очима. Тепер нема стимулу писати просто хорошу поезію, бо вона сьогодні відносна, й тому в певному сенсі, одноразова – прочитав і…забув. Покоління, що прийшло на зміну, ставить перед собою над завдання, намагається відкрити принципово новий формат мистецтва. За нашого часу складно знайти справжнього розуміння цих пошуків: або відкидаєш будь-які прояви нестандартного письма, або в кращому випадку, придивляєшся обережно і…мовчиш. Питання формального визначення нової збірки Юрія Завадського стало одним із найскладніших – кожен другий співрозмовник, із котрим я обговорювала інновації поета, безапеляційно стверджував: непоезія, штукарство. Отакої! Я пішла іншим шляхом.
Думаю, ніхто не заперечуватиме, що почалася серйозна криза старих уявлень про літературу, на часі переоцінка авторів, пріоритетів, тенденцій, отож – зміна самих типів художнього мислення. Так в українській прозі та поезії з’явилося покоління (імен – легіон), біля творчості котрих схрещуються критичні «рапіри» – хулігани, екстремісти, не вміють писати! В окремих випадках, так воно і є, але не звернути увагу на нові імпульси, що характерні для епохи зміни поколінь, було би неправильно.
Абсолютно нова форма, абсолютно нові принципи творчості, котрі не мають попередників – річ вельми сумнівна. Юрій Завадський присвятив нову збірку поетові Іванові Іову, котрий уславився, зокрема, своїми паліндромами: «ялова воля», «ерогенне горе», «козак з казок». Коріння українських «раків літеральних» сягає 1691 року, коли вийшла друком збірка барокового поета Івана Величковського «Млеко», де були явлені геометричні вірші: вірш-чаша, вірш-хрест – фігурна або зорова поезія. Класичні взірці паліндромної поезії дали російські поети: А. Фет («А роза упала на лапу Азора»), М. Булгаков («Аргентина манит негра»), А. Вознесенський («Аксиома самоиска»). Українські «раки літеральні» пишно розквітли у творчості М. Мірошниченка (збірка «Око»), І. Лучука, та інших не менш відомих поетів. Шедеври звукопису можна знайти у молодого П. Тичини: «А-у-мані / А в Умані» (збірка «Чернігів»). Приклади поєднання ритму, мелодики і графічного зображення подає Б. І. Антонич: «і / ості, осокори / рій ос / і ось / вже осінь / і / о / осінь / інь / нь» (збірка «Привітання життя»).
Паліндром (із грецької «біжу назад») – дефініція художнього тексту, котрий прочитується зліва направо і навпаки тотожно: «я чинара пан напарниця на пару ніч я» (І. Іов, збірка «Періодична система слів»,1997) – подібні побудови читаються важко і «доводиться думку підбирати до слів» (поет і теоретик О. Квятковський). Окрім паліндрому, теорія літератури налічує багато новітніх, як на свій час, формальних обмежень: тавтограмма, линограмма, абецедарій, лабіринт, краєгласіє. Ці пошуки були не стільки методом деформації чи переформації тексту, скільки способом народження несподіваних образів. Висновок абзацу: коріння поезії Ю. Завадського, як світ, старе.
І все ж таки пробіл між поезією і не поезією існує. Нема образної мови – нема поезії. Що робить Юрій Завадський? Він вважає, що «Я» в поезії завжди умовне. Його нібито безособистісні твори, насправді – особистісні, тільки іншим способом. Ним володіє відчуття радості видобування абсурду як із довколішної реальності, так і зі самого процесу віршування. Поет конструює світ, порушуючи стереотипи, руйнуючи усталені правила, забуваючи про традиції – окремо, вільно, як творець і частина цього світу: «Прочиняю двері, – а там ти, – / Там тихо, і шкіра твоя, – / бачу пальцями і питаю, / – Це твоя шкіра? / – Твоя тихо. / Відкрий врешті, – / Оер ерр, ое оо, (…) / Прочиняю двері, а ти оор. / Очі твої, – тт. тта тиир. / Не кажи, ккажи, – / Тте еер. / Так кажеш, шепочеш, / Що о».
Для кожної думки Юрій Завадський «ліпить» візуально-фонічний образ. У збірці переважають тексти, де слів нема, де є тільки певний порядок звуків, ось як у вірші «Довкола дощу»: «до шч ро шч / шчо шч ч / о шчошч / шо доч шчоч шчорошч / о доч /ш». Літера «щ» тут розкладена на «ш» і «ч» (нагадаю, що Юрій Завадський написав проект Нової Української Абетки, де нема літери «щ», а також відсутні «я», «ю», «ї», «є»). Є зовсім незрозумілі тексти, в яких деконструктивні імпульси беруть верх: «а і / аі іі і / іа аа і / і» (вірш «Зима»). Ми завжди знали, що поезія і реальність різняться між собою, але щоби настільки?!
На перший погляд, та й на другий теж, за цими інженерними конструкціями нічого, крім свідомого штукарства, нема – хаос, невпорядкованість, блукання в лабіринті невідомо де й невідомо навіщо. Дуже різкий контраст між тим, до чого ми звикли, з тим, що знайшли в збірці Юрія Завадського. Але з часом (саме так сталося в мене – Т. Д.) починає виникати відчуття, що тут закладено більше серйозних речей, чим видно на поверхні, а саме: свідомий пошук адекватних способів самовираження, і як результат, створення нового жанру. Як цей жанр назвати: зоровою чи візуальною, графічною чи фонічною поезією – не в тому суть. Пригадую, колись читала про постановку в Парижі (1993) трагедії Шекспіра «Генріх ІV». Новаторство режисера полягало в тому, що деякі сцени-діалоги були без слів, тільки вигуки – звук напряму виражав емоції, оминаючи слова. Особливий ефект ці сцени мали на гастролях, бо не потребували перекладу!
Європейська культурна традиція, особливо після другої світової війни, органічно вмістила найсміливіші художні експерименти. Ближче до нашої теми: Герхард Рюм – австрійський поет, художник, композитор, один із засновників знаменитої авангардної «віденської» групи (1950-ті роки), що видавала збірки – «послання до майбутнього», зібрання фонотекстів. Наведу приклад характерного віршування цього поета. Вірш називається «Натюрморт» (1988): «стіл стоїть / стілець сидить / постіль лежить / годинник іде / скло тріснуло / температура падає». Ще ближче: Назар Гончар: «’чулення: / роз – о – зне – / розпука пуп’янка п’янка? / яка різниця? – / чи світ в’язниця / чи в’язанка пісень / е’». А це знову Юрій Завадський: «і / (холодно) / а е і / у / и / (котяться кулі гарячі) / о дотиків».
Пробіл між поезією та не поезією розв’язано виходом на інший, особливий рівень пізнання дійсності, загальної думки і створення розумових образів-формулювань. Деякі тексти зібрані в цикли: «Мій простір», «Голоси», «Стани», «Поцілунки» – це секвенційні конструкції голосних і приголосних звуків, що йдуть від джазу: розтягнуті фонеми, шумові, хриплі, здавлені, неблагозвучні ефекти. Читати вголос це неможливо – не звучить. Зовсім як у Мореллі в його «Іграх у класики, де розробляючи шляхи в незвідане, письменник менш за все думає про зрозумілість, і його цілком влаштовує самодостатність паралітературної рефлексії. Перебуваючи всередині свого часу, Юрій Завадський прагне створити наднову словесну реальність. Його завдання – вловити й зафіксувати порожнечу, повітряну яму, що виникає поряд із людиною, і переказати відчуття, котрі вловлюються тільки зором і слухом. Звук має викликати відповідний візуальний образ, зорові враження зливаються зі звуковими.
Говорити про нову збірку поезій Юрія Завадського складно, адже поет він талановитий. Але правда є правда. Ці тексти є чистої води формула-троп – життя, зведене до чистої фізики-математики. Тут нема нічого образливого, але й нема піднесення. Просто поезії вітальній (від vita – життя) трохи безжально покладено край. Мене це зачепило: сизифова праця, але ж чи не вельми дорога ціна? Промине час, і залишаться тільки справжні речі.

Надруковано : "Київська Русь" №3-4 2009

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Богдан Андрусяк. ПРИРУЧЕНА СОВІСТЬ

НЕ МОЖУ ЦЕЙ СВІТ НЕ ЛЮБИТИ

Богдан Андрусяк. ПРИРУЧЕНА СОВІСТЬ: Поезії. – Тернопіль: Вид-во «Астон», 2008. – 120 с.

Богдан Андрусяк – поет, автор 4-х збірок поезій, живе й працює в м. Бережани на Тернопільщині.
Збірка поезій, про яку йдеться, складається з трьох розділів. Перший розділ, що дублює назву книги – «Приручена совість», містить у собі вірші соціального змісту. Поет небайдужий до сучасних українських реалій і йде зі своїм болем до читача. Але у поезіях першого розділу, головне – не політика, а природне виявлення творчої суті поета. Показовим щодо цього є вірш: «Дорога в тернах й межі у мечах, // Сумні лелеки борознами ходять. // І на країни висохлих плечах – // Ослизлі п’явки, – вічні верховоди». Слово тут податливе, слухняне, а думка – вперто ясна.
Найцікавішим, на мій погляд, є другий, найбільший розділ книги – «Упольований вітер», котрий наповнений поезією, якщо перефразувати відомий вислів, «хорошою й різною». Насамперед, присутній зв'язок поета зі пісенно-фольклорними народними традиціями: це й мотиви любові до батьківської землі, до Бога, до рідних людей. Тут використана звична ритмомелодика, улюблені образи й порівняння: «Скапав свічкою липень. // Відцвіли білі липи. // Вже останню малину // Вітер трусить в саду».
Щодалі, відчутно ускладнюється образність, набуваючи яскравих ориґінальних форм поетичної виразності. Відчуваються перегуки (підкреслюю: саме перегуки, а не переспіви) з імпресіонізмом раннього Тичини («Благословляю на любов в туманнім березня світанні… // Дай Бог, щоби до острова розлук твій корабель приплив останнім», «Я куплю тобі дощ, дощ сріберний в ланцях золотавих», «Осінній цвіт тужавих хризантем»), деякі вірші нагадують «металеві» строфи Є. Маланюка («Не будуєм, не сієм, не орем, // Гордимось помаранчевим строєм!!!»), або довгий симоненковий рядок («Любов помирала холодного, дощавого грудневого вечора»), або сяючий оптимізм молодих, ще нерозстріляних, українських неокласиків («Як звіздно нам! Парад зірок! Парад зірок! // Життя прудке, життя швидке, життя важке, // А ти всміхнись, а ти всміхнись, браток!»), навіть формалістичні витівки футуристів («Вдарили пальці в клавіші білі, // Скричали мажори зойками щему»).
Богдан Андрусяк – ніжний лірик. Він тонко вибудовує вибагливу канву почувань, бажань, пов’язаних із вічними мотивами поезії – коханням, зрадою й прощенням, усвідомленням проминальності часу, п’янкою красою довкілля. Вірші цього розділу винахідливі у звуковій будові рядків, строф, звукопис багатий на алітерації («В серпневі ночі сріблом світить місяць», «Я прошу прощі на Вселенській площі», «Таке чекання довге, годинами скалічене, // Така печаль фальш фарбою по тілу розтече. // Зітхнеш у тьму відлучено, лиш тишею помічений, – // Будь, душе, упокорена, хоч ніч немилостиво // І мучить, і пече…»
У поезіях поета відчутна й українська літературна традиція, й рівняння на світові досягнення мистецтва. Подібно до великого американського поета Уолта Уїтмена, котрий був захоплений ідеєю єдності й незнищенності світу, Б. Андрусяк – виразний пантеїст, який оспівує взаємозв’язок між людиною і природою, органічно додаючи до пантеїзму американського побратима християнські мотиви любові до Бога:
Ну, а зараз весна,
розкриваються сонцю пелюстки,
Розпускається все,
що у силах іще розпуститись,
Благословлений словом
й крилом прилетілого бузька,
Великодно клянусь,
що не можу цей світ не любити.

Третій, завершальний розділ, має назву «Галицькі вірші». Тут іскрує природний гумор автора, побудований на галицькій говірці, що побутує з давніх часів на наших теренах, такі собі віршовані забавки для друзів, колеґ і шанувальників галицького гумору: «Кажут, десь в кінці зими, // Виборам як дали старт, // Може, правда, може, нє, // Може, просто то на жарт… Що, мовляв, за голова, // Крім горівки і гноївки // Ні хрена в селі нема».
У світі, за даними ЮНЕСКО, існує 6 тисяч живих мов, але щорічно більше десятка мов вимирає, зникає безслідно. Наша рідна українська століттями винищувалася різними панівними режимами. І лише завдячуючи духовним лідерам нації, серед яких багато письменників і поетів, наша мова збереглася й квітне далі. Богдан Андрусяк свідомий свого обраного шляху – через свою місію українського поета – сприяти національному, культурному та патріотичному утвердженню Батьківщини.

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Марія Штельмах. Два мегабайти віри

ІСТОРІЯ СРІБЛЯСТОЇ ЗРАДИ

Марія Штельмах. Два мегабайти віри: Роман. – Харків: Фоліо, 2008. – 378 с. (Графіті)

Марія Штельмах – киянка, поет і філософ. За фахом – телевізійний сценарист, довгий час працювала на каналі «1+1», промоушен видавництва «Фоліо» – за один рік вийшло 4 книги.
Біблія – невсихаюче джерело ідей для письменників усіх часів і народів. Наша авторка не становить виключення: тематика книги, про яку йдеться, – авторська інтерпретація біблійних оповідей. Бойові дії роману одночасно ведуться в двох вимірах: космічно-небесному і земно-реальному, час від часу перетинаючись у так званому напіввимірі, де все переплутується остаточно й незрозуміло, що відбувається насправді, а що нафантазовано. Більш-менш зрозумілим є розклад подій реального виміру: два друга з біблійними іменами Марк і Антоній, музикант і актор, у своєму прагненні стати знаменитими, час від часу зраджують одне одного, певно, для того, щоби потім простити.
Небесних персонажів – Бога-Творця, його сина Ісуса, ангелів, архангелів, пророків, демонів та їхнього вожака Люцифера – письменниця наділяє звичайними людськими почуттями: вони люблять і ненавидять, лютують і страждають, ображаються, заздрять, ревнують, бояться, і звичайно ж, зраджують і прощають. Бог-Творець «п’є чай самотності», роздумує над проблемами вічності, виношує плани створення Землі, Адама та Єви, задумує важку місію для сина Ісуса, а бяка Люцифер, як і належить, заважає, спокушає, нашіптує: «…безсмертя не дає драйву, у ньому немає динаміки, життя і Бог не дорогоцінніші за атом…» Ісус знемагає від утоми, закохується, може відчувати нудоту й запаморочення: «Тіло Ісуса тряслося як навіжене. І в навіженому ритмі земного тяжіння його очі злегка мружилися. Ісус і справді був у комі».
Для біблійних персонажів нижчого ґатунку письменниця моделює ситуації, характерні для людської спільноти, при чому, гіршої її половини: конфлікти, плітки, обрАзи, зради, тобто, звичайні людські справи. Тут панують фарисеї й воїни, скупі митники, біснуваті й божевільні, сліпі й калічні, одним словом, люди чорні, які всі як один, приречені й невтішно самотні. Самотність об’єднує всіх: і Бога-Творця на небесах, і останнього лихваря на землі.
Всі персонажі, незалежно від місця проживання, періодично бачать сни, як і належить, пророчі. Сни – вельми зручна субстанція насамперед для авторки. В скрутних ситуаціях той, хто сниться, підказує шлях до виходу, змальовує істинну суть друга-ворога-конкурента, той, кому сниться, отримує відповіді на питання, котрі взагалі не мають відповіді, а на додаток – неземні ілюзії (в снах можливо все!)
Повна назва роману звучить так: «Два мегабайти віри, або Один сценарій одного фільму про одну зраду і одне прощення». Попри помітну прихильність Марії Штельмах до математики (попередній роман мав назву «Чотири ночі з Богом»), два мегабайти віри не рятують героїв роману від зрад, котрих тут набагато більше, ніж скромна одна. Не рятують текст роману від примітивізму ні переспів усім відомих біблійних подій, ні постмодерні вкраплення, що більше надаються до пародії: «Бог і справді говорить до нас із глибин підшлункової залози, бо іншого шляху людина не розуміє. Вона не вірить у небесних птахів і чудеса. Їй потрібні примітивні реальні арґументи. Біль у животі. Меструація. Ерекція», ні присмак андроґінії (стан, при якому один і той самий персонаж наділяється чоловічими й жіночими ознаками), ні означення жанру твору, як синопсис (тлумачення Святого письма з різних боків). Ознаки тексту прямо свідчать про певну гру авторки в шоу, що аж ніяк не збігається з високими намірами. Наміри – це добре, але справа не тільки в них, не вистачає психологічних знань, мотивація вчинків персонажів еклектична до примітиву. Роман непомірно затягнутий, конструкція епізодів штучна.
Можливо, сценарії писати легше, але й вони, я думаю, повинні бути зцементовані художнім хистом, що потребує на додачу до таланту добрих фахових знань.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Роздобудько Ірен. ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ

ДОРОГА, або МЕТЕЛИК ЗА СКЛОМ.

Роздобудько Ірен. ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. Роман. – К.: Нора-Друк, 2008. – 248 с. – (День Європи).

Спочатку біографічні акценти: письменниця Ірен Роздобудько живе в Києві, працює головним редактором журналу «Караван історій. Україна», автор 15-ти книжок, переможець конкурсу «Коронація слова», лауреат міжнародної премії ім. Юрія Долгорукого, два романи екранізовані.
У зав’язці сюжету книги, про яку йдеться, нема нічого особливого: рядове робоче відрядження журналістки Єви та оператора Дана, що їдуть робити звичну роботу. Отже, дорога… А дорога – це зміна status quo, це – рух, це – неминучі зустрічі, обов’язкові випадковості, тобто, умови гри заявлено чітко й недвозначно. Спочатку героїв двоє, потім гра продовжується втрьох, ще далі – вчотирьох, бо додаються Мія та Іван. Серед них нема поганих і хороших. Є люди. Зі своїми позитивними й негативними рисами. Зі своїм дивним, химерним, трагічним життям, котре круто змінила дорога.
Ситуація вимальована цілком природна: зустрілися чужі люди, але дорога їх зблизила, й вони стали близькими один одному, незамінними, єдиними. Сюжет набуває універсальності філософської притчі, адже побудований на незбігові видимого й сущого ( і в результаті – непередбаченого), бо ж муки мученицькі, нестерпні страдницькі гризоти відчуження – це головна психологічна реальність нашого часу. Дорога змусила головних героїв зупинитися (саме так!), подивитися на своє звичне існування, і зі жахом упевнитися в його фальші, в тому, що весь попередній спосіб життя – чистої води лицемірство, удаване, облудне, штучне життя. Не випадково раз по раз виникає образ метелика за склом – прекрасна за своєю глибиною метафора несумісності, окремішності, приреченості: «…я не хочу обманювати тебе. Я – метелик. Жила – і померла. Тобі подобаються засушені метелики? У мене вже є все, що потрібно: коробка зі скляною кришкою, жорсткий поролон, голки по обох боках – аби крильця завжди були розпрямленими і гарними. На мене дивляться, але ніхто не може видряпати з-під скла. Я цього не хочу!»
Письменниця вдало використала випробуваний багатьма літераторами, перевірений часом спосіб демаскування персонажів. Віч-на-віч із собою та під впливом дорожніх подій у наших героїв із під машкари зневіри й байдужості раптом визирають справжні обличчя. Буває, що для цієї оздоровчої процедури вистачає двох хвилин! Головній героїні Єві пофартило: переживши душевну драму, вона знайшла довгоочікувану гармонію між собою і світом, повернулася до себе справжньої, впевнилася у тлінності зла, неминучості добра і вірності своєму призначенню. Операторові Дану це не вдалося, бо повернення до норми він сприйняв як небезпеку, як порушення загальноприйнятих канонів. Порушення правил гри для нього закінчилося трагічно: зустрівши жінку, яку шукав усе життя, він її втрачає і гине сам. Іншого йому не дано.
У класиці кінематографу мотив дороги як символу змінності й непередбачуваності людського життя втілив італійський маестро Федеріко Фелліні. Його шедевр про людську жорстокість і людське страждання так і називається – «Дорога». Головна героїня, яку блискуче зіграла Джульєтта Мазіна, трішки вар’ятка, трішки свята, трішки кумедна, лагідна й ласкава жінка мандрує дорогами Італії вкупі зі циркачем, жорстокою і зовсім чужою людиною. Але справа не тільки у сюжетній подібності. Цей чоловік не знав, що для нього означає ця жінка, а коли зрозумів, уже її втратив. Момент прозріння запізнився.
Звісно, роман містить у собі немалу частку обов’язкового антуражу гри: події, щедро начинені ознаками трилера: кривава бійка при спробі зґвалтування беззахісної Мії групою п’яниць, героїчне її врятування, небезпечне поранення Івана, вбивство одного з нападників, таємнича аура ворожки і цілительки, яка рятує Івана від смерті, і ще багато іншої екзотики, включно зі красотами Сингапуру. У всьому – фатальність, рокованість, загостреність, що доведені до межі. Але то вже деталі. Головне – зі сторінок роману Ірен Роздобудько постає страхітлива історія запізнілого пробудження душі, й одночасно, віра у можливість людини круто змінитися, зробивши на дорозі свого життя зупинку. От тільки бажано, щоби не запізно!

Надруковано : "Літературна Україна" №5-2009

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Матіос Марія. Москалиця

ЛЮТИЙ ВІТЕР НА ЛИСИХ ГОРАХ

Матіос Марія. Москалиця; Мама Маріца – дружина Христофора Колумба. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – 64+48 с.: іл.

Марія Матіос народжена на Буковині. Живе і працює в Києві. Особливої атестації не потребує, бо сьогодні це одна з найпопулярніших українських письменниць. Її книги друкуються великими накладами (зокрема, наклад «Солодкої Дарусі» наразі сягнув 100-тисячної позначки), видавці змагаються за її рукописи, її проза активно перекладається («Нація» перекладена польською та російською мовами, «Солодка Даруся» – російською). У 2005 р. отримала Національну премію ім. Т. Шевченка за роман «Солодка Даруся».
Про творчість Марії Матіос, особливо, про низку прозових творів, а саме: книгу новел «Нація» (2001), роману «Солодка Даруся» (2004), родинної саги у новелах «Майже ніколи не навпаки» написано багато. Євген Баран назвав «Солодку Дарусю» книгою-одкровенням, книгою з розряду сакральних, мудрих, «тих, у яких розповідається про вічні людські драми і трагедії» (Є. Баран. Читацький щоденник – 2005. С.62). Роксана Харчук переконливо довела, що «письменниця завжди шукає гостру інтригу, надає перевагу емоційному надміру, різко протиставляючи добро і зло». І щодо інтерпретації історичних подій, на тлі яких розгортаються події прозових творів письменниці, Роксана Харчук зробила висновок: «з цього випливає, що саме завдяки українській історії, яка є об’єднуючим чинником нації, М. Матіос перетворюється на письменницю загальнонаціональну» (Р. Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний період. С. 72). Що тут можна додати? Все правильно,все справедливо!
Нові дві повістини, про які йдеться, зберігають усі основні вищезазначені ознаки творчого почерку письменниці: заглиблення у межовий психологізм головних героїнь, сюжетний «фатум», що керує подіями, історичне тло буковинської землі, яскрава мова. І все ж таки, на мій погляд, є суттєві відмінності. Чи вони, ці відмінності, є позитивними, чи засвідчили дещо спрощений підхід до творчих аспектів? Спробую пояснити. Насамперед, коли вже вив’язана вервечка сюжетів попередніх творів, то впадає в око один і той самий зачин: драма-трагедія головних героїнь майже завжди починається зі зґвалтування. Це сприймається, як свідоме відтворення нав’язливого образу. Хочеш – не хочеш, а подумаєш: хіба це єдина можливість «закрутити» сюжет і надати йому потрібної гостроти? Для письменниці рівня М. Матіос – це повтор, переспів самої себе. Далі. Повість «Москалиця» взагалі не має сюжету, це скоріше, описовий зачин, без середини й фіналу, тобто конструкція тримається тільки на соковитій і «смачній», як завжди, літературній мові письменниці. Якщо це саме так було задумано, то повість задовга, невмотивовано затягнутий фінал.
Друга повість тандему – «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба», на мою думку, не зовсім досягла мети письменниці – шокувати свого читача. Тема інцесту, до якої звернулася М. Матіос, шокує не тим, що вона табуйована в українській літературі (за світову літературу не йдеться, бо звідки ж тоді ми дізналися би про «Едипів комплекс»?), а тим, як письменниця розповідає про це: багатослівно, прискіпливо до найменших деталей, іноді до самозамилування «потоком» мовних «красот», деколи повторюючи, напевно, для ефекту, найбільш вражаючи подробиці. Ефект, можливо, і є, але з протилежним мінусовим знаком – структура твору й структура мовного вирішення твору несинхронні, що породжує відчуття певного дискомфорту і неадекватної читацької співтворчості.
В інтерв’ю письменникові Петрові Сороці («Тернопільський оглядач» від 26 вересня 2008 року) Марія Матіос висловила своє бачення справедливої градації мистецьких цінностей: «Лише тоді можна говорити про повноцінну літературу, коли вона багатогалузева, коли в ній є всі жанри і стилі. Але має бути висока полиця, середня і низька. А читач нехай вибирає, що потрібно йому».
Думаю, ні в кого нема найменшого сумніву, що місце книжок Марії Матіос, за її ж висловом, на високій полиці. А читач у нас розумний, розбереться сам, що йому потрібно!

Надруковано : "Літературна Україна" №46-2008

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Ірена Карпа. ДОБЛО І ЗЛО

ДЕ-ДОБЛО-БІЛІЗАЦІЯ

Ірена Карпа. ДОБЛО І ЗЛО. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2008. – 317 с.

Ірена Карпа – київська письменниця, телеведуча, «фронт-вумен» групи «Фактично самі» (з 2007 – «Qarpa»), володарка Гран-прі Міжнародного конкурсу «Гранослов» (1999), друге місце в інтернет-голосуванні аудиторії Бі-Бі-Сі (2005), премія «Best Ukrainian Awards–2006» в номінації «наймолодша письменниця», звання секс-символу сучасної української літератури на Львівському Форумі видавців (2008).
Саме на означеному Форумі письменниця схарактеризувала книгу, про котру йдеться, як «наївну, смішну. Це зовсім інше, ніж те, що я писала до цього часу» – «піарилась» авторка. Хвалитися не заборонено, але виникає бажання перевірити, а чи це насправді так.
Про творчість Ірени Карпи не пише сьогодні хіба що лінивий критик. У переважній більшості це рецензії-філіппікі, де справедливо перераховані всі «гріхи» письменниці, головний з яких – писати не вміє, а видається!
Книга «Добло і зло» є шостою у доробку молодої авторки. Вона складається з двох частин. Перша, коротша – «Привиди моєї школи» – це спогади про школярське дитинство. Відразу впадає в око, що ці спогади справді смішні, і якби не спорадичні вкраплення матюків, їх (ці спогади) можна було би читати без упередження. Таке враження, що погана звичка матюкатися з приводу і без нього підводить Ірену Карпу. Вони (матюки) нічогісінько не додають до оповіді, більше того, вони невмотивовані, бо ж персонажі – дівчата-малолітки.
Друга частина книги, довша за обсягом «Планета тьолок», позитивне враження від першої частини змінює з точністю до навпаки. Головна героїня оповіді Ірена Карпа (авторка подає справжні імена та прізвища персонажів, тим самим підкреслюючи автобіографічне походження тексту) та її шкільні подруги переїхали з провінції до Києва і почали своє доросле життя. Що то за життя, переповідати не буду, але декілька зауваг зроблю. По-перше, подібні історії нічого нового читачеві не розказують. Відкрийте будь-яку сучасну книгу, - й зустрінете точнісінько те саме, незалежно від статі автора. А по-друге, мова твору – логічне продовження «піарного» стилю письменниці. Головний мій висновок після прочитання твору: якби не ця макабрична суміш (мовою назвати – образливо для мови), не було би з чого робити той самий «піар». Заберіть «мову» (беру в лапки), й не залишиться а б с о л ю т н о нічого, вартого фахового критичного аналізу. Сміливо спрогнозую, що й видавництва, котрі сьогодні наввипередки друкують опуси Ірени Карпи, забудуть про її існування на другий день, перестань вона матюкатися! Зазвичай, я зі задоволенням цитую авторів, про яких пишу, але у випадку з Іреною Карпою мусила в цьому задоволенні собі відмовити.
Не маю сумніву, що Ірена Карпа знає про феномен переоціненого автора, і не раз бачила, як брудна піна плаває поверх чистої води. Але верх беруть комерція, гроші, і ще багато зрозумілих речей. Чи надовго вистачить снаги й бажання підтримувати подібний стиль письма, та, зрештою, й життя? Від правди не сховатися, а вона полягає в тому, що – аксіома! – художні тексти несуть до читача складний і багатий смисл, який обов’язково переважить будь-яку іншу тенденцію, моду, комерцію, меркантильні мотиви тощо. Істина в тому, що людина через літературу рухається до вічності. А з чим до вічності рухається Ірена Карпа? З «доблом»? У компанії «тьолок»?

Коментарі (8)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Левко Різник. Крук, або П’ятдесятилітня війна

ПАМ’ЯТАТИ МИНУЛЕ – ЗНАТИ МАЙБУТНЄ

Левко Різник. Крук, або П’ятдесятилітня війна: Роман. – Львів: Вид-во ,,АгемО”, 2008. – 320 с.

Левко Різник – один із найвідоміших, найпродуктивніших і найавторитетніших щодо творчих здобутків сучасних українських прозаїків, автор багатьох романів, повістей, есе. Лауреат престижних літературних премій: імені Андрія Головка – за кращий роман року ,,Маргінал” (1997), імені Олеся Гончара – за книжку повістей ,,Усусуси на Лисоні” (2000).
Член Національної Спілки письменників України. Голова Львівської письменницької організації з 1993 до 2005 року.
Родинне гніздо Л. Різника – мальовниче село Нараїв Бережанського району Тернопільської області – відчутно вплинуло на формування способу життя письменника й багато в чому визначило світовідчуття того, що наша сучасність – продукт героїчного і трагічного українського минулого. Акцент на тому, що українська історія є об’єднуючим чинником нації, на мою думку, важливий і своєчасний художній діагноз прозаїка. Тому не виглядає випадковим інтерес його до минувшини, заглиблення в історичну тематику, яка для української літератури є традиційною (І. Нечуй-Левицький, В. Стефаник, Р. Іваничук, В. Шевчук, М. Матіос та інші).
Події нового роману (а вони висвітлені на тлі політичної історії Східної і Західної Європи й Радянського Союзу з 1941 до 1991 року) автор розгортає психологічно тонко та художньо переконливо: ,,…ніби відкотилося-покотилося далі Земною кулею якесь страхітливе залізне колесо, велетенське-могуче, що викотилося зі самого пекла й котиться-котиться – і все на своєму шляху прасує-душить: будинки, села, сади, міста, дерева-ліси, людей, а особливо – мистців, які втікають перед ним із мамцями на руках, від нього ніде не сховатися – воно котиться-накочується з фатальною неминучістю” (с. 11). Політичні, культурні, духовні явища, що протягом п’ятдесяти найбільш напружених літ ХХ століття продукували сповнені неймовірної жорстокості колізії на рівні якдержав, так і життя окремих людей, відтворені в героїчному плані, але без зайвого пафосу й метушні.
Головними у романі є повна ідеологічна свобода, напружений пошук суспільного ідеалу, боротьба між силами Добра і Зла. Будь-який роман без інтриги нецікавий! І хоча наш текст не належить до розважального читання, сюжет побудовано на гострій інтризі, яку автор майстерно підживлює, і вона нерідко нагадує кримінальну! Головний герой – митець-маляр Олег Левицький, життя якого увібрало ,,колекцію” суспільних потрясінь, що випали на долю української (точніше – галицької) інтелігенції. Йому протидіє полковник НКВС Львівщини, у змалюванні автора – психічно хвора людина-садист, породження рідного йому совєцького режиму, його персоніфікація і дзеркальне відображення – вражаюче страшний образ!
Історична схема роману – національна, це без сумніву, – чесний і хоробрий твір, котрий сприймаєш як знак порахунків із системою. Письменник прагне у кожному зі своїх персонажів розгледіти передусім його людську (або нелюдську), земну достеменність – людина і її стимули завжди цікаві! Завдання тим складніше, що серед персонажів є конкретні історичні особи, як от лікар і поет Юрій Липа (сторінки роману, де описано його жахливе вбивство – з найпронизливіших!), Лев Лепкий і багато українських та європейських діячів, як політичних, так і мистецьких.
Прикметною особливістю тексту є те, що написаний він галицьким діалектом. На думку літературознавця й критика Роксани Харчук, ,,твори діалектною мовою, мають регіональний колорит, їх сприймати складно, вони не можуть претендувати на масовість” (Р. Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний період. – Київ: Видавничий центр ,,Академія”, 2008. – с. 71). Але в нашому випадку цей яскравий мовний пошанівок рідній говірці виглядає як один із вартих цілковитого розуміння художніх завдань письменника. Кожне слово вжито не заради самого слова, а заради найпильнішої уваги до пануючої думки. І тому воно (слово) на своєму місці, бо точне, переконливе, гірчить або солодить, а на дотик – тепле, холодне, колюче, пружне, навіть вибухове, і той вибух не тільки знищує, а й резонує! Письменник володіє здатністю творити унікальне мовне середовище, а це вже наближення до ідеалу, котрого досягають одиниці!
Авторські описи природи – вражаючі. Ось перший-ліпший приклад (с. 36): ,,Перед вечором у хмарах, – що вже ялові поволеньки сунули високо-високо, – зі західного боку розверзлось яскраво – бірюзове плесо – відслонилися благодатні небеса в непорочній сонячній озолоті, космічній величі, чистоті та свіжості. Невдовзі бірюза освятилась ізмарагдом, глибоким і коштовним, у сонцесяйній золотій оправі – золота найвищої проби – божественної! – а відтак ся слічна слічота хутко згинула – як то гине все найчудовіше, Богом благословенне, й ніколи довго не тішить ока спраглого краси чоловіка – натомість плесо затягнулось ясним багрянцем симультанної консистенції – і теж не надовго, скоро й багрянець почав темніти, гуснути- загусати”. !!!
Новий твір письменника дає розгорнуту панораму майже документально зафіксованих історичних подій і, як на наш, сповнений негативними тенденціями час, навдивовижу оригінально вводить сучасного читача у реалії нинішньої України, коли частина народу та його керманичів геть погрузли в брехні, лицемірстві та меркантильності.
Роман є , безумовно, своєрідним художнім увічненням справжніх патріотів, які зі зброєю в руках воювали за волю України, утверджуючи нашу незалежність. Їхні помисли, ідеї, що актуальні й сьогодні! Життя повторюється циклічно, й дивитися з розумінням у минуле означає краще бачити майбутнє.
Читаймо нову книгу Левка Різника! Вдумуймося в неї!

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Антон Санченко. ВЕСІЛЛЯ З ЄВРОПОЮ

ЗАТРИМКА ДІЇ, або ДУЛЯ В КИШЕНІ

Антон Санченко. ВЕСІЛЛЯ З ЄВРОПОЮ: Роман-придибашка. – К.: Факт, 2008. – 248 с. – (Сер. «Exeptis excipiendis»).

Антон Санченко – киянин, що народився в Херсоні. Автор збірок оповідань «Вызывной канал» (Київ, 2008) та «Баркароли» (Київ, «Факт», 2008).
У пекельному темпі бурхливих змін життєвих цінностей, культурних орієнтацій та переорієнтацій, ніде правди діти, тільки іронія залишається сталим елементом життя, що рятує людину від сказу. В цьому твердженні є певна доля софістики, але як афористично висловився хтось із класиків, сміх – справа серйозна.
Автор визначив жанр нового опусу, як роман-придибашка. Правда, що то за новотвір – придибашка, я не зовсім зрозуміла (можливо, від слова придибенція?), але я зрозуміла головне – Антон Санченко написав дуже смішний твір. Це можна пояснити, зокрема, злободенністю тематики. Наприклад, автор досягає комічного ефекту, спостерігаючи недосконалість людської натури, глупоту, користолюбство, зажерливість, брехливість державних інституцій, суспільних відносин. Він сміється над партіями, режимами, спостережливо анатомує психологію влади. Прозаїк малює силу силенну портретів: своїх предків, родичів. Дістали на горіхи відомі історичні постаті усіх часів і народів!
Основою сюжету є авторське бажання дослідити генеалогію своєї родини на фоні історичних подій рідної країни періоду від російсько-японської війни 1904 року через Першу, Другу світові війни, Голодомор 1923 і 1933 років. І тут треба віддати авторові належне – про це прозаїк розповідає правдиво і жорстоко. Війна, як він її змальовує, це, насамперед, бруд, голод, злидні, страждання мирних людей, але про це писати було не прийнято. Неможливо не помітити іронічного тону письменника стосовно фальшивого героїко-романтичного пафосу творів класиків українського соцреалізму: «Ми виховані на партійно-пригодницькій літературі, на мапах з молодою республікою робітників і дрібних аферистів, стиснутої кільцем ворожих фронтів… Більшість населення продовжувало жити звичайним життям, як не прикро письменникам та історикам партії. Саме останні винні в наших хибних уявленнях про громадянську війну. Усі Панчі, Бабелі й Вишневські, Фурманови й Довженки, що повигадували Чапаїв, Щорсів та Будьонних, відретушували їхні патрети й створили черговий міф».
Автор пише розкуто, безпосередньо і… лукаво! Гумористична вигадливість його пера воістину невичерпна. Усі типажі, що населяють роман, окреслені коротко й соковито. Проявляють вони себе стрімко, тому залишається багато місця для авторських вставок, що іноді приваблюють більше, ніж основна історія шлюбних стосунків тіточки-українки Тамари і німця-жениха-чоловіка Дітера. Наприклад, оця розкішна фраза із глави «Генеалогічний додаток»: «Гемінгвей Ернест. Колишній Хемінгуей… Валізу з його ранніми творами якісь злодюжки викрали на вокзалі десь в Европі (колишній Європі)». Або ця: « Ленін Володимир. Вождь російської революції, мешканець мавзолею». Як бачимо, теплий гумор змінює сатира, хоча, сатиричної гостроти в романі якнайменше, і це зрозуміло, бо автор сміється, але не знущається. І ця риса авторського пера теж надзвичайно приваблює.
На мій погляд, індивідуальний стиль прозаїка Антона Санченка майже вироблений. Книга, впевнена, буде мати заслужений успіх у читача. Але не можу не додати «ложечки дьогтю». У рецензії на збірку оповідань «Баркароли» я зауважила мовні огріхи, кальки з російської мови, лексичні та синтаксичні неточності. Ті самі проблеми є і цьому романі. Можливо, мої зауваження більше стосуються редакторів, але тим не менше, ці помітні мовні вади вельми неприємні. А шкода!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Маріанна Кіяновська. СТЕЖКА ВЗДОВЖ РІКИ

ПІЩАНИЙ ДІМ ДЛЯ ЛЯЛЬОК

Маріанна Кіяновська. СТЕЖКА ВЗДОВЖ РІКИ: Новели. – К.: Факт, 2008. – 240 с.

Маріанна Кіяновська живе і працює у Львові. Вона є авторкою шести збірок поезій, перекладач, есеїст, літературний критик і літературознавець. Книга, про яку йдеться, – перша прозова спроба. У збірнику шість новел.
Читати прозу письменниці нелегко, непросто. Око, що призвичаїлося бігати рядками в пошуках сюжетних вузликів, зчіпок-розчіпок, думаю, нічого в її текстах не знайде, але не тому, що там нема, що шукати. Текст має поверхню і дно, тобто вертикаль. Темпоритм розвитку подій максимально сповільнений і притишений. Читання потребує спокійної уваги та співтворчості, і уважний читач обов’язково відчує й напругу пристрасті, й глибину та важливість «дрібничок», що складають інтимне життя кожної жінки.
На перший погляд, проблематика новел не зачіпає нічого зверх гострого. Як правило, це – жіночі історії, що містять у собі щось потаємне, незвідане, і воно вабить нас, як остання незаймана ілюзія, що ще не зникла, це – опис найтонших рухів закоханої жіночої душі. Новела «Все як треба» – вічна таїна жіночого щастя й зневіри в країні любовних таємниць і марних, даремних жалкувань; повітряно-легка розкіш прогулянки потаємною стежкою жіночої душі (про що говорить поетична назва книжки) й загостреної чуттєвості; проблема часу, що згаяний даремно й безнадійно втрачений – внутрішнє життя суб’єктивного «я»: «…о, Максе, ти знову акторствуєш; ти дуже подобаєшся жінкам, і ми це чудово знаємо. Але ми із тобою звикли, що у нас все чудово, – і в нас взагалі, і в нас як у нас; ми призвичаїлися до атмосфери невловимої, ненав’язливої безтурботності, у нас щось на кшталт свята, розтягнутого на щодень, – добра їжа, добре взуття, нам з тобою ніщо не муляє, і ніщо не дошкуляє, а все, чого нам не хочеться, стається не з нами». Дочитавши новелу до кінця, ми довідалися, що насправді «все як треба» – просто «декорація», тобто несправжнє, фальшиве життя. Гарний сподіваний висновок авторки: «Але мало мати щастя, з ним ще треба навчитися жити», чого героїня новели не зуміла.
Новела «Гра у живе і мертве» – про те, що закохані живуть по своїх законах. Інколи помиляються, знаючи наперед, що за помилки треба платити. Але протистояти любові ніхто не може, а коли намагається, то прирікає себе на тяжкі душевні муки. Спроба героїні примиритися зі собою принесла смерть: «Я заплющила очі – просто заплющила. Все, без чого я не змогла би жити, я мала в цю мить перед собою, всередині себе; я нарешті збагнула себе; мені більше не хотілося втікати. Здається, я таки заплатила Перевізникові. Здається, вмерла».
Характерною для стилю письменниці, на мою думку, є новела «Прометей». Про що розповідає ця новела, що налічує двадцять шість сторінок? Сидить собі чоловік «під деревом у тіні – звичний для всіх у своєму інвалідному візку» – невиліковно хвора нерухома людина. Мурашки повзають по його тілу: «Думки про мурашок можуть бути думками про що завгодно… одна з мурашок повзе по моїй руці, і це раптом нагадує мені про радість; і я розумію, що все, про що я думаю, щільною, майже непроникною верствою приховує мої істинні думки – про радість». Радість нерухомої людини – рух повз нього усього, що рухається в його «тут-і-тепер»: тінь від дерева, метелик, що сів на коліно. «Люди проходять повз мене, повертаючись з міста, з роботи, тінь крони поволі сунеться вбік, зовсім скоро її не стане… я міг би придумати для них обличчя… я міг би придумувати їх безнастанно». Видавець Оллендорф (1912 р.) відмовився друкувати роман Марселя Пруста, мотивуючи це приблизно таким чином: «Можливо, я дурний як пень, але не можу зрозуміти того пана, який на тридцяти сторінках розповідає, як перед засинанням перевертається-перекидається з боку на бік». Письмо нашої авторки за манерою нагадує прустівське. Підкреслюю, що вживаю це порівняння в позитивному сенсі. На мою думку, це – помітна спроба втілення стилю «потоку свідомості» на українському мовному грунті. «Це – ніби гра… Звичайно, я не сплю. Я встаю з ліжка – гола, бо все спаковане…. Білий колір – насправді не білий, не кремовий, не пастельний, я не вмію його назвати… не виключено, що за межами сну я сплю, я це розумію. І саме тому є так, що я майже не сплю. Не виключено, що сон – це мій єдиний спосіб не спати».
У тексті новели «Маг і принц» я знайшла рядки, що, на мій погляд, точно визначають тематику першої прозової книги Маріанни Кіяновської: «Маврині ляльки… знали, що насправді є не те, що власне, відбувається, і не те, що уже відбулося, а те, що так ніколи і не настало, не сталося і не збулося» – вустами ляльок промовила істина!

Надруковано : "Літературна Україна" №48-2008

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Дмитро Фальківський. ПОЕЗІЇ.

ПОЛАМАНІ КРИЛА ПОЕТА ДМИТРА ФАЛЬКІВСЬКОГО

З нагоди 110-річчя від дня народження.

Дмитро Фальківський. ПОЕЗІЇ. – К.: Рад. Письменник, 1989. – 175 с. (Б-ка поета).

І все ж таки серцем я чистий,
Хоч крила поламано в бурі…

Дмитро Фальківський (Левчук) – український поет, прозаїк, перекладач, кіносценарист, народився 3-го листопада 1898 року в с. Лепеси на Брестчині (нині – Білорусь). У 1934 році став жертвою перших політичних репресій, і його творчість на довгий час була вилучена з історії української літератури. Але не назавжди! Рано чи пізно, доробок митця мусив би посісти гідне місце в рідній літературі. Так, власне, й сталося. В 1989 році в серії «Бібліотека поета» під орудою знакових імен української літератури, зокрема, Івана Драча, Ліни Костенко, Романа Лубківського, Бориса Олійника та інших, побачили світ вибрані твори поета.
Літературна спадщина Дмитра Фальківського - невелика за обсягом. Її складають три збірки поезій: «Обрії» (1927), «на пожарищі» (1928), «Полісся» (1931), поема «Чабан» (1925), оповідання – «Панна Яніна», нарис «Майстри букси», кіносценарії та кіно рецензії.
Лірична збірка «Поезії» побудована за хронологічним принципом: перший розділ охоплює лірику поета (вибрані поезії зі трьох поетичних книжок), у наступному надруковано вірші, що з’являлися поза збірками в часописах 20 – 30-х років, останній розділ – переклади.
Окремим абзацем хочу відзначити «першу ластівку» – видання: Фальківський Дмитро. Ранені дні. – Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі. Відділ української літератури в Пряшеві, 1969.
110-ліття від дня народження – добра нагода згадати поета, придивитись до його поезії, подумати над тим, чим ця поезія близька нам, теперішнім читачам. Поет вельми образно говорить про свої джерела ліричного бачення світу, про своє коріння: «Очерет мені був за колиску; // В болотах я родився і зріс. // Я люблю свою хату поліську … // Я люблю свій зажурений ліс…»; «Тільки слухай, як води говорять // В буйнім заспіві свята весни. // Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть, // Як нестримана повідь гуде: // Зайвий рух – і за обрій заскочиш; // Зайвий рух – і навік пропадеш».
Революція, громадянська війна круто змінили життя селянського хлопця, привівши його до лав Надзвичайної комісії Білорусії. І хоч працював він там недовго, всього три роки, робота чекістом зламала поетове життя, і привела до трагічної загибелі – коло замкнулося: Дмитра Фальківського було розстріляно за сфабрикованим звинуваченням у тероризмі в грудні 1934 року. Разом із ним загинули брати Іван і Тарас Крушельницькі, Григорій Косинка, Кость Буревій, Олекса Влизько та інші.
«Розстріляне відродження»! Цвіт української інтелігенції! Дмитро Фальківський прожив коротке, трагічно обірване життя. Ніби передчуваючи це, поет писав: «Човен дум моїх з вітрилами // Потрощився од вітрів. // Я з підрізаними крилами, // До мети не долетів, // Хоч вогні вночі маячили, // Все ж знесиливсь… Все ж упав. // Ех ви, дні мої потрачені, // Недоказані слова! // Ех ви, дні мої потрачені, // Недоспівані пісні!.. // Край казковий, непобачений, // Недопалені вогні…».
Мотиви роздвоєного життя ятрять душу поета, в його віршах образне бачення навколишнього світу переплелося зі спогадами про роботу чекістом: «Я знаю: для Дніпра весна – весілля, // Розпатлана трава, зелений перелив // Хвилястої води по той бік берегів, // Іще: кульбабине похмілля. // А в тихі ночі – тихе божевілля // Вишневої лози і туга журавлів… // …Мені ж весна… Ах, якби ви знали, // Якби ви знали, яка солона кров!..»
Подекуди вірші набувають сповідальної ваги: «Я теж косити мушу // В і’мя майбутнього врожаю, // І жах один, що жертви душу – // Подумать тільки – душу мають… //А так – усе до болю просто… // Рука пером сім раз чирикне, // І вийде слово просте: «Розстріл»; «А я… Я?.. Я служив у Чека… // Дні і ночі, голодний, без сил, // Я на смітнику Жовтня копавсь. // Не жахався я тіней могил, // Тіней тих, що я сам розстріляв… // Вартував революції кров, // Що розквітла в республіку Рад… // Саботаж – і учасників змов // Я розстрілював сотнями в ряд…».
Поет передчуває трагічний фінал свого життя: «Не скажу, що й досі вірю я // У правдивість юних дум…», «Так і я сумний зажурений, // Жовклим листям у саду // Там – де обрії похмурені – // Від морозів упаду».
Це, так би мовити, біографічні моменти поезії Дмитра Фальківського. А що в його поезії привертає увагу, навіть, приворожує? Я спробувала знайти «чисту «поезію: «Гомоніла пуща лунко, стоголосо, // І набрякли сльози на краєчках вій, // Зелено-пурпурні розчесали коси // сосни вікові»; «Хмари хмурять небо сонне… // Сон… не сон… Чи сон?.. Чи ні?.. // Бродять думи під віконням // Про минулі роки, дні… // Спи ж, діброво в синій гущі… // Тум-туман туманить даль… // Як згадаю рідну пущу, // Жалом, болем жалить жаль…». Або ця строфа: «Одшуміло літо… Одспівало жито. // Тільки вітер креше іскри по стерні // І, як тінь докори, наступа копитом // Сухоребра осінь на поля сумні», «І прийду розбитий… І прийду порожній. // А куди – не знаю… Чи ж не все одно? // Мрійником родився, здохну подорожнім, // Як приблудна сука під чужим вікном», «Все таке байдуже… Чи тому, що хворий? // Чи тому, що роки в золотім огні? // І на буйні очі вже лягла покора // Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів…» (військові моменти біографії не дають поетові забути про них, тому з’являються тропи вельми специфічні: «В снопи в’язать розстріляні жита»,»Вітри скавчать і виють в далині // Над жовклим трупом мертвої тополі», «…кулі, як бджоли гудуть»).
«Я люблю заколисаний степ» – не втомлюється декларувати поет. «І, може, через те, що зріс я // Під завивання, плач вовків // Отам, де гай чоло вклонив, – // Я став співцем свого полісся…». Дмитро Фальківський розмірковує над своєю подальшою долею співця: «В далекім забрьоханім місті – // Чужий я, чужий серед мурів…», «Бо серцем я ніжний і чистий, // Дарма, що колись був чекістом…».
А ось цей вірш, один з останніх, написаних поетом, на мою думку, вельми багатообіцяючий: «Прийти… і, сівши на ослоні, // дивитись мовчки у вікно, // як сутінь вип’яла долоні // і криє сірим полотном // міських дахів нерівний профіль, // габу вихлястих хідників, // щоб все це викувать у строфи, // в химерні лінії рядків…». Уявімо, скільки шедеврів створило би талановите перо Дмитра Фальківського, якби ж не той самий розстріл.
«Комусь дано діла творить великі, // Що ниткою простягнуться в віки, // А з мене досить, що не був дволикий, // Що серця не міняв на мідяки… //…Я все ж радий, що кожну кому // В своїх піснях я напоїв теплом… // … Я все ж радий, що вмів співати просто, // Благословляючи людей і кожну мить».

Надруковано : "Слово просвіти" №44-2008

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Люко Дашвар. МОЛОКО З КРОВ’Ю

КОРАЛОВЕ НАМИСТО

Люко Дашвар. МОЛОКО З КРОВ’Ю: Роман. – Харків: Видавництво «Клуб сімейного дозвілля», 2008. – 272 с.: іл.

Люко Дашвар (Ірина Чернова) – журналіст, кіносценарист. Перший роман «Село – не люди» був відзначений премією «Коронація слова – 2007», а роман, про який ідеться, – премією «Коронація слова 2008».
Кохання – категорія постійна. Міняються часи й часові виміри – йому, коханню, байдуже. Й направду, нема найцікавішої теми для романіста, ніж кохання, особливо трагічне, пов’язане зі зрадою та смертю. Згадаймо Ромео й Джульєтту, задушену Дездемону, романтично-фольклорні образи… Кожен із читачів, думаю, успішно продовжить перелік.
Люко Дашвар – добра учениця, бо саме таке кохання присутнє в її романах. У романі «Молоко з кров’ю» – головні герої Маруся й Стьопа кохають одне одного з 12-ти років і до смерті, але їм постійно заважають: географічно-політичні й військові обставини (події роману охоплюють 1941 – 2007 роки), далекі й близькі родичі, заздрісні сусіди й вороги. Письменниця майстерно конструює сюжет. Інтрига до інтриги: весілля Марусі з першим парубком на селі Олексієм (от уже й необхідний любовний трикутник!), одруження Степана і, як наслідок, кохання Марусі й Степана набуває рис таємничості: «Більше – не розлучалися. Настороженими стали, обережними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьопка-німець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме…».
Вельми загострює сюжет коралове намисто, що в романі символізує вічність почуттів: намисто передають у спадок, його рвуть, гублять, знаходять, знову дарують: «Бабуся казали – у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє». Разок намиста об’єднав події роману в коло, тому Пролог та Епілог читати найцікавіше.
Переповідати подальші події я не стану – читайте роман, але можете мені повірити, що там удоста зрад, ревнощів, смертей, вбивств та інших не менш потрібних моментів для того, щоби книга читалася всю ніч, до рання.
Отже, роман має всі ознаки бестселеру. А справжньої художньої книги?
На мою думку, роману бракує природності. Поясню: Марусі й Степанові на початку оповіді ніхто не заважав об’єднатися й щасливо прожити своє життя разом не тільки вночі, а й в день. Але ця обставина завадила би письменниці створити проблемний сюжет, і тому першу й наступні перешкоди авторка сотворила ш т у ч н о, нічим (у тексті роману) психологічно їх не мотивуючи. І подальші події, про які говорилося вище, теж виглядають «муляжами» ситуацій, іноді на рівні пліток: «А ви знаєте, що?.. А ви чули про?..». Психологічно роман виглядає спрощеним, «мілко плаваючим», неглибоким. На мою думку, це – суттєва вада. Можливо, я помилилася. Уважно перечитала ключові сторінки, але відчуття штучності створеного мене не покинуло дотепер. А шкода, бо фантазійна «комора» Люко Дашвар повнісінька. Додати би фахового вишколу!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Артем Чех. ПЛАСТИК

МЕТАФОРА ІНФАНТИЛЬНОСТІ, або ІНФАНТИЛЬНА МЕТАФОРА

Артем Чех. ПЛАСТИК: Повість. – Харків: Фоліо, 2008. – 187 с. – (Графіті).

Артем Чех – киянин, за освітою – соціолог, автор чотирьох прозових книг, переможець у конкурсі ,,Міський молодіжний роман 2007”.
Сьогочасна молодіжна проза різко знизила планку психологічного віку і письменника, і читача. Але в умовах наростаючої агресивної інфантильності все таки вирізняються художні індивідуальності. Повість, про яку йдеться, написав молодий прозаїк, який навряд чи пам’ятає совєцьку добу. Трагічна антиутопія оповіді не має ,,грунту під ногами”, і тому, безперечно, проглядаються запозичення, зокрема, кіношні паралелі: ,,Я писав цю історію, свідомо запозичуючи найпопулярніші кліше світового кінематографа” – декларує у ,,Передмові” Артем Чех, і це зрозуміло, бо кожен володіє тією інформацією, якою має можливість володіти.
Одразу виникає питання поетики-метафори заголовку – до чого тут пластик? Я довго думала й придумала таке: пластик, або точніше, пластмаса, як матеріал, має властивість під дією нагрівання і тиску міняти форму. Подивимося, що відбувається у повісті. Спокійне глухопровінційне містечко під ,,гарячим” впливом і тиском інфернальних подій перетворюється у киплячий казан із кров’ю, тілами загиблих жителів і гостей дурного дійства-карнавалу, що був придуманий хворими людьми: ,,Через тиждень наше місто святкуватиме якусь там річницю демократії. Мало хто розумів це свято, але відзначали його завжди гучно, з трепетом і надривом… Це свято завжди збирало тисячі мешканців міста, які гуртувались у геометризовані колони й проходили урочистою ходою центром міста, а потім розбрідалися хаотичними групками та сім’ями, гуляли у міському саду й на території інтернату для людей із проблемами опорно-рухової системи”.
Читачу запропоновано свого роду текст-колаж: уже згадувані кіношні запозичення, особливо кривавих сцен-кадрів; правдоподібність, навіть, реалістичність у зображенні внутрішнього життя персонажів, і особливо, їхньої зовнішності: ,,Людина, яка не мала жодного уявлення, що роблять ці двоє, могла з легкістю прийняти їх за змовників або зрадників, утаємничених шизофреників або підстаркуватих гомосексуалістів. Зрештою, майже так і було…”; психологічно точно вмотивовані вчинки героїв у різних ситуаціях. Не цурається автор й використання художнього засобу – ,,потоку свідомості”, особливо коли реалістична психологія переходить у площину містичну: ,,І снилося мені, наче біжу я вздовж вагончиків та вольєрів у напрямку великого брезентового шатра, і це, я розумію, цирк. Я перечипаюсь через жебраків, що сидять біля входу, а вони, жебраки, дико гигочуть і розвалюються на члени. Окремо руки, ноги, голова…”. Містечковий кривавий ,,шкандаль” за короткий час доростає до символу абсурдності будь-якого позитиву життя: ,,На крислатому клені на своїх підтяжках висів клоун. Його штани були спущені. По ногах бігла кров. Біля того ж клену валялися ще два мертвих тіла. Перше – велике і кругле. Якщо добре придивитися, то з легкістю можна було розгледіти схожу на решето клоунесу. Друге тіло належало Олександру Миколайовичу Культурному…” – до речі, одному з організаторів карнавалу, що спокійно перетворився у трагедію.
Катарсису не відбулося. ,,Молекули” тексту повторилися, згорнулися, заплелися, і поступово, не поспішаючи, я зрозуміла: те, що чекає на нас завтра, – це те, від чого ми втікли вчора (або ж ,,Післявчора” – жарт! – Т. Д.).
Автор повісті послідовно безкомпромісний, насамперед, до себе, рішуче, відважно, сміливо, категорично рухається до невідомого. Це може собі дозволити тільки справжній талант, якому нема чого втрачати, і нема чого боятися. І саме цей момент переконує, і саме він не дозволяє назвати повість Артема Чеха ,,ширвжитком”.
Бажаю молодому талановитому авторові уникати в майбутніх творах одного разу знайденого й перевіреного, навіть, якщо це будуть геніальні Хічкок й Фелліні, Трієр і Бергман.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Галина Вдовиченко. ПІВ’ЯБЛУКА

ЯБЛУКО З КАЗКИ

Галина Вдовиченко. ПІВ’ЯБЛУКА: Роман. – К.: Нора-Друк, 2008. – 240 с. ПК (Популярні Книжки).

Галина Вдовиченко живе у Львові, працює заступником головного редактора у щоденній газеті ,,Високий замок”. Роман, про який ідеться, відзначений оргкомітетом Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс ,,Коронація слова – 2008”.
Експозиція роману спокійна: у прекрасному місті Львові жили-були чотири подруги: журналіст Галина, дизайнер Ірина, коректор Магда і телеведуча Луїза – оригінальні, творчі, активні особистості. Жили – не тужили, бо на перший погляд, усе в житті кожної склалося добре, а проблеми – в кого їх тепер нема? ,,Середа – день зустрічей, дівич-вечір. Вони їх називали ,,Фіалки щосереди”. Намагалися бодай два вечори на місяць у середу залишати для спілкування вчотирьох”. Читач знайомиться з подругами, коли їм уже по… ( промовчимо), коли давно відшуміли студентські роки, а діти виросли. І раптом… (так починається казка ) подругам до рук потрапляє дерев’яне яблуко, яке давній майстер (у романі – це Пінзель) зробив із секретом: ,,Воно було розміром з натуральне, але неправильної форми. Схоже на золотий ранет, шершаве, помережане малюнком старого дерева. На верхівці була колись якась деталь – швидше за все гілочка або листочок. Зараз із маківки яблука стирчав тупий уламок зі згладженими краями”.
Письменниця любить своїх героїнь, і тому вибудовує сюжетну фабулу роману в кращих традиціях романтичного стилю – наділяє яблуко дивовижною ознакою виконувати найпотаємніші бажання кожної з подруг по черзі. Так воно й відбулося в нашому романі – як у казці: Магда народила давно очікувану дитину, Галина заснувала престижний журнал, про який мріяла, і нарешті, за покликом душі, написала роман, Ірина повернулася до коханого чоловіка, а Луїза вберегла Того Самого, Єдиного від страшної згуби. І хоч подальші події, що відбулися з подругами, не вельми правдоподібні, (не забуваймо, що ми у казці) – це не має жодного значення, бо саме в цьому приховано своєрідний і дещо призабутий шарм впливу на читача. Направду кажучи, кожна з подруг заслужила свій happy end, бо працювала, по крихті добираючи досвід, зберігаючи дружбу, вірність, кохання, але без казкового яблука це була би зовсім інша історія!
Роман ,,Пів’яблука” – виразно розважального характеру, але я вжила це означення без негативу. Авторка психологічно точно, небагатослівно, не поспішаючи, без жодного відтінку солодкавості й фальші, через призму жіночого досвіду розповідає про можливе і неможливе в нашому тверезо-практичному суспільстві.
,,Дух” міста Львова в романі впізнаваний і притягальний, адже письменниця бачить рідне місто очима художника. Ось картина з висоти пташиного польоту в дощ: ,,Львів розкинувся перед очима каскадом старовинних дахів, лискучих від вечірнього дощу. Імпресіоністська мжичка додала пейзажу переконливості: побачили б таку акварель у крамниці чи на виставці, відразу би пізнали: за завісою дощу саме Львів”. А ось місто осіннє: ,,День був чудовий, які нерідко трапляються у Львові в жовтні – сонячний, у соковитих тонах стиглої осені, з павутинням у прозорому повітрі”. Прогулянка містом, за влучним висловом письменниці – Львовотерапія: ,,У захваті завмерли перед майже зруйнованим вітражем у верхній частині старих дубових дверей на брамі… Присіли навпочіпки, аби прочитати напис на кахлях під ногами з напівстертими польськими словами – іменем майстра-виробника”.
У літературознавця Роксани Харчук я знайшла точне визначення: ,,У сучасній українській прозі окреме місце займають твори, написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза – це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон” (Р. Б. Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний період. с. 180).
За всіма ознаками, роман Галини Вдовиченко – яскравий взірець сучасної феміністичної прози, адже його написала талановита жінка п р о талановитих жінок і, не маю найменшого сумніву, д л я талановитих жінок. Це одночасно романтично-поетично-казково-реалістичне бачення світу, на мою думку, знаходиться десь трохи збоку сучасної української жіночої прози. Чи є у цього жанру майбутнє, не знаю, але читачів, вірю, не забракне!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Анна Багряна. ЕТИМОЛОГІЯ КРОВІ

ЕТИМОЛОГІЯ ЖАБ

Анна Багряна. ЕТИМОЛОГІЯ КРОВІ: Роман. – К.: Факт, 2008. – 156 с. – (Сер. ,,Exetptis excipiendis”).

Анна Багряна – одна з найпомітніших письменниць першого літературного покоління ХХІ століття , автор 4-х збірок поезій, тільки в поточному році отримала три нагороди – ,,Коронація слова” – 2008 (ІІІ місце), видавництва ,,Смолоскип” (ІІ місце), Міжнародну українсько-німецьку премію імені Олеся Гончара. Непогана експозиція літературної праці!
Роман ,,Етимологія крові” – колоритна розповідь про життя-буття сучасної жінки. Головна героїня Ярослава (Ярка – так її кликали рідні, коханці та єдина подруга Марта) народилася ще за колишніх радянських часів на Київщині, отже пережила аварію на ЧАЕС, переселення до Києва, про який вона говорить так: ,,А це місто, в якому я живу… воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше”. У цих словах, на мою думку, криється філософія розвитку подальших подій, про які йдеться в романі: безжальне дорослішання героїні, перший сексуальний досвід, часта зміна коханців, втома, нудьга й депресія від повсякденності, що спонукають до мандрів. Героїня – інтелектуалка, сповнена передчуттів розкриття родинної таємниці, мандрує в Карпати, де й починається найцікавіше. Оповідь у романі набуває щільності, сконцентрованості, розпадається на часові паралелі, стає гіллястою, наче смерека, або розгалуженим Черемошем, на березі якого відбуваються основні події середини роману. Таємниця сусідить із таємницею, на таємниці сидить і таємницею поганяє. За авторкою, людські пристрасті не мають ні початку, ні завершення. І тут вона права: люди мало змінюються, вони просто одягають нові костюми і придумують собі нові помилки й нові мрії. Насправді ж, це – старі помилки і старі мрії.
А тепер – про жаб, яких у романі дійсно забагато, вони ,,вискакують” майже на кожній сторінці, де йдеться про потойбічно-відьомські справи. І не тільки: містечко на Гуцульщині, куди прибули наші мандрівниці, до 1962 року дійсно називалося Жаб’є, тепер – Верховина). Такої етимологічно-пізнавальної інформації про цих тварин, гарантую, читач ніде більше не знайде, хіба тільки в спеціалізованих виданнях, але це вже інша історія. А в романі жаба – це символ: ,,Жаба – це істота, що живе у двох стихіях. У різних традиціях вона пов’язана саме з водою, зокрема, з дощем, і присутня в ритуалах викликання дощу… У Давньому Египті з головою жаби зображувалися чоловічі першобожества… Египетська богиня родючості і породіль зображувалася жабою або жінкою з жабою на голові…”. Додам, що в романі саме їдло зі жаб рятує від голодної смерті прародичів головної героїні.
Анна Багряна зі сторінок направду цікавого роману намагається пояснити читачам (напевно, й собі також) щось вельми важливе. До відомої аксіоми: всі випадковості, зібрані докупи, являють собою наприкінці людського життя міцний ланцюг закономірностей, письменниця додає своє резюме: навчися читати знаки Долі, й ці випадковості перетворяться в закономірності значно раніше – ще встигнеш пожити в своє задоволення! Що це за знаки такі? Де їх шукати? Анна Багряна вважає, що саме кров – найвпливовіший носій генетики Роду, і неповага до історії, до пам’яті предків – джерело усіх наших бід, як особистих, так і державних.
Родзинкою сюжетного плетива роману я вважаю історію зі золотими кульчиками-півмісяцями: фантазія авторки зблискує золотом без лапок!
У романі рясно філософських (авторських?) одкровень: ,, – Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, бо однаково житиме будь-де, не сумуватиме за рідною землею, вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають”; ,,…смерть – лише початок нового життя…”.
І насамкінець процитую головний висновок Анни Багряної, що звучить без моралізаторства, без агітації, тобто, хочеш – вір, не хочеш – не вір, це твоя справа, шановний читачу: ,,І тоді з-під землі вибухає гарячий багряний фонтан – ніби кидає виклик усім, хто не хоче вірити у те, що наша земля – це насправді наша кров… І тоді помічаю раптом – уся земля вкрита бридкими чорними жабами. Вони стрибають одна поперед одної, одна на одну, підставляючи під багряний фонтан свої потворні спини…”.

Надруковано : "Друг читача" №21 2008
"Літературна Україна" №46 2008

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Кожухов Денис. ГУМОВИЙ КИЇВ РОЖЕВИХ МРІЙ

НА МЕЖІ ДВОХ ВИМІРІВ

Кожухов Денис. ГУМОВИЙ КИЇВ РОЖЕВИХ МРІЙ: Роман. – К.: Дуліби, 2008. – 228 с. – (Книжечка для дамської сумочки).

Денис Кожухов – 28-річний киянин, працює пекарем-кондитером, хоча за фахом – будівельник. Пише пісні й виконує їх, акомпануючи собі на гітарі. Література, як він про себе пише, стала його життям: ,,Чи письменник я? Так! Я можу це промовити гучно, і не остерігаючись нічого навкруги. Адже письменник – це не той, хто може писати, а той, хто не писати не може” (,,Про автора”).
У романі, про який ідеться, події відбуваються на межі двох вимірів – реального й містичного. Тепер це модно, і майже всі молоді письменники починають із того, що ,,готують коктейль”, змішуючи все, що під рукою: автобіографічні факти-цікавинки, жахливі сновидіння, сексуальний досвід, і багато-багато з того, що було вичитано з улюблених книжок. Денис Кожухов робить так само: твір, безумовно, автобіографічний, за всіма ознаками – ,,модний”, певною мірою – еклектичний. В реальному вимірі все відбувається насправді, а в містичному – нафантазоване, але нічого надприродного там нема: ,,…за столом сиділи дивні суб’єкти, зовні схожі на людей”. Ось так просто: олюднені якості людей – Зажура, Доля, Мудрість, Оптимізм, п’ють чай і бесідують. Подальший розвиток сюжету свідчить, що вони не просто розмовляють ,,про те, про се”, а коментують події, котрі відбуваються в романі, навіть невимушено й толерантно щось таке радять героям із реального виміру. Отаке ідеальне, майже як у казці, співіснування з країною ,,… Сновидінь, в Забутті , де зустрічається Минуле з Теперішнім, Минуле з іншим Минулим, Існуюче з Ніколи Не Існуючим, Можливе з Не Можливим…”.
А в реальному вимірі нічого особливого не відбувається, окрім звичайного, буденного: переповнений людьми транспорт, набридлива зміна набридливої й виснажливої роботи, бажані випадковості й випадкові бажання, кохання, дружба, хвороби, смерть… Заради однієї, але головної мети, – стати знаменитими співаками, – покинуто провінційне містечко: ,,Я їхав до Києва з цілковитою впевненістю у тому, що мені не просто пощастить, а я своїми силами дістанусь туди, куди мені потрібно. Я цілився навіть не гроші (хоча від них не відмовлявся ніколи), Я прагнув більшого – стати відомим. Це звучить наївно, я розумію. Але це вже перетворилося на ідею-фікс – будь-якою ціною”. А ціну треба платити своєю кров’ю: ,,Все це життя поступово, піщинка за піщинкою, крок за кроком робить з тебе егоїста, чия свідомість блукає по пекучих лезах бритви…”. Ворожість Києва треба долати, хоча це ,,Важке місто, дуже важке, але від нього залежить моє майбутнє – майбутнє моїх мрій. Це місто без зірок – воно вичавлює з себе тих, хто слабкий. Чавить, як вранці зубну пасту з туби…”. Конфліктні ситуації у стосунках героїв із ворогами-конкурентами часом нагадують копійовані знімки з американських фільмів-бойовиків середини минулого століття. Автор прагнув доступними йому засобами маркувати тему – балансування на грані між безіменним натовпом й неординарною особистостю. Драматично змальовано неблагополучні реалії сучасної України, не обійшлося й без політики. Питання сім’ї, дружби, кохання – одне з головних у Дениса Кожухова. Душевний стан головного героя – музиканта Тараса – передано через дещо задовгі внутрішні монологи, що до прозорості демонструють авторське ставлення до подій.
Не можу не зауважити люмпенізованої лексики роману: на моє переконання деякі форми висловлювань повинні бути взагалі неможливі, тому що існує така річ, як обов’язкове дотримання т а к т у стосовно читача. ,,Матюки” перебувають за гранню літератури (останнім часом, їх так рясно в творах молоді, що викликає протилежну намірам автора реакцію читача: вже навіть не обурення, а сміх – ,,і цей туди ж!”).
Безперечно, читацька маса складається з окремих особистостей, і кожна з них відчуває й мислить по-своєму, але в сукупності ця маса підкорена психології колективу. Література ховає в собі непрогнозований вибуховий матеріал для суспільства, і гонорова місія письменника – впливати, не без дози деспотизму, на дух маси, що насамперед включає в себе всі зачаєні мрії та прагнення покоління.
Переростання біографічно-побутових колізій у притчу не відбулося – молодому прозаїкові явно забракло майстерності, але у моїх висновках усе-таки більше оптимізму , і ось чому: ,,Коли письменник вигадує відчуття, використовуючи силу власної фантазії – це гарно, але коли він на той момент ще й сам відчуває те, що описує – це читаєш так, ніби, власне, це пережив сам… Блаженне відчуття зверхності від того, що тобі це вдалося, і тебе нічого не стримує, щоб повторити експеримент, або розпочати його в інший чуттєвій сфері”.
Оптимізм Дениса Кожухова заразливий!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Михайло Іващук. СЮЖЕТИ ПРО ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ

Тернопільський Дейл Карнегі - Михайло Іващук.

Михайло Іващук. СЮЖЕТИ ПРО ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ: Літературно-публіцистичне видання. – Тернопіль: ,,Збруч”, 2008. – 208 с.

Михайло Іващук – журналіст із тридцятисемирічним стажем роботи кореспондентом, власкором, оглядачем у тернопільській пресі, нині працює у редакції обласної газети ,,Свобода” завідувачем відділу. У творчому доробку – збірка поезій ,,День лише вдосвіта досконалий” (2003), що мала добрий резонанс у літературних колах.
За задумом автора, його друга книга ,,Сюжети про людські стосунки” (,,Збруч», 2008 р.) призначена допомогти людям набути впевненості у своїх силах, отримати здатність налагодити стосунки доброго співіснування й співробітництва в сучасних умовах. Вона має підзаголовок – ,,Із книги життєвих спостережень”. Це вельми точно, адже йдеться про факти особистого життєвого досвіду, чого, власне, автор не заперечує, а навпаки, підкреслює. ,,Відвертість не буде ранити когось іншого, якщо це буде відвертість насамперед про самого себе” – декларує М. Іващук на початку оповіді. Отже, книгу становлять життєві спостереження, їх творчий аналіз та осмислення. Автор використовує як приклади факти свого практичного досвіду, і саме це надає збірникові оригінального колориту.
Літературний стиль позначений відбитком фаху автора. Михайло Іващук досконало знає психологію тих людей, про кого пише, викликаючи у читачів відповідні емоції, як наслідок певних дій героїв коротких нарисів. У викладі матеріалу нема особливої сенсаційності. Воістину, здавалося б, що може бути сенсаційного у тому, що людина, яка усміхається, приємніша за похмуру, або що похвала подобається людям більше, ніж хула? Ці істини були відомі людям, треба думати, ще у кам’яному віці! Епізоди, про які йдеться, прості й усім зрозумілі. Заборонених тем, на щастя, немає, публіцист розмірковує над усіма проблемами, які так чи інакше виникають у процесі людського співжиття. Зміст книги багатий на різні сподівані й несподівані сюжети: про стосунки батьків та дітей, шлюбні й дошлюбні проблеми, про друзів, котрі стають ворогами і навпаки, моральні, етичні, естетичні засади, зобов’язання й застереження, нестача яких буквально заполонила сучасне суспільство, перетворивши життя більшості на існування заради виживання, про роль і вагу релігійних засад у вихованні насамперед самих себе.
Але цінність книги, про яку мова, цим не вичерпується – якби автор зосередився тільки на опису та моралізаторстві, він програв би в художньому сенсі. На мою думку, Михайло Іващук щасливо уник цієї спокуси. Йому притаманне (природне чи набуте?) чуття відстороненого погляду, і тому висновки, що несподівано завершують майже кожну замальовку, надзвичайно цікаві саме своєю непередбачуваністю. Наприклад, у звичайній історії про моральну сутність прохання, останнє речення звучить парадоксом: ,,Просити варто…мовчки”, або міркування про засади праведності й неправедності: ,,…якщо інколи настає конфлікт, не судімо лише одного: навіть між двох людей одного праведника не буває”. Іноді журналіст забуває, що він за канонами фаху – оглядач та коментатор подій, і тоді стандартні ситуації підмальовує легким сумом – у душі прокидається поет: ,,Донедавна вважав: тонкощі запахів, що їх знав колись, – назавжди стерлися у пам’яті… Але із тим, що все більше і більше напливають спогади про знайомі місця, то водночас і через якесь нерозгадане сприйняття навіть серед зими повертаються до мене і запахи скошеного сіна, свіжо зірваних грибів, прілої хвої, спаленого вугілля на залізничній станції, печеної картоплі і перших легеньких приморозків на осінньому полі…”. І далі звучать такі по-людському зрозумілі сумніви: ,,Можливо, я надто приземлюю зміст людських радощів, а вони насправді в іншому: не в запахові сушених грибів, не у зустрічах, повторення яких так багато, а в достатній зарплатні, пенсії, у високих посадах, дорогих поїздках, автомашинах, котрі, як метеорити пролітають тією ж самою об’їздною асфальтівкою? Я не знаю цього світу, і він мене зовсім не обходить…”.
Цікаві й різноманітні роздуми про моральні засади нашого життя-буття: ,,Від ,,святої простоти” до лукавства – півжиття, але від лукавства у зворотний бік – дороги немає. Отже, можемо стати гіршими, а кращими?... навряд чи хтось може впевнено сказати про себе: я – святий! І тут нехай кине у мене каменем той, хто вважає: він ніколи не злукавив…”. Про обережність, ціну та міру гарячковості й поміркованості у ситуації конфлікту: ,,Ми маємо право судити… Але щоб потім наші вироки не переслідували нас самих. Бо життя – довге.”
Ніщо не проходить повз пильне око журналіста: печальне поширення хамства, цинізму, брак поваги до гідності, зневага до прав та інтересів інших людей. Автор не оминає нібито дрібниць, що насправді не є дрібницями, бо свідчать про глибокі ,,проколи” у вихованні, самовихованні, культурі поведінки і, як наслідок, призводять до поступового самознищення нації, про смітники біля домівок, уміння почати й продовжити розмову, стосунки між сусідами, значення привітного погляду на незнайому людину, навіть тимчасового попутника у транспорті…
Книгу читати легко, у викладі матеріалу нема ,,високого штилю”, і тому вона доступна для читачів різних освітніх та вікових категорій. Головне, що для кожної проблемної ситуації, для кожного ,,замка” запропоновано ,,ключик”. Автор упевнений, що читачі знайдуть відповіді на конкретні питання, актуальні для всіх людей завжди і всюди: журналіст перетворюється на психотерапевта: він радить – у таких-то випадках чиніть так, або так, і у вас усе буде добре! Книга концентрує в собі максимум практичної психології.
Хоча заради справедливості, не можу не сказати про дещо романтичний погляд М. Іващука на проблему подолання життєвих проблем (даруйте мені необхідну тавтологію – Т. Д.). Я думаю, що і пан журналіст знає, що якби все вирішували досвід і поради, людство давно не мало б жодних проблем. На жаль, поки ж усе – з точністю ,,до навпаки”! Орієнтація автора на стереотипи поведінки, характерні для ідеального суспільства, природно, трохи підводить його. Конфлікт між тим, як треба і як трапляється насправді – вічна тема у драматично-трагічній історії людства.
Років із двадцять тому вельми популярною в нас була книга американського психолога Дейла Карнегі ,,Як здобувати друзів і впливати на людей”, що, як видно з її назви, порушувала ті самі питання, що й книга ,,Сюжети про людські стосунки” Михайла Іващука. Бажаю нашому тернопільському авторові зажити популярності та визнання не менших, аніж в американського колеги. Я в це вірю!

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Василь Фольварочний. Чорний бумер

МОВ У ДЗЕРКАЛІ, або ХТО ВИНЕН І ЩО РОБИТИ

Василь Фольварочний. Чорний бумер: Роман . – К.: Вид. центр ,,Просвіта", 2008. – 376 с.

Василь Фольварочний – знаний український поет, прозаїк, драматург, громадський діяч. Сьогодні мова – про третій роман письменника (перших два – ,,Сказ" та ,,Обірвані струни" – видані 2004 року) – проблемний сучасний твір, гостро спрямований проти певних соціальних сил, явищ та осіб, сповнений різких звинувачень й одвертого осуду.
Крах ілюзій, пов'язаних із помаранчевою революцією, переважна більшість українського суспільства сприйняла трагічно. Потворна атмосфера соціального застою викликає огиду й відразу. Єгоїзм, бездуховність, міщанська мораль стають об'єктом зневаги, кепкування та їдкої критики. Саме тому вельми на часі роман-інвектива Василя Фольварочного – широкий деталізований реалістичний опис негативних
явищ суспільного життя, поглиблена психологізація побутових локальних сцен та діалогів, докладне розгортання й мотивування тематичних колізій.
У романі кілька сюжетних ліній, що розгортаються паралельно, і, відповідно, кілька персонажів, яких можна вважати головними: Ярина Явір – молода жінка, випускниця-червонодипломниця Дипломатичної академії при МЗС, Влад Гикавий – лікар-сексопатолог та політик і Дана Пазюк – його наречена, Мойсей Клейман – іноземець із українськими предками, й ще багато інших, так чи інакше пов'язаних із головними героями роману. Вільний, прямий виклад родинних історій-хронік наших із вами сучасників, їх думки, переживання, настрої, викликані явищами зовнішнього світу, зокрема, сучасними: катастрофа на Чорнобильській АЕС, вибори Президента, українсько-російські стосунки тощо.
Манера висловлювання письменника своєрідна – вражає повна відмова від тропів. Виразно відчувається нахил до максимальної, майже натуральної узагальненості, особливий потяг до зображальних і оціночних функцій. Мова твору специфічна, багата на риторичні ствердження, риторичні вигуки, в ній нема підтексту, умовчання – все, як на долоні, до найменших дрібниць: ,,Головне не в тому, хто як проголосує, а в тому, хто і як порахує. Отже, не дрейф. Перемога буде за нами. Наша область повинна дати не менше ніж вісімдесят відсотків, й тоді кожен отримає залежно від його внеску. Скажу як другові, по секрету: мені обіцяно міністерське крісло. Я й тебе перетягну в столицю. Скажімо, виб'ємо для тебе посаду заступника міністра охорони здоров'я. Контролюватимеш міжнародні гранти, що плистимуть на боротьбу зі СНІДом, а це десятки, якщо не сотні мільйонів. А ще – бюджетні кошти на закупівлю ліків у зарубіжних фармацевтичних фірмах. Є заради чого старатися, друже! Тож уперед, довіряю тобі".
Діалоги роману органічно пов'язані з етико-естетичними проблемами – це зумовлює внутрішню напругу в них, гостроту й пафос авторської рефлексії. Зовнішні аспекти діалогічної форми віддзеркалюють внутрішню логіку розвитку сюжетних ліній твору. Пейзажі трапляються рідко, і то стислі, лаконічні, словниковий запас різко викривальний, за межі якого автор майже не виходить. За визначенням літературознавця Михайлини Коцюбинської, образність буває ,,внутрішня (в тропах), і зовнішня, створена безОбразними словами. Письменник за допомогою безОбразних слів може малювати точні, пластичні, виразні, зримі й відчутні образи" (Михайлина Коцюбинська. ,,Образне слово в літературному творі". Питання теорії художніх тропів). Наш автор мислить без образів, він матеріально-предметний, прозаїчний (від точного значення prosa – звичайний, простий), але одночасно: саркастичний, гнівний, презирливий, гротесковий, глузливий до карикатури: ,, – З тією скаженною роботою він зовсім омертвіє, а то й відсохне в тебе. Подумай, чоловіче. – Ти про кого? – Досі спиш, не прокинувся? Про кого ж, як не про твого небоєздатного члена! – У нашій партії всі члени боєздатні…".
Я б назвала письменника Василя Фольварочного продовжувачем традицій ,, натуральної школи", основоположником якої (за Дмитром Чижевським) є Микола Гоголь, а на Заході – Т. А. Гофман (,,Берлінські оповідання"), поляк Крашевський (,,Уляна"). Пристрасна думка письменника не може миритися з хворобами суспільства, він різко засуджує ганебні пристрасті можновладців, їх злочинність й аморальність, зажерливість, паразитизм та пихатість, він бачить без прикрас реальну сучасну дійсність і засобами гротеску відображає її глибинні процеси.
Сучасна Україна, на думку письменника, конкретизовано злочинна. Є всі підстави вважати, що відповідь на питання – ,,хто винен" у цьому, ми отримали. А от – ,,що робити"? Головні герої покидають Україну: ,,Влад і Дана перетнули кордон з Угорщиною, заночували на кордоні з Австрією, зупинилися на кілька днів у Відні. У Парижі їх зустріли Мойсей і Ярина, які прокрутили їм репортаж із їхнього скандального похорону. – Країна живцем похованих, земля плазуючих мерців, – із болем мовила Дана".
А що робити тим, хто залишився, тобто нам із вами?

Надруковано : "Літературна Україна" №49-2008
"Київська Русь" №3-4 2009

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Майданська, Софія. Сподіваюся на Тебе

ЗА СТІНОЮ БУКОВОГО ПРАЛІСУ…

Майданська, Софія. Сподіваюся на Тебе: Роман: К.: Факт, 2008. – 344 с. – (Сер. “Exeptis excipiendis”).

Новий роман Софії Майданської “Сподіваюся на Тебе” – це містерія, коли крізь слова звучить музика споминів, це коштовна перлина, яку зберігає людська пам’ять, а «пам'ять – це тиха присутність любові, тінь якої завжди стоятиме за вашою спиною».
Сюжетом роману є історія кохання головних героїв Богдана та Єви: історія довга, бо включає спільне дитинство, довгу розлуку, окремішне життя кожного, випадкову зустріч й усвідомлення близькості та неможливості жити далі один без одного; історія віртуальна, де наші герої – зірки, що заблукали, де реальні події інтимно-особистісного світу нагадують магічні ритуали, де магія місця (містечко Садгора, де вони жили дітьми) задіяна як таємнича просторінь за межею видимого; історія, в якій поєдналися відтінок нереальності й щемливої загадки з правдою настрою. «Я покажу тобі щось не таке, // Як тінь твоя, що йде за тобою уранці, // чи тінь твоя, що ввечері встає тобі назустріч; // Я покажу тобі розпуку в жмені праху» (Т. С. Елліот. Безплідна земля ).
Композиція роману дещо мозаїчна, місцями трапляються текстові вставки, що мають до сюжетної лінії принагідний стосунок, наприклад, використання ще не опублікованих мемуарів вченого-дослідника С. А. Висоцького. Чи виправданий це прийом – питання риторичне, хоча ці вставки, на мою думку, не порушують загальної гармонії, додаючи історичні факти, натяки, алюзії, символи тощо.
Авторка сповідує: минуле незнищенне, допоки воно фіксується пам’яттю, а письменницька пам'ять – це загострене відчуття внутрішнього слуху, яке не дозволяє просте переписування минулих подій на догоду тій чи іншій кон’юнктурі, це трагічні паралелі екстремальних обставин, філософське їх осмислення: «Кожна людина, Синцю, прийшовши на світ, мусить щось у ньому змінити, щоб ті, які прийдуть пізніше, нічого не змогли впізнати – такою вже є жорстока реальність, вона не терпить втручання минулого, бо сьогоднішній день, навіть якщо його облягли темні дощові хмари, не визнає сонячного, вчорашнього, бо свіжому ранковому житньому хлібу надають перевагу перед вечірнім, навіть якщо він і був спечений з кращого петльованого борошна – кожній епосі належиться инча пара кальошів…». Місцями оповідь нагадує ‘’дитячий театр ляльок’’, настільки непідробно щира, наскільки непідробно щирими бувають діти.
Окремої розмови заслуговує мова роману. Письменниця не зважає на мінливу літературну моду, бо розуміє, що справді нове народжується з тієї іскри, яка викрешується , коли ти бачиш по-новому звичні й усталені речі. І тому мовний колорит роману надзвичайно насичений, глибокий, багатошаровий, що часом нагадує прозорі фарби акварелі, часом, картину, писану маслом, часом, чорно-білу графіку… Це поєднання кольорів є цілком природнім для Софії Майданської, здатної зберегти національні цінності і довести, що мода і традиція осучаснена – різні речі. Насолоджуємося: “…із безбарвної, заскнілої дороги, з обсотаних іржавим дротом руїн камінного муру, з нагромадженого каліччя мармурових лавочок та розбитих статуй, із запліснявілих каскадів, затягнутих каламутними більмами, все виразніше проступали сад і місто, дуже схожі на веселі, густо засипані дітлахами брейгелівські пейзажі…// Пасторальна ясність і спокій, і далекі сплески дзвонів нагадали про сталий, не скутий тайною сповіді стан певності неквапливого повернення з паші. Навіть дорогі заміські вілли нової забудови, що сусідили з богобоязливою архаїкою сільських садиб, щоб не порушити цієї молитовної тиші, вкритої густим вечірнім запахом молочарні, сором’язливо ховали свої екстравагантні шати за химерними ширмами орієнтальних палісадників».
Роман «Сподіваюся на Тебе» сприймається немовби на перетині тенденцій, смаків, естетичних цінностей. Достеменний світ завше мінливий і потребує уважного ставлення, уміння розрізняти справжнє від фальшивого, часто принадного, яскраво оздобленого. Дешева сенсаційність, ідеологічні спекуляції, епатаж, ненормативна лексика заполонили літературний простір, перетворили книгу на річ бездуховну – об’єкт тимчасової уваги читача. Однак виявляється, що й крізь суцільний галас можна-таки пробитися до свого читача, і для цього потрібно всього-навсього неголосне, але чисте та щире письмо. Давно підмічено, що в мистецтві головне – відсутність фальші. Філософсько-інтимний, притишений, несфальшований голос письменниці, як у краплі води, відбиває кращі традиційні риси західноєвропейської та української культури: інтелігентність, духовність, здатність виконувати свій святий обов’язок – ошляхетнювати людину.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Іван Андрусяк. Латання німбів.

СОНАТИНИ ІВАНА АНДРУСЯКА

Іван Андрусяк. Латання німбів. Івано-Франківськ: Тіповіт, 2008. – 254 с.

Радість, яку дарує розумна книжка, можна порівняти хіба тільки з великою всепоглинаючою насолодою слухати улюблену музику. Можливо, саме тому підсвідомо й виникають літературно-музичні паралелі. Наприклад, літературознавчі розвідки Володимира Базилевського асоціюються зі симфоніями – масштабне, епічне, багатошарове мислення образами, аналогіями, базис традиції й реконструкція канону. Критичні статті Євгена Барана – це імпровізації, що йдуть від безпосереднього враження, вони емоційні, безпосередньо-настроєві.
Рецензії Івана Андрусяка нагадують мені сонатини (sonatina - італ. - маленька соната). Трохи спеціальної інформації, аби можна було зрозуміти, що й до чого. Соната є досконалою формою класичної музики, яка має усталені параметри, що гарантують найповнішу й найточнішу подачу індивідуальної інформації творця (наразі, композитора): експозиція, тобто вступ-виклад основних тем, розробка – детальний розвиток-аналіз заявлених тем і реприза-кода, тобто синтезуючий висновок. Наразі, сонатина як форма зберігає основні материнські ознаки.
Книга Івана Андрусяка – збірник рецензій на поетичні й прозові твори українських письменників, переважно, сучасників. Лаконічна за обсягом, кожна стаття чітко тримає форму, яка видається авторові найбільш вигідною для оприлюднення своїх оціночних і узагальнюючих роздумів. Візьму для прикладу найбільш яскраву розвідку, яка, власне, і спонукала мене назвати доробок критика сонатинами: «Крізь флюїди Перунових ватяних товщ» (Спроба текстуального прочитання «Екстатичного накликання стихії» Сергія Пантюка).
Ну, з Богом, як то кажуть! Експозиція – короткий виклад принципіальної позиції критика щодо поета: «…одна з культових фігур на українському поетичному небосхилі….виразно індивідуальний поетичний голос…потуга творити енергетично насичені тексти…». Направду сказати, ці слова є банальним заспівом, адже про інших (не культових, без виразно індивідуального поетичного голосу) Іван Андрусяк переважно не пише. Більш посутнім видається продовження, де тексти поета означені, з одного боку, як приклади традиційного віршування, а з другого – як виразно постмодерні: «мають ознаки обидвох цих стильових домінант, а водночас не вкладаються в рамки жодної з них ( підкреслення моє – Т. Д.) Для «затравки» критик вибирає, на його думку, знаковий текст заявленої збірки і цитує вірш повністю. Я ж наведу першу й останню строфи: «Ваші верби воліють плакати // Щирий щезник забув про жарти. // Вовком важче, ніж вовкулаком, // Але мушу. Ви того варті…// Я багато осяг. Я прозрів. І отож // Недаремно цей камінь гризу. // Крізь флюїди перунових ватяних товщ // Кличу дощ. Накликаю грозу».
Отже, основні теми розвитку заявлені досить чітко, і разом із тим – проблематично. Друга частина рецензії – розробка, де власне й відбувається найцікавіша дія – «препарування» тексту, тобто найдетальніший аналіз. Для початку критик підкреслює головне: «виразне розчленування тексту на три частини є пріоритетним для класичної риторики», знаходить у тексті специфічні архетипи заявленого жанру – «містичного накликання-замовляння, похідного від шаманських ритуалів». Характерно, що критик використовує майже ті самі терміни, якими користуються музикознавці: композиція, інтонація, евфонія, ритміка, ритмомелодика, повтор, рефрен тощо. Але не забуває, що досліджується літературний твір, тому зустрічаємо незаперечну й приховану алітерацію, виразний чіткий асонанс, « фонетичні повтори й протиставлення.., що виводять нас на значно глобальніший… рівень текстової символіки», улюблений автором-критиком термін – семантику. Головну роль у стилістиці «відіграють евфонічні повтори, що водночас є семантичними протиставленнями: вовком – вовкулаком, на стіні – на струні, вихідні – відхідні, вилив – випив – поквилив, не дано вам помститись – не дано вам родити і т. д.».
Розробка, як і належить, набирає необхідного темпу (знову музичний термін)! Іванові Андрусякові в рамцях традиційної критики стає затісно і він малює ритмомелодичний графік, аби читач побачив «скелет» (подібно до тої риби на обкладинці книги) вірша – візуальне втілення основної тези вступу – єдності протилежностей. Кульмінацією звучить - «Тут маємо стихії вогню й води – у взаємодії: вода гасить вогонь, а вогонь випаровує воду. Протиставлення сягає апогею, але в тім то й справа, що саме з цього апогею води і вогню народжується…гроза. Накликання діє!». Воістину, апогею досягає й рецензія! Основний висновок розробкового аналізу збігається з заявленою парадигмою експозиції – «характерне нагнітання елементів безсвідомого…має докорінно протилежний ефект: перша частина тексту є емотивно-екстатичною, «шаманською», а друга натомість її повтором на рівні логічному, усвідомленому». Напряг поступово спадає – критик не оминає питання відносності своїх висновків і знаходить аргументи ( в тому ж таки вірші), що мали б їх (попередні висновки) заперечувати. Нібито несподівано виникають «ненормативний у контексті ритуалу верлібр…/ побутово-приповідковий скепсис…/ звичайна розмовна мова», що мають означати вихід із трансу шамана( поета? критика?).
Кода рецензії, як усе геніальне, проста й зрозуміла: «…Як бачимо, коло замкнулося. Стихійний шаманізм і класична впорядкованість, із яких ми починали нашу розмову, знову знайшли одне одного. Ось лише висновки з цього робіть уже самі…».
Саме так і зроблю! Перше – книга «Латання німбів» викликає довіру вже тим, що її автор Іван Андрусяк є блискучим поетом, тобто абсолютно чітко знає зсередини, про що пише. Друге – книга читається як захоплюючий авантюрний роман, але не тільки. Повторю те, з чого почала цю статтю: неабияка насолода йти « слід у слід» за автором, спостерігати, а ще ліпше – відчувати, як музику, красу процесу думання таланту вкупі з розумом!

Надруковано : Літературна Україна №29-2009

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Слапчук, Василь. Жінка зі снігу

Кохання лише до кінця зими…

Слапчук, Василь. Жінка зі снігу: Повість – К.: Факт, 2008. – 278 с. (Сер. “Exeptis excipiendis”).

Нова повість луцького поета, прозаїка, критика, лауреата Шевченківської премії Василя Слапчука “Жінка зі снігу” вийшла у київському видавництві “Факт”. Популярне видавництво проводить захоплюючий і в чомусь небезпечний експеримент: заснувавши в 2003 році серію “Exeptis excipiendis” ( в перекладі українською – “усе, крім того, що потребує вилучення”), видає в цій серії новинки української сучасної поезії та прози.
У молодого романтичного поета Овідія (саме так – на честь Публія Овідія Назона) в його 25-річному віці чималенький досвід бабія. Уся повість просякнута прагматичними одкровеннями героя про безперервні пошуки справжнього кохання. Щоправда, як воно має виглядати – він не знає, тому й придумав собі поетичне виправдання - любити можна лише жінку, яку сам собі зліпиш зі снігу, а те, що вона зникне разом із зимою, розтане – пусте, головне, аби красиво! Час від часу герой спілкується зі своїм родинним оточенням: батьками, сестрами та їхніми дрібними дітьми. І все. За вигадливою назвою більше нічого не ховається. Правда, є маленький сюжетний вузлик, що десь наприкінці оповіді додає трохи “перчику до пісної страви”: старша сестра Неоніла – не сестра, а мати героя, бо неповнолітньою “скочила в гречку”, дід із бабою якимось чином зробилися батьками, ну всі решта відповідно поміняли статус. Майже кримінал!
Зрілий, органічний, природний у поетичній творчості, письменник Василь Слапчук у черговому прозовому опусі блідий і невиразний. Він продукує шаблон, хай достовірний і реальний, але необов’язковий. Так, автор, оповідаючи про речі, давно всім відомі, певно, не боїться видатися банальним. Сьогодні - це його позиція і він, безперечно, має на неї право. І багато чого письменник для неї (позиції) робить: у формі викладу превалює простота (не спрощеність), прозорість, у слові - тактовність, тон оповіді – самоіронічний, ненав’язливий, хоча, повторюю, відчуття читацької насолоди небагато. Ну, не хоче автор нікого нічим дивувати! Нова якість у контексті сучасної української прози? Не знаю! Але чомусь пригадалися рядки з листа Лесі Українки до свого брата Михайла Косача, що не так давно перечитувала: ”…в літературі мають вартість портрети, а не фотографії (розумієш різницю?)…/… справді реальним описом можна назвати тільки той, що ставить ярку, виразну картину перед очі читача” (Леся Українка. Твори в чотирьох томах, т. 4-й, ст. 245, вид-во “Дніпро”, 1982).
Очікувану книгу я читала з неочікуваним розчаруванням, а, дочитавши до кінця невеличку повістину, відчула навіть здивування: якби на обкладинці не значилося - Василь Слапчук, я би подумала на когось з молодих і «нарваних», які наввипередки оголюють перед читачем усе, що заманеться, насамперед, грішне тіло, смакуючи деталі особистого сексуального досвіду. Але вони хоча би не маскуються і речі називають відповідно до їх точного значення. І тому їхнє письмо викликає більше довіри, бо адекватне особі того, хто пише.
Я свідома того, що мої враження від книги “Жінка зі снігу” вельми суб’єктивні.
. Впевнена, що повість пошанують прихильні читачі і це є нормально. Зрештою, я її теж прочитала, але перечитувати мене не тягне. А от рядки з поетичної збірки “Малювання в темряві”»: “Злічив краплини дощу, / Зорі порахував…/ А скільки жінок / під небом – не відаю. / На тобі збиваюся” - ці рядки завжди зі мною. Вони справжні, бо належать перу справжнього поета Василя Слапчука.

Надруковано : "Київська Русь" №1-2 2009

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Лазуткін, Дмитро. БЕНЗИН

ЩОДЕННИК КОСМІЧНОЇ ЛЮДИНИ

Лазуткін, Дмитро. БЕНЗИН: Збірка поезій. – К.: Факт, 2008. – 140.;іл..

Киянин Дмитро Лазуткін – людина різнобічних інтересів: інженер-металург, журналіст, спортсмен (тренер з кемпо-карате, чемпіон України з козацького двобою, призер Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джицу, переможець чемпіонату України з оберслему), учасник і організатор літературно-мистецьких акцій, музикант (грає на трубі). Але насамперед, він - поет, автор чотирьох книг і відповідно, лауреат літературних премій. Ці біографічні відомості необхідні для подальших моїх роздумів про творчість Дмитра Лазуткіна. Його п’ята поетична збірка поезій «Бензин» - це монологи космічної людини, яка природно почувається у Космосі, але тимчасово живе на Землі, це - щоденник спостережень за земним нашим з вами життям. Зрештою, він сам про це розказує: «…цей побутовий космос… ось воно моє небо / я тут працюю – сонцем …життя видовжується по вертикалі / і поступово зникає вгорі…втім там – нагорі / інші побачення інші маневри / інші трембіти для танкових рот / інші розваги інші шедеври / інші підкорення інших висот…».
Але, ніде правди діти, автор живе на Землі і його поради-зауваження-спостереження вельми слушні для нас, землян: «… варто раз схибити / у найвідповідальніший момент / і тебе занесуть до чорної книги / найчорнішої з усіх чорних книг…всі грають у власні ігри / всі програють / адже ніколи не відомо / у який бік покотиться земна куля…це дійсно важлива праця – тримати за зябра життя та все одно складно / як сильно б цього не хотів / зв’язати бажання втечі з надією на вороття…». Бажання втечі будь-куди, хоч у тартарари, живе у кожного з нас і поет, як професійний спокусник не забуває час від часу малювати очікувані принади і кликати туди «… де вже інші правила / де чути небесні хорали…там на поверхні / ти побачиш тих кого боявся побачити / там / на поверхні / добрі змії / що стрімко пересуваються іншим світом / оминаючи / коралові рифи / і запалені свічки над зеленими корабликами…/ обриси міст / які зависають у повітрі / чітко запам’ятовуючи кожен порух вітру…/ небеса наповнюються рожевим кремом…/ це прибульці знов / кольорами граються…».
Та все-таки земне тяжіння виявляється сильнішим за космічні спокусливі картини. Поет свідомий того, що навіть якщо «… дороговкази не вказують / пісні брешуть…/ сотні слів / і всі надиктовані / сотні доріг / і всі розтоптані…тільки на Землі можливий душевний стан, коли так просто бути відвертим / так солодко бути безсоромним / так легко бути щасливим…».
У своєму баченні нашого з вами існування Дмитро Лазуткін з ніг до голови дитя Землі – безжальний, безкомпромісний, жорстокий, іронічний: «… та одного разу зриваєшься – батьку – кричиш – що робити?! / на вулиці чернишевського такі питання доречні / як що робити? – вчасно поливати квіти / годувати кота інакше вони приречені…». На жаль, за прогнозом поета, приречені й ми з вами, тобто, земляни: за прогнозом поета: «… світ це куля а ти мішень / мішень і куля колись зустрінуться…». У пошуках виходу автор перегортає сторінки життєвих принад: « любов вимагає оргій / заходьте є вільні місця…/ вона – бенкет подорожніх вона – початок кінця / й на пластикові виделки настромлюються серця / потрібно чимало виделок аби врятувати світ…». Автор радить: «… лише не вмикай телевізор / бо там безнадійні шанси / і опади наче осади / там радять вчити албанську / аби не померти в косово…хочеш кричати – краще – кричи…/ так трапляється / і риба кричить…». Сумно і правдиво, як за методом соцреалізму, але невже так усе безнадійно?! Не може такого бути, адже наш автор – поет! Голого оптимізму, правда, у поетичних рефлексіях немає, але деякі думки поета вселяють надію, що не все так погано у нашому домі, бо «… так солодко перебирати колишні історії / так затишно вірити у безперервний процес… так хочеться / комусь довіряти / так хочеться покласти сумку на підлогу / й піти займати чергу за квитками у майбутнє…у якому – пророкує поет: помри – і не відчуєш зміни / воскресни – і відчуєш все… врешті-решт будь-яку музику можна вимкнути…тому до побачення / усім хто так само створені»...
До побачення, пане поете!

Коментарі (3)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Іван Андрусяк. ПИСАТИ МИСЛІТЕ

ФРЕСКИ СИНЬОГО МУЛЯРА, або БЛУКАННЯ ЛАБІРИНТОМ

Іван Андрусяк. ПИСАТИ МИСЛІТЕ: Збірка поезій. – К.: Факт, 2008. – 128 ст.; іл.

Письменник Іван Андрусяк родом з Івано-Франківщини, краю, щедрого на талановитих людей. Він – поет, прозаїк, літературний критик, перекладач, успішний літредактор видавництва « Грані Т», що друкує вартісну дитячу літературу (за усною інформацією письменника Богдана Жолдака), один з трьох бунтарів гурту 90-х «Нова дегенерація».

На Форумі видавців, що проходив наприкінці травня у Києві, збірка, про яку мова, була помічена і колегами поета, і численними читачами. Вигадливо-химерний малюнок на обкладинці мимоволі зупиняв погляди; назва – загадка, що потребувала розгадки: «… і мислиться – як мисліте в письмі - / зигзагами нічного благоденства, / і все що маєш – зірку у пітьмі / та ще в кишені усмішки на денці». Та обставина, що «мисліте» у старовинній абетці звалась літера «М» дещо пояснює, але не все. Нас запрошено мислити далі. Отже, на мою думку, абрис цієї літери може слугувати за графічний символ лабіринту. Складається логічний ланцюжок: мислити - блукати плутаними шляхами – шукати істину – складати вірші – писати (друкувати).

Не скажу, що мислеписання як процес сприймається легко: « вчувається: були спочатку вірші / такі самі безгрішні як і те / до чого спокушають їх і досі», тобто вірші поета, як він сам вважає, колись були простішими й зрозумілішими. Але спокуса їх (віршів) ускладнення, як зрештою, будь-яка спокуса непереборна - ще філософ-стоїк Сократ зізнавався: «Я все переборов, окрім…спокуси!» (вільний переспів з російської – Т. Д.). А спокушає їх ( вірші ) багато що! Задіяна уся майстрова партитура: символічно-асоціативне мовлення, метафоричність поетики, довершена ритмо – і римомелодика, досконалі поетичні форми, активні вкраплення діалектних морфолексем.

Блукання лабіринтом – стан для поета нормальний. Та разом із ним блукає спраглий поезії читач: «коли знічев’ я а коли знічервня / знілипня синього знісерпня на воді / знівересня медового на празник / з безодні слів призначених плодити / своє синеньке в прожилки життя / своє зітхання вмочене у вітер». Мушу зізнатися, що іноді мимовільно-підсвідомо припинялося сприйняття написаного, ніби спрацьовував такий собі психологічний вимикач, бо як говорять наші сусіди поляки – що занадто, то не здрово! Є ще точніший термін – інфляція. Але, увага! Несподіваний висновок – автор тонко відчуває межу і не перетинає її, вчасно зупиняється. І тоді раптом в тій купі наверченого, нагромадженого, навіяного, штабелів «плаваючої семантики» (за висловом відомого критика), зблискує золоте зерня: «Вони приходять – макові як діти - / і голосно стають коло вікна. / В Господніх яслах дихає струна - / така тоненька і така тендітна. / Вилунюєш по звуку навпрошки, / І сніг рипить басами вузлуватими. / Так сходяться до місяця зірки - / колядуватимуть»; «закладеться на те, що хоч в камінь живи, / хоч у голос криниці відлунюй на місяць - / а тебе не мине поцілунок трави, / без якого немає ні сонця, ні місця».

Отут я сама собі заперечу. Усілякі ускладнення назву збагаченням мови, образності, тої самої семантики (до речі, що воно таке? ага, гр.semantikos – той, що визначає, наразі сенс, зміст, значення мови, окремого слова). Деструктивні моменти сприйняття визначу як суб’єктивні, можливо, спричинені деякою особистою упередженістю, що поступово розвіялася, як туман над горами, коли сходить сонце.

Поезії збірки неоднорідні за стилем, але, на мою думку, однакової художньої вартості - від «місяць вповні – а косо / зиркає по землі / в кутах уже і в косові / холодно / москалі» до «так починається аполлінер / з містом навпочіпки радісно звивистим».
- Про кольори. Найбільше – синього ( кількість вживаних синіх епітетів - 15), рясно вжито чорного і білого, і тут вельми доречні ілюстрації Богдана-Олега Горобчука, потроху – жовтого, зеленого, червоного. Правда, у нашого поета все не як у людей – синій муляр – золота вода; синеньке в прожилках життя; зелена історія; біла зневіра; зграя червоних ворон; червона тінь ластівки.
- Про вишукані асонанси й алітерації римування – послухай петре – повітря сперте; корінь цикорій; з пащі, як з пращі і полохкі, як палахкі (приклади можна наводити й наводити).
- У музикантів є такий термін – евфонія, тобто милозвуччя: «за бродом брід, а там, за бродом – броди», «тінь відлуння одтінилася – одізвись», «скрізь кочівна звитяга звивається мов змія», «і вербами тихими-тихими / за все нам колись відколишеться», «вітром змагаючи вітром колишучи хто його випише вилиже вишепче / і не питаючи з нього втече». Уф, ледве сама себе зупинила, затягує як глибокий колодязь!

Лукавив пан поет, коли в одному інтерв’ю сказав, що критики його хвалять і хвалять, а він хоче аргументованого розгрому. Але ж не дає підстав, немає за що громити - «і майже всі колишні застереження, / як марно перемарені літа, / покірно пролітають крізь мереживо / їх майже непомітних пролітань». І вже сама собі й вам, шановні читачі, відповім словами поета - напрочуд вдалий образ для віршів цієї збірки: «лиш птахи, що прилітають рано, / фресками лягають на живіт».

Надруковано : "Літературна Україна" №33 2008
"Слово просвіти" 38 2008
"Київська Русь" №1-2 2009

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Роксана Харчук. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

ІДЕАЛЬНА МОДЕЛЬ ПОСТІМПЕРСЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ,
або Протей постмодернізму

Роксана Харчук. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА: ПОСТМОДЕРНИЙ ПЕРІОД: Навч. Посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 248 с. (Альма-матер).

Літературний критик і викладач Києво-Могилянської академії Роксана Харчук нещодавно видала бестселер, який скромно назвала навчальним посібником, що «адресований студентам-філологам, аспірантам, учителям середніх навчальних закладів. Прислужиться зорієнтованим на здобуття філологічного фаху учням і всім небайдужим до літературної проблематики .

Автор досліджує особливості розвитку сучасної української прози, яку називає постмодерною. Але не все так просто! Книга має 7 головних розділів (кожен з яких у свою чергу поділяється на 2 – 5 підрозділів), з яких ми дізнаємося, що постмодернізм виколисався не одразу, а точніше, у нього було і є дотепер багато облич. Такий собі варіант українського Протея (у грецькій міфології – морський бог, що мав властивість довільно змінювати свій вигляд) а саме: неопозитивізм, неомодернізм, передпостмодернізм, феміністичне письмо, альтернативне самовираження, межові стильові явища. Власне, доскіпливий та доказовий аналіз вищезазначених різновидів українського постмодернізму і складає зміст книги.

Принагідна цитата. Метр історичної прози Роман Іваничук на питання кореспондента газети «Друг читача», хто із сучасних літераторів йому подобається, назвав дрібку імен і додав: «Усі вони модерні й дуже цікаві. Їх називають постмодерністами, але постмодернізму не існує. Модерн є як напрямок літературний. А постмодернізм вигадали. Пиши незрозуміло, вживай побільше слів на букву «х» - і будеш постмодерністом».
Така спрощена оцінка характерна для покоління «батьків» (за висловом Р. Харчук) і саме тому цінність розгляду особливостей українського постмодернізму київського критика, на мою думку, незаперечна.

Переповідати зміст кожного з розділів я не буду. Це треба читати й перечитувати, отримувати насолоду від руху думки критика, дивуватися сміливості, оригінальності, нестандартності мислення талановитої й освіченої авторки. Але декілька прикладів я наведу.

У даному контексті розглядається творчість О. Гончара, непохитний авторитет якого унеможливив назрілу переоцінку його творчості, зокрема роману «Прапороносці». Критик називає стиль класика патетичним, псевдоромантичним: «Він не зміг сказати нації правду про ті випробування, які чекатимуть на неї під час трансформації суспільства тоталітарного типу в демократичне, навпаки – елегійно настроював суспільство, ослаблюючи його дух».

На межі між традицією та стилізацією розглядається творчість Марії Матіос. Критик полемізує з колегами, що вважають стихію прози письменниці трагедією, і називає її мелодрамою. Більше того, вона (критик) відзначає: «М. Матіос пише солодко й багатослівно…найсуттєвіша ознака прози авторки «Солодкої Дарусі – сентиментальність. Вдумливий погляд зауважить, що М. Матіос стилізує свою прозу під класичну ,внаслідок чого з-під її пера з’являються псевдокласичні твори».

Особливо прискіпливо я читала аналіз творчості найпомітнішого у нашому часі прозаїка Юрія Андруховича й була радісно здивована, що його творчість останнього періоду подобається не тільки мені. Знову принагідна цитата: «В Андруховича все з такою лайкою: як не «б…ь», то «х…», то «й…твою мать». Що це таке? Як це можна? Це ж читають діти…Це не література, це є блювотина…» ( Роман Іваничук, вищезгадане інтерв’ю газеті «Друг читача»). А от що пише пані Роксана: «Останні твори Ю. Андруховича свідчать, що його погляди зазнають змін. Передусім він дедалі більше уваги приділяє літературі як формі опору безглуздю світу. Цей опір здебільшого втілюється в іронії. Сатира у творах прозаїка дедалі менш відчутна. …Стверджуючи, що порозуміння між Європою та її Центрально-Східною частиною неможливе, Ю. Андрухович виявляє реалізм на межі з консерватизмом. Є підстави говорити, що постмодернізм Ю. Андруховича поєднується з неопозитивізмом – географія в його розумінні зростається з історизмом». І ще таке: «…есеям Ю. Андруховича, написаним на тему культурної та історичної спадщини Галичини, Галичини і Центрально-Східної Європи, України і Європи, української ментальності, національної ідентичності, а також ролі письменника в сучасному суспільстві, притаманні стрімка думка, парадоксальність мислення, ліричне чуття… «.

Про книгу Роксани Харчук я можу говорити й говорити, але повторюю – читайте її! Додам, що навчальний посібник читається не згірш як добрий класичний детектив – прочитала, пошкодувала, що вже фінал і…почала спочатку!

Надруковано : "Київська Русь" №1-2 2009

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Тарас Антипович. ТІЛО І ДОЛЯ.

ПОДАЙТЕ ТІЛУ, ЯКЕ ЗАГУБИЛО ДУШУ

Тарас Антипович. ТІЛО І ДОЛЯ. – К.: Факт, 2008. -160 с.

Збірка оповідань «Тіло і доля» - друга книга прозаїка, журналіста, киянина Тараса Антиповича. Перший роман «Мізерія», що вийшов минулого року, відразу набув популярності і був номінований на премію Книжка року Бі-Бі-Сі 2007.

Нова книга складається з 6-ти оповідань, перше з яких «Без душі» може слугувати за програмне для усієї збірки. Герой, якого кличуть Декарт, розповідає: «Це Нікакава назвав мене Декартом. Я казав йому, що я – тіло, без імені й без душі. І що мені … як мене називатимуть. Нікакава нібито колись читав, що проблему тіла й душі вигадав Декарт». Ну, млинець, погодьтеся, що бомж (а мова йде про бомжів), який читав Декарта – це явище! Але шановний пан автор «перепльовує» французького філософа! За Тарасом Антиповичем, тіло без душі приречене на смерть, при тому смерть найжахливішу, про що свідчить друге оповідання збірки «Ампутант». Ось картина, якій би позаздрив сам Сальвадор Далі: «Він (детектив Пікус – Т. Д.) стояв на колінах у стовченому шинами сніговому місиві і, на своє щастя, вже не міг бачити, як Ріхард Штоц (головний герой оповідання – Т. Д.) бризкає слиною, як він вжикає бензопилкою і кладе її блискавичні зуби собі на горло, як горло вистрілює кров’ю, як котиться зі столу бородата голова (виділення моє – Т. Д.)…як підстрибує, вищить і реве бензопилка, затиснута в мертвій руці, викрешуючи об метал іскри останнього чемпіонського шоу».

Найкращим оповіданням у книзі, на мою думку, є «Матрьошка». Прозаїк використовує ляльку-матрьошку, як метафору: «…світ є багаторівневою в’язницею…У найменшій матрьошці сидить в’язень. У трохи більшій – яка вміщає в собі цю найменшу – наглядач, котрий за в’язнем наглядає. У ще більшій – начальник тюрми, котрий наглядає за наглядачем…і так далі…таким чином, тюремність множиться в геометричній прогресії і сягає меж світобудови. Тікати абсолютно нікуди (виділення моє – Т. Д.), бо хіба можна вважати втечею перескакування з однієї матрьошки в іншу?». Який страхітливо гіпертрофований образ нашої з вами дійсності! Автор бачить світ помираючим, таким, що розпадається, втрачає сенс. Це удар, виклик розуму і моралі, зіткнення і разом з тим поєднання непоєднуваного.

Останнє оповідання збірки називається якось по- тваринному – «Ууумф». Що означають ці загадкові літери? Відомий Доктор Трепанатор («Друг читача» №6, 2008) радить: «Три кита, на яких тримається геніальний твір – секс, драгс та…мат». Отже, дотягти нашу книгу до геніальності допомагає саме таке: «…коли в рот жінці дати,…залазь на мене зверху,…ну с…, ну б…, давай я буду ззаду…оооох…уууумф…,…,…».

Філософ Декарт ніяк не міг передбачити, що його знамените: «Я мислю, отже я існую» через 300 років буде звучати так – поки я трах…я існую, і гори все синім полум’ям!

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Антон Санченко. БАРКАРОЛИ/

ДАКТИЛЬ ГОМЕРА, або ЧАС МАНДРУВАТИ, БЕЙБО

Антон Санченко. БАРКАРОЛИ: Оповідання. –К.: Факт, 2008. – 368 с.

Прискіпливий читач одразу ж запитає – до чого тут дактиль, та ще й вкупі з Гомером? Спробую пояснити. Як на мене, від заголовку книги тягнеться вервечка цікавих асоціацій. Баркарола (від італ. barka – човен) – пісня, яку співали венеційські гондольєри. Вона має характерний малюнок ритму, що створює відчуття хилитання на хвилях – 6/8. Графічно це виглядає так: І - - І - - . А ну придивіться уважно, шановні друзі, вам цей умовний малюнок нічого не нагадує? Правильно, це – дактиль, поетичний трискладовий розмір, в якому після першого наголошеного складу стопи йдуть два ненаголошених. А Гомерова «Одіссея», яку справедливо можна назвати фундаментом світової мариністики, написана (більше двох з половиною тисяч років назад) саме дактилічним гекзаметром.

Книжка «Баркароли» за жанром – морські подорожні нотатки, адже автор - фаховий моряк, що ходив у море півтора десятка років. Вісім оповідань – баркарол об’єднує насамперед дух кочової романтики. У текстах відображений реальний життєвий досвід письменника, багато у чому специфічний. Авторська інтонація надає книзі яскравого індивідуального забарвлення. Взаємозв’язки і стосунки між персонажами обумовлені ситуаціями – вставними епізодами, що мають відносно самостійне значення, як екскурси у минуле без заглядання у майбутнє, адже моряки – народ забобонний!

Головний герой змальований всебічно, з чітко окресленими рисами вдачі: він цікавий і дотепний оповідач: «Жінки на набережній Ялти – геть усі красуні. Чоловіки – геть усі герої. Або було мало портвейну». «Я вчепився у весло, як графоман в олівець». Вельми спостережливий - витончені дрібнички морських реалій додають екзотики невтаємниченому читачеві: «І тоді я вийшов на крило містка, бейбо. Ми вже повернули строго на захід, а сонце сідало. Я вийшов на крило капітанського містка покурити італійську цигарку. І побачив не хмари, не холодний дощовий фронт з півдня, відлуння карибського шторму…а химерні дерева в саду, про які писав щось таке ритор Сковорода. Мабуть, таким був Едем, звідки нас вигнали, бейбо…».

Рух, динаміка – основа образності, свіжої, оригінальної, іноді несподіваної, навіть не завжди вмотивованої, але тої, що оновлює та активізує сприйняття читача. Письменник малює точно, пластично, виразно, зримо і відчутно робить суб’єктивний досвід образним набутком багатьох – такий собі документ епохи: «А потім заспівали муедзини з мінаретів і з’явилося над морем сонце…Співи неслися з усіх мечетей, над давніми мурами фортеці, над вузенькими вуличками, в яких важко було розійтися двом віслюкам, над базарами, над чайними, духмяними кав’ярнями, готелями на набережній, над столиками ресторанів, що однією ніжкою звисали над теплою та паруючою, як пунш, водою, над строкатими яликами, що пахли рибою…».

Моментами «Баркароли» «заколисують» читача і в нього з’являються ознаки морської хвороби! Дещо набридлива повторюваність специфічних деталей, нічим не зцементованих, створює непотрібне відчуття зайвої інформації, призводить до безбарвності, сухості, монотонності деяких сторінок оповідань. Не додають блиску мовні огріхи, лексичні та синтаксичні неточності.

Насамкінець, якщо уважний читач усе ж таки спитає, до чого тут дактиль Гомера, я відповім словами автора, «…що просто так, для інтертекстуальних зв’язків в українській літературі»!

Надруковано : "Друг читача" №9 2008

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Григорій Лютий. «Мама-Марія»,

КРАПЛЯ РОСИ З КАМЕНЮ

Література України, як і вся європейська література початку ХХІ ст. яскрава, різноманітна, багата на сміливі знахідки і відкриття. Сучасний літературний процес складний, суперечливий, конфліктний. Один за одним з’являються нові твори письменників старшого покоління. Все частіше на художній арені з’являються нові імена, твори яких викликають бурхливі й запеклі дискусії чи навіть скандали, нуртують громадську думку і часто епатують читача. Молоді письменники напружено шукають нових шляхів у літературі, гучно проголошують свої маніфести, часто гостро полемізуючи як з письменниками-попередниками, так і між собою. Отже, літературний процес буяє!
Запорізький письменник Григорій Лютий – поет, перекладач, автор семи книг, пісенника ( у тандемі зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком) написав роман у віршах «Мама-Марія», що був надрукований в українсько-російському літературно-художньому та громадсько-політичному часописі «Хортиця» (6/2007). Як образно-метафорично свідчить сам автор, він «над цим романом працював не тільки останні сім літ, а все своє життя. Ще точніше – над ним працювало багато-багато поколінь моїх предків.» Умовно кажучи, образ твору у свідомості поета зародився у вигляді задуму-ідеї, своєрідної схеми асоціацій-настроїв, обарвленої певним чуттєвим тоном, тобто, у вигляді узагальнених ідейно-емоційно-образних уявлень. Потім ця схема розгорнулася в часі, «матеріалізувалася», наповнилася конкретними поетичними образами-темами, набула відповідної форми, яку автор визначив доволі оригінально – роман-пісня. Для мене, фахового музиканта, поезія і музика – поняття невід’ємні. Складний світ почуттів і переживань, навколишнє життя природи сприймаються мною саме через багатство і розмаїття музики і слова. Саме тому виникла велика спокуса аналізувати роман на прикладі інтерпретації (прочитування) музичного твору.

Насамперед, пісня – це жанр ліричного роду, тому, наслідуючи пісню, роман має чіткий поетичний задум, сюжет, конкретний зміст, тобто, в наявності внутрішня цільність, об’єднана єдиним задумом. Композиція 200-сторінкового твору включає багато пісень ( я нарахувала їх 57!), які стилізовані під народні, (що видається неминучим у даному сюжеті), але, на мою думку, питання цим не вичерпується. Побудова роману нагадує своєрідний «сплав» художніх елементів (окрім пісні, про яку вже згадувалося) народної думи, поеми, героїчного епосу, баладної оповіді, фольклорних, казкових та фантастичних мотивів. Підсумовую - жанр роману можна назвати синкретичним, тобто конструкція твору являє собою складну систему взаємотяжінь, що впливають одне на одне на різних відстанях і з різною силою: стильових арок, що перехрещуються!

Сюжетні події роману розгортаються у Гуляй-Полі на Запоріжжі, у часи батька Махна. За автором, ця місцевість є центром Всесвіту: «А над Гуляй-Полем світилися світи, / І Схід сіяв, як усмішка Господня.», «Гуляй-Поле нам, гей, столицею!». Головна героїня, іменем якої названо роман, спочатку дівчинка-сирота, приймачка (дев’ятою дитиною у родині Богдана, прозваного Батьком-Дзвоном). Через свою ангельську вдачу і Божий дар співу вона волею поета стає уособленням Божої Матері, Матері українського народу, а життєвості й правдивості їй додають, напевно, риси рідної матері поета, а також матері Тараса Шевченка. Звичайно, про все це ми дізнаємося з тексту роману: «Тебе послухать сам Всевишній сходить / Мостом веселки…-в душі до людей…; Од тих пісень Марійчиних і сліз… / Пречисто так ставало на землі…/ І розтавало царство Сатани…І храм вставав, як паска на Великдень…». У похилому віці Марія – прочанка Лаври: «Під час молитви стільки їй відкрилось…/ На ту ікону очі підняла…/Мов блискавка! …/ «Це ж я ще юна. Господи, це ж я…». Фінал життя героїні трагічний – вона вмирає на порозі власної домівки ніким не впізнана й нікому не потрібна: «Хиталася на краєчку безодні, / Шамшіла голосочком ковили: /Це я співала, слово це – моє…/ Мої вони перед землею й небом…/Сусідський кіт знайшов її на ганку…/Душа десь раювала наостанку/ Небесними стежками…».

У сюжеті твору задіяні інші герої: це вже згадуваний Богдан (Батько-Дзвін) зі своєю по-своєму трагічною долею; це Літописець – особлива форма вияву ставлення автора до зображуваного, особистісний коментар подій сюжету. На мій погляд, знахідкою поета є доповнення висловлювань Літописця одкровеннями Автора, своєрідне втілення авторського alter ego, де поет Григорій Лютий присутній власною персоною! Ставити крапку над «і» треба тільки особисто! «Спасибі, світ, що серце дав мені…/ що можу я, не криючись, дзвеніть / І вільно виливатися у слові…; Над літописцем небо і Господь…/ І лиш перо біліє, як вітрило…; …Він щоночі писав, і під ранок палив, / І затоптував попелом рану…». Епізодично виникають решта дійових осіб. Хочу відмітити, що у змалюванні портретів своїх героїв, як реального, так і нереального світів, поет постає глибоким і тонким психологом.

Особливе пошанування викликає поетичне слово Григорія Лютого. Задіяна багатошарова система виразових засобів, що включає механізми натхнення та інтуїтивного осяяння, мислення, і водночас, інтелектуальність, глибоку емоційність та високу активність:
- епітети, порівняння, метафори: «степу сонячні органи; у цій наплаканій красі; Варю собі куліш – із каменів аж чорних / З тяжких своїх думок – із болю і прощень; дорога, схожа на міраж; Немов ворота в небо – дві тополі; Вовками он оскалило степи; Мов ієрогліф – чапля над водою; Через сон за обрієм сонця мак»;
- звукопис(асонанси, алітерації): «Ці шелести, ці шепоти століть; Білі бджоли і біль; Обіцяло, манило нас манною / Обернулось, одкрилось оманою; Коло Тиші Притишанчик / Притишинькнувся, принишкнув»;
-поетичні перли: «Оголились поля, наче аркуші нотні ріллею…/ Що звучало й цвіло – відлетіло за обрій кудись…/ Тільки грак-диригент неприкаяно ходить межею…; Ховалось сонце в річки за губою / Дзеркальні води витер зоревій. / Здавалось, зблисне загадка любові / Й лице Творця проявиться на ній…»;
-пісні:
Над рікою життя мого,
Над рікою життя
Білі гуси із вирію
Вже додому летять…
Перед деревом пам’яті
Я одна на мосту.
Білі гуси за хмарами –
Мов гілля у цвіту…

Багатство мови поета викликає у мене асоціації з оркестровою партитурою! І як у високопрофесійного диригента кожен інструмент має у свій час своє соло, так і в романі залежно від конкретного завдання окремі компоненти комплексно-поетичного образу, потрапляючи кожного разу ніби у «фокус» уваги, стають панівними, а потім редукуються, і делікатно «згортаються», поступаючись місцем іншим.
Колоритно подаються жанрові сцени, такі собі вкраплення у сюжет: весілля, толока, гуляння, поминки. Мені припала до душі риболовля!

Зауваг небагато, але вони є. На мою думку неупередженого читача, заглиблення у народні традиції інколи на шкоду художньо-естетичному враженню, бо виглядає трохи наївно-прозаїчно, моментами просто банально. Увагу втомлює дещо одноманітна версифікація пісенних текстів, навіть виникає певний парадокс – майже кожна пісня окремо – шедевр, а коли читаєш далі й далі, впадає в око (а скоріше, у вухо) перебір з використанням пестливо-здрібнювальної лексики: позитив блякне, а недоліки увиразнюються.

Я впевнена, що новий роман у віршах Григорія Лютого «Мама-Марія» стане об’єктом гарячих дискусій, завзятої полеміки, боротьби думок, поглядів, різних художньо-естетичних платформ. І попри все, зв’язок поета з народними традиціями залишається органічним і нерозривним. У моїх судженнях немає протиріччя. Навпаки, я щиро вважаю, що звернувшись до нової для себе поетичної форми поет блискуче упорався з цим складним завданням. А досконалість, тому й досконалість, що досягаючи її, треба віддати життя! Послухаймо самого автора: «Є межа досконалості. Йди. / Лиш за нею являється Боже. / Тільки той, хто дістався туди, / Заперечити Істині зможе.»

Всім - по вірі дано.
По душі горизонти відкрито,
Очі власних глибин і зорю,
Що на світі трима…
Є Всевишня любов.
І любові непрощені квіти…
Білі бджоли і біль,
Що солодше од нього нема…

Хочу побажати поетові Григорію Лютому подолання нових вершин, натхнення і творчої фантазії, відкриттів і досягнень на обраному шляху досягнення досконалості!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Трава крізь асфальт. Юрій Завадський.

Юрій Завадський. юрійзавадський. Тернопіль, 2005.

Подивування – почуття холодне. Його бездіяльна споглядальність, на жаль, знищує будь-яке інше, більш тепле почуття і виключає будь-яку іншу, більш живу уяву.
Збірка верлібрів тернопільського поета, літературознавця, науковця Юрія Завадського
«юрійзавадський» викликає подив своїм епатажним нігілізмом. Усе заперечується: немає звичної форми назви книжки, вірші розділені тільки сторінками, хоча самі сторінки чомусь не позначені, немає вихідних даних про саму книгу – справжнє хуліганство! Але коли починаєш читати і вчитуватися у тексти, забуваєш і про епатаж форми, і про хуліганство, бо розумієш – перед тобою справжня поезія! Хочу підкреслити, що це відчуття справжності приходить не одразу, а з часом, і навіть дещо з певною пересторогою. Спробую відтворити цей процес перетворення бездіяльної споглядальності у тепле й живе почуття захвату.
Насамперед, що таке верлібр (фр.vers libre, у буквальному розумінні – вільний вірш), як також не заперечення: відсутні строфи, рими, стопи; рядки різноскладові, з довільно розміщеними наголосами; ритмічність обумовлена лише чергуванням рядків, схожих інтонаційно і синтаксично. Мені чомусь пригадався В.Маяковський (теж неабиякий хуліган!), поезія якого хоч і римована, але у ній відсутня строфа, немає правильного чергування наголосів, використовуються різні розміри. У Юрія зовнішня будова вірша сприймається спочатку зорово і тільки потім відчуваєш концентрований характер образного мислення. Ритмічна внутрішня пауза теж сприймається візуально. Слово, яке йде слідом за цією паузою, починається з нового рядка й цим краще відтіняється «Дощ, мокре волосся./ Пишу оце за столом. / Квиток на потяг – непотрібен. /«Що сталося?» / Непотрібен.» Часто рядок складається з окремих слів. Ці окремі слова звучать особливо чітко. Це робить вірш більш напруженим, виразним: «Не існує крик, / Роздушений колесами. / Простими словами // Душуся, / Не чекаю на інших, / Йду.».
Юрій Завадський – урбаніст, він любить і малює місто, але ви не знайдете у нього слинявих банальностей, навпаки, свою любов він передає знову ж таки через її заперечення. Але біль не сховаєш! «Ця земля щозими промерзає глибше і глибше, / І знов мушу вертатися додому / З ножем в кишені». Він бачить, «…Як вулиці позаливало водою…/Як хвиля води зносить цілі міста…/Як пливуть мертві авта, / Як поля перемішуються з дорогами, / Як електричні стовпи / Пробивають людей наскрізь».

Останнім часом поет Юрій Завадський став шалено популярним. Він був гостем поета і критика Петра Сороки у передачі ТТБ «Літературна вітальня». У нього залюбки беруть інтерв’ю різні видання, де його творчість називають шокуючою, у дечому надто «фізіологічною», неомодерновою. Отут я хочу посперечатися. Не знаю, чи треба так спрощувати стиль, а головне – зміст поезії нашого автора. На мою думку, все набагато складніше і наявність мотивів емоційності, схвильованості додає поезії Юрія рис, не притаманних «голому» модернові. І це прекрасно! Не будемо цього заперечувати!

Про те, що я побачу, нічого не буду говорити,
Встану вдосвіта, повітря гостре, і не буду знати,
В який бік світу піти.
Вулиця народжує напівпрозорі постаті…
Як же розчинити в собі скорботу,
Голод і голе коріння в ярах,
І самотній біль поза своєю землею,
Поза своїми чуттями?
Де мої очі, щоб бачити сором?

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Ю. Андрухович. Л. Дереш. С. Жадан. ТРИЦИЛІНДРОВИЙ ДВИГУН ЛЮБОВІ.

ПОЛОНЕНИХ НЕ БРАТИ

Ю. Андрухович. Л. Дереш. С. Жадан. ТРИЦИЛІНДРОВИЙ ДВИГУН ЛЮБОВІ. – Харків: Фоліо, 2008. – 219 с. – (Графіті).

Під однією обкладинкою надруковані прозові твори популярних сучасних українських письменників – Юрія Андруховича, Любка Дереша, Сергія Жадана.
П’ять оповідань Юрія Андруховича були написані 1984 року, під час дійсної армійської служби, запущені в обіг самопальною книжечкою, 1989 року надруковані у харківському журналі «Прапор» (нині «Березіль»). Пропонована публікація є, за словами самого автора, своєрідною реактивацією тих оповідань у покращеній версії. Оповіданням – 23 роки, і написані вони «з натури». Так вони і сприймаються: свіжо, актуально, талановито! Назви говорять самі за себе: «Зліва, де серце» - про кохання солдата; «Королівські лови» - про двобій між начальником штабу і простим караульним; «Як ми вбили Пятраса» - про трагедії військової служби, що були буденним явищем для рядових Радянської армії. Одне з найкращих оповідань – «Зима і сни вартового»: «Ти стоїш біля замерзлих бойових машин, вони законсервовані тут, здається, навіки… тобі зимно…тобі тяжко вистояти навіть цих десять хвилин – такий мороз, така холоднеча навколо, а ти ж повинен би вистояти тут, коло цих залізяк…на ранок хуртовина затихає, сніжинки кружляють легко й повільно, на постах тиша і спокій, ніхто нікого не впіймав, ти спиш під кружляння сніжинок, хоч насправді то вже весна, осипається цвіт, і ти повертаєшся…скоро привезуть сніданок… скоро зимі кінець, скоро ти забредеш у саму гущавину, в той сад, де на балконі з виноградом тебе чекає Оленка. Тільки б дочекалася і не вийшла заміж до травня».
Есеї Любка Дереша дуже різнопланові, але головне у них – дослідження: «Майбутнє – за психотехнологіями…я хотів би звернути увагу на…такий екстравагантний прояв мистецтва, як психоделічна музика…тобто музика, яка декларує: крім буденного стану свідомості є й інші…». Це питання розглядається вельми детально, з посиланнями на роботи відомих психологів, порівняльно характеризуються стилі та форми, що панували у музиці від 60–тих років до 90–тих, робляться певні висновки: «…людина мислить так, як вона чує – звукова інформація розгортається у свідомості лінійно…сприйняття звуку глибинно пов’язане із відчуттям плину часу… створюючи відповідні звукові ефекти, музиканти цікавим чином здатні впливати на сприйняття слухача…». Згадується напрямок екстримології – («3D для Європи») - «ця наука вивчає людське сприйняття в умовах надзвичайних, кризових ситуацій». Авторці цього допису було надзвичайно цікаво читати глави «Тернопіль інкогніта», де прихильно описуються прояви галицької контркультури. Про Париж письменник не забуває теж: «Париж – місто неприступне. Закохатися в нього з першого погляду – все одно що закохатися в модель з обкладинки журналу, котра, хоч і посміхається звабливо та приязно, однак, друже, - не тобі». А коротка «Притча про дрозофілів» приваблює якимсь глибинно зрілим пророцтвом: конкретна життєва обставина («якось у мене в квартирі завелись дрозофіли») стає проблемним полем для філософії: («так я став свідком занепаду плодючої цивілізації…).
Проза Сергія Жадана представлена кількома оповіданнями: «Червоний Елвіс (соціалістичні настрої серед домогосподарок)» - зла пародія на соцреалізм у житті й літературі; «Український мідл-клас» - іронічний аналіз соціально-культурного середовища, що складає основу сучасного українського суспільства. В огляді, хай навіть і обережному, задіяне все: «…комуністична партія Ямайки…Ефіопська православна церква…клуби фізкультурних аналітиків…товариство сліпих...комуністи…масони…растамани…». Висновок, як на мене, вбивчий: «…на останніх президентських виборах растамани України масово підтримали кандидата Черновецького, вбачаючи в ньому останнього представника абіссінської королівської династії, здатного визволити їх з багатовікових утисків і вивести з-під вавилонського гніту на світлі води Сіону».
Як завжди, винищувальними є розповіді про стан української культури: «Чому я наводжу тут приклади, котрі не надаються до узагальнення?...мені йдеться передусім про те, що жодного такого культурного простору насправді не існує, це симулякр…театр – мистецтво шкідливе і реакційне, театр придумали шарлатани, і грають у ньому самі шарлатани…і звісно, література дев’яностих, цей химерний амбіційний проект невидимих інженерів і злочинних політтехнологів, засекречених агентів і радників президента країни…іще десять років тому літератури в цій країні не було… себто літератори були, а літератури – ні». Письменник називає Джорджа Сороса святим Миколаєм українських мистців, розмірковує над феноменом українського хунвейбіна, і принагідно цитує Павла Тичину. Але насамперед – вогонь по управліннях культури вкупі з управліннями у справах сім’ї та молоді…полонених не брати!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Марія Штельмах. ЧОТИРИ НОЧІ З БОГОМ

ВІДЬМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ ВРАНЦІ

Марія Штельмах. ЧОТИРИ НОЧІ З БОГОМ: Мій міфоностальжіекшн вічності. –Харків: Фоліо, 2007. – 345 с. – (Графіті).

Марія Штельмах – киянка, за фахом телесценарист, в якої за рік вийшло 4 книги. Роман, про який мова, на мою думку, є прямим продовженням книги «Янголи вигадують сни». В інтерв’ю газеті «Друг читача» письменниця зізнається: «Зараз я читаю Біблію…я взагалі вважаю, що Біблія – це книга, яка є джерелом ідей для всіх авторів…на сьогодні мене цікавлять універсальні книги, такі як Коран, Біблія». Зацікавленість авторки біблійними мотивами вельми помітна, хоча роман – яскрава постмодерна проза. Побудова тексту нагадує мені багатоповерхівку. Верхній поверх – це життя Бога (підкреслюю, саме життя), бо в уяві нашої авторки, життя Господа дуже схоже на наше земне: «…наш грандіозний космос – це просто дуже велика, безкінечна кімната, в якій живе Бог. Десь…між сузір’ям Великої Ведмедиці і Лева стоїть ліжко, на якому щоночі Господь відпочиває. Так! Він щоночі, виявляється, відпочиває! Але ніч ця…починається і закінчується тоді, коли цього забажає сам Господь!». На нижчих поверхах багата фантазія Марії довільно розташовує світ відьомський, де є в наявності вся потрібна атрибутика: «Раптом з-поміж силуетів прадавніх чорнобильських лісів виповзла тінь. Вона рухалась або дуже швидко, або на диво повільно, але ритмічно, схиливши голову вниз…це була звичайна сільська бабуся в чорній хустинці з палицею…стара прошепотіла дивним жіночим голосом: - Я знахарка…дивно блимнула на Карла, і за мить той побачив перед собою молоду заплакану дівчину…брудна білизна на ній легко залоскотала на вітрі, ноги відірвалися від землі, і дівчина закружляла у небі»; світ божевільних волоцюг, простіше, бомжів, серед яких – вбивця, гангстер, жебрак, актор, поет, студент. Усі вони спілкуються між собою, розмовляють, закохуються і розлучаються, народжуються і гинуть, складають вірші… Але головне - вони філософствують: «Люди знають набагато менше, ніж пам’ятники. Вони не живуть у вічності…- А що таке мати свою зірку? – Значить, бути не як всі…Зірка падає з неба. Бути знову не можна. Знову бути не треба…Життя нагадує салат. Немає реальності, й ірреальність так само неможлива…».
Помітно, що письменниця тяжіє до кінопрози, намагається наслідувати традиції О. Довженка. Книга дійсно нагадує сценарій серійного фільму: оповідь фрагментарна, «кадрована» ( від слова «кадр»), причому, зміна «кадрів» відбувається неочікувано: «…насправді, кадри переплутані. Хтось змонтував їх із помсти людям, цим творінням дивної статури у крихтах духовності, що впала зі стола під час Таємної вечері…». Все, як у сні, який, до речі, можна й вигадати, що наша авторка, на мою думку, успішно робить, ( за багатоповерховість я вже згадувала). Трохи бракує авторського іронічного погляду, занадто все серйозно і тому тональність оповіді пласка, одновимірна, хоча інтелектуальна й філософічна. Персонажів багато, але це – образи-двійники, характери змальовано дещо одноманітно (це зауваження стосується персонажів «дна»).
І на завершення, повернемося на верхній поверх, з якого я почала: «Він з’являється із вічності у сандаліях із розстібнутими навсібіч, мов вітряки, ремінцями, загорнутий у простирадло сліз, позіхає і сідає за стіл. Йому сумно і самотньо. Він відчиняє вікно, і залітають комети, спопеляючи кімнату, згодом планети і зниклі мільйони років тому зірки. ..Йому приносять його улюблений напій – чай із листків лотоса…і коли Бог піднімає свою завісу самотності, сплітаються усі історії, усі життя й світи, сплітаються й пахнуть любистком».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Сергій Пантюк. СІМ ДНІВ І ВУЗОЛ СМЕРТІ

НИЗКА ЖАХІВ У СПАЛАХАХ ЗОЙКІВ

Сергій Пантюк. СІМ ДНІВ І ВУЗОЛ СМЕРТІ: Роман, новели. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2007. – 288 с.

Український письменник Сергій Пантюк, автор семи поетичних книг, журналіст, співредактор сайту «Інша література» написав перший роман і сам його видав!
Колеги – письменники називають цей роман «енергетичною прозою (Іван Андрусяк), «романом-містикою, оригінальною та сміливою спробою зустрічі з потаємним, невидимим, нефізичним (Анатолій Дністровий), «книжкою глибокою, зрілою, професійною і при тому настільки динамічною, гостросюжетною й захоплюючою, що відірватися неможливо» (автор передмови Василь Кожелянко).
Зазвичай я не переповідаю сюжетів книг, які рецензую, але наразі без цього не обійтися. Зачин роману містично-детективний: один з персонажів Олег, програміст, на прізвисько Мегабайт, розробив комп’ютерну програму, яка може вирахувати день смерті людини. Головний герой Орест заради інтересу спробував і отримав інформацію: «Єдиним фрагментом, який рельєфно виринув із тексту і вгруз у свідомість, стало останнє речення… - Сім днів…Що сім днів? _ Жити…». Наступного дня загадково гине Олег і пішло-поїхало… Зав’язується вузол подій, щоміцніший з кожним наступним днем, бо герой живе, наперед знаючи день своєї смерті: «…він опинився у ситуації: за його душу начебто борються світлі й темні сили…Тож Олег зі своїм побажанням та словесним ребусом у снах, виходить, є силою світлою? Чи в тому світі взагалі немає світлих сил, і за нього, Ореста, вступили у двобій дві ворожих між собою темні сили? Питань народжується сотня, а відповіді – жодної... Залишається чотири дні». Містичний детективний сюжет розбавлений усіма можливими й неможливими вставками: кохання, смерть, астрологія, ворожба, злочин і кара…Читається – справді відірватися не можна, хоча деякі вставочки видаються штучними, їх хочеться пропустити, аби скоріше дізнатися – що робити і хто винен? Фабула роману, на моє відчуття, більше цікава задумом, аніж втіленням.
Ефектний сюжет нашпигований жахами й фатальними таємницями, у порівнянні з якими блякнуть найстрашніші уявлення збудженої фантазії геніального маляра Гойї. Моя аналогія з цим художником невипадкова. Якось мені довелося бачити зібрання шедеврів цього майстра. Враження було незабутнім, але після оглядин я перехрестилася і зітхнула з полегшенням. Подібне відчуття виникло й після прочитання роману – «страшно, аж жуть»! – і головне, не виникає бажання до нього повертатися, а це вже зле, як на мене! Це, безперечно, не означає, що Сергій Пантюк написав поганий роман, у моїх враженнях упередженості немає. Мені близька думка літературного критика Роксани Харчук: «…надмір псує людину, і вона стає невразливою» ( «Слово Просвіти», № 9), а я додам, що надмір псує не тільки конкретну людину, а й літературні твори, викликаючи враження, неадекватні намірам письменника.
Цікавим мені видається фінал роману: «Господи, моя смерть – не твоя, тепер стає зрозумілим, що хотів сказати Олег. Він помер не з Божої волі, його вбили!». Ірреальний сюжет, детективно-містично-астрологічно хитросплетений вузол виявляється звичайною надувною кулькою, що за сім днів лускає – все закінчується неочікувано просто – це був добре спланований, професійно організований, але до банальності звичайний злочин, породження нашого паскудного життя. Навіть відчуваєш дрібку розчарування! Чомусь згадалася відома ще зі школи байка І. Крилова: «А скринька просто відкривалась!».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Євген Баран. ПОРНОГРАФІЧНА СУТНІСТЬ ПРАВДИ.

БОЖЕВІЛЬНИЙ ПОДЗВІН ЗА ПРАВДОЮ

Євген Баран. ПОРНОГРАФІЧНА СУТНІСТЬ ПРАВДИ. Есеї. Париж – Львів – Цвікау: «Зерна», 2007. -77 с.

Насамперед – конкретна інформація. Відомий критик і літературознавець з Івано-Франківська Євген Баран за збірку есеїв «Порнографічна сутність правди» удостоєний звання лауреата Міжнародної премії імені Богдана Нестора Лепкого 2006 року. Як і зазначено в умовах конкурсу, твір вийшов друком у бібліотеці альманаху українців Європи «Зерна».
Жанр есею – жанр специфічний, побудований на парадоксах. Виклад матеріалу максимально ущільнений. Йому притаманна гранична чіткість формулювань і одночасно простота, прозорість і ясність. У збірнику 44 коротких есеї. Я відчула намагання автора розібратися у приблизності, заплутаності сучасних літературних, культурно-мистецьких, політичних реалій. Діапазон висловлених думок безмежно широкий. Про це говорять влучні назви кожного есею: «Дюжина ножів у спину революції», «На барикадах з графоманією», «Мій найвірніший приятель на ім’я Зрада», «Художні особливості галицького фарисейства», а в есеї «Божевільний будильник» критик пише, що «…літератори божевільно дзвонять про те, що їх болить. Коли ж вони почують голос іншого і зуміють його донести – бо найголовніше завдання письменника «донести голос, письменник є «носієм чужого голосу», - тоді напевне і література позбудеться своєї суспільної загумінковості та займе гідне їй місце».
Евген Баран, як есеїст – соціальний в кращому розумінні цього поняття. На мою думку, він уміє мислити, боротися за себе і за своїх читачів, згуртувавши їх (тобто, нас!) на гуманістичній основі перед загрозою виродження загальнолюдських цінностей, художнім словом намагається врятувати Правду - лишатися осторонь він не хоче! В есеї «Ювілеї і будні» - «Що найсмішніше, подібні ювілейні зібрання тільки увиразнюють загальну індивідуальну байдужість одне до одного. У більшості людей повністю атрофоване відчуття взаємоповаги…якщо ми і збираємося, то не для вшанування ювілянта чи зробленого ним, а для підкреслення власної значущості». Автор не одвертається від проблем, які лежать «на поверхні» («Коханки і коханці», «Помпа універсальна»); не соромиться бути тенденційним і порушити проблему переоціненого автора («Історія літератури як фікція», «Інша література»); не боїться видатися банальним, ще раз звернувшись до проблем-ідей, що вже, здається, вичерпані, про які вже сказано все. Під пером письменника вони, ці вічні проблеми-ідеї позбавляються ілюстративності, стають якимись дуже особистими, знаходять суто авторське оригінальне незавуальоване тлумачення. «Бо химерія і магія весни, попри всю недоладність буденну, внутрішню людську затабуйованість, примхливість, несприйняття-неспівпадіння, заворожує очікуванням змін, завжди приємних, сподіваних, вимріяних. Коли хочеться співати без причини, хочеться скакати, бігати. Хочеться бути вар’ятом. Головне, тоді ним не соромно бути. Хочеться любити всіх. ( «Весна»).
Проза Евгена Барана не однотонна, контрастна: трагічна безвихідь і проста до наївності радість буття, скептичний досвід, спопеляючий сарказм, в’їдливі дотепи, викриття снобізму і абсурду – життя описано в цілісності, в єдності суперечностей. Письменник бачить усе темне, не заплющуючи очей, але – попри все – любить людей, літературу і нас з вами, читачів! «Якщо ми не захочемо змін, не бажатимемо їх відчути…то скільки би ми не називали біле чорним, а чорне білим (а саме це по великому рахунку відбувається у нашому сучпроцесі), будь-які розмови про нас як про інших залишаться черговим варіантом байки про синицю, яка хотіла випити море. Але найсумніше те, що ми вже ніколи не зможемо літературу назвати людинознавством». Такий погляд необхідний критикові, щоб поставити речі на свої місця, щоб не дивитися на світ крізь скельця фікцій, до яких ми звикли. І це чи не найпривабливіша якість збірки есеїв Євгена Барана!

НА БАРИКАДАХ 3 ГРАФОМАНІЄЮ
Якщо собі уявляти справжню літературу у вигляді селища галлів, а графоманів у вигляді римлян, які ніяк не можуть подолати це маленвке селище, — всі картинки із славетного мультфільму про галла Астерікса, — то, звичайно, автор цього опусу на стороні римлян. Єдине, що його відрізняє від інших, — принаймні, так собі наївно він думає, бо ніколи з цими іншими на подібну тему не говорив, — що він розуміє, по який бік барикади знаходиться.
Ця тема дуже драстична. Але у ній — не темі, а проблемі — ховається одна з найголовніших проблем сучасної літератури, — здрібніння постаті літератора. Прикладів більш ніж достатньо. Нещодавно відбулася заміна Голови оргкомітету по Шевченківсвкяк преміях. Чули? Нагадую. Івана Дзюбу замнили Романом Лубківським. Не маю сентиментів до Дзюби, але маю повагу до нього, бо я близвко не зробив того, що зробив він. Але коли Дзюба був Головою оргкомитету, — то була бодай якась інтрига, — йшлося про оживлення процесу, й премії отримували ті, хто в іншій ситуації ніколи б їх не отримав,—той же Шерех, Гнатюк, Пашковський, Римарук, Герасим'юк, Слапчук, Медвідь (не дивлячись на його психо-логічний шантаж), Матіос. Що стало причиною заміни цієї колосальної і контрастної постаті, — не моему поколінню, тим більше не мені, — давати оцінку Івану Дзюбі (з іншого боку, ТІЛЬКИ моему поколінню й мені можна без упередження підійти до зробленого ним), залишилося таємницею, але поява на цій посаді, — будемо відверті, — слабкого поета і непоганого перекладача (а Лубківський це продемонстрував, прочитавши свій опус про Помаранчеву революцію на презентації з приводу призначення), — знову відкидає українську літературу на задвірки суспільного інтересу.
Ми чинимо зло, приймаючи у Спілку письменників, — структуру застарілу й архаїчну, — «гамузом» людей, які пожвавлюють, — інтригують, — процес, але не посилюють літературу. Це перевитрати процесу, але ці перевитрати вбивають ідею справжньої літератури. Так само, як перевитрати політичних інтересів зводять до мінімуму естетичну значимість лауреатів Нобелівської премії з літератури.
Однак, виходу немає. I тоді доводиться за все нести плату. Кожен свою і на своему рівні. Ось і я, — зоряна пилюка від зоряної —пилюки, — розплачуюся за свою естетичну непринциповість, — то приятепь просить, то сама людина наголошуючи на своїх фізичних вадах починає спекулювати, — при цьому я знаю, що доля Владислава Титова залишаеться долею письменника; якщо ми про нього не говоримо, це не означає, що його досвід треба забути (а літераторів з такою долею, — навіть на Прикарпатті, — є декілька: той же Нестор Чир чи Орися Яхневич), — потрапив у пастку: сьогодні мене звинувачують, підписуючись ім'ям-легендою повстанського руху на Західній Україні, у замаху на національні святині.
Отож і виходить, одні мене звинувачували у нацреалізмі, бо я дозволив собі покритикувати «вічно молодого класика Галичини», інші — у замаху на національні святині. А я всього-навсього звичайний читач вічно живої і вічно молодої української літератури, яка існуватиме попри всі спроби звести її лише до табору римлян, себто до табору здрібнілих писарчуків, що себе уявляють у ролі Генерального Писаря війська Запорізького. Себто, у ролі Богдана Хмельницького.

Надруковано : "Слово просвіти" №12 2008

Коментарі (5)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Володимир Базилевський. ЧИТАННЯ ПОПЕЛУ.

ХОЛОДНИЙ ЧАР ПОПЕЛУ

Володимир Базилевський. ЧИТАННЯ ПОПЕЛУ. Поезії. – К.: Фенікс, 2007. – 384 с.

Читання попелу досяжне лиш для того,
хто на три чверті вже пройшов дорогу,
і сам собі і судія, і гід,
чия хода важка, печаль глибока,
хто має вже не два – чотири ока
і бачить те, що бачити б не слід.

«Читання попелу» - нова книга лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, поета, літературознавця Володимира Базилевського, творчість якого – одне з визначних явищ національної та європейської літератури.
Поет, якщо він дійсно поет, є пророком. Земне життя людини невпинно йде до свого неминучого фіналу, як кажуть, сходить на пси, і хоча навколо нічого ні на йоту не змінюється, ти все гостріше відчуваєш свій борг перед Тим, хто послав тебе на землю. І тоді народжуються вірші – варіації на теми життя і смерті, роздумування про скороминуще і вічне, про проблеми вибору та обов’язку, які супроводжують людину протягом усього її земного буття. Поет ділиться досвідом, не будучи при цьому ні нав’язливим, ні дідактом. Перед нами розгортається авторська художня версія:
З темнописання життя
груба сторінка:
плаче чиєсь там дитя,
скрикує жінка.
Люд, кимось гнаний, бреде,
я поміж ними.
Хто і куди нас веде?
Несповідимо.
Але зміст книги цими питаннями не вичерпується. Своєрідна специфіка поезії майстра – магнетична часова дуга, що пов’язує розімкнений естетичний простір, органічно поєднує пласти різних культурних епох і підключає духовні потужності класичного мистецтва до проблем сучасності, якщо коротше й точніше - стиль автора є по суті оновленою традицією. І це закономірно, що саме в той час, коли новочасне мистецтво пориває з класикою, поет методично підкреслює світоглядну спорідненість з поетами від Гомера до сучасних знакових імен. У цьому не має нічого неприродного, штучного, вигаданого. Поет тяжіє до тверезої реальності, але реальності переосмисленої, наповненої духовною енергією безсмертних попередників: «І пасує їй вічний тон, / до лиця цей анахронізм. / Повертається Аполлон. / Усміхається Діоніс». Вражаючий художній ефект досягається несподіваним і завжди новаторським синтезом парадоксальних метафор, вакхічного і античного походження образів, середньовічно-еротичних символів і філософських абстракцій – вибухова естетична суміш. Наявні цілеспрямовані пошуки осучаснення форми й змісту: поет працює як вчений-філолог, досліджуючи історичну символіку слова, етимологічні шари його семантики. Крізь зовнішню простоту і ясність поетики проступає таємний смисл непроникних метафоричних кодів: «У темних водах мови є / невловна риба. / Її присутність видає / неспокій глибу. /Її не витягнеш з ріки / життя і смерті. / Слова – то тільки плавники, / що на поверхні».
У центрі – образ-характер неминучої жертовності, навіть фатальності людської долі, але, що характерно, сам поет, вірніше, його alter ego – свідок, «споглядач безумної вистави»; коментатор, часом безжальний і глузливий: «В своїй чужині / між чужими, / чужі споглядаю дива. / Блукаю дворами чужими, / чужі переймаю слова»; художник абсолютної чесності, що має чіткі й безкомпромісні уявлення про історичну етику, спокуту за відступництво і провал через недостатню мужність – «Боронь боже зачіпати, / люд йому не судія. / Не питай же, хто він, брате, / може, ти, а може, я»; і майже завжди – трагічно прозірливий. Пророк!
Що нам з твоїх міражів та оман?
Істина є над омани:
Вийдеш з туману і підеш в туман,
Станеш таким же туманом.
Щоби зрозуміти хоч половину того, що намислив поет, треба, як мінімум, дотягнутися до рівня його універсальності, а як максимум, збагнути таємницю його поезії, а таємниця – в ньому самому: «В переддень остуди / не питай, що буде, / непрозірна мла. / Ти чекай мов чуда / градуса тепла. / А не буде чуда, / подола остуда / жителів Землі, / щезнуть всі печалі…/ ну а що там далі – змалював Далі» !!!
Справжній поет існує поза школами, течіями, напрямками, не виглядає ні архаїчним, ні супермодерновим. Він лишається самим собою!

Вірші Володимира Базилевського

• * *

Після нечуваних потрав
німіють слово й звук.
І тих пісень, що дід співав,
не заспіва онук.

Розірветься ланцюг епох,
й затамувавши крик,
посунеться, як магма, в льох
селянський материк.

Нащадок вирівня ландшафт,
себе в нім не пізна.
І вип’є з ним на брудершафт
веселий сатана.

• * *

Манило світлом. Лякало змроком.
Та поверталось все більше боком.
Із підворіття
зубами клацало.
Губами жирними
душу замацало.

Гуляли гунни. Гуляють обри.
Перевелося. Пішло за обрій.
Взяло надію. Взяло відвагу.
Лишило муку.
Лишило спрагу.

• * *

Ще Брут не втік,
ще торжествує Кассій,
а вже Антоній тягнеться до каси
й шука на Ціцерона компромат.

Абсцесом бунту набрякають маси,
гримить Лжемарій і горить сенат.

І, слухаючи запальних промовців,
- О Ціцерон, не бійся переможців, -
собі самому каже Ціцерон, -
а бійся тих, хто з божої неласки
в день березневих ід зазнав поразки,
несу голосні помста і закон…

Всезнаючий капітолійський камінь
підтвердить кров’ю висловлене ним.

Комета стане вісником розламу:
і мертвий Цезар голими руками
трима за горло непостійний Рим.

• * *

Безсоння схиля до підсумків
й понуро – глуха пора –
невдачі,
кривди і підступи
мов чотки перебира.

Навіщо?
Чи ж має значення,
де схибив?
тужив за ким?

Прощанням стало побачення,
солодке – гірким.

Сніжитиме чи дощитиме –
неси своє навпростець.

Книга
майже
дочитана.

Знаєш
її
кінець.

Надруковано : "Березіль" №3-4 2008
"Літературна Україна" №26 2008

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Світлана Пиркало. КУХНЯ ЕГОЇСТА

Мандри світом верхи на оселедці, або CARPE DIEM

Світлана Пиркало. КУХНЯ ЕГОЇСТА: Есе. – К.: Факт, 2007. – 224 с.

Чи любите ви мандри? Думаю, так, адже мандри – це перевірений спосіб осягнення світу та оточуючих. А чи любите ви смачно попоїсти? А хто ж того не любить, справедливо скажете ви! Тоді книга Світлани Пиркало, української письменниці з Лондона написана саме для вас! Отже, вперед! Разом з авторкою ви об’їдете півсвіту, одночасно посмакуєте усіма можливими (й неможливими) стравами країн, які відвідаєте і, може таке статися, раптом зрозумієте, що таке земне щастя!
Що таке щастя, кожен з нас розуміє по-своєму (можна цитувати й цитувати класиків, не забракне!). Короткі й вічні істини людських матеріальних і духовних потреб усім відомі: здоров’я, родина, улюблена справа, успіхи, ну і звичайно, гроші. Принагідна порада нашої авторки: «Коли поїдете у Флориду на відпочинок…не забудьте три речі: бабло, бабло і бабло. Без бабла тут нічого робити». Про те саме - мудра сентенція Генрі Міллера: «Гроші не мають значення…поки вони у вас є». Але, даруйте, я відволіклась, бо мова йде про щастя.
Давні греки стверджували, що хороша їжа – це головне ( а їм, думаю, можна вірити, бо, як в анекдоті: давні греки знали все, окрім тільки однієї речі…що вони давні греки). Сита людина, говорили вони, завжди життєрадісна і навпаки, поганий, похмурий настрій – це наслідок недоїдання, бо голодна людина погано спить і погано працює, вона легко роздратовується і дратує оточуючих, частіше хворіє і скоріше старіє. Уявіть собі цей набір «приємностей» стосовно себе і прочитайте, що пише Світлана: «Розмірковуючи про те, що таке щастя, я дійшла висновку, що щастя можна метафорично описати через кулінарію. Щастя - це коли ти їсиш оселедець, але отримуєш від цього задоволення, як Вася Пупкін від устриць…Життя стає все швидшим, і може статися, що за кілька років при слові «щастя» ви й будете уявляти ці півгодини наодинці з оселедцем. Carpe diem (ЛовИ день – Т Д ). Авторка упевнена, що життя неможливе без радощів, а радощі – це книги, мандри, закоханість, пригоди, навіть звичайний смачний обід!
Кулінарні есе, що складають книгу «Кухня егоїста»( а їх 61) написані вельми апетитно, до памороків! Письменниця добре розуміється на приготуванні страв як простих, усім відомих, так і екзотичних, на кшталт сушеного крокодила чи їжака на пісному маслі ( саме так – Т.Д.). Читацьке сприйняття розпещується надміром інформації, але, дивина, не стомлюється, створюється певний настрій, який не полишає вас до кінця книги. Більше того, коли ви прочитаєте останню сторінку, гарантую, без передиху ви почнете читати цю дивовижну мішанину спочатку! У мене було саме так – спочатку, без передиху, з насолодою!
Трохи побавлюся літературознавчими термінами. За стилем ці есе – контамінація: суміш монологічного щоденника молодої жінки (з гострим поглядом і таким самим язичком), що подорожує світом, і кулінарної книги. Зовнішній антураж, захоплення вражаючими деталями, красномовне бажання намалювати для пересічного українця «світле капіталістичне майбутнє! Я би навіть сказала, що письменниці притаманне барочне (від бароко) бачення світу. Мова твору стереоскопічна: використовуються всі можливі варіанти, діалектизми, сленг, суржик, так званий анаколуф – засіб пожвавлення розмовної мови.
Переповісти повний зміст цієї дивовижно цікавої книги неможливо. На читача чекає: розвага, захват, утіха, розрада, забава і ще багато приємностей. І насамкінець (не можу втриматися!): «рецепт фаршированої індички для тих, у кого вистачить на неї мужності…беремо принаймні семикілограмову індичку, меншу качку і ще меншу курку. Зрізаємо м’ясо з качки й курки повністю, а на індичці лишаємо ноги й руки, чи то крила, щоб форму тримала… на курку кладемо креветочний фарш, на качку – фарш зі свинячих ковбасок, на індичку – фарш із кукурудзяного коржа. Курку – в качку, качку – в індичку. Зашиваємо й печемо в духовці при 110 градусах вісім годин. І коли ви нарешті ставите цю птицю щастя на стіл…»!!! Цей фантастичний рецепт узято з «Американської одіссеї» Світлани Пиркало, що є продовженням «Кухні егоїста» і наразі друкується на сайті «Главред».
Я в цю книгу закохалася і до визначення щастя хочу додати: щастя – це книга, читаючи яку ви забуваєте свої хвилювання, звільняєте розум від тривог, відчуваєте вдячність за згармонізовані хвилини життя. Читайте «Кухню егоїста»! Смачного!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Богдан Мельничук. ЯР

Цінність – неслава тридцяти срібняків.

Богдан Мельничук. ЯР: Вибрані новели. – Тернопіль: Воля, 2007. – 256 с.

В епатажній смутній атмосфері сучасного постмодерну ми, на жаль, відвикли від спокійної філософської прози. Суспільство наше деградує. Ми на грані духовної катастрофи. Про це щодня можна читати у пресі, чути в парламенті, у висловлюваннях політиків. В упадку театр, класична музика. Вічні моральні цінності – добро, віру, красу попирають, пропагуючи насильство, порнографію.
Богдан Мельничук – поет, прозаїк, драматург, краєзнавець, журналіст, редактор, знаний у краї метр жанру мініатюрної новели. Його новели – це частково зізнання на манір щоденника, частково розмірковування на манір статті, частково оповідь на манір притчі. Це суміш різноманітностей, які дають можливість оглянути домену цілого, що вислизає від жанрів певніших (роман, трагедія, поема тощо). В його новелах є чітка композиція, деякий, нехай ледь вловимий ритм, розклад, розмірність і разом із тим – момент мистецької гри, добрий смак до експерименту, пошук нового. Тексти прозаїка – взірець ємкості та стислості слова. Тематика його творчості - глибоке й достовірне розкриття життя сучасного суспільства, безжальний аналіз реальної дійсності – прозаїк блискуче це відображає. Автор продовжує собі життя складанням історій – така собі екзистенційна функція виживання.
Книга вибраних новел «Яр» - саме з тих книг, що несуть читачам важливі цінності, а саме: віру в неминучість торжества моралі, великих істин, що заповіли нам ще праотці.
Жанр новели, невеликої оповіді – дуже давній жанр. Ним послуговувалися ще письменники древності (Апулей, Дж.Боккаччо), середньовіччя (П.Меріме, Е.Т.А.Гофман). Українська література зробила вагомий внесок у світову новелістику – М.Черемшина, В.Винниченко, М.Хвильовий, О.Гончар (список далеко не повний). Цікавий, захоплюючий сюжет, динамічна й напружена дія, струнка композиція, нерідко парадоксальний фінал – усе це зробило новелу улюбленим жанром Богдана Мельничука, який у своїй новелістиці не тільки опирається на традиції попередників, а й прагне внести у традиційну модель щось свіже й неповторне.
Книга «Яр» поділена на цикли. Хочу відзначити мистецтво назв, зокрема тієї, якою найменований збірник. Яр – глибока довга западина у землі. А в серці людському? У душах, думках і вчинках? І вже тут закладено виразне зерно конфлікту, що розділяє душі людей, не дає їм поєднатися, порозумітися, стає причиною біди, горя, смерті: «Хати їхні – як сестри. Стоять одна навпроти одної, мовби вибігли на пагорби, щоб оповісти недоказане за стільки літ. Шиби навпроти шиб – наче очі в очі. Справа хата Якилини, зліва – Якова. А поміж ними – яр. На краях його сторожами біля садиб – покручені, як долі, груші». Наступні назви новел звучать як моновірші, в яких реальний зміст (письменник вельми спостережливий!), мудра думка, народжена поетичною уявою автора – «Скрипка від старого», «Розчавлені вишні», «Чотири цибулини з Канади». Одна з кращих новел – «Осип і пісок»: «Найбільше, чого боявся Осип, - померти з брудними ногами… На слизькому пагорбі причіп занесло, він сіпнув трактора, і той упав на бік, накривши собою Осипа… Метнувшись із хати на крик, Кіндрат кинувся до лежачого трактора. З-під його колеса було видно тільки ноги Осипа. Із них скапувало свіже після дощу болото». Автор дивиться на світ через дрібні скляночки окремих мотивів, без монографізму. Письменник – майстер короткої історико-літературної студії. Нетривіальність текстів – у виявленні нових смислів, що вислизнули від попередників на багаторазово протоптаних шляхах. Письменник не має страху, що його думка може загубитися серед чужих – вона й не губиться! Узагальнюючі зіставлення, переконливі через свою очевидність, у запереченні своєї парадоксальності, плекання законів гармонізації деталей та цілого, чуття міри, такту й доречності, принцип художнього відбору – ці слова можна вважати за формулу авторських пошуків: ніби все, як на долоні – але ж відкриття! Сюжет через назву незримо, ірраціонально перетікає у символічний план, узагальнюється прихована у слові таїна. Темами новел є все, навіть час не обмежує письменника, актуальність, пульс нашої сучасності – сюжетна побудова новели та її несподівана розв’язка – закодована у слові естетика сучасного буття. І звичайно, відчувається, що автор – поет: це і в подачі образу, навіть окреме слово, що висвітлює грань дії, подає цікавий ракурс поведінки героя. Майстер володіє способом типізації певних колізій, рис героїв. Абсолютний слух і блискуча пам’ять допомагають йому у творенні розмовних конструкцій характерів-образів, він точно відтворює звороти, вирази своїх героїв. Можна впевнено сказати – створює широку галерею яскравих художніх типів. Високохудожні тексти несуть до читача складний і багатий смисл, що переважає будь-яку теоретичну побудову. Поетичний погляд виявляє такий внутрішній зв’язок із живою енергією мови, порівняно з якою декоструктивний аналіз дає мляве і викривлене уявлення.
Мовні партії героїв – уміння вслухатися в мову, як у музику. Сюжетні події відповідно змінюють авторські акценти. Але на чому б письменник не зосереджувався, він пам’ятає про мовну стихію.
Який шал емоцій викликають ламкі дивовижності кохання! Ці рядки по-справжньому вражаючі, це намагання увійти в коло, перетнути кордон поезії, прилучитися до силового потоку макрокосму й мікрокосму, намагання подолати розрив і перетворити енергію заперечення в енергію любові. Цілком можливо, що то є судьба. Можливо, це й гра, але у такій грі є запас руху і бажання зіштовхнути дві протилежності – тільки одна може бути істинною. Два різних життя – де ж справжнє, котре в окремих митях підходить до щастя? Те, в якому кожну секунду живеш усім єством, а в іншому зовсім не живеш?: «Здогадувалась я… І давно простила… А тепер Бог тобі суддя… - перехрестилася Якилина. Яків ще схлипнув. Хотів вдихнути, та вже не зміг. Рука ковзнула по корінню, траві. Дряпнула землю. Тіло покотилося на дно яру».
Не можна оминути певних гумористичних нот у художній стилістиці збірника – «гумористичні пуанти» за висловом критика Богдана Рубчака. Гумор справді є активно діючим персонажем цієї книжки - витончений, гнучкий та елегантний. Кількома рядками автор афористично характеризує особу чи групу людей у їх найголовніших вадах, проникаючи в суть явища. Багато «терпких» думок письменника актуальні, як ніколи! І навіть більше того, можна за звичним спокоєм знайти таку собі особливу сатиру, об’єктивну, коли будь-який предмет вичерпується до дна, а це вже йде від М.Гоголя!
Художнє оформлення Є.Удіна та В.Якубовського допомагає розкрити тонкий психологізм і напружений динамізм сюжетів новел та їх героїв.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Петро Сорока. Перед незримим вівтарем. Денники 2007 року.

РОМАН ДУШІ З ПРОДОВЖЕННЯМ
Петро Сорока. Перед незримим вівтарем. Денники 2007 року. – Тернопіль: Сорок А», 2008. – 300с

Писати про Петра Сороку для мене велика втіха і радість. Люблю його «Денники», читаю-перечитую, ці книги завжди поруч зі мною на письмовому столі, завжди під рукою, напохваті, бо потрібні мені, як цілюща вода у спеку! Сьогодні мова про нову книгу – денники 2007 року.
Вважаю, що відразу важливо розставити правильні акценти. Петро Сорока веде не традиційний щоденник подій чи думок, його інтроверсійний денник – це добротна денникова проза, де слово щільно припасоване до слова, картини повнокровні й зримі, образи психологічно-переконливі й випуклі, а фрази майстерно акцентовані. Це не скоропис, а майстерно виписане і стилістично огранене письмо, що, зрозуміло, вимагає від автора не тільки таланту, а й важкої праці. Уявляю, скільки поту пролив письменник, відточуючи кожну фразу, але, що характерно, потом його письмо не пахне, воно легке, сказати б, летюче, світле і аркодужне. Ось перший-ліпший приклад, що потрапляє мені на очі:
«Як одразу ж розпрозорюється душа, коли після довгих днів сльоти, болотяної чвири, брудних обложних туманів починає мести сніговиця. Світ прокидається, лискотить і оживає. Мобілізується ліс, і всім своїм гіллям тягнеться вгору. Світюча стихія снігу заворожує і полонить дерева, в ній вони, як риби у воді, а безсніжна зима пригнічує їх.
Коли дме завія, то неба ніби немає, воно зливається з землею, тільки відчуваєш його вривчасте дихання, як пульсацію безодні, з якої може мести безконечно».
Тут все на своєму місці, все грає і світиться, але й змушує задумуватися, задіює душу, серце і мозок.
М.Жулинський називає денники П.Сороки (а їх уже вісім) романом душі з продовженням. З цим важко не погодитися. Все-таки головне завдання, яке ставить перед собою автор – виповісти душу, в анотації до останнього в часі денника він навіть радить нам прийняти це письмо «як коментар до його душі». Сповідальність – найприкметніша риса денникової прози, яка разом із чудесними описами природи належить до найсильніших сторін денників. Для письменника важливо уміти майстерно змалювати природу, передати її зримі порухи, тони і барви. Якщо митець не вміє цього робити, то можна з певністю сказати, що доброї прози від нього чекати марно. П.Сорока малює словом так, як художник пензлем.
Але повнокровні й вражаючі описи природи – не самоціль для письменника. Природа для нього тільки тло, на якому розгортаються події, вона також – магічне дзеркало, що відбиває внутрішній стан людини. Іншими словами кажучи, природа і людина тут одне ціле, бо частка світової душі розлита в них.
Про денники сьогодні говорять і пишуть немало. Це не означає, що вони здобули широку популярність і неймовірний успіх у читача. Подібна лектура дуже непросто пробиває собі дорогу до читацьких сердець, і передусім через погано налагоджену систему книгорозповсюдження та засилля попси, що дезорієнтує читацький загал. Денники не потрапили ні в сферу зацікавлених дискусій та полемік (будемо надіятися, що це явище тимчасове), ні піарних скандалів, бо це чуже авторові, який прагне жити, як Василь Барка, в білій схимі й відродити в Україні агіографічні традиції, як це робить у Франції Крістіан Бобен. І все ж про попередні видання денникової прози писали немало, до того ж імениті й знані письменники і критики, як-от В.Захарченко, В.Міняйло, Р.Іваничук, М.Жулинський, С.Антонишин, Є.Баран, ІБТ, Олег Соловей (перелік можна продовжувати ). Але, як на мене, найкраще розкрили глибинну сутність цього письма молоді науковці Олександр Хоменко, Анна Харченко і визнаний авторитет в науковомі світі проф. Луїза Оляндер. Мені не залишається нічого іншого, як тільки процитувати їх найпосутніші висловлювання:
Ось висновок, до якого приходить А.Харченко з Івано-Франківська:
«В сучасній літературі інтелектуальних ігор денники П.Сороки чи не єдині підносять на п’єдестал не розум, а людське серце і душу. В цьому їхня сила і певна слабкість: письменник не боїться розкривати душу і серце, бо йому є що сказати, але “сівба світла” вимагає “перегуку співкревних душ”, знайти які не просто важко – архіважко…»Луцький професор Л.Оляндер стверджує: «Осягнення вищої форми буття – це надзавдання денників, цей висновок стає очевидним після прочитання третього розділу, де П. Сорока, не втрачаючи ліризму і жвавості оповідання, розкривається як вдумливий критик, глибокий аналітик і мислитель…
Денники просякнуті стриманим, незважаючи на виняткову щирість у виразі почуттів і думок, щемом любові до людей і своєї землі…»
Петро Сорока дуже відповідально ставиться до композиційної побудови своїх денників. У нього не просто стихійна, неорганізована багата мозаїка щоденникових нотатків (як це бачимо, скажімо, в Р.Дідули, В.Кикотя чи О.Смоли), а добре продумана і гармонійно викінчена ораторія, де інтроверсійний денник розкриває випробування душі на шляху до Бога, “Одробини” – випробування Божих людей долею і літературний денник – випробування творчої людини талантом. Цьогорічні денники мають також своєрідні додатки – листи незабутніх Івана Іова, Валерія Іллі, Галини Гордасевич, Миколи Вінграновського, Святомира Фостуна, Олега Орача, Володимира П’янова.
Література, що не сприяє духовному оновленню чужа авторові денників, тому в літературних нотатках він пише здебільшого про тих, хто близький йому за духом і світовідчуттям. З цього приводу варто навести такий фрагмент:
«Це дуже добра і вигідна позиція – все приймати за вищим розрядом і над усім ставити «ніщо». Для багатьох моїх приятелів-літераторів є тільки стиль письма, а більше нічого. А я ще дивлюся і на стиль життя, вважаючи його первинним. Бачити людину в цілому і на все дивитися крізь призму душі – це для мене вище мистецтво. Бо не за стиль письма нас судитиме Бог, а за стиль життя. Бо врешті-решт все, що б ми не написали чи не зробили на цій землі, тлінне, а душа вічна. І якщо немає душі, немає нічого.
«Ніякої душі», – кажуть вони мені.
Ось де вододіл між нами.
А коли дивишся на все крізь душу, то й по-іншому сприймаєш. І хай це буде «оптичний обман», хай я помиляюся. Але помиляюся у вірі й любові, а не в безвір’ї і цинізмі.
Мені є на кого орієнтуватися. Ось хоча б на Франка. Хіба він не подав нам прикладу, як треба ставитися навіть до найменшої мачини таланту? Повчитися б нам того, як він збирав і згуртовував навколо себе «господні зерна».
Це, однак, не означає, що П.Сорока не звертає уваги на мистецький рівень письма, не розкошує стилем. Зовсім ні! Одначе літературу він поділяє на таку, що допомагає людині вистояти в цьому світі, сприяє становленню душі й літературу обезлюднюючу, таку, що штовхає в безум гріха, «запускає в душу вірус, аби потім її скласти в потрібній конфігурації».
Денники – це ще пошуки спільників, вони вперто гуртують письменників християнського світу, бо стоять на сторожі слова світлого, чистого і глибоколюдяного. «Прозаїк Володимир Шкурупій, – читаємо в літературних нотатках, – після тривалого (сімнадцяти¬річного!) мовчання повернувся у велику літературу невеличкою повістю «Чи я в лузі не калина». Це річ давня, писана ще за «горбачовської гласності», але той факт, що вона вийшла друком – прикметний і навіть знаковий для всіх, хто читав «Живу росу» та «Осінню горошину», бо це означає, що неокласичний напрямок в українській літературі отримує потужну і світлу підтримку, спроможну протистояти обезлюднюючій та демонській літературі, яка намагається захопити всі ключові позиції».
І ще важливо наголосити, що денники Петра Сороки – це завжди «літопис наших днів і їхнього рушія – Людини. Саме літопис самовидця епохи складної, суперечливої, часом навіть абсурдної « (за О.Гижим). А ще автор вражає рівнем душевної відвертості, відкритості. Він справді беззастережно оголюєте нерви, що робить його, кажучи словами житомирського прозаїка Г.Цимбалюка, надзвичайно вразливим для цього безпардонного світу. Але насправді саме в цьому його сила. Магічна і непозбутня!

Р.S. Замовити нові денники Петра Сороки «Перед незримим вівтарем» можна за адресою:
E-mail:soroka @ home.te.ua

Надруковано : "Літературна Україна" №19 2008

Прокоментувати

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Тетяна Винокурова-Садиченко. ЖАРТ ДРУГИЙ. КВІТ ПАПОРОТІ.

БЕГЕМОТ, МЯУДЗЕДУН, ЕЛВІС…ХТО НАСТУПНИЙ?

Тетяна Винокурова-Садиченко. ЖАРТ ДРУГИЙ. КВІТ ПАПОРОТІ. Роман. – Львів: Кальварія, 2007. – 160 с.

«…на пуфе в развязной позе развалился…жутких размеров черный кот со стопкой водки в одной лапе и вилкой, на которую он успел поддеть маринованный гриб, в другой».
Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита».

« - Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун… старий і дуже лінивий кіт… і тернувся об мою ногу».
Сашко Ушкалов. «БЖД».

Читаючи «Жарт другий. Квіт папороті», часом відчуваєш, ніби поблизу блукають потойбічні тіні Гоголя, Булгакова, Гофмана, навіть Достоєвського. Роман-містерія молодої їх послідовниці створює фантастичний світ, у якому на рівних співіснують люди, вовкулаки, духи, мавки, відьма, домовик, Дурень, Смерть… Найцікавішим персонажем є кіт Елвіс – кіт, що розмовляє. Жодна подія сюжету без нього не обходиться: він незамінний друг, порадник, захисник головної героїні, дівчини-журналістки, до якої звертається по імені - Таня.

Із задоволенням назвала би цього кота знахідкою авторки, якби у нього не було яскравих попередників. Пам’ятаєте кота Бегемота з почету Воланда? Трохи відгонює банальним запозиченням, га? Правда, наш кіт Елвіс горілки не вживає, п’є тільки каву з молоком і чай з відьмацьким зіллям, проте полюбляє телевізійні реаліті-шоу, читає жовту пресу, співає народних пісень.

Усе містичне народжується з туману: «Туман витворював дивні образи. Дивні й страшні. На мене дивилися обличчя, зіткані з імли. До мене підпливали імлисті створіння. Найогидніші образи являв мені туман, я сіпалася, коли назустріч вилітало страхіття, та нагадувала собі, що все це несправжнє і не може завдати мені лиха». Порівняйте з наступною цитатою з Михайла Булгакова: «Как грустна вечерняя земля! Как таинственны туманы над болотами. Кто блуждал в этих туманах, кто много страдал перед смертью, кто летел над этой землей, неся на себе непосильный груз, тот это знает. Это знает уставший. И он без сожаления покидает туманы земли, ее болотца и реки, он отдается с легким сердцем в руки смерти, зная, что только она одна успокоит его».

Кажуть, що читацьке сприйняття сполучає можливе з майбутнім. Але це не зовсім точно. Макромодель химерного світу, яку створює творча фантазія письменниці, змальовує і той єдиний, у якому вона живе тепер. Мета, напевне - виявити невиявлене, знайти заховане, передбачити можливе. Діапазон – від голої реальності до казки, правда, казки «рукотворної» - «своя рука – владика!».

Героїня знаходить квіт папороті, за допомогою якої вирішує свої проблеми. У живому житті так не буває, але розкута уява авторки допомагає завойовувати Час…

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Анджей Стасюк. Юрій Андрухович. МОЯ ЄВРОПА.

РОЗСИПАНІ ВІТРАЖІ, або ВИНО РУЇН

Анджей Стасюк. Юрій Андрухович. МОЯ ЄВРОПА. –Львів: ВНТЛ – Класика, 2007. – 205 с.

Два есеї про найдивнішу частину світу поляка і українця під однією обкладинкою. Перед нами тексти не тільки талановитих письменників і досвідчених мандрівників, перед нами роздуми людей, що неподільні з історією своїх країн, що не байдужі до минулого й майбутнього своїх народів і самі є часткою європейської спільноти.
Есей Анджея Стасюка називається «Корабельний щоденник». Це уявна подорож у просторі, про яку автор говорить так: «…я – уродженець мазовецьких низовин – відчував ненастанний протяг…зі сходу на захід і навпаки…що часом набирало метафоричної форми…як вітер історії… чи туди, чи звідти, але завжди крізь нас».
Погляд письменника проникливо зіркий і пильний - « Мапа Європи нагадує таріль з якоюсь стравою. Німецька котлета, вагон російських картопель, французький салат, італійська спаржа, іспанський десерт і британський компот на запивку. Тут і там усе однаково заляпане плямами якихось підлив. Соус угорський, соус чеський, румунське яйце нам’яко, шведсько-норвезький оселедець із хеком на закуску, гірчиця Бенілюксу, польський шпинат, надкушена й покришена грецька скибка – словом, непогана мішанка». Даруйте таку довгу цитату, але це блискуче дотепний портрет перенаселеної частини планети!
Ці дивні лінгвістично-оптичні асоціації автор називає проявами так званої центральноєвропейської хвороби, коли людей «…розсіяно світом для того, щоби нагадувати нам про випадковість нашого існування… Але після людської ступні завжди лишається слід, і тому ми мандруємо все далі й далі у пошуках незайманих земель». «Це звісно, утопія», говорить автор, «просто я шукаю переходів на інший бік фотознімка…мій первісний образ європейської географії нагадує розсипаний вітраж».
Юрій Андрухович назвав свій есей «Центрально-східна ревізія». Тональність цього тексту порівняно інша. Якщо перша подорож – у просторі, то наш автор мандрує більше у часі. На зловісному фоні світових катаклізмів, коли дивовижним режисером людських доль був випадок, задіяна історія роду від прадіда до автобіографії..
Письменник гостро відчуває час, що летить скоріше, ніж йому хотілося б. Але й тут стає в нагоді уява, що більш важлива за реальність, «це не тільки теперішнє, це також минуле, коли не було смерті…це так само майбутнє, звідки я на все це дивлюсь, інакший. Це повнота часів – три в одному…це простір співіснування часу і вічності. І там, де нам це вдається, там, де ми осягаємо…цю повноту, ми, можливо, нарешті стаємо собою».
Європа – перлина планети Земля. І нехай на світовій мапі це всього лише кольорова пляма, але то – мапа, папір, а в нашій уяві, в наших душах завжди була і залишається чудова частина планети із дивовижною природою, неперевершеною архітектурою, мистецтвом. І що найважливіше – Вітчизни наших авторів – Польща й Україна – географічно лежать у її центрі, в «її абсолютному серці»!

Надрукован : "Друг читача" №1 2008

Коментарі (3)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Євген Баран. НАОДИНЦІ З ЛІТЕРАТУРОЮ.

ХРОНІКА ЧАСУ ЗА ВЕРСІЄЮ ЄВГЕНА БАРАНА

Євген Баран. НАОДИНЦІ З ЛІТЕРАТУРОЮ. Щоденникові нотатки, есеї. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – 172 с.

З недавніх пір я починаю читати літературні часописи з розділу критики, а в цьому розділі прочитую все, що підписано іменем Євгена Барана.
Знайомство наше було традиційним. Дозволю собі навести окремі частинки мого листа до пана Євгена, датованого груднем 2006 року: «…мені давно праглося написати Вам листа і подякувати за чудові книги, які я отримала під час Ваших відвідин Тернополя. Але я боялася бути нав’язливою. А вчора прочитала в «Літературній Україні» Ваші щемливі рядки про Леоніда Куценка (царство йому небесне!) і наважилася. Ваші книги мені вельми сподобалися. Я й раніше читала Ваші публікації і завжди відмічала, що Ваші критичні опуси, частково – щоденники, частково – висновки, частково – розмірковування, частково – оповідь, частково – висновки, такий собі «коктейль» з різноманітних незавершеностей, принципова позажанровість, в результаті Ви створюєте яскравий образ автора, про якого пишете. А вдячний читач робить для себе художнє відкриття, яке в ідеалі дарує йому естетичне потрясіння. Це я вже від себе додаю, від своїх імпресій. Мій лист не має ніякої іншої мети, окрім того, що в нім написано. Добре слово повинно прозвучати вчасно. Наскільки я пам’ятаю, Ви також так думаєте. Бажаю Вам успіхів, задоволення від своєї робітні, вдячних читачів».
Я була втішена прихильною відповіддю критика. Дотепер його книги «Читацький щоденник – 2005» і особливо «Навздогін дев’яностим» є моїми настільними книгами, які я постійно перечитую.
І от новий дарунок відомого літератора! Беру його до рук з давно знайомим ще зі студентських років майже священним трепетом, справедливо очікуючи художньої втіхи.
Канонічної критики не існує. На мою думку (думку читача з великим досвідом і певною мірою, вихованим смаком), так звана її об’єктивність – це, насамперед, імідж критика, помножений на його особистий смак, тобто, довіра до оцінки певного художнього явища вимірюється довірою до імені, яким та оцінка робиться. Статті критика Євгена Барана не є виключенням. І навіть враховуючи беззаперечний високий фаховий рівень публікацій, все одно не покидає відчуття їх наперед визначеної вибірковості й самочинного оцінювання.
Нова книга мене розчарувала. Захоплююча назва не зовсім відповідає реальному змістові. Особливо це впадає в око саме у щоденникових нотатках, де є всього потроху: необов’зкові подробиці буття самого автора і його найближчого оточення, поточна інформація про загальновідомі суспільнополітичні події, якісь закулісні малоцікаві деталі приватного спілкування, але, на жаль, дуже мало власне літератури.
Ці враження не стосуються розділу есеїв, що цікаво й інтелігентно складені, хоча багато порушених тем суто літературних питань теж торкаються побіжно, між іншим.
У кожного письменника бувають творчі невдачі. Читач – особа примхлива й вибаглива, визнавати за улюбленим іменем цього факту не хоче, не прощає і справедливо очікує реваншу. Отже, слово за письменником, за його наступною книгою!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Борис Гуменюк. ОСТРІВ

ТІНЬ ТІНІ, ЯКУ КИДАЄ ТІНЬ

Борис Гуменюк. ОСТРІВ: Роман. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2007. – 176 с.

У музиці є такі фундаментальні поняття, як т о н а л ь н е і а т о н а л ь н е. Вони тотожні поняттям у с т а л е н і с т ь й н е у с т а л е н і с т ь. Тональною є така музика, в якій слух чітко відокремлює стійкі, усталені звуки від нестійких, неусталених. До перших відносяться такі, що не потребують подальшого руху, створюють ефект спокою, зупинки. Від них різко відрізняються звуки нестійкі, які вимагають подальшого руху, тяжіють до сталих звуків. І ця тяга – напружене й активне чекання сталості. Чим довше триває чекання сталості, тим більше загущеною стає атмосфера неврівноваженості, невпевненості. З’ява сталих звуків сприймається, як повернення на землю, як рятівна гавань.
Даруйте мені цей мимовільний екскурс до музичних законів, але в інтонаційному строї поетичної мови роману «Острів» вище перераховані властивості чітко марковані. Абсолютна відсутність будь-якого натяку на сюжет робить момент чекання щонайдовшим, або й зовсім таким, що ніколи не наступить. І саме відсутність усталеності робить енергетику тексту максимально напруженою.
Ці, за визначенням самого автора, деміургічні спроби можна було би назвати есеїстичною прозою. Текст роману нагадує поверхню з амальгами, де переливами зблискують і відразу зникають якісь думки, міркування, навіть афоризми. Деякі з них звучать, як парадокси: «…думання відділене від матерії життя як абсолютно окремий, автономний процес: бо для того, щоб думати – необов’язково жити, а для того, щоб жити – інші мають за тебе думати», або таке: «…ніщо так не принижує людину, як її приналежність до людей»???
В короткій анотації зазначено, що сьогодні в нашій літературі так не пише ніхто, що для літературних гурманів стане приємною несподіванкою зустріч з Ніцше і Джойсом, Місімо і Еко, Богом і Дияволом, як із співтворцями тексту роману, і головне, текст не дуже читабельний. А на мою думку, якраз навпаки – роман читабельний саме через свою інакшість, навіть, в певному сенсі, унікальність. Персонажі, скоріше, символи граничних людських втілень. Можливо, це безкінечні спроби перевтілень самого автора, чиста довільна медитація, створення нової художньої реальності. Себто, два плюс два не завжди дорівнює чотирьом, а може бути й двадцять два!
Де ж заховано містичний ключ до розгадки цієї нової реальності ? Можливо, відповідь у наступних словах автора: «Усе твоє життя – це острів, який не має сенсу, острів, який позбавлений змісту…так влаштовано світ, що у виграші бувають тільки ті, хто нікуди не йшов, нікуди не плив і нікуди не біг, бо скільки б ти не йшов, скільки б ти не плив і скільки б не біг, в кінці тебе неодмінно чекає розчарування…й сама земля виявиться не тією, яку варто було шукати». Чому ж так песимістично, пане авторе?!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Ірен Роздобудько. ОСТАННІЙ ДІАМАНТ МІЛЕДІ.

Кохання до прірви, що довкола нас

Ірен Роздобудько. ОСТАННІЙ ДІАМАНТ МІЛЕДІ. – Харків: Фоліо, 2007. – 222 с.

Мені часом видається, що своє реальне життя ми проживаємо у своїй уяві. Це вона, золотенька, додає до реальних подій ті, що не відбулися, але мали відбутися. Це вона перефарбовує картини минулого з чорно-білих на кольорові, знеболює заштрики долі. Саме у своєму уявному існуванні ми божеволіємо від щастя, або навпаки, шаленіємо від горя (правда, тоді це вже хвора уява, яка теж не дрімає і не дає перепочити небесному постановнику!).
Подібні думки, чи скоріше, відчуття виникають по прочитанні роману, який письменниця визначає як авантюрний. І справді, сюжет «нафарширований» авантюрами!
За канву слугує історія Міледі з відомого роману Олександра Дюма. Але авторка, використавши історію з діамантовими підвісками, винахідливо пропонує свою версію життя знаменитої жінки, кардинально заперечуючи усі характеристики героїв французького прозаїка, принагідно називаючи його – «якийсь паризький йолоп, шкрябун, що видав бульварний романчик »!
А наших улюбленців – мушкетерів вона просто знешкоджує! Гарячий гасконець у неї «зовсім миршавий і вживає у фехтуванні підступні прийомчики». Витончений аристократ Атос «мився раз на два роки…звик торкатися лише масних тілес своїх селянок», Портос - «ненажера-товстун із завжди спітнілими долонями…лантух з потаємним захисним жилетом, якого пошила його підстаркувата коханка», Араміс - «красень-інтриган із душею святенника і тонкими вустами єзуїта». Переповідати сюжет далі я не буду – читайте роман!
Інтрига майстерно зберігається до останньої 222-ї сторінки і зацікавлений читач тут знайде всі атрибути пригодницького жанру: таємниче зникнення сестри головної героїні, зухвале викрадення геніального рукопису, вбивства, зґвалтування…Додам, що герої роману – наші сучасники.
Ірен Роздобудько написала терапевтичний твір, який читається легко і сприймається з цікавістю. Думаю, що письменниця не претендує на більш глибокі враження: філософські, соціальні, політичні, а читач їх тут і не потребує. Він вдячний авторці за розвагу і приємний відпочинок.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості.

СПРОБИ ПОШУКУ ФІЛОСОФСЬКОГО КАМЕНЮ

Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2006. -128 с.

Книгу відомого поета, прозаїка, перекладача Юрія Андруховича, в чиїй особі сконцентровано досвід переломового покоління української інтелігенції, склали есеї. Це, за визначенням самого автора, спроби екзистенційного, тобто особистісно-безпосереднього, інтуїтивного пошуку духовних першопочатків єдності й унікальності культурного простору Центральної Європи, до якої автор зараховує Україну, зокрема, Галичину. Яскраво мемуарний спосіб викладу тексту запрограмовує книгу на успіх.
Письменник досліджує місце української культури в європейській свідомості новітнього часу. Розділи книги відповідно називаються: «Вступ до географії», «Парк Культури», «Про час і метод».З яким ключем підходить автор до визначення рівності прав?
Він шукає відповіді у спільній історії, географії, міто- і міфології, переформовує нашу національну ментальність, ідентифікуючи її не зі Сходом, а із Заходом.
Міркування про минуле проектуються на сьогодення. Автор і тут зграбно прослизає між Сциллою вигадки і Харибдою правди ( або навпаки!). І хоча він постійно підкреслює, що «спирається на голу конкретику»,на мою думку, це скоріш творення нового іміджу, ніж ретроархеологічні знахідки. Навіть, більше того, це принадна артистична візія певних авторських ілюзій, поєднання дійсності з містифікацією. Правда, на моє відчуття, ця гра щодалі нейтральніша у висловленнях, приховує деяке розчарування, якщо не зневіру у сенсовості власних бажань, переконань і висновків.
Історія повторюється, як знаємо, щораз по-новому і не в останню чергу тому, що існують творчі особистості, які не полишають спроби пошуку філософського каменю, бунтують проти усталених, застарілих поглядів і спонукають до бунту нас, українців, себто жителів Європи.

Коментарі (10)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Степан Процюк. КАНАТОХІДЦІ.

ВАВИЛОНСЬКИЙ ГАРМИДЕР

Степан Процюк. КАНАТОХІДЦІ. – Івано-Франківськ: Ті повіт, 2007. – 302 с.

Відомий український письменник Степан Процюк ,поет (у минулому учасник групи «Нова дегенерація»), прозаїк, автор декількох розкручених романів: «Шибениця для ніжності», «Тотем», «Жертвопринесення», у книзі, про яку мова, виступає як есеїст.
У жанру есе немає канону, в цьому його відмінність від жанрів більш визначених – роману, драми, поеми тощо, в цьому його специфіка.
Есеї Степана Процюка поєднують у собі достовірність життєвих фактів, що йде від щоденника; різноманітні узагальнення, що межують із філософією; образність, пластичність, що безпосередньо пов’язані з белетристикою. Така собі суміш - усього потроху!
Кожне есе має виразну назву, що звучить як моновірш: «На перетині крові і духу», «У передпокоях Лабіринту», «Acva vita і acva mori» - це тільки вибіркові, а всього їх 68, і всі увиразнюють дух, що панує в оповіді. Як правило, есеї короткі, і дуже короткі, насичені алюзіями, порівняннями, співставленнями, висновками.
Канвою сюжетних ліній письменник вибирає щоденник і тому у тексті вельми потужний автобіографічний струм, що об’єднує, а коли треба, то й підживлює цікавість читача: «І не треба вигадувати жахітних історій…Чесно згадайте свій сьогоднішній день – і вам відпаде охота закидати щось на кшталт згущення авторських фарб чи завуження зорового кута» !!!
А згадати є що! Темами оповідей-есеїв стають і родовід автора, і його поетична юність, і письменницька зрілість. Але найцікавіше, принаймі, для мене, це авторські роздуми над ситуацією, що називається літературний процес і особливо, його закулісні історії: «І вирує Вавилон емоційок, розкошує ярмарок порожньої пихи, образа накочується на образу, неприязнь знемагає неприязнь. І ми борсаємося, наче жаби, по коліна у клоаці розтліну щастя, думаючи, що це і є справжнє життя. І не підозрюємо про моторошний самообман, і не хочемо згадувати про порожнечу серця і порнографію душі. І не чуємо зловісного реготу збоченської мачухи. І не здогадуємося про мученицький плач із-під дванадцяти замків і дванадцяти ключів справжньої Вітчизни-матері…». Даруйте таку довгу цитату, але яким болем написані ці рядки, яким прозрінням-пророцтвом вони продиктовані?!
Автор безжально зриває маски і руйнує камуфляжні уявлення про сучасну літературну ситуацію, шукає аналогій у минулому, не боїться оприлюднювати негатив і як кожна порядна людина й письменник, починає із себе!
Правда, іноді закрадається думка, що автор кожної наступної хвилини не знає, про що буде писати, і тому пише про що завгодно. Але пише класно!
І насамкінець, хто такі канатохідці! За автором, це люди помежів’я, екзистенційні екстремали, прихильники згущення життєвого простору: «…канатохідці життям можуть часто помилятися і чесно змінювати власні переконання, поневаживши заскорузлість і стереотип. Вони, як правило, є важкими для співжиття…їх люблять і ненавидять».
Можливо, це ми з вами?

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Богдан Жолдак. ГАЛЬМАНАХ

СТЬОБ-СТОРІ, або ПОВНИЙ КАПЕЦЬ

Богдан Жолдак. ГАЛЬМАНАХ.- К.: Факт, 2007. – 248 с.

Богдан Жолдак – прозаїк, кіносценарист, драматург, представник течії «Нова хвиля».
Коротка анотація на обкладинці книги рекомендує письменника як «батька українського чорного гумору. А також білого і дебілого». Рецензована книга – це збірка дуже коротких оповідань про наше сучасне життя-буття. Кожне оповідання – це маленька трагікомедія. Об’єднує героїв СЮРЖЕТІВ (усі слова, виділені великими літерами, належать авторові книги і взяті з розділу «Додаткові назви» - Т.Д.) тема сексуальної самотності. Кожна ВЕРСІЯ СТЬОБ-СТОРІ має свій ФАВОР. Як правило, є герой і героїня. Події розгортаються винахідливо, але основні моменти схожі : зустріч випадкова, або невипадкова, ЗАМАНУХА з боку героя, ЗАМОРОЧКА героїні, стандартний набір рухів героя – ЗА ЛИТКУ…ЗА ЦИЦЬКУ…УСІ ПАДАЮТЬ…отака ІНФОРМАГІЯ! Це, я так розумію, трагедія! Для прикладу, СЮРЖЕТИ декількох оповідань. «Тетрафонія» - зґвалтує чи не зґвалтує? – ось в чім питання, яким переймається читач аж до самого фіналу. На цей раз обійшлося – «А я з пекла видралася; а тут уже пішли потоки життя суцільного, райські кущі, тут вже інший вимір пішов, тут уже не для маніяків, інший потік пішов, і я подумала: вискочила».
Оповідання «Зеленаве» мало не закінчується бідою, та стала в нагоді випадкова жінка, що не побоялася заступитися, та ще й кропива допомогла, «виявилася не по сезону лютою».
А от «Кролі поїдять» - героїню було зґвалтовано, але помста в НАТУРІ не забарилася: бензин, підпал і НАТЮРЛІХ, головному кривднику КАПЕЦЬ!
А де ж комедія, або хоча б якийсь натяк на неї? Виходи з того СЕКСІ-КОЛА автор пропонує різні: ЇДЬМО, ВІДЬМО, ШВИДКО, ЩЕ! ( це коли героїні самій хочеться сексу на ХАЛЯВУ – «Джазова Леся», «Do you speak (Ду ю спік)», або ВІДЧИНИ! ҐВАЛТ! ХАЛЕПА!(це коли героїня не хоче сексу).
Ще одна новорічна історія кохання, що не відбулося («Ідея незримого авта») – зустріч починається з аварії, таксист виявляється нормальною людиною, не маніяком, пасажирка зі своїм особистим горем, але життя не вигадує нічого, окрім банального – «І, вискочивши в завірюху, зникла». Треба думати, зникла назавжди. А могло скластися щасливо!
Найбільше надається до визначення чорного гумору оповідання «Страшненький суд». Отут усі його позначки: і форма (щось гоголівське!), і манера оповіді – через тріо сусідок, що стрілися біля колодязя, та й сама історія – знову ж таки зґвалтування ( ну як без нього!), і трагікомічна помста. «Зорі захотіли поховатися за місяця на таку історію, сміттєві баки так і лишилися з роззявленими ротами…» - не історія, а БОМБА!
Гумор як такий найбільше присутній у лексемах, які автор вигадує із щедрістю творця і майстра, починаючи з назв: той же «Гальманах», «Афтер его», «Чому не поцдам».
На питання, що заважає героям оповідань бути щасливими, автор відповіді не дає.
Що лишається читачеві? Пропоную компіляцію вибраного з РУХОПИСУ: ЦЕ МОЖНА читати, бо на все свій час, ЧАС НА ДЖАЗ, на ДРАЙВ, на БРЕХИ, на СТОП-СТОРІ і на СТЬОБ-СТОРІ. І поки МУЗА хворіє на ВІРУС, ЗАКОНИ НІГ диктують ПОСТРИБ, ЗДВИГ і АТАС, а насамкінець, НАШАТИР, аби швидше прийти до тями!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Тарас Антипович. МІЗЕРІЯ.

МЕТАФОРА НАШОГО МАЙБУТНЬОГО

Тарас Антипович. МІЗЕРІЯ. Роман. – К.: Нора-Друк, 2007. – 208 с.

Природа художньої творчості втаємничена. За рахунок чого особистий досвід письменника отримує життя? Творчість як форма буття? Письменник проживає своє життя у слові, слово і є його реальність, справжні події відбуваються з ним у його творах. Або не відбуваються і тоді ми маємо справу із словесними вправами, з грою, що теж має своє законне місце у творчості.
Сучасний літературний процес, на мою думку, нагадує повінь, покликану до життя комплексами, від яких сам пан Фрейд заплакав би! Але на щастя, і в тому потоці зустрічаються талановиті книги.
Проза Тараса Антиповича мені була незнайома і саме тому його роман «Мізерія» мене зацікавив. Невідомість як перспектива відкриття нового імені.
Це роман – фантасмагорія, де у напівфантастичній реальності живуть герої з дивними іменами ( Даблдекер, Казінакіс, Куклус Третій, корівка Едемія, папуга Раклуша…), що нагадують персонажів Ієроніма Босха. Подібні картини, як правило, виникають у людей із хворобливо-розладнаною уявою. Що це за картини? Вигадка, мрія чи імпровізація, де у вільній формі існують привиди, химери, щось неправдоподібне: карликові корівки - «Останній раз Прунський бачив справжню корову в зоопарку. Вимираючий шляхетний вид, якому нині забракло чистого простору і природного харчу. А ці мікро корівки були нереальні, здавалися виплодами мультиплікації. Вони виростали до 60 см у висоту, їжі потребували мало, молока не виробляли і були стійки до токсичної рослинності»; акваріумні кислотні коропи, що вели канібальську війну за виживання - їх можна було споживати сирими; гранульований харч - «Епоха переробки радикально змінила харчову індустрію країни – було винайдено комбінований корм для громадян. Прозорі гранули містили весь набір білків, жирів і вуглеводів, вітамінів і мінералів…кілька гранул на день заміняли сніданок, обід і вечерю» - такий собі віскас, тільки для людини!
Мені сподобався лаконізм викладу, небагатослівність. Нічого зайвого в описі подій, характерність обумовлена жорстокою реальністю. Причини й наслідки деколи міняються місцями, але це тільки підкреслює апокаліптичність зображуваного. Художні деталі подаються як збільшені оптичними приладами. Мова не засмічена, хіба тільки ледь-ледь, як перчик у дієтичному супчику!
Патогенна зона, уражена радіацією, пропонується для житла, як протиставлення мегаполісу, ураженому цивілізацією. Аби вижити, треба відмовитись від усіх благ і почати з нуля, іншого автор не малює. Натомість пророкує переродження суспільства людей на біомасу. Або взагалі зникнення - був homo sapiens і весь вийшов! Пам’ятаєте саламандр Карела Чапека? Ось такі несподівані асоціації виникають після прочитання цього роману -
пророцтва нашого майбутнього, якщо людство вчасно не зупиниться на шляху до самознищення. Вельми сумний діагноз, але вихід, що пропонується автором, ще сумніший!
Невже йому немає альтернативи?
Я вже якось завважувала, що погано писати невигідно. Твір
«зависає», його мало хто буде читати. Що робити? Піарити? Рекламувати себе, на кшталт «іншої» літератури? Та нехай інша, нова, і ще будь-яка, аби т а л а н о в и т о була написана! Я у тому впевнена!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

ЕФЕКТ ШАГРЕНЕВОЇ ШКІРКИ.Сашко Ушкалов. БЖД

Сашко Ушкалов. БЖД: Crazynovel. – К.:Факт, 2007. – 240 с.

Сказати і надрукувати сьогодні можливо все, що завгодно. Вагома частина художньої прози, що дарувала відкриття, естетичне потрясіння, потихеньку звужується, наче бальзаківська шагренева шкірка. І в цьому розумінні - тихо конає, бо зникає благодать, що колись у ній була. Натомість з’явилася інша література. Головним у ній виступає аргумент: нова, тому що інакша. На цій засаді відмовились від смаку, що виховується і пов’язаний з досвідом попередників. Одначе, кожне нове слово, я думаю, повинно відлунювати традицією, тоді воно вартує уваги. Якщо цього немає, достоїнство новизни, як і молодість, швидко зникає.
Сашко Ушкалов – один з лідерів нової художньої практики. У творчому доробку: поезії, збірка абсурдових п’єс, він перекладає сучасну німецькомовну поезію та прозу, впорядковує поезійні антології. На кольоровій обкладинці книги – фото сучасної молодої людини дещо епатажної зовнішності.
Роман, про який мова, змальовує покоління-2000, тобто герої роману – ровесники автора. Анотація до книги інформує читача, що герої роману «…хочуть не виживати, а жити по-справжньому, жити, відчуваючи всім своїм єством повноту цього світу…», про це говорить і назва : БЖД розшифровується як «безпека життєдіяльності». Але ця декларація намірів так і залишається декларацією. Судіть самі! Герой роману, чи то журналіст-невдаха, чи то актор за викликом, чи то гравець невідомо якої гри, чи то бомж-початківець…
Перелік так званих занять можна продовжувати, але це нічого суттєвого до розуміння життєвої філософії героя не додає, бо там, де він шукає справжнього життя, воно й не ночувало! Читачеві трохи розвиднюється, коли, як і належить, з’являється кохання (правда, що це саме воно, читач здогадується тільки наприкінці сюжету). Так і має бути! Головне у житті мужчини – жінка. Кохання потроху заповнює душевну пустку героя (і книги також), ліквідовує жахливе особисте життя, бо всередині дотепер була катастрофа. Нічим більше не можна пояснити розгубленість, неспокій, тривогу, що панувала в його душі й серці. Автор залишає героя на березі моря, що повинно символізувати початок нового життя, напевне, інакшого, ніж було до того. Принаймі, цього прагне автор, а разом із ним зовсім заморочений читач!
Форма роману у буквальному розумінні вільна, навіть свавільна, непередбачувана і співвідноситься тільки сама з собою. Матеріал подається споглядально, миттєво-настроєво, алеаторично ( алеаторика, від лат. – alea – гральна кістка, випадковість) - відповідно, випадковість – основний принцип побудови сюжетних колізій. Про прості побутові речі говориться якось із вивертами, викрутами, манірно й брудно. На терези позитиву слід покласти те, що автор ламає певний автоматизм читання і навіть трансформує його, але «утіхи від читання» (за Роланом Бартом), себто, ні інтелектуального, ні естетичного задоволення немає. Хочу підкреслити, що не маю бажання зіткнути дві (а може й більше) протилежні думки. Хіба істина єдина, коли життя таке різне? Зрештою, красу, чи потворність ховають очі того, хто споглядає: комусь - богиня Афродіта, а комусь - баба безрука.
Аби зрозуміти, що книга тобі цікава, її треба, як мінімум, прочитати. На жаль, часто буває навпаки. Витрачаєш кошти, дорогий особистий час, чекаєш відкриття, шукаєш співзвуччя своїй душі, своїм думкам, а отримуєш …імітацію, і з художнього, і з морального боку. У тексті роману мало би бути те, що робить його сучасним не тільки сьогодні, але й завтра. На мою думку, саме ці якості традиційно визначають якість художнього твору.
Вочевидь має рацію хтось з молодих: не подобається вам книга – не читайте, значить цей автор пише не для вас. І все таки я думаю, що погано писати невигідно.
Не виключено, що то доля! Не виключено, що то гра! Але чи має ця гра запасний хід, аби рухатись у майбутнє?!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Володимир Діброва. АНДРІЇВСЬКИЙ УЗВІЗ

ПОВНЕ НАВПАКИ ВІЧНОСТІ

Володимир Діброва. АНДРІЇВСЬКИЙ УЗВІЗ: Роман. – К.: Факт, 2007. – 248 с.

Загодя і наперед скажу, що отримала справжню втіху від читання й спілкування з цією книгою. І знаю – чому саме! Усе-таки поділ на вартість за поколіннєвою ознакою в українській літературі другої половини минулого століття існує (перше, що я зробила – подивилась на рік народження письменника). Попри задеклароване дисидентство, він - представник покоління вихованого, толерантного, делікатного, насамперед, у мові. Вона легко- прозора, тонко-іронічна, жанрово- точна, без вкраплень так званого сленгу, який вже набив оскому в творах молодших за віком сучасних письменників. За це – велика дяка авторові!
Знахідкою автора є фабула роману: життя героя змальовано від кінця до початку. Що розділ, то Чоловік (так автор називає героя – безособово) молодшає. Розділи називаються «зупинки» - п’ята, четверта, третя, друга…Перша зупинка часу фіксує життя маленького хлопчика. Рятівна линва, за яку Чоловік періодично хапається, аби перескочити, чи перелетіти у часі й просторі, теж цікава сюжетна деталь (хоча, як на мене, це могла би бути й не линва, а якийсь інший засіб пересування, не менш фантастичний).
Андріївський узвіз – це нестак вулиця, що поєднує верх і низ міста Києва, як власне алегорія спуску життя героя від кінця до початку. На вулиці «вирує пульс епохи…люди тупцяють знизу під гору або з гори додолу…їх зигзагами й ривками несе юрба…деякі пильно тримаються правого боку, доходять до кінця, перетинають вулицю й дрейфують у зворотньому напрямку. Інших, метушливіших, пхають, мнуть та місять всі, кому не ліньки. А вони й раді, бо те, що для інших – біда, для них – пригода».
Окремо хочу завважити побудову діалогів персонажів роману, на яких, по суті тримається сюжет. Відчувається хист автора яко драматурга – багато сторінок книги навіть візуально виглядають, як театральна п’єса. Діалоги смішні, деякі звучать, як анекдоти радянської доби, що розповідались на кухнях пошепки: «Як ви, питає його лікар, почуваєтеся? / Почуваюся, каже він, добре. / Це добре. А ще як? / Погано. / А ви ж як хотіли?! / Я так не хотів.» (!!!)
Продовжуючи тему діалогів, я хочу сказати, що на перших «зупинках» вони сприймаються гостріше (лікар-Чоловік, ректор-проректор) подальших, бо повторювання вже знайденого, хоч би й найсвіжішого художнього прийому дає ефект зворотного впливу. Читач – вибаглива, примхлива особа!
Тепер про головне. Автор оповідає про радянське і після радянське життя покоління, що на всіх рівнях тепер визнано зламаним, бо виросло на зламі епох (даруйте каламбур!). Хроніка совкової буденності, психологія пристосуванства, що виглядає, як боротьба за виживання (власне, так і є!), культ псевдоцінностей і в остаточному підсумку: «жертви і кати – усі жертви». Усе це змальовано якнайкраще! І все-таки не полишає присмак вторинності інформації. Поясню, чому. Попередня епоха наразі відкрита усім можливим й неможливим вітрам – документальним, зокрема: архіви, спогади, кіно, світлини тощо. Тому, мені видається, що роман цікавий насамперед нестандартною формою, аніж змістом. Можливо, я помиляюся, але відчуття, повторюю, вторинності зображуваного не полишає мене й досі.
Автор своїм романом ставить традиційні питання співіснування гармонії й хаосу, причин і наслідків зла, намагання жити добром. Чи відповідає на них? Фактологічно – так! А от на чуттєвому рівні він полишає читача розгубленим, хоч сам себе упевнює в протилежному: «Скільки ще треба себе згинати, щоб, незважаючи на умови, жити по-людськи? …він знав відповідь на ці питання. Та й іншим вони, мабуть, відомі. Бо дурних тут нема. Є лише ті, що придурюються.» Не знаю, але хочу вірити авторові!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Любко Дереш. Трохи пітьми, або На краю світу.

Червоні скорпіони кайфу
Любко Дереш. Трохи пітьми, або На краю світу. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. – 288 с.

Міні-передмова від автора попереджає читача (всяко може бути!), що «цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним – жодної з таких цінностей до нього не закладалося». Овва! А що закладалося, які цінності? Пошукаємо!
Щодо терапевтичних – тут усе ніби ясно, їх у цих «записах» ( так автор визначає жанр книги) немає, бо яка терапія може бути на неформальному фестивалі самогубців?! Отже, це «не більше, ніж картографія певних теренів людської свідомості». Але людей серед персонажів шаманського дійства, що відбувається на далекій полонині в Карпатах, у переддень свята Івана Купала щось не видко! Хіба цей герой роману схожий на людину? - «З намету вилазить бухий у дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь вкритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м’яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить – спав на мокрій землі». Зрештою, якщо це майбутній мрець, то він так і мав би виглядати!
Фестиваль самогубців виявляється театром абсурду, де кожен актор має свою маску, свою «шизу», і де від самого початку і до трагічного фіналу «ніхто нікому нічого не винен», хоча спроби знайти однодумців у репліках звучать: «Він і приїхав з такою ціллю. Світ не дає йому відповіді, і він шукає людину, з якою можна порозумітися».
Всі учасники дійства перебувають у перманентному стані початкової параної: «Коли зникли голоси, я втратив усе, що до того мав. Я втратив знання вітру. Втратив знання хмар. Я не міг керувати стихіями…Став мішком із кістками. Але найстрашніше – я втратив своє істинне ім’я»; «…квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам’ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного…У сні я глибоко в собі знав, що ось це і є справжня нечиста сила і з нею жарти погані».
Коли перегортаєш останню сторінку книги, виникає крамольна думка, що автор просто кепкує з читачів, яких, судячи з накладу видання, має бути аж 7 тисяч! Особливо зворушливо звучить назва видавництва – Клуб Сімейного Дозвілля! Але ж, і хохмачі видають книжки у місті Харкові!
Автор роману щиро зізнається: «Каламутна вода б’є звідки?...з мого прихованого «я». Вода брудна…Це символ глибоко витісненої у підсвідомість депресії, яка врешті почала виходити на поверхню…помиї били фонтаном…я зрозумів суть проблеми…». Думаю, читач, якщо він не «психотурист» і «не має досвіду орієнтації на місцевості» суть проблеми зрозумів теж. Аби самому не стати параноїком, залишається після змістовно проведеного сімейного дозвілля, «…пити на ніч липовий чай з медом». І що, пане авторе, допомагає?

Надруковано : "Літературна Україна" №42 2008

Коментарі (2)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Діаманти не бувають завеликими.Софія Андрухович. СЬОМГА.

Софія Андрухович. СЬОМГА. Роман. – К.: Нора-друк, 2007. – 352 с.

Роман, про який мова, спокійно міг прибрати будь-яку іншу назву, прикладом: ІНЖИР, або ДУРДОМ чи РИС – СИР. Зрештою, і СЬОМГА теж непогано. Головне, ця риба згадується кількома реченнями і до подій у романі не має жодного стосунку, хіба тільки як вишукана екзотична алегорія.
Письменниця відверта і правдива: «Я можу вигадувати все, що завгодно, можу дотримуватись документальної точності, переповідаючи те, що мені відомо, описувати, що сама бачила – і завжди говоритиму лише про себе. Описуючи інших людей, їхню зовнішність і слова – я описуватиму тільки себе саму. В інших я не можу побачити нічого, крім свого відображення». Отже, роман автобіографічний. Текст мав би нагадувати щоденник, але для цього він занадто перенасичений найдрібнішими деталями, що стосуються як предметного, так і чуттєвого світів: «…я насправді ще спала і бачила все це увісні. Це був один із тих рідкісних випадків, коли сон і дійсність повністю збіглися.», або таке: «…м’ясо займало у моєму житті перше місце…моїм особливим делікатесом були куряча шкірка і фляки…». Оповідь тягнеться неможливо довго, здається, довше, ніж у реальному житті. «Ці видіння влипли в мою пам’ять, вгрузли в неї, як трактор вгрузає у свіже живе болото. Вони закипали і виступали на поверхню з настирливими схлипами й плямканням, розганяючи сни і невинні думки» - це зізнання авторки й одночасно героїні роману дещо прояснює.
Події, про які розповідає авторка, нагадують справжній дурдом. І справді, «дурдом скидався на королівство», бо про нього повідала наслідна принцеса, наразі – Софія Андрухович. Принагідно зауважу, що магія прізвища діє безвідмовно. Можливо, навіть трохи на шкоду Софії, бо очікування дива – це ще не диво, а тільки його анонсування, деколи передчасне.
Повідала молода авторка ще багато різного – переповідати немає сенсу, та й зрештою, це неможливо. Зміст викликає різнокольорові враження, від чорно-бридких до яскраво-сліпучих. Мовна вправність письменниці незаперечна – чиста літературна мова (правда, не без вкраплень молодіжного сленгу, але того сленгу навдивовижу мало, як на моду, що панує серед її ровесників-прозаїків). Я вже згадувала про насиченість тексту роману найдрібнішими деталями, але хочу підкреслити, що ті деталі художньо виразні й вмотивовані. Інша справа, що не завжди естетично виглядають. Цитую найделікатніші: «Я забула згадати про запах – а це чи не найважливіша річ на території дурки…ти чув цю важку, густу, моторошну суміш, ядучу й отруйну. Вона навалювалась на плечі, всмоктувалась порами шкіри, її дуже важко було позбутись…Запах дурдому був наче первісною субстанцією…»
На деяких розділах моя читацька цікавість пасувала, залишалась тільки фахова. Деякі сторінки незвично відверті, але, говорячи словами самої авторки - «…нічого нового, стандартний набір, складений із суміші уламків різних субкультур.., та підліткових уявлень про життя».
У чому сенс написання роману СЬОМГА? Я довго розгадувала цей ребус. Виповісти всю себе? Для кого? Є багато речей, про які люди раніше делікатно мовчали. Софія вважає стриманість пережитком минулого і не переймається такими дрібницями – «що мені до королеви Англії?».
Менш за все, мета моїх висновків - виголошувати проповідь! Інше покоління, інші цінності, інша література. Я чесно намагалась це зрозуміти і пояснити, хоча б для самої себе. Не знаю, чи мені це вдалося. Не впевнена!
Тетяна Дігай

P.S. До речі, у пані Софії сьогодні, тобто 17 листопада перше 25-річчя!

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Я хочу хвоста, або кубик Рубіка. Таня Малярчук

« Мене нічого не дивує. Бо я вже була стара, коли ще була дитиною» - Таня Малярчук
Таня Малярчук. Говорити. Харків: «Фоліо», - 2007

Почну відразу з цитати, на мою думку, характерної для цієї книги: «Я ніколи не була самотня. Зі мною завжди були мої самодіяльні гуртки, секції, школи і клуби дитячого дозвілля. Я ходила одночасно й окремо на: аеробіку, народні танці, малювання, вишивання, шиття, легку атлетику, англійську мову, ритміку, дзюдо, у-шу, синхронне плавання, лижі, макраме і навіть клуб любителів домашніх тварин. У результаті я все спробувала і нічого не навчилась. Я не вмію: Танцювати, малювати, битися, бігати, шити, вишивати, говорити іноземними мовами, плести макраме, ходити на лижах і любити домашніх тварин. Зате я ніколи не була самотня.»
Пам’ятаєте, один час була вельми популярна іграшка – кубик Рубіка, що нібито розвивала інтелект, сприяла поліпшенню логічного мислення і просто – спритності. До чого я веду? Композиція книги мені нагадує принцип того самого кубика. Авторка у своїх інтерв’ю заперечує факт автобіографічний. І правильно робить! Перевтілюватися в образи сторонніх людей безпечніше! Книга «Говорити» так і побудована – на перевтіленнях. Кожне перевтілення – монолог, у якому епізодична героїня (або герой) оприлюднюють свої погляди на оточуючих, на їх і своє життя-буття, декларують певного рівня моральності принципи й цінності: «Любов тварин найбезкорисливіша. І її найлегше здобути. Для цього треба просто годувати. Тварин, без сумніву, легше любити. Легше, ніж людей.»; «Ви думаєте, що я ненормальна, напевно, але заждіть! Хто зараз взагалі нормальний?! Чи ви коли-небудь зустрічали нормальну людину?! Я ні. Усі навколо божевільні.» (виділ. моє–Т.Д.); «Тепер я чекаю тільки чуда. Не треба бути такими скептичними – чуда існують. Вони трапляються вкрай рідко…але трапляються…І я вірю. Я не чекаю, а просто вірю».
Письменниця досягає ефекту цільності насамперед, за рахунок лаконізму кожної з оповідок - вада балакучості, попри задекларовану назву, їй не притаманна! Авторка майстерно компонує послідовність монологів персонажів, враховуючи логіку їх стосунків між собою і оточуючим світом.
Вдалий (але не такий вже й рідкісний на наш час) початок літературної діяльності Тані Малярчук! Хотілося б застерегти від дочасного перехвалювання безперечно талановитої творчої особистості ( за першу ж книжку один класик висунув Таню на здобуття Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (???) - «Україна молода», № 207 за 09.11.2007). Принагідна цитата нашої не по літах мудрої авторки: «Я би хотіла мати хвіст…Великий, сивий, пухнастий, розкішний…Так, нехай це мій бздур. Але краще нехай у мене буде такий бздур, аніж…Мій бздур не є соціально небезпечним…Бо я не роблю нікому ніякого зла. Я просто хочу мати хвіст».!!!

Коментарі (2)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Сергій Жадан. ANARCHY IN THE UKR.

Прогулянка з демонами або їжак під ковдрою

Сергій Жадан. ANARCHY IN THE UKR. Харків, - «Фоліо», 2006.

У французькій мові є дуже соковитий вираз: enfant terrible, що перекладається як жахлива дитина. Коли читала роман, на думку не раз спадало: автор є найтиповішим enfant terrible укр.суч.літератури! Він дозволяє собі абсолютно все, демонструючи кафкіанські метаморфози свого покоління. Рожевого кольору немає, він непотрібний. Думки мають фантасмагоричну форму тіней поруйнованої вщент свідомості. Персонажі – майже механічні подоби людей. Богемні джунглі – це ще делікатно сказано! Гротеск – як стандарт відображення потворного світу та ще й у кривому дзеркалі!
Уф, аж утомилась! Перечитала! Все не то й не так! Починаю знову. Роман читається з цікавістю, постійні шпички на всі боки дуже подобаються, навіть лайка не заважає(хоч я її у худ.літературі не поважаю). Стежиш за подіями і розумієш, що все то є правда. Далі – більше, бо перестаєш розуміти, по який бік дзеркала ти знаходишся. І врешті–решт, дочитуєшся до ручки, бо раптом починаєш співчувати alter ego (бо кому ж іще?), особливо після таких зізнань: «…ніхто й ніколи, ніде і ні за яких обставин НА МЕНЕ НЕ ЧЕКАЄ (виділ. моє – Т.Д.), немає жодної гавані…ніхто не готує мені теплу постіль, ніхто не дивиться у вікно, шукаючи у вуличній темряві мій силует…».
Талановита книга, талановитий автор, що майстерно володіє «штукою», усілякими придибенціями, аби цікавість читача не згасала, а навпаки, посилювалася з кожною наступною сторінкою. У романі немає нудьги, варто згадати хоча б історію з псом-боксером та його хазяїном – я вже давно так не сміялася! А «лівий марш», а «талони на макарони»!
Попри весь декларований епатаж: «…повертатись в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорія, в якому тебе одного разу вже спалили», автор постромантично ностальгує «за привидами із затишшя провулків пам’яті», ловить кайф у «гонитві за демонами щасливого дитинства». А хіба «…всі ці рештки комун у степах і набитий кістками чорнозем вганяють у легкий ступор» тільки автора? Незаангажований читач погоджується і з тим, що «…насправді тобою водить і кидає з боку в бік, від стіни до стіни, що вкладена в тебе свого часу інформація згодом обов’язково починає приносити дивіденди, і дивіденди ці виплачують зовсім не тобі».
І вже зовсім погоджуєшся із тим, що «…іноді варто випустити на прогулянку всіх своїх демонів, котрі й без того вилітають щоночі з твоїх легень, як поштові голуби з кліток».
То хай демони ( і наші теж) прогулюються, а «…ми все одно будемо переходити вулицю в недозволеному місці, тому що ми, як ніхто інший, знаємо точно й напевно – що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, недозволених місць просто немає». Авжеж, enfant terrible, немає!

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Небесний диктант від Логосу. Степан Процюк

Степан Процюк. Жертвопринесення. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2007. -207 с.
«Чи є можливість поцілунку душ у світі, де кажуть, що людина походить від мавпи і є лише трохи досконалішою формою еволюції фауністики?» - Степан Процюк.
Не так вже і давно у літературі існувала абсолютизація реалізму, як єдиного шляху до художньої правди. Потім визнали, що художня правда досягається багатьма способами й різними засобами, зокрема й нереалістичними. Як визначити художній стиль нашого автора?
Судячи із жорстко-безжального початку роману, що викликає холодний жах, він твердий реаліст. Головне у нього - дослідження хворобливих зламів людської психіки, оголення й вивчення тайників свідомості. Складна психологічна партитура, плетиво натяків та алюзій висвітлює основний філософський аспект – болісне усвідомлення нікчемності буття при незвичайних здібностях. Зображена ситуація мимоволі проектується на сучасну суспільну атмосферу, в якій некомфортно почуваються неординарні, талановиті люди. Відчайдушний розпач лікують відчайдушні засоби, або ніякі. Комплекс хірурга!
Творча енергія нашого автора дивовижна. У ній є щось хворобливе. Він утомлює. Багато дещо у нього звучить, як маячня божевільного, якщо дивитись на цей роман тверезо. Але у тому то й справа, що тверезо дивитись на цю книгу не можна. Це не терапевтична література, яку читають навзамін снодійного, заспокійливого, відволікаючого від життя. Автор захмелений власною винятковістю, у захваті від власної сміливості і вимагає того самого й від читача. Він свідомо йде на ризик. І досягає успіху!
Творчий метод письменника морально небезпечний, як і всіляке зазирання у чужі душі. На озброєнні у нього уніфікований набір професійних навичок, а саме: екстаз публічного розкриття, психологічний ( і тілесний) стриптиз, «момент гри», смак до експерименту, пошук нового. Автора можна було б назвати традиціоналістом, адже він прагне межової зображувальності й чіткості. Прозаїк - майстер художньої деталі (хоча, напевно, навмисне ускладненої і трохи незграбної), має гострий погляд і такий самий язичок:
«Заплямкали роти і запрацювали щелепи…Воно і природньо, адже дармові нектари та амброзії споживаються легше, ніж складна метафорична поезія…» !
Виразна подробиця або штрих збуджують читача, стимулюють певні тривкі вібрації, додають у кров адреналіну, дарують нові емоційні відчуття. Авторська ознака стилю – гіперболізація мови, що надає зображуваному виняткової загостреності. Творчому письму автора взагалі властиве перебільшення і, насамперед, перебільшення зла. Він досягає мети - викликає відразу майже фізіологічну, бо читача від деяких сторінок направду нудить!
Але дивним чином, герой чомусь не викликає співчуття, бо всі його страждання – результат особистісного вибору, хоча не без впливу навколишнього середовища і кола життєвих явищ, що в нім панують. Отже, не кожне страждання є трагедією?
Чим переважно зайнятий герой? Він розмірковує. Ці розмірковування і є сюжет. Тобто сюжету, як такого, не має. Виходить, що говорити головніше, ніж діяти. Мовлення – перша реальність, а сама реальність вторинна. Герой виявляє себе не стільки у тому, як і в ім’я чого він діє, а насамперед у тому, що він говорить. Ланцюг подій у романі мінімальний, риси характеру проявляються через монолог, сповідь.
Роман читається важко. Але яке життя, такий і роман! Трохи насторожує заангажованість автора на конкретних обставинах. Конкретика помирає, як тільки вичахає злободенність. І що тоді залишається для вічності? Кілька блискучих думок на кшталт наступної: «Душу постійно слід відмивати, поете!...Бо тільки-но твоя душа забрудниться за допустимі творцем межі, ти перестанеш бути гідним для ролі посередника, котрий пробує відтворювати великі небесні диктанти…перестанеш існувати, коли покине тебе витончено-жорстока квітка Логосу».
Не відпускає відчуття, що цей роман не стільки написаний, складений, створений, як надиктований! Ким саме ? Відповідь у попередній цитаті.

Прокоментувати

Народний рейтинг: 4 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Новий роман Марії Матіос Майже ніколи не навпаки

Життя крізь призму смерті.

Марія Матіос. Майже ніколи не навпаки. Сімейна сага у новелах. Львів, ЛА Піраміда, - 2007 .

Напевно, вона сама була колись мольфаркою і жила у дрімучому язичницькому світі, але щоби написати свої книги, мусила стати людиною, жінкою. Вона глибоко й органічно вросла у традиційну релігію своїх пращурів, сягнула корінням ще часів пантеїзму, коли панував культ природних сил.
Мова про новий роман відомої української письменниці, за походженням гуцулки, Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки», що продовжує історично-психологічну лінію попередніх романів, зокрема, «Солодкої Дарусі».
Композицію роману складають три новели: «Чотири-як рідні-брати», «Будьте здорові, тату», «Гойданка життя». Оригінально визначає авторка жанр – сага, і додає – сімейна, у новелах (щодо саги, то це північноскандинавський жанр, у більшості своїй історично-біографічна або міфологічна оповідь, у ширшому розумінні – сказання, згадаймо «Сагу про Форсайтів» - сімейну хроніку великого англійця Джона Голсуорсі). Герої новел – батьки-сини, брати-доньки, сусіди-коханці, друзі-вороги. Композиційним стержнем роману є головна думка: все чує над собою владу минущості…окрім любові. За словами самої авторки, її книга про те, що може людське серце, вражене любов’ю і ненавистю, радістю і заздрістю.
Коли читаєш роман, то першим упадає в око його словниковий раритет, щедро аж до переситу насичений «гуцулизмами». Складається враження, що натхнення письменниці вишукує у свідомості насамперед слова найрідніші і тому найточніші, хоча для пересічного читача – найдивніші (що потребує давати до них примітки). У сімейному і громадському побуті гуцулів стійко зберігалися своєрідні архаїчні риси, патріархальні устої, повага до батьків, висока духовна культура: традиції, вірування, звичаї, обряди. У романі письменниці чітко простежується зв’язок зі своєю малою батьківщиною, починаючи від давніх язичницьких елементів, фантастичних ірраціональних уявлень до практичного, біографічного досвіду.
Конфлікт героїв з дійсністю гострий, як ніж. Читач чує голос людської муки. Підтекстом звучить застереження-забобон про те, що гріх і його спокута – явища матеріальні, для маленького людського серця - безпощадні жорна!
У кожної людини буває день, коли вона вперше відчуває своє серце. З одного боку видається, що йти далеко у своїх захопленнях красою і спокусливістю життя – гріх, але з переляком і сміливістю самогубця ми навіки захмелюємося любов’ю, даємо бій духовній бридоті і кволості, стаємо на шлях насолоди і водночас невидимий, але прямий шлях до трагедії.
Зі сторінок роману постає українська історія в її буковинському ареалі, де пластично поєднано реальний, майже детективний сюжет і авторський «потік свідомості». Письменниця не сахається «тілесних» сцен і майстерно описує психологію і дії коханців.
Видання ошатне, суперова поліграфія, модерновий друк, кольорові ілюстрації художника Сергія Іванова вражають поєднанням давніх і сучасних мотивів.
Я тримаюся думки, що сагою можна назвати скоріше цикл романів Марії Матіос. Це «Солодка Даруся», «Нація» і рецензована книга, з надією, що продовження не забариться. Пробі, утиснемо трохи англійців!
Тернопіль - Київ

Надруковано : "Літературна Україна" 27.12.2007

Коментарі (2)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

Вгору

Князівство трав. Про поезію Петра Засенка.

Свята ідилія хлібини.

Петро Засенко. Князівство трав.Поезії.«Книга з арешту».Тернопіль:«Тернограф»,2006.-164 с.

«Писалась крівцею, не медом
Свята ідилія хлібини»
Петро Засенко.
Можливо, існують глибинніші проблеми людського буття, ніж національні, але серед них небагато таких, які могли б зрівнятися з останніми силою пристрастей, вибухом емоцій, кривавих сутичок.
Петро Засенко – національний поет. Окреслити сферу національного не просто. Передусім упадає у вічі форма – мова, традиції, побут, звичаї, але питання цим не вичерпується. Домінуючим є спосіб мислення, психологія, почуття, тобто національний характер, що у свою чергу є епіцентром творчості поета.
Петро Засенко з когорти із тих – шістдесятих! 1969 рік став тією межею, яка розділила шлях поета на дзеркально обернені одна до одної половини його життєвої містерії: період свідомого особистого вибору життєвої долі різко змінився трагічними випробуваннями і став підтвердженням того, що поет заплатив ціну, виставлену тоталітарною системою за те, що всупереч їй зберіг право на власну думку. Зректися – означало втратити себе, на що поет знайшов у собі сили не погодитися. А сили й витримки було, ой, як треба! У своєму інтерв`ю, що опублікувало видання «Слово Просвіти»(травень 2006), на питання, чому багато перекладав з інших мов, поет серед інших причин називає просто і щиро таку: «Ця праця тоді оплачувалася. Оскільки моє ім.`я було викреслене з літературного процесу, доводилося користатися обхідним шляхом…Якось треба було жити».
Збірка поезій «Князівство трав», що була заборонена і знищена, нарешті прийшла до українського читача, що вже само по собі є подією унікальною. Передмову написав Володимир Барна, член НСПУ. Вірші, що були написані майже сорок років тому, навдивовижу сучасні й промовисті – загадкові, мінливі, непередбачувані, ліричні, доброзичливі без жорстокості, ніжні без сентиментальності, волелюбні…Неповторність такого поєднання складалась під впливом ряду факторів: генетичних, історичних, соціально-культурних, етнографічних (за національний характер вже згадувалося). Спроба дати вичерпну характеристику поетичного стилю Петра Засенка – це знову безмежність епітетів, образів, метафор, але волелюбність і селянський елемент незаперечно превалює. Він органічно вріс у тканину поезії, про що у цій збірці свідчить усе, починаючи від назви і самої збірки, і розділів, і переважної більшості віршів:
«В князівстві трав отак, як і у пісні:
У радощах доходять до біди.
Гуляння ранні ллються в сльози пізні,
А пізній цвіт б`ють ранні холоди.»
Мамині пісні – це ніби щось само собою зрозуміле, найприродніше і найнеобхідніше: земля, ріка, повітря, хліб… Відтак починається осмислення, усвідомлення високої естетичної вартості материнської мови, пісні, фольклору, відкриття нових глибин, вічна спрага пізнання світу: «Я почався, Мамо, із Вас, / Ще із Вас моя Мамо-природо.», «Твоя, мамо, пісня помагає від лиха, / Від недужі злої / І злої людини. / Почую – і в серці моїм відлига / Вже топить смутку важкі льодини».
Авторка цих нотаток(так склалося життя) ніколи не жила в селі, але здавна маю сільський сантимент! Тому любила й люблю рядки, подібні до наступних:
Дощ одшумів, і спориші понурі
Принишкли – настрахалися грози.
Кущі жоржин мокрісінькі, мов кури,
Обтрушуються стиха від роси.

В очеретах збира свої пожитки
Намокла чапля і гніздо шука…
Цей світ промок до рубчика, до нитки,
До павутинки в прихистку листка.

У тишу тиша тоне. Та одначе
Не настає у світі спокій, лад –
Качатко кряче,
Голос його плаче
У вечоровім присмерку левад.
Поетична творчість Петра Засенка викликає ще багато думок: і про те, що тоталітаризм деформував нормальність людського мислення, внаслідок чого у поета витворилася протидія – мова натяків, своєрідна кодова система, (але спраглі читачі навчилися читати поміж рядками), про заклики до лицарського благородства, про те, як треба вперто триматися коренів національного духу, світосприймання, моралі. Усупереч усьому – вижити, не зламатися, не зріктися! Який високий гуманізм життя і творчості! За самовіддане служіння народові, літературі хочеться низько вклонитися і подякувати поетові!

P.S. Збірка побачила світ завдяки тернопільським меценатам, яких варто назвати поіменно: Фостик В.Є., Муравка П.П., Ландяк П.Д., Лазар М.П., Лило В.Й., Тимчук М.П., Мандзій П.В.
Сердечна їм подяка!

Вірші Петра Засенка.

* * *

Пасеться дощик непотрібний,
Висить, як мокра борода.
Осінній день, мов дяк мандрівний,
В чарки по селах загляда.

З словес високих в нього посох –
Ним суть прощупує до дна…
Їства і випивок філософ
П’яничить день оцей щодня.

Дядьківських душ снопи зернисті
В хрестаті копи посклада…
Шумить комиш у полі чистім,
І жити зовсім не біда.

Вечірнє.

Кучерявий травень-вечір
Крочив тихою стопою,
Гнав корови до малечі,
Сам ішов до водопою.

Сто корів ішло, роняло
По траві молочні плями.
Сто дітей на них чекало
Із зеленими кухлями.

Сто дідів статечних стало
По корови до ворітець.
Вечір вішав понад ставом
Голубий прозорий ситець.

Утирало із туману
Витер тіло загоріле,
Холодок спивав з лиману,
На село дивився біле.

Надруковано : "Літературна Україна" №4 2008
"Слово просвіти" №7 2008

Коментарі (4)

Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Ловитва вітру. Ірина Дем`янова. Іван Потій.

Ірина Дем`янова. Іван Потій. Ловитва вітру. Поезія.- Тернопіль: Воля, 2007. – 264 с.

Емоційна сфера – одна з небагатьох, що непідвладна часові: вона як та мінлива, але вічна ріка. І такі почуття, як любов і ненависть, надія, віра, туга – залишаються вічними, як небо і сонце. І так само вічною є розколеність людини навпіл, на аскетизм духу і гріховність плоті – крайнощі падіння, які, менше з тим, дають можливість злету.
Поезія - не просто мова, це те, що відбувається з мовою. В поезії має місце не механічне продукування мовних канонів, а їх певний розвиток. Автоматизм читання повинен ламатися і трансформуватися в те, що Ролан Барт називав «утіхою від читання», себто, не тільки інтелектуальне, а й естетичне задоволення.

Наших поетів не віднесеш ні до поетів гостросоціального бачення, ні до митців концептуального філософського мислення. Попри їх стильову неподібність, за поетичною натурою вони радше споглядально – рефлективні, інтроверти. Момент ліричного ставлення превалює над моментом зображення, внутрішній світ панує над зовнішнім середовищем.
Навіть тоді, коли поети чимось захоплюються, найприродніший стан їхній – туга. Туга – домінанта, що визначає тип творчості поетів, як романтичний.
У короткому передньому слові автори називають цю книгу новацією, експериментом, довільно скомпонованою збіркою. Я не беруся оцінювати доцільність подібного поетичного тандему, але мушу зазначити, що особливих творчих переваг у ньому не побачила. На мою думку, це поєднання нічого особливо вартісного нікому з них не додає. Антитези немає, але й діалогу теж не відбулося. У найголовнішому поет завжди самотній. І кожен з поетів підтверджує це своїми прекрасними рядками: «Та одинокість перед жерлом ночі, / той протяг вічності, той безмір самоти…»(І.Дем`янова); «Петлею зашморгнула самота»(І.Потій).
Обидва автори давно знані й відомі, як яскраві й непересічні творчі особистості. Нова книга репрезентує їхню самобутню, високохудожню поезію. У ній немає зовнішнього блиску, а є шляхетність і глибина виразу. Ці вірші, як картини, як квіти, як печаль, як смуток, як страждання, як полум`я серця, як височінь духу. Колись поезія і молитва були явищем одного порядку – деякі вірші наших поетів набувають сили магічних заклинань, складається сталий зв`язок між Словом, Христом і Світлом.
Майстерність – це не сума засобів, а вміння використовувати кожен з них точно, за художнім призначенням. Тексти авторів можуть слугувати взірцем вищезазначеної тези: майстерність, техніка віршування блискучо досконалі, використані усі можливі типи римування – від точного до акустичного, побудованого на алітераціях. Навіть таке рідкісне римування, як анжамбеман (enjambeman – франц. – переніс, перескок) – спосіб віршування, коли не збігається синтаксична пауза з ритмічною: «І позолоть, і прозолоть, і про…/ минуло, відцвіло, відзолотіло»(І.Дем`янова).

За кожним поетом стоїть його життя. Ми неминуче живемо з іншими і за допомогою інших. Таке собі життя вкупі! Безсумнівно тільки те, що людина завжди буде відчувати потребу самопізнання та самовизначення і буде робити це різними способами. Поезія -один з таких способів. «Вже літо котиться униз,/ Таке і сонячне, і зоряне, / І кожен вечір, десь за горами, / Згоряють дні мої, як хмиз» - це Іван Потій. А це Ірина Дем`янова – «У супрязі час батожим, / друже, враже мій. / Все чіткіш на саван схожий / літ моїх сувій». Але попри тужливі інтонації, ці два голоси звучать оптимістично, бо туга і надія – не антитези, вони збуджують і гартують волю до життя, до творчості, до вічності: «Ні! – правнук мій зуміє / намалювати те древо / до сьомого коліна, допоки знаю я. / Не смієш стати тліном, / родинонько моя!»(І.Дем`янова); «Я вічно був. Моя душа - / Частинка Бога!»(І.Потій).
• * *
Іван Потій.

Кожен день кудись спішити
Безпорадно.
Як це просто – в світі жити,
Як це складно!

Кожен день шукати їжі
І спочинку.
З кожним часом дні гіркіші
На перчинку.

В старість увійти, як в річку,
Посивіти,
І погаснути, як свічку
Гасить вітер.

• * *

Ближче, ближче, ближче кроки.
Може, встигну, може, ні.
Рахував раніше роки,
А тепер рахую дні.

Хоч тонку і маю шкіру,
Лізу через живопліт,
До кінця усе не вірю,
Що мені не двадцять літ.

Ближче, ближче, ближче кроки!
Боже, чом я не глухий…
Кожен час, живий допоки,
Незбагненно дорогий.

Ближче, ближче, ближче кроки…

* * *

• Струмок, як шашіль, точить
• Землі драглистий глей.
• Дощ весняний батожить
• Рябих своїх коней.

Сорочка перкалева
Пішла на онучки.
Купаються дерева,
Ворушаться бруньки!

• * * *

…А трава собі росте,
Скоро вишня зацвіте.
Поговоримо про грішне,
Бо воно таки святе!

Листя висохле, торішнє,
Теплий вітер розмете…
Будем голосно про різне,
Будем пошепки про ТЕ!

Ірина Дем`янова.

Востаннє.

…З клепсидри витікає день невпинно…
Та одинокість перед жерлом ночі,
Той протяг вічності, той безмір самоти…
Візьми в долоні руку, і хай плине
той час, як хоче…Більше не зурочиш…
Повіки склеплюю…
Сльоза з-під них…
Прости.

• * *

Мої сни забрав у мене,
Тихий смуток, сміх невинний.
Вже душа осіннім кленом
Багряніє в морок плинний.
Вже над нею я не владна –
Серце в тебе на долоні.
То весна та гріхопадна,
то ті сльози несолоні,
то той погляд, що бентежить
і дарує буйне щастя.
Стежку ожеледь мережить,
я ж біжу без страху впасти.

* *

Пізня осінь, передзим`я,
вітер скулився, як пес,
цідить висхле сонце-вим`я
біле світло із небес,
і вагітні сизі хмари
спочивають на дахах,
і злились в скорботній парі
сіра гілка й чорний птах.
Жухле листя мерзне, скніє
так впокорено, мов спить.
У мені незримо зріє
пуповини зрима нить.

Коментарі (14)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Острів нашої любові. Володимир Сушкевич.

Володимир Сушкевич. Тернопіль: газета «Вільне життя»: публікації 2002 – 2006 рр.

Ось яким би був мій лист до відомого тернопільського журналіста, лауреата премії «Золоте перо», невтомного репортера, що замітав вулиці, жебрав на ринку, валявся на дорозі, «пив» самогонку, «лікувався» від алкоголізму, грав вар`ята, готував флячки і одночасно – старого, давнього грішника і батяра, болонового бранця, а ще автора рубрик «Листи до друга», «Закінчить, будь ласка, речення», «Тернятка», «Давні кумири» та інших, не менш цікавих, і найголовніше – мого щирого і доброго друга, - Володимира Леоновича Сушкевича.
«Острів любові, ім`я якому Тернопіль»,- немає потреби підкреслювати, кому належать ці слова. Безперечно, Вам, шановний пане Володимире! Ваші імпресії, ностальгійно-меланхолійні спогади про давні події, свідком яких Ви були, рефлекторні роздуми над незабутнім, жаль за тим, що не все здійснилось, не все збулось... «Відшуміли весни, відзеленіли літа, віджовкли осені, відбіліли зими. Ніщо так не дивує, не тривожить, як швидкоплинність часу»
Своїм ліричним героям Ви задаєте «граматичні вправи». Саме з них я дізналася, що для метра сценографії, скульптора, художника Казимира Сікорського театр – це солодка каторга. Що для патріарха тернопільських журналістів Ярослава Гулька журналістика – це щастя і каторга. Що відомий лікар-психіатр, нарколог, психотерапевт Іван Пришляк поважає мужнього пацієнта. А що не менш відомий сміливий і відвертий політик Ярослав Демидась до пліток про себе ставиться з розумінням. Освідчується в любові до телебачення ведучий новин ТТБ Ігор Бенцал. Редактор облдержтелерадіокомпанії Людмила Островська зізнається, що радіо – це голос душі. А кореспондент «Вільного життя» Галина Сіра стверджує, що життя – це завжди детектив…можна цитувати до безкінечності.
«Частина нинішнього бульвару Тараса Шевченка – знамените корсо. Ах, тернопільське корсо», - ностальгійно згадуєте Ви. У мене з ним пов`язані спогади про моїх тоді ще молодих батьків. Бувало, зберуться всім під`їздом – Шкільняки, Горбаченки, Болгари – і на корсо! Мені ж випадала «радість» пильнувати їхній дошкільняцький «молодняк» - я тоді вчилася у третьому класі! О, як я ненавиділа оте їхнє спацерування! Але ослухатися тата-офіцера і не допомогти красуні-мамі, що розривалася між «дрібні діти» та викладанням у вечірній школі, я не могла.
«Був єдиний на весь Тернопіль правдивий кавалер. Ах, Антків, наше украдене щастя. І хто вкрав? Львів». Я добре знала Юрка, молодшого сина актора. Ми вчилися разом у музичному училищі. Він був не гірший за батька, такий самий «сьлічний», як Ален Делон! Доля синів Богдана Анткова склалася щасливо. Старший Богдан-Зіновій сьогодні всесвітньо відомий хоровий диригент, киянин. А Юрко – піаніст, викладач, живе у Львові і не забуває Тернополя.
…Якось наприкінці березня (а він був холодним, пам`ятаєте?) десь у районі вулиці Глибокої натрапила на справжнє диво – біля приватної оселі квітло невеличке дерево, що нагадувало біло-рожеву хмарку. На довгому ланцюзі, поклавши голову на лапи, спав великий рудий пес. «Привіт! Як ся маєш? Що то за диво дивне?». Пес нашорошив вуха, песимістично гавкнув і гордовито відвернувся, а я згадала витонченого естета Марселя Пруста: «Красивих в`язниць не буває…». Згодом дізналася, що то цвіла сакура!
З мого балкону на вулиці Князя Острозького добре видно вежу видавництва «Збруч», де на п`ятому поверсі – Ваш кабінет. Подумки шлю вітання і уявляю собі, як Ви читаєте мого листа, скептично час від часу запитуючи: «А хіба є таке слово?». А я гонорово відповідаю: «Тепер буде!». Освідчення в любові через листування – тепер жанр непопулярний, але я вірю, що ми порозуміємося, адже «усіх нас єднає острів любові, ім`я якому Тернопіль».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Все по-старому у нас в газеті. Данило Теличин.

Данило Теличин. Троянда на снігу. Художнє видання.Тернопіль: Терно-граф, 2006.-208 с.
А в нас на дачі вже черешня
В хустині білій – як цвіте!
Горіх зі сну прокинувсь, врешті,
Не змерз, як думалось, росте.
І тиша всілася на лаві,
Закутавшись у виноградний плед.
Твоя холоне, Людо, кава,
І гіркне мій словесний вінегрет.
Знайти потрібні слова тій, що пише ці рядки, було надзвичайно важко – тема гранично делікатна і потребує відповідного ставлення. Але я знайшла потрібні слова в самій книзі.
«Троянда на снігу» - фотоальбом пам`яті дружини автора – Людмили Овсянної. «Ти не сказала навіть / на прощання / як тебе / без тебе розлюбити»; «За муром там / життя немає - там хрест / і чорне небо над хрестом»; «З молитви / мій вірш починається»; «Життя нема / є мить прощання / прости…»
Історія світового мистецтва знає приклади увічнення пам`яті живими про тих, хто вже пішов у кращий світ. Тадж-Махал – камінний символ непроминаючої ніжності; Єлісейські Поля – шлях незабутніх душ під час Великого Переходу(за Петром Сорокою). Ближче до нашого часу – поетичний цикл Марини Цветаєвої «Тобі – через сто років», присвячений пам`яті передчасно загиблого чоловіка і батька її дітей Сергія Ефрона.
Книга Данила Теличина додає рис особливої душевної висоти до відомого багатьом образу талановитої журналістки. Книга щедро ілюстрована фотопортретами із сімейного архіву.
Вірші книги за жанром - елегії, ліричні поезії, сповнені печалі, суму та журби. Це своєрідний список страждань того, хто залишився. Жити без неї важко: «Не за годинником живу – за серцем»; «Чорних гріхів в прожитому не стерти – своїх тим паче». Але життя мусить тривати, бо «…як легінь / по коліно в травах / наш сад – це диво з див живе, /назустріч серпню золотавому, /зеленим парусом пливе»; «…а в нас черешні манять око, /додолу хилячи гілля»; «Все по-старому у нас в газеті…/ Чубляться політики й поети».
Сумує природа: «прости, фіалки я знайшов, та лиш тепла у квітці не знаходжу більш»; «Зітхає ясен / в підворітті, / задивившись в небо голубе / і дикі голуби / над квітнем / журять, мов оплакують тебе»; «Знову вишня цвіте на Зеленій».
Сумують рими: пустка-хустка, промоклі ми-дітьми, осені-просимо, журюся-Люся.
Сумують вірші: самотній лебідь, ранене крило, обірвана струна, мертве слово, останній слід, сльоза найважча…чоловіча.
Ця книга – зупинена мить. «Помовчіть, прошу, про вічність, будь ласка, смертні, хоч на мить». Помовчимо й ми…

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Я весь час у русі. Степан Лукасевич.

Степан Лукасевич. Кроки назустріч собі. Тернопіль: Джура, 2006.- 193 с.

Читачам «Вільного життя» (особливо постійним, зі стажем) немає потреби представляти автора - журналіста, науковця, бізнесмена, генерального директора ТзОВ «Завод газового обладнання «Альфа – Газпромкомплект» Степана Лукасевича.
Заслужений журналіст України Богдан Грабовський у передмові «Поле, якого не перейти» репрезентує книгу як мудру, неповторну, відповідальну, як таку, що започатковує літопис нової української дійсності.
Структура книги, її архітектоніка ретельно сплановані, поділені на три частини. Назви глав є мобільно промовистими: «Мою долю звати «Альфа», «Сіль і рани», «Вогонь слова».
Перед нами повна драматургія завершеного явища. Мемуарно зафіксовані події – свого роду театр, ритуальна гра, у якій чітко розрізнені ролі і долі учасників, багато з яких заплатили за участь у цій грі покаліченими долями. Жива атмосфера надій, запитань, дій – це наше з вами життя.
Публіцистичні есе «Вогонь слова» викликають складні почуття: енергетичний барометр показує «болить» і «дуже болить» - не нижче!
Щодо нарисів «Мою долю звати «Альфа», то на мій погляд неофіта – цикл незвичний. Чому? Успішний підприємець некорисливо відкриває секрети й тонкощі бізнесової діяльності. Цей жест видається непояснимим, бо суперечить комерційній логіці, адже всі, хто не з нами – потенційні конкуренти.
Історія «Альфи» оповідна, автобіографічна, документальна. Згідно особистого зізнання автора – сповідальна. Це не риторика – це фактаж, дійсність, конкретика. Ключові слова – праця, навчання й рух!
На завершення із задоволенням цитую автора: «Формула успіху – наполеглива, цілеспрямована праця…відчував потребу здобути щось нове – і вчився…я весь час у русі».
Я впевнена, що книга «Кроки назустріч собі» буде цікавою і корисною для всіх, хто цікавиться українським бізнесом зокрема, а також для всіх шанувальників красного слова. На мій погляд, Степан Лукаcевич – один із творців нашої з вами непростої сучасної історії.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Знайти себе і...не застати вдома. Богдан Бастюк.

Богдан Бастюк. Словини. Вибрані поезії.- Тернопіль: Богдан, 2005.- 212 с.
Без паперу, лінійок, лекал,
Без моделей і циркуля мирного –
Небокраю крутий овал,
Далечінь…
Збірку вибраних поезій Богдана Бастюка дуже гарно представлено шанованими літераторами п. Євгеном Бараном та п. Петром Сорокою. Постараюся триматися на певній дистанції від них, не повторюючись, зберігаючи при цьому зацікавленість і розуміння.
Почну з «Початку». Здається, О.Пушкін зрік: іти слід-у-слід за думкою поета – наука вельми цікава. «Все починалося помалу.., так, спочатку було три виміри: Земля – орало, леміш, кінь, плуг; Праця – відважив скибу і Космос – планета /Крутнулася навкіл осі…Четвертий вимір – Час – тут також присутній. Той самий, що поєднує не поєднане, але не поєднане тільки на перший погляд. Вірш «Початок» - витончена аскеза глибинних часових філософських розмислів.
Автор – незаперечний традиціоналіст. Львів`янин Тарас Салига вважає, що традиція залишається собою лише тоді, коли оновлюється. Напевно, він знає, про що говорить. А я собі міркую: останнім часом критерієм оцінки якості літературних текстів є елемент новизни. На цьому грунті трохи відмовилися від смаку, який, у свою чергу, пов`язаний з попереднім досвідом. Наслідуючи Євгена Барана, я (трохи змінивши акценти) думаю, що попередній досвід( власне, традиція) не означає – помилковий.
Поет знаходить поезію в самих простих речах: «Усе, що є на світі – тільки поле / Ласкаве, наче мамина рука»; «І день, що вдосвіта встає, / Підвладний споконвіку півням…»; «Півні у бійках розсипають пір`я / Попід ошатним зрізом штахетин».
Мудра філософія життя: «Я знав тебе по-справжньому, не трохи. / З тобою ріс, в тобі, духмяній, спав / І тихо роздивлявсь тебе у профіль, / Розгадував, але чи розгадав?»; «Не треба слів. Вони даремно / У тишу кануть – не здогнати».
Припадає до душі шляхетна стриманість галичанина – у віршах про кохання: «Я не шукав для тебе порівнянь, / Бо їх нема…»; «І скільки сумних загубилося осеней У вікнах твоїх очей?/ Спитаю в кохання…»; «Не здатен лиш дорахуватися / Першопричин любові».
Habent sua fata libelli – кожна книга має свою долю. Декому непотрібна істина, бо вона безжальна і руйнує надії. Дехто полюбляє таїну, бо вона ці надії зберігає. Всі ми є портретами свого часу, але з Вовчої гори краєвид найкращий у світі!
Той берег низенький, стежки і городи,
Загублені в травах сліди,
Той вітер, що й нині невтомно скородить
Ріллю зеленаву води…

Вірші Богдана Бастюка.

Початок.

Все починалося помалу…
Не за хвальбу чи срібний гріш
Придумав пращур мій орало,
А потім викував леміш.

З конем і плугом він уперто
Пройшов по вранішній росі,
Відважив скибу…
І планета
Крутнулася навкіл осі…

Поклик.

Коли ти наодинці із собою
Й ніхто тебе із хати не покличе,
А дощ іде квапливою ходою,
Мов по цимбалах дахом черепичним…

Коли усе, здається, за плечима,
Коли затишок абсолютно повний,
Відчуєш раптом слухом і очима –
Пульсує в ринвах час непогамовний.

І вийдеш на вершину безіменну
Поміж своїх, таких рівнинних буднів,
Й лунка церата з поліетилену
Заграє в тисячи тривожних бубнів!..

На світанні.

Ніч догоря у чорному багатті,
Навшпиньки крадеться
Мій погляд у вікно,
Де віти яблунь, мов птахи цибаті,
Клюють зірок відбілене пшоно…

Скирти.

В полях, де скрині золоті
До ранку зачиняють віка,
В дитячих снів на видноті
Засвічуються в скиртах вікна.

За ними ходить хтось живий,
Соломка жевріє тоненька.
То дух блукає польовий,
Зайці йому на побігеньках.

Той дух дрімливий лановий
В світлиці нишпорить, у сінях,
Пучок зеленої трави –
Весни шукає воскресіння.

…Зі сном і казка відійшла
Ген у морозне безгоміння.
Препишні сховища тепла,
Стоги серпневого проміння…

* * *
Не нагадуй мені, як сумні журавлі
Восени з рідним краєм прощаються,
Як поволі в імлі тануть крила-жалі…
Розкажи, як вони повертаються.

Сенс.

Навіщо все? – Ця втома на плечі,
Ці клопоти? –і спірка розпочата.
А поруч мерзнуть яблука вночі,
Аби до ранку прожили зернята…

До крапки у дискусіях.

Повірте, з гілляки не вчора я зліз.
Тож знаю, що в нашій культурі
Була вже ідейність, був соцреалізм,
Партійність у літературі…

Сверблячка ідейності…Шия – в дугу.
Спрямованість, щоб вона скисла!
Знов – спроба усю перекласти вагу
На інший кінець коромисла.

Розмови, дискусії,гасла-пташки…
Аби у словесному глеї
Не порпатися, припинить балачки,-
Які ще потрібні ідеї?!

Аби побратимів не брати на сміх
І поїдом ближніх не жерти,
Аби поважати сусідів своїх, -
Потрібні які такі жертви?!

Аби не топити у ложці води
Знайомого, брата чи друга,
Аби не радіти з чужої біди, -
Яка тут потрібна потуга?!

Аби лихослів’ я здавалося нам
Дикунським і протиприродним,
І в сподок його не лишати синам, -
Потрібні дотації, фонди?!

Щоб знало нормального батька дитя
І мужа дбайливого – мати,
А сам він тверезо дививсь на життя, -
Потрібні кредитні витрати?!

Аби не лежало повсюди сміття, -
В дворах, на узліссях, у полі,
Аби припровадити все до пуття, -
Валюти бракує…чи волі?!

Між чвар і конфесій, взаємних погроз,
Прощаючий, мудрий, привітний
Єдиний у краї син Божий – Христос!
Що треба, щоб це зрозуміти?!

Тож опам’ ятаймося, будьмо людьми.
Свого не цураймось, не гудьмо.
Як хочемо бути народом і ми,
То – станьмо, гуртуймося, будьмо!

Вірна прикмета.

Знов жнива ідуть до нас
Золотими площами…
Селянине, в поле час! –
Пальне подорожчало…

Туристський феномен.

Ну де ще є країна отака?!
Поміж держав немає ненормальної,
Де коштує площина молока
Дешевше од…
Водички мінеральної.

• * *

Дитинство іде за нами,
Молодість поруч крокує,
Старість бреде попереду,
І ми її наздоганяємо.

• * *

Я випадав із «дружніх» лав,
Але не каюсь, не баную,
Що вчора «слава!» не горлав,
А десь «ганьба!» не репетую.

І конкурси, і номінації…

Хитлива сцена – як пором…
Журі, юпітери, дівиці…-
Розшаленілий іподром,
Де жеребці та кобилиці…
Змагання, конкурси краси,
На сукню куцу і …на робу.
І на співочі голоси
Є конкурси.
Ба й на худобу
Є виставки.
І на людей…
В захопленні ми од атлетів.
Є, кажуть, конкурси ідей.
Невже7..
Бува, що й для поетів
Влаштовують змагання десь,
Аби обнюхати і …зжерти.
Аби не вибилось котресь
У світ, то посприяти…
Вмерти,
Бо – особистість. І морозом
У душу віє недарма. –
Нема змагань на глузд,
На розум
І на господаря…нема.

Взаємність.

Я соняха з сонцем підслухав розмову:
«Ти завтра до мене, мій брате, прийдеш?»
«Авжеж».
Сонях зиркнув на мене і знову:
«Чекаю. Приходь, і до нього – теж…»

Скажу тобі, жовтогарячий мій брате,
Сьогодні признаюся врешті –решт, -
Допоки живий, я у сонця прохатиму:
«Вертайся до мене, до соняха – теж…»

Кровина життя.

У ночі вона краплиста:
Її називають росою.
У неба вона - блискавиця:
Її називають грозою.
У сосон вона – схолола:
Її називають смолою.
У поглядів наших – солона:
Її називають сльозою.

• * *

Сподівання непевний дим:
Схоче – збудеться, може й не збутися.
Часто гірко нам перед тим,
Як приходить пора…
всміхнутися.

Над рікою.

Дивувалися зі мною
Вечори погожі:
«Пісні пливуть за водою,
А чи гуси, може?..»

Над спокійною рікою
Сива мряка гусне. –
Літа пливуть за водою,
Наче білі гуси…

Разом з ними, із літами,
У місячних зблисках
Лине поміж берегами
Днів моїх колиска.

І несе мене з собою,
І хита-гойдає…
Й колискова наді мною
Мамина лунає.

Хтось над берегом блукає
Тихим, таємничим.
Може, пісню наслухає,
Може, гусей кличе…

• * *

А здавалося: все так просто –
Теплий погляд струснути з пліч,
Відійти під байдужі сосни,
Кілька кроків ступити у ніч…
А тривожно сяйнуть зіниці –
Не зважати, не глянути вслід.
Непобачене, кажуть, не сниться.
І…відчути на серці лід.

Золотавими марити косами,
Випадкових шукати стріч…
А здавалося: все так просто –
Кілька кроків ступити у ніч…

Коментарі (1)

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Квіти ніколи не розквітають одночасно. Богдан Мельничук.

Богдан Мельничук. Крапелини плюс. Нові крапелини. Поезії.
Тернопіль: Економічна думка, 2002.- 135 с.,215с.

Старайся
Споживати
Небесну воду-
Її боїться
Бруд світу
Богдан Мельничук – тип синкретичного автора, він пише поезію, прозу, критику. Рецензовані видання є унікальними: це білінгви - українською/ есперанто (переклад з української мови Миколи Кривецького).
Невблаганно звужується, подібно до шагреневої шкіри, сегмент художньої літератури, що розуміємо, як особливе мистецтво, суміжне з художніми відкриттями, здатними викликати естетичне потрясіння і в ідеалі націлене на творення шедеврів. Теперішній час – наносне, сміття, таке вмирає, як тільки зникає злободенність, конкретна прив’язка до умов, становища. Обставини, особливості життя безпосереднього теж треба вміти втілювати, тільки таньше. Автор це вміє, у нього художній текст – текст відкритий. Тотальний перегук деталей - ознака внутрішньої щільності, єдності створюваного світу: «Двоє садили явори І дивилися крізь час, Коли можна буде зрубати дерево. Один бачив дачу, Інший – скрипку», «Найдальше Летить камінь, Кинутий із пращі зла – Б’є через покоління.».
Образ – найістотніший елемент поезії, можливо, єдиний, якому нічого не загрожує - ні час, ні поетична мода. Поза образом поезію годі собі уявити, і саме якість образів визначає якість останньої. У рецензованого автора – поетичний образ візуальний, як і справжнє зображення, мальоване фарбами: «Чи буває, що у друга Зелене чоло, Зелені очі, Зелені руки? Буває. Цей друг – ліс», «Найщедріший вітер – Травневий: Сипле пелюстя Яблуневого цвіту Безкоштовно», і його образи сильні, влучні, виразні і просто красиві! Вони розширюють коло наших думок, даючи простір асоціаціям, виявляють те, чого жодне око досі не помічало: «Чому восени Нема грому? Може, тому, Що дерева скинули листя І їм тепер нічим слухати…», містять багато барв і обрисів при невеликій кількості слів: «Думки – Як розлий – вода: Ген до обрію. І лише один орієнтир – Церква.», «Довго живуть Груші та…політв’язні. Чи не тому, Що покручені долею?». Художній образ і прототип – це віддалені метафори одне одного. Риси прототипу із свого контексту і матеріалу переносяться в інші обставини, іншій матеріал і контекст, де змінюються як образно, так і функціонально. «Тінь захищатиме тебе від спеки тимчасово. Тільки дах прикрив надовго й надовго…Не біжи за примарною розрадою.», «Ми думаємо, Що мандруємо. А то Світ тече Крізь нас».
Судячи з оригінальної манері письма, автор тверезий реаліст і одночасно романтик. Він тяжіє до дослідження хворобливих зламів людської психіки, до вивчення тайників свідомості, в текстах присутня аура таємничості, зашифрованості: «Допікає сонце. Для захисту Повернув жалюзі. Допікає твій погляд…Що повернути?». Складна психологічна партитура, в’язь натяків та алюзій висвітлюють основний філософський аспект - болісне усвідомлення нікчемності існування вхолосту при незвичайних задатках. «Догоджаючи шлункові й плоті, думаєш, що ти оригінальний? Зайди на цвинтар», «Сонце хилиться До заходу життя – Довшають тіні спогадів. Сонце зайде – Вони житимуть тільки на папері».
Строфа- притча – це жанр мистецтва, що намагається схематизувати життя: «Бути багатим – як перепливати море в шторм. Бідність – супокійна гавань», «Єдина В’язниця, З якої Не можна втекти, - В’язниця часу.», «Є найважчий шлях, Який дано Пройти не кожному – від голови До серця».
Автор володіє уніфіцірованим набором професійних навичок, майже кожен рядок – маленький шедевр метафори, цитувати можна не вибираючи: «Птахи Продзьобують Хмари. Для Сонця.», «Шелест Дощу – Мов Молитва природи», «На моє рамено Присів Листок клена – Осінь Простягнула долоню». Багато залишається сказаного «між рядками», напевно те, що в жоден інший спосіб неможливо висловити. «Багато людей Бажають Відчинити Хвіртку мого серця. А я боюся протягів».
Захват публічного розкриття, психологічний стриптиз - до сексу домішує кохання: «Твоє груденятко/Згаснуло в моїй долоні/І я не можу тебе пестити - / Гніздо ж не голубить пташат.», «Дотик тіл Ще не означає Перелуння сердець. Але дотик сердець Відлунює тілами».
Фактори нібито формальні – поетичний синтаксис поета, ритм, пов’язаний із часовими відносинами ( за аналогією з музикою – інтонаційний стрій віршів, як різновид мелодійного мистецтва), але вони невіддільні від суті авторської мови, її важлива складова.
Межа між добром і злом часто набагато хитромудріша за звиви на географічній мапі, адже проходить вона серцем поета і саме тому: «Серце
У поета
Кровоточить
Пульсарами слів
І згустками мелодій.»

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Крило ангела Олега Гончаренка.

Гончаренко О. Собор одкровень
(Окличні Знаки...Окличні Злаки...). Поезії.-
Мелітополь:ТОВ"Видавництво Мелітополь", 2006.-212 с.
Олег Гончаренко – поет філософського світобачення, що зорієнтований на експеримент, і, по суті, йому йдеться про експеримент не так мови, не так форми, як свідомості. Нова збірка поезій «Собор одкровень" - модель звихнутого світу, але ж не все так просто… На перший погляд, автор ретельно будує послідовність тем, сюжетів, облич, постатей, пейзажів – певну канву, задану простою хронологією подій, антитезою вириваючись за межі реальних часових відносин. При цьому жодна із найважливіших речей не сприймається однозначно. Звідси – дещиця абсурду. Водночас це неймовірно глибокі тексти: «Вікно для променів – мов щит-ціль: // щораз аж схлюпується скло, // коли, мов по щоці, по шибці // черкає ангела крило. // І тіні, відсахнувшись різко, // жахають спокою гладінь - // розбризкують іскристі бризки // надій, поезій, сновидінь…».
Поет послуговується епіграфами, що належать перу як класиків, так і сучасників - від Парацельса зі Сковородою до Ліни Костенко з Анатолієм Кичинським. Ці афористичні цитати сприймаються часом як ключі, часом як алюзії. Зрештою, усе зводиться до питання, чому письменник пише саме так, а не якось інакше: «Вершник…п`яниця…волхв сивобородий…// митар…поет…- іпостасі мої», «веселий січовик, сумний кобзар і гречкосій невтомний» - сповідається поет. І справді, у віршах відчувається чуттєво-емоційна, духовно- - розумова, фізично-вольова природа прямого нащадка запорізьких козаків: «А нехай собі й так – все роблю недолуго, // втім, як всі козаки, від душі...// Йшов за плугом мій рід од Великого Лугу, // поки й плуг не втонув у гіркім Сиваші», «Інших предків шедеври – у Луврі, у Лаврі, // а моїх – у полях, по хатах: при ділах», «А серце й досі в теплий степ зове, // де ант злюбив скіф`янку чи сарматку - // хлюпнув у світ свій «Військо Низове // Дніпрове Запорозьке» - Січ преславну». Бог розглядається як космічний розум: «куди б не йшов, ти все одно ідеш до Бога». Поряд із тим, ліричний герой Саметойя (Саме той я) сповідує культ Вогню, Води, Сонця: «Молюсь землі, воді, вогню і небу», «Вічна суть…в огні. В огні!!!», «хлебтати Воду, наче хліб», «Твоя любов…всміхнеться…потім…засне на серці в тебе, в Храмі Сонця». Він проходить крізь морок і долає перешкоди, стоїчно переносить тягар життя, володіє власною життєвою філософією: «Бо знаєш наперед, що страшно бути, але…не бути ще страшніше»..
Для автора енергодуховний принцип побудови всесвіту є первинним, матерія вторинна. Світ фатуму одночасно світ звільнення від дуалізму простору-часу: «Сегменти циферблату, наче стигми // на тілі-тлі скаженої доби // примарі часової парадигми…». Поет черпає натхнення в божественному ритмі зірок, чия внутрішня музика діє як посередник між світом підземним і повітряним, світом думки: «Тарпанна віхола помчить до небокраю, // естетам повертаючи екстаз. // Рахманна тінь покинутого раю // здригнеться, зміниться і вибухне нараз // астральним маревом, космічною маною…». Він передає знання, сповіщає новини, відтворює семантичні й синтаксичні ритми, хвилі та спіралі, складаючи з них коло – найдосконаліший символ цілісності вічності, як форми існування: «І вічності суворе милосердя…Завмри, прекрасна мить світотворіння».
Часто згадуваний образ у автора – Дике Поле. І нічого дивного, адже причорноморські степи – теперішня територія Запорізької області, від найдавніших часів були ареною кривавих набігів гунів, хозарів, печенігів, монголо-татар, половців: «Дивлюсь назад в криваву млу століть // і за вогнем не бачу України». Тому предки поета були насамперед добрими вояками, понад усе любили волю, здатні були переносити найтяжчі втрати та протистояти багатьом бідам. У них були основні чесноти: Воля, Любов і Розум.
Олег Гончаренко намагається змінити своє і наше життя за допомогою поезії, надаючи їй функції сакральності і культу. Наче древній жрець-виконавець язичницьких релігійних обрядів, він пророкує і провіщає, залишаючись при тому нашим сучасником, тобто живою людиною зі всіма притаманними цій людині якостями: «Так є. І так було віки. І, дасть Бог, так і буде. Відбудеться все, що гряде. Ще буде ніч. Ще буде день. Ще будуть небо й поле.Й діди ще будуть де-не-де, Життя обов`язково йде,як…діти йдуть до школи».

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

Вгору

Монолог про страждання Петра Сороки.

Monologus de passione – монолог про страждання.
Петро Сорока. Застиглий вогонь. Денники 2006 року.- Тернопіль: СорокА, 2007.- 246 с.
Взірцево межової щирості не буває. Здебільшого вона або показна, або удавана quasi фальшована. Але у даному випадку так не є, можливо тому, що знаю автора віддавна і можу засвідчити: живе, як пише і пише, як живе. Літературний щоденник – це свідома відмова від ілюзії, що ведеш діалог сам на сам із власною душею. Ні - це публічний монолог, акт особистої відваги, покори і спокути. Спонука до сповіді взагалі властива людині, але у письменника вона особливо вагома.
Лексемою «письменник» тепер зловживають без краю. Не кожен, хто пише і публікує написане – письменник. Та історія літератури – пані вибаглива й примхлива і робить відбір доскіпливо й безжально!
У мистецтві, і в літературі, зокрема, завжди було більше суму, ніж втіхи. Петро Сорока є алхіміком слова (за Я.Парандовським). Він отримав від Бога разом із життям Слово і тому, напевно, іноді перетворюється на чаклуна і світлоносного мольфара – текст впливає на читача, як молитовне замовляння. У нього все йде в роботу: реальні факти життя, пристрасті, палкий темперамент й завзятість, фантазії, обрАзи і Образи, нахили й потерпання. Промінні миттєвості інтроспекції найчастіше емоційного характеру: гостра гіркота, найтАньші зворушення й почування або такий рідкісний внутрішній спокій та медитації, доторкання до вічності через сни.
Автор – фаталіст. Він вірить у віру, для нього барви, звуки мають особливу силу, дарують насолоду, тамують біль, збуджують дух. Автор стабільно стилевий. Він володіє ерудицією і культурою, що дозволяє уникати філологічних дивацтв, не мати клопоту з ars, тобто технікою письменства. У нього свій особливий словник. Діалект і говірка, «галицизми» додають штудерності, вишуканості. Це не заважає його прозі бути простою, але це оманлива простота, вона на щабель вища від постмодерного штукарства чи барвистого вбрання сучасних неоромантиків. Цитувати ці тексти можна з будь-якої сторінки: «Не хочу вірити, що для того я був вийнятий з вічного хаосу, щоб знову обернутися чи розчиниться в ньому. Бути покликаним до вічності й не увійти в неї – видається мені немислимим і нелогічним. Але, зрозуміло, треба бути гідним цього великого дару – безсмертя, його треба заслужити і здобути»; «…день видався сонячний, тихий, і ми прогулялися лісом. Напився дзвінкої тиші, намилувався гіллястими кронами, що підпирають блакитне небо, відтанув душею. І ніби умлівока все зінакшилося, й зовсім іншою людиною повернувся додому. Засвітилася і злагідніла душа, й всміхнулося мені життя…»
Створюється враження, що тексти народжуються легко, без зусиль, але це чергова омана, бо любов до слова – важка любов. Просто зусилля подолання «опору матеріалу» для пересічного ока непомітні, що знову ж таки свідчить, повторюю, про неабияке володіння ars.
Я вже писала про унікальний мелос авторської мови, безпомилкову виразність тону її словесної фактури. Навіть «на слух» ці тексти гармонійні, поліфонічні, мають темброве й ладовисотне забарвлення (даруйте музикантові специфічні терміни!). Підсвідомо виникають асоціації з кантиленами Шопена і Рахманінова, Косенка і Барвінського.
Заголовок – смислова домінанта книги, її естетична програма у найстислішому варіанті, як власне й заголовки попередніх денників: «Сповідь сльозою», «Пам’яті навперейми», «Найкраще помирати в понеділок», «Голос із притвору». «Застиглий вогонь» замикає ланцюг з кількох книжок, але книги на зразок цієї, власне, ніколи не завершуються: складені зі спостережень, роздумів та рефлексій, вони мають широке поле для нових думок і пишуться, поки триває життя, а може, й ще довше. Автор сугестує, репродукує сам себе, а справа читача - визначити оригінальність і привабливість книги, її сучасність та актуальність. Адже завше розраховуєш на розуміння тих, до кого звертаєшся, навіть якщо думаєш, що ні. «Хоч горять край шляху явори,/ Небеса і світ такі сумирні…/ Я хотів би тільки восени/ Відлетіти у Господній вирій/. Так, як відлітають журавлі/ Крізь тумани й дощові накрапи/. Залишивши денник на столі/ І в останнім реченні три крапки…»
P.S. Нові денники Петра Сороки "Застиглий вогонь" можна придбати за адресою:а/с438,м.Тернопіль-18,46018,ц.10гр.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
Самооцінка: 5

Вгору

Світлана Антонишин. Ображена трава

Світлана Антонишин. Ображена трава: Львів: Каменяр, 2007,- 111 ст.

На Галичині митці особливі за стилем – аромат європейських впливів змішаний із місцевим колоритом. Інакшість Світлани Антонишин, що живе у Бродах, Львівської області, певною мірою, ніби визначена наперед.
Авторка пише сімейну хроніку буднів звичайних людей, вкинутих у випробування жорстокого часу, що живиться ницими інстинктами та вчинками. Це тонкі спостереження, відтворення найдрібніших деталей родинних взаємин, побуту, передчуттів. Авторку хвилюють вічні теми любові й зради, зіткнення добра зі злом, що в контексті сюжетних апокаліптичних подій набувають ознак фатальності. У долі змальованих сімейних історій простежується трагізм, але письменниця не споглядає його, не залишається осторонь, а виходить у поле катарсисного співпереживання.
Жанрово ця проза, певною мірою, визначається авторським підзаголовком – романтична феєрія з не дуже щасливим, - а втім, хто його знає? – фіналом. І відразу потрапляєш у майже казковий сюжет, де на рівних співіснують оксамитові метелики, здивовані козенята, холодне джерельце. Руді хвостаті білочки ласують горіхами, якими їх пригостила людина, а зозуля, як їй і належить, десь зовсім поруч кує! А так, напевно, розпочинається театральна вистава: «…Згасає світло. Темрява. Даленіюче «тутукання» розхлябаного потяга…Покромсаний ямами тротуар. Ліхтарний стовп з потрощеним ліхтарем. На мить спалахує примарне жовте світло і – знову темрява…Важка, нависаюча, загрозлива». Страшно, лячно, непереливки починається хресна дорога ліричної героїні Лілі Світайло! Яке яскраве застереження сучасній молоді!
Вражає лаконічність фраз, точність деталей: «Серпень фатально догоряв. Сухотно шуміла прив`ялим листям добра старенька груша». Майстерний мовний інструментарій, багатий словник: «Біля ніг ледь чутно приземлився кленовий листок. Оранжево-червоний. Теплий. З жертовною павутинкою на корінці…Красивий листок. Шкода, що мертвий…(виділення курсивом моє – Т.Д.); комбінування різних мовних стилів, зокрема, сміливе використання сучасного українського сленгу. Перераховані ознаки щасливо доповнюються життєвим і душевним досвідом, оптимістичним ставленням до життя, самообмеженням заради досягнення творчого результату. В цьому вбачаються основні риси письменницької зрілості – конструювання певної картини світу художніми засобами, оригінальність, наявність власної світоглядної позиції. Твір вражає прямотою висловлювання і справжньою пристрасністю.
Художню прозу завжди пишуть два автори – Талант і Досвід. І залежно від унікальності першого і багатства другого твір або стає літературним явищем, або проминає непоміченим. «Тихо плинула у напівсутінь глибока ностальгійна мелодія…За вікном граційно кружляли веселі лапаті сніжинки…на всій зимовій землі падав сніг. Дрібний. Колючий. Холодний. С п р а в ж н і й…». Романтичний оптимізм творчості Світлани Антонишин, не зважаючи на її біль за гіркоту сьогодення, збагачує не тільки українську літературу в цілому, а й кожного з нас осібно.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
Самооцінка: 5

Вгору

Володимир Базилевський.Лук Одіссеїв

Володимир Базилевський.Лук Одіссеїв.Статті, есеї, діалоги.Київ:Ярославів вал,2005.-655 ст.

Як пересувається звук? Його чули пророки. Як пересуваються ангели? Будь-який художник древності знав, що кольорові розводи імітують рух, невловимий людиною. Найдоступніша геометрія цього руху – коло, немає більш точного відображення.
В епатажній смутній атмосфері сучасної літератури ми відвикли від спокійної філософської прози. Гіпертексти, структурно ускладнені, нашаровані тексти, естетика пануючого дисонансу – літературний хаос, що має на меті невтоленну спрагу володіння масовою авдиторією. З`являється феномен переоціненого автора, і в результаті – бліда кисла реакція читача, і пересічні розмови про його нечитабельність.
Я не претендую на всеохватне дослідження, на істину в останній інстанції, яка взагалі неможлива у розмові про живу творчість. Я хочу лише порушити проблему, але проблему, на мій погляд, принципово важливу для розуміння якості і справжності літератури, хоча вона чи не найважче піддається дефініціям, а крім того, має фундаментальні світові й національні дослідження.
Володимир Базилевський уперто і послідовно руйнує стереотипи, пропонує стиль нової художньої практики, яка у своїй суті є оновленою традицією. І вічна метафізична круговерть світової літератури (згадаємо коловий рух ангелів!) цей постулат тільки підтверджує. Безперечно, критик розраховує на підготовленого читача, який його зрозуміє. Автор вибудовує свої статті, опираючись на ґрунтовні знання історії, богослів`я, фольклору, і звичайно, безмежності світової літератури, музики, живопису, пластичних мистецтв.
Есеїстична проза критика виокремлює феномен духу і душі, відкриває таїну майбутнього, в якому немає неминучого «тепер». Вивчення (так-так, саме вивчення) його стилю, мови, світоглядної позиції, оригінального погляду на ніби усім відомі факти – незаперечна школа письменницької майстерності, школа виховання смаку.
Для тих, хто справді потребує якісної інформації, високохудожні тексти автора дають можливість її отримати , а хто більш поінформований – не повинен заскучати. Хтось, можливо, відкриє для себе нове ім`я. Форма спілкування критика з читачем – вільна: авторські коментарі до поезії й прози, літературні портрети, полеміка, інтерв`ю. Тут панують тенденції ігрові, мінливі, вибагливі та одночасно – зважені й об`єктивні. Словесна оболонка не перевантажена банальними афоризмами, заяложеними метафорами – це вільна думка, органічно висловлена вільним словом, свого роду протеїчність при одночасно високому художньому рівні. Жанр справжньої літератури!
Тетяна Дігай.
м. Тернопіль.

Прокоментувати

Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
Самооцінка: 3

Вгору

Роман Кухарук. Прощальне вино. Поезії

Роман Кухарук. Прощальне вино. Поезії. – К.: Український клуб, 2007. – 100 ст.

Як ніколи, хочеться відразу цитувати: «Чорні тарапати // Ти собою витер. // А у небі грати. // А у гратах – вітер // Запиває листя // Шепотом і кров’ю // І, як ви, до ранку // Бавиться любов’ю»; «Так джміль гуде.// І дощ іде.// І падають сади.// Я збожеволено люблю // Цю музику води».
Потужне опромінення душі - ознака справжньої поезії. Саме таке визначення мені видається найточнішим для поетичної збірки «Прощальне вино» Романа Кухарука. Від перших віршів і до останніх книжечка не відпускає, смакує живою і свіжою мовою, кожне слово(навіть російські «мозаїки») на своєму місці, словотвори і словосполучення не «дряпають» евфонічно вихований слух. Довершене римування може слугувати взірцем для початківців, що прагнуть вдосконалення: «Між хочу і люблю // Зелена гільйотина.// У голосі не плюй.// Забута як латина // Твоя сира душа…», «А ти кричиш. А я мовчу. А ти // Перетривала всі мої потрави. // Мочали вуса в білий мед коти // І западали голосами в трави».
Авторські поетичні образи міцно закорінені історично, національно і, поряд з тим – «до дрижаків» сучасні, народжені нашим непростим життям: «Коло мами - кулак примарії. // Спохопися, як вітер мине // Над здобутим содомом Марії. // По городах чужих україн»; «А на душі, як на тополі, // Шумить заблукана вода. // Почерез пні сумні і голі // До церкви йде Сковорода».
«Ми так багато пишемо про собак // А мені раптом подумалось, // Боже, // А що, як собаки почнуть // Писати про нас?» - поет щиро любить псів: «Іду, як пес, і тінь моя легка», «У миску від Христа // Струмоче білим тлом // Зелено-золота // Душа, прожита псом», «Псами //Зла безодня вигризає карк», «Замінник сонця – пес», «А трамвай //Собачу ноту «соль» // В колесах теребив». Незрадливість і природна поведінка псів, судячи з контексту, слугує камертоном для людської спільноти. І взагалі, природа у пана Романа набагато привабливіша, ніж люди!
«Не мудрствуя лукаво», поет бачить просту істину живої людини просто: «Не плачте. Дайте псови молока».
Тетяна Дігай.
Київ - Тернопіль.

Коментарі (3)

Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5
Самооцінка: 5

Вгору

«Поховання ангелів» - відгук на роман Ю.Андруховича «Таємниця»

"...наді мною без упину кружляло звіяне
безпритульне пір`я...я став ховати ангелів".
У моєму особистому літературному пантеоні є декілька знакових письменників. Юрій Андрухович - один з них. Галичанин,вихованець Львова і Москви, мандрівник - особистість з привабливою харизмою.
Роман я придбала у Києві на Петрівці з другої спроби: кажуть,немає, весь тираж розпродано! Відразу прилипла до нього,справедливо очікуючи знайомого відчуття насолоди від "споживання"текстів улюбленого автора.
Титульна сторінка попереджує: не роман, а замість роману, що дещо змінює кут сприйняття інформації.
Сповідь, щоденник, інтерв`ю, або точніше, розмова з візаві, коментар до подій, що вже відбулись у житті... Як правило,у жанрі мемуарів важливо зграбно "прослизнути" між тим, коли "ти ведеш" і коли "тебе веде".Сповідальність - пані примхлива і непередбачувана - заводить у хащі fentesi.Але авторові блискуче вдається уникнути фальші, насамперед, психилогічної.І хоча тексти попередніх романів, зокрема,"Московіада", "Дванадцять обручів", "Диявол ховається у сирі"відчутно впливають на сприйняття нової інформації(час від часу виникає таке собі deja vu), відчуття творення нової художньої дійсності не полишає до кінця книги. Є розділи, що вражають, особливо в першій половині роману - змалювання поетапного формування самооцінки у підлітковому віці, хилитання, нестабільність цього процесу, напряг і ранимість, перемінність ситуації і, нарешті, отримання й збагачення досвіду, пошук у цьому світі шансів самореалізації.Часом забуваєш, що це мемуари!
І далі - впиваюся і тремчу від захоплення: "...такий примерхлий листопадовий ліс...глухий лісовий закут, якісь дерев`яні хатини, незрозумілі прибудови до них, засипані листям доріжки, двоповерхова штабна будівля, вся в павутинні і патині, без будь-яких життєвих ознак, абсолютний декаданс і запустіння, або ще інакше - романтичний парк поетів озерної школи, застиглі води печалей та меланхолії".Незле, то правда!
І ще:"...присутність Бога у поезії тільки посилюється, якщо її замовчати. Бог - це таємниця, що блякне від називання і вимовляння".Або таке:"Поезія - це не слова, а те, як вони поєднуються.Поезія - це коли два слова зустрічаються один з одним уперше". Без коментарів!!!
N.B. Я тримаюся думки, (можливо, хибної, але менше з тим), що перебір з використанням сленгу, а простіше кажучи - матірщини, засмічує мову твору і шкодить її досконалості.Ще у котрогось з ім`ярек можна зробити скидку, мовляв, піариться молодняк задля рейтингу, шукає легкого хліба і тому подібне. Але якось дивно, що творець високої літератури не помічає різниці між фактологічною правдою і художньою. Або не помічає свідомо.Тоді це явище скоріше психилогічне, ніж поетичне, і тут потрібен психіатр, а не критик. А шкода!

Коментарі (1)

Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5
Самооцінка: 3

Вгору

КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.3689 seconds

	Логін		Пароль

	Зареєструватися?
	Забули пароль?