Моя дорога зникає в пісках
між берегами з гальки й дюнами
літній дощ плаче над моїм життям,
моє життя вислизає і втікає
наприкінці до свого початку

Мій світ там у зникаючому тумані
якби я зміг вибратися
за ці далекі мінливі межі
і поселитися у просторі дверей
що відкриваються і закриваються

1
Чому б звичайній безнадії
від випадкового
потоку слів

не бути кращою розриву чи збайдужіння

години після того як ти пішла такі свинцеві
вони завжди вповзають надто швидко
намагання бездумно чіплятися за ліжко
воскресити прах давнього кохання
очниці заповняться очима подібними твоїм очам
ось це занадто завжди краще ніж ніколи
пітьмою слід залити твоє обличчя
повторюючи знову за дев’ять днів не повернути кохання
ні за дев’ять місяців
ні за дев’ять життів

2
повторюючи знову
якщо мене ти не навчиш я не навчуся
повторюючи знову це востаннє
навіть востаннє
востаннє мить прохання
востаннє мить кохання
від розуміння удавати нерозуміння
останнього що навіть сказане востаннє
якщо мене ти не кохаєш, не буду я коханим
якщо тебе я не кохаю, не буду я кохати

у серці знову відтінки незрозумілих слів
любов любов любов глухі удари давнім поршнем
товчуть незмінну
каламуть зі слів
боюся знову
некохання
кохання не до тебе
бути коханим і не тобою
від розуміння удавати нерозуміння
удавати

Я і всі інші які тебе кохатимуть
якщо вони тебе кохають

3
у разі якщо вони тебе кохають

Майбутні поети! Майбутні оратори, співаки, музиканти!
не сьогодні мене виправдають і скажуть, для чого я,
Але ти, нове покоління, рідне, спортивне, іноземне, краще за всі досі відомі,
Вставай! Ти мусиш мене оправдати.

Але я сам написав декілька слів для майбутнього,
Я появився лиш на мить і повернувся у пітьму.

Я людина, яка прогулювалася, не поспішаючи зникнути, кинула на тебе випадковий погляд і потім відвернула обличчя,
Залишивши тобі дослідити і описати його,
чекаючи від тебе головного.

Як Ви думаєте, що я описую, коли беру в руки
      мою ручку?
Побачений бойовий лінкор досконалої форми,
      який удень велично проходить
            вдалині під повними вітрилами?
Пишноти минаючого дня? чи пишноти ночі,
      яка огортає мене?
Чи уславлене перемогами і зростанням
      велике місто, яке розкинулося навколо?
Тільки двох звичайних людей, побачених удень
      на пірсі серед натовпу, прощання
            перед розлукою близьких друзів,
Той, що залишався, повис на шиї іншого
      і пристрасно його цілував,
Той, що від’їжджав, міцно тримав його
      в своїх обіймах.

1
Прислухайся! якийсь несамовитий трубач - якийсь незнаний музикант,
Кружляє невидимкою в повітрі, тремтить примхливою мелодією ночі.

Я слухаю тебе, трубач - схвильовано й уважно, ловлю я звуки,
Ось наступають, наче буря, вихряться, біля мене,
Ось тихо завмирають - ось пропадають вдалині.

2
Приблизся, безтілесний - можливо, у тобі звучить
Якийсь померлий композитор - чиєсь сумне життя
Повне високих устремлінь - неясних ідеалів,
Хвиль, океанів музики, вагань безладних,
Якими зараз екстатичний дух, наблизившись, мене скоряє,
його корнет звучить, лунає,
Ніким не чутий, тільки мною - лиш щедро віддає мені,
Щоб я міг стати втіленням.

3
Труби, трубач, ясний і вільний - я йду з тобою,
Перед прозорістю твоїх прелюдій, спокійних, радісних,
Відступляться тривоги світу, дороги, галасливі миті дня;
Для мене настає священна тиша,
Я йду у освіжаючу холодну ніч, гуляючи в Раю,
Вдихаю запах трав, вологий вітер і троянди;
Підносить твоя пісня мою невільну, онімілу душу - ти відпускаєш,
звільнюєш мене
Пливти й купатися у озері небес.

4
Знову труби трубач! і для моїх приземлених очей
Являй живі картини - вистави феодального суспільства.

Яка чаруюча музична мова! - тобою створена, переді мною
Давно померлі кавалери й дами - барони в залах своїх замків - співають трубадури;
Озброєні герої йдуть вперед - боротися за справедливість - або шукати Святий Грааль:
Я бачу поєдинок - суперники закуті в лати, під ними гризуть вудила статні коні;

Я чую крики - грім ударів і брязкіт сталі:
Я бачу хрестоносців бурхливу армію - Слухай! гримлять кімвали!

5
Знову труби, трубач! і для твоєї теми,
Візьмемо зараз тему, яка включає все - мінливість і постійність;
Любов, це пульс всього - надій і болю;
Серце і жінки, й чоловіка все для любові;
Немає інших тем окрім любові - єднає, обіймає, всепроникаюча любов.

О, які безсмертні фантоми тісняться біля мене!
Я бачу велетенський перегонний куб завжди працює - я бачу й розумію вогонь, що зігріває світ;
Рум'янець, сяйво, биття закоханих сердець,
Для когось таке блаженне щастя - для когось така безмовна й темна близькість смерті:
Любов - уся земля для люблячих - Любов, яка сміється з простору і часу;
Любов, це день і ніч - Любов, це сонце, місяць, зорі;
Любов, багряна, пишна, із запахом страждання;
Немає інших слів, крім слів любові - немає інших дум, лиш про Любов.

6
Знову труби трубач - сигналом викликай шаленство війн.
Викликай своїми заклинаннями тремтячий гул, далекий барабанний дріб;
Поглянь! Туди спішать озброєні чоловіки - Поглянь! у хмарах пилу блиск багнетів;
Я бачу кіптяву на лицях канонірів - я бачу спалахи крізь дим - я чую постріли рушниць:
- не тільки на війні - страшна мелодія пісень, безумний виконавець готує кожному жахливе дійство,
Розбійників безжальних справи - вбивати, грабувати - я чую крик про допомогу!
Я бачу корабель, що тоне в морі - на палубі й під нею я бачу страшне видовище.
7
О трубач! Мені здається, що сам я інструмент в твоїх руках!
Ти володієш моїм серцем, мозком - ти направляєш, рухаєш їх, змінюєш, як хочеш:
І зараз твій зловісний спів крізь мене направляє морок;

Ти позбавляєш всіх втішаючого світла - усіх надій:
Я бачу рабство, нищення, руїни, в неволі вся земля;
Я бачу поневолення, ганьбу й приниження мого народу - воно стає моїм;
Мені також розплата людства - столітні кривди - перепони з ненависті й чвар;
Мене гнітить поразка - все втрачено! суперник торжествує!
(Проте серед руїн зневаженої честі величний п'єдестал незламних до кінця;
Рішучих, непохитних до кінця!)

8
Тепер, трубач, вшануй
твоїх близьких найвищою напругою, ніж будь-яка;
Співай моїй душі - в ній оживи зачахлі віру і надію;
Мою довіру розбуди - дозволь мені хоч щось провидіти в майбутньому;
Дай на цей раз мені його, обіцяне і радісне.

О торжествуючий, щасливий, завершальний спів!
Натхнення більше ніж земне у твоїх звуках!
Марш перемоги - звільнює людину - нарешті переможний!
Гімн Бога Всесвіту, від Людства Всесвіту - всерадісний!
З'являється народ відроджений - Світ ідеальний, всерадісний!
Жінки й чоловіки, у мудрості, безгрішності й здоров'ї - всерадісні!
Усміхнені, нестримні вакханалії, безмежно радісні!

Зникли війна, страждання, сум - земля звільнилася від бруду - лишилася лиш радість!
Радістю повні океани, у повітрі всерадість!
Радість! Радість! Свобода, шанування і любов! Радість натхненного життя!
Достатньо просто бути! Достатньо дихати!
Радість! Радість! Повсюди радість!

Ти, приплив з нескінченними хвилями! Ти, стихія, яка творить це дійство!
Ти невидима сила, доцентрова, відцентрова, пронизуюча Всесвіт,
Пов'язаність сонця, місяця, землі і всіх сузір'їв,
Які повідомлення від тебе з далеких зірок до нас? які з Сіріуса?
      які з Капелли?
Яке центральне серце - і ти його пульс - оживляє все? який безмежний,
Який прихований вплив і значення в тобі? який ключ до розгадки
      всього в тобі? яка мінлива, безмежна особливість,
Тримає Всесвіт єдиним зі всіма його частинами - ніби пливучими на кораблі?

Приплив закінчується і згасає день,
Морською прохолодою повіяло на берег, запахло осокою й сіллю,
Багато ледве чутних звуків доноситься з потоків,
Багато стриманих зізнань - багато схлипувань і шепотіння слів,
Немов промовці дальні чи невидимі.

Як вони прибувають і зникають! як буркотять!
Поети невідомі - величніші за інших творці злеліяних загиблих задумів,
Кохання невзаємного - хор споконвічної печалі - останній крик надії,
Якогось самогубця відчайдушний крик, геть віддаляється у нескінченність
      й ніколи не вернеться знову.

І далі до забуття!
Давай, давай, роби свою роботу, погребальний, відступаючий приплив!
У всі твої часи, безжалісний розлив!

Я той, хто прагне любові;
Чи притягує Земля? Чи не все матеріальне, прагне, притягується всім матеріальним?
Так і моє тіло всіма, кого я зустрічаю чи з ким знайомлюся.

Не спалах полум’я й згасання,
Не наступ і відхід морської хвилі,
Не вітер лагідний або сухий, посушливого літа вітер, що легко гонить
з краю в край і розкидає білі кулі численного насіння,
очікуваний граціозним вітрилом там, де воно обвисло;
Не вони, о жоден з них не спалахне палкіш за мене
      вогнем любові до того, кого кохаю,
О жоден не метається туди сюди більше за мене;
Чи не так сум’ятливий приплив чогось шукає й не дає нічого? О, я такий,
О, як підхоплене насіння, як пахощі, як хмари дощові вгорі,
      народжені відкритим небом,
спішу я з вітром навмання, любове, за дружбою, до тебе.

Ми двоє, ми довго були одурманені,
Ми іншими стали, ми вчасно втекли, як Природа втікає,
Ми стали Природою, довго блукали, але повернулись нарешті до неї,
Ми стали травою, деревами, листям, корою, корінням,
Ми в землю вростали, ми скелі,
Ми наче два дуба сплелися гілками, що з плеч виростають,
Ми разом пасемося в дикому стаді, такі ж незалежні,
Ми парою риб поряд в морі пливемо,
Ми стали акації цвітом духмяним, і пахощі ллємо на землю
       увечері й вранці,
Ми попіл звичайний зі звірів, з рослин, мінералів,
Ми яструби хижі, ширяючи в небі, вдивляємось вниз,
Ми сонця сліпучі, ми ті, хто кружляє і сяє в гармонії разом,
       ми як дві комети,
Ми здобич шукаємо в лісі, щоб в неї вчепитись зубами,
Ми вранці дві хмари, які пропливуть угорі в надвечір’я,
Ми з морем змішались, ми дві його хвилі, що весело котять
       одна за другою, щоб злитися разом,
Ми є атмосфера, прозора, відкрита, доступна, байдужа,
Ми сніг, дощ, пітьма, прохолода, в усьому ми світу творіння,
Ми бігли і бігли по колу, аж доки прибули додому, ми двоє,
Ми все заперечили, крім насолоди, і все окрім нашої власної волі.

І
Тому що наближається прощання час, похмурий, наче хмара,
Боюся я того, що постає за гранню, чого не знаю, що мене лякає.

Я мушу йти вперед.
Я мушу обійти ці Штати, та не скажу, як швидко і куди прийду;
Можливо, близько той чудовий день чи ніч, коли мій спів, мій голос змовкне.
ІІ
О книги, о пісні! Але ж повинні всі туди прибути?
Чи ми повинні до своїх начал вернутись? І чи цього достатньо, о душа!
Мені здається, о душа, цього цілком достатньо.

Вид табору на світанку, сірому й туманному,
Коли я так рано виходжу зі свого намету безсонний,
Коли повільно гуляю на холодному свіжому повітря біля лікарняного намета,
Я бачу на ношах три тіла, які там лежать, залишені без нагляду,
Кожен укритий широкою бурою вовняною ковдрою,
Сірою і важкою ковдрою, якою кожен накритий повністю.

Зацікавившись, я зупиняюся і мовчки стою,
Далі легким рухом пальців я спочатку знімаю ковдру
      з обличчя ближчого;
Хто ти, літній чоловік, такий худорлявий і суворий з повністю сивим волоссям,
      і очима, запалими в очниці?
Хто ти, мій дорогий товаришу?
Далі я підходжу до другого – А ти хто, мій любий хлопчику?
Хто ти, милий хлопчику зі ще квітучими щоками?
Потім до третього – обличчя не дитяче й не постаріле, дуже спокійне,
      стан красивий, наче з блідо-жовтої слонової кістки;
Молодий чоловіче, здається, я знаю тебе – я думаю, що твоє обличчя це
      обличчя самого Христа,
Мертвий і прекрасний і брат усім, він знову лежить тут.

Від колисання в люльці,
Від мелодійних переливів з горла пересмішника,
Від хлопчика у материнськім лоні і до соска її грудей,
Від темряви дев'яти місяців,
До океанського стерильного піску, і за межу полів,
куди дитя, покинувши постіль, брело на самоті,
простоволосе, босоноге,
Лилося вниз сіяння й місячне проміння,
Затівали тіні містичну гру, повзли й спліталися, немов живі,
Від хащів терну і ожини,
До спогадів про пташку, що мені співала,
До спогадів про тебе, печальний брате - до пережитих мною рвучких падінь і злетів,
До ночі, дитячої, під золотом півмісяця, який запізно сходив, і ніби розбухав сльозами,
До тих найперших знаків знемоги і любові, там у тумані,
До тисяч відгуків із мого серця, які ніколи не стихають,
До міріадів слів - пробуджених услід,
До слів потужніших й чарівніших за інші,
До тих, що зараз виникають, з'являються на сцені,
Неначе зграя, щебечуть, наближаються, або над головою пролітають,
Народжуються поряд і зникають всі поспішно,
Вже зрілий чоловік немов маленький хлопчик плачу знову,
Я знову кидаюся на пісок,
І хвилям набігаючим співаю.

Коли довго дивлюся на хвилі, я оглядаюся на себе, народжуюся знову,
На кожному гребені це пульсуюче світло чи тіні - навівають якісь спогади,
Радощі, подорожі, навчання, безмовні панорами - швидкоплинні події,
Війну давно минулу, битви, вид госпіталю, поранених, загиблих,
Мене самого на кожнім пройденім етапі - мою бездіяльну юність - близьку старість,
Підводжу підсумок моїм шістдесятьом з лишком рокам життя, й минулому,
Прагненню до високих ідеалів, безцільному, безрезультатному,
Я був тільки краплею в Господньому єдиному задумі - тільки
хвилею чи частиною хвилі,
Як одна з них, у твоєму безмежному океані.

Я не знаю, куди несуть мене сипучі піски років,
Власні плани, політика, невдачі, відступають, суть
         насміхається і втікає від мене,
тільки тема моїх пісень, велич і сила шаленої душі, не зникає,
Що в собі не слід ніколи змінювати - яку завершальну суть - важливішу за все,
За політику, перемоги, битви, життя, що залишити наостанку?
Коли вистава завершиться, що залишити, крім себе?

Наостанок, ніжно,
З-за стін надійної фортеці-дому,
З міцних оков обіймів, крізь щільно закриті двері,
Дай вітрові мене розвіяти.

Дозволь мені розтанути беззвучно вдалині;
Ніжно відкрий замки ключем - шепочучи,
Відкрий же двері, О душа.

Ніжно - не будь нетерпеливою,
(Міцні твої обійми, О тлінна плоть,
Міцні твої обійми, О кохання.)

Я помру в дощовому Парижі,
день такий десь залишився в пам'яті.
Я в Парижі помру - коли час мій настане -
мабуть, буде четвер, як сьогодні, і осінь.

У четвер, бо сьогодні четвер, яка проза
вірші ці, силу втратили змучені плечі,
назавжди як сьогодні пристали до мене
ці дороги, які привели у самотність.

Мертвий Сесар Вальєхо, він битий
всіми тими, кому не зашкодив ніколи;
його палками били безжально й жорстоко

батогами шмагали; це можуть засвідчити
день за днем четверги і намучені кості,
ще дороги, дощі і самотність.

Чи б'є життя сильніше... я не знаю!
Б'є наче гнівний Бог; як ніби перед ним,
всі потерпають від похмілля
яким просякли душі... Я не знаю!

Їх мало; та вони... Розверзли чорну прірву
обличчя лютого й могутню спину.
Вони можливо кара варвара Атіла;
чи чорні вісники, яких нам Смерть явила.

В них душ Христових глибина падіння
від віри в чудо до хули на Бога.
Удари ці безжальні як горіння
тріск у печі за заслінкою хліба якогось.

І чоловік... Нещасний...бідний! Озирнися
хоча б через плече, плесни до нас в долоні;
поглянь в безумні очі й все прожите
відобразиться, як в гріха калюжі, у погляді,.

Чи б'є життя сильніше...Я не знаю!

Літо, мені вже час. І жаль мені
твоїх покірних рук вечірніх.
Прийшло жертовним ти; прийшло запізно;
і вже в моїй душі нікого не знайдеш.
Літо! І ти проходиш під моїм балконом
із аметистовими й золотими чотками,
немов сумний єпископ, що здалека
прийшов призвати і благословити
роз'єднані обійми мертвих наречених.
Літо, мені вже час. Там, серед вересня
моя троянда, яку тобі віддав я
у відчаї; зросить її вода свячена
за кожен день гріхопадіння і могили.
Якщо невтішний плач у мавзолеї
промінням віри зрушить мармурові стіни,
ти вознеси молитву поминальну, й молися
Богу сущому, який назавжди мертвий.
Вже все прийти повинно запізніло;
і ти в мої душі нікого не знайдеш.
Не плач вже, Літо! Час настав
троянді вмерти, щоб відродитися не раз...

Я народився в день
коли Бог був недужим.

Всі знають, що я живий,
що я поганий, і не знають
ні про грудень ні про цей січень.
Що ж, я народився в день
коли Бог був недужим.

Створився вакуум
в моєму метафізичному повітрі
який ніхто не відчув:
притулок цієї тиші
говорить полум'яним цвітом.

Я народився в день
коли Бог був недужим.

Брате, послухай, послухай...
Гаразд. І я не піду
не забравши грудень,
не залишивши січень.
Що ж, я народився в день
коли Бог був недужим.

Всі знають, що я живу,
що я жую... але не знають
чому в моїх віршах крик,
прихована туга могили,
шліфуючий вітер
викручує Сфінкса
запитуючого пустиню.

Всі знають... Й не знають
що Світло сухотне,
а Морок огрядний...
Й не знають, що тайна творить...
що є в ній зухвалість
музична й сумна, яке провіщає здаля
меридіанну ходу від рубежів за Рубежі.

Я народився в день
коли Бог був недужим
серйозно.

- Якби я тебе кохав... що було б?
- Оргія!
- А якби він тебе кохав?
Були б
ті ж ритуали, та не такі солодкі.
А чи ти хочеш?
Пітьма відчує
неминучу поразку в тобі діви-черниці.
Хіба шмагають батогом
собаку за те, що любить свого господаря?
- Ні, але світло наше.
Ти хворий... Годі... Я хочу спати!
(Під вечоровими тополями
тріcк зломленої троянди.)
- Забирайся, ученице, швидше...
Вже виростає сельва за моїм вікном!

Хочу писати, а піниться шумовиння,
Хочу сказати більше, та затинаюся;
В написаній піраміді відсутня вершина,
В мові без фактів підсумок не складається,
Хочу лавровий вінок, дають цибулину.
Хочу писати, та пумою почуваюся;
Немає вчення, яке туман не поглинув,
Без бога й сина розвиток відбувається.
Щоб не плакало м'ясо, не ойкали фрукти,
Давайте вже харчуватися бур'янами,
З наших сумних душ зробіть консервні продукти.
Давайте! Давайте! У мене від цього рани;
Давайте, пийте вино, хто сьогодні п'яний,
Давайте, круки, плодіть з подругами круків.

Мені здається, що я живу,
що я зливаюся з шумом,
що бачу стіни,
що ці руки мої,
але, можливо, я помиляюся,
і стіни, і руки
тільки спогади
про минуле життя.
Я кажу „мені здається”
я ні в чому не впевнений.

Покидаю тіні,
масивні стіни,
знайомі звуки,
улюблені книги,
тютюн, ручки,
безхмарне небо;
щоб політ почати,
відчайдушно.

Внизу: у пітьмі,
печальні ряди,
пустинні вулиці,
ліхтарі сомнамбули,
мертві димоходи,
згаслі каміни;
але все ж триває політ,
відчайдушно.

І повсюди тихо,
симулюють лихо,
у калюжах тіні,
зливи, блискавиці,
острови нічийні,
берег ненадійний;
та політ триває,
відчайдушно.

Не сховати сяйво,
світло обпікає
на моїй дорозі,
смерть мене чарує,
обійти вдалося
смертоносні впливи,
щоб тривав політ,
відчайдушно.

Ще мені дістався
світ здійснених справ,
мій політ змінили
зоряні константи
з марними параболами
й фальшем ореолів;
але все ж триває політ
відчайдушний.

Тиснули потоки,
важко зрозумілі,
холод порожнечі,
невідчутна відстань,
пустота безмовна,
задушливий спокій;
але все ж триває політ
відчайдушний.

Небуття немає,
там нема нічого;
ні пітьми, ні світла,
жодних сил небесних,
ні життя, ні долі,
ані тайн, ні смерті;
але все ж триває політ
відчайдушний.

Мої нерви зростаються
з гряззю і стінами,
обвивають гілки,
проникають крізь ґрунт,
розвіваються вітром,
дістаються до неба.

Мармур, коні,
у них мої вени.
Моя плоть, мої кості
болять від печалі,
Часом я помираю
разом з вбитим биком!..

Якщо бачу я хмару,
мушу з нею летіти.
Якщо жінка заснула,
Я сплю біля неї.
Скільки їм повторяти:
я стану цим каменем?

Я не піду за смертю,
поруч з нею не буду.
Як вона промахнеться,
посміюся над нею.
Хай хтось інший подбає,
щоб залишити пам’ять.

Завжди коли руки моєї
торкається чужа рука то сполучається з моєю
і твориться одна рука.

Коли я хочу сісти
то помічаю що моє тіло
всідається у інше тіло що встало звідти
куди сідаю я

І у належний час
заходячи в будинок,
я відчуваю що вже був тут
до того як прийшов.

Тому цілком можливо потраплю не в свою могилу,
коли на мене виливатимуть заїжджені слова,
я вже знайду у домовині
одягнений кістяк,
що позіхає від банальних слів й притворних сліз.

Плакати палючими сльозами.
Плакати потоками.
Плакати обідаючи.
Плакати уві сні.
Плакати перед дверима і в порту.
Плакати привітністю і жовтизною.

Відкрити крани,
шлюзи для сліз.
промочити душу,
сорочку.
Затопити тротуари й алеї,
і рятуватися, вплав, від наших сліз.

Відвідувати курси антропології,
плачучи.
Святкувати дні народження рідних,
плачучи.
Пересікати Африку,
плачучи.

Плакати як какуй*,
як крокодил...
якщо правда,
що какуї і крокодили
повік не перестануть плакати.

Виплакати все,
але виплакати щиро.
Виплакати носом
колінами.
Виплакати нутром,
словами.

Плакати коханням,
огидою,
втіхою.
Плакати фраком,
зневірою, слабкістю.
Плакати вигадливо,
спогадами.
Плакати всі безсонні ночі і всі дні!

Мені наплювати, які жінка
має груди, як магнолії чи як засушений інжир:
її шкіра як персик чи як наждачний папір.
Прийміть рівною нулю значимість
факту, що у неї на світанку дихання звабливе
чи від нього дохнуть комахи.
Я цілком здатен витерпіти
ніс, який візьме перше місце
на виставці моркви;
Але все ж! – у цьому я непохитний –
я не вибачу ні в якому разі, якщо вона не здатна літати!
Якщо вона не здатна літати, то марнує час, намагаючись мене спокусити!
Це – а не щось інше – причина того, що моя закоханість
у Марію Луїзу настільки шалена.
Чи хвилюють мене її надуті губи і її сірчанокислі ревнощі?
Чи хвилюють мене її ноги, як у качки,
і її передбачувана прихована лють?
Марія Луїза була справжньою пір’їнкою!
На світанку вона летіла зі спальні на кухню,
з кухні до комірчини.
Пурхаючи, готувала сорочку до ванни,
літала в магазин, по господарству...
З яким нетерпінням я чекав, що вона повернеться, прилетить,
коли інші навколо ходять!
Там далеко, загубившись серед хмар, рожевіє точка.
„Маріє Луїзо! Маріє Луїзо!”... і за декілька секунд
вона вже обіймає мене своїми ногами пір’їнами,
щоб підхопити, злетіти з будь-якого місця.
Протягом кілометрів мовчання ми вигадували пестощі,
які нас переносили до раю;
Протягом годин ми вили гніздечко в хмарах,
як два ангели, і раптом
штопор, сухий лист,
вимушена посадка через спазм.
Яке щастя мати таку жінку, таку легку...,
хоча ми час від часу дивимося на зірки!
Яке щастя проводити день у хмарах...
проводити ніч разом у польоті!
Після зустрічі з ефірною жінкою,
що здатна дати нам якась приземлена гарна жінка?
Хіба не суттєва різниця
жити з коровою чи жінкою,
у якої сідниці на відстані сімдесят вісім футів від землі?
Принаймі я не здатен розуміти,
як можна спокуситися жінкою пішоходом
і докладати багато зусиль для зачаття,
я навіть уявити не можу,
як можна звикнути, що кохана більше не літає.

Жінки вампіри менш небезпечні, ніж сексуально привабливі жінки.
Протягом століть винайдені різні засоби захисту від перших.
Відомо, наприклад, що натирання скипидаром після купання в більшості випадків дає імунізацію, тому що всі жінки вампіри люблять морський аромат нашої крові, як спогад про те, що залишається від нас, коли ми дістаємося акулі або крабам.
Невідворотність зустрічі знищується ланцетом холоднокровності, що, з іншого боку, зменшує ризики несподіваного нападу. Нам достатньо удавати мертвих під час обнюхування і ворушитися, коли нас залишать у спокої.
Проти сексуально привабливої жінки неефективні майже всі засоби захисту. Без сумніву кальсони з начісом і деякі інші запобіжні засоби здатні дати певні переваги; але жорсткий натиск, через який ми втрачаємо інтерес до сексу, рідко дає нам час скористатися ними, тому що перш ніж ми його помічаємо, вже котимося на американських гірках нескінченних спазмів, і в нас немає іншого вибору, лише змиритися з місяцями незмінності, якщо прагнемо повернути ті кілограми, які ми втратили за одну мить.
Серед винаходів, створених сексуальнністю, це все ж найменш грізний. Значно небезпечнішими, без сумніву, є жінки електричні, і цьому є проста причина: жінки електричні діють дистанційно.
Непомітно крізь час і простір вони нас заряджають, як акумулятор, поки раптом не ввійдуть з нами в такий тісний контакт, що захоплюють нас своїми хвилями і своїм паразитизмом.
Марна праця удавати з себе відлюдника чи рояль. Дієвість азбестових панталон і громовідводу на яєчках дорівнює нулю. Наша плоть мало-помалу набуває магнітних властивостей. Шпильки, брошки, випуклості сідниць пробивають нашу шкіру, ми уподібнюємося африканським амулетам, проткнутим іржавим залізом. Поступовістю, розрядкою вони визначають здатність наших нервів до високої напруги, гальванізуючи нас від потилиці до нігтів ніг. Кожної миті ми випускаємо через пори сотні іскр, які змушують нас гнутися. Доки одного несподіваного дня жінка, яка нас електризує, не посилить сексуальний шок настільки, що ми одним спазмом припиняємо кару електричним стільцем, переситившись вимиканнями й короткими замиканнями.

Мені також відома наука творення людини
З фрагментів при слабкому світлі
Де будь я проклятий, якщо не вдарить

Блискавка, якщо забуду що
Цей міг бути пальцем злодія,

Інший рукою вбивці,
І бачите як забуваю людей яких я випустив
Як думку яку я збирався записати,

Як транспорт, що застряг дорогою
Назад, як монстр

Явився Бог в ту мить
Коли Адам давав тваринам імена
І вимагав від Єви повернутися до нього з раю

Ніби вона його.
Жодне слово не могло бути каяттям.

Ні розуміння. Ні задуму. Ніщо веде його
За руку м'яко або тебе або мене,
Створене нами Ніщо є особисто нашим.

Одвічно, родина на землі, яка торгує
Сином. Одвічно, небезпека падіння

З простору неба. Гарні хлопці
Не будуть скаржитись, щоб ми не втратили

Благословення. Сіяє наша нагорода. Дай мені
Спокій, як шепочу до тебе, хто бачить

Чого не вистачає - Дехто страждає
Від первородного гріха.

І тільки Бог
Може карати нас: я кланяюся, коли він кивне,

В моєму роті крешуть блискавиці.

Я
не можу
продати
тобі
цю
картину.

В виразі її обличчя я бачу чорних матерів, яких осліплює
і робить безпорадними ця лють проти їхніх дітей.
Коли я незворушно пробирався через черговий цикл
насильства над чорношкірими,
Я малював Чорну матір...
заплющені очі,
зморщений лоб
окреслюють контур її втрати.

Що це означає для нас?
Чи є чорний і втрати
однаковими кольорами в Америці?
Якщо Малкольм не зміг це виправити,
якщо Мартін не зміг це виправити,
якщо Майкла,
Сандру,
Трейвона,
Таміра,
Бреона і
зараз Джорджа Флойда…
можна вбити
і нічого не зміниться...
було б нерозумним тішитися надією?
Я повинен прийняти, що це те, що означає бути Чорним
в Америці?

Не
кажіть
мені
не
втрачати
надію.

Я відмовився від спроби описати почуття від того, що знаю,
що не можу бути в безпеці в країні свого народження...
Як я поясню своїм дітям, що сама система, створена
для захисту інших, може загрожувати нашому існуванню?
Як я убережу їх від психологічного тиску, знаючи, що все життя ми,
мабуть, будемо сприйматися як загроза,
І тому
ми можемо померти?
Макартур не захистить вас.
Єльський ступінь не захистить вас.
Ваші гарно сформульовані благання не змінять сотні років інституціоналізованої ненависті.
Ви ніколи не будете настільки красномовними, як Болдуін,
Ви ніколи не будете настільки добрими, як Кінг...
Так,
хіба не розумно вірити, що це не буде
швидко
змінене?

І це настільки безнадійно...
Обпікає.

Ця Чорна мати знає вогонь.
Чорні матері
знають відчай.
Я не можу змінити НІЧОГО в цьому світі,
Тільки фарби,
Я можу це усвідомити…
Це приносить мені розраду ...
не надію,
але розраду.
Вона проходить крізь мене полум'ям ярості.
Моя Чорна мати знову рятує мене.
Я хочу бути впевненим, що її бачать.
Я хочу бути впевненим, що її історія розказана.
І так,
цього разу
Америка повинна почути її голос.
Цього разу
Америка повинна їй повірити.

Я пишу вам з тієї сторони
Свого тіла, в яку мені ніколи не
Стріляли, і яку мені ніхто ніколи не різав.
Мені довелося повернутися так далеко для того,
Щоб представити себе неушкодженим,
Щоб ви це вислухали і повірили. Ви зможете мені вірити,
Доки я молодий. Ви зможете дізнатися більше,
Коли ви переміститеся до дитини,
Швидко і без перепон
Ми здійснимо проникнення.
Вам важко вбити
Дитину. Мабуть ще важче почути дитячий плач,
Не маючи солодощів,
Щоб покласти дитині в рот. Ви не підтримаєте її?
Ви не готові до років моєї історії
Всьому виною ваша фантазія?
Ми можемо зробити мене
Кращим, таким, як ви хочете: напишіть відповідь. Або забирайтеся.
Я прикрив свої рани дьогтем
І упорядкував місце для вас
На охололому боці цього односпального ліжка.

Протилежність зґвалтуванню - розуміння.
Поле квітів проситься на картину -
Поле квітів проситься на картину,
Все ж весні бути менш жаданою.
Все ж весні бути менш жаданою,
Люди бродять півголі, мов ніхто мене не поранив.
Люди бродять цим міфом. Все ж, один мене поранив.
Я б хотів зруйнувати квітуче поле,
Зруйнувати потребу мою в полі
Й збудувати будинок на травах,
Будинок молитов проти трав,
Моє тіло - зруйнований храм.
Моє тіло - зруйнований храм.
Протилежність зґвалтуванню - розуміння.

Ми не впізнали тіло
Емметта Тілла. Ми не знали
Імені хлопчика, чи звуку
Ридань його матері. Ми
Ніколи не чули, як ридала мати.
Нам не відома історія
Цього народу в нас самих. Ми
Не знаємо історію один-
Одного на цій планеті, бо
Ми не повинні знати те, що
Вважаємо нашим. Ми віримо
Що наші тіла належать нам, але не
Відізвались на твій плач. Ми нищимо
Тіло, яким не користуємося. Ми маємо
Карти, які не малювали. Ми бачимо
Море, так перетнімо його. Ми бачимо місяць,
Так летімо до нього. Ми любимо країну,
Якщо здатні її забрати. Ш-ш-ш. Ми
Не здатні чути цей звук. Чи це
Мати ридає? Ми не
Знаємо музику, яку не можна
Продати. Ми продаємо те, що не можна
Купити. Ми купуємо мовчання. Дай нам
Врятувати тебе. Чого варте
Не дихати під водою?
Чекай. Чекай. Хто ми? Хто?
Хто ми на Землі? Хто?

Весь мій страх - це страх розлуки.
Я хочу вірити, що ти тут, зі мною,
Але ліжко просторіше і мотлоху
Через край. Хтось праведний повинен
Викидати моє сміття. В мені багато речей
Дивних і завидних. Праведність
Не одна з них. Я швидше ухилятимусь,
Ніж уявлятиму себе чоловіком з царства
Невидимих, хоча б лікар, який
Закрив твої очі, поклявся, що ти десь
Близько, як подих. Мій, не твій.
В тебе немає подиху. В тебе є
Небо. Воно могло б стати моїм
Раєм. Я хочу, щоб ти розказала, що там
Світить. Я хочу, щоб ти мені щось говорила
Знову і знову, доки я тебе повертаю,
Щоб заспокоїти або розбудити й нагадати -
Я не сподіваюся на прибирання від людини.

То й що, якщо я кохаю його,
Того, кого звуть поганим,
Того, кого звуть чорним,
Того, з зіпсованими
Зубами, можу бачити
Тільки я. Що, як я ризикую
Стати на бік смерті
Тут у пітьмі,
Густій і далекій, де
Нірні звірі збудували
Дім за брудним домом,
І ніхто не засвідчить, що
Мій бандит з пекла
Грає у викрадення, грає
Як мамин син стає королем, і
Якщо я кричу, Пастель - він
Клянеться, що йому жаль, розв’язує
Мої ноги. Як бути, якщо
Вартість кількох синців
Дорожча, ніж світло,
Що звуть весною, і я люблю
Це, в кожній сльозі Бога
Плач наді мною.

Чоловік вторгував за свого сина коней.
Я надаю перевагу цій версії. Її надійність
Тішить мене, ніхто не в програші,
Кожного нагородили. Богові дістався
Хлопець. Хлопець здобув
Безсмертя. Батько їздитиме доти, доки
Горе лунає так гарно, як галоп
Тварин, народжених для перевезення тих,
Хто оберігав успадковане нами
Царство. Коли ми дивимось на міф
Ось так, нікому не заборонено обговорювати
Зґвалтування. Я маю на увазі, хіба ти не хочеш,
Щоб Бог зажадав тебе? Не мрієш,
Щоб хтось крилатий підніс тебе
Вгору? І коли приходить володар
За твоїми дітьми, він пахне
Як чоловік, який має конюшню
На Небі, в тім далекім краю
Між Обіцянням і Вибаченням.
Не треба нас переконувати.
Люди в моїй країни вірять -
Ми не зашкодимо, якщо нас можна купити.

І знову темні ластівки вернуться,
повісять гнізда на твоїм балконі,
і знову їхні кришталеві крила
дзвоном озвуться.
Та ті, що у польоті завмирали
від мого щастя і твоєї вроди,
що наші імена запам'ятали...
ті... не вернуться!
Вернеться знову жимолость руниста
плестися по стіні твойого саду,
та вечорами квіти ще гарніші
не розів'ються.
Але ті давні роси променисті,
що дивували нас тремтінням крапель
і наче сльози дня стікали з листя....
ті... не вернуться!
До тебе знов кохання повернеться,
у вухах зазвучать слова гарячі;
і твоє глибоко заснуле серце
може розбудять.
А я німий, натхненний, на колінах,
молився я на тебе, як на Бога,
як я кохав... ніхто так безнадійно
вже не полюбить.

Не говори, що змарнував свій дар,
закінчились сюжети, ліра змовкла,
поети можуть зникнути, але завжди
буде поезія.

Доки хвиль світла поцілунок
вогненно мерехтить,
доки рве хмари сонце
виставою вогню і світла,
доки приносить вітер в пелені
парфуми й аромати,
доки на світі є весна,
буде поезія!

Доки наука відкриває приховані
першооснови буття,
а в морі чи у небі прірва
не піддається розрахунку,
доки незмінно прогресує людство,
не знаючи дороги,
доки є тайна для людини,
буде поезія!

Доки відчуваєш, як посміхається душа
не доторкувшись губ;
доки ти плачеш так, щоб сльози
не затуманили зіниці;
доки розсудливість і серце
продовжують боротися,
доки живуть надії й спогади,
буде поезія!

- Я полум'яна, я чорнява,
я символ пристрасті;
Душа моя до насолоди спрагла;
Чи не мене шукаєш? - Ні, не тебе.

- Ясне моє чоло, як золото волосся;
Тобі безмежне щастя обіцяю;
Я подарую ніжність найсолодшу;
Чи не мене ти кличеш? - Ні, не тебе.

- Я тільки сон, даремний, марний,
фантом з туману й світла;
незримий, нематеріальний;
Тебе не полюблю. - О! ти прийди! прийди!

Її очі стримали сльози,
мої губи - вибачень фразу;
сльози витерла її гордість,
мої губи тоді мовчали.

Ми пішли по різних дорогах;
і з нами взаємне кохання,
все ще кажу: Чому мовчав я?
І вона: Чому я не ридала?

У темному кутку вітальні,
мабуть, господарем забута,
покрита пилом і німа,
виднілась арфа.
На її струнах спали ноти,
неначе сплять на гілці птиці,
ждучи, що руки снігопаду
прогонять їх!
Ай! - думав я - як часто геній
так само спить на дні душі,
чекаючи, як Лазар, зову,
який звелить: "Вставай і йди!"

Gustavo Adolfo Bécquer "Rima VII"
Del salón en el ángulo oscuro,
de su dueño tal vez olvidada,
silenciosa y cubierta de polvo
veíase el arpa.
¡Cuánta nota dormía en sus cuerdas,
como el pájaro duerme en las ramas,
esperando la mano de nieve
que sabe arrancarlas!
¡Ay! -pensé-. ¡Cuántas veces el genio
así duerme en el fondo del alma,
y una voz, como Lázaro, espera
que le diga: "Levántate y anda!"

Не вражений, що ти мене забула!
Хоча колись твоя любов вражала;
що маю щось в собі уваги гідне,
...ти навіть подумки не допускала.

Наче у відкритій книзі,
Я читаю приховане в зіницях.
Нащо удавати сміх,
якщо очі заперечують обман?

Плач! Не слід соромитись
зізнатись, що і ти мене кохала.
Плач! Ніхто не бачить нас.
І хоча я чоловік... я плачу теж.

вона носила біло-платинову перуку
і рум'янила й пудрила своє обличчя
і вона накладала губну помаду
роблячи величезним нафарбований рот
і її шия була зморшкувата
але в неї все ще був зад як у молодої дівчини
і були гарні ноги.
вона носила блакитні труси і я їх зняв
задрав плаття і під миготіння телевізора
взяв її стоячи.
коли ми старалися по всій кімнаті
(я трахаю могилу, думав я, я
оживляю мерця, дивовижно
так дивовижно
як їсти охолоджені оливки о 3:00
коли пів міста горить)
я приплив.
ви хлопці можете залишити собі дівчат
дайте мені пристрасних старіючих жінок на високих підборах
з сідницями які забули постаріти
звичайно потім ви підете
щоб добряче напитися
що одне й те ж
саме.
ми годинами пили вино і дивилися телевізор
і коли ми лягали в ліжко.
щоб відіспатися.
вона знімала свої зуби на всю
довгу ніч.

Я бачу, як ти п'єш біля кіоску тендітними
блакитними руками, ні, руки не блакитні
вони маленькі, а кіоск у Франції
звідки ти написала мені цей останній лист і
я відповів і більше ніколи не чув про тебе.
ти писала божевільні вірші про
АНГЕЛІВ І БОГА, усі верхнім регістром, і ти
знала відомих художників і більшість з них
були твоїми коханцями, і я вже писав, це нормально,
йти вперед, входити в їхнє життя, я не ревнував
тому що ми ніколи не зустрічалися. ми були близько один раз
у Новому Орлеані, за півквартала, але ніколи не зустрілися, ніколи
не доторкнулися. тож ти йшла зі знаменитими і писала
про знаменитих, і, звичайно, те, що ти дізналася
полягало в тому, що знаменитих хвилює
їхня слава - не прекрасна молода дівчина в ліжку
з ними, яка дає їм це, а потім прокидається
вранці писати великі вірші про
АНГЕЛІВ І БОГА. ми знаємо, що Бог мертвий, казали вони
нам, але слухаючи тебе я не був впевнений. чи
це був верхній регістр. ти була одним з
найкращих поетів жінок, і я казав видавцям,
редакторам, "друкуйте її, друкуйте її, вона божевільна, але вона
магічна. в її вогні немає неправди". Я тебе любив
як чоловік любить жінку, якої він ніколи не торкнеться, тільки
пише їй, зберігає кілька фотографій. Я любив би
тебе більше, якби сидів у маленькій кімнаті, розминаючи
сигарету і слухав, як ти мочишся у ванній,
але цього не сталося. твої листи стали сумнішими.
твої коханці зраджували тобі. мала, відповідав я, усі
коханці зраджують. це не допомагало. ти розповідала, що
у тебе була лавка, щоб плакати, і вона була на мосту і
міст був над річкою, і ти сиділа на лавці
плачу щовечора і плакала за коханцями, які зробили
боляче і забули тебе. Я відповів, але ніколи
не одержав відповідь. друг написав мені про твоє самогубство
через 3 чи 4 місяці після того, як це сталося. якби ми з тобою зустрілися,
я, мабуть, був би несправедливим з тобою, а ти
зі мною. Так би було краще.

"Твої вірші про дівчат так і будуть обертатися
навколо 50 років відтепер коли не стало дівчат,"
зателефонував мені мій редактор.
Дорогий редакторе:
дівчата здається вже
відійшли.
я розумію, що ти маєш на увазі
але дай одній по-справжньому живій жінці
сьогодні ввечері
прогулятися зі мною
і ти одержиш усі вірші
якісь хороші
якісь погані
або будь-які, які я зможу написати
після цього.
Я розумію, про що ти.
Ти розумієш про що я?

Однієї ночі він прийшов до моїх дверей мокрий худий побитий і
переляканий
білий косоокий безхвостий кіт
Я його впустив, нагодував його і він залишився
довіряючи мені все більше, доки приятель не переїхав його
на під’їздній дорозі
Я доставив те що залишилося до ветеринара, який сказав, „
не так багато шансів... дай йому ці пігулки... його хребет
роздроблений, але він був роздроблений і раніше, і якось
зрісся, якщо він виживе, то ніколи не буде ходити, поглянь
на цей рентгенівський знімок, в нього стріляли, бачиш,
тут залишився дріб, також у нього колись був хвіст, хтось
його відрізав...”
Я забрав кота, це було спекотним літом, одним
з найспекотніших за останні десять років, я поклав його у ванній
на підлогу, дав йому води й таблетку, він не з'їв
і не доторкнувся до води, я занурив палець і
змочив його рот і заговорив з ним, я нікуди не пішов,
залишаючись подовгу у ванній, і розмовляючи з ним,
я ласкаво гладив його і він озирався на мене
своїми блідо-блакитними розкосими очима і коли проминули
дні він зробив
свій перший крок,
підтягуючи себе вперед передніми лапами
(з його задніх жодна не рухалася)
він доповз до свого лотка
і забрався в нього
ніби просурмили сурми про можливу перемогу
на всю ванну кімнату і місто, я
відчував спорідненість з цим котом – мені бувало погано,
не настільки погано, але доволі погано
одного ранку він встав, постояв і звалився і
тільки подивився на мене.
„ти це зможеш”, сказав я йому.
він намагався знову, вставав падав, нарешті
він зробив кілька кроків, він був схожий на п’яного,
задні ноги просто не хотіли рухатися, і він падав,
відпочивав,
потім вставав.
решту ви знаєте: зараз йому краще ніж колись, косо-
окий
майже беззубий, до нього повернулася грація,
він ніколи не відводить свій погляд...
і часом, коли я даю інтерв’ю, хочуть почути
про
життя і літературу, а я напиваюся і показую мого
косоокого,
підстреленого, переїханого, з відрізаним хвостом кота і я кажу, "гляньте, гляньте на нього!”
але вони не розуміють мене, вони говорять щось на кшталт,
„Ти
кажеш, що знаходишся під впливом Селіни?”
„ні”, я показую кота, „те, що відбувається, по
суті таке, таке, таке!”
я стряхую кота, піднімаю його в
прокуреному п’яному світлі, він розслабляється він розуміє...
на цьому інтерв’ю закінчується
хоча іноді я пишаюся, коли потім бачу зображення, і
на ньому я з котом, і ми
на фото-
графії разом.
він теж розуміє, що це цілковита фігня, але все це якось допомагає.

[він розуміє що це теж цілковита фігня, але це допомагає отримати звичний кошачий корм, вірно?]

плоть покриває кістки
і вони помістили розум
в неї і
часом душу,
і жінки б'ють
вази об стіни
і чоловіки п'ють надто
багато
і ніхто не знаходить того
єдиного
але продовжує
пошук
залазячи і вилазячи
в ліжка.
плоть покриває
кістки і
плоть шукає
більше ніж
плоть.

немає жодного шансу
зовсім:
ми всі у пастці
дивної
долі.

ніхто не знаходить ніколи
єдиного.

міські звалища повні
смітники повні
божевільні повні
лікарні повні
цвинтарі повні
все решта
порожнє.

Створи себе а потім зміни самого себе,
не плавай у цьому болоті.
твори себе а потім зміни самого себе і
не потрапляй у кігті посередності.

створи себе а потім зміни самого себе,
змінюй свій голос і вигляд так часто щоб вони
ніколи не могли тебе класифікувати.

знайди в собі сили і
прийми це
але тільки на умовах які ти надумав
і змінив.

будь самоучкою.

і твори своє життя бо ти повинен;
це твоє життя і
його минуле
і його сучасне
належить тільки
тобі.

є дещо гірше ніж
бути самотнім
але часто потрібні десятиліття
щоб усвідомити це
і найчастіше
ти це робиш
надто пізно
і немає нічого гіршого
ніж
надто пізно.

слова прийшли і пішли
я сиджу хворий.
дзвонить телефон, сплять коти.
Лінда пилососить.
Я зволікаю жити,
зволікаю померти.
Я хотів би насмілитися подзвонити.
це паршива відмазка
але дерево за вікном цього не знає:
я дивлюся як його хитає вітер
під післяполуденними сонцем.
тут нема що пояснювати,
звичайне зволікання.
кожен справляється з цим сам.
О, я був колись молодим,
О, я був колись неймовірно
молодим!

тут в середньому вистачає зради, ненависті, жорстокості, безглуздя
людей щоб укомплектувати будь-яку армію в будь-який день

і найкращі з убивців ті хто проповідують проти цього
і найкращі з ненависників ті хто проповідують любов,
і нарешті найкращі вояки це ті хто проповідують мир

ті хто проповідують бога, потребують бога
ті хто проповідують мир не знають миру
ті хто проповідують мир не знають любові

остерігайтеся проповідників
остерігайтеся знавців
остерігайтеся тих які завжди читають книги
остерігайтеся тих які потерпають від бідності
або вихваляються нею
остерігайтеся тих хто швидкий на хвалу
бо їм взамін потрібна хвала
остерігайтеся тих які швидко оцінюють
вони бояться того чого не знають
остерігайтеся тих які постійно шукають натовпів
вони самі по собі ніщо
остерігайтеся посереднього чоловіка і посередньої жінки
остерігайтеся їхнього кохання, їхнє посереднє кохання
шукає посередності

але їхня геніальність в їхній ненависті
в їхній ненависті вистачає геніальності знищити вас
знищити будь-кого
не бажаючи самотності
не розуміючи самотності
вони намагатимуться знищити будь-що
що відрізняється від їхнього власного
не в змозі творити мистецтво
вони не розуміють мистецтва
вони розцінять ваше недосконале творіння
тільки як недосконалість світу
не вміючи любити самовіддано
вони вважатимуть вашу любов неповноцінною
і тоді вони будуть вас ненавидіти
і їхня ненависть буде ідеальною

як сяючий діамант
як кинджал
як гора
як тигр
як цикута

їхнє високоякісне мистецтво

не роздягай моє кохання
ти можеш виявити манекен
не роздягай цей манекен
ти можеш виявити
моє кохання
вона давно
мене забула.
вона приміряє новий
капелюшок
і здається більшою
кокеткою
ніж будь-коли.
вона
дитя
і манекен
і
смерть.
Я не можу допустити
цього.
вона не зробила
нічого
незвичайного.
Я просто хотів
її.

у нас були золоті рибки, і вони кружляли коло за колом
в акваріумі на столі біля важких штор
які закривали вид за вікном і
моя мама, завжди усміхнена, бажаюча нам всім
щастя, казала мені, "будь щасливим, Генрі!(1)"
і вона мала рацію: краще бути щасливим якщо ти
можеш
але мій батько продовжував бити її і мене кілька разів на тиждень доки
скаженів всередині своїх 6,2-футів(2) тіла бо не міг
зрозуміти що найшло на нього зсередини.

моя мати, бідолашна рибка,
бажаюча бути щасливою, бита два чи три рази на
тиждень, казала мені бути щасливим: "Генрі, посміхайся!
Чому ти ніколи не посміхаєшся?"

і услід вона посміхалася, щоб показати мені як, і це була
найсумніша посмішка, яку я будь-коли бачив

одного дня золоті рибки померли, всі п'ять,
вони плавали по поверхні, на своїх боках, їхні
очі залишалися відкритими,
і коли мій батько повернувся додому він кинув їх кішці
на кухонну підлогу і ми бачили як моя мати
посміхнулася

"ти знаєш, у мене теж була сім'я, робота,
завжди
щось заважало
та зараз
я продала свій дім, знайшла це
місце, велику студію, ти мусиш подивитися на простір і
це світло.
вперше в житті я буду мати
місце й час
творити".

Дитино, ні, якщо збираєшся творити
то будеш творити чи то працюючи
16 годин у вугільній копальні
чи то
в тісній кімнаті з трьома дітьми
живучи
на соціальну допомогу,
будеш творити частиною твого розуму
і твого тіла
роз'ятреного,
будеш творити сліпою
скаліченою,
божевільною,
будеш творити з котом, що видрався тобі
на спину коли
все місто тремтить від землетрусу, бомбардування,
повені й пожежі.

дитино, повітря й світло, й час і простір
не мають з цим нічого спільного
й не створюють нічого
хіба що можливо довге життя аби
вигадувати
нові відмовки.

найкращі часто вбивають себе власними руками
просто щоб вирватися,
і ті кого покинули
ніколи не можуть повністю зрозуміти
чому хтось
колись хотів би
піти геть
від
них

Я прокинувся від сухості і папороть померла,
кімнатні квіти зжовкли як зерно;
від мене пішла жінка
і порожні пляшки схожі на закривавлені трупи
оточили мене своєю непотрібністю;
і все ж сонце все ще було добрим,
а записка моєї домовласниці добивала остаточною і
невибагливою жовтизною, тут потрібний
хороший комедіант, старовинний стиль, блазень
з жартами про абсурд болю, біль абсурду
тому що він є, більше нічого;
я обережно поголився старою бритвою
цей чоловік колись був молодим і
казали був генієм; але
це трагедія листя,
мертва папороть, мертві квіти;
і я вийшов у темний коридор
де стояла моя домовласниця
люто і незворотно
посилаючи мене в пекло,
розмахуючи своїми жирними, пітними руками
і горланячи
горланячи про квартплату
тому що світ обманув сподівання
нас обох.

Ван Гог пише своєму братові про фарби
Хемінгуей випробовує свою рушницю
доктор медицини Селіна банкрутує
неможливість бути людиною
Війона вигнали з Парижа бо крав
Фолкнер спивався в канавах свого міста
неможливість бути людиною
Берроуз застрелив дружину з пістолета
Мейлер свою порізав
неможливість бути людиною
Мопассан збожеволів у човні
Достоєвського поставили до стінки щоб розстріляти
Крейн не прийшов у себе після човна з гвинтом
неможливість
Сильвія з головою в духовці як запечена картопля
Гаррі Кросбі кинувся в те Чорне Сонце
Лорку вбили солдати на дорозі Іспанії
неможливість
Арто сидить на лавці психлікарні
Чаттертон випиває отруту для пацюків
Шекспір плагіатор
Бетховен з ріжком проти глухоти в його голові
неможливість неможливість
Ніцше повністю збожеволів
неможливість бути людиною
все надто по-людськи
це дихання
вдих і видих
видих і вдих
ці потвори
ці боягузи
ці лідери
ці скажені пси слави
посилають нам промінчик світла
неймовірно.

п'яний на темних вулицях якогось міста,
це ніч, ти загубився, де твоя
кімната?
ти входиш до бару щоб знайти себе,
замовляєш віскі й воду.
проклятущий бар неохайний мокрий, він просочує
одну з деталей твоєї сорочки,
рукави.
Це обдиралівка - скотч слабкий.
ти замовляєш пляшку пива.
Мадам Смерть підходить до тебе
одягнена в сукню.
вона сідає, ти їй купуєш
пиво, вона смердить болотом, притискається
стегном до тебе.
бармен обережно усміхається.
ти непокоїш його, він не
знає ти поліцейський, вбивця,
божевільний чи
Ідіот.
ти просиш горілки.
ти ллєш горілку зверху
в пляшку пива.
Перша година ночі. У світі мертвих корів.
ти запитуєш її, скільки вона бере,
випиваєш все, на смак
як машинне масло.

ти залишаєш там Мадам Смерть,
ти залишаєш насмішкуватого бармена
там.

ти згадав де
твоя кімната.
кімната з повною пляшкою
вина на комоді.
кімната з танцюючими
тарганами.
Досконалість у Зоряному Лайні
де кохання вмирає
сміючись.

Довгі прогулянки вночі--
ось що корисно для душі:
заглядаючи у вікна
бачиш як втомлені домогосподарки
намагаються відбитися
від своїх розхвильованих пивом чоловіків.

вона заїжджає на паркинг доки
я нахиляюся над крилом свого автомобіля.
вона п'яна і її очі мокрі від сліз:
"ти сучий син, ти трахав мене коли б ти
цього не захотів. ти казав мені дзвонити
тобі, ти казав мені перебратися ближче до міста,
потім казав мені дати тобі спокій."
все це дуже драматично і я цим насолоджуюся.
"звичайно, гаразд, чого ти хочеш?"
"Я хочу поговорити з тобою. Я хочу запросити тебе
і поговорити з тобою..."
"Я зараз з деким. Вона просить
сендвіч."
"Я хочу поговорити з тобою... Треба якийсь час
щоб забути деякі речі. Мені треба більше часу."
"звичайно. почекай, доки вона піде. ми не
гуманно вчинимо, якщо вип'ємо всі разом."
"лайно," каже вона, "от лайно!"
вона скочила в свою машину і поїхала.
вийшла та інша: "хто це був?"
"колишній друг!"
зараз і вона пішла. я сиджу тут п'яний
і здається на очах моїх сльози.
дуже тихо і мені здається що мені спис
увіткнули в центр моїх кишок.
я йду до ванної кімнати помочитися.
милосердя, думаю я, чи рід людський нічого не знає
про милосердя?

завеликий
замалий

затовстий
затонкий
або ніхто.

сміх або
сльози

ненависники або
коханці

незнайомці з обличчями як
ніготь
великого пальця

армії несуться
закривавленими вулицями
розмахуючи пляшками вина
колючи багнетами і трахаючи
незайманих дівчат.

або дідок у дешевій кімнаті
з фотографією М. Монро.

В цьому світі існує самотність така велика
що ви можете побачити її в повільному русі
стрілки годинника.

люди настільки змучені
скалічені
або від любові або без любові.

просто люди не добрі один до одного
один на один.
багаті не добрі до багатих
бідні не добрі до бідних.

ми налякані.

наша освітня система каже нам
що ми всі можемо бути

товстожопими переможцями

вона нам не сказала
про стічні канави
або самогубства.

або жах однієї людини
захворіти в якомусь місці
самотньою

непотрібною
мовчки

поливати квіти.

люди не добрі один до одного.
люди не добрі один до одного.
люди не добрі один до одного.

Я думаю вони ніколи не стануть іншими.
Я не прошу їх стати іншими.

але інколи задумуюся над
цим.

ці намистини будуть розгойдуватися
ці хмари будуть хмаритися
і вбивця відріже голову дитині
наче відкусить шматок від конуса морозива.

завеликий
замалий
затовстий
затонкий
або ніхто

більше ненавидячих ніж закоханих.

люди не добрі один з одним.
можливо якби вони були іншими
наша смерть не була б такою сумною.

тим часом я дивлюся на молодих дівчат
стебла
квітів шансу.

повинен бути спосіб.

безумовно повинен бути спосіб, якого у нас поки немає
здається.

хто вклав цей мозок в мене?

він плаче
він вимагає
він говорить про те, що є шанс.

він не говорить
"ні."

не переживай через відмови, вибач,
мені відмовляли
раніше.
часом ти помиляєшся, пишучи
недоладний вірш
частіше помиляюся я, пишучи
це.
але мені подобається робити ставки в кожних скачках
навіть якщо працівник
піднімає ставки в ранковому рядку
таблиці 30 до одного.
Я думаю все більше і більше
про смерть
старечу неміч
милиці
крісло
пишу пікантні вірші
протікаючою ручкою
хоча молоді дівчата з губами
як у баракуд
тілами як лимонні дерева
тілами як хмари
тілами як спалахи блискавки
перестали стукати в мої двері.
не переживай через відмови, вибач.
я сьогодні викурив 25 цигарок
і ти знаєш про пиво.
телефон задзвонив лише один раз:
помилилися номером.

вони фотографують вас на вашому ганку
і на вашому дивані
і стоячим у дворі
чи зіпертим на ваш автомобіль
ці фотографи
жінки з великими задами
привабливішими для вас
за їхні очі чи їхні душі
— Тут автор обігрує
як справжній Хемінгуей
Джеймс Джойс
срана сцена
але гляньте -
тут книги
ви їх написали
ви не були в Парижі
але ви написали всі ці книги
вони стоять за вами
(а інших там немає,
втрачених або вкрадених)
все, що ви повинні робити
виглядати як Буковскі
для камер
але
ви продовжуєте розглядати
ці
дивовижно великі зади
і думаєте -
це дістається комусь
іншому
"подивіться мені в очі,"
кажуть вони і клацають їхні камери
і спалахують їхні камери
і обмацують їхні камери
Хемінгуей займався боксом або відправлявся
на риболовлю або на кориду
але коли вони підуть
ви дрочите в простирадла
і приймаєте гарячу ванну
вони ніколи не надсилають фотографій
хоча вони обіцяють надіслати фотографії
і напрочуд великі зади
зникають назавжди
і ви були чудовим літературним приятелем -
зараз живим
доволі скоро мертвим
який розглядав і їхні очі і душі
і більше.

всі кого я колись знав були шлюхами, екс-повіями,
навіженими. Я бачу чоловіків зі скромними,
тихими жінками - я бачу їх в супермаркетах,
я бачу їх гуляючими разом на вулицях,
я бачу їх в їхніх квартирах: людей у
злагоді, живучих разом. Я знаю що їхня
злагода тільки тимчасова, але між ними є
злагода, часто години і дні злагоди.
все що я колись знав - це кляті пігулки, алкоголічки,
шлюхи, екс-повії, навіжені.
Якщо якась піде
з'являється інша
гірша від своїх попередниць.
я бачу так багато чоловіків зі скромними тихими дівчатами в
картатих сукнях
дівчат з обличчями не росомахи не
хижачки.
"більше не приводьте до мене шлюху," кажу я моїм
деяким приятелям, "я закохаюся в неї."
"ти не зможеш витримати порядну жінку, Буковскі".
Мені потрібна порядна жінка. Мені потрібна порядна жінка
потрібна більше ніж мій автомобіль, потрібна мені більше ніж
Моцарт; мені потрібна така порядна жінка, яку я можу
відчувати в повітрі, я можу торкатися
моїми пальцями, я можу ступати тротуаром прокладеним
для її піших прогулянок,
я можу бачити подушку в її узголів’ї,
я можу чути її довгожданий сміх,
я можу бачити, як вона карає кота,
я можу бачити як вона спить,
я можу бачити на підлозі її капці.
я знаю, що вона існує
але де вона на цій землі
тоді як шлюхи продовжують мене знаходити?

тобі доведеться відтрахати дуже багато жінок
красивих жінок
і написати кілька цнотливих віршів про кохання
і не заморочуватися віком
і / або новоявленими талантами.
просто пити більше пива
більше й більше пива
і навідуватися на іподром хоча б раз на
тиждень
і перемагати
якщо пощастить.
навчитися перемагати складно -
будь-який недотепа може бути добрим невдахою.
і не забувай свого Брамса
і свого Баха і своє пиво.
не перестарайся.
спи до полудня.
уникай кредитних карток
чи оплати за щось
в розстрочку.
пам'ятай, що немає такої задниці
на цьому світі вартістю понад 50 доларів
(у 1977).
і якщо ти здатен любити
любити себе в першу чергу
але завжди в курсі ймовірності
цілковитої поразки
чи підстави для такої поразки
на вид правильної чи хибної -
спроба дочасної смерті не обов'язково
погана справа.
уникай церков, барів і музеїв,
і будь терплячим
як павук -
час - хрест для всіх
плюс
вигнання
поразка
зрада
все це прах.
залишайся з пивом.
пиво - це невичерпна кров.
невичерпна любов.
купи велику друкарську машинку
і як сходами крокуй вгору і вниз
за твоє вікно
бий по цій штуці
бий сильно
зроби це важкою битвою
зроби її биком, який вперше атакує
і пам'ятай про старих псів
які билися так добре:
Хемінгвей, Селін, Достоєвський, Гамсун.
якщо ти думаєш що вони не божеволіли
в тісних кімнатках
так як зараз це робиш ти
без жінки
без їжі
без надії
тоді ти не готовий.
пий більше пива.
ще є час.
а якщо немає
нічого страшного
теж.

плоть покриває кістки
і вони помістили розум
в неї і
часом душу,
і жінки б'ють
вази об стіни
і чоловіки п'ють надто
багато
і ніхто не знаходить того
єдиного
але продовжує
пошук
залазячи і вилазячи
в ліжка.
плоть покриває
кістки і
плоть шукає
більше ніж
плоть.

немає жодного шансу
зовсім:
ми всі у пастці
дивної
долі.

ніхто не знаходить ніколи
єдиного.

міські звалища повні
смітники повні
божевільні повні
лікарні повні
цвинтарі повні
все решта
порожнє.

Я упіймала величезну рибу
і залишила за човном
наполовину над водою
з гачком, що вп’явся їй в губу.
Вона вже не боролася.
Вона вже зовсім не боролася.
Вона повисла, стогнучи всім тілом,
знесилена, велична
і буденна. Місцями
звисали клапті її бронзової шкіри
подібно до старих шпалер,
і їхній темно-бронзовий узор
був схожий на шпалери:
подібні до троянд розквітлих
плями, нанесені роками.
Її вкривало ластовиння черепашок,
дрібні розетки вапняку,
й ураження
дрібними морськими вошами,
а знизу звисали
дві чи три ганчірки зелених водорослів.
В той час як її зябра хапали
жахливий кисень –
ці зябра наполохані,
холодні і крихкі від крові,
які безжально можна вирізати -
я уявляла пружну білу м'якоть
ущільнену в пластини,
великі кості і маленькі кісточки,
її хвилюючі червоні й чорні
блискучі нутрощі
й рожевий плавальний міхур,
подібний до півонії.
Я задивлялася у її очі,
що були значно більші за мої,
але бездумні і жовтаві,
встилала і тримала райдужку
тьмяна фольга,
яка виднілася крізь лінзи
рогівки, подряпаної і старої.
Вони ледь рухалися й не
відповідали на мій погляд.
- Це було більше схоже з реакцією
об’єкта на дотик світла.
Я милувалася її похмурим видом,
механікою щелеп,
і враз помітила,
що з нижньої губи –
якщо ви можете назвати це губою,
безжально, грубо, наче зброя,
звисали п’ять старих обривків волосіні,
або чотири й п’ята головна
з котушкою, закріпленою міцно,
всі п’ять з великими гачками,
які вросли надійно в рот.
Зелена волосінь з обтріпаним кінцем
у місці її обриву, дві товщі волосіні
і тонша чорна нитка
ще кучерявились від натягу й розриву,
коли вона зірвалася і геть пішла.
Немов медалі з орденськими стрічками
хиталися і майоріли
п’ять кучерявих борід премудрості
що волоклися за її нижньою болящою губою.
Я дивилася й дивилася,
й наповнювала перемога
взятий в оренду човник ,
аж від калюжі в трюмі
до веселкових масляних розводів
навколо вкритого іржею двигуна,
до ржавого червоного відра,
розсохлої від сонця лавки,
уключин в їхніх гніздах,
бортів – аж доки все не стало
веселкою, веселкою, веселкою!
Я відпустила рибу.

Кожен день починається
із багатьох церемоній, з птахів, дзвонів,
з гудка на заводі;
чисте золото неба очей
перш впирається у діамантову стіну,
що на мить нас дивує:
«Звідки лине ця музика й cила?
Чому день цей, призначений для дивовижних творінь,
мусить нас обминути?» О він швидко
приходить і набуває земної природи,
миттю, миттю приноситься
      в жертву тривалим інтригам,
      залишаючи пам’ять й смертельну
      смертельну знемогу.

Поступово розрізнює погляд
й наближає неясні обличчя,
у затьмаренні, згущенні їхнього світла
у зневаженні всіх їхніх мрій,
що розтанули перед очима,
хто страждає, прохає і зловживає,
і зникає з потоками тіл,
зникає з потоками класів
жебраком у вечірньому парку,
хто, здавшись, без лампи чи книги
      дивну науку проходить:
      ці спалені дії
      кожен день без кінця
      без кінця дозволяти.

Хотіла б я, щоб ви прислали звістку,
де ви буваєте і чим ви зайняті;
які там п’єси, що за ними після,
які розваги ви можете знайти:

опівночі таксі берете шпарко,
душу свою рятуючи немов
за кругом круг ви їдете вкруг парку,
й лічильник блимає як очі мудрих сов,

й дерева, смарагдові й таємничі,
стоять самотні у печерній млі,
і наче потрапляєш в інше місце,
де над усім володарює начерк хвиль,

і в жартах більше не піймати суті,
як в бруді слів на витертій скрижалі,
і співи голосні та наче каламутні,
і запізніле те, чого бажали,

і виступають цегляні будинки
на сірий тротуар, на брук политий,
встають за сонцем вслід будівель стінки,
неначе осяйні поля пшениці..

- Боюся, люба, що пшениці, не вівса,
бо як пшениці, то посіви ці не ті,
і все ж хотіла б я дізнатися від вас,
де ви буваєте і чим ви зайняті.

Який божественний морський пейзаж, де чаплі ангелів біліші,
Вони летіти можуть будь-куди у безмір висоти й безмежжя далини
За рядом ряд, хвилюючи уяву;
Повсюди угорі лиш чаплі на невагомих островах із мангрів,
Яскрава зелень листя у каймі пташиного посліду сіяє сріблом,
Внизу коріння мангрів сплелося у готичні арки, під ними
Чудове пасовище, з якого риба вистрибує,
Мов дика квітка в орнаменті із бризок;
Немов малюнок Рафаеля з гобеленів Папи: здається, що тут рай.

Та непорушний остов маяка у чорно-білому чернечому вбранні
Інакше думає. Ввижається йому,
Що під його залізними ногами бурхає пекло,
І тому на мілині вода гаряча,
Ще знає він, що не годиться у раю ні плавати, ані літати,
Що до пітьми і сяючого світла немає діла небесам,
Але коли стемніє, він щось згадає і сказати зможе
Вагоме слово з даного питання.

Мені потрібна музика така, що плине
Вслід за нервовими, чутливими руками,
За цими згірклими тремтячими губами,
Мелодія ясна, глибока, і повільна.
О, заколисуй і зціляй старе і підле,
Піснями, що співають мертвим, остуди
Гарячу голову потоками води,
Від рук схвильованих знов засіяє мрія!

Нехай мелодія магічні чари творить:
Спочинком манить, диха спокоєм і з нею
Потоне серце у безбарвній глибині,
Назавжди зникне у безмовній тиші моря,
За місяцем пливтиме серед вод зелених,
Потрапивши в обійми ритму й снів.

В сум’ятті серце
То уникає запитань.
То враз завмре, готове відповісти
Таким же тоном.
Чи хтось назве різницю.

Розмову почала невинність,
А потім втрутилися почуття
У сенси недомовок.
І вибору ніякого немає,
Ніякого немає сенсу.

Лише ім’я
Й всі його відтінки незмінні.

Дощ вересневий полива будинок.
В тьмяному світлі престара бабуся
На кухні залишилася з дитиною,
Сидить біля малої чудо-плитки,
В календарі читає анекдоти,
Сміється й буркотить, щоб приховати сльози.

Здається їй, що сльози в рівнодення
І дощ, що лопотить об дах будинку
Були завбачені календарем,
Але про це відомо лиш бабусі.
Залізний чайник заспівав на плитці,
Бабуся ріже хліб, зове дитину,

Що час вже пити чай, але дитина
Вдивляється, як чайник ллє гарячі сльози,
Які шалено скачуть на гарячій плитці,
Так само дощ танцює на будинку.
Порядок навела стара бабуся,
Повісила розумний календар

На його місце. Птахом календар
Злетів напіввідкритий над дитиною,
Ширяє над старенькою бабусею,
Над чашкою, де чай вже став сльозами,
Вона тремтить і каже, що будинок
Напевно змерз, й кладе ще дров у плитку.

Цілком можливо, каже чудо-плитка,
Я знаю, знаю, каже календар,
Дитина олівцем малює свій будинок,
Зигзаг дороги, на якій дитина
Зобразила людину з гудзиками сліз,
І показала з гордістю бабусі,

Та непомітно, бо якраз бабуся,
Як сищик, щось розшукує у плитці,
Дрібненький попіл падає, як сльози,
Та осідає на сторінках календарних
І на квітчасте ліжечко дитини,
Розстелене дбайливо у будинку.

Вже час спиняти сльози, каже календар,
Наспівує бабуся про чудесну плитку,
Дитя малює загадковіший будинок.

Хто не знайшов небеса внизу
Вгорі теж не знайдуть.
Поряд з обителлю Бога моя,
Любов - це її суть.

Свідомість ця, що пізнає
Сусіда й Сонце,
Та сама, що пізнає Смерть,
Й сама в самій собі

Перетинає інтервал
Між розумінням
І визначним експериментом
Буття Людини -

Як адекватною собі
Являти свою суть
Самій собі й нікому більш
Її не осягнуть.

Провірити самій себе
Призначено душі -
У супроводі з гончаком
Її тотожності.

Серце! Забудьмо його давай!
Уночі - ти і я!
Ти забудеш, як він зігрівав -
Я забуду, як сіяв!

Якщо зможеш, благаю, скажи,
Я почну негайно!
Швидше! Коли зволікаєш ти,
Я теж пам'ятаю!

Мабуть прошу я забагато -
Беру - не менше небосхилу -
Земля, зросла занадто жирна,
Як ягоди, у ріднім місті -

У кошику - ось - Піднебесся -
Воно - гойдається - в моїй руці,
Та менші згортки - марниці.

Я це знаю – Хтось віри не йме
Не стану доводити – нині –
Відкинь – сумніви! Смерть
Відбирає ймовірне –

До моїх ніг підступила ріка -
Та все ще – сухе моє Серце –
О, Коханий – не довело Життя –
може вдасться - довести Смерті –

Ріка піднялась по груди мені –
Стій – стій – Руки мої над нами
Закликають з останніх сил –
Чи ти впізнаєш Кохання?

До вуст моїх підступає ріка -
Згадай – як розіллється море
Тебе мій погляд – останній шукав –
щоб залишитись – з тобою!

Дай мені піну ночі – це я запінився.
Дай мені туман – я сам був ним.
Дай мені легке волосся, темні очі, чорну подушку:
Дай мені вмерти втретє після другої смерті.

Сьомому морю дозволь пролитися у мій келих:
я можу пити так довго, доки віриш, що це отрута,
так довго, доки твоя весна морочить закохані губи,
і довше, ніж ти розвертаєш сонце і наганяєш хмари.

Ти мій товариш по чарці, ти п’єш мою спрагу,
ти схожа на мене, та я не такий, як ти,
тому що ти роздаєш, а я підбираю;
і все ж налите тобою, я допиваю:
ніщо гіркішим не буде за мене самого,
і твоє сьоме море це моя сьома сльоза.

Даремно малюєш ти серце на шибці:
бо герцог мовчання
під замком вербує солдат на майдані.
На дереві стяг закріпив – полотно, що синіє суворо, як осінь;
він арміям стебла журби роздає і квіти епохи;
на волос від вістря меча пролітає, як птиця.
Даремно малюєш ти серце на шибці: є Бог над людьми,
загорнутий в плащ, що тобі він накинув на плечі,
коли ти на східцях упав серед ночі,
в палаючім замку, і ти говорив, як людина: Кохана...
Він плащ не впізнає, зорю не покличе,
послідує за полотном, що летить перед нами.
„О стебла”, почути надіється знову, „о квіти епохи”.

Осико, листя твоє білим здається в пітьмі.
Мамині коси не побіліють ніколи.
Україна зелена така, як кульбаба.
Мама білява моя не повернулась додому.
Замреш над криницею хмарою дощовою?
Мама тиха моя плаче за всіми.
Зоряна куле, ти обійми золотою спіраллю.
Серце моєї матусі болить від свинцю.
Двері дубові, хто з петель зірвав вас?
Ніжна матуся моя не може прийти.

Такою, як потім ти стала,
тебе я ніколи не знав:
б’ється серце твоє скрізь
в країні криниць,
немає там губ, щоб напитись,
там тіні не мають границь,
вода випромінює світло,
і піниться світло, як води.
Ти мимо джерел проходиш,
пливеш у їхньому сяйві.
Гру, вигадану тобою,
забути треба негайно.

З моїх рук осінь їсть своє листя: ми друзі.
Ми з горіхів вилущуєм час і вчимо його йти:
повертається час в шкаралупу.
У дзеркалі неділя,
сняться мрії,
Слова правдиві на вустах.
Очей не можу відвести від зваб коханої:
ми задивляємося,
ми говоримо натяками,
ми закохані, як мак і пам’ять,
ми замріяні, як вино в мушлі,
як море в багряному світлі місяця.
Завмерли ми в обіймах край вікна, нас видно з вулиці:
це час, відомий всім!
Це час, коли повинне зацвісти каміння,
коли шалено калатає серце.
Це час, коли час настає.
Це час.

Твій чемно припіднятий капелюх, вітаючи, завмер в повітрі,
твою розкриту голову чарують хмари,
лишилося далеко твоє серце,
твій рот засвоїв іншу мову,
панує над усім тривога про країну,
цвіт зоряний роздмухало і погасило літо,
сніг непомітно запорошує твоє обличчя,
ти плачеш і смієшся, і шукаєш свою загибель,
що ще повинно статися з тобою –
коханий, поясни мені!
Павич для феєричних вражень розпустить хвіст,
свій комірець із пір'я настовбурчить голуб,
крик селезня наповнить всю країну
прадавнім медом, і у ближнім парку
прикрасить кожну клумбу золотий пилок.
Ніяковіє риба, доганяючи косяк,
і завмирає в гроті на кораловому ложі.
Танцює соромливо скорпіон під срібну музику.
Поширює чудові запахи навколо жук;
в мені лиш суть його, я також відчуваю,
як крила тріпотять під панциром у нього,
як він долає шлях до полуничних грядок!
Коханий, поясни мені!
Воді відомо, що казати,
бере за руку хвиля хвилю,
заповнять грона виноградник, вірвуться і загинуть.
Такий невинний вибрався із мушлі равлик!
Навіть камінню відома м'якість!
Коханий, поясни мені, бо я не можу пояснити:
я мушу цей жахкий короткий час
лишатися у товаристві сумнівів і ні сама
не відати кохання, ні кохати?
Так треба думати? Якщо не сміє він?
Ти кажеш: це раніше знали й інші душі...
Не пояснив нічого. Я бачу саламандру,
яка проходить крізь вогонь.
Без трепету і не пізнавши болю.

Ти повинен у очі чужинці сказати: будь водою.
Ти повинен ось ту, що в воді упізнав, відшукати у неї в очах.
Ти повинен її закликати з води: Рут! Ноемі! Міріам!
Ти повинен її заквітчати, як ляжеш з чужинкою.
Ти повинен хмари волосся чужинки заквітчати.
Ти повинен до Рут, Міріам, Ноемі говорити:
Поглянь, я з тобою засну!
Ти повинен найкращі прикраси дати чужинці, яка біля себе!
Ти повинен її заквітчати своїм болем за Рут, Міріам, Ноемі.
Ти повинен сказати чужинці:
Дивися, я сплю біля них!

Найбілішим голубом злетіло: я смію покохати!
У тихій шибці хитають тихі двері.
Тихе дерево ходить в тихій спальні.
Ти близько так, як не була ніколи.
Із рук моїх береш велику квітку:
воне не біла, не червона, не блакитна –
вона твоя.
Там де її ніколи не було, там вона завжди буде.
Не буде нас ніколи, якщо ми не залишимося з нею.

Із серця й розуму
зростають стебла ночі,
і слово, що нашіптує уява,
її пробудить до життя.
Безмовно, як вона,
повстали проти світу:
вона очима нашими
переглядалася, втішала,
общупувала,
нас закликала у пітьму.
Незрячо
замовкають твої очі в моїх очах,
Заблукалий,
торкаюся устами твого серця,
торкаєшся своїми мого серця:
те, що п’ємо ми зараз,
тамує спрагу часу;
Те, ким ми є,
наповнює годинами віки.
Чи до смаку ми їм?
Ні відблиску, ні звуку
до нас не прослизне, щоб сповістити.
О стебла, твої стебла, твої стебла ночі.

Самотній я, я ставлю цинерарію
у вазу, повну чорноти. Сестринськими вустами
ти мовиш слово, за вікном завмерла чорнота,
і піднімається до мене нечутно, про що я снив.
Мене вкриває опалий цвіт годин,
і бережу смолу для птиці запізнілої:
У неї сніг на життєдайних крилах;
зернина криги в дзьобі, пронесена крізь літо.

Знову в’ється твоє волосся, коли плачу я.
Ти блакиттю своїх очей
накриваєш стіл нашій любові: шлюбне ложе
між літом і осінню.
Ми п’ємо, що зварив хтось, не я,
і не ти, і не третій:
ми ковтаємо пустку й кінець.

Ми вдивляємось в люстро морських глибин
і хапаємо спішно поживу:
ніч - це ніч, починається вранці вона
і мене направляє до тебе.

Йде зараз, мамо, сніг на Україні...
Вінець Христа із тисяч зернят горя...
До тебе мої сльози не долинуть.
Коли я кличу, тиша лиш говорить.

Помремо ми: чому не спиш, бараку?
Немов розрада вітер цей повіє...
Чи ще лишились на замерзлім шлаку
Знамена серця і в руці світильник?

Мені натомість в темряві лишатись:
не знати втіхи і коритись болю?
Моя зоря велить мені порвати
струни моєї арфи голосної...

Услід троянда часу тихо в'яне.
Згасає. Я один... Один єдиний...
Це, мамо, що: зростання, а чи рана -
Тонути в заметілі України?

Коли мила дівчина роздягається
і вкладається в ліжко з вовком
- одягненим в бабусину нічну сорочку -
ми всі думаємо, що в глибині душі вона хоче,
щоб звір проковтнув жертву,
тому що ніхто, маючи очі на лобі,
не міг прийняти злого вовка
за стару бабцю, а менше за все
Капелюшок, яка була онукою
старої бабці, про яку мова. І за формою, і за змістом
вам вже слід прпинити нести дурниці
і прийти до такого ж висновку,
як Бруно Беттельхейм у Психоаналізі
доленосних казок, а саме,
що лягаючи в ліжко motu proprio
і не намагаючись втекти,
дівчина хоче саме лягти
зі звіром, запропонувати йому те, що має
- це не тільки пиріг і горщик масла -
і нарешті перетворитися на жінку.

Я зустрів тебе на вулиці
і, відразу, ми пішли разом вечеряти.
Я повторював тобі:
я хочу жити так, як сказав Боура:
"ризикувати життям заради честі".
І твоя посмішка перетворилася
на непристойну гримасу,
ти досі не знаєш, що таке скромність.
До настання півночі
ти вже померло, моє кохання.

Всякий раз, коли я говорю з тобою, інші слова
зриваються з моїх губ, інші слова.
Вони не мої. Вони виникають в іншому місці.
Вони кусають язик. Мені від них боляче.
У них, як у списів героїв,
два вістря, і мої губи зранені
їхнім дотиком, всякий раз, коли вони виринають
зсередини - чи з далеко, чи з ніколи -
з моїх губ стікає тепла цівка
крові, яка розтікається по моєму тілу.
Всякий раз, коли я говорю з тобою, інші слова
говорять за мене, наче більше не залишилося
нічого мого на світі, нічого мого
через безмежне виснаження
коханням до тебе і відчуттям себе розлюбленим.

Забуття. Повне. Назавжди
(як я думав). Я зустрівся
з нею на вулиці, і це не вона
зупинялася перед вітриною
спортивного одягу, це не вона
купувала газету в кіоску
і вона загубилася в натовпі.
Так ніби вмерла. Це не вона.
Всі жінки носять її ім'я.

Я тут, моє кохання, я тут,
дивлюся на твої нічні поразки,
в яких ніхто не винен, на мороз
пустих світанків, на вечори
безглузді й безнадійні.
Не вір, якщо так хочеш, що Земля
кружляє у безлюдній пустці
в безмежнім космосі навколо
Сонця, або що зорі це вогонь,
чи що гірка ріка життя
впадає в смерть. Але ніколи
не сумнівайся, що у вогні поразки
у спразі відчаю і у безодні
неспокою й тривоги,
я тут, моє кохання, я тут.

Навіть якщо мене не бачиш і не чуєш.

Настільки тебе кохати і настільки не жадати
тобі обриднув я й мої безумства
і ти спалила наше минуле
В будинку вже немає аромату твого вбрання.
Не стало слів кохання,
витаючих в повітрі, і струменів
волосся на подушці. Лиш квіти
засушені між аркушами книги
про кохання, і болісне страждання,
та ілюзорні тіні на вулиці

Не в тім проблема, щоб всього
зректися в обмін на тебе.
Проблема в тому, щоб зректись тебе
у обмін на фантом.
Таке трапляється, коли ти мрієш повернути
жінку, яку не повернути.

Той, від чийого погляду кам'яніють
і впадають у безнадію,
той, кого не люблять, не здатний
нікого любити, людожер з казок,
божевільний учений, який вимагає
від планети скоритися його забаганкам,
нещадний наглядач з турецької
галери, психопат, кара
Господня, ворог неба,
зло в його зеніті, справжній жах,
це, також - ніколи не забувайте -,
батько науки й мистецтва,
символ індивідуалізму
і втілення свободи.
З такими парадоксами я мушу
орати, якщо хочу,
щоб дерево життя дало свої плоди.

Сосекі (1), наш маленький тигр, пішов,
з квитком в один кінець відвідати Аїд
і білі луки, де розцвітають асфоделі,
де навіть королі сумні й вважають,
що краще бути слугами вгорі. ніж королями
унизу (2), де владарює забуття, і тіні
висять над світом, й ніколи не світає.
І Замок Холоду з його жуками скарабеями
з повадками драконів, з його погруддями Сіддхартхи(3)
і тисячами книг без нього лишились самотніми.
Бажає Бастет(4), богиня-кішка древнього Єгипту,
Сосекі захищати в домі темряви
і дарувати вічну пам'ять його господарям,
які живим його любили і люблять досі
мертвим, і скільки житимуть, любитимуть його.

Я прибув на південь. Пішов у Ботанічний Сад.
Землю вкривало мертве листя, йому колись
життя давало гілля буків і яворів,
кінських каштанів, ясенів і верб.
Опале листя ганяв холодний вітер
у парку на свій розсуд, виючи
зловісно, як в Дракулі (1), коли Джонатан Харкер (2)
їхав у замок до вампіра, і вовки
супроводжали його поїздку. Мої воєнні чоботи
топтали і кришили листя,
недовговічне і сухе, нагадуючи інший шум
моїй душі: жахливий шум Ночі
Кришталевої (3). Що сталося в моїй країні?
Я відчував, що смерть маскується під осінь,
вслухався в свої кроки і згадував той вірш
безсмертного Гомера, який завчив в гімназії:
"Як родовід у листя, так само родовід людський." (4)

Настав час взаємних
зізнань. Не дивлячись один одному в очі.
Земля стала його єдиним горизонтом.
Коли заговорила вона, він підвів погляд
і побачив, як виникли туманні речі,
темний і втаємничений рот,
справи, які варто було загорнути
в брудну газету і поховати
вночі в пливучому піску,
який оточив дім Ашера. Потім
заговорив він, коли вона перервала
свій докучливий перелік, і вони помінялися
ролями, тепер вона дивилася на нього,
а він шукав прихистку в безодні.
Він розповідав їй все, і з його горла
явилися небачені тварі,
які завалили колодязі і фонтани
їхнього кохання і скасували майбутнє.
Настав час сигарет,
і вони вперше глянули одне одному
в очі після тривалого часу,
і вони зрозуміли, що не старітимуть
разом, що завжди будуть самотні,
і що ніколи не зможуть забути.

Епікур і його стадо були повністю вільними:
ні страху перед богами, ні страху перед смертю.
І справа не в тому, що богів немає. Просто вони
настільки ідеальні, що недосяжні
для людини та її світу. Так, вони є,
але їм байдуже до людських справ.
А що сказати про смерть. Якщо ти живий,
то не відчуваєш, що ти мертвий, а якщо ти мертвий,
ти нічого не відчуваєш. Чому тоді
ти зібрався турбуватися про смерть? Проживай
кожен ранок як тріумф, як перемогу:
ось тобі шлях, який веде до спокою.
Кожен день слід починати зі сну
з мотивованою силою і нерушимою мрією,
щойно вмитою кров'ю дракона,
якого ми вбили своїми власними руками.
Доки цей дракон, створений пітьмою,
збереться докупи з тисячі і однієї частини,
маємо достатньо часу, щоб насолодитися
тріумфом життя.

Все твоє тіло - це нестримний пагін терну,
і птахи все ще їдять у тебе з рук
і співають у лісі, ніби нічого не сталося.
Уночі ти показуєш мені Всесвіт:
сьогодні це було узбережжя Ісландії,
Едда де Сноррі (1) і обіцянка Вінленда (2).
Твоє тіло наче захищається шипами,
мені треба подушки, щоб тебе кохати;
все ж я мрію торкнутися твоїх губ,
коли сонце стане чорною точкою в небі.
Коли ти говориш, твій голос як водоспад,
який несе трупи і поліцейських в мундирах.
Ти говориш віршами, як Овідій і Лопе,
як рано змужнілий скальд Егіль Скаллагрімссон (3).
Іноді я тебе перебиваю. Твої поцілунки дарують золото,
як ночі Стівенсона або де Мардрюса (4).
Вони як діаманти. Як повернене дитинство.
Я не знаю, чи тобі судилися каталоги рукописів,
якби ти була бібліотекарем в Олександрії.
Одного дня я бачив, як ти ганялася за кабаном в Дордоні (5)
(Тієї ночі мені наснився Таємний Король).
Я міг би вистелити твоє ліжко ліліями і трояндами,
хоча для мене було б краще напустити туди скорпіонів.
Потім ми розшифровували магічні папіруси і емблеми.
Я не знаю, як тобі сказати, наскільки я тебе кохаю.
Минула вічність відтоді, як зникли турніри.
Ісуса продожують розпинати щодня. До цих пір.
Але Клодовео сказав, що Голгофа не прославиться,
якщо він зі своїми франками не візьме Єрусалим...

Спочатку ми читаємо візантійські романи, слухаємо записи,
і ніколи не запалюємо світло в мансарді.
Мені здається, що я проживаю миттєвості двічі,
я п'ю довершену ніжність з твоїх очей.
Деякі боги здаються нам смішними:
Наприклад, Юпітер, всі, які правили.
Але річкові німфи, ельфи, дракони,
Мае Вест(6) і Міріам Гопкінс (7) переважують втрату.
Ми писали вірші, плавали, годували птахів,
тренувалися як спортсмени, як Діана Палмер (8).
Ми шукали скарби в саду твоїх діда й баби,
уявляли сонце Геракліта, який все ще не пристав
до тонкого в талії Веселого Роджера,
вічно грабували і топили кораблі в басейні.

Але зараз, коли ти тут, моя кохана,
ти така, як всі жінки.
Я не знаю чи здатен взагалі
розуміти тебе і розуміти себе.
Зрештою всі ми живемо у своєрідній в'язниці,
яку не можемо покинути
і в яку ніхто не може увійти.
Все це записано в Єдиній книзі,
що, не зважаючи на тернії і голки,
ми кохаємо взаємно
і ми будемо кохати, ти і я.

Ти, я, кохання, верхи, на зімлілі
схили смерканням золотим
вертається журба, ти, я, тепло вогнів
серед пітьми, що затопила
півсвіту, пущені повіддя,
на рукаві два соколи, навколо
поля змагаються зі смертю,
відстоюючи літо і життя,
проти дверних запорів, проти шрамів,
проти мовчання, проти забуття,
проти соборів, де сховались
облудна скнарість, лиходійство,
ти, я, удвох шукаємо емоцій,
середньовічних, вічних, верхи,
прямуємо в нікуди, будуть
при кожнім кроці орхідеї ночі
рости за нами, падатиме в пил
на заході розмитий обрис сонця,
ти, я в країні, застланій туманом,
на конях верхи, два коханці,
які серця з'єднали прагненням
звитяги, блискавиць, світанків,
і скачемо в пітьму таємно,
немов розвінчані король і королева.

Це була невдала думка зустрітися нам ще раз.
Ми не робили нічого, тільки кидалися образами
і дорікали старими неприглядними історіями.
Потім ти подалася геть, голосно грюкнувши дверима,
і я залишився один, такий розлючений, такий самотній,
що не знаходив, що робити, крім впасти в відчай.
І я запив. Запив, як нечестиві
письменники сто років тому, як матроси,
я п'яний блукав в порожньому будинку,
мені набридло жити, розшукуючи твою тінь
і винуватити тебе за те, що ти пішла.
Я приступав до однієї пляшки, потім до другої, і раптом
мені ставало так погано, що я про тебе забував.

Тут ви виборюєте собі славу,
якщо щось важить слава. Тут квіти
світу перетворені в мечі.
Тут лицарі прощаються
з коханими навіки
і палять свої спогади у полум'ї
постійних битв. Це Поле
звідки не вертається ніхто, ніхто
не має імені, родини, предків,
війна це батько й мати всім.
Забудьте про своє минуле. Пройдіть вогонь
оголеного листя, зламаних
списів і коней без вершників.
Пройдіть до вічного вогню героїв
безіменних, на ниву міфів,
яким не пояснити світ. І не спізніться,
Квітуче Поле зібралося поринути
в пітьму розбитих мрій.

Я загубила кількох богинь дорогою з півдня на північ,
а також багатьох богів дорогою зі сходу на захід.
Для мене згасли раз і назавжди пара зірок, розкололося небо.
Для мене затонув у морі один острів, другий.
Мені невідомо точно, де залишила пазурі,
хто носить моє хутро, хто живе в моєму панцирі.
Моя рідня померла, коли я виповзла на сушу,
і тільки якась кісточка в мені святкує ці річниці.
Я виповзала зі шкіри, транжирила хребці і ніжки,
втрачала розум дуже багато разів.
Давно я закрила на все це третє око,
махнула на це плавником, знизала гіллям.

Розділялася, зникала, розвіювалася чотирма вітрами.
Сама собі дивуюся, як мало від мене залишилося:
єдина персона в тимчасовому людському роді,
яка вчора забула в трамваї всього лиш парасольку.

Вмирати - не можна з кішкою.
Бо чим займатися кішці
У спорожнілій оселі.
Дряпатися на стіну.
Тертися біля меблів.
Тут наче нічого не змінено,
одначе дещо змінилося.
Ніби не пересували,
а однак порозсунено.
І лампа не світиться ввечері.

На сходах чуються кроки,
Але вони зовсім не ті.
Рука кладе в миску рибу
Також не та, яка клала.

Щось тут не починається
У свою звичну пору.
Щось тут не відбувається,
Як це повинно бути.
Хтось тут бував, бував,
а потім нахабно зник,
і уперто відсутній.

Заглянуто у всі шафи.
Оббігано всі полиці.
Проповзано під диваном.
Навіть зламано заборону
Шматувати папери.
Що можна ще проробити.
Заснути й чекати.

Хай тільки-но повернеться,
Хай тільки-но заявиться.
Ось тоді він дізнається,
Що з кішкою так не можна.
Буде до нього підходити
ніби зовсім не хочеться,
помаленьку,
на дуже ображених лапках.
Для початку ні скоків, ні писку.

У папці "Вхідні"
є папка "Інше".
У папці "Інше"
є папка "Ще інше".
Вона відкривається рідко
й завжди ненадовго.
В ніч на Івана Купала.
В день приходу весни.
Коли вже не плачу,
але ще ніяк не засну.
Щоб не роздумати, слід швидко клікнути.
Я бачу повідомлення з мого контакту.
Мого здається, тільки фото не моє.
У жовтій сукні, із якимось чоловіком,
ведемо в парку ображене дитя.
Я не знаю це плаття.
Я не знаю цього чоловіка.
Я не знаю дитину.
Чим різниться від мене та, інша.
Що робить інакше вона. Чим ми схожі.
Чи дві тисячі сьомий, чи вже починається криза.
Чи є третя частина "Хоббіта". Чи учора дощило.
Чи Армстронг побував вже на Місяці. Я не відаю і не надіюся
Що розвію моє невідання.
Повідомлення
Виглядить так:
навдвасчшщсоіщлв
Можливо відіслане помилково.

Як додаток перед самим фільмом
в якому актори робили, що могли,
щоб мене розчулити, і навіть розсмішити,
показали цікавий експеримент
з головою.

Голова
хвилину тому ще належала до ...
а тепер була відтята,
кожен міг бачити, що немає тулуба.
З шиї звисали трубки апарата,
завдяки якому кров циркулювала далі.
Голова
добре почувалася.

Без ознак болю чи навіть здивування
водила очима за рухом ліхтарика.
Стригла вухами, коли роздавався дзвінок.
Вологим носом могла відрізнити
запах солонини від небуття без запаху
пускала слину на честь фізіології.

Справжня собача голова.
Добродушна собача голова,
коли я гладила, сліпо мружилася
з вірою, що вона все ще частина цілого,
яка вигинає від погладжувань спину
і виляє хвостом.

Я думала про щастя і відчувала страх.
Бо якби тільки про це йшлося в житті,
голова
була б щасливою.

Мусить вибирати,
Змінюватися аби лиш нічого не змінилося.
Це легко, неможливо, важко, варте спроби.
Її очі, якщо треба, то сині, то сірі,
Чорні, веселі, повні сліз без причини.
Спить з ним як перша в краю, єдина на світі.
Народить йому четверо дітей, жодної дитини, одну.
Наївна, але найкраща порадниця.
Слабка, але винесе на собі.
Не має голови на плечах, але матиме.
Читає Джаспера* і жіночі журнали.
Не знає навіщо той гвинтик і збудує міст.
Молода, молода як завжди, все ще незмінно молода,
Тримає в руках горобця зі зламаним крилом,
свої гроші на далеку і тривалу подорож,
м'ясорубку, компрес і чисту склянку.
Куди так біжить, хіба не втомлюється.
Та ні, тільки трохи, дякую, це не шкодить.
Або кохає його або затялася.
На добре, на погане і на божу ласку.

Одностороннє знайомство між мною і вами
розвивається не найгірше.

Я знаю це листок, пелюстка, колос, шишка, стебло,
і що з вами діється в квітні, а що в грудні.

Хоча моя зацікавленість без взаємності,
я навмисне схиляюся до деяких з вас,
а до деяких з вас задираю голову.
У вас мої імена:
клен, лопух, переліска,
вереск, ялівець, омела, незабудка,
а ви мене не звете ніяк.

Ми разом подорожуємо.
Зрештою під час спільних подорожей
обмінюються зауваженнями хоча б про погоду,
або про станції, які швидко проминають.

Тем не забракло б, бо в нас багато спільного.
Та сама зірка тримає нас у межах досяжності.
Ми відкидаємо тіні на тих самих правах,
Намагаємося розуміти кожен у свій спосіб,
а те, чого не розуміємо, теж подібне.

Я поясню, як зможу, тільки запитуйте:
Що це таке дивитися очима,
чому б'ється моє серце
і чому моє тіло не має коріння.

Але як відповідати на не задані питання,
якщо на додачу будучи кимось
для вас я швидше ніхто.

Підлісок, ліс, луг і очерет -
все, що вам кажу, це монолог,
і ви його не чуєте.

Розмова з вами потрібна і неможлива.
нагальна в житті поспішливому
і відкладена на ніколи.

Я склала список запитань,
на які не дочекалася відповідей,
тому що або надто рано для них,
або я не здатна їх зрозуміти.

Список запитань довгий,
порушує справи важливі і менш важливі,
і щоб вам не набридло,
розкрию лиш деякі:

які були реальними,
а які тільки уявними
в цій аудиторії
міжзоряній і підзоряній,
де без вхідного квитка
видають вихідний;

що зі всім світом живих,
який я не встигаю
порівняти з інакшеживим;

Про що будуть писати
завтрашні газети;

Коли зникнуть війни
і чим їх замінять;

На чиєму зараз пальці
сердечний перстеньок
вкрадений у мене - втрачений;

Де місце вільній волі,
яка здатна бути й не бути
одночасно;

Що з десятками людей -
чи ми справді були знайомі;

Що силилась мені сказати М.,
коли вже не могла говорити;

Чому я часто зло
вважала добром
і що мені треба
щоб не помилятися знову?

Деякі запитання
я записувала перед сном
а прокинувшись
більше не могла їх бачити.

Часом підозрюю
що це особливий шифр.
Але це теж питання,
яке колись мене відпустить.

Музо, не бути боксером - це не бути взагалі.
Нам не вистачає ревучої публіки.
У залі дванадцять осіб,(1)
нам вже час починати.
Половина прийшла, бо йде дощ,
решта, Музо, родичі.

Цього осіннього вечора жінки радо зомліють,
вони це зроблять, але на боксерському поєдинку.
Сцени з Данте тільки там.
І небом обрані (2). Музо,

Не бути боксером, а бути поетом,
це мати судовий вирок, тяжкий, як у Норвіда (3),
не маючи м'язів, демонструйте світові
майбутнє шкільне чтиво - в найкращому випадку -
о Музо. О Пегасе,
кінський ангеле.

У першому ряду дідок солодко снить,
що до нього з могили встала померла дружина і
і спекла дідкові пиріг зі сливами.
З вогником, але невеликим, щоб не пригорів пиріг,
ми починаємо читання, Музо.

В пейзажі давнього майстра
під олійною фарбою дерева мають коріння,
шлях, безумовно, веде до мети,
підпис скромно затулений стеблами,
ймовірно п'ята після полудня,
зелень м'яко, але переконливо зупиняє,
тому і я призупинилася - саме так, мій любий,
це я та жінка біля ясена.

Подивися, як далеко я відійшла від тебе,
який у мене білий чепець і жовта спідниця,
як міцно тримаю кошик, щоб не випасти з картини,
як я красуюся в чужій долі
і відпочиваю від життєвих таємниць.

Якби й покликав, не почую,
якби й почула, не обернуся,
а якби й зробила цей неможливий рух,
твоє обличчя здалося б мені чужим.

Я знаю світ у межах шести миль.
Я знаю трави і заклинання від всіх страждань.
Бог все ще дивиться на маківку моєї голови.
Я все ще молюся про миттєву смерть.

Війна - це кара, а мир - нагорода
Сороміцькі сни - породження сатани.
Очевидно, що я маю душу, як слива має кісточку.

Я не знаю пристрасті серця.
Я не знаю наготи батька моїх дітей.
Я не здогадуюсь, що Пісня пісень
підступна, заплутана чернетка.
Те, що хочу сказати, є в готових реченнях.
Я не впадаю у відчай, бо це не моє,
а тільки довірено мені на зберігання.

Навіть якби ти упадав за мною на дорозі,
Навіть якби ти задивлявся в очі,
Я обмину тебе за волосину від самого краю прірви.

Праворуч мій дім, в якому все навколо відоме
разом з його східцями та входом всередину,
де відбуваються ненамальовані події:
кішка стрибає на лаву,
сонце падає на олов'яний жбан,
за столом сидить худорлявий чоловік
і лагодить годинник.

У Великої Матері немає обличчя.
Нащо Великій Матері обличчя.
Обличчя не вміє вірно співвідноситися з тілом,
обличчя обридло тілу, воно небожественне,
порушує його урочисту єдність.
Обличчя Великої Матері - це опуклий живіт
з незрячим пупком посередині.

У Великої Матері немає стоп.
Нащо Великій Матері стопи.
А де їй подорожувати.
А нащо б ото вникати в подробиці світу.
Вона вже прийшла куди хотіла прийти
і пильнує роботу під напнутою шкірою.

Є світ? Ну то й добре.
Щедрий? Тим краще.
Є куди розбігатися дітям,
є на що задирати голови? Чудово.
Його стільки, що він існує навіть коли сплять
аж занадто цілий і справжній?
І завжди, навіть за спиною, так?
Це багато, дуже багато з його боку.

Велика Мати ледь-ледь має дві руки,
дві тонкі, в'яло схрещені на грудях.
за що вони повинні би благословляти життя?
обдаровувати обдарованого!
Єдиний їхній обов'язок
в час землі і неба
залишатися на всякий випадок
який ніколи не настане.
Зигзагом лежати на сутності.
Бути жартівливим орнаментом.

Розминулися як чужі
без жесту чи слова,
вона йшла в магазин,
він до машини.

Може, заклопотані
або неуважні,
чи незадовго перед цим
закохані назавжди.

Зрештою ніяких гарантій
що це вони.
Можливо, здалеку так,
а зблизька зовсім ні.

Дивилася на них з вікна,
а хто дивиться згори,
тому легше помилитися.

Вона зникла за скляними дверима,
він сів за кермо
і швидко поїхав.
Тобто нічого не сталося,
навіть якби сталося.

І я тільки на мить
повіривши побаченому,
намагаюся зараз випадковим віршем
переконати Вас, Читачі,
що це було сумно.

- Ойой, - дивується хлопчик -
хто ця пані?

- Це пам'ятник Милосердю,
чи чогось такого -
відповідає мама.

- А чому ця пані
така по... о…о…побита?

- Я не знаю, відколи пам'ятаю
вона завжди була така.

Зрештою місто повинно з цим щось зробити.
Або викинути кудись або відновити.
Ну, годі, годі, ходімо далі.

Я запитала його про ті часи
коли ми були ще такі молоді,
наївні, запальні, дурні, незрілі.

Трохи з того лишилося, крім молодості
- відповів він.

Я запитала його, чи він все ще точно знає,
що для людства добре, а що погано.

З можливих це найбільш смертельна ілюзія
- відповів він.

Я запитала його про майбутнє,
чи він все ще може його ясно бачити.

Я прочитав надто багато книжок з історії
- відповів він.

Я запитала його про фото,
оті в рамках, на столі.

Були, минули. Брат, кузен, невістка,
дружина, донечка на колінах дружини,
кішка на руках донечки,
і квітуча черешня, а вище тієї черешні
неідентифікований літаючий птах
- відповів він.

Я запитала його, чи буває він іноді щасливим.

я працюю
- відповів він.

Я запитала про друзів, чи ще має їх.

Кілька моїх колишніх асистентів,
які також вже мають колишніх асистентів,
пані Людмила, яка порядкує в домі,
хтось дуже близький, але за кордоном,
дві дами з бібліотеки, обидві усміхнені,
маленький Гжесь з дому навпроти та Марк Аврелій
- відповів він.

Я запитала його про здоров'я та самопочуття.

Вони забороняють мені каву, горілку, сигарети,
перенесення важких спогадів і речей.
Мушу удавати, що цього не чую
- відповів він.

Я запитала про сад і лавку в саду.

Коли вечір ясний, я спостерігаю за небом.
Я не можу надивитися,
скільки точок зору там
- відповів він.

На стінах ніщо
І тільки спливає сирість.
Темно і зимно тут.

Але темно і зимно
Після того як згас вогонь.
Ніщо - але після бізонів
Намальованих охрою.

Ніщо - але ніщо не втрачене
Після тривалого опору
Схиленої голови.
Але ж Ніщо Прекрасне.
Варте великої літери.
Єресь у порівнянні з простим небуттям,
Неповторна і горда різниця.

Ніщо - але після нас,
Хто були тут
І серця свої їли,
І пили свою кров.

Ніщо, невже танець наш
Недотанцьований.

Твоя першість у пристрасті
Стегон, рук, ший, облич.
Моя першість в святому лоні
З маленькими паскалями.

Тиша - але після закликів.
Не рідня сонній тиші.
Тиша, що мала горлянки, труби і барабани.
Він прищепив її тут як квітку
Вигуків, сміху.

Тиша - але в пітьмі
з розплющеними очима.
Пітьма - але у холоді
до шкіри, до кісток.
Холод - але смерті.

На землі, можливо, єдиній
У небі? Можливо, сьомій?

Ти задихаєшся в порожнечі
і дуже хотів би знати.

Зажуріться, Венера й Купідони,
зажуріться усі чутливі люди.
Горобець помер у любої моєї (1),
горобець, моєї милої коханої.
він для неї був милішим за очі:
він для неї був солодшим від меду,
він вважав мою кохану за матір.
Він не буде сідати на коліна,
він не буде туди-сюди стрибати,
він цвірінькав лиш своїй господині.
Зараз йде він дорогою сумною
в місце, звідки ніхто не повертався.
Як жахливо піти в пітьму суцільну,
в Орк (2), який все прекрасне поглинає:
в мене вкрав він горобця найкращого.
О злий рок! Жаль маленьку бідну пташку,
через тебе заплакана кохана,
в неї очі припухлі і червоні.

Живемо, Лесбіє моя, й кохаємо,
сварливих стариганів пересуди
вважаємо не вартими ні асса.(1)
Вмирати й оживати здатне сонце:
для нас же вслід за нетривалим світлом
приходить вічний морок і тільки сон.
Дай тисячу цілунків, потім сотню,
потім ще тисячу, потім ще сотню,
вслід без зупинки знов тисячу, знов сто.
Вслід безліч тисяч звершимо старанно,
зіб'ємося з рахунку, хай не знає
хто-небудь кислоокий і не заздрить,
що може бути стільки поцілунків.

Сумний Катулле, не втрачай в журбі розум,
змирися з тим, що назавжди її втратив.
Колись для тебе сяяло ясне сонце,
була твоєю посеред дівчат краща,
кохав її, як не кохав ніхто жодну.
За нею вслід веселі затівав ігри,
яких хотів ти і вона була згодна.
тоді для тебе сяяло ясне сонце.
вона зріклася: то й тобі бажать годі.
не повернеш минуле, не живи горем,
а непохитно зберігай твердий розум.
прощай, кохана, вирішив Катулл твердо,
не слід чинити всупереч твоїй волі.
З ким ти, нещасна, зможеш мовити слово.
Зрадливій горе! випала така доля?
З ким зараз ти? Цінує хто твою вроду?
Кого кохаєш? Ввіп'єшся в чиї губи?
А ти, Катулле, будь твердим і незрушним.

Ми добре знаємо цього Суффена (1), Варе (2),
приємний мабуть тисяча, чи десять тисяч, безліч
ним створених й не на якомусь палімпсесті (3)
записаних: папірус царський (4), нова шишка (5),
з червоного пергаменту обложка книги,
розкреслена свинцем і пемзою відтерта.
Але при читанні розумний і дотепний
Суффен козиним пастухом чи землекопом
здається раптом: він такий несхожий, дивний.
Що думаєш про це? Чому дотепник знаний,
який повсюди за розумника вважався,
дурним незграбним селюком стає відразу,
коли торкається поезії, при цьому
щасливий він завжди, коли поеми пише:
настільки гордий, що дивується на себе.
Звичайно кожен помилявся, та не кожен
такий, що здатен бачити в собі Суффена.
Насправді нам властиво всім себе дурити;
не бачимо ми торбу в себе за плечима (6).

Слуга відданий (1) вина із Фалерна (2),
мені чашу подавай найгіркішу,
за бенкетним законом Постумії (3),
захмелілої хмільним виноградом.
Тебе винести слід, водо джерельна,
вину згублива, і геть відіслати
до святенників: тут істинний Бахус (4)

Благаю, моя втіхо, Іпсифілло (1),
моя чарівність, моя насолодо,
дозволь мені опівдні завітати,
якщо готова на таку люб'язність,
хай інший не запре на засув двері,
сама нікуди раптом не завійся,
а залишайся вдома і готуйся,
дев'ять (2) разів зіллємося в обіймах.
Якщо ти згодна, клич мене пошвидше:
я пообідав і лежу на спині,
туніку(3) й паллій (4) напинає фалос.

Біда, Корніфіце (1), з твоїм Катуллом,
біда, клянуся, і велика мука,
щодня і щогодини більша й більша.
чи ти б не міг, принаймі щиросердно,
підтримати, сказати добре слово?
тобі докора. Що за друг у мене?
утішну мову хочеться почути,
журливішу за сльози Сімоніда (2).

Амеана, ця дівка- потаскуха,
від мене вимагала десять тисяч,
та сама дівка, що з потворним носом,
коханка марнотратника з Формії (1).
Нехай рідня, яка про дівку дбає,
до неї друзів-лікарів покличе:
їй в дзеркало дивитися не звично,
тому фантазії собі малює.

Той мені здається богові рівним,(1)
той можливо навіть за богів вищий,
хто сидить з тобою часто віч-на-віч
чує і бачить,
як смієшся солодко, а я бідний,
бо з тобою дійсно втратив свій розум,
Лесбіє, коли на тебе дивлюся
< терпне мій язик;>(2)
слова застряють в горлі, ніжний пломінь
у суглоби ллється, громом у вухах
дзвенить вітер і засліплює очі
сяюча пітьма.
Тягарем, Катулле, стало безділля: (3)
безділля розпалює в тобі пломінь:
безділля віддавна згубне для щастя
царів і столиць.

Целію, Лесбія наша (1), Лесбія та,
та Лесбія, яку Катулл єдину
кохав більше за себе і всіх рідних,
нині на перехрестях і в закапелках
ловить (2) нащадків шляхетного Рема.

Чи в горах лівійських тебе породила левиця
чи Сцилла (1) гавкуча утробою вивергла з піхви
бо в тебе настільки черства і спотворена совість
що навіть недавнє благальне звертання до тебе (2)
мовчанням зневажило серце надмірно жорстоке?

Клятва нічого не варта, якою клялася кохана
бути моєю, хоча б покохав сам Юпітер.
Що обіцяє закохана жінка своєму коханцю,
слід записати в потоці води чи повітря.

Закінчуй чекати від когось якоїсь подяки,
або у думках уявляти себе доброчинним.
повсюди невдячність, ні в кому не знайдеш підтримки
без зиску, о ні, навпаки, лиш виснажну відразу;
ніхто не вражав мене тяжко й безжально настільки,
як той, кого я називав своїм другом єдиним.

В тому, що розум я втратив, ти, моя Лесбіє, винна,
марні старання були зовсім забути тебе.
щастя тобі не бажаю, хай би найкращою стала,
що б не робила мені, я розлюбити не зміг.

Ненавиджу й кохаю. Хіба таке можливо? - ти запитаєш.
Не знаю, та розумію, це сталось зі мною, і я страждаю.

Жодна з жінок не могла коханою зватись настільки
щиро, наскільки мою Лесбію щиро кохав.
Вірності стільки ніколи жодна кохана не мала,
скільки вмістилось її в дрібці кохання мого.

Радісне, щастя моє, обіцяєш кохання,
буде незмінно воно поміж нами завжди.
Боги могутні, обіцянкам збутись дозвольте,
щирим словам, за якими надія прийшла,
хай на майбутній життєвій дорозі зі мною
буде священна угода про дружбу навік.

Є одна давня пісня
яку співав мені дідусь
в ній запитання
"Чи не краще тобі бути рибою?"
У цій же пісні
є те саме запитання,
але про мула і свиню,
та іноді у мене в голові
звучить тільки про рибу.
Лише один рядок.
Чи не краще тобі бути рибою?
Схоже що решта пісні
там не потрібна.

Людина втратила своїх богів.
Якщо вона втратить гідність
всьому кінець.
Це сказав я.

Що я мав на увазі?
Перше, що віра
в божественне майже
зникла.

Під гідністю
я розумію взаємну
самоповагу, відчуття
що ми вправі
бути тут і що
це важливо.
(Важливо куди
пішли боги
після їх смерті.)

Мій дог Сьюзі здається
не має жодного значення, але в неї
є Пет і я, боги
з якими можна гратися і гавкати.

Це смішно, коли мозок думає про психіку,
ніби коник здатен зрозуміти вертоліт.

Це погана ідея засинати
якщо керуєш вертольотом:

коли ти прокидаєшся, вертоліт зникає
і ти теж, залишений позаду сну,

і немає жодного способу наздогнати,
тому що неможливо утримати втрачене

в цій ситуації. Ви є такими,
якими є, саме в цю мить,

і мозок так лякається, що заплющує очі
і тоді він забуває, що в нього є очі,

і коник, той що вважає
вас вертольотом, стрибає до Вас назад!

Він відважний маленький коник
і він ніколи не спить,

бо надиктований ним вірш це річ,
яка завжди пробуджує, найкраща з усього,

що ти здатен написати чи зробити.
Потім він стрибає геть

Ми не здаємося молодими
як раніше, хіба
що при тьмяному світлі
особливо при
м'якому теплому світлі свічок
коли ми говоримо
від щирого серця
Ви така мила
і
Ви моя красунечка.
Уявіть собі
дві літні людини
поводяться так.
Цього досить
щоб зробити тебе щасливим.

Що робить нас такими злими?
Ми зліші, ніж горили,
яких ми намагаємось винити за нашу генетичну агресивність.
Така наша природа - ховатися за тим, що Дарвін говорив про виживання,
неначе виживання - найважливіша справа на землі.
Це не так.
Ти знаєш - це безумовно спадало тобі на думку -
у людства немає шансів - прожити
ще мільйон років. Нам пощастить прожити хоча би п'ять століть. Чому?
Тому що ми вважаємо
для себе кращим винищувати всіх і все на цій землі,
щоб не дозволити комусь бути кращим нас:
"Або дайте мені свободу, або мене вбийте!"
Чому б не сказати чесно: "Гррр, давайте вбивати один одного!"?

До нас тягнеться букетик фіалок у склянці води
на білій скатертині, сяючій у сонячному світлі,
на узбережжі граються діти,
потім оглядаються навколо й запитують -
про те, що їм не можемо сказати, бо уявляємо
як ми вбиваємо того бридкого чоловіка й жінку
за ближнім столиком. Сьогодні ми готові призвати грозу і шторм
у їхнє ліжко. Вони не будуть більше плювати на веранді!
Вони насправді не такі й погані, просто це те,
про що я думаю,, щоб мати більше право ніж інші люди - на відчуття подібне святості,
яке триває одну секунду що п'ять тижнів,
але ось ця одна секунда така напружена, що я не здатен встояти
і розумію, що це несправжнє, що я не можу бути святим,
я навіть не релігійна людина, я навряд людина
в широкім розумінні,
окрім коли дивлюсь на тебе і думаю
життя з тобою повинне тривати вічно
бо воно настільки досконале з усіма його недоліками,
як твоя талія, в якій дечого трішки забагато,
чи як у мене шевелюра, якої взагалі немає!
Це означає, що моя лисина себе чудово почуває
у тебе на м'якому круглому животику, який теж почувається чудово.
Аби ми тільки всі були!

Та іноді ми всі розгнівані
на світ і уявляємо як звідси заберуться всі,
це означає, що ми хотіли б сказати світу забратися
із цього, нашого світу. Хто ці жахливі люди?
Хто, твоя бабуся, яка з тобою така ласкава -
тобі вона здається кимось іншим. Вона була насправді
кимось іншим, але у тебе немає способу довідатися, цей таксист
збирає по копійці цілий рік аби потрапити в Париж на Расіна у Комеді Франсез.
Він зараз декламує довгий монолог французькою
із Андромахи
й ти опиняєшся на роздоріжжі між Тут і Там
й хоча загинув благородний муж Андромахи
і його тіло волочив навколо мурів Трої надмір жорстокий Ахіллес,
хоча її примусили до рабства і до шлюбу
заради порятунку її сина, коли були убиті її рідні,
покінчили з собою чи збожеволіли, водій блаженствує,
він везе тебе назад до свого дуже злого вчителя в злиденну школу в Порт-о-Пренс
а потім до Парижу і назад в французьку мову в сімнадцяте століття,
а потім у Стародавню Грецію, а потім на роздоріжжя між Тут і Там.
Тільки у підлім світі цей чоловік кружляє містом,
де здатен хтось без будь-яких причин пустити кулю йому в потилицю!

Це було актом доброти
з боку людини розмістити як цифри, так і літери
на диску телефона, щоб ми могли дзвонити у ВЕйверлі,
АТвотер, КАннареджо, БЛенхейм і МЕдісон,
ДАнбар і ОУшен,(1) маленькі світи в собі
в які вторгаємося ми, набравши номер, і акт жорстокості
змінити всі цифри, не тільки цифри в телефонах,
які все довші й довші, але і статистичні дані,
середню вартість, непередбачувані збитки, смерть від арахісу,
інфляцію, код доступу, ідентифікаційні номери
і повний божевілля плот з Медузи (2)
що проганяє навіть думку про приємність
дзвонити І-800-Матрац (3) і в найкоротший термін отримати матрац,,
який зручний і майже під тобою,
навіть якщо тобі він не потрібний! Люди
приходять і кажуть: Ось матрац, де
спальня? І звісно спальні нікуди подітися.
Ти не назвеш поганими людей, що вигадали спальню, тільки за те,
що не могла вона таке сказати.
Як добре, що не здатні спальні говорити!
Вони могли б тебе тримати цілу ніч, розповідаючи про речі
які ти не хотів би знати. "Багато літ тому,
у цій кімнаті..." Егей, заткнися! Я маю на увазі,
будь ласка, не говори мені нічого, пробач, я накричав на тебе.
І стіни назавжди затихнуть у їхньому ніщо.
Чавунна куля зімне гримасу штукатурки й добробуту,
обрушить їх і дошки й скіпки людських історій,
але страшна не куля, а людина, що тягне важіль
і направляє кулю гойдати маятником, інший чоловік -
і інша жінка увійде в свою кімнату й заліпить ляпас
чоловікові, від чого він почервоніє,
бажаючи вернути це назад. Так прощавай, будуй,
де ми кохалися, сміялись, плакали, обідали, дивились телевізор,
все одночасно! Де наш пес чекав перед дверима,
не зводячи очей з дверної ручки, де з шумом вирвалась вода у коридор,
коли я розширяв кімнату, і затопила всю кімнату,
а потім була відкачана, слід згадати яке це відчуття,
коли в суботу рано мій маленький син став біля ліжка
й заспівав, тихенько, "Вста-а-ва-ай!" своїм дрімаючим батькам.

Ніколи не забуду всього блаженства, яке я відчував у цьому домі,
але якщо велика чорна чавунна куля до мене прилетить,
привіт, я вийду! Бо десь повинно бути
блаженство в світі, можливо навіть тут, щоб я не божеволів
від порожнечі всесвіту. Мені тут жити з обмеженим життям і космосом всередині
із неймовірним бажанням любити все і бути засмученим
дорогою моєї матері до тої миті, коли вона
звела на мене свої очі, наскільки була здатна
і стисла мою руку коли я запитав: "Ти знаєш хто я?"
і відпустила.

Інше питання, чи знав я хто я був?

Це важко не бути враженим буттям.
Безглуздість матерії нас перетворює на загнаних тварин,
які інакші мирні і байдужі,
ми шипимо й показуємо ікла чи нападаємо.
Та скільки тих людей, що відчувають трагедію буття?
Був жахливим Чингізхан чи він і інші ще існують?
Був Гітлер і Пол Пот?
Чи якась інша міфічна історична постать?
Je m'en doute(4).
Це означало щось інше.
Підштовхувало щось Наполеона задумати
покрити мерзлу землю сотнями тисяч кривавих трупів.
Підштовхувало щось... о, ім'я твого монстра
і його тягу до знищення
назве твій власний історичний час коли насунеться на нас пітьма
і зробить небуття найбільш прийнятним вибором,
як ніби для здолання голоду потрібно було кинути в киплячий чан радіоактивну моркву!

Життя таке жахливе!
Я сподіваюся, що лев мене на шмаття розірве!

Добре що ці чоловіки вдягають чорні маски
збираючись зідрати з мене шкіру і змусити мене
дивитися на мої власні нутрощі вивалені на підлогу!
Будь ласка проткніть мені шипами не тільки руки й ноги
але і мої очі теж!
Бо з цього світу слід втекти як можна швидше
очистившись стражданням.
Це від самого Бога Християнської любові.
А Купідон витає угорі, збентежений.
Давним-давно Зевс повідомив, що втомився,
і вклався спати: якщо ти не готовий бути
то краще спати.
Бог Християнський нагадує дитя двохтисячелітнє,
якому втома принесла безмежний гнів.
Не вирости йому ніколи,
бо ти не здатен вирости, якщо тебе не чують люди,
але вони не можуть чути, бо їх занадто займає підлість
або вони бояться підлості від інших.
Чи можна їх винити?
Я теж боюся. Мене вражає надмір жорстокий фільми,
та дійсно страшно, що хтось хотів зробити такий фільм!
Він лиш за крок від того батька,
який узяв до парку восьмирічну доньку і її подругу
і бив й забив до смерті. Ой-ох.
"Здавався він таким нормальним хлопцем," сказала його сусідка Тельма,
яка відмовилась назвати репортерам своє прізвище.
Здавалося вона така нормальна жінка, як репортери
нормальні вампіри.
У деяких культурах це норма поїдати жуків або людей,
чи уночі мастити плацентою обличчя чи купувати
авто, вартість якого достатня, щоб тридцять років годувати село, щоб не померло, й доки ти тут
все розтранжир
як інші!
Привіт, Америко! Світає,
встань і себе обнюхай.
У тебе ненормальний запах.
Мій батько не був нормальним,
він був злочинцем, драчуном, жорстоким хлопцем,
і хоча він робив погані речі
не був ніколи підлим.
Він не любив людей, ніколи.
Він іноді їх бив
чи різав їхні черевики!
Я ніколи не бив нікого,
та було б весело порізати у когось черевики.
Будь ласка, чи не даси мені оту сокиру, Тельмо?
Та Тельму ображає моє прохання,
хоча я і сказав будь ласка, тому то в неї вид сокири
яка летить в повітрі в мене і застряє
в моєму лобі. "Сам її візьми,
придурок!" випльовує вона, за двадцять років
вона замінить придурка на дебіла.
Я заміню своє ім'я на Джугхед (5)
і приєднаюсь до програми захисту віршів
так мої вірші зможуть вийти в світ і жити з вигаданими назвами
у Юті і Маскогі (6)

Анна Чухно підводить очі і дивиться на мене
своїми українськими ліловими очима
і каже Добрий ранок найщирішим голосом.
Ох
їхати би з нею в кареті з упряжкою коней опівночі
вниз по широких Київських проспектах і стерти б
з людської історії рів в Бабиному Ярі!
Вона підводить очі й питає: Як би ви хотіли?
Кажу двадцятками й вона їх відраховує,
наче навколо неї повітря не було знищене її красою
і моє тіло через це не роздробилося на частки теж,
ціна життя кісток, і таке інше.
Чи не жорстоко, що я не можу її обцілувати?
Ні, це прекрасно, що я не можу її обцілувати,
краще гуляти з нею в промінні сонця
блаженствуючи від розмови зі справжнім божеством,
яке дало мені чотири сотні доларів!
І ось я знову зібраний,
як мій автомобіль, їду вперед
в зустрічні промені агресії,
що відбиваються моїми окулярами, а потім
починають проникати, і скоро мої очі
перетворились на закриті вугільні шахти
чиї канарки вибухають злобливими піснями
чиє відлуння так само нізвідкіля.

Принаймні, я не був в Руанді у 1994 році(7) або в Судані в 2005 році (8)
або в Гуантанамо (9) чи Райкерсі (10), або в канаві за межею Ріо,
битий до смерті й скалічений. Немає Козака
накинутись на мене з блискучою шаблюкою, націленою на єврейську шию,
не стане часу заплакати: «У мене єврейська тільки шия!
Все решта - російське православне!" Похмурий чоловік знімає
свій капелюх і каже друзям "Давайте цьому
ніггуху (11) дамо урок. "Мені урок не треба, сер,
Я ефіопець, я вперше у вас в країні!
Але ви, джентльмени, жартуєте....

Підготуйте мені нору, а потім будь ласка забудьте де вона.
Задовольнить скоринка хліба й струмок неподалік,
вечірня свіжість приходить з незрячим богом,
тим хто є сам вечірня свіжість і її дотик,
а ми не можемо підняти рук погладити його туманну бороду,
в якій
двісті мільйонів зір підморгують і блискотять шипами.
Я краще повернуся в банк, нам залишились долари
всього три сотні й вісімдесят п'ять.
Ті півтора десятки одиниць краси пропали швидко.
Точнісінько як все.
Бо підлість повертається щоразу,
тоді як доброта триває лиш солодку мить
і співчуття завжди тривожно мерехтить
ледь вище нас й
позаду,
спадаючи й наповнюючи нас лише тоді, коли його ми не чекаємо,
й триває тільки мить.
Чи я його зумію заманить?
Дозвольте це й тоді
сталевим стане моє тіло? Ні.

Отвори виходу нікуди не подінуться й крім цього
не треба співчуття, це виходи -
з в'язниці щомиті,
й так само як кожна мить іде на зміну тій, що перед нею,
так кожен підлості удар замінить той, що перед ним,
і дуже швидко ти полюбиш ці удари,
ти і мільйони інших дурнів, яким приємна страта електричним струмом
у їхніх власних відчуттях. Гіпопотамові
сидіння на тобі не доставляє втіхи,
це знаєш навіть ти, тим більше він не помічає
маленьку білу пташку на голові у себе, й коли
тебе побачить розплющеного на землі,
він навіть не подумає: Ух-ох, він просто піде далі
із пташкою принишклою, що дивиться навкруг.
Блаженний Августин вкрав груші з дерева сусіда
й не вибачався тридцять літ, відтоді
його сусід мабуть помер і настрою для вибачень не має. Стала святою мати Августина,
а потім Санта-Моніка - містечко в Каліфорнії -
де все існує, щоб на нього не зважали,
окрім гіпопотама, який стоїть на автостраді
від ранньої зорі і позіхає від світла дальніх фар.
"Привіт," йому здається сумно, "Я бути твоїм другом не можу
і я не можу бути ворогом твоїм, я наче співчуття,
від тебе йду подалі, мені байдуже скільки разів
ти в мене вріжешся й помреш, бо ти ніколи не навчишся
розбившись жити." Він потім чвалає геть.
Так може Августин надав йому таку вагу?
Я думаю, що співчуття примушує тебе світитися
або принаймі бути світлим чи зберігати світло,
таким, яке воно довкола
на картині, як на тому гвинту, що появився тоді,
коли він відірвався в літака, яким летіла
Санта Моніка
на небеса,
така усміхнена, як у її уяві всміхався будь-який святий, надіючись на досконалість
всього того що є й чого немає.

Коли я прокидаюсь раніше тебе й твоє
обличчя звернене до мене, голівка
на подушці й волосся розметалося,
Я маю шанс на тебе задивитися,
коханням вражений і страхом,
що ти відкриєш свої очі,
і сяйво дня тебе злякає.
Але, можливо, коли сяйво згасне,
побачиш ти, як сильно моє серце і думки
до тебе рвуться, їх голоси потрапили у пастку
всередині, як ненароджені майбутні діти,
які не бачили ніколи сяйво дня.
Крізь отвір у стіні спокійне ллється сяйво,
воно як дощ блакитне й синє. Зав'язую шнурки
й спускаюся униз налити каву.

У нас багато сірників в нашому домі.
Вони у нас постійно під руками.
На даний час улюблені Огайо з Синьою Голівкою,
Хоча ми кращою вважали марку Діамант.
Раніше ми не знали сірників Огайо з Синьою Голівкою.
Вони чудово упаковані, міцні
малі коробки й сині, блакитні або білі етикетки
з словами, написаними в формі мегафона,
щоб голосніше сповіщати світу,
"Ось найвідоміші на світі сірники,
В них півтора дюйми м'якої соснини завершує
зерно темно-лілової голівки, настільки стриманої й запальної
й незмінно готової зірватись полум'ям,
запаливши, можливо, сигарету жінки, яку ви покохали
вперше у житті, й ніколи так не буде
після цього.
Все це ми вам даємо".
Це те, що ти мені дала, я
роблюсь сигаретою, ти сірником, або
я сірником, ти сигаретою, палаючи
від поцілунків, що жевріють до неба.

Хвилину тому моє серце рвонулося
і я подумав: "Зараз непідходящий час
одержати інфаркт і вмерти
посеред вірша", потім утішився
ідеєю, що я не чув ніколи ні про кого,
щоб він помер під час написання
вірша, подібно тому як птахи ніколи
не вмирають під час польоту.
По моєму.

Коли щоденні речі і обов'язки
здається юрмою вдираються в історію, в якій живеш,
ти вже не можеш легко дихати, ти взагалі навряд чи можеш дихати,
простір занадто виснажений,
хоча учора нічого тут не відбувалося.
Ах, експансивна Америко! ти
повинна була бути. Інакше
ніякого Вітмена.

Це дивно, що Америка не вибухнула,
коли Вітмен опублікував "Листя трави",
не вибухнула подивом і гордістю, але
Америка займалася не тим,
про що він думав, а я зростав,
направлюваний ним тоді й звичайно зараз,
ось так

хоча насправді саме в цю мить
дерева здаються саме такими, як тоді,
коли гуляв він серед них
одним із волоцюг, як твердив він,
хоча наскільки він був грубий, не знаю, я думаю,
він просто був захоплений,

як всі ми, якщо нам пощастить
настільки, щоб посміти просто гуляти,
дещо піднісшись над землею,
точніше, на ній.

Чжуан-цзи описує чоловіка,
якому наснилося, що він метелик,
а коли він прокинувся,
захотів дізнатися, чи він зараз
не метелик, якому сниться, що він людина.

Я люблю цю ідею,
хоча сумніваюся, що Чжуан-цзи
справді думав, що людина може вважати
себе метеликом,

бо одна річ прокинутися
від сну серед ночі,
а інша що тобі все життя
сниться, що ти людина.

Я жив усе своє життя
з думкою, що я хлопчик, чоловік,
ще особистість і американець,
і фізичне тіло, і душа,
і, можливо, трохи метелик.
Мабуть слід більше бути метеликом,

тобто рискати по кімнаті
з опуклими очима і великими крилами,
з яких сипеться задушливий порошок
на людей, які скрикують і падають майже

мертвими. Але я б їх рятував
небесною музикою своєї краси
і моєю цілковитою нешкідливістю,
ефірною байдужістю до того, що вони є.

Я перекладаю вірш Домінго Альфонсо
який називається Переправа через річку.
Коли я відриваюся від сторінок вже ніч.
Я ходжу по кімнаті знаючи про привидів
які виникають в тиші.
У спальні спить Марія.
Я стою в дверях і дивлюся як вона дихає
і уявляю як це буде
коли хтось із нас помре.
За 8 років
ми не розлучалися більше ніж на кілька днів.
Кіт зіскочив мені під ноги і продефілював мимо.
Я відкрив двері чорного входу. За ними
взагалі жодного звуку. Якщо хтось
кличе когось в цей час ночі
я його не чую. Вега самотньо
миготить угорі, тисячі світлових років
до сузір'я Ліри.
Велика арфа безмовна.

Вранці,
тримаючи перед собою дзеркало,
юна дівчина
торкає
свої чутливі
губи
своїм пальцем і
потім
кінчиком
свого язика
облизує їх і
сміється
й милується
своїми
очима.

Які акорди пробудила вона в моїй душі
це дівчина із золотим намистом
і персами з слонових бивнів
від її тіла запалала річка:
вона зійшла як місяць
після купання
заплела ебенове волосся
спадаюче до пояса
й пішла
в пітьму смеркання —
О моє серце,
які акорди пробудила вона
що й досі я тремчу

Одного прекрасного ранку вони прийдуть, чекаючи опору,
і зімкнуться наручники - просто так.
Виявляється вони багато років знали про тебе все,
в них є архів розміром з тюремний фургон
зі всього - касет, роздруківок, фільмів...
цілий пласт. Не запитуйте мене як, але
вони змогли вмонтувати мікрофон в один з твоїх молярів
і знають кожен злочинний порух і порушення закону
від самого зародження, з кольоровими діапозитивами
твоїх маленьких необачностей і незначних грішків.
Не варто говорити, ти заінтригований
тим, що, потрапивши в той реєстр,
ти привласнений ним, міцним як старий зуб -
вставлений у твою щелепу, твої закочені рукави
і триденна щетина... Тільки,
коли вони відмотують його назад, це виглядає інакше:
життя звичайне і бридке, як жуйка, приліплена до стільця.
Нудні години твого длубання в носі,
чухання, харчування, підстригання нігтів...
Сам по собі ти виглядаєш тупим; на публіці твої
дотепи липкі і кволі як старий лейкопластир.
Там є тисячі фотографій людей біля тебе,
стримуючих позіхання. Що стосується сексу - мізер
жалюгідного тикання між неприємним і нещасливим:
танець з кожним, хто утворить любовну пару в темряві
і ви самотньо гризете в кутку сушки.
Ти схоплюєшся на ноги, заперечуючи,
що все було не так, що вони у всьому помиляються.
Але ніхто тебе не слухає. Судовий пристав
хропе, суддя чистить зуби,
присяжні всі одягають окуляри, удаючи відкриті очі.
Мухи склали крила і припинили дзижчання,
нарешті після величезних доз кави
журі опитано. Один за другим
вони силяться піднятися,
як нарколептики у Серпні, затверджуючи твою долю:
Невинний... невинний... невинний... як належить за уставом.
Ти здіймаєш крик.

Іноді, коли ти кажеш бувай, ти не знаєш, що це бувай назавжди.
Ти торкаєшся губами її щічки або тиснеш його руку і йдеш.
Що ще можна зробити? Виходиш на вулицю, де світло ніколи
не було таким яскравим, таким сяючим, таким нестерпно блискучим.
Але в основному ми не знаємо, яке бувай стає останнім.
Хто б міг подумати, що абсолютно випадкове "Привіт, Стів, бувай здоровий"
буде останнім? Через кілька років хтось згадує, що Грег живе
в Іспаніїї або Ребекка вийшла заміж в Еквадор або Ден
в Шревепорті. Або ви чуєте від знайомих
що Кенні помер, той, кого ти колись любив, той, з ким
ти проводив нескінченні години, сміється в тих далеких спекотних днях
на якомусь іншому узбережжі, в якомусь іншому житті. Одного ранку ти
гортаєш Union-Tribune, а на сторінці некрологів фотографія Ларрі,
з давньої компанії, і ти під нею прочитаєш це невеличке повідомлення,
і твоє серце обірветься. Одного дня в книжковому магазині Денніса на Жірарда,
якийсь хлопець, якого ти зовсім не пам'ятаєш, починає трясти
твою руку і говорить, що Сьюзен померла від раку шлунку
п'ять років тому. "Я не впевнений, що ти про це знав". І справді,
ти не знав. І Еліота поглинув час. Це було останнє
бувай там у вузькому переході на шостому поверсі мого будинку без ліфта
десятки років тому? Еліот нервово посміхається
ангельською посмшкою і повертається,
щоб піти, і я з рукою на потьмянілій дверній ручці дивлюся,
як він спускається вниз запиленими напівтемними сходами,
в те місце п'ятдесят років назад, двері якого ще не зовсім закриті для добра.