Час стікає по крапельці
і йде війною.
Він невідчутний,
але здатний руйнувати замки.
Час тече тихим струмком,
але залишає по собі руїни.
Пісок часу залітає
у найменші шпарини,

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од

Шматок сальця до первачка
Із огірочком, житнім хлібом
І в дружній ролі дивачка
Я заспокївся вже ніби
Та щось шкребе хитає більш
Як було змовлено до цього
У тому, де рождався вірш
Посеред вистрибом в дорогу…

Живучи у театрі,
де сцена гортає героїв,
де волосся і грим
насувають на образ печать,
я люблю перевтілитись
в те, що не зветься – собою,
і не можу від імені тих
не звучать.

Хижий ворон крумкнув хрипко
І побачилось мені,
Як знялись мерщій куріпки
З придорожніх бур’янів.
Не вдалось поласувати
Зграї зернами, адже
Корм пташиний ворон-тато
Воронятам стереже.

Зорі крізь сито просію
дрібненькі, крупнішенькі, ці.
Маю останню надію,
спечуться на ранок млинці.

Будуть. Дитині на втіху.
Молімося Богу натще.
Хай від дитячого сміху

Нехай Миколай нам тепло принесе,
Що душі й серця зігріває
І геть забирає мерзенне усе,
Що жити усім заважає.

В безодню хай котяться зорі з Кремля
І лихо в наш край не поверне,
Хай світ очищається від москаля

Нескінченний туман бездоріжжя
Поведе в невідомі шляхи.
Потонули думки на узвишші,
Де спочили прадавні гріхи.

Спотикаючись, йду у неволю,
Де пізнання загрузло в пісках.
Розчинивши в озерах недолю,

Війною й смертю пахне голуб миру.
Напившись зранку крові немовлят,
Він не ховає закривавлену сокиру -
Це аргумент його, його штандарт,
Убивча «мироносна» міра.

Бравада неупинного терору,
Щоб втриматись на панівних місцях,

Як по росяній траві йде дівча.
На голові несе глечик молока.
Співа з птаством – не змовка.
А ще так собі мудрує:
«Ось як грошики вторгую,
То сьогодні ж, до обіду,
Куплю крашанок в сусіда.
Треба трішки почекать

Коли слово посіяне
Зерном сваволі
На рінні святого Томи,
Де в тіні крисані
Чекаєш пришестя Пандори,
Відпочинь у гавані келиха
За столом у весталок чи то валькірій,
А ж тут журба – некликана,

Нажаль пошкоджень уйма, безліч…
Не спиш, тремтиш роки підряд,
А незабаром ще й свят-вечір…
Не що, а Хто — самозаряд…
Нажаль із вічності, не виторг
А просто дань космічних сил
Ну а руйнація як — мито
Для всих, без вийнятку, Мірил…

Я люблю оцю жінку, що в душу
Обережно занурює зір
І заради якої я мушу
Переводити радо папір.
Я люблю оцю жінку, що слабо
Потягається тілом гнучким
І до себе усмішкою вабить,
І легенько цілує затим.

У кутку, де стара шафа,
з швидкістю 2/3 маха,
наш пустун руденький кіт
доганяє свій обід.
Та не знає ще маленький,
що обід на батарейках.
Хай ганяє досхочу,
а я з нього регочу.

Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір упо

В полоні зі снігу і льоду,
Немовби в німім задзеркаллі,
В застиглім мовчанні природи,
На березі Стікса й Каяли.

І розум занурений в товщу
Із криги і безнадії.
Не вийдеш на неї на площу,