Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Євген Федчук (1960)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   * * *
    Шумить, вирує Пелла. У похід
    Збирає військо Олександр велике
  •   Дума про Івана Свірговського
    То не вітер гуля степом і не грім гуркоче,
    То Молдова проти турок воювати хоче.
  •   * * *
    Невідомо звідки вітер налетів
    І опале листя шляхом покотив.
  •   * * *
    Вчорашні семінаристи,
    Відклавши убік книжки,
  •   Дума про гетьмана Богдана Ружинського
    Ой, ти, гетьмане Богданку – Богдане Ружинський,
    Як татари вбили матір та забрали жінку,
  •   * * *
    Розлінився вітер, мабуть не доспав,
    Надто нехотя він листя підмітав.
  •   * * *
    Поки не знали – спали спокійніше,
    Не бачили оцих тривожних снів
  •   Легенда про сосну
    Онуки діда радісно зустріли,
    Вони вже свята справжнього хотіли.
  •   * * *
    Я іду по дорозі.
    Вітер віти колише.
  •   * * *
    Вже стільки літ топчу по цій землі
    І все ніяк не можу зрозуміти:
  •   Легенда про бузок
    Біля старої школи ріс бузок.
    Ліловий, білий…Розквітав у квітні.
  •   * * *
    Пада листя, листя пада,
    Засипа доріжки саду.
  •   Чорнобиль
    Чорним болем обізвалася у грудях
    Та подія дев’ятнадцять літ тому.
  •   Дума про похід на Стамбул
    Пливуть чайки Чорним морем,
    Пливуть з полуночі,
  •   * * *
    Чорніють зорані поля,
    Жадану впитують вологу.
  •   * * *
    Зоря та так і не зійшла,
    Захоплююча зірка щастя,
  •   Легенда про жовтий тюльпан
    Проживши в світі вже багато літ,
    Дідусь любив виходити у поле,
  •   * * *
    Чи легкий туман, чи то сіра мла
    З раннього рання землю облягла.
  •   * * *
    «Є завжди місце подвигу в житті!»
    Так нас уміло вчили стільки років
  •   Звідки ці рослини? (легенда)
    Згадалося, як то колись було.
    Поїхали ми з мамою в село
  •   * * *
    Неба вид посірілий
    Викликає печаль,
  •   * * *
    Вставало сонце, аж червоне від натуги,
    Так не хотіло відкривати новий день,
  •   Дума про козака, що повернувся з полону
    У широкому полі буйний вітер гуляє,
    У високому небі жайвір пісню співа,
  •   * * *
    Десь там далеко у небесах
    Летять лелеки і на крилах
  •   * * *
    Чи є щось гірше, аніж бунт рабів,
    Які постійно чоботи лизали,
  •   Вовки помирають самотні
    І
  •   * * *
    Все таке нетривке,
    Все таке мимолітне.
  •   * * *
    Просіює історія крізь сито
    Події, факти, явища життя
  •   Рено Шатільйонський
    Мазунчик долі, красень, мрія дам –
    Усе це зовні, а усередині
  •   * * *
    Надвечір розпогодилось, неначе
    І вітер трохи хмари розігнав.
  •   * * *
    Ви за Сталіна? Вам хочеться реваншу?
    Вам порядок треба? Що ж, тому і буть.
  •   Легенда про березку
    Пололи ми із мамою город,
    Бо трохи бур’яну понаростало,
  •   * * *
    Пішло від нас тепло.
    Повернеться не скоро.
  •   * * *
    Коли до ніг катів упало тіло,
    Світ не здригнувся й не перевернувсь,
  •   Легенда про Петрів хрест
    Сьогодні встали рано з дідусем,
    Бо в ліс сходити з вечора зібрались.
  •   * * *
    Проста дорога стелеться під ноги
    І сірий пил хмарка́ми по сліду.
  •   * * *
    Рим застиг, чекаючи навали,
    Сам Порсенна з півночі спішить.
  •   Легенда про вільху
    У Василя сьогодні перший день
    Роботи у бригаді лісорубів.
  •   * * *
    Блукає вітер листям пожовтілим,
    Зрива з дерев і кидає униз.
  •   * * *
    Помер Аларіх ще в розцві́ті літ,
    Нещадна смерть всі плани обірвала.
  •   Битва на річці Ворскла в 1399 році
    Степи безмежні, степи широкі
    Лиш вільний вітер по них гуля.
  •   * * *
    Постелила осінь постіль
    Та й гука,
  •   * * *
    Всього лише картинка на стіні.
    Та попри всю екзотику екранну
  •   Похід руських князів проти половців у 1103 році
    Як на озеру Долобську князі засідали
    Святополк і Володимир раду тут тримали.
  •   * * *
    Озолотила березу осінь,
    Позолотила і вербі коси.
  •   * * *
    Я піднявся на високую могилу,
    Кимсь насипану в далеку давнину.
  •   Дума про козацьку чату
    У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
    Серед степу, серед поля орду чатували.
  •   * * *
    На гілці на тоненькій,
    На самому краю
  •   * * *
    То не грім, не буйний вітер
    У степу гуде:
  •   Битва на річці Стугна в 1093 році
    Сидить старий на лавці попід пло́том,
    На сонці гріє кісточки свої,
  •   * * *
    Після дощу трава зазеленіла,
    А то стояла жовта і суха.
  •   * * *
    Із тих часів, як розум гору взяв
    І мавпа таки виросла в людину,
  •   Похід русів на Каспій у 912-913 роках
    Із криком: «Руса, руса упіймали!»
    Немов, новин важливіших нема,
  •   * * *
    Останні листочки полощуться вітром,
    Тримаючись міцно за голе гілля,
  •   * * *
    З тих пір, коли вогонь упав із неба
    І все навкруг понищив, попалив,
  •   Скіфи у Передній Азії
    - О, слава тих далеких літ,
    Солонкуватий присмак крові.
  •   * * *
    Над головою гуси пролітають
    Кудись на південь теплий край шукать.
  •   * * *
    Нам невідомо, що таке є страх
    І що то жалість – також невідомо.
  •   Похід русів на Бердаа в 943-944 роках
    Звиваючи в ду́мках мереживо слів
    Тепер, стільки років потому,
  •   * * *
    Мені дорогу перейшла
    Соплива осінь.
  •   * * *
    Такі вони й були, оті попи,
    В душі зовсім не маючи святого,
  •   Похід князя Олега на Царград в 907 році
    Іде Олег на греків, зібрав багато воїв
    Варягів і словенів, і кривичів, і чудь,
  •   * * *
    Із прощальними криками
    Пролетять журавлі.
  •   * * *
    Ударили пороки в стіни,
    Замовк людський блаженний спів.
  •   Легенда Вознесенського табору*
    Лети, мій коню, по степу широкім,
    Я маю звістку чорну донести
  •   * * *
    Ворони зграями все небо краяли
    І сонце плавало у небесах
  •   * * *
    Нас хрестили не у соборах,
    А в церквах, щоб ніхто й не чув,
  •   Легенда про граб
    Гарно влітку на селі у дідуся.
    Не турбують, можна спати досхочу.
  •   * * *
    А березу осінь
    Золотом укрила
  •   * * *
    Не цар, бо що царі до нього.
    Не Бог, бо є той чи нема.
  •   Легенда кургану Товста могила
    Їм Борисфен поміг тоді зустрітись.
    Вона білизну прати понесла
  •   * * *
    У самотню хмарку в небі
    Учепилися вітри.
  •   * * *
    Поміж семи найбільших мудреців
    Колись і Періандра називали.
  •   Легенда про Александрволь
    Неспішна валка рухалася шляхом
    Здіймаючи клубами сірий пил.
  •   * * *
    Ранкове сонце важко вибралось на світ.
    Розчервонілося, напевно, від натуги.
  •   * * *
    Гренада – останній карібів оплот,
    Якого іспанці зломить не зуміли,
  •   Легенда про золотих коней хана Батия
    Пограбувавши Русь і пів Європи
    І звівши у степах Сарай Бату,
  •   * * *
    Покотилося світом сонечко,
    Відкриваючи очі всім,
  •   Косове поле
    На Косовім полі, на полі кривавім
    Зійшлися дві долі, зійшлися дві слави:
  •   Легенда про Кам’яну могилу
    Степ приазовський вільний і широкий.
    Дорога рівна, як стріла, лежить.
  •   * * *
    Там, у небі високо,
    Де кружля грізний сокіл,
  •   * * *
    Запитайте: хто такий Ель-Кано
    І, навряд чи, зможе хто назвать,
  •   Легенда про Червону гірку
    Є недалеко нашого села
    Червона гірка – і крута, й висока.
  •   * * *
    Досить дивно виглядала ніч:
    Блискавки метались зусібіч.
  •   * * *
    Хто ради слави, хто заради грошей,
    Хто ради влади самої, чи як
  •   Легенда Чингульського кургану
    У задумі великий хан Тігак
    Сидить у шатрі, ноги підібгавши.
  •   * * *
    У холодному небі сірі хмари пливли,
    Зачіпаючись часом за верхівку тополі
  •   * * *
    Горілка до добра не доведе.
    Є прикладів в історії чимало.
  •   Легенда про чингула
    Надходив вечір. Тиша залягла.
    Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
  •   * * *
    У небі заблукало кілька зір,
    Виблискують у темряві суцільній,
  •   * * *
    Був-бо князь Ягайло молодий та лютий,
    Докорів не слухав, що хотів – робив.
  •   Легенда про Савур-могилу
    Їде степом приазовським чумацькая валка,
    Веде її чумак сивий, що в чумаках змалку.
  •   * * *
    Срібний місяць із неба на землю упав
    І розбився одразу на мільйони шматочків.
  •   * * *
    В жалобі Польща, Польща гірко плаче.
    Часи змінились... І часи сумні.
  •   Легенда про полонянку
    Не за горами, не за ріками
    І лісами дрімучими дикими
  •   * * *
    Опустилася з небес чорнота
    На ліси й поля, на села й міста.
  •   * * *
    Князь Жигимонт боявся не дарма,
    Що вб’ють його бояри із князями,
  •   Легенда про річку Бегім-Чокрак
    Не росте у Алі худоба
    Де уже він не пас її,
  •   * * *
    Розсипав місяць зірок намистини
    В нічного неба чорному сукні
  •   * * *
    Тривожно обізвався лісом ріг,
    Скликаючи, напевно, на підмогу.
  •   Легенда про балку Куркулак
    Жило-було собі одне село,
    Садками рясно на весні цвіло,
  •   * * *
    Надбігла раптом хмарка знахабніла,
    Коли я ніжні промені ловив,
  •   * * *
    Крез – цар лідійський ладився в похід.
    Здолавши всіх малоазійських греків,
  •   Легенда про річку Курушанка
    Щоб зрозуміти, як воно було,
    Запам’ятати вам, як слід, потрібно,
  •   * * *
    Надвечір’я. Вітер стих,
    Десь в ярочку спати ліг.
  •   Мохенджо-Даро
    Їх вбила лінь. Не арії, які
    Прийшли сюди тоді ще дикунами.
  •   Легенда про Токмак
    Їхали татари приазовським степом.
    Не орда, а кілька верхівців всього.
  •   * * *
    Сіріло. Сонце пагорбом котилось,
    Мабуть, спішило побувать в гостях,
  •   * * *
    Могутній Крез зібрався у похід
    Безрідних персів землі воювати.
  •   Легенда про річку Молочна
    Земля України - безмежні родючі поля
    І надра багаті,і люди усі працьовиті.
  •   * * *
    Поволі день до вечора хиливсь.
    За сонцем вітер гнав рожеві хмари.
  •   * * *
    Цар Антиох Сирійський знахабнів.
    Нема сусідам ні на мить спокою,
  •   Легенда про Канат-могили
    Наче птах розкинув в синім небі крила,
    Простяглись кургани у степу глухім.
  •   * * *
    Переді мною в усій красі
    Млиновим жорном місяць висів.
  •   * * *
    Показавши мудрецям скарбницю,
    Гори злата, срібла, камінців,
  •   Легенда про еміра Бачмана
    В глибокій балці декілька шатрів
    Та три кибитки в затінку сховались.
  •   * * *
    Перун здалеку громом погрозив,
    Насупив свої чорні хмари – брови.
  •   * * *
    Ашока на вершині слави.
    Він найсильніший із царів.
  •   Легенда про останній богатирський бій
    Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів
    І зелену траву топче сотня коней.
  •   * * *
    Місяць в небі майорить рогатий,
    Хоче якусь хмарку нанизати.
  •   * * *
    По смерті батька Періандр став
    Тираном у Корінфі. І, звичайно,
  •   Легенда про Плоскиню
    Тривожно у Плоскині на душі.
    То зайде у шатро, то вийде з нього,
  •   * * *
    Вайлуватий місяць всівся на гілляку,
    Дивиться спідлоба в темінь степову.
  •   * * *
    Їх всього лише триста лишилось
    Проти перського війська всього.
  •   Хан Куря
    Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
    Він голови дарма не підставляє,
  •   * * *
    Ще засвіт встали Косарі
    Траву небесную косити.
  •   Камінь Кюль-Тегіна
    «Каганом ставши, я підняв
    Народ загиблий, незаможний,
  •   Легенда про хозарську данину
    Задумавшись сидів полянський князь
    В своїй світлиці за столом дубовим,
  •   * * *
    Ще цвіркун у траві не спить.
    Він вечірню зорю стріча.
  •   * * *
    Тут колись ходили печеніги,
    Оточивши стольний Київ – град.
  •   Легенда про Іскоростень
    Було в часи це давні, знані мало,
    Як боги вже на небесах жили,
  •   * * *
    А на світанку поблідли зорі,
    Стих соловейко на осокорі.
  •   * * *
    Для них він – Великий,для нас він – Кривавий,
    Що Січ зруйнував – нашу гордість і славу.
  •   Легенда про дулібів
    Маленький Нестор полюбляв із дідом
    Перепливати на той бік Дніпра.
  •   * * *
    Постіль постелена та спать не хочеться.
    Як небо зоряне, який там сон?
  •   * * *
    Скільки днів він бився з цим хлопчиськом,
    Мордував його і ніч, і день,
  •   Наше, ваше і моє (щось на зразок легенди)
    В часи далекі в степовім краю,
    Можливо й тут, де я тепер стою,
  •   * * *
    Вже серпень надворі.
    Лежу в полині
  •   * * *
    Вони говорять, що, мовляв, у нас
    Нема порядку й не було ніколи.
  •   Легенда про легенду
    Україна – край благословенний,
    Степ безкраїй і ясна блакить.
  •   * * *
    А надворі літо красне.
    Небо синє, сонце ясне.
  •   * * *
    Венера Мілоська безрука стоїть.
    Та, кажуть, колись вона бу́ла з руками.
  •   Легенда про людину
    Було це у часи настільки давні,
    Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
  •   * * *
    Бігла хмарка, утомилась,
    Дуже пити їй схотілось.
  •   * * *
    На полі біля Гавгамел
    Зійшлися врешт два війська грізні,
  •   Легенда про Буса
    У Таврії спів готських дів луна
    Плекають вони помсту Шарукану
  •   * * *
    А там, де вітер у вербах грає,
    Де понад ставом очерети,
  •   * * *
    В Таренті, кажуть, жіночка жила
    Добропорядна, віддана дружина.
  •   Легенда про Германаріха
    Хай покара Бог клятих росомонів
    Від них нещастя готські всі пішли
  •   * * *
    З сороміцького сну
    ніч уже червоніти поча́ла
  •   * * *
    Нарада в Олександра термінова.
    Цар Дарій надіслав своїх послів
  •   Легенда кургану Солоха
    Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
    Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
  •   * * *
    Дім оточили воїни царя,
    Якого Рим встиг добре залякати.
  •   * * *
    Ой, у полі рясне жито.
    Стало літо молотити.
  •   Легенда про сарматів
    «Нишкни усе у степах приазовських!
    Геть із дороги – сармати їдуть!
  •   * * *
    Тремтлива далеч легко струменить
    Під поглядом полуденного сонця.
  •   * * *
    Бій закінчився. Олександр знов
    Зміг, як і завше, ворога здолати.
  •   Легенда про скіфів
    На березі нічного Борисфену
    Багаття троє скіфів розвели,
  •   * * *
    У вишневім саду
    Забродила роса.
  •   * * *
    Блукав якось по вулицях філософ
    Зі смолоскипом серед біла дня,
  •   Легенда про кіммерійців
    У дуже давній ще доскіфський час
    Степи оці зовсім не пустували,
  •   * * *
    Такі короткі літні ночі.
    Не встигне сонечко зайти.
  •   * * *
    Він ішов. Один серед пустелі.
    Ледве брів, трамбуючи пісок.
  •   Легенда про повір’я
    Колись давно, уже й не знать коли
    Повір’я, кажуть, по степу блукало,
  •   * * *
    Я прокинувсь та й на ганок.
    Прохолодний тихий ранок,
  •   * * *
    Вони довбали скелю день і ніч,
    Потомкам прокладаючи дорогу
  •   Легенда про Амагу
    Крізь ніч і степ коней шалених лет.
    Як чорна тінь, попереду цариця
  •   * * *
    Середина літа.
    Чом не порадіти
  •   * * *
    Ми часто події сприймаємо
    Крізь призму чужих почуттів.
  •   Кизил - шайтанова ягода (з Кримських легенд)
    Як світ Аллах нарешті сотворив,
    То ліг він від роботи відпочити.
  •   * * *
    Надвечір спека трохи спала.
    В тополях вітер шарудів,
  •   * * *
    « Один у полі не воїн!»-
    Так мудрість народна вчить.
  •   Легенда про Молочний лиман
    Колись привільне море Меотида,
    Що ми Азовським звикли називать,
  •   * * *
    Понад ставом верби в ряд
    Голови схилили.
  •   * * *
    Ледь піднялась вечірняя зоря,
    Як посланці мілетського царя
  •   Легенда про шовковицю
    Жив-був у Китаї один мандарин,
    Який дуже гарно любив одягатись.
  •   * * *
    Під горою, під вербою
    Рано-вранці при воді
  •   * * *
    У Дубровніку під свято
    Продавав якось брат брата.
  •   Легенда про могилу Корсак
    Хто їздив повз Манойловку хоч раз,
    Той бачив у степу Корсак-Могилу.
  •   * * *
    Там, де шлях куриться над рікою,
    В тихих вербах, у густій тіні
  •   * * *
    Щоб зберегти порядок на землі
    (Так він наївно чи жорстоко думав),
  •   Легенда про пролісок
    Вкладає мама синочка спати:
    - Спи, мій маленький, заплющуй очі.
  •   * * *
    Верби рядочком понад ставочком.
    Тиша навколо, по воді кола.
  •   * * *
    Слова значи́мі, пишні фрази
    Буває, важать менш того
  •   Легенда про звіробій
    - А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
    Питає синочок у мами своєї.
  •   * * *
    А я люблю, як літній дощик
    Пройде по вулицях, по площах.
  •   * * *
    На сірім тлі пилюки вікової
    Своє ім’я він вивів від руки.
  •   Легенда про річки Великий і Малий Утлюк
    Якщо піднятись птахою
    у сині небеса
  •   * * *
    Застояне повітря у степу
    Таке гаряче, що і не дихнути.
  •   * * *
    Тремти, великий Риме, я іду!
    Я той, хто здатен час твій подолати.
  •   Легенда про річку Атманай
    Кохання не лише із насолод,
    У ньому ще така велика сила:
  •   * * *
    Лице умию в течії стрімкій
    І теплим вітром висушу. Та стану
  •   * * *
    Здалося їм, що храм, нарешті, впав,
    Від їхніх бомб обрушилися стіни.
  •   Легенда про сливу
    Приїхала онука у село
    Аби від міста трохи відпочити.
  •   * * *
    Надвечір вітер врешті стих,
    Сховався в заростях густих,
  •   * * *
    Бездарність завжди нахабно преться
    І ладна стерти на порох тих,
  •   Легенда про грецький горіх
    Росте горіх великий біля хати.
    Ще прадід його, кажуть, посадив.
  •   * * *
    Дощ надворі ллє, як із відра
    І вода рікою розлилася.
  •   * * *
    Зчинилася зненацька стрілянина,
    Червоні уступили у село
  •   Легенда про ялинку
    Пішли ми якось взимку з дідусем
    Гуляти парком. Снігу навалило.
  •   * * *
    Нічого вартого уваги.
    Пуста дорога польова.
  •   * * *
    А він прийшов всіх захистити
    Від влади, що гнітила їх,
  •   Легенда про яблуню
    Іде дідусь доріжкою в парку,
    На палицю спирається, кульгає.
  •   * * *
    Тихий вечір над рікою.
    Вітер лишив у спокої
  •   * * *
    Вони зустрілись: чоловік і звір,
    Зчепилися в двобої на арені.
  •   Легенда про різдвяну ялинку
    Зібралася на свято вся сім’я:
    І мама, й тато, і дідусь, бабуся.
  •   * * *
    Йду на світанку траву косить.
    Понад водою туман висить.
  •   * * *
    Наполеону часто снилась Жозефіна.
    Не Аустерліц, не Ієна, не Ваграм.
  •   Легенда про грушу
    Коли з сестрою ми були малі,
    В село сусіднє часто зазирали.
  •   * * *
    Прокинувся на вранішній зорі.
    На сході небо ледве рожевіє.
  •   * * *
    Зібрався перський цар скорити скіфів,
    Прийшов у степ із військом чималим.
  •   Легенда про вишню
    Прийшов якось до бабуся я погостювати,
    А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
  •   * * *
    У віконці світилося,
    Хоч вже спало село.
  •   * * *
    Упали Сарди. В лютій ворожбі
    Цар персів Кір узяв над Крезом гору,
  •   Легенда про першого п’яницю
    Ще пам’ятаю, зовсім я малий.
    Сидим якось з бабусею на ганку.
  •   * * *
    По росі, по траві
    На світанку пройду.
  •   * * *
    Помираючи, він сказав одне,
    Що на пласі ще він сказати міг?
  •   Легенда про лаванду
    Прийшла донька до матері в сльозах:
    - Не знаю, мамо, що мені робити.
  •   * * *
    Темрява все огорне,
    Трави росою змочить.
  •   * * *
    Нас звинувачують, що ми антисеміти
    І то чи не найбільші на землі.
  •   Легенда про чорну бузину
    «На городі бузина, а в Києві дядько».
    Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
  •   * * *
    То тече, то пече,
    Літо грається з нами.
  •   * * *
    Було-було колись в оцім краю,
    Давно вже й бур’яном позаростало.
  •   Легенда про жасмин
    Іду якось по вулиці села.
    Уже зоря вечірняя зійшла
  •   * * *
    Нарешті все відгуло.
    Нічне затихло село.
  •   * * *
    І розверзлися небеса,
    І з високої тої блакиті
  •   Легенда про Кічкас
    Тече, тече Дніпро-Ріка
    І течія його стрімка,
  •   * * *
    Розсердився вітер,
    Мов для нього горе,
  •   * * *
    На вчинок зважитись нелегко,
    Коли ціна тому – життя.
  •   Легенда про острів Перун
    Як у Києві на горі крутій
    Жив колись страшний трьохголовий змій.
  •   * * *
    День саме в розпалі.Нестерпний сонця жар.
    Земля розпечена аж обпікає ноги
  •   * * *
    Чим ближче старість, тим жорстокіш був
    Хан Темучін, що Чингізханом звали.
  •   Легенда про картоплю
    Садили картоплю ми у дідуся.
    Він ямки копає, а ми із сестрою,
  •   * * *
    Сонце піднялося вже високо
    Та не встигло випити росу.
  •   * * *
    Спори громадянської війни
    Рознеслися вітрами по світу.
  •   Легенда про Муравський шлях
    Було це у часи у старовинні.
    Коли? Не знаю. Та давно було.
  •   * * *
    Небесні сльози впали на траву,
    Прибили пил дороги польової.
  •   * * *
    Повчитись би нашим царям і царятам
    Як треба про гідність і честь свою дбати…
  •   Легенда про солов’я
    Сидів в саду і слухав солов’я,
    Що недалеко в гаї заливався.
  •   * * *
    Нестерпна спека і здається, аж
    Земля від того плавитись поча́ла.
  •   * * *
    Хтось по собі будує мавзолеї
    Чи піраміди зводить, а от він
  •   Легенда про острів Хортиця
    З прадавніх літ лежить серед Дніпра
    Великий острів - Хортицею зветься.
  •   * * *
    По ледь помітній стежці у траві
    Ступаю легко. Сонце в небі сяє.
  •   * * *
    Свої бувають гірші ворогів,
    Бо їм же ще вислужуватись треба,
  •   Легенда про три гори
    Стоять у Призов’ї три могили.
    Найменша називається Корсак
  •   * * *
    Лілії біліють на воді.
    Не лякає їх липнева спека.
  •   * * *
    Лицар без страху й доко́ру,
    Славний француз Буаярд.
  •   Легенда про Каховське море
    Каховське море, хвиля в берег б’є,
    Пінявий слід лишає за собою.
  •   * * *
    Проста кибитка вкрита повстю,
    Казан на вогнищі кипить.
  •   * * *
    Полуденна мить.
    Попід дерево
  •   Легенда про запорізький дуб
    Ми вже другий десяток розміняли,
    А дехто ще продовжує кричать,
  •   * * *
    Над розмореним спекою степом
    Тільки жайвір кружляв. Та і той
  •   * * *
    Ми - скіфи. Щоб там хто не говорив.
    Із діда - прадіда ми - степу вільні діти.
  •   Легенда про пісні солов’їні
    Сидів у сквері чоловік і плакав.
    Не з горя, видно…Але краплі сліз
  •   * * *
    Світанкова тиша,
    Вітер ледве дише.
  •   * * *
    Говорять, що, як спалювали Гуса
    І у попів урвався вже терпець,
  •   Легенда про український край
    Земля благословенна України,
    Поля безмежні, ріки і ліси.
  •   * * *
    Під вербою понад ставом
    Дядько з вудкою сидів.
  •   * * *
    Розкажи мені, кургане степовий,
    Що ти бачив, що за вік предовгий твій
  •   Легенда про жабу
    Мама на подвір’ї прибирає,
    Тут малий синочок прибігає:
  •   * * *
    На тихі води туман сіда.
    Крізь нього сонце ледь прогляда.
  •   * * *
    Як римляни всім військом облягли
    Колись були прадавні Сіракузи,
  •   Чому вода в морі солона
    Поїхала на південь вся сім’я.
    А діти оце вперше море бачать,
  •   * * *
    Летіли коні, летіли коні
    По чистім полі, як на долоні.
  •   * * *
    Чи подих вітру, чи орлиний крик,
    Щось його сон тривожний перервало
  •   Чому в травні бувають приморозки
    - Дідусю, чув, знов приморозки йдуть!
    Он у новинах тільки-но сказали.
  •   * * *
    Тріпотіли крила літнього світанку,
    Сонечко ступило на каміння ганку.
  •   * * *
    Купальська ніч. Вогонь палахкотить,
    Язичники приносять жертву богу.
  •   Легенда про азалію
    Як хто на Рокитнівщині бував,
    А особливо на початку літа,
  •   * * *
    Вже сонце укладалось в хмарах спати.
    Мов з’їхали із глузду комарі.
  •   * * *
    У славному у городі у Києві,
    У князя Ярослава у гостях,
  •   Легенда про урочище Угорське в Києві
    У гніві був правитель угрів Арпад.
    Так гарно ним задуманий похід
  •   * * *
    Над степом ранок тихий уставав,
    Трава блищала у ранкових росах
  •   * * *
    Молодий ще був Володимир-князь,
    Як прийшли посли з Новагорода
  •   Легенда про річку Тагамлик, хана Кубрата та його синів
    - Скажіть, а чому в нашому селі
    Так дивно річку люди називають?
  •   * * *
    Біля ставу качка кряче.
    Над водою риба скаче.
  •   * * *
    Удень Христу молився, а вночі
    Він діставав з-за комина Перуна,
  •   Легенда про річку Сліпорід
    Сидить на лавці сивий-сивий дід.
    Онучок поряд книжечку гортає,
  •   * * *
    Аж на край села стежка привела.
    Вранішня зоря досі не зійшла.
  •   * * *
    Він сказав: «Знайдіть для мене віру!»
    Розіслав в усі кінці гінців.
  •   Легенда про річку Стохід
    Створивши Землю, через певний час
    Бог, відпочивши, взявся оглядати.
  •   * * *
    А сонце палить аж річка мліє
    І поступово вона міліє,
  •   * * *
    Колись давно відомі полководці,
    Султани, імператори, царі,
  •   Легенда про Дніпро та його пороги
    Сиділи дід з онуком понад Дніпром – рікою,
    Дивилися, як стрімко вода з пороги б’є.
  •   * * *
    Їхав, їхав та і став.
    Понад шляхом тихий став.
  •   * * *
    Йому тоді безмежно повезло́,
    Що був маленький, коли Темучіну,
  •   Легенда про Ворсклу
    Був я на весіллі в Полтаві.
    Хоч і не люблю, а прийшлось.
  •   * * *
    Закрилось віко дня й багряний світ
    Зі скрині тої навкруги розлився.
  •   * * *
    Перунів день. Попід священим дубом
    Тривожна тиша: прийме, а чи ні?
  •   Легенда про скарабея або жука-гнойовика
    Колись в Єгипті жук цей був священним.
    На схилах Нілу поклонялися йому.
  •   * * *
    Мчали хмари по небу,
    немов схарапуджені коні
  •   * * *
    Мчать тачанки, наче вітер,
    Цокіт чути звіддаля.
  •   Легенда про Прип’ять
    Поїхав я у гості до знайомих
    В село на лівім березі Дніпра.
  •   * * *
    Ще до ранньої зорі
    Встають в липні Косарі.
  •   * * *
    Турецьке військо в Грецію іде
    Аби повсталих греків покарати.
  •   Легенда про канюка
    Ми їдемо із татом на гарбі
    Повнісінько натоптану соломи.
  •   * * *
    У ранкову сонну ще годину
    Зачепилось сонце за ялину.
  •   * * *
    Що не кажіть, а древні-таки вміли
    Робити гарні речі на віки.
  •   Звідки береться дощ
    Пішов якось я сіно ворушить,
    Яке на полі кілька день лежить.
  •   * * *
    Я прокинуся на світанні,
    Доки сонечко не зійшло,
  •   * * *
    - Чим, скіфе, тобі краще, ніж мені,
    Царю царів великому живеться ?
  •   Легенда про Остудник голий або Собаче мило
    З бабусею пішли ми якось раз
    В село сусіднє, «по́другу» провідать.
  •   * * *
    Усе ближче до осені.
    У степу ночі росяні.
  •   * * *
    Ще один штрих Шевченку до портрета.
    Якось, коли в Яготині він був,
  •   Легенда про волове о́чко
    Пішли до лісу з татом навесні,
    Пройтися та подихати повітрям.
  •   * * *
    Тихий вечір, місяць сходить.
    Сидять діди на колоді,
  •   * * *
    Комета з’явилась на небі,
    Призвісник якоїсь біди.
  •   Легенда про один звичай
    - Пробачте, ви постійно нас вчите,
    Що шапку слід в приміщенні скидати.
  •   * * *
    Посмикавсь вітер та і затих.
    Десь в очеретах, напевно, ліг.
  •   * * *
    Ще коли Дніпро Борисфеном був
    І лунала круг тільки скіфська річ,
  •   Легенда про одуда
    Сиділи ми малі із дідусем,
    Запитували в нього геть про все.
  •   * * *
    Спочиваю в тіні дерев,
    Сподіваюсь, спаде цей жар.
  •   * * *
    Під Крутами три сотні юнаків
    Шлях заступили ордам більшовицьким,
  •   Легенда про Кіммерік
    Давно минулії літа,
    Часи, уже напівзабуті,
  •   * * *
    Півні розкукурікалися рано.
    Ще й сонечко на небі не зійшло,
  •   * * *
    Колись давно в Луканії далекій
    Стояло місто грецьке Сібаріс.
  •   Хто як будує гнізда
    (англійська легенда)
  •   * * *
    Серед ночі спустився із ганку.
    Від роси обважніла трава
  •   * * *
    На смертнім ложі скіфський цар Скілур
    Зібрав синів усіх навколо себе,
  •   Легенда про снігура
    Через замети, що сягали до колін
    Крізь ліс, мабуть, відомими стежками
  •   * * *
    Роса упала на траву,
    Роса упала.
  •   * * *
    Гупаючи в груди кулаками,
    Прославляли чистоту порід.
  •   Легенда про сову
    Вкладає мама сина свого спати,
    Гарненько вкрила і на ліжко сіла,
  •   * * *
    Тихий-тихий вечір бродить.
    Із-за лісу місяць сходить.
  •   * * *
    Погас вогонь на требищі Перуна,
    Стежина бур’янами поросла.
  •   Легенда про сойку
    Пішли із сином якось ми до лісу,
    Пройтися, може, ягід назбирать,
  •   * * *
    Ніч дивилась хижо жовтим оком,
    Видивлялась: хто це там не спить.
  •   * * *
    У Києва в очах тривога,
    Народ збентежений снує,
  •   Легенда про панів
    Стоїть корчма понад шляхом біля перевозу.
    Хто не їде – не минає, зайде пригоститись.
  •   * * *
    І стара верба висока
    Понад річкою стоїть.
  •   * * *
    Вже Дорошенко гетьман двох сторін.
    Війська московські з ляку відступили.
  •   Легенда про братів
    Жив чоловічок у однім селі,
    Нажив сохою добрі мозолі,
  •   * * *
    А надворі пахне липою.
    Бджоли навкруги гудуть.
  •   * * *
    Оточили кляті турки у війну Хотинську
    В кількасот загін козацький,що війська відбився.
  •   Легенда про сонце
    Коли було і де було – не знаю,
    Але в печерах темних і глухих
  •   * * *
    Осокою високою
    Над річкою широкою
  •   * * *
    В степах безмежних, де Дніпро стрімкий
    У очеретах стомлено блукає
  •   Легенда про крота
    Повертались запорожці з турецького краю,
    Гарно в турок гостювали, нагнали їм страху.
  •   * * *
    Опустилися на степ густі тумани,
    Поховали під собою всі шляхи.
  •   Кам’яна баба
    В тисняві міській серед сірих стін,
    Серед вічних днів і людей байдужих,
  •   Легенда про жайворонка
    Тяжка робота ратая у полі,
    То за сохою, то з косою йдеш.
  •   * * *
    Соняшник у полі
    Золотом зацвів.
  •   * * *
    У степу зоріло, з Криму йшли козаки,
    Напували коней у Бегім-Чокраку.
  •   Звідки з’явились козаки
    Колись земля ця називалась Диким полем
    І звіра, й птаха тут водилося доволі,
  •   * * *
    Жага крові́ погнала його з лісу
    Туди, в село, поближче до людей.
  •   * * *
    У часи далекі, у часи криваві,
    Ще лиш піднімалась українська слава.
  •   Легенда про дятла
    - Дідусю, дідусю, хто в садочку цюка?-
    Пита у старого маленька онука.
  •   * * *
    Зорі стривожено вниз поглядали,
    Щось переморгувались в темноті.
  •   * * *
    Співав козак, правуючи конем
    Безлюдним степом. Голос чуть далеко,
  •   Балада про доблесть
    У Римі паніка – розгнівані боги
    Струснули землю й величезна яма
  •   * * *
    Персик у обнові у рожевій
    Наче на побаченні стоїть.
  •   * * *
    Повільно човгали воли,
    Легку здіймаючи пилюку.
  •   Балада про березу
    У широкім степу понад шляхом
    Одинока береза стоїть.
  •   * * *
    Яблуневий садок біля хати.
    З ранку весело бджоли гудуть.
  •   * * *
    Невпинно неслись по степу схарапуджені коні
    І шматтям грязюка весіння летіла з-під ніг.
  •   Балада про яблуню
    Він повернувся у батьківський світ,
    Туди, де море із землею гралось,
  •   * * *
    Зарябіло на дзеркалі ставу.
    Значить вітер прокинувсь уже.
  •   * * *
    - Веди нас, княже! Ми готові в бій!
    Поки мечі іржею не взялися.
  •   Легенда про шипшину
    Проводжає парубок дівчину додому.
    Йдуть повільно стежкою. Літо, а, проте,
  •   * * *
    З сороміцького сну
    ніч уже червоніти поча́ла
  •   * * *
    Іде козак по битому шляху,
    На Україну-неньку повертає.
  •   Балада про липу
    В одному українському селі
    Жила козачка на ім’я Горпина.
  •   * * *
    Віки пройшлись, промчали по степах
    Та по собі кургани залишили,
  •   * * *
    Жінку-полонянку яничари ділять,
    По живому тягнуть, по живому рвуть.
  •   Легенда про явір
    Микола Явір повернувся у село.
    Весну і літо проходив він з чумаками.
  •   * * *
    Налетів вітерець,
    Підхопив папірець,
  •   * * *
    В тіні кремезного розложистого дуба,
    У час паркої пообідньої пори,
  •   Балада про лободу
    Іванко взяв лозину замашну
    І взявся з бур’янами воювати,
  •   * * *
    А над річкою в степу невеличкою
    Там тополя над шляхом стоїть свічкою.
  •   * * *
    Мала завжди біди й горя ненька-Україна
    Менш від ворога лихого, аніж від старшини.
  •   Легенда про кахрис альпійський
    Колись, ще Крим не вкрали москалі,
    Я полюбляв до друга приїздити.
  •   * * *
    Іду по луках,
    Дихаю весною.
  •   * * *
    Листа султану запорожці пишуть,
    Лунає сміх, нестримний, як ріка,
  •   Легенда про росичку
    Блукав по луках на початку літа.
    Згори вже добре сонечко пекло,
  •   * * *
    Над рікою туман висить.
    Вітерець, навіть, не війне
  •   * * *
    За пороги, за пороги!
    Хай нема туди дороги,
  •   Легенда про ломикамінь
    Ішов із дядьком луками в село,
    Постійно поглядаючи під ноги,
  •   * * *
    Аж за ставом над річкою
    Посиджу над водичкою.
  •   * * *
    Каторга-галера,
    Вічная тюрма.
  •   Легенда про горобину
    У купця Миколи була дочка гарна,
    Але сподівався він на неї марно.
  •   * * *
    Піднявся вітер, хмари розірвав,
    Погнав їх небом, мов овець отару.
  •   * * *
    Випливають чайки в море,
    Підняли вітрила.
  •   Легенда про береста
    Одинокий старий берест стоїть над рікою.
    Пролітають мимо нього стомлені літа.
  •   * * *
    По стежині трава густа.
    Скоро ранок… Уже світа.
  •   * * *
    Муравський шлях, Муравський шлях
    На по́ту, крові і кістках
  •   Легенда про черемшину
    «Всюди буйно квітне черемшина,
    Мов до шлюбу вбралася калина»…
  •   * * *
    Пташиний клин у сірих небесах
    У пошуках втікаючого літа,
  •   * * *
    Завмер Хмельницький на баскім коні,
    Показує на північ булавою.
  •   Легенда про березу
    Їхали із дядьком до села на возі,
    Дивлюся, береза стоїть при дорозі.
  •   * * *
    Туман все більше до землі туливсь,
    Немов хотів зігрітись коло неї.
  •   * * *
    Все так же просто, як і два по два:
    Хай захищає нас Покрова-мати,
  •   Легенда про дуб
    «На луці моря дуб зелений,
    Ланцюг на ньому золотий…»
  •   * * *
    На яблуневий сад,
    Росою вкритий цвіт,
  •   * * *
    Столочила орда клята пшениці у полі.
    Кого встигла похапати, попали в неволю.
  •   Легенда про перестріч
    Біда прийшла на нашу Україну,
    Коли султан послав до Чигирина
  •   * * *
    Степ завмер в очікуванні бурі.
    Десь далеко гримотіло вже.
  •   * * *
    Їхав чумак Розум,
    Їхав чумак возом
  •   Легенда про каштан
    Сидять попід каштаном молодята.
    Їм соловейко пісеньки співа.
  •   * * *
    Легенький вітерець в моє віконце віє,
    А за вікном шумить в дерев гущавині.
  •   * * *
    Заспівала сопілка у долині широкій,
    Де під вечір отару гнав пастух синьоокий.
  •   Легенда про гвоздики
    Сидить старий Михайло у садку
    На лавочці в тіньочку спочиває.
  •   * * *
    Дерева стоять всі білі
    Немовби сама весна
  •   * * *
    Крізь сон почув він стогін. Степ навкруг
    Відчувши на собі ординську силу,
  •   Легенда про нічну фіалку
    Було за царських, кажуть, ще часів,
    Коли селян за кріпаків тримали,
  •   * * *
    Мчав по степу буревій,
    Толочився по траві.
  •   * * *
    Осокори, осокори.
    Кому радість, кому горе.
  •   Балада про чабрець
    Позаду залишився Іловайськ,
    Який вони вважали уже «нашим».
  •   * * *
    По густій ковилі,
    По ранковій росі,
  •   * * *
    Скажений вітер з степом в груди бивсь,
    Гурчав, сопів та по траві качався,
  •   Легенда про цибулю
    Легенда зовсім коротенька
    Оце згадалася мені.
  •   * * *
    Де дуби тримають небо на плечах,
    Мов народжується диво на очах.
  •   Звернення Павла Полуботка до Петра Першого
    «Я мушу, царю, висловити вам,
    Що добре бачу, як ви безпідставно,
  •   Легенда про тюльпан
    Козак збирався у похід далекий,
    За гори й ріки у краї чужі
  •   * * *
    Десь в степу широкім
    Помирав козак.
  •   * * *
    Велике місячне кружало
    Понад деревами лежало,
  •   Легенда про полоза
    В глибокій балці степовій,
    В колючих заростях тернових,
  •   * * *
    Дорога, як стріла, впирається у небо.
    Не біга, не петля, прямісінько лежить
  •   * * *
    Закувала зозуленька
    У лісі густому.
  •   Легенда про полин
    Гіркий полин – трава моїх степів.
    Цей запах, що не сплутаєш ні з яким.
  •   * * *
    Світ неможливо увіпхнути в звіти.
    Не здатен показати жоден звіт
  •   * * *
    Вертав козак з далекого походу,
    З далеких трапезундських берегів.
  •   Легенда про хризантеми
    Зустріла Осінь Зиму та й питає,
    А чим вона сестру Весну́ вітає?
  •   * * *
    В тіні розлогого горіха,
    Під шелест листя я заснув.
  •   * * *
    - Діду, а то правда, що ви молодими,
    Як козакували, на Стамбул ходили?
  •   Легенда про первоцвіт або примулу
    Старий дідусь усівся на осонні.
    Весна вступала у свої права,
  •   * * *
    А степ стелив під ноги ковилу,
    Що, начебто схилялася в поклоні.
  •   * * *
    Кругову зайняли оборону
    І фортеці навколо звели.
  •   Легенда про очерет
    Кохання – то безцінний Божий дар
    І, коли двоє на землі кохають,
  •   * * *
    Дві старі сороки на березі сіли,
    На березі сіли і застрекотіли
  •   * * *
    А де ж пророки? Де, скажіть, пророки?
    Де ті, хто нас повинен повести
  •   Легенда про орлів
    У давній час. Настільки давній час,
    Тепер нам навіть важко уявити.
  •   * * *
    В очеретах вітер бродить,
    А верба стоїть одна.
  •   * * *
    Затиснутий між правдою і болем,
    Урешті-решт він вибір мав зробить:
  •   Легенда про мати-й-мачуху
    Потрібно жити так, щоб соромно не бу́ло,
    Щоб добрим словом міг тебе хоч хтось згадать,
  •   * * *
    Мисливець вистрілив і мати задрижала,
    І закричала голосом страшним.
  •   * * *
    Досягши всьо́го, що він ще хотів?
    Здіймались під ногами гори трупів,
  •   Легенда про дзвіночки
    Я вийшов з машини, піднявсь на горбочок.
    Весь схил устелили блакитні дзвіночки.
  •   * * *
    Ну, як живеш,старий друзяко-дубе?
    Що з-під кошлатих дивишся гілок?
  •   * * *
    Ніч перед стратою. Остання ніч життя.
    Думки потрібно звести до пуття.
  •   Легенда про мак
    У балці степовій зіткнулися коза́ки
    З чамбулом, що в набіг таємно тут збиравсь,
  •   * * *
    А у лісі зозуля
    Чиїсь роки рахує.
  •   * * *
    А смерть ходила і зазирала,
    На скрипці долі фальшиво грала.
  •   Легенда про Чорнобиль
    Почалось це в час далекий, в глибині віків,
    Коли Зевс супроти батька Крона війни вів.
  •   * * *
    Високе полум’я сховало бліде сонце
    І диск його ледь жевріє крізь дим.
  •   * * *
    Крок уліво, крок управо-
    Спроба втечі - зразу смерть.
  •   Легенда про шафран
    Коли занадто влади у руках,
    А навкруги підлесників отара
  •   * * *
    Земля здригнулася від болю
    І хвиля гніву піднялась,
  •   * * *
    Голодний рік. По степовій дорозі
    Йшов чоловік з мішечком на спині.
  •   Легенда про материнку або душицю
    Жила вдова в селі одному.
    Був чоловік. Козакував.
  •   * * *
    Вулкан дрімав уже віки й віки,
    Десь там в глибинах магма булькотіла
  •   * * *
    Про що він думав, лежачи отак,
    Паралічем вгамований, сповитий,
  •   Легенда про луня
    Запала в пам’ять, а чому – не знаю
    Одна легенда. В давній-давній час,
  •   * * *
    Як запахло весною,
    Стала одіж тісною
  •   * * *
    Ми досі ще видихуєм тирана
    Із серця неспокійного свого.
  •   Легенда про гладіолус
    «Гладіус»- то «меч» по-латині.
    Є між інших дивна квітка, яка
  •   * * *
    Навесні в садочку розцвіли піони,
    Викинули гарні яскраві бутони.
  •   * * *
    Зайшли до хати, де одні мерці,
    Здавалося, щоб зне́сти їх на воза.
  •   Легенда про вовка
    Коли ж то, саме, все ото було?
    В роках – не знаю, не скажу, їй Богу.
  •   * * *
    Висока хвиля у берег б’ється.
    Печальна чайка над морем в’ється.
  •   * * *
    Голодними дивилася очима
    На світ, який від неї відвернувсь.
  •   Легенда про лотос
    Було колись давно одне село…
    Так люди зазвичай оповідають.
  •   * * *
    Горіла в степу трава,
    Якась нездолання сила
  •   * * *
    Вона стояла, наче розіп’ята,
    А їх на возі по селу везли
  •   Легенда про клопів-москалів
    Спинилось сонце, з місця ані руш,
    Неначе час спинив Господь навмисно.
  •   * * *
    Не вирощена у якійсь тепличці,
    Не виведена штучно, а жива
  •   * * *
    Бабиного Яру невигойна рана
    Муляла, говорять, декому в верхах.
  •   Легенда про круків
    Міняється із часом геть усе,
    Що гіршає, що краща, що зникає,
  •   * * *
    Абрикос стояв у шатах
    Золотих.
  •   Похорони Сталіна
    Натовп стає все щільніше, щільніше,
    Не повернутися, ні закричать.
  •   Легенда про крученого панича
    В’юнка рослина в’ється на паркан.
    Великі квітки в очі заглядають.
  •   * * *
    Густий туман спустився у долину,
    Сховав заплаву, річку, обійняв
  •   * * *
    Хрест на околиці села
    У тридцять третім – чорна мітка.
  •   Легенда про вогник або бальзамін
    Тривожна звістка: «Половці ідуть!»
    Вже скоро й до Чернігова дісталась.
  •   * * *
    Потяглися зграйками птахи
    З чужини далекої додому.
  •   * * *
    Ми у святі спішили записати
    Злодюг, убивць усяких та іуд
  •   Легенда про дев’ясил
    У Миргороді сотник один жив.
    Козакував ще молодим на Січі,
  •   * * *
    В атаку піднімається штрафбат.
    Забудьте матері, жінки і діти.
  •   * * *
    Звичайна ніч, як і усі була.
    Потомлені, пізненько вклались спати,
  •   Легенда про півники або ірис
    Жили-були дід та баба, як у казочці одній.
    Хоч, насправді, це легенда і розказується в ній
  •   * * *
    «І оце Сталін? Та не може бути!
    Оце такий миршавий і рябий?!
  •   * * *
    Хтось траву запалив
    І пів саду згоріло.
  •   Легенда про нагідки
    В той час, коли поляни ще жили
    Своїм окремим плем’ям на «горах цих»,
  •   * * *
    Билось якось небо із землею:
    То нестримним вітром налетить,
  •   * * *
    Не катували. Нащо катувати?.
    Бо ж знали, що горішок він міцний.
  •   Легенда про цмин або ж безсмертник
    Було це, кажуть, в ті часи, коли
    Усі степи займало поле Дике
  •   * * *
    На білий цвіт ударили морози
    І загубили в зародку плоди.
  •   * * *
    Ну, що ж це, брате, робиться на світі?
    Ти поясни – я хочу зрозуміть.
  •   Легенда про козу
    Сиджу собі на лавці попід тином.
    Вже сонечко на захід погляда.
  •   * * *
    На Івана Купала
    Зірка з неба упала
  •   Ленін і зайці
    У Шушенському ранньою весною,
    Коли панує на річках розлив,
  •   Було чи не було (про горобців)
    Яко́сь сиділи ми на лавці біля двору:
    Дідусь, бабуся та із ними третім я.
  •   * * *
    Плакала береза навесні
    З радості, що зиму пережи́ла.
  •   * * *
    Це тільки в нас два рази Новий рік,
    Це тільки ми його святкуєм двічі.
  •   Легенда про тисячолистник
    Добра і зла на світі є багато
    І кожен по-своєму прагне жить:
  •   * * *
    Журавлі відлітають у далекі краї,
    В небі сірому тануть, як надії мої.
  •   * * *
    Стіна пла́чу в Єрусалимі
    Де стояв Соломонів храм –
  •   Легенда про "бабине літо"
    Було це у далекі ті віки,
    Що й Біблія про них іще не знає,
  •   * * *
    Величний храм…Колишній храм…
    Кимсь перетворений на стайню,
  •   * * *
    Скінчився бій під Корсунем. Стоять
    Понурі ляхи. Що то їх чекає?
  •   Легенда про півнів
    Було це у далекі ті віки,
    Що ми про них забули, коли й знали.
  •   * * *
    Колихається у полі ковила
    І дорога поміж неї пролягла
  •   * * *
    Катерино, вража мати,
    що ж ти наробила?
  •   Легенда про чорнобривці
    Було це в ті часи, як на Русі
    Роди князівські без кінця плодились,
  •   * * *
    Опадає жовтий лист кленовий,
    Вільного польоту лише мить.
  •   * * *
    Коли я був старим і древнім дідом,
    Колись давно віки й віки тому,
  •   Легенда про часник
    Ой, були в селі одному біда за бідою,
    Почали туди вчащати чорти чередою.
  •   * * *
    Зашумів у вербах вітер,
    Наче коршун налетів.
  •   Богдан Хмельницький
    Я дивився на схід, на захід,
    Північ, південь, але дарма.
  •   Легенда про ластівку і не тільки
    Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
    Хоча, хто знає, звідки там взялась,
  •   * * *
    Ще сплять дерева та уже крізь сон
    Весни близької подих відчувають.
  •   Михайло Ярославович, князь Тверський
    Він їхав у Орду і знав, що не поверне,
    Що там уже його жорстока смерть чека.
  •   Легенда про Зозулині черевички
    Це було, говорять люди, у часи далекі,
    Коли в світі панували римляни і греки.
  •   * * *
    Собак, котів поїли – то дрібниці.
    Щурів, ворон, до падла узялись.
  •   Жіль де Ре
    Жив –був колись барон один,
    Що звався Жіль де Ре.
  •   Легенда про Петрів батіг
    Що воно за квітка синьоока
    На стеблі високому росте?
  •   * * *
    Дивлюся я на рідну Україну
    І почуття заснути не дають.
  •   Драгоманов
    Жебраки викликають лише співчуття,
    Жалість, але ніяк не повагу.
  •   Легенда про ряст
    Сонечко із неба уже добре гріє,
    На землі травичка гарно зеленіє.
  •   * * *
    А у відкритому вікні
    Пісні веселії весні,
  •   Гітлер
    Наказ один – полонених не брати.
    Я хочу, аби кожен зрозумів:
  •   Легенда про осот
    Не за гірським високим станом
    І не за морем - океаном –
  •   * * *
    Сліпі і немічні на розстріл вони йшли
    В оточенні жорстоких конвоїрів.
  •   Траян
    Хто править чесно, тому не потрібні
    Доносчики всілякі і обман.
  •   Легенда про грицики
    Чи двісті чи то триста літ тому
    Свободи тої люди ще не знали,
  •   * * *
    На дорогу вибралась малеча
    Із трави густої перший раз.
  •   Василь Стус
    Ви би змогли? Я, певно би, не зміг
    Отак відкрито встати і сказати:
  •   Легенда про кропиву
    В часи минулі, хоч які - не знаю
    В хатині на околиці села
  •   * * *
    Гай-гай у гаї
    Пташки співають,
  •   Ягода
    В темниці кат і сталінський сатрап,
    Настала черга мук його й принижень.
  •   Легенда про хліб
    Нам казкою сьогодні видається
    Те, що колись, без сумніву, було.
  •   * * *
    Скільки раз котили сонце роки
    За високий степовий курган?
  •   Милош Обилич
    Ні, я вмирати зовсім не хотів,
    Але і звинуваченим у зраді
  •   Легенда про Чумацький Шлях
    На степ поволі опустилась ніч,
    Скотилось сонце стомлене за обрій
  •   Революція 1917 року
    Семимісячна, недоношена,
    Ти прийшла, як гостя непрошена,
  •   Василь ІІ
    Візантія слабка…Хапайте, спробуйте.
    Ледь імператор від болгар утік,
  •   Легенда про совість
    Я думаю, у пам’яті у нас
    У кожного історія біблійна,
  •   Юрій Хмельницький
    Він вірою і правдою служив
    Полякам, туркам, москалям, ординцям.
  •   * * *
    Кружля орел високо в небесах,
    Степи безмежні зором окидає.
  •   Легенда про сороку
    Є в Індії релігія, прихильники її
    Вважають, що, коли вмирають люди,
  •   * * *
    Намалюю для світу очі,
    Хай побачить усе навкруг.
  •   Войнаровський
    «Вам легко говорити, адже ви
    В житті не мали вибору такого.
  •   Легенда про турів
    Давно – давно. Уже й не знать коли.
    Про час відомо точно лиш єдине:
  •   Хлодвіг
    - Ти, Хлодвігу, злопам’ятний такий.
    Ти в Суассоні чашу пам’ятаєш?.
  •   * * *
    Світанкова тиша,
    Плюскіт від ріки.
  •   Легенда про орлана білохвостого
    Живе біля річок у нас в степах
    Орлан, що прозивають білохвостим.
  •   Аттіла
    Я – божий бич. Здається, так зовуть
    Мене оті розніжені ромеї.
  •   * * *
    Вночі йшов дощ та стукав під вікном,
    Немов мене запрошував на стрічу,
  •   Легенда про чорного лелеку
    Колись були лелеки лише білі,
    Селились ближче до осель людських,
  •   * * *
    Любченку
    Ловити всіх – тоді закон велів,
  •   Чингізхан
    Усе моє, де кінь ступив копитом.
    Усе моє, де він попив води.
  •   Легенда про кукурудзу
    Як кажуть: «Хочеш насмішити Бога,
    Про свої плани розкажи до нього».
  •   * * *
    Униз Дніпром була важка дорога
    І небезпечна увесь час, поки,
  •   Святослав
    Князь-войовник життя провів в походах,
    Всіх ворогів в бою перемагав.
  •   Легенда про калину
    Гарна дівчи́на Оксана
    В одному селі жила.
  •   * * *
    Ми якось звикли до ції краси
    Степів безкраїх і Карпат високих.
  •   Шах-Джахан
    «Химерна штука, все-таки, життя.
    Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
  •   Легенда про ромашку
    Дівчина Оксана уродилася гарна,
    Та красу, скидалось
  •   * * *
    Пронеслися буйні вітри
    Річчю Посполитою
  •   Борджіа
    Даремно тут сльози лити,
    Даремно вертати час.
  •   Легенда про соняшник
    У ті часи, як сонце було богом
    І люди поклонялися йому ,
  •   * * *
    Незворушний, як скеля, він стояв і дививсь,
    Як вони його долю суєтливо рішали,
  •   Цезар
    Вночі пірати узяли на абордаж
    Безпомічну супроти них бірему,
  •   Легенда про лелеку
    Що знаєм ми про давнії літа,
    Про ті часи, як Бог свій труд заве́ршив?
  •   * * *
    Сірою пилюкою прибиті
    Тягнуться кудись уздовж полів
  •   Анахарсіс
    Допитливий розум не знає кордонів і меж,
    У пошуку вічнім, хоча і не завжди, як краще
  •   Легенда про абрикос
    У садочку стояв абрикос молодий
    У простенькій своїй одежині зеленій.
  •   * * *
    Весна. Нарешті стих гарматний грім
    І тиша у Європі наступила,
  •   Жанна д’Арк
    То хто ж таки: чи Бог, чи сатана
    Насправді говорив тоді зі мною?
  •   Легенда про папороть
    У той, тепер далекий час, коли
    Ліси тропічні покривали Землю
  •   Сократ
    Ніякими кайданами не скутий,
    Ще міг піти, ніхто не заважав.
  •   * * *
    Промчався небом вітер на коні,
    Добряче синь небесну скаламутив,
  •   Легенда про будяк
    Було то, кажуть, в давнину далеку.
    А, може, й брешуть? Хто там його зна.
  •   * * *
    Бог непосильну ношу не наділить,
    А кожному на плечі покладе
  •   * * *
    Шурхотить в сухостої вітер,
    Щось, напевно, згубив – шука.
  •   Легенда про подорожник
    Жив, говорять, у часи далекі
    Чоловік, що лікувати вмів.
  •   * * *
    В буденності тонула велич справи,
    В дрібницях, без яких не обійтись.
  •   Легенда про маргаритки
    Ой, було у вдови Марії
    Троє славних синів – дубочків,
  •   * * *
    Питання не у розмірах дарів,
    А в тому, хто їх власне, покладає.
  •   * * *
    Коли б він не прийшов,
    завжди буде́ зарано,
  •   * * *
    Бої, бої і не злічити їх,
    І кожен раз дивитись смерті в очі.
  •   Легенда про зозулю
    Пройшовши крізь мереживо часу́,
    Змінивши слів за довгий час чимало,
  •   Легенда про хліб
    В задумі́ схилом піднімався Ор:
    Чим йому рід великий годувати?
  •   * * *
    Він вийшов на трибуну і сказав:
    - У Ленінграді Кірова убили!
  •   * * *
    Він був не Нью́тон і не Менделєєв.
    Він у житті нічого не відкрив,
  •   * * *
    Ми простили всім та не собі,
    Між собою ми іще воюєм.
  •   * * *
    Все, що станеться – все заслужено.
    Не здіймаю руки напружені,
  •   Легенда про троянду
    Троянда – квітка ніжна, запашна,
    Закоханим найкращий подарунок.
  •   * * *
    Над степом плив далекий передзвін,
    Здавалося, сполоханий, неначе:
  •   Легенда про калину
    Зажурилась Україна: що його робити?
    Причепились кляті ляхи,
  •   * * *
    Жива легенда…Поки що жива.
    Але кому вона живою треба?
  •   * * *
    Там, де сонце воду з річки п’є,
    Очерет шепочеться із вітром,
  •   * * *
    «Слави»! – волали горді.
    «Грошей»! – волали скупі.
  •   Легенда про осику
    Ходили якось коза́ки морем
    Аж до турецьких до берегів.
  •   * * *
    Неприкаяна душа Каїна
    Десь по світу, мабуть, блука.
  •   * * *
    Аж ген далеко на видноколі
    Стоять рядочком стрункі тополі.
  •   Легенда про лілеї
    Було це в той далекий час, як татарва проклята
    Унадилась ледь не щорік вчащати в Україну.
  •   * * *
    Степ не спить, не їсть,
    Степ шумить-гуде,
  •   * * *
    Якими шляхами
    ви втрапити в рай спішите?
  •   Легенда про тополю
    Стоїть тополя одна у полі,
    Посеред степу понад шляхом.
  •   * * *
    Згадав оце повчального момента,
    Таку ось нашу історичну мить,
  •   Легенда про ковилу
    Мурза Авгул багатий, далебі
    І у орді людина не остання,
  •   * * *
    А у степу, що поле – то поема,
    А у степу, що джерельце – то вірш,
  •   * * *
    Він був герой, бо він убив фашиста,
    На вулиці до нього підійшов.
  •   Легенда про айстри
    - Дідуню, глянь - он зірочка упала!
    Чому вона так швидко догора ?
  •   Апостол Петро
    Дерев’яні підошви
    лунко стукали в брук
  •   Гоголь
    «Драбину! Скоріше драбину!..»-
    Надсадно, аж голос дрижав,
  •   Солониця
    Солониця, Солониця –
    Сліз глибокая криниця.
  •   Легенда про перекотиполе
    - Скажи, дідуню, певно знаєш ти?
    Ти скільки жив і скільки всього бачив,
  •   * * *
    Під псалми, молитов шепотіння,
    Під волання, що віра свята ,
  •   Тугай-бей
    Я - визволитель України?!
    Хай так вважають, як дурні.
  •   Легенда про терен
    «Цвіте терен, терен цвіте,
    Та й цвіт опадає…»
  •   * * *
    Лідії Охапкіній
  •   Князь Ігор
    До Ігоря-князя дружина прийшла
    Під терем князівський під самий
  •   Легенда про кульбабу
    То в часи далекі усе відбулося.
    Жила дівчинонька золоте волосся,
  •   * * *
    Він ішов, обпльований та гордий,
    Тяг на спині свойого хреста
  •   Князь Гліб
    З’явився волхв у Новгороді-граді
    І збунтував весь новгородський люд,
  •   Легенда про незабудки
    Колись давно, а, може, і недавно
    Жив чоловік на білім світі цім.
  •   * * *
    Не встиг і ложку донести до рота,
    Як стук у двері: «Відчиняй, бігом!»
  •   Грушевський
    А він лежав, хоч і не звик лежати,
    Душа із цим змиритись не могла,
  •   Легенда про таволгу
    Таволга колюча спину обпекла,
    Каторга проклята сили відняла.
  •   * * *
    О.Я.Буденко
  •   Кармалюк
    Розбійник? Так, можливо і розбійник,
    Адже розбоєм весь свій вік прожив,
  •   Легенда про волошки
    Говорила мати єдиному сину:
    ‘’Ой, у чисте поле не ходи дитино.
  •   * * *
    Чи було так треба провидінню,
    Чи то мозку фантастична гра?
  •   Легенда про барвінок
    На невольничім на ринку
    В городі Стамбулі
  •   Шептицький
    Я так хочу бути всім для всіх,
    Щоб усіх на світі врятувати.
  •   * * *
    Стояла осінь і війна триклята
    Вже покотилась сонцеві услід,
  •   Максим Кривоніс
    Вже сотні літ душа не зна спочинку,
    По світу бродить, спокою шука.
  •   Легенда про вербу
    Шука свого сина стривожена мати.
    Пропала дитина, пішла десь гуляти.
  •   * * *
    - Ви зрадники! Під німцями жили,
    Тепер ідіть змивать провину кров’ю
  •   Легенда про мальви
    У сотника Григорія Кандиби
    Так склалося, була одна дочка.
  •   Хмельницький
    Якось несподівано захопила старість,
    Вчора ще енергія била через край,
  •   * * *
    Іду вже, мабуть, втисячне
    дорогою знайомою,
  •   Ярема Вишневецький
    - Яремо, Яремочко, що ж ти наробив,
    Всю Вкраїну-матінку кровію залив?
  •   * * *
    Він не зрадив, не видав нікого.
    І на ранок, як сонце зійшло,
  •   * * *
    Відспівали душу непутящу
    І вона полинула у край,
  •   Сковорода
    Світ мене ловив, та не спіймав.
    Не схотів. Такий я не потрібний
  •   Дума про втікача з татарської неволі
    Він гнав коня назустріч волі,
    З неволі кримської втікав.
  •   * * *
    Стрункого дерева нерівна тінь лягла
    Через вузеньку балкою дорогу,
  •   Роксолана
    Буває часом , що лежу без сну
    І думаю: чи стала я щаслива?
  •   Дума про потурначку
    Доріжка срібна морем пролягла
    Якраз туди де рідна Україна
  •   * * *
    Збився вітер з ніг,
    По степу кружляв,
  •   Дума про Сиваш
    Їх розділили біля Перекопу,
    Що по-татарськи звався Ор-Капу.
  •   Гонта
    Що ж ви лякали, що боліти має?
    Ну, а воно нітрішки не болить.
  •   * * *
    Вигоди для себе не шукала,
    За чужий рахунок не жила,
  •   * * *
    Коли ми на неправедні поступки
    Відповісти бажаєм тим самим,
  •   Балада про останнього тура
    Козацький гурт неспішно степом їхав,
    Із України повертав на Січ.
  •   * * *
    Він вижив. Серед попелу й руїн,
    Посеред болі, стогону і крику
  •   * * *
    Блукав я світом,топтав дороги,
    А їх – довіку всі не пройти,
  •   Балада про вовків
    Стрімким потоком в неба височінь
    Здійнялись чорно-сірі клуби диму
  •   Балада про едельвейс
    З шкільних років у пам ’яті засіла
    Така яскрава назва – «едельвейс».
  •   * * *
    В степах безкраїх над Дніпром-рікою,
    Під зорепадом на вітрах усіх,
  •   * * *
    Татарський кінь ще не стоптав траву,
    Яка з весною степ озеленила,
  •   * * *
    Люди вмирають лежачи,
    дерева вмирають стоячи,
  •   * * *
    Сорок літ пройшло, наче сотні літ.
    Скільки недоїв, скількми недоспав.
  •   * * *
    До подій осені 1943 р. на Волині.
  •   Балада про абрикос
    Мустафа – іще маленький хлопчик,
    Оце п’ята минула зима.
  •   * * *
    Петро якраз в садку порядкував,
    Як з хати жінка вискочила,наче,
  •   Руїна
    Н.Яковенко
    Настала тиша в Україні
  •   * * *
    Чуття народу в кожного в крові.
    Буває так, що це чуття згасає,
  •   Клен
    На високій кручі, де трава зелена
    Закохалась осінь в молодого клена.
  •   Звела їх доля на мосту однім.
    Звела їх доля на мосту однім.
    Через роки зустрілися два брата.

  • Огляди

    1. * * *
      Шумить, вирує Пелла. У похід
      Збирає військо Олександр велике
      Аби піти у землі персів диких,
      Завоювати загадковий схід.
      Цар свої статки близьким роздає.
      Собі нічого з того не лишає.
      Мовляв, для себе він іще надбає
      Багато більше, ніж у нього є.
      Ні злата, ні маєтність не жаліє.
      Аж хтось пита здивовано його.
      - Що ж ти собі залишиш зі всього?
      І Олександр посміхнувсь: «Надії!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Дума про Івана Свірговського
      То не вітер гуля степом і не грім гуркоче,
      То Молдова проти турок воювати хоче.
      Зворохобив всю державу від Дністра до Пруту
      Славний витязь і господар Іван Вода Лютий.
      Не схотіли молдавани далі в ярмі жити,
      Заповзялись свою землю від турок звільнити.
      Але що тії Молдови супроти османців?
      Всю країну закувати вони можуть в бранці.
      Хто нещасним допоможе? Хто на захист стане?
      Чи загине славна справа славного Івана?
      Не загине! Є надія! Є такая сила,
      Що не раз уже османів у степу громила.
      Славні хлопці-запорожці, козаки низові.
      Собирайтесь на підмогу, будьте наготові!
      Виглядає вся Молдова на тую підмогу.
      Ми ж бо віруємо, браття, у одного Бога!
      Піднялася Січ козацька, сили собирала
      І Свірговського Івана гетьманом обрала.
      Йде Свірговський у Молдову, та кінь під ним грає.
      Тільки тисячу і двісті козаків він має
      В Яссах – місті зустрічає їх Івоня Лютий,
      Радий –радий, що козаки успіли прибути.
      Не біда, що небагато, зате кожна сотня
      Може вдесятеро турків в бою побороти.
      Закричали у Тягині й Бреїлові турки,
      Заповзялися козаки ті міста здобути.
      А за ними в Акермані галас теж піднявся,
      Бо то славний Покотило у нього ввірвався.
      То не хмара на Молдову степом насуває,
      То з Буджаку оттоманське військо виступає.
      Як гороху яничарів і татар до біса.
      Де вони в тому Буджаку тільки узялися?
      Іван Лютий отамана до себе гукає.
      Дає вершників три тищі, все, що тільки має.
      Мало війська у козаків, але що робити?
      Воювати в малій силі їх не треба вчити.
      Під Бендерами зустрілись дві ворожі сили.
      Козаків зусюди турки в полі обступили.
      Б’ються славні козаченьки, як січуть капусту.
      Лежать голови турецькі по всім полі густо.
      Але турки лізуть, лізуть, бо козаків купка.
      Порубаєм всіх, гадають, буде їм наука.
      Оточили козаченьків, раді, аж стрибають,
      Та, що смерть на них чекає, того ще не знають.
      Наче яструби з-за лісу налетіли кінні
      Молдавани. Туркам дружно вдарили у спину.
      Хитрий був козацький гетьман, обдурив османів,
      Заховав зарані в лісі кінних молдаванів.
      І ударили зненацька на ворожу силу,
      Кого в полі порубали, у Дністрі втопили.
      А вже скільки захопили вражого полону,
      А вже скільки з бою мали оружжя і коней.
      Сам ага в полон потрапив, що привів те військо.
      Гарний, статний і багатий. Хотів відкупитись,
      Каже: - Дам вам купу грошей аби відпустили:
      Одну свою вагу в перлах. Три ваги у сріблі,
      Та ще й золотом удвоє. Відпустіть додому.
      Не відмовиться, гадає, від грошей сірома.
      Та Свірговський – славний гетьман, турку відмовляє:
      Ні за які, козак, гроші слова не зламає.
      Ми господарю Молдови слово честі дали
      І від нього за підмогу лише гроші брали.
      Відведем тебе у Ясси, там уже й торгуйся
      А до нас з таким дріб’язком навіть і не сунься
      Отак от відповідає козак і сміється,
      Щоб не думав, що на світі усе продається.
      Звістка чорна із Молдови досягла Стамбула
      Вже давно такої звістки султани не чули.
      Розлютився тоді Селім дуже тоді на козаків,
      Наказав велике військо в Молдову послати.
      Двісті тисяч турок в поле виступили разом,
      Щоб скінчилися в Молдові їхні негаразди.
      Була з степу чорна хмара, а це ще чорніша.
      Суне військо, нищить, палить, стріляє і віша.
      Хто його спинити може непоборну силу?
      Іван Вода зі Свірговським назустріч ступили.
      Під Кілією зійшлися десять на одного.
      Бились-бились, не здолає щось ніхто нікого.
      То натиснуть турки дужче, то козаки вдарять.
      Бойовище вкрила пилу й диму сіра хмара
      Вже готові були турки і «Аман!» кричати,
      Як зрадливі молдавани почали тікати.
      Зрада! Зрада! – між козаків по полю лунає
      Притискають козаченьків турки до Дунаю.
      Уже бачить Іван Вода – загибель настала,
      Козакам говорить аби за Дністер тікали.
      Я із вірними військами вам відхід прикрию,
      А ви, братчики, рушайте у степ за Кілію.
      Вам за поміч красна дяка і уклін низенький,
      А я смерть тут свою прийму за Молдову-неньку.
      Відказав тоді Свірговський: - Ні, не буде того,
      Не ламатимуть козаки слово перед Богом.
      Ще ніколи побратимів вони не кидали
      І найбільшу небезпеку грудьми зустрічали.
      Хай далеко Україна, наша рідна мати,
      Та і тут ми її можем гідно захищати.
      Як буєм багато турок чи татар безбожних
      То вільніше Україні заживеться, може.
      Будем битись до останку, скільки буде сили!
      - Будем! Будем! – козаченьки дружно підхопили.
      Чорне поле коліївське вкрите вражим трупом
      Та й козацької розмови по полю не чути.
      Полягли козацькі сили усі до одного,
      Взяли турки отамана до полону свого.
      Не взяли б. Живим не дався, та тяжкая рана
      Без свідомості лишила славного гетьмана.
      Повезли його в Стамбула, купити хотіли:
      То грошей пропонували, то терзали тіло,
      Але він лише сміявся: - Даремна робота!
      Пожалійте свої сили та свойого поту!
      Не бувало, щоб козаки слова відступали,
      Не бувати, щоб козаки туркам слугували.
      Полякались тоді турки, голову зітнули
      І тоді лише від страху спокійно зітхнули.
      На бунчука почепили голову козачу.
      Той, хто мимо проїжджає, хай її побачить.
      Щоб могли по всьому світу звістку передати:
      Всіх, хто з турками воює, буде це ж чекати.
      На таке турецькі зайди марно сподівались.
      Кажуть, голова на палі, навіть, посміхалась.
      Глузувала із султана та з візирів клятих.
      Що султан сказав негайно ж її закопати.
      Закопали отамана та не його славу.
      Рознеслася тая слава по усіх державах.
      І казали запорожці, як турок рубали:
      - Це, щоб гетьмана Івана ви не забували!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *
      Невідомо звідки вітер налетів
      І опале листя шляхом покотив.
      Покотилось листя. Що його трима?
      Відірвалось дому, помочі нема..
      А хотіло ж тільки трохи політать,
      Пташкою легкою в небі покружлять.
      Але відірвалось, впало та і все
      І летить, як вітер часом понесе.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. * * *
      Вчорашні семінаристи,
      Відклавши убік книжки,
      Забувши на мить про Бога,
      Тепер до Києва йшли.
      Змінили теплі кімнати
      Теплом окопних багать.
      І, замість дівчат обіймати,
      В обнімку з крісами спать.
      Що їх спонукало до цього?
      Чого шукають вони?
      Чи, може, їх кров гаряча
      Прагнула до війни?
      Може, життя їм мало,
      Хотіли спізнати смерть?
      Кривавим військовим жнивом
      Наповнити душу вщерть?
      Та ні, не романтика воєн
      Покликала їх в похід.
      Адже вони йшли на Київ
      Крізь темінь, вогонь і лід.
      Століттями душі сплячі
      Прокинулись од весни.
      Загадали, що є Україна
      І що українці вони.
      Що тільки на них надія,
      Тільки вони одні
      Поможуть своїй Вкраїні
      Встояти в цій борні.
      І стали вони при гарматах
      Не тільки, щоб лити кров,
      А щоб Україна стала
      Навіки вільною знов.
      І поки такі от діти
      Тримають зброю в руках.
      Вкраїна не може згинуть
      І житиме у віках.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Дума про гетьмана Богдана Ружинського
      Ой, ти, гетьмане Богданку – Богдане Ружинський,
      Як татари вбили матір та забрали жінку,
      Загорілася у серці жага помсти сильна,
      Згадав тоді, що ти, княже, з роду Гедиміна
      І подався в степ широкий до татар поближче,
      Щоби крові їм пускати та оселі нищить.
      Щоб дещицю твого горя на собі відчули.
      Вже давно в степу такого лицаря не було.
      Став грудьми в степу супроти клятих бусурманів,
      Щоб не йшли на Україну, як гості незвані.
      Не ляка його ніяка уже вража сила,
      Головне, аби від нього утекти не встигла.
      Січовому товариству такий гетьман любий,
      Що не свою, а ворожу в бою силу губить.
      «Веди, княже! – йому кажуть, - нас всіх за собою,
      Під орудою твоєю станемо до бою!»
      Тут якраз орда татарська суне на Поділля.
      Проти них відомо добре отаману зілля.
      Зібрав військо низовеє, у степи подався,
      Тільки так, щоб хан про теє чимскоріш дізнався.
      То не буря з полуночі на степ насуває,
      То Богданко з козаками помстою палає.
      Пройшли вогнем по улусах та жалю не мали,
      Мук нелюдських всім татарам вони завдавали:
      Чоловікам очі колють, жінкам груди ріжуть,
      А діточок кіньми давлять, душу свою тішать.
      Така ненависть у грудях до татар палала,
      Що лиш муки бусурманські її вдовольняли.
      Сам Богданко конем править, вогнем горять очі,
      Кров татарську без упину проливати хоче.
      По татарських по аулах лиш вороння зграї,
      Сірий попіл, кров засохла землю укривають.
      А Богданку того мало, він у Крим подався,
      Там так само зойк нелюдський до неба піднявся.
      Козаки не згірш татарів у Криму лютують
      І благання про пощаду наче і не чують.
      Докотився зойк нещасних ажно до Поділля,
      Де справляла орда з ханом криваве весілля.
      Як зачули, що Богданко в Криму їхнім чинить,
      Все покинули й помчали геть із України.
      Мчить орда через Очаків на чолі із ханом,
      Щоб належно покарати клятого Богдана.
      А коли іще уздріли козацьку гостину,
      Кров’ю очі налилися від тої картини.
      Знищить, вирізать негайно козаків бажають.
      Та не знають, що до смерті све́ї поспішають.
      Ледь довідався Богданко, що хан повертає,
      Своє військо навкруг себе у Криму збирає.
      Перестрів орду татарську над Дніпром в Прогноях
      І вчинив жорстоку учту тоді над ордою.
      До озер її притиснув, вигубив до біса.
      Ті, що вирвались, до Криму чимдуж подалися.
      Повернулось військо славне з походу до Криму
      І невольників чимало повернулось з ними.
      Сам король Баторій визнав козацькі заслуги,
      Дав їм місто Трахтемирів і землі від Буга.
      Аж до Дону, та клейноди козацькі військові.
      Та козаки і без того битися готові.
      Не залила кров татарська за рідними туги,
      Душа в гетьмана палає, жадає наруги.
      Ще помщатися готовий татарам за кривди.
      Аж тут знову виникає для походу привід.
      Цар московський листа пише із прохальним словом,
      Бо дізнався, що орда вже у похід готова.
      Йде Московщину палити, ясир забирати.
      Цар козакам пропонує її не пускати,
      Шле чимало подарунків гетьманові з військом,
      Щоб вони за тую справу скорше узялися.
      Та Ружинський –козак хитрий. Та й не поспішає,
      Низових з городовими козаків збирає.
      Дочекався, як татари в похід подалися
      Аж тоді знов за улуси козаки взялися.
      Знову зойк страшний піднявся над татарським краєм
      Та козаки ні пощади, ні жалю не знають.
      Як зачула орда кривди, що козацтво чинить,
      Довелось напівдорозі свій набіг покинуть.
      Мчить назад, щоб свої землі скоріш рятувати.
      Аж тут взялися козаченьки їх перестрівати.
      Перестріли, кого вбили, кого розігнали
      І невольників відбили, і здобич відняли.
      Завдали татарам жаху, не скоро забудуть
      І набіги іще довго чинити не будуть.
      Поховалися татари у фортецях сво́їх,
      Не хотять проти козаків ставати до бою.
      А Богданко –непосида все бою шукає
      З військом до Аслам-Керменя тоді підступає.
      Збудували її турки над Дніпром-рікою,
      Щоб козаки не дістались широти морської,
      Щоби «чайки» не спустились до Кара –Денізу,
      До Стамбулу не добрались з військом своїм грізним.
      Обложив Богданко кріпость, миша не проскочить,
      Але чомусь кляті турки здаватись не хочуть,
      А в Богданка, як на теє, ще й гармат бракує.
      Чим він вежі-бастіони без гармат зруйнує?
      Почали підкоп робити козаки під стіну,
      Щоб закласти попід неї чималеньку міну.
      Не судилося Богданку ту фортецю взяти,
      Підірвалася завчасно міна розпроклята.
      Згинув гетьман там Богданко під стіною тою,
      Все козацьке вірне військо лишив сиротою.
      Поховали отамана козаки у полі,
      Щоб йому вітри шуміли в степовім приволлі.
      Щоб йому козацьке військо шану віддавало,
      Коли знов на бусурманів в похід вирушало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. * * *
      Розлінився вітер, мабуть не доспав,
      Надто нехотя він листя підмітав.
      Вхопить кілька, по стежині пронесе,
      Кине прямо попід ноги та і все.
      І одразу десь угору полетить,
      Зашумить, завиграє між верховіть.
      Осінь лаяти його не поспіша.
      Ще устигне, сама тільки-но прийшла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. * * *
      Поки не знали – спали спокійніше,
      Не бачили оцих тривожних снів
      І були, навіть, в чомусь щасливіші.
      Та хтось узяв і очі нам відкрив.
      І ми дізнались про своє минуле,
      В якому пеклі весь цей час жили
      І про таке життя своє почули,
      Що, навіть, здогадатись не могли.
      А ми того зовсім не помічали.
      То, може, все, що кажуть, не про нас?
      Із радістю світанки зустрічали
      І думали: живем в щасливий час.
      А, може б, краще ми того не знали.
      Жили б у пеклі у своїм краю,
      Стрічались, розставалися, кохали
      І все здавалось, мовби у раю?
      Чим менше знаєш, тим спокійніш жити,
      Чим менше хочеш – легше досягти.
      То, може, повернути все, як бу́ло
      І в тому заспокоєння знайти?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Легенда про сосну
      Онуки діда радісно зустріли,
      Вони вже свята справжнього хотіли.
      Вони на нього цілий рік чекали.
      Вже через тиждень свято наступало,
      А в них ялинки досі ще немає.
      Щось тато й мама лише обіцяють.
      А тут дідусь з’явився на порозі,
      Червоний, розпашілий на морозі.
      Живу ялинку у руках тримає.
      Тож дітвора так радісно стрічає.
      «Ура! Ялинка! В нас ялинка буде!»
      Нехай про теє знають усі люди.
      Але дідусь поправив їх з порогу:
      «Це не ялинка, а сосна,їй Богу!»
      «А в чім різниця?» - діти здивувались.
      «А ви б самі уважно придивлялись.
      Ось бачите, які тут голки довгі?
      Одне тим і різниться від другого.
      Адже в ялинки голочки маленькі,
      Порівняно з сосновими – тоненькі».
      Поки дідусь сосну в кімнаті ставив,
      Онуки геть забули усі справи,
      Навколо нього й дерева крутились.
      Їм вже сосну прикрасити хотілось.
      І тут онучка діда запитала:
      «Дідусю, як сосна такою стала?
      Чи вона завжди отака була?»
      Дідусь всміхнувся: «То усе від зла
      І заздрощів, що зсередини точать,
      Як хтось за когось кращим бути хоче.
      Як хочете, то зараз розповім».
      І він повідав цю легенду їм:
      «Раніш сосна такою не була.
      Росла низенька і зовсім мала.
      Маленькі голки на гіллі стирчали
      Такі, що, навіть, їх не помічали.
      Поки іще маленькою була,
      З деревами маленькими росла,
      Тоді на це уваги не звертала,
      І з усіма, як і всі діти, «грала»:
      З ялинкою, березою і кленом,
      Все рівно, чи червоним, чи зеленим.
      З тваринками і птахами дружила,
      Вони в гіллі ховалися, сиділи.
      Від віхоли і вітру захищала
      Та шишками своїми годувала.
      Була привітна з усіма навколо,
      Не відмовляла в помочі ніколи.
      Та час ішов і друзі виростали,
      Високими і гарними ставали.
      А, особливо, подруга-ялина
      Висока, гордо випростала спину
      І лапами зеленими укрилась.
      Сосна лише із заздрістю дивилась,
      Адже сама маленькою зосталась,
      Хіба з кущами тільки і рівнялась.
      Та думала: «Хіба то справедливо,
      Що хтось зроста високий і щасливий,
      Природною наділений красою.
      Вона б також хотіла буть такою…»
      Дивилась на березу і на клена,
      Які могли вдягтися у зелене,
      А потім в золоті убратись шати.
      Хотілось їй би і такою стати.
      Уже й сама не знала, чого хоче,
      Але росло бажання дні і ночі.
      І заздро озирала всіх навколо
      Та проклинала гірку свою долю.
      Тож заздрість її врешті довела,
      Що на усіх навколо стала зла.
      Постійно настовбурчує голки
      І той поганий,інший - не такий.
      Обходили уже усі її,
      Одна серед галявини стоїть
      І зле на всіх навколо погляда,
      Радіє – в кого трапиться біда.
      Яко́сь йшов лісом гном-лісовичок,
      Втомився, ліг під нею на бочок
      Та і заснув. Вона ж бо добре знала,
      Що гноми чародійну силу мали.
      Тож вирішила скористатись тим.
      Схилилася усім гіллям над ним,
      Обплутала йому і руки, й ноги,
      Що й ворухнутись він не має змоги.
      Від того він прокинувся одразу
      Та й висловив сосні свою образу,
      Мовляв, чого вона його зв’язала,
      Чи ж то вона на теє право мала?
      Він же ішов, її не зачіпав,
      Лише під гі́ллям у тіньочку спав.
      Вона ж на нього хижо позирала
      І на свого тріумфу час чекала.
      Аж ось він запитав: - Чого ж ти хочеш?
      Чи просто мені голову морочиш?
      Отут вона і висловила враз
      Те все, що її муляло весь час.
      Що дуже хоче буть вона така,
      Як та ялинка-подруга гінка,
      Висока…Хоче голки мати
      За неї довші, й довші набагато.
      Та хоче ще аби її краса
      Підносилася аж під небеса…
      А крона…буде хай, немов у клена…
      Щоб цілий рік була вона зелена…
      Іще вона багато говорила,
      Бо й те хотіла, і друге хотіла.
      Чого конкретно – і сама не знала,
      Але бажала…Як вона бажала.
      І гном не стримавсь: - Та ж якою бути
      Ти врешті хочеш? Хочу я почути.
      Вона багато знов наговорила,
      Усе, що вона мріяла-хотіла.
      І мовив гном: - Зроблю, як ти бажаєш.
      Хоча, я бачу, ти й сама не знаєш
      Чого ти хочеш…Відпусти-но лише
      І, обіцяю, я тебе потішу.
      Сосна швиденько гнома відпустила.
      Він став, зібрав усі чарівні сили
      І чарівні слова свої промовив.
      Як лиш останнє пролунало слово,
      Тут на очах вона ураз змінилась,
      Маленькі голки довгими зробились
      І крона її вгору піднялася,
      На стовбурі високому знялася.
      Неначе все, чого вона й хотіла,
      Але…якесь неоковирне тіло.
      А гном внизу сміється: - Що, дістала?
      Тепер мене ніяк ти б не зв’язала.
      Дістань-но, спробуй з висоти отої!
      Й подався, задоволений собою.
      Поглянула сосна і гірко стало,
      Вона ж бо зовсім іншого чекала.
      Хотіла б знов зробитися малою.
      Заплакала смолистою сльозою,
      Яка на землю по краплині впала
      Й бурштином за мільйони років стала.
      З тих пір, як таке трапилося з нею,
      Все тулиться вона поміж ріднею.
      І заздрити нікому тут не треба,
      Бо ж всі навколо схожі лиш на тебе.
      Збираються докупи сосни бором,
      Пісні співають разом з вітром хором.
      Зимою, влітку завжди зеленіють.
      Стоять високі і, напевно, мріють.
      Але про що – поміж своїх шепочуть
      Та вголос зізнаватися не хочуть».
      «Дідусю, та такого буть не може.
      Глянь, ця сосна так на ялинку схожа.
      Хіба що тільки довші голочки…»
      «То усе гном тоді зробив-таки.
      Сосна ж малою всім була привітна,
      Могли пташки і звірі посидіти,
      Сховатися на ній з очей чужих,
      Щоб хижаки не вихопили їх.
      Тож гном зробив – коли сосна мала,
      Щоб на ялинку схожою була.
      А як стає дорослою сосна,
      То тягне вгору стовбуром вона.
      Стоїть, згори печально погляда,
      Якою була гарна молода».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. * * *
      Я іду по дорозі.
      Вітер віти колише.
      Виглядають не надто голі й сірі вони.
      Скоро вдарять морози,
      Через місяць не більше,
      Намете на дорогу заметіль сивини.
      Тільки паморозь біла
      Буде їх прикрашати
      Та лихі вітровії до землі пригинать.
      Зовсім зніяковілі,
      Вони будуть стояти
      І з далекого півдня весну-красну чекать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. * * *
      Вже стільки літ топчу по цій землі
      І все ніяк не можу зрозуміти:
      Хто ми для влади – слуги, королі?
      Чи пасинки, чи, може, рідні діти?
      Вона вважає, наче знає все,
      Що для народу, тобто нас потрібно.
      Але чомусь постійно нам несе
      Таке, що в нас ні хлібно, а ні рибно.
      Чомусь на згадку давній час прийшов,
      Той самий час, коли конкістадори
      Взялись пускати індіанцям кров,
      В квітучий край принесли смерть і горе.
      Один із них – такий собі Кортес,
      Лишив, говорять, у одному місті
      Коня старого. Та й подався десь.
      А індіанці ні, щоб дати їсти,
      Води попити. Все ж воно живе.
      Його за бога уважати стали.
      Для них-бо кінь тоді було нове,
      Вони ж коней у ті часи не знали.
      Отож коневі кланялись до ніг,
      Несли дарунки, як богам носили.
      Та ті пожертви їсти він не міг,
      Хоча туземці так уже просили.
      Смолу і камінь з радістю несуть,
      Вважай, останнє в себе відривають.
      А він ірже, мовляв, коли дадуть
      Води та сіна. А вони ж не знають.
      І доносились, доки він і здох.
      Вони ж потому довго дивувались,
      Чому це раптом вмер їх новий бог?
      Напевно, мало жертв йому дісталось?
      Вони ж старались, як тільки могли
      Та одного лише не врахували:
      Які бажання у коня були,
      Вони вважали – краще нього знали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Легенда про бузок
      Біля старої школи ріс бузок.
      Ліловий, білий…Розквітав у квітні.
      І полюбляв я ще малим ходити,
      Мов у країну чарівну казок.
      Вдихав бузковий аромат п’янкий
      І до суцвіть уважно придивлявся,
      П’ять пелюсток зустріти намагався,
      Бо, як казали старші, цвіт такий,
      Якщо знайти – то принесе удачу.
      І я знаходив та щораз радів,
      Неначе справжнє диво углядів,
      Якого до цих пір ніде не бачив.
      Так захопився пошуком своїм,
      Що не помітив вчительку стареньку.
      Чи то вона так підійшла тихенько,
      Я зовсім кроків не почув її.
      - Красиво, правда?! – раптом пролунав
      Позаду голос тихий. Повернувся.
      І враз з очима добрими зіткнувся.
      - І, справді…- лиш у відповідь сказав.
      - І я люблю приходити отак,
      На цю красу часом помилуватись,
      Можливо, навіть, сил нових набратись,
      Хоч часу не завжди бува, однак.
      Такий в бузку приємний аромат,
      Що хочеться стояти і вдихати,
      А згодом із приємністю згадати,
      Немов одне з найважливіших свят.
      Ти знаєш, звідки цей бузок узявсь?
      - Хто посадив? – я відповів, - Не знаю.
      - Та ні, я не про те тебе питаю.
      Хто посадив, звідкіль би ти дізнавсь,
      Коли було усе ще до війни.
      Тебе тоді й на світі ще не бу́ло.
      Батьки ж, я знаю, з інших місць прибу́ли.
      Навряд чи аби знали щось вони.
      Питаю я: звідкіль оця краса
      З’явилась на планеті нашій гарній?
      Я спробував щось пригадати – марно,
      В книжках про то ніхто не написав,
      У тих, які я встиг вже прочитати.
      Отож зізнався вчительці у тім.
      Немов зрадівши тим словам моїм,
      Вона спитала: - А хотів би знати?
      - Ну, звісно, хочу дуже, розкажіть.
      А сам одразу ж нашорошив вуха.
      Люблю цікаві розповіді слухать
      Так, щоб і слова в них не пропустить.
      - Був квітень місяць і уже земля
      Із нетерпінням на дари чекала.
      Вже скоро пташки повернутись мали
      В домівки свої рідні звіддаля.
      Кущі, дерева голі ще стоять,
      Не зеленіють пагорби й долини,
      Хоча уже, здавалось би, повинні.
      Щось надто довго там на небі сплять!
      Те прагнення передалось весні,
      Що заходилась сонечко будити:
      - Вставай, - сказала,- уже перше квітня.
      Земні зітхання чуєш вже сумні?
      Почувши поклик, сонечко ураз
      Схопилося з небесної постелі
      Та розчесало промінці веселі,
      Бо ж, справді, працювати уже час.
      Взяло до себе в супровід весну
      Та з вірною супутницею І́рис –
      Веселку так зовуть іще допіру,
      Розпочали роботу чарівну.
      Весна, з’єднавши промені його
      З веселкою, те чародійство брала
      І пригорщами навкруги кидала
      На луки, на поля і там кругом
      Зростали квіти – жовті і червоні,
      Рожеві, сині, блідо-голубі,
      Смугасті, і строкаті, і рябі.
      Прокинулись простори напівсонні
      Від зірочок, дзвіночків і суцвіть,
      Від чашечок і колосків грайливих.
      Летіла з рук весни яскрава злива.
      Аби землі від змін отих радіть.
      Так кілька день трудилася весна
      Аж доки Скандинавії дісталась.
      Там від зими ще сніг і лід зостались,
      Тож раптом зупинилася вона.
      Тут сонце по півроку не бува
      І квітів обмаль, голо й непривітно.
      Вже сонечко хотіло й припинити
      Свою роботу. Та весна : - Овва!
      Страждає й так холодний бідний край.
      Дозволь його нам одягнути в квіти.
      Дай і землі цій трохи порадіти.
      Вже обмаль фарби є у нас. Нехай.
      Лілової чимало залишилось.
      Дозволь хоч цим прикрасити її.
      Взяла лілове в пригорщі свої
      І кидати навколо заходилась.
      І падав на кущі ліловий цвіт
      Й на них бузкові грона виростали.
      Вже скоро так його багато стало,
      Що став бузковим навколишній світ.
      Аж сонечко не стрималось: - Стривай!
      Хіба не бачиш – все навкруг лілове?!
      - Нічого!- і весна взялася знову
      Цвіт розсипати. – Ти не заважай.
      Цим землям не побачити троянд,
      Духмяної фіалки не пізнати.
      Хай буде хоч бузку у них багато
      І то вже кожен буде тому рад.
      Та сонце не послухалось весни,
      Взяло усі ті фарби, що лишились
      І змішувати разом заходилось,
      І вийшов в нього білий цвіт ясний.
      Тим цвітом і посипало воно
      Кущі і деревця. І грона білі
      Враз виросли на них в великій силі,
      Яскраві й ароматні все одно.
      Отак бузок, говорять, і з’явивсь.
      Ліловий, білий – все одно чудовий,
      Щоб навесні нас радувати знову…
      Як бідний скандинавський край колись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. * * *
      Пада листя, листя пада,
      Засипа доріжки саду.
      Наче золотом укриті
      І багрицею политі.
      А ще сонечко, роса.
      Господи, яка краса.
      Під ногами шарудить.
      Я люблю отак ходить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Чорнобиль
      Чорним болем обізвалася у грудях
      Та подія дев’ятнадцять літ тому.
      Ніч палає, стіни плавляться…І люди
      Не вагалися в смертельному диму.
      А навколо міцно спала вся планета,
      Додивляючись останні легкі сни,
      Ще не знаючи, що має хтось померти
      Аби жити залишилися вони.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Дума про похід на Стамбул
      Пливуть чайки Чорним морем,
      Пливуть з полуночі,
      Сагайдачний на Царгород
      Подивитись хоче,
      Обкурити його димом
      Козацьких мушкетів,
      Щоб дісталося, як Криму
      З козацьких бешкетів.
      Пливуть чайки Чорним морем
      До султана в гості,
      А він виїхав у гори
      Розім’яти кості.
      Йому ловів закортіло,
      Звірини побити.
      Аж козаки налетіли,
      Що його робити?
      Пройшли чайки по Босфору,
      Нікому спинити
      І заповзялися скоро
      Цареград палити.
      Запалили Архіокой,
      Мізовня здиміла,
      Стрілянина на всі боки
      Містом полетіла.
      Розгулялася голота,
      Ріже, тягне, палить
      Попід самії ворота
      Уже зуби скалить.
      А султан усе то бачить
      І усе то чує,
      У Царгород швидко скаче,
      Яничар мордує,
      Гонить клятих на галери
      Козаків ловити,
      А ті вперлися у берег,
      Не бажають плити.
      Вже султан зубами креше,
      Грізно брови супить,
      Непокірним палі теше
      Та киями лупить.
      Ледве впер їх і відправив
      Козаків догнати,
      Бо вже ті, зробивши справу,
      Встигли повтікати.
      Загрузили чайки свої
      Усіляким крамом,
      Ледь видніють над водою
      Своїми бортами.
      Козаки не поспішають,
      Успіхові раді,
      А вже й турки насідають,
      Видніють позаду.
      А ще ж тільки до Дунаю
      Дістались небоги,
      Попереду ще чекає
      Далека дорога.
      Налягають козаченьки
      На весла щосили,
      Просяться в Покрови-неньки
      Аби захистила.
      Увесь день летіли чайки
      Неначе на крилах,
      Без гармидеру, без лайки
      Козаки пітніли.
      А як тільки сонце сіло
      І пітьма упала,
      Чайки біг свій зупинили
      І назад помчали.
      Пливуть турки, не чекають
      Ніякого лиха,
      Весла по воді плескають,
      Вітер віє стиха.
      А паша сидить у себе,
      Каву попиває
      Та на зоряне на небо
      Скоса поглядє.
      Усе думає, чи завтра
      Козаків впіймає
      І усяку кару-страту
      На них вигадає.
      Та козаків йому довго
      Шукать не прийшлося,
      Бо вони самі до нього
      Завітали в гості.
      Налетіли, обступили
      Галери високі
      Та гаками зачепили
      За борти широкі.
      А другії дьогтем мажуть
      Та галери палять,
      Треті ж ті галери кляті
      В сокири цурпалять.
      Лементує вража сила,
      Не зна, що робити.
      Ледве кілька галер вспіли
      Вирватися звідти.
      Подалися на Царгород
      І звістку поне́сли,
      Полетіли Чорним морем
      На усіх на веслах.
      Від турецької ж від сили
      Мало що лишилось,
      Що втекло, а що згоріло,
      А що потопилось.
      Кілька цілими козаки
      Лише захопили,
      Яничарів-небораків
      В морі потопили.
      А пашу в полон узя́ли,
      На Січі згодиться.
      До Очакова помчали
      По легкій водиці.
      Турок трохи подражнили,
      Посміялись в вічі
      Та галери й попалили.
      Нащо вони в Січі?
      Побували ж запорожці
      В султанській столиці
      У п’ятнадцятому році,
      Сімнадцятім віці.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. * * *
      Чорніють зорані поля,
      Жадану впитують вологу.
      Зазеленіла, слава Богу,
      Дощами споєна земля.
      Все небо сірим затягло,
      Вже сонця кілька днів немає,
      Десь поза хмарами блукає,
      Минаючи моє село.
      Повітря з запахом димка
      Весь час на зиму натякає.
      Тому і сонечко тікає,
      Що холодів уже чека.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. * * *
      Зоря та так і не зійшла,
      Захоплююча зірка щастя,
      Лиш ледь змінилось самовластя,
      Але не стало менше зла.
      Чия, не знаю, в тім вина,
      З’явились самовладці нові
      І на стіні чужою кров’ю
      Лишили власні імена.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Легенда про жовтий тюльпан
      Проживши в світі вже багато літ,
      Дідусь любив виходити у поле,
      Огледітись у просторі навколо,
      Щоб по-новому розпізнати світ.
      Бо ж кожен раз, минає якийсь час,
      І змінюються враження людини.
      Колись звичайне видається дивним,
      Неначе його бачиш перший раз.
      А те, що дивним в юності було,
      На старість зовсім звичним виглядало.
      Дідусь пройдеться по степу, бувало,
      Із пагорба погляне на село,
      В якому він свій довгий вік прожив.
      Прожите і полишене згадає.
      Діждеться, доки й сонечко сідає.
      І з пастухом, який жене корів,
      Поволі повертається до хати,
      Набравшись вражень у степу нових.
      Він довго буде згадувати їх
      І час від часу подумки вертати.
      Найбільше любить вийти навесні,
      Як степ зелений буйно розквітає.
      На повні груди аромат вдихає…
      І мріє цілий рік про такі дні.
      Якось весною донька привезла
      Погостювати спритного онука.
      У місті де б він бачив степ чи луки,
      А тут безмежна широчінь була.
      Тож вдома він сидіти не хотів,
      А все його кудись піти тягнуло.
      Заледве теплим вітерцем війнуло,
      Він вже схопився та й полопотів.
      Хоча дідусю й додалось турбот,
      Тепер не сам – з онуком в поле вийде.
      Не горбиться, аж надто гордий з виду:
      Погляньте – це ж онук у мене! От!
      Удвох, ідучи по степу, якось
      Вони тюльпана жовтого зустріли.
      Обоє, наче дивові, зраділи,
      Мов щось їм неймовірне удалось.
      Схилилися обоє понад ним,
      Замилувались сонячним тим цвітом.
      Здавалось, що навкруг від нього світло,
      Він зігріва лиш виглядом своїм.
      - А розкажи мені про квітку цю.
      Ти ж про усе на світі, мабуть, знаєш,-
      Онук дідуся, поміж тим, питає.
      Той повернувсь назустріч вітерцю,
      Який грайливо сивину куйовдив.
      - Почути хочеш про тюльпан, малий?
      Колись, коли я бігав ось такий,
      То до сусіди-дідуся заходив,
      Який мені тоді переповів
      Історій всяких про усе чимало.
      Багато що із пам’яті пропало,
      А записати чомусь не схотів.
      Та про тюльпан ще й досі не забув
      Історію, яку сусід повідав.
      В часи далекі цей тюльпан із виду,
      Неначе й схожий, але інший був.
      Казали люди, що боги у нім
      До часу щастя лю́дське заховали.
      Тож квітка пелюстки не розкривала,
      Цвіла бутоном зімкнутим, тугим.
      Ніхто дістати щастя те не міг,
      Хоч спробувати без кінця ходили.
      Які його навколішки молили
      Аби розкрився й ощасливив їх.
      Другі хотіли хитрощами взять,
      Якісь закляття поряд говорили.
      Але не досягли, чого хотіли.
      Тож довелося їм ні з чим вертать.
      Хтось намагався силою добуть
      Та розсипались пелюстки від того
      І не лишалось взагалі нічого…
      А люди йдуть…І дні, і ночі йдуть.
      Ідуть туди старі і молоді.
      Ідуть здорові та бредуть каліки.
      Царі із почтом зі своїм без ліку
      І жебраки на хлібі і воді
      З ковінькою, щоб щастя те дістати.
      Багаті марнотрати й бідаки,
      Коцюб не випускаючи з руки…
      Але даремна сил і часу трата.
      Приходив сюди натовп і щезав,
      А щастя так у руки й не далося.
      Ні з чим вертатись людям довелося…
      Але яко́сь, весняний день стояв,
      Ішла цим степом одна жінка бідна,
      Дорогою натомлена була,
      За руку сина – ще маля вела.
      З країв далеких – із усього видно.
      Ішла вона й помітила нараз
      В траві того бутона золотого,
      Що стільки чула за життя про нього
      Та бачить не могла аж по цей час.
      Тож вирішила ближче підійти.
      Не відкривати… Знала, що даремно.
      Боги те щастя зберігали ревно.
      Але, хоча б, зблизька поглянути
      На квітку, в якій сховане оте
      Людськеє щастя. Вік вона прожи́ла
      Та й іскорки його не угляділа
      І лиш зітхала потайки про те,
      Що десь, колись вона його і стріне.
      Тож краєм ока глянути лишень.
      Добра ж бо не поменшає з кишень.
      Тримаючи за руку свого сина,
      Вона тихцем наблизилась туди,
      Аж серце в її грудях завмирало.
      Аби із того гірше не бувало –
      Прогнівиш квітку – набереш біди.
      Та раптом син ту квіточку уздрів
      І радісно від того засміявся,
      До квітки, в мами вирвавшись, подався.
      І диво - цвіт той пелюстки розкрив.
      Розцвів тюльпан і щастя в світ пустив.
      Що сила, хитрість не змогли здолати,
      Зробив веселий сміх того маляти…
      Дідусь замовк, немов забракло слів.
      А потім до онука повернувсь:
      - Мабуть, дитинство – то пора єдина,
      Коли бува щасливою людина
      По-справжньому!..- і тихо посміхнувсь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. * * *
      Чи легкий туман, чи то сіра мла
      З раннього рання землю облягла.
      Вітер холодом до кісток пройма,
      Шле привіт із ним з півночі зима.
      Хоч би сонечко краєчком зійшло,
      Крапельку тепла землі віддало,
      Не зігріло б та додало надій,
      Що не слід іще піддаватись їй.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. * * *
      «Є завжди місце подвигу в житті!»
      Так нас уміло вчили стільки років
      Від наших несміливих перших кроків
      Й до самого завершення путі.
      Учили нас: життя дається нам
      Аби його Вітчизні присвятити,
      Її любити і її творити,
      Як треба, захищаючи життям.
      Але тепер, як стільки літ пройшло
      І коли я багато чого знаю
      У тому пеклі, яке звалось раєм
      Саме життя вже подвигом було.
      А подвиги? Так, місце і для них
      Було в «раю». Були для них причини.
      Хтось мусив йти на героїчний вчинок,
      Щоб виправляти помилки других.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Звідки ці рослини? (легенда)
      Згадалося, як то колись було.
      Поїхали ми з мамою в село
      Провідати у гості до бабусі.
      Квитки назад узяти не вдалось,
      Затриматися трохи довелось
      І мама каже: - Що ж, піду, пройдуся.
      Провідаю околиці села,
      Згадаю, де я бігала мала…
      Мені самому теж цікаво стало.
      - А можна, мамо, і мені піти.
      Побачить хочу, де ходила ти,
      Коли років, як мені нині, мала.
      - Ходімо, синку. Чому би і ні?
      Я покажу тобі місця чудні.
      Якщо вони донині збереглися.
      Зібрались швидко та і подались,
      По тихій сільській вулиці пройшлись.
      Аж раптом мама каже: «Зупинися!
      Поглянь уважно на подвір’я те.
      Он бачиш – «вушко заяче» росте!
      Ти його маєш зразу упізнати.
      Вона біолог, в школі виклада
      Зна – як яка рослина вигляда,
      Та і мене навчила вже багато.
      Я ближче до паркану підійшов,
      Очима кущик вказаний знайшов.
      Його і справді важко не впізнати,
      Бо ж, наче вуха заячі стирчать,
      Пухнасті, сірі…От-от побіжать…
      - Їх ще овечі вушка можуть звати, -
      Сказала мама… Ми село пройшли.
      А далі уже луками пішли
      Над річкою, що тихо жебоніла.
      - Он журавлині носики ростуть.
      Їх ще в народі грабельки зовуть, -
      Над трав’янистим кущиком присіла.
      Я нахилився, придивлятись став,
      Бо ще такої до цих пір не знав.
      Рослина листя по землі стелила.
      На пагонах рожеві пелюстки.
      Плодів іще не бачив я таких:
      Такі собі товстенькі гострі шила,
      Що, справді, дуже схожі на дзьоби.
      Я, навіть, фото декілька зробив.
      Аж чую, мама знову мене кличе:
      - Дивись, а ось голівка їжачка!
      Я підійшов до берега ставка
      Здивований, адже звучить незвично.
      Трава, скоріше схожа на рогіз,
      Якби на ній той дивний плід не ріс,
      Увесь, мов голки їжачка колючі.
      Росте в воді або біля води.
      Як воно лиш забралося сюди?
      Над цим питанням довго я не мучивсь.
      Бо мама через луки подалась
      До лісу, що стіною піднімавсь
      Зовсім близенько. Раптом зупинилась.
      - Поглянь-но, синку, бачиш лисохвіст!
      Я підійшов. Трава ледь не в мій зріст
      Мов лисячі хвости заколосилась.
      Та й колір – наче лисячі хвости.
      Схотілося торкнутись підійти.
      Неначе справжні: і м’які, й пухнаті.
      Хотів зірвати кілька та, проте,
      Подумав: краще хай собі росте.
      Хтось, може, ще прийде помилуватись…
      А в лісі, теж, зізнаюся, чудні
      Котячі лапки стрілися мені.
      Бо, справді, на котячі лапки схожі.
      Іще я око вороняче стрів.
      Там синій плід, неначе око, зрів.
      Чотирилисник з одним плодом кожен.
      Коли ще ми зустріли копитняк,
      Не стримався, спитав у мами: - Як
      З’явилися на світ оці рослини?
      Чом така назва – можна зрозуміть.
      Та хтось же мав це диво сотворить?
      Хтось знати їх походження повинен!
      Всміхнулась мама: - Звісно, так і є.
      Я на питання відповім твоє,
      Бо теж колись бабусі задавала.
      Вона мені таке розповіла,
      Що я забути й досі не змогла,
      Можливо, тому вчителем і стала…
      Була тоді ще сива давнина.
      У лісі відьма кублилась одна.
      Собі хатинку серед хащ зліпила.
      Казали люди – навчена була,
      Тож на весь люд вона страшенно зла,
      Постійно людям капості робила.
      То видоїть в якімсь селі корів,
      То зробить так, аби хтось захворів,
      То відбере у когось собі років.
      Старою зовсім вже вона була,
      Вже й чародія їй не помогла
      Буть молодою. Та жила ще поки.
      Ніхто не відав скільки відьмі літ,
      Та пам’ятав її найстарший дід,
      Який уже ледь дибав по подвір’ю.
      Казав: ще мати як була мала,
      То відьма та у лісі вже жила.
      Хоч дідові тому не всякий вірив.
      Так от, та відьма зла на увесь світ,
      Жила у лісі вже багато літ,
      Ходила уже ледве із клюкою.
      Та ледве день до ночі поверта,
      Кудись ночами на мітлі літа,
      А поверталась іще більше злою.
      Хотіла бути вічно молода,
      А бабою старою вигляда.
      Отож і злиться, аж виходить з себе.
      Бо знає – десь до неї смерть спішить,
      А їй іще так хочеться пожить,
      Ще стільки зла пустити навкруг себе.
      Жила у лісі відьма не одна.
      Колись дитину викрала вона,
      Аби комусь найбільше зло вчинити.
      Дитина так у лісі і росла,
      До справи прилаштована була,
      Бо ж самій відьмі важко вже робити.
      Тож хлопчик ріс у відьминій норі,
      П’ятнадцять літ йому о тій порі
      Було. Він вже багато в чому знався.
      Для відьми трави, корені збирав,
      Привчався до її таємних справ,
      Але від неї злості не набрався.
      Хотів втекти, але куди втікать?
      А на мітлі не вміє він літать.
      Тож мусив тихо поки що терпіти,
      Щоб дочекатись слушного часу,
      Як, може, відьму в пекло віднесуть.
      За нею не збирається жаліти…
      Якось під ранок відьма приліта
      Зла, як собака. Хлопець не пита,
      Бо видно і по ній, як зло хлюпоче.
      Мітлу жбурнула, дибає кругом,
      Не може зла утримати свого
      І щось весь час під ніс собі бурмоче.
      Прислухавсь хлопець та і зрозумів,
      Що, аби трохи втишити свій гнів,
      Рішила відьма воду отруїти.
      Тож ходить, хоче гарно пригадать,
      Що саме треба до води додать,
      Аби весь люд навколишній споїти.
      Вони ж усі з джерела воду п’ють,
      Отож себе отрутою і вб’ють.
      А їй не вперше гріх на душу брати.
      А вже ж стара та і зовсім сліпа.
      Ще із клюкою по двору ступа,
      А далі в ліс - боїться заблукати.
      Тож хлопчика покликала вона,
      Веліла готувати казана,
      Води налити, пічку розтопити.
      Самому ж повеліла в ліс іти
      Та звідти їй, що треба, принести.
      - По-перше, треба кінського копита.
      Котячі лапки, лисячі хвости,
      Заячі вушка треба принести.
      Іще дзьоби потрібні журавлині.
      Голівок їжачка мені добудь
      Та око вороняче не забудь.
      І це усе потрібно мені нині.
      Не став нічого він її питать
      Та обіцяв усе, що слід дістать,
      Узяв свій лук та і у ліс подався.
      Тварин, птахів з дитинства ще жалів,
      Тож не збирався бовтатися в злі,
      А обдурити відьму, як удасться.
      Від злої відьми він вже дещо знав,
      Багато в старих книгах прочитав,
      Які вона у скрині зберігала.
      Тож відійшов, аби не чула те.
      А навкруги лиш папороть росте,
      Бо ж відьма квіти всі повиривала.
      Згадав закляття та і проказав.
      За мить туман густий понаповзав,
      Усе сховав у пелені молочній.
      А, коли він, в кінці кінців, зійшов,
      То навкруг себе хлопець і знайшов
      Те, що від нього злая відьма хоче.
      Він миттю у торбину все нарвав
      І з нею перед відьмою постав.
      - Щось ти занадто швидко обернувся!
      - Ти ж попросила , я і поспішив.
      Бач, скільки звіра й птаха «порішив»?!
      - А дай-но, я поближче роздивлюся.
      Хвости щось і голівки замалі.
      - Так вивівся вже звір на цій землі.
      Все зма́лилося, скільки літ минуло.
      А от на вушка заячі дивись.
      Такі пухнаті, тільки доторкнись.
      Та відьма нетерпляче лиш зітхнула.
      - Кидай усе мерщій до казана,-
      Веліла гнівно хлопцеві вона,-
      Та дай мені копистку дерев’яну.
      А сам тепер подалі відійди
      Та за моєю річчю не сліди,
      Коли закляття я казати стану.
      А хлопцеві навіщо вже того?
      Він і без того вже досяг свого –
      Не буде так, як відьма захотіла…
      Хоч «отруїла» відьма джерело,
      Але туди ходили всім селом,
      Казали, що вода та має силу,
      Бо ж і здоров’я людям додає,
      Здається, й не нап’єшся, коли п’єш.
      Про джерело пішла по світу слава.
      Коли почула відьма, затряслась,
      Від гніву аж червоним узялась,
      А далі впала мертвою на лаву…
      Рослини ж ті по світу рознеслись,
      Десь зачепились та і прижились.
      Теж не прості, велику силу мають.
      Людей лікують від хвороб лихих.
      Бо ж для добра творив той хлопець їх.
      А на що схожі – так і називають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. * * *
      Неба вид посірілий
      Викликає печаль,
      Журавлі відлетіли
      У незвідану даль.
      Прокричали про зиму,
      Помахали крильми.
      Чи хотіли, щоб з ними
      Полетіли і ми?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. * * *
      Вставало сонце, аж червоне від натуги,
      Так не хотіло відкривати новий день,
      Бо, на меча перекувавши свого плуга,
      Співали люди бойових своїх пісень.
      І лише ніч оці два війська розділяла.
      Устане сонце і відкриє лік смертям.
      Мабуть, тому воно так нехотя вставало,
      Щоб зайву мить насолодитися життям.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Дума про козака, що повернувся з полону
      У широкому полі буйний вітер гуляє,
      У високому небі жайвір пісню співа,
      А коня вороного козаченько тримає
      І з глибокої річки він його напува.
      Шлях далекий позаду залишився у нього
      І гіркого полону відчуття, наче ніж.
      У татарськім аулі вкрав коня вороного
      Аби рідного дому досягнути скоріш.
      З гіркотою неволі не зрівнятись нічому,
      Чи ж душа вільнолюбна довго може так жить?
      Чим їй дихати можна в тому трюмі тісному
      І роками не бачить над собою блакить?
      Аж пече, як згадає, як в бою під Стамбулом
      Захопила зненацька яничарська рука
      І, немовби сьогодні, хоч і роки минули
      Все встає перед очі та хвилина гірка.
      І не встиг навіть крикнуть, щоб прийшли на підмогу
      Не дала і дихнути та туга тятива.
      І на роки скувала йому ноги і руки,
      Дзвін кайданів й нагайка замінили слова.
      Хто на каторгу втрапив – сподівань вже не має,
      Бо для більшості бранців це могила-тюрма.
      Із веслом проклятущим він живе і вмирає.
      І побачить свободу вже надії нема.
      Але він, як то кажуть, у сорочці родився –
      Шторм галеру на морі на шматки розтрощив
      І козак, як за рідне, за весло ухопився
      І до берега Криму він отак і доплив.
      Мабуть, за козаченька хтось так сильно молився,
      Мабуть, хтось його вдома скільки років чека,
      Що він все переніс, не помер, не втопився
      І у руки татарські у степу не попав.
      Кінь неквапливо п’є прохолодну водичку,
      А козак у задумі огляда небокрай.
      Там за річкою вже його рідна землячка,
      Там уже його рідний, майже втрачений край.
      Скільки сил і бажань він поклав задля того,
      Скільки він перенести мусив бід і страждань,
      Аби оком одним подивитись з чужого
      На свій берег на рідний. А тоді помирать.
      І бажання збулось. Навіть, лячно від того.
      Він стоїть, як і мріяв, на чужій стороні
      І рукою подати вже до берега свого.
      А він кроку не ступить, наче закам’янів.
      Що чекає його в стороні його рідній?
      Чи живі ще батьки, чи здорова рідня?
      Мне козак у руках нетерпляче повіддя,
      Але не поспішає підганяти коня.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. * * *
      Десь там далеко у небесах
      Летять лелеки і на крилах
      Відносять літо. І я за ним
      Буду жаліти в краю оцім.
      За сонцем, теплим рясним дощем,
      Широким степом зеленим ще.
      Летять лелеки, уже й не чуть,
      Але далека ще їхня путь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. * * *
      Чи є щось гірше, аніж бунт рабів,
      Які постійно чоботи лизали,
      Сприймали, як належне, панський гнів,
      Себе під ноги пану простеляли.
      Аж доки хтось їх не підняв на бунт
      Й вони гуртом накинулись на пана.
      І в’яжуть руки залишками пут,
      Стараючись його кривавіш ранить.
      Плюючи брудом, злизаним з чобіт.
      Рук не бруднять, все норовлять ногами,
      Лякаючись, мабуть, щоб часом світ
      Не пригадав їм, як були рабами.
      Та поболю́чіш – носаками в пах
      І так, щоб навіть затріщали кості.
      Передовсім рабом керує страх,
      А уже потім жадоба і помста.
      Почавши бунт, раба вже не спинить,
      Страх його буде далі й далі гнати.
      Він буде все ламати і трощить
      І він без жалю буде убивати,
      Бо він є раб. Він і помре рабом.
      І, ставши паном – рабом залишиться.
      Душа його навіки із тавром
      Раба…І їй ніколи не зміниться.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Вовки помирають самотні
      І

      Пил в небо здіймався над битим шляхом,
      Йшли піші і кінні, загін за загоном.
      Вук Бранкович перший зі смутним чолом,
      За ним воєводи пришпорюють коней.
      Чомусь не на місці у Вука душа,
      Думки усілякі її спокушають:
      Не знає – чи треба йому поспішать,
      Чи краще назад хай коня повертає.
      Князь Лазар закликав до зброї усіх,
      Щоб туркові стрічу вчинити належну.
      Ну, як би він тестю відмовити міг?
      Хоч був в розрахунках своїх обережним.
      І от тепер тестю на поміч ішов,
      Хоч сумніви душу постійно терзали?
      Чи вартою буде пролитая кров
      Того, ради чого її проливали?
      Чи ліпше скоритися туркові всім,
      Нехай і під турком, лишитись при владі.
      А що, як невдача в бою буде їм?
      У кого би Вуку спитатись поради?
      Аж вийшов із лісу відлюдник старий
      Із сивою аж до колін бородою.
      Рукою стискаючи посох кривий,
      Спинився, побачивши перед собою
      Озброєне військо. Хоч страху не мав.
      Дивився спокійно, чекаючи чогось.
      І Вуку здалося – на нього чекав
      Оцей посланець. І під’їхав до нього.
      - Скажи мені, старче, що маю робить:
      Іти чи вертати? Скажи мені прямо.
      Відлюдник звів очі на нього й за мить
      Сказав таке: «Вукові умира самі!»
      Сказав, повернувся і в лісі пропав.
      Ще більше сум’яття вніс Вукові в душу.
      Він довго ще з військом під лісом стояв
      У роздумах. Врешті до Косова рушив.

      ІІ

      З самого ранку, ледве спав туман
      І сонця край над горами з’явився,
      Прокинулись турецький, сербський стан.
      І там, і там штандарт угору звівся.
      Зім’яли землю тисячі копит,
      Стоптали трави, вкриті ще росою.
      Лише благословлялося на світ,
      А смерть уже пройшлася із косою.
      Не розбирали: правовірний – ні,
      Косила всіх підряд, не озиралась.
      Чи піший ти, чи, може, на коні.
      Конали всі, що під косу попались.
      Хоч менше сербів, але налягли,
      Зібравши вкупу ненависть і віру
      І турки подаватись почали.
      Князь Лазар, мов орел метавсь допіру,
      Весь час у всього війська на виду,
      За спини за чужії не ховався.
      Міняв коней, загнавши, на ходу
      І знову в бій попереду кидався.
      Вук Бранкович також не відставав,
      Його загони турків потіснили
      До Лабу, що червоним з крові став,
      В якім багато хто знайшов могилу.
      Чіплялись турки із останніх сил
      За схили, за вози свого обозу.
      Встелили землю рясно купи тіл.
      Та відвернути не могли загрозу.
      І тут до Вука «зрада» донеслось,
      Спочатку тихо, потім – голосніше.
      Те підле слово між людей пройшлось.
      Що може бути у бою страшніше?
      Хто зрадив? Милош – любий князя зять.
      Вук посміхнувся криво: «Боже, Боже!
      Я ж знав! Ще й уночі устиг сказать
      Про зраду князю. То на нього схоже!
      Подавсь Мураду чоботи лизать
      В таку хвилину. Що ж його робити?
      Чи далі битись, чи то відступать,
      Щоб усе військо в полі не лишити.
      І тут згадав відлюдника того
      І, мов прозрів. Так от у чому діло!?
      Хотів пророцтвом зупинить його,
      Як жаль, що пізно стало зрозуміло.
      А чому пізно? Є можливість ще.
      Вовки –таки на самоті вмирають.
      Хай хоч і Лаб угору потече,
      То його вибір вже не поміняє.
      Що йому, власне, Сербія ота?
      Він про свою вітчину має дбати!»
      І Вук коня до річки поверта,
      Велить своєму війську відступати.
      Тоді іще ніхто того не знав,
      Що Милош був не зрадником – героєм.
      Своє життя за Сербію відав,
      Життя Мурада взявши із собою.
      І тут би сербам вдарити ураз,
      Зім’яти турків, доки ще можливо.
      Але, не знав, що сталося, ні князь,
      Ні жоден з сербів. Баязид же живо
      На себе все командування взяв
      І кинув в бій усе, що під рукою.
      А Лазар в яму вовчую попав
      І поплатився зразу ж головою.
      Вук з військом поле бою полишив.
      Боснійці – ті до бою й не вступали.
      А дехто туркам вірою служив,
      В їх війську проти сербів воювали.
      Ті, хто лишився – бились, як леви.
      Тесть князя Братко з усіма синами
      Один по однім склали голови
      Отам поміж рудими пагорбами.
      Кривава жертва Сербії була
      На невеликім Косовому полі.
      Найкраща частка воїнства лягла
      Так і не змігши захистити волі.
      Бо не змогли об’єднання знайти
      В тяжку годину її рідні діти.
      І довелося Сербії піти
      Попід ярмо турецьке на століття.
      Вук Бранкович радів, що він живий,
      Що не лишив на полі тому тіло,
      Вертався в край південний сербський свій,
      А слідом його військо поріділе.

      ІІІ
      Далеко позаду криваві жнива
      На тому на Косовім полі.
      Немає вже Сербії, хоч і жива,
      Але на віки у неволі.
      Вук Бранкович думає думу важку,
      Самотньо схилившись до столу.
      Оплакує Сербії долю гірку,
      А також і власную долю.
      Що має він нині від того, що мав?
      Для сербів став зрадником вічним
      І зустрічний кожен, хоча і мовчав,
      Дивився з ненавистю в вічі.
      Лунали по Сербії гучні пісні,
      Де славили тих, хто загинув.
      На нього ж у них лиш прокльони одні,
      Неначе в усьому він винен.
      Для турок він був лише підлий слуга,
      Що опір посмів учинити.
      Щодень небезпека на нього чига
      Від того невдалого літа.
      Самотній лишився і вік доживав,
      Безсонними мучивсь ночами,
      Але зрозумів, чом відлюдник сказав,
      Що «Вукові умира самі».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. * * *
      Все таке нетривке,
      Все таке мимолітне.
      І бажання палке –
      Дочекатися літа.
      Коли не крадькома
      Сонце в небі сіяє.
      Але скоро зима
      Й варіантів немає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. * * *
      Просіює історія крізь сито
      Події, факти, явища життя
      Аби щось залишилось вічно жити,
      А інше кануло у вічне небуття.
      Але нічого вічного немає
      І може зникнуть і навік живе,
      А те, що, мовби, на віки зникає,
      Колись, все рівно, в пам’яті спливе.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Рено Шатільйонський
      Мазунчик долі, красень, мрія дам –
      Усе це зовні, а усередині
      Нахабство, підлість, жадібність, гординя
      Й багато ще багато чого там.
      Таким він був – Рено із Шатільйона,
      Коли у Антіохію прибув.
      Та хто про нього що до цього чув?
      Був у Європі майже невідомий.
      Та себе марив в золоті всього,
      На троні і готовий був для цього
      Забути про обов’язок, про Бога
      Аби збулися марення його.
      Почав одразу не із поля бою,
      Щоб в боротьбі супроти сарацин
      Міг показати свою доблесть він,
      А у вдови правителя в покоях.
      І так затуркав бідную вдову,
      Що дуже скоро з нею повінчався,
      Хоч патріарх посилено пручався,
      Мовляв – ніколи, доки я живу!
      Та, ледь Рено корону начепив,
      Велів старого взяти й роздягнути,
      Облити медом й до стовпа припнути
      На розтерзання ос і комарів.
      Так почалося сходження Рено.
      Чи то падіння? Важко розібрати.
      Давав він слово, щоб одраз зламати.
      Для нього мало значення одно –
      Багатство – гроші, гроші, гроші, гроші.
      За них він ладен був усе продать
      І хоч весь світ примусити страждать
      Аби відчути цю приємну ношу.
      За гроші візантійські він напав
      На свою ж християнську Кілікію,
      Багато міст там попелом розвіяв,
      Багату здобич і рабів узяв.
      А Візантія вперлася платить,
      Він тут же з Кілікієй замирився
      І Візантію шарпать заходився,
      Мовляв, він має право відомстить.
      Та похвалявся силою дарма,
      Бо Візантія, то не Кілікія.
      І ось він вже з мотузкою на шиї
      У рясі шлях в Візантію трима.
      В ногах у імператора валявся,
      Кричав так довго, милості просив,
      Ні сліз, ні обіцянок не жалів,
      Що імператор, врешті, плюнув й здався.
      Хто бачив це приниження, тому,
      Казали, з того ледве не вернуло.
      Але Рено, мабуть, все рівно було
      Аби лиш владу лишили йому.
      Він ладен був і ноги цілувать
      У сильного. А зло, що в нім кипіло,
      Він виміщав на слабших. Свою силу,
      Не знаючи, куди йому вкладать.
      У замку Крак – осиному гнізді,
      Він звив кубло з бандитами такими ж,
      На каравани нападав із ними
      І разом з ними здобичі радів.
      Та якось втрапив в руки сарацин,
      Яким чимало влив за шкуру сала,
      Шістнадцять років просидів в підвалах
      У сарацинських у кайданах він.
      Ніхто за нього викупу не дав,
      Вдова і та від нього відвернулась.
      А інші так зраділи, що й забулись,
      Що тут такий негідник князював.
      І він шістнадцять років своє зло
      В собі носив, плекав його. І тішив
      Себе лиш тим, що хай би лише вийшов,
      Усьому б світу місця не було.
      І таки вийшов він на білий світ
      І сарацинам непотрібним здався.
      Не до дружини, а у Крак подався.
      А за плечима вже чимало літ.
      Та мудрості не додали роки,
      Душа одною помстою палала,
      Рука агнця жертовного шукала,
      Йому все рівно, хто б не був такий –
      Чи християнин, а чи сарацин.
      Усі для нього ворогами були
      І знов місця навколишні здригнули,
      Бо на дорогу знову вийшов він.
      Не було меж жорстокості його,
      Шляхи торгові трупами укрили,
      Горіли села, жінки голосили,
      Страх і непевність сіялись кругом.
      Аж Саладін, чию сестру бандит
      Схопив в дорозі і забрав з собою,
      Пообіцяв, що власною рукою
      Негідника відправить на той світ.
      Хисткого миру як і не було,
      Знов сарацинське військо суне грізно.
      Назустріч військо рицарське залізне
      На смерть свою й приниження ішло.
      Хіттім розвіяв сумніви ураз:
      Хто не загинув, опинивсь в кайданах
      Поперед очі грізного султана.
      І серед них той недолугий князь.
      Стоять магістри, маршали, король,
      Барони – очі в землю опускають
      І Саладіна присуду чекають:
      Кому яку він визначає роль?
      А Саладін із шаблею в руках
      Поперед ними грізно походжає,
      У кожні очі гнівно поглядає
      І погляд той вселяє в душі жах.
      Спинивсь султан якраз перед Рено
      І мовив тихо, а від того страшно:
      - Твого життя вже випита вся чаша!
      Ти мертвий, враже, і уже давно!
      Та…може, я й помилую тебе,
      Як ти перейдеш в мусульманську віру.
      На якусь мить Рено йому повірив
      І вже зібрався продавать себе
      Та в очі глянув й зрозумів усе:
      Там тільки смерть безжальна й невблаганна.
      - Ні! – майже крикнув в очі наостанок.
      Знав, що уже нічого не спасе.
      Зблиснула шабля й голова Рено
      Шатром під ноги рицарям скотилась.
      Вік прожила й нічого не навчилась.
      А в світі завжди, бачиш, як воно:
      За все завжди доводиться платить.
      Нехай інакше, може, хтось вважає
      То про Рено оцього хай згадає,
      Можливо, це чомусь його навчить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. * * *
      Надвечір розпогодилось, неначе
      І вітер трохи хмари розігнав.
      Вони десь подалися далі з плачем,
      Жаліючись, що він нестерпним став,
      Що не дає постояти на місці,
      Витрушує останню із краплин.
      І гонить, гонить, як пожовкле листя,
      Догнати хоче журавлиний клин.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. * * *
      Ви за Сталіна? Вам хочеться реваншу?
      Вам порядок треба? Що ж, тому і буть.
      Хай мене у президенти оберуть
      І я втілю у життя ідеї ваші.
      Я порядок у країні наведу,
      Я залізом й кров’ю викорчую зраду
      І від тих, хто мені стане на заваді,
      Незабаром не залишиться й сліду.
      Але перших вас поставлю до стіни.
      Як, готові за свої ідеї вмерти?
      Ради інших принести себе у жертву,
      Щоб прозріли, накінець, усі вони?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Легенда про березку
      Пололи ми із мамою город,
      Бо трохи бур’яну понаростало,
      Мишій, щириця голови підняли
      Та молочай пробився і осот.
      Полізла молоденька лобода,
      Березка вже стелитися поча́ла.
      Ми бур’яни ті сапами рубали,
      Аби не залишилось і сліда.
      Я намагавсь від мами не відстать,
      Але доволі скоро притомився,
      Спинився й на березку задивився,
      Що почала картоплю обплітать.
      Цікава квітка, все-таки вона,
      Хоч і бур’ян, а вигляд гарний має,
      Біло-рожевим цвітом розцвітає.
      То стелеться, якщо росте одна,
      То в’ється, як рослину іншу стріне,
      По ній повзе швиденько догори.
      Нічної закривається пори
      Та на погодні реагує зміни:
      Перед дощем теж цвіт свій закрива.
      Так научив мене давно вже тато
      Погоду по прикметах визначати.
      А я запам’ятав його слова.
      А от цікаво, чому це колись
      Березкою рослину цю назвали?
      З березою єдна їх зовсім мало:
      І цвіт не той, і зовсім інший лист.
      Рішив про те матусю запитать.
      Вона ж таке, мабуть, повинна знати.
      Та й не мені ж одному спочивати,
      Хай і вона спочине хвилин п’ять.
      Почувши, що цікавило мене,
      Матуся стала, на держак обперлась,
      Від поту швидко краєм хустки втерлась,
      Бо ж спека, вітерець і не війне.
      - Чому берізка? – мовила вона,-
      О, то була історія вже давня.
      Я від бабусі чула у останнє…
      Жила на світі дівчина одна…
      Ні-ні, не так… Раніш берізка звалась
      Бересткою. Народ перекрутив.
      Хтось не дочув, а хтось не зрозумів.
      Тож назва перша з часом помінялась.
      Так от… Жило-було одне село.
      Таке собі – не бідне й не багате.
      Таких у ті часи було багато.
      Як і усі тоді з землі жило.
      Робили в полі, часом торгували,
      Везли добро на ярмарок своє
      І продавали, що у кого є.
      Якусь копійку додаткову мали.
      Одружувались, діточки росли…
      Все, як звичайно… Що там і казати…
      Якось вночі постукала до хати
      Одної якась дівчина. Були
      У ті часи гостинніші, неначе.
      Як стука подорожній – то пусти.
      Колись до когось стукатимеш ти
      Й тобі відчинять, за добро віддячать.
      Та дівчина ще зовсім молода
      Заночувала та і залишилась,
      Сказала: жити в місті утомилась…
      Сама ж незвично якось вигляда.
      Здається, і нема нічого в ній
      Та чоловічий погляд привертає.
      Коли іде, роботу всяк кидає
      І відвести не може погляд свій.
      Як її звали – хто там пам’ята.
      У ті часи ім’я не надто важить.
      Як особливе в комусь хтось завважить
      Й пристане до людини назва та.
      Пізніше стане прізвищем воно,
      Бо так людей простіше розрізняти.
      Тож вже забулось, як дівчину звати,
      Запам’яталося лише одно,
      Що із Берестя прибула вона,
      Так в ті часи Брест білоруський звався.
      Тоді ще українським він вважався.
      Пройшла селом така от новина
      Й Бересткою дівчину стали звати…
      Тож прижилась вона у хаті тій.
      Та сохли парубки уже по ній
      Та і жонатим не давала спати.
      І небагато ще часу пройшло,
      Як поповзли чутки, як то буває,
      Жінки завжди що розповісти мають
      Аби підняти на вухах село.
      Мовляв, зманила чоловіка та
      І він живе із дівкою тією.
      - «Повійниця!»- кидали вслід за нею.
      До речі, назва ця через літа
      У деяких місцинах збереглася
      І там берізку називають так…
      Тут мама зупинилася однак
      І фарбою червоною взялася,
      Немов сказала щось не те зовсім
      І язика невчасно прикусила…
      Помо́вчала і знов заговорила:
      - Чи так, чи ні казалося, утім
      Селом Берестка павою ходила,
      Обнови в неї ледве не щодня,
      Ледь поносила і уже міня.
      Де брала? Бо ж нічого не робила.
      А чоловік, що з нею жив, хирів.
      Возив на торг усе аби продати,
      Якусь обнову дівчині придбати.
      Аж поки зовсім все продав, збіднів.
      Вона ж частіш виходила в село
      Та парубкам заклично так всміхалась
      І потай вже з одним із них стрічалась.
      Добра у нього більше всіх було.
      Тож незабаром кинула вона
      Той дім, в якому перше проживала
      І в парубка отого жити стала.
      І знову кожен день, як новина –
      Берестка ходить у новій обнові.
      «Бач, як її той дурень одяга!»
      «Щодень на торг з товаром сновига!»-
      Ділилися жінки про неї знову.
      Та час минув і парубок лишивсь
      Ні з чим, бо геть усе устиг продати
      Аби її, як пані одягати.
      І від роботи, й від кохання звівсь.
      Вона ж уже на інших погляда,
      Шукає, з кого може добре мати.
      Знов перебралась до другої хати,
      А з нею перебралась і біда…
      Отак вона роками і жила,
      Добро чиєсь по вітрові пускала
      І все її «кохання» пропадало.
      Дивись, уже і іншого знайшла…
      Але з часом зістарілась вона,
      Ніхто на неї вже не задивлявся,
      Жила в будинку, який їй зостався
      З останнього «кохання». Вже одна…
      Прикраси продавала, що колись
      Чоловіки для неї купували.
      На хліб й до хліба з того вона мала.
      Бува, із односельців хтось діливсь.
      Незчулась, як і смерть її прийшла.
      Зібралися сусіди, поховали,
      Незлим та тихим словом пригадали…
      Із часом вже й забутися б могла.
      Та на могилі виросла її
      Така от квітка, що раніш не знали.
      Чи то насіння з ві́трами примчало,
      Чи пта́шки принесли в дзьобах своїх.
      А, може, й справді, як казав народ:
      То проросла тієї жінки доля.
      Та незабаром рознеслась по полю,
      Розсіялася від її «щедрот».
      Тепер рослинам жити не дає.
      Як вчепиться, то сили відбирає
      Так, що та бідна ледве не вмирає,
      Березці все поживне віддає.
      Так, що рубай синочку, не лінуйсь
      Аби картоплю нашу врятувати.
      То буде з чим нам зиму зимувати.
      А я, тим часом, за осот візьмусь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. * * *
      Пішло від нас тепло.
      Повернеться не скоро.
      З птахами відбуло
      Кудись за синє море.
      Залишились вітри,
      Морози ще прибудуть.
      Зимової пори
      Тут чубитися будуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. * * *
      Коли до ніг катів упало тіло,
      Світ не здригнувся й не перевернувсь,
      По натовпу зітхання прошуміло
      І зойк жіночий тихо десь почувсь.
      А він в душі надіявся і думав,
      Що вдарить грім і небо упаде,
      Народ здригнеться з розпачу і суму,
      Коли на місце страти він зійде.
      Як він просив, тамуючи образу,
      Як він бажав, молився і хотів,
      Щоб гнів людський і Божий гнів одразу
      Упав на голови знеславлених катів.
      Але пройшло все просто і спокійно.
      Кат звичну справу поспіхом зробив,
      Народ погомонів про хліб, про сіно
      І розійшовся. Та і Божий гнів
      Чомусь не спопелив ні світ, ні ката.
      І сонце із орбіти не зійшло.
      Спустіло незабаром місце страти,
      Немов нічого тут і не було.
      Надія вмерла під сокирой ката,
      Ніхто життя людське не захистив
      Ні Бог, ні ті, чия із краю хата.
      Ніхто, кого нещасний так молив.
      Ну, як же так? Жила собі людина.
      Свята чи грішна – не у тому річ.
      І раптом хтось життя її єдине
      Забрав, зітнувши голову із пліч.
      В своїй душі людина рівна Богу,
      Бо цілий світ вона собі творить.
      Але лиш Бог повинен мати змогу
      Цей світ людський позбавить права жить.
      Скажи, о Боже, де ж та справедливість?
      Людина вмерла, а кати живі.
      Не вмерли, не осліпли, не втомились
      І далі творять злочини нові.
      Народ, чия байдужість не спинила
      Ні страту цю, ні тисячі других,
      Теж гнівна кара Божа не спостигла,
      Хоча байдужість – рівний вбивству гріх.
      Байдужість може вбити, як і зброя,
      На ній всі вади людськії ростуть.
      І в ній, безмежній, як безкрає море,
      Людині дуже легко потонуть.
      Не будь байдужим до чужого горя,
      Бо сам байдужість матимеш в отвіт
      І в власнім горі, як в широкім морі,
      Потонеш сам, не залишивши слід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Легенда про Петрів хрест
      Сьогодні встали рано з дідусем,
      Бо в ліс сходити з вечора зібрались.
      Наготували в торбинки усе.
      Хоч і весна та ще тепленько вбрались,
      Поснідали та й хутко подались,
      Щоб повернутись встигнуть до обіду.
      Шлях по травичці по м’якій стеливсь,
      Що пригиналась до землі по сліду.
      Ліс нас пташиним гамором зустрів,
      Я йшов та розрізнити намагався.
      Дідусь же попереду мене брів
      Та до усього пильно приглядався.
      Шукав він трави й квіти, що якраз
      Збирати треба (знає він, що робить).
      До нього всі приходять повсякчас
      За ліками від всякої хвороби.
      Він і мене потроху приуча,
      Розказує: коли, де й що збирати.
      Я трохи й розбиратися почав,
      Хоч, звісно, знаю зовсім не багато.
      Сорока десь озвалася нараз,
      Мабуть, почула, що чужі у лісі.
      Це вона точно сповіща про нас.
      І гамір стих… От страхопуда бісів!
      Я озирнувся – де ж вона сидить,
      Що нас змогла побачити здалека.
      Ах, он вона, клятуща, скрекотить!
      На дуба її винесла нелегка.
      Аж тут дідусь: - Онучку, йди сюди!
      Я покажу тобі цікаву штуку.
      Сороку кинув та й подавсь туди,
      Освоювати знахарську науку.
      Дідусь попід горіхом зупинивсь
      І щось в траві там пильно видивлявся.
      Я підійшов, а він : - Ось подивись.
      Ти ще з таким, мабуть, не зустрічався.
      З-під листя тогорічного й трави
      Якась незнана квітка виглядала.
      Я ароматні запахи вловив,
      Які вона навколо роздавала.
      На стебельці усіяно квіток,
      Нанизано, мов дзвоники рожеві.
      Дрібних кружляє різних комашок
      Навколо них та ще й джмелі важенні.
      - Дивись, онучку, бо цей цвіт такий –
      Лиш пару тижнів відцвіте й немає,
      Сховається в підземний сховок свій,
      Тоді уже його попошукаєш.
      Вона отруйна… Так, що не чіпай.
      Я сам зберу…. Якраз пора настала.
      А помага від раку, пам’ятай,
      Лікує і других хвороб чимало.
      - А як же зветься диво це нове?
      - Та як народ його не називає:
      І хрест-трава, і цар-трава зове,
      Семіугодник ще він назву має.
      Чешуйник, можна в декого почуть,
      Трава мишина, боровець, іно́ді
      Ще виноградом земляним зовуть
      І, навіть, потаєнниця. В народі
      Багато назв, але частіш всього
      Петровий хрест рослину називають.
      - А чому саме так зовуть його?
      - Бо, як його коріння виривають,
      Воно росте у вигляді хреста…
      Галузиться хрестом у різні боки.
      - Чому Петрів? – дідуся я спитав.
      - Ну, кажуть, що колись, в далекі роки
      Петра розп’яли на хресті такім…
      Того, що браму в рай охороняє.
      Він був поміж апостолів одним.
      Можливо, так, можливо, ні – не знаю.
      Бо чув від діда інше я колись
      Про те, чому цей цвіт так дивно зветься…
      Онучку, ти уважно придивись,
      Можливо, ще зустріти доведеться.
      А я тим часом квіточок нарву
      Та ще коріння трохи накопаю.
      Бо оці квіти скоро відживуть.
      Ти ж бачиш – листя взагалі не мають.
      Насправді – це рослина – паразит.
      В чуже коріння вчепиться й жирує.
      Лиш навесні прогляне в білий світ,
      І під землею цілий рік гарує.
      Росте, з дерев всі соки випива,
      Там, під землею сили набирає.
      До пів центнера вироста бува…
      А звідки назва? Добре пам’ятаю,
      Як мій дідусь мені розповідав
      Одну легенду чи то байку, може
      Про те, звідкіль цей хрест Петрів постав.
      Я й досі пам’ятаю слово кожне,
      Так ця легенда вразила мене…
      Колись село стояло попід лісом,
      Коли хто їде шляхом – не мине.
      Жили там люди-землероби, звісно.
      Одна сім’я в селі тому жила.
      Про неї всяк поважно одзивався:
      І жінка працьовитою була,
      І чоловік роботи не цурався.
      Тож було і у полі, і в дворі….
      Одне погано – що дітей не мали.
      У всіх вже місця мало дітворі,
      А ці іще й одного не надбали.
      Й молилися, й до знахарів ішли,
      Вона уже і плакала ночами…
      Аж якось (вже й не молоді були)
      Вона відчула – скоро стане мама.
      Ото уже їм радості з того….
      Як строк прийшов - то сина народила.
      Петром в честь діда нарекли його.
      І вже ж носились, так його любили.
      Він ледве хлипне, вони тут як тут.
      Не дай то Бог, якщо іще й заплаче.
      Ледь не поклони біля нього б’ють,
      Нікого крім Петра свого не бачать.
      А він росте, неначе із води,
      Вони навколо нього метушаться:
      «Туди, синочку, краще не ходи…
      Тобі ще рано братися до праці».
      Самі ж працюють, б’ються, аби він
      Мав що вдягти, та що смачне поїсти.
      І день, і ніч не розгинають спин,
      Немає часу, навіть, і присісти.
      Вже син і батька зростом перегнав,
      А все маленький, все не до роботи.
      Вже звик, що хтось за нього працював,
      Йому ж до того не було охоти.
      Проспить пів дня, на лавці посидить
      Та і горлає : - Мамо, їсти дайте!
      Вже люди почали їм говорить:
      - Та ж ви синка до праці приучайте!
      А ті: - Ще рано. Та ж воно мале.
      Нехай ще трохи підросте, змужніє.
      Хтось, може, і повчив би їх, але…
      В чужу сім’ю хто ж влазити посміє.
      Отак і виріс, вибехкав синок.
      Уже пора й женитися настала.
      Вже мати придивляється одно,
      Кому б вона синка свого віддала.
      Така, щоб працьовитою була
      І щоб Петру не надто дорікала.
      Хоча з дівчат нікого із села
      Вона до свого сина не рівняла.
      Та і яка б за ледаря пішла.
      Всі ж добре знали, що воно за птиця.
      Тож мати десь в чужім селі знайшла
      Сирітку, працьовиту молодицю.
      Поставили і хату молодим,
      І шмат землі одрізали чималий.
      Та батько всім опікувався тим,
      А вдома мати бігла, помагала.
      Два господарства вже тепер тягли,
      А син не брався й за холодну воду.
      Невісткою вдоволені були,
      Бо синові вона, здається, годить.
      А він сидить та чухає живіт:
      - Який мій хрест? Важкий мій хрест!- зітхає.-
      На світі вже живу багато літ,
      Але не все, чого хотів би, маю…
      З тяжкої праці матінка злягла.
      А через рік і батечка не стало.
      Тяглася жінка, як лише могла,
      І в полі, і удома працювала.
      Усе годила ледарю тому.
      Та, врешті, і сама зійшла в могилу.
      А як же йому жити одному?
      Він же ледачий та іще й невмілий.
      Лише сидить про хрест тяжкий зітха.
      І як йому його нести одному?
      Чому до нього доля так лиха?
      На світі не потрібен він нікому.
      Знайшлася, правда, на селі одна,
      На господарство чимале зманилась.
      Та запряглася, кажуть, як дурна.
      За рік до невпізнаності змінилась.
      Лиш очі залишилися одні,
      Бо ж дні і ночі мусила робити.
      А він то спав, то сонний чуманів,
      Хотів лише поїсти та попити.
      Коли і цю жону в могилу звів,
      Устиг із неї висмоктати соки,
      Знов про свій хрест тяжкий заговорив,
      Який несе він вже багато років.
      Зітхав, зітхав, від голоду марнів,
      Бо ж не умів і їсти зготувати.
      Ніхто ж за ним глядіти не хотів.
      Тут і своїх проблем у всіх багато.
      Так скоро він від голоду й помер.
      Душа на небо піднялась поволі.
      Зустрів її святий Петро тепер,
      Проглянув пильно книгу його долі
      І мовив: - Ти прожив, як паразит,
      З батьків, жінок ти висмоктав всі соки.
      Тож повертайся знову у цей світ,
      Живи так далі, аж до часу, поки
      Навчишся не лише про себе дбать,
      Але корисним і для інших бути.
      Людиною тоді знов зможеш стать…
      Останнє, що Петро устиг почути –
      Як голос незнайомий пробасив:
      - Хотів ти легший хрест собі дістати?!
      Ну, що ж, Петро, оце твій хрест. Неси!
      І довелось Петру цим квітом стати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. * * *
      Проста дорога стелеться під ноги
      І сірий пил хмарка́ми по сліду.
      Ранкова тиша, навкруги нікого.
      Я сам-один дорогою іду.
      Вслухаюсь в шелест листя на деревах.
      Про що вони із вітром гомонять?
      Мабуть, страхи долають вересневі.
      Ще ж місяць-два й геть чисто облетять.
      Росою вкрите, павутиння сяє.
      Хай, сонце скоро висушить росу
      І зникне, мов його зовсім немає.
      А я ще встиг на отаку красу.
      Над головою, наче тінь, шуліка.
      Майнув і зник. Теж сам-один блука.
      Кудись помчав. З собою не покликав.
      Але він, може, зна, чого шука?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. * * *
      Рим застиг, чекаючи навали,
      Сам Порсенна з півночі спішить.
      Легіони понад Тібром стали
      Аби шлях йому перепинить.
      Вдалечінь вдивляються похмуро,
      Долю проклинаючи лиху.
      Всі вони в очікуванні бурі
      Серед поля кинули соху.
      Ще поки не горді і пихаті
      Грізні завойовники країн.
      Ще поки у їхній власній хаті
      Може хтось загрожувати їм.
      Але руки до мечів звикають
      І росте упевненість в очах.
      Римляни поки іще чекають,
      Поки ще не наступив їх час.
      Але вже в чеканні їх тривожнім
      Грізна учувається хода.
      І вже скоро всі побачить зможуть
      Як же Рим насправді вигляда.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Легенда про вільху
      У Василя сьогодні перший день
      Роботи у бригаді лісорубів.
      Він вже звалив з десяток сосон, дуба
      Та й сів, відпочиваючи, на пень.
      З незвички руки, як дроти, гудуть
      І у вухах немов шматочки вати.
      Сидить, зовсім не хочеться вставати.
      Чи ж то без нього ради не дадуть?
      Але потрібно братись до роботи.
      Бригаді ж треба виконати план,
      А він розсівся, наче на диван!
      Втер рукавом із лоба краплі поту,
      Встав, звичним оком на пеньок скосив
      Й здивований ледь не перехрестився:
      Бо з білого червоним зріз зробився,
      А добре ж бачив, що на білий сів.
      Він озирнувся – дерево лежить,
      Хоч пізня осінь – у зеленім листі.
      Стоїть Василь заклякнувши на місці,
      Бо й зріз на ньому взявся червоніть.
      Тут бригадир : - Чого роззявив рот?
      Вільхи ніколи у житті не бачив?
      Давай, працюй! - Василь зітхнув: - Пробачте!
      Й подавсь туди, де ліс валив народ.
      Вже по обіді сіли відпочить.
      Василь підсів до бригадира свого,
      Хотів спитати про вільху у нього,
      Хоча й боявся того розізлить.
      Але насміливсь якось та й пита:
      - Скажіть, чому вільха почервоніла?
      І чому листя колір не змінили?
      З дерев он інших жовте обліта.
      Задумливо поглянув бригадир,
      Здавалось, навіть, не почув питання.
      Але, відчувши хлопцеве бажання,
      Всміхнувся, хоч суворий був допір.
      - Тебе, я бачу, вразила вільха!
      Вона і справді, на другі не схожа.
      Але про неї знає майстер кожен…
      От ми на душу узяли гріха,
      Зрубали… А у деяких краях
      Колись подібне злочином вважали.
      Бо ж дух вільхи такому й хату спалить…
      Про неї чув багато чого я.
      Та для майстрів то гарний матер’ял –
      Приємний колір, не страшить волога,
      Музичні інструменти роблять з нього…
      Будинки он в Венеції стоять
      На її палях уже сотні років.
      А в нас криничні зруби теж з вільхи,
      Бо не боїться наслідків лихих
      Підводного безжального потоку.
      Чому, питаєш, зріз почервонів
      І чому листя до цих пір зелене?
      Легенда є у пам’яті у мене,
      Її дідусь ще розповів мені.
      Жив у часи прадавні князь один.
      Як його звали - то ніхто не знає.
      А от доньку вже кожен пам’ятає,
      Адже назвав її Вільхою він.
      Вільха ота красунею була.
      А яке добре серце вона мала,
      Ніколи від роботи не тікала,
      Усе робила і усе могла.
      Навколишні бояри і князі
      На неї ще з малого задивлялись,
      Увагу заслужити намагались,
      Ледь не крутились на одній нозі.
      Бо ж княжий зять та ще й така жона,
      Якою можна довго милуватись.
      Чому ж її руки не домагатись?
      Хороша пара кожному вона.
      Свати пішли, як виросла дочка
      Просити за жону її узяти.
      Та женихів взялися вихваляти.
      Але у неї відповідь така:
      - Пробачте, бо я дівчина проста.
      Мені багатства всякого не треба.
      Одної сукні вистачить для себе,
      Одного дому на усі літа.
      Кохання мені сили надає,
      З коханим я готова вік прожити,
      Дітей, із ним народжених, ростити.
      У цьому щастя бачу я своє.
      Ніхто в князівстві ще тоді не знав,
      Що дівчина вже хлопця покохала.
      Йому все своє серце віддавала,
      І він її теж віддано кохав.
      Але, на жаль, був бідний сирота,
      Не мав, а ні багатства, а ні дому.
      Про те кохання дівчина нікому
      Не говорила, хто би не питав.
      Бо знала, що впаде батьківський гнів
      На хлопця. Тож таємно зустрічались,
      Під співи солов’їні милувались
      Й були щасливі в ночі ті і дні.
      Аж доки зрозуміли, що вони
      Не зможуть далі поодинці жити.
      Надумали таємно одружитись
      Й втекти десь до чужої сторони.
      Сережки хлопець їй подарував
      Родинні (хоч Вільха і відмовлялась),
      Все, що йому від матері зосталось.
      Та він її і слухати не став.
      Якраз весна вступала у права.
      Вдягла Вільха сережки, милувалась.
      Якась рахуба про таке дізналась,
      Лихі до батька донесла слова.
      Розсердивсь батько, викликав її,
      Став про сережки (де взяла) питатись.
      Вона ж тоді не стала відмовлятись,
      Про почуття повідала свої.
      Упала на коліна перед ним,
      Просила про його благословення.
      Та батько не прийняв те одкровення,
      Велів порвати з милим зі своїм.
      Забути його раз і назавжди,
      Він для дочки князівської не пара.
      А, коли ні - його чекає кара…
      Але накликав більшої біди.
      Втекла Вільха з коханим в ліс глухий
      І стали там удвох таємно жити.
      Сховалися вони від злого світу
      І думали, що не знайде лихий.
      Та батько, як про втечу ту узнав,
      Велів втікачку й хлопця відшукати.
      Дочку велів додому повертати,
      А хлопець хай би навіки пропав.
      Хоч як ховались в лісі молоді
      Та хтось про те довідався, повідав
      І княжі слуги подались по сліду.
      Ніхто ж не може не лишать слідів.
      Зустріли хлопця (йшов він полювать)
      Й меча у серце з засідки встромили.
      Вмирати серед лісу залишили,
      Самі ж помчали дівчину шукать.
      Вона ж відчула серцем ту біду
      І кинулася милого шукати.
      Поки то слуги підійшли до хати,
      Вільха їх оминула по сліду.
      Побігла, серце підказало шлях.
      Як тіло свого милого уздріла,
      Від горя враз завмерла, заніміла
      І деревом зробилась на очах.
      Надбігли слуги, щоб схопить її,
      Але нічого не змогли зробити.
      Не спромоглись забрати її звідти.
      Отак відтоді в лісі і стоїть.
      Стоїть жива, надріж кору її
      І кров проступить із тієї рани.
      Сережки навесні вдягає рано,
      Гілля ще голі прикраша свої.
      Коли зелену сукню одяга,
      То до зими її вже не міняє.
      Це від других її і відрізняє,
      Бо ж вільха вірність досі зберіга.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. * * *
      Блукає вітер листям пожовтілим,
      Зрива з дерев і кидає униз.
      Пора осіння врешті наступила
      І небо зранку не жаліє сліз.
      Не зрозуміти – з радості чи з суму.
      У них порядок свій на небесах.
      А я сиджу, сумну гадаю думу,
      Хоч навкруги неписана краса.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. * * *
      Помер Аларіх ще в розцві́ті літ,
      Нещадна смерть всі плани обірвала.
      Від тої звістки не здригнувся світ,
      Бо готи в таємниці це тримали.
      Вже кілька день під посвист батогів
      Раби довбають землю неподатну
      Аби ріку між нових берегів
      Пустити. Дуже важко працювати.
      Піт заливає очі і рубці
      Криваві спини всі сполосували.
      Чого тим готам треба у ріці?
      Чи їм в степу навколо місця мало?
      А ледве-ледве річка потекла
      У новім руслі, знов рабам робота:
      Велика яма скопана була
      У тім, що залишилося, болоті.
      І вже тоді в великій ямі тій
      Вождя врочисто готи поховали.
      В броні, при зброї - наче зараз в бій.
      В могилу срібло-золото поклали.
      Несли й несли збентежені раби,
      В багні стоптали чималу дорогу.
      Лягли з вождем незлічені скарби,
      На тому світі аби дати змогу
      Аларіху безбідно існувать.
      Забили коней, кинули в могилу,
      А далі наказали засипать
      Рабам, які уже не мали сили.
      І знов нагайок посвисит залунав,
      Шматуючи й без того збиті спини.
      Та він рабів не надто підганяв.
      Вони вже відчували те єдине,
      Що їх напевне скоро всіх чека:
      Як тільки грудка упаде остання
      І знов у русло вернеться ріка,
      Їх смерть чека миттєва й невблаганна.
      Не лишать готи свідків на землі
      Живими, щоб ніхто не знав на світі,
      Де спочива король із королів.
      І тому їм нещасним доти жити,
      Поки ще не насипана земля
      На цій могилі, де спочив Аларіх.
      Лиш сонце споглядало звіддаля,
      Час від часу́ ховаючись у хмарах.
      Йому одному та іще ріці
      Довірять готи таємницю сво́ю.
      Та, було б можна, свідків би і цих
      Аларіх певно теж забрав з собою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Битва на річці Ворскла в 1399 році
      Степи безмежні, степи широкі
      Лиш вільний вітер по них гуля.
      Бредуть неспішно степами роки,
      Не відчуває їх ця земля.
      Все так же вітер колише трави,
      Все так же степом табун летить,
      Та час від часу встають заграви
      Аби хоч трохи степ обновить.
      Орел у небі розправить крила
      І жайвір пісню свою співа.
      Та по усьому степу могили,
      То його пам’ять одна жива.
      Їх тут багато: малі й великі
      І кожна – свідок і доль, і тих
      Подій далеких, яких без ліку
      Було в цім краю часів булих.
      Але могили, як крапля в морі
      Того, що бу́ло в степах колись.
      Мільйони крапель людського горя
      Скропили землю, як пролились
      Потоки крові на трави м’яті,
      Коли із раттю зійшлася рать.
      Не було ко́му їх поховати,
      Так і зостались в степу лежать.
      І довго степом біліли кості,
      Поки із часом не зник і слід.
      І лише трави шумлять ще й досі
      Про той незнаний тепер похід.
      Як прислухатись, почути можна
      Іржання коней і дзвін мечів.
      До вітру мовить травинка кожна,
      Що степ прадавній цей пережив.
      А там і річка у берег б’ється,
      Що їй відомо, теж розповість.
      Закриєш очі і вже здається
      Ти розумієш ту давню вість.
      Ось славний Київ. Не той вже, звісно,
      Яким бував він ще за Русі,
      Як куполами сіяло місто,
      Стрічало гостей у всій красі.
      Сваволя княжа, Батий з ордою
      Віки старання ущент знесли.
      І те, що видно понад Горою
      Лиш тінь старого. Часи пройшли,
      Що удалося – відбудували
      І нові стіни навкруг звели.
      Давно вже місто того не знало,
      Як того року. Війська ішли.
      Князь Вітовт кинув клич войовничий
      І звідусюди стікавсь народ
      Аби монголам дать гідну відсіч,
      Як колись Ольгерд у Синіх Вод.
      Сам Вітовт славний конем правує
      І оглядає свої війська.
      Вже переможні він труби чує,
      Вона здається така близька..
      Не мав бо Ольгерд такого війська.
      Як у Писанні про Вавилон,
      Народи різні сюди зійшлися.
      Його литовці гарцюють он,
      А он кияни і волиняни.
      І Полоцьк військо своє прислав,
      Смоленські, брянські є росіяни,
      Волоський лінник теж не відстав.
      Ось хрестоносці в броню закуті,
      Загін із Польщі слідом іде.
      А ще й татари на хана люті,
      Що Тохтамиш їх сюди веде..
      Похід цей, власне, теж через нього.
      Темир-Кутлук бо, як ханом став,
      Зібрав він лишки від війська свого,
      В литовські землі із ним помчав
      Просить Вітовта під руку взяти.
      А князю ж шабля не зайвина.
      Дав хану землі, не став питати
      Чи є у нього яка вина.
      Темір-Кутлуку ж не до вподоби,
      Що втікачів князь собі пригрів,
      Став вимагати від нього, щоби
      Той його видав без зайвих слів.
      Та гордий Вітовт всміхнувся лише,
      Послів ординських геть одіслав.
      І от війна вже в обличчя дише.
      Хан усе військо в степу підняв.
      Та Вітовт змалку зростав війною,
      Збирати військо не в новину.
      Та й бачить добре він силу свою.
      Що ж, на війну, то вже на війну.
      Такого війська не мав він зроду,
      Аж збурунився Дніпро старий,
      Як воно разом ступило бродом,
      Почавши в липні похід той свій.
      Земля дрижала, трава стелилась,
      Гарячий вітер завмер в страху,
      Звірина, птаство кудись поділись
      В пору військову, для них лиху..
      До Ворскли-річки зміїлось військо,
      Аж тут спинилось, щоб дати бій.
      Десь і монголи блукали близько
      Поза рікою. Тож табір свій
      Литовці добре в степу зміцнили,
      Дніпро і Ворскла із двох сторін
      За течією його прикрили
      І неприступним став наче він.
      Монгольська хитрість всім добре знана,
      А князь про неї забув, мабуть.
      Монголи впали на табір рано.
      Та ж гін ординський здалеку чуть.
      Отож зустріли орду, як треба
      Стіною списів і хмарой стріл,
      Що від ординців сховала небо
      І вражим трупом встелила діл.
      Несамовита монгольська хвиля
      У хвилі Ворскли ввірвалась вмить
      І чисті води зачервоніли
      І помутніли. Та вже летить
      Навстріч монголам литовське військо.
      Зім’яло мокру орду назад.
      І враз монголи в степ подалися.
      А Вітовт з того безмежно рад.
      «Вперед, литовці!Доб’єм монголів!
      Мечами ли́шим навік печать!
      Ворожим трупом устелим поле,
      Щоби не сміли сюди вертать!»
      Та спробуй степом піймать ординця
      На його легкім стрімкім коні.
      Орда розбіглась вмить поодинці
      І вже литовці в степу одні.
      А хан, тим часом, ударив з тилу,
      Литовський табір умить зім’яв.
      Литовці опір чинить не в силах,
      Загін татарський у степ помчав.
      У Тохтамиша нема бажання
      З Темір-Кутлуком на віч зійтись.
      Хай у степу він його дістане.
      Але Тимуру вони здались!
      Він розвертає орду у поле
      І на Вітовта веде її.
      Ті, що монголів уже збороли,
      Зібрать не в силах війська свої.
      Як хижа зграя монголи впали,
      Вернулись з степу і втікачі.
      Земля від болю аж застогнала,
      Нестримні ріки крові п’ючи.
      Дві сотні тисяч зійшлося люду
      На цім маленькім шматку степу
      У битві лютій у груди груди
      Аби зустріти тут смерть сліпу.
      А вже вона-то роботу мала,
      Уже ж косила підряд усіх
      І трупом густо траву услала
      Кривавим серпнем живим до ніг.
      Лягло на Ворсклі Вітовта військо,
      Стоптала грізна його орда,
      Пройшла по землях по українських.
      Не проминула їх та біда.
      Вітовт лиш дивом урятувався,
      Хоч залишились на полі тім
      Одних князів лиш заледь не двадцять
      З тих, що на битву пішли із ним.
      Так і лишились посеред поля,
      Не було ко́му їх поховать.
      Біліли довго їх кості голі.
      Та став із часом степ забувать.
      Укрили трави те поле брані,
      Сховали з часом усі сліди.
      Лежать загиблі, лежать незнані,
      А ми не можем прийти туди.
      Бо де – не знаєм. Нема могили,
      Немає знаку в степу про те.
      Лиш трави з того набрали сили,
      Полин від того буйніш росте.
      Та ми, напевне, не надто й хочем
      В степу безкраїм сліди шукать
      Аби побачить на власні очі
      Де нашим предкам прийшлось вмирать.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. * * *
      Постелила осінь постіль
      Та й гука,
      Хай зима приходить в гості,
      Не блука.
      А зима нахабна стала.
      Як прийшла,
      То господарку прогнала
      Узяла.
      Білу постіль постелила.
      Хто би взнав,
      Що тут осінь перше жила,
      Ніж вона.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. * * *
      Всього лише картинка на стіні.
      Та попри всю екзотику екранну
      Навіяла негадано мені
      Часи такі далекі, стародавні,
      Що я про них й уявлення не мав,
      Хіба що в книзі у якійсь зустрівся.
      А тут зненацька начебто згадав,
      Мов власними очима подивився
      На степ безкраїй сотні літ тому,
      В його тоді ще первозданній силі.
      Уже й не знаю, навіть, і чому,
      Мене він вразив, як стріла навиліт.
      Безкраїй степ, трава у лю́дський зріст,
      Тарпани, тури стадами блукають.
      Ані доріг навкруг, ні сіл, ні міст.
      Вони десь там часу свого чекають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Похід руських князів проти половців у 1103 році
      Як на озеру Долобську князі засідали
      Святополк і Володимир раду тут тримали.
      Ой, тримали князі раду і дружини з ними:
      Що робити? Що чинити з половцями тими?
      Не дають Русі спокою: розор за розором.
      Чи найти на них війною чи походом скорим?
      Говорила Святополка вірная дружина:
      - Навесні не слід ходити, то лиха година.
      Бо загубимо ми коней, ріллю не засієм,
      Що тоді збирати будем? Що узимку вдієм?
      Володимир їм на тее: - Дивно мені чути.
      Ви жалієте худобу. А як смерду бути?
      Ну, засіє своє поле. Половець наїде,
      Уб’є смерда, коня візьме, в оселю заїде.
      Забере жону і діток, майно усе візьме
      Не залишиться нікого, щоб зросити слізьми.
      Тож коня ви пожаліли, пожалійте й смерда
      І промовила дружина Святополка ствердно:
      - Добре, князе, ми готові, веди нас у поле.
      Хай звершиться та, що Богом визначена доля.
      Ще весна стояла рання, як усе то стало.
      До Давида і Олега посланці помчали
      Зі словами: - Ідіть оба бити половчина
      І або живі всі будем, або всі загинем.
      Давид славний Святославич у похід готовий,
      А Олег іти не хоче. «Нездоровий !» – мовить.
      - Нездоровий, то як хочеш. Якось обійдемось.
      Хоча, звісно, не на гульки, на війну ідемо.
      Кожен меч там буде важить, кожен буде треба.
      Та що зробиш, як ти, княже, думаєш про себе.
      В Переяславі зібрались хто ще був охочий.
      В’ячеславові, Мстиславові та ще Ярополчі,
      А іще Давид Мстиславич військо своє вивів.
      Вже давно такої сили Мономах не видів.
      П’ять князів війська привели на клич Мономаха,
      Щоб у полі половецькім наробити страху.
      Місяць березень, тим часом, був уполовині
      Піші по Дніпру спускались, степом ішли кінні.
      Полоскалися на вітрі князівські корогви.
      Мономах у Дике поле військо вів хоробре.
      По Дніпру униз спустились, перейшли пороги
      Аж на Хортичів на острів привела дорога.
      Там на острові в Протолчах ледь перепочили.
      Треба було лад навести у військових силах.
      В степ безкраїй половецький рушили походом
      Ну, а далі, вже хто кінно, а хто пішим ходом.
      Десь там на ріці Сутені гніздо їх осине,
      Там Бурчевичі напевно, вже збираються сили
      Мономах на усі боки розіслав сторожу
      Аби знати, що затіють половці ворожі
      День ідуть, другий і третій. На четвертій днині
      Дійшли врешті до Сутені (то Молочна нині)
      А там часом половчини звістку теж дістали,
      Що князі Русі супроти них похід зібрали.
      Тож зібралися докупи без числа на раду.
      І найстарший Урусоба так ханам порадив:
      - Треба миру запросити у князів у руських,
      Бо ви знаєте, як кріпко вони з нами б’ються.
      Ми ж бо зла Русі вчинили справді забагато.
      Доведеться, мабуть, кров’ю нам відповідати.
      Наші коні ще охлялі, зима ледь скінчилась,
      Наші воїни ще силой як слід не налились
      Біда буде, як почнемо битися із Руссю.
      Говорити, чим скінчиться, навіть, не беруся
      А молодші закричали, таке почалося:
      - Якщо, хане,ти боїшся, ми не боїмося.
      Цих поб’єм , у їхню землю подамося миттю
      І ніхто тоді не зможе нас перепинити.
      Тож послали Алтунопу – хана у сторожу.
      Він сміливий, хай узнає: де військо вороже.
      Та даремно Алтунопа, як вовк степом крався.
      Бо у засідку у руську у степу попався.
      Посікли усіх мечами: і хана, і воїв.
      Наклав мужній Алтунопа в степу головою,
      Та йде військо половецьке – не окинеш оком.
      Серед степу широкого наче бір високий.
      Руське військо помолилось пред станом ворожим
      Сподіваючись на милість і підтримку Божу,
      А тоді уже всі разом вдарили щосили:
      Мчали кінні, бігли піші на половців сміло.
      І злякалось половецьке військо, і побігло,
      Ледве коней розвернути серед балки встигли.
      Та сильніші руські коні їх перехопили.
      Почалась кривава битва. Били руси, били
      І помщались за убитих, за міста і села,
      За розорені домівки ворог трупом встелить
      І ту балку, й степ навколо, ажно до Сутіні.
      Не питав ніхто: чи винні, чи, може, невинні.
      Двадцять ханів половецьких русичі убили,
      А одного з них – Белдузя у полон схопили
      Бойовище закінчилось нема вражой сили.
      Князі тут же, серед поля обідати сіли.
      Привели до Святополка Белдузя лихого
      Той давати почав злато, щоб пустили його.
      Але князь до Мономаха хана відправляє:
      Хай, як хоче, так із ханом тепер поступає
      І питає Володимир поганського хана
      - Не забув разів по скільки клятва вами дана?
      Скільки раз ви, підлі хани, на Русі клялися,
      Що припините набіги. Нумо , подивися,
      Як дотримали ви клятви, як синів учили,
      Щоби згідно тої клятви на Русь не ходили?
      Нехай тепер кров зрадлива на тебе проллється,
      Щоби знали, як з такими на Русі ведеться.
      І убили вони хана, посікли на шмаття.
      А тоді взяли худобу, оружжя і плаття.
      Челядь і полон великий, половецькі вежі,
      Вежі торків й печенігів, що Русі належать
      З перемогою і славой на Русь повернули.
      В тисячу сто третім році усе оце було.
      По усіх містах і селах славу їм співали.
      І часи тоді спокійні на Русі настали.
      Орди дикі половецькі набіг не чинили,
      Бо відчули єдність русів, їх велику силу.
      Славний княже Мономаше, то заслуга твоя.
      Змусив ти князів забути інтереси свої.
      Об’єднав за Русь велику і за Русь єдину
      Усі землі і народи у одну країну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. * * *
      Озолотила березу осінь,
      Позолотила і вербі коси.
      В червоні шати вдягнула клена
      І лиш ялина стоїть зелена.
      Стоїть зелена, чекає зиму,
      Бо добре знає, що буде з ними:
      Впадуть багрянець і їхнє злато,
      Вона ж зелена буде стояти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. * * *
      Я піднявся на високую могилу,
      Кимсь насипану в далеку давнину.
      За віки земля її уже осіла,
      Кажуть, мала вдвічі більшу вишину
      В ті часи, як її люди насипали.
      Але й нині грандіозністю вража.
      Скільки праці і часу́ свого уклали
      Люди давні, щоб померлий міг лежать
      Під цією рукотворною горою,
      Що не можна не помітити здаля.
      Відчуваю, як пульсує піді мною
      Уся потом їх просякнута земля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Дума про козацьку чату
      У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
      Серед степу, серед поля орду чатували.
      Орда люта татарськая неспішно збиралась,
      Чамбулами й загонами по ярах ховалась.
      Як зібралося багато татарського війська,
      Отоді уже всі разом в похід подалися.
      Йшла орда в великій силі, степ-траву топтала
      За собою широченну сакму залишала,
      В усі сторони летіли татарські чамбули,
      Щоб козацькії застави вічним сном заснули.
      Налетіли , наче круки, на козацьку чату,
      Ледве встигли козаченьки шаблі похапати.
      На високій на могилі закипіла січа,
      Бились люто козаченьки з ворогом одвічним.
      «Помремо, - усі кричали, - Та не піддамося!
      Ні татар, ні, навіть, смерті, ми не боїмося!»
      «Та померти – то не штука,- отаман озвався,-
      Та потрібно, щоб хто-небудь у живих зостався,
      Як помрем , то хто ж козакам про орду розкаже,
      Бо інакше Україна під копита ляже.
      Знов сплюндрують тата рове землю аж до Львова,
      Знов сп’яніє Україна з пролитої крові.
      Тож давайте, мої други, вдаримо оружно.
      Усі разом натиснемо на татарву дружно.
      Може комусь-таки вдасться вирватись на волю,
      А в степу нехай впіймають, у широкім полі.»
      І рвонули козаченьки з могили у поле,
      Повалилися татари із коней додолу.
      А козаки кіньми топчуть, шаблями рубають,
      Крізь орду собі дорогу у степ пробивають.
      Ось і поле. Коні бистрі винесли козаків,
      Попереду степ широкий, татарва позаду.
      Розлетілись козаченьки лавою по полю.
      На коней тепер надія на щасливу долю.
      І татари похопились, услід їм помчали,
      Натягають свої луки, аркани дістали.
      А у кожного по двоє та по троє коней.
      Не втекти козакам, видно, від татар ніколи.
      Все погоня ближче й ближче, хриплять коні в спину.
      Отаман гука одному: «Гони без упину!
      Поспішай, лети як сокіл та вужем звивайся,
      До Січі як лише можеш, але добирайся.
      Донеси сю звістку чорну. Хай готують стрічу,
      Хай збираються походом усією Січчю!»
      А сам крикнув: «Пугу-пугу!» і витяг шаблюку
      І козаки за ним слідом взяли шаблі в руки.
      Розвернули козаченьки коней стріч татарам
      І, як сокіл, стрій козацький, на татар ударив.
      Коні здибились, зіткнувшись,і герць розпочався,
      Тільки шаблі миготіли й пил стовпом здіймався.
      Крики, стогони, прокляття і «Алла!» , і «Слава!».
      Але що то тих козаків на таку ораву?
      Хоч десятками татари на траву летіли
      Та й козацьке не однеє валилося тіло.
      Усе менше козаченьків. Татари гелгочуть,
      Хоч одного та живого захопити хочуть.
      Вже аркани засвистіли та не сплять козаки,
      Один одному рубають кляті мотузяки.
      Ось один уже лишився отаман єдиний,
      А навколо тьма татарів кружляє невпинно.
      Засвистіло із десяток арканів навколо,
      Спеленали отамана, як дитину кволу.
      Татарва загелготіла радісно від того,
      Ізтягнули козаченька з коня вороного.
      Ізтягнули, роздягнули й поряд на могилі
      Козарлюгу бойового на кіл посадили.
      Подививсь козак на північ помутнілим оком
      І побачив, чи здалося у степу широкім
      Ледь видніється козацький жупан, малиніє.
      Значить встигне, добереться, поміч підоспіє.
      Не гуляти орді лютій та й по Україні,
      Не топтати малих діток ординськими кіньми.
      І всміхнувся козарлюга з високої палі,
      Аж татари з переляку зеленими стали.
      Бо ж вони собі чекали стогону та крику
      А щоб сміху?! Та такого не було одвіку.
      Хутко скочили на коні та й ноги у руки,
      А козака залишили помирати в муках.
      Не дійшла до України орда того року,
      Пошарпали її в полі козаки нівроку.
      І тікали ті ординці аж до Перекопу,
      Гнали коней, заганяли, увесь шлях галопом.
      А козаки проводжали та все примовляли:
      «Не ходіть на Україну. Вас туди не звали!»
      На могилі на високій козацька могила,
      В ній уся козацька чата навіки спочила.
      Ідуть шляхом козаченьки,то шапки знімають,
      Своїх вірних побратимів зазвичай вітають:
      «Спіть спокійно, побратими,ви своє зробили,
      А ми будемо продовжувать ваше святе діло.
      Захистимо Україну від лиха й напасті,
      Щоб було на Україні лиш добро та щастя!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. * * *
      На гілці на тоненькій,
      На самому краю
      Висів листок маленький
      Осиковий в гаю.
      Боявся обірватись,
      Тому весь час тремтів.
      Але в тому зізнатись
      Нікому не хотів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. * * *
      То не грім, не буйний вітер
      У степу гуде:
      Славний гетьман Сагайдачний
      Козаків веде.
      На Москву, Хотин чи Варну,
      Все одно куди,
      Бо закликали козаки:
      «Гетьмане, веди!»
      Славне військо запорозьке
      Ворога шука,
      Бо сидіти, склавши руки,
      Не для козака.
      Ворогів же у коза́ків,
      Як в степу трави:
      Турки, москалі та ляхи,
      Море татарви.
      І усім їм Січ козацька
      Як більмо в очах,
      Від одної лише згадки
      Пробирає страх.
      З тих часів роки промчали
      Та пройшли віки.
      Де поділася та слава?
      Де ті козаки?
      Кров, немовби, й не козацька
      В нас тепер тече,
      Рана підлая кодацька
      В серці не пече
      Розлітаємось ясиром
      По чужих краях.
      Все чіпляємось за сильних,
      Як отой реп’ях.
      Де ті славні сагайдачні?
      Щось нема ніде.
      Кожен дума лиш про себе,
      Як в гетьма́ни йде.
      Може вся козацька слава
      Просто казочки?
      Чи не наші були предки
      Славні козаки?
      Чи не час вже нам згадати
      Хто ми є такі,
      Повернути в Україну
      Славу козаків?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Битва на річці Стугна в 1093 році
      Сидить старий на лавці попід пло́том,
      На сонці гріє кісточки свої,
      Колишні, мабуть, згадує бої.
      Які іще на старості турботи?
      Заплющив очі й ду́мками вита
      У тих часах, коли був воїн бравий,
      Ходив для князя добувати славу,
      Степами на баскім коні літав…
      І раптом крик: «Дідусю, ти вже чув?
      Наш князь верта із вдалого походу.
      Поганих, кажуть, і догнати годі.
      Князь їхні вежі без крові́ здобув.
      Полон женуть за військом чималий.
      Там люд уже збирається стрічати.
      Так їм і треба, тим поганам клятим!
      Вони ж не здатні стати і на бій
      Супроти сили руської дружини.
      Ми їх без бою можем пов’язать!
      Яка із тими половцями рать?
      Весь степ поставим скоро на коліна!..»
      Старий всміхнувся гірко на оте
      Онукове невпинне щебетання,
      А, особливо, на слова останні…
      Скорити степ – то діло не просте.
      Хто, як не він, те дуже добре знає…
      «Сідай, онучку, поряд, посиди.
      Поки ще князь дістанеться сюди,
      Повідати тобі про дещо маю».
      Старий заплющив очі, наче знов
      Поринув у часи минулі давні,
      Напевно, битви пригадались славні
      І молодість, коли буяла кров.
      «Так, половці – то ворог,- розпочав
      Неспішну мову дідо до онука,-
      Та гудити його – нехитра штука.
      Але я хочу, щоб ти добре знав:
      Не треба зневажати ворогів,
      Не треба слабаків із них робити,
      Бо потім доведеться пожаліти,
      Пізнавши на собі їх силу й гнів.
      Так, князь Мстислав – достойний батька син,
      Науку ратну добре він засвоїв,
      Тож недарма його так люблять вої
      І на Русі Великим зветься він.
      Але, онучку, ще часи були,
      Коли погані нас добряче били,
      Немов голодні круки налетіли
      А ми нічого вдіять не змогли.
      Князь Всеволод якраз помер тоді,
      (Останній син від князя Ярослава).
      Без князя залишилася держава,
      Бо ж Києвом ніхто не володів,
      Аж поки Святополка не звели́,
      Що небожем покійному доводивсь.
      Син Володимир на Чернігів згодивсь,
      А Перея́слав братові дали.
      Поки князі ділили отчий стіл
      І визначали – де кому сидіти,
      Кому яким князівством володіти,
      Заворушились половці навкіл.
      Вони прислали в Київ посланців,
      Які від князя плату зажадали,
      Щоб половці на Русь не нападали.
      Зачувши ледве про вимоги ці,
      Князь Святополк зібрав свою дружину,
      Яку з собою з Турова привів,
      Порадився і тут же повелів
      Схопити посланців і в поруб кинув.
      Вони отам у Турові своїм
      Із половцями досі не стрічались.
      І немічними ті чомусь ввижались,
      З якими легко справитися їм.
      Нас не спитались, батькових мужів,
      Ми б їм розумну подали пораду.
      Так ота їхня турівська бравада
      Поставила зі Степом на ножі.
      Не так багато і часу́ пройшло,
      Як торк у Київ прилетів із вістю,
      Що половці по всім степу знялися,
      Їх військо уже Торчеськ облягло.
      Тут розуміти Святополк почав,
      Яку дурницю він устиг вчинити.
      І посланців велів всіх відпустити,
      І відкуп заплатити обіцяв.
      Та ложка, кажуть, добра під обід,
      А після – що там користі із неї.
      Уже ордою Степ прийшов всією,
      Чого ж би мав переривать похід?
      І запалали села і міста,
      «Живий товар» орда в степи погнала.
      А в Святополка воїв зовсім мало,
      Дружинників не більше вісім ста.
      Але почав збиратися в похід,
      Киян до війська до свого покликав.
      Ми відмовляли: військо ж невелике,
      Других князів покликати би слід.
      Послухав князь, усе ж, послав гінців
      В Чернігів, Володимира просити.
      (Ех, ко’б йому у Києві сидіти
      У ті часи. Можливо , біди ці
      І обійшли б тоді нас стороною)
      Тож Володимир швидко рать зібрав,
      І брата з Перея́слава позвав.
      І повели вони дружини сво́ї
      До Святополка в поміч. Хоча той,
      Сказати правду, ратник був ніякий,
      Хоч гонору, як Ізяславич всякий,
      Мав о-го-го! Ото ж, його ніхто
      Не зміг умовити ще трохи почекати,
      Поки дружини з дальніх міст прийдуть.
      Велів збиратись і рушати в путь,
      Аби на рать зі Степом швидше стати.
      У Треполі зібралися усі
      Та стали раду радити, рядити.
      Князь Володимир радив мир вчинити,
      Мав на підтримку доста голосів.
      Та Святополк уперся: «Перейдім
      За Стугну, хоч вона і розлилася».
      Й дружина на слова ті піддалася.
      Хоч, краще б Стугну не долати їм.
      До бою зготувавшись, почали:
      Одесную – князь Святополк з своїми,
      Ошуюю - чернігівці, між ним
      Переяславці з Ростиславом йшли.
      Здолали Стугну, вийшли між вали.
      Аж ту назустріч половецька сила.
      Стрільці тут наші хмару стріл пустили
      Аж сутінки навколо залягли.
      Та половці теж стрілили в отвіт
      І темрява від їхніх стріл настала,
      А далі сила половецька впала
      На Святополка. Зупинився світ.
      Ми бачили, як мчить орда на нас.
      Міцніше вперли ратища, стояли,
      Аж поки під коней копита впали,
      Хоча іще тримались якийсь час.
      Та першими побігли молоді,
      Які на рать ще досі не ходили.
      В них не було ні досвіду, ні сили.
      Князь Святополк іще стояв тоді,
      Хоч половці вже обійшли його,
      Відрізати від Стугни намагались.
      Тоді уже і туровці злякались,
      Пішли і князя потягли свого.
      Ми ж відійшли під руку Ростислава,
      Бо добре знали – кинешся тікать,
      То голови одразу й полетять,
      Орда тоді потішиться на славу.
      Погані ж за чернігівців взялись,
      Натисли на них силою всією.
      Чернігівці не справилися з нею,
      Спочатку ледь помітно подались.
      Рубалися ще люто та багато
      Супроти них постало ворогів.
      Одних побили, налетять другі…
      Ми почали поволі відступати.
      Та половці натисли ще і ще,
      І вже не відступ – втеча почалася,
      До Стугни колотнеча подалася,
      Що досі іще повнилась дощем.
      І річка здобич теж свою взяла:
      Збивала з ніг стрімкою течією,
      Не кожен сили мав змагатись з нею.
      Вона ж червона від крові була.
      Кінь Ростислава серед річки впав,
      Мабуть, стріла поцілила у нього.
      Напевне, князь не встиг звільнити ноги,
      Бо зник у хвилях і уже не встав.
      Хоч Володимир кинувсь рятувати,
      І ми йому у поміч надійшли,
      Та Ростислава так і не знайшли.
      Тут половці нас стали настигати.
      То, щоб не стати здобиччю для них,
      Нам довелось зі Стугни вибиратись,
      Гадаючи: куди тепер податись?
      Й помчали на Чернігів з усіх ніг…
      Багато на тім полі полягло.
      Нічого з війська майже не лишилось.
      А половці ще більше напосілись,
      Бо їх кому спинити не було.
      Отож, не треба гудити дарма.
      І половці уміють воювати.
      Добро, як князь на рать уміє стати.
      А кеби, бачиш, в декого нема».
      «А Святополк? Що сталося із ним?»
      «Відсидівся у Треполі до ночі,
      А там на коні, з ким лишився, скочив
      Й галопом аж до Києва стрімким.
      А половці землею розбрелись.
      Одні міста і села грабували,
      Другі на Торчеськ знов-таки напали.
      А Святополк нічому не навчивсь.
      Зібрав, що зміг та і подавсь на рать.
      А ж під Желанню половці зустріли
      І Святополка в другий раз побили.
      Знов довелось до Києва тікать».
      «А Ростислав?» «Того пізніш знайшли
      І у Святій Софії поховали».
      «А чим же закінчилась та навала?»
      « Таж половці і Торчеськ узяли
      І міст, і сіл тоді пограбували,
      В полон людей багато повели,
      Що не забрали, те вогню дали.
      Князі ж, то зупинити, сил не мали.
      Тож, Святополк був змушений тоді
      І мир ганебний з ханом підписати,
      І дочку хана собі в жони взяти,
      Аби якось зарадити біді.
      Отак, онучку у житті бува.
      Не знаєш броду, то не пхайся в воду.
      Усяка самовпевненість – на шкоду.
      Запам’ятай як слід оці слова.
      Ну, а тепер давай, біжи хутчій.
      Он чуєш, ріг князівський вже лунає,
      Мстислав, мабуть, до Києва вступає.
      А я посиджу, хочу відпочить.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    51. * * *
      Після дощу трава зазеленіла,
      А то стояла жовта і суха.
      Гасає вітер степом, як на крилах,
      Хіба що на ніч втомлений стиха.
      Стоять дерева різнокольорові.
      Мабуть, найкраще встигли одягти.
      І відчуття, і настрій пречудові.
      Ну, як із ранку шляхом не пройти?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. * * *
      Із тих часів, як розум гору взяв
      І мавпа таки виросла в людину,
      Цінилося найбільше те єдине,
      Що кожен рід віками наживав –
      Знання і досвід. В пе́рвісні часи,
      Як їжі ще на всіх не вистачало,
      Найліпший шмат найперше діставали
      Не ті, хто мав багато люті й сил,
      А ті, хто знав, хто досвідом ділився,
      Хто молодих всьому, що знав, навчав,
      Хто на майбутнє зміну готував,
      Щоб рід у мавпах знов не опинився.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Похід русів на Каспій у 912-913 роках
      Із криком: «Руса, руса упіймали!»
      Немов, новин важливіших нема,
      Спочатку містом дітвора промчала,
      А далі вже посунула юрма.
      Із гиком, свистом, мов поганське свято.
      А перші замість ідола тягли,
      Зв’язавши, хоч і бу́ло їх багато,
      Когось одного. Був він чималий,
      Могутні груди, як міхи здіймались,
      Але в обличчі страху ні сліду,
      Немов, його все це не стосувалось,
      А люди когось іншого ведуть.
      На стусани ніякої уваги,
      На дику радість хижої юрби.
      В очах, хіба, прихована зневага,
      Готовність кожну мить до боротьби.
      Його приве́ли до царя булгарів,
      Що в ті часи над Ітілем жили
      Аби той бранця сам послав на кару,
      А всі повеселитися могли.
      Цар воссідав на троні попід дубом,
      Дивився зверхньо на усе оте,
      В ненависті копилив свої губи,
      Готовий підхопитися. Проте
      Себе в руках тримати намагався.
      Але весь вид його, немов, казав:
      «Ну, що, нарешті, підлий, ти попався?
      Іди, на тебе я давно чекав!»
      З десяток воїв, шаблі напохваті,
      Царю під очі бранця підвели.
      Тримали міцно. Чи ж бо їм не знати
      На що ці руси здатнії були.
      А уже поряд й толковин крутився,
      Видать, з купців, що у Русі бував.
      Він запитально на царя дивився.
      Та цар, чомусь, нічого не питав.
      Нарешті, мабуть, сумніви здолавши,
      Промовив: «Ра́бе, як тебе зовуть?»
      Та толковин то переклав інакше,
      Про «ра́ба» краще русові не чуть.
      А той, почувши раптом рідну мову,
      Всміхнувся щиро, мов рідню зустрів:
      - Звідкіль тобі відомо наше слово?
      Бо ж ти не рус!? – Ні, але я там жив!
      Так як тебе, могутній воїн, звати?
      - Я – Турд із роду Руара! Не знав?
      - Чому ж? В Русі доводилось чувати.
      Цар слухав мовчки, не перебивав.
      А толковин, немовби, похопившись,
      Знов на царя поглянув. Той мовчить,
      Але, здається, трохи тяжче дише,
      Немов, в душі у нього гнів кипить.
      Чомусь тоді здалося толковину,
      Що цар боїться та ховає страх.
      Хоч в нього ціле військо поза спину,
      А в руса ще й мотузки на руках.
      Та перед русів бігла їхня слава.
      Булгари вже пізнали на собі,
      Коли дійшла до битви з ними справа –
      Немає рівних русам в боротьбі.
      Три дні минуло, як вони зустрілись
      З булгарським військом на Ітиль-ріці.
      Від сходу й до заходу сонця бились,
      Мечі і шаблі блискали в руці.
      Що їх було? Зо кілька сотень, може?!
      Прийшли в булгарські землі від хозар.
      Але забрав в бою з собою кожен
      По кілька вбитих. Ще й сьогодні цар
      Забуть не може виграної битви,
      Бо заплатив за те таку ціну,
      Що не було з чого йому радіти.
      Як знав би – краще б русів обминув.
      І от тепер, пізнавши руську силу,
      Він від тривоги уночі не спав.
      Звідкіль ці руси? Що вони хотіли?
      Чи то загін грабіжників напав?
      Чи слідом йтиме іще більша сила,
      Що легко скорить весь його народ?
      Думки лихі так голову обсіли,
      Що не до сну було йому. І от
      Живого руса в лісі упіймали,
      Він на питання відповість усі.
      Вже наготові вогнище тримали.
      Вони ж там не залізні на Русі.
      А зовсім поряд ще страшніше – яма,
      Звідкіль виттям і смородом несе,
      Голодними наповнена вовками,
      Що вмить готові розтерзати все.
      - Хто ви і звідки? – цар нарешті мовив,-
      Чого прийшли у землі у мої?
      Рус подивився, не сказав ні слова,
      Немов, в думки поринувши свої.
      Цар розізлився: - Підведіть до ями!
      Нехай побачить, що його чека!
      Ну, що й тепер мовчатимеш так само?
      Життя твоє лиш у твоїх руках.
      Розкажеш все, то далі будеш жити,
      Продам в раби чи в Рум, чи до хозар,
      А ні – й сліду не лишиться на світі,
      Ну, звісно ж, після найлютіших кар!
      Цар удивлявся русові у очі,
      Хотів побачить переляк у них.
      Але, здається, бранця страх не точить.
      Стоїть, спокійно дивиться на всіх.
      А далі мовить: - Не лякай даремно.
      Я не боюсь ні смерті, а ні мук!
      Твої погрози не страшні для мене!
      Я – рус! А слово це не просто звук!
      Звідкіль і хто ми, хочеш запитати?
      Ну, що ж, як хочеш – я скажу тобі,
      Але умову виставлю,як плату:
      Мене не продавати до рабів.
      Як хочеш яму, то хай буде яма
      Та розв’яжіть і дайте меч до рук,
      Я слово дам не битися із вами,
      А покажу, як помирає рус.
      Задумавсь цар, а далі «Згода» мовив,
      Велів негайно руки розв’язать.
      І рус почав неспішну свою мову,
      А толковин узявсь перекладать:
      - Хакан Олег, що править Руссю нині,
      Послав нас злата-срібла пошукать
      В краї далекі поза гори сині.
      В похід зібралась чималенька рать.
      На п’ятсот лодій військо наше сіло
      І по Дніпру до моря подалось
      І далі морем-морем аж до гирла
      Стрімкого Дону. Доном піднялось
      Аж до застав хозарських. До кагана
      Хозар вожді послали посланців
      Просити(ні, то гірше йому стане!),
      Щоб він крізь свої землі пропустив.
      Кагану з печенігами морока
      Якраз була. Тож він дозволив з тим,
      Як будем ми вертатись з того боку,
      То здобиччю щоб поділились з ним.
      Він половину вимагав від того,
      Що нам в поході цім перепаде.
      Ми дали згоду. Пройдемо дорогу,
      А там уже як доля поведе.
      Перетягнувши лодії по суші
      В Ітиль, спустились ним. І ось воно
      Те, що нам довго зігрівало душі –
      Хвалисське море, про яке давно
      Купці заморські нам розповідали,
      Де в златі-сріблі сяють береги.
      Спочатку ми на Абескун напали,
      Вороже військо стерли до ноги.
      Пройшли весь острів з краю і до краю,
      Рубали, били, у полон тягли
      Туди, де наші лодії чекають.
      Усе, що цінне, теж туди несли:
      Оружжя, плаття, купи срібла, злата
      І все, чого лише душа бажа.
      Обносили будинки і палати,
      Кривавлячи меча або ножа.
      Забравши все, що в око нам упало,
      Пройшли ми вздовж гілянських берегів
      І тут ми жалю й співчуття не мали,
      Лише бажання, ненависть і гнів.
      Тих, хто хотів нас, було, зупинити,
      Чекала смерть безжальна від мечів.
      А в лодіях вже й здобич ніде діти
      І кожна ледь не че́рпає з бортів.
      Та ми іще й в Албанію гайнули.
      Багатий край, чого ж його минать?
      Щоб лодії, бува, не потонули,
      Нам дещо довелось повикидать.
      Та втрати ми сторицею вернули,
      Бо то, і справді, край багатий був.
      Так непомітно й літо промайнуло,
      А слідом осінь,- бранець аж зітхнув,-
      Ми бачили, що до весни не встигнем
      Вернутись знов до рідних берегів.
      Як стане на Дону й Ітилю крига,
      То геть погинем посеред степів.
      Тож зимували тут же. Серед моря
      Знайшли ми непоганий острівець.
      Зимою ж там не холодно надворі,
      Не замерзає море, накінець.
      Там ми спокійно перезимували,
      Ніхто нам перешкоди не чинив,
      Хоч даниною ми навкруг обклали
      Усіх, хто понад узбережжям жив.
      А по весні зібралися додому,
      Знесли у море лодії свої
      І налягли на весла без утоми
      Аби у рідні поспішить краї..
      Коли, нарешті, досягли Ітиля,
      Всю здобич, що в поході здобули,
      Як домовлялись, навпіл розділили,
      Кагану його частку віддали.
      Але ж хозари підлі і підступні!
      Хіба про це мені вам говорить!?
      Зібралися з каганом своїм вкупі,
      Надумались усім заволодіть.
      Каган, щоправда, вирішив, що ліпше
      У друзях бути в тих і у других.
      Тож Хорс за обрій заховався лише,
      Як вже од нього посланець прибіг.
      Мовляв, знялись хозарські мусульмани,
      Хто у кагана в гвардії служив
      І попросили дозволу в кагана
      Залити кров’ю свій священий гнів
      За мусульман-братів, які на сході
      Від нас зазнали кривд страшних і лих.
      Каган, ну, звісно ж, дав на теє згоду.
      Та нас про все те повідомить встиг.
      І, ледве ми до бою зготувались,
      Вони полізли із усіх боків.
      Мабуть, на опір наш не сподівались,
      Але наш меч їм шлях перепинив.
      Три дні й три ночі битва йшла кривава.
      Супроти нас і сила, і обман.
      На третій день лягла там руська слава
      Під шаблями хозарських мусульман.
      Лягли вожді і з ними воїв сила,
      Але частині удалось-таки
      Пробитись. Звідти ми і відступили
      Сюди на північ вздовж Ітиль-ріки…
      - І всі лягли під нашими шаблями!
      Рус осміхнувся: - Може і не всі!
      Доки отут я розмовляю з вами,
      Вони на півдорозі до Русі.
      Цар, те почувши, підхопивсь на ноги
      Та взяв себе у руки й знову сів.
      - Ну, рус,тепер молись своєму богу,
      Бо смертний час твій,врешті-решт, наспів!
      Ти нас потішив. Я, як і дав слово,
      Тобі даю померти, як хотів.
      Як передумав, може – теж готовий
      В раби продати. Хочеш до рабів?
      Рус знов всміхнувся: - Ні, не передумав.
      Щось промайнуло у його очах,
      Якесь зухвальство з відблисками суму:
      - Ти ж не забув, що обіцяв меча?
      Цар лиш кивнув і меч йому пода́ли.
      Той взяв хапливо, зваживши в руці.
      Юрба навколо з острахом мовчала,
      Немов, загрозу вчула в молодці.
      А він щось раптом по-своєму крикнув,
      Піднявши сині очі догори
      І кинувсь в яму, до страшного рику,
      Який давно чекав ції пори.
      Там піднялася люта колотнеча,
      Рик, скавуління, войовничий крик.
      За матерів сховалася малеча,
      Жінки лиш позирали у той бік.
      Чоловіки ж метнулися до ями
      Аби побачить той пекельний бій.
      А він стояв, обвішаний вовками,
      Піднявши вгору меч кривавий свій.
      І крик його здіймався войовничий
      Аж до небес, здавалось…Раптом змовк.
      Юрба, широко розпахнувши вічі,
      Дивилася на той страшний клубок.
      Так він помер, як русу і належить,
      З мечем в руці, аби душа його
      Могла спокійно перетнути межі,
      Де предки вже очікують свого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. * * *
      Останні листочки полощуться вітром,
      Тримаючись міцно за голе гілля,
      Навкруг прохолодою диха земля.
      Давно закінчилося теплеє літо.
      А їм так не хочеться падати вниз.
      Якби ж то, як птахи, у небі літати,
      А звідти упасти та вже й помирати,
      Щоранку вкриваючись росами сліз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. * * *
      З тих пір, коли вогонь упав із неба
      І все навкруг понищив, попалив,
      Вони ішли уже багато днів,
      Підшукуючи стійбище для себе.
      Але навкруг суцільна чорнота.
      Звір не біжить і птаха не літає.
      Лиш степом вітер попіл розмітає
      Та забиває очі та вуста.
      Ішли слід в слід, боялися немов,
      Що заблукають в чорній цій пустелі,
      Думки від себе гнали невеселі.
      Але, чим далі, ті вертались знов.
      Води благали висохлі вуста,
      Тіла просили трохи відпочинку.
      Спускалися в надії у низинку,
      Що там вода є і спочинок. Та
      Суцільний попіл їм стеливсь під ноги.
      І знову вгору. Може там вже край
      І їх чека нарешті водограй,
      Який розвіє сумніви й тривоги.
      Останній пагорб – пагорб їх надій.
      Бо вже на більше не лишалось сили.
      І ледве перші на вершок ступили
      Так і завмерли в одну мить, як стій.
      Там унизу в’юнилася ріка
      І береги круг неї зеленіли.
      Вогненні хвилі їх не зачепили.
      Там прохолода, їжа їх чека.
      Та всі стояли, збилися в юрму,
      Спускатись до ріки не поспішали.
      Вони очей своїх не відривали
      Від дивного чудовиська. Йому
      Могутню спину камені вкривали.
      Кремезні брили, навіть звідсіля
      Здавалось: аж угнулася земля,
      Ледь на собі таку вагу тримала.
      Вони стояли й «звір» не ворушивсь,
      Немов чекав: нехай поближче стануть
      І він смертельним жалом їх дістане.
      А, може, повз до річки й залишивсь
      Навіки тут, бо смерть його дістала?
      Чи саме він із неба прилетів
      І степ вогненним диханням спалив?
      Отак стояли люди і гадали,
      Побачивши найперше у житті
      Могилу, що назвали Кам’яною.
      Тоді вона їм видалась страшною,
      Пізніше тут всі сходились путі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Скіфи у Передній Азії
      - О, слава тих далеких літ,
      Солонкуватий присмак крові.
      Ми в ті часи були готові
      Мечем скорити білий світ.
      Чи вам, розніженим, тепер
      Із нами давніми зрівнятись.
      Вам би за вівцями ганятись
      Та слухать байки про Химер.
      Ні, розчинилась скіфська кров,
      Вже не така густа, як бу́ла.
      Та вороги, було, як чули,
      Що ми коней сідлаєм знов,
      Уже з дарами поспішали,
      Щоб не спізнати скіфський гнів,
      А нині ворог знахабнів –
      Вже у степу і місця мало…
      В глибокій балці степовій
      Під небом з місяцем-печаттю,
      Сиділи скіфи круг багаття,
      Готуючи спожинок свій.
      Вогонь потріскує, димить,
      Від юшки запахи духм’яні.
      І скіфи вже у сподіванні,
      Що м’ясо скоро докипить,
      Ведуть неспішнії розмови
      Про те, що в голову збреде.
      Вже зовсім сивий скіф веде
      Про свою давню юність мову:
      - Коли ми в ці степи прийшли,
      Жило тут плем’я кіммерійців,
      Не захотіло нам скориться.
      Царі у битві полягли,
      А інші кинулись тікати,
      Ми вслід за ними по степах
      На південь. Кіммерійців страх
      Гнав так, що і не наздогнати.
      Ми не виймали вже й мечі,
      Лиш канчуки в руках свистіли.
      Навіщо витрачати сили,
      Тих боягузів женучи?
      Позаду ли́шивши Кавказ,
      Ми прямо в Мідію попали.
      Ви, певно, й назви не чували?
      А я там був аж кілька раз.
      Мідійці вийшли нам на стрічу
      Нас, скіфів, прагнучи спинить!
      Та ми здолали їх умить
      В жорстокій і кривавій січі.
      І найбездарніший вояк
      Із наших скальпом обзавівся,
      Крові із черепа напився.
      Тоді це легко було так.
      Віддавши данину мечам,
      Ми подались походом далі.
      Міста ворота відчиняли,
      Відразу покорялись нам.
      Та що міста – країни цілі
      Схилялися до наших ніг
      І цар Мадай без бою зміг
      З Єгипту. Чули про такий?
      Сам фараон Псамметіх вийшов
      Аби дарами гнів наш втишить,
      Скорився, не прийнявши бій.
      Ви, бач, про ті краї й не чули,
      А ми там силою пройшли
      І ріки крові пролили.
      Здається, то як вчора бу́ло.
      Папай нам сили надавав,
      Вайю приносив перемогу.
      Ми не боялися нікого.
      Хто на дорозі нам ставав,
      Того разили наші стріли,
      Стинали голови мечі.
      Ще й досі їхній дзвін звучить
      В моєму вже старому тілі.
      Ми майже три десятки літ
      Далеко від степів привільних
      Були безжальні і всесильні,
      Втираючи кривавий піт.
      І врешті-решт скорили всіх
      Куди ступали наші коні.
      Вайу ми видались достойні
      Аби перемагати їх..
      Бо не було у тих краях
      Нам досі рівного по силі.
      Всі данину нам приноси́ли
      Тамуючи безмежний страх.
      У піхвах ржавіли мечі,
      Що ми роками не виймали
      І лише страхом підкоряли
      Кудись походом ідучи.
      Від того всі ми знудились,
      Забувши про жнива криваві.
      Уже не тішила нас слава
      В боях звойована колись.
      Давно вже присмаку крові́
      Ми на губах не відчували.
      Старі вже скальпи постирали,
      А де здобути нам нові,
      Якщо немає ворогів?
      Всі справно данину приносять
      І, навіть, помочі не просять.
      Як від того не впасти в гнів,
      Нам, хто мечами лише клявся,
      Живе війною увесь час?
      Вайу розгнівався б на нас –
      Жертовна кров йому не ллється.
      Для воїна що може буть
      Найгірше? – Не в бою померти,
      Із ворогів зібравши жертви,
      Посмертні крики їхні чуть.
      Тож ми застояних коней
      Урешті знову осідлали
      І проти всіх похід поча́ли,
      Хто власних вже боявсь тіне́й.
      Аби примусити-таки
      Їх знову за мечі узятись
      І з нами силою змагатись,
      Згадати славнії роки.
      І знов заграла наша кров.
      І кров ворожа полилася,
      Щаслива доля підвелася
      І посміхнулась до нас знов.
      Якби ж не підлий Кіаксар,
      Отой недобиток лідійський.
      В бою у чеснім наше військо
      Не зміг збороть підступний цар,
      Тож хитрістю рішив узяти.
      Він посланців до нас прислав:
      Бенкет готується, мовляв,
      На честь якогось там їх свята.
      Тож він запрошує вождів
      До нього на бенкет прибути,
      Відмови і не хоче чути.
      І цар наш їх туди повів.
      А там примчала чорна вість:
      Вождів мідяни всіх споїли
      І всіх безжально перебили
      Зганяючи і страх, і злість.
      Ми залишились без вождів
      І змушені були вертатись
      Аби навіки не зостатись
      Серед отих чужих країв.
      Так, славні то часи були
      І воїни були ми славні.
      Але пройшли часи ті давні,
      На зміну їм другі прийшли.
      Та не рівнятись вам до нас,
      Бо ви у цих степах засіли,
      Крові ворожої не пили.
      Як ми у той далекий час.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. * * *
      Над головою гуси пролітають
      Кудись на південь теплий край шукать.
      Журливу пісню з висоти співають,
      Немов, мене не хочуть полишать.
      Немов зовуть: лети, мовляв, із нами,
      Там тепле сонце і нема зими.
      Та чую я за їхніми піснями,
      Що їм летіть не хочеться самим.
      Вони б лишились, було би де зиму
      У ріднім краї перезимувать.
      І я слідкую із землі за ними,
      Бажаю вслід хай добре долетять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. * * *
      Нам невідомо, що таке є страх
      І що то жалість – також невідомо.
      І ми себе завжди ведем, як вдома
      У, навіть, найвіддалених краях.
      Ми - королі усіх земель навкруг,
      Драккари наші море осідлали
      І ми, аби потрапити в Валгаллу,
      Мечем готові описати круг.
      Ми Одіну життя свої даєм,
      Ми шлях для нього устеляєм смертю
      І нам не треба половини, чверті,
      Нам треба все, що лиш навколо є.
      З мечем в руці відлетимо з землі,
      Як зникне світ і ми із ним загинем.
      Своїм драккарам осідлаєм спини
      Ми – вікінги – морськії королі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Похід русів на Бердаа в 943-944 роках
      Звиваючи в ду́мках мереживо слів
      Тепер, стільки років потому,
      Про славний похід я повісти хотів,
      Вже майже не знаний нікому.
      Ми бу́ли гарячі, стрімкі, молоді,
      Ми слави і влади хотіли тоді.
      Був в Ігоря-князя племінник один,
      Якого теж Ігорем звали.
      І князем, як дядько, хотів бути він
      Та прав було в нього замало.
      Лиш синові князя дістався би трон,
      Такий на той час на Русі був закон.
      Надумався Ігор до князя прийти,
      Щоб дозволу в нього спитати:
      Чи можна йому в чужі землі піти,
      Державу якусь звоювати,
      Щоб правити там, будувать городи́.
      Князь Ігор подумав і мовив: «Іди!»
      Взяв Ігор дружину свою та позвав
      Охочих іти за собою
      І військо-таки чималеньке зібрав
      Із русів, готових до бою,
      Які не хотіли вмирать на печі
      Та щоб поржавіли геть їхні мечі.
      Всі, наче дуби ті, один в одного
      І кожен на щось сподівався.
      Взяв Ігор з собою і сина свого,
      В якого вже вус пробивався.
      Хай славу здобуде, подивиться світ,
      Утре із чола закривавлений піт.
      Принісши пожертви до Хорсових ніг,
      Покля́лися руси мечами,
      Просили, щоб Хорс у поході поміг,
      Свої йому долі вручали.
      І, ледве на сході нам Хорс посміхнувсь,
      Як парус на кожному судні зметнувсь.
      Нелегкі дороги, незнані путі
      Дніпром, крізь пороги, до моря,
      Крізь землі ворожі, крізь землі пусті
      Де з боєм, де волоком. Скоро
      Лиш мовиться слово. Півсвіту ж пройти
      Нелегко. Не скоро долають світи.
      Не буду детально описувать шлях
      У землі далекі, незнані,
      Де світом усім заправляє Аллах,
      Де лише одні мусульмани,
      Бо саме туди Ігор військо повів.
      Про їхнє багатство багато чув слів.
      Дійшовши по морю до гирла Кури,
      Нарешті на берег ступили.
      Стрибогові внуки – могутні вітри
      Нам пісню удачі пропіли.
      Ось тут і зібрався наш Ігор почать
      Державу для себе й дітей звоювать.
      А вище по течії там, на ріці
      Багатеє місто стояло
      Бердаа. По світу і в нас на Русі
      Про його багатства чували.
      Туди і направили ми свій похід,
      Не знаючи, скільки ще матимем бід.
      Назустріч правитель нам військо привів
      Іх тисячі стали навпроти.
      Нам Ігор до бою ставати велів,
      А нам і самим вже в охоту.
      Набридло степами-морями блукать,
      Нам більше бажання мечами махать.
      Ударила сила ворожа на нас,
      Зламати, зім’яти хотіла.
      Та руси(хіба то для нас перший раз?)
      Стіною щитів її стріли.
      Зіткнулись дві сили, зійшлись на крові
      І мертвим упасти не дали живі.
      Та битва кривава – розвага для нас,
      Для русів, що в битвах зростали.
      Ми вдарили стрімко, попереду князь
      І військо вороже зім’яли.
      Хто був на коні, той устиг утекти,
      А іншим прийшлось від мечів полягти.
      До самого міста рубали ми їх,
      Ні сил, ні крові не жаліли,
      А ворог й воріт зачинити не встиг,
      Як ми у Бердаа вступили.
      Князь битву криваву спинити велів,
      Чим ледве у війську не викликав гнів.
      Та ж не грабувати він місто прийшов,
      А княжити в ньому збирався.
      І руси утерли з мечів своїх кров,
      Ніхто з князем не сперечався.
      І сказано жителям міста було,
      Що не для грабунку їх військо прийшло,
      Що їхньої віри не будуть чіпать,
      Князь хоче лиш правити містом.
      Тож можуть спокійно всі жителі спать,
      Молитися, пити і їсти.
      Він буде від ворога їх захищать,
      Вони ж мають князем його визнавать.
      Нелегке життя почалося тоді:
      Щодень, майже, битви й походи.
      Йшов ворог по суші, ішов по воді,
      Кривавлячи землі і води.
      Хотіли нас вигнати з міста вони
      Та ж ми були ріднії діти війни.
      Виходили ми проти всіх ворогів
      І трупом їх поле встеляли.
      А дехто із тих, хто у Бердаа жив,
      Нам камені в спину кидали.
      Ми довго терпіли, тамуючи гнів,
      Бо ж князь не чіпати нікого велів.
      Ми їм говорили, хай вдома сидять
      І в справи у наші не лізуть.
      Але до цих слів дослухалась лиш знать,
      А нерви у нас не з заліза.
      Тож князь повелів аби через три дні
      У місті лишились лиш руси одні.
      Не хочуть коритись – хай геть собі йдуть
      Та кращої влади шукають.
      На тих, кого руси потому знайдуть,
      Жорстокії кари чекають.
      Невдячні до слів не дослухались тих,
      У місті лишилася більшість із них.
      Четвертого дня ми взялись за мечі
      І так надто довго терпіли.
      Аби за непослух тих підлих провчить,
      Ми їхнюю кров не жаліли.
      Всі вулиці вкрилися трупом ураз,
      Аж доки спинив нашу вольницю князь.
      Хто помсти уникнув, лишився живий,
      Докупи ми разом зігнали,
      Під розпачу крики і плач голосний,
      Жінок і дітей відібрали,
      Загнали в фортецю, а чоловікам
      Веліли: «Хай всяк викупля себе сам!»
      Тож той, навіть, хто бідняком прикидавсь,
      Скарби свої сховані витяг.
      Як ловко додумавсь до цього наш князь,
      Тепер ми багаті і ситі.
      Жінок – скільки хочеш, то стільки й твоїх,
      Рабів і прислуги – не злічено їх.
      А ворог, тим часом, все більш насідав,
      Не мали ми в місті спокою.
      Заледве одного наш князь відганяв,
      Як сунули інші юрбою.
      А тут ще й хвороби взялись, як на гріх.
      Ми вже й не встигали ховати своїх.
      Удень червонили від крові мечі,
      Кривавий ми піт утирали,
      А сонце ховалося, то уночі
      Могили померлим копали.
      Там місце було і мечу, і жоні,
      Бо він же загинув, як рус – на війні.
      Ми бились завзято і тисячі тіл
      Встеляли все поле навколо,
      Залили ми кров’ю ворожою діл,
      Бо ж рус не відступить ніколи.
      Він ліпше загине, аніж побіжить.
      Між нас боягузу ніколи не жить.
      Бої і хвороби знесилили нас,
      Нас зовсім лишилося мало
      Із сумом дивився на все те наш князь,
      Душа його з горя палала.
      Жадобою стільки він люду згубив,
      Вже б ліпше під князем у Києві жив.
      І вирішив князь: повертатись пора
      І край негостинний покинуть,
      Бо з цього походу не буде добра,
      Усі до одного загинуть.
      Тож краще, ніж згинуть вони тут усі,
      Ще користь якусь принесуть на Русі.
      І всі, хто лишився, зібрались вночі,
      Що можна – на плечі звалили:
      Добро, злато –срібло. У руки мечі.
      Що взяти не в силах – спалили.
      Жінок-полонянок з собою взяли,
      До річки Кури швидким кроком пішли.
      Там флот на повернення наше чекав,
      Загін його охороняє.
      Аж на півдорозі син князя Рулав
      Побачив – красуні немає.
      Він думав – вона разом з ними іде
      Та кинувсь – її не знаходить ніде.
      Красуня – донька одного із купців
      В полон, як і інші попала.
      Рулав ледве очі на неї підвів,
      Душа його вмить і пропала.
      Він так закохався, що сили не мав,
      Без неї він жодного дня не бував.
      І от її разом із ними нема.
      Рулав просить батька вернутись.
      А князь біля себе його не трима,
      Лиш просить скоріш обернутись.
      Він зна сина, наче себе самого
      І жоден наказ не зупинить його.
      Діставшись до річки, князь довго чекав
      Й даремно повернення сина.
      І, врешті, піднять паруси наказав,
      У безвісті сина покинув.
      Останньої миті уздріли гінця,
      Червоного з крові, блідого з лиця.
      Він князю й повідав, що трапилось там
      В покинутім русами місті.
      Князь слова не мовив, лиш слухав, а сам
      Аж згорбивсь від чорної вісті.
      А воїн кривавії сльози втирав
      І батькове серце на клаптики рвав.
      «Ще Хорс не піднявся, а ми вже прийшли,
      Нас пусткою місто зустріло.
      Жінок-полонянок в фортеці знайшли,
      Красуня із ними сиділа.
      І сльози змивали рум’яна із щік,
      Гадала: Рулав її кинув навік.
      На довгі розмови часу не було,
      Забравши красуню й прислугу,
      Помчали назад ми. Вже й сонце зійшло.
      Тут галас на всю, на округу..
      Довідались, мабуть, якось вороги,
      Що русів у місті нема вже й ноги.
      Ми рушили садом й наткнулись на них.
      Їх, наче горохом сипнуло.
      Якиїсь начальник, напевно, прибіг,
      То ми по командах відчули.
      Вони оточили нас ті́сним кільцем
      І ми подивилися смерті в лице.
      А Рулав, побачивши міць ворогів,
      Сказав: «Ось хвилина настала!
      Помремо, як руси, щоб дзвоном мечів
      Нас в ірію предки стрічали.
      Як час нам померти, то гідно помрем,
      З собою по кілька життів заберем!»
      Ми бились, як леви і ворог встелив
      Всю землю навколо нас валом.
      Ми знали, що гинемо, та ворогів
      Мечі наші грізні стрічали.
      Та ворог вмирав, але гинули й ми,
      Бо були, на жаль, усього лиш людьми.
      Ось нас із Рулавом лиш двоє всього,
      Він крикнув: «Ти маєш пробитись
      Крізь ворога, мчати до князя бігом
      Аби йому тут не баритись.
      Скажи, хай на сина свого не чека.
      Я чую, як бог вже до себе гука!»
      Він ще сміливіше на військо напав,
      А я також стрімко пробився
      Крізь декількох воїнів й швидко помчав,
      Лиш раз зупинивсь, оглядівся.
      Рулав вгородив у красуню меча,
      На дерево виліз і щось закричав.
      А далі, як рус,щоб не бути в рабах,
      Кинджалом став бити у груди.
      Я бачив, який був для ворога жах,
      Ніколи того не забуду.
      Так смертю героя загинув Рулав,
      Проткнутий кинджалом на землю упав!»
      Верталися ми із походу сумні.
      Нас мало зовсім уціліло.
      Князь горе топив у заморськім вині,
      Невдачі його підкосили.
      Але він нікого в тому не винив,
      Бо ж сина на смерть власноруч відпустив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. * * *
      Мені дорогу перейшла
      Соплива осінь.
      Сандалі літнії зняла
      І ноги босі,
      Немов малеча, лопотіли
      По калюжах.
      Вона погратися хотіла,
      Я – не дуже.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. * * *
      Такі вони й були, оті попи,
      В душі зовсім не маючи святого,
      У час, коли хрестовий меч кропив
      Кривавим потом під іменням Бога
      Такий же християнський Лангедок.
      Палали села і міста горіли.
      Ще вчора райський на землі куток
      Вони на пекло вмить перетворили.
      За те, що, бачте, вірили не так,
      Не так молились, в церкви не ходили,
      Орду безжальних підлих зарізяк
      На них попи у гніві напустили.
      Самі метались поміж тих катів
      Аби на «праве діло» наставляти.
      У домовинах корчились святі
      І кров не устигала засихати.
      Й самі кати розгублені були.
      Один спитав збентежено в абата:
      - Адже тут і католики жили?
      Як же їх від катарів відрізняти?
      І відповів досвідчений абат,
      При тому не задумавшись ні миті:
      - Вбивайте, не жалійте всіх підряд!
      Бог відрізнить своїх на тому світі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Похід князя Олега на Царград в 907 році
      Іде Олег на греків, зібрав багато воїв
      Варягів і словенів, і кривичів, і чудь,
      Полян, древлян і мерю веде він за собою,
      Хорвати, сіверяни, радимичі ідуть.
      І тиверці при ньому ідуть, як толковини,
      Вони до греків ближче, тож знають що і де:
      Куди які дороги і де які там стіни.
      Та й мову грецьку знають. Отож, Олег веде
      І кінно, і човнами своє пістряве військо.
      І берегом, і морем іх, наче, мурахів.
      Хоч шлях до Цареграда не надто вже й близький
      І весь похід розтягся аж на багато днів.
      Тікають звірі, люди, зачувши грізний тупіт,
      Углиб пірнають риби від безлічі човнів.
      Лишається пустеля де теє військо ступить.
      Сам грецький імператор за стінами засів
      І греки із околиць сховались теж за мури,
      І цеп перетягнули через Золотий Ріг.
      Та все зі стін високих дивилися похмуро,
      Як варвари під містом господарюють в них.
      Блищать мечі ворожі і чорний дим валує,
      Ті, хто не встиг сховатись, конають на хрестах.
      І морем гонить трупи. Хто місто порятує?
      Єдина лиш надія на Бога в небесах.
      Все ближче ворог лютий під стіни підступає,
      Вже витягли на берег ворожі кораблі
      І на колеса ставлять і парус напинають,
      Немовби, як по морю, плистимуть по землі.
      Комусь то, може, смішно, та не до сміху грекам,
      Бо бачать: хитрий варвар таки їх обхитрив.
      Від моря до затоки шлях зовсім не далекий,
      А звідти вдертись легко у місто з кораблів.
      І цеп не порятує, і мури не закриють,
      І військо не спроможне спинити ту орду.
      До того ж, воювати ці варвари уміють.
      Отож, миритись треба, щоб відвести біду.
      Схилився імператор перед слов’янським князем,
      На всі умови згоден аби лиш він забрав
      Свою орду подалі. Затамував образу
      І договір, як з рівним, з Олегом підписав.
      Верталась Русь додому вдоволена і рада
      І паруси шовкові їй вітер напинав.
      А на воротах міста, що ли́шилось позаду,
      Щит, як тавро, неначе, на сонечку блищав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. * * *
      Із прощальними криками
      Пролетять журавлі.
      Скільки раз уже кликали
      До чужої землі.
      Так хотілось полинути,
      Полетіти до них.
      Та, насправді, покинути
      Рідну землю не зміг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. * * *
      Ударили пороки в стіни,
      Замовк людський блаженний спів.
      Озвалась церква Десятинна
      У тиші дзвоном образів.
      Заколихалася Пречиста,
      Упав Христос до людських ніг,
      Немов боявсь донести звістку,
      Що помогти він їм не міг.
      Та люди вже й не сподівались.
      Рознісся знов страженних спів.
      Єдине, мабуть, що зосталось
      Їм від скалічених життів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Легенда Вознесенського табору*
      Лети, мій коню, по степу широкім,
      Я маю звістку чорну донести
      До городищ і до поселень, поки
      Жорстокий ворог встигне надійти.
      Ми – уличі, потомки славних антів,
      Віддавна жили у степах оцих.
      Від них навчались землю обробляти
      І вигравати на конях баских.
      Вже скільки літ, як у степу не було
      Того, хто нас би викликав на бій.
      Хіба які ватаги завернули
      Аби на гостей учинить розбій.
      Але з такими довго ми не грались.
      В степу сторожа наша не дріма
      І тих, що не втекли чи не сховались,
      Уже давно на світі цім нема.
      Орач спокійно працював у полі,
      Спокійно гості везли свій товар.
      Ніхто й не помічав на видноколі
      Іще далеких чорних – чорних хмар.
      Хоч гості часом мимохідь казали,
      Що десь на берегах Ітиль – ріки
      З’явилися невідомі хозари –
      Жорстокі степові кочівники.
      Та де Ітиль, а де Дніпро – Славута?
      Ми були сильні – думалося так.
      Якби тоді увагу нам звернути
      На загадковий і зловіщий знак.
      Сторожа втікача перехопила,
      Чи то болгарин, чи якийсь буртас
      І в нього зі спини стріла стриміла,
      Якась іще невідома для нас.
      Він впав з коня на руки нашим воям,
      Щось шепотів на мові на чужій.
      З останніх сил махнув на схід рукою
      І захлинувся у крові своїй.
      Вожді тоді не надто схвилювались,
      Бо з русами за землі виник спір.
      То ж цим вони скоріше переймались.
      Лише один поважний Будимир
      Із Хвалибудом – меншим своїм братом
      Зібрав дві сотні воїв молодих
      І вирішив у полі побувати,
      Сторожу перевірити, сліди
      На бродах і по степу подивитись,
      Бо щось у нього на душі шкребло.
      Не встиг Ярило ще росою вмитись,
      А наше військо уже степом йшло.
      Попереду вожді на добрих конях,
      Орел ромейський весело блищить,
      З усіх боків від нас на кілька гонів
      Сторожа серед степу майорить.
      Один, другий і третій день проходить,
      Ніщо поки не провіща біди.
      Ні ворога не видно, ні негоди,
      Лиш степової звірині сліди,
      Вночі, щоправда, вовче завивання
      Коней лякало. Та іще одне
      У воїв викликало здивування:
      Раніш табун буває промайне
      Тарпанів. Чи сайга промчить, як вихор.
      А то і турів можна було стріть,
      А тут за день нічого, як на лихо,
      Лиш орел у висоті кружить.
      Та десь на схід вороння пролітає.
      Їх каркання тривогу виклика.
      Летять туди, куди напевно знають,
      Їх трапеза недобрая чека.
      Четвертий день уже перед обідом
      Уздріли чорні хмари вдалині
      І кінського в степу багато сліду,
      Як то буває часто на війні.
      Ті хмари чорні – воронячі зграї,
      Що вказують на бойовищ місця.
      В степу вони даремно не літають -
      Відома всім прикмета чорна ця,
      І справді – попереду бойовище,
      Хтось степ навколо трупами услав.
      І піднялися з карканням зловіщим
      Ворони, глянуть, хто їх налякав.
      Ми поле те об’їхали за вітром,
      Напружено стискаючи мечі.
      Яку загрозу може степ таїти
      Удень, а особлива уночі?
      Та ночі нам чекать не довелося.
      Проїхали ще степом кілька гін,
      Аж мчить сторожа в полуденнім боці.
      Миттєва насторожився загін.
      Примчали швидко: - Там загін ворожий.
      Три чи чотири сотні верхових,
      Ні на болгар, ні на алан не схожі.
      Ми можемо ударити на них!
      Заграла кров у молодецьких жилах,
      Мечі на сонці зблиснули ураз
      І коні, ледве стримані, присіли.
      Що скаже вождь у цей важливий час?
      І Будимир махнув орлом ромейським
      Туди, у степ, де ворог причаївсь.
      Зірвались коні. Посвист молодецький
      І блиск меча над степом, наче ліс.
      Як соколи у воронячу зграю
      В загін ворожий врізались вони.
      І крик, і стогін, дзвін мечів витає
      В просторах степової цілини.
      Хоч уличів було удвічі менше,
      Та натиск наш зім’яв ворожий стан.
      Хоч, видно, їм теж битися не вперше
      І помирати від смертельних ран.
      Та кожна мить їм дорого дається.
      Вже скільки їх скалічених лежать.
      Бо кожен улич наче тур той б’ється,
      Смерть не встигає урожай збирать.
      Ось – ось уже не витримає ворог.
      Іще удар слов’янського меча.
      І він легку ворожу шабля скорить.
      Та чому це так вороги кричать?
      Не у страху, а з радості, неначе?
      Нова орда по степу мчить до них,
      А уличі іще її не бачать.
      Під блиск мечів скривавлених своїх
      Побачили. І Будимир негайно
      Усім до кола стати наказав.
      Усіх, хто меч не втримає від рани,
      Всередину, під захисток послав.
      Ще гарячіша почалося січа,
      Від хмари стріл аж сутінки зійшлись.
      А смерть ще швидше свою здобич лічить.
      Дивись, кістлява, десь не помились!
      Кривавий піт аж очі застилає
      І руки вже німіють від мечів.
      Та ллється кров і битва не вщухає.
      Рубаються напружено, без слів.
      Ось Будимир упав коню під ноги,
      Стріла у грудях пісню допіва.
      Хоч Хвалибуд живий ще, слава Богу.
      Орла підняв і далі бій трива.
      Лише надвечір він затих поволі.
      Чи то від втоми, чи з нестачі сил,
      Народ незнаний відступив у поле
      І уличів в спокої залишив.
      У променях червоного Ярила
      Ми узялися втрати рахувать.
      Услала трупом степ ворожа сила
      Своїх же вбито лише двадцять п’ять,
      Та восьмеро поранено смертельно,
      До ранку, мабуть, не дожити їм.
      Найгірше, що у смерті на постелі
      Вождь Будимир, два сотники із ним.
      У Хвалибуда рани дві у грудях,
      Та й іншим теж не солодко прийшлось.
      Отож, за повелінням Хвалибуда,
      Зібравши вбитих, військо здійнялось
      І рушило на захід, до Славути,
      Де острів Хортичь і Крарійськийц брід.
      Там в городищі щоб передихнути
      І поминальний справити обід.
      В степу лишилась незначна сторожа,
      Щоб ворог був зненацька не напав.
      Бо Хвалибуду тепер цінний кожен,
      Хто меч в руках упевнено тримав.
      Всю ніч за сонцем уличі спішили
      І ледь воно за спинами зійшло,
      Побачили, нарешті, що хотіли –
      То городище на Дніпрі було.
      Високий берег і балки навколо,
      Похилий схил до самої ріки
      І городище в вигляді підкови,
      Камінне. Будувалось на віки.
      Сторожа валку суму перестріла
      І всі за стіни кам’яні зійшли.
      А ледве від дороги відпочили,
      Багаття готувати почали.
      Аби легким був їхній шляху вирій,
      Загиблих треба на вогні спалить.
      Так вимага від нас священа віра
      І так покон прадавній нам велить.
      І Будимир, і сотники, і вої,
      Їх тридцять три жорстока смерть взяла,
      Лягли, як вимагається, при зброї,
      Поклали і ромейського орла.
      Того, що предки-анти звоювали
      Десь в глибині ромейської землі.
      І ось тепер його вождю поклали,
      Як пам’ять про проведені бої.
      Весь день палав вогонь на городищі
      І звуки тризни над Дніпром неслись,
      А душі вбитих піднімались вище,
      Аж поки в небеса не піднялись.
      Коли багаття згасло з сонцем разом,
      Сторожа з степу звістку принесла,
      Та, що вже кілька день з коней не злазить
      Орда хазарська по сліду ішла.
      Тож часу щоб дарма не витрачати,
      Вождь Хвалибуд збиратися велів,
      Хоч на коня не в змозі був сідати,
      Та було не до сліз і не до слів.
      Збирались швидко. Попіл в ями склали
      І в темряві спустились до ріки,
      Крарійським бродом на той бік помчали,
      Орди іще не бачачи поки.
      Вождь вирішив хозарів обдурити
      І від осель подалі відвести.
      Тож мчав загін куди Ярило світлий
      Своє червоне лико опустив
      Позаду ніч, а далі день в дорозі,
      Десь там позаду курява встає.
      Вождь Хвалибуд триматися не в змозі,
      Йому вже зовсім сили не стає.
      Потрісканими до крові губами,
      Біля ріки спинитися велів
      І між двома крутими берегами
      Два рови прокопати. Сам сидів
      Поблідлий. І мене позвав до себе,
      Сказав: - Немає більше сил моїх,
      Мабуть вже час збиратися на небо,
      А я іще не все зробив, що міг.
      Тож слухай добре. Мчи у наші землі,
      Бери мого коня і не жалій.
      Скажи: часи чекають невеселі
      І, навіть більше того, дуже злі.
      Нехай усі готуються до битви,
      Хто здатний лише меч в руках тримать.
      Для нас уже скінчилась гонитва
      І тут ми, мабуть, будем бій приймать,
      А ти лети, хай боги помагають
      Тобі цю чорну звістку донести.
      Із степу чорні хмари насувають
      І тільки єдність може всіх спасти.
      Єднайтесь всі, згадайте славу антів.
      Їм серед степу рівних не було.
      Хозарам підлим гідну відсіч дайте,
      Щоб військо їх погибель тут знайшло.
      Аби не сміли носа свого сунуть,
      В оселях наших здобичі шукать,
      Збирати наші вевериці й куни
      І по степу по нашому блукать.
      Сказав він це й закрились його очі.
      Я ж миттю скочив на його коня
      І він помчав мене до полуночі,
      Де простягалась улицька земля.
      Лети ж, мій коню, по степу широкім,
      Я маю звістку чорну донести
      До городищ і до поселень, доки
      Жорстокий ворог встигне надійти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. * * *
      Ворони зграями все небо краяли
      І сонце плавало у небесах
      В тумані сизому, немов нанизане,
      Котилось до зими на всіх парах.
      В тужливім карканні усе коротші дні,
      Не хочеться мені зими ніяк.
      Ночами не засну, чекаю на весну,
      Щоб знову потонуть в її піснях.
      Ще, навіть не зима, ще холодів нема
      І осінь ще сама не у правах,
      Бо літо бабине ще зігріва мене,
      А осінь промайне десь по ночах.
      Туман уранішній розстанув в вишині,
      Сказати би мені: «Зима, не йди!
      З тобою холодно, з тобою голодно!»
      Та вона все одно прийде сюди.
      Ворони з карканням слідом за хмарками
      У небі паркому десь подались.
      А сонце літнєє, хоч досить вітряно,
      Осінній вітер гне дерева вниз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. * * *
      Нас хрестили не у соборах,
      А в церквах, щоб ніхто й не чув,
      Щоб у ту лиховісну пору
      Бог бува про нас не забув.
      «Бога нєт!» - нас товкли й плювали
      В образи у святі гуртом.
      Ми догідливо вслід кивали,
      Утираючи рукавом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. Легенда про граб
      Гарно влітку на селі у дідуся.
      Не турбують, можна спати досхочу.
      У саду черешні, яблука висять,
      Тільки зайдеш, зразу слинки потечуть.
      Вдень із друзями на річку чи у ліс,
      Чи в футбола поганяти за селом.
      Головне, аби у шкоду не поліз,
      Бо тоді вже «на горіхи» би було.
      Для Іванка таке літо – наче рай.
      Жоден день не проминає без пригод.
      Без уроків…Знай одне – відпочивай.
      Правда, часом зазирав і на город,
      Щоб бабусі з бур’янами помогти,
      Чи зібрати помідори, огірки.
      От сьогодні з дідусем йому іти
      На леваду сіно скласти в копички.
      Кілька днів дідусь ходив, траву косив,
      Поки сонечко не випило росу.
      А Іванко йому «вузлика» носив,
      Через луки, там, де череду пасуть.
      Нині ж добре уже висохле лежить.
      На копички треба все його знести,
      Щоб зручніш було на воза навершить.
      А тоді уже в сінник перевезти.
      Дідусь вилами покоси підбира,
      А Іванко гребельками гребе вслід.
      Добре, поки не спекотна ще пора,
      Хоч уже і ручаями тече піт.
      Потомилися та й сіли відпочить.
      Тут Іванко дідуся свого й пита:
      - А чому граблі назвали так, скажіть?
      Якась назва така дивна, сміхота!
      Посміхнувсь дідусь та й каже: - Подивись!
      Невисоке, онде, дерево росте.
      Може бачив, зубцюватий в нього лист.
      Зветься грабом у нас дерево оте.
      З нього гарні топорища, держаки
      Довговічні і міцні народ струга.
      Інструмент виходить добрий і легкий
      І на руку, наче, вроджений ляга.
      Як залізо рідко бачило село,
      Заміняло його дерево оце.
      У граблях заліза й зовсім не було,
      До найменшої з дрібниць із граба все.
      Тож від того вони й звалися граблі…
      Зрозумів? - А я такого і не знав!
      А чому граб зветься «грабом», взагалі?
      Хто його отак по-дивному назвав?
      - То було, говорять, у оті часи,
      Як монголи пронеслися по Русі.
      Ті, хто вижив, поховалися в ліси,
      Поки попіл від пожарищ не осів.
      З часом стали вибиратися звідтіль
      Та селитись, як раніше, по балках.
      Довелося стільки витратить зусиль,
      Щоб життя знов забуяло у хатках.
      Щоби ниви колосились, як раніш,
      Щоб у полі випасалась череда.
      Та завжди тримали напохваті ніж
      І зі степу кожен о́рду виглядав.
      Та потроху вгомонилась татарва,
      Хани теж в пустелі не хотіли жить.
      Хай потроху Русь з пожежі ожива,
      Щоб було чого у неї поживить.
      Розросталися і села, і міста,
      Караванами пішли шляхом купці.
      Оживати помаленьку край наш став.
      Хоч не було того, хто би у руці
      У одній міста і села об’єднав.
      Щоби захист був народу на Русі.
      Кожен князь лиш про одного себе дбав,
      У своєму замку, наче звір засів.
      А воно завжди так було і так є,
      Що один працює та добро копить,
      А другий ножа з-під поли дістає,
      Відбирає те, що хтось зумів нажить.
      Розвелось таких до біса по шляхах.
      Ні купцям, ні людям спокою нема.
      Тільки й жди – звідкіль насунеться лиха,
      Що й життя, не лише гроші відніма.
      У купців хоч гроші сторожів найнять.
      А простому люду захист де знайти?
      Бо від князя дарма захисту чекать,
      Він над власними скарбами десь тремтить.
      Доки були невеликі зграї ті,
      Ще гуртом із ними справитись могли.
      Та по селах якось гомін пролетів,
      Що ватага лиходії ті знайшли.
      Був він, кажуть невисокий та міцний
      І розбійників у кулаці тримав.
      Знахабніли із ватагом тим вони,
      Він, здається, наперед про усе знав.
      Звідки буде йти купецький караван
      Чи на ярмарок добро хтось понесе.
      І вдається на підступність, на обман,
      Перестріне й відбирає геть усе.
      Не жалів ні багачів, ні бідних вдів.
      Добре, коли хоч живими залишав.
      Як павук у лісі Чорному сидів
      І свою жорстоку вдачу потішав.
      Той ватаг серед розбійних Грабом звавсь.
      Бо, говорять, як засідки учиняв,
      То розбійний люд понад шляхом ховавсь
      І команди ватага́ свого чекав.
      А, як тільки вдала наставала мить,
      «Граб!» - ватаг громовим голосом кричав
      І всі кидались з кущів і верховіть.
      Перестали шляхом їздити купці,
      Вже й селяни з сіл не витикають ніс.
      Та взялися вже розбійники оці
      Покидати, навіть, серед днини ліс,
      Щоб навідатися у якесь село,
      Обібрати його ледь не догола.
      Іще більше страху краєм поповзло.
      А куди нещасним дітися з села?
      В кого захист від розбійників знайти?
      Де та сила, що порядок наведе?
      До князів у їхніх замках не дійти
      Й від розбійних не сховатися ніде.
      Лиш на Бога сподівалися вони,
      Кожен день просили помочі Його.
      Граб же далі свої злочини чинив
      І весь край лякавсь імені того.
      Якось йшов через село старезний дід,
      З важким костуром до лісу простував.
      Співчутливо люди позирали вслід.
      А один було спинився, привітав.
      Запитав, куди дорогу той трима.
      Як почув, що в ліс – відраджувати став.
      Бо ж розбійників у тому лісі тьма,
      Не один уже пішов та і пропав.
      Та всміхнувсь старий: - А що мені втрачать?
      Я життя прожив… - Та й пішов собі…
      А розбійники готові всіх стрічать,
      Позирають у один та другий бік.
      Як лихі уздріли дідуся того,
      Похопилися та обступили вмить.
      І за поли узялись тягать його.
      А він дивиться та і мовчить стоїть.
      Тут ватаг нарешті вийшов перед всіх:
      - Знаєш, що я Граб?! А не дрижиш чому?
      А розбійний люд навколо враз притих:
      Що ж ватаг учинить дурню оцьому?
      А старий сказав: - Я про такого чув.
      Кажуть, підлий, злий. Вже обібрав весь люд!
      Тож поглянути на тебе сам прибув,
      Щоб подумати, як із тобою буть!
      Засміявся Граб: - І, що, уб’єш мене?
      І розбійний люд зареготав услід.
      Дочекавсь старий аж доки сміх мине
      І сказав, що всіх їх кинуло у піт:
      - Бачу я, що ти дарма прожив життя.
      Не по тім шляху життєвому пішов.
      Хоч одну довів ти справу до пуття?
      Хоч одне ти зло навколо поборов?
      Тільки сіяв смерть навкруг та всюдив страх.
      А тобі ж чеснот з народження дано.
      Пролетів життям, неначе чорний птах
      Та ж не вік мотузці витись, все одно.
      Ні гнізда немає, ні дітей нема,
      Що залишиш на землі оцій?
      Згубиться ім’я, схова пітьма.
      Хто згадає колись шлях життєвий твій?
      Ти питав – чи вб’ю тебе? Напевно, ні.
      Кара то мала за всі твої гріхи.
      Тому зовсім інше хочеться мені -
      Щоб позбувся ти всіх намірів лихих.
      Щоб стояв отут ти кілька сотень літ
      І дивився лиш, але не міг узять.
      Щоб зовсім другим побачив тебе світ…
      Раптом став ватаг у землю проростать.
      Руки гілками угору потяглись.
      І розбійний люд весь у страху застиг,
      А тоді рвонувся хутко через ліс.
      Лиш ватаг лишивсь, адже не мав вже ніг.
      Наостанок ще сказав старезний дід:
      - Все життя ти брав, отож тепер віддай!
      І пропав умить, неначе в небі слід…
      - Що за дід то був? – А, спробуй, відгадай?
      - То, напевно, Бог всі молитви почув
      І спустився сам, щоб покарати зло.
      - Справді, кажуть Бог тим самим дідом був.
      А з розбійника, бач, дерево зросло,
      Що корисні в ньому і кора, і плід.
      Помагає ще і від хвороб лихих.
      І стоїть той граб та дивиться на світ,
      Відробля колись ним скоєні гріхи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. * * *
      А березу осінь
      Золотом укрила
      І холодні роси
      Зранку її вмили.
      І стоїть умита,
      Золотом укрита
      Та чомусь сумує
      За минулим літом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. * * *
      Не цар, бо що царі до нього.
      Не Бог, бо є той чи нема.
      А він отут сильніше Бога
      Мільйони душ в руці тримав.
      І всі молилися на нього.
      Він легким порухом руки
      Кидав життя людські під ноги,
      Щоб світ кривавили зірки.
      Гадав, мабуть, що буде вічно.
      Забув, що смертний, як усі
      І поплатився. Паралічу
      Дамоклів меч над ним висів.
      На Боже посягнувши, Сталін
      Упав з вершин на самий низ.
      Казав безмовними вустами,
      Незрячим поглядом дививсь.
      Той, що мільйони гнав до бою,
      Лежав безпомічний один.
      Бо сам одурений собою,
      Самотнім залишився він.
      Ті, що ще вчора плазували,
      Сьогодні вже тримали ніж.
      Уголос наче співчували,
      В душі надіялись – скоріш!
      Він вчора міг їх розчавити.
      Ще вчора…За якуюсь мить…
      А нині змушений терпіти,
      Хоча душа вогнем горить.
      Молив у Бога – слово лише
      Аби єдине мовить міг,
      Щоб зрадників тих не полишить,
      Забрати із собою їх.
      Та не судилось. Що за мука?
      Не встиг. Та що уже тепер.
      Підняв угору ліву руку,
      Поглянув гнівно і помер.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Легенда кургану Товста могила
      Їм Борисфен поміг тоді зустрітись.
      Вона білизну прати понесла
      А він коня під’їхав напоїти.
      На землю хвацько скочив із сідла.
      Тоді й зустрілись вперше їхні очі:
      Його блакить із зеленню її
      Заграло серце молоде дівоче
      Якісь незнанні музики свої.
      Високий статний хоч і трохи сивий
      Спитав: «Дівчино, як твоє ім’я?»
      Вона додолу очі опустила,
      Прошепотіла тихо: «Танія».
      «Чекай, я ще по тебе повернуся!»
      І знову хвацько скочив на коня
      Помчав у степ й на мить не обернувся
      Хоча очей не зводила вона.
      Майнув, як сон, і зник. Вона ж заснути
      Від того дня спокійно не могла.
      Хотіла голос ще його почути
      Побачити, як він коня сідла.
      Поглянути в бездонні його очі
      Неначе в Борисфена течію.
      Аж умлівало серденько дівоче
      Таємну мрію тішачи свою.
      І він свого таки дотримав слова
      Хоч декого ледь не вхопив удар.
      Та і вона признатись не готова
      Була почути оте слово – «Цар».
      Сам Скіфський цар заслав сватів до неї!
      Сам Скіфський цар в своє шатро повів!
      Сам Скіфський цар зробив її своєю!
      Але не тим їй серце він скорив.
      Бо не за царство його покохала
      І серця дослухалася свого.
      Зустрівши вперше, навіть і не знала
      Не те що титул – і ім’я його.
      Все як у сні: дорога і весілля.
      Вона з нього не зводила очей
      Неначе надивитися хотіла
      Впивалась трунком звабливих ночей.
      Він теж кохав, хоча державні справи
      Щодень, бува, роз’єднували їх
      То вороги загрожують державі
      Вчинивши в землі сколотські набіг
      То прибувають посланці від греків
      Які прохають теж допомогти.
      А шлях воєнний довгий і далекий
      За день за два його і не пройти.
      Вона терпляче його виглядала,
      Вдивлялася з кургану в далечінь
      І пісні скіфські про любов співала,
      А в тих піснях і в думках лише він.
      Він завжди щось з походу їй привозив.
      Вона раділа, як мале дитя.
      Стрічала і сміялася крізь сльози,
      Бо аж переповняли почуття.
      Якось з походу – з Ольвії чи Тіри
      Він пектораль привіз їй золоту.
      Вона таке й не бачила допіру.
      Відразу натягла прикрасу ту.
      А потім з шиї раз по раз знімала,
      Вдивлялась – надивитись не могла.
      Її робота майстра дивувала.
      Здавалось, де та Греція була,
      А майстер зміг так точно передати
      Її народу звичаї, життя,
      Як наче довелося побувати
      У цих краях. Яскраві відчуття
      Її ще довго так не полишали,
      Що стала рідна їй прикраса та.
      А він всміхався, його потішала
      Коханої наївна простота.
      Вони були щасливі в ці хвилини,
      Кохання переповнювало їх.
      А він казав: - Якби – то мати сина,
      Хотів почути ще й дитячий сміх.
      Боги його бажання, мабуть, вчули,
      Чи зглянулись на їхні почуття.
      Коли весна на літо повернула,
      Вона відчула, що нове життя
      В ній зародилось, Що вона вагітна.
      Він із походу саме повернув.
      Що їхній цар уміє так радіти,
      У землях скіфських ще ніхто не чув.
      Три дні і три ночі веселились люди
      І богам щедрі жертви принесли.
      У неї аж млоїлося у грудях.
      Щасливіші вони ще не були.
      У самий розпал гостювання того,
      Він вірний акінак із себе зняв,
      Сказав, що коли буде син у нього,
      То він би меч цей йому передав,
      Хоч з цим мечем не розлучавсь ніколи,
      Усі походи тільки з ним пройшов.
      Він амулетом став у його долі.
      З ним він, до речі, і її знайшов.
      Ту, що для нього наче сонце в небі,
      Що розділяла з ним його шатро.
      І обережно притискав його до себе
      Своє найбільше у житті добро.
      Та доля – тітка надто вже примхлива
      І людям щастя вічне не дає.
      Вона, наче пташка полохлива
      Зника, як тільки справді настає.
      Пройшло із того часу небагато
      Та не сидиться у шатрі царю.
      Надумав якось тура вполювати.
      Заледве повернуло на зорю,
      Зібрався цар з ватагою мисливців,
      Подався в степ широкий полювать.
      Вона просила: «Поостережися.
      Я буду тебе, любий виглядать».
      Він вже з коня поцілував їй косу,
      Неначе знав: прощався назавжди.
      Хоча тоді на тій лихій дорозі
      Вона не відчула ще біди.
      Біда прийшла, коли її не ждали
      У вигляді залітної стріли.
      Чи то за віщось боги покарали?
      Чи то занадто щасливі були?
      Якіїсь зайди в байраку засіли,
      А цар за туром на коні погнав.
      Стріла смертельну пісеньку пропіла
      І він з коня в траву суху упав.
      Розбійники хотіли поживитись?
      Чи думали, що він в степу один?
      Проте від скіфів встигли десь подітись.
      І не взяли нічого. Але він
      Лежав і кров із грудей цабеніла
      Під білою сорочкою його.
      Життя поволі полишало тіло.
      І вже нікому не змінить того.
      Вона іще про ту біду не знала,
      Та щось у серце вдарило її.
      Передчуття лихі від себе гнала
      І до богів зверталася своїх.
      Не вимолила. Серце її впало,
      Коли зустріла валку ту сумну.
      Мов не жила. Немов не відчула,
      Немов наткнулась на глуху стіну.
      Усе було неначе у тумані.
      Возили тіло степом сорок днів
      Аби могли всі скіфські поселяни
      Навік проститись із царем своїм.
      Вона була в процесії жалобній
      Та все, неначе, мимо неї йшло.
      Із сорока не пам’ятала жодний,
      Немов не з нею оте все було.
      Хотіла з горя теж накласти руки,
      Але життя, що теплилося в ній,
      Його життя, її солодка мука
      Її спинили. В жалобі своїй
      Вона жадала народити сина,
      Якби би був продовження його
      В якому всі побачити повинні
      Не її сина, а царя свого.
      Лиш це на світі ще її тримало
      Лише заради цього і жила.
      А жалібна процесія тривала
      Аж поки в Герри, на кінець, прийшла.
      Посеред степу ями покопали,
      В одну поклали мертвого царя,
      Все, що йому там знадобиться мало:
      Мечі і стріли, панцир, нагая
      Поклали, в амфорах напої,
      Ритон, як символ царського звання.
      Аби усе він мав попід рукою.
      Убили потім вірного коня
      Та ще шістьох із царських стад великих
      Аби на тому світі не ходить.
      Чотири конюхи смерть прийняли без крику,
      Щоб на тім світі теж йому служить.
      По всьому тому стали тризну править.
      Зібралось дві – три тисячі людей
      Померлого царя по смерті славить,
      Прохать, нехай він там їх підожде.
      Вона вина теж чашу пригубила
      І залишки на землю пролила
      Аби земля вино те підхопила,
      Коханому до серця донесла.
      Потому взя́лись насипать кургана,
      Робота довга – на багато днів
      І тут вона негадано – неждано
      Взяла дві речі ціннії свої,
      Що мали їй нагадувать про нього:
      Прикрасу, що від греків їй привіз
      І меч, що залишив для сина свого,
      Поцілувала те уже без сліз
      І понесла, поклала у могилу.
      Не біля нього - насип вже накрив,
      А недалеко в ямі положила.
      Знайде, згада про ту, яку любив.
      Нехай йому нагадають постійно,
      Що вона любить лише одного,
      Хай бачить звідти, як народить сина,
      Як син зросте і нагада його.
      Вона вернулася у шатро у царське.
      Курган в степу і ріс, і ріс, і ріс.
      Та скоро степ схвильовано озвався:
      Цариці сина бог Папай приніс .
      Вона раділа. Всі раділи скіфи:
      У них є цар – законний син його.
      Для них це була величезна втіха.
      Везли дарунки, вже й не знать чого.
      Вона дивилась на малу дитину:
      Блакитні очі, ніс і рот такий.
      І бачила того в своєму сину,
      З ким серце поєднала на віки.
      Пройшло два роки. Син зростав поволі,
      Вона з нього не зводила очей,
      Пісень співала про степи, про долю,
      Навчала найважливіших речей.
      Бува із сином на коня сідала,
      І гнала його степом кілька гін.
      Там, на кургані цілий день, бувало
      Гуляла щоб синочка бачив він.
      Потішився на нього з того світу,
      Побачив би, як швидко він росте
      І разом з нею міг би порадіти …
      Із нею порадіти… А, проте,
      Така вже видно її доля була.
      Бо моровиця у степи прийшла
      Її дитя до себе пригорнула
      До чоловіка, мабуть, повела.
      Всього три дні палало жаром тіло.
      Всього три дні надія та жила.
      Та скільки у маленькім тілі сили?
      А її сила тут не допомогла.
      Вона, як чайка над синочком билась,
      Волосся рвала, дряпала лице.
      Та серце билось, билось і спинилось.
      Навіки зупинилося і все.
      Спинилось і її життя навіки .
      Для чого їй на цьому світі жить?
      Їй треба з сином йти до чоловіка,
      Щоб на тім світі разом щастя стріть.
      Вона уже не плакала, стогнала,
      А там й на стогін сили й не було.
      Для себе уже рішення прийняла.
      Хай все іде, як і раніше йшло.
      Потрібно їй до сина й чоловіка
      І смерть одна їх може поєднать.
      Здригалася від внутрішнього крику
      І почала згасать … згасать … згасать.
      Ніщо її уже не хвилювало
      І не могло вернути до життя.
      І смерть вона, як звільнення чекала
      Лише до неї мала відчуття.
      Так і згоріла – мати і дружина
      Бо пережить кохання не могла.
      Пішла таки до чоловіка й сина
      І, сподіваюсь, їх вона знайшла.
      Поклали їх в кургані у одному,
      Де вже лежав померлий чоловік.
      Я сподіваюсь, що на світі тому
      Бог їхні душі поєднав навік.
      І лиш коли в степу Товсту могилу
      Ученим довелось розкопать,
      Я зрозумів: така в кохання сила,
      Що навіть смерть не може роз’єднать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. * * *
      У самотню хмарку в небі
      Учепилися вітри.
      Кожен рве її до себе
      Той із боку, той – згори.
      А вона, овечка наче,
      Що відбилась від своїх,
      Перед ними небом скаче,
      «Відчепіться!» – просить їх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. * * *
      Поміж семи найбільших мудреців
      Колись і Періандра називали.
      За що він місце поміж них посів?
      Що йому право на таке давало?
      Доки в Корінфі він тиранував,
      Тримав в покорі чималі уділи,
      Ніхто питань таких не задавав.
      Кому яке було до цього діло?
      Мудрець й мудрець. Хвала йому за те.
      Хай далі править для кори́сті людям.
      Хай його мудрість в краї проросте
      І край квітучим і заможним буде.
      Хвалили Періандра. А, коли
      Помер, то стали думати й гадати,
      За поминальні всівшися столи,
      За що ж тирана того прославляти.
      Солон був мудрий, бо закони дав
      Афінам справедливі і доречні.
      Скіф Анахарсіс якір вигадав,
      Трут і гончарне колесо, до речі.
      А Періандр нічого не лишив,
      Що б людям користь на віки давало.
      То, може, він на світі мудро жив,
      Зробив добра для підданих чимало?
      Та й не згадали його доброти.
      Жорстокість, підлість, зло – всього бувало.
      По білім світі Періандр пустив
      Сиріт, калік, обдурених чимало.
      Дружину вбив, син на чужині вмер,
      За батькові учинки розплатився.
      Керкіру, Самос, Лесбос ледь не стер
      На порох. На дітей помстився,
      Продавши в рабство за спротив батьків…
      Як узялися, згадували довго.
      І здивувались – хто ж тоді зробив
      Уже ж такого мудреця із нього?
      І врешті зрозуміли – сам, мабуть.
      Бо владою безмежною втішався
      І ким хотів на цьому світі буть,
      То тим беззаперечно називався.
      А хто посмів би проти щось сказать?
      У нього влада. Коли хочеш жити,
      То треба кожне слово визнавать
      Тирана й навіть без заслуг хвалити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. Легенда про Александрволь
      Неспішна валка рухалася шляхом
      Здіймаючи клубами сірий пил.
      До ніг стелилась рівна, наче плаха
      Земля степів із шапками могил.
      Вози скрипіли пісню подорожню
      Із безкінечним приспівом нудним
      І залишали на шляху порожнім
      Одноманітні записи – сліди.
      Весна вдалася ранньою й сухою.
      Посохли трави, ще й не піднялись,
      То ж людям видавалася лихою
      Ідея, що вони отак знялись,
      Полишили уже обжиті землі
      І подалися в невідомі краї.
      Вдивлялися у далеч невеселі
      І якісь думи думали свої.
      Чи то про те, що там десь залишили?
      Чи то про те, як стріне їх цей край
      І скільки знадобиться віри й сили,
      Щоб з’їсти перший власний коровай
      До труднощів їм, звісно, не звикати.
      Бог непосильну ношу не вкладе
      На плечі. І дітей карати
      Своїх не буде без гріха. Та де
      Те місце, де вони знайдуть свій спокій?
      Чи його в світі, може, і нема?
      Уже віки, не те що, навіть, роки
      Вони шукають, але все дарма.
      Ще Менно Сімонс, мученик за віру
      Учив покірно все в житті сприймать
      У світі цьому, де є зла без міри.
      Йому ніякий опір не вчинять.
      Бог заповів лиш вірити й терпіти,
      Не піддаватись на потуги зла,
      Аби його у душу не впустити
      І вона тільки із добром жила.
      За погляди, що суперечать догмам.
      Чекав їх інквізиції вогонь.
      Неначе діти не одного Бога,
      Зовсім порізно бачили його.
      Чинити опір не давала віра.
      Померти всім? Хто ж віру донесе,
      Відкриє очі змученому миру
      І від гріха й погибелі спасе?
      Щоб не життя, а віру врятувати
      Вони, фламандці й фрізи з прабатьків
      В краї далекі змушені втікати,
      Де б їх вогонь церковний не спалив.
      В низинах Вісли в Польськім королівстві,
      Де Ельбінг, Данціг стіни підняли,
      Їм удалося в ті часи осісти.
      І їх ці землі добре прийняли.
      Король їм сам підтвердив привілеї,
      Ніхто за віру їхню не чіпав.
      Обзавелись худобою, землею.
      І вірних круг із часом все зростав.
      Дві сотні років їх земля приймала.
      Здавалось, навіть – це вже назавжди,
      Але нові випробування впали,
      Як відгук неминучої біди.
      Не стало Польщі і Помор’я польське,
      Де меноніти у той час жили
      І досить вільно почувались досі,
      До себе пруські королі взяли.
      В Помор’ї здавна німці проживали.
      Живучи двісті років серед них,
      Утікачі і мову перейняли,
      Вже й мало чим різнилися від тих.
      Державі ж, що війной жила допіру,
      Солдат потрібен без душевних мук
      І не цікавить, що чиясь там віра
      Забороняє зброю брать до рук.
      Всіх непокірних розчавить готова
      І відректися змусити того,
      Для кого Бог – то не пустеє слово,
      А суть життя єдиного всього.
      Як бути далі? Що його чинити?
      Шукать по світу іншої землі,
      Де би дали спокійно далі жити,
      Оберігати звичаї свої?
      Тоді уперше промайнула звістка
      Про Таврію якусь, про вільний край,
      Де можна було б вільно їм осісти.
      За описами просто земний рай.
      Так говорили люди із Росії,
      Що від імператриці прибули.
      І обіцяли гори золотії,
      Запрошуючи, аби перейшли
      На землі ці гонимі меноніти.
      І,справді,перші скоро подались
      Чоловіки, жінки та їхні діти,
      А незабаром, коли обжились,
      Запрошувати інші сім’ї стали.
      І от вони, з об’єднання свого,
      Що Старий Флеміш самі назвали,
      Зібрали двадцять дві сім’ї всього,
      Вози з нехитрим скарбом і худобу,
      Все, що згодиться в тих краях, взяли
      І, помолившись спершу Богу, щоби
      Поміг в дорозі, шлях свій почали.
      І ось позаду сотні верст дороги.
      Навколо степ і недалекий час,
      Коли спочинути їхні збиті ноги.
      Та тут випадок трапився якраз.
      З якоїсь балки вибрались на гору,
      З натуги коні ледве вже тягли,
      А діло було у вечірню пору,
      Уже легенькі сутінки лягли.
      Аж на дорозі раптом кінський тупіт
      І чималий загін назустріч мчить.
      Чи не бандити? Збилися докупи
      Вози втікацькі за коротку мить.
      Та то були солдати – не бандити
      І офіцер веде перед у них.
      Зустріли шанобливо меноніти
      Загін військовий. Тупіт кінський стих,
      Як офіцер підняв у гору руку.
      Спитав: «Ви, люди добрі, звідкіля?»
      Та менонітам ті чужинські звуки,
      Лиш по – німецькі кожен розмовля.
      Хоч здогадались, що той їх питає
      І кажуть: «Пане, меноніти ми
      У Таврію із Прусії втікаєм,
      Спішим аби обжитись до зими».
      Зачувши ледве їх німецьку мову
      І офіцер німецькою почав:
      «О, то ви німці?» і говорить знову
      Той, хто найперш пояснення давав:
      «Ні, ми не німці, просто меноніти,
      Фламандці, фрізи прабатьки у нас.
      Нам довелося серед німців жити
      Отож німецька рідна на цей час.»
      «А як ви тут, панове, опинились?»
      «По волі Божій, в пошуках країв,
      В яких би ми спокійно зупинились
      І зберігали звичаї свої».
      «Бунтуєте напевне проти влади?»
      «Ні, влада Богом світові дана.
      Ми кожній владі слугувати раді
      І не у тому наша є вина.
      Ми проти війн і супроти насилля,
      Ми злу непротивлення визнаєм,
      Лише у вірі відчуваєм силу
      І бачим в тім призначення своє.
      Одного хочем – мирно працювати,
      Ніхто щоб нашу віру не чіпав.
      Тому і подалися в світ шукати
      Місця без інквізиторських заграв».
      «Ну, що ж, панове, - офіцер промовив, -
      У нас земель доволі для усіх.
      Хоч ваша віра щось для мене нове,
      Та по – своєму вірити не гріх.
      Ми будь - кого у цих краях приймаєм,
      Бо тут роботи непочатий край.
      Всіх, хто бажа, землею наділяєм.
      Бери, селися, землю обробляй.
      Хай Бог вам, люди добрі, помагає, -
      Перехрестився офіцер нараз, -
      Я вам від усії душі бажаю,
      Щоб край став батьківщиною для вас.
      Де вас чекає добрий відпочинок
      Після важкого довгого путі.
      І хай ніхто вам перешкод не чинить
      У вашій вірі й вашому житті».
      Сказавши те, ще раз перехрестився
      І далі шляхом у степи помчав.
      І весь загін слідом за ним пустився
      Та клуби пилу по собі підняв.
      Іще стояли довго меноніти,
      Дивилися тому загону вслід.
      Спитати б, з ким прийшлося говорити
      Та, як на гріх, ні люду, ні підвід.
      Аж хтось летить конем. Побачив валку,
      Спинив коня і голосно пита:
      «Давно вже цар проїхав оцю балку!?»
      «Так то був цар?! О матінко свята!»
      Сам Олександр говорив із ними,
      А, бач, про те нічого не сказав.
      І всі слова його були простими
      Ніхто б царя у ньому й не признав.
      Та просвітліли душі менонітів.
      Якщо вже цар їх сам благословив,
      То, мабуть, це і є те місце в світі
      Де сам їм Бог селитися велів.
      Колонію понад Бегім- Чокраком
      Так і назвали Александрволь.
      Не з лестощів, а лише, як подяку
      За співчуття до інших грішних доль.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. * * *
      Ранкове сонце важко вибралось на світ.
      Розчервонілося, напевно, від натуги.
      А хмарка спала ще, розкинувшись по лугу
      І було нікому утерти йому піт.
      Який росою рясно капав попід ноги.
      Так не хотілося одному йому йти.
      Давай тоді хмаринку за плече трясти:
      « Вставай-но, подруго, збирайся у дорогу».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. * * *
      Гренада – останній карібів оплот,
      Якого іспанці зломить не зуміли,
      Бо люто каріби його боронили
      Від зайд усіляких заморських. І от
      На землю ступили французькі солдати,
      Зійшли з величезних своїх кораблів
      Аби прихопити й цієї землі,
      До рук своїх райський куточок прибрати.
      Для них усього лиш малий острівець,
      Який для карібів був всім їхнім світом,
      В якому їм вільно хотілося жити.
      Та мрії французи звели нанівець.
      Зійшлись два світи до смертельного бою -
      Стріла проти кулі, лук проти гармат.
      Карібам дороги не бу́ло назад,
      Лиш світ свій останній прикривши собою.
      Поклавши немало солдатів своїх,
      Французи урешті карібів здолали,
      На скелю високу над морем загнали
      Останніх, хто зброю тримати ще міг.
      І нікуди бідним карібам діватись:
      Попереду смерть і позаду вона.
      Скінчилася їх безнадійна війна.
      Французи горлають вже: -Хутко здавайтесь!
      Живими залишимо. Будете ви
      На острові цьому для нас слугувати!
      Здавайтесь, не бійтесь!Чого вам вмирати?
      Хто зброю складе – залишиться живий!
      Радіють французи рабам своїм новим,
      Вже ціну складають – ніяк не складуть.
      Куди ж вони дінуться? Скоро зійдуть
      Зі скелі, а вже і кайдани готові.
      На заході небо червоним взялось,
      Кривавило море, об камені билось.
      Карібам, звичайно, теж жити хотілось,
      Але не такою ціною. І ось
      Французи жахнулись аж до заніміння,
      Не сміли очам довіряти своїм:
      Каріби зі скелі один за одним
      Кидались донизу на гостре каміння.
      Один за одним. І ніхто не спинивсь,
      Ніхто ні на мить не схотів допустити,
      Що зможе в неволі і далі він жити.
      Останній востаннє навкруг подививсь.
      Як птаха униз його тіло упало
      І море безмовно зімкнулось над ним.
      Не стало карібів на острові тім,
      Але і свободи на ньому не стало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Легенда про золотих коней хана Батия
      Пограбувавши Русь і пів Європи
      І звівши у степах Сарай Бату,
      Щоб пам’ятали скорені холопи
      І прославляли Орду Золоту
      Звелів Батий із золота двох коней
      Відлити і поставить на виду.
      І стали коні наче на припоні.
      І всі хто потрапляв тоді в Орду
      Дивилися могутності ординській
      Багатствам її заздрили потай.
      Лиш люди руські подивившись зблизька
      Чомусь шептали: «Добре почекай!..»
      Бо в конях тих їм бачились ікони
      Обдертії церковні куполи
      Жінок прикраси гривні і корони
      Що із Русі ординці загребли.
      Прийшли часи і от одного року
      В Сарай Бату у самий розпал дня
      Загін сміливців русичів нівроку
      Ввірвався й прихопив собі коня.
      Для остраху пошарпали монголів
      І поки ті ховались по ярах
      На воза вкинули його і нумо в поле
      Поки іще скував монголів страх
      Монголи правда швидко похопились
      І спорядили військо навздогін
      І наздогнали. За шаблі вхопились,
      Притиснувши до річки весь загін.
      Весь день ішли кривава люта січа
      Стомилась смерть жнива свої справлять.
      І тільки, коли день змінився ніччю
      Монголи почали перемагать.
      Один за одним русичі вмирали
      Встеляючи ворожим трупом діл
      Аж поки і останні з них упали.
      І опустилась ніч на купи тіл.
      Та вранці, як монголи не шукали
      Знайти коня так і не спромоглись.
      А русичі померли й не сказали.
      Куди той злополучний кінь подівсь.
      Можливо й Конка десь його ховає
      А звідки й назва теж могла б піти
      Лежить той кінь часу свого чекає.
      А ви його не хочете знайти?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. * * *
      Покотилося світом сонечко,
      Відкриваючи очі всім,
      Заглядаючи у віконечка
      І вітаючи кожен дім.
      Не спинялось, хоч і ховалося,
      Як, бува, хмарки набіжать.
      Та зігріти усіх старалося,
      Щоб нікого не виділять.
      Та не всім діставалось порівну,
      Кругла виявилась Земля:
      Хто до полюсу ближче – холодно,
      На екваторі – спопеля.
      Та чи сонечко в тому виннеє?
      Звісно ж ні. Воно всім сія.
      Головною ж всьому причиною
      Наша надто кругла Земля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Косове поле
      На Косовім полі, на полі кривавім
      Зійшлися дві долі, зійшлися дві слави:
      Турецька і сербська. Одна гордовита,
      Готова загарбати ледь не півсвіту.
      Шалена, бадьора, нахабна і сильна.
      А друга підтоптана і напіввільна,
      Роздерта, розтягнута дітьми своїми.
      Те поле – єдине, що стало між ними.
      За турками їхнє майбутнє стояло,
      Велике, могутнє. У бій закликало.
      А сербам – родини і предків могили
      Давали до бою належної сили.
      Ледь сонце зіп’ялось – ударили серби
      На військо турецьке. І зойкнуло небо
      Від тупоту коней і крові потоків,
      Що лилась рікою із кожного боку.
      Чим далі – тим більше на полі шаліли,
      Не лише чужих, вже й себе не жаліли.
      Затялися обі, зчепились наме́ртво,
      Готові у цьому двобої померти.
      У кожного серба мов троє вселилось,
      Не знали спочинку – рубались і бились.
      На кожного серба і турків по троє.
      Мурад усе нових кидає до бою.
      А сербських юна́ків кому замінити,
      Коли за спиною лиш жінки та діти?
      Та бились би й далі, себе не жаліли,
      Якби ж то не зрада, що в війську засіла.
      Хто втік серед бою, хто тільки дивився,
      А хто і на боці турецькому бився.
      Як сонце за південь хилитись поча́ло
      У сербів і зовсім вже сили не стало.
      Князь Лазар загинув, Вук Бранкович знявся,
      За Ситницю разом із військом подався.
      Лиш Вратко з синами й останками війська
      Ні з місця не зрушив і з турками бився
      Доки і загинув. Й сини його слідом.
      І турки могли святкувати побіду.
      Могли б святкувати, але не до свята:
      Піввійська лягло і йому вже не встати.
      Але найстрашніше – Мурада не стало,
      У розпалі бою його смерть дістала.
      Та не у бою, а відважний Обилич
      Ножа устромив у султанове тіло.
      На полі на тому вся сербськая слава
      Лягла. А за нею і сербська держава.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Легенда про Кам’яну могилу
      Степ приазовський вільний і широкий.
      Дорога рівна, як стріла, лежить.
      Бува, що річка шлях перебіжить
      Чи вигулькне курган з якогось боку.
      Та більш ніщо твій погляд не спиня
      І їдеш заспокоєний, розімлілий.
      Поглядуєш: чи сонце ще не сіло,
      Сповіщуючи про скінченність дня.
      Зненацька перед очі вирина
      Якась споруда, як для степу дивна.
      Здалеку – начебто стіна камінна,
      А зблизька зовсім наче й не стіна.
      Здається, хтось звалив велику силу
      Каміння із піском упереміш.
      І скільки ти здивований стоїш,
      Уздрівши вперше Кам’яну Могилу?
      Звідкіль це диво у степу взялось?
      Хто сотворив його в часи далекі?
      Крізь темінь літ, здолавши шлях нелегкий
      До нас легенда давня донеслась.
      Колись, говорять, жив у цих степах
      Чи богатир, чи велетень. І звали
      Його Богур, і якось так вже стало –
      За щось на нього в гніву був Аллах.
      Сказав: - Як хочеш прощення мого,
      Бери каміння із отого кряжу,
      Носи у степ. Хай на рівнині ляже
      Гора каміння, і щоби кругом
      Із неї степ навколо проглядався.
      Богур наказ виконувать почав.
      Каміння з гір руками видирав,
      На спину клав, аж від ваги вгинався,
      Ніс в степ, аж до Молочної ріки,
      Там, де велів Аллах вершити гору.
      Важка робота видалась. І скоро
      Набрид Богуру труд його тяжкий.
      Аби скоріше виконать наказ,
      Він вирішив до хитрощів удатись.
      Нащо каміння укладать, старатись,
      Як можна сили зекономить й час.
      Тому каміння кидав як попало
      Аби лишень вершилася гора.
      Хай там просвіт, а тут буде діра –
      Аби трималось та аби не впало.
      Та користі від поспіху нема.
      Ще кажуть: чорт роботу скору любить.
      Бува, й найкращі наміри загубить
      І добре, як зусилля лиш дарма.
      Вже пів роботи лишилось позаду.
      Ще не гора, та вже і не горбок.
      Але один необережний крок –
      Богур застряг у кам’яній громаді.
      Як у лещатах стиснуло його,
      Ні вниз, ні вгору і не здвинуть брили.
      Як не старався – не достало сили.
      Так і помер від поспіху свого.
      Від голоду віддав Аллаху душу.
      Аллах же вітер у степи послав,
      Щоб щілини піском позасипав
      Аби ніхто громаду не порушив.
      В її глибинах богатир лежить.
      Його кістки защемлені камінням,
      Мабуть, іще біліють і донині
      І час повз нього поспіхом біжить.
      Чи так було, чи вигадки – не знаю.
      Коли ж стою на плитах кам’яних,
      Неначе голос вилітає з них.
      І я всьому, що чую, довіряю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. * * *
      Там, у небі високо,
      Де кружля грізний сокіл,
      Вітер силою дише.
      Тільки він, тільки тиша.
      А внизу світ великий,
      Степ, струмочками ріки
      І нитками дороги.
      І не видно нікого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. * * *
      Запитайте: хто такий Ель-Кано
      І, навряд чи, зможе хто назвать,
      А от про Фернана Магеллана
      Тільки дурень зможе не згадать.
      Як же – знаменитий мореплавець,
      Що уперше Землю обігнув,
      Чим собі здобув всесвітню славу.
      Так, можливо, він таким і був?
      Але ж він здолав лиш половину
      І загинув десь на островах.
      Хто ж привів той корабель єдиний,
      Уцілілий в бурях і штормах?
      Хто ж закінчив справу Магеллана?
      Хто почесне коло завершив?
      А оце і був отой Ель-Кано,
      Що із Магелланом разом плив.
      Та його ім’я читаєм скромно
      Поміж слів «супутники його»,
      Наче отой подвиг вікопомний
      Визначений лиш для одного.
      Ми чомусь пригадуєм найперших,
      Не жалієм красного слівця
      Й забуваєм тих, хто все завершив
      І довів їх справу до кінця.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. Легенда про Червону гірку
      Є недалеко нашого села
      Червона гірка – і крута, й висока.
      Ріка розмила пагорб, як текла,
      Шматок відгризла із одного боку.
      І показала нам перед очей
      Усю червону його середину .
      Я скільки жив, але не бачив ще
      Таку яскраву неймовірно глину.
      А вид який із гірки на село,
      На річку, що внизу вужем петляє?
      Натхнення, мабуть, Богові було
      Коли творив оцю красу. Я знаю,
      Хтось скаже, що місця і кращі є
      Не сперечаюсь. Бо про інше мова.
      Я говорю про враження своє,
      А тут не вистачає мені слова.
      Я цю красу не в змозі описать,
      Тому і, навіть, братися не буду.
      Але мені завжди хотілось знать,
      Чому ця глина не така, як всюди?
      І от що краєм вуха я почув
      І хочу вам тепер переповісти.
      Не знаю точно, що за рік то був,
      Та в календар не хочу навіть лізти.
      Але зібралось Літо якось раз
      До Осені, сестри своєї в гості.
      Посиділи, як водиться і в нас ,
      Зимі з Весною перемили кості.
      І добре, мабуть, Літові в гостях,
      Є Осені чим добре пригостити.
      Та все питає Літо: «Як життя?»
      «Чи добре тобі в цьому краї жити?»
      І жалітися Літо почало,
      Мовляв, і спека, і дощу немає,
      Все засиха, що навесні зійшло,
      Пил сірий все навколо обсипає.
      Не зеленіють луки і поля.
      Усе якесь невиразне і сіре.
      І тріскається без води земля,
      Нема спокою птахові і звіру.
      А Літу ж так яскравість до душі,
      Так хочеться, щоби раділи очі,
      Щоби трава, дерева і кущі
      Буяли кольорами дні і ночі.
      У кожного сезону колір є:
      Зима – у білім, а весна – в зеленім,
      Червоним й жовтим осінь виграє,
      А от у нього з кольором проблеми.
      Якби ж то Осінь доброю була
      І фарбою своєю наділила,
      То миттю б вся природа ожила
      І навкруги усе заяскравіло.
      - Нема проблем. Червону он бери.
      Поглянь лишень, яка вона яскрава.
      Не встигнеш проказати: раз, два, три –
      У тебе вмить зачервоніють трави.
      Зачервоніє на деревах лист,
      Так, що й від пилу він не посіріє.
      Яка краса, ти тільки подивись!
      Та про таке художник лише мріє!
      І Літо фарбу у відро взяло,
      Іде з гостей, само собі радіє,
      Вже й плани будувати почало,
      Великі покладаючи надії.
      Ішло, ішло і зупинилось враз,
      Себе вщипнуло: чи бува не сонне,
      Отут на гірці на оцій якраз,
      Яка тоді ще не була червона.
      Куточок первозданної природи
      Постав у нього тут перед очей:
      Зелені трави, тихі чисті води,
      Ніким не скаламучені іще.
      І таким сильним здивуванням було,
      Що, навіть, фарба випала із рук,
      Відро скотилось, в річці потонуло,
      А фарба облила усе навкруг.
      Відтоді гірка і зачервоніла,
      Що літо фарбу було розлило.
      Але воно за нею не жаліло
      Адже красу і у собі знайшло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. * * *
      Досить дивно виглядала ніч:
      Блискавки метались зусібіч.
      А вітри, що цілий день ховались,
      Мов собаки злі із цепу рвались.
      Ледве хмарка мимо пробігала,
      То вони боки їй люто рвали.
      І вона, втікаючи від них,
      Проливала краплі сліз гірких.
      Тож всі хмари купчились навколо.
      Лиш над нами зір яскравих коло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. * * *
      Хто ради слави, хто заради грошей,
      Хто ради влади самої, чи як
      Взяли правління непідйомну ношу
      На свої плечі. Та були, однак,
      І диваки, що цупили корону
      Не ради слави, влади чи грошей.
      Хоча б згадати римського Отона,
      Що мав боргів побільше, ніж вошей
      У волоцюг бездомної орави.
      Отож і сам відкрито говорив,
      Мовляв, на трон він має повне право
      Інакше не позбудеться боргів.
      І він досяг того, до чого прагнув,
      Але, оскільки легковажно жив,
      То кілька тижнів усього поправив,
      Не повернувши, навіть, і боргів.
      Його наступник, знаний, як Вітеллій,
      Як тільки-но на трон у Римі сів
      І день, і ніч, в дорозі, і в постелі
      Робив одне лиш – їв і їв, і їв.
      З усіх кінців Італії до Риму
      Везли усякі страви день по дні
      І він гудів бенкетами гучними
      І потопав в розпусті і вині.
      Живіт набивши стравами смачними,
      Вітеллій на прогулянку рушав,
      Разом із ненажерами другими
      Усі харчевні в Римі об’їдав.
      Куди воно у нього лізло тільки?
      Рим від чуток щоденно аж гудів.
      Людина не спроможна з’їсти стільки!
      Ніхто не вірив. Та він справді з’їв.
      Пробувши кілька місяців при владі.
      Мільйонів двісті з гаком він проїв.
      Тож уявіть, як люди були раді,
      Коли на троні в Римі інший сів.
      Отож не слід дивитись на начальство,
      Як на безмежно мудрих і святих.
      У крісло люди лізуть досить часто
      Аби лишень набити животи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. Легенда Чингульського кургану
      У задумі великий хан Тігак
      Сидить у шатрі, ноги підібгавши.
      В руці кумису чималенька чаша,
      Яку не може він допить ніяк.
      Великі думи зморщило чоло,
      Тривога серце неупинно крає.
      Його хвилює доля його краю,
      Який ярмо монгольське облягло.
      Степи, в яких ще предки панували,
      Належать стали Золотій орді.
      Його народ у скруті і біді,
      А хану Берке усе мало й мало.
      То вимагає у похід іти,
      Куди монгольське військо виступає
      А то тумен монгольський налітає
      Аби рабів собі в степу знайти.
      Суцільний стогін полем половецьким.
      Живим товаром став його народ.
      Нема в степу монголам перешкод,
      Ніхто чинити опір не береться.
      Нема Котяня, може він би міг
      Підняти степ, усі роди кипчацькі
      І силою великою промчаться,
      Щоб зайд монгольських вигнать за поріг.
      А він, Тігак, ще й не старий неначе,
      Проте Котятю, звісно, не рівня.
      За ним піде хіба його рідня
      Та ті «кипчак» для кого щось та значить.
      У тім, що сталось, не чиясь вина,
      Самі ж кипчацькі хани і повинні.
      Він пам’ятає, хоч і був дитина,
      Як в степ прийшла зі сходу новина,
      Що йде якась невідомая сила
      Якісь монголи, що скоряють всіх.
      Кипчацькі хани встали проти них
      Та в битві зупинити не зуміли.
      Він пам’ята, як утікать прийшлось,
      Добро схопивши, від монгольських коней.
      Вже на ходу стояв і плач і стогін
      По тих, кого ховать не довелось.
      А потім батько знов у степ подався
      І десь на Калці голову поклав.
      І він, як старший в роді, ханом став,
      Хоч в нього вус заледве пробивався.
      Тоді часи нелегкії були,
      Хоча тепер ще й гірші набагато.
      Доводилося родом керувати.
      Коли ж то досвід і знання прийшли?!
      Котянь в степах був найсильнішим ханом.
      Тігак, як родич, поряд кочував.
      І хан старий бува допомогав:
      Чи то порадить, чи на захист стане.
      Пішли монголи десь в свої степи.
      Здавалось, їм повернення не буде.
      Але даремно сподівались люди,
      Що час спокою врешті наступив.
      Готуючись скорити степ кипчацький,
      Монголи стали стравлювати їх -
      Одних кипчаків супроти других,
      Щоб слабкістю їх потім скористати.
      Хан Аккубуль на полюванні вбив
      Мангуша, сина славного Котяня.
      Котянь помстився. Від чужого стану
      Нічого майже він не залишив.
      Сам Аккубуль із залишками роду
      Утік на схід. За поміччю мабуть.
      А там і звістка, що монголи йдуть.
      Промчалась між кипчацького народу.
      Чинити опір було би дарма
      Орда монгольська степ заполонила.
      Вони ж бо знали: крім Котяня сили
      У степу половецькому нема.
      Та хан старий не став чинити опір.
      Зібравши всіх, кому був ханом він,
      В Угорщину степами їх повів
      Аби монголам не піти в холопи.
      В Угорщині у Бели – короля
      Не всі кипчакам виявились раді.
      Котяня звинуватили у зраді.
      Не сприйняла угорськая земля
      Тих, хто країну міг би захистити
      Від орд монгольських, що уже ішли.
      Уже і Київ руський узяли.
      Їх коні вже в Карпатах б’ють копитом.
      Від рук злочинних хан Котянь упав
      Кипчаки то угорцям не простили.
      Як буря по країні пролетіли.
      Невинний – винний трупом шлях услав
      Тігак був першим серед тої помсти:
      Вбивав, палив, лишав кривавий слід,
      Щоб пам’ятав угорський підлий рід:
      Кипчаки тут господарі – не гості…
      А слідом крізь карпатський перевал
      В Угорщину ввірвалися монголи
      І все, чого кипчаки не збороли,
      Скорив монгольський безупинний шал.
      Тігак з ордою відступив на південь,
      Де у болгар і латинян служив.
      Та бачив в снах всю шир своїх степів,
      З яких в цім краї не було і сліду.
      Хоч служба була наче й не важка
      І імператор не скупивсь на плату,
      Та не замінять ніякі палати
      Степів – де все життя кочовика.
      І лише тільки виникла можливість
      Він повернувся у степи свої.
      Позаду залишилися бої,
      Попереду гірка монгольська милість.
      Степ наче був таким, як і колись
      Ті ж самі трави і широкі ріки,
      Кумис той самий – для кипчаків ліки
      І воїни ще не перевелись.
      Та волі тої вже в степу не було.
      Монголи мали за холопів їх
      Мурзі якомусь хан схилявсь до ніг,
      Про гордість і про велич вже й забули.
      Чи можна було витерпіти це
      Тігаку – сину цих степів широких,
      Що вільний був всі п’ять десятків років
      Спокійно смерті дивлячись в лице?
      Не всі кипчаки голови схилили.
      Уже легендой став емір Бачман
      Що не втікав зі степу, як Котянь.
      Зібрав з кипчаків невеликі сили
      І став грудьми на захист цих степів
      Бивсь до останку, доки й не загинув
      Але монголам не підставив спину,
      А гордо й гідно смерть свою зустрів.
      Ні, дух кипчацький гордий ще не вмер,
      Тігак готовий степом клич послати
      Аби на боротьбу його підняти
      І стать на бій із зайдами тепер.
      Він знає, що за ним піде багато
      Бо скільки сліз і горя принесло
      Родам кипчацьким те монгольське зло.
      І час йому вже гідний опір дати.
      Хоч знає він: багато є й таких,
      Що за срібляк готові всіх продати
      І цим в монголів ласку звоювати,
      Постійно упадаючи до ніг.
      І, навіть, дехто з беків його роду
      Продать готовий хана свойого.
      Ні, він не дасть зробити їм цього,
      Він кине клич кипчацькому народу.
      Вже краще смерть в жорстокому бою,
      Ніж все життя попід ярмом ходити,
      Монгольським зайдам, як панам служити,
      Навік віддавши землю їм свою.
      У задумі великій хан Тігак.
      Смерть його, звісно, зовсім не лякає.
      Раб зі страху усе життя вмирає.
      А він не раб. І він не віда страх!
      Там, за шатром його народ чекає.
      Що скаже він? Куди їх поведе?
      Чи зможе він? Чи ті слова знайде,
      Які людей на битву піднімають?
      Ні, все – рішив! Геть сумнівів дурман!
      Устав Тігак,з шатра на сонце вийшов.
      Стоять кипчаки: і кінні, і піші,
      Чекають, що їм скаже їхній хан.
      Народ навколо. За спиною беки.
      Не зрозуміть: хто вірний, а хто ні.
      Мурахами тривога по спині
      І відчуття близької небезпеки.
      Сказав: - Кипчаки, вірний мій народ!
      Я поведу вас супроти монголів,
      Щоб ми вернули нашу давню волю
      І, як колись, не відали турбот.
      Я…- і зненацька голос обірвався.
      Біль гострий у потилицю уп’явсь,-
      - Це зра… - життя скінчилося ураз
      І все, що він зробити намагався.
      На берегах Чингулу він знайшов
      Бажану волю і спочинок вічний.
      І крізь століття дивиться нам в вічі,
      В бій за свободу закликає знов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. * * *
      У холодному небі сірі хмари пливли,
      Зачіпаючись часом за верхівку тополі
      І на землю потоком гіркі сльози лили
      Та жалілися разом на тяжку свою долю.
      Вітер стрімко носився та свистав батогом,
      Поганяючи хмари у невідомі далі.
      І корилися хмари, бігли небом бігом,
      І за пагорбом мокрим без надії зникали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. * * *
      Горілка до добра не доведе.
      Є прикладів в історії чимало.
      Їх кожен, забажаючи, знайде.
      Мені оце якраз на пам'ять спало,
      Що свого часу діялось в Литві
      В далекому п’ятнадцятім столітті.
      Обставини, як кажуть, не нові,
      Їх в ті часи багато було в світі.
      «Король помер! Нехай живе король!»
      У Польщі вмер Ягайло і магнати,
      Які там грали вирішальну роль,
      Володислава здумали обрати.
      Йому ж од роду десять літ було.
      Але магнатам тільки краще з того:
      Поки він ще здійметься на крило,
      Спокійно будуть правити за нього.
      А заодно надумали й Литву
      До Польщі поміцніше прив’язати.
      Тоді вони вже гарно заживуть,
      В обох державах будуть правувати.
      Тож заодно і меншого з синів
      Ягайла – ще малого Казиміра
      Литовським князем сейм проголосив
      І декільком сенаторам довірив
      У Вільно допровадити його
      І там уже утвердити як князя.
      Литва була обурена з того
      Та не посміла збунтуватись зразу
      Тому, що «князь», а не «великий князь»
      Литвою буде правити однині.
      Та на оману ту не піддалась,
      Бо знала: як піддасться, то загине.
      Отож, коли приїхали посли,
      Бояри їм бенкет улаштували,
      Накрили гостям щедрії столи
      Та все горілки й меду підливали.
      Так напоїли польських посланців,
      Що прямо за столами ті й поснули.
      А із литовців мало хто і пив,
      Тому, вважай, тверезі усі бу́ли.
      Як тільки сон поляків розморив,
      Вони взяли малого Казиміра
      І повели його без зайвих слів
      В собор у Вільно. Між бояр і кліра
      Великим князем його возвели,
      На трон на Гедимінів посадили,
      Оділи шапку, в руки меч дали.
      Так, як закон Литви велить, зробили.
      Проспалися поляки та тоді
      Змінити щось було вже не під силу.
      В Литві- бо знов великий князь сидів.
      Нахабна Польща з носом залишилась.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. Легенда про чингула
      Надходив вечір. Тиша залягла.
      Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
      Рожевих хмар отара чимала
      За сонцем подалась до виднокраю.
      Повільна, сонно мружилась ріка
      В оточенні притихлих очеретів.
      Хіба що птиця промайне яка,
      Ледь осокори не торкне на злеті.
      Та риба, мовби вчилася літать
      Вистрибувала й з виляском пірнала.
      У вибалку, щоб тишу не злякать,
      Мисливців двоє на траві лежали.
      Один – дорослий, другий – ще малий,
      Ще й вуса пробиватись не почали,
      Якісь розмови пошепки вели.
      Сухі гілки у вогнищі тріщали.
      Тягло димком і смаленим звідтіль,
      Вечеря мала скоро буть готова.
      М’яка трава – і скатерть, і постіль.
      І у мисливців настрій пречудовий.
      Малий весь час дорослого питав,
      Вивідував щось досі ще не знане .
      При тому слину раз по раз ковтав,
      Чекав, як м’ясо із вогню дістане.
      Поміж другого мову завели
      Про звірину, що степ цей заселяла.
      Які вони, звідкіль сюди прийшли,
      Чом саме так їх люди називали.
      Почувши про тарпанів, кабанів,
      Лисиць і турів, дрібноту чималу,
      Малий розмову раптом перевів
      На те, що, мабуть, спати не давало:
      - А хто такий чингул? – спитав малий,-
      От рід, який живе понад рікою,
      То рід вовка. А там он рід, який
      Є родом тура. Звірини такої
      Багато є навколо у степах.
      Як і лисиць, орлів, сайгаків, коней.
      Ми – рід чингула. Що то – звір чи птах?
      Який прабатько весь наш рід боронить?
      Всміхнувся батько, в відблисках тремких
      Його усмішка дивно виглядала.
      - Розвію трохи сумнівів твоїх,
      Хоч і в самого сумнівів чимало.
      Чингул – прабатько, що боронить рід,
      То звір, якому рівного немає.
      На жаль, в степах давно зник його слід.
      Але колись ні хижа вовча зграя,
      Ні тур, ні лев, ні пардус, ні ведмідь
      Із ним змагатись не могли у силі.
      Він міг здолати просто мимохідь
      Звірину всяку. Тож вона ходила
      В обхід, як чула, що чингул іде.
      То звір – гора був, кажуть ті, хто бачив.
      - Хто ж його бачив, таточку і де?
      - Стрічали люди та давно, одначе.
      Іще мій батько батька говорив,
      Що чув того, хто власними очима
      Чингула бачив. Вже пройшло років
      З тії пори. Вже в мене за плечима
      Шляхів – доріг. Але ніде, ні раз
      Чингула стріть мені не довелося.
      Пішов від нас. Тепер не все гаразд
      У роді в нас. Провіщення збулося.
      - Провіщення? Яке? Хто провістив?
      - Колись давно, як зими довгі були,
      говорять, в роді нашім один жив.
      Його ім’я вже й прадіди забули.
      Тоді чингул був першим серед всіх.
      І рід наш також був не із останніх.
      Отут, на цих просторах степових
      Тоді ще горді, сильні, а не гнані
      Ми простували сміло по степах
      Туди, куди нас правили чингули.
      Наш войовничий клич наводив страх
      На люд і звіра. Ми могутні були.
      Списи міцні стискали у руках.
      Нам сили кров чингула додавала.
      Нас не спиняла ні одна ріка,
      Ми її легко, як струмок долали.
      І слід у слід з чингулами ішли,
      Прабатьку завжди щедрі несли жертви.
      Тому завжди зі здобиччю були.
      Він не давав із голоду померти.
      Нас вчили ті, хто із прабатьком міг
      На його мові вільно говорити:
      Щоб рід батьків традиції беріг,
      Тоді він буде, як належить жити.
      І ми тримались звичаїв батьків.
      Аж поки той, чиє ім’я забулось,
      Міцного лука з дерева зробив.
      Тоді лихе провіщення і збулось.
      Бо провістив колись один із тих,
      Що міг з прабатьком вільно спілкуватись:
      Нам спис в руках – найліпший оберіг,
      Ми маєм ним лише користуватись.
      Бо спис – то зброя воїна, який
      Не має страху, йде у бій відкрито.
      Він має бути сильний і стрімкий,
      Але й повинен маскуватись вміти.
      А лук – то зброя хитрих ледарів
      І боягузів, що лиш тишком діють,
      Які найбільше, може, на корів
      Полюють. Більших зачепить не сміють.
      А ми, хто на чингулів полював,
      Лише списом могли його здолати.
      Стріли укус чингул не відчував,
      Його стрілою тільки ображати.
      Тож поки мали ми списи в руках,
      Поки й чингули поряд з нами жили.
      А лук – то зброя підла і легка,
      В один момент усе б життя змінила.
      Адже чингул образиться на те,
      Що не відкрито з ним на бій ступають
      Та піде геть. Стежина заросте.
      А на весь рід голодна смерть чекає.
      І, коли той, чиє ім’я німе,
      Зробив свій лук і став ним похвалятись,
      Гадаючи, що серце всім пройме
      І будуть луком всі користуватись,
      Старійшини зібралися гуртом
      І прийняли: негідника прогнати,
      Його творіння знищить, щоб ніхто
      Не смів таке у руки, навіть, брати.
      І той пішов, ображений на всіх.
      Гадали ми, що смерть його чекає
      Та підлий він не тільки вижить зміг,
      Життя почавши у чужому краї,
      Навчив других він луки ті робить.
      І смертоносні замигтіли стріли.
      А ми нічого не могли змінить.
      Вже не могли того, хоч і хотіли.
      Ми ще тримались звичаїв батьків
      Та все частіше заздро поглядали,
      Як поряд роди турів і вовків
      Із луками на здобич полювали.
      І розбігалась в страху звірина,
      І сотнями під стрілами вмирала
      Аж поки ( і людей у тім вина),
      В степах навколо звірини не стало.
      Чингули теж у невідь подались.
      Одної днини зникли, десь пропали.
      Шукали ми, прабатькові клялись,
      Що ми батьків традицій не зламали.
      Та марно все. Прабатько кинув нас.
      І жити стало важко неймовірно.
      Багато хто не пережив той час.
      Але ми сподівалися все рівно,
      Що він поверне...- А який він був
      Чингул насправді? - Я його не бачив,
      Але по тому, що від батька чув,
      Він був великий, як гора неначе,
      Вкривала довга вовна усього
      І два ікла стирчали з його рота,
      Загнуті вгору, довгі. Я його
      Зображення, напевно, бачив в гроті
      Святилища. Але чи то був він,
      Не знаю. І нема кого спитати.
      - А що говорять,- підхопився син,-
      Ті, що могли з прабатьком розмовляти?
      - А що вони. Чекайте, кажуть нам.
      Чингул поверне, час такий настане.
      А вже і лік утратили рокам
      З часів, як його бачили востаннє.
      Коли ж чингул повернеться-таки,
      Часи для роду нашого настануть
      Щасливі. А оці часи гіркі
      Неначе камінь, стрімко в воду кануть...
      ...Малого дивний тупіт розбудив.
      Ще чорне небо зорями рясніло,
      Далекий виднокрай ледь рожевів.
      Там сонце тільки набирало сили.
      І в темряві з тієї сторони
      Здалеку кроки долинали глухо.
      Зовсім не схоже то на табуни
      Коней чи турів. Хлопець довго слухав.
      В степу світанок швидко настає.
      Уже на небі зорі потьмяніли .
      Чіткіше інший берег постає.
      Крізь темряву деталі проступили.
      І тут над самим урвищем крутим,
      Добряче вже підмитим течією,
      З’явився звір. Він був саме таким,
      Як малював уявою своєю
      Малий, коли чув батькові слова.
      Не звір – гора. Хутро донизу довге,
      Велика довговуха голова
      І два ікла стирчать, неначе роги.
      Звір зупинивсь на березі, завмер.
      Хутро на ньому було зовсім сиве.
      Він раптом вгору голову задер
      І заревів протяжно і тужливо.
      Від крику й батько кинувся зі сну,
      Поглянув пильно, ледь продерши очі.
      А син до нього руки простягнув,
      Немов до чогось запросити хоче.
      - Він повернувся, тату! Повернувсь!
      Він повернувсь!- повторював уперто.
      Та батько тільки гірко усміхнувсь:
      - Він повернувся, синку, щоб померти!
      І раптом берег чи то від ваги,
      Чи сам собою в річку обвалився.
      Чингул посунув, наче м’яч тугий
      З землею разом в воду покотився.
      Лиш заревів востаннє і замовк.
      Його земля навіки поховала.
      Не встиг зробити свій останній крок,
      Ступить на землю, де його чекали.
      Забулась ця історія в віках.
      Пішла услід за часу течією.
      І лиш маленька степова ріка
      І досі ще нагадує про неї.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. * * *
      У небі заблукало кілька зір,
      Виблискують у темряві суцільній,
      А вітер завиває, наче звір.
      Йому б до них дістатися. Та вільний
      Тут на землі літати, де схотів,
      Там він зовсім не буде мати сили.
      Тож завиває звіром між дротів.
      Якби ж вони до нього прилетіли?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. * * *
      Був-бо князь Ягайло молодий та лютий,
      Докорів не слухав, що хотів – робив.
      Дядька свого Кейстута пов’язав у пута
      І у льоха темного кинути велів.
      Там його старого й задушили згодом.
      І вдову Біруту князь не пожалів,
      Наказав втопити, кинувши у воду.
      І на палю дядька її посадив.
      Жмудинів багато люто покарали
      Аби супротиву князеві не йшли.
      Ой, часи недобрі у Литві настали,
      Бо багато крові марно пролили.
      Вітовт, як відомо, сином був Кейстута.
      Тож Ягайло помсти його побоявсь
      Та велів і брата пов’язати в пута
      Й кинути до льоху, де, мабуть, збиравсь
      Задушить, як батька. Та не вийшло теє.
      Вітовтова жінка Ганна якось раз
      Прийшла в Кревській замок, наймичка із нею.
      Просяться до в’язня хоч на якийсь час.
      Пожалів Ягайло: хай ідуть, потішать,
      Йому з того всього нічого втрачать.
      Бо все рівно Вітовта не побачать більше.
      Повелів сторожі добре пильнувать.
      Зайшли бідні жі́нки в темную темницю,
      Скількись часу бу́ли там та і пішли.
      Провели сторожі наймичку й вдовицю
      Аж за саму браму замку довели.
      А тут у темницю і кати спустились,
      Щоб звести Віто́вта зі світу цього.
      Ухопили князя…та і відступились:
      То не князь, а жінка в одязі його.
      Хитра була Ганна - наймичку вдягнула
      В одяг чоловіка, а його – в її.
      Тим й сторожу пильну легко обманула,
      Вивезла коханого у чужі краї.
      Не вона б – не було б Вітовта на світі
      І Литва без нього іншою б була,
      Бо не зміг би того, що зробив – зробити.
      От що значить жінка! Отакі діла!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. Легенда про Савур-могилу
      Їде степом приазовським чумацькая валка,
      Веде її чумак сивий, що в чумаках змалку.
      Ідуть воли, скриплять мажі, чумаки куняють,
      Де сховатися від сонця літнього не знають.
      Ні хмаринки в небі синім, ні тобі байрака.
      Не один чумацьку долю прокляв неборака.
      Лиш ватаг сидить спокійно і чинно на мажі.
      Він ніколи слів поганих про цей степ не скаже.
      Скільки раз водив він валки за сіллю до Криму,
      Скільки вже верстов проїхав він степами цими,
      То вже й звик і не звертає на спеку уваги.
      А в самого лице й руки чорні від засмаги.
      Поряд з ним сидить на мажі хлопченя русяве.
      Мабуть, вперше степом їде, привчається справи.
      Роззирається навколо, очей не змикає
      Та ватага (певно, діда) питає й питає :
      Що за річка, що за балка та що за могила,
      А як оця трава зветься, що весь степ укрила?
      Дід розважно і статечно пояснює внуку,
      Опановує хай змалку чумацьку науку.
      Шлях Муравський оминає Молочнії Води
      Та північніше на Конку широку виходить.
      Вже Молочних Вод не видно, ще Конка не грає,
      Аж над шляхом серед степу небо підпирає
      Чи то пагорб, чи могила у степу висока.
      - Що то, діду, за могила із правого боку?
      - То Савур-могила, внучку! - Невже ота сама,
      Про яку кобзар у думі співав перед нами,
      Про Азов, братів, що з нього з полону тікали?!
      - Може й так?! Але могилу цю Савур прозвали
      Козаки. І було теє у далеку пору,
      Як татари ще ходили ордами від моря.
      - А чому Савур-могила? Розкажи-но, діду!
      Дід пом’явся зовсім трохи та лише для виду
      Та й почав розмову довгу, як і ця дорога.
      І так складно і цікаво виходило в нього:
      - Кажуть люди, в час далекий, як Січ ще стояла
      На острові Базавлуку, татари, бувало
      Йдуть ордою аж із Криму степами оцими
      Грабувати Україну. Аж тут перед ними
      Козаки із отаманом. Та й ну зустрічати.
      Хто шаблею, хто мушкетом гостей пригощати.
      І орда чимдуж втікає з тієї гостини…
      Довго думали татари, що то за причина,
      Що козаки добре знають ординськії плани.
      Чи з шайтаном водять дружбу їхні отамани?
      Та дізнались незабаром, що не сили кляті,
      А кмітливість помагає козакам стрічати
      Орду їхню серед степу. В степу на могилах
      Стоять чати козацькії, чимала їх сила.
      Повиводили «фігури» з дерева високі,
      Щоб було далеко видно на чотири боки.
      Вдивляються в степ козаки, орди виглядають.
      А, як бачать, то негайно на коней сідають
      І летять на Січ, щоб військо мерщій виступало
      Та непрошеного гостя як слід зустрічало.
      На могилі й цій «фігура» в ті часи стояла,
      День і ніч козацька чати татар виглядала.
      А могила, бач, висока, з неї добре видно
      Чи який лихий татарин по ясир не їде.
      Як довідались татари про хитрість козацьку,
      Та й надумали до чати тишком підібраться.
      Спорядилась орда з Криму по Муравськім шляху,
      Сподівається не лише на поміч Аллаха.
      Попереду бамбул цілий скрадається тихо,
      Щоб козаки не уздріли, а то буде лихо.
      По балках, та по байраках близенько підкрались
      Та безмісячної ночі якраз дочекались.
      Налетіли аж під ранок, коли добре спиться,
      Не устигли козаченьки й за шаблі вхопиться..
      Порубали їх татари усіх до одного,
      Не лишили із козаків живого нікого.
      Та і раді на могилі на орду чекають.
      Тепер в Січі про набіг цей козаки не взнають…
      А ще був козак на Січі, що Савуром звався.
      Він нікого і нічого в степу не боявся.
      Хоч і звався запорожцем, та тримавсь відлюдно,
      Не сидів, як всі, на Січі , бо там йому нудно.
      Їздив степом самотою, спав у чистім полі.
      Говорив, що йому стіни обмежують волю.
      Козаки, як і сміялись з дивини такої,
      То тихцем – руки боялись Савура важкої.
      Ще й казали, що він, наче, з самим чортом знався
      І щоночі сірим вовком в степу обертався.
      Чи то правда, чи то, може, вигадки людськії.
      Та Савур ( козаки знали) багато що вміє.
      От якраз коли татари чату порубали
      І високо на могилі всю орду чекали,
      Їхав тоді Савур степом, тихцем конем правив
      Та й побачив на могилі татарську виправу.
      Другий може б розвернувся та й на Січ подався
      Та щоб Савур перед лихом коли відступався!
      Витяг шаблю та й направив коня на могилу.
      Лиш тепер його татари у степу уздріли.
      Полякались: звідки взявся? Чи військо не скаче?
      Та побачили одного козака одначе.
      Засміялись між собою: гарно день почався,
      Всіх побили, а один ще і живим попався.
      Рано руки потирали – Савур як допався,
      Кого шабелька дістала, той не врятувався.
      Наче блискавка мигтіла шабелька козача.
      Лежить уже півчамбула, мурза ледь не плаче.
      Не беруть козака, наче, ні шаблі, ні стріли.
      Вся могила устелена вже татарським тілом.
      Розбігаються ординці, з могили втікають.
      Хто на конях, доганяти піших не встигають.
      Але тут орда із ханом із самим наспіла
      І могилу, наче море, зусюд оточила.
      Стоїть козак на могилі і шаблю стискає.
      І тепер і краплі страху у душі не має.
      Та одна тривожна думка не дає спокою:
      Він не зможе з усією справитись ордою.
      Вб’є ще сотню та наляжуть і таки здолають.
      А на Січі про орду цю нічого не знають..
      Як на Січ подати вістку? Як порятувати
      Тих, кого орда ясиром пуститься в’язати?
      Він готовий і померти, якщо така плата
      Може людей від ясиру й смерті врятувати.
      А орда усе стискає і стискає коло.
      Сотні, тисячі ординців кубляться навколо.
      Іще трохи – і ухоплять, трохи – і здолають.
      Очі їх вогнем жадоби і помсти палають.
      Але раптом – як і чому так зненацька сталось –
      Та козацьке тіло димом і вогнем узялось.
      Стоїть козак, рука шаблю-домаху стискає,
      А сам вогнем, мов багаття велике палає.
      І здіймаються у небо чорні клуби диму.
      Налякалися татари, подались до Криму.
      Іще довго після того у Криму сиділи
      І в набіги за ясиром до нас не ходили.
      А козаки, як на Січі, дим в степу уздріли,
      Так одразу вістку чорну усі зрозуміли.
      Вийшли військом, подалися гостей зустрічати.
      Та й знайшли в степу могилу і побиту чату.
      А ще знайшли обгоріле Савурове тіло.
      І одразу те, що сталось в степу, зрозуміли.
      Поховали усю чату тут же на могилі,
      А Савура на вершині самій положили.
      І насипали кургана, з мушкетів стріляли.
      От тоді Савур-могила це місце й назвали.
      І з тих пір козацькі чати, що в степу стояли,
      Не лише одні «фігури» - й діжки з дьогтем мали.
      Як помітить яка чата ординців у полі
      Та й підпалить діжки з дьогтем. І усі навколо
      На багато верст одразу новину ту знають.
      І збираються козаки, орду зустрічають.
      Вже і літ, і літ минуло, як усе то сталось.
      Вже і сліду від «фігури» тії не зосталось.
      А Савура, бач, і досі люди пам’ятають
      Тому і Савур-могила курган називають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. * * *
      Срібний місяць із неба на землю упав
      І розбився одразу на мільйони шматочків.
      Тої ж миті весь степ у вогнях засіяв
      До останніх своїх найглухіших куточків.
      І срібляста доріжка крізь степ пролягла,
      Рівна, наче стріла, ген аж до виднокраю.
      Захотілось мені усі кинуть діла
      І пробігтись від краю по ній і до краю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. * * *
      В жалобі Польща, Польща гірко плаче.
      Часи змінились... І часи сумні.
      Іще учора була сильна, наче
      І Болеслав Хоробрий на коні.
      Ходив на угрів і супроти прусів,
      На Київ воїв кілька раз водив.
      Зі своїм зятем Святополком Руссю
      Хай і не довго, але володів.
      Немає більше Польської держави.
      А ні корони, а ні короля.
      Немає на сусідів злих управи.
      Уже береться пусткою земля.
      Всьому ж виною гонор Болеслава,
      Його гіпертрофована пиха.
      Бо, як хотів, так Польщею і правив
      По маківку засівши у гріхах.
      І не хотів і слухати нікого.
      Як краківський єпископ Станіслав
      Став говорити, що забув той Бога
      І совістити короля почав.
      Король в костьол з дружиною вломився,
      Єпископа за бороду вхопив.
      На сан, на святість місця не дивився,
      Кричав в обличчя: «Як таке посмів?!»
      І, дивлячись в розширені зіниці
      Аж зблідлого від люті короля,
      Єпископ мовив ( а слова – як криця
      І кожне чути навіть звіддаля):
      - Спинись, коро́лю! – І хреста в обличчя,-
      Пусти мене і погамуй свій гнів.
      Отак чинити королю не личить.
      Ти в храмі Божім, а не на війні!.
      Король, немов не чує, шаленіє:
      - Пізнаєш, драбе, королівський гнів!
      - Хрестом клянуся, як лише посмієш,
      То й Польщі буде те, що і мені!
      Король не схаменувся, не спинився.
      Він прагнув крові, над усе бажав.
      Велів четвертувати та дивився
      Ще й закривавив власного ножа.
      Вхопив хреста кривавими руками,
      Дивився в небо з викликом: я ось!
      Не бачив: все, що зводилось віками
      Уже вогнем і полум’ям взялось.
      Корона з голови його упала
      На дрібні скалки. Не зібрати їх.
      Небесна сила Польщу покарала,
      Щоб кров’ю змити королівський гріх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. Легенда про полонянку
      Не за горами, не за ріками
      І лісами дрімучими дикими
      А у нашім краю степовім
      У часи у далекії славнії
      Народилась легенда ця давняя.
      Ось послухайте – переповім.

      Стояв аул над річкою колись
      І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
      Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
      Своїм конем степи навколо краяв.
      Аул його тут звався головним,
      Що по-татарськи «Башаул». Господар
      Ходив походом по краям чужим,
      Сюди вертався з вдалого походу.
      Земля ця чула переможний клич,
      Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
      Лилися морем, наче темна ніч
      Ясир проходив в хановім обозі.
      Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
      Чи бей. Та це нічого не міняє.
      Він був для всіх навколо як гроза,
      Яка усе, що бачить, спопеляє.
      Якось з походу вдалого привіз
      Він молоду і дуже гарну бранку.
      В її очах він не побачив сліз,
      Дивилась гордо. І від того п’янко
      Робилось в хана того на душі,
      Щось йому сон спокійний проганяло.
      Він ладен був декламувать вірші,
      Хоч його пам’ять жодного не знала.
      Він ладен був до ніг їй степ стелить,
      Зірки дістати, світ увесь скорити.
      Усе, що схоче…Та вона мовчить,
      Не хоче з ханом навіть говорити.
      Лише зневага блиска у очах.
      Хан сам не свій, не знає що й робити.
      В душі у нього оселився страх,
      Бажання сильне – бранку ту убити.
      Але не міг. Ні голосу не мав,
      Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
      Лише дивився мовчки і страждав,
      Переживав в душі пекельні муки.
      Боявся, що не зможе пережить,
      Коли її побачити не зможе.
      Хотів кохання дівчини купить,
      Хотів кохання, а не просто ложе.
      Але даремно – золото вона
      До рук не брала. Так воно й лежало.
      І поміж них ненависті стіна,
      Здавалось, іще більшою ставала.
      А уночі якось, як хан не спав,
      Сторожа лемент чималий підняла.
      Неначе хтось на Башаул напав.
      Хан у шатро – а дівчина пропала.
      Лежать при входу вбиті сторожі,
      Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
      З’явились раптом, кинули ножі,
      За бранку й подалися світ за очі».
      «Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
      Татари миттю скочили на коней.
      Хан попереду, кінь його легкий
      Неначе коршун лине у погоню.
      Не встигли ті далеко утекти.
      В степу під ранок їх і наздогнали.
      Хан наказав життя їм зберегти.
      Тому татари з луків не стріляли,
      А оточили, у кільце взяли,
      Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
      А втікачі відбитись не змогли,
      Як ті обвились навколо їх стану.
      Упали разом на суху траву,
      Татари їх миттєво пов’язали.
      І хан, зігнавши посмішку криву
      До них під’їхав. Аж погано стало,
      Бо не побачив бранки серед них,
      Лише три хлопці молоді, високі.
      «А де вона?»- лише спитати зміг
      Та не почув ні слова з того боку.
      Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
      Що в хана того аж мороз по шкірі.
      Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
      А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
      «Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
      Цих до коней в’яжіть і до аулу,
      А усі інші миттю по сліду,
      Знайти негайно, де б вона не була!»
      Розбігся по степу татарський стан,
      Немов хорти, що здобичі шукають.
      У Башаул вертає лютий хан
      І хлопці ледь за кіньми устигають.
      Спинився хан на гірці над рікой,
      Звідкіль аул його вже видно було,
      Хотів спускатись та махнув рукой.
      Ну що він знайде у пустім аулі?
      Сів, задивився в тиху течію,
      Заслухався у шелест очерету.
      Велів поставить хлопців на краю,
      А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
      Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
      Аж тут вернулась зі степів погоня:
      Ніде в степу нікого не видать,
      Даремно лише потомили коней.
      Нема і сліду, лиш оті сліди,
      Що втікачі ці троє залишили.
      По них вони й вернулися сюди.
      Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
      Кажіть, а то вас люта смерть чека!
      Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
      А шабля аж виблискує в руках
      І сам то зблідне, то почервоніє.
      Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
      Неподалік стриножений у балці!
      Десь тут вона! В оману нас ввели!»
      Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
      «Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
      Ми швидко змусим схованку полишить!»
      Відбилась шабля в річки течії,
      Один із бранців тихо скрикнув лише
      І кров його вниз схилом полилась,
      І тіло слідом схилом покотилось.
      Земля, трава червоним узялась.
      Здавалось, річка навіть зупинилась.
      А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
      Виходь, а то другим те ж саме буде!»
      Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
      І розітнула ще одному груди.
      Від крові схил ще більш почервонів
      І річка тіло прийняла,сховала.
      А хана вже аж розпирає гнів.
      Нарешті черга третього настала.
      Він осміхнувся ханові в лице,
      Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
      Немов у серце заліпив свинцем
      І впав, розтятий шаблею,додолу.
      Скривавив схил,прим’яв траву суху,
      Скотився з тихим плюскотом у ріку.
      Татари аж завмерли у страху,
      Бо знали ханову натуру дику.
      А він очима водить навкруги,
      Немов шукає ще б кого убити.
      Хоча свої навкруг – не вороги,
      Але нікому все рівно не жити.
      Тут очерет ураз зашелестів
      І з річки вийшла утікачка гарна,
      Що хан її так повернуть хотів
      Та по степу гасав за нею марно.
      Козацька дочка, у степу зросла,
      Тож знала, як від ворога сховатись.
      Очеретину зрізала взяла
      І попід воду. Спробуй здогадатись.
      Діждалась ночі, може б і втекла
      Поки татари по степу гасали.
      Коли ж ріка братів її взяла,
      Сама від горя не своєю стала,
      На берег вийшла, схилом піднялась,
      Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
      Уже не треба. Я сама знайшлась!
      Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
      Кинджал раптово зблиснув у руці,
      По рукоятку увігнався в груди
      І посмішка заграла на лиці,І
      І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
      Хан на собі волосся з горя рвав,
      Прийшов до тями, як взялось смеркати.
      Дістати вбитих з річки наказав
      Аби усіх їх разом поховати.
      В степу високий вивели курган
      В якім дівчина-бранка мала спати
      І щоб із башаулу їхній хан
      Її могилу міг би споглядати.
      А поряд три кургани ізвели,
      Її братів загиблих поховали,
      Щоб її спокій ревно берегли.
      Її притулок вірно захищали.
      Так і стоять кургани у степу:
      Один великий і три меншу збоку
      І про любов і ненависть сліпу
      Нам крізь віки нагадують і роки.
      Та ще Червона гірка за селом,
      Що від крові тоді почервоніла.
      Чи то було, чи, може, й не було?
      Легенда? Казка? Як би ви хотіли?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. * * *
      Опустилася з небес чорнота
      На ліси й поля, на села й міста.
      Огорнула, заховала усе
      Та й гадала, що собі віднесе.
      Та лантух на півдорозі прорвавсь
      І у дірці промінець показавсь,
      А тоді з’явилось сонце за ним,
      Довелось вертатись ночі ні з чим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. * * *
      Князь Жигимонт боявся не дарма,
      Що вб’ють його бояри із князями,
      Відсиджувався в Троках за стіна́ми,
      Сторожу пильну навкруги тримав.
      Але і їй не надто довіряв,
      Бо ж можна люд купити, залякати,
      Ніщо тоді не зможе врятувати.
      І князь якраз це дуже добре знав.
      Єдиний, кому довірявся він
      Беззастережно, був ведмідь. Тварина
      Не зрадить навіть у важку хвилину.
      То ж не людина. З-за товстенних стін
      Князь не виходив. На засу́ві двері
      Завжди тримав. Нікого не пускав.
      Ведмідь єдиний з ним перебував.
      Хіба, бувало, поперед вечері
      Князь випускав на вулицю його
      Аби той замком прогулявся трохи
      Та поганяв в пилюці свої блохи
      І, може, часом полякав кого.
      А нагулявшись, повертався він
      І в двері шкрябав, щоб йому відкрили
      І у барлогу у його пустили,
      Сидіти з князем між похмурих стін.
      Але князі й бояри не дрімали,
      Взялися князя зо світу звести.
      Слуга князівський в замок їх впустив.
      Він же не звір – продавсь раз купували.
      Ведмідь якраз на вулиці блукав
      Тож поспішили змовники всі разом
      І стали в двері шкрябатись до князя,
      Немов ведмідь. Князь зради не чекав,
      Тож відчинив і меч отримав в груди…
      Не врятували стіни від людей.
      Він зради не сховаєшся ніде,
      Як навкруги трапляються іуди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. Легенда про річку Бегім-Чокрак
      Не росте у Алі худоба
      Де уже він не пас її,
      То пристануть якісь хвороби,
      То трави з'їдять не тії.
      Не худоба, а шкіра й кості -
      Не заріжеш не продаси.
      Вже Алі сам не свій від злості
      У Аллаха поміч просив.
      Та чи той не почув прохання,
      Чи Алі чимось завинив.
      Якось сів собі на кургані
      Та від спеки враз розімлів.
      Вітерець ковилу колише,
      В небі хмарка якась пливе,
      Жайвір часом порушить тишу,
      Нагадає, що степ живе.
      Розімліла стоїть отара,
      Щось не надто скубе траву.
      А Алі чи то спить , чи марить:
      Перед ним немов наяву
      Раптом виник дідок старезний
      Із гирлигою у руках.
      Вуса білі та довжелезні,
      Хитра посмішка у очах:
      -Що,- говорить,- сутужно жити?
      Ну нічого, не побивайсь.
      Я скажу що тобі зробити,
      Щоб худоба твоя велась.
      Ти на північ жени отару
      Де річки степові течуть,
      Де іще до цих пір татари
      Свої череди не пасуть
      Не спиняйся в степу аж доки
      Не дійдеш однії ріки,
      Що в долині тече широкій
      Уже довгі-довгі віки.
      Там у небі орли ширяють
      Серед вільних отих степів
      І високі трави ховають
      Звиви й схили її берегів.
      А на пагорбі на високім
      Хтось чотири кургани звів.
      І безкраї степи широкі
      Навкруги на багато днів.
      Як туди відженеш худобу,
      То забудеш про біди враз.
      Як не віриш то хоч би спробуй
      Доки є ще у тебе час.
      Дід на північ махнув рукою
      І розтанув мов не було.
      Тут Алі струснув головою:
      Що це раптом таке найшло?
      Кліпнув кілька разів очима,
      Кулаками ще їх потер.
      Онде вівці і він над ними
      На кургані сидить тепер.
      Та Алі завжди вірив в диво
      Тож зібрався, як міг, мерщій
      І отару погнав квапливо
      Ген на північ. Був шлях важкий.
      То рівнина, то яр, то балка,
      То ріка на його шляху.
      Сам Алі пастухом був змалку
      Тож не знав у степу страху.
      І дійшов він, нарешті, місця,
      Про яке йому дід казав.
      Навкруги Алі подивився:
      Он ріка між високих трав
      І орли в вишині літають,
      І кургани на видноті.
      Глядь, вже вівці траву скубають,
      Хоч втомилися у путі
      Подалися бігом до річки,
      Як допались- не відженеш.
      І Алі теж попив водички.
      Всяку пив за життя, а все ж
      Ще такої не пив ізроду.
      П'єш і хочеться пить і пить.
      Не даремно хвалив дід воду
      Вона й мертвого оживить.
      Літо ціле Алі тут товкся
      Вівці наче з води росли
      А коли наступила осінь
      І дощі лити почали,
      Повернувся Алі додому
      І отару таку пригнав,
      Що ураз купцеві одному
      Без усяких зусиль продав.
      «Де ж ти пас їх ? – усі питають.
      «Де ж напасти їх можна так?»
      А Алі всім відповідає:
      - Над рікою Бегім – Чокрак.
      Там вода така життєдайна,
      Що худоба сама росте.
      Хоч дорога тут і дальня,
      Але варта того проте.
      «Для худоби вода здорова» -
      По – татарськи – «Бегім – Чокрак».
      Хоч уже й не така чудова,
      Тай до нині тече, однак.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. * * *
      Розсипав місяць зірок намистини
      В нічного неба чорному сукні
      І пильно оком дивиться єдиним
      Чи хтось на них позариться, чи ні.
      Найперше на закоханих пантрує,
      Хто світ коханню просто роздає.
      А він – багач, а бач – не подарує.
      Сам не збирає й іншим не дає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. * * *
      Тривожно обізвався лісом ріг,
      Скликаючи, напевно, на підмогу.
      Серед цієї безлічі доріг
      Єдину визначаючи дорогу.
      Десь скоро одізвалася луна,
      За нею друга, третя та й пропала.
      І тиша залишилася одна
      Та злякано на новий гук чекала.
      А ріг мовчав. Лиш звідкись звіддаля
      Донісся тріск. Хтось поспішав, ломився,
      Не жалував зустрічного гілля,
      На небезпеку не зважав, не крився.
      Бо, видно, дуже-дуже поспішав,
      Боявся, що не встигне на підмогу,
      Тому, мабуть, не надто й обирав
      Собі серед гущавини дорогу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. Легенда про балку Куркулак
      Жило-було собі одне село,
      Садками рясно на весні цвіло,
      Стрічало радо з вирію лелеки.
      Стояли в балці хатки чепурні,
      Уквітчані дбайливими руками,
      Зміїлася дорога між хатками,
      Зникала в полуночній стороні.
      Жили в селі тім люди роботящі,
      Робили від зорі і до зорі,
      То ж мали і у хаті, і в дворі,
      А з часом сподівалися й на краще.
      У тім селі жив парубок один,
      Миколою, здається було звати.
      Жив одиноко у старенькій хаті,
      Був замкнутий і несміливий він.
      Та силою Господь не обділив
      І з вродою він також постарався.
      Меткий до діла, він, здавалось, грався,
      Коли роботу будь-яку робив.
      А як дівчата сохли по йому!
      Коли ішов очима проводжали
      І красномовно так услід зітхали,
      Що й дурень здогадається – чому.
      Зітхали та побоювались трохи.
      Подейкували, наче він відьмак,
      Чи, й того більше навіть вовкулак.
      Та що й поробиш, коли серце сохне?
      Микола з цього приводу мовчав.
      Та з нього й так не витягнеш ні слова.
      Бувало, буркне стиха: «Будь здоровий»
      І далі заклопотано помчав.
      А про дівчат немає навіть мови,
      Як тільки бачив - зразу червонів.
      І лиш Оксану потайки любив –
      Сільську красуню, очі василькові.
      Але про це в селі ніхто не знав,
      Бо почуття жили глибоко у ньому.
      Вночі скрадався біля її дому
      І ледь помітно їй у слід зітхав.
      Якось Микола в полі працював,
      А на село татари налетіли
      У одну мить всі хати підпалили,
      Хто не загинув, у полон попав.
      В сльозах і в крові рушилося вмить,
      Що потом наживалося роками
      І діти розлучалися з батьками,
      Які нічого не змогли змінить.
      Оксану із дівчатами всіма,
      Що для гарему видались придатні,
      Взяли в сирицю, щоб у Криму продати
      І зиск від того чималенький мать.
      Пішла орда, ясир у Крим погнала
      Лишила трупи й попіл на сліду
      Та ще одну на всіх страшну біду,
      Яка життя навіки поламала.
      Як тільки дим здійнявся над селом,
      Микола в полі зрозумів, що стало
      Вхопив голоблю на коня і чвалом
      Мчав навпростець, аби лише бігом.
      Але не встиг. Лиш куряву побачив,
      Що по шляху здіймалась за ордой.
      Село зустріло згарищ чередой
      І тишею: ні стогону, ні плачу.
      І серце хлопця гнівом запекло,
      Коли побачив пустку замість хати,
      Де під вікном доводилось стояти,
      Де його щастя втрачене жило.
      Ні, він не дасть любов до рук татарам!
      Він її вирве з їхніх пазурів!
      В душі кипів, палав пекельний гнів,
      Шукаючи на голову їх кари.
      І за ордою парубок подавсь
      Назирці. Може трапитися нагода
      Дівчину вхопить з рук татарських й ходу.
      Поки ж тихенько за ордой скрадавсь.
      Так день пройшов за ним другий і п’ятий
      Орда на південь без упину йшла,
      В чужині насторожена була,
      Не підступитись і не підібратись.
      А в же як вийшли у татарський степ,
      Орда себе відчула спокійніше,
      Сторожа степом не гасала більше.
      Не було, мабуть, в тім уже потреб.
      Тож зміг Микола ближче підібратись
      Аби ясир розгледіти при дні.
      Аж тут мурза якиїсь на коні
      Під’їхав та почав розпоряджатись.
      І слуги миттю скочили в полон.
      Над ним до неба зразу крик піднявся,
      Микола здогадатися боявся,
      Кого шукають. Та вже тягнуть он
      Якусь дівчину. Глянув і завмер.
      Таж то його коханая Оксана!
      Впирається, а ті все рівно тягнуть.
      Ну хто ж Миколу втримав би тепер?
      За мить якусь зіскочив на коня
      І полетів назустріч своїй долі
      Чи то на смерть, чи, може, у неволю.
      Без планів, без дороги, навмання.
      Татари й голови не повели.
      Чи то в степу такого не чекали?
      Чи то Миколу за свого прийняли?
      Та дуже спантеличені були,
      Як він крізь натовп на коні промчався,
      Як кошенят, татар тих розметав,
      Вхопив дівчину, на коня поклав.
      Як налетів так і у степ помчався,
      Мурза найпершим зрозумів, що сталось,
      Кричить: держіть, мовляв, його ловіть!
      І уже військо ціле слідом мчить
      На конях, що спочили й застоялись.
      Та і Миколин кінь, немов на крилах
      Мчав по степу, здавалося, - летів.
      Він теж усе, неначе, розумів,
      Тож укладав у втечу усі сили.
      Ось попереду вигулькнув байрак,
      Що втікачів спроможний заховати.
      Тоді мурза як закричить: «Стріляйте!»
      Догнати вже не сподівавсь ніяк.
      За втікачами засвистіли стріли,
      Та, видно, Бог їх все- таки беріг,
      І влучити ніхто ніяк не міг,
      Смертельні жала мимо всі летіли
      Летіли всі … Але якась одна
      Таки дівчині вп’ялася у спину.
      Стріпнулось серце, зойкнула дівчина.
      Аж ось, нарешті, і гущавина.
      За втікачами скочила й погоня.
      Десь мають бути! Не втечуть вони!
      Доскочили аж до галявини
      Й збентежені спинили своїх коней
      Бо перед ними прямо на траві
      Їх полонянка мертвою лежала,
      Стріла кривава у грудях стирчала,
      А зовсім поряд неї, в голові
      Сидів і шкіривсь чималий вовчисько.
      Але ніде ні хлопця, ні коня
      Мурзу неначе аж мороз пройняв,
      Мабуть, так само, як і його військо.
      Зненацька вовк протяжно загарчав
      І до мурзи, немов стріла, метнувся
      І той в крові у власній захлинувся,
      Немов підтятий із коня упав.
      І повернула коней татарва,
      Помчала в степ мерщій із переляку
      Аби скоріше вирватись з байраку
      Доки іще тремтить душа жива.
      З тих пір байрак назвали Куркулак.
      Що по татарські «вовчий» означало.
      Татари його степом обминали,
      Страху свого не позбулись ніяк.
      Подейкують, що у байраці тім
      Необережні смерть свою стрічали,
      Їм щось умить горлянки роздирало
      Стрімке й нещадне, наче Божий грім.
      Казали ще, що о нічній порі,
      Як місяць сяяв в небі в повну силу
      Великий вовк виходив на могилу.
      На північ вив до ранньої зорі.
      Чи так було, чи вигадки не-знаю
      Та й досі є та балка Куркулак.
      І ця сумна історія ніяк
      Із пам'яті людської не зникає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. * * *
      Надбігла раптом хмарка знахабніла,
      Коли я ніжні промені ловив,
      Від їх тепла зігрітися хотів
      І сонечко з очей моїх закрила.
      Похмура тінь навколо пролягла.
      І на душі моїй похмуро стало.
      Бо ж їй, душі моїй так треба мало –
      Всього якуюсь дещицю тепла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. * * *
      Крез – цар лідійський ладився в похід.
      Здолавши всіх малоазійських греків,
      Мілет узявши, що далось нелегко,
      Він уже думав, що тепер би слід
      І острови скорити іонійські.
      Почав скуплять військові кораблі,
      Щоб доплисти жаданої землі,
      Доправивши туди лідійське військо.
      Йшли готування швидко. Кораблі
      Уже стояли в гавані рядами,
      Наповнювались трюми їх рабами
      По два, по три на кожному веслі.
      Лідійське військо зброю готувало.
      Навколо Сард суцільна метушня.
      Сам Крез сідав частенько на коня,
      Спостерігав, як сил його зростало.
      Аж тут у Сарди завітав Біант –
      Друг царя Креза, хоч і сам із греків.
      Він побував у Греції далекій
      І оце саме повернувсь назад.
      А був Біант відомий тоді, як
      Один з семи на світі наймудріших.
      І Крез надумав самолюбство втішить.
      Зустрів Біанта та й питає так:
      «Що там нового чути по світах?»
      Біант подумав та й відповідає:
      « Коней та мулів чимскоріш скупляють
      Ті іонійці, що на островах!»
      «Нащо вони їм?» «Йти в похід на Сарди!»
      Цар аж підскочив радий: «От дурні!
      Вони ж сидіть не вміють на коні!
      Один мій воїн їх десятка вартий!
      Та ми умить зітрем на порох їх,
      Якби лиш боги милостиві були,
      Від тої думки їх не відвернули!
      Вони ж на конях – то і сміх, і гріх!»
      Біант киває: «Твоя правда, цар.
      Але що їм, скажи, було робити,
      Як взнали, що збираєш кораблі ти,
      Аби нанести з моря їм удар?!
      Вони ж на морі вправніші, ніж ти
      І твоє військо вони вмить потоплять
      І, навіть, зброї у крові не скроплять.
      Тобі їх в морі не перемогти!»
      Подумав Крез та й відмінив похід,
      Бо вмів розумні слухати поради.
      Можливо, й нашим декому при владі
      Порад розумних дослухатись слід?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. Легенда про річку Курушанка
      Щоб зрозуміти, як воно було,
      Запам’ятати вам, як слід, потрібно,
      Що « куруші» - такі монети срібні,
      Які з Європи туркам занесло.
      І ті, голів собі щоб не ламати
      Та не зламати часом язика
      (Чужая мова зовсім нелегка),
      Їх отим словом стали називати.
      Так от, жив-був собі купець один
      В Туреччині, в далекому Трабзоні.
      Де лише не ступали його коні.
      А був чи грек він, чи то вірменин,
      Але прийняв вже мусульманську віру
      І по законах шаріату жив.
      Та ризикнути іноді любив.
      Для нього гроші були – вища міра.
      Тож задля них готовий був на все.
      Возив товар в такі краї далекі,
      Що і на карті відшукать нелегко,
      Як відчував, що зиск то принесе.
      І от якось почув про Україну,
      Що там товар миттєво розметуть
      І, яку скажеш ціну, ту й дадуть.
      Товарам східним там не знають ціну.
      Отож рішив він вирушити в путь.
      Скупив на ринках східного товару:
      Тканин всіляких, прянощів задаром.
      Їх у Трабзон з усіх – усюд везуть.
      Найняв галеру у порту стареньку
      Аби до Кафи тільки й довезла.
      З усіх –бо найдешевшою була.
      Заніс товар на борт її хутенько.
      І, дивно – в Кафу все –таки попав.
      На морі тихо було всю дорогу,
      Пірати не присікались до нього
      Та і козак ніякий не напав.
      Вози швиденько в Кафі сторгував,
      Не став на охорону витрачатись,
      Туди –сюди чого з нею тягатись?
      На ринку тут же він рабів придбав.
      Орда якраз вернулась із походу
      Тож на рабів ніякої ціни.
      Вважай, дістались задарма вони.
      Узяв здорових, сильних від природи,
      Роздав їм зброю, що з товаром віз.
      Пообіцяв, як вдало все складеться,
      То кожен з них додому повернеться.
      А ті і раді ледве не до сліз.
      А він, хитрющий, не рабів жалів,
      А наперед продумав все чудово:
      Там у степах, раби замовлять слово,
      Якби загін козацький зупинив.
      Купець знайомий все застерігав,
      Що у степу усякого буває:
      І люд розбійний, і шайтан блукає,
      Дивись, щоб не спіткнувся де, мовляв.
      А наш купець лиш в очі посміхався:
      - Ні, я як слід усе прорахував.
      Ну, а шайтан нехай собі блукав,
      Чого би я ото його боявся?
      Та з тим і рушив у далеку путь.
      І знов вона йому легкою була,
      Розбійна зграя у степу минула
      І вовчу зграю не було і чуть.
      Ні дощ, ні спека валку не спинили,
      Не заблукали у краях чужих,
      Мор обійшов десь стороною їх.
      І врешті в Україну прикотили.
      Чутки і справді вірними були,
      Торгівля йшла і жваво, й прибутково.
      Купляли люди прянощі, обнови
      І зброю. Словом все, що привезли.
      Платили добре сріблом, менша златом.
      Отож купець товар увесь продав.
      Рабів пустив та грошей їм не дав,
      Вважав, що й так зробив для них багато.
      Вози продав, лише коня лишив,
      Усі куруші склав в міцну торбину
      Та почепив її собі на спину.
      І врешті – решт додому поспішив.
      Вертав назад у Крим Муравським шляхом,
      Коня лиш зрідка у ярках спиняв
      Та й сам впівока на коні куняв.
      П’ять раз на день звертався до Аллаха
      Аби йому в дорозі допоміг.
      І все ішло, здавалося, як треба:
      В степу нікого, чисте світле небо,
      Дорога легко стелиться до ніг.
      Та чи шайтан на нього зуба мав,
      Чи сонце йому голову нагріло,
      Зненацька бачить: поряд на могилі
      Якиїсь камінь –самоцвіт заграв.
      Купець не втримавсь, з шляху повертає
      І до могили на коневі мчить.
      А камінь, наче, далі вже лежить
      І так на сонці з переливом сяє.
      Купець за ним – той далі засіяв,
      Так цілий день за ним і проганявся,
      Через ріку велику перебрався,
      Коня свойого врешті-решт загнав.
      Біг далі пішки за тим каменем слідом,
      Добіг до річки й серед неї впав
      І раптом камінь той кудись пропав.
      Полуда спала і купець увидів:
      Його лантух з грошима десь подівсь,
      Мабуть, у річці у оцій втопився.
      І він його шукати заходився,
      Стогнав і плакав та на когось зливсь,
      Кричав: -Куруші! Де мої куруші?
      Віддай –но, річко, грошики мої!
      Облазив вздовж і впоперек її,
      Облазив також всю навколо сушу.
      Немає грошей. Так і не знайшов.
      І ті, хто мимо річки проїжджали,
      Купця того частенько зустрічали.
      Він то сидів, то над рікою йшов,
      Та все кричав: - Віддай мої куруші!
      Проїжджих диким голосом лякав.
      Аллах, казали люди, покарав
      Його за надто жадібную душу.
      А річку ту так Курушанка й звуть,
      Хоч вже й забулось, звідки назва дивна.
      Вона ж не скаже – небагатослівна,
      Тече, до моря прокладає путь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. * * *
      Надвечір’я. Вітер стих,
      Десь в ярочку спати ліг.
      Соловей пісні у гаї
      Вже співати починає.
      Місяць виплив над парканом
      У задумі: чи не рано.
      Повисів понад вербою,
      Дочекавсь зірок юрбою
      Та й подався небом вгору.
      Ніч прийшла вже на ту пору.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. Мохенджо-Даро
      Їх вбила лінь. Не арії, які
      Прийшли сюди тоді ще дикунами.
      Що їх перед могутніми містами,
      Що простояли тисячі років?
      Їх вбила лінь. За тисячі років
      Вони забули, що таке творити,
      Бо звикли просто їсти, просто пити,
      Нудьгуючи між чорно-білих снів.
      Їх вбила лінь, насправді, та не та –
      Відомий здавна потяг до неробства,
      Вони трудились, як належить, просто,
      Лінь щось міняти вбила ці міста.
      В них було все, що треба для життя
      І їм нового не хотілось мати.
      А раптом оте нове може стати
      Загрозою на сите майбуття?
      Міста-казарми без ніяких вад,
      Усе для того, аби їсти й спати
      І кожен день бездумно працювати,
      Впрягаючись в одноманітний лад.
      Роки ішли – нічого не міняли,
      Лягала втома, наче пил на брук.
      Знайомі речі, знаний кожен звук.
      І людям жити нецікаво стало.
      Коли в ці землі арії прийшли,
      Міста стояли …та пусті, забуті,
      Лиш завивання вітру було чути
      Отут, де люди, начебто жили.
      В пустих могилах кинутих домів
      Не захотіли арії селитись.
      Їх відлякала ця бездушна ситість
      В перерві поміж чорно-білих снів.
      Намет пастуший посеред руїн
      І кожен день, неначе день останній
      У боротьбі за власне виживання
      Сил надавала і наснаги їм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. Легенда про Токмак
      Їхали татари приазовським степом.
      Не орда, а кілька верхівців всього.
      Сонце припікало і стояла спека,
      Трави степовії висохли кругом.
      Їхали татари, коні вже охляли,
      З голоду і спраги ледве-ледве йдуть.
      Вершникам не краще: їжі вже не мали
      І долали спраглі незнайому путь.
      Просять у Аллаха, щоб поміг в дорозі,
      Щоб послав їм річку чистої води,
      Чи хоча б струмочок десь у верболозі
      І якусь дичину на предмет їди.
      Чи Аллах почув їх, чи то так співпало,
      Піднялись на пагорб стомлено вони,
      Аж внизу в долині річка заблищала
      І літа над нею хмара дичини.
      Коні вниз помчали навіть без нагая,
      Верхівці аж криком радісним зайшлись.
      Навіть не спинившись, в воду залітають.
      Довго пили коні, доки напились.
      А татари поряд до води припали,
      П’ють, не можуть спрагу свою заглушить.
      Але ж напилися, на траву упали.
      Ну, тепер вже можна спокійніше жить.
      Відпочили трохи, коней відпустили,
      Заходились дружно дичину ловить.
      А та й не боїться. А як половили,
      Вогнище розвели , почали варить.
      Доки там диміло, булькало й шкварчало,
      Глянули до річки – як відносно риб.
      А її, їй Богу, не брешу, навалом ,
      Одна перед другу над водою – стриб.
      І рікою риба табунами ходить,
      Хоч бери й руками витягай її.
      Тож татари миттю скочили у воду
      І набили нею всі сумки свої.
      Розляглися потім навколо багаття
      На м’якій, зеленій, на траві густій
      І дарами річки стали пригощатись,
      Набивати ними повний кендюх свій.
      Напились, наїлись, розляглись довкола,
      Коні недалеко скубають траву.
      Струменіє річка, зеленіє поле.
      Наче в рай попали вони наяву.
      Тут з другого боку козак під’їжджає:
      - Гей, там, бусурмани! – з-за ріки кричить,-
      Що оце за річка? Чуєте, питаю?
      А якщо почули, то хоча б кивніть!
      Ну, а що татари? Їм козацька мова,
      Що йому татарська. Звісно, ні бельмес.
      Дивляться на нього. А козак ізнову:
      - Як ця річка зветься? Хай би ти пощез!
      Думають татари: що він там гукає?
      Тикає щось пальцем все у їхній бік.
      Тут один говорить: - Мабуть, він питає,
      Чи ми не голодні. Добрий чоловік.
      І тоді козаку дружно закричали:
      - Ні, Токмак, козаче, ми тепер Токмак!
      Це на їхній мові «ситі» означало,
      Бо воно й насправді було саме так.
      Козак подивився, потилицю чуха:
      Дивну назву річці татарва дала.
      Хоч звучить приємно і не ріже вухо.
      Звідти, кажуть, назва річки і пішла.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. * * *
      Сіріло. Сонце пагорбом котилось,
      Мабуть, спішило побувать в гостях,
      Бо у рожеве плаття нарядилось.
      Та заблукало, видно, в небесах.
      У сутінках дорогу видивлялось,
      Підсвічуючи пухленькі хмарки.
      А нам, за день утомленим, здавалось,
      Що вечір нині чимось не такий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. * * *
      Могутній Крез зібрався у похід
      Безрідних персів землі воювати.
      Та і провчити їх давно вже слід,
      Нахабно стали себе почувати,
      Своїх сусідів землі зайняли,
      А їх самих безжалісно скорили,
      Аж до самого Галіса дійшли,
      Купцям лідійським шлях загородили.
      Тож Крез велів збиратися військам,
      А сам сидить в задумі в троннім залі
      Та задає питання мудрецям
      Про те усе, як воно буде далі.
      Чи слід йому війну цю починать?
      Чи буде йому користі від неї?
      Чи зможе він тих персів звоювать
      І приєднати до землі своєї?
      І мовив йому сивий уже дід,
      Пригладжуючи бороду рукою:
      - Не раджу, царю, починать похід,
      Не слід тобі на персів йти війною.
      Багато я про перські землі чув:
      Країна бідна, золота не знає.
      Ти п’єш – їси усього досхочу,
      Вони їдять і п’ють – як випадає.
      Ну, підеш ти на персів у похід
      І переможеш – що ж ти будеш мати
      Окрім країни бідності і бід?
      Та в них нема кого й пограбувати!
      А як програєш з персами війну,
      Утратиш все, що маєш на сьогодні.
      Кому тоді поставиш у вину,
      Як налетять ці варвари голодні?
      Лише скуштують від твоїх багатств
      І уже годі буде відірвати.
      Подумай краще добре іще раз,
      Аби не довелося жалкувати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. Легенда про річку Молочна
      Земля України - безмежні родючі поля
      І надра багаті,і люди усі працьовиті.
      І пісня душевна,що серце мені звеселя.
      Чи є ще де – небудь прекрасніш країна на світі?
      Та з давніх часів зграї лютих лихих ворогів
      На землі оці, на багатства весь час позирали
      І тільки чекали, щоб вдалий момент наступив.
      Як тільки – но предки мечі на орала міняли,
      Вони тут як тут, тягнуть все, що погано лежить,
      Мордують людей і женуть їх, неначе худобу.
      А що не потягнуть, вогнем починають палить.
      І все набивають свою ненаситну утробу.
      Та предки також були люди не надто прості.
      І вміли орати, і вміли мечем володіти.
      У зграй у ворожих ставали завжди на путі
      І честили так, щоб надовго охоту відбити.
      У праці й борні жив постійно мій древній народ.
      Багатшали землі, по світу розносячи славу,
      Зростали міста і сади розквітали. Та от
      Про всі ті багатства дізнались в далекій державі.
      Їх цар був жорстокий, сусідів усіх звоював,
      Держави й народи він змусив на себе робити.
      То ж, тільки дізнався, збирати війська наказав,
      Війною іти, щоб усім цим йому володіти.
      Ідуть вороги, не злічити, як та сарана,
      Витоптують степ і усе по путі пожирають.
      Аж тут на шляху їх щитів червоніє стіна,
      То предки, як завше, непроханих гостей стрічають.
      На березі річки, що тихо петляла в степах,
      Зійшлися дві сили бій розпочався смертельний.
      Від блиску мечів, наче аж засліпило в очах,
      Під хмарою стріл поле бою зробилося темним.
      День битва іде. Ворог трупом встеляє траву.
      Невтомні мечі роблять звичну для себе роботу.
      Та орди нові, наче хвилі морськії пливуть,
      Вже білі сорочки аж бурі від крові і поту.
      День другий мина, потім третій. Все меншає сил,
      Все важчі мечі і піт очі бійцям заливає,
      А ворог все лізе, навкруг увесь степ затопив,
      І краю не видно й кінця йому, наче, немає.
      Де помочі брать, щоб здолати цю силу страшну?
      Упав воєвода на землю свою на коліна:
      «О, Матінко-Земле на тебе надія одна!
      Дай сили синам, бо у битві жорстокій загинем!
      І будуть топтати копитами коней своїх
      Чужинці твої неозорі квітучі простори,
      А діти й жінки будуть в вічному рабстві у них
      О, Матінко-Земле, дай сили спинити це горе!»
      І враз побіліла вода степової ріки,
      То Мати-Земля молоко із грудей туди влила.
      І пили бійці, його смак відчували п’янкий,
      І удесятерились у кожного воїна сили.
      Як кинулись в бій, то рубали лихих ворогів,
      Як вітер нещадний змели їх з землі зі своєї.
      Підтримала Мати-Земля своїх вірних синів
      Водою цілющою з тихої річки тієї.
      Та річка і нині тече по просторах оцих
      І Мати-Земля молоко із водою мішає…
      Легенда легендой, та біла вода у ріці,
      За те і Молочною ми її всі називаєм.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. * * *
      Поволі день до вечора хиливсь.
      За сонцем вітер гнав рожеві хмари.
      А степ услід з надією дививсь,
      Ще мліючи з полуденного жару.
      Чекав, що хмари далі не підуть,
      Що їх урешті-решт заверне вітер
      І краплями великими впадуть
      Вони на землю, висохлу за літо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. * * *
      Цар Антиох Сирійський знахабнів.
      Нема сусідам ні на мить спокою,
      Бо тягне все, чого сягне рукою,
      Не бачить сліз, не хоче чути слів.
      Вже й до Єгипту черга надійшла.
      Запав на нього Антиох Сирійський.
      В похід збирає чималеньке військо.
      І Птоломея сила б та змела,
      Бо в нього а ні війська, а ні грошей.
      В Олександрії у страху сидить,
      Не знає, бідний, що йому робить.
      На плечі давить непідйомна ноша.
      Та тут згадав він про могутній Рим,
      Який якраз був на вершині слави
      І, мов млинці, народи і держави
      Ковтав. Та хто би сперечався з цим.
      І ось уже в сенаті посланці
      Єгипту просять слізно допомоги.
      А Рим ( бува ж ) якраз не має змоги
      Послати військо. І тоді отці
      Державні, аби не зганьбити Рим,
      Який, мовляв, злякався поміч дати,
      Рішили разом консула послати
      І всіх дванадцять лікторів із ним.
      І ось вже консул Гай Поппілій сам
      (Остання Птоломеєва надія)
      Ступив на берег у Олександрії,
      Але й на мить не зупинився там.
      В пурпурній тозі, ліктори із ним,
      Пішов на схід, назустріч Антиоху.
      Ні страху, а ні сумнівів нітрохи,
      Бо ж за спиною в нього гордий Рим..
      Аж ось назустріч з військом Антиох.
      Спинилися один перед другого
      І кожен прагне домогтися свого.
      Пала рішучість у очах в обох.
      - Немає Риму до Єгипту справ! –
      Промовив цар. – І Сирії так само!-
      Дивився консул йому в очі прямо.
      - Я – Антиох. Я маю більше прав.
      Поглянь–но краще: армія за мною.
      А консул гордо: - А за мною Рим!
      Тож від Єгипту руки забери,
      Бо буде з твого царства купа гною.
      - Та ж в мене військо!.. – Я і військо, й Рим.-
      Мечем накреслив лінію широку:
      - Подумай, царю, над наступним кроком,
      Бо доля царства вирішиться ним.
      Подумав цар і повернув коня.
      Його рішучість консула злякала...
      Так римляни, бувало, воювали:
      Один вороже військо зупиняв.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. Легенда про Канат-могили
      Наче птах розкинув в синім небі крила,
      Простяглись кургани у степу глухім.
      Звуться вони й нині ще Канат – могили
      І про них легенду я вам розповім.
      У часи далекі, коли Диким полем
      Називали предки вільні ці степи,
      Як прийшли зі сходу силою монголи,
      Всім заволоділи, де їх кінь ступив.
      Хто чинив їм опір, тих вони вбивали,
      Хто здававсь без бою той рабом ставав.
      Попіл та руїни слідом залишались,
      Позначали шлях свій полум’ям заграв.
      Ті, хто жив раніше у степах широких,
      Хто вважав їх домом рідним од віків,
      Чи лягли навіки у траву високу,
      Чи пішли монголам замість пастухів.
      Сильні подалися за монгольським військом,
      Та й навік лишились десь на чужині,
      А в степах зостались лиш старі за віком,
      Ще жінки та діти в рідній стороні.
      Недалік від моря в приазовських балках
      Рід каракалпацький прихисток знайшов.
      Діточок з десяток вже дорослих змалку,
      Кожен замість батька, що в похід пішов,
      Кілька аксакалів, зморшкуватих, сивих
      А то все жіноту. Ось і весь той рід.
      Вимира потроху плем’я нещасливе
      Під ярмом монгольським від нужди і бід.
      Якось пообіді вершник в балку в’їхав.
      Дивина для роду. Збіглися усі,
      Що приніс він - радість,чи, можливо, лихо?
      Виявилось скоро – то жапак – бакси
      По – по каракалпацьки так зовуться барди,
      Хто пісні складає, сам же їх співа,
      Тому незнайомця всі зустріли радо,
      Бо у його піснях пам’ять ожива.
      Посадили гостя на почесне місце
      І нагодували, і попить дали
      Та гуртом чекали, доки він наїсться,
      Бо вже за піснями скучили були.
      Гість поїв неспішно, взяв дутар у руки
      Й полилася пісня понад ковилой,
      Як прийшли зі сходу чорнії клобуки
      В царство Київ – Урус над Дніпром – рікой.
      Узун–Коли–Юрій – Юрій Довгорукий
      Племені по Росі землі наділив
      І у чорних шапках чорнії клобуки
      Вірю вірою і правдой службу тут несли.
      Як орда зі степу йшла проти урусів,
      Чорнії клобуки заступали шлях
      І у степ свій ворог повертати мусив,
      А урус спокійно працював в полях.
      Та настала скоро чорная година,
      Як завжди, зі сходу біди знов прийшли,
      Потекли монгольські орди без упину
      І міста уруські полум’ям зійшли.
      Вигнали монголи і клобуків з Росі
      У степи на південь подались вони.
      Та і там недовго жити довелося .
      Як ішли монголи з заходу, з війни,
      То в степах скоряли досі непокірних,
      Всіх хто відсидітись тихо сподівавсь
      У степах широких, у полях безмірних.
      В балках і байраках від орди ховавсь.
      Звістка про облаву степом прокотилась
      І зібрались бії: треба ж щось робить?
      Чи усім здаватись на монгольську милість,
      Чи свою свободу кров’ю захистить?
      І у один голос всі сказали: «Битись!»
      Хай монголи взнають щабель гостроту.
      І пішли до війська і дорослі, й діти
      І в смертельнім герці ізійшлися тут
      Де Канат – могили степом простяглися,
      Наче крила птаха в синіх небесах,
      Цілі ріки крові степом пролились
      І кривава впала на траву роса.
      Три дні і три ночі йшло криваве свято
      І клобуцьке військо майже все лягло,
      Нікому загиблих було й поховати,
      Як криваве сонце у степу зійшло
      Змовк дутар, затихла уже давно пісня
      Та ніхто і слова вимовить не міг.
      І, здавалось, в балці стало людям тісно,
      Бо спинився часу неупинний біг.
      Там, на тих могилах їхня кров і слава.
      Там, на тих могилах весь народ поліг.
      По – каракалпацьки – « Канат» - то «кривавий»
      Пам’ятник єдиний в цих степах про них.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. * * *
      Переді мною в усій красі
      Млиновим жорном місяць висів.
      Десь у ярочку весь день проспав.
      Ще не прокинувсь, але вже встав.
      Піднявсь тихенько із бур’янів.
      Зі сну, напевно, почервонів.
      Умивсь, на травах набрав роси,
      Заліз на грушу, так і висить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. * * *
      Показавши мудрецям скарбницю,
      Гори злата, срібла, камінців,
      Крез привів їх врешті у світлицю
      До накритих яствами столів
      І вже там, з вином піднявши чашу,
      Запитати вирішив у них:
      - Що вам очі розказали ваші?
      Хто із вас таке ще бачить міг?
      Я скорив навколишні країни
      І багатства їхні відібрав.
      Тож тепер у світі я єдиний,
      Хто би стільки злата – срібла мав!
      Що мені ви скажете на теє?
      Анахарсіс чашу свою взяв
      І зробив лише ковток із неї
      Та й на стіл поставивши, сказав:
      - Розкажу таке тобі я, царю.
      Бачив я на Борисфен – ріці,
      Як на барці ве́зли скіфів пара
      Свій вантаж. Мабуть, були купці.
      Тож везли та й сіли на міли́ну.
      Цілий день возилися на ній
      Та й зо зла рішили барку кинуть
      І вантаж із нею разом свій.
      А пливли рікою інші люди,
      Подивились: нічиє, мабуть.
      Нічиє, то хай же наше буде!
      Все рівно, порожніми ідуть.
      До човна свого все перене́сли,
      Раді, що дісталось задарма.
      Перенісши, налягли на весла.
      Та вода той човен не трима.
      З вантажем і лихо їм дісталось.
      Барка зня́лась та і попливла,
      А у човен їх води набралось
      І під воду здобич вся пішла.
      Ледь самі невдахи врятувались,
      Позбулись і здобичі, й човна.
      Та у тому, що із ними сталось
      Лише їхня і була вина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. Легенда про еміра Бачмана
      В глибокій балці декілька шатрів
      Та три кибитки в затінку сховались.
      Це – стійбище, здається, називалось
      За тих, від нас віддавлених часів.
      Коней з десяток по траві пасе.
      Та і не коні. Так, облізлі шкапи.
      І злодій би не взяв, якби натрапив.
      Із цінного, здається мабуть все.
      Крізь діри всюди виглядає бідність,
      Яку ніяким латкам не прикрить.
      А в затінку дідусь старий сидить,
      Якого спека розморила, видно.
      Та хлопчик йому спати не дає,
      Замурзаний, нестрижений відколи,
      Усе старого смикає за поли
      І все йому питання задає:
      - Дідуню, а чому, коли до нас
      Монголи були вчора завітали,
      Собаками кипчацькими назвали
      Мойого тата і, дідуню, вас?
      А від”їжджали, то татуню вслід
      Їм крикнув: «Це вам просто не минеться!
      Нехай-но тільки ще Бачман знайдеться,
      Ми з вами порахуємось як слід!»
      Хто ці кипчаки? Хто такий Бачман ?
      Дідуню, ну! Не спи ! Скажи, дідуню!
      І оченята аж сіяють юні
      І сині, наче море-океан.
      - Хто це, питаєш? Ну, тоді сідай
      Зручніше, бо розмова буде довга.
      Послухай свого дідуся старого,
      Собі на вус міцненько намотай!
      - Дідуню, в мене ще вусів немає!?..
      - То так говорять, щоб запам’ятав.
      Ти в мене про кипчаків запитав?
      О, я, онуку, добре пам’ятаю,
      Як степ увесь належить лише нам,
      Кипчакам. Ми одні тут панували.
      «Дешт-і-кипчак» – його так називали
      Сусіди. Ліку нашим табунам
      Не знали ми. Степ стугонів кругом,
      Як наше військо у похід рушало
      І всі сусіди від страху дрижали,
      По кріпостях ховалися бігом.
      А ми збирали щедру данину
      Худобой, збіжжям, золотом, рабами.
      Пустеля залишалася за нами.
      Та то було в далеку давнину.
      А потім хани розтягли степи
      І кожен сам собою став володар
      І зникла велич нашого народу
      Та час нещасть для нього наступив.
      І звідти, звідки сонце устає
      Пришли ніким незвідані монголи.
      Народів стільки на шляху збороли,
      Що й пальців полічіти не стає.
      Прийшли вони і в наш кипчацький край,
      В оці степи, де рівних нам не було.
      І наша сила в їхній потонула.
      Чому так сталось – не мене питай.
      Хто з ханів втік, рятуючись від них,
      Від безнадії в чужину подався,
      А хто без бою ворогу піддався,
      А інший радий, що сховатися встиг.
      Безмежний степ. Знайди когось у нім.
      Відсидітися, напевно, сподівались.
      Але монголи на цій справі знались,
      Отож коритись довелось усім.
      Хан Менгу з своїм військом величезним
      В степу облаву справжню влаштував
      І всіх, хто лиш на очі потрапляв
      Чекала смерть. І неможливо щезнуть.
      Та все ж знайшовся справжній богатир
      Емір Бачман. Коли пришли монголи,
      З сміливцями прорвав вороже коло
      І в степ подався славний наш емір.
      Та він ховатись зовсім не збиравсь,
      Зібрав круг себе справжніх відчайдухів
      І, як на осінь скаженіють мухи,
      Так він у тіло у монгольське впивсь.
      Ужалить тут і вже з другого боку.
      В степу монголам схову не було.
      Хіба що військо чималеньке йшло,
      То він вночі тоді робив наскоки.
      Нема монголам спокою в степах.
      Зникають люди, а бува й загони.
      За кожнім возом треба охорона,
      А поміж війська осідає страх.
      Бачман нарешті показав монголам,
      Хто є господар у степах оцих.
      Хоч, що він міг – один супроти всіх,
      Як вороги і зрадники навколо?
      Тож Менгу - хан із братом зі своїм
      Зібрали кілька десять тисяч війська
      І знову степ прочісувать взялися,
      Щоб назавжди покінчити із ним.
      Не мав Бачман постійного житла,
      А на спочинок в байрака́х спинявся,
      На островах на річкових ховався
      Аби орда монгольська не знайшла.
      І звідти, наче сокіл, налітав
      На зайд монгольських. Учиняв розправу,
      Лишав холодні трупи і заграви
      І знов в степу безкрайому зникав.
      І степ його від ворогів ховав,
      І трави слід загону замітали,
      Байраки степові завжди приймали
      Коли він було прихистку шукав.
      Монголи ж розійшлися по степах
      І полювання справжне влаштували
      Ще й кораблів дві сотні збудували
      Аби шукати і на островах.
      Пішли, надвоє військо розділивши,
      Униз по різних берегах ріки.
      Йшли наосліп, чекаючи, поки
      Десь би на слід еміра може б вийшли.
      І справді. У одному із лісів,
      Що берегами річки розрослися,
      Сліди Бачмана їм – таки знайшлися.
      І він їх нещодавно залишив.
      Та ще знайшли старезну хвору бабу
      І допитали. В цім вони майстри.
      В них навіть мертвий, не лише старий
      Все, що їм треба, врешті розказав би.
      Бачман і справді там недавно був,
      Серед ріки на острові сховався
      На захист річки дарма сподівався
      В степу його ніхто би не здобув.
      Через протоку вороги пройшли
      На сонний табір кипчаків напали,
      Кого схопили, кого порубали,
      Бачмана ж у полон живим взяли.
      І привели до хана до Менгу.
      Бундючно той сидів в своєму ша́трі,
      Велів Бачману на коліна стати
      Інакше смерть пообіцяв лиху.
      Бачман у вічі глянув йому сміло
      І відповів: «Я смерті не боюсь!
      Я не верблюд, а тому не стаю
      Я на коліна». І його убили.
      Монголи так розказували всім.
      А між кипчаків поголос рознісся,
      Що соколом у небо він вознісся,
      Монголи не розправилися з ним.
      Літає вільно десь у небесах
      Там, де монголи у степу не владні
      І дивиться, які ми безпорадні.
      Як нас скував перед монголом страх
      І як народ наш гордий вимира,
      Розвіюється степом його слава.
      Клекоче гнівом, має таке право,
      Бо кожен долю власну обира.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. * * *
      Перун здалеку громом погрозив,
      Насупив свої чорні хмари – брови.
      Здавалося, поллє із неба знову.
      Та пустотливий вітер налетів,
      Стрибожий внук. Десь в балці спочивав.
      Враз похопився, завернув ті хмари,
      Як то чабан в степу свою отару
      І десь за обрій чимскоріш помчав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. * * *
      Ашока на вершині слави.
      Він найсильніший із царів.
      Куди би військо не повів,
      Слід залишаючи кривавий,
      Скоряв держави, племена.
      Як хто без бою не скорявся,
      Ні перед чим не зупинявся.
      Мовляв, на те вона й війна.
      Калінги черга надійшла.
      Перед загрозою страшною
      Старі й малі взялись за зброю.
      Зоря уранішня звела
      Дві сили у страшнім бою.
      Траву криваві вкрили роси,
      Лежали люди, як покоси.
      Смерть здобич узяла свою,
      Що і підняти їй несила.
      Ашока їде на коні.
      Кругом скалічені одні
      І мертві вкрили поле тілом.
      Душа співа: « Я переміг!
      Я наймогутніший у світі!
      Всі вороги або розбиті,
      Або схилилися до ніг!»
      Аж тут полонені якраз
      Стоять. Спинившись за два кроки
      Суворим голосом Ашока
      Сказав: «Прийшов розплати час.
      Адже я вас попереджав
      Аби ви опір не чинили.
      Тепер пізнали мою силу?!
      Я вас в бою завоював.
      Аж хтось із полонених купи
      Йому спокійно відповів:
      «Завоював ти сльози вдів
      Та крик сиріт і гори трупів!»
      І мов полуда із очей
      Царя Магадхи разом впала.
      Душа від болю закричала,
      Побачивши, як кров тече,
      Почувши раптом, як кричать
      Скалічені на тому полі.
      І цар поклявся, що ніколи
      Він не візьме до рук меча.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. Легенда про останній богатирський бій
      Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів
      І зелену траву топче сотня коней.
      Мчить загін по степу,не рахуючи днів
      Мчить загін по степу,не рахує ночей.
      Тільки тупіт копит,тільки вітер в вухах
      І розбійники сірі по байраках сидять.
      Степ в чеканні завмер,степом бігає страх
      І Залозник- змія ген на південь лежить.
      Десь позаду давно красний город Ростов
      Де зібрались вони – слуги різних князів,
      Показати усім,що можливо ізнов,
      Щоби єдність була на Великій Русі.
      Уже досить князям ворохобити Русь
      Гнати руських мужів один одного бить.
      І зібрались вони,заключили союз.
      І поїхали в Київ,щоб Русі послужить.
      Вже дізнались в путі, що південні князі,
      Разом з князем великим пішли у похід.
      Шлях до синього моря лежав для Русі
      Аби землі свої захистили від бід.
      Із далеких степів йшла татарська орда,
      Хан безбожний її надіслав, Чагоніз.
      Половецькі степи їх струснула хода,
      Пролила море крові і океан сліз.
      Ледве звістку узнав богатирський загін,
      Повернув з головного на Київ шляху.
      Малоїзжим шляхом розпочався їх гін
      У невідомий степ та на битву лиху.
      Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів,
      Степом хмарами вгору піднімається пил
      Вже давно у степу бій кривавий кипів
      І все менше у русів залишалося сил.
      Розтоптала орда їх ряди бойові,
      Бо князі не змогли навіть згоди дійти:
      Кому буть на чолі, кому буть голові
      Кому військо єдине на битву вести.
      І кривавою плата за незгоду була.
      Тисячі, тисячі степ встелили кругом.
      Майже вся руська рать в ковилу полягла.
      Поряд половці сплять по степу вічним сном.
      Хто лишився живий, утікав до Дніпра,
      Доки опір чинив іще київський князь.
      І не сила взяла, лише хитрість стара:
      Зброю склали й були всі порубані враз.
      По шляху втікачів полетіла орда
      І не було кому їх в степу захистить.
      Добігала орда,доганяла біда
      І татарин рішав: тобі жить чи не жить.
      І тоді, як здавалось,що це вже кінець,
      Раптом виник в степу богатирський загін.
      І почавсь на шляху ще невідомий герць
      Де супроти десятків бився лише один.
      Але він, той один,вартий був десяти
      І кривавив свій меч у ворожій крові.
      Кожен бивсь, наче лев, кожен був богатир.
      Та на місце убитих ставали живі.
      Їх так мало було проти всії орди.
      Та за спинами в них були села й міста
      Хто ж, коли не вони в час страшної біди
      Русь святую свою і людей захистить?
      Десь далеко в степу зникли вже втікачі.
      Дай їм, Боже, живим до Дніпра досягнуть.
      Поле хмарами стріл, поле дзвоном мечів
      До самого Дніпра позначало їм путь.
      Затихав вдалині бій на Калці – ріці
      Усе менше лишалось руських богатирів.
      Та без втоми в живих меч блищав у руці.
      І кривавий Даждьбог за спиною горів.
      Там, на полі чужім в степовій ковилі
      Захищаючи Русь і життя втікачів
      Полягли вони всі - руські богатирі,
      Але кожен із них свою справу зробив.
      Скільки раз на Русі хтось життя віддавав,
      Мусив був виправляти чужі помилки.
      Та ціною життя він народ рятував
      І тому цей народ не зламали віки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. * * *
      Місяць в небі майорить рогатий,
      Хоче якусь хмарку нанизати.
      Але не виходить щось у нього,
      Тільки дарма наставляє роги.
      Хмарки його хитрощі всі знають,
      Тому стороною оминають.
      І біжать, радіючи як діти.
      Місяць тільки коситься сердито.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. * * *
      По смерті батька Періандр став
      Тираном у Корінфі. І, звичайно,
      По молодості добре і не знав,
      Як правити у місті, щоб міщани
      Були ним задоволені. Чи так,
      Як батько – бути скорим на розправу.
      Чи то інакше, може? Але як?
      Хто дасть пораду ? Хто научить справи?
      І тут згадався давній батьків друг –
      Тиран Мілету Фрасібул. До нього
      Послав тиран одного з своїх слуг
      Аби той подолав важку дорогу
      Задля одного – щоб пораду дав,
      Як треба йому правити народом
      Аби мир поміж люду панував
      І не було розбрату і незгоди.
      Тиран Мілету вислухав посла,
      А потім мовчки вивів його в поле.
      Якраз пшениця колос налила,
      Густа стояла і струнка навколо.
      А Фрасібул став мовчки походжать
      По полю від дороги до дороги,
      Найкращий колос в полі вибирать
      І, обірвавши,кидати під ноги.
      Отак ні з чим посла і відпустив.
      Той повернувся у Корінф, говорить:
      - Мабуть, тиран Мілету геть здурів.
      Даремно лише плавав я за море.
      Та й Періандру, звісно, розповів,
      Що у Мілеті бачить довелося.
      А той не зразу, але зрозумів
      Про що в пораді отій дивній йшлося.
      І, щоб у місті мир запанував,
      Тиран усім, хто чимось відрізнявся,
      В Корінфі просто жити не давав.
      Хто не загинув, той у світ подався.
      І у Корінфі справді мир настав,
      Спокійно було, сіро і убого.
      Народ свого тирана прославляв,
      Бо нікому спитати було в нього,
      Засумніватись, дати одкоша.
      Усіх, хто думав, вигнано чи вбито.
      І усе місто, як одна душа,
      Уміло лиш робити і тремтіти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. Легенда про Плоскиню
      Тривожно у Плоскині на душі.
      То зайде у шатро, то вийде з нього,
      Посидить біля вогнища курного
      І знову до шатра свого спішить.
      Вже завтра битва, а йому ніяк
      Не розігнати сумніви й тривоги.
      І слово клятви, дане перед Богом,
      Пече у воєводиних грудях.
      Він – воєвода бродників. Відколи
      Утік у степ від княжого ярма,
      Йому нікого рівного нема.
      Ні, не було… Поки прийшли монголи.
      Ох, ці монголи! Що від них чекать?
      З’явились звідкись… Може скоро згинуть.
      І він, можливо, то даремно чинить,
      Що згодився в союзники пристать.
      Але ж і здобич гарну обіцяє
      Цей їх союз. А бродник тим живе.
      Він не упустить, що до рук пливе.
      А у степу хто клятву ту тримає?
      Від давніх пір в навколишніх степах
      Не половці одні лиш кочували.
      З Русі частенько у степи втікали,
      Кому набридло рало у руках.
      Хто мріяв про свободу й незалежність
      Хто був охочий до легких хлібів
      І не боявся диких цих степів,
      Але у мів буть хитрим й обережним.
      Ці втікачі збивались до ватаг
      І обирали добрих отаманів.
      Та й кочували войовничим станом
      По балках у навколишніх степах.
      Жили розбоєм. То прихоплять часом
      Кочів’я половецької орди,
      Худобу вхоплять, заметуть сліди
      І є уже ватазі свіже м'ясо.
      Але найбільше шарпали купців.
      Перестрівали звично біля броду
      І тільки валка-но уступить в воду,
      Як з верболозів хлопці-молодці.
      Від того й звались бродниками, мабуть,
      Що увесь час бродили по степах,
      Розбійничали часто на бродах.
      Та так, що не могли їм дати раду.
      Таких ватаг багато по степу
      У ті часи незатишні блукало,
      Легкого хліба і життя шукали
      І лише в долю вірили сліпу.
      Із половцями чубилися часто
      І-таки часто діставали їх,
      Господарів просторів степових.
      Бо славна бійка їм була за щастя.
      Плоскиня із ватагою бродив
      Від Дону до широкого Славути,
      Понад Сутенню шлях купецький плутав
      І коней у Бурчевичів ловив.
      Як на Русі розмножилось князів
      І ті за землі стали воювати,
      В союзники до себе закликати
      Тих, хто на цьому заробить хотів.
      Туди ходили з половцями разом,
      То Київ, то Чернігів захищать.
      Їм все одно – аби мечем махать.
      Яка різниця, за якого князя?
      Плоскиня й сам на Липицю ходив
      За суздальського князя воювати.
      Хоч довелося звідтіля тікати,
      Та здобич він усе таки вхопив.
      Так що рубати православний люд
      Для бродників не новиною було.
      То чому ж сон очей йому не стулить?
      Які думки спокою не дають?
      Коли в степах з’явилися монголи
      І потоптали половецький стан,
      Плоскиня сам тоді до них пристав,
      Домовившись про відповідну долю
      У здобичі. Плоскиня їм за це
      Усі шляхи навколишні покаже,
      І проведе. А там як карта ляже.
      В степу потрібно вміти буть гравцем.
      Союз монгольський видавався вдалим.
      Плоскиня поряд з ханом воссідав,
      Йому поради корисні давав.
      Монголи гори злата обіцяли.
      Та час ішов, а злата не було
      І хан до нього вже не посміхався,
      А наче до раба свого звертався.
      Втекти би може? Але, як на зло,
      Очей монголи з нього не спускали.
      А тут ще звістка: Русь на них іде.
      Князь київський других князів веде
      Їх половці із поміччю позвали.
      І завтра битва. Як же йому буть?
      Давав він клятву: Русь не воювати.
      Хоча ж ходив у Суздаль помагати.
      А як монголів русичі поб’ють?
      Йому цю зраду зразу ж пригадають.
      Він же князям поклявся на хресті.
      Чи утекти? А гори золоті
      Що їх монголи все ще обіцяють?
      Йому князі і так вже не простять,
      А нині вони з половцями дружать.
      Отож життя чека його сутужне
      І ніякі мечі не захистять.
      Зробивши крок, роби тоді вже й другий,
      Бо вже назад немає вороття.
      А у монголів не легке життя
      І без монголів доведеться туго.
      Вже й не за злато, за життя своє
      Монголам доведеться помагати.
      Яке непевне це життя прокляте:
      Хтось робить ставку – інший виграє…
      Криваве сонце піднімалось в небі,
      Зачервоніла в ріці вода.
      Монгольська прокидалася орда,
      Справляючи уранішні потреби.
      Утомлений від роздумів нічних,
      Дивись Плоскиня на криваву Калку.
      Йому себе було страшенно жалко.
      Але змінить нічого він не міг.
      Не він обрав, його обрала доля,
      Щоб зрадником свого народу став,
      Проти своїх меча свого підняв
      І десь безслідно згинув серед поля.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. * * *
      Вайлуватий місяць всівся на гілляку,
      Дивиться спідлоба в темінь степову.
      Начебто чекає він якогось знаку,
      Не спішить доріжку кинуть на траву.
      А трава росою звечора укрилась,
      Готувалась, видно, на його прихід.
      Щоб доріжка світла степом простелилась,
      Як разок намиста з заходу на схід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. * * *
      Їх всього лише триста лишилось
      Проти перського війська всього.
      Грецьке військо з відвагою билось,
      Але хтось-таки зрадив його.
      Леонід зрозумів небезпеку,
      Ледве звістку про зраду дістав
      І, поки іще перси далеко,
      Греків із Фермопіл відіслав.
      Нащо гинути війську даремно,
      Фермопіл не утримати їм.
      Тож, хай Греція знає напевно:
      В небезпеці тепер кожен дім.
      На вагу буде золота кожен,
      Хто уміє тримати списа.
      Може хтось саме з них допоможе,
      Хоч цього ще не знає і сам.
      Тож він їх відпустив з легким серцем,
      Залишив лиш спартанців своїх,
      Щоб вони у смертельному герці
      Прикривали відхід тих усіх.
      Може б, він і спартанців відправив
      З ними також і сам відступив,
      А в бою повернув свою славу,
      Не один би ще подвиг вчинив.
      Та вони всі спартанці, одначе,
      І не вміють вони відступать.
      Вдома хай на щитах їх побачать,
      Ніж з щитами вони прибіжать.
      Грецьке військо сховалось за обрій
      Та і персів недовго чекать.
      Леонід своє військо хоробре
      У фалангу почав шикувать.
      Всі високі, стрункі та красиві,
      Смерть усіх неминуча чека,
      Але в кожному спокій і сила
      І в бою не здригнеться рука.
      Леонід удивлявся в обличчя
      Цих безвусих іще юнаків,
      Ні в одному не бачив він відчай,
      Може хтось лише пополотнів.
      Всі рішучі були і спокійні,
      Наче смерть та чека не на них.
      Так, їм можна довірити спину,
      Жаль, що їх всього триста таких.
      За їх спинами сходило сонце
      Вже востаннє, мабуть, у житті.
      Защеміло цареві у боці.
      Не за себе. За душі оті.
      Та він знав: Батьківщини не стане,
      Як життя тепер урятувать.
      Хай же Ксеркс ненависний погляне,
      Як спартанці уміють вмирать.
      Сонце пагорб лише освітило,
      Як полізло із темних долин
      Перське військо – за силою сила.
      Що ж – настала хвилина. І він
      Взяв списа і устиг ще сказати
      Із рішучістю в темних очах:
      «Ми помрем, як не будем вмирати!»
      І безсмертний той бій розпочавсь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. Хан Куря
      Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
      Він голови дарма не підставляє,
      Коли потрібно – не жаліє слів,
      А коли треба – вовком налітає.
      Тут тільки так і можна виживати,
      Бо у степу своїх – чужих нема.
      Хто не навчивсь хитрити і вбивати,
      На долю сподіватися дарма.
      А він уміє. На рожен не лізе.
      Терплячості йому не позичать.
      Своє він завжди, безумовно, візьме
      І того в нього вже не відібрать.
      Як печеніги крізь хазарів рвались,
      Щоб у степах оцих запанувать,
      Його стада спокійна кочували.
      Він не спішив у бійку устрявать.
      І дочекався. Доки князь Куяби,
      Невідомий тоді ще Святослав,
      Своїм набігом так хозар ослабив,
      Що печенігам вільний шлях проклав.
      Він був найпершим, хто з кочів’їв знявся,
      Свої стада у ці степи погнав,
      Найкращі пасовища сподівався.
      Собі забрати. І – таки забрав.
      На берегах стрімкого Борисфену,
      Понад Сутенню в низині заплав
      Його стада пасли траву зелену,
      А він їх спокій вірно вартував.
      Робив, бува, набіги до порогів,
      Коли купці там валкою ішли.
      Брав відступне, коли траплялась змога,
      Чи грабував, коли слабкі були.
      Проте розбоєм не займавсь постійно –
      Нащо купців дарма лише лякать,
      Бо ж можна втратить приробіток вірний,
      Та й гнів у князя русів викликать.
      Тож пас стада, бува, сусідів шарпав,
      Тих , що послабші, звісно же , були.
      У пастку жодну поки що не втрапив,
      Бо його боги, мабуть, берегли.
      Коли дізнався, що з великим військом
      Вниз по річці прямує Святослав,
      Відвів свій рід, не став під ноги лізти.
      В степу далеко все перечекав.
      І не тому, що надто вже боявся.
      Міг би пошарпать трохи уночі.
      Та гарну здобич взять не сподівався:
      Хто ж бере злато у похід йдучи?
      От коли військо буде йти додому,
      Ослаблене, обтяжене добром,
      Тоді й потрібно буде думать йому,
      Як би своє поповнити шатро.
      Усі роди в степу наполошились,
      Ловили кожну звістку із війни,
      Коней сідлали, по степу носились,
      Немов чекали на сигнал вони.
      Як тільки звістка про поразку русів
      З країв далеких досягне степів,
      Тоді вони в Куябу увірвуться
      І наберуть хто і чого хотів.
      Та час ішов, але утішна звістка
      Так печенізьких вух не досягла.
      І б’ють копитом коні печенізькі,
      І ніяк не робляться діла.
      Аж тут говорять: із країв ромейських
      Прибули в степ багаті посланці.
      Почали із ханами мову вести
      Які багатства ждуть їх на Русі.
      Що Святослав устряв в війну надовго,
      А Русь лежить беззахисна зовсім.
      Хіба нічого не говорять боги
      Аби випадком скористатись цим?
      А цар ромейський ще й за це заплатить.
      Він дуже щедрий, той ромейський цар.
      А в нього срібла й золота багато.
      І все то за один лише удар.
      Чи треба було ханів умовляти?
      Вони й самі вже думали про це.
      Знялися орди, щоб на Русь помчати.
      Він теж тоді не вдарив в грязь лицем.
      Але поки Куябу всі обсіли
      Й чекали, поки місто упаде,
      Він у Поросі пошарпав уділи
      І в степ. Не ждав, поки біда прийде.
      І та прийшла. Князь з військом повернувся,
      В степах знайшов пожадливих хонів,
      Багато хто свого і то позбувся,
      Не те щоб у Куябі щось нажив.
      А Куря з того також скористався
      І поживився з їхнього добра.
      Чого б і ні? Якщо випадок стався
      І вдала надто випала пора.
      Йому все рівно: печеніги; руси,
      Ромеї угри. Степ не розбирав.
      Дивився добре: ледве хто спіткнувся,
      Відразу налітай і оббирай.
      Та Святослав в Русі не засидівся
      І знов подався з військом на війну.
      Летіли звістки, як він добре бився,
      Як його цар ромейський завернув.
      Десь Святослав в фортеці зачинився
      І там постійні велися бої.
      Але ніхто їх ханів не рішився
      Напасти знов на його краї.
      І тут прибули посланці ізнову
      З якогось Переславиця чи де.
      З ханами нову почали розмову,
      Що Святослав з малим загоном йде.
      Все його військо степом повертає.
      А він пливе угору по ріці
      І ще з собою гарну здобич має,
      Одних перстнів з десяток на руці.
      Чого б то печенігам не зустріти
      Біля порогів стомлений загін?
      Могли б своїх загиблих відомстити.
      Навряд чи опір сильний вчинить він.
      Усі хани як з глузду поз’їздили:
      Із гиком, свистом до порогів мчать.
      Всі береги, як коршуни обсіли.
      Дурних таких доводилось стрічать.
      Ну, звісно, ледь помітивши загрозу,
      Князь Святослав в пороги не пішов.
      Подався вниз рікою. Й на морози
      В Білобережжі прихисток знайшов.
      Потовкшись дарма, хани відступили
      І на зиму до моря подались.
      Та Куря хитрий. В нього вдосталь сили,
      Тож зимувати тут таки лишивсь.
      Він добре знав, що тільки крига скресне,
      А у степу ще кінь не пробіжить,
      Знов сядуть руси у човни на весла
      І вже ніщо не може їх спинить.
      Тож зиму всю терпляче ждав удачу
      Хоч і померзнуть у степу прийшлось,
      Але боги віддячили терплячість.
      Весна нарешті сталася. І ось
      Сторожа повідомила, що знизу
      Від моря показалися човни.
      Та Куря русам на очі не лізе,
      Хай у безпеці чуються вони.
      Флотилія до острова пристала,
      Що його Хортичь звикли називать.
      Всі в ніч поснули і сторожа спала,
      Як Куря наказав своїм почать.
      Тихенько коні в воду уступили.
      Ні шереху,ні шелесту навкруг.
      Протоку нешироку переплили
      І швидко оточили сонний луг.
      І лиш тоді зненацька налетіли
      На сплячий табір. І різня пішла.
      Відразу руси і не зрозуміли,
      Яка це саме напасть їх знайшла.
      Щоправда, бій був довгий і жорстокий.
      Ці руси вміють битись до кінця.
      Хоч їх і залишилось зовсім трохи,
      Та видно молодець до молодця.
      Сам Куря в бійку, звісно ж, не улазив
      Лиш поглядав на все зі сторони.
      Він бачив, як відходять руси разом,
      До скелі притискаються вони.
      Сам князь нічим від всіх не вирізнявся
      І Куря зразу його і не взнав.
      Хіба що чуб здоровий теліпався
      Та перстень гарний на руці блищав.
      Поволі піднімалось сонце в небі,
      Коли упав останній Святослав.
      Устиг багато вкласти кругом себе
      Із рук меча свого не випускав.
      Лише тоді під’їхав хан до нього,
      Туди, де князя голова лягла.
      Так, справді, витязь, хай дарують боги,
      Та хитрість силу все ж перемогла.
      Сам Куря мужність й силу поважає
      І щоб вони йому передались,
      Він мати чашу з черепа бажає.
      Такі уже часи були колись.
      І череп князя, в золото окутий,
      Ще довго Курі чашею служив.
      А через нього й Куря не забутий,
      А не за те, що славно він прожив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. * * *
      Ще засвіт встали Косарі
      Траву небесную косити.
      Ще до ранкової зорі
      Аби роси не пропустити.
      І наші предки їм услід
      Косити затемна вставали,
      Поки засліпить сонця світ,
      Покоси до покоса клали.
      Йшла легко по росі коса,
      Трава рівнесенько лягала.
      Блищала краплями роса
      І кожна зіркою сіяла.
      Аж доки сонечко зійде
      І вип’є роси на покосах,
      Коса з травою спір веде
      Чи досить вже, чи ще не досить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. Камінь Кюль-Тегіна
      «Каганом ставши, я підняв
      Народ загиблий, незаможний,
      Я бідному багатство дав,
      Що на собі відчув це кожний.
      Народ маленький я зробив
      Багатолюдним й добре знаним.
      Хіба є фальш між моїх слів?
      Хіба знайдеться поміж вами
      Хтось, хто під сумнів візьме їх,
      Мої слова і мої справи?
      Я свій народ підняв, зберіг
      Не ради почестей і слави,
      А щоби він на світі був,
      Не зник в віках між тисяч інших.
      Що міг – зробив. Мій вік минув
      І я, як всі, цей світ полишив.
      Життя мина, усе мина,
      Усе минуще в цьому світі.
      Хтось прочита ці письмена
      Через віки, тисячоліття.
      Бо камінь вічний. Він стоїть
      І буде довго ще стояти.
      А з ним у вічність долетить
      Те, що хотів я передати.
      Це мій народ, моя земля,
      Усе, що по собі залишив.
      Та знайте, що той камінь я…»
      І все. В кінці три крапки лише.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. Легенда про хозарську данину
      Задумавшись сидів полянський князь
      В своїй світлиці за столом дубовим,
      На двері поглядаючи щораз,
      Вслухаючись до кроків знову й знову.
      Від роздумів вже й си́віти почав,
      Шукаючи, як би біді зарадить.
      Вже і старійшин скільки раз збирав
      Отут в світлиці на велику раду.
      І до Перуна скільки раз ходив,
      Биків зі стада віддаючи в жертву.
      Питав, як саме вибратись з біди,
      Як родові полянському не вмерти.
      Одна біда, кругом одна біда.
      Що їх – полян тих на горах дніпрових?
      А тут древлянське плем’я насіда,
      Полянської бажа напитись крові.
      Бо, бач, усілися на їх землі,
      Їх пагорби без згоди їх зайня́ли.
      Так то ж все бу́ло ще бог зна коли.
      Чому тоді вони про те мовчали?
      Але древляни – то ще півбіди.
      От з русами, із тими важче буде,
      Вони уже намірились сюди.
      А руси дуже войовничі люди.
      Їх там, над Россю стільки, аж кишить
      І кожен – воїн, пошукай такого.
      Вони як прийдуть, то розчавлять вмить,
      Не пожаліють в Києві нікого.
      Як врятувати весь полянський рід?
      Як змусити з собою рахуватись?
      З надією дивився він на схід.
      Там десь хозари. З ними б згуртуватись?
      Він чув від проїжджаючих госте́й,
      Що вже й слов’яни данину́ їм платять.
      І він уже би згодився й на те,
      Щоб захисток якийсь надійний мати.
      Тим більше, що там тої данини́:
      Лише по білі й вевериці з диму.
      А, в разі чого, захистять вони,
      Не будуть руси зв’язуватись з ними.
      Та і древлян то зможе остудить.
      Не ризикнуть проти хозарів битись.
      Він вже послав гінців хозар просить
      І ті от-от уже могли з’явитись.
      Та ледь ця думка промайнула, тут
      І стукіт в двері, гридень на порозі.
      - Даруйте, князю, вже хозари йдуть,
      По Боричевім рухають узвозі.
      - Як тільки будуть на Горі, проси,
      Госте́й не треба змушувать чекати.
      І знов на лавку за столом присів,
      Не знаючи: сидіти чи вставати,
      Коли зайде кагана посланець?
      Аж ось і кроки. Двері відчинились
      І той вступив в світлицю, накінець.
      Один другому в очі подивились.
      Побачив князь в хозарина в очах
      Пиху і зверхність…Але, що робити?
      Майнув за рід свій знов миттєвий страх.
      Загнав подалі й взявся говорити:
      - Послу кагана шану віддаю
      І дякую, що швидко він з’явився.
      Прошу, аби під руку він свою
      Узяв мій рід. – Хозарин подивився
      Кудись назад. Тут виріс толковин ,
      Щось по-хозарськи взявся джеркотіти.
      Скидається, по виду слов’яни́н.
      Де тільки зміг чужинську мову вчити?
      Посол все мовчки вислухав, кивнув,
      Щось мовив зверхньо, покрививши губи.
      І князь із толковина уст почув
      Немов наказ, та й то доволі грубий.
      - Каган великий згодний взяти вас
      За підданих з умовами такими:
      По-перше, данина щороку раз,
      Як з інших - біла й вевериця з диму.
      По-друге, тут стоятиме загін
      Озброєний хозарської залоги.
      Від нападів вас оборонить він,
      Тож не боятись можете нікого.
      По-третє, зброю маєте звести,
      Сюди під догляд нашої залоги.
      - Як ми без зброї землю захистим?
      - Боятися не треба вам нікого.
      Залога вас надійно захистить,
      Хозарська шабля нині в світі важить.
      Хай тільки хто надумає посміть
      Піти супроти, то одразу й ляже.
      Та й зброю здати можете не всю,
      А лише шаблі… - Шабель в нас немає.
      - Ну, схоже щось. Адже не в тому суть.
      А покажи-но, що ти саме маєш.
      Князь головою гридеві махнув
      І той меча свого подав послові.
      Посол меча того вертів і гнув,
      Напевно, справді то для нього нове.
      А далі щось собі пробурмотів
      І гридеві меча віддав у руки.
      Здавалося, додати щось хотів,
      Якісь думки народжувались в муках.
      Та промовчав. А далі мовив: «Все!
      Як згоден, князь, то підемо на роту.
      Хай клятву богу кожен принесе…
      Якщо ти, княже, все іще не проти?!»
      На капищі Перуна князь поклявсь
      І його гриді також поклялися.
      Посол вже до від’їзду готувавсь
      І біля нього толковин крутився.
      Його до себе князь тихцем позвав:
      « Хотів у тебе, друже, запитати:
      Які слова хозарин той сказав,
      Коли меча узявся він вивчати?»
      Всміхнувся хитро толковин на те:
      «Сказав про меч, що то не добра зброя.
      Хозарська сила шаблею росте,
      Що гостра лиш одною стороною.
      А у меча дві гострі сторони.
      Й не нам прийдеться данину збирати.
      До нас за нею являться вони
      І будем ми біду із того мати!»
      Вже посланець із почтом подались
      Спустилися ген на Поділ узвозом.
      Уже і тупіт, й курява вляглись
      За їх останнім із припасом возом,
      А князь стояв ще довго на Горі,
      Дивився на пусту уже дорогу,
      Не знаючи: чи врятував він рід
      Чи смертний вирок підписав для нього.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. * * *
      Ще цвіркун у траві не спить.
      Він вечірню зорю стріча.
      А у мене в руках свіча
      Мерехтливим вогнем горить.
      Босоніж по траві іду.
      Ноги мокрі вже від роси.
      Шепочу собі: «Донеси!»,
      Щоб вогонь вітер не задув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. * * *
      Тут колись ходили печеніги,
      Оточивши стольний Київ – град.
      Прагли мати добрий зиск з набігу
      Доки не вернувся князь назад.
      Доки він в Болгарії ромеям
      Гонор свій показував і хист,
      В чужині шукав землі своєї
      І метався між болгарських міст,
      Печеніги підло налетіли,
      У облогу місто узяли.
      Їм ромеї добре заплатили,
      Бо самі із князем не змогли
      Справитися, звівши усі сили.
      Тож гадали: князь коли узна,
      Що зі степу орди налетіли,
      Змінить йому плани новина.
      Адже там у Києві і мати,
      І сини – наступники його.
      Тож не стане довго князь чекати,
      Полетить до Києва бігом.
      А ромеям тільки того й треба.
      Силою здолати не змогли,
      То є хитрість на таку потребу.
      Так чи так, а гору узяли.
      Князь подався Київ виручати.
      А орді не вистачило сил,
      Щоб тоді із боєм Київ взяти.
      Тож вона, стоптавши все навкіл,
      Подалася у степи безкраї,
      Далі від князівського меча.
      Знала: міцно князь його тримає
      І речей подібних не проща.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. Легенда про Іскоростень
      Було в часи це давні, знані мало,
      Як боги вже на небесах жили,
      Хоч іноді й спускатися могли,
      Як люд звичайний по землі ступали.
      Жив рід древлянський в ті часи не тут,
      А в болотах Мазовії далеких.
      Хоча жилося в ті часи нелегко,
      Та ж рідні землі вмерти не дадуть.
      Отак, можливо, й далі би жили,
      Якби не готи, що з’явились з моря.
      Вони принесли із собою горе,
      Отож, древляни змушені були
      Покинути прадавні землі сво́ї
      І рушити подалі від біди.
      Втікали, замітаючи сліди,
      Бо готи не лишали у спокої.
      Йшли крізь ліси дрімучі, болота,
      Перепливали повноводні ріки.
      Багато люду там лягло навіки,
      Їм дорого далась дорога та.
      І от, коли вже не зосталось сил
      Й від роду мало що і залишилось,
      Вони побіля річки зупинились,
      Що пробивалась між гранітних брил,
      Звивалася між них, немов змія.
      Зібралися старійшини на сході
      Та й вирішили, що втікати годі.
      Отут, де в’ється річки течія,
      Вони і стануть усім родом жити,
      Бо, якщо підуть далі – пропадуть.
      Вже кращого нічого не знайдуть,
      А рід, вважай, лише жінки та діти.
      Їм би на схилах збудувати град,
      Що захистить від ворога лихого.
      Та де узяти сили задля того?
      А місце ж гарне. Тут навести лад,
      Прибрати геть усі гранітні брили,
      Що вкрили густо весь високий схил,
      Поставити дубовий частокіл
      І жоден ворог не знайшов би сили
      Здолати неприступну міць його.
      Дубів он море. З берега цього
      Їх добре видно - протилежні схили
      Укриті густо деревом отим.
      Одне питання: сили де узяти,
      Аби каміння якось це прибрати
      І на цей бік дуби перенести́?
      Жінкам і дітям не по силах то,
      Чоловіків же залишилось мало.
      Сидять старі, носи поопускали.
      Хто підсобить? Хто допоможе? Хто?
      Аж тут до старців підійшов юнак.
      Його у роді Іскоростем звали.
      Питаєте: ім’я те звідки взя́ли?
      Бо ж не слов’янське, начебто, ніяк.
      Та ні, слов’янське…От як то було.
      Ще у тих землях, до пришестя готів,
      В будиночку при самому болоті
      Жила вдова. Про неї все село
      Гуділо, що вона таємне віда.
      Хоча боялись трішечки її,
      Але болячки всі несли свої
      До неї, звісно. А куди ще пі́деш?
      Вона всіх лікувала, як могла
      І багатьох на ноги піднімала.
      Та сумувала, бо ж дітей не мала.
      А якось була зникла із села.
      Прийшла не скоро та уже із сином,
      Зовсім маленький згорток у руках.
      Він швидко ріс, мужнів не по роках.
      Хоч довго смакували ту новину
      Та все ніяк дізнатись не могли,
      Звідкіль вона дитину ту узя́ла.
      Вона ж, коли спитала, відказала,
      Що боги їй дитину ту дали.
      Вона, мовляв, зробила із кори
      Собі дитятко та його носила,
      Немов живе. А боги пожаліли,
      Якийсь його в живе й перетворив.
      Слов’янською ж «кора» буде́ «корста́».
      Тож хлопчик «із корсти»… Так і назвали.
      Давно уже і матері не стало,
      Та Іскоростем так він і зоставсь…
      Отож, юнак до старців підійшов
      Та й мовить їм: «Я знаю, що робити!
      Хай тільки рід на час подасться звідти,
      Коли скажу, тоді поверне знов».
      Старі питань не стали задавать,
      Бо ж рішення свого вони не мали,
      А матір хлопця добре пам’ятали.
      Можливо, й він таке щось може знать?!
      Коли весь рід за обрієм пропав,
      Юнак велике розіклав багаття.
      Почав пожертви у вогонь кидати
      Й Даждьбога вголос закликати став:
      «Прийди Даждьбоже, дітям поможи!
      Врятуй, Даждьбоже з лиха і напасті!
      Ми ж про таке прохаємо не часто.
      Останніх, боже, з роду збережи!»
      Отак просив й пожертвами манив,
      Що бог на землю, й справді, опустився.
      Немов гора над юнаком схилився:
      «Чого, юначе, ти мене спинив?»
      (Даждьбог – бог Сонця, якщо хто не зна,
      Йому слов’яни давні поклонялись.
      Древляни також його дітьми звались…)
      «Спаси, Даждьбоже! - одізвавсь юнак,-
      Наш рід ослаб, нема тієї сили.
      Як не поможеш – вимремо усі!..»
      «Чого ти хочеш? Всі кричать: «Спасіть!»
      Ні, щоб усе спокійно пояснили!»
      «Нам треба звідси камені прибрать,
      Щоб можна було град побудувати
      Й дуби з-за річки якось передати,
      Бо нам таку роботу не здолать!»
      «Ну, що ж, з камінням поможу я вам.
      Для мене тут роботи не багато.
      А от з дубами… Мушу я сказати,
      То вотчина Перуна. В мене там
      Немає права, щоб порядкувати.
      Хоча і тут також земля його,
      Але в дубах я геть втрачаю сили…»
      «Що ж, почекай!...- юнак промовив сміло,-
      Не кидай брили поки. Я бігом!»
      Він кинувся у річку, переплив
      І у дубових хащах заховався,
      Ходив там довго, довго приглядався,
      Аж доки дуб найбільший не зустрів.
      Тоді узяв сокиру і почав
      Гілки на тому дубові рубати
      Аж доки з хмар не почало бурчати
      Й Перун – бог грому над рікою став.
      Хотів спитати, хто ж оце посмів
      Над його дубом отаке чинити.
      Негідника вогнем своїм спалити…
      Й Даждьбога на тім березі уздрів.
      «Як ти посмів у край прийти у мій!
      Та я тебе зітру на порох миттю!»
      А той: «Дістань мене спочатку звідти!»
      І розпочався поміж ними бій.
      Перун дуби з корінням виривав
      І їх жбурляв із усієї сили.
      Вони за річку раз по раз летіли.
      Даждьбогу він спочинку не давав.
      А той великі брили брав до рук
      І кидав їх не з усієї сили.
      Вони на той бік зрідка лиш летіли.
      Всі падали у річку. Гуркіт… Стук
      Стояв навколо. Все живе сховалось,
      Бо ж боги захопились не на жарт,
      Під руку потрапляти їм не варт.
      В Даждьбога вже й каміння не зосталось.
      Останню брилу він до рук узяв,
      Пожбурив так її, що вона впала
      На дуб священний і його зламала.
      Перун зненацька зупинився, став.
      Десь його сила вся умить поділась.
      Махнув рукою і на небі зник.
      Коли юнак вернувся на той бік,
      По каменях, що річка ними вкрилась.
      То там лежали купами дуби.
      Бери, рубай, чухрай, став частоколом.
      Каміння не валяється навколо.
      Даджьбог всміхнувся: «Що ж, тепер роби!»
      І зник у хмарах, наче й не було.
      Рід Іскороста скоро повернувся
      І довго працював – не розігнувся.
      Тож, може кілька літ всього пройшло
      І виріс на гранітній скелі град.
      Могутні стіни його захищали
      І зайди лиш облизуватись мали
      Та і ні з чим верталися назад.
      Як хто з проїжджих запита, бува:
      «А чий то град?» Йому відповідали:
      «То Іскоростень-град!» Віки минали
      Та рід древлян його не забував.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. * * *
      А на світанку поблідли зорі,
      Стих соловейко на осокорі.
      Упав на трави туман росою.
      А я на луки прийшов з косою.
      Упали перші важкі покоси,
      Стекли на землю холодні роси.
      І, поки сонце на небі встало,
      Коса співала й душа співала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. * * *
      Для них він – Великий,для нас він – Кривавий,
      Що Січ зруйнував – нашу гордість і славу.
      Що гнав козаків Петербург будувати
      І там тисячами в болотах вмирати.
      Він їхню державу зумів об’єднати,
      А нашу, практично ущент зруйнувати.
      Батурин він перетворив на руїну.
      Та що там Батурин – усю Україну
      Велів Малоросією йменувати,
      Щоб, навіть, ім’я ми не сміли згадати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. Легенда про дулібів
      Маленький Нестор полюбляв із дідом
      Перепливати на той бік Дніпра.
      Дідусь косу з собою в човен брав,
      Косив траву на сіно. Нестор слідом
      Її потроху до човна носив.
      Бо ж в Києві суту́жно із травою.
      Та й, мабуть, соковитої такої
      Він біля дому би не накосив.
      Поки дідусь під дубом спочивав,
      Онук встигав побігати, погратись,
      Та у Дніпрі по кілька раз скупатись,
      Хоча далеко ще не запливав.
      То ненадовго забрідав у ліс,
      Можливо, там цікаве щось зустріне
      Та обдивлявся кожну деревину
      І кожен кущ, що по дорозі ріс.
      А якось трохи далі він забрів
      Й побачив чи то озеро, чи річку,
      На березі хатинку невеличку.
      А на колоді дід якийсь сидів.
      Цікаво стало хлопцеві ураз:
      Що ж то за хата, що за дід під нею?
      Розбурханий цікавістю своєю,
      Він потихеньку вийшов: - Добрий час!
      - І тобі добрий! – одізвався той, -
      Яким макаром ти забрів, юначе?
      Тут близько і людей немає, наче?
      - Траву ми косим! А ти, діду, хто?
      А ти живеш у лісі у цьому?
      А озеро яку це назву має?
      - Повільніш, хлопче, бо я не встигаю!-
      Хоч, видно, то сподобалось йому,
      Бо бісики заграли у очах.
      Не часто, мабуть, удавалось діду
      З ким-небудь вести отаку бесі́ду.
      - Сідай, немає правди у ногах.
      Хто я – спитав? Дулібом мене звуть.
      Живу один, бо сам один лишився.
      Мій древній рід на світі перевівся,
      Хоча десь там ще родичі живуть…-
      Дідусь махнув рукою десь на захід.
      - Так ви прийшли з тієї сторони?
      - Не я, а предки. Подались вони
      Із тих країв, рятуючись від жаху.
      - А хто були? Як звалися, скажіть?
      - Були вони дулібами од віку,
      Слов’янське плем’я древнє і велике.
      Їх край на річці Богові лежить.
      - Я знаю, знаю…чув про Бог-ріку,
      На ній живуть, здається, волиняни!
      Здивовано дідусь на нього глянув,
      Сприймаючи обізнаність таку
      Із інтересом. – А ти звідки знаєш?
      - Дідусь, було, мені розповідав.
      А що ж в дулібів була за біда,
      Бо ж просто так рід землю не кидає?!
      - Так, справді, синку, просто не кида…
      Жили дуліби довго у тім краї,
      Орали, сіялись , збирали урожаї,
      Не думаючи, що прийде біда.
      Мужі дулібські – сильні і хоробрі,
      Та що вони удіяти могли,
      Як орди обрів зі степів прийшли…
      - А, знаю! Чув! «Загинули, як обри»-
      Здається, так говорять на Русі?!
      - Так, найлютіші із усіх народів,
      Великі тілом, розумом же горді.
      Та бог згубив, померли геть усі.
      І не лишилось жодного із них,
      Ні племені нема їх, ні нащадка…
      Та оповім, давай, все по порядку.
      Було то хто зна скільки літ тому,
      Коли прийшла зі степу та навала,
      Що на шляху усе поруйнувала.
      Лишила степ в пожарищах й диму.
      І до дулібів черга надійшла,
      Хоч думали, що їх мине ця доля,
      І обри підуть за Карпати полем.
      Та в бо́гів думка іншою була.
      Коли гінці страшну вість принесли́,
      Що та навала на дулібів суне,
      Мужі зібрались: від старих до юних,
      Навстріч орді тій поспіхом пішли.
      Три дні, говорять, билися вони.
      Три дні на бойовиську кров лилася
      І обрам наша сила піддалася,
      Бо ж ми прожили довго без війни
      У мирі із сусідами своїми.
      Забули, як потрібно меч тримать.
      Тепер прийшлося на собі спізнать
      Всю силу обрів. Клятих. Перед ними
      Схилились наші села і міста,
      Але того їм виявилось мало,
      Бо всіх, які їм опір учиняли,
      Вони тоді не жа́ліли. Отак
      Народ дулібський і спізнав те лихо.
      Чоловіки всі в полі полягли.
      А що жінки й старі з дітьми́ могли?
      Приходять обри, віхоть попід стріху
      І вже село, як вогнищі пала,
      А далі все добро позабирають,
      Кого захочуть, того покарають.
      Дивись – уже немає і села.
      Прийшли й туди, де рід мій проживав.
      Зігнали всіх: жінок, старих, малечу,
      Сказали нести все, що є, на плечах,
      Щоб обрин добре їсти-пити мав.
      Коли вже люди, що могли, знесли,
      Велів все обрин на вози складати
      Та в них волів чи коней запрягати.
      А все ж тягло до лісу одвели?!
      Тут розлютився обрин головний,
      Сказав жінок усіх підряд хапати
      І по чотири-п’ять у віз впрягати.
      Ще й сам усівся на один такий.
      А він гевал, такий, що пошукати,
      Що і одного годі потягти.
      Мерщій велить батіг йому нести,
      Щоб рухатися швидше спонукати.
      Та й ну жінок по спинах батогом,
      Одну, другу… Жінки у крик, у сльози,
      І здвинути не можуть того воза.
      Та ж не вблагаєш обрина того.
      Знов замахнувсь…Тут звідкілясь стріла
      Та прямо в око обрину уп’ялась.
      Поки у страху обри розглядались,
      Усіх з майдану віхола змела.
      А ж ліс кругом. Хто встиг добігти, той,
      Вважай, від помсти обрів врятувався,
      В кущах, ярах хутенько заховався,
      Хоча за ними і не гнав ніхто.
      Злякались обри чи стрільця того,
      Чи то боялись засідки, можливо.
      Спалили все та й подалися живо,
      Забрали, звісно, вбитого свого.
      - А хто ж стріляв? Хто ту стрілу пустив?
      - То був мій предок! Мав тоді дванадцять.
      Устиг від обрів в лісі заховатись.
      Стрілою білку, навіть, в око бив.
      Отож, не схибив. Як усі зійшлись,
      Убитих підібрали й поховали,
      На згарищі все, що могли, зібрали,
      Та й лісом на схід сонця подались.
      Бо знали: обрин того не простить.
      Якщо лишаться – кари слід чекати…
      Тож довелося їм усім тікати
      І землю предків назавжди лишить.
      Так опинились у полянськім краї
      І оселились за Дніпром отут.
      Тому, можливо, озеро це й звуть
      Долобським чи Дулібським. То не знаю…
      Аж тут дідусь від річки погукав
      Подякував хлопчина та й подався.
      Цей оповідок йому пригадався,
      Коли писати «Повість…» він почав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. * * *
      Постіль постелена та спать не хочеться.
      Як небо зоряне, який там сон?
      І злегка серденько в грудях тріпочеться,
      Немов очікує не знать чого.
      Пройду по саду я, зверну з доріженьки.
      Траву укрила вже нічна роса.
      У ній холодній я омию ніженьки,
      Наповнить серденько оця краса.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. * * *
      Скільки днів він бився з цим хлопчиськом,
      Мордував його і ніч, і день,
      Не давав ні їсти, а ні пити.
      Бив, топтав. А він – анітелень.
      Ні слівця, ні стогону, ні крику.
      Як німий. Лиш жар в сумних очах.
      Скільки днів пройшло уже без ліку?
      Вже б давно скорився. Але страх
      Не знайомий впертюху оцьому.
      Що ж, поглянем, що він заспіва,
      Як під кулі стане біля рову?
      Привели, поставили. Овва!
      Ледь стоїть. Скалічений, побитий…
      «Приготуйся! Цілься!» Ну ж бо, ну!
      Не мовчи…Плазуй і будеш жити…
      Глянув хлопець на стволів стіну,
      Подививсь на небо і на луки,
      Посміхнувся і промовив: «Плі!»
      Не скорився. Впав, розкинув руки
      На грудях у матінки-землі.
      Обірвалось щось в грудях у ката,
      Сміх отой його зовсім добив.
      Сумно «переможець» з місця страти
      Хлопцем переможений побрів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. Наше, ваше і моє (щось на зразок легенди)
      В часи далекі в степовім краю,
      Можливо й тут, де я тепер стою,
      Маленьке плем’я над рікой жило,
      По нашим міркам, що у них було?
      Овець з десяток, коней пари дві,
      Що паслись собі поряд на траві.
      Кибиток кілька, от і все, мабуть.
      Та їм здавалось – хороше живуть.
      Удосталь їжі, у ріці вода
      Прозора, чиста. Гарна череда.
      Чого ще треба аби в світі жить?
      Ріка біжить і час, також, біжить
      Наввипередки, хто скоріш із них.
      Ніщо не здатне зупинить той біг.
      Та якось люди по степу ішли
      Пораненого у траві знайшли,
      Лежав безсилий, майже помирав
      І люд хороший його підібрав.
      А знали б люди – краще б обійшли.
      Вони ж занадто добрими були.
      В біді лихій не кинули його
      Взяли лише для горя для свого.
      Знайшли для нього місце у візку
      І полотно на рану на тяжку.
      І доглядали разом, доки він
      Знов не прийшов до тями. І в один
      З весняних днів на ноги сам не встав,
      А далі вже потроху й помагав.
      Одужуючи, череду пасе,
      Відром води від річки принесе.
      Даремно хліба їсти не хотів,
      Вилежуватись – то і поготів.
      Так у роду, у племені прожив,
      Нікуди повертатись не схотів..
      Й кого шукати в ті часи в степах?
      Десь його рід вже в тисячі верстах,
      А ці його за свого прийняли,
      За порятунок з нього не взяли.
      Живеш – живи, ніхто і не пита,
      Чого він до своїх не поверта.
      Якось питає чоловік у них:
      «Чиї ж це вівці?» «Як чиї? Усіх.»
      «Ну, як це так – господаря нема?
      Хтось біля себе цих овець трима,
      Пасе в степу, рахує, догляда?
      Хай і маленька, але ж череда».
      «Ну, якщо хочеш, то й займайся цим.
      І кінь оцей хай буде теж твоїм.
      Бо ми не звикли між собой ділить,
      Нам якось разом веселіше жить».
      І заходився той овець глядіть
      За ними степом цілий день ходить.
      А ще, бува, як їде на коні,
      То не вертає і по кілька днів.
      Зате ж отара як з води пішла
      І гладша стала, й чисельно зросла.
      Малих ягнят вже більше, ніж овець,
      Іде на користь тирса і чабрець.
      Та м’яса люди більше не їдять,
      Господар просить трохи почекать,
      То у вівці ягня, то ще мала,
      То краще б ще ягняток привела.
      А сам не хоче просто віддавать:
      Він наробився, а вони з’їдять.
      Другі, на нього дивлячись, взялись
      Ділитися, хто скільки потрудивсь.
      Той більше інших риби упіймав,
      А той найбільшу здобич вполював.
      І кожен собі дума: «Це ж моє».
      І нехотя другому віддає.
      А далі вже й відкрито почали
      Казати те, що в душах берегли.
      Мовляв: «Я більше нього працював,
      А він, бач, кращий мене кусень взяв».
      Чи хтось працює, інший тільки спить,
      А коли їсти – перший всіх біжить.
      Як завелися та й давай кричать:
      «Чого ми маєм інших годувать?»
      «Чого ми будем за других робить?!
      Давайте краще будемо ділить!»
      «Ділить! Ділить!» - народ увесь загув,
      Як жили добре швидко геть забув.
      Та й розділились. Кожен мав своє.
      Тепер сусід спокою не дає,
      Бо до сусіда тільки й загляда,
      Яка у нього стала череда.
      І чи не більше в нього всього є,
      Бо це ночами спати не дає.
      І ворожба поміж людей пішла
      І проросли маленькі зерна зла,
      А з них велике вибехкало зло.
      З тих пір багато вже віків пройшло,
      А зло живе і довго буде жить,
      Поки й не перестанемо ділить
      На ваше й наше, на твоє й моє.
      Для ворожби то перший привід є.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. * * *
      Вже серпень надворі.
      Лежу в полині
      І падають зорі
      Одна по одній.
      Вже скоро й остання
      Порине з небес.
      Хоча би бажання
      Згадати якесь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. * * *
      Вони говорять, що, мовляв, у нас
      Нема порядку й не було ніколи.
      В літопису ж написано відколи,
      Що Рюрика покликали якраз,
      Аби порядок він зумів навести,
      Бо в нас зробити то нема кому.
      Отож варяги і прийшли тому,
      Щоб нас в майбутнє європейське вести.
      Не знаю: може хтось не дочитав,
      Хто саме й чому тих варягів кликав.
      Зробіть для себе послугу велику,
      Відкрийте Повість про оті літа.
      І виявиться, що варягів, власне,
      Не всі слов’яни кликали. Посли
      Лише від тих племен тоді були,
      Які жили в Москальщині сучасній.
      Тож про порядок і питайте в них.
      А в нас князі вже на Царьград ходили,
      Самі народом управляти вміли.
      А там лиш Рюрик лад навести зміг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. Легенда про легенду
      Україна – край благословенний,
      Степ безкраїй і ясна блакить.
      Скільки раз ворожі сили темні
      Намагалися тебе скорить?
      Скільки раз приходили охочі,
      Щоб хлібів набратися дармових
      Та безсилі були сили ночі –
      Ти завжди перемагала їх.
      Твоїй силі люди дивувались.
      Вороги, немов побиті пси,
      Утікали. Але повертались –
      Надто ласий шмат, щоб не вкусить.
      В році сорок першому, у червні
      Черговий знайшовся «загрібай».
      Наче пітекантропи печерні,
      Поповзли тевтони у наш край.
      Обіцяв їм Гітлер біснуватий
      «Яйко, млеко» вволю принесе.
      Треба Україну звоювати
      І тоді – бо матимуть усе.
      Всі в хрестах полізли, наче прорва,
      Потоптали буйнії поля.
      Устелили трупом степ і гори,
      Кров’ю напиталася земля.
      Засмердівши танками Вкраїну
      І людей беручи за сміття,
      Гітлер, кажуть, падав на коліна
      В лігві. І радів, як те дитя.
      Землю нашпиговану залізом,
      Він урешті – решт завоював.
      Його орди вже за Волгу лізли,
      На Кавказі прапор теліпав.
      Вся Вкраїна в нього під ногами,
      Хоч топчи, в хочеш – засівай.
      Буде Рейх з дешевими хлібами,
      Сам до рота лізе коровай.
      Та радіти довелось недовго,
      Бо зі Сходу звістки поповзли:
      Там тевтонам обламали роги,
      Навіть Сталінграда не взяли.
      І його захвалені вояки
      Поповзли у рідний фатерлянд,
      Полишивши літаки і танки.
      «Дранг нах Остен » звівся
      в «Драп назад».
      Гітлер скаженів, ногами тупав,
      Генералів власноручно товк,
      На вояків грізно брови супив
      І гарчав, як недобитий вовк.
      Гнав і гнав нові війська до бою,
      Все про зброю про якусь кричав.
      Але знов під Курською дугою
      Стусана добрячого дістав.
      Бачить Гітлер, що не має діла
      І тоді задумуватися став:
      Звідкіля взялася така сила
      В тих, кого він вже завоював?
      Викликає своїх генералів,
      Обіцяє голови з плечей,
      Щоб вони негайно розгадали
      Звідки сила у отих людей.
      Генерали голови ламають
      І підлеглих без кінця товчуть,
      Хай вони цю таємницю взнають
      Й більш нічого не бажають чуть.
      Вже й лампасам на штанах не раді,
      Вже і апетит у них пропав.
      Але тут знайшовсь якийсь зрадник,
      Що, говорить, таємницю знав.
      За варення й хліба паляницю
      І на пуп залізного хреста,
      Обіцяв відкрити таємницю,
      Звідкіля береться сила та.
      Хрест йому відразу почепили.
      Коли що, то легко відібрать
      І гуртом обсіли, обступили –
      Таємницю ж хочеться узнать.
      Плямкаючи хлібом і варенням,
      Розпочав той оповідь свою:
      - Ще в часи далекі Сотворення
      Бог сидів, говорить, у раю
      І ділив поміж народів землю,
      Щоби кожен що хотів – те й мав.
      І дістались персам землі теплі,
      А казкові Бог індійцям дав.
      Для англійців і японців в морі
      Острови великі наділив.
      Йшли і йшли народи. І вже скоро
      Кожен у своїй країні жив.
      А коли Бог наділив народи
      І уже забрався відпочить,
      Тут до нього дівчина приходить.
      Довгі коси, у очах блакить.
      У сорочці гарній вишиваній.
      Ноги босі, збиті до крові.
      Мабуть, шлях у дівчини був дальній –
      Промайнуло в Божій голові.
      Що ж їй дати? Роздані всім землі.
      Залишивсь, хіба що, степ один.
      Та тут вітер дме на всі легені.
      Хмари пилу піднімає він.
      Взимку люті аж тріщать морози.
      Влітку спека землю спопеля.
      І лише людськії піт і сльози
      Коли зросять – ожива земля.
      І квітує, і несе достаток
      Тим, хто буде на землі цій жить.
      Але треба добре працювати,
      Щоб цю землю гарну оживить.
      Степ відкритий ворогам на заздрість,
      Тож ітимуть без кінця вони.
      Треба буде людям захищатись
      І готовим бути до війни.
      Є у мене зброя потаємна –
      Чудодійний Перемоги меч.
      Як насуне часом сила темна
      Він зруба їй голову із плеч.
      Та той меч одному не під силу,
      То лише громаді по плечу.
      В боротьбі за справедливе діло
      Можна довірятися мечу.
      Меч той було сховано в священих
      Пришибських висотах. Відтоді́
      Ворогів він переміг численних
      І народу допоміг в біді.
      Доки меч той сховано надійно,
      Україну не скорить нічим…
      Як послухав Гітлер ту новину,
      Став відтоді іще більше злим.
      Наказав усе перекопати
      Але меч із – під землі знайти.
      І взялись тевтони за лопати,
      Стали землю рити, як кроти.
      Риють і по Пришибських висотах,
      І уздовж Молочної ріки.
      Кротовище те назвали «Вотан»
      Із легкої Гітлера руки.
      Риють – риють, вали насипають.
      А із сходу гуркіт все сильніш.
      І тевтони чимскоріш втікають
      За отой покопаний рубіж.
      Хоч меча і не знайшли вояки,
      Та нарили оборонний вал.
      Настромляли всюди залізяки,
      Щоби супротивник не прорвав.
      І засіли у поритих норах
      За рікою й на висотах тих.
      Одним краєм вперлися у море,
      А другим у плавнях у густих.
      І кричали: - Тут ми неприступні!
      І поможе меч не їм, а нам!
      А самі тулилися докупи,
      Бо й своїм не вірили словам.
      Осінь сорок третього настала,
      Впало листя із дерев униз.
      І вся їхня неприступність впала,
      Мали, кляті, в гриву і у хвіст.
      Гітлер рвав і так рідке волосся,
      Своїм генералам пуза м’яв,
      Та зробить нічого не вдалося –
      Їхній «Вотан» все – таки упав.
      І звелась на ноги Україна,
      Та взяла у руки меч святий.
      І ніякі неприступні стіни
      Не спинили гнів її страшний.
      Полетіли голови тевтонські
      По землі від вірного меча.
      Не ходіть непрохані у гості!
      Є нам чим непроханих стрічать.
      Приїздіть, ми завжди раді гостям,
      Але хто з мечем сюди прийде,
      Залишить у землях наших кості,
      Меч святий завжди його знайде.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. * * *
      А надворі літо красне.
      Небо синє, сонце ясне.
      Косять до зорі незгасні
      В небі жито косарі.
      В очеретах риба грає,
      Соловей в гаю співає.
      І, здається, не буває
      Краще, ніж о цій порі.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. * * *
      Венера Мілоська безрука стоїть.
      Та, кажуть, колись вона бу́ла з руками.
      І через жадобу звичайну за мить
      Була так скалічена чоловіками.
      Якиїсь бідак її був відкопав
      Та й вирішив грошей собі вторгувати.
      Якомусь французу Венеру продав
      Той, доки ходив, аби грошей дістати,
      Навідавсь з місцевих нахаба якийсь
      І змусив Венеру продати для нього.
      Допоки француз свої гроші приніс,
      А вже купувати немає нічого.
      Помчав за нахабою він по слідах,
      Давай вимагати товар повернути.
      Закінчилось бійкою все на ножах.
      Французи і турки кривавились люто
      І шарпали статую в різні боки,
      На неї доводячи повнеє право.
      Так смикали бідну її, аж, поки
      Зламали на друзки. Уламки і слава
      Достались французам. Вони все згребли,
      Відве́зли у Францію, де все зліпили
      І тільки тоді зрозуміти змогли,
      Що десь її руки вони загубили.
      Отак і стоїть у музеї вона,
      Як жертва простої жадо́би людської.
      Але для людей то все не новина-
      Вони і з живими частенько так коять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. Легенда про людину
      Було це у часи настільки давні,
      Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
      Бо він тоді якраз велику справу
      Світобудови тільки розпочав.
      По молодості, що там його роки!
      Експеримент він вирішив почать:
      Створити світ і дочекатись, поки
      Не з’явитися, кому б міг передать
      Хай не весь світ, хоча б його частину.
      Я думаю, що власне – бо, того
      На цій Землі створив Господь людину
      Подібною до образу свого.
      Створив. А сам узявсь спостерігати,
      Для нього ж, мабуть, також дивина,
      Як на землі почне порядкувати
      І швидко розумнішати вона.
      Але дарма. Світ був занадто гарний -
      На всій Землі неначе справжній рай.
      Навіщо сили витрачати марно,
      Бери собі плоди з дерев зривай.
      У затінку лежи та плюй у небо
      І можеш хоч нічого не робить,
      Бо дав Господь усього, що їй треба
      Для того аби безтурботно жить.
      Ні, бачить Бог, не буде з того діла.
      З легкого хліба розуму нема.
      Що легко далось й сліду не лишило,
      Бо хто ж таке у пам ‘яті трима?
      Легким достаткам і ціна подібна.
      Тож, у якийсь там, теж далекий рік
      Бог зрозумів – змінити щось потрібно
      І надіслав на Землю льодовик.
      Це було наче вигнання із раю.
      З достатків повних зразу у нужду.
      Навколо землю сніг і лід вкривають,
      А від плодів немає і сліду.
      Як хочеш жити, то берись за розум,
      Як хочеш їсти – добувай іди.
      А по землі розгулюють морози
      Не доберешся, навіть, до води.
      В нужді великій гартувались люди,
      В борні щоденній добували хліб.
      І виживали лише сильні й мудрі,
      Бо інші того просто не змогли б.
      Пройшли віки важкого виживання,
      Ціною всього були кров і піт.
      І кожен день, прожитий, як останній,
      Складався у потік прожитих літ
      Людина важко пізнавала ціну
      Того, що їй потрібно для життя,
      Але інакше бути й не повинно,
      Бо пам’ять краща через відчуття.
      Побачив Бог, нарешті, що людина
      Навчилась жити, а не існувать,
      Що і собі, і світу знає ціну
      І вирішив полегшення їй дать.
      Прийшло на Землю Божим повелінням,
      Що людям вже й не снилося, мабуть,
      Таке жадане всьому потепління,
      Усе росте, річки із гір течуть.
      Хоча не було того раю,
      З якого Бог творіння починав.
      Щорічно холод налітав до краю,
      Щоб льодовик ніхто не забував.
      А людям за старання в нагороду
      Бог дав немало від своїх щедрот,
      Для спраги прохолодну чисту воду,
      Хліб для життя – найвищу з нагород.
      Ту нагороду, як найвищу ціну
      Людина потом має здобувать.
      На це спроможна лиш вона єдина:
      І добувать і іншим дарувать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. * * *
      Бігла хмарка, утомилась,
      Дуже пити їй схотілось.
      Зупинилась біля річки
      Щоб напитися водички.
      Пила, пила, пила, пила
      Аж із виду почорніла.
      Далі ледве побрела,
      Дощем землю полила.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    145. * * *
      На полі біля Гавгамел
      Зійшлися врешт два війська грізні,
      Блищали панцирі залізні,
      Збиралися, хоч було й пізно,
      Зійтись в двобої. Як орел
      Із коршуном. Та не до крові,
      До смерті ко́гось одного.
      І кожен вірив у свого,
      Прохав богів, аби його
      Були підтримати готові.
      Сам Дарій поле обирав
      Аби було де розгорнутись
      І колісницям розминутись,
      Нарешті з ворогом зіткнутись.
      Тож він стояв тут і чекав.
      Перед вечірньої зорі
      З’явились врешті македонці.
      У червоніючому сонці
      Побачили на тому боці
      Вороже військо. І старі,
      Бувалі воїни здригнулись.
      Такої сили ворог мав.
      І табір у вогнях палав.
      Здавалось, степ весь перс зайняв.
      І до царя тоді звернулись
      Воєначальники: - Давай
      Не будемо чекати, царю,
      І уночі на перса вдарим,
      Бо, як розсвітне незабаром,
      Усім надіям нашим край.
      Та в Олександра ні сліду
      Від страху. Мовив генералам:
      - Веліть аби солдати спали,
      Щоби до бою сили мали.
      Я перемоги не краду!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. Легенда про Буса
      У Таврії спів готських дів луна
      Плекають вони помсту Шарукану
      Оспівують оті часи преславні
      Як вирувала Бусова війна.
      Тоді самого Буса із синами
      Розп’яли готи на своїх хрестах
      І в землях антських поселився жах
      Що готський меч їх звідусіль дістане.
      Хіба до того прагнув гордий князь,
      Коли прийшли посланці росомонів
      Аж почорніли від шалених гонів:
      - Благаєм, князю, помочі для нас!
      Дрібний осколок скіфського народу
      Чий гордий дух над степом ще витав
      Не захисту у відчаї питав
      А спільно битись з готом за свободу.
      У антів давній з готами був спір
      І степом кров не раз уже лилася
      Та не один іще не піддавався:
      Ні гот, ні ант другому до цих пір.
      А що тепер часи були непевні
      Зі сходу десь насунула орда
      Із нею ще небачена біда.
      Свої би землі захисти кревні.
      З другого боку – обезсилів гот.
      Тій темній силі, що зі сходу лине
      Один скорився. Друга половина
      Пішла на захід. І лихий народ,
      Що покорив навколишні простори
      Тепер не той, з ким билися колись.
      Якби-то анти дружно узялись
      Могли би готів скинути у море.
      Але потрібно об’єднатись всім
      Тоді це буде справжня антська сила
      Яка колись ромейский стан зломила
      Ходила вільно у ромейский дім.
      Що росомони? То краплина в морі
      Численних антських бойових племен.
      Сам Бус не знає навіть всіх імен
      Племен що населяють ці простори.
      Тож, зваживши всі «проти» і всі «за»
      Бус кинув клич між антського народу
      Що час настав і треба за свободу
      Меча підняти - з півдня йде гроза.
      Поки гінці по степу коней гнали
      Поки рішалось - йти чи не іти
      Бус вирішив дружину в степ вести
      Де готські зграї втікачів шукали.
      Шалений гін потомлених коней.
      Жінки і діти сил уже не мають
      Чоловіки мечів не випускають
      Забули лік невиспаних ночей
      Проте готові битись до останку
      Якщо загроза з степу налетить.
      То всім здається наче воїн спить
      Вві сні криваві бачачи світанки.
      Сльозавить очі вдаль з – попід руки:
      Що там чекає у чужих просторах?
      Уже давним - давно не видно моря
      Землі Трояні біля Дон - ріки.
      Могили предків там вони лишили
      Які ще дід і прадід захищав
      Де кожен камінь славу пам’ятав
      І кожен кущик наче троїв сили.
      Але зостатись – то на смерть піти
      У племені всього життя забрати.
      Єдиний шлях на північ утікати
      У антських землях свій народ спасти.
      Як чорні круки готи від ріки
      На втікачів зненацька налетіли
      Жінки і діти за вози засіли
      Доки вступили в бій чоловіки.
      Але у готів значно більше сили.
      Кривавим потом вкрилася трава
      І не одна скотилась голова
      І не одного смерть уже скосила.
      І вже, коли здавалося, кінець
      Лишилось вмерти від мечів ворожих
      З’явися Бус. Під крик: «Перун поможе!
      Іще сильніший розпочався герць.
      Не витримали готи – відступили
      Лишили степ для воронячих зграй
      Що вже як хмари вкрили небокрай
      А все іще летіли і летіли.
      А втікачі продовжили свій шлях.
      За пагорбами жде їх порятунок.
      І тих хто уже випив смерті трунок
      Везуть слідом з собою на возах.
      Але не всім судилося добратись
      До рятівної близької землі.
      Сторожа мчить ледь держиться в сідлі.
      На добрі вісті марно сподіватись.
      А слідом хмара чорна з-за горбів
      Стрімка, немов прибійна хвиля в морі.
      Не утекти - вже буде слідом скоро.
      Хтось має вмерти щоб другий вцілів.
      І Бус приймає рішення єдине:
      Він з антами шлях готам перетне
      А плем’я хай коней чимдуж жене
      Воно урятуватися повинне.
      І слухати нічого не бажа
      Щоб росомони поряд антів стали.
      - Вас і без того залишилось мало.
      Рятуйтесь від готського ножа!
      Ви – наші гості. Звичай наш велить
      Гостей від небезпеки захищати.
      Ніколи не допустять горді анти
      Аби хтось зло міг гостеві вчинить.
      Утікачі на північ подались
      А анти в груди ворога зустріли
      І серед степу січа закипіла
      Де ант один з десятком готів бивсь.
      Все оглядались горді росомони.
      Вже й за горбами бій давно затих.
      Чужий народ там помирав за них.
      Таке не забувається ніколи.
      Чужим життям врятовані вони
      А їхні смерті хтось узяв на себе
      Мабуть, такою була воля неба
      І Хорс великий свій народ хранив.
      Тоді й поклявсь кожен росомон
      Доки й один із них ще жити буде
      Той мужній вчинок антів не забуде.
      Віки й віки справлявся той покон.
      Хоч готські діви в Таврії співали
      Про славу перемогу тих часів.
      Та пам’ятає кожен на Русі
      Як то усе на справді відбувалось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. * * *
      А там, де вітер у вербах грає,
      Де понад ставом очерети,
      Ходжу по полю, чабрець збираю,
      А його стільки – не донести.
      І сонце в небі висить кружалом,
      Так припікає, аж піт тече.
      Узяв пакети, поглянув з жалем.
      Мабуть, під вечір прийду іще.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. * * *
      В Таренті, кажуть, жіночка жила
      Добропорядна, віддана дружина.
      За чоловіком, як помер, тужила,
      Щодень ходила на його могилу,
      Життя вдови порядної вела.
      Якось прийшла улітку на могилу
      Посидіти. Аж тут лелеченят
      Старі лелеки почали навчать,
      Як із гнізда у небо підлітать.
      Та у одного, все ж, забракло сили.
      Упало вниз воно із висоти,
      Ударилось і лапку поламало.
      Вдова його нещасне в руки взя́ла
      І обережно лапку зав’язала
      Аби додому потім віднести.
      Сил не жаліла, хворе лікувала,
      Поїла, годувала, як дитя
      І врятувала птахові життя,
      А, як літать навчилось до пуття,
      На волю відпустила – не тримала.
      Рік промайнув по тих усіх ділах.
      Вдова прийшла, як завше, на могилу,
      Сидить, аж тут залопотіли крила
      І зовсім поряд птаха опустилась,
      На лапку припадаючи, прийшла
      І кинула камінчик на коліна,
      Якісь лелечі мовила слова.
      І з радістю побачила вдова:
      У птахи ніжка та ж сама крива.
      Зраділа жінка птаху, як дитині.
      Взяла у руки дивний камінець,
      А він на сонці так яскраво сяє
      І ціну, мабуть, чималеньку має.
      Хоч птах, а, бач, добро не забуває.
      Ну, а на цім історії кінець.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. Легенда про Германаріха
      Хай покара Бог клятих росомонів
      Від них нещастя готські всі пішли
      Нехай потопчуть їх же власні коні
      Нехай помруть від власної стріли.
      Великий і могутній Германаріх
      Король всіх готів і усіх земель
      Був скорений на розправу чи на кару
      Не жалів ні людей, а ні осель.
      Проживши не один десяток років
      Державу міцно у руках тримав.
      Вона весь час росла на усі боки,
      Але й для нього смертний час настав.
      Було це в час коли незнані гунни
      Прийшли за сонцем у степи оці.
      Чув Германаріх що навала суне
      Тож стиснув меч міцніше у руці.
      Збираючись народ свій захисти
      Почав збирати військо у похід.
      Тим часом довелось йому судити
      Як робив завжди королівській рід.
      Упав до ніг йому вельможа готський
      За честь його вступитися просив.
      Він мав одну дружину росомонку
      Сунільду. І до цього кілька днів
      Вона втекла від ложа чоловіка
      Заледве встигла стати за жону.
      Він взяв законно боги тому свідки
      І рідним повну заплатив ціну.
      Яка невдячність і яка образа.
      Він прагне помсти. Смерті вимагає
      Аби ніхто більш не посмів ні разу
      Від чоловіків кидатись «в біга».
      Велів король втікачку ту привести.
      Сторожа миттю виконала це.
      І от стоїть ця «полонянка честі»
      Йому спокійно дивиться в лице.
      Вродлива надто хоч в подертім платті
      Синцям і ранам не сховать краси.
      - Ну, розкажи, чого взялась тікати?
      Що ти на це усе відповіси?
      Презирливо всміхнулася у вічі
      - Я не люблю його,- відповіла,-
      А забаганки його чоловічі
      Все рівно б я терпіти не змогла.
      Ми горде плем’я, плем’я росомонів
      І в нас жінки то не товар живий.
      Вельможа твій тобі брехав сьогодні.
      Він вкрав мене привіз у табір свій.
      Жоною я його не хочу бути
      Та і не буду - іншого люблю
      А як посміє ще хоч раз торкнути
      Богам клянуся: я його уб’ю!
      - Ти, жінко, забагато говорила,-
      Король озвався, - На землі моїй
      Мої закони. Ну, а ти посміла
      Порушить давній звичай наш святий.
      У нас жінки у чоловічий владі
      І кара за непослух їхній жде.
      Скорися жінко, бо не будеш рада
      Коли на тебе кара упаде!
      Сунільда знов презирливо всміхнулась:
      - Для мене воля над усе миліш.
      Я не боюся, якщо ви забулись
      Я - росомонка. То ж, король, облиш.
      Ти може смертю хочеш залякати
      Так і твоя слідом тоді прийде.
      У мене є ще два хоробрих брата
      Від них ти не сховаєшся ніде.
      Король від гніву побілів увесь:
      - Хотів, можливо, та не пожалію.
      Тому порука королівська честь!
      За втечу за образу чоловіка
      І за образу свого короля
      Ти маєш вмерти, згинути навіки
      Щоб не лишилось навіть і ім’я!
      А смерть твоя нехай уроком буде
      Всім тим хто схоче так же учинить.
      Сюди скликайте якнайбільше люду
      Коней четвірку диких приведіть!
      Страшною смертю дівчина вмирала
      Коней баских на площу привели
      До рук і ніг мотузки прив’язали
      Щоб коні в різні сторони тягли.
      Чекав король чи стогону чи плачу
      Даремно. Дочекатися не зміг.
      Сказала на останок: - От побачиш
      Ти смерть свою закликав на поріг.
      Гордячка була - вмерла, як гордячка.
      Король був вправі так її скарать.
      Бо він король і має право, значить,
      Від підданих покори вимагать.
      Не утаю не кожному під силу
      І чоловіку так себе вести́.
      Та росомони підлії не сміли
      За смерть її законну відомстить.
      Пройшло часу із того небагато
      До короля прибули посланці.
      Король велів їх добре обшукати
      І привести. Два хлопці молоді
      Беззбройні підійшли до його трону
      Злегка вклонилися. І один сказав:
      - Ми посланці народу росомонів.
      Я Сар, він Аммій. Наш народ узнав
      Що у одного готського вельможі
      Є викрадена дівчина одна …
      Король подав сигнал своїй сторожі
      Аби була насторожі вона
      І мовить: - Так я все це добре знаю
      Вона непослух сміла проявить
      Тож десь душа її уже літає
      А все що залишилось не болить.
      Вмів Германаріх весело сказати
      Щоправда, зблідли посланці ураз.
      І мовив інший: - Хочемо віддати
      Тобі королю в цей ранковий час
      Послання росомонского народу.
      І грамоту, що у руці тримав,
      Вже навіть не схиляючись і гордо
      До короля підносити почав.
      Хто сподівавсь на підлість росомонську?
      Рукою грамоту одною подає
      А іншою рукою в охоронця
      Із піхов меч зненацька дістає.
      Ніхто не встиг нічого зрозуміти
      Як королю він бока проштрикнув
      А інший встиг двух охоронців вбити.
      Меткий, нівроку, парубійко був.
      А там як свисне. Збивши охорону,
      Влетли коні: білий і гідний.
      Чи то вже готські воїни як сонні?
      Чи то вже росомон був чародій?
      Та скочили вони оба на коней
      І крикнувши: - Це за сестру тобі!
      Помчали в степ. Слідом мерщій погоня.
      Та коні готські були заслабі
      І не догнали. Германаріх славний
      Від тої рани час якийсь прожив
      Й, мабуть, прокляття дівчина наслала
      Бо у човні до Одіна відплив.
      Данапростад і навколишні готи
      Зійшлись ховати свого короля.
      Рабів коней прийшлося заколоти
      І жінку - хай його там звеселя.
      Не стало Германаріха настали
      Часи нелегкі в готській стороні:
      То орди гуннів як гроза промчали
      То анти не скорилися в війні.
      І все що ми терпіти маєм нині
      Від ворогів і недругів своїх
      У тому тільки росомони винні.
      Хай наші боги покарають їх!



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. * * *
      З сороміцького сну
      ніч уже червоніти поча́ла
      І, ховаючи сором,
      натягла на обличчя туман.
      Зорі у вишині аж поблідли,
      але промовчали.
      Скоро ранок прийде,
      сам нехай відкриває обман.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    151. * * *
      Нарада в Олександра термінова.
      Цар Дарій надіслав своїх послів
      І ті тепер звіряли слово в слово
      Усе, що той їм передать велів.
      Мовляв, цар Дарій визнає поразку,
      Якої біля Ісса він зазнав,
      Тепер у переможця просить ласки,
      Щоб той сім’ю захоплену віддав.
      Адже сім’я для перса – то святеє
      І перс, заради звільнення її
      Тепер півцарства віддає за теє.
      «Що ж, полководці, скажете мої?»-
      Звернувся Олександр, коли дослухав:
      «Яку пораду даєте мені?»
      І полководці загули, як мухи:
      Таке – удача справжня на війні.
      Парменіон аж підхопивсь на ноги,
      Очі блищать, в словах легенький трем:
      «У нас такої більш не буде змоги!
      Я би погодивсь, якби був царем!»
      Враз погляд у царя зробивсь сердитим.
      Замовкли всі і кожен добре чув,
      Як він промовив твердо й гордовито:
      «Я теж, якби Парменіоном був!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    152. Легенда кургану Солоха
      Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
      Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
      Тепер я розповім історію свою,
      Нехай і грецький світ також її почує.
      Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
      Із золота мені зробити гребінь гарний
      І оповідь моя на ньому збереглась.,
      Нагадуючи всім про злочин і про кару.
      Я – Октама́сад – сколотів всіх цар,
      Аріапафа син, що був колись могутній,
      Аж поки восени з ним трапився удар
      І він на все життя до ліжка став прикутий.
      Мав батько двох жінок, а з ними двох синів
      І зведений мій брат від мене був молодший.
      Тож я по старшинству батьківський трон посів
      Але і брат хотів отримати цю ношу.
      Із матір’ю удвох розпочали вони
      Супроти моїх прав плести свої інтриги.
      А я в поході був, тож вчасно не спинив,
      За Танаїс прогнав розбійників-язигів.
      Тим часом брат пустив між скіфів поголос,
      Що, начебто, богам я грецьким уклонявся.
      І свідків два чи три десь звідкілясь взялось,
      І Табіті клялись, що я із цим ховався.
      У скіфів за таке одна покара – смерть.
      Хто зраджує богів, той і народу зрадить.
      Спасибі мій слуга почув цю круговерть,
      Примчав і утікать мені мерщій порадив.
      Я ледве вскочить встиг на вірного коня,
      Як слідом і загін,що брат послав за мною.
      Я степом мчав три дні, коня не зупиняв
      І відчував весь час погоню за спиною.
      Слуга мій десь подівсь і кінь вже ледве йшов.
      На щастя, вдалині погоня десь відстала.
      У тихім байраку я прихисток знайшов,
      У затінку з конем ми майже разом впали.
      Я , як убитий, спав, забувши про усе,
      Від втоми аж забув про всі перестороги.
      Прокинувсь, аж мене хтось за плече трясе.
      Сон миттю відлетів і я скочив на ноги.
      То був загін бродяг, що по степу блукав,
      Жив тим, що упійма та ще бува розбоєм.
      Ким був я, звісно, їм нічого не сказав,
      Лиш попрохав аби взяли мене з собою.
      І почалось моє розбійницьке життя.
      Єдине добре, що, я сам собі належав.
      Хоч з часом у них став щось наче за вождя
      І ними керував. Та все за братом стежив.
      Бо помсти почуття жило весь час в мені
      І я молив богів, щоб брата покарали.
      Та місяці ішли та пролітали дні,
      Але покара та так брата й не дістала.
      А якось узяли ми грецького купця,
      Що до Гелону вів вози свого товару.
      І, мабуть, до царя дійшли пригода ця,
      Бо з військом поспішив нам учинити кару.
      Наївшись досхочу купецьких різних страв,
      Напившись по самі, по вінця оксюгали,
      У байраку глухім загін спокійно спав,
      Як царськії війська на нас мов грім упали.
      І знову вірний кінь мене порятував.
      Поки сікли усіх сп’янілих акінаки,
      Я крізь кільце прорвався і у степ помчав
      Подалі від того кривавого байраку.
      Та брат мій, цар, мабуть,щось знав чи відчував:
      Погоня мчала вслід, ніяк не відставала.
      Втікав я, поки кінь мій від утоми став.
      Моя остання мить урешті-решт настала.
      В похмурому кільці насуплених облич
      Я на коні сидів, що так надсадно дихав.
      І кинув родовий тоді свій царський клич,
      Папая і Вайю собі на поміч скликав.
      Зачувши царський клич,завмерли всі навкруг,
      Спинили свій танок смертельний акінаки.
      У відповідь знялось до неба сотні рук,
      Віддавши, як і слід, царю пошани знаки.
      - Я – Октамасад. Я – син вашого царя,
      Засуджений на смерть без всякої провини.
      Наклепника на бій тут викликаю я,
      Хай дивляться боги і присуд свій учинять.
      Це був не той загін братових посіпак,
      Яким мої слова і обола не варті.
      Це сколоти були і їм мій царський знак
      І ці мої слова – то ніякі не жарти.
      Так звичаї велять: щоб захистить ім’я,
      Міг кожен вільний скіф суддею меч узяти.
      Цим звичаєм тепер міг скористатись я,
      Тож викликав на бій оманливого брата.
      Він виклик мій прийняв, надіючись на те,
      Що стомлений і я, і кінь, що підо мною.
      Крім того ще й покон для сколота святе.
      Тож готуватися ми почали до бою.
      За звичаєм слуга мав помагать бійцю.
      Брат виїхав з своїм високим пішим скіфом,
      А я був сам один, але різницю цю
      Я зовсім не вважав великим надто лихом.
      У скіфському кільці почавсь смертельний бій.
      Неначе у танку, ми по степу кружляли.
      Не витримав, упав кінь від утоми мій,
      Брат зі слугою вдвох на мене враз напали.
      Та це був божий суд і був невинним я,
      Тож зовсім не злякавсь – досвідчений рубака,
      Прикрившися щитом, пірнув я під коня
      І знизу увігнав у брата акінака.
      Звершився божий суд. Брат із коня упав
      І зрозуміли всі, що я невинний справді.
      І я з тих пір царем у царських скіфів став.
      Без сумніву, цьому і я, і вони раді.
      Тож хочу я, аби цей гребінь золотий
      Нагадував мені весь час про ту подію.
      Нехай в мені підтримує надію,
      Що боги назавжди зробили вибір свій.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    153. * * *
      Дім оточили воїни царя,
      Якого Рим встиг добре залякати.
      Згасала Ганнібалова зоря,
      Уже йому життя не врятувати.
      Сім виходів в будинку та усі
      Тепер для нього – втікача закриті.
      Меч непотрібний на стіні висів,
      Що рятував аж до цієї миті.
      Він ще в дитинстві клятву батьку дав
      І залишався вірним їй донині.
      Усе життя він Рим перемагав,
      А, бач, вмирати має на чужині.
      Він зна, що Риму треба він живим,
      Щоб із ганьбою під ярмом прогнати.
      Та не побачить цього підлий Рим,
      Він бій останній зможе йому дати.
      Улив отруту, не здригнувшись, в рот
      І наостанок встиг лише сказати:
      «Позбавим римлян давніх їх турбот,
      Раз смерті старця не хотять діждати!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. * * *
      Ой, у полі рясне жито.
      Стало літо молотити.
      Ціпом весело мотає,
      Зерня землю устеляє.
      Застоялось в полі жито,
      Літу легко молотити.
      А навесні зерня те
      Знову дружно проросте.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    155. Легенда про сарматів
      «Нишкни усе у степах приазовських!
      Геть із дороги – сармати їдуть!
      Хто не скорився їх силі ще й досі,
      Того мечі закривавлені ждуть.
      Бійтеся всі їх нещадного гніву,
      Як він на голови ваші впаде,
      Годі тоді сподіватись на диво,
      Вам не сховатись від нього ніде…»
      Посеред степу у балці широкій
      В тіні сховалося кілька возів.
      Річка струмує повз них неглибока
      Поміж зелених пласких берегів.
      Скуба травичку овеча отара,
      Жінки перуть білизну на ріці
      У казані хтось обіда вже варить,
      Ложку велику трима у руці.
      З степу віддалений чується тупіт –
      Скіфи полюють цієї пори.
      Небо то хмарами брови насупить.
      То посміхнеться сонцем згори.
      В колі дітей дід старенький розсівся,
      Голосом хриплим щось розповіда
      В їх оченятах вогонь розгорівся,
      Кожен старому у рот загляда.
      Дід зупинився на хвильку спочити,
      Дух перевести, водички попить.
      Дітям не хочеться дарма сидіти:
      - Діду, що ж далі? Скоріш розкажіть!
      Самий цікавий, дід ледве затнувся,
      Тут же до нього з питанням пристав:
      - Звідки ж взялись ці сармати, дідусю?
      Хто і коли їх на степ наш наслав?
      Дід неквапливо допив собі кухоль,
      Витер краплини води з вусів:
      - Хочеш дізнатися? Добре, послухай,
      І ось таку от розмову повів:
      - Було давно це, мене ще й на світі
      Білому в час давній той не було.
      Та і батьки мої були ще діти.
      Сколотське плем’я в степах цих жило.
      Було ще сильним воно і могутнім,
      В страху навколишні землі жили.
      Досить було кінський тупіт почути,
      Тут же царям подарунки несли.
      Греки частенько сюди заглядали,
      Везли товари з далеких країв
      До Танаїсу, який заснували
      Он там на сході. У грецьких купців
      Всяких дрібничок водилось чимало:
      Різні прикраси, вино і мечі,
      Сколоти їх на пшеницю міняли
      Та на рабів, із війни ідучи.
      Кажуть, за морем в часи ті далекі
      Жили – були войовничі жінки,
      Що амазонками звали їх греки.
      На берегам Фермодонту - ріки.
      Якось зійшлись амазонки і греки
      В битві жорсткій. І склалось той раз,
      Що амазонки програли. Нелегко
      Грекам також перемогма далась.
      Воїнів грецьких лягло там чимало.
      Довго здіймався над річкою дим
      Доки полеглих усіх поховали
      Греки на полі кривавім отім.
      Потім в свої кораблі вони сіли
      Аби додому вертатись на них,
      Та й амазонок також прихопили,
      Що у полон захопили живих.
      Від перемоги сп’янілі надміру,
      Греки забули, що то за жінки.
      І заплатили сповна за довіру.
      Місяць заледве піднявся стрімкий,
      Як полонені на греків напали
      І ні одного не лишили жить.
      Трупи у море усі покидали,
      Потім спинились… Що ж далі робить?
      На кораблях–бо не плавали зроду.
      Як керувати? Куди їм пливти?
      Тут ще боги напустили негоду.
      Вітер страшеннії хвилі котив.
      Він розметав кораблі ті по морю,
      Довго і страшно по хвилях носив,
      Доки на радість, чи, може на горе,
      До берегів Меотиди прибив.
      Там вільні скіфи тоді проживали,
      Бігали степом коней табуни,
      От амазонки коней тих покрали,
      Верхи взялись роз’їджати вони.
      І грабували всю Скіфську країну,
      Наче злочинців якихось орда.
      Степом гасали собі без упину,
      Слідом за ними котила біда.
      Скіфи ніяк не могли зрозуміти,
      Що то за військо в степи їх прийшло.
      Але зібрались, вступили у битву.
      Билися довго. Та скіфів було
      Надто багато – отож войовниці
      Змушені були – таки відступить.
      Перед могутністю скіфської криці
      Й кілька загиблих своїх залишить.
      Лише тоді скіфам стало відомо,
      Що із жінками воюють вони.
      Чи то від сорому. Чи від утоми.
      Але зібрались Папая сини
      І порішили жінок не вбивати –
      Мужні й сміливі не мають ціни –
      А юнаків рівно стільки ж зібрати,
      Скільки було амазонок. Вони
      Мали б свій табір десь поряд розбити
      Від амазонок безстрашних отих
      І, не вступаючи з ними у битву,
      Завоювати довіру у них.
      Скіфам хотілось дві крові з’єднати
      В дітях, що б їм народили жінки.
      Коли такі будуть батько і мати,
      То вже які будуть в них діточки?
      Вибрали, звісно, найкращих із кращих.
      Ті все робили, який був наказ.
      Звісно .спочатку, як левові в пащу
      Їм довелося іти. Але час
      Трохи одних до других призвичаїв
      Бачачи: хлопці не хочуть їм зла,
      І амазонки вже їх не чіпають.
      Далі пора розуміння прийшла
      І, накінець, табори об’єднались,
      Жити , як плем’я одне, почали.
      Жінки до скіфської мови привчались,
      Їхньою скіфи так і не змогли.
      Тож говорили по – скіфськи невірно
      Так , як сармати говорять тепер.
      Скіфи спочатку велися покірно,
      А, як непевності час перетер,
      Стали жінок в свої землі просити,
      Щоб із батьками продовжити рід.
      Скіфами щоб народились їх діти,
      В скіфських оселях побачили світ.
      Та амазонки уперлись: нізащо
      Жити не будем, як ваші жінки
      За Танаїс помандруємо краще,
      За течією тієї ріки
      Знайдемо вільні для себе простори,
      Звичаї власні собі заведем
      І, сподіваємось дуже, що скоро
      Щастя із вами разом ми знайдем.
      Довго йшли амазонки і скіфи
      За Танаїсом ще декілька днів
      Доки, як кажуть прадавнії міфи,
      Землю знайшли, де народ їх осів.
      Там і з’явились на світі сармати
      І розійшлись, як круги на воді.
      Меч в них однаково вміли тримати
      Чоловіки і жінки. І тоді
      Діти і сколотів, і амазонок
      Сильні й жорстокі в степи ці прийшли
      Із – за далекого синього Дону,
      Сколотів навіть скорити змогли.
      З нас хто скорився, хто далі подався,
      Хто залишився, як ми, кочувать,
      В балках, байраках надійно сховався
      Аби сарматських мечів не спізнать.
      Минула сколотів слава зі світу,
      Степ у сарматських незлічених орд.
      Та пам’ятайте, ви – сколоти, діти,
      Гордий, сміливий і вільний народ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    156. * * *
      Тремтлива далеч легко струменить
      Під поглядом полуденного сонця.
      Десь пісню жайвір без кінця бринить.
      Та, як полуда у мене на оці,
      Бо я його не бачу в вишині.
      Іду собі дорогою над ставом.
      І на душі так хороше мені,
      Що я й на спеку жа́літись не стану.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. * * *
      Бій закінчився. Олександр знов
      Зміг, як і завше, ворога здолати.
      Лежали вбиті, цебеніла кров,
      Хто міг іще, той кинувся тікати.
      Один лиш Пор на вірному слону
      Метав у македонян свої стріли.
      Вже й сам отримав в груди не одну
      І списом ворог вже його поцілив.
      Та він й на крок назад не відступив,
      Покинутий військами, сам лишився,
      Але померти у бою волів
      Тому на кров і рани не дивився.
      І вірний слон йому допомагав,
      Могутній хобот все трощив навколо.
      Нікого й близько він не підпускав,
      Немов намалював смертельне коло.
      Ось Пор упав, дістав –таки його
      Ворожий дротик, кинутий уміло.
      Та слон вхопив господаря свого,
      Підняв угору нерухоме тіло.
      Тут македонці стали у слона
      Списи свої і дротики метати.
      Він похитнувся, але, дивина,
      Аби цареві шкоди не завдати,
      Він тіло Пора легко опустив
      І мертвий впав господарю у ноги.
      Тут Олександр воїнів спинив,
      Махнув рукою і поглянув строго.
      - Оце так вірність!- тільки і сказав.
      А Пора, що якраз прийшов до тями,
      Спитав: - Нащо випробувати став
      Ти свою долю, зраджений братами?
      І зблідлий Пор у відповідь сказав:
      - Обов’язку ми маєм вірні бути,
      Нехай би світ весь проти нас устав!
      Чи ти хотів би щось друге почути?
      І Олександр лікаря велів
      Негайно звати, Пора рятувати.
      А потім знов царем його зробив,
      Бо вмів людей достойних поважати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    158. Легенда про скіфів
      На березі нічного Борисфену
      Багаття троє скіфів розвели,
      Натягли хмизу, ще було не темно
      І стиха мову між собой вели.
      Про те, про се, про війни, про походи
      Та про здобуті скальпи ворогів,
      Про скорені й невідомі народи,
      Та про жінок, героїв і царів.
      Щоправда, тільки двоє говорили,
      А третій зрідка слово уставляв.
      У нього й вуса ще не почорніли
      І він, мабуть, ніде ще не бував.
      Тож слухав мовчки та мотав на вуса
      Розмову двох досвідчених вояк,
      Із роздумами власними не пхнувся,
      Хіба перепита там коли як.
      Коли згадали всі походи й битви.
      Усі народи і усіх царів
      Й спинилися на мить перепочити
      Юнак розмову про своє повів:
      - Скажіть, ви скільки бачили по світу,
      В яких краях ви тільки не були,
      Тож знаєте, напевно, добре-звідки
      Самі ми, власне, сколоти пішли?
      В яких краях нас Боги сотворили?
      У степ оцей з яких країв прийшли?
      Де наших предків по степах могили
      В яких вони спочинок свій знайшли?
      Озвавсь один: -Послухай-но, юначе.
      Якось зустрів я грецького купця
      І він повідав, буцімто, що бачив
      Якогось чи жерця, чи мудреця
      І той мудрець розповідав охочим
      Прадавній міф про греків і про нас.
      Тож я тепер, якщо ти вже так хочеш.
      Його повім, як чув тоді в той час.
      Казав мудрець, що був у греків витязь
      Геракл –напівлюдина – напівбог,
      Він увесь час блукав по білім світу
      Заради подвигів своїх дванадцятьох.
      А якось їхав оцим степом кіньми
      Стомився, ліг в траву перепочить
      Коней пустив, що станеться із ними?
      Тим більше, він сторожко дуже спить.
      Та й спить собі. Пасуться його коні.
      Шумить - співа ріка, немов Морфей.
      Та й степове повітря таке сонне,
      Що геть забув Геракл за коней.
      А тут якраз дочка Дніпра гуляла,
      Чужинця встріла, що так славно спить,
      Отож мерщій коней його украла
      Аби до себе якось підманить.
      Прокинувсь той - немає його коней.
      Туди –сюди –немає, хоч убий,
      А пішки йти –хай Бог його бороне
      По цій землі безмежній степовій.
      Аж тут богиня: - Знаю я де коні!
      - Скажи ?! - Е, ні, умова є одна.
      Я, бачиш, хочу, аби ще сьогодні
      З тобою жити, як твоя жона.
      А той не проти. Троє літ прожи́ли.
      Вони тоді на берегах Дніпра,
      Аж трьох синів гарненьких народили.
      І тут Геракл збиратись став – «Пора!»
      Богиня коней йому повернула,
      А він їй лук свій вірний залишив
      І не для того, щоби не забула,
      А для своїх народжених синів.
      Для Агафірса, Скіфа і Гелона.
      Мовляв, коли у силу увійдуть,
      Навчаться об’їздити диких коней,
      Нехай тоді батьківський лук візьмуть,
      Нехай по черзі випробують сили.
      Хто найсильніший-хай лишиться тут,
      А інші хай мандрують світом білим
      І собі місце для життя знайдуть.
      Поїхав він. Промчали швидко роки.
      Уже і хлопці зовсім підросли,
      Уже шкребуть ножем колючі щоки.
      Тож каже мати, аби підійшли.
      Дає їм лук, велить стріляти з нього.
      Спочатку взяв найстарший Агафірс.
      Всю силу вклав, але, на жаль, нічого,
      Лише пером пошкрябав собі ніс.
      За ним Гелон хапає того лука,
      Але і він нічого не зробив.
      Так вже старався, аж потерпли руки,
      Та на п’ять кроків лиш стрілу пустив.
      Молодший Скіф узяв той лук у брата
      І без зусиль стріла у ціль лягла.
      Отож його і залишила мати
      У цих степах. І владу надала.
      Він став царем і усім скіфам батьком.
      Від нього ми, говорять, і пішли.
      Гелони ж з агафірсами початки
      Від двох братів нездатних узяли.
      Вони тоді по світу подалися
      У землі незаселені ніким,
      Там поселились та і прижилися,
      Батьками стали племенам своїм.
      З тих пір ми, скіфи, в цих краях живемо,
      Як наші предки, вже віки й віки
      І череди у цих степах пасемо
      На берегах прадавньої ріки.
      - Неправда то,- тут другий обізвався
      І грекам я не став би довірять.
      Звідкіль їм знати , звідки скіф узявся?
      Їм би свою лиш зверхність показать.
      Ми, бач, потомки їхнього героя!
      Та їх іще й на світі не було,
      Як наше плем’я над Дніпром – рікою
      Свої отари й табуни пасло́.
      Мені дідусь в дитинстві ще повідав
      Всю правду про великий наш народ.
      А він по світу білому поїздив.
      І знав багато чого. Ну, так от.
      Був Таргітай найпершим чоловіком
      (То син Папая і Дніпра дочки),
      Який прийшов у ці степи одвіку,
      Щоб заселити його на віки.
      Він трьох синів мав, кажуть - Ліпоксая,
      Ще Арпоксая й Колаксая. Й ось,
      Якось із волі самого Папая
      Із неба наче полум’я взялось,
      І золоті на землю речі впали:
      Ярмо і чаша, ще сокира й плуг.
      Побачив старший, здивувавсь немало,
      Хотів узяти їх мерщій до рук.
      Та золото зненацька запалало
      І він тоді у страху відступив.
      І Арпоксая те ж саме чекало,
      Коли він речі взяти захотів.
      Лиш Колаксай зумів їм дати раду.
      Вогонь погас і він дарунки взяв.
      Ото ж брати йому віддали владу
      І Колаксай царем у скіфів став.
      Від Ліпоксая узялись ахати –
      Це скіфське плем’я, мабуть, знане вам,
      Від Колаксая плем’я паралатів.
      До нього, власне, я належу сам.
      А катіари й траспії вважають,
      Що Арпоксай їх рід колись зачав.
      А всіх їх разом греки називають
      Народом скіфів. Так дідусь казав.
      І цьому я все ж більше довіряю.
      Аніж тій грецькій черговій брехні.
      І сколотами ми себе вважаєм,
      Що значить – «царські», недаремно, ні!
      Адже ми діти самого Папая
      І ці степи він нам подарував,
      І він за нами ревно приглядає,
      Що б хтось дарунки в нас не відібрав.
      Та й ми також за степ цей ладні вмерти
      І битись з будь-ким, хто би не прийшов,
      Своє життя богам принести в жертву,
      Щоб ворог кожен тут кінець знайшов.
      Сіяли зорі ген над головою,
      Переливались в річки течії.
      Сиділи скіфи над Дніпром-рікою,
      Вели розмови про діла свої.
      Лилася мова тиха і неспішна.
      Куди в степу-бо скіфу поспішать?
      Вже й місяць, мабуть, їх послухать вийшов
      І заходився зорі рахувать.
      До ранку часу ще було чимало.
      Розмов ще було в трьох чоловіків,
      Але ріка ось цю запам’ятала,
      А я почув і вам переповів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    159. * * *
      У вишневім саду
      Забродила роса.
      Забродила роса,
      Подалась в небеса.
      Там, настояна вся
      На вишневім соку,
      На вишневім соку,
      Збилась в хмарку легку.
      І, підхоплена вітром,
      У світ подалась.
      А, куди подалась,
      Там дощем пролилась.
      По траві степовій
      Під дощем я іду.
      А здається іду
      По вишневім саду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    160. * * *
      Блукав якось по вулицях філософ
      Зі смолоскипом серед біла дня,
      То опускав його, то знов підносив
      І перехожих всіх підряд спиняв.
      Кричав усім, що він шука людину
      І смолоскипом тикав у лице,
      Питався щось і зразу корчив міну
      Та додавав якесь круте слівце.
      Він так, мабуть, і не знайшов нікого,
      Бо, судячи із того, як шукав,
      Він ставив надто не людські вимоги.
      Ніхто з людей під них не підпадав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    161. Легенда про кіммерійців
      У дуже давній ще доскіфський час
      Степи оці зовсім не пустували,
      Тут кіммерійці, кажуть проживали
      Всього за кілька тисяч літ до нас.
      Могутнє плем’я, чий військовий клич
      Лунав тоді по всіх краях відомих,
      Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
      З ким всі боялись вийти віч на віч.
      Раби і злато їм рікой лилися,
      Царі могутні відкуп їм несли,
      Держав далеких знічені посли
      Царям їх у покірності клялися.
      І загордився кіммерійський рід,
      Вже у походи, навіть, не ходили,
      У битвах не відточували сили,
      В краях далеких заростав їх слід.
      Людей злінила слава їх батьків,
      Мечі іржа у піхвах покривала,
      Сусіди вже й боятись перестали,
      Давно вже не приносили дарів.
      Піти б війною, підлих покарати,
      Та якось вже й не хочеться чогось,
      Вже не погано без війни жилось.
      Чого б ото іще і воювати?
      А в ті часи за річкою Аракс
      (тоді так Волгу греки називали),
      Від массагетів скіфи утікали,
      А край наш був на їх шляху якраз.
      Були ті скіфи войовничим родом
      І їх не страх від массагетів гнав
      Бо кожен воїн вміло меч тримав,
      Щоб битися за землю і за воду.
      Їх було менше, аніж ворогів
      І устояти б сили не достало,
      Тож вони рід свій просто рятували,
      До меотійських рушивши степів.
      Попереду їх посланці спішили,
      Щоб підходящі землі віднайти,
      Туди народ весь скіфський відвести,
      Як треба, в бій за них вступити сміло.
      І от ті скіфські посланці прийшли
      До цих степів безмежних і прекрасних,
      В яких і звіра, й риби було рясно
      І трави не потоптані були.
      Тут є де жити, де отари пасти
      І де коней ганяти табуни.
      Спинилися захоплені вони:
      Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
      Хто ж заселя цей благодатний край?
      Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
      Ховайся ворог, шлях не заступай!
      І ось вони зустріли кіммерійців,
      Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
      Так і скажіте ви своїм царям,
      Нехай виходять, будем з вами биться!
      Помчали кіммерійці до царя,
      Той тут же скликав всіх царів до себе.
      Та бачать, що й народ скликати треба.
      І скоро, як піднялася зоря,
      Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
      І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
      Тож треба швидко готувати військо
      І захищать від нього ці степи,
      Які колись ще предки звоювали,
      Своєю кров’ю щедро поливали.
      Шлях треба дружно зайдам заступить!
      Піднявся гамір над широким полем
      І заявив царям народ простий:
      - Ми вже й забули, що то воно бій,
      Не діставали зброю вже відколи.
      Та і чого нам битися, скажіть,
      Хіба замало ще степів широких?
      Підем собі, знайдемо мир і спокій
      Та й будем далі безтурботно жить.
      - А предки ж як ? – царі усе свойого, -
      Це ж наші землі! Їх могили тут!
      Але народ не хоче навіть чуть.
      Почав в дорогу ладитись далеку.
      Царі лишились радитись одні,
      Вирішувати, що ж його робити:
      Чи із народом разом відступити,
      Знайти спочинок в дальній стороні!
      Найгарячіший меч свій ухопив:
      - Ми будем битись навіть без народу!
      Хай помремо за землю, за свободу.
      Але такий уділ усіх царів!
      Озвався інший: - Геть проклятий страх!
      Помрем у битві, як і має воїн
      І кожен буде з нас тоді достоїш
      Жить між богів на синіх небесах!
      - Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
      - Помрем в бою, хай наш народ побачить,
      Що ці степи для нас, царів їх, значать.
      І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
      Це було б смішно двом десяткам нас
      Супроти всього війська скіфів битись,
      Та ми не встигнем за мечі вхопитись
      Як вже для нас настане смертній час.
      Не забувайте про народ про свій.
      Хай він такий, але він наш, одначе.
      За наш учинок ворог їм «віддячить»
      По кіммерійській пройдеться крові.
      Ви таку долю хочете для нього?
      Я – ні! Але не хочу і втікать,
      В чужому краї спокою шукать,
      Мені той спокій зовсім ні до чого.
      Як воїн, хочу вмерти від меча
      Аби душа до раю полетіла,
      Та не в чужині полишила тіло,
      Бо там не будуть предки зустрічать.
      Отож, як тут ми хочемо вмирать
      З мечем в руці, як воїнам належить
      І, знаючи, що душі предків стежать
      І будуть нас на небі зустрічать,
      Ми битись маємо тільки між собою.
      Тоді помремо справді від мечів
      І приводу не буде в ворогів
      На наш народ кидатись із боєм.
      Замовкли всі, але лише на мить,
      А далі встали, за мечі вхопились
      І дуже довго серед степу бились,
      Щоб меч своєму в груди устромить.
      Останні два самі грудьми упали
      На гострі супротивника мечі
      І душі їх, на небо ідучи,
      За вбитими раніш услід помчали.
      Народ із жахом бій спостерігав
      І не втручався, щоб розборонити.
      А, вже коли усі були убиті,
      Їх над рікою в полі поховав.
      Курган насипав понад них високий
      І, залишивши скіфам ці степи,
      У край чужий далекий відступив.
      І зник він там через багато років.
      А той курган ще й нині десь стоїть,
      Поріс травою та осунувсь сильно,
      А попід ним навік полегла, вільна
      Вся слава кіммерійськая лежить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    162. * * *
      Такі короткі літні ночі.
      Не встигне сонечко зайти.
      Заплющити не встинеш очі,
      Вже на роботу час іти.
      А хочеться ж усе забути.
      Поки ще зорі сяють всі
      І соловейка спів почути,
      І поблукати по росі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    163. * * *
      Він ішов. Один серед пустелі.
      Ледве брів, трамбуючи пісок.
      Ні трави, ні деревця, ні скелі,
      Сонце припікає кожен крок.
      Він пішов, хоч йо́му говорили,
      Що пустеля – смерть. І він це знав.
      Знав: навряд чи стачить йому сили.
      Але йшов і падав, і вставав.
      Брів, безсило опустивши руки,
      Жар повітря спраглий рот хапав.
      За що він терпів такії муки?
      Хто його на вірну смерть послав?
      Та ніхто. Він – біглий раб-невільник.
      Його дух не міг того знести,
      Щоб кайдани його тіло з’їли.
      Краще вже померти чи втекти.
      Та померти вільною людиной,
      Хоча б раз свободою дихнуть…
      Він утік. І от, зігнувши спину,
      Він бреде, а ноги ледве йдуть.
      Вже б помер та жевріє надія,
      Що ось-ось настане мукам край.
      Що за тим барханом він уздріє
      Благодатний чистий водограй.
      Трохи ще. Аж ось його вершина.
      І…о,диво! Справді бачить він
      Зелень трав і райськую долину,
      Чує річки тихий передзвін.
      І, неначе підхопили крила.
      Він рвонувся із останніх сил.
      І завмер…Бо очі його вздріли
      Крізь тремтячий від задухи пил,
      Що в долині вже його чекають.
      Бачить він кайданів сизий блиск.
      І нагайки весело метляють,
      В сподіванні крові…Зупинивсь.
      Що робити? Підеш – будеш жити,
      Битий і змордований та все ж…
      Знов кайдани будуть дзенькотіти…
      А не підеш – у пісках помреш.
      Там – неволя, тут же – смерть на волі.
      Що робити? Жить чи помирать?
      Ліг на спину. Посміхнувся долі
      І на волі заходився смерть свою чекать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    164. Легенда про повір’я
      Колись давно, уже й не знать коли
      Повір’я, кажуть, по степу блукало,
      В байраках, балках прихисток шукало.
      Роки шляхами степовими йшли,
      Траву топтали, пилюгу здіймали,
      В могутніх кронах вікових дубів
      Вели рахунок місяців і днів,
      Але дубів самих тих не чіпали.
      І шепотілись з вітрами дуби
      Про те повір’я, що про нього чули,
      Чого іще з роками не забули.
      Розповідали вітрові аби
      Розносив він повір’я те по світу,
      Щоб по степу про нього кожен знав.
      А той все слухав і на вус мотав,
      Його таке не треба і просити.
      І шепотіли трави і кущі,
      Птахи у небі вітер зустрічали
      Й собі над степом про оте кричали,
      Про що сьогодні степ, чомусь, мовчить.
      Жив у степу колись один народ,
      Ім’я його нам нині невідоме.
      Та степ прадавній був їх рідним домом,
      Вони жили всі від його щедрот.
      Орали землю, сіяли пшеницю.
      Кочівників тоді ще не було.
      Тож над річками від села село
      Стояли густо. Люди брали крицю
      Лише для рал, але не для мечів,
      Бо поміж себе мирно уживали
      І на добро чуже не зазіхали,
      Тому не мали зовсім ворогів.
      А, як немає ворогів, тоді
      І мурів не потрібно будувати.
      Біліли степом землеробів хати
      Ховаючись хіба поміж садів.
      Нужди ті люди у степу не знали:
      Земля давала вдосталь усього
      І було досить кожному свого.
      А мудреці їх їм розповідали,
      Що, коли Бог творив цей дивний світ,
      Моря і ріки, гори і долини,
      Він витратив лиш день один-єдиний,
      Хоча для нас це як мільйони літ.
      А степ у нього аж останнім був.
      Вже й на річки не стачило і гори,
      Отож і вийшли ця рівнина гола,
      Як він рукою, накінець, махнув
      Та і сказав ще, що степи оці
      Дарма людей не будуть годувати,
      Щоб їсти – треба добре працювати,
      Тримати міцно рало у руці.
      Бо, якщо взяти з ралом ще й меча,
      Людською кров’ю густо степ зросити,
      Тоді земля не буде вже родити,
      Даремно лише сили витрачать.
      Хтось тому вірив, хтось, можливо,ні,
      Казали, що то вигадки та й годі
      Та працювали в полі й на городі,
      Всі сумніви лишали в стороні.
      Так і жило поміж людей повір’я,
      Нехай, можливо, в сумнівах, проте
      Було оте повір’я не просте
      І час настав, що його перевірить.
      З’явились у степах кочівники:
      Чи забрели сюди з країв далеких?
      Чи то свої, що хліб шукали легкий.
      Та запалали по степу хатки.
      І пролилась на землю перша кров,
      Спустіли села, заросли городи,
      Не стало землеробського народу,
      Меч рало досить швидко поборов.
      Лише повір’я у степу жило,
      В байраках, балках прихисток шукало
      І свого часу, над усе, чекало,
      Щоб рало знову по степу пройшло
      І степ ожив не лементом орди,
      Дитячим сміхом і пшеничним полем,
      Що знову села у садках навколо
      Понад річками чистої води



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    165. * * *
      Я прокинувсь та й на ганок.
      Прохолодний тихий ранок,
      На траві рясна роса.
      До криниці, хутко вмився
      Та уважно подивився,
      Що там кажуть небеса.
      «Раз роса – дощу не буде»,-
      Говорили мудрі люди.
      Але час такий настав,
      Так змінилося багато,
      Що прикметам довіряти
      Сто відсотків я б не став.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    166. * * *
      Вони довбали скелю день і ніч,
      Потомкам прокладаючи дорогу
      Аби ми всі сьогодні мали змогу
      Її сприймати, наче звичну річ.
      Ступаючи по плитах кам’яних,
      Политих щедро кров’ю їх і потом,
      Іти вперед крізь нетрі і болота.
      І жоден недруг зупинить не міг
      До сонця поступ вільної держави.
      І, кажуть люди, рано на зорі
      Встають з туману всі каменярі,
      Беззвучно йдуть шляхом мільйонні лави.
      І поміж них Великий каменяр
      Іван Франко. Крізь час і перешкоди
      Вони пройшли, задля свого народу
      Своє життя поклали на вівтар.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    167. Легенда про Амагу
      Крізь ніч і степ коней шалених лет.
      Як чорна тінь, попереду цариця
      Амага на коні своєму мчиться
      Під дріб копит – вперед, вперед, вперед.
      Чи то в передчутті близького бою,
      Чи від напруги, коні аж хриплять,
      Але вперед летять, летять, летять,
      Пінявий слід лишивши за собою.
      На півдні табір скіфського царя.
      Туди і мчать тепер сарматські коні
      Аби на скіфів налетіти сонних,
      Як тільки-но підніметься зоря.
      Гнів ще кипить в царициних грудя́х ,
      Але не він тепер керує нею,
      А упивання владою своєю,
      Яку лиш зміцнить непокірних страх.
      Хоч літ пройшло не так уже й багато,
      Коли дочка сарматського вождя
      По волі батька, Бог йому суддя,
      Царицею сарматів мала стати.
      Їй властолюбство до душі було.
      Вона з коня ізмалку не злізала,
      Мечем не по-жіночому вражала.
      Їй верховодить вже тоді тягло.
      Та Мідоссак – цей бабник і п’яниця
      Царем ніколи справді і не був.
      За нього люд навколишній забув,
      Що то, коли сарматське військо мчиться.
      За жінку буть в такого тюхтія
      Ніякій жінці в радість не буває.
      Але ж Амага силу волі має
      І думка у неї на усе своя.
      Вона - сарматка. Її баба й мати
      Тримали меч не згірш чоловіків
      І головами вбитих ворогів
      Могли навколо себе степ услати.
      Отож удатись в кого їй було.
      Цариця стала – довго не терпіла.
      П’є чоловік - то його власне діло,
      А її серце в бій її вело.
      Рукою жорстко смуту придушила,
      Що була серед знаті поповзла
      І владу над сарматами взяла,
      Щоб знов вернути їхню давню силу.
      Дрижать усі навколишні степи,
      Як і колись, від кінського галопу
      І непокірно кров’ю землю кроплять,
      Там де лишень сарматський кінь ступив.
      Цар Мідоссак? Який – то цар насправді?
      Вона, Амага, за царя була,
      Вона всі справи царськії вела.
      До неї йшли по захист і пораду.
      Про неї слава степом рознеслась.
      Вся Скіфія про неї лиш говорить:
      Слабких підтрима, буйних упокорить
      І суперечить слову її зась.
      Розправа буде коротко і швидко.
      Тому до неї із дарами йшли
      Народів різних і країв посли.
      Таких, що і не чутно, і не видно
      Сам Херсонес прислав своїх послів,
      Страждаючи від войовничих скіфів,
      Які навкруг кружляли, наче грифи,
      Він допомоги піддано просив.
      І ладен був в союзники пристати
      Аби лишень Амага помогла.
      Цариця згоду тут-таки дала
      Послам від скіфів місто захищати.
      Ще корабель вітрила не підняв,
      До скіфського царя гінця помчали
      Амаги слово, що попереджало
      Аби він Херсонеса не чіпав.
      Та цар був самовпевнений, аж ну.
      Його слова не тільки не спинили,
      А, навпаки, ще більше розпалили.
      Він з Херсонесом знов почав війну.
      І от крізь ніч коней шалений лет.
      Як чорна тінь, попереду цариця.
      Пече у грудях лиш одне – помститься
      І дріб копит – вперед, вперед, вперед.
      Навколо неї лише скіфський степ.
      Сарматські землі лишились позаду.
      Слабенька думка зупинитись радить,
      Але вона лише прискорить темп.
      Нема за нею армії всієї,
      Що витоптати може все навкруг,
      Лиш двісті сорок вправних в бою рук,
      Лише сто двадцять воїнів за нею.
      Та це добірна гвардія її,
      На кожного вона покластись може,
      А у бою десятка вартий кожен
      Бо за плечима в кожного бої.
      Зоря зійшла на темнім небосхилі.
      За ніч здолавши неймовірний шлях,
      Упав загін, неначе хижий птах
      На скіфський табір. І мечі умілі
      Зрубали вмить пости біля воріт.
      Вони й на сполох вдарити не встигли.
      І хвиля помсти табором побігла
      Ізмішуючи з пилом кров і піт.
      Нестримний тупіт зняв усіх на ноги.
      Метались скіфи в паніці навкруг.
      І до царя, не покладавши рук,
      Прорубували воїни дорогу.
      Як ніж у масло табором пройшли
      І у палац у царський увірвались.
      І цар упав, і ті, що захищались,
      Кривавим жнивом на землі лягли.
      Коли зійшло нарешті сонце в небі.
      Уже усе закінчено було
      І місто упокорення знайшло,
      Лиш прощення бажаючи для себе.
      Амага в кріслі царському сидить
      І царський син, єдиний, що лишився,
      В поклоні біля ніг її схилився,
      Чекаючи, мабуть, на дозвіл жить.
      Шалена ніч царицю не зморила,
      Її ще битви шал не покида.
      Вона на полонених погляда,
      Неначе ще їх долю не рішила.
      Хоч це не так. У правилах її
      Все наперед як слід прорахувати.
      Без цього неможливо царювати
      І втілювати задуми свої.
      Нарешті мовила: - Я покарать прийшла
      Не всю країну, але лише виних
      І ви мене боятись не повинні,
      Бо кого треба кара вже знайшла.
      Але і ви повинні відробить
      Не царський гріх, лише свою провину.
      Я землю вашу віддаю віднині
      Під владу Херсонесу. Не чиніть
      Наруги більше еллінам й сусідам,
      Не забувайте смерть царя свого.
      Царем лишаю сина вам його,
      Хай править вами справедливо й гідно.
      Сказавши це, знов на коня зійшла,
      Помчала в степ, шлях сонцю перетнувши
      Відважна жінка літ давно минувших,
      Чиє ім’я легенда зберегла.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    168. * * *
      Середина літа.
      Чом не порадіти
      На таку красу?
      Сонце гріє душу,
      Яблука і груші,
      Вільного часу!
      Середина літа,
      Середина світу
      Аж душа співа.
      Хочеться багато
      Та, на жаль, це свято
      Довго не трива.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    169. * * *
      Ми часто події сприймаємо
      Крізь призму чужих почуттів.
      Про Трою, наприклад, ми знаємо
      Лиш те, що Гомер розповів.
      Можливо, була це малесенька
      Одна серед безлічі війн,
      В історію тому занесена,
      Що нам розповів її Він.
      Не було б Гомера – не відали б
      Зовсім про ту давню війну,
      Згубилась між іншими бідами
      В глибоку іще давнину.
      Події були і важливіші,
      Але, не знайшовся Гомер,
      Який би увічнити вирішив,
      Створивши про це все шедевр.
      Як було насправді – не знаємо,
      Бо бачим, як бачив Гомер,
      Як він всі події сприймаємо,
      Хоча вже давно він помер.
      Та слів його сила неміряна
      Вливається в нас до цих пір.
      І ми йому все іще віримо,
      Величний читаючи твір.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    170. Кизил - шайтанова ягода (з Кримських легенд)
      Як світ Аллах нарешті сотворив,
      То ліг він від роботи відпочити.
      А тут і райський сад зазеленів,
      З’явилися у ньому перші квіти.
      І потяглось все живе у сад,
      Той те хапає, а той друге тягне,
      Нема кому між них навести лад,
      Бо ж кожен краще собі взяти прагне.
      Прокинувся Аллах на шум отой,
      Зібрав усе живе навколо себе.
      Сказав: - Ох, нерозумні діти мо́ї.
      Трощити райський сад мені не треба.
      Як хочете, то виберіть собі
      Одне щось кожен – те і буде мати.
      Подумайте і вибір свій зробіть
      Розумно, перед тим, як попрохати.
      І тут одразу кинулись усі.
      Той вишню просить, тому абрикоса,
      А той біжить за яблуню просить,
      Тому здається, що і груші досить.
      Підходить до Аллаха і Шайтан.
      - А ти, Шайтане, що для себе вибрав?-
      Аллах його з цікавістю пита.
      - Кизил. – сказав і поглядає хитро.
      - Чому кизил? - Та…- й очі опустив.
      - Ну, що ж, бери кизил, якщо бажаєш.
      Шайтан сльозу на радощах пустив,
      Вже рахував прибуток з урожаю.
      Бо ж він помітив, що кизил зацвів
      Раніше всіх, отож раніше вродить.
      А він усіх так гарно обдурив -
      За ранній плід втридорога заробить.
      І буде найбагатший серед всіх.
      З думками тими під кущем усівся.
      Уже і літо. Абрикос достиг,
      Черешень, вишень, яблук всяк наївся.
      А той усе ще під кущем сидить
      І ягоди ніяк не достигають,
      Ще й досі плід зелений і твердий.
      Сидить Шайтан, на всі заставки лає:
      - Шайтанів плід, скоріше дозрівай!
      А той не зріє. Осінь нагодилась.
      Він дути вже на ягоди давай,
      Що аж вони червоними зробились.
      Але такі ж і кислі, і тверді.
      Вже й люди насміхаються із нього.
      - Ну, як кизил? - Озливсь Шайтан тоді.
      - Беріть собі! Не хочу вже нічого!
      І плюнув так, аж плід весь почорнів
      Та і подався злий у свою нору.
      Кизил аж пізно восени доспів.
      Зійшлись до лісу люди у ту пору.
      Плоди солодкі стали обривать
      Та заодно з Шайтана насміхатись:
      - Як міг Шайтан такого маху дать?!
      - Як той хитрун міг так прорахуватись?
      А той в норі сидів страшенно злий
      І думав, як би людям відомстити.
      І вигадав нарешті спосіб свій.
      Вродив кизил утричі більше літом.
      Раділи люди: от заживемо,
      Утричі більше зберемо врожаю.
      Собі залишим, ще і продамо.
      Шайтан сидить, лиш лапи потирає.
      Бо ж знає, що, чим більший урожай,
      Тим більше сонце виснажиться літом.
      А на зиму й нема тепла, вважай,
      Воно не зможе землю обігріти.
      Прийшла зима, мороз так лютував.
      Посіви в полі і сади пропали.
      Худобу мало хто порятував.
      І не всі люди до весни діждали.
      Таких холодних ще не знавши зим,
      Вони відтоді стали помічати:
      Якщо уродить восени кизил,
      То на холодну зиму слід чекати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    171. * * *
      Надвечір спека трохи спала.
      В тополях вітер шарудів,
      Немов вони його тримали
      Чи й сам літати не хотів.
      Низенько ластівки снували
      Аж понад самої землі.
      Дощу, напевно, віщували
      Оті синоптики малі.
      А й справді, з заходу поволі
      Півнеба сірим затягло.
      Десь гуркотіло, мов по полю
      Залізне колесо тягло.
      До нас не надто поспішало.
      Покрапало та й подалось.
      Здалеку трохи полякало
      Та тим усім і відбулось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    172. * * *
      « Один у полі не воїн!»-
      Так мудрість народна вчить.
      Але у гарячці бою
      Забув ти про це на мить.
      Попереду ціле військо,
      Позаду – єдиний шлях.
      « Ти можеш! Міст зовсім близько!
      Давай!»- підганяє страх,-
      «Доки опори не впали,
      Біжи по мосту скоріш!
      Усі життя врятували,
      А ти до цих пір стоїш!
      Один проти всього війська!
      Вони тебе вмить зімнуть!
      А твій порятунок близько,
      Давай, сміливішим будь!»
      Та ти у гарячці бою
      Тих слів і не чув, немов.
      Прикривши той міст собою,
      На військо один пішов.
      І звідки взялися сили?
      Меч блискавкою літав
      І густо траву встелили
      Ті, кого він був дістав.
      Ти бився, бо знав – позаду
      Беззахисний зовсім Рим.
      Якщо ти відступиш, зрадиш,
      Етруск запанує в нім.
      Від тебе лише залежить
      Чи бути йому, чи ні.
      Звідтіль за тобою стежать.
      І ти на своїй спині
      Той погляд тисячоокий
      В бою весь час відчував.
      Тож бився із військом, доки
      У Тибр міст не упав.
      Тоді лиш собі дозволив
      Всміхнутись до ворогів.
      А далі з гарячки бою
      У Тибр та і поплив.
      Поранений меч не кинув.
      Під градом ворожих стріл,
      Що цілили тобі в спину,
      Ти плив із останніх сил.
      Й доплив до римських околиць
      Поранений та живий,
      Солдате Горацій Коклес,
      Ти виграв у долі бій!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    173. Легенда про Молочний лиман
      Колись привільне море Меотида,
      Що ми Азовським звикли називать,
      Не мала того, як сьогодні виду,
      Хоча, як нині хвилі могла гнать.
      Чи голосно, чи тихо гомоніти,
      Чи сердитись, чи в спокої лежать,
      А навкруги її лимани-діти,
      Які не хоче мати відпускать,
      Вона їх завше хвилями підтрима,
      Якщо потрібно - нажене води,
      Бо все іще вважа дітьми малими,
      А за малими устигай гляди.
      Та й діти чіпко матері тримались,
      Її водою все життя жили,
      На степові річки не сподівались.
      Що ті річки їм принести могли?
      Але знайшовсь один лиман Молочний,
      Сказав: у мене річка є своя
      Але ні з ким ділитися не хочу,
      Та хочу бути незалежним я!
      І відділився насипом піщаним,
      І називатись озером почав.
      Хоча й вслухався тихими ночами
      В морський прибій,що поряд десь гуляв.
      Життя спокійне, тихе було в нього:
      Шум очеретів, гомін дітвори,
      Ще дух п’янкий повітря лісового.
      Та все змінилось однії пори.
      Стояла осінь в сорок третім році,
      Зі сходу вже котилася війна.
      Вже гуркотіло десь у тому боці.
      Та озеру то все не новина.
      Вже був і гуркіт, і снаряди рвались,
      Але якось уже пережило.
      Та того, що у жовтні розпочалось,
      Мабуть, іще ніколи не було.
      І день, і ніч снаряди, бомби рвуться,
      Нестримний гуркіт день у день луна,
      Потоки крові берегами ллються
      І наповняють озеро до дна.
      І вже вода не біла, а червона,
      А смерть усе жнива свої справля.
      Вода солона, як і кров солона
      І солоніє від того земля.
      Хіба таке можливо пережити?
      Злякалось озеро, давай на поміч звать.
      А мати що: хай блудні, але ж діти.
      Мерщій помчала сину помагать.
      На той Пересип хижо налетіла
      Всю ніч терзала хвилями його,
      Але до ранку все-таки розмила,
      Пробилася до сина до свого.
      Розбавила його криваву воду
      Своєю материнською водой.
      А поступово стихла і негода,
      І смерть пішла на захід за війной.
      Так озеро те знову лиманом стало,
      Тримається за матір з тих часів.
      Що то самотність на собі пізнало,
      Не хоче бути не таким, як всі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    174. * * *
      Понад ставом верби в ряд
      Голови схилили.
      Вже вечірняя зоря
      Піднялась над схилом.
      Вітер стих і солов’я
      Дуже добре чути.
      На травичці вклався я,
      Хочеться заснути.
      Але ж кляті комарі
      Не дадуть поспати.
      Добре влітку надворі
      Та піду до хати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    175. * * *
      Ледь піднялась вечірняя зоря,
      Як посланці мілетського царя
      Ступили на обійстя Клеомена
      Й побачили доволі дивну сцену:
      Цар на колінах повзав по землі,
      Він був конем своїй дочці малій.
      Знітились гості, цар також знітивсь
      Та не спинився і не підхопивсь,
      А мовив так: «Я розумію те,
      Що мав не так би зустрічать гостей.
      Та врешті виправдовує одне:
      Батьки, ви ж зрозумієте мене!?»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    176. Легенда про шовковицю
      Жив-був у Китаї один мандарин,
      Який дуже гарно любив одягатись.
      Придворні тому поспішали змагатись
      Аби їх помітив і виділив він.
      Того, хто йому услужити зумів,
      Чекали і почесті, і нагороди.
      Але догодити правителю годі –
      У моді й красі добре він розумів.
      І був серед інших придворний один,
      В якого великого хисту не було.
      Крутивсь між всіма, аби лиш не забули
      І лише у мріях підносився він.
      А мріяв він стати найпершим з усіх,
      Піднятися враз аж до трону самого.
      Та чомусь ніяк не виходило в нього
      Й на сходинку, навіть, піднятись не зміг.
      Якось він по берегу моря блукав,
      Та в мріях підносивсь високо-високо.
      Аж пляшку побачив над берегом збоку,
      Підняв він її і потер об рукав.
      А тут, наче в казці, являється джин:
      - Що хочеш від мене отримати, пане?
      Той зразу злякався, тоді вже поглянув:
      Чи джина і справді оце бачить він?
      Коли вже повірив, то дуже зрадів:
      - Я одіж дістати правителю маю,
      Якої ні в кого на світі немає…
      - Чекати до завтра прийдеться тоді.-
      І зник, мов ніколи його й не було…
      Тож мрійник опісля безсонної ночі
      На берег прийшов і чекати почав.
      Знов пляшку узяв і потер об рукав.
      І джин тої ж миті постав перед очі.
      В руках же тканину незвичну трима,
      Якої в житті той ніколи не бачив.
      - Тримай,- і подав, мов пір’їнку, неначе,-
      Такої ні в кого на світі нема.
      - А як називається диво таке?-
      Устиг чоловік іще в джина спитати.
      - Шо…шо,- зазбоїв,- шовком можеш назвати…
      І зник… Взяв той диво у руки легке
      І став перед очі правителя свого.
      - Ось, я вам тканину на одяг дістав!
      Побачивши те, мандарин аж устав.
      Кравців повелів хутко звати до нього.
      На другий же день вийшов в одязі тім
      І звати до себе велів чоловіка.
      - Ти знаєш, навіщо тебе я покликав?
      Я дуже вдоволений вчинком твоїм.
      Хотів би я щедро тебе одарити,
      Але… надто мало мені ти приніс.
      Іди, принеси мені ще, та дивись,
      Не думай, що зможеш мене одурити.
      До речі, як ти цю тканину назвав?
      - То шовк, повелителю!- низько вклонився,
      На джина страшенно при тім розізлився.
      І від мандарина до моря погнав.
      Там пляшку вхопив, об рукав її тре.
      Тут джин появився, спросоння, неначе.
      - Чого хочеш, пане? Розгніваний, бачу.
      А той ледь за барки його не бере.
      - Негайно тканини такої ж неси!
      Але не шматок, а багато-багато!
      Щоб міг мандарина я довго вдягати!
      - Не можу. Щось інше мене попроси.
      Ти ж сам говорив, щоб не було ні в кого.
      Тож більше ні в кого на світі нема.
      - За дурника ти мене тут не тримай!
      Давай мені шовку негайно такого!
      - Ну, добре, до завтра тоді почекай.
      Можливо, знайдуться якісь варіанти…
      - Дивись, аби було багато-багато,
      А то покараю тебе, так і знай!
      На другий день після безсонної ночі,
      Він знов біля моря, знов пляшку потер.
      З затримкою джин появився тепер
      І погляд відводить, не дивиться в очі.
      - Немає тканини. Остання була.
      Тримай ось метеликів. Будуть у тебе
      Робити тканину, яку тобі треба,
      Аби лиш пожива в достатку була.
      Поселиш в саду, де багато дерев,
      А далі побачиш, що треба робити…
      І зник, доки встиг той все переварити.
      Але, що робити? Той горщик бере.
      Удома його у садочку відкрив.
      Метелики звідти всі повилітали
      Та і на дерева навкруг посідали.
      І поки тканини ніхто не робив.
      Тоді під листочки відклали яєць
      І зникли, неначе їх і не бувало.
      А тут у палац чоловіка позвали,
      Бо вже мандарину урвався терпець.
      І ледве той зміг заспокоїть його,
      Сказав: для багато – і часу багато.
      Хоч злий мандарин, але мусив чекати,
      Бо ж дуже хотілося мати того.
      Додому прийшов чоловік, а в саду
      Вже гусінь дерева усі обліпила,
      Але, чомусь, навіть, листочка не з’їла.
      Відчув чоловік тоді близьку біду.
      На берег помчав, знову джина гукає.
      Той зовсім нескоро з’явився-таки.
      - Чого ти набридливий,- каже, - такий?
      Невже в тебе справ більш ніяких немає?
      А той ледь не в сльози. Мовляв, так і так.
      Метелики здохли. А гусінь голодна.
      Якщо їй не дати поїсти сьогодні,
      До завтра вона не дотягне ніяк.
      - Ну, що ж, почекай. Піду, спробую взнати.
      Я ж тільки учуся. Екзамен здавав,
      А ти мене звідти оце відірвав.
      Тепер доведеться повторно здавати.
      І зник. Десь годину його не було.
      З’явився, в руках деревця невеликі.
      - Ось на, посади і щоб більше не кликав!..
      А тут раптом щось в небесах загуло
      І ще один джин чи то ангел з’явився:
      - Так от хто із раю дерева потяг?
      - Прости! – джин у розпачі руки простяг,-
      Це він винен, наче смола причепився!..
      Подай йому те, принеси йому це.
      А я ще не вмію такого робити!
      - За то будеш знову у пляшці сидіти!-
      Промовив суворо той джину в лице.
      І джин заховався у пляшку, яку
      Той ангел закинув у море подалі.
      І також пропав. І побрів у печалі
      Додому той мрійник, ніс ношу важку.
      Бо ж саджанців тих ангел не відібрав.
      Забувся чи просто того не помітив.
      Прийшов чоловік, став дерева садити.
      Садив та водою як слід поливав.
      Та ледве закінчив, за ним вже прийшли.
      Взяли попід руки і до мандарина.
      Той злий: - Де, - питається, - моя тканина?
      Й до ката відвести нетягу велить.
      Отак поплатився за те чоловік,
      Що мати схотів без зусиль так багато.
      Але замість трону потрапив до ката,
      Де він і закінчив короткий свій вік.
      А сад його кинутий ріс собі сам,
      Ніхто не хотів зазирати до нього.
      Аж поки бешкетники ранку одного
      Залізли, щоб яблук наїстися там.
      І дивні дерева уздріли вони,
      В солодких плодах і у коконах білих.
      Плоди вони,звісно, од пуза поїли.
      Згадали, хто жив тут і як завинив.
      І скоро по місту чутки поповзли
      Про дивні дерева з плодами чудними.
      В палаці ураз зацікавились ними.
      На стіл мандарину плоди піднесли.
      Йому той незвичний сподобався смак.
      Спитав: чий то сад, пригадав небораку,
      Згадав і про шовк, про свою тому «дяку».
      Але вже назад не повернеш ніяк.
      Із коконів, що на деревах знайшли,
      Тонесенькі нитки взялись добувати,
      І «шовком» тканину із них називати.
      Навколо палацу сади розвели
      З шовковиць, як дерево стали те звати.
      Сторожу поставили навколо них,
      Щоб хтось таємниці дізнатись не зміг
      Й тканини такої ніхто не міг мати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    177. * * *
      Під горою, під вербою
      Рано-вранці при воді
      Милувалися собою
      Дві дівчини молоді.
      Соловей вже вклався спати,
      На траву лягла роса.
      Не хотілось йти до хати.
      Навкруги ж така краса.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    178. * * *
      У Дубровніку під свято
      Продавав якось брат брата.
      Продавав брат брата,
      Говорив багато:
      «Ти пробач, мій брате,
      То все доля клята.
      Чи усім вмирати,
      Чи когось продати?
      Сам би радий стати
      І себе продати.
      Але ж я жонатий,
      А ти ні, мій брате».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    179. Легенда про могилу Корсак
      Хто їздив повз Манойловку хоч раз,
      Той бачив у степу Корсак-Могилу.
      Мені вона нагадує весь час
      Шолом, що їх богатирі носили.
      Тому я вам легенду розповім,
      Як виникло в степу таке творіння.
      Її початок у часу такім,
      Заледве не у роки Сотворіння.
      Степи ці наче створені були
      Творцем для того, щоб на них робити.
      І перші люди, що отут жили
      Сохою вміли землю обробити.
      Жили осіло та ростили хліб,
      Хоча, також, розводили й худобу,
      Але богам несли найперший сніп,
      Як те робили справжні хлібороби
      По балках понад річками росли
      Оселі їхні, чисті й чепурненькі,
      Сади вишневі коло них цвіли
      І дітки грались коло свої неньки.
      Ніхто осель тоді не городив,
      Бо ворогів іще в степу не було.
      Тоді – бо степом велетень ходив,
      Що його кроки за сто верст всі чули.
      І звали того велетня Корсак.
      Його Творець послав в степи для того,
      Щоб він їх боронив від забіяк,
      Тих, що занадто ласі до чужого.
      Одягнутий, як справжній богатир,
      З мечем в руці він степ віками міряв
      І тому панував тут завжди мир.
      Коли ж комусь хотілось перевірить,
      Що буде, як вчинить сюди набіг
      І поживитись чимсь на дармівщинку,
      Вже звідси повернутися не міг,
      Лишався тут для вічного спочинку.
      Одним ударом тисячі голів
      Той велетень стинав у всіх злодіїв.
      І вже століття, як ніхто не смів
      Приходити сюди, як лиходії.
      Одна була у велетня біда:
      Земля ваги такої не тримала.
      Тож він не зупинявся, не сідав,
      Ходив весь час, щоб не застрять, бувало.
      Ледь спиниться – вже по коліна вгруз
      І спробуй тоді вирватися з пастки.
      І, хоча зовсім був не боягуз,
      Але боявся оступитись й впасти.
      І день, і ніч луна його хода
      На радість тим, хто на землі працює,
      На страх тому, хто ласо погляда
      На дармове і за чужим полює.
      Під неусипним наглядом степи
      Із кожним роком більше розквітали
      Та блиск багатства очі всім сліпив
      Сусідам злим, що заздро поглядали.
      Їм і трава здавалася густіш
      У цих степах, аніж у їхнім краї,
      Вода в річках за їхньої смачніш.
      Наскочили б, та велет заважає.
      Кругами ходять круг ції землі,
      Своїми кіньми витоптали трави.
      Від безнадії іще більше злі.
      Не знають, як би заладнати справу.
      Зібрались якось їхнії вожді,
      Сиділи довго – довго гомоніли
      І от рішили накінець тоді
      Аби боги їм їхні пособили.
      І вже надвечір вогнище пала,
      Шамани в бубни, як скажені, луплять.
      Зарізали найкращого козла,
      Можливо, цим чиюсь прихильність куплять.
      Товклися довго, поки знемогли,
      Пісні свої скажені завивали.
      І ось боги пораду їм дали
      Аби, лишень, вони позамовкали.
      З поради тої підлість віддає:
      Із сон – трави зварити сонне зілля
      І у ріку, з якої велет п’є
      Те вариво якнайскоріше виллять.
      Нап’ється велет сонної води
      Засне натрохи і в землі застрягне.
      А їм то й треба – забирай іди
      Усе, чого душа твоя запрагне.
      Уся орда блукає по степах
      І сон – траву посилено збирає,
      А вариво вже булька в казанах,
      Шамани в бурдюки його зливають.
      Коли набрали чималий запас,
      Повезли все у ці краї возами.
      Мовляв, купці, тож не лякайтесь нас,
      Везем товар, щоб торгувати з вами.
      А вся орда у засідці сидить.
      Як стихнуть кроки велета, негайно
      На землі багатющі налетить
      Усе хапати, що лежить погано.
      Дісталися злодії до ріки
      Де, кажуть, велет часто п’є водичку
      І узялись очікувать, поки
      Той богатир наблизиться до річки.
      Все ближче кроки. Ось, нарешті, він.
      Мерщій взялися зілля виливати.
      Струїли річку на багато гін.
      Схилиливсь Корсак, аби води набрати.
      Не зупинився. Випив раз, другий
      І раптом став. Подіяла отрута.
      Заснув миттєво і в землі оцій
      Почав нестримно усе більш тонути:
      Вгруз по коліна, під пахви, по ніс,
      Ось видно вже лише його шолома.
      Ото тоді він тільки і спинивсь.
      А злодії страшенно раді тому.
      Дали сигнала схованій орді
      І ті негайно коршуном знялися.
      Що у степах зчинилося тоді!
      До неба зойк і стогін піднялися.
      Орда топтала ниви і сади,
      Орда палила чепурненькі села.
      Лишилась лише згарища сліди.
      Картина, скажем прямо, невесела.
      Із землеробів хто в бою поліг,
      Кого з полону продали у рабство,
      А хтось в ліси податися устиг.
      Пішло вогнем усе їхнє багатство.
      На безкінечно довгії віки
      Степ став своїм для кочового люду.
      Земля вже не оралася ніким,
      Бо кочівник із того жить не буде.
      Степи, які давали людям хліб,
      Приносили достаток хліборобам
      Тепер зробились і підступні й злі.
      Загроза вічна, як страшна хвороба.
      І хлібороб меча не випускав
      В своїх лісах. І городив оселі.
      Тії загрози кожен день чекав.
      Як налетять, то трупом землю встелять.
      Та все зітхав: де богатир Корсак?
      Коли проснеться, прожене злодіїв?
      Та він не прокидається ніяк
      І з – під землі лише шолом видніє.
      Пройшли віки, поки зібравсь народ
      І повернув собі степи із боєм,
      Та знов живе зі степових щедрот:
      І хліб росте, зерно тече рікою.
      Степ вже втомився від віків спання
      І радий знову людям догодити.
      І хліб, і сад, і скошена стерня –
      Він вчиться знову усьому радіти.
      А серед степу височить гора
      Корсак – могила зветься поміж люду.
      Чи то шолом, чи то природи гра,
      Не знаю я, отож брехать не буду.
      Та, як не мене, пам’ятник того,
      Щоб на чужих дядьків не сподівались.
      А брались разом всі до одного
      І всі надії би тоді збувались.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    180. * * *
      Там, де шлях куриться над рікою,
      В тихих вербах, у густій тіні
      Спочивати випало мені,
      Бо ж була дорога нелегкою.
      Верби з вітром бесіду ведуть.
      Полуденне сонце припікає
      Та воно мене вже не лякає,
      Дочекаюсь вечора й піду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    181. * * *
      Щоб зберегти порядок на землі
      (Так він наївно чи жорстоко думав),
      Мехмет закон оголосить велів.
      І засурмили по Стамбулу сурми,
      І загорлали чауші кругом
      Новий указ великого султана,
      Аж у народу забивало дух його:
      «Хто із синів моїх султаном стане,
      Убити має право всіх братів»
      І каїнство з тих пір законом стало.
      Хотів новий султан чи не хотів,
      Але брати прав на життя не мали.
      Адже держава над усе була,
      Заради неї можна й брата вбити.
      І зовсім не з жорстокості чи зла,
      А по закону. Батько своїм дітям
      Законом смертний вирок підписав.
      У свою справедливість вірив свято.
      Та власний син його ж і покарав,
      З отрутою прийшла йому розплата.
      Посіяв зло то і отримав зло,
      Хоча на інше, може, сподівався.
      Але такого в світі не було,
      Аби хтось непокараний зостався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    182. Легенда про пролісок
      Вкладає мама синочка спати:
      - Спи, мій маленький, заплющуй очі.
      - Не буду спати! Я казку хочу!
      - Яку ж ти хочеш? Казок багато.
      - Таку, якої не чув ніколи.
      І, щоб цікава обов’язково.
      - Щось розказати тобі із нових?
      І тут згадала, як вчила в школі
      Про те, як мати нерідна взя́ла,
      Послала взимку дитя до лісу,
      Другій дитині, вже рідній, звісно,
      Аби та квітів там назбирала
      - Ти чув, як в грудні одній дівчині
      Проліски в лісі знайти вдалося?-
      - Не чув такої я казки досі…-
      Та і питає слідом дитина:
      Що то за диво – проліски, мамо?
      Чому їх взимку пішли шукати?
      - З-під снігу можуть ще розцвітати
      Ті гарні квіти, найперші самі.
      Таке малому цікаве стало,
      Забув про казку та і питає:
      - І зима люта їх не злякає?
      Як же ті квіти повиростали?
      - Коли Зимі вже кінець приходив
      Й Весна, нарешті, в права вступала,
      То їй зробити, щоб пам’ятала,
      Зима рішила побільше шкоди.
      Вони зустрілись в лісі густому,
      Що ріс на схилах гори крутої.
      Весна всміхнулась до Зими злої,
      Хоча з дороги відчула втому.
      А та сердита, очима кліпа
      Та дума, як би все заморозить,
      Аби замерзли і сміх, і сльози.
      Морозом диха та снігом сипле.
      Весна в печері на ніч сховалась,
      А та їй снігом забила вихід:
      «Нехай посидить собі на лихо,
      Аби не надто тут задавалась».
      Та уже ж сили тої не мала,
      Тож утомилась, спочити сіла
      На те, що з вітром сама ж звалила
      Та розмовляти з собою стала:
      «Чого оце їй так себе ставить?
      Все рівно завтра цей ліс покине,
      Спочатку вище, де лід полине,
      А потім крила білі розправить
      Та і подасться на північ білу,
      Туди, де літу не зазирати.
      Там буде сили знов набирати
      Аби за рік їй вернутись сміло.
      Цікаво, як там Весна в печері?
      Що вона робить? Чи спочиває?
      Чи, може, квіти свої збирає
      Аби розсіять по лісі щедро.
      Лиш вона піде і все розквітне,
      Усе навколо зазеленіє…
      А вона квіти ростить не вміє…
      А було б добре так учинити,
      Щоб вона також зростила квітку,
      Яка весняних нічим не гірша.
      Невже спроможна морозить лише?»-
      Прийшла їй думка не знати й звідки.
      Набрала снігу вона в долоні
      І квітку гарну зліпила білу.
      Замилувалась : «Таки зуміла!»
      А нічка темна уже на сконі.
      Піднялось сонце, схил освітило,
      Весна з печери назовні вийшла.
      І Зиму бачить, що душу тішить,
      Бо з снігу квітку собі зліпила.
      Весна зібралась Зимі помститись
      І розтопити ту квітку гарну,
      Щоб тої праця зійшла на марне.
      Побачить, як та ще буде злитись.
      Проміння сонця взяла гарячі
      Та і на квітку їх направляє.
      І та пелюстки униз схиляє,
      І краплі котять, мов вона плаче.
      Зимі так стало жаль тої квітки,
      Що і кричати не мала сили,
      Тож тихо-тихо прошепотіла:
      «Прошу, не треба цього робити.
      Пощади квітку, хай собі квітне.
      Хай така гарна не пропадає.
      Хтось її стріне – мене згадає,
      А я на північ буду летіти».
      Отак з’явилась ця квітка дивна.
      Як тільки сніг десь трохи розтане,
      Вже звідти квітка на сонце гляне,
      Щоб стріти Весну, провести Зиму.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    183. * * *
      Верби рядочком понад ставочком.
      Тиша навколо, по воді кола.
      Сонечко світить (на те і літо).
      Вода гаряча от риба й скаче.
      Сиджу, дрімаю, вудку тримаю.
      Риба все скаче, я її бачу,
      Але клювати не хоче клята.
      Тож без улову сьогодні знову.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    184. * * *
      Слова значи́мі, пишні фрази
      Буває, важать менш того
      Простого слова одного,
      Що зрозуміле всім одразу.
      Раз македонський цар Філіп
      Зібравсь війною йти на Спарту.
      І вирішив листа послати,
      Аби скоріш спартанці ті б
      Скорились його силі й владі.
      Мовляв, і армія його
      Найбільша. І нема того,
      Хто б міг їй стати на заваді.
      І воїни сильніші всіх,
      Їх не зупинять жодні стіни.
      Отож, спартанці-бо повинні
      Відкрить ворота міст своїх.
      Якщо відмовляться вони,
      То він на них війною піде!
      І, якщо виграє, то й сліду
      Не лишить з тої сторони.
      І не врятує їх ніщо.
      Та от вже й відповідь він має,
      Мерщій відкрив її, читає,
      А там одне лише: «Якщо!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    185. Легенда про звіробій
      - А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
      Питає синочок у мами своєї.
      Вони до села саме луками йдуть
      І він поспіша у траві перед нею
      Побачити щось незвичайне таке,
      Чого він раніше ніколи не бачив.
      А що воно бачило, коли міське
      Приїхало вперше за місто, на дачу?
      А мама в селі із дитинства росла,
      Тож знає багато про трави і квіти.
      Неспішно до сина вона підійшла,
      Схилилася аби той цвіт розглядіти.
      Хоча і без того вже знала тоді,
      Що то звіробій, їй з малого відомий.
      Дідусь її часто на луки водив,
      Вони різні трави збирали додому.
      - То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
      Такий непримітний та дуже корисний.
      - А звідки він, мамо, з’явився такий?
      Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
      Було то у давні, далекі часи,
      Коли ще єдиного Бога не знали.
      Дари богам різним небесним несли,
      Самі ж на родючій землі працювали.
      Хоч спільною була вся їхня земля,
      Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
      Заводив собі і окремі поля
      Та і господарством уже відділявся.
      Казали, що хочуть себе годувать
      Й за ледарів досить вже їм працювати.
      На сході й рішали – чому ж і не дать,
      Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
      Так от, за пожертви, що люди несли,
      Боги їм в роботі й житті помагали.
      Аби люди мати удосталь могли,
      Дощі вчасно їм на поля посилали.
      Злітав із небес тоді Птах золотий,
      Громи й блискавиці приносив з собою.
      І вал дощовий за ним слідом котив,
      Щоб землю суху напоїти водою.
      А ще, як хвороба, бува, насіда,
      То люди до Птаха в надії звертали.
      Тоді він пір’їну на землю кидав,
      Яка від хвороби людей рятувала.
      Був щастям для люду той Птах золотий,
      Вони його радо у небі стрічали
      І кожен хоч чимось віддячить хотів…
      Та були і ті, що друге в думці мали.
      В одному поселенні жив чоловік,
      Що землю свою обробляв самостійно.
      Він з кимось ділитись прибутком не звик
      І, бачачи Птаха, злостився постійно.
      І думав, якби ж того Птаха зловить,
      То можна у клітку його посадити.
      Й за те, що над полем чужим пролетить,
      Усім треба буде йому заплатити.
      Він тільки б вирішував – дать чи не дать
      І він би у світі був найголовнішим.
      Став гроші великі у скрині складать…
      Не лише надією сам себе тішив,
      А й вирішив втілити мрію свою.
      За Птахом уважно щораз придивлявся:
      Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
      Де б саме до Птаха найближче добрався.
      Помітив, що птах біля річки сіда
      Щораз, коли понад селом пролітає.
      Чи то у воді чогось там вигляда,
      Чи перепочинок утомлений має.
      Тож вирішив засідку там учинить.
      В кущах заховався і взявся чекати.
      Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
      Вже здалеку й грім почина долітати.
      Вже й небо поволі чорніє від хмар.
      А Птах потихеньку до річки спустився.
      Від тіла гарячого чується жар,
      Аж лист на деревах найближчих скрутився.
      Зловмисник уваги на те не звернув,
      Бо жадібність очі йому засліпила.
      Схопився на ноги, до Птаха майнув,
      За ноги вхопив і тримає щосили.
      Та руки зненацька від жару обпік
      І випустив того із криками болю.
      Птах знявся у небо, але чоловік
      Схопив свого лука і вцілив стрілою.
      Потрапила Птахові прямо в крило
      І крові краплини на землю упали.
      Спочатку його трохи в бік понесло
      Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
      Розлючений той ледве лук не зламав:
      Пропала так гарно задумана справа.
      Він Птахові вслід кулаком помахав,
      Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
      Та ледве устиг він два кроки ступить,
      Як хмара нізвідки на небі взялася
      І дощ вогняний став на голову лить,
      Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
      А потім і сам він вогнем запалав,
      За мить тільки попелу купка лишилась…
      Та Птах з того часу літать перестав,
      Хоч люди богам дні і ночі молились.
      Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
      То густо, то пусто - то сонце попалить,
      То дощ заливає, зібрати ніяк.
      Тож роки голодні, бува наставали.
      Хвороби косити людей почали,
      Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
      А що люди їм протиставить могли?
      Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
      А тут через рік після всіх тих подій,
      На місці, де краплі крові пролилися
      На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
      Ніхто і не знав, звідки він появився.
      І квітка така собі непоказна,
      Звичайна, якої багато у полі,
      Та сили такі зберігає вона,
      Що допомага й від хвороби, й від болю.
      Назвали ту квітку тоді звіробій…
      - Вона, справді, звіра спроможна убити?
      - Так, є щось такого отруйного в ній.
      Та знані такими не лише ці квіти.
      Але звіробій він зовсім не тому,
      Що, наче, худобу спроможний вбивати.
      Колись «джерабой» дали назву йому
      Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
      По нашому значить «цілителем ран»
      Він був для усіх, хто до нього звертався.
      Ну, синку, вже далі іти нам пора,
      Аби, часом, дощик, бува не почався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    186. * * *
      А я люблю, як літній дощик
      Пройде по вулицях, по площах.
      Дерев, кущів не омине.
      Побризка заодно й мене.
      А я йому таке дозволю,
      Бо не відкрию парасолю.
      Ще й жартуватиму з дощем,
      Нехай припуститься іще.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    187. * * *
      На сірім тлі пилюки вікової
      Своє ім’я він вивів від руки.
      Чи сподівався, може, що достоїн
      Аби воно зосталось на віки?!
      Хитрун чи дурень? Навіть і не знаю.
      Таких потрібно серед тих шукать,
      Хто праці завжди мінімум вкладає,
      А хоче з того якнайбільше мать.
      Згадав оце, читав колись ще в школі
      Історію цікаву про маяк
      В Олександрії. З фараона волі
      ( Її було не обійдеш ніяк)
      Той майстер, що це диво зводив, мусив
      На мармуровій вибити плиті:
      «Цар Птоломей…» і далі в тому ж дусі
      «…на благо мореплавцям у путі».
      Маяк і надпис фараон оглянув
      І, видно, задоволений лишивсь.
      Гадав: маяк той пам’ятником стане
      Йому – цареві. Але помиливсь.
      Пройшли віки чи то десятиліття,
      Помер і цар, і майстер дива з див.
      Та від дощу, від сонця та від вітру
      Той надпис весь потріскавсь і осів.
      Адже не був він мармуровим зовсім,
      А лиш вапно та мармуровий пил.
      І те, що попід ним ховалось досі,
      На світ явилось, щоб усі навкіл
      Могли побачить вибитий старанно
      Короткий надпис, кілька гордих слів:
      «Состратус з Кніда, син Дексіпліана
      Маяк на благо мореплавцям звів».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    188. Легенда про річки Великий і Малий Утлюк
      Якщо піднятись птахою
      у сині небеса
      І з висоти поглянути
      на море, на Азовське,
      То там, де простягається
      Федотова коса
      Лиман, який нагадує
      ступню людини босу.
      В народі називається
      Утлюкським той лиман,
      Великий і Малий Утлюк
      у той лиман впадають.
      І є легенда, може то, хай гарний,
      та обман,
      Та розкажу, бо люди так
      мені розповідають.
      В далекий час, коли ще
      тут татари кочували,
      В однім аулі жив старий
      на прізвисько Утлюк.
      Він двох синів виховував,
      що матері не знали,
      Любив їх, доглядав, як міг,
      і не спускав із рук.
      Він добрим чоловіком був.
      Хоч і татарин, наче,
      Але з ордою у набіг
      ніколи не ходив,
      Нікого за життя своє
      він не довів до плачу,
      Не грабував, не ґвалтував,
      нікого не убив.
      Тож і синів своїх ростив,
      щоб добрі вони бу́ли,
      І з малечку годив усім,
      ні в чім не відмовляв.
      Лихого слова діточки
      із уст його не чули.
      А виросли, майно усе,
      що мав, він їм віддав.
      Були якісь в них імена.
      Які? Ніхто не знає.
      Великий та Малий Утлюк –
      отак і звали їх.
      Тож, як шукають
      тільки так, бувало і питають.
      Інакше, мабуть би, ніхто
      і відшукать не зміг.
      Роздав майно старий Утлюк,
      нехай сини клопочуть,
      А сам у мазанці своїй
      тихенько поживав.
      Та чомусь поратись в землі
      сини його не хочуть
      Їх манять легкії хліба
      і далеч степова.
      Пішли з ордою у похід,
      розжитись забажали.
      Ясир пригнали, продали,
      ще й непоганий зиск.
      Любили батька, то ж йому
      нічого не казали.
      Та батькові про те усе
      все рівно хтось доніс.
      Приїхав батько до синів,
      полаяв їх добряче
      І обіцянку взяв із них,
      що більше не підуть.
      Сини тримались якийсь час,
      та знову орда скаче.
      І не утримались вони,
      відправилися в путь.
      Дізнався батько, та уже
      синів своїх не лаяв.
      Приїхав, так уже просив,
      та так уже благав.
      І обіцяють знов сини,
      що хай Аллах скарає,
      Якби то знову хтось із них
      в похід коня погнав.
      Та час пройшов, забулися
      синам їх обіцянки.
      Мабуть, натура кочова
      в них гору узяла,
      Таки відправились в похід
      з ордою на світанку.
      І скоро вже батьківських вух
      та звістка досягла.
      Розсердивсь батько на синів.
      Сказав: «Як мені жити?
      Хіба такими я хотів
      аби вони були?
      Я думав: лицарі вони,
      а вийшло, що бандити.
      Забули слово, що мені
      й Аллахові дали.
      Я все життя у них уклав,
      виходить, що даремно?
      Не хочу знати я таких
      жорстоких брехунів.
      Нехай Аллах їх покара
      за їхні вчинки темні,
      А я не хочу далі жить
      через таких синів!
      Піду втоплюся!» І пішов
      до синього, до моря.
      А тут вернулися сини
      зі здобиччю ізнов.
      Жінки стрічають їх в сльозах:
      «Таке велике горе
      Бо батько в морі синьому
      топитися пішов».
      Злякалися тоді сини,
      бо батька все ж любили.
      Помчали вслід, кричали вслід:
      «Татусю, почекай!
      Це бу́ло у останній раз,
      як у набіг ходили!
      Ми кинем це, забудемо!
      Ти в море не стрибай!»
      Біжить старий, за ним сини.
      Аж ось і море синє.
      Не оглянувсь, не зупинивсь.
      Із берега стрибнув.
      За ногу у останню мить
      вхопили оба сина
      І за собою він обох
      у море потягнув.
      Гіркії батькові слова
      почув Аллах, як бачиш.
      З тих пір сини весь час біжать
      за батьком навздогін
      Та їм його не врятувать
      не хоче їм пробачить.
      Не хоче помочі від них
      отримувати він.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    189. * * *
      Застояне повітря у степу
      Таке гаряче, що і не дихнути.
      Хоч вітерцеві б легкому війнути,
      Надати свою послугу скупу.
      Та не війне. Від спеки десь сховався
      В дрімоті полуденній у тіньку.
      Чи то шубовснув, може, у ріку,
      Наввипередки в течії змагався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    190. * * *
      Тремти, великий Риме, я іду!
      Я той, хто здатен час твій подолати.
      Тобі над світом вже не панувати,
      Від тебе не залишиться й сліду.
      Я під рукою маю сотні мов,
      Вони усі ненавистю палають,
      Твою підступну силу добре знають.
      Їм аж кортить твою пустити кров,
      Як ти віками їхню проливав.
      Вони ідуть тебе затаврувати.
      Під батогами будеш помирати,
      Як кожен з них донині помирав.
      Твій час настав, твоя скінчилась сила,
      Тепер пора за все відповісти
      І хрест свій на Голгофу віднести
      Тобі поможе божий бич Аттіла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    191. Легенда про річку Атманай
      Кохання не лише із насолод,
      У ньому ще така велика сила:
      В закоханих мов виростають крила
      Аби здолати сотні перешкод
      І поєднати дві душі в єдину,
      Зігріти в холод, освітити в ніч.
      І це настільки загадкова річ,
      Що дошукатись справжньої причина,
      Чому воно з’єднало саме тих,
      А не других, ніхто того не може.
      Здається, і багатий, і пригожий
      Та серце, бач, скорити і не зміг.
      А інший глянув раз і вже готово:
      Миттєво серце вразила стріла.
      Такі от в світі дивнії діла
      Бувають часом. Справді, загадкові.
      Мій у житті батьківський перший дім
      Стояв колись в верхів’ях Атманаю.
      Про річку ту легенду пам’ятаю
      І вам тепер її переповім.
      Жив в цих степах колись татарський рід
      Своїм аулом понад морем синім.
      Від нього й сліду не лишилось нині,
      Лиш від подій тих залишився слід.
      Аул жив бідно, розкоші не знали.
      Отари пасли, але все чужі,
      В набіг ходили в руські рубежі,
      Хоч зиску з того небагато мали.
      Жили в аулі дівчина й юнак,
      Яких кохання щастям поєднало.
      Вже, може, скоро й одружитись мали
      Та у житті трапляється і так,
      Що виника зненацька перепона,
      Яка закреслить плани всі навскіс.
      Якось мурзу шайтан в аул приніс
      Із ним загін чималий охорони.
      Мурза багатий був, але старий
      Та і з лиця не пити краще воду,
      Товстий, незграбний, як ота колода,
      А з рота наче нахлебтавсь помий.
      І так вже доля визначила їм,
      Що цей мурза зустрів оту дівчину.
      Від захвату ледь не вдавився слиной,
      Завмер на місці, наче вдарив грім.
      Вона мурзу хотіла обійти
      Та він до неї реп’яхом вчепився.
      Хоч на той час вже десять раз женився,
      Але не міг красуню пропустить.
      Вона додому , він за нею слідом,
      Батькам калим великий обіця,
      А в них багатство: мазанка й вівця
      Тож ладні дочку одружити й з дідом.
      Вона благає не робить того,
      Але вони і слухати не хочуть.
      З мурзи не зводять жадібнії очі,
      Мовляв , давай, тягни калим бігом.
      Мурза поїхав по калим додому,
      Батьки весілля стали готувать
      Та на багатство на своє чекать.
      Вмить рознеслася по аулу всьому
      Ця новина. До юнака дійшла.
      Він кинув все й скоріше до дівчини,
      А вона сліз своїх ніяк не спине.
      На нього очі в відчаї звела:
      - Що нам робити? - Утікати, мила,
      В краї далекі, далі від біди
      Аби мурза не віднайшов сліди.
      Ходи, збирайся. Бо уже стемніло.
      Я у ярку чекатиму отім.
      Дивись аби батьки чого не взнали,
      Раніше часу щоби не шукали,
      Бо гроші, бачу, застять очі їм.
      Поночі степом подались обоє
      Аби кохання врятувать своє.
      У небі місяць світить-виграє
      Та зорі сяють ген над головою.
      А їм – скоріше б далі утекти
      Аби мурза не зміг їх наздогнати.
      Немає часу небо розглядати
      І мову про красу ночей вести.
      Де пробіжать, а де на крок перейдуть
      Та все назад поглядають – не йде
      Мурза по сліду, зграю не веде.
      А шлях іще ж далекий попереду.
      Мурза тим часом і калим привіз
      -Де ж наречена? – у батьків питає,
      А ті туди-сюди – доньки немає.
      До юнака додому подались
      Та його також вдома не застали.
      Сказали люди, що кудись подавсь.
      Мурза про все одразу здогадавсь.
      Отож в погоню по слідах помчали.
      Летить погоня, степ навкруг дрижить
      Із криком птахи навкруги кружляють,
      А звірі в розтіч від страху втікають,
      Гадюччя з шляху уповзти спішить.
      А втікачі біжать з останніх сил
      І до ріки якоїсь добігають.
      Та вже й погоні звуки долітають.
      Не утечеш коли не маєш крил.
      Ще й береги багнисті у ріки
      Хоча сама і невелика, наче.
      Дівчина зі страху вже ледь не плаче,
      Здолати шлях цей їй не до снаги.
      Мурза ж радіє, руки потирає,
      Ще трохи і він схопить втікачів,
      На хлопця виллє праведний свій гнів,
      Як слід за підлий задум покарає.
      Та раптом коні сповільнили біг,
      Почали в багнюку загрузати,
      Все важче й важче ноги витягати.
      Мурза коня спинив та наполіг,
      Щоб слуги далі коні свої гнали
      Та втікачів до нього привели.
      І слуги далі уперед пішли,
      Хоч загрузати все сильніш почали.
      А втікачів мов вихор підхопив,
      Чи, може, крила в них повиростали,
      Над тим болотом, над рікой промчали
      Вже й заховались ген за виднокіл.
      Вернулись слуги до мурзи ні з чим.
      «Де втікачі?» - той грізно в них питає,
      А ті все: «Ат – маная! Ат – маная!»,
      Бо виправдатись хочуть перед ним.
      Мовляв, у річки береги багнисті
      Тож недоступні для коней зовсім.
      І довелося злодіям отим
      Назад вертатись, коней своїх чистить.
      А втікачі? Аллах їм допоміг.
      Жили ще довго у краях далеких,
      Ще й діточок принесли їм лелеки
      У щасті до останніх днів своїх.
      А вітер часу пил століть жене,
      Віки й віки над степом пролітають.
      Ріка з тих пір зоветься Атманаєм,
      Що значить: «недоступна для коней».








      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    192. * * *
      Лице умию в течії стрімкій
      І теплим вітром висушу. Та стану
      На кручі на високій та крутій,
      Звідкіль, здається і хмарки дістану.
      А потім босим по траві пройдусь,
      З незвички колючками поколюся.
      Пухнасту білу ковилу знайду,
      Рукою її ніжно доторкнуся.
      Послухаю, як жайвір в небесах
      Свою незмінну пісеньку виводить.
      Порадуюсь, що є така краса,
      В якій душа вспокоєння знаходить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    193. * * *
      Здалося їм, що храм, нарешті, впав,
      Від їхніх бомб обрушилися стіни.
      Хоч віруючі стали на коліна
      Та їхній ґвалт ніщо не врятував.
      Руйнівники аж потирали руки,
      Нарешті в їхній храм піде народ
      І він розквітне від людських щедрот,
      Той храм новітній торжества науки.
      І дійсно – люд у їхній храм пішов,
      Молились люди на нові ікони
      Та по ночах вслухались, чи не дзвонять
      Старого храму звичні дзвони знов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    194. Легенда про сливу
      Приїхала онука у село
      Аби від міста трохи відпочити.
      А чом би й ні? У місті що робити?
      А тут і тихо, й хороше було.
      І річка поряд, хоч щодень ходи,
      І сад великий, можеш їсти вволю.
      А ще ж город!...А які трави в полі!...
      Хоч назавжди сюди переїзди.
      Та перше – сад. Вона б у нім жила.
      Таке блаженство – аромати саду.
      Хотіла в ньому й ночувати, правда,
      Від комарів відбитись не змогла.
      Та вдень в тіні під деревом густим
      Полежати спокійно на ряднині…
      Чого іще бажалося б дитині,
      Коли не заклопотаний нічим?
      Садок чудовий викохав дідусь.
      Одне лише її і дивувало.
      Не стрималась якось і запитала
      В бабусі: «Я ніяк не розберусь,
      Чому у дідуся пів саду слив?
      Я б насадила яблуні чи груші.
      А сливами, ну, як відвести душу?
      Дідусь же он їх скільки насадив».
      Бабуся посміхнулася: «Чекай.
      А знаєш, чому сливу так назвали?
      А коли вперше їх ростить поча́ли
      У краї українському? Тож знай,
      Найперше наш далекий пра-прадід
      Почав ростити в Україні сливи».
      «А як то саме трапилося диво?
      І скільки із тих пір минуло літ?
      Чому мені ніхто не розповів?..» -
      Онуці, звісно, вмить цікаво стало.
      «Ну, ти про те ніколи не питала…
      Коли він жив?.. Хто зна, коли він жив,
      Той предок наш. Та й чи було так, справді,
      Як родовий переказ повіда.
      Хтось, може, з предків, щось не так згадав.
      Тож нині не дізнаємося правди.
      Ото, послухай, як розповіла
      Мені колись про те бабуся мо́я.
      Я теж тоді була ще отакою,
      Як ти оце… В однім селі жила
      Колись сім’я – і бідна, і багата.
      На край села стояла їхня хата.
      І зовсім бідна та сім’я була,
      Бо нічим було діток годувати,
      Хоча батьки робили день по дні,
      Не знаючи, що значить – вихідні.
      А діточок було у них багато –
      То головне багатство їх було.
      Найстаршою між них була Оксана.
      Ні розуму, ні вроди Бог не дав,
      А от таку вже душу в неї вклав,
      Що ладна людям дати і останнє.
      Для меншеньких сестричок і братів
      Була вона і мамою, і татом.
      Уміла пеленати й годувати
      Та й заспокоїть, коли плачуть ті.
      Батьки в роботі, а вона одна
      Й по господарству поратись встигала,
      Бувало, ще й батькам допомагала…
      В селі прозвали дівчину «Чудна»,
      Бо й справді, наче не від світу цьо́го.
      На вечорниці кілька раз пішла
      Та парубкам цікава не була
      Тож вирішила так собі: для чого?
      Якось, як вже найменшенький підріс
      І в неї вільна видалась хвилина,
      Сусідська попросилася дівчина
      Аби сходила з нею разом в ліс.
      Оксана ж надто доброю була,
      Як просять, чому має відмовляти.
      Хоча й розповідала якось мати,
      Що десь із недалекого села
      Недавно одна дівчина пропала.
      Та що боятись – ліс же он стоїть.
      Взяли торбинки та і подалися.
      Збирати трави з квітами взялися.
      Незчулися, коли в якуюсь мить
      З кущів на них накинулись піші.
      Закутані, не розглядиш облич.
      Сусідку ухопили, звісна річ,
      Вона Оксані: «Утікай скоріше!»
      А та: «Тебе я не залишу так!»
      І кинулась сусідку визволяти.
      Вони ж здорові, їх не подолати.
      Один хотів прирізати, однак
      Другий сказав: «Візьмемо, ще згодиться.
      Якусь копійку зможем заробить!»
      І от вона вже на коні лежить,
      Пов’язана, що й не поворушиться.
      Їх стежками лісами провезли
      І в балці із татарами зустрілись.
      Поторгувались, ледве не побились.
      Отак обох татарам й продали.
      Сусідку, звісно, за красу її
      У гроші чималенькі оцінили,
      Оксану ж взяти ледве упросили
      Та заробили копійки свої.
      Везли їх довго степом аж до Криму.
      Красуню, ту ординці берегли,
      Щоб взяти гарні грошики могли.
      Оксані ж довелося йти своїми.
      Всі ноги собі збила по путі,
      Ледь плентала аби не відставати.
      Та все жаліла, що вже рідну хату
      Ніколи не побачить у житті.
      І така туга на душі була,
      Що, коб’ могла, то на весь степ завила…
      Але терпіла і не голосила,
      А мовчки, озиралася та йшла.
      Красуню в Кафі швидко продали
      В гарем якогось бека чи то хана.
      Лишилася на самоті Оксана,
      Її ніяк продати не могли.
      Аж ось на ринок жіночка прийшла
      З прислугою, дитиною. Одначе
      Дитина аж заходилась від плачу,
      Прислуга заспокоїть не могла.
      Щось у душі прокинулось її,
      Устала мовчки, узяла малого,
      Прошепотіла … і не чути того.
      Усі роти роззявили свої –
      Чого-чого – такого не чекали…
      Так вирішилось все її життя.
      Ростити стала те чуже дитя
      Та ще по господарству працювала.
      Трудилась вона тяжко цілі дні,
      А уночі ставала і молилась –
      Аби скоріше вдома опинилась,
      У своїй хаті, у своїй рідні.
      Та роки йшли, в дітей малі росли,
      І вона знову няньчилася з ними
      Десь в самій глибині чужого Криму.
      Ті молитви до Бога не дійшли.
      Ні, на життя не жалілась вона.
      Її не били, як других бувало.
      Вони б, можливо, радість з того мали…
      А голову укрила сивина.
      Додолу старість вже її зігнула.
      Тепер вона молитвами жила,
      Аби померти в тій землі могла
      Де вічність тому родженою бу́ла.
      І Бог, мабуть, молитву ту почув.
      Велів господар всі манатки взяти
      (Не захотів стару вже годувати)
      І аби він про неї більш не чув.
      Взяла з собою клуночок легкий,
      В садочку слив із дерева нарвала
      (Татари їх інакше називали),
      Та і поча́ла шлях останній свій.
      Ішла, ніхто її не зачіпав,
      Та і кому вона стара потрібна.
      Поїсть, бувало, як отару стріне,
      Чабан ділився, коли сам щось мав.
      Татарські закінчилися степи.
      Тепер уже отари не стрічались.
      На сливах і воді перебивалась.
      Та день такий , нарешті, наступив,
      Коли одна лиш слива і зосталась.
      Хотіла аж додому зберегти,
      Аби з руками не пустими йти,
      Бо ще дійти до рідних сподівалась.
      Та сил уже ніяких і нема.
      І марево якесь перед очима.
      Подумала: спочине й далі йтиме.
      І до останку вірила дарма,
      Що дійде… Та не дав того Господь.
      Не втрималась і у траву упала.
      Не пам’ятає, скільки пролежа́ла
      Під сонцем, що сушило її плоть.
      Відчула, що торкає її хтось.
      Відкрила очі – чоловіка вздріла.
      «Це Україна?»- ледь прошепотіла.
      «Так, Україна. Нате, пийте ось».
      Та їй уже було не до води.
      Їй зовсім легко на душі зробилось:
      Вона дійшла, тож недарма молилась…
      «Що з вами? Як потрапили сюди?»-
      Все чоловік старенької питав.
      Промовити хотіла: «Я щаслива!»
      Та ледь прошепотіла лиш: «Я…слива».
      І її душу Бог до себе взяв.
      Козак стареньку поховав у полі
      З усім отим що при собі несла.
      Могилка неглибокою була,
      Але для тіла висхлого доволі.
      Поставив з палиць на зразок хреста
      Та і подався, бо ж ходив не в гості…
      Але за кілька років довелося
      Знов побувать йому у тих місцях.
      А на могилці дерево зросло
      Із синіми солодкими плодами.
      І пам’ять йому швидко нагадала
      Слова бабусі. Із тих пір пішло,
      Що сливою то називати стали.
      А той козак – то наш пра-прадід був.
      Він, коли старість вже свою відчув,
      Зимівник біля дерева поставив.
      І сад великий у степу розвів.
      Жив іще довгі роки там щасливо,
      Ходив найбільше коло тої сливи
      Та всім її ростити заповів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    195. * * *
      Надвечір вітер врешті стих,
      Сховався в заростях густих,
      У балці у якійсь засів,
      За ніч спочити захотів.
      У тиші, що навкруг лягла
      Звук чути аж з кінця села.
      Та голосніш всіх цвіркуни.
      Дістали скрипочки вони
      І почали, і завели.
      Музики гарні з них були.
      Послухати їх переспів
      І місяць звідкілясь забрів.
      Висить півколом поміж зір,
      До мене зазирає в двір.
      Йому спокою не дає
      Цікавість: хто ж то виграє?
      Сховався ген серед гілля
      І виглядає звідтіля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    196. * * *
      Бездарність завжди нахабно преться
      І ладна стерти на порох тих,
      Хто щось уміє, за щось береться
      І досягнути значного зміг.
      Їй чиїсь успіх, як шмат червоний
      Бикові перед очей його.
      Бездарність стопче мораль, закони,
      Але досягне-таки свого.
      Згадались чомусь Афіни давні,
      Де скульптор Фідій великий жив,
      Який Афіни на світ прославив,
      Потомків вдячність цим заслужив.
      А що ж Афіни? Яку подяку
      Він заслужив у співгромадян?
      Невірно буде сказать – ніяку,
      Адже то буде-таки обман.
      Співгромадяни під суд віддали
      Того, що мали б озолотить.
      Підстав законних і не шукали,
      Зійде усяке, щоб засудить.
      Стояв він перед ареопагом,
      Вслухався в дикі оті слова,
      Що, повні злоби, пихи й зневаги,
      Як бруд на нього суд виливав:
      - Ти у Тесея,- шипіли судді,-
      Зробив Перікла-дружка лице!
      Це ж святотатство, погляньте, люди!
      Та ж смерті мало тобі за це!
      - Яке Перікла? Та ж у Тесея
      Лице закрила рука з мечем!
      Як розпізнати лице за нею?
      Та суддям вирок уже пече.
      - Ах, це ти, підлий, зробив навмисне,
      Сховати намір лихий хотів!
      Нас одурити не вдасться, звісно,
      Суд тебе, Фідіє, розкусив!
      І засудили, бо так хотіли,
      Талант простити, бач, не змогли.
      Віки відтоді вже пролетіли,
      А люди й досі, як і були.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    197. Легенда про грецький горіх
      Росте горіх великий біля хати.
      Ще прадід його, кажуть, посадив.
      Уже і стовбур в нього в два обхвати
      І, як родив він, то уже родив.
      Як осінь – ми горіхи все збираєм,
      Та набиваєм ними лантухи́.
      І нам, і всій родині вистачає…
      Казала мама, за часів лихих,
      Коли навколо з голоду вмирали,
      Лише горіхи й врятували всіх.
      Їх восени у стіни заховали…
      Тож він від смерті всю сім’ю зберіг.
      Набивши лантух черговий плодами,
      Із мамою ми сіли спочивать.
      І я спитав: - Горіх цей грецький, мамо,
      Звідкіль узявся? Ти ж повинна знать?!
      Вона, всміхнувшись, глянула на мене:
      - Здається, чула від людей колись.
      Хто саме був оповідач – не певна
      Та в пам’яті слова ті збереглись.
      Якщо цікаво, можу розказати.
      - Цікаво, звісно, бо ж незвичний плід.
      На мозок схоже, якщо розлузати.
      Уже від цього дивуватись слід.
      - Колись давно, як давні предки наші
      Ще на деревах в Африці жили.
      Була країна, наче повна чаша,
      Де Сирдар’я й Амудар’я текли.
      Пізніше Согдіана її звали,
      Як звалася вона в той давній час,
      Ніхто не знає. Та в ній проживали
      Маленькі люди, менші, значно, нас.
      Ну, розміром, із ховраха, можливо.
      Але питання зовсім не у тім.
      Жили вони усі гуртом щасливо
      І вся країна була спільний дім.
      Вони у полі плуга не тягали,
      Не сіяли, лише з того жили,
      Що у степах і у лісах збирали,
      Їм вистачало, бо ж малі були.
      І хат у них не бу́ло, як нам звично,
      Жили в печерах, рили землянки́.
      І, як для нас, то жили вони вічно,
      По нашим міркам – то віки й віки.
      За довгий вік багато чого взнали,
      Багато що навчитися могли.
      Вони скарби підземні здобували
      І у своїх печерах берегли.
      Були вони великі чародії,
      Могли багато чого сотворить .
      Та поодинці сила їх міліє,
      А коли разом – здатні все зробить,
      Коли вони зберуться всі докупи,
      То можуть гору здвинути умить.
      А, як збереться небагато - купно
      Важенні брили запросто носить.
      І не руками, сила їх в другому.
      Напевно, в мозку щось у них було.
      Бо не під силу нині з нас нікому
      Те, що їх плем’я в ті часи могло.
      Жили ті люди, скільки їм хотілось,
      Проте задовге втомлює життя.
      Вже все пізнали і всьому навчились,
      Вже хочеться якогось забуття.
      Уже усе потроху обридає
      І пропадає все бажання жить.
      Та права йти з життя ніхто не має,
      Лише жерці і можуть то зробить.
      Бо ж кожен мозок – то частинка сили,
      Яку народ їх від природи мав.
      Жерці ж той мозок зберігати вміли,
      Аби своєї сили не втрачав.
      Коли таких знаходилося двоє,
      (Бо один мозок швидко пропадав)
      Їх клали до посудини одної,
      А потім жрець надійно закривав.
      Два мізки довго зберігали силу.
      Їх у глибоких норах стерегли.
      Як було треба, то наверх носили
      І їхню силу користать могли.
      Жили ті люди, камені складали.
      Ми до цих пір не можем зрозуміть,
      Як вони їх, хоча би піднімали,
      Або могли на сотні верст носить.
      Так от, жили вони отак віками,
      Знання копили, але мудрість – ні.
      Гординя обуяла їх з роками.
      Рішили, що боги́ вони земні.
      А чому ні – могутні і безсмертні –
      Не пробував ніхто з них вічно жить,-
      Чому богам повинні нести жертви?
      Чому небесним змушені служить?
      Й богам вони не стали поклонятись,
      І жертви нести перестали їм.
      Дивились гордо, наче позмагатись
      Кидали виклик тим богам своїм.
      Обурились боги з гордині тої
      І вирішили плем’я покарать.
      Тож якось ночі темної одної,
      Коли народ весь повкладався спать,
      Боги на них направили всі води,
      Які тоді лиш на Землі були.
      Порятуватись людям було годі.
      Ті води усі нори залили,
      Наповнили дове́рху всі печери.
      Хто врятувався, той тікав мерщій.
      Під божий гнів розлізлись, наче черви,
      Зі свого краю по землі усій.
      Одні із них сховалися у горах,
      Печери рили і у них жили.
      Довбали в скелях довжелезні нори,
      Де самоцвіти й золото найшли.
      В своїх печерах все добро збирали
      Потомки давніх чародіїв тих.
      І гномами їх люди називали
      Та трішечки побоювались їх.
      Вважали і підступними, і злими.
      Та злими вони зовсім не були.
      Хоча бували різні поміж ними.
      Гординю ж подолати не змогли.
      Нічому кара божа не навчила…
      Другі ж, що поодинці утекли,
      Утратили практично свою силу,
      Хоч дещо, звісно, все-таки могли.
      Вони в оселях у людських тулились,
      У припічку ховались від очей.
      Коли із тим господарі мирились,
      То не робили капосних речей.
      Допомагали, хату захищали.
      Коли ж господар зло їм учиняв,
      Тоді вони усю сім’ю карали…
      Їх всяк у нас домовиками звав.
      - Що ж сталося із мізками отими,
      Які в печерах плем’я берегло?
      - Вода потопу бавилася ними.
      Одні в глибини темні занесло.
      Другі ж з водою виплили нагору.
      Вона їх по долині рознесла.
      Коли вода зійшла в долині скоро,
      Земля їх пригорнула, зберегла.
      Пройшли віки, а мізки все чекали,
      Коли народ їх в поміч призове.
      Адже лежали, сили набирали,
      Чекали, поки плем’я оживе.
      Але нічого з часом не мінялось.
      Про них забули? Трапилося щось?
      І, врешті, сили сховані прорвались,
      Пробили землю догори і ось:
      Дерева горді з-під землі з’явились,
      Які незнані досі тут були.
      А скоро і плодами розродились,
      Такими ж, із яких самі зійшли.
      Ще сподівались силу відродити
      Народу півзабутого свого.
      Аби із ним разом для нього жити,
      Та сил вже недостало для того.
      Та й хто ту силу буде користати?
      Нема народу, згинув по світах.
      Став звір поживу із плодів тих мати,
      Став прилітати годуватись птах.
      А скоро й люди споживати стали,
      Адже пізнали користь їх і смак.
      - Чому ж тоді їх грецькими назвали?
      Хто саме і чому придумав так?
      - Говорять, Олександр Македонський
      Колись в краях тих з військом воював.
      Йому тоді сутужно довелося,
      Адже на військо мор якийсь напав.
      Щоб якось ту хворобу подолати,
      Покликав він місцевих лікарів.
      Веліли ті горіхи споживати…
      І мор пройшов, усяк перехворів.
      Тоді й велів цар ті горіхи взяти
      І в Греції далекій розвести́.
      А уже звідти стали їх саджати
      І розійшлись вони на всі світи.
      Тоді то вони грецькими і стали
      І оту назву досі зберегли…
      Ми посиділи,відпочили, встали
      Й збирати знов горіхи почали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    198. * * *
      Дощ надворі ллє, як із відра
      І вода рікою розлилася.
      Благодатна для землі пора,
      Хоч немарна буде наша праця.
      Дощ іде, природа ожива,
      Все стоїть зелене і умите,
      Весело всміхається трава.
      Якось дивно на початок літа.
      Як землі дощу не вистача!
      Спрагла, вона п’є небесну воду.
      А весела райдуга-дівча
      Повідомить про кінець негоди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    199. * * *
      Зчинилася зненацька стрілянина,
      Червоні уступили у село
      І вже надвечір винних і невинних
      Їх правосуддя класове знайшло.
      Багатіїв поставили під стіну
      І до зернини вигребли усе,
      В середняків забрали половину,
      Сказали: «Бог іще вам принесе!»
      В один момент обрали нову владу.
      На голову призначили того,
      Хто й дома був нездатний дати раду,
      Зате вважався ними за свого.
      Хоч пив горілку та, зате, був бідний,
      Так званий, справжній пролетаріат.
      І з того почалися наші біди
      Тоді вісімдесят п’ять літ назад.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    200. Легенда про ялинку
      Пішли ми якось взимку з дідусем
      Гуляти парком. Снігу навалило.
      Під білим покривалом геть усе
      І двірники стараються щосили,
      Щоби хоча б розчистить доріжки́,
      Можливість дати парком прогулятись.
      Уже щебечуть у парку пташки,
      Ледь вітер снігом перестав кидатись.
      Вже сонечко крізь хмари прогляда
      І білий сніг аж засліпляє очі.
      Он білка раптом шаснула руда,
      Мабуть, знайти свої запаси хоче,
      Які вона збирала восени,
      Що їх зима під снігом заховала.
      Тепер знайди, де сховані вони.
      Хіба що в дуплах, може, ще тримала.
      Усі дерева у снігу стоять
      Ще й шапки снігові понадівали.
      Не встиг з дерев їх вітер познімать,
      Бо ж сніг ішов, як вітру вже не стало.
      А от ялинка шубу одягла.
      Одна зелена серед парку всього.
      Як вона зелень зберегти змогла,
      Коли навкруг зеленого нічого?
      Усі дерева голі, а вона,
      Бач, як в зеленім гарно виглядає!
      - Скажи, дідусю, а чому одна
      Ялинка свою одіж не скидає?
      - Цікаво? Правда? То давно було.
      Зима занадто рано завітала.
      Ще листя лиш жовтіти почало
      І міцно за гілля іще тримало.
      А тут уже примчали холоди,
      Мороз узявся по ночах гуляти.
      Пташки, щоб не діждатися біди,
      У теплий край взялися відлітати.
      Лише маленька пташка не змогла
      З товаришами в ті краї летіти.
      В крило вона поранена була
      І довелося їй одній сидіти
      У чистім полі серед полину.
      Сиділа і від холоду дрижала.
      Полин донизу зимний вітер гнув,
      Тож захисту від нього було мало.
      А недалеко був дрімучий ліс.
      «А що, як я до нього дострибаю?
      Там захисток знайду хоча б якийсь.
      Якесь з дерев серед гілля сховає».
      І пострибала пташка в ліс отой.
      Просити стала захисту для себе.
      Але назустріч не пішов ніхто.
      Березі за гіллям дивитись треба,
      Бо в неї їх багато і тому
      Нема часу ще й пташок доглядати.
      А дуб сказав, що ніколи йому
      І, якщо буде він усіх пускати,
      То й жолудів не лишиться тоді.
      Верба ще її й лаять заходилась:
      - Я говорю у річці до води,
      А ти тут невідомо як вродилась!
      Іди звідсіль, мені не заважай,
      Нема про що з тобою говорити!
      Що їй робити? Хоч бери – вмирай:
      Ні їсти, а ні тіло хоч зігріти.
      Стриба-стриба, не знаючи – куди,
      Одним одна на всьому білім світі.
      Як їй порятуватися з біди?
      Де цю холодну зиму пережити?
      Помітила ялиночка її:
      - Куди ідеш, небого? – запитала.
      - Йду, куди очі дивляться мої!
      - Чому ж летіти в теплий край не стала?
      - Крило моє поранене, тому
      Не можу зовсім, поки що, літати.
      Дерев питалась в лісі оцьому,
      Ніхто не захотів мене пускати.
      - Ах, бідна, бідна! То ходи сюди!
      У мене поживи, застрибуй вище!
      На цій пухнастій гілочці сиди,
      Вона у мене, мабуть, найтепліша.
      Тут обізвалася сосна стара,
      Що поряд із ялинкою стояла:
      - Я шлях холодним заступлю вітрам
      Аби вони тебе не зачіпали.
      Тут ялівець до неї обізвавсь:
      - Я ягодами буду годувати
      Всю зиму. Тобі вистачить якраз.
      І стала бідна пташка зимувати.
      А якось буйний вітер налетів,
      Гілки хитав і листя став зривати.
      Сподобалось. І роздягти схотів
      Усіх, хто ще не встиг їх поскидати.
      Та перше у Мороза запитав,
      Бо ж він господар головний зимою.
      А він сказав, аби той не чіпав
      Лиш тих, хто став на захист пташки тої.
      - А інших роздягни хоч догола,
      Якщо вони лише про себе дбають.
      Відтоді, кажуть, справа і пішла,
      Що всі дерева листячко скидають,
      Лише сосна, ялина й ялівець
      Стоять всю зиму у зелених шатах.
      Отут тобі і казочці кінець!..
      Колись онукам зможеш розказати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    201. * * *
      Нічого вартого уваги.
      Пуста дорога польова.
      Понад дорогою трава
      Аж пожовтіла вже від спраги.
      Понуро соняшник стоїть,
      Як дід під спекою зігнувся.
      І він від сонця відвернувся,
      Хоч мав на нього би глядіть.
      Стоїть посадка ледь жива,
      Аж осипається від спраги.
      Нічого вартого уваги.
      Пуста дорога польова.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    202. * * *
      А він прийшов всіх захистити
      Від влади, що гнітила їх,
      На себе взяти їхній гріх,
      Бо ж всі одного Бога діти.
      Сміливі говорив слова
      Перед притихлою юрбою,
      Хотів пове́сти за собою
      Боротись за свої права.
      Вони – хто вірив, хто не вірив,
      Але юрмились навкруги.
      Як річка б’ється в береги,
      Так їхня билася зневіра
      В його слова. Юрба мовчить,
      Вона здивована застигла.
      А тут і стражники надбігли.
      Всі розступилися умить,
      Мовляв: ми що, то він он винен,
      Це він крамолу говорив,
      Нехай впаде на нього гнів.
      І він побачив лише спини
      Тих, кого взявся рятувать.
      А стражники його схопили,
      Кайдани миттю почепили,
      Взялися бити і топтать.
      І знов юрбі цікаво стало,
      Знов дивиться і знов мовчить,
      Хіба хто: «Бийте!» - закричить
      Аби йому не перепало
      За те, що слухати посмів
      Слова, крамолою повиті.
      Усі стояли, як побиті.
      Він не стогнав, усе терпів,
      Хоча йому в душі боліло
      Не від побоїв, від того́,
      Що люди кинули його,
      Піти за ним не захотіли.
      Він на Голгофу ніс хреста,
      Не свого – їхнього, важкого.
      Ще сподівався. Не на Бога,
      А на людей. Але пуста
      Була його ота надія.
      Юрба видовищем жила,
      Заради того слідом йшла,
      Щоб зашморг кинути на шию.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    203. Легенда про яблуню
      Іде дідусь доріжкою в парку,
      На палицю спирається, кульгає.
      Хоч палиця не надто й помагає,
      Але вже звичку давню мав таку.
      Ішов неспішно, поглядав навкруг,
      Чи може щось побачити нового.
      Напам’ять знав доріжки парку того.
      Не поспішав, щоб не забився дух.
      Уже ж роки зовсім не ті його,
      Коли він бігав по оцих доріжках,
      Тепер ото пройдеться парком трішки
      І вже втомився від путі того.
      Десь би присісти, бо уже втомивсь,
      Аж ось і лавка під густим каштаном.
      Сюди пекуче сонце не загляне,
      Сиди собі та навкруги дивись.
      Щоправда, хлопець молодий сидить,
      Сумний занадто для такого віку.
      Щось, мабуть, не вдалося чоловіку,
      Отож, не знає, що йому робить.
      Сів, привітався. Хлопець відповів.
      - Чого сидиш зажурений? – питає.
      - Та що, проблем, дідусю, вистачає,
      Не знаю, як кінці з кінцями б звів.
      - А що, нема кому допомогти?
      Пораду дати чи матеріально?...
      - У всіх своє – життєві і навчальні.
      Й звик самостійно по життю іти.
      - А що батьки? Чи, може, сирота?
      - Не сирота. Не хочу турбувати.
      У них і так своїх проблем багато.
      Тож я у них про поміч не питав.
      - А що, якісь з батьками нелади,
      Чи то вони відносились погано?
      - Та ні, ну що ви, вони в мене гарні.
      З села лиш зрідка приїздять сюди.
      Нелегко їм, а тут і я іще
      Свої на них навергаю проблеми.
      А їх у мене цілий оберемок.
      Так уже тяжко, аж на серці щем.
      Задумався дідусь на якусь мить,
      Немов хотів щось давнє пригадати.
      - А хочеш, можу дещо розказати?
      - Та, звісно, якщо можна, розкажіть…
      - В садку велика яблуня росла.
      Маленький хлопчик біля неї грався,
      На її віття часто забирався.
      Вона з того щасливою була.
      Наїсться яблук, подріма в тіні,
      Аж на вершечок забереться часом.
      Їм хороше, спокійно було разом.
      Але минули безтурботні дні.
      Підріс той хлопчик і не кожен день
      Тепер до тої яблуні приходив.
      Чи зайнятий, чи не було нагоди.
      І їй із сумом виглядать лишень.
      А то прийшов якось такий сумний.
      Вона зраділа: - Нумо, гратись разом!
      - Я не дитина по деревах лазить.
      Тепер у мене інтерес другий.
      Купити хочу іграшок собі,
      Та я, на жаль, грошей таких не маю!
      І де їх взяти – я також не знаю.
      - З грошима я не поможу тобі.
      Я їх не маю… Яблука візьми,
      Піди, продай і будуть тобі гроші.
      Зрадів хлопчина, вибрав всі хороші
      І з яблуками десь пропав тими.
      Знов яблуні одній сумній стоять,
      До неї хлопчик довго не приходить.
      Вона дарма в надії родить, родить,
      Нема кому ті яблука збирать.
      Та час минув і хлопчик повернувсь.
      Зраділа та: - Давай удвох пограєм!
      - Я часу на таке, пробач, не маю.
      Бо кожен день без вихідних труджусь.
      Завів сім’ю, але нема де спати.
      Будинок треба, де ж його узять?
      - Будинку, вибач, теж не можу дать.
      Та можеш віття на мені спиляти
      І збудувати з нього власний дім!
      Зрадів хлопчина, обрубав все гілля
      Та і подався знов на вічність цілу.
      А їй лишилось сумувать за ним.
      Якось спекотним ранком він прийшов.
      Вона зраділа: - Нумо, гратись, хлопче!
      А він їй: - Вибач, утомивсь, не хочу.
      Я постарів, до ігор охолов.
      Мені б спочити, світом попливти.
      Але не знаю, де човна узяти?!
      - Ти можеш стовбур, хлопчику, спиляти.
      Із нього човен зробиш гарний ти.
      І він зрубав, собі човна зробив.
      Та знов пропав на довгі-довгі роки.
      А яблуня усе чекала, поки,
      Він світом на човні своєму плив.
      І от він знов прийшов через роки.
      Вірніш, причовгав згорблений і сивий.
      Та яблуня стояла нещаслива,
      Бо відчай на душі її гіркий.
      - Пробач, мій хлопче, та не можу дать
      Тобі вже яблук. В мене їх немає.
      - Та я беззубий, яблук не вживаю,
      То ж можеш, навіть, не переживать.
      - Пробач, у мене стовбура нема,
      Аби ти міг аж на вершок забратись.
      - Я вже старий, куди мені збиратись.
      Тут хоча б тіло на ногах тримав.
      Мені би просто сісти, посидіть,
      Набратись сили, трохи відпочити,
      Бо ж довелось помандрувати світом.
      - Від мене пень один старий стоїть!-
      Заплакала у відчаї вона.
      - Це ж дуже добре! Пень мені і треба.
      Давай, посиджу трохи біля тебе.
      Бо ти ж ці роки все одна, одна.
      І гарно стало дереву тому,
      Лишилися позаду бурі й грози
      І потекли пеньком чи сік чи сльози,
      Адже вона потрібна знов йому…
      - Це про батьків? - Ти вірно зрозумів.
      Повір, вони тебе завжди чекають.
      Від себе і останнє одривають.
      Бо ж діти – завжди діти для батьків.
      І їм за щастя дітям помогти.
      А ти їх щастя того позбавляєш!
      Ти того , навіть, і не уявляєш,
      Яким жаданим гостем будеш ти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    204. * * *
      Тихий вечір над рікою.
      Вітер лишив у спокої
      Верби, віттям не колише.
      У вечірнім небі вийшов
      Місяць, як червоне коло.
      В тихі сутінки навколо
      Вечір степ і річку кута.
      Тільки жаб далеко чути.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    205. * * *
      Вони зустрілись: чоловік і звір,
      Зчепилися в двобої на арені.
      Прокинулися два інстинкти темні,
      Що в глибині дрімали до цих пір.
      А навкруги від захвату шаліла
      Тупих роззяв безжалісна орда.
      Їй була в радість та чужа біда.
      Вона її видовища хотіла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    206. Легенда про різдвяну ялинку
      Зібралася на свято вся сім’я:
      І мама, й тато, і дідусь, бабуся.
      І головний учасник, звісно – я,
      Навкруг ялинки цілий день кручуся.
      Люблю Різдво і, звісно, Новий рік.
      У хаті гарні хвойні аромати.
      Я наряджати вже ялинку звик,
      Прикраси мамі й тату подавати.
      А потім подарунки принесе
      Мені Дідусь Мороз попід ялинку.
      І так святково виглядає все,
      Прикраси і маленькі, і великі,
      Гірлянди, що виблискують вогнем,
      Яскраві кульки, пташки та звірята...
      Все ніби заворожує мене…
      Якби ніколи не кінчалось свято!..
      - Хто наряджати першим розпочав
      Ялинку, мамо? – став якось питати.
      - В Німеччині, говорять, проживав
      Один священик, Мартін Лютер звати.
      Він, кажуть, прогулятися пішов
      Узимку містом. Позирав навколо.
      Рогатий місяць в небесах зійшов,
      Зірок у небі сяяло доволі.
      Помітив він, як крізь гілля ялин
      Зірки далекі гарно проглядають.
      Тож вирішив, що в себе вдома він
      Прикрасити ялинку також має.
      Він на ялинці запалив свічки
      Маленькі, що у домі всі тримають.
      Засяяли вони, мов зірочки.
      З тих пір ялинку люди й прикрашають.
      Бабуся лиш всміхнулася на те:
      - Я зовсім інше від бабусі чула.
      - То, може, й нам усім розповісте?
      - Та ж розповім, бо геть, було, забула.
      Онучку, добре, що ти нагадав.
      Було тоді то, як Ісус родився.
      Він у колисці у печері спав,
      Але весь світ про те оповістився,
      Засяяла зоря у небесах,
      Вітаючи Різдво – велике свято.
      У горах її бачили й в лісах.
      Пішли новонароджене вітати.
      На світло Віфлеємської зорі
      Прийшли і пастухи, й волхви зі Сходу.
      Допоки в небесах вогонь горів,
      Багато понаходило народу.
      А ще пташки і звірі подались,
      Дерева , квіти слідом потягнулись.
      І подарунки усіма несли́сь,
      Щоб немовля щасливо посміхнулось.
      Одні несли чарівний аромат,
      Другі – плоди смачні і соковиті,
      Яскраві квіти, листя – наче, сад,
      Зробилася печера тої миті.
      Останньою ялиночка прийшла,
      Бо шлях її із півночі далекий.
      Чого б подарувати – не знайшла,
      Та і нести у таку даль нелегко.
      А тут ще Пальма і Маслина вдвох
      Від гонору взялись її повчати:
      «Що в тебе є крім шишок, тих кількох?
      Дитя смолою можеш закаляти.
      Та ще поколеш го́лками його,
      Бо ж ними віття твоє густо вкрито.
      У таку далеч йти було чого?
      Могла б собі в лісах своїх сидіти!»
      Стоїть вона скромненько в стороні,
      Боїться до печери зазирати.
      «Чому не йдеш?» - питаються одні.
      «Боюсь малого чимось налякати.
      Та й подарунків при мені нема.
      Без подарунків соромно заходить!»
      Тут яблуня схиляється: «Тримай!»
      І яблука дає. Піон підходить.
      Він рясно її віти уквітчав.
      Тут стали всі ділитися із нею.
      Хтось ще плодів, хтось квіти свої дав,
      Усяк красою поділивсь своєю.
      Кульбаби пухом вслали голочки,
      А павуки обпле́ли павутинням.
      Засяяли яскраві зірочки
      На кожній ніжній гілочці ялини,
      Бо Ангел, що за тим спостерігав,
      Побачив, як всі дружно помагали
      І зірочки маленькі з неба взяв,
      Поклав на віти, щоб вогнем палали.
      Такою вона гарною була,
      Що сміло підійшла до немовляти.
      А Віфлеємська зірка, що зійшла,
      Над її верхом почала палати.
      І раптом посміхнулося дитя,
      Побачивши красу перед собою.
      І забуяло навкруги життя
      Від тої його посмішки ясної.
      І скільки було радості у ній,
      І скільки неймовірної любові,
      Що круглий рік ялинці зеленіть
      На радість людям сам Господь дозволив.
      Вона приходить раз на рік у дім,
      Приносить радість, бо приходить свято,
      Нагадує найперше нам усім
      Про посмішку Ісуса-немовляти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    207. * * *
      Йду на світанку траву косить.
      Понад водою туман висить.
      Зірки тьмяніють у небесах,
      А під ногами блищить роса.
      Знайома стежка не підведе,
      Ледь покружляє і приведе
      Через місточок та й понад став,
      Де вже чекає трава густа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    208. * * *
      Наполеону часто снилась Жозефіна.
      Не Аустерліц, не Ієна, не Ваграм.
      Її усмі́шка, її звабливі коліна
      І бісенята, що так йдуть її очам.
      У голові його складались плани бою,
      А серце прагло тихих радостей людських.
      І лиш вві сні він бути міг самим собою
      І жити так, як жити просто він не міг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    209. Легенда про грушу
      Коли з сестрою ми були малі,
      В село сусіднє часто зазирали.
      У ньому ми раніше проживали.
      Тепер жили в великому селі,
      А це на той час майже опустіло,
      Зосталося всього лиш кілька хат.
      Та нас чомусь весь час тягло назад,
      Туди, де ми зовсім малі ходили.
      Там ще дідусь з бабусею жили,
      Вони пізніше трохи перебрались.
      Ми в них на день, бувало, зоставались,
      Хоча й заночувати теж могли.
      Там поряд починався Атманай.
      Ріка, хоча не надто і велика.
      Та ми любили нашу першу рі́ку,
      Для нас була найкращою вона.
      За річкою три дерева росли:
      Шовковиці дві і одна грушина.
      Я до цих пір іще пускаю слину,
      Такі смачні на ній грушки були.
      Ми бігали до неї кожен раз,
      Шовковиці і грушок наїдались,
      На кладці понад річкою всідались,
      Дивились, як вода пливе повз нас.
      Були біля грушини ми якось,
      А тут дідусь вітається, підходить.
      - Ну, що, грушина ця і досі родить?
      А ми у пелену набрали: - Ось!
      Дідусь не наш, сторожував, мабуть.
      Тут ферми поряд, де працює тато.
      Дідусь, напевно, має його знати…
      А він: - Давно ці грушки тут ростуть.
      Ми теж малими куштували їх.
      Бува, що і од пуза наїдались.
      Від голоду хоч ними рятувались.
      Бо не було що їсти, окрім них…
      - А що воно за дерево таке?
      Звідкіль взялися ці дерева – груші?
      А дідові розкрити аби душу,
      Бажання від самотності палке.
      - О, груші! Чув я розповідь одну.
      Якщо цікаво, можу розказати?!
      А нам про те цікаво, справді, знати.
      І я з сестрою водночас кивнув.
      - Розказували люди нам старі,
      Колись у лісі дерево зростало.
      Мале, колюче. А навкруг стояли
      Високі сосни, буки, явори.
      І тісно тому дереву було,
      І сонця йому мало припадало.
      Та ті на це уваги не звертали.
      Росло внизу, то й хай собі росло.
      Образилося дерево на ліс.
      Як вибратись з гущавини – не знало.
      Отож стояло в самоті, страждало
      Та мріяло, щоб хтось його відніс
      В краї далекі, у степи широкі,
      Де би ніхто не заважав рости…
      Бува, до нього пташка прилетить
      І на гілляці спочиває поки,
      То дерево у неї й розпита:
      «Куди літаєш? Що на світі бачиш?»
      І слухає, і ледве що не плаче,
      Про те, як пташка в небесах літа
      І світ широкий бачить вона з неба.
      Тож стає гірко дереву за себе.
      Така далека його мрія та.
      І вирішило дерево тоді,
      Якщо воно вже вирватись не в силах,
      То хоча б дітям шлях отой відкрило,
      Щоб хоч вони не жи́ли в тій біді.
      Та як, в насіння, жаль, немає крил,
      Та й вітер в глушину не зазирає,
      Він десь отам, у верховітті грає.
      Невже і дітям теж оцей уділ?
      Але бажання хоч дітей спасти
      Такої сили дереву надало,
      Що соками плоди поналивало.
      І падали плоди ті з висоти.
      Таке солодке і смачне лежить,
      Що назбігались звірина і птиця,
      Аби плодами тими поживиться.
      І розхапали всі плоди умить.
      А потім розлетілись - розійшлись
      І рознесли насіння те по світу.
      Пройшли роки. Принесла пташка вістку,
      Де діточки зродились, прийнялись.
      Одно в горах, друге десь у долині,
      А третє взагалі в чужім краю.
      На долю не жалілися свою,
      Жили і гарно почувались нині.
      Отож щороку дерево взялось
      Плоди такі родити соковиті,
      Щоб дітям всі шляхи були відкриті,
      Щоб скніти в глушині не довелось.
      Сумні й веселі вісті від дітей
      Щороку пташка дереву носила.
      Вона уже й гніздо на ньому звила,
      Хоч відлітала в теплий край, проте.
      А дерево те грушею зовуть.
      Чи за плоди смачні, що вона родить?
      Чи за журбу за дітьми? Взнати годі.
      Та і не треба знати то, мабуть?!
      Дає тобі цю смакоту - тримай.
      Радій, що є таке на білім світі -
      Оці плоди солодкі, соковиті
      І голови собі не забивай.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    210. * * *
      Прокинувся на вранішній зорі.
      На сході небо ледве рожевіє.
      І вітерець холодний ледве віє.
      Так хороше, спокійно надворі.
      Виспівують заутреню півні
      Та виглядають, коли сонце встане.
      Але йому о цій порі зарано
      Так само, як зарано і мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    211. * * *
      Зібрався перський цар скорити скіфів,
      Прийшов у степ із військом чималим.
      Сам на коні поперед нього їхав,
      Казав воєначальникам своїм:
      - Подайте лиш мені вороже військо
      І буду я володарем степів.
      Та день за днем, а воювати ні з ким –
      Ні селищ, ні шляхів, ні ворогів.
      Лиш бовваніють воїни на конях
      Постійно на навколишніх горбах,
      Але умить зникають від погоні
      Аби з’явитись в інших вже місцях.
      Хіба ж так можна справді воювати?
      Тривога персів день і ніч трима.
      Зненацька можуть налетіть прокляті.
      Та кинешся – а їх уже нема.
      Ще битв не бу́ло, але військо тане.
      Вже й степ пройшов – нікого не скорив.
      Змішалися у Дарія всі плани,
      Хоч би живим ці землі залишив.
      Вертався цар з невдалого походу
      І одну річ нарешті зрозумів:
      Скорить не можна скіфського народу –
      Володаря безмежних цих степів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    212. Легенда про вишню
      Прийшов якось до бабуся я погостювати,
      А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
      Взявся я тоді хутенько їй допомагати,
      Бо вже лазити на вишні гарний досвід маю.
      Доки вона ходить знизу, ягід там не густо,
      Я заліз по віттям вгору та відерце повню.
      Допадуся, на гілляці доки й стане пусто.
      Вже і руки мої й губи червоні-червоні.
      Як же вишні не поїсти такої смачної.
      У бабусі вона родить велика й солодка.
      А ходив, вважай, щоранку я до вишні тої,
      Обходив її навколо і об’їв нівроку.
      Скоро й ягід не лишилось. Усю обірвали.
      Сіли разом у тіньочку трохи відпочити.
      Я й питаю: «Чому вишню вишнею назвали?»
      А бабусі, я ж то знаю - дай поговорити.
      «Ой, було то все, онучку, в часи уже давні,
      Ще коли козакували козаки на Січі.
      Був між тими козаками гарний хлопець Сава,
      Що походами й боями всю Вкраїну вивчив.
      І на турка ходив морем та степом до Криму,
      Зустрічався в бою з ляхом, коли випадало.
      Заслужив козацьку шану походами тими,
      Січове все товариство його поважало.
      Якось вони в чистім полі орду перестріли,
      Що вертала з України з ясиром великим.
      Посікли орду татарську та полон звільнили,
      Хоч лягло тоді й козацтва у тім полі Дикім.
      А була серед полону красуня Оксана.
      Як побачив її Сава – то голову втратив.
      Запитав, чи за дружину вона йому стане,
      Буде він її кохати, буде шанувати.
      Закінчилася для Сави вольниця козацька,
      Завів собі господарство, зимівник поставив.
      Хліборобської поволі став вивчати праці,
      Хоч козацької, як треба, не цурався справи.
      Народила йому жінка гарних п’ять синочків.
      Росли вони соколами, удалися в батька.
      А ще шоста народилась в них красуня-дочка.
      Жили вони собі гарно та множили статки.
      Чоловік по господарству порався щоднини,
      Жінка в міру сил частенько йому помагала.
      Та удвох дітей ростили. Щасливі хвилини,
      Хоч ніколи від роботи спочинку не мали.
      Збудував козак зимівник в глухому байраку,
      Між деревами густими зорав собі ниву.
      Тож сюди не зазирали заброди ніякі.
      Можна було працювати і жити щасливо.
      А, як виросли синочки, мов дубочки стали,
      То вже зовсім не боялись ворожої сили.
      Бо з мушкета могли стрілить, і шаблі тримали,
      І уже не згірше батька воріженьків били.
      Та прийшла напасть, якої зовсім не чекали,
      Бо цариця Катерина Січ поруйнувала,
      Все козацтво розігнала, старшину забрала,
      І вельможам землі вільні всі пороздавала.
      А на землі на козацькі вояків наслала,
      Щоб зимівники по степу усі геть спалили,
      А козаків чи побили, чи порозганяли,
      Щоб вельможам вони клопіт були не чинили.
      Дійшли вони й до байраку, де зимівник Сави,
      Узялись ламать ворота, обійстя палити.
      Але Сава із синами знають свою справу,
      Стали опір отим зайдам добрячий чинити.
      Полягло уже навколо посіпак чимало.
      Та лягли один за одним Савині синочки,
      А вже скоро і самого кулею дістало.
      Залишилися живими Оксана і дочка.
      Стала жінка із мушкетом (козацька дружина),
      Не пускає заброд клятих до своєї хати.
      Тільки каже: «Біжи, доню, поки є хвилина,
      А я буду, поки можу, тебе прикривати!»
      Зупинилися заброди - що його робити?
      А вона мушкетом цілить прямо в отамана.
      Він не встиг і кроку, навіть, до неї ступити,
      Як вона йому у серце поцілила вправно.
      Ухопилася за шаблю – підступитись годі.
      Тоді вони усі в страху стали з рушниць цілить.
      Обірвали життя кулі, знівечили вроду.
      Та ступити через тіло зайди не посміли.
      Узяли своїх побитих та тіла козачі,
      Мабуть, щоб відзвітувати про свою роботу.
      Залишилася дівчина. Над матір’ю плаче
      І ніяк не може тугу свою побороти.
      Поховала вона маму у саду при хаті,
      Окропила рясно-рясно сльозами могилу…
      На тім місці деревина стала виростати,
      Що ніколи у садочку вони не садили.
      Навесні вся білим цвітом вона була вкрита,
      А на літо налилися ягоди червоні,
      Наче кров, її батьками й братами пролита.
      Взяла вона кілька ягід собі у долоні,
      Скуштувала…та й заснула на траві зеленій.
      Сниться їй, що деревина стала говорити:
      «Видиш ня, моя дитино?! Це я – твоя неня!»
      Але голос такий тихий, не все зрозуміти.
      «Виш…ня…неня» - тільки й чує дівчина із того…
      Як прокинулась, то «вишня» дерево й назвала.
      От, онучку, пішла назва дерева від чого.
      Це щоб з пам’яті минуле наше не пропало».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    213. * * *
      У віконці світилося,
      Хоч вже спало село.
      Так постукать хотілося,
      Але лячно було.
      Місяць плив поміж зорями,
      Соловейко співав.
      Вогник блимав за шторами
      І мене зігрівав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    214. * * *
      Упали Сарди. В лютій ворожбі
      Цар персів Кір узяв над Крезом гору,
      Лишивши гори трупів по собі
      Й руїни, що піднімуться не скоро.
      І місто Кір на розграбунок дав
      Своїм солдатам, жадібним до всього.
      А Крез в кайданах перед ним стояв
      І туга в серці повнилася в нього
      Від того, як страждав його народ,
      Якого він не міг порятувати.
      А Кір кривив у посмішці свій рот.
      Для когось – горе, а для нього – свято.
      Він Креза всяк принизити хотів.
      Та той уже нічого не боявся.
      Чого уже боятися в житті:
      Всього позбувся лиш живий зостався?
      І, дивлячись, що коять вороги
      Із його містом, він спитав у Кіра:
      «Скажи, о царю, милістю богів,
      Що чинять з містом твої людо-звірі?»
      Кір розсміявся: «Воїни мої
      Грабують твоє місто й скарби тво́ї!»
      « Ні, царю місто стало вже твоїм.
      І та орда, приведена тобою
      Грабує скарби власного царя!»
      Кір спохмурнів. Та ж ніде правди діти,
      Був Крез правий. Доки знялась зоря,
      Кір наказав грабунок припинити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    215. Легенда про першого п’яницю
      Ще пам’ятаю, зовсім я малий.
      Сидим якось з бабусею на ганку.
      Я весь розмлів від ситного сніданку
      Та роздивляюсь двір безмежний свій.
      А тут сусід по вулиці іде
      І видно – не тримають його ноги,
      Бо йде, неначе міряє дорогу:
      Чи вона ширша, чи то вужча де.
      Бабуся тихо каже: «От, козел,
      І де ото зрання уже набрався?»
      А тут і я одразу обізвався:
      «Чому козел? Тому, що ледь повзе?
      Так, навпаки, козел бува грайливий.
      Він не повзе, а без кінця стриба».
      Бабуся одізвалася: «Ти ба,
      Який ти став у мене говірливий.
      Чому козел, питаєшся мене?
      То було, кажуть, ще в часи далекі.
      Тоді жилося людям, ой, нелегко.
      Село стояло у горах одне.
      Трудились люди, землю обробляли,
      Ростили все, що там рости могло.
      Та і худоби у селі було,
      Її на полонинах випасали.
      Окрім зерна, городів і садів
      Ще люди й виноград собі садили.
      З весни і аж до осені ходили,
      Аби він гарно на кущах вродив.
      Ті ягоди збирали восени
      І акуратно у підвал складали.
      Аж до весни, бувало, споживали
      Оті солодкі ягоди вони.
      Блукав селом тим і козел один.
      Уже старий, нікому не потрібний.
      Перебивався на травичці, видно,
      Ходив сумний селом постійно він.
      Бува, залізе у город чужий,
      Чиюсь капусту переполовинить.
      Тоді отрима палиці по спині,
      Тіка з села подалі ледь живий.
      Та знов верта і знов сумний блука.
      Ніхто уже уваги не звертає.
      Блукає, то й нехай собі блукає,
      Не шкодить хай , малечу не ляка.
      Але якось помітили в селі –
      Коли у гори осінь вже приходить,
      То на козла, немовби щось находить,
      Він молодів, неначе, веселів.
      І не блукав похмуро, а стрибав
      Та до людей на вулиці чіплявся.
      Не бився, ні, а, просто з ними грався.
      Відкіль і брались сили для забав?
      Цікаво стало людям у селі,
      Що може так козла того міняти?
      Взялись за ним потроху приглядати,
      Від чого він так раптом веселів?
      Помітили – худобина стара,
      Як виноградні ягоди знаходить,
      (Вони у цей час соком перебродять)
      То їх з землі одразу підбира.
      А, як наїсться, то тоді гайда
      Селом до перехожих приставати.
      І стали люди з соком мудрувати,
      Щоб він і їм таку грайливість дав.
      Отак на світ з’явилося вино.
      Козел же – перший на землі п’яниця.
      Отож людині, якій коб’ напиться,
      Козла ім’я ще з тих часів дано».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    216. * * *
      По росі, по траві
      На світанку пройду.
      Поки ще не провів
      Пастушок череду.
      І штани, як малим
      До колін закочу,
      Щоб повище були,
      Бо в росі намочу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    217. * * *
      Помираючи, він сказав одне,
      Що на пласі ще він сказати міг?
      - Робесп’єр, тебе доля не мине,
      Голова твоя теж впаде до ніг.
      Той, хто сіє смерть, смерть же і пожне
      І на кожне зло прийде зло в отвіт.
      Від покари ти також не втечеш,
      Не сховаєшся, хоч великий світ.
      Робесп’єр тоді лиш здвигнув плечем,
      Але час прийшов і згадав слова,
      Коли під стрімким катовим мечем
      Покотилася його голова.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    218. Легенда про лаванду
      Прийшла донька до матері в сльозах:
      - Не знаю, мамо, що мені робити.
      Мені коханий тільки-но сказав,
      Що він мене не може полюбити,
      Бо в нього, бачте, вже кохана є.
      А як мені з моїм коханням бути?
      Я ладна серце розірвать своє!..
      Але не можу я його забути.
      А мамі як доньці́ допомогти?
      І дуже хоче, але як – не знає.
      Якийсь рецепт у пам’яті знайти,
      Якого там, можливо, і немає.
      Та чує раптом легкий аромат.
      Лаванда пахне!...Справді, упізнала!
      Згадала, як багато літ назад
      Їй мама ще малій розповідала…
      Та й каже: - Сядем, донечко, давай,
      Одну легенду я від мами чула.
      Ти слухай добре й не перебивай,
      Бо я боюсь, щоб чогось не забула.
      Було давно то у горах в Криму.
      Якось вночі зійшла із гір лавина,
      Дісталося тоді селу всьому,
      Але ніхто, на щастя, не загинув.
      Лиш вранці хлопця у снігу знайшли,
      Живого ледве… Але все ж живого.
      В найближчу його хату принесли,
      Жінки хутчій взялися біля нього.
      Відтерли, бо ж вже майже захолов,
      Та рани його змазали глибокі.
      Заграла в ньому молодеча кров,
      Порожевіли скоро його щоки.
      Чорноволоса Ванда, що жила
      У тому домі, більше всіх старалась.
      Всю зиму біля нього провела
      І непомітно якось закохалась.
      Коли вже він до пам’яті прийшов,
      То розповів, що Лалом його звати.
      Що він за самоцвітами пішов,
      Щоб їх високо в горах назбирати.
      Та злий шайтан у горах підстеріг
      Й на нього раптом напустив лавину.
      І він усе, що, гинучи, зберіг –
      Лиш шпильку срібну гарну та єдину.
      Вже навесні піднявся з ложа він,
      Сказав: додому вирушати має.
      Хоч серед цих було і гарно стін,
      Та там дівчина, яку він кохає.
      А Ванді срібну шпильку простягнув:
      - Тримай за те, що мене рятувала!
      Якби не ти, то я б загинув був.
      Я розумію, що цього замало.
      Але, повір, кохання мене зве.
      Колись тобі по-справжньому віддячу.
      А їй від того, наче серце рве,
      Вона в душі сльозами гірко плаче.
      Вночі, коли уже він міцно спав,
      Вона до відьми подалась на раду.
      А та сказала: - Ти його зостав!
      Адже сама тоді не будеш рада.
      Не можна лізти в почуття людські,
      Бо можна зла багато наробити.
      Нехай лишаться спогади гіркі…
      Але, як хочеш його залишити
      Іще на кілька лише днів всього,
      То можу в цьому у пригоді стати.
      - Я згодна! Іще спробую його
      Якось у себе врешті закохати!
      І відьма Ванді скляночку несе:
      - Ось цим щоранку капай на волосся.
      Лиш три краплини! Лише три – і все!
      Щоб потім пожаліть не довелося.
      Як Лал прокинувсь, аромат відчув,
      Щось у душі боротись його стало,
      Але такий закоханий він був -
      Й чарівна рідина не подолала.
      Вона йому і так, і так: - Не йди!
      Залишся, будем разом ми щасливі.
      А він: - В нещасті я попав сюди.
      Я знаю – ти розумна і красива,
      Та я кохану дівчину люблю,
      Її із серця викинуть не в силах!
      Для тебе, Вандо, я усе зроблю,
      Але не те, що ти мене просила.
      Тоді вона у розпачі взяла,
      До краплі склянку вилила на себе.
      Його мов якась сила потягла:
      - Я все зроблю, кохана, задля тебе!
      Він упритул вже майже підійшов,
      Вона його готова обійняти,
      Та він себе якось переборов,
      Крутнувсь на місці та й пішов із хати.
      В селі з тих пір не бачили його…
      А Ванда все життя прогорювала.
      Коли ж століття стрінула свого,
      То вийшла з хати і кудись пропала.
      А скоро пастухи її знайшли,
      Лежала у ущелині глибокій.
      Спустились найсміливіші були,
      Спинилися від неї за два кроки.
      Волосся сиве вітер колихав
      І срібна шпилька поміж ним блищала.
      Чіпати тіло з них ніхто не став,
      Бо де волосся до землі торкало,
      Якісь незнані квіти проросли
      Із ніжним і приємним ароматом,
      Блакитно-фіолетові були..
      А люди, щоб про те не забувати
      В честь Лала й Ванди і назвали їх
      Лавандою. Цвіте вона і досі.
      Нагадує постійно нам про тих,
      Кому кохання стріти довелося,
      Але воно отвіту не знайшло.
      І невідомо, що його й робити?
      Тим цвітом, наче, сказано було:
      Із цим навчитись треба далі жити.
      Іще багато буде на шляху
      Того, що за кохання будеш мати.
      На долю не прогнівайся лиху,
      Адже того ніхто не може знати,
      Чи то кохання, чи захоплення,
      Яке мине та змиється сльозами.
      А, може, стрінеш ти одного дня
      Того, хто закохається так само.
      Не треба серце рвати до часу,
      В коханого кохання вимагати.
      Колись, повір, тобі ще піднесуть
      Букет лаванди, щоб коханим стати.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    219. * * *
      Темрява все огорне,
      Трави росою змочить.
      Місяць млинове жорно
      Викотить серед ночі.
      Десь соловей співає.
      Пахнуть фіалки квіти.
      Та ще сова зітхає,
      Бо їй у ліс летіти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    220. * * *
      Нас звинувачують, що ми антисеміти
      І то чи не найбільші на землі.
      Так, бу́ло-бу́ло, ніде правди діти,
      Були у нас такі часи сумні.
      Хмельниччина, а далі гайдамаки,
      Жорстокість громадянської війни.
      Вбивали за одну лише ознаку,
      Що вказувала – це якраз вони.
      Десятки тисяч гинули невинно
      За те лиш, що євреями були.
      Десятки тисяч у лиху годину
      Від предків наших дійсно полягли.
      Та, чомусь забуваються при цьому
      Історії трагічні сторінки:
      Страшні єврейські гетто і погроми,
      Що тягнуться уже віки й віки.
      Хіба ж не ті французи чи англійці,
      Іспанці, німці, хто там є іще
      В часи хрестові затупляли крицю,
      Звіряючись, яка в вас кров тече?
      Чи не вони палили синагоги
      І змушували віри відректись?
      Чи не вони, неначебто за Бога
      На всіх євреях мститися взялись?
      Чи не від них втікаючи, євреї
      Прийшли у наш благословенний край
      І оселились, визнали своєю
      Мою Украйну. Тож і не питай,
      Чому французи менш антисеміти.
      Вони євреїв вигнали давно.
      Із чого б їм євреїв не любити,
      Якщо жили віддавна порізно.
      А ми жили з євреями бік о бік
      І, як сусіди, бачились щодня.
      І ладили не завжди, але пробі,
      Хто ж більш не ладить, коли не рідня?
      Під одним дахом і одні проблеми.
      І різні люди різно їх рішать:
      Одні з ножем настоять на своєму,
      А інші будуть мовчки рятувать.
      Чомусь говорять: ми - антисеміти,
      Бо у роки великих наших смут
      Десятки тисяч іудеїв вбито,
      Над скількома творивсь неправий суд.
      А хто згадав, як ті ж бо українці,
      Ціною, навіть, власного життя
      Євреїв рятували. Подивіться.
      Вкажіть ім’я. Верніть із забуття.
      Я вже мовчу про ті часи прадавні:
      Хмельницький, гайдамаки – то було.
      І не згадати вчинки більше славні,
      А вже таке й полином поросло.
      А в цю війну – чи всіх ви пригадали
      З краю антисемітського мого
      Із тих, що, може, і життя віддали,
      Рятуючи євреїв. Для чого́?
      Мабуть, що ні. Що ж – легше обзивати
      І кидати у світ гірких заяв,
      Ніж добрим словом кожного згадати,
      Хто ваш народ від смерті рятував.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    221. Легенда про чорну бузину
      «На городі бузина, а в Києві дядько».
      Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
      Стрів обідньої пори дідуся старого,
      Він із паличкою брів мимо двору мого.
      Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
      Дідуся того уздрів, із ним привітався
      Та й кажу йому тоді: - Сядьте відпочиньте.
      А тоді вже далі йдіть… бо ж спекотне літо.
      Чи кудись ви спішите? Хтось на вас чекає?
      Встигнете, добіжите. Сонце ж не сідає.
      - Та нікуди й не спішу, вийшов, щоб пройтися.
      Справді, сяду, посиджу…- Та й розговорився.
      Запитав про те, про се. Тут і я питаю,
      Бо ж мені цікаво все: скільки літ він має.
      - Дев’яносто п’ятий рік восени вже буде.
      - О, та то поважний вік! І живуть же люди!
      Як вдалося вам прожить скільки літ на світі?
      Дід задумався на мить: - Аби довго жити…
      Хочеш, краще розповім побрехеньку «сиву».
      Із вельможею одним сталося то диво.
      Ішов якось через ліс, був на полюванні
      Та й завів його десь біс у яри і твані.
      Ледве вибрався, відстав від своєї свити.
      «Поаговкав», покричав…Що його робити?
      Не сидіти ж і чекать. Та й пішов поволі.
      Довелося поблукать лісом тим доволі.
      Йшов та йшов, аж чує – дим, може, поряд хата?
      Поспішив за димом тим вогнище шукати.
      Справді, бачить в лісі дім стоїть одинокий.
      Видно, хтось живе у нім. Тож пришвидшив кроки.
      Бачить – лавка, а на ній дід сидить ридає.
      «Слава Богу, що живий вибрався», - гадає.
      «Здрастуй діду, чому ти тут сидиш і плачеш?»
      Дід лиш плечі опустив, не замовк, одначе.
      Схлипує та розтира сльози по обличчю.
      «Ви ж людина вже стара, плакати не личить!
      Хто ж до сліз отак довів? Хто тому виною?»
      «Мене батечко побив!..» Блукач: «Отакої?!»
      Діду вже чимало літ, сивий, зовсім білий.
      Вже пора і на той світ – а його побили.
      Скільки ж батькові тому, що ще силу має?
      Зацікавилось йому, тож він і питає:
      «А за що він вас побив? В чім була причина?»
      «Я дідуся в ліс носив, посадив на спину,
      Щоб він квітів назбирав. Але я незчувся,
      Як не втримався, упав, упустив дідуся.
      От за це мене й побив тато мій лозою…»
      Знов лице своє умив чистою сльозою.
      А вельможа аж застиг: чи ж таке буває –
      Це ж який дідусь у них, скільки літ він має?
      І здивований зайшов він тоді до хати,
      Там ще двох старих знайшов, став у них питати,
      Як вдалося їм прожить стільки літ на світі.
      Став один з них говорить: «Як вдалось прожити?
      Дуже просто. Ми живем все життя у лісі.
      Що вполюєм, що нарвем – те і будем їсти.
      Розорали он шматок лісу, сієм жито.
      Не указує ніхто, як ми маєм жити.
      Кіз розвели, молоко й сир від того маєм,
      А, крім того, бузину чорну споживаєм.
      В бузині отій і є секрет довголіття.
      Чорна ягода дає сили довго жити!..»
      Змовк дідусь, а я тоді мовив: - Зрозуміло,
      Ви ще й досі молоді, бо черпали силу
      В чорних ягодах отих. Я не відав того.
      Звісно, дещо чув про них. Але не такого.
      То на бузині, мовляв, вішався Іуда,
      То її сам чорт узяв насадив повсюди
      І під нею сам сидить. Хто кущі корчує,
      Покара того умить. Навіть, смерть віщує,
      Тому, хто візьме палить бузину у печі.
      Тіло все буде боліть: руки, ноги, плечі,
      Як ламати віття їй. І не можна спати
      Під кущем, бо після сну хворим можна стати.
      Будуватись там не слід, де вона зростала.
      Там лишився чорта слід і тоді вмирали
      Люди невідь і чого у будинку тому…
      Бачте, скільки чув всього, а тепер самому
      Видається дивним те, що погане лише
      Чув про бузину. Проте я цікавість втішив,
      Бо нарешті зрозумів я помилку свою
      Й подружитися схотів з тою бузиною.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    222. * * *
      То тече, то пече,
      Літо грається з нами.
      Час коротких ночей
      Вже коротшає днями.
      Пролетить, прогуде,
      Не устигнеш помітить,
      Як і осінь прийде
      Та закінчиться літо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    223. * * *
      Було-було колись в оцім краю,
      Давно вже й бур’яном позаростало.
      А я, бува вдивляюся стою
      З кургану й уявляю, як бувало
      Отут колись. Звивається ріка,
      Така ж, як нині, тільки повновода,
      З-під гірки, з очеретів витіка
      І верби в ній полощуть свою вроду.
      А степом тирса, тирса й ковила.
      Табун тарпанів йде до водопою.
      А там, де річка воду розлила,
      Рогатий тур мотає головою.
      Не поспішайте так, мовляв, заждіть,
      Ще я води із річки не напився.
      Нап’юсь, піду, то й ви тоді ідіть.
      Та й до води неквапно нахилився.
      Табун завмер, тупцює на траві
      І пити хоче, й тура стережеться,
      Бо стільки люті у його крові,
      Що й весь табун біди не обереться.
      Маленька мить далекого життя,
      Яка назад ніколи не поверне.
      Стою і уявляю…Відчуття,
      Що й справді світ той був навколо мене.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    224. Легенда про жасмин
      Іду якось по вулиці села.
      Уже зоря вечірняя зійшла
      І сутінки на землю опустились.
      А я іду, думками десь далеко.
      Нарешті трохи спала денна спека,
      Отож пройтися трохи захотілось.
      Іду, минаю хати і сади
      І бачу зразу – хто і як глядить:
      У кого сад, а в кого назва лише.
      Десь квітів повно, а десь бур’яну.
      Уже, напевно, пів села минув,
      Вслухаючись в п’янку вечірню тишу.
      Уже хотів вертатися назад,
      Але вловив незнаний аромат,
      Який із саду одного долинув.
      Я чув такий уперше у житті,
      Отож мерщій дізнатися схотів,
      Що ж то за квітка пахне отак дивно.
      А тут дідусь на лавочці сидить
      З ціпком. Присів, напевно, відпочить.
      За день роботи, мабуть, натомився.
      Я привітався, поряд нього сів:
      - Скажіть, я тут спитатися хотів…-
      Дідусь на мене пильно подивився:
      - Спитати хочеш, що за аромат?-
      Пів обернувся і кивнув на сад,-
      Зацвів жасмин…Невже не чув такого?
      - Зізнатись мушу: а таки не чув.
      Запам’ятав би, коб’ зустрівся був.
      Що за жасмин? Хоч глянути б на нього.
      - Та що побачиш, коли уже ніч.
      Приходь-но завтра трішечки раніш,
      То і побачиш. Вдень немає сенсу.
      Бо ж він на вечір тільки розцвіта,
      Увагу білим цвітом приверта.
      Приходь, коли вже маєш інтересу…
      До речі, знаєш, звідки той жасмин?
      Як на планеті появився він?
      - Ну, звідки я про теє можу знати?!
      Як вам відомо, розкажіть мені.
      Люблю почуть історії чудні,
      Хоча і сам я знаю їх багато.
      - Було то, кажуть, в той далекий час,
      З яким століття розділяють нас.
      У Індії усе над Ганг рікою.
      Жила там, кажуть, дівчина одна,
      Жасмин якраз і звалася вона.
      Була не проста – царською донькою.
      Говорять, гарна дівчина була
      І вийти за царевича могла,
      Та бога Сонця чомусь покохала.
      Стрічала його ранньої зорі
      І о вечірній кожен день порі
      Його у безнадії проводжала.
      Бо він не глянув, навіть, в її бік,
      Проїхався по небу та і зник.
      Вона ж всю ніч, чекаючи, проплаче,
      А потім знову на зорі стріча.
      Надія й розпач у її очах,
      А він не чує того і не бачить.
      Не витримала, врешті, мук вона,
      Рішила, що не буде жить одна,
      Коли її кохання безотвітне.
      І кинулася в розпачі в ріку,
      Собі смерть заподіяла легку,
      Батьків лишивши плакати й жаліти.
      Як тіло її витягли з ріки,
      За звичаєм, нещаснії батьки,
      На вогнищі великому спалили.
      Уранці бог звернув на землю лик,
      А там, де він дівчи́ну бачить звик
      Лиш пляма після вогнища чорніла.
      І докори сумління він відчув,
      Хоча, хіба у тому винен був,
      Що дівчину не зміг він полюбити?
      Зібрав він попіл з вогнища того,
      На гарний кущ перетворив його
      З яскравим ароматним білим цвітом.
      І от уже багато сотень літ
      Лиш уночі він розпускає цвіт,
      Дівочу душу випуска на волю.
      І та душа блука всю ніч одна,
      Щоб бога не тривожила вона,
      Аби їм не стрічатися ніколи.
      Дідусь замовк і я сиджу мовчу.
      Якуюсь тугу на душі відчув,
      Вдихаючи незвичні аромати.
      Отож, в житті усякого бува.
      Чиясь душа у квітах ожива
      Аби своє кохання дарувати.
      - А знаєте… - враз голос з-за воріт,-
      Чому в жасмина того білий цвіт?
      Я повернувся і уздрів бабусю.
      Вона, мабуть, давно вже підійшла,
      Але стояла мовчки, слухала…
      - Що ж ти людей отак лякаєш, Дусю?!-
      Сказав дідусь – Це жіночка моя.
      - Вітаю. – все, на що спромігся я.
      Бабуся ж лиш кивнула головою.
      - То знаєте, від чого білий цвіт?
      Було то теж тому багато літ…-
      Коли земля була ще не такою.
      Тоді всі квіти білими були,
      Троянди, айстри білим лиш цвіли,
      Другого вони кольору не мали.
      Художник якось в полі заблукав,
      Мабуть, натхнення творчого шукав.
      Враз, мов полуда із очей упала.
      - А що, як квіти розфарбую я?
      Чому вони однакові стоять?
      От ві́зьму фарби і займуся завтра!
      Почув слова художника жасмин,
      Хотів на сонце схожий бути він.
      Тож став іще із вечора чекати.
      Та мріяв, як він стане золотим,
      Схилятись буде сонечко над ним.
      Отак всю ніч і простояв в чеканні.
      Художник справді з фарбами прийшов
      Та до троянди першої пішов,
      Сказав жасмину: - Будеш ти останній!
      Троянда – королева, ти ж пропхавсь,
      Поперед неї бути намагавсь,
      І я тобі такого не пробачу.
      Чекай, як квіти розфарбую я
      І фарба ще залишиться твоя,
      Тоді…можливо…взагалі, побачим!
      І цілий день він квіти фарбував,
      Усіх, хто який колір обирав.
      Один жасмин засмучено дивився,
      Як зменшується фарба золота…
      Аж ось і вечір врешті-решт настав.
      Один жасмин лиш білим залишився.
      Мазнув художник пензлем золотим:
      - Ну, що, брат, скажеш? Чи готовий ти? -
      Насмішливо на нього подивився:
      - Бо ж фарби залишилося на дні.
      Коли б ти низько уклонивсь мені
      То вмить, повір мені, б «озолотився»!
      Але жасмин був гордим і сказав:
      - Я не якась податлива лоза.
      Скоріш зламаюсь, але не зігнуся!
      Художника цим дуже розізлив,
      Він на кульбаби фарбу всю розлив,
      Сказав: - Більш фарбувати не візьмуся.
      Отак і будеш білим назавжди.
      Хоча, я добрий, все-таки, зажди…
      І фарбу з пензля він змахнув на квіти.
      Так і зоставсь жасмину білий цвіт.
      Ламких не можна гнути його віт,
      Бо дуже легко віти ті зломити…
      Задер вже місяць роги догори.
      Подякував за розповідь старим,
      Пішов, поки ще зовсім не стемніло.
      Ішов, іноді озиравсь назад
      І досі чув той дивний аромат,
      Немов душа Жасмин услід летіла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    225. * * *
      Нарешті все відгуло.
      Нічне затихло село.
      Зірок на небі зійшло,
      Немов горох.
      Росою вкрилась трава.
      Десь соловейко співа.
      А ми, забувши слова,
      Йдемо удвох.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    226. * * *
      І розверзлися небеса,
      І з високої тої блакиті
      Опустилися коні ситі,
      І предстала пред очі світу
      Постать грізного Зевеса.
      Іскри сипало вістря списа,
      Очі блискавками метали
      І у гніві вуста питали,
      І від слів тих земля здригала
      І здригалися небеса:
      - Ах, ви підлі і ниці люди,
      Як ви сміли брудом долонь
      Брати мій священний вогонь?
      Звідки взяли – кажіть бігом,
      А не то вам же гірше буде!
      Закричали люди ураз:
      - То все справа рук Прометея!
      Він узяв без волі твоєї!
      Ми б не сміли йти проти неї!
      Покарай його, а не нас!
      Ох, які ви невдячні, люди!
      Як приніс Прометей вогонь,
      Дві жарини в теплі долонь,
      Чи не славили ви його?
      А тепер, як оті Іуди.
      Я дивлюсь, як вогонь горить
      І пригадую прометеїв,
      Що несли для людства ідею
      І згоріли разом із нею.
      І людей, що йшли їх палить.

      Невдячність людська в приказку ввійшла.
      Тварина, і та вдячніша буває
      І зроблене добро не забуває.
      І зрадливості людської не має.
      То все людського розуму діла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    227. Легенда про Кічкас
      Тече, тече Дніпро-Ріка
      І течія його стрімка,
      Не здатна сила ніяка
      Її спинити.
      А вище Хортиці колись
      Як за пороги трохи вниз
      Був кажуть гарний перевіз.
      І ним ходити.
      Було заввиграшки усім.
      Будь то чи пішим чи кінним,
      Усі користувались ним.
      Бо неглибоко
      І береги ріки вузькі
      Пологі схили і низькі
      Дно та і берег не грузькі
      Яким хоч боком.
      І звався перевіз Кічкас.
      Донині назва збереглась
      Хоч вже пройшов чималий час.
      Живуча, видно.
      Із тоді давньої пори
      Донесли шептуни - вітри
      Переказ про Дніпро старий
      Щоб вам повідав.

      Тож слухайте. В час дуже давній
      Дніпро був зовсім не такий як нині.
      Він не петляв по ненці -Україні
      А як стріла ніс в море води плавно.
      Його не горбили пороги й острови
      Ніщо йому текти не заважало.
      А яка сила звірини ховалась
      Між заростів високої трави.
      Дніпро всіх годував і всіх поїв.
      Як треба ніс човни униз неспішно
      А хто до моря йшов вздовж нього пішки
      То не блукав і зайвин не ходив.
      А жив тоді ще велетень Кічкас.
      Був злий як пес, та до усіх чіплявся
      І за рахунок інших намагався
      Собі урвати чогось кожен раз.
      Якось ішов та і Дніпро уздрів
      Який спокійно плинув ген до моря.
      Подумав велет (був на підлість скорий):
      Якби Дніпро лише йому служив.
      Такенна сила пропадає марно.
      А так би він над нею керував
      І воду б просто так не роздавав.
      І якби йому тоді було гарно!
      Тож сплів великий і міцний аркан.
      А що Дніпро на те не сподівався,
      Мотуз той міцно в тіло його впявся
      І перетис його рівненький стан.
      Відчув Дніпро, що давить якась сила
      Почав звиватись, щоб себе звільнить
      Немов змія що себе боронить,
      Звиває у нестямі своє тіло.
      Але дарма. Трима мотуз міцний
      Не вирватися й трохи не послабить.
      Кічкас рішив, що переміг він, мабуть,
      Але мотуз не послабляє свій.
      Дніпро ж побачив що звивання те
      Йому ніяку користь не приносить
      І вирішив що так боротись досить,
      Хоч і здаватись не бажа, проте.
      Лише напружив тіло все своє,
      Щоб той мотуз триклятий розірвати
      Що аж каміння стало проступати
      Там де воно і нині іще є.
      Чим більш Дніпро напружував всі сили
      Тим більше виступало островів,
      Порогів між гранітних берегів,
      Що вкрили колись чисте його тіло.
      Останній натиск Хортицю підняв
      І вмить мотузка з тріском розірвалась.
      Кічкас не втримавсь, тож йому дісталось:
      Задком, задком та й в океан упав.
      З тих пір Дніпро петляє повсякчас.
      На нім пороги й острови з’явились
      А де мотузка в тіло річки в’їлась
      Став перевіз, що ми зовем Кічкас.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    228. * * *
      Розсердився вітер,
      Мов для нього горе,
      Що коротке літо
      Кінчається скоро.
      Гонить хмари небом
      Молодий, гарячий.
      Аж виходить з себе.
      Небо гірко плаче.
      Сльози ллє невпинно,
      Землю поливає,
      Наче в чомусь винне.
      Хоч у чім – не знає.
      Й деревам за літо
      Дістається чосу,
      Налітає вітер,
      Смикає за коси.
      Вони між собою
      Шелестять сердито:
      «Що це таке коїть
      Цей нахаба-вітер?!»
      Надворі негода,
      Нічому радіти.
      Просто у природи
      Закінчилось літо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    229. * * *
      На вчинок зважитись нелегко,
      Коли ціна тому – життя.
      Він повертавсь з країв далеких,
      Знав, що не буде вороття.
      Стояв над тихою водою.
      Десь там на нього Рим чекав.
      Як ступить: грізною ходою
      Чи непомічено, без прав?
      Стояв, позаду легіони
      У спину тупились йому.
      Для них він нині був законом,
      Життя і їхня смерть. Тому
      Він зважить мав всі «за» і «проти»
      Перш, ніж віддати свій наказ.
      Чекають стомлені когорти.
      Чекати їм не перший раз...
      Душа тремтіла в неспокої,
      Як він із неї камінь зняв
      Та показав на Рим рукою
      І «Жереб кинуто»,- сказав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    230. Легенда про острів Перун
      Як у Києві на горі крутій
      Жив колись страшний трьохголовий змій.
      Не в печері жив – на самій горі
      І в страху були і малі, й старі.
      Бо не їв той змій ні свиней, ні кіз,
      М’ясо лиш людське залюбки він гриз.
      І навкруг гори все кістки лежать,
      Та боїться люд навіть утікать,
      Бо літав той змій та людей ловив
      Навіть тих, хто десь і далеко жив.
      Хоч літав той змій, то було колись,
      А тепер роз’ївсь, зовсім розлінивсь.
      Тож при змії тім ще волхви були
      І людей йому на обід тягли.
      Наїдався змій і спокійно спав,
      А народ навкруг злякано чекав:
      От прокинеться незабаром змій,
      Вимагать почне знов сніданок свій.
      І кого волхви виберуть тоді?
      У чиїм дому знову буть біді?
      Хоч боявся люд, але й вірив він,
      Що відгонить змій лютих ворогів,
      Що ворожий кінь не ступне до них,
      Бо страшенний змій пожере усіх.
      Та летіли дні і текли роки,
      Ворог воду пив із Дніпра – ріки,
      Попід Київ – град пас своїх коней,
      А змій жер і жер лиш своїх людей.
      Аж з’явився тут Володимир – князь
      І сказав тоді змієві: «Вилазь!
      Вийди, лютий звір, на смертельний бій!
      Дай об тебе меч закривавлю свій!»
      А весь люд навкруг у страху завмер:
      Що ж то зробиться князеві тепер?
      Розлютиться змій, лихо станеться.
      Бо тоді ж усім їм дістанеться.
      Заревів тут змій лютий голосом,
      Аж земля, немов, розколовся.
      Підняв голови, щоб вогнем дихнуть,
      Та вогню того навіть і не чуть
      Захотів злетіть, крилами махнув,
      Але залишивсь там же, де і був.
      Наче і не змій, що людей лякав,
      Мабуть, постарів і ледачий став,
      Засміявся князь: «Ти ж, опудало!
      Може ти колись страшним і було,
      А тепер тебе я не буду й бить!
      Гей, беріть його, до коней в’яжіть
      І тягніть униз до Дніпра мерщій,
      Хай пливе кудись цей колишній змій!»
      Звеселився люд. Змій собі шипить.
      Крильцями маха, хоче полетіть.
      Хоче покарать цих непослухів.
      Та народ уже, накінець, прозрів.
      Потягли його кіньми у ручай,
      Потім по ньому у ріку – Пучай.
      Відтягли в Дніпро, ну, тепер пливи.
      У чужих краях відтепер живи.
      Плив рікою змій, люд за ним ішов,
      Гнав від берега, щоб не виліз знов.
      І лютився змій, з голоду аж вив,
      М’яса людського же давно не їв.
      Але ті, кого він би з’їсти міг
      Гонять геть його дружно за поріг.
      За один поріг, потім за другий.
      Ледве вже пливе той нещасний змій.
      За пороги аж його провели
      І тоді назад радісні пішли.
      Бо прийшов тепер змієві кінець!
      Він же на Дніпрі знайшов острівець
      У печеру вліз, що на нім була,
      Там і здох, мабуть, з голоду і зла,
      Може, правда, він там ще довго жив,
      А то мимо плив, тих ловив і їв.
      Бо в печері тій змієвій були
      Купами кістки людськії знайшли.
      Де подівся змій, те ніхто не зна.
      І легенд про те навіть не одна.
      А як в Києві він Перуном звавсь,
      То й за островом назва збереглась.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    231. * * *
      День саме в розпалі.Нестерпний сонця жар.
      Земля розпечена аж обпікає ноги
      І крізь підошви. Стелеться дорога,
      Неначе лезо гострого ножа.
      Втішається грайливий вітерець.
      Йому одному, мабуть, не спекотно.
      Гасає полем із кінця в кінець
      І хвилі степом, наче морем котить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    232. * * *
      Чим ближче старість, тим жорстокіш був
      Хан Темучін, що Чингізханом звали.
      Його ні кров, ні сльози не спиняли,
      Він про добро узагалі забув.
      Чим ближче смерть,тим більше прагнув він
      Разом з собою увесь світ забрати,
      Нікого після себе не лишати,
      Хай плоть живу поглине чорний тлін.
      Але чим далі світом він ішов,
      То розумів – людей цих так багато.
      Хоч самому не хочеться вмирати
      Та всім не в змозі він пустити кров.
      І захотів безсмертя він тоді
      Аби довіку в цьому світі править
      І гостру шаблю без кінця кривавить
      У ролі безпощадного судді.
      Почув він, що в Китаї є даоси,
      Яким відомий до безсмертя шлях,
      Своє життя вимірюють в віках.
      І він одного з них покликав в гості.
      Чан Чунь, здається, звали так його,
      Пішов в дорогу дальню, небезпечну,
      Не взяв нічого аби його плечі
      Не відчували тягара того,
      Який в путі людині заважає.
      Пройшов Китай, Монголію, минув
      Він Туркестан і згодом повернув
      У Семиріччя, де вже хан чекає.
      Хан гостя насторожено зустрів,
      Дозволив, правда, сісти, пригоститись,
      Води з дороги чистої напитись.
      А, коли той напився і поїв,
      Спитав: «Скажи, святий-но чоловіче.
      Ти йшов здале́ку. Чи у тебе є
      Чудесні ліки, щоб життя моє
      На цій землі могли зробити вічним?»
      І відповів мудрець: «Даремно ти
      Чекаєш. Ліки є, що зберігають
      Твоє життя. Але таких немає
      Аби безсмертя людям принести!»
      І зрозумів владика всіх владик,
      Що йому долю власну не минути
      І доведеться смерть, як всім, відчути.
      Ішов йому шістдесят п’ятий рік.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    233. Легенда про картоплю
      Садили картоплю ми у дідуся.
      Він ямки копає, а ми із сестрою,
      Кидаємо в ямки картоплю обоє
      В надії, що скоро закінчиться вся.
      Вже сонечко добре з небес припіка.
      Дідусь утомився та й ми ледве ходим.
      Уже посадили ледь не пів городу.
      Аж ось і бабуся обідать гука.
      Ми хутко докидали те, що лишалось,
      За стіл попід вишню в тіньок подались,
      А там, як наїлися і напились
      То відпочивати в траву повкладались.
      Я ж надто цікавий, щоб просто поспать,
      Питаннями став дідуся діставати:
      - Хто перший картоплю надумав саджати,
      Щоб можна його незлим словом згадать?
      - Раніше картоплі в Європі не знали.
      Колись у Америці інки жили,
      Тож перші саджати її й почали.
      - А як та картопля в Європу попала?
      - То вже як Колумб край далекий відкрив,
      То звідти іспанці й привезли те диво.
      Щоправда, в Європі дивилися криво,
      Вважали, що чорт в землю то посадив.
      Тож «яблуком чортовим» часом і звали.
      Бо ж їли не те, що росте у землі,
      А ягоди, бачили, ті, чималі,
      Які по цвітінню на ній достигали.
      А в них же отрута. Хтось часом вмирав.
      Верталися знову до каші та хліба.
      Воно, хоч жилося і голодно, ніби,
      Але краще їсти провірених страв.
      І, як не старались були королі,
      Щоб змусити люд ту картоплю садити.
      Один обіцяв за то гроші платити,
      Другий за непослух карати велів…
      Та темний народ за старого тримався,
      Від голоду пух та картоплю не їв.
      Як переконати тих впертих ослів?
      І, якось, француз Пармантьє здогадався.
      Ділянку картоплею він засадив
      Й, коли вже картопля взялась достигати,
      Поставив круг поля він роту солдатів
      І слух розпустити по селах велів,
      Що тих, хто посміє картоплю ту красти,
      Чекає уже із сокирою кат…
      А сам уночі прибирав тих солдат.
      Ну, як було людям у гріх не упасти?
      Солодкий же, бач, заборонений плід,
      Відомо то людям іще від Адама.
      Тож люди картоплю тягли лантухами,
      А згодом, як кажуть, і «тронувся лід».
      В Росії ж з картоплею лихо було.
      Петро ще з Голландії лантух доставив,
      Хоча й не довів до кінця тої справи.
      По ньому ще років багато пройшло,
      Коли Катерина за справу взялася.
      Та вперся народ забобонний, однак,
      І справа не рушила з місця ніяк.
      Уже при Миколі, що Палкіним звався,
      Був виданий ним «височайший указ»
      Ростити картоплю повсюдно… Якраз!..
      Російський мужик враз за вила узявся:
      Що їм замість ріпи підсовує «власть»?
      І бились до смерті вони «за свободу».
      Багато лягло у тих бунтах народу…
      Та, врешті, картопля і там прижилась.
      - А звідки картопля взялася у нас?
      - Завезли німецькі колись колоністи.
      Вони уже вміли й ростити, і їсти…
      Хоча… рідний дід мій розказував раз
      Історію трохи другу про ті справи.
      Тоді іще й німців не було у нас.
      А цар чи московський, чи інший якраз
      Купити картоплі в Європу направив.
      Купили чи лантух, чи, може, і два.
      Везуть із солдатами по оба боки.
      Бо ж час був непевний. Не ступиш і кроку.
      Хто зна, що байрак чи то пуща хова?
      Та, як не старались - з бідою зустрілись:
      У лісі напали на них гультяї.
      І голови склали солдати свої,
      А слідом на небі й посли опинились.
      Взялись гультяї злато-срібло шукать,
      Бо що ж можна везти в такій охороні?
      Огледіли все: і карету, і коні.
      Та лише два лантуха там і лежать.
      А в лантухах тих якісь овочі дивні.
      Хтось взяв та надгриз і одразу скрививсь:
      «Гидота! Тверде! - та й пошпурив у ліс,-
      Такого не їстимуть, мабуть, і свині!»
      Почухав потилицю був отаман.
      Він же сподівався багатством розжитись.
      Ну, коней візьмуть. Вони можуть згодитись.
      А більше чого і узяти нема.
      Карету у нетрі велів відтягти,
      На землю із лантухів повисипати.
      Ніколи не зайвина лантухи мати…
      «Гидоту» ж землею велів загребти.
      Було то все ранньої, кажуть, весни.
      А влітку із Криму верталася валка,
      Минули спокійно розбійницьку балку
      І на ніч спочити спинились вони.
      Поставили мажі навколо свої,
      Багаття розклали, вечеряти стали.
      І так комарі кляті їх допікали,
      Що ледь дочекались, щоб гурт весь поїв.
      Тоді отаман і говорить: «Давай
      Накидаєм зелені в наше багаття.
      Вогню нам не треба, а диму багато…
      Он, бач, над дорогою густо трава».
      І рвати бадилля вони почали,
      А з ним іще грудки якісь витягають.
      Не перебирають, в багаття кидають,
      Поки густий дим в небеса повалив.
      А потім спокійно уклалися спать,
      Лишивши, звичайно, надійну сторожу.
      Вночі гультяї ще навідатись можуть,
      Від ночі усякого можна чекать.
      Але, слава Богу, ніхто не напав,
      Ніякі розбійники їх не чіпали.
      Коли готувати сніданок почали,
      То кухар грудки оті повигрібав,
      Аби на вогні саламаху зварити.
      Хтось грудку узяв - вона тепла, м’яка.
      Почав куштувати – смачнюча така,
      Лиш трішечки треба її посолити.
      Допалися хлопці до дива, умить
      Поїли усе, а тоді гуртом взяли
      Ті овочі дивні з землі накопали,
      Щоб дома в городі собі посадить.
      А скоро від них розійшлася вона.
      Картоплею, правда, ще не називали,
      Десь бульбою, десь мандибуркою стала,
      А десь бараболя, бандурка. Одна
      Ще приказка в діда з часів тих була:
      «Бандурку Господь сотворив задля того,
      Щоб бідному шкуру було драти з кого!»
      Відтоді картопля у нас і пішла,
      Казав мені дід. Зовсім інше наука
      Розказує нам у розумних книжках…
      Так, біля картоплі робота важка,
      Але ж і смачнюча, скажу я вам, штука.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    234. * * *
      Сонце піднялося вже високо
      Та не встигло випити росу.
      Вкотре погостив уже косу
      І пішов покіс робить широкий.
      Бо ж хотів устигнути скосить
      Те, що ще із вечора намітив.
      А у небі жайвір славить літо
      І у вербах вітерець шумить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    235. * * *
      Спори громадянської війни
      Рознеслися вітрами по світу.
      Вже не ти вирішуєш – чи жити
      І з якої бути сторони.
      Брат не переймався смертю брата,
      Сам на нього руку піднімав,
      Батько свого сина проклинав
      І благав пришвидшити розплату.
      Всі інстинкти здійнялися догори,
      Всі бар’єри людськості упали
      А різнокольорові закликали:
      «Всі мерщій під наші прапори!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    236. Легенда про Муравський шлях
      Було це у часи у старовинні.
      Коли? Не знаю. Та давно було.
      Унадились татари в Україні
      Чи не щодень чинити своє зло.
      Ішли так часто. Йшло їх так багато,
      Що всю траву стоптали у степах
      Не стало чим й коня погодувати
      На широченних степових шляхах.
      Здавалося б радіти Україні,
      Бо не прийде нарешті татарва.
      Але хіба її лиху зупинить
      Те, що в степу не виросла трава?
      Татарин скочить на коня уранці
      Надвечір вже за Ворсклою гуля
      І мотузками в’яже собі бранців
      І тягне все що в очі потрапля.
      А Україна лишилась без солі,
      Бо сіль із Криму везли чумаки.
      Вози ж чумацькі рухались поволі
      Воли такі вже неповороткі.
      Їх у дорозі годувати треба.
      А чим? Коли в степу трави нема?
      З собою брати на усі потреби?
      Так тільки час потратити дарма.
      Тож і не їдуть чумаки за сіллю.
      А що без солі? Їжа вже не та.
      Та і здоров’я меншає і сили.
      Хто мав хоч дрібку - три́мав на свята.
      І чумаки журилися нівроку
      Тож заробіток їхній головний.
      А не рушали. Все чекали доки
      Степ знову вкриє килим трав’яний.
      Дарма чекали. Не росте травиця ,
      Лиш порох степом вітер підійма
      І засипає степові криниці.
      Бо то біда, коли трави нема.
      Сів молодий чумак понад рікою,
      Від неспокою серце аж щемить.
      Підпер в задумі голову рукою,
      Не знає, бідний, що його й робить.
      Аж тут дідусь старенький на дорозі.
      «Здоров був, синку!» «Й вам здоров’я теж».
      «Чого сидиш у задумі й тривозі?
      Чого із Криму солі не везеш?»
      Та то вам, діду, наче невідомо?
      Трава не хоче у степу рости.
      Даремно вириватися із дому.
      Без неї і до Криму не дійти.
      «Відомо, синку. Чому ж невідомо?
      Я саме тому й прийшов сюди.
      Я поможу, синочку, горю твому
      І порятую землю цю з біди.
      Є в мене торба з чарівним насінням,
      Росте із нього мурава-трава.
      От якби хтось ним степ увесь засіяв,
      То ожила б землиця степова .
      Я б сам пішов, та вже старий занадто,
      Боюсь, що може зовсім не дійду.
      Якби ж хтось захотів цю торбу взяти,
      То ми б, напевно, відвели біду».
      «Я згоден, діду! Де ота торбина?
      Хутчій давайте!» - підхопивсь юнак.
      « Торбина ось. Але послухай, сину,
      Ти маєш знати: що робить і як.
      Ітимеш, торбу почепи на спину,
      Бери насіння, рівно розсівай,
      Не заглядай в дорозі у торбину,
      Бо враз насінню тому буде край.
      Не оглядайсь ні разу аж до Криму,
      А то трава не зможе прорости.
      І не спиняйся, доки туди йтимеш.
      Все зрозумів? То можеш тепер йти».
      Взяв хлопець торбу і пішов додому.
      Шлях був далекий, слід перепочить.
      А вдома торбу положив додолу.
      Нехай до ранку долі полежить.
      А поки спав якась нахабна миша
      Прогризла дірку, щоб поласувать.
      З зорею хлопець торбу взяв і вийшов.
      Пішов степи травою засівать.
      Іде-іде, насіння розсіває.
      Зустріне річку – бродом перейде.
      Не бачить що у дірку просипає,
      Бо йде, не зупиняється ніде ,
      Позаду вже і Ворскла, і Самара,
      Іде між Кінських і Молочних Вод.
      Вслухається, чи не спішать татари.
      Здалось йому, щось сиплеться. І от
      Він вирішив заглянути в торбину,
      Чи ще до Криму вистачить йому?
      Та тільки хлопець зняв її зі спини,
      Відкрив, поглянув…І кінець всьому.
      Лишилось те, що ще тримав в долоні,
      А ще ж до Криму чималенький шлях.
      Тож наостанок сіяв досить скромно.
      Бо густо – то не вистачить ніяк.
      Укрився степ травою –муравою.
      А особливо там, де йшов юнак,
      Вона була високою, густою.
      Там і проклали чумаки свій шлях.
      До Криму їдуть по траві високій,
      Пісні співають, доки сіль везуть,
      Такі ж протяжні, як і степ широкий
      Їх у степу, ой, як далеко чуть.
      Високі трави степом аж до Криму
      І тільки там, де зупинивсь юнак,
      І у торбину глянув, не утримавсь,
      Так і до нині тільки солончак.
      За тою, за травою –муравою
      Муравським і назвали оцей шлях.
      Тут чумаки співали пісні свої,
      Як сіль везли із Криму на возах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    237. * * *
      Небесні сльози впали на траву,
      Прибили пил дороги польової.
      А хмари, не спиняючись, пливуть
      І тільки сльози гублять за собою.
      Жене їх вітер, не дає спочить,
      І не дає наплакатися вволю.
      Десь недалеко грім весь час бурчить,
      Жаліється на вітер чи на долю.
      Шумлять дерева, спрага їм пече.
      Із вітром сперечаються сердито.
      А він, нахаба, грається дощем…
      Так розпочався третій місяць літа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    238. * * *
      Повчитись би нашим царям і царятам
      Як треба про гідність і честь свою дбати…
      Як цар Александр Росією правив,
      Солдат один, бравий, а, може й не бравий
      У шинку, говорять, до того набрався,
      Що, навіть, на царський портрет він плювався.
      Прибігли жандарми, солдата схопили
      І справу державну на нього відкрили
      За те, що образив він честь государя.
      І, звісно, чекала його за це кара.
      Цареві прине́сли на розгляд цю справу.
      І він прочитав, потім зліва направо
      Наклав резолюцію: « Справу закрити.
      Солдата-п’яницю з в ’язниці звільнити.
      Портрети прибрати, солдату сказати:
      Цареві на нього також наплювати».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    239. Легенда про солов’я
      Сидів в саду і слухав солов’я,
      Що недалеко в гаї заливався.
      Під спів той задрімати намагався,
      Не міг заснути в душній хаті я.
      Дививсь крізь віття на громаддя зір,
      Якими щедро всипалося небо.
      Задумувався про життя, про себе,
      Про те усе, що бачив до цих пір.
      І, чи то непомітно так заснув,
      Чи то і справді сталося зі мною -
      Та когось чую поряд із собою.
      Я голову повільно повернув,
      Аж поряд біля мене сивий дід,
      Якого я до цього ще не бачив.
      Не здивувався, не злякавсь, одначе,
      Як, наче, все навкруг іде, як слід.
      - Чудова ніч! – озвався тихо дід,-
      А соловейко, бачиш, як виводить?!
      Комусь переспівати його годі,
      Хай, навіть, обійти прийдеться світ.
      Я тільки мовчки слухаю, сиджу,
      А дід, немов з собою розмовляє:
      - У світі, синку, всякого буває…
      А хочеш, я легенду розкажу
      Про те, звідкіль всі солов’ї з’явились?
      Я лише мовчки дідові кивнув.
      Той помовчав, немов про щось забув
      Та далі мова легко його лилась:
      - Були колись в краю оцім часи,
      Коли одні над всіми панували,
      А інших просто за худобу мали
      Та задирали без кінця носи,
      Хвалилися один перед другого,
      Що в кого є, чого в других нема.
      Один собак породистих тримав,
      Картин відомих назбиралось в того.
      Той кіньми в стайні без кінця хваливсь,
      У того парк розкішний і фонтани,
      Або й театр у якогось пана…
      Один поперед одного тяглись.
      А, щоб зібрати гроші на усе,
      То кріпаків трудитись заставляли,
      Їх за худобу чи знаряддя мали,
      Яке прибуток пану принесе.
      Їх за непослух без кінця сікли.
      Могли й до смерті засікти, бувало.
      Та, як худобу часом продавали
      Чи обмінять на якусь річ могли.
      Бувало, що й десятків кілька душ
      За цуценя породисте просили…
      І кріпаки противитись не сміли.
      Систему, гарну для панів не руш!
      Так от, жив-був на Україні пан.
      Чи, може, пан, то голосно занадто -
      Панок, що Дурнєв було його звати.
      За що потрапив він у панський стан,
      То ми не знаєм. Мав одне село
      Та кріпаків десятка три при ньому.
      Але хотілось слави пану тому,
      Хоч славитися чим і не було.
      Грошей на прожиття не вистача,
      Куди вже там бенкети із балами.
      Але хотів рівнятися з панами
      Й невдачі на селянах відомщав.
      Була між кріпаків одна сім’я.
      Із ранку і до ночі працювали,
      Угору коли глянути не знали,
      Тож свій лан необробленим стояв.
      Хоч як і важко жити їм було,
      Та усе ж жінка народила сина.
      Росла дитина, наче та билина.
      Таких було ще кілька на село.
      Коли дитина трошки підросла,
      Пан повелів в роботу її брати,
      Худобу пасти, ягоди збирати,
      Те, що вона робити вже могла.
      Так ще з малого він уже кріпак
      І змушений на пана працювати.
      Уже і вранці не дають поспати,
      Бо прийде хтось із панських посіпак
      І батогом робити пожене.
      Та якось звик хлопчина, не цурався
      І за роботу він без лайки брався,
      Бо гарне бачив у цьому одне:
      У полі, в лісі був він сам-один,
      Ніхто його не бачить і не чує.
      Тож він собі, як і усі, працює,
      Але й співати вголос може він.
      А він співати дуже вже любив.
      Бог голос дав такий, що пошукати.
      Як же було малому не співати,
      Коли він співом тільки тим і жив.
      Як він співав, то замовкали всі.
      У полі жайвір, в лісі всяка птиця
      Зліталися на нього подивиться,
      Скупатись, мов, у вранішній росі…
      Звикають люди, кажуть, до всього.
      І до кріпацтва також звикли люди.
      Нехай там як воно погано буде,
      Але ж так само і другим кругом…
      Та якось пан, залізши у борги,
      Рішив продати трохи свого люду.
      Розвішав оголошення повсюди.
      Й продав кількох, але серед других
      Купили також хлопця маму й тата.
      Ніхто дитину не схотів купляти.
      Тож він лишився сирота без них.
      Поплакав, звісно, але що робить,
      Хоча душа у хлопчика страждала,
      Та пісня його завжди рятувала,
      Допомагала йому далі жить.
      Так він і виріс, хоч і сирота,
      То пас худобу, то робив у полі,
      Не жалівся ніяк на свою долю.
      І скоро гарним парубком він став.
      Якось на луках був траву косив,
      Та заспівав, як звик завжди робити.
      Тут панові прийшлося проїздити
      І він почув отой незвичний спів.
      Негайно хлопця привести велів,
      Послухав, як чудово той співає
      І зрозумів, що він, нарешті має
      Те, чим він може здивувать панів.
      Так панове життя зазнало змін.
      Другі до нього стали приїздити
      Той спів послухать, пана похвалити.
      І став із того ще бундючний він.
      У парубка нічого не питав,
      Лише велів гостям своїм співати,
      Хоч став для того гарно одягати
      Та більш чи менш пристойно годував.
      Як слава між панами розійшлась,
      Просити стали хлопця в пана взяти,
      За гроші, звісно, трохи поспівати.
      А чого б пан від грошей відмовлявсь?
      Тож їздив хлопець та панам співав.
      А так хотів співати для народу,
      Щоб не дивитись на ці пики горді.
      Вже на них сил дивитися не мав.
      А була ще у їхньому селі
      Дівчина Галя, добра та вродлива.
      Сім’я була, як в хлопця, нещаслива,
      Тож на руках натерла мозолі
      Ще з літ дитячих. Та не сумувала.
      Із хлопцем зустрічалася пота́й.
      Бо ж панові лише зачі́пку дай,
      То вже б в обійстя панове попала.
      Лиш покритки вертались звідтіля,
      До смерті свою долю проклинали…
      Вони кохання в темряві ховали,
      Він піснею їй серце звеселяв.
      Коли ж дізнався пан про його спів,
      Стрічатись їм все менше випадало.
      Та вони часу кращого чекали,
      А раптом пан би взяв і подобрів.
      Якось купець до Дурнєва примчав,
      Просити став, щоб співака продати,
      Почав хороші гроші обіцяти
      І той на пропозицію пристав.
      Позвав він хлопця та велів збиратись,
      А той одне-єдине попросив,
      Аби пан з ним ще Галю відпустив.
      Та пан уперся, не схотів втрачатись.
      Купець хотів купити і її,
      Та Дурнєв ціну чималу загилив.
      Ціна для того була не під силу,
      Чи, може, гроші пожалів свої.
      І тут вже хлопець стриматись не зміг,
      Хоч із дитинства звик коритись пану,
      Але на нього гордовито глянув
      Й метнувсь умить стрілою за поріг.
      Поки-то пан покликав слуг своїх,
      Поки вони за хлопцем вслід побігли,
      То молодята вже зустрітись встигли
      І кинулись до лісу з усіх ніг.
      Тікали і молилися весь час,
      Аби Господь поміг їм врятуватись,
      Аби їм все життя не розлучатись
      Та в страху озиралися щораз,
      Бо ж чули тупіт панових лакиз.
      Здорові надто в пана посіпаки.
      Ще трохи й попадуться небораки,
      Не порятує, навіть, море сліз.
      Вже слуги поряд, руку простягни,
      Вже чути їхнє дихання у спину.
      Вже думали, що їх Господь покинув…
      І раптом стали пташками вони.
      Лишили посіпак тоді ні з чим
      І в ліс густий швиденько подалися…
      Отак от соловейко і з’явився,
      Щоб радувати співом нас своїм.
      Він, звісно, для коханої співа,
      Але та пісня – мов дарунок неба.
      І кращого закоханим не треба…
      Мені пора, бо вже і ніч сплива…
      Я озирнувся, але дід пропав.
      А, може, то мені усе наснилось?
      Вже сонечко над обрієм з’явилось,
      А я отак в саду всю ніч проспав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    240. * * *
      Нестерпна спека і здається, аж
      Земля від того плавитись поча́ла.
      На обрії, мов марево – міраж
      Повітря перегріте струмувало.
      І вітер, хоч старався з усіх сил,
      Так і не зміг повітря остудити.
      Пташки, щоб не спалити собі крил,
      У своїх гніздах мусили сидіти.
      Єдине, що хотілося – води
      Та у тіні присісти, відпочити.
      Якого біса я забрів сюди
      У це спекотне неймовірно літо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    241. * * *
      Хтось по собі будує мавзолеї
      Чи піраміди зводить, а от він
      По смерті над могилою своєю
      Велів орді не будувати стін.
      Його в степу безмежнім поховали,
      Всіх, хто копав могилу, посікли
      І кіньми степ весь навкруги стоптали,
      Щоб люди ту могилу не знайшли.
      Той, хто збирався світом панувати,
      Тепер, немов сховався від людей.
      Мабуть, боявсь по смерті, що розплата
      За світ, що ним сплюндрований, прийде.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    242. Легенда про острів Хортиця
      З прадавніх літ лежить серед Дніпра
      Великий острів - Хортицею зветься.
      Немов природи надзвичайна гра,
      В яку ріка віками з шумом б’ється.
      Високії гранітні береги,
      Могутні скелі хвилі ті стрічають.
      Шумить Дніпро. Йому не до снаги
      Тих скель здолати. Тож і оминає,
      Струмує, невдоволено бурчить,
      Але не в змозі що-небудь зробити.
      Та і до моря надто вже спішить,
      Щоб свої води в нього швидше влити.
      Звідкіль він взявся – острів дивний цей,
      Який казковим дехто називає,
      Який важким напруженим кільцем
      Дніпро могутній скільки літ стискає?
      Говорять, в давні – давні вже часи,
      Як Бог ще тільки брався до роботи,
      Коли тропічні скрізь росли ліси
      І всяка нечисть повзала в болотах,
      Коли з-під рук Всевишнього зійшли
      На Землю дивні монстри величезні
      І боротьбу за зверхність повели,
      Шматрали здобич кігті, наче леза.
      Їх розвелось до біса на Землі,
      Що аж вона від їх ходи двигтіла,
      Водились і великі, і малі,
      Все пожирали, ще і ще хотіли.
      Господь злякавсь,
      що монстри все пожруть
      І не лишиться на Землі нічого,
      Тож з залишків якихось, може буть,
      Він сотворив хорта на диво злого.
      Гасав той хорт по луках, по лісах,
      Рвав динозаврів, як курчат, на шмаття
      І лиш кістки хрумтіли на зубах,
      Коли вдавалось щось уполювати.
      Вже й динозаври зникли назавжди,
      Їх хорт подер, немов свиня кожуха,
      Лишились їх кістки та десь сліди
      І ще дрібнота, що хорту, як мухи.
      Пора б з хортом покінчити, мабуть,
      Він все зробив,
      для чого Бог призначив.
      Та він забув. Чому б і не забудь,
      Як за ділами спокою не бачив?
      А хорт ганяв. Вже витоптав ліси,
      Широкий степ розкинувся навколо,
      Річки до моря води з гір несли,
      Здавалось, їм кінця нема ніколи.
      Голодний хорт дрібноту вже ловив,
      Набігається, доки щось впіймає
      Та й до ріки – все пив і пив, і пив,
      Бува, аж річка зовсім висихає.
      А з того й в морі меншає води.
      Побачив Бог: щось діється не теє,
      Поглянув по Землі туди – сюди,
      Уздрів хорта, що бігає землею.
      Згадав, навіщо він його створив
      І бачить, що потреба в нім віддала,
      А той якраз дніпрову воду пив,
      Коли на нього Божа воля впала.
      І хорт відразу весь закам’янів,
      Завмер навіки поміж берегами,
      Дніпро могутній навпіл розділив,
      Упершись міцно скелями – ногами.
      Так і стоїть донині острів тут,
      Подій минулих мовчазливих свідок.
      Не вирватись йому з гранітних пут,
      Нікому в світі всього не повідать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    243. * * *
      По ледь помітній стежці у траві
      Ступаю легко. Сонце в небі сяє.
      Легенький вітер трави колихає
      Й вони мені кивають, мов живі.
      Сюрчить, сховавшись у траві, цвіркун.
      Мелодія ізмалку ще знайома.
      А він, немов не відчуває втоми,
      Той степовий завзятий балакун.
      З’явилась білих хмарок череда.
      Насупивсь вітер: не спитались в нього
      І вихором помчав через дорогу,
      Понад якою буйна лобода.
      Прошурхотів, підняв угору пил
      Та і подався хмарки завертати.
      Мені так захотілося літати.
      Та Бог не дав, на жаль, людині крил.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    244. * * *
      Свої бувають гірші ворогів,
      Бо їм же ще вислужуватись треба,
      Доводити, що є у них потреба,
      Щоб пан, бува, прогнати не велів.
      В запалі забували звідки родом,
      Товкли своїх, топтались по своїм,
      Чуже свого було рідніше їм,
      А свій народ, немов не був народом.
      Був в роки громадянської війни
      «Герой» народний, захисник Вкраїни
      Відомим «батьком», непутящим сином
      Боженко. Хоч дожив до сивини
      Та українцем стати не спромігся,
      Усе тулився до більшовиків
      І за Расєю кров невинну лив
      Своїх братів. Добряче-таки впрігся
      У їхній той комуністичний віз.
      І, будучи у Дубно комендантом
      Та повноважень маючи багато
      Сам, тим не менше, аж зі шкіри ліз
      Аби свою «расєйськість» показати.
      Прийшли актори дозволу просить
      Театр український відродить,
      «На Гончарівці сватання» зіграти.
      Він не дозволив українське слово,
      «Заборонити» - чітко написав
      І далі для роз’яснення додав:
      «Бо то є контрреволюційна мова».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    245. Легенда про три гори
      Стоять у Призов’ї три могили.
      Найменша називається Корсак
      Найвища з них Бельмак, чи то Горіла,
      Та ще середня Синя, чи Токмак.
      Я вам легенду хочу розповісти
      Про три високі степові гори.
      Було то у часи прадавні, звісно,
      Якоїсь невідомої пори.
      Іще степів у цих краях не було,
      Сарматське море хлюпотіло скрізь,
      Вітри морськії в усі боки дули
      І лиш морськії коники паслись.
      А біля моря в ті часи далекі
      Жило три брата - ненажери три.
      Їм все одно – чи то мороз, чи спека,
      Завжди одне: жери, жери, жери.
      Зібрались якось усі три докупи
      Бельмак, Токмак і менший брат Корсак
      По всій окрузі неймовірний тупіт
      Зчинили, розігнали всіх зівак.
      Зустрілись, сіли, сперечатись стали
      Хто все – таки найбільший з ненажер.
      Один кричить: «Я їм – мені все мало.
      З ‘їв череду – ледь з голоду не вмер!»
      Другий собі: «Я снідати сідаю,
      Дві череди одразу по щоках,
      Ще й озерцем добрячим запиваю
      Аби лиш заморити черв‘яка !»
      А третій: «Я і море можу випить
      Аби було що, власне, запивать!”
      Кричать, давай один другого сіпать
      І кулаками в черево штовхать.
      Вже аж упріли з суперечки тої,
      Нарешті старший каже: «Підождіть!
      Давайте трохи, браття, заспокоймось,
      Бо так нам суперечки не рішить».
      Я пропоную влаштувать змагання,
      Хто вип’є з моря більше всіх води
      Той буде мати «Ненажери» звання.
      Ну як, братки, лади?» «Еге ж, лади!»
      От першим взявсь Бельмак із моря пити,
      Він , як найстарший, право таке мав.
      Не став далеко з берега ходити
      На мілині хлебтав уже , хлебтав.
      Роздувся весь і став такий високий,
      Що на братів дивився згори вниз.
      Та море все – таки іще глибоке.
      «Ні, - каже, - все, вже б і ковток не вліз»
      Узявсь Токмак за братом воду пити,
      Зайшов у море п’є і п’є, і п‘є,
      Але ніяк не може він налити
      Те ненаситне черево своє.
      Вже перепив далеко свого брата
      Роздувся дуже, як гора вже став,
      Але ніяк не хоче припиняти,
      Щоб менший брат його не перегнав.
      Та черево все ж не бездонна бочка.
      І бачить він, нарешті, що ніяк
      Йому вже не зробити і ковточка.
      В знемозі й ліг. Тож менший з них Корсак
      Продовжив справу, що брати поча́ли.
      А ті таки добряче попили,
      Аж море меншим і мілкішим стало
      І береги вже ген аж де були.
      Тож довелось на південь дибуляти
      Аби залізти у морську глибінь
      І там уже братів перепивати.
      Такий уже був хитруватий він.
      Сів у воді і ну її хлебтати,
      А потім ліг, щоб влізло трохи ще,
      Та не догнав і старшого він брата
      Ковток зробив і з нього вже тече.
      Дивився Бог на всю оту розвагу
      Та дивувався з дурнів отаких,
      А далі взяв і усіх трьох одразу
      Перетворив з живих на камя‘них.
      Від моря ж і третини не лишилось
      Отак брати із нього попили,
      Розділене до того ж на частини.
      Кавказ одну з них - Каспій відділив.
      Дві інші – то Азовське й Чорне море
      Лишились про цю сторону хребта.
      На північ степ простягся неозорий,
      Що утворився завдяки братам.
      Вони ж зостались кам’яним громаддям
      Стирчати вічно серед цих степів.
      А дощ і вітер їхні схили згладив,
      А час травою – муравой покрив.
      Ще Бог велів, аби вода верталась
      З бездонних черев в глибочінь морську,
      Знов хвилями в безмежжі хвилювалась
      Прибоєм пробігалась по піску.
      І з гір побігла випита водичка
      До моря, звідки випита була.
      З могили Корсак така ж сама річка
      У море у Азовське потекла.
      З гори Бельмак десь Гайчур тихо в’ється
      Щоб в Чорне море вилитись Дніпром.
      А з Токмака найбільше річок ллється,
      Бо був із найненаситнішим нутром.
      І Берда, й Конка, і ріка Молочна
      З ції гори початок свій беруть.
      Течуть і інші, якщо бути точним,
      Та води мало у собі несуть.
      Стоять в степу на дні колишнім моря
      Ті три гори – ті ненажери три.
      Ну, звісно, серед гір вони не гори,
      Але для степу таки три гори.
      Нагадують нам про часи прадавні.
      І, наче добре завчений урок,
      Давайте й ми цих ненажер згадаєм,
      Щоб їх не повторити помилок .



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    246. * * *
      Лілії біліють на воді.
      Не лякає їх липнева спека.
      Навівають спогади далекі,
      Як колись були ми молоді
      І так само лілії цвіли,
      Хоч сприймались по другому, наче.
      Я дивлюсь на лілії, а бачу
      Роки, що давно уже пройшли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    247. * * *
      Лицар без страху й доко́ру,
      Славний француз Буаярд.
      Бачиш, крізь час і простори
      Слава проникла твоя.
      Завжди цінилась сміливість
      Та ще у більшій ціні
      Завжди була справедливість
      В мирні часи й на війні.
      Був ти таким і насправді
      Чи, може, жив в такий вік,
      Коли здається порядним
      Не зовсім такий чоловік.
      Просто, на фоні всіх інших:
      Підлих, брехливих і злих,
      Ти виглядав і чеснішим
      І сміливішим за них.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    248. Легенда про Каховське море
      Каховське море, хвиля в берег б’є,
      Пінявий слід лишає за собою.
      Кигичуть чайки десь над головою,
      А вранці сонце із води встає,
      І враження, немов то, справді, море,
      Таке ж безмежне, як і всі моря.
      Та відчуттям не варто довірять:
      Оманливі чарівні ці простори.
      Коли тут ріс, як море, очерет,
      Ховаючись розлив Дніпра широкий.
      Тут розбігався він у різні боки,
      Немов стомився бігти уперед.
      І сотні більших-менших островів
      Ховались в тих безмежних очеретах.
      І таємниць заманливі сюжети
      Великий Луг від чужаків таїв.
      Колись тут панували козаки.
      Томаківку чи Базавлук, гадаю,
      Сьогодні кожен українець знає,
      Хоча з тих пір пройшли уже віки.
      Та крім козацьких січей на Лугу
      Жила ще, кажуть, Пам’ять України.
      Їй очерети заміняли стіни,
      Будило з сну козацькеє: «Пугу!»
      Вона про все, що бу́ло пам’ятала
      І свято славу нашу берегла.
      І ми були доки, вона жила,
      Бо за народ із нею себе мали.
      Віками нас старалися змінить:
      Вбивали, били, голодом морили,
      Та з пам’яттю ми зберігали сили
      І далі як народ єдиний жить.
      Тоді за душу нашу узялись.
      Ті, що народ наш прагнули скоротити.
      І нашу мову захотіли вбити
      І з нею те, чим ми жили колись.
      Та знов нічого з того не виходить:
      Живе і мова, і душа живе,
      Бо пам’ять по Дніпрові пропливе
      І заново убите все відродить.
      Тоді рішили пам’ять нашу вбить:
      Викреслювали, гудили, стирали,
      На пам’ять дружно в плавнях полювали,
      Та де її в тих заростях зловить!
      Вони звідсіль – Вона з другого боку
      І лиш луною голосне : «Пугу!»
      Нелегко на Великому Лугу
      Впіймати щось. Не видно за два кроки.
      Палили плавні – хай вона згорить,
      Та очерети знову відростали,
      І, як раніше, пам’ять зберігали,
      Щоб міг народ народом далі жить.
      Від тих невдач зібралися охочі
      І стали собі думати й гадать,
      Як їм ту Пам’ять назавжди сховать,
      Аби лиш не мозолила їм очі.
      Сиділи довго, радилися все.
      Вже ж і вбивали, гнули і палили
      Здавалось би: усе як слід робили,
      Та так невдало, що їх аж трясе.
      І тут хтось думку висловив таку:
      - А може ми утопим її в морі?
      Затопим усі ці плавневі простори,
      Як загородим десь Дніпро-ріку.
      І всі ті січі, вся козацька слава,
      Якими Пам’ять до цих пір жива,
      Підуть під воду. Буде голова
      Спокійна. І спокійно будем править.
      Сподобалась ця думка. І вони
      Мільярди вклали і таки зробили:
      Дніпро в Каховці перегородили
      При допомозі греблі, як стіни.
      Втопили кращі чорноземи світу
      І шахти, що вода їх залила.
      Така вже злість на Пам’ять в них була,
      Що були ладні аби що зробити.
      І розлилося море навкруги,
      Сховавши слави нашої простори .
      «Таки втопили кляту Пам’ять в морі!»-
      Раділи з того наші вороги.
      Дарма раділи, дивлячись на воду,
      Бо Пам’ять залишилась у нас.
      Не можна вбити те, що увесь час
      Живе у серці цілого народу.
      А море що? Сьогодні воно є,
      А завтра – хто зна, може і не буде?
      Зробили люди і зламають люди
      Це нерозумне дітище своє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    249. * * *
      Проста кибитка вкрита повстю,
      Казан на вогнищі кипить.
      - Сідай сюди, шановний гостю,
      Дозволь з дороги пригостить.
      Чужинець сповз з коня, вклонився
      Ледь не до самої землі.
      Помітно було, що втомився,
      Здолав, напевно, чималі
      Шляхи – дороги. Мовив хрипко:
      - Ні, Анахарсісе, прости,
      Не маю часу. Бо велику
      Дорогу ще назад іти.
      Ти ж Анахарсіс? Я до тебе
      Прибув від Креза. Цар царів
      Бажає бачити у себе
      Тебе – одного з мудреців.
      Аби слова твої послухать,
      Вручити келих золотий
      За мудрість. – Анахарсіс сухо
      Відрізав: - Цар бажає твій
      Мене побачити у себе?
      Що ж, повідом царя свого:
      Не відчуваю я потреби
      Зовсім побачити його.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    250. * * *
      Полуденна мить.
      Попід дерево
      Полягали ми
      Голічерева.
      Вишні на обід.
      Так наїлися.
      На траві, як слід,
      Розложилися.
      Хто уже заснув,
      Хто іще дріма.
      Вітерець війнув
      І його нема.
      Лежу у тіні.
      Щось лоскочеться.
      Дражняться вишні́,
      А не хочеться.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    251. Легенда про запорізький дуб
      Ми вже другий десяток розміняли,
      А дехто ще продовжує кричать,
      Що можем ми за гарний кусень сала
      І Україну – матінку продать.
      Що нації такої не існує,
      А наша мова – діалект і все.
      І нами то Америка керує,
      А то Росія звільнення несе.
      Ми ж, українці, ні на що не здатні,
      Хіба що відростити довгий чуб.
      Куди вже нам державу будувати,
      Якщо не в змозі врятувати дуб.
      Він сім віків ріс на оцьому місці
      І кожну весну зеленню вкривавсь,
      А нині , кажуть, не лишилось листя
      Хіба що яка гілка збереглась
      Найбільші затяті гудять незалежність.
      Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
      Дуб собі ріс, як йому і належить
      А ми його до смерті довели.
      В полеміку не буду я вступати.
      Нехай кричать, якщо їм так кортить.
      Та хочеться легенду розказати,
      Вона, можливо, дещо пояснить.
      Як Бог надумав наш народ створити,
      А було це сімсот років тому,
      То він рішив Миколу попросити,
      Щоб у цій справі допоміг йому.
      Прийшов Микола у степи широкі,
      Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
      Яка краса лежить на усі боки
      І навкруги неміряно доба!
      «Нелегка доля у народу буде, -
      Іще тоді подумав Миколай, -
      Бо завжди будуть лізти злії люди
      Аби привласнить цей жаданий край.
      Він зброю з рук не буде випускати
      Аби свою свободу захистить
      І врешті - решт свою державу мати,
      Самому всім багатством володіть.
      Йому для цього знадобляться сили,
      Причому сили, звісно чималі
      Щоб вороги нарешті відступили
      Від тої благодатної землі».
      Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
      І там святого дуба посадив,
      Який давав би сили стать до бою,
      Беріг народ на протязі віків.
      І місце вибрав надзвичайно вдале:
      В степу відкритім із усіх сторін.
      Лише сміливі й мужні б виживали,
      Ті ,що не простять милості з колін
      Та за свободу ладні і померти.
      Їм отой дуб мав сили надавать,
      Нести в собі їх героїчні жертви
      І дух народу вірно зберігать.
      А коли ж весь народ запрагне волі
      І у своїй державі схоче жить,
      Дуб має вмерти – така його доля.
      Всі свої сили у народ улить.
      Щоби народ міг збудувать державу
      І зберегти її в найважчий час.
      Щоби не тільки спогади про славу,
      А й гарна слава йшла у світ про нас
      І дуб отой, що посадив Микола,
      Разом з народом українськими ріс.
      Степи безмежні простяглись навколо
      І він один – кремезний, наче ліс.
      До нього йшли, коли було сутужно,
      Славетні предки наші – козаки.
      А потім ворогів стрічали дружно
      І м’яли добре їх лихі боки.
      Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
      Коли народ на битву піднімав.
      Ледь не дійшов до польської столиці,
      Таку, від того дуба силу мав.
      А вороги постійно дивувались:
      Звідкіль ще сила у народу є?
      І, навіть, дуб спиляти намагались –
      Лиш залізяччя втратили своє.
      Вже у народу відбирали мову,
      Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
      Але народ вертавсь до неї знову
      І не звертав з нелегкого путі.
      Але не всі ще прагнули свободи.
      Тож дуб лише сміливцям помагав,
      Бо ще не було відчуття в народу.
      Що цей народ народом таки став.
      І лише тепер, як більшість українців
      Свою державу захотіли мать,
      Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
      Щоб міг народ державу збудувать.
      Віддав всі сили, як йому й належить,
      І сам відтоді сохнути почав.
      Тому я вірю в нашу незалежність.
      Не лише дуб мені надію дав.
      І я за ним жаліти не збираюсь.
      Навколо нього бігати з цебром.
      Він все зробив й спокійно помирає.
      Згадаємо ж за це його добром.
      Він все зробив, щоб мали ми свободу.
      А ми? Чи все що слід зробили ми?
      Адже, щоб відчувать себе народом,
      Іще не досить просто будь людьми.
      Я хочу, аби ми народом стали
      І спільна мрія нас вперед вела.
      Щоб Україна наша процвітала
      І, як той дуб, великою була.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    252. * * *
      Над розмореним спекою степом
      Тільки жайвір кружляв. Та і той
      Теж розімлілий, напевно від спеки,
      Ледь співав – не почує ніхто.
      Вітер певно десь в балці сховався,
      У тіні й прохолоді заліг.
      І тремтів виднокрай, колихався,
      Спеки витримать тої не міг.
      Десь за обрієм купчились хмари,
      Набирались вологи і сил.
      Ждали, щоб батогом грім ударив
      І рознісся той ляскіт навкіл.
      Щоб від ляскоту того збудився
      Вітер. Хмари на плечі узяв
      І над степом з дощем прокотився.
      Але він десь у балці ще спав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    253. * * *
      Ми - скіфи. Щоб там хто не говорив.
      Із діда - прадіда ми - степу вільні діти.
      В тісних коробках нам не усидіти
      Нам би коня і степом пролетіти
      І щоби вітер у вухах свистів.
      Ми- скіфи. Ми не звикли до ярма.
      Нас не зігнути. Можна лиш зламати.
      Ми груди підставляли під гармати
      І за свободу ладні все віддати,
      Бо більшого за неї в нас нема.
      Ми - скіфи. І хто хоче нас скорить,
      Хай Дарія, похід його згадає.
      Хто вийме меч, той силу нашу взнає.
      Хто йшов по землю нашу - її має
      І вже давно у цій землі лежить.
      Але не меч - найперша наша зброя.
      Соха та серп, та руки трудові.
      Робота в полі - це у нас в крові.
      Поки працюєм - доки і живі
      І не переробити нас з тобою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    254. Легенда про пісні солов’їні
      Сидів у сквері чоловік і плакав.
      Не з горя, видно…Але краплі сліз
      Котилися з очей щоками вниз.
      Хотілося спитати його: «Дядьку,
      Що трапилося?» Зупинивсь на мить.
      А він, мабуть, побачивши питання
      В моїх очах, змахнув сльозу останню,
      Кивнув, мовляв – сідайте, посидіть.
      Я часу, справді, у запасі мав,
      Тож підійшов, на лавку опустився,
      На нього запитально подивився,
      Хоча, нічого вголос не спитав.
      Він прочитав питання у очах:
      «Чого я плачу, хочеться вам знати?
      Не знаю, справді, що вам і сказати.
      Хоч знаюся на багатьох речах.
      Іноді доля дістає – хоч вий,
      Але я зуби зціплю та не плачу.
      А тут батьківський край уперше бачу
      І чую голос український свій...»
      Я з вимови уже все зрозумів,
      Хоч українська чистою звучала,
      Але якісь чужі акценти мала,
      Мов чоловік не в школі її вчив,
      Не з друзями постійно спілкувався,
      Не із людьми звичайно говорив.
      Не було звичних суржикових слів,
      З якими я іще з дитинства знався.
      «Я із дитинства мріяв побувать
      В краю, де тато й мама народились.
      І моя мрія, накінець, здійснилась,
      Хоч перепон прийшлося подолать…
      Почув, нарешті, пісні солов’я,
      Почув наживо українську пісню
      І у грудя́х чомусь зробилось тісно,
      Тому, напевно, і заплакав я.
      Хоча і ріс на маминих піснях
      І вчив з батьками українську мову…
      Але, яке то відчуття чудове,
      Коли луна навколо, наче в снах».
      Я тут згадав, як чув від дідуся
      Одну легенду, може, й всім відому.
      Я не розповідав її нікому
      І думав, що вже геть забулася.
      А, бач, отак у пам’яті спливла,
      Неначе тільки вчора її слухав,
      Здавалося тоді, лише в піввуха.
      А пам’ять все до коми зберегла.
      - А хочете – легенду розповім
      Про нашу пісню гарну, солов’їну?
      - Та я ж тому й приїхав в Україну,
      Щоб із народом злитися своїм.
      Для мене все: легенди чи пісні –
      Усе нове, усе таке цікаве…
      Ви поспішали? Може у вас справи?
      - Гадаєте – затримали?! Та ні.
      Тож слухайте. Були часи колись,
      Як солов’їв не бу́ло в Україні.
      І не лунали їх пісні, як нині.
      Вони десь, кажуть, в Індії жили
      В саду царя індійського одного.
      Любив він дуже слухати їх спів,
      Тож у саду багато їх розвів,
      Вони усі й гніздилися у нього,
      Виводили маленьких діточок,
      До співу солов’їного привчали.
      І для царя пісні свої співали…
      Та, якось стали помічати, що
      Занудився володар їх від чогось.
      Все рідше став виходити у сад,
      Уже, неначе, і пісням не рад,
      Мабуть, занадто звик до співу того.
      Тож вирішили солов’ї тоді
      В чужі краї сусідні полетіти
      Аби нових пісень прине́сти звідти,
      Щоб їх володар, як раніш, радів.
      Літаючи по тих чужих краях,
      Пташки пісень незнаних переймали,
      А потім, повертаючись, співали.
      І знову він кохався у їх піснях.
      Але недовго. Знов засумував.
      Пісні якісь усе одноманітні.
      Чи то вже гарні закінчились в світі?
      Та цар у сад ходити перестав.
      І солов’ї ще далі подались,
      В такі краї, де досі не бували,
      Вслухалися, як люди там співали,
      Можливо би, нові пісні знайшлись,
      Які б змогли царя розвеселити.
      Один з таких сміливих шукачів,
      Якось аж в Україну залетів.
      Втомився, сів на вишні відпочити.
      Вже сонечко сховалося з очей,
      Управились жінки та й заспівали.
      Від тих пісень усе мов оживало.
      Такого соловей не чув іще.
      Затьохкало аж серденько його,
      Забув про втому. До самого світу
      Він ті пісні старався повторити,
      Щоб, не дай Бог, не пропустить чого.
      Літав він від села і до села,
      Пісні всі слухав, до зорі виводив.
      Вже й час летіти, бо ж чека володар…
      А того саме знов нудьга взяла.
      Сидить в палаці він біля вікна
      Й не знає – чим би душу звеселити.
      Вже чув пісні, мабуть, з усього світу,
      Мелодії усі напам’ять зна…
      І раптом чує – соловей співа
      Такої, що аж душу вивертає.
      Тужливе і веселе навіває.
      Душа від того співу ожива.
      І солов’ї в саду замовкли всі,
      Вслухаючись разом до того співу.
      А він лунав безмежний і красивий
      І все, немов, тонуло в тій красі.
      Володар вибіг із палацу в сад,
      Щоб тут зблизька почути пісні нові.
      Велів тому співати знову й знову…
      І той співав, повторював стократ.
      Всі солов’ї зібрались навесні
      Та й подались гуртом до України,
      З людської мови щоб на солов’їну
      Перекладати наші всі пісні.
      А потім з ними в Індію летіть,
      Володареві ті пісні співати.
      А в Україні стали гніздувати
      Та діточок з маленького ростить.
      Аби вони з народження могли
      Оці пісні найкращі в світі чути.
      А як воно інакше може бути,
      Бо ж вони кращих в світі не знайшли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    255. * * *
      Світанкова тиша,
      Вітер ледве дише.
      Навіть не колише
      Листячко дрібне.
      Прохолодно з ночі,
      Зір тьмяніють очі,
      Гуси щось гелгочуть.
      Скоро все мине.
      Сонечко устане,
      Вітерець потягне,
      Заколише п’яно
      У степу траву.
      Пройде сонце босе,
      Висушить покоси
      І хмарками роси
      В небі попливуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    256. * * *
      Говорять, що, як спалювали Гуса
      І у попів урвався вже терпець,
      Якась стара і немічна бабуся
      Свій оберемочок підкинула дровець.
      І Гус сказав: «О простота святая!»
      Ну, що ж – невинні і сліпі, мовляв.
      Можливо і сліпі, цього не знаю
      А от невинність я би не чіпав.
      Вони сліпі у фанатичній вірі
      В непогрішимості ідей вождів своїх,
      Кидали свої душі, наче гирі
      На терези, що важать людський гріх.
      Невинні агнці сліпо торували
      Шлях до Голгофи торжества ідей
      І їх руками нищили й вбивали,
      На свій манер ладнали світ оцей.
      Фанатики – тупа безжальна маса,
      Загальним благом виправдавши гріх,
      В шинелі, дранті, тозі чи у рясі
      Невизнане кидали все до ніг.
      Із криком «Юде!», в рясі Ку-Клукс-Клану
      У світлі Мао-ленінських ідей,
      Вони були простим тупим тараном,
      Що руйнував не стіни, а людей.
      І ми вважаєм, що вони невинні?
      Блажен, хто вірує. А як же всі оті,
      Що не стогнали, лежачи на спині
      Й не повзали, як всі, на животі?
      По чиїх душах той таран пройшовся
      І смерть чию не виправдать ніяк?
      Як з тими буть, хто в думках не зійшовся
      З ідеями вождів? Із ними як?
      Невинні вбивці і невинно вбиті.
      Чи не абсурдні твердження такі?
      Із кого запитать за кров пролиту,
      За смерть старих, дорослих, малюків?
      Із Гітлера, чи Сталіна, чи Мао
      Та інших лжепророків і вождів?
      Але ж вони все більше закликали,
      А хтось із їх ім’ям те зло творив.
      Не Гітлер вбив ті шістдесят мільйонів,
      Не Торквемада вогнища палив.
      А хтось вбивав, хтось калатав у дзвони,
      А хтось дрова до вогнища носив.
      Оті сіренькі непомітні люди,
      Затяті в фанатичності своїй.
      З них виростали Каїни й Іуди,
      Що обривали шлях високих мрій.
      Все дуже легко списувать на віру,
      Мовляв, не знав, такий дали наказ.
      Чи ж можна непомітно стати звіром
      Від декількох, хай наймудріших фраз?
      Фанатики, сліпі у власній вірі,
      Не люди, а безжалісні сліпці,
      Що йдуть, куди їм вкажуть поводи́рі.
      Чи є страшніше щось у світі цім?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    257. Легенда про український край
      Земля благословенна України,
      Поля безмежні, ріки і ліси.
      Вам не знайти більш ні в якій країні
      Такої неймовірної краси.
      Такого степу більш ніде немає,
      Таких немає більш ніде морів.
      Лиш у моєму українськім краї,
      Який сам Бог, мабуть, благословив.
      Ходив я степом, краєм неозорим,
      Вдивлявся в чисті води річкові
      І думав: звідки понад синім морем
      Це все постало. У моїй крові,
      Не в пам’яті (коротка наша пам'ять)
      Далекий спомин випірнув з глибин
      Про час, тепер прихований віками.
      Такий далекий, що, напевно він
      Уже здається надто неймовірним
      Аби про нього згадували ми.
      Коли не було ще людей і звіра,
      Як не було ще літа і зими.
      Жили на світі лиш боги й титани
      І все ділили поміж себе світ.
      Вважали, що тоді лиш мир настане,
      Коли навік пощезне вражий рід.
      Богів тоді було, щоправда, трохи,
      Титанів же по світу розвелось,
      Мов хтось розсипав по землі гороху.
      І ось усе титанство піднялось
      Аби богів здолати вражу силу.
      Ідуть і йдуть, що аж земля гуде.
      Боги ж від ляку на Олімп засіли,
      Чекають, доки ворог надійде.
      Але самі не хочуть воювати.
      Вони ж боги́ – не личить їм робить.
      Отож, аби самим не працювати,
      Їм довелось на поміч запросить
      З печер підземних велетнів сторуких.
      Потвор таких, що годі і знайти.
      Вони Олімп обсіли, наче круки,
      Священну гору почали трясти
      І видирати камені великі
      Та у титанів з висоти жбурлять.
      Зригнувся світ від гуркоту і крику.
      Одні біжать, другі уже лежать.
      А Зевс з вершини блискавки метає
      Аби живих безжалісно добить.
      Чи довго той двобій тривав, не знаю:
      Чи довгий вік, чи то коротку мить?
      Та перемога за богами бу́ла,
      Вони раділи на своїй горі,
      Гуляли, пили, певно та й поснули.
      Прокинулися вранці на зорі,
      Поглянули й здригнулися від того,
      Яким постав світ перед очі їх.
      Не ли́шилося цілого нічого.
      Титанів рід у битві весь поліг.
      Земля навкруг сплюндрована лежала,
      Усипано каміннями кругом.
      Богів робота нелегка чекала –
      Прибрати землю. Та вони того
      Робити і не вміли, й не хотіли.
      Та й велетні сторукі лиш могли
      На руйнування витрачати сили.
      На себе ту роботу не взяли.
      Та слід сказати, що серед титанів
      Були й такі, хто добре розумів,
      Що для їх роду битва ця остання,
      Тому й пристав на сторону богів.
      І серед них був Прометей, той самий,
      Який вогонь пізніше людям дав.
      Хоча він і лишився між богами,
      Але, оскільки добру душу мав,
      Узнав, що Зевс зібрався землю нашу
      Знов заселити, вже тепер людьми,
      Надумав трохи їм життя покращить
      Аби не довелося їм самим
      Оте каміння без кінця тягати.
      Спустивсь з Олімпу, підіткнув хітон,
      Став від каміння землю прибирати,
      А там такенне, що й на сотні тонн.
      І день, і ніч працює без спочину:
      Збира, несе, на купи уклада
      Аби лишилась вільною рівнина
      І від безладдя не було й сліда.
      Нелегко було йому працювати,
      Але роботу видно й до цих пір:
      Бо із каміння виросли Карпати
      Та ще круті відроги Кримських гір.
      А поміж ними вільний степ без краю,
      Поля безмежні, ріки і ліси.
      І я країни іншої не знаю,
      І я не хочу іншої краси.
      А Прометей? Ми долю його знаєм.
      Він крім землі вогонь ще людям дав,
      Бо бачив, як нещасний люд страждає,
      За що в немилість Зевсові попав.
      Десь на Кавказі (греки так казали)
      Але насправді, то було в Криму,
      До скелі Прометея прикували
      І прилітав орел аби йому
      Печінку пазурами видирати,
      Довбати дзьобом плоть живу його.
      Чи за вогнем Зевс міг так жалкувати?
      Мені дається, злився він того,
      Що людям край дістався значно кращий,
      Аніж Олімп холодний у богів.
      І Зевс щоранку, як ту землю бачив,
      На Прометея виливав свій гнів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    258. * * *
      Під вербою понад ставом
      Дядько з вудкою сидів.
      Поплавець повільно плавав
      Нерухомий на воді.
      Десь зозуля закувала.
      Хто б літа порахував?
      Раз на вудку не клювало,
      Дядько носом заклював.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    259. * * *
      Розкажи мені, кургане степовий,
      Що ти бачив, що за вік предовгий твій
      Відбувалося колись по цій землі.
      Ти ж, напевно, бачив тут і королів,
      І султанів, і гетьма́нів, і царів.
      Бач, поси́вів ковилою, постарів
      І осунувся, як люди у літах.
      Хоч літає над тобою сивий птах,
      Як літав, коли ти був ще молодий.
      Розкажи мені, слова такі знайди,
      Щоб я міг тебе, кургане, зрозуміть,
      Поділись зі мною пам’яттю століть.
      Розкажи, бо час непевний наступа,
      Місця мало вже й курганам у степах.
      Не помітиш, як розкраять, мов ножем.
      Хто ж тоді про тебе пам’ять збереже?
      Хто згадає, що ти бачив за віки?
      Я ж послухати готовий залюбки.
      Може й розповідь почуту запишу
      Та нащадкам на майбутнє залишу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    260. Легенда про жабу
      Мама на подвір’ї прибирає,
      Тут малий синочок прибігає:
      - Мамо, глянь - я жабку упіймав!
      Мамі, звісно, «радісно» від того,
      Каже йому: - Викинь, ради Бога!
      Нащо ти в руках її тримав?
      Та ж від того, кажуть добрі люди,
      В тебе, навіть, бородавки будуть!
      Викинь її, синку цюю ж мить!
      Син із сумом дивиться на неньку:
      Це ж всього лиш жабеня маленьке…
      Але мусив жабку відпустить.
      Подивився, як вона стрибала
      Та в траві десь скоро і пропала,
      А тоді у матінки пита:
      - Звідки, мамо узялися, жабки?
      - Ти , піди-но до бабусі Гапки.
      Он вона сорочечку лата.
      Про те в неї краще запитати,
      Вона зна історій тих багато.
      Хай вона тобі і розповість.
      І помчав онучок до бабусі,
      Що аж вітер засвистів у вусі.
      А у неї він – жаданий гість.
      Посадила, яблучком вгостила,
      Ще й цукерок винести хотіла,
      Але ж він прибіг не для того́:
      - Звідки,- каже, - узялися жабки?
      Що ще треба для бабусі Гапки,
      Крім онука просвітить свого?!
      - Жили-були чоловік і жінка.
      Господарство було в них велике,
      Яке жінка порала сама.
      Чоловік ледачий їй попався
      Й за холодну воду він не брався.
      Черево уже кругленьке мав.
      Спав та їв, і роздивлявсь навколо,
      Від неробства виросло вже воло.
      Цілий день проспиться у тіні.
      А, коли ідуть з роботи люди,
      Він бере у руки свою ду́ду
      Й починає вигравать на ній.
      І вже грав так гарно і тужливо,
      Не спинитись було неможливо.
      Людям в радість була гра ота.
      Вона, наче, й сили надавала.
      І під неї гарно засинали.
      Знать, та ду́да була не проста.
      Ще умів він комарів ловити
      З ліжка не встаючи, й мухи бити.
      Хляпавкою влучно дістає.
      Ото, мабуть, вся з нього робота…
      Але жінка, чомусь і не проти.
      Щось таке, напевно, в ньому є.
      Якось жінка на базар зібралась.
      З вечора іще приготувалась.
      Вранці гуси та качки взяла.
      Чоловік за нею теж попхався,
      Хоч нести нічого і не взявся,
      Усе жінка на плеча́х несла.
      Поки вона крамом торгувала,
      Він пивця у себе влив чимало
      Та й в тіні під ве́рбою заснув.
      Як вона все спродала, скупилась,
      Полотна на одяг надивилась,
      Бо старий уже подертий був.
      Шкіри ще на чоботи купила,
      Горщиків, макітер прихопила
      Та й гостинців діточкам своїм.
      Чоловіка кинулась будити,
      Але спробуй: розіспавсь – куди там.
      Стала вона в розпачі над ним
      - Уставай, додому час рушати!
      А він очі вилупив булькаті,
      Встать не може. Каже їй: «Неси!..»
      Що робити? Кинути – не гоже.
      Він й ногою двинути не може,
      Хоч проси його, а хоч тряси.
      Жінка вона дужа від роботи,
      Чоловіка понести й не проти.
      Крам у руку у одну взяла.
      Чоловіка ж, наче ту дитину,
      Завдала собі хутчій на спину
      Та й,зігнувшись у дугу, пішла.
      Йшла, аж ось і річка перед нею.
      Важко їй із ношею тією,
      Бо ж мостів у той час не було.
      Треба було бродом перебратись,
      З течією трохи позмагатись.
      Йде, ступає, щоби не знесло.
      Течія ж стрімка із ніг збиває.
      Відчуває, що вже сил немає.
      Потемніло раптом у очах.
      Бачить, що утопить чоловіка
      Та і крам весь пропаде навіки.
      І в душі піднявся її страх.
      Стала вона Мокоші просити,
      Щоб прийшла їй трохи пособити.
      Та богиня доброю була.
      Сиротам, удо́вам помагала,
      І вагітних всіх оберігала,
      Ще й навчити усьому могла.
      - Мокош! Мокош! Мати наша рідна,
      Поможи, бо потону я, бідна!..
      Справи Мокош кинула свої.
      Бачить: жінка тягне чоловіка,
      Що наїв з неробства добру пику,
      Гнів великий охопив її.
      - Ах, - кричить,- неробо ти бульката!
      Жінка має тяжко працювати,
      Ще й тебе носити на собі!
      В гніві його Мокош ухопила
      І на жабу вмить перетворила,
      Не гадала довго, далебі.
      І воно тепер мале, пузате
      Лише очі витріща булькаті
      Та дудить своєї: «Ку-у-ум!» та «Ку-у-ум!»
      Жінка сяде вечором на призьбі,
      Слухає дудіння те зі слі́зьми.
      Й душу огортає її сум.
      Кумкає створіння те булькате,
      Людям, кажуть, гарно засинати,
      Коли жаби кумкають в ставу.
      І тварина добра вона, наче,
      Та, що не кажи, таки ледача.
      Придивися, як вони живуть.
      Сяде собі, було, на лататті
      Та і буде цілий день дрімати.
      Схоче їсти – цвьохне язиком.
      Муха, що десь поряд пролітала,
      Миттю на обід її попала.
      Й прожива життя все отак о!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    261. * * *
      На тихі води туман сіда.
      Крізь нього сонце ледь прогляда.
      Села не видно та добре чуть,
      Як чередою корови йдуть.
      І гучно ляска слідом батіг.
      Десь чути гомін, далекий сміх.
      Звичайний ранок, встає село.
      Чи то зі мною колись було?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    262. * * *
      Як римляни всім військом облягли
      Колись були прадавні Сіракузи,
      То дуже подивовані були,
      Бо Архімед із дерева й мотузок
      Намайстрував усяких причандал,
      Що римлянам спокою не давали.
      То кораблі їх поперекидав,
      А то вони зненацька запалали.
      Каміння на них сипалось згори,
      Великі стріли по п’ятьох вражали.
      Здавалось, місто, ось воно – бери,
      Як і до цього не одне вже брали.
      А тут їх страх від тих машин узяв,
      Які ні миті не давали спуску.
      Ледь хтось би над стіною показав
      Дрючок звичайний чи шматок мотузки,
      То кидалися врозтіч у момент,
      Не сором було показати спини,
      Гадаючи, що клятий Архімед
      Знов змайстрував якусь нову машину.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    263. Чому вода в морі солона
      Поїхала на південь вся сім’я.
      А діти оце вперше море бачать,
      На березі розгублені стоять,
      Хіба у хвилю, що надбігла, скачуть.
      Як трохи звикли, глибше подались,
      Пірнути біля берега схотілось.
      Та аж сльозами очі налились,
      Плювати стали разом і скривились:
      - Фу, та ж вода солона… чи гірка.
      Її й до рота неможливо взяти!
      Хіба така із нашого ставка?!
      Чого вода така у морі, тату?
      А тато вже скупався й засмага,
      Ліг на пісочку і лежить розімлілий:
      - Питаєте, чому вода така? – Ага!
      - Сідайте в тінь, щоб сонце не спалило,
      А я, тим часом, вам і розповім
      Історію, що ще дідусь повідав…
      Раніше море не було таким,
      У ньому солі не було і сліду.
      Жили в селі одному два брати.
      Один був бідний, а другий – багатий.
      Багатий носом увесь час крутив,
      Як бідного лишень побачить брата.
      Бо в того діток купа чимала
      І всі ростуть, постійно хочуть їсти.
      Їх годувати зі свого стола,
      Багатий брат зовсім не хоче, звісно.
      Тож його бачить й очі відверта,
      Неначе він його не помічає.
      Аж якось той до двору заверта.
      Багатий на воротах зустрічає.
      - Дай хоч на хліб! Я поверну, клянусь,
      Як тільки зможу трохи заробити.
      - Іди до біса! – плюнув, відвернувсь
      Й до двору брата не схотів пустити.
      Заплакав брат та і пішов у ліс,
      Бо за сльозами йти куди – не бачив.
      А тут йому якиїсь дід зустрівсь:
      - Чого,- питає, - чоловіче, плачеш?
      Той все йому узяв і розповів:
      Про бідність та, що брат послав до біса.
      - Так ти оце в сльозах до біса брів?
      Я підкажу. Іди отак по лісі.
      Ця стежка до болота приведе.
      У нім той біс якраз і проживає.
      Гукай його, аж доки не прийде
      Та розкажи, чого його шукаєш.
      Млинок старий у нього попроси,
      А, як не схоче він тобі давати,
      Оцим от калаталом потряси,
      Скажи: не дасть, то будеш тут кричати
      І стукати та спати не давать,
      Аж доки він не згодиться віддати.
      Пішов бідак болото те шукать.
      Коли знайшов то біса став гукати.
      Гукав-гукав, ледь голос не зірвав
      Та калаталом торохтів добряче.
      Нарешті біс із мочарів устав:
      - Чого від мене хочеш, небораче?
      - Віддай мені отой млинок старий,
      Який в кутку валяється без діла!..
      - Чого це ради? Хто ти є такий?
      Тут калатало знов заторохтіло.
      - Як не даси, то спати тобі зась.
      Отут кричати буду й торохтіти!
      Біс пробурчав і в мочарі сховавсь
      Та скоро знову появився звідти.
      - На твій млинок та і ходи собі,
      Ти й так забрав часу мого багато.
      Взяв той млинок та і назад побіг.
      Що з ним робити геть забув спитати.
      Аж знов зустрівся з дідусем старим:
      - Дістав? – Дістав… я біса із болота…
      Та що робити із млинком оцим,
      Коли не маю вдома що змолоти?
      - Млинок цей, зовсім не простий, синок.
      Ти загадай чого захочеш мати,
      Скажи лише одне: «Мели, млинок!»
      Він зможе що завгодно тобі дати.
      - А як його я зможу зупинить,
      Коли достатньо буде мені всього?
      Скажи: «Млинок, пора вже відпочить!»
      І він одразу спиниться від того.
      Вклонився він старому аж до ніг
      Та і подався із млинком додому.
      Сім’ю нагодувати врешті зміг,
      Зажив, хоч ніс не задирав при тому.
      І новий дім собі побудував,
      Завів худоби у дворі багато.
      Землі для себе добрий шмат придбав.
      Аж брат почав вже заздро позирати.
      Якось прийшов, проситися почав,
      Мовляв, давай старе усе забудем.
      А той і зла ніколи не тримав:
      - Давай і справді, знов братами будем.
      Посиділи із братом за столом.
      Багатий нишком став його питати:
      Звідкіль багатство це йому прийшло
      Та чи млинок не можна йому взяти.
      - Бери, чому ж? Ми ж браття. Все одно,
      Я й так уже доволі всього маю.
      Скажи йому лише: «Мели, млинок!»
      Він дасть тобі усе, що забажаєш.
      Схопив млинок багатий і побіг,
      Подякувати, навіть, не спромігся.
      Удома, лиш ступив через поріг,
      На всю сім’ю звисока подивився
      І каже: - Відсьогодні, жінко, ти
      Біля плити не будеш працювати.
      Оцей млинок у брата не простий,
      Він дасть усе, що ми захочем мати.
      Поставив він того млинка на стіл:
      «Мели, млинок, нам на вечерю каші!»
      І каша враз посунула звідтіль.
      Уже тарілки повні, повні чаші.
      Вже повен стіл, а він все видає.
      Вже каша потекла і по підлозі.
      Вже всім аж під коліна дістає.
      Багач кричить та зупинить не в змозі.
      Він той млинок вже витяг і надвір.
      А той все меле, вже і двір залитий.
      Метається багатий, наче, звір,
      Але не знає, що його й робити.
      Вхопив тоді млинка він та й попер
      Назад до брата: «На, мені не треба!
      Не хочу, навіть, знатися тепер!»
      Злий неймовірно він подавсь до себе.
      А бідний миттю той млинок спинив:
      «Не хочеш, брате, то й живи, як знаєш».
      Та і безбідно далі сам зажив,
      Бо ж все, що хоче, то одразу й має.
      Якось по річці човен пропливав,
      Купці з товаром із верхів’їв пли́ли.
      Він у селі до берега пристав.
      Зійшли купці і новий дім уздріли.
      Дізнатися схотіли чи нема
      Чого купити чи чого продати.
      Гостинно всіх господар їх приймав,
      Все розповів, коли взялись питати,
      Звідкіль багатство в нього узялось.
      Млинок їм виніс, показав наочно.
      Купцям то вперше бачить довелось,
      Питати стали, чи продать не хоче.
      - Ні, не продам його! – бідак затявсь.
      Вони ж не стали надто насідати.
      Але, коли вночі він спати вклавсь,
      Вони тихцем пробралися до хати…
      Устав той вранці, а млинка нема.
      Та і човна під берегом не видно.
      Не став він надто плакатись – дарма
      І так живе сьогодні він не бідно.
      Купці ж, млинок як тільки потягли,
      Одразу сіли у човна й пода́лись.
      Як встало сонце, в морі вже були.
      Поклали весла й снідати зібрались.
      Дістали з торб усе, що кожен мав,
      Навкруг усілись та зібрались їсти.
      Аж тут: «Немає ж солі!» - хтось згадав.
      Воно й без солі їсти можна, звісно.
      Але, без неї - що то за їда,
      Хай, навіть, на столі всього доволі?
      «У нас же млин чарівний!»- хтось згадав,-
      Мели, млинок, нам якнайшвидше солі!»
      Й млинок почав їм солі видавать,
      Хоча й гуртом уже кричали: «Годі!»
      Став нижче човен у воді сідать,
      Вже скоро й зачерпне бортами воду.
      Хтось тямовитий ухопив його
      Та і пожбурив чимскоріш у море.
      Але млинка не зупинив того,
      Тож він працює десь і по цю пору.
      Тому й солона у морях вода,
      Млинок той солі намолов багато…
      Тепер усі купатися гайда,
      Ми ж їхали сюди не розмовляти!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    264. * * *
      Летіли коні, летіли коні
      По чистім полі, як на долоні.
      Хотіли коні догнати літо,
      А навперейми осінній вітер.
      Хапав за гриви, кидавсь під ноги
      Та на зимову збивав дорогу.
      Та мчали коні, немов на крилах,
      Мабуть, у вітру не було сили.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    265. * * *
      Чи подих вітру, чи орлиний крик,
      Щось його сон тривожний перервало
      Рука миттєво на меча упала
      І вже на ноги скочив чоловік,
      Вдивляючись в простори степовії,
      Вслухаючись тривожно в кожен звук,
      Меча свого не випускав із рук,
      Чекав, поки всі сумніви розвіє.
      А степ мовчав. Все так, як і завжди,
      Ніщо не віщувало небезпеки.
      Якщо й була, то десь іще далеко.
      Іще не скоро досягне сюди.
      Єдине – його внутрішнє чуття,
      Яке його не раз вже рятувало,
      Йому спокійним бути не давало,
      Бо ж на кону своє й чужі життя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    266. Чому в травні бувають приморозки
      - Дідусю, чув, знов приморозки йдуть!
      Он у новинах тільки-но сказали.
      Вже ж абрикоси майже зав’язались.
      Не буде в цьому році їх, мабуть.
      Що ж це таке: як травень, так і жди,
      Що прийде холод , цвіт весь покалічить,
      Картоплю на городі всю понищить.
      І хто наслав на нас тії біди?
      Дідусь всміхнувся: - Звідки та біда?
      То, кажуть люди, березень все чинить.
      - А чому так? Яка тому причина?
      - Послухай, що мій дід розповідав:
      «До Березня у гості Квітень їде.
      Зустрілись якось, той і запросив.
      Святкове вдяг, у сани гарні сів.
      Зелене листя розпускає слідом.
      А Березень гостей і не чека.
      Він й запросив того лише для виду.
      «Нічого,- дума, - братику, не вийде!
      Дорога буде зовсім не легка!»
      І він дощу на землю напустив.
      Кругом багнюка, ріки розлилися
      І повені бурхливі почалися…
      Так брата в гості і не пропустив.
      Зустрілися аж через рік вони.
      Отож у того Березень питає:
      «Чому у гості ти не завітаєш?
      Я ж прочекав на тебе пів весни!»
      «Не вийшло, вибач».- Квітень відказав,-
      На другий рік прийду обов’язково».
      От через рік збирається він знову,
      Тепер в дорогу воза приладнав.
      Сів та і їде. Березень глядить.
      «Е, - дума,- брате, дарма ти зібрався.
      Тебе у гості я не сподівався,
      Тож знаю, як потрібно тебе стріть!»
      І він узявся щоки надимать.
      Тут сніговії раптом налетіли,
      Хурделиці клубками закрутили,
      Дороги стало снігом засипать.
      Вже Квітню ні проїхать, ні пройти
      І довелось назад йому вертати,
      Щоби, бува, в снігу не замерзати.
      Не зна, як себе з братом повести.
      Якось зустрівся з братом Травнем він.
      Про те, про се удвох погомоніли,
      На травці в гаї сіли посиділи.
      Дійшла уже розмова до гостин.
      І Травень Квітню каже: «Приїзди!
      Побачиш, скільки в мене гарних квітів!..»
      «Е ні, не вийде!- каже йому Квітень.-
      Я двічі вже у Березня «гостив».
      І двічі повертався з півдороги…»
      «Ну,ти й придумав – в Березня гостить.
      То в нього дощ іде, то сніг летить.
      Як можна в гості їздити до нього?
      Та, якщо хочеш, я тебе навчу,
      Як обвести́ навколо пальця брата.
      Ти маєш воза, сани й човен взяти…»
      Всміхнувся Квітень, як таке почув.
      І через рік знов в гості вируша.
      Як сніг мете – то в сани він сідає,
      Як дощ – на воза все перекладає,
      Як повінь – то у човен поспіша.
      Як не старався Березень, та все ж,
      В гостях він Квітня мусив зустрічати,
      За стіл садити, смачно пригощати:
      Приїхав, що ж – тепер не проженеш.
      В розмові ж хитро виясняти став:
      «Така погода! Як же ти дістався?»
      Наївний Квітень тут же і зізнався:
      «Мені пораду гарну Травень дав.
      Сказав він - сани, човен, й віз бери.
      Тоді уже напевно, що доїдеш…»
      Озлився той, хоч не подав і виду
      Та мститься Травню із тії пори.
      Ледь починає в Травня все цвісти,
      Як братик йому холоду підкине,
      Мороз не надто, але цвіт весь гине.
      А то ще й снігу може напустить».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    267. * * *
      Тріпотіли крила літнього світанку,
      Сонечко ступило на каміння ганку.
      Ледь порожевіло лико небосхилу
      І на небі зорі гаснучи, тьмяніли.
      Лиш зоря ранкова яскравіш сіяла,
      Лиш одна раділа, сонечко стрічала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    268. * * *
      Купальська ніч. Вогонь палахкотить,
      Язичники приносять жертву богу.
      Здіймають руки вгору, а за мить
      Схиляться в поклоні аж у ноги.
      У відблисках священного вогню
      Закохані шукають свою пару,
      Знімаючи цнотливості броню.
      Бо ніч купальська вся коханням марить.
      Вогонь священний душу очища
      Від помислів негідних і гріховних.
      І очі у закоханих блищать,
      І почуття серця нестримні повнять…
      Вогонь зів’яв і опустився вниз,
      Не хоче бути недоречним свідком,
      Бо молодята поспішають в ліс
      Аби знайти там папороті квітку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    269. Легенда про азалію
      Як хто на Рокитнівщині бував,
      А особливо на початку літа,
      Той міг уранці до околиць вийти
      По килиму росою вкритих трав.
      Під мідними свічками стовбурів
      Величних сосон і берізок ніжних
      Побачить можна диво дивовижне,
      Як хтось, неначе, золото розлив.
      То у цей час азалія цвіте,
      Для цього краю квітка досить дивна,
      Її далеко звідси батьківщина
      Та тут чомусь з’явилася, проте.
      Я у місцевих якось запитав,
      Коли намилувався отим цвітом:
      - А звідки тут з’явилися ці квіти?
      І відповідь на те таку дістав:
      - Не знаю, чи то так було, чи ні,
      Але легенда є у нашім краї,
      Що про подію цю розповідає…
      І ось про що розповіли мені:
      …Набігли якось турки на село.
      Доволі дивні турки. Оточили,
      Але наруги поки не чинили.
      Якесь начальство слідом увійшло.
      Якийсь паша чи бей, ніхто не знає.
      Всі люди тихо по хатах сидять,
      В страху крізь вікна на оте глядять.
      Чим закінчиться то усе - не знають.
      Паша ж під’їхав до одної з хат,
      Де мати із дочко́ю проживали.
      Дочка була красуня небувала,
      Вже не один її навідав сват,
      Але вона відмовила усім.
      Ще молода, куди їй поспішати.
      А тут чужинець підійшов до хати.
      Прийшлося вийти зустрічати їм.
      Паша на доньку лише позирнув
      І уже очі відвести не в силах.
      - Виходь за мене заміж, моя мила.-
      Й букет незнаних квітів простягнув.
      Вона букет той кинула до ніг,
      Поглянула на нього гордовито:
      - Ні, не діждешся! - мовила сердито.
      А він, хоча й образитися міг,
      Сказав: - Я тебе, мила, покохав,
      Лиш від купця заїжджого дізнався.
      Він тут в селі недавно торгувався,
      Тебе побачив й так розмалював...
      Виходь за мене. Будеш при мені,
      Відмов, повір, не матимеш ні в чому.
      Окраса будеш для мойого дому…
      Вслухається вона в слова чудні
      Та все ногою квіти пригортає.
      Боїться – не зів’яли щоб, бува.
      І обертом у неї голова.
      Як поступати їй тепер – не знає.
      Паша ж помітив сумніви її
      І каже: - Як не підеш, то узнаєш,
      Як я помщуся на усьому краї.
      Ще земляки наплачуться твої.
      І так дівчи́ні стало себе жаль,
      Сльозами вона землю оросила,
      Пробаченні у Бога попросила,
      Бо ж їхати в таку далеку даль.
      Букет також сльозами полила
      Та так в землі лежати й залишила.
      І на коня з пашею поряд сіла,
      Щоб більше не побачити села.
      …З пашею вона в розкошах жила.
      Йому гарненьких діток народила
      І викохала їх, і одружила.
      А все села забути не могла.
      За ним тужила і вночі, і вдень.
      Все мріяла: повернеться додому,
      В село таке їй рідне і знайоме…
      Одне її тривожило, лишень:
      Вже скільки літ вона тут прожила,
      Дітей тут своїх рідних народила.
      Уже і серцем, наче, прикипіла.
      Хоча і не туркенею була,
      Але уже й не українка стала.
      Як то зустріне там село її?
      Чи зможе роки ці забуть свої,
      Бо ж своє щастя тут вона пізнала.
      Отак весь час і мучилась вона,
      Не знаючи, як краще поступити:
      Чи їхати, чи тут лишатись жити?
      Бо й це вже стала рідна сторона.
      В саду паші азалія цвіла,
      Вона усе тим цвітом засадила,
      Годинами у тім саду сиділа
      І, наче, надивитись не могла…
      Коли ж помер коханий чоловік,
      Вона, нарешті, вибір свій зробила.
      І з першими пташками полетіла
      У рідний край, щоб доживати вік.
      Під’їхала в тривозі до села
      І раптом килим золотий уздріла.
      Азалія розквітла її стріла,
      Немов, з’єднати у одне змогла
      Тривожну юність й сивочолу зрілість.
      Земля сама благословила знов
      Гріховну, як то думала, любов…
      Отак отут азалія й з’явилась.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    270. * * *
      Вже сонце укладалось в хмарах спати.
      Мов з’їхали із глузду комарі.
      Та я, все рівно, не іду до хати,
      Очікую вечірньої зорі.
      Маленька крапка світиться у небі
      (Далекий, небезпечно-хижий світ
      Вона насправді представля із себе)
      Та збуджує фантазії політ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    271. * * *
      У славному у городі у Києві,
      У князя Ярослава у гостях,
      В перервах між турнірами і війнами,
      Відпочивав один заморський граф.
      До Києва не міг він довго звикнути,
      Приїхавши з зачумлених Європ.
      Бо їх міста: з околиць можна крикнути
      У іншому кінці почули щоб.
      Він дивувався з величі столичної,
      Сліпило очі блиском куполів.
      І в Десятинній, що здавалась вічною,
      Він літургії слухав дивний спів.
      І надивившись, і подивувавшись,
      Промовив граф, задумавшись на мить:
      «Уздрів я диво у країні вашій
      І, мабуть, тут і залишу́ся жить!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    272. Легенда про урочище Угорське в Києві
      У гніві був правитель угрів Арпад.
      Так гарно ним задуманий похід
      В моравські землі – через гори напад,
      Стрімкими перевалами в обхід,
      Раптово закінчивсь на пів дорозі.
      Нагнала військо з Етелькузи* вість,
      Що цар болгарський виконав погрози:
      У стійбища прийшов не так, як гість.
      Ще і навів проклятих печенігів,
      Які ідуть по сліду, мов вовки.
      Він зовсім не чекав того набігу.
      А там же лише діти і жінки.
      Та ще старі. Хто ж відсіч зможе дати?
      Сказав гонець, що все пала кругом.
      Негайно військо треба повертати
      Аби відбити нападу того…
      Але не встиг. Прибув, як все скінчилось.
      Лиш попіл вітер по степу несе
      І мертві…Мертві… Ті, що залишились
      Лежать кругом…по всій землі…Усе,
      Що він збирав роками так старанно,
      Пішло за вітром. Що тепер робить?
      Чоловіки залічать свої рани,
      А без жінок народ як відродить?
      Так, є ще у Паннонії**, звичайно.
      І тут в степах хтось заховатись встиг.
      Та перспективи, все одно, печальні.
      І винен тільки він, що не зберіг.
      Кому тепер помститися він має?
      Тепер впаде на кого його гнів?
      Болгари? Зла на них він не тримає,
      Бо ж сам недавно так у них чинив.
      За що тепер болгари й відомстили.
      На печенігів? Їх злови, піди.
      Та й в печенігів значно більше сили.
      Вони ж загнали угрів аж сюди.
      Спочатку із Лебедії*** прогнали.
      Тепер аж в Етелькузу дотяглись
      І підло, по-розбійницькі напали,
      Пустелю залишили й подались…
      У гніві був правитель угрів Арпад.
      Послав загони і тепер чекав:
      Шукають тих, хто пережив цей напад,
      Аби картину він загальну мав.
      В степах лишилось зовсім небагато,
      По балках зачаїлись, по ярах
      І так змогли себе порятувати.
      Других погнав кудись на північ страх.
      Туди, у землі чи слов’ян, чи русів.
      Із ними Арпад не ворогував.
      Хоча рабів іноді брати мусив,
      Ромеям чи хозарам продавав.
      Це ж не причина, щоб ворогувати?
      Чого поміж сусідів не бува?..
      Але та вість, яку прийшлось пізнати,
      Аж обертом від того голова.
      Усіх, хто в землі русів поховались,
      Ті похапали й в рабство продали.
      Тепер уже й надії не зосталось…
      Від того Арпад неймовірно злий.
      Велів коней негайно осідлати
      Й пішов у землі русів відомстить.
      На комусь треба було гнів зігнати
      Та і жінок там можна захопить.
      Жінки слов’янські від своїх не гірші,
      Дітей народять, воїни зростуть.
      Зламати опір русів треба лише.
      Вони, напевно, угрів і не ждуть.
      Гадають, він ще досі у Карпатах,
      Не зна, що відбулося у степу.
      Це йому може перевагу дати…
      Так, він за помсту, але не сліпу.
      Як вихор угри річку подолали,
      Мечем містами й селами пройшлись.
      Їх руси, справді, досі не чекали,
      Тож об’єднати сил не спромоглись.
      Палало все, що лиш могло палати,
      Пішов за вітром їхній Хорсунь-град.
      Поки ще військо встиг каган зібрати,
      Між втікачів навести трохи лад.
      Його посеред поля руси стріли.
      Списами наїжачились навстріч,
      Щитами шлях увесь загородили,
      Рознісся полем войовничий клич.
      Арпад у бій кінноту свою кинув,
      Щитів зламати стіну захотів.
      Хоч добре знав він руським воям ціну,
      Ніхто іще ту силу не зломив.
      Тож хитрістю рішив рать руську брати.
      Стрій не зламав ворожий, тоді вдай,
      Що з переляку кинувся тікати.
      Як підуть слідом, знову нападай.
      На те, що дивно, руси повелися.
      Ледь угри врозтіч кинулись від них,
      Як вони слідом з криком подалися.
      Тут помсти меч усіх їх і настиг.
      Багато хто у тім бою загинув.
      Лише каган, зладнавши знову стрій,
      Став відступати, хоч Арпад і кинув
      Супроти нього усі сили в бій.
      Та не здолав. А вже і ніч надходить.
      І втома валить його військо з ніг.
      Велів спинити колотнечу – годі.
      Й так зрозуміло, що він переміг.
      Ще тиждень угри землю плюндрували,
      Тягли усе, що цінного було.
      У землях русів гарну здобич мали…
      А там під Київ військо перейшло.
      Поставили шатри свої під містом,
      До штурму готуватись почали.
      Околиці пограбували чисто,
      По селах по навколишніх пройшли.
      Дивився Арпад здалеку на Київ,
      На схил крутий, дубовий частокіл.
      Тут можна легко поламати шию,
      Адже у нього недостатньо сил
      Аби узяти неприступну Гору.
      Але ж не звик і відступати він.
      Та відчував, що все рішиться скоро.
      І справді, незабаром із-за стін
      Знамено біле раптом піднялося.
      А скоро й перемовники прийшли.
      Ішли, на військо позирали скоса,
      Хоч, наче, й не налякані були.
      Просили миру, що хотів – питали.
      Дивився Арпад грізно із-під брів,
      Бо ж він хотів отримати чимало
      І все по пунктах їм оголосив:
      По-перше, хай заручників відправлять
      Із родовитих київських сімей.
      По-друге, одяг, їжу хай доставлять
      Та ще других потрібних їм речей.
      По-третє, треба десять тисяч марок
      Сплатити і платити кожен рік.
      - Це вам така за підлість вашу кара.-
      Промовив Арпад, як підня́ли крик.-
      Іще не все. Ще коней треба в збруї,
      Верблюдів і худобу для тягла.
      А ще…жінок також у вас візьму я.
      …І тиша лиш у відповідь була.
      Вертались в Київ, голови схиливши,
      Не знали, як каган зустріне вість.
      На його розум сподівались лише:
      Що ж він на це нахабство відповість?
      Та у кагана вибору не бу́ло.
      Не дасть він згоди – угри й так візьмуть.
      І віче покричало, як почуло
      Та згодилось, що кращому не буть.
      Лише одну умову виставляли,
      Що угри мають зі степів піти,
      В Паннонію вони рушати мали,
      Щоб батьківщину там нову знайти…
      І плач стояв над Києвом великий,
      Коли жінки в полон до угрів йшли.
      Сліз пролилося чималенькі ріки
      І ручаями у Дніпро стекли.
      Зібравши все, заручників пустили
      І подалися угри в дальню путь.
      Та по собі лиш назву залишили –
      Урочище, яке Угорським звуть.
      В літопису про те є лише згадка,
      Хоч про все інше і рядка нема.
      Можливо, то для когось і загадка,
      Але шукати щось про це дарма.
      Не написали…Сором пік, напевно,
      Що не змогли жінок оберегти.
      Чи у віках десь загубилось темних?!
      Легенду лиш вдалося зберегти.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    273. * * *
      Над степом ранок тихий уставав,
      Трава блищала у ранкових росах
      І, хоча сонця ще не видно досі
      Та виднокрай у полум’ї заграв.
      Повітря ще із ночі прохолодне,
      Легкий туман долиною пливе.
      Здається, мить іще і оживе
      Завмерла в сні примарному природа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    274. * * *
      Молодий ще був Володимир-князь,
      Як прийшли посли з Новагорода
      І просили: «Йди княжити до нас!»
      Та все гладили свої бороди.
      Дивувався він вільним їх речам,
      З князем-батечком сперечалися.
      Казав Святослав: «А кого я дам?
      Ярополк й Олег відмовлялися».
      А вони йому: «Не даси, тоді
      Ми самі собі князя знайдемо!»
      Тут Добриня, що в гридниці сидів,
      Мовив: «Що ж, біді ми зарадимо.
      Володимира,- каже їм,- просіть!»
      І пішов він з ними у Новгород.
      Та не знав тоді ще слов’янський світ,
      Що початок це світу нового.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    275. Легенда про річку Тагамлик, хана Кубрата та його синів
      - Скажіть, а чому в нашому селі
      Так дивно річку люди називають?
      Ну, Тагамлик* – що саме означає?
      Хто дав цю назву річечці малій? –
      Питає хлопчик вчителя свого.
      - То «царська річка» означає, хлопче.
      Хто дав ту назву іще знати хочеш?
      Напевно ми не знаємо того.
      Скоріше всього, то були болгари,
      Що кочували в цих степах колись.
      Були орді аварській піддались,
      Бо не змогли здолати свої чвари.
      З аварами ходили на війну,
      Скоряти їм народи помагали.
      Бо ж справжнього правителя не мали,
      Який би орди об’єднав в одну.
      Аж поки не з’явився хан Кубрат.
      Він міцно зміг у руки владу взяти
      І всіх болгар, нарешті об’єднати,
      Поміж племен навести мир і лад.
      Найперше – то прогнали геть авар
      І стали у степах цих панувати,
      Болгарію Велику будувати –
      Державу першу для усіх болгар.
      Кубрат сусідні племена скорив,
      Ходив на персів, навіть, у походи.
      Багатства множив, нові землі й води
      Єднав. Нову історію творив.
      Але, коли приходив мирний час,
      То він в Болтварі** полюбляв бувати.
      Ти, звісно, можеш того і не знати,
      Але то місце було тут у нас.
      Можливо тут, на берегах ріки
      Він зупинявся часом відпочити,
      На степ, на річку гарну поглядіти.
      Вона ж бо, не змінилась за віки.
      І саме тут він старість свою стрів.
      Коли відчув, що смерть вже підступає,
      Синів своїх він, кажуть,викликає…
      А мав Кубрат тоді аж п’ять синів.
      Отож, зібрав усіх він , списа взяв
      Та і говорить старшому Баяну:
      - Зламай-но, сину, древко дерев’яне.
      Той взяв, напруживсь трохи і зламав.
      Тоді велів Кубрат, щоб принесли
      Йому списів десяток. Каже: - Сину,
      Зламай-но, спробуй зв’язку цю єдину.
      Баян не зміг. Брати теж не змогли.
      Тоді Кубрат і мовив до синів:
      - Коли єдині будете ви, діти,
      Ніхто тоді не зможе вас зломити
      І вороги вам будуть не страшні.
      Сини тоді при батьку поклялись,
      Що єдності ніколи не зламають.
      Як жаль, що слово не усі тримають.
      Так нині є, так було і колись.
      Коли у вічність хан Кубрат відбув,
      Його отут, в степах цих поховали.
      Багату здобич в землю з ним поклали,
      Що він в походах і боях здобув.
      Над ним курган високий не звели,
      Щоб менше люду про могилу знали.
      От лише річку «царською» назвали,
      Аби потомки відшукать змогли.
      - Це, мабуть, казка? Де ж могила та?
      - Її не так давно і розкопали.
      Там було срібла, золота навалом…***
      Історія у знахідки проста.
      Якось тут пасли пастушки корів.
      Один ногою в ямку провалився.
      Коли ж туди уважно придивився,
      То там прикраси золоті уздрів.
      Про те умить дізналося село,
      Дорослі із лопатами набігли
      І дуже швидко розкопати встигли
      Те, що в землі поховане було.
      Там був і посуд срібний, золотий,
      Прикраси різні і монет багато,
      Меч золотий… Любили діти тата.
      Багатство склали у могилі тій.
      - А де ж тепер те золото лежить?
      - Його в Росію ще тоді забрали,
      У Ермітажі часом виставляли.
      Мовляв, це наше! Нумо, відберіть!
      - А що ж сини? Як далі все було?
      - Сини про клятву батькові забули,
      По смерті себе вільними відчули,
      Об’єднання тріщати почало.
      Бо ж кожен родом володів своїм,
      Хоча Баяна старшим визнавали,
      Та керувать собою не давали.
      Хозари ж миттю скористались тим.
      Вони гуртом напали на болгар,
      В полон дочку́ Кубрата захопили,
      Що Хуба звалась. І проголосили
      Залежність всього степу від хозар.
      Брати сестрі не надто помогли,
      Лише Баян, сестру щоб врятувати,
      Погодивсь владу над собою мати
      Ашина-хана. Інші ж почали
      Для себе й люду інший край шукати.
      Котраг свій рід до півночі повів
      І там на схилах Волзьких берегів
      Болгарію зміг Волзьку заснувати.
      А три брати на захід подались
      Щоб, кажуть, вільні землі відшукати,
      А потім брата і сестру забрати,
      Якби ті землі врешті-решт знайшлись.
      Домовились: коли знайдуть-таки,
      То голуба відправлять тоді братці
      Із золотою ниткою на лапці.
      Хай брат хозар відволіка поки.
      Не все так гладко поміж них було.
      Кубер на службу до авар подався,
      Алцек аж до Італії дістався.
      Лиш плем’я Аспарухове змогло
      Дунай здолавши, в землях тих осісти.
      Там на той час слов’яни вже жили,
      Вони в авар за підданців були.
      Авари їх гно́били всяко, звісно.
      Коли прийшов в ці землі Аспарух,
      З’єдналися слов’яни і болгари,
      Прогнали за Дунай усіх аварів,
      З’єднавши силу й войовничий дух,
      Вони ромеїв також потіснили.
      І уже зовсім скоро в тих краях
      В болгар держава виникла своя.
      Хай не така велика, але сильна.
      Тоді ж до Хуби голуб завітав
      Із золотою ниткою. Зібрались
      Баян з сестрою і скоріш подались,
      Поки Ашин іще про те не взнав.
      Летіли коні степом день і ніч,
      Частенько їх доводилось міняти.
      Хоча і жаль коня було загнати,
      Але ж життя – то важливіша річ.
      Позаду тупіт все гучніш стає.
      То слідом мчить ашинова погоня.
      Вони в запасі мають більше коней.
      Погоня не лише не відстає,
      Але, здається, швидко доганяє.
      Аж ось уже попереду Дунай.
      Та де тут переправа, піди, взнай.
      Тут Хуба нитку з голуба знімає,
      Баянові дає її: - Тримай!
      Хай голуб шлях покаже за Дунай,
      Бо ж лише він його, напевно, знає.
      Та ледве голуб в небесах завис,
      Як з-за горба з’явилася погоня,
      Пустила стріли, не спинивши коней.
      Одна Баяну зранила наскрізь
      Ту руку, що за нитку він тримав.
      Вона від крові вмить почервоніла…
      Тут Аспаруха воїни наспіли
      І облизня Ашин тоді впіймав.
      Прийшлось йому вертатися ні з чим.
      А Аспарух поміг Дунай здолати.
      Зустрілися нарешті оба брата
      І обнялися перед військом всім.
      Баян же нитку взяв тоді свою,
      Зв’язав криваву сторону і білу.
      Немов з’єднав болгар у одне ціле,
      Одним народом в праці і в бою.
      І вийшов Аспарух, і мовив він
      - Забули, брате, батька заповіти
      І скільки крові довелось пролити,
      Щоб знов в народ з’єднатися один!
      Як нитку цю не можна розірвать,
      Бо ж у ній, бачте, наша кров пролита.
      Вона болгар, розкиданих по світу
      Й через віки повинна об’єднать.
      Ту ж нитку кожен воїн приладнав…
      То в березні усе(у марті) стало.
      І нитку ту мартениці**** назвали.
      Вона й донині всіх болгар єдна.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    276. * * *
      Біля ставу качка кряче.
      Над водою риба скаче.
      Іду берегом і бачу:
      Уже сонечко сіда.
      Над горбом червоне коло.
      Вітер не гуля у полі.
      І для мене все навколо,
      Наче в казці вигляда.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    277. * * *
      Удень Христу молився, а вночі
      Він діставав з-за комина Перуна,
      Якого іще дід туди засунув
      Під примусом до хрещення йдучи.
      І бога він про прощення просив
      За те, що його зраджувати мусив.
      Мастив своєю кров’ю його вуса,
      Аби утишить громовержця гнів.
      І поставала знов ріка Пучай
      Така, яку малим тоді ще бачив.
      Здригнувся Київ від гіркого плачу,
      Коли Перуна скинули в Ручай.
      Співав священик, тикав всім хреста,
      Безперестанку слав хулу на бога,
      Кричав, що прожене аж за пороги
      І буде віра на Русі свята.
      Велів усім молитися з колін.
      А дід в отвіт: - Не вірте йому, люди!
      Наш бог отут! – і бив себе у груди,-
      І буде доки вірить хоч один!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    278. Легенда про річку Сліпорід
      Сидить на лавці сивий-сивий дід.
      Онучок поряд книжечку гортає,
      А потім відірвався і питає:
      - Дідусю, розкажи про Сліпорід.
      - Про Сліпорід? – перепитав дідусь,-
      Цікаво – звідки річка узялася?
      Ну, що ж, тоді гарненько усідайся,
      Поки оце з думками я зберусь.
      Помовчавши, дід мову розпочав:
      - Жили колись на нашій Україні
      Прадавні люди. Називають нині
      Трипільцями їх. Кажуть, від Збруча
      Аж до Дніпра стояли їхні села.
      Пасли худобу, сіяли поля.
      Родюча годувала їх земля.
      Життя було привільним і веселим.
      Бо й ворогів навколо не було.
      А ті, які були – не зачіпали.
      Бо ж одкоша уже не вперше мали.
      Населення у тих краях росло.
      І скоро заселилася земля.
      Нема уже чого і обробляти.
      Доводилось нових земель шукати,
      По краю розселятись звідтіля.
      Збирались шукачі в якімсь селі,
      Вантажили вози добром усяким.
      Богам складали щирої подяки
      Й рушали в степ – дорослі і малі.
      В однім загоні шукачів таких,
      Що вирішили за Дніпро майнути,
      Бо ж там земель багато має бути,
      Були не лиш дорослі й дітлахи.
      На однім возі їхав старий дід.
      Старий і сивий, ще й сліпий до того.
      Питались у сім’ї: - Куди старого?
      В селі лишити було його слід!
      Та син лише відмахувавсь від тих:
      - Не кину батька! Хай із нами їде!
      Не з’їсть багато…Та багато віда.
      Порадою б якоюсь допоміг.
      Дніпро на той бік бродом перейшли,
      Назустріч сонцю рушили поволі,
      Знайшли собі місцину гарну в полі.
      Єдине що – води тут не знайшли.
      А жити ж звикли всі коло води.
      Що тут робити: далі йти шукати
      Чи то криниці у степу копати?
      Тут дід із воза синові: - Зсади!
      Зійшов, ціпок тримає у руці,
      Ним по землі поцюкує тихенько.
      - Вода тут, відчуваю я, близенько.
      - То що, копати будем криниці́?-
      Хтось запитав. Та дід, немов не чує:
      - Вода тут є! Чимало її тут.
      Джерела аж попід поверхню б’ють.
      Хай табір люд на пагорбі лаштує,
      А я піду і балкою пройдусь
      Та роздивлюся добре навкруг себе.
      Ходити вам услід мені не треба.
      Я сам, якщо потрібно, повернусь.
      Спустився трохи в балку, постояв,
      Ціпком ударив і не сильно, наче,
      Та кожен, хто стояв, ураз побачив:
      Звідтіль струмочок литися почав.
      Дідусь подався балкою собі,
      Все зупинявсь та довго прислухався.
      А тут струмочок більше розливався
      І балкою на південь десь побіг.
      Напились люди чистої води,
      З возів взялися табір городити,
      Бо ж мало кого можна тут зустріти,
      Ще зайд якихось принесе сюди.
      Поки займались справами вони,
      То дітвора прибігла, закричала:
      - Згори водичка балкою помчала
      Із дідової тої сторони.
      А скоро потекла уже й ріка,
      Хай не широка, але повновода…
      Хоч батька було синові і шкода
      І він його повернення чекав,
      Але услід пуститися не смів.
      Бо ж батькові ніколи не перечив.
      Стояв після роботи кожен вечір,
      Услід, неначе, зниклому глядів.
      Все сподівався, хоча й знав – дарма:
      Вже батько не повернеться ніколи.
      Він дав воді, в землі закутій, волю,
      Вона ж бо не пробилася б сама.
      Й за це життям, напевно, заплатив.
      Тож річку ту назвали Сліпородом,
      Адже сліпий знайшов для неї воду
      І руслом бігти з-під землі пустив.
      Давно уже нема того села,
      Яке трипільці тут побудували.
      Та Сліпородом річку як назвали,
      Так і донині назву зберегла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    279. * * *
      Аж на край села стежка привела.
      Вранішня зоря досі не зійшла.
      Можна навпростець та роса густа.
      Молоком туман низько понад став.
      Чи хотілося по росі брести?
      Зупинився я, косу опустив.
      І стояв отак до світанку я,
      Доки чулася пісня солов’я.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    280. * * *
      Він сказав: «Знайдіть для мене віру!»
      Розіслав в усі кінці гінців.
      Хоч у нього і були допіру
      Не один – аж шестеро богів.
      Та йому цього здавалось мало
      Чи якраз багато, навпаки.
      Сумніви заснути не давали,
      Тягнучи в глибінь Пучай-ріки.
      Справжня віра сумнівів не має.
      Той, хто вірить – вірить і усе,
      Доказів для віри не шукає,
      Перед носом нею не трясе.
      Просто вірить – в тому його сила.
      Саме це собі він і шукав,
      Бо до того і душею й тілом
      У безвір’ї і гріхах блукав.
      Братовбивця, грішний і розпусний
      Спокою не міг собі знайти,
      Щоб заповнить ту душевну пустку,
      Що б життю прибавило мети.
      Він-таки знайшов для себе віру,
      З нею очі нам відкрив усім.
      Князь великий славний Володимир,
      Що недарма визнаний святим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    281. Легенда про річку Стохід
      Створивши Землю, через певний час
      Бог, відпочивши, взявся оглядати.
      Можливо, десь щось треба підправляти,
      Бо ж світ творив оце Він перший раз.
      Все, наче, добре – гори і річки,
      Моря, озера… і ліси, й пустелі.
      Вже й люди поназводили оселі,
      Зорали землю, зріють пшенички.
      Радіє серце Боже – все гаразд…
      Аж ось дістався поглядом Волині,
      А там – води, що людям й по коліна,
      Стоять, кричать до неба раз по раз.
      Лиш де-не-де сухенькі острівці,
      Куди нещасні пхають ледь не плавом.
      Коротше, кепські на Волині справи,
      А вся проблема – лише у ріці,
      Яку Господь забув тут провести,
      Аби вона всю воду цю збирала.
      Тож люди з неба помочі благали.
      І як він цю дрібницю упустив?
      Негарно якось, справді, вигляда!..
      Рішив Господь робітників послати,
      Які повинні русло прокопати,
      Щоб ним до моря потекла вода.
      Кого ж послати? Ангелів своїх?
      У них на небі вистача роботи.
      Ішов якраз повз райськії ворота,
      А там юрба душ з тисячу стоїть.
      - Це хто такі? – питає у Петра.
      - П’янички різні. Люди й непогані,
      Але життя проциндрили по п’яні.
      Кудись би вже й відправити пора.
      Але куди? До пекла за гріхи?
      Але , крім п’яні, більш гріхів не мають.
      Та з цим не можна, мабуть і до раю?
      Хоча людей немає тут лихих.
      То, може, Ти порадиш, що робить?
      І Бог одразу зрозумів, як треба:
      - Якщо усі ви хочете на небо,
      То це іще потрібно заслужить.
      Я зараз вас на землю опущу.
      Там треба русло для ріки прорити,
      Аби з Волині воду всю спустити,
      Тоді гріхи всі п’яні вам прощу.
      І от юрба уже з небес іде,
      Усі стискають видані лопати,
      Готові вже й копати розпочати…
      Але ж…волинських треба знать людей.
      Умить забули, що вода стоїть.
      У хаті гості – геть усе проблеми.
      З роботою ще встигнем, ще почне́мо.
      Робітників же ж треба пригостить.
      І стали все, що в домі є, нести́.
      Заставили наїдками все поле.
      Та й не стрічали ж «на суху» ніколи.
      Як гостя та й медком не пригостить?
      Коротше, стріли так, як має буть.
      Як гості добре вже посоловіли,
      Взяли лопати і взялись до діла…
      Ніхто других не хоче, навіть чуть.
      Копає там, де хочеться йому.
      Та ще ж біжить іноді похмелитись.
      Уже водичка починає литись
      По руслі… та, однак, не одному.
      Той рив туди, а той у інший бік.
      Та все ходили, працю приливали,
      Тож русел чималенько накопали.
      Але, який не був, та усе ж стік.
      Вода зібралась та і потекла,
      Дорогу далі вже сама проклала.
      Поки земля потроху просихала,
      Знов усі разом сіли до стола.
      Коли поїли й випили усе,
      То всіх тоді вже потягло й на танці.
      Затанцювали на сухій ділянці
      Аж пилюгу під небеса несе.
      Такого станцювали гопака,
      Що й небесам від того жарко стало.
      Всі янголи з-за хмари позирали,
      Що то за чудасія отака.
      І Бог з Петром поглянули туди.
      Апостол аж за голову вхопився:
      - Це ж як народ анахтемський напився!
      Тепер у пекло лише… Чи, куди?
      А Бог сміється: - Ну, чого ти так?
      Вони ж, хай так, роботу все ж зробили.
      А те, що пили?! Так востаннє ж пили!
      Бо в нас в раю не випити ніяк.
      Ту річку, що п’янички прогребли,
      Стоходом люди із тих пір назвали,
      Бо ж русел там, хоч і не сто – чимало.
      Та головне, що води всі стекли
      І можна було вже спокійно жить.
      До речі, там, де танці танцювали,
      Вони так землю добре утоптали,
      Що й шлях джерелам удалось пробить.
      Заповнила місцевість ту вода
      І озеро на тому місці стало.
      Місцеві його Нобелем назвали.
      А чому так – ніхто не угада.
      Адже, не похмелившись, називали.
      Того і назва вийшла отака.
      Біжить і досі та Стохід-ріка,
      Щоб ми подію ту не забували.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    282. * * *
      А сонце палить аж річка мліє
      І поступово вона міліє,
      Бо свої краплі все відправляє,
      Нехай у небі хмарки збирають.
      А назбирають – хай повертають
      І громом річку свою вітають.
      Дощем проллються, щоб мати-річка
      Не стала зовсім малим потічком.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    283. * * *
      Колись давно відомі полководці,
      Султани, імператори, царі,
      Які жили, в Бог зна, якому році
      І правили в, Бог зна, якій порі.
      Чому вони відомі і донині?
      Чому вони потрапили до книг?
      Бо все життя вели постійні війни
      Й держави цілі кидали до ніг.
      Чим більше пролила людина крові,
      Тим, значить, знаменитіша вона.
      І тому перспективи є чудові,
      Якщо твоє покликання – війна.
      Круши, вбивай наліво і направо,
      Хай світ поглине неймовірний страх.
      І будеш мати безперечне право
      Своє ім’я зустріти у книжках.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    284. Легенда про Дніпро та його пороги
      Сиділи дід з онуком понад Дніпром – рікою,
      Дивилися, як стрімко вода з пороги б’є.
      - Дідусю, чому річка не має тут спокою?
      І що то за каміння текти їй не дає?
      - Каміння те – пороги,--дідусь відповідає
      - А звідки узялося воно серед ріки?
      - По різному, онучку, народ розповідає.
      Але було то в давні, неві́домі роки.
      Тоді ще сонце в небі по іншому світило
      І люду було мало в навколишніх краях.
      Ще тури табунами по степу не бродили.
      Не вигравали м’язи на їх міцних боках.
      А у лісах північних жив велетень, говорять.
      Валдаєм його звали ті, хто про нього чув.
      Неміряно мав сили, ліси трощив і гори,
      Бо, чомусь злий постійно на все на світі був.
      Усі кидались в розтіч, як він землею тупав.
      Не дай бог ще побачить, то смерті не минуть.
      В один момент своєю лапищею наступить
      І вже ніяка сила і спритність не спасуть.
      Ніхто не смів перечить йому на цих просторах
      Бо він іще лютішим тоді умить ставав.
      Летіли в усі боки камінні цілі гори
      І вікові дерева з корінням виривав.
      Якось йому схотілось на південь прогулятись.
      Дійшов він до моря і каже: «Розступись!»
      Але грайливе море не хоче підкорятись,
      Ступив він кілька кроків та ледве не втопивсь
      Розсердивсь дуже сильно Валдай на синє море,
      Став кидати камінням. Та морю то пусте.
      Ганяє собі хвилі, гуляє на просторі
      І, як пісок, ковтає страшне каміння те.
      Побачив він, що сили даремно витрачає,
      Тож вирішив все море він випити тоді.
      Пив уже пив, а морю усе кінця немає.
      Якби ж перепинити шлях річковій воді?
      Подавсь Валдай на північ,почав там землю рити
      І яму величезну в кінці кінців зробив.
      Стягнув тоді всю воду з навколишнього світу
      У яму ту й камінням надійно завалив.
      Єхидно посміхнувся. Лишилося чекати,
      Коли-то синє море все висохне до дна.
      А сам, тим часом, вклався у затінку поспати
      Від праці заболіла у велетня спина.
      Заснув Валдай спокійно.Далеко чуть хропіння.
      Вода ж сидіть не хоче у ямі у тісній,
      Все виходу шукає, підточує каміння,
      А сила величезна прихована у ній.
      Пройшло немало часу.Вода знайшла шпаринку
      І весело помчала собі до моря знов.
      Біжить, дзюрчить, співає, незмовкне й на хвилинку,
      Радіє, що звільнилась від камінних оков.
      Вже й зовсім недалеко Азовське море синє,
      Вже чується здалеку: шумить його прибій.
      Аж тут позаду змовкло Валдаєве хропіння
      Прокинувся нарешті той велетень страшний
      І бачить, як від нього вода чимдуж тікає
      І скоро вже й до моря, напевно, добіжить.
      Як зареве він люто, мершій граніт хапає
      І починає жбурляти, щоб шлях перепинить.
      Ну, що воді робити? Хоча і близько море,
      Та не добігти, мабуть. Вона тоді зверта
      І потекла на південь по степових просторах,
      Щоб там Валдай, можливо, камінням не дістав
      Там де там. Град каміння все сиплеться із неба
      І ледь вода встигає проскочити повз них.
      Валдай реве із люті, виходить аж із себе.
      Уже й не вистачає запасів кам’яних.
      Хапа він здоровенну, як гору, каменюку
      І як жбурне. До неба аж бризки піднялись,
      А сам, тим часом, тягне,ще більшу собі в руки;
      «Ні , не втечеш від мене!Вже краще зупинись!»
      Ну як тут воді бути? Спинятися не хоче,
      До Чорного до моря свій повертає шлях,
      А щоб не потрапляти Валдаєві на очі,
      Десятками потоків розбіглась по степах.
      Валдай підняв ту гору, пожбурить вже зібрався,
      Але куди? Не бачить-немає десь ріки .
      Завмер від здивування. А камінь обірвався
      І придав Валдая собою навіки.
      А з-під гори тієї, як вирвуться потоки,
      Помчали в усі боки до різних до морів.
      Так і з’явились ріки у ті далекі роки,
      Але Дніпро найперший себе з оков звільнив.
      Тепер той ліс, ізвідки бере Дніпро початок
      Оковським так і зветься.З Валдайських височин
      Тече і він, і Волга, Двіна та ще з десяток
      Річок і більших, й менших. Співучих, як і він.
      Там, де Валдай каміння жбурнув тоді у воду,
      Лишилися пороги .Вода тут аж кипить:
      І здвинути не може, і обминути годі,
      Каміння те і досі їй на шляху лежить.
      Найбільша ж каменюка та Хортицею зветься,
      А далі Луг Великий, бо там Дніпро розливсь.
      І козакам привільно на островах живеться,
      Там Січ –козацька мати з’явилася колись.
      Чи так було насправді, чи вигадали люди?
      Того уже, онучку, не можу я сказать.
      Та бачиш сам: каміння накидано усюди.
      Ну, хто б їх серед річки міг так понакидать?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    285. * * *
      Їхав, їхав та і став.
      Понад шляхом тихий став.
      Як пройтися уперед,
      Зеленіє очерет
      І на вітрі шарудить,
      Щось шепоче до води.
      Далі верби по краю
      Понад ставом воду п’ють.
      Сів у вербах у тіні.
      Так вже хороше мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    286. * * *
      Йому тоді безмежно повезло́,
      Що був маленький, коли Темучіну,
      Розбивши плем’я, в голову прийшло,
      Не дивлячись – хто винний, хто невинний,
      Всіх чолові́ків, всіх до одного,
      Хто зростом вищим від голоблі вдався,
      Скарати смертю. Мали б і його.
      Але малим був, хоч дурний старався
      Здаватись вищим. Що він розумів?
      Йому було за диво таке діло.
      Ставав навшпиньки, голову підвів
      Та не дотягся. Його відпустили.
      Тоді він плакав. Лиш коли підріс,
      То зрозумів, що дивом врятувався
      І з диким жахом згадував той віз
      Біля якого вищим буть старався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    287. Легенда про Ворсклу
      Був я на весіллі в Полтаві.
      Хоч і не люблю, а прийшлось.
      Гостей чималенько зійшлось,
      Гуляли, як кажуть, на славу.
      Втомив мене гамірний зал,
      Отож я на вулицю вийшов,
      Знайшов собі лавку у тиші,
      Весільний сів видихать шал.
      Сиджу, озираюся кругом,
      Ріку між деревами бачу.
      У пам’яті в себе відзначив:
      «То – Ворскла, скоріше всього».
      Ту дядько до мене підсів.
      Теж, мабуть, з весілля прибився.
      На річку також подивився
      Й з нічого розмову повів:
      - Вот это вот Ворскла-река.
      Здесь Петр Великий когда-то
      Разбил, говорят, супостата.
      И Карл сам едва ускакал.
      А слышали вы почему
      Реку сию Ворсклой назвали?
      Как шведы под городом стали,
      Пришел и цар Петр к нему.
      И, стоя в челне на реке,
      В трубу он на шведов гляделся.
      И как-то не смог, засмотрелся,
      Трубу удержать он в руке.
      Блеснула у самого дна
      И с глаз Петра мигом пропала.
      Тут «Вор скла» - реку обозвал он.
      Так Ворсклой и стала она.
      Послухав я розповідь та,
      Сказав, що усе то дурниці.
      Придумав хтось ці небилиці.
      Бо, бачите, річка ота
      Ще здавна таку назву мала.
      Ще в «Повісті» автор писав
      І Ворсколом річку назвав.
      Й пізніше теж так називали.
      І ваш той Кривавий Петро
      Відношень ніяких не має
      До річок у нашому краї.
      Його божевільне нутро
      Хіба що кривавії ріки
      Лишило у нашім краю.
      Він Карла здолав у бою
      Та звів українців без ліку.
      - Откуда ж названье пошло?
      Вам больше известно,пожалуй…
      - Так, звісно, ми більше чували
      Як то все насправді було.
      Мені ще мій дід розповів,
      А він то від діда дізнався.
      Дідами так і передавався
      Переказ…З чиїх тільки слів,
      То можна лише здогадатись.
      Чи скіф десь до греків забрів,
      Історію цю їм повів?
      Чи, справді, могла передатись
      Відтоді із вуст у вуста?
      Вже скільки віків пролетіло,
      Як перси скорити схотіли
      Степи ці в прадавні літа.
      Тут скіфи колись проживали,
      Що сколоти звались були
      А тут ось будини жили,
      У краї оцім кочували.
      І скіфи й будини тоді
      Торгівлю із греками ве́ли,
      Зерно, хутра, мед вони ве́зли
      По суші та і по воді.
      А греки – то хитрий народ.
      Аби з того зиск більший мати,
      Рішили вони заснувати
      Тут місто торгове. І от
      З’явився Гелон в цім краю,
      Велике і гамірне місто.
      Крім греків, будини тут, звісно
      Відкрили торгівлю свою.
      А скоро злилися отак,
      Що стали гелонами зватись.
      По-грецьки між них спілкуватись
      Й по-скіфськи навчився усяк.
      Ріку, де гелони жили,
      Вони Пантікапом назвали.
      Торгівці сюди прибували
      І звідси товари везли.
      Здавалось, все гарно іде –
      У мирі живуть і спокої
      Тут – над Пантікапом-рікою
      Всяк свою торгівлю веде.
      Аж звістка до міста прийшла,
      Що перси зібрались війною,
      Ордою ідуть нищівною,
      А Скіфія лише змогла
      Підняти будинів й сарматів
      Супроти тієї орди.
      Тож може дійти аж сюди,
      Під стіни Гелонові стати.
      Щоб перську зустріти орду,
      Зібрав Іданфірс своє військо.
      Почувши, що перси вже близько
      І Тірас от-от перейдуть.
      Він військо усе розділив
      На три невеликі частини.
      Один із загонів повинен
      Манити у степ ворогів.
      Два інші ітимуть услід
      Скубтимуть весь час по дорозі,
      Щоб перси були у тривозі
      І білий не бачили світ.
      А скіфські жінки із дітьми
      Й старими на північ пода́лись.
      Аж за Борисфеном сховались.
      Тож, замість зустріти грудьми
      Орду перську, скіфи взялися
      Її по дорозі скубти,
      В безводні пустелі вести.
      І перси на це піддалися.
      І, наче і битв не було,
      Та меншає перського війська,
      Б’ють скіфи здалека і зблизька,
      Скубуть і у тил, і в чоло.
      А персам нема чого взять,
      Бо ж міст скіфи не будували.
      Поживи нема для навали.
      Що степом безводним кружлять?
      Отак скіфським краєм пройшли
      Кочів’я сарматські минули
      У землі будинів звернули
      І ось до ріки підійшли,
      Що воду котила свою.
      За нею побачили місто.
      На той бік подерлися, звісно,
      Здолали легку течію.
      Гелон славнозвісний то був
      Всі жителі його лишили,
      Тож перси без бою вступили
      І мали надію слабу,
      Що тут би, хоча б, поживились.
      Але сподівались дарма:
      У місті нікого нема
      І цінного не залишилось.
      Тож перси спалили Гелон
      Та змушені були тікати,
      Бо ж ворог почав підступати
      І не до грабунку було.
      Як військом усім підійшли,
      Збирались ріку перебратись,
      Щоб в битві зі скіфами стятись,
      Ті броди усі зайняли.
      На боці крутому стоять
      Із луками напоготові.
      Заллють річку перською кров’ю,
      Поки її зможуть здолать.
      У роздумах Дарій сидів,
      Не знаючи, як поступати.
      Ну, зможе він річку здолати?
      А як поступати тоді?
      Сховаються скіфи в лісах
      І знову шукай вітра в полі.
      Ні, мабуть, із нього доволі,
      Бо ж військом блукає вже страх,
      Що тут можуть і залишитись…
      Тож дав повертати наказ.
      Не знав він, що вже на цей раз
      З ним скіфи збиралися битись,
      Бо ж там за рікою жінки
      І діти усі хоронились.
      Тут скіфи б із персами бились
      І не відійшли б від ріки.
      Тож перси на південь пішли
      І скіфи услід подалися.
      Скубти перське військо взялися
      Аж доки й здолати змогли.
      За Істр не втік ні один.
      Ту річку, що їх врятувала,
      Між скіфів Ворсколом назвали
      В перекладі «Ско́лотів тин».
      Давно то усе відбулось.
      Ми б, може, уже і забули
      Та наше далеке минуле
      У назві ріки збереглось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    288. * * *
      Закрилось віко дня й багряний світ
      Зі скрині тої навкруги розлився.
      І світ навколо мов в крові умився
      Чи виступив на нім кривавий піт.
      Багряні хмари, скупані в крові,
      Помчались небом, струшуючись мляво,
      Щоб змити з себе той наліт кривавий,
      Розсипатись росою по траві.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    289. * * *
      Перунів день. Попід священим дубом
      Тривожна тиша: прийме, а чи ні?
      Жерці бика вже смажать на вогні.
      Пожертва ця найбільше богу люба.
      Князь, як і вої, в стороні стоїть,
      Під дубом не його князівська влада.
      Він від Перуна сам чека поради,
      Вдивляючись в захмарену блакить.
      Перунів день. Затих священний дуб,
      Спекотна тиша, мов перед грозою.
      Чекає князь, чекають його вої,
      Крик бойовий зірватись ладен з губ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    290. Легенда про скарабея або жука-гнойовика
      Колись в Єгипті жук цей був священним.
      На схилах Нілу поклонялися йому.
      Фігурки й досі їх знаходять вчені.
      Хотілося б дізнатися – чому?
      Тому, всього лиш, що комусь здалося,
      Що котить сонце по пустелі жук.
      І фараони вже жуків тих носять,
      Й вельможі не спускають їх із рук.
      І весь народ боготворити ладен
      Не мудрого керманича – жука.
      Як добре, що жуки не мають влади.
      Мене би варіант такий лякав.
      Хотів дізнатись – звідки жук той взявся,
      Чому отак от саме поступа?
      В книжках порився, у людей спитався
      Та дещо, все ж, для себе накопав.
      Тож хочу тепер з вами поділитись.
      Історії цій вже віки й віки.
      Хоч бачу – людям не вдалось змінитись
      Із тих часів віддалених…поки.
      «Реінкарнація» - це слово усі знають,
      Коли людини вмерлої душа
      Навіки світ оцей не покидає,
      Вселитись в інше тіло поспіша.
      А тіло їй не будь-яке дається.
      Залежить все від того – як ти жив.
      Комусь в людське вселитись удається,
      А хтось зродився серед кажанів,
      Чи то собак, а то й дерев, буває.
      Чого на світі білому нема.
      Можливо, то все вигадки – хто знає.
      Та, власне, от історія сама…
      В одній країні, у селі одному
      Жив чоловік. Ну, жив собі та й жив.
      Жив, як усі… Але біда у тому,
      Що він майстерно прикидатись вмів.
      Душа завжди лайна у нього повна:
      Жорстоке, підле, жадібне брехло.
      І все це ладне вилізти назовні…
      Та зовні все пристойненько було.
      І посміхнеться, й зуби заговорить,
      Мани напустить, заведе усіх.
      Не дума, що комусь від того горе,
      Бо ні чужих не жа́лів, ні своїх.
      Збере пліток і по селу розносить,
      А то про когось щось таке узна,
      Якесь лайно, що й утопити досить,
      Якась не надто гарна новина:
      Той у сусіда якусь річ поцупив,
      Той в лісі зайве дерево зрубав,
      Той приховав від сплати грошей купу,
      Той про безпеку інших не подбав.
      І чоловік уже у двері стука.
      Говорить тихо: так, мовляв, і так,
      Або ділися, або всім наука
      В селі цім буде. Ділишся чи як?
      Як поділився - то гріши і далі.
      А, коли ні – то він на сход іде.
      І вже нікому не здається мало:
      Розкаже все, і свідків приведе,
      Ще і набреше – все одно повірять.
      Дивись – уже і кажуть – правдолюб.
      І більшість його «правді» вірить щиро
      І ловить кожне слово з його губ.
      А він добро вночі перебирає,
      Чого устиг надбати - геть усе.
      І до цих пір чомусь не відчуває,
      Що вже від нього смородом несе.
      Та у селі вже дехто має клопіт -
      Хто добре зна його. Іде бува,
      То, наче кулю перед себе котить,
      Що так смердить, аж подих забива.
      А хто не зна – ті моляться на нього,
      Ледь не святий, виходить чоловік.
      Готові пики бити всім за нього,
      Хто лиш погано гляне в його бік.
      Тут староста в селі помер раптово.
      Зібрались всі, щоб нового обрать.
      Прихильники його узяли слово,
      Давай за нього всіх агітувать.
      Тут підключились ті, хто з ним ділився.
      Розумних заглушили голоси.
      У старостах отак він опинився.
      Та маску доброчесності носив,
      Все тягнучи, при тім, до свого двору.
      Не гребував ніколи і нічим.
      Смерділо вже від нього на ту пору.
      Та дурні все ще бавилися ним,
      Немов носи їм всім позакладало.
      Розкабанів, роздався, знахабнів.
      Вже й односельців розорив чимало.
      Та пудрить мізки досі іще вмів.
      Отак і жив, носив лайно з собою,
      Дурив, брехав та плі́тки розпускав.
      Аж поки, врешті, душу не вспокоїв
      І знову перед вибором постав:
      У чиє тіло душу ту вселити.
      І присуд божий, врешті, був таким:
      Як звик усе життя лайно носити,
      То от тобі жуки-гнойовики.
      Тягай лайно життям своїм і далі,
      Щоб було видно – що то лиш лайно.
      Та людям, мабуть, навіть, того мало,
      На сонце їм скидалося воно.
      Як люди буть одуреними хочуть,
      То їх уже нікому не спасти.
      Такому легко мізки заморочить
      І за собою змусити піти.
      Самі повірять і других примусять.
      Дивись – уже й священний скарабей.
      І божий дар… та все у тому ж дусі.
      Чого лише не взнаєш між людей…
      Є й поміж нас майбутні скарабеї,
      Кричать, що нас до щастя поведуть.
      Ідуть, насправді, до мети своєї,
      Але пророків з себе удають.
      Своє лайно несуть перед собою.
      Юрма позаду зманених іде,
      Готова стати проти всіх до бою.
      А ворога їм їх пророк знайде.
      Розчулені, від його слова плачуть:
      «Над головою світиться оно!..»
      Бо ж їм здається, що то сонце, наче.
      А я ж напевно знаю, що лайно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    291. * * *
      Мчали хмари по небу,
      немов схарапуджені коні
      Вітер борсався й вив
      на узліссі в густому гіллі.
      Десь далеко гриміло,
      наче плескали боги в долоні,
      Віншували Перуна,
      адже був день святого Іллі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    292. * * *
      Мчать тачанки, наче вітер,
      Цокіт чути звіддаля.
      Грає музика і квіти.
      Бач, весілля хтось справля.
      Хоч війна іде навколо
      Та життя своє бере.
      Поєднаються дві долі,
      Хай кохання не помре.
      Наречений з молодою
      У костюмі, при фаті,
      Щось щебечуть між собою
      На щасливому путі.
      Хто посміє їх спинити?
      В кого здійметься рука?
      Тяжко й так на світі жити.
      Людям радість хоч яка.
      Не спиняють. А, як спинять –
      Є горілка і вино.
      Упізнати не повинні:
      Наречена – то ж Махно.
      В наречену перебрався
      Не для пустощів, однак.
      «Батько» з хлопцями зібрався
      Ще сьогодні взять Токмак.
      В місто в’їхала зі співом
      Тих тачанок череда.
      «Що за валка галаслива?!-
      Кожен в вікна вигляда.
      Ось і штаб. Спинились разом.
      Доки кліпав вартовий,
      Увірвалися одразу
      І за мить скінчився бій.
      Доки ворог озирнувся,
      Що тут сталось – зрозумів,
      Тупіт здалеку почувся,
      В поміч весь загін летів.
      Так здобути удалося
      Перемогу ту легку.
      А про цю подію й досі
      Пам’ятають в Токмаку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    293. Легенда про Прип’ять
      Поїхав я у гості до знайомих
      В село на лівім березі Дніпра.
      Щоб не сидіти, паритися вдома,
      То зранку вудки і підсаку брав,
      На річку йшов, щоб рибу половити.
      Поки знайомі на роботі десь,
      Я міг собі спокійно відпочити,
      День просиді́ти з вудкою хоч весь.
      Спочину сам від міста і роботи
      Та і додому рибки принесу.
      А їм поїсти свіжої в охоту,
      Не те, що магазинну ковбасу.
      Якось сиджу. Щось не клює ізранку.
      На поплавець дивитися втомивсь.
      Аж бачу поряд дядька-небораку,
      Що теж дарма на поплавці дививсь.
      Мабуть, у риби вихідний сьогодні,
      Коли у нього й в мене не клює.
      Хоча, можливо, винна в тім погода –
      Ще ранок, а вже сонечко «дає».
      Залишив вудки, підійшов до нього,
      Чемненько ще здалеку привітав.
      Питаю: «Як живете?» «Слава Богу!»
      «Що, не клює?»- для слова запитав.
      «Та бачиш сам!- і щиро посміхнувся.-
      Сідай, посидим та погомоним!»
      Я ще на свої вудки озирнувся.
      «Та, будеш оком позирать одним!»
      А дядько, видно зразу, балакучий,
      Уже втомився сам-один сидіть.
      І бачу, як бажання його мучить
      Аби з ким-небудь хоч погомоніть.
      Тож вчасно я, як кажуть, нагодився.
      Присівши коло дядька на траву,
      «Оце ж Дніпро?»- спитав я для годиться.
      Хоч знав і сам: знайомі ж тут живуть.
      Та дядьку, видно, того лише й треба.
      «Так, це Дніпро. А далі он – Десна.
      Дніпро її притягує до себе,
      До моря разом з ним біжить вона.
      Десна тому, що справа упадає
      В Дніпро. Десниця – права то рука…»
      «Чекай-чекай, щось тут не співпадає…
      Це ж лівий берег?! Як же то ріка
      Впадає справа?» «То вже як поглянуть.
      Якщо дивитись з Києва – то так.
      Цю ж назву річці ще дали поляни,
      А, може, ті, хто жив до них. Однак,
      Вони на світ по іншому дивились:
      Хто як побачив, той так і назвав».
      «Тепер спасибі, дядьку, зрозуміло,
      Я про таке й уявлення не мав.
      А от скажіть, бо я, на жаль, не знаю:
      А справа річка у Дніпро тече?
      Не та дрібнота. На увазі маю
      Десні я рівню чи то й більшу ще».
      «Та ж Прип’ять вище у Дніпро впадає,
      Ще, навіть, більша аніж ця Десна.
      Отак з Полісся воду всю збирає
      І до Дніпра чимдуж несе вона».
      «Хм. Прип’ять – назва трохи дивна, наче.
      Цікаво: хто й коли отак назвав?»
      «Ти що тут бачиш дивного, юначе?
      Звичайна…Ти легенду не чував?»
      «А є легенда?» «Звісно, як не бути.
      У нас про все навкруг легенди є».
      «Хотілось би, як не секрет, почути».
      Уздрівши зацікавлення моє,
      Розправив дядько чомусь свої плечі,
      Мов камені вантажити зібравсь.
      «Ти про Потоп всесвітній чув, до речі?
      Як рід людський від Ноя знов почавсь.
      Так от, ввійшли у береги всі води,
      Річки у своїх руслах потекли.
      Поволі відродилася природа,
      Розселюватись люди почали.
      Вони займали нові землі й нові,
      Набудували сіл нових і міст.
      Стада й отари розвели здорові.
      Уже взялися корчувати ліс
      Аби орати й землі засівати.
      Тоді й в Полісся люди забрели.
      А чому й ні? Земля кругом багата.
      Рубали ліс, міста свої звели.
      І все ішло, здавалося б, чудово.
      Та незабаром в край біда прийшла.
      Одна з річок післяпотопних, нових
      До моря шлях шукала й не знайшла.
      Зібрала воду із річок маленьких,
      А куди діти – того і не зна.
      Тож стала розливатись потихеньку,
      Просочуватись крізь грунти вона.
      Родючі землі болотами стали,
      В багні тонули села і міста.
      Що з тим робити – люди і не знали:
      Були поля, а стали болота.
      А що з болота виростити можна?
      Став голод усе більше допікать.
      Зверталась до богів родина кожна,
      Просила поміч їм у тому дать.
      Нарешті голоси дійшли до Рода,
      Він між богів тоді був головним.
      І стало йому люду того шкода,
      Хоча й не знає, що робити з тим.
      Отож Даждьбога якось викликає
      І каже: «Синку, вийди та пройдись.
      Поглянь, що то за річка там блукає
      Та з нею вже на місці розберись.
      Як знайдеш, до Дніпра тягни блукачку
      І там припни, голубоньку, її…»
      «Все зрозумів! Знайти й прип’яти, значить».
      Пішов шукати річки він тії.
      Іде землею поки що сухою,
      Спиняється аби в людей спитать:
      «Чи не стрічали річки тут такої,
      Що розлилася? Рід велів прип’ять!»
      «Ні, не стрічали, може там десь далі».
      Іде Даждьбог, вже чвакає з-під ніг,
      Уже й дороги, як багнюка стали,
      Стріча людей та знов питає їх:
      «Десь була річка, що в лісах блукає,
      Бо Рід велів її знайти, прип’ять!»
      «Ні, тут, як бачиш, ще її немає,
      Десь там на захід слід її шукать!»
      Пішов він далі. Йде вже болотами,
      Вже й ліс навколо у воді стоїть.
      Десь поряд річка. Де от, тільки, само,
      Як би йому вдалося зрозуміть.
      Блукав би довго, але здибав діда.
      Він на колоді у дворі сидів.
      Вода навколо, вже й у хаті, видно.
      Усі пішли, він, видно, не схотів.
      Де, каже, жив – там буду помирати.
      Отож, Даждьбог у нього і пита:
      «Як би в лісах цих річку відшукати,
      Яка такі зробила болота?»
      А дід питає: «А тобі ж для чого?»
      «Та ж Рід велів знайти її, прип’ять!»
      «А сил достатньо маєш ти для того?»
      «Цілком. То що, ти зможеш показать?»
      «Що показати. Недалечко, знаю.
      Пройтися трохи. Яр за край села.
      Отам вона у той ярок впадає,
      А вибратися звідти не змогла».
      Пішов Даждьбог, яр за селом шукає.
      І справді бачить: повен він води.
      Ріка тече, до нього добігає,
      А далі ні туди і ні сюди.
      Дістав Даждьбог свою міцну мотузку,
      По дну ріки її він протягнув.
      Хоча іти було доволі грузько,
      Але зв’язав і вузол затягнув.
      Тоді завдав ріку собі на плечі
      Та і пішов він до Дніпра-ріки.
      А ріки, я скажу, нелегкі речі,
      Отож ішов та тяг її поки,
      Петляв потроху, зі шляху збивався,
      Ішов на схід, на південь повернув.
      Та врешті-решт він до Дніпра дістався
      І там бродячу річку і припнув.
      А сам пішов від праці спочивати.
      Аж тут і люди звичним шляхом йдуть
      І бачать річку. Тож давай питати
      У всіх зустрічних: «Як же її звуть?»
      «Та тут один про Прип’ять все питався.
      Отож, напевно, це вона і є!»
      «Цікава назва?!» - хтось аж засміявся.
      Та двічі назв ніхто ж бо не дає.
      Так і зосталась Прип’яттю відтоді.
      Коли не віриш, що так відбулось:
      Боліт в Поліссі й зрахувати годі.
      От звідки б там їх стільки узялось?»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    294. * * *
      Ще до ранньої зорі
      Встають в липні Косарі.
      Доки зникнуть роси,
      Траву в небі косять.
      Так буває кожен рік.
      Чуєш, небом вжик та вжик,
      Доки сяють зорі,
      Темрява надворі,
      Косять трави Косарі,
      Незамінні трударі.
      На небесні роси
      Падають покоси.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    295. * * *
      Турецьке військо в Грецію іде
      Аби повсталих греків покарати.
      Паша турецький військо те веде,
      Страшенно лютий. Як не лютувати?
      Як не впаде Міссолонога та,
      То голова паші впаде на плаху.
      За неудачу враз султан спита
      І йди тоді, пожа́лійся Аллаху.
      А греки вперті – волю їм давай!
      Жили в покорі, чогось збунтувались.
      В крові скупати треба підлий край
      Аби на милість і не сподівались.
      За їх життями не жалів паша,
      Невірні не повинні в світі жити.
      Та він устигне витягти ножа,
      Кров правовірних треба пожаліти.
      Тож посила у місто посланців
      Аби почати з ними перемови
      І передати їм таке велів:
      Мовляв, пришлють хай тих,що знають мови,
      Щоб можна було з ними повести
      Переговори про умови здачі.
      Собі найперше голови спасти.
      Заради чого помирать? Одначе
      У відповідь отримав кілька слів:
      «Ми люди неосвічені і знати
      Чужої мови Бог не сподоби́в.
      Одне ми вмієм тільки – воювати!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    296. Легенда про канюка
      Ми їдемо із татом на гарбі
      Повнісінько натоптану соломи.
      І голос тата: «Та цабе, Рябий!»
      До мене долітає крізь утому.
      Лежу собі в соломі нагорі,
      Дивлюся, як хмаринки пролітають.
      Гуляє саме червень надворі
      І жайвір із небес мене вітає.
      Воли ледь-ледь дорогою ідуть,
      Нема куди їм, наче, поспішати.
      Я пішки обігнав би їх, мабуть,
      Але не хочу сили витрачати.
      Бо ж будемо робити ще саман,
      Із глиною місити цю солому.
      Навіщо ж сили витрачать дарма?
      Хай вже воли везуть мене додому.
      І раптом якесь жалісне «пі-і-і-пі-і-і»
      До мене крізь дрімоту долітає.
      І тато: «Клятий каня, бач, запів!
      Другого часу, начебто, не має.
      Тепер дощу, напівкає, гляди.
      Щоб хоч солому до дощу сховати.
      Ану, Рябий, давай, хутчій ходи!
      Гей, Сивий, цоб! Ану не відставати!»
      «А що то – каня?» - сон увесь пропав.
      «Та птах такий – канюк, онде літає».
      Я придивився… Справді, птах літав.
      Широко свої крила розправляє
      І у повітрі зависа, немов.
      «Хижак? Напевно, пта́шок виглядає?»
      «Та ні, он жайвір в небі, будь здоров,
      Співає і уваги не звертає.
      Він вигляда мишей та ховрахів,
      Ще пацюка побачить – то ухопить.
      Хоч, як голодний, ловить і птахі́в.
      Але із ними йому більший клопіт».
      «А чому каня провіщає дощ?
      Звідкіль така прикмета узялася?»
      «Звідкіль? Я розповім тобі, як хоч.
      А ти лежи й до неба придивляйся.
      Ще встигнемо, можливо, до дощу
      Потрапити урешті-решт додому.
      Там мама десь зготовила борщу…»
      А я аж слинку проковтнув при тому.
      «Тож слухай, то було у ті роки,
      Коли вода зійшла після Потопу.
      Замулило піском усі струмки
      І від безводдя був для світу клопіт.
      Отож Орел, що птаством правував,
      Зібрав усіх птахів навколо себе
      І річ важливу для усіх сказав:
      - Шановне птаство, нам узятись треба,
      Розчистити усі річки й струмки
      Аби вода знов землю оросила.
      Інакше наступає час гіркий,
      Бо без води нам вижити несила.
      Тож розділіться кожен і гребіть
      Отой пісок своїми пазурами
      Аж доки і вода не побіжить!
      А, хто не буде працювати з нами,
      Тому ми заборонимо повік
      Текучу воду на землі цій пити.
      Той, хто не згоден – відійди набік,
      А усі інші – починай робити.
      Всі до роботи узялись пташки́,
      Лишилась при орлові лише каня.
      Їй, бачте,жаль червоні чобітки,
      Які вона вдягала так старанно.
      Не хоче у багні їх забруднить,
      Бо ж, не якась, вона, мовляв, ворона…
      Орел не став нічого говорить,
      Лиш вдруге нагадав про заборону.
      Землею скоро потекли струмки,
      Які в річки зливатися поча́ли.
      І пили чисту воду всі пташки,
      Лиш одна каня прав таких не мала.
      Літа, шукає воду дощову,
      Чи то росу на листі підбирає…
      Отак донині кані і живуть
      Та все дощу у сушу виглядають.
      Коли нема де їм води знайти,
      Вони літають: «Пи-ти,пи-ти!» просять.
      Як люди бачать, що канюк летить
      І півкає отак, то, значить, ось-ось
      На небі хмари вітром нажене
      І піде дощ, що суху землю скропить».
      Літав канюк, немов дражнив мене:
      Дощ йому в – радість, а нам з татом – клопіт.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    297. * * *
      У ранкову сонну ще годину
      Зачепилось сонце за ялину.
      Зачепилось сонце та й заспало.
      Довго в лісі сутінки стояли.
      Довго тиша гралася з луною
      І туман кублився під сосною.
      Розповзався між дерев по лісу
      Та ховав де сонечко повисло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    298. * * *
      Що не кажіть, а древні-таки вміли
      Робити гарні речі на віки.
      Випадок пригадався ось який.
      В Єгипті археологи робили
      В гробниці фараона, чи жони,
      Чи матері його. То не важливо.
      Знайшли, між іншим, три стільці красиві
      У склепі поховальному вони.
      Із дерева червоного різьбле́ні,
      Покриті позолотою. Таких
      На показ, навіть, виставить не гріх
      У залі найпрестижнішім музейнім.
      І от якось-таки одного дня
      У склепі археологи трудились,
      Де лише три стільці оті й лишились.
      Зайшла стара вже жіночка одна.
      Така – при тілі, ледве в двері впхалась.
      Впізнали вчені – то вдова була
      Наполеона Третього. Жила
      Вона в Єгипті, бо тут лікувалась.
      Вони зустріли з шаною її,
      Повибачались – ніде посадити,
      А вона склеп устигла розглядіти
      І каже: «Як, аж он стілець стоїть!?»
      Не встигли вчені ще відкрити рот,
      Як вона важко на стілець упала.
      Учені перелякано чекали,
      Що той стілець розвалиться от-от.
      Стілець жаліли та й бабусю – ось,
      Як вона раптом на уламки гепне.
      Ще, не дай Бог, у цьому склепі й репне!?
      Але на диво, якось обійшлось.
      Стілець лиш рипнув та лишився цілий,
      Немов йому не кілька тисяч літ.
      Утерли вчені свій холодний піт,
      Хоч далі перелякано гляділи.
      Імператриця ж зве́ла сиві брови
      І мовила: «Ну, хлопці, ви й чудні.
      Чого це ви завмерли мовчазні?
      Із вас, мабуть, не витягти ні слова?!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    299. Звідки береться дощ
      Пішов якось я сіно ворушить,
      Яке на полі кілька день лежить.
      Іще би день і можна вже згортати
      Та везти у сінник його складати.
      Ясна погода, сонце припіка,
      Робота не така уже й важка:
      Береш на вила та перевертаєш,
      Нехай і нижнє краще підсихає.
      У небі біла хмарка проплива,
      Веселу пісню жайворон співа.
      І я в душі підспівую йому,
      Небесному затійнику тому.
      Від сіна аромат такий стоїть,
      Що хімії повік не замінить.
      Я із дитинства запах цей люблю
      І з сіном з задоволенням роблю.
      Гортаю, весь занурившись в думки
      І змін не помічаю ніяких.
      Що кряк прокрякав, коли пролітав,
      Що вітерець гуляти перестав,
      Що хмари чорні з заходу повзуть,
      Закінчити роботу не дадуть.
      Помітив вже, коли ударив грім.
      Та пізно вже було тікати в дім,
      Бо ж змокну весь, допоки добіжу.
      Тому скоріш подався на межу
      Й дорогою подався у той бік,
      Де недалеко був колгоспний тік.
      Там можна заховатись під навіс.
      Устиг якраз, як вітер дощ приніс.
      Заскочив, бачу – сторож там сидить,
      На мене із усмішкою глядить.
      Я привітався. «От,- кажу, біда,
      Чому це дощ постійно випада
      Тоді, коли якраз не треба йти.
      Не встиг он сіно в полі догребти.
      І звідки він береться, дощ отой?»
      А сторож: «Хочеш, розповім про то?!»
      «Ну, розкажіть, все рівно тут сидіть,
      Поки хоч дощ не перестане лить».
      А дощ пустився, наче із відра
      І блискавки – морозом пробира.
      Поставив вила, біля діда сів
      Аби про дощ мені він розповів.
      «Десь там, аж де край світу настає,
      Великі діжки, кажуть, в Бога є.
      Там для дощів збирається вода…»
      «А як вона в ті діжки попада?»
      «От, нетерплячий, трохи почекай.
      Я розповім, лишень не заважай.
      Так от, як дощ потрібен на Землі,
      Бог до пророка посила Іллі,
      Щоб той кропити землю розпочав.
      Ілля ж громи і блискавки метав.
      А, щоби дощ на землю з неба лив,
      То глухий ангел вслід за ним ходив.
      Він в діжках Божих воду набирав
      І крізь небесне сито просівав.
      Там, попід хмари сито є таке,
      Ми не побачим, бо ж воно тонке.
      Крізь нього ангел воду ллє з небес,
      Поки й запас не вичерпає весь».
      «А чому ангел у Іллі глухий?»
      «Ой, бачу, недалекий ти такий.
      Та ж я кажу: Ілля громи мета,
      Тут кого хочеш вразить глухота.
      Сам же від грому щулишся он як.
      А ти ж далеко від небес, однак.
      А уяви, як янголу тому?
      Ніяк тут не позаздрити йому.
      Так от, той янгол воду буде лить
      Не де завгодно, а де Бог велить.
      Та ж він глухий й бува, дощі одні
      Ідуть десь поспіль і по кілька днів.
      «Іди, де чорно!» - каже Бог йому.
      «Іди, де вчора!» - чується тому.
      Або Бог каже: «Йди туди, де просять!»
      А він почує: «Йди туди, де косять!»
      А ще Бог мовить: «Йди туди, де ждуть!»
      Йому здається: «Йди туди, де жнуть!»
      Отож отак воно і випада:
      Десь без дощів все сохне, пропада.
      А десь все мокне, бо ж дощі ідуть,
      Коли там люди їх зовсім не ждуть.
      Та чого б я тебе чомусь учив,
      Як дощ он твоє сіно намочив».
      Всміхаюсь я наївності його
      Та, звісно ж, не показую того.
      «Вода ж звідкіль у діжках узялась,
      Коли уся на землю пролилась?» -
      Питаю я з єхидцею тоді.
      «З землі, а звідки бути ще воді?
      Як тільки злива закінчилась та,
      Тоді й веселка в небі розцвіта.
      Для нас – веселка, янголам – дорога,
      Аби носити воду була змога.
      Вони цеберки чимскоріш хапають,
      З річок, озер водичку набирають
      І ллють у діжки аж до повноти.
      Скажи, хіба не чув ніколи ти,
      Що із небес, хоч рідко, та буває,
      З дощем і риби, й жаби випадають?
      Звідкіль їм взятись, крім річок, озер?
      Я сподіваюсь, зрозумів тепер?»
      Тут саме злива літня закінчилась,
      Десь хмари небом далі покотились.
      Я дідові подякував й подався,
      Поки ще новий дощ не розпочався.
      А в небі поміж хмар веселка грає
      Іду та все на неї позираю.
      У всю ту маячню й не вірю, наче...
      А раптом усе ж янгола побачу.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    300. * * *
      Я прокинуся на світанні,
      Доки сонечко не зійшло,
      Доки бліднуть зорі останні,
      Додивляється сни село.
      По безлюдній пройду дорозі,
      По траві, по росі рясній.
      Зупинюся у верболозі
      Де, немов у казковім сні
      Соловейко пісні співає,
      Тихо річечка жебонить.
      І чого я в житті шукаю?
      Може, саме цю дивну мить?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    301. * * *
      - Чим, скіфе, тобі краще, ніж мені,
      Царю царів великому живеться ?
      Хіба в пустельній вашій стороні
      Багатства, скільки маю я, знайдеться?
      - У тебе, царю, флейта й гаманець,
      У мене ж всього лише лук та стріли.
      Ти – раб, хоч царський одягнув вінець.
      Я – вільний скіф, дивлюсь навколо сміло.
      У тебе завжди заздрісників тьма.
      А кожен з них – то ворог, сам то знаєш.
      А в мене їх ні одного нема,
      Бо в мене чому заздрити немає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    302. Легенда про Остудник голий або Собаче мило
      З бабусею пішли ми якось раз
      В село сусіднє, «по́другу» провідать.
      Вже осінь підбиралася до нас
      Та сонце припікало по обіді.
      Щоб не вдихати спечений асфальт,
      Дорогою пішли ми польовою.
      Неспішно. Я би сам туди й назад
      Устиг би вже пройти. Бабуся ж мо́я
      Не поспішала, видно, нікуди́.
      Я біля неї ледве-ледве плівся.
      Вивчав ретельно в пилюзі сліди
      Та на поля навколишні дивився.
      Дощу давно вже, видно, не було,
      Гарячий пил аж обпікав підошви.
      Мене на став скупатися тягло,
      Щоб скинути цю з пилу й поту ношу.
      Але ж бабусю кинути не міг.
      Тож мовчки йшов, притишуючи кроки.
      Рослину дивну раптом спостеріг,
      Що вздовж дороги по обидва боки
      Стелилася, мов килим чималий.
      Чи то одна так буйно розрослася,
      Чи то багато так сплелися в ній?
      І без дощу, а, бач, як розляглася.
      Зелено-сіра, з пилюги, мабуть.
      Я аж присів, щоб краще роздивитись.
      - Бабусю, як оцю рослину звуть,
      Що так уміє по землі стелитись?
      Бабуся зупинилася на мить.
      Не роздивлялась, знала і без того,
      Про що онучок взявся говорить.
      - Не знаю, називають як у кого,
      А ми собачим милом її звем…
      - Собаче мило? Дивна назва досить.
      Для мене це було зовсім нове,
      Я щось подібне не чував ще досі.
      - Чому назвали люди саме так?-
      Я вивідати вирішив одразу.-
      Я щось не бачу навкруги собак?
      Чому ж така пристала тоді назва?
      - Як хочеш знати, то я розповім.
      Від бабці ще моєї пам’ятаю.
      Було то, кажуть, у селі однім,
      Жила сім’я бідняцька в хаті скраю.
      Жили так бідно, що й не кожен день
      Вдавалося їм голод заморити.
      Чого багато – то дітей лишень,
      Було в сім’ї. І хочуть їсти-пити.
      Батьки у полі зранку до зорі.
      Працюють і спини не розгинають.
      А дітвора товчеться у дворі,
      Бо ще ж мале – коли повиростає?!
      Якось батьки уранці в поле йдуть,
      А у дворі приблудний пес блукає.
      Худий, давно уже не їв,мабуть,
      Весь в реп’яхах…Та в очі зазирає,
      Немов прохає: дайте хоч шматок.
      А від самого аж смердить здалека.
      Хотів прогнати, але діточок,
      Якраз із хати винесла нелегка.
      Побачили вони собаку ту,
      Просити батька стали: хай лишиться.
      - Від неї ж он смердить аж за версту!
      - Нічого, тату, вимиєм в водиці.
      - А годувати будете ви чим?
      Самим же їсти не завжди буває.
      - Якимсь шматком поділимось своїм…
      В нас ні курей, а ні кота немає.
      Хай хоч собака буде при дворі.
      І нам самим лишатись веселіше.
      Махнув рукою батько: та, беріть
      І сам зітхнув при тому тяжко лише.
      Тут саме мама винесла коржа
      Аби на всю малечу розділити.
      Руками поділила,без ножа
      Та й роздала, мовляв, тримайте, діти.
      Та лиш батьки із двору відійшли,
      Малеча свій окраєць розділила
      І всі собаці по шматку дали.
      Собака в одну мить усе поїла
      Та помахала радісно хвостом.
      Весь день малеча у дворі гасала.
      Собаку мити не зібравсь ніхто
      Та і води у хаті було мало.
      А до криниці ще малі іти…
      Набігались та й полягали спати,
      Не встигли з поля ще й батьки прийти.
      Собака умостилась біля хати.
      Раненько з хати вийшла дітвора –
      Нема собаки, десь за ніч поділась.
      І вже найменше сльози утира,
      На ганку у одній сорочці всілось.
      І в інших також сльози на очах,
      За день вже звикли, що в дворі собака.
      А тут лишивсь хіба один реп’ях.
      Ну, хто б, скажіть, від того не заплакав.
      Лише батьки із двору подались,
      Пішла собаку дітвора шукати.
      Усі гуртом через село пройшлись,
      Людей зустрічних бралися питати.
      Ніхто не бачив і ніхто не зна.
      Утомлені, заплакані вертались.
      Аж тут сестричка дивиться одна:
      Якась собака на лужку качалась.
      Вони туди – вона чи,може, ні…
      Підбігли, ще здалеку - їхня, бачать.
      Та шерсть немов виблискує на ній.
      Й від неї запах зовсім не собачий.
      А та все треться по якійсь траві,
      Останній бруд із шерсті витирає.
      Помітила, хвостом виля: привіт,
      Як я, тепер вже краще виглядаю?
      Трави нарвали діти та й пішли,
      Прине́сли, щоби вдома показати…
      І з нею люди митись почали
      Й собачим милом стали називати.
      Це нині в магазинах всього є:
      І мила, і шампуні скільки хочеш.
      А уяви: в дитинство ще моє
      Не було чим промити, навіть очі.
      У місті, навіть, що там вже в селі.
      Тож користались – що природа да́ла.
      Білизну, скажем, прали в попелі,
      Собачим милом бруд свій відмивали.
      І хімії ні грама не було.
      Тому, можливо й здоровіші бу́ли…
      Аж ось уже і «подруги» село,
      Дорога непомітно промайнула.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    303. * * *
      Усе ближче до осені.
      У степу ночі росяні.
      Під старими покосами
      Новий хліб пророста.
      Вже собаки не лаються.
      Соловей заливається.
      Наостанок старається,
      Бо вже скоро світа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    304. * * *
      Ще один штрих Шевченку до портрета.
      Якось, коли в Яготині він був,
      Один панок, знайомлячись з поетом,
      Йому лише мізинець простягнув
      Й скривився, кисле взяв у рота наче.
      В кишеню той за словом не поліз:
      - Тож так багато! Ось півпальця здачі!
      І тицьнув дулю панові під ніс.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    305. Легенда про волове о́чко
      Пішли до лісу з татом навесні,
      Пройтися та подихати повітрям.
      Погода зранку сонячна, без вітру
      Та й дні останні всі були ясні.
      Отож роси могли ми не боятись.
      Пройшли по стежці, де ходили всі.
      Зелений ліс у всій його красі
      Став перед наші очі розкриватись.
      Зайшли в підлісок, зарості густі
      І раптом чуєм «черрр» чиєсь лунає.
      Ми зупинились. Я тихцем питаю:
      «Хто це?» А тато, ледве чуть: «Постій!»
      Стоїм, підлісок пильно озираєм.
      Очима тато показав: «Дивись!»
      Якиїсь птах малесенький крутивсь
      На гілочці малиновій. Я знаю,
      Десь може вдвічі менший горобця.
      Якби не тато, я б і не помітив.
      Хоч звуки сильні долітали звідти –
      То «черрр» то «чек». Неначе птаха ця
      За розмірами має буть велика,
      Якщо судити з голосу її.
      Завмерли з татом, слухаєм, стоїм.
      До нас, здається пташка трохи звикла,
      Лиш скоса чорним оком позира.
      І хвіст стирчить, немов антена в неї.
      Знов завела мелодії своєї
      Але тепер «тік-трік-трік-тррр» гра.
      А потім підхопилась й подалась,
      Коричневою кулькою майнула.
      «Десь тут гніздо її, напевно, бу́ло,
      Кричала, щоби самка стереглась!»-
      Промовив тато, - Та, ходімо далі.
      Не будем пташку у гнізді лякать.
      Вони в гіллі, як правило сидять,
      Гніздечко з віття й моху збудували…»
      «А хто вони? Як оту пташку звуть?»
      «Так то ж волове о́чко чи кропивник!
      Я думав, ти знайомий з нею, сину?!»
      «Та ні, хоча доводилося чуть».
      «Легенду?» «І легенда, навіть, є?»
      «Звичайно є. Я можу розказати
      Поки ми лісом будемо блукати,
      Якщо на то бажання є твоє».
      Іще б мого бажання не було?!
      Я завжди полюбляв легенди слухать,
      Тому швиденько нашорошив вуха,
      Аби нічого мимо не пройшло.
      - Було то, - тато розповідь почав,-
      В часи, коли сюди з степів широких,
      Злітались орди ледве не щороку
      І край в сльозах і крові потопав.
      Не бу́ло, мабуть, міста чи села,
      Куди б орда була не завітала,
      Кого побила, а кого забрала
      І десь в краї далекі продала.
      Тож кожен був не лише хлібороб,
      Але і воїн, кожну мить готовий
      Пустити зайдам чималенько крові.
      Міг кулею зустріти просто в лоб
      І шаблею, не просто помахати,
      А битися з ординцем нарівні
      І пішо, якщо треба – на коні.
      Тож діставалось добре супостату.
      Було колись над річкою село,
      Ховалося від злих очей в долині,
      Кохалося у вишнях і калині,
      Тож, наче райський закуток було.
      Не знала шляху ще сюди орда,
      Якось все стороною оминала.
      Селяни у спокої працювали,
      Хоч сторож степ постійно оглядав
      З високого розложистого дуба,
      Який один на пагорбі стояв.
      Удень, як люд дорослий працював,
      То хлопчаки ту пантрували згубу.
      Тут же важливо зір хороший мать,
      За шляхом так, як слід спостерігати
      Та і сигнал тривоги вчасно дати,
      До нападу село приготувать.
      Вночі ж тим всім займались парубки,
      Бо хто ж пошле у темну ніч малечу.
      Вона вночі залазила на печі
      Аби там сон зустрівся їй легкий.
      Жив у селі тім чоловік один.
      Був не місцевий. У селі з’явився
      Одного ранку – та і залишився.
      Прийшов сюди з маленьким сином він.
      Був мовчазний. Робота, дім і син -
      Ото і все, чим чоловік займався.
      І дуже вже у синові кохався,
      Немов мета в житті єдина - він.
      Народ по слову, іноді по два,
      Усе ж дізнався трохи про родину.
      Що мав кохану чоловік дружину,
      Але якось набігла татарва.
      Поки чоловіки з ордою бились,
      Жінки із дітьми кинулися в ліс.
      А тут ординці їм напереріз
      Не знати й звідки раптом нагодились.
      Хто відбивався – того посікли,
      Всіх інших хутко у мотузки взяли,
      На коней собі кинули й пропали,
      Чоловіків здолати не змогли
      Та й не хотіли, мабуть. Здобич взяли,
      Навіщо далі важити життям?
      Тож чоловік знайшов своє дитя,
      Його убита жінка прикривала.
      Її татарин шаблею дістав,
      Малого брати зиску було мало.
      Воно ж весь час лежало і мовчало,
      Аж доки й батько і до рук не взяв.
      Дружину він кохану поховав
      Та жити у селі не залишився,
      Блукав, доки сюди аж не прибився.
      Тут і зостався, дім побудував.
      Знайшов маленьке, затишне село,
      Куди татари ще не зазирали.
      Хотів: дитина щоб його не знала
      Того, що у житті йому було.
      І ріс синочок, наче із води
      Лицем на свою маму дуже схожий.
      Стрічав веселим сміхом ранок кожен,
      У ліс, на річку з хлопцями ходив.
      А потім вдома все розповідав.
      Адже любив він дуже тата свого
      І цілий день він сумував без нього
      Та ввечері з роботи виглядав.
      Було йому тоді уже літ п’ять.
      Вже стали хлопці і на дуба брати.
      Самого ще боялися лишати,
      Але до справи слід уже привчать.
      Одного дня зайшов за ним сусід,
      За нього старший може вже утроє
      Та і пішли стояти зміну свою,
      В степу ворожий пантрувати слід.
      Вже піднялися аж до верховіть,
      Як враз сусід згадав: забувся торбу,
      Там молоко і паляниця добра.
      А як їм тут голодними сидіть?
      Сказав: «Сиди, малий, спостерігай,
      А я, тим часом, миттю обернуся».
      Лишився сам хлопчина, озирнувся.
      Як добре видно і село, і гай,
      І поле. Онде із косою тато.
      Покоси рівні по стерні лежать.
      А он над річку їхня сіножать…
      Забувсь малий, що слід спостерігати
      За шляхом степовим – не за селом.
      І, доки він за татом роздивлявся,
      Загін татарський у село ввірвався,
      А попередить нікому було.
      Зі страхом хлопчик бачив, як орда
      Одразу крайні хати запалила,
      Ураз заулюлюкала, завила
      І розлилась селом, немов вода.
      Піднявся лемент, крики голосні.
      Хто встиг, за вила, за дрючки вхопились
      І з супостатом скільки сили бились,
      Зайнявши сільські вулиці тісні.
      Та що вони розрізнено могли?
      Вже скоро і останні мертві впали.
      Жінок, дітей ординці пов’язали.
      Одні ясир на південь повели.
      Другі ж село взялися грабувати,
      Тягли усе, що цінне їм було.
      З усіх боків палало вже село.
      Аж коли бачить: мчить із поля тато.
      Хотів його окликнути та де.
      Хіба почує в гаморі такому?
      Вже тато із косою біля дому.
      Вже бій з якимсь татарином веде.
      Другі тут нагодились на підмогу
      Й татарин тату голову зрубав.
      І на очах малого той упав.
      Татарин хутко сплигнув біля нього
      І голову скривавлену вхопив
      Та десь далеко у корчі закинув.
      Заголосила з відчаю дитина.
      Сльозами листя дуба окропив.
      Сидів на дубі і боявся злізти.
      Вже і татари подались кудись.
      А він, як міг, так Богу і моливсь,
      Просив для себе порятунку слізно.
      І Бог, мабуть, ті молитви́ почув.
      Щоб в самоті не згинула дитина,
      Перетворив її він на пташину,
      Маленьку зовсім, бо ж малий і був.
      В корчі ця пташка любить заглядать,
      Неначе батька голову шукає.
      Коли знайде та з тілом поховає,
      Хлопчиною, говорять, може стать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    306. * * *
      Тихий вечір, місяць сходить.
      Сидять діди на колоді,
      Самокрутки свої смалять,
      Що й табун, напевно, звалять.
      Слово, за хвилину нове.
      Тиха, чинна йде розмова.
      Літній вечір їм, як свято,
      Бо нема де поспішати.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    307. * * *
      Комета з’явилась на небі,
      Призвісник якоїсь біди.
      Жерці понесли свої треби
      До бога, мовляв – відведи.
      Завмерла планета в чеканні
      І кожен у небо зорів,
      Як, наче надію останню,
      Промінчик останній ловив.
      А грізна комета невпинно
      Повільно по небу пливла,
      Дугою горбатила спину
      І хвіст неймовірний тягла.
      А люди від жаху німіли,
      Чекали страшного чогось.
      Чомусь її сяюче тіло
      Мечем покарання здалось.
      Комета в безгомінні мчалась,
      Шмат льоду та пилу і все.
      А грішникам-людям здавалось,
      Що їм покарання несе.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    308. Легенда про один звичай
      - Пробачте, ви постійно нас вчите,
      Що шапку слід в приміщенні скидати.
      А звідки це – не можете сказати?
      - Питання, хлопче, зовсім не просте.-
      Учитель відірвався на хвилину
      Від книжки, що якраз її вивчав,
      Закладку між сторіночок поклав,
      Закрив та й каже:- Слухай же, дитино,
      Легенду давню. Так було чи ні -
      Того не знаю. Бо в часи далекі
      То все було. Жилось тоді нелегко
      У тій від нас далекій стороні.
      Жилось нелегко, бо блукав там страх
      Поміж людей жорстокістю зачатий.
      Боялись люди вийти навіть з хати,
      Якщо й ходили – тільки при мечах
      Та озирались, щоби зі спини
      Бува хтось потай не завдав удару.
      Отож ходили, наче чорні хмари
      І увесь час боялися вони.
      Аби себе хоч трохи захистить,
      Вдягли на себе ще й залізні лати
      Броню на коней узялись чіпляти
      І так по світу білому ходить.
      Росли могутні замки, як гриби,
      Щоб стіни від напасті захищали,
      З-за них назовні люди виглядали
      Готові кожну мить до боротьби.
      Стрічались часом – зразу за мечі,
      Хто першим схопить –
      той живим лишиться.
      А ні – той там навіки залишиться.
      Хто знав – чи верне, з дому ідучи.
      Звідкіль та ворожнеча почалась
      Ніхто уже й не пам’ятав допіру.
      Не рятували молитви і віра.
      Як хочеш жити – з дому не вилазь.
      Раніше було страшно, а тепер,
      Як в залізяччя люди повлізали,
      Узагалі жахливо в світі стало.
      І жах той душі людські хутко жер.
      А хіба ні? Раніше хоч стрічав,
      Щось на людину схоже може зовні,
      Тепер усі в залізі – люди, коні
      І кожен має гострого меча.
      Раніше хоч, можливо, по очах
      Побачить можна – що людина хоче:
      Чи з миром йде, чи ніж на тебе точить,
      Чи меч трима для того у руках.
      А нині де й ті очі? У вузьких
      Глибоких, темних прорізях в залізі.
      Які вони там – добрі чи то грізні?
      Які бажання світяться у них?
      Не розбереш. Бо не побачиш їх.
      А це ще більше страху навіває
      І кожен першим за меча хапає
      Ледь-ледь ступивши з дому за поріг.
      Чим далі йшло – тим більше собі люди
      Поначіпляли різних залізяк,
      Нема проходу вже від зарізяк,
      Панує страх дедалі більший всюди.
      І що робити? То ніхто не зна,
      Ніхто у гості не ходив нікуди.
      Хто зна, які думки тримають люди?
      Шолома знімеш, випити вина,
      А тут тобі мечем по голові
      І вже душа у ірій полетіла.
      Лише залізо захищає тіло.
      Поки в залізі – доти і живі.
      Вже люди ледь ходили по землі,
      Вгиналися від того залізяччя.
      Уже і коні ледь бредуть – не скачуть
      І поту ніяк втерти на чолі.
      Як розірвати було коло те?
      Ніхто не знав. У очі б подивитись
      Один одному та живим лишитись.
      А то ж завдання зовсім не просте.
      Це ж треба мужність і сміливість мати,
      Переступити через власний страх
      І при чужих відточених мечах
      Хоча б шолома з голови ізняти
      І показати, що з добром прийшов,
      Що зовсім зла у серці не тримаєш
      І на таке ж у відповідь чекаєш.
      Щоб цим стіну ворожості зборов.
      Та от знайшовся врешті-решт один
      Сміливий лицар без страху й докору,
      Прийшов у гості до чужого двору,
      Як і усі: в залізі кінь і він.
      Зайшов у замок, двері відчинив
      І на порозі зняв свого шолома,
      Як це робили інші лише вдома.
      Господар спершу було занімів,
      Меча схопив, але у очі глянув,
      А в них, відкритих, лише доброта.
      Знітився він і гостя привітав,
      Віддав йому належну гостю шану.
      Змінились люди по випадку тім.
      Він усім людям допоміг згадати,
      Що чесним очі нічого ховати
      І ось, коли людина входить в дім,
      Вона знімає з голови убір,
      Показує, що зла у ній немає
      І що вона безмежно довіряє
      Господарям. Так і пішло з тих пір:
      Хто поважає дім, в який прийшов,
      Той зніме шапку, на порозі ставши,
      Відкриє наче серце, її зявши,
      Покаже, що в нім віра і любов.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    309. * * *
      Посмикавсь вітер та і затих.
      Десь в очеретах, напевно, ліг.
      І так він степом весь день гасав.
      Високі верби, широкий став.
      І соловейка веселий спів.
      Я під вербою тихенько сів.
      На небі перша зоря зійшла.
      Вечірній гомін луна з села.
      Хоч від утоми не чую ніг,
      Отак до ранку сидіти б міг,
      Вдихати ночі п’янке вино,
      Бо не заснути усе одно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    310. * * *
      Ще коли Дніпро Борисфеном був
      І лунала круг тільки скіфська річ,
      Цар Атей тоді за Тірас гайнув
      З македонцями стрітись віч-на-віч.
      Не було в степах скіфам рівного.
      А Атей, хоч мав дев’яносто літ
      Та боялись всі його гнівного,
      Перед ним тремтів навколишній світ.
      І тепер, коли цар Атей узнав
      Про набіг царя македонського,
      На усі кінці він гінців послав
      І піднявся степ покликом його.
      Як зливаються у ріку струмки,
      Так збиралися до царя роди.
      Він повів їх в бій помахом руки
      І здригнувся степ від тії ходи.
      Ще не знав Атей, ще не знав старий,
      Хоча міцно ще акінак тримав,
      Що веде орду у останній бій,
      Звідки вже йому вороття нема.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    311. Легенда про одуда
      Сиділи ми малі із дідусем,
      Запитували в нього геть про все.
      Бо ж він такий – усе на світі знає.
      Він нам багато чого розповів,
      Немов стежками різними провів,
      Де ми колись, можливо, побуваєм.
      Аж тут над нами одуд пролетів.
      Він десь, напевно, недалеко жив,
      Бо ж я його частенько досить бачив.
      І тут сестричка, старша аж на рік,
      Схопилася на ноги і у крик:
      - Тож одуд! Одуд! – а сама аж скаче.-
      Я знаю, звідки одуди взялись.
      Царем хтось бути захотів колись
      Та так ото з короною й лишився!
      Дідусь всміхнувся: - Справді, майже так.
      Та трохи все по іншому, однак…
      І одудові вслід він подивився.
      А ми завмерли, знаючи, що дід
      Відкриє перед нами новий світ.
      Тож з нетерпінням вже того чекали…
      - Було то, - дід почав, - все так давно,
      Що з часом геть забулося воно.
      Мені то ще діди розповідали.
      Жив у краях оцих народ один.
      Ніхто й не знає, як же звався він,
      Десь загубилось те ім’я в дорозі.
      Від злих сусідів той народ страждав,
      Бо ж всяк на оці землі нападав,
      Відбитись від усіх він був не в змозі.
      В однім бою кривавім вождь поліг,
      Хоча навалу зупинити зміг.
      Вождем обрали сина після нього.
      Той син іще був юним на той час.
      І звали його Одудом якраз.
      По смерті батька він звернувсь до бога,
      Якому поклонявся весь народ,
      Бо ж уважав, що жив з його щедрот.
      Упупом бог того народу звався.
      Поклявся Одуд в вірності тому,
      Пожертви щедрі обіцяв йому
      І бог, здавалось, справді одізвався.
      Бо якось швидко все на лад пішло.
      І кылька літ відтоді не пройшло,
      Як Одуд, об’єднавши усі сили,
      Не тільки напад ворога відбив,
      Свою державу сильною зробив,
      Його війська сусідів всіх скорили.
      Пожертви щедрі богові ішли,
      Десяту частку здобичі несли
      І бог приймав пожертви ті охоче.
      Країна багатіла і росла,
      Піднятися над усіма змогла,
      Здолати всіх, хто ніж на неї точить.
      З походу Одуд якось раз привів
      Дочку-красуню одного з вождів,
      Зробив її дружиною своєю.
      Вона, неначе ясочка велась
      Адже доволі хитрою була,
      Тож Одуд скоро закохався в неї.
      Вона ж і стала користатись тим –
      Та непомітно керувати ним,
      Як то жінки іноді гарно вміють:
      Де ласкою, де губки надима.
      І натяка йому весь час сама:
      Ти – голова, а я всього лиш шия.
      Мабуть, і в нього щось в душі було,
      На шлях його негідний завело.
      Став він поволі на очах мінятись.
      Замість намету, у якому жив,
      Собі палати чималенькі звів,
      Почав в заморські шати одягатись.
      Не всяке, що привозили і брав
      Та все під один колір підбирав –
      То в чорному,то в білому виходить,
      То колір помаранча обирав,
      Його, мабуть, найбільше полюбляв.
      Став неприступним для свого народу.
      Парфумів із-за моря навезли,
      Усе в отих палацах облили,
      Щоб запахи стояли неприродні.
      Вже, як раніше, у шатрах не жив
      І про́сту їжу, як колись, не їв.
      Давай йому делікатеси різні.
      Розумних друзів з двору розігнав,
      Облесників в палац понабирав.
      Став поміж ними прозиватись Грізним.
      До ночі з ранку всі вони товклись,
      Співати величальні узялись,
      А він не намагався їх спинити.
      На троні разом з жінкою сидів,
      На свій народ із висока глядів:
      Гадав, кого би ще йому скорити?
      Упупу менше слати став дарів.
      Почувши про життя чужих царів,
      Себе царем схотів проголосити.
      Та й в жінки царство з язика не йде,
      І мову кожен при дворі веде,
      Як тут було йому не захотіти.
      І скоро він царем себе назвав,
      Корону золоту собі нап’яв,
      Велів монети золоті робити,
      Щоб він у профіль красувавсь на них,
      На тих його монетах золотих
      І гарний ніс, яким він так гордився,
      Побачити, нарешті, всі могли.
      Корону жінці також одягли.
      А він іще бундючнішим зробився.
      І вирішив якось одного дня,
      Що він, нарешті, богові рівня́.
      А нащо аж два бога для країни?
      Тож капище Упупа повелів
      Знести, скарати всіх його жерців
      І стати богом для людей єдиним.
      Отож в палаці у своїм сидить,
      Зі свого трону звисока глядить,
      Коли жерців до ніг приве́ла варта.
      І він скривився, дивлячись, мовляв,
      Кого раніше здуру прославляв.
      Хіба людці Упупа того варті?
      Махнув рукою – виведіть уже,
      Хай помирають, врешті, під ножем,
      Найперші жертви для нового бога.
      Аж тут найстарший голову підвів
      І Одудові в очі поглядів,
      Аж тому стало моторошно, навіть.
      І мовив, наче, голосом чужим:
      - Ти, Одуд, межі перейшов оцим!
      Ти посягнув тепер на боже право!
      Гординя в серце увійшла твоє.
      Я дав тобі усе, що в тебе є,
      А ти мені за це отак віддячив?
      Ти надто довго не по-людськи жив
      Ну, що ж, отримай те, що заслужив.
      Хай мою кару весь народ побачить!
      І він ще щось тихцем прошепотів
      Й над троном птахом Одуд підлетів,
      А вслід за ним дружина полетіла.
      Вони під саму стелю піднялись
      І крізь вікно з палацу подались,
      Поки усі від страху заніміли.
      Бог за гординю так, як слід воздав.
      Пістрявий одяг Одудові дав,
      Всіх кольорів, що той любив, потроху.
      А гарний ніс на дзьоб перетворив,
      Причому, довшим вп’ятеро зробив.
      Не більші оченята від гороху.
      Делікатеси той раніш вживав,
      В землі тепер він порпатися мав,
      Шукати всяких черв’ячків, комашок.
      А, що раніше у палаці жив,
      За то тепер у дуплах гнізда вив,
      У норах він виводив своїх пташок.
      Ну, і парфуми бог не зміг простить,
      Бо одуд, кажуть, так тепер смердить,
      Що його краще, навіть, не чіпати.
      А його жінка панькана була,
      Змінитись з часом так і не змогла,
      Не спромоглась біля гнізда прибрати.
      Тож, і від нього повсякчас смердить,
      Мов кожному говорить: обійди,
      Бо тут живе відома нечупара.
      Єдине, чого бог їм не змінив –
      Корони, хай і з пір’я залишив.
      Нехай в коронах не забуде пара,
      Ким вони бу́ли і за що їх бог,
      Отак жорстоко покарав обох.
      І хай би вони мучились від того.
      І одуд, схоже, добре пам’ята,
      Адже весь час із криками літа,
      «Ук-ук!» - кричить, звертається до бога.
      Та бог, як видно, не проща його,
      Поки він не позбавиться всього,
      За що донині відробляти має.
      А, може, бог ту кару не зніма –
      Нема народу, то й його нема.
      Того уже, мабуть, ніхто не взнає.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    312. * * *
      Спочиваю в тіні дерев,
      Сподіваюсь, спаде цей жар.
      Скоро вітер стрімкий збере
      І нагонить нам сірих хмар.
      І проллються вони дощем
      Аби спраглий цей степ полить.
      Не ховатимусь під плащем,
      Буду краплі тугі ловить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    313. * * *
      Під Крутами три сотні юнаків
      Шлях заступили ордам більшовицьким,
      Бо не знайшлося більше вояків
      Бач, посеред мільйонів українців.
      І Україна виставила їх,
      Безвусих, необстріляних, гарячих
      І їхня кров зросила білий сніг,
      Не врятувавши Києва, одначе.
      На кого ліг їх смерті смертний гріх?
      Чию вину вони тілами вкрили?
      Як і тоді вкриває білий сніг
      Могилу на Аскольдовій могилі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    314. Легенда про Кіммерік
      Давно минулії літа,
      Часи, уже напівзабуті,
      Легенди, мимохідь почуті,
      Що людська пам’ять зберегла.
      І ми, як свідки мимовільні,
      Тих славних днів, великих справ,
      Що зникли в полум’ї заграв,
      Шматки складаєм уцілілі.
      Чим далі відступає час,
      Тим менш про нього нам відомо.
      Могили у степу по кому?
      Життя неві́доме для нас.
      Колись, можливо, ця людина
      Була грозою тих країв,
      Ім’ям лякали дітлахів.
      А нині – пагорбик єдиний.
      Пройшло чимало уже літ,
      Як у степах примеотійських
      Життя буяло кіммерійське.
      І навкруги весь знаний світ
      Дрижав від імені одного.
      І правив ними цар Тіркук.
      Він меч не випускав із рук
      Та із коня не злазив сво́го.
      Водив народ по всіх краях
      І сіяв смерть, лишав руїни.
      І не було, мабуть, країни,
      Де він не викликав би жах.
      Був в нього син, його надія.
      Ізмалку на війну ходив,
      Ізмалку кров ворожу пив
      І був таким, як батько мріяв.
      Тіркук жорстоким був царем,
      За погляд міг любого вбити,
      Не відав, що таке жаліти.
      Вважав порядність тягарем.
      І мук не відчував від того,
      Як слово власнеє ламав.
      Усіх негідними вважав
      Одного імені свойого.
      Любив в житті одного сина,
      Якщо вважать то за любов.
      І син ріс також будь здоров,
      Не схожим на добру людину.
      А звідки взятись доброті?
      Коли з дитинства кров і муки,
      Ото і вся його наука
      На всім життєвому путі.
      Уже імення Кіммеріка,
      Так син цар свого назвав.
      Довкола люд страшніш вважав,
      Ніж батькове. За гори й ріки
      Чутки про його гнів пішли,
      Який спинити було годі.
      Що там людей, та він народи
      Під ноги ко́нями валив.
      І батьку теє серце гріло –
      Достойний в нього виріс син.
      Ще й батька переплюне він
      Жорстокістю, що серцю мила.
      Та якось з дальнього походу
      Син повернувся не один,
      Красуню – полонянку він
      Привіз, небаченої вроди.
      У серці старого царя
      Щось її врода зачепила.
      Чи молодість знов відродила,
      Немовби вранішня зоря.
      - Віддай, - сказав своєму сину, -
      Ти молодий, іще знайдеш.
      Та син закоханий був теж
      У ту заморськую дівчи́ну.
      - Ні, не віддам. Вона моя.
      Я звів державу через неї,
      Тому не бути їй твоєю!
      - Не смій перечить! Цар тут я!
      Не віддаси – позбавлю влади,
      Корону брату передам.
      Тоді жаліти будеш сам.
      Усе віддати будеш радий.
      Даю тобі до ранку час…
      А вранці він отримав звістку:
      Син втік кудись зі своїм військом,
      За сонцем у степи подавсь.
      Цар наказав сідлати ко́ней,
      Підняв на ноги весь народ.
      Полинув степом клич. І от
      Весь степ здригнувся від погоні.
      Шалений гін і хрип коней.
      А слідом воронячі зграї.
      Вони вже здобич відчувають,
      Жадають поклювать очей.
      А втікачі круг Меотиди
      Шукають порятунку шлях
      І на потомлених коня́х
      До Боспору невпинно їдуть.
      А далі берег їх спинив,
      Широка Бо́спорська протока.
      Тамань далеко з того боку.
      Та хто б до неї з них доплив?
      А тут уже слідо́м погоня.
      На сонці зблиснули мечі,
      Щось батько звіддаля кричить.
      Та син у нього також воїн.
      Хай меч і вирішить їх спір:
      Кому належатиме діва,
      Кого із них двох ощасливить
      І утішати буде зір?
      Три дні тривала люта січа.
      Лилася кіммерійська кров.
      Вставало сонце знов і знов
      І день закінчувався ніччю.
      Надвечір впав останнім син,
      Покритий ранами страшними.
      Жах в батька встав перед очима,
      Коли прозрів нарешті він.
      Він сина втратив через хіть,
      Згубив народ свій через неї.
      Вона ж, з посмішкою своєю
      Жива, незаймана стоїть.
      Цар скликав всіх, хто ще лишився,
      Велів загиблих поховать.
      Могилу ж синові копать
      Сам власноручно заходився.
      І кляв себе, і хіть свою,
      І у богів просив розплати.
      Нелегко сина поховати,
      Хай і загиблого в бою.
      А коли ліг в могилу прах,
      Він їй ножа встромив у груди:
      Нехай і далі з сином буде
      Десь там, на синіх небесах.
      Курган поволі насипали
      Бо надто мало рук було.
      Як вранці сонечко зійшло
      Та й доки сяде – працювали.
      Пройшли з тих пір віки й віки.
      І кіммерійців вже не стало,
      Від того бою занепали,
      Втонули у часу ріки.
      Та іще довго на Боспо́рі
      Стояло місто Кіммерік
      І Боспор Кіммерійський тік
      Із одного у інше море.
      Сьогодні вже і назв нема.
      Кургану майже теж не видно.
      Промчало, не лишило сліду.
      А пам’ять довго ще трима
      Давно минулії діла,
      Часи уже напівзабуті,
      Легенди, мимохідь почуті,
      Що пам’ять людська берегла.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    315. * * *
      Півні розкукурікалися рано.
      Ще й сонечко на небі не зійшло,
      Вже розбудили криком все село.
      Мабуть, і я дослухаюсь і встану.
      Пройдуся по толоці по росі,
      Умиюся джерельною водою,
      Доки іще пастух із чередою
      Тут чари не порушили усі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    316. * * *
      Колись давно в Луканії далекій
      Стояло місто грецьке Сібаріс.
      Жилося в ньому і багато, й легко,
      Запас грошей із кожним роком ріс.
      Пишалися багатством сибарити,
      Вдягались гарно, їли і пили.
      У золоті ходили, навіть, діти,
      Батьки собі дозволити могли.
      На працю сил вони не витрачали,
      На те раби з селянами були.
      Вони й півнів, говорять, не тримали,
      Щоб городяни довше спать могли.
      Сміялася вся Греція над ними,
      Мовляв, якиїсь сибарит уздрів
      З лопатою у полі селянина,
      Одразу ж собі грижу заробив.
      Чи так було, чи ні – того не знаю.
      Можливо то усе – брехня свята.
      Але про них іще розповідають,
      Що полюбляли в місті тім свята,
      Кінні паради (пішки не ходили).
      І коні ті під музику ішли,
      А сибарити в сідлах їх сиділи,
      Щоб ноги не натруджені були.
      Могутнє було місто, але якось
      Кротон сусідній розпочав війну
      І сибаритам довелось ладнатись
      До битви. Їм, щоправда, в дивину.
      Тож одяглися, наче для параду,
      На коней сіли, в поле подались.
      Іде кіннота гарно ряд за рядом
      І тішить око, тільки подивись!
      Куди кротонцям, що приперли пішки
      Супроти сили їхньої іти?
      Побачать військо та й впадуть у ніжки,
      Не треба буде і війну вести.
      Та ледь до бою сибарити стали
      І свою зброю в руки узяли,
      Кротонці раптом музики заграли
      І коні сибаритів почали
      Тут танцювати, як їх здавна вчили.
      Як не спиняли сибарити їх
      Та так, на жаль, нічого й не зробили.
      Кротонці ж пов’язали геть усіх.
      А потім місто вщент поруйнували,
      Водою річковою залили,
      Щоб, навіть, місця на землі не стало,
      Де давні їхні кривдники жили.
      Лишився, правда, образ сибарита,
      З якого й досі ще сміється світ.
      Як би нам їх життя не повторити
      Через дві тисячі із лишком літ?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    317. Хто як будує гнізда
      (англійська легенда)

      Зібрались якось різні птахи світу
      Й сороку стали всі гуртом прохать
      Аби вона взялася їх навчити,
      Як саме треба гнізда будувать.
      Бо ж славилась сорока поміж ними
      Своїм уміння гарно гнізда вить.
      - Ти поділись уміннями своїми!-
      Взялися усі дружно говорить.
      Сорока ж дуже любить всіх повчати,
      Пом’ялася для виду, а тоді
      Сказала: - Добре, згодна показати.
      Та тільки раз, отож, як слід глядіть.
      Взяла спочатку і з багна зліпила
      Щось схоже до кругленького коржа.
      - Мені уже все добре зрозуміло!-
      Озвався сірий дрізд, не побажав
      Дивитись далі,сам подавсь ладнати.
      З тих пір в них гнізда саме отакі.
      Взялась сорока гілочки вкладати
      На отой коржик із усіх боків.
      -Ах, ось як треба!- голосно гукає
      Тут чорний дрізд.- Тоді я полетів!
      Отож гніздо їх так і виглядає,
      Бо ж він дивитись далі не схотів.
      Сорока ж знов багна понабирала
      Й обклала шаром гілочки оті.
      - Все далі ясно! – тут сова сказала-
      Та й час уже прийшов мені летіть.
      Тож так, як слід собі гнізда й не вила…
      Сорока ж гілочок іще взяла
      Й гніздо іззовні ними знов обвила,
      Зв’язала їх гарненько, як змогла.
      -Це саме те, що треба! – процвірінькав
      Тут горобець і теж подався десь.
      Йому гніздо, як слід зробити ліньки,
      І ліплять, що, мовляв, і так зійде.
      Ну, а сорока далі майструвала.
      Ганчір’я, пір’я відшукала та
      Гарненько ними все гніздечко вслала.
      Що, навіть, шпак промовив: - Красота!
      В шпака, і справді, затишне гніздечко,
      Бо ж він сороку слухав довше всіх.
      У пух м’якенький відклада яєчка,
      Висиджує там пташенят своїх.
      Сказав то шпак та й полетів робити.
      Всі розлетілись по одній одна -
      Хто політати, хто гніздечко вити
      Зосталась лише горлиця дурна.
      Сорока ж все працює, все ладнає,
      Показує, як класти пух та мох.
      Аж гілочку упоперек вкладає
      І чує: - Мало двох! – та, - Мало двох!
      Але сорока: - Досить і одної!
      А та їй: - Мало двох!- знов завела.
      Сорока глядь, а крім її самої,
      Поблизу лише горлиця й була.
      Розсердилась вона та й полетіла
      І зареклася вчити гнізда вить.
      Тож кожен ліпить, як кому схотілось,
      Бо не бажав тоді, як треба вчить.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    318. * * *
      Серед ночі спустився із ганку.
      Від роси обважніла трава
      І завзято до самого ранку
      Соловей десь у гаї співа.
      Босі ноги омилися в росах,
      Сон неначе рукою зняло.
      Взяв нагострену звечора косу
      І косити пішов за село.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    319. * * *
      На смертнім ложі скіфський цар Скілур
      Зібрав синів усіх навколо себе,
      Сказав: – Сини, боги зовуть на небо
      Мене. Був сильним, наче тур
      Колись. Тепер і встати сил немає.
      Та, поки ще спроможна голова
      Мої думки вкладати у слова,
      Спитати хочу: хто із вас зламає
      Ось цей великий дротиків пучок?
      Взялись сини, напружують всі сили.
      Як не старались, так і не зломили
      Аж і останній відступив в куток.
      Тож батько знову? – Дайте-но сюди.
      Став по одному з купи діставати
      Ті дротики і без зусиль ламати.
      А далі мовить: - Діючи завжди
      Всі заодно, ви лишитеся сильні,
      А розділившись – зробитесь слабкі
      І ворогам для здобичі легкі.
      Отож триматись разом ви повинні,
      Тоді ніхто не буде вам страшний.
      І біди всі ви зможете збороти.
      Поки єдині будете ви – доти
      І край надійно захистите свій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    320. Легенда про снігура
      Через замети, що сягали до колін
      Крізь ліс, мабуть, відомими стежками
      Ішов чернець старий із малюками.
      Попереду ступав по снігу він.
      За ним вони вервечкою по сліду,
      Бо ж їм той сніг кому й до голови.
      Чернець далекі відгуки ловив
      Та все кивав, неначе щось провідав.
      Що їм робити у лісах глухих,
      Коли навколо грудень так лютує?
      Куди загін малесенький простує?
      Що з теплих хат могло прогнати їх?
      Монголи!..Що до Києва прийшли,
      З усіх боків град стольний обступили.
      Вони вже чули, як пороки били,
      Поки й подалі в ліс не відійшли.
      Що там тепер – того ніхто не зна.
      Відбили ту орду чи не відбили?
      А що, як вона місто захопила?
      Тепер уже четвертий день мина,
      Як вони школу в поспіху лишили,
      Коли почули той тривожний дзвін.
      Про небезпеку попередив він.
      Вони спочатку в Київ поспішили,
      Але уздрів учитель Никодим,
      Як чорна хвиля місто охопила
      І всі шляхи-дороги перекрила.
      Отож велів за ним рушати їм.
      Повів крізь ліс їх у чернечий скит
      Лише йому відомими стежками.
      Топтав дорогу перед малюками
      Аби вони за ним ступали в слід.
      Давно вже стихли і тривожний дзвін,
      Й глухі удари у міські ворота.
      Вони уже й спинитися не проти,
      Але ж усе вирішує тут він.
      Аж ось, спинився, врешті, Никодим,
      Галявину уважно обдивився.
      Тим оглядом своїм задовольнився,
      Велів цурпалля натягати їм.
      Сам заходився місце розчищати
      Поміж високих і густих ялин.
      «Несіть сухого! - попередив він,-
      Від нього менше диму будем мати.
      А то іще помітить супостат
      І кинеться тоді за нами слідом.
      Та треба ж відпочити, пообідать».
      Чернець іще раз озирнувсь назад,
      Мов сподівався, що помітить зможе,
      Чи хто услід за ними не спішить.
      Тоді узявся вогнище палить
      Із того, що притяг до нього кожен.
      Вже скоро всі усілися кругом,
      Черствого хліба у руках тримали,
      Сніг розтопили, тим і запивали,
      Гадали – скоро вже дійдуть того
      Глухого скиту аби відпочити,
      Поїсти щось поживніш сухарів.
      Та грілися, поки вогонь горів
      Потомлені усі – бо, звісно ж, діти.
      Хто вже доїв, той трохи задрімав.
      Лише найстарший із усіх Миколка
      Все щось крутився, начебто на голках,
      Вже другий кухлик у руках тримав
      З водою, що приємно парувала.
      Та роздивлявся навколишній ліс.
      У кронах добре чути вітру свист,
      А тут внизу в них тиша панувала.
      І раптом: «Дядьку, дядьку Никодим,
      Що то за птахи онде на ялині?»
      Чернець поглянув: «Снігурі то, сину!»
      Мабуть, хотів обмежитися тим.
      Але Миколка знов пита його:
      «То їх від снігу так, мабуть, назвали?»
      «Можливо й так! Вони ж поприлітали
      Коли у нас все у снігу кругом.
      А чув колись, чи правда то чи ні,
      Та знаючі колись казали люди,
      Що «снігах» означа «червоногрудий»
      У торків. І, здається так мені,
      Що може й звідти птаху цю назвали».
      «А й справді, он як червоніють всі!..
      А звідки, - знов Миколка напосів,-
      Вони такі червоногруді стали?»
      Задумався на хвильку Никодим,
      Дровець неспішно у вогонь підкинув.
      «Історія то дуже давня, сину.
      Та слухай, я тобі переповім.
      Було то у біблейські ще часи
      І був снігур тоді ще сіра птаха.
      Хотів червоні груди бідолаха.
      Отож, лелеку, буцім, попросив,
      Щоб та червоних ягід назбирала
      Й натерла йому пір’я соком їх.
      І став снігур гарніший од усіх.
      Хоча… недовго радість та тривала.
      Бо скоро сік той вимився кудись
      І став снігур , як і раніше, сірим.
      А у лелеки, поміж тим, допіру
      Червоний дзьоб відтоді залишивсь.
      Снігур з тих пір засмучений літав
      Та все не полишав свої надії.
      А раптом хтось усе-таки зуміє
      Зробити, щоб червоногрудим став.
      Почув, що, наче, поміж люди є
      Такі, що все уміють фарбувати.
      Тож полетів до них аби спитати,
      Бажання як утілити своє.
      От прилетів в красильню, став літати,
      Співати аби майстер зрозумів.
      Той саме фарбу в чані колотив.
      І заходився птаху виганяти.
      Бо ж мови він пташиної не знав.
      Махав своєю палицею всюди,
      Червона фарба втрапила на груди
      І знов снігур червоногрудим став.
      Збулася мрія…Але час минув
      І скоро фарба вицвіла, злиняла.
      І знову груди його сірі стали.
      Тож він на мрію і крилом махнув.
      А що робити, коли не виходить?
      Змирився. Сірий – так тому і буть.
      Про свою мрію вирішив забуть.
      Як дав Господь – того змінити годі.
      Усе на світі у руках Його.
      Та, коли будеш праведно чинити,
      То зможеш і своє життя змінити.
      Ось тобі приклад снігура того.
      Летів він якось повз Єрусалим.
      Аж бачить – люди сунуться юрбою
      І трьох людей ведуть поміж собою
      І усі троє із хрестом своїм.
      Цікава пташці веремія та.
      Кружляти стала навкруги, дивилась,
      Як на горі юрба та зупинилась,
      Як трьох людей розп’яли на хрестах.
      А одному іще й вінець терновий
      Із шпичаками на чоло вдягли.
      Де шпичаки ті вп’ялися були,
      Побігли на лице краплини крові.
      Жаль стало чоловіка птасі тій.
      Вона до Нього хутко підлетіла,
      Повитягала шпичаки із тіла.
      Відкрив Той очі і всміхнувся їй.
      Тоді помітить птаха не могла,
      Що її пір’я в кро́ві забруднилось.
      Отак червоні груди й залишились.
      Бо ж кров та не звичайною була.
      То люди злі Ісуса розіп’яли
      І Божа кров зросила снігура…
      До речі, підніматися пора,
      Аби до ночі ми у скит попали».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    321. * * *
      Роса упала на траву,
      Роса упала.
      А я піду, траву порву,
      Щоб не стояла,
      Щоб не мочила ніг моїх
      Роса холодна,
      Щоб босий я пройтися міг…
      Хоча і шкода
      Тії холодної роси
      І буйнотрав’я,
      Щоб їх ранкової краси
      Тепер не знав я.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    322. * * *
      Гупаючи в груди кулаками,
      Прославляли чистоту порід.
      Лиш вони, за їхніми словами,
      Зберегли арійський родовід.
      Нагадати б, щоб не забували,
      Цим панам хоча би лиш одне:
      Наші предки з їхніми, бувало,
      Пасли разом в цих степах свиней.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    323. Легенда про сову
      Вкладає мама сина свого спати,
      Гарненько вкрила і на ліжко сіла,
      Бо ж треба йому казку розказати,
      Яку дитина з вечора просила.
      Та ледве мама рота розтулила,
      Як з вулиці доне́слись крики дивні:
      Якась істота «ухала» щосили,
      Що аж, звичайно, налякала сина.
      «Що то, матусю? Я його боюся!»
      «Не бійся, синку, то сова гукає».
      А хлопчик руки тягне до матусі:
      «Що це сова? Чого воно шукає?»
      «Сова – то птаха, що живе у лісі.
      Вона вночі літає полювати».
      «А звідки сови, матінко, взялися?
      Не хочу казку, хочу про те знати!»
      «Ну, добре, синку. Розкажу тобі я.
      Але ти ляж, заплющуй оченята.
      Давай, я гарно ковдрою укрию
      Та і почну тоді розповідати.
      Було то, кажуть, у часи далекі.
      В селі одному жіночка жила.
      Жилося їй, як і усім, нелегко
      В хатинці на околиці села.
      Був чоловік та на війні загинув,
      Не знала, навіть, у краях яких
      Отож одна виховувала сина
      Та не жаліла зовсім сил своїх.
      І на городі тяжко працювала,
      І в хаті метушилася одна.
      Достатків, звісно, ніяких не мала
      Та зовсім не жалілася вона.
      Всі свої сили в сина укладала,
      Не панькала, привчала до всього.
      А, як підріс, то вже і поміч мала,
      Хоч яка поміч з малюка того.
      Але дивилась, як росте дитина
      На батька схожа, начебто, усім.
      Молила Бога кожен день за сина,
      За щастя, що прийшло у її дім.
      Просила в Бога йому гарну долю,
      Щоб не зустрів біди він на шляху,
      Щоб смерть його не перестріла в полі
      І щоб хворобу Бог відвів лиху.
      Не помогло… Якось одної ночі
      Орда зі степу вдерлася в село.
      Хто похопився, той до лісу скочив,
      Але таких багато не було.
      Кого татарські шаблі порубали,
      Кого аркани міцно затягли.
      Синочка в жінки силоміць забрали,
      Їй чимсь важким по голові дали.
      Коли вона уже прийшла до тями,
      В селі живих нікого не було.
      Від хат лишились лише сірі плями.
      Згоріло майже повністю село.
      Вона звелася, сина стала звати.
      Але ніхто не одізвавсь на крик.
      Тоді до лісу кинулась шукати,
      В один метнулась, тоді інший бік.
      Як зрозуміла, що дарма шукає,
      То подалася по сліду орди.
      А та по сте́пу чимскоріш втікає,
      Широкі залишаючи сліди.
      По тих слідах вона і подалася.
      Ішла ночами, доки спить орда.
      Де тільки сила в неї узялася,
      Бо ж з їжі – дикі ягоди й вода.
      Але ішла та Бога все молила.
      Аби він їй в дорозі допоміг.
      Та все жаліла, що не має крила –
      Уже б догнала нелюдів отих.
      Ішла усе і падала, й вставала.
      Вже в неї сил, здавалося, нема.
      Але земля їй сили надавала,
      Надії подих на ногах тримав.
      Коли вже зовсім вибилася з сили,
      Лежала в нічній темряві одна
      Й відчула: в неї виростають крила.
      Перетворилась на сову вона.
      Тепер ночами птаха скрізь літає
      Та все синочка милого шука.
      Його отими криками гукає,
      Хоч ними, часом, діточок ляка.
      Шукає досі сина свого ненька.
      Не вгомониться, доки не знайшла».
      Прислухалася: син сопе тихенько.
      Поправила подушку та й пішла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    324. * * *
      Тихий-тихий вечір бродить.
      Із-за лісу місяць сходить.
      Вітер втомлений заліг.
      Вийшов батько на поріг,
      Погукав додому сина.
      Загуляв, мабуть, хлопчина.
      Десь ганяє по селі.
      Та ж вечеря на столі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    325. * * *
      Погас вогонь на требищі Перуна,
      Стежина бур’янами поросла.
      Ні вевериці не несуть, ні куни.
      Раніш було не знали їм числа.
      Стоїть Перун дубовий на узбіччі,
      На сонці сяє срібна голова
      І золотії вуса йому личать.
      Але навкруг дерева та трава,
      Пташиний спів… А голосу людського
      Він вже не чув, згадати б скільки літ.
      Зрадливі діти не ідуть до нього
      З часів, коли перевернувся світ.
      Вони спочатку потайки ходили,
      Несли нехитрі, що могли, дари.
      Волхви́ дубові пакілки палили,
      Щоб дим густий здіймався догори.
      Та з часом усе менше їх ставало,
      Поки зостались лиш волхви́ одні.
      Але і ті вже досі повмирали.
      А він стоїть і згадує ті дні,
      Коли навколо вогнища палали,
      Святковий люд юрмився навкруги,
      Волхви́ дари до ніг йому складали…
      Але тепер у них другі боги́.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    326. Легенда про сойку
      Пішли із сином якось ми до лісу,
      Пройтися, може, ягід назбирать,
      Хоч на те мало сподівались, звісно,
      Ще ж не сезон. Та кошика узять
      Сказала мама. Їй бо ліпше знати,
      Ми з сином тільки в гості приїздим.
      Вона ж тут прожила вже літ багато
      І зимувала рівно стільки ж зим.
      Зайшли у ліс по втоптаній стежині,
      Мабуть, не забувають земляки.
      Колись були тут зарості малини,
      Ще пам’ятаю, бу́ли малюки,
      То часто сюди бігали, «пасли́ся»,
      Як говорила мама в ті часи.
      Малинник є та лиш зелене листя
      Та цвіт. Його, на жаль, не поїси.
      Йдемо в тіні беріз, дубів і сосен,
      Зусюди спів пташиний доліта.
      «Чи я його ще розрізняю досі?» -
      Себе самого раптом запитав.
      Дослухався. Кажу тихенько сину:
      «Зозуля, чуєш он кричить «ку-ку»,
      А он шпака, здається, посвист лине,
      А там довбе он дятел на дубку.
      І дрізд он, чуєш-чуєш, як співає.
      Хоча, чекай-чекай, щось тут не те!»
      Мене із пантелику щось збиває.
      Прислухався до співів тих, проте,
      Не зразу зрозумів у чім причина.
      Але згадав і, навіть, розсміявсь.
      «То сойка надурила мене, сину,
      Вона концерт затіяла для нас.
      Бо ж вміє, клята, всіх переспівати:
      Вона і дрізд, і шпак, вона й сова,
      І тетерева вміє розіграти.
      А я, бач, в місті все позабував».
      «Хто така – сойка?» - син мене питає.
      «Є така пташка, водиться в лісах,
      Вона таке яскраве пір’я має.
      Як стрінем, глянеш, яка то краса».
      «А розкажи мені про сойку, тату».
      «Про сойку? Ну, що знаю, розповім.
      Тому, говорять, вже років багато,
      Коли ще світ був зовсім молодим
      І птахи всі по-людськи говорили,
      Ключі у вирій Бог вороні дав.
      Вона туди найперша всіх летіла
      Відкрить ворота. Та, чи хтось украв,
      Як та ворона потім всім казала,
      Чи десь ключі посіяла сама.
      Але те право в неї відібрали.
      Та хтось же вирій відчиняти мав.
      І Бог на сойку переклав цю справу.
      А чому й ні – розумніша з усіх.
      Не лише в переспівуванні вправна,
      А, ледь зачує близько десь чужих,
      Одразу сповістить усіх навколо.
      Запаслива, всю осінь щось хова
      І схованок не забува ніколи.
      Отож, вона хай вирій відкрива.
      І справді, сойка узялась до діла.
      Ще птахи і не думають летіть,
      Вона уже знялася й полетіла
      Аби ворота вирію відкрить.
      Відкриє та й додому повертає,
      Щоб зимувати зиму в цих лісах.
      Для цього вона жолуді збирає
      Й ховає по примітних їй місцях.
      Ворона, правда, плі́тки розпустила,
      Що сойка зовсім в вирій не літа.
      Вона, мовляв, за день щось пролетіла
      І вже назад із ночі поверта,
      Бо, бачте, перевірити схотіла,
      А скільки ж вона, власне, проліта.
      І так, мовляв, літає й повертає,
      Аж поки й сніг на землю не впаде.
      Тоді вже, звісно, й зимувати має,
      Чекати, поки і весна прийде.
      Та тим пліткам не надто хто і вірив.
      Бо з птахів, хто до вирію літав,
      Ніхто ні разу не жалівсь допіру,
      Що вирій він зачиненим застав.
      Тож, мабуть, в сойки ті ключі і досі»...
      «Навіщо ж їй ключі, коли вона
      Тут до зими готується всю осінь?
      Чи Бог на небі про те все не зна?
      Навіщо їй туди-сюди літати?
      Хай би той птах ворота відкривав,
      Хто в нас не зостається зимувати,
      Хто кожен рік у вирію бував».
      «Так їй летіти сенсу і немає,
      Ворона ж десь посіяла ключі,
      Тож тих воріт ніхто й не закриває.
      Лиш сойка про те знає і мовчить.
      А ще вона мовчить, бо добре знає,
      Що вирій справжній – це оця земля,
      Тому усі до неї й повертають
      Із райського отого віддаля.
      Немає краще в світі Батьківщини,
      Це, навіть, сойка зрозуміть змогла.
      Запам’ятай це дуже добре, сину:
      Земля, яка життя тобі дала –
      То і є рай – найкращий край на світі.
      І де би хто не їздив, не літав,
      І де б кому не довелося жити,
      Він в рідний край за силою верта».
      «Чому ж вона трима це в таємниці?»
      Я зупинився в заду́мі на мить…
      І зрозумів: навчити - то дурниці,
      Це кожен сам повинен зрозуміть.
      Подумав і відчув, неначе в тіло
      В моє влилися тисячі джерел,
      Наповнили його нестримні сили,
      Здалося – полечу, немов орел.
      Що сталося, я до цих пір не знаю,
      Чи то, насправді, марення було…
      Але відтоді, час як тільки маю,
      До мами їду у своє село.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    327. * * *
      Ніч дивилась хижо жовтим оком,
      Видивлялась: хто це там не спить.
      А навкруг нічне життя кипить,
      Увесь час чиїсь лунають кроки.
      То кричить сова, немов дурна.
      Нишкнуть всі: маленькі і здорові.
      Комарі гудуть, шукають крові.
      Звідкись тихий гавкіт долина.
      Соловейко у гаю співа,
      А цвіркун свої пісні виводить.
      І до ранку, доки сонце сходить,
      Сяє діамантами трава.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    328. * * *
      У Києва в очах тривога,
      Народ збентежений снує,
      Своєму князь новому богу
      Старих у жертву віддає.
      Там, на Горі дружина княжа
      Мечами відганя волхві́в
      І князь їм щось, напевно, каже,
      Але не чутно його слів.
      Народ внизу. Його на Гору
      Дружина княжа не пуска.
      Уся в чеканні – «чи то скоро?»,
      Завмерла вулиця вузька.
      І по юрбі тривожний гомін:
      «Поглянь, сокири!Час настав!»
      В надії виглядали грому,
      Щоб лиходіїв покарав.
      Та чулись лиш глухі удари
      Сокир по старих дерева́х
      І усе менша віра в кару,
      І відступа прадавній страх.
      Перун – їх віра і надія,
      Ледь похилився, затріщав,
      Під ґвалт веселий лиходіїв
      На землю з гуркотом упав.
      Юрба зітхнула, зашуміла
      Іще не вірячи тому,
      Що в того бога більша сила,
      Ніж у Перуна. І йому
      Князь не даремно поклонився.
      Він, мабуть, щось такеє знав,
      Від чого новий світ з’явився,
      Старий разом з Перуном впав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    329. Легенда про панів
      Стоїть корчма понад шляхом біля перевозу.
      Хто не їде – не минає, зайде пригоститись.
      Чи то літом освіжитись, чи зайде з морозу,
      Аби випити, поїсти та добре зігрітись.
      То селяни було зайдуть кухля пригубити,
      То заїдуть запорожці, що на Січ простують.
      Бува, корчмар не встигає на столи носити,
      Та сидять, поки чекають, щось собі пліткують.
      От якось отак сиділи в корчмі запорожці.
      Уже випили по кухлю, наїдки чекали.
      З-за халяв подіставали кожному по ложці,
      Про щось своє гомоніли, часом реготали.
      Вже під вечір, корчма повна, селяни із поля
      Прийшли трохи відпочити з денної роботи.
      Теж тихенько гомоніли біля свого столу
      І несло від них корчмою стійкий запах поту.
      Тож сиділи та чекали, звісно, кожен сво́го:
      Хто наїдки, хто напої - корчмар забарився.
      Раптом двері відчинились і став на порога
      Якийсь панок завалящий. Гордо подивився
      Та і каже: «Одно бидло зібралося тутай!
      Нігде пану уродзонім, навіть, і поїсти!»
      Для селян таке, можливо, не в новину чути,
      Із-за столу повставали, щоб панові сісти.
      Молодий же запорожець за шаблю схопився,
      Аби трохи тому пану язик вкоротити.
      Та на нього старший гнівно тільки подивився,
      Козакові слід собою, мовляв, володіти.
      Повернувсь тоді до пана та й в голос питає:
      «А якого саме пана маєм честь вітати?»
      «Пан Хмелецький, єстем, хлопе, коли хто не знає!»
      «Дуже добре, зацний пане, тепер будем знати».
      А в самого так і грають в очах бісенята.
      Козаки сидять, чекають, знають козарлюгу,
      Той такий - кого завгодно може обсміяти,
      Нема в жартах йому рівних по усьому Лугу.
      Помовчавши, козак мовить із серйозним видом:
      «Пан є пан, його зробили не з такого тіста…
      Як створив Бог світ і землю, все на неї, слідом
      Він надумав і людину сотворити. Звісно,
      Не одну: комусь робити, комусь – панувати.
      Тож узяв він шматок глини, зліпив хлопа з неї,
      Потім з тіста пшеничного став пана ладнати.
      Ліпив довго, милувався з роботи своєї.
      А закінчив, то поставив на сонці сушитись.
      Сам подався поза хмари та й ліг спочивати.
      А тут псові біс порадив, певно, нагодитись.
      Він обнюхав хлопа, пана… із кого обрати?
      Хто ж то буде глину їсти? Узявсь він до пана.
      Роздирає, їсть шматками, бо ж, видно голодний.
      Скоро з пана, що його Бог ліпив так старанно,
      Залишились тільки ноги. Аж тут крик Господній:
      «Що ж ти робиш?!» Та ще дрина отримав від Бога.
      Пес як кинеться із ляку та давай тікати.
      Біжить, біжить… з переляку так і пре із нього,
      Все боїться, що Бог його може наздогнати.
      І, де тільки він присяде, тільки купку зробить,
      Там із тої купки зразу і пан на світ Божий.
      А тікав він лісом, полем, скрізь звільняв утробу.
      Тому прізвище у пана на те місце схоже.
      Зробить купку під осику, то буде Осинський,
      А, як стане попід вишню – буде Вишневецький,
      А покладе під ліщину – з’явиться Ліщинський,
      А під хмелем як присяде, то буде Хмелецький».
      Лиш закінчив козак мову, корчму аж підняло,
      Такий регіт там здійнявся, що й на небі чути.
      Лице пана буряковим від образи стало,
      Ладен кожному лайдаку голову зітнути.
      Та в корчмі всі реготали, ніхто не лякався,
      Хоча пан надимав щоки і витріщав очі.
      Тож панок крутнувсь на місці та і геть подався,
      Бо, мовляв, він мати справи із бидлом не хоче.
      Так на світі і з’явилась легенда про пана,
      Довго-довго вона потім по селах ходила.
      Насміхалися над паном козаки й селяни,
      Та, тим часом, готували свої шаблі й вила.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    330. * * *
      І стара верба висока
      Понад річкою стоїть.
      Літній ранок, тиша, спокій.
      Кинув камінь – на всі боки
      Хвилі колами за мить.
      Очерет стоїть, не дише.
      Соловей замовк в гаю.
      Літній ранок, спокій, тиша.
      Вітер листя не колише
      Та і я завмер, стою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    331. * * *
      Вже Дорошенко гетьман двох сторін.
      Війська московські з ляку відступили.
      Лишилось тільки згуртувати сили,
      Зміцнити край, розтерзаний від війн
      І вже постане Україна знов…
      Аж тут неждана звістка з Чигирина,
      Що гетьманові зрадила дружина.
      І вмить у нім завирувала кров.
      Забув про все й помчав до Чигирина,
      Лишив країну у найтяжчу мить,
      Коли ще можна щось було зробить.
      Напризволяще військо своє кинув.
      Отак воно в історії бува:
      Хвилинна слабкість і роки старання
      Коту під хвіст. Єдине сподівання:
      Хоча б лишилась ціла голова.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    332. Легенда про братів
      Жив чоловічок у однім селі,
      Нажив сохою добрі мозолі,
      Але, хоч сили і багато мав,
      Не всю він на роботу витрачав,
      Бо полюбляв сусідам пики бить
      Та ще по селах по чужих ходить.
      Мав гарну жінку і синочка він
      Та до сусідки лазив через тин.
      Прибув чужинець до села того,
      Побити батько спробував його,
      Але такий отримав прочухан
      Він од чужинця, який звався Хан.
      А в Хана дочка була молода,
      Тож батько все на неї поглядав.
      А потім кинув жінку із дитям
      Та й розпочав своє нове життя.
      Взяв дочку Хана, дім побудував
      І в ньому добре жив та поживав.
      І там у нього народився син,
      Якого бавив із дитинства він.
      А перша жінка в бідності жила
      І господарство на собі тягла,
      І синові потрібно дати лад.
      А тут сусіди тягнуть все підряд.
      Ледь озирнувся – і уже нема.
      А що поробиш, як вона сама.
      Синок не надто сильний виростав,
      Ніколи їсти вдосталь і не мав.
      А брат молодший, як на дріжджах ріс,
      Вже іноді й до батька битись ліз.
      А то добряче сватові дали,
      Все в нього господарство відняли.
      Хоч до роботи і не беручкі,
      Але коли у бійку – ще й які.
      Від них сусідам жити не було,
      Ледь не щодень село про них гуло.
      Як перша жінка вмерла, батько взяв
      І господарство все собі забрав.
      І сина теж забрав до себе в дім,
      Хоча постійно попихав він ним:
      Працюй, не розгинаючи спини.
      Мирилися не надто два сини.
      Молодший сили, звісно, більше мав,
      Отож себе за старшого вважав.
      І все ходив та вказував тому,
      Коли і що робити слід йому.
      А сам, як треба пику кому бить,
      То він одразу із дрючком біжить.
      А до роботи – то болить спина,
      А то… причина була не одна.
      Тож господарство старший тяг усе,
      Молодший хіба воду принесе.
      Та обібрали з батьком пів села,
      Усе сімейка у свій двір тягла.
      Сусідів так зуміли залякать,
      Що змусили на себе працювать.
      Собі городів, лісу натягли,
      Паркан високий навкруги звели.
      Кричали: «Як когось хтось зобижа,
      Ми миттю йому встромимо ножа!
      Отож усі під захист наш ідіть,
      Ми навчимо всіх, як на світі жить!»
      Здавалось, не життя, а благодать.
      Лише встигай комусь у пику дать.
      Аж раптом якось батько дуба дав
      І спадкоємцем син молодший став.
      Тяжке життя без батька почалось,
      Паркан отой зламати довелось.
      Сусідів із землею відпустить.
      Та і самому вчитись якось жить.
      І старший брат від нього відійшов,
      Став працювати лиш на себе знов.
      Кому ж за нього в полі працювать?
      Худобу хто візьметься доглядать?
      Ну, добре, лісу шмат добрячий мав,
      То з того й жив, що його продавав.
      Та ще кілка здорового гострив
      І все сусідам без кінця грозив.
      А старшому казав: «Ти ж мені брат,
      Давай, вертайся у сім’ю назад!»
      А старшому навіщо то було?
      Він працьовитий був на все село,
      Тож сам давав у господарстві лад,
      Якби не заважав молодший брат.
      Той то жуків напустить на город,
      То витопче всю ниву його скот.
      А сам тим часом по селу кричить:
      «Він самостійно не уміє жить!»
      От старший якось захворів, було…
      На другий день гуділо все село,
      Адже молодший уночі узяв
      І шмат городу в брата відібрав
      Та переставив камінь межовий,
      І заявив: «Той шмат городу мій!
      Бо батько, бачте, здуру був узяв
      І ту частину братові віддав».
      Хоча всі добре знали на селі –
      Не міг він ладу дати тій землі,
      Тож і віддав, аби син доглядав,
      Бо сам ні сили, ні бажань не мав.
      Тепер, коли доглянута земля,
      То брат молодший брата й виселя.
      Та каже: «Бачте, там сама моква
      І жаби усі кажуть «ква-ква-ква».
      Адже ростив ще батько жаб отих,
      Ну, як я можу кинути своїх?!»
      Сусіди говорили: «Ай-ай-ай!
      Негайно землю братові віддай!»
      Та далі того все і не пішло,
      Поволі заспокоїлось село.
      Так і живуть колишні два брати.
      Один працює, щоб кінці звести,
      А другий працювати не бажа
      Та все гострить на всіх свого ножа.
      Та капості сусідам учиня
      Й ніхто його в селі не зупиня,
      Бо в нього, бачте, є кілок і дрюк…
      Тож капості і сходять йому з рук.
      А ще ж у нього ліс дешевий є,
      Що він односельчанам продає.
      Якщо на нього голосно кричать,
      Розсердиться й припинить продавать.
      А де такий дешевий брати ліс?
      Нехай товчеться, взяв би його біс!
      А старший брат нехай береться сам,
      Чого в ту справу устрявати нам?
      Нехай радіє, бо ж іще живий…
      Такий у нас порядок світовий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. * * *
      А надворі пахне липою.
      Бджоли навкруги гудуть.
      Тихо хвірточка поскрипує,
      З вітром бавиться в саду.
      Сяє сонечко по-літньому.
      Хмарка де-не-де майне.
      А надворі пахне липою,
      Мов запрошує мене.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *
      Оточили кляті турки у війну Хотинську
      В кількасот загін козацький,що війська відбився.
      Оточили, у печеру поміж скель загнали
      Та здатися на їх милість припрошати стали.
      Обіцяли дарувати їм життя за теє.
      Аби ті лиш змарнували волею своєю.
      Та козакам ця умова видалась негідна
      І життя мінять на волю на схотіли, видно.
      Розлютились турки з того,вдарили гармати,
      Щоб в печері всіх козаків та і повбивати.
      Палять, палять ті гармати, але усе марно,
      Бо, все рівно, їх козаки зустрічають гарно.
      Так і сипляться на землю голови турецькі,
      Так і чується козацький посвист молодецький.
      Узялися тоді турки вогню накладати,
      Щоби диму у печеру у ту напускати.
      Хочуть викурить козаків із печери димом.
      Сам Осман, злий як собака,направляє ними.
      Не взяла козаків сила,то підступність взя́ла,
      У печері скоро нічим дихати їм стало.
      І сказав тоді ота́ман: «Братове козаки,
      Не пробитися у поле – турок, наче маку.
      Тож загинем та від шаблі,а не від потрави,
      Не принизимо козаків запорозьких славу!»
      І ударили козаки на турецьку силу,
      Що аж військо все турецьке назад відступило.
      Задзвеніли шаблі в полі,стріли засвистіли,
      Густо падало козацьке на турецьке тіло.
      Та, хоч як козаки бились,не змогли пробитись,
      Довелося їм зі смертю своєю зустрітись.
      Мало хто в живих лишився та в полон потрапив.
      Велів тоді Осман Другий втрати рахувати.
      Рахували турки втрати, за голови брались:
      Ще ніколи перемога їм так не давалась.
      Небо синє почорніло з налетілих круків,
      Де один козак загинув – там семеро турків.
      Розлютивсь Осман ще більше,як дізнавсь про теє,
      Повелів козаків взяти, мучити їх злеє.
      Брали турки козаченьків, до дерев в’язали
      Та із луків своїх стріли по них випускали.
      Сам Осман із лука цілив у козацькі груди
      Та грозив, що всім невірним таке саме буде.
      Та козаки лиш всміхались йому у обличчя,
      Адже справжнім козаченькам саме так і личить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Легенда про сонце
      Коли було і де було – не знаю,
      Але в печерах темних і глухих
      (Чого лишень на світі не буває)
      Прадавні люди проживали. Їх
      Чи вороги в печери ті загнали,
      Чи то вожді свої ж і завели.
      Вже стільки літ вони отак блукали,
      Свої свічки запалені несли.
      Жерці повчали, що терпіти треба,
      Що шлях до сонця довгий, неблизький.
      Давно померли ті, хто бачив небо
      На тій дорозі темній і слизькій.
      Їм вже полуда очі затягнула
      Доки вони у темряві брели,
      Вони про сонце лиш легенди чули
      Та й то, що їм жерці розповіли.
      А ті їм сонця вдосталь обіцяли,
      Але колись. А поки лиш свічки.
      Та за непослух роду відлучали
      Одним-єдиним помахом руки.
      І люди йшли, бо звикли вірить владі
      Та на собі добро й жерців тягли,
      Маленькій свічці, навіть, були раді
      До того вже жерці їх довели.
      Та якось жрець, відлучений від роду
      Зустрівся їм в печерах у глухих
      І у пітьмі звернувся до народу
      Аби розкрились очі врешті в них:
      - Не вірте, люди, цим жерцям убогим,
      Вони ведуть вас по своїм сліду.
      Я бачив сонце, знаю шлях до нього.
      Ходімте, люди, я вас проведу!
      Жерці одразу лемента підняли:
      - Та ж він брехун і це відомо всім.
      Він хоче аби всі ви повмирали
      І помрете, як підете за ним.
      Немає сонця – свідчить нам наука,
      Життя можливе лиш в печерах цих.
      А ми вам свічок ще дамо у руки,
      Щоб вашим дітям вистачило їх!
      Тут молоді урешті збунтувались:
      - До сонця хочем, досить нам пітьми!
      Ми в цих печерах вдосталь наблукались
      І, врешті, бути хочемо людьми!
      І подалися за жерцем юрбою.
      Старих, що упирались і тряслись
      Теж потягли всі разом за собою.
      Жерці самі за ними поплелись.
      Він таки вивів їх із тої ночі,
      З печер глибоких під небес блакить.
      Від сонця їм аж засліпило очі,
      Як тільки сонце може засліпить.
      Старі кричали злякано від страху:
      - Веди назад нас у пітьму мерщій!
      Не хочем знати ми такого шляху,
      Нам до вподоби більше звичний, свій!
      Та час пройшов, до світла звикли очі,
      Весь світ відкрився їм у відчуттях
      І зрозуміли врешті діти ночі,
      Що саме цього прагли все життя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. * * *
      Осокою високою
      Над річкою широкою
      Пройду неспішним кроком я,
      Вклонюсь старій вербі,
      Посиджу у тіні її,
      Зберу думки у спокої,
      Помию ноги в течії
      Та і піду собі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. * * *
      В степах безмежних, де Дніпро стрімкий
      У очеретах стомлено блукає
      І шлях до моря синього шукає,
      На острівцеві посеред ріки
      Стояла Січ – козацька славна мати.
      Там товарством козаки жили
      І за свободу боротьбу вели,
      За Україну з всяким супостатом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Легенда про крота
      Повертались запорожці з турецького краю,
      Гарно в турок гостювали, нагнали їм страху.
      Пливуть чайки Чорним морем, наче білі птахи,
      В захід сонця Крим татарський вони оминають.
      Але тут знялася буря, як смерть налетіла.
      Одні чайки потопила, другі – розкидала.
      Одну чайку з козаками геть на схід погнала,
      Навіть, важко уявити, як вони вціліли.
      Втихла буря. Пливе чайка, козаки зібрались,
      Щоб подумати, як краще їм на Січ вертати -
      Чи пливти на захід сонця, козаків шукати?
      Та ж чи є вони, чи, може, всі на дні зостались?!
      Сивоусий козарлюга каже побратимам:
      - Не слід, мабуть, нам вертатись. Я знаю дорогу
      По Азову, по Молочній, а там, дяка Богу,
      В річку Конку свою чайку лиш перетягти нам.
      Вже колись отак вертали козаки з походу…
      А по Конці то, вважайте, ми уже на Січі.
      Тільки щоб із татарвою не трапилось стрічі,
      Бо від цілого чамбула нам відбитись годі.
      От на тому й порішили. Азов подолали,
      До Молочного лиману чайкою запли́ли,
      А у річці вже на весла налягли щосили,
      Татарві аби не втрапить в очі, поглядали.
      Та не так все було гладко, як воно гадалось,
      Бо помітили татарський роз’їзд над рікою,
      Зрозуміли, що не мати їм тепер спокою.
      Тож подумати, що далі робити, зібрались.
      Знову сивий козарлюга слово промовляє:
      - Тепер, братці, треба чайку нам свою кидати
      І до Січі пішим ходом будем простувати,
      Бо інакше нас на чайці орда постріляє.
      - Чайку кинем, що робити зі здобиччю будем?-
      Обізвався хтось із гурту. – Здобич закопаєм.
      А вже з Січі з товариством повернутись маєм.
      Я гадаю, звідси здобич не втече нікуди.
      Так вони й постановили. Усю здобич взя́ли,
      Чайку в річці затопили (колись ще згодиться),
      Вийшли в степ аби навколо добре роздивиться
      І в яру глибокім темнім усе закопали.
      Закопали так, щоб в очі воно не кидалось.
      Наостанок сивоусий став щось шепотіти.
      Він хара́ктерник – вони всі, наче ворожбити,
      Говорили: і з чортами, навіть, добре знались.
      Тож наклав козак закляття й рушили в дорогу,
      Йшли спокійно, намагались сліду не лишати,
      Щоб татарам не давати себе наздогнати.
      Всі при зброї, щоб відбитись можна в разі чого.
      Був між тими козаками козак один темний,
      На Січі Кротом прозвався. Чому так – не знати.
      Норовив туди не лізти, де кров проливати,
      А завжди був там, де здобич випадала певна.
      Як побачив Кріт, що в землю золото сховали,
      То не міг уже ні спати, ні їсти спокійно.
      Бо стояло перед очі золото постійно.
      От якби йому до власних рук усе попало?!
      І надумався вернутись, золото забрати.
      Дочекався нічку темну, як усі поснули.
      Та й тихцем, аби сторожі часом не почули
      Став травою помаленьку у степ відповзати.
      Відповз, далі вже навгинці, ще далі - щодуху.
      Біжить, чує: недалеко кінні якісь їдуть,
      Зачаївся – то ж татари йдуть за ними слідом.
      Скоро крики, стрілянина донеслись до слуху.
      «От і добре, - сам до себе Кріт тихенько мовив,-
      Хай поб’ють усіх татари, хто там буде знати,
      Звідки він, простий нетяга став таким багатим».
      Тож складалося для нього все отак чудово.
      Віддалилась стрілянина, стихли скоро крики,
      Кріт летів, як птаха степом, «багатів» поволі.
      Аж під ранок він дістався до яру у полі.
      Роздивився, аби часом біди не накликать.
      Та в степу все, наче, тихо, нікого немає,
      Тож скоріш спустивсь до яру, узявся копати,
      Скоро й лантух заповітний удалось дістати.
      Але ж як не зазирнути, що ж він там тримає?
      Ледве лантух розчепірив, як блиснуло з нього.
      І осліп він тої ж миті, в очах потемніло.
      Кинув лантух з переляку…Щось зашурхотіло
      І схил яру сповз донизу, засипав небогу.
      Ледве вибрався він звідти, став лантух шукати,
      Став глибокі ями рити, нічого ж не бачить.
      Сподівається, що врешті зловить він удачу,
      І тоді лантух багатства буде-таки мати…
      Через час якийсь козаки повернулись з Січі.
      Не вдалось татарським зайдам їх тоді здолати.
      Тож вернулись з товариством сховане забрати.
      Подивилися козаки аж упали в відчай:
      Увесь яр був переритий, весь у дірах-норах.
      Сивоусий же сміється: - Та не побивайтесь!
      Ви тут, хлопці потихеньку на степ оглядайтесь
      Та чекайте, як скажу я – то спускайтесь скоро.
      Став внизу щось шепотіти, руками махати,
      Потім голосно говорить: - Отут і копайте!
      А Крота як хто зустріне, то вже не чіпайте.
      Все життя йому і роду нори так копати.
      Знайшли хлопці закопане, на Січ подалися.
      З тих часів кроти й з’явились у нас в Україні
      Рив той Кріт і його діти риють і донині...
      Та багатством, бач, ніяким ще не розжилися.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. * * *
      Опустилися на степ густі тумани,
      Поховали під собою всі шляхи.
      Наче то у когось задум був лихий.
      Та не треба турбуватися зарано.
      Сонце вийде і тумани пропадуть,
      Не залишиться, окрім роси, нічого.
      І відкриються усі шляхи-дороги,
      Які далі тебе світом поведуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Кам’яна баба
      В тисняві міській серед сірих стін,
      Серед вічних днів і людей байдужих,
      Задихаючись в гуркоті машин,
      Ти стоїш одна і, напевно, тужиш.
      Про курган отой в глибині степів,
      Де між буйних трав ти колись стояла
      І дивилася з висоти віків
      На події, що мимо пропливали.
      Із усіх – усіх ти лише один
      Свідок величі цілого народу,
      Хто ще пам’ята дикий шал орди,
      Що вертається з вдалого походу.
      Чом стоїш мовчиш, не розкриєш рот?
      Чому не зовеш всіх людей згадати?
      Чому не кричиш? Це ж бо твій народ!
      Це його життя, а не просто дати!
      Як ім’я його? Де сліди його?
      Де життя його? Хто його нащадки?
      Дай нам часточку від знання свого,
      Щоб і в нас було щось від них на згадку.
      Чому ж ти мовчиш? Може й не мовчиш?
      Просто мова в нас із тобою різна.
      Може ти давно нам про щось кричиш?
      Ми ж почуємо вже як буде пізно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Легенда про жайворонка
      Тяжка робота ратая у полі,
      То за сохою, то з косою йдеш.
      Аж зводить кожну кісточку від болю,
      Від сонця не сховаєшся ніде.
      А ще ж меча тримаєш напохваті,
      Бо скільки зайд блукає навкруги,
      Які готові геть усе забрати
      Й самого десь погнати на торги.
      А звідти вороття уже немає.
      Отож працюй та навкруги дивись,
      Чи ворога трава десь не ховає,
      Чи за кущем який не причаївсь.
      Важка робота ще й думки сумнії
      І нікому розважити його.
      Орел у небі високо видніє
      Та й голосу не чує він того.
      І знов навколо пильно озирає,
      Чи готи не крадуться у траві,
      Чи то сарматів поблизу немає.
      Тим краще полоняники живі.
      І найлихіші між усіх язиги.
      Дітей лякають ними матері,
      Мовляв, у полі баба-яга біга,
      Прийде і вхопить рано на зорі.
      У них же там жінки всім заправляють,
      А ті ще гірші, ніж чоловіки,
      Одних вбивають, а других хапають
      І в степ везуть, вважай, що навіки…
      Але Даждьбог уже здолав пів неба,
      Тож можна сісти і перепочить.
      Коневі теж перепочити треба,
      Пустив без упряжі траву потолочить.
      А сам усівся та дістав торбину,
      Яку зібрала жінка на обід.
      Дістав шмат м’яса добрий і хлібину,
      Сів на траву… Не встиг ще стерти піт,
      Як раптом чує голос за спиною:
      - День добрий тобі, пане оратай!
      Аж підхопився дядько: «Отакої!
      Він же оглянув степ із краю в край.
      Нікого, навіть близько не помітив.
      А тут уже хтось поряд зупинивсь.
      Та голос вже не молодий, привітний».
      Стис меч і повернувся, подививсь.
      Дідусь старенький, борода аж біла,
      Стоїть собі, привітно погляда.
      - І вам день добрий! Може би присіли?
      Ось хліб і м’ясо, в збанку он вода.
      З дороги пригостіться!.. – Сам тим часом
      Оглянув степ – чи не чига біда.
      Звідкіль цей дід отак раптово взявся?
      Але навкруг ні тіні, ні сліда.
      - Спасибі, синку, їсти я не буду,
      Хіба водички з дзбаника поп’ю.
      Та розкажи, які в цім краї люди,
      Цікавість трохи вдовольни мою.
      - Це землі антів, якщо ви не знали?!
      - Аж ось в які я заблукав краї?
      - Так, наші предки ці степи зайняли
      І гради тут поставили свої.
      А ви, дідусю, звідки мандрували,
      Які народи стріли на шляху?
      - О, я земель пройшов за вік немало,
      Мав і гостинну стрічу, і лиху.
      - Що там на півдні, готи і сармати
      Іще походом проти нас не йдуть?
      - Та ні, такого поки не чувати,
      Але вже скоро й гірше може буть.
      - А що таке? – Та зі степів далеких
      Говорять, сунуть дикі племена.
      Все на шляху вони скоряють легко.
      Бо ж їх багато – то й не дивина.
      - Як вони звуться? – Гунами чи сюнну,
      По різному їх імена звучать.
      Орда їх степом дуже швидко суне,
      Тож доведеться вам їх зустрічать.
      Ще не сьогодні, і не цього року,
      Так що спокійно поки що роби.
      - А хто за князя? – Бож правує поки…
      - О, той не здасться їм без боротьби!
      Але не скоро, часу ще доволі…
      Дідусь про щось замислився на мить.
      - А як воно тобі, ратаю, в полі
      Отак не тяжко одному робить?
      - Та не так тяжко тут воно, як сумно,
      Ніщо душі мені не звеселя.
      Ідеш-ідеш, гірку гадаєш думу:
      Чи дасть зібрати урожай земля?
      Дідусь задумавсь, грудку взяв і кинув
      Та високо, аж до небес, немов.
      - Жий воронком! – і голос його злинув-
      Жайворонком! – услід промовив знов.
      І вилетіла пташка з грудки тої,
      Маленька. Наче дзвоник задзвенів
      Кружляє в ратая над головою,
      То десь зника в блакитній вишині.
      Замре аж попід хмари і виводить,
      Благословляє працю ратая.
      І чує той, як в нього сила входить,
      І сонце вже не палить, а сія.
      І серцю стало весело у грудях…
      - Хто перш, ніж жайвір в небі заспіва,
      У поле вийде, той невтомним буде,
      Багаті будуть і його жнива.-
      Почув ратай, неначе, десь здалека.
      Огледівся, а діда й слід пропав.
      Чи не зморила праця так нелегка,
      Що і заснув? Та ні – і мить не спав!
      Та й з неба досі спів незвичний лине.
      Звідкіль би взявся, якби дід наснив?
      Тож у соху запряг знов конячину
      Й пішов орати під той дивний спів.
      З тих пір, лише спливуть весняні води,
      Ще сніг в ярах подекуди лежить,
      А в небесах вже жайворон виводить,
      Що вже пора ратаю плуг гострить,
      Зерно добірне брати для посіву…
      І, ледве вийде в поле селянин,
      Тут його жайвір вже вітає співом,
      Кружляє, доки й не засіє він.
      Лунає пісня всю весну і літо,
      Від неї, кажуть, пшениці́ ростуть.
      Від неї, краще, колоситься жито.
      А як воно інакше може буть?
      Адже усяка тягнеться пашниця,
      Не лиш до сонця – а і до пісень,
      Яким Бог дав з небес на землю литься,
      Всю хліборобську пору кожен день.
      Співає жайвір, пурхає навколо,
      Піснями радість трударям несе.
      Гніздечко ж стелить в ямці серед поля,
      Коли засіє хлібороб усе.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. * * *
      Соняшник у полі
      Золотом зацвів.
      Але низько долі
      Голову схилив.
      Та, як тільки вітер
      Мимо проліта,
      Він кива привітно,
      Кожен раз віта.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. * * *
      У степу зоріло, з Криму йшли козаки,
      Напували коней у Бегім-Чокраку.
      З Криму йшли козаки, стали відпочити,
      Степову пилюку трохи з себе змити.
      Прохолодну воду коні п’ють хапливо,
      Вітерець вечірній їм куйовдить гриви.
      А козаки з сміхом кинулись купатись
      Їм в степу широкім нікого боятись.
      Татарву побили, турків полякали,
      Ті аж до Стамбула, мабуть, утікали.
      За горбом високим сонечко сідає,
      Десь там Україна вже на них чекає.
      Десь там витирає виплакані очі,
      Стоїть при дорозі з ранку і до ночі.
      Козаки щасливі, що похід удалий,
      Не спішать додому, відпочити стали.
      Молоді у річці плещуться юрбою,
      А старий отаман хита головою:
      Молоде-зелене, що із нього взяти,
      Їм би дівок гарних та потанцювати,
      Їм би ще ходити десь на вечорниці,
      А не в чистім полі з бусурманом биться.
      Хай гордиться ними ненька-Україна –
      Ні один не зрадив, ні один не кинув,
      Ні один татарам не підставив спину
      І, коли вже гинув, то достойно гинув.
      В отамана серце краялось від болю,
      А козакам, наче, і не було бою
      Хлюпають козаки, весело регочуть
      Про печальну долю,навіть, чуть не хочуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Звідки з’явились козаки
      Колись земля ця називалась Диким полем
      І звіра, й птаха тут водилося доволі,
      І море риби у річках. Лише єдине –
      У цьому краї не було тоді людини.
      Бо бусурмани так степи ці сплюндрували,
      Що всі, хто жив, в краї далекі повтікали
      І назавжди лишили землі ці багаті
      Аби ясиром бусурман часом не стати.
      А ті заброди по степах весь час гасали
      І до країв далеких, навіть, діставали.
      Дістали й руського царя оті бандити
      І данину його примусили платити.
      А данина то не проста – живим товаром
      Платила руська сторона тоді татарам.
      І кожен рік цар відбирав полон великий,
      І гнав нещасних у ясир крізь поле Дике.
      Жінок, дітей, чоловіків – кого спіймали,
      Того в’язали й бусурманам віддавали.
      Та якось руський цар рішився схитрувати
      І не жінок, і не дітей в ясир віддати,
      А різних неслухів отих, що бунтували
      І гнути спину на панів геть не бажали.
      Та ще й збивали і других людей до бунту.
      Ловили їх пани тоді, в’язали в пута
      І віддавали у острог, щоб там сиділи
      І муки тяжкії за те вони терпіли.
      От цар і вирішив аж двох зайців убити:
      І заплатити данину, й острог звільнити.
      Зібрали неслухів усіх та й в степ погнали,
      Щоб ті у клятих бусурман ясиром стали..
      Дійшли ті люди до Дніпра аж за пороги
      Та й зупинилися спочити із дороги.
      А хтось і каже поміж них:- Послухай, браття,
      Чого ми маємо іти до супостата?
      Є руки, ноги, голова – не пропадемо,
      Давайте тут у цих степах і заживемо!
      І заселили острівці вони у плавнях.
      А були хлопці молоді, міцні та вправні.
      І стали сходитись до них такі ж нетяги,
      Що мали силу у собі та ще й відвагу.
      А бусурманський цар усе чека ясиру,
      Що руський цар йому жене заради миру.
      Але ясиру все нема і рік, і другий,
      Бо розселився той ясир в Великім Лугу.
      Цар бусурманський розізливсь,листом питає:
      Чому це руський цар ясир не посилає?
      - Щороку шлю,- той відповів,- нехай шукають,
      Вони, мабуть, десь до цих пір в степах блукають.
      Пішли ті степом їх шукать,знайшли на лихо,
      Бо вже ж отримали сповна там на горіхи.
      Так їх зустріли козаки та пригостили,
      Що бусурмани ледь живі у Крим летіли.
      З тих пір і стали козаки всім володіти,
      У полі Дикім без страху всім кошем жити.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. * * *
      Жага крові́ погнала його з лісу
      Туди, в село, поближче до людей.
      Він не підняв, як звично, вгору писок
      І не завив, щоб знали: вовк іде.
      Хоча собаки й так його відчули
      І валування їхнє стихло враз.
      Запала тиша. Навіть чутно було,
      Як скреготить під вовчим кроком наст.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. * * *
      У часи далекі, у часи криваві,
      Ще лиш піднімалась українська слава.
      Коли Сагайдачний ще й не народився,
      Дмитро Вишневецький у степах з’явився.
      Був важкий на вдачу, та легкий на руку,
      Пізнавав не в школі бойову науку,
      А в степу широкім, у боях кривавих,
      Добував для себе і козаків славу.
      Не сидів, як інші, у теплих палатах,
      Все в йому у полі на коні гасати.
      Все б йому татарам завітати в гості,
      Залишить у полі їхні білі кості.
      Скільки Україна вже того чекала,
      Щоб якаясь сила їй на захист стала.
      Зібрав князь круг себе вільний люд охочий,
      Хто в постелі теплій помирать не хоче,
      А хто коня хоче та шабельку в руки
      Аби не літали степом чорні круки,
      Аби в Україну та й не залітали,
      Аби її крові та й не проливали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Легенда про дятла
      - Дідусю, дідусю, хто в садочку цюка?-
      Пита у старого маленька онука.
      Дід сидить на лавці, дивиться ласкаво:
      - Ти ж, моя маленька, така вже цікава.
      Все то хочеш знати, про усе почути,
      Сідай та послухай, так тому і бути.
      От онука всілась бігом коло діда
      Слухати, бо ж знає, що він усе віда.
      - То, онучко, дятел – невелика птаха.
      Там, попід корою черв’ячки, комахи
      Їдять деревину, роблять у ній діри.
      Тож дістає дятел звідти їх допіру.
      Дзьоб у нього довгий, кору пробиває,
      Що від очей наших шкідників ховає.
      Дятел добре чує, де вони засіли,
      Отож прилітає й береться за діло.
      Добре сам наїсться й дереву підмога,
      Бо ж багато хоче поживитись з нього.
      - А звідкіль, дідусю, дятел цей узявся?
      - Давно колись, кажуть, той випадок стався.
      Подавсь на Великдень чоловік до лісу,
      Бо сім’ї не було чого пити-їсти.
      Тільки взявсь рубати, як тут дід з’явився:
      - Ти нащо дерева рубать заходився?
      - Бо дрова потрібні! – Та ж Великдень нині.
      Люди працювати в цей день не повинні,
      Бо ж то гріх великий! – Так їсти немає.
      Хату хоч зігрію, як дрів нарубаю.
      Дід подумав, каже: - Йди собі додому!
      Сам махнув рукою та й пропав по тому.
      Чоловік із лісу додому вертає,
      На порозі жінка радісна стрічає.
      Заходить у хату, аж серденько тенька,
      А на столі грошей купа чималенька.
      Було на що їсти, було на що пити,
      Було на що воза і волів купити.
      Збагатився дядько, але думка тліє:
      Піду знов до лісу, ще розбагатію.
      Знову на Великдень до лісу подався,
      Цюкав по деревах та все оглядався.
      Але й не помітив, як дід появився,
      Дуже вже сердито на нього дивився.
      Каже: - Якщо цюкать тобі до вподоби,
      То будеш довбати вже в другій подобі.
      Махнув він рукою й зник, мов провалився,
      А дядько на дятла вмить перетворився.
      І тепер довбає зранку і до ночі
      Він усі дерева, коли їсти хоче.
      Йому ті дерева довбати до віку.
      Жадібність зі світу звела чоловіка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. * * *
      Зорі стривожено вниз поглядали,
      Щось переморгувались в темноті.
      Може, мене на землі цій шукали,
      Щоб не пішов по чужому путі?
      Щоби з дороги своєї не збився,
      Шляху додому бува не забув.
      Я ж лише мовчки у небо дивився,
      Прагнув поради та слів їх не чув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. * * *
      Співав козак, правуючи конем
      Безлюдним степом. Голос чуть далеко,
      Бо ж вечір тихий, вітер не війне.
      Поволі спала полуденна спека.
      Степ, що дрімав, утомлений за день,
      Козацька пісня дзві́нка розбудила.
      Цвіркун з своїм підпрягся:«тень-тень-тень»
      А там і інші разом підхопили.
      Степ оживав. Із балки потягло
      Чимсь прохолодним – вітерець проснувся.
      Йому цікаво, певно теж було:
      Хто ж то співає? Вершник озирнувся,
      Немов відчув цікавість вітерця
      Чи то дерев у балці тихий шепіт.
      Замовк козак. Та пісня без кінця
      Лунала далі над вечірнім степом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Балада про доблесть
      У Римі паніка – розгнівані боги
      Струснули землю й величезна яма
      У римлян утворилась під ногами,
      Яку й перестрибнуть не до снаги.
      Сенат зібрався:що робити мають?
      Рішили, щоб уникнути біди,
      Хай кожен житель кидає туди
      Землі по жмені. Та й позасипають.
      Та час іде, а яма як була,
      Так, наче й не поменшала нітрохи.
      Хоча людей у Римі, як гороху
      Та користі ідея не дала.
      Тоді взялись питати у богів:
      Чого вони на місто насідають?
      Якої жертви з нього вимагають
      Аби погамувати їхній гнів?
      Метали довго авгури кістки
      Аби дізнатись, врешті, волю неба –
      Щоб пропасть зникла,що ж робити треба?
      І волю ту до люду донести.
      Урешті-решт жерці сказали так:
      Хай римляни у пропасть ту кидають
      Те найцінніше, що у місті мають.
      Зібрались люди, думають, однак
      Уже півдня даремно простояли:
      Що в місті найціннішого у них
      І чим би Рим пожертвувати міг
      Аби провалля оцього не стало?
      Тут до юрби на білому коні
      Якраз партицій Курцій під’їжджає,
      Високий, гарний, молодість аж грає
      І силою, і мужністю у нім.
      - Про що розмова? – у юрби пита.
      - Гадаєм, що у місті найцінніше.
      Боги сказали, що воно нам лише
      Цю здоровенну дірку залата.
      - Що ж тут гадати?- хлопець відповів –
      Що в Римі найцінніше бути може,
      Що у хвилину скрути допоможе
      Скоріш, ніж доблесть всіх його синів?
      Сказав, всміхнувся і з конем стрибнув
      У те провалля, що умить закрилось.
      Лиш невелика дірка залишилась,
      Де тільки що страшенний отвір був.
      А римляни ту дірку обнесли
      І Курція криницею назвали.
      Дітей водили, доблесті навчали
      Аби й вони, як Курцій той, були.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. * * *
      Персик у обнові у рожевій
      Наче на побаченні стоїть.
      Навкруги в святковому дерева
      І для них це довгождана мить.
      Вже весна-красуня на порозі…
      Тільки ж там у Персії своїй,
      Де нічного не бува морозу,
      Він не мерз би у обнові цій.
      А тепер тремтить. Роса ранкова
      Холодно виблискує на нім.
      Там удома так було б чудово…
      Тільки де він – той далекий дім?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. * * *
      Повільно човгали воли,
      Легку здіймаючи пилюку.
      Незчувся їздовий, коли
      Звернули до ріки на луки.
      Зморила спека степова,
      Їзда повільна вколисала.
      Поникла сива голова,
      На руки стомлено упала.
      Прокинувся уже, гай-гай,
      За обрій сонечко крадеться.
      Куди вже їхати?! Чекай!
      Тут ночувати доведеться.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Балада про березу
      У широкім степу понад шляхом
      Одинока береза стоїть.
      Чорна смуга, що схожа на рану,
      Білий стовбур берези ятрить.
      Пам’ятає береза багато,
      Бо вже років і років пройшло,
      Як колись на узбіччі дороги
      Гомонілося людне село.
      А була вона ще молоденьким
      Із тонким стовбурцем деревцем
      Й чудувалась дитячим забавам
      І ранковій росі… аж оце,
      Наступив той страшний і болючій
      Тридцять третій примарливий рік,
      Коли смерть по містах і по селах
      Почала свій пожадливий лік.
      Пам’ятає береза, як вранці
      Восени із села на возах
      Хліб селяни везли. Тихий смуток
      Проглядався у їхніх очах.
      Іще весело грали музики,
      Прапори тріпотіли довкіль,
      Але радість якась неприродна,
      Крізь яку пробивається біль.
      А у кожнім дворі проводжали
      Довгим поглядом валку жінки.
      І, як наче ховались, тулились
      До своїх матерів діточки.
      А пізніш прибули комісари.
      Всі при зброї. Пішли до хатах,
      Плач і зойк здійнялися до неба,
      Мов насунула з степу орда.
      Забирали усе, у дитини
      Видирали із рота шматок.
      Голосили жінки без упину:
      Чим же їм годувать діточок?
      Але кату хіба що докажеш!?
      Є наказ! І тягли на вози
      Все, що лиш потрапляло під руку.
      Залишали лишень образи.
      Час спинився. Село наче вмерло.
      Смуток все оповинув село.
      Вже не чутно дитячого виску,
      Не співають пісень, як було.
      Випав сніг і при білій дорозі
      Поховали вже перших мерців.
      Ще везли на возах і за ними
      Мовчки натовп насуплений брів.
      Далі смерть вже ходила щоденно
      І не кіньми-на санках тягали.
      І живі, наче мертві, розпухлі
      У безсилій розпуці брели.
      Ям уже не копали. Навіщо?
      Не було ні бажання, ні сил.
      У ярку, як у братній могилі
      Клали поряд живих і мерців,
      Присипали натоптаним снігом,
      Щоб вовки розтягти не змогли.
      І чекали весни, бо надії
      Лиш на неї єдину були.
      Ту весну тридцять третього року
      Дочекались далеко не всі.
      Скільки їх вже ніколи не пройдуть
      Босоніж по холодній росі?
      Все береза те бачила й смуток
      Їй гілля до землі пригинав.
      Як хотілось їй знову почути
      Зойк веселих дитячих забав?
      Але дітям було не до того,
      Матерів і батьків за село
      На санчатах, напруживши сили,
      Не одне дитинча відтягло.
      І за зиму дорослими стали,
      І за зиму постаріли вмить.
      І слідом за своїми батьками
      У яру не одне вже лежить.
      Лиш в одній на околиці хаті
      Іще теплилось, наче, життя.
      Мати з сином маленьким щоранку
      Виглядали весни вороття.
      І хлопчина ішов до берези
      Обдирати кору. А вона,
      Хоч боліло, терпіла, бо знала –
      Двох життів то остання ціна.
      Та якось не з’явилася жінка.
      Хвіртка жалібно скрипнула, мов
      Плач тужливий пронісся над шляхом
      І хлопчина на ганок зійшов.
      З хати витяг він матері тіло
      Оповите в ганчір’я якесь.
      І ногами опухлими впершись,
      Від натуги напружився весь.
      Та, втрачаючи сили, поволі
      Згорток свій до яру потягнув.
      Він не плакав. Не мав уже сили,
      Він про сльози давно вже забув.
      А коли тіло матері поряд
      Із другими мерцями лягло
      Він востаннє на неї поглянув,
      Довго-довго дививсь на село
      Потім знову пішов до берези,
      Опустивсь на опухлих ногах,
      Обійняв її стовбур тоненький
      І затих. І в ту ж мить у бруньках
      На березі життя пробудилось,
      Бризнув сік із роз’ятрених ран.
      І, як сльози, закапали краплі
      На її понівечений стан.
      Й на хлопчину, що мовчки тулився
      До берези, немов до рідні.
      Омивав йому голову, руки,
      Біг по голій худенькій спині.
      Так весна довгождана настала.
      Та її вже ніхто не стрічав.
      Лиш береза у полі стояла
      Білий стовбур у зелені трав.
      Те село не зродилось ніколи,
      В мертвих хатах ніхто не селивсь
      І воно потихеньку зникало.
      Степ поглинув усе, як колись.
      І стоїть понад шляхом береза –
      Острівець споконвічної краси.
      І чорніють на тлі її рани –
      Спомин нам про страшні ті часи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. * * *
      Яблуневий садок біля хати.
      З ранку весело бджоли гудуть.
      Я рядно постелив у саду,
      По обіді збираюсь поспати.
      З поля вітер легкий повіва.
      На осонні повітря зігріте.
      В ароматах весняного цвіту
      Так, що очі сон сам закрива.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. * * *
      Невпинно неслись по степу схарапуджені коні
      І шматтям грязюка весіння летіла з-під ніг.
      Щось було тривожне у тому нестримному гоні.
      Хотілося б знати, що саме стривожило їх.
      Чи звір? Чи людина? В якій їхній страх був подобі?
      Чи треба, можливо, від того злякатись й собі.
      І, десь заховавшись, з очей чужих зникнути, щоби
      Бува з того страху часом не дісталось тобі.
      Завмер чоловік, на високому пагорбі, злився
      З травою, що ледве пробилась з зимового сну.
      До болю в очах у примарливу далеч дивився,
      На повні легені вдихаючи ранню весну..
      А далеч пливла і тремтіла, зігріта весною.
      І не зрозуміти, що там вона досі хова.
      Лежав чоловік, був щомиті готовий до бою,
      А ніздрі тремтливі п’янила зелена трава.
      Хотілось йому про усі небезпеки забути,
      Лежати отак і вдихати п’янкий аромат.
      Але небезпека тримала в напрузі, як пута,
      Бо ж він був тепер не простий чоловік, а солдат.
      І там за спиною у нього чекає родина.
      Він має її від усіх небезпек захистить.
      Він так би хотів... але є таке слово «повинен».
      Колись прийде час, коли знов буде можна хотіть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Балада про яблуню
      Він повернувся у батьківський світ,
      Туди, де море із землею гралось,
      В якім не був він уже сотню літ,
      Принаймі, так йому тепер здавалось.
      Його зустріла рідная земля,
      Хоч виглядала, начебто, чужою.
      Хіба такою бачив звіддаля:
      Якоюсь непривітною, сухою.
      Десь тут батьківська мазанка була,
      Тепер не залишилось навіть сліду,
      Долина вся кущами поросла
      Забутого за стільки років виду.
      Як же знайти? Бо ж мамі обіцяв
      Вклонитися доземно рідній хаті.
      Очима поміж заростів блукав,
      Але не міг нічого відшукати.
      І раптом…Що це? Яблуня росте?
      Невже та сама татова красуня,
      Що все чекали доки зацвіте
      Й не дочекались? Йому стало сумно,
      Коли згадав страшні травневі дні,
      Як їх солдати до вагонів гнали.
      І досі ще мурашки по спині,
      Хоча вже стільки літ з тих пір промчало.
      Він гладив зашкарублую кору,
      Шукав очима хоч якусь ознаку,
      Якусь природи незвичайну гру.
      Та не знаходив спогадів ніяких.
      Пропали, зникли, стерлися за час,
      Як і сліди від батьківської хати.
      За стільки років вогник дому згас,
      Яким він був – тепер не пригадати.
      Він довго біля яблуні стояв
      Покрученої, як і його доля.
      Ходив навколо, без кінця кружляв,
      Немов по зачарованому колу.
      Одна по одній капала сльоза.
      Та він уваги не звертав, здавалось.
      Його життя було на терезах,
      Воно за давні спогади чіплялось
      Аби звести розірвані кінці,
      Зв’язать докупи всі частинки долі.
      Та говорили сльози на лиці:
      Минулого не повернуть ніколи.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. * * *
      Зарябіло на дзеркалі ставу.
      Значить вітер прокинувсь уже.
      Прошмигнув з очеретів вужем
      І під верби погнав на заплаву.
      Щось цікавого їм розповів.
      Зашуміли та загомоніли.
      Ну, а він, набираючи сили
      В степ шукати пригоди нові.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. * * *
      - Веди нас, княже! Ми готові в бій!
      Поки мечі іржею не взялися.
      Адже ми – руси! Лише поклик твій
      І всякий ворог добре стережися!
      Нам не потрібна смерть у терему́.
      В бою помремо там, де сила вража.
      Ми лише Хорсу служим одному
      Та ще тобі також, великий княже!
      Веди нас в бій, вже досить нам вина,
      Ми хочем крові вражої попити.
      І хай тремтить далека далина,
      Як ми піде́м, аби її скорити!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Легенда про шипшину
      Проводжає парубок дівчину додому.
      Йдуть повільно стежкою. Літо, а, проте,
      Їй, напевно, холодно в платтячку легкому,
      Тож до нього тулиться, а він аж цвіте.
      Соловей старається пісні їм співати.
      Зорі з неба дивляться, блимають здаля.
      І вже геть забулося, що чекає мати
      І що буде лаяти, бо ж всю ніч гуля.
      Він їй щось нашіптує, вона усміхається,
      Чи смішне розказує, а чи просто так.
      А він вже ж вигадує, так уже старається.
      Тільки б усміхалася милая отак.
      Раптом зупинилася і шепоче дівчина:
      «Що ото чорніє там? Милий, я боюсь!»
      І до нього тулиться іще дужче з відчаю.
      А він гордий з того і: «Зараз подивлюсь!»
      Підійшов без остраху, скоро повертається,
      Гілочку протягує: «Мила, це тобі!
      То шипшина, цвіт на ній саме розпускається.
      Тільки дивись, рученьки не сколи собі».
      Далі йдуть. Ту квіточку вона усе нюхає.
      А від неї аромат, що й не передать.
      І шипшину нюхає, і парубка слухає,
      Що їй про шипшину ту все розповіда:
      «Це було тоді, коли ще була козаччина.
      Хоч уже і правили краєм москалі.
      Та для козаків іще не завели панщину.
      Жила гарна дівчина у однім селі.
      Звалася Оксаною і була козачкою -
      Все, що залишилося від її батьків.
      Вирізнялась вродою і доброю вдачею,
      Тож відбою не було їй від парубків.
      Та з Іваном красенем лиш вона кохалася,
      Слухали під вербами солов’я удвох.
      Скоро й до весілля вже вони готувалися.
      Але, хтось планує та…все рішає Бог.
      У селі тім сотник жив дуже злий і жадібний.
      На Оксану вже давно око він поклав.
      Як зустріне, сокорить з нею любо, лагідно,
      Натякає кожен раз, що би й заміж взяв.
      Воно звісно – удівець, хоч уже за сорок мав,
      Але ж хочеться у дім жінку молоду.
      Про кохання говорив, статками приманював.
      Та Оксана вперлася, каже: «Не піду!»
      Став тоді він думати, як зламати дівчину.
      А, оскільки був Іван також козаком,
      То відправив він його десь на Чигиринщину,
      Щоб, поки нема його, все рішить ладком.
      Став дарунки дівчині він щодня приносити,
      Хоч і відмовлялася вона кожен раз.
      Тоді став погрожувать: «Ще не знаєш досі ти,
      Що вам буде, коли я розізлюсь на вас!
      Та зживу зі світу я враз твого коханого,
      Буде він козаччину в москалів служить.
      Болотистий Петербург вже чекає на його,
      Чи відправить цар Петро десь канали рить».
      Страшно стало дівчині, але опирається.
      Не бажа за сотника, аж душа кричить.
      Може, воно з часом все якось уладнається,
      Сотник перебіситься, дасть із милим жить?!
      Але й той уже затявсь: буде лиш по-моєму.
      Своїм прихвосням велів дівчину схопить.
      Знає підлий, що усе це зійде із рук йому,
      Тому може долями людськими вершить.
      Посадили під замок дівчину не гаючись,
      Про весілля з нею вже сотник заявив.
      Захист де її знайти і батьків не маючи?
      Був би милий поряд, він, може б, захистив.
      Тож на себе лиш вона тепер сподівалася.
      Якось служка, як завжди, їсти їй приніс.
      А вона коло дверей тихо заховалася,
      Стільчиком ударила аж злетів униз.
      А сама бігом надвір і у ліс стежиною.
      Мчить і чує: по слідах вже її біжать.
      Розізлився сотник, сам подавсь за дівчи́ною,
      Аби власноруч її за те покарать.
      Мчить вона, не поміча, як гілля рве тіло.
      Як на землю по сліду густо капа кров.
      Як могла би, то вона в небеса б злетіла,
      Аби сотнику до рук не потрапить знов.
      Але він наздоганя, сили більше в нього.
      Іще трохи і, мабуть, думає - впаду…
      І звернулася тоді дівчина до Бога
      Аби той порятував, відвернув біду.
      Сотник мчить, уже ось-ось за рукав ухопить.
      Вже думками упіймав і кара її:
      Канчуками засіче чи в ріці утопить,
      За приниження усі відомстить свої.
      Але раптом перед ним дівчина пропала,
      Замість неї дивний кущ і рожевий цвіт.
      І рука, що за рукав дівчину хапала,
      Ухопила гілку і… аж прокляв він світ.
      Бо десятки колючок в руку устромили.
      Він від болю закричав, розлякав весь ліс.
      Служки потім кров йому ледве зупинили,
      Ледве вірили тому, що в гарячці ніс.
      Сотник з розуму зійшов – так і говорили,
      Пішла слава по селу, до полку дійшло.
      Скоро сотника того зі служби звільнили…
      А про дівчину нічого чутно не було.
      Тільки в лісі розрослося чимало шипшини,
      Скоро ягоди червоні визріли на ній.
      Наче кров, що пролила втікачка-дівчи́на,
      Аби лише, щоб не бути за не любим їй».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. * * *
      З сороміцького сну
      ніч уже червоніти поча́ла
      І, ховаючи сором,
      натягла на обличчя туман.
      Зорі у вишині аж поблідли,
      але промовчали.
      Скоро ранок прийде,
      сам нехай відкриває обман.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. * * *
      Іде козак по битому шляху,
      На Україну-неньку повертає.
      Штани й сорочка – то й усе, що має,
      Життя проживши легко, без страху.
      Поїздив світом, не шукав достатки,
      У турок, у татар бував в гостях.
      І ось тепер, коли вже у літах,
      Зібрався врешті в монастир пристати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Балада про липу
      В одному українському селі
      Жила козачка на ім’я Горпина.
      Багато літ, як чоловік загинув,
      Синочки залишилися малі.
      Росли вони, як із води, немов.
      Із кожним роком все гарніш ставали
      І мужності та сили набирали.
      Адже у них текла козацька кров.
      І час прийшов їм братися на Січ,
      Туди, де був і батько свого часу.
      Вже мати готувала їм запасу,
      Бо ж знала всяку, яка треба, річ.
      Йшов чоловік на Січ, чи на війну,
      Не один раз вона його збирала.
      Що треба мати у поході знала.
      Тепер же дві торбинки – не одну.
      А, коли час вже їхати настав,
      Їх привела до липи коло хати.
      - Цю липу посадив колись ваш тато,
      Коли на Січ уперше вирушав.
      Мені так гірко виряджати вас,
      Але йдете ви на святеє діло –
      Країну рідну боронити сміло
      У цей тривожний неймовірно час.
      Не осоромте батькове ім’я,
      Не осоромте і землі своєї,
      Адже ви сили набирались з неї…
      А ще одно, синочки, хочу я,
      Щоб ви також по липці посадили.
      Отут в саду, де татова росте.
      Приходитиму я на місце те,
      Молитимусь за вас, синочки милі.
      Коли листочки в’янути почнуть,
      То буду знати, що вам важко, діти.
      Як сік почне, бува, з якоїсь бігти,
      То той із вас поранений, мабуть.
      Коли якась всихатиме із них,
      То знатиму – його нема живого.
      Я де́рева поллю сльозами того,
      Хай забереться смерть від сліз моїх.
      А ще в торбинки цвіту я поклала
      Із татової липи. Як якась,
      Бува, хвороба вчепиться до вас.
      Від липового чаю відступала
      Від козака хвороба не одна.
      А там іще у горщиках медку…
      Щоб службу вашу скрасити важку.
      Теж липовий. – промовила вона.
      Поки синочки липки посадили,
      Поки води в відерцях принесли,
      Гарненько деревця ті полили,
      Стояла, милувалася гляділа.
      Коли вже діти сіли на коней,
      Згадала: - У грозу, запам’ятайте,
      Ви від дощу під липою ховайтесь,
      Бо блискавка не б’є, говорять, в неї.
      Поїхали дорогою сини,
      Вона іще раз вслід перехрестила
      І довго ще стояла і молила,
      Аби Господь зберіг їх на війні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. * * *
      Віки пройшлись, промчали по степах
      Та по собі кургани залишили,
      Як пам’ять про минулу славу й силу.
      Кружля над ними посивілий птах.
      Здається, він ту пам’ять зберіга,
      Навколо пильним оком позирає.
      Господар цього степового краю
      Чи найвірніший то його слуга.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. * * *
      Жінку-полонянку яничари ділять,
      По живому тягнуть, по живому рвуть.
      Ятагани гострі в груди її цілять,
      Жадібнії очі вроду її п’ють.
      І, немов, не чують жалісного крику.
      І, немов, не бачать її смертний біль.
      У двобій вкладають усю силу дику.
      У очах застигла лише одна ціль.
      І ніхто не хоче здобич уступати.
      Вперлися, затялись. Кожен за своє,
      А вона нещасна може лиш кричати,
      Але крик до серці їх не дістає.
      Кожен має право: той побачив першим,
      Той вхопився першим – тож тепер його.
      Міряються силою, її долю вершать,
      Бо бажає кожен досягнуть свого.
      Чим тоді скінчилось я, на жаль, не знаю:
      Чи розтяли навпіл, чи один забрав,
      Але чую нині у моєму краю
      Той шалений тупіт яничарських лав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Легенда про явір
      Микола Явір повернувся у село.
      Весну і літо проходив він з чумаками.
      Ішов по вулиці по темній з клумаками,
      Де все своє та ще й зароблене було.
      Стояла ніч, у небі місяць визирав,
      Десь по дворах іноді гавкали собаки.
      А про людей ніде ні голосу, ні знаку.
      Хоч зрозуміло – надто пізня вже пора.
      Там вдома мати ще, напевно, не чека.
      Ото зрадіє, як постука він у двері.
      Збере на стіл, що залишилось від вечері…
      Від тих думок у нього й слина потекла.
      Хоча й не був юнак голодним в чумаках
      Та за домашнім усе ж встиг засумувати.
      Цікаво, як там його мама, де там тато?
      А чи Оксана досі ще його чека?
      Аж ось і двір. Закинув клунки через пло́та,
      Перестрибнув, щоб на ворота не іти.
      Але ступити пари кроків ще не встиг,
      Коня помітив. На вуздечці позолота
      У світлі місяця яскраво так блищить.
      Чий кінь? Тихенько до вікна підкрався.
      Не знав і сам, на що він сподівався.
      Але, побачивши усе, закляк на мить.
      Якиїсь лях у хаті матір обіймав.
      Вона півголосом йому щось говорила.
      Прислухався. «Та, Яцеку, мій милий,
      Хіба тих злиднів не усіх ти упіймав?
      Я ж тобі, наче, про усіх розповіла.
      І чоловіка свого теж не пожаліла.
      Я ж тобі в лісі їхню криївку відкрила.
      Я ж все зробила! Все, що лиш могла.
      Тепер гультяйський дух надовго втихне тут.
      Ти гайдамаків всіх на горло покараєш.
      За це пан круль тобі маєтки дати має.
      Тепер ми, Яцек, милий, разом можем буть».
      «Ні, моя мила Стефо, трохи почекай.
      Все не так просто поки, як тобі здається.
      Тут по лісах ще зграй чимало всяких в’ється.
      От переловим всіх, тоді вже точно, знай,
      Я заберу тебе і будем разом жити.
      А поки слухай та мені доповідай.
      Вже скоро ранок. Тож до зустрічі. Бувай».
      Микола слухав то і ладен був убити
      Отого злидня-ляха. Та ж при шаблі він.
      Що ж зможе хлопець проти голими руками?
      Уже під кінський тупіт він прийшов до тями.
      Пройшов, тримаючись поближче біля стін.
      Зайшов у хату. Мати з радістю в очах
      На його кроки ледве чутні з лави встала.
      Та раптом зблідла, мов на іншого чекала,
      І у очах майнув чи відчай, чи то страх.
      «Хто був то, мамо? І чого він тут хотів?
      Я усе чув, отож і правду добре знаю!»
      «Синочку, милий… Якщо знаєш, що питаєш?
      Ти молодий. Що розумієш у житті?»
      «Що з татом?» «Десь на палі, певно здох!»
      «Нащо ти так оце? Та ж ти його кохала!»
      «Ні, синку, любий, лиш прикидуватись мала.
      Поки й почув, усе ж, мої молитви Бог.
      Тепер у нас, нарешті, зміниться життя…»
      «А що Оксана?» «Того здрайці Омеляна?
      Ти вартий іншої. Вже скоро час настане
      І ти її й не пригадаєш до пуття».
      «Так що із нею?»- вже Миколу брала злість.
      «Та трохи жовніри погралися із нею,
      Вона і кинулась, спливла за течією.
      Забудь про неї». В серце вдарила та вість.
      «Ти, мамо, підла. Не прощу тобі того!
      Піду і зараз розкажу усьому люду!
      Нехай не я, нехай вони тебе осудять!»
      «Ні синку, милий, тільки не роби цього!
      Я ж не для себе, я ж для нас обох старалась,
      Аби життя у нас по іншому пішло!»
      «Для мене, мамо, за таку ціну не треба!
      Залиш усі ті підлі срібляки у себе!
      А я піду! Нехай узнає все село!»
      Та ледь до матері спиною повернувсь,
      Як вона гострий ніж зі столу ухопила
      І прямо в серце йому вдарила щосили.
      І він упав, одразу кров’ю захлинувсь.
      А мати?.. Мати, наче, все зарані знала.
      Поки ще люди додивлялись сни нічні,
      Вона відвезла тіло сина на коні
      І аж за яром коло лісу закопала.
      Минув десь рік і на могилі тій зросло
      У тих краях до того дерево незнане.
      Всі милувалися на нього, ледь хто гляне,
      Бо ж не таким, як всі навколишні було.
      Жила в тім дереві Миколина душа,
      Яка хотіла людям правду розпові́сти,
      Але не знала, як доне́сти їм ці вісті,
      Їй варіантів Бог ніяких не лишав.
      Вона й долоні-листя до людей тягла,
      Мовляв, послухайте, що шелестіти буду.
      Незрозумілий зовсім був той шелест людям,
      Тож сповістити ним нічого не змогла.
      Жила весь час у гірких спогадах вона.
      Як про Оксану про кохану пригадає,
      То жовтий одяг, для розлуки одягає.
      Та для людей була і справді дивина,
      Коли те дерево червоне одягало.
      А то була душа Миколина якраз
      Згадала кров і ту,яка вже пролилась,
      І ту ще кров, яка також пролитись мала.
      Якось музики звідкись по дорозі йшли
      І під тим деревом усілись відпочити.
      Один з них глянув: «Хлопці, от, якби зробити
      Із тої гілки гарну скрипку ми могли?!»
      «Так, гарна гілка. – йому каже хтось на те,-
      Але нема в нас часу довго тут сидіти,
      Бо ж треба йти та якось гроші заробити».
      Другий махнув на те рукою: «Ет, пусте!»
      Та ледь вони всього два кроки відійшли,
      Як раптом гілка та зламалася і впала.
      Музик те, звісно, дуже-дуже здивувало.
      Мов Божий знак якийсь у тім вони знайшли.
      Не так то швидко було скрипку ту зробить.
      Та час пройшов і взяв музика її в руки
      І з-під смичка враз полилися дивні звуки,
      Немов з душі, що їй чогось давно болить.
      Хто чув той голос – наче, розумів слова,
      Чи, може, звуки йому в образах з’являлись.
      Та дуже скоро люди навкруги усі дізнались
      Те, що ховала стільки літ від них вдова.
      Її, звичайно ж, за те люди покарали.
      А оте дерево незнане, що зросло,
      Яке про зраду людям правду донесло,
      На честь Миколи, звісно, явором назвали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. * * *
      Налетів вітерець,
      Підхопив папірець,
      Закружляв, закрутив,
      Прочитати хотів.
      Але літер не знав
      То ж і не прочитав.
      Бо у школі не вчивсь.
      Вітерець розізливсь,
      Наче то папірець
      Винен, що вітерець
      Ще читать не навчивсь
      Та й пожбурив в кущі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. * * *
      В тіні кремезного розложистого дуба,
      У час паркої пообідньої пори,
      Могутній тур траву зелену зрідка скубав
      Та поглядав на ремигаючих корів.
      Вони, напасшись, у тіньку відпочивали,
      Спокійно вклавшись попід дубом на траві.
      Телята поряд, як навіжені брикали
      Та гучно дуцались лобами. Тур повів
      Очима далі вздовж глибокого байраку.
      Чи небезпека не сховалась де бува.
      Та для тривоги, наче жодної ознаки.
      Шумлять дерева, колихається трава
      Від ледве чутного спекотливого вітру,
      Що часом з степу до байраку зазирав.
      Шукав, мабуть, струмок чи річку щоб попити,
      Бо, геть забігавшись, від спраги помирав.
      Тур проводжав його півсонними очима
      І знов схилявся, щоб вхопити жмут трави.
      А сонце в небі, мов знущалося над ними,
      Палило так, що не підняти голови.
      Парке повітря і в тіні на сон хилило.
      Та він не спить, він спокій стада стереже.
      Весь час в напрузі його очі, його тіло
      І роги, здатні розпанахать, як ножем.
      Не підступися ворог хижий і підступний.
      Той спокій вдаваний пощезне в одну мить
      І зареве тут дуже грізно, очі втупить,
      Вгребе копитом і на ворога помчить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Балада про лободу
      Іванко взяв лозину замашну
      І взявся з бур’янами воювати,
      Що густо поросли навколо хати.
      Зламав лозину. Взяв іще одну.
      Рядком лягали і цупкий осот,
      І лобода, й кульбаби, і щириця.
      А він собі - неначе справжній лицар
      Що ворогів усіх поб’є от-от.
      Попавсь будяк під руку – і тому
      Дісталось. Залишилось лиш цурпалля.
      Отож бо! Хай тримається подалі,
      Бо буде непереливки йому.
      Аж ось і добра ланка лободи.
      М’яка, зелена, аж сама лягає
      Коли лозина по її шмагає.
      Ще не зміцніла, зовсім молода.
      Іванко ж раз по разу наліта,
      Ряди «ворожі»усе більш рідіють.
      Тепер уже, напевно, не насіють
      Свого насіння. Просто красота!
      Аж тут бабуся вийшла на поріг,
      Уздріла «битву», сплеснула руками:
      - Ти що це робиш? – Б’юся з бур’янами!
      А з лободи аж капає до ніг.
      - Облиш мерщій в спокої лободу!
      - Так то ж бур’ян? Нащо він біля хати?
      Його давно потрібно порубати!
      - Ні, не чіпай! Не накликай біду!
      То – Божий дар, онучку, не бур’ян.
      Йому життям завдячувати маєм.
      Ми з мамою, ти ж бачиш, не чіпаєм?!
      Нехай росте хоч, навіть, цілий лан.
      Бо хто зна, як повернеться воно?
      Чи не прийде ізнов проклятий голод,
      Коли не буде що подать до столу,
      Як то було не так уже давно?
      Бабуся змовкла і з очей її
      Одна по одній дві сльози скотились.
      Вона зітхнула та перехрестилась,
      Якісь думки ховаючи свої.
      - Бабуся, люба, розкажи й мені,
      Як лобода життя вам врятувала?
      Ти ж мені зовсім не розповідала?!-
      Пита Іванко все ще з бур’янів.
      - Тебе, - сказала,- ще тоді не було.
      Тоді в колгоспи саме навернули
      Усіх. Рік тридцять другий йшов.
      Весна у тому році не вдалася
      І хліб у полі бідно виглядав.
      Чомусь дощу землі Господь не дав
      І спека поміж селами пройшлася.
      Те, що зібрали - владі віддали,
      А їй, чомусь, здалося надто мало.
      Отож по селах їздили, збирали
      І забирали все, що лиш могли.
      Уже на осінь вибрали усе
      Хто мав чого із їстівних припасів.
      Картоплі не було, яке там м’ясо.
      А що зима, гадали, принесе?
      А що вона могла нам принести?
      Попухли руки, ноги, пухло тіло.
      Маленькі дітки їстоньки просили.
      А де узяти? Чим же їх спасти?
      За зиму перемерло півсела,
      На кладовищі місця вже не стало,
      А все везли. А люди все вимирали,
      Одна надія на весну була.
      Хто ту страшную зиму пережив.
      Той вже її ніколи не забуде:
      Ходили напівтіні – напівлюди
      І невідомо: хто чим уже й жив?
      Весна прийшла і сонечко пригріло,
      І перші трави піднялись тоді.
      Та люди були раді лободі,
      Бо лиш вона давала трохи сили.
      Напівмерці виходили із хат,
      Розпухлі ноги ледве несли тіло,
      Розпухлі пальці брати не хотіли.
      Та йшли і рвали. Та не все підряд
      А в першу чергу молоду, м’яку
      Таку смачну й поживну лободичку.
      І різали, і кидали в водичку,
      Варили й їли їжу хоч таку.
      І не було смачнішого для нас
      Отих борщів із лободи простої.
      Не було би без неї нас з тобою,
      Такий страшений отоді був час.
      Хто пережив його, той назавжди
      Запам’ятає смак її незвичний
      І вдячно буде згадувати вічно
      Його, хоча із присмаком біди.
      І завжди буде злякано чекать,
      Що ті часи ще можуть повернутись.
      І де тоді за поміччю звернутись,
      Як нині лободу всю порубать?
      Іванко кинув «шаблю» свою вбік,
      Відчув, мабуть, бабусину тривогу
      І з острахом поглянув на дорогу,
      Де саме сунув сорок шостий рік.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. * * *
      А над річкою в степу невеличкою
      Там тополя над шляхом стоїть свічкою.
      Йшла і йшла,мабуть,всю ніч, притомилася
      Та й спочити трохи тут зупинилася.
      І сподобалось їй так місце тихеє.
      В очеретах вітерець ледве дихає.
      Ранок легким туманцем укривається.
      Тож рішила, що навік залишається.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. * * *
      Мала завжди біди й горя ненька-Україна
      Менш від ворога лихого, аніж від старшини.
      Ту старшину у надії народ обирає,
      А вона його за теє слідом обдирає.
      Обдирає та дивиться кому би продати,
      Аби зиску іще більше з того всього мати.
      Ледве виб’ється якеєсь, як то кажуть, «в люди»,
      Уже дивись, а із нього вилазить іуда.
      Забуває звідки родом, чий хліб споживає,
      Лихим оком на країну свою позирає.
      Гетьмани і гетьманята пнуться без упину,
      Устигай лишень, народе підставляти спину.
      Той за ляхів, той за турків, той за москалями,
      Аби лишень погратися дали булавами.
      Один одного щосили булавами тузять,
      Хоч були іще учора найвірніші друзі.
      Разом в вірності клялися неньці – Україні.
      Та про клятву ту, напевне, вже й забулись нині.
      Кому й вірити – не знаю – Каїни й Іуди.
      Із такою старшиною такою в нас життя не буде.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Легенда про кахрис альпійський
      Колись, ще Крим не вкрали москалі,
      Я полюбляв до друга приїздити.
      Ми в гори відправлялися бродити,
      Чудес пізнати древньої землі.
      Не дерлися на круті скелі…Ні.
      На яйли піднімалися, бувало,
      По стежках вже протоптаних блукали
      І бачили вершини вдалині.
      Якось на однім схилі кам’янім
      (А справа була, як звичайно, влітку)
      Побачив незнайому мені квітку.
      Високий стовбур, жовтий цвіт на нім,
      Що зібраний, немов, у парасолі.
      - Що то за квіти? – в друга запитав.
      - Та то ж альпійський кахрис. Ти не знав?
      А я, хоча про квіти знав доволі,
      Лише плечима знічено здвигнув.
      - Уперше чую таку дивну назву.-
      І тут же запитав його одразу:
      - А щось цікаве про цю квітку чув?
      - Цікаве? Ну, легенда є одна…
      - Легенда?.. Я легенди Криму знаю.
      Але такої щось не пам’ятаю.
      - Не надто розповсюджена вона.
      Мені дідусь її розповідав,
      Коли ще бігав хлопчиком маленьким…
      - То розкажи й мені її хутенько.-
      А сам ряднину по землі розклав,
      Щоб сісти, тим, що є, перекусити
      (Хоч друг – господар, а я лише гість).
      Послухати, що він переповість.
      Ще й бачити перед собою квіти.
      - Набіг орди тим літом вдалий був,
      Чимало сіл, містечок розорили,
      Ясир багатий дуже прихопили.
      Тож здобич й найледа́чіший здобув.
      На Перекопі розділили все,
      А далі і орда вже розділилась.
      Аллахові всі вдячно помолились,
      Що кожен щось додому принесе.
      Мурза Бекір з своїми теж дістав
      У тім поході здобичі чимало.
      Увесь ясир мотузкою зв’язали
      Аби ніхто не втік і не відстав.
      Ішли, збивали об каміння ноги,
      Коли хто падав – в канчуки його.
      Тут, навіть, мертвий схопиться бігом,
      Долати буде з усіма дорогу.
      Мурза в думках усіх вже поділив:
      Кого в гребці на каторгу продати,
      Хто може на подвір’ї слугувати,
      А хто би і за вівцями ходив.
      Од всіх окремо дівчина ішла,
      На ноги їй одяг він черевики,
      Щоб ніг не збила. Хустку невелику,
      Щоб голови́ часо́м не напекла.
      Красуня! У гарем її продасть.
      Мабуть, за неї більше буде мати,
      Аніж, коли і здобич всю продати.
      Султанів євнух добрі гроші дасть.
      Отак і їхав вслід її мурза,
      У мріях рахував важкі куруші,
      І тішив тим свою жорстоку душу,
      Радіючи, що гарну здобич взяв.
      Аж ось і гори… Рада татарва.
      «Гяурів» підганяє канчуками.
      Угору піднімаються стежками,
      Де висохла від спеки вся трава.
      Ясир ледь ноги вже переставля,
      Мабуть, не звичні по горах ходити.
      Униз з крутого урвища глядіти.
      Але канчук їх гарно «умовля».
      Аж ось зайшли в ущелину глибоку,
      Що деревом кривим вся поросла.
      І де ту стежку дівчина знайшла,
      Що між кущами запетляла збоку?
      Мурзу штовхнула, що аж він упав
      І кинулася стежкою тікати.
      Хотіли у аркани її взяти.
      Але мурза щось хрипко закричав.
      Мабуть, товар пошкодити боявся.
      І кинувся за дівчиною вслід.
      Вона поміж кущами, що як дріт.
      Порвала плаття…Чує, що погнався,
      Але біжить… Згубила і взуття,
      Збивала ноги об каміння босі.
      Кущі гіллям чіплялися за косу,
      І груди рвало від серцебиття.
      Але вона уже відчула волю.
      Їй би отої скелі досягти.
      Там можна подих хоч перевести́
      А ні - її він не візьме́ ніколи.
      Сховалася за каменем одним.
      А раптом пробіжить і не побачить?
      Сама в таку не вірила удачу.
      Мурза спинивсь за каменем отим…
      Дарма ховалась, кинулась тікати.
      А він слідом… Круг каменя того.
      Вона вже чує дихання його,
      Вже руки тягне, щоб її хапати…
      І раптом – що це?.. Дівчини нема…
      Якась рослина вітром хилитає,
      Така ж струнка, як бу́ла бранка тая…
      «Що за мана?» - Він шаблю підніма
      Аби зітнути ту красу під корінь.
      Бо ж то шайтан затіяв гру із ним.
      Та камінь раптом з гуркотом гучним
      З-під ніг в провалля… Гори - то є гори.
      І полетів мурза за ним услід.
      І крик останній одізвавсь луною…
      А квітка жовто зацвіла весною,
      Бо ж то розлуки символ – жовтий цвіт.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. * * *
      Іду по луках,
      Дихаю весною.
      А серце стука,
      Наче затісною
      Вдяганка стала
      Вже би її зняти.
      Тепла замало,
      Треба б зачекати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. * * *
      Листа султану запорожці пишуть,
      Лунає сміх, нестримний, як ріка,
      Хтось вставить слово і усіх розсмі́шить,
      А все запише писаря рука.
      А десь в Стамбулі сам візир султана
      До нього на колінах приповза
      І очі долу – навіть і не гляне.
      Не так ступнеш і налетить гроза.
      Так, звісно, козакам сміятись легко,
      Бо де вони, а де отой султан
      І можна обзивать його здалеку
      Тим паче, що він не із християн.
      Та, тим не менше, в нього руки довгі,
      Як схоче, зможе й до Січі́ дістать
      І лиш такі, як козаки, хоробрі,
      Над ним без страху можуть жартувать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Легенда про росичку
      Блукав по луках на початку літа.
      Згори вже добре сонечко пекло,
      Хоч знизу ще вологою тягло,
      Тож ніде було сісти, посидіти.
      Аж здибав дивну квітку у траві,
      Листочки круглі у п’ятак завбільшки,
      Зелені, а по них червоні ніжки,
      Здається, наче скупані в крові.
      На кожній ніжці крапелька роси.
      «Так це ж і є росичка!»- здогадався.
      Я з нею ще ні разу не стрічався,
      Тож краще роздивитися присів.
      «Ага!»- дивлюся, здобич уже є:
      Комарик, мабуть, звабився росою,
      Тепер-то ніжки не відклеїть свої́,
      Хижачка здобич вже не віддає.
      Отак повівся на красу тії
      Та і пропав… І в пам’яті раптово
      Сплила легенда, але, чесне слово,
      Не пригадаю – де я чув її.
      Було то все давно. В однім селі
      Жило подружжя – жінка з чоловіком.
      Уже були немолодого віку
      Та діточок їм дати Бог жалів.
      І по церквах ходили й по бабка́х,
      Уже зовсім зневірились…Аж раптом
      Бог їх усе ж нагородив дитятком,
      Коли вони були уже в роках.
      Та донечка для них усім була.
      Отримавши на старості те щастя,
      Вони не знали – де її покласти.
      А вже ж вона красунею росла.
      Батьки її Росичкою назвали.
      Тому в селі ніхто не дивувась.
      Хто як хотів, той так і називавсь,
      Хоч всі ім’я ще й християнське мали.
      Вона ж , як тільки трохи підросла,
      Від хлопчаків одбою вже не мала.
      Хоча нікого ще не виділяла,
      Вже ними верховодити могла.
      Було, як гляне карими очима,
      То жоден хлопець встояти не міг,
      Готові все покласти їй до ніг…
      Проте росла недоброю дівчи́на.
      Чи то батьки їй потакали так,
      Чи то таку у неї душу вклали,
      Але вона лише про себе дбала,
      Нікого не жаліючи, однак.
      «Я хочу!» - більше і не знала слів…
      Якось з сусідським хлопчиком ходила,
      Велику грушу на вершечку вздріла.
      «Я хочу!» Той швиденько зрозумів.
      Подерсь на грушу. Гілка обломилась,
      Упав сердешний з деревини вниз…
      А в неї ані співчуття, ні сліз,
      Лише якось зневажливо скривилась.
      Так і росла, дражнила парубків,
      І менжувала ними, як хотіла…
      То все Іваном - красенем вертіла.
      Він вже і оженитися хотів.
      Аж тут Петро вернувся у село.
      Батьки його були з селян багатих
      І сина віддали наук вивчати,
      Тож кілька літ його і не було.
      Петро зустрів на вулиці її
      І геть забув усі науки миттю.
      Хотілося лише її любити.
      З тих пір нічого і не пив, не їв.
      Вона ж Івана кинула бігом
      Та й почала тоді з Петром стрічатись.
      Іван від горя мусив в світ податись,
      З тих пір в селі й не бачили його.
      Росичка ж з хлопця мотузки́ плела.
      Все, що веліла, він робив охоче,
      Заледве з уст злетить її: «Я хочу!»
      І знову справа до весілля йшла.
      Вже і батьки його були не проти,
      Аби лиш їхній син щасливим був…
      Аж панський економ раз завернув,
      Поглянути, як в полі йде робота.
      Росичку серед вулиці зустрів
      І, хоча був уже підстаркуватий,
      Стоїть, не може слова їй сказати,
      Як глянула вона з-під чорних брів.
      В село щодня він їздити почав,
      І завертав щораз до її хати
      Аби їх подарунок передати.
      Дешеве, звісно ж, він не дарував.
      Батьки лише дивилися на те,
      Вона ж приймала радо подарунки.
      Забула вже Петрові поцілунки,
      Немов для неї місце він пусте.
      Лиш економ на заміж натякнув,
      Вона усе покинула, здалася
      І з ним в маєток панський подалася.
      Народ в селі від новини загув.
      Петро з того ледь з розуму не з’їхав,
      Бо ж думав, що вона його коха.
      Жалівсь на долю, що вона лиха.
      Став пити й незабаром спився тихо.
      Вона ж тим часом панною жила
      В маєтку панськім. Економ старався.
      І молодився, модно одягався.
      Вже справа знову до весілля йшла.
      Аж тут навідавсь до маєтку пан,
      Який донині їздив десь по світу.
      Приїхав на маєток поглядіти…
      Й побачив: карі очі, то́нкий стан…
      Вона також, заледве пана вздріла,
      Забула економову любов.
      У ній заграла її хижа кров:
      До неї жертва нова прилетіла.
      Як економ її благав, молив
      Аби вона його не полишала.
      Вона взяла від нього, що бажала,
      Тож хай дарма не витрачає слів.
      Із паном вона в місто подалась
      Аби звикати до нового світу.
      Адже тепер їй стати пані світить…
      А там… Хто зна… Потроху узялась
      Заводити знайомства між панами.
      Усе згодитись може у житті.
      До пана ж бо не мала почуттів,
      Когось зустріне пізно або рано.
      Як з пана все, чого змогла, взяла,
      Знов стала виставляти свою вроду.
      Раз на балу зустріла воєводу
      І того в серце вразити змогла.
      Без роздумів полишила того,
      Кому своє кохання обіцяла.
      Не першого ж уже вона кидала.
      Чому жаліти мала би його?
      Хоч воєвода має вже жону
      Та хто коханку завести боронить?
      Живе в маєтку. Слуги. Охорона.
      А там… ще можна все перевернуть.
      Дивись – вже й воєводиха вона…
      А то іще і князя можна стріти.
      Тут головне – момент не пропустити
      І вже вона князівна…чи княжна?
      Ет… не важливо. Мріялось одній…
      Вона уже між королів думками…
      Але не ми, а доля грає нами.
      І час прийшов за все платити їй.
      Пан, що його покинула вона,
      Був не із тих, хто так усе прощає.
      Вночі він до маєтку приїжджає,
      Влізає потихеньку до вікна.
      І, поки вона в снах солодких плава,
      Він її хутко міцно пов’язав,
      Сповиту витяг, на коня узяв,
      Завіз у ліс і кинув на галяві.
      Її шукали в лісі кілька днів,
      Аж доки не набридло воєводі.
      Чи то він не знайде такої вроди?
      Тож припинити пошуки велів.
      А через кілька літ у тих лісах
      Стрічатись квітка незнайома стала.
      Комашки коло неї пролітали
      І думали, що в неї то роса.
      Напитися сідали й пропадали…
      Від них не залишалося й сліда.
      Хтось дівчину, що зникла, пригадав,
      Отож росинка квітці назву й дали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. * * *
      Над рікою туман висить.
      Вітерець, навіть, не війне
      І туман той не розжене.
      В очеретах, напевно, спить.
      Під містком жебонить вода.
      Під ногами настил скрипить.
      Хоч би вітер не розбудить,
      Бо проснеться – буде біда.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. * * *
      За пороги, за пороги!
      Хай нема туди дороги,
      Хай усякі застороги
      Заступають шлях туди.
      Але там у чистім полі
      Ти господар своїй долі.
      Там чека жадана воля,
      Справжня воля назавжди.
      За пороги, за пороги!
      Не лякають нас тривоги.
      Маєм руки, слава Богу
      Й гостру шаблю у руках.
      Який ворог нас злякає?
      Нехай краще утікає,
      Бо біда його спіткає,
      Смерть від шаблі козака.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Легенда про ломикамінь
      Ішов із дядьком луками в село,
      Постійно поглядаючи під ноги,
      Бо ж під ногами хлюпала волога,
      Хоча дощу давно вже не було.
      Та дядько мов уваги не звертав,
      Ішов спокійним і широким кроком.
      А я ще й роздивлявся на всі боки,
      Бо ж в цих краях ніколи не бував.
      Ще сонце гріло, хоч на сконі літо,
      Ще зеленіла луками трава
      І я по ній за дядьком крокував,
      Встигаючи ще дещо розглядіти.
      Отож, коли серед зелених трав
      Помітив жовті кущиками квіти,
      Немов тюльпани степові по цвіту,
      То дядькові у спину погукав:
      - Що то за квіти? Звісно, то ж не ті,
      Що ми їх просурениками звали?
      Ті ж поодинці, наче, розцвітали?!
      А дядько головою повертів:
      - То – ломикамінь, якщо, може, чув.
      Тепер вже рідко можна його стріти.
      Він і цвіте якраз у кінці літа.
      А я цікавість іще більш відчув.
      - Це ломикамінь? Він ламає камінь?
      Чи звідки в нього назва отака?
      Пом’яв цигарку дядько у руках,
      Поки я відстань скоротив між нами,
      Не запалив… Я ж не палю, і він
      Теж не схотів мене травити димом.
      - Чував від діда…Ще були малими
      Та не злізали з дідових колін,
      Історію чи то легенду, хто зна…
      Я в тім не розбираюся зовсім.
      Як хочеш, то й тобі переповім?
      - Ну, звісно ж, хочу!- я на те серйозно.
      - То ж слухай… Бу́ло то усе давно,
      Коли монголів йшла орда зі сходу.
      Чимало полягло тоді народу,
      Кров навкруги лилася, як вино.
      Дізнавсь Данило Галицький тоді,
      Що хан Батий до Києва зібрався.
      А Київ же Данилу підкорявся,
      Дмитро там воєводою сидів.
      Усе, що міг у Галичі знайти,
      Відправив князь до Києва у поміч.
      Дві сотні кінних мчали без утоми,
      Аби до міста першими ввійти.
      Дорога взимку нелегка була,
      Замети, заметілі, бездоріжжя.
      На ту дорогу витратили тижні…
      А на той час орда уже взяла
      Русі столицю, вщент її спалила
      Та і на захід далі потяглась.
      Міста і села нищити взялась,
      Які лишень би на шляху зустріла.
      Десь тут загін із Галича і стрів
      Тих, хто тікав попереду монголів.
      Пожалілись вони на свою долю,
      Розповіли, як древній град горів,
      Як Десятинну нищили пороки,
      Як люд метався між вогненних стін.
      Лунав останній поховальний дзвін.
      Косою смерть махала на всі боки.
      - А чи далеко нині та орда?
      - Та нам, вважай, на п’яти наступає.
      Тих, що за нами, може, вже хапає,
      Бо ж суне по протоптаних слідах.
      Як втікачі на захід подались,
      Спитався сотник: - Що робити будем?
      У роздумах стояли мовчки люди…
      Аж тут зненацька крики донеслись
      І тупіт, мов табун великий скаче.
      І мовив сотник: - Доля все за нас
      Вже вирішила – тут і у цей час
      Ми бій монголам маєм дати, значить!
      На сонці грізно зблиснули мечі
      І коні чвалом понеслися шляхом
      Туди, де крики відчаю і страху,
      Де помочі просили втікачі.
      Мов вітер налетіли на орду,
      Яка такого зовсім не чекала.
      І перші вбиті із коней упали.
      Дружинники ж, розтягшись на ходу,
      Загін монгольський, наче в кліщі брали.
      Поки ще ті до тями не прийшли,
      Зігнали в купу, скільки вже змогли
      І, оточивши, всіх їх порубали.
      Хоч деяким вдалося утекти,
      І скоро слід орду сюди чекати.
      Спасенним сотник повелів втікати,
      А сам узявсь дорогу стерегти.
      Багато часу, навіть, не пройшло,
      Коли земля від тупоту здригнулась
      І лавою орда вмить розвернулась,
      Ніщо її спинити не могло…
      Здавалось їй. Та шлях той пролягав
      Вузьким проходом поміж болотами.
      Тож русичі стояли, наче брама,
      Що ворог лише в лоб прорвати мав.
      А ті, що намагались обійти,
      В покриті снігом болота пірнули.
      Хто слідом мчав і встиг, ті повернули.
      Отож мети нелегко досягти.
      І почалася січа на шляху.
      Монголи раз по разу в бій кидались,
      Загін маленький збити намагались.
      Та відступали знову у страху.
      Вже на дорозі виріс цілий вал
      З порубаних і зранених монголів.
      Це їм не те, що битись в чистім полі.
      Тут весь пропав їх войовничий шал.
      І хан велів машини підтягти,
      Які великі камені жбурляють.
      Нехай вони мангусів тих здолають
      Аби монголам можна далі йти.
      Як камені летіти почали,
      Ті з русичів, що ще живі лишились,
      Стояли і без остраху дивились,
      Аж поки всі на тім шляху лягли.
      Стоптавши навкруги кривавий сніг,
      Орда помчала далі грабувати.
      А русичі лишились тут лежати,
      Під каменями, що здолали їх.
      Минув десь рік, як тут пройшли монголи,
      І крізь каміння квіти проросли,
      Такі ж нестримні, як і ті були,
      Яких орда монгольська не зборола.
      Так і назвали ломикамінь їх,
      За ту велику, нездоланну силу,
      Проти якої смерть була безсила,
      І, навіть, камінь зупинить не зміг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. * * *
      Аж за ставом над річкою
      Посиджу над водичкою.
      Поплавець нехай свічкою,
      Що до того мені?!
      Зрідка риба скидається.
      Вітерець поряд грається.
      Сонечко посміхається.
      От вони – вихідні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. * * *
      Каторга-галера,
      Вічная тюрма.
      Гіршого на світі,
      Мабуть, вже нема.
      Вінчаний навіки
      Із оцим веслом…
      А склепив повіки –
      Все здається сном.
      Наче і не бу́ло
      Клятої орди,
      Що прине́сла стільки
      Горя і біди.
      Хвилі плюскіт чути,
      Наче в берег б’є
      І із м’яти –рути
      Сонечко встає.
      Шарудіння хвилі,
      Наче шелест трав.
      І немає сили,
      Так би в них і впав.
      І розкинув руки
      І обняв би світ.
      Я його не бачив
      Уже стільки літ.
      Але не устати,
      Скована рука.
      Таволга проклята
      Спину обпіка.
      Все переплелося –
      Мрії і буття.
      Чо́мусь не вдалося
      Це моє життя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. Легенда про горобину
      У купця Миколи була дочка гарна,
      Але сподівався він на неї марно.
      Думав, як надума на рушник ставати ,
      Він для неї знайде жениха з багатих.
      Вже й придане гарне зготував для неї,
      Для тієї дочки любої своєї.
      Вже і придивлявся до сімей купецьких,
      Де знайдеться гарний жених молодецький.
      Думав: от як скоро поберуться діти,
      Буде він онуків в старості глядіти…
      Але його мрії обірвались рано:
      Прийшла донька, каже: «Я люблю Івана!»
      Отого Івана, що й двору не має,
      Ходить по сусідах, на хлыб заробляє.
      Став її вмовляти: «Що ж ти, доню, робиш?
      Ти ж красу загубиш і життя угробиш!
      Де ж ти будеш жити? Де дітей ростити?
      Він кутка ж не має у цілому світі.
      А вона всміхнулась на те, відпові́ла:
      «Рай, говорять, тату і в курені із милим».
      Розізлився батько, став доньку лякати:
      «Від мене й копійки ти не будеш мати!»
      Спробуєш пожити, як живе голота,
      Прибіжиш, як мила до мойого плоту!
      Будеш ще просити, будеш ще благати,
      Щоб пустив тебе я до своєї хати!»
      А вона уперлась – батькова дитина:
      «Вийду лиш за нього! Буду з ним єдиним!»
      Розізливсь ще дужче від тих слів Микола:
      «Хочеш бути бідна і ходити гола?
      А як всі на мене дивитися будуть?
      Стануть полоскати моє ім’я люди!
      Ні, не бути тому! От, закрию в хаті
      І знайду для тебе жениха з багатих.
      Посиди, подумай, може, зрозумієш!
      Проти мого слова піти не посмієш!»
      Зачинив у хаті, сльози її душать,
      Все одно затялась не продати душу.
      Коли чує: батько матері говорить,
      Що піде до відьми, хай поможе в горі.
      Хлопцеві поробить чи зведе зі світу,
      Щоб його донькою він не смів крутити.
      Як вона почула, страшно її стало
      За парубка того, якого кохала.
      Як би їй до нього побігти, сказати,
      Бо ж в селі всі знали, яка відьма клята.
      А уже надвечір, сонечко сідає.
      Десь уже й миленький її виглядає.
      Стоїть над рікою попід осокори,
      Про біду не знає, яка прийде скоро.
      Витягла віконце, вилізла із хати,
      Як би так скоріше до річки дістати.
      Аж бачить: вже батько з відьмою ступає
      Туди, де миленький її вже чекає.
      Біжить дівчинонька, біжить, ледь не плаче.
      А річка далеко, не встигає - бачить.
      Але хлопець відьму з батьком теж помітив,
      Злякавсь, що кохану ті зведуть зі світу.
      Тож помчав вздовж річки, відманити хоче.
      З берега крутого стрімко в воду скочив.
      Як вона добігла, на березі стала,
      Бачить, що Іванко вже проплив чимало,
      Вже й на берег сходить. Врятувався, значить.
      Але добре хлопця й стара відьма бачить.
      Щось прошепотіла, потім прокричала.
      Блискавка зненацька із небес упала.
      І застиг на місці хлопець, зупинився.
      І на дуб високий вмить перетворився.
      Та були такими сильними ті чари,
      Що й на дівчиноньку діяти поча́ли.
      Стан зробивсь тоненький, руки стали віттям
      І перетворилась в горобину миттю.
      І стоять із того часу над рікою
      Тягнуть руки-віття один до другої.
      Дивиться на нього, вітами хитає.
      «Чи кохаєш, милий?»- начебто питає.
      Навесні вдягає плаття біле нове,
      Наче до весілля готується знову.
      Восени ж червоні сльози проливає,
      Бо ніяк із дубом доля не з’єднає.
      «Ніяк горобині дуба не дістатись,
      Видно, сиротині вік одній хитатись».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. * * *
      Піднявся вітер, хмари розірвав,
      Погнав їх небом, мов овець отару.
      Крізь них несміло місяць проглядав,
      Чекав аж доки розлетяться хмари.
      Чомусь здавалось, що він стрімко мчить
      І непорушні хмари пронизає.
      То гляне оком, то уже за мить
      Сховається, немов його немає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. * * *
      Випливають чайки в море,
      Підняли вітрила.
      Ох, і буде туркам горе,
      Отака їх сила
      Чи Стамбул, Трабзон, чи, може
      Синопа, чи Варна.
      Удивляється сторожа
      В морську далеч марно.
      Нічка - по́друга козацька,
      Прихова до часу.
      Налетіть вони зненацька
      І не буде спасу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. Легенда про береста
      Одинокий старий берест стоїть над рікою.
      Пролітають мимо нього стомлені літа.
      Він, бува, про щось тихенько вітру запита.
      Та й стоїть собі в задумі, повному спокої.
      Вже прожив на світі берест кілька сотень літ,
      Вже кілець собі наміряв, не всякому да́но.
      Та, все рівно, відчуває – помирати рано,
      Бо ж іще не бачив світу й досі він, як слід.
      Стоїть один над рікою поміж болотами,
      Лише зда́леку і бачить сестер і братів.
      Як же він погомоніти з ними би хотів.
      Та сюди далекий шелест їх не долітає.
      Занесла примхлива доля вітром його сім’я,
      Зачепився за сухеньке місце в болотах.
      І стоїть та лише вітру, може щось спита,
      Через нього – непосиду поговорить з ними.
      Що він бачив за життя? Та, вважай, нічого.
      Всі торовані шляхи не повз нього йдуть.
      Правда, поряд понад річку люди теж живуть
      Та навідуються зрідка в болота́ до нього.
      Воно й краще, бо ж братів всіх його під боком
      Порубали, що й пеньків нині вже нема.
      А його на цьому світі доля, бач, трима,
      Мабуть, справді, смерть його ще десь гуляє поки.
      Та і він ще о-го-го як, чого ж помирати.
      Бува, вітер чимось злий часом налетить.
      Він, як дід старий, покрекче, гіллям поскрипить
      Та і буде собі далі в задумі стояти.
      Так минуло, може, триста, може й більше літ,
      Як уперше він на світі отут появився,
      Все, що можна, вже почув, на все надивився,
      Почали вже й усихати деякі із віт.
      Промина його життя, скоро звалить вітер.
      Що, окрім пенька лишить? Що такого встиг?
      Навіть, діточок навкруг розсадить не зміг.
      Залишився сам-один на цілому світі.
      Але якось в один день все нараз змінилось.
      Заскрипіло, загуло все, знявся гамір й крик.
      Він ніколи ще не бачив стільки чоловік,
      Скільки їх на тому полі звідкілясь з’явилось.
      Зі своєї висоти все він гарно бачив,
      Як копалися вони, щось гребли, тягли.
      А надвечір так багато багать розвели,
      Як збиралися спалити усі ліси, наче.
      А на другий день прийшло ще так само люду,
      Стали ці навпроти тих, ближче до боліт.
      Тож для береста відкрився зовсім інший світ.
      Шепотів залітний вітер: «Скоро битись будуть».
      По обіді й почалося… Ревіло, гриміло,
      Димом все заволокло там, пилюга знялась.
      Видно, добра колотнеча поміж них взялась.
      Тільки от, заради чого – то не зрозуміло.
      У тім поросі й диму, гуркоті і криках,
      Потонули звуки всі, до яких він звик.
      Навіть, вітер та і той десь зненацька зник,
      В очеретах заховався, що навкруг без ліку.
      Раптом з гамору того вирвались юрбою,
      Повз болота пронеслись, зникли в далині.
      Ще й якісь такі незвичні, в одязі чуднім.
      Тільки куряву лишили слідом за собою.
      Гуркіт, мовби, став сильніш, наближався, наче.
      Вже й до нього, мов джмелі стали долітать.
      Стали з нього то кору́, то листя збивать,
      А то й гілля відчикрижить, що аж він заплаче.
      Лиш надвечір стихло все. Ті, що ближче стали,
      Вже й до нього відійшли, щось всю ніч товклись.
      А на ранок круг болота пагорби звелись,
      Які оті людські юрми трохи роз’єднали.
      Сонце встало й понеслись знов смертельні вітри,
      Люди бились, кров лилась, грім не затихав,
      Мов якиїсь звір страшний хижо землю рвав,
      Знов калічив його тіло, ламаючи віти.
      Дні минали та ніщо з ними не мінялось.
      Колотнеча день у день, їй кінця нема.
      Його, правда, з тих, що поряд, ніхто не займав,
      Хіба гілля підбирали, що на землю впало.
      Але якось уночі поряд кроки чує.
      Із сокирою один став, перехрестивсь,
      Та на стовбур його кріпкий мовчки подививсь
      І звернувся: «Друже берест, у тебе прошу я
      Не тримати на нас зла, що прийшли зрубати.
      Бо без тебе нам ніяк звідси не піти.
      А для того нам болото треба загатить,
      Ми і так усе, що маєм, мусимо кидати.
      Як не вийдем, то тоді всі ми отут поляжем
      І не буде кому край наш рідний захистить.
      Ми готові свою землю кровію скропить,
      Аби тільки не здолала її сила вража.
      Та без помочі твоєї нам того не вдасться.
      Дай можливість нам болото на той бік пройти,
      Дозволь міцним твоїм тілом гаті загатить,
      Щоб на ворога зненацька, наче коршун впасти.
      І старий могутній берест, наче зрозумів,
      Його листя і без вітру щось зашурхотіло,
      Наче висловити згоду тим словам хотіло.
      Він востаннє свої віття гордо вгору звів.
      Як сокири рвали тіло, він не скрипнув, навіть,
      Лиш зітхнув і з глухим тріском похилився й впав,
      Своїм тілом крізь болото людям шлях проклав.
      І своє життя додавши у народну справу.
      Скільки він порятував, то ніхто не знає,
      Та врятовані змогли стати знов на бій,
      Від сил вражих врятували край нещасний свій.
      Тож давайте , як героя, береста згадаєм.
      Як і сотні тисяч тих , безіменних, кажуть,
      Що загинули в борні за свій рідний край.
      Україно, хай що буде - їх не забувай,
      Тоді точно «наша слава не вмре, не поляже».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. * * *
      По стежині трава густа.
      Скоро ранок… Уже світа.
      Соловейко мене віта
      З наступаючим днем.
      Я збиваю з трави росу
      І жалію про плин часу,
      Бо чудуюся на красу,
      Яка скоро мине.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. * * *
      Муравський шлях, Муравський шлях
      На по́ту, крові і кістках
      Тих, хто потрапив на цей шлях,
      Кленучи долю.
      Тут і чумацькії сліди,
      Сліди татарської орди.
      Хто тільки шляхом не ходив
      По Дикім полю.
      Сліди, як запис на шляху
      Про долю і гірку, й лиху.
      Печать надії і страху,
      Біда постійна.
      Якби хто прочитати зміг
      Відбиток доль – відбитки ніг,
      То вийшла б справжня Книга книг
      Про Україну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Легенда про черемшину
      «Всюди буйно квітне черемшина,
      Мов до шлюбу вбралася калина»…
      Скільки раз доводилося чуть.
      Та питанням я не задавався:
      Звідки ж черемшина та взялася.
      Хтось же про то відає, мабуть?!
      І спитав якось старого діда,
      Що дрімав на лавці по обіді.
      Він поглянув – хто ж його збудив.
      Та впізнав мене і усміхнувся
      У свої вже зовсім сиві вуса,
      Мене поряд себе посадив.
      - Хочеш знати, звідки черемшина?
      Чув про те я, коли був дитина.
      Якщо хочеш, слухай, розповім.
      Жив колись юнак в селі одному,
      Дівчина подобалася йо́му,
      Що жила – аж попід лісом дім.
      А була дівчина чорноока
      Смугла і гарннька вже, нівроку.
      І волосся, наче білий льон.
      Він до серця теж припав дівчині,
      Покохала його очі сині,
      Посмішку юнацьку «на мільйон».
      Їх кохання напоїло зіллям,
      Уже справа йде і до весілля.
      Він до неї вже й сватів заслав.
      Та якось вона у ліс ходила,
      Відьмака там чорного зустріла,
      Той її побачив і пропав.
      Став навколо неї він кружляти,
      Голову дурманом забивати,
      Щоб до себе серце привернуть.
      Та вона не дивиться, одначе,
      І лише своє кохання бачить
      Та нічого більш не хоче й чуть.
      Тут уже прийшов і день весілля.
      А відьмак зібрав всі чорні сили,
      Теж приперся був до молодих.
      Як ту гарну пару він побачив,
      З розуму ураз зійшов, неначе,
      Кинув зле прокляття з уст своїх.
      Наречений у ту ж мить змінився,
      В гарного джмеля перетворився,
      Став навколо дівчини кружлять.
      А вона, як тільки то уздріла,
      Матінку-Природу попросила:
      - Поможи кохання врятувать!
      Поверни коханого до мене!
      Зашуміли тут берези, клени.
      Сірі хмари небом пронеслись.
      Блиснуло і грім із неба вдарив.
      Але… не розвіялися чари.
      Джміль на хлопця знову не змінивсь.
      І сказала Матінка-Природа:
      - Сил не маю чари ті збороти.
      А дівчина в відчаї кричить:
      - Поможи нам, Матінко-Природа.
      Порятуй нас! Я на усе згодна
      Не дай із коханим розлучить!
      - Коли так!.. – І чари нові впали,
      Там, де тільки дівчина стояла
      В білому весільному вбранні,
      Став розкішний кущ, від цвіту білий,
      Аромат аж на округу цілу.
      Весь народ умить заціпенів.
      Джміль же, як почув ті аромати,
      На́вколо куща почав кружляти,
      Цілувати квіточки усі.
      Люди ж кущ назвали черемшина,
      Бо ж була смуглявою дівчина.
      Та із того часу навесні.
      Тільки білим цвітом розцвітає,
      То джмелі з усіх усюд злітають
      Цілувати квіти ті рясні.
      А відьмак до того розлютився,
      Що на старий пень перетворився…
      Ось таке дід розповів мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. * * *
      Пташиний клин у сірих небесах
      У пошуках втікаючого літа,
      Долаючи в собі і втому, й страх
      З тужливим криком змушений летіти.
      Напруживши усі, що були, сил,
      Подався в вир чужого зовсім світу
      І помахом своїх легеньких крил
      Прощався, мов просив його простити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. * * *
      Завмер Хмельницький на баскім коні,
      Показує на північ булавою.
      Чи закликає йти туди війною,
      Грозиться: начувайтеся мені!
      Дісталось ляхам нашої гостини,
      То й вам, зрадливі, не прощу того,
      Що слова ви порушили свого
      І посміялись з неньки-України.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Легенда про березу
      Їхали із дядьком до села на возі,
      Дивлюся, береза стоїть при дорозі.
      Стоїть зажурилась, віти похилила,
      Чорні плями вкрили її стовбур білий.
      Подививсь та й далі собі мовчки їду,
      Що мені цікаво, не подаю виду.
      Та ж сільського дядька важко одурити.
      Хоч сидить спиною, але бачить й звідти.
      - Що,- говорить, гарно, к бісу, виглядає?
      А з’явилась звідки, то, мабуть, не знаєш?
      - Звідки ж мені знати? – Коли маєш вуха,
      То стару легенду про березу слухай.
      Було то, говорять, у часи старезні.
      Дім стояв на схилі, де ото береза.
      І жила у ньому вдова молоденька.
      Жила одна, кажуть, без тата і неньки.
      Чоловік подався із крамом по світу
      Та й не повернувся вже до неї звідти.
      А достаток добрий залишив по со́бі,
      Тож, живе не бідно, нічого не робить.
      Тільки п’є-гуляє. Господарство має,
      Але для роботи наймитів тримає.
      Жадібна страшенно була удовичка.
      Йде хто мимо двору, запита водички.
      А вона і каже: - Іди хутко звідти!
      Ще не вистачало босоту поїти.
      Піди он до річки та й пий скільки хочеш.
      Ніж порядним людям голову морочиш.
      А уже жорстока вона така бу́ла,
      Коли у борг брали та не повернули,
      То, бува, роздягне боржника до нитки,
      Щоб грішми набити бездонну калитку.
      Наймичка зробила щось не так, бувало,
      Так вона за коси по двору тягала.
      Вирве жмут та й каже: - Роби все, як треба,
      Бо усе волосся видеру із тебе.
      Взимку йде сердешний хтось побіля двору
      Та погрітись просить у морозну пору.
      Так собак, бувало, спустить, не жаліє.
      - Он собаки, - каже,- краще всіх зігріють.
      Так і обростала славою дурною,
      Обходили люди двір той стороною.
      Якось дід старенький у ворота стука.
      Вона відчинила, стала – в боки руки:
      - Чого тобі треба? – Водички попити.
      - Іди геть, бо можу і собак спустити!
      А сама сердита, очі вогонь крешуть.
      - Значить, усе вірно і люди не брешуть.-
      Каже той спокійно. – Ну, то знай, небого,
      Що про тебе чутки вже дійшли до Бога.
      І за те, що злого робиш ти по світу,
      Я тебе повинен в щось перетворити,
      Щоб життя ти досить довге проживала
      І гріхи нажиті всі спокутувала.
      За те, що жаліла ти води попити,
      Будуть сік із тебе щовесни цідити.
      Що могла до нитки людей роздягати,
      Будуть з тебе, жінко, люди лико драти.
      А за те волосся, що ти виривала,
      Щоб із твого гілля віники ладнали.
      Ну, й за те, що взимку не дала зігрітись,
      Буде твоє тіло у пічках горіти.
      І, доки не зможеш зло все одробити,
      Деревом ти будеш на цім світі жити!
      Лиш оте промовив , так і зник без сліду,
      І весь двір і хата зникли вслід за дідом.
      Вона тої ж миті деревом зробилась
      І донизу віття її похилилось.
      Стоїть чи сумує, чи така сердита,
      Жде, коли гріхи всі зможе відробити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. * * *
      Туман все більше до землі туливсь,
      Немов хотів зігрітись коло неї.
      А вітер, що ще зранку тут крутивсь,
      Кудись подався. І понад землею
      Туман у тиші клубами висів,
      Не колихався, як бува при вітрі.
      На все, що можна, краплями осів,
      Заслинився, мовляв, піди-но витри.
      Ховав з очей дерева і хати,
      Торкавсь облич холодними руками,
      Грозився подорожніх завести
      Якимись невідомими стежками.
      Аж доки вітерець не налетів,
      Почав з туманом свої ігри грати.
      Та гратися туман не захотів,
      Кудись подівсь, пішов, напевно, спати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. * * *
      Все так же просто, як і два по два:
      Хай захищає нас Покрова-мати,
      А ми Вкраїну будем захищати,
      Доки іще на плечах голова.
      Доки ще шабля з рук не випада,
      Хай стережуться ляхи і татари.
      Ми їм ще добре надаємо жару.
      Та й всім, хто на Вкраїну погляда.
      Вам зась до неї. Пазурі сховайте,
      Бо аж по саму шиї відсічем.
      Ми Січчю тому матінку й зовем,
      Щоб ворогів всіх добре настрахати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. Легенда про дуб
      «На луці моря дуб зелений,
      Ланцюг на ньому золотий…»
      І постає він перед мене,
      Той дуб зелений, як живий.
      Й бере цікавість: звідки взявся?
      Хто дуб на луці посадив?
      Я багатьох людей питався,
      Ніхто мені не відповів.
      Аж поки стрів одного діда.
      Цікавенький дідусь такий:
      Вже сивий-сивий зовсім з виду
      Та, на великий подив мій,
      Багато чо́го пам’ятає,
      Та ще багато чо́го зна.
      Отож, його я і питаю,
      Мовляв – є причіпка одна
      Про дуба того, що на луці.
      Про нього Пушкін ще писав.
      А він мені не по науці,
      А все, як бу́ло розказав.
      - Було то у часи прадавні,
      Не знати у які роки.
      Жили тоді іще слов’яни
      Над морем та біля ріки,
      Що Віслою сьогодні зветься.
      Жили, не знаючи біди,
      Аж поки горе – де й візьметься,
      З-за моря припливло сюди.
      Прийшли оттони й всякі готи,
      І принесли з собою зло.
      А сил цю зграю побороти
      У наших предків не було.
      Тож край свій мусили лишити
      Й податися у білий світ.
      Не одну зиму йшли і літо
      Лісами на південний схід.
      В дорозі люду погубили,
      Але пробитися змогли
      І шлях свій довгий зупинили,
      Коли аж до Дніпра прийшли.
      Отут і вирішили жити.
      Землі неміряно, трави.
      Тож сій пшеницю або жито,
      Розводь худобу і живи.
      І, наче, добре все складалось.
      Земля, ріка… Чого іще?
      І злая сила не ховалась
      За кожним деревом й кущем.
      Так їм здалося… Але доля
      Й тут неприхильною була:
      Прийшла чужинська сила з поля,
      Що лиш грабунком і жила.
      А предкам де узяти сили
      Аби тих ворогів прогнать?
      В Перу́на захист попросили,
      Бо ж тільки він його міг дать.
      Перун – бог блискавки і грому
      У них був головний тоді.
      Тож принесли пожертви йо́му,
      Пожа́лілись в своїй біді.
      Перун почув дітей із неба
      І мовив голосом гучним:
      - Я допомо́жу, коли треба,
      Пришлю вам захисток усім.
      Той богатир зоветься Дубом,
      Він здатен ворогів прогнать.
      Та, пам’ятайте, діти любі:
      Його слід щедро годувать,
      Бо ж йому треба сили мати
      Аби здолати ворогів,
      Та й час не має витрачати,
      Шукати: що би він поїв.
      А предки згідливо кивали:
      - Нагодувати – то просте,
      Лиш вороги би не напали,
      А ми вже згодні і на те.
      І богатир прийшов могутній,
      У Сте́пу на дорозі став.
      Увесь в броню міцну закутий.
      Всіх ворогів мечем прогнав.
      Ходив туди-сюди по полю,
      Земля дрижала навкруги.
      І, боячись за свою долю,
      Порозбігались вороги.
      А предки мирно працювали,
      Ростили хліб, жили собі
      Та Дуба в полі годували.
      А більше всього він любив
      Вепрятину смачну поїсти.
      Тож предки і несли-таки,
      Уполювавши вепра в лісі,
      Найкращі Дубові шматки.
      Та час ішов, літа минали,
      Їх край обходила війна.
      Потроху предки забували,
      Хто спокій їм охороня.
      Отож до Дуба йшли все рідше,
      Все менше страв йому несли.
      «Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
      Бо ж самовпевнені були.
      Та Дуб, хоч його мучив голод,
      Своєї справи не лишав.
      Ходив по сте́пу в спеку й холод
      І край надійно захищав.
      Для ворогів настала скрута,
      Бо ж ніде здобичі узять.
      Не знають, як їм далі бути,
      Самі ж не хочуть працювать.
      Пішли гуртом до свого бога
      Питатися, що ж їм робить.
      Й почули відповідь від нього:
      - От як я раджу вам вчинить.
      Знайдіть ви сон-траву у полі,
      Настій із неї заваріть.
      Та їжі наготуйте вволю
      І Дубові тому несіть.
      Як він поп’є настою того,
      То його скоро зморить сон,
      Не матиме ходити змоги.
      То ви хапайтеся бігом,
      Кілки у землю забивайте,
      Мотузками міцніш в’яжіть.
      Із місця зрушити не дайте,
      Надійно здобич стережіть.
      Ті злодії так і зробили.
      Прикинулись, мовляв, свої,
      Нагодували, напоїли.
      Коли ж заснув, вдалося їм
      За ноги міцно прив’язати
      Його до матінки-землі.
      Прокинувсь він, але не здатен,
      Зробити кроки, хоч малі.
      Взялися вороги тим часом
      Слов’янські землі плюндрувать.
      Бо поглядали довго ласо
      Та ж Дуба не могли здолать.
      А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
      Приріс до матінки-землі,
      Тримався за життя уперто,
      Наперекір всій силі злій.
      Стояв великий і могутній
      В своєму панцирі-корі.
      Хотів вепрятини здобути,
      То кидав жолуді – беріть.
      Поки міг рухати він гіллям,
      Бувало, веприка хапав,
      Поповнював тим часом сили,
      Аж доки й деревом не став.
      А що слов’яни, предки наші?
      Допоки не було біди,
      Поки не спили горя чашу,
      Ніхто до Дуба й не ходив.
      Гадали: так воно і буде,
      Хтось захистить від ворогів.
      Та і не злі то, може, люди,
      Бо і часи ж уже другі.
      І дочекалися, як горе
      До них у хату знов прийшло.
      Про Дуб згадали в луці моря.
      Хоч стільки часу вже пройшло,
      Гуртом зібралися до нього,
      Щоб від біди їх захистив.
      Прийшли, аж Дуб понад дорогу
      Уже і корені пустив.
      Та все одно взялись, благають,
      Дарунки щедрі принесли.
      А він лиш вітами хитає:
      «Занадто пізно ви прийшли.
      Тепер уже самі беріться,
      Із рал робіть собі мечі,
      За волю з ворогом боріться,
      Не ждіть підмоги на печі».
      І узялись вони всім родом,
      Прогнали ворога в степи.
      Нарешті в землях їх і водах,
      Мир довгожданий наступив.
      Та, хоча ворога здолали,
      І захистить себе змогли,
      Про Дуб уже не забували
      І кожен раз до нього йшли,
      Несли йому дарунки щедрі.
      Щоб вгамувати його гнів,
      Приносили у жертву вепрів,
      Яких колись він так любив.
      Хто зна: усяке може бути,
      Настане раптом така мить -
      Дуб стане витязем могутнім,
      Щоб край свій рідний захистить.
      Та, поки він не може стати
      І захистити їхній рід,
      Самі учились меч тримати,
      Щоб ворога зустріть, як слід.

      «На луці моря дуб зелений,
      Ланцюг на ньому золотий…»
      Хоч сто разів то чув, напевно,
      Відкрилась істина для мене
      У цій історії простій:
      З надією не слід чекати,
      Що хтось нас прийде захищать.
      Самому треба зброю брати.
      Тоді прокляті супостати
      Лиш скоса будуть позирать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. * * *
      На яблуневий сад,
      Росою вкритий цвіт,
      Злетілись всі підряд,
      Весь комашиний рід.
      Джмелі баском гудуть,
      Бджолиний в’ється рій.
      Так гамірно в саду
      О весняній порі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. * * *
      Столочила орда клята пшениці у полі.
      Кого встигла похапати, попали в неволю.
      Сірий попіл вітер віє, де стояли хати
      І ніякої надії знов відбудувати.
      Не лишилося нікого, тільки смерть гуляє,
      Вовки виють з полуночі, вороння кружляє.
      Швидко доля помінялась, як на каруселі.
      Вранці ще село стояло, а тепер пустеля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. Легенда про перестріч
      Біда прийшла на нашу Україну,
      Коли султан послав до Чигирина
      Свого візира Кара-Мустафу.
      Щоб краще оборудка та вдалася,
      Ішов не сам, узяв собі Юрася
      Хмельницького. Зловив, немов дрофу,
      Що лише біга степом – не літає,
      Як батько. Той колись іще спитає,
      Коли на світі стрінуться тому.
      Поки ж тулився у турецьких лавах,
      Стискав султаном видану була́ву,
      Хоч було, може, й соромно йому.
      Але куди було тепер подітись.
      Без турка краєм як заволодіти?
      А тут же сила он яка іде!
      Дістанеться всім недругам козачим
      І Самойлович бісів ще поплаче,
      Коли він врешті підлого знайде.
      Орда ж змією сунула помалу,
      Лиш смерть і попіл по собі лишала,
      Та то дрібниці, думав, наросте.
      Вже гетьманом себе утретє бачив.
      Все пам’ятав, нікому не пробачив
      І думав: все до гроша віддасте!
      Татари ж війську були, наче крила,
      Вони довкола землю толочили,
      Хапаючи, як плату, всіх живих.
      І все, що ціну хоч якуюсь мало,
      Лиш тільки їм на очі потрапляло,
      Зникало, мов не бу́ло, серед них.
      Яко́сь чамбул набрів село у балці.
      Не да́ли, навіть, гавкнути собаці,
      Одразу подалися по хатах.
      Кого рубали, а кого в’язали,
      Усіх докупи на майдан зганяли,
      Ніхто нікого згоди не питав.
      Старих в живих нікого не лишили,
      Усіх, хто боронився, порішили,
      Зостались молоді та дітвора,
      За кого можна гроші гарні взяти,
      У яничари чи гарем продати.
      Набрали також всякого добра.
      Між інших і Марію пов’язали.
      Вона лише шістнадцять років мала,
      Та бу́ла найгарніша серед всіх.
      Тепер ішла із усіма поволі,
      І по стерні колола ноги голі,
      Хоч ран болючих і не чула тих.
      Спекотним степом їх на південь гнали,
      У балках, у ярах відпочивали,
      Вже зовсім вибивалися із сил.
      Загін турецький по дорозі стріли.
      Про щось татари з ними говорили,
      А потім розділилися навпі́л.
      Одні з ясиром далі подалися
      І яничари з ними узялися.
      Другі ж звернули знов на Чигирин.
      Мабуть, наказ отримали від хана,
      Його орду полишили зарано,
      Тож повелів їм повертатись він.
      Ішли татари по шляху до Криму,
      І яничари слідом йшли за ними.
      Напевно, так візир їм повелів.
      Один все на Марію озирався,
      А то підходив ближче, озивався.
      На рідній мові з нею говорив.
      Вона на нього також поглядала.
      Ще гарного такого не стрічала,
      Щось ворушилось у грудя́х, немов.
      І забувалась: де вона, що з нею,
      Мов сонна йшла дорогою тією,
      Збивала босі ноги свої в кров.
      Він якось їсти передав тихенько
      І, нахилившись до лиця близенько,
      Прошепотів: «Вночі утечемо!
      Я оцю службу ненависну кину,
      Повернемось з тобою в Україну.
      А там вже якось вдвох проживемо».
      Вона лише у відповідь кивнула.
      Ішла і під собою ніг не чула.
      Та ночі не могла ніяк діждать.
      Татари знов у балці зупинились.
      Вже поряд Крим, отож і не таїлись,
      Потомлені, всі повлягались спать.
      Як темрява усе навкруг сховала,
      Усі поснули. Та вона не спала.
      Уже і дишло повертає Віз.
      Як він підповз, вона і не почула.
      Та яничарську одіж одягнула,
      Яку він їй загорнуту приніс.
      Із балки ледве вибратися встигли,
      На ноги підхопилися й побігли
      Аби до ранку далі відійти.
      І, поки зірка вранішня підня́лась,
      Вони у балці, у кущах сховались
      Аби татари не могли знайти.
      Утомлені, незчулись, як поснули,
      Обнявшись. Зранку холодом війнуло.
      Прокинулись – вже сонечко гай-гай!
      До темряви рішили відсидітись.
      Розговорились. Що ж іще робити?
      Вона згадала про свій рідний край.
      Розповіла про маму і про тата.
      І про село та де стояла хата.
      Він раптом щось, неначе, пригадав.
      «А чи висока груша там стояла
      Понад дорогу?» Її здивувало.
      «Ти що, в селі у нашому бував?»
      А він про кузню у дворі питає
      І чи гніздо лелече хата має.
      І чи стоїть криниця за селом.
      «Скажи, а звідки можеш ти це знати?»
      «Бо я твоїм є викраденим братом.
      Тебе тоді й на світі не було,
      Коли татари ще малого вкрали
      І в яничари, в край чужий прода́ли.
      Хто би подумав, що бува таке.
      Що так зведе з сестрою мене доля,
      В чужім краю, посеред чиста поля».
      А у самого відчуття гірке.
      Знайшов сестру та втратив наречену.
      А серце аж заходиться від щему.
      Так посміялась доленька над ним.
      Отак, дивись, уперше закохався
      І в пастку долі чергову попався.
      І щастя все розвіялось, як дим.
      Вона також раділа і ридала,
      Бо ж усім серцем хлопця покохала,
      Кляла оту нена́висну орду.
      Себе жаліла і жаліла брата,
      Хоч не могла про нього досі знати,
      А стріла і на радість, й на біду.
      Аж тут зі степу тупіт долинає.
      Що там? Чи балку просто хтось минає?
      Чи то погоню відрядив мурза?
      Поглянули: татари йдуть по сліду
      І саме втікачів шукають, видно.
      Вже не кохання – смерть на терезах.
      Прошепотіла: «Я жива не дамся!
      Щоб наді мною нехристь познущався?!
      Вже мене краще, братику, убий!»
      А він: «Я теж не дамся їм без бою.
      У мене вірна шабля із собою.
      А ти ножа мого візьми собі.
      Коли вже зовсім безнадійно буде,
      Встроми собі ножа того у груди,
      Бо в мене не підніметься рука!»
      Татари ж близько, вже коней спинили,
      І балку ту півколом оточили.
      Тож він нічого далі не чекав.
      Устав і шаблю у руках стискає,
      Немов орду до бою закликає.
      Татари вже помітили, біжать.
      Вона стоїть у нього за спиною
      Теж ладна вмить покінчити з собою,
      В руках стискає гострого ножа.
      Що вже було там далі – зрозуміло,
      Хоча нерівні надто були сили,
      Ординці їх живими не взяли.
      Лежали, як два брата-яничара.
      Татари їх лишили і помчали,
      Бо ж мертві не потрібні їм були.
      А з часом там, де кров їх пролилася,
      Триколірна десь квітка узялася.
      Як тільки літня настає пора,
      Вона в гаях, дібровах розцвітає.
      Перестріч її люди називають
      Або говорять ще «брат-і-сестра».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. * * *
      Степ завмер в очікуванні бурі.
      Десь далеко гримотіло вже.
      Блискавиці краяли ножем
      І дивились небеса похмуро.
      Ну, а тут ще сонце припіка
      І від того парко у повітрі,
      Бо немає, навіть, сліду вітру.
      Десь, напевно, за горбом чека.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. * * *
      Їхав чумак Розум,
      Їхав чумак возом
      Через річку невеличку
      Мілким перевозом.
      Аж мошкари сила
      З Дніпра налетіла,
      Бідним волам очі, ніздрі
      Одразу забила.
      Воли заревіли,
      Ногами забили.
      Стали стовпом серед річки,
      Кроку не ступили.
      Й чумака обсіли,
      Очі заліпили,
      Не дають відкрити рота,
      Отака їх сила.
      Чумак не злякався,
      Він зі степом знався.
      Недарма ж, напевно, Розум
      В козаків прозвався.
      Добре напохваті
      Завжди сітки мати
      Дьогтем змазані, на руки
      Й лице одягати.
      Тільки сітки витяг,
      Не встиг начепити,
      Як дмухнув зі степу вітер,
      Змів мошкару миттю.
      Хмарою знялася,
      В плавні подалася,
      Там її на літо сила
      Страшна розвелася.
      Заїдає клята
      Маленькі телята,
      А бува й корів великих
      Треба рятувати.
      А в степу як вітер
      Та й повіє звідти,
      Тоді може вона з плавнів
      У степ залетіти.
      Тож чумак спинився
      Та й перехрестився.
      Обмів воли, сів на воза
      Й шляхом покотився.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. Легенда про каштан
      Сидять попід каштаном молодята.
      Їм соловейко пісеньки співа.
      І ніч своє вже скоро дожива,
      А їм же, мабуть, рано уставати,
      Але вони не можуть розійтись,
      Бо ж знову аж до вечора чекати,
      Щомиті на годинник позирати.
      А день же, наче, гумовий якийсь.
      І тягнеться, і тягнеться повільно.
      Отож, розлуку трішки скоротять.
      Ще трохи під каштаном посидять,
      Подихають цим ароматом спільно.
      І слів не треба, зрозуміло й так,
      Усе, що тільки хочеться сказати.
      Лише один одно́го обійняти
      Й серця обоє битимуться в такт.
      Аж тут він щось, неначе, пригадав
      Від аромату і кохання п’яний:
      - Ти чула, моя мила, про каштани,
      Чому їх цвіт так дивно вигляда?
      - Не чула, милий, розкажи мені.
      - Було це кажуть у віках далеких,
      Які ще пам’ятали древні греки,
      Десь в тій,в далекій їхній стороні.
      Амур, говорять, по ночах літав
      Зі своїм луком й стрілами кохання.
      І полював до самого світання.
      Як кого бачив, то стрілу пускав.
      А в темряві хіба що розбере.
      Бува, у серце зовсім інше влучить
      Й кохання буде молодяток мучить,
      Так, що й життя, бувало, відбере.
      Тож радості від того не було
      Ні самому Амуру, а ні людям.
      Кохання нерозділене у грудях
      У багатьох з тих помилок жило.
      І з того розбивалися серця
      І ранили осколками Амура.
      Тож він літав понад землею хмурий,
      Пропав рум’янець із його лиця.
      Якось Венера стрілася йому –
      Матуся рідна: - Як діла? – питає
      І головою скрушно так хитає,-
      Погано виглядаєш ти… Чому?
      Ну, він матусі все і розповів
      Про нічку темну, стріли не по цілі,
      Про тих, хто один одному не милі,
      А він стрілою їх докупи звів.
      Чи розлучив закоханих навіки.
      Венера аж поплакала із ним.
      І каже: - Поможу тобі я з тим,
      Я ж знаю різних способів без ліку.
      І, справді, десь горішків узяла,
      Що на людські сердечка дуже схожі
      (Де узяла – то все секрети божі)
      Та по землі, по світу рознесла.
      І виросли дерева гарні з них,
      Високі та розложисті каштани.
      І кожен раз, коли весна настане,
      Листки незвичні на деревах тих,
      Тримають канделябри на долонях,
      Із білим цвітом. Відступає ніч.
      Перед отими тисячами свіч.
      Амур вже не помилиться сьогодні,
      А влучить точно в ціль, куди хотів
      Аби людей щасливими зробити…
      До світу милувались вони цвітом
      Каштану, мов уперше у житті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. * * *
      Легенький вітерець в моє віконце віє,
      А за вікном шумить в дерев гущавині.
      Десь сонечко встає, бо небо рожевіє
      І спати щось зовсім не хочеться мені.
      Півня́чий перегук лунає в шумі вітру
      І навкруги уже скрегочуть, цвірінчать…
      Так починається звичайний ранок літній
      І я ловлю крізь шум: «Тобі пора вставать!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. * * *
      Заспівала сопілка у долині широкій,
      Де під вечір отару гнав пастух синьоокий.
      Затужила сопілка, мов жалілась на долю,
      Наче пташка, що хоче та не може на волю.
      Йде отара поволі та травичку скубає
      І, неначе й не чує, що сопілка співає.
      А сопілка страждає, а сопілка виводить:
      Надто швидко за обрій нині сонце заходить.
      Скоро сутінки ляжуть, ще далеко додому
      Та не може отару доручити нікому.
      Вже давно край дороги його мила чекає.
      Ось від того сопілка так печально співає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Легенда про гвоздики
      Сидить старий Михайло у садку
      На лавочці в тіньочку спочиває.
      Вже зовсім сивий, тому виглядає,
      Мов зріла вже кульбаба в квітнику.
      Бо навкруги, і справді, квітів тих
      Насіяно й насаджено багато.
      Хтось, мабуть, любить квіти доглядати,
      Возитися в садочку коло них.
      Сидить Михайло та собі куня.
      А чому б ні? Він має таке право.
      На зятя переклав всі свої справи,
      Хай він щоранку лавку відчиня
      І возиться з товаром, покупцями.
      А він, Михайло, одробив своє.
      На що прожити старість в нього є.
      Та й, слава Богу, зять його при тямі.
      Тож він спокійний. І куня собі,
      Поки іще онуки не набігли.
      Коли вони їх викохати встигли?
      Мабуть, занадто в лавці він робив,
      Що пропустив в житті багато чого.
      Не бачив, як онуків наросло.
      Та й одруживсь, за сорок вже було.
      Тепер малі онуки у старого.
      - Агов,сусіде, як життя-буття? -
      Озвавсь новий сусіда з-за паркану.
      Михайло зацікавлено поглянув:
      - Заходь, заходь, сусіде! До пуття,
      Хоч, може, познайомимось, нарешті!
      Той підійшов, на лавці поряд сів.
      Не молодий, вже добре посивів.
      Погомоніли: хто ти, що ти, де ж ти?
      Коли ж питання дід усі задав,
      Тут вже сусіда черга наступила.
      - Хотів спитати, втриматись не сила:
      Що це за квіти? Де ти їх узяв?
      Дід подививсь навколо, усміхнувсь:
      - То це гвоздика, рідка в нашім краї.
      Бач, як червоним полум’ям палає?!
      А де узяв? Ще досі не забувсь,
      Тож розкажу історію кумедну.
      Нікому тільки щоб не говорив,
      Як навкруг пальця хтось мене обвів,
      Бо то єдиний ви́падок у мене.
      Було то років двадцять з чимось тому.
      Уже я лавку й досвід гарний мав,
      Уже й помічника для себе взяв,
      Аби хоча б вправлятись біля дому.
      Уже й маленька донечка росла.
      Дружину ж я ще при пологах втратив.
      А часу на усе де ж було взяти?
      Та донечка для мене всім була…
      Якось надвечір гість прийшов у дім.
      Сказав, що кума мого добре знає.
      Свирид, мій кум, в Черкасах проживає.
      Отож, до ночі засиділись з ним.
      Про те та про друге погомоніли.
      І він мені, між іншим, розповів,
      Що кілька літ у Франції провів.
      Ти пам’ятаєш, був час, говорили,
      Що їх король найняв був козакі́в,
      Аби іспанців помогли прогнати.
      Тоді туди їх подалось багато.
      Богдан Хмельницький,кажуть, їх водив.
      Чи так, чи ні, того, на жаль, не знаю.
      Так от, той гість мені і розповів,
      Що теж з Богданом в той похід ходив,
      Повоював у тім чужому краї.
      Якийсь там Дюнкерх облягли вони.
      От уже назва, язика зламаєш…
      Тут хто з нас далі Києва буває?
      А так далеко?! Скільки дивини,
      Казав мені той гість нічний, побачив.
      Урешті-решт фортецю ту взяли.
      Місцеві перелякані були.
      Лиш шаровари хто уздрів козачі,
      Ховалися по ямах, погребах.
      Іспанці ж дружно у полон здавались,
      Життя порятувати сподівались.
      Тож козаки пройшлись по їх торбах.
      В одній і гість мішечок був знайшов.
      Легенький зовсім. Звісно, що не злато.
      Але ж непотріб хто буде тягати?
      То ж кинув собі в торбу та й пішов.
      А потім вже, як добре роздивися,
      То там насіння виявив якесь.
      Хотів спочатку викинути десь.
      А там з якимсь купцем розговорився
      І той сказав: насіння не просте.
      Це ж та гвоздика, що зі Сходу возять.
      Вона ціною вироста в дорозі,
      А до Європи так ціна зросте,
      Що за мішечок можна все купити.
      Купець узяти сам пропонував
      І ціну гарну, як на те, давав.
      Але козак боявсь продешевити.
      Тож не продав. А з часом і забув.
      Війна ж, воно як водиться, тривоги.
      Тут вижив у бою і слава Богу.
      А вже як в Україну повернув,
      То і згадав про той мішечок в торбі.
      А це до мого кума зазирнув,
      А той йому, між іншим, натякнув,
      Що я би дав за нього гроші добрі.
      І він мішечок, справді, дістає.
      Принюхавсь я до нього, придивився.
      Гвоздика, правда… Ну, я і купився.
      От, думаю, де щастячко моє.
      Рішив в садочку диво розвести.
      Та й зможу ним у лавці торгувати.
      Уже і уявляв собі лопату,
      Якою буду грошики гребти.
      Посіяв навесні, але зійшло
      Зовсім не те, на що я сподівався.
      Хоча я іще довго придивлявся,
      А раптом?! Та дарма усе було.
      Злий, що себе дав легко провести,
      Рішив косу́ узяти і скосити…
      Аж донечка: - Ой, тату, які квіти!
      Такі гарненькі ти в саду зростив!
      Я вийшов, глянув… в мене відлягло.
      І, справді, гарно. Гроші наживнії.
      Як донечка від квітів тих радіє,
      Чому́ я маю хмурити чоло?
      Так і зостались квіти ці чудні.
      Тепер дочка́ за ними доглядає.
      А я погляну часом та й згадаю…
      Хоч не жалію. Віриш? Зовсім ні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. * * *
      Дерева стоять всі білі
      Немовби сама весна
      Прийшла на своє весілля.
      Запрошує нас вона.
      Пташки прилетіли в гості
      І бджоли навкруг гудуть.
      І стало так легко й просто
      Долати життєвий путь.
      Весілля весни скінчиться,
      Недовге його життя.
      Але назавжди лишиться
      В душі її відчуття.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. * * *
      Крізь сон почув він стогін. Степ навкруг
      Відчувши на собі ординську силу,
      На мить якусь застиг, осліп, оглух,
      А далі хто на ноги, хто на крила,
      Шукати сховку, бо орда іде,
      Розтопче все, що трапиться під ноги.
      Ледь зазівався хто – і пропаде.
      Орда іде – не милує нікого.
      Козак відчув той ще далекий гул,
      Неначе стогін, що котився степом.
      Сон враз пропав. Схопився, на бігу
      Утерся вітром, зранку ледве теплим,
      Росою очі заспані протер.
      Перехрестився, доки на кургана
      Забрався. Звівся гордо. Він тепер
      Найпершим на шляху ординськім стане.
      За мить здійнявся вгору чорний дим.
      Він сповіщав на Січ про небезпеку.
      Нехай собі не дума підлий Крим,
      Що шлях на Україну буде легким.
      Ладнають зброю браття – козаки
      І буде бій, напевно, люта січа.
      Десь там на берегах Дніпра-ріки
      Вони уже орді готують стрічу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. Легенда про нічну фіалку
      Було за царських, кажуть, ще часів,
      Коли селян за кріпаків тримали,
      Сікли до смерті, а чи продавали,
      Чи то міняли на коней та псів.
      Жив тоді, кажуть, поміщи́к один,
      В Черкащині чи то в Полтавськім краї.
      Як його звали, то ніхто не знає.
      Але був «прогресивним», кажуть, він,
      Бо у «Європах» побував колись,
      Усякого нового надивився,
      Жорстоко із селянами не вівся,
      Над книгами ученими трудивсь.
      З сім’ї у нього лиш дочка́ була
      (Померла жінка, наче, при пологах).
      Землі не так багато бу́ло в нього,
      Всього чотири, начебто, села.
      Він мав маєток, у якому й жив,
      Великий парк із садом біля нього.
      Для дочки, кажуть, не жалів нічого,
      Хоча наукам різним сам учив.
      Така красуня батькова росла!
      Вже й молоді сусіди задивлялись,
      Підтоптані теж часом прицінялись,
      Бо ж і в столиці б між красунь була.
      Забув сказати, батько побував,
      Поїздив свого часу білим світом,
      Багато чого перейнявши звідти,
      Свою доньку Віолою назвав.
      Бо, кажуть, модно так було в Парижах,
      Чи то в Міланах, чи в других краях.
      Та ж «прогресивний» - говорив же я,
      Неда́рма ж звідти понавозив кни́жок.
      Щоправда, нянька, що вже простота,
      Язик свій, як то кажуть, не ламала,
      Фіалкою дитину називала,
      Так у селі казала – хто питав.
      І жінка доньку так, як слід гляділа.
      І бавила дитя те, як своє,
      І порошинці впасти не дає.
      Своїх не мала, то ж чуже любила.
      І виросла та батькова краса
      Висока, горда, всім навкруг на диво,
      Вдягалась не багато та красиво.
      А що вже руса довгая коса!
      В маєтку не любила довго буть.
      Щоранку конюх запряга бідарку
      І вона їде – холодно чи жарко
      Аби повітря вільного вдихнуть.
      Та якось з нею трапилась біда:
      Десь у багнюці колесо застрягло.
      А бідна конячина тягне-тягне,
      Але бідарка все сильніш «сіда».
      Що їй робити? Тут іде якраз
      Якиїсь перехожий по дорозі.
      «Що,пані, мабуть, вибратись не в змозі?
      Давайте, перше винесу я вас».
      Ступив в болото і на руки взяв,
      Поніс легенько, як пушинку, наче.
      А вона в очі оглянула юначі
      І, мовби, світ її ураз пропав.
      В його блакиті потонула вмить,
      Забула взагалі, чого хотіла.
      Отак би на руках його сиділа,
      Щоб міг її усе життя носить.
      Він на сухе її вже опустив,
      А вона все ще мріями літає.
      Юнак знов до багнюки повертає,
      Руками ту бідарку підхопив
      І вйокнув. Кінь рвонувся і за мить
      Уже стоїть бідарка на сухому.
      Вона і каже юнаку отому:
      «Кому спасибі маю говорить?»
      Юнак всміхнувся: «Я коваль в селі.
      Миколою батьки мене прозвали».
      Та усмішка її зачарувала
      Та й чуб же кучерявий на чолі.
      «Приходь до парку як зоря зійде,
      Обов’язково. Я чекати буду».
      «Та ж парк великий! Де шукати? Всюди?»
      «Та не хвилюйся. Ти мене знайде́ш
      По аромату. Чуєш, який сильний.
      Це мені тато з Франції привіз!
      Отож, усі надії на твій ніс».
      Всміхнулася: «До вечора ти вільний».
      Коли зоря на небесах зійшла,
      Микола вже стояв побіля парку.
      Із дня іще в повітрі було парко,
      Доносивсь ледве гамір від села.
      Юнак пройшов доріжкою і враз
      Відчув уже знайомі аромати.
      Недовго довелось її шукати.
      Вона його побачила, знялась,
      Неначе птаха, миттю підлетіла:
      «Я так чекала! Ти прийшов-таки!»
      І голосочком ніжним та м’яким
      Ще щось до нього тихо шепотіла.
      А він до їх слів не дослухавсь,
      Лише узяв долоні в свої руки.
      Так і стояли. Лише серце стука,
      Як то бува, коли хтось закохавсь.
      Вони стрічались ледь не кожну ніч,
      Про щось собі тихенько гомоніли,
      А більш на зорі в небесах гляділи,
      Що сяяли, немов мільйони свіч.
      Й щасливими від того лиш були,
      Що серця стукіт поряд відчували…
      Та злії люди якось про те взнали
      І панові негайно донесли.
      Той розізлився: як кріпак посмів
      До його доньки, підлий, залицятись?!
      Сусідам, не дай Бог, про те дізнатись.
      Віолу у кімнаті зачинив.
      Миколу ж слугам повелів схопити
      Та до маєтку силою вести,
      А тут серед подвір’я роздягти
      І батогами, як худобу, бити.
      А потім хлопця в рекрути віддав
      Аби в селі і сліду не лишилось.
      Віола і просила, і молилась,
      Аби лиш батько хлопця не чіпав.
      Усе дарма. Пан батька переміг.
      Вона ще довго плакала по тому.
      А він не випускав її із дому,
      Не дав ступити, навіть, за поріг.
      А якось заміж йти їй повелів
      За геть старого зовсім генерала.
      Вона йому нічого не сказала,
      Хоч він чекав від неї гнівних слів.
      Вночі ж з вікна спустилася була,
      Пішла на річку й кинулася в воду.
      Не захотіла дарувати вроду
      Тому, кого кохати б не змогла.
      І поховали дівчину в парку́.
      Хоч батько плакав та що міг змінити,
      Доньки́ своєї вже не оживити,
      То хоч могилку матиме близьку.
      Микола ж у солдатчину попав.
      Якраз війна із гірцями велася.
      Вона цареві зразу не вдалася:
      То наступав, то скоро відступав.
      В однім бою Микола у полон
      Потрапив до місцевого абрека.
      Його у гори завели далеко,
      Там ноги закайданено було.
      Йому, щоб хліб лише дарма не їв,
      Важкі веліли камені носити,
      Щоб схили неприступніші робити.
      Й він від зорі і до зорі робив.
      А у абрека теж дочка́ була.
      Побачила у хлопця очі сині,
      Глибокі, мов два озера в долині
      І серця свого стримать не змогла.
      Приходила, приносила щось їсти,
      Щоб батько лише не уздрів того.
      Лишала і ховалася бігом,
      Хоча здалеку й поглядала, звісно.
      Дізнався батько, хтось йому сказав.
      Спитав: «Що в ньому ти знайшла такого?»
      «Поглянь, які блакитні очі в нього…»
      Привести хлопця батько наказав
      І, доки міцно юнака тримали,
      Ножем він очі вийняв голубі
      Та кинув доньці: «Забери собі,
      Коли так сильно до душі припали».
      А юнака прогнати геть велів.
      Нехай іде, десь у горах загине.
      Та доля пожаліла його, видно,
      Загін солдат він незабаром стрів…
      З сліпого, звісно, ну, який солдат,
      Отож його із війська відпустили.
      Й пішов він світом в Україну милу.
      Вертався із москальщини назад.
      Та про Віолу думав увесь час,
      Хоч розумів: такий він їй не треба.
      Але думки погані гнав від себе…
      І десь перед Купалою якраз
      Прийшов, нарешті, до своєї хати.
      Ступив на рідний стомлено поріг.
      І серед хати, мов чужий, застиг.
      Чужий…Бо ледь впізнала, навіть, мати.
      Як сльози мама виплакала вже
      І сина заходилась доглядати:
      Вдягла у чисте, стала годувати,
      Все цокотіла. А його ж ножем
      Питання в серце штрикало постійно.
      Аж ось уже не стримався, спитав:
      «Як там дочка́ у пана? Все літа?»
      «Ні, не літа, синочку. Вже покійна».
      І синові усе розповіла
      Про ті чутки, що між людей ходили.
      «Але, матусю, де ж її могила?»
      «В парку, говорять люди із села».
      І він схопився миттю, щоб іти.
      «Куди ж ти сину, ніч уже надворі».
      Та чи слова зупинять в його горі?
      Сліпому, звісно, спробуй-но знайти.
      Але дійшов, доріжкою іде
      І раптом чує: аромат знайомий.
      І щось таке прокинулося в ньому,
      Немов його за руку хтось веде.
      Сів у траву біля могилки він,
      Провів рукою: квіти якісь, наче,
      І аромат від них, аж серце плаче.
      І видається, що тут не один.
      Вона, Фіалка, поряд біля нього.
      І сльози по обличчю потекли…
      Ті квіти, що над нею проросли,
      Фіалкою назвали після того.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. * * *
      Мчав по степу буревій,
      Толочився по траві.
      Сили забагато мав,
      Що зустрів би – поламав.
      Але степ лежав пустий,
      Деревця в нім не знайти.
      Отож він із краю в край
      Гнав отарами курай.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. * * *
      Осокори, осокори.
      Кому радість, кому горе.
      Колихає, наче море
      Степом ніжна ковила.
      Ген орел у високості.
      А кругом біліють кості.
      То весною, мабуть, в гості
      Татарва ордою йшла.
      Не дійшла – козаки стріли.
      Сила силу зупинила.
      На одне козаче тіло
      Три татарина лягло.
      І ні церкви, ні собору.
      Ковила схова, як море.
      Тільки сиві осокори
      Пам’ятають як було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Балада про чабрець
      Позаду залишився Іловайськ,
      Який вони вважали уже «нашим».
      Мовчали, бо що значили слова,
      Коли надію, ту, жадану втратиш.
      Хто ж думав, що устромить «старший брат»
      Кривавого ножа тобі у спину.
      І саме це – одна з найбільших втрат,
      Хоча, всі розуміли, не єдина.
      Гадаючи, що це останній бій,
      Що іще трохи і кільце замкнеться.
      І «сєпарам» крізь переможний стрій
      Беззбройними пройтися доведеться.
      А воно вийшло зовсім навпаки.
      Самим прийдеться крізь ворожі строї
      Пройти, хоча зі зброєю-таки.
      Та чи пропустять їх вони без бою?
      Хтось заявив: домовились вони
      І можна йти, ніхто не обстріляє.
      Та не відомо слову їх ціни
      Та й чи було воно – ніхто не знає.
      Отож ішли з надією усі,
      Що, як відомо, помира остання.
      Пил з-під коліс здіймався і висів,
      Колону супроводжував із рання.
      Серпневе сонце з висоти пекло
      І села, наче вимерлі, стояли.
      Але не до розглядин їм було,
      Бо пострілів у кожну мить чекали.
      Він їхав, як то кажуть, на броні,
      Стискаючи трудягу-автомата.
      Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
      Та намагавсь уваги не звертати.
      Весь час туди, на захід поглядав,
      Де має закінчитися дорога.
      І пострілів, як усі інші, ждав,
      Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
      Аби його від кулі захистив.
      В бою воно якось інакше бу́ло.
      Там драйв від того всього та інстинкт,
      Хоча роями аж дзижчали кулі.
      А тут спокійно, начебто, але
      Оця непевність серце спопеляє.
      І на душі від того зовсім зле,
      Бо ж спокою в тім спокої немає.
      Та усе ближче Кальміус. За ним,
      Говорять, «наші». Там уже спасіння.
      Десь там його батьківський рідний дім,
      І сад, який він полишав весіннім,
      Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
      Висять на гі́ллі там червонобокі.
      Якщо вони за Кальміус пройдуть,
      Додому з’їздить, на лиман широкий
      Скупатись піде, як раніш було.
      Чи ж молодому хочеться вмирати?
      Проїхали іще одне село.
      Он видно під посадкою гармати.
      Стріляти будуть чи отак стоять,
      Щоб під контролем шлях тримати їхній?
      Що ж, вже не довго лишилось чекать…
      І тут гармати вдарили на лихо
      І почалося пекло на землі.
      Вся техніка, як свічки запалала.
      І дощ свинцевий із небес полив.
      Хто встиг, то від дороги відповзали,
      Шукали сховку, хоч горбок який,
      Якуюсь ямку, здатну прихистити.
      А навкруги ревів вогненний змій,
      Який жадав усіх їх спопелити,
      На порох стерти, на шматки порвать,
      Убити все, що навкруги живого.
      Даремно було милості чекать
      Від змія пожираючого того.
      І хлопець повз, важкий тяг автомат,
      Аби подалі з пекла опинитись.
      Та озирався кожен раз назад,
      Чи не могло йому таке наснитись.
      Та чорний дим здіймався до небес,
      Снаряди рвали навколишнє поле.
      Життя, здавалось, залишилось десь,
      А тут лиш смерть збирала свою долю.
      Йому лишалось трохи проповзти
      І там, здається, вибухів немає…
      Відчув останнє, як уже летить
      І темрява зненацька огортає…
      Минула мить чи вічність – він не знав,
      Прийшов до тями серед того ж поля.
      Лицем до неба у траві лежав,
      Не відчував ні тіла, а ні болю.
      Чорніло димом небо в вишині,
      Десь недалеко вибухи лунали.
      Гармати не змовкали в далині
      І далі простір навколишній рвали.
      А він якиїсь аромат вловив,
      Такий далекий і такий знайомий.
      Колись давно, тому років і днів
      Він знав його, мабуть, іще із дому.
      Ледь голову управо повернув:
      «Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
      Йому лише здавалось, що забув,
      А тут побачив і душа відкрилась.
      Трава дитинства. Аромат п’янкий.
      Вони чабрець із мамою збирали»...
      І запах той прийшов через роки.
      І мама, наче, біля нього стала.
      Дивилась довго поглядом сумним,
      Не говорила, сльози витирала.
      І сонечко проглянуло крізь дим,
      На полі тихо неймовірно стало.
      Здавалося, закінчилось усе.
      А він живий і буде далі жити.
      Чабрець зірве і мамі понесе,
      Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
      Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
      І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
      На ноги підхопитися хотів,
      Та раптом біллю розірвало груди.
      Завмер. І біль потроху затихав.
      «Нічого, рани красять чоловіка.
      Хай смерть поки ще почека лиха,
      Йому лиш двадцять, що того там віку».
      До чабреця рукою дотягнув,
      Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
      «Як довго дома він уже не був.
      В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
      І вони знов із мамою піду́ть,
      Нарвуть його, щоб дома насушити».
      І знов згадались яблука в саду.
      І так до щему захотілось жити.
      Замріявся, що, навіть не почув,
      Як підійшли й спинились поряд двоє.
      До тями чиїсь голос повернув:
      «По-моєму, он сдохнет сам собою!»
      «Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
      Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
      Відкрив він очі у останню мить,
      Як черга розірвала йому груди.
      Так і зостався з чабрецем в руці
      Він сам-один серед отого поля,
      Де душами уже давно мерці
      Прийшли аби вершити чужі долі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. * * *
      По густій ковилі,
      По ранковій росі,
      По степу у його
      Первозданній красі
      Я пройду босоніж,
      Закотивши штани.
      Шепіт трав донесе
      Голоси з давнини.
      Ген у балці внизу
      Струменіє вода.
      Осокори на чатах:
      Чи то не орда?
      Часом гул у степу.
      Чи то вітер гуля.
      Їм, високим, столітнім
      Все видно здаля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. * * *
      Скажений вітер з степом в груди бивсь,
      Гурчав, сопів та по траві качався,
      По балках, по яругах пробігався,
      Понад рікою баранцями грався.
      Степ подавався вітрові, стеливсь
      Травою густо йому попід ноги
      І вітер дарма сили витрачав,
      За що би учепитися не мав.
      Тож розганявся й мимо пролітав
      Над степом, над ярами без дороги.
      І з того, наче, більше шаленів,
      Аж завивав десь там над головою,
      Жалівся хмарам про невдачі сво́ї
      І гнав кудись їх поперед собою,
      Немов пастух отару баранців.
      Весна якраз у розпалі була
      І степ зеленим килимом укрився,
      На вітер, наче, зовсім і не злився,
      Лише чекав, щоб той перебісився
      І знову тиша навкруги лягла.
      А у степу, відкритий всім вітрам
      Курган високий травами укрився,
      Сміливо вітру у лице дивився,
      Приймав грудьми удари, не стелився,
      Хоча і був із вітром сам на сам.
      А як інакше? Той, хто в нім лежав,
      Ні перед ким в бою не поступався,
      За свою землю, наче лев, змагався,
      Від ворогів по балках не ховався,
      А груди в груди у бою стрічав.
      І цей останній прихисток його
      На видноті, на самім вітровії,
      Там, де і сонце найщедріше гріє,
      І дощ із неба то січе, то сіє,
      І лютий холод сковує бігом.
      Не випадково пращури обрали,
      Щоб він по смерті так лежав, як жив
      І бачив шир навколишніх степів,
      І відчував шалений гін вітрів,
      І щоб віки навколо протікали
      Внизу десь, оминаючи курган,
      А він дивився з височини часу
      На зграї хижі, до чужого ласі
      Та множив сили, щоб не піддалася
      Земля ніяким лютим ворогам.
      І шаленів скажений вітровій,
      Здіймався вгору, знову вниз кидався,
      На той курган високий насідався
      І бився в нього, у траві метався,
      Вкладаючи всі сили в натиск свій.
      Але в знемозі знову відступав,
      Не міг збороти творення людського,
      Такої сили не було у нього.
      Віки й віки, немов послання Богу,
      Курган високий у степу стояв.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Легенда про цибулю
      Легенда зовсім коротенька
      Оце згадалася мені.
      Жила дівчина молоденька
      В селі звичайному однім.
      Росла з дитинства сиротою,
      Батьків Господь давно забрав.
      А була ж гарною такою,
      Що кожен хлопець позирав.
      Про щастя мріяла небога,
      Нелегко бу́ло їй одній.
      Все виглядала на дорогу,
      Чи принц не їде на коні.
      Принц не приїхав…Замість нього
      Татари вскочили в село.
      Не врятував Господь нікого,
      Села, неначе й не було.
      Взяли в сирицю і дівчи́ну,
      Погнали шляхом Чорним в Крим.
      Татарський спис штовхає в спину,
      Все далі й далі рідний дім..
      Іде нещасна, гірко плаче
      Над молодим життям своїм,
      За щастям, що вже не побачить,
      Бо розминулася із ним.
      І сльози рясно землю кроплять
      По її босому сліду,
      А сльози горе її топлять,
      Не відвертаючи біду.
      А через рік там, де сльозина
      Гірка упала(диво з див),
      Зросла у полі цибулина.
      Мабуть, Господь так повелів,
      Щоб ми й тепер не забували
      Про тяжку долю тих усіх,
      Що гіркі сльози проливали,
      Коли татари гнали їх.
      Бува, розріжеш й сльози котять.
      А ми й не знаєм до пуття:
      Ті сльози є слізьми скорботи
      За їх змарнованим життям.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. * * *
      Де дуби тримають небо на плечах,
      Мов народжується диво на очах.
      Вітер стрімкий білі хмари розганя,
      Наче двері в синь бездонну відчиня.
      І кружляє неквапливо в сині тій
      Степовий орел. Землею – його тінь.
      Він мовчазно понад степом все кружля
      І йому чудово видно звідтіля
      Всі поля, балки, байраки попід ним.
      Все він бачить. Він господар в краї цім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Звернення Павла Полуботка до Петра Першого
      «Я мушу, царю, висловити вам,
      Що добре бачу, як ви безпідставно,
      А лише по намовам і пліткам,
      Намислили країну мою славну
      Всю погубити. Царю, ви нараз
      Поставили себе понад закони.
      Хоч обіцяли й ви, й царі до вас
      Нам привілеї берегти до скону.
      Ви роздягли податками народ,
      Чию свободу самі визнавали.
      А козаків ви від яких щедрот
      У болота, немов рабів, загнали
      Канал копати,що потрібен вам?
      Хіба копати то козацьке діло?
      Та найприкріше – заборона нам
      Обрати вільно тих, що б ми хотіли,
      Над нами верховодили. Віки
      Ми так жили і жити хочем далі.
      А ви одним лиш помахом руки
      У нас святе це право відібрали.
      А,замість того, щоби нас могли
      Судити наші судді в нашім краї,
      Великоруських суддів навели,
      Що наших прав і звичаїв не знають
      Та й не бажають знати. І весь час
      Порушують їх, наче так і треба.
      Ви їм дали пригнічувати нас.
      Хіба забули, що все з волі неба?
      Вас велич сліпить ласкою Його,
      Але про суд Його ви геть забули.
      Тож дослухайтесь голосу мого,
      Щоб не казали потім, що не чули.
      Який вам зиск, коли загине тут
      Весь мій народ? Яка вам слава буде
      Рабами править? Від кайдан і пут
      Хіба полюблять кого-небудь люди?
      Не краще бути батьком для усіх?
      Народ в боргу не лишиться ніколи
      І кров проллє для слави і утіх
      Свого царя. Ніколи не дозволить
      Комусь на вас із кривдою піти.
      Я це кажу, хоч знаю, що чекає
      Мене за це. Та іншої мети,
      Ніж батьківщина вільна, я не знаю.
      Нехай кайдани і темниця хай,
      Хай я помру там з голоду і спраги,
      Але настав мовчання мого край:
      Я батьківщину захистити прагну
      І говорю від імені її.
      Для мене смерть не так страшна,як бачить,
      Як гине мій народ. Оті мої
      Безправні люди. Серце з того плаче.
      Та пам’ятайте, царю,прийде час
      І за всі кривди над моїм народом,
      Пан над царями запитає вас.
      Тоді вам буде виправдатись годі!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. Легенда про тюльпан
      Козак збирався у похід далекий,
      За гори й ріки у краї чужі
      (Що, навіть, назви вимовить нелегко),
      Де у той час взялися за ножі
      Французи та іспанці. Щось ділили,
      Та розділити, мабуть, не змогли.
      Отож козаків в поміч запросили
      Аби козаки їм допомогли.
      Король французький гори золотії
      Їм обіцяв. Чому б і не піти?
      А то, дивись і шабля зіржавіє.
      Пита дівчину, що їй привезти
      З країв заморських від щедрот французьких
      Коралі, персні, злато чи шовки?
      - Ти сам вернись! - Ну, звісно ж, повенуся,
      Хіба ж то, люба, ми не козаки?!
      А дівчинонька сльози утирає
      На козака із сумом погляда:
      - То привези мені з чужого краю
      Незнану квітку… Дні, немов вода
      Спливали, відміряючи розлуку.
      Вона чекала, він десь воював,
      Вивчав нелегку воїнську науку,
      Її прохання теж не забував.
      І якось у перерві між боями
      В однім садочку квітку він уздрів.
      Аж засліпило. Як прийшов до тями,
      Господаря продати попросив.
      А той ніяк не може зрозуміти
      Чого від нього хоче цей солдат
      Чужинський. Щось показує на квіти.
      Поки дійшло, що той проха продать.
      Пішов, приніс із хати цибулину
      І, навіть, грошей брати не схотів.
      Мовляв, порадуй, парубче, дівчину
      Красою із невідомих країв.
      Козак ту квітку – подарунок милій
      Побіля серця увесь час тримав
      І це, неначе, додавало сили.
      Він з нетерпінням зустрічі чекав.
      Та доля по другому розсудила –
      Його чекала зустріч не така:
      У чистім полі куля налетіла
      І попід саме серце козака.
      Вмирав козак далеко на чужині
      Та все свого товариша прохав
      Аби дівчині в рідній Україні
      Він оту квітку дивну передав.
      Товариш вірний в рідну Україну
      Привіз привіт останній козака.
      Лише одна маленька цибулина
      В дівчини від коханого в руках.
      Вона її в садочку посадила
      Сльозами землю щедро полила.
      Як на могилку кожен день ходила.
      А навесні та квітка розцвіла
      Така ж червона, як і кров козача
      Пролита у далекій стороні.
      Цвітуть тюльпани й серце моє плаче
      Легенду цю нагадує мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. * * *
      Десь в степу широкім
      Помирав козак.
      По одному боку
      Степовий байрак,
      По другому боку
      Полем ковила,
      Що в цю пору року
      Саме розцвіла.
      В полі ковиловім
      Шепотів козак,
      Шелестом дубовим
      Озивавсь байрак.
      Простеляла білим
      Постіль ковила,
      Щоб козаче тіло
      Смерть легка знайшла.
      Щоб душа козача
      Полем не брела
      І з постійним плачем
      Долю не кляла.
      Щоб вона ширяла
      В небесах орлом.
      Може б завітала
      В край, де за селом
      Одинока хата,
      Вишні по кутках.
      Де чекає мати
      Сина-козака.
      Не зійшлась удача
      З долею тоді.
      Якось не побачив
      У степу слідів.
      З байрака́ підступна
      Вдарила стріла
      Аби в мить наступну
      Смерть його знайшла.
      Але не судилось.
      Хоч козак упав,
      Його серце билось
      Тож не помирав.
      Він лежав на спи́ні,
      Байрак шелестів
      І у небо синє
      Тихо шепотів:
      « Ти вже, мамо рідна,
      Синові пробач.
      Не вернутись, видно.
      Але ти не плач.
      Краплі крові маком
      Скоро проростуть,
      Їх браття козаки
      Тобі привезуть!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. * * *
      Велике місячне кружало
      Понад деревами лежало,
      Немов боялося зійти.
      Крізь хмари проглядали зорі.
      Нічні простори неозорі
      Притихли. Світ, немов пустий,
      Завмер. Не дихав, навіть, вітер,
      Що вдень дерева тряс за віти
      І хмари гнав ген угорі.
      Усе, здавалося, чекало.
      Чого? Саме іще не знало.
      Та як чудово надворі!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Легенда про полоза
      В глибокій балці степовій,
      В колючих заростях тернових,
      Де з літа кублилося змій,
      А взимку килим сніговий,
      Що й вибратись не буде змоги,
      Як, не дай Боже, забрести,
      Жив полоз у норі глибокій.
      Навколо аж на три версти
      Хто би наважився пройти?
      Бо лиш зачує клятий кроки,
      Вилазить миттю із нори
      І суне навперейми шляхом.
      Підніме пащу догори
      Аж сиву, бо уже старий
      І очі впірить у невдаху,
      Що балку ту не оминув,
      Хоч, може і казали люди
      Та не повірив чи забув,
      Та і прямцем собі гайнув,
      А шлях прямий легкий не всюди.
      Повзе той мій, земля дрижить,
      Худоба казиться від ляку.
      Хто не з лякливих – побіжить
      ( Де дітися, як хочеш жить?)
      І мчить щодуху неборака.
      А змій за ним слідом жене,
      Бо ж його спокій потривожив.
      Високий камінь омине,
      А через вибалок майне,
      Здається, що й злетіти може.
      Добро, як хто секрета зна,
      До сонця кинеться втікати.
      Світ сонця змію, як стіна,
      Він враз у морок порина,
      Засліп і змушений вертати.
      Бо дожене, із ніг зіб’є,
      В обійми стисне і задушить
      Та й тягне у лігво своє.
      Там в тернах стільки уже є,
      Хто навпростець надумав рушить
      А то заляже на шляху
      Колодою в траві високій.
      Вичікує, як на лиху,
      На свою долю хтось страху
      Позбудеться. Чекає доки
      Той коня мимо пожене,
      Хвостом ударить – з ніг збиває.
      Стрілою у траві майне,
      Немов косою смерть війне
      І порятунку вже немає.
      А то ухопить в рот хвоста
      І котить колесом по полю.
      Кінь легкий ( істина свята)
      Не утече, хай хоч літа.
      Змій невблаганний, наче доля.
      Нащо вже браття – козаки
      Не знали ніякого страху:
      Ні тур, на зграєю вовки,
      Ні камені серед ріки,
      Ні турки, москалі чи ляхи
      Їх не лякали. Лиш один
      Змій-полоз страхом серце повнить.
      Тож об’їжджав ту балку він –
      Козак десь аж за десять гін
      Й хрестився: хай Господь боронить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. * * *
      Дорога, як стріла, впирається у небо.
      Не біга, не петля, прямісінько лежить
      І час по ній потомлено біжить,
      Здіймаючи пилюку після себе.
      Буває вітровій дорогою промчить
      Пилюку закружляє із травою
      Чи перекотиполе за собою
      І сліду не лишивши, пробіжить.
      Повітря аж пашить у полуде́нній млі,
      Усе немов дрижить, пливе на видноколі,
      А сонце посувається поволі
      Над ликом розпашілої землі.
      Співає жайвір пісню в вишині,
      Невидимий у сонячнім промінні,
      Ні шурхоту, ні плюскоту, ні тіні,
      Лиш марево якесь у далині.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. * * *
      Закувала зозуленька
      У лісі густому.
      Накувала лиш два роки
      Хлопцю молодому.
      Лиш два роки накувала,
      Більше не схотіла.
      Ізнялася і до лісу
      Далі полетіла.
      Що робити молодому,
      На війну іду́чи?
      Чи повірити зозулі
      І себе не мучить?
      Погуляти ці два роки,
      Як душа бажає,
      А там хай уже чи шабля,
      Чи куля вражає.
      Зажурився козаченько,
      Задумавсь на хвилю,
      Пригорнув з усії сили
      Дівчино́ньку милу.
      Посміхнувся, витер сльози
      Із щічок дівочих.
      Що то буде за два роки
      Думати не хоче.
      Що ж – два роки, то два роки.
      Це і так немало,
      А там, може, що зозуля
      Просто набрехала.
      Може, навіть, помилилась,
      Чи чогось злякалась.
      А то мало чого з нею
      Було раптом сталось?
      Чому ж йому забивати
      Дурним голово́ньку,
      Обіймаючи тим часом
      Гарну дівчино́ньку.
      Чи ж про теє молодому
      Голову ламати.
      Краще піти розумнішу
      Зозулю шукати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. Легенда про полин
      Гіркий полин – трава моїх степів.
      Цей запах, що не сплутаєш ні з яким.
      У пам’яті зненацька оживив
      Легенду дуже давню про Атрака.
      Цей степ раніше Половецьким звавсь.
      Тут орди половецькі кочували.
      На Русь ходили у набіг не раз
      Самі ударів руських зазнавали.
      Тут паслись їх безчислені стада,
      Тут їхніх предків висились могили,
      Стрічала тут чи радість, чи біда
      І ця земля їм надавала сили.
      Та ось прийшов із військом Мономах
      І розігнав всі половецькі вежі.
      В степах безмежних поселився страх
      З верхів’їв Дону аж до узбережжя.
      Розсіялись всі орди по степу,
      Сховавшись по ярах та по байраках.
      І, долю проклинаючи, сліпу,
      Хто уцілів, зібрались до Атрака.
      Син Шарукана, сильного колись,
      Зібрав круг себе тисяч двадцять люду.
      І на Кавказ вони всі подались,
      Бо відчували – тут життя не буде.
      Атраків тесть - цар Грузії, Давид,
      Як Будівник в історії відомий,
      Із радістю зустрів його прихід,
      Сказав, щоб почувався, як удома.
      Не сам прийшов, із військом чималим,
      Яке царю так у пригоді стало,
      Щоби князям грозити бунтівним,
      І непокірним нагадать васалам,
      Що сила є в грузинського царя,
      Щоб неслухів усяких покарати.
      І піднялась Атракова зоря.
      Він став поважним в Грузії і знатним.
      Багатство, слава… Що потрібно ще?
      Радів Атрак і половці раділи.
      Хіба коли щось в серці запече
      За степом, що навіки залишили.
      Але не всі втекли тоді з степів.
      Атраків брат Сирчан таки лишився.
      Десь понад Доном половців водив
      Та рибою одною лиш живився.
      В нужді постійній, та в своїй землі.
      Постійно потай, та в степах у рідних.
      Він вмерти тут у цих степах волів.
      Ніж на чужині згинути безслідно.
      Аж ось помер той грізний Мономах.
      Який спустошив половецьку славу.
      Вільніше стало жити у степах,
      Нема страху́ від руської облави.
      І хан Сирчан музику Ора зве,
      Який у нього тільки і лишився.
      Чиї пісні проймали за живе
      Всіх, хто в степах цих половцем родився.
      І каже: - Йди у Грузію мерщій.
      Знайди там брата мойого Атрака.
      Скажи: «Помер вже лютий ворог твій
      І перепон тепер в степу ніяких.
      Вернися, брате, у батьківський край!»
      А, як не схоче мову твою чути,
      Йому пісень батьківських заспівай.
      Хіба їх може половець забути?
      Та як не допоможуть і пісні,
      Понюхати дай цього євшан-зілля.
      Він вернеться сюди, повір мені.
      Я знаю, яка у євшану сила.
      Відправився музика в дальній путь,
      Поніс в своїй торбині жмут полину,
      Щоб половців своїх в степи вернуть
      Або самому на шляху загинуть.
      Та доля Ора, певно, берегла.
      Шлях і напасті ли́шились позаду,
      Запилений, у драних постолах
      Вступає він до стольного, до граду.
      Знайти Атрака в місті у чужім
      Було для Ора справою легкою:
      Вся Грузія стелилась перед ним,
      Він у царя був правою рукою.
      Привели Ора у його палац.
      Навколо слуги, золото аж сяє,
      Все оксамит та шовк або атлас
      І сам Атрак на троні воссідає.
      - Хто ти, людино? - грізно запитав.
      - Я посланець до тебе від Сирчана.
      Зачув про брата, лагідніший став:
      - Ну що там, брата ще сюди не тягне?
      - Сирчан сказав, що Мономах помер
      І можеш ти в степи свої вернути.
      - А що я там робитиму тепер?
      Атрак про степ не хоче навіть чути.
      - Тут в мене слава, гроші і життя.
      А що в степу –байраки та могили?
      Ні, навіть не кажи про вороття.
      Мені цей край сьогодні більше милий.
      І заспівав тоді своїх пісень
      Музи́ка хану, щоб той схаменувся.
      І , хоча серце в хана «тень» та «тень»
      Але уперся –Ні, не повернуся!
      Махнув рукою, каже: - Припини!
      Ми тут пісні уже другі співаєм,
      Хай не такі, як у батьків вони.
      Та слів старих ми вже й не пам´ятаєм.
      Зняв тоді Ор торбину зі спини,
      Дістав уже засохлий жмут полину:
      - Візьми-но, хане, оцього нюхни.
      Можливо, це хоч думку твою змінить?!
      І взяв Атрак той степовий полин
      Підніс із недовірою до носа…
      І враз, немов спинився часу плин
      І все навколо маревом взялося.
      З ним рідний степ немов заговорив
      І вільний дух безмежних тих просторів
      На серці рани давні роз’ятрив.
      Що вже присохли. З розпачу і горя
      Заплакав хан. Заплакавши, сказав:
      - Вже краще кі́стьми у землі лежати,
      Але в своїй. Я аж тепер пізнав,
      Ніж у чужому краї славу мати.
      Він кинув все: багатство, славу, дім
      І повернувся у степи безкраї.
      Ось таке диво учинив із ним
      Простий полин зі степового краю.
      Я розумію – не в полину річ.
      Він нагадав лиш ханові про землю,
      В якій одній і зоряніша ніч,
      І затишніші ріднії оселі.
      Вода смачніша. А яка роса?
      Такої у чужих краях немає.
      А степові річки? Яка краса?!
      Вода тихенько плине – не тікає.
      А вже повітря – цей настій із трав.
      Один лиш подих вільним тебе робить.
      І я б його також не проміняв
      На всі багатства у чужих народах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. * * *
      Світ неможливо увіпхнути в звіти.
      Не здатен показати жоден звіт
      Грозу у травні, ніжний подих вітру,
      Буяння трав чи калиновий цвіт.
      Це треба тільки бачити і чути
      І через душу власну пропустить.
      А щоб могло це на планеті бути
      В гармонії із нею треба жить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. * * *
      Вертав козак з далекого походу,
      З далеких трапезундських берегів.
      Попив чимало чорноморську воду
      І порубав чимало ворогів.
      Віз матері маленького гостинця –
      Кофтину із ангорського руна,
      А батькові відбиті у ординців
      Дві сулії кілійського вина.
      Дівчині, що з походу його ждала,
      Він прихопив сережки золоті,
      Що ще недавно вуха прикрашали
      Якійсь туркені, зовсім не простій.
      Козак вертав з далекого походу
      У рідні ним полишені краї,
      До хати, що стояла понад бродом,
      Коханої і рідної сім’ї.
      Не те́рпілося йо́му розказати,
      Як вдало він за морем воював
      І як «Аман!»кричали супостати,
      І Трапезунд спустошений палав.
      Вже скоро й брід, а там і рідна хата.
      Козак коня пришпорювати став
      Аби скоріше рідних обійняти,
      Хоч кінь і сам без того поспішав.
      Козак піднявсь на берег, на високий,
      Внизу за бродом мало буть село.
      Але побачив він, що з того боку
      Ніяких хат і близько не було.
      На тому місці згарища чорніли
      І вороння літало навкруги,
      А від садів лиш стовбури стриміли
      Й траву всю столочили вороги.
      Доки козак гуляв за морем синім,
      Його селом промчалася орда
      І залишились хлопцю-сиротині
      Довічні рани – горе і біда.
      Від болю стисло серце козакові,
      Аж захрустіло в стиснутих руках.
      На землю впали везені обнови
      І дві сльози скотились по щоках.
      Він повернув коня у чисте поле
      І їхав, куди кінь буланий ніс,
      Поклявшись тоді Богу, що ніколи
      Він не простить ординцям своїх сліз
      Якщо вже взявся ти козакувати,
      За морем щастя нічого шукать,
      І нічого на когось дім лишати,
      Самому його треба захищать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. Легенда про хризантеми
      Зустріла Осінь Зиму та й питає,
      А чим вона сестру Весну́ вітає?
      Подумала Зима і відказала:
      - Я білий килим по землі послала,
      М’яким, пухким встеляю всі дороги,
      Аби Весна не поколола ноги.
      Ще дзеркала повсюди розкладаю,
      Нехай вона іде та заглядає,
      Красою хай милується своєю
      І я тоді радію разом з нею.
      На вікнах візерунки їй малюю,
      Таке заняття більше всіх люблю я.
      Такі виходять неповторні квіти…
      Так що Весну́ я маю чим зустріти…
      Тож сіла і задумалася Осінь.
      Якось уваги не звертала досі,
      Як зустрічало її красне Літо.
      Найперше пригадала вона квіти
      І флокси, й чорнобривці, і троянди,
      Галявини пахучої лаванди,
      Ромашки, маргаритки і півони,
      І айстри, і жоржин п’янкі бутони.
      А як сади їй зігрівали душу:
      Тут і рум’яні яблука, і груші,
      Й медові сливи, і рясні горіхи.
      Хіба таке побачити – не втіха?
      Та, як зустріла Літо, запитала:
      - А чим сестра Весна тебе стрічала?
      Подумало над тим питанням Літо:
      - Мені приємно вслід її ходити.
      Бо навкруги усе стоїть зелене,
      Все радісно всміхається до мене.
      Зелений килим устеля дороги,
      Аби мені не утомити ноги.
      Пташки щебечуть, комашня кружляє,
      І всяк для мене пісеньки співає.
      А які гарні розквітають квіти!-
      Заплющило аж очі свої Літо,
      Немов хотіло знову пригадати,
      Які весняних квітів аромати.-
      Тюльпани, і віоли та нарциси,
      Конвалій море на галявах в лісі.
      А півники, барвінки, гіацинти,
      Бузку пахучі неймовірно квіти….
      Іще багато б що розповідало,
      Але хвилини зустрічі минали
      І розійшлися скоро Осінь з Літом,
      Бо подалося воно далі світом.
      А Осінь стала думати-гадати:
      А як їй сестру Зиму зустрічати.
      Чим здивувати, щоб запам’ятала
      І потім всій рідні розповідала,
      Що й Осінь також може щедро стріти.
      Згадала все про Зиму, Весну, Літо
      І вирішила, що усіх здивує
      І листя в дивний колір пофарбує.
      Прийде Зима, а тут така картина…
      От як вона сестрицю Зиму стріне.
      Набрала фарби: і червону, й жовту
      Та і взялася миттю до роботи.
      Ходила довго світом, фарбувала,
      Раділа, що їй думка така спала.
      Бо ж виглядало, справді, усе гарно,
      Отож вона трудилася не марно.
      Коли скінчи́ла, глянула навколо:
      Краси такої не було ніколи.
      Усе в яскраві кольори убралось.
      Вона й сама на те не сподівалась.
      Втомилася і під червоним кленом
      Лягла спочити у траву зелену.
      Та, поки вона спала-спочивала,
      Вітри шалені табуном промчали
      І позривали листя, столочили,
      Червоно-жовтим землю устелили.
      Та і помчали гарцювати далі.
      Тут якраз Осінь відпочила, встала
      Й побачила, що вітри наробили.
      А в неї вже немає часу й сили,
      Аби щось неймовірне зготувати
      І сестру Зиму гідно зустрічати.
      І так їй стало жаль себе самої,
      Була така печаль її гіркою,
      Що плакати вона від того стала.
      І плакала, і сльози утирала.
      І нікому було її спинити,
      Її нещасну трохи пожаліти.
      Від ранку вона плакала й до ночі,
      Пожовклим листям витирала очі.
      Не бачила, як там, де сльози впали,
      Якіїсь дивні квіти виростали.
      І плакала, аж поки Зиму стріла.
      Та саме милувалася ходила.
      - Як гарно в тебе вийшло мене стріти,
      Які чудові, сестро Осінь, квіти!
      Та лиш тепер поглянула навколо.
      Хоча дерева і кущі всі голі.
      Та квіти навкруги яскраві квітнуть,
      Що заздритимуть і Весна, і Літо.
      І в Осені умить пропали сльози,
      Бо ж її квітам не страшні морози.
      Вони ледь не останні відцвітають
      І, навіть, Зиму встигнуть, привітають.
      Стояла Осінь, радісно дивилась…
      Так хризантеми на землі з’явились.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. * * *
      В тіні розлогого горіха,
      Під шелест листя я заснув.
      Здалося, наче вітер тихий
      В обличчя мороком війнув,
      Який пропав, як і з’явився.
      Переді мною навкруги
      Степ неозорий простелився,
      Знайомий та якийсь другий.
      Щось не таке було у ньому,
      До чого я з дитинства звик.
      Розглянувсь я по степу тому
      На правий бік, на лівий бік
      І зрозумів – це Поле Дике.
      Зовсім спокійно це сприйняв.
      З грудей не вирвалося крику,
      Немов зі мною так щодня.
      В блакиті неба хмарки білі
      Десь поспішали, як завжди.
      Вже сонце під обід висіло
      Та припікало. І води
      Мені попити захотілось.
      Розглянувсь – чи нема бува.
      Піднявсь на пагорб і відкрилась
      Внизу долина. Що слова?
      Чи стачить слів, щоб описати
      Те, що відкрилося мені.
      Маленька річечка завзято
      Текла й ховалась в далині
      Між очеретів, що стіною
      Її обсіли з двох боків.
      А тут над самою рікою
      Стара верба, якій віків,
      Мабуть, що і не полічити,
      Купає віти в течії.
      Схотілось раптом відпочити
      У тіні у густій її.
      Неспішно з пагорба спустився,
      Прим’явши легку ковилу.
      Спекотно, трохи притомився,
      Аж піт стікає по чолу.
      Та ось і річка. Тінь вербова
      Мене від сонця прихистить.
      Так прохолодно, так чудово.
      Став на коліна, щоб попить
      Води з ріки. Яка прозора,
      Все видно до самого дна.
      Холодна, навіть у цю пору,
      Аж зуби ломить. А смачна!
      Такої ще не пив ніколи.
      Ледь відірвався і в тіні
      Верби приліг на землю голу.
      Так стало хороше мені.
      Над головою вітер в листі
      Про щось тихенько шепотів.
      Повітря прохолодне, чисте.
      Заплющив очі й полетів,
      Поринув крізь часи далекі,
      Що спресувалися у мить.
      Й прокинувся…Та ж сама спека.
      Горіх із вітром шелестить.
      Ще не прокинулись турботи
      І важко зрозуміть мені
      Крізь неподолану дрімоту:
      Що сон із того, а що ні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. * * *
      - Діду, а то правда, що ви молодими,
      Як козакували, на Стамбул ходили?
      - Правда, дітки, правда. Всякого бувало,
      На Стамбул ходили, у Крим заглядали.
      - А це правда, діду, що, як ви ходили,
      То були султана за чуба вхопили?
      - Ой, брехня святая, дітоньки, не вірте.
      Всякого бувало, як ходив по світу.
      Та щоби султана за чуба вхопити?!
      То не могло бути! То не вірте, діти!
      - А що в нього, може, війська так багато,
      Що не спромоглися до нього дістати?
      - Хто ж від нас султана захистити в змозі?
      Ні, того, що турки усі голомозі!
      Наголо стрижуться, голова як бубон.
      Як такого можна ухопить за чуба?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. Легенда про первоцвіт або примулу
      Старий дідусь усівся на осонні.
      Весна вступала у свої права,
      Зазеленіла навкруги трава
      І мухи вже літали напівсонні.
      Закрив він очі та і задрімав,
      Вдихаючи забуті аромати.
      Схотілось йому просто подрімати,
      Хоч весну з таким трепетом чекав.
      Вже скільки їх в житті його було,
      Та кожна з них жадана, неповторна
      І відступала безнадія чорна,
      І радістю в душі його цвіло,
      Бо сподівався: як весни діждав,
      То вже, напевне, далі буде жити.
      Так не хотілось полишати світу,
      В якому весь свій вік провікував.
      В думках отих незчувся, як заснув.
      Легенький вітер сивину куйовдив.
      І час навшпиньки повз його́ проходив
      Аби не обірвати того сну.
      І раптом крик: - Дідусю! – Вже за мить
      Старий зі сну зі свого стрепенувся.
      «Хто розбудив?» - навколо озирнувся.
      Аж то онучка радісна спішить.
      На серці у старого відлягло.
      В такому віці на душі тривожно
      І вона крик не так сприймає кожний,
      Як то у роки молоді було.
      А та підбігла і букет в руці.
      - Поглянь, дідусю, які гарні квіти!
      - Так, так і справді гарні первоцвіти!
      А де ж знайшла ти квіточки оці?
      - Там за селом багато їх цвіте.
      І я букетик швидко назбирала.
      Як ви, дідусю квіти ці назвали?
      Дідусь всміхнувсь на стрекотіння те.
      - Сідай, онучко, трішечки посидь,
      А я тобі все розповім про квіти.
      Хоч не хотілось дівчинці сидіти,
      Але взяла цікавість, вочевидь,
      Над її непосидливістю гору.
      Вмостилась хутко біля дідуся,
      До нього тісно притулилася,
      Поглянула запитливо: ну, скоро?!
      Старий собі у вуса посміхнувсь,
      Погладив нетерплячу по голівці.
      Мабуть, таким був сам у її віці,
      Але за ро́ки трохи призабувсь.
      Та і неспішну мову розпочав:
      - Сидів Петро святий побіля раю.
      Він праведників лише пропускає,
      Того, хто у житті гріхів не мав.
      Так от, сидів він так біля воріт,
      Аж раптом якийсь ангел прилітає:
      - Там хтось ключі до раю підбирає,
      Пролізти хоче, полишивши світ!
      Петро від несподіванки аж встав.
      Бо ще ж ніколи того не бувало.
      Ключі ж від раю з рук його упали,
      Він змоги підхопити їх не мав.
      І полетіли ті ключі униз
      Та по дорозі за зірки чіпляли,
      Аж іскри в усі боки розлітали
      І звід небесний раптом освітивсь.
      Петро негайно ангелу велів
      Знайти ключі, у небі підхопити.
      Той кинувся услід ключам летіти,
      Та зазівався, не перехопив.
      Ключі на землю впали золоті.
      Тут саме слідом ангел нагодився,
      Схопив ту в’язку, але слід лишився,
      За формою, немов, ключі оті.
      А на тім місці квітка проросла
      Теж на ключі апостолові схожа.
      Тепер її побачить кожен може,
      Якщо цвіте – то вже весна прийшла.
      Ці квіти, як апостола ключі,
      Що відкривають двері нам до літа,
      Коли теплу ми можемо радіти,
      А не сидіти, грітись на печі.
      Тому і звем ми первоцвітом їх …
      - Я зрозуміла: то ключі від літа.
      Ніколи вже не рватиму ці квіти,
      Нехай ростуть і радують усіх!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. * * *
      А степ стелив під ноги ковилу,
      Що, начебто схилялася в поклоні.
      І нехотя топтали її коні,
      Лишаючи дорогу чималу.
      Ховалось сонце, втомлене, мабуть,
      Соромилося з того, червоніло.
      Та мало за ніч відновити сили,
      Щоб знов верхі́вцям осявати путь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. * * *
      Кругову зайняли оборону
      І фортеці навколо звели.
      Та молились, немов на ікони
      Тим, чиїми рабами були.
      Тим, що змусили їх воювати
      Уважай, проти світу всього.
      І від страху щоночі вмирати,
      Боячи́сь, більш чужого, свого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. Легенда про очерет
      Кохання – то безцінний Божий дар
      І, коли двоє на землі кохають,
      Вони життя по іншому сприймають,
      В полоні оба тих любовних чар.
      Їм і зірки сіяють лиш для двох,
      І квіти квітнуть, і веселка грає,
      І річка пісню весело співає,
      Адже в серця їм вклав кохання Бог.
      Та скільки у кохання перепон,
      Що їх вони не хочуть помічати,
      Які, часом, не здатні подолати,
      Немовби кимсь встановлений закон.
      Не Богом звісно, а лише людьми,
      Які з причин, лише для них відомих,
      Перепиняють шлях коханню тому
      Та ще й кричать: « Ату його! Візьми!»
      Віки й віки, доки існує люд
      І почуття подібне виникає,
      Завжди комусь воно та заважає
      І він береться учиняти суд.
      І знайде сотні, тисячі причин,
      І ще мільйони дрі́бненьких зачіпок
      Аби скоріш зліпить посмертний зліпок
      Тому, до чого неспроможний він.
      Сюжет, який уже віки живе,
      Мільйони раз повторюється різно.
      Кінець завжди печальний, навіть, слізний,
      Та що на світі цьому є нове?
      Бува, поплачуть люди - то ж не гріх,
      Коли таку історію почують,
      А потім йдуть й закоханих мордують,
      Бо не спитались, бачите, у них.
      Якось сидів із вудкою в руках.
      Я над рікою. Риба не клювала,
      На черв’яка уваги не звертала.
      І поплавець метлявся на хвилька́х,
      Виблискував своїм червоним боком.
      А я навкруг, тим часом, позирав,
      На тиху річку і широкий став,
      Чекаючи із нетерпінням, доки
      Якаясь риба знайдеться дурна
      І черв’яком поласувати схоче
      Вслухавсь, як хвиля стиха берег точе
      Та набігає по одній одна.
      І очерет високий навкруги
      Аж у воді тупцюється під краєм,
      Шось шелестить та раз по раз киває,
      Ховаючи обидва береги.
      І я згадав історію одну
      Наскільки давню – чи й було – не знаю.
      Та як почув так і розповідаю.
      Так от колись в далеку давнину
      Обіч якоїсь річки степової
      Було-стояло зразу два села,
      В однім козацька вольниця жила,
      Аул татарський здавна був з другої,
      З південної, як кажуть, сторони.
      Ви ж знаєте – татари з козаками
      Постійно майже були ворогами.
      І тут не відрізнялися вони.
      Лише ріка їх трохи і мирила,
      Щоб не зійшлися в смертному бою.
      Та часто понад річкою тою́
      Слова образ на той бік говорили.
      Доходило, бувало й до крові́:
      То то, то ці у гості завітають
      І вже, дивись, покійників ховають
      Ті, що і ще лишилися живі.
      І жив в селі козацькому Степан,
      Ще молодий безвусий козаченько,
      Він був один у своїх батька й неньки,
      А батько в нього – справжній отаман,
      Тож хлопця вчив і шаблею махати
      І вміло гарцювати на коні.
      Йому уже і вулиці тісні,
      Йому б у степ широкий вільно мчати.
      І він весь день у хаті не сидів:
      То шаблю точить, то конем гасає,
      Та все собі суперника шукає,
      Хто б з ним на шаблях битися схотів.
      Якось одної жаркої години,
      Упрілий весь від шабельних забав,
      Він до ріки умитися помчав.
      Загнав коня у воду по коліна
      Стрибнув з коня, як було, у штанях,
      Змив сірий пил та з ним і піт солоний,
      Набрав води напитися в долоні,
      І враз завмер, аж подив у очах,
      Бо на тім боці дівчину узрів.
      Чорнява, теж на нього поглядала,
      В руках якогось глечика тримала.
      Кінь вже напивсь, до берега побрів.
      А хлопець все стояв, та все дивився.
      Вона також не зводила очей
      Чорніше зачарованих ночей.
      І час для них, неначе, зупинився…
      З тих пір вони стрічалися щодня:
      Вона ішла із глечиком по воду,
      А він кидав усі заняття й ходу
      До річки гнав змокрілого коня,
      Стрибав у воду і стояв, дививсь.
      Він на однім, вона – з другого боку.
      Стояли довго мовчки, бува, доки
      На березі б хтось третій не з’явивсь.
      Не розмовляли, боячись злякать
      Ту мить якої довго так чекали.
      Вони не говорили, а кохали.
      Їм Божий дар цей удалось спізнать.
      Їм так хотілось злитись удвох
      В міцних обіймах, поцілунках довгих,
      Але не бу́ло у них такої змоги
      І в тому винен був зовсім не Бог.
      А на шляху стояла їм ріка.
      Не та вода, що їхніх ніг торкалась
      І зайчиками весело всміхалась,
      Та мчала десь грайлива і легка,
      А та ріка, що живиться з крові́,
      Що ненави́сті ручаї вбирає
      І лише помсту почуттям вважає,
      Щоб викликати почуття нові.
      Тож їм судилось тільки споглядать,
      Вдивлятися у образи кохані
      І шепотіти клятви полум’яні
      Та десь у серці глибоко ховать
      Той Божий дар. Аби ніхто на світі
      І здогадатись, навіть, не посмів.
      І він в душі вогнем пекучим тлів
      Хоч міг усе навколо освітити
      Їм на шляху стояло геть усе
      Що їх народи здавна розділило
      Вони кохали. Як вони хотіли
      Побути разом! Та ріка несе
      Нестримні води. Їх не зупинити,
      Як не спинити ворожнечу ту
      Криваву, темну, а, проте, святу,
      Як всі навколо звикли говорити.
      Що їм лишалось – мовчки споглядать
      І говорити подумки про щастя
      Або обом у тую річку впасти
      Аби вона могла їх поєднать.
      Якось вони так справді і вчинили,
      Як люди бігли, щоб зловити їх
      І покарати за великий гріх -
      За те, що закохатися посміли.
      Упали разом мовчки у річку
      І їх вода миттєво підхопила
      І в глибині ,сховала не пустила,
      Дала і щастя їм, і смерть легку.
      Тіла їх люди так і не знайшли.
      Вони щоправда довго й не шукали,
      Знов через річку трохи покричали
      Та і до осель розгнівані пішли.
      А скоро, де кохані ті стояли,
      В воді якісь рослини проросли,
      Високі і гнучкі вони були
      І все щось один одному кивали.
      І розросталися по берегах,
      Все далі й далі входили у воду,
      Та подолати річку було годі,
      Хоч береги усі в очерета́х,
      Бо саме так рослини ці назвали
      Ті, хто кохання юне погубив.
      А я сидів на очерет глядів
      Й легенда ця на пам’ять мені спала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. * * *
      Дві старі сороки на березі сіли,
      На березі сіли і застрекотіли
      Про усе, що знали, про усе, що чули
      І про те, що інші вже давно забули.
      Довго стрекотіли, чути їх далеко.
      Вже усіх навколо дістав їхній стрекіт.
      Та вони уваги на те не звертають,
      Бо сороки зовсім совісті не мають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. * * *
      А де ж пророки? Де, скажіть, пророки?
      Де ті, хто нас повинен повести
      Крізь труднощі великі і крізь роки
      До світлої великої мети?
      А їх нема. Є лиш одні портрети
      Тих, хто нас кликав, кликав до зірок.
      Аж після того, як ступив він в Лету,
      Ми зрозуміли, що то був пророк.
      А за життя юродивим вважали
      І добре, як сміялися лишень.
      А то й стріляли, до тюрми саджали,
      Бо ж він стояв відкритий, як мішень.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. Легенда про орлів
      У давній час. Настільки давній час,
      Тепер нам навіть важко уявити.
      Як прадідів не було ще й на світі
      Їх прадіди родилися якраз
      І від дідів своїх в дитинстві чули
      Легенду давню. Як через віки
      Вона пройшла? Серед часу ріки
      Як ця легенда часом не втонула?
      Та збереглась не писана ніким
      Із вуст в уста вона передавалась.
      Змінилась трохи чи така ж зосталась
      Не знаю я. Та справа не у тім,
      А в ній самій. Тож нині хочу я
      ЇЇ і вам, шановні, розказати.
      Все розповім, що зміг запам’ятати.
      Так от, було це в степових краях
      Де сонце світить і гуляє вітер,
      Додолу гне нетоптану траву,
      Хмаринки легкі в небесах пливуть,
      Готові часом і дощем полити.
      Де в ті часи блукали табуни
      Не ляканих ніким тарпанів, турів
      І лиш дуби в байраках, як «фігури»
      Стояли. Ще не зрубані вони
      Охороняли спокій цього краю.
      В густому листі вітер спочивав
      Та шелестів, немов розповідав
      Новини. Хто ж за нього більше знав?
      А ще кружляли в небесах орли
      Не ті, що нині. Нині їх немає
      Дрібнота нині в небесах кружляє.
      А ті орлами справжніми були.
      У небесах їм рівного не бу́ло.
      Були й сильніші,та дружніші – ні,
      Усі разом ставали до борні
      Заледве клич про допомогу чули.
      Могутні крила піднімали їх,
      Дзьоби залізні тіло враже рвали
      І вороги від страху утікали
      Із усіх крил чи то із усіх ніг.
      Злітав у небо переможний клич
      І вороги по схованках ховались.
      Але орли за битими не гнались,
      Бо вміли битись лише віч-на-віч.
      Ні підлості, ні хитрощів не знали,
      Підступності між ними не було,
      Аж доки в степ не завітало Зло.
      Воно з орлами битися не стало,
      Бо знало силу крил і міць дзьобів.
      Підступність на озброєння узя́ло,
      Вінок дубовий у степу поклало
      Так, щоби кожен з неба углядів
      І «Найвеличнішому» в ньому написало.
      Орли злетілись до того вінка,
      Настала мить трагічна і гірка,
      Коли вони той напис прочитали
      І суперечка поміж них пішла,
      Кому із них вінка того носити.
      Ніхто не думав іншому вступити.
      І все пішло за задумкою Зла:
      Орли зчепились, пір’я полетіло,
      На землю густо полилася кров.
      Вінок проклятий силу їх зборов,
      Підступність Зла могутність їх скорила.
      Хто не загинув у сліпій борні,
      Подався світом в інший край літати.
      Не стало кому край цей захищати
      В чужій їх клекіт чути стороні.
      А Зло сюди наве́ло вороння,
      Що степ навколо чорнотою вкрило.
      Його багато і від того сміле
      Усе живе зі степу проганя.
      Згадав легенду цю я недарма,
      Бо знов часи такі для нас настали:
      Зло хоче, щоб ми ворона обрали,
      Бо, бачте, в нас орлів тепер нема.
      А я не вірю! Є між нас орли!
      І є кому Вкраїну захищати.
      Потрібно лише правильно обрати,
      Щоб ми, як люди, знову жить могли.
      24.10.2004



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. * * *
      В очеретах вітер бродить,
      А верба стоїть одна.
      Похилила віти в воду,
      Зажурилася вона.
      Їй би з кимсь погомоніти.
      Тихий шурхіт долина.
      В очеретах бродить вітер
      Та її чомусь мина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. * * *
      Затиснутий між правдою і болем,
      Урешті-решт він вибір мав зробить:
      Чи поділитись нею й далі жить
      Чи обірвати з нею свою долю.
      І він свій вибір, все-таки, зробив,
      Звивався в муках, кров’ю захлинався,
      Стогнав, кричав, з життям своїм прощався,
      Але затято правду боронив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. Легенда про мати-й-мачуху
      Потрібно жити так, щоб соромно не бу́ло,
      Щоб добрим словом міг тебе хоч хтось згадать,
      Щоб за тобою вслід не для очей сплакнули
      З ким довелося тобі життєвий шлях долать
      Згадалось оце, вже і чому - не знаю?
      Історія одна. Як хочте – розповім?!
      Жила колись давно – давно у нашім краї
      Сім’я одна. В степу стояв великий дім.
      Жив чоловік у нім з дружиною й дочкою.
      Казали, що у них було все до ладу.
      Господар то в хліву, то в полі із косою,
      Дружина в домі все робила. На біду,
      Як це бува, подавсь на ярмарок у місто
      Господар. Та й іще на кілька днів підряд.
      А буревій промчав, потовк геть усе чисто.
      Дружина ж усьому́ хотіла дати лад.
      По вітру, по дощу металась по господі,
      Промокла, пройняло так скоро і злягла.
      Як чоловік не бивсь, та врятувати – годі
      І місяць не пройшов – до прабатьків пішла.
      Лишився чоловік з маленькою дочкою,
      Помаявсь рік – другий та й знову оженивсь.
      Була й своя дочка у жінки у нової
      Та чоловік на те тоді не подививсь.
      Хоч, звісно, попервах було і сумнівався:
      А як воно? А що? Зживуться, а чи ні?
      А як дочка сприйме? У неї все питався
      Та пильно придивлявсь до всього перші дні.
      Була нова жона метка та роботяща
      У домі всьому лад завжди у неї був,
      А на столі і борщ, й вареники, і каші.
      Тож скоро чоловік про сумніви забув.
      І робить, і дочку його не зобижає
      І лагідна із ним – в усьому догоджа,
      Ніколи не кричить, ніколи не полає,
      Не жіночка, їй – бо, а чистая душа.
      Хоч, що він бачить міг – все в полі та у полі
      З зорі і до зорі працює, наче віл.
      Сорочка, як дерюга, зробилася від солі,
      Бо на землі усіх не переробиш діл.
      Увечері прийде, поїсть і знову спати,
      А вранці йде, коли лише зійшла зоря.
      Не бачить, як свою дочку голубить мати,
      А на його дочку, як вовком позира.
      Своїй обновки є, цукерки, ласка завжди,
      Його – лише тоді, як він побачить міг.
      Та й то, бува, коли дитину ту погладить,
      Що сльози набіжать в очах її сумних.
      Отож її дочка росла у всіх достатках,
      Для неї було все й робота не важка,
      А у його дочки усе об’їдки й латки
      Та мачуха весь час роботу їй шука.
      На жа́лілась вона, бо батька все жаліла.
      Бідненький, він і так зовсім не спочива.
      Носила, що дадуть,що всиплять – то і їла,
      Не сподівалася на лагідні слова.
      Не солодко було їй у батьківській хаті
      Та стало гірше ще, як батько занеміг,
      Ізвечора як ліг – не зміг уранці встати,
      Ні рук не підведе, не відчуває ніг.
      І жар його пече, і холодом морозить.
      Ніякі лікарі уже й не помогли,
      Не помогли й дочки його гіркії сльози
      І прабатьки й його до себе узяли.
      Не встигли понад ним насипати могилу,
      Як мачуха усе у руки узяла
      І на нерідну всю роботу навалила,
      А рідная дочка, як лялечка жила.
      Нерідна то пряде, то миє, то копає,
      А рідна спить і їсть, та знову спочива.
      Нерідну мачуха, як не вщипне, то лає,
      А рідній все смачне і лагідні слова.
      А та усе частіш покрикує на матір:
      То те давай, то се, хутчіше повертайсь.
      І мати вже й не зна, як їй і догоджати,
      Та все їй: « Не нервуйся, донечка, не лайсь! »
      От виросли вони і подались по світу
      У кожної свій шлях і доля теж своя,
      А матері одній прийшлось вік доживати
      Аж поки прийняла урешті – решт земля.
      Ховали її все чужі нерідні люди,
      Бо з дочок ні одна так і не прибула,
      Не капнула сльоза їй ні одна на груди
      І, наче сирота, в останню путь пішла.
      Душа її весь час навколо все літала
      Доки її везли, та й вже, як погребли,
      Та рідного когось в надії виглядала
      Тулилася до всіх. Та всі чужі були.
      Чужі – то є чужі. Насипали могилу
      Та і пішли собі свої діла робить,
      А бідная душа кружля навколо тіла:
      То птахою літа, то на горбку сидить.
      Та виглядає все, та все іще чекає,
      Хоч знає, що дарма. Нерідній хто вона?
      Чи добрим словом та колись її згадає?
      І зна душа, що в тім лише її вина.
      А рідна? Скільки сил вона у неї вклала
      Та й виховала зло, що любить лиш себе.
      А, власне, що ж іще вона з того́ чекала?
      Живе десь і усе під себе лиш гребе.
      Нащо їй мати та – стара і негодяща,
      Нащо могила, що десь у степу стоїть?
      Вона собі завжди знайде заняття краще
      Ніж над горбком отим полишеним сидить.
      Нерідна не прийде. Від мачухи своєї
      Ніколи у житті добра їй не було.
      І рідна не прийде, бо матінка у неї
      Уклала скільки « Я », що викохала зло.
      Поволі заросла могила бур’янами
      І нікому було за нею доглядать,
      А змучена душа все квилила так само,
      Їй не хотілось так те місце полишать.
      Усядеться, бува, над тим горбком у полі
      Сидить собі й сидить, усе щось вигляда
      Та думає усе про сво́ю гірку долю.
      А сонечко встає… А сонечко сіда…
      І якось проросла вона в землі корінням,
      І листям піднялась над горбиком отим.
      А листя у її було доволі дивним:
      Пухнастим на однім, гладеньким – на другім.
      Торкнешся знизу – там, воно здається теплим,
      А зверху доторкнись – мов холод віддає.
      Печальний жовтий цвіт вгорі на тонких стеблах
      Аж хоче розказать про горе про своє.
      Так « мати – й – мачуха » в народі і зоветься
      За дивнії листки рослина здавна ця.
      По урвищах росте, та по ярах плететься,
      Вишукує завжди вологіші місця.
      А заодно шука, мабуть, дітей по світу,
      Хоча й не знає: де шукати до пуття.
      Та ж хоче їх знайти та і перепросити
      За те усе, чим їм скалічила життя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. * * *
      Мисливець вистрілив і мати задрижала,
      І закричала голосом страшним.
      Та раптом змовкла і в траву упала,
      Залившись кров’ю тут же поряд з ним.
      Воно відразу і не зрозуміло
      Чому вона безпомічно лежить?
      Чому червоним стало її тіло?
      Закрила очі… Може вона спить?
      І тут маля помітило чужого,
      Що вийшов із кущів неподалік.
      Самі собою спрацювали ноги
      І кинулося в протилежний бік.
      Воно відбігло, але зупинилось
      І злякано покликало її.
      Та мати навіть не поворушилась,
      Не піднялась на ноги на свої.
      Маля вернулось тицьнулося носом .
      Мовляв, вставай чужий іде сюди.
      Покликало, поглядаючи скоса,
      Іще не розуміючи біди.
      Чужий все ближче, ніколи чекати,
      Приймать потрібно рішення своє.
      Інстинкт волає: треба утікати,
      А мати чомусь досі не встає.
      Інстинкт взяв гору і воно побігло.
      Все озиралось, кликало. Та ні…
      Ледь від чужого заховатись встигло
      В зеленій лісовій гущавині.
      А потім кілька раз іще верталось.
      Самому страшно: бо ж іще маля.
      Але чужого запаху лякалось
      І поглядало лише іздаля.
      Не знаю, чи живе воно і нині,
      Але застигли у його очах,
      Як звернення до кожної людини:
      Німе питання і відвертий жах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. * * *
      Досягши всьо́го, що він ще хотів?
      Здіймались під ногами гори трупів,
      Збивались юрби завчено докупи
      І долинав йому хвалебний спів.
      Та він, чомусь, не радісний стояв,
      Якісь думки спокою не давали.
      Чи думав – помирать пора настала,
      А він не всіх туди іще забрав?
      Хотілося йому забрати всіх,
      Бо ці невдячні, недолугі люди,
      Дивись, по смерті ще його забудуть
      І нікому карати буде їх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. Легенда про дзвіночки
      Я вийшов з машини, піднявсь на горбочок.
      Весь схил устелили блакитні дзвіночки.
      Ніколи не бачив їх у такій силі
      І звідки взялися вони тут на схилі?
      З німим запитанням на небо поглянув,
      На хмарки, що простір долали старанно.
      Та небо мовчало. Тут вітер піднявся
      Й здалося, що схил дивним звуком озвався,
      Неначе дзвіночки всі враз задзвеніли.
      Прислухавсь… Не дзвін, а слова зрозумілі
      Тихенькі-тихенькі зі схилу неслися.
      І час зупинився… І час відступився.
      Почув я історію давню, забуту
      Тож хочу, щоб ви могли також почути.
      У давні часи тут містечко стояло,
      Звичайне, маленьке. Укріплене валом
      З густим частоколом дубовим по ньому.
      Як звалось? На жаль, то мені не відомо.
      Жили у містечку тому землероби,
      Що землю орали, ростили худобу,
      Часом полювали в лісах навколишніх.
      Раділи світанкам, оманливій тиші.
      Бо ж іноді чутки й сюди долітали,
      Про війни князів, половецькі навали.
      Але сподівались на захисток Божий
      Та ще на високу міцну огорожу.
      Жило в тім містечку дівча молоденьке.
      Не мало воно ані тата, ні неньку.
      Тут гості з товаром колись проїздили,
      Вони у містечку дитя і лишили.
      Сказали, що десь підібрали у полі,
      Сиділо, дрижало в страху напівголе.
      Як звати,що сталось - напевно, не знало.
      Та й звідки? Ще лише слова промовляло.
      Взяли ту дитину до себе старенькі,
      Аби замінити їй тата і неньку.
      Забрали до хати, вдягли, годували.
      У місті ту дівчину Найдою звали.
      Росла вона, але з часо́м стало видно:
      Та давня біда не минула безслідно.
      І так на дитя те подіяла сильно,
      Що розумом так і лишилась дитина.
      Із часом, звичайно, всі звикли до того,
      Вважали: такі є під захистом Бога.
      Отож не чіпали і не насміхались,
      Лиш з сумом дивились, коли зустрічались.
      Вона ж собі тихо по місту блукала,
      До лісу ходила, чогось там шукала.
      Приносила часом букети, віночки.
      А якось принесла з корінням дзвіночка.
      Ішла через місто, із чогось раділа,
      Мов радістю з кожним ділитись хотіла.
      А потім за валом на са́мому схилі
      Дзвіночок отой узяла й посадила.
      Відтоді до нього щодень заглядала,
      Садила росточки та все поливала.
      Хтось з того сміявся, хтось мовчки дивився,
      Як схил той дзвіночками скоро укрився.
      Питалися в неї: «Навіщо?» - та марно.
      Вона посміхалась у відповідь: «Гарно!»
      Воно й справді гарно. Та краще би брала
      І на огороді корисне саджала.
      А що їй поясниш? Дитя та і годі.
      Ще шкоди наробить на тому городі.
      Були і злі люди, що часом, бувало,
      Ходили тим схилом та квіти топтали.
      Та Найда поплаче, нікого не лає,
      Погладить рослину і та оживає.
      І сяде на схилі, щось слухає, наче.
      «Що слухаєш?»- хтось запита, як побачить.
      «Послухайте, чуєте: дзвонить дзвіночок!»
      Той слухає, навіть, заплющує очі.
      Нічого не чути. «Тобі то здається!»
      «Ні, дзвонить… тихенько!»- дівчи́на сміється…
      А якось вночі дзвін ударив на сполох,
      Всі миттю на стіни і бачать: навколо
      Орда половецька дереться по схилах.
      Ще б трохи й містечко уже б захопили.
      Та люди устигли узятись за зброю,
      Щоб в битву вступити з тією ордою.
      Жорстока була і кривава та січа,
      Бо лізла орда і не двічі, й не тричі.
      Ні вдень, ні вночі не давала спокою.
      Вже ледве тримали в руках вони зброю,
      Але покорятись орді не збирались,
      Жінки з дітьми, навіть, за зброю узя́лись.
      І, врешті, здалася орда, відступила,
      Побачила що не здолає їх силу.
      Пішла більш слабкого для себе шукати.
      А люди взялися загиблих ховати.
      Усіх підібрали, усіх поховали.
      Між ними і Найду смерть також спіткала.
      Ординська стріла із-за стін прилетіла
      І серце дівчи́ни навік зупинила.
      Коли поховали загиблих останніх,
      Зібрались вцілілі усі на майдані.
      І вийшов старійшина, всім уклонився,
      Бо ж бачив, як кожен із ворогом бився.
      А далі промовив: «Хотілося б знати,
      Хто місто від ворога встиг врятувати?
      Хто вдарив на сполох? Хай вийде на люди,
      Ми Богу за нього молитися будем».
      Ніхто не озвавсь, може в битві загинув?
      Тут батюшка вийшов теж на середину
      І мовить: «Нікого в дзвіниці не бу́ло,
      Ми ввечері церкву із дяком замкнули.
      Та й нашого дзвона я голос впізнаю,
      Нехай серед ночі він закалатає.
      То був не наш дзвін. Але дивно, одначе,
      Я дзвона другого у місті не бачив».
      «То хто ж тоді в місті ударив на сполох?»
      І тут сивий дід раптом вийшов на коло:
      « Я знаю, хто місто зумів врятувати.
      Я знаю хто дзвоном устиг всіх підняти.
      То дзвоники, що Найда їх насадила…»
      «Та ж квіти ніколи оті не дзвонили!?»
      « Дзвонили…тихенько… Дитя ж говорило.
      Ми просто не чули, чи вірить не сміли.
      Як квітка одна – то її і не чути.
      А, як усі разом, таке може бути,
      То голос, неначе у дзвона і справді!
      Тож дякувать маємо ми за те Найді!»
      І мовчки усі подалися за місто.
      Орда столочила на схилах все чисто.
      Від дзвоників мало чого залишилось.
      Лиш де-не-де квітка блакитна виднілась.
      Загиблому цвіту вклонилися люди
      Та й клятву дали: доглядати всі будуть,
      Аж поки всі схили не стануть блакитні.
      Вже й міста немає, а дзвоники квітнуть.
      Як пам’ять про давні забуті події.
      І, доки цвітуть, не вмирає надія,
      Що ми не забудем: звідкіль усі родом,
      Бо пам’ять - це те, що нас робить народом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. * * *
      Ну, як живеш,старий друзяко-дубе?
      Що з-під кошлатих дивишся гілок?
      Уїлося твоє коріння грубе
      Ще більше у довколишній пісок.
      Ну, що, впізнав, чи я змінився дуже?
      Не дивно, адже стільки літ спливло.
      Впізнав. Я бачу, ти киваєш, друже,
      Немов років тих зовсім не було.
      А ти з тих пір, ну, майже не змінився,
      Можливо, десь усохло кілька віт
      Та поряд густо нові розрослися,
      Укривши щільно ран глибокий слід.
      Так, звісно, час для нас спливає різно,
      Ти, кажуть, кілька тисяч можеш жить,
      А я у сотню, може, двічі влізу,
      Мій вік для тебе усього лиш мить.
      Але я радий знов тебе вітати,
      Згадати давні ті часи, коли
      Нам довелося разом виростати.
      Коли ти був, таким, як я, малим.
      Тоді я легко діставав вершечка,
      Хоча і сам був від горшка вершок.
      А як зросли, влізав тобі на плечі,
      Розкривши рота слухав спів пташок.
      Тепер навряд чи зможу і залізти
      Та й роки вже тепер зовсім не ті.
      Не ті пташки на тобі мостять гнізда
      І ти стоїш один на самоті.
      Ну, що ж, друзяко, радий, що зустрілись,
      Коли іще сподобиться зайти?
      Пообіцяй і далі не старіти
      І на прощання віти опусти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. * * *
      Ніч перед стратою. Остання ніч життя.
      Думки потрібно звести до пуття.
      Можлива, слід покаятися йому,
      Адже скількох відправив він в тюрму,
      А ще кількох на смерть послав людей.
      Не ради себе. Все – ради ідей.
      Аби народ міг жити й процвітать
      Повинні були люди помирать.
      І це, тому, гріхом вважать не слід.
      Народжувався в муках новий світ.
      А власноруч він сам скількох убив?
      Ну, не людей, а злісних ворогів:
      Той продзагону хліб не віддавав,
      За що і кулю прямо в лоб дістав.
      Кричав: « Нема чим годувать дітей!»
      Що діти перед величчю ідей?
      Той не хотів гвинтівку в руки брати.
      Ну, звісно, довелося розстріляти.
      А потім за убивство комісара
      Сімей куркульських перестрілив пару.
      Хіба згадаєш всіх. Було багато.
      Кого прийшлося у «розход» пускати.
      Щоб досягти високої мети
      Й не на таке доводилося йти.
      В тридцятих стільки храмів зруйнував,
      Попів по тюрмах скільки посаджав,
      Хоча баби і плакали, дурні,
      Коли ікони корчились в огні.
      Що ж, потім будуть дякувать вони,
      Що витяг їх з тії трясовини.
      Колгоспи, п’ятирічок перші кроки.
      Усе спішили. Підпирали строки.
      Що у народу надривалися жили?
      Але ж себе ми також не жаліли?!
      Знов вороги і тюрми, і Сибір –
      Все думалось, що то останній бій.
      Та знову хліб доводилось збирати.
      За щось же домни треба будувати?
      Так, голод був, та не моя вина
      Одна в нас революція. Одна…
      І її треба було захищати.
      Когось у жертву довелося віддати.
      Чи ж це мій гріх? Адже я комуніст!
      Я прапор у майбутне чесно ніс!
      А тих, хто сумнівався, ворогів
      Таємних, явних теж я не щадив.
      У тридцять сьомім, навіть, свого брата
      Як ворога, не став я рятувати.
      Тут або ми їх, або вони нас
      Таке було життя і такий час.
      Єдиний мій в життя найбільший гріх,
      Що захиститись від брехні не зміг.
      Я чесно жив і чесно працював,
      Життя я революції віддав
      І ось тепер доводиться вмирати.
      Ну, що ж, мені до цього не звикати.
      Я з смертю поряд все життя ходив,
      Я сам вбивав, на смерть людей водив.
      Помру, як слід. Та буде вічно жити
      Соціалізм – найкращій лад на світі.
      Немає в чому каятись, немає
      І хай народ просить і… Бог прощає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. Легенда про мак
      У балці степовій зіткнулися коза́ки
      З чамбулом, що в набіг таємно тут збиравсь,
      Схопились за шаблі́ по отамана знаку.
      Та й татарва також за зброю узялась.
      Татар, як мурашви, козаків лише сотня
      Та в кожного в грудях ненависті вогонь.
      Промовив отаман: «Що ж, помремо сьогодні.
      Панове козаки, усі до одного!
      А ти мерщій жени коня свого Семене,
      До Січі донеси оцю невтішну вість.
      Готуються нехай гостей стрічати чемно.
      Нехай би він пощез,такий проклятий гість!»
      І миттю козаки у лаву розгорнулись ,
      Злилося у одне і «Слава !», і «Алла!»
      Малинові шапки з тюрбанами зіткнулись
      І смерть свої жнива невпинно почала.
      Не думав отаман, що так все оберне́ться .
      Ще зовсім не старий. Та доля, знать така,
      Загинути отут в оцім останнім герці.
      Для того й опинивсь він, власне, в козаках.
      Все менше козаків лишається навколо
      І в отамана вже втомилася рука.
      Ніхто, на жаль, того не знатиме ніколи,
      Де з смертю танцював останнього танка.
      Через багато літ не ли́шиться нічого,
      Все поле бою це травою поросте.
      І сліду на землі не буде вже від нього,
      А хочеться хоч щось залишити, проте.
      Ударила стріла у груди отамана,
      Думки його сумні спинились лиш на мить .
      Скотився у траву і знав, що вже не встане,
      Бо зовсім не відчув, що у грудях болить.
      Скривавлений туман осів йому на очі.
      Іще мелькали мов якіїсь тіні в нім.
      І він прошепотів тоді до Бога: «Отче,
      Хай залиши́ться щось тут по житті моїм!
      Нехай козацька кров, що землю цю скривавить
      Безвусних юнаків і козарлюг старих,
      В степу цім проросте хоч квіткою яскравой,
      Щоб пам’ять зберегти про тих, хто тут поліг!»
      Останнє, що козак побачив перед смертю:
      Десь там удалині піднявся чорний дим.
      Подумав: « Що ж, тепер спокійно можу вмерти».
      І сонце назавжди закрилось перед ним.
      В далекому селі спинилась стара мати,
      Бо защеміло щось зненацька у грудя́х.
      Чи з сином щось лихе? Пішов козакувати,
      Донині вже, мабуть, забув додому шлях?
      Бо звісток ніяких. Чи, може,вже й загинув ?
      Дістала десь в степу косою смерть лиха.
      Вже скільки літ болить душа її за сином,
      Ятрить тривога і на хвильку не стиха.
      Десь може вже в степу лиш кісточки біліють.
      Хто ж похова й піде́ могилу доглядать?
      Хто ж на могилці тій та й квіточок насіє,
      Щоб здалеку в степу було її видать?
      У іншому селі коза́ка жде дівчи́на.
      А його все нема, з походу не верта.
      Виходить за село та мне в руках хустину,
      В проїжджих козаків про парубка пита.
      Та ніяких звісто́к. Немов пропав, небога.
      Чи в іншому селі собі якусь знайшов?
      Дівчина на шляху звертається до Бога:
      Хай до другої та аби живий прийшов.
      Хай не вона, а та вінок йому сплітає.
      Чорнявому йому червоне до лиця.
      Закрила очі і стоїть та уявляє.
      В червоному вінку козака-молодця.
      Згадати слід іще про козака Семена,
      Що отаман послав зі звісткою на Січ.
      Догнала і його в степу стріла скажена,
      Ледь було не зустрівсь зі смертю віч на віч.
      То добре: вірний кінь роботу свою знає.
      Козацьку чату сам серед степів знайшов.
      Що було далі він зовсім не пам’ятає.
      Між смертю і життям провів багато днів.
      Та тіло молоде хворобу побороло
      І рана від стріли із часом зажила.
      Потроху став козак сам виїжджати в поле.
      Та думка увесь час в душі його шкребла:
      Десь у степу лежать побиті побратими
      І хочеться йому поїхати туди.
      Хай через довгий час та попрощатися з ними.
      Та бою де того знайти в степу сліди?
      А все ж набрався сил і вирушив поволі.
      Чи кінь віднайде шлях, чи доля приведе.
      Не поспіша козак, прямує в чистім полі,
      Надіється що все ж ту балку він знайде.
      Вже їхав кілька днів і все йому здавалось,
      Що балка на шляху та сама, що шукав.
      Та бачив кожен раз, що серце помилялось:
      Така, ж як та була, та тільки не така.
      Зневірився уже, хотів назад вертати.
      Та вирішив іще заїхати в одну.
      І серце наче знов щось стало відчувати,
      Мов вітерець йому якийсь в душі війнув.
      Під’ їхав і завмер: Ох Боже ж, твоя воля!
      Бо видалось йому, що балка вся в крові.
      Червона кров тече у балку ту із поля.
      Аж придивись - а то лиш квітки польові.
      Червоні, наче кров пролита тут козацька
      Як маківки шапок козацьких далебі.
      «Тож, маківкою хай і буде називаться!
      Подумавши, козак промовив сам собі.
      Видать, Господь рішив щоб кожна крапля крові,
      Яку за свій народ проли́ли козаки,
      Перетворилася́ на квіти ці чудові,
      Як пам’ятник живий загиблим на віки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. * * *
      А у лісі зозуля
      Чиїсь роки рахує.
      Тільки чоботи взую
      І піду по шляху я.
      А тоді по стежині.
      З трав росу позбиваю.
      Назбираю ожини,
      Пісеньку заспіваю.
      Хоч слова півзабуті.
      Хто їх в лісі почує?
      Відшукаю зозулю.
      Хай мені порахує.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. * * *
      А смерть ходила і зазирала,
      На скрипці долі фальшиво грала.
      Щодня збирала врожай багатий,
      Не проминула жодної хати.
      Не пожаліла в селі нікого:
      А ні старого, а ні малого.
      А, як не було вже що збирати,
      Пішла, лишила пустії хати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. Легенда про Чорнобиль
      Почалось це в час далекий, в глибині віків,
      Коли Зевс супроти батька Крона війни вів.
      Я не буду про події ті розповідать,
      То все можете у міфах грецьких прочитать.
      Розповім лише про те я, чого в міфах тих
      Не сказали давні греки. Чом? Питайте в них.
      Ну так от, коли титанів Зевс усіх здолав,
      То в Тартар він їх відправив. Потім клопіт мав
      Із Тіфоном стоголовим. Переміг й того.
      І нема, здавалось, сили, щоб здолать його.
      Але Гея, його бабця, все ще була зла
      І пробачити титанів йому не могла.
      Бо ж то були її діти, як же Зевс посмів
      Так безжально віднестися до її синів.
      Отож, думала-гадала, що б таке вчинить,
      Аби внукові своєму добре насолить.
      Але сил вже тих не мала – хоч і була зла:
      Невеликого титана спорядить змогла.
      І назвала його Атом. Чому так – хто зна?
      Мабуть, Зевса обдурити здумала вона.
      Спорядила та й послала під Олімп його
      Із презирством Зевс оглянув ворога того.
      Що з малого? Він великих подолати зміг.
      Тож і блискавок метати Зевс не став своїх.
      Вхопив першу каменюку та й пожбурив вниз.
      Та ковтнув той її миттю і одразу зріс.
      Здивуванню бога Зевса не було межі.
      Як же воно могло статись отаке, скажіть?
      Ухопив ще більший камінь – ну, тримайся, гад.
      А за ним і третій, п’ятий – той же результат.
      Вже й не карлик під горою, а титан стоїть.
      Каменюкою такого не так просто вбить.
      Як ногою Атом тупнув, то й Олімп затряс.
      Тут потрапив чорний камінь Зевсові якраз.
      Ухопив, не глянув, кинув – велетень завмер
      Після того, як той камінь на льоту він зжер.
      І стоїть, не ворухнеться. Зевс у арсенал,
      Блискавку вхопив найбільшу, в Атома послав.
      Розірвась титан миттєво на дрібні шматки
      І шматки ті розлетілись на усі кутки.
      Гея скоро заховала їх у глибину
      Та й на тому закінчила врешті-решт війну.
      І лежали дрібні частки Атома в Землі.
      Вже й віки пройшли із часу то́го чималі.
      Та жила частинка кожна, повнилася зла,
      Мріяла, щоб об’єднатись у одне могла.
      Отоді уже б помстився Атом геть усім.
      І Олімп розніс на шмаття – Зевесовий дім.
      І свою матусю Гею на шматки б розніс,
      Адже саме через неї у Землі томивсь.
      Час минув, уже про Зевса і забув народ.
      Вже й себе вважа за бога на Землі. Та от
      Хтось із вчених докопався й часточки знайшов
      Того Атома, якого Зевс колись зборов.
      І така таїлась сила в часточках отих,
      Що, якби собі на службу та й поставить їх,
      То не було б на планеті рівного йому.
      Така сила і не снилась Зевсу самому́.
      І взялись збирати люди часточки в Землі.
      І докупи їх тулили. А ті страшно злі
      З того всього лиш раділи: вже багато нас,
      Зберемося всі докупи – прийде помсти час.
      А, яка то грізна сила дали зрозуміть,
      Коли люди заходились бомби з них робить.
      Але що там у тій бомбі часточок отих,
      От якби зібрати разом та побільше їх.
      То була б вже справжня сила. Час минув і ось,
      Підкорити собі силу ту надумав хтось.
      І зібрали їх багато – часточок отих
      Та кайдани чорні зразу ж одягли на них.
      Обдурили! Скільки злості вихлюпнулось враз.
      А кайдани задля того й одягли, якраз,
      Щоб тримати у покорі силу ту і лють,
      Хай енергію дешеву злом своїм дають.
      І працює зла та сила, у АЕС сидить
      Та чека, щоб хтось кайдани зняв хоча б на мить
      І в ту мить помститься атом світові за все,
      Хоч частину невелику, але рознесе.
      Об’єднається з братами, скованими теж
      І тоді не буде помста уже знати меж.
      І здригнеться з тої помсти матінка-Земля.
      От що людство могло мати від Чорнобиля.
      Та на щастя у годину ту для нас лиху
      Не боги́, а люди стали на його шляху.
      Хоч життям ризикували та здолать змогли:
      Знов в кайдани закували й світ уберегли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. * * *
      Високе полум’я сховало бліде сонце
      І диск його ледь жевріє крізь дим.
      В задимленому мутному потоці
      Поверхня вкрита попелом густим.
      Хтось підпалив на річці очерети,
      Загоготів застояний вогонь,
      Ховаючи в диму свої секрети,
      Все знищуючи полум’ям долонь.
      І очерет тріщав в жарких обіймах,
      Зминаючись, чорніючи за мить.
      А люди це сприймали все спокійно,
      Не думаючи, що йому болить.
      Яке їм діло до чужого болю,
      Їм навіть людське не завжди болить.
      А очерет палав понад рікою,
      Хоча й йому хотілось, мабуть,жить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. * * *
      Крок уліво, крок управо-
      Спроба втечі - зразу смерть.
      Не етап, а вся держава
      Втрапила в цю круговерть.
      Йди вперед, не сумнівайся,
      І ні з ким анітелень.
      І з рядів не виривайся,
      Бо тоді ти вже мішень,
      Ворог зліва, ворог справа,
      Ворог знизу і згори.
      З голосним волонням: «Слава!»
      За чужі гріхи помри.
      І не думай, бо за тебе
      Будуть думати вожді,
      Та обмеж свої потреби,
      Як держава у нужді.
      Крок уліво, крок управо...
      Ніяких надій нема.
      Якщо вся твоя держава-
      Звичайнісінька тюрма.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. Легенда про шафран
      Коли занадто влади у руках,
      А навкруги підлесників отара
      І їх слова засліплюють, мов чари,
      Стає людина зовсім не така.
      Себе ледь не за бога уважа
      І думає, що наймудріша в світі,
      Тож знає, як кому в цім світі жити.
      А хто не згоден – того на ножа.
      І скільки їх, таких уже було,
      На жаль, не всі погано закінчили,
      При тому, купу зла у світ пустили
      І скільки воно горя принесло.
      Хоча би взяти і могутній Рим,
      Отих лихих Калігул і Неронів.
      Що доброго ми знаємо сьогодні
      Із того, що вдалось зробити їм?
      Але згадати хочу не про них.
      Був свого часу Клавдій Другий в Римі.
      Не самий кровожерливий між тими ,
      Та слід кривавий залишити встиг.
      Рим увесь час із кимось воював,
      І війни ті потребували крові.
      Йому потрібні сильні і здорові,
      Хто б геть про все на світі забував.
      Не маючи ні дому, ні сім’ї,
      Ішов за Рим, за гроші воювати.
      А де таких легіонерів взяти,
      Адже в людей потреби є свої?
      Тож імператор Клавдій і рішив
      Весілля у державі скасувати.
      Хай нежонаті йдуть усі в солдати.
      А на незгодних він обрушить гнів.
      І все… питання вирішив умить,
      Не думаючи, що ламає долі.
      Він – імператор, така його воля,
      Всі волею тією мають жить.
      А жив тоді у Римі Валентин.
      Умів хвороби різні лікувати,
      А ще й із уст своїх передавати
      Христове слово поміж люду він.
      Обходячи драконівський указ,
      Вінчав таємно молодії пари,
      Хоч знав, яка за це можлива кара…
      От привели до нього якось раз
      Одну сліпу дівчи́ну молоду.
      Оглянув Валентин її й побачив,
      Що бути їй усе життя незрячій
      І він не здатен відвести біду.
      Але того не став їй говорить.
      Нащо людину позбавлять надії.
      Тож дав настої, очі нехай миє
      І ще другі велів щоденно пить.
      Хто зна, а раптом вилікує час?
      Та хтось доніс на Валентина згодом,
      Що він чимало обвінчав народу,
      Порушив імператора указ.
      Тоді доноси частими були,
      На тому можна було заробляти…
      І в його дім ввірвалися солдати,
      Схопили, до в’язниці потягли.
      Знав Валентин, що смерть його чека,
      А все не міг ту дівчину забути.
      Як би хотів він зір їй повернути,
      Але то все у Господа в руках.
      І він молився, Господа просив.
      Ні, не за себе. Смерті не лякався.
      Не завершити справ земних боявся.
      Узяв шафрана квітку, що носив
      Завжди на шиї в ла́данці з собою,
      Дістав пергамент, квітку туди вклав,
      «Від Валентина» тільки написав,
      Хотів іще додати «із любов’ю»,
      Бо, й справді, ту дівчи́ну полюбив.
      Але уже не став того писати.
      Просив той згорток дівчині віддати.
      На другий день він смерть свою зустрів.
      Тепер то День святого Валентина.
      А дівчина той згорток узяла,
      Навпомацки шафрана цвіт знайшла.
      Взяла в долоні й світ яскравий зринув
      У її очі…І прозріла враз.
      Господнє диво знов явилось людям.
      І так воно, я сподіваюсь, буде,
      Щоб справжню віру зміцнювати в нас.
      А люди, що за бога себе мають,
      Для Господа - то всьо́го ли́ше мить.
      І їм Господню волю не змінить,
      Нехай там що підлесники співають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. * * *
      Земля здригнулася від болю
      І хвиля гніву піднялась,
      Упала на невинні долі.
      Враз схаменулась, подалась
      Та пізно. Вже не повернути
      Навіки забраних життів.
      Таке із кожним може бути,
      Коли засліплює нас гнів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. * * *
      Голодний рік. По степовій дорозі
      Йшов чоловік з мішечком на спині.
      Вперед іноді позирав в тривозі,
      Десь там лісок далекий бовванів.
      Йшов чоловік із палицею шляхом,
      Звідкись тікав чи поспішав кудись.
      В очах, щоправда, не помітно страху,
      Утома, смуток. Видно, находивсь.
      Спустивсь у балку і понад рікою
      Побачив гурт таких же мандрівних.
      Вони сиділи в дивному спокої,
      Неначе шлях вже закінчився в них.
      Байдужі очі, висохлі обличчя…
      І раптом, ледве близько підійшов,
      Всі похопились, худі руки тичуть:
      «Дай хлібця! Хліба!?»- аж холоне кров.
      В очах голодних щось умить
      проснулось:
      Жага життя, бажання, щось таке.
      Душа у перехожого здригнулась,
      Сіпнулась жалість – почуття гірке.
      В мішечку в нього ще була хлібина
      Одна, остання, що із дому взяв.
      Іти ще дні йому, а не години.
      Та більш нічого він, на жаль не мав.
      Дивився у голодні їхні очі,
      Стискалось серце: з голоду ж помруть
      І будуть снитися йому щоночі,
      Бо не поміг!.. А ті голодні ждуть
      І тягнуть, тягнуть висхлі свої руки,
      Гримасливо всміхаються йому.
      Чи ж серце може витримать цю муку?
      Аж соромно зробилось самому.
      Хапливо стяг мішок, дістав хлібину,
      Ломити став на кусники. «Тримай!
      Візьми! Держи!» Роздав їм половину.
      Отримав кожен:
      « Більш не дам! Звиняй!»
      А ті дивились, як він хліб ховає
      І це для них було як смертний гріх:
      « Та він же, підлий, півхлібини має!?
      Сам буде жерти, потайки від них!?»
      І, замість дяки за хороше діло, Накинулись на бідного того,
      Побили добре, хліб весь розкришили
      Та і пішли, покинувши його.
      Лежав він серед шляху, ледве дихав
      Та зрозуміти все ніяк не міг:
      За що на нього це звалилось лихо?
      І чим так дуже він розсердив їх?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. Легенда про материнку або душицю
      Жила вдова в селі одному.
      Був чоловік. Козакував.
      Тож довго не сидів удома,
      Спокою ворог не давав.
      Сусіди тільки-но й дивились,
      Як би шматок собі вхопить.
      Тут від одного ледь відбились,
      Як другий зуби вже гострить.
      Отак у війнах і походах,
      Аж поки й згинув у бою.
      Поплакала вона та й годі,
      Бо ж треба піднімать сім’ю.
      А мала жінка двоє діток –
      Синочка й донечку, вони
      Росли, як дві маленькі квітки.
      Отож жила тепер для них.
      Нічого дітям не жаліла,
      Від біди-лиха берегла,
      Та Богородицю молила,
      Щоб їм здоров’ячка дала.
      Вона ж від ранку і до ночі
      То в полі, а то у дворі.
      Сама усе вхопити хоче,
      Всім догодити дітворі.
      Вони ж турбот зовсім не знали,
      Росли під маминим крилом.
      Їх одягали, годували.
      Дитинство радісним було.
      Та людська доля невблаганна,
      Себе не жа́ліла вдова,
      Тож підірвала сили рано,
      Прийшла із поля ледь жива,
      Злягла й за кілька днів згоріла.
      Лишила по собі сирі́т.
      Кому до чужих діток діло?
      Жорстоким виявився світ.
      Дітей самих не залишили,
      На те і влада у селі.
      До тітки їх переселили,
      В якої ще свої малі.
      Хоча і рідна кров, одначе,
      Свої ж рідніші, далебі.
      Вона вдяга, годує, наче
      Та все зі скрипом – заробіть.
      Свої ще сни останні бачать,
      А цих ранесенько зганя,
      То тим, то іншим озадачить.
      А жалітись кому – рідня?
      Та й так спасибі – прихистила,
      Пригріла, як могла, сиріт.
      В селі, по людях говорила:
      Про них турбується, як слід.
      Сама ж покрикувати стала,
      А то, бувало, і поб’є.
      Бо, бач, роботу загадала,
      А воно досі не встає,
      Чи то поволі надто робить,
      Чи то багато надто їсть.
      І позирає завше, щоби
      На комусь з них зігнати злість.
      Зі смертю мами закінчилось
      Дитинство радісне для них.
      Та й плакати вже розучились,
      Забули, що таке є сміх.
      Єдине, як хвилинку мали,
      До мами на могилку йшли,
      Там свої біди виливали,
      Там і поплакати могли.
      Сльозами ту могилку зросять,
      Розкажуть про життя своє.
      У мами помочі попросять
      Та й легше на душі стає.
      Прийшли вони одного разу -
      Духмяна квітка розцвіла.
      Повірили вони одразу,
      Що то матуся їх прийшла.
      Вони ту квітку не зірвали,
      Сльозами рясно полили
      І материнкою назвали.
      До неї кожен раз ішли
      Дві гіркі долі-сиротинки.
      Вже не одно друге втіша,
      Їм гріє серце материнка,
      Неначе мамина душа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. * * *
      Вулкан дрімав уже віки й віки,
      Десь там в глибинах магма булькотіла
      Та іноді бува димок легкий
      Здіймався над його простертим тілом.
      Здолавши гнів, що закипав у нім
      І вивергнувши лавові потоки,
      Він все живе понищив на всі боки
      І залишивсь у гніві у своїм
      Надовго сам. Ніхто не йшов до нього.
      Усі боялись, що безмежний гнів,
      Який життя довірливе спалив,
      Прорветься і спастись не буде змоги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. * * *
      Про що він думав, лежачи отак,
      Паралічем вгамований, сповитий,
      Не здатний, навіть пальцем ворушити,
      Сказати слово чи подати знак?
      Хоч усе чув, все добре відчував
      І розумів, але не міг змінити
      Уже нічого. Долю цього світу
      Вирішувати права вже не мав.
      Не тільки світу. Свою власну долю
      Йому уже рішати не дано.
      Хтось вип’є ним не випите вино,
      У когось серце защемить від болю.
      Про що він думав? Чи про щось жалів,
      Про те, чого в житті не встиг зробити:
      Когось спасти чи то когось убити,
      Комусь сказати злих чи добрих слів.
      Тепер про те ніхто не може знати.
      Десь, може, плаче звільнена душа,
      Але ніхто втішать не поспіша,
      Бо зла вчинила світу так багато.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. Легенда про луня
      Запала в пам’ять, а чому – не знаю
      Одна легенда. В давній-давній час,
      Коли точніше – з голови тікає.
      Та точно знаю, що було у нас
      У цих степах, тоді іще безлюдних,
      Серед високих і зелених трав,
      Які буяли по степу усюди.
      Могутній дуб над балкою стояв.
      Звідкіль він тут посеред степу взявся,
      Ніхто не знав. Чи птахи занесли,
      Чи, може, із людей хто постарався.
      Але уже віки й віки пройшли
      Із тих часів. Могутній дуб розрісся,
      Корінням міцно в землю учепивсь.
      І вартий був один цілого лісу.
      Бо кожен, хто під дубом зупинивсь,
      Знаходив тут у спеку прохолоду,
      Можливість від дороги відпочить.
      А в балці унизу джерельну воду,
      Таку холодну, що аж страшно пить.
      Під дубом тим бувало стільки люду.
      Всяк подорожній зупинявсь при нім,
      Але про всіх я згадувать не буду.
      Та якось у один з весняних днів,
      Заледве дуб широким листям вкрився
      І степ навколо весь зазеленів.
      Десь під обід під дубом зупинився
      Старезний дід. У затінку присів.
      Чи то упав, хитаючись від втоми,
      Заплющив очі, наче прислухавсь,
      Як серце б’ється, стугонить у ньому.
      Зітхнув печально: так і не діставсь!
      Болять, гудуть від втоми його ноги,
      У животі від голоду бурчить.
      Ні, не здолати вже йому дороги.
      Лишилось трохи. Може, відпочить
      І далі йти. Перед його очима
      Постало те покинуте село,
      Звідкіль його малого із другими
      Колись татарське військо повело.
      Біленька хатка, солом’я́на стріха,
      Садок вишневий. Як сьогодні він
      Згадав оту вечірню пору тиху,
      Коли татарський налетів загін.
      Кого убили, кого пов’язали.
      На тому і скінчилося життя.
      Забуть не може, як їх степом гнали
      І знали всі – не буде вороття.
      І плач стояв, і стогін понад шляхом,
      Мішалась з пилом кров розбитих ніг,
      Орда із гиком наганяла страху
      І толочила тих, хто йти не міг.
      Під Перекопом бранців розділили,
      Його погнали в Кафу продавать,
      Загнали в воду, пил дорожній змили
      Аби товар найкраще показать.
      Було це…Боже, як давно це бу́ло!
      Він вже й роки лічити перестав.
      Вже й півстоліття, мабуть, промайнуло
      З того часу, як він товаром став.
      Куди його лиш доля не кидала,
      Чого лишень не довелось робить.
      І таволга не раз по нім гуляла,
      Й нагайка слід устигла залишить.
      Робота від світанку і до ночі,
      Тяжка робота, роки день у день.
      Здавалося, не встиг зімкнути очі,
      А вже нагайка знов співа пісень.
      Спочатку ще жили якісь надії
      То на родину, то на козаків.
      Але надії в’їлися у шию,
      Від сподівань він зовсім посивів.
      Та дочекався. Жадібний татарин,
      Уздрівши, що вже немічний зовсім,
      Прогнав з подвіря – годувати да́рма
      Не захотів старого. Рідний дім
      Його покликав у дорогу дальню.
      І він подався в рідну сторону,
      Зібравши сили, що були, останні.
      Брів без дороги. Перекоп минув.
      Ніхто з татар до нього не чіплявся.
      Кому потрібен немічний такий?
      А він все брів, від голоду хитався,
      Все дивувався, що іще живий,
      Як прокидався у степу уранці,
      Проспавши ніч там, де упав без сил.
      І все злітало з уст пошерхлих бранця:
      «О, Боже, чом не дав ти мені крил?!
      Я би піднявся в височінь небесну
      І в Україну рідну полетів.
      Хоч би одну іще єдину весну
      В своїм краю серед своїх зустрів.»
      Так він подумав, сидячи під дубом,
      Ледь відпочивши і набравшись сил.
      Зашепотіли знов пошерхлі губи:
      «О, Боже милий, дай же мені крил!
      Бо сил немає. Вже й не підведуся.
      Лишилось трохи та вже не дійду.
      Під дубом цим, напевно, й залишуся.
      Тут смерть свою урешті-решт знайду.
      А так хотілось хоч би одним оком
      Поглянути на рідну сторону,
      Хоч раз почути рідне слово, поки
      Ще смерті серп в обличчя не війнув.»
      І, мабуть, Бог зачув його молитви,
      Бо на душі полегшало ураз
      І він відчув, що може полетіти.
      Змахнув крилами легко і піднявсь
      Над дубом тим, над балкою, над степом
      І здивування вирвавсь в нього крик.
      Мов задзвенів невольник своїм цепом.
      Він ще раз крикнув, ще раз, доки звик.
      Десь там внизу лишилось його тіло,
      Його ж душа ширяла в небесах.
      Хоч крилами махала ще невміло,
      Та вже здолала свій первинний страх.
      Отак одного разу пополудні
      Тут відбулося дивне диво з див:
      Зробивсь старий невольник сивим лунем
      І в Україну рідну полетів.
      Звідкіль я знаю? Дуба того правнук,
      Коли під ним я в затінку сидів,
      Відпочивав і щось почути прагнув,
      Мені легенду цю прошелестів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. * * *
      Як запахло весною,
      Стала одіж тісною
      І сльозою рясною
      Сік з берези потік.
      Пташки загомоніли,
      Трави зазеленіли
      І ми помолоділи
      Та й не на один рік.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. * * *
      Ми досі ще видихуєм тирана
      Із серця неспокійного свого.
      Адже важкі і невигойні рани
      Весь час стискатись змушують його.
      Ніяк не звикнем, що тепер ми люди,
      Не бидло і не хами, як тоді.
      Так само серце тенькає у грудях,
      Очікує – чи скоро буть біді.
      Це ж як народ потрібно залякати,
      Щоб внуки тих, хто пережив той час
      І досі не могли спокійно спати,
      Від стукоту здригались кожен раз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. Легенда про гладіолус
      «Гладіус»- то «меч» по-латині.
      Є між інших дивна квітка, яка
      Гладіолус прозивається й нині,
      А історія у неї така.
      Ще коли в нас панували сармати
      І коней своїх поїли з Дніпра,
      У одному роді жи́ли два брата.
      А була то неспокійна пора.
      Рим могутній, мов на дріжджах здіймався,
      Пожирав країни цілі умить
      І до Таврії уже добирався,
      Край багатий той хотів полонить.
      Та не з того були тіста сармати,
      Щоб піддатися, нехай то і Рим.
      Стали дружно рідний край захищати
      І боротися нещадно із ним.
      У однім бою, сарматам невдалім –
      Полягло багато, разом із тим
      У полон до римлян грізних попали
      Поміж інших два сармати-брати.
      Одного уразив дротик у груди,
      А другий, хоч увесь рід відступав,
      Став над братом із мечем і нікуди.
      До останнього його захищав.
      І не думав чи живий той, чи вбитий.
      На поталу не лишив ворогам.
      Він би став і проти цілого світу.
      Але що він проти армії сам?
      Бився, доки з ніг самого не збили
      І в мотузки спеленали всього…
      Мужніх римляни в ту пору цінили,
      Тож одразу не убили його.
      Брат, який прийшов небавом до тями,
      У полоні з братом теж опинивсь.
      Так обоє вони стали рабами.
      І, оскільки в бою добре велись,
      І статури були оба міцної,
      В гладіатори обох продали,
      На арені щоб ставали до бою
      І тим римлян розважати могли.
      Доля їм була до часу привітна.
      Хоч боїв чимало пережили
      Та живими поверталися звідти,
      А загинути ж у кожнім могли.
      На розвагу дикій римській голоті
      Проливали вони варварську кров.
      Навіть звикли до такої роботи,
      Ризикуючи життям знов і знов.
      Якось в честь якоїсь там перемоги
      Імператор був свята влаштував.
      А у Римі що за свято без того,
      Щоб видовищ не було. І зібрав
      Гладіаторів він сотні до Риму
      З різних, навіть найвіддалених міст.
      І були брати-сармати між тими,
      Хто мав битись на забаву юрмі.
      Аж на п’ятий день кривавого свята
      Вони вийшли на арену. Юрма
      Не спинялася щось п’яно горлати,
      Вже від крові очманіла сама.
      Битись стали двадцять вправних сарматів
      Проти галлів і також двадцяти.
      За сигналом мали битву почати
      І, напевно, більшість смерть тут знайти.
      Імператор в своїй ложі мостився,
      Розпашілий від вина чи крові́,
      Він похмуро на арену дивився,
      Де стояли мертві, хоч ще живі.
      За сигналом два загони зійшлися,
      На арену перша кров пролилась.
      Кожен знав, що за життя власне бився
      Тож за спини за чужі не ховавсь.
      Досить швидко на арені змінилось:
      Із сарматів майже кожен поліг,
      Тільки двоє ще живих залишилось
      І десяток галлів су́проти них.
      Бачать браття, що нелегко їм буде,
      Стали, вперлися спина до спини.
      Кожен зможе захистить свої груди,
      Значить ззаду у безпеці вони.
      Закружляв танок смертельний навколо.
      Галли кидались на них зусібіч,
      Наражались на удари й уколи,
      Цебеніла кров із ран, звісна річ.
      Ось один упав із галлів і другий,
      Далі третій і четвертий за ним.
      А юрма аж шаленіє з напруги:
      «Чим закінчиться? Закінчиться чим?»
      Коли їх лишилось двоє на двоє
      І не страшно відкривати спини.
      Стали з галлами до рівного бою.
      Браття знали: переможуть вони.
      Та радіти почали певно рано.
      Галла меч одного брата дістав.
      Закривавилися груди від рани
      І сармат, немов підтятий, упав.
      В брата, наче, якийсь біс уселився,
      Ледь побачив він на братові кров,
      Супротивник враз за груди вхопився,
      А за мить він і другого зборов.
      І,забувши все, схилився над братом.
      Той живий ще та все меншає сил.
      Просить брат його: « Не треба вмирати!»
      А юрма все шаленіє навкіл.
      Їй поранених вирішувать долю:
      Чи добити, чи лишити живим.
      Але є ще й імператора воля
      І останнє слово завше за ним.
      І, усупереч юрмі, що жадала
      Дарувати ще живому життя,
      Імператорська рука показала
      Пальцем вниз. А чому так, до пуття
      Імператор сам, напевно, не відав.
      Був не в дусі, тому так і вчинив.
      А юрма лиш загуділа для виду,
      Суперечити ніхто не посмів.
      І сармат, узявши брата на руки,
      По арені по кривавій поніс.
      Колізей завмер. Навколо ні звуку.
      Хтось неначе Риму рота затис.
      Він ішов і краплі падали долі,
      Краплі крові на пісок золотий.
      І у погляді було стільки болю
      І благання: « Він живий! Він живий!»
      Та не зміниш імператора волю.
      Брат пораненого брата поклав,
      Подивився грізним оком навколо,
      Аж здалось завмерлим, наче, прокляв.
      І ударив його меч в груди брата.
      І тоді ударив в груди свої…
      І лежали на арені сармати,
      Кров червона заливала її.
      А отам, де кров сарматська проли́лась,
      Крізь затоптаний пісок уночі
      Квітка дивна невідома пробилась.
      Листя в неї, наче гострі мечі.
      Цвіт червоний, наче кров’ю залляло.
      І у пам’ять про загиблих братів,
      Гладіолусом ту квітку назвали.
      Так ото воно бува у житті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. * * *
      Навесні в садочку розцвіли піони,
      Викинули гарні яскраві бутони.
      Розцвіли піони і, мені здається,
      Що весна до мене радісно сміється.
      Ранок прохолодний та вже сонце світить,
      Уже скоро прийде до нас тепле літо.
      Відцвітуть піони у садочку скоро,
      Бо вони цвітуть лиш у весняну пору.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. * * *
      Зайшли до хати, де одні мерці,
      Здавалося, щоб зне́сти їх на воза.
      У хаті все задубло від морозу.
      У чоловіка згарок у руці,
      Розкинулася жінка на підлозі,
      До неї міцно тулиться дитя.
      Так, хату цю покинуло життя.
      Чоловіки завмерли на порозі.
      А потім до роботи узялись.
      Страшної та вже звичної, одначе,
      Бо кожен з них за зиму стільки бачив,
      Що їх серця у камені спеклись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. Легенда про вовка
      Коли ж то, саме, все ото було?
      В роках – не знаю, не скажу, їй Богу.
      Хоч знаю, що віків-віків пройшло
      З тих пір багато. Власне, що із того?
      Не в часі річ. Пройшло то і пройшло.
      Я ж розпові́сти про вовка́ зібрався.
      Так от, по Сотворінню то було.
      Вже рід людський Землею розселявся.
      Якось до Бога заявився чорт
      Та став Йому на рід людський жалітись,
      Мовляв, геть розпаскудився народ,
      Свою худобу не бажа глядіти.
      Вона ж у шкоду лізе повсякчас.
      Потрібно якось їх, мабуть, провчити,
      Щоб думала людина кожен раз,
      Як хоче десь худобу відпустити.
      Подумав Бог та й чорту повелів
      Узяти глину і вовка зліпити.
      Той хутко взявся, скоро вже й привів.
      Старався, глини не схотів жаліти,
      Тож вовк у нього вийшов із коня.
      Бог подивився: «Завеликий!» - мовить,-
      Візьми ножа та добре підрівняй.
      І чорт узявся до роботи знову.
      Стругав, стругав, тріски летять навкруг
      (З трісок, пізніше, потай він натеше:
      З великих – шершнів, з трохи менших – мух,
      А кровопивців-комарів – з найменших).
      Нарешті чорт вовчиська достругав,
      Лиш хвіст залишив довгий. Хай вже буде.
      Боліло вовку, злий страшенно став,
      Сказав, що то́го не пробачить люду.
      Не лиш худобу жертиме. Коли
      Він де людину стріне, не пропустить.
      А чортові ж і треба такий злий.
      Та сам у тому впевнитися мусить.
      Надумав до села його вести
      Й на чоловіка нацькував у полі.
      А той благає вовка: «Відпусти!
      Дай, хоч помиюсь, бо ж не мивсь відколи!
      Як ти брудного жертимеш мене?»
      Вовк відпустив. Вода у річці тепла.
      І той у воду раз-другий пірне
      Та й дума: як би вибратись з халепи.
      Як вилізав, то дрюка підібрав,
      Сховав за спину та й давай казати:
      «Я ж зовсім мокрий. Може би ти дав
      Хвостом твоїм обтертися пухнатим?!»
      Вовк повернувся. Чоловік вхопив
      Хвоста і ну гамселити щосили.
      Вже вовк вертівся, і гарчав, і вив
      Та чоловіка те не зупинило.
      Аж поки вовк добряче не рвонувсь
      І не залишив пів хвоста у того.
      Оскаженілий до чо́рта метнувсь,
      Аби зубами вп’ястися у нього.
      Чорт з переляку тут як дремене
      Лише його копита замелькали…
      Тож, кажуть люди: коли вовк жене,
      Роззявить пащу – щоби не чіпали,
      Бо то якраз за чортом він «пече».
      І, коли во́вка в мить таку спинити,
      То чорт тоді від нього утече,
      А вам прийдеться дуже пожаліти.
      Не знаю: що тут правда, а що ні.
      Можливо, люди все перебрехали.
      Та баєчка сподобалась ця мені,
      Тож хочу, щоб і ви про неї знали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. * * *
      Висока хвиля у берег б’ється.
      Печальна чайка над морем в’ється.
      І плаче чайка, когось шукає,
      У безнадії когось гукає.
      А вітер свище, а грім гуркоче,
      Мов заглушити ту чайку хоче.
      Літає чайка. Хай буря люта
      Та її голос все рівно чути.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. * * *
      Голодними дивилася очима
      На світ, який від неї відвернувсь.
      Не думала чи так, як треба, чинить,
      Що це жахливим видасться комусь.
      Хотіла жити і про все забула,
      В душі зламала всі людські табу.
      Хоча зовсім жорстокою не бу́ла
      Та шанс лише один-єдиний був.
      Хтось говорив услід жорстокі речі,
      Кричав: - Як можна так не по-людськи?!
      А хтось ж звалив їй цей тягар на плечі?
      Хтось не спинив тоді її руки?
      Комусь, можливо, легко говорити,
      Мав кусень хліба і соло́дко спав.
      А їй хотілось всього лише жити.
      Та клятий голод жити не давав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. Легенда про лотос
      Було колись давно одне село…
      Так люди зазвичай оповідають.
      А чи насправді так воно було,
      Про то лише степи безмежні знають.
      Але повірим, що таки було,
      Над озером у зелені стояло,
      Життям таким, як і усі жило:
      То працювало, а то святкувало.
      І в нім, говорять, дівчина жила,
      Хоча і бідна, але дуже гарна.
      В хатинці на околиці села
      На свого принца виглядала марно.
      До озера приходила бува
      Аби собою в нім помилуватись.
      Сидить, бідненька, наче нежива,
      Коханого не може дочекатись.
      А в озері водився водяний
      І якось раз дівчину ту побачив.
      І став відтоді наче сам не свій,
      Схопив і тягне. Та благає, плаче,
      Мовляв, нечиста сило, відпусти.
      А той: виходь за мене і по всьому,
      Царицею моєю будеш ти
      Інакше не дістанешся нікому.
      Від страху в неї зуби цокотять:
      Дружиною такого страхопуда?!
      Та краще вже кохання не спізнать.
      Уперлася: повік цього не буде!
      Розгнівався від того водяний:
      - Не матимеш мене за чоловіка,
      На Україні відіграюсь всій,
      Перетворю на озеро велике.
      Злякалася дівчи́на слів отих,
      Погодилася йти за водяного.
      Навіки змовк її веселий сміх
      Десь там в глибинах озера отого.
      Відтоді, кажуть, кожен ранок та
      І кожен вечір виплива на воду
      Прекрасна біла квітка, розцвіта,
      Чека як сонце сходить і заходить.
      В безодні щастя не знайшла свого
      Й на білий світ від нелюба втікала.
      А люди дивувалися з того́
      І лотосом ту квітку називали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. * * *
      Горіла в степу трава,
      Якась нездолання сила
      По степу вогонь котила.
      Горіла й суха, й жива.
      Вся корчилася в огні
      Від відчаю і від болю,
      Немов невблаганна доля,
      Яку не зупиниш, ні!
      Хто силу мав – утікав,
      А ті, що її не мали,
      Приречено зустрічали
      Цей вал, що невпинно мчав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. * * *
      Вона стояла, наче розіп’ята,
      А їх на возі по селу везли
      Її дітей. Хотіли, мабуть, взнати
      Чиї вони – убиті ті були.
      Не закричала, мов закам’яніла
      І сліз не бу́ло, хоч вогнем пекло.
      І на очах, здавалось, посивіла
      Доки той віз проїхав крізь село.
      А вранці в церкві знов кати чекали:
      Хто чорне вдягне, щоб умить схопить.
      Вона ж хустину білу пов’язала
      Аби не знали, як її болить.
      Пройшла крізь них поблідла, посивіла,
      Як на Голгофу. А вночі прийшла,
      Землі із кров’ю, де дітей побили,
      Взяла, у свій садочок принесла
      І поховала. Двох синів і доню.
      Все, що в катів тих вирвати змогла,
      Їй легко помістилось на долоні.
      І як вона весь вік свій з цим жила?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. Легенда про клопів-москалів
      Спинилось сонце, з місця ані руш,
      Неначе час спинив Господь навмисно.
      Живе усе в степу сховалось, звісно.
      Над річкою в тіні старезних груш
      Усілись двоє: дід старий та сивий
      І хлопчик, десь, мабуть, зо десять літ.
      Дістали з торби хліба на обід,
      Дві цибулини, яблука і сливи.
      Обід не надто, але що було.
      Поїли та водичкою запи́ли.
      Дід задрімав (дорога утомила),
      Натягши капелюха на чоло.
      А хлопцеві о цій порі не спиться,
      Сидить, очима навкруги блука,
      Немов чогось цікавого шука,
      На чому міг би погляд зупиниться.
      Аж дивиться: під грушею якісь
      Комахи дивні, всі червоно-чорні,
      Туди-сюди мотаються проворно.
      І він тихенько: «Діду, подивись!
      А що то за комахи? Діду! Діду!»
      Спросоння дід щось тихо пробурчав,
      Поглянув одним оком, помовчав
      «То клоп-москаль, онучку». – врешті видав.
      Та й знов у сон. Але не тут було.
      Онука вже цікавість розібрала.
      « А чому москалями їх назвали?
      Я ж бачив москалів. Вони в село
      Колись до нас приходили, стояли.
      Не схожі зовсім на оцих комах!..»
      І діду, хоч кортіло спати страх,
      Все ж довелось прокинутись: «Чували
      Малі ми ще од діда про таке,
      Що років сто відтоді вже минуло,
      То ще в часи по смерті Хмеля бу́ло.
      А врем’я, кажуть, то було гірке.
      Хмель Україну в ляхів відібрав,
      Пішов в Москви просити допомоги,
      А ті рішили за спиною в нього,
      Позбавити нас вольностей і прав.
      Налізли в Україну, як клопи.
      Не скільки нас від ляхів захищали,
      Як грабували, землю відбирали,
      Топтали все, де лиш москаль ступив.
      І, коли Хмеля врешті-решт не стало,
      Вони рознахабніли взагалі:
      Нас ледь не гонять з нашої землі.
      А з гетьмана Юрася толку мало.
      Тож гетьманом Іван Виговський став.
      Почав він дружбу з ляхами водити,
      Щоб знову нам під ляхами ходити,
      Але, при тому, мати більше прав.
      Коли про це дізнались москалі,
      На нас послали величезне військо,
      Не жаліли й не милували, звісно,
      Велися, наче на чужій землі.
      Обсіли Київ, Конотоп взяли
      В тісну облогу. Що його робити?
      Чим гетьману таку громаду бити?
      Спочатку ляхи поміч подали,
      Орда прийшла татарська на підмогу.
      Зібралось війська чималенько в нього
      І всі тоді під Конотоп пішли.
      А москалі обсіли Конотоп,
      Що ані вийти, ні зайти у нього.
      І кожен день стискається облога,
      І усе менше в місті сили, щоб
      Триматися. Виговський же неспішно
      Свої війська під Конотоп привів.
      Не кинувся одраз на москалів,
      Аби на гірше у бою не вийшло.
      Спочатку зважив все і зрозумів,
      Тоді татар у засідку відправив,
      Своїх через Сосницю переправив
      (Так річка прозивалася) й велів
      Супроти москалів, ударить з ходу.
      Ну, звісно, в тих переполох здійнявсь,
      Московський табір зворушивсь, піднявсь
      Й почав тіснити козаків до броду
      Й до мосту, по якім ті перейшли.
      Ті, в паніці,неначе, відступали.
      Насправді ж заманити військо мали.
      Гармати вже зготовані були.
      Виговський з військом за мостом чекав.
      І почалася колотнеча люта.
      Пруть москалі, не хочуть, навіть, чути,
      Що їх спроможна зупинить ріка.
      Зачервоніло поле від стрільців,
      Які червоні одягли каптани.
      Все червоніє, куди око гляне
      Уже від них червоно і в ріці…
      І в розпал бою вимчала Орда
      На москалів ударила із тилу.
      Отут година помсти наступила.
      Москальське військо, наче череда,
      Туди-сюди металося по полю,
      Але тікати не було куди.
      Одні напились в болотах води,
      А іншим шабля вирішила долю.
      Кому вдалось лишитися живим,
      В Москальщину скоріше подалися.
      Три дні татари слід у слід неслися.
      Тож мало хто вернувся в рідний дім.
      Багато хто там смерть свою зустрів,
      Ще більше по дорозі десь поділись.
      Тож кажуть люди, що перетворились
      Вони на цих москаликів-клопів.
      Бо тільки так могли порятуватись
      Аби їх куля й шабля не знайшли…»
      Поглянув дід на сонце. «Ну, пішли,
      Села потрібно до темна дістатись».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. * * *
      Не вирощена у якійсь тепличці,
      Не виведена штучно, а жива
      В траві сховалась квітка невеличка,
      Проста звичайна квітка польова.
      Дощі її напружені вмивають,
      Вітри її безжальнії січуть
      І сонце, мовби наскрізь пропікає,
      Коли спекотні літні дні прийдуть.
      Та квітка в полі розквіта щороку.
      Така ж маленька, а, проте, жива.
      І світ не може згинути допоки
      Живою буде квітка польова.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. * * *
      Бабиного Яру невигойна рана
      Муляла, говорять, декому в верхах.
      Від одної згадки вже було погано
      І блукав душею підсвідомий страх.
      Щоб спокійно спати, валідол не пити,
      Вирішила влада покінчити з тим,
      Дамбою від світу яр відгородити
      І брудний відстойник спорудити в нім.
      Спорудили дамбу, наче зав’язали
      Рану незажиту в ганчірки брудні.
      Від людей навіки пам’ять заховали,
      Як вони гадали, глибоко на дні.
      Та земля наруги тої не стерпіла
      І зламала дамбу силою води.
      Наче гній із рани, хвиля покотила,
      Принесла з собою страшної біди.
      Нагадала: рани треба не ховати.
      Загноїться рана – що тоді робить?
      Рану треба завше добре лікувати,
      Хай воно і муля, хай воно й болить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. Легенда про круків
      Міняється із часом геть усе,
      Що гіршає, що краща, що зникає,
      З’являється нове і викликає
      Наш подив. Але мова не про се,
      А про часи далекі стародавні,
      Коли ще круки білими були
      І не нахабно ще себе вели,
      Були веселі, лагідні і вправні.
      За це й за мудрість весь пташиний рід
      Обрав їх над собою правувати,
      Зерно ділити, слабких захищати,
      Адже комусь же керувати слід.
      І круки з честю це звання несли
      Та з часом влада й слава їх змінили:
      Вже й по землі, як інші не ходили,
      Уже їм гнізда ті́сними були.
      Своїм вважати стали все навколо
      І суперечки поміж них пішли,
      Уже і бійки до крові вели,
      Аж пір’я розліталося по полю.
      І той кричить: - «Моє!» і той: - «Моє!»
      І кожен мітку чорну свою ставить
      Та ще й волає вголос: - «Маю право!»,
      Поперед себе влізти не дає.
      У чорне так забрьохались відтоді,
      Що не відмитись їм тепер, мабуть.
      Віки й віки один за одним йдуть,
      А круки чорні все землею ходять.
      Повчитись людям, як не треба жить.
      Та ми чомусь уваги не звертаєм,
      Що ухопили – вже не відпускаєм.
      То й будем в пеклі душами чорніть.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. * * *
      Абрикос стояв у шатах
      Золотих.
      Але час прийшов, скидати
      Треба їх.
      По листочку, по листочку
      Поряд клав,
      Аж пів саду своїм золотом
      Услав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. Похорони Сталіна
      Натовп стає все щільніше, щільніше,
      Не повернутися, ні закричать.
      Поряд, мабуть, уже хтось і не дише,
      Тільки здається, що кості тріщать.
      Але народу іще прибуває,
      Кожен безпомічно вихід шука.
      В розпачі перші туди позирають,
      Звідки вливається лю́дська ріка.
      Натовп тече, береги – то машини,
      А поміж ними шаліючий вир.
      Правду говорять в народі: як жив він,
      Так і пішов із життя, наче звір.
      Той же шаліючий збуджений натовп,
      Зовсім сп’янілий від диких ідей.
      Вічне в безглуздій трагічності свято,
      Що перемелює душі людей.
      Всюди розчавлені натовпом люди,
      Що іменуються гордо народ.
      І ошалілі від крові Іуди,
      Що його правлять на ешафот.
      Ті, що живі, вже позаздрили мертвим,
      Бо їхнім мукам вже край наступив.
      Він же, як завше, потре́бує жертви,
      Наче живим мало крові попив.
      Скільки з собою забрав наостанок,
      Цього ніхто тоді не рахував,
      Але для тисяч сонячний ранок
      Дев’ятого березня і не настав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. Легенда про крученого панича
      В’юнка рослина в’ється на паркан.
      Великі квітки в очі заглядають.
      «Стривай, а як її в нас називають?»-
      Майнула думка в голові прудка.
      Згадав, на серці, навіть, легкий щем,
      У нас такі ж в садочку виростали
      І мама, пам’ятаю, називала
      Їх крученим, здається, паничем.
      Я дивувався назві чудернацькій
      Та все гадав: звідкіль вона така.
      «Кручена» - зрозуміло, бо в’юнка,
      А от панич? Аж років у дванадцять
      Почув легенду і тепер її
      Вам також хочу я переповісти.
      Отож зручніше можете присісти
      Аби послухать спогади мої.
      Було то, кажуть, за багато літ,
      Коли пани ще справжнії водились,
      Коли за жінку на дуелі бились
      І був, здається, зовсім інший світ.
      А, може, й ні?! Колись, як і тепер
      Були й хороші, і погані люди,
      Згадаємо, хоча би, і Іуду,
      Це ж через нього був Христос помер.
      Та моя мова дещо не про те.
      В однім краю стояв маєток панський
      (Бач, починаю, наче справжню казку),
      Тепер там, певно, лиш трава росте.
      А в тім маєтку пан поважний жив
      І був у нього, кажуть, син єдиний.
      Росло собі – дитина, як дитина.
      Але ж один. І пан його любив.
      З дитинства панькав,
      вдовольняв всі примхи,
      Отож «не можна» той панич не знав.
      Бо що хотів – то те одразу й мав.
      Це, власне, й привело його до лиха.
      Як він підріс, став гарний парубчак.
      А справді гарний – ставний і високий,
      Такий чорнявий і блакитноокий
      Та ще й до того ласий до дівчат.
      Бува, спідницю жодну не мине
      Та й успіх мав серед дівчат чималий.
      Ну, як же – панича причарувала.
      Сама вже потім потайки кляне
      Нещасну долю покритки. Та да́рма,
      Панич на іншу око вже поклав,
      Вже іншу в гай надвечір закликав,
      Щоб потім з нею поступить так само.
      Щось в ньому, мабуть, крім краси було,
      Бо ж знали всі дівчат нещасних долю,
      А йшли все рівно, мов втрачали волю
      Із паничем надвечір за село.
      А він був гордий з власних перемог.
      Казав, що жодна перед ним не встоїть,
      Мовляв, на світі і нема такої,
      Щоб не пішла з ним разом, бачить Бог.
      Жила в селі тому одна вдова,
      Дочка вродлива в неї підростала.
      А мати, кажуть люди, відьмувала,
      Бо, заговірні знаючи слова,
      Частенько ляк дитячий виливала,
      Варила зілля людям від недуг.
      В селі у неї не було подруг,
      Сама з дочкою разом проживала.
      І ось панич дитину її вздрів,
      Коли зійшлися всі на вечорниці,
      Запала в душу йому білолиця,
      Не відведе очей від чорних брів.
      Котом пухнатим навкруг неї ходить
      Усе їй компліменти роздає,
      З кишень цукерки гарні дістає.
      Вона ж очей угору не підводить,
      Бо знає: гляне раз і пропаде,
      В його очах отих бездонних втоне,
      Думки недобрі пріч від себе гоне,
      Хоча сама від нього не іде,
      Мов щось трима її побіля нього.
      І страх, й цікавість душу розбира,
      Хоч розуміє – це для нього гра,
      Покине враз, лише доб’ється сво́го.
      А він шепоче: «Вийди, вийди в гай,
      Як місяць зійде солов’я вітати.
      Чого тобі сидіти в темній хаті?
      Всю ніч чекати буду, так і знай».
      Поки словами не обплутав душу
      Облесник той, зірвалася вона,
      Пополотніла, біла, як стіна:
      «Пробачте, пане, йти додому мушу!»
      Й бігцем від нього, щоб не наздогнав.
      Прибігла. Мати дивиться й питає:
      «Чого на то́бі та й лиця немає?
      Хто тебе, доню, так перелякав?»
      А та зітхає: «Та собаки, мамо!»
      Не признається матері своїй.
      А, власне, що б могла сказати їй,
      Мовляв, панич облещував словами.
      На другий вечір вечорниці знов.
      Не встигла вийти, як панич до неї
      І знов такі їй компліменти клеїть
      І про красу, і серце, і любов.
      І знов її до гаю закликає.
      Вона уже аж тануть почала.
      Іще би трохи, мабуть, і пішла.
      Отож рятунок втечею шукає.
      Панич за нею, та не наздогнав.
      Вона скоренько в хату забігає.
      «Що сталось, доню?»- матінка питає,-
      Чи знову пес якийсь перелякав?»
      Мовчить дівчина. Сльози раз по раз,
      А мати все одразу зрозуміла.
      «Йди спати, доню»,- тихо їй веліла,-
      Не переймайся. Все буде гаразд.»
      Та й заходилась зілля готувать.
      Як тільки місяць виглянув з-за плоту,
      Все щось мішала, шепотіла доти,
      Поки уже і сонечку вставать.
      А потім зіллям тина облила,
      Якісь закляття слідом шепотіла,
      В якоїсь сили помочі просила,
      Щоб та дитину їй оберегла.
      Надвечір каже: «Доню, не ходи
      Сьогодні ні на які вечорниці.
      Візьми-но, виший новую спідницю,
      Лежить пошита ще із середи».
      Сидить дівчина, вишиває цвіт,
      Панич її весь вечір виглядає.
      Ну, а її немає і немає.
      То він й подався до її воріт.
      В світлиці, бачить, блимає свіча,
      Але кущі віконце закривають.
      Тож він на тина ногу закидає,
      Щоб у віконце викликать дівча.
      Та й чує, наче хтось його вхопив,
      Якаясь сила в’яже йому тіло,
      А руки й ноги мов заціпеніли.
      Хотів кричати - та немає слів.
      А тіло сохне, тина обпліта.
      В’юниться вгору стебельцем тоненьким
      І розквітають квіточки гарненькі.
      Аж ось уже небавом і світа.
      Виходить вранці дівчина із хати
      І раптом бачить дивовижний цвіт,
      Що в’ється тонко, крутиться на пліт.,
      Немов у вікна хоче заглядати.
      Руками навіть сплеснула вона
      І здивування в голосі майнуло:
      «Звідкіль взялася? Вчора ще й не було!
      Поглянь-но, мамо, що за дивина?»
      Матуся знає та вдає, однак,
      Що вперше чує: «Справді диво, доню.»
      Зірвала ніжну квітку у долоні
      Та обдивилася і так, і так
      «Ти глянь, як в’ється кручений панич!»-
      Мов ненароком з язика злетіло
      Та так до тої квітки й прикипіло.
      Пройшло відтоді декілька сторіч,
      А квітка та все в’ється на паркани,
      Немовби хоче глянути в вікно.
      Історія б забулася давно,
      А от легенда квіткою не в’яне.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. * * *
      Густий туман спустився у долину,
      Сховав заплаву, річку, обійняв
      Високі верби. Простояв півдня
      Аж поки і у небо він полинув.
      Лишивши тільки сльози по траві.
      А в небі став хмаринкою легкою
      Та і подавсь туди, де за рікою
      Збирались темні хмари дощові.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. * * *
      Хрест на околиці села
      У тридцять третім – чорна мітка.
      Біда прийшла не знати й звідки
      І нанівець життя звела.
      Навкруг ні гавкоту, ні крику,
      Лише одні пусті хати
      І страшно у якусь зайти
      Аби не бачить смерті лику.
      А вона скрізь: і під двори,
      В хатах неприбрані останні,
      Які уже повік не встануть
      Від тої чорної пори.
      Поки могли – других ховали
      Та нікому ховати їх.
      Смерть підібрала геть усіх,
      Не проминула, не взівала.
      А влада тільки і змогла
      Поставити, щоб усі знали:
      Життя і тут нарешті стало –
      Хрест на околиці села.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. Легенда про вогник або бальзамін
      Тривожна звістка: «Половці ідуть!»
      Вже скоро й до Чернігова дісталась.
      Дружина Мономахова збиралась
      На поміч брату у нелегку путь.
      Дружинникам дано́ часу́ до ранку,
      Щоб зготуватись добре у похід.
      З ріднею попрощатися, як слід
      Й чекати вранці князя біля ганку.
      Іван – дружинник княжий, молодий,
      Ще ледь пушок пробився над губою,
      Швиденько зготувавши речі сво́ї,
      Побіг мерщій до ве́рби, при якій
      З коханою своєю зустрічався
      Щовечора, як випаде лиш час.
      Сватів збирався засилать якраз,
      Аж князь неждано у похід зібрався.
      Прибіг, Оксана вже його чека,
      Стоїть, а сльози котяться гарячі.
      Хто ж витримає, як кохана плаче?
      Обняв. Затріпотіла у руках:
      «Куди ж ти, Ладо? Як же я без тебе?»
      «Все буде добре. Тільки ти не плач.
      Така вона – князівська служба, бач:
      Як князь іде, то й нам, звичайно, треба!
      Але не плач, я скоро повернусь.
      Чи ж половців нам вперше в полі бити?
      Іще не встигне розпочатись літо
      І я отут стоятиму, клянусь!»
      «Якби ж то так?! Та ж, Ладо – то війна.
      На ратнім полі спробуй вберегтися?!»
      «А ти за мене, Ладонько, молися
      Й мене не візьме шабля ні одна.
      Щовечора запалюй на вікні
      Для мене свічку, щоб далеко видно
      І я на вогник той вернуся, рідна,
      В якій би не знаходивсь стороні!»
      Під ранок аж розсталися вони.
      Він поспішив до князя. Час рушати.
      Оксана повернулася до хати,
      Чекати свого милого з війни.
      Минає час. Вістей поки нема.
      Щодень вона виходить на дорогу,
      Чекає, доки і не стерпнуть ноги,
      А на ніч свічку на вікні трима.
      Горить червоний вогник цілу ніч.
      Вона то спить, то, часом лиш дрімає,
      Кидається спросоння: ще немає?
      Та вибіга, як чує чиюсь річ.
      Уже і літо, врешті, надійшло,
      А з ним і вісті, краще б їх не знати,
      Що половцям вдалось князів здолати
      Й на Стугні усе військо полягло.
      Не вірила. Все плаче та гука,
      І ходить кожен день на шлях стрічати.
      І свічка та продовжує палати,
      Щоб Ладо уночі не заблукав.
      Нарешті князь у місто повернув,
      Дружинників з ним зовсім небагато.
      Пішла до них, хотіла розпитати -
      Де ж її Ладо? Чом її забув?
      Крізь сльози майже і не чула слів,
      Як вийшли всі вони у чисте поле,
      Як половці металися навколо,
      Від їх кибиток виднокіл ряснів.
      Як князі́ військом Стугну перейшли
      І хмари стріл зіткнулися в двобої.
      Як половці ударили юрбою,
      Дружину Святополкову змели.
      А потім за чернігівців взялися,
      Їх потіснили, потім Ростислав,
      Що в центрі війська їхнього стояв,
      Подавсь назад та й в Стугні утопився.
      Тож мало хто за Стугну перебравсь.
      Вони в Чернігів з князем подалися.
      «А як Іван?» В один голос кляли́ся:
      «Ніхто не бачив, дівчино, із нас
      Його убитим. Може де в полоні?
      А може де поранений лежить?
      Оклигає та й скоро прибіжить.
      Тож слізоньки утри свої солоні!»
      Утішилася дівчина хоч тим.
      Чекає далі, на дорогу ходить,
      Для себе заспокоєння знаходить,
      Що він живий, що усе добре з ним.
      А час іде, дівочий вік мина,
      Однолітки давно уже заміжні.
      Її постійно умовляють рідні:
      Знайди другого, що ж ти все одна.
      І не один сватів вже засилав,
      Всім відмовляла: «Він живий!Я знаю!
      Я Ладо свого милого чекаю!»
      І вогник на вікні всю ніч палав.
      Отак сама і вік свій дожила,
      Зістарілася, в самоті й померла.
      Можливо б, з часом, пам’ять людська стерла
      Про неї спогад. Але зберегла
      Через той вогник на вікні її ,
      Що милому освітлював дорогу,
      Яскрава квітка виросла із нього.
      І досі в когось на вікні стоїть
      І цвіт її нагадує про вічне
      Кохання. Вогник або бальзамін -
      От звідти саме і з’явився він
      І став з тих пір для нас доволі звичним.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. * * *
      Потяглися зграйками птахи
      З чужини далекої додому.
      З радості забулася утома,
      Перельоту дальнього страхи.
      Потяглися, кинувши тепло
      До землі, що з осені чекала.
      Хай і прохолодно зустрічала,
      Їм, все рівно, радісно було.
      З піднебесся кликали вони
      Привітання до землі своєї.
      Як же вони скучили за нею,
      Що втекли із тої чужини!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. * * *
      Ми у святі спішили записати
      Злодюг, убивць усяких та іуд
      І дозволяли нас заколисати
      Під дзвін кайданів й шурхотіння пут.
      Самі собі підписували вирок,
      Самі себе тулили до стіни.
      Чи то була такою наша віра?
      Чи розум задурили нам вони?
      Вважаємо, що маєм таке право
      Других, як ми тоді, примусить жить.
      Отож волаєм їм ще й досі славу,
      Щоб крик душі своєї заглушить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. Легенда про дев’ясил
      У Миргороді сотник один жив.
      Козакував ще молодим на Січі,
      Ходив супроти турка морем двічі,
      Там славу за геройство заслужив
      І прізвисько від козаків – Нетреба.
      Бо у бою назад не озиравсь,
      Шаблюкою із ворогом рубавсь,
      Мов креслив смертне коло навкруг себе.
      Ворожим трупом землю устеляв.
      Як хто ж спішив йому на допомогу,
      То лиш одне коротке чув від нього:
      «Не треба!» Отож саме звідтіля
      Й взялося в нього прізвище козаче.
      Можливо, досі б він козакував,
      Але на волость якось простував
      Й в селі одному дівчину побачив.
      І покохав. Та так, що не було
      У нього сил хоч день без неї жити,
      Аби в зелені очі не глядіти.
      Весілля справив на усе село.
      Та й залишився і служити став,
      До сотника, нарешті, дослужився,
      У Миргороді хатою розжився,
      При ній і господарство гарне мав.
      Кохана жінка, дім – чого іще?
      Ну, звісно, ще хотів би мати сина.
      Та народила лиш діво́к дружина.
      Він їх любив, але…на серці щем
      Від того, що це дочки, а не син,
      Якого б він учив козакувати,
      Учив би шаблю у руках тримати.
      Міг батькові наслідувати він
      І прізвище козацьке зберегти,
      Що батькові далося не за очі.
      О, як він дуже собі сина хоче!
      Та як же мрії тої досягти?
      Вже й по ворожках з жінкою ходив,
      Настої різні трав’яні приймали,
      І Господа вже по церквах благали
      І слухались заїжджих лікарів.
      Але нічого не допомогло:
      Не може жінка сина народити.
      А вже ж і скроні почали сивіти,
      Йому ж за сорок, уважай, було.
      Та якось їхав він селом одним
      І завернув до двору, де криничка,
      Самому щоб напитися водички
      Та і коневі дати. Перед ним
      Стояла лавка і на ній бабуся
      Сиділа, поглядала з-під руки,
      Бо ж сонечко у очі б’є-таки.
      «Добридень, бабцю. Я води нап’юся?!»
      «Та пий, чого там. Тож на те й вода!..»
      Попив козак, коневі дав попити.
      Сидить бабуся та й питає звідти,
      Що той, мовляв, так сумно вигляда.
      Хотів віджартуватись, а, проте,
      Подумав: а чого йому втрачати?
      Сказав бабусі: «Хочу сина мати
      Та згоди Бог все не дає на те».
      Бабуся мовить: «Синку, підійди,
      Бо я здалеку так погано бачу…
      Та руку дай мені свою козачу».
      І довго щось на неї так глядить,
      А далі мовить: «Буде в тебе син,
      Але, на радість чи біду – не знаю,
      Бо ти від нього берегтися маєш,
      Інакше смерть прине́сти може він.
      Як тільки ти до нього доторкнеш,
      Ото одразу й смерть твоя наступить.
      Ще хочеш сина?» Посміхнувся скупо
      Й крізь зуби врешті вимовив: «Авжеж!»
      Бабуся йому тра́ви принесла,
      Сказала, як їх треба заварити…
      І жінка змогла, й правда, народити
      Йому синочка. Хоч сумна була.
      І він сумний, бо ж не візьме на руки,
      Не зможе пригорнути до грудей.
      Ростиме син поміж чужих людей,
      Яка для батька неймовірна мука.
      Поки чекали сина, то вони
      Домовилася, що вона із дітьми
      До Києва поки поїде жити,
      Бо ж він, хоча дожив до сивини
      Та помирати поки що не хоче.
      Отож, нехай подалі од гріха.
      Можливо, доля зглянеться лиха
      І сину він колись погляне в очі,
      За плечі його міцно обійме
      І до грудей по-батьківськи притисне.
      Усе то лише мрії були, звісно…
      Життя кудись котилося саме,
      А він на службі душу і відводив,
      Бо вдома, звісно, хто його чека.
      Ходити від кутка і до кутка,
      Таким вспокоїть душу було годі.
      Десь там далеко жінка його з дітьми,
      Десь там синок без нього вироста.
      Воно, здавалось: що дорога та?
      Та не здолаєш її, навіть, кіньми.
      А час ішов, а час летів невпинно.
      Вже в сотника і сива борода,
      Вже з-під руки на світ він погляда,
      Уже без нього десь ведуться війни…
      Аж тут гонець із Києва примчав,
      Повіддя кинув та ступив до хати.
      Козаче серце вміло віщувати,
      Він щось погане з ночі відчував.
      Тож з ніг не збила новина його
      Про те, що син в бою отримав рану
      І що тепер лежить зовсім поганий,
      Хоч біля ліжка лікарі кругом,
      Але нічого вдіяти не можуть.
      Вже смерть десь ходить, в вікна загляда,
      Невтішна мати день і ніч рида.
      І що там як, то все у волі Божій.
      Можливо, уже досі і помер…
      Тих слів останніх вже не слухав батько.
      Саме життя, не те що якісь статки,
      Для нього вже не важили тепер.
      Він скочив на коня й помчав у Київ.
      Загнав одного, на другого сів,
      Розхристаний до хати залетів,
      Упав на груди, обійняв за шию.
      Упали сльози з батькових очей
      На ті криваві незаживні рани,
      Що лікували лікарі старанно,
      З яких іще кривавиця тече.
      І сталось диво – рани затяглись
      І син, нарешті, зміг прийти до тями.
      Прошепотів лише губами: «Мамо!
      Хто це?» А та йому: «Дивись,
      Бо це твій тато!» Посміхнувся син.
      І то останнє, що козак побачив,
      Не витримало серденько козаче,
      Помер на грудях у синочка він.
      Помер козак, а на його могилі
      Зросла ця квітка - справжнє диво з див,
      Що вилікує і без лікарів,
      Яка в народі зветься дев’ясилом.

      Бо, кажуть, має цілих дев’ять сил
      Від дев’ятьох хвороб нам допоможе.
      Яка рослина позмагатись може
      Із нею, хоч і стільки їх навкіл?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    145. * * *
      В атаку піднімається штрафбат.
      Забудьте матері, жінки і діти.
      Лише вперед – нема шляху назад,
      Хоча і там, і там уже не жити.
      Вони «Ура!» надсадно не кричать,
      Від гніву ладні все на порох стерти,
      Чиїсь поми́лки кров’ю виправлять,
      Чиюсь вину спокутувати смертю.
      Та гнів від куль не здатен захистить
      І їм на землю кров’ю вмиту впасти,
      Своєю кров’ю захлинутись вмить
      І тут навіки безвісти пропасти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. * * *
      Звичайна ніч, як і усі була.
      Потомлені, пізненько вклались спати,
      Адже роботи стільки біля хати.
      Та ви ж самі, напевно, із села,
      Тож не мені про те вам говорити,
      Коли лягають спати у селі.
      Турботи і великі, і малі,
      Повік роботу не переробити.
      Прийшли із поля – сонечко сіда,
      По господарству впорались, поїли,
      Про те, про се в садку погомоніли.
      Вже й місяць із-за стріхи вигляда.
      Урешті вклались – вдосвіта ж вставати,
      Із сонцем треба уже в полі буть.
      А в поле пішки – ой, неблизька путь.
      І цілий день на сонці працювати.
      І так щодня…Щоночі…Але ця
      Ніч, хоч як інші почалася, наче,
      Вже й третій сон, напевно, кожен бачив.
      Та раптом…стук. Здригнулися серця
      У кожного, хто чув його в ту пору.
      Бо по селу вже поголос ходив
      Про те, що десь там ловлять ворогів.
      Та кожен думав: не його то горе.
      Бо ж він – не ворог. Вороги другі,
      Вони і справді вороги народу,
      Адже всіляку чинять йому шкоду.
      Тож хай спіткає кара ворогів.
      А тут до тебе стук та не такий,
      Як то бува знайомий чи сусіда
      До тебе часом й серед ночі прийде,
      А стук такий настирливий, чужий…
      Ще сподівались, доки не відкрили.
      А, як відкрили, то й надій нема.
      А далі обшук, «воронок», тюрма
      І допити, що геть відня́ли сили…
      За одну ніч забрали півсела.
      Такий був час. Коли лягали спати,
      Ніхто не знав чи вранці зможе встати,
      Чи то в житті найдовша ніч прийшла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. Легенда про півники або ірис
      Жили-були дід та баба, як у казочці одній.
      Хоч, насправді, це легенда і розказується в ній
      Про одну стареньку пару, що колись в селі жила.
      Вже пройшло багато років, як любов до них прийшла
      Та жили все душа в душу у хатинці край села.
      За одним жаліли: доля так дітей і не дала.
      Хоч бабуся так молила і дідусь весь час просив,
      Не лунали на подвір’ї їх веселі голоси.
      Не було на кого «строго» для годиться покричать.
      А уже в такому віці, що і правнуків стрічать.
      Тож кохалися у квітах, що із часом розвели.
      Від весни і до морозів у садочку тім цвіли.
      Дід копав, бабуся слідом ловко гра́блями гребла,
      А тоді у сад торбинку із насіннячком несла
      І творила своє диво, що ходили всім селом
      Подивитися, як гарно і духм’яно все цвіло.
      А вони, бува під вечір удвох сядуть у саду
      І розмову поміж себе про життя-буття ведуть.
      Та любуються на квіти, утішається душа.
      Аж до перших півнів, часом, іти спати не спішать.
      Але доля невблаганна, підійшов бабусин вік
      І лишився геть самотнім в пустій хаті чоловік.
      Поховав в саду він жінку, щоб далеко не ходить,
      Над могилкою поси́діть, подумки погомоніть.
      Сутужно на серці в нього, сумно стало у дворі
      І в душі його вже вогник, як раніше, не горів.
      Вийде, сяде він на лавці, як з бабусею колись
      Та й розказує тихенько про новини і, дивись,
      На душі, неначе, легше, хоч нема вогню того.
      Так сидить, аж доки й півні заженуть у дім його.
      Як померла жінка, садом дід займатись перестав,
      Бо, по-перше, сил достатньо він для того вже не мав,
      А, по-друге, він без жінки і без вправних рук її,
      Без душі, яку вкладала, не зростить краси тії.
      Ну, прополе його трохи, вирве, часом, бур’яни,
      Щоб не надто розростались, не глушили цвіт вони.
      Запустів садок поволі, лиш травичка де-не-де
      Та ще квіти, де насіння із відцві́лих упаде.
      Якось вийшов він уранці до могилки, як завжди,
      Бачить, хтось неначе квітку незнайому посадив.
      І розквітли синьо-синьо скоро пелюстки́ на ній.
      А здалось йому, неначе, там розсілися півні.
      Ті півні, що їх до хати проводжали уночі.
      Ті півні, що не давали довго спати на печі.
      Довго він стояв, дивився на той дивний синій цвіт,
      Зрозумівши, що то жінка посила йому привіт.
      Щоб не бу́ло йому сумно в пустій хаті одному́,
      Було з ким погомоніти, пожалітися кому.
      Розвелися квіти скоро з її легкої руки
      По селу, по краю й звали їх в народі півники.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. * * *
      «І оце Сталін? Та не може бути!
      Оце такий миршавий і рябий?!
      Та ні, то хтось, напевно, переплутав.
      Не може Сталін бути отакий.
      Бо ж він високий, як на постаменті,
      Що на центральній площі постає.
      Він такий гарний у віршах поетів
      І ворогам він спуску не дає.
      Він чародій, що може все на світі.
      Він мудрий, усе бачить наперед.
      Його усмі́шка, наче сонце світить.
      Такий у книжці бачив він портрет.
      А цей вусатий з жовтими зубами
      Не може бути Сталіним ніяк.
      То чому сльози утирає мама
      І люди радо тягнуться?» Отак
      Малий хлопчина вперше і востаннє
      Побачив того, кого так любив.
      І пережив таке розчарування,
      Що краще б Сталін тут не проїздив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. * * *
      Хтось траву запалив
      І пів саду згоріло.
      Він його не садив,
      Тож душа не боліла.
      Підпалив та і рад.
      Вправився і подався.
      І не бачив, як сад
      Корчився і звивався.
      І не чув, як кричав,
      Аж заходивсь од крику.
      Підпалив та й помчав,
      Бо глухий був одвіку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. Легенда про нагідки
      В той час, коли поляни ще жили
      Своїм окремим плем’ям на «горах цих»,
      Вони і Київ на Горі звели
      Й ще кілька міст. Після важкої праці
      Молилися всім племенем богам
      Та землю навколишню обробляли.
      Торговий шлях повз Київ пролягав,
      Тож невеликий зиск і з цього мали.
      А то жили, як інші племена,
      Селилися понад річок навколо,
      Збиралася для князя данина,
      Бо ж, уважай, під боком Дике поле
      І треба було спокій берегти
      Та напади хозарські відбивати.
      Щорічно князь їм данину́ платив,
      Що не завжди могло порятувати.
      Вже на межі полянської землі
      Стояло місто Вітечів над бродом,
      Хоча , як у великому селі
      Жило у місті у то́му народу.
      Жила у ньому і сім’я одна,
      Вірніше, мати із маленьким сином.
      Добрята-хлопчик батька і не знав,
      Той у бою з хозарами загинув.
      Тож ріс малий із мамою один,
      Хоч в ті часи таких було багато,
      Бо ж де було подітися від війн
      Зі степом. Та й своїх сусідів клятих –
      Древлян потрібно було стерегтись.
      Відтоді, як прийшов був рід полянський
      І над Дніпром на го́рах поселивсь
      (А землі то колись були древлянські)
      Ота вражда й постала поміж них.
      А ще ж і ро́си не дають спокою.
      Тож батько не один в боях поліг,
      Дітей своїх лишивши сиротою.
      І жив Добрята, як усі кругом,
      Ріс потихеньку помічник для мами,
      Вона любила хлопчика свого,
      А він відповідав їй тим же самим.
      Але яко́сь в них трапилась біда:
      Важка хвороба маму з ніг звалила.
      Добрята її добре доглядав,
      Настільки у малого стало сили.
      Але матусі ліпше не стає,
      Лежить на лавці й дуже важко диха
      І лихоманка тіло її б’є.
      А чим було зарадить тому лиху?
      Побіг він до бабусі, про яку
      Усі казали, що вона все віда.
      Та ледь ішла, спиралась на клюку́
      За хлопчиком, швидким для неї, слідом.
      Дивилася на хвору довго та
      Лиш головою раз по раз хитала.
      Мабуть, хвороба бу́ла не проста.
      Над хворою щось довго так шептала,
      А потім вийшла з хлопчиком надвір,
      Сказала: «Жаль та помогти не можу.
      Такого не стрічала до сих пір
      Тож сподівайся лиш на поміч божу.
      Був би дорослим, в Київ би сходив
      Та Велесу у ноги поклонився,
      Можливо б він порятував з біди…
      Але, то вже як хочеш. Сам дивися».
      Та і пішла. Зостався він один.
      Не довго думав, попросив сусідів,
      Поки ходити в Київ буде він,
      За матір’ю доглянути. Та й слідом
      Подався по дорозі вздовж Дніпра
      До Києва – полянської столиці.
      Уже осіння надійшла пора,
      В полях зібрали жи́та та пшени́ці.
      Тож на дорозі густо від людей:
      Хто на возах, а хто на сво́їх пле́чах
      Везли, несли такого, що знайде
      Скрізь покупця – той хліб, а тому глечик,
      А іншому потреба у мечі…
      В юрбі Добрята в Київ і дістався.
      На возі в дядька трохи відпочив,
      Який його підвезти здогадався.
      Ще й розказав, як Велеса знайти
      Над Ручаєм, що до Почайни плине.
      Від Торжища там зовсім поряд йти,
      Тож заблукати хлопець не повинен.
      Він, справді, швидко капище уздрів.
      Та старий волхв спинив його, одначе,
      Дивився строго з-під кошлатих брів:
      - Сьогодні Велес зайнятий. Не бачиш
      Он скільки понаїхало гостей
      І кожен прагне привітати бога,
      Принести жертви добрі. Через те
      Дарма тобі чекати допомоги.
      І, хоч Добрята плакав і прохав,
      Та волхв був непохитним: «Не до тебе!
      Іди, бо доведеш і до гріха.
      А я повинен ще творити треби!»
      Пішов Добрята, голову схилив,
      Нічого і не чує, і не бачить.
      Десь на горбочку край дороги сів,
      Сидить нещасний і тихенько плаче.
      Так, плачучи, вже скоро і заснув.
      І сниться йому сон: Даждьбог по небу
      У західну прямує сторону.
      Такий яскравий, золотий із себе.
      Спинивсь біля Добряти та й пита:
      «Чому ти плачеш, хлопчику маленький?»
      Послухав його, добре розпитав
      Про те, як захворіла його ненька.
      А далі витяг кілька золотих
      І каже: «Ось, візьми багатство, хлопче!»
      «Яку я користь матиму від них.
      Я ж просто врятувати маму хочу!»
      «Ти вже їй дуже добре допоміг.
      Все буде добре! Жеть жени печалі!
      Бери, бери!..» - І хлопчику до ніг
      Поклав монети та й подався далі.
      Прокинувсь хлопчик – справді, на землі
      Якісь яскраві круглячки лежали.
      Доволі дивні, схожих, взагалі
      І найбагатші в місті в них не мали.
      Узяв він їх, додому поспішив.
      А раптом , справді, мамі допоможе!
      Уже і Либідь тиху перебрів,
      Уже і Віти чути плюскіт може,
      Аж раптом бачить кінних на шляху.
      Чи не хозари? На своїх не схожі.
      І, вдачу зайд тих знаючи лиху,
      Рішив сховатись,й швидко, як лиш може,
      Помчав від шля́ху до кущів, які
      Стіною аж на пагорку стояли,
      Геть ду́мки відганяючи гіркі
      Аж поки й листя від очей сховало.
      Лиш там, нарешті, подих перевів,
      Став прислухатись: не женуться, наче.
      Мацнув рукою і заціпенів:
      Нема монет, десь вилетіли, значить,
      Поки він, наче заєць, утікав.
      Як тупіт на шляху затих поволі,
      Пішов він по своїх слідах, шукав,
      Чи не лежать де ті монети долі.
      Але нічого так і не знайшов,
      Лиш якісь квіти виросли незнані,
      На сонце схожі. Кілька раз пройшов,
      Все обдивився у траві старанно.
      Тоді тих квітів в розпачі нарвав
      Та і пішов додому чимскоріше.
      Матусю зовсім немічну застав,
      Здавалося, їй стало, навіть, гірше.
      Не думаючи, наче добре знав,
      Узяв ті квітки, став відвар варити.
      А ним уже матусю лікував.
      І диво – таки злікува́ли квіти.

      Не знаю я, як звалась квітка та.
      Лиш відцвіла коли й насіння да́ла,
      Що схожі геть на нігтики кота,
      То й нагідками з того і назвали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    151. * * *
      Билось якось небо із землею:
      То нестримним вітром налетить,
      То поцілить блискавкою в неї,
      Гримне, грюкне, аж земля дрижить.
      Ллє водою, очі заливає,
      Градом сипле, сили витрача.
      Та земля уваги не звертає,
      Як на пустотливе дитинча.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    152. * * *
      Не катували. Нащо катувати?.
      Бо ж знали, що горішок він міцний.
      Такого катуванням не зламати.
      Але ж були вигадники вони.
      В розстрільного заве́ли коридора,
      Де жінка незнайома, кат і він.
      «Підписуй протоколи, що ти ворог» -
      Звернувся кат до нього: «Ти один
      Іще цю жінку зможеш врятувати.
      Її вина: не там, невчасно йшла.
      Один твій підпис важить їй багато!..»
      І вже рука на пістолет лягла.
      « Ти не посмієш!» - Але постріл гримнув
      І жінка впала, полилася кров.
      «Так само завтра буде і з другими.
      Я буду убивати знов і знов
      Зустрічних перших, доки не підпишеш.
      Життя людей цих у твоїх руках».
      Запала тиша. Кров лилася лише...
      А він почав сивіти на очах.
      Страх бути винним в смерті безневинних
      Його у кут безвихіддя загнав.
      І плакали, здавалось, навіть стіни,
      Як він ті протоколи підписав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    153. Легенда про цмин або ж безсмертник
      Було це, кажуть, в ті часи, коли
      Усі степи займало поле Дике
      І українці зрідка там жили,
      Селилися у селах невеликих
      По балках, по байраках береглись
      Від скорого татарського набігу.
      Хоч, звісно, боягуз тут не селивсь,
      Лиш той, який від ворога не бігав,
      А зустрічав його з мечем в руці
      Міг оселитись у Орди під боком.
      Стояли рідко степом села ці,
      Зростали, багатіли рік за роком.
      Міцніли, набирались добре сил.
      Якісь й орді не по зубам ставали.
      Розорювали всі степи навкіл
      Та хлібом із Ордою торгували.
      Орда ж не зачіпала їх за те.
      Хоча, Орда – то ж, власне, не держава.
      Там і родів, і зграй усіх мастей,
      Які вважали, наче мають право
      В степах пограбувати будь-кого,
      Бо тут вони господарі єдині.
      І, навіть, хан не міг спинить того.
      Таких, хіба що, добрий меч зупинить.
      Так от, стояло у степу село,
      В широкій балці від очей ховалось.
      Не знаю, скільки люду там жило
      І як воно, насправді називалось.
      Жила між інших там одна сім’я:
      Батьки старенькі, донька з чоловіком
      Та її брат (чи був жонатий, я
      Того не знаю). Хата невелика
      Стояла у вишневому садку.
      Над річкою зорали поле гарне,
      Худобу мали, птицю там яку.
      Трудилися і, мабуть, що не марно,
      Бо молоді збирались відійти,
      Вже свою власну хату будувати…
      Не знали, що уже стріла летить
      Аби життя їх мирне обірвати.
      Вночі, коли село спокійно спить,
      Загін розбійний тихо підібрався.
      Усю сторожу пов’язали вмить,
      А потім кожен до «роботи» взявся.
      В’язали тихо по хатах усіх,
      Аби живого більше взять товару.
      В Азак чи Кафу як доправить їх,
      То матимеш добрячого навару.
      На ранок всіх зігнали на майдан,
      Старих одразу хутко відділили.
      Бо ж зиску з них не матиме орда,
      Тож їх в селі вмирати залишили.
      Пройшлися ще при днині по хатах,
      Забрали все, що цінність якусь мало.
      Уся худоба, живність, навіть, птах
      Найменший – і того позабирали.
      Й погнали всю ту валку по шляху,
      Під плач і крик нещасного «ясиру»,
      Що свою долю проклинав лиху
      І у спасіння ніяке не вірив.
      Але, давайте вернемось в село.
      Окрім старих і немічних, у ньому
      Ще кілька порятованих було,
      Які устигли вирватися з дому
      І скористатись ніччю. Поміж них
      Марія – жінка, що ми вже згадали,
      Бо чоловік її схопитись встиг
      І, доки вороги його «ламали»,
      Вона устигла вилізти в вікно
      І між дерев у темряві гайнула.
      Тепер, коли розвиднілось воно,
      Всі втікачі поволі повернулись.
      Поплакали, звільнили стариків
      Та й стали собі думати-гадати
      До чого вдатись, дії би які
      Дали б усіх додому повертати.
      Та й вирішили: слід до хана йти,
      Хай він отих розбійників накаже
      Чи допоможе хоч своїх знайти.
      А хто ж піде́? Тоді Марія й каже:
      «Піду-но я. Татарську знаю, ось,
      Прикинуся татаркою до часу.
      До хана б лиш дістатися вдалось,
      А він до грошей, чула, дуже ласий.
      Візьму зі сховку (а у ті часи
      Гроше́й ніколи не тримали в хаті,
      Бо ж степом чорт розбійників носив,
      Могли напасти й геть усе забрати.
      Тож кожен сховок десь надійний мав,
      Якого годі відшукати бу́ло.
      Там він до часу гроші і тримав)
      Отож, як тільки ніч лише минула,
      Марія в торбу їсти узяла,
      В хустинку срібло-золото сховала
      Та і в дорогу з сонечком пішла,
      Весь час на південь напрямок тримала.
      Про шлях тяжкий не буду говорить,
      Про те й самі, напевно здогадались.
      Аж ось, нарешті, та жадана мить:
      Вона до хана в стійбище дісталась.
      Упала в ноги ханові тоді
      Й просити стала захисту у нього.
      А той, як ідол на траві сидів,
      Очицями дививсь на неї строго.
      А далі мовить: « А кого би ти
      З полону повернула, якби змога?
      Хто там у тебе: чоловік, брати?»
      «Найперше б повернула брата сво́го!»
      «А чому брата?» - здивувався він.
      «Бо чоловіка я ще можу мати,
      Синів ще може бути не один,
      Але ніколи вже не буде брата».
      Подивувась хан мудрості такій
      Та відповів їй хитрістю своєю -
      Зірвав він квітку та й говорить їй:
      «Тримай. Підеш із квіткою цією
      По всій орді і можеш всіх забрать
      З рідні і близьких, кого лиш зустрінеш.
      Але одне ти маєш пам’ятать:
      Бери усіх зада́рма, якщо встигнеш,
      Допоки не зів’яне квітка ця…
      А, як зів’яне – теж рабою станеш!..»
      Марія аж збіліла вся з лиця:
      Яка ж то квітка скоро не зів’яне?
      Та швидко пересилила себе,
      Взяла ту квітку в нього: «Згода, хане!
      Хай за добро віддячить Бог тебе,
      А я вже Бога дякувати стану!»
      Іде вона, за нею вояки́,
      Які очей з Марії не спускають,
      Ніяк не дочекаються, поки
      Її до хана повернути мають.
      Вона ж іде із квіткою тою́
      І в молитва́х звертається до Бога.
      Збирає сльози і печаль свою,
      Гнів незборимий проклада дорогу.
      У квітку все душа передає…
      І день мина, і другий, третій слідом,
      А квітка, як була, така і є
      І зовсім не міняється із виду.
      Вже й стомлені відстали вояки,
      Вона ж зовсім не відчуває втоми,
      Пройшла степи, пройшла міста, в яких
      Живим товаром торгували. Тому
      Вдалося їй знайти ледь не усіх,
      Кого орда тоді була забрала.
      І брат її живий був поміж них,
      І чоловіка сво́го відшукала.
      Всі разом повернулися в село,
      Де їх чекали, втративши надії.
      І знов воно, як перше, зажило.
      У праці і достатку. А Марія
      За образами квітку берегла,
      Де найдорожче всяк собі тримає.
      Й безсмертником відтоді нарекла,
      А ми її ще й цмином називаєм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. * * *
      На білий цвіт ударили морози
      І загубили в зародку плоди.
      Вони ж молили сонечко: «Зійди!
      Зігрій!» А вийшло пізно надто. Сльози
      Котилися на трави молоді,
      Ледь-ледь зігріті сонячним промінням,
      А людям видавалося тоді,
      Що на деревах просто тане іній.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    155. * * *
      Ну, що ж це, брате, робиться на світі?
      Ти поясни – я хочу зрозуміть.
      У чому винні я чи мої діти,
      Що в своїй хаті ми не вправі жить?
      Куркуль? Та, Боже, чи ж тобі не знати:
      Я день і ніч спини не розгинав,
      Своїм горбом я збудував цю хату
      І без спочинку в полі пропадав.
      Я не цурався чорної роботи
      І кожна грудка на моїй землі
      Полита щедро моїм власним потом
      Й моєї працьовитої сім’ї.
      Що наймити? Ти їх у мене бачив?
      На, ось поглянь на мо́ї мозолі.
      Та жоден наймит так ще не «ішачив»,
      Як я з сім’єю на моїй землі.
      Чи, може, заздрість, братику, заїла?
      Але ж я ночі працював і дні
      Поки ви десь із кимсь горілку пили
      І хата заростала в бур’яні.
      Тепер ти влада, бо ти, брате,бідний.
      Наган при боці, у руці печать.
      Згадай усе ж, що ми з тобою рідні,
      Дитинство наше спробуй-но згадать.
      Ти ж пам’ятаєш, як ми бідно жи́ли.
      Спасибі владі, що землі дала.
      Я ж стільки, брате, вклав у неї сили
      Аби нужда в минуле відійшла.
      А ти тепер «куркуль» на мене кажеш.
      Який куркуль? Я сам усе нажив.
      Хіба ж я не з тобою, брате, вражу
      Кров біляків і контриків пролив?
      Та ти не чуєш. Чи ти знову п’яний?
      Сховай наган, в лице мені не тич.
      Чого ти хочеш? Пляшку? Зараз гляну.
      І не кричи. Уже ж глибока ніч.
      О, Господи, пропаща та країна,
      Де влада дармоїдів і п’яниць.
      Вони її поставлять на коліна
      Або й затопчуть, поваливши ниць.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    156. Легенда про козу
      Сиджу собі на лавці попід тином.
      Вже сонечко на захід погляда.
      На возі хтось везе додому сіно,
      Сидить у ньому, що його й не видно,
      Лиш чути голос і́ноді: «Гайда́!»
      Навпроти за дорогою толока.
      Бабуся пасти вивела козу.
      Коза ще молоденька – кілька років,
      Маленькі роги, зовсім чорні боки
      Лиш біла пляма животом внизу.
      Іде коза, вибрикує, бувало,
      Бабуся міцно мотузок трима
      Та все бурчить: « А, щоб ти вже пропала!»
      «Ану, насіння чорта, чого стала?
      Іди чи що, бо сил уже нема!»
      Козу пустила, сіла відпочити
      На лавці біля мене у тіньку.
      Коза пасеться, хоч, здається, сита,
      Але ж тут краще, ніж біля корита
      Траву скубти, лиш вибирай яку.
      Мене ж цікавість трохи розібрала,
      Помовчав трохи та, все ж, запитав:
      «Чому насінням чортовим назвали
      Свою козу? Щось на увазі мали?
      Коза ж бо, яким боком до чорта́?»
      На мене скоса глянула бабуся,
      Упевнилась, що не жартую я,
      Над нею, над старою не сміюся,
      А й, справді, зацікавлено дивлюся.
      «Ти ж чий такий? Бо пам’ять щось моя
      Часом підводить?!» Я не став ховатись,
      Сказав бабусі, хто мої батьки.
      «А, знаю-знаю, довелось стрічатись!
      А ти у гості? Утомивсь навчатись?
      Отож бо і цікавий ти такий.
      Чому козу свою я так назвала?
      Та хто ж у нас в селі того не зна?
      Хіба батьки тобі не розказали
      Звідкіль всі кози на землі постали?»
      «Та ні, тож це для мене новина!»
      «Ну, слухай, що я буду говорити.
      Було це в дуже-дуже давній час,
      Коли Господь почав наш світ творити:
      Вже є Земля і сонце в небі світить
      І шостий день тут наступа якраз.
      Прийшла пора створити і людину
      За образом й подобою Його.
      Узяв Господь, змочив кавалок глини,
      Ліпити став і м’яти на колінах
      Й зліпив людину із шматка того.
      Вдихнув у неї Божий дух і стала
      Людина перед Богом, ожила.
      Щоправда, вона одягу не мала,
      Але ж, тоді іще стиду́ не знала,
      Бо на Землі єдиною була.
      Тим часом чорт сидів в кущах навпроти,
      Дививсь за тим, як саме Бог робив.
      А потім теж узявся до роботи,
      Свою подобу виліпить охота.
      Теж глину взяв, тугий кавалок збив
      Та й виліпив спочатку морду, роги,
      Почав ліпити тулуб та, якраз
      І сонечко за повелінням Бога,
      Свою щоденну скінчує дорогу
      Та сутінків вже наступає час.
      Тож світла в чорта майже не лишилось,
      А в темряві щось, спробуй-но, зліпи.
      І далі він ліпив, вже як ліпилось,
      Поки і зовсім сонце не скотилось.
      І ось момент, нарешті, наступив,
      Як чорт в козу вдихнув свій дух смердючий
      (Чого ж смердять, ти думаєш, вони?)
      Роботи не багато, але змучивсь,
      Хотів козу ту роздивитись «луччє»
      Та вирвалась вона від сатани.
      Він встиг лиш за хвоста її вхопити,
      Але той хвіст в руках його й зоставсь.
      Короткий хвіст козиний саме звідти,
      Все, що вдалось козі тоді лишити.
      Вона ж сама по світу подалась.
      От з того часу кози і з’явились…»
      «І все то правда?» «А чому б не так?..
      Ото, хоча б, скажи мені на милість,
      Як так воно на світі получилось,
      Що в кози морда, наче у чорта́?
      І я, повір, ніколи ще не чула,
      Що відьма молоко в них відбира.
      В корів – он скільки вже випа́дків бу́ло,
      Але козу ще жодна не дійнула.
      Бо відьма зна – не буде їй добра.
      Вона козу боїться зачіпати.
      А чому кіз у стайні хтось трима?
      Щоб чорт коней не брався дратувати,
      Хай краще із козою буде грати,
      Для нього краще й забавки нема…»
      Пішла уже бабуся із козою,
      А я сидів у задумі, мовчав:
      Що саме правда з побрехеньки тої,
      Чи вигадкою все ото одною,
      Адже в книжках такого не стрічав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. * * *
      На Івана Купала
      Зірка з неба упала
      І умить запалала
      Наче тисяча свіч.
      Раз на рік так буває:
      Зірка в лісі палає –
      Папороть зацвітає
      На одну лише ніч.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    158. Ленін і зайці
      У Шушенському ранньою весною,
      Коли панує на річках розлив,
      Рушницю прихопивши із собою,
      На полювання Ленін раз поплив.
      Зайчатини схотілось скуштувати
      Та, може, трохи душу відвести,
      Чи там лисичку вдасться вполювати,
      Якщо удача буде набрести.
      Куди не глянь – одна вода навколо,
      Лиш де-не-де видніється земля.
      Він плив і плив, рушницю склавши долі
      І згадував дідуся Мазая.
      Йому і полювати розхотілось,
      Як уявив, що бідні ці зайці
      Голодні, мокрі купою десь збились,
      Сидять, дрижать собі на острівці.
      Хіба ж рука підніметься вбивати?
      Невже добра нема вже на землі?
      І він собі дав слово, що стріляти
      Сьогодні вже не буде взагалі.
      Аж раптом бачить: горбик невеличкий
      Ворушиться немовби вдалині.
      І він човна свого направив ближче,
      Йому ж бо сухо у його човні..
      А їм, нещасним, годі де подітись,
      Вже видно сум і розпач у очах.
      «Ще трохи, зайченята, ви не бійтесь,
      Я вас врятую!» - билося в думках.
      Ось човен м’яко ткнувся у осоку
      Усім бортом до берега пристав
      І Ленін, взявши до руки двохстволку,
      Їх до човна запрошувати став.
      Але зайці тулилися до купи
      І жоден з них у човен не стрибнув.
      Тож довелося вилізти, потупать.
      Це ж добре, що у чоботах він був.
      Він умовляв, підштовхував сіреньких,
      В долоні плескав. Та усе дарма.
      Вони дрижали й лізли на сухеньке,
      Але в човні ще жодного нема.
      Зайці чи то тупі, чи то бояться,
      Ніяк не хочуть у човна стрибать.
      І, тому, доведеться в «царство щастя»
      Їх силою, напевно, заганять.
      Він взяв рушницю,
      став прикладом штурхать
      Бо ці тупі не здатні зрозуміть,
      А далі гепнув одного між вуха
      І заходивсь відразу молотить…
      Спинився раптом, а навколо нього
      Лиш місиво криваве від зайців
      І від крові червоні стали ноги,
      І вся в крові рушниця у руці.
      І він подумав, ледь прийшов до тями
      Та у душі вляглася трохи лють,
      Що важко розмовляти з тупаками,
      Які самі до щастя не дійдуть.
      Невдалу спробу – ще тепленькі туші
      Він до човна хутенько поскидав.
      Було одне, що зігрівало душу:
      Він слово своє стримав – не стріляв.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    159. Було чи не було (про горобців)
      Яко́сь сиділи ми на лавці біля двору:
      Дідусь, бабуся та із ними третім я.
      Ще череда не йшла із паші на ту пору.
      Її й чекали ми. Спекотний день стояв.
      Нас рятувала тінь великого горіха,
      Легенький вітерець, що з поля залітав.
      Дідусь газету м’яв, бурмочучи щось стиха,
      Чи щось коментував, чи просто так читав.
      А я сидів, дививсь безжурно на дорогу,
      Де кублились собі грайливі горобці.
      Тоді і запитав: - Бабуню, а від чого,
      Вони стрибають, а не ходять так, як всі?
      Бабуся й почала, неначе лиш чекала,
      Коли її онук про щось та й запита:
      - То, кажуть люди, все давно уже бувало,
      Тоді пташиний рід, як і тепер, літав
      У пошуках того, чим би прогодуватись,
      А хитрий горобець унадився в людей
      Все красти. То яко́сь в комору може впхатись,
      А там шпарину вже і в засіки знайде.
      А люди всіх птахів за злодіїв вважали.
      Зібралися вони, аби тавро це змить.
      Зловили горобця і лапки зав’язали
      Та й кинули його в темницю: хай сидить.
      Та хитрий горобець і звідти виліз якось,
      Хоч лапки і не зміг звільнити він від пут.
      Тепер он, бач, який - стрибає, забіяка…
      - Ви, бачу, горобців не жалуєте тут?!
      - А є хіба за що? То ж чортова порода.
      Вони ж колись Христа розп’яти помогли.
      Бо ластівки катам тоді чинили шкоду
      І крали цвяхи в них та геть кудись несли.
      А кляті горобці ті цвяхи відшукали
      І принесли́ назад. За що ж-то їх любить?
      Тут обізвавсь дідусь: - Ну, звідки ти це взя́ла?
      Та ж зовсім за друге тавро на них лежить!
      Коли уже Христос був на хресті розп’ятий,
      І думали кати, що він навік почив,
      То горобці: «Жив!Жив!»- навкруг взялись кричати.
      Тож кат узяв списа́ та й груди прохромив.
      За те Господь прокляв те плем’я горобине
      І не дозволив їм до вирію летіть.
      Відтоді горобців багато взимку гине,
      Бо взимку спробуй-но прожить, як сніг лежить.
      Та тут бабуся знов своє встромила слово:
      - Та ж, гинуть горобці не лиш серед зими!
      Казали мама, я пригадую чудово,
      Що ночі є і звуть їх горобиними.
      У ніч таку на світ виходить нечисть всяка.
      Чи свято в них, чи то, весілля… Хто там зна.
      Та буря наліта і грім страшенно гряка,
      І блискавка, і дощ із градом, як стіна.
      Усе те горобців ляка, казали мама,
      Під стріхами вони не можуть усидіть,
      Під градом і дощем літають між хатами
      І гинуть без числа…Бо вранці їх лежить
      Багато по селу, хоч і бери лопату
      Та нагрібай у міх… - Тут знов дідусь устряв:
      - Ну, як не знаєш, то нащо́ його й казати.
      - То розкажи своє, щоб і онучок знав.
      - Та горобина ніч буває на Семена.
      - То перше вересня, - бабуся додає.
      - Так от, коли вже ніч укута землю темна,
      А місяць ще чека, на небі не встає,
      То горобці усі збираються на раду
      І зграями вони у темряві летять
      Кудись в очерети́. Не знаю, чи то правда,
      Але в очеретах уже чорти сидять.
      У кожного із них на добру четверть мірка.
      До мірок тих вони згрібають горобців.
      Як нагребуться так, що вже набралась гірка,
      То зайвину зчеркнуть. Тож з зайвини оці
      Летять собі назад у гнізда попід стріхи.
      А з четверті оті у пекло чорт скида…
      - А й, справді, ти дивись…- бабуся мовить тихо.-
      Таж від Семена їх багато пропада…
      Тут саме череда минула нашу хату,
      Бабусі з дідусем роботи прибуло.
      А я лишився сам дорогу споглядати
      І думати над тим: було чи не було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    160. * * *
      Плакала береза навесні
      З радості, що зиму пережи́ла.
      Сльози її капали рясні,
      Стовбуром котили ніжно-білим.
      Людям було важко зрозуміть,
      Чому це береза гірко плаче?
      Як же можна плачучи радіть?
      Можна з горя плакати. Одначе
      Плакала береза та і все.
      Просто їй поплакати хотілось,
      Що в замети вже не занесе
      Аж по самі віти її тіло.
      Що мороз не буде лютувать,
      Що вона вдягне зелені шати
      Й буде весну радісно вітать,
      З вітерцем залітним загравати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    161. * * *
      Це тільки в нас два рази Новий рік,
      Це тільки ми його святкуєм двічі.
      Хтось, може, дума – нам зайнятись нічим,
      Чи, може, свят в нас менше, ніж у інших,
      Але він, безумовно, неправий.
      Це свято – символ нашого протесту.
      Як комуністи владу узяли
      І розламали все, що лиш змогли
      І, навіть, календар новий ввели,
      Щоб нас за ним у царство щастя вести.
      Ми залишились вірними йому,
      Цьому старому дідівському святу,
      Ходили нишком щедрики співати
      І, як діди, по хатах посівати,
      Щоб не забути кореня свого.
      Ми рік Новий із владою стрічали,
      А далі тишком ще стрічали свій,
      Той самий дивний старий рік Новий,
      Даючи владі своєрідний бій
      І це у нас традицією стало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    162. Легенда про тисячолистник
      Добра і зла на світі є багато
      І кожен по-своєму прагне жить:
      Хтось хоче всі хвороби злікувати,
      А хтось їх на нещасних напустить.
      Усе від того, що в душі у нього
      І чим живе, до чого прагне він:
      Чи стіни зводить, городить дорогу,
      Чи щось велике взагалі без стін.
      Почув оце історію недавно
      І вам схотілось переповісти.
      Можливо, опові́дач я невправний,
      Спішу, боюсь що-небудь пропустить.
      Було це, кажуть, у часи далекі
      В степах у наших у селі однім.
      Дітей тоді приносили лелеки,
      Не те, що нині – часто в кожен дім.
      Але й вмирало люду теж багато,
      То від хвороб, а то – від ворогів.
      І смерть частенько входила у хати
      І сиротила діток і батьків.
      Так от, жив-був в селі тім чолов’яга.
      Дружину мав, та Бог її забрав.
      Лишився сам на світі, бідолага
      З донькою, що Марією назвав.
      Нелегко бу́ло чоловіку жити:
      І господарство, і мале дитя,
      Отож рішив іще раз одружитись,
      Собі й доньці полегшити життя..
      Дружина була гарна і проворна,
      Усе встигала і усе могла,
      Але душа була у неї чорна,
      Отож підступна і лиха була.
      Дитя мале одразу незлюбила.
      При чоловіку наче все гаразд,
      Але без нього шпетила і била.
      А та втікала з дому раз по раз.
      Та батькові не жа́лілась ніколи,
      Турбот у нього вдосталь без того:
      Він від світання і до ночі в полі,
      Навіщо ще засмучувать його?
      І от якось Марійка захворіла,
      Життя нелегке да́лося взнаки.
      З лиця одразу якось помарніла,
      Не має сил аби піднять руки.
      Подався батько знахарку шукати,
      Була одна в далекому селі,
      Яка б могла доньку порятувати.
      Натер, доки дістався, мозолі.
      А та його послухала і каже:
      - Не знаю, навіть, чим допомогти.
      Можливо, що моя сестра підкаже,
      Але до неї так далеко йти.
      Подався батько до сестри тієї,
      Вона в ще дальші посила краї:
      - Сходи, як хоч, до матері моєї,
      Вона поможе в гореві твоїм.
      Стер чоловік до дір підошви сво́ї,
      Але дійшов до матері-таки
      У сподіванні, що вона загоїть
      Усі хвороби любої доньки.
      Послухала стара його розмову
      І каже: - Добре, поможу доньці.
      Дістань з-під стріхи клунок той здоровий,
      Бо вже немає сили у руці.
      Взяла із клунка меншеньку торбину,
      Із неї іще меншу дістає,
      А з неї витягає насінину
      Маленьку й чоловікові дає.
      - В насінні цім доньки твоєї доля,
      Отож воно мале та не просте.
      Прийдеш додому, посади у полі
      Та поливай – нехай собі росте.
      Коли четвертий випустить листочок,
      Зірви його легенько, завари.
      Хай п’є відвар із того листя дочка
      Щодня потроху ранньої пори.
      То може де й подінеться хвороба.
      Взяв чоловік насіння та й пішов.
      Удома все, як наказали, робить
      І скоро вже і пагінець зійшов.
      Але ж потрібно й в полі працювати,
      Тож він дружину просить, щоби та
      Взялася листя з пагона зривати,
      Відвар варити. Справа ж бо проста.
      А та йому: - Не бійся! Не хвилюйся!
      Зроблю усе. Іди собі, роби,
      Я за донькою добре подивлюся.
      А у самої думки, як гриби:
      «Так полікую! Ізведу зі світу.
      Он скільки крові з мене попила!»
      Пішов у поле чоловік робити,
      Пора гаряча саме надійшла.
      Уранці йде, нагадує дружині:
      - Зірви ж листочки та відвар звари,
      Та дай відвару випити дитині!
      І в поле аж до пізньої пори.
      Дружина ж вийде, обірве листочки,
      Порве, розтопче, щоб і не було
      Лише водою напуває дочку,
      Плекає в серці своє чорне зло.
      Проходить час – не кращає дитині,
      Худіє, блідне прямо на очах,
      А мачуха рахує гроші в скрині,
      Красується у придбаних речах.
      Кофтину, плаття нові приміряє,
      Обновки в скриню у свою склада.
      А чоловік працює і не знає,
      Яка у хаті робиться біда.
      Прийде в півночі, на доньку погляне
      І серце мліє від жалю його:
      Не може бачить, як дитина в’яне.
      Не зрозуміє він ніяк – чого?
      Підозра в серце стала закрадатись,
      Рішив провірить він свою жону.
      Як завжди вранці в поле став збиратись
      Та не пішов – за пагорок гайнув
      І заховався. Бачить – вийшла з хати,
      Листки зірвала й розтоптала вмить.
      - Дружина підла! Мачуха проклята!
      У одній хаті нам удвох не жить!
      Вернувсь додому та прогнав дружину.
      Заплакав гірко. Що ж його робить?
      Довірив підлій мачусі дитину.
      Почав у Бога помочі просить.
      Тут листя те, що мачуха стоптала,
      Ураз укрило пагінець тонкий.
      Хоча дрібненьке і м’якеньке стало,
      Та чоловік поміг доньці своїй.
      Зварив відвар, дитині й легше стало,
      Насіння й справді будо не просте.
      Траву ж тисячолистником назвали,
      Вона і досі по степу росте.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    163. * * *
      Журавлі відлітають у далекі краї,
      В небі сірому тануть, як надії мої.
      Десь далеко – далеко будуть жити вони,
      У країнах незнаних будуть ждати весни.
      Холоди затягнулись і кінця їм нема.
      І на вулицях хуга, і у душах зима.
      Ті хто втратив надію, журавлями знялись
      За весною в далекі, у краї подались.
      Може так воно і краще:
      жити в вічній весні?
      Може за журавлями полетіть і мені?
      Але знаю напевно – журавлі прилетять,
      Знову повернуть додому
      в рідний край помирать.
      Не тримає їх довго чомусь вічна весна.
      Не така уже, мабуть, і хороша вона,
      Якщо рідного краю посіріла блакить
      Краще іншого раю може душу зігріть.
      Я живу і надіюсь – знов поверне весна,
      Прилетить в Україну з журавлями вона,
      Засія жовте сонце в голубій вишині
      І пробудяться знову всі надії в мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    164. * * *
      Стіна пла́чу в Єрусалимі
      Де стояв Соломонів храм –
      Все, що легіонери Риму
      Залишили у спадок нам.
      Іудеї з усього світу
      Приїжджають часом сюди,
      Щоб поплакати, пожалітись
      У хвилини горя й біди.
      Що ж казати про Україну?
      Якби кожен величний храм,
      Перетворений на руїну
      Довелось оплакувать нам,
      Ґвалт стояв би тоді постійний .
      І чия в тім усім вина ?
      Бо були б то не просто стіни,
      А суцільна плачу стіна.
      Тисячі зруйнованих храмів
      І мільйони невинних жертв
      Залишив на шляху кривавім
      Кровожерливий їхній серп .
      Я їду по планеті вічній,
      Щоб поставить свою свічу
      Україні моїй величній –
      Цій найбільшій стіні плачу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    165. Легенда про "бабине літо"
      Було це у далекі ті віки,
      Що й Біблія про них іще не знає,
      Тож дещо інше нам розповідає,
      Як вийшли ми з-під Божої руки.
      Адам спочатку, а, по тому, Єва…
      Та я почув історію і в ній
      По іншому складався хід подій
      При коренях людського роду Древа.
      Бог, кажуть, першу жінку сотворив.
      Чи Ліліт, чи інакше якось звали,
      Вона жінкам другим початок да́ла
      І рід жіночий Землю заселив.
      Чоловіків тоді ще не було.
      Жили жінки та господарство ве́ли,
      Об’єднувались в невеликі села.
      Не знаю, скільки літ-віків пройшло
      Та стало сумно на Землі жінкам.
      Ніхто не приласка, не приголубить,
      Ніхто не скаже тихо: «Моя люба!»
      Та ще й робота дістає тяжка.
      Тож стали вони Мокоші просить
      (А Мокош – то була така богиня,
      Жіноцтву покровителька єдина),
      Якось життя на краще їм змінить.
      Щоб хтось у полі тяжко працював
      І, бажано, усі сім днів на тиждень,
      А, поміж ділом, їх голубив ніжно
      Та й від напа́стей всяких захищав.
      Послухала богиня усе те,
      Всміхнулася з наївності людської
      Та, щоб задача не була легкою,
      Знайшла, нарешті, рішення просте:
      Хай кожна жінка літом назбира,
      Чи льону, чи коноплі, чи то лика
      І з того всього зробить чоловіка.
      А, коли літня скінчиться пора,
      У перший день осінній Мокош зійде
      І удихне у все то дух живий.
      Отрима кожна жінка витвір свій.
      А там уже: підійде – не підійде,
      За те богиня не відповіда.
      І почали жінки нелегку працю –
      Щодня одна із одною змагаться,
      У кого саме краще вигляда.
      Та з конопель, а та собі із льону,
      Та лико дерла, та, щоб менш робить,
      Рішила з хмелю тіло те зліпить,
      Друга солому для роботи горне.
      А та із глини ліпить, та з піску.
      Та, щоб далеко не ходити – з гною.
      Все літо не було жінкам спокою…
      Аж ось і осінь, врешті, на містку.
      А з нею й Мокош прилетіла в гості,
      Поглянула на всі творіння ті:
      Робили всі, хто з чого захотів,
      Якого хоч були і виду, й зросту.
      Отож, дихнула й все то ожило,
      У плоть живу усе перетворилось.
      А вже із чого, що і як робилось,
      Таке і потім у житті було.
      Щоб зрозуміти розвиток подій,
      «Ліричний» відступ хочу я зробити.
      В часи того ще молодого світу
      Був механізм природний ще новий:
      Мінялись, як належно пори року –
      Три місяці сезону і ні дня,
      Весна одразу зиму заміня
      І осінь, звісно, не чекає, поки
      Надума літо відгулять своє.
      Тоді ще не втручалася людина,
      І не ламала механізм єдиний,
      Скажімо, так, як нині воно є.
      Але продовжим розповідь. В той час,
      Поки жінки трудилися все літо,
      Якаясь баба, поселилась жити
      У лісі і не знала те. Якраз
      На осінь з лісу вибралася в люди
      І бачить - жі́нки по хатах ідуть,
      Чоловікі́в усі собі ведуть.
      Тут вона в крик ураз: «А я як буду?»
      І стала вона в Мокоші просить,
      Щоб чоловіка їй також зробити.
      А Мокош їй: «Та ж закінчилось літо,
      А я не можу осінь відмінить!»
      Та баба так просила, так благала,
      Що, врешті, Мокош їй навстріч пішла
      І в осінь трошки літа додала
      Аби й ця баба чоловіка мала.
      Та часу кілька днів всього дала.
      Із чого можна швидко все зладнати?
      Та павутиння кинулась збирати,
      Але зібрать достатньо не змогла.
      Тож час пройшов – нічого не готове,
      Давай вона богиню знов благать
      Ще трохи літа осені додать,
      Вона зібрати спробує щось но́ве.
      Богиня знов назустріч їй пішла,
      І трохи літа додала у осінь.
      А баба то одне, то друге носить,
      Так, розібратись, врешті, й не змогла
      Із чого чоловіка їй зробити.
      Отак вона й ли́шилася одна.
      Я думаю, що то не новина:
      Як перебірлива – сама і буде жити,
      Отак самотньою, напевно, і помре…

      А літо Мокош те чіпать не стала
      Його ще потім «бабиним» назвали,
      Бо раптом та рішиться, обере…
      Жінкам же хочу просто нагадати,
      Що з хмелю вийдуть тільки пияки,
      Із гною – са́мі знаєте який,
      С такими лише будете страждати.
      А усі інші – то сказати мушу:
      Якщо вже вам дістався чоловік,
      То вам трудитись треба весь свій вік
      Ліпити вже не тіло, але душу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    166. * * *
      Величний храм…Колишній храм…
      Кимсь перетворений на стайню,
      Чекав коли часи настануть,
      Щоб знову говорити нам
      Із Богом. Не з кутків півтемних,
      Рядном прикривши образи,
      Боятись власної сльози,
      Шептати молитов непевних.
      А говорити з Богом там,
      Де наші предки говорили
      Аж доки не перетворили
      Безбожники на стайню храм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    167. * * *
      Скінчився бій під Корсунем. Стоять
      Понурі ляхи. Що то їх чекає?
      І невідомість більш за все лякає
      Та страх серця стискає, як змія.
      Навкруг гарячі з бою козаки,
      Орда татарська хижо позирає.
      Хмельницький на коні баскому грає,
      Не випускає шаблю із руки.
      І, дивлячись Потоцькому у очі,
      Пита: - Пізнали все ж козацький гнів?!
      А той в безсилій люті аж збілів,
      З поразкою змиритися не хоче:
      - Ти без орди б не виграв цього бою!
      Не козаки тут переможці – Крим.
      Чим думаєш розрахуватись з ним?
      Всміхнувся гетьман і сказав: - Тобою!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    168. Легенда про півнів
      Було це у далекі ті віки,
      Що ми про них забули, коли й знали.
      От лише душі по світах літали
      Й у ті часи дісталися-таки
      І звідти нам крупинки принесли
      Історії, легенди? Я не знаю.
      Та, як почув, так переповідаю,
      Аби і ви дізнатися змогли.
      Тож, наші предки в час отой далекий
      Жили уже не берегах ріки,
      Що назву зберегла й через віки
      І звалась – Рось. Жилося їм нелегко.
      Бо ж поряд степ і дикі орди там
      Постійно хочуть їсти. А робити
      Не хочуть, то ж їм краще налетіти
      І відібрати вже готовий крам
      У тих, хто не жаліє сил і поту,
      Працює від зорі і до зорі.
      Тож зброю не лишали ратарі,
      Виходили з мечами й на роботу.
      Христа тоді не знали ще вони,
      Вклонялися своїм богам великим,
      Що їх було по світові без ліку,
      Але у наших предків головним
      Був Хорс – бог Сонця, як вони вважали.
      Йому пожертви без кінця несли
      До капищ тих, які вони звели,
      Жерці-волхви за ними доглядали.
      Найпершим містом Хорсунь був у них,
      В честь свого бога так його назвали.
      Тут в капищі і ідоли стояли,
      І Хорс камінний перший серед всіх.
      До нього йшли, щоб помочі просить,
      Йому несли за поміч ту подяки.
      Всім племенем отут чекали знаку
      Від нього. Хоч ті знаки зрозуміть
      Могли лише волхви. Вони лиш знали,
      Що саме кожен знак той означа.
      А простим людям як його стрічать?
      Хіба лиш коли сонечко вставало.
      А треба ж знати, коли Хорс встає,
      Коли вже їм потрібно уставати,
      Коли, нарешті, сонечко стрічати,
      А хто про це їм знаки подає?
      Тож став народ просити у волхвів
      Аби вони звернулися до бога
      І випрохали врешті-решт у нього
      Такого, хто б про все оте повів.
      Щоб їм щодень до капищ не ходити,
      А знати божий розпорядок всім.
      І Хорс послав нарешті півня їм,
      Щоб через нього люду говорити
      Про те, як він діла свої веде
      На небесах. Бо спить він зовсім мало.
      Лиш тільки перші півні заспівали,
      То Хорс вже встав, до сонечка іде.
      Як другі півні пісню заведуть,
      То Хорс зорю ранкову випускає,
      Вона ж усім повідомляти має,
      Нехай вони на сонечко вже ждуть.
      А треті півні сповіщали їм,
      Що Хорс, нарешті, сонечко виводить,
      Й воно ще сонне, аж червоне сходить,
      Аби зігріти всіх теплом своїм.
      Півні, що предки наші розвели,
      Були для них священним птахом божим.
      У те беззастережно вірив кожен,
      Адже вони багато що могли:
      І криком своїм нечисть розігнать,
      І про пожежу людям сповістити,
      Погоду передбачить, захистити
      Двір. З півнем можна погадать,
      Яким у дівки наречений буде,
      І попередить, якщо гості йдуть.
      Та і багато ще чого, мабуть,
      Дізнатися могли від нього люди.
      Тож півень був у кожному дворі,
      Його фігура – в кожного на хаті,
      На рушниках їх стали вишивати…
      Півні ж бували різних кольорів.
      От білий – символ чистого вогню,
      Його у жертву Хорсові давали.
      А чорного – із ніччю парували,
      Він – символ смерті, супротивник дню.
      Ховаючи загиблих у бою,
      Тих чорних півнів у воді топили,
      Аби загиблим воям пісні піли
      І провели їх аж до вирію.
      І так воно було віки й віки.
      Вже й Володимир Хорса в річку скинув,
      Вже й рід наш Рось на довгий час покинув.
      Багато що забулося-таки.
      Але співають до цих пір півні,
      Як символ невмирущості і сили,
      Бо нас ні час, ні ворог не зломили,
      Й зломить не зможуть, віриться мені.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    169. * * *
      Колихається у полі ковила
      І дорога поміж неї пролягла
      Не круче́на, як буває, а пряма.
      Десь на південь собі напрямок трима.
      Степ притихлий
      млів під сонцем навкруги,
      Вітерець бува подує раз-другий,
      Ковилу поколихає та й гайда
      Десь у балку. Ні надії, ні сліда.
      Жайвір щось у синім небі заспіва
      Та й замовкне, мов забудеться слова.
      Тільки сонце все сильніше припіка.
      Все живе завмерло, вечора чека.
      Коли сонечко за той курган зайде,
      Тоді спека, може, накінець спаде.
      І дорога, й степ навколо оживуть
      І до ранку до самого не заснуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    170. * * *
      Катерино, вража мати,
      що ж ти наробила?
      Ти навіщо Січ козацьку
      взяла попалила?
      Попалила Січ козацьку –
      гніздо соколине,
      Хто ж візьметься захищати
      неньку-Україну?
      Може, німці, чи поляки,
      чи ти з москалями?
      Кошового нащо було
      кидати до ями?
      Нащо було запорожців
      на Кубань селити,
      Позбавляти Україну
      її рідні діти?
      Захотілось Україну
      позбавити волі,
      Щоби німці з москалями
      їздили по полю?
      Щоби пісні українські
      степом не лунали?
      Щоби звались українці –
      малоросіяни?
      Та цього повік не буде,
      не креши зубами.
      Наші правнуки, все рівно
      будуть козаками.
      І лунатиме над степом
      українське слово.
      Ще нікому не вдавалось
      вбити поклик крові.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    171. Легенда про чорнобривці
      Було це в ті часи, як на Русі
      Роди князівські без кінця плодились,
      Князівства їхні між синів ділились
      Та, все одно, не стачило на всіх.
      Безперестанку чубились вони
      Поміж собою, аби брат у брата
      Міг шмат землі для себе відібрати.
      Ще й кликали собі зі сторони
      Когось у поміч: угрів або ляхів,
      А то якусь ще степову орду.
      Війна у край приносила біду,
      Міста і села повнилися страхом.
      Жила тоді в селі сім’я одна,
      Такі собі прості трудящі люди,
      Яких чимало на Русі усюди.
      І от селом пробігла новина,
      Що жінка трійню хлопців народила,
      Три сокола. Як із води росли.
      Всі троє дуже схожими були,
      Буяла в них і молодість, і сила.
      Їх карі очі, наче мед гречаний,
      І чорні брови дивували всіх,
      Що, хоч ім’я своє мав кожен з них
      Та Чорнобривці всі їх величали.
      Як виросли, на ноги стали діти,
      То кожен своїм ділом зайнялись.
      В одного був до золотарства хист,
      Тож став прикраси з золота робити.
      Другий в гончарстві свій талант знайшов,
      Прекрасний посуд з рук його виходив.
      А третього в різьбярстві було годі
      Комусь здолати. Рік, другий пройшов,
      На всю округу стали вони знані.
      Усяк в село приїхати хотів,
      Товар умить розходився в братів.
      Отож вони трудилися старанно
      Та набирались досвіду, аби
      Все кращі й кращі витвори зробити.
      Заможно скоро стали вони жити.
      А чому ні? Живи собі, роби…
      Та доля завжди добра не бува.
      Війна село обходила до часу,
      Хоча сусіди й позирали ласо…
      Та якось, вже закінчились жнива,
      Чужинське військо у село ввірвалось,
      Якась орда, яку сусід позвав.
      А степовик пощади не давав
      Нікому. Аби здобичі дісталось.
      З усіх кінців враз запалали хати,
      Хто меч схопив, той у борні поліг,
      В сириці опинився, хто не встиг.
      Усіх чужинці кинулись в’язати,
      Бо ж за морями гарний то товар-
      Раби слов’янські. Нащо убивати,
      Як можна гарні гроші вторгувати.
      Лише встигай і матимеш «навар».
      Чужинці пов’язали і братів.
      І весь товар, який знайшли, забрали,
      Бо гарні речі також цінували,
      Теж маючи продати на меті.
      Тут, правда, князь із військом підоспів,
      Отож чужинці мусили втікати.
      Та встигли досі півсела забрати
      Й погнати десь у глибину степів.
      Тужили довго по синам батьки.
      Та де шукати, де про них питати?
      Уже і доньку народила мати,
      Щоб було горе не таким гірким.
      Уже з роками й виросла вона
      І бачить, що батьки за чимось тужать.
      Розпитувати не хотіла дуже,
      Бо раптом гірше стане…Хто там зна?
      Та якось бабця у селі одна
      Їй про братів, розповіла, що знала.
      І дівчина тоді батькам сказала,
      Що піде їх розшукувать вона.
      Батьки її просили та вмовляли,
      Страхали, як могли, не помогло –
      Зібралась та й покинула село
      І по краях чужих блукати стала,
      Розпитуючи про своїх братів,
      Таких високих, гарних, чорнобрових.
      Питала, перепитувала знову,
      Сходила вже неміряно світів,
      Аж поки не зустріла дідуся,
      Який повідав: бачив він у хана
      Трьох парубків однакових і гарних,
      І чорнобрових. Дівчина уся
      Аж затремтіла з радості: знайшлися!
      - А що ж, скажіть, із ними, де вони?
      Дідусь зітхнув: - Ці жадібні хани́…
      Коли б вони наїлись, напилися?!
      Від хлопців хан роботи вимагав,
      Бо, бачте, награбованого мало.
      Та хлопці дружно, як один стояли.
      Уже і умовляв їх, і шмагав.
      Вони одне: - На чужині не здатні
      Зробити так, як дома би змогли!..
      І хан урешті став настільки злий,
      Що наказав їх бити-убивати.
      Кати до смерті хлопців засікли…
      - Скажіть, дідуню, де ж їх поховали?
      - Та ж не ховали, винесли у степ
      Та й кинули. – Де ж саме місце те?
      Хоч покажіть! – дівча його благало.
      Повів дідусь і місце показав,
      Де досі лише кісточки біліли.
      Зібрала їх сестра, в ріці обмила,
      В торбину склала та й пішла назад.
      Змарніла, схудла, але, все ж, дійшла.
      Батьки, що й сподіватися лишили,
      Доньку свою із радістю зустріли,
      Хоч новину й погану принесла.
      Поплакали, поплакали батьки
      Над долею синів своїх нещасних
      Та й поховали у саду, де рясно
      Розсіялися маки й нагідки.
      Ходили часто на могилку ту…
      Сестра, напевно, і щодня ходила.
      Одного разу бачить: на могилі
      Якісь незнані квіточки ростуть.
      Покликала батьків. Ті в один голос:
      - Це ж чорнобривці! – З того і пішло…
      Де в Україні знайдеться село,
      Щоб чорнобривців не було у когось.
      Отак вернулись хлопці в рідний край
      Нетлінною красою. Гарно дуже,
      Коли розквітнуть у садочку. Друже,
      Поглянь на квіти і братів згадай.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    172. * * *
      Опадає жовтий лист кленовий,
      Вільного польоту лише мить.
      І ніхто не втримає, не зловить,
      Як летить, то й хай собі летить.
      Що йому на вітрі полоскатись?
      Що йому чіплятись за гілля,
      Якщо можна врешті відірватись
      І чекай безмежная земля.
      Можна опуститися одразу,
      Можна далі з вітром полетіть
      І забути всі страхи й образи,
      Хай воно там коле і щемить.
      Вільний, врешті гі́лля відпустило,
      Можеш все вирішувати сам.
      Поки залишилися ще сили,
      Спробувати там чи, може там.
      Пошукати кращого по світу
      Ніж отут на вітрові висіть.
      Та чи справді варто так радіти?
      Вільного польоту лише мить!?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    173. * * *
      Коли я був старим і древнім дідом,
      Колись давно віки й віки тому,
      Із кобзою ходив по селах, слідом
      За хлопчиком – поводирем. Йому,
      Як і мені, не бу́ло куди дітись.
      Дві сироти – ні дому, ні сім’ї.
      Хіба один до одного тулитись,
      Ділити горе й радощі свої.
      Талант до пісень був мені від Бога
      Та ще талант складати ті пісні,
      А хлопчик у степах-лісах дорогу
      Допомагав знаходити мені.
      Отак удвох ходили і співали
      Про те, що людям на душі болить.
      На хліба шмат, як вміли, заробляли
      Аби його надвоє розділить.
      Часи тоді якраз були непевні
      І кров’ю умивалася земля.
      То татарва, то ляхи, а то й кревні
      Прислужники чужого короля…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    174. Легенда про часник
      Ой, були в селі одному біда за бідою,
      Почали туди вчащати чорти чередою.
      То столочать комусь ниву, то зведуть худобу,
      То й господаря самого доведуть до гробу.
      Страшно стало в селі жити, бо ніхто не знає,
      Коли саме і до нього біда завітає.
      І не знали, що робити і до кого вдатись,
      Аби з на́пастю тією більше їм не знатись.
      Стали люди полишати село те потроху,
      Збезлюдні́ло, хоч раніше жило, як гороху.
      Їхав якось повз село те козак з Січі Сава.
      Поміж братчиків ходила про козака слава,
      Що той Сава не боїться ні чорта, ні Бога.
      Як надума що – не спинить його вже нічого.
      Їхав Сава, курив люльку, розглядав довкола,
      Вітер бавив оселедця на голові голій.
      Їде козак, думу дума, згадує походи.
      Аж тут їде по дорозі назустріч підвода.
      А на ній добро всіляке, жіночка та діти,
      Чоловік на волів «цобка», мовляв, швидше йдіте.
      Та ще злякано постійно назад позирає…
      - Що таке? – козак спинився та й дядька питає,-
      Чи женуться за тобою по шляху татари?
      Чи боїшся – грім ударить? Так немає ж хмари?!
      Зупинився дядько й каже: - У нас таке горе:
      Розходилися чортяки, лізуть аж до двору.
      Не дають спокійно жити і спокійно спати,
      То ж доводиться все кинуть і з дому тікати.
      Затягнувся козак з люльки, пустив хмару диму:
      - А ви пробували якось боротися з ними?
      - Та вже ж, звісно, не сиділи, і в церкві молили
      І навколо хресним ходом з батюшкой ходили.
      Виставляли обереги, кола малювали,
      Із іконами стояли і ночей не спали.
      Та ніщо не помагає, веселяться кляті.
      Тож потроху з села люди почали тікати.
      Почухався козак Сава та тоді й питає:
      - А де саме село ваше і як називає?
      - Село наше – Часниківці, близенько, козаче,
      По шляху, а там за річку по містку й побачиш…
      Прибув козак у село те, всі сидять по хатах,
      Ніхто, навіть, і не вийде козака стрічати.
      Та це Саву не знітило, харч при собі має,
      А поспати – он травичка, там і подрімає.
      Проспав козак аж до ночі, пустив коня пасти,
      А, як вийшов в небі місяць, то вже годі спати.
      Засів собі поза тином у садку під хату
      Та і дивиться, що буде, аби добре знати
      Звідки з’являться чортяки, що будуть робити,
      Щоби потім спланувати, якось їх побити.
      Обвів себе білим колом, прочитав молитви,
      Аби чорти його сховку не могли вглядіти.
      Опівночі поза річку почулося, наче,
      Щось колотиться, регоче, гавкає чи плаче
      І на міст юрбою, врешті, вибрались чортяки.
      Хтось другий уже б, напевно, гепнувся од ляку.
      Але Сава сидить тихо та на вус мотає,
      Дивиться, що далі буде, молитви читає.
      А чортяки розходились: там шопу спалили,
      Там під вікнами кричали, стогнали і вили,
      Щоб господарів злякати, вигнати із хати,
      А, тоді вже їхні душі до пекла забрати.
      Розходились, не до жарту, ще би що утнути,
      А від них по селу сморід, аж до Сави чути.
      Веселилися аж поки і півні запіли.
      Тоді вони знов юрбою за міст полетіли.
      Вийшов Сава тоді з сховку, взяв люльку набиту,
      Запалив та й став гадати, що його робити.
      А що довго козакові думати-гадати,
      Як він здатен і султана в Стамбулі дістати.
      Доки люлька докуріла, вже і план готовий.
      Знайшов козак для початку дрюк собі здоровий,
      Потім виліз на дзвіницю, зняв мотуззя з дзвонів,
      Розплів їх на тонкі нитки, склав на оболоні
      Та й почав з них плести сітку і уже надвечір
      Сплів таку, що ледве-ледве дотягнув на плечах.
      Розклав її попід мостом. Тоді взяв сокиру
      Й став підрубувати дошки, по яких допіру
      Ті проходили чортяки. Підрубав добряче,
      Далі сів під міст, сховався і чекає, значить.
      А опівночі за мостом знов загуркотіло,
      Закричало, завищало та дурним запіло
      І з’явилися чортяки. Суне юрба мо́стом.
      А, як дошки уломились, то нечисті просто
      Всі юрмою прямо в сітку оту і звалились.
      Козак хутко стягнув сітку. Як вони не злились,
      Скільки сил не прикладали, не змогли порвати,
      Бо чорти над тим мотуззям сил не можуть мати.
      А від них навколо сморід, що аж з ніг збиває.
      Та стоїть козак, тримає, люльку набиває,
      Щоб той сморід перебити. Закурив, небога.
      Тоді стали чорти разом грозитись на нього,
      Що вони йому помстяться, що він пожалкує.
      Та козак лише сміється та і в вус не дує.
      А, коли йому погрози оскому набили,
      Взяв він дрюка і узявся до справжнього діла.
      Бив і бив чортяче кодло по чому лиш бачив.
      І дісталося усім їм від дрюка добряче,
      Що аж стали усі разом проситися в Сави.
      Але він, немов не чує, робить свою справу.
      У селі і півні треті вже пісні пропіли.
      У козака вже і руки, врешті, заболіли.
      Зупинився він і каже: - Вговорили, кляті!
      Покляніться, що село це будете минати!
      І не будете робити шкоди тут ніколи!
      Чорти разом поклялися, скімлячи від болю.
      Відпустив нечистих Сава, тільки їх і чули.
      І дорогу у село те навіки забули.
      Але… Вранці, коли сонце вибралось на го́рба,
      Назбирав козак чортячих зубів цілу торбу.
      Хоч від них смерділо чортом, але що робити,
      Сказав Сава людям зуби круг села садити,
      Щоб чорти, лише почувши оті аромати,
      Пригадали: обіцяли ж село не чіпати.
      Посадили люди зуби, а уже на осінь
      Урожай з того багатий зібрати вдалося.
      А в селі чортів відтоді справді вже не знали.
      Та щорік садили люди і щорік збирали.
      Стали їсти зубці тії, хоч воно й смерділо
      Та, говорять, відганяло геть нечисту силу.
      Отож, люди, хоч кривились, але споживали.
      Правда, в церкву «зубоїдів» тоді не пускали,
      Через сморід сатанинський, що далеко чули.
      Правда, з часом чий то сморід люди вже забули.
      А рослина з Часниківців розійшлась по світу,
      Та і назву своє має, як бачите, звідти.
      Став часник відомий всюди, бо нечисть усяка
      Тільки-но його почує, згадає козака
      І тоді уже скоріше те місце минає.
      Поклялася, хоч і нечисть, а слово тримає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    175. * * *
      Зашумів у вербах вітер,
      Наче коршун налетів.
      Мабуть, з нічого робити,
      Налякати їх хотів.
      А тоді пробігся ставом
      В очерети…І затих.
      Закінчив ранкові справи
      Й на обід поспати ліг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    176. Богдан Хмельницький
      Я дивився на схід, на захід,
      Північ, південь, але дарма.
      Хто Вкраїні прийде на захист
      Не знайшов. Бо його нема.
      Не знайшов, бо у цьому світі,
      Де нажива – мета одна,
      Де країни – як ті бандити
      І прожиток для них – війна.
      Та ніяка мета висока
      Не спроможна змінити їх:
      Ухопити з м’якого боку,
      Доки інший вхопить не встиг.
      Підставляти такому спину,
      Що самому ножа встромить.
      Хто ж поможе моїй Вкраїні
      В цім жорстокому світі жить?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    177. Легенда про ластівку і не тільки
      Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
      Хоча, хто знає, звідки там взялась,
      Можливо, хтось її почув у нас,
      Бо ж тут чимало вешталось народу.
      Сподобалась, от і взяли собі.
      А в нас вона із часом геть забулась
      І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
      Та висновки - то вже самі робіть.
      Було то, кажуть, у часи потопу,
      Який Господь наслав нам за гріхи.
      Аби людей позбавитись лихих
      Рішив, що, мабуть, у воді їх втопить.
      Крім праведного Ноя, бо його
      Господь Ковчега будувать призначив
      І наказав тварин зібрати, значить,
      По парі виду кожного всього.
      І от пливе той Ноїв корабель,
      На нім усі врятовані ним тварі.
      Лютує буря, дощ скажений шкварить,
      Не видно ані неба, ні земель.
      А тут диявол, взнавши Божий план,
      Рішив той Ноїв корабель втопити
      Аби душі живої не лишити.
      Отож хутенько вдався на обман:
      Перетворився на маленьку мишу,
      Спустився тихо аж на самий низ
      І хутко дірку в дереві прогриз.
      Вода одразу залила все днище
      І прибувати швидко почала.
      Змія тут саме у кутку дрімала.
      Вода одразу її сон прогнала.
      Побачивши, як кепсько йдуть діла,
      Змія хвостом ту дірку затулила
      Так, що вода вже далі не текла
      І всіх живих від смерті вберегла.
      Та в поміч стала кликати щосили.
      Найперша кішка той почула крик.
      Вона мерщій десь ізгори примчала
      І хутко кляту мишу упіймала
      Та й з’їла. Отакий-то вийшов пшик
      З диявольського того злого плану.
      Тут нагодився Ной. Все зрозумів.
      Змії яко́сь віддячити схотів.
      Сказав: «Коли до берега дістанусь,
      Віддам тобі в поживу я того,
      У кого найсолодша кров для тебе.
      Хай буде так! Беру у свідки небо!»
      Змія: « А як я визначу його?
      Я ж маю кляту дірку затуляти!»
      Подумав Ной: «Нехай комар летить,
      Він зможе крові в кожного попить,
      Тоді і донесе нам результати!
      Чи згодна ти покластися на нього?»
      «Ну, звісно ж, згодна,- мовила змія,-
      Та не бариться хай, бо змерзла я,
      Уже не відчуваю й тіла сво́го!»
      І полетів комар. Літав, літав,
      А на Ковчегу живності багато.
      Ти спробуй лише всіх перекусати?
      Уже Ковчег і до гори пристав.
      До Арарату. Аж комар летить.
      Своє завдання виконав нарешті.
      Змії уже нете́рпиться: «Та де ж ти?
      Ну, скільки часу маю тут сидіть?»
      Та ж комару назустріч Сім іде,
      Син Ноя. І комар на нього всівся,
      І крові Сімової досхочу напився.
      Солодшої не зустрічав ніде.
      Отож, летить він до змії якраз
      Та ластівку стрічає і говорить:
      «Нема солодше від людської крові!»
      Та, як почула ці слова, ураз
      Пів язика йому і відкусила.
      Тож він з тих пір донині лиш пищить
      Та полюбляє з нас крові́ попить.
      А ластівка до Ноя прилетіла
      Та й каже, що комар передавав
      До того, як пропала в нього мова,
      Що лиш в одної жаби кров чудова.
      І жабу Ной змії в поживу дав.
      І з того часу ластівка для нас
      Священна птаха, ми їй догоджаєм,
      Ні гнізд її, ні діток не чіпаєм
      І з радістю стрічаєм кожен раз.
      Історії ж, ще не кінець поки́.
      Змія відтоді жаб лише і їла,
      Та свою кров від того не зігріла.
      Отож хотіла відомстить-таки.
      І, якось була ластівку піймала,
      Вчепилася зубами в горло їй,
      Аж виступила, бу́ло, кров на ній.
      Та тут лелека мимо пролітала,
      Вхопила ту зміюку й понесла.
      Та ластівку від ляку відпустила,
      Все ж, наостанок за хвоста вхопила
      І пір’я з нього видерти змогла.
      Червоне горло в ластівки з тих пір
      І хвіст, немов розділений надвоє.
      От звідки стала ластівка такою.
      Тут вже, як хочеш: вір або не вір.
      Ет, ще про кішку ледве не забув.
      З тих пір, як з’їла вона мишу кляту
      (Диявола – ми ж маєм пам’ятати)
      Уже віків і не один минув.
      Уже домашня вона, наче, стала,
      А, все ж, лукавство досі в ній сидить
      І часом може нам таке вчудить…
      То, щоб ви знали – то усе диявол.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    178. * * *
      Ще сплять дерева та уже крізь сон
      Весни близької подих відчувають.
      Ще, може б, спали та такий закон:
      Прийшла весна і прокидатись мають.
      Бруньками потягнутися у світ
      І широко відкрити, наче очі,
      Свій неповторний і духм’яний цвіт
      Яким я вже нади́хатися хочу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    179. Михайло Ярославович, князь Тверський
      Він їхав у Орду і знав, що не поверне,
      Що там уже його жорстока смерть чека.
      Та їхав і нікуди не втікав,
      І сіяв у душі надії слабкі зерна.
      У нього вибір був: сховатись, затаїтись.
      Поїхати в Литву, там прихисток знайти
      І смерть цю неминучу обійти.
      Так, він, насправді, мав куди подітись.
      Та де він заховає вотчину свою?
      Куди весь свій народ спроможний буде діти?
      Чи теж з собою візьме на край світу?
      Чи покладе в нерівному бою?
      Ординці не простять непослуху йому,
      За те земля його вся кровію заллється.
      І як йому тоді в чужи́ні заживеться?.
      Ні, якщо помирать – то лише одному.
      А там – хто його зна. Можливо, йому вдасться
      Підозри розігнать, задобрити Орду
      І неминучу відвести біду.
      Хоча усе навкруг лиш у Господній власті.
      Він їхав у Орду, віддавшись Божій волі
      І подумки прощавсь з усім, чим досі жив.
      Він помирати зовсім не хотів
      Та й не хотів землі своїй кривавить долю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    180. Легенда про Зозулині черевички
      Це було, говорять люди, у часи далекі,
      Коли в світі панували римляни і греки.
      Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
      Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
      І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
      Про один такий випа́док розпові́сти хочу.
      Забажала раз Венера чи то Афродіта,
      Опуститися на землю, світом походити.
      Подивитися на смертних не з гори, із неба,
      Показати, поміж іншим, яка гарна з себе.
      Одягла (звичайно ж, жінка) найкраще що мала,
      Черевички гарні взула, що до свят тримала.
      І пішла, неначе пава, світом погуляти,
      Подивитися на інших, себе показати.
      Звісно, людям стріча з нею була ціле свято,
      Назбігається, бувало, звідусіль багато,
      Бо краси тоді такої не бачили зроду.
      А їй дуже тішить серце, що гарна і модна.
      Тож ішла, не зупинялась ні на хвильку, значить,
      Щоб красу її побільше люду могло бачить.
      Виставляла хітон гарний, дуже гарне личко
      Та найбільше золотії модні черевички.
      Хоч богиня, але жінка, то усім відомо -
      Йшла шляхами і степами не знаючи втоми.
      Лиш тоді прийшла до тями, врешті зупинилась,
      Коли в лісі у густому одна опинилась.
      Аж тоді відчула втому, черевички зня́ла
      І, улігшись на травичку, спочивати стала.
      Спить утомлена богиня, сили набирає,
      Стоять модні черевички, на сонечку сяють.
      Пролітала тут зозуля, черевички вздріла
      І собі такі гарненькі мати захотіла.
      Підлетіла, один взула – великий, нівроку,
      Але ж гарний. «У одному політаю поки!»
      Летить лісом зозуля та, крилами махає.
      Злетів з лапи черевичок, упав та й немає.
      Політала, пошукала. Та ж кущів до біса.
      То уже не відшукаєш, що пропало в лісі.
      Подалась тоді зозуля ремеза шукати.
      Він умів найкраще в лісі гнізда собі ткати.
      Не якесь там кострубате одоробло в нього,
      А таке, що більше, мабуть, і нема ні в кого.
      Прилетіла, каже йо́му: «Черевички хочу.
      Сплети мені такі ж самі, щоб сліпили очі.
      Щоб всі заздрили у лісі і такі ж хотіли.
      Полетіли, глянеш, може, які?!» «Полетіли!»
      Знайшли вони черевичок той, що залишився,
      Походив навколо ремез, добре обдивився.
      «Добре, - каже,- зроблю тобі черевички схожі,
      Не із золота, звичайно. Того я не можу».
      Сплів з соломи черевички, приніс до зозулі.
      Та побачила, зраділа, та на лапки взула.
      І зробилася зозуля в лісі модна птиця.
      Лиш вона у черевичках – було чим гордиться.
      Перестала вити гнізда, бо то, бач, не модно,
      Підкладала свої яйця до кого завгодно
      Аби самій було часу по лісу літати,
      Усім птахам черевички свої показати.
      А, тим часом, що ж Венера? Виспалася, встала,
      Бачить: один черевичок. Другий пошукала,
      Не знайшла. Але в одному ходити не стала,
      Залишила та і боса подалася далі.
      З черевичка, що то значить, коли божа сила,
      Орхідею, дивну квітку вона сотворила.
      І та квітка (от що дивно) не розквітне поки
      Їй не виповниться, бачте, вісімнадцять років!
      Ну, а що зозуля наша? Літала, літала,
      Уже усім черевички свої показала.
      Вже минуло з того часу вісімнадцять років,
      Коли звістку дуже дивну рознесла сорока,
      Наче бачила у лісі, може й невеличкі,
      Такі ж самі, як зозуля має, черевички.
      Дійшла звістка й до зозулі, полетіла, бачить,
      Черевички ще гарніші ніж у неї, значить.
      А яка ж то жінка буде щось таке носити,
      Якщо може таке ж саме на іншому стріти.
      Скинула ті черевички, викинула люта.
      Та за стільки літ устигла геть усе забути:
      І, як гнізда треба вити, пташенят ростити,
      Тож і стала одиноко зозулею жити.
      А ту квітку з того часу так і називали –
      Зозулині черевички. Іноді, бувало,
      Ще Венерині. І квітне дивна орхідея…
      Та не знаю, що є правда з легенди цієї?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    181. * * *
      Собак, котів поїли – то дрібниці.
      Щурів, ворон, до падла узялись.
      Та не тому, що думки мали ниці,
      А жити хочеш – їж і не дивись.
      І їли все, бо вижити хотіли.
      Вже, навіть те, що люди не їдять.
      Аби хоч трохи додалося сили,
      Аби хоч день іще перечекать.
      Від того пухли, корчились, вмирали,
      Благали хліба хоч шматок черствий.
      Мов на пришестя, на весну чекали,
      Одне спасіння бачили у ній.
      А що весна? Весна така ж голодна,
      Як і вони до них тоді прийшла.
      Лиш лободу в садку чи на городі,
      Все, що могла, нещасним принесла.
      Але вони і тому раді були,
      Одно лише просили ще і ще.
      Весна ж, яка все бачила і чула,
      Над тим холодним плакала дощем.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    182. Жіль де Ре
      Жив –був колись барон один,
      Що звався Жіль де Ре.
      І пам’ять про його діла
      Ніколи не помре.
      З дитячих літ читаєм ми
      Про Синю Бороду.
      Це він і є. Про нього я
      Цю мову і веду.
      Барон і маршал, і герой,
      Улюбленець юрби.
      Він землі мав і до земель
      Ще замки, як гриби.
      На златі їв, на златі спав
      І укривався ним.
      Здавалося його життя
      Щасливим і легким…
      І раптом, наче з неба грім
      Одне других страшніш:
      Барон-алхімік, він дітей
      Малих пускав під ніж.
      Сто, двісті, триста, вісімсот –
      Губився в цифрах люд.
      І поповзло поміж людей:
      «На суд його! На суд!»
      Під пильним наглядом катів
      Невинних не бува.
      І уже вироку суддя
      Зачитує слова.
      Народ, що вчора ще плескав
      За подвиги йому,
      Тепер плював і проклинав,
      Штурмуючи тюрму.
      Суд, вирок і на ешафот
      Зійшов барон де Ре.
      Юрба шаліла навкруги:
      - Хай нелюд цей помре!.
      І в гучнім ревищу юрби
      Ніхто не запитав,
      А чи за вчинені гріхи
      На вогнище він став.
      Здається, що найбільший гріх,
      Який барон вчинив,
      Це те, що він багато мав
      Й сміливо надто жив.
      Його багатство, як більмо
      Було для королів,
      А що народ? Та він і сам
      Повірить в це хотів.
      Багач для бідних на вогні
      Дарунок ще й який.
      До страти вірять – людожер,
      По страті – хоч святий.
      До мертвих заздрощів нема
      У бідних й багачів,
      Тут головне – аби живий
      Не жив би як хотів.
      Ніхто по смерті Жіль де Ре
      Нікого й не питав:
      А хто ж по смерті по його
      Майно його забрав.
      Примхлива доля тих людей,
      Хто над юрбой піднявсь,
      Народ не жалує його,
      Будь він барон чи князь.
      І будуть вірити всьому,
      Тут хоч пали, хоч ріж.
      І, чим брехливіша брехня,
      Тим віриться скоріш.
      Загинув Синя Борода
      На грізному вогні,
      Але жахають до цих пір
      Дітей казки страшні.
      Ми свято віримо казкам
      І віримо в слова,
      Не думаєм, що хтось за них
      Гріхи свої хова.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    183. Легенда про Петрів батіг
      Що воно за квітка синьоока
      На стеблі високому росте?
      Я спинивсь від неї за два кроки,
      Озирнувся на чотири боки,
      А спитати ні в кого, проте.
      Тож зламав собі цупку стеблину
      З квітками та і подавсь в село.
      Думаю: когось-таки зустріну
      Й запитаю про оцю рослину.
      Справді, й півгодини не пройшло,
      Як почулись голоси від ставу.
      Я зі стежки повернув туди.
      Бачу: пастухи готують страву,
      Аромат доноситься «на славу».
      Череда вляглась біля води.
      Підійшов, чемненько привітався.
      Хтось й мене «до столу» запросив.
      І, обід ще доки готувався,
      У господарі́в я запитався,
      Що ж за диво-квітку я зустрів.
      Глянув дядько з вусами на неї,
      Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
      Здивувався я із назви теї
      Та уже ж і далі гну своєї:
      «Хто ж їй таку назву дати міг?»
      Той погладив свої пишні вуса,
      Зазирнув було до казана:
      «Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
      В нас тут від малого до бабусі,
      Ні для кого то не новина,
      Що ця квітка від Петра святого
      Свою назву має». «Як же то?»
      «Ти присядь. Не знають правди ноги.
      Та послухай, що воно й до чого
      Розкажу. Підправить, може, хто?
      То було у давнину далеку
      У селі… Де саме? Бог то зна.
      Людям працювалося нелегко,
      То дощі, а то скажена спека…
      То й для наших місць не новина.
      Але якось сіяли, збирали
      Потом весь политий урожай.
      Тож і хліб та і до хліба мали,
      Навіть, лишки часом продавали.
      Головне: працюй та не зівай.
      Але якось вийшов рік невдалим:
      Навесні дощами полило
      Та, зерно ледь наливатись стало,
      Комашня якась поналітала,
      Геть поля обсіла. Все село
      Кинулось врожай порятувати,
      Вже й ганяли комашню оту,
      Віниками бралися змітати,
      Щоб ногами на землі топтати.
      Та в одному місці ледь зметуть,
      Як вони в другому знов насядуть.
      Бачать люди: урожай пропав.
      Що робити? Як тут дати раду?
      Тут якраз ішов через леваду
      Сивий дід. Кудись він простував,
      А над ним метелики кружляли,
      Наче в казці. Зупинився люд.
      Бачили в житті вони чимало,
      Та такого з ними не бувало.
      Підійшов дід, зупинився. Тут
      Врешті хтось спромігся на слова:
      - Хто ви, діду, і куди іде́те?
      Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
      Дід всміхнувся : - А які дива?
      - Де ви цих метеликів веде́те?
      - Я собі дорогою іду,
      А вони летять, створіння Божі.
      Вам здалося, що я їх веду…
      Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
      Почекайте, я вам допомо́жу.
      Він тоненьких прутиків зламав
      І пішов понад межею полем,
      Цвьохав ними, комашню здіймав,
      Хоч не бив, як череду займав
      І вона кружляла вся навколо.
      А, дійшовши до межі, старий
      Викинув той прутик попід ноги,
      Інший взяв і по межі другій
      Знов пішов. А понад ним весь рій
      Полетів , як хмара, до дороги.
      Як скінчились прутики, тоді
      Й комашня із поля геть пропала.
      У старого усміх в бороді.
      А в селі увесь народ радів.
      Дідуся́ запрошувати стали.
      Але він, напевно, поспішав.
      Лиш спитали, як же його звати.
      Він Петром тоді себе назвав,
      Випив воду та й попростував
      Щось, мабуть, по світові шукати.
      Прутики ж ті скоро проросли,
      На тім місці, де тоді упали.
      Синьооко влітку розцвіли,
      Від напасті поле берегли,
      Тож Петрів батіг їх і назвали».
      Помовчав, і мову знов повів:
      «Чи цикорій довелося пити?»
      «Так, у місті дядько пригостив».
      « А ти знаєш, він його зварив
      З кореня цієї саме квітки».
      Я не став лишатись на обід,
      Дядькові подякував й подався
      З думкою: який безмежний світ,
      Хоч прожив уже чимало літ,
      А, дивись, про щось нове дізнався.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    184. * * *
      Дивлюся я на рідну Україну
      І почуття заснути не дають.
      Неначе бачу ту ж саму картину,
      Як сироту за діда віддають.
      Вона висока, молода і гарна,
      А він старий і лисий дідуган.
      І зрозуміло, що вони не пара,
      І не любовна їх єдна жага.
      А усі гості ласо поглядають
      На молоду, а не на тарілки.
      Неначе того тільки і чекають
      Аби її роздерти на шматки.
      Вони її давно вже поділили
      І жадоба вогнем в очах горить
      В передчутті, як в молоденьке тіло
      Удасться їм ножа свого встромить.
      І «Гірко!» - скавулять від нетерпіння,
      І слина підборіддями тече.
      І від отого усього видіння
      Мені так гірко на душі пече.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    185. Драгоманов
      Жебраки викликають лише співчуття,
      Жалість, але ніяк не повагу.
      Раб, що плазом проводить життя,
      Викликає, хіба що, зневагу.
      Аби нас поважали у світі цьому,
      Ми не милість повинні прохати.
      Не чекати, що хтось нам відкриє тюрму,
      Стане з жалості нас захищати.
      Ні, повага буває лише до борців
      Тих, хто милість чужу не чекає.
      Хто свободу своє захищає без слів,
      Тому й люди, і Бог помагають .



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    186. Легенда про ряст
      Сонечко із неба уже добре гріє,
      На землі травичка гарно зеленіє.
      У таку погоду в хаті ми не всидим,
      Тож пішли раненько до лісу із дідом.
      Іти недалечко – проминули поле,
      Вже й дерева голі то́впляться навколо.
      Ідем по стежині, слухаємо пта́шок,
      Які й не зважають на ходіння наші.
      Вийшли на галяву. Боже ж, твоя воля:
      Хтось ліловий килим простелив довкола.
      Вітерець повіє, аромат доносить,
      Аж у мене, навіть, закрутило в носі.
      Аж сп’янів, неначе, медовухи випив…
      Чи то хто ванілі у траву просипав?
      Поки я на місці в захваті топтався,
      На ліловий килим дід мерщій подався.
      Зірвав жмут та й кинув собі попід ноги,
      Став топтати й чую я із уст у нього:
      «Топчу ряст, дай, Боже, ще мені діждати,
      Щоби і на той рік міг його топтати».
      Потоптав та й каже: «Давай і ти слідом!»
      Все, що чув і бачив, повторив за дідом.
      А тоді й питаю: «Що воно за штука?
      Нащо ряст топтати? Звідки ця наука?
      Та й взялася звідки в лісі ця рослина?»
      «Щось питань багато у тебе, дитино.
      Та, усім, що знаю, зараз поділюся,
      Ти ж уважно слухай та мотай на вуса.
      Оця квітка рястом зветься у народі,
      Квітне вона різно, кажуть, у природі:
      Квіти жовті, білі і блідо-бузкові,
      Але найчастіше отакі – лілові.
      Звідки вона в лісі отака взялася?
      Стара оповідка в мене збереглася.
      Колись біля лісу та й село стояло,
      В ньому, кажуть, відьма одна проживала.
      До пори, до часу ніхто і не відав,
      Що ця мила жінка справді злая відьма.
      Бо вона в селі тім шкоди не робила,
      На мітлу сідала та кудись летіла
      У другії села, там робила шкоду:
      То корову здоїть, то спаплюжить вроду,
      То дощі відгонить, що нема врожаю.
      Ко́ротше – робила все, що забажає.
      Ледве нічка темна, то вона й літає,
      А уже під ранок назад повертає.
      Мітлу поза комин, виспиться до ранку,
      А, як сонце вийде, вже стоїть на ганку.
      Кожному всміхнеться, кожного вітає.
      Тож ніхто й не знає, що вона літає.
      А був у селі тім чоловік-п’яничка.
      Ішов якось мимо він темної нічки
      Та й уздрів, як відьма у димар влітала.
      В нього з переляку навіть хміль пропала.
      Ледве дочекався ранку той п’яниця,
      Став казати людям, що вона за птиця.
      Але всі сміялись: менше пити треба,
      Бо вже скоро й білка прилетить до тебе.
      Ті його насмішки дуже зачепили,
      Він рішив дове́сти, що не в хмелю діло.
      Десь почув, що, наче, відьми ті літають,
      Доки перші півні ще не заспівають.
      Бо, як тільки півень та й закукуріка,
      Прояви́ться в відьми її справжнє лико.
      Кажуть, відьми довго молоді та гожі
      Не тому, що тихо щось собі ворожать,
      Полетять десь, знайдуть молоду дівчи́ну
      І на неї скинуть років половину,
      А в другої вроди заберуть нівроку
      Та і молодяться аж до часу, поки
      Вже не будуть здатні себе змолодити.
      І тоді миттєво можуть постаріти.
      Вчора була дівка, а вже бабця нині…
      Дочекавсь п’яничка темної години,
      Взяв під пахву півня з сідала й подався,
      Біля хати відьми у садку сховався.
      Тиха нічка темна, зірок, як гороху,
      Сидить чоловічок, дрімає потроху.
      Півень під пахвою теж собі дрімає.
      А відьму десь носить, все її немає.
      Вже й заснув би, може, чоловік, та раптом
      Десь сова у лісі почала кричати:
      «Ух» та «ух». Стріпнувся чоловік і бачить
      Тінь якась у небі промайнула, наче.
      Як скубне він півня того з переляку.
      Півень як підскочить і на всю горлянку
      Як закукурікав – аж луна від лісу.
      І зненацька відьма тут де не візьмися.
      Глянула сердито, рукою махнула –
      Горластого півня наче і не бу́ло.
      А вона другою махнула рукою,
      На мітлу і зникла аж ген за рікою.
      Вранці люди вийшли, а в саду під сливу
      Сидить чоловічок геть старий та сивий.
      Не берись, говорять як не знаєш всьо́го:
      Відьма свої роки скинула на нього.
      А в саду навколо цвіт розсіявсь рясно.
      Тому його люди і назвали рястом.
      Квітки його наче голова у півня.
      І не знали люди, звідки вона дивна
      Така узялася. Аж прийшов до тями
      Чоловік, повідав. Та з тих пір ні грама
      Не узяв до рота, став сумним і тихим,
      Бо ж сам напросився, розбудив те лихо…
      А, стосовно рясту, то говорять люди,
      Що з тих пір розсіявсь по світах усюди.
      І, неначе, в ньому збереглася сила,
      Яка колись відьму було молодила.
      І весною варто рясту потоптати
      Й, навіть, смерть від тебе буде відступати.
      Бо ти тоді станеш молодим і дужим.
      Хоч у це, насправді, віриться й не дуже…
      Де та відьма ділась – то ніхто не знає,
      Може, десь по світу до цих пір літає.
      Комусь скине роки, десь поцупить вроду.
      І простій людині зловить її годі…»
      Дід уже закінчив, далі в ліс подався,
      А я все думками до рясту вертався.
      І дав собі слово, йдучи за ним слідом:
      Буду приїздити щовесни до діда.
      Не лише для того, щоб погостювати –
      А щоб із ним разом рясту потоптати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    187. * * *
      А у відкритому вікні
      Пісні веселії весні,
      А, може, навіть, і мені
      Пташки співають.
      З вікна повіює дощем,
      А на душі легенький щем
      І хочеться чогось іще.
      Чого – не знаю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    188. Гітлер
      Наказ один – полонених не брати.
      Я хочу, аби кожен зрозумів:
      Ми тут для того, щоби воювати,
      А не охороняти ворогів.
      Не думайте, бо то на шкоду справі
      І може легко збити вас з путі.
      Я – розум ваш, я зможу вас направить,
      Оберегти від помилок в житті.
      І жалості немає в вас потреби,
      Ви маєте вбивать, вбивать, вбивать.
      А я гріхи усі візьму на себе
      Аби вас перед Богом захищать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    189. Легенда про осот
      Не за гірським високим станом
      І не за морем - океаном –
      На цих просторах степових
      Жило у ро́ки нині давні
      Велике плем’я – плем’я славне.
      І до сьогодні ще про них
      Вітри привільнії шепочуть
      І трави шелестять, бо хочуть
      Розповісти про ті часи,
      Як бу́ла справді вільна воля
      І ковила буяла в полі,
      Стояла в крапельках роси.
      Понад широкою рікою,
      Над течією над стрімкою
      Стояли чепурні хатки.
      Димок курний із вікон вився,
      То в небо тягся, то стелився,
      Як вітер налітав стрімкий.
      Роботи людям вистачало,
      Вони із сонечком вставали
      І хто у поле, хто куди.
      У кожного свої турботи,
      У кожного своя робота.
      Працюй – без діла не сиди.
      Сумлінно люди працювали
      Отож добра удосталь мали
      Не знали, що таке нужда.
      Було і їсти, бу́ло й пити,
      Було чим і гостей зустріти,
      Не те, щоб тільки хліб – вода.
      Жили і разом працювали,
      Хто більше –менше –не питали.
      Бо кожен працював, як міг.
      І ледарів між них не бу́ло,
      Що то є лінь - вони й не чули.
      Для них то був великий гріх.
      Жили весе́ло і щасливо,
      Без суперечок, всім на диво,
      Ділили порівно на всіх.
      «Моє-твоє»- не розуміли,
      Шукати крайнього не вміли,
      Такого не було у них.
      І хто зна як би склалось далі.
      Жили б, та й горечка не знали
      Можливо й далі у степах.
      Та народила мати сина
      І не таку, як всі дитину,
      А щось таке на двох ногах.
      І ще малим усе хапало
      І до колисочки ховало,
      А, вже як трохи підросло
      «Моє» - найперше що сказало
      І іграшку собі забрало,
      І вже нікому не дало.
      Здавалося б, лише дитина
      Пограється та, може, й кине.
      Але воно усе росло
      І без «моє» не зробить кроку,
      Батькам цілісінька морока
      І сорому на все село.
      Уже і лаяли, і били,
      І совістили, і учили -
      Ніщо не помага йому
      Таке вже видно, уродилось,
      Чи то так долею судилось
      Одвіку племені тому.
      Бо скільки жили й працювали,
      Усеє спільно споживали
      І не питали – де чиє.
      А тут задумуватись стали,
      Хоч такі думки й відганяли,
      Та лізло все рівно «моє».
      Говорять, прикладу дурного
      Навчитися зовсім недовго,
      Тим більше, що там його вчить.
      Яка там може будь робота,
      Як до свого у всіх охота
      І за своїм душа болить.
      І скоро кинули робити
      Взялися все добро ділити
      І кожен перед всіх кричав,
      Що він робив найбільше всього,
      Тож має бути більше в нього
      І палицю до рук хапав.
      Та поки так вони рішали,
      Один на одного кричали,
      Поля бур’я́ном заросли.
      Вони ж, покинувши роботу,
      На полі поросли осотом,
      Людьми неначе й не були.
      З тих пір гуля по білім світі
      Розноситься по полю вітром
      Насіння жадібне оте.
      І вироста, і землю сушить
      І все кругом на полі глушить,
      І, як росте, то вже росте.
      Учепиться – не вирвеш зілля.
      Дивись, вже й інше лізе біля,
      Зрубаєш – троє по сліду.
      Хороше б щось отак родило,
      А тут – неначе й не садили,
      Вродилося нам на біду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    190. * * *
      Сліпі і немічні на розстріл вони йшли
      В оточенні жорстоких конвоїрів.
      Нескорених в останню путь вели
      Гвинтівок очі замість поводи́рів.
      А їх єдина зброя – то пісні,
      Що їх діди ще й прадіди співали,
      Вони їх Україною несли
      У пам’яті дбайливо зберігали.
      Хтось захотів ту пам’ять поховать
      Разом із тими, що її хранили.
      Народ забуде, як пісні співать,
      А там, дивись, і мова вже не мила.
      А далі й зовсім скінчиться народ.
      Бо, пам’яті позбавлений і мови,
      Він сповнений зовсім других турбот,
      Ніж відчувать далекий поклик крові.
      І смерть сліпа сліпих зустріла їх,
      І в мить одну народ осиротіла.
      А той, хто взяв на совість свою гріх,
      Сміявся, що на його боці сила.
      Дарма сміявся – пам’ять не убить.
      Ми не осліпли й не оглухли навіть.
      Їх вже нема, а пісня все звучить
      І мій народ, мою країну славить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    191. Траян
      Хто править чесно, тому не потрібні
      Доносчики всілякі і обман.
      Згадаємо, хоча би, як у Римі
      Колись був імператором Траян.
      Траян – той самий, що розбив германців,
      В війні жорстокій Дакію скорив,
      Аж до затоки Перської дістався,
      Коли могутню Парфію зломив.
      Не бу́ло в Римі кращого до нього
      І після нього, також, не було.
      Він зводив храми, будував дороги,
      Міцнив державу й піднімав село.
      Його боялись лише казнокради,
      Хабарники й доносчики, яких
      Рішуче він від чорних справ відвадив,
      Бо і без них обходитися міг.
      Він пішки Римом міг собі гуляти,
      Його ніхто в носилках не носив
      І був, мабуть, єдиний імператор,
      Якого Рим по-справжньому любив.
      Коли питали, що ж він, власне, хоче,
      Все ж імператор – їж собі й гуляй.
      Навіщо ця робота дні і ночі.
      Помічники стараються нехай.
      - Я хочу буть правителем у Римі,
      Якого сам собі би побажав,
      Якби був підданим,- такими
      Словами він завжди відповідав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    192. Легенда про грицики
      Чи двісті чи то триста літ тому
      Свободи тої люди ще не знали,
      Пани над кріпаками панували.
      У мене не запитуйте – чому.
      Бо я згадав часи ті не для того,
      Щоб визначати: хто правий, хто ні.
      Отож питання ставте не мені,
      А вченому. Я думаю, у нього
      Є відповідь на це. А я ж хотів
      Повідати легенду, може, давню,
      А може й ні. Хіба у тім питання
      Коли і хто легенду ту створив?
      Так от, у час кріпацької неволі
      Під небом синім у однім селі
      Десь серед української землі
      Жив хлопчик Гриць. Нелегка його доля
      Була. Хоч мав лише сім літ
      Та встиг пізнати горя вже чимало.
      Сирітство змалку хлопчика спіткало,
      Лишився сам-один на білий світ
      Він тата свого і не пам’ятав.
      Казали люди: в рекрути забрали,
      Бо був гарячий. Пана то лякало
      Та й управитель зуб на нього мав.
      Бунтівником взивав, жалівся пану,
      Що той селянам приклад подавав
      До непокори. Пан тоді й віддав
      В солдати непокірного Івана.
      А маму пан взяв обміняв на пса.
      Ну, звісно ж, не одну. Життя кріпацьке
      Так мало варте. Тож за пса багацько
      Віддав селян. І Гриць лишився сам.
      Господар пса його не захотів
      Йому робота, а не нянька треба.
      Тож управитель взяв його до себе
      Та не тому, що хлопця пожалів.
      Прилаштував до всякої роботи:
      То піднеси, то прибери, подай,
      А то підлогу он попідмітай.
      Ганяв дитя до сьомого до поту.
      Хоч годував. Шмат хліба та вода.
      Бува з прислуги хтось тихцем погладить
      Та пригостить. А Гриць і тому радий.
      А управитель скоса погляда
      І все кричить і стусани дарує.
      Чого-чого, а це він не жалів
      Та вуха часто хлопцеві крутив,
      Кричав: дарма, мовляв, його годує
      Бо зиску з хлопця, начебто, нема
      І він тепер за доброту страждає,
      Бо хлопець більше їсть, ніж заробляє
      І нащо він його, мовляв, трима.
      Гриць гірко плакав доки був малий,
      Благав, просився, щоб його пустили,
      Тер оченята, бо ж таки боліло.
      І той пускав: «Іди працюй, плаксій!»
      А як підріс і восьмий рік пішов,
      Уже не плакав, навіть, не просився
      І тільки в очі катові дивився
      Пронизливо, що аж холола кров.
      А управитель іще більш звірів,
      Бо бачив в сину батькову натуру
      І ладен був спустити з хлопця шкуру.
      Уже не лаяв – мовчки бив без слів.
      Хотів із нього видушити плач,
      Але не міг, тому ще більше злився,
      Боявся, мабуть, тому так і вівся.
      Мале-мале, а таке вперте, бач.
      Та відступав знесилений-таки,
      Велів ягнят отару пасти гнати
      Аби його перед очей не мати
      Та вслід бажав, щоб втрапив його грім.
      А Гриць отару на толоку гнав
      І там, де вже його ніхто не бачив,
      Не міг почути, як він гірко плаче,
      Сльозам він волю вільную давав.
      Просив: «Мамуню! Тато! Поверніться!»
      Великі краплі падали в траву.
      «Погляньте, рідні, як я тут живу!
      Перед проклятим паном заступіться!»
      Не чули ті, та чула все земля
      Дитячі сльози, як росу збирала
      І кожна з них як квітка проростала,
      Маленька квітка у степах-полях.
      Така ж тендітна, як худенький він,
      Така ж білява, як його волосся.
      Так грициками звати й повелося
      Поміж людей ту квітку. Часу плин
      Забрав давно вже ті роки далекі,
      Змінив життя. Немає вже панів
      І кріпаків. Та білим степ зацвів
      І нагадав про їх життя нелегке.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    193. * * *
      На дорогу вибралась малеча
      Із трави густої перший раз.
      Хоч і сховок зовсім недалечко
      Тож сховатись, певно, буде час.
      Але за собою кличе мати:
      Не лякайтесь діточки, ідіть.
      Та стоять малі перепелята
      І не знають, що його робить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    194. Василь Стус
      Ви би змогли? Я, певно би, не зміг
      Отак відкрито встати і сказати:
      - Хто проти тиранії в залі – встаньте!
      І людям наче впало щось до ніг.
      Весь зал устав. І це у ті роки́,
      Коли за слово, сказане відкрито,
      У таборах доводилося гнити,
      Якщо живим залишишся-таки.
      Але мовчати просто він не міг.
      Хай би кістки ламали чи стріляли.
      У психлікарні вірно написали:
      «Патологічно чесний чоловік».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    195. Легенда про кропиву
      В часи минулі, хоч які - не знаю
      В хатині на околиці села
      Одна-одною жіночка жила,
      Казали люди - відьмою була.
      Чи так чи ні - усякого бувало.
      Буває, навигадують таке,
      Що наче і ні в тин, і ні в ворота.
      Та уже ж людям не закриєш рота,
      Коли попліткувати їм охота,
      А слово часом ну таке липке,
      Отож, чи була відьмою чи ні,
      Ніхто того у неї не питався.
      Та й плітками ніхто не переймався,
      Хоч, йдучи мимо хати, озирався
      Чи то чого не вгледить у вікні.
      Вона ж усе самітнилася в хаті,
      Завішуючи вікна від очей.
      Хоча, бувало, посеред ночей,
      Світило в хаті полум’я свічей
      Аби поживу пліткаркам додати.
      Жила відлюдно, а, проте, людей
      Не сторонилась. Всі в окрузі знали,
      Якщо хвороба, не дай Бог, напала,
      Чи там собака злюча покусала.
      Та жінка швидко з поміччю прийде.
      Щось там пошепче, напої́ть відваром
      Чи просто свою руку прикладе
      І вся хвороба в одну мить пройде.
      Від всіх болячок, було, віднайде
      Якеєсь зілля. І усе задаром.
      Не брала зовсім плати від людей.
      Казала: гріх за поміч плату брати.
      Прийде, поможе і мерщій із хати.
      «Додому, - каже, - треба поспішати».
      І чимскоріше за ворота йде.
      Добра чимало поробила всім
      І всі її поважливо вітали,
      Хоча у спину скоса поглядали
      Та потай кості всі перемивали,
      Але тихенько, словом боязким.
      А що, як справді відьма, що тоді?
      Візьме і щось такеє йому зробить,
      Що на городі зовсім не уродить.
      Чи то почне зі світу його зводить.
      Чи ж довго опинитися в біді?
      Людськая заздрість – і суддя, і кат.
      Добро, ми чомусь, швидко забуваєм
      А зло, невдачі в пам’яті тримаєм
      І завжди тому винного шукаєм,
      Хай він не винен у тому́ стократ.
      Прийшов на їхню землю неврожай.
      Нещадне сонце все навкруг спалило,
      Дощі з весни із ранньої не ли́ли,
      Хоч люди Бога кожен день молили
      Та розуміли – голоду чекай.
      І все шукали справжньої причини
      За що Господь карає бідних їх,
      Який вони такий вчинили гріх,
      Що він на землю посухою ліг,
      Бо не упало з неба ні краплини.
      І не знайшов ніхто в собі гріха,
      Всі бачили себе ледь не святими,
      Вишукували гріх поза другими
      Аби вину поставить перед ними
      Що доля їх навідала лиха.
      І тут хтось кинув:
      «Відьма мабуть винна!»
      І мов прорвало: справді, хто ж іще!
      Це через неї сонце так пече,
      Це через неї з неба не тече,
      Це через неї мають всі загинуть!
      Авжеж , відразу винного знайшли.
      Це ж легше, ніж вину на себе брати.
      Все голосніше: «Винна відьма клята!
      Це все вона, вона одна хвостата!»
      По всім селі гармидер підняли.
      Забули вмить усе добро її,
      Що вона ледь не кожному зробила.
      О, гнів юрби-то є велика сила.
      Усіх немов гарячка охопила.
      Зійшлися люди із усіх країв
      Кричать, гудуть: «Втопити її кляту!»
      І, підігріта криками юрба
      Нестримно покотилася з горба
      До її хати. А вона слаба
      Могла лиш в страху в вікна виглядати.
      Все ближче, ближче знавіснілий люд.
      Кілки, сокири у руках мелькають.
      Чого вони від неї вимагають?
      За що нещасну, злякану карають?
      Чого мов звірі в хату її йдуть?
      Метнулася із хати на поріг
      Мерщій до лісу - може порятує!?
      Юрба уздріла. Іще більш лютує:
      Хто хату палить, хто її чатує
      І мчить за нею слідом з усіх ніг.
      Біжить нещасна із останніх сил.
      Немолода, куди вже їй тікати
      Та лиш встигає Господа благати
      Аби устиг її порятувати.
      Та все мов відцуралося навкіл.
      Ліс, наче, й не наблизився нітрохи
      І трави заплітаються в ногах,
      Душею біга відчайдушний страх
      І лиш одна молитва на устах.
      Та усе важчі повільніші кроки.
      Вже обступають знавіснілі, злі,
      Готові тут же на шматки роздерти.
      О, не дай Боже від їх рук померти
      Вона ще не готова стати жертвой,
      Ще хоче жити на оцій землі.
      Здійняла очі: «Господи, де ти?
      Спаси невинну душу від наруги!»
      І у очах така глибока туга!
      А злодії вже тягнулися навкру́ги,
      Готові ухопити й потягти.
      Та враз від болю з зойками сахнулись,
      Бо ухопили між своїх долонь,
      Замість агнця жертовного свого,
      Якусь рослину: листя - що вогонь,
      Аж пухирі їм на долонях здулись.
      Де ділась жінка - то ніхто не знав.
      Чи то у небо хмаркою спари́лась
      І між долонь між їхніх просочилась,
      Але з тих пір частенько хто стрічав
      Кропиву(люди так її назвали)
      Біля будівель, в заростях густих
      І на галявах світлих лісових,
      Біля доріг, біля осель людських.
      Спочатку її люди обминали:
      Пекуча надто, краще не чіпать.
      Та потім звикли, навіть, полюбили:
      І лікувались, і борщі варили
      Та дивувались наймовірній силі,
      Яку проста рослина може мать.
      Вона ж , хоч від людей пізнала зло,
      Зла у собі надовго не тримала
      І людям, як могла, допомогала
      Та, як раніше, все їм віддавала,
      Бо добре серце у грудя́х було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    196. * * *
      Гай-гай у гаї
      Пташки співають,
      Вже виглядають
      Прихід весни.
      Теплом повіє,
      Дерева мліють
      І тужавіють
      В бруньках вони.
      У небі просинь,
      Зима – не осінь.
      А по Явдосі
      Уже й весна.
      Теплом зігріє,
      Травою вкриє,
      Як лише вміє
      Одна вона.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    197. Ягода
      В темниці кат і сталінський сатрап,
      Настала черга мук його й принижень.
      Йому уже не вирватися з лап
      Машини смерті, створеної ним же.
      Настала мить осмислити життя
      І зерна від полови відділити
      І він, мабуть, відчувши каяття,
      Сказав, хоч міг би і не говорити:
      - Тепер я знаю – Бог на світі є!
      І, на мовчазне слідчого питання
      (Хоч знав, що той усе передає
      Наступнику його. Але востаннє
      Дозволити собі багато смів):
      - Від Сталіна, за все, що я для нього
      Зробив, лише подяку заслужив
      За вірну службу мою. А від Бога
      Я мав би кару заслужить страшну
      За свої вчинки. Я це добре знаю.
      Де я тепер – тобі не в новину.
      Тож сам суди: чи є Бог, чи немає!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    198. Легенда про хліб
      Нам казкою сьогодні видається
      Те, що колись, без сумніву, було.
      Отам, де нині хвиля в берег б’ється,
      Стояло здавна чимале село.
      Підносились хатинки чепурненькі,
      Серед вишневих тулячись садів,
      Тримались одна одної близенько,
      Вслухаючись у солов’їний спів.
      Вставало сонце і віталось з ними,
      Щоночі місяць небом пропливав.
      Весна щороку проганяла зиму
      Посеред річки, що аж лід тріщав.
      А в тім селі жили звичайні люди,
      Ростили хліб на нивах золотих
      І у село з’їжджались звідусюди
      Купці заїжджі, хліб купляти в них.
      По світу йшла про хліб незвичний слава,
      Який незмірно сили додавав,
      З яким смачніші видавались страви,
      Яких ніхто без хліба й не вживав.
      Хто б не приїхав, люди їх стрічали
      Гостинно, наче рідними були,
      Високу ціну за товар не брали,
      Хоча, якби хотіли, то б могли,
      Бо не було ніде такого в світі.
      Чи від землі то, чи то від людей.
      Багато хто старався зрозуміти,
      Бо думав, що багатство з тим прийде.
      Купляв і сіяв на найкращім полі
      І доглядав, сапав і поливав.
      Щодень раби трудились напівголі.
      Та хліб звичайний з того виростав.
      Не додавав ані снаги, ні сили,
      Лише звичайно голод проганяв.
      І це усе нещасного бісило,
      Аж на рабах він зло своє зганяв.
      Один настільки вже було затявся:
      «Не взнаю,- дума,- то уже й не жить».
      В село звичайним бідаком подався
      Аби навчитись хліб отой ростить.
      Прожив два роки. День і ніч у полі,
      Як і усі – з зорі і до зорі.
      Вже й проклинав свою нещасну долю
      І спеку, й холод, дощ і комарів.
      Але навчився, записав до коми
      Усе, як слід. Мозолі заробив,
      Але тихцем, не зізнававсь нікому,
      Щоденник свій агрономічний вів.
      А потім взяв зароблене й додому.
      Рабами поле чимале зорав
      І до роботи гнав їх без утоми,
      Що не один посеред поля впав.
      Зійшла пшеничка, дощиком полита
      Та виріс дуже добрий урожай.
      І як йому хотілося радіти,
      Як розломив гарячий коровай.
      Узяв до рота, скуштував…і кинув.
      Не та, все рівно, хоч убий – не те.
      Чи ж не так само гнув він свою спину?
      Чого ж то хліб, як треба, не росте?
      І знов подався у село далеке,
      Уже й не крився, прямо запитав:
      Чому то їм усе дається легко,
      А він так само в полі працював,
      Але не зміг зростити хліба того,
      Який дає і силу, і снагу.
      «Скажіть, нарешті, звідки то, від чого?
      Задовольніть моїй душі жагу!»
      «Невже ти сам не можеш зрозуміти?
      Щоб виріс хліб такий, як ти хотів,
      Його повинні не раби ростити,
      А щоб ти сам собі його зростив.
      І поливав не кров’ю – своїм потом,
      Солоним потом, змішаним з дощем.
      Так, щоб ломило спину від роботи
      І щоб у серці відчувався щем.
      Коли стоїш серед безмежжя поля
      І бачиш праці власної плоди.
      Щоб хліб був справжнім йому треба воля.
      Землі для того мало і води!»
      Послухав той. Чи зрозумів – не знаю,
      Але пройшло відтоді стільки літ.
      Уже давно й села того немає,
      Уже змінився невпізнанно світ.
      А хліб росте і світ годує й досі,
      Дає йому і сили, і снаги.
      І нива п’є холодні ранні роси
      І, наче море, б’ється в береги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    199. * * *
      Скільки раз котили сонце роки
      За високий степовий курган?
      Скільки раз в байраки й на толоки
      Падав дощ і опускавсь туман?
      Час одне стирав неумолимо,
      Терпеливо зводячи нове.
      Тільки місяць в небесах над ними,
      Як мільйони літ назад пливе.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    200. Милош Обилич
      Ні, я вмирати зовсім не хотів,
      Але і звинуваченим у зраді
      Не хочу бути у цьому житті.
      Я маю кров’ю змити цю неправду.
      Той підлий Вук уміє оббрехати,
      Така вже в нього підлая порода.
      Від нього всього можу я чекать.
      Але від князя ? Та з мойого роду
      Ніхто й ніколи зрадником не був.
      І слово честі – то останнє слово,
      Яке від мене нині князь почув.
      І я поклявся перед ним на крові,
      І смерть мене нітрохи не ляка.
      Бажання лиш дістатись до султана
      І не здригнеться там моя рука.
      Хай буде це в житті моїм останнє.
      Комусь життя важливе, мені – честь.
      В безчесті жити права я не маю.
      Та йду не то́му, щоб повірив тесть,
      А захистити долю мого краю.
      Помру та смерть й Мурада не мине
      І тоді серби зможуть гору взяти.
      Колись же вільна Сербія мене
      Хоч словом не забуде пригадати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    201. Легенда про Чумацький Шлях
      На степ поволі опустилась ніч,
      Скотилось сонце стомлене за обрій
      І засіяли міріади свіч
      У чорнім небі. Наче хто із торби
      Розсипав їх. У балці степовій
      На березі маленького потічка,
      Що й серед літа був іще живий
      Та йменувався досить гордо – річка,
      Горів вогонь. Навколо чумаки,
      Які сиділи, а які лежали,
      Вели розмови ні про що, поки
      Зготується вечеря їм чекали.
      Вози від степу городили стан,
      Голоблі в темну ніч позадирали.
      Воли скубали степовий бур’ян
      І смачно на всю балку ремиґали.
      Ні вітерця, ні хмарки угорі ,
      Від річки віє легка прохолода,
      Дзижчать навкруг набридлі комарі.
      Вони, як люди, полюбляють воду.
      Окремо гурту вже старий чумак
      Лежить на спині, дивиться у небо,
      А поряд нього примостивсь юнак
      Іще безвусий, показний із себе.
      Старого все питаннями дійма.
      А дід, хоча і сердиться для виду
      Та свою марку мудрого трима,
      Адже, здається, все на світі віда.
      Юнак, підвівши очі в небеса,
      Що мерехтіли в зорянім сіянні,
      Зітхнув про себе: «Господи, краса!»
      Й поставив діду чергове питання:
      - А що то, діду, зірок, як горох,
      Немов по небу густо хтось насипав?
      Мабуть, від справи відволікся Бог,
      Як хтось його із янголів покликав!?
      Дід помовчав і вуса покрутив,
      Кахикнув і повів повчально мову:
      - Ти б ще яких дурниць наговорив.
      Та молоде – зелене, одне слово.
      Зірки оті – то є Чумацький шлях.
      Його так здавна люди називають
      І в нас, і у навколишніх краях.
      А чому так? Усяк оповідають.
      Чув я малим історію одну
      Від свого діда. Й досі пам’ятаю .
      Було то у далеку давнину.
      Жили теж люди у оцьому краї.
      І серед них водились чумаки,
      Які за сіллю їздили до моря.
      А час тоді також був нелегкий
      І вистачало і біди, і горя.
      А жив чумак у одному селі,
      Немолодий та і небідний, наче.
      Мав і вози, й десятки два волів,
      І світу за життя своє побачив.
      Але хотілось над усе йому
      В святій землі, говорять, побувати,
      На гроб Господній глянуть самому,
      Щоб було що онукам розказати.
      Грошей нажив, до смерті стачить їх.
      Чи все життя ганятися за ними?
      Отож надумав і волів запріг
      Та і подався до Єрусалиму.
      Далекий шлях нескоро подолав.
      Не дні, не тижні, місяці минули.
      Але дійшов і з гордістю ступав
      Він по землі, яка Ісуса чула.
      Здійснивши мрію, побувавши скрізь
      По тих місцях, що Біблія писала,
      Знов став збирати у дорогу віз,
      Адже домівка кинута чекала.
      Але чумак – чумак, де би не був.
      Як-то додому їхати без солі?
      А у святій землі( і я то чув)
      Добра того завжди було доволі.
      Є там, говорять, озеро таке,
      В яке іще Йордан святий впадає.
      Воно від солі, кажуть, аж гірке.
      Її там набирати не встигають.
      Нагріб він тої солі повен віз,
      Його надійно повстю устеливши.
      Ну і додому той товар повіз.
      Але, в дорозі добре притомившись,
      Заснув на возі. Йдуть воли та йдуть.
      Їх поганяти навіть і не треба.
      А, кажуть, звісно, всяке може буть,
      В святій землі є шлях прямий на небо.
      Тож, поки спав чумак, його воли
      По тій дорозі в небо почвалали.
      І чималенький шлях уже пройшли.
      Та, видно, миші повсть попрогризали,
      Бо сіль за возом сипалась на шлях,
      Аж доки вся не висипалась долі.
      Чумак прокинувсь, глянув і закляк,
      Прошепотів лиш: « Боже, твоя воля!
      Куди це круторогі завезли?»
      А озирнувся – солі геть немає.
      - Ах, проклятущі,- вигукнув,- воли!
      Як я додому повертатись маю?!
      Зі злості плюнув, випряг тих волів.
      Ідіть, куди лиш бачать ваші очі.
      Сам воза кинув, в інший бік побрів.
      Нічого чути й бачити не хоче.
      Он, бачиш – сіллю висипаний шлях,
      Пряма дорога до Єрусалима.
      В степу, хто заблука, по тих зірках
      І серед ночі добереться Криму.
      А онде Віз, голоблю, бач , задер.
      А справа Віл очима зірок світить.
      Трави на небі вже чимало зжер.
      Хтось в нього вже і палицею мітить.
      То не чумак, він в іншій стороні
      Іде, бідак, за голову вхопився.
      Блукає й досі там у вишині.
      Знайшов би шлях, напевно би спустився.
      На нього люди кажуть Волопас.
      Який він Волопас, скажи на милість?..
      Та тут настав якраз вечері час
      І всі розмови миттю припинились.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    202. Революція 1917 року
      Семимісячна, недоношена,
      Ти прийшла, як гостя непрошена,
      Називалася ти Великою,
      Хоч і була зовсім безликою.
      Лише тільки ти народилася,
      А вже крові людської напилася.
      А тоді вже в крові купалася,
      Кров’ю діток своїх упивалася.
      Що несла ти їм? Горе та біду.
      Від мільйонів душ вже нема й сліду.
      Була в засобах нерозбірлива,
      Скільки з світу зжила душ довірливих.
      Не з добром в душі ти у світ прийшла,
      Сльози, кров і піт сюди принесла,
      Розділила світ на своїх й чужих,
      Кожен ворог, хто тобі не служив.
      Як хотілося, хто хотів би жить,
      Той в землі сирій вже давно лежить.
      Бо вважала ти, що дурних людей
      Треба в щастя гнать силою ідей.
      Ти не матір’ю для дітей була,
      Сім десятків літ кров із них пила,
      Ти звільнила зло, ти змінила світ
      За оті якісь сім десятків літ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    203. Василь ІІ
      Візантія слабка…Хапайте, спробуйте.
      Ледь імператор від болгар утік,
      Тут Варда Склір «одяг червоні чоботи»
      Й багато хто майнув на його бік.
      Та й у палаці треба озиратися.
      Отрута – імператорський напій.
      Не встиг усістись, вже пора збиратися,
      Бо тебе «кинув» друг найкращий твій.
      Заснеш якось і можеш не прокинутись,
      Хтось стягне з тебе «чоботи» твої
      І попливеш забутий і покинутий
      Безмовно у Босфору течії.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    204. Легенда про совість
      Я думаю, у пам’яті у нас
      У кожного історія біблійна,
      Як Бог для світу сотворив людину,
      Коли настав для цього саме час.
      Зліпив із глини, душу удихнув
      Аби вона над світом панувала…
      Чи так було? Мені розповідали,
      Що той сюжет інакший трохи був.
      Мені збрехали, то збрешу і я.
      Та, що почув, те й вам розповідаю.
      Підправте, може, як хто краще знає,
      Повніша буде розповідь моя.
      Так от, надумав Бог створити світ.
      П’ять днів трудився, доки все постало
      Так, як у планах його бути мало.
      Поглянув Бог – і гарний лад, і вид.
      Зрадів із того всього, що створив.
      Але здалось – чогось не вистачає.
      Хтось же в цім світі панувати має.
      Отож людину сотворить рішив.
      Як бачте, все, як в Біблії було:
      Зліпив із глини…Далі зупинився.
      Тут Змій-спокусник саме підкотився,
      В якім зібралось все прадавнє зло.
      - Про що, Господь, задумався? – пита.
      - Та от створив. Поглянь лише на неї,
      За образом й подобою моєю,-
      І головою схвально так хита,-
      Вона в цім світі буде панувати.
      - А що ж ти їй даси?- питає Змій.-
      Адже, щоб панувати, треба їй
      Багато вміти і багато знати.
      - Я в неї дух свій Божий удихну.
      Порядність, чесність,
      доброту, привітність.
      І радість буде панувати в світі…
      Хіба це мало? – Кажеш дивину.-
      Озвався Змій: - Хіба з таким набором
      Спроможний хтось у світі панувать?
      Щоб панувати, треба всіх лякать,
      Дурить, вбивать. На суші і на морі,
      Щоб всі боялись, як людина йде.
      От що потрібно, аби править світом.
      - Але ж то будуть вже не Божі діти!?
      - А, ну ж, давай-но дослід проведем.
      Створи й мені іще одну людину.
      Та у свою свій Божий дух вдихни.
      А я в свою. І хай живуть вони.
      Побачим, хто з них лишиться єдиний
      Над світом править. – Ні,- говорить Бог,-
      Не хочу я подібного чинити.
      А Змій ніяк не хоче відступити:
      - Ну, Боже, добре. Як не хочеш двох,
      Давай з одним. Вдихнем ти свій, я свій
      І хай сама людина обирає,
      Якою саме вона бути має.
      Нехай життя розсудить нас: якій
      Людині саме в світі панувати.
      Як ти гадаєш, дух сильніший твій,
      То буть людині чесній і прямій,
      І добрій…а як мій, то буде мати
      Жорстокість, підлість,
      ненависть, брехню.
      Чи згоден, Боже, спробувати? – Згоден.
      Нехай людська вирішує природа.
      І я експеримент тоді спиню,
      Коли людина остаточно скаже,
      Чий саме дух до серця більше їй.
      Тоді їй вже довіку буть такій.
      Та передчасно не радій. Не раджу.
      З тих пір в людині дві душі живуть.
      Одна весь час нашіптує: «Не бійся!
      Хапай, бреши, над горем чужим смійся!
      Про себе думай, про других забудь!»
      А інша шепче: «Не роби! Не смій!
      Врятуй, підтримай, поможи, всміхнися.
      На світ навкруг з любов’ю подивися.
      Віддай себе – тоді він буде твій!»
      Хто з нас не слухав голосу того?
      Хто між двох рішень часом не метався
      І шлях обрати правильний старався?
      Хоча й не знав, в чім правильність його.
      Той голос Божий, що звучить весь час
      І нас від злого умислу спиняє,
      Ми поміж себе «совість» називаєм.
      І, доки чуєм – Божий дух у нас.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    205. Юрій Хмельницький
      Він вірою і правдою служив
      Полякам, туркам, москалям, ординцям.
      Здавалось, небагато і прожив,
      Вважав себе до смерті українцем.
      Тому її, можливо й продавав
      За булаву, за гроші, за свободу,
      Свою, звичайно. Іншої не знав.
      Хоча походив з славного він роду,
      Але не склалось. В батьковій тіні
      Зовсім недовго верховодив краєм.
      Який із нього гетьман на війні,
      На жаль, ми дуже добре нині знаєм.
      Сказати можна: доля не вдалась.
      Роки прожив, але чого добився?
      Усе життя відомий як Юрась,
      Юрасем і по смерті залишився.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    206. * * *
      Кружля орел високо в небесах,
      Степи безмежні зором окидає.
      Чи, може, здобич пильно виглядає?
      Чи то скорила степова краса?
      Застиг на місці, не змахне крилом,
      Потоки вітру упіймав підйомні.
      Усе здається унизу знайоме,
      Усе таке, як сотні літ було.
      Але щоразу щось нове, незвичне
      Впада йому старому до очей.
      Промчить табун сполоханих коней.
      Чи тури чинно пробредуть до річки.
      А он із балки вершник на коні
      Повіддя рве, напевно, поспішає,
      Мабуть, якусь важливу звістку має.
      Копита лунко б’ють по цілині.
      Спустивсь орел, цікавість розібрала,
      Що за людина степом поспіша?
      Чим в неї спантеличена душа?
      Яка потреба її в степ погнала?
      Чи, може, звір якиїсь по сліду?
      Піднявсь орел, зробив велике коло.
      Та ні, не видно хижаків навколо,
      Лише копита по землі гудуть.
      Піднявсь ще вище і у далині
      Побачив дим і куряву над степом.
      Війнуло звідти ще й повітрям теплим,
      Звідкіль промчав той вершник на коні.
      Орда іде! Знов дим затьмарить небо,
      Знов крик і плач звірину розженуть,
      Бо знову степом бранців поженуть,
      Лишаючи лиш трупи після себе.
      І знову круки степ заполонять,
      Для них година радісна настане.
      На таку здобич він і не погляне.
      А їм, бач, годі кращого й шукать.
      Орел зробив ще понад степом коло.
      Вже вершник зник десь в балці степовій.
      Чи встигне він доїхати живий?
      Чи згине десь нещасний серед поля?
      Орел кружляв в небесній вишині.
      Вже скільки літ він все це споглядає,
      Як рід людський людський же рід вбиває,
      Чого не снилось і в страшному сні.
      А що він може? Він всього лиш птах,
      Якого тільки крила захищають,
      Бо стріли аж туди не долітають,
      Де він кружляє в синіх небесах.
      Махнув орел крилом і полетів.
      Там, де війна, там здобичі немає,
      Бо він свою лиш здобич споживає,
      Не підбирає на сліду катів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    207. Легенда про сороку
      Є в Індії релігія, прихильники її
      Вважають, що, коли вмирають люди,
      То душі, полишаючи навік тіла свої,
      Життя однак продовжувати будуть.
      Адже вони вселяються в тіла других істот
      Чи то рослин, залежить все від того,
      Як саме жив, як саме вів себе на світі хто,
      Куди душі він прокладав дорогу.
      Як гавкав, наче пес на всіх – вселився у собаку,
      Як був невігласом тупим – переселився в дуб.
      А як кривлявся все життя – то на тобі макаку.
      Став півнем, як усе життя когось постійно скуб.
      Можливо, саме так і є, не буду сумніватись,
      Тим більше, що історія, яку я розповім
      Із вірою індуською теж може позмагатись,
      Бо сталося в ній саме так, як видається їм.

      Жило-було одне село в степу понад рікою.
      Багато, бідно – то вже як в селі кому вдалось:
      У кого дім і двір, і сад, немов з руки легкої,
      А в кого вже окрім воше́й нічого не велось.
      Жила там жіночка одна – не жіночка, а горе.
      Язик її, як помело, ніколи не змовкав.
      Не встигне вийти з хати хто – вона вже біля двору,
      Почула краєм вуха щось і вже плітки́ пуска.
      Їй працювати ніколи, дай лиш поговорити,
      Сама не робить і других людей відволіка.
      Вже дехто, навіть, проганяв, хтось обіцяв побити,
      Коли брехню її язик відверту розпускав.
      Сахались люди, як вона виходила із двору,
      А, не дай Боже, ще кудись у гості зазирне,
      Бо здихатись тоді її удасться , ой, не скоро,
      Поки про все не розповість, нікого не мине,
      Не перемиє кісточок, сидітиме у хаті…
      Вже люди потай почали гадати: як би їм,
      Оту Стороту (звали так в селі її) прогнати,
      Або зробити, щоб вона не полишала дім.
      А то помітили якось: зникати стали речі.
      То брязкальця якісь, а то і дзеркальце, бува.
      Спочатку думали, що то поділа десь малеча,
      Аж поки якось чоловік один прослідкував,
      Що пропадає на сліду тієї молодички…
      Проте, що злодій – не кажи, допоки не зловив.
      Якось дзвіночок він поклав на лавці біля пічки,
      А тут якраз Стороту чорт до хати і привів.
      Господарі, як водиться, до столу запросили,
      Сидить вона годину, дві і рот не закрива.
      Уже , що бу́ло на столі, поїли і попили.
      Уже в господаря болить від неї голова.
      Нарешті, з горем пополам та провели із хати.
      Вертається господар, глядь: дзвіночка –то нема.
      Тож він і кинувся мерщій злодюжку доганяти.
      Біжить, кричить на все село: «Тримай її! Тримай!»
      Тут люди збіглися зусюд, Стороту обступили.
      У камізельці, що на ній, украдене знайшли.
      Тоді до хати до її громадою ступили,
      А там знайшли всі речі, що украдені були.
      Зібрали сходку і на ній поставили питання:
      Як поступити з тою, що дістала вже село.
      І, хоч просилася вона, що то уже востаннє,
      Не буде вже вона робить такого, як було,
      Ніхто їй віри вже не йняв. Рішили одностайно
      Прогнати геть її з села. Нехай собі іде.
      Аж на околицю звели. Поглянула востаннє.
      Заплакала, хоч бачила – проще́ння не знайде.
      Виднілась довго на шляху її сорочка біла,
      Спідниця чорна довго ще мела дорожній пил.
      Та жодна у селі душа її не пожаліла,
      Терпіти довго отаку уже не бу́ло сил.
      Але історія на цім іще не закінчилась.
      Пройшли уже із тих подій, мабуть, роки й роки.
      На призьбі якось баба й дід увечері усілись,
      Насіння лускали удвох, чекаючи, поки
      Пастух із паші прижене корівку до господи,
      Вели розмову про город: картоплю, бурячки…
      І що не зайве б принести з криниці свіжу воду,
      Бо уже вибовтали всю анахтемські качки…
      Аж тут на грушу біля них усівся птах незнаний
      У чорно-білому вбранні, стрибає на гіллі.
      Як заходився стрекотать, немов вітряк поганий,
      З яким гасають дітлахи по вітру на селі.
      Стриба, стрекоче, торохтить й на мить не замовкає…
      Дивився довго-довго дід, ну, а тоді пита:
      - Скажи, у пам’яті тобі нічого не спливає?
      А баба: - Ні. Цей птах до нас іще не прилітав.
      - Я зовсім, бабо, не про те. Згадай, коли забула,
      У нас колись жила в селі теж жіночка така,
      Що не змовкала день і ніч, несла усе, що чула,
      Була нахабна, як оце, та і така ж вертка.
      Як її звали на селі? Ти часом не забула?
      А то у мене голова щось зовсім не трима.
      - Дай, Боже, пам’яті…Ага… Сорока вона бу́ла…
      - Сорока? Ех, на жаль, спитать уже кого нема.
      Із тих, хто пам’ятав про те, зостались ми з тобою.
      Тож як згадали – птаху так, напевно і назву́...

      Дивуюсь схожості сорок із жінкою отою
      І думаю: в якій же я подобі оживу?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    208. * * *
      Намалюю для світу очі,
      Хай побачить усе навкруг.
      Хто на нього сокиру точить,
      Ну, а хто його справжній друг.
      Хто від нього добра чекає,
      Хто для нього добро несе.
      Хай належне отрима Каїн
      І хай Авель отрима все.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    209. Войнаровський
      «Вам легко говорити, адже ви
      В житті не мали вибору такого.
      І гроші ці – то подарунок Бога.
      Я викинув нарешті з голови
      Усю дурню про вільну Україну.
      Я вільний нині. Що таке народ,
      Не хочу знати. Жити без турбот
      Тепер я можу в будь-якій країні.
      А ви б хотіли, аби я дурний
      Віддав ті гроші на олтар свободи,
      Заради щастя вільного народу?
      Та від такого Боже борони!
      Я ж не украв їх, маю по закону.
      Чому я мав би їх комусь віддать?
      Ті хлопи гроші миттю проїдять,
      А на одного стачить їх до скону.
      Ви такі мудрі, бо не вам вони
      Попали в руки. Якби вам давали,
      То ви б, напевно, іншої співали.
      І я ні перед ким не завинив.
      Я стільки літ за той народ боровся,
      Урешті Бог мене нагородив
      За всі мої старання і труди,
      За кров і піт, пролиті мною досі.
      Тепер хай інші зроблять те, що я
      Не встиг зробити. Дяку хай здобудуть.
      І їм від Бога нагорода буде
      Така ж, а, може й більша, ніж моя.
      Чому я маю тільки віддавать -
      Старання, сили, гроші? А для себе
      Чекати маю щастя лиш на небі?
      Я хочу щастя на землі спізнать.
      Народ хай сам свободу здобуває.
      Чому за нього маю я вмирать?
      Щоб добрим словом міг лише згадать?
      Та хай ніколи зовсім не згадає!»
      Так Войнаровський сам себе втішав,
      Узявши скарб покійного гетьмана.
      Хоч будував неімовірні плани
      Та сам від себе світом утікав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    210. Легенда про турів
      Давно – давно. Уже й не знать коли.
      Про час відомо точно лиш єдине:
      Що не було тоді іще людини
      І лиш тварини на землі жили .
      Іще був юним степ прадавній цей,
      Річки текли з прозорою водою.
      Ще мамонти неспішною ходою
      Брели, траву скубали похапцем.
      А та трава. Хіба така як нині?
      В ній легко б мамонт заблукати міг.
      І тільки чуть, як біга носоріг,
      Чи рохкають сердито дикі свині .
      Промчить стрілою боязка сайга
      Від хижаків рятуючись, непевно.
      Бізонів стадо попростує чемно,
      Хоч може й лева зняти на рогах.
      У той далекий від сьогодні час
      Прабатько – Тур з’явився в нашім краї.
      Звідкіль прийшов того ніхто не знає,
      То все віки приховують від нас.
      Сподобались йому степи широкі,
      Пахучі трави і п’янка вода.
      І скоро вже безчи́сленні стада
      По степу розбрелися в усі боки.
      Пройшли віки й за ними вслід пішли
      І мамонти, й шерстисті носороги,
      Бізонів не спасли великі роги,
      Теж зникли, наче й зовсім не були.
      І лише турів стада чималі,
      Як і раніше, по степах ходили
      І не було їм рівного по силі
      На цій безмежній степовій землі.
      Прабатько-Тур, могутній, гордовитий
      На рід великий ревно поглядав.
      Здавалось, миті тої він діждав,
      Коли спокійно можна відпочити.
      Тож і приліг на пагорку в траву,
      Підставив сонцю посивілі боки.
      Заснув на хвильку – пролетіли роки.
      А дні його століттями пливуть.
      Поки ж Прабатько –Тур спокійно спав,
      В його степах з’явилася людина,
      Сказала: «Я господар тут єдиний!
      Час мого царювання вже настав!»
      Здавалось би: людина проти тура?
      Та тур сильніший двох десятків їх,
      З конем підніме на рогах своїх
      І у траву безпомічних пожбурить.
      Та у людини зброя у руках,
      Та ще підступність, хитрість за спиною.
      Готовий тур до чесного двобою.
      А люди б’ють по дітях, по жінках,
      Все менше й менше їх лишалось жить.
      Лиш де-не-де по одному, по двоє
      І тільки рабства гіркою ціною
      Життя вдалося декому купить.
      Прабатько-Тур прокинувся якраз
      І бачить ту нерадісну картину,
      Як його рід від рук людини гине
      І настає для них останній час.
      Як врятувати тих, хто ще лишився?
      По всьому світу розселився люд
      І скрізь тварин калічать, нищать, б’ють,
      Але найбільше – хто не приручився.
      І не сховатись від біди ніяк.
      Лишалось сподіватись на єдине.
      Що з часом подобрішає людина
      І зрозуміє, що не можна так.
      Сильніші мають бути справедливі,
      Розумним слід розумно поступать.
      Якщо вже закортіло царювать,
      То піддані повинні жить щасливо.
      Хто кривдить слабших – не герой зовсім.
      Бо справжня сила у хороших вчинках,
      Хто ж сіє зло з причини, без причини.
      Не має права царювать над всім.
      І заревів Тур голосом гучним.
      І ратицею землю вгріб щосили.
      Перетворились тури на могили,
      Що по степу розкидані усім.
      Беззахисні перед нещадним злом,
      Мовча́зні свідки людського безумства,
      Чекають, доки люди схаменуться,
      Аби на турів обернутись знов.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    211. Хлодвіг
      - Ти, Хлодвігу, злопам’ятний такий.
      Ти в Суассоні чашу пам’ятаєш?.
      Хіба тоді був воїн не правий,
      Сказавши, що своє ти все вже маєш?
      А ти його, як чашу, розрубав,
      Бо не в порядку зброю він тримав.
      -Я не злопам’ятний, як може хтось казати,
      Ще й «Суассонську чашу» пригадати.
      Той воїн був у всьому винен сам.
      Чого він чашу не схотів віддати?
      - Ти, Хлодвіг, найпідступніший на світі.
      Вбив Хлодеріка. Хоча сам же ти
      Його підмовив батька свого вбити.
      Що можеш ти на це відповісти?
      Хіба не твої люди його вбили,
      Як скарби Сігібертові ділили?
      - Я не підступний. Сігіберта вбили,
      То за велінням сина учинили,
      А я до цього непричетним був.
      Ми синові за батька відомстили.
      - Ти – віроломний. Ти намовив слуг,
      Щоб короля вони свого зв’язали.
      І вбив його. Слідом братів ще двух,
      Бо короля вони не захищали.
      А слугам дав не золоті предмети,
      А з бронзи позолочені браслети.
      - І віроломства у мені немає.
      Як хто себе зв’язати дозволяє,
      Чи не ганьбить він королівський рід?
      Та й на братів також вина лягає.
      - Жорстокий ти. Ти сина разом з батьком
      Підступністю і хитрістю схопив,
      Поставив батька молитви читати,
      А сина ти дияконом зробив.
      А потім наказав їх зарубати,
      Щоб їхні землі теж собі забрати.
      - Я не жорстокий. Я ж не зразу вбив,
      Я, навіть, з них священиків зробив.
      Вони ж збирались змову учинити.
      Лише тому я їх не пожалів.
      - Ти – лицемір, як за ріднею плачеш.
      Хіба ж не ти зі світу її звів?
      Не відгукнеться вже ніхто, побачиш,
      Бо всі вже знають ціну твоїх слів.
      Ти, мабуть, хочеш, аби хтось озвався,
      Щоб тої ж миті із життям розстався?
      - Я лицемір? Того не може буть!
      Я, справді, хочу родичів почуть,
      Бо без підтримки зовсім залишився.
      Немає в кого на плечі сплакнуть.
      Так мовив Хлодвіг і сльозу змахнув,
      Палаючи від праведного гніву.
      Чи, може, справді трапилося диво
      І він докори совісті відчув?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    212. * * *
      Світанкова тиша,
      Плюскіт від ріки.
      Ледве чутно дише
      Вітерець легкий.
      На траві високій
      Виграє роса.
      Уставай же, поки
      Є така краса!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    213. Легенда про орлана білохвостого
      Живе біля річок у нас в степах
      Орлан, що прозивають білохвостим.
      Відлю́дькуватий він доволі птах
      І свої гнізда на деревах мостить
      Завжди подалі від людських осель.
      Полює він на рибу, птахів ловить,
      Дрібних тваринок до гнізда несе.
      Хижак такий звичайний, одним словом.
      Цікаво: звідки в нього білий хвіст?
      (До речі, в молодих хвости ще бурі)

      Є у селі у нас «спеціаліст».
      Що не спитай : наука чи культура,
      Політика… Він все на світі зна.
      Звуть цього «академіка» - дід Сава.
      Сидить на призьбі з ранку до темна
      Та смалить люльку. Але в нього слава
      Всевідника… Отож спитав його
      Про тую птицю. Дід поглянув скоса,
      Кахикнув та і каже : - Ти, того,
      Сідай. – Чи то наказує, чи просить.
      А сам чомусь у небо задививсь,
      Неначе в ньому відповідь шукає…
      Я сів, бо ж сам на теє напросивсь.
      Сиджу, мовчу собі, не підганяю.
      Дід, витримавши паузу, почав:
      - Мені мій дід розповідав, що, наче,
      Колись наш предок у цей степ попав,
      Спочатку, як і водиться, козачив.
      Під старість вже зимівника завів,
      Поставив хату в балці біля річки.
      Мав в господарстві коней і волів,
      Завів таку собі домашню птичку.
      Зорав земельки шмат, косив траву
      На сіножатях гарних над рікою.
      Жив, як і всі в зимівниках живуть,
      Доки татари не вчиня́ть розбою.
      По балці осокори де-не-де
      І на однім орлан такий гніздився.
      Літа над степом, ховраха знайде,
      Чи зайця, то над річкою крутився,
      Ловив там рибу… З прадідом у них
      Була, немов, домовленість чи згода:
      Орлан із птиць домашніх ніяких
      Не зачіпав, не завдавав їм шкоди.
      А дід гнізда орлана не чіпав,
      М’ясцем іноді балував, як часом,
      Орлан нічого не наполював.
      А в прадіда проблем не бу́ло з м’ясом.
      Так і жили. Та якось у гнізді
      З’явилися маленькі орленята.
      Турбот орлану додалось тоді,
      Адже малих потрібно годувати.
      Тож він літав, мотався по степах,
      Ловив лящів та карасів у річці.
      З орлицею носили у дзьобах
      По ховраху, лящу чи по плотвичці.
      І скоро орленята підросли.
      Вже почали випробувати крила.
      Батьки літати вчити почали,
      Побачивши, що в них достатньо сили.
      І от вже молодь виліта з гнізда,
      Хоч недалеко, але все ж літає.
      А прадід на усе те погляда,
      Коли сидить на лавці, спочиває,
      Бо ж осокір вважай понад двором…
      Сидів якось він у обідню пору.
      На стіл поставив молока цебро.
      Здоїв корівок. Вечір ще не скоро.
      Тож взяв шмат хліба, кухоль молока,
      Щоб черв’ячка, як кажуть, заморити.
      Дощем погода, наче не ляка,
      Тож можна трохи і перепочити.
      І раптом бачить: птах із молодих,
      Що ледь устиг розправить свої крила,
      Качок побачив й кинувся на них,
      На прадідових, що в дворі сиділи.
      Схопив одну у кігті і гайда.
      Тут прадід підхопився, став кричати:
      - Ах ти ж, паскудник! Ані руш! Віддай!
      А той не дума, навіть, відпускати.
      А прадід кухля з молоком тримав,
      Тож і пошпурив ним що було сили.
      В самого птаха кухлем не попав,
      Лиш молоком хвоста йому скропило.
      Той з переляку качку відпустив
      Та і подався до гнізда. Одначе,
      Хвіст його раптом на очах збілів,
      Немов злодюгу міткою позначив.
      Знялись відтоді птахи із гнізда
      І від оселі подались подалі.
      А прадід потім довго ще гадав
      Чому: чи, може, соромно їм стало,
      Чи то злякались, що помститься він
      За вибрик того дурня молодого?
      З тих пір хіба що здалеку один
      Десь пролетить до річки мимо нього.
      І бачив прадід білого хвоста
      У птаха, що кружля у високості.
      Мабуть, навік лишилась мітка та.
      Тож і назвав орланом-білохвостим.
      Дід наостанок здивував мене:
      - Отак,- говорить,- у житті буває:
      Хтось в молодості щось дурне утне
      А мітку на усе життя лишає.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    214. Аттіла
      Я – божий бич. Здається, так зовуть
      Мене оті розніжені ромеї.
      Та я прийшов, щоб владою своєю
      Звільнити їх від забобонних пут..
      Що їхні боги здатні дати їм?
      Вони не здатні навіть захистити.
      А я прийшов, щоб новий світ творити
      Він вмре, якщо не схоче буть моїм.
      Що їхні боги проти одного
      Мене. Я – бог. Я милую й караю.
      Народи цілі в одну мить зникають
      Від одного лиш поруху мого.
      Вони кричать, що я жорстокий дуже.
      Та хай поглянуть на своїх богів,
      Які не чують їх стражденних слів,
      На муки їхні дивляться байдужо.
      Не я жорстокий – то жорстокий світ.
      Його лиш страх спроможний врятувати.
      І я прийшов не тільки, щоб карати –
      Світ зберегти від ще страшніших бід.
      Я – новий бог, я не боюся крові,
      Хай ллється, омиває старий світ
      І, може, ще до скону моїх літ
      З старого світу народиться новий.
      Над цілим світом тільки я один
      І ті, хто в світі тому залишиться,
      На мене будуть кожен день молиться
      Щасливі, не встаючи із колін.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    215. * * *
      Вночі йшов дощ та стукав під вікном,
      Немов мене запрошував на стрічу,
      Мовляв, проїздом, буду лише ніччю…
      Я не пішов, лишився з своїм сном.
      Він шепотів на вухо знов і знов:
      «Засни! Той дощ до ранку почекає!»
      Я вранці встав – дощу уже немає.
      Не дочекався, видно, та й пішов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    216. Легенда про чорного лелеку
      Колись були лелеки лише білі,
      Селились ближче до осель людських,
      На стріхах хат частенько гнізда вили
      Де діточок виводили своїх.
      І люди то́му були лише раді,
      Казали, що лелека у дворі –
      То буде тут і щастя, й все до ладу,
      Лелека двір від на́пасті беріг.
      В однім селі жили собі сусіди.
      В одного, де гніздо лелека звив,
      Буяло щастя, оминали біди.
      А другий бідно, нещасливо жив.
      Хто зна, чому? Чи то робив він мало,
      Чи то гнізда лелеки не було
      (Чомусь ті птахи двір його минали),
      Та був він найбіднішим на село.
      Дивився заздро він на двір сусіда
      І думав не про те, як краще жить,
      А як наслати на сусіда біди,
      Аби утратив все, що встиг нажить.
      Й надумався спалити тому хату
      Щоб із гніздом лелечим заодно.
      Сусід подався в поле працювати,
      А той пробрався й кинув у вікно
      Запалений добрячий жмут соломи.
      Сам заховався в хаті і чека.
      Як повалило полум’я із дому.
      Піднявся дим. І птахів налякав.
      Лелеки з дітьми кинулись гасити,
      Вогонь збивати крилами мерщій.
      Тут люди збіглись і вогонь залити
      Вдалося швидко. Шкоди хаті тій,
      Як і гнізду, зробилось небагато.
      Прибіг господар. Тут сусід за ним.
      Лелека став на нього нападати,
      Щоб показати: хто все учинив.
      А той кричить: - Лелечина робота!
      Я бачив, як він хату запалив!
      Птах безсловесний. Що він скаже проти,
      Як він не може вимовляти слів?
      А звідки людям було правду знати?
      Можливо, й справді птаха то вина.
      І скоса на лелеку поглядати
      Всі стали. Для людей не дивина,
      Повірити пліткам і наговорам.
      І гірко стало на душі в птахів.
      Знялись лелеки, піднялися вгору
      Та і у нетрі подались глухі.
      З тих пір в них чорне пір’я, обгоріле
      Під час пожежі так і збереглось.
      Відтоді й гнізда по лісах мостили,
      Щоб стрітися з людьми не довелось.
      Боялись птахи, що, можливо, люди,
      Повіривши брехні нахабній тій,
      Шукають досі їхні гнізда всюди
      Аби помститись. Та ще й голос свій
      Утратили лелеки з тої днини,
      Лиш клацають дзьобами та і все.
      Як душу заздрість роз’їда людині,
      Вона лиш біди всім навкруг несе.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    217. * * *
      Любченку
      Ловити всіх – тоді закон велів,
      Хто, навіть, в жмені понесе додому.
      А, якщо ні, тоді тобі й самому
      Прямим шляхом у список «ворогів».
      А шлях один і нікуди звернуть –
      І тут, і там лиш зоранеє поле.
      Жінки ідуть. Чи спокушати долю?
      А як із поля щось вони несуть?
      Голодний рік. Чи цих людей вина?
      Голодні діти вдома їсти просять
      І люди, хоч і страшно, але носять.
      Для бригадира то не новина.
      І він у поле повернув коня,
      Немов, хотів на щось там подивитись.
      Насправді, щоб з жінками не зустрітись,
      Їм шлях нелегкий не перепинять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    218. Чингізхан
      Усе моє, де кінь ступив копитом.
      Усе моє, де він попив води.
      Тремтіть усі, бо я – володар світу
      І я прийшов, щоб бути назавжди.
      Ліси і гори я зроблю степами,
      Щоб мої коні вільно там пасли́сь
      І де палаци, як свічки, палали,
      Мої у небо юрти піднялись.
      Хто моїй волі буде суперечить,
      Моєї шаблі взнає гостроту.
      Я ж недарма звалив собі на плечі
      Владарювання місію святу.
      Я не спинюся, доки не зламаю
      Хребет найменшим сумнівам усім.
      І я весь світ у кулаці тримаю,
      А як помру, то тільки разом з ним.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    219. Легенда про кукурудзу
      Як кажуть: «Хочеш насмішити Бога,
      Про свої плани розкажи до нього».
      Бо у житті частенько так буває:
      Одне плануєш – зовсім інше маєш.
      Задумав людям ти добро зробити
      Та лиш біди добавив цьому світу.
      А хтось недобрі плани розробляє…
      Про це легенда і розповідає.

      Було це у часи такі далекі
      І у таких віддалених краях,
      Що нашим предкам, навіть і у снах
      Туди було дістатися нелегко.
      В степах широких плем’я там жило,
      Колись із гір віддалених спустилось
      Над річкою на березі спинилось
      Та так нікуди далі й не пішло.
      Хоча і тут життя було не мед,
      Сусіди злі, бувало, діставали.
      Якось жили, на звіра полювали,
      Не зазирали надто наперед.
      Пополювали вдало - їжа є,
      Не удалося – то голодували.
      Тоді богів у поміч закликали,
      Щоб на життя пожа́літись своє.
      І був між ними чоловік один.
      Той все вождем у плем’ї мріяв стати,
      Та ще навкруг сусідів поскоряти,
      Аби у світі був господар він.
      Світ був у ті часи зовсім малим,
      Тож його можна легко звоювати,
      Але для того силу треба мати.
      А хто піде́ із племені за ним?
      Та це йому постійно так пекло,
      Що, навіть, годі вже було терпіти,
      Тож вирішив, що чорні сили світу
      Йому повинні помогти. Було
      У тім селі святилище. Крім інших
      Стояв там також ідол бога зла,
      Ніхто до нього не ходив з села,
      Зверталися до інших, до добріших.
      От якось чоловік тихцем пішов
      І став просити допомоги в бога.
      І не в якогось – саме в того злого,
      Аби той силу світ скорить знайшов.
      Кривавих жертв йому наобіцяв,
      Найголовнішим обіцяв зробити.
      Уже й поклони утомився бити,
      Як раптом звідкись голос пролунав:
      «Твоє прохання я почув, мій раб.
      Але мене ти нагодуй спочатку,
      У жертву принеси хоча б ягнятко,
      Бо я уже від голоду заслаб.
      Коли це зробиш, то тоді іди
      В печеру, що Драконовою звали.
      Там знайдеш торбу,яку заховали
      Дракони. Принесеш її сюди».
      Окрилений, подався чоловік,
      Знайшов в печері торбу й повернувся.
      І знов прийшов, до божества звернувся.
      І голос таємничий знов прорік:
      «У торбі цій ти знайдеш зерня дивне,
      То зародки жорстоких вояків,
      Що зникли вже у глибині віків
      І це від них лишилося єдине.
      Щоб до життя їх відродити, ти
      Вночі, коли зоря вечірня зійде,
      Візьми мотику та у поле вийди,
      Дивись, моменту лиш не пропусти.
      Рядками в полі ямок нароби,
      Покидай в кожну по зерну одному.
      Чим більше зробиш – більше в полі тому
      Постане потім воїнів аби
      Допомогти тобі звершити справу.
      Та не забудь: ямки́ оті зарий,
      Водою щедро кожну з них полий.
      І пам’ятай – лиш сонячна заграва
      Освітить землю, маєш все зробить.
      Якщо не встигнеш зерня те полити,
      То світом вже тобі не володіти,
      Бо усі чари пропадуть умить.
      І що із того зерня проросте,
      Того, напевно, навіть я не знаю.
      Запам’ятав? Іди. А я чекаю…»
      Лиш посміхнувся чоловік на те,
      Бо вже думками світом володів.
      Ледь дочекався, поки сонце сіло,
      Вхопив мотику, торбу і за діло.
      Довбав ямки́ та у душі радів.
      Хотів побільше зе́рням засадити
      Аби велике військо проросло,
      Поки ще спало втомлене село,
      Він уже встиг все поле перерити.
      Покидав зерня у ямки́, зарив.
      Зосталося лише його полити…
      Аж кинувся: а воду в чім носити?
      Цеберка, навіть, він не прихопив.
      А час сплива. Вже й небо рожевіє.
      До річки кинувсь, у руках несе
      Та розливає по дорозі все…
      І бачить, що нічого вже не вдіє…
      Аж тут і сонце визира у світ.
      Від злості чоловік немов сказився,
      Завив і в річку кинувся, втопився.
      Від нього не лишився, навіть, слід.
      А вітер хмарки із-за гір пригнав
      І щедро-щедро окропив долину,
      І на світ божий виткнулись рослини,
      Яких ніхто до цього і не знав.
      Стрункі, високі. А, коли достигли,
      Зібрали люди жовті качани,
      Зерно змололи жорнами вони,
      Хліб напекли. І більше вже не бігли
      На полювання. Вистачало їм,
      Того, що поле кожен рік давало.
      Вже скоро і сусідам продавали,
      Достаток увійшов у кожен дім.
      А дивувались – звідки узялись
      Рослини ті. Згадали чоловіка,
      Що зник кудись. Знайшли його мотику.
      Й подумали, що то, мабуть, Маїс
      (То у селі так чоловіка звали)
      Рішив, нарешті, зло своє забуть
      І для людей корисним врешті буть
      Тож і віддав життя, щоб вони мали
      Оцей достаток. Так і став маїс,
      В честь чоловіка того прозиватись.
      (І не таке в житті могло траплятись)
      Коли ж Колумб в Іспанію завіз
      Того зерна, воно й до нас попало.
      Садити його люди почали,
      І в Україні з часом розвели.
      Та тут вже кукурудзою назвали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    220. * * *
      Униз Дніпром була важка дорога
      І небезпечна увесь час, поки,
      Здолавши неприступнії пороги,
      Виходили на широчінь ріки.
      І тільки тут, аж за Крарійським бродом
      Де Хортичь острів скелі піднімав
      І надвоє ділив дніпрову воду,
      Перепочинок врешті наступав.
      Тут подорожні сходили на берег,
      Якраз де ріс тисячолітній дуб
      І в честь богів вина здіймали келих,
      Лили в огонь, підносили до губ.
      І тикали у землю гострі стріли,
      Топили півнів у Дніпрі-ріці,
      На дальшу путь теж помочі просили,
      Видзвонюючи златом в гаманці.
      А на світанку ставили вітрила
      Аби продовжить свій нелегкий шлях.
      А здалеку здавалося – то крила
      Розправив білий велетенський птах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    221. Святослав
      Князь-войовник життя провів в походах,
      Всіх ворогів в бою перемагав.
      За роком рік під сонцем і в негоду
      З свого коня баского не злізав.
      Спав у степу, попону підстеливши,
      Їв те ж, що їли воїни його.
      А князь від інших відрізнявся лише
      За чистотою одягу свого.
      Болгари, яси, в’ятичі, хозари
      Свої мечі знесли до його ніг.
      За пару літ він «шабельним ударом»
      По одному усіх їх переміг.
      Але йому того здалося мало,
      Ще Візантію воювать пішов,
      Але назад вернутись сил не стало –
      Десь у степу і смерть свою знайшов.
      Казала мати(мудра була жінка):
      - Землі чужої, сину, не шукай.
      Як будеш довго на чужині жити,
      То можеш втратить, навіть, власний край.
      Чого досяг він у походах дальніх?
      І сам загинув, тьму людей згубив,
      Ще й шлях розчистив, по якім навально
      На Русь примчали орди ворогів.
      Тож воювати треба з головою,
      Якщо у тому дійсно є нужда.
      Але, якщо живеш лише війною,
      То буде іншим та й тобі біда.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    222. Легенда про калину
      Гарна дівчи́на Оксана
      В одному селі жила.
      Така вродлива і ставна,
      Що годі й знайти, була.
      За нею всі хлопці мліли
      З навколишніх навіть сіл
      І, наче чумні, ходили
      Від поглядів її стріл.
      Вона ж всім була привітна
      З усіма була проста.
      І посмішка, наче світло,
      Завжди на її устах.
      А батько був сотник, кажуть,
      І дуже її любив.
      Додому верта і завжди
      Дарунки доньці возив.
      Дививсь, як вона раділа,
      Сіяли очі її.
      В люстерко весь час гляділа
      Нові прикраси свої.
      Він мовчки лише всміхався,
      За нею радів услід.
      І вже в душі сподівався
      Продовжить козацький рід.
      Уже й на хлопців дивився,
      Як на майбутніх зятів.
      Хоча іще не зустрівся
      Такий, якого б хотів.
      Та дочці шістнадцять лише,
      Чого його поспішать?
      Щоб заміж скоріше вийти?
      Ще знайдеться гарний зять.
      Якось з одного походу
      Намисто привіз він їй.
      Такого ще люди з роду
      Не бачили в тім селі,
      Як ягідки намистинки
      Червоні в одну одна.
      А їх же на нитці стільки,
      Що годі й злічіть. Вона
      Як тільки дарунок вздріла,
      Заплескала, як дитя.
      Відразу його наділа,
      Взялась примірять плаття.
      І їй все до того гоже
      І так усе до лиця,
      Очей відірвати не може.
      Порадувала вітця.
      А на вечорниці вийшла
      Всі хлопці її були.
      Вона ж не іде, а пише,
      Щоб всі побачить могли.
      Та радість не довго бу́ла.
      Якось серед білого дня
      Орда в село завернула
      На розпашілих коня́х.
      Метнувся вогонь під стріхи,
      Здійнявся у небо дим.
      Страшна татарська потіха
      Поча́лась в селі отім.
      Біль криком у небо рвався,
      А відчай тіла вя’зав.
      У кро́ві хтось захлинався,
      Хтось вулицею тікав.
      Хтось опір чинив, та марно.
      Татар же як мурашви.
      І рабство страшна примара
      Вставала перед людьми.
      Оксана була в господі,
      Як знявся той ґвалт страшний.
      А батько десь у поході.
      Що їй робити самій?
      Ховатися в хаті? Знайдуть.
      Татари майстри у цім.
      Тікати через леваду,
      Сховатись у лісі густім!
      То добре, що хату з краю
      Над річкою батько звів.
      Намисто своє хапає
      Дівчина без зайвих слів.
      І через вікно в городи
      Левадами до ріки.
      А там уже і до броду.
      Татарин не вздрів поки.
      І мчить Оксана щосили
      Немов на крилах летить.
      ”Хоч би прокляті не вздріли!”-
      Одно лиш Бога моли́ть.
      Не вимолила. Уздріли.
      Із свистом вже слідом мчать.
      А річка вже поряд, Сміло
      Готова вона стрибать.
      Хай течія порятує
      Від тих ненаситних зайд.
      А поряд уже тупіт чує.
      Оглянулася назад.
      І раптом зрадлива гілка
      Намисто вхопила з рук.
      Посипались намистинки
      Дощем у траву – стук, стук!
      На мить якусь зупинилась.
      Збирати чи утікать?
      І у аркані забилась.
      Що встиг її наздогнать…
      Вернувся батько з походу –
      Ні доньки, а ні села.
      А ген майже біля броду,
      Де доньку біда знайшла,
      Кущі якісь розрослися
      І, мов намисто, на них
      Поміж зеленого листя
      Кетяги ягід таких,
      Як він дарував дитині,
      З далеких привіз країн.
      Так і з’явилась калина
      З розсипаних намистин.
      В чужині донька пропала,
      Від горя батько помер
      І лише калина зосталась,
      Нагадує нам тепер
      Про долю землі моєї,
      Про біди предків моїх.
      І я дивлюся на неї
      І згадую завжди їх.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    223. * * *
      Ми якось звикли до ції краси
      Степів безкраїх і Карпат високих.
      Нас не дивують букові ліси,
      Озера сині і Дніпро широкий.
      Нас більше ваблять Лондон і Париж,
      Нью-Йорк в залізо і бетон закутий
      І крає серце думка, наче ніж:
      Хоча би день у тих краях побути.
      А я згадав одинадцятий вік,
      Княгиня Анна про Париж казала,
      Де жив її майбутній чоловік:
      «О, Господи, в яке село попала!»
      Чуже здається кращим здалека,
      Та поживеш, обвикнешся, побачиш,
      Що та краса така та не така
      І за своїм полишеним заплачеш.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    224. Шах-Джахан
      «Химерна штука, все-таки, життя.
      Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
      Сьогодні ви у величі і славі,
      А завтра під ногами, як сміття.
      І чому так – піди-но, розбери?
      Чи то своїми робимо руками?
      Чи небеса постійно грають з нами
      Якоїсь нам неві́домої гри?»
      Так думав у темниці Шах-Джахан,
      Старий і хворий, неміччю закутий,
      Не від тілесних, від душевних ран
      Так постарів він. Усіма забутий,
      Мав вдосталь він на роздуми часу́.
      Там, за стіною дні міняли ночі,
      Стирало сонце вранішню росу,
      Але не зазирало в його очі.
      Бо в цій похмурій камері, однак,
      Що день, що ніч – і холодно, і темно.
      Хоч би якиїсь незнайомий знак
      Серед всього обридлого! Даремно!
      Туди три кроки, стільки ж і назад,
      Як не ступай – не зміниться нічого.
      Йому, що звик до величі палат,
      Так було важко звикнути до цього.
      Він мав усе. У землях навкруги
      Його – тоді Великого Могола,
      Любив народ, боялись вороги…
      Яка примхлива і жорстока доля!
      Він мав усе…Та хай би і не мав
      Багатства, слави – був би й так щасливий,
      Бо він найкращу жінку покохав
      Мумтаз Махал. Була така красива,
      Що був не в силах відвести очей.
      З її ім’ям лягав і прокидався.
      Без неї в нього не було ночей.
      Він на других жінок не зазирався,
      Бо в нього в серці була лиш вона.
      Які вони тоді щасливі бу́ли!
      Їх розлучила доля чи війна.
      Вона навік в його руках заснула.
      Чому він не пішов за нею вслід?
      Чому лишився? Що його тримало?
      Оцей жорстокий недолугий світ,
      В якому зла і підлості чимало?
      Вона пішла і серце узяла
      Його з собою. Не життя, а мука.
      Душа, не знати як, іще жила,
      Переживала з милою розлуку.
      Але він жив. Він жив і будував
      Найкращу усипальницю на світі.
      Він кожен камінь подумки вкладав,
      Аби душа її могла радіти.
      І виріс незрівняний Тадж-Махал,
      Такий прекрасний, як його кохана…
      І поцілунки, і любовний шал
      Немов учора, лиш на нього гляне.
      Єдине, що він бачить із вікна
      В’язниці – наче хмарка білий
      Той мавзолей. Вона десь там одна
      І він один. Немає в світі сили,
      Яка б вернула давні ті часи
      І зраду сина рідного спинила.
      Вона над батьком, наче меч висить,
      І, навіть, дивно, як іще не вбила.
      Години вибудовуються в дні,
      А день по дні сплітаються у роки.
      Одне вікно маленьке у стіні
      І домовина усього в три кроки..
      Колись в безмежній величі своїй
      Він страх ім’ям одним навколо сіяв.
      Тепер він хто? Єдино, що живий,
      Але життя у ньому ледве тліє.
      Годинами він дивиться в вікно,
      Без сподівань. Піддавсь жорстокій долі.
      Йому тепер, здається, все одно.
      Душа у тілі помира поволі.
      І лине, лине без кінця туди,
      Де вже чека, як прихисток останній,
      Від злої долі, горя і біди
      Великий храм їх чистого кохання.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    225. Легенда про ромашку
      Дівчина Оксана уродилася гарна,
      Та красу, скидалось
      дав Господь їй марно,
      Марно дав дівчині золоте волосся,
      Щасливою стати так і не вдалося.
      Не сіяли щастям її сині очі,
      Плакали сльозами вони дні і ночі.
      Народилась гарна та не у тій хаті,
      Бо батьки у неї не були багаті.
      Гнули собі спину на старого пана,
      Мріяли, як дочка багатою стане.
      Багатою стане, бо з її красою
      Було б гріх не стати панською жоною.
      Пан і сам навколо неї увивався,
      Бо якраз на старість удівцем зостався.
      То пришле їй квіти, а то й сам приїде
      Із ціпком за нею дибуляє слідом.
      А вона сміється, від нього тікає.
      Молодого хлопця Івана кохає.
      І не хоче чути, аби панной стати,
      Це ж себе як в стіну навік вмурувати.
      Що воно за щастя – з старим дідом жити?
      Так недовго вовком у небо завити.
      Та батьки Івана знати не бажають,
      Зустрічатись разом їм забороняють.
      Та усе їй радять, та усе повчають,
      Поклонами пана низенько стрічають.
      Бачила Оксана хлопця лиш здалеку.
      Вирватись до нього було, ой, нелегко.
      Та усе ж стрічались хоча би очима,
      Наче обіймались, говорили ними.
      Утекла б небога подалі з коханим
      Та боялась кари від старого пана.
      Не за себе зовсім, за Івана більше,
      Бо, як упіймає, в рекрути запише.
      Але може б краще було утікати -
      Все рівно Івана віддали в солдати.
      Чи то пан дізнався хто її коханий,
      Чи то батьки, може, підказали пану.
      Та забрали хлопця, в безвість відіслали,
      Її сміх веселий навік обірвали.
      Не спить дівчинонька, все ночами плаче
      І не знає, кому мала би віддячить.
      А батьки до неї, та усе про пана:
      “ Забудь його, доню, отого Івана.
      Подивись, як добре буде тобі жити:
      Будеш ти багата, поїздиш по світу.
      Нам жилося бідно, то ж не хочем, доню,
      Аби повторила і ти нашу долю.
      Знаєм, що не любий та змирись, дитино,
      Ми ж тебе так любим, ти ж у нас єдина.
      Хіба тобі, доню, можем зла бажати.
      Хочем, щоб могла ти щасливою стати.
      Є у пана гроші. А він тебе любить.
      Тобі ж треба зрідка його приголубить.
      І усі ті гроші він тобі залишить.
      Бачиш: він старенький,
      вже на ладан дише?»
      Та батьків не слуха, плаче все Оксана:
      « Не піду за пана, бо люблю Івана!»
      А пан до дівчини усе більш вчащає,
      Плаття їй купує, шампанським вгощає.
      Та усе про заміж розмови заводить.
      Хай, мовляв, за нього дівчина виходить.
      Буде він любити кохану дружину,
      Схоче, то поїде із ним на чужину,
      Хоче – до Парижу, хоче – до Варшави,
      А то і в заморську якуюсь державу.
      Та брильянти сипле, та золото сіє,
      А в самого добре сивина лисіє.
      А в самого руки трясуться і ноги,
      Без ціпка не може вийти за порога.
      І пан умовляє й батьки насідають,
      Вже про її згоду, навіть, не питають,
      Вже із паном мову ведуть про весілля,
      Ладні дати доньці приворотне зілля
      Аби лиш за пана нещасну віддати,
      Аби із грошима її повінчати.
      Вона вже й не плаче, вже і не ридає,
      Молиться, бідненька, попід образами
      Вмитими гіркими та й її сльозами.
      Та усе прохає милості у Бога,
      Бо не хоче заміж іти за старого.
      А пан уже й плаття весільне привозить
      Біле та сліпуче, як сніг на морозі.
      Батьки у те плаття її наряджають,
      Бо пан із гостями у церкві чекають.
      А вона, як мертва, не скаже ні слова,
      Лише свої губи кусає до крові.
      Одягнули бідну. Стоїть, як картина.
      Батьки аж не вірять, що їхня дитина.
      Білосніжне плаття, золоте волосся.
      Де таке у хаті бідняцькій взялося?
      Вивели дівчину, до церкви прямують,
      Гордо і величаво за нею крокують.
      А з дворів за нею люди виглядають.
      Парубки жаліють, дівчата ридають.
      А вона тендітна йде та повторяє:
      «Не піду за пана, Івана кохаю!»
      Підійшли до церкви, там панів до біса.
      Пані все пузаті, а пани все лисі,
      Поглядають згорда на красу дівочу,
      Кожен ущипнути, посміятись хоче.
      А жених у чорнім франтом виглядає.
      Почалось вінчання. Піп її питає:
      «Чи з своєї волі ти ідеш за пана?»
      І тоді сказала гордая Оксана:
      « Не з своєї волі! Не піду за пана!
      Краще в чистім полі квіткою я стану!»
      Тільки то сказала, як сталося диво,
      Де вона стояла – молода, красива,
      Враз розквітла квітка, така ж білосніжна,
      Золота голівка між пелюсток ніжних.
      Так ромашка, кажуть, з’явилась на світі
      І усе весною прикрашає цвітом.
      І плетуть віночки із неї коханим,
      Згадуючи, мабуть, нещасну Оксану.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    226. * * *
      Пронеслися буйні вітри
      Річчю Посполитою
      Над землею, дуже щедро
      кровію политою
      Загуляли, закружляли у
      танку пекельному
      І зійшлися між собою
      у бою смертельному .
      Полились дощі криваві,
      налетіли ворони,
      Рознеслись хмільні тумани
      на чотири сторони
      Піднялася Україна проти
      ляхів битися,
      Щоб вражої злої крові
      досхочу напитися.
      Ой, вже пили тієї крові,
      пили - захлиналися,
      Розлились криваві ріки,
      у крові купалися
      Ой, купались – захлинались,
      таки захлинулися,
      Навіть того, що вже мали, і
      того позбулися.
      Кров гаряча отруїла,
      розум затуманила,
      А свобода, як примара,
      вдалині розтанула.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    227. Борджіа
      Даремно тут сльози лити,
      Даремно вертати час.
      Отрута – моя молитва
      І я помолюсь за вас.
      Я – Борджіа і по всьому,
      Я виніс вже вирок свій.
      Той дзвін, що лунав по комусь
      Тепер лише тільки мій.
      Судоми знов корчать тіло,
      Рука уже не трима.
      Я сам готував це зілля
      Тож ходу назад нема.
      Я знаю цій смерті ціну,
      Бо сам готував її.
      Нема в світі за людину
      Отрутнішої змії.
      Я сам своє жало вирвав
      І в серце своє встромив.
      Остання моя пожива,
      Якої я вже не з’їм.
      Єдина моя надія,
      Що буду в землі лежать,
      Але отруйнеє тіло
      Ще буде живих вбивать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    228. Легенда про соняшник
      У ті часи, як сонце було богом
      І люди поклонялися йому ,
      Несли пожертви до кумира свого,
      І день, і ніч молилися на нього ,
      А це було віки й віки тому.
      В часи оті напівзабуті давні
      В Америці, серед її степів
      Жило одне велике плем’я славне
      Серед других поважне, рівноправне
      І звалось – Плем’я сонячних синів.
      Вони вставали дуже – дуже рано
      І сонце зустрічали геть усі
      В святилищі. Чекали, доки встане
      І променями першими прогляне
      Народжене на світ в усій красі .
      І весело прихід його вітали,
      І сонечко всміхалося до них,
      І радістю їх душі наповняло,
      І сили їм, наснаги додавало,
      І на роботу надихало їх.
      Вони під сонцем цілий день трудились
      На добре облаштованих полях
      Без відпочинку – бо їм не хотілось,
      І без обіду – в полі їм не їлось,
      Мотики грали весело в руках.
      І сміх лунав, веселі пісні лились,
      Робота була радістю для них.
      І непомітно, щоб вони втомились,
      І не було таких, які б лінились,
      Бо лінь у них була найбільший гріх.
      І, доки сонце в небесах пливло
      Їх світ, їх бог, їх віра і надія,
      Щасливо плем’я у степах жило,
      Завжди привітне до гостей було -
      Зустріне, нагодує, обігріє.
      Та заздро позирали вороги
      На їхні землі на достаток їхній,
      На їхні води, на гаї й луги
      І лиш ковтали слину від зловтіхи,
      Та все молились до своїх богів,
      Криваві жертви їм щодня носили,
      Щоб впав на плем’я їх нещасний гнів,
      І їхнє щастя ураганом змів,
      Позбавив його радості і сили.
      А ті боги старались, як могли
      І, врешті – решт, нагнали чорні хмари
      І хмари ті все небо зайняли,
      Вітри подули і дощі пішли,
      І з блискавками грім страшний ударив.
      А плем’я вийшло вранці, як завжди
      Аби прихід вітати свого бога,
      В багнюці залишаючи сліди,
      В передчутті великої біди,
      В святилище долаючи дорогу.
      Але їх сонце так і не зійшло.
      Вірніш, зійшло. Та з них ніхто не бачив,
      Десь там собі за хмарами пройшло
      І промінця до них не простягло.
      Вони ж дивилися, як небо плаче
      І слідом також плакали собі.
      Весь день стояли і весь день чекали
      Та дощ періщив, вітер не слабів
      І не лунав уже веселий спів,
      Тепла і сонця їм не вистачало .
      Не вийшов їхній бог, не привітав,
      Промінням їх ласкаво не пригладив,
      Наснаги їм до праці не надав,
      Своє тепло за хмарами сховав.
      Тож день пройшов у племені не радо.
      Сумні всі по оселях розбрелись,
      Щоб вранці сонце зустрічати знову.
      Та вранці вітри,хмари понеслись,
      Дощі іще сильніші полились,
      Щоб краєвид споганити чудовий.
      І знов весь день простояли вони,
      За небом увесь час спостерігали
      Просили: ‘’ Боже, хмари розжени!
      Ми тут стоїм – твої дочки й сини
      І хочем, щоб ти нас не полишало!’’
      Та все даремно. День за днем іде,
      І день за днем негода налітає,
      І сонце не з’являється ніде,
      Розмов з своїми дітьми не веде,
      Немов його на небі і немає.
      Вони ж приходять і все рівно ждуть,
      Весь день, стоять очима проводжають
      Там, де лежав одвічний сонця путь,
      Де у той час воно повинно буть
      І все його з’явитися благають.
      Пісні замовкли, сміху вже не чуть,
      Поля всі бур’яном позаростали .
      А люди сумно із осель ідуть,
      Та про роботу й мови не ведуть,
      Бо в них ні сили, ні бажань не стало.
      А якось вранці хмари розійшлись
      І раптом сонце землю освітило,
      Пробіглося землею, як колись.
      І знову тепло і спокійно стало.
      Схотіло сонце діточок своїх
      Як і раніше, радо привітати,
      Але чомусь ніде не бачить їх,
      Не чує їхній безтурботний сміх,
      Стурбоване, взялось воно шукати.
      І раптом бачить - купкою стоять
      Якісь великі гарні жовті квіти.
      Як сонечка малесенькі горять.
      І зрозуміло – це ж бо його діти.
      Не дочекались – квітом зацвіли
      І схожими на Батька – Сонце стали.
      А люди, що пізніш сюди прийшли,
      Збирали їх, ростити почали
      І соняшником, звісно що назвали.
      З того часу вітають сонця схід
      Великі жовті соняшника квіти.
      Воно іде – вони за ним услід
      Всі до одного повертають цвіт
      Немов легенду хочуть оживити.











      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    229. * * *
      Незворушний, як скеля, він стояв і дививсь,
      Як вони його долю суєтливо рішали,
      Наче право від Бога на таке вони мали.
      Він, хоч знав їхній присуд та від того не зливсь.
      Просив прощення в Бога за гріхи свої, наче,
      Йому більше не було що у нього просить,
      А йому ж залишалось зовсім мізер прожить
      І покине навіки душа тіло козаче.
      Для своєї Вітчизни все, що міг, він зробив,
      Хай його товариство добрим словом згадає.
      Онде сонце криваве вже востаннє сідає
      У житті його. Хлопець наче тому зрадів.
      І посмішка розбиті його губи скривила,
      Бісенята веселі застрибали в очах.
      Аж заціпило ляхам. І, долаючи страх,
      Вони вбити коза́ка своїм слугам веліли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    230. Цезар
      Вночі пірати узяли на абордаж
      Безпомічну супроти них бірему,
      Побивши й пов’язавши екіпаж,
      Зігнали всіх на палубу окремо.
      Тут і купці, що у страху тряслись,
      І жінка із дитиною малою,
      І раб, що до господаря туливсь,
      До юнака – єдиного в спокої.
      Він поглядав презирливо на тих.
      Хто, як господар, походжав по судну,
      Бо не боявся – зневажав він їх
      І ту зневагу не ховав нікуди.
      Аж отаман помітив і рішив
      Патриція примірно наказати,
      Піратам підморгнув і «повелів»
      Тому, неначе пану, слугувати.
      Велів негайно тогу повернуть,
      Сам власноручно надягнув сандалі.
      Піратів смішки зсередини б’ють
      Та стримуються – що ж то буде далі?
      А отаман вже зовсім розійшовсь:
      - Дивіться,- каже,- ось що є патрицій!
      Йому й в підметки ми не годимось.
      Гей, на коліна, невігласи ниці!
      Потомок, бач, Ромула самого
      Знаходиться сьогодні поміж нами!
      А як ми зустрічаємо його?
      Чи то не сором нам перед богами?
      Гей, ви, негайно трапа опустіть,-
      Велів пірат. І миттю те зробили.
      Настала тиша. Та уже за мить
      Усе пірати добре зрозуміли
      І залилися сміхом. Отаман
      До юнака звернувся зі словами:
      - Іди собі, патрицій, в океан.
      Тобі не місце, бачиш, поміж нами!
      Йому схотілось аби цей гордяк
      Почав у нього милості просити.
      І у думках він уже бачив, як
      Плазує той аби лишитись жити.
      Та хлопець гордо голову підняв,
      Знизав плечима і до борту рушив.
      О, так лише патрицій крокував
      Спокійний, трохи зблідлий, незворушний.
      І сміх замовк. Лиш хлипав вірний раб.
      А вже піратам було не до сміху.
      Їх полонений вже ступив на трап
      І не спинився. Про яку утіху?
      Тепер про гроші думав отаман,
      Які за мить підуть на дно морськеє.
      Бо бачив – це не поза, не обман
      І хлопець повен гідності своєї.
      Не витримав: - Затримайте мерщій!
      Він має жити! – Кинулись пірати…
      Так Юлій Цезар, зовсім молодий
      Навчив їх гідність свою поважати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    231. Легенда про лелеку
      Що знаєм ми про давнії літа,
      Про ті часи, як Бог свій труд заве́ршив?
      Коли людина появилась перша?
      Без відповіді стільки запитань.
      І, навіть те, що, все ж, до нас дійшло,
      Від правди, виявляється, далеке.
      А, як же, то, насправді, все було?
      Послухайте легенду про лелеку.
      Не був Адам найпершим на Землі.
      Ім’я того, на жаль, не збереглося.
      Бо ж людство не від нього почалося…
      Так от, одного разу Бог велів
      З’явитись чоловікові до Нього
      І наказав: «Ла́нтух візьми отой,
      Його до краю віднеси земного
      І викинь в прірву! Та дивись: ніхто
      І ти зав’я́зки не чіпай, тим паче,
      Не відкривай, бо буде всім біда!»
      Той взяв ла́нтух на плечі і гайда.
      Іде-іде, кінця шляху не бачить.
      А в голові його думки снують,
      Наслала їх, мабуть, нечиста сила:
      А що у ла́нтуху такого може буть,
      Аби біда для світу наступила?
      Аж ось прийшов - нарешті світу край.
      Та чи поїв він яблук забагато,
      Така цікавість стала розбирати,
      Що хоч і ла́нтух в прірву не кидай.
      І він надумав Бога надурити:
      «Відкрию ла́нтух, гляну і тоді
      Уже і кину». Ще не поглядів,
      Лишень устиг зав’язку розпустити,
      Як з того ла́нтуха полізло різне гаддя
      І жаби, й ящірки. І це усе за мить.
      А чоловік застиг, уже й не радий,
      Та потім кинувся усе ото ловить.
      Куди там: все кругом порозповзалось
      По болотах, баюрах і річках.
      Заповз у душу чоловіку страх –
      Боявся, щоб від Бога не дісталось.
      І сам не свій той чоловік вертав.
      Став перед Богом. Той його питає,
      Вже знаючи (хоч виду не подав):
      «Відніс ти лантух до земного краю?»
      «Відніс», - говорить й очі опуска.
      «А викинув?» - Тут чоловік зам’явся,
      Але збрехати Господу злякався
      Та й каже: «Тут оказія така…»
      Коротше, Бог, послухавши його,
      Сказав: «Ну, раз вчинив таку дурницю,
      То наслідки і виправляй того,
      Що учинив!» Й перетворив на птицю,
      Яку ми звем, лелека, чорногуз,
      Чи бусол – то вже як в якій місцині.
      Хоч птаха цього добре знаєм нині,
      Та той випа́док вже давно забувсь
      І ми весь час дивуємось: чому
      Лелеку на людські оселі тягне?
      І гнізд ми не руйнуємо йому
      Іноді, навіть, й приманити прагнем.
      А все, напевно, то́му, що крізь час
      Ми відчуваєм, що колись лелека
      Був чоловіком – нам рідня далека.
      І підсвідомо це єднає нас.
      Лелеки ж з тої давньої пори
      На жаб полюють, різних гадів ловлять.
      Щоб Бог їх на людей перетворив,
      Коли нарешті Божу волю сповнять,



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    232. * * *
      Сірою пилюкою прибиті
      Тягнуться кудись уздовж полів
      Польові дороги непокриті.
      Хтось асфальту, мабуть, пожалів.
      Не завжди прямі. Бува, минають
      Місце, де баюри від дощів
      І тоді край поля обтинають
      Трохи і пшениці, й бур’янів,
      Що вдовж поля сиротами пнуться –
      Не дорога та іще й не лан.
      Невідомо, звідки і беруться.
      Тільки одне слово, що бур’ян.
      Комусь ці дороги не дороги.
      Їм дорога, як асфальт лежить.
      Та, чомусь, не хочуть мої ноги
      По асфальту босими ходить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    233. Анахарсіс
      Допитливий розум не знає кордонів і меж,
      У пошуку вічнім, хоча і не завжди, як краще
      Він ладен упхати і голову смерті у пащу
      Аби лиш довести, що він її підданий теж
      І то не важливо, де ти народився і виріс,
      В країні великій чи в диких забутих лісах,
      Бо розум до мудрості завжди віднайде свій шлях,
      Не буде ніяку нізвідки очікувать милість.
      В далекі часи, коли в наших таврійських степах,
      Як розповідають нам давні легенди та міфи,
      Якраз панували могутні та дикі ще скіфи,
      Все Причорномор’я тримаючи міцно в руках.
      У них був царевич з незвичним ім’ям Анахарсіс,
      Син дикого степу та мудрістю рівний богам.
      Він світом поїздив, де мудрістю повнився сам
      І слова його весь навколишній люд дослухався.
      На що уже греки – великий і мудрий народ
      І ті його визнали мудрість і шану віддали,
      Вони його мудрістю довго іще користали,
      Не дивлячись, що він із варварів був. Ну, так от,
      Об’їздивши світ, здивувавши й навчивши Елладу,
      Він на батьківщину подався у рідні степи,
      Схотілося знову на землю на рідну ступить,
      Вернутися знов до з дитинства знайомого ладу.
      Що треба іще? Світ побачив, вертається в дім.
      Ні, йому скортіло ще й віру чужую спізнати,
      Щоб силу своїх із чужими богами зрівняти.
      Допитливість йо́го завжди брала гору над ним.
      Хоч знав, як відносяться скіфи до зрадників віри.
      Що смерть – то найлегше, що може на нього чекать.
      Та розум допитливий прагне нового шукать.
      Бо розум – єдина по справжньому істинна міра.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    234. Легенда про абрикос
      У садочку стояв абрикос молодий
      У простенькій своїй одежині зеленій.
      Із весною-красною зустрічався у ній
      Десь пішла, лиш сказала:
      «Почекай тут на мене.»
      Він стояв, видивлявся –
      де ж поділась вона
      Так хотілось плодами її одарувати.
      Але не поспішала його люба весна.
      Чи забула, лишила одного тут чекати.
      Вже і літо минуло, промайнуло за мить,
      Навіть не зупинилось, не спитало нічого,
      Чому він одиноко у садочку стоїть,
      Чом такий невеселий нині вигляд у нього.
      Аж вітри протрубили,
      що вже й літо пройшло,
      Пані осінь-багачка колісницею їде.
      Перед нею на південь утікає тепло,
      Розкида павутиння по сво́єму по сліду.
      І побачила осінь абрикос молодий,
      Загорілася зразу незборимим бажанням,
      Зупинилась, шепоче: «Буде він лише мій,
      Лиш мені подарує своє юне кохання».
      Вже ж вона шепотіла йому ніжні слова,
      І куйовдила чуба, заглядала у очі.
      Вітер їм про кохання вічну пісню співав
      І густії тумани закривали їх з ночі.
      Він забув свою милу, він кохання забув,
      Його очі засліпли від дурману отого.
      Голос розуму свого
      він, здавалось, не чув.
      Щось чуже поселилось
      в серці юному в нього.
      Осінь щедрою бу́ла за кохання із ним,
      Одягла його в шати дорогі золотії.
      Мабуть, добре їй бу́ло із таким молодим,
      Але вітер холодний скоро й зиму навіяв.
      Осінь враз спохватилась
      та і геть подалась,
      Доганяти, напевно, бо і так забарилась.
      І обсипались шати з абрикоса ураз,
      Від багатства чужого
      й сліду не залишилось.
      Зовсім голим нещасним
      зиму він зустрічав.
      У житті у людському теж буває так часто:
      Хто кохання єдине на багатство зміняв,
      Той ніколи не знайде свого
      справжнього щастя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    235. * * *
      Весна. Нарешті стих гарматний грім
      І тиша у Європі наступила,
      Ввірвалася жадана в кожен дім
      Негаданно і, наче, оглушила.
      Сміялися дерева у цвіту,
      Раділи квіти, трави. Що вже люди?
      Скінчивши, накінець, війну святу,
      Вдихнули, врешті-решт, на повні груди.
      Не вірячи усе ще, що живі,
      Що вижили в смертельній круговерті,
      Що можна прогулятись по траві
      Не дивлячись весь час в обличчя смерті.
      Що можна вже нікого не вбивать
      Аби самому залишитись жити.
      Лягти спокійно, від душі поспать
      Упевненим, що ще побачиш літо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    236. Жанна д’Арк
      То хто ж таки: чи Бог, чи сатана
      Насправді говорив тоді зі мною?
      І хто сказав, що лише я одна
      В країні ладна справитись з бідою?
      А, може, то привиділось мені?
      Чи зле хтось захотів пожартувати?
      Ну хто ж то бачив: жінка на війні
      Чоловіками буде керувати?
      Але, якщо то все-таки Господь,
      Чому тоді мене він не рятує?
      Чому кати терзають мою плоть,
      А він цього, неначебто, й не чує?
      Чи, може, то диявол за гріхи
      Схотів уполювати мою душу?
      Тоді не марні всі мої страхи.
      Бо я її оберігати мушу.
      А судді хто? Диявол чи Господь
      Послав їх, щоб зі мною воювати?
      Мене вони не здатні побороть
      І душу мою грішну відібрати.
      Вони, напевно, як і я сама
      Такі ж невинні і звичайні жертви.
      І в мене через них страху нема –
      Я не піддамся і готова вмерти
      Не за ідею, ні, а за народ,
      За короля, який мене відрікся.
      Хай їх усіх оберіга Господь,
      А я вже якось буду борониться.
      Мабуть, такої жертви мій Господь
      Від мене вимагає. Я скорюся.
      І хай вони терзають мою плоть,
      Душі своєї я не відречуся.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    237. Легенда про папороть
      У той, тепер далекий час, коли
      Ліси тропічні покривали Землю
      І панували лиш інстинкти темні,
      Скрізь папороті зарості росли.
      І не такі, як нині, а великі:
      Могутній стовбур, величезний лист,
      Такою була папороть колись,
      Слона схова, не те, що чоловіка.
      Блукали тоді в заростях густих
      Якісь страшні, великі звірі люті,
      Ревіння та гарчання було чути
      Та клацання лихе зубів страшних.
      Водилась в світі ще всіляка нечисть,
      Яка ще й нині водиться, мабуть,
      Шукала – де б зігнати свою лють
      І як би кому вскочити на плечі.
      І панувала нечисть у лісах,
      Всьому живому завдавала шкоду:
      То скаламутить раптом чисту воду,
      То нажене неімовірній страх
      І все жива кидається в провалля,
      Чи то сторчма́ у море–океан,
      То непроглядний нажене туман,
      А то вогнем усе навкруг попалить.
      Привільно було нечисті в той час,
      Нічого на шляху їй не ставало,
      Вона єдина в світі панувала,
      Але на рік бувало один раз,
      Одної ночі папороть цвіла,
      По всій Землі вся разом зацвітала
      І вся Земля тоді немов палала,
      Бо квітка в неї вогняна була.
      І, наче день, ставала темна ніч,
      І темні хащі, де раніш, бувало,
      Проміння сонячне не заглядало,
      Вогнем палало, наче тобі піч.
      В тих темних хащах нечисть і жила,
      Плодилась там і звідти вилізала,
      Туди ховалась, там і помирала.
      Ті хащі були кублиськом для зла.
      Як розгорався папороті цвіт,
      Він заганяв всю нечисть в темні нори,
      Звідкіль вона вилазила не скоро,
      Щоб знову зло нести у білий світ.
      Та ніч добряче сили підривала
      Всім темним силам на Землі усій
      І нечисті, і кволій, і сумній
      Тоді, ой, непереливки бувало.
      Доки вона у силу увійде,
      Щоб знову світом без кінця гасати
      І підлості всілякі учиняти,
      Бува півроку, а то й більш пройде.
      Тож зрозуміло, як та нечисть вся
      І папороть, і цвіт її « любила »,
      І все її топтала і губила,
      По всій Землі, по всіх її лісах.
      Та вигубити зовсім не могла,
      Бо папороть від цвіту розсівалась,
      А, якраз цвіту нечисть і боялась,
      Від тої ночі немічна була.
      А натравити всіх потвор отих
      Аби вони всю папороть стоптали,
      Та нечисть змоги все–таки не мала,
      Бо скільки того розуму у них?
      Ну, гризти листя – ще куди не йшло,
      Але ж не в листі попороті сила?
      Ламати цвіт потвори не хотіли.
      Нащо воно потрібне їм було?
      Віки й віки війна між ними йшла:
      Топтала нечисть попороті листя,
      Та тільки та розпочала цві́сти,
      Як знову відступали сили зла.
      І так аж доти, доки на Землі
      Нарешті не з’явилася людина.
      З живого всього лиш вона єдина
      Могла бажання визначить свої.
      Не лише за інстинктами, що ними
      Уся природа до тоді жила.
      Людина уже мислити могла
      І керувати діями своїми.
      Шатаючись поміж добром і злом,
      Вона життєвий шлях свій обирала
      Ішла по ньому і в кінці вмирала,
      То Землю зігріваючи теплом,
      То холодом остужуючи тіло,
      Шукала в світі легшого життя,
      Як мати все й нічого не робити?
      Де віднайти легкого хліба в світі?
      Такі в душі буяли почуття.
      Для нечесті чи треба краще що,
      Ніж заздрість, лінь і жадоба людськая,
      Яка людину на таке штовхає.
      Що навіть не подумаєш. Ніщо
      Таку людину зупинить не може:
      Ніяка совість чи людські слова.
      У ній інстинкт прадавній ожива,
      Що пожирає плоть і душу Божу.
      От нечисть враз і скористалась цим,
      Нашіптувати потихеньку стала,
      Що у житті людині дано мало,
      Ніж треба було б дати. А між тим
      Все дуже просто: треба ніч одну,
      Всього одну – єдину не поспати,
      Як папороть візьметься розцвітати,
      Піти у ліс, в саму гущавину,
      Знайти той цвіт і лиш його зірвати,
      Тоді вже буде мати геть усе,
      Земля сама багатство піднесе
      І зможеш ворожити й чарувати,
      І будеш знати мову всіх тварин,
      Дощем, вітрами, громом керувати.
      Коротше, все, що лиш захочеш мати,
      То будеш мати лише ти один.
      І ринулися люди у ліси
      У літню ніч, одну єдину в році,
      Де папороть росла на кожнім кроці:
      Бери, зривай і куди хоч неси.
      Хто зна, чи дійсно помагав той цвіт,
      Чи то туману нечисть напускала.
      Та люди цвіт увесь пообривали
      В надії підкорити собі світ.
      Все менше й менше папороть цвіла
      Десь у лісах, у нетрях, у глибинах,
      Щоб не змогла знайти її людина.
      А нечисть з того часу ожила
      І зло творила, і гріхи плодила,
      Людей збивала зі шляху добра.
      Нарешті надійшла її пора.
      Коли уже не спинить жодна сила.
      І тільки в ніч едину на Купала,
      А нечисть дати добре пам’ята,
      Вона нараз принишкне, не літа,
      Бо ж папороть раніше розцвітала,
      То, може, й зараз візьме й розцвіте
      Їй на погибель, на догоду світу.
      Комусь, дивись, нашіптує:” Ідіте,
      Знайдіть той цвіт і матимете те,
      Чого би вам хотілося найбільше.”
      І хтось іде, шукає. Та дарма.
      У папороті цвіту – бо нема,
      Самі себе невдахи потім тішать.
      Те ж саме каже різний вчений люд:
      У папороті цвіту не буває,
      Вона по світу спори розсіває,
      Нема про що і говорити тут.
      Але я вірю – папороть цвіте
      Десь там далеко, в хащах непрохідних.
      Де і не було ще людського сліду
      Один таки єдиний кущ росте,
      Який у ту одну купальську ніч
      Вогненним цвітом раптом розцвітає
      І темряву навколо розметає
      І з нею нечисть всяку навсібіч.
      Повинна цві́сти! Як то – не цвіте?
      Хай не дарує легкого життя,
      Не обіцяє гори золотії,
      Але в душі народжує надію,
      А то уже велике почуття.
      І хай що хоче вчений люд кричить
      І книжками розмахує товстими,
      Все рівно в лісі папороть цвістиме.
      Ми будем вірить, доки будем жить.
      А значить, зло не візьме гору в нас
      І нечисть нами правити не буде,
      Бо ми таки розумні, добрі люди.
      І вірю я – настане скоро час,
      Коли у ніч, як завжди, на Купала
      Вся папороть розквітне в лісі враз
      І шлях добра відкриється для нас,
      Якого нам завжди не вистачало.
      А нечисть вся, що нас збива з путі
      У хащах зникне, у лісах загине
      І справжньою людиною людина
      Ітиме вільно далі по житті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    238. Сократ
      Ніякими кайданами не скутий,
      Ще міг піти, ніхто не заважав.
      Та він усе ж прийняв свою цикуту,
      Бо утікати соромно – вважав.
      Вважав себе, мабуть, занадто мудрим,
      Щоб жити між невігласів отих.
      Він не знаходив поміж того люду
      Достойних мудрих висловів своїх.
      Тож вирішив піти з життя достойно
      У розквіті і слави, і життя.
      І залишити рану невигойну
      На совісті убивць для каяття.
      Щоб говорили у часи майбутні,
      Яким невдячним був афінський люд:
      Це ж треба так пристойності забути ,
      Над мудрецем влаштовуючи суд.
      Сміявся він десь, мабуть, із могили,
      Бо, бачте, виграв із собою спір.
      Ті, що його до смерті засудили,
      Караються із того до цих пір.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    239. * * *
      Промчався небом вітер на коні,
      Добряче синь небесну скаламутив,
      А далі одягнув на нього пута
      І пастися лишив удалині.
      Пасеться кінь, а вітер у ліску
      Приліг, вві сні посапує тихенько,
      Ганяє степом протяги легенькі
      Та очерет колише на ставку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    240. Легенда про будяк
      Було то, кажуть, в давнину далеку.
      А, може, й брешуть? Хто там його зна.
      Та пригадалась оповідь одна,
      Комусь, можливо, буде і смішна,
      Комусь в таке повірити нелегко.
      Але, як чув, то й вам так розповім.
      Село колись над річкою стояло,
      Ніхто й не пам’ята, як називали,
      Але життя у ньому вирувало,
      Й жилося, кажуть, добре людям в нім.
      У кожного свій двір і своя хата
      І господарство в кожного своє.
      У всіх і коні, і корови є,
      Хтось навіть в місто возить, продає.
      Отож село вважалося багатим.
      Та якось щось в селі пішло не так.
      То молоко в корів попропадало,
      То коні в стайні цілу ніч брикали,
      То кілька кіз з овечками пропали
      З кошари прямо невідомо як.
      В селі про відьму чутки поповзли.
      Вже стали придивлятися селяни,
      То до Улити, а то до Уляни.
      Бувало, йде хтось та вже скоса гляне.
      Вже б, мабуть, і на річку потягли…
      А в тім селі вдовець жив, одинак,
      Сказали б нині «пофігіст», хіба що.
      Спитай у нього: «Як зробити краще?»
      Чи то: «З якого боку воно важче?»
      А він одно повторює: «Будь як!»
      Так Будяком й прозвали на селі.
      А був у нього кум. Той тихий , наче.
      За Будяком селом постійно скаче.
      Горілку пили, де лишень набачать.
      А вип’ють – на село все королі.
      Якось уранці той Будяк почув,
      Що відьму скоро поведуть топити.
      А зранку він не встиг «перехопити»,
      Тож всупереч став раптом говорити,
      Що то не відьма, чорт, напевно, був.
      Та сім мішків ще вовни намолов,
      Неначе сам він серед ночі бачив
      Того чорта́. І кум теж поряд скаче:
      - Я бачив теж. Як вас, сусідо, наче.
      Он там в кущах, одразу за селом.
      Будяк, відчувши поміч, і собі
      Почав казати, що вони готові
      Скрутити роги і хвоста чортові́…
      Єдине – треба розігнати крові
      Аби чорта́ здолали в боротьбі.
      Мовляв, поставте випивку, а ми
      Уже, як кажуть, зможем дати раду
      Не лише чорту – будь-якому гаду,
      Який по шкоду до села унадив.
      Порадивсь голова поміж людьми:
      А раптом – правда, що жаліти маєм.
      З усіх узяти – мі́зерна ціна.
      Відро прине́сли Будякові: «На!
      Але дивись не обдуріть, однак,
      Бо замість відьми в річку покидаєм»
      Взяли куми горілку та й пішли,
      Щоб, значить, готуватися до «бою»,
      Перепочили чаркою-другою,
      Дістали одіж найстарішу сво́ю
      Й підвечір лаштуватись почали.
      Натикали у одіж колючо́к,
      Мовляв, щоб їх руками не вхопити,
      Знайшли яскраві шапки начепити,
      Аби себе від чорта відрізнити
      Та і пішли отак через село.
      Хто посміявся, що, мовляв, дурні́,
      Хто плюнув вслід, жаліючи горілки.
      А куми вийшли, сіли за могилку,
      Щоб із села не видно було тільки
      Та й узялись одною по одній.
      Та під закуску. Так аж до півно́чі.
      А вже за північ чорт поперед них
      З’явився звідкись і на мить застиг,
      Аж іскри полетіли поміж ріг
      Та у кумів утупив свої очі.
      А кумам що – відро уже до дна,
      Який там чорт… Ввижається, одначе…
      Та й не один, а двоє-троє бачать
      Поперед ними, як скажені скачуть.
      Будяк як скочить: «Зникни, Сатана!»
      А кум собі. Чорт як махне хвостом,
      Як плюне раптом полумֹ’ям у очі.
      Аж засліпило їх посеред ночі.
      Але куми здаватися не хочуть
      І перегаром у отвіт гуртом.
      На чорту шерсті наче й не було
      І очі йому ледь не попалило.
      Тож він, зібравши на останку сили,
      Щось проревів й сховався у могилу
      Аж гуркіт розбудив усе село.
      Уранці люди за село пішли,
      Щоб подивитись: що таке там сталось.
      Від двох кумів відро лишень зосталось
      Та дві рослини вітром хилитались.
      Що, як куми у колючках були.
      Кумів з тих пір в селі ніхто не бачив.
      Отож рішили, що їх чорт прокляв.
      Народ рослини будяком назвав,
      Або чортополохом. Але став
      В селі тім спокій від чортів, одначе.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    241. * * *
      Бог непосильну ношу не наділить,
      А кожному на плечі покладе
      Таку, що хоч згинається, та йде
      Гартуючи свої і душу, й тіло.
      Важка не ноша, а душа слабка
      І робить непосильною ту ношу.
      Здобутки й втрати, владу або гроші
      Вона не здатна втримати в руках.
      Але в ній просто недостатньо віри.
      Якщо людина з вірою іде,
      То завжди сили у собі знайде
      Аби найтяжчий хрест нести по миру.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    242. * * *
      Шурхотить в сухостої вітер,
      Щось, напевно, згубив – шука.
      Чи минулого року літо,
      Чи забавка була яка?
      Непривітно мене стрічає,
      Йди, мовляв і мене не зли.
      Ну, й нехай собі сам шукає.
      Може б, разом хутчій знайшли?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    243. Легенда про подорожник
      Жив, говорять, у часи далекі
      Чоловік, що лікувати вмів.
      А життя тоді було нелегке.
      Ще малим утратив він батьків.
      Їх орда татарська порубала,
      Що якось напала на село,
      Тож його якась бабуся взя́ла
      (А йому літ п’ять тоді було),
      Виростила, як свого онука.
      Та бабуся бу́ла не проста –
      Знала вона відьомську науку.
      Хоч була уже давно в літах
      Та, коли приходили просити
      Злікувати хворого когось,
      Йшла, хоч, може і далеко звідти
      І на ноги ставила його.
      Хлопця також потихеньку вчила:
      Трави, квіти, чарівні слова,
      Які вона стиха говорила,
      Від яких і мертвий ожива.
      Та, на жаль, вона була не вічна,
      Багатьох на ноги підняла,
      Та сама якось у темну нічку
      Спала і проснутись не змогла.
      На той час хлопчина уже виріс,
      Став юнак завидний, далебі.
      Поважали всі його за щирість,
      І за те, що зла не мав в собі.
      Поспішав завжди на поміч людям,
      Лікував, бо вже багато знав:
      Від бабусі перейняв і всюди
      Придивлявся та на вус мотав.
      Але якось сумно йому стало,
      Що по світу скільки горя є
      А він людям помагає мало -
      Тільки тим, хто навкруги жиє.
      Тож, зібравши всі свої пожитки,
      Взявши в торбу лікарський запас,
      Одягнув свою стареньку свитку
      Та і шляхом у світи подавсь.
      Простував він від села до міста,
      Хворих по дорозі лікував.
      Не за гроші. Там дадуть поїсти,
      Там спочив, там переночував.
      На ім’я його ніде не знали.
      Просто Подорожник та і все.
      Скрізь неначе рідного чекали,
      Знали, що спасіння він несе.
      Він ніде не відмовляв нікому,
      Добре кров умів заговорить,
      Лихоманку вилікує, втому
      Зніме, рану може заживить.
      Так і жив. Ходив собі по світу,
      Обійшов чимало вже країв…
      Не дано людині вічно жити,
      От і він прожив літа свої.
      І помер, як і прожив, в дорозі.
      Їхали із Криму чумаки
      І знайшли його вже на порозі
      Лети – тої смертної ріки.
      Помирав, жаліючи, що мало
      За своє життя зробити встиг.
      Скільки хворих на його́ чекали,
      Ще скільком він, може б, допоміг?!
      Як помер, закрили йому очі,
      Поховали прямо при шляху.
      Та і подались до полуно́чі,
      Звістку повезли свою лиху.
      А весною знову в Крим зібрались,
      Валкою по тім шляху ішли,
      До могили у степу дістались
      Й здивувались, як її знайшли.
      Бо її усю укрили дивні
      Квіти, трави? Спробуй, розбери.
      Ще таких не бу́ло в Україні…
      Вже якраз вечірньої пори
      Зупинились на нічліг у полі.
      І чумак, який куліш варив,
      Врізав руку, засичав від болю.
      Кров пішла, тож рану він закрив
      Тим, що перше втрапило під руку –
      Листям що могилка поросла…
      Трапилась доволі дивна штука:
      Кров спинилась й більше не текла.
      Чумаки тому подивувались
      Й рознесли по світові всьому
      Про рослину, що з тих пір прозвалась
      Подорожник. Знаєте чому?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    244. * * *
      В буденності тонула велич справи,
      В дрібницях, без яких не обійтись.
      Було не до парадності і слави:
      Робити треба, коли вже взялись.
      Це все прийде колись само собою,
      Коли останній камінь укладем.
      Велично над прадавньою рікою
      Буденне сонце, як завжди, зійде
      Й освітить велич нашої роботи,
      В яку ми вклали стільки часу й сил
      І пролили над нею стільки поту,
      Що з берегів виходив древній Ніл.
      Тоді, колись, як скінчим свою справу,
      В один з звичайних та великих днів,
      Прийде, нарешті, довгожданна слава.
      Бо ми звели одне із семи див.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    245. Легенда про маргаритки
      Ой, було у вдови Марії
      Троє славних синів – дубочків,
      Троє гарних синів – дубочків,
      Ой, було у вдовиці ті́ї.
      Чоловік у поході згинув
      Ще синочки маленькі бу́ли,
      Ледь найстаршому п’ятий ми́нув,
      Батька голос уже й забули.
      Вже вона коло них ходила,
      Вже ночей тих недосипала.
      Зайвий раз було не присіла
      Все за дітьми переживала.
      А сини росли як у казці,
      Бог і силу їм дав, і вроду.
      На одній материнській ласці
      Виростали усім на подив.
      Вже і вуса попробивались,
      Вже й невісток пора у хату.
      Та не так, як хотілось, склалось,
      Як того сподівалась мати.
      Чорним круком примчалась звістка:
      Знов орда в Україну хоче.
      Козакам треба йти до війська
      І її козакам – синочкам.
      Як почула таке і сіла,
      Де й поділися її сили.
      А сини підійшли несміло
      Аби мати благословила.
      Подивилась – стоять високі,
      Гарні, статні – коза́ки справжні.
      І у кожного шабля збоку.
      Ох тримайтеся сили вражі!
      Не хотіла – благословила,
      Сльози рясні свої утерла.
      Не для того синів ростила,
      Щоби десь їх війна пожерла.
      Але хто ж ту орду зупинить,
      Коли всім по хатах сидіти?
      Захистить неньку - Україну,
      Якщо не її власні діти?
      Поклонились сини дозе́мно,
      Вороних коней осідлали
      І туди, звідки хмара темна
      З побратимами всі помчали.
      Мати руки піднять не в силах
      І не робиться жодна справа,
      Як поїхали всі три сина,
      То сама не своєю стала.
      І раніш не було спокою.
      А тепер взагалі не стало.
      Все очей приклада рукою –
      За синочками виглядала.
      Люта січа в степу зчинилась,
      Як зійшлися в бою дві сили.
      Скільки –то матерів молилось,
      Щоби ворога зупинили,
      Щоби діти живі лишились
      І додому скоріш вернули.
      І ко́заки, як ле́ви бились
      Та орду – таки завернули.
      Покотилась орда татарська
      В Крим, зализувать рани свої.
      Повертає військо козацьке
      З переможного того бою.
      Матері зустрічають діток,
      Ще з околиці виглядають,
      А дівчата дарують квіти
      І у очі їм заглядають.
      Та немає синів вдовиних,
      Полягли у тій лютій січі.
      І коз́аки, неначе винні,
      Не поглянуть вдові у вічі.
      А вона навіть не питає,
      В серці все ще живе надія.
      А вона все ще виглядає
      І від туги за дітьми мліє.
      Ще весна тільки починалась.
      І сніги трохи почорніли.
      Зрозуміла вдова, що сталось
      І здригнулось від плачу тіло.
      Боса кинулась в поле чисте
      Голосила і коси рвала.
      Не хотіла сумної звістки,
      Все синочків своїх гукала.
      І котились горохом сльози
      Та на землю ще не зігріту,
      Не змерзалися на морозі,
      Перетворювались на квіти.
      На маленькі біленькі квіти,
      Наче зірочки в чистім полі.
      Пам'ять про удовині діти,
      Що не вернуться вже ніколи.
      Називають їх маргаритки.
      Материнські ще сльози кажуть.
      І вони, як єдині свідки
      Цю легенду і вам розкажуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    246. * * *
      Питання не у розмірах дарів,
      А в тому, хто їх власне, покладає.
      Бо хтось останнє, може, викладає
      Із того, чим до цього володів.
      А інший від щедрот кидає грішми,
      Бо в нього їх неміряно лежить.
      Та ними Бог не надто дорожить.
      Убогі копійки йому миліші.
      Зовсім не те: чи зайвину віддать.
      Чи від душі останнє відірвати.
      А Бог дари уміє цінувати
      І по заслугам кожному воздасть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    247. * * *
      Коли б він не прийшов,
      завжди буде́ зарано,
      Завжди чека його
      нерозумінь стіна,
      Завжди знайдеться хто
      завдасть смертельні рани,
      Бо в тому, що прийшов,
      і є його вина
      Живого не бува
      месії чи пророка,
      Ми визнає́мо їх,
      як на хресті помруть.
      Вони приходять всі
      завжди раніше строку
      І істини якість
      складні для нас несуть.
      А ми давно живем,
      старих пізнавши істин
      Не бачимо гріха
      у тому, як живем,
      Не просимо когось
      у душі наші лізти
      І краще у гріхах
      та без гріха помрем.
      То ж з радістю його
      погоним на Голгофу
      І змусимо хреста
      важенного нести,
      Щоб потім говорить:
      ”Така була епоха!”
      В надії, що Господь
      і цей нам гріх простить.
      Живого не буває
      месії чи пророка.
      Вони приходять в світ
      від наших рук вмирать
      Аби через віки,
      а може й через роки
      Мессією для нас
      чи то пророком стать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    248. * * *
      Бої, бої і не злічити їх,
      І кожен раз дивитись смерті в очі.
      І дні, як ніч, вогнем залиті ночі
      Війни, що він пройшов, проповз, пробіг.
      І смерть щодня безмовна і стрімка,
      Миттєва, в муках – вже як карта ляже
      Та кров своя червона, як і вража,
      Як вірний друг вмирає на руках.
      Сказав би хто, що б так йому прийшлось,
      Він просто посміявся б тому в очі.
      Та він і зараз вірити не хоче
      У те, що пережити довелось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    249. Легенда про зозулю
      Пройшовши крізь мереживо часу́,
      Змінивши слів за довгий час чимало,
      Легенда ця мене зачарувала
      І я поринув у її красу,
      У світ прадавній, у віки минулі,
      Яким уже повернення нема.
      Лише легенда в пам’яті трима,
      Яку почув у лісі від зозулі.
      Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
      Хотів спитати: скільки маю років
      Ще у запасі. Та вже за два кроки
      Відчув утому. На траву м’яку
      Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
      Вдихнув повітря чисте лісове
      І відчуваю – у очах пливе
      Та й задрімав якось само собою.
      І от крізь сон вчувається мені
      Зозулі голос, але дивний, наче,
      Чи то сміється птаха, чи то плаче
      Поміж гілок десь там у вишині.
      І не «ку-ку» я чую, а слова
      Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
      І та зозуля, начебто, питає:
      - Агов, скажи, стежино лісова,
      Чи не ступа чужа нога тобою?
      - Ні, не ступа,- стежина шелестить
      Опалим листям. - А чужий он спить
      Під дубом, заколисаний травою.
      - Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
      Не треба, щоби чули чужі вуха,
      Що ми говорим. Але ти послухай:
      Чи справді спить, чи так собі лежить?!
      Настала тиша. Я лежу, затих,
      Боюся, щоби не подати виду
      Та все міркую: що із того вийде?
      Вухам не вірю, слухаючи їх.
      Але й очей відкрить не поспішаю.
      А як злякаю? То й не буду знать,
      Про що таке у лісі гомонять,
      Коли ніхто чужий не заважає.
      І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
      Тож слухай, мила, давню оповідку
      Мені відому і не знати звідки.
      Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
      Було це в ті часи, що й не згадати,
      Ще звірі й птахи говорить могли.
      В якомусь лісі, може й тут, жили.
      Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
      Вкладався просто на сирій землі.
      Хто як хотів, той так і жив у лісі,
      Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
      Кружляв, як тільки сам того волів.
      І ворожнечі не було між них,
      Сильніші слабших зовсім не гнітили,
      На інші справи витрачали сили.
      Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
      А в тому ж лісі під пеньком старим,
      В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
      У непривітній і пустій оселі
      Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
      Та злий настільки, аж дрижав від злості,
      Його бісив отой веселий сміх,
      Він того всього винести не міг,
      Все мудрував та ворожив на кості,
      Усе шукав, як вивести той сміх,
      Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
      Щоби не смів ніхто чомусь радіти
      І всі йому схилялися до ніг.
      І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
      Не мазь-отруту, а чарівне слово –
      Лише промовиш і уже готово,
      Вважай, що ліс без боротьби зборов.
      Та слово це не він сказати мав,
      А разом всі, хто в лісі тому вівся.
      Горбань таємно з круками зустрівся,
      Бо допомоги їх потребував.
      Помчали круки на усі кінці,
      Скликати стали живність всю на раду.
      І от зібрались птахи, звірі, гади,
      Можливо, й на галявині оцій.
      І виліз чарівник з-під свого пня,
      Навіяв всім, що він орел великий.
      Махнув крилом – у лісі стихли крики,
      Ніхто його злодійство не спиня.
      А він почав навіювати всім,
      Що лиш добра і користі всім хоче,
      Що ладен працювати дні і ночі
      Аби в усьому догодити їм.
      А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
      Мовляв, послухай, що розумний каже.
      Відчула легку здобич сила вража.
      Чаклун же знову так собі і сяк.
      А ліс стоїть увесь, як у тумані
      І лиш слідом за злодієм кива,
      Сприйма на віру всі його слова,
      Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
      А чарівник і далі промовля:
      - Мене вам треба королем обрати,
      Для того лише разом згоду дати
      І щастям ця наповниться земля.
      Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
      І буде все , і буде вам усім.
      А сам до себе: «Буде все моїм,
      І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
      Аж тут зозуля звідкись узялась.
      Кудись літала та й не чула круків,
      Вернулася, а навкруги ні звуку.
      Туди-сюди мотнулася, пройшлась
      Понад дерева та й знайшла ті збори.
      Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
      Уся галява, наче, нежива.
      Горбань на пні підстрибує угору.
      Та і давай зозуля та кричать,
      Так, що в найближчих аж заклало вуха:
      - Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
      Та вас же будуть діти проклинать!
      Женіть його, бо буде вам біда!
      І тут усі ураз, немов прозріли,
      Замість орла потвору ту уздріли
      І від мани не стало і сліда.
      Ліс загудів, побачивши оману,
      Горбань від злості аж позеленів,
      Метали очі блискавки і гнів.
      Що він кричав, повторювать не стану.
      Наобіцяв помтситися усім,
      Зозулі першій за свою невдачу.
      Сказав, що їй дітей своїх не бачить
      І не нестися у гнізді своїм.
      Сказав і зник. А слуги його круки
      Взялись зозулям гнізда руйнувать
      І пташенят на землю викидать,
      Щоб були більші материнські муки.
      З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
      А яйця в гніздах у чужих ховають.
      Бояться – круки знов поналітають
      І діточок маленьких їх поб’ють…
      Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
      Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
      Лиш десь зозуля вдалині кувала
      І навкруги шумів прадавній ліс.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    250. Легенда про хліб
      В задумі́ схилом піднімався Ор:
      Чим йому рід великий годувати?
      Вже в лісі звіра важко вполювати
      І в річці рибу важко упіймати .
      Чи не чека на рід голодний мор?
      Отож, узявши кращих корінців,
      Що їх жінки зуміли назбирати,
      Щоб голод ними хоч перебивати
      (Насправді, животи лиш набивати),
      Ор мовчки до святилища побрів.
      Аби спитать поради у богів.
      Їх ідоли на пагорбі стояли,
      Біля підніжжя вогнище палало,
      Аби боги ті голоду не знали
      І не впадали у великий гнів.
      І кидав Ор в багаття корінці,
      Співав пісні з прадавніми словами,
      Звивався у танку перед богами,
      Аж сірий пил здіймався під ногами,
      І тряс старий свій бубон у руці.
      Але, нарешті, у знемозі впав
      І, чи здалось, чи справді голос чує,
      Що Бог – прабатько Орові віщує,
      Як він свій рід від голоду врятує.
      І Ор усі слова запам’ятав.
      Он бачиш поле, - голос говорив, -
      Збери каміння, що лежить по ньому
      Ти сам один, не відаючи втоми,
      Скорчуй усі кущі на полі тому
      І то усе лише за троє днів.
      А далі поле все перекопай,
      Аби тверду ту землю розпушити,
      Прибрати з нього усі трави – квіти.
      На це теж маєш усього три дні ти.
      Тоді лиш відпочинь і почекай.
      Узявся Ор виконувать наказ.
      Три дні піт йому очі заливає,
      Та він на це уваги не звертає,
      Кущі корчує, камені тягає.
      На третій вечір закінчив якраз.
      А далі знову взявся до роботи.
      Якщо ж узявся - треба доробить
      І не спинитись, не перепочить.
      Працює Ор - робота аж кипить
      І падають на землю краплі поту.
      Та ледве шостий вечір наступив,
      Ор врешті закінчив свою роботу,
      Утер з чола великі краплі поту
      І вмить заснув. І сон йому в охоту,
      В надії, що усе як слід зробив.
      А вже як тільки сьомий день настав,
      І сонце чорну землю осіяло,
      Там, де краплини поту його впали,
      Якісь стебельця вмить попроростали.
      Ор про такі раніше і не знав.
      До сонечка всі дружно потяглися
      І сонця диск їм лагідно всміхався,
      І вітерець легенький ними грався,
      В їх шелесті прадавній гімн вчувався,
      А колос важко прогинався вниз.
      І знову Ор звернувся до богів
      І вислухав від них поради нові.
      Зібрав докупи колоски здорові,
      Обмолотив, аж руки збив до крові,
      Змолов, напік і, врешті, хліба з’їв.
      І хлібом тим він рід свій врятував,
      Він додавав їм вправності і сили,
      І не на полювання вже ходили,
      А поле засівали і косили.
      І голоду відтоді рід не знав.
      Так вперше хліб з’явився на землі
      Дарунок людям, що боги послали,
      Але, щоб люди його споживали,
      Потрібно праці вкласти ще немало.
      Йому ціною - піт і мозолі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    251. * * *
      Він вийшов на трибуну і сказав:
      - У Ленінграді Кірова убили!
      В лице війнуло холодом могили.
      Та лиш йому одному зрозуміло,
      Що смертний час для них уже настав.
      Вже кат свою сокиру нагострив
      І, коли «за» всі руки підіймали
      Та «Інтернаціонал» разо́м співали,
      Вони тоді також іще не знали,
      Що це луна їх поховальний спів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    252. * * *
      Він був не Нью́тон і не Менделєєв.
      Він у житті нічого не відкрив,
      Не посадив ні парку, ні алеї.
      Він просто був, він просто лише жив.
      Комусь поміг, комусь підставив спину,
      Когось в важку хвилину пожалів,
      Урятував від сліз малу дитину,
      Знайшов для когось кілька добрих слів.
      Він просто жив… А час прийшов померти,
      То не один скупу сльозину утер.
      І пролунало як життя по смерті:
      «Який хороший чоловік помер!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    253. * * *
      Ми простили всім та не собі,
      Між собою ми іще воюєм.
      Так уже зайшлися в боротьбі,
      Що навкруг не бачим і не чуєм.
      «Помиріться!» - нам вола земля,
      «Помиріться!» - нас благають діти
      Та ненависть очі застиля,
      Що крізь неї годі й розглядіти.
      Мучать намальовані хвости,
      Роги намальовані лякають
      І не чуєм ми того: «Прости!»,
      Що нам Батьківщина промовляє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    254. * * *
      Все, що станеться – все заслужено.
      Не здіймаю руки напружені,
      Не волаю до неба – Господи,
      Сохрани, спаси, долю відведи!
      Незаслужено кари не бува.
      Виправдання всі – то лише слова,
      За якими нам не сховатися.
      Все, що сталося - мало статися.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    255. Легенда про троянду
      Троянда – квітка ніжна, запашна,
      Закоханим найкращий подарунок.
      Водночас і колючая вона
      Й пестлива, ніжна, наче поцілунок.
      Звідкіль взялась квітка дивна ця?
      З яких часів, з яких земель прибу́ла
      Людськії завойовувать серця ?
      Я хочу, щоб легенду ви почули .
      Жила, говорять, в давнину сім’я
      В однім селі – великім чи малому –
      Дочку єдину мала на ім’я
      Троянда. Не було в селі у тому
      Гарніш дівчи́ни. І лице, і стан
      Всім парубкам спокою не давали.
      Що парубки? Підстаркуватий пан
      І той за нею упадав бувало.
      Але вона,як пізнєє дитя
      Ні в чим відмови у батьків не мала.
      Навкруг її крутилося життя,
      Лише для неї сонечко вставало.
      А при красі, що Бог їй наділив,
      Постійна ще увага парубоча…
      То ж виростала з неї диво з див –
      Якась єхидна в образі дівочим.
      Розпещене любовію батьків,
      Розбещене зітханням парубочим,
      Вона єхидних не жаліла слів
      І говорила всім підряд у очі.
      Здавалось, їй що саме так і слід,
      Її краса дає їй таке право
      Кидати людям у обличчя лід
      І гострим словом душі їм кривавить.
      На вечорницях парубок, бува
      Підійде, щоб до танцю запросити,
      Вона ж завжди знайде якісь слова
      Аби при всіх сильніше зачепити.
      Почервоніє парубок умить
      Та у юрбі сховається одразу.
      З гіркого болю серце защемить
      І затаїть на дівчину образу.
      Подруг у неї зроду не було
      Іще маленька всіх порозганяла
      Із хлопцями водилася селом,
      Крутила ними,як сама бажала.
      Та хлопців усе меншало при ній,
      Ну хто ж захоче довго це терпіти?
      І все частіше дівчині самій
      Доводилось кинутій сидіти.
      Одружуватись стали парубки
      І, чомусь, інших заміж собі брати,
      Хай не гарніших неї, та таких
      З якими щастя можна відчувати.
      Аж ось останній врешті підійшов,
      Поглянув дивно, щось хотів сказати,
      Та, може, слів потрібних не знайшов,
      Махнув рукою та й пішов від хати.
      Ось так вона лишилася одна.
      Батьки на той час вже були померли.
      Єдина співрозмовниця стіна
      Вислухувала мовчки її перли.
      До неї сміх веселий долітав
      Життя буяло у сусідських хатах.
      А в неї хата тиха і пуста.
      Хіба самій від злості реготати?
      Ще не стара, покинута всіма,
      Вона самітньо вік свій доживала.
      Ще вроди не торкнулася зима
      Та серце, як раніше, не співало.
      Хотілось часом вийти до людей
      Та гордість, що лишилась, заважає.
      А час невпинно мимо неї йде
      І їй все менше вибору лишає.
      Урешті – решт не втрималась вона
      Перед ікону впала на коліна
      Зігнулась горда до землі спина,
      Таки зігнули ненависні стіни.
      Благальний голос вирвався з грудей
      І сльози навернулися на очі:
      - Я знову хочу буть серед людей!
      Я ще комусь потрібна бути хочу!
      Зроби, о Боже, милістю своєй,
      Щоб люди знову мною милувались
      Але сприймали отаку, як є.
      Не хочу, Боже, аби я мінялась!
      І зглянувсь Бог, і квіткою зробив,
      Якою ми милуємося нині.
      І колючки її їй залишив
      Аби пелю́стки захищали дивні.
      Несе ця квітка радість і печаль.
      І сміх, і сльози разом викликає.
      Дивлюсь на неї і легенький жаль
      Десь у душі глибинах виникає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    256. * * *
      Над степом плив далекий передзвін,
      Здавалося, сполоханий, неначе:
      То б’ється-б’ється, то ураз заплаче
      Ще й так тужливо, безнадійно він.
      Щось сталося – майнуло в голові,-
      Чи не татари часом завітали?
      Його немов окропом обілляло.
      Промчалась хвиля страху по крові́.
      Не боягуз та здибатись з ордою
      В степу одному – гірше не бува.
      І вже шукає вихід голова,
      А руки вже лаштуються до бою.
      Оглянув степ, далекий небосхил,
      Де аж під хмари передзвін тривожний,
      Звертав увагу на дрібничку кожну.
      Чи не здіймає в небо дим чи пил?
      Чи вороння у небі не кружля?
      Чи тупіт кінський часом не долине?
      Та ні, не видно. Передзвін все лине
      Тривожно і печально звіддаля.
      Він ще не знав, що на Вкраїні Хмель
      Уже почав свої жнива криваві
      І, що Ярема, скорий на розправу,
      Уже багаття робить із осель.
      І не татари – браття-християни
      Вже розпоча́ли свій неправий суд,
      Оскаженів від хмелю й крові люд
      І Україна з того, наче п’яна.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    257. Легенда про калину
      Зажурилась Україна: що його робити?
      Причепились кляті ляхи,
      не дають прожити,
      Розхапали степи вільні, панщину завели
      У кріпацтво записали колись вільні села .
      Хлопом, бидлом обзивають її рідні діти
      Та катують, ізживають з білого зі світу.
      Закривають святі церкви
      та попів мордують
      Заганяють в свою віру, для неї чужую.
      Довелося її дітям шаблі в руки взяти
      Аби волю свою й віру разом захищати .
      Та замало їхніх шабель, та замало сили.
      Тож татар собі на поміч були запросили.
      Та із татар що за поміч? Їм нажива треба.
      Так уже напомогали,
      що аж ґвалт до неба.
      Ловко шаблями махають
      та ясир хапають,
      Чи то лях, чи православний -
      того не питають.
      Скільки було її діток поза морем синім!
      Та ще більше за ці роки
      прибуло з ясиром.
      Вже не тільки-но на ляхів,
      на «друзів»-татарів
      Знову просять її діти у Господа кари.
      Прихилилась до моска́ля, віри ж однієї.
      Може таки допоможе силою своєю.
      Та москаль не стільки б’ється,
      як про теє каже
      А її тим часом міцно коло себе в’яже.
      Все ж ніяким вражим силам
      її б не здолати,
      Рідні діти її тілом взялись торгувати .
      Хто за гроші, хто за славу
      хто за булавою,
      Продають хто ліпше платить
      Україну сво́ю.
      По шматочкам її цуплять,
      по живому крають ,
      Ще й кричать, що її бідну
      рятувати мають.
      І заплакала Вкраїна горючими слі́зьми.
      Де ж для бою з ворогами
      вона сили візьме ?
      Ішла, плачучи, нещасна,
      степами, полями
      І лишень криваві сльози слідом ручаями.
      А де падали на землю криваві краплини,
      Незабаром виростала червона калина.
      То не ягоди червоні гілки укривають,
      То нещасної Вкраїни сльози ті криваві
      Як погляну на калину, відразу ж згадаю,
      Як усе то колись було у нашому краї.
      Подивлюся та й молюся Богові шосили:
      Не дай Бог, щоб діти знову
      таке учинили.
      Нехай буде Україна і слава, і воля
      І червоная калина у широкім полі .
      Хай нагадує потомкам
      тих дітей невдячних,
      Що й кривавими сльозами
      бува мати плаче.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    258. * * *
      Жива легенда…Поки що жива.
      Але кому вона живою треба?
      От призове Господь її на небо,
      Тоді потрібні й знайдемо слова.
      Мовляв, жила, а ми не помічали
      В своїх дрібницях зайняті були,
      Не зрозуміли, не допомогли.
      І, слава Богу, хоч тепер згадали.
      Але, насправді, не сумуєм, ні.
      Легенда мертва помочі не просить,
      Їй слів звичайних іноді задосить,
      А із живою стільки метушні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    259. * * *
      Там, де сонце воду з річки п’є,
      Очерет шепочеться із вітром,
      Риба над водою виграє,
      Наче хоче в небеса злетіти,
      Я спинився якось відпочить
      Від турбот щоденних безкінечних,
      З вудкою годинку посидіть
      В день такий приємно і доречно.
      Поплавець топтався на воді
      В танці безкінечному й нудному,
      У траві якийсь цвіркун сидів
      І виводив пісню без утоми.
      Я вдивлявся в річки течію,
      Відчував – душа відпочиває
      Та радів, що у моїм краю
      Збереглися ще куточки раю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    260. * * *
      «Слави»! – волали горді.
      «Грошей»! – волали скупі.
      «Здоров’я»! – волали хворі.
      «Світла»! – волали сліпі.
      І лише добрі просили
      Не тільки собі, а всім.
      Так дай же ти, Боже сили,
      Здоров’я і щастя їм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    261. Легенда про осику
      Ходили якось коза́ки морем
      Аж до турецьких до берегів.
      Та й повернулись додому скоро,
      Привезли хто що собі вхопив.
      Той злато – срібло, той гарний одяг,
      Той гарну зброю, той самоцвіт.
      Козак Микола привів з походу
      Собі дівчину – сімнадцять літ.
      Чорнява, наче та темна нічка,
      Така тендітна – дитя немов,
      Великі очі, смагляве личко.
      Де її тільки козак знайшов?
      Не взяв нічого з походу того,
      Хоч насміхались козаки всі.
      Та він неначе й не чув нічого,
      Все милувався її красі.
      Привіз додому та й Січ полишив,
      Поставив хату в селі однім.
      Все коло неї крутився лише,
      Щоб догодити її усім.
      Вона ж заб’ється собі в куточок
      Та так дрібненько весь час дрижить,
      А він питає: що ж вона хоче
      І чим же бідній їй догодить:
      ‘’Чи, може, зимно тобі, бідненька?
      У твоїх землях зими ж нема.
      Нічого, хата у нас тепленька,
      В ній не страшною буде зима.’’
      Протопить хату аж у ній парко,
      Закута бідну у кожухи,
      Запропонує ще й меду чарку,
      Щоб не морозив мороз лихий.
      Вона ж, бідненька, дрижить одначе,
      Козак не знає, що і робить.
      І від нестями вже ледь не плаче,
      Як його любій ще догодить?
      ‘’Ти, може, люба, дрижиш від страху?
      Та я ж погане, бач, не роблю!
      Та я за тебе піду на плаху,
      Бо карооку тебе люблю.’’
      Шепоче ніжні слова дівчині
      Та одягає і прикраша.
      То гарним платтям, а то хустиной,
      А то намистом її втіша.
      Вона ж приймає його дарунки,
      Та не всміхнеться, не заспіва,
      Та усе сохне, немов від трунку,
      Незрозуміло, як ще жива.
      Її не холод туманить очі
      І не від страху вона дрижить.
      Вона додому вернутись хоче,
      Вона без дому не може жить.
      Бо там не страшно, бо там не зимно,
      Там мала рідну вона сім’ю
      І там їй краще було все рівно,
      Ніж в цім далекім чужім краю.
      Раз відвернувся козак із хати
      І вона миттю геть подалась.
      Не знала навіть куди втікати,
      Але все рівно втікать взялась.
      Біжить і плаче, дрижить небога
      Та поглядає усе назад,
      На босі ноги, та на дорогу –
      Чи не женеться услід козак.
      Козак вернувся – нема дівчини,
      Коня виводить, за нею мчить.
      Он при дорозі її хустина,
      А он намисто її лежить.
      Ось вже й дівчину козак побачив
      ‘’Куди ти, мила?’’- услід кричить, -
      ‘’Вернись, кохана!’’А та все плаче
      Та іще швидше від нього мчить.
      Вона біжить все та примовляє
      До свого бога – хай захистить.
      А та дрижить все, та все втікає,
      В чужому краї не хоче жить.
      Мабуть , на небі благання вчули,
      Хтось, мабуть, зглянувсь до її слів,
      Бо раптом зникла, мов і не було.
      Козак із дива коня спинив.
      Була дівчина і десь поділась
      Лиш деревина якась росте.
      Звідкіль взялася, тут уродилась?
      Козак нічого не зна про те.
      Під’їхав ближче та придивився –
      Дрижать листочки на деревці.
      І зрозумів він, що запізнився,
      Стемнів із горя враз на лиці.
      Вертав додому з недобрим серцем
      Не знає далі, як буде жить.
      Та деревина осика зветься
      І листя й нині її дрижить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    262. * * *
      Неприкаяна душа Каїна
      Десь по світу, мабуть, блука.
      Вся скалічена і потрощена,
      За віки-роки ще не прощена,
      Виправдання собі шука.
      Вже й змирилася, покорилася
      І покаялася в гріху,
      Але мучиться, але мається
      І все згадує, і все кається
      Свою руку кляне лиху.
      Ту що Авеля закривавила,
      Що стискала той підлий ніж.
      Вже й простилося і забулося б,
      Та не йде з душі те, що збу́лося,
      Що повік собі не простиш.
      І нема в житті гіршого судді,
      Як ти сам собі можеш буть.
      Душу питимеш, душу битимеш,
      І проситимеш і молитимеш,
      Та картатимеш, доки житимеш,
      Бо повік того не забудь.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    263. * * *
      Аж ген далеко на видноколі
      Стоять рядочком стрункі тополі.
      Залітний вітер колише віти,
      Розповідає новини літа .
      Стоять тополі шумлять у полі.
      Чи нарікають на свою долю?
      Ніхто не прийде. Хіба що вітер.
      Нема з ким більше погомоніти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    264. Легенда про лілеї
      Було це в той далекий час, як татарва проклята
      Унадилась ледь не щорік вчащати в Україну.
      І лише попіл залишавсь там, де стояли хати.
      І не жалів татарин злий ні жінку, ні дитину.
      Коли приходила орда, здіймався плач до неба,
      Лилася кров і море сліз по всьому її сліду.
      І голосили матері. Дітей своїх до себе
      Ховали, аби захистить, від них відвести біди.
      Та тіло матері, на жаль, не захисток від шабель.
      Татарину ясир давай , щоб сім’ї годувати.
      Хто ж чинив опір, чи старий, чи від хвороб заслаблий -
      Тих смерть чекала. Інших всіх цупка сириця клята.
      І гнали той страшний полон в неві́домі країни,
      Де всіх чекала доля зла без дому, без рідні,
      Де закривавлять канчуки і таволга їх спини
      І будуть аж до скону літ на чужині одні.
      Так от, у той далекий час в селі одному жили
      Дівчата гарні, та такі – очей не відведеш.
      І чорні очі, врода, стан - Бог дав і душі й тілу.
      А працьовиті, більш таких ніколи не знайдеш.
      І непорочними були, як білий цвіт лілеї.
      Та якось татарва лиха знайшла в село те путь
      І, щоб татарам не віддать життя й краси своєї
      Дівчата краще у ріці рішили потонуть.
      У білих вишитих платтях у течію ступили
      І так одною по одній пішли у глиб вони.
      І швидкоплинная ріка тіла їх підхопила
      Сховала десь у товщі вод, в поте́мках глибини .
      Та в тому місці, де вода їх темна поховала
      На ранок білі пуп’янки неві́домі зійшли
      І над руїнами села ледь сонце засіяло,
      Як квіти ті небачені яскраво розцвіли.
      Здавалось, ніжні руки то дівочі тягнуть в небо,
      Вітають сонце: світлий день із бистрини ріки,
      А ввечері від темноти ховаються у себе
      Складають білі ніжнії яскраві пелюстки.
      Із того часу квіти ці лілеями прозвали,
      Що Бог дівчатам сотворив, мов пам’ятник живий.
      Щоб вранці сонечко вони пелюстками вітали
      І засинали кожен раз з приходом темряви.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    265. * * *
      Степ не спить, не їсть,
      Степ шумить-гуде,
      Бо незваний гість
      Мономах іде.
      В небі вороння
      Без кінця літа,
      З раннього рання
      Здобичі пита.
      А її якраз
      Вдосталь навкруги,
      Вирізає князь
      Усіх до ноги.
      Не тому, що злий
      За пролиту кров,
      А щоб не прийшли
      На його Русь знов.
      Щоби степ здригнувсь
      Й добре зрозумів,
      Як карає Русь
      Своїх ворогів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    266. * * *
      Якими шляхами
      ви втрапити в рай спішите?
      Мені так здається,
      що в рай дещо інші дороги.
      І добре, якщо ви
      лиш дарма відтопчете ноги,
      Доки зрозумієте: маєте зовсім не те.
      Ви хочете мати всього і тепер, і багато
      І заради цього готові по головах йти.
      Та не забувайте, що
      щастя не може зрости,
      Якщо на нещасті чужому його будувати.
      Чужого горба не підставиш, щоб
      влізти до раю,
      Чужими руками туди не відкриєш воріт.
      То тільки здається, що
      вдосталь попереду літ
      І думаєш: «Встигну поми́лки
      всі повиправляти.»
      Насправді, запасу в людини ніколи нема.
      Зробивши поми́лку, її
      вже не справиш ніколи
      І будеш ходити у пеклі до сьомого кола,
      Бо в рай від такого зачинені двері трима.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    267. Легенда про тополю
      Стоїть тополя одна у полі,
      Посеред степу понад шляхом.
      Одна у полі – що то за доля?
      Ні деревинки ж ніде кругом.
      Мав сотник дочку – красуню Галю,
      Висока, ставна. На все село,
      На всю округу, а, може, й далі
      Гарніше неї та не було.
      Зелені очі та й чорні брови.
      Бува, як гляне з – під отих брів,
      То парубійко умить готовий
      Хоч на край світу без зайвих слів.
      Але ж і горда була козачка,
      Чим серце краяла парубкам.
      І слово мовить вона, неначе
      То нагорода, та ще й яка.
      Чимало хлопців за нею мліли,
      Але такою уже була,
      Як не старались, як не хотіли –
      Нікому серце не віддала.
      Хоч ні, Микола їй був до серця,
      Теж не останній в селі козак.
      Був до роботи та і до герцю
      Чи не найкращий в селі мастак.
      А сам же видний, а сам же гарний,
      Блакитні очі та чорний чуб.
      Якій завгодно такий до пари
      І то за радість з ним взяти шлюб.
      Усі дівчата навколо вились,
      Та він їх, наче, й не помічав.
      Для нього Галя була лиш мила
      До її хати він учащав.
      Вона ж, хоч хлопцю була і рада,
      Та зверхньо завжди себе вела:
      Не посміхнеться та не пригладить.
      Хоч і хотіла, хоч і могла.
      Таке вже гордість робила з нею.
      Чого хотіла – не зна й сама.
      З відкритим серцем він йде до неї,
      Вона ж закритим своє трима.
      Якось він каже: - Що хочеш, люба?
      Я задля тебе зроблю усе!
      Вона ж, як завжди, копилить губи
      Та і говорить: - Як принесеш
      Такі ж сережки, як має пані
      Полковничиха , то я тобі
      Дозволю щічки мої рум’яні
      Поцілувати. І той побіг
      Швиденько свого коня сідлати.
      На нього скочив і десь помчав.
      Мабуть, сережки такі шукати.
      Та все немає, немов пропав.
      День не приходить другий не їде.
      Сидить дівчина, в вікно глядить.
      Вже і жалкує, та дітись ніде.
      Сама ж і винна. Та що робить?
      Аж бачить – хлопець конем вертає.
      Зраділа дуже. Але сидить
      І свою радість в собі ховає,
      Бо її гордість їй так велить.
      Примчав Микола, забіг у хату:
      - Тримай, кохана! Таки дістав!
      Дозволь же в щічку поцілувати!?
      За руку навіть її узяв.
      Вона ж ізнову копилить губи:
      - Сережки гарні, та мало їх
      Аби могла я дозволить, любий
      Тобі торкатись до щік моїх.
      Й сама не знає, як то виходить
      І хоче, щоб він поцілував,
      Та все щось плута, та варить воду:
      - Я хочу, щоб ти мені дістав
      Такеє ж плаття, як в дочки хана
      З Бахчисараю. І вже тоді,
      Як ти для мене його дістанеш,
      Дозволю справді – таки тобі
      Поцілувати мене у щічку…
      Схопивсь Микола і на коня,
      Помчався птахом ген через річку,
      Його і річка не зупиня.
      Помчав і, наче, у воду канув,
      Немає тиждень, немає два.
      Щодень виходить вона на ганок,
      Вже й пожаліла за ті слова.
      Проходить місяць – нема Миколи,
      Вже й на воротах стоїть вона
      Та промовляє, що більш ніколи
      Вона не буде така дурна.
      Не буде милим так потурати.
      Хай лиш приїде, вона його
      Уже нікуди не пустить з хати
      Та й обцілує сама всього.
      Аж якось бачить: кінь за рікою.
      Хтось їде степом, не їде – мчить,
      Іще здалеку маха рукою.
      О, довгожданна щаслива мить!
      Кінь сизим птахом злетів до ганку,
      Микола в ноги дівчині впав:
      - Згадай – но, мила, про обіцянку!?
      Я тобі плаття – таки дістав!
      Козаки саме похід збирали
      До хана в гості в Бахчисарай,
      Мене з собою також узя́ли.
      Я саме звідти. Ось на, тримай!
      Дає, їй плаття, та таке гарне.
      Яких ні в кого, мабуть, нема,
      Але подяки чекає марно,
      Знов її гордість дурна трима.
      Сама не хоче – копилить губи
      І каже: - От би мені дістав
      Султанші перстень. Тоді би, любий,
      Мене вже точно поцілував.
      Поглянув хлопець на неї горду
      Всміхнувсь, нічого їй не сказав.
      Та за ворота коня виводить,
      Сів, ще раз глянув і геть помчав.
      І знов від нього немає звістки,
      Куди подався – ніхто не зна.
      А їй ні пити , а їй ні їсти,
      А їй ні спати. Чека вона.
      На ганок вийде, то на ворота,
      А то у поле аж за село.
      А із очей їй все сльози котять,
      Мов змити хочуть все її зло.
      Вона виходить та виглядає.
      Стоїть край шляху, себе кляне,
      То плаття гарне своє вдягає,
      А то сережки, бува, вдягне.
      Стоїть сердешна до ночі часом
      Не зійде з місця, не ворухне.
      Де її любий? Де її красень?
      Чи не проїде, не промине?
      Отак стояла, отак чекала,
      Не дочекалась…Пройшли роки
      І понад шляхом тополя стала.
      Здалеку профіль її стрункий
      Побачить можна. Стоїть все горда
      Та виглядає – не зна чого.
      Часи повз неї летять – проходять,
      Але ні звістки, а ні його.
      Де він поїхав? Де він подався?
      Чи, може, кинув її навік?
      Чи десь у краї чужім зостався?
      Чи, може, смертю в бою поліг7
      Вона чекає й чекати буде
      Сама цю карту взяла собі.
      Не будьте горді занадто, люди,
      Щоб не жаліти, так не робіть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    268. * * *
      Згадав оце повчального момента,
      Таку ось нашу історичну мить,
      Коли взялись були інтелігенти
      В країні революцію творить.
      За що взялись, самі іще не знали,
      В книжках воно все просто вигляда.
      Якісь закони для чого́сь приймали,
      Боялись – демократія стражда.
      Вмовляли, все старались пояснити,
      Кудись вели, хоча ніхто не йшов.
      Сіяла їм зоря нового світу,
      А під ногами хлюпала вже кров.
      Бо тут з’явились більшовицькі хлопці,
      Не стали довго панькатись з людьми,
      Всіх постріляли, хто на іншім боці,
      Сказали – це потреба боротьби.
      Через коліно навпіл поламали
      Всіх тих, хто сумніватися посмів
      І враз соціалізм побудували
      Під відзвуки демократичних слів.
      Інтелігенти чухалися тільки:
      Хіба насилля щастя принесе?
      Але і їх поставили до стінки
      І просто розстріляли. От і все.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    269. Легенда про ковилу
      Мурза Авгул багатий, далебі
      І у орді людина не остання,
      Привіз красуню-дівчину собі
      З країн південних неймовірно дальніх,
      Він був далеко вже не молодий,
      Коли зустрів у Кафі полонянку
      І щось в своєму серці розбудив
      Звичайного, здавалося би, ранку,
      Його вразила навіть не краса,
      Не її очі, як бездонне небо,
      Не довга, чорна і густа коса,
      Не стан дівочий, наче біла лебідь,
      А та її дитяча простота
      І та наївність, що в очах світилась,
      І посмішка грайлива на вустах
      Яка і у неволі не змінилась
      Не торгувався, зразу заплатив
      Ту ціну, що купці йому назвали
      І полонянку в дім у свій привів.
      Вона весь час його про щось питала
      Він по-турецьки трохи говорив
      Вона татарську трохи розуміла
      Що словом, що на мигах пояснив.
      А їй бач до усього було діло.
      Для нього ж радість голос її чуть,
      Всі ладен забаганки вдовольнити.
      Не пожалів грошей аби вдягнуть,
      Прикраси найдорожчі їй купити.
      Вона ж раділа тому, як дитя
      І перед ним обнови приміряла.
      А в ньому забуяли почуття,
      Яких душа давно уже не знала.
      Та ось зібрався він в свої степи,
      Кохану також забира з собою.
      Що міг – продав, що треба – накупив,
      Пора вертатись в володіння сво́ї.
      Вона ж пита, хоч плутає в словах:
      -А що це степ? А як вам там живеться?
      Чи та ж погода, що й моїх краях?
      Що там росте? Як річка ваша зветься?
      А як почула, що бува зима
      І сніг пухкий всю землю укриває,
      Аж застрибала: - А у нас нема!
      А що це сніг!Я бачити бажаю!
      - Прийде зима і ти побачиш сніг,
      А зараз літо тільки почалося.
      - Я хочу сніг! - замовк дівочий сміх,
      Струхнула непокірливим волоссям
      Ще й тупнула ногою, як дитя,
      Яке у батька іграшку прохає,
      Він ладен був віддати їй життя,
      Але над снігом влади він не має,
      Вона ж і спати хмурою лягла.
      Авгул Аллаху усю ніч молився,
      Щоби вона весела знов була
      І степ навколо за цю ніч змінився,
      Лише під ранок він заснути зміг,
      Та, все рівно, тривожно йому спиться.
      Прокинувсь від дзвінкого її: «Сніг!»
      Спочатку думав, що то йому сниться .
      Але на степ поглянув – обімлів:
      Також зроду-віку ще не бачив:
      За ніч одну степ зовсім побілів
      Легким пухнатим снігом вкритий наче.
      Приглянувся – звичайна ковила
      За ніч усе навколо білим вкрила.
      Але ж вона раніше не цвіла?!
      Якщо й цвіла, то аж ніяк не білим!?
      Поглянув на кохану, а вона
      Від щастя засвітилася неначе.
      Над степом її сміх дзвінкий лунав
      І, наче і кізка, ковилою скаче.
      Возніс тоді старий Авгул хвалу,
      Бо то Аллах почув його прохання
      І зацвісти примусив ковилу -
      Знак ніжного останнього кохання.
      З тих пір завжди наприкінці весни
      Степ білим цвітом ковила вкриває,
      Дивлюсь і наче бачу: ось вони
      Із цвітом ковиловим оживають.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    270. * * *
      А у степу, що поле – то поема,
      А у степу, що джерельце – то вірш,
      Що не байрак – то для роману тема.
      Бувало, зійдеш на курган, стоїш,
      А вже рядки самі собою линуть
      Про ковилу, що тулиться до ніг,
      Про шир степів, про рідну Україну.
      Лише встигай записувати їх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    271. * * *
      Він був герой, бо він убив фашиста,
      На вулиці до нього підійшов.
      Не встиг той ні гукнути, ні присісти,
      Отримав кулю й на той світ пішов.
      Його ловили, але не спіймали,
      Бо він надійну схованку знайшов.
      Тоді фашисти заарештували
      Людей, хто просто вулицею йшов
      І сотню бранців кинули за грати,
      За вбитого солдата одного,
      Аби невинних потім розстріляти
      І відомстити вбитого свого.
      Їх вранці повели на місце страти
      І розстріляли всіх лише за те,
      Що хтось поцілив їхнього солдата,
      А для рабів його життя святе.
      Він був герой, бо він убив фашиста
      І десь гордиться подвигом своїм.
      Але на чи́ю ж совість почепити
      Принесених у жертву разом з тим?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    272. Легенда про айстри
      - Дідуню, глянь - он зірочка упала!
      Чому вона так швидко догора ?
      А нам сусідська дівчинка казала,
      Що то, як хтось у світі помира,
      Його душа возноситься на небо.
      Його ж зоря згорає в вишині.
      Дідусю, от спитати хочу в тебе;
      Чи то все, може, вигадки, чи ні?
      - Ти знаєш чи то правда, чи неправда
      Ніхто у світі, мабуть, і не зна.
      Я сам би теє знати був би радий.
      Хоч чув, що є історія одна.
      Жили колись закохані на світі.
      Де саме? Я не відаю того.
      Ні дня порізно не могли прожити,
      Аж сяяли від почуття свого.
      Ходили разом, разом щось робили
      І люди чудувалися із них.
      Ті заздрили, а ті – боготворили,
      А дехто часом піднімав на сміх.
      Але вони уваги не звертали,
      Жили собі у світі своєму
      І просто один одного кохали
      Та не шукали відповідь «чому?»
      Здавалось, все у них іде, як треба.
      Сіяло сонце їм у вишині,
      Сміялося до них блакитне небо .
      Чого іще потрібно? Так же ні!
      В невдалий час, напевно, народились ,
      Чи просто так вже у житті зійшлось.
      Орда ворожа раптом нагодилась,
      В блакитне небо вороння знялось.
      Ввірвалися в село посеред днини
      І чорним димом ізійшло воно.
      Кому в’язали руки поза спини,
      Кого рубали. Кров, немов вино
      П’янила лютих усе більше й більше.
      Вбивали всіх, хто опір їм чинив
      І від того ставали ще лютіші.
      І хлопець, що кохану боронив,
      Упав, проткнутий
      в серце гострим списом,
      Залився кров’ю в неї на очах,
      А вороги за неї узялися,
      Сирицю в’яжуть на тонких руках.
      Вона ж від нього очі не відводить,
      Немов то в’яжуть не її зовсі́м.
      Їй все рівно́ - неволя чи свобода,
      Для неї щастя лише поряд з ним.
      І розійшлися їх шляхи – дороги.
      Її погнали у далекий край,
      Де інші люди, зовсім інші боги,
      Його ж душа потрапила у рай.
      Ну звісно ж, був іще зовсім невинний
      Та і помер, як воїн, у бою .
      Такі не тільки можуть, а й повинні
      По смерті опинятися в раю.
      Говорять, рай - найкраще місце в світі,
      Ніхто звідтіль не хоче повертать.
      Душа людська там може вічно жити
      І вічно вічне щастя відчувать.
      Душа хлопчини втрапила до раю
      Та не пізнала щастя ні на мить,
      Бо не змогла знайти у тому краї
      Того, за ким вона весь час болить…
      А на землі страждала на чужині
      Її душа. Хоч теж, як у раю
      Жила в гаремі. Сохла по хлопчині
      Не розділивши з ним любов свою.
      І бачить Бог – нерадісно у раї.
      Не всі щасливі. Щось таки не так.
      Спустився подивитися. Питає:
      «Щось сталось?» І сказав йому юнак:
      «Не хочу, Боже, я оцього раю.
      Для мене рай, як мила поряд є.
      Без неї щастя я не відчуваю.
      Зміни, благаю, рішення своє.
      Пусти мене до милої моєї .
      Хай як завгодно, аби поряд буть ,
      Аби ізнов торкатися до неї
      Коханий голос хоч ізрідка чуть».
      Побачив Бог, як дві душі страждають
      І мовив гучно: « Хай і буде так!
      Нехай душа на землю повертає!»
      І не устиг промовити це, як
      Душа по небу зіркою промчала,
      Лишила в небі ледь помітний слід
      І у садочку квіткою упала,
      Розцвів до того невідомий цвіт.
      А вранці вийшла у садок дівчина
      І бачить квітку дивної краси.
      Неначе зірка в цих проклятих стінах!
      Які вітри і звідки занесли?
      Уперше, мабуть, дівчина всміхнулась,
      Схилилася над квіткою тою́,
      Рукою ніжно пелюсток торкнулась,
      Уклавши в це усю любов свою.
      І дрібно-дрібно квітка затремтіла
      Коли сльоза скотилася по ній.
      Мабуть, у чомусь звіритись хотіла
      Та Бог не дав того зробити їй.
      Дівчи́на довго квіткой милувалась
      І не могла свій погляд відірвать.
      Гадала все: ну як же вона звалась?
      Та й вирішила зіркою назвать.
      З тих пір ця квітка айстрою зоветься,
      Що по латині «зірка» означа.
      А по велінню Божому ведеться,
      Якщо в раю хтось щастя не стріча
      І за землею чи за кимсь сумує,
      Кого полишив на Землі оцій,
      Нехай у раї часу не марнує,
      А краще мчить крізь холод світовий
      Туди, де хоче щастя своє стріти,
      Яскравим світом в небі спалахне,
      А потім перетвориться на квітку.
      Звичайне диво, але неземне.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    273. Апостол Петро
      Дерев’яні підошви
      лунко стукали в брук
      По змордованій часом
      старій римській дорозі .
      Два супутники часто
      озирались в тривозі,
      Боячись, щоб сторожі
      не потрапить до рук .
      Один зовсім ще юний,
      ледве вуса пробились,
      Другий вже сивочолий
      трохи зігнутий дід.
      Ледь рожевим узявся
      вже тьм’яніючий схід,
      Хоча зорі услід їм
      в усі очі дивились.
      Ще околиці спали
      і дорога пуста
      Подорожніх стрічала
      лише шурхотом вітру
      У росою умитих
      густих травах і квітах,
      В котрий раз виглядала,
      як на сході світа.
      В прохолоді ранковій
      веселіше іти,
      Але двом подорожнім
      у цей час не до того,
      Їм хотілося швидше
      подолати дорогу
      І тіла свої, й душі
      від розправи спасти.
      Молодий йшов би швидше
      та дививсь на старого,
      Що, здавалось, чим далі,
      тим повільніше брів.
      Та, мабуть, підганяти
      того чомусь не смів,
      Лиш, як міг, недвозначно
      поглядав все на нього.
      А в старого все більше
      сумнів душу терзав.
      Там, у місті, здавалось,
      все було зрозуміло:
      Свого вчителя учні
      врятувати хотіли
      І умовили, аби
      він найшвидше втікав.
      Бо ж хто ще, окрім нього
      слово Боже посіє?
      Хто відкриє незрячим
      їхні очі на світ?
      Хто поможе знайти
      їм на питання отвіт?
      Ніхто краще від нього
      це зробить не зуміє.
      Він піддався вмовлянням,
      бо у сумнівах був,
      Бачив лютого Звіра
      нездоланної сили
      І, забувши про душу,
      він послухався тіла.
      А тепер на дорозі,
      мов докори відчув.
      Тож, зовсім не від втоми
      він сповільнював кроки
      І зовсім не від страху
      озирався назад.
      Він в душі намагався
      навести своїй лад.
      Поки ще сумнівався.
      Аж зі східного боку
      Раптом випливло сяйво
      і до них попливло.
      Старі очі у сяйві
      вздріли постать знайому:
      Йшов Христос по дорозі,
      плащаниця на ньому,
      Йшов, хоч стукоту кроків
      чути їм не було.
      Ледь зустрічного взнавши,
      старий зовсім спинився,
      Хоч супутник не бачив
      того всього й не чув
      Та ні слова не мовив,
      ледь помітно зітхнув.
      А старий все дивився
      та, здавалось, молився,
      А тоді на коліна
      на дорозі упав.
      І закапали сльози
      на бруківку розбиту,
      Вітер шляхом розносив
      слова його молитви,
      Чиїсь ноги, здавалось,
      міцно він обіймав.
      Крізь молитви і сльози
      з уст питання зірвалось
      Нелегке у старого:
      «Куди, Господи, йдеш?»
      І душа з нетерпінням
      його відповідь жде,
      Про яку вже, напевно
      і сама здогадалась.
      Тихий голос журливий
      до старого донісся:
      «Раз народ ти мій кинув,
      я до Риму іду
      Для розп’яття нового!»
      Не лишилося й сліду
      Від непевності в того.
      Він на ноги підвівся,
      Щось таке незбориме
      засіяло в очах,
      Наче інша людина
      на дорозі постала.
      І самі уже ноги
      в Рим його повертали,
      У душі подолавши
      і зневіру, і страх.
      Як Христос не злякався,
      віддав тіло на муки,
      Аби Господа слово
      донести до людей,
      Він готовий прийняти,
      навіть, сотню смертей
      І не вирветься з нього,
      крім молитви, ні звуку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    274. Гоголь
      «Драбину! Скоріше драбину!..»-
      Надсадно, аж голос дрижав,
      Повторював він без упину,
      Неначе кудись поспішав.
      Куди він збирався піднятись
      В останні хвилини свої,
      Ніколи вже нам не дізнатись.
      Можливо, у райські гаї
      Де прагнув спочинок здобути
      Від справ безкінечних мирських
      І відповідь врешті почути
      На сотні запитань своїх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    275. Солониця
      Солониця, Солониця –
      Сліз глибокая криниця.
      Наливайко – славний лицар
      Чи розбійний отаман?
      Для поляків – заколотник,
      А для нас – герой народний.
      Хоч по їхньому і сотник,
      Та по-нашому – гетьма́н.
      Хай чинив страшну наругу,
      Панам-ляхам різав груди,
      Смерть і згарища повсюди
      Після себе залишав,
      Але ляхам так і треба,
      Щоб не корчили із себе.
      То покара їм із неба
      І це Бог їх покарав.
      Наливайко – лицар славний.
      Ґвалт вчинив на всю державу.
      В кого шабля – того й право –
      Так учили нас пани.
      Ой, на славу погуляли,
      Море крові попускали,
      Все тим ляхам пригадали.
      Хай поплачуть і вони.
      Мало то колись скінчиться.
      Славна річка Солониця,
      В ній кривавая водиця
      Не лише від козаків.
      Бо козаки ґвалт підняли
      І в Московію помчали,
      Україну ж на поталу
      Залишили для панів.
      Тож разом із козаками,
      Знаючи, щоб їх чекало,
      У Московщину втікали
      Сотні про́стих мужиків.
      Із дітьми та із жінками,
      Із своїм нехитрим крамом.
      Страх їх гнав перед панами,
      Бо ж у ляхів гнів кипів.
      Не дійшли, як то хотіли,
      Солониця шлях спинила
      І уже крові попила
      Не питала: де чия.
      І лежав живий на вбитім,
      Помирав голодний, ситий,
      Кров, не встиглу закипіти,
      Забирала течія.
      І несла криваві води
      З того страшного походу
      Мимо сіл і мимо бродів
      В течію Дніпра-ріки.
      Щоб напилася землиця
      Тої свя́ченой водиці.
      Щоб народ про Солоницю
      Зберіг пам’ять на віки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    276. Легенда про перекотиполе
      - Скажи, дідуню, певно знаєш ти?
      Ти скільки жив і скільки всього бачив,
      Чого у жодній книжці не знайти
      І що на жодній карті не позначить.
      Народів скільки в цих краях пройшли.
      Куди поділись? Де кінець знайшли?
      Учитель нам оце розповідав
      Про кіммерійців, скіфів та сарматів.
      Про печенігів й половців згадав,
      Авар, хазар і торків та багато,
      Сказав іще бувало тут племен,
      Чиїх не знаем навіть ми імен.
      То де вони? Що з ними сталось, діду?
      Століттями у цих степах жили,
      А ось тепер немає навіть сліду.
      Пропали геть, неначе й не були.
      Не може бути, щоб народі цілі
      Часи навік поглинути зуміли?
      - Ну що ж, онучку, як цікаво знати
      Про долю тих хто жив у цих степах,
      Одну легенду можу розказати.
      Я чув її малим ще, при дідах.
      Отож, тобі тепер перекажу,
      Твоїм онукам, може, збережу.
      Було це в час, як світ творив Господь:
      Моря і землі, ріки і долини,
      Поля і гори, і ліси. Та от,
      Дійшла, нарешті, черга України.
      Ці землі він останніми творив,
      І вклав у них усе, що лиш умів.
      Землі такої більш ніде нема.
      Живи, працюй і матимеш достаток.
      Та тут земля годує і сама,
      Лише кебету треба трохи мати.
      Створив Господь і став відпочивать,
      Народам дав всі землі населять.
      Та час пройшов - він глянути рішив,
      Що робиться в благословеннім краї.
      І що він бачить? Ні осель, ні нив,
      Цілинний вітер по степах гуляє.
      Люд на землі родючій не працює,
      А усе кіньми по степах гарцює,
      Розбійничає на легких хлібах.
      Щось там ухопить, тут собі потягне,
      На землеробів наганяє страх,
      Бо все на дармівщину жити прагне.
      Розсердився тоді Господь на них.
      Сказав, що жити так - великий гріх.
      А ще сказав: ті люди і народи,
      Хто буде степом без кінця блукать
      І буде іншим завдавати шкоди,
      Той перекотиполем може стать.
      Сказав Господь, а слово – як граніт.
      І ось уже пройшло багато літ.
      І зникли всі, кого ти називав,
      Бо на землі жили не так, як треба.
      Їх перекотиполем вітер гнав,
      Ганяє й нині під блакитним небом.
      Для праці Бог цю землю сотворив,
      А не для тих, хто лиш розбоєм жив.
      Тож, коли бачиш перекотиполе,
      То може й є якиїсь печеніг,
      Що в однім місці не живе ніколи:
      Поїв , попив та й по степу побіг.
      Таких земля ця довго не трима,
      Бо користі від них землі нема.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    277. * * *
      Під псалми, молитов шепотіння,
      Під волання, що віра свята ,
      В котрий раз на моїй Україні
      Розпинають ізнову Христа .
      Знов розтягують змучене тіло
      По своїх найвірніших церквах
      Забуваючи зовсім, між ділом,
      Що різниця лише у словах.
      Що не Львів, не Москва і не Київ
      Є основою віри в Христа,
      А єдино - Голгофа, куди він
      Сам відніс і поставив хреста.
      Що ж ви ділите віру на шмаття?
      Хіба Господа в тому вина?
      Чи ж не він говорив:”Любі браття,
      Бог один тож і віра одна!”



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    278. Тугай-бей
      Я - визволитель України?!
      Хай так вважають, як дурні.
      Всі мої родичі Аргини
      Нехай поклоняться мені.
      Я увійшов до України
      Уперше не як ворог їй.
      Козаки не ударять в спину
      Орді розхристаній моїй.
      Не сам прийшов. Самі ж гяури
      Покірно кланялись до ніг.
      Не треба дертися на мури,
      Втрачати воїнів своїх.
      Поки гяури між собою
      Скубуться, наче ті півні
      Я все беру собі без бою
      І все дозволено мені.
      Удячні ще і допоможуть
      Ясир сирицею в’язать.
      І ми тепер спокійно можем
      Із кóней навіть не злізать.
      Сам гетьман братом уважає,
      По праву руку садовить.
      Та хай, як хоче, називає,
      Я знаю, як мені чинить.
      Для мене ж що хохли, що ляхи,
      Що москалі – усі ясир.
      І я молитимусь Аллаху,
      Щоб довше не приходив мир.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    279. Легенда про терен
      «Цвіте терен, терен цвіте,
      Та й цвіт опадає…»
      Лине пісня понад світом,
      В серце западає.
      Слухав я та все питався,
      Хто би поділився?
      Що той терен? Звідки взявся?
      На світ появився?
      Та і чую – кажуть люди
      Приповідку давню.
      Поділюся, як вже буде,
      Критися не стану.
      Степ пустий не був ніколи,
      Завжди хтось селився,
      То худобу пас, то в полі
      До зорі трудився.
      Степ завжди був людям радий:
      Прихистить, підтрима
      І поможе, і порадить,
      І зігріє в зиму.
      Хто в степу, як слід, трудився,
      Той і мав із того –
      Степ усім з людьми ділився,
      Що було у нього.
      Жив, говорять, рід у полі
      У широкій балці.
      Не жалівсь на свою долю
      Та на свою працю.
      Орав землю, пас худобу,
      Будував оселі.
      Мав достаток працьовитий
      Рід .Бо по окрузі
      І пшениця росла, й жито,
      І отава в лузі.
      А були вони й до праці
      І до бою вдатні.
      Як, бува, присунуть ласі,
      Щось пограбувати,
      То отримають такого
      Одкоша од роду,
      Що хапають в руки ноги
      Й чимскоріше ходу.
      Над усе любив рід волю.
      Хто в степу родився,
      Хто зростав у чистім полі,
      Хто із степом зжився,
      Той рабом не зможе бути.
      У неволі згине
      Чи порве прокляті пута,
      Але на коліна
      Вже ні перед ким не стане,
      Голову не схилить,
      Сміло смерті в очі гляне
      І не буде квилить.
      Якось йшла орда по полю
      Та ясир шукала…
      Й навести ж їх сліпа доля
      На ту балку мала?
      Налетіли, як ті круки,
      Вже й сирицю тягнуть,
      Бо мершій в’язати руки
      Новим рабам прагнуть.
      Та зіткнувся степ із полем,
      Сила проти сили.
      Встали родичі у коло
      Та мечі вхопили.
      Жінки, діти всередині
      Теж мечі тримають,
      Як пробити оту стіну,
      Злодії не знають.
      Смертоносне теє коло
      Їх не підпускає.
      Вже і так, і так – нічого
      Вдіяти не можуть.
      Та прохають свого бога –
      Може він поможе?
      Тільки, мабуть, були в роду
      Сильнішії боги,
      Бо не зміг завдати шкоди
      Роду він. Нічого
      Не виходить у злодіїв,
      Не візьмуть живими.
      Бачить мурза, що не вдіє
      Нічого із ними.
      Та й рішив не тратить сили
      І часу даремно,
      Наказав дістати стріли
      Доки ще не темно
      Й непокірних постріляти
      Усіх до одного,
      Щоб хоча б поживу мати
      Із майна якого.
      Бачать люди – смерть настала
      І нема рятунку,
      Бо безжальная прислала
      Останнього трунку.
      І звернули свої очі
      До свойого бога
      І просити проти ночі
      Почали у нього.
      Щоб в степу їм вічно жити
      Своїм дружнім родом,
      Чи то листиком, чи цвітом,
      Чи якимось плодом,
      Але тут і усім родом
      Вільно в степ дивитись
      З ворогами і негодою
      Усім разом битись,
      Щоб ніякі лиходії
      Їх не зачіпали,
      Бо на всі злодійські дії
      Одкоша достали.
      Бог зачув оті молитви
      Своїх діток ревних.
      Стріли почали летіти
      Та уже даремно,
      Бо на схилі, де стояли
      Люди із мечами,
      Враз кущі повиростали
      Та все з колючками.
      І сплелися густо віттям
      Цупким та здоровим,
      Та й покрились білим цвітом
      П’ятипелюстковим.
      Подались злодії далі.
      Що їм тут робити ?
      Що змогли, в оселях взяли,
      Кинулись по світу
      Десь ясир шукати далі …
      А терен розрісся,
      А із часом він помалу
      По степу рознісся.
      Все по балках, по яругах,
      По схилах дереться,
      А то в полі та по лугу
      Бува розростеться.
      Сині ягоди терпкії
      Не усім до смаку,
      А всілякі лиходії
      Не мають ніяку
      З нього користь. Достигає,
      Як морози вдарять.
      Лиходії не гасають –
      Вдома кості парять.
      Їх не виженеш, напевно,
      Ні за які гроші.
      Та тоді якраз у терна
      Ягоди хороші .
      Добрі ж люди, що по полю
      Живуть – поживають,
      Можуть їсти його волю,
      Лиш мороку мають,
      Як ті ягоди дістати
      З колючок тернових …
      Про те зможу розказати
      В історії новій .





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    280. * * *
      Лідії Охапкіній

      Приходити і бачити щораз,
      Як твої діти тихо помирають,
      Голодними очима позирають
      На той шматок, що, мабуть, в інший час
      І хлібом би не зважився назвати.
      А нині весь прожиток на сім’ю.
      А чоловік чи згинув у бою,
      Чи ще живий. Вона не може знати.
      На це дивитись вже не має сил,
      Від безнадії в грудях серце мліє.
      Хто ж її діток бідних пожаліє,
      Вдихне життя до цих маленьких тіл?
      Навколо жах. Одне страшніш другого
      Війни обличчя: бомби, фронт, зима
      І голод, од якого вже нема,
      Здавалося, рятунку ніякого.
      А ще чутки, що вже людей їдять,
      Померлих ріжуть, діток убивають.
      І дивно та її вже не жахають
      Подробиці. Щоб діток врятувать
      Вона й сама не знать на що готова?!
      Аби вони лишилися живі,
      Не пожаліла б власної крові…
      Чекай…А, справді…Не жаліти крові…
      Рука тремтяча гострий ніж взяла,
      Про все на світі, крім дітей, забула,
      Здавалось, болі зовсім не відчула
      І з вени кров гаряча потекла.
      Тулила руку до дитячих губ
      Аби ні краплі мимо не упало.
      Своє життя у них переливала,
      А у самої у думках: яку б
      Іще знайти поживу своїм дітям?
      Де їм рятунок хоч якийсь знайти,
      Аби життя краплини зберегти,
      Війну і зиму кляті пережити?..
      Пережила. І діточки живі.
      За рік на сорок років постаріла
      І голодом аж висушило тіло,
      Зрадлива сивина на голові.
      Вже на тім боці чоловік шукав.
      Знайшов-таки, побачив і злякався.
      А ні словечком він не обізвався
      І лише мовчки шапку свою зняв.
      Стояв, немов пробачення просив
      За все, що їй прийшлося пережити.
      Вона ж хотіла й не могла радіти,
      Бо рік той радість навіки убив.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    281. Князь Ігор
      До Ігоря-князя дружина прийшла
      Під терем князівський під самий
      І, скинувши шапки боброві з чола,
      Звернулась з такими словами:
      «Он отроки Свенельда в золоті всі,
      А ми, княже, голі й голодні, як пси,
      Давно вже нічого не маєм.
      Не хочеш нас по данину повести?
      Нехай ми добудем. Добудеш і ти!»
      Послухав їх Ігор, дружину узяв
      І рушив у землю древлянську.
      Хоч Свенельд уже данину всю зібрав
      По бідних подвір’ях селянських.
      Та князеві що? Ще давай данину
      І чути нічого не хоче.
      А ні – то, як предки його в давнину,
      Війною на землі наскочить.
      Насильство чинили і він, і мужі
      І з сміхом кривавили гострі ножі.
      Змирилася древня древлянська земля,
      Сплатила подвійну данину.
      І ось уже князь поверта звідтіля
      У Київ до жінки і сина.
      Уже він в достатку й дружина його,
      Вози аж риплять від натуги.
      Набрали надміру з нещасних всього
      Та ще й учинили наругу.
      Аж раптом, зібгавши меча перев’язь,
      Коня зупиняє задумливо князь
      І каже дружині: «Ви в Київ ідіть,
      Везіть все добуте додому,
      А любій княгині про мене скажіть:
      Вернуся за тиждень по тому.
      А я повернуся та ще походжу
      І ще данини назбираю.
      Тим пройдам древлянським іще покажу
      Коли щось від мене ховають.»
      Дружина поїхала в Київ, у град,
      А князь з малим військом вернувся назад.
      Почули древляни, що Ігор верта,
      Зібралися з князем із Малом
      І радитись стали, як їхні міста
      І села чинити би стали.
      Сказали древляни: «Як внадиться вовк,
      Не вб’єш – вівці всі переносить.
      Уб’ємо, як вовка – то й іншим урок
      Хай буде. Миритися – досить!»
      Послали до князя назустріч мужів,
      Спитати, чого він вернутись схотів.
      Питають древляни: «Чого знов ідеш?
      Ти ж всю данину вже отримав!»
      Та жадібність княжа не відає меж,
      Коня і на мить не притримав.
      І вийшли древляни під Іскоростень,
      І стріли там княжу дружину,
      І билися з нею цілісінький день,
      Аж доки й останній не згинув.
      А князя живого схопили в полон
      І стратили, як вимагає закон.
      У лісі берези гнучкенькі знайшли,
      Верхівки донизу зігнули
      І князя за ноги в’язати взяли.
      Та й навпіл його розчахнули.
      У вірі, що добре вчинили вони,
      Поки ще живі і здорові,
      Не відали, скільки із тої вини
      Проллється ще їхньої крові.
      У прагненні кари за мужем своїм,
      Княгиня жорстоко помстилася їм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    282. Легенда про кульбабу
      То в часи далекі усе відбулося.
      Жила дівчинонька золоте волосся,
      Жила молоденька у селі одному,
      Віддала серденько хлопцю молодому.
      Як вони кохали – все село гляділо,
      Заздрили недобрі, а добрі раділи.
      Не могли і хвильку без другого жити
      Їм би усе разом обнявшись сидіти.
      Наче обпилися любовного зілля.
      І вже люди бачать – справа до весілля.
      Та не так збулося, як вони хотіли,
      Бо із степу якось орда налетіла.
      У похід зібрались всі, хто зброю має.
      Той готує шаблю, той коня сідлає.
      Хлопець шаблю гострить
      та коня виводить,
      А його дівчина навкруг нього ходить.
      Ходить, поглядає, сльози утирає,
      Але не спиняє і не відмовляє .
      Плаче, обіймає молодця дівчина,
      Але ж рятувати треба батьківщину.
      Виїхали хлопці, пісню заспівали,
      Всім селом їх довго шляхом проводжали.
      Біля козаченька йшла дівчина довго
      Гладила рукою коня вороного.
      Вже і стихла пісня, а вона стояла,
      Сльози утирала і хустину м’яла.
      Та молила Бога, голос тихий чувся,
      Аби її милий назад повернувся.
      Йшла орда татарська у великій силі
      По степу усьому козацькі могили.
      Не вернулись хлопці до села додому
      Полягли у битві у степу глухому.
      Нікому було їм очі закривати,
      Нікому їх тіло було поховати.
      Чорна звістка степом до села примчала.
      Як дівчина бідна плакала-ридала.
      Билася бідненька наче чайка в небі,
      По краплині душу виливала з себе.
      - Де то мій миленький?
      Де його могила?
      Я б його востаннє бачити хотіла!
      Посивіло з горя золоте волосся
      Наче було сірим попелом взялося .
      Вийшла вона в поле, та все вітер просить
      Хай він на могилу до милого зносить.
      А де та могила і вітер не знає,
      Хоч по всьому світу, начебто, літає,
      А дівчина плаче, сльози землю росять
      І уже у Бога допомоги просить.
      Зглянувся Господь був на нещасну долю
      Зробив з неї квітку у чистому полі,
      Золоту кульбабу, що яскраво квітне,
      Яку буйний вітер розносить по світу,
      Відцвіте кульбабка, сивиною вкриє
      А тут якраз вітер сильніше повіє
      І волосся сиве підхопить легенько
      Та й несе по світу, несе далеченько.
      Може десь побачить милого могилу
      Проросте над нею її нове тіло,
      Коренем до серця до його проб’ється
      І до сонця квітка ніжно усміхнеться.
      Пролітають днини і роки проходять
      Та ніяк дівчина хлопця не знаходить.
      По степу усьому жовто квітнуть квіти,
      Але я не знаю: плакати - радіти?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    283. * * *
      Він ішов, обпльований та гордий,
      Тяг на спині свойого хреста
      На свою в житті останню гору,
      А в очах сіяла доброта.
      Він прощав і винних, і невинних,
      Хто згрішив і хто лише хотів,
      Хто поклав хреста йому на спину
      І хто мовчки на таке глядів.
      Підкупляв своєю добротою
      І, пройшло не так багато літ,
      Він повів мільйони за собою
      Будувати новий добрий світ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    284. Князь Гліб
      З’явився волхв у Новгороді-граді
      І збунтував весь новгородський люд,
      Кричав: «Звільню всіх від попівських пут
      І поверну назад прадавню правду!
      Бо я єсть бог і знаю геть усе!
      Я проти сили вийти не боюся!
      Перед всіма по Волхову пройдуся,
      Мене вода легенько понесе!»
      Ледь не весь град
      за тим волхвом подався,
      Зібрались вже єпископа побить,
      Стару дідівську віру відродить,
      Якій прадавньо край цей поклонявся.
      В страху єпископ ризи натягнув,
      Узяв хреста, перед народом вийшов,
      Підніс хреста в руках своїх повище
      І глас його над площею загув:
      - Хто вірить в Бога – станьте коло мене,
      А хто волхву – усі до нього йдіть.
      Та знайте: Бог вам того не простить,
      Вже віє з пекла смородом паленим!
      Та люд до слів його не дослухав
      І все купчився до волхва поближче.
      Лиш князь й дружина і нікого більше
      Єпископ коло себе назбирав.
      Гудить юрба, як рій скажених ос,
      Уже сокири руки ухопили,
      А волхв гукає у юрбу щосили,
      Що час настав,знамення відбулось.
      Князь Гліб єдиний спокій зберігав,
      Бо знав – дружина тут ніщо не вдіє,
      Юрба умить їй поламає шиї
      І лиш чека, хто б перший розпочав.
      Тож кинув меч, взяв під полу сокиру
      І твердим кроком рушив до юрби.
      Вона притихла в наміру аби
      Дізнатись, що то хоче князь допіру!?
      Князь підійшов до волхва упритул.
      Той все іще розмахував руками
      І пропікав, здавалося, очами
      Здіймаючи юрби нестримний гул.
      Та князь спокійно глянув на волхва
      І, навіть, злегка йому посміхнувся,
      Мовляв – дивись, тебе я не боюся.
      Навмисне мовив голосно слова:
      - Я чув, ти, волхве, знаєш геть усе.
      Що було вчора і що завтра буде?!
      - Так, я все знаю. Тому свідки люди!
      І сам рукою у юрбу трясе.
      - Ну, що ж,скажи, як все тобі відоме,
      А що тобі сьогодні має буть?
      Які тебе діла сьогодні ждуть?-
      А від сокири руку аж судомить.
      Та волхв не чує власної біди:
      - Я чудеса творити нині буду.
      За мною підуть ці прозрілі люди,
      Я від Христа звільню всі городѝ.
      Тут Гліб сокиру з-під поли дістав
      І на очах завмерлого народу,
      Що не чекав такого повороту,
      Ударом навпіл враз волхва розтяв.
      І волхв упав. І люди вмить прозріли,
      Що волхв не той, за кого видававсь.
      Свій дар провидця показать старавсь,
      А смерть свою побачить був не в силах.
      І люд, клянучи волхва, розійшовсь,
      І бунт улігся якось сам собою.
      Князь-відчайдух юрмисько заспокоїв
      Тож крові зовсім мало пролилось..
      Не завжди силу проти сили став,
      На те і розум, щоб шукати вихід
      І відвернуть невідворотне лихо.
      Ось чому князя Гліба я згадав.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    285. Легенда про незабудки
      Колись давно, а, може, і недавно
      Жив чоловік на білім світі цім.
      Веселий в міру і у міру вправний,
      Мав і сім´ю, і затишненький дім.
      Та мав недолік: забував все миттю,
      Але, оскільки він про нього знав,
      То живучи на білому на світі,
      Весь час собі одне і те ж казав,
      Бо не хотів поганим сином бути:
      «От, не забути б!» «Як би не забути!?»
      Та, скільки б не повторював того,
      Не міг втримȧти в пам’яті чому-то
      Він і найважливішого всього.
      Ще у дитинстві заведе, бувало,
      Якусь пташину. Та проходить час
      І забуває. Тож вони й вмирали
      Від голоду у клітці раз по раз.
      А з його уст постійно було чути:
      «От, не забути б!» «Як би не забути?»
      Підріс, у місто вчитися подався,
      Додому усе рідше приїздив.
      Чи то цурався, чи то забувався
      Писати навіть матері листів.
      Хоч на листку не забував черкнути:
      «От не забути б!» «Як би не забути?»
      А одружився , діточки з’явились.
      Живи, піклуйся, начебто, про всіх.
      Та його стежка манівцями вилась
      І він частіш на фото бачив їх.
      Не забував при тому посміхнутись:
      «От не забути б!» «Як би не забутись?»
      Пішов по світу. Землю свою кинув.
      Усе шукав пристойного життя.
      Та лиш війне попутний вітер в спину
      І він летить – не має вороття.
      Шепоче все в надії повернутись:
      «От не забути б!» «Як би не забутись?»
      На схилі літ вернувся в рідний дім,
      А там його ніхто вже не чекає.
      Широкий степ розкинувсь перед ним,
      А по нім квітки дивні розцвітають.
      Спитав у вітру та устиг почути:
      «То – незабудки! Квітки – незабудки!»
      Чи то слова, що він весь час казав
      На землю впали і квітками розцвіли.
      Чи кожна квітка – то гірка сльоза,
      Що, ним забуті, вслід йому пролили?
      Колише вітер і, здається, чути:
      «От не забути б!» «Як би не забути!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    286. * * *
      Не встиг і ложку донести до рота,
      Як стук у двері: «Відчиняй, бігом!»
      І він, хоч вже давно чекав тогó,
      Здригнувсь.
      Принишкли діточки – дрібнота.
      На батька перелякано глядять.
      А тут і голос: «Жерете, сволото!
      Ач, куркульня! Немає їм роботи.
      Одно сидять, їдять коли не сплять!
      Де хліб поділи?» « Я ж усе віддав!»
      «Віддав не все!
      Сховав, напевно, клятий.
      От перевернем зараз двір і хату.
      Як знайдемо, щоб потім не кричав
      І не просився. Милості не буде!»
      І почалося. Миттю розійшлись
      Все розкидати, стукати взялись.
      Досвідчені уже, напевно, люди.
      Але окрім одного казанка,
      Що на столі із кашею холонув,
      Відра картоплі та в’язанки хрону
      І збіжжя ледве-ледве півмішка,
      Більш не знайшли нічого. І тоді
      Забрали батька, вивели із хати.
      Веліли дітям в скриню залізати.
      А хлопці – лобуряки молоді,
      Вхопили скриню й подалися в поле
      Та й серед поля кинули в траву,
      Нагримали й лишили ледь живу
      Малечу в полі. Так пожартували
      Та й подались зі сміхом у село.
      Та не до сміху дітворі було.
      Вона до ночі рѝдма проридала.
      Боялась, навіть, визирнути в світ.
      Аж, як почули – батько їх шукає,
      Іде по полю й голосно гукає,
      Тоді лиш закричали у отвіт.
      Стояв надворі тридцять другий рік.
      Вже людям голод зазирав у очі.
      Хто вижив, не забув тієї ночі,
      Хоча з тих пір позаду цілий вік.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    287. Грушевський
      А він лежав, хоч і не звик лежати,
      Душа із цим змиритись не могла,
      Бо не хотіла ні за що вмирати,
      Як всі не перероблені діла.
      Вона іще боролася зі смертю,
      Яка вхопила і не відпуска.
      Зійшлись удвох – затяті і уперті,
      Йому лишивши вірить і чекать.
      Хоча він знав: чекання то даремне.
      У цій державі, де панує зло,
      Де всім керують його слуги ревні,
      Йому не жити. Не дадуть. Пройшло
      Всього три роки, як із казематів
      «ЧеКа» на волю вирватись вдалось.
      Його ламали – не змогли зламати,
      З другого боку узялись і ось
      Невірна доля чи рука невірна
      Хірурга в операції простій…
      І він лежить, чекає смерть покірно.
      А що він може протиставить їй?
      Хотіли вбити і таки убили,
      Боялись, мабуть, правди його слів.
      Думки у далеч по життю летіли
      Аж до дитячих незабутніх снів.
      У Холм далекий, зовсім вже забутий,
      Де народився й перші роки жив.
      Владикавказ, Тифліс…Де лишень бути
      Не довелось йому…Але любив
      Він більше всього в діда гостювати
      На Україні. І любов ота
      На все життя зосталась…А вмирати
      На чужині доводиться…Літа
      Пройшли в роботі для одної неї –
      Для України рідної його.
      В вікні Кавказ громадою своєю
      Знов нависає. Все чуже кругом.
      Його, як Прометея прикували
      В чужому краї. Як би він хотів,
      Щоб рідні землі прах його прийняли!
      Заради того знявся б й полетів.
      Але не годен…Може лиш думками
      Торкнутися до рідної землі.
      Він не жаліє зовсім за роками.
      Ні, не жаліє. На його столі
      Те, чим він жив усі ці роки довгі –
      «Історія України – Русі».
      У ній усі надії і тривоги,
      І почуття, і сподівання всі.
      Його куточок, де душа ховалася
      Від світу, що навколо вирував.
      Вона так не закінчена й зосталась.
      Він вже ні часу, а ні сил не мав.
      Згадався Львів і златоглавий Київ,
      Буремнії революційні дні.
      Пече душа і досі серце мліє.
      Що він не так зробив на тій війні?
      У тій кривавій лютій колотнечі,
      Де всі зійшлися на його землі:
      Червоні, білі…Чи на свóї плечі
      Звалив багато? Як би він волів
      Свою Вітчизну вільною побачить,
      Поклав для того стільки своїх сил.
      Але нічого не досяг, одначе.
      Лежить вона, розчахнута навпіл
      І кровію червоною спливає,
      Від голоду нестерпного вмира.
      Як помогти їй – він того не знає.
      Та вже й не зможе. Бо прийшла пора
      Піти услід мільйонам і мільйонам,
      Яких скосив червоний серп оцей.
      Хто кров його помітить на червонім?
      Хто пригада поміж стількох смертей?
      І гірко-гірко на душі у нього,
      Яка усе ще б’ється за життя.
      Один в чужині, навкруги нікого,
      Лише думки, що в рідний край летять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    288. Легенда про таволгу
      Таволга колюча спину обпекла,
      Каторга проклята сили відняла.
      Важко від незвички це весло тягти.
      Та наглядачеві – спробуй не гребти!
      Налетить, як яструб. Таволга в руці,
      Закривавлять спину рванії рубці.
      - Звідки узялася таволга оця?
      Молодий питає сивого гребця.
      Каторга у бухту саме запливла,
      Трохи відірватись можна від весла .
      Тож старий невольник і відповіда
      (Чи старим він тільки, може, вигляда?
      Каторга зістарить швидко будь –кого.
      Пожирає роки, як траву вогонь.
      І не відрізнити скільки кому літ.
      Рік і з молодого уже старий дід.)
      І, при тому, лише тяжко так зітха:
      - Ой, не кажи, синку,таволга лиха
      Ходить оповідка між невольників,
      Що колись на світі чоловічок жив.
      Мав чорнющу душу, підлу і криву.
      Як на світі люди отакі живуть?
      Повз мале не пройде, як не дасть щигля,
      Бо це йому душу, бачте, звеселя.
      Без лихого слова й кроку не ступне,
      Радий, коли когось боляче вщипне.
      Підлість комусь зробить – радий, як дитя.
      Бо не зна, що значить добрі почуття.
      На чужому горі щастя своє звів,
      Не прощав нікому й крапельки боргів.
      Забере й останнє навіть в сироти
      І не хоче й чути: коли брав – плати!
      Півсела від нього сльози пролива,
      А йому нічого, бо ж душа крива.
      Проклинають люди, але що робить?
      Як нужда прикрутить, то іде просить.
      Кажуть, з татарвою дружбу ще водив
      І дівчат гарненьких потайки ловив,
      Продавав ясиром басурманам їх,
      Не боявсь на душу брати тяжкий гріх.
      Тож було по світу люду ого-го,
      Що просили Бога покарать його.
      Бог і сам те бачив і в якуюсь мить
      Вирішив, що досить отакому жить.
      Досить поміж люди зло в собі нести,
      Краще їм на радість квіткою цвісти.
      Тому Бог із нього таволгу зробив
      І яскравим цвітом її наділив.
      По ярах, по балках хай собі гуля
      І рожевим цвітом погляд звеселя.
      Але навіть Богу всього не зробить,
      Душу підлу, чорну йому не змінить.
      Загрубіло квітки ніжнеє стебло,
      Бо багато жовчі у йомý було.
      Колючки полізли – гострі шпичаки,
      Бо багато злого у йому-таки.
      Не пройдеш, зачепить ще й штани порве
      Знать, натура підла до цих пір живе.
      Стали добрі люди її обминать,
      А для злих, то краще годі і шукать.
      Злий до злого тягне, знать свого шука,
      А в людей від того доля нелегка.
      Тож –то турки стали таволгу любить,
      Тіло християнське зручно нею бить.
      Наберуть –наріжуть таволги тії
      І на нашім тілі пробують її.
      А вона і рада, тіло так і рве,
      Видно і донині зло у ній живе.
      Правда чи неправда, та таке я чув.
      І старий невольник тяжко знов зітхнув.







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    289. * * *
      О.Я.Буденко

      Весна стояла. Квітень квітував
      Уздовж шляху все зеленню буяло.
      Радіти б їм. Та радості не дав
      Той квітень сорок п’ятого. Бо гнали
      Їх в безвість. Їх – невільників, рабів
      Із усієї зігнаних Європи,
      Тих, хто роками в їх заводах гнив
      За баланду з шпинату. Землю кропить
      Їх піт і кров. Есесівці навкруг,
      Собаки рвуться з повідків, неначе
      Накинуться, аби останній дух
      З людини вирвать. Вже ніхто й не плаче,
      Всі мовчки йдуть, понуро. А куди?
      Чи в Бухенвальд, що поряд? Де диміли,
      Злочинні замітаючи сліди,
      Страшні ті печі. Навіть, щоб могили
      Не залишилось на землі від них.
      Чи то до Ельби? Бо чутки ходили,
      Що печі ті, хоч день і ніч димлять,
      Працюючи на всю можливу силу,
      Та неспроможні всі сліди сховать.
      Тож багатьох до Ельби просто гнали,
      Щоб там топити, наче кошенят.
      А навкруги така весна буяла,
      Що тільки б жити. Та шляху назад
      Уже немає. Із усіх сторін
      Лунає гуркіт. То надія їхня.
      О, Боже, як далеко іще він
      І, мабуть, вже наблизитись не встигне.
      Надія тільки-тільки ожила
      І разом з ними знову їй вмирати.
      Вона в колоні тій похмурій йшла.
      Куди ішла? Ні в кого і спитати.
      А далі все мов у казковім сні:
      Американські літаки кружляли,
      Розбіглись німці і у метушні
      Про своїх в’язнів враз позабували…
      Чужі солдати…Незнайома річ…
      Щось джеркотіли радо, обіймали.
      Невже скінчилась та трьохлітня ніч?
      Боялися. Очам не довіряли.
      Не вірили, що смерть їх обійшла.
      Американці м’ясом пригощали.
      Боялися, не брали зі стола,
      Щоб гірше після баланди не стало.
      Боялися лягати на постіль
      На білосніжну. Бо ж брудні, немиті.
      А у очах застиг пекельний біль
      З ним все життя їм доведеться жити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    290. Кармалюк
      Розбійник? Так, можливо і розбійник,
      Адже розбоєм весь свій вік прожив,
      Але про те спитайте краще бідних,
      Чи коли-небудь я їм зло зробив.
      Так, я грабую, але лиш багатих
      І не тому, що у них гроші є.
      Гріха нема багатих грабувати,
      Воно у них, все рівно, не своє.
      Те їх добро не їх горбом нажите,
      Горбом селян, що роблять день і ніч.
      Вони ж все відбирають, як бандити,
      Вважаючи людей за власну річ.
      Різниці поміж нами небагато.
      Я у розбої чесно зізнаюсь.
      Вони грабують бідних, я - багатих,
      Що награбую – бідним роздаю.
      Я за розбій в тюрму чи до Сибіру,
      Вони в столицю, байдики там б’ють.
      Мене забриють, зодягнуть мундира,
      А їм іще маєтності дають.
      Я не Господь, щоб світ цей поміняти,
      Але наскільки стачить сил моїх,
      Багатство буду бідним роздавати,
      Щоб повернути вкрадене у них.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    291. Легенда про волошки
      Говорила мати єдиному сину:
      ‘’Ой, у чисте поле не ходи дитино.
      В полі тім русалка тебе залоскоче
      І додому, синку, вертатись не схочеш.’’
      А він синьоокий тільки посміхався,
      Вродою у батька-козака удався.
      Де би там русалка не залоскотала,
      Як дівки проходу йому не давали.
      Мати говорила, а він посміхався,
      Матері не вірив хоч не сперечався.
      Матері не вірив та ходив у поле,
      Бо іще русалки не бачив ніколи.
      Не бачив русалки, а так вже хотілось
      Аби в чистім полі вона йому стрілась.
      Хай би свої чари дарма витрачала,
      Бо ще жодна дівка не причарувала.
      Вийшов якось в поле та стрів молодичку .
      Та і гнучка станом і гарненьке личко.
      Вона підморгнула та ще посміхнулась,
      Слова материнські миттю і забулись.
      І слова забулись, і де гонор дівся,
      На одну усмішку парубок купився.
      А та ще всміхнувся та і поманила,
      Зовсім молодого з пантелику збила.
      Хлопця поманила, за собою звала,
      Завела у поле та й залоскотала.
      І не стало хлопця на білому світі,
      Залишились очі волошками в житті.
      А мати ходила, сина все гукала,
      І у чистім полі волошки збирала.
      Плакалася гірко: «Що ж ти зробив, сину,
      На цім білім світі одну мене кинув?!»
      Ой, цвітуть волошки в полі синім-синім.
      Ото так буває неслуху-дитині.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    292. * * *
      Чи було так треба провидінню,
      Чи то мозку фантастична гра?
      Та йому вночі було видіння,
      Що тепер пройшла його пора.
      Ангел, розпростерши свої крила,
      Мовив йому голосом гучним:
      «Йди між люди, в тОбі Божа сила,
      Проповідуй Боже слово їм!»
      Він пішов, несучи Божу іскру,
      Говорив, допомагав, зціляв.
      Був простим, без шику і без блиску,
      Тільки у очах вогонь палав.
      Несповідні ви, путі Господні.
      Що й навіщо знає тільки він.
      Ми чомусь упевнені сьогодні,
      Що то був його єдиний син.
      Люди його мовчки зустрічали,
      Споглядали радо чудеса,
      Допомоги у біді благали,
      Зводячи свій зір у небеса.
      Він робив усе, про що просили.
      Ніс добро у світ у всій красі.
      «Мабуть, справді
      в ньому Божа сила!?"—
      Говорили навкруги усі.
      Та людина не завжди людина,
      Її заздрість точить день у день.
      Їй не можна підставляти спину –
      Це прекрасна для ножа мішень.
      Варто було лише оступитись
      Чи в немилість втрапить до чинуш
      І спасенні мчали подивитись
      На його засудження чимдуж.
      І волали: «Кара йому! Кара!»
      Ті, хто вчора ще йому плескав.
      Хтось збирав каміння для удару,
      Хтось хреста із дерева тесав.
      У невдячні дивлячись обличчя,
      Він спокійно присуд свій сприйняв.
      Шепотів: «Спаси їх, Боже, грішних.
      Я віддав їм все, що тільки мав!»
      Ніс свій хрест знесилено на гору
      І невдячний люд не проклинав,
      Хоча натовп і шалів навколо,
      І плював, й камінням обкидав.
      Ким він був? Чи справді сином Божим?
      Ми навряд чи знатимем отвіт,
      Але хай задумається кожен,
      Гляне і на себе, і на світ.
      І якщо у кого Божа іскра
      І він зовсім не такий як ми.
      Не спішіть поставити на місце,
      Залишайтесь до кінця людьми.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    293. Легенда про барвінок
      На невольничім на ринку
      В городі Стамбулі
      Продавали українку
      У часи минулі.
      Продавали українку
      З довгою косою
      Не було на усім ринку
      Гарної такої.
      Йшов чужинець молоденький
      По ринку по тому,
      Обіцяв купити ненці
      Прислугу для дому.
      Ішов хлопець, придивлявся
      До товару пильно,
      Із купцями торгувався
      По – турецькі вільно .
      Аж побачив українку
      Гарну, чорноброву .
      Став, як пень, посеред ринку
      І мовчить, ні слова.
      Стоїть хлопець молоденький
      Лиш очима лупа.
      А серденько в грудях тенька,
      А у скронях гупа.
      А купці мерщій до нього:
      - Купляй, видна дівка.
      Глянь, які стрункії ноги,
      Гарненька голівка.
      - Скільки просите? - питає.
      - Та п’ятсот курушів.
      - В мене стільки і немає
      Взяти вдома мушу.
      Ви ж дивіться, не продайте.
      Я ще повернуся.
      Мене тутечки чекайте.
      Та й їй посміхнувся.
      Сам помчав мерщій додому
      Аби гроші взяти
      Поспішає,а самому
      Хочеться співати.
      Почуття аж розпирають
      Молодії груди.
      І на нього позирають
      Перехожі люди.
      Прибіг, матір не питає,
      Узяв гроші з скрині
      І скоріше поспішає
      Назад до дівчини.
      Прибігає. Купці склались,
      Дівчини немає.
      - Де дівчина подівалася? -
      Знічено питає.-
      - Продали,- купці говорять.
      - Як? Ви ж обіцяли.
      А в самого серце з горя
      Аж тремтіти стало.
      - Продали. Приїхав батько,
      Викупив дівчину.
      Мабуть, мав великі статки.
      Не дививсь на ціну.
      - А звідкіль же вона була.
      Ця гарна дівчина?
      - Ну, якщо ми вірно чули,
      Десь із України.
      Оббіг хлопець пів Стамбула,
      Все шукав дівчину.
      Чи не бачили, не чули,
      Питав безупинно.
      Повернувся, ледь не плаче
      До своєї неньки.
      - Що з тобою, хворий наче,
      Сину мій миленький?!
      - Ні, не хворий. Може й хворий.
      Я і сам не знаю,
      В мене, мамо, таке горе –
      Дівчину кохаю.
      - Це ж не горе, щастя, синку.
      А хто ця дівчина?
      - Бачив я її на ринку.
      Кажуть – з України.
      Ні ім’я її не знаю.
      Ні ізвідки родом .
      Що робити я не знаю.
      Хоч із мосту в воду.
      А без неї жить не хочу.
      Й де вона – не знаю.
      Як згадаю її очі.
      Про все забуваю.
      - Може, синку, ще забудеш!?
      Утішає мати,-
      Час таке, говорять люди
      Вміє лікувати.
      - Добре, мамо, почекаю…
      Місяць, два проходить,
      А юнак не забуває.
      Місця не знаходить.
      Каже:- Мамо, більш не можу,
      Поїду шукати.
      Треба, то об’їду кожну
      В Україні хату.
      - Ну, що ж, синку, їдь, як треба,
      Тримати не буду.
      Питай людей навкруг себе,
      Знайдуть добрі люди.
      Кинув хлопець землю свою
      І домівку рідну.
      За дівчиною молодою
      В Україну їде
      Вже об’їздив Україну
      Від села до міста
      Все шукав свою дівчину,
      Хоч про неї звістку.
      Не жалів ні час, ні грошей,
      Почорнів від смутку.
      Та все звістки не хороші,
      Та сумнівні чутки.
      Уже хлопець сил не має
      Вже надію втратив.
      Навіть дива не чекає.
      Що дарма чекати?
      Бачить, що знайти не може.
      Просить в Бога милість:
      - Впусти,- каже,- мене, Боже,
      Де вона лишилась.
      Яким хочеш, аби поряд,
      Аби її бачить.
      Бо помру без неї з горя.
      А сам ледь не плаче.
      Пожалів Господь хлопчину
      Впустив квітом синім
      У село те в Україні,
      Де жила дівчина.
      І з тих пір барвінок синій
      Квітне і не в’яне
      Жива пам’ять про хлопчину
      Та його кохану.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    294. Шептицький
      Я так хочу бути всім для всіх,
      Щоб усіх на світі врятувати.
      Хай на хвильку спиняться гармати,
      Щоб я вільно говорити міг.
      Мій народе – я тобі не ворог,
      Моя паство – я твій архієрей,
      Не ховайте сплаканих очей,
      Я прийшов, щоб помогти вам в горі.
      Я прийшов утішити усіх,
      Хто сумує на отсій планеті,
      Сльози із очей гіркі утерти,
      Немічному стати замість ніг.
      Я прийшов, щоб віру укріпить,
      Уздоровить кожного, хто хворий,
      Щоб поменше в світі стало горя
      І вільніше люди стали жить.
      Я прийшов до темних бути світлом.
      Спраглим замінить ковток води,
      Я не можу зупинить біди,
      Я провісник лиш нового світу.
      Хай умру, хай щастя не зазнаю,
      Хай відлучать від Христа мене,
      Гірка чаша долі не мине,
      Та одне я безперечно знаю:
      Я прийшов в надії, аби ви,
      Браття по крові були спасенні.
      Хай осяє ваші душі темні
      Через мене світлом світ новий.
      Господи. спаси і сохрани,
      Дай мені хреста донести свого.
      Твойого слугу й народу твого
      Ти на півдорозі не спини.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    295. * * *
      Стояла осінь і війна триклята
      Вже покотилась сонцеві услід,
      Але усе ще їхали солдати:
      Одні - на захід, а другі – на схід.
      Село недавно лише як звільнили,
      Ворожий ще не вивітрився дух,
      А вже і школу на селі відкрили,
      Якраз, коли чекали білих мух.
      У матері і так проблем доволі,
      А тут ще син до школи має йти,
      А як він буде в тій холодній школі,
      Нема чого й на ноги одягти?
      Купити б, але гроші де узяти?
      Тож ячнєвих пампẏшок напекла,
      Дала завдання синові продати
      На станції, що недалік була.
      - Солдати їдуть, хочуть, мабуть, їсти.
      Продай по п’ять карбованців одну.
      У них же гроші мають бути, звісно,
      Нащо ж їм із грошима на війну?
      Прийшов хлопчина, притискає кошик,
      Ось ешелон на колії стоїть.
      Та як з солдата можна брати гроші?
      Став біля входу і стоїть, мовчить.
      - Почім пампушки?- хлопчика питають,
      А що їм відповісти він не зна.
      Вони ж десь там під кулями вмирають
      І більшість забере собі війна.
      Так соромно, аж сльози навернулись,
      Стоїть, босенький, шморгає під ніс.
      В самого ж батько й брат не повернулись.
      - Та я…Та я…Я просто так приніс.
      Узяв один пампушку у долоню,
      Як надламав, пішов вагоном дух,
      Враз потягнулись руки й по вагону,
      Пішов гуляти кошик поміж рук.
      Тут паровоз почав уже свистати,
      Солдат вусатий кошика приніс.
      - Ну, на , біжи, бо будемо рушати
      І дякую за пампушки смачні.
      Іде хлопчина, сльози утирає,
      Не зна, що буде матері казать.
      Ногами босими по зимному ступає,
      До кошика боїться заглядать.
      Хоч відчува: щось там-таки лишилось,
      Мабуть, не всіх поїли пампушок…
      А дома мати прати заходилась,
      Пита: - Ну, як, чи все продав, синок?
      Що їй казати? Буркнув щось під носа.
      А мати знов питає чи продав.
      Він подививсь на ноги свої босі
      - Та там одні поранені,- збрехав.
      - Ну, то і добре,- відказала мати.
      Взялась за кошик: - А що там? – пита.
      - Та то, мабуть, залишили солдати.
      Зняла шматину…матінко свята!
      Лежали там два зошити зелені,
      Чотири майже цілі олівці,
      І … черевики. Не нові, ношѐні.
      Ще й різні розміром. Та черевики ці
      Носив хлопчина років шість потому.
      І , хоч були вони зовсім прості,
      Міцнішої й теплішої обнови
      Не знав хлопчина більше у житті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    296. Максим Кривоніс
      Вже сотні літ душа не зна спочинку,
      По світу бродить, спокою шука.
      Скажи, о Боже, за які учинки
      Мені дісталась доля ця гірка?
      Хіба бажав я зла народу свому,
      Коли з ярма із лядського звільняв,
      Зібрав навкруг голоту і сірому,
      Бажання помсти у серця їх вклав?
      Так, ми чужої крові не жаліли
      Та і свою не надто берегли.
      Але ж пани самі того хотіли
      Та і жиди її із нас пили.
      Чого б то ми би мали їх жаліти?
      Хіба вони нас жаліли колись?
      Мільйони душ звели вони зо світу
      І в тіло наше, мов кліщі, впились.
      Мільйони душ волали вік про помсту,
      Я лиш підняв тієї помсти меч.
      Не від жадоби, заздрощів чи злості
      Тяв без розбору голови із плеч.
      То була помста і нічого більше
      Та ще наука ляхам і жидам,
      Щоб забирались з України ліпше
      Й жадану волю дали врешті нам.
      Та ще й Ярема в ненависті лютій
      Чи мало крові, як тікав, пролив?
      Чи ж можна було про таке забути?
      За що жаліти лютих ворогів?
      Одно жалію – що помер так рано
      Й до Польщі дотягнутися не зміг.
      Зробив би з неї я криваву рану
      Й до мертвих була заздрість у живих.
      Вже сотні літ душа моя блукає
      Ніяк не може спокою знайти.
      За що ж, Господь, мене ти так караєш?
      Хоча б у пекло душу відпусти.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    297. Легенда про вербу
      Шука свого сина стривожена мати.
      Пропала дитина, пішла десь гуляти.
      Не темної нічки, а білої днини
      Пішла десь до річки й пропала дитина .
      По людях питала, сама ледь не плаче:
      - Чи де не стрічали?Чи десь хто не бачив?
      Оббігала всюди, усіх опитала .
      Не бачили люди, ніде не стрічали.
      У дуба питала, що біля дороги:
      - Чи не пробігало дитя босоноге?
      Дуб листям шурхоче і віттям хитає
      І помогти хоче, але чим - не знає.
      До липи звернулась, чи скаже хоч слово.
      Та віттям зігнулась - не бачила, - мовить.
      У сонця спитала: - Ти ж весь день на небі
      Ніщо б не сховалось сьогодні від тебе.
      Не бачило сина? Хлопчина маленький.
      Проста сорочина і штанці куценькі.
      - Не бачило й сліду. За хмари ховалось.
      З-за хмар і не видно що де відбувалось.
      У хмари спитала, а чим ця поможе.
      Та десь вже помчала, що бачила, може.
      І де її можна шукати по світу.?
      Напевно розвіяв по небу вже вітер.
      Звернулась до вітру: - Не бачив дитину?
      Той крутиться в вітах , хапа за хустину,
      Щось хоче сказати, штовхає у спину.
      Чи то показати, де саме дитина?
      І в голосі вітру вчувається наче:
      - До річки спіши ти! Я там його бачив!
      До річки побігла заплакана мати,
      По полі достиглім, по травах прим’ятих.
      На березі стала, зачала питати
      Чи річка не брала малого дитяти.
      А річка струмує повз неї швиденько
      І, наче, не чує заплакану неньку.
      Та плаче, питає, сліз стримать не в силах.
      До річки благає, щоб сина пустила.
      Просила просила , благала, благала
      За любого сина. Та й деревом стала.
      Стоїть ще і нині верба над водою.
      Як мати за сином схилилась з журбою.
      У течії віти свої полоскає
      І лагідно вітер її колихає.
      А зрадлива річка тече собі далі
      І хижо у віти її заглядає.
      Підкрастися хоче, підмити водою
      І темної ночі забрати з собою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    298. * * *
      - Ви зрадники! Під німцями жили,
      Тепер ідіть змивать провину кров’ю
      І, хоч помріть в бою, як ті герої,
      Які за вас життя вже віддали.
      Про зброю краще буде помовчати,
      Її самі здобудете в бою
      І форми вам поки не видаю
      Аби дарма її не витрачати.
      Поки іще ніхто з вас не солдат.
      Усім вам це потрібно ще довести.
      Екзамен хто як витримає з честю,
      Того і зарахуємо у штат.
      Завдання легке: треба вашій роті
      Добігти до тієї висоти.
      Ви чуєте – добігти, не повзти
      І німців з ходу вибити із доту!
      Час – дві години й ні хвилини більш,
      Хто спиниться, я сам того пристрілю!
      Чого-чого, а в зрадника поцілю,
      Бо дот для мене всіх вас важливіш.
      Питання є? Питань не може бути.
      Гайда, вперед! За Сталіна у бій…
      Десь там лежить, можливо й предок мій
      І я не маю права це забути.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    299. Легенда про мальви
      У сотника Григорія Кандиби
      Так склалося, була одна дочка.
      Але така вже гарна – квітка ніби,
      Зеленоока ,ставна та гнучка.
      З дитинства батько в ній душі не чаяв,
      Як не в поході , не спускав із рук,
      Ніколи ні за що її не лаяв ,
      Учив усіх, що лише знав, наук.
      Отож росла і гарна , і розумна,
      І щаблю вміла в руці тримать,
      Та вже коли чого собі надума.
      Її нікому не переконать.
      Від парубків відбою теж не мала.
      Хоч мала надто гострий язичок
      І так зачепить парубка , бувало,
      Що він мерщій за спини і мовчок
      Серед дівчат була за верховоду.
      А як співала ?! Замовкали всі,
      Як тільки пісню дівчина заводить.
      А вже пісні душевні, голосні.
      Батьки , доречі, Мальва її звали
      І у селі багато парубків
      Із цим ім’ям півночі засинали
      І бачили серед рожевих снів.
      Та все змінилось однієї ночі.
      Дівчину крик якиїсь розбудив .
      Розплющила зелені свої очі
      Іще в полоні кольорових снів.
      Та знову крик : «Рятуйте , люди, турки!»
      Схопилася . Вже батько на дворі .
      Не одягнувся , але шаблю в руки
      Вхопив і вибіг миттю на поріг.
      Вона й собі за шаблю ухопилася ,
      Та батько двері спиною підпер
      І чутно , як із турками зчепились.
      І материне: «Боже , що ж тепер?»
      Поглянула , а за вікном валує
      З сусіда хати полум’я і дим.
      І зойк страшенний звідусюди чує:
      «Пустіть ! Рятуйте ! Боженко , горим !»
      І раптом двері з тріском розчинились,
      Із шаблями кривавими в руках
      У хату турки з гамором ввалились.
      І , нумо зразу шнирить по кутках.
      Дівчина сміло матір заступила,
      В очах зелених полум’я пала.
      Та , що вона, коли у турок сила,
      Утриматися довго не змогла.
      Забрали шаблю, руки їй скрутили
      І з матір’ю на двір поволокли.
      В крові коло порогу батька тіло
      Шаблями турки люто посікли.
      Село пала. Ясир зганяють турки.
      То там , то тут порубані лежать.
      Ще б’ється хтось, бо долинають звуки
      І турки ще стривожено галдять.
      Ось і ясир в оточенні сторожі:
      Жінки і діти, та чоловіки,
      Які ще до роботи будуть гожі,
      А у очах питань полин гіркий.
      І Мальву штурхонули теж докупи.
      Ще й шаблею якиїсь пригрозив.
      Що їй тепер? Якиїсь турок купить
      І відвезе десь до чужих країв.
      Ні, утече, - сама собі рішила,
      Хай лиш нагода випаде яка.
      Яка її утримать може сила?
      А ні – то смерть, ніж доля отака.
      Аж тут паша, як видно, під’їжджає
      Оглянути здобутий вже ясир.
      З коня бундючно, нехотя злізає,
      І щось сторожі каже:»Гир-гир-гир.»
      І бачить Мальва: шанс її єдиний.
      Всміхнулась і до нього підійшла.
      Сторожа списи тикає з-за спини,
      Та вона їх руками відвела.
      Паша й собі до неї посміхнувся
      «Якши! Якши! – поцокав язиком,
      Та ледве від дівчини відвернувся,
      Як в нього шаблю вирвала бігом
      І устромила туркові у груди,
      А далі миттю на його коня
      І, хоча турки бігли звідусюди,
      Але ніхто її не перейняв.
      Добрячий кінь! Погоня десь відстала.
      А далі в ліс, там туркам не знайти
      І лише в лісі впала й заридала
      Та поклялася туркам відомстить.
      Зустріла в лісі втікачів чимало,
      Зібрала добрих хлопців-молодців
      І ними верховодити почала,
      Тримала добре зброю у руці.
      Гнів її впав на голови турецькі.
      То на чамбул зненацька налетить.
      Ясир відіб’є. В місто увірветься
      І на шматки всіх турок покришить.
      А турки упіймать її не в силах.
      Вони сюди – вона їх звідтіля.
      І нагороду вже оголосили,
      Та їй , неначе, помага земля.
      І все ж знайшлась якась душа паскудна
      На гроші спокусилася –таки,
      Сказала де та ночувати буде
      Шляхом туди дістатися яким.
      Напали турки уночі на сонних.
      Ну хто ж на зраду сподіватись міг?
      Хоч дехто встиг заскочити на коней.
      Та дехто так беззбройний і поліг.
      А Мальва встигла шаблю ухопити
      І у тій балці тихій степовій
      Кривава січа почала кипіти,
      Не просто січа, а смертельний бій.
      Услала Мальва трупом степ навколо.
      І підступитись туркам не дає.
      Немов у зачарованому колі,
      Чи, наче, сто життів у неї є.
      Тоді дістали турки свої луки
      І стріли пісню смерті завели.
      Впустили шабельку дівочі руки,
      Як вони тіло жалить почали.
      В нестямі турки кинулись до тіла
      І на шматки зі злості посікли.
      Мабуть,свій страх розвіяти хотіли?!
      Ще й по степу шматочки рознесли.
      Аби від неї й сліду не лишилось.
      Але дарма. Із кожного шматка
      На ранок квітка гарна розпустилась
      Уся в червоних ніжних пелюстках.
      Великі квіти. Як дівоче серце,
      Що у неволі не схотіло жить.
      І у народі мальва вона зветься,
      Та квітка. Ви її дарма не рвіть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    300. Хмельницький
      Якось несподівано захопила старість,
      Вчора ще енергія била через край,
      А сьогодні думати тільки і зосталось,
      Що мене очікує:пекло або рай.
      Що мене очікує – я і сам не знаю.
      Жити намагався наче без гріха,
      Але доля, кажуть, свій рахунок має,
      А вона на мене може буть лиха.
      Десять літ минуло в колотнечі лютій
      І різні кривавій, де рікою кров.
      Якби довелося все назад вернути,
      Навіть і не знаю чи почав би знов.
      В ті далекі роки все простим здавалось:
      Є здоров’я, сила, шабля у руках.
      Показати ляхам аби не чіплялись,
      Що козацька сила не лише в словах.
      Особистий гонор правив тоді мною
      І нема, здавалось, більшої мети
      Аби відстояти честь і гідність свої,
      Кривдників триклятих на смерть посікти.
      З татарвою клятою довелось миритися,
      Щоб із ляхом битися, треба силу мать,
      В спину щоб не вдарили, Богові молитися,
      На розбій в Україні очі закривать.
      Знав би, то із ляхами краще замирився би,
      Речі Посполитої діти ж ми одні.
      На її спустошення тепер не дивився би,
      В рідному Суботові доживав би дні.
      Та ж у ляхів гонору більше, аніж розуму,
      Не хотять миритися, їм усе давай,
      Вже б пішли на поступки,
      розійшлись по-божому
      І не плюндрували би свій же рідний край.
      Кому більше вірити: москалю чи ляхові?
      Я уже не відаю, що від них чекать.
      Чи уже піддатися клятому Аллахові?
      Чи у шведа підлого захисту шукать?
      Корсунь і Пилявці душу вже не гріють,
      А от Берестечко все сильніш пече.
      Скільки душ згубили – до цих пір жалію,
      А ще більш, бо знаю, скільки згине ще.
      На олтар свободи скільки люду вклали,
      Справжньої свободи і не здобули,
      З лядської неволі стільки літ тікали
      В кабалу московську , накінець, втекли.
      Ще за чим жалію – що нема Тимоша,
      Нікому віддати булаву свою.
      Не повернеш сина ні за які гроші.
      Десь чека на мене, мабуть, у раю.
      Звісно, на Юрася сподівань не маю,
      Надто слабкодухий – що то за гетьман?
      Знаю то я знаю, та в душі бажаю,
      Що свої клейноди сину передам.
      Сину мій, синочку, сину мій єдиний,
      Ох і тяжко буде бідному тобі:
      Там поляки пхнуться у своїй гордині,
      Там Москва, як може, тягне все собі.
      Тут татарські зграї круками літають,
      Чернь в козаки пнеться, що не зупинить.
      Все то припинити сил уже не маю,
      А тобі, синочку, в тому всьому жить.
      Але більше всього боюсь за старшину,
      Кожен спить і бачить булаву в руках.
      Продадуть до біса у лиху годину,
      Як подасть надію чи москаль, чи лях.
      Ще би літ з десяток, Боже, мені виділи,
      Вже кінці з кінцями якось ізведу.
      Що немає виходу – я того не відаю
      І з Божою поміччю я його знайду.
      Мабуть, не судилося.
      Смерть стоїть за спиною.
      Від її наближення холодіє кров.
      Що ж то буде, Господи, далі з Україною?
      Чи в крові купатися буде знов і знов?
      Років десять тому знав би те, що знаю,
      Краще би подався у краї чужі,
      Бо душа безвільна у крові втопає,
      Чую, як у пеклі точаться ножі.
      Мабуть, таки грішний,
      хай не власноручно,
      Але скільки крові людської пролив
      І чека на мене ця пекельна учта
      За усе, що ниньки світу завинив.
      Не повернеш долю, не піднімеш мертвих,
      Тільки і лишилось каятись в гріхах
      І з ім’ям Господнім на вустах померти
      На Вкраїні милій, в сина на руках.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    301. * * *
      Іду вже, мабуть, втисячне
      дорогою знайомою,
      Здавалося б, вже вивчена вона,
      як два по два
      Та постає щоразу , як нова,
      Мене одноманітністю не втомлює.
      Он пташка свою пісеньку
      у вітах завела,
      А там льодяним дзеркальцем
      вже зблискує калюжа,
      А он гнізда воронячого кужіль
      І поряд зовсім відзвуки села.
      Нові маленькі враження
      все змінюють ураз.
      Знайоме вже, здавалося б,
      по новому сприймаєш.
      Душа разом із пташками співає,
      Стихає вітер, завмирає час.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    302. Ярема Вишневецький
      - Яремо, Яремочко, що ж ти наробив,
      Всю Вкраїну-матінку кровію залив?
      Чи тебе зродила справді Україна,
      Отакого злого невдячного сина?
      Як же ти на матір підняв свою руку,
      Залишив по собі стогін, плач і муки?
      Чи ж того хотіла твоя рідна мати
      Щоб ім’ям Ярема діточок лякати?
      Чи ж забув ти, князю,
      своїх предків славних,
      Що від злих напастей берегли державу?
      Ти продав державу, заодно і віру
      І як тать бездомний блукаєш допіру.
      - Я не тать і віри не продав своєї,
      Бо я народився з вірою цією.
      І свої для мене не якісь схизмати,
      А Річ Посполита – то є моя мати.
      Якщо чернь бажає її погубити,
      Хто, як не я, зможе її захистити?
      Ви за Україну печетеся,наче,
      Та від вас, панове, вона гірше плаче.
      Я карав на горло,відправляв на муки,
      Але то для черні найліпша наука,
      Бо простого слова їм не зрозуміти,
      Вони все навколо ладні спопелити.
      Ви мене взивали катом України,
      Але хто інакше ребелію спинить?
      Краще вже згубити сотню душ невинних,
      Ніж навік згубити рідну Україну.
      Кажете, що люду я замучив силу.
      А ви, може, менше його погубили?
      Всякі Кривоноси, Небаби й Нечаї
      Жидів та поляків вирізали в краю.
      Я орду татарську не пускав до хати.
      Чи ж то я дозволив їй тепер гуляти?
      Чи ж то я за поміч плачу їй ясиром?
      Хто ж тоді, насправді,
      є тим лютим звіром?
      Не я Україну втягнув в колотнечу,
      Не я її кинув в бійку проти Речі.
      Чим то все скінчиться,
      лиш Господь то знає,
      Але Україна котрий рік палає.
      За що українці б’ються проти ляхів
      Та заводять дружбу з слугами Аллаха?
      Вони ж люблять вашу
      цю схизматську віру,
      Мабуть,тільки лише в вигляді ясиру.
      Давно на Вкраїну поглядають ласо.
      А я дике Поле заселяв, тим часом.
      А ви, святі люди, де ви тоді були?
      По Січах сиділи та горілку дули?
      А тепер зібрались все добро нажите
      Все собі забрати, все собі лишити?
      Ні, повірте слову, що того не буде,
      Я із бунтом хлопів миритись не буду.
      Знаю, яка буде ваша Україна:
      Дуже скоро стане вона на коліна.
      Бо сусіди люду не дадуть прожити,
      Кожен схоче в неї пазурі встромити.
      Лиш одна надія на Річ Посполиту.
      Лиш вона Вкраїну зможе захистити.
      Зараз іще цього ви не зрозуміли,
      Бо вся Україна від Хмелю сп’яніла.
      Але час настане, ви мені повірте –
      Буде з того Хмелю голова боліти,
      Будете жаліти, долю проклинати,
      Тоді не забудьте і мене згадати.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    303. * * *
      Він не зрадив, не видав нікого.
      І на ранок, як сонце зійшло,
      Поліцаї зігнали село
      І поставили всіх проти нього.
      Як не видасть, то будуть вони
      Щогодини десятками брати
      Й на очах односельців стріляти
      Тут же біля шкільної стіни.
      Він мовчав... Вже й година пройшла.
      Не дивився приреченим в очі.
      У душі, наче чорної ночі
      Найчорніша хвилина була.
      Розривалася навпіл душа.
      Він волів би померти героєм
      Аніж кров’ю платити чужою.
      Але вибору час не лишав.
      Він мовчав, він тримався, як міг.
      Хоч душа аж заходилась з крику.
      Мав він зрадником стати навіки,
      Адже зрадить чи тих, чи других.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    304. * * *
      Відспівали душу непутящу
      І вона полинула у край,
      Де, здавалось їй, чекає кращий
      Не такий бурхливий життєграй.
      Що то буде: рай чи може пекло?
      Не хотілось їй про теє знать.
      Хай там буде холодно чи тепло,
      Головне – не треба обирать
      Обирать між злом, таким яскравим
      І добром – маленьким і простим.
      Хтось за неї вирішить всі справи
      Їй лишиться тільки жити з тим.
      Він прожив життя несамостійне,
      Бо не міг відмовити собі
      І душа слабка його постійно
      Програвала злу у боротьбі.
      Накінець прийде жаданий спокій
      Без щоденних: знов вчинив не так!
      І не треба рахувати кроки,
      Зникне зовсім підсвідомий страх.
      Буде вічно забавлятись в раї
      Чи у пеклі на вогні горіть,
      То душа поки іще не знає,
      Та узнає може вже за мить.
      Мить прийшла.. І у дитячим криці
      Зрозуміла зморена душа:
      Спокій знову буде лише сниться –
      Бог надав іще один їй шанс.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    305. Сковорода
      Світ мене ловив, та не спіймав.
      Не схотів. Такий я не потрібний
      Світові, де очі всім застлав
      Полиск грошей золотих та срібних.
      Все моє багатство – голова,
      Палиця й торбина за плечима.
      А ученість світу – то слова,
      Мудрість визначається не ними.
      Скільки неотесаних стовпів
      Підпирають царськії палати.
      З деякими, власне, говорив.
      Краще б їхню вченість нам не знати.
      Кажуть, я злидар і бунтівник.
      Ні, до бунту я, якраз, не кличу
      Та для мене простий чоловік
      Рівний, як сама Її Величність.
      Ні, не бунт потрібен для людей.
      Праця, простота, порядність, чесність.
      Не заради влади чи грошей
      Світові Господь дарує вченість.
      Я пройшов Україну усю,
      Істину шукаючи по людях.
      Бачив і потворність, і красу
      Та неправда й зло панують всюди.
      Щастя на землі, на жаль, нема
      Та його немає і на небі.
      Жадібність й багатство, як чума,
      Світом йдуть, де кожен сам за себе.
      Кажуть, я сліпих й глухих учив.
      Ні, вони на певний час поснули
      Та колись прокинуться зі снів
      І згадають, що від мене чули.
      З тим, мабуть, і буду помирать.
      Час прийшов. Господь зове до себе.
      Не вдалося щастя тут впіймать,
      Пошукаю ще його на небі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    306. Дума про втікача з татарської неволі
      Він гнав коня назустріч волі,
      З неволі кримської втікав.
      Не бачив рідний крав відколи
      Сам хан у гості завітав,
      Спалив Поросся і Подолля,
      Весь край дощенту зруйнував
      І валки бранців напівголих
      Повз Ор-Капу у Крим погнав.
      Його ще сонного схопили,
      Стягнули руки мотузком
      І, доки іще сонце сіло,
      Муравським повели шляхом.
      Той шлях ніколи не забуде.
      Його зросили кров і піт.
      Брели до перекопу люди,
      Де захід зустрічався й схід.
      Тут москалі, хохли чи ляхи
      Рабами стали всі підряд.
      Тут зустрічалися всі шляхи
      Та не було шляху назад.
      Під Ор-Капу їх розділили,
      Як здобич зграя хижаків,
      А далі Кафа їх зустріла
      Під дивний муедзинів спів.
      Як ненажерлива утроба
      Той рабський ринок в Кафі був.
      І, як купується худоба,
      Тут кожен на собі відчув.
      Долонями пітними лізли,
      Вивчали зуби як в коней
      І, наче, упивались слізьми
      Нещасних зморених людей.
      Його купив мурза татарський
      І десять років без надій,
      Як віл тягнув і надривався
      На кримській на землі чужій.
      Гуляла таволга по спині,
      Нагай свистів не раз,не два.
      Вночі волошки снились сині
      І вся його сім’я жива.
      Він бачив річку коло хати,
      Садок вишневий у цвіту.
      Вертається із поля тато,
      Воли хвостами пил метуть.
      Матуся зладила вечерю
      І у саду накрила стіл.
      Він уві сні радів борщеві.
      Вже скільки літ його не їв.
      Та сон зненацька обривався.
      Бо ледве бралося сіріть,
      Проклятий наглядач з’являвся
      І починав усіх будить.
      Кривавила нагайка спини
      І той від люті аж синів.
      Він, на відміну від людини,
      Худобу все-таки жалів.
      Тож бив рабів не смертним боєм,
      А до порядку приучав,
      Бо був людиною не злою,
      Як сам же їм не раз казав.
      Від доброти його, щоправда
      Рубці не сходили зі спин.
      Хтось з болю корчився і падав,
      Але шмагав без жалю він.
      Весь день під сонцем під нестерпним,
      Піт очі сіллю заливав,
      Хтось падав у надії вмерти,
      Нагай негайно піднімав.
      Так день за днем і рік за роком.
      Хоч дивно, та він навіть звик.
      Постійні стусани під боки,
      Наглядача одвічний крик
      Вже не гнівили й не лякали.
      Людина до всього звика.
      Повітря тільки було мало
      Й вода, все рівно, не така.
      Здавалось, так вже воно й буде –
      Ланцюг, нагайка, піт і кров,
      І не вдихнуть на повні груди,
      Водою не упитись знов.
      Аж раптом поміж безнадії
      Промчала звістка: «Козаки!»
      Стріпнулось серце – Нумо, діять!
      Геть ланцюги і нагайки!
      Наглядача з коня… без крику
      І у сідло – Жени! Лети!
      Ковток свободи – кращі ліки,
      Які він тільки міг знайти.
      Упали десять років рабства
      Неначе й зовсім не було.
      Він знову на свободі, братці!
      Тепер би трохи повезло
      Аби зустрітись з козаками
      І вже на волі він вважай.
      Мчав, обнадієний думками
      Де димом брався виднокрай.
      Він гнав коня назустріч волі
      З неволі кримської втікав.
      Та чи всміхнеться йому доля
      Того він поки що не знав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    307. * * *
      Стрункого дерева нерівна тінь лягла
      Через вузеньку балкою дорогу,
      Яка, також петляючи, вела
      Аж ген до річки. В полудень нікого
      На тій дорозі саме не було.
      Пилюку вітер не здіймав сердито.
      Повітря перегрітеє пливло,
      Примушуючи далечінь тремтіти.
      У піднебессі жайвір поспішав
      Слова своєї пісні доспівати
      І його голос бився і дрижав.
      «Ні, щоб у тіні десь перечекати,
      Доки спаде цей полуденний жар.
      Хоча би і на дереві оцьому.! -
      Подумав, в тіні сидячи , вівчар,
      Полуденну передрімати втому.
      Його отара балкою брела
      Неспішно вигризаючи толоку.
      Далекий гавкіт чувся від села
      В сусідній балці із другого боку.
      Розімлілому від спеки вівчару
      Хотілось спати. Та й заснув уже би.
      «Але ж тоді отару не зберу?!»
      І проганяв настирний сон від себе.
      Вдивлявся в розпашілу далечінь
      Та погляд переводив свій під ноги,
      Вивчав нерівну, кострубату тінь
      Від дерева. То поглядом дорогу
      Вимірював, чекаючи, що ось,
      Не дивлячись на полудень і літо,
      На тій дорозі з’явиться хоч хтось
      І буде йому з ким погомоніти.
      Але вона безмовною була.
      Хто ж в таку спеку вийде на дорогу?
      Лиш тінь хмаринки легко пропливла,
      Така ж самотня, як і він. Нікого…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    308. Роксолана
      Буває часом , що лежу без сну
      І думаю: чи стала я щаслива?
      Чи мріялось колись, що досягну
      Такої слави і такої сили?
      Я - Роксолана. І моє ім’я
      Відомо нині по усьому світу.
      То може в славі маю щастя я ?
      Не кожен може стати знаменитим.
      Тим більше, що рабинею була
      І неймовірний шлях цей подолала.
      То може у свободі я знайшла
      Те своє щастя, що його шукала?
      А поряд мене мій коханий спить,
      Якого я у цій чужині стріла.
      То може це і є прекрасна мить,
      Яка мене щасливою зробила?
      Щаслива мати , бо дітей своїх
      Я у коханні справжнім народила.
      Колись султаном стане хтось із них.
      Я про таке і мріяти не сміла.
      А про багатство взагалі мовчу
      Бо маю все, що тільки забажаю.
      І рук в воді холодній не мочу,
      Корів задля цього не доглядаю.
      Я досягла в житті своїх вершин.
      Оце і є , мабуть, те саме щастя.
      Але весь час у глибині душі
      Ще плаче тихо українка Настя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    309. Дума про потурначку
      Доріжка срібна морем пролягла
      Якраз туди де рідна Україна
      До рідного забутого села
      До старого поламаного тину
      Пройтись би нею до самих воріт
      Зайти у хату хоч би на хвилину
      В саду вдихнути яблуневий цвіт
      А не оцю зоскомлену чужину
      Там у садочку соловей співа
      Виводить свою пісню про кохання
      Але вже стерлись в пам’яті слова
      І не поможуть ніякі старання
      А що згадаєш? Скільки літ пройшло
      Коли орда лиха селом промчала
      А їй всього чотирнадцять було…
      А нині в очі старість заглядала
      Що пам’ятало залякане дівча?
      Хіба оту виснажливу дорогу
      Та як татарин щось лихе кричав
      І спльовував презирливо під ноги?
      Не вдарив, ні .Товар, усе-таки.
      На їй малій і з крику страшно було.
      Пройшли відтоді вже роки роки
      А от якраз цього і не забула.
      Вночі здригалась, чуючи його
      Та і тепер здригається буває
      І мріяла як берега того
      Її спасення човен досягає
      Роки пройшли. І звикла вже, зжилась,
      Прийняла віру їхню бусурманську
      Хоч у душі тому не піддалась
      Та із Христом вела розмови часто
      А з ким іще? Навколо чужина
      Ну хто тебе почує й зрозуміє?
      Чужий народ земля, немов стіна
      І навіть вітер по чужому віє
      Про вороття й не думала тепер
      Куди вертатись ? Там вже теж чужина
      Хто її знав, напевно, вже помер
      А тут же в неї все-таки дитина.
      Але коли вночі немає сну.
      Вона на берег на оцей приходить
      І дивиться на рідну сторону
      І з морем мову рідною заводить.
      І сльози виступають на очах .
      Від чого, власне, і сама не знає.
      Вона ж не теє злякане дівча
      І не у нужді віку доживає?
      Могла б вернутись , що її трима?
      Страх, що ніхто вже їй там не зрадіє?
      І тут чогось незнаного нема,
      І там його вернуть нема надії.
      Полишила далекі береги ,
      До інших досі так і не пристала.
      І щось пече від туги чи жаги,
      Вогнем нерозуміння душу палить.
      І наче тягне щось її туди,
      А інше щось незриме не пускає.
      Як, на воді лишаючи сліди,
      Нещасне серце сумнівом стискає.
      І дивиться заплакала вона
      На тую срібну по воді дорогу.
      Її біда , її вина – не зна,
      Бо то усе відоме лише Богу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    310. * * *
      Збився вітер з ніг,
      По степу кружляв,
      Брав у жмені сніг,
      Зопалу жбурляв,
      Вимітав шляхи,
      Мов сліду шукав,
      Наганяв страхи
      Тим, хто заблукав.
      Сірим вовком вив,
      Лебедем літав,
      На багато днів
      Степ позамітав.
      Довго так носивсь,
      Та знайти не зміг,
      Дуже утомивсь,
      В балці ліг й затих.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    311. Дума про Сиваш
      Їх розділили біля Перекопу,
      Що по-татарськи звався Ор-Капу.
      Там, де степи привольні та широкі
      Впирались круто в гірку ропу.
      То не вода, а гіркі сльози бранців,
      Що тисячами гнала тут орда.
      І до цих пір ще кожен сподівався,
      Що його може обмине біда,
      Що налетять козаки серед поля
      І в людоловів відіб’ють полон.
      Чи утекти удасться із неволі
      І все мине, як недолугий сон.
      Та тут, на берегах Гнилого моря
      Усім надіям наступав кінець.
      Сиваш – це глибина людського горя,
      Неволі й мукам терновий вінець.
      Від Перекопу вороття немає,
      Це знали всі: дорослі і малі.
      Бо там неволя намертво хапає,
      Навік лишає рідної землі.
      І плач, і крик розносилися полем,
      Коли ділила свій ясир орда.
      Вершила суд свій невблаганна доля
      І чорним круком вилася біда.
      Неначе чайки, матері кричали,
      Як виривали в них дітей із рук.
      Благали, плакали, недолю проклинали.
      Бажали нелюдам усіх пекельних мук.
      А діти рученята простягали.
      Благали гірко матерів своїх,
      Щоб ті нікому їх не віддавали.
      Щоб вирвали з татарських рук чіпких.
      Лилися сльози ріками на землю,
      Вкривали сльози трави,як роса,
      Вмивали сльози степову пустелю
      І піднімались стрімко в небеса.
      Щоб стати в небі як легка хмаринка
      І повернуть до рідної землі
      І щоб сльозинки – крапельки-краплинки
      Дощем упали в рідному селі.
      І гіркота тих сліз Сиваш поїла
      І в берегах копичилась віки
      Аби одного разу стати сіллю.
      Що в Україну везли чумаки.
      Гіркий Сиваш від сліз людського горя
      Мільйонів бранців , що повз нього йшли
      І море сліз того людського моря
      Його широкі води прийняли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    312. Гонта
      Що ж ви лякали, що боліти має?
      Ну, а воно нітрішки не болить.
      Так, може, зовсім трохи сіль щипає
      Та кров лоскоче – по ногах біжить.
      Я ж говорив, що смерті не боюся
      І не лякаюсь цих наївних мук.
      Здирайте шкуру, а я посміюся
      З невправних і манірних ваших рук.
      Ви цим мене хотіли залякати?
      Та я ще більші муки пережив,
      Коли народу довелось страждати,
      А я тим часом вам-панам служив.
      Хіба ці муки з тими порівняти?.
      Деріть, деріть, хай Бог поможе вам.
      Я знаю, за що маю помирати
      І я цей шлях для себе вибрав сам.
      Одне жалкую – мало вас потішив
      І мало крові вашої пустив.
      Ви не втомились? Ну те, веселіше,
      Як вам той кнур годований велів.
      Вам моїх сліз побачити не вдасться,
      І стогону мого вам не почуть.
      Не подарую я такого щастя
      Хай хоч із мене шкіру всю здеруть.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    313. * * *
      Вигоди для себе не шукала,
      За чужий рахунок не жила,
      Від невдач своїх не горювала,
      Від чужого успіху цвіла.
      Хтось вважав святою,хтось – дурною
      І про це відкрито говорив.
      Та вона жила сама собою
      І не надто дослухалась слів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    314. * * *
      Коли ми на неправедні поступки
      Відповісти бажаєм тим самим,
      Бо це,мовляв,нам розв’язало руки
      Й гріха немає у поступку тім.
      Задумаємось:чи це так насправді?
      Чи правда гріх у відповідь не гріх?
      І на брехню брехня є чиста правда,
      Що вас на райський приведе поріг?
      Убивство залишається убивством,
      Нехай для цього сотня є причин.
      І з кожного спитають особисто,
      Не дивлячись на постать і на чин.
      Нехай хто хоче,так собі і чинить,
      Він свого часу відповість за це.
      Для нас його поступки не причина
      Аби назавжди втратити лице.
      Не маєм права ми на тих рівнятись,
      Хто гріх в житті вчиняє раз по раз,
      Але повинні завжди поступати,
      Щоб їм пекло піднятися до нас.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    315. Балада про останнього тура
      Козацький гурт неспішно степом їхав,
      Із України повертав на Січ.
      Навколо було паркувато й тихо,
      Хилилось сонце вже на скору ніч.
      Копита лунко землю суху били
      І шелестіла стоптана трава.
      Бува з-під ніг метнеться сіре тіло,
      Чи вигулькне із нірки голова.
      Та жайвір,що за день не наспівався,
      Якусь свою витягує з пісень.
      А так від спеки степ в собі ховався,
      Чекаючи,доки скінчиться день.
      Подрімували й зморені верхівці,
      Погойдуючись без кінця в сідлі.
      Теж сподівались – скоро день скінчиться
      І зможуть відпочити на землі.
      Та двоє сивоусих не дрімали,
      Розмови напівголосом вели
      Та сторожко навколо розглядали.
      Мабуть,вони дозорцями були.
      Розмови про усе і ні про чого,
      Щоб тільки сон зрадливий відігнать,
      Бо вже до того стомлива дорога,
      Що так і хилить очі закривать.
      Згадали все:і турків,і татарів,
      Та не забули ляхів й москалів,
      Про Січ,Вкраїну,відьмаків і чари,
      Взялися до горілки та столів.
      В передчутті вечірнього спочинку,
      Згадали саламаху і куліш,
      Дичину,рибу,ковбасу,печінку,
      Так розписали - хоч бери та їж.
      Там легко перейшли до полювання,
      Взялись удачі згадувать свої.
      З розмови – то далеко не останні,
      Здавалося,мисливці цих країв.
      Дичину перебрали і до звіра
      Урешті співрозмовники дійшли.
      Так розпалились,що оце б допіру
      Уже б і полювати почали.
      Тим більше,до вечері не завадить
      Добрячий шмат свіженького м’ясця.
      Не заєць, звісно. На таку громаду,
      Тим більше молодець до молодця,
      Чогось солідніш та побільше треба.
      Згадали про тарпанів,сайгаків,
      Що ще блукали табунами. Де би
      Їх Бог на їхню стежечку навів!?
      По-старому полаяли сьогодні,
      Мовляв,звірина нині вже не та,
      З минулим і порівнювати годі,
      Усе якесь миршаве,дрібнота.
      Раніш були й зайці,неначе коні,
      Уб’єш,бувало – ледь гуртом з’їси.
      А табуни тарпанів в п’ять-шість гонів
      І кожен – кошем раду не даси.
      Згадали й турів,що колись блукали
      По всім степу в великих табунах.
      Вже скільки років їх не зустрічали
      Ні в чистім полі,ні в густих лісах.
      Чи змандрували,чи усіх побили?
      Та зник колись такий могутній звір.
      Хіба діди ще часом говорили,
      Що пам’ятали їх іще з тих пір,
      Коли вони уже поодинокі
      Стрічалися в степу то тут,то там.
      І які роги в них були широкі.
      То славна була здобич козакам.
      Такого вбити – то їда і слава,
      Не кожен проти тура ризикне.
      Казали:супротивник він кривавий,
      З конем бува підніме та метне
      І ратицями у момент затопче…
      Так говорили вже діди старі.
      А день все ближче котиться до ночі,
      Вже сонечко сіда о цій порі,
      Стає все більшим,кров’ю налилося,
      Мов не бажа іти за небосхил.
      Аж сивоусим козакам здалося,
      Чи то їм шлях забрав багато сил.
      Та раптом з балки з західного боку,
      Якраз отам,де сонечко сіда,
      Від козаків десь за півсотні кроків,
      Самиця тура вийшла молода.
      Постава горда і могутні роги,
      Хіба їх з чимось сплутаєш коли?
      Теля маленьке тулиться їй в ноги.
      Козаків зразу сумніви взяли.
      Їх же нема – звідкіль воно взялося?
      Чи то на них зійшла якась мана?
      Та ні,не може бути,щоб здалося.
      Он і могутній тупіт долина.
      Самиця їх уздріла і спинилась,
      Дивилась мовчки поглядом сумним.
      Телятко поряд злякано тулилось,
      Немов питало: «Мамо,що стоїм?»
      У козаків азарт кудись подівся.
      Здавало – ось бери та і стріляй,
      І кожен м’яса б свіжого наївся.
      Та щось спиняло. Чи то небокрай,
      Який за ними кров’ю наливався?
      Чи то свої згадались діточки?
      Але чомусь мушкет не піднімався
      Й собі дивились мовчки козаки
      На той останець дикої природи,
      Який якимось дивом уцілів.
      І звір останній проводжав їх гордо,
      Стояв,дивився. День вже ледве тлів.
      Сідало сонце стомлене,червоне,
      На степ спускались сутінки нічні.
      Неспішно простували далі коні,
      По західній лишивши стороні
      Останніх турів – матір і дитину,
      Що захід їх кривавив до цих пір.
      Указуючи на людську провину
      У тім,що зник в степах цей славний звір.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    316. * * *
      Він вижив. Серед попелу й руїн,
      Посеред болі, стогону і крику
      Лише один стояв і плакав він,
      Кленучи ту Священну і Велику,
      Яка йому залишила життя,
      Забравши все , що те життя давало.
      Хіба таким він бачив вороття
      Із пекла, де одне його тримало
      Бажання своїх рідних захистить,
      Свою домівку рідну врятувати?
      Він вижив, і тепер один стоїть
      На місці, де могила замість хати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    317. * * *
      Блукав я світом,топтав дороги,
      А їх – довіку всі не пройти,
      Шукав єдиний свій шлях до Бога.
      Шукав,але все не міг знайти.
      Пройшов,здавалось,вже всю планету,
      Забрів в якиїсь глухий я кут,
      В зневірі крикнув: «О,Боже,де ти?»
      Й озвалось серце моє: «Я тут!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    318. Балада про вовків
      Стрімким потоком в неба височінь
      Здійнялись чорно-сірі клуби диму
      Аби за тими знаками курними
      Дізналась навколишня далечінь,
      Що йде орда. Несе біду з собою.
      Лишаючи в степу широкий слід.
      Тож треба лаштуватися в похід,
      Гострити шаблі для тяжкого бою.
      Хто ж її стріне, як не козаки?
      Хто ж проведе непрошеного гостя,
      Щоб довго по степу біліли кості,
      Нагадуючи про кінець такий?
      А той,хто першим степ підняв на ноги,
      Вже гнав коня на північ чимскоріш.
      Один проти орди не устоїш.
      Отож надія на коня та Бога.
      Десь там позаду глухо стогне степ,
      Ледь втримуючи ту важенну ношу,
      Що курявою трави запорошить.
      А все живе втіка з дороги. Ще б
      Не утікати. Смерть сама іде,
      Несеться у шаленому алюрі.
      Хто її спинить? Чи високі мури?
      Чи сонце,що ось-ось уже зайде?
      Та ні,на сонце марні сподівання.
      Ота червона куля не спасе.
      Вона свій лик спокійно пронесе
      Над цілим світом смерті. А чекання
      Хвилина кожна наближа біду.
      Жени коня нежданий чорний вісник.
      В степу широкім скоро буде тісно.
      Орда промчиться по твоїм сліду.
      Аж з яру раптом зграєю вовки
      Коню швидкому кинулись під ноги.
      Чи збити захотіли із дороги,
      Перепинити шлях його стрімкий ?
      Козак пістоля вихопив умить,
      Щоб першому ж свинцем залити очі.
      Хай зуби на коня його не точать…
      Та зграя упритул його біжить
      І,начебто,уваги не звертає.
      Вожак лиш скоса оком позира.
      Чи то якась хитромудра гра –
      Він лиш моменту вдалого чекає?
      Кінь аж трясеться,вухами пряде
      Та поки що козацьку руку слуха,
      На північ не спиняє свого руху,
      Але,здається,що ось-ось впаде.
      Вовки ж летять й на крок не відстають,
      Як сірі тіні з двох сторін обходять.
      І одірватись сподіватись годі,
      І,щоб стріляти,привід не дають.
      Отак і мчали вершник і вовки.
      Немов король і його дивна свита
      Серед степів,посередині світу
      Без відпочинку уперед. Поки
      Не вигулькнув нараз із-за могили
      Загін татарський,що назустріч мчав.
      Чи спеціально тут його чекав?
      Чи то вже доля так наворожила
      Аби зустрітись довелося їм
      У цім степу безмежнім,неозорім
      У цю вечірню іще світлу пору?
      І не повернеш на коні своїм.
      Не утекти і вже не заховатись.
      Татари поряд. Ось уже вони.
      Чи перед Богом чимось завинив,
      Щоб по дурному так на смерть нарватись.
      На смерть. Живим його їм не узять.
      Рука козацька шаблю вже тримає
      І ворог не один іще узнає,
      Як вміє його шабелька співать.
      Хай і один він супроти усіх,
      Але життя продасть якнайдорожче,
      Хай хто його перепинити схоче.
      Летить козацький кінь із усіх ніг.
      Все ближче лава стрічна козаку,
      Блищать в руках татарськії шаблюки,
      Уже аркани наготові,луки,
      Аби спинити путь його стрімку.
      І раптом збився стрімкий лет орди,
      Здибились коні злякано на місці,
      Мов перепону стріли в полі чистім
      І затоптали власнії сліди.
      «Шайтан!Шайтан!»- донеслось до козака,
      Орда в момент рвонула врізнобіч,
      Не захотіла стрітись віч-на-віч,
      Розбіглась перед ним із переляку.
      Аж тут козак згадав своїх вовків,
      Що все ще мчали поряд біля нього,
      Як сірі тіні. Подарунок Бога,
      Який послав йому рятівників.
      Втекли татари. А вже за горбом
      Й вовки пропали у яру якомусь.
      А кінь козацький,мов забув про втому,
      Летів-летів вперед стрімким орлом.
      А в козака із голови не йшло-
      Що то:випадок,збіг чи Божа сила,
      Яка йому услід вовків пустила,
      Чи щось йому невідоме було?
      Та сам собі козак пообіцяв,
      Як не склюють у степу чорні круки,
      Ніколи на вовків не здійме руку,
      Хай би там що йому хто не казав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    319. Балада про едельвейс
      З шкільних років у пам ’яті засіла
      Така яскрава назва – «едельвейс».
      Від вчителя дізнався він , що десь .
      В далеких Альпах , де вершини білі,
      Він розцвіта , і мріялась йому
      В юнацьких мріях квітка та далека .
      Як він долає шлях отой нелегкий
      І досяга , наперекір всьому ,
      Країв незнаних, і в руках тримає
      Ту квітку щастя .Але в час такий
      Він жив , що може лише серед мрій
      У тих краях далеких побуває
      Навколо ворог. Десь гримить війна ,
      Що скоро в вікна і до них постука .
      Вивчати слід цю нелегку науку
      І працювати , аж гуде спина .
      Війна пришла неждано , хоч чекали
      Її давно . Та ворог враз попер ,
      Міста і села ненаситний жер,
      Але йому було все мало й мало.
      Юнак не став чекати ,як позвуть ,
      А сам на фронт відразу попросився .
      Згадав усе , чому ще в школі вчився ,
      Як ешелон долав на захід путь .
      Але наука та не помогла .
      В степу зненацька німці перестріли
      І бомби їхній ешелон спинили .
      А далі танки … У степу лягла
      Вся їхня сила. Хто лишився жити ,
      Зігнали німці танками в кар’єр ,
      Щоб , хто від кулі підлої не вмер ,
      Живцем згноїти , голодом зморити .
      На осінь з тисяч сотня ледь живих
      В кар’єрі тому все ще копошилась .
      І він між них .Душа життя вчепилась ,
      Іще жила . А випав перший сніг ,
      То їх усіх на станцію погнали ,
      Де були й інші . У брудний вагон ,
      Де скот возили , впхали всіх бігом ,
      І у далеку Австрію помчали .
      У Маутхаузен , поміж альпійських лук,
      В куточку райськім пекло влаштували ,
      Де від роботи в’язні помирали ,
      Від голоду і від катівських мук .
      Тягали в’язні камені важкі
      Наскільки сили в тілі вистачало ,
      А смерть їм в очі ласо поглядала ,
      Чекала , доки зваляться які
      Під ношею , аби мерщій вхопити .
      А німці тільки шкірилися вслід
      А на вершинах на далеких лід
      Біліє . Хочеться так жити .
      Юнак з усіми камені тягав
      І мріяв лиш про їжу і спочинок ,
      Готовий був на неймовірний вчинок ,
      Щоб тільки жити . Дива не чекав ,
      Бо знав ,що дива в світі не буває …
      Та якось їх , десятків три , мабуть,
      На станцію погнали .Довга путь ,
      Коли не знаєш , що тебе чекає .
      А охорона – четверо всього
      І навкруги високі сині гори .
      Закриєш очі й відступає горе ,
      Немов і зовсім не було його .
      Та хтось спіткнувся-черга пролунала,
      Рожеві мрії розлетілись вмить .
      Один із них скривавлений лежить .
      Скажена смерть його-таки впіймала.
      І в’язні враз , мов по команді всі
      На охорону кинулися .Кулі
      Їх не спинили . І кати відчули ,
      Що таке смерть .Немов скажених псів
      Їх подушили голими руками.
      А далі – в гори , поміж їх стрімнин
      Сховатись . З усіма і він
      Біг, рятувавсь альпійськими стежками .
      А десь позаду гавкіт вже луна
      І черги , крики тишу розривають .
      Ну , зрозуміло , їх уже шукають .
      Як швидко розлетілась новина .
      Вони втікали скільки було сил .
      А скільки сил тих у безсилих було?
      Безжальна втома до землі їх гнула
      І не давала їм розправить крил ...
      Він біг і раптом … як в рожевих снах
      В траві розквітла квітка …Зупинився .
      Тож едельвейс , який
      з дитинства снився!
      І враз розвіявсь весь гнітючий страх .
      Тож едельвейс !- всміхнулись його очі .
      Він таки зміг , таки його знайшов !
      І шепотіли губи знов і знов :
      « Тож едельвейс !» А серце аж тріпоче .
      Але і куля теж його знайшла .
      У саме серце вжалила юначе .
      І він упав із посмішкою , наче.
      То у житті найкраща мить була .
      А німці довго втямить не могли ,
      Що цього в’язня так розвеселило.
      Коли б і знали , то б не зрозуміли ,
      Бо в світі зовсім іншому жили .



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    320. * * *
      В степах безкраїх над Дніпром-рікою,
      Під зорепадом на вітрах усіх,
      Прадавній дуб розкинув крону свою,
      Стоїть одвічний,наче оберіг.
      Його коріння у землі сплелося,
      Його гілки кидали тінь густу.
      Йому століття пережить вдалося
      На цім його незмінному посту.
      Про нього можна книгу написати,
      Багато встиг побачить на віку.
      Не постарів,здавалося,завзято
      Кидає й досі жолуді в ріку.
      Під дубом тим століття зустрічались,
      Повз нього води вічності пливли,
      У його кроні втікачі ховались,
      Які втекти,одначе,не змогли.
      Час невблаганний всюди їх знаходив
      І дуб нікого захистить не міг.
      Лягали долі тінями на воду,
      У пил прадавніх степових доріг.
      На перехресті вічності і миті
      Дуб плакав вранці сльозами роси,
      Хилив додолу зморшкуваті віти
      І за нещасних Господа просив.



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": 0

    321. * * *
      Татарський кінь ще не стоптав траву,
      Яка з весною степ озеленила,
      Безживний простір в одну мить змінила,
      Перегорнула зимову главу.
      По балці тихо пробиравсь ручай,
      Десь за кущами витік заховався.
      Поміж горбочків,як змія,звивався,
      Йому до річки,бачите,і край.
      А у блакиті жайворон співав
      Так дзвінко-дзвінко,весело і гарно.
      Та хоч дивись – побачить його марно.
      Такий маленький скільки сили мав.
      Козак вусатий верхи на коні
      З могили степом чіпко озирався
      Чи де татарин був не заховався?
      Чи не здіймався дим у стороні?
      Стояв один – десь попереду Крим,
      Позаду його рідна Україна.
      І він – надія для її єдина.
      Вона уся лише за ним одним.
      Прогавить він і запала земля,
      Орда татарська сірим вовком рине,
      Того в ясир візьме,хто не загине,
      Попалить села,столочить поля,
      Посіє смерть,пожне криваві жнива,
      Зелені трави кров’ю окропить.
      Один козак їй на шляху стоїть.
      Та їй його об’їхать неможливо.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    322. * * *
      Люди вмирають лежачи,
      дерева вмирають стоячи,
      Але,повірте,у цьому
      нема ніяких чудес.
      Люди вмирають лежачи,
      чекають від Бога помочі
      І до останнього подиху
      не зводять очей з небес.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    323. * * *
      Сорок літ пройшло, наче сотні літ.
      Скільки недоїв, скількми недоспав.
      З Перекопу брів сивий-сивий дід,
      Волі дух п’янкий степовий вдихав.
      Сорок років як став ясиром він.
      Завели його у проклятий Крим.
      Сорок років чув лиш кайданів дзвін
      І в коротких снах бачив рідний дім.
      Скільки смерті раз в Бога він просив,
      Але Бог не чув його слів гірких.
      Мабуть, нагрішив дуже Божий син,
      Замолить гріхи мав у муках тих.
      І остання вже вмерла із надій,
      А він все ще жив і не сподівавсь,
      Що побачить ще дім далекий свій.
      Жив, хоч за життя зовсім не чіплявсь.
      А коли й рабом вже не годен буть,
      Викликав мурза, подививсь, скрививсь :
      - Відправляйся, раб, у далеку путь
      Та із викупом повернись дивись.
      Ти дворянський син, тож кладу на тя
      За свободу я сорока рублів.
      А порукою не твоє життя,
      А оцих п’яти , як і ти рабів..
      Богом присягни, що повернеш ти,
      Бо інакше мук не минути їм.
      І нещасний раб мусив присягти
      У надії, що ще побачить дім.
      Застилала шлях йому сліз стіна.
      Йшов, не знаючи чи туди, чи ні.
      І пекла йому та його ціна
      Добавляючи снігу сивині.
      Серце куди слід його привело.
      Ось і рідний дім, хоч чужий зовсім.
      Не сказати б, що радими були
      Гостеві оті, що жили у нім.
      - Та ж я прадід ваш, із полону йду.
      А вони мовчать , тільки дивляться.
      І не хочуть чуть про його біду.
      - То ти прадід наш? Слабо віриться.
      Може ти варнак чи то тать який.
      Хто ж тобі грошей таку купу дасть?
      На тобі на хліб, діду, мідяки.
      Йди собі. Таких, як і ти напасть.
      Подивився дід й мідяки не взяв.
      Повернувся та і пішов, побрів
      По дорозі в Крим. Адже слово дав.
      А не звик кидать він на вітер слів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    324. * * *
      До подій осені 1943 р. на Волині.

      Вони ввійшли в село посеред днини
      Не криючись, бо на своїй землі.
      Їм сторожко дивилися у спини
      З півтемряви дорослі і малі.
      Наказ єдиний: ляхів не жаліти,
      Щоб в їхніх душах поселився жах.
      Хто виживе, ще й їхніх внуків діти
      Навік забули в Україну шлях.
      Вони « поляки » із Польщі своєї
      Злетілись на Вкраїну, як на мед,
      Їм кращі землі, різні привілеї
      А українцям – на стіну портрет
      Їх Юзека. Старшини так учили,
      Та і самі ж бо не тупі були,
      Замирення тридцятого ще жило
      У пам’яті. І ось вони прийшли.
      Німецькі автомати й карабіни
      Їх правда і вагомий аргумент,
      Щоб вичистити зовсім з України
      Цих клятих ляхів у один момент.
      Як смолоскипи, запалали хати,
      Жінки заголосили. А дядьки
      У руки вила почали хапати
      Аби від куль заснути на віки.
      Від лементу і тріску автоматів,
      Від гоготіння жаркого вогню,
      Йому аж подих стало забивати,
      Ще зовсім молодому легіню.
      Він ляхів ненавидів … Бо так треба,
      Так його завше вчила старшина,
      Але до вбивства не було потреби,
      Бо лях для нього – це ще не вина.
      Він жив в селі, де поряд ляхи жили
      І з Яцеком сусідським скрізь ходив.
      І поряд на кладовищі могили
      Знаходилися їх обох батьків
      І тітка Ванда, наче рідна мати.
      Їх не ділила на чуже й своє:
      І нагодує, і відлупцювати
      Могла. Хоч часто плаче коли б’є.
      Зайшов рішуче у чиєсь подвір’я,
      Зборов, здавалось, сумніви в собі,
      Згадавши: « Україна в тебе вірить!»
      І « Сумнівам не місце в боротьбі! »
      Щосили стиснув автомата свого,
      Поради в нього, начебто, питав,
      Сердито в двері грюкнув із порога:
      Чому, мовляв, ніхто не зустрічав?
      Його це іще більше розпалило.
      Не зустрічають. Ну, ото, я їм !
      Сховатися від мене захотіли?
      Так вилізете, як запалає дім!
      Та двері раптом скрипнули ледь чутно,
      Старенька жінка стала на поріг.
      Хотів нагримать, в груди штурхнути,
      Але себе перебороть не зміг.
      Свинцем неначе руки налилися:
      Хоча і ляшка, але жінка все ж.
      « Дозволь, синочку, трохи помолитись.
      Ти ж в Бога, синку, мабуть, віриш теж?»
      « Молися!» - грубо спробував сказати
      Та вийшло якось жалісливо все.
      Враз чомусь розхотілося вбивати.
      Як він тягар в серці донесе?
      « Кінчай скоріше!» - кинув хтось з дороги,
      Та він дивився і не поспішав.
      Чи справді так усе потрібно Богу
      Аби обов’язково хтось вмирав?
      Він Яцека згадав і тітку Ванду.
      Десь їх, можливо, також хтось вбива.
      Хіба від смерті комусь легше стане?
      « Тікайте, тітко, доки ще жива!
      Я відвернусь, а ви хутчіш до лісу
      Городами. Не хочу брать гріха!»
      Хто видумав оце? Якого біса?
      Кого спостигла думка ця лиха?
      Та тітка чомусь не зійшла із місця
      « Куди я, синку? Тут усе моє.
      Пали, стріляй. Та в очі не дивися,
      Бо буду сниться все життя твоє.
      У цім селі діди мої ще жили,
      Я у цій хаті виросла сама,
      Тут чоловіка свого схоронила,
      А більш нікого в мене і нема.
      Куди ж я, синку? Де? Чого шукати?
      Все, що мені відміряно було
      Від Бога, прожила. І помирати
      Я хочу тут. Бо це моє село.»
      Стоїть хлопчина, автомат стискає
      Та не стріля. Не бачить ворогів.
      Чим все тоді закінчилось - не знаю:
      Чи вбив він тоді жінку, чи не вбив.
      Та знаю точно, як живий лишився
      То все життя і мучивсь, і каравсь.
      І хай не вбив, а все життя, як вбивця
      Хоча б тому, що він за зброю взявсь.
      А ті, хто змусив два народи наші
      Кривавим трупом уселяти шлях,
      Я проклинаю вас і душі ваші,
      Мені все рівно – чи хохол, чи лях!



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    325. Балада про абрикос
      Мустафа – іще маленький хлопчик,
      Оце п’ята минула зима.
      Він свої великі чорні очі
      Увесь час відкритими трима.
      Хоче все побачити і почути,
      У шпарину кожну зазирне,
      Весь пісок слідами переплута,
      Ні одну калюжу не мене.
      Він-одна дитина в мами й тата,
      Навіть з ким погратись не мав
      Було в нього, правда, це три брата,
      Але їх Аллах до себе взяв.
      А жили вони на Арабаті.
      Батько по толоці вівці пас,
      Отож були люди небагаті
      В той і зовсім небагатий час.
      Море, чайки та пісок навколо-
      Все ,що бачив хлопчик з ранніх літ,
      Бігав понад морем напівголий
      Та вивчав цей чудернацький світ.
      І не знав, що є світи і інші,
      Що росте десь не лише трава,
      Камінцями душу свою тішив,
      Імена їм різнії давав.
      На чужих із острахом дивився.
      Якщо хтось, бувало заїжджав,
      Він десь понад берегом таївся
      Чи в траві ріденькій залягав.
      Так було аж до одного разу.
      Мама готувала їм обід.
      Мустафа із нею поряд лазив
      Та вивчав мурахів дивний світ.
      І йому було це так цікаво,
      Споглядати їх у метушні,
      Що впіймав він, як то кажуть,”гаву”,
      Не почув; як поряд на коні
      Зупинився незнайомець. Хлопчик
      Спохватився, як той привітавсь
      На весь голос. Мустафа звів очі,
      Миттю підхопився і сховавсь
      За спідницю мамину широку.
      Звідти раз по разу виглядав
      То з одного, то з другого боку.
      Незнайомець перед ними став,
      Посміхнувся широко, привітно
      З-під уже посивілих вусів:
      - Гей , герою, а виходь- но звідти !-
      Дядько аж навчіпочки присів,-
      Дам тобі гостинчика смачного!
      І простяг долоню , а на ній ,
      Мустафа не бачив ще такого,
      Абрикос рум’яний, запашний.
      Хоч і страшно , але закортіло
      Скуштувати дива отого.
      Крок – другий ступив – таки не сміло,
      Ухопив до кулачка свого ,
      Знов метнувся хутко за спідницю,
      Там одразу зубками уп’явсь,
      Не устигши навіть роздивиться,
      Бо ще передумають - боявсь.
      Дядько на те весело дивився.
      - Що, смачне ? – у хлопчика пита,-
      Ну ти брате-голубе й заївся?!
      Знаєш, як те диво вироста?
      Кісточку , що у руках тримаєш,
      Посади у землю та полий.
      Зиму лиш одну перечекаєш –
      Деревина виросте. На ній.
      Цього плоду чималенько вродить .
      Тільки треба ж добре доглядать:
      Поливати- не жаліти воду
      І бур’ян навколо виривать.
      Слухав хлопчик і вухам не вірив:
      Чи то справді може так бувать?
      Та, здаеться, дядько каже щиро?!
      Та й чого б ото йому брехать?!
      Дядько перемовився й подався
      Батька десь з отарою шукать,
      А хлопчина все услід вдивлявся
      І в руці продовжував стискать
      Кісточку , і подумки вже бачив
      Дерево високе , а на нім
      Абрикоси дозрівають смачні…
      Мустафа на березі пустім
      Вирив ямку, посадив те диво
      І відтоді кожен день ходив,
      У пісок вдивлявся терпеливо
      Та водою раз по раз кропив.
      Небагато, бо сутожно було
      На косі з водою у той час.
      Осінь із зимою проминули
      І весною ранньою, якраз
      Трави вже добряче зеленілись,
      Бачить хлопчик диво – дивину:
      Щось зелене крізь пісок пробилось
      На траву не схоже ні одну.
      Як його душа тоді співала!
      Кинувся, мерщій приніс води,
      Щоб рослина часом не зів’ яла,
      Пропадуть солодкії плоди.
      Кожен день він біля неї вився,
      Поливав , травичку виривав
      Та сидів годинами дивився,
      Як маленький пагінець зростав.
      В небі птахи дивні пролітали,
      Десь гримів безперестанку грім.
      Та до того діла йому мало –
      Чудувався паростком отим.
      Відгриміло, птахи відлітали,
      Вже по літнім сонечко пече.
      На косі тоді іще не знали
      Багатьох страшних для них речей.
      Що народ їх без вини судили
      І вже стогне і ридае Крим.
      Ешелони вже битком набили –
      Все жінки та діти – хто у чім.
      А навколо люди, автомати
      І собаки рвуться з повідків.
      А на вікнах металеві грати,
      Щоб ніхто втікати не посмів.
      Весь народ, мов злодія якогось
      Повезли на смерть у вигнання,
      Всіх підряд – малого і старого,
      Вік і стать нікого не спиня.
      Є наказ… і, наче мор промчався,
      У аулах мовби вимер люд.
      Якщо хтось, можливо і сховався,
      То ;все рівно , як знайдуть, то вб’ють.
      На косі цього всього не знали
      Тих десятків кілька пастухів
      І овець спокійно випасали
      Поміж ковили і типчаків.
      Може їх Аллах таки врятує
      На забутій ним самим косі?
      Хто в Москві про Арабат той чує?
      Хай гадають - вивезли усіх…
      Та даремно .У “вождя народів”
      Пам’ять – краще б її не було .
      Вислухав , що всі уже на Сході,
      Скільки вбито, скільки утекло
      Та й пита: - Про Арабат забули?
      Генерал миттєво сполотнів,
      Наче у обличчя смерть війнула.
      І наказ миттєво полетів
      Що робить? Пішли вже ешелони.
      Задля купки їх назад вертать?
      А лишить – то не одні погони,
      Голови за ними полетять.
      І юрба ревнителів закону
      Подалась прочісувать косу.
      Хто зустрівся – перед себе гоне
      Якнайшвидше – бо нема часу.
      Мустафа із ранку і до ночі
      Все побіля паростка сидів,
      Відвести не міг від нього очі.
      Той уже й листочки розпустив.
      Він оце приніс водички саме,
      Щоб полити паросток живий,
      Коли бачить, а до нього прямо
      Якийсь дядько поспіша чужий.
      Хлопчик його зовсім не злякався,
      В пам’яті ще був отой чужий.
      Але цей зовсім не посміхався
      І здавався дуже-дуже злий.
      Підлетів, під ноги не дивився,
      Грубий чобіт паросток прим’яв.
      За хлопчину міцно ухопився,
      Невагомо у руці підняв
      І потяг зіщулене, зім’яте
      Тільце до машин залізних грат
      Злякані хлоп’ячі оченята
      Все ще озиралися назад.
      У надії – паросток піднявся,
      Грубий чобіт його не зламав.
      І в юрбі до мами притискався
      Та усе на берег поглядав…
      Їх повезли ,на баржу загнали
      Недалеко в море відтяли,
      А тоді дірки повідкривали
      І усіх топити почали.
      А самі на березі стояли,
      Поглядали , аби хто не втік,
      З автоматів по баржі стріляли…
      Йшов якраз сорок четвертий рік.
      Він так і лишився п’ятилітнім
      Той маленький хлопчик Мустафа
      І у книзі про Буття всесвітній
      Так і недописана графа.
      Та росте на Арбатській стрілці
      Абрикос , що хлопчик посадив
      І рум’янитьтся на кожній гілці
      Те його жадане диво з див.
      Стовбур криво тягнеться до неба,
      Руки – віття зупиняють час,
      Хочуть залишити біля себе,
      Зберегти, як пам’ятник для нас
      Пам’ятник біди всього народу
      Хлопчика маленького біди.
      Заглядае абрикос у воду
      Та вода змивае всі сліди.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    326. * * *
      Петро якраз в садку порядкував,
      Як з хати жінка вискочила,наче,
      Махно із військом вслід за нею скаче
      І,тільки-но він голову підняв,
      Як застрочила,мов із кулемета:
      - Ти тут…А там…Дзвонила он кума,
      «Гуманітарну»роздають дарма.
      А я якраз затіялась котлети.
      Біжи. Які бо люди,знаєш сам.
      Все розгребуть,нічого не залишать!..
      Петро в отвіт махнув рукою лише:
      «Та вже схожу,погляну,що то там!»
      Хоча жили не зовсім бідняки
      Та дармове не зайва річ в господі,
      Згодиться. Он,хоча б і на городі
      Опудало вдягти. В таких думках
      Дістався врешті він до того місця.
      Народ юрмився,ґвалт навкруг стояв.
      Хтось тільки пхався,хтось уже тримав,
      Але іти не поспішав,глядівся,
      Якби іще чого-небудь вхопить.
      Петро й собі в юрму оту упхався,
      Розштовхував,кричав,не розбирався
      Старе – мале: «Не лізьте,пропустіть!»
      А силою його Бог не зобидив,
      Тож пер,як танк. Ще трохи налягти
      І він уже,вважай,біля мети.
      «Гей,розступіться!Дай дорогу,діду!»
      Аж під ногами щось маленьке пхне.
      Штовхнув,як слід:
      «Не лізь мені під ноги!»
      Воно ж мале поглянуло на нього
      І біль в очах,і сльози. Не моргне,
      А дивиться,немов: «За що?» - пита.
      Замурзане,в плохенькій одежині,
      Якась життям знедолена дитина.
      Чи при батьках живих,чи сирота.
      І у Петра увесь запал пропав.
      «Та що ж я,справді?!Чи не обійдуся?
      Та ж не голодний. Є у що вдягнуться.
      Другим потрібніш!» А малий стояв
      Затравлено в юрбі тій озирався,
      Маленький,сам,покинутий всіма,
      Якусь скоринку у руках тримав
      І ні на що уже не сподівався.
      Щось у Петра у грудях запекло
      І відчуття якесь напівзабуте
      Прокинулось в душі. Не може бути
      Того?!Але ж воно-таки було!
      Він розштовхав юрбу і геть пішов.
      В душі пекло аж плакати хотілось.
      Що ж з ними сталось? І куди поділось
      Добро з їх душ? Невже його зборов
      Зловісний привид жадоби людської.
      Шматок із рук стражденних виривать!
      Душі його хотілося кричать,
      Щоб кожен чув,що він зі світом коїть.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    327. Руїна
      Н.Яковенко
      Настала тиша в Україні
      Після стількох кривавих літ,
      Як гинув винний і невинний,
      Як піднімався рід на рід,
      Настала тиша…Не гасали
      Татари по шляхах пустих
      І ляхи в край не зазирали,
      Москаль в Московщині затих.
      Не чулось зойків передсмертних
      І не здіймався вгору дим.
      Ніхто вже не боявся вмерти,
      Ніхто не кривсь ні перед ким.
      Настала тиша…Брат на брата
      Уже руки не підіймав,
      Уже кривавий лик розплати
      Над рідним краєм не вставав.
      Не тому, що брати вжахнулись
      Ці ріки крові проливать,
      А просто нікому вже було
      Один одного убивать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    328. * * *
      Чуття народу в кожного в крові.
      Буває так, що це чуття згасає,
      Коли роками в нашій голові
      Чужинська мова душу колисає.
      І засинає приспана душа,
      Змиряється з прийдешнім і майбутнім.
      Не відчуває радості в віршах
      І кобзу вже не відрізнить від лютні.
      Чужі слова і думки теж чужі
      Здаються власними і рідними одвіку.
      Далекі чужоземні міражі
      У почуттях зливаються без ліку.
      Здавалось – все: тебе не відродить,
      Твоя душа навіки вже заснула…
      Та ледве рідне слово задзвенить
      І вже вона прокинулась, стріпнулась.
      Мана зника і знову чуєш ти
      Свій поклик крові і чуття народу.
      І почина навколо все цвісти,
      І дихається легко і природно.
      Ти знов живеш життям своїх батьків
      І всіх навколо ти до цього кличеш.
      Їх душі теж прокинуться зі снів
      І наша Україна буде вічно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    329. Клен
      На високій кручі, де трава зелена
      Закохалась осінь в молодого клена.
      Закохалась осінь та й він закохався,
      Її дивним чарам та словам піддався.
      Шепотіла осінь клену про кохання,
      Виконати рада всі його бажання.
      Одягнула клена в золоті одежі
      Аби усі знали кому він належить.
      Осені в коханні клен також звірявся.
      Молодий, гарячий, що в тому він знався?
      Думав, що і справді покохав навіки,
      Говорив, що піде за моря, за ріки
      Аби з нею бути. Та прийшла година,
      Мала розлучатись з ним одна-єдина.
      Він їй клявся щиро, що чекати буде,
      Що своє кохання повік не забуде.
      Розтяглась розлука холодом, зимою,
      Стояв клен на вітрі один над рікою.
      Стояв та дивився де поділась мила.
      Та розлука в нього відбирала сили.
      Все ж зима не вічна, проминула скоро.
      Йшла весна, до нього забрела на гору.
      Молода та гарна, весело сміялась.
      В молодого клена миттю закохалась.
      Клен очей від неї відвести не годен,
      Ще в житті не бачив він такої вроди.
      Одягнув найкраще клен зелене плаття,
      Під вінець готовий із весною стати.
      Що ж – воно й не дивно : молоді, гарячі.
      А над ними небо гірко-гірко плаче.
      То далека осінь десь одна сумує
      І до стрічі з кленом місяці рахує.
      Пролетіло літо, врешті та година,
      Коли осінь з кленом стрітися повинні.
      Йде вона до клена, золото у косах.
      Він весною марить, геть забув про осінь.
      Як побачив ту, що у коханні клявся,
      Засоромивсь миттю, багрянцем узявся.
      І стоїть червоний, відвертає очі,
      Начебто крізь землю провалитись хоче.
      І лихого, наче на душі не має
      Та мовчить, не каже, що вже не кохає.
      Так тепер щороку клен стрічає осінь.
      З сорому, напевно, червоніє й досі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    330. Звела їх доля на мосту однім.
      Звела їх доля на мосту однім.
      Через роки зустрілися два брата.
      Один з наказом міст той підірвати,
      Щоб москалі не скористались ним.
      Другий з наказом міст уберегти,
      Утримати аж до підходу «наших».
      Схопились, стрівшись, але, упізнавши,
      Один та й другий зброю опустив.
      Та очі аж викрешують огонь.
      - Ну, що,
      москальський прихвосню, зустрілись?!
      Ще срібляки москальські не скінчились?
      - Та то у тебе, брате, самого,
      Мабуть, німецькі срібляки в кишені!
      - Я Україні тільки-но служу!
      - Сказав би : німцям підошви лижу!
      Як там, до речі, Гітлер навіжений?
      - А Сталін твій не навіжений, га?
      Ти геть забувся з тими москалями,
      Що вони підлі тата розстріляли.
      А ти у ката татова слуга?!
      - А хто матусю, брате, нашу вбив?
      Чи не твоя то німчура проклята?
      А ти мені тут колеш очі татом.
      Чому ти маму був не захистив?
      - Далеко був… Та й німцям не служу.
      У мене з ними є рахунки власні.
      А ти… - Що, брате! Ми і так нещасні!
      Давай не переходити межу.
      Не стачило ще каїнами стать,
      Комусь в угоду рідну кров пролити!
      - А що ж нам, брате, із оцим робити?
      - Якби ж то знать?!
      Якби ж то, брате, знать?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --


    Сторінки: 1   2