Із Олексія Ейснера

По ю́рмі пройде вдих глибокий,
й урветься враз жіночий плач,
коли, надувши люто що́ки,
«похід» зіграє штаб–трубач.

Устромляться у небо піки;
ледь чутний скрегіт стремена́...
І хтось підхльосне жестом диким
твої, Росіє, племена.

Це буде грізний день, той са́мий!
Затягне пилом краєвид,
і з башт кремлівських – картузами
махати будуть їм услід.

Аж ось – ліси, поля та села,
і радий рев мужицьких товп.
Злетів, мигнув палаш дебелий –
і хряснув прикордонний стовп...

Земля дрижить. Вирують хмари.
Співа́ сигнал. Пливуть полки.
І польський вітер то́рса яро
рясні бордові башлики.

Пихатий лях коня сідлає,
жене назустріч гордий лях!
Та пізно. Псів блукають зграї
по мертвих спалених містах.

Суворівська рокоче слава!
Незвана жалосте, мовчи...
Несе підкорена Варшава
у котрий раз свої ключі.¹

І ніч прийшла з вогнем та пла́чем.
Веселі збуджені бійці
ґвалтують, сміючись, полячок,
громлять костьоли пишні ці...

А вранці – стали в стрій бадьоро,
кінноті вже не до невіст,
бо знову ніжно та суворо
у путь далеку зве горніст.

І довго Польщі скніти в жаху,
й довго зватиме труба, –
аж ось у крові та у праху
лежать німецькі вже хліба.

Не в перший раз палають хати
цієї хмурої землі,
не в перший раз Берлін затятий
чеканити почне рублі².

І ні для кого вже не диво –
на пустирі знайти кістяк;
і варвари баварським пивом
своїх напоюють коняк...

Про спокій хлопці мріють сонні –
ріжок дзвенить: «на бій, на бій!..»³, –
щоб на французькому кордоні
полки приставити до дій.

Ізнов, ізнов злітають шашки,
в зустрічних сіють смерть та жах;
несуться вершники й упряжки
по поруйнованих містах.

Свободолюбні поселяни
ще боронили десь рубіж,
коли в ранковому тумані
перед роз’їздом встав Париж.

І в пеклі вуличного руху,
крізь шурхіт шин та вий гудків –
Париж негадано розслухав
неспинне цокання підків.

Аероплани линуть шпарко.
В кварталах – чад забутих груб.
Здригнулась Тріумфальна арка
від гримотіння мідних труб.

Забиті вікна дітворою.
Бістро закрились на спочив.
Гучніше марш. І в ряд по троє
пройшла команда трубачів.

Колишні прописи забуті,
урвавсь такий приємний мир...
Піднявши шаблю у салюті,
проїхав сивий командир.

Полощуть прапори червоні.
Гуркочуть бубни. Коні ржуть.
Летять букети. Й ескадрони
за ескадронами ідуть.

Вони і в спеку, і в негоду,
тілами повнячи рови,
приносили стальну свободу
зі златоглавої Москви.

Ідуть полки по всіх дорогах,
їх вітер проводжає в путь.
Торці ламаючи на рогах,
важкі броньовики повзуть.

Впав синій вечір на бульвари,
бажа́ну прохолодь приніс.
Вже поскакали кашовари
по дрова у Булонський ліс.

А в незрівнянному Версалі
високий смак зненацька зник,
і на баранячому салі
чадить на шомполах шашлик.

На площах вогнища бушують.
З веселим гиком козаки
по тротуарах джигітують,
стріляють на скаку в хустки.

А в ресторанах – гам та рейвах.
І ді́вчата крізь винний пар
про смерть благають у сталевих
руках киргизів і татар.

Гудуть з химерами собори,
іржуть та грають коні в них⁴.
Черкеси згадують про гори,
по саклях тужать по своїх.

Обозних кличуть до вечері.
У Луврі – дзвяк бляшанок, крик.
На тлі Мілоської Венери
застиг незнаємий калмик...

Отямся, кручена Європо!
Хоч погляд кинь за свій поріг!
Страшніше трусу та потопу⁵
нової Азії набіг.

Її здійме рішуча воля,
хрипкий застуджений горніст,
дим вогнища в росистім полі
та пі́днятої шашки свист...

Та ти не віриш. Ти спокійно
плекаєш втіхи та дохід;
тож вчуєш скоро гук розбійний
та рип немазаних підвід.

Моліться, огрядні́ прелати,
Мадонні лагідній своїй.
Моліться! Бо в Москві солдати
на конях вже шикують стрій.

(2024)

Із Юза Алешковського

От приїду я на БАМ –
щонайперше, хлопцю дам...
Дам йому завдання
з’явитись на гуляння.

Чи рішучий він, чи ні –
все одно заявиться,
в серце западе мені
і на груди звалиться.

Та романтики геть мало
в темряві наметовій, –
я ж бо хлопцям вже давала
в палаточці брезентовій.

Багато де бродяжачи,
була й на Братській ГЕС.
Та все це, чесно кажучи,
трефовий інтерес.

І «киці» ми, і «ясочки»
за нашу ніжну суть,
та тільки із палаточки
нас заміж не беруть.

Я часом потай плакала,
бувала п’яна впень,
та їхала, однаково,
на Каму та в Тюмень.

Брезентова палаточка –
це мій немовби дім,
життя у білих тапочках,
з наступним «молодим».

(Червень 2024)

Із Юза Алешковського

            Я у Пітері я́кось із другом хильнув,
            потім він на Літейний проспект завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.

У вас он чайників не роблять емальованих,
а режисери кращі в на́с, ти вже повір!
Вода у крані – як в Москві ота газована,
а цeй ваш «ГУМ» – вдає, що він Гостиний Двір.

    Для вас «Аврора» – лиш малюнок на медалі,
    а в нас же Невський – не Охотний, сука, Ряд.
    І ти би, дурню, жив тепер при капіталі,
    якби не пітерський стальний пролетар’ят.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Я іще в пиріжковій із другом хильнув,
            він пото́му на площу Двірцеву звернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
Таж емальованих у вас не роблять чайничків,
нема таких, як в Ермітажі в нас, картин.
І взагалі, в Москві повнісінько начальничків,
тоді як Перший секретар у нас – один.
 
    Давай ушкваримо грам триста сервелату!
    Дивись, мости́ які, дивись, покля їси.
    На всіх московських вашим м’ясокомбінатах
    нема копченої такої ковбаси.
 
        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            І в закусочній чарку я з другом хильнув,
            потім він на Канавку якусь завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
У вас же чайничків не роблять емальованих,
а ніччю білою – в нас видно все, мовляв.
А цими сходами – Раскольников знервовано
у дім лихварки із сокирою збігав.

    Нам ті Луб’янки ваші – зовсім не до ладу.
    Лише у «Норді» подають такі вершки.
    А за решіточкою Літнього, блядь, Саду –
    п’ятнадцять діб сидіти міг би залюбки.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Та зненацька патрульний під’їхав до нас,
            я в коляску зваливсь, ну, і друг водноча́с.
            «У відділення!» А він – все розказує,
            і показує, і показує.

У вас же чайничків не роблять емальованих,
а в Ермітажі... не прискіпуйтеся, пси!
А цими сходами – лихварка оштрафована...
Нема копченої такої ковбаси.

(Червень 2024)

Із Юза Алешковського

У принципах незламний, наче скеля,
прийняв сувору правду колектив:
Микита, з’ясувалось, – пустомеля,
що ко́лесо історії крутив.

Він їздив по Радянському Союзу, –
легкої популярності шукав;
він замість хліба сіяв кукурудзу,
живих людей у космос запускав.

Він допускав неприйнятне́ зазнайство,
і, всупереч зусиллям всім ЦК,
колгоспне він розвалював хазяйство,
плюс проморгав талант Пастернака.

Авжеж, із милосердною снагою
він «ворогів народу» випускав,
але зробив горілку дорого́ю
й «на трьох» нас випивати попривчав.

А сам, напевне, випив скількимога!
Дружину тяг на будь-який прийом,
у Індії вивчав слона та йога,
об стіл в ООНі грюкав каблуком.

Він прокладав у Африці канали,
щоб до орання взявся бедуїн...
Але його безпечність доконала,
і він гайнув у Сочі на спочин.

І в ту ж хвилину, всі зібравши сили,
повстали члени Пленуму ЦК, –
вони, мабуть, давно уже хотіли
з капустою смачного пиріжка.

Микита дуже розізливсь на Пленум
і крикнув Мікояну-хитрунцю:
«Ех, треба було б з’їсти зі жульєном
дніпропетровську шатію оцю!»

Тепер він, як усі пенсіонери,
на лавці в сквері гріє свій філей,
і плаче про закінчення кар’єри
зятьок його товариш Аджубей.

(2024)

Із Юза Алешковського

Ернесто Че Гевара
з Гавани відбував;
нічого, крім сигари,
він майже там не мав.

«Прощай же, рідна Кубо,
де є мій вождь Фідель
та міністерський любий
шагреневий портфель!»

«Хоч курочку в дорогу
візьми!» – кричать йому.
Сказав Гевара строго:
«Нізащо не візьму!

Бо курочка – завада,
вона не до ладу́;
я кубик рафінаду
в кишеню покладу.

Покля нема там дірки,
набавлюсь досхочу́;
коли ж десь буде гірко,
дістану й посмокчу».

Розлуко ти, розлуко,
чужинна сторона.
Марксистська лиш наука
тепер йому жона...

(2024)

Із Юза Алешковського

Раді́ю я (так само, як природа),
хильнувши в товаристві двох бурмил:
Цей день люблю, як День оленевода
чи свято наших грізних Збройних сил.

Фарбують яйця десь у різний колір,
а я – лише в червоний (з нами Бог!),
й несу кудись в руках у дружнім колі,
як символ наших славних перемог.

Сьогодні яйця з тріском розбиваються,
у дзвонах чутна Господу хвала,
пролетарі усіх країн єднаються
навколо великоднього стола.

Дзвенять ножі та склянки недаремно,
щекоче ніздрі запах калачів,
крізь стрій пляшок побачити приємно
ясні́ обличчя навіть стукачів.

Брати́ всі люди! Обійму китайця,
й від мене – хай своїх вітає дам!
Мені віддасть він власні жовті яйця,
свої червоні – я йому віддам.

Оті всі бомби ядерні – нечисті,
не задля них Христос зійшов з хреста.
Тож відчепіться, і́мперіалісти,
від нашого воскреслого Христа!

Так поцілуймось, добра перехожа!
Пробач мій науковий інтерес.
Ми на людей стаєм поволі схожі...
Давай іще! Воістину воскрес!

(2024)

Із Юза Алешковського

Упень мені білого світу не видно:
мій тато – з дворянських еліт,
і мучив Єжов мою матір вагітну,
без сну протримав її поспіль два тижні,
ударив ногою в живіт.

А там, громадяни, був я, і пробачте
за те, що тепер я сліпець,
не знаю, які ж то на вигляд собачки,
очільник верховного уряду Брежнєв,
червінець, трамвай та млинець.

Не бачу я наших великих досягнень
і в дзеркалі пику свою.
Й ніколи вві сні не трапляється марень,
а ранком, таким саме темним, як нічка,
я сліпо що бог дав жую.

Пробачте, що пес мій від голоду виє,
ділюся із ним і люблю.
Відмалку зовуть його, бідного, Вієм.
Подайте ж копієчку, господа ради,
я Вію печінки куплю.

Все менше і менше у нас по вагонах
нещасних сліпих та калік,
ми БАМ ведемо по сибірських кордонах,
причім – поховати скандал вотергейтський
врагу не дамо ми повік!

Країна зростає, усім на догоду,
пере́чіпки нам – ніпочім...
Єжов, згодом викрилось, – ворог народу,
але ж, громадяни, хіба з цього легше
сьогодні нещасним сліпим?!

(2024)

Із Юза Алешковського

Із колимського білого аду
йшли ми в зону крізь віхоли дим.
Я помітив недопалок з колом помади
і рвонувся зі строю за ним.

Баб не бачив я ро́ків чотири,
от нарешті мені повезло.
Цей недопалок, може, – із «Ту-104»
диким вітром сюди принесло.

І убивця дружини суворий,
і активний один педераст –
всі недопалок мій ніби пестили зором
і зітхали чомусь раз у раз...

З ким ти, шльондро, там крутиш романи?
Чим димиш в колі інших приваб?
Не придбаєш квиток ти у Внукові сп’яна,
щоб майну́ти повз мене хоча б...

Я програв той недопалок в карти,
хоч до нього душею вже звик.
Видно, в картах мені не лишилося фарту
через тугу за кралею пік.

Просадив я і шмутки, й підміну,
ще і цукор на рік, упослід.
От сиджу я на нарах, обнявши коліна,
бо нема в чому йти на розвід.

Все я втратив, пропав, мов пічкурик,
та недопалок – горе одне;
а зате найвпливовіші люди із урок
поважали за розмах мене.

Тож у карцер босоніж ішов я,
як Христос, і не кляв чатових.
Десять діб фарбував не помадою, – кров’ю
я кінці самокруток своїх.

– Ти на волі гуляв на всю гу́бу,
як спокуту май муку та страх! –
Безумовно, ви праві, начальнички любі!
Тільки, мабуть, даремно, начальнички любі,
ви мене – кулаком по губах...

(2024)

Із Юза Алешковського

Нас на вахті обшнирили завчено,
і в барак нагляда́ч причвалав...
Все одно: під гармоньку поплачемо,
стіл весільний зіставивши з лав.

Женишок мій, молодка-зозулечка,
ллє у кухоль «Потрійний» хмільний,
й мов з ікрою кето́вою булочка –
сірий хліб у помаді губній.

Він помадою не користається,
й чоловіча у нього хода;
зовсім хлопцем мені уявляється,
тільки от, не росте борода.

Дівки бацають з дробом «циганочку»,
а бабульки – ті «Гірко!» кричать,
і ридає одна лесбіяночка
на руках незамі́жних дівчат.

Ах, махорочка з фабрики бійської...
От кричать мені тост зусібіч –
так, за шлюбну, хоча й по-лесбійському,
так, за першу, таку собі, ніч!

В зоні я не живу у відча́єві,
й чоловіку листів я не шлю:
все одно там, на волі, не взнає він,
що я Муську Бєлову люблю!

(2024)

Із Юза Алешковського

Я відбував свій строк, мені назначений,
був смирний, працьовитий, не з маруд,
і заробив з дружиною побачення
як нагороду за ударний труд.

Я написав: «Давай приїдь, не гнівайся,
з вокзалу тут у нас недовгий шлях...»
Аж їсть не міг – чекав, нетерпеливився,
залазив, виглядаючи, на дах.

Зайшлося серце, як побачив кісоньку:
зігнулась під вагою рюкзака;
але на неї, бабу звичайнісіньку,
з барачних вікон ласились зе-ка.

Стирчав я біля вахти наїжачений, –
там нагляда́ч робив дружині шмон,
але в листах було їй розтлумачено,
як під поділ прип’яти самогон.

Зайшли в кімнату, де усі відвідини,
дружинонька – ні мертва, ні жива,
а я, як на судовому засіданні,
з конфузу переплутував слова.

Вона присіла вздовж стіни на лавочку,
а я присів на витертий матрац;
приймав жону тут вчора злодій Лавочкін,
а позавчора – шулер Моня Кац.

Шпалер блакитний колір майже вилиняв,
у дверях – вічко (звем його «вовчок»),
в кутку портрет товариша Калініна
мовчить, як в нас удома образок.

В обставинах таких-от – не до роздуму:
я самогону жахнув, стріскав книш...
Ну, жіночко, стели казенну про́стиню
й лягай зі мною поряд, як раніш.

Гогочуть караульні у присі́ночку,
а за вікном зе-ка беруть на сміх:
«Віддай, Степане, жінку на хвилиночку,
розведемо рідкіш її на всіх!»

Ех, люди! Несерйозні, мов налигані,
бракує вам нервових лікарів!
Адже тут жінка, а не десь на вигоні
вдоволення розпалених корів.

І злість бере, і шко́да хлопця кожного,
та не даси ж дружину – перетой...
Уранці – як по серденьку порожньому
по рейці бахкав штабою конвой.

Ну, люба, за обставини пробач мені,
іди сідай в зелений свій вагон,
та не журись, – дадуть іще побачення,
та згадуй – не мене, ти що як втрачена! –
а те, я́к слід ховати самогон.

(2024)

Із Юза Алешковського

          На безкраїх про́сторах Вітчизни,
          стоячи́ у битвах до кінця,
          склав народ наш урочисту пісню
          про Вождя, і Друга, і Отця.
                              О.Сурков (1938)

Товаришу Сталін! Ви великий вчений,
у мовознавстві знаєте Ви толк,
а я – радянський каторжник злиденний,
мені товариш – сірий брянський вовк.

За що сиджу – воістину, не знаю,
та прокурори в нас завжди́ праві́.
Сиджу тепер у Туруханськім кра́ї,
де при царі були в засланні Ви.

Ми всі гріхи – своїми визнавали,
на зону йшли етапом, у ганьбі.
Ми вірили Вам так, товаришу Сталін,
як, може буть, не вірили собі.

І от сиджу я в Туруханськім кра́ї,
де конвоїри – зліше лютих псів.
Я розумію: це нас ударяє
загострення міжкласових боїв.

То дощ, то сніг, то гнус нам тьмарить мізки,
бо ми в тайзі, де – дощ, і сніг, і гнус.
Ви тут плекали полум’я із іскри, –
спасибі Вам, до вогнища горнусь.

Вам важче: Ви про людство на планеті
піклуєтесь у час непевний цей,
із люлькою в кремлівськім кабінеті
ніколи не змикаючи очей.

А ми свій хрест несем отут зада́рма
в коловерті виснажливих трудів;
ми як дере́ва валимось на нари,
не знаючи безсонниці вождів.

Учора ми ховали двох марксистів,
кумач на тру́ни постелили їм;
один із них – ухильник із троцькістів,
щоправда, другий – зовсім не при чім.

Він перед тим, як в інший світ забратись,
до Вас звертав останнії слова,
прохав нарешті в справі розібратись,
і стиха скрикнув: «Сталін – голова!»

Ви нам снитесь, коли в кашкеті сірім
та в кітелі – приймаєте парад.
Ми ліс рубаєм, вплив партійний ширим,
й летять тріски та друзки всі підряд...

Живіть хоч сто років, товаришу Сталін!
І хай сконаю зеком-бідаком,
зате в країні – чавуну та сталі
на кожну душу вистачить цілком.

(2024)

Із Й.Бродського (переклад 2016 року)

Дорогий Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави¹
облизня добре помацав ти...
Як зго́дом казав гаркавий²,

«час ще покаже»:
«кузькіну мать»³, руїни⁴,
смерть у бранному ражі
із присмаком України.

То не зелено-квітний,
поточений ізотопом⁵, –
жовто-блакитний
в’ється над Конотопом.

Певне, ряднина – ота,
що́ припасла Канада⁶;
ба́йдуже, що без хреста,
це хохлам не завада.

Гей, рушники на півхати,
в спітнілій жмені насіння!
Зраду їм закидати
ми, кацапня, не повинні:

самі́ ми під образа́ми
скільки років у Рязані
завжди́ зі хмільними сльозами
жа́лися, як при Тарзані⁷...

Скажемо їм без хули,
слівця додавши крутого:
скатертю вам, хохли,
та рушником дорога!

В жупа́ні під колір брукви,
не кажучи – у мундирі,
йдіть від нас на три букви,
на бо́ки усі чотири.

Нехай тепер, вже пробачте,
хором ля́хи та ганси
в мазанці навкарачки
вас становлять, поганці.

Ладнати петлю́ на кущі –
спільно лізли у хащі,
а м’ясо ловити в борщі –
це самотою краще?

Ось вам, хохли, тавро:
разом поживши – досить!
Плюнув би в той Дніпро,
може, назад покотить,

гидуючи згорда нами, –
як потяг, набитий з лихвою
різними лантухами
й кривдою віковою.

Тож прощавайте, юди.
Вашого хліба, неба –
навіть як замість буде
стеля й полова⁸ – не треба.

Зайве – псувати кров,
дерти краї́ одежі.
Видно, пройшла любов,
якщо і була поме́жи.

Нащо гребтись, як маля,
в коренях рваних глаголом?
Вас народила земля,
ґрунт, чорно́зем з підзолом⁹.

Годі качати права́,
нас кленучи зі скрути, –
це бо земля черства
вас, кавунів, каламутить.

Ну-бо, левада-степ,
краля, баштан, холоші...
Й більше було халеп,
втрат – і людей, і грошей.

Ладу дамо́ цій мороці.
А що до сльози́ на о́ці –
немає на неї указу
чекати іншого разу.

З богом, «брати-слов’яни»,
гетьмани, вертухаї!..
Тільки, коли настане
й вам помирати, «хазя́ї», –

хрипітимете як мантру,
скуба́ючи край матраца,
ві́рші із Олександра,
а не брехню Тараса¹⁰.

(2016)

Із Т.Г.Шевченка

Воєвода престарілий,
трохи маючи ще сили,
на війну гайнув.
За дубовими дверима,
за запорами твердими
він жону замкнув.

Престарілий – тож ревнивий,
недовірливий та мстивий...
Тільки все ж – війна!
Бився воєвода, доки
не пройшло чотири ро́ки.
Як там та жона?

А жона не помарніла, –
з вікон двері наробила,
й через рік чи два
сповиває сина Яна
та про переста́рка пана
пісеньку співа:

«Ой, люлечки-люлі, синочку мій милий!
Якби воєводу татари б убили!
Татари би вбили, вовки би задрали!
Ой, люлечки-люлі, синку́ мій удалий...»

(2024)

Із І.В.Царьова (1955-2013)

Самі́ зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.

А потрясіння беріз пісенних!
А небо – миром немовби маже...
Недурно жив тут поет Єсенін.
Шкода́, що сам я не був тут майже.

Бувало, мимо котився «скорим»,
з вікна дивився в поля строкаті...
Зате під Старим гуляв Осколом,
на річці Убля (шукай на карті).

Отам – і простір, сливе без краю,
й, мов у Рязані, земля красива...
Й хоча життя там – не як у раю,
земна у назвах помітна сила!

...Коли читаю, що ми – загрублі,
в газетах Дубліна та Гренобля,
плекаю думку про річку Убля
й родзинку нашу на ймення Вобля.

(2024)

Послухай, недужий, що́ медики кажуть:
як палиш – вдихаєш отруту та сажу;
легені псуєш, тож помреш...
Паління – це треш!

Послухай, козаче! Не пий забагато,
пияцтво – не тільки добробуту втрата:
печінку псуєш, тож помреш...
Пияцтво – це треш.

Народе, послухай! Таке ніби диво:
триндіти російською – звичка шкідлива,
потомство псуєш, тож помреш...
Російська – це треш!

(2024)

Із Зеева Дашевського (Ізраїль)

На днях забрів до мене сват, –
такий метикуватий!
Мовляв, невдовзі – Тубішват;
як будем святкувати?..

Я ледь не вистрибнув з холош:
– Мою рятуєш мрію!
Бо я – немов Ахашверош⁷
без Тубішвата скнію...

Хто вткнув у січень Тубішват⁸ –
був явно напідпитку;
але – я вчений: апарат
підготував ще влітку.

Тож ми сушні ужили збір, –
ми спритники та хвати!
Мигдаль, чорнослив та інжир
змогли застосувати;

використовували ми
то лантухи коринки,
то тюк сушеної хурми,
то різних барв родзинки;

то фініки, то курагу, –
ти пам’ятаєш, свате?..
А він, що дивно, – ні гу-гу.
А я – не винуватий!

І де Аман та Мордехай –
на щиру радість курям
хтось інший впізнає́ нехай...
Ну, все: нарешті – Пурім!

Жартуна́ – керувати собою
обирали зі сміхом дядьки;
і коли уже йшлося до бою –
він усім обіцяв шашлики.

А дядьки – геть наївні, як діти!
Рахувати їм щось – не з руки...
От і йдуть – за свій кошт боронити
і Кринки́, й будь-які Шашлики.

Зате лідер – завзяття не втратив,
не прогаяв нагоду таки:
«панібратів» (та й не панібратів) –
перетворює на шашлики.

(Лютий 2024)

Із Володимира Войновича

Я був у кра́ї, де правда вбита.
Там люди знагла втрачають жи́тла.
Суворий клімат – зима без літа,
не вистачає тепла та світла.

Між днем та ніччю нема різниці,
і бродять люди немов безлиці.
І хоч між ними зв’язків немає,
з них кожний інших неполюбляє.

Старою злістю вони пропахли,
й самі́ у зло́бі своїй зачахли,
на кшталт сухого куща бур’яну,
соків життєвих збулись, здається.
І тільки радість у них стається,
коли сусіду чомусь погано:

зламав коліно, чи нежить люта,
чи в нього вкрали грошви багато,
нестатки-злидні, чи інша скрута –
його сусідам це справжнє свято...

Й життя минає в імлі та злобі,
невтішна доля – немов іржава;
коли ж хтось раптом когось угробить –
тоді, звичайно, це інша справа.

(2024)

Із Володимира Войновича

Ми вештались довго в проваллі,
щоб нібито вийти з імли;
шукали освітлені далі...
Потьмарені тільки знайшли.

Шукали й крамоли бацили,
і вошей, а ще – шпигунів;
і з успіхом це ми робили, –
хто б що нам про збиток не нив!

А ще ми хотіли – насилля
весь світ зруйнувать, а відтак...
Навіщось міняли довкілля
і щось повертали навспак.

І вас ми збирались кінчи́ти
у той або інший манір;
та ви́ за бугром, паразити,
на лихо, живучі надмі́р.

Але апетит до утопій
донині у нас не зачах:
продовжимо марш плоскостопий
й насиплемо вам ізотопів,
від’ївшись на ваших харчах.

Та по́ки що – є в нас завади,
бо хочеться їсти, аж край...
Пожертвуйте ж нам, Христа-ради,
що́ можете, чорт забирай!

(2024)

Із Володимира Войновича

Тягла бабуся кіш
з городніми речами,
щоб всю сім’ю скоріш
нагодувати щами:

капусточки качан,
картоплю, перець різний,
іще якийсь бур’ян,
для травлення корисний.

Ішла стара, а день
був сонячний, нівроку, –
ну, як завжди сливень
о цій частині року.

Назустріч йшли діди,
й привітних з них чимало...
Здавалося, біди
ніщо не провіщало.

І раптом – треба їй
на інший бік дороги...
Стривай, стара! Постій!
Згадай всі застороги!

Он, зліва – світлофор:
зелений – для бабусі
налагодить зазор
у транспортному русі;

а справа – як і слід
на автомагістралі –
підземний перехід, –
безпечний і так далі...

Та бабка – з неотес,
тож напрямки полізла.
Диміло з-під колес,
трощилося залізо...

Був принцип доміно
проявлений достоту:
як у страшнім кіно,
впав байкер під «тойоту»;

якийсь карамбуляж:
одна вантажна «шкода»
впустила свій вантаж
якраз на пішохода;

в тролейбус в’їхав «МАЗ»,
тролейбус вщент зім’явся
й перетворився враз
на банку, повну м’яса;

фургон влетів у стовп,
той гепнувсь на автобус,
а той – стіну продовб,
лишивши в ній свій обрис;

в диму і сум’ятті
кричали пасажири
(найголосніше – ті,
у кого обмаль віри)...

Цікаво по TV
про це розповідали;
ми їли щі нові
й бабусю нахваляли.

(2024)

Із Володимира Войновича

Мигтів ліхтар на дроті у дворі,
його труди скасовувала мряка.
У будці, що в кутку, о тій порі
одна дворова мешкала собака.

Було у неї двоє женихів:
один кістки тягнув їй для бенкету,
а другий – той стеріг якийсь архів,
багатший був, тож цілу ніс котлету.

А третій не годився як жених, –
він був поет, а всі вони – безумці;
приносив тільки вірші, і крім них
нічого взагалі не мав на думці.

Дивився чемно, лапою махав,
співав про честь, кохання та відвагу;
він був поет і геть не приставав,
і цим чомусь привабив ту дворнягу.

І от яко́сь два пси прийшли у двір
(у цього – кістка, в іншого – котлета),
й побачили у будці – вір, не вір –
сумирний профіль нашого поета...

Два пси не винуваті, далебі,
що покохали пасію кудлату;
два пси на місяць вили у журбі,
немов співали «Місячну сонату».

(2024)

Із Володимира Войновича

В клубі налаштовувались танці.
В две́рях всіх обстежував дідок
на наявність корінців квитанцій
з олівцевим написом «квиток».

Ще не охоловши від кадрилі,
де стрімкий був кожний поворот,
гості – офіцери ескадрильї –
жарили з дівчатами фокстрот.

Тут не місце довго зволікати,
звісні всі фігури, лиш поклич...
Іноді приходили солдати
і стояли купкою узбіч.

В рядових погони – в колір неба...
Та коли запрошував солдат,
відповідь йому була: «Не треба.
Бач, який охочий до дівчат!»

І усім присутнім танцюристам
зрозумілий був оцей урок:
ставились дівчата із презирством
до небес, де ще нема зірок.

Огортала ніч усе довкола,
засинали се́ла навкруги,
а старенька клубна радіола
вила, як собака від нудьги.

Після танців світло вимикали...
Так і не здійснивши скромних мрій,
рядові в казарму поспішали –
стати для переклику у стрій.

Йшли із неотриманих побачень,
знаючи, що видасть їм сповна́ –
вслід усім сьогоднішнім невдачам –
кару за затримку старшина.

У штабах поснули генерали,
снився їм, без сумніву, парад...
По садках дівчата цілували
наш давно одружений комсклад.

(2024)

Готові у планшетах астрономічні карти
й отримані останні вітання від родин.
Ну, друзі, запалімо, хто хоче, перед стартом, –
у нас іще, здається, в запасі сім хвилин.

Я вірю: невдовзі армади ракет
нам зроблять близькими зірки назавжди,
і десь на стежинках далеких планет
зали́шаться наші сліди.

На посадковій смузі
згадаємо ми, друзі,
як перші спромоглись ми дістатися мети, –
зуміли долетіти
до першої орбіти
і рідну Землю – ззовні уперш спостерегти.

Я вірю: невдовзі армади ракет
нам зроблять близькими зірки назавжди,
і десь на стежинках далеких планет
залишаться наші сліди.

Чекають нас планети, де ще життя немає,
гарячі океани чи крижані поля;
але планета жодна так щиро не чекає,
як голуба планета під назвою Земля.

Я вірю: невдовзі армади ракет
нам зроблять близькими зірки назавжди,
і десь на стежинках далеких планет
залишаться наші сліди!

(2024)

Із О.А.Галича

Коли без діла коні ниділи,
бо нас косив під корінь тиф, –
комдив нас вистроїв на віддалі,
і так бійцям сказав комдив:

«Бедлам у нас, брати-кіннотники,
ганьба і зрада чергова!
А лікарі твердять, мерзотники,
що тиф поширює – вошва!

Вони завжди жили з розкошами,
от їм і воші в голові!
Планують воювати з вошами,
а справа, втім, – не у вошві.

Піді́мо, з ярістю законною,
у бій останній за життя, –
скінчі́мо із цією контрою,
щоб не робили сум’яття!»

І, вислухавши землячка того,
я за святу узявсь війну:
спіймав нараз жида очкастого,
та і втопив його в Дону.

І, бачачи, як мир відстоюю,
і мій у цьому героїзм,
мене нагородили зброєю –
за пролетарський гуманізм.

(2023)

Із Бориса Стругацького

Ти чуєш зажурений спів кабестана?
Не чуєш? – Дарма, півбіди...
Відходять із гавані Діти Туману.
Відходять... Надовго? Куди?

Ти чуєш, як чайка над хвилями плаче,
й далекий між хмарами грім?
Ховаються щогли за мрякою, наче
за пологом сі́рим сири́м.

У вітер досвітній, у буряне море,
від темної маси землі –
безтрепетні люди в безмежжя суворе
уводять свої кораблі.

І буде напруження біля штурвала,
і ще за авралом аврал,
«дев’ятих валів» нескінченна навала
і рифів голодний оскал;

і теплі широти, й наповнені сіті,
і шелест напнутих вітрил,
і той довгожданий цілуючий вітер,
яким привіта́ суходіл.

Для них береги чотирьох океанів
з’явитись готові з імли.
Відходять із гавані Діти Туману;
верну́ться нескоро... Коли?

(2023)

Із Аркадія Стругацького

Чорний острів Сюмусю́,
острів вітру Сюмусю,
в скелі–стіни Сюмусю
б’є валами океан.

Той, хто був на Сюмусю,
в ніч оту на Сюмусю –
знає, як на Сюмусю
йде в атаку океан.

Як на пірси Сюмусю,
і на доти Сюмусю,
й на оселі Сюмусю
впав із ревом океан.

Миті ті на Сюмусю –
ті віки на Сюмусю –
в сніжних сопках Сюмусю
біснувався океан.

А на ранок, Сюмусю,
під обриви Сюмусю –
безліч трупів, Сюмусю,
виніс Тихий океан.

Чорний острів Сюмусю,
острів жаху Сюмусю...
Хто живе на Сюмусю –
дивиться на океан.

(2023)

Із Бориса Стругацького

Фантастом бути – ой, непросто!
(По дев’яносто?)
В сюжеті – щоб ні-ні розпусти!
(У склянці пусто?)

Цензура – геній злий фантаста,
(По півтораста...)
пильнуй, щоб ви́падком не сісти...
(Тепер – по двісті.)

За мир і щастя сушиш мізки,
(А може, віскі?)
а десь – повстання та протести...
(Ну, добре, – «Екстри»).

А то – ракетою, і баста,
(По півтораста!)
такі «за мир» всі активісти...
(Давай по двісті!)

Навкруг – фіглярство, скомороство,
(По дев’яносто...)
а ти – будь ласка, будь пророком,
(З томатним соком.)

напророку́й благополуччя
(Оце смачнюче!)
усім цим юним педерастам.
(По півтораста.)

Фантастам – взагалі непросто:
(О, це вже шоста?)
сюжет – несвіжий часто–густо...
(Змішати з мустом?)

А втім – надісь, не все пропало,
(По двісті – мало!)
ми по натурі оптимісти...
(Давай по триста!)

(2023)

Із В.Берестова, в скороченні

Генетика
Сьогодні – ніби ще знайомство,
а завтра – вже, пардон, потомство...
Ці бідні мухи дрозофіли
науці віддали всі сили.

Геометрія
Геометр відправився в Єгипет
досліджувати па̀ралелепіпед.
Й ви тільки уявіть його огиду,
коли знайшов натомість піраміду!

Гіпнологія
Коли сон збувається,
він не забувається.

Геральдика
Ведмідь ярославський – до бою,
здається мені, почвалав,
схопивши сокиру, якою
убив його князь Ярослав.

Діловодство
«Цим стверджено, що коник – із комашок;
для кінних не придатний він упряжок,
й причетності не мав до коненят».
Строк дійсності. Печатка. Ламінат.

Діагностика
Швидкий укол стального жальця –
аналіз крові, а не жарт.
І хоч він висмоктаний з пальця,
з ним рахуватись, певне, варт.

Діалектика
Чекаючи на потяг, всі підряд
напружено вдивляються назад,
хоч кожен з цих нервових приверед,
звичайно, прагне їхати вперед.

Екологія
Дивись, щоб дальші покоління
не почали ураз квиління:
мовляв, пухнастого звірка
була планида теж гірка...

Ентомологія
Таргани не йдуть на світло,
чим врятовуються підло.

Етика
Розмірюй засоби та цілі,
і ближні залиша́ться цілі.

Етимологія
Що таке́є – «лірика постільна»?..
Колискова! – вивели ми спільно.
Хто це – «бабник»?.. Вслухайтесь хоча б:
це малюк, що ліпить сніжних баб!

Зоопсихологія
«Життя собаче...» – мимрить кішка;
і легше їй від цього трішки.

Історія архітектури
Всі на світі інтер’єри
починаються з печери.

Історія СРСР
– Нам греки прищепили віру...
– Варяги нам дали князів...
– Та час ту владу звів дошниру!
– Так він і віру показив!
...Де винен грек, а де варяг –
досперечались в таборах.

Іхтіологія
Як пізнаю́ть життя акул,
характер їхній та повадки?
А ось як: крикнуть «караул» –
й давай тікати без оглядки.

Криміналістика
Обличчя гідне, не зловісне...
Хто знав, що гаманець він свисне?

Критика абстракціонізму
Реальність - не сновиддя миші!
Вона багатше та складніше.

Літературознавство
Не все, що пишемо й читаємо,
літературою вважаємо.

Меліоративна справа
– Я не канава, я – потік!
– Занадто в тебе рівний бік.
Потік – уліво зве́рне, вправо, –
як правда в нас... А ти – канава!

Метеорологія
Вже вік нотують клімат строго.
Все кажуть – «не було такого»...

Мікробіологія
Надумав мікроорганізм
побудувати комунізм...
І знаєш, успіх мав мікроб!
Не віриш? Глянь у мікроскоп.

Музеєзнавство
Заходимо в капцях в палаци, які
із люттю колись штурмували батьки.

Орнітологія
Пе́ра в павича́ – павині:
смак тонкий та ліпота!
А прекрасній половині –
не прироблено хвоста...
Негалантно я́кось, ей!
Все не так, как у людей.

Патологоанатомія
Один патологоанатом
настільки гидко лаявсь матом,
що врешті мрець устав з полиці
та надавав йому по пиці.

Політекономія
Дорожчають гармати та ракети...
Виходить так, що мешканця планети
дорожче із лиця землі змести,
аніж нагодувати й одягти.

Психіатрія
Хто мислить не від цих до цих,
той – псих!

Психологія вікова
Дорослим бути просто:
палити маєш ти
й того, хто менше зростом,
за вуха знай тягти.

Пушкінознавство
Чого не знав великий Пушкін?
Не відав жодної частушки,
не бачив жодної матрьошки
(й не жалкував за цим нітрошки);
й ніхто не чув від нього тезу
про символ росіян березу,
яка вживалася, навсправжки,
лиш для «березової кашки».

Сексологія
Підмур в любові будь-котрій –
це виконання наших мрій:
і тих, що романтичні,
і тих, що еротичні.

Уфологія
Осідлавши помело,
відьма стала – НЛО.
Щезник знов туристів гноїть,
та тепер він – гуманоїд.
Втік із глека хитрий джин,
і літа́ в тарілці він...
З іншої галактики
пруть до нас для практики.

Юриспруденція
Він – суддя, позовни́ця я...
Це не секс, а юстиція!

(2023)

Із С.Михалкова

Був раніш Степан Степанов –
бравий міліціонер;
нині ж він – Степан Степанов,
геть прости́й пенсіонер...

Ветеран, в літах чималих,
хоч не носить бороди.
Та зі всіх людей бувалих
він – душею молодий!

Не сидить весь день у хаті,
вп’явши очі у вікно,
й не шукає, з ким зіграти
у дворі у доміно.

Що ж то робить дядя Стьопа,
наш герой в колишні дні?
Як і за́вжди, дядя Стьопа –
друг великий дітлашні.

Ось крокує чолов’яга
в бік проспекту через двір,
а навкруг – дітей ватага,
малюків веселий вир...

– В нього – ет! – не ті манери, –
бурмотять пенсіонери. –
Хоче бути повсякчас
наймолодшим серед нас!

* * *

Висоту бере піхота –
в контрнаступ йдуть війська.
Наче жабку із болота,
хтось вже тягне «язика».

Навіть дівчинці не спиться, –
медсестра тепер вона...
Це військова гра «Зірниця», –
майже справдішня війна.

Дядя Стьопа – ген на згірку:
стежить у бінокль він
зацікавлено і зірко
за маневрами сторін.

Підбіга Сашко Кислиця,
нині – взводний командир:
– Дядю Стьопо! Хоч пригніться!
Ви ж такий орієнтир!

Дядя Стьопа усміхнувся –
та послухався, пригнувся,
бо колишній старшина
бачить: тут – сливе війна!..

Оточили дядю Стьопу,
в штаб ведуть його під сміх:
– Зізнавайтесь, дядю Стьопо,
ви «боліли» – за яких?

– Я не буду повіда́ти,
маю про усе мовчати.
У полоні я чомусь,
й ні слівцем не прохоплюсь!

* * *

Шостий клас – правофланговий:
збір загону терміновий!
У тривозі колектив, –
дядя Стьопа захворів!

Дядя Стьопа застудився
і у ліжку опинився.
Друзів гомінкі гурти
стали в чергу, щоб зайти.

Хто – несе якийсь дарунок,
віршик свій або малюнок,
хто – за чайник взявсь умить:
– Дядю Стьопо! Цю малину –
їжте замість аспірину!
– Дядю Стьопо, не хандріть!..

Дуже вдячна за старання
і зворушена сповна́,
всіх вітає тьотя Маня,
дядістьопина жона.

Через кілька днів потому
вийшов дядя Стьопа з дому,
а назустріч – вір не вір –
син Єгор біжить у двір.

– Поздоров: дочка у мене! –
і такий щасливий вид...
Стьопі час зійти зі сцени:
став бо він із дяді – дід.

* * *

Ветеран Степан Степанов,
як за ним усі не стеж,
хоч не дуже і охлянув –
все ж померти має теж...

Тільки – дивовижні справи:
день за днем, за роком рік –
а живе Степанов бравий,
він – живий, як здавна звик!

Ті, хто у роки дитячі
був його зустріти рад,
нині радо й нетерпляче
з ним знайомлять онучат.

Дядя Стьопа з ними дружить,
дітлахам незмінно служить,
зі своєї висоти
ладен їм допомогти.

Читачів і досі має,
і на око будь-котре –
дядя Стьопа не вмирає
і нізащо не помре!

(2021)

Із Юхима Чеповецького

Яко́сь великий грізний шах
зайшов у тронний зал
й, навівши на придворних жах,
промовив на загал:

– Ми, мудрий шах Махмуд-заде,
між усіма людьми
іще не бачили ніде
мудрішого, ніж ми.

Так о́т що: хто розважить нас,
при тім, що ми – в хандрі,
той буде прийнятий нараз
як блазень при дворі.

– О шаху! Світ увесь притих, –
сказав слуга Ахмед, –
бо з квіту мудрощів людських
зібрав ти ліпший мед!

І все ж – я прожену умить
твою печаль-туску,
лише вгадай: а що́ лежить
у мене у мішку?

Якщо вгадати зможеш ти,
що груші там лежать,
тобі дерзну я піднести
із них – найкращих п’ять.

У нас і не знайти таких,
зросли далеко десь...
А відгадаєш, скільки їх –
віддам десяток весь.

Наморщив мудрий шах чоло,
у простір втупив зір,
й нарешті мовив: – Їх число
обчислить мій візир.

Але – негайно хай Ахмед
дасть відповідь таку:
що за потаєний предмет
у нього у мішку?

(2023)

Із Данила Хармса

Шукала бабуся комашок в кущах
і спритно ловила комашок сачком.
Та міцно тримала бабуся в руках
пігулки, і ключик, і кий із крючком.

Вовтузилась якось бабуся в кущах –
і скрикнула раптом, в розпуці цілком:
– Згубились! Пропали! Та де ж вони? Жах!
Пігулки, і ключик, і кий із крючком!

Не може бабуся і з місця зійти,
кричить: «Поможіть!» – і махає сачком...
Скоріш поможіть тій бабусі знайти
пігулки, і ключик, і кий із крючком!

(2023)

Із Данила Хармса

Річкою пливе суденце,
стругане з усіх боків.
Повсідалися на денці
п’ять хоробрих моряків.

Білозубі в них усмі́шки,
довгі вуса та хвости,
їх лякають – тільки кішки,
тільки кішки та коти!

(2023)

Із Данила Хармса

Тягну́в я са́нки крізь узлісся,
стояли со́сни по боках;
і враз – по річці хтось пронісся
на начебто стальних крючках.

Я витягнув на берег санки,
а той – бігцем пустивсь у ліс,
до ніг пристосував дві планки,
скакнув на місці – та ізслиз.

І я присів собі на санки
й гадав, узявшись за боки́:
«Які незрозумілі планки
та дивовижні ті крючки!»

(2023)

Із Данила Хармса

Сидить бульдог над кісткою,
припнутий до стовпа;
й до нього, голосистого,
враз таксик підступа́.

«Пова́жаний бульдожику! –
Незваний каже гість. –
Пустіть мене, бульдожику,
оцю догризти кість».

Ричить бульдог на таксика:
«Нічого не віддам!»
Й кругом ганяє таксика,
несамовитий сам.

Біжать вони навкруг стовпа,
не стишать хід й на мить;
дзвенить ланцюг навкруг стовпа,
навкруг стовпа дзвенить...

Тепер бульдогу кісточку
не взяти вже нія́к,
а таксик, взявши кісточку,
рече бульдогу так:

«Біжу я на побачення.
За кісточку – мерсі.
Як пізно... До побачення!
Сидіть на ланцюзі!»

(2023)

Із Данила Хармса

З домівки вийшов індивід –
людина, як така –
і у похід,
і у похід
пустився пішака.

Він йшов, забувши про спочи́в, –
не час ловити ґав!
І він не спав,
не пив, не їв,
не їв, не пив, не спав.

І от він я́кось по нужді
зайшов у темний ліс,
і відтоді́,
і відтоді,
і відтоді – як зслиз.

Отож, якщо його уздриш
ти десь колись-то там,
тоді хутчіш,
чимнайраніш,
скоріш дай знати нам!

(2023)

Із Данила Хармса

Ви знаєте? Ви знаєте?
Ви знаєте? Ви знаєте?
Ну, звичайно, знаєте!
Певна річ, що знаєте!
Безсумнівно, безперечно,
безумовно, знаєте!

    Ні! Ні! Ні! Ні!
    Ми не знаємо нічого,
    ми не бачили нічого,
    не дізналися, не чули
    і не знаємо нічого!

А ви знаєте, що У?
А ви знаєте, що БАТЬ?
А ви знаєте, що КА?
Що у батька у мого
рівно сорок дитинчат?
Різних, рідних і не дуже –
і не двадцять, і не тридцять –
рівно сорок дитинчат!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, там, двадцять, чи, там, тридцять –
    якось лізе у горщок;
    а от сорок, рівно сорок –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що СО?
А ви знаєте, що БА?
А ви знаєте, що КИ?
Що собаки – ніби, лайки –
спорядились та летять?
Спорядилися у космос –
Не як пта́хи, не як мухи –
а ракетами летять!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, як пта́хи, ну, як мухи –
    якось лізе у горщок;
    а ракетами у космос –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що НА?
А ви знаєте, що НЕ?
А ви знаєте, що БІ?
Що на небі замість сонця
буде спечений млинець?
Не пательня, не тарілка,
не оладок, не мандрика –
а такий собі млинець!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, пательня, ну, тарілка –
    якось лізе у горщок;
    та масний млинець на небі –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що ПІД?
А ви знаєте, що МО?
А ви знаєте, що РЕМ?
Що під морем-океаном
вартовий стоїть з наганом?
Не з граблями, не з мітлою,
а з наганом вартовий!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, з граблями, ну, з мітлою –
    це ще лізе у горщок;
    а з наганом з барабаном –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що ДО?
А ви знаєте, що НО?
А ви знаєте, що СА?
Що до носа ні руками,
ні ногами не сягнеш,
ні руками, ні ногами
не доїдеш, не доскочиш,
не досягнеш, не сягнеш!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    «Не доїдеш, не доскочиш» –
    може, й лізе у горщок;
    а вхопитися руками –
    не завадить нам ніщо!

(2023)

Із Данила Хармса

Бігав Петрик по дорозі,
по дорозі, по панелі,
бігав Петрик по панелі
та гарикав: «Га-ра-рар!
Я тепер уже не Петрик,
розійдіться, розійдіться!
Я тепер уже не Петрик,
я тепер автомобіль».

Навздогінці бігав Павлик
по дорозі, по панелі,
бігав Павлик по панелі
із гудінням: «Ду-ду-ду!
Я тепер уже не Павлик,
стороніться! стороніться!
Я тепер уже не Павлик,
я поштовий пароплав».

А за ними бігав Дмитрик
по дорозі, по панелі,
бігав Дмитрик по панелі
із дзижчанням: «Жу-жу-жу!
Я тепер уже не Дмитрик,
бережіться! бережіться!
Я тепер уже не Дмитрик,
я літак-аероплан».

Йшла корова по дорозі,
по дорозі, по панелі,
йшла корова по дорозі
і ревіла: «Му-му-му!»
Неудавана корова,
у якої – справжні роги,
йшла назустріч по дорозі,
всю дорогу зайняла.

«Ей, невдавана корово,
не ходи сюди, корово,
по дорозі, по панелі,
не займай собою шлях!»
«Бережіться!» – крикнув Дмитрик.
«Стороніться!» – крикнув Павлик.
«Розійдіться!» – крикнув Петрик –
і корова відійшла.

Ось домчали, донеслися
до колоди край воріт
пароплав з автомобілем
та літак-аероплан,
чи авто з аеропланом
та поштовий пароплав.

Петрик плюхнув на колоду,
Павлик плюхнув на колоду,
Дмитрик плюхнув на колоду,
на колоду край воріт.
«Я приїхав!» – крикнув Петрик,
«Став на якір!» – крикнув Павлик,
«Приземлився!» – крикнув Дмитрик, –
повсідали на спочи́в.

Посиділи, відпочили
на колоді край воріт
пароплав з аеропланом
та швидкий автомобіль,
пароплав з автомобілем
та літак-аероплан.
«Їдем далі!» – крикнув Петрик,
«Попливі́мо!» – крикнув Павлик,
«Полеті́мо!» – крикнув Дмитрик,
і відправились ізнов.

І поїхали, помчали
по дорозі, по панелі,
і стрибали, і скакали,
і кричали: «Жу-жу-жу!»
І стрибали, і скакали
по дорозі, по панелі,
тільки п’ятами мигтіли
та кричали: «Ду-ду-ду!»
Тільки п’ятами мигтіли
по дорозі, по панелі,
всіх шапками закидали
та кричали: «Га-ра-рар!»

ВСЕ.

(2023)

Із Данила Хармса

Іван Сокире́нко полює на звіра,
а пудель при ньому – шукає пташок.
Та пудель у річці втонув, як сокира,
в болото Іван проваливсь, як мішок.

Іван Сокиренко полює на звіра,
а пудель при ньому – тягає мішок.
Він потім у річці втонув, як сокира,
а Ваня заслухавсь болотних пташок.

Іван Сокиренко полює на звіра,
полює на пуделя зграя пташок.
Болото Іван переплив, як сокира,
а пудель сховався мерщій у мішок.

(2023)

Із Данила Хармса

Гнат Петрович Самовар
був пузатий самовар,
тривідерний самовар.

В ньому вурдився окріп,
пихкав парою окріп,
роздратований окріп;

лився з пуза через кран,
через дірочку та кран,
прямо в чашку через кран.

Вранці-рано хтось прийшов,
в самоварів кут прийшов, –
дядько Федір це прийшов.

Дядько Федір бурмотить:
«Зараз вип’ю, – бурмотить, –
чашку чаю», – бурмотить.

В самоварів кут прийшла,
тітка Клавдія прийшла,
з філіжанкою прийшла.

Тітка Клава бурмотить:
«Я, звичайно, – бурмотить, –
вип’ю та́кож», – бурмотить.

Ось дідусь пришкандибав,
геть старий пришкандибав,
в капцях він пришкандибав.

Позіхнув і бурмотить:
«Варт попити, – бурмотить,
трішки чаю», – бурмотить.

Ось бабусечка прийшла,
отака стара прийшла,
з костуром вона прийшла.

І тихенько бурмотить:
«Звісно, вип’ю, – бурмотить,
звісно, чаю», – бурмотить.

Раптом дівчинка прибігла,
в самоварів кут прибігла, –
це онучечка прибігла.

«Наливайте! – промовля, –
чай для мене, – промовля, –
із варенням!» – промовля.

Тут собачечка прибігла,
разом з кицькою прибігла,
в самоварів кут прибігла,

щоб дали́ їм з молочком,
кожній блюдце з молочком,
блюдце з теплим молочком.

Врешті і Стецько прийшов,
всіх пізніше він прийшов,
неумитий він прийшов.

«Подавайте! – промовля,
швидше чаю, – промовля, –
та побільше!» – промовля.

Нахиляли, нахиляли,
нахиляли самовар –
та із нього добували
тільки пару й жар.

Самовар, диви, схилився,
як на суднах трап, –
а окріп і не з’явився,
тільки – кап, кап, кап...

Самовар Ігнат Петрович!
На столі Ігнат Петрович!
Золотий Ігнат Петрович!

Кип’яточку не дає,
запізнілим не дає,
лежебокам не дає.

(2023)

Що це за дивний випа́док:
йде у листо́паді – дощ!
«Дуже потужна нови́на!» –
всі повторяють разо́м...

Людоньки! Ви́падок – звичний;
місяць у нас – листопа́д;
й ра́зом із тим – у «шашличній»
є новина́ для нарад:

Вождь не буває потужний.
І не потужні слова.
І не народ... Й не Залужний...
Трактор потужний, бува.

(листопад 2023)

Із Миколи Гоголя

Се образ вельми нечестивий,
Примара для ченців усіх,
Іно́к надміру сперечливий,
Розстрига, що укоїв гріх.
І за оце своє розтління
Дістав звання він десь-колись...
Овва, чита́чу, май терпіння!
На перші літери в рядочках подивись.

(2023)

Із Миколи Гоголя

Італія – казкова сторона!
Давно по ній душа моя сумує.
Вона вся рай, утішна й чарівна,
у ній кохання круглий рік веснує;
прикотить хвиля, й лагідно вона
чудесний берег пестить та цілує;
там небеса виповнює блакить,
горить лимон і повів пахкотить.

І вся країна повна просвітління;
на всьому відблиск давності лежить;
й мандрі́вник – до великого творіння
сюди від снігу півночі біжить,
в його душі – натхненне пломеніння,
й сльоза невільна на очах дрижить;
і він, увесь пори́нулий у мрії,
подій минулих шепіт розуміє.

Земля любові, просторінь кохання!
Едем помі́ж безодень та пустель!
Той сад, де мають силу сподівання,
де ще живуть Торкватто й Рафаель!
Чи врешті дочекаюся вітання
твоїх гаїв, путівців та осель?..
Мене твій подих зве і обіймає,
підхоплює і в небеса здіймає!

(2023)

Із Миколи Гоголя

До тебе, Пресвятая Мати,
дерзаю голос піднести,
не в змозі сліз палких уйняти:
мене в скорботі – прихисти!

Прийми горьовані моління,
врятуй мій дух від зла-біди,
настав мене на шлях спасіння,
смирення до душі вклади!

Мені своїй не треба волі,
на все для Бога я готов;
у прикрій та сутужній долі –
одна ти будь мені покров.

Ти всіх нещасних – схов несхитний,
за всіх молитвениця нас!
О, захисти, коли страхітний
почую судний Божий глас,

коли кінець часів настане,
труба померлих воскресить,
і книга совісті – старанно
гріхи мої оголосить...

Тебе, всіх відданих твердиню,
молю, прохаю про одне:
врятовуй дух мій від загину,
зоглянься, пожалій мене!

(2023)

Із Олександра Пушкіна

Із церкви від всеношної йдучи,
Антипівна з Марфушкою сварилась:
– Даремно видиралась ти на крилас,
гріхи твої види́мі і вночі!

Ану, вгадай: хто був неподалік,
коли у стайні ти, така кобила,
з хрещеником Ванюшкою блудила?
Чекай, іще це взнає чоловік!

– Та хто б казав! – Марфушка відмовля. –
Ванюшка – він дитя і не при ділі;
а сват Трохим, що в тебе щонеділі?
В парафії це знає кожна тля!

Примовкни, кумо: грішна й ти, авжеж,
але ж – ганьбиш усіх безперестанку;
в чужій шпарині бачиш ти заскалку,
а у своїй – колоди не взнаєш.

(2023)

Із Олександра Пушкіна

До співака зайшов скрипач;
він був бідняк, а той – багач.

– Дивись, – сказав пискун безмудий, –
я тут з нудьги та сумоти
свої рахую ізумруди...
До речі, друже: ну, а ти,

коли тобі буває скрушно,
чим утішаєшся в нуді?
І гість відмовив простодушно:
– Я муда чухаю тоді.

(2023)

Із Олександра Пушкіна

Хоча тягар бува трагічний,
підвода у ході легка;
завзятий кучер – Час одвічний –
везе, не злізе з передка...

Сідаєм зранку в ту підводу;
ми відчайдухи, пустуни,
й, забувши будь-яку вигоду,
гукаєм: не барись! жени!

Та вдень – нема вже тої зваги,
понатрясло нас; нам страшніш
дорожні ями та зигзаги;
гукаєм: йолопе, притиш!

До ночі котиться підвода,
така ж то звична вже для нас;
ген близько – спо́чиву нагода,
і гонить наших коней Час.

(2023)

Із Леоніда Дербеньова

Тлінне усе у цім світі занедбанім,
є тільки мить посере́д небуття.
Є тільки мить між прийдешнім й перейденим,
саме її називають життя.

Покій повік – він навряд чи обрадує,
покій повік – це буття пірамід...
Зірка ота, що зірвалась та падає,
має лише палко сяючу мить.

Світ наш летить вдалину між століттями,
та не усіх його за́пал п’янить.
Що боїмось згайнувати в цім світі ми? –
Кожний із нас – свою зоряну мить.

Втішило щось у житті, чи дошкулило –
є тільки мить, і нема вороття.
Мить відділя майбуття від минулого,
саме її називають життя.

(2023)

å з кружком сиділи під дашком.
А спалився,
кружок скотився.
Хто зали́шивсь під дашком?

Із О.А.Галича

Епоха – в тенетах військо́вих шерег;
й спливає на пам’ять недаром:
«Як нині збирається віщий Олег
помститися клятим хазарам...»

    І ці, ніби міддю дзвенячі, слова
    ми всі промовляли не раз і не два.

Та я́кось на людях новітній стратег
гукнув із невдаваним жаром:
«Колись-то намірився зрадник Олег
нашкодити братнім хазарам!..»

    Зникають слова й виникають слова,
    за правдою правда вступає в права.

Тому я виношу на розсуд колег
заяву, нейтральну на диво:
«Якимось хазарам якийсь-то Олег
за щось там помстився, можливо...»

    Прийміть же, братерських народів сини,
    сказання такої собі давнини!

(2023)

Із О.А.Галича

– В ко́гось все життя – буденне,
а у когось – геть навскач...
Та – такенне! от – такенне!
це вже – господи, пробач...

Що́ нам Репіна палітра,
що́ нам Пушкіна рядки! –
Є наснага на півлітра
в чайній поблизу ріки;

переймається природа –
спочиває колектив!..
Тільки – сталася пригода:
я доку́мент загубив.

Я – в райвідділ, там – до Свєтки:
«Вилізь із своїх занять!
Оформляй мені анкетки
й круглу став на них печать!»

Прізвище, імення, батько,
рік народження... І тут –
утрутилось бісенятко,
щоб мене загнати в кут!

Бувши звечора пом’ятим,
я кажу для жарту: – Ей,
ти, – кажу, – у пункті п’ятім
напиши, що я – єврей!

Посміялись: «Ну й насниться!»,
їдьмо далі, цоб-цобе!
Це ж була для нас дрібниця...
Тільки зовсім не дрібниця
справа ця для КДБ!

От скінчилася відпустка –
і гикну́всь «зелений змій»!
Попервах – така «закуска»:
анулюють допуск мій.

Перший зве; брову насупив,
починає балачки:
– Отже, ти іще, докупи,
отакий в нас хитродупий
виявляєшся таки!

Значить, всі ми, кров на рилі,
маршируймо на плацу,
ти ж – в своєму Ізраї́лі
будеш хрумати мацу!

Ми стоїм за справу миру,
ми готові до війни!
Ти ж – бажаєш, як Шапіро,
вберегти свої штани!

Ти – чужа для нас потвора,
ти – погнилий наскрізь фрукт,
ти своє звання майора
проміняв на «п’ятий пункт»!

Я йому – докладно й тихо
все як вийшло розповів:
– Це я так, заради сміху...
Я не хочу в Тель-Авів!

Він як гаркне: – Ні, не псих ти!
Інших дурнів пошукай!
Ти задумав явно – збігти!
Очевидно це, і край!

Припремо тебе абиде,
й не вигадуй невралгій!
В тебе, голубе, не вийде!
Не надійся, дорогий!

Після зради оцієї –
ми здамо тебе в утиль!
Збіг недаром ти в євреї:
записався ти в євреї,
щоб втекти у Ізраї́ль!..

І пішло такеє, друзі, –
хоч лягай та вовком вий...
Я тепер живу в Калузі.
Безпартійний. Рядовий.

І мені – одна дорога,
чорт загнав таки у кут!..
Де тут, хлопці, синагога?
Підкажіть, який маршрут!

(2023)

Із О.А.Галича

Я вже думав: у такому режимі –
не до жартів, тут би вижити тільки!..
А тинялись ми тоді у Алжирі
з делегацією облпрофспілки.

Ну, промови, те і се, кляте НАТО...
Тільки вщент я зголоднів, щиро каюсь!
І не жа́бки, там, для мене принада,
я ж їм, так їх перетак, не китаєць!

Та і Мао сам – тут би нив без перерви!
Просто, бачте, організму потала!
І один мій порятунок – консерви,
що мені у речі Дар'я поклала.

    Тільки вийшло, що вона, з переляку,
    натовкмачила саму лиш салаку.
    І в отому їх готелі, «Паласі»,
    як вертаємось – замкнусь у палаті,
    й під навколишні молитви Аллаху
    споживаю в маринаді салаку.

        А на ранок я від згаги – у крик,
        мені трібний хоч нарзан, хоч арик!

Ну, і сталося яко́сь – неминуще:
я не витримав, й забіг до продмагу.
Я ж не чахлик їм якийсь невмирущий,
скільки можу удавати салагу!

От стою я там, неначе заблуда,
й то мороз мене бере, то спеко́та.
Хай задрипана, та все ж – це валюта!
Витрачати просто так – дуже шко́да!

Й не чекаючи торговця-лакея,
вибираю скромну баночку, скраю.
Та написано на ній – щось такеє
(я по-їхньому погано читаю).

    До якоїсь підійшов сеньйорити –
    і запитую: мовляв, бітте-дрітте,
    підкажіть, чи не зі м’ясом ця банка?..
    А вона мені киває, засранка!
    І пішов, як очманілий, до каси,
    і отямивсь лиш у себе в «Паласі».

        От сиджу, в сподіваннях блажен,
        копирсаюсь консервним ножем...

Й аж вибрязкували стіни «Паласа»,
коли лаявсь я й гарчав, як собака;
бо знайшлося у тій банці не м’ясо,
а знайшлася у тій банці салака!

Й не в Європах загниваючих «made»,
а написано ж внизу, на наклейці,
що це «маде» – уявіть, в Ленінграді!
В маринаді! Не скиміть, європейці!..

Мабуть, їздити все ж треба поближче,
не в якусь таку Республіку Того!
Ми усе їм даємо на абищо –
та самі ж і потерпаємо з того!

    Я ж гадав: що не кажи, зарубіжжя,
    чудасія там якась, дивовижа...
    А виходить, що вони потаємці
    метикують, що це ми – іноземці!
    І житуха закордонна в них – лажа!
    Навіть гірша, вибачайте, ніж наша!

(2023)

Із О.А.Галича

...Ви замилювати очі – майстри!
Тільки в на́с тепер – пішла і́нша гра!
Порівняти на процент, містери́, –
так нема у вас, пардон, ні хера!

Бо у вас усе в житті – напоказ.
А народ для вас – як тлі у золі.
А у нас – природний газ. Це вам раз.
А іще – природний газ...
Знов-таки, – природний газ...
І в процентах – без образ –
ви відстаєте́ від нас
взагалі!

(2023)

Із О.А.Галича

У дружини, он, спитайте, у Даши,
чи спитайте у сестри її, Клавки:
я тим ранком іще бу́в не піддавши;
може, чарку пропустив для затравки...

Хоч неділя – це поважна причина,
я і пляшки не залив ще за комір;
враз – у двір заїжджає машина,
і дивлюся – обкомівський номер!

Я на ґанок почвалав: що за гість?
Певне, хтось діловий, не за втіхами...
Ну, а це – порученець, ховає злість,
каже: «Швидше сідай – і поїхали!»

    Та я́, коли утруднення –
    пірну до виру!..
    У клубі йде заутреня
    на захист миру.

Ну, саджуся я до нього у «Волгу»,
він дає мені аркушів кучу,
каже: «Вивчи за дорогу недовгу
свою власну промову блискучу!»

А я ж навичку нажи́в отакенну,
у зачи́таннях – я спец, слава богу!..
Приїжджаємо, я – миттю на сцену,
і саджуся із культурністю збоку.

От киває головуючий чемно:
час настав робітничого слова!
Отже, черги я чекав недаремно,
тож виходжу – й промовляю зразково:

    «Ізраїльська, – кажу, – вояччина
    усьо́му відома люду!
    Як мати-героїня відзначена,
    кличу її до суду!

    Давно вже я самотниця,
    та в повну міру
    готова я боротися
    за справу миру!

    Як мати заявляю відзначена!..»

Тут я мало не звалився зі сцени, –
от, буває, таки випаде скрута!
Сучий виплодок, піжон-порученець
в метушняві папірці переплутав!

І не знаю – дотягти чи скінчи́ти,
в залі, наче, не лякають ганьбою;
Перший, нібито, – тако́ж не сердитий,
задоволено кива́ головою...

І учвал зашелестів я листками
(слава богу, що там фрази шаблонні)...
А закінчив – так усі заплескали,
й Перший та́кож – два рази́ звів долоні.

А опі́сля, у фойє мальовничому,
він для мене знайшов два-три слова ще:
«Добре видав ти їм, по-робітничому!
Дуже правильно окреслив становище!»

(2023)

Із О.А.Галича

...Ой, доле ти нудотлива,
ой, жеребе сліпий!
Така пора спеко́тлива,
а у мого́ – запій.

І я гадаю-думаю,
й кажу собі: – Не нудь!
Не будь ти, Дар’є, дуркою,
зроби уже що-будь!..

По лікарях шарахання –
остання з марних справ;
і я пішла до знахаря,
а він пораду дав.

От у неділю, вдосвіта,
здійсняю хитрий план,
і Клима, мов підхльоснута,
термошу без доган:

– Усе – своєю чергою!
Урви кошмарні сни
й потіш себе вечерею
в оточенні жони!

(Йому ж бо звичні демони
й зелене бісеня,
він божий світ від темені
не дуже відрізня...)

Пияка-бідолашечку
за стіл саджу таки,
на стіл же – ставлю пляшечку,
грибочки, огірки;

товстенькі сала скибочки,
тарілку карасів...
Але у пляшці – вибачте,
прозорий... керосин!

Ну, розлила я «трішечки» –
щоб не журивсь козак!
Собі – на денце кришечки,
йому – увесь гранчак.

– Давай, – кажу, – без ідолів!
Щоб настрій трошки зріс!..
Він махом склянку видудлив –
і тільки витер ніс.

Грибочок пальцем виловив,
умінню завдяки,
зжував грибок – і вимовив:
– Невдалі маслюки!

(2023)

Із О.А.Галича

Умовляє партбюро: «Ти ж все маєш:
преміальні, в санаторій відправку...»
Ну, а я́ їм: «А мене не зламаєш!
Я ж борюсь не за цяцьки́, а за правду!

В нас у кожного подяк – цілий штабель!
Так відзначте цех цілко́м, повноцінно!
Ми ж працюємо на весь наш соцтабір,
і продукція уся – на “відмінно”!

Це який, – питаю, – вигадав Чехов,
і з якого, міль пардон, переляку,
щоб такому винятковому цеху
не давати цю почесну відзнаку?!»

    А з мене – іржуть,
    навіть друзі іржуть,
    (і Фрол, і Гнатюк, і Славина):
    «Вояко! – іржуть. –
    Вгамуйся, – іржуть, –
    тут все ж таки є обставина...»

        А я говорю, – баском говорю:
        «Піду, – говорю, – в обком!» – говорю.

А в обкомі – все те са́ме: «Не треба!
Терміново припиняй це бубніння!
Ти ж партійний ніби член, а не ребе,
і повинен мати все ж розуміння!

Бо з єхидством їхня преса сприймає
все, що в нас відбувається в хаті;
а гадаєш, Пентагон той дрімає?
Не дрімає, сучий син, він на варті!»

Аж здригнувсь я від такого уроку:
«Хай подавляться своїм словоблуддям!
Ми ж в рахунок дев’яностого року
даємо уже продукцію людям!»

    На мене гарчать:
    «Ти чого́ тут, – гарчать, –
    немовби пастух на випасі?!
    Замовкни, – гарчать, –
    нарешті, – гарчать, –
    сиди, он, – гарчать, – й не рипайся!»

        А я́ на слова ці криві – говорю:
        «Продовжимо спір у Москві!» – говорю.

...Ну, верчуся у Москві, як собака.
Кабінети миготять, референти...
І торочать, як один, дуже м’яко:
«Недоречно це на цьому моменті!

А якщо ви в ювілейному році¹
раптом станете на ленінську вахту?
Уяви, в якій жахливій обробці
дасть оцінку Бі-Бі-Сі цьому факту!»

Ну, і знов – про ордени, житлоплощу...
«Ви працюєте, – гово́рять, – сумлінно,
і, якби не їхнє радіо, тощо, –
ми б звання вам надали́ неодмінно!

    В ціло́му – авжеж,
    ти тут пра́вий; але ж –
    поводитись маємо гнучко ми:
    адже ваш продукт –
    не вельвет і не фрукт,
    а табірний дріт із колючками...»

        «Ну що ж, – говорю. – Відбій! – говорю.
        Піду, – говорю, – в запій!» – говорю.

Узяв – і запив.

(2023)

Із О.А.Галича

...Отже, суддя Бідо, який, до речі, чудово про­водить сьо­годнішню зустріч, просто чу­до­во, зро­бив догану англійському гравцю, – і матч триває. І зно­ву, дорогі товариші вбо­лівальники, дорогі наші те­ле­гля­да­чі, ви бачите на ваших екранах, як всту­пають у дво­бій цен­траль­ний нападаючий англійської збір­ної, про­фе­сі­о­нал із клубу «Стар» Бобі Лей­тон та наш чу­до­вий майстер шкіряного м’яча, аспірант Мос­ков­сько­го пе­да­го­гіч­но­го інституту Володимир Ля­лін – ка­пі­тан та улюб­ле­нець нашої збірної! У цьо­му єди­но­бор­стві (до речі, зверніть увагу, цікавий іг­ро­вий момент), от­же, у цьому єди­но­бор­стві су­пер­ни­ки змагаються не тільки в техніці во­лодіння м’я­чем, а й у розумінні само́ї, так би мовити, при­ро­ди гри, в умінні пе­ред­ба­чи­ти та випередити най­тон­ші стратегічні та тактичні задуми суперника...

– Він мені по яйцях цілиться,
рижий Бобі в ролі генія,
він за те у них і ціниться,
кожний гол – окрема премія!

А я́ йому – на мигах, рижому:
як не крути фінтами свіжими,
поці́лиш в мене – я, бля, виживу,
а я́ поцілю – ти, бля, виживи!

    Ти гадаєш, бля: зустрівся з дикунцем, –
    ну, а я зроблю культурно і тихцем.
    Я, бля, вда́рю – вже не встанеш із землі,
    а свистун цей – не помітить взагалі!

        ...Кривить фізію усміхнену –
        от осел! –
        й мимрить відповідь по-їхньому:
        «Very well...»

...Суддя Бідо фіксує положення поза грою – чудово про­во­дить матч цей арбітр із Фран­ції, чудово, по-справжньому спор­тив­но, суворо, по-справ­жньо­му ар­бітр між­на­род­ної кваліфікації. Отже, вільний удар від на­ших воріт, м’яч рикошетом знову по­трап­ляє до Бо­бі Лейтона, який в оточенні інших грав­ців по цен­тру просувається до нашого штраф­но­го май­дан­чика. І знову перед ним по­стає Володимир Ля­лін. Во­ло­дя! Во­ло­деч­ка! Його не обдурив фінт ан­глій­ця – він пе­регороджує йому дорогу до наших во­ріт...

– Можеш бігати хоч милями –
я зловлю тебе, куркулику!
А фінти із фіглі-міглями –
це́ все, рижий, гра на публіку!

Не вважай мене за зайчика, –
вже траплялись нападаючі!
Що́ я, бля, не бачив м’ячика?
Буду бігати світ за очі?!

    Я стою, а цей тутешній фаворит
    знову рветься лівим краєм до воріт!
    Я – на поміч, певна річ, воротарю;
    рижий – з ніг, і я так чемно говорю:

        «Ладив гол, по-товариському?! –
        Пий крюшон!»
        Він – з газону по-англійському:
        «Danke schön...»

...Так, дивно, дивно, просто незрозуміле рішення – суд­дя Бідо приймає звичайний силовий прийом за по­ру­шен­ня правил і призначає оди­над­ця­ти­мет­ро­вий удар у наші ворота. Це неприємно, це не­при­єм­но, несправедливо і... а... ось тут мені під­ка­зу­ють – ви­яв­ля­єть­ся, цей суддя Бідо просто чудово ві­до­мий на­шим журналістам, як один із най­про­даж­ні­ших по­лі­ти­ка­нів від спорту, який у роки окупації Фран­ції спів­пра­цю­вав із гітлерівською розвідкою. Ну, отже, м’яч встановлений на оди­над­ця­ти­ме­тро­вій поз­нач­ці, хто ж би­ти­ме, а, ну, той самий Бобі Лей­тон, він про­сто симулював травму, ось він роз­бі­га­єть­ся, удар!.. Так, прикрий та несправедливий гол, до речі, єди­ний гол за всю цю зу­стріч, єди­ний гол за пів­хви­ли­ни до закінчення мат­чу, єдиний і не­спра­вед­ли­вий, при­крий гол, забитий у наші ворота.

– Так, заслуги наші півнячі:
гру просрали, попри заходи...
Добре б, це було на Півночі,
тільки – ні, це, бля, на Заході!

От тепер і слухай скривджено
Федерації нотації:
«Як же не зробив ти рижого,
де ж твоя кваліфікація?!

    Вас, засранців, опікаєш та ростиш –
    ви, тимчасом, підриваєте престиж!
    Ти ж – радянський, ти ж міцний, як феросплав!
    Як почав – так і роби вже, щоб не встав!»

        І засіданню спортивному
        на бюро
        відповім я по-партійному:
        «Буде зро!..»

(2023)

Із О.А.Галича

Таки вляпавсь я задля Тонечки, –
гарнітур придбав їй горіховий...
Попервах не брав я ні трошечки!
А вже як почав – так поїхало...

Як пішла трясти прірва-згубниця,
й не сховаєшся десь у затінку!
Натрясла мені дачку в Люберцях,
натрясла мені «Волгу»-матінку...

Гроші-грошики, сви́сти-при́свисти,
ви і слуги нам, і начальники...
А у нас товар – поспіль рідкісний,
не ширвжи́ткові блюдця-чайники!

     Блюдця-чайники, фрукти-овочі –
     там будь-хто хапне, правду мовлячи!

А у нас товар – на любителя:
бідермаєри та Людовики;
коли річ яка геть обідрана –
йде у три ціни й має довідки.

І не плутай тут – миттю висміють! –
ранню Швабію й пізню Швецію!..
А на днях до нас на комісію
принесло одну старушенцію.

А у неї крам – не кришта́лина,
не картиночка в медальйончику,
а платівочки: «Виступ Сталіна»,
рівно десять штук у альбомчику...

     Я умить збагнув: встряв у ха́лепу!
     Бережись тепер злого наклепу!

Тим ораціям – рівно гріш ціна,
чорт її дери геть на атоми!
Чи відмовити, є, мов, тріщина,
чи вивчати їх вже за ґратами?!

Це ж історія для затятіших,
а мені – не в масть їхні ігрища!
Тож, і взяти – жах, і не взяти – жах:
чи то геній він, чи то ні іще?

Он, і в пресі є варіації,
там – полеміка та дискусія...
А з практичної ситуації
як виходити – геть не в курсі я!

     Їхнім диспутам – оптом гріш ціна,
     ну, а я – приймай, бачте, рішення!..

І з усмі́шкою трохи збляклою
я платівку взяв за платівкою,
і кажу старій: – Красно дякую!
Заплачу за них вам готівкою!

І даю свої, а не касові...
Продавці навкруг всі дивуються.
Чесно кажучи, сума – так собі,
та в кишені все ж не марнується!

Примирюсь, гадав, із затратами,
хоч ощадливість потім гризтиме...
Ой, були вони недостатніми!
Почалося тут щось немислиме!

     Я ж зарані знав: встряв у ха́лепу!
     Хоч сідай, пиши чорту жалобу...

Чи помітив сам ту стару народ,
чи базікала зі знайомими,
тільки зранку я мав юрму́ заброд, –
всі з платівками, всі з альбомами!

І росте гора, і у скруті я,
бо готівка вже геть кінчається.
Хоч якась була б десь інструкція!
Та інструкції в нас не мається...

Нанівець пішла дачка в Люберцях,
«Волгу»-матінку – вітер висвище...
Й тільки сумніви ще коцюбляться:
чи то геній він, чи то ні іще?!

     Я ж зарані знав: встряв у ха́лепу!
     Й хоч втопись тепер у михайлику...

(2023)

Ну, зізнайтесь уже, громадяни,
що з усіх – вам найбільше усмак
не обираний, а – богоданий
Керівник презедента Єрмак.

Хто у Раді згуртує «зелених»?
Хто натхне головкома на бій?
Хто звільняє у нас полонених? –
Керівник презедента Андрій!

Він і суддів вітає презентом,
і послів посила́ за кордон,
і розучить слова з презедентом,
супроводить в ЄС та в ООН...

Він гада́, що Сибір завоює,
уявляє, що він – криголам;
і не згадуйте вибори всує,
бо тоді – накерує і там...

А отой презедент України –
сам у шоці, що досі не зник...
Це – тому, що робити повинен
тільки те, що́ звелів Керівник!

(2023)

Із О.А.Галича

У минулий понеділок, прямо звечора
(голова була – якась обважнена)
заявляюсь у гараж я, до диспетчера:
в рейс, кажу, мені відбути бажано.

Ти давай, кажу, путівку випиши
десь куди подалі, геть світ за очі...
Ти мене не нюхай, я не випивши,
це я з туги ніби замерзаючий.

Я в неділю з ю́рмою численною
на весіллі був, знайомство справджував;
та не пив, коли вітали Ксенію,
взагалі не пив, а так... зображував.

Я ні шкалика, ні хоч півшкалика
протягом застілля нескінченного,
а дививсь на ксенькиного карлика,
як із себе корчить він «ученого».

Він, між іншим, навіть не по атому, –
робе в НДІ десь під Каширою;
бреше, що працює з автоматною
чи́ то електронною машиною.

Начеб, та́к рахує плюси-мінуси –
просто не машина, а пророчиця!
Ніби, каже їй: «Помнож ікси́ на синуси!» –
і сидить, а вже вона́ морочиться...

Слухав я все це́, як заворожений,
й раптом в голові неначе бамкнуло,
я підвівсь: «Привіт новонародженій!»
Може, хтось не втямив, – Ксенька втямила!

І пішов, ще не було дванадцяти, –
перед ким там викидати коники!
І в якійсь немовбито прострації
я дійшов до станції «Сокольники».

Пхнув п’ятак на вході турнікетові, –
маємо під їхню хіть гацати ми;
ну, а він – такий собі кебетливий –
взяв, подрав штани мені дверцятами!

Далі – не питайте в мене хроніки;
пам’ятаю, бив його штиблетами,
дехто реготав, лунали дзвоники,
та мені було вже фіолетово...

Будь же, чоловіче, за союзника!
Пороблю до вироку на трасі я...
Ех, до чого ж капосна ця музика,
вся ця електронна катавасія!

(2023)

Із О.А.Галича

Взяв горілку я, мантулки на десерт,
пару «ризького»¹, азовської хамси
та поїхав у нервовий диспансер, –
в мене брат знедавна виявився псих.

        А у психів лад –
        так би жив будь-хто:
        хочеш – спати ляг,
        хочеш – грай в лото...

        Їм ухвалена
        інша літера,
        тим – від Сталіна,
        цим – від Гітлера!

А братунь уже чека на прохідній,
він мені за зволікання доріка,
каже, жахнімо скоріше по одній,
поки тут година тиха отака:

        шизофреніки
        в’яжуть віники,
        неврастеніки –
        поспіль циніки,

        а звичайний люд,
        що в делірію, –
        знай долає лють
        із довірою...

Ми хильнули, зажували кураб’є;
й каже брат, що він попалить всі мости
і падлюку головлікаря приб’є,
бо його той не пускає до Москви!

        А в Москву йому –
        не за пресою,
        а як «буйному»
        взяти пенсію;

        у Москві – жона,
        їй недужиться,
        та і ще одна
        є подружниця...

Ми під пиво потім стріскали тріску,
запалили по цигарці мій «Турист»,
і говорить раптом брат мені: «Юрку,
ти, давай, за мене трохи тут потрись!

        І мармузами,
        і статурою
        схожі дуже ми,
        братцю Юрію!

        Ти ж у місті збляк,
        став потворою,
        поживи тут, як
        в санаторію!»

Вмить скидає він пантофлі та халат
і натягує на мене, уявіть;
і халат мені – ну, просто акурат,
ніби шитий був мені заздалегідь!

        Сам бере піджак –
        і на станцію;
        а мені – не жах,
        плину цяцею!

        Ліжко-місце в нас
        в третім корпусі,
        та і ліки – вчас,
        кажуть, ко́рисні...

Отаке в нас учинилось антраша,
тож лишається обмислити лише:
чи то стати президентом СеШеА,
чи з відзнакою скінчити ВеПеШе²?..

        Ех, у психів лад!
        Так би жив будь-хто:
        хочеш – спати ляг,
        хочеш – грай в лото;

        нам ухвалена
        інша літера,
        тим – від Сталіна,
        цим – від Гітлера...

(2023)

Із О.А.Галича

          Привид бродить по Європі, привид комунізму.
          К.Маркс і Ф.Енгельс. «Ма­ні­фест ко­му­ні­стич­ної партії» (1848)

Науковість марксистську я пестував,
на писання конспектів не ремствував,
не сидів десь премудрим пічкуриком,
а вивчав «Капітал» з «Анти-Дюрингом».
На свята́, не турбуючись приводом,
виряджався завсі́ди я привидом,
і тверди́в, хоч впритул, хоч на відстані,
що учення всесильне, бо істинне!

    Від цих до цих, від цих до цих, від цих до цих.
    І хай я псих, а хто не псих? От ви – не псих?

Та недавно зчинилась історія:
я придбав радіолу «Естонія»,
і подумав яко́сь: маю час таки
підживитися дозою класики!
Ну, гриміла славетна та опера,
де Кармен підвела свого опера;
а коли Дон Хозе скінчив ігрища,
враз – моє проголошують прізвище!

    Ну, бозна-хто, ну, бозна-де, ну, бозна-як!
    Кому це всмак? Мені – не всмак. А вам – усмак?

«Поважа́ний! У вас, – чую далі я, –
вмерла тітка на днях у Фінгалії,
і у справі цієї Калерії
вас чекають у І̀н’юрколегії».
Отакі от трапляються жереби...
І навіщо уголос, не треба би!
А як бу̀де від цього кори́сть кому?
Щось не дуже воно по-марксистському!

    Ну, просто страм, ну, просто страм, такий от страм!
    А я ж то сам – вже майже зам! А ви – не зам?

Ніч трусився, немов у холері, я, –
підвела мене, падло, Калерія!
І дружина на тітку ту лається:
так, «відлига», але ж – все трапляється!..
Ну, зібрався: білизна та мильниця, –
щоб, якщо заберуть, не томитися;
ну, являюсь, а дрож – вже у шлункові;
а до мене – хіба не з цілунками!

    І сміх та шум, і сміх та шум, і сміх та шум!
    А я, на глум, от ні бум-бум. А ви – бум-бум?

Влаштували справдешню юстицію,
ознайомили із духівницею:
що така́-то, ім’я та по батькові,
розум-пам’ять цілком у порядкові,
залишаю і землю, і фабрику
не співшлюбнику, підлому звабнику,
а племінник мій рідний, Володечка,
володіє нехай на здоров’ячко!

    Ну ти гляди, ну ти гляди, ну ти гляди!
    Тоді – адью, мені – туди! А вам куди?

Я на помин любимої тіточки
всі заначені витяг калиточки;
а як гроші скінчились – співбражники
похватались за власні загашники:
– Позичай, не тушуйся! Будь ласочка!
Ще за радіо тост, і за класичку!
Порахуємось потім пардонами:
ти ж пришлеш щось таке закордонне нам?..

    Ну, коли так, тоді мерсі, тоді мерсі,
    пришлю кримплен вам та джерсі!.. І вам – джерсі?

Кілька діб це крутилося гульбище, –
не могли вгамувати жагу іще...
Через тиждень – я трохи притомнію,
і вмикаю знічев’я «Естонію».
Там – новини, там – радісні галаси
про здобутки космічної галузі;
а потому:

Передаємо повідомлення з-за кордону. Революція у Фін­га­лії! Перший декрет народної влади про на­ці­о­на­лі­за­цію земель, фабрик, заводів та усіх інших про­ми­сло­вих підприємств. Народи Радянського Союзу ві­та­ють братський народ Фінгалії зі славною пе­ре­мо­гою!

Я дивлюсь на шкалу радіолову –
і не можу узяти у голову:
це ж все наше із тіткою Калею!
я ж за цим і зібравсь у Фінгалію!
Голодранці, кричу, беззаконники!
Все це марксові, щоб його, коники!..
Ой, не бачив я гірше почварності,
ніж цей жарт додаткової вартості!

А я ж їх всіх – від цих до цих, від цих до цих!
І ось тепер я повний псих! А хто не псих?..

(2023)

Із О.А.Галича

От стою я перед вами під насмішкою,
на плечах моїх – тягар злої доленьки...
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін»¹ її водив, і в Сокольники².

Хустку їй подарував оксамитову,
під палатою гуляв Грановитою³...
А дружинонька, товаришка Миронова,
мандрувала в цей час закордонами.

    Повернулась – їй привіт, анонімочка:
    фотознімочок, а там – я та Ніночка...
    Прокидаюся – нема моєї булочки,
    ні речей її усіх, ні цидулочки!

        Ну – нема,
        ну, просто – геть нема!

Я – до неї, в суєту виконкомову,
і винюся, і уже в ноги падаю:
«Ти пробач мені, товаришко Миронова,
що зв’язався із тією я падлою!»

А вона як закричить, вся аж коралова:
«Ти із нюнями – йди геть на всі сторони!
Начувайся, я заяву відправила,
ти постій перед людьми, перед зборами!»

    І трясе її, немов лихоманкою,
    й холуї вже тут як тут з валер’янкою:
    і Тамарка Шестопал, й Вітька Строганов,
    та іще той референт, що із «органів»⁴.

        Тут як тут,
        ну, просто – тут як тут!

Ну, приходжу я на збори назначені,
протискаюся зі входу службового.
Звісно, в мене лікарняний заначений,
ще і лист із диспансе́ру нервового.

А Миронова – у модному шарфику;
як ввійшов я – залила́ся жовти́зною.
Першим пунктом йшло – «Підтримаймо Африку!»,
а про мене – перегодом, у «різному».

    Як про Гану⁵, всі – в буфет, за курчатами;
    я би теж взяв, та біда з грошенятами...
    Тут згадали і про мене нероби ці:
    «Ну, виходь вже, викладай всі подробиці!»

        Всі як є,
        ну, просто – всі як є!

І стою я перед ними під насмішкою,
й на душі моїй – тягар злої доленьки!
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін» її водив, і в Сокольники.

І кажу, що у моральному вигляді
я під вплив попав розтлінного Заходу;
та трапляється ж потьмарення іноді,
що й не виявиш ворожого запаху!

    І на жалість я купляв їх, мучителів,
    і папірчик, що я псих, їм зачитував –
    а пішов звідтіль добряче обтесаним:
    із доганою, авжеж, із занесенням!

        Ой-йой-йой,
        ну, просто – ой-йой-йой!

Взяв букет я, та і став під конторою
біля входу номер сім, для начальників.
А Миронова, як вийшла, – стала чорною,
шмиг у «Волгу»⁶ – і без мене відчалила...

Я тоді у роздягальню заскакую,
тітці Паші шепочу́: «Буду ввечері!»
А вона мені: «Ну ні! З аморалкою
мати справу ми, пробач, не приречені.

    І племінниця моя, Ніна Яківна,
    має судження зі мною однакове,
    тож вона розторгувалась редискою –
    і додому відбула, за пропискою».

        Чорт зна що,
        ну, просто – чорт зна що!

Я іду тоді в райком, шлю цидулочку, –
особисту, та іще й з нотабеною!
А у Грошиної – глядь, моя булочка,
й видно, з подиву – вся стала зеленою...

Ми застигли, на ослінчику містячись,
й посміхнулася товаришка Грошина:
«Строгача він упіймав – ну, і вистачить,
помиріться ви тепер по-хорошому!»

    І пішли ми з нею вдвох, як при нагляді,
    і дістались до «Пекіну» у злагоді.
    Вона випила «Дюрсо»⁷, а я – «Перцевої»
    в честь радянської родини взірцевої!

        От і все!

(2023)

Із О.П.Охріменка

Був син шевця Іосип Джугашвілі,
з дитинства він погану вдачу мав.
Звладати з ним батьки були безсилі,
народ його появу проморгав.

Не працював ні взимку, ні улітку,
і, звикши жити на партійний кошт,
ще й мав нахабство розпускати плітку,
що так і має учиняти Вождь!

(Квітень 2023)

Мені сусід набив, пробачте, пику
(я нащось в очі зазирнув йому),
у льосі зіпсував діжницю шпику
та потрощив у гірці хохлому.

    А я культурно так відповідаю:
    «Я патріот, між іншим, вашу мать!»
    І дуже імпозантно виглядаю,
    ще й українські титри миготять.

Коли, дивлюсь, – летять ворожі дрони;
не можу зрозуміти: звідкіля?..
Та в мене – є кіно для оборони!
Хоча від них – горить уже земля...

    І я потужно так відповідаю:
    «Культура – це важливо, вашу мать!»
    І дуже імпозантно виглядаю,
    ще й українські титри миготять.

І раптом – люди, люди, всі сердиті...
Але – це, певно, боти та тролі.
На мітинги ж не можна їм ходити, –
так само, як і тим, що на «нулі».

    І я культурно всім відповідаю:
    «Я ж – уряд ваш, забули, вашу мать?!»
    І дуже імпозантно виглядаю,
    ще й українські титри миготять...

20.07.2023

Із О.П.Охріменка

Жив-бу́в біля древнього Рима
Гай Сцевола Муцій¹ один,
людина іще несудима,
Вітчизни турботливий син.

Він був від природи лівшею,
за справу всіх правих борець,
готовий лягти за ідею,
усім громадянам взірець.

Був схоплений він ворогами,
вони розпалили вівтар,
та він без надмірної драми
поклав свою руку у жар.

Всіх вразив моральною міццю,
хоч виявивсь трошки махляр, –
бо ж він не шульгу, а правицю
засунув хоробро у жар.

Печально рука догоряла,
зомліло гетер кілька штук...
Тоді медицина не знала
протезів для ніг та для рук.

П’ючи валер’янку спроквола,
я вам розповів не зі зла,
яка неймовірна сцево́ла
колись біля Рима жила!

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Я завдяки Шекспіру
прогайнував квартиру,
квартиру із роздільним санвузлом!
Хазяйка тої хатки –
шекспірова фанатка,
що й зіпсувало справу, загалом.

Увечері, бувало,
вона мене тягала
в місцевий парк, на танці та в кіно;
й сказала якось Іра:
«Ходімо на Шекспіра!
Куди і що за п’єса – все одно».

Вона – ще та́ персона:
струнка, як Дездемона,
красива – як Офелія в труні!
Я ж – майстер по шарнірах,
а от в отих шекспірах
сказати, що шурупаю, – так ні.

І так вона в’їдалась,
такий чинила галас,
й маман її також псувала кров, –
що задля рівноправ’я
всім трьом квитки придбав я
на – як його? – «Підступність і любов».

Звідкіль взялась би хмара
у ложі бенуара? –
а Іра зажурилась, позаяк
вклепалась в офіцера –
синочка Фон-Вальте́ра...
Шекспір, падлюка, так і перетак!

Та я дивився п’єсу
не задля інтересу, –
сюжет класичний витворив я знов:
мамулю в склянці брюта
пристерегла отрута, –
оце і є підступність та любов!

Тут Іра – от кобила! –
мій кримінал розкрила,
і виправдань я навіть не шукав:
схопив її кумира –
пудовий том Шекспіра –
і ним востаннє Іру приласкав...

Таку незлу квартиру
я завдяки Шекспіру
зміняв на магаданський лісосплав!
І кажуть старожили,
що хибно засудили,
адже цю п’єсу Шиллер написав!

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Тиняється Гамле́т із пістолетом,
подумує устрелити когось.
У нього в голові – суцільний нетям,
він думає: чи бути, чи вже – ось?

Його удо́ва матір согрішила,
за другого не гаючись пішла,
а ще ж і черевиків не зносила,
в яких за гробом першого брела.

Офелія, Гамле́това кохана,
негадано рішилася ума,
і це, товариші, усім догана,
бо Данія, бач, – гірша, ніж тюрма.

Вона якимось чином потонула,
не знявши вчасно щільний свій наряд...
І тут на кров Гамле́та потягнуло,
калічити почав усіх підряд.

Дотримуючись розкладу Шекспіра,
виймав із піхов Га́млет-молодець
важку комскладову́ свою рапіру –
і наступав Полонію кінець.

Задумав у злобі́ Гамле́т виставу,
щоб розігнати сумніви свої,
укоїти баталію криваву
і декого кінчити із сім’ї.

На сцені королева-потаскуха
зжива́ зі світу мужа завчасу:
піпеткою отруту ллє до вуха,
душевну демонструючи красу.

Король нарешті звів усе докупи,
і тут Гамле́т – всіх різати давай!
Уранці там знайшли чотири трупи,
і хто є хто – іди упізнавай...

Шекспір – у кеб, мерщій на поле бою,
тіла́ він моментально упізнав;
й, не дивлячись на приступ геморою,
за уїкенд всю п’єсу написав.

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Жи́в-був великий письменник –
Лев Миколаїч Толстой,
із м’ясом не тріскав вареник
та босий ходив, як отой.

Вродився він досить удало –
в одній із фамільних місцин;
й пізніше усіх дивувало,
що графського племені він.

В маєтку, у Я́сній Поляні,
приймав усіляких бідах,
його навіщали слов’яни
і негри в похилих літах.

А Соф’я Андрівна, подружжя,
була не така, ані-ні!
Рукопис гортаючи мужа,
вареники їла м’ясні.

Так, Соф’я Андрівна Толстая
була доброчесна жона,
і боса, немов неохая,
ніде не ходила вона.

Ще та́ була штучка графиня,
й письменник таке́ переніс!
І ро́ман його «Воскресіння»
читати не можна без сліз...

Він мав з боку влади догану,
хоч склав собі славу гучну,
створивши «Кареніну Анну»,
так само, як «Мир і війну».

Наскучили графу візити,
він викликав свій екіпаж
і, щоб від душі відпочити,
відбув у далекий вояж.

В дорозі, на жаль, застудився
(купе було надто сире),
на станції з дітьми простився
і промислом Божим помре.

Це приклад нам, хлопці-співбрати,
розумні і навіть дурні,
що шлюб нерозважливо брати,
коли ще не певний в жоні.

Не варт до вінця́ чи у загс поспішати,
бо наслідки будуть сумні!

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Венеціянський мавр Отелло
в один будиночок ходив...
Про це почув Шекспір веселий –
й узяв, нашкрябав детектив.

Дівицю звали Дездемона,
собою – просто чарівна.
Від генеральського погона
була у захваті вона.

А тато, дож венеціянський, –
він був гурман та гастроном,
і запивати сир голландський
волів масандрівським вином.

Співати міг романс циганський
або який завгодно спів,
але – як дож венеціянський,
проклятих маврів не любив.

У нього був із ними нелад,
бо мавр – чорний, наче чорт!
Йому те сватання Отелли –
аж зовсім не вершковий торт.

Але Отелло впевнив дожа,
що він, авжеж, не Асмодей;
і згоду дав на шлюб вельможа,
і стало все, як у людей...

В Отелли був денщик законний,
так званий Яшка-лейтенант.
Він був, на горе Дездемони,
украй підступний інтригант.

Щоб врешті-решт почати драму,
у жінки вкрали носовик.
І удавив Отелло даму,
а потім сам зі сцени зник...

Що крикнути – «ганьба!» чи «браво!» –
судити вам, пани-брати;
а мавр – свою закінчив справу,
тож може геть нарешті йти.

А ви, дівки, обачність майте,
візьміть, дівки, собі втямки:
нікому ви не довіряйте
оті свої носовички!

(Квітень 2023)

Із О.П.Охріменка

Я був батальйонний розвідник,
а він – писарець тиловий,
Росії усій я догідник,
а він – лиш дружині моїй...

Ой, Клаво, як сталося, Клаво,
невже все зійшлося водно,
щоб ти проміняла, шалаво,
орла – на таке от лайно?!

Забула орла-сім’янина,
ганьбила подружній альков,
а я – від Москви до Берліна
по трупах фашистських ішов.

Ішов, а було, в медсанбаті
в обіймах у смерті лежав,
ридали сестрички кирпаті,
ланцет у хірурга дрижав.

Дрижав, а сусід мій, рубака,
майор, кавалер орденів –
шинеллю накрившися, плакав,
слізьми фронтовими ряснів.

Ряснів фронтовою сльозою
стрілецький увесь батальйон,
коли мені Зірку Героя
чіпляли під лівий погон.

А потім вручили протьози
й відправили в тил на спочив.
Притрушені сажею сльози
кондуктор на літер пролив.

Пролив – і відразу, собака,
узяв за посадку хабар!
Не витримав я і заплакав,
ох, думаю, скільки ж є скнар!

Грабіжники, наволоч тилу,
як тільки земля носить їх!
Боюсь, хтось із них у могилу
потрапить від милиць моїх...

Я в хату, мов куля, ввірвася,
до Клавиних рідних тілес;
дружиною я утішався,
поклавши під ліжко протез...

Осколок в паху наче лезом
штрикає в міхур сечовий;
під ліжко поліз, за протезом,
а там – писарець тиловий!

Я бив писарця в білі груди,
котилася з нього медаль...
Ой, люди російські, ой, люди,
ой, світла російська печаль!..

* * *

Дружину я, братці, так сильно любив,
на неї протез не піднявся,
її тільки костуром трохи побив –
і з нею навік розпрощався.

Відто́ді весь час пред очима – вона,
так само приваблива й мила...
Ой, краще налийте вже склянку вина,
казати іще щось – несила!

Налийте, втоплю я печаль у вині
і спогад про шлюбне те ложе;
а ще, добрі люди, подайте мені
копієчку, скільки хто може...

(2023)

Із О.П.Охріменка. Вільний переклад

Вродливиця Донна Лаура
спитала у Дона Гуана:
– Що дивитесь ви похмуро,
немовби похмільні зрана?

Я вашу дзвінку гітару
не чую давно ночами,
з вікна свого будуару
давно не милуюсь вами.

Я чула про вас, кабальєро...
що звик ти подобатись доннам,
і ниньки – твої романсеро
лунають під іншим балконом!..

Пробачте, це́ я невмисно...
Скажіть щось уже, сеньйоре!
Я ва́с не кохаю, звісно,
та серце чомусь – як хворе...

Закінчивши цю інвективу,
вона відвернулася знову;
тоді Дон Гуан поштиво
промовив таку промову:

– Така вже моя натура,
я перший козак на ринку...
й не треба, доньє Лауро,
в’їдатись мені в печінку!

Збираюся я до Алжиру,
вадкий мені клімат Мадрида,
а вам полишаю квартиру
у центрі, ще й поряд – корида!

Торкнувся її мантильї –
й пішов собі вздовж аркади;
і потім гасав від Севільї –
і аж, уявіть, до Гранади.

Із маврами бився щосили
Гуан за свої ідеали;
та маври його розчленили,
а члени Лаурі послали.

Ридає Донна Лаура,
хоча – з якої підстави?
Реве, як остання дура,
заради пустої справи!

(2023)

Із Д.Мінаєва

В одній землі, в часи колишні,
з’явився між людьми ураз
моральний звих, чи навіть сказ, –
такий, що всі, святі і грішні,

здійняли лемент до небес, –
немов завзяті однодумці
(хоч кожний – різне мав на думці):
– Ех, от якби в нас був прогрес!..

Прогрес, насправді, був не трібний
тоді нікому в тій юрмі,
жили там добре і в пітьмі,
а світ... на що він, друзі, здібний?!

Та кожний – скиглив, наче пес,
усім навкруг в обидва вуха,
або, як сич надутий, ухав:
– Ух, от якби в нас був прогрес!..

А чорт один – прибіг відразу
у ту країну чарівну:
злість охопила сатану,
коли він вчув дурну цю фразу;

і щоб тамтешніх неотес
приструнчити та полякати,
надумав він прогрес їм дати:
– Стривайте, буде вам прогрес!..

Прогрес немов звалився з неба –
і тут почав виття та плач
усяк «передовий» горлач,
кому було прогрес той треба:

його спостиг нараз бельмес,
що весь бариш – приносять ду́рні,
а тут – пройшли часи безжурні,
і в цьому винний – так, прогрес.

Вся журналістика захляла,
у неї ґрунт пішов з-під ніг,
бо псевдосенсаційних книг
вже публіка не купувала.

Читач колишніх днів почез,
і журналісти-крокодили
одне на одного насіли,
пославши геть увесь прогрес!

Секрети взнавши гігієни
в обхід лукавих лікарів,
ніхто вже більше не хворів;
і лікар, зліший від гієни,

звихнувшися з таких чудес,
похмуро пив шартрез із Шартра
і бурмотів: коли вже в тартар
оцей провалиться прогрес?..

«О, доле наша, як гірка ти!
Ніхто не судиться дарма,
вже навіть і убивств нема! –
стогнали всюди адвокати. –

Хоча б один якийсь процес!
Про що завгодно, про дрібниці!
Життя – безглузде, дні – безлиці,
коли панує скрізь прогрес!..»

Всі сфери, прошарки та кола
змінилися; нема поем,
городових, плетух-нікчем
та ябед, що кругом – крамола;

юрба завсідників трапе́з
узялась раптом за роботу...
Коротше – лиш бучну нудоту
в країну ту приніс прогрес.

Отак нечистий більше року
тримав населення в нуді;
та згодом знудивсь, і тоді –
розвіяв вщент прогрес, нівроку.

Й коли скінчив нарешті край
цю прогресивну грати п’єсу,
збагнули всі: лиш без прогресу
можливий в їхнім царстві рай!

(Лютий 2023)

аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа

Із Д.Мінаєва

I.

Іздавна світ увесь здригався:
в пекельних муках, із імли
до світла й волі поривався
титан, прикутий до скали.

Був лід під ним, і лід на ньому, –
такий, що наче лезом тне;
і в небі, ніби льодяному,
дрімало сонце льодяне.

І цей титан несамовито
тягнувся всім єством туди,
де лагідне довічне літо
з людьми лишилось назавжди,

де люди – вільні, наче мрії,
де неба й моря бірюза...
І крізь його промерзлі вії
палка котилася сльоза.

Сповиті гнівом та журбою,
пройшли віки без жодних змін...
Та враз – із хмари над собою
почув оглушний голос він:

«Мені шкода тебе, титане!
Мій справедливий гнів ослаб.
Скидай оці усі кайдани,
іди, віднині ти не раб».

Божественне обличчя Зевса
на мить майнуло крізь буран –
і, мовби старовинна п’єса,
скінчився раптом довгий бран.

II.

Герою світ новий відкривсь
братерства, волі та любові;
він запал відчував у крові,
і сам немовби заіскривсь...

Але – він та́к вже звик до ночі,
до рабства душу так привчив,
що блиск свободи засліпив
його зіпсуті млою очі.

І розквітаючу кругом
не міг прийняти він свободу;
між незалежного народу
він відчував себе рабом.

І з почуттям якогось болю,
не бачачи мирських принад –
до скелі рвався він, назад,
в свої кайдани, у неволю.

«О, Зевсе! – вимовив титан. –
Гнітить мене цей світ казковий...
Віддай мені мої окови!
Я повернутись хочу в бран,

на ту мою гранітну скелю
у смерку крижаних небес...»
«Ну, що ж, – промовив грізний Зевс. –
Ти хочеш у свою пустелю?

Хай буде так. Такий кінець
оця дістане епопея...»
І знов титана Прометея
прикув, зітхнувши, на ланець.

(Лютий 2023)

Із Д.Мінаєва

Коли стосовно дорожнечі
здіймає раптом плач бідняк –
мовляв, як ліг тягар на плечі,
то і не збудешся ніяк, –
        давайте чесно, ми ж не діти!
        Дивуюсь я на те завжди:
        бідняк – він звик нужду терпіти,
        і з того мало нам нужди!
                Дивись, не платять янголятам –
                і пеклом їм здається рай...
                А от – як жити на́м, багатим?
                Хоч, просто, ляж та помирай!

Ціна на паливо, всі кажуть,
для бідняка – це щось страшне!
Та бідний – справу врівноважить:
він швидко знайде десь «пальне»,
        вином зсередини зігрітий,
        утопить горе у вині;
        а як останній гріш пропитий –
        він сам же винуватий, ні?..
                Тож видно: нуждарям завзятим
                дає́ ще дещо рідний край;
                а як ведеться на́м, багатим?
                Хоч ляж до гробу та вмирай!

Ми здавна звикли до комфорту;
та враз – в життєвій боротьбі
віддати маєш розкіш чорту,
в усім відмовити собі!..
        Кімнат займавши скільки треба,
        я жив, як дозволяв бюджет;
        тепер – зросла ціна до неба,
        і це якийсь дурний сюжет!
                Моя пошана бідним хатам,
                але – нам трібний не сарай...
                Такі часи, що нам, багатим, –
                хоч ляж під небом та вмирай!

Де дні безжурні дешевизни?
Банкрутство шле нам свій уклін,
і хоч – із бідної вітчизни
біжи в Монако чи в Берлін,
        бо тут, на тлі старої слави –
        ущерть зубожать нас таки
        настирних підприємців лави
        та домовласників полки.
                З них кожний пнеться бути хватом,
                хоча по суті він – шахрай...
                Як жи́ти нам, колись багатим?
                Заплющи очі та вмирай.

Хто був завжди в житті нетяга,
щоб вижити, зі шкіри ліз, –
над нами в нього перевага,
бо вміє жити він в обріз;
        і роль свята літератури –
        плекати не його, а нас,
        реальних носіїв культури
        й освічений, пробачте, клас!
                А тут – суспільний ультиматум
                нам преса ставить, зла украй,
                і нам, тривалий час багатим –
                хоч, справді, ляж та помирай!

(Лютий 2023)

Із Д.Мінаєва

          Ні, докторе, ти не приходь,
          Наука тут не допоможе.
          (Із старого романсу¹)

Жерці латинських прописів – таки
нам радять за дієтою дієту,
таврують згубними то борщ, то огірки,
й виносять вирок то лафіту, то кларету.
          Педанти-доктори! Звичайно, вам – хвала,
          та нам поради ваші – ніби зайцям бубни;
          й коли про шкоду мова вже зайшла,
          то навіть просто жити – дуже згубно.

Повітрям дихати, що вдихуємо ми,
бруднитися у життьовій безодні,
читати те, що курячі уми
зовуть літературою сьогодні...
          Загляньте у моральний той провал,
          куди веде нас преса галасливо, –
          й повірите в одне з лихих начал:
          на світі жити – для душі шкідливо.

А як живеш – не скритися тоді
від епідемій дурощів, холери,
корупції, блазенства у суді,
від богобоязкої атмосфери,
          коли насильства сповнена «любов»
          силкується примусити до згоди,
          цькує людей, псує невинним кров
          і завдає постійно безліч шкоди.

Для розвитку у нас нема причин,
й навіщо б нам? У нас це – не в чесноті,
за це, вважає справжній слов’янин,
сидіти маєш в чорта на болоті.
          Тому – вгамуйся, докторе, й мовчи!
          Закинь кудись своє латинське чтиво!
          Шкідливі – не лише вино й харчі,
          на світі жити – згубно та шкідливо.

(лютий 2023)

Із Д.Мінаєва

В нас у місті – життя посміхається
лиш пройдисвітам та шахраям;
що ні крок - то душа з болю крається,
коли бачиш тутешній бедлам.

У болото вгрузаюча вулиця
та поламаний вщент тротуар;
і шпиталь у руйновищі тулиться,
і не їде ніхто на пожар.

Хабарів не пропустять начальники,
а завжди візьмуть все, що даси:
цуценяток, цукерки, срібляники,
й може, навіть – шматок ковбаси.

Не страхаючись гніву столичного,
на драпіжці живе наш суддя;
за словами поета ліричного –
«при криниці пустель він баддя»¹.

Вічні карти та чвари з дружинами –
от і все, що побачиш у нас;
з крючкодерами нашими чинними
стережись, бо ускочиш нараз...

В нас у місті – життя посміхається
лиш пройдисвітам та шахраям;
що ні крок – то душа з болю крається,
коли бачиш тутешній бедлам...

(січень 2023)

Із Д.Мінаєва

– Де́ це, прово́дарю, ми?
Голі степи невмолимі,
тоскні зелені зими...
Мо’, не туди забрели ми?

Після бундючних словес –
видай вже правду назовні:
це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!..

В села заводить їх путь:
вгрузнули в землю хатинки;
зниділе стадо пасуть
діти в самих сорочинках;

чахлий на полі овес,
гноїще біля воловні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!

Місто відкрилося їм:
думка дріма́ як дрімала,
тільки шепочуть крізь дим
два-три змарнілих журнала;

млявих завсідників п’єс
мислені втіхи гріховні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!

Труд від зорі до зорі,
бідність терзає жорстоко.
Злидні – в суспільнім нутрі,
блиск та достаток – про око.

Ласки продажних метрес...
Цифри боргів красномовні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні...

(Січень 2023)

Із Леоніда Філатова

В цій письменній стороні
пишуть навіть на стіні.
Стати з усіма нарі́вні
закортіло і мені!

Дійові особи
• Цар
• Скоморох-потішник
• Федот
• Генерал
• Нянька
• Баба Яга
• Маруся
• Царівна
• Голос
• Пара молодців
• Англійський посол
• Людожерський посол

Скоморох-потішник

У давньому столітті
жив-бу́в на білім світі
Федот-стрілець,
хвацький молодець.

Був той Федот
помірний патріот,
з лиця не надто видний,
ні багач, ні бідний,
ні в смолі, ні в сріблі́ –
а так, взагалі.

Служба у Федота –
мисливська турбота,
царю – дичину́ усяку,
а той за те – подяку.

В царя гостей на дні –
як зернят у кавуні,
один зі Швеції,
інший із Греції,
а хтось із Гавай –
і всім жерти давай!

Один хоче омарів,
другий – кальмарів,
третій – сардин,
а добувач – геть один!

От я́кось раз –
Федотові наказ:
ні світ ні зоря
з’явитись до царя.

Цар на вид хиряк,
макітра з кулак,
та злісність і нерв –
його спецрезерв.
Дивиться на Федьку,
як шлуночник на редьку.

У Федьки з настрашки –
по шкірі мурашки,
й кожен придаток
тремтить, на додаток...
Тут, як то кажуть,
і казці початок.

Цар

Як диктує протокол,
завітав до нас посол,
а закуски в нас у хаті –
півсирка та алохол.

Відправляйся, братцю, в путь,
їстівного нам здобудь:
глухаря або тетерку,
чи фазана, чи що-будь.

А не впораєшся – от,
підеш враз на ешафот.
Це ж, диви, державна справа!
Вловлюєш, який компот?

Федот

При кебеті при моїй –
невже я збезчещу стрій?
Певне, теж не ликом шитий,
розумію, стан який!

Це, виходить, на мені
дипстосунки провідні:
не вполюю десь куріпку –
бути, певна річ, війні.

Щоб заморський посланець
не роз’я́трився вкінець –
забезпѐчу провіантом,
бу̀де в супі тетерець!..

Скоморох-потішник

Слово царя –
твердіше сухаря.
Пошле по ведмедя –
й підеш, як на шведа,
нікуди діватись,
треба, Федю!
Чи птиця та риба –
чи меч та диба.

Обійшов Федот
купу світот,
та все дарма:
дичини́ нема!

Украй стомився,
та й день скінчився,
й хоч по-пустому –
а пора додому.

Враз бачить: птиця,
лісна голубиця,
сидить, не таїться,
рушниці не боїться...

Федот

От же капость завдалась:
дичини хотіли? – зась!..
Що ж, підстрелю голубицю,
буде здобич хоч якась.

І, до речі, страва ця
варта доброго слівця:
голуб у підливі з кропом –
то й не гірший за рябця!

Голубиця

Не чіпай мене, облиш,
з мене вигоди – на гріш:
і людей не нагодуєш,
й пір’я – та́к собі бариш...

Той посольський пустодзвін,
певне, любить галантин,
а в мені – яке це м’ясо,
вся фігура – сміх один!

Федот

Грає щезник-дідуган,
чи це я вдихнув дурман?
Чи у вусі вада сталась
через мій нервовий стан?

Може, десь який спудей
навигадував ідей,
щоб звір’я заговорило
знагла мовою людей?..

Голубиця

Ти, Федоте, не скими,
ти собі̀ мене візьми;
як дотягнеш до світлиці –
там і змовимося ми:

забезпечу твій спочи́в,
й щоб у побуті не скнів,
й гратиму тобі на скрипці,
і моритиму клопів!..

Федот

Віри досі я не йму...
Добре, лізь уже в суму, –
вдома легше розібратись,
що до чого та чому!

Скоморох-потішник

Приніс Федот го́рличку
до себе у го́рничку.
Сидить понурий,
у полоні зажури.
І є в парубчини
серйозні причини:
не зроблена робота
в полювача Федота.
А цар жалю́ не знає,
враз голову відкрає...

Сидить Федот, мається,
з білим світом прощається.
Згадав про птицю,
лісову голубицю.
Глядь – а серед горниці,
видно, замість горлиці
стоїть собі дівиця,
струнка, як ялиця!

Маруся

Здрастуй, Федю! Ти та я –
ми тепер одна сім’я.
Так, Федоте! Я – Маруся,
благовірна я твоя...

Щось мовчить мил-друг Федот,
як води набравши в рот...
На мені не той кокошник,
чи немодний редингот?

Федот

Я б тобою, як вві сні,
милувався день при дні!
Тільки бути чоловіком –
вже не встигнути мені.

Я сьогодні, ледь зоря,
був на «килимі» в царя,
й він мені завдання видав:
вполювати глухаря.

Хоч тепер і не сезон,
сперечатись не резон;
добре, думаю, здобуду,
це ж глухар, а не бізон...

Всі облазив болота́ –
не досягнута мета:
не було птахів солідних,
поголовна мілкота!

Тож твоєму мил-дружку –
не до фліртів на лужку:
завтра цар за це фіаско
відірве мені башку.

А лишившись без башки,
вартість втрачу я таки,
бо в моєму організмі
найцінніше – це думки!

Маруся

Не журися і не хнич!
Буде здобич, певна річ!..
Стануть хай переді мною
Тит Кузьмич та Фрол Хомич!

(Маруся плескає в долоні –
з’являється пара молодців)

Як второпали наказ –
то й виконувати час!

Пара молодців

Та не звольте сумніватись,
це ж воно не перший раз!..

Скоморох-потішник

А цар із послом
вже сидять за столом.
А зліва від жба́нка –
царівна та нянька.
Й чекають навсидьки
від Федьки наїдки.
Авжеж, без обіду –
ніякого виду!
А на столі не густо:
зів’яла капуста,
строчок та поганка, –
так собі гулянка.

Візитер скучає,
ботфортом качає,
на скатертині
проріхи вивчає.
Цар терпець втрачає,
й сам не помічає,
що Федька́ по мамі
вголос величає.

Раптом – з неба ніби:
паляниці хліба,
ікри цеберка,
тушкована тетерка,
стерляжа юшка,
тельбухи, галушки –
і ось такої їжі
назв – як у Парижі.
На такій основі
є сенс і у розмові!

Цар

Викликає інтерес
науковий ваш прогрес:
як у вас там сіють брукву –
зі шкуринкою, чи без?

Посол

Yes!

Цар

Викликає інтерес
харчувальний ваш процес:
як у вас там п’ють какаву –
зі згущенкою, чи без?

Посол

Yes!

Цар

Викликає інтерес
і такий іще ексцес:
як баби́ у вас там ходять –
в панталончиках, чи без?

Посол

Yes!

Нянька

Посоромивсь хоч посла б!
Зовсім розумом ослаб?
Де про що б не говорили –
зводиш все одно на баб!

Цар

Знову ти в свою дуду?
Здам в острог, як шкиринду!
Я ж не просто марнословлю,
я ж політику веду!

Дівка наша підросла,
а худа, як та мітла!
От міркую, щоб віддати
нашу кралю за посла.

Тільки варт, кори́сті для,
порозводити ля-ля
й різні натяки робити
не всерйоз, а так, здаля.

Нянька

Слухай, за твого посла
навіть я би не пішла, –
так і зиркає, падлюка,
що́ би вкрасти зі стола!

Він тобі все «yes» та «yes» –
й тлить між тим делікатес.
Відвернешся – він маєток
проковтне нараз увесь!

Цар

Ти отут не рий траншей,
бо відправлю до мишей!
Ти і так розполохала
всіх заморських аташей!

Вчора був гишпанський гранд –
ох і дженджик, ох і франт!
Кожне вухо з діамантом, –
чим тобі не варіянт?

Ти ж – підстроїла, щоб гість
плюхнувсь на стирчачу вісь,
і на нас тепер у гранда –
гостра політична злість!

Нянька

Пам’ятаю! Це той гранд,
що пожерти був талант:
вліз по вуха у тарілку
та заляпав жиром бант!

На звертання на усі –
як папуга: «sí» та «sí»;
а тимчасом налягає
на сардини івасі!

Цар

Я за лінію твою
у тюрмі тебе згною!
Чи велю тебе втопити
у найближчім ручаю!

Із Німеччини барон
гідно так держав фасон;
та на тебе, диверсантку,
й тут не знайдеш угомон!

Хто йому на дно ковша
кинув дохлого миша́?
Ти – шкідниця, й безумовно –
в тебе капосна душа!

Нянька

Тільки згаданий барон
їжі споживав – вагон!
З воронням би був у зграї –
так обжер би і ворон.

Видом гордий – «ja» та «ja»,
тільки вдача – ласія;
дай солому – з’їсть солому,
бо чужа, а не своя!

Цар

Ну, шпигунко, постривай:
упечу в тюрму – і край!
З ворогами я суворий,
хоч душевний зазвичай.

Ти змірковуй – слів не трать! –
звідки в мене буде зять?
Ти сама чудово бачиш:
в неї женихів – не рать!

Бо якби їх був тут полк –
у дебатах був би толк;
ну, а ні – згодиться кожний,
хто би курочку потовк...

Царівна

Ти царюєш, звісно, скрізь –
ще у розумі, надісь?
Йди собі царити далі,
а в любов мою не лізь!

В хаті стільки аташе,
що й не вийдеш в негліже,
а від їхніх деколонів
голова тріщить уже!

Цар

Як любов і справді зла,
покохаєш і посла.
А нараз мені поправиш
і в комерції діла:

я під клопоти про шлюб
збув би їм сосну та дуб;
вся громадськість наша згодна,
тільки ти – береш на зуб!

Царівна

Скільки б не було промов –
можу повторити знов,
що людина має право
на незайману любов!

Може б, я, кінцем кінець,
врешті й стала під вінець,
як посватавсь би до мене
наш Федотонько-стрілець...

Цар

Ач, дурепа!.. Цить, мовчи!
От про що ти сниш вночі!
Марш до себе у світлицю
та сольфеджію учи!

А нахабного стрільця,
надто звабного з лиця,
я відваджу від палацу, –
і з фасаду, і з торця!..

Скоморох-потішник

Був у царя генерал,
із плітка́ми вів журнал.
Загримує фізію –
і в місто, на ревізію:
винюхує, собака,
мислячих інако.
Перевіряє знову:
а раптом десь є змова?
Де чого почує –
в шпаргалах зафіксує.
І вранці цим козиря́
на доповіді у царя.

Цар

Генерале, чом зоскнів?
Чи на кір ти захворів,
чи паленкою упився,
чи у карти все спустив?

Може, служба допекла,
може, армія мала,
може, сталося в гармати
перекривлення ствола?

Докладай давай, однак –
не справляючи балак,
знати хочу я детально,
хто, куди, чого та як!

Генерал

Був недавно у стрільця,
у Федота-молодця;
вздрів його нову дружину –
й полонила краля ця!

Третій день – як у жару,
шаблю в руки не беру,
і така в душі мрійливість –
не дай боже, ще помру!

А учора стався гріх:
вірша ледь не склав при всіх;
лікарі перелякались,
кажуть, це – любовний звих...

Цар

Обійшов мене стрілець,
хоч і знав, що я вдівець!
Нумо, запросіть красуню
до царя на холодець!

А підступного стрільця –
гнати зовсім із сільця,
владі у моїй особі
цей стрілець – не до лиця!

Генерал

Вкрасти жінку в бідака –
справа, звісно, не важка,
та якщо про тебе взнають –
з тро́ну скинуть сторчака!

Нині знахабнів народ,
не клади їм пальця в рот;
хоч не любиш ти Федота,
милий людям цей Федот.

Цар

Ти у нас такий глупак
кожну п’ятницю, чи як?
Маю вчити я міністра,
як плести йому личак?..

Щоб царя лихим слівцем
не паскудив хор нечем,
дій суворо за законом,
тобто виключно... тихцем.

І тоді я без облуд
твій віддячу бранний труд:
ковалі кують вже орден –
стратили заліза пуд!

Скоморох-потішник

Цілий день генерал
свій трусив арсенал,
з виглядом фахівця
планував згубу стрільця.
Та думки в злодюги
скисли від напруги.
Тут згадав не всує,
що подруга існує,
Баба Яга –
кістяна нога.
До неї скоріше,
вона – розумніша!

А вона десь у гаї
трави збирає,
з них різноманітні
трутизни виробляє.
Як побачила генерала –
весь гербарій повпускала.
Ску̀чно, товариші́,
без рідної душі!

Баба Яга

Чом це кучері твої
стали сторч на голові?
Може, шведи у Полтаві,
чи поляки у Москві?

Зжуй кедрової кори, –
це поможе, до пори,
бо не хімія сумнівна,
а природні, бач, дари!

Чи візьми цю суміш трав,
в їй – корисний феросплав,
від якого з генералів
жоден ще не помирав!

Генерал

Стій! Мені твоя лісна
не потрібна трутина́!
Розшугай кротів та білок,
є розмова потайна...

Тут у нас один стрілець –
надто спритний красунець;
тож його звести потрібно,
як то кажуть, нанівець.

Тільки як? Знести башку –
людям це не до смаку...
Вигадай на нього спосіб,
як згубити нашвидку!

Баба Яга

Ча́клуй, баба, ча́клуй, дід,
стрептоцид і гербіцид...
Слухай про стрільця пораду,
що̀ із ним зробити слід.

Раз такий це нелюдим,
що не ладить цар із ним, –
хай за ніч здобуде килим
з гаптуванням золотим.

Й щоб на килимі була
вся держава чимала;
а коли не роздобуде –
що ж, до нього доля зла...

Генерал

От же ж бабка! Фахівець!
Значить, клопоту кінець!
Хоч виймай тебе зі ступи –
та в міністри, як взірець!

От полізе австріяк,
а у нас – героїв брак;
а з тобою – я готовий
хоч у розвідку, хоч як!

За добро плачу добром,
хтіш – єнотом, хтіш – бобром;
а не хтіш – так можу міді
відвантажити відром...

Баба Яга

Годі, милий, не гріши,
збережи свої гроші:
я ж бо це – не задля грошей,
я ж це – тільки для душі!

Дійде раптом до біди –
ти прямцем біжи сюди.
Ми у лісі теж не звірі,
допоможемо завжди!..

Скоморох-потішник

Кличе цар стрільця,
хвацького молодця.
Іще не дав завдання,
а сердиться зарані.
Сука́є руками,
соває ногами,
очі витріщає –
загалом, лякає.
І так йому охота
згубити Федота,
що прямо аж нудота
і в кістках ломота!..

Цар

Хочу я собі у дім
килим з гаптом золотим...
Це, врахуй, державна справа,
завтра маєш бути з ним!

Й щоб на килимі була
вся держава чимала,
бо з балкона я не бачу
навіть ближчого села!

Не одержу, що́ схотів, –
вибачай за негатив:
станеш на башку коротше,
бо віддам до лап катів!..

Скоморох-потішник

Федот прийшов додому –
нема лиця на ньому.
Сів у кутку,
похнюпив башку,
навернув на очі
сльозину отаку.
Маня їсти кличе,
а він горе миче,
нічого не хоче,
супиться та хниче...

Маруся

Може, Федю, повіси,
чом не п’єш та не їси?
Чи тобі в моїй окрошці
недостатньо ковбаси?

Федот

Не до страв мені, повір!
Цар лютує, наче звір!
Самодурствує, падлюка,
бо – упертий бузувір!

Принеси, кричить, у дім
килим з гаптом золотим,
щоб на ньому, як на мапі,
був і Шпіцберген, і Крим!

Маруся

Не журися і не хнич,
що старий лютує сич...
Стануть хай переді мною
Тит Кузьмич та Фрол Хомич!

(Маруся плескає в долоні –
з’являється пара молодців)

Як второпали наказ –
то й виконувати час!

Пара молодців

Та не звольте сумніватись,
це ж воно не перший раз!..

Скоморох-потішник

На ранок Федот –
стоїть без турбот
біля царського дому,
і килим при ньому.
Стоїть посміхається,
варти не лякається.

Цар урази́вся –
аж кав’яром подавився.
В серці злість клекоче,
а показати не хоче.
Прикидається, гад,
що начебто рад!

Федот

Вчора килим ти бажав, –
ну, так я його припхав.
І малюнок за завданням:
тут і Суми, й Станіслав.

О́н як золотом сія, –
саме те́ для гордія...
Килим цей – тобі в дарунок
жінка виткала моя.

Цар

Ох і шельма! Ох і хват!
Видно, жон – чима́лий штат!
Висватав, мабу́ть, відразу
цілий ткацький комбінат?

Ні, Федько, твоя жона,
хоч і спритна, та одна!
А щоб це за ніч зробити,
їх потрібно – до хріна!

Федот

Тож, ти килиму не рад,
він тобі не тішить згляд?
Ну, я вирішу проблему:
заберу його назад!

Щоб не гинути трудам,
я купцям його віддам,
і нехай собі спливає
із держави – в Амстердам!

Цар

Варт би дати, чорт візьми,
стусанів тобі з корми,
щоби ти не насміхався
над сурйозними людьми!

Та оскільки я не злий
й бережу суспільний стрій –
ось тобі п’ятак на чарку,
й геть ізвідси вже мерщій!..

Скоморох-потішник

Кличе цар генерала,
штир йому до забрала!
В царя рило
геть почервоніло,
значить, він суворий,
тож – на руку скорий.
У бі́йці він дока:
як тільки склока –
влучає, падло,
не мимо ока.
Про це генерал
вже мав сигнал:
від початку казки
не скида́є пов’язки...

Цар

Що, служивий, хибний крок?
Помилився на дрібок?
Тільки цей дрібок потягне
на незлий тюремний строк!

В тебе – сажень у плечах,
а макітрою – зачах;
от її і підлікуєш
на казенних-то харчах!

Генерал

Упечи мене в острог
на який завгодно строк –
до ума мені все рівно
стільки же, як до зірок!

Дайте в бій піти мені
із мечем та на коні!
А інтриги палацові –
не моє це зовсім, ні!

Цар

От же ж «вашеблагородь»!..
Ти кислиці не розводь,
а стратегію продумай,
без меча Федька́ знешкодь!

А лишишся віслюком –
будь упевнений цілком:
я тобі поправлю писок
особистим кулаком!..

Скоморох-потішник

Дарма генерал
дожидався похвал:
не вийшло з нальоту
нашкодити Федоту.
Голова – по плечі
знов у клопотнечі.
А в голові – гладко,
хоч якась би гадка!
Гадав-гадав,
нічого не надбав.
Як не крутися –
без Яги не обійтися!
За рішенням – ізнову
поперся у діброву.

Баба Яга

Щось втямки я не візьму:
знову ти смутний – чому?
Мо’, японці при Цусімі,
чи французи у Криму?

На, пригуб оцей кисіль:
в ньму – пеніцильна цвіль!
Вип’єш – і умить забудеш
суєту мирську та біль!

Хай на смак – бридкий він теж,
а тривогу зніме все ж,
станеш повністю безжурний, –
звісна річ, як не помреш...

Генерал

Знов я – з приводу стрільця!
Клопотам нема кінця!
Ось тому я і хворію,
от і спав тому з лиця.

Він же хитрий, наче лис,
всім натер нам перцю в ніс!
Скільки ти не чаклувала,
а той килим – все ж приніс!

Хоч на вигляд він простак,
а на вигадки – мастак;
тож диви, чаклуй сильніше,
з почуттям, а не так-сяк!

Баба Яга

Ча́клуй, баба, ча́клуй, дід,
ангідрид та гідроксид...
Слухай про стрільця пораду,
що́ із ним зробити слід.

Досвід маючи в житті,
я – завжди на висоті:
хай він оленя вполює,
в кого роги – золоті!

Хай побігає дарма,
бо в природі їх нема!
Я, між іншим, краєзнавець!
І ботанік, зокрема!..

Скоморох-потішник

Кличе цар стрільця,
змученого молодця.
Не встиг наш Федот
доїсти компот,
а в царя-лиходія –
уже нова затія.
Цар кипить від затій,
а Федька – потій!
І життя у Федьки –
гірш гіркої редьки.

Цар

Не лінуйсь і не зівай,
а негайно вирушай:
у державних інтересах –
о̀леня нам треба вкрай!

Хоч у дальньому куті,
хоч на вічній мерзлоті –
оленя знайди такого,
щоби роги – золоті...

Ти мені чортів не зич!
Йди із богом, навсібіч,
бо інакше – швидко взнаєш,
як башка злітає з пліч!..

Скоморох-потішник

Федот прийшов додому
у настрої жахному.
Сів сам із собою,
сховався за журбою.
Дружина-вродли́виця
круг нього ввивається –
а він і не дивиться,
її не торкається!
Сидить, плаче, –
горює, одначе!

Маруся

Чом ти дивишся сичем?
Щось досадне за плечем?
Чи в солянці мало солі,
чи вдавився калачем?

Федот

Та який вже тут обід:
цар замучив, живоїд!
Каже, що в ім’я держави
знов мені служити слід!

Каже, вірний будь меті,
і – щасливої путі!
Й хоче оленя, в якого
роги – поспіль золоті!

Маруся

Не журися і не хнич!
Є печалі і опріч!..
Стануть хай переді мною
Тит Кузьмич та Фрол Хомич!

(Маруся плескає в долоні –
з’являється пара молодців)

Як второпали наказ –
то й виконувати час!

Пара молодців

Та не звольте сумніватись,
це ж воно не перший раз!..

Скоморох-потішник

Ще тільки на світ –
Федот вже біля воріт.
Чекає прийому,
і олень при ньому.
У царя від люті –
аж кишки роздуті.
Розчавив би, гниду,
та не показує виду.
Сидить, позіхає,
злобу ховає.

Федот

Царю, добрий день! Салют!
Я облазив кожний кут;
був тобі потрібний олень –
ну, так він уже отут.

А яка чудова стать:
роги золотом горять,
так, що і вночі все видно
без лампад і без багать!

Цар

Та нема ж їх взагалі
ні у Твері, ні в Орлі!
Може, пара є в Багдаді,
так і ті – не за рублі!

А тепер – фіксуєм згляд:
де палац, а де Багдад!
Чи ти в ніч одну змотався
до Багдада і назад?

Федот

Я у шоці, далебі:
олень теж не гож тобі?!
А учора так в’їдався –
«притягни хоч на горбі»!

Що ж, коли воно невлад –
поверну його в Багдад.
Хто сьогодні там при владі? –
Певне, дядько буде рад!.

Цар

Ти, Федько, пильнуй таки,
щоб не втратити башки!
Натяки твої я чую,
і усі – беру втямки!

Втім, гаразд, бо за престиж –
дідька самого́ простиш...
Ось тобі п’ятак на чарку –
і простуй куди ти хтіш!

Скоморох-потішник

Викликає цар генерала –
ажень прямо з-під одіяла.
Генерал в обіймах паніки
шукає підштаники,
розуміє, нещасний:
звуть не на пряники!

Цар на троні сидить –
від гніву кипить.
Чорний від злості,
як той крук на погості.

Цар

Хоч ти злющий, як бульдог,
та не справджуєш вимог;
складено уже про тебе
офіційний некролог.

Правда, ще не знаю сам,
першість я чому́ віддам:
крізь подушку подушити,
канделябром по морда́м?..

Генерал

Государю, ти – наш цар!
Ось є шабля, хочеш – вдар!
Тільки більше тим Федотом
мозок мій не скипидар!

Ти дарма мене не гудь,
в мене – зовсім інша суть:
оточити би що-небудь –
і узяти будь-що-будь!

Цар

Ти з мечем – авжеж, герой...
Тільки ось чого засвой:
не мечем, а головою
цей долають геморой!

Та якщо – ти вже повір! –
ти тупитимеш надмір –
сам зведу тебе до ката,
під караючий топір!

Скоморох-потішник

Ну, наш важкодум
знов напружив ум.
Хоч було там ума –
пригорща сама.
Гадав, гадав, гадав,
нічого не надбав.
Це, значить, впору
по Ягу йти, до бору.

Яга взріла генерала –
стрибонула аж до Уралу.
Та отямилась і вернулась, –
щоби гіршим не обернулось...

Баба Яга

Щось ти сам не при собі!
Он і прищик на губі!
Ох, змарнуєш ти здоров’я
в політичній боротьбі!

Спробуй заячий кізяк:
він природний, як-не-як!
І цілющий – ліпше меду,
хоч, кажись, не мед на смак.

Надто він міцний, мабуть,
і, бува, від нього мруть,
та оті, що виживають,
аж до старості живуть!

Генерал

Ти, стара, тут не крути,
заячі облиш хвости,
а придумуй, як Федота
до могили довести!

Побитом чортзна-яким
він таки притяг у дім
роги із дорогметалу
вкупі з оленем живим!

Тож тямки свої продуй
та ретельніше відьмуй,
бо, як бачимо, цей хлопець
не такий вже і нехлюй!

Баба Яга

Я, повір, ще з тѝх бабусь,
будь-кого̀ звести візьмусь!..
Та сьогодні, саме зараз,
не воро́житься чомусь.

Закололо в грудях враз,
засудомив кожний м’яз...
Я підозрюю у себе
гострий інфекційний сказ!

Дуже зле чогось мені!
Що́ки – ніби у вогні!
Словом, я з такого дива –
взагалі на бюлетні!

Генерал

Неміч? Ну, не входь у раж,
жабеня собі засмаж!
Бо немає краще ліків,
ніж природний антураж...

Не мороч мені башку,
як якомусь босяку,
а спрямуй свою підлючість
на роботу як таку!

А полізеш на рожен –
у острозі острижем!
Знай: лише слуга режиму
може стати в нас блажен!..

Баба Яга

Ча́клуй, баба, ча́клуй, дід...
(У бік) Причепився, дармоїд...
Слухай про стрільця пораду,
що́ із ним зробити слід.

Хай стрілець Федот притьма,
від великого ума,
бу́дь-що для царя здобуде
Те-Чого-Ніде-Нема!

Генерал

Ну, Федько, тепер стривай!
Всій твоїй удачі – край!
На дорученні оцьому –
надірвешся! І – нехай!..

Скоморох-потішник

Кличе цар стрільця,
хвацького молодця.
Знову завдання
державного звучання.
Та коли вже скі́нчиться
оце мордування!
Між тим, у плані казки –
далеко до розв’язки!..

Цар

Роздобудь мені притьма
Те-Чого-Ніде-Нема!
Запиши, до речі, назву,
щоб не бігати дарма.

І не вводь мне в хандру,
бо на прах тебе зітру!
Бо мені цей твій карахтер
вже давно не по нутру!

Так що – йди уже, мабуть,
вирушай скоріше в путь!
Пам’ятай: державна справа!
Вловлюєш таємну суть?..

Скоморох-потішник

Федот прийшов додому –
ось-ось впаде у кому!
Мов крейда білий,
обличчям занімілий.
Сів біля вікна –
в очах пелена.
Маня йому – квасу,
а він – нуль на масу.
Пова́жна причина –
смерть за плечима!

Маруся

Що у тебе за біда,
зовнішність уся бліда?
Чи в ризото по-міланськи
недостатньо підгрузда?

Федот

Люба, я твоє меню,
поза сумнівом, ціню,
та життя моє віддали
на поживу воронню!

Кучері стають сторчма!
Ти схвилюєшся й сама:
цар наказує приперти
Те-Чого-Ніде-Нема!

Маруся

Не журися і не хнич:
кинути достатньо клич!..
Стануть хай переді мною
Тит Кузьмич та Фрол Хомич!

(Маруся плескає в долоні –
з’являється пара молодців)

Як второпали наказ –
то й виконувати час!

(Пауза)

Пара молодців

Вибачаємось, хазяйко,
це завдання – не для нас!

Трібна мапа, хоч яка,
з нею справа більш легка.
А без певної адреси –
тільки вхопиш сторчака!

Жодних шукачів не жде
Те-Чого-Нема-Ніде,
бо його ж ніде немає!
В руки з неба не впаде!..

Маруся

Федю, серденько, прости,
схибили мої чорти!
Випало тобі само́му
зараз у похід іти.

Бережи себе! Обходь
стороною гниловодь;
не шукай винову кралю,
шури-мури не розводь!

Уникай кривих доріг,
як і клопотів пустих,
дбай ретельно про здоров’я
і щоранку їж горіх!

Федот

Ти, Марусенько, не бійсь!
Хоч займе це час якийсь,
я бажання царське втілю –
і вернусь живий, надісь!

Ти мене не забувай!
Вчасно фікус поливай!
Хочеш – грай на балалайці,
чи на п’яльцях вишивай!

А полізе враз такий,
що порушить спокій твій, –
застосуй звичайний засіб:
сковорідкою огрій!..

Скоморох-потішник

Відбув наш персонаж
у заморський вояж.
Дізнавсь про це генерал –
до царя помчав учвал.
Квапиться, мудрець,
докласти навпростець:
мовляв, пішов стрілець,
тож йому кінець.
Вже і дірку для ордена
просвердли́в, товстомордина!..

Цар

Ну, давай своє знання,
я чекаю вже півдня!
Краще неприємна правда,
ніж догідлива брехня!

Тільки зваж: якщо ця вість
ввергне знов мене у злість –
посаджу тебе в темницю,
й хай тебе там жаба з’їсть!

Генерал

Докладаю: ледь зоря –
дризнув Федька, мов щуря!
Слава богу, відв’язались
від оцього упиря!

Цей пройдисвіт, паразит, –
хай тепера пройде світ,
а не буде сновигати
й далі повз твоїх воріт!

Цар

Ну-бо, нянько! Йди сюди
та приймайся за труди:
рви із тім’я волосини,
тільки – сиві лиш, гляди!

А всі інші – ти щади
та розчісуй на гряди.
І шуруй там легше гребнем,
бо ж у мене не сади!

Нянька

Та ти сам, старий, прикинь:
як чесати цю гладінь?!
Тут поставити на облік
треба кожну волосінь!

І з якого бодуна
так здалась тобі жона?
Бо тобі ж, як чоловіку,
вже, пробачте, гріш ціна!

Цар

Хай вже мало волосин –
знудивсь бути сам-один!
Перський шах тако́ж плішивий,
а гарем – півста дружин!

Я же – хочу лиш одну
завести собі жону!
Чи вже я в інтимнім сенсі
і одну не потягну?

Нянька

Має шах не тільки пліш, –
ще харизму та престиж!
Ти ж, як жабка-королевич,
з-під корони ледь стирчиш!

В тебе, у твої літа,
сила все ж таки не та!
Поберіг би ти здоров’я,
бо тобі вже більше ста!

Цар

Ну і що, що більше ста?
Головне – що кров густа!
Покоряються коханню,
кажуть, будь-які літа!

Так що – віком не тривож,
бо і я для справи гож!
Раз любові всі покірні –
я покірний їй також!

Нянька

Ти, дружочку, з тих мужів,
що, пробач, на кшталт вужів, –
обпов’ють, але не вжалять!
Ти своє вже відслужив!

Викрасти чужу жону –
треба пристрасть нутряну,
а твоя турбота зараз –
раптом не лягти в труну!..

Цар

(Генералу) Ну, а ти чого мовчиш,
лиш медальками бряжчиш?
Чи не чуєш, як поганять
вінценосний мій престиж?

Нянька гне мене в дугу,
А міністр – ні гу-гу!..
Ти ж у нас по обороні?
Так відтисни цю каргу!

Генерал

Бабські про мужів суди –
неповажливі завжди;
ти в собі не сумнівайся,
ти коханець хоч куди!

Гордий профіль на грошах,
вид іззаду – чистий шах!
Тільки зсунь вінець ледь набік,
щоб на вухах не застряг!

Цар

(Няньці) О̀т хто чесний друг мені:
скаже щось – так без брехні!
Він, завваж, не дурень зовсім,
хоч і тужить по війні.

З тебе ж – геть один бедлам,
стид царю, конфуз послам!
Я давно підозру маю,
що підкинута ти нам!

Не шпигуй, не саботуй,
в дудку ворога не дуй,
бо інакше – швидко вишлю
до якутів, на Вілюй!..

Скоморох-потішник

Їде цар до Мані
у збудженому стані.
У кареті сидить,
деколоном смердить.
За царем – почет,
про своє щось торочить.
За почтом скриня –
кишмиш та диня.
Уявіть мізансцену:
цар клеїть наречену.

Цар

За дорученням царя
Федька вибув за моря;
я його, коротше, сплавив,
як поганця-бунтаря.

Щоб не скніти тут одній –
йди за мене, не марній!
А чого? – мужик я видний
і на ласку заводний!

Маруся

Це іще Федот не встиг
крок ступити за поріг –
а уже йому до хати
притягло юрбу ханиг...

Цар

Не пручайсь і не штукар,
а зміркуй, який навар!
Не щовечора до тебе
завертає вдовий цар!

Прямо зараз, говорю,
будемо при вівтарю!
Ти від ща̀стя очманіла?
Так нюхни нашатирю!

Маруся

Ти обох нас не конфузь,
іншу вишукай якусь!
Я ж – чекатиму Федота
і ні з ким не поберусь!

Цар

Ти непра́ва, дівко, тут:
ждати Федьку – марний труд!
Певне, десь він у Гонконгу,
вже жує якийсь гриб-фрут!

Чи – надибав колектив:
кілька штук прекрасних дів...
Ти-то – тут, а він – за морем!
Був отой Федот – і сплив!

Маруся

Хоч січи мене бичем,
хоч рубай мене мечем –
доброчесні молодиці
не виходять за нечем!

Цар

Дівко, ти мене не зли,
не затягуй ці вузли!
Нам допіру із Парижа
гільйотину привезли!

Суперечити облиш
та погоджуйся скоріш,
бо у мене теж є нерви,
вже он кидає у дріж!

Маруся

Може, досить суєти?
Геть іди, немилий ти!
Бо диви – сковородою
можу я допомогти!

Цар

В тебе що, нервовий зрив?..
Гей, сюди, хто там курив!
В ланцюги її! Це ж треба –
сковорідками в царів!

Ось потомишся в тюрмі –
і поправишся в умі!
Скільки ти не кобенися –
поберемось на зимі!

Маруся

Це дурниці вже якісь...
Сперш піймай мне, допнись!
До побачення, коханцю,
може, стрінемось колись!..

(Маруся перекидається
на голубицю та відлітає)

Скоморох-потішник

Мандрує Федот –
буде рік вже от-от.
Щоки у хурмі –
а своє на умі!
Див на планеті –
як мух у клозеті,
а потрібне диво –
й не існує, можливо...
Федот потерпає:
час бо спливає!
Рішив без істерики:
з’їжджу до Америки!

Пливе Федот
серед безкрайніх вод,
носом на захід,
до нових пригод...
Враз по́серед походу
покрутило погоду.
Не було напасті –
і на́ тобі, як здрасті!
Посудина – хрясь! –
на дрібки́ роздовблась...

Кінець грозово́ї ночі;
Федот розплющив очі:
качається на хвилі,
усі частини цілі...
Бачить, острівець
стирчить, як поплавець.
Діставсь до берега,
думав – Америка.
На мапу глип у дрожі –
ні, на Америку не схоже!
Острів Буян,
кругом – океан...
Може, у мапі –
оптичний обман?..
Сидить Федот, гикає,
в становище вникає.

Федот

Цілий рік, під хвіст коту,
по усюдах я мету, –
а поганше місць не бачив,
кажучи начистоту!

Краєвид – нудьга така:
скрізь пустеля шкарубка,
скільки досягаєш оком –
ні струмочка, ні ліска.

Та була б це не біда,
будь харчі тут і вода;
навіть лобода була би –
в хід пішла б і лобода!

Голос

Хто охочий до їди –
про́шу, завітай сюди:
в мене тут харчів – навалом,
в мене їжі тут – пуди!

Ось із печі калачі,
ось паштет із чавичі,
ось тушкована індичка,
ось компот із аличі;

Ось ковбаси та сири,
ось півцентнера ікри,
ось лангусти та омари,
ось каспійські осетри!..

(З’являються столи з наїдками)

Федот

Що за дива-чудеса,
звідки чутно словеса?
Тут же ніде і сховатись, –
океан та небеса!

Вибач вторгнення моє,
покажись, який ти є,
щоб не був твій гість нечема:
самотою їсть і п’є!

Робінзонам, бачить бог,
нудьгувати краще вдвох:
підкидний на кухоль пива,
неквапливий діалог...

Голос

Радий би, та мій портрет –
і для мене теж секрет!
Сам весь час я сумніваюсь:
я предмет, чи не предмет?

Хай би вже на цьому грець, –
я заплутався вкінець:
їжа є – а нічим їсти;
нічим сісти на стілець!

Так знеміг за тищу літ,
що не в радість білий світ!
Якось думав удавитись –
так і шиї навіть ніт!

Федот

(У бік) Ну і зустріч! Недарма
стільки я приклав ума:
змі́г нарешті відшукати
Те-Чого-Ніде-Нема!

(Голосу) Замість того, щоб життя
тут губити без пуття –
чи не попливеш зі мною
в нашу землю, сиротя?

Прогуляйся по світах,
стрінь яких-таких дівах...
Без пригод – життя не в радість,
не життя, а просто жах!

Голос

Отаких-от перспектив –
я б нізащо не впустив!
Хоч до бджіл готов, у вулик,
тільки би – у колектив!

Дай наказ – я хоч куди,
хоч на добуття руди!
Працюватиму задаром,
без покорму та води!

На життєвому шляху
труднощі для мене – тьху!
Я тобі що хтіш дістану,
хоч підковану блоху!

Федот

В межах даних узбереж –
і блоха цікава теж;
та на цій твоїй комасі –
не поскачеш, не впливеш...

Роздобудь нам краще флот –
лайнер, танкер чи швербот, –
раз такий ти заповзятий
в цім питанні поліглот!

Нам до ранку будь-що-будь
треба вирушити в путь, –
нас у царському палаці
зачека̀лись вже, мабуть!..

Скоморох-потішник

А у царя – діла,
міжнародні взаємини:
приймає посла
людожерського племені.
Чехи з хорватами
накивали п’ятами,
і лишився цар
з послами звіруватими...

Цар перед послом
так і скаче козлом:
дочка́, мовляв, грудаста,
бери її – і баста!
Ну, справи тоді,
видно, зовсім худі,
якщо невіста
у такій біді!
Та хай влаштує
ще трохи крику –
аби була би
при чоловіку!..

Цар

Добрий день, веселий час!
Раді привітати вас!
Very good, səlam aleykum,
bienvenidos, was ist das!

Ви же, судячи з прикмет, –
одинак, хоч і поет?
Чи не хочте нашу фройляйн
розпитати тет-а-тет?

Нянька

Що ти за головотес!
З ким розводиш політес?
Та ж у них – злізання з пальми
не скінчився ще процес!

Будь на ньому хоч картуз –
не такий би був конфуз,
а на ньому із одежі –
нічогісінько, крім бус!

Цар

Ти шпигунка, це вже факт!
Що не бовкнеш – все не в такт!
Ти ж мені із закордоном
весь порушила контакт!

Я навколо їх – в’юнцем,
а вона їх – злим слівцем!
І за кого ж ми царівну
видамо, кінець кінцем?

Нянька

Глянь лише на це лице:
в носі встромлене кільце,
і рябий, як та кобила
чи зозулине яйце!

Навіть я, уже з прабаб,
з ним у ліжко не лягла б!
Хто за нього доньку видасть –
точно розумом заслаб!

Цар

Стане з голоднечі зле –
їстимеш і півгниле...
Дівка, з погляду мармизи, –
теж не дуже крем-брюле!

Їй придавсь би будь-який,
хоч рябенький та бридкий,
бо й рябі, диви, юрбою
в наш не ломляться покій!

Нянька

Він же – з найдикіших місць,
що вбачає, те і їсть!
Раптом вазу із топазу
злопав цей шановний гість!

І якби ж він м’ясо хтів,
животину чи птахів, –
ні, жере чого попало,
від склотари до цвяхів!

Цар

Не роби із цього драм,
клясти гостя – стид і срам!
В нас іще не перевівся
скляний та залізний крам!

Те, до чого в нього хіть –
хай і їсть, а ви всі – цить;
може, він, на ситу вдачу,
і царівну улестить!

Нянька

Та посли, попавши в дім,
все жеруть, побий їх грім!
Може, він безпечний, тільки –
наглядають хай за ним!

Попередь його, бодай:
ти жери, та міру знай!
Бо у запалі – й царівну
може з’їсти цей бугай!

Царівна

Це мені із ни́м тепер?
Та нізащо! Хай би вмер!
Він і так-то незугарний,
а іще і людожер!

Та нехай цей троглодит
пристрастю уразить світ, –
в мене все одно до нього –
емоційний дефіцит!

Цар

Та хіба ми не в Москві?!
З ним посидиш візаві –
й дійде справа до кохання
не в уяві, а в яві́!

А коли цей троглодит
твій розгляне милий вид –
назавжди́ до канібальства
в нього щезне апетит!

Царівна

Тато, припиняй цей гам!
Я свободи – не віддам!
Отруюсь, але не буду
людожерова мадам!

А зате, якби Федот
враз посватався – так-от:
в цьому шлюбному сюжеті
стався б інший поворот...

Цар

Це вже майже анекдот:
що не слово – то Федот!
Ніби, крім того Федота, –
ні печалей, ні турбот!

Твій Федот – уже на дні,
в океанській глибині,
і тому перебуває
без потреби у жоні...

Царівна

Це якщо не лжа пуста –
знехтую усі свята́!
Ось така тобі від мене
дужа політична мста!

Більш не ї́стиму ікру
кожний ранок по відру,
втрачу всі імунітети,
захворію та помру!..

Цар

От же таланить мені:
від міністрів до рідні –
скрізь усюди вільнодумці,
ліберали записні!

Й не підтримує профком,
хоч я чуйний був цілком!
Кину все, в ліси подамся,
та влаштуюсь лісником...

Скоморох-потішник

Рік пройшов; потому
Федот вернувсь додому.
А дому і нема:
стирчить каркас дарма,
крокви та сохи,
та кропиви трохи.
А попід карнизом –
клубочком сизим
згорнулася птиця,
лісна голубиця...

Федот

Гей, дружинонько, давай,
стіл для мужа накривай!
Не барись, тягни із печі
запахущий розтягай!

Я вже рік та́к хочу щів,
що піцерії трощив!
Я худіше став Кощія
від заморських ласощів!..

...Ні, нікого не знайшлось,
хоч останній скарб винось...
Підозріла надто справа,
щось лихе тут відбулось!

(Голубиця перекидається на Марусю)

Маруся

Ну, Федоте, з прибуттям!
Довго ж ти гасав десь там!
Аж на рік забув Марусю,
тільки б – важити життям!

Певне, в закордонах тих –
гать гати спокус та втіх!
Подружку, мабуть, пригледів,
притулився – та й притих...

Федот

Мандрував я недарма
закапелками всіма, –
впевнився: на тебе схожих
там красунь, повір, нема!

Й хоч ходив я за моря
рік увесь календаря –
ви́конав таки завдання
хитромудрого царя!

Маруся

Та якби ти тільки знав,
що́ тут коїв цей удав, –
ти б не сіпався заради
цих його дурних забав!

Він явився у дому́ –
і відверто, напряму
підбивав мене, безстидник,
стати жінкою йому!

Федот

Та невже?.. Ач, блудодій!
На людей нема надій!
От і стій за честь мундира,
от на службі і потій!

Ну, гаразд! Якщо він так –
хай не ремствує, слимак:
я йому підсѝплю перцю,
я зітру його на мак!

Треба скинути царя –
й зійде вільності зоря!
Нічого мені втрачати,
крім ланців пролетаря!..

Скоморох-потішник

Розсе́рдився Федот,
зізвав з усюд народ.
Вирішили делегати:
Феді – посприяти!
Мокій узяв кий,
Єгор узяв багор,
Устин узяв дрин,
Дем’ян узяв наган.
Проводжають Федота
під цареві ворота.

Назустріч їм – генерал,
лиховісний оскал.
Підско́чив бочком,
дихнув первачком,
втягнув живіт –
і до царя, на звіт.

Генерал

До воріт прийшов на сход
цей, ну, як його... народ!
І, боюся, назріває
неприємний эпізод.

Винен же у цім – Федот:
він підбурює народ
соціяльний та державний
скоїти переворот!

Цар

Ну, а ти тоді на кий,
весь озброєний такий?
Ти ж для того і існуєш, –
наш плекати супокій!

За знешкодження знегод –
ще дам пару нагород,
тільки ти вже потурбуйся,
щоб не скинув нас народ!

Генерал

Ну, блага́ нарешті вість!..
З орденів – яка користь?
Я в оздобах – як ялинка,
навіть і на спині шість!

І не вчи мене азам, –
вчений, слава небесам!
За оту твою підлоту –
потерпай, будь ласка, сам!..

Скоморох-потішник

Дурило із дурил,
а як заговорив!
Злости́ться цар –
а спробуй вдар!
Такі часи –
кулаком не тряси...
Вийшов цар до врат,
там, де плац-парад;
а народу попід ґанком –
геть увесь електорат!

Цар

Це ж який політикан
так роз’я́трив громадян?
Ми ж не Франція, їй-богу,
щоби коїти «майдан»!

Хто з містян або селян
раптом хоче в Магадан –
ну, виходь! Вам там попра̀влять
хибний розумовий стан!

Федот

Щодо розуму-ума –
з ним проблем у нас нема:
відрізняємо звичайно,
де корчма, а де тюрма!

Нащо, зморшку ти старий,
відіслав мене мерщій?
Не затим, щоб одружитись
на дружині на моїй?

Цар

Певне, ти набрав ідей
із чужинницьких статей, –
гавкотіти що попало
про поважливих людей!

Та мені морока ця –
взагалі не до лиця!
Відряджай вас після цього
в екзотичніші місця!..

Федот

Ти нам дурня не включай,
ми до тебе – не на чай!
Свідки, доказова база –
все як треба, зазвичай!

Слава про твої фінти
вже дійшла аж до Чити!
Знай, що у моїй особі
весь народ образив ти!

Цар

Це – намови та брехня!
Мій народ мені рідня.
Думи про народну долю
сповнюють мене щодня!

Їм з ікрою бутерброд –
і журюсь: як там народ?
Рябчик аж не лізе в пельку,
ананас не йде у рот!

А вночі, та з бодуна –
визирну, бува, з вікна:
де вітчизна бідолашна,
чи існує ще вона?..

А у тім, про що скандал,
винуватий – генерал,
провокатор, інспіратор,
інтриган та аморал!

Хай він вийде, де почах?
Нажену на нього страх!
Як зірву медальку з нього,
та медаллю – по зубах!

Генерал

Братці! Я заради вас
рвався на війну весь час,
я б ніколи не пішов би
супротив народних мас!

Відвоюю. Відслужу.
Відстраждаю. Відтужу.
У гнобительській верхівці
я вже більше не сиджу!

А провинниця – Яга,
уособлення Врага!
Та на бриючім – за нею
й сам Горинич не встига!

Де вона?.. Ану, з’явись,
людям в очі подивись!
Ох, не втримаюсь, боюся, –
вріжу шаблею, кажись!

Баба Яга

Я – фольклорний елемент,
в мене є і документ!
Я і полетіти можу
звідси в будь-який момент!

За жару і за пургу –
всі чомусь кленуть Ягу,
а в мені не більше шкоди,
ніж в ефірнім вовчугу!

Ну, у стані сум’яття
трохи збилася з пуття;
ну, так я – дитя природи,
хай дурне, але – дитя!

І коли тут є чий гріх –
так замовців двох моїх,
ну, а я – на вигляд нечисть,
а єством – чистіше їх!

Федот

Белькіт ваш – на смішки псам!
Он, сміються там і сям...
Кожний – іншого поганить,
хоч поганець явний сам!

Хай тутешній добрий люд
і не схильний до огуд,
доведеться все ж над вами
учинити певний суд...

Цар

З карою не поспішай!
Я не тут уже, вважай!
Я зашлю себе за Рузу,
можу навіть – за Можай!

Тільки щоб – не в Магадан,
я ж уже не молодан;
поки я туди доїду –
може статись, дуба дам...

Генерал

Визнаю свою вину.
Міру. Ступінь. Глибину.
І прошу мене негайно
відрядити на війну.

Що, нема?.. Тоді прийму
і заслання, і тюрму;
звісно, бажано – у серпні;
сподіваюся – в Криму...

Баба Яга

А мене куди, вдову?
Зовсім у якусь Хіву?
Бо і так я на відшибі
від живих людей живу...

Чи пошліть, товариші,
попід Вятку, в Мураші, –
надто трави там хороші
в сенсі зцілення душі!..

Федот

Як були ви заодно –
в бочку сядете, на дно;
якось вмоститесь у бочці,
не давати ж вам судно!

І – неси вас океан
аж на острів на Буян!
А щоб вам було не скучно,
ось вам власний мій баян.

Правда, він – моя вина! –
вже не грає ні хріна;
та культура все ж потрібна,
навіть – як мовчить вона...

Царівна

Що стосується царя –
хай рушає за моря,
а мені його проблеми –
гли́боко до ліхтаря!

Це йому таке турне –
за підступництво брудне:
це ж бо він, домашній деспот,
розлучав тебе й мене!

Самодурам на взірець –
ось який бува кінець!..
Ну, а нам, Федоте, – варто
поспішити під вінець!

Федот

Я б не проти, та повір:
дві дружини – перебір!
А тобі потрібен інший,
нежонатий богатир!

Нянька

В тебе розуму нема?
Рибка в сіть пливе сама!
А не всім така удача
випадає задарма!

В неї різних женихів –
як у столяра цвяхів;
картотека кандидатів,
ще й відхилених архів!

І усім хвилюють кров
мрії про її любов;
конкуренція шалена,
показилися немов!

Вчора сватався мурза
і з Європи два туза –
так вони утрьох здобули
отакого гарбуза!

Тож для про́стого стрільця
гонор тут не до лиця.
Дурню, забирай царівну
й не впускай аж до вінця!

Федот

Я жонатий чоловік,
до гаремів я не звик,
а з Марусею моєю
не розстануся повік!

Царівна

Це то як? Шкода́ тобі
діву втішити в журбі?
Начувайся! Я, між іншим,
царська донька, далебі!

Раз такий собі ти хват,
що засмучуєш дівчат, –
опіку́ється тобою
наш сімейний царський кат!

Нянька

Ач, гаряча ти яка!
Скрута з катом у царька:
кат наприкінці царизму
дав негайно драпака!

Ти віднині – на виду,
тож доходь з людьми ладу:
деспотизм тепер не в моді,
демократія в ходу.

Чи – від чаду цих осель
їдь у... як його... Бруссель,
раз така тут закрутилась,
вибачаюсь, карусель!

Ти, Федоте, їй пробач:
в голові у неї, бач,
жмут журналів закордонних
та ворожих передач.

Начиталася Дюма –
от і вижила з ума!
Перека́зиться потроху –
заспокоїться сама́!..

Федот

Кинь, царівно, не хандри!
Випий трохи хванчкари;
що любов у нас не вийшла –
те до серця не бери!

Правда, маю я снагу
не лишатися в боргу,
тож – допоможу, як можу,
втішити твою жагу:

я від Тули до Торжка
все облажу до вершка,
і тобі хоча б якого –
а здобуду женишка!

Царівна

Тільки ти пильнуй сорти,
будь-кого не смій тягти!
А знайди мені такого,
щоби вилитий був ти!

Будь він пекар чи пічник,
працівник чи керівник –
є лише одна умова:
хай він буде твій двійник!

Федот

Серденько, я твій наказ
пам’ятатиму весь час,
хоч подібні екземпляри –
на рахунку всі у нас.

Що стосується ума –
копії мене нема!
Втім, оце ти, сподіваюсь,
розумієш і сама.

Ну, та слово козака –
не мізерія яка,
раз уже пообіцявся –
роздобуду двійника!..

Люди добрі, а тепер –
завітайте в інтер’єр!
Тут у нас не панахида,
тут, скоріш, – Живний четвер!

Пий рідке, гризи тверде, –
свято в нашу хату йде!..
Гей, а ти́ де подівався,
Те-Чого-Нема-Ніде?

Голос

Я давно вже тут стою,
ніби ратник у строю,
та чекаю, поки скінчиш
ти орацію свою!

Федот

Пригости тоді народ,
від заморських-то щедрот!
Бо вони ж таких наїдків
зроду і не брали в рот...

Піднеси їм наяву
анталійську пахлаву,
та грузинські козинаки,
та фісташкову халву!

Став на стіл усе підряд:
шоколад і мармелад,
італійські макарони
та фламандський карбонад!

Не забудь швейцарський сир, –
той, що ніби весь із дір!
Улаштуй бенкет нам, словом,
на небачений манір!

А якщо попросить хто
бражки мілілітрів сто –
ти налий, сьогодні можна,
свято в нашім шапіто!

Скоморох-потішник

Був і я за тим столом,
їв ікру та пив боржом.
Пров їв плов,
Гнат їв салат,
Устин їв галантин.
А Федот-стрілець
їв телячий холодець.
А як з’їв холодець –
тут і казці кінець!
А що казочка дурна –
опові́дача вина.
Упіймати би в кутку –
й надавати глупаку,
та не можна ніяк,
бо оповіда́ч – глупак,
ну, а ми спокінвіків
не чіпаєм глупаків!

(2022)