Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Євген Федчук (1960)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   * * *
    Дерева похмурі, мов сонні
    В молочній стоять пелені.
  •   * * *
    Гул стоїть по степу, суне степом орда.
    Не змією повзе, наче хмара летить.
  •   Легенда про Квочку
    Ідуть якось батько з сином, з гостей повертають.
    Сніг біліє під ногами, скрипить на морозі.
  •   * * *
    За туманом-туманом
    Заховалось село.
  •   * * *
    Із-за Дону сонце сходить, за Дунай сідає.
    Його ненька-Україна кожен день стрічає.
  •   Хрисохір – останній каган з роду родіїв
    У теремі і тихо, й прохолодно.
    Промінчик сонця біга по стіні,
  •   * * *
    Низенько хмари в небесах літають,
    Вдивляються на землю з вишини,
  •   * * *
    Про гарне життя в Союзі говорять багато.
    І ті, кому довелося те життя застати.
  •   Легенда про Злидні
    Ой, не треба, люди, заздрити нікому,
    Бо та заздрість до добра не доведе.
  •   * * *
    Опале листя стелеться під ноги
    І щось незрозуміле шарудить.
  •   * * *
    Кажуть, наче то в радянський час усе було.
    У Москві на Красній площі саме дійство йшло.
  •   Битва з печенігами під Києвом у 1036 році
    У Микули гість жаданий Уліб із Волині.
    Ходив оце до Царграду зі своїм товаром.
  •   * * *
    Тремтить на вітрі гілочка мала,
    Уже і листя зовсім облетіло,
  •   * * *
    В московітів не було ніколи святого.
    Вони вірили в царя більше, ніж у Бога.
  •   * * *
    Одній старій удовиці заміж захотілось.
    Вона перед парубками так уже вертілась.
  •   * * *
    Опада на землю листя золоте.
    Птахи відлетіли вже давно, проте,
  •   * * *
    Було то ще при Союзі. В тій клітці великій
    Можна було мандрувати кругом чоловіку.
  •   Легенда про Косарів
    Вертаються батько з сином із поля додому.
    Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
  •   * * *
    Рядном туману вкрилася земля
    І вітер стих, напевно, не надовго.
  •   * * *
    Вже давно у вікна хати місяць зазирає.
    Захмелілий чоловічок додому вертає.
  •   Похід князя Володимира на Херсонес в 989 році
    Сонце з неба припікає. Спека дуже дістає.
    Добре, що, хоча би з моря свіжий вітер повіває.
  •   * * *
    Відлітало, відкружляло павутиння.
    На душі якісь непевні відчуття.
  •   * * *
    Приїхав лектор у глухе село,
    Щоб лекцію місцевим прочитати.
  •   * * *
    А над степом голим
    Вітри стогнуть: «Гол!»
  •   * * *
    Повертав москаль додому з важкого походу,
    Побив за царя багато різного народу.
  •   Як сатана був навіки прикований до залізного стовпа
    Сидить Сатана та й дума, як би відомстити,
    Всякі кари вигадує тому найлютіші.
  •   * * *
    Відлітали лелеки
    У далекі краї.
  •   * * *
    Ох, оці вже українці! Такі працьовиті.
    Хай яке стихійне лихо – їм дай поробити…
  •   Як янгол Миха Михаїлом-архангелом став
    Скинувши Сатанаїла на землю із кодлом,
    Янголів Господь на небі сотворив для себе,
  •   * * *
    Вайлувато просувався день,
    Мов не поспішаючи нікуди.
  •   * * *
    Було то ще за Союзу у двадцяті роки.
    З’являлися вже колгоспи, ще поодинокі.
  •   Як Сатану було скинуто з неба
    Створивши світ, Господь зібравсь на небо.
    Хоча проштрафивсь вже Сатанаїл
  •   * * *
    П’яний вечір тихо сльози лив,
    Хмарами насуплюючи небо.
  •   * * *
    Старий Панько із пенсії відкладав потроху.
    З того часу, як померла дружина Солоха,
  •   Як було створено світ
    Колись не було нічого на білому світі,
    Лиш одна вода холодна хлюпалась навколо.
  •   * * *
    І курличуть з небес журавлі,
    Відлітають в далекі краї.
  •   * * *
    Що Москва – то гибле місце і Петро ще відчував,
    Тож свою нову столицю над Невою збудував.
  •   Сард
    Вітер носиться над морем, хвилі-гори піднімає
    І жене бігом на скелі, що із моря виростають.
  •   * * *
    В тремтливому осінньому повітрі
    Вже, навіть, павутиння не літа.
  •   * * *
    Вмира старий бандерівець та онука кличе:
    - Збігай-но, давай в контору, зви парторга швидче.
  •   Звідки взялися чорноземи в Україні
    - Діду, - в дідуся Тараса онучок питає, -
    Україна так багато чорноземів має.
  •   * * *
    Осінь холодом дихнула
    Іздалека
  •   * * *
    Парткомісія зібралась, сидить, засідає.
    Дядька вже не молодого в партію приймає.
  •   Людожери
    В сорок першому, як німці швидко наступали,
    А червоні міста й села з боями лишали,
  •   * * *
    Небо, важке від осінніх дощів,
    Тягнеться низько над самих кущів,
  •   * * *
    Це було при Горбачову. Іде зʹїзд партійний.
    Відчувається у залі дух застійний сильний.
  •   Андрофаги
    Тихий вечір. Зорі небо всіяли, як маком.
    Місяця іще немає, тож вони і сяють.
  •   * * *
    Місячна доріжка через став лежить.
    Чи замочить ніжки хто по ній біжить?
  •   * * *
    Лежить бідний у постелі, пів ночі не спиться.
    Дума: «Багачі скупії не хочуть ділиться.
  •   Як Господь роки розподіляв
    Сидять бабці під під’їздом на лавці широкій.
    Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
  •   * * *
    Зірки склювала зоря ранкова.
    До ночі місяць насіє знову
  •   * * *
    Надумалась одна жінка піти торгувати,
    Паляниці пекти й гроші на тім заробляти.
  •   "Жемчуг"
    «Москву» як наші потопили,
    Москальський скреп на дно пустили,
  •   * * *
    Павутиння в росі по високій траві
    І повітря із ночі не прогрілося ще.
  •   * * *
    Раз обрали старшину у селі одного.
    А він зразу запанів, став гоноровитий
  •   * * *
    На однім болоті, у лісах дрімучих
    Жив зміюка, кажуть, в давнину смердючий.
  •   * * *
    Віддощило і відблискало.
    Швидкі грози степові.
  •   * * *
    Ох, важкою для чиновника є державна ноша.
    «Піклується» про народ він, а дума про гроші…
  •   * * *
    Ой, за Прутом, за Дунаєм
    Козаченько конем грає,
  •   * * *
    Вийшов я і не впізнав села,
    Знову осінь фарби розлила.
  •   * * *
    Загубив один у лісі кобилу й шукає,
    По усіх галявах ходить, голосно гукає.
  •   Легенда про річку Інгул
    Сидять дідусь з онуком над ставок,
    За поплавцями мовчки позирають.
  •   * * *
    Викопали квітку лісову
    Як була: з корінням і землею,
  •   * * *
    Хрущов дуже полюбляв інтерв’ю давати,
    З журналістами бува довго розмовляти.
  •   Як Хорс до Києва перебирався
    В сум’ятті і тривозі віщий Торд.
    Бо ж треба вірне рішення прийняти –
  •   * * *
    Місяць визирнув з-за тину,
    Видряпався на хатину.
  •   * * *
    Село наше на кордоні. Як вийдеш із хати,
    До Московії і, справді, рукою подати.
  •   * * *
    Із-за моря білий птах,
    Подолавши втому й страх
  •   * * *
    Чита Хрущов на партз’їзді доповідь таємну.
    Зрозуміло, її чути не усім приємно.
  •   Легенда про гадючу цибульку або мускарі
    Весна тільки починала до роботи братись.
    Уже луки зеленіють та дерева голі.
  •   * * *
    А на осонні спить чорний кіт.
    Йому байдужий вишневий цвіт.
  •   * * *
    Пан в своє село приїхав. Не був тут ні разу.
    Все мотався по Європах, по курортах лазив.
  •   Як було збудовано першу хату
    Було то, кажуть, ще у ті часи,
    Коли Господь прогнав Адама з раю.
  •   * * *
    Молодий альбатрос,
    ледве сил наберуть його крила,
  •   * * *
    Денщика свого Івана офіцер послав
    Аби йому з куркою супчик зготував.
  •   * * *
    До одного селянина унадивсь вовчисько.
    Усіх овець у кошарі подавив геть чисто.
  •   * * *
    А спраглі верби збіглись понад став
    Води попити та погомоніти
  •   * * *
    Везе наймит свого пана на возі до міста.
    Аж тут навстріч їде другий, везе свого пана.
  •   Легенда про тамарикс
    - Прогуляємось, Андрійку, ботанічним садом?!
    А онукові малому, звісно ж, все цікаво,
  •   * * *
    Обідрали з дерева кору,
    Наче шкіру з людини зняли.
  •   * * *
    Захотілося одному в небі політати.
    Заходився із фанери крила майструвати.
  •   Як козаки на Тавані москалів стрічали в 1489 році
    Було то в часи далекі, коли в полі Дикім
    Ще козацькії ватаги були невеликі.
  •   * * *
    Воно маленьке заглядало в очі
    Усіх підряд, хто мимо нього йшов,
  •   * * *
    Закортіло бабі в піст скоромного з’їсти.
    Наварила та й гада – де би його сісти.
  •   Легенда про омелюха
    День ясний, морозний трохи видався сьогодні.
    Сонечко яскраве в небі безхмарнім сіяло.
  •   * * *
    А над дорогою стоїть сосна.
    От тільки звідки тут взялась вона?
  •   * * *
    Був у жінки однієї чоловік п’яниця.
    Ото прийде п’яний з шинку й кидається биться.
  •   Похід князя Ігоря на печенігів у 920 році
    В лѣт̑ . [6428 (920)] Игорь же воєваше на Печенѣгы
  •   * * *
    І стоїть тополя, наче свічка в полі.
    Чи одна лишилась, чи одна й була.
  •   * * *
    Привів чоловік волів до ветеринара,
    Жаліється: - Не воли, а небесна кара.
  •   Як колись чумакували
    В ті часи, як запорожці степи сторожили,
    А степи ще були дикі, шляхів було мало,
  •   * * *
    Вже день – не день, ще ніч – не ніч.
    Горять у небі кілька свіч.
  •   * * *
    Після замаху на Трампа анекдот старий згадав.
    Тоді якраз в Америці Рейган президентом став.
  •   Легенда про Чортові плечі
    Приїхав якось в гості до своїх.
    На вихідні зібрались прогулятись,
  •   * * *
    Між очеретів річечка вузенька
    У сонячнім промінні мерехтить.
  •   * * *
    То було, говорять, ще за царя Миколи.
    Хоч у москалів і нині такого багато.
  •   Битва під Мартиновим 20 червня 1624 року
    Старий козак Охрім Цимбал за столом у шинку
    Зібрав якось навкруг себе ватагу велику
  •   * * *
    В військкоматі на Росії юнака питають,
    Де він саме службу нести військову бажає.
  •   * * *
    Була собі стара баба та така ж убога.
    Пішла вона до батюшки та й питає в нього:
  •   Звідки взялися кроти
    Прокинувся малий Грицько, продер оченята.
    Уже сонечко звисока зазирає в хату.
  •   * * *
    Своє природа поверта,
    Ламаючи московські плани
  •   * * *
    Хто жаліє за Союзом, хочу нагадати
    Скільки довелося в чергах тоді простояти
  •   * * *
    Бог створив людей, говорять, як свою подобу,
    Поселив обох у раї у своєму, щоби
  •   * * *
    Поїхав Хрущов в Америку, де досі до нього
    Із найвищих комуняків не було нікого.
  •   * * *
    Хрест на лобі, «зет» на сраці –
    Путін на кривій коняці
  •   Перша з відомих перемог Івана Богуна. Весна 1643 року.
    - Питаєте, чи знав я Богуна? –
    Старий не став з отвітом поспішати.
  •   * * *
    Чи можливе перемир’я з диким звіром,
    Що у засідці на тебе чатував
  •   * * *
    Хрущов службам повелів: хай того впіймають,
    Хто про нього анекдоти постійно складає.
  •   Легенда про бук
    Привезли онука в гості бабці на все літо.
    А в селі на Буковині є що поглядіти.
  •   * * *
    Питався у старого дуба я,
    Як би мені пройти до виднокраю.
  •   * * *
    У Москальщині, напевно, є якаясь сила.
    Досить, щоб якась людина там трохи прожи́ла,
  •   * * *
    А вже надворі зима.
    Чого втікати? Куди?
  •   * * *
    Ворона хоче, мабуть, сонце розбудити.
    В ранковій тиші її так далеко чуть.
  •   * * *
    На Московії проблема – баби не рожають.
    Путіну гарматне м’ясо плодить не бажають.
  •   Чому соловей перестає співати
    Сидять Максим та Одарка над річкою в гаї.
    Нічка трохи прохолодна, тулиться дівчина
  •   * * *
    Качається вітром будяк при дорозі.
    Сере́дина літа. А де ж літні грози?
  •   * * *
    Знайшов мужик їжака. Тут пан мимо пхає.
    Накрив бігом картузом та й пана гукає:
  •   Герань
    Сидять старі під під’їздом на лавці в неділю.
    Хоч на вулиці спекотно та тут прохолода.
  •   * * *
    Застрибали коники-стрибунці.
    Та один лоскочеться у руці.
  •   * * *
    Москалі в селі одному спинились днювати.
    Розмістились по хатах москальські солдати.
  •   Битва під Костянтиновим Кривоноса з Вишневецьким в 1648 році
    Зорі в небі блищать, місяць викотив коло,
    Зачепився за дуб та й на хвильку завис.
  •   * * *
    Виривали із корінням
    Та не вирвали.
  •   * * *
    Царі московські з давніх пір були
    Господарями слова: як давали,
  •   Легенда про сарану
    Сидить сім’я стривожена в підвалі.
    Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
  •   Битва під Вількомиром 1 вересня 1435 року
    Сидять діди на колоді. Вже осінь надворі.
    Вже сонечко, хоч і гріє та не вигріває.
  •   * * *
    Літа минають, летять літа.
    Старого дуба вітер хита.
  •   * * *
    Давав хлопові пан гроші та його й питає:
    - Чи я всі віддав? - Та, пане, навіть і не знаю.
  •   * * *
    А понад водою верби зажурились.
    Сонечко зустріли та росою вмились.
  •   * * *
    Кажуть, Путін у психушку якось завітав.
    Персонал на тротуарі дурнів всіх зібрав.
  •   Як з’явилася на світі доморощена "еліта"
    Сидять діди на колоді. Сидять, розмовляють.
    А тут раптом хтось на джипі повз них пролітає.
  •   * * *
    Понад ставом верби похилили віти.
    Сонечко спросоння очі промива.
  •   * * *
    Іде Хрущов по вулиці, хлопчик підбігає:
    - А ви, справді, Хрущов, дядя? – у нього питає.
  •   Битва під Шумськом в 1233 році
    - Миколо Петровичу, от поясніть,
    Бо я ніяк не зрозумію.
  •   * * *
    А попід кленом трава зелена.
    Хтось наче килим прослав для мене.
  •   * * *
    Генеральський ординарець з базару вертає
    Та й у свого генерала чемненько питає:
  •   Звідки взялася горілка
    Розходився дід Свирид, весь двір його чує.
    Вранці прогулятись в парк чинно чимчикує,
  •   * * *
    Темна ніч сховала все надворі.
    Висіялись в небі ясні зорі.
  •   * * *
    В кривобокому строю москалі завмерли.
    В їх танковий батальйон новий танк приперли.
  •   Іван Никифорович Худенко – людина, що збудувала комунізм в окремо взятому радгоспі
    Якось один «досвідчений» тиран
    Учив другого, як потрібно править.
  •   * * *
    По стежині, ледь помітній у траві
    Я іду в легкій задумі над рікою,
  •   * * *
    Денщика до офіцера прислали нового.
    Якраз настрою не було в офіцера того.
  •   Легенда про королька
    Дідусь з онуком подалися в ліс.
    Якраз весна, навкруг все зеленіє,
  •   * * *
    На небі місяць в легкім серпанку.
    Тепер на завтра дощу чекай.
  •   * * *
    Нахристосавсь піп московський ледь не до безтями.
    Ледь добрів служити службу до власного храму.
  •   Легенда про чуму
    Покарав Господь людину за гріхи потопом,
    Думав, що гріховну тягу тим потопом втопить.
  •   * * *
    А тут не видно, що пройшли віки.
    Хіба що ковила із сивиною
  •   * * *
    Колись грамотних людей було зовсім мало.
    Були села, де попів зроду не бувало.
  •   Битва біля Липиці в 1216 році
    Зимова ніч спустилася на ліс.
    Сніг припинився, але що від того?
  •   * * *
    Здавалося б – звичайна річ:
    Приходить день – зникає ніч.
  •   * * *
    Йшли козаки на війну турка воювати.
    Довелося у селі однім ночувати.
  •   * * *
    Горять вогні у долині, вся долина сяє.
    Стомилося в путі військо, тепер спочиває.
  •   * * *
    Десь серед степу, ген на кургані
    Камінна баба стоїть в бур’яні
  •   * * *
    Повернувся один хлопець з москалів додому
    І того, якого знали, не впізнати в ньому,
  •   Бойова дівка
    Сидять діди на лавочці під крислатим дубом.
    Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
  •   * * *
    А тінь все швидше сповзала схилом.
    Втомився вітер за день і стих.
  •   * * *
    Чи хочуть москалі війни?
    Та нею лиш живуть вони.
  •   Про мишей, котів та собак
    Травень місяць на порозі. Сонце в небі світить
    Та так світить, що, неначе, справжнісіньке літо.
  •   * * *
    В густій пітьмі вечірньої кімнати,
    В кутках, де вже осіла чорнота,
  •   * * *
    Двом колишнім становим довелося стрітись
    В постоялому дворі. І давай хвалитись,
  •   Василько - князь Володимирський
    Розпалася Русь єдина після Ярослава.
    Розділили брати землю Руську між собою,
  •   * * *
    Бушувала громовиця
    Уночі,
  •   * * *
    Звелів якось цар Микола на поштових марках
    Себе любого зобразить й на пошти роздати.
  •   * * *
    Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
    Чимале турецьке військо у ній гарувало.
  •   * * *
    За тихим плюскотом ріки
    Я кроки не почув, поки
  •   * * *
    Було то, говорять люди, за панського права.
    Селянин один затіяв з парниками справу
  •   * * *
    Обоз великий вулицею мчав.
    Та не купецький. Пахолки на конях.
  •   * * *
    Вітер нагодився, по степу пробіг
    І траву високу похилив до ніг.
  •   * * *
    Зійшлися москаль й москалька, знайшли собі хату
    Та і стали у тій хаті жити-поживати.
  •   Легенда про Камінне село
    Коли хтось дива подивитись захотів.
    Чи то природне воно, чи то рукотворне,
  •   * * *
    Звичайно відбувається все так:
    Спочатку все сильніш тьм’яніють зорі,
  •   * * *
    Біля Лаври у Києві роззяви стояли,
    Дивувались, як дзвіницю таку збудували,
  •   Звідки в кремені з’явився вогонь
    Було то все за давніх тих часів,
    Коли ще старі боги правували.
  •   * * *
    Одинокий місяць в небі зірки пас,
    А вони розбіглись, не збереш до купи.
  •   * * *
    Було в Києві колись побіля вокзалу.
    Тарадайки, брички там у ряди стояли.
  •   Перша козацька Січ
    Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
    А своїм конем степами гаса без утоми
  •   * * *
    Тихо над рікою, комарі гудуть.
    Стежкою в’юнкою берегом іду.
  •   * * *
    Було то в тридцяті ще. Черговий обман
    Комуняцький – перший їх п’ятирічний план.
  •   Як литвин дівчину провчив
    Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
    Гуртом по селі ходили та пісні співали.
  •   * * *
    А там у тумані широка долина.
    Ледь-ледь вітерець повіває легкий
  •   * * *
    Оцю давню оповідку удалося стріти,
    Як насправді з москалями треба говорити,
  •   Смерть Юрія Долгорукого в Києві 15 травня 1157 року
    Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
    Вже сонце освітило куполи
  •   * * *
    Дощ утомився. Цілий день трудився.
    Аж уночі нарешті зупинився.
  •   * * *
    Було то, як Катерина у нас панувала,
    Вільні землі степовії німцям роздавала.
  •   Про Гаркушине море і водоспад Вчелька
    Ать-два! Ать-два!
    В генерала голова.
  •   * * *
    Метнулась блискавки рука,
    Вхопила дуба за чуприну
  •   * * *
    - Жінко, а де гроші?
    - Та де ж, мій хороший…
  •   Про Чумний бунт у Москві 1771 року
    Сидим з кумом. Саме вірус по світу лютує.
    Усі в масках… А навколо усе вже квітує.
  •   * * *
    Пелюстки з абрикоса облітають, як сніг,
    Білим килимом стелять мені просто до ніг.
  •   * * *
    Мати в церкву збирається, все святкове вділа,
    А своїй доньці наказує, щоб тісто місила.
  •   Чому зозуля не в’є власного гнізда
    Прибігла мала зі школи, горять оченята.
    Похвалилася одразу і мамі, і тату:
  •   * * *
    Ну, от і сталося. Весна
    До нас нарешті завітала.
  •   * * *
    Росію розумом не зрозуміть,
    Аршином спільним вимірять даремно.
  •   Про зачарований скарб
    Стоїть спекотне літо надворі.
    Білизну вітер у дворі полоще.
  •   * * *
    Вітер з поля приніс аромати весни.
    Хоча пізній вже час, але спробуй, засни.
  •   * * *
    По дорозі понад ставом
    Їде возом старий дід.
  •   Як Угорщина захопила Закарпаття в 1939 році
    - Скажи-но, куме, чому Орбан так
    Тепер вчепився в Закарпаття наше?
  •   * * *
    Зі цвітом кульбаби приходить весна
    І холод зимовий нарешті мина.
  •   * * *
    Зібрав всіх силовиків до бункера Путін:
    - Хто ж вчинив отой теракт, хочу я почути.
  •   Легенда про беху
    Чорт вирішив, що в світі найхитріший.
    Побачив люльку в Савки у руках
  •   * * *
    Так і не зміг зігрітись день із ночі,
    Усіх у теплі одежини кутав.
  •   * * *
    Гайдамаки-розбишаки
    По ярах та по байраках,
  •   Кронштадтське повстання 1921 року
    Михайло в тіснім кубрику сидів.
    Там, нагорі негода лютувала.
  •   * * *
    А в долині сонце світить.
    По долині жовті квіти.
  •   * * *
    «Нарешті наші!» – виліз із підвалу
    Брудний, смердючий, радісний, проте.
  •   Як чоловік свої воли шукав
    Загубив чоловік воли.
    Задрімав десь на хвильку, може,
  •   * * *
    А там на горі
    Сидять кобзарі,
  •   * * *
    Прощай, Московія немита –
    Країна відданих рабів.
  •   Легенди Конотопу
    Якось приїхав з Києва онук
    До Конотопа в гості до бабусі.
  •   * * *
    Перун збирав на небі хмари,
    Які збігались звідусіль.
  •   * * *
    В той рік, як з гір спустився Ганнібал,
    Здригнувся Рим, відчув перед собою
  •   Гелон
    - Прокинься синку! Час уже вставати! –
    Крізь сон все ж мамин голос долетів-
  •   * * *
    Розпечена куля, неначе завмерла в зеніті.
    Повітря гаряче, здавалось ось-ось закипить.
  •   * * *
    Монголи, кажуть, звоювали світ.
    Орда пройшла і Азію, й Європу,
  •   * * *
    Посол московський до Москви вернувсь -
    Плєщеєв Мішка прямо зі Стамбулу.
  •   * * *
    А ми зиму провели за село,
    Почекали, щоб вже точно пішла.
  •   * * *
    Зіткнулися дві лави у степах –
    Козацька і татарська. Із розгону
  •   Звідки взявся тютюн
    Усе малому хлопцеві цікаво,
    Все спробувати хочеться отак.
  •   * * *
    Тихий вечір, тихий став.
    Вітерець весь день гуляв,
  •   * * *
    Узяли насильно заміж, навіть не спитались,
    Адже придане за нею гарне їм дісталось.
  •   Легенда про амброзію
    Василько саме у садочку грався
    Та із кущів смородину «клював»,
  •   * * *
    Тихий вечір опустився на село.
    Все, нарешті, відшуміло, відгуло.
  •   * * *
    Колись тут половця безпечного стеріг,
    В кущах засівши, одинокий печеніг,
  •   Картинка з життя українських селян в колгоспному «раї»
    Вийшов дядько Петро з хати, потилицю чуха
    Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
  •   * * *
    Змією безкінечною звивається ріка,
    Зникаючи в зелених очеретах.
  •   * * *
    Скіфський степ гуде набатом:
    Йдуть сармати! Йдуть сармати!
  •   Звідки з’явилися жаби
    Ішли Ісус з Петром якось по містах і селах.
    В селі однім відпочити сіли над дорогу
  •   * * *
    Лютневий день. То сонячно, то хмарно.
    Не скажеш, навіть, що тепер зима.
  •   * * *
    « Хто винен в тім, що Друга світова
    Із нападу на Польщу почалася?
  •   Легенда урочища Сагайдачне
    Вертались чумаки в погожий день із Криму.
    Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
  •   * * *
    Вдерся п’яний, як чіп Іван
    До сусіда свого у двір.
  •   * * *
    За верхівки тополь
    зачіпали свинцевії хмари
  •   Прекрасна Феодора
    Давним-давно посеред Кримських гір
    Сугдея незалежна ще стояла.
  •   * * *
    Лизнув туман ранкові трави
    Холодним, вогким язиком.
  •   * * *
    Геббельс Гітлера питав:
    - Ти новини вже читав?
  •   Чому Господь так людей парує
    Сидять діди на лавці, гомонять,
    Бува, на якусь хвильку замовкають,
  •   * * *
    Помаранчеве сонечко
    Загляда у віконечко
  •   * * *
    Наче, грім прогримів в степу тупіт коней,
    Поховалося вмить все навколо живе.
  •   Легенда про льон
    Високі гори закривають небосхил,
    Ховаючи свої вершини в хмарах.
  •   * * *
    Чи то хмари низенько, чи високо туман.
    І дерева біліють, з ночі паморозь вкрила.
  •   * * *
    Відправили на пенсію Микиту.
    Удома довелось йому сидіти.
  •   * * *
    Похвалявся кум Микола кумові Івану:
    - Та я нині у бік поля, навіть і не гляну.
  •   * * *
    Припустивсь лапатий сніг.
    Лиш дорогу перебіг –
  •   * * *
    Чого на нас напали москалі?
    Чого в наш край припхалися з війною?
  •   Окунівська битва 1276 року
    1
    Ще зі шкільної парти, наче ржа
  •   * * *
    Сонечко за обрій, вечір наступає.
    Десь, мабуть, у вербах соловей співає.
  •   * * *
    А ви із чого узяли,
    Що маєте якесь право
  •   Легенда про Москву
    - Поясни мені, дідусю, як так воно стало,
    Що брати, як вони кажуть, на братів напали?
  •   * * *
    Ще недавно текли вікном осіннії сльози,
    А тепер тут візерунки Дідуся мороза.
  •   * * *
    Дивлюсь, як Захід поміч нам дає
    І анекдот старий вже пригадався,
  •   Чому зозуля після Петра й Павла перестає кувати
    Михайлик ціле літо у гостях
    У дідуся й бабусі. Спочиває.
  •   * * *
    Тихо плине річка, балкою блукає,
    Мабуть, шлях до моря у степу шукає.
  •   * * *
    Прислів’я це далеко не нове
    Але і нині актуальне дуже:
  •   «…І загримів Полтавський бій»
    1
    Полтавська битва. Ну, хто ж не знав.
  •   * * *
    І на порозі сніг.
    І на дорозі сніг.
  •   * * *
    Провівши четверть віку в москалях,
    Вернувсь додому – а його немає.
  •   Звідки взялися українці і москалі
    Прийшов в гості до дідуся Андрійко й питає:
    - А звідкіль, скажи, дідусю, люди узялися?
  •   * * *
    У небі вже блимали зорі,
    Хоч місяць ще десь і заспав.
  •   * * *
    Виліз якось на трибуну діяч від культури,
    Став боротися з московським впливом закликати.
  •   Як козаки з Січі до Туреччини втікали
    Обступило Січ москальське військо з усіх боків
    Та не стали козаченьки дожидатись, поки
  •   * * *
    Одинокий місяць в небі зірки пас,
    А вони розбіглись, не збереш до купи.
  •   * * *
    Генерал на війну вояків відправляв.
    Випив сто п‘ятдесят та і їх наставляв.
  •   Про святих Миколу і Касяна
    Пристає онук до діда, заходивсь питати:
    - А яке ми нині свято будем святкувати?
  •   * * *
    Питав я вітру – він мене не слухав.
    Питав я сонце – та воно зайшло.
  •   * * *
    Позарилися кляті на святе –
    На борщ. Тепер на сало поглядають.
  •   Легенда про Корсунь
    Вже дням рахунок втратили давно.
    Здається, сил вже рухатись немає
  •   * * *
    Безкінечна крупа із небес засипа,
    Білим килимом землю встеляє.
  •   * * *
    У москалів є приказка одна:
    «Незваний гість ще гірше, ніж татарин».
  •   * * *
    На моріжок стелився легкий сніг,
    Немов шматочки вати опускався,
  •   * * *
    Викопана прадідом криниця
    Скільки літ поїла увесь рід
  •   Як москалі український степ піднімали
    Казав дід старий: - Теперко, як вийдеш на гору,
    То скрізь слободи видніють, з’явилось чимало.
  •   * * *
    Сніг летить, мов пух.
    Одягай кожух!
  •   * * *
    Жовто-блакитний прапор тріпотів
    На пагорбах високих на флагштоці.
  •   Гетьман Іван Самойлович
    Якщо комусь ти задумав викопати яму,
    Не забудь: з тобою можуть вчинити так само.
  •   * * *
    В голих сонних вітах
    Завиває вітер,
  •   * * *
    Клепають собі зброю москалі.
    Як і батьки їх та діди клепали.
  •   Легенда про місто Сміла
    Сидять під горіхом онук з дідусем,
    В тіні заховались, бо ж спека надворі.
  •   * * *
    Новий рік уже на порозі
    Та кудись поділись морози.
  •   * * *
    Ідуть якось по дорозі Петро із Ісусом.
    Коли раптом їм назустріч скажена собака:
  •   Як собаки й коти хліб врятували
    Як гарно влітку гостювати у селі.
    І ліс, і річка, і повітря дуже чисте.
  •   * * *
    Порипує сніг під ногами.
    Мороз став за щоки щипати.
  •   * * *
    Росли Каї, ізмалечку гарні діти бу́ли
    Та, напевно, королева Снігова дихнула
  •   * * *
    Їхав козак полем та Кучманським шляхом,
    На Січ повертався з походу на ляхів.
  •   * * *
    Ніч трудилась, ніч не спала,
    Усе снігом посипала.
  •   * * *
    У «тимчасових» владу відібрали,
    Засіли, як у банці павуки,
  •   Легенда про облогу Почаєва татарами 1675 року
    Ще в дитинстві малому повів мені тато,
    Як Почаїв татари взялись облягати.
  •   * * *
    Не йметься зимі без одежі, без білої.
    Недавно лиш скинула й знов одягла.
  •   * * *
    Ляльку Путіна зліпило еФеСБе для москалів,
    Мізки лялькою отою їм усім засрало,
  •   Про святого Спиридона
    - Татусю, чому свині верещать
    По всім селі, неначе їх хтось ріже?
  •   * * *
    Весело потріскують у плиті дрівця,
    Відчувають легкого подих вітерця.
  •   * * *
    Шалені дев’яності.
    Були ми молоді.
  •   Іграшка
    Обступили внуки діда та й стали прохати:
    - Зроби! Зроби нам , дідусю, іграшкову хату!
  •   * * *
    Зима ще того снігу не прибрала
    Та вже новий із неба посипа.
  •   * * *
    Полюбляють про правителів своїх
    Москалі іще одвіку пліткувати,
  •   Легенда про Кривий Ріг
    Не встиг дідусь ступити на поріг,
    Як онучок до нього підбігає
  •   * * *
    Сніг лапатий з неба сіє.
    Вітерець легенький віє.
  •   * * *
    Правителі Московії завжди
    Себе найрозумнішими вважали
  •   Про лісових людей і не тільки
    День разом з сонцем за горою згас,
    Розбіглись хмари, що весь день блукали.
  •   * * *
    А мороз узявся дбати,
    Річку панцирем вкривати.
  •   * * *
    Бува, що й в царського сатрапа
    Збунтується козацька кров…
  •   Легенда про авдіївські пагорби
    Дощ сіється з кошлатих сірих хмар.
    Затіявсь з ночі й без перепочину.
  •   * * *
    Ще осінь, а зима вже завітала,
    Свого часу діждатись не змогла.
  •   * * *
    За глибоким за морем,
    Під високим під небом
  •   А на святого було Андрія...
    Сидять діди під плотом та згадують минуле,
    Розказують молодшим, доки ще не забули,
  •   * * *
    Упав на землю чистий сніг,
    М’який та білий,
  •   * * *
    В Москві від народу тиснява,
    Росте Москва, наче пліснява.
  •   Про свято Катерини
    - Ходім, Миколо до дівчат на вечорниці.-
    Степан товариша з-за тину погукав. –
  •   * * *
    Накидала під ноги листя осінь.
    У небі аж рябить від вороння,
  •   * * *
    Хто відкрив оцей ящик Пандори,
    Усі випустив лиха на світ?
  •   Про ворожок і невідворотність Долі
    І вечір непомітно вже підкрався.
    Червоний захід вітер провіщав.
  •   * * *
    А у нас холоди,
    Мов зима на порозі.
  •   * * *
    Москалям клятим спати
    Жаба , бач, не дає.
  •   Легенда про Труханів острів
    Спека. Я по пішохідному мосту
    На Труханів острів поспішаю.
  •   * * *
    Мерзне земля ночами,
    Листям вкрива себе,
  •   * * *
    «Жорстоке царювання нам
    Слабке готує царювання» .
  •   Феофан Прокопович - ідеолог імперії
    Ми клянемо тих клятих москалів
    За те, що вони гноблять Україну,
  •   * * *
    Я іду доріжкою між клени.
    Наступає урочиста мить.
  •   * * *
    Ішов якось по дорозі із Січі старий козак.
    Тут назустріч йому диба, мабуть, в Крим московський дяк.
  •   Звідки беруться богатирі
    Сидять діди на лавочці під дубом розлогим.
    Сидять мовчки, зажурені, самокрутки смалять.
  •   * * *
    Зацвіли хризантеми у моєму саду.
    Встану я на світанку, по доріжці пройду.
  •   * * *
    Спи, дитинко, засинай,
    Бо сидить в кущах Бабай –
  •   Легенда про латаття
    Душа хотіла, щоб її кохали,
    Але кохання так і не знайшла.
  •   * * *
    І листопад прибуде заздрий вслід за тим,
    Який не вміє так, як жовтень, малювати.
  •   * * *
    Тут стояло колись село.
    А тепер напівдикий сад,
  •   Морський похід запорожців в 1625 році
    Тихий вечір опускався на дніпрові схили,
    Біля вогнища тісненько козаки сиділи.
  •   * * *
    Прокинувся ранок похмурий і сірий.
    Всміхнулося сонце, хоч зовсім не щиро.
  •   * * *
    Молодий панич додому прибув зі столиці,
    Де батьки його послали на юриста вчиться.
  •   Звідки беруться розповіді про відьом
    Було то в часи колгоспні, не сталінські, кляті,
    Бо тоді за такі речі могли й розстріляти.
  •   * * *
    Хитається на вітрі гілка глоду.
    Відлякують несмілих колючки.
  •   * * *
    Поки іще кури́ть Чумацький шлях.
    Поки ще сонце котиться по небу,
  •   Легенда про рейнутрію японську або ж гірчак
    Дідусь онука вивів погуляти.
    Чи, може, то якраз і навпаки.
  •   * * *
    Туман над балкою повис,
    Задумався в ранкову пору:
  •   * * *
    Сидять жаби у болоті, те болото хвалять,
    Бо ж не бачили нічого носа свого далі.
  •   Як Іван Третій з Казанню воював
    Хотілось би повідати про те,
    Як москалі «уміли воювати».
  •   * * *
    Співає вітер пісню кочову –
    Своє одноманітне завивання.
  •   * * *
    Де йде війна, людські палають хати,
    Людської крові повниться ріка,
  •   Як москаль чортом був і носив попів топити
    Чого лишень, люди кажуть, в житті не буває.
    Про одну таку пригоду у часи минулі,
  •   * * *
    Пожовтіле листя падає під ноги,
    Вистеля дорогу килимом мені.
  •   * * *
    Якось стрілець московський і козак
    В корчмі заїжджій за столом зустрілись.
  •   * * *
    Про підступність, про москальську чи ж то нам не знати.
    Досить лише хоч про Січі козацькі згадати.
  •   * * *
    Пронизує наскрізь холодний вітер
    І подих забиває на ходу.
  •   * * *
    Зайшов кум у гості саме під обід.
    - Сідай, куме, пообідаєш, як слід.
  •   Легенда про річку Шайтанка
    Повз село Новомайорське річка протікає.
    Навколишні всі Шайтанкою її називають.
  •   * * *
    І я пройшовся по ранковій прохолоді
    Та по траві, по нетривоженій росі.
  •   * * *
    Москаль в двір чужий забрів,
    Розгледівсь поганець,
  •   Мавчин великдень
    Вже сонечко добряче припіка,
    Хоч хмарки в небі. Все навкруг буяє,
  •   * * *
    Небо опустилось, нависає сіро.
    Де-не-де водою бризкає крізь діри.
  •   * * *
    Вже Путін вмер, слідом Лавров-коняка.
    За всі гріхи до пекла потрапля.
  •   Як Ганна Іванівна стала російською імператрицею.
    Росії важко без царя прожить.
    І не важливо – триста років тому
  •   * * *
    Верби всі у золотавих шатах.
    Вітер взявся листя обривати.
  •   * * *
    Прийшли в землі наші
    Москалі із Раші
  •   Як чоловік цвіт папороті знайшов
    Сидять рибалки понад ставом.
    Над воду вудлища стирчать.
  •   * * *
    В сутінках ранкових спів півні́в луна,
    Узялась рожевим цвітом далина,
  •   * * *
    Щоб світову імперію створить,
    Потрібно бути генієм, звичайно.
  •   * * *
    Миколка в лісі назбирав грибів
    І вже було додому повертався,
  •   * * *
    Вечоріло. Сонце сіло,
    Хмарки аж почервоніли,
  •   * * *
    Марксизм – вчення? Та не смішіть народ.
    Релігія – упевнений у тому.
  •   Іван та Маруся
    Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
    Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
  •   * * *
    Обійми мене, осінь,
    давай разом поплачем
  •   * * *
    Москальство – то хвороба людської голови.
    Як захворів, тоді вже повік не злікувати.
  •   Легенда про коростенських титанів
    Дідусь з онуком у Древлянськім парку
    Гуляли у спекотний літній день.
  •   * * *
    Сонечко ще досі у фаворі.
    Бродить літо бабине надворі,
  •   * * *
    Коли говорять: «Не без виродка в сім’ї»,
    То на увазі мають, певно, і Росію,
  •   * * *
    У кожного своя доля. Інак не буває.
    Один долю свою дуже трудящую має,
  •   * * *
    Іще день бабиного літа,
    Скупого осені тепла.
  •   * * *
    Не слово Боже, а московські скрепи
    Вони з амвонів по церквах несли.
  •   Звідки беруться нечесні гроші
    - А скажи, дідусю, чому так буває?
    Коли хтось бува багато грошей має,
  •   * * *
    Ходить осінь,
    Ходить боса,
  •   * * *
    Врозкаряк Московія в Євразії всілась,
    Дується і тужиться, оком не змигне.
  •   Оборона Ставищ у 1664 році
    Сидить сліпий та на кобзі під корчмою грає,
    А навколо нього натовп місцевих зростає.
  •   * * *
    Бродить з осінню літа примара,
    Хитро зманює пізнім теплом.
  •   * * *
    Якого дідька той москальський цап
    Вирішувати має наші долі?
  •   Вертебський глек
    Михайло вже й надій на те не мав.
    Уже, здається, все перекопали.
  •   * * *
    Ой, у полі рясне жито.
    Стало літо молотити.
  •   * * *
    А скільки їх – незнаних чи забутих
    Лишилося у мрії на шляху,
  •   Легенда про кірці - якірці сланкі
    Із ранку припікало вже добряче.
    Від тої спеки в річку би пірнуть
  •   * * *
    Уже сонце сідає. Череда повертає,
    А пастух попереду на сопілочці грає.
  •   * * *
    Двадцяте століття – століття криваве.
    Прийшли Герострати. Для власної слави
  •   Чому люди іноді блукають
    Микола ще із самого рання́
    Поїхав в місто поярмаркувати.
  •   * * *
    Розлякуючи сонних ховрахів,
    Які боки на сонці вигрівали,
  •   * * *
    Йому з дитинства снилася війна,
    Про подвиги він мріяв і про славу,
  •   Звідки взялися чорти
    Сидять діди на лавці у неділю,
    Про щось поміж собою гомонять.
  •   * * *
    А на світанку упали роси.
    Коса так легко кладе покоси.
  •   * * *
    Накувала зозуля
    В лісі років багато.
  •   Полковник Криса
    «Народ скаже – як зав’яже!» Прізвисько, буває,
    Краще всіх характеристик когось представляє.
  •   * * *
    Там, де шлях куриться над рікою,
    В тихих вербах, у густій тіні
  •   * * *
    Ховається село у бур’янах.
    Йому, напевно, соромно від того,
  •   Звідки взялися коні
    На небі, мов насіяно – зірки.
    Ще місяць, певно, спочива в ярузі.
  •   * * *
    У парку зеленому,
    На траві густій,
  •   * * *
    Нову тюрму тирани збудували,
    Велику, щоб вмістити туди всіх.
  •   Легенда про річку Желянь і Добрий дуб
    Маленький Дмитрик в Києві живе
    Із дідусем у хаті на Подолі.
  •   * * *
    Сонечко висить над небокраєм.
    Край села вже ляскає батіг.
  •   * * *
    Як правильно казати:
    «В» чи «на» Україні.
  •   Князь Федір Вишневецький
    У кого погляд на життя який:
    Один говорить: - Моя хата скраю,
  •   * * *
    А на небі зоря ранкова.
    Рожевіє уже на сході.
  •   * * *
    На околиці села
    Вже старенька хата.
  •   * * *
    А зорі падали крізь ніч у жито.
    Тут скільки згадано про пережите.
  •   * * *
    Скільки можна калічити мову?
    Скільки можна нещасну терзать?
  •   Як козаки ходили в гості до воєводи в 1593 році
    Як Косинського в Черкасах в пастку заманили,
    Підлі слуги Вишневецького гетьмана убили,
  •   * * *
    Розсердився на Київ бог Ярило
    І поглядом аж наскрізь пропікав.
  •   * * *
    Коли заграви устають на горизонті
    І дим стелитися землею почина,
  •   Олена Глинська
    Ми згадуємо часто Роксолану,
    Княгиню Ольгу, Анну, що була
  •   * * *
    Повітря свіже. Хочеться вдихнути
    На повні груди життєдайних сил,
  •   * * *
    Де високе небо та степи безкраї
    І Дніпро широкий крізь віки пливе,
  •   Битва під Чудновим 1660 року
    - Що не кажіть, немає на землі,
    І то уже на слово вірте, братці,
  •   * * *
    Пригрілися на сонечку коти.
    Сплелись клубочком і лежать, дрімають.
  •   * * *
    Споришем стежина заросла,
    Ледь помітна поміж бур’янами.
  •   Легенда про Житомир
    Урок історії вже добігав кінця.
    Про племена слов’янські говорили,
  •   * * *
    Світило сонце і дощик капав,
    А я берізку таку натрапив.
  •   * * *
    Колись було село велике,
    Тепер лишилось кілька хат.
  •   Богатирська застава
    У степу не самотній лише вітер гуляє.
    Там пасуться без ліку диких турів стада.
  •   * * *
    Вимахали мальви вище мене,
    Різнокольорово розцвіли,
  •   * * *
    В боротьбі вирішується нині –
    Бути чи не бути Україні.
  •   Гетьман Петро Суховієнко
    Є між нами такі люди – молоді, амбітні,
    Що до влади і до слави зовсім ненаситні.
  •   * * *
    Ранньою росою мерехтить трава.
    Стежка понад верби берегом петля
  •   * * *
    Як самі не хочете вмирати,
    Дайте зброї , скільки треба, нам,
  •   Легенда про туберозу
    Києвом ішов я безтурботний,
    Нині мало видалось роботи,
  •   * * *
    Село ще спить. Ще темінь надворі.
    Ще Віз скрипить поволі нагорі
  •   * * *
    Якби ви якось в москаля спитали,
    Що означа той їхній крик: «Ура!»,
  •   Скарби Парагільмена
    У Кримських го́рах є багато місць,
    Що таємниці древні зберігають.
  •   * * *
    А очерети таять секрети:
    Забуті речі, дзвінкі монети.
  •   * * *
    А москалям не терпиться в святі.
    Готові світ увесь поруйнувати
  •   Звідки взявся Маріуполь
    Сидять якось українець з москалем і греком
    Понад Кальміусом. Місто зовсім недалеко
  •   * * *
    Сонце палить. У долині
    Залишились тільки тіні.
  •   * * *
    Рознісся крик по місту: «Печеніги!»,
    Немовби хвиля вдарила морська
  •   Після Конотопу
    Ледве-ледве відгриміла Конотопу слава
    І, здавалось, відродилась козацька держава.
  •   * * *
    Вітер вербу хитає.
    Вітер вербу питає:
  •   * * *
    Ті, що над нами панували, намагались
    З нас українську зовсім витравити кров.
  •   Битва під Конотопом у 1659 році
    - Дідусю, розкажи про Конотоп! –
    Онук старого смикає за поли
  •   * * *
    Запах липи п’янить.
    Зупинюся на мить.
  •   * * *
    Ми готові ворога прогнати,
    Дайте танки нам і літаки,
  •   Князь Свидригайло
    Зима. На вулиці хурделиця мете,
    Холодний вітер хижо в вікна завіває.
  •   * * *
    На траві блищить роса,
    Що упала з ночі.
  •   * * *
    Дніпро, як крізь пороги все ж пробивсь,
    У тій борні багато сили втратив.
  •   Як козаки з Сагайдачним на Кафу ходили
    Тече Дніпро, несе води до синього моря.
    Ніч вже хилиться до ранку, потьмяніли зорі.
  •   * * *
    А у балці річка тиха.
    Свіжий вітер ледве диха.
  •   * * *
    Не з циркуляру, що Валуєв видав
    Гоніння українства почались.
  •   Легенда про Черкаси
    Сидить в своїм шатрі великий хан.
    Весь світ, здається перед ним схилився,
  •   * * *
    Ох, я впіймаю того цвіркуна,
    Що до півночі не дає заснути.
  •   * * *
    Неправду кажуть, наче москалі –
    Імперці. Ні, вони – лише ординці.
  •   Похід Запорізького корпусу Петра Болбочана на Крим у 1918 році
    То не вітер гонить хмари вздовж Дніпра-ріки,
    Йдуть на південь українські бойові полки.
  •   * * *
    Чи то цнота, чи журба?
    Похилилася верба.
  •   * * *
    Не в безплідній пустелі, ні,
    А в родючій землі моїй
  •   Дума про гетьмана Опару
    Є на небі такі зорі, що наднові звуться
    То вже вчені добре знають – звідкіля беруться.
  •   * * *
    Ми живемо у надзвичайнім світі,
    Хоча й не розуміємо цього.
  •   * * *
    То не блискавка і не грім гримить,
    То до Києва змій страшний летить.
  •   Битва під Охматовим у 1644 році
    Лежать коза́ки у снігу посеред чиста поля.
    Мороз такий – здається, що аж до кісток пройма.
  •   * * *
    Засмучена гроза брела по полю,
    Застуджено бухикала весь час,
  •   * * *
    Напоєний повітрям степовим
    І вільними обласканий вітрами,
  •   Захоплення Чернігова монголами у 1239 році
    Колись велике місто тут було,
    Тепер одні руїни залишились.
  •   * * *
    У полі хитрий вітер
    Не можна обдурити.
  •   * * *
    Стоптавши черевиків кілька пар,
    Зітерши кілька посохів, урешті
  •   Легенда про білих і чорних ангелів
    В тісному бомбосховищі , в задусі,
    В півтемряві народ сидить, стоїть.
  •   * * *
    Тихий зоряний вечір.
    Місяць вербі на плечі
  •   * * *
    Поки за сльози і пролиту кров
    Господь не покара у тому винних,
  •   Полковник козачий Максим Кривоніс
    Ох, Максиме, Максиме, з ким лише не змагавсь,
    А проклятій хворобі отак легко піддавсь.
  •   * * *
    Повільно повертають дзиґарі.
    Тьмяніють зорі і ясніє небо.
  •   * * *
    Я не убивця, я лише солдат,
    Який завжди виконує накази.
  •   * * *
    Ніч одягнула кольє з діамантами,
    Мов королева яка.
  •   * * *
    Видряпані наспіх імена
    На стіні. Усе, що залишилось.
  •   Як Хаджі-Гірей генуезців провчив
    Було то в далекі тепер вже роки.
    По Криму усьому плели павутину
  •   * * *
    А сонечко спустилося у став,
    Немов хотіло перед сном скупатись.
  •   * * *
    Курган в степу все тягся догори,
    Немов хотів поглянути востаннє:
  •   Легенда про каланхое
    - Що, онучку, знов тече із носа?
    Десь, напевно, нежить підхопив?!
  •   * * *
    Безмовно зорі падали останні.
    А я дивився в відчаї на них.
  •   * * *
    А на війні, як на війні,
    Життя ніколи не в ціні
  •   Отаман Зелений
    - Чи Зеленого, спитати хочете, я знаю? –
    Дід хитренько усміхнувся, - Як його не знати?
  •   * * *
    Крізь неба решето просіює вода,
    На землю краплі падають холодні.
  •   * * *
    Було завжди в Україні ярмарок багато,
    Туди їхали із крамом аби торгувати.
  •   Битва під Цецорою в 1620 році
    Із-за гори, з-за Дунаю грізне військо виступає,
    Іскандер-паша турецький у Молдову шлях тримає.
  •   * * *
    Сонце ноги промочило
    У росі холодній.
  •   * * *
    Москалям од віків
    До того не звикать -
  •   Легенда про плющ
    У село онук приїхав в гості до бабусі.
    Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
  •   * * *
    При дорозі явір
    Віттям не колише.
  •   * * *
    В Московії свій особливий шлях.
    Проторені не треба їм дороги,
  •   Дума про кошового отамана Фоку Покотила
    Сотні років Україна жила-проживала,
    Але, мабуть, ні одного спокою не мала.
  •   * * *
    Гуляла степом музика вітру.
    Шуміли трави, дзвеніли квіти.
  •   * * *
    Я готовий жити із бідною,
    Я готовий жити з обдертою.
  •   Битва під Коломною в 1618 році
    - «Йдемо на Москву виручать Владислава!-
    Сказав Сагайдачний,- бо ті москалі,
  •   * * *
    В верховітті вітер віє,
    Про своє щось шарудить.
  •   * * *
    З високих схилів древнього Славути
    Дивився він на хвиль нестримний біг.
  •   Князь-ізгой Іван Берладник
    Комусь все іде у руки, а для когось – зась.
    Незалежно, простолюдин ти чи, може, князь.
  •   * * *
    Квіточки, як зірочки, розцвіли у полі,
    Хоч трава ледь вибилась і дерева голі,
  •   * * *
    Батьківщину не обирають,
    Що би хто там не говорив.
  •   Катерина Друга і Поділ
    Про самодурство, що аж випира
    В правителів Московії багато
  •   * * *
    Затихає село поволі.
    Місяць викотився на дах.
  •   * * *
    Один панок Сковороду спитав,
    Хизуючись, що предків знатних має:
  •   Легенда про Чорторий
    Стоять дідусь з онуком на Горі
    Над Боричевим. Сонечко пригріло
  •   * * *
    Від важкої ноші небо аж просіло,
    Мчало, ледь торкало животом дерев.
  •   * * *
    Він піднявся з прапором білим
    З безпечного окопу один.
  •   Олельковичі - останні київські князі
    Коли князь Ольгерд біля Синіх Вод
    Побив татар, з Поділля їх прогнавши,
  •   * * *
    Лелеко, лелеко!
    Прилети здалека,
  •   * * *
    Вже вдруге збирається князь Святослав
    На греків. Діждався, як мати
  •   Битва при Молодях 1572 року
    З малого я страшенно полюбляв
    Вивчати все про битви і походи.
  •   * * *
    Прохолодний квітневий ранок.
    Іще сонечко десь у снах.
  •   * * *
    Як була орда ордою – нею й залишилась,
    Тільки назва її трохи із часом змінилась.
  •   Легенда про хміль
    Жив народ вільний в степах широких,
    Де було море з одного боку,
  •   * * *
    А в степу навесні вітер мов знавіснів.
    Не злегка продима, а все рве і лама.
  •   * * *
    Вийди-вийди, дівчино, із хати,
    Бо товчуться хлопці коло плоту.
  •   Берендеї
    Дрімучий ліс під кронами сховав
    Усе живе. Сюди і стрімкий вітер,
  •   * * *
    Поблідлий місяць поглядав згори,
    Як унизу в примарнім мерехтінні
  •   * * *
    Дісталося у спадок від дідів
    Мені багатство. Хтось про це лиш мріє,
  •   Похід Володимира Мономаха на половців у 1111 році
    Олег Святославич в світлиці сидить,
    З ним ліпшії люди зібрались.
  •   * * *
    А я туди, де весна,
    Трава зелена, рясна
  •   * * *
    Спочатку – брат, тоді – сусід,
    Тепер же ворог лютий.
  •   * * *
    А навесні в ставу вода прозора.
    Очерети пробились молоді.
  •   * * *
    А в тім великому гріхопадінні,
    Де убивали і калічили людей
  •   Трагедія на Солониці
    Заревіли диким звіром, вдарили гармати,
    Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
  •   * * *
    Піднявся місяць, озирнувсь навкіл,
    Почав зірки – ліхтарики вмикати.
  •   * * *
    Петро їх з дитинства ще був дурнуватим,
    Хотілось йому увесь час воювати.
  •   Битва в урочищі Гострий Камінь в 1596 році
    Сидять діди на лавці попід грабом.
    Неділя…Чом би і не посидіть,
  •   * * *
    Починається ранок із пташиних пісень.
    Я виходжу на ганок, щоб побачити все.
  •   * * *
    Казав славний Тарас...наче, нічого й додати:
    «Було колись — запорожці вміли пановати.
  •   Битва під П’яткою в 1593 році
    - Скажи, дідусю, ти ж козакував? –
    Онук у очі діду подивився, -
  •   * * *
    Плакала у розпачі весна,
    Одіж їй зимова затісна.
  •   * * *
    Я стою там де, може, за тисячі літ
    Скіфський воїн дивився на перську навалу
  •   Трипільці
    Було то у часи тепер далекі,
    Коли в дикунстві люди ще жили.
  •   * * *
    І знову сніг на землю ліг.
    Коли ж весна? Та де ж вона?
  •   * * *
    Поміж світів в середині Європи
    Розкинулась земля моїх батьків,
  •   Цариця Боспору Динамія
    Всі звикли – Клеопатра, Клеопатра,
    Немов одна вона така була.
  •   * * *
    Легкий вітер приніс іздалека
    Перше дихання тепле весни.
  •   * * *
    А мій край завжди на шляху орди.
    Так віки тому усе склалося.
  •   Гетьман Дем’ян Многогрішний
    Чи був таким вже грішним Многогрішний,
    Що мусив полишити рідний двір
  •   * * *
    Доки з півдня не примчали молоді вітри,
    Доки сніг не розтопили диханням гарячим,
  •   * * *
    Яничари повернулись, яничари,
    Їх нам скільки наплодили москалі.
  •   Легенда про річку Самара
    Тече річка, тече тиха у степах безкраїх,
    Все по балках по широких змією петляє.
  •   * * *
    Південний вітер зиму роздягнув.
    Знімай-но шубу, раз прийшла у гості.
  •   * * *
    Душа, по степу розкидана,
    За кожен курган болить.
  •   Битва під Ярославом в 1245 році
    Дружинники у гридниці сидять
    По лавках, дослухаються уважно,
  •   * * *
    Я стою на порозі весни.
    Поміж снігом трава зеленіє.
  •   * * *
    Всього лише картинка на стіні.
    Та попри всю екзотику екранну
  •   Іван Паскевич - зоряний шлях в нікуди
    Талановитий полководець,
    Хоробрий воїн і герой
  •   * * *
    Хіба не бачиш – крапельки зі стріхи
    Сповіщують наближення весни.
  •   * * *
    «Росіяни утвердились вперше в Хаджибеї,
    То в Одеси колись назва ще була така,
  •   * * *
    Утомилась зима, зупинилась зима.
    Бачить, сили у неї вже тої нема.
  •   * * *
    За величчю ідей людське ховалось горе,
    Мільйонами життів встелили скорбний шлях.
  •   Битва під Аркадіополем у 970 році
    Нарешті на місто спустилася ніч.
    Став табір ворожий стихати.
  •   * * *
    Прокидайся, сонце, прокидайся,
    Сірі хмари з неба прожени.
  •   * * *
    Над Києвом луна тривожний дзвін.
    Орда зі степу раптом налетіла,
  •   Дума про гетьмана Захара Кулагу
    Ой, не просто в товаристві отаманом стати,
    Треба в голові кебети і немало мати.
  •   * * *
    Тихо надворі і видно лишень,
    Як наступає сьогоднішній день.
  •   * * *
    Ішла орда Муравським шляхом
    Далеко попереду страху,
  •   Легенда про ожину
    Молода і дуже гарна княгиня Ожина
    Була любляча матуся і вірна дружина,
  •   * * *
    Навіював зимову пісню схід,
    Доводилося кутатись щільніше.
  •   * * *
    А там музики веселу грали
    І люди вийшли та й танцювали.
  •   Кіммерійський цар Тугдаммі
    На березі моря багаття горить.
    Від моря легка прохолода.
  •   * * *
    Назбігалося на небі сірих хмар,
    Наче більше не було чого робити.
  •   * * *
    Іде степом, битим шляхом старий козарлюга.
    Пролягла йому дорога з Великого Лугу
  •   Битва під Клєцком 1506 року, як про то розповів литовський шляхтич Іван Копистинський
    А було так…Якраз зібрав нас всіх –
    І шляхту, і магнатів князь у Ліді
  •   * * *
    Налетіла, закружляла заметіль,
    Застеляла цілий день собі постіль.
  •   * * *
    Пливе човен під бережком,
    Попід самим краєм.
  •   Легенда про мар’янник дібровний або ж Іван-та-Мар’я
    В дитинстві я щороку приїздив
    У гості до бабусі. Ціле літо
  •   * * *
    Знялося сонце птахою над степом,
    Яскравим цвітом небо розцвіло.
  •   Бунтує Січ, гуде сердито Україна
    1654 р. – Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах, пострегите».
  •   Дума про Самійла Корецького
    Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
    То навідаються турки, то прийдуть татари.
  •   * * *
    Поскрипує сніг під ногами
    Забуті за літо пісні.
  •   * * *
    Уже не так сміються «Іскандери»,
    Повибивали трохи зуби їм.
  •   Битва на річці Вєдроші в 1503 році, про яку розповів ротмістр Петро Корецький
    Москва, ви знаєте, завжди така була:
    У наші справи завжди носа свого пхала,
  •   * * *
    Під снігом глибоким сховалась стежина.
    Мороз забирається під кожушину,
  •   * * *
    Їхав козак полем
    На коні гнідому.
  •   * * *
    Промовила, а правда чи неправда,
    Хто то підтвердить, як були одні.
  •   * * *
    Один тиран був владу захопив
    В країні і великій, і багатій.
  •   Битва на річці Мурафа 30 листопада 1432 року
    - Дядьку, іще про діда розкажи!-
    Малий Семен за поли дядька смика,-
  •   * * *
    Нам приходять здалека
    В сни посеред зими
  •   Як почалася Друга світова війна
    Тому вже більше вісімдесят літ,
    Зібрались два найбільші людожери
  •   Легенда про акацію
    Було то іще в той далекий час,
    Коли й писати люди ще не вміли.
  •   * * *
    А у Дикому полі вітер трави колише.
    Одинока тополя понад шляхом стоїть.
  •   * * *
    «Якби було море пива,
    Я б дельфіном був…» Красиво
  •   * * *
    Вітер до берези залицявся,
    Платтячком зеленим її грався,
  •   * * *
    Як ляхам стало сутужно зовсім –
    Турецьке військо суне до Хотина,
  •   Дума про Нестора Морозенка
    «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче…»,
    Ти ж ніколи не мирився, як неправду бачив.
  •   * * *
    І заплакала зима гірко, як дитина,
    Що мороз її саму уночі покинув.
  •   * * *
    Бій відгримів. Рашисти утекли.
    Вступили, врешті у село рідненьке,
  •   Кримські "подвиги" фельдмаршала Лассі
    Пройшовши Кримом із вогнем й мечем
    Та винісши звідтіль заледве ноги,
  •   * * *
    Одні лиш голі верби над рікою
    У дзеркало глядяться крижане.
  •   * * *
    Їх четверо, а проти ціла зграя,
    Що аж вищить в ненависті своїй
  •   Легенда про Бахмут
    Донецький степ безмежний і привільний.
    Хоча й горбистий, але море трав.
  •   * * *
    Сонце встало. Все навколо снігом вкрито.
    Завірюха постаралась, як могла,
  •   Цинциннат
    Не властива простота аристократам
    Була уже і в той далекий час.
  •   Похід Ржевського проти татар в 1566 році
    Ледве сонечко пригріло та і річки скресли,
    Свої панцирі льодові до моря понесли,
  •   * * *
    Три сонця на небі чи, може, здалося?
    Але таке диво побачить вдалося.
  •   Фрідріх Великий
    Насунувши на очі капелюха,
    Закутавшись в солдатський плащ,король
  •   Зруйнування більшовиками Києва в 1941 році
    Дідусь із онуком на лавці сидять.
    Хрещатиком люди гуляють.
  •   * * *
    Не снігом єдиним різниться зима.
    Мороз ще під кригою річки трима
  •   * * *
    Фрідріх із Вольтером плавали човном.
    Раптом протікати стало його дно.
  •   Захоплення Києва Муравйовим у 1918 році
    Петро всі дні по вулицях ходив.
    В душі якась тривога наростала,
  •   * * *
    Ой, снігу снігу білого насипала зима,
    А нам здавалось до цих пір, що і зими нема,
  •   Філіп Август Вільє де Л’іль Адан
    Із півтора століття десь тому
    До одного відомого поета
  •   "Битва" біля Карансебешу у 1788 році
    Послухав анекдот від Зеленського про війну Росії з НАТО і пригадалася давня історія, як вміють імперські армії воювати.
  •   * * *
    Рум’яне, від морозу розпашіле,
    Спиналось сонце вже на виднокрай.
  •   Феодора
    Дивилася на зляканих мужів,
    Які лише про втечу говорили,
  •   * * *
    Небо сірим килимом
    Понад нами кинула
  •   Томіріс
    Томіріс гнівно супить свої брови,
    Вислухуючи перських посланців
  •   * * *
    Опускається ніч в мерехтінні зірок
    І повітря холоне в обіймах землі.
  •   Сава Чалий
    Сава Чалий! Сава Чалий!
    Чом душа твоя мовчала?
  •   Битва при Городку в 1655 році
    - Скажи, Якиме, ти ж козакував? –
    Старі діди усілись на осонні
  •   * * *
    Крихтою сніжинка на долоню впала
    Неймовірно гарна. Та уже за мить
  •   Регул
    Раніше слово важило багато,
    Мабуть, тому, що менше було слів.
  •   Як козаки не пустили хана ляхам помагати в 1655 році
    - А я скажу вам, хлопці, москалі
    Ніколи свого слова не тримали.
  •   * * *
    Летіли гуси в краї далекі.
    Туди, де море, туди, де спека.
  •   Пірр - цар епірський
    Пірр – цар епірський з почтом зі своїм
    Якось в задумі по дорозі їхав.
  •   Жванецька облога 1653 року
    - Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
    Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
  •   * * *
    Небо посіріло і дощем стіка,
    Піднялась водою споєна ріка,
  •   Муцій Сцевола
    Колись у Римі правили царі,
    Але Тарквіній був такий жорстокий,
  •   Бій під Монастирищами в березні 1653 року
    У корчмі нема як продихнути,
    Дим кругом коромислом стоїть.
  •   * * *
    Посіріла осінь, помарніла осінь.
    Сонечко із неба позирає скоса.
  •   Марк Курій Дентат
    Марк Курій Дентат - переможець самнітів
    Сидів біля вогнища й ріпу варив,
  •   Битва під Батогом 1652 року
    То не грім гримить у полі, не вогонь гуде,
    То Тимофій до Молдови свататись іде.
  •   * * *
    На сім верстов навколо чисте поле,
    Де погляду ніщо не зупиня.
  •   Мазепа
    Хто він: герой чи зрадник?
    Іуда, а чи святий?
  •   Бої під Білою Церквою 1651 року
    Як вечір опускався на село,
    Управившись з роботою надворі,
  •   * * *
    Жебонить ріка.
    Течія легка.
  •   Леонід
    Над Елладою смертельна небезпека:
    Перський цар веде безчислену орду.
  •   Битва під Берестечком 1651 року
    - Тиміш вернувся! Збіглось все село.
    Жінки, щоправда й діти, в основному.
  •   * * *
    Бредуть над степом стомлені зірки,
    В холодних росах мочать свої ноги.
  •   Конрад Монферратський
    Як поступити? Клятий Саладін
    Знайшов-таки в своїй колоді козир.
  •   Помста Івана Богуна за смерть Нечая
    - А як з рукою? - обізвавсь Семен,
    Який в село недавно повернувся.
  •   * * *
    Хмарка набралась по вінця води
    Та й обважніла на землю спустилась,
  •   * * *
    І замок впав. Над вежею донжону
    Здійнявся імператорський штандарт.
  •   Загибель Данила Нечая
    - А що скажу? Під Берестечком я
    Уже не був. Раніш відвоювався.
  •   * * *
    Ніч сховалася у туман.
    Ні дороги, ні хат нема.
  •   * * *
    Якось спитали у Катона
    Уже на схилі його літ:
  •   Зборівська битва 1649 року
    Чутки миттєво Польщею пройшли,
    Що козаків Хмельницького побили,
  •   * * *
    Опустився на степ туман,
    Покривалом укрив товстим.
  •   * * *
    Звільняли Бучу. Уже ворог відступив.
    Ми з побратимами, ще розпашілі з бою,
  •   Битва під Пилявцями 1648 року
    - Ви, куме, уже чули новину?
    Микола Козуб повернувся вчора,
  •   * * *
    Ах, осінь, осінь – пора туманів.
    Холодні ранки і теплі дні.
  •   * * *
    Жив карлик злий, що ненавидів сміх.
    Він задурив так підданих своїх,
  •   Битва під Корсунем 1648 року
    - А що далі? Там же Корсунь? Ви і там бували?
    - Був, звичайно. Як не бути? Ішов із Богданом.
  •   * * *
    Плакала осінь дощами рясними
    За тими літніми днями ясними.
  •   * * *
    От і побачим – більше хто украв.
    Якиїсь вибух фури серед мосту,
  •   Підрив Дніпрогесу 18 серпня 1941 року
    Вісімнадцяте серпня і дідусь, як завжди
    Свою форму військову вже стареньку вдягає,
  •   * * *
    Північний вітер холоду нагнав.
    Хоч сонечко всміхається зі сходу
  •   Джелал-ед-Дін
    Він викликав на бій самого Чингізхана,
    Сказав: «Назви куди і я туди прийду!»
  •   Битва при Жовтих Водах 1648 року
    - От ви усе про Тетерю, Петра Дорошенка,
    Брюховецького, Опару та ще Суховія.
  •   * * *
    Осипається листя пожовтіле з дерев.
    Осінь ходить по місту, звичну подать бере.
  •   * * *
    Де гори високі, ліси й полонини
    Жив пісень творець – Івасюк Володимир.
  •   Похід Остафія Дашкевича на Москву з татарами у 1521 році
    Вони в Черкасах стрілись у корчмі.
    Літ двадцять вже не бачились, напевно.
  •   * * *
    Розстелила осінь жовту скатертину.
    А над головою з журавлиним клином
  •   Дарій
    Він про цю битву мріяв скільки днів,
    Одним ударом вирішити справу.
  •   * * *
    Скоро вже половина осені пролетить,
    А, здавалося, літо ось воно лиш за мить.
  •   * * *
    Він вірою і правдою служив
    Полякам, туркам, москалям, ординцям.
  •   Ішов такий собі козак московським містом
    1654р. - Майже відразу після договору Б.Хмельницького з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».
  •   * * *
    Раніше осінь із димком була.
    Бур’ян і листя у селі палили,
  •   Богдан Хмельницький
    Я дивився на схід, на захід,
    Північ, південь, але дарма.
  •   * * *
    «Патріотів», що пускать густо люблять сопель
    Путін якось ввів в екстаз, як таке сказав:
  •   * * *
    Фарбувала осінь жовтим листя.
    Ще такі несміливі мазки.
  •   Баязидова карма
    З висот захмарних величі і слави
    У оцю клітку, хай і золоту.
  •   * * *
    Іван злютований метавсь
    По переходах і кімнатах.
  •   * * *
    Позирає сонце скоса.
    Дощ холодний полива.
  •   Баязид
    Йому лишалось усього два кроки,
    Всього лише два кроки і тоді,
  •   Як москалі Псков завоювали
    Псков ненадовго пережив сусідів,
    Хоча й старався та Москві годив.
  •   * * *
    А понад ставом верби край села
    Щось вітрові сумне розповідають.
  •   * * *
    Москва не раз в історії палала.
    У тім нічого дивного нема,
  •   Як Московія Новгород звоювала
    Сидить в Кремлі московський князь Іван,
    Що на престолі Третім рахувався,
  •   * * *
    Розстелила осінь жовту скатертину.
    А над головою з журавлиним клином
  •   * * *
    Сидить якось плешивий президент
    Та булку їсть і плямка, як свинюка.
  •   Андрій Городецький
    «Яблуко від яблуні пада недалеко».
    Істина, відома всім, не нова давно.
  •   * * *
    Похмурим ранком з холодним вітром
    Як забаганка про тепле літо
  •   Слідкую, як на фронті йдуть діла
    Слідкую, як на фронті йдуть діла,
    Як «мужньо» московіти утікають
  •   Як московіти з татарами билися на річці П’яні в 1377 році
    У московітів винні всі кругом
    Та не вони. Їх там, як кажуть, «нєту».
  •   * * *
    Що не кажіть – раніш не так було.
    Бувало, вийдеш вранці за ворота,
  •   * * *
    Казав Хрущов Фіделю Кастро якось:
    - Ти думаєш – я перший секретар,
  •   * * *
    У яру, у тихому ярочку
    Після дощику з’явилися грибочки.
  •   * * *
    Ішла із півночі орда
    Ізюмським шляхом,
  •   Казочка про Кощія Безсмертного
    У бункері в сусіднім царстві жив
    Кощій Безсмертний – Чахлик Невмирущий,
  •   * * *
    Ранок на подвір’я. Капає зі стріхи.
    Сонечко пригріло і старому втіха.
  •   * * *
    Сидять під танком двоє москалів
    В парадній формі та брудні, як свині.
  •   Легенда про байрактарів
    Колись давно-давно в степах оцих
    Жив-був народ один трудолюбивий.
  •   * * *
    Ну, ось за горизонтом зникло літо,
    Вступає осінь у свої права
  •   Анахарсіс
    Під небом Скіфії, де зорі яскравіші,
    Блакитніш небо, зеленіш трава,
  •   Московський князь Дмитро, поіменований Донським
    Сьогодні хочу про Дмитра згадати,
    Того, що звали москалі Донським.
  •   * * *
    Не хоче літо покидати Київ.
    З намистом горобиновим на шиї
  •   * * *
    На півночі в Тартарії глухій,
    В похмурих, темних і тісних печерах
  •   Іван ІІ Красний або Милостивий
    Говорять – не без виродка в сім’ї.
    Між брехунів, ординських сраколизів,
  •   * * *
    Поволі день за обрієм ховався.
    Десь півень напівсонний кинув клич.
  •   Гіппій
    Він настільки був злий на Афіни,
    Що за будь-яку ціну хотів
  •   Семен Гордий
    Всі родичі так Калиту любили,
    Що, тільки він, нарешті, дуба дав,
  •   * * *
    Сонце сідає ген за лісок.
    Спека спадає і на пісок
  •   * * *
    Юрко Хмельницький, вражий сину,
    Що ж ти, нещасний, наробив?
  •   Казка про Тризуб
    Жив-був ото на світі цар один.
    Не те, щоби царем був справжнім він,
  •   * * *
    Налетіли комарі,
    Не дають заснути
  •   * * *
    Три перших князя…І от двох із них
    В Московії занесли в сонм святих.
  •   Іван Калита - третій московський князь
    По смерті брата на московський стіл
    Брат його менший по закону сів.
  •   * * *
    Ніч прислухається в тривозі.
    Від кроку кожного – луна.
  •   * * *
    Гей, браття по крові,
    Вітаймо Покрову,
  •   Юрій - другий московський князь
    По смерті батька, всівшись у Москві,
    Крутив постійно Юрій в голові,
  •   * * *
    Туман пливе понад водою.
    На ранок вітер зовсім стих.
  •   * * *
    Був хресний хід. Зібрались піонери
    У галстуках, з іконами в руках.
  •   Данило - перший московський князь
    Іще зовсі́м маленьким був Данило,
    Як батька Олександра отруїли –
  •   * * *
    Село у балці понад річкою
    Сховалось в затінку дерев.
  •   * * *
    Летіла орда, розчепіривши крила
    І тінь її чорна пів степу накрила.
  •   Князь Олександр, поіменований Невським
    Історію Московії, мабуть,
    Не із Данила треба починати.
  •   * * *
    Трава росою вкрита.
    Змовк соловей. Світа.
  •   * * *
    Коли з Криму комуняки татар виселяли,
    Бо, мовляв служили німцям серед них багато.
  •   Легенда про Азов
    Прийшли в наші землі лихі вороги,
    Як злодії вранці напали.
  •   * * *
    Порушував тишу нічну лише день,
    Що десь недалеко вже був, на підході.
  •   * * *
    На Пучай - ріці князь зібрав усіх
    І святі отці похрестили їх.
  •   Завоювання Києва монголами у 1240 році
    Він прокинувсь від того, що дім струсонуло щосили.
    Як військовий, одразу причину того зрозумів.
  •   * * *
    Тиха, зоряна ніч. Возу крутиться вісь.
    А на Лисій горі знову відьми зійшлись.
  •   * * *
    На Білім березі глибокий сніг,
    А за порогами жде печеніг.
  •   Джаніке-ханум
    В горах високо над Чуфут-Кале
    Стоїть дюрбе чи мавзолей. У ньому
  •   * * *
    Небо, зорі, ранок, роси,
    Соловей в гаю співа.
  •   * * *
    Половецька бабо, кого хочеш звабить?
    Зваблюєш віками та усе дарма.
  •   Дві стріли кримського хана Хаджі-Гірея
    Безмежний степ, без краю і кінця,
    Лиш вітер, мабуть ті простори знає,
  •   * * *
    Розпочалось священнодійство жнив.
    Як тільки сонце вип’є буйні роси,
  •   * * *
    Атакувала козацька лава
    Чамбул татарський, що шляхом рухав.
  •   Цар-дзвін, як символ російського імпортозаміщення.
    Не пощастило з дзвонами Москві.
    Дрібних багато, та ж царям бажалось,
  •   * * *
    По блакитному небі пробіглися білі хмаринки.
    Сірі тіні від них потяглися услід по землі.
  •   * * *
    Мільйони очей зазирають у душу
    З докором німим, наче в чомусь я винен.
  •   Прутський похід Петра І в 1711 році
    Розмріяний після Полтави,
    Петро вже ласо поглядав
  •   * * *
    Свіжо дихає ранок
    Крізь відкрите вікно
  •   * * *
    Ну, що, москалику, говориш, був в Берліні,
    Німецьку силу все ж скорив без зайвих слів,
  •   Набіг хана Девлет-Гірея на Москву в 1571 році
    Козацька чата степом пантрувала,
    Тривожно озираючись довкіл.
  •   * * *
    Літній вечір. Десь у гаї
    Соловей уже співає.
  •   Із "Історії" Карамзіна
    «…Під час княжіння Калити Івана,
    Москва два рази вигоряла вщент,
  •   Як москалі Крим повоєнний піднімали.
    1
    Війна пройшлася Кримом кілька раз.
  •   * * *
    Пожовтіли каштани, хоч не осінь іще.
    Небо не поливає безкінечним дощем.
  •   * * *
    Ой, ловила витрішки дівка на базарі,
    А у неї з кошика гроші потягли.
  •   Похід Мініха в Крим в 1736 році
    1
    Зажурилась, заплакала Україна-мати,
  •   * * *
    А на вечірній зорі,
    Нехай снують комарі,
  •   * * *
    А в степу долина,
    У степу широка.
  •   Дума про похід гетьмана Михайла Дорошенка в Крим в 1628 році
    Степ ще вдосвіта прокинувсь і тепер не спить,
    Виглядає, що ж там шляхом суне, гуркотить.
  •   * * *
    Пробігтись під веселкою-дугою,
    Умитись літнім проливним дощем.
  •   * * *
    І ми були, і ми хотіли,
    І ми також усе могли.
  •   Битва на Куруковому озері у 1625 році
    В півтемряві заїжджої корчми
    Два козака-товариша зустрілись.
  •   * * *
    Над Києвом стоїть ранкова тиша
    І вітер прохолодний ледве дише.
  •   * * *
    «Москва Сибіром приростати буде!» -
    Здається, Ломоносов говорив.
  •   Казан царя Аріанта
    В заду́мі сидів скіфський цар Аріант
    На березі над Гіпанісом.
  •   * * *
    Не полінуйся, подивись,
    Як хмарка в небі пропливає,
  •   * * *
    Тут кров кругом від давньої вражди,
    Що розділяла племена й народи.
  •   Легенда про Бесарабку і Собачку
    Пройшовся якось Бесарабським ринком,
    Від цін пошкріб потилицю лишень.
  •   * * *
    В блакитнім небі місяць виглядав,
    Немов якесь нецьогосвітнє диво.
  •   * * *
    Ми православні з прадіда і діда,
    Хоч в храми довго й не пускали нас
  •   Легенда про "лук’янівське чудовисько"
    Лук’янівка. Спекотним днем іду.
    На лавці бачу у тіньочку діда.
  •   * * *
    Яриться Ярило уже кілька днів,
    Випробує сили, вихлюпує гнів.
  •   * * *
    «Прийшов! Побачив! Переміг!»
    Він не лише перемагати,
  •   Похід князя Михайла Вишневецького на Московію в 1581 році
    Рід Вишневецьких знаний в Україні.
    Та хто ж із нас не пам’ятає нині
  •   * * *
    Прилетіло стрімке літо.
    Попалило трави, квіти.
  •   * * *
    Хіба він так вернутися хотів
    У рідний дім – калікою безногим?
  •   Битва під Білою Церквою 9 жовтня 1626 року
    Полуденне сонце іще припікало,
    Хоч спеки вже літньої і не було.
  •   * * *
    Шукаючи опівдні прохолоду,
    Пішов до річки та пірнув у воду,
  •   * * *
    В холодній хаті у голодний рік
    Дитя мале з розпухлими ногами,
  •   Битва під Оршею 8 вересня 1514 року
    Королю Жигмонту не спалось і не їлось.
    Час тягся довго, як дорогою воли.
  •   * * *
    Піднімусь на пагорб. Унизу долина.
    З піднебесся пісня жайворонка лине.
  •   * * *
    Вожді здаються праведніші Бога
    І «вірую» мільйони їм кричать.
  •   Битва під Добринічами 21 січня 1605 року
    В корчмі надвечір гамірно і димно,
    Зібрався всякий із околиць люд.
  •   * * *
    А на ранок мов не поливало
    Вчора землю проливним дощем.
  •   * * *
    «Земля у нас багата, порядку в ній нема» -
    Так москалі про себе ще в давнину казали.
  •   Дума про Марка Якимовського
    Був Марко - козак із Бару, лиха його доля,
    Бо в полон турецький втрапив з Цецорського поля.
  •   * * *
    Лагідно торкнувся мене вітер.
    Ледь погладив, але розбудив.
  •   * * *
    Зачерпну з часу ріки
    Пригорщу води,
  •   Дума про гетьмана запорізького Григорія Ізаповича
    Злий, як дідько хан лютує у Бахчисараї,
    Посла ляського до себе в ставку викликає.
  •   * * *
    Зацвіли над ставом абрикоси,
    Верби заплели зеленим коси.
  •   * * *
    Розлетілись ворони
    На чотири сторони.
  •   Дума про Очаківські походи гетьманів Самійла Зборовського та Богдана Микошинського
    Був Самійло воїн вправний, вправний і відважний,
    Рубав, наче ту капусту усю силу вражу.
  •   * * *
    Легкий туман понад водою плава.
    Холодний ранок. Сонечко встає.
  •   * * *
    В той рік, як з гір спустився Ганнібал,
    Здригнувся Рим, відчув перед собою
  •   Легенда про Чорнобаївку
    Сиджу оце на вокзалі, потяга чекаю,
    А навпроти чоловічок газету читає.
  •   * * *
    Починається ранок із пташиних пісень.
    Я виходжу на ганок, щоб побачити все.
  •   * * *
    Один поляк на Олімпійських іграх
    Закинув молот далі від усіх.
  •   * * *
    Сидить дід старий на лавці, спочива,
    Похилилась його сива голова.
  •   * * *
    Розвидняється поволі,
    Хоча сонця ще нема.
  •   * * *
    - Молоденький козаченьку, чому не приходиш?
    Мою хату стороною, мій милий, обходиш.
  •   Козацький "адмірал" Нечай
    Самотня «чайка» серед моря плине.
    Одна. Морське безмежжя навкруги.
  •   * * *
    Повернуся до вітру спиною,
    Хай мені не морозить обличчя.
  •   * * *
    По долині густо маки
    Буйним цвітом розцвіли.
  •   Гетьман Карпо Півторакожуха
    Він степом пробирався цілий день,
    Пантруючи, щоб ворог не наскочив,
  •   * * *
    Холодно. Та небо чисте-чисте,
    Сонечко весняно пригріва.
  •   * * *
    Ой, Нечаю, де ж то й ділась
    твоя дика сила?
  •   Бій князя Єремії Вишневецького з татарами на річці Мерлі 1646 року
    З корчми,прийнявши добре медовухи,
    Микола повертавсь до куреня.
  •   * * *
    У зимову казку я ступив з порогу.
    Білий сніг засипав всі шляхи-дороги.
  •   * * *
    Тут колись гуляли предки наші козаки.
    Тут колись вони поїли коней із ріки.
  •   Морський похід Костя Гордієнка в 1696 році
    Олешки…У степах козацька Січ
    Поміж татарських кочовищ безкраїх…
  •   * * *
    Привидом мороз поза спиною,
    Вітер тихий тулиться до ніг.
  •   * * *
    Перестріла доля хлопця в чистім полі
    Де червоні маки буйно розцвіли.
  •   * * *
    Зигзагами зима спускалась з гір,
    Та сипала навколо білим снігом,
  •   * * *
    Нам все рівно: чи то москаль, чи лях,
    Усе одно, чи турок, чи татарин,
  •   Похід Михайла Вишневецького на Астрахань в 1569 році
    На березі близенько до води
    Пала багаття. Вечір вже заходить
  •   * * *
    То хурделиця, то метелиця.
    Ожеледиця дзеркалом стелиться.
  •   * * *
    А на Білому березі
    Біля Чорного моря
  •   Легенда про чотирьох братів
    Колись, говорять люди, ще велетні жили,
    Що ми для них були, як, наче, ліліпути
  •   * * *
    Ніч малювала обриси поволі
    Того, що буде називатись днем новим.
  •   * * *
    Молодий козаченько на кургані стоїть
    І вдивляється пильно у степи неозорі,
  •   Легенда про бобрів
    Було колись…чи, може й не було.
    Але ж дарма навіщо б говорили?
  •   * * *
    Чи то хмари низенько, чи високо туман.
    І дерева біліють, з ночі паморозь вкрила.
  •   * * *
    Ще не пощербились мечі
    І луки ще тугі доволі.
  •   Легенда про річку Мертвовод
    Над річкою в долині між кущів
    Пала багаття. Хлопці молодії
  •   * * *
    Повернулася зима з білим-білим снігом,
    Одягаючи усе у жупан тісний,
  •   * * *
    Ми мчали крізь ніч, сподівались на долю
    По тому підступному Дикому полю.
  •   Легенда про гледичію
    В часи смутні, коли непевна влада
    На світ до біса виповзає того гада,
  •   * * *
    Маленький струмочок
    З-під білих заметів.
  •   * * *
    На місці, де останній печеніг,
    Що йшов війною на престольний Київ.
  •   Легенда про оленя
    Дідусь на вже стареньких «Жигулях»
    Онука віз зі станції додому.
  •   * * *
    Сліди на снігу, наче запис у книзі,
    Багато розкажуть про тих, хто лиша:
  •   * * *
    Вони сказали, що немає Бога,
    Зламали церкви, вибили попів.
  •   Легенда про Сейма
    Восени 2009 р. на правому березі р. Сейм, поблизу с. Мутин виявлено давнє поховання. Небіжчика кремовано, а кістки складено у керамічну посудину — обряд звичайний для того часу і більшості описаних вище археологічних культур. Дивовижними були знахідки, які супроводжували поховання.
    У посудині знаходилася бронзова сітула — посудина для вина, накрита умбоном до щита. Сітула була римського виготовлення, умбон — належав до артефактів пшеворської культури, так само, як фібули (застібки до плаща), меч, ніж, спис та шпори й інші деталі спорядження. Спорядження належало воїну-вершнику високого рангу — ймовірно, вождю.
  •   * * *
    Ріка замерзла трохи відійшла
    Від холоду. Зігрілася на сонці
  •   * * *
    Стіна навкруг, одна стіна.
    І зліва й справа одні стіни,
  •   Похід русі на греків у 904 році
    Сидить старий вже зовсім сивий дід
    На лавці та онуків поучає:
  •   * * *
    А надворі нині тихо.
    Сонце. Капає зі стріхи.
  •   * * *
    З кургану видно далекі далі.
    І сонце грає на пекторалі.
  •   Легенда про річку Вовча
    Онук прибув в село до дідуся.
    Чого у місті в спеку ту сидіти?
  •   * * *
    Стомилася вода, спинилася поволі.
    Внизу іще були якісь потуги кволі
  •   * * *
    Пострадянський простір.
    Ще біліють кості
  •   * * *
    Мені п’ятнадцятий минало.
    Хоч зростом Бог не обділив.
  •   * * *
    Прийшла зима з морозами,
    Хай і не дуже злими,
  •   * * *
    Ельба – то не місце для титана.
    Їм би це одразу зрозуміть
  •   * * *
    Зайшли в село, чоловікі́в зігнали,
    На око лише визначали вік.
  •   * * *
    Прикинулася снігом вода.
    Лежить собі та й думку гада:
  •   * * *
    Козаки їхали на Січ
    Крізь ясний день, крізь темну ніч.
  •   * * *
    Турботливо закутала зима
    Усе навколо в білосніжні шати.
  •   * * *
    Чумацька валка котила шляхом.
    Десь там позаду лишились ляхи.
  •   Балдуїн Перший
    Як до людей ти – так вони до тебе,
    Добром завжди віддячать за добро.
  •   * * *
    На вулиці вітер віє,
    У печі гуде вогонь,
  •   * * *
    Ой, на річці, на Каялі
    Полки руськії стояли.
  •   Остання жертва
    Вже третій рік, як Хорсові жерці
    Із Хорсуня у Київ перебрались.
  •   * * *
    Холодний вітер з заходу повіяв,
    Який в північний, може, перейде.
  •   * * *
    Ой, у полі, полі
    Стрілися дві долі.
  •   Аппій Клавдій
    Пірр – цар епірський, розгромивши Рим,
    Прислав послів, що мир пропонували.
  •   * * *
    Приніс північний вітер холоди.
    Замерз і стука, проситься до хати.
  •   * * *
    Поет до безтями любив Україну,
    З цією любов’ю по світу ішов.
  •   Андрій Боголюбський
    Хто гріх бере на душу, той має пам’ятать:
    За гріх той перед Богом йому відповідать
  •   * * *
    Сірі хмари табуном
    Небом пробігають
  •   * * *
    Притомилась, сіла край дороги
    На траву запилену, суху.
  •   Повернення Анахарсіса
    Під небом Скіфії, де зорі яскравіші,
    Блакитніш небо, зеленіш трава,
  •   * * *
    Зима ішла, доріг не обирала,
    Щоб швидше – простувала напрямки.
  •   * * *
    Нам не треба краї чужі.
    Нам не треба чужого дому.
  •   Аларіх
    Готи Рим узяли у облогу.
    Уже вдруге збентежений Рим.
  •   * * *
    Не осінь винна, а винне літо,
    Щоби зимі нам не так радіти.
  •   * * *
    Зібрався козак на війну воювати,
    Взяв шаблю, мушкета, стрибнув на коня.
  •   * * *
    Світило сонце крізь хмари сірі.
    У чогось грали ми на подвір’ї
  •   * * *
    Прокляттями укрита вся дорога,
    Яка вела тоді на Перекоп,
  •   * * *
    Благословляється на світ.
    І вітер в сутінках ранкових
  •   * * *
    Був величним чи великим,
    Ворогів убив без ліку.
  •   * * *
    Озирнутися не встиг,
    Вже і осінь на поріг.
  •   * * *
    Земля під копитами аж стугоніла.
    Не скоро ще встане зім’ята трава,
  •   * * *
    А мені наснилося, що прийшла весна,
    Що пройшлася босою по траві вона.
  •   * * *
    А на морі наче зграя птахів білих,
    То козацькі чайки підняли вітрила.
  •   Легенда про Хельгеда - кагана родіїв
    А Роман (послав) великі дари Х-л-гу, цареві Русії, і підмовив його…
    І прийшов він вночі до міста С-м-к-раю і взяв його злодійським способом…
  •   * * *
    Уже сіріло. Прохолодний день
    Поволі поступавсь морозній ночі.
  •   * * *
    Допоки був іще живий тиран,
    Його одним із мудреців вважали.
  •   Похід русів у Табаристан і Гілян в 909-912 роках
    Пливуть-пливуть по Каспію човни,
    Біліють в морі сотнями вітрила,
  •   * * *
    На запітнілому склі
    Сльозами краплі течуть.
  •   * * *
    За страшними порогами,
    Наодинці з тривогами
  •   Перші роки Олегового князювання у Києві
    У РІК 6391 [883]. Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці.
  •   * * *
    Кружляє листя у саду
    Червоне й жовте.
  •   * * *
    «Хай ненавидять, аби лиш боялись!»-
    Здається, так Калігула казав.
  •   * * *
    Осінь була лагідна,
    Осінь була ягідна
  •   * * *
    «Історія – учителька життя»,-
    Так римляни, здається, говорили.
  •   Повість про великі потрясіння на Русі в 875 році за часів князя Аскольда
    Біда, як кажуть, ходить не одна.
    З весни дощу ні краплі не упало,
  •   * * *
    П’яний вечір тихо сльози лив,
    Хмарами насуплюючи небо.
  •   * * *
    Пустелі ні кінця, ні краю
    І стомлені солдати йдуть.
  •   Похід князя Аскольда на Царград в 874-875 роках
    По синові минуло кілька літ.
    Аскольд вже заспокоївся, змирився
  •   * * *
    На опале листя
    Дощик накрапа.
  •   * * *
    Шаблі наголо
    І вперед у бій.
  •   Легенда про Діра - сина Аскольда, онука славного Діра.
    В лето 6372(872). Убиєн бисть от Болгар Осколдов син.
    Никонівський літопис
  •   * * *
    А тополі зостались голі
    Під осіннім дощем рясним.
  •   * * *
    Так, гуси Рим і справді врятували,
    Коли вночі на сполох підняли.
  •   Похід Аскольда на Візантію в 860 році
    ЛЂто 6374. Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂкы
    Повість минулих літ
  •   * * *
    Останній осінній листочок
    На вітрі холоднім тріпоче.
  •   * * *
    В дні походів і битв, в дні князів і вождів,
    Коли князь Святослав в стольнім граді сидів.
  •   Легенда про Бравліна
    По смерти же святаго мало лѣтъ миноу, прiиде рать велика роусскаа изъ Новаграда князь Бравлинъ силенъ зѣло, плѣни отъ Корсоуня и до Корча, съ многою силою прiиде к Соурожу, за 10 дьнiй бишася злѣ межоу себе.
    Життіє Стефана Сурожського
  •   * * *
    Легко віти колише,
    Вітер не набрида.
  •   * * *
    На поле Куликове
    Спускається туман.
  •   Похід русів на Абескун десь між 864 і 884 роками
    Вже сивий та досить міцний іще дід
    Сидів на колоді великій під тином,
  •   * * *
    І пізня осінь може посміхнутись
    З-за сірих хмар промінчиком ясним,
  •   * * *
    Він довго собі камінь приглядав,
    В якім була б захована сокира,
  •   * * *
    До ялинки вітер загравав,
    Компліменти недвозначні сипав
  •   * * *
    Сталін був лише знаряддям,
    Божої кари мечем,
  •   Похід русів на Амастриду у 830-х роках
    - Повідай нам, Івор, повідай про світ,
    Як ви із каганом ходили в похід
  •   * * *
    Обірвала осінь листя на вербі.
    У студену воду опустила віти.
  •   * * *
    Змітаючи все на своєму шляху,
    Орда пролетіла на повнім скаку.
  •   Легенда про Переяслав
    Якби піднятись птахом в небеса
    І над Дніпром високо пролетіти,
  •   * * *
    Спиляли дуба.Сім десятків літ
    Він своїм віттям в небеса тягнувся
  •   * * *
    Стоїть курган уже віки й віки,
    Таїть в собі великі таємниці,
  •   * * *
    То вигляне, то сховається
    За хмарами раз по раз.
  •   * * *
    В блакитне небо піднімався дим
    Аби розтануть там у височіні.
  •   Легенда про Кетіма і Роданіма
    «Кетім являється батьком росціїв, а Роданім – батько родіїв».
    Єфрем Сірін, давній сірійський письменник
  •   * * *
    Сім мільярдів на таку планету
    Де пустелі, гори, болота,
  •   * * *
    Оборонні вали
    Пам’ятають, коли
  •   Легенда про ворона
    Прибіг Данилко очі аж горять,
    Навколо мами дзиґою кружляє,
  •   * * *
    Людина вирішила, що вона всесильна
    І, щоб ту силу продемонструвать,
  •   * * *
    Їх лиш двоє на пустій арені.
    Два мечі, ні одного щита.
  •   Легенда про фрезію
    - Сьогодні урок не звичайний у нас.
    Минулого разу домовились з вами,
  •   * * *
    Ніч. Роса. Туману легке сито
    Просіває світло ліхтарів.
  •   * * *
    Руар помер. Чотири дні тому
    Загін хозар у землі русів вдерся.
  •   Похід Сагайдачного на Москву в 1618 році
    Під Корсунем бій відгримів. На шляху
    Лежали побиті та зранені ляхи.
  •   * * *
    Вересень... Замри прекрасна мить!
    Осені час пензля в руки брати,
  •   * * *
    Гей, ходімте бити пана,
    Щоб пропав.
  •   Легенда про капусту
    - Іди-но, синку, час уже до столу,-
    Гукає мама з вулиці Петька. –
  •   * * *
    Бач, дорога зовсім посивіла.
    Видно, довго не було дощу.
  •   * * *
    На Хортиці святій, на Чорній скелі,
    Де Святослав прийняв останній бій
  •   Легенда про гарбуз
    Сидять в тіньку бабусі, спочивають.
    Бо ж свято, треба чимсь себе зайнять
  •   * * *
    Опівнічні стежки у яскравому місячнім сяйві
    І ходити по них і цікаво, і страх водночас.
  •   * * *
    На маків цвіт упав кривавий піт,
    Щоб нагадати й через сотні літ
  •   Легенда про півонію
    - Ой, мамо, глянь, троянда розцвіла!-
    Кричить Андрійко радісно із саду.
  •   * * *
    Динозаври, динозаври.
    Хто поцупив ваше завтра?
  •   * * *
    Сьогодні день Перуна-бога.
    Вогонь з дубового гілля.
  •   Легенда про буряки
    Прокинувсь Іванко, вже сонце аж де.
    Бабуся будити чомусь не іде.
  •   * * *
    Місяць рогом зачепився за гілляку.
    Раз-другий смикнувся було та й повис.
  •   * * *
    У чистім полі біліють кості.
    Орда, напевно була у гості.
  •   Легенда про космею
    Бабуся й мама у тіньку сиділи,
    Про щось собі тихенько гомоніли.
  •   * * *
    І крізь бетон проб’ється врешті-решт життя.
    Воно пройде, усі здолавши перешкоди.
  •   * * *
    У Дикім полі печеніг
    Таїться, здобич виглядає.
  •   Легенда про діцентру
    Гуляючи парком Богданка мала
    На клумбу розквітлу попала.
  •   * * *
    Вигнув спину степ поміж двох долин.
    Нахиливсь, мабуть, щоб напитись він,
  •   * * *
    Ходив в походи легко, наче пардус
    І не возив з собою ні возів,
  •   Легенда про жоржини
    Парком тихим ішов я осінньої днини,
    Полишив, накінець тісні офісні стіни.
  •   * * *
    Налетіло, стукало у вікна
    І дерева гнуло до землі.
  •   * * *
    Шукав землі чужої по світах
    Аж доки врешті голови позбувся
  •   Легенда про водозбір або аквілегію
    Сидять два кума у корчмі якось.
    Стоять два кухлі пива перед ними.
  •   * * *
    Від туману, що висів,залишилось трішки,
    По траві та по росі місячна доріжка.
  •   * * *
    Не на морі – океані,
    Не на острові Буяні.
  •   Легенда про шабельник болотний
    - Щось кості ломить. Ревматизм дістав!
    Подай, онучку, тубу із аптечки.
  •   * * *
    Бігли хмари небом, наче полем
    Та губили сльози по сліду,
  •   * * *
    Ще приказка є й досі на Русі,
    Що «згинули, як обри» і немає
  •   Легенда про м’яту
    - Іди, онучку, випити чайку!
    Варення є малинове до нього! –
  •   * * *
    Сніг на Канарах, дощ у пустелі,
    Вітер зриває дахи і стелі,
  •   * * *
    Крик, наче голуб знявся і упав:
    «Ромеї!» - Але того досить бу́ло.
  •   Легенда про тирлич
    Онук приїхав в гості до бабусі.
    Була з ним мама лиш на вихідні,
  •   * * *
    Здалеку гуркіт бою долітав.
    Чи то лякало небо нас грозою.
  •   * * *
    Це ж треба було так його любити,
    Оточеного зграєю катів,
  •   Легенда про ліщину
    Зоря вечірня встигла вже зайти.
    Червоний місяць видерся на стріху,
  •   * * *
    Заквітчана небом земля,
    Свій шлях безкінечний долає.
  •   * * *
    Ми не знали з чим порівнювати світ
    У якому народилися і жѝли.
  •   Легенда про Клов
    Все далі на північ ішов антський рід,
    Все далі степи, де раніш вони жи́ли.
  •   * * *
    Поки над землею встають неймовірні світанки.
    Поки нас дивує блакитна небес глибина,
  •   * * *
    Кінь стрілою летів
    По степу навпростець.
  •   Легенда про Либідь
    Проїхавшись у швидкіснім трамваї,
    На станції зійшов у перехід.
  •   * * *
    Я ска́рби не шукав, хоча і мріяв
    Колись що-небудь мимохідь знайти.
  •   * * *
    Великий Хорс пожертви вимагав.
    Вогонь горів в святилищі над Россю,
  •   Легенда про київські печери
    В печерах лаврських побувавши з сином,
    Надихавшись там диму від свічок,
  •   * * *
    Вона лежала високо в горах
    І снігом гнів копичився невпинно,
  •   * * *
    Летів селом, роздратувавши псів,
    Кричав, аби почули всі, щосили:
  •   Легенда про перших жителів Києва
    Яскраве сонце скупо зігрівало.
    Степ зеленів, наскільки оком кинь.
  •   * * *
    Запруда вже збудована давно.
    Вода крізь неї лиш ледь-ледь стікає
  •   * * *
    «У нас нема постійних ворогів,
    Як і постійних друзів,- так для преси,
  •   Легенда про матріархат
    Сидять два кума у шинку,
    Горілку салом заїдають,
  •   * * *
    Шалений вал вогню котився з ревом степом,
    З’їдаючи запас минулорічних трав.
  •   * * *
    Наївний світ був зовсім не наївним,
    Скоріше він зарозумілим був,
  •   Легенда про Хрещатик
    Вже стільки літ у Києві живу,
    Багато бачив і багато знаю,
  •   * * *
    Безмовно зорі падали останні.
    А я дивився в відчаї на них.
  •   * * *
    Літо. Парко. Від хмаринок і сліду,
    Я по вулиці села свого іду.
  •   Легенда про модрину
    Читає мама казочку на ніч
    Своєму сину. Книжечку дістала
  •   * * *
    В очеретах густих ріка
    Від очей від чужих сховалась,
  •   Гладіатор
    Ви хочете, щоб я красиво вмер,
    А ви від того мали насолоду?
  •   Легенда про кобзу
    Найбільше, що хотілось з малого ще Миколі,
    То працювати з татом на батьківському полі.
  •   * * *
    У Дикім полі червоні маки.
    Чужої долі гіркої знаки.
  •   * * *
    Революція жере своїх дітей,
    Бо від влади люди часом, мов дуріють,
  •   Легенда про бегонію
    Крізь сон ще Миколка ледь-ледь уловив,
    Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
  •   * * *
    Кінь неспішно ступав по низенькій траві,
    Залишаючи добре помітні сліди.
  •   Кінь Кортеса
    В далеких джунглях Гватемали,
    У хитрім плетиві ліан
  •   Легенда про глухаря
    - А зараз я вам, дітки, розповім
    Маленьку казку, - вчителька сказала,-
  •   * * *
    Понад річкою невеличкою
    Ой, блукав пастух за теличкою.
  •   * * *
    Можна битву виграти, але,
    Можна, разом з тим, війну програти.
  •   Легенда про архістратига Михаїла
    Гуляли мама з донькою якось
    Маленьким сквером, що на Оболоні.
  •   * * *
    Застелило латаття
    Всю поверхню ставка.
  •   * * *
    Летіли коні, топчучи траву
    І куряву здіймали за собою.
  •   Легенда про Щекавицю
    Вкладає матуся свого сина спати,
    Бо ж пізня година, давно вже пора.
  •   * * *
    Диво-дивне, дивина:
    Сонце в обрій порина
  •   * * *
    В заморському краї
    не так уже страшно і голодно,
  •   Легенда про чорницю
    Було-було й травою поросло,
    Кущами дикорослої чорниці
  •   * * *
    А по небу зірок насіяно,
    Наче хто молотив горох.
  •   * * *
    Розкидана могилами по сте́пу
    Історія народу мойого.
  •   Леопард у Києві
    Ви можете не вірити мені,
    Але в житті усякого буває.
  •   * * *
    Встану спозарання.
    Ще навколо тиша.
  •   * * *
    Пісок і гори. Спека не спада.
    Він – хлопець із далекого Полісся,
  •   * * *
    Сидить дід Гриць на лавці
    Попід розлогим в’язом
  •   * * *
    Ніч опустила чорне покривало
    На землю тихо. Від людських очей
  •   * * *
    Сьогодні нам уже не до ілюзій,
    Відкрились очі і гіпноз пропав.
  •   Легенда про рудбекію
    Посміхаючись сонцю, посміхаючись небу…
    Наче сонця маленькі вони всюди цвітуть.
  •   * * *
    Звідкись налетів гулящий вітер,
    Став зривати листя із дерев,
  •   * * *
    Немов, шаман ударив в бубон
    Аж покотилася луна.
  •   Легенда про гречку
    Сидить невеселий Сашко за столом
    І ложкою нехотя кашу гортає,
  •   * * *
    Біжимо ми по алеї –
    Я з дощем.
  •   * * *
    Чумацька валка в’їхала в село.
    Нарешті можна стати, відпочити.
  •   Битва під Дорогочином в 1238 році
    У роздумах великих князь Данило.
    Чутки зі сходу линуть все страшніш.
  •   * * *
    Вітер зачепився за тополю,
    Без кінця верхівку хилита,
  •   * * *
    Катон на старість якось говорив,
    Як сорок раз був у судах у Римі,
  •   Битва біля Чорного лісу у березні 1168 року
    Я славу співаю тим руським князям,
    Що власні образи забули,
  •   * * *
    Вітер степом летів,
    Відпочити схотів
  •   * * *
    Розхристана, доведена до краю,
    Стояла мати із ножем в руці
  •   Битва на річці Ірпінь 1324 року
    Тече, біжить Ірпінь-ріка
    І течія її стрімка –
  •   * * *
    Борюкався вітер із туманом,
    Мабуть, силу ніде було діть.
  •   * * *
    Як Перуна скинув князь в ріку́
    І пустився він за течією,
  •   Легенда про князя Мала
    У Малині, у теремі своїм
    Мал – князь древлянський над столом схилився.
  •   * * *
    Погожий ранок, чистий, як роса,
    Що нею з ранку щедро трави вкриті.
  •   * * *
    Грайливий вітер по степу носився,
    То ковилу, як море, колихав,
  •   Битва при Листвені у 1024 році
    Побіля лісу вогнища горять,
    Розсілися дружинники навколо.
  •   * * *
    Наче й день вже не день,
    Наче й ніч ще не ніч.
  •   * * *
    До мене з глибини віків
    Донісся голос. Тихий-тихий.
  •   * * *
    Тополі розпускаються поволі,
    Хоча другі у листі вже стоять.
  •   * * *
    Що він хотів? Похизуватись,
    Мовляв, такий крутий вояк.
  •   Легенда про Бабин яр
    Сидять бабусі в тихому дворі
    На лавці, гомонять поміж собою.
  •   * * *
    Постелю на землі собі ковдру
    В яблуневім розквітлім саду.
  •   * * *
    Ти, як жив, так і з життя пішов
    Гордим вічним революціонером,
  •   Легенда про Шулявку
    - Дідусю, ти все знаєш, розкажи,
    Звідкіль ця назва дивна узялася –
  •   * * *
    Я ніяк надихатись не можу
    Цим густим повітрям весняним
  •   * * *
    Колись в давній час
    степ був вкритий травою,
  •   Легенда про дурман або датуру
    В нас на городі виріс дивний цвіт.
    Це ще коли я був зовсім маленьким.

  • Огляди

    1. * * *
      Дерева похмурі, мов сонні
      В молочній стоять пелені.
      Невидимі форкають коні.
      І ще якісь звуки чудні
      Доносяться з того туману.
      Якесь бурмотіння, слова…
      Піду, мабуть, все-таки гляну,
      Що там він від мене хова.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *
      Гул стоїть по степу, суне степом орда.
      Не змією повзе, наче хмара летить.
      Степ завмер, задрижав. То для нього біда,
      Бо все звичне життя розколошка умить.
      Стопче буйну траву, вип’є ріки й струмки,
      Розжене табуни, по степу звірину.
      Потом скропить свій шлях. Його присмак гіркий.
      Суне степом орда на криваву війну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Легенда про Квочку
      Ідуть якось батько з сином, з гостей повертають.
      Сніг біліє під ногами, скрипить на морозі.
      Люди по хатах сховались, пусто на дорозі.
      Лише гавкотом собаки з дворів зустрічають.
      Син на небо позирає, що зорями сяє.
      Та у батька розпитує, де яке сузір’я.
      Ще до власного далеко їм іти подвір’я,
      Тож багато чого, може від батька узнає.
      - А ото сузір’я Тура, - показує тато .-
      То бик Велесів, якого той завів на небо.
      Бо Перун став брати гору, вимагав для себе
      Жертв биками та, при тому вимагав багато.
      Щоб бика порятувати від ножів жертовних,
      Мусив Велес біля себе на небі тримати.
      А он, бачиш, поміж тими зірочок багато,
      Наче ківш малий, а в ньому сім зірочок повних.
      Предки Квочкою то звали. Не прості то зорі.
      Колись предки наші – роси дивились на небо,
      Як там Квочка, що чекати від богів для себе.
      І було усе то, синку у далеку пору,
      Коли предки наші давні над морем селились.
      Десь отам побіля Дону були землі наші.
      Там були й багаті ниви, і худобі паша.
      Жило плем’я росів гарно, жило – веселилось.
      Поклонялось богу Хорсу, що з неба дивився,
      Як живеться його дітям в багатому краї.
      Чи достатньо земля родить, чи не нападає
      Лютий ворог, що в байраках, диких хащах крився.
      Мав той Хорс на небі Курку й сріблястого Півня.
      Півень співом своїм сонце розбуджував зрана
      І воно котилось небом веселе і гарне,
      Наче, коло золотисте у небесній сині.
      Курка восени щороку водила курчаток.
      Не прості були курчата – достаток, свободу,
      Мир несли вони щороку для роського роду.
      Отож предки, перш, ніж справу якусь розпочати,
      Несли Хорсові спожиток – найкращого зерна,
      Аби було чим на небі птахів годувати.
      І так воно йшло віками…Чорнобог проклятий –
      Бог степових горлорізів, дикунів печерних,
      Дивлячись на процвітання і добробут роду,
      Вирішив помститись Хорсу, зло йому вчинити,
      Щоб від того постраждали і всі його діти.
      Довго думав, яку б саме учинити шкоду.
      Чорна заздрість до чужого не давала спати.
      Якось вночі у Хорсові проник володіння
      Та й украв у Хорса того сріблястого Півня.
      Роздер його на шматочки та й став розкидати
      По усій землі. Та Півень не простий був, звісно.
      Кожен шматок його півнем на землі зробився.
      Але жоден з них на небі сам не опинився.
      Хоча сонцю і співали кожен ранок пісню.
      Та піднятися на небо в крилах сил не мали.
      А без Півня того в Хорса зовсім гірко стало,
      Квочка курчаток водити зовсім перестала.
      І на землі в плем’я росів біда завітала.
      То всі поля спалить спека і трави на луках,
      То мор якийсь завітає – люди повмирають.
      То розбійники зі степу в села зазирають
      І приносять із собою людям смерть і муки.
      Зовсім важко жити стало. Всі люди до Хорса
      Ледь не щодень звертаються, помочі прохають.
      Несуть зерна йому в жертви. Плачі не стихають.
      Але що зерно те Хорсу? Йому півні треба.
      Він їм прагне те сказати, але мор проклятий
      Встиг усіх, хто міг почути голос той, прибрати.
      Люди помочі прохають, але мовчить небо.
      Їм на Квочку би поглянуть, що курчат не має.
      Нема кому їм достатку і миру принести.
      Чорнобог свої тенета продовжує плести,
      Розбійників усе більше на них насилає.
      Та все менше тих, хто може опір їм чинити.
      Хто у битві, хто від мору – загинули вої.
      І не знають, що робити роси із бідою.
      Але тут побіля моря важко буде жити.
      Тож зібралися обидва роди та й рішили,
      Полишити свої землі, десь місце шукати,
      Де не зможуть степовії таті їх дістати.
      І рушили, хоч не знали, чи стачить їм сили.
      Йшли безмежними степами під сонцем нещадним.
      Від утоми та від спраги й голоду вмирали.
      Але живі шлях на північ в надії тримали.
      Сподівалися, що зможуть якось дати раду.
      По дорозі всю худобу під ножа пустили.
      Всіх птахів домашніх також з’їсти довелося.
      Одному лиш півню досі вижити вдалося.
      Правда, зерно, що вони з собою були прихопили,
      Закінчилось і не стало, що Хорсові дати.
      Прийшли вони понад річку, спинились спочити.
      Вже не мали зовсім сили нікуди ходити.
      Та ж про себе дати Хорсу треба якось знати.
      Що про нього не забули, що ще йому вірні.
      А що йому в жертву дати, як зерна немає?
      Вийшов тоді один хлопець і півня тримає:
      - Доведеться, мабуть, півня дати йому нині!
      Зняли ідола із воза - з собою возили.
      Вибрали жертовний камінь, вогнище розклали.
      Червоної краплі крові на жертовник впали.
      А останки того півня в огонь полетіли.
      І зненацька сонце з неба, що пекло до цього,
      Для них лагідним зробилось, стало посміхатись.
      І вітер не рвав за поли, став легенько гратись.
      Здавалося, передати прагне щось від бога.
      І не стали люди землі далі вже шукати.
      На пагорбі на високому Хорсунь збудували.
      Як на острові, у морі чужих племен стали
      Вони жити, добра собі з тих пір наживати.
      Хорсу півнів приносили. Вже восени Квочка
      Знову вивела курчаток, по небу водила.
      Повернулися у плем’я достаток і сила.
      А хто, часом на добро їх зазіхнути прагнув,
      То так ворога стрічали, що мусив тікати.
      Скоро взялись навколишні племена скоряти.
      Над Києвом піднялися згодом роські стяги.
      Русь могутня піднялася, слов’ян об’єднала.
      А із неї Україна згодом появилась.
      Як вороги навколишні в припадках не бились.
      Вони русів-українців так і не зламали.
      І ніколи не зламають, доки Квочка в небі
      Курчат малих за собою між зорями водить.
      Жоден ворог нам смертельно нічим не зашкодить,
      А ми завжди постояти зможемо за себе!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. * * *
      За туманом-туманом
      Заховалось село.
      І не видно – чи ранок,
      Чи вже сонце зійшло.
      Тільки гавкання чути
      Та волають півні.
      Навіть, кроку ступнути
      Якось дивно мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. * * *
      Із-за Дону сонце сходить, за Дунай сідає.
      Його ненька-Україна кожен день стрічає.
      Уклоняється на нивах кожен день Ярилу
      І від променів ласкавих набирає силу.
      Бува, часом чорні хмари накотять зі сходу,
      Прийдуть з ними буревії та нароблять шкоди.
      Тоді кинуть хлопці коси, візьмуться за вила,
      Щоби честь по честі стріти оту чорну силу.
      Розметають чорні хмари, спинять буревії
      І Ярилу до Дунаю знову шлях відкриють.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Хрисохір – останній каган з роду родіїв
      У теремі і тихо, й прохолодно.
      Промінчик сонця біга по стіні,
      Крізь дірку пробиваючись в вікні,
      Що наглухо завішене сьогодні.
      Аби ніщо завадить не змогло
      Йому прийняти рішення важливе.
      Душа його то закипа від гніву,
      У пустоту вихлюпуючи зло,
      Яке у ній копичилось роки.
      То спокій неймовірний наступає,
      Як він щось гарне у житті згадає.
      То душу огортає сум легкий.
      Він – Хрисохір, останній у роду
      Колись відомих в родіях каганів.
      Були могутні…а тепер останній.
      І забуття вже суне по сліду.
      Життя прожив – нічого не лишив.
      Не має сина, щоб йому віддати
      Меча – єдине, що повинен мати
      З усього, що він за життя нажив.
      Рус справжній добро донькам залиша,
      А син мечем повинен здобувати,
      Щоби відомим і багатим стати.
      Та дати сина Хорс не поспіша.
      Він ще батьківську віру сповіда,
      Хоча хреста, як всі на грудях носить.
      І звичаїв тримається ще досі,
      Хай дикуном, можливо вигляда.
      Коли навкруг сум’яття, підлість, зло,
      Коли брат брата взявся убивати,
      Він не боїться слова не зламати,
      Нехай би, навіть і до смерті йшло.
      Як Володимир упокоївсь, він
      Дав слово Святополкові служити.
      І скільки довелося пережити?!
      Зостався, врешті з князем він один,
      Але не зрадив. Правда, Ярослав
      Не став його за відданість карати.
      Заборонив у Київ повертати,
      У цей маєток дальній відіслав.
      А русу опинитись поміж стін –
      Нема нічого гіршого на світі.
      Отак без діла в сутінках сидіти?
      Чи довго зможе витримати він?
      Варяг знайомий розповів йому,
      Що можна у ромейщину податись
      І там у царську гвардію найнятись.
      І він оце подумав: а чому б
      Йому в Царград і, справді, не майнути?
      Щоправда, чи відпустить Ярослав?
      Та він, хоча би спробувати мав…
      Тож вирішив, що так тому і бути.
      На диво, Ярослав не опиравсь.
      Поставив він умову лиш єдину,
      Що вирушати той не сам повинен,
      А, як великий і могутній князь.
      Велів охочих в той похід зібрать,
      Що Хрисохіру важко зрозуміти.
      Зумів близький до князя пояснити,
      Що Ярославу стали заважать
      Ті, хто роками жив з тії війни,
      Яка велась між ним і Святополком.
      Окрім війни, не знають більше толком
      Нічого тут у Києві вони.
      Сидять без діла, меди-вина п’ють.
      Не дай Господь, знов претендент знайдеться,
      Підніме їх і знову доведеться
      Собі криваву прорубати путь.
      Тож скоро вже на Хрисохіра клич
      Зібралось вісім сотень горлорізів.
      Готова на край світу сила грізна.
      А Ярослав, аби скоріше з віч,
      Ще й лодії старенькі їм віддав.
      Усе одно в Почайні будуть гнити.
      І подались униз рікою звідти
      За море, де Царград на них чекав.
      В Царграді непривітно стріли їх,
      У гавань за ланцюг не пропустили.
      Чекати повідомлення веліли.
      За кілька день прибув посол до них.
      Велів, аби збирався Хрисохір
      В палац до імператора на стрічу.
      Постати має перед його вічі.
      На нього весь уже чекає двір.
      Але меча тут має залишить.
      Та ж меч батьківський – то усе для нього?!
      Він йому і за зброю, і за бога.
      Рус без меча не звик ніде ходить.
      Та й хто ж то зна, що там його чека.
      Можливо, просто вбити його рають.
      А справжній рус з мечем в руці вмирає.
      Тож смерть його, звичайно не ляка.
      Та смерть в бою, не з підступів яких.
      Ні, без меча він у палац не піде!
      Отож, відмовив посланцеві гідно.
      А той ще довго зрозуміть не міг,
      Щоб якийсь варвар раптом не схотів
      З великим імператором стрічатись.
      Але не став із князем сперечатись,
      Хоч головою гнівно повертів.
      Не став чекати далі Хрисохір,
      Велів вітрила разом піднімати
      І вниз Босфором чимскоріш рушати,
      Усім вітрам й царям наперекір.
      Великий світ. Він сам собі знайде
      Ту землю, де він буде панувати.
      Сил задля того в нього є багато.
      Цей шлях або до смерті приведе,
      Або до слави. Тож, проплили морем.
      Ніхто за ними вслід не поспішав.
      Мабуть, десь імператор ще рішав,
      Як покарати злісну непокору.
      Він, звісно, ні про що, не жалкував.
      А вої йому вірили, як богу.
      Адже він «Золота рука» - так його
      Всяк на Русі віддавна називав.
      В вузький зайшли бурхливий Геллеспонт.
      Рішили до Абидоса пристати.
      Та довелось на бій з ромеєм стати,
      Який супроти виставив свій флот.
      Наївно думав, що їх подола.
      Із русами ніколи не стрічався.
      Тож радий, що, хоча б живим зостався.
      Місцевість пограбована була
      За непокору. Далі попливли
      Та із протоки вийшли на простори.
      Попереду безмежне синє море.
      До острова до Лемноса дійшли.
      Великий острів, коли б захопить,
      То можна ним спокійно правувати.
      Отут свою державу заснувати.
      Каганів рід, нарешті відродить.
      В широку бухту Лемноса зайшли.
      Не стали ні на кого нападати.
      Бо ж скоро можуть підданими стати.
      Такі надії в голові були.
      Не знав, що вже ворожий флот зібравсь
      Із Самоса, Солуні і Охрида.
      Припхалися за ним водою слідом.
      Та ворог на відкритий бій боявсь
      Із ним ставати. Тож і зачаївсь.
      Прислали човен, аби передати,
      Що хочуть перемовини з ним мати.
      І Хрисохір на слово їх купивсь.
      Сказали: може взяти він загін,
      До них на перемовини прибути.
      Вони усі при зброї можуть бути.
      На хитрощі ті і повівся він.
      Гадав, як слово честі ті дали
      Та своїм Богом в тому поклялися…
      Він так наївно на життя дивився.
      Коли на місце руси прибули,
      Там їх чекав маленький теж загін.
      Здавалось, все іде, як обіцяли.
      Аж раптом ті з усіх боків напали.
      Тож зрозумів підступність пізно він.
      Радів, що згине із мечем в руці.
      На березі зіткнулися дві сили.
      Хоч ворога зібралось військо ціле,
      Та ж з ним його найкращі молодці.
      На легкий бій надіялись вони?!
      Та мусили на смертну битву стати.
      Бо русів же зовсім нелегко взяти,
      Як стали ті спиною до спини.
      Валились під мечами вороги,
      Пісок навкруг червоним став від крові.
      Одні вмирали та ставали нові.
      А русів все здолать не до снаги.
      Годину-дві чи й більше бій ішов.
      Вже гора трупів навкруги лежала,
      А руси піддаватись не бажали,
      Хоч ворог насідався знов і знов.
      Аж тут трієра морем підійшла
      І вороги зненацька відступились.
      Зітхнули руси, що-таки відбились.
      Та радість передчасною була.
      З трієри раптом камінь полетів
      І поряд гупнув, пилюгу підняло.
      І Хрисохіру зрозуміло стало,
      Як ворог їх понищити схотів.
      Отож підняв меча і загукав:
      - Помрем, як руси! Хай ромеї знають,
      Як саме справжні вої помирають!
      І кожен з русів теж меча підняв.
      Під тим камінням згинули усі
      Та на коліна все одно не стали.
      Ромеї тільки злякані стояли,
      Ковтали пил, що навкруги висів.
      Їм неможливо було зрозуміть,
      Як з посмішками можна помирати?!
      Дивилися на ту криваву страту…
      І не забудуть, скільки й будуть жить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. * * *
      Низенько хмари в небесах літають,
      Вдивляються на землю з вишини,
      Мов щось згубили на землі вони
      І, навіть, плачуть з тої новини,
      Бо не знаходять те, чого шукають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. * * *
      Про гарне життя в Союзі говорять багато.
      І ті, кому довелося те життя застати.
      І ті, хто розвісив вуха та казочки слуха
      Та про життя таке мріє, потилицю чуха.
      Тож, отим, хто за тим «раєм» скигле, наче чайка,
      Просто хочу нагадати одну стару байку.
      Прийшов парторг в цех заводу і повідомляє:
      - Завтра у нас з Америки гості бути мають.
      Тож в чистеньке одягніться, бо, як свині дикі,
      Не за будьте помитися, особливо пики.
      Щоби п’яного нікого я в цеху не бачив.
      Тобі ж, Петре, особисту поставлю задачу.
      У цеху, напевно будуть в обідню перерву.
      Тож, щоб гостям не псувати закордонні нерви,
      Не здумай своєї тюльки притягти і їсти.
      Принеси собі ковбаски хоча б грамів триста
      Та і жери на здоров’я. Й посміхайся радо,
      Щоби нам не осоромить партію і владу.
      На обід парторг і, справді, провів цехом гостей.
      Ті на вид були, як люди, одягнуті просто,
      Роздивлялись, щось питали того винувато,
      Не хотіли, мабуть, їсти людям заважати.
      Парторг оком соколиним цехових окинув.
      На Петрові спинив погляд на цілу хвилину.
      Від побаченого слина потекла із рота.
      Сидів Петро і ложкою, якось без охоти
      Чорну ікру жер. Падлюка! Де дістав, спитати?
      Це ж потрібно блат добрячий десь на базі мати.
      Провів бігом екскурсію, у цех повертає.
      - Де ікру дістав, босото? – у Петра питає.
      А той гнівно подивився: - Йди до дідька, клятий.
      Можеш всю ікру, як хочеш, собі забирати.
      Через тебе ми сім’єю цілу ніч не спали,
      А сиділи і у тюльки очі колупали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Легенда про Злидні
      Ой, не треба, люди, заздрити нікому,
      Бо та заздрість до добра не доведе.
      І добро нажите прахом всі піде.
      Ось послухайте, щоб впевнитись у тому.
      Жив в селі одному бідний чоловік.
      І, здається, роботящий, але діло
      Не іде на лад у нього, скільки б сили
      Не вкладав він у роботу. Рік у рік
      Б’ється рибою об лід, з убозтва того
      Не спроможеться він вибитись ніяк.
      Вже й замислився: «Чому у мене так?
      Чом не можу я розжитися нічого?
      Чи то Злидні так обсіли?» Й тут нараз
      Ледве чутний голосок відповідає:
      «Бо обсіли й, справді. Розуміти маєш –
      Скільки б ти не бився, але через нас
      Ти не зможеш збагатитися, бідаче!»
      «А, хіба ж вас тут багато розвелось?»
      «Та багато». «То ж чому не довелось
      Вас мені, хоч одним оком, та побачить?»
      «Бо маленькі дуже, нас не углядіть».
      «Де ж ви можете вміститись?» «Де завгодно»
      «А в ріжок для тютюну вміститись годні?»
      «Та то запросто!»- звідтіль уже звучить
      Отой голос, - ми усі вже тут сидим!»
      Чоловік ріжок хутенько затикає.
      І на млин давно забутий поспішає.
      Той ріжок під валом залишив у нім.
      І одразу ж в нього все на лад пішло:
      Чи сам зробить, чи комусь згада зробити –
      Все вдається. Отож, став він багатіти.
      Ледь не другий за багатством на село.
      А в селі тім жив багатий чоловік.
      Тільки ж заздрісний такий, що, не дай Боже.
      На чужі достатки й глянути не може,
      Бо ж своїм усе багатство бачить звик.
      Як побачив лише, що отой бідак
      Багатіти став, його наздоганяє
      У маєтності – то й спокою не має.
      Тільки й думає – чого це воно так?
      Довго-довго собі голову сушив
      Та нічого так придумати й не годен.
      Тож надумавсь розпитати при нагоді,
      Із якого дива той розбагатів.
      Підійшов якось та й, наче, жартома,
      Став у того чоловіка визнавати,
      Що йому допомогло багатим стати.
      А той каже: «Та ж секрету в тім нема».
      Бо ж не заздрий був та людям довіряв,
      Тож повідав багачеві про ті Злидні,
      Як він здихався від них, а, тому нині
      Вже і клопоту від них зовсім не мав.
      Як почув про ту пригоду багатій,
      Тої ж ночі до млина того пробрався
      І ріжок з-під валу діставати взявся,
      Аби план підступний виконати свій.
      Ледь ріжок дістав то й випустив на волю
      Усі Злидні, бо ж надіявся з того,
      Ті повернуть до господаря свого,
      Будуть знов занапащати його долю.
      Але Злидні були зовсім не дурні,
      До колишнього вертати не схотіли,
      Багача одразу звідусіль обсіли
      Й почались тепер у того чорні дні.
      Що б не брався – завжди збитків зазнавав
      І невдовзі пішов прахом увесь статок.
      Вся худоба стала раптом пропадати:
      Коні вкрали, скот увесь повиздихав.
      Хліб родити перестав. Одної днини
      Спалахнуло й миттю вигорів весь двір.
      Бідаком багач зробився із тих пір.
      Зрозумів, що винен сам, та було пізно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. * * *
      Опале листя стелеться під ноги
      І щось незрозуміле шарудить.
      Мов золотом устелена дорога,
      Якою б добре по життю ходить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. * * *
      Кажуть, наче то в радянський час усе було.
      У Москві на Красній площі саме дійство йшло.
      Був якраз парад військовий до якоїсь з дат.
      На парад отой зігнали тисячі солдат.
      Купу техніки зібрали, площею тягли.
      Кого хочеш налякати, звісно тим могли.
      Сподівались, налякають дуже Пентагон.
      Цезар, кажуть, Македонський і Наполеон
      Із небес на те дивились дійство геть сумні.
      І не стримавсь, врешті, Цезар: - От, коли б мені
      Скільки війська, я б германців усіх покорив.
      Як послухав Македонський, що той говорив,
      Каже тоді: - Якби в мене техніка була
      Отака, до ніг уся би Індія лягла.
      А Наполеон ізрідка поглядає та
      Сторінки газети «Правда» вдумливо чита.
      Каже: - От, коли б газету отаку я мав,
      То ніхто б про Ватерлоо й досі не узнав!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Битва з печенігами під Києвом у 1036 році
      У Микули гість жаданий Уліб із Волині.
      Ходив оце до Царграду зі своїм товаром.
      Задоволений вернувся звідти із наваром.
      У Києві зупинився на кілька день нині.
      В них з Микулою частенько спільні були справи.
      Не раз у Царград ходили, разом відбивались
      Від проклятих печенігів, які нападались
      На порогах на лодії. Налітала лава
      На судна, які по суші довелось тягнути.
      Бо ж водою ті пороги пройти неможливо.
      Доводилось мечі в руки тоді брати живо,
      Аби біду, що зі степу суне, відвернути.
      Але то діла минулі. Вже давно Микула
      Не ходив сам до Царграду – не ті уже сили.
      Уліб же молодший нього, тож сам веде діло.
      А Микула…Хоч йому те на душі і муля,
      Мусить слати приказчиків в далеку дорогу.
      Свої справи у Царграді чужим довіряти,
      На жаль, сина-спадкоємця не сподобивсь мати,
      Отак життя нещасливо склалося у нього.
      Уліба зустрів, як брата, бо ж давно не бачив.
      Вранці пішли до Софії службу постояти.
      Улібу прийшлося вперше в храмі побувати.
      Тож стояв та не міг очі відвести, одначе
      Від усього, що в Софії перед ним постало:
      І мозаїка, і фрески. Сім’я Ярослава.
      За красою геть забувся про всі свої справи.
      Хоча, звісно, храмів бачив у житті немало.
      Бував і в святій Софії в Царграді самому.
      Але київська Софія вразила, одначе.
      Витав у ній особливий дух незримий, наче
      Сама Мудрість Господняя поселилась в ньому.
      Вже верталися додому, Уліб став питати:
      - Чув я, що святу Софію Ярослав поставив
      На тім місці, де здобута була князем славна
      Перемога над ордою печенігів клятих.
      Чи то правда? - Ні, неправда, - Микула озвався.-
      Бо цей храм ще Володимир почав будувати.
      Ярославові ж прийшлося його завершати.
      Через рік, як з печенігом славний бій той стався,
      Храм уже і освятили. Звісно й пов’язали
      З перемогою. Бо ж дуже вже воно співпало…
      Я і сам до перемоги до тії доклався.
      - Ти? А не казав ніколи. То розкажи, друже,
      Як усе то воно сталось та як відбулося.
      Бо ж про те все мені чути ще не довелося,
      А хочеться ж із уст перших послухати дуже.
      - Ну, поки додому йтимем, встигну розказати.
      Тоді я ще молодим був та жив на Подолі.
      Ще тоді не усміхнулась мені моя доля,
      На Почайні вантажником ходив працювати.
      Як Мстислав в Тмутаракані віддав душу Богу
      І зостався Ярослав лиш правитель єдиний
      На всю Русь, рішив поставить тоді свого сина
      Князювати у Новгород. Зібрався в дорогу.
      Із собою взяв дружину та сина, звичайно.
      Подалися Дніпром вгору. Дорога неблизька.
      Кого стрінеш – невідомо. Тож ніяк без війська.
      А ми якраз вантажили човни на Почайні,
      Коли вістка прилетіла: іде орда з поля.
      Дізналися супостати, що немає князя.
      Зібрали всі свої сили й подались одразу.
      Вже й не знаю, який з ханів той набіг очолив.
      Тільки вістка прилетіла, усі похапались.
      Хоч давно вже печеніги в Києві не були,
      Але діди ще набіги їхні не забули.
      Вістка швидко розлетілась. Усі заметались.
      Прихопили найцінніше та й бігом тікати.
      Хто в ліси у навколишні, ну, а хто на Гору.
      А орда вже попід стіни з’явилася скоро.
      Довелось на заборолах усім годним стати.
      Із князівської зброярні видали нам зброю.
      Кому списа, кому меча, кому тільки лука.
      Бо ж зброєю володіти – то ціла наука.
      Та вже скоро було місто готове до бою.
      Воєвода Ждан, вже сивий, досвідчений воїн,
      Знав, що слід йому робити та як керувати.
      Не так легко печенігам було місто взяти.
      Хай якою б великою не прийшли ордою.
      Хоч немолодий та швидко зумів лад навести,
      Навіть, вісника до князя в Новгород відправив.
      Добре знав, що нам без князя не рішити справи.
      Довелося нам – містянам важку ношу нести.
      Стояв я на заборолі із сумом дивився,
      Як орда Поділ грабує, як палають хати.
      Як ринулись печеніги здобичі шукати
      По окрузі. А вже скоро і Клов задимівся.
      Кинулись було ординці на київські стіни.
      Та куди їм? На високі стіни не забратись.
      Довелося печенігам від стін відступатись.
      Але ворог взяти Київ ідею не кинув.
      Поставили своїх вежі на усіх околах,
      Розпалили скрізь багаття і стали чекати,
      Коли місто вже від голоду стане помирати,
      Або зробиться від того воно зовсім кволим,
      Та відчинить їм ворота. Тоді й погуляють.
      Так поволі дні й минали. Ми в місті сиділи.
      Печеніги навкруг міста вогнища палили,
      Натякали: відступатись бажання не мають.
      Розтягли по всіх околах дерев’яні хати,
      Щоб було чим оті їхні вогнища палити.
      Відправлялися частенько, аби люд ловити.
      Вряди-годи збиралися стріли в нас пускати.
      Ми ж дивилися із сумом, як Поділ пустіє.
      Як витоптуються трави, ліси вирубають.
      Після себе лиш пустелю кляті залишають.
      І тримались, бо на князя все ж були надії.
      Хоч і танули потроху. Зі стін поглядали,
      Чи не рухається військо. А його не було.
      Лише орди гелготання з усіх боків чули.
      Якось стріла прилетіла, нам вістку подала,
      Що князь з військом уже поряд. Війська небагато,
      Тож вночі прорватись хочуть крізь порядки вражі.
      Ждан печатку подивився, усе добре зважив
      І повелів наготові ворота тримати.
      Вночі в стані ворожому паніка знялася.
      Почалося з Оболоні. Там заметушились.
      Печеніги у темряві, як дурні носились.
      Здавалося: орда, врешті, з-під міста знялася.
      Скоро Боричевим військо в Київ піднялося.
      Справді, було невелике: князівська дружина,
      Ще варяги доєднались, що були у війнах
      Загартовані добряче, слідом утяглося
      Ополчення новгородське. Ото і все військо.
      Супроти орди тієї, що під містом стала,
      Навіть, з нами – киянами було зовсім мало.
      Та князь з нами, а то для нас найгарніша вістка.
      У надії, що ординці всі геть подалися,
      Дочекались ранку, але, коли сонце встало,
      Всі надії на звільнення в одну мить пропали:
      Печеніги, як і перше, під містом товклися.
      Хоч і тісно, але військо в місті розмістилось.
      Привезли припасів трохи, на кілька днів стачить.
      Тож, сидіти довго в місті не збирались, значить.
      Справді, вже на другий ранок вістка розлетілась:
      Вийдемо за місто битись, не будем сидіти.
      Хай багато печенігів – треба бій їм дати.
      А на ранок полки з місті стали виступати.
      Князь велів, аби тихенько стали то робити,
      Печеніги щоб не чули. Як світати стало,
      Ми вже вийшли за ворота, стали шикуватись,
      Щоби мури помагали війську захищатись.
      Хоч ворота зачинили та і міст підняли.
      Це, щоб нам не відступатись, із ворогом битись.
      Ми-то, наче, відступати зовсім не збирались.
      Згідно з княжим повелінням в полі шикувались.
      Велів Ярослав варягам в центрі розміститись.
      Справа від них ми – кияни свій полк шикували,
      Зліва стали новгородці своїми полками.
      Ледве тільки зготувались, а вже перед нами
      Розлючені печеніги кінним валом стали.
      Земля раптом задрижала, як вони знялися.
      На нас стріли полетіли і вслід їхня лава.
      Та на нас їх дикий вереск враження не справив.
      Ми від того лиш тісніше у рядах зійшлися.
      Від орди відгородились щитами й списами.
      Сулиці стрімкі над нами у них полетіли.
      Вдарила орда, натисла з усієї сили.
      Замелькали криві шаблі ординські над нами.
      Ми й на крок не відступили, списи вгородили
      В живу плоть і земля миттю кров’ю окропилась.
      І десятки печенігів зі смертю зустрілись.
      Ми щитами відбивались, а списами били.
      У тісній тій колотнечі переваги мали.
      Хоча кляті печеніги весь час налягали,
      Та ми вперлися у землю і не відступили.
      Утративши людей купу, врешті, відкотились
      Печеніги…лиш для того, щоб сили набрати.
      Стали до них усіх боків нові прибувати,
      Що до цього навкруг міста в пошуках крутились.
      І знов орда налетіла, намагалась збити.
      Вже багато в колотнечі списів поламали.
      Вже мечами печенігів відбивати стали.
      Вже мусили новгородці трохи відступити,
      Бо затисли із двох боків. Але недалеко.
      Бо ж позаду рів глибокий. Куди відступати?
      Печеніги на варягів стали налягати.
      Та варягів потіснити – то зовсім нелегко.
      Печеніги налітали, знову відступали.
      Набирали нові сили і на нас летіли.
      Ми вже й мечі харалужні свої затупили.
      А тих клятих печенігів менше не ставало.
      Вже і сонечко зібралось за обрій сідати,
      Вже і руки утомились, мечі не тримали.
      А тут нова налетіла ординська навала,
      Сподівалась наостанок нас-таки здолати.
      Стяг зненацька Ярославів над полком піднявся.
      Відчинилися ворота та міст опустився.
      Полк варязький на два боки раптом розступився
      І в прохід той загін кінний князівський ввірвався.
      Свіжі коні увірвались в печенізьку лаву,
      Розметали її миттю, дружинники грізні
      Стали повчать печенігів каленим залізом.
      За сигналом Ярослава й ми вступили в справу.
      Поки орда розібралась: що та як робити,
      Ми врубалися у неї слідом за кінними.
      І взялись орду косити мечами своїми.
      Тож тепер розпочалася зовсім інша битва.
      І побігли печеніги в страху в різні боки,
      Бо не знали, куди саме від нас утікати.
      Одні кинулися Либідь глибоку долати,
      Ще деякі з печенігів відбивались поки.
      Другі кинулись Подолом на північ втікати,
      Бо ж бачили, що тут Либідь їм не подолати.
      А налякані були всі – життя б врятувати.
      Дісталися до Ситомлі. Там боліт багато.
      В болотах тих та у річці топитися стали.
      Один пхались по одному, разом і тонули…
      А відтоді шлях на Київ назавжди забули.
      Мабуть, дітям і онукам всім заповідали.
      Бо відтоді їх не видно було і не чути.
      А на другий рік Софію святу закінчили
      І тій славній перемозі її присвятили,
      Щоби дітям і онукам про то не забути.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. * * *
      Тремтить на вітрі гілочка мала,
      Уже і листя зовсім облетіло,
      Уже і птахи в вирій відлетіли,
      Холодна осінь по землі пройшла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. * * *
      В московітів не було ніколи святого.
      Вони вірили в царя більше, ніж у Бога.
      Хоч Господь заповідав: не кради, одначе,
      Щоби московіт не вкрав – та хто таке бачив?!
      Кажуть, є під Магданом старе кладовище.
      Там поховані японські полонені. Ті ще,
      Що в Маньчжурії з Союзом були воювали,
      В сорок п’ятім розгромлені і в полон попали.
      В таборах вони сиділи, де іще в тридцятих
      Репресованих тримали. Їх було багато.
      Щоб за війну розплатились, вони працювали.
      Не всі, звісно, витримували, багато вмирали.
      На отому кладовищі їх всіх і ховали.
      А вже згодом, як в Союзі Сталіна не стало
      І з Японією стали уже мирно жити,
      Стали рідні з Японії сюди приїздити.
      Поклонитися померлим, їм шану віддати.
      Стали вони на могилах стовпці залишати
      Поминальні, як робилось в Японії завше.
      Але ж тут їм не Японія, а халявна Раша.
      Стовпці зроблені красиво, цінно виглядали.
      Тож місцеві їх постійно з кладовища крали.
      Чи в сервантах виставляли, аби похвалитись,
      Чи міняли на горілку, щоби похмелитись.
      Те, що то з могил украли, байдуже їм було,
      Мов про заповіді Божі ніколи й не чули.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. * * *
      Одній старій удовиці заміж захотілось.
      Вона перед парубками так уже вертілась.
      Як іде який по вулиці, вона все кидає,
      Стане навшпиньки й у віконце стоїть, виглядає.
      А то стане біля тину та очима водить,
      Коли мимо удівець чи парубок ходить.
      А з роботи син прийде, то його питає
      Про усіх чоловіків, кого тільки знає.
      Як допетрав, врешті він, до чого то всеє,
      Вирішив пожартувать трішечки із неї.
      Пішов якось у село, чарочку розпити,
      З товариством про те-се переговорити.
      Вже надвечір поверта із шинку додому.
      А тут мати на поріг та і каже йому:
      - Де ж ти, синку, оце був? – У селі був, мамо,
      - Що ж нового ти там чув? – Та усе те ж саме.
      Ото хіба… Але перш вечеряти дайте,
      А тоді уже про всі новини й питайте.
      Син вечеряє сидить, а із печі мати
      З нетерпінням погляда, коли ж вже питати.
      Тільки ложку він поклав, вона знов до нього:
      - Розкажи ж бо, що ти чув у селі нового?
      - Та, - говорить син, - прийшла від царя бамага,
      Що, як баба удова вийти заміж прагне,
      То, яка закине ще ногу аж за шию,
      Та за парубка тоді вискочить зуміє.
      А, яка не зможе – тій парубок не світить,
      Бо лише за удівця вона зможе вийти.
      Баба сидить на печі, аж ногами сова,
      І обличчя так блищить, як копійка нова.
      Полягали вони спать. Лиш півні пропіли,
      Баба уже на той час виспатися вспіла.
      Та і сина підняла, жене до роботи.
      Він поснідав та й пішов, хоч спати охота.
      Тільки-но він за поріг, стара на підлогу
      Та й взялася закидать аж за шию ногу.
      Аж кістки її тріщать, і стогне, і крекче,
      Але якось завела ногу аж на плечі.
      Завести то завела – як назад ізняти?
      Качається по підлозі і не може встати.
      Лущить в шиї і спині, тече слина з рота…
      Коли тут, нарешті й син поверта з роботи.
      Чує, стогне в хаті хтось. Він скоріш у хату.
      Аж там скручена в дугу качається мати.
      Синові і сміх, і гріх: - Вам же час до Бога,
      А вам парубка кортить, мамо, молодого.
      Що старе, а що мале – вже, як заманеться,
      То уже хоч стій, хоч плач – але не минеться.
      Якось бабу «розв’язав». Тиждень ледь ходила,
      З тих часів на парубків більше не гляділа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. * * *
      Опада на землю листя золоте.
      Птахи відлетіли вже давно, проте,
      Осінь ще тримає крапельки тепла,
      Мабуть, не бажає, щоб зима прийшла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. * * *
      Було то ще при Союзі. В тій клітці великій
      Можна було мандрувати кругом чоловіку.
      Коли хотів заробити гроші непогані,
      Відправлявсь до Уренгою чи до Магадану.
      Хоч москалі землі тої, наче гною мають
      Та ж відомо, звідки у них руки виростають.
      То й їхали українці по Союзу всьому
      Працьовитими руками дати раду тому…
      Сидить дядько та дивиться останні новини.
      Вітер стукає у вікна, а надворі зимно.
      Лютий місяць на порозі. Звісно ж, що не літо.
      А тут якраз про погоду взялись говорити.
      Що у центрі, що на півдні. Дісталися сходу.
      А там люта холоднеча панує й негода.
      В Якутії мінус сорок. Ото холодрига!
      «Як там кум? - майнула думка, - Засипало снігом?
      Чи мороз геть заморозив? Треба б подзвонити!»
      Кум подавсь два роки тому грошей заробити.
      Іще досі заробляє! Чи все там, як треба?
      Кум взяв слухавку одразу. – Ну, як там у тебе?
      - Усе добре! – А морози? Мінус сорок, кажуть?!
      - Ой, не слухай ти нікого, куме, то все «лажа»!
      На термометрі дивився – мінус десять всього.
      А ти віриш побрехенькам. Ну, ти, кум, їй Богу!
      - Так це ж той…Гідрометцентр сказав, що суворі
      Морози стоять в Якутії… - А, так то ж надворі!...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Легенда про Косарів
      Вертаються батько з сином із поля додому.
      Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
      Місяця іще немає в небі на цю пору.
      Син розслабивсь, руки й ноги гудуть від утоми.
      Батько сидить, кіньми править, хоч коні дорогу
      Ту самі чудово знають, не звернуть нікуди.
      Може, десь за півгодини уже й вдома будуть.
      Сидить батько та все смалить «баганоса» свого.
      А син в небо позирає та батька питає,
      Де які на небі зорі, бо ж йому цікаво.
      - Онде, бачиш – батько каже, - Віз по небу править.
      То Великий. А он бачиш поряд і Малого?
      А в кінці на дишлі зірку бачиш ту у нього?
      То Кіл. Бог його у небо не забув уставить,
      Щоб всі зорі навкруг нього по небу крутились.
      Де б не був, той Кіл на північ показує завжди.
      Заблукав, поглянь на нього й даси собі раду.
      Мені у житті не раз вже те знання згодилось.
      Одне Дівка з коромислом несе воду в хату.
      А он Квочка з курчатами. Біля неї, бачиш,
      Он три зірки у лінію вистроїлись, наче?
      То Косарі – не втомились косами махати.
      - А звідки вони на небі, тату, узялися? –
      Заходився син питати, бо ж цікаво знати.
      - Коли, справді, синку, хочеш, можу розказати.
      Колись дід ще мій зі мною про те поділився.
      Було то в часи далекі у нашому краї.
      При шляху село стояло, жило там три брата.
      Дружні були, ішли разом у поле орати.
      Разом сіють, разом потім урожай збирають.
      Якимсь роком прийшла пора пшеницю косити.
      Взяли брати свої коси та й пішли у поле.
      Стали один за одним, як то вже робили відколи.
      Мантачками ще раз коси взялись нагострити
      Та й пішли собі косити. Коси аж співають.
      Кладуть пшениці в покоси рівненько позаду.
      Жайвір десь над головою теж співає радо.
      Ідуть брати. Хоч спекотно, та піт не втирають.
      Нема часу, треба поле скоріше скосити,
      Бо хто знає, як то завтра воно може бути.
      І зі степу орда раптом може завернути.
      Тож доводиться у поле і шаблі носити.
      Висять шаблі на поясі, завжди під рукою.
      Щоби коси на ті шаблі швидко замінити,
      Якщо з’являться поблизу степові бандити.
      Коли чують раптом тупіт ген понад рікою.
      Зупинились, подивились – гонець їде княжий.
      Десь, мабуть в краю тривожно. Під’їхав близенько.
      Не злізав з коня, вклонився тим братам низенько.
      Каже: - Суне знов зі степу на нас сила вража.
      Князь велів збиратись війську. Але часу мало.
      Треба комусь затримати орду оту кляту,
      Поки князю не удасться все військо зібрати!
      Послухали брати, мовчки ті коси поклали
      У покоси, щоби сонце кісся не сушило.
      Старший каже: - Докосимо… як живими будем!
      А середній: - Не дамо їм нести горе людям!
      А молодший: - Вийдем в поле, стрінем орду сміло!
      Пішли брати по дорозі, по відомім шляху,
      Яким орда у набіги у той край ходила.
      Там, де річка, біля броду ту орду і стріли.
      Стали, шлях перепинили, не відали страху.
      Спершу орда посміялась – що їй зроблять троє.
      Кинулася через річку, а ті її стріли.
      Засвистіли братів шаблі, тільки замигтіли.
      І зробилась миттю річка червона від крові,
      Понесла тіла ворожі вниз за течією.
      Полякалися ординці, назад відступились.
      Стрілами на той бік річки метать заходились.
      Аж бісились на тім боці від люті своєї.
      А вже хан як розлютився, ганяв мурз сердито,
      Велів річку подолати та хлопців здолати.
      Якщо зможуть, то живими усіх трьох узяти.
      А, як ні, тоді безжально порубати-вбити.
      І знов орда через річку на оцей бік пхає.
      Знову шаблі кривавляться, вода червоніє.
      Знову орда насідає, ще більш навісніє.
      Але брати стоять міцно, орду не пускають.
      Кілька годин отак бились, вже й сили не стало.
      Упав старший, стріла вража у серці стриміла.
      Стали менший і середній над братовим тілом.
      Та, ще скільки було сили, шаблями махали.
      Впав середній, шабля вража серце прохромила.
      Один менший залишився, але не здається,
      Сам із цілою ордою на всі боки б’ְється.
      Та ординці з усіх боків враз стріли пустили.
      І упав, прикрив собою тіла братів рідних.
      Тільки й встиг прошепотіти: - Хто ж ниву докосить?
      І почув Господь слова ті, що хлопчина просить.
      І забрати їх на небо надумався, видно.
      Бо, коли вже князь із військом до ріки прибули,
      Орда кинула убитих своїх та й помчала
      Назад у степи у дикі, де досі блукала.
      Але тіл братів між трупів ворожих не було.
      Та з‘явилися на небі ті зірки яскраві.
      Бач, одна біля одної, мов косарі в полі.
      Косять, косять, викошують в небі ниву долі,
      Мовби хочуть завершити полишену справу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. * * *
      Рядном туману вкрилася земля
      І вітер стих, напевно, не надовго.
      Дощами вмита, стелеться дорога.
      Та душу це чомусь не звеселя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. * * *
      Вже давно у вікна хати місяць зазирає.
      Захмелілий чоловічок додому вертає.
      Відчиняє двері, щоби зайти тихо в хату,
      Аж тут жінка на порозі, вийшла зустрічати.
      Здоровенну сковорідку у руці тримає.
      Видно, що до чоловіка запитання має.
      Чоловік байдуже глянув на жіночку свою,
      Туди-сюди повернувся та й махнув рукою:
      - Сонце, - каже, - з вечерею не парся сьогодні.
      Лягай спати, бо вже пізно, а я не голодний.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Похід князя Володимира на Херсонес в 989 році
      Сонце з неба припікає. Спека дуже дістає.
      Добре, що, хоча би з моря свіжий вітер повіває.
      Кілька місяців вже Корсунь руське військо облягає.
      Князь спочинку своїм воям ні на хвильку не дає.
      Щоб до мурів підібратись, насип мусять підвести
      Аж під стіни. Та не надто щось у них таке виходить.
      Вже, здавалось, під вершечок, під самісінький підводять,
      А на ранок дивним чином насип знову опустивсь.
      Може, тут якіїсь чари? Чи то корсунці вночі
      Землю з насипу тихенько в місто міхами тягають?
      А князь сердиться та швидше насипати вимагає,
      Здачі отих непокірних кілька місяців ждучи.
      Сам він у шатрі своєму прохолодному сидить.
      Хоч сердитий, але мусить до кінця довести справу.
      Імператори ромейські поступили не по праву.
      Він примусить їх фатальну ту помилку зрозуміть.
      Знов думками повертає до минулих тих подій,
      Що цьому його походу кілька літ передували.
      Співправителі у царстві у Ромейськім правували –
      Василь разом з Костянтином. Василь виступив на бій
      Із болгарами і там військо все своє утратив,
      Ледве вибрався живий, повернувся до Царграду.
      Та давно на сході вже у ромеїв тліла зрада.
      Варді Скліру царський трон не давав спокійно спати.
      Ледве тільки він дізнавсь про болгарів перемогу,
      Тут же заколот підняв, військо на Царград повів.
      Він столицю захопити чимскоріше захотів.
      Щоби його зупинити, імператори для того
      Варду Фоку із тюрми випустили й повеліли
      Заколот той придушить. Той не дурень, звісно був,
      Узяв військо в свої руки (та ж в’язницю не забув),
      Варду Скліра захопив, з заколотниками сили
      Поєднав та і повів їх усі проти Царграду.
      А в Царграді сил нема, щоб йому протистояти.
      Тож послали спішно в Київ Володимира прохати
      Помогти військами дати заколотникам тим раду.
      Він погодився, але зажадав, аби віддали
      Сестру Анну за жону. Їм діватись було ніде,
      Адже ворог вже під боком. Покомизились для виду
      Та й погодились, одначе, все ж одну умову мали:
      За язичника, мовляв, не захочуть сестру дати.
      Як він хрещення прийме, тоді й будуть говорити.
      Він погодився на те – що було йому робити?
      Сам подумував над тим, аби віру якусь взяти.
      Навіть, бесіди провів з богословами чужими.
      Звісно, добре пам’ятав свого батька Святослава,
      Який церкви зруйнував, після матері як правив,
      Християн всіх перебив, не морочився із ними.
      Брата й то не пожалів. Та часи уже минули.
      Похрестився знову люд, особливо люд багатий,
      Кому часто довелося у Царграді побувати.
      Святославову різню, вже, здавалося забули.
      Тож, погодившись на те, військо він в Царград відправив.
      Шеститисячний загін на човнах поплив за море.
      Та військова допомога вже взнаки далася скоро,
      В імператорів на краще повернули зразу справи.
      У жорстокому бою, де третина русів пала,
      Ворогів перемогли, з заколотом покінчили.
      У Києві за тим часом й Володимира хрестили.
      Тож на вдячність від Царграда з дня на день тепер чекали.
      Та Царград, немов забув, що устиг наобіцяти.
      На питання: ну, коли? Знов умови ставить стали.
      Мовляв, хоч князь охрестивсь, але того іще мало.
      Треба ще й хрестити Русь, щоби Анну князю мати.
      Він погодився й на те. Охрестив киян в Почайні.
      Капища всі зруйнував, послав Новгород хреститись,
      Хоч народ і не хотів, але мусив поступитись.
      Правда, князь то добре знав, ідолам молились в тайні.
      Що б, здавалося іще? Та Царград не поспішає.
      Тягне, мов кота за хвіст. Мабуть, хоче одурити?
      Звісно, що його усе те не могло, не розізлити.
      Він же зайвого не просить, лише своє вимагає.
      За що проливала кров його військо у Царграді?
      Як добром не віддають, треба силою забрати.
      Тож велів він воєводам військо у похід збирати,
      Щоб в облудників лукавих відстояти свою правду.
      На Царград він не пішов, знав болюче місце йо́го.
      В Тавриці велів пристать, Херсонес в облогу взяти.
      Хай без хліба посидять імператори в палатах,
      Може, згодяться скоріше дотримати слова свого.
      Думав швидко захопить. Та високі надто стіни.
      Кілька місяців сидить він безвилазно під містом.
      Повернутись без жони в Київ теж не може, звісно.
      Тож, за будь-яку ціну взяти Херсонес повинен.
      Тут біля шатра якраз радісний почувся гомін.
      Князь піднявся й поспішив, щоби новину дізнатись.
      Бачить, втомлений дружинник хоче до шатра пробратись.
      Та сторожа не пускає, мабуть, їм він не знайомий.
      - Що ти, воїне, хотів? – став у нього князь питати.
      Той показує стрілу, яку у руці стискає:
      - Тут із міста, князю, я потаємну вістку маю.
      То якиїсь Анастас здумав поміч нам надати.
      - Пропустіть, - князь повелів. Воїн підійшов, вклонився.
      - Що в посланні? – Пише він, як нам місто легше взяти.
      Є підземний водогін. Як його перекопати,
      Щоби клятий Корсунь цей без води зовсім лишився.
      Не протягне довго він, мусить відчинить ворота.
      Тут ще вказується, де саме слід його шукати.
      Князь негайно повелів водогін перекопати.
      Таким чином і вдалось опір Корсуня збороти.
      Міста він не руйнував, Цілим ще нехай побуде.
      Послав в Царград посланців із погрозами такими:
      Якщо мови не знайдуть вони спільної між ними,
      То й Царграду таке ж саме, як і Херсонесу буде.
      Імператорам, звичайно, поступитись довелося.
      Правда, щоб не виглядати в чужих очах брехунами,
      Заявили, мовляв згодні, вже б сестру й послали прямо,
      Але хрещення князівське не, як треба відбулося.
      Досить йому похреститись по ромейському обряду
      І одразу сестра Анна зможе із ним одружитись.
      Володимир не збирався довго в Тавриці возитись,
      Похрестився в Херсонесі, хоч уже і вдруге, правда.
      Тут уже всі аргументи в імператорів пропали,
      Довелося віддавати за варвара сестру свою.
      І поїхала принцеса з імператорських покоїв
      В київський князівський терем, бо жоною князю стала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. * * *
      Відлітало, відкружляло павутиння.
      На душі якісь непевні відчуття.
      Залишилось, як в музеї на картині
      Літо бабине з минулого життя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. * * *
      Приїхав лектор у глухе село,
      Щоб лекцію місцевим прочитати.
      Про техніку почав розповідати,
      Якої в тім селі і не було.
      Про те, куди уже дійшов прогрес,
      Про літаки, про трактори, машини,
      Які життя полегшують людини.
      В очах живий побачив інтерес,
      Коли в кінці про паровоз згадав.
      -Тепер, - говорить, - слухаю питання.
      Піднявся дід на лаві на останній
      Та лекторові дякувати став
      За те, що так чудово розповів.
      - Але питання виникло, одначе.
      Я паровоза, правда ще не бачив,
      Тому одне не зовсім зрозумів.
      От він вагони, кажете, тягає…
      То зрозуміло… Та ж хотілось знать,
      Куди ж волів потрібно запрягать,
      Коли у нього дишла геть немає?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. * * *
      А над степом голим
      Вітри стогнуть: «Гол!»
      Перекотиполем
      Грають у футбол.
      Весело боротись,
      Курява стоїть.
      Де ж оті ворота,
      Куди м’яч забить?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. * * *
      Повертав москаль додому з важкого походу,
      Побив за царя багато різного народу.
      Трохи барахлом розжився – погано лежало.
      Є чим вдома похвалитись. Та йому все мало.
      Зайшов в село, до бабусі попросивсь у хату,
      Бо ж не хочеться у полі чистім ночувати.
      Та його нагодувала та спати поклала
      На своєму ліжку, постіль чистеньку послала.
      А сама на піч полізла, почала дрімати.
      А в москаля тільки й думки – бабцю обібрати.
      Та ж не хочеться шукати, де гроші сховала,
      Бо ж прокинеться – щоб йому за те не попало.
      Отож і став хитрувати. Кричить до бабусі:
      - Де би п’ятак заховати? Украдуть – боюся!
      - Не турбуйся, - баба каже, - куди йому дітись?
      - Ага! Хтось-таки захоче на п’ятак розжитись!
      Із кректанням баба злізла, п’ятак той узяла
      Та й на мисник біля печі його і поклала.
      Тільки стала засинати, знов солдат питає:
      - А чи ж мій п’ятак на місці, чи уже й немає?
      - Та чого ти розходився? Що йому тут буде?
      Не подінеться п’ятак твій із хати нікуди!
      Уже було і заснула, знов москаль горланить:
      - Чи ж на місці мої гроші? Можете поглянуть?
      Розізлилась вже бабуся на москаля того:
      - Чого ти так турбуєшся про п’ятака свого?
      Он я свої тридцять рублів склала за Миколу-
      Угодника та й лежать там вони вже відколи.
      А ти мені з копійками не даєш спокою!
      Як заснула бабця, москаль взяв манатки свої,
      Дістав гроші з-за ікони – тільки його й знати.
      Ото, кажуть же в народі: «пусти свиню в хату».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Як сатана був навіки прикований до залізного стовпа
      Сидить Сатана та й дума, як би відомстити,
      Всякі кари вигадує тому найлютіші.
      Надіями захопити й замучити тішить,
      Що зумів його не лише отак обдурити,
      А й корону відібрати й крила відрубати.
      Позбавив його можливості на небо літати.
      Тож надумався і взявся яму він копати,
      Стовп залізний, величезний, грубий виливати.
      Закопав той стовп у яму, приладнав до нього
      Ланцюги товсті й кайдани для рук і для шиї,
      І для ніг. Ніхто звільнитись із них не зуміє,
      Як зловити й прикувати до стовпа отого.
      Все зробив і особисто все сам перевірив.
      Прикувався ланцюгами, смикнувся щосили,
      Аж земля уся від того навкруг затрусилась.
      Але стовп стоїть так само, як стояв допіру.
      Зняв він з себе ті кайдани й злорадно міркує:
      «Як потрапиш ти до мене, Михайле у руки,
      То чекають тут на тебе довічнії муки.
      Не дінешся ти від мене, все одно вполюю!»
      Сидить під стовпом і мріє, аж дідусь старенький
      Зупинився та і каже: - Добрий день, паночку!
      А що це ви спорудили, запитати хочу?
      - То така в’язниця, діду! – відповів хутенько.
      - Та яка ж то це в’язниця? І зовсім не схожа!
      - Нездогадливий ти, діду. До стовпа ходи-но,
      Я на тебе ланцюги ті й кайдани накину.
      Ти звільнитися із того повіки не зможеш!
      Дідок став. Той заходився усе надівати
      Та кайдани замикати. Та ж дідусь худенький,
      Тож звільнився від кайданів важенних хутенько.
      Не зміг Сатана старого ніяк закувати.
      - Відійди! – говорить діду, - ти худий занадто.
      А в’язниця для такого ж козака міцного,
      Як от я. Дивися, стану до стовпа оцього,
      Покажу, як міцно будуть кайдани тримати!
      Надів Сатана кайдани, замкнув їх замками.
      - А що, діду, - каже, - добре? А дід глянув скоса,
      Сказав: - Амінь! – і залізо у ту ж мить злилося,
      Скувалися всі кайдани разом з ланцюгами.
      Залишився Сатана той під стовпом прикутий,
      Чекаючи кінця світу та Божого суду.
      Надриваючи у крику страшенному груди.
      А дідусь той, звісно, Богом лише і міг бути.
      Накричавшись та у спробах витративши сили,
      Втрапивши у власну пастку, слуг узявся звати.
      Велів усім те залізо їм перегризати,
      Щоб вони його з неволі отої звільнили.
      І гризуть чорти залізо цілий рік невпинно,
      Поки аж Святий Великдень, врешті не настане.
      От-от проїдять залізо і той вільним стане.
      І тоді самому Богу знову виклик кине.
      Та священик тільки в церкві «Христос воскрес!» мовить,
      У ту ж мить залізо знову тим же грубим стане,
      Хоч і гризли чорти його цілий рік старанно.
      А тепер їм починати доводиться знову.
      І так воно рік за роком, чорти гризти будуть
      Те залізо, щоб з кайданів Сатану звільнити.
      Та йому велінням Божим прийдеться сидіти
      Прикутим до стовпа того до Страшного суду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. * * *
      Відлітали лелеки
      У далекі краї.
      Залишати нелегко
      Було гнізда свої.
      Але гріла надія,
      Що то не назавжди.
      І, коли потепліє,
      Знов повернуть сюди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. * * *
      Ох, оці вже українці! Такі працьовиті.
      Хай яке стихійне лихо – їм дай поробити…
      Було, кажуть, в Закарпатті. Тиса розлилася
      І по селах закарпатських повінь почалася.
      Прибуло води, що хати у воді сховались.
      Тільки дахи з димарями стирчати зостались.
      Сидять два куми на хаті, на стріху забрались.
      Поставили самогонку, «закуссю» обклались.
      Сидять собі, попивають. Що ж іще робити?
      Хіба ж їм по силах воду оту зупинити?
      Коли бачать капелюха – пливе за водою.
      Хтось, напевно з села того не справивсь з бідою.
      Один добре придивився та й каже другому:
      - Так то ж капелюх Миколин? Він ходив у ньому!
      - Та ж Миколин! Ех, і гарний же був чоловічок!
      Давай, вип’ємо за нього! Спокій йому вічний.
      Випили вони по чарці, салом заїдають.
      Коли бачать – капелюх той вже назад вертає.
      Проти течії невпинно дереться повз хати.
      - Ну, давай ще за Миколу! – стали наливати.
      Занюхали чарку хлібом. Униз поглядають.
      Аж капелюх за водою знову пропливає.
      - Що ото за чудасія? Не бачив ніколи!
      Другий кум уже не стримавсь, як гаркне: - Миколо!
      Капелюх враз зупинився, немов щось тримає.
      Із-під води сам Микола раптом виглядає:
      - Га? – Миколо, що ти робиш? – взялися питати.
      - Повінь повінню та ж треба все одно орати!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Як янгол Миха Михаїлом-архангелом став
      Скинувши Сатанаїла на землю із кодлом,
      Янголів Господь на небі сотворив для себе,
      Бо ж помічників багато для роботи треба.
      Літали вони по небу, як пташки навколо.
      Та найбільше приглядівся Йому ангел Миха.
      Такий уже він проворний, за всім устигає.
      Отож, Господь йому діло важке доручає,
      Щоби за Сатанаїлом той слідкував тихо
      І перешкоджав чинити зло всіляке людям.
      Взявся Миха слідкувати та успіху мало,
      Бо ж шість крил в Сатаніїла на спині стирчало,
      А у Михи тільки двоє. Де ж ту встигнуть всюди?
      Пішов Богу він жалітись, що не устигає
      За отим Сатанаїлом, бо крил в того більше.
      Тому той нечистий в небі почувавсь вільніше.
      Як то виправити можна Миха і не знає.
      Ще якби ж Господь корону відібрав у того.
      Дуже гарна вже корона, сподобалась Мисі.
      - Я б в такій, напевно швидше по небу носився?!
      - Так у чому тоді справа? Відбери у нього.
      - А як? - От же неумілі! Всьому треба вчити.
      Спустися мерщій на землю до Сатанаїла,
      Зроби так, аби удвох ви із ним подружили.
      А тоді на море можеш його запросити.
      Перед тим, як йти купатись, об заклад побийся,
      Хто з вас довше просидіти зможе під водою.
      І, коли за третім разом пірнете обоє,
      Ти хутчій виходь на берег, тоді вже не крийся.
      Хапай ту його корону та й хутчій на небо.
      Я тим часом постараюсь, заморожу море.
      Він пробитися з-під криги зможе ще не скоро.
      Коли й кинеться, не зможе наздогнати тебе.
      І спустився той на землю до Сатанаїла,
      Став з ним товаришувати та разом блукати.
      А якось піти скупатись став пропонувати,
      Ще й роздрочив, що він має в собі таку силу,
      Що просидить під водою довше всіх на світі.
      А Сатанаїл заядлий, почав сперечатись,
      Що із ним отому Мисі нічого й тягатись,
      Бо він може на дні моря і день просидіти.
      Вибрали найглибше море, прийшли, роздяглися.
      Сатанаїл склав корону до одягу свого
      Та і разом пострибали до моря отого.
      Сатанаїл на дно моря саме опустився.
      А Миха не став пірнати, згори поглядає,
      Як той сидить на дні моря, бо ж вода прозора.
      От нечистий підніматись надумався скоро.
      Тоді Миха на дно моря одразу й пірнає.
      Сів та й сидить. А той вибравсь – а Михи немає.
      Глянув, а той на дні моря сидить ще і досі.
      Сердиться, що обіграти Миху не вдалося.
      Засмучений вгорі плава, на Миху чекає.
      А той випірнув, питає: - Ну, хто довше всидів?
      Та Сатанаїл затявся: - Давай ще по разу!
      Миха, звісно на обличчі образу зобразив,
      Але то все було, звісно, зроблено для виду.
      Покомизивсь та й погодивсь. Іще раз пірнули.
      Знов Сатанаїл спустився на саме дно моря.
      А Миха пірнув для виду та й випірнув скоро.
      Та й крутиться так, щоб видно того добре було.
      Довго той сидів у морі, не втерпів, одначе,
      Став нагору підніматись, а Миха пірнає.
      Той піднявся на поверхню – знов Михи немає.
      Подивився й на дні моря того знов побачив.
      Скоро Миха теж піднявся: - Ну, то що? – питає, -
      Згодний, що програв ти знову? - Давай ще разочок!
      Якщо виграєш, то точно я тоді вже здамся.
      Миха уже ледве стримавсь, щоб не засміявся.
      - Добре, згоден ще пірнути, коли ти так хочеш!
      Знов пірнули. Знов нечистий на дно опустився,
      А Миха бігом на берег, корону хапає
      Та й на небо чимскоріше летіть починає.
      А тут вже й мороз зненацька звідкись появився.
      Скував море на три сажні кригою міцною.
      А Сатанаїл непевно почав почуватись,
      Тож кинувся на поверхню швидко підніматись
      Та й уперся із розгону в кригу головою.
      Туди-сюди повернувся – немає проходу.
      Здогадався, що так просто його обдурили.
      Розігнався та й ударив з усієї сили
      Та, однак не зміг пробити товстенного льоду.
      Затріщав він, навіть трохи тріщинами вкрився,
      Але витримав. Нечистий знову розігнався
      І в те ж місце головою щосили врубався.
      Та крізь кригу й цього разу усе ж не пробився.
      Тоді втретє з дна самого він набрав розгону,
      Як ударив головою та й проломив кригу.
      Вилетів, як куля звідти, очима оббігав
      І побачив раптом Миху, що несе корону.
      Той уже посеред шляху між землею й небом.
      Кинувся наздоганяти. Він же шестикрилий,
      Тож у нього втроє більше, ніж у Михи сили,
      Йому втроє менше часу, щоб піднятись, треба.
      Тож почав він Миху того швидко доганяти.
      От уже він майже поряд…І тут Бог з’явився.
      Він уважно за усім тим із небес дивився,
      Кинув Мисі меч вогненний і почав казати:
      - Бери меч та захищайся! Впіймав меч той Миха
      На льоту і розвернувся встріч Сатанаїлу.
      Розмахнувся і ударив, відчикрижив крила
      В того із одного боку, Богові на втіху.
      Сатанаїл забив крильми, що зостались в нього.
      Не утримавсь і каменем полетів додолу.
      Так гепнувся, що, здавалось, не встане ніколи.
      А Миха, за себе гордий, прилетів до Бога.
      І взяв Господь закінчення у Сатанаїла,
      Віддав Мисі й Михаїлом той вже називався.
      А нечистий – Сатаною відтоді зостався.
      Зачаїв зло дуже сильне він на Михаїла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. * * *
      Вайлувато просувався день,
      Мов не поспішаючи нікуди.
      Дослухався жайвора пісень,
      Легким вітром повнив свої груди.
      Сонячно у очі посміхавсь,
      Наче аж підкочувавсь грайливо
      Аби я спинився і погравсь,
      Бо все інше – то не так важливо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. * * *
      Було то ще за Союзу у двадцяті роки.
      З’являлися вже колгоспи, ще поодинокі.
      І нікого в ті колгоспи ще не заганяли.
      Заохочували, навіть та пільги давали.
      В один колгосп у глухому селі на Уралі
      Із району рознарядку улітку прислали.
      В рознарядці говорилось, щоб одну людину
      Відправили в санаторій… Проблема єдина:
      Ніхто не знав, що те слово мало означати -
      «Санаторій» - що там будуть: різати, вбивати?!
      Зібралися всім колгоспом та рішати стали,
      Кого б у той санаторій відправити мали.
      Добровольців не знайшлося. Ну, кому охота
      Їхати у невідомість? Ще й в розпал роботи.
      Довго думали-гадали і постановили:
      Нехай дід Панас поїде. Бо всі тут сиділи,
      А він не прийшов на збори, удома лишився.
      Тож, за оте «своєвольство», звісно й поплатився.
      Відправили в санаторій, хоч і опирався.
      Ніхто бачити живого вже й не сподівався.
      Та дід Панас повернувся живий та здоровий.
      Голова зібрав негайно всіх на збори знову:
      - Розкажи-но нам, Панасе, як тобі велося?
      В санаторії отому вижити вдалося?
      Дід потилицю почухав: - А що там казати?
      Довелося, браття й сестри, мені постраждати.
      Вже не хочу про ті муки, навіть говорити,
      Які мені у тім пеклі прийшлось пережити.
      Та…як прийде рознарядка в санаторій нова,
      Я готовий за «обчєство» постраждати знову!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Як Сатану було скинуто з неба
      Створивши світ, Господь зібравсь на небо.
      Хоча проштрафивсь вже Сатанаїл
      Та, все ж старавсь вгодити з усіх сил,
      Тож Бог рішив узять його до себе.
      - Ходім зі мною! – тільки і сказав.
      Став підніматись, а нечистий скиглить,
      Неначе хтось добрячого дав щигля:
      - Та я ж в житті ніколи не літав.
      У мене й крил же ніяких нема.
      Бог озирнувся, проявивши милість –
      Шість крил одразу ж в того появилось
      І він вже вслід за Богом підніма.
      Чи довго там вони були, чи ні,
      Сатанаїл так добре прикидався,
      Слугою вірним Богу видавася,
      Що той рішив в один із ясних днів
      Вдягти тому корону золоту.
      Сатаніїл від того загордився,
      Знов плани мудрувати заходився,
      Замірився на владу, на святу
      Над усім світом. А якось Господь
      На землю мав спуститися у справах,
      Сатаніїлу передав він право:
      - Бери, - говорить, - світом верховодь!
      Все пояснив: коли вітри спускать,
      Коли дощем на землю поливати,
      Коли чи холод, чи тепло давати.
      Насамкінець, аж вирішив додать:
      - Як буде сумно одному тобі,
      То от стоїть макітра із водою.
      Умочиш пальця і водою тою
      Перед собою крапнеш і тоді
      З тієї краплі зробиться такий,
      Як оце ти. Із ним і розважайся.
      Але про справи все ж не забувайся.
      Та й на хмаринці полетів легкій.
      Бог не устиг ще вийти із воріт,
      Сатаніїл прожогом до макітри
      Та бризкати почав водою звідти
      І став пускати двійників на світ.
      То скільки крапель там було води,
      То стільки саме й нечисті з’явилось.
      Кругом товклися, між собою бились.
      Сатанаїл же поміж них ходив
      Та й думав: «Ось тепер я цар, так цар.
      Є в мене військо, є у мене слуги.
      Я знищу ворогів всіх недолугих,
      Смертельний Богу нанесу удар.
      Бо я ж тепер нікого не боюсь
      І не пущу назад на небо Бога!
      Я правитиму світом замість Нього!
      Я світу волю нав’яжу свою!»
      Надумавши, він слугам повелів
      Престол на небі царський будувати,
      Де він в короні буде воссідати.
      Ганяв тих слуг добряче, не жалів.
      І ось престол на небесах стоїть.
      Він видряпавсь на нього та розсівся,
      Погордливо навколо подивився.
      І своїм слугам грізно так велить,
      Щоби вони уважно слідкували,
      Як буде Бог вертатися назад.
      Дав зрозуміти, що тому не рад.
      Велить, щоб вони Бога не пускали.
      Тим часом Бог всі справи поробив,
      Летить назад на небо, бачить раптом
      Маленьких чорних з ріжками багато
      І кожен його вцілить норовив
      Чи каменем, оцупком, чи шматком
      Якоїсь грязі – що до рук попало.
      А «вірне» на престолі воссідало
      В короні аж на вуха отак о.
      Сидить та і орудує тими,
      Які Йому дорогу заступають,
      На небеса Його не пропускають.
      Господь розгнівавсь, напустив громи
      На посіпак, їх миттю розігнав,
      Піднявсь на небо у страшеннім гніві.
      Прокляв того Сатанаїла живо.
      Свій грізний жезл до рук своїх узяв,
      Штовхнув престол той «царський», що є сил,
      Разом з Сатанаїлом й кодлом різним.
      І полетіло все із неба, звісно
      До ями, що прорив Сатанаїл.
      Престол зваливши, Бог сказав: «Амінь!»
      Хто до землі не встиг ще долетіти,
      Так над землею і зоставсь висіти.
      Отак воно й висітиме, як тінь
      Аж до самого Страшного суда.
      Та людям буде шкодити й донині.
      Як хтось, бува торкнеться тої тіні,
      В дорозі бувши, то, вважай біда.
      Бо вчепиться тоді людини «блуд»,
      Зіб’є з дороги і людина блудить.
      Дорогу, й добре знану вже, забуде.
      Десь забреде у найглухіший кут.
      Сатанаїл же з пекла виповза
      Та світом бродить з слугами своїми.
      Та славиться щораз ділами злими.
      Бо злий, що Бог його так наказав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. * * *
      П’яний вечір тихо сльози лив,
      Хмарами насуплюючи небо.
      Сонця вогник ледве-ледве тлів,
      Вже у ньому не було потреби
      Вечору, що місяця чекав,
      З ним хотів біду свою розпити.
      А поки дощами сліз стікав,
      Як і я, жалкуючи за літом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. * * *
      Старий Панько із пенсії відкладав потроху.
      З того часу, як померла дружина Солоха,
      Залишився сам, тож треба було небагато.
      А, оскільки він суддею не був, депутатом,
      То і пенсію чималу зумів заробити.
      Все життя за чередою довелось ходити.
      Назбирав достатньо грошей. Що на них сидіти?
      Захотілося старому побачити світу.
      Отож купив турпутівку – круїз океаном.
      Пливли вони. Все складалось, наче й непогано.
      Та десь в Тихім океані буря налетіла
      І корабель отой їхній скоро потопила.
      Дід Панько з малого в річці, плавати навчився,
      Отож, гребти-вигрібати з біди заходився.
      Видно, поки іще доля не лишила його,
      Врешті, винесло на острів якиїсь старого.
      Не встиг іще відлежатись, місцеві з’явились
      І в’язати руки й ноги йому заходились.
      Почепили до ломаки, мов звіра якого
      Та й потягли поміж пальми до стійбища свого.
      А там казан на багатті кипить-википає.
      Тож Панько про свою долю уявлення має –
      З’їдять кляті людожери. Що йому втрачати?
      Отож він і заходився тоді в них питати:
      - Вибачаюсь, революцій скільки у вас було?
      Людожери здивувались: - Ми таке й не чули!
      - А чи часом у колгоспи вас не заганяли?
      Майно ваше, ваші землі чи не забирали?
      А вас самих відправляли жити по сибірах?
      - Та нічого ми такого не знали допіру!
      - А чи голодом вас ваша влада не морила?
      - Та ні, бо ми б тую владу давно б уже з’їли!
      - А чи ваші лазаренки вас не оббирали,
      Самі потім в америках жили-поживали?
      Чи вожді всю вашу зброю не могли б продати,
      Щоб не було чим і землю вашу захищати?
      - Та ми б тим вождям одразу роги поламали!
      - А сусіди, скажіть, часом вас не діставали?
      Усе лізли до вас в хату, постійно братались,
      А самі усіх вас зжерти просто сподівались.
      - Нема в нас таких сусідів, давно відучили…
      - Скажіть тоді мені – з чого ж ви так озвіріли?
      Задумались людоїди. Діда пожаліли,
      Дочекались пароплава та і відпустили.
      То ж не наші можновладці, судді, депутати,
      Яким на життя народу простого начхати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Як було створено світ
      Колись не було нічого на білому світі,
      Лиш одна вода холодна хлюпалась навколо.
      І ходив Господь водою, мов безмежним полем.
      Думав, що б Йому такого гарного зробити.
      Коли бачить – поряд плава бульбашка із піни,
      Щось в тій бульбашці великій ворушиться, наче.
      Розколупав її жезлом й щось дивне побачив:
      Чорний малий чоловічок, борідочка клином,
      З довгим хвостом і ріжками. Став Господь питати
      В чорного того створіння, яке ім’я має.
      А той буркнув в отвіт Йому: - А звідки я знаю?
      - Я тебе Сатаніїлом буду називати! –
      Сказав Господь, - Давай разом з тобою ходити.
      І пішли вони водою. Довго так ходили,
      Але ж ноги не залізні, скоро й натрудили,
      Захотілося присісти, трохи відпочити.
      А де сісти, як вода лиш навколо холодна?
      Каже Бог Сатаніїлу: - А пірни під воду,
      Візьми жменю землі Мені із самого споду.
      Не забудь при тім сказати: «По волі Господній!»
      І неси сюди скоріше. Пірнув той у воду,
      Узяв жменю землі звідти та й собі міркує:
      «Скажу я «По моїй волі!». Бог же не почує.
      Я ж в прислужниках у Нього ходити не згоден».
      Випірнув нагору, глянув, а в жмені нічого.
      Бог сміється: - Хотів, мабуть, мене одурити?!
      По-своєму хотів якось, певно учинити?!
      Чи ж не знаєш, що не можна одурити Бога?!
      Пірнай знову. Той пірнає, до дна допливає.
      Вхопив знову землі в жменю та й каже уперто:
      - Беру це по моїй волі! Хоч думав доперти.
      Та випірнув, знов у жмені нічого немає.
      Бог насупився: - Ти знову за своє узявся?!
      Пірнай втретє та роби так, як тобі веліли!
      Пірнув той у воду втретє, дістав дна насилу.
      Вхопив жменю, вже би, може і не упирався,
      Сказав було: «В ім’я Боже!» Та думка майнула:
      «Може, я тримав не міцно, того й вислизає.
      Просто землю міцно-міцно затиснути маю
      Обома руками». Думка все й перевернула.
      Вхопив обома руками та міцно затиснув.
      Сказав: - Із моєї волі! – й нагору подався.
      А нагорі знов побачив – без землі зостався.
      Подививсь Господь на пику його зовсім кислу,
      Каже: - З тебе вже нічого доброго не вийде,
      Коли, навіть найпростіше не здатен зробити.
      Глянь, під нігтями земельки не зміг прихопити?!
      Давай сюди! От порода! Геть не має стиду!
      Виколупав той з-під нігтів трохи землі тої,
      Посипав понад водою й пагорок з’явився.
      А на нім дерева, зелень, виноград повився.
      Вітерець анішелесне у повнім спокої.
      Бог присів з Сатанаїлом на пагорку тому.
      Утомився, на травичці приліг відпочити
      Та й заснув, узявсь тихенько лиш носом сопіти.
      А Сатанаїл надумавсь помститися Йому.
      Заздрощі його здолали, що не такий дужий
      І не такий всемогутній. Що його робити?
      Тож надумався він Бога сонного втопити.
      І порадів він тій думці своїй підлій дуже.
      Ухопив на руки Бога, щоб вкинути в воду.
      Став до води підступатись, а вона від нього.
      І тільки земля тверда йому стелиться під ноги.
      Він прискоритись надумав, додав собі ходу.
      Та вода все відступає. Біг, аж утомився,
      Але до води не може він ніяк дістатись.
      Зупинився, скільки ж можна за водою гнатись?
      Не огледівсь, як на тому ж місці опинився,
      Звідки рушав. Убік глянув, вода за два кроки.
      Давай він туди до неї. А вона від нього.
      Біг він, біг...та повернувся знов до місця того.
      Поклав Господа на землю. А Той відкрив око
      Та й питає: - Що ти робиш? А той отвічає:
      - Та думаю, як би землю нам перехрестити.
      - Так уже ж перехрестили всі сторони світу.
      Та й земелька, бачу тепер гарний обшир має.
      Є де звіра розплодити, рослин насадити.
      Та ще трохи відпочину. Та й заплющив очі.
      А Сатанаїл згубити Його дуже ж хоче.
      Яму здумав тоді клятий у землі прорити.
      Земля ж, думає, тоненька, до води дорию
      Та і вкину туди Бога, хай потоне скоро.
      Копав-копав, нарив землі навкруг цілі гори,
      Бачить, до води дістатись навряд чи зуміє.
      Виліз втомлений нагору, тут і Бог прокинувсь.
      - Ну, що, - каже, - тепер бачиш, який ти безсилий.
      Хотів ти для мене, мабуть, вирити могилу?
      Сатанаїл, було яму заривати кинувсь,
      Та Господь йому на теє: - Нехай буде яма,
      То колись тобі для пекла може знадобиться.
      Пам’ятай: земля лиш тому може покориться,
      Хто створив її. Ти ж в тому нічого не тямиш.
      Відпочив Він, взявся, щоби землю населити.
      І рослини, і тварини бігом розплодились,
      По усій землі і морю бігом розселились.
      Ото Йому лиш людину зосталось створити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. * * *
      І курличуть з небес журавлі,
      Відлітають в далекі краї.
      Ген, вітряк похиливсь до землі,
      Сиротою у полі стоїть.
      І крилами тужливо маха
      Журавлям відлітаючим вслід.
      Мов бажа, аби доля лиха
      Не спинила нелегкий політ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. * * *
      Що Москва – то гибле місце і Петро ще відчував,
      Тож свою нову столицю над Невою збудував.
      Із Московії Європу захотілося зробить.
      Не зумів…бо треба було ту Москву зовсім спалить.
      То Кутузов ще дотумкав, як з французом воював.
      Під Москвою зупинився, генералам так сказав:
      - Щоби врятувать Росія, треба нам Москву спалить.
      Не згоріла, хоч палала. Так і до цих пір стоїть.
      Треба нам до справи братись, рятувати білий світ –
      Запалити те болото, щоб пропав його і слід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Сард
      Вітер носиться над морем, хвилі-гори піднімає
      І жене бігом на скелі, що із моря виростають.
      Б‘ються хвилі смертним боєм, камінь вічний підмивають,
      Розбиваються об камінь й знов до моря повертають.
      Піниться під скелі море, наче злиться на невдачі,
      Але й вітер не спроможний йому таку силу дати,
      Щоб здолати кляті скелі. Аж від того небо плаче.
      Дрібні сльози кроплять скелі, щоби морем також стати.
      А на тих високих скелях, поміж голого каміння,
      Що від вітру захищає, хоч від дощу не рятує,
      Миготить мале багаття, навкруги кидає тіні,
      Видається, навкруг нього якісь велетні вартують.
      А навкруг багаття люди, вдягнуті в звірині шкури.
      Смажать собі якесь м’ясо, видно звіра вполювали.
      Молоді, але між ними сивий дід очиська щурить.
      Вже сльозяться його очі, видно, бачили багато.
      Утомилися від того, та й дим очі виїдає.
      Доводиться раз по разу йому сльози витирати.
      Молодим воно не надто. Вони зір ще гарний мають.
      Кутаються люди в шкури, вітер таки продимає,
      Тісняться біля багаття, щоб зігрітися від нього.
      Аж тут один у старого хрипким голосом питає:
      - Може ти нам заспіваєш? – Заспівати? А про кого?
      - А чи знаєш ти про Сарда, сина славного Геракла,
      Що привів був наших предків на оцей далекий острів?
      У старого, правда, пальці вже від холоду заклякли.
      Тими пальцями на лірі струни перебрать не просто.
      Та чому ж не заспівати? Небагато їх зосталось,
      Хто ще добре пам’ятає про часи далекі, славні.
      Пролетіли, промайнули ті часи та й забувались.
      Він, із тих, хто пам’ятає, може бути і останній.
      Пальці вдарили по струнах, голос хрипкий одізвався.
      Перекликуючись з вітром слова пісні рознеслися
      Поміж каміннії стіни. Голос ріс і піднімався.
      І, здавалось, навіть вітер соромливо відступився.
      - У степах таких безмежних, як оце безмежне море,
      Між річок, які спокійно шлях до моря прокладають.
      Де жили всі наші предки в ту таку далеку пору,
      І туди, напевно, тільки боги лиш дорогу знають.
      У річках там повно риби, у степах там звіра повно,
      Трави там такі високі, що і вершника сховають.
      Жилось в тих степах вільготно тоді предкам нашим кровним.
      Є що їсти, є що пити, ворогів зовсім немає.
      Старі правили родами так, як їм того хотілось.
      А молоді виростали, в них енергії багато.
      Вони б мирно не сиділи, вони б уже з кимось бились.
      У степах отих безмежних їм ставало тіснувато.
      Хто зна, може б і сиділи вони й далі попід хати.
      І мечі без діла їхні в тісних піхвах пропадали.
      Та вождь молодий знайшовся, Його Сардом було звати.
      Кинув клич, щоб всі гарячі мечі свої діставали.
      - Поведу я вас, - сказав він, - у краї чужі, далекі.
      Може, знайдемо там землю, де не буде тісно жити.
      Скажу чесно: попереду нас чекає шлях нелегкий.
      Але,що ж нам – аж до смерті у степах оцих сидіти?!
      І зібрались навкруг нього молоді всі і гарячі.
      Кому вдома не сиділось, хто хотів здобути слави.
      Ті, хто смерті не боявся, ті, хто ворога не бачив,
      Але мріяв меча свого поскоріше закривавить.
      Принесли богам прадавнім щедрі і криваві жертви,
      Аби ті їм у дорозі в їх нелегкій помагали.
      Щоб забрали душі в вирій, коли прийдеться померти.
      І тоді уже на захід шлях свій прокладати стали.
      Через ріки, через гори, крізь краї пустельні й дикі
      Довелось їм продиратись, поки прибули в Ахайю.
      Так місцеві люди землю прозивали ту одвіку.
      Десь отам на сході сонця вона й досі бути має.
      Тут вороже їх зустріли, в містах своїх поховались.
      За високі неприступні з каменів великих стіни.
      Підступилися до міста, що Мікени називалось.
      Сард велів, щоби здалися, тоді ніхто не загине.
      Хитрий цар мікенський виліз на стіну і став питатись:
      - Чого хочуть чужі люди? Чом під стінами з’явились?
      - Ми шукаєм собі слави! Хочемо землі дістатись,
      Де би ми запанували і назавжди поселились!
      - Вам Ахайя не підійде! – став їм цар тоді казати.-
      Землі наші дуже бідні. Тут поживи вам немає.
      Та я раджу чимскоріше вам до берега рушати.
      Там живуть ті, що по морю, наче посуху блукають.
      А за морем, кажуть, землі є родючі і багаті.
      Там і золота здобути можна й слави бойової.
      - Гарні вісті, - Сард їм каже, - але маєш відкуп дати,
      Бо інакше все розорим навкруги фортеці твої!
      Мусив цар Мікен пристати на такі легкі умови.
      Срібла, золота віддали, харчів дали на дорогу.
      І пішли вони вони горами і стежками далі знову,
      Прославляли богів грізних та іще і Сарда свого.
      Як дісталися до моря, справді там людей зустріли,
      Що човни великі вміли із дерева будувати.
      На човнах тих вони морем без страху зовсім ходили.
      Отож, Сард, коли зустрілись, заходився в них питати,
      Чи то справді десь за морем землі є дуже багаті?
      Чи дістатись туди можна, щоб добра собі нажити?
      Та чи човни такі довго доведеться будувати?
      - А, навіщо будувати? Досить лиш проголосити,
      Про похід в далекі землі і зберуться сюди люди
      Із готовими човнами і з умінням плисти морем.
      Аби всіх вам перевезти, тих човнів достатньо буде.
      Кинув клич Сард всім і, дійсно, тих човнів зібралось скоро
      Так багато, що весь берег зайнятий був тільки ними.
      Люду, наче тих мурашок кругом берегом блукало.
      І став Сард у них питатись: - А куди найперше йтимем?
      І які багаті землі там попереду лежали?
      А місцеві говорили: - Як на південь плисти будем,
      То пристанемо до Кріту. Землі ті колись багаті
      І могутні, кажуть були. Та прогнівалися боги
      На людей тих, що там жили і вогнем взялись карати
      Та потопами топити, не залишивши нічого.
      А на схід як подамося, то земель дістатись зможем,
      Де багаті фінікійці свої міста збудували.
      Кажуть, золота і срібла повно там на кроці кожнім,
      Бо ті кляті фінікійці їх віками наживали.
      - Що ж, - Сард їм на те промовив, - ідемо до Фінікії!
      Зіштовхнули човни в море, підняли на них вітрила.
      Сіли всі та й подалися на човнах в морську стихію.
      То із вітром, то на весла налягаючи щосили.
      Пливли поміж островами, що усіяли все море.
      Так, що видно було добре вже сусідній із оцього.
      Підбирали всіх охочих з островів отих і скоро
      Острова, що звався Родос всі дістались. Після нього
      Їм відкрились уже землі, що тяглися і тяглися.
      Видно, то уже не острів. Міст там було не багато.
      Які вони захопили, а які самі здалися.
      Хоч добра і не багато там вдалось награбувати.
      Боги були їм прихильні, море видалось спокійним.
      Налітав іноді вітер, в бухтах довелось ховатись.
      Видно, фінікійські боги лютувались уже сильно.
      Завадити далі плисти будуть іще намагатись.
      Та їх спроби були марні, бо на обрії вже скоро
      Міста перші фінікійські довгождані появились.
      Жилось, видно, їм спокійно, не чекали біди з моря.
      І тут раптом чужі з моря у їх землі нагодились.
      Запалали міста їхні – Тір, Сідон із Угарітом.
      Фінікійці опирались, добро своє захищали.
      Та зледачіло їх дуже те спокійне життя, сите.
      Наче, колос під косою, під мечами полягали.
      Все, що можна, захопивши та усе розграбувавши,
      Стали думати, що далі їм тепер усім робити.
      До богів Сард був звернувся, кров’ю жертв наповнив чашу.
      І боги йому вказали, що він має далі плисти.
      Попливли вони на південь, дісталися Палестини.
      Стали край той воювати аби племена скорити.
      Але бідні оті землі – пісок кругом та каміння
      Не сподобалися Сарду. Там узнав він про Єгипет,
      Що лежав на південь далі. А місцеві говорили,
      Що там добра усім вдосталь, золото там під ногами.
      Що куди тим фінікійцям до багатств долини Нілу.
      Тож і поплив з Палестини до Єгипту Сард був прямо.
      Не так легко те вдалося. Видно, що боги Єгипту
      Все ж сильніші фінікійських були, тож і не пускали.
      Тільки но від Палестини удалося їм відплити,
      Як південні стрічні вітри на човни їхні напали.
      Кілька день вони боролись, Сард просив постійно богів
      Аби вони заступились, богів чужих відігнали.
      Видно, боги постарались і розчистили дорогу.
      Вітри дути припинили і одразу десь пропали.
      - Тепер вперед, на Єгипет! – подав Сард команду людям
      У надії, що вже скоро схилиться до ніг Єгипет.
      Та, поки вони з вітрами бились в морі груди в груди.
      Фараон встиг флот зібрати і назустріч їм відплити.
      Недалеко дельти Нілу їхня зустріч відбулася.
      Стрімкі човни фараона попереду море вкрили.
      І між них велика битва серед моря почалася.
      Від ударів тисяч весел море, мовби закипіло.
      Цілий день тривала битва, кров до вечора лилася.
      Кораблі тонули, люди з криком плавали між ними.
      Як зоря ясна вечірня в сірім небі піднялася,
      Встигли вже насолодитись боги жертвами такими.
      Розійшлися човни в морі, єгиптяни відступили.
      Але і човнів у Сарда залишилось зовсім мало.
      Вже на другий день на битву не було у нього сили.
      В темряві посеред моря своїх живих підбирали.
      А під ранок налетіла раптом буря десь зі сходу
      Та й погнала всі човни їх морем в далеч незнайому.
      Обірвало їм вітрила, ледь встигай черпати воду.
      Вже й надії ніякої повернутися додому.
      Лиш богам хіба молитись, у них помочі прохати.
      Десять днів човни по морю неспокійному носило.
      Видивлялись люди в далеч: де би берега пристати.
      Врешті, ледь живих, безсилих їх до берега прибило.
      Витягли човни на берег та на скелі піднялися,
      Що над морем нависали. Місяця зовсім незнайомі.
      Відпочили, а тоді вже роззиратися взялися.
      Хоча то уже пізніше змогли впевнитися в тому,
      Що потрапили на острів. Там вони і залишились.
      Підкорили незабаром дикунів, які тут жили.
      На тім острові походи їх, нарешті, завершились.
      Тут вони міцні фортеці із каміння заложили.
      На честь Сарда, що привів їх на оцей далекий острів,
      Стали вони себе називати – сарди. І потомки їхні
      Досі острів населяють – горді, сильні і сміливі…
      Пісня раптом обірвалась, ліра у руках затихла.
      А старий заплющив очі та лице підставив зливі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. * * *
      В тремтливому осінньому повітрі
      Вже, навіть, павутиння не літа.
      Тополя вся обсипалась на вітрі,
      Лиш головою злегка хилита.
      У небі назбігалось хмар до біса,
      Аж в нього з того посірілий вид.
      А я гукаю: «Літо, озовися!»
      Та воно подалося в інший світ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. * * *
      Вмира старий бандерівець та онука кличе:
      - Збігай-но, давай в контору, зви парторга швидче.
      - А навіщо? Може, краще батюшку позвати?
      - Його потім. Зараз хочу в партію вступати.
      - Що ви, діду?! Ви ж готові комуняк вбивати?!
      Все життя боролись з ними?! А тепер вступати?
      - Не біда… Аби вступити… Мені геть погано…
      Помру – то на комуняку зразу менше стане.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Звідки взялися чорноземи в Україні
      - Діду, - в дідуся Тараса онучок питає, -
      Україна так багато чорноземів має.
      Скажи, діду, звідки стільки їх у нас взялося?
      Це ж природі потрудитись отак довелося?
      Дід на те лиш посміхнувся: - Не лише природі.
      В тім заслуга є велика й нашого народу.
      Справа в тому, що колись ці землі були бідні.
      Траві рідкій віддавали всі сили послідні.
      Поки давні наші предки тут не поселились.
      На землі цій працювати вони заходились.
      Не боялись наші предки важкої роботи,
      Працювали, не лінились до сьомого поту.
      І тим потом своїм щедро землю поливали.
      І земля та їм сторицею за те віддавала.
      Багатіли міста, села… на заздрість сусідам.
      А від заздрісних сусідів чекай лише біди.
      Отож, заздро ті сусіди на край поглядали
      І жадібні свої руки сюди простягали.
      А, сказати слід, що люди, як чуже бажають,
      Вони зовсім не червону, а чорну кров мають.
      Тож полізли ті сусіди наш край воювати,
      Села і міста палити, людей убивати.
      Але ж предки наші також в страху не сиділи.
      Взяли мечі в свої руки та ворога стріли.
      Порубали та пустили чорної їх крові,
      Яка щедро пролилася на землі чудові.
      Пролилася та змішалась, земля й почорніла.
      Але кров, хоча і чорна – життєдайна сила.
      Стали землі іще краще відтоді родити.
      Стали люди ще багатше в нашім краї жити.
      Та ж сусіди…Одні зникли, з’явилися нові,
      Від жадоби усі повні аж чорної крові.
      Не задумались про долю тих, що перед ними.
      Прийшли землю воювати шаблями своїми.
      Як прийшли, так і зостались, голови зложили,
      Кров’ю чорною своєю землю окропили.
      Стала земля ще чорніша, ще краще родила.
      А тих жадібних сусідів у нас було сила.
      І приходили, і землю кров’ю поливали,
      А земля усе чорніша й чорніша ставала.
      А на ній усе зростало, усе квітувало.
      Отож, бачиш, скільки заздрих ми сусідів мали,
      Які лізли, не давали нам спокійно жити.
      Тому й маєм ми найкращі чорноземи в світі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. * * *
      Осінь холодом дихнула
      Іздалека
      І до ранку де і була
      Літня спека.
      Сірі хмари стелять постіль
      Пухом драним.
      Осінь, осінь, тобі в гості
      Ще зарано.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. * * *
      Парткомісія зібралась, сидить, засідає.
      Дядька вже не молодого в партію приймає.
      Заходилися усяке у нього питати,
      Щоб дізнатися, чи годен комуністом стати.
      От один його питає: - Ви курите? – Звісно!
      - То заняття недостойне звання комуніста!
      - Добре, кину!- той говорить. Тут другий питає,
      Чи той вино та горілку часто споживає.
      -Та не часто… Все ж, буває… - Маєте забути.
      Бо ж ви приклад!... – Добре-добре. Так тому і бути.
      Тут жіночка: - А, скажіть-но, як у вас з жінками?
      Покайтеся, як гріхи є, отут перед нами.
      - Та є гріхи… - Сподіваюсь, все буде нормально?
      Комуніст не має права вестись аморально!
      - Більш не буду. Чесне слово. Зрозумів провину.
      Оцю звичку нехорошу, обіцяю – кину.
      А в комісії сидів ще ветеран партійний.
      Пам’ятав іще, напевно, громадянські війни.
      Сидів, дрімав, сопів носом. Прокинувся раптом
      Та й надумав кандидату питання задати:
      - Чи готові за Вітчизну голову зложити?
      - Та хоч зараз? Бо отак от навіщо і жити?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Людожери
      В сорок першому, як німці швидко наступали,
      А червоні міста й села з боями лишали,
      Взяли німці і румуни у кільце Одесу.
      Дійшли уже до Татарки, зайняли Пересип.
      Довелося із Одеси червоним втікати
      Та загони диверсантів в тилу залишати.
      Не до того готувались. Думали-гадали,
      Що ворогу при кордоні вони б в зуби дали
      Та й одразу по Європах можна було б гнати,
      Всю Європу від буржуїв проклятих звільняти.
      А тут треба відступати. Що його й робити?
      Вирішили партизанів в тилу залишити.
      Один із таких загонів пішов в катакомби,
      Звідти німців і румунів турбувати щоби.
      А, оскільки все робилось на скорую руку,
      Ніхто не знав партизанську непросту науку.
      Дали наказ, не питали. Та й ті не питались.
      Мовчки в темних катакомбах одразу сховались.
      Якби ж були в когось мізки?! А так усе тупо.
      Катакомб тих біля міста величезна купа.
      А ці влізли в катакомби де один лиш вихід
      І румуни стоять поряд нього, як на лихо.
      Тільки вийди і одразу потрапиш їм в руки.
      Дуже скоро почалися голоднії муки,
      Бо ж харчі в них закінчились. А де їх узяти?
      Командир із комісаром взялися рішати,
      Як їм – справжнім комуністам поступати далі,
      Щоби, звісно, заробити ордени й медалі.
      Тут би якомога довше їм перечекати,
      А там уже про «подвиги» зможуть набрехати.
      Отож, бігом і рішили: щоб довше сидіти,
      Треба когось з партизанів неодмінно вбити.
      І ротів же менше стане, і матимуть «мְ’ясо».
      Кого вбити – не забрало в них багато часу.
      Звісно, що не комуністів, бо вони ж - еліта.
      Отож, жінку й чоловіка вдалось підманити
      Та й убити. Як убили – «м’ясо» засолили
      І тиждень чи, може й довше потихеньку їли.
      Та кінчаються запаси – треба поповняти.
      Когось знову із загону треба убивати.
      Хоч усі людського м’яса уже скуштували
      Та харчами комуністам бути не бажали.
      То ж частина потихеньку хаміль-хаміль звідти.
      Краще уже у полоні, але далі жити.
      А оті, що залишились, не думали довго:
      Вбили свого командира і коханку його,
      Засолили та і їли….Бо ж їх комуністи
      Научили – ради «діла» можна людей їсти.
      А ті, що втекли, румунам у руки попали
      Та один перед одного усе розказали.
      Ще й дорогу показали, де вони сиділи.
      Майже всіх тих «партизанів» румуни й зловили.
      Від чутого ними й баченого аж дибки волосся.
      «Людоїдів» розстріляти, врешті довелося.
      Для когось то, може й дико. Та москалям, звісно
      І не вперше, й не востаннє людей було їсти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. * * *
      Небо, важке від осінніх дощів,
      Тягнеться низько над самих кущів,
      Скрізь залишаючи мокрі сліди.
      В осені, видно, багато води.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. * * *
      Це було при Горбачову. Іде зʹїзд партійний.
      Відчувається у залі дух застійний сильний.
      Та в речах у Горбачов вже луна надія.
      Вітер реформ ледве чутний від трибуни віє.
      Бачить генсек: не всі в залі його чути хочуть.
      Хтось захоплено вітає, а хтось тупить очі.
      - Ми, шановні – звертається у зал – депутати,
      Кожен долю нашу дальшу маємо рішати.
      Тож, давайте розійдемось прямо тут у залі:
      Хто бажа соціалізм, щоб будувати далі –
      Піде вліво, а хто хоче до капіталізму –
      Піде вправо. Розійшлися депутати різно –
      Одні вправо, другі вліво. Один з депутатів
      Туди-сюди мотається, не зна, що обрати.
      - А чого це ви, товариш? - Горбачов питає.
      - Та я при соціалізмі жити все ж бажаю
      Та, як при капіталізмі! Де мені податись?
      - Тоді до нас в Президію можете піднятись!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Андрофаги
      Тихий вечір. Зорі небо всіяли, як маком.
      Місяця іще немає, тож вони і сяють.
      Вітер десь у очеретах сонний позіхає,
      Шарудить та постіль стеле, аби було м’яко.
      По балці тече потічок невеликий зовсім.
      На вигині старі верби буйно розрослися,
      Стоять тісно, наче віттям навіки сплелися.
      Опустили у потічок свої довгі коси.
      Поміж верби над берегом маленька галява.
      А на ній пала багаття. Ще не прогоріло,
      Але, видно, що за світла його розпалили,
      Готували на багатті на вечерю страву.
      Та уже усе поїли, при вогні усілись
      П’ятеро. По всьому видно, до такого звичні.
      У чотирьох іще й вусів нема на обличчях.
      Молоді. За день, звичайно, трохи утомились.
      П’ятий чоловік вже сивий та міцний доволі.
      Сів обличчям в бік потічка, пильно приглядався,
      Мов побачити цікаве щось там сподівався.
      Молоді вели розмови між собою кволі.
      Як по одягу судити – то всі вони скіфи.
      Та й земля ця була скіфська з прадіда і діда.
      Армії чужі в цих землях зникали без сліду.
      Кожен куток цих просторів окутаний міфом.
      Хлопці раптом замовчали, один став питати:
      - Скажи, Скіре, ти степами мандрував чимало.
      Знаєш, де які народи навкруг проживали.
      Що ти можеш про незнані землі розказати?
      Скір на те все усміхнувся: - Хочете почути
      Про народи, що незнані землі населяють?
      Різні чутки про ті землі між людей гуляють.
      Мені ж лиш між андрофагів доводилось бути.
      - А хто такі андрофаги і де проживають?
      - Андрофаги – дикі люди або ж людоїди.
      Вони наші, хоч далекі, все ж таки сусіди.
      Вони судів і законів людських геть не мають.
      Землі Скіфії безмежні тягнуться від Істру
      До Дніпра, що його греки Борисфеном кличуть.
      І далі на схід степами між неспинних річок,
      Також наші – скіфські землі аж до Танаїсу.
      Там вже землі савроматів лихих, войовничих.
      Вони нам рідня далека, схожу мову мають.
      То живуть із нами мирно, а то нападають.
      Ну, та це така проблема між сусідів вічна.
      Як Дніпром піднятись вгору, де лісів багато,
      То там неври і будини свої землі мають.
      З нами вони досить жваву торгівлю тримають,
      Тож немає чого з ними нам і воювати.
      А за землями отими, де живуть будини,
      Коли йти від Борисфена на північ все далі,
      Якраз оті андрофаги в лісах проживали.
      Та, напевно, проживають вони там донині.
      Свого в них нема нічого, окрім, хіба мови.
      Адже мова в них не скіфська, якась дика зовсім.
      А от одяг вони скіфський, як оце й ми, носять.
      Полюбляють їсти м’ясо людське й пити крові.
      Убивають чужоземців, хто до них лиш втрапить.
      Як нема чужих нікого, збирають ватагу
      Та і йдуть в сусідні землі, вхоплять бідолагу
      Та і тягнуть, щоби з’їсти від голоду, мабуть?
      Спершу скальп здеруть із нього та носять на грудях,
      Як відзнаку героїчну. Тіло ж порубають,
      Зварять в казані великім, кістки обгризають
      Та й кругом порозкидають. А найбільше в людях
      Череп цінять. Візьмуть його, виварять добряче.
      Золотом його обіб’ють, чашу зроблять з нього
      Та і п’ють, неначе з чаші, із черепа того.
      Я усе колись очима то своїми бачив…
      - А як то було? – вже в хлопців очі загорілись.
      Скір задумавсь на хвилинку, потер собі лоба,
      Про діла давноминулі пригадати щоби.
      - Ми із ними якось влітку під лісом зустрілись.
      Було мені тоді, мабуть, як вам оце нині.
      Дядько здумав у Гелоні товару продати
      Та і собі, що потрібно там понакупляти.
      Навантажив все на воза, взяв старшого сина.
      І я з ними напросився. Що вдома сидіти?
      У Гелоні ж мені досі не прийшлось бувати.
      До Гелону зоставалось зовсім не багато.
      Стали ввечері під лісом ми перепочити.
      Повечеряли і вклались при вогнищі спати.
      Своя земля. Чого нам було тут боятись?
      Не бачили, як ті злидні стали підкрадатись.
      Вони ж спідтишка уміли, кляті нападати.
      Накинулись аж по кілька на нас на одного.
      Дядько, правда, був здоровий, розметав проклятих,
      Встиг одному з них добряче, навіть в зуби дати
      Так, що й увесь дух одразу вилетів із нього.
      Ті ж накинулись юрбою і таки скрутили.
      Міцно пов’язали руки та й кудись погнали.
      Вбитого свого до палиць міцно прив’язали.
      Отам прямо поховати чомусь не схотіли.
      Йшли ми довго – днів із десять на північ все далі.
      Уже й отой їхній вбитий добре засмердівся.
      Я при сонячному світлі їх хоч роздивився.
      Вдягнуті, як скіфи, наче та позаростали,
      Мов не стриглися ніколи й голови не мили.
      Як від вбитого, від них теж добряче смерділо.
      У всіх у них людські скальпи на грудях висіли.
      А, як їли, якесь пійло із черепа пили.
      Нас зовсім не годували, тож, коли прибули
      В їхнє стійбище, ми ледве на ногах стояли.
      В стійбищі вони халупи із хмизу зладнали,
      Наче то вони не люди – дикі звірі були.
      Нас побачили, одразу всі повилізали.
      І малі, й жінки страшенно замурзані, наче,
      Ніхто з них води, хоча би, у річці не бачив.
      Бігали навкруг і дико усі верещали.
      Далі страшно й пригадати… Трохи вгомонились,
      До нас стали придивлятись, про щось розмовляли.
      Потім мене до дерева міцно прив’язали
      А до дядька й мого брата одразу вчепились.
      Брат жінкам дістався й дітям. Що вони робили,
      Я не бачив, але крики брата добре чути.
      Я ті крики й до сьогодні не можу забути.
      А дядька кудись повели і там, мабуть вбили.
      Я вже бачив, коли тіло дядькове рубали.
      І тіло того, якого йому вдалось вбити.
      Покидали у казан все та й стали варити.
      А самі навкруг багаття дико танцювали.
      Від того, що я побачив, зробився весь сивим.
      Розумів, що мене доля теж така чекає.
      І, що звідси чимскоріше вибиратись маю.
      Але міг я сподіватись у тім лиш на диво.
      Андрофаги вже наїлись і спати уклались,
      А я стояв, намагався з мотуззя звільнитись.
      Добре, що із тим не треба було, навіть, критись.
      Усі п’яні андрофаги навкруги валялись.
      Просив в богів допомоги. Зглянулись, напевно.
      Бо мотузка ледь ослабла і витяг я руку.
      Розв’язався, прихопив ще добрячого дрюка
      Та й подався світ за очі, поки іще темно.
      Поки іще не кинулись людожери кляті,
      Встиг далеко я забратись. Хоч блукав у лісі,
      Але жоден із тих злиднів мені не зустрівся,
      Щоб я міг йому криваву данину віддати.
      Врешті, вибрався із лісу. Там уже простіше.
      По зірках, потім по сонцю визначив дорогу.
      Їв, що зміг собі добути. Бувало й нічого.
      Та надією, що скоро дійду, себе тішив.
      Як діставсь землі гелонів, вже й не пам’ятаю.
      Там від’ївся, відлежався та й знову в дорогу,
      Поки, врешті, повернувся і до роду свого…
      Отак прийшлось побувати у тім дикім краю,
      Де живуть ті людожери, андрофаги кляті.
      У лісах своїх далеких, забитих, дрімучих,
      Поміж боліт непрохідних, бездонних, смердючих.
      Якби ж то про те їх племְ’я нічого не знати!
      Якби ж вони із боліт тих і не вилізали.
      Якби ж вони у лісах тих самі себе жерли,
      Від болячки від лихої усі перемерли.
      Щоб без тих потвор на світі спокійніше стало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. * * *
      Місячна доріжка через став лежить.
      Чи замочить ніжки хто по ній біжить?
      Чи неспішно бродить? Й плескоту не чуть.
      А шубовсне в воду – тільки кола йдуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. * * *
      Лежить бідний у постелі, пів ночі не спиться.
      Дума: «Багачі скупії не хочуть ділиться.
      Сидять на торбах з грошима. Мені б гроші мати,
      Я би усім бідним людям став би роздавати».
      Тільки ото так подумав – гаман в руках має
      Чиїсь голос невідомий йому промовляє:
      - Візьми гаман, чоловіче, золотий у ньому,
      Витягни його і другий з’явиться по тому.
      І так ото скільки схочеш. Коли стане доста,
      То піди до річки й викинь той гаман із мосту.
      Узяв він гаман та взявся золоті тягати.
      Тягав три дні і ні їсти не хотів, ні спати.
      Натягав здорову купу. Та ж кінчати треба,
      А не хочеться гаман той відривать від себе.
      Та ж нема чого робити, до річки рушає
      Та з гамана по дорозі золоті тягає.
      Дійшов річки, на березі витяг золотого.
      Бачить, в гамані з’явився ще один у нього.
      Як же кинути? Стоїть він, тягає ті гроші
      Та складає біля себе –важка уже ноша.
      А гаман не викидає. Дотягавсь до того,
      Що впустив гаман і мертвий упав біля нього.
      Та так його й не викинув. Жадібність здолала.
      А жадібному дай хоч скільки – та йому все мало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Як Господь роки розподіляв
      Сидять бабці під під’їздом на лавці широкій.
      Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
      Вже на світі нажилися та напрацювались.
      Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
      Між собою гомоніти, щось розповідати,
      Кісточки усім знайомим поперемивати.
      Вони ж усе помічають та все про всіх знають,
      Ображаються, як люди у них не питають.
      А їм хочеться ще бути для когось корисним.
      Сидять собі на лавочці, бо в квартирі тісно.
      Хоч сама живе, можливо, але давлять стіни.
      Хочеться поговорити із кимось постійно.
      Отож сидять, розмовляють, бідкаються вкотре,
      Який же то зять ледачий виявився в Мотрі.
      Тут два типа завернули сюди підозрілих,
      Мабуть, в під’їзд непомітно прошмигнуть хотіли.
      Митрофанівна одразу пита: - Ви до кого?
      Ті зам’ялися, не знають в під’їзді нікого.
      Розвернулися та й ходу. – Ходять тут усякі!
      А ми, бачиш, стережемо під’їзд, як собаки!
      Тут Петрівна оживилась: - Оце пригадала.
      Колись бабця історію переповідала,
      Як Господь всьому живому розподіляв віку
      Та чому він стільки років вділив чоловіку.
      Може чули? – Ні, не чули, - усі одізвались.
      Тож Петрівна повідати історію взялась:
      - Як закінчив Господь, врешті, оцей світ творити,
      То й задумався: а скільки ж кому в світі жити?
      Прикинув, кому би скільки можна було дати
      Та й подався тоді світом вік той роздавати.
      Першим зустрів на дорозі Господь чоловіка.
      - Ти останнім появився, отож тобі віку
      Визначаю в двадцять років. – А чому так мало?
      - Ну, щоб іншим також років жити вистачало.
      - А не можна мені більше? - Де я можу взяти?
      Хіба хто другий не схоче стільки собі брати?!
      Іде далі. На дорозі вола зустрічає:
      - Тобі вік твій в тридцять років, - каже, - визначаю.
      А віл на те: - Так багато? Стільки літ повинен
      Буду тяжко працювати в полі на людину?!
      Давай мені десять років. Мені буде досить.
      І дав Господь того віку, що віл собі просить.
      «Віддам зайве чоловіку!» Іде собі далі.
      Тут коняка мимо Нього бігла. Але стала,
      Бо Господь махнув рукою. – Хочу, - каже, - дати,
      Щоб ти могла сорок років в світі проживати!
      А коняка: - Нащо стільки? Сорок літ пахати?
      І у спеку, і в негоду вози ті тягати?
      - Ну, а скільки тобі треба? - І двадцяти досить.
      Отож, стільки живуть коні на світі і досі.
      «А зайвина чоловіку!» - подумав й подався.
      А тут якраз мимо Нього і собака пхався.
      - От і добре, що зустрівся, - став Бог говорити, -
      Даю тобі тридцять років на світі прожити!
      - Тридцять років – пес говорить, - буду я повинен
      Стерегти добро не власне – якоїсь людини?
      І вдень, і вночі не спати? Воно мені треба?
      - Ну, а скільки ж тоді віку вистачить для тебе?
      - Десять років і достатньо. – Нехай так і буде.
      «Віддам оті зайві роки краще тоді людям!»
      Іде далі, на дорозі мавпу зустрічає.
      - Тридцять років тобі жити достатньо?- питає.
      - Та які там тридцять років? Щоб усі сміялись?
      А я усі тридцять років мучилась, кривлялась?
      Досить мені й десять років! – Так тому й бувати!
      Рішив Господь зайві роки людині віддати.
      От від того часу ми так і живем на світі.
      До двадцяти живем сво́ї, радієм, як діти.
      Батьки про все піклуються, нас оберігають.
      Але в двадцять людські роки, нарешті збігають.
      Далі ідуть сім’я, діти, проблеми, робота.
      Пахаєш, як віл постійно до сьомого поту.
      А мине тих двадцять років – діти виростають,
      А батьки, як ті коняки двадцять літ пахають.
      Добро собі наживають, поки ще є сили.
      Але скоро і конячі роки пролетіли.
      Живеш тоді, як собака, добро зберігаєш,
      Бо вже сил нове надбати у той вік не маєш.
      А, як дасть Бог, проживеш ті всі літа собачі,
      Тоді уже проживаєш і мавп‘ячі, значить.
      Сидиш собі на лежанці на тепленькій печі
      Та усе перебираєш непотрібні речі.
      Трудишся, але від того користі немає.
      Робиш все не так, як треба, усім заважаєш.
      Одно тільки виглядаєш: хто йде, хто приходить.
      Отак воно вік прожити, говорять, виходить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. * * *
      Зірки склювала зоря ранкова.
      До ночі місяць насіє знову
      І буде добре їх пильнувати,
      Щоб було ранку що поклювати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. * * *
      Надумалась одна жінка піти торгувати,
      Паляниці пекти й гроші на тім заробляти.
      - Піди, - каже, - чоловіче, борошна придбай-но,
      Паляницями я хочу зайнятись негайно.
      Чоловік дурний послухав, пішов купувати.
      Та ж чи йому свою жінку було би не знати?
      Що лінива, а що хитра та й руки не звідти.
      Узялася вона тісто з борошна місити.
      Напекла тих паляничок твердих, наче камінь.
      Та і з ними подалася на ярмарок прямо.
      Паляниці ті і дурно не треба нікому.
      Дарма лише простояла, принесла додому.
      Каже: - Там на паляниці і ходу немає.
      Усі ходять по ярмарку, бубликів питають.
      Іди, товчи паляниці, чоловіче, в ступі.
      Бубликів спечу багато, думаю, розкуплять.
      Напекла. Та знов не хоче ніхто купувати.
      Бублики такі, що можна й зуби поламати.
      Принесла назад та й каже: - Й на те нема ходу.
      Тільки й чуєш: «Кваші?! Кваші?!» луна між народу.
      Тож квашу буду варити. Діжу наварила.
      Чоловікові на спину її почепила.
      - Тепер ти йди торгувати! Та дивися, клятий,
      В тебе родичів до чорта – не смій роздавати!
      Бо ж я тебе добре знаю! Кочергу узя́ла
      Та й на землі перед нього хрест намалювала.
      - Цілуй хреста, чоловіче! Цілуй, бісів сину,
      Та божися. А у нього ж діжа та на спині.
      Почав дурний нахилятись, цілувать зібрався,
      А кваша йому на голову вся і полилася.
      Вона і давай кричати: - Що ж ти робиш, клятий?!
      Хіба ж можна з таким дурнем добра наживати!
      Узяв, розлив кваші діжу! Скільки праці вклала!
      Та ще й лантух через нього борошна пропало!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. "Жемчуг"
      «Москву» як наші потопили,
      Москальський скреп на дно пустили,
      На болотах піднявся вий:
      - Та як таке можливо було,
      Щоб наша гордість потонула
      Фактично не вступивши в бій?!
      Хіба коли таке бувало,
      Як «дєди» наші воювали?
      Перемагали всіх-всіх-всіх!
      А я згадав подію давню,
      Для москалів зовсім безславну.
      Одну із багатьох таких.
      Ще за царя оте бувало,
      Москалі крейсер збудували.
      Проект у німців узяли.
      Свого туди надодавали
      І «Жемчугом» його назвали.
      На Дальній Схід перевели.
      Від тих «покращень» став він гіршим
      Та москалів все рівно тішив.
      А тут японцями війна.
      Хоч москалі весь час кричали,
      Що флот непереможний мали
      Та вразила світ новина:
      Їм під Цусімою дісталось,
      Лиш деякі порятувались,
      «Аврора» з «Жемчугом» втекли.
      На Філіпінах заховались,
      Кінця війни там дочекались.
      Мовляв: а що ми ще могли?
      Як москалі війну програли,
      То ці тихцем назад примчали.
      А флоту ж більше в них нема.
      Тож москалі носились з ними,
      З тими коритами своїми.
      «Престиж» їм «Жемчуг» піднімав.
      Тут Світова війна. На морі
      Німецькі рейдери вже скоро
      Нікому не давали жить.
      На судна часто нападали,
      Торпедами на дно пускали.
      Доводилося їх ловить.
      Один такий німецький «Емден»,
      На базі загрузив торпеди
      Та в Тихий океан подавсь.
      І там розбійничати взявся,
      На різні судна нападався,
      Торпедами топив «на раз».
      В союзників замало сили,
      Тож москалів і попросили
      Прислати в поміч кораблі.
      Тож «Жемчуг» мусив вирушати,
      Щоб на той рейдер полювати,
      Податися на край землі.
      Для москалів то було дико:
      Та ж Тихий океан великий,
      А «Емден» той такий малий.
      Чого ото за ним гасати,
      Як можна і позасмагати.
      Отож, на острів прибули
      У порт, який Пенангом зветься.
      Тут лбазуватись доведеться.
      Щоби англійський адмірал,
      Якому мали підкорятись,
      Не став занадто придиратись,
      Рішили влаштувать «аврал».
      Бігом техогляд влаштували
      І всі котли порозбирали,
      Мовляв, не здатен поки він
      За якимсь «Емденом» ганятись,
      Потрібно підремонтуватись.
      Всі офіцери, як один,
      Бігом на берег подалися,
      Вивчати острів узялися:
      Готелі, пляжі, ресторан.
      А тут і жінка капітана
      З’явилася зовсім «неждано».
      Ну, що ви? Та який там план?
      Все випадково! Він не кине
      Одну ж на березі дружину.
      Тож крейсер також залишив.
      Але матроси всі зостались.
      Та зрозуміло чим займались…
      А хто, скажіть би тут не пив?
      …А «Емдену» тут закортіло
      В Пенангу провернути діло,
      Щоб там спокійно не жили.
      Іще трубу прилаштували,
      Щоб за англійця їх приймали
      Й спокійно у Пенанг ввійшли.
      На очі «Жемчуг» потрапляє,
      Борти, як цілі підставляє.
      Як тут торпеду не пустить?
      Торпеда у корму влетіла,
      Вода у трюм забулькотіла.
      Матроси кинулися вмить.
      Вони б і раді здачі дати
      Та ж не працюючі гармати.
      Вони – залізо без котлів.
      А ті розібрані. Матросам,
      Хоч врятуватися вдалося,
      Хто в море скочити успів.
      Друга торпеда прилетіла,
      Якраз попід місток вліпила.
      А там лежав боєзапас.
      І все взялося вибухати,
      Неначе феєрверк на свято.
      Тож крейсер похиливсь ураз.
      Був корабель і вже немає,
      На дні у бухті спочиває.
      «Бездомні» стали москалі.
      Схотілося їм спочивати.
      Додому як тепер вертати?
      Застрягли на чужій землі.
      Такі із них морські вояки.
      Вигадують дурниці всякі,
      Про героїзм «дєдов» своїх.
      А, коли кинешся до діла,
      То там дебіли на дебілах.
      Хай прибере Господь усіх!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. * * *
      Павутиння в росі по високій траві
      І повітря із ночі не прогрілося ще.
      А листки на деревах блищать, як нові,
      Вмиті, хай невеликим вчорашнім дощем.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. * * *
      Раз обрали старшину у селі одного.
      А він зразу запанів, став гоноровитий
      Так, що і не підступись бувало до нього.
      Ходить, носа задере і весь час сердитий.
      Раз сидить на рундуці старшина той, бачить,
      Хтось на возі крізь село саме проїжджає.
      Небожа до себе зве: - Жени слідом, значить,
      Та спитайся, що за птах моїм селом пхає!
      Хлопець кинувся мерщій, гука підождати.
      Той спинився та спитав: - А чого тобі?
      - Та наш новий старшина звелів запитати,
      Що за птиця їздить тут. От я і побіг.
      - Скажи свому старшині – озвавсь подорожній,-
      Що ти дурень й старшина дурень! – та й погнав.
      Вертається хлопець та: - То знайомий, може.
      -Звідки взяв? – Та ж він і вас, й мене добре зна.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. * * *
      На однім болоті, у лісах дрімучих
      Жив зміюка, кажуть, в давнину смердючий.
      Хоч було миршаве таке та облізле,
      Та любило жерти – куди йому й лізе.
      Жерло все, що бачить та що мимо ходить.
      І прогодувати його було годі.
      Жерло та зростало, все більшим ставало,
      А від того більше і нахабства мало.
      Тишком-нишком перше, хитрістю ловило
      Те, що необачно повз його ходило.
      А, коли нажерлось, виросло нівроку,
      Відкрито кидатись стало на всі боки.
      Зловить собі здобич, зжере й спочиває,
      Бо ж перетравити усе гарно має.
      З кендюхом набитим любить полежати
      В тепленькій багнюці, вітри попускати.
      Вляжеться на сонці, своє пузо гріє,
      Та усе на світі пережерти мріє.
      Зжерла та зміюка все навколо в лісі,
      Виросла від того здоровенна в біса.
      Ходить, всіх лякає одним своїм видом.
      Хто ж захоче стати черговим обідом?
      Якось так нажерлась, ледве тягне ноги
      Та й бреде поволі до болота свого.
      Усяка дрібнота в пузі умліває.
      Все перетравити та зміюка має.
      І тут раптом вздріла ненажера клята
      Козака, що влігся під деревом спати.
      Зраділа зміюка, тільки облизалась,
      Та до козаченька тихо підібралась.
      А далі вхопила, в горлянку запхала
      Та й цілком ковтнула, навіть, не жувала.
      Уляглась на сонці знову пузо гріти,
      Щоб обід спокійно свій перетравити.
      А козак прокинувсь в смердючому шлунку.
      Щось десь недалеко гупотіло лунко.
      «Де це я потрапив? - думка промайнула,-
      Куди моя доля мене завернула?»
      Поторгав, помацав та і здогадався,
      Що якійсь худобі на обід попався.
      Та не з тих козак був, хто легко здається.
      За життя козацьке до останку б’ється.
      Взявся він крутитись, пальцями штрикати,
      Аж зміюка стала голосно гикати.
      Не лежиться клятій, закрутило в пузі,
      Напустила вітри по усій окрузі.
      Крутиться, товчеться, голосно гикає.
      Що із тим робити, навіть і не знає.
      А козак ще більше в пузі розходився –
      Гопак танцювати раптом заходився.
      Лупить каблуками аж трясеться клята,
      Серце то під горло, то шуга у п’яти.
      Виплюнула б, може, та ж зміюка вперта:
      Як уже вхопила, не випустить жертви.
      Корчиться від болю, очі аж на лоба.
      Але робить вигляд, наче усе добре.
      А козак добряче як натанцювався,
      То тоді за люльку за свою узявся.
      Тютюном заправив ядучим, багато.
      Узявся палити та дим напускати.
      Корчиться зміюка, видихнути хоче,
      Бо від того диму аж вилазять очі,
      Пашить дим із пащі, з-під хвоста валує.
      Кендюх у зміюки усе більше дує.
      Так його роздуло, що і розірвало.
      Була та зміюка і тепер не стало.
      Ті, кого не встигла ще перетравити,
      Вибрались на волю, стали далі жити,
      І козак нівроку – живий та здоровий.
      Вклався спочивати під деревом знову.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. * * *
      Віддощило і відблискало.
      Швидкі грози степові.
      Ще калюжами виблискує
      І росою по траві.
      Ще десь гримає удалині,
      Чорні хмари над селом.
      Та веселкою у вишині
      Уже небо розцвіло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. * * *
      Ох, важкою для чиновника є державна ноша.
      «Піклується» про народ він, а дума про гроші…
      Сидить один у столиці в своїм кабінеті.
      Стіл дубовий, Сам найперший дивиться з портрета.
      Справа уже до обіду, уже і втомився.
      На прохачів, як на воші, скривлено дивився.
      Викликає секретарку, питання нагальне:
      - А народу ще багато сидить у приймальній?
      - Є! – А хто? – Та якісь люди із села чекають!
      - А які у них проблеми? - Та грошей немає!
      Той подумав та і каже: - Біда з тим народом!
      Ну, гаразд. Нехай тоді вже без грошей заходять!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. * * *
      Ой, за Прутом, за Дунаєм
      Козаченько конем грає,
      Проти війська султанського
      На бій лютий виступає.
      Прийшли кляті, жінку вбили,
      Малих синів полонили.
      Зроблять із них яничарів,
      Щоб султанові служили.
      Як козак про те дізнався,
      На коня, за шаблю взявся.
      Один проти всього війська
      Виступити не злякався.
      Погнав слідом чужим краєм.
      Догнав їх аж за Дунаєм.
      Став на коні гарцювати.
      На бій турків викликає.
      Турки стали насміхатись.
      Що їм козака боятись.
      Зловлять та на гак почеплять,
      Буде знать, як задиратись.
      Десять турок виступили,
      На козака налетіли.
      Він домаху свою витяг –
      Так голови й полетіли.
      Сотня турок виїжджає,
      На козака нападає.
      Як пальнув козак з мушкета –
      Була сотня і немає.
      Тут вже туркам не до сміху.
      Стрілися собі на лихо.
      Тисяча вже виступає,
      Влаштувати щоб потіху.
      Козаченька обступили,
      Ятагани замигтіли.
      Тисяча турецька кров’ю
      Землю рясно окропила.
      А козак, немов не бився.
      Лиш на турок подивився.
      Грізним голосом султана
      На бій звати заходився.
      - Вийди, християнський кате,
      Покажи на що ти здатен!
      Чи спроможний ти до бою
      Із характерником стати?
      Та султан сидить в наметі,
      Велить цілити з мушкетів.
      Кулі швидко козаченька
      Перетворять на решето.
      Тут мушкети загриміли,
      Кулі хмарою злетіли.
      Якісь, наче і попали,
      Врешті у козацьке тіло.
      Усміхнувсь козак із того,
      Підняв дибки коня свого
      І посипалися кулі
      Всі коневі попід ноги.
      А султан, як пику скорчив,
      На коня хутенько скочив
      І подався чимскоріше
      Кудись степом світ за очі.
      Військо вслід за ним помчало,
      Усю зброю покидало.
      Весь ясир, добро возами
      У таборі полишало.
      Вертав козак в Україну.
      На коні із ним два сина.
      Не бути їм в яничарах!
      Будуть в козаках віднині!
      А ясир весь за ним слідом
      На возах турецьких їде.
      Повертають люди вільні
      У свої домівки рідні.
      Люди вільні повертають,
      Славу козаку співають.
      Бо, хто краще, ніж козаки
      Україну захищає?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. * * *
      Вийшов я і не впізнав села,
      Знову осінь фарби розлила.
      Та з її незграбності село
      Стало, навіть, кращим, ніж було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. * * *
      Загубив один у лісі кобилу й шукає,
      По усіх галявах ходить, голосно гукає.
      Шкребе часом потилицю, бідкається бідний,
      Бо ж кобили і не чути у лісі й не видно.
      Мов крізь землю провалилась. Став він на узліссі.
      Шапку зняв, утерши поту, в небо подивився:
      - Господи, - говорить, - коли б я знайшов кобилу.
      Півкарбованця не жалко для такого діла.
      Я б купив воскову свічку для Божого дому…
      Не встиг і договорити, як в лісі густому,
      Як заірже так кобила, аж пішло луною.
      Той ударив по кишені з радості рукою.
      Ледь до танцю не пустився та й каже до неба:
      - Слава Богу, тепер свічку ставити не треба.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Легенда про річку Інгул
      Сидять дідусь з онуком над ставок,
      За поплавцями мовчки позирають.
      Та риба щось клювати не бажає,
      Пустий в воді бовтається садок.
      Дідусь сидить спокійно, а онук
      То схопиться метелика зловити,
      То бабка прогуде над ним сердито,
      А той вхопити не встига до рук.
      Дідусь лише всміхається на те.
      Засиділось дитя, нехай пограє,
      Надії на улов і так немає
      Та ж на природі побува, проте.
      Онук, нарешті, коника зловив
      В траві, прибіг дідусю показати,
      Як той з долоні учиться стрибати.
      А далі мову про таке завів:
      - Дідусю, а це річка чи ставок?
      - Узагалі-то річка. Там он, глянь,
      Високу дамбу люди спорудили
      І нею течію загородили…
      Відносно твоїх дальших запитань,
      То річку цю Інгулом люди звуть.
      Там в дамбі є місток, вода під нього
      Стікає далі, проклада дорогу
      До моря… Що іще хотів почуть?
      - А чому річку цю Інгулом звать?
      Дідусь вже думав, що питань не буде,
      На мить задумавсь: - Різне кажуть люди.
      Від тата ще доводилось чувать
      Історію одну… - То розкажіть,-
      Онук питально заглядає в очі,-
      Я дуже про Інгул почути хочу.
      І знов дідусь задумався на мить.
      Поправив бриль, що вже на лоба сповз,
      Поставив свою вудку на рогачик:
      - Ти про Інгул почути хочеш, значить.
      Що ж, поки пам’ять не забрав склероз,
      То розкажу так, як і сам почув
      Від тата свого, коли був маленьким.
      Було то, кажуть люди, вже давненько.
      Тоді татарин у степах цих був
      Господар. Тут овець свої пасли.
      Звідсіль до нас ходили у походи,
      Як тільки така трапиться нагода,
      Звідтіль ясир невольничий вели.
      А предки наші ближче до лісів
      Тоді тулились. Села над річками
      Стояли із біленькими хатками,
      Що гарно виглядали між садків.
      Навколо колосились пшениці,
      Ячмінь і жито зерна наливали.
      З рання до ночі люди працювали,
      Щоб урожаї виростити ці.
      В однім селі такому над ріку
      Жила вдовиця, двох синочків мала,
      Виховувала їх і годувала.
      Не проклинала долю нелегку.
      Росли сини, неначе із води.
      Та вже з малого були зовсім різні.
      Бо старший добивався всього слізьми,
      Із хлопцями гуляти не ходив.
      Сидів на лавці, боки підставляв
      До сонця. Зате менший – непосида.
      То він на річку, то до лісу піде.
      І старшого з собою зазивав.
      Та той лише відмахувався був:
      «Ти сам іди. А я іще посиджу.
      На сонечку отут себе поніжу».
      Від нього менший іншого й не чув.
      Так воно й вийшло, що малий у них
      Був, наче старший, верховодив братом.
      Кидався, коли треба, захищати.
      Для старшого був, наче оберіг.
      Уже вони добряче підросли,
      Вже можна було йти козакувати,
      Аж тут орда враз налетіла клята.
      Вони обоє у садку були,
      Коли татари вдерлися у двір.
      То старший став кричати з переляку,
      А менший ухопив мерщій ломаку
      Та кинувся на них, як дикий звір.
      Та що беззбройний міг би він зробить?
      Тож пов’язали їх обох татари
      Та і погнали всіх, немов отару
      В степи на південь. Довелось прожить
      У Аккермані їм аж кілька літ.
      В татарина багатого жилося
      Не солодко. Трудитись довелося,
      Вставати до роботи ще досвіт.
      Малий лиш зуби зціплював, а брат
      Постійно плакав та просивсь до мами,
      За що частенько битий батогами.
      А братових не слухався порад –
      Господаря дарма не дратувать.
      Тож, аби брата з того врятувати,
      Узявсь його тихенько умовляти
      При першій же нагоді утікать.
      Той злякано відмахувався лиш:
      А, коли зловлять, знову будуть бити?!
      А, може, краще далі тут сидіти?
      А час мина. А б’ють усе сильніш.
      Урешті вмовив. Вибрались вночі
      Та і на північ степом подалися.
      Та по дорозі сторожко велися,
      Старались берегтися, ідучи.
      Уже далеко клятий Аккерман,
      А степу ще нема кінця і краю.
      Усе частіше старший спочиває,
      Бо, каже, в нього зовсім сил нема.
      Молодший то береться умовлять,
      То підганяє, то ляка, що кине.
      Оте останнє і було єдине,
      Що змушувало старшого вставать.
      Уже б давно, напевно і дійшли,
      Якби не старший. Менший теж втомився
      Але вперед з надією дивився.
      А якось раз спинилися були,
      Бо знову старший сів і не встає.
      Вже й умовляв його, й грозив покинуть.
      А той у очі дивиться невинно
      І зрушити із місця не дає.
      Аж тут молодший дослухатись став:
      «Ген гул, ти чуєш, брате, річка скоро!»
      «Ген гул?! Я чую» – старший йому вторить,-
      Ходім до річки. І на ноги встав.
      Коли вони на пагорб піднялись,
      То, справді, річку унизу уздріли.
      Обоє несказанно їй зраділи
      Й нагінці вниз до річки понеслись.
      Аж тут позаду тупіт. Звідкілясь
      Загін татарський кинувся за ними.
      Злякався старший та малий нагримав:
      «Та ж річка поряд, брате, не спиняйсь!»
      Ускочили у воду й попливли.
      Їм би другого берега дістатись,
      А там у очеретах десь сховатись,
      Татари б там довіку не знайшли.
      Молодший добре плава, бо ж бував
      На річці часто. Старший ледь не тоне.
      Та усе плаче вголос, усе стогне,
      Щоб брат його самого не кидав.
      І той пливе та брата не кида,
      З собою тягне, витрачає сили.
      Уже й татари берега доспіли.
      Але холодна їм здалась вода.
      Тож стали вслід утікачам кричать,
      А далі стали луки діставати
      І гострі стріли навздогін пускати,
      В надії, хоч стрілою тих дістать.
      Таки дістали. Меншому якраз
      Стріла під саме серце увіп’ялась.
      Їм вже ледь –ледь до берега зосталось.
      З останніх сил своїх молодший взявсь
      До берега жаданого штовхати
      Такого слабовільного – та ж брата.
      Його порятував, а сам зоставсь.
      Вода вхопила тіло молоде
      Та й ген до моря понесла, погнала.
      Татари іще трохи постріляли.
      Живих вже не помітили ніде
      Та й подались собі. А старший сів
      На березі, геть зовсім розум втратив.
      Все виглядав, гукав із річки брата.
      «Ген гул! Ген гул!» постійно говорив.
      Хто зна, що б далі з хлопцем тим було
      Та козаки там мимо проїздили
      І хлопчака нещасного уздріли,
      Питалися, як його занесло
      У ці краї. А він одно бере,
      Показує й «Ген гул!» своє виводить.
      «То він так річку називає, вроді?
      Генгул? Інгул? Та хто ж там розбере?!»
      Забрали хлопця, аби не пропав
      Та відвезли у монастир віддали.
      А річку вже так називати й стали…
      Ось тато так мені розповідав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. * * *
      Викопали квітку лісову
      Як була: з корінням і землею,
      Принесли додому ледь живу
      Й посадили в горщику. Для неї
      Вибрали містечко на вікні,
      Щоб було їй сонечка доволі.
      Поливали щедро день по дні.
      Та вона хилилася поволі
      Аж поки безживна не злягла,
      Пелюстки на землю облетіли.
      Жить без лісу квітка не змогла,
      Квітнути в неволі не схотіла.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    64. * * *
      Хрущов дуже полюбляв інтерв’ю давати,
      З журналістами бува довго розмовляти.
      Зібрав якось у Москві купу журналістів.
      Закордонних запросив – ніде було й сісти.
      Кореспондент «Фігаро» задає питання:
      - Кажуть, рішення у вас прийнято (з останніх),
      Щоб на золото ціну підняти в країні.
      Чи то правда? – Саме так. Підняли ми ціну,
      Щоб наблизилась вона вже до світової.
      Але скажу, прийняття міри отакої,
      Не сказалося ніяк на житті трудящих.
      Їм від того, далебі, стало житись краще.
      Тут піднявся з «Ірвінг пост» журналіст відомий:
      - А, скажіть мені, чи є, врешті, правда в тому,
      Що ви ціну підняли на вино й горілку?
      - Й на горілку, й на вино підняли… Й не тільки.
      Ми ж ведемо боротьбу із алкоголізмом.
      Тож, приймаєм міри всі задля того різні.
      Тим, хто часом випивав – пити розхотілось.
      На трудящих міри ці не відобразились
      Обізвався потім з «Таймс» журналіст завзятий:
      - А чи можете мені ви таке сказати:
      Правда, що ви підняли і на меблі ціни?
      Бо звучало це у нас вчора у новинах.
      - Суща правда. Підняли… лиш на закордонні.
      Свої ж якісні стоять в кожному салоні.
      Ціни лишились старі. Вибирай, де краще.
      Не сказалось це ніяк на житті трудящих.
      Тут прокинувсь журналіст, що куняв в куточку
      Та й поставив, накінець у питаннях точку.
      Усім добре було чуть, наче в залі пусто:
      - А не пробували ви, скажіть, їх ще дустом?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Як Хорс до Києва перебирався
      В сум’ятті і тривозі віщий Торд.
      Бо ж треба вірне рішення прийняти –
      Чи це священне місце полишати,
      Де віковічно Хорсові народ
      Пожертви ніс? Та виконати волю
      Кагана Володимира, який
      Прислав гінця. Наказ суворий свій,
      Що має Хорса вирішити долю,
      Замаскував проханням. Повелів,
      Аби кумира Хорсового скоро
      Привезли і поставили на Гору,
      Поміж других могутніх теж богів.
      З одного боку – як же може буть,
      Щоб капище правічне зруйнувати?
      Тут довелося Хорсові стояти
      Віки й віки. Сюди всі роси йдуть
      Аби йому пожертви принести.
      Тут Хорсунь славний росів войовничих.
      Чи ж полишати місце оце личить?
      Та й між богами Хорса помістить?
      Чи не впаде від того його гнів
      На рід увесь? Зрівнять його з другими?
      Нехай богами, але все ж чужими.
      Хоча, то ж Київ, де каган сидів.
      З другого боку – Хорсунь вже не той.
      Тут зовсім мало росів залишилось.
      Все більше й більше в Києві селились.
      Були причини, звісно, що на то.
      І що каган у Київ перебравсь,
      Забрав дружину. Знать вся потяглася.
      Столиця майже пусткою взялася.
      Лиш ті, хто старих звичаїв тримавсь,
      Іще сиділи в Хорсуні. Між тим,
      Від міста уже мало що зосталось.
      Від угрів при Олегові дісталось
      Йому добряче. Лиш вогонь та дим
      Вони тоді лишили по собі.
      Всі селища навколо зруйнували,
      Ордою аж до Києва погнали,
      З собою взявши сотнями рабів.
      А нині Степ кидає раз по раз
      Невпинні орди печенігів клятих.
      А чи старі спроможні їх спиняти?
      Для Хорсуня настав непевний час.
      Поки над Россю росії жили,
      Вони мечами ворога стрічали.
      Тож в Хорсуні і стін не будували,
      Бо самі роси стінами були.
      Тепер, коли від Хорсуня того
      Лишилася тільки минула слава,
      Здавалось, Хорс вже краєм цим не правив.
      Позбавились прихильності його.
      І от каган, що в Києві сидів,
      Велів і Хорсу в Київ перебратись.
      А Торд не має сили опиратись.
      Уже давно немає тих часів,
      Коли одним лиш Хорсовим ім’ям
      Він міг кагана волю зупинити.
      І той нічого з тим не міг вчинити.
      Бо Хорс Великий понад всіх стояв.
      Міг будь-кого у жертву принести
      Й каган супроти стати не посміє.
      А нині залишились лиш надії
      Щоб Хорсу чужоземця піднести.
      Ні, із походів вдалих, далебі,
      З Царграду, чи Ітилю, чи Хвалисів,
      Сюди дружини росів ще тяглися,
      Вели рабів, як здобич, при собі.
      Струмки криваві на олтар лились
      В подяку, аби Хорса вдовольнити.
      Та чи то стали рідко так ходити?
      Чи то від свого бога відреклись?
      Минають Хорсунь і на Київ йдуть.
      То, може й, справді, Хорсу перебратись?
      Учора зранку став його питатись.
      Без його волі ж бо не поведуть.
      З самого ранку день похмурим був
      І сірі хмари Хорса лик сховали.
      Жерці півнів вгодованих дістали,
      Щоб він їх крик привітливий почув.
      Та крик півнів тих хмар не розігнав.
      Торд взяв тоді жертовний ніж у руки.
      За мить, під величальних гімнів звуки,
      Півням він їхні голови зрубав.
      І полилася життєдайна кров.
      Півні ще в корчах смертних тріпотіли,
      Як хмари промінь сонця пропустили.
      Здавалось, Хорс нарешті їх зборов.
      Та ненадовго. Бо уже за мить
      Зробилось небо знову темно-сірим…
      От і лама Торд голову допіру,
      Не знає, як усе то пояснить.
      Десь підсвідомо відчуває він,
      Що в Києві добра їм не чекати.
      Там справжніх росів зовсім не багато.
      Кого не запитай – то слов’янин.
      Їх там багато. Через то каган
      Уже почав і князем прозиватись.
      І їхньому Перуну поклонятись.
      Хто зна, що на них в Києві чига?
      Але й лишатись тут – також біда.
      Нема кому від Степу захистити…
      Ще місяць блідочолий з неба світить,
      Прислужникам він вже наказ віддав.
      Як виднокрай вже рожевіти став,
      Взялися треби перед ним творити.
      І співами тужливими просити,
      Щоб він на шлях далекий дозвіл дав.
      Скропили кров’ю кам’яні вуста,
      Навколо нього кров’ю все полляли.
      Волів з важкою мажею пригнали.
      Сам Торд перед Великим Хорсом став,
      Вклонився низько. Наче у отвіт,
      Над виднокраєм стрімко Хорс піднявся.
      Світ осіяв. Торд більше не вагався.
      Велить їм Хорс, що вже збиратись слід.
      Прислужники за заступи взялись,
      Щоб кам’яного Хорса обкопати.
      Йому віками довелось вростати
      У землю цю, віднайдену колись.
      І от тепер прийшов, нарешті, час
      Собі нове пристанище шукати.
      Із Хорсуня прийшли всі помагати.
      Їх поміч знадобилася якраз.
      Бо ж Хорс важкий. Ледь витягли з землі,
      Понесли і на мажу положили.
      Дорогу щедро кров’ю покропили.
      Так Торд своїм прислужникам велів.
      Аж зарипіла мажа від ваги,
      Чи то від жалю? Всі кругом стояли
      І піт рясний та сльози утирали.
      Бо ж ідола донести до снаги
      Іще було. А як їм бути далі?
      Бо ж то не ідол – бог їх полиша.
      Отож болить у кожного душа.
      Воли пішли – всі на коліна впали.
      Боялися: впаде враз божий гнів
      За те, що свого бога відрікались.
      З тривогою у небеса вдивлялись.
      Та Хорс байдуже з висоти світив.
      Хоч знав: лише коротких вісім літ
      Йому прийдеться в Києві стояти.
      А далі князь велить все зруйнувати,
      Щоби Христу відкрити новий світ.
      Перуна стягнуть Ручаєм в ріку,
      Аж до порогів будуть проводжати,
      Щоб людям і надії не лишати.
      Для інших улаштують смерть легку.
      На цурки порубають та в огні
      Попалять. А от Хорса будуть бити
      Кувалдами, на порох щоб скришити…
      Та Хорс байдужим буде в вишині.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. * * *
      Місяць визирнув з-за тину,
      Видряпався на хатину.
      Посидів, спочивши трохи.
      А у небі, як гороху
      Зорі вже його чекають.
      «Йди до нас мерщій!»- гукають.
      Місяць навіть не помітив,
      Як уже у небі світить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. * * *
      Село наше на кордоні. Як вийдеш із хати,
      До Московії і, справді, рукою подати.
      І дярьовню їхню видно, ізби серед поля:
      Ані тина, ні садочка – бур’яни навколо.
      Сіли куми попід вишню, сидять, випивають
      Та у сторону москальську часом поглядають.
      Бо там саме «кукурузник» поля обробляє.
      Туди-сюди, сюди –туди постійно мотає.
      Вже півлітру допивають, аж картину бачать:
      «Кукурузник» враз зачмихав й задимівся, наче.
      Покрутився та з гуркотом у млина врубався.
      Там одразу задимілось і вогонь піднявся.
      Горить млин. А куми мовчки пляшку допивають.
      Дивляться, як на тім боці все сильніш палає.
      Через п’ять хвилин один кум вирішив сказати:
      - Ото яка, бач, країна – такі і теракти!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. * * *
      Із-за моря білий птах,
      Подолавши втому й страх
      Повертався.
      Хоч манила чужина,
      Тепла, ситна сторона,
      Не зостався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. * * *
      Чита Хрущов на партз’їзді доповідь таємну.
      Зрозуміло, її чути не усім приємно.
      Тож у залі мертва тиша. Всяк чогось чекає –
      Провокація? Можливо, їх перевіряють?
      Зараз вийдуть, похапають, не будуть питати.
      Хрущов чита, мов не може очей відірвати
      Про культ Сталіна, велику культу того шкоду.
      Невинного скільки було знищено народу.
      Не жаліє фарбу чорну. Тож і тиша в залі.
      - А де ви були? – зненацька з залу запитали.
      Хрущов раптом відірвався, у зал подивився.
      На декому його погляд довше зупинився.
      Всі утислися у крісла. Хрущов каже грізно:
      - Хто питав? Ану, устаньте! Хто ж сміливість візьме?
      Сидять усі. Хрущов знову запитує в залу:
      - Хто питав? Ану, устаньте! Хоч би одне встало.
      Хрущов лише усміхнувся та, щоб усі чули,
      Каже у зал спокійненько: - Отам і ми були!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Легенда про гадючу цибульку або мускарі
      Весна тільки починала до роботи братись.
      Уже луки зеленіють та дерева голі.
      Хоча бруньки бубнявіють на них вже поволі.
      Скоро уже, мабуть, листя буде розпускатись.
      Та і того аромату, що стоїть навколо,
      Так і захочеться набрати собі повні груди.
      Хочеться пройтися полем, зазирнуть усюди.
      Тож онучок і прохає дідуся Миколу:
      - Ходім, діду та пройдемось трохи на толоку!
      Та й неділя, чого б ото у хаті сидіти?!
      Щось мені розкажеш… - знає, як діда купити.
      - Іди, іди! – то вже баба зі свойого боку.
      Покректав дід та піднявся з лавки на осонні,
      Де полюбляв зігрівати свої старі кості.
      Як онуку відмовити – приїхав у гості,
      Навів доброго бедламу в їхнім царстві соннім.
      Дім у діда стоїть скраю – ходить недалеко.
      За городом вже й толока буйно зеленіє.
      Трава, хоч і невисока, а по ній рясніють
      Жовтим цвітом якісь квіти маленькі-маленькі.
      Сяє сонечко у небі і квіточки сяють,
      Наче сонячні краплини, що з неба упали.
      А пташки навкруг весняні пісеньки співають.
      Вони теж весні радіють і її вітають.
      Небо синє і тут раптом, як неба краплинка,
      Якась квітка перед ними. Листочки вузенькі,
      А на стебельці високім дзвіночки маленькі,
      Сині-сині. Від тих квіток ароматом лине
      Таким п’янким. – Що це, діду? – онучок питає.
      - То, онучку, рання квітка – гадюча цибулька.
      Бачиш, квіточок багато на стебельці – кульки
      Розпускаються в дзвіночки, комах привертають.
      - Чом цибулька, зрозуміло. А чому гадюча?
      - Люди кажуть, коли квітка оця розцвітає,
      То гадюки всі зі сховків своїх виповзають,
      Вигріваються на сонці у траві блискучі.
      - Чому так? Чи так співпало? – онучок питає.
      - Та хто зна? Хоча…від діда чув старе повір’я…
      Він багато знав історій про птаха і звіра…
      - Розкажи, дідусю, я теж знать його бажаю.
      - Добре, слухай. Жила колись в селі одна відьма.
      Не стара була та вредна, бо ж була учена.
      Як на когось розізлиться, робиться скажена:
      То корів усіх подоїть, то приплод весь візьме.
      Боялися її люди, хату оминали.
      А вона ще більш від того робилася злою.
      Бо ж одна жила, а була ще видна собою.
      Як усі – людського щастя, як жінка бажала.
      Жила в селі вдова одна та синочка мала.
      Чоловік пішов у військо та й навік зостався.
      А синок же в чоловіка поставою вдався.
      А ще очі сині-сині… Яка зазирала
      У ті очі - то тонула, здавалось, навіки.
      Він, щоправда, лиш з Марійки очей не спускає.
      Ходять удвох соловейка слухати у гаї
      Чи посидіти у вербах півночі над ріку.
      Побачила його відьма, в очі зазирнула.
      Зажадала чоловіком його собі мати.
      Стала йому всякі різні знаки подавати
      Та ходила так, щоб йому стежку перетнула.
      І так вона, і сяк вона – а він, мов не бачить.
      Засліпила йому очі Марійка, напевно.
      Поселилася у серці відьми чорна ревність:
      Як Марійка заважає – то смерть її значить.
      А у тих вже й до весілля справа повернула.
      Наварила відьма зілля, заздрих подруг стріла,
      Що в Марійки її хлопця відбити хотіли,
      Хоча на очах, неначе, раді за них були.
      Відьма, наче й ні при чому: віддала й чекає.
      Врешті, дійшло до Марійки те відьмине зілля.
      Не дожила дівчинонька до свого весілля.
      Вже, здається й перешкоди для відьми немає.
      А парубок все на неї не зверта уваги.
      Не лише на неї, інших теж не помічає.
      За Марійкою своєю день і ніч страждає.
      Не лишилося у нього для життя наснаги.
      Почав Господа просити, щоб з милою бути.
      Ходив на її могилку, сидів там і плакав.
      Пожалів Господь, напевно, того небораку.
      Дівчину не міг, звичайно йому повернути,
      Тож і зробив з нього квітку на її могилі.
      Ніхто в селі не знав, навіть, де хлопець подівся.
      Думали, що світ за очі, напевно, подався.
      А той квіткою на вітрі стояв, колихався,
      На сонечку весняному лагідному грівся.
      Тільки квіти сині-сині, як у хлопця очі,
      Могли його нагадати. Відьма і прознала.
      І від розпачу на себе прокляття наклала.
      Мовляв, в очі його сині зазирати хоче.
      І зробилася гадюка із відьми тієї.
      Виповзла на ту могилу, круг квітки скрутилась
      І у сині ті дзвіночки без кінця дивилась.
      І він, мов живий, постійно стояв перед нею.
      Тож відтоді, ледве квітка оця розцвітає,
      Прокидаються гадюки, з кублищ виповзають,
      Розповзаються, говорять, квітку цю шукають.
      А чого – гадюка жодна вже й не пам’ятає…
      Повертались дід з онуком з прогулянки тії.
      Онучок усе під ноги дививсь, озирався.
      Наступити на гадюку, можливо, боявся.
      Хоч дідусь сказав: - У нас тут не водяться змії!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. * * *
      А на осонні спить чорний кіт.
      Йому байдужий вишневий цвіт.
      Пригріло сонце от він і спить.
      Втомився, мабуть, мишей ловить.
      Всю ніч трудився, всю ніч не спав,
      Мишей багато уполював.
      Мабуть, добряче за ніч поїв,
      Молока пити не захотів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. * * *
      Пан в своє село приїхав. Не був тут ні разу.
      Все мотався по Європах, по курортах лазив.
      Отож, мужики й не знали, який він із себе.
      А жінкам на нього глянуть - найбільша потреба.
      А пан виліз із карети, в маєток подався.
      Пес породистий в кареті тільки і зостався.
      Такий – з довгими вухами. Сидить собі паном.
      Одна жінка чоловіку каже: - Піду, гляну.
      Хоч побачу, який пан той. Пішла у маєток.
      Бачить – стоїть під порогом панова карета.
      Зазирнула вона в неї, дуже здивувалась.
      Розвернулася й додому чимскоріш пода́лась.
      Чоловік її й питає: - Чи ж бачила пана?
      - Бачила. Сидить в кареті, Ще й на мене глянув.
      - А який же він? А жінка: - Да який? Хороший!
      На Барбоса дуже схожий, тільки вуха довші.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. Як було збудовано першу хату
      Було то, кажуть, ще у ті часи,
      Коли Господь прогнав Адама з раю.
      Нехай у поті хліб свій заробляє,
      Бо ж яблука добра і зла вкусив
      І став багато надто розуміть.
      А, раз розумний – сам подбай про себе.
      Господь же лиш спостерігав із неба,
      Що будуть люди на землі робить.
      «Халяву», врешті втративши, Адам
      І Єва якось мусили прожити.
      Щось їсти, хоч було що вдосталь пити.
      Десь жити. До печери вліз, а там
      Ведмеді, леви, темрява густа.
      Та ще й не звикли на камінні спати,
      Взялись курінь у лісі майструвати.
      Із горем навпіл три жердини склав
      Та листям вкрив. Хоч прихисток який.
      Взялися разом їжу здобувати,
      Якісь коріння, ягоди збирати.
      Отож, Адам ходив страшенно злий
      На Бога ( бо ж добро і зло пізнав)
      Весь час уголос лаявся до неба,
      Кричав на Єву: «Все то через тебе!»
      В душі себе наївного картав.
      Почув те чорт і скочив перед ним:
      - Як хочеш, я збудую тобі хату?
      У ній спокійно будеш поживати,
      Бо ж не курінь то буде– справжній дім.
      - А що за те? – Адам його пита.
      - Та мені душу віддаси й по всьому.
      Адам, звичайно і не радий тому
      Та торгуватись із чортом не став,
      Бо ж просто неба жити він не звик.
      Весь час на усі боки озиратись.
      Хотілося спокійно відіспатись.
      Та й жінка не картатиме повік,
      Що ледар і ростуть не звідти руки.
      Дав свою згоду. Чорт і заходивсь.
      Навколо нього хутко ліс валивсь,
      Складалися у стіни важкі дрюки.
      З’֦явився вкритий очеретом дах.
      Відкрив чорт двері: - Ну ж бо, заселяйся,
      Але з душею потім попрощайся.
      Хоча і на душі в Адама страх,
      Але зайшов. Лиш двері причинив,
      Кричить: - Та тут же темно, як в печері!
      Сніданку не побачу, ні вечері!
      Нащо мені чотири ці стіни?!
      Зроби мерщій, щоб світло тут було.
      Інакше сили договір не має!
      Чорт ратиці вже радо потирає,
      А тут такий облом, ну, як на зло.
      - Чекай! Чекай! Я зараз все зроблю.
      А що робити – того й сам не знає.
      Тож бігом лантух в ратиці хапає:
      - Я зараз світла сонця наловлю
      І його в хаті все повипускаю!
      І, справді, взявся світло набирать.
      Що принесе та випустить у хаті –
      Немає світла. Встиг уже й пристати.
      Вже йому важко й лантух той тягать.
      Аж бачить, Бог стоїть та погляда.
      Спустився з неба якось непомітно:
      - Що, чорте, ти збираєшся робити?
      - Он, хату збудував та от біда –
      У ній же темно, наче уночі.
      А я вже світло утомивсь носити.
      - Так подаруй мені, я зроблю світло.
      На те чорт і погодився хутчій.
      - Бери, - говорить та і зник умить.
      А Бог зробив у тій хатині вікна
      І стала хата тої ж миті світла…
      Навчились люди, як хати робить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. * * *
      Молодий альбатрос,
      ледве сил наберуть його крила,
      Піднімається вгору,
      щоб попутні вітри упіймать.
      На їх волю і силу
      віддає молоде своє тіло,
      І, розправивши крила,
      починає над світом кружлять.
      Він летить і летить
      вслід попутному з заходу вітру,
      Над бушуючим морем,
      де нема й острівця на путі.
      Місяцями трива
      ця мандрівка його навкруг світу,
      Має сам довести,
      що він вартий чогось у житті.
      Не лякає його
      ні безмежжя під ним океану,
      Ні самотність, якої
      не здатен розвіять ніяк.
      Він летить і летить,
      світ безмежний кудись його манить
      Наче чогось шукає,
      та чого й сам не знає, однак.
      Повернувшись туди,
      звідки крила в політ його зняли,
      Криком радісним він
      свою землю віта з висоти.
      Мабуть, так, як і ми,
      де би світом коли не блукали,
      Свій вітаємо дім,
      де найкраще спочинок знайти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. * * *
      Денщика свого Івана офіцер послав
      Аби йому з куркою супчик зготував.
      - Оту зозулястеньку мені і заріж!
      І, давай, хутенько вже бери в руки ніж!
      М’явся, м’явся той Іван та й доповіда:
      - Ту не можна різати, бо буде біда!
      Офіцер розприндився: - Та, як ти посмів?
      Ти шпіцрутенів, мабуть, дурню, захотів?
      Чом наказ не виконав? Так тебе разтак!
      А Іван: - Вашбродіє, курку ту ніяк.
      Бо то ж курка не проста, не яка попало.
      Залицяється до неї півень генерала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. * * *
      До одного селянина унадивсь вовчисько.
      Усіх овець у кошарі подавив геть чисто.
      Той потилицю почухав, купив вівці нові,
      Збудував для них кошару міцну та здорову,
      Щоби вовк не зміг улізти. Прийшов вовк до неї,
      Обійшов навкруг кошари нової тієї,
      Все обнюхав. Не зайде. На покрівлю лізе.
      Кулики продер, крізь дірку і скочив донизу.
      А собаки, як почули вовка, як зачали
      Гавкотню, що у всіх хатах люди повставали.
      Вийшов чоловік із хати, до кошари глянув:
      Тупотять овечки, хвіртка закрита старанно.
      Зазирнув крізь хвіртку, бачить – аж там сіроманець
      Сидить між овець і світить очима, поганець.
      Став тоді той чоловічок сусідів скликати:
      - Йдіть скоріше, вовка треба в кошарі спіймати!
      Позбігалися сусіди полювати звіра.
      - Ти, Василю, бери довбню. Ти, Карпе, сокиру.-
      Порядкує чоловік той, - Ви дрючки хапайте
      Та навкруг тії кошари з дрючками ставайте.
      Я оце відчиню хвіртку та стану у неї.
      А ти, Петре, на покрівлю до дірки тієї.
      Що вовчисько в неї вскочив. Бери собі в руки
      Та лякай через ту дірку сіроманця дрюком.
      Як злякається вовчисько та у хвіртку скочить,
      То я його макогоном лусну межи очі.
      Так, що, хлопці, не зівайте! Починаймо спільно!
      Налякав Петро зі стріхи вовка того сильно.
      Як рвоне той з переляку, вилупивши очі,
      Чоловікові між ноги проскочити хоче.
      А у того ж шаровари козацькі з матнею.
      Вовк заплутавсь головою з розгону у неї.
      Чоловік не втримавсь, гепнув вовкові на спину.
      І той метнувсь городами – вершника не скинув.
      Летить вовк городиною, нічого не бачить,
      А чоловік переляканий, немов конем скаче.
      Не далеко вовк і скочив. Чи то з переляку,
      Чи від того, що заплутав у матні мордяку,
      Упав раптом та й здох клятий. Чоловіка ж того
      Аж на ранок відшукали в полі ледь живого.
      Посивів до ранку бідний. Скільки буде жити,
      Буде знати, як не треба тих вовків ловити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. * * *
      А спраглі верби збіглись понад став
      Води попити та погомоніти
      Про все на світі: про спекотне літо,
      Про вітер, що у очеретах спав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. * * *
      Везе наймит свого пана на возі до міста.
      Аж тут навстріч їде другий, везе свого пана.
      А дорога геть вузенька, зупинились звісно.
      І наймити гонористі, звертати не стануть.
      От один кричить другому: - Звертай із дороги!
      Як не звернеш, то як вгрію зараз твого пана!
      - А ти спробуй! – каже другий, - вдарить пана мого.
      То я твого також хутко батогом дістану!
      Перший довго і не думав, пана як уцілить.
      Другий тут же підхопився та й дав пану здачі.
      Заходилися періщить, поки ті й помліли.
      Тоді мирно й роз’їхались, як пани не бачать.
      Зустрічаються пани ті якось в місті мирно,
      Познайомилися ближче та й розговорились.
      Один каже: - Бачиш, які у нас слуги вірні?!
      - Ще б пак, - другий отвічає, - через нас побились.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Легенда про тамарикс
      - Прогуляємось, Андрійку, ботанічним садом?!
      А онукові малому, звісно ж, все цікаво,
      Тож на ті слова бабусі відгукнувся радо.
      Дідусь зайнятий постійно, повсякчас у справах,
      А бабуся із онуком кожен день гуляє.
      Де вони за оцей тиждень тільки не бували.
      Вже Андрійко цікавинок скільки нових знає.
      Буде з друзями ділитись, щоб і вони знали.
      У саду буяє зелень, скрізь квіти яскраві.
      Роздивляється Андрійко та про все питає…
      Утомились та і сіли спочивать на лаві.
      Аж попереду на клумбі кущик розквітає.
      Його пагони червоні у лускатім листі
      Не так кидалися в очі, як рожеві квіти,
      Які сотнями збирались у довгенькі кисті.
      За тим цвітом і не видно було майже віти.
      - А що то за кущ, бабусю? – Андрійко питає.
      Посміхнулася бабуся: - Тамарикс, онучку.
      - Якась, наче, дивна назва для нашого краю?
      - Звісно, дивна та ж, Андрійку, така милозвучна.
      Правда, ще його гребінник люди називають,
      Боже дерево, жидівник чи калмицький ладан…
      Бісерник … Та усіх назв я і не пам’ятаю.
      Та і знаю не багато що про нього… Правда,
      Знаю, що росте він більше, де піску багато,
      Понад морем можна стріти, в річкових долинах.
      На солончаках рослина вміє виживати
      Там, де вижити не здатна будь-яка рослина.
      Вона «п’є» солону воду, з землі добуває,
      Відділяє сіль й на листі своєму збирає.
      Серед літа не зелена - аж сиза буває,
      Стільки солі кристаликів на листі тримає…
      А, до речі, чи не чув ти про «небесну манну»?
      Виявляється, не казка то, а правда чиста…
      Ішли люди пустелею голодні, у ранах,
      Води трохи іще мали та не мали їсти.
      Скоро голод доконає. Звернулись до Бога
      Аби дав їм якусь їжу. І раптом із неба
      Посипала на них «манна», достатньо для того,
      Щоб наїстись та і взяти в дорогу для себе.
      Так ось, «манна» та не просто із неба упала…
      На гіллі у тамариксів комах є багато,
      Що щитівки звуться. Соком вони промишляли.
      Варто кору лиш пробити і сік будеш мати.
      Нап’ється комаха соку – а дірка зосталась.
      Сік потроху витікає та і підсихає.
      Ті солодкії крупинки гілля ледь тримались.
      А, коли в пустелі вітер раптом налітає,
      Обриває ті крупинки й підносить до неба.
      Може віднести далеко у вигляді хмари.
      А затихне вітер – хмара скида «манну» з себе.
      Так, що «манна» та «небесна» - ніякі не чари.
      - Чому ж саме тамариксом рослину назвали?
      - Ой, не знаю… Хоча, чула історію давню.
      Вчителька колись у школі нам розповідала,
      Коли хтось задав із класу їй таке питання.
      Так от, було то у роки вже давно минулі.
      Хоч тоді на Запоріжжі вже козакували.
      Кого пани не зламали, кого не зігнули,
      Ті бігцем на Запоріжжя, на волю втікали.
      Аби панам не дістати втікачів із Січі,
      Тут їм прізвиська одразу всілякі давали.
      І відмовитись від того козаку не личить.
      Тож ходив козак до смерті із тим, як назвали.
      Були поміж козаками і маленькі джури.
      Хто сирота, кого батько віддавав до Січі,
      Щоби виросла козацька на синову шкура,
      Щоби смерті міг сміливо дивитися в вічі.
      Прибився якось до Січі сирота-хлопчина.
      Прибіг зляканий на пагорб, де була сторожа.
      - Тама рикс! – кричить, - Рятуйте, бо згине людина!
      Хто ж, як не козак, нещасному в степу допоможе?
      Коней бігом осідлали та у степ помчали.
      А там ляхи молодого парубка схопили.
      Як помітили козаків – миттю повтікали,
      А зв’язаного того хлопа на землі лишили.
      Розв’ְязали, розпитали, доки повертались.
      А він виявивсь спудеєм, утікав з Острогу.
      Там одному багачеві від нього дісталось,
      Тож ніяких варіантів не було у нього.
      Втік на Січ. А багач слідом погоню відправив.
      Сам помститися зібрався… А спудей, тим часом
      Де шляхами, де стежками на Січ вільну правив.
      Зустрів хлопця край дороги, що позирав ласо
      На шмат хліба, бо худий був і дуже голодний.
      Узяв хлопця із собою – удвох веселіше.
      Всю дорогу травив байки - зупинити годі.
      Де латиною, а часом і на мовах інших.
      Розказував і про риксів, що царями звались.
      Про їх війни і походи, про славнії битви.
      Про те, як вони у злато й срібло одягались.
      Устиг хлопець оте слово, навіть, полюбити.
      Ішли та все озирались, чи нема погоні.
      А за Бугом озиратись уже й перестали.
      Думали, що перестріти ляхи вже не годні.
      А ті раптом з-за пагорба на них і напали.
      Сам багатий лях, неначе павичем одягся.
      На спудея налетіли, руки пов’язали.
      Хтось руками і до хлопця малого потягся.
      Але той не дався, вдарив по руках добряче
      Та й чкурнув у очерети, лиш зашурхотіло.
      А на пагорбі здалека «фігуру» побачив
      І побіг туди, аж п’яти його замигтіли.
      Вперше у житті він бачив багатого пана.
      Тож за царя його й визнав, за отого «рикса».
      Як сприйняв, то козакам так сказав без обману…
      От відтоді Тамариксом на Січі й нарікся.
      В характерника старого джурою зробився.
      Щось таке у ньому, мабуть, той козак помітив.
      Отож, ріс хлопчина швидко та всьому учився,
      Що характерник козацький справді мав уміти.
      А, як виріс, став козаком великої сили.
      Гнув підкови, із мушкета вціляв у монету.
      Будь-які сліди знаходив і читав уміло.
      Говорили, що міг кулю упіймати злету.
      Був сміливий, не боявся ні Бога, ні чорта.
      Міг пролізти там, де й миша би не прослизнула.
      Битися з чамбулом цілим йому у охоту.
      До султана завітати – то запросто було.
      Ляхи, турки і татари дізнались про нього.
      Дітей своїх Тамариксом взялися лякати…
      От, надумались козаки та й літа одного
      Вирішили до султана в гості завітати.
      Вийшли чайками у море та трапилось лихо –
      Раптом буря налетіла й чайки розметала.
      Кілька чайок до берега прибило. Та втіхи
      Козакам від порятунку виявилось мало.
      Адже берег був татарський. Вістка розлетілась
      Кримом, що козацькі чайки берега пристали.
      Хан татарський із ордою на коней усілись
      І до чайок тих скоріше берегом примчали.
      Як почули козаченьки, що татар багато,
      Ухопилися за шаблі, щоб з честю померти.
      Але Тамарикс велить їм на чайки сідати,
      А він сам татар зустріне. А був же упертий.
      Сіли козаки на чайки, стали відпливати,
      А орда вже на підході, берег весь укрила.
      Побачили Тамарикса, взялися стріляти.
      Але стріли всі татарські мимо пролетіли.
      Козак стоїть та сміється. Мушкети дістали.
      Та він кулі ті хапає голою рукою.
      Тоді уже усім скопом ординці напали.
      Не зміг козак з усією справитись ордою.
      Пов’язали йому руки, шаблю відібрали.
      Перед ханом поставили аби поклонився.
      Та той дивиться на хана сміливо й зухвало,
      Під тим поглядом козацьким хан аж збеленився.
      Та ще ж, поки він з ордою з козаком змагались,
      Чайки морем подалися, уже й не дістати.
      А татари ж пов’язати усіх сподівались,
      Заробити на ясирі гарні грошенята.
      Розізлився хан та й дума, що із тим робити.
      Велів яму глибоченьку у піску копати.
      Козака, як був, в мотуззі, туди посадити
      Та й засипати – з могили йому вже не встати.
      Виконали наказ хана – викопали яму,
      Кинули туди козака та й позагортали.
      Поставили ще й сторожу на могилі прямо,
      Щоби тіло загиблого козаки не вкрали.
      Стоїть день сторожа, другий. Сонце припікає.
      Раптом на отому місці, де була могила,
      З-під землі якась рослина віття розпускає.
      Товстий шар піску тим віттям запросто пробила.
      Налякалася сторожа: хан же не погладить.
      Бігом віття порубали, в море покидали.
      Нагорнули піску більше, галька не завадить,
      Ще й на горбку пострибали, добре притоптали.
      Не пройшло багато часу – знову лізе віття.
      Порубали, покидали, насипали гору.
      Сидять собі, позирають – вже й страшно сидіти,
      Бо з усіх боків те віття полізло вже скоро.
      Заходилися рубати. А тут купець їде.
      - Що, шановані аскери, робите? – питає.
      А ті бігом й пожалілись купцеві на біди,
      Мовляв, ми його рубаєм та знов виростає.
      Подививсь купець та й каже: - Даремно робити.
      Там по березі такого росте вже багато.
      Прибилося до берега, мабуть, ваше віття.
      Вже й коріння попускало й стало розцвітати.
      Кинули тоді татари дурну ту роботу,
      Втекли в гори, щоб на очі хану не потрапить.
      Нехай ханові вже буде із тим усім клопіт,
      Якщо здумає провідать ту могилу раптом…
      Чумаки тоді за сіллю до Криму ходили,
      Тож від козаків татарам все переказали.
      А татари ту рослину скоро й полюбили,
      Тамариксом, як козака, так і називали.
      Невибаглива рослина усім до вподоби.
      У пісках знайти нелегко дрова для багаття.
      А тамариск і сушити не потрібно, щоби
      Розвести вогонь і душу, й тіло зігрівати.
      А які чудові речі можна вирізати
      З деревини тамарикса? А меблі робити?
      А ще можна і хвороби листям лікувати.
      А з медом його солодким чай із листя пити.
      А ще кажуть, що верблюди у сиру погоду
      Тільки кашляти почали, зі стежки звертають
      І їдять цілющу зелень – відігнати годі.
      Наїдяться і хвороба умить пропадає.
      Отакий-то тамарикс той. Бачиш, як квітує?!
      А він здатен, навіть тричі на рік квітувати.
      Мабуть, сила ще козацька у ньому нуртує,
      І нікому оту силу повік не здолати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. * * *
      Обідрали з дерева кору,
      Наче шкіру з людини зняли.
      І стоїть одиноко у горі,
      Що так люди вчинити могли.
      Ще живого наповнена соку,
      Ще би жити і жити, але,
      Мабуть, комусь було за мороку,
      То й вчинили із деревом зле.
      Скільки літ проросло, простояло,
      Ще і дідових прадідів зна.
      Шелестіло, неначе питало
      Перехожих: «В чім мо́я вина?»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. * * *
      Захотілося одному в небі політати.
      Заходився із фанери крила майструвати.
      Всі дивились, як на дурня. Та йому байдуже,
      Бо ж у небо полетіти закортіло дуже.
      Змайстрував, заліз на хату та розправив крила…
      - Мамо! Мамо! – кричить синок, - тато полетіли!
      Мати вискочила з хати, в небо погляділа
      Та й питає: - Куди ж саме тато полетіли?
      А синок маха руками, промовля хапливо:
      - Он туди!.. За нашу хату!.. Прямо у кропиву!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. Як козаки на Тавані москалів стрічали в 1489 році
      Було то в часи далекі, коли в полі Дикім
      Ще козацькії ватаги були невеликі.
      Про Січ славну у ті роки не було ще й мови
      Та й «козак» було ще рідко уживаним словом.
      Ті ватаги в степах вільних, над Дніпром блукали,
      То ловили в річках рибу, звіра промишляли.
      А траплялося й розбоєм займались у полі.
      Після стрічі подорожні залишались голі.
      Звісно, що не всяку «птаху» козаки чіпали.
      Лише того, з кого зиску чималого мали.
      Діставалося й татарам, й москалям від того,
      Бо ж вони уже топтали по степах дороги.
      Московія відправляла «упоминки» Криму
      Аби від страшних набігів відкупитись ними.
      А ще прагнула «дружити» з Кримською ордою
      Аби та їй помагала воювать з Литвою.
      Бо ж накинули в Москві вже зажерливим оком
      На Русь нашу – Україну, що лежить під боком.
      Вже намірилися Руссю себе називати
      І для того Україну під собою мати.
      Отож грошей задля того в Москві не жаліли,
      Своїх селян оббирали – татарам платили.
      Зачастили в Крим посольства та й купці із ними,
      Торгували соболями у Криму своїми.
      Та все зваблювали хана Литву нападати,
      Мовляв, здобичі добряче можна там узяти.
      А на Русі пам’ятали ще Менглі –Гірея,
      Що розорив дотла Київ з ордою своєю.
      Попалив церкви, собори, обібрав Софію,
      Віддав Москві у дарунок з них речі святії.
      Щоби «дружбу» ту розбити, єднатись не дати,
      Стали й в Литві, й в Україні думати-гадати.
      Надумались полякати послів із купцями,
      Щоби прямо не ходили, а все манівцями.
      Та так треба було клятих гостей налякати,
      Щоб Москва була не в змозі Литву винуватить.
      Тож покликав воєвода київський Пацевич
      Слугу вірного Богдана, з шляхтичів місцевих.
      - Іди, - каже, - в Дике поле, спустись до Тавані.
      Повертатись будуть з Криму там гості неждані –
      Посланці Москви до Криму та й купці із ними.
      Зроби так, щоб не ходили дорогами тими.
      - Скільки хлопців можу взяти? – Богдан той питає.
      - Візьми, може із десяток, бо більше немає.
      Москви треба сторожитись – а раптом попхає?
      - Та ж з десятком московітів я не подолаю?!
      Посли, певно ж, що сторожу чималеньку мають,
      Бо без того московітів степ дуже лякає.
      - Чи ж мені тебе учити, як діяти в полі?
      Знайди когось собі в поміч – козаків доволі.
      Тож, узявши міцних хлопців, Богдан і подався.
      Досить скоро до Тавані на Дніпрі дістався.
      Там литва порядкувала тоді у ті роки.
      Тож із тим в Богдана зовсім не було мороки.
      Передав від воєводи він таємне слово,
      Домовився – як посольство вертатиме знову
      До Москви з Бахчисараю – його не пускати.
      На той бік ніяким чином не переправляти.
      Тут же вивідав в місцевих – хто в степу блукає
      І швидкого заробітку розбоєм шукає.
      Шепнув людям, що готовий козаків найняти,
      Як ті згодяться московське посольство лякати.
      Сказав: все, чого здобудуть – козакам залишить.
      Тож зосталося чекати Богданові лише.
      Та недовго. Два дні, навіть, з того не минули,
      Як вже посланці таємні у Тавань прибули.
      Голубець та Васько Жила - знані отамани
      Кличуть стрітися у полі вільному Богдана.
      Бувши зовсім не з лякливих, Богдан і подався,
      До дрімучого байраку у степу дістався.
      Там його зустріла сотня степового люду,
      Які ворогові в зуби дивитись не будуть.
      Що їх довго умовляти? То справа остання.
      Тож Богдан задав одне лиш козакам питання:
      - Хлопці, щось для України хочете зробити
      Та, при тому, ще чимало добра заробити?
      Загули козаки схвально: - Чого і питати?
      Скажи лише, з ким до бою та де нам ставати?
      Дві ватаги – сотня хлопців й Богданів десяток
      Москалям, звичайно зможуть хутко раду дати.
      Козаки в степах чудово знали всі дороги,
      Повз них миша прошмигнути, й та не мала змоги.
      Москалі і не ховались, пхали по дорозі,
      Везли добра чималенько в довгому обозі.
      Посли їхали бундючні в шубах соболиних,
      Парились та ж без наказу царя хто ж їх скине?
      Купці везли диковинні із Криму товари,
      Сподівались чималого із того навару.
      А навколо йшла сторожа. Пилюгу здіймали,
      Насторожено навколо у степ позирали.
      Та у степу все спокійно – татар не боялись,
      Бо за ханською тамгою від них заховались.
      Налетить орда, а ті їм ту тамгу під носа.
      Тож татари й не чіпали їхню валку досі.
      Дісталися до Тавані : - Перевіз давайте! –
      Кричать посли, - На той берег нас переправляйте!
      Перевізники, одначе, з тим не поспішають,
      Вони, бачите, від князя інший наказ мають.
      - Ми посли Москви! Негайно! – посли репетують.
      А ті сіли обідати і, наче й не чують.
      Посли тупають ногами, купці помагають:
      - Перевезіть на той берег весь обоз! Негайно.
      І сторожа на те дійство роззявила рота,
      Про обозу охорону яка там турбота!
      Тоді якраз козаченьки саме й налетіли.
      В один момент охорону усю ту побили.
      Охорона, що так грізно перше виглядала,
      Покидала свою зброю та і драла дала.
      Хто меткіший з охорони – зайцями подались.
      Десь у кущах заховались,тим і врятувались.
      Посли миттю свої шуби з себе поскидали,
      Бо далеко у тих шубах би не повтікали.
      Та й без шуб їх козаченьки всіх переловили
      Та у Дніпро повкидали й там перетопили.
      А за ними й купців слідом раків годувати.
      Усе то часу забрало зовсім не багато.
      Як скінчилась веремія, взялись до обозу.
      Богдан виділив для себе посольського воза,
      Бо ж там грамоти усякі, посольські манатки.
      Козакам велів купецькі вози забирати.
      Козакам того і треба – вози розвернули
      Та і хутко разом з ними по степу гайнули.
      З тої здобичі припасів зможуть докупити,
      Щоб і зброю гарну мати, й зиму пережити.
      А Богдан вернувся в Київ, повів воєводі,
      Як московсько-кримській «дружбі» завдав гарно шкоди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. * * *
      Воно маленьке заглядало в очі
      Усіх підряд, хто мимо нього йшов,
      Немов благало: я додому хочу!
      А ми весь час торочим про любов
      До братів менших, навіть не спинялись.
      Кому чуже потрібно цуценя?
      Отак воно одним-одно зосталось
      В чужому місті вже на схилі дня.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. * * *
      Закортіло бабі в піст скоромного з’їсти.
      Наварила та й гада – де би його сісти.
      На дорозі всілася з мискою своєю
      Та і їсть, що аж лящить за вухами в неї.
      Вийшли люди та й кричать: - Бога не боїшся!
      Та ж сьогодні піст святий! Пісного наїжся!
      А у тої досі вже і миска порожня.
      - Хай Господь мене простить, бо ж я – подорожня.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Легенда про омелюха
      День ясний, морозний трохи видався сьогодні.
      Сонечко яскраве в небі безхмарнім сіяло.
      Землю вкрило легке, сніжне, біле покривало.
      Як усидіти у хаті при такій погоді?
      - Йдем, онучку, парком трохи пройдемось зимовим!
      А онучку й так вже нудно сидіти в квартирі:
      - Зараз, тільки-но зберуся! – відгукнувся щиро. –
      Уявляю, які види там зараз чудові.
      Тротуари ще під снігом, рипить під ногами.
      А повітря чисте-чисте, дихається легко.
      Від квартири і до парку зовсім недалеко.
      Зайшли в парк, а там і, дійсно, неймовірно гарно.
      Сніг вночі легенький сипав, вітер не завадив.
      Тож стояли всі дерева одягнені в біле.
      На ялинах і на соснах, як шапки висіли.
      Хіба, гілка десь прогнеться, то на землю падав
      З тихим шурхотом. У тиші пташок добре чути.
      Десь ворона обізветься, сорока скрекоче,
      Мов новинами якими поділитись хоче.
      Горобці знайшли окраєць хліба, кимсь забутий
      І обсіли з цвірінчанням, по снігу тягають.
      Голуби із туркотінням на сніг опустились,
      Відбирати той окраєць у них заходились.
      А ті, хоч малі та більшим, все ж не уступають.
      - Діду, а що то за птахи? – онучок питає,
      Показує на дерева. Там зграйка пташина
      Копошиться. Теж, здається, плем’я горобине.
      Але, від них на відміну, вигляд інший має.
      В них пухнасте ніжно-сіре із рожевим пір’я.
      На голові стирчить чубчик жовтий аж іржастий.
      Крила вузькі. На тих крилах якісь плями часті:
      І червоні, й золотаві, і білі по сірім.
      Хвіст короткий, а на ньому в кінці смуга жовта.
      - От красава! – онук каже. – А звідки ти знаєш,
      Як ту пташку у народі часом називають?
      Видається, що життя в них таке безтурботне.
      Хоч доводиться їм їжу цілий день шукати.
      Взимку сутужно з тим дуже. От вони й літають
      Зграйками по скверах, парках, ягоди збирають.
      А, насправді, оцих пташок «омелюхи» звати.
      - Дивна назва?! – Ні, насправді і не дивна зовсім.
      Подивись, дерева голі стоять усю зиму.
      Лиш ялини зеленіють та сосни між ними.
      Але й деякі дерева зеленіють досі.
      Хоч, насправді, в тім заслуги їхньої немає.
      То омела в них вчепилась, вона й зеленіє.
      Тягне соки із дерева, інакше не вміє.
      Ягоди омели тої пташки й полюбляють.
      Тому й звуться «омелюхи». – А де ж та омела?
      - Он, уважно подивися, мов зелені гнізда
      Й по багато на деревах зеленіють різних.
      Розплодилася та кубла свої, бач, розвела.
      І все завдяки омелюхам. Бо ж ті ненажери.
      Як побачать купу ягід, їдять без упину,
      Доки з ягід не лишиться ціла ні єдина.
      А пташки ледве літають, черевця нажерли.
      Від тих ягід, наче п’яні. То б’ються у вікна,
      А то падають на землю. Аж люди вважають,
      Що ті людям якесь лихо тим передбачають.
      І то, справді, виглядає якось зовсім дико.
      Час минає, все проходить. Знов птахи у силі.
      Хоча шлунок стільки ягід обробить не здатен,
      Тож у посліді насіння може залишати.
      А насіння те живуче, вчепиться у гілля,
      Проб’є кору, присмокчеться до соку і скоро
      Зеленітиме омела на новому місці.
      Омелюхам, звісно, добре – буде чого їсти.
      Та ж омели розведеться навкруг ціле море.
      - А чому так? Ти не знаєш? - Та чув ще від діда
      Історію дуже давню, звідки то взялося.
      Хоча й чув іще маленьким, пам’ятаю й досі…
      Омелюхи подалися! Пішли і ми слідом
      По доріжці. Бо ж замерзнем, як будем стояти.
      Ідуть вони. Дід онуку переповідає:
      - Омелюхи лиш на зиму до нас залітають.
      Вони в лісах на півночі звикли проживати.
      Отож, кажуть, в лісах отих диких і дрімучих
      Жила колись одна відьма, що з чортом водилась.
      Вже стара була, вже хата її похилилась.
      Від старості, від сирості кашель її мучить.
      Вже сама вона не здатна багато робити.
      Тож надумалась дитину украсти у когось,
      Щоби була їй від неї якась допомога.
      Полетіла в своїй ступі з висоти глядіти.
      Сіл тоді було ще мало, тож довго летіла.
      Бачить, село невелике стоїть над рікою.
      Хлопчик сидить над річкою з вудкою легкою.
      Вона тихо спустилася, хлопця ухопила
      Та й до лісу подалася. Той просився, плакав.
      Благав, аби відпустила. Що її просити?
      Прилетіла та веліла роботу робити:
      То дрова рубати, а то трав збирати всяких.
      Сама ж у своїй хатині вариво варила.
      Над казанком шепотіла, руками махала.
      То траву, то суху жабу, то зілля кидала.
      Молодість собі вернути, напевно хотіла.
      Зла була та отим хлопцем вічно помикала,
      Костуром постійно била, аби злість зігнати.
      А той зуби зціпив, думав: «Почекай, проклята!
      Я помщусь тобі!» Та літо вже й друге минало.
      Він до відьми придивлявся. Що вона робила.
      Що збирала сама, а що йому доручала.
      А найбільше до омели вона учащала,
      Що на дереві високім при хаті рясніла.
      Коли треба, сяде в ступу і туди злітає.
      Щось збирає, щось шепоче – з нею розмовляє.
      Недарма ж «мітлою чорта» її прозивають.
      Вона ягід на омелі отій назбирає
      Та і варить з того зілля, щоб омолодитись
      Та ще більше зла на світі людям натворити.
      Отож вирішив хлопчина тим і відомстити.
      Коли відьма починала із зіллям возитись,
      Його з хати виганяла, щоб не бачив зайве.
      Довго щось там ворожила, вариво варила.
      Шепотіла над варивом, поки булькотіло.
      А йому якісь надворі доручала справи.
      Він і вирішив: раз відьма зайнята у хаті,
      Забереться на дерево до омели тої,
      Позриває всі ягоди з неї до одної,
      Щоби стати молодою тій відьмі не дати.
      Тим тихцем і став займатись. На дерево злізе,
      Позрива хутенько ягід та і закопає.
      Думав хлопець, що про теє відьма не узнає.
      Обірвав вже всю омелу на дереві знизу.
      Молодий, наївний зовсім – дарма сподівався.
      Усе бачила та відьма, усе добре знала.
      Так розсердилась на нього, що взяла й закляла,
      Повеліла, щоб на пташку хлопець обертався.
      - Раз допався до омели – так тому і бути.
      Будеш ягоди омели все життя клювати.
      Хотів, щоб її не стало? А стане багато.
      І ти шкоду нам на користь маєш повернути!
      Будеш тепер розносити чортове насіння
      По всіх лісах, де ти будеш віднині літати.
      І повсюди те насіння будеш розсівати.
      І злетіла гарна пташка раптом в небо синє.
      Політала, покружляла, на дерево сіла,
      Заходилась із омели ягоди з’їдати.
      А для чого – того вона не могла згадати.
      А, коли наїлась добре, далі полетіла.
      А насіння із омели до лап начіплялось.
      Там, де сіла на гілляку, воно й залишилось.
      Так потроху та омела кругом розплодилась.
      Хоча з доброї ідеї усе починалось,
      Та злі сили по-своєму усе повернули…
      Гарних намірів багато та, хто його знає.
      Кажуть, ними шлях до пекла люди устеляють.
      Саме так воно, можливо й з омелюхом було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. * * *
      А над дорогою стоїть сосна.
      От тільки звідки тут взялась вона?
      Вітри залітнії в степ занесли.
      Дощі нечастії життя дали.
      І розрослась вона, і піднялась.
      Вітрам лютуючим не піддалась.
      Стоїть самотньою в краю чужім.
      Вже стала всім навкруг як рідний дім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. * * *
      Був у жінки однієї чоловік п’яниця.
      Ото прийде п’яний з шинку й кидається биться.
      Лупить її смертним боєм, а та репетує.
      І не просить, хай хтось прийде та її врятує.
      Кричить: - Господи, скоріше пошли мені смерті!
      А був москаль на квартирі, калач добре тертий.
      Як почув, що вона просить, здумав жартувати.
      Прийшов п’яний знов із шинку, взявся лупцювати.
      Поки жінку той лупцює, а жінка голосить
      Та у Господа для себе знову смерті просить,
      Упіймав москаль індика, обскуб усе пір’я.
      Як уклався п’яний спати, москаль із подвір’я
      Упустив індика в хату і горла щосили:
      - Ідьот смерть твоя, молодка, как ти і просіла!
      А молодка як кинеться, як зайшлася криком:
      - Іди, смерть, до чоловіка! Йди до чоловіка!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. Похід князя Ігоря на печенігів у 920 році
      В лѣт̑ . [6428 (920)] Игорь же воєваше на Печенѣгы

      Ярун прокинувсь раптом серед ночі.
      Щось муляло і на душі шкребло.
      Прислухався. Спокійно все було.
      Уже хотів закрити знову очі.
      Та сон не йшов. На небо очі звів.
      Воно усе ще всіяне зірками.
      Не потьмяніли. Дишло Возу прямо
      Показує на північ. Поглядів,
      Чи Хорс ще ликом схід не освітив.
      Та ні, ще рано. Вовк десь одізвався.
      Завив тривожно, чогось налякався.
      А слідом дзвінко лис задзявкотів.
      Нема нічого дивного у тім.
      Це люди сплять, а степ вночі пантрує.
      Хтось ласує тихцем, а хтось полює…
      Задумався. Вже скоро й рідний дім.
      Ще день чи два і будуть біля Росі,
      Там легко вже Самбатаса дістать.
      Згадав, як навесні ще покидать
      Їм стольний град кагана довелося.
      Каган з мужами на зиму ходив
      По данину в слов’ян краї підвладні.
      Слов’яни, хоч були не дуже й раді,
      Але ж ніхто противитись не смів.
      Збирали все, що мали ті віддать:
      Хутро і мед, залізо і худобу.
      Хто не платив, той сам ставав за здобич,
      Такого можна у Царград продать.
      Верталися вже майже по весні.
      Й робота в стольнім граді закипала.
      Із півночі дуби поприганяли
      Водою, що також були в ціні.
      Із тих дубів робили лодії:
      Довбали та бортами обшивали.
      Купці з своїм товаром прибували.
      Ті мали, правда, лодії свої.
      І вже, як всі готовими були,
      То вниз Дніпром всі разом й відпливали.
      В Царграді все добро продати мали,
      Заморський звідтіля товар везли.
      Хоч у степах і не було татьби
      У ті часи та ж всяко бути може.
      А раптом плем’я стрінеться вороже?
      Від татей тих відбитися аби,
      Товар під охороною ішов.
      Загін із гридів його супроводив.
      Тож мали світ побачити нагоду
      Та й татям по путі пустити кров.
      Між гридів опинився і Ярун.
      Сам напросився світу подивитись,
      На Хортичім під дубом помолитись.
      Та й заробити трохи собі кун.
      Шлях на Царград доволі легким був.
      Там спродалися швидко та скупились,
      Посеред літа вже й назад пустились.
      Ярун уже полегшення відчув,
      Коли пороги степом обійшли.
      Струкун пройшли, Леанті проминули,
      Іще здалеку Варуфорс почули,
      Пройти його водою не могли.
      За ним Айфар, Геландрі прогули,
      Лякаючи всіх гуркотом, а слідом
      Ульворсі , що лякав одним лиш видом.
      І, врешті, як Ессупі вже пройшли,
      Пустилися угору по воді.
      Тут не боятьсь можна було татей,
      Спокійно коло берега пристати.
      Тим паче, що й на березі слідів
      Чужих не видно. Стали відпочить.
      Бо ж вниз пливти все ж легше, ніж нагору
      І веслярі утомлювались скоро,
      Тож довелося лодії спинить.
      На березі багаття розвели,
      Поїли гарно та і вклались спати
      Лиш гридям на всю ніч сторожувати.
      Ті на сторожі, а другі лягли.
      Ярун своє вже відсторожував.
      Втомився, наче, але, бач, прокинувсь,
      Чогось раптово серед ночі кинувсь.
      Тож по нужді в кущі сходити встав.
      Від табору тихенько простував…
      І тут позаду враз загомоніло.
      Якісь верхівці раптом налетіли
      З виттям і криком. Він меча дістав,
      З яким не розстається жоден рус,
      Аж доки й доведеться помирати.
      Тоді його вже сину передати
      У спадок. Ярун швидко розвернувсь
      І кинувся поміж кущів назад.
      У таборі кривава різанина.
      Проспали вартові в лиху годину,
      Не встигли розбудити. Руар лад
      Ще намагався якось навести,
      Та в темряві, як вороги навколо –
      Вже кожен бився сам за свою долю.
      І видно, що нікому не спастись.
      Ярун пробитись намагавсь туди,
      Де кілька русів в купі відбивались
      Від зграї ворогів, що увивались
      Круг них, тіснили воїв до води.
      Але пробитись крізь юрму не зміг.
      Кінні на нього раптом налетіли,
      Зрубати його шаблями хотіли.
      Та він відбився все-таки від них.
      Хоч довелось до річки відступить.
      Вимахував мечем та придивлявся,
      Тих розрізнити ворогів старався,
      Аж доки зміг, нарешті зрозуміть,
      Що печеніги то. П’ять літ тому
      Він вже із ними в полі зустрічався.
      Тоді на Русь похід їх перший стався.
      Тоді уперше довелось йому
      В дружині гридів рушити в похід.
      Неждана вістка прибула в Самбатас.
      Не було часу, щоб війська скликати,
      Бо знову сунув войовничий схід
      На руську землю. Перейшли Ітиль
      І йдуть на Русь зі степу печеніги.
      Вже зовсім близько. Тож каган їх Ігор
      Зібрав все те, що можна без зусиль –
      Мужів і гридів. Свенельду велів
      Збирати всіх, хто може меч тримати.
      А сам надумавсь навперейми мчати.
      Над Россю печенігів перестрів.
      Стояла невелика руська рать
      На березі, мечі в руках стискала.
      І, хоч було проти орди їх мало
      Та всі готові бій смертельний дать.
      Спинилася на березі орда,
      Не ризикнула річку подолати.
      Бо знала, на що руські вої здатні.
      Кривава в Росі зробиться вода.
      Тож хан на перемовини пішов,
      Хотів кагана спершу налякати,
      Мовляв, у нього воїнів багато,
      Не хоче просто проливати кров.
      Хай Русь йому заплатить відступне
      І він тоді не буде нападатись.
      Та Ігор у отвіт почав сміятись,
      Мовляв, хай печеніг лиш ризикне.
      Побачивши, що то усе дарма,
      Став хан уже інакше говорити,
      Вже без погроз і не гоноровито,
      З каганом рівно вже себе тримав.
      А тут ще Свенельд з військом підійшов.
      Тож хан і зовсім лагідним зробився.
      Мовляв, на Русь він, навіть не дивився,
      Адже до Істру на болгар ішов.
      На тому розпрощались й розійшлись.
      Хан із ордою подались на захід,
      Пообіцявши, мабуть же, від страху,
      Що Русь вже не чіпатимуть. Дививсь
      Ярун, як та здіймається орда
      Й зника в степу і міркував сердито,
      Що меч в крові не вдасться окропити…
      Бач, воно як? Не думав, не гадав,
      Що лиш п’ять літ відтоді промине
      І вже його пролитись може кров
      Від шабель печенізьких… Знов і знов,
      Якась перед очей його майне
      У спробі, врешті плоть його дістать.
      Він не давався, люто відбивався,
      Не підпустити близько намагався,
      Не втомлювавсь мечем важким махать.
      Кількох із супротивників зрубав,
      В самого кров із ран вже цебеніла.
      Але ще в тілі залишались сили
      І він рубав, рубав та відступав.
      Десь там позаду берег, зі спини,
      Щоби його часом не оточили.
      Тут двоє ще на конях підлетіли,
      Із правої метнулись сторони.
      Він крок зробив, від шабель відхиливсь
      І оступився з берега крутого.
      У голові враз потемніло в нього,
      Як він внизу у річці опинивсь.
      То все, мабуть, було одну лиш мить.
      В воді одразу він прийшов до тями.
      Хотів у бійку кинутися прямо –
      Високий берег, доки добіжить
      До лодій, де пологий трохи схил,
      То печеніг стрілою його вцілить.
      Аж тут орда із криком налетіла
      Й на лодії. Не стало в русів сил
      Їх зупинити. Кидатись дарма,
      Лише загине. Й користі із того?
      Вже інша думка тріпотіла в нього:
      Русі дістатись, щоби Ігор мав
      Про все те вістку. Й покарав, як слід
      Орду прокляту. Але як дістатись
      Русі, щоб часом здобиччю не стати?
      А тут якраз став рожевіти схід.
      Хорс своє лико в небо підіймав.
      В степу кінчалось панування ночі.
      Щоб ворогам не втрапити на очі,
      Ярун сховатись в очеретах мав.
      А там якесь вже рішення прийнять.
      Коня потрібно якось роздобути,
      Щоб у Самбатас чимскоріш прибути
      Й кагану гірку вістку передать.
      Сидів у очеретах й дослухавсь.
      Вже бій затих давно, ординці кляті
      Вже лодії взялися грабувати.
      Увесь товар царградський їм діставсь.
      Між тим і грецьке дороге вино.
      До нього печеніги і допались.
      Весь день вони кричали і сміялись
      Біля багать. Але ж міцне воно.
      Поволі табір печенізький стих.
      Мабуть, поснули п’яні при багаттях?!
      Очеретину взяв, став підпливати,
      До лодій ближче підбиравсь своїх.
      За лодію тихенько заховавсь,
      Аби його із берега не знати.
      Сам роздивлявся. Вогнищ забагато.
      І всюди сонний печеніг валявсь.
      Коней помітив. Паслись віддаля.
      Хтось приглядав за ними, очевидно,
      Хоча звідсіль нікого і не видно.
      Ну, що ж, хай рідна помага земля!
      Де повз, де відстань подолав бігцем,
      Аж доки, врешті табуна дістався.
      Ще наостанок раз пороззирався
      І на коня. Враз вітер у лице.
      Рус не уміє битись на коні,
      Він б’ється пішим у строю тісному.
      Ти плечі братні відчуваєш в ньому
      І вороги ніякі не страшні.
      Але коней тут кожен добре знав,
      Вмів осідлати й на коні триматись
      Та степом хвацько тим конем промчатись.
      Отож, Ярун коня того погнав
      На північ. Вже здавалося йому,
      Що обдурив він долю, врятувався
      І з вісткою в Самбатас вже примчався…
      Та доля вмить завадила йому.
      Не чув він лету хижої стріли.
      Відчув лише, коли у спину вп’ялась.
      З коня його звалити намагалась.
      Перед очима степ умить поплив.
      Та він не впав. З сідла мотузку взяв,
      Що при коні мав печеніжин кожен
      І, понад силу вже, наскільки можна,
      Себе з конем мотузкою зв’язав.
      А далі все було, як у тумані.
      Кінь мчав кудись, хтось зупинив його,
      Спитався: хто такий і мчить чого?
      Ярун із сил отвітив із останніх
      І світ померк…Вже очі він відкрив
      В півтемній хижі. Хтось над ним схилився.
      Якиїсь сивий чоловік дивився.
      - Ну, що, - спитався лагідно, - ожив?
      - А де я? – Не хвилюйся, між своїх.
      - А до кагана вість уже послали?
      Про печенігів, що на нас напали?
      - Одразу, тільки ти сказати встиг.
      Не переймайся. Думай про своє.
      Тобі потрібно рани злікувати,
      А потім вже з ордою воювати.
      - Ось, бачиш, - стрілу раптом дістає.-
      Ти у сорочці, мабуть, народивсь.
      Ледве не наскрізь клята прохромила,
      Другого б, може, вже звела в могилу.
      А ти живий, як бачиш, залишивсь.
      - Це вже удруге клятий печеніг
      Прийшов до нас… - Ні, то вже втретє було.
      Донині вже, напевно всі забули,
      Як ще Аскольд орду їх переміг.
      Але повір на слово: ще від них
      Русі пізнати горя доведеться.
      Не раз орда вогнем й мечем пройдеться,
      По землях наших, по краях оцих…
      Тут тупотіння раптом донеслось,
      Десь зовсім поряд коні заіржали.
      Відкрились двері й на порозі стали
      Якіїсь люди. Хтось промовив: - Ось
      Дружинник цей, що вість приніс із поля.
      І тут Ярун кагана упізнав,
      Що, нахилившись, поряд з ложем став,
      Бо ж була стеля занизька доволі.
      А каган Ігор же кремезним був,
      Йому в цій хижі тільки пригинатись.
      - Що, гридю, печенігів там багато? –
      Зненацька голос Ігорів загув.
      - Багато, мабуть…Може й вся орда…
      Вночі напали, як ми не чекали.
      Усіх, здається, наших порубали.
      Я ледве врятувався й тягу дав.
      - Де то було? – До Тясмина дійшли.
      Там в усті на ночівлю і спинились.
      А ті якраз під ранок й нагодились.
      Побили наших, весь товар взяли…
      Перепилися грецького вина,
      То, може й досі десь там бенкетують.
      - Нічого, скоро росів гнів відчують,
      За все вони отримають сповна!
      Пізнають кляті роського меча!
      Знайду в степу і зажену аж в море.
      Шукали здобич, а піймають горе!..
      А ти щоб нас здоровим зустрічав!
      Каган пішов. І тупіт скоро стих.
      Пішла рать роська ворога шукати,
      Ярунові ж зосталося чекати
      З нелегкого того походу їх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. * * *
      І стоїть тополя, наче свічка в полі.
      Чи одна лишилась, чи одна й була.
      Наче примха долі. – Як живеш, тополя?
      Можеш пожалітись на життя, на долю…
      Та мені тополя не відповіла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. * * *
      Привів чоловік волів до ветеринара,
      Жаліється: - Не воли, а небесна кара.
      Ну, ніяк не змусиш їх до роботи, клятих.
      Тільки й мусиш біля них з батогом стояти.
      Той, проблему видно знав, їв свій хліб не дарма.
      Та й помазав під хвости волам скипидаром.
      Дременули ж ті воли, чоловік за ними.
      Та ганявся він дарма за волами тими.
      Повертається назад та лікаря й просить,
      Щоб його полікував, як тих волі досі,
      Може тоді дожене. Лікар не вагався,
      Ледве «ліками» мазнув, як той і подався.
      І волів уже догнав, лишив ззаду скоро.
      Вже, як вихор, заліта до власного двору.
      Кричить жінці: - Прив’яжи волів, коли прийдуть.
      Я побігаю іще трохи до обіду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. Як колись чумакували
      В ті часи, як запорожці степи сторожили,
      А степи ще були дикі, шляхів було мало,
      Чумаки шляхами тими до Криму ходили.
      А, оскільки небезпека звідусюд чигала,
      Бо ж по балках і байраках татарва й ногаї
      Хоронились й на чумацькі валки нападали.
      Тож ніхто по сіль до Криму один не рушає,
      А ішли, коли вже валки великі збирали.
      Возів сто, а то і двісті, а то й більше було.
      Від розбійників татарських щоб могли відбитись.
      Отож, їде така валка, слободи минули,
      Тепер тільки на всі боки потрібно дивитись.
      Їдуть-їдуть, аж над шляхом ратище стриміє.
      Зупинилась валка. «Що то?» - молодий питає.
      «То козацький знак, - повчає той, що вже сивіє, -
      Тут козакам залишити щось поживне маєм!»
      І кладуть, хто шматок хліба, хто сухар, хто солі,
      А хто борошна торбину, пшоно чи то сала
      Та цибулі, чи тарані. Щоб всього доволі.
      Як покладуть, тоді й далі валкою рушали.
      «Як нічого не покласти? - молодий питає,-
      Коли ратище те просто від шляху прибрати?»
      «То доженуть запорожці й добре відшмагають,
      Щоби другим не повадно було так вчиняти!»
      Їдуть далі, коли знову ратище побачать
      Та уже посеред шляху. Спиняються мажі.
      Розпрягають волів пастись. «Що то воно значить?» –
      Молодий чумак питає. Старший йому й каже:
      «Десь поперед татари в балці схоронились.
      Козаки про те узнали та й попереджають».
      « А надовго ми у полі отак зупинились?»
      «Почекаєм, запорожці десь надбігти мають».
      Коли, справді, наче вітер запорожці кіньми.
      Волів в мажі запрягають та й далі рушають.
      Козаки йдуть попереду, а валка за ними.
      Верст із десять, а там нові козаки чекають,
      Щоб провести між татари та оборонити.
      Чумаки за поміч, звісно й могорич поставлять,
      Дадуть грошей, волів, навіть, можуть уділити,
      Бо ж, про всяк випадок, пару зайвих завжди мають.
      Отак сіль тоді й возили в Україну з Криму,
      Хоч і страшно в степу було, та ж не боягузи
      В ті часи чумакували. Та ж і поряд з ними
      Козаки, що панували на Великім Лузі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. * * *
      Вже день – не день, ще ніч – не ніч.
      Горять у небі кілька свіч.
      А місяць на даху повис,
      Зі страхом дивиться униз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. * * *
      Після замаху на Трампа анекдот старий згадав.
      Тоді якраз в Америці Рейган президентом став.
      Вів політику до того, щоб Союз цей розвалить.
      Отож москалі й рішили Рейгана того убить.
      Все закінчилось, як з Трампом – лиш поранили його.
      Лежить Рейган у лікарні, співробітники кругом.
      Помічник повідомляє співчуття хто надіслав.
      - А із Москви надіслали? – Рейган тихо запитав.
      Той порився у паперах, знайшов на самому дні:
      - Надіслали, надіслали. До замаху за два дні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. Легенда про Чортові плечі
      Приїхав якось в гості до своїх.
      На вихідні зібрались прогулятись,
      До річки Уж усі разом податись.
      Погода – в хаті просиді́ти гріх.
      І сонечко, й легенький вітерець.
      Навколо зелень. Уж у ній петляє,
      Немов змія між каменів метляє.
      Пройшлися парком із кінця в кінець.
      Мене найбільше здивувало там,
      Що Уж тече між каменів великих.
      Мов велетень накидав їх без ліку,
      Бо ж кожен в кілька сотень кілограм.
      Питатись став, чому це воно так.
      Бо ж це не гори – там все зрозуміло.
      А тут звідкіль каміння «уродило»?
      Ніхто мені не пояснив, однак.
      А тут дідусь на лавочці сидів,
      На сонці боки вигрівав старечі.
      Мабуть, почув, про що ведемо речі,
      З під брів кошлатих пильно поглядів
      Та й каже: - Що то в молодих питать?
      Хіба вони про те щось можуть знати?
      То треба у людей старих питати…
      Я тут же : - Ви могли би розказать?
      - Звичайно, можу. Я ж уже живу
      На світі довго, тож багато знаю.
      Та люди чомусь зовсім не питають,
      Знаннями поділитися не звуть. –
      Вчувається печаль в його словах,
      Мабуть, нема із ким поговорити.
      - Тож розкажіть! – враз підхопили діти.
      Їм, бачу, теж цікаво стало, страх.
      Відчувши, що знайшлися слухачі,
      Дідусь відразу, наче, загордився,
      Прокашлявся, скоренько заходився
      Свій комір поправляти, бо ж стирчить.
      А далі говорити розпочав:
      - Було то, кажуть, в дуже давню пору.
      Ще Уж широкий був, неначе море.
      Тік, перешкод в дорозі не стрічав.
      Поміж скелястих вився берегів,
      В лісах безмежних собі шлях знаходив.
      Котив в далеку Прип’ять свої води,
      Куди річки впадали і другі.
      На берегах його селився люд,
      Хатки гарненькі у лісах стояли,
      Сохою люди землю обробляли,
      Ростили жито на прожиток тут.
      Собі худобу й птицю розвели.
      Село іще здалека було чути,
      Бо, як закукурікають когути,
      То чуті аж за кілька верст були.
      Жив люд і не чекав зовсім біди.
      Та й звідки ж бідним людям було знати,
      Що зло чорти взялися замишляти,
      З усіх кінців зібралися сюди.
      Бо ж захотілось світ їм погубить.
      Надумалися Уж загородити,
      Він навкруги почне усе топити,
      А скоро й світ весь зможе затопить.
      В густих лісах дрімучих залягли,
      Аби нікому й натяку не дати
      Та й стали часу зручного чекати,
      Щоб вони зло своє вчинить змогли.
      От і прийшла осіння темна ніч.
      Всі люди в селах спати полягали.
      Чорти до річки підбиратись стали,
      Тихцем усі скрадались, звісна річ.
      Зібрались коло скелі над ріку
      Аби її у річку завалити
      І шлях воді надійно перекрити.
      На те потрібно силу, ще й яку.
      Отож, вони всі разом налягли,
      Уперлися у скелю ту плечима,
      Аж кола від зусиль перед очима.
      Вже зрушувати скелю почали
      Аж тут… Бува, рятує диво світ.
      Без дива, певно й тут не обійшлося.
      Одне злодійкувате подалося
      По курниках людських, щоб на обід
      Яєчню мати. Впхалося в один.
      Давай бігом по гніздах шарувати
      Та яйця собі в кошика складати.
      А темно ж, зачепив той сучий син
      Був когута, що на бантині спав.
      Той з переляку крилами лопоче,
      «Ку-ку-рі-ку» - несеться серед ночі.
      А півня крик, як правило, лунав
      Перед світанням. Налякав чортів.
      Здалося їм, що сонце уже сходить.
      Кудись у ліс тікати уже годі,
      Тож кожен тут сховатись захотів.
      І стали зариватися в багно
      Аби від Божих, від очей сховатись.
      Але даремно їм було старатись.
      За ними Бог спостерігав давно.
      Ледь стали вони длубатись в багні,
      Як грім ударив із небес щосили
      І всі чорти умить закам’яніли.
      Так бовваніють й до цих пір вони.
      То онде їхні плечі кам’яні.-
      Дідусь махнув рукою і підвівся,-
      Щось я, мабуть, сьогодні засидівся.
      Пора додому тюпати мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. * * *
      Між очеретів річечка вузенька
      У сонячнім промінні мерехтить.
      Два береги її зовсім близенько,
      Хоча за крок і не переступить.
      Два береги, дві половинки світу,
      На кожнім з них буя своє життя:
      Один травою буйною укритий,
      Другий пустий – цурпалля та сміття.
      І не тому різниться так природа,
      Що різний клімат чи земля не та.
      На тім пустім буває більш народу,
      Який спаплюжив все і розтоптав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. * * *
      То було, говорять, ще за царя Миколи.
      Хоч у москалів і нині такого багато.
      Був у полку офіцер, не минав ніколи,
      Щоб не з’їздити у пику якомусь солдату.
      Лютий був. Солдати його, як вогню боялись.
      А найбільше діставалось денщику Івану.
      Ото якось оте стерво на ліжку валялось
      Та і каже Іванові: - Што ти всьо как пьяний?
      Іді сюда! Прийшов Іван. А що ж зоставалось?
      - Нагнісь! Живо! Єщьо ніже! Нагнувсь неборака.
      А той його у обличчя кулаком як вліпить.
      Ледве на ногах утримавсь. Регоче собака.
      А Іван мусить стояти, лиш очима кліпа.
      - Отнєсі, дурак, удар мой на почту! – горлає.
      Що Іванові робити? Не сказав нічого.
      А у душі після цього, як вогнем палає.
      Дума, як би так провчити офіцера того.
      Не пішов, рішив в кімнаті час пересидіти.
      Почекав, доки той клятий захропів добряче.
      Увійшов тихо до спальні, щоб не розбудити.
      Поплював собі в долоню та як ухайдачить
      Офіцера того в пику. Що той аж підскочив.
      - Што такоє?! – кричить сонний іще з переляку.
      - Не взяли удар на пошті, без марки не хочуть!-
      Каже Іван й відвертає хитрющу мордяку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. Битва під Мартиновим 20 червня 1624 року
      Старий козак Охрім Цимбал за столом у шинку
      Зібрав якось навкруг себе ватагу велику
      Козаків та й став казати про часи бувалі,
      Як то вони свого часу татар воювали.
      Говорив так, що козацтво аж роти відкрило.
      Особливо молодь, що ще в похід не ходила.
      Саме дійшли у розмові про ту славну битву
      Під Мартиновим, де ляхам вдалося розбити
      Чималу орду розбійну мурзи Кантеміра.
      - Було то у таку ж пору, як оце допіру.
      Літо тільки починалось – вістка прилетіла,
      Що збирає Кантемір той для походу сили.
      Збира орду Білгородську, кримчаків гукає.
      Знов Поділля грабувати й руйнувати має.
      Польний гетьман Конєцпольський, як таке дізнався,
      То у Барі собі військо гуртувати взявся.
      Зібрав відділи кварцяні туди і коронні.
      Збиралися і приватні, й охочекомонні.
      Прийшли і ми – запорожці і пішо, і кінно.
      Десь сім сотень було наших, аби принагідно
      Показати Кантеміру, щоб до нас не пхався,
      Сидів тихо у Буджаку та не наривався.
      Скоро й звістка долетіла, що Кантемір рушив
      Із великою ордою. Та сказати мушу,
      Що не були іще ляхи готові до битви.
      Хоча думав Конєцпольський татар перестріти
      Понад Дністром. Та, оскільки, війська мало було,
      Тож ординці в них під носом ріку перетнули
      Та й на захід подалися під Перемишль самий.
      Заходились грабувати землі понад Сяном.
      Все, що гетьман зміг зробити – то загін послати
      З Одживольським, щоби дії татар добре знати.
      Скоро він і повідомив – вертають татари
      Із ясиром величезним шляхом тим же старим,
      Яким і в похід ходили. Тож гетьман зібрався
      І скоро біля Мартинова вже розташувався.
      Саме там татари йтимуть – там їх перестріти,
      Переправитись на той бік щоб не допустити.
      Табір збудував маленький, щоб здалось ординцям,
      Що у нього війська мало і боїться биться.
      Велів, щоб бігом селяни засіки робили
      На шляхах та іншим шляхом орду не пустили.
      Хоч проблема була в тому, що по Дністру справа
      Біля Галича була теж гарна переправа.
      А в гетьмана війська мало обидві зайняти.
      Отож, рішив на початку біля тої стати,
      Де татари вже ходили. А скоро й узнали,
      Що татари усім кошем за горами стали.
      Кантемір – лисиця хитра, досвідчений воїн.
      Послав загін у розвідку поперед собою,
      Щоб погерцювали трохи та добре узнали,
      Де та скільки проти нього ляських військ стояло.
      Ті до річки дісталися, на нас погляділи,
      Побачили і без бою усе, що хотіли
      Та й до орди повернулись. А гетьман, тим часом,
      Як стемніло, велів війську здійматися разом.
      Через Дністер перебрались та й попростували
      До Галича, де на ранок орду стріти мали.
      Думав отак Конєцпольський татар одурити,
      Під удар усього війська орду заманити.
      Не знав він старого лиса - того Кантеміра.
      Звісно, той у його хитрі плани не повірив.
      Ледве ми лишили табір біля переправи,
      Він туди весь кіш з ясиром хутенько відправив.
      А сам кинувся за нами, щоб на нас напасти
      Поки ми іще не встигли табора закласти.
      Хоч як вони поспішали та ми швидші були.
      На пагорбах над рікою табір розгорнули.
      Вози навкруг поставили, між них кінні стали.
      Перед нами шлях на Галич. Коли б орда мчала,
      Ми би вдарили на неї, до Дністра притисли.
      Мали орду заманити в ті лещата, звісно.
      Тож ми кінні з козаками панцерними спільно
      Мали орду заманити під вогонь прицільний.
      Десь, мабуть, посеред ночі враз загуркотіло.
      Видно, що орда татарська за нами летіла.
      Зіткнулися ми із нею – бились чи не бились,
      Головне, щоби за нами татари вчепились.
      Але знову не вдалося мурзу одурити.
      Велів орді не гнатися, назад відступити.
      Він погоню ту й затіяв, аби часу дати
      Кошеві з усім здобутим Дністер подолати.
      Як побачив Конєцпольський, що не буде діла.
      Що орда у його пастку іти не схотіла,
      Велів табору спускатись з пагорбів в долину
      Та рухатись за ордою, дихаючи в спину.
      Кантемір таке побачив, орду розвертає
      І на табір, наче коршун стрімкий налітає.
      Звісно, що на отих схилах табір роз’єднався.
      Якби Кантемір у нього у ту мить ввірвався,
      Було б тоді ляхам горе, були б страшні втрати.
      Велить гетьман нам орду ту контратакувати.
      Зіткнулися ми з ордою у чистому полі.
      Закружляла танок смерті невгамовна доля.
      Падали кривавим жнивом і наші, й татари,
      Аж поки і тулумбасів почулись удари.
      Значить, табір вже спустився з горбів у долину,
      Тепер вози на два боки розійтись повинні.
      А ми мали відступати й татар заманити
      Під гармати наші, щоб їх вогнем перебити.
      Хоч татари на ту хитрість знову не попались,
      Але ж ми вже зовсім близько із ними рубались.
      Ледве ми метнулись в табір і орду відкрили,
      Як ударили мушкети з усієї сили.
      Враз орда уся змішалась, назад повернула.
      Поки вона у безладді налякана була,
      Велів гетьман нам летіти поперед ордою,
      Щоби її не пустити на той бік без бою.
      Нам багато говорити про то і не треба.
      Обігнали ми орду ту. Вже й сонечко з неба
      Усміхалося, неначе за нас пораділо.
      Під Мартиновим ми знову орду перестріли.
      Та нас, звісно, не чекала і не сподівалась.
      До старої переправи у безладді рвалась.
      А ми вдарили з мушкетів і луків всі разом.
      Орда знов перемішалась й кинулась одразу,
      Щоб між двох вогнів не бути, зі схилів високих
      У Дністер, щоб вплав дістатись до другого боку.
      Кантеміра, навіть, куля , кажуть зачепила.
      Кількасот бурхлива річка татар потопила.
      Ми ж на березі крутому, звісно, не стояли,
      А бігом до переправи й за річку помчали.
      Поки вибратись ординці на той бік зуміли,
      Ми вже їх вогнем мушкетним із води зустріли.
      Хотів Кантемір нас збити, щоб берег звільнити,
      Але йому не вдалося то легко зробити.
      Поодинці проривались та у поле мчали,
      А ми на чолі з Хмелецьким орду проводжали.
      Попереду кіш татарський посувався шляхом.
      Везли здобичі багато, що взяли у ляхів.
      Ледь почули, що орда вся полягла у битві,
      Стали кошем поспішати, полонених бити,
      Хто чинити опір прагнув. Дітей викидали,
      Щоби вози зі здобиччю трохи легші стали.
      По всім шляху під ногами кинуте лежало
      Добро, що його татари в страху покидали.
      Наче зайці, розбігались татари зі шляху,
      Ховались по ярах, балках та лісах від страху.
      Кіш ми скоро наздогнали, татар перебили,
      Всіх нещасних полонених, ще живих звільнили.
      Самі собі дадуть раду. Ми ж далі помчали.
      Аж до самого Хотинця отих татар гнали.
      На жаль, того Кантеміра зловить не вдалося,
      Про що, власне і жалію більше всього досі.
      Зумів вирватися в поле, помчав до Буджаку,
      Ледве в Стамбул не доскочив було з переляку.
      З ним татар не так багато, більшість перебили.
      Чи військові, чи селяни всіх переловили
      По лісах та по яругах, де вони ховались.
      Отак тоді під Мартиновим татарам дісталось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. * * *
      В військкоматі на Росії юнака питають,
      Де він саме службу нести військову бажає.
      - Та хотів би в Генеральнім штабі працювати!
      Військком дивиться, не знає, що йому й казати.
      - Ти, що, хлопче, ненормальний? – сподобивсь на слово.
      - А це, що – обов’язкова для того умова?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. * * *
      Була собі стара баба та така ж убога.
      Пішла вона до батюшки та й питає в нього:
      - Що мені, скажіть, на світі, батюшко, робити,
      Бо ж не здатна працювати, не годна прожити.
      А з людей помочі мало – не дають нічого…
      Хусткою втирає очі й дивиться на нього.
      Піп подумав та і каже: - Шептуха зробися.
      - А як маю я шептати? Піп і поділився:
      - Кажи, - каже, - так постійно: я – баба шептуха.
      Я шептати научилась від святого духа.
      Коли я тут при тобі є – то і дух з тобою.
      А, як я піду від тебе, то і дух зі мною.
      Отак баба і зробилась відома шептуха.
      Всі за поміччю до неї. А вона послуха
      Та і шепче, що вдалося від батюшки взнати.
      Отож, скоро зробилася знана і багата.
      А то якось у батюшки у горлі нарвало.
      Лікарів тоді і близько зовсім не бувало.
      Мусив іти до шептухи горло лікувати.
      А та уже роздобріла - годі упізнати.
      Нову хату збудувала, нове плаття вділа.
      Не та баба, що в батюшки помочі просила.
      Посадила його баба та й стала шептати,
      А тому про щось, неначе вдалося згадати.
      От він баби і питає: - Що, бабо, шепочеш?
      Поділитися секретом за мною не хочеш?
      А вона відповідає: - Я - баба шептуха.
      Я шептати научилась від святого духа.
      Коли я тут при тобі є – то і дух з тобою.
      А, як я піду від тебе, то і дух зі мною.
      Батюшка від того всього так розреготався,
      Що нарив у його горлі сам собі й прорвався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. Звідки взялися кроти
      Прокинувся малий Грицько, продер оченята.
      Уже сонечко звисока зазирає в хату.
      Почав кликати бабусю, але та не чує.
      Вже, мабуть з самого ранку в дворі порядкує.
      Одяг штанці та й скоріше вискочив до двору.
      Глянув, а бабуся, справді на городі пора
      Та ще й лається сердито. Про кого – не знати.
      Побіг Грицько «добрий ранок» бабусі сказати.
      Біжить між рядів картоплі, бурячки минає.
      Уже чує, кого саме так бабуся лає:
      - От же, кляті кроти, бач як весь город порили.
      Помідорки потоптали, соняхи звалили.
      Не город, а одні діри. Багачі прокляті.
      Нащо було чужу землю собі забирати?!
      Тут Грицько озвавсь до неї: - Добрий день, бабусю!
      А чого з самого ранку ти уже не в дусі?
      І чого кротів ти лаєш й багачів згадала?
      Розкажи, чого з кротами ти їх поєднала?!
      Усміхнулася бабуся, як онучка вздріла:
      - Ти прокинувся нарешті, мій онучку милий!
      Ще не вмився? Ходім скоріш з городу до хати.
      Буду тобі до сніданку стола накривати.
      Свіжу кашу наварила, вже стоїть, чекає.
      Пиріжечки у духовці уже допікаю.
      Як поспав? Набігавсь вчора, звечора зморило.
      Повечеряти гарненько ледь стачило сили…
      Поки Грицько сьорбав кашу, бабуся дістала
      Пиріжечки із духовки, молочка налляла.
      Пиріжечки ще гарячі та ж смачні нівроку,
      Вхопив зразу, вкусив шматок із одного боку.
      Молоком запив, гаряче аби остудити.
      Прожував та й до бабусі почав говорити:
      - Так що там було з кротами? Ти ж не пояснила.
      Чим же багачі городу отак завинили?
      А бабуся пиріжечки в миску викладає:
      - Та історія коріння дуже давнє має.
      Ще мені моя бабуся колись розпові́ла,
      Як ото в селі одному було колись діло.
      Жили, кажуть, в селі тому бідний і багатий.
      У бідного один наділ, а в того – багато.
      Та один наділ із бідним межував у нього.
      І так вже воно складалось у бідного того,
      Що засіє він наділ свій і у нього вродить.
      А багатий, як засіє – то не все і сходить.
      Схотів багач у бідного наділ відібрати,
      Щоби всю родючу землю під собою мати.
      Силою забрать не може, хитрувати взявся.
      Взяв півлітру, до сусіда, до свого подався.
      Взявся його умовляти зміняти наділи:
      - Я – говорить,- хочу мати собі поле ціле.
      А то твій наділ моїх два навпіл розділяє.
      А я тобі для посіву зерна виділяю,
      Ще й засію, якщо хочеш…Погоджуйся, друже!
      Хоча бідному мінятись хотілось не дуже.
      Та ж заманливо. Погодивсь. Хоч сказав при тому:
      - Сіяти на своїм полі я не дам нікому.
      Сам засію. Домовились. Хреста цілували
      Та ім’ям Христа ще й клятву при тому давали.
      Засіялись. Як не дивно, в бідака вродило.
      Стоїть, як стіна пшениця. Набирає сили.
      А в багача на наділі, що видурив в того,
      Де-не-де лише пшеничка. Не збереш і того,
      Що засіяв. Багач со́бі став волосся рвати.
      Та й надумав тоді землю назад відібрати.
      Каже бідному: - Нічого і знати не хочу.
      Це наділ мій. Не смій мені голову морочить!
      - Та ж ми, наче, домовлялись та клялися Богом.
      А багатий своє править: - Не знаю нічого!
      Як мені не хочеш вірить, то завтра ізрана
      Разом підемо на поле, над межею станем
      Та й спитаємо у Бога, нехай він розсудить.
      Бідний лиш знизав плечима: - Нехай так і буде.
      Та й пішов собі додому спати-спочивати.
      Багатій же серед ночі прихопив лопати,
      Узяв сина-здоровила – ледацюга знаний.
      Лихе, підле та шкодливе. Тож удвох старанно
      Серед бідного наділу викопали яму,
      Зверху її настелили гарненько гілками.
      Син заліз у тую яму, а батько повчає:
      - Гляди ж сину, коли завтра раптом запитаю:
      Чия земля. То ти кричи: «багатого поле»!
      Дурний бідак не відніме земельку ніколи.
      Прикрив яму соломою та й подавсь додому…
      Вся зібралася громада на полі отому.
      Всім цікаво, як розсудить Господь оту справу.
      Багатій всміхнувся хитро, капелюх поправив
      Та й давай тоді кричати: - Скажи но нам, Боже,
      Цей наділ мій по закону чи бідного, може?!
      А із поля середини голос долітає:
      - Твоє поле, бідний права на нього не має!
      А тут раптом над юрбою одізвався голос:
      - Ви не слухайте хитрюгу – то бідного поле!
      Стоять люди та слухають, а голос лунає.
      То із неба сам Господь Бог до них промовляє.
      Розказав, як було діло, а далі і каже:
      - Раз зламав багатий слово, то хай сім’я враже
      Сидить тепер під землею, доки й сонця світу!..
      Отож, кажуть, кроти кляті й повелися звідти.
      Риють нори під землею, на сонці не ходять,
      На городах та на луках тільки людям й шкодять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. * * *
      Своє природа поверта,
      Ламаючи московські плани
      Минуле наше вкрасти славне.
      Знов «море» лісом зароста.
      Самі ж прокляті москалі
      До того руку і приклали.
      І вибухівку в дамбу вклали,
      Не думаючи взагалі,
      До чого все то приведе.
      Як нападом своїм зробили,
      Що дух народний відродили.
      Тепер і тут «облом» їх жде.
      Не думаючи, на «авось»
      Коли такі робити справи,
      То, щоб і власної держави
      Позбутися не довелось!
      У нас минуле славне є.
      Не крадене – своє, нажите.
      А їм що зі своїм робити?
      Брехливе й те народ проп’є.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. * * *
      Хто жаліє за Союзом, хочу нагадати
      Скільки довелося в чергах тоді простояти
      За усяким дефіцитом, який «викидали».
      А отим от дефіцитом майже все вважали:
      Одяг, взуття і продукти, шампуні і мило.
      Все б, не вистоявши в черзі, ви би не купили.
      А про гарнітур, машину годі і казати.
      За тим в черзі доводилось роками стояти.
      Так до чого я? Так, звісно, я – про дефіцити.
      Іде дядько по вулиці м’яса десь купити.
      Бачить – черга величезна. Побіг, встиг зайняти,
      А тоді вже заходився в останніх питати:
      - А що дають? (Бо ж чи варто у черзі стояти?)
      - Собачатину, - говорять, - будуть «викидати».
      Собачатина теж м’ясо…Врешті, достоявся.
      Продавець на ваги м’ясо накладати взявся.
      Кладе м’ясо, шматок шкіри з шерстю виглядає.
      Обурився дядько: - Що ж ти мені накладаєш?
      Продавець же мовчки важить, мов не чує того.
      Загортає у пакунок та дивиться строго,
      Подаючи чоловіку те м’ясо в пакунку.
      - Собачатину, - говорить, - п’ятого гатунку…
      Мені кожному й набридло вже відповідати…
      Треба, згідно з прейскурантом, з будою рубати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. * * *
      Бог створив людей, говорять, як свою подобу,
      Поселив обох у раї у своєму, щоби
      Ті жили, як малі діти і нужди не знали.
      Але яблуко чарівне люди скуштували
      І добро та зло спізнали. Бог прогнав із раю…
      Чи то так було насправді – того я не знаю.
      Але знаю, що в людині боряться дві суті.
      Тіло прагне легко жити, вестися розкуто –
      У гріх втягує людину. А душа, одначе,
      Противиться тому всьому, бо ж гріх добре бачить.
      Що сильніше у людині – те й перемагає.
      І тоді людина або тіло ублажає,
      Або прагне тільки жити з Божих заповітів.
      Ті дві суті, питається, узялися звідки,
      Якщо Бог створив людину? Невже помилився
      Та, із чого робив тіло, був не додивився?
      Чув історія я іншу – як люди постали.
      Кажуть, колись Бог із чортом разом простували.
      Ішли-ішли, чорт все дума, як збентежить Бога,
      Щоби хоч на мить постати в світі вище Його.
      Бачить купу та і каже: - А я можу з глини
      Оцієї дуже добре зліпити людину.
      Бог на те лиш посміхнувся: - Ліпи, коли можеш.
      Чорт набрав у лапи глини, слиною зволожив.
      Виліпив подобу Бога із глини тієї
      Та й поклав. Не зна, що далі робити із нею.
      Богові ідея чорта до смаку припала.
      - Вже ж зроби, - говорить чорту, - аби вона встала.
      Чорт і так коло людини, і так уже крутить.
      Вже й на власне те творіння позирає люто.
      Бо ж нічого не виходить. Лежить шматок глини
      На землі тій нерухомо в вигляді людини.
      - Отож, бачиш – Бог говорить, - мало щось зліпити.
      Треба його іще вміти якось оживити.
      Підійшов, схиливсь над тілом та й дихнув на нього.
      І вселилась душа в тіло – частиночка Бога.
      Піднялась тоді на ноги перша та людина.
      Чорт розсердився на Бога й під землею згинув.
      Та залишилось людині гріховнеє тіло,
      Яке з глини й слини лапи чортові зліпили.
      Ота слина й досі тіло людське роз‘їдає,
      Та із праведного шляху увесь час збиває.
      Як нема у душі сили боротися проти,
      Вона, врешті й опиниться у пеклі у чорта.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. * * *
      Поїхав Хрущов в Америку, де досі до нього
      Із найвищих комуняків не було нікого.
      Зустрічали його радо та всюди возили,
      Щоби добре роздивився, як люди там жили.
      Щоб в газетах не брехали про нужду постійну,
      Про бажання Америки всюди вести війни.
      Повезли і на квартиру, де жила звичайна
      Сім’я проста, робітнича. Зустріли їх файно.
      Провели та показали господарі гостю,
      Як їм гарно обставити квартиру вдалося.
      - Оце, - кажуть, - в нас вітальня велика, простора.
      Отам кухня і їдальня. Як піднятись вгору,
      То на поверсі на другім є у нас дві спальні,
      Кабінет, бібліотека у кімнаті дальній.
      Пройшов Хрущов по кімнатах, утомився, навіть.
      Та ж не буде він, звичайно, буржуїнів славить.
      Тож і каже: - Подумаєш, робітничі сім’ї
      У нас теж квартири мають схожі із оцими.
      Усі люди в нас отримують житло соціальне -
      Є і кухня там, їдальня, вітальня і спальня,
      Кабінет, бібліотека… Живуть-поживають.
      Правда… лиш перегородок між кімнат немає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. * * *
      Хрест на лобі, «зет» на сраці –
      Путін на кривій коняці
      У будьонівці і латах
      Їде Київ воювати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. Перша з відомих перемог Івана Богуна. Весна 1643 року.
      - Питаєте, чи знав я Богуна? –
      Старий не став з отвітом поспішати.
      Узявся по кишенях щось шукати
      І, зі словами: - От же де вона! –
      Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
      Набив старанно зіллям. Затягнувся.
      Тоді лиш до розмови повернувся,
      Узявши люльку у тряский п’ястук.
      - Доводилось Івана зустрічать.
      По молодості, ще. Іще до Хмеля.
      Часи у нас і нині невеселі,
      А тоді ж ляхи спромоглись здолать
      І Павлюка, і Гуню, й Остряницю.
      Скупали Україну у крові.
      Розбіглися по світові живі:
      Хто в Дике Поле, хто і за границю.
      Я розрахунки з паном своїм звів –
      Спалив стодолу клятому й подався.
      На Запоріжжя повз Кодак пробрався,
      Пристати у курінь якийсь хотів.
      А там залога ляська вже стоїть.
      Ледь не схопили. Довелось тікати.
      В степу самому важко промишляти,
      Бо ж можна і чамбул татарський стріть,
      І татів, що чимало їх було
      По балках і байраках. Сторожили
      Шляхи-дороги. А кого зустріли,
      Того до раю душу віднесло.
      На одному з дніпрових острівців
      Землянку собі викопав, в ній крився,
      На звіра полював та жити вчився.
      На все життя мені уроки ці.
      Якось козу я дику вполював,
      Яких тоді в степах було багато.
      Хоч вцілив та не вбив, рвонула, клята,
      А я за нею по сліду помчав.
      Уже здавалось – от-от дожену,
      А вона раптом з балки та й нагору.
      Я також схилом видряпався споро
      Й козу побачив…Але не одну.
      Вона уже лежала. Навкруги
      Кінні стояли люди незнайомі,
      На мене позираючи при тому.
      Тікати пізно та й не до снаги.
      Один, по виду – їхній отаман,
      Спитавсь до мене: - Хто такий, козаче?
      І де він козака в мені побачив?
      А я стою, дивлюся, як баран.
      - Чого мовчиш? Чи язика нема?
      - Та є. – озвався я. А що казати?
      - Ти сам-один чи тут таких багато?
      Я до того очей не підіймав
      Та ж зважився, на нього подививсь.
      Стояв біля коня він вороного,
      А той губами тягся все до нього.
      Хто ж він такий – той мій незваний гість?
      На зріст – середній та, однак, кремезний,
      Такого не звалити – наче, дуб.
      Темно-русявий теліпає чуб.
      І світлі очі, погляд - наче лезо.
      - То ти один, чи ще ватага є?
      - Та сам-один. – наважився сказати.
      Став поспіхом про все оповідати,
      Про те, як склалося життя моє.
      Він мовчки усе вислухав й сказав:
      - Загонщиком у мене хочеш стати?
      - А то кого я маю заганяти?
      - Тих, хто би людям жити не давав:
      Татари, таті, ляхи, москалі…
      - Чому б і ні?! З такими я готовий/
      Пустити їм хоч цілу діжку крові,
      Щоб менше було горя на землі…
      Отак я вперше Богуна і стрів.
      Він – козак вільний, як любив казати,
      Не просто взявся по степу блукати –
      З забродами війну постійну вів.
      Метались ми загоном по степах,
      То десь чамбул татарський перестріли
      І його здобич у бою відбили,
      А то ловили татів на шляхах.
      То на черкесів із донцями йшли,
      Бо ж ті донські станиці грабували.
      Купецькі каравани переймали,
      Що бусурмани по степах вели.
      Наш отаман нікому не служив –
      А ні царям, ні королям ніяким.
      І москалі для нього, і поляки –
      Однакові були. Він тільки й жив
      Свободою та степом. А війна –
      Його стихія. Хитрий, обережний,
      Нахабний, коли треба, бойовий,
      Він безоглядно кидався у бій,
      Коли до нього зготувавсь належно.
      Удачливий, сміливий, чесний був.
      Даремно кров не проливав ніколи.
      І рівних не було йому у полі.
      Неговіркий. Від нього я не чув
      Ніколи про його життя-буття.
      Це уже хлопці часом на привалах
      Про отамана переповідали,
      Хоч і самі не знали до пуття.
      Було йому десь сорок літ тоді.
      Шляхетського був роду, не простого .
      Приїхав батько із Литви у нього,
      Маєтністю над Бугом володів.
      Сусідів-ляхів розуму учив,
      Коли на його землі позирали.
      А, коли наливайківці повстали,
      До них пристав. Немилість заслужив
      Від короля. Той землі й відібрав.
      Щоб синові життя порятувати,
      До німців мати здумала віддати.
      Навчився. Кажуть, кілька мов він знав.
      Сам, навіть, чув, як він з купцем одним
      Щось жебонів на мові невідомій.
      З Німеччини не повернувсь додому
      Та й де то був, спитати, його дім?
      В Варшаві зупинився при дворі
      У короля. Та скоро те обридло.
      Душа його свободи прагла, видно,
      І він тою свободою горів.
      Король добро дав і Богун подавсь
      До Кодака, аби у нім служити.
      У степ широкий на татар ходити.
      Щоправда, довго там не залишавсь.
      Його на волю у степи вело.
      Фортечні стіни волі не давали.
      Коли уже нестерпно зовсім стало,
      Його на Січ козацьку потягло.
      Та в козаках, що були на Січі,
      Він не знайшов підтримки, бо ж стояла
      Тоді залога ляська там чимала.
      Тож козакові лиш сиди й мовчи.
      Тоді й зібрав охочий він загін,
      Щоби в степу гуляти вільним вітром.
      Що захотів би, те і став робити.
      Отут й відчув, нарешті волю він…
      Так от, багато часу не пройшло,
      Як я пристав до Богуна. Стояли
      Ми в балці над рікою, спочивали.
      Ще тільки-тільки сонечко зійшло.
      Аж тут сторожа мчить. І привела
      Якогось козака ледь-ледь живого.
      І скоро ми довідались від нього,
      Що їхня валка саме з Дону йшла,
      На Січ верталась. Як на перевіз
      Казанський саме добулись і стали
      Та переправу через Дон почали,
      Тут москалі де тільки і взялись.
      Напали раптом, вирізали всіх.
      Добро забрали, що везли додому.
      Порятуватись удалось лиш йому.
      Та й то, що він вже річку перебіг,
      Бо ж у сторожі був. Заледве втік.
      Летів, бо гнались, встиг коня загнати,
      Та дяка Богу, зміг порятувати.
      І ледве не заплакав чоловік.
      А отаман, як тільки то почув,
      Весь запалився раптом: - От же кляті!
      Хіба таке ми можемо прощати?
      А я ж до них прихильний досі був!
      Полон відбив татарський, відпустив
      Всіх москалів без викупу на волю.
      А скільки разом воювали в полі,
      Орду ганяли, брали «язиків»?
      Здавалось, зараз скочить на коня
      Й помчить у степ. Але того не сталось.
      У нього нас десятків сім зібралось.
      З таким загоном мчати навманя
      Він не схотів. Гінців порозсилав
      До отаманів, що десь поряд були.
      І двоє днів відтоді не минуло,
      Коли Ігнатов з Хомутця примчав,
      З Лубен Клеменов, з Кодака Федько.
      Тож нас дві сотні скоро і зібралось.
      В поході всі Іванові скорялись.
      Ми степом й подалися отак о.
      Від перевозу Борівського ми
      Вже за добу до Дону аж домчали.
      Та ж коней запасних з собою мали,
      Шляхами уже їздили тими,
      Тож і не дивно. Біля Дону вже,
      Поки наш стан у балці розкладався,
      Богун одразу ж у дозор подався.
      Бо він не ліз ніколи на рожен.
      Я з ним подався. Берегом пройшли
      Ріки, що, наче, Богучаром звалась.
      На пагорб понад річкою забрались,
      Звідкіль глядіть околиці змогли.
      Так, звісно, москалі ще тут були.
      Як видно, на загони розділились.
      Одні на тому боці зупинились
      І халабуди у ліску звели.
      Другий загін на цьому боці став.
      Тут колись кріпость земляну зробили:
      Вали звели та вкруг ровів нарили,
      Ще і острожок між валів постав.
      В острожку було з сорок чоловік,
      На тому боці більше сотні, мабуть.
      - Я думаю, ми з ними зможем зладить.
      Вже більш не зачіпатимуть повік.
      Вернулись в стан. Богун команду дав,
      Аби Ігнатов із людьми своїми
      Тихцем пробрався, непомітний тими
      Й на березі засідку влаштував.
      Як тільки з того боку попливуть
      На цей у поміч – хай їх зустрічає
      Вогнем мушкетним. Не пустити має.
      Діждав, поки Ігнатові дійдуть
      Й підняв загін. Опівдні вже, мабуть,
      Як ми зненацька викотили лавой.
      Ті ж у острожку знали свою справу.
      І скоро вже в лице мушкети б’ють.
      Ми всі з коней, ударили в отвіт.
      Дзижчали кулі, дим здіймався вгору.
      На тому боці зрозуміли скоро,
      Схопили зброю, на човни, на пліт,
      Що наготові у кущах були.
      До середини лиш ріки дістались,
      Як із кущів мушкети одізвались,
      То наші козаки вогонь вели.
      Ті із човнів стріляти почали.
      Але куди, бо ж наші поховались,
      Вони ж відкрито у човнах бовтались,
      Як на долоні у стрільців були.
      Звалились в воду кілька і тоді,
      Човни назад взялися розвертати
      Та і по наших з берега стріляти.
      Та кулі ті нам не страшні були.
      Без помочі острожок залишивсь.
      Тепер його вже можна сміло брати.
      Богун не став, одначе, поспішати,
      Він з пагорба ще добре роздививсь
      І спланував все наперед, мабуть.
      Отож, одним він повелів стріляти,
      Щоб москалям спочинку не давати,
      Других відправив очерет добуть.
      А воно ж травень. Очерет стоїть
      Сухий стіною. Шаблями рубали
      Та до острожка поряд і складали.
      Ще і водою повелів полить.
      - От, викине знов фортель отаман, -
      Казали козаки, що добре знали.
      Бо з ним у справах вже не раз бували.-
      Обкуримо, напевно, вражий стан.
      Як купа вже добрячою була,
      Надвечір, ми її і підпалили.
      Затріскотіло, димом повалило
      І хмара та стелитись почала
      У бік острожка. Уже скоро він
      В диму сховався. П’ять хвилин і раптом
      Із диму люди стали вибігати,
      Від диму задихались, як один.
      А ми одразу ж і приймали їх,
      В мотуззя брали. А хто опирався,
      Той там навіки на землі й зостався.
      Вже скоро пов’язали геть усіх.
      А, пов’язавши, на коней бігом
      Та і у степ від Дону подалися.
      Зо три версти від’їхали, взялися
      Здобутку роздивлятися свого.
      Полонені – охочі з козаків,
      Що згодилися в степ іти служити,
      Якусь собі копійку заробити.
      Чи ж в нашому загоні не такі?
      Спиталися, як далі з ними буть:
      Чи відпустити, чи з собою взяти?
      Вони ж гуртом всі почали прохати,
      Що з нами разом у похід підуть.
      А зайва шабля не завадить нам.
      Тож узяли. На Сіверський помчали.
      На тому боці спочивать не стали.
      Над Міусом пройшли було, а там
      Широку сакму у степу знайшли.
      Ще зовсім свіжа – дня не проминуло.
      Орда з-під Курська, певно повернула.
      Ясир великий при собі вели.
      «Читати» сакму кожен з нас умів.
      По ній судити – кілька тисяч мала
      Ота орда. Нам сили б не достало
      Її здолати. Та ж Богун схотів
      Пошарпати хоч трохи ту орду.
      Коней забрати. За табун хороший
      Отримати можливо купу грошей.
      Отож ми й подалися по сліду.
      Ішли й недовго. В балці у одній
      Орда спинилась, щоб відпочивати.
      По балці вогнищ розвели багато.
      Ясир сидів у центрі між вогнів.
      Та нам ясиру того не дістать.
      Нерівні сили. Та й чого вмирати?
      Щоб москалів з полону виручати?
      Діждались, як татари вклались спать.
      Коней пустили пастись по траві.
      Табун сторожа, звісно, пильнувала.
      Та в Богуна вже думка визрівала,
      Як би табун той у татар він звів.
      Аж на світанку, коли сон міцний,
      Богун загін наш розділив надвоє.
      Одну взяв половину із собою,
      Щоби орді раптовий дати бій.
      Ми налетіли на татарський стан
      Із гиком й криком, стали шматувати,
      Стараючись найперше налякати.
      Богун затіяв, звісно той обман,
      Аби другий загін щосили мчав,
      Поки метались балкою татари,
      Зненацька на табунщиків ударив,
      Табун зайняв і в степ його погнав.
      Пройшлися краєм ми тії орди,
      Що потоптали, кого порубали,
      А далі схилом в степ помчати мали…
      Я, звісно не чекав зовсім біди.
      Уже татар проскочили та враз
      Туге вхопило щось мене й звалило
      З коня в траву. Я підхопивсь насилу
      Та з ніг звалився знову в той же час.
      Аркан татарський туго затягнувсь.
      Не вирватись. А наші вже далеко…-
      Цей спогад дався дідові нелегко.
      Він з люлькою до рота потягнувсь.
      Але у ній вогню вже не було.
      Поки розповідав, все перетліло.
      Та на душі ще не переболіла,
      Його біда – отой страшний полон.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. * * *
      Чи можливе перемир’я з диким звіром,
      Що у засідці на тебе чатував
      І крові твоєї вже посмакував,
      А тепер застиг і люто ікла шкірить?
      З таким звіром лиш тоді можливий мир,
      Коли шкіра його тирсою набита.
      Нехай ікла досі шкірить він сердито
      Та нікому не страшний вже такий звір.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. * * *
      Хрущов службам повелів: хай того впіймають,
      Хто про нього анекдоти постійно складає.
      Ті одразу ж узялись й студента впіймали,
      До Хрущова привели, відрапортували.
      Той на нього подививсь худого й питає:
      - Правда, що ти анекдоти про мене складаєш?
      Студент сміло подививсь Микиті у очі:
      - Правда. – Що ж, якийсь новий я почути хочу!
      Склади тут же анекдот! – Я би і не проти.
      Та голодному не йдуть мені анекдоти.
      - Добре, добре, коли так. Слід нагодувати,
      А тоді вже й анекдоти будемо складати.
      Хрущов миттю повелів. Двері відчинились
      І зносити все на стіл люди заходились.
      Чого тільки не було: сири і ковбаси,
      І ікра, і баличок, ківі й ананаси.
      Як накинувся студент на делікатеси,
      За вухами аж лящить. Хрущов з інтересом
      Сидів та спостерігав. Потім заявляє:
      - Бачиш, на моїм столі чого лиш немає?!
      От збудуєм комунізм і в кожного в хаті
      Кожен день такі столи будуть накривати.
      Студент каже, ковбасу тримаючи в роті:
      - Ми ж домовилися вже – анекдоти потім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. Легенда про бук
      Привезли онука в гості бабці на все літо.
      А в селі на Буковині є що поглядіти.
      Тут і ліси, тут і гори, і ріки стрімкії.
      А онучок же цікавий, все знати воліє.
      Виріс у великім місті, не бачив такого,
      Так і сипались питання до бабусі з нього.
      А чого те? А чого так? Не давав присісти.
      Та ж бабуся намагалась на все відповісти.
      Якось бабця заходилась, млинці готувала,
      Взялась тісто колотити, борошно дода́ла
      До пшеничного добряче з букових горішків.
      Додала до тіста цукру та ще солі трішки.
      Уже масло на пательні шкварчить та чекає…
      А тут якраз і онучок в хату забігає:
      - А що ти, бабусю, робиш? - Та ж млинці готую.
      Бачиш, он заколотила. Скоро посмакуєм.
      А ти уже нагулявся? - Та хотів спитати –
      А чому це край ваш, бабцю, Буковина звати?
      Звідки назва ця взялася? - Від дерева того,
      Що зоветься буком. Онде, бач, через дорогу
      Росте бук. А в нас тих буків розрослось у краї –
      Ліси цілі. Тож від того край і називають.
      Подивився хлопчик пильно на бук проти двору,
      То на стовбур, його гладку, сірувату кору,
      На широку крону, листя теж гладке і з блиском.
      На плоди, що волохато виглядали з листя.
      - А яка із нього користь? - Користі багато.
      З деревини його можна меблі виробляти.
      Вони такі, що послужать і сто, й більше років.
      Зробив дід ще, а ми й досі не маєм мороки.
      А горішки, коли вродять восени багато,
      Можна смажити. Сирими краще не вживати.
      Голова боліти буде. А, як ще й змолоти…
      Он млинці печу. Поїсти, думаю не проти?
      - А звідкіль, скажи, бабусю, той бук тут узявся?
      - Колись дідусь, пам’ятаю, на лавці всідався.
      І ми малі коло нього бігом притулялись
      Та до його оповідок мудрих дослухались.
      От від нього я й почула оцю оповідку.
      Було то в далекім краї, звідсіль і не видко.
      Край той Грецією звався, у нім греки жили.
      А край їхній із Олімпу боги сторожили.
      Ще коли людей не було зовсім в білім світі,
      Були велетні, що богів тих прагли звалити
      Із Олімпу. Пішли, кажуть, каміння кидали,
      Що аж землі від ударів тих страшних дрижали.
      Та сильніші боги були, велетнів прогнали,
      Майже всіх переловили та і повбивали.
      Один, кажуть, заховався десь в лісах дрімучих,
      Сподівався, що богів тих він скоро проучить.
      Але час ішов, він тільки злості набирався
      Та тихцем собі під носа на тих нахвалявся…
      На Олімпі, за тим часом, життя своїм ходом.
      Нема кому з ними битись, нема кому шкодить.
      Розлінились боги зовсім, сидять по палатах
      І не хочуть, хоч і вміють, по небу літати.
      Поміж них була й Афіна – мудра, говорили.
      От вона таке встругнути якось захотіла –
      Корабель побудувати, щоб літав у небі.
      Та ж для того деревина відповідна треба.
      Тож вона і сотворила й посадила бука.
      У богів тих, розумієш, є своя наука.
      Посадила вона бука, розвела багато.
      Та із бука того дошки узялась стругати.
      Із тих дошок корабель свій летючий зробила
      І на ньому небесами всіх богів возила.
      Пролітала і над краєм, де велет сховався.
      Він тоді про той корабель якраз і дізнався.
      Й зародилася у нього ідея для помсти:
      Збудувати й собі човен та й із нього просто
      Закидати житло богів брилами каміння.
      Для богів тих вже не буде від того спасіння.
      Тож прокрався він тихенько до гірського краю,
      Де ті буки Афінині саме й проростають.
      Набрав потайки горішків та й гайда до сховку.
      Насадив навколо буків. Не став ждати, поки
      Вони виростуть. Зарані взявся готувати –
      По усій окрузі брили камінні збирати.
      Тягне їх, складає в купи ледве не до неба.
      Цілі гори наскладав він вже навколо себе.
      Буки ж вже повиростали. Скоро можна брати
      Корабель собі летючий з буків будувати.
      Пішов уже наостанок, знайшов каменюку,
      Ледве-ледве зміг підняти важенного в руки.
      Дума: покладу на гору найбільшої купи,
      Буде чим богів карати, коли час наступить.
      Ледве дотяг, притомився. Все ж став піднімати
      Та на самий на вершечок купи укладати.
      Поклав, наче, та невдало, бо камінь зірвався,
      Камнепад великий з того каменя почався.
      Покотилася вся купа, його й завалила.
      Під якоюсь тут горою є його могила.
      А ті купи, що зостались – горами взялися.
      А по них ліси із бука скоро розрослися.
      Як прийшли у край наш люди, дивуватись стали –
      Скільки бука – Буковина край цей і назвали…
      Ти сідай, млинці готові – дарунок від бука.
      Та запрошувати двічі не прийшлось онука.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. * * *
      Питався у старого дуба я,
      Як би мені пройти до виднокраю.
      А він мовчить, мабуть і сам не знає,
      Лиш головою стиха хилитає.
      Стоїть, як досі сотні літ стояв.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. * * *
      У Москальщині, напевно, є якаясь сила.
      Досить, щоб якась людина там трохи прожи́ла,
      В неї пам’ять відбирає, робиться дурною.
      Вже й сама не розуміє, що щось дурне коїть.
      Пішов один у солдати, в москалі служити.
      Дев’ять місяців всього лиш там прийшлось прожити.
      Повертається додому й по селу блукає.
      А тут мати угледіла, з хати вибігає:
      - Синку! Синку! Йди додому! – гукає з-за плоту.
      А той їй: - Да чьорт вас знаєт, гдє ви тут живьйотє!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. * * *
      А вже надворі зима.
      Чого втікати? Куди?
      В степу доріг вже нема,
      Сніг перемів всі сліди.
      Та він надумавсь отак:
      Хоч в ріднім краї помру,
      Не хочу грати ніяк
      У цю ненависну гру,
      Що радий хану служить,
      Волію бути рабом.
      Хоч трохи вільним пожить
      Та і померти слідом.
      Зірвався та і подавсь
      У снігову заметіль.
      А там вже й не сподівавсь,
      Що живим вийде звідтіль.
      Мороз пройма до кісток,
      А вітер злий продима.
      Немов безвільний листок,
      Що ним менжує зима.
      Ішов, куди – не дививсь.
      Та й звідки знати – куди?
      Під вітром долі хиливсь.
      Шукав надії сліди.
      Та Бог, мабуть, його вів,
      Померти в полі не дав.
      Бурдюг уходників стрів.
      А так би точно пропав.
      Сніг під дверима розгріб,
      Рук майже не відчував.
      Оглух і майже осліп,
      Поки в бурдюг той попав.
      Хоч холод й темрява тут,
      Та ж вітер десь завива.
      Забитись можна у кут,
      Нехай душа ожива.
      Крізь невелике вікно
      Ледь день сюди зазира.
      Розглянувсь – пічка оно.
      Знать, не остання діра.
      І хліба можна спекти,
      Було б із чого. Та й жить.
      Лиш дрів для того знайти.
      Та іще чим розпалить.
      Як звикли очі уже,
      То він і кабицю вздрів.
      Аж здивувався: невже?!
      У ній накладено дрів.
      Сюди-туди повернувсь,
      Знайшов кресало і трут.
      «Тепер вогню розживусь
      Та й зимуватиму тут!»
      Казали сь мо козаки,
      Як кабицю натопить.
      То камінь стане такий,
      Навкруг від нього пашить.
      У геть замерзлих руках
      Кресало важко втримать.
      Та смерть же не зачека.
      Не хочеться помирать.
      Аж ось і вогник затлів,
      А далі і розгорівсь.
      Він біля кабиці сів,
      Найперше – добре зігрівсь.
      Тоді уже при вогні
      По бурдюгу розглядів.
      Вздрів купу дрів при стіні
      І дуже тому зрадів.
      Ще пару діжок знайшов,
      А в них продуктів запас.
      Тоді вже й сумнів зборов –
      Ще помирати не час.
      Якось із тим проживе.
      А там – чи ж він не козак? –
      Щось вигада ще нове,
      Тепла й дотягне отак.
      В надіях й мріях отих
      Він біля кабиці вклавсь.
      Очей заплющить не встиг,
      Коли зі сном вже спізнавсь.
      Лише подумать зумів,
      Коли весни він діжде,
      То тим, хто все залишив,
      Він красну дяку складе.
      Наснивсь йому рідний край,
      Старий батьківський ще дім.
      І батько, й мати стара –
      За шістдесят уже їм.
      Чи ще живі, чи нема?
      В неволі звідки би взнав?
      А пам’ять досі трима
      Такими, як покидав.
      І той його рідний дім,
      Що десь далеко чека,
      Щось розбудив таке в нім.
      Ота скорбота гірка
      Ураз розтала, як дим.
      Неначе крила відчув.
      Душа прокинулась в нім,
      Бо волю, врешті, вдихнув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. * * *
      Ворона хоче, мабуть, сонце розбудити.
      В ранковій тиші її так далеко чуть.
      Запалить ніч зорі ранкової свічу
      І піде спати на свою частину світу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. * * *
      На Московії проблема – баби не рожають.
      Путіну гарматне м’ясо плодить не бажають.
      А йому ж воно потрібне, треба ж воювати,
      Всі народи, що розбіглись, в Союз заганяти.
      Отож, мусив він видати указ для народу:
      В кого буде вісім діток – чека нагорода.
      За дитину кожну будуть видавати гроші
      Аби лишень московіти плодились, як воші.
      Прийшов чоловік з роботи, а жінка з порогу,
      Наче коршун накинулась одразу на нього:
      - Чув указ – хто вісім діток в сім’ї своїй має,
      Тому Путін від держави гроші обіцяє?!
      А ми із тобою маєм лиш семеро діток.
      Воно б можна іще й восьме до них народити.
      Але я ж уже не можу…А ти, пам’ятаєш,
      Десь казав, що позашлюбну дитину ще маєш?!
      Я лаятись не збираюсь. То справи минулі…
      Та ти знаєш, як на мене, непогано б було,
      Аби ти ту жінку вмовив дитину віддати…
      Аж до ночі довелося його умовляти.
      Все ж не витримав. Поїхав забрати дитину
      У жіночки, яку колись зманив та і кинув.
      Довго прийшлось умовляти дитину віддати.
      Довелось багато чого їй пообіцяти.
      Все ж забрав. Привіз додому. А у хаті тиша.
      Одна жінка біля плити порається лише.
      - А де ж діти? Десь гуляють? Жінка й відказала:
      - Та ні…батьки приїхали та й своїх забрали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. Чому соловей перестає співати
      Сидять Максим та Одарка над річкою в гаї.
      Нічка трохи прохолодна, тулиться дівчина
      До парубка. А у гаї соловей співає.
      Хлопець її пригортає, бо ж кохає сильно.
      З неба зорі підморгують, місяць човникує.
      Під ту пісню солов’їну так гарно сидіти.
      Перші півні проспівали – вони, мов не чують.
      Будуть матері удома лаятись сердито.
      Та то не біда, одначе. Полають, полають
      Та й забудуть. Самі ж були колись молодими.
      Отож, справи молодечі розуміти мають.
      Батько, правда, на Одарку теж може нагримать,
      Як пожаліється мати. Та то вранці буде.
      А поки ще зорі сяють, що про те гадати?!
      Соловей співа. Серденько так і тьохка в грудях.
      Хочеться із соловейком також заспівати.
      - Так би і сиділа вічно! – дівчина шепоче.
      Максим на те: - Соловейко літом не співає.
      - А чому? – аж стрепенулась, - Невже він не хоче?
      - Та ні, кажуть добрі люди, що голос втрачає.
      А ти хіба приповідку ніколи не чула:
      «Втратив соловейко голос через яшний колос»?
      - Ні, не чула. Може й чула, правда, та забула.
      - А я, бачиш, пам’ятаю. Від діда Миколи
      Чув колись іще маленьким. – Розкажи, коханий.
      - Добре, слухай, моя люба. Було то в ті роки,
      Як жили ще перші люди. Жилось їм погано,
      Бо ж давались поза раєм тяжко їм уроки.
      Адам орав, Єва пряла. Хатинку зліпили.
      Жили у ній, хліб у поті чола заробляли.
      Адам у те його поле вкладав усі сили,
      Бо ж ті зерна, що посіяв, їх і годували.
      А що сіяв? Ячмінь сіяв. Ще не мав пшениці.
      Хоч і сіяв не багато та їм вистачало.
      Та якось злодійкувата заходилась птиця
      Ячмінь з поля його красти. Адам то помітив.
      Став ганяти. Отож птиця стала діять хитро.
      Поки Адам десь полює і не бачить звідти,
      Стала вона налітати. Накинеться вітром,
      Повикльовує весь колос. А, щоб не боятись,
      Соловейко на сторожі літа, виглядає.
      Як помітить - починає голосно співати.
      Птаство тоді кида шкоду та швидко втікає.
      Наче й не було нічого. Господар приходить.
      Нема птахів та колосу багато пустого.
      Бідкається: так у нього нічого не вродить.
      Та не знає, як позбутись йому, врешті того.
      Скоро зрозумів, що птахів хтось попереджає.
      А хто, окрім соловейка? Тільки його й чути.
      Але ж малий – не поцілить його й не впіймає.
      Щось робити слід, голодним щоб в зиму не бути.
      Тож звернувся до Господа та помочі просить:
      - Зроби, Господи, щоб птахи шкоди не робили!
      Зроби тому соловейку, щоби не вдалося
      Птахів тих попереджати. Бо ж нема вже сили.
      Богу жаль Адама стало. Бо ж трудиться, справді.
      Тож зробив зерно ячменю в кожушках колючих
      Ще й зі смаком особливим, що птахи й не раді
      Його їсти. Хіба, коли дуже голод мучить.
      А уже для соловейка вигадав він кару.
      Щоби з вечора до ранку той міг лиш співати.
      Хоча кажуть, що тим співом він шукає пару,
      Але ж міг би і днем білим він пару шукати?
      Та то не все. Ледве тільки ячмінь достигає,
      Вже і вночі соловейко співати не може.
      Десь із липня солов’їні співи не лунають.
      Що ж, по-твоєму, то буде, як не кара Божа
      За те, що він своїм співом сприяв злому ділу?
      Не дано йому відтоді увесь час співати.
      Отож, слухай соловейка поки, моя мила,
      Не візьметься ячмінь в полі колос викидати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. * * *
      Качається вітром будяк при дорозі.
      Сере́дина літа. А де ж літні грози?
      Десь відгуркотіли, дощами упали,
      А пил з будяка так і не позмивали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. * * *
      Знайшов мужик їжака. Тут пан мимо пхає.
      Накрив бігом картузом та й пана гукає:
      - А ідіть скоріш сюди. Я зловив куріпку.
      Ніяк її не візьму. – Тримай її кріпко, -
      Підбігає пан, - А де? - Картузом накрита.
      - Зараз зловимо її, наука не хитра.
      Ти картуза піднімай, а я схоплю кляту.
      Мужик картуз підніма. Той давай хапати.
      А тоді як завола: - Де ти взяв колючу?
      Усі руки поколов! – репетує злючий.
      - Ви на мене не кричіть! Я ж не винен в тому,
      Що Господь таке створив! - Та й подавсь додому.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. Герань
      Сидять старі під під’їздом на лавці в неділю.
      Хоч на вулиці спекотно та тут прохолода.
      Ото вийшли ще із ранку, як на лавці сіли,
      До квартири їх загнати задушної годі.
      Сидять собі, розмовляють, згадують минуле,
      Як були ще молодими і сил вдосталь мали.
      У душі, напевно, мріють: «От би повернули
      Ті роки, ми б час, напевно, так не марнували».
      За розмовами неспішно години спливають.
      Вже, здається, все на світі переговорили.
      Змовкли, теми для розмови нової шукають.
      А тут квітник перед ними, герань зацвітає.
      І білим цвіте, і червоним і рожевим цвітом.
      Насадила одна бабця та і доглядає,
      Щоби було з чого очам людським порадіти.
      - А ви знаєте, - колишня вчителька Марія
      Одізвалась, - чом геранню квітку називають?
      - Ні, не чули. – може й знають, послухать воліють,
      Може, щось їм не відоме від неї узнають.
      - Колись молода читала було міфи греків.
      Так от, була у тих греків богиня Геройя,
      Що місяцем управляла. От якось здалека
      Помітила вона хлопця, що пас під горою
      Чималу отару. Звався він Ендіміоном.
      Помітила випадково із самого рання,
      Як він із села поволі ту отару гонить.
      Й загорілося у серці богині кохання.
      Та біда була не в тому, що вона богиня.
      Боги могли тоді легко між людей ходити.
      Просто вдень ота Геройя ховатись повинна,
      Адже місяць, зрозуміло, лише вночі світить.
      А Геройя закохалась так, що вже навіки.
      І не зна, що з тим коханням нещасній робити.
      Тож лише вві сні стрічатись могла з чоловіком.
      Прийде, сяде коло нього. Поки й місяць світить,
      Вона сидить, милується. Та все гірко плаче,
      Бо ж розлучена з коханим і надій не мала.
      Ото зі сліз її й виросли оці квіти, наче.
      І геранню на честь неї ті квіти й назвали.
      - Тепер мені зрозуміло, - озвалась Варвара, -
      Чому мені іще мама покійна казала,
      Щоби хлопця привернути, листочків нарвала
      І в торбинці біля серця постійно таскала.
      - А я чула, що у квітки є і друга назва –
      «Пеларгонія». Походить теж із мови греків.
      Бо, як добре роздивитись плід квітки, одразу
      Видається, що він схожий на дзьоба лелеки.-
      То Горпина підпряглася, - А з грецької мови
      То «лелека» й означає. Отакі то справи.
      Тут старий Кіндрат, геть сивий узяв далі слово:
      - То було ще при Союзі. Хрущов тоді правив.
      Служив я, як всі служили. То не так, як нині.
      Довелось в Узбекистані далекім служити.
      Ходив часто по Ташкенту, як бував у «вільній».
      Довелося із місцевим одним говорити.
      Ото він мені й повідав, що в часи далекі
      Герань бур’яном зростала та квітів не мала.
      Якось Мухамед – пророк їх, здолав шлях нелегкий
      Так, що вся його накидка геть мокрою стала.
      Аби її просушити, на герань розвісив.
      А та бігом до сонечка гіллям повернулась.
      Мокрий одяг дуже швидко висох з того, звісно.
      Мухамедом ті старання квітки не забулись.
      У подяку вкрив її він усю квіточками
      Із таким чудовим, ніжним, п’янким ароматом…
      - А в Болгарії. Я чула, - Марія та ж сама
      Знов озвалась, - оцю квітку «здравицею» звати.
      Кажуть, в бідній сім’ї селян захворів синочок.
      Що батьки вже не робили, чим не лікували,
      Не проходила хвороба. Лежав, закрив очі,
      Слабке дихання нерівне груди піднімало.
      Пішли батьки до лікаря, аби подивився.
      Той оглянув і порадив придбати герані,
      Поставити, щоби хворий між них опинився…
      Так хвороба і пропала у нього до рання.
      - Воно й так, повітря квіти, кажуть, очищають...
      - А на Сході, - Кіндрат впрягся, щоби не забути,-
      Герань в горщиках при вході у дім виставляють.
      Але білу тільки, кажуть, таке може бути,
      Що герань та змій усяких відляка від дому.
      Бо ж там змій у них усяких водиться багато…
      - І не тільки змій, - Оксана перебила йому, -
      Вона й нечисть всяку в хату не впустити здатна.
      А ще й всяке зло, незгоди у дім не пускає.
      Один німець розказував історію давню.
      Чоботар якось додому у село вертає.
      А сам, як би то сказати – в негарному стані.
      Пригостили добрі люди – не смів відмовляти.
      Тепер іде та й боїться, як жінка зустріне.
      Почне лаяти, щоб більше не смів випивати.
      Та, як люди пригощають? Хіба в тому винен?
      Іде полем, журавельник над шляхом квітує.
      Так у німців герань зветься. Нарвав собі квітів
      Та і далі вже до хати своєї простує.
      Жінка стріла, навіть рота не встигла відкрити,
      А він їй букет під носа – аромат вдихнула,
      Заспокоїлась, всміхнулась, про лайку забула.
      Квітку вдома посадила. Із тих пір не було
      Негараздів у них в хаті. На лад повернуло.
      Жінка бурчать перестала, а він кинув пити.
      Сад, прикрашений геранню, став іще гарніший…
      Усі знову погляділи на прекрасні квіти,
      Й на душі у всіх від того стало спокійніше.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. * * *
      Застрибали коники-стрибунці.
      Та один лоскочеться у руці.
      Хочеться поглянути хоч на мить
      Та боюсь долоню я розтулить.
      Хай воно лоскочеться аж пече,
      Бо боюся – скочить і утече.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. * * *
      Москалі в селі одному спинились днювати.
      Розмістились по хатах москальські солдати.
      У одної баби їх в хаті кілька стали.
      Барабанщика вона чимось вже дістала.
      Тож він в закапелку їй переплутав мички.
      Нехай буде хоч така помста невеличка.
      Баба визнала, хто їй наробив ту шкоду.
      Взяла вона барабан, як москаль виходив,
      Розкрила та весь його вимазала тістом.
      Скоро труби загули. Всі москалі, звісно,
      Похапали все своє, мерщій шикуватись.
      Барабанщик завернув з бабою прощатись.
      - Прощай, бабка, - каже їй, - нє гнєвайся люто,
      То я мичкі нє со зла твоі пєрєплутал.
      Баба йому у отвіт: - Не прогнівайсь, милий,
      То я тобі не зо зла бубнило набила.
      Звісно, той не зрозумів, помчав доганяти.
      Та, як рушили усі і взялися грати,
      Він ударив в барабан, а воно не грає.
      Від фельдфебеля по шиї за те получає.
      Отож, думає собі: дай но я погляну.
      Як розкрив, а там квашня по всім барабану.
      Довго його в річці мив, відмивав те тісто.
      Лаяв бабу, але сам у тім винен, звісно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. Битва під Костянтиновим Кривоноса з Вишневецьким в 1648 році
      Зорі в небі блищать, місяць викотив коло,
      Зачепився за дуб та й на хвильку завис.
      Своїм оком єдиним на долину дививсь,
      Що удень ще була бою лютого полем.
      Хоча бій і затих, гамір не ущухав.
      Переможці багать навкруги розпалили.
      Хто лежав, хто сидів та усі гомоніли.
      Костянтинова той гамір аж досягав.
      Хоч потомлені всі та завзяття від бою
      Їх ще не полиша. Є про що говорить.
      Адже лях з-під Пилявців, як скажений біжить,
      Все добро, що притяг, покида за собою.
      Круг одного багаття січові козаки.
      Ті вже звикли до битв, тож сидять, спочивають.
      Що казати, як всі і без того все знають?
      Прохолоду вечірню несе від ріки.
      А іще мошкара від боліт налетіла.
      Тне проклята і кров сподівається пить.
      Ту, що ляхи в бою не зуміли пустить.
      Тільки дим і рятує козацькеє тіло.
      Зрідка кине хтось слово і знову мовчать.
      Коли раптом один з козаків підхопився:
      - То ж Микола іде? Петре, он, подивися!
      - Таки він. Гей, Миколо, - услід став кричать, -
      А іди но сюди! Той спинився на мить.
      Придивився, хто ж то його добре так знає.
      - Хто це там козака своїм криком спиняє?
      А ну, лиш покажись, щоб я міг зрозуміть!
      - Чи Петра не впізнав? Та ж з тобою ми, брате,
      Мабуть, діжку горілки удвох розпили́!
      - Звісно, так! Не впізнав?! – козаки загули.-
      Запанів! Перестав вже й своїх впізнавати!
      Після дружніх обіймів розсілися знов.
      І Микола присів біля того багаття.
      - Де ж це ти пропадав? – стали в нього питати.
      А Петро своє вставив: - Звідки, власне ішов?
      - Та ж від Хмеля. Тепер я в полку Кривоноса.
      Тож цидулку носив, що полковник послав.
      А, відносно того, де це я пропадав…
      Та багато чого пережить довелося…
      Остряниця…степи… Де Максима зустрів.
      З його хлопцями там у степах тирлувався,
      Доки аж на Січі буйно Хмель не піднявся
      І Максим нас у поміч Богдану повів.
      І на Жовтих були, і під Корсунем бились.
      Потім Хмель зупинився, Максима послав
      Аби він Україну від ляхів звільняв,
      Які поки іще де-не-де залишились.
      Військо ж все полягло чи у Крим подалося.
      Залишився, хіба що, лиш Ярема один.
      Із Лубен із полком своїм вибрався він,
      Якось на правий берег пробратись вдалося.
      Йшов Ярема, кривавий слід за ним залишався.
      Мов скажений вовчисько нищив все на шляху.
      І ви ж чули, напевно вже про долю лиху
      Тих, хто звірові тому у лапи попався.
      Про Котельню, Вчорайше, Погребище, де він
      Крові ріки пролив…Про Вахнівку, Немирів
      Та Прилуку… Криваві сліди того звіра…
      Тож Максим і почав за тим нелюдом гін.
      Під Махнівкою, врешті, наздогнати вдалося.
      Ворог зуби ошкірив, наче загнаний звір.
      Назбігалось до нього «панства» із усіх нір.
      Тож мав війська Ярема, навіть більше, ніж досі.
      Хоч і билися люто та здолать не змогли.
      Звідти під Костянтинів вороги відступили.
      Там до них доєднались чималі іще сили.
      Та й до нас ще загони із селян прибули.
      Поміж нами ріка Случ несла свої води.
      Щоб дістатись до них, її треба здолать.
      А вони ж наготові усім військом стоять
      Та гадають, що Случ буде нам перешкода.
      В сотні у Полуяна був я…Знали його?
      Гарна сотня була… Жаль, погинули браття.
      Коли тільки до річки став Максим підступати,
      Ми ішли попереду всього війська свого.
      В сподіванні, що військо враже геть відступило
      Брід здолали ми швидко, зовсім без перешкод,
      Повернули у місто Костянтинів…Та от
      Звідкись кінні козаки на загін налетіли.
      Їх було значно більше ще й відрізали шлях,
      Аби нам відступити. Довелось бій прийняти.
      І не з ляхом, на жаль. Нам прийшлося вбивати
      Таких самих, як ми. Билися і на шаблях,
      І списами кололи, з мушкетів стріляли.
      Кров лилась ручаями. Брат на брата пішов.
      Мабуть, що не усе в нас вирішує кров,
      Коли браття на бік сили вражої стали?!
      Нас все менше ставало, більшість в ранах були.
      Тут позвав Полуян мене й голосно каже:
      - Чи ти зможеш пробитись крізь кільце оце враже?
      Щоб не дарма усі тут ми в бою полягли.
      Скажеш, скільки отут стоїть вражої сили,
      Аби знав Кривоніс, як бій далі вести…
      Та і кинувся в бій. А мене відпустив.
      Я побачив лишень, як з коня його збили
      І в’язать почали. Вже не порятувать.
      Та й наказ мав такий, що живим мав лишитись.
      Я не знаю вже, як удалося й пробитись
      І дістатись на берег, де наші стоять.
      Я полковнику все, що дізнався, повідав.
      Хлопців так жаль було, але що мав робить?!
      А вже й вечір якраз встиг тоді наступить.
      Отож, в ніч Кривоніс не послав військо слідом.
      А на ранок, ледь сонце із-за лісу зійшло,
      На тім боці уздріли ми магнатські корогви.
      Вони нам на той бік закривали дорогу.
      І по виду чимало у них сили було.
      Зліва сам Вишневецький рішив з кінними стать.
      Справа – також кіннота. Хто вже там верховодив?
      А у центрі – піхота із гарматами. Годі
      Було, навіть і думать легко брід подолать.
      Почали перші ляхи. Кількасот їх зібралось.
      На цей бік перебрались та на герць стали звать.
      Ну, а хто би з козаків зміг спокійно стоять?
      Тож поміряти сили ми із ними подались.
      Герць недовгим був, правда. Не до того було.
      Кривоніс дав команду і хоругви кінноти
      Ворога налякали. Ті, хоча й без охоти,
      На той бік повернули. Наше ж військо пішло
      Усім фронтом вперед аби річку здолати.
      Ішли тісно, бо ж було нас чимало тоді.
      Вишневецький же, звісно не чекав, не сидів.
      Ледве в воду ступили, заревіли гармати.
      Ядра в нас полетіли, наче плугом яким
      Смерть ряди виривала, але нас не спиняла.
      І на місце загиблих нові й нові ставали.
      А вже й наші гармати одізвались за тим.
      Понад голови наші густо ядра летіли.
      А той берег все ближче і ближче. Та ось
      Ледь до берега нам добрести удалось,
      Як гвардійці вогонь із мушкетів відкрили.
      Перший залп, потім другий і третій…Здалось,
      Що то двері до пекла зненацька відкрились.
      Сотні наших поранені й мертві втопились.
      Ох, нелегко, скажу, нам тоді довелось.
      Та, хоч смерті коса всіх косила кругом,
      Все ж найперші за берег таки зачепились
      Та відкрили вогонь. Вороги відступились.
      Мабуть, не сподівалися зовсім того.
      Доки ворог збентежений був, козаки
      Стали шанці копати, вози підтягнули.
      Як оговтався ворог, то пізно вже було –
      Вже і табір на березі виріс ріки.
      А у таборі спробуй-но тільки нас взять!
      Ледве облаштувались – піхота поперла.
      Смертоносним вогнем на нас плюнули жерла.
      Але й нам вже було чим їх силу стрічать.
      Усе більш козаків на цей бік перейшло.
      Підтягли і гармати, на валах встановили
      І вогонь упритул по піхоті відкрили.
      Ту піхоту ураз, наче вітром змело.
      Відступила назад, де б вогонь не дістав.
      Вишневецькому то було не до вподоби,
      Тож негайно велів боягузам тим, щоби
      Нас змели у ріку. Гул гармат не змовкав.
      Знову ворог іде на укріплення наші.
      Ми його зустрічаєм вогнем з-за возів.
      Коли все ж підійшов, ми накинулись всі,
      На, отримуй, мовляв і підляшок, і ля́шок.
      Закривавили шаблі в ворожій крові
      І погнали їх геть, кулі слідом пустили.
      Утекли… Та Ярему те ще більш розлютило.
      Знов погнав їх в атаку усіх, хто живі.
      Але то все дарма. Нас тим не налякати.
      Стріли влучним вогнем і погнали назад.
      Вже, напевно, Ярема був із того не рад.
      Тож не став тих побитих у атаку кидати.
      Вивів власні хоругви і повів козаків
      На укріплення наші. То була страшна сила.
      Двічі ми їх спиняли. Вже, здається відбили
      Та вони знов кидались у атаки стрімкі.
      Брат ішов проти брата, батько йшов проти сина.
      Кров лилася рікою. Українська, однак …
      А Ярема лютивсь. Не спинявся ніяк.
      Хотів вибити всіх до одної людини.
      Вже здавалось, що він-таки гору бере.
      Вже його козаки у наш табір прорвались.
      Вже у таборі наші із ними рубались,
      Відступали до річки. А той пре і пре.
      Хоч і важко було та не кинулись ми
      На той бік через Стир. Усі бились завзято.
      Довелось полишити Яремі гармати,
      Гаківниці – відбитись би, власне, самим.
      За спиною ріка. Ворог все насідає.
      Але вперлися ми – стоїмо, як стіна.
      Хоч і ворог проклятий пощади не зна,
      Але жалості й ми теж до нього не маєм.
      Та ще з берега того нам поміч іде.
      Козаки і селяни весь час прибувають.
      Ледве вийдуть на берег, до бою вступають.
      А Тишкевич стоїть із піхотою й жде.
      Не схотів він Яремі у поміч іти.
      Та вже й вечір заходить і сонце сідає.
      Вже Ярема, здається й не так налягає.
      Мабуть, бачить, що шанс свій він вже упустив.
      Тож велів козакам відступати своїм.
      Прихопили, щоправда з собою гармати,
      Що відбили у нас. Та ще встигли забрати
      Прапори, що недавно належали їм.
      Та при Жовтих і Корсуні втратили всі.
      Кривоніс і забрав їх собі, як трофеї.
      Тож, обтяжені здобиччю трохи тією,
      Огризаючись зграєю лютою псів,
      Відступили вони, скоро і подались
      Десь на Кульчин. А поле все нам залишили.
      У той день ми уже й Костянтинів звільнили,
      А на другий загонами всі розбрелись
      Та звільнили Острог і Красилів, і Бар.
      Кам’янецьку фортецю взяли у облогу.
      Правда, взяти її не було у нас змоги,
      Хмель покликав назад. Вже чекав на татар,
      Щоб на ляхів іти, які військо зібрали.
      Полк Максимів йому у нагоді мав стать.
      Щоби спільно усім битву ворогу дать.
      Отож ми із полком під Пиляву й примчали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. * * *
      Виривали із корінням
      Та не вирвали.
      І стоїть під небом синім
      Поміж вирвами
      Стоїть, гордий
      Вигляд в нього,
      Бо ж нескорений.
      Як інакше?
      Він з міцного
      Виріс кореня.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. * * *
      Царі московські з давніх пір були
      Господарями слова: як давали,
      Так і назад, як треба, забирали.
      При тому всьому запросто могли
      Підставити людей, які те слово
      Від імені царя комусь несли.
      Згадавсь випадок давній вже, коли,
      Після століть приниження і крові,
      Здолавши хана на ріці Угра,
      Зняла Москва своє «ярмо» монгольське.
      І от у Крим відправлено посольство.
      Така собі дипломатична гра.
      Посол - боярин Скряба Тимофій
      Мав царське слово ханові сказати,
      Що з Польщею не буде воювати.
      А ти, мовляв, як хочеш, так і дій.
      Послухав хан московського посла
      Та й з Польщею теж взявся замирятись.
      Обставини ж розпочали мінятись,
      Знов ворожнеча з Польщею пішла.
      Себе щоб перед ханом обілить,
      Іван посла другого відправляє,
      Що Скрябу хану передати має
      Й такі слова при тому говорить,
      - Іван нічого не велів тоді
      Послу від свого імені казати,
      То він усе сам вигадав, проклятий.
      Тож ми його й передаєм тобі.
      Роби тепер, що сам захочеш з ним.
      Що стало із послом тим – не відомо.
      Та як цареві вірити по тому,
      Як він менжує словом так своїм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. Легенда про сарану
      Сидить сім’я стривожена в підвалі.
      Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
      Спокійно людям жити не дають.
      Вже пів села, напевно зруйнували.
      Здригається від вибухів земля.
      Здригаються підвалу товсті стіни.
      А мати притиска до себе сина,
      Хоч, наче і не злякане маля.
      Бо ж звикли вже до вибухів отих.
      Ледь не щодня обстрілюють прокляті.
      - І не набридне їм ото стріляти?
      Коли ж снаряди закінчаться в них?
      - Не скоро, мабуть! – тато одізвавсь, -
      У них же «друзів» іще є по світу.
      Везуть снаряди і ракети звідти.
      Та ще й запас з тії війни зоставсь.
      Так, що чекати – скінчаться, дарма.
      - І дав Господь же нам таких сусідів,
      Що нам від них одні постійні біди?!
      І чого пруть? Ніхто ж їх не займав!
      Та лізуть, лізуть, наче сарана…
      - А що то – сарана? – малий питає.
      - Та то така комаха, що літає
      І геть усе навкруг з’їда вона.
      Як поодинці – наче ж не страшна,
      Але, коли збивається у зграї,
      Тоді всьому рятунку вже немає.
      Пустеля залишається одна.
      - А розкажи іще про сарану!
      - А що тобі про неї розказати? –
      То до розмови приєднався тато, -
      Хоч знаю я історію одну.
      Дідусь покійний ще розповідав…
      Було то у часи такі далекі,
      Що й уявити нам про те нелегко.
      Великий рід в степах цих проживав.
      Біліли понад річкою хати,
      Садки навкруг весною квітували.
      Вітри безмежні ниви хвилювали,
      Що людям удавалося зростить,
      З прихильності богів їх родових.
      Боги у всьому їм допомагали,
      За що пожертви гідні завжди мали.
      Білбог був головним посеред них.
      Йому найперше жертви і несли.
      Йому найбільшу шану й віддавали,
      Хоча й про інших теж не забували.
      Тож у достатку в цих краях жили.
      Був, правда, бог поміж других один,
      Що шанувати люди не бажали
      І Чорнобогом злючим величали.
      Бо ж злий і, справді, був страшенно він.
      Все якусь шкоду норовив вчинить:
      То посуху нашле, то град, то зливу.
      Білбог їх рятував від того гніву,
      Встигав щоразу напад той відбить.
      А Чорнобог від злості аж кипів
      І кожен раз вигадував щось нове
      Аби людської наковтатись крові.
      Сидів і сіті проти роду плів.
      На чорній хмарі сидячи, якось
      Надумав шкоду нову сотворити,
      Комах на ниви людські напустити.
      Недовго думав, кинув клич і ось
      З’явилась звідкись клята сарана,
      Яка усе живе навколо жерла.
      Як розплодилась, зграєю поперла
      У край квітучий, гарний той вона.
      Не знали люди ще про ту біду.
      Жили собі, спокійно працювали.
      А сарана все ближче мандрувала,
      Лиш голий степ лишивши по сліду.
      Аж біженці прибились в один дім
      Та розказали про велике лихо,
      Що на них суне невблаганно й тихо…
      Гінці помчали впевнитися в тім.
      Побачили, як суне хмара та,
      Як нищить все, що у степу живого.
      Тоді жерці звернулись до Білбога –
      Рятує хай, біду ту відверта.
      Почув Білбог свого народу крик,
      Поглянув з хмари білої й побачив,
      Як сарана та суне, хмара наче,
      Її числу ніхто не знає лік.
      І голосом він грізним повелів:
      - Лети туди, де ясне сонце сходить,
      Впади у темні океану води!
      І ледве тільки то проговорив,
      Як сарана та в небо піднялась,
      Якійсь незнаній силі покорилась.
      По ній пустеля гола залишилась,
      Вона ж топитись в море подалась.
      А Чорнобог, як сарану пустив,
      Приліг на чорній хмарі спочивати.
      Він добре спить, як галасу багато,
      Як плач стоїть – його спадає гнів.
      А тут прокинувсь – щось пішло не так.
      Поглянув вниз і лють його вхопила,
      Бо ж сарана кудись на схід летіла.
      Від злості він на мить якусь закляк.
      А далі заклинання прочитав
      І сарана десь за горами впала.
      Та, що жива, людьми одразу стала.
      І новий рід їх кочувати став.
      Плодився там та по степах блукав.
      Коли ж достатньо сили набирався,
      Тоді на захід в дальню путь пускався,
      Земель для себе й здобичі шукав.
      Ні, щоб осісти і, як люди жить,
      Ішли, вогнем палили і вбивали.
      І хвилі тої дикої навали
      Могли із нив пустелю сотворить.
      Зникали села і міста в огні,
      Що люди їх віками будували.
      А ниви бур‘янами заростали
      В колись багатій, гарній стороні.
      Хоч предки й опиралися тому,
      І тисячами в тій борні вмирали,
      Але нова котилася навала,
      А опиратись не було кому.
      Так краєм гунни з обрами пройшли,
      Ще печеніги, половці і торки.
      Монголи, а тепер оці ось орки,
      Що «визволення», кажуть, принесли.
      Зі сходу пруть, неначе сарана,
      Звільняють нас від нашого усього,
      Адже самі не мали зроду свого
      І їх достаток – то лише війна.
      У когось все потрібне відібрать,
      Когось на себе змусити робити
      І далі за чужий рахунок жити
      І на весь світ по «місію» горлать.
      Як сарана злітаються сюди
      І тисячами кожен день вмирають.
      Та нищать все живе у нашім краї
      Лиш смерті залишаючи сліди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. Битва під Вількомиром 1 вересня 1435 року
      Сидять діди на колоді. Вже осінь надворі.
      Вже сонечко, хоч і гріє та не вигріває.
      Та ж хочеться дідам тепла хоч трохи в цю пору.
      А тут якраз затишно і вітру немає.
      Тож погріти можна кості та погомоніти
      Про те, про се. Свою, може, молодість згадати.
      Дід Микола – зовсім сивий, краще інших вдітий,
      Бо ж в дружині князя, навіть, встиг повоювати.
      Більше інших бачив світу, походив із князем.
      Бував в Литві, бував в ляхів, з татарами бився.
      Був у ляхів у полоні із князями разом.
      Князь загинув у тій битві, з ангелами стрівся,
      А Микола кілька років у ляхів просидів.
      Про то мало він говорить, згадувать не хоче.
      - А як ти в полон потрапив? – питається в діда
      Дід Степан і зазирає тому прямо в очі.
      Зітхнув тяжко дід Микола: - Як тобі сказати?
      Билися під Вількомиром та й в полон попали.
      - Розкажи нам про ту битву?! – стали всі питати, -
      Бо лиш чули ми про неї. Хочем більше знати.
      Задумався дід Микола, закрив, навіть, очі,
      Наче, хотів знов побачить, як все воно було.
      Здавалося, говорити про то він не хоче,
      Душа прагне, щоби все то стерлося, забулось.
      Потім зітхнув та і каже: - Чом не розказати?
      Хоч і тяжко то для мене пережити знову.
      Ішло тоді мені, мабуть, літо двадцять п’яте.
      Помер Вітовт, князь литовський, що був рідним братом
      Ягайлові, який сидів на троні в Варшаві.
      Тоді ж князя Свидригайла в Литві посадили
      Князювати. Свидригайло той був князем славним.
      Прагнув, щоб Литвою ляхи вертіти не сміли.
      Ляхам то не до вподоби, звичайно, що було.
      Тож і стали воювати. Бились між собою.
      На Волині Володимир ті ляхи здобули.
      Луцький замок намагались та не взяли з боєм.
      Замирились на два роки та знову зчепились.
      Свидригайло за батьківську ще тримався віру.
      Тож князі й бояри руські до нього тулились,
      А литовські ображались, вважали допіру,
      Що у них є привілеї. Через ту образу
      Вони з ляхами злигались та й проголосили
      Брата Вітовта - лихого Жигимота князем.
      Тоді ж з ляхами військові поєднали сили.
      Стали ляхи і литовці все більш насідати,
      Потіснили Свидригайла, хоч той відбивався.
      Мусив собі союзників по світу шукати.
      Перш за все, на князів руських вірних опирався.
      Далі знайшов спільну мову з магістром лівонським.
      Той давно вже точив зуби й на Литву, й на ляхів.
      Мав підтримку невелику в князівстві московськім,
      Бо ж жону мав тверичанку Ганну. Тож без страху
      Став супроти ворогів тих. Взявсь військо збирати.

      Мав і сам він кілька тисяч дружини своєї.
      Стали князі православні руські прибувати.
      Із півсотні їх зібралось для битви тієї.
      Був між ними й князь Михайло, що Києвом правив.
      Я тоді і був на службі у його дружині.
      Князь усій своїй дружині обладунок справив.
      Було піших небагато та були і кінні.
      Прибули ми в спільний табір, де вже всі зібрались.
      Крім князівської дружини і дружин удільних
      І лівонці із магістром, із своїм примчались.
      Захотіли поживитись на грабунку Вільно.
      Ми тоді на них уперше якраз й подивились.
      Прислав тесть загін із Твері, кількасот ординців
      Прибули зі степу. Слідом прибули й гусити,
      Ті, що добре надавали німчурі по пиці.
      Вони добрий досвід мали, як ворога бити.
      На чолі із Жигимонтом, сином Корибута.
      Той був в чехів кілька років, воював з панами,
      Знав, як військом керувати, як на полі бути.
      Найдосвідченіший, певно, був він поміж нами.
      З таким військом Свидригайло на битву і рушив.
      Підійшли до Вількомиру на на ріці стали,
      Що Святою прозивалась. Та сказати мушу:
      Допомоги від Святої ми зовсім не мали.
      Може, тому, що не було єдності між нами.
      Свидригайло – воєвода виявивсь невдалий.
      Князі руські над рікою стали своїм станом.
      Чехи табором окремим трохи збоку стали.
      Те ж лівонці, не схотіли разом з нами стати.
      Збудували власний табір, наче нас цурались.
      Як же можна було військом таким керувати?
      А от ляхи і литовці добре згуртувались.
      То пізніше я дізнався, у полоні бувши.
      Жигимонт сам керувати військом не збирався.
      Син Михайло повів військо, кілька тисяч рушив,
      Доки з ляським більшим військом, нарешті з’єднався.
      Ляським військом воєводив Якуб Кобилянський.
      Воїн знаний, під Грюнвальдом з тевтонами бився.
      Отож, рицарів німецьких зовсім не боявся.
      Звісно, гарний його досвід у бою згодився.
      А, тим паче, що Михайло не став задаватись,
      А віддав все керівництво у руки Якуба.
      От з тим військом й довелося, врешті нам спіткатись.
      Підійшло воно небавом й стало нам на згубу.
      Ми стоїм і вони також, всі чогось чекаєм.
      А тут дощі зарядили, хоч і кінець літа.
      Бачимо, що у болоті уже потопаєм.
      І надумавсь Свидригайло перебратись звідти
      Ближче десь до Вількомира, де земля твердіша.
      То вже третій день почався нашого стояння.
      Стали ми згортати табір. Князь велів жвавіше.
      Та й знялися й подалися із самого рання.
      Вже би краще там стояли. Ледве розтяглися,
      Як ті ляхи і литвини на нас налетіли.
      Нас в похідному порядку рубати взялися.
      А ми відсічі їм дати просто не зуміли.
      Князь далеко, князі ж наші, певно розгубились.
      Та і кожен лиш своїм міг керувать загоном.
      Тож одні взялись за зброю і з ляхами бились,
      А другі враз полякались та й погнали гоном.
      Розрубали військо навпіл, притисли до річки
      Й до озерця, що на біду нашу розлилося.
      Перешкода та, здається, може й невеличка
      Та мало кому із наших подолать вдалося.
      Князь Михайло не злякався і ми біля нього.
      Стали разом відбиватись від тої навали.
      Та всіх ляхів зупинити ми не мали змоги.
      Скоро князь наш був убитий, його стяги впали.
      Ляхи стали нас в’язати, у полон збивати…
      Як побачив Свидригайло, що військо втікало,
      Хоча і завзято бився, мусив відступати.
      Коня втратив, втратив зброю, до чехів пробився.
      Ті устигли за возами сховатись своїми.
      Жигимонт на князя, кажуть, з жалем подивився.
      Велів дати коня, зброю, ледве не нагримав,
      Як князь хотів далі битись. Велів утікати.
      Бо вже ж було зрозуміло – пощади не буде.
      Сам він залишився битись, князя прикривати.
      Мужнє серце, мабуть билось в Жигимонта грудях.
      Свидригайло взяв з собою три десятки воїв.
      Велів на коней сідати та й в Полоцьк подався.
      Лишив військо помирати не військом – юрбою.
      Жигимонт же помирати із людьми зостався.
      Поки нас ламали ляхи, лівонці сиділи
      В таборі та позирали зі своїм магістром.
      Бо ж кидатися у бійку було мало сили.
      Все одно, що в пащу леву головою лізти.
      Розуміли, що пощади, звісно, їм не буде.
      Тож здаватись не збирались, а лише чекали,
      Поки стануть з вражим військом врешті груди в груди.
      Та, мабуть, до свого Бога молитви складали.
      Як розправилися ляхи та нас розтрощили,
      Тоді вже взялись до чехів. Ті сміливо бились.
      Але скоро Жигимонту ляхи бік пробили,
      Чехів усіх пов’язали, що живі лишились.
      Тоді взялись до лівонців. Табір обложили.
      Довго билися лівонці, але не здавались.
      Скоро їхнього магістра Керсдорфа убили,
      А тоді рицарське військо добивати взя́лись.
      Згинув там весь цвіт лівонців, поліг там на полі.
      Мало кого тоді ляхи у полон узя́ли.
      Та і з наших князів тоді посміялась доля.
      Крім мого князя Михайла ще багато впало
      На тім полі. А ще більше в полон подалися.
      Мужній Жигимонт в полоні тому був не довго.
      Чи помер від рани, чи то, ляхи його вбили.
      Я тоді, у ту хвилину не був біля нього.
      Тож не знаю. Хоча різне про то говорили.
      Отак тоді й закінчилась та неславна битва.
      Втратив тоді Свидригайло надію на владу.
      Довелось йому ту рану до кінця носити.
      Ото, хлопці, про ту битву уся моя правда.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. * * *
      Літа минають, летять літа.
      Старого дуба вітер хита.
      А він уперся, у землю вріс
      І йому в поміч не треба ліс.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. * * *
      Давав хлопові пан гроші та його й питає:
      - Чи я всі віддав? - Та, пане, навіть і не знаю.
      Порахую зараз. Взявся бігом рахувати.
      - Та ні, пане, не всі, треба би іще додати.
      - А дай, я перерахую. – пан у хлопа просить.
      Дістав свої окуляри, почепив на носа.
      Почав гроші рахувати. - Таки, правду маєш.
      Ось, візьми собі ще того, що не вистачає.
      - Ну, спасибі очам, пане, що на ніс налазять.
      А оті брехливі перші нехай повилазять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. * * *
      А понад водою верби зажурились.
      Сонечко зустріли та росою вмились.
      Їм би порадіти, розчесати коси,
      Але обібрала золото все осінь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. * * *
      Кажуть, Путін у психушку якось завітав.
      Персонал на тротуарі дурнів всіх зібрав.
      Дали в руки транспаранти, прапорці дали.
      Наказали, щоб слухняно ті себе вели.
      Коли Путін до них прийде, щоб кричали всі:
      «Слава Путіну!» та «Слава збирачу Русі!»
      Стоять дурні у піжамах. Путін прибува.
      ЕФеСБешник дав відмашку – хай кричать слова.
      І всі разом підхопили, лемент підняли.
      З того лементу й ворони звідти утекли.
      Іде Путін мимо дурнів, а душа співа.
      До душі йому припали всі оті слова.
      Радий, що його вітають, вгору ніс дере.
      Себе красенем вважає, хоч лайно старе.
      Раптом бачить чоловіка, що стоїть, мовчить,
      Разом з іншими про славу йому не кричить.
      Підійшов, очима втупивсь, потім запитав,
      Чому той разом з другими його не віта.
      - Вибачте, шановний пане, але ж я не псих.
      Я всього лиш психіатр, лікар я у них.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. Як з’явилася на світі доморощена "еліта"
      Сидять діди на колоді. Сидять, розмовляють.
      А тут раптом хтось на джипі повз них пролітає.
      Куряву здійняв велику, курей розполохав.
      На Рябка, що зазівався, не наїхав трохи.
      - Було дурне, - дід Микола промовив сердито, -
      Дурним воно й залишилось, хоча і «еліта»!
      - А то хто такий, Миколо? – став Петро питати.
      - Та ж Кузьменка Павла старший, отой дурнуватий!
      Ледь граніт науки в школі на трієчку гризло,
      А, бач, у Верховну Раду тепер аж пролізло!
      Попервах, хоча би совість воно якусь мало.
      Як до батька приїздило у село, бувало,
      То свою круту машину ховало за хату,
      Старий одяг свій зношений бралося вдягати.
      У «Москвич» сідало батьків, їхало стрічатись
      Із народом…А тепер, бач, як стало мотатись?!
      - Звідкіль лиш такі беруться, лізуть до корита?
      Тільки вилізло з болота, вже воно «еліта»!
      - А я точно знаю, звідки отакі взялися, -
      Каже дід Трохим серйозно. – Ну, то поділися!
      - Було то все, кажуть, хлопці, в ту далеку днину,
      Як Господь собі надумав створити людину.
      Роботягу, що там думать – знайшов шматок глини,
      Плюнув, зліпив потім дунув – от і є людина.
      А от панської породи із глини не зліпиш.
      Та ж Бог знає, що робити – не сів та не кліпав.
      Узяв борошно біленьке, петльоване, звісно,
      Ще й просіяв через сито та замісив тісто.
      Узяв тісто, зліпив з нього ще одну людину.
      Виніс надвір та під хату на призьбі покинув
      Аби сохли на сонечку. Справами зайнявся.
      А тут якраз пес бездомний звідкілясь узявся.
      Всюди суне свого носа, до призьби прискочив.
      Мужика понюхав – глина. То їсти не хоче.
      А понюхав пана, а то смачне біле тісто.
      Як голодному собаці та й його не з’їсти?
      Ухопив й ковтнув одразу, навіть не вдавився.
      А тут якраз Бог до призьби саме нагодився.
      Узяв мужика із глини, вдихнув йому душу.
      - Іди, - каже, - а я паном зайнятися мушу.
      Туди-сюди огледівся – а немає пана.
      Він тоді вже прискіпливо все навкруг оглянув.
      Аж дивиться – пес з-за хати позира на нього.
      Ще й облизується, клятий. Розізлив він Бога.
      Бог як скочить та як влупить копняка злодюзі,
      Попав носаком добряче по ситому пузі.
      А той пес із переляку вмить …опорожнився.
      Отак перший пан на світі тоді й появився.
      - Як воно отак з’явилось, то що й говорити –
      Зрозуміло, що із себе явля та «еліта».
      Встигло грошей нахапати якось по-дурному
      І уже страшенний гонор прокинувся в ньому.
      Вже він згори поглядає на простого люду,
      Бо він, мовляв вже породи інакшої буде.
      А, що нема за душею совісті ні грама,
      То і пхається повище, аби між панами.
      Забуваючи, при тому, зовсім, що «еліта» -
      Не про гроші, не про владу, не про життя сите.
      Із «елітою» такою нам добра не ждати,
      Як будуть такі міністри, такі депутати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. * * *
      Понад ставом верби похилили віти.
      Сонечко спросоння очі промива.
      А навколо літо, а навколо квіти
      І блищить у перших променях трава.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. * * *
      Іде Хрущов по вулиці, хлопчик підбігає:
      - А ви, справді, Хрущов, дядя? – у нього питає.
      - Справді, справді! – той говорить, - а що хотів хлопче?
      - Казав тато, а чи правда, запитати хочу,
      Що не тільки ви ракету в космос запустили,
      А і сільське господарство? – і дивиться сміло.
      - Піди, скажи свому татку, хай не забуває,
      Що в країні в нас не тільки картоплю саджають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. Битва під Шумськом в 1233 році
      - Миколо Петровичу, от поясніть,
      Бо я ніяк не зрозумію.
      Чому Орбан з Путіним прагне дружить?
      Чому він Європою сіє
      До нас недовіру, вставляє дрючки
      В колеса Європі і НАТО?
      І він не один там, напевно ж такий,
      В Угорщині. Бо ж обирати
      Його би не стали, якби він робив
      Те, що для угорців не миле?
      Чи вже і угорці у нього – раби,
      Як в Путіна всі ті дебіли,
      Що пальцем вказав – воювати пішли
      Братів своїх, як вони кличуть?
      Чи то вже угорці забути могли
      Свій п’ятдесят шостий трагічний?
      - По-перше, як мова зайшла про братів,
      То угри брати їм скоріше.
      Прийшли у Європу з Московщини ті
      Ордою. Скажу, навіть, більше:
      Ті угри і ті – один корінь у них.
      Адже москалі – не слов’яни.
      По крові братів відчувають своїх,
      Один до одного і тягне.
      По-друге, на нас у них зуб вже давно.
      Не раз із війною ходили.
      Але не виходить у них, бач, воно –
      Не раз наші предки їх били.
      Їм наша земля, як більмо на очах,
      Віками в краї наші пхались.
      Ось, можу тобі розказати, хоча б,
      Що літ вісімсот тому сталось
      У нас в Україні, на Галичині.
      Було то іще до монголів.
      Дробилася Русь, бо ж війна по війні,
      Одно князі б’ються у полі.
      А нашим сусідам то в радість усе,
      Бо ж можна на тім поживитись.
      Дивися – здобуток похід принесе,
      Як руські князі будуть битись,
      А хитрий сусід і шматок увірве
      Собі від родючого краю.
      Хоча, для часів тих то все не нове.
      Народ же при тому страждає…
      Тоді місто Галич багатим було.
      Боярство на тім наживалось,
      Що кілька шляхів торгівельних ішло
      Крізь місто. То й добре, здавалось.
      Але… Те багатство сусідам кругом
      Спокійного сну не давало.
      Всяк прагнув собі прихопити його.
      Бояри ж тим і махлювали.
      Хоч землі то все споконвічні Русі
      Та уграм же дуже хотілось
      Аби їм ті землі належали всі,
      Тож їх воювать заходились.
      Боярам же галицьким усе одно –
      Свої чи чужі будуть княжить,
      Аби їх багатств не чіпало воно
      І князь робив, як вони скажуть.
      Але то бояри. Народ же, проте,
      З чужинцями зовсім не ладив.
      Як знайдеться князь, що візьметься за те,
      Щоб правити в Галичі – раді.
      Роман – князь волинський був Галич узяв,
      Боярам від нього дісталось.
      Він їх убивав, не жалів, мордував,
      По норах всі порозбігались.
      До угрів багато хто з них повтікав.
      Таких там ласкаво стрічали,
      Хто був би за гроші і батька продав.
      Вони свого часу чекали.
      Загинув Роман, залишив двох синів –
      Данила й Василька маленьких.
      І знову у Галичі угрин засів,
      Стрічали їх, наче рідненьких.
      Бояри з своїх повилазили нір,
      Вернулись і ті, що втікали.
      Привели чужинців в слов’янський наш двір,
      Ті в Галичі запанували.
      Не скоро, не скоро брати підросли,
      Вдалося їм сили набрати.
      І знову на Галич війною пішли
      Аби звідти угрів прогнати.
      Не просто те, зовсім не просто було.
      Могутні у Галича стіни.
      З Угорщини військо у поміч прийшло…
      А тут між князями ще війни.
      Чернігівський князь Київ мать захотів.
      Із військом подавсь його брати.
      Данило на Київ дружину повів,
      Щоб Києву поміч надати.
      Допоки він київські справи ладнав,
      Зібралися з силою угри
      І син короля Андраш з військом погнав
      Здолать Володимира мури.
      Щоб раз і назавжди Данила скорить
      І Галич собі відібрати.
      Удалу якраз собі вибрали мить,
      Коли на Волинь нападати.
      Ішли не самі, Галич військо зібрав
      У поміч угорцям. Тим часом
      Той Андраш уже і до Случі дістав,
      Навкруг озираючись ласо.
      Одначе, на Случі його перестрів
      Загін невеликий сторожі.
      Боярин його Владислав сюди вів –
      А раптом спинити їх зможе
      Чи трохи затрима? Тим часом послав
      Гінців із тривожною вістю
      Данилу й Васильку. Сам шлях перетяв,
      Померти готовий на місці
      Та ворога не пропустити. Чи він
      І, справді, так бився затято.
      Чи той невеликий волинський загін
      Так угрів зумів налякати,
      Що ті відступились й хутенько пішли
      До Шумська, щоб станом там стати.
      Вони у облогу те місто взяли,
      Хоч думали швидко узяти.
      Данило, ледь вістку тривожну почув,
      Що в Києві князя застала,
      Все військо на захід своє розвернув.
      Та бачить, що часу замало.
      Тож кинув обоз і піхоту свою.
      З кінною дружиною лише
      На захід помчав. У рішучім бою,
      Гадав, і так угрів покришить.
      В дорозі Василько його перестрів
      Із військом. Мав часу для того,
      Отож, і кінноту, й піхоту він вів,
      Долаючи швидко дорогу.
      До Вілії, що навкруг Шумська петля,
      Надвечір, нарешті дістались.
      Побачили й місто вони звіддаля,
      І угрів, що станом розклались
      Під стінами міста. Поки глупа ніч
      І угри в шатрах спочивають,
      Князь річку долає. Нікого навстіч,
      Ніхто йому не заважає.
      Волинські полки на висоти зійшли,
      Аби уграм шлях перетяти.
      Тут угри здолати би їх не змогли,
      Висоти так легко не взяти.
      На ранок, волинську помітивши рать,
      Внизу угри стали полками.
      Час йде та полки ті на місці стоять.
      Волинські полки так же само.
      Ті вгору не хочуть, ті вниз не спішать.
      Бояри Данилові радять
      На ворога тут на висотах чекать.
      Данило ж такому не радий.
      Не хоче чекати. Готовий у бій,
      Аби силу вражу здолати.
      Дружину надійну - свій полк головний
      У центрі почав шикувати.
      А справа поставив Василька полки,
      Другі полки зліва від себе.
      Дем’ян там – був тисяцький в нього такий
      Стояв на чолі. Сонце в небі
      Уже піднялося. Сигнал прозвучав.
      Полки з висот рушили спішно.
      Данило з дружиною кінно помчав,
      Василько й Дем’ян вели піших.
      Щити червоніли, блищали списи.
      Спускалася грізная сила.
      Аж угри завили на всі голоси,
      Спинити ту силу не сміли.
      Дружина Данила, як сокіл, немов
      На вражі полки налетіла.
      І землю зросила загарбників кров,
      Злякалися угри Данила,
      Розбіглися в боки. Він полком промчав
      Ворожі ряди. Доки бились,
      Розсіявся полк, кожен сам собі мчав.
      У вражім тилу розгубились.
      А ворог ряди свої знову зімкнув.
      Списами в лице наїжачив.
      З дружиною князь у тилу угрів був,
      А що з того боку – не бачив.
      Тим часом і піші полки підійшли,
      Врубалися в силу ворожу.
      Списи і мечі у роботу пішли.
      А князь керувати не може?
      Відрізаний він вже від війська свого.
      Дружина не зна, що робити.
      Розгублені вої скакають кругом.
      А там розгоряється битва.
      Дем’ян, що очолював ліве крило,
      В бою з галичанами стрівся.
      Хоча його воям нелегко було
      Та він попереду всіх бився.
      Хоч як намагався його Судислав,
      Що був галичан воєвода,
      Спинити. Та той їх рубав і рубав.
      Спинити його було годі.
      Як ніж, він панахав ворожі полки.
      За ним його вої ступали.
      Хоча галичани стояли поки,
      В лещата Дем’яна стискали.
      Данило крізь пил, що над боєм піднявсь,
      Помітив Дем’янові стяги.
      Сигнал дав дружині негайно: збирайсь!
      Пора показати відвагу.
      І знову, як коршуни впали вони
      На галицьке військо із тилу.
      І знову їх сталь пісню смерті дзвенить,
      Рубаючи ворога вміло.
      Крізь місиво люду пробились таки
      Назустріч Дем’яновим воям.
      Не зміг Судислав стримать натиск такий,
      Полки розірвали надвоє.
      Побачив Данило тепер, що Дем’ян
      І сам раду дасть галичанам.
      А як там Василько? Чи ж то устоя́в?
      Бо ж угри б’ють, наче тараном.
      Лишивши дружини частину в бою
      Дем’яну у поміч, закликав
      До себе другу половину свою.
      Загоном отим невеликим
      Подався тилами на праве крило,
      Щоб уграм ударити в спину.
      Та напівдорозі, немовби на зло,
      Кінноту угорську він стрінув.
      Зчепились в бою, не до помочі вже.
      Самим би живими зостатись.
      Хоч князя дружина його стереже
      Та змушений він відступатись.
      А угри насіли, розбили загін
      На купки, що бились між ними.
      І скоро вже князь пробивався один
      З мечем поміж уграми тими.
      Тим часом, Василько в бою устоя́в,
      Списи силу вражу спинили.
      Василько сам сулицю міцно тримав
      І порався нею уміло.
      Сам в перших рядах і волинці за ним.
      Насіли на угрів й погнали
      Тих раптом, бо ж страшно і так було їм.
      Що там за спиною – не знали.
      Хтось б’ється? Чи, може Данило зумів
      Уже їх полки оточити?
      Тож кинулись задні тікати без слів.
      Переднім теж хочеться жити.
      Помчали зненацька угорські полки.
      Волинці рубали їх люто.
      А князь іще б’ється, не знає поки,
      Що вже перемога здобута.
      Хоча галичани й тримали ще стрій
      Та, угрів помітивши втечу,
      Теж стали втікати. Затих скоро бій.
      А князь ще не знає, доречі,
      Де дівся Василько. Дружину зібрав.
      І стали в угорському стані.
      Василько ж всю ніч свого ворога гнав,
      Поки не сховались останні.
      Хто десь по лісах, хто аж в Галич помчав.
      Не стало кого і рубати.
      Утомлений з військом своїм повертав
      Василько до старшого брата.
      Той переживав: де ж Василько подівсь,
      Не радий був і перемозі.
      Аж раптом із військом брат менший з’явивсь.
      Зустрілись вони на дорозі
      Та і обнялись, як належить братам.
      А угри у Галич примчали.
      За мури сховався мерщій Андраш там.
      На військо Данила чекали.
      Та той не прийшов. Сил багато поклав
      Під Шумськом. Вже не до облоги…
      Попереду їх Ярослав ще чекав –
      Далека до нього дорога.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. * * *
      А попід кленом трава зелена.
      Хтось наче килим прослав для мене.
      М’якенький килим прослав в садочку,
      Щоб я полежав у холодочку.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    135. * * *
      Генеральський ординарець з базару вертає
      Та й у свого генерала чемненько питає:
      - Чув оце я на базарі, що наша частина
      Нині в похід вирушає о п’ятій годині.
      Чи ж то правда? Дарма ж люди говорить не стануть?!
      - Ти ті їхні побрехеньки не слухай, Іване.
      Який похід? Я нічого про похід не знаю.
      А я ж генерал і знати в першу чергу маю.
      Пройшло може з дві години – кур’єр на порозі.
      Загнав коня, утомився, видно у дорозі.
      Дає пакет генералу. Той бігом читає:
      - Так…частина… так… о п’ятій вирушати має…
      А куди? Про те ж ні слова… Іване, збирайся.
      На базарі, куди йтимем, у людей дізнайся.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. Звідки взялася горілка
      Розходився дід Свирид, весь двір його чує.
      Вранці прогулятись в парк чинно чимчикує,
      Аж за столиком сидять уже випивохи,
      Вже й півлітру розпили, зосталося трохи.
      Де вони грошей беруть? Коли устигають?
      Чи то ніяких турбот більш в житті не мають?
      Тож не витримав Свирид, проходячи мимо,
      Зупинився, розходивсь, лається із ними.
      Ті, хоч п’яні та, усе ж, потупили очі,
      Ніхто слова поперек сказати не хоче.
      Покричав він, покричав, заспокоївсь трохи,
      Миролюбніше почав казать випивохам:
      - От горілку ви п’єте, а хто із вас знає,
      Звідки вона узялась? Чом так називають?
      Людям, думаєте ви винайти вдалося?
      Без нечистого ніяк тут не обійшлося.
      От я вам і розкажу, як усе то сталось.
      Гей, посуньтеся. Ти бач, як порозсідались! –
      Здвинув трохи випивох, біля них усівся, -
      Так, на чому ото я, власне, зупинився?!
      Ага! Діялось то все у часи далекі.
      Жили тихо люди ще, хоч жилось нелегко
      Та не знали ще тоді горілку прокляту.
      А чортяці то усе не давало спати.
      Сидів, думав та гадав, що б таке зробити
      Аби людям те життя тихе перебити.
      І придумав. – От, пожди, - каже, - будуть мати,
      З нехворощу їм питво зможу я зладнати.
      Та таке, що вип’є хто - то здуріє сходу,
      Буде щось дурне робить та чинити шкоду.
      І потішить мене тим. Тож одразу й взявся.
      Миттю вогнище розклав. Дим такий піднявся,
      Що аж до небес дістав. Бог тоді й питає:
      - Чи ви чуєте, що дим? _Чуєм! – отвічають
      На питання те святі, - та звідки – не знаєм.
      Тоді Бог святого враз Петра викликає:
      - Піди, - каже, - подивись, хто там таке коїть?!
      А Петро хламиду вдяг й швидкою ходою
      До вогню того пішов. - Що то таке буде?-
      У нечистого пита. – Питво варю людям.
      Нехай , - каже, - його п’ють, аніж просту воду.
      - Який добрий?! Чи ж з того їм не буде шкоди?
      - То візьми та покуштуй! Дав йому попити.
      Той хватив. Та ж не пияк. Упав, як убитий.
      А нечистий не спиня курної роботи.
      Люд до нього валом пре, скуштувать охота.
      А на небі дим в носах уже усім крутить,
      Прямо очі виїда, не дає й дихнути.
      - Що ж це таке? – знов Господь, - Де той Петро дівся?
      Ти би, Павле, теж пішов туди й подивився,
      Що він робить. Та жени чимскоріш на небо!
      Вдяг хламиду і Павло чистеньку на себе,
      До нечистого іде та його й питає:
      - Що це тут Петро лежить? - Втомивсь, спочиває!
      - А ти що варганиш тут? – Варю людям пити.
      - Що то воно за пиття? – Спробуй пригубити.
      Через нього люди, бач, ледве що не б’ються.
      - Дай попробувать! Налив, а очі сміються.
      Той попробував, зумів два кроки ступити.
      Та й простягся. Бо ж святий, не навчений пити.
      А на небі не видать нічого від диму.
      Викликає Бог Юрка: - Йди скоріш за тими!
      Йди, козаче, дай обом добре прочухана.
      Повертаються нехай на небо негайно.
      Глянь, який там чорт курить. Вели припинити,
      Бо, як сам устану, то буде добре битий.
      Відтаскаю, передай, курія за патли,
      Довго чухатиме він потилицю, клятий!
      А Юрко розлютувавсь, вхопив спис, шаблюку.
      До нечистого спішить: - Що робиш, падлюка!
      Чи забув, як то тебе з неба проганяли?
      Чи за патли вже давно тебе не таскали?
      Як забув, так я тобі нагадаю миттю?
      Що ти, клятий, захотів небо прокурити?
      Так нечистий налякавсь. А той роздивився:
      - Що ото за кабани в тебе розляглися.
      Та під бік буцнув Павла, той бігом схопився.
      Тоді вже будить Петра Юрко заходився.
      Той піднявся, а лежав близько вогню, видно,
      Прогоріла геть пола у його хламиди.
      Подививсь він на полу та й давай казати:
      - Буду гаспидське пиття горілкою звати.
      Став розпитувать Юрко, що тут з ними сталось.
      Розказали чесно все, ні з чим не ховались.
      А тоді уже утрьох за чорта взялися,
      Повалили. Так Юрко штрика його списом,
      Та шаблюкою уздовж по спині потягне,
      Наче, вибити всю дур з чорта того прагне.
      А ті двоє догоджать взялись кулаками,
      Та під боки наддавать йому копняками.
      З нечистого тільки шерсть летить на всі боки.
      А вони втомились вже від тії мороки,
      Зло зігнали, залили вогнище водою
      Та й на небо побрели швидкою ходою.
      А нечистий пролежав побитий до ночі,
      Ледве-ледве розтулив запухлі геть очі
      Та й собі порачкував, в запічок сховався,
      Довго там кректав, стогнав та перевертався.
      Ой, нелегко обійшлась та затія чорту.
      Та от людям пійло те стало у охоту.
      Стали вони міркувать, як із нехворощу
      Самим пійло те зварить, бо ж таке хороше.
      З нехворощу, правда, так вони й не зварили,
      А з святого хліба, бач, таки умудрили.
      І нечистого не тра… Краще нього вміють.
      Не пропала, бач дарма чортова затія.
      І не треба чорту з тим тепер мати клопіт,
      Головне – зумів таки людей заохотить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. * * *
      Темна ніч сховала все надворі.
      Висіялись в небі ясні зорі.
      Місяць десь за пагорком дрімає.
      А у гаї соловей співає.
      Ще не впали роси на покоси.
      Вітер верб не смикає за коси,
      Десь приліг спочити від утоми.
      А вони, немов не раді тому,
      Свої коси опустили в воду.
      Хто ж вночі оцінить їхню вроду?
      Тиха річка десь біжить поволі,
      Коси ті перебирає кволо.
      З вербами немає часу гратись,
      Бо їй ще ж до моря добиратись.
      В мареві нічному все дрімає.
      Соловей лиш радісно співає.
      Ніч для нього, наче рідна мати.
      Чому б їй пісень не заспівати?
      Ясним зорям чом не порадіти,
      Коли тільки на порозі літо?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. * * *
      В кривобокому строю москалі завмерли.
      В їх танковий батальйон новий танк приперли.
      Походжає офіцер перед строєм півнем.
      Випив, видно по очах та ступає рівно.
      Розказує москалям про нову машину:
      - Це розробка супер-клас, у світі єдина!
      В цьому танку усе є – кулемет, гармати!
      На дорозі й дев’яносто може він давати!
      Є чотири швидкості у оцій машині –
      Задніх швидкостей аж три, передня – єдина!
      Чи питання в кого є? Тут і голос звідкись:
      - А навіщо, поясніть та передня швидкість?
      - Ну, ви, хлопці, даєте! Та чи ж не дебіли?!
      Що робити, як хохли нас обійдуть з тилу?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. Іван Никифорович Худенко – людина, що збудувала комунізм в окремо взятому радгоспі
      Якось один «досвідчений» тиран
      Учив другого, як потрібно править.
      Повів у поле, начебто у справах.
      Якраз налитись колосу пора.
      Отож, узявся полем він ходить
      І колоски високі всі зривати
      Аби пшеницю в полі порівняти…
      Отак, мовляв, слід і з людьми робить.
      Аби в державі рівні всі були.
      Хто висунеться – голову зітнути.
      Охочих вже тоді не може бути.
      Усі в страху і рівності жили.
      До чого я? Держава є така -
      Московією зветься. Хоч украла
      Чуже ім’я та і Росія стала.
      Усе по світу вкрасти щось шука.
      Хоча розумні люди в ній були
      І відкриття теж світові робили.
      Ми, пам’ятаю, ще у школі вчили,
      Як браття Черепанови змогли
      Створити перший в світі паровоз.
      Чи Ползунов двигун створив найперший.
      Можайський братів Райт теж перевершив,
      Йому літак створити удалось.
      Але біда Московії у тім,
      Що те нікому не потрібне було –
      Зламалося, згнило і всі забули.
      Свої розумні не потрібні їм.
      Так при царях в Московії було,
      При комуністах іще гірше стало.
      Ті лиш про зброю і переживали,
      А усе інше на металолом.
      Розумні мали тільки те робить,
      Що влада їм радянська дозволяла.
      А «вискочок» одразу і карали –
      Таким в Союзі важко було жить.
      Згадав Худенка долю, що в часи
      «Відлиги» захотів всім показати,
      Як можна господарством керувати.
      Ідею цю давно в собі носив.
      А тут якраз затіявся Хрущов
      У Казахстані цілину підняти.
      Мовляв, аби людей нагодувати,
      Бо ж вже й про голод поголос пішов.
      В Союзі то було не первина.
      Три голоди страшних вже пережили,
      Мільйони у могили положили.
      Тож має врятувати цілина.
      Багато туди з’їхалось людей.
      Хто добровільно, а кого «пригнали».
      Із України прибуло чимало.
      Бо ж хто більш роботящих де знайде?
      Ну, звісно, розтрубили на весь світ,
      Як про своє досягнення велике.
      Геть розорали всі степи там дикі,
      Що привело край до великих бід.
      Бо ж урожайність була «з гулькин ніс»,
      А суховії землю видували.
      Стада казахи де пасти не мали.
      І все то викликало у них злість.
      Народ, що цілину ту підіймав,
      Не мав охоти добре працювати.
      Насильно їх туди змогли загнати,
      Та «вкалувати» мало хто бажав.
      Усе було на цілині, як скрізь:
      Колгоспи і радгоспи заснували.
      Туди багато техніки нагнали.
      І гроші туди ріками лились…
      Та все дарма – пшениця не росла,
      Давати урожаї не хотіла.
      Хоч комуністи радо говорили,
      Що партія і тут перемогла.
      В радгосп, який «Ілінський» прозивавсь,
      Директором призначили Худенка.
      А він же родом з України-неньки,
      За справу із ентузіазмом взявсь.
      Домовився із тими – нагорі,
      Щоб дали дозвіл для експерименту.
      Якраз діждався вдалого моменту,
      Що комуністам треба позаріз
      Хоча б якийсь важливий результат.
      Тож дозвіл дали. Він за діло взявся.
      Хто працював, не лінувавсь, старався,
      Той відзначався збільшенням зарплат.
      Тож стимул працювати гарний був.
      Всяк працював за трьох… І уже згодом
      Із восьмиста радгоспного народу
      Лишилося вісімдесят. Відчув
      Робочий люд, що можна заробляти.
      Й не треба ніяких наглядачів.
      Худенко управлінців всіх звільнив,
      Лишилось двоє тільки керувати.
      При тому збір зерна утричі зріс
      І був він вищим в три-чотири рази
      Ніж по Союзу. І то все одразу.
      Утер Худенко комуністам ніс.
      А тим, кого з роботи він звільнив
      В радгоспі – тим платили допомогу
      Із каси – цілком стачило для того,
      Щоб жити – тільки б в поле не ходив.
      Пішла Союзом слава про все то,
      Примчали журналісти фільм знімати.
      Хотіли тим Москву подивувати.
      Хрущов у ті часи вже був ніхто.
      Вже Брєжнєв у Москві тепер сидів.
      Фільм подивився й стало йому ясно.
      Сказав лише: «Ця справа передчасна».
      Він лиш прикинув, коли б скрізь те ввів,
      То з сорока мільйонів на селі,
      Аж тридцять три прийшлося би звільнити.
      Куди людей таку от прорву діти?
      Та і ідейні збитки чималі.
      Комусь шепнув, що слід і узялись
      Вмить за Худенка всякі чинодрали.
      Комісії з радгоспу не злізали
      Та перевірки без кінця велись.
      Прибув міністр аграрний, подививсь
      На ті котеджі, де селяни жили.
      Електроплити – вже не піч топили.
      І ту же він кричати заходивсь:
      «В палацах жити захотіли, бач?
      Ви не по чину берете, одначе!»
      «Так комунізм будуємо, а, значить,
      При виконанні ввірених задач,
      За здібностями буде всяк робить,
      І буде за потребами все мати!»
      Відрізав той хіба лише не матом:
      «До комунізму треба ще дожить!
      А там потреби різні будуть. Так,
      Одні у мене, а у вас – інакші!»
      Тут ще однин підгавкнув йому, встрявши:
      «Ваш тракторист отримує, однак
      За один місяць триста шістдесят!
      Заввідділом у мене менше має.
      Де ж тоді справедливість, я питаю?!
      Навести треба у цій справі лад!»
      І навели…Приїхали «менти»,
      Все господарство миттю розвалили.
      Худенка ж на шість років посадили,
      Проти системи щоб не смів іти.
      Він сподівався - помилка якась,
      Що розберуться… Дарма сподівався.
      Помер «злочинцем», правди не діждався.
      Занадто над системою піднявсь…
      А в ті котеджі, що набудував
      Робітникам, начальство заселилось…
      Отак трагічно справа й закінчилась.
      Від москалів хто б іншого чекав?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. * * *
      По стежині, ледь помітній у траві
      Я іду в легкій задумі над рікою,
      Грубу палицю стискаючи рукою.
      А навколо в царстві вічного спокою
      Маки-маки, як каплини від крові.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. * * *
      Денщика до офіцера прислали нового.
      Якраз настрою не було в офіцера того.
      Усе думав, де б на кому злість свою зігнати.
      А тут денщик на порозі. Той став зло питати:
      - Чого дурня отакого до мене прислали?
      Чи розумних під рукою нікого не мали?
      А денщик – душа відкрита, відказує щиро:
      - Всіх розумних до розумних послали допіру.
      А мене оце дурного в штабі, як узнали,
      До вас, вашбродь, прислужувать іти наказали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. Легенда про королька
      Дідусь з онуком подалися в ліс.
      Якраз весна, навкруг все зеленіє,
      Усе яскраво розквітає скрізь
      Й душа від того в кожного радіє.
      Ліс недалеко, скоро за селом.
      Туди частенько з дідусем ходили.
      Але улітку то усе було,
      А тут весна лиш набирає сили.
      Отож, цікаво хлопцю все навкруг,
      Все розглядає та про все питає.
      Весняний в себе удихає дух
      Й від того в нього оченята сяють.
      У розпалі якраз весняний день
      І сонечко із неба пригріває.
      Пташки співають весняних пісень
      І теж у хлопця настрій піднімають.
      Там десь сорока раптом затріщить,
      Ворона каркне, але то нічого.
      Пташиний спів усе одно дзвенить
      І їм ніяк не перебити йо́го.
      Навкруг берізки радо шелестять.
      А далі сосни потяглись, ялини.
      - Дідусю, глянь, синички он сидять!
      Тільки, якісь вони, здається, дивні?!
      В синичок, наче ж, жовтуватий низ.
      Та й довший хвіст і голова маленька.
      А ці, напевно, менші їх на зріст
      Та й черевце не жовте, а сіреньке.
      Хіба лиш жовтий чуб на голові.
      То не синички? – Не синички, звісно.
      Поглянь: маленькі, а такі живі.
      То корольки – найменші птахи в лісі.
      Іще золотомушками їх звуть
      За отой чубчик жовтий, як корона.
      Тобі б ще співу їхнього почуть.
      Та тут поблизу каркнула ворона
      І корольків, неначе вітер зніс.
      - Лякливі трохи, бо ж маленькі птахи,
      Як міряти від дзьоба і по хвіст,
      То сантиметрів десять. Із розмахом,
      Крил, мабуть, цілих двадцять наберуть.
      А важить птаха вісім грам усьо́го.
      То як, скажи, їй не лякливій буть?
      Дід на ворону подивився строго
      І та, мов зрозуміла, ізнялась
      Із карканням та й лісом полетіла.
      Тут звідкись зграйка корольків взялась,
      На гілочки сосни тоненькі сіли.
      Але на місці жодне не вси́дить.
      Весь час перелітають, щось шукають.
      Учепиться за гілочку й висить
      Вниз головою й весело співає.
      - А що вони шукають у гіллі?
      - Комах усяких, павуків, личинок.
      За здобич їм ідуть лише малі.
      Ще ягоди їсть терна, черемшини.
      Хоча й мале, але за рік з’їда
      Комашок десь до десяти мільйонів.
      Як не поїсть годину – то біда,
      Той «голод» доведе її до скону.
      Тож крутиться маленька цілий день.
      Там щось ухопить, там комашку клюне.
      А у перервах і співа пісень.
      Тож їй ніколи не буває сумно.
      - А взимку? Що зимою їсть вона?
      - З ялин насіння чи комах, що вітром
      Здуває часом. А бува пірна
      У мох й комашок добуває звідти.
      Зимою із синичками вони
      Літають в зграї, залітають часом
      В сади і парки. Там, поміж людьми
      Харчуються з добра людського разом.
      Зими переживе не всяка з них,
      Від холоду багато помирає.
      Та лиш весна ступає на поріг,
      Вертаються в ліси, хто виживає.
      На пари розділяються й самець
      На гілочці тонесенькій ялини
      Чи то сосни, чи буде ялівець,
      Гніздо ладнає: тягне мох, стеблини,
      Лишайник чи тоненькі гілочки.
      І скоро десь на дереві високо,
      Щоб ніякі не влізли хижаки
      І, щоб не видно ні з якого боку,
      З’являється гніздечко, а у нім
      Вже скоро й пташенята. Мама й тато
      Весь білий день комах збирають їм,
      Бо ж пташенят буває і десяток.
      За місяць ті й дорослими стають,
      Летять з гнізда. Батьки ж не спочивають,
      У те гніздечко, що уже зів’ють,
      Вони нові яєчка відкладають.
      Отож, із двадцять пташенят за рік
      В сім’ї буває. Хоч багато гине
      Зимою та й короткий пташок вік,
      За літо нова виростає зміна.
      - А чому пташок корольками звуть?
      Дід усміхнувся: - То давно бувало.
      Людей на світі не було, мабуть.
      Ще тільки сонце сяяти почало.
      Тоді була ще молода Земля,
      Ліси росли та розливались води.
      Надумав Бог обрати короля,
      Над птахами який би верховодив.
      Зібрав птахів зі всього світу він
      Та й каже: - Короля вам хочу дати.
      Король же має бути лиш один.
      Той, хто найвище зможе політати,
      Під самим сонцем й стане королем.
      Знялися птахи й в небо полетіли
      Усі підряд – велике і мале.
      Бо ж кожне бути королем хотіло.
      Ворони, галки, сови, горобці,
      Сороки, сойки, голуби, синиці.
      І журавлі, і лебеді. Та всі
      Кружляли десь у піднебесній висі.
      Цвірінькало і каркало з небес,
      І жайвір пісню радісну виводив,
      Невидимий у піднебессі десь.
      Лише орел сидів спокійний, гордий.
      Бо ж знав: ніхто висо́ко не злетить,
      Як здатен він. Отож вперед не рвався.
      А ще в траві тихесенько сидить
      Маленький птах, не знати як і звався.
      Поки орел надумався злітать,
      Той непомітно на хвоста усівся,
      Аби орел зміг в небеса піднять.
      Орел змахнув крилами, в небо звівся.
      Все вище й вище стрімко підліта.
      Вже вище, навіть, вищих хмар піднявся.
      Для всіх то недосяжна висота.
      Він вже згори всіх гордо роздивлявся.
      Аж раптом пташка із хвоста знялась
      І вище нього в небо підлетіла.
      Бог, як уздрів те, раптом засміявсь.
      - Ти бач, таке мале всіх одурило
      І піднялося в небо вище всіх.
      Для короля, звичайно, малувате.
      Але, раз птах отак злетіти зміг,
      Короликом його ми будем звати.
      Відтоді так воно уже й пішло –
      Королик- корольок всі звикли звати…
      А нам вже слід вертатися в село,
      Бабусі щоб з обідом не чекати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. * * *
      На небі місяць в легкім серпанку.
      Тепер на завтра дощу чекай.
      А я у полі росу шукав,
      Блукав даремно аж до світанку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. * * *
      Нахристосавсь піп московський ледь не до безтями.
      Ледь добрів служити службу до власного храму.
      Уже в храмі не втримався та й став навкарачки.
      А дяк аж поблід бідненький, як таке побачив.
      Та ж не вперше таке було, тож не розгубився,
      До мирян на усю церкву кричать заходився:
      - Що ж це таке? Почав пастир вже поклони бити,
      А ви стали, як вкопані! Нумо, до молитви!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    145. Легенда про чуму
      Покарав Господь людину за гріхи потопом,
      Думав, що гріховну тягу тим потопом втопить.
      Та куди там. Розплодились, знову розжилися
      І за гріхи, беззаконня знову узялися.
      Геть забули і про Бога, й про його завіти,
      Бо ж хотілося на світі людям легко жити.
      Врешті луснуло терпіння від того у Бога.
      Дивлячись на грішне людство, він промовив строго:
      - Нечестивий рід, допоки будеш ти грішити?
      До якого часу я мушу це терпіти?
      Все, жалю мого нема – кара всіх чекає:
      Хай зійде вогонь небесний і вас пожирає!
      Жив у той час один старець праведний на світі.
      Поселився у пустелі та й молився звідти.
      Як почув те Боже слово, став його прохати,
      Аби карами страшними не став всіх карати.
      - Господи, - звернувсь до Того, - змилуйся над ними!
      Не карай їх, прошу Боже, карами страшними!
      Знаю – вони заслужили присуд твій. Та, Боже,
      Чи ж усіх страшною смертю так карати можна?
      Жив я довго поміж ними, людей добре знаю,
      Знаю, як людина легко у гріхи впадає.
      Не карай усіх, хай кара справді грішних знайде.
      Послухав Господь слова ті й сказав: - Твоя правда.
      Ти праведний, чоловіче. Хіба, ради тебе
      Я не стану посилати страшний вогонь з неба.
      Але я пошлю хворобу страшну, від якої
      Люди будуть помирати з мукою страшною.
      А другим, можливо, страшно тоді стане з того.
      І, від страху тої смерті, згадають про Бога…
      Жила в ті часи в країні жіночка красива
      Та була вона при тому страшенно блудлива.
      Звабила вона красою не одну людину.
      Ті стрічалися із нею у лиху годину.
      Одні бідними зробились, багатства втрачали,
      Другі, задля її ласки, крали чи вбивали.
      Та блудниця у палаці з друзями своїми
      Веселилась на банкетах, напивалась з ними.
      А, напившись, хулу всяку казала на Бога.
      Хвалилася: - Не боюся зовсім гніву Його!
      Сказав Господь: - Дам я жити їй до кінця світу.
      Та хворобою страшною має захворіти.
      Хай пристанища не знайде по світу для себе,
      І блукатиме самотньо попід гнівним небом.
      А, де тільки вона ступить, хай хворіють люди
      На оту страшну хворобу, що у неї буде.
      Помирають в страшних муках, її проклинають.
      Нехай заповіді мої врешті-решт згадають.
      По Божому тому слово все блудниці тіло
      Почорніло, страшні язви зловонні укрили.
      Хто бенкетував із нею, у страху розбіглись,
      А другі, що залишились, утекти не встигли,
      Помирали в страшних муках. Блудниця злякалась
      І до моря, утопитись у ньому зібралась.
      Не прийняло її море, викинули хвилі.
      Кинулась вона зі скелі – залишилась ціла.
      У вогонь кидалась, але жива залишилась.
      Тоді вона світ за очі блукати пустилась.
      Бігла вона білим світом. Де вона ступала,
      Всіх хворобою страшною людей заражала.
      Помирали люди в муках від тії зарази…
      І блукає та блудниця десь до цього часу.
      Та хворобою своєю заражає того,
      Хто прогнівив життям своїм і гріхами Бога.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. * * *
      А тут не видно, що пройшли віки.
      Хіба що ковила із сивиною
      Та сиві-сиві хмарки наді мною,
      Поснулі, розцяцьковують блакить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. * * *
      Колись грамотних людей було зовсім мало.
      Були села, де попів зроду не бувало.
      Ні молитись, ні хреста покласти не вміли
      У тих селах люди, тож дикунами й жили.
      Якось у таке село, де попів не знали,
      І попа, і дяка з ним волості прислали.
      Люди збіглися селом на ту вістку прямо,
      Наче то купець прибув сюди з гарним крамом.
      Чи цигани привели ведмедя з собою.
      Оточили тих прибульців селяни юрбою.
      А збіглося все село. Першим добре знати,
      Тож останні заходились у перших питати:
      - Чи такий піп, як і ми? -Та такий, їй Богу.
      Тільки ззаду ще коса теліпає в нього.
      - А така, як у дівчат, чи в очіпок вбрана?
      - Ні, розчесана вона, вимита старанно.
      - А у дяка є коса? – Є та менша того.
      Стоять так і гомонять – що та і до чого.
      А піп мовить: - Треба б нам хату одібрати,
      Поки справжню церкву ми зможем збудувати.
      Одібрали. Піп зайшов, народ слідом пхає,
      Бо ж молитися їх піп научити має.
      Піп і каже: - Тож глядіть, що робити буду,
      То і ви слідом робіть також, добрі люди.
      Отак хрест святий кладіть, так поклони бийте.
      Тут кадило дяк підніс, піп з ним став ходити
      Та кадити. А народ хреститься щосили
      І поклони гатить так, аж гулі набили.
      Та чи дяк так учинив, чи так само стало
      Та жарина за халяву попові упала.
      Спершу дума він: «Нехай, що вона удіє
      Крізь онучу! Згасне там», – майнула надія.
      Та ногою туп-туп-туп, аби загасити.
      А миряни і собі давай тупотіти.
      А жарина ж не згаса, припіка, проклята.
      Він ногою дриг-дриг-дриг, аж вона у п’яти.
      А миряни всі за ним дригають ногами.
      Тут онучу пропекло аж до тіла прямо.
      Піп миттєво долі сів, чобіт став знімати
      Та й закинув у куток: – Анафемо, клята!
      А миряни і собі бігом посідали.
      Роззувалися й в куток чоботи кидали
      Саме в той, де піп сидить. Бачить – біда буде:
      Закидають у кутку чоботами люди,
      Що й ворожка не пізна. Тож мерщій піднявся,
      Вхопив чоботи та з «церкви» чимскоріш подався.
      А миряни і собі чоботи вхопили,
      За настраханим попом гуртом полетіли…
      Отакі були часи, така служба Божа,
      Кажуть люди. Чи було, чи вигадки, може?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. Битва біля Липиці в 1216 році
      Зимова ніч спустилася на ліс.
      Сніг припинився, але що від того?
      Усе біліло навкруги від нього,
      Лежав на гіллі сосен і беріз.
      У верховіттях вітер завивав,
      Дарма старався між дерев сховатись.
      Ліс не збирався вниз його пускати.
      Тож він сердито голос подавав.
      Внизу ж стояла тиша. Буревій
      Усе живе загнав у дупла й нори.
      Чого його й блукати у цю пору?
      Хоча…Ген на галявині одній
      Багаття хтось велике розпалив.
      Навколо люди, гріючись, розсілись.
      Чого вони у лісі опинились?
      Скидаються скоріш на втікачів,
      Бо з клунками, що навкруги лежать.
      Що похапцем устигли прихопити,
      Із тим тепер доводилося й жити.
      Чи часом не із Києва біжать,
      Який орда монгольська узяла
      В тісні лещата? Сивий дід між ними.
      Червоні очі, певно, що від диму,
      Чи то від горя, що пережили.
      Всі дослухають, що говорить дід.
      А він неспішно так веде розмову,
      Немов усе переживає знову
      За ті десятки ним прожитих літ:
      - Нема Мстислава! Жаль, що вже нема.
      Був би Удатний, він би стрів навалу.
      З-під Києва орда б та утікала.
      Бо ж недарма він прізвисько те мав!
      - А вам його доводилося знать? -
      Спитав хтось. – А чому б мені не знати?
      З ним довелось разом повоювати…
      - А можете що-небудь розказать
      Нам про Мстислава? – А чого б і ні?!
      Про Липицю, напевно, що всі чули?
      - Коли і чули, то уже й забули.
      - Так от, тоді то й довелось мені
      Із князем вперше разом воювати.
      Я з Торчеська був родом. Певний час
      Йому там князювати довелося.
      Я, хоч малий був, пам’ятаю й досі,
      Як здибався із князем перший раз…
      Та то таке… Як вже дорослим став,
      Князь знову в Торчеськ зазирнув проїздом.
      Ну, я до нього і звернувся, звісно,
      Щоб він мене в дружину свою взяв.
      А був міцний я парубок тоді.
      Підкови гнув, мечем умів махати.
      Чого б було такого і не взяти?
      В той час без діла князь якраз сидів.
      Сам винен був. Із Торопця його
      У Новгород покликали на князя.
      Він, звісно і погодився одразу.
      Бо що ж, насправді, Торопця того?!
      А Новгород – то Новгород. Якраз
      Чудь землі новгородські діставала,
      Спокою ніякого не давала.
      Тож треба був для Новгорода князь
      Відомий. А Мстислав якраз із тих.
      Не раз ходив з ордою воювати.
      Перемагав. За що й прозвавсь Удатним.
      Та ще і тим підходив князь для них,
      Що прямодушний був, не інтриган.
      Порядний, чесний – де такого взяти?
      Тож і пішов Удатний князювати
      У Новгород. Дав чосу ворогам
      Так, що вони про Новгород й забули.
      Примусив чудь ту данину сплатить…
      Так десять літ вдалося просидіть
      У Новгороді князю. Правда, були
      Там чвари між бояр – одні із них
      Були за нього, а другі, одначе
      За суздальців. І гадили добряче.
      В князі хотіли з суздальців отих.
      Ну, звісно, те робили не за так.
      Їх суздальці грошима споряджали
      Тихцем. А ті за гроші і «бажали»…
      А князь інтриг тих не хотів ніяк.
      Оскільки він наївним трохи був,
      Вони його на тому й підловили:
      Чутки брехливі нишкові пустили,
      Що Галич «вільний». Князь про те почув
      І кинувсь в Галич, щоби князем стать.
      Та по дорозі вже про те дізнався,
      Що Галич сину короля дістався
      Угорського. А вже куди вертать?
      Тож цілий рік він півднем проблукав.
      Заїхав якось в Торчеськ по дорозі.
      Був при дружині вірній, при обозі.
      Там до його дружини я й пристав…
      А в Новгород за князя узяли
      Із суздальців одразу ж Ярослава.
      Не довго він у Новгороді правив,
      Бо суздальці одразу ж почали
      Нахабно пхатись в новгородські справи.
      Бояр то зачепило, бо ж вони
      І кликали князів зі сторони,
      Щоб воював за них князь, а не правив.
      Отож і «закоторилось» між них.
      Князь залишив намісника й подався,
      Робити шкоди Новгороду взявся,
      Шляхи всі перерізав, по яких
      У місто хліб та і товар везли.
      «Печаль і вопль» у місті піднялися.
      Голодні смерті з часом почалися.
      І новогордці на поклон пішли
      Знов до Мстислава: виручай, мовляв.
      Не став князь собі ціну набивати.
      Велів свою дружину піднімати
      І в лютому на Новгород помчав.
      Йшли по річках, по кризі, навпрошки.
      З’явились, коли нас і не чекали.
      Зненацька ми на Новгород упали
      І змусили посадника-таки
      Тікати з міста. Сів у нім Мстислав,
      Став до походу сили набирати.
      Союзників під прапори скликати,
      Кого нахабством Суздаль той дістав.
      Прийшли зі Пскова в поміч нам полки,
      Прибув смоленський князь також з військами.
      І в березні ми подалися прямо
      На схід, поки не скресли ще річки.
      Йшли на Ростов… Тут слід іще додать.
      Що суздальці все ж єдності не мали.
      Брати поміж собою не ладнали.
      Все через батька. Всеволодом звать
      Його було. Та ще й Гніздом Великим
      Прозвав народ. Бо ж купу дітей мав.
      Синам ще за життя князівства дав.
      А, як вмирати став, тоді покликав
      Найстаршого, що Костянтином звавсь,
      Щоб йому стіл свій в спадок передати.
      Його ж Ростов велів віддати брату.
      А той уперся, вже ж тут вкнязювавсь.
      Або Владимир, каже, і Ростов,
      Або не хочу, батьку твого столу!
      Той розізлився на таку крамолу
      І тут же сину відповідь знайшов.
      Хоч по закону старший править мав,
      Та стіл віддав він Юрію. Між ними
      Котора почалася. Не підтримав
      Ніхто з братів найстаршого. І став
      Той врешті у своїм Ростові править.
      Хоч на братів він зло і затаїв.
      Мстислав послав таємних посланців
      В Ростов отой, щоб Костянтина звабить.
      Пообіцяв йому батьківський стіл,
      Як допоможе Юрія здолати.
      Того ж зовсім не довелось вмовляти,
      Погодився додати своїх сил.
      В Великдень ми Ростова досягли,
      Де з Костянтином радісно зустрілись.
      Князі хрест цілувати заходились
      Й на Переяслав військо повели,
      Де і сидів той клятий Ярослав,
      Який цю кашу заварив. Одначе,
      Той дременув, загрозу ледь побачив,
      Скоріш до брата Юрія помчав.
      Той, склавши рук, звичайно, не сидів,
      Усіх братів на поміч став скликати
      Аби Мстислава разом подолати.
      Збирати ще й ополчення велів.
      Отож, по селах всіх і по містах
      Чоловіків до війська заганяли.
      Чи хочуть, чи не хочуть – не питали.
      З тим військом Юрій Юр’єва досяг.
      Туди ж ми і небавом підійшли.
      Полоненого наші упіймали.
      Тож скоро ми про військо враже знали
      Усе, що тільки визнати могли.
      Зайняв князь Юрій гору на той час,
      Яка найвище вгору тут здіймалась,
      Звідкіль уся округа проглядалась.
      Тож звідти йому добре видно нас.
      Крутезний схил кущами геть заріс,
      Який вони й тинами укріпили,
      Й кілками. Та й за тим усім засіли.
      Дивилися презирливо униз.
      Не всі, звичайно, прагли до війни,
      Багато хто в похід рушати мусив.
      Отож, частина з них була не в дусі,
      Не надто битись мріяли вони.
      Тож Юрій на бенкет усіх зібрав
      Та і хутро ведмедя ще живого
      Ділити взявся – в разі перемоги,
      Роздати землі всім наобіцяв
      Братам, із тих, хто вийшов з ним на бій:
      Тому Смоленськ, той Новгород отрима.
      А там і Галич буде взятий ними,
      І Київ… Бач, не жадібний такий.
      Мстислав дарма теж часу не втрачав.
      Зайняв сусідню, хоч і нижчу гору
      Та і до бою зготувався скоро.
      Та спершу посланців своїх послав
      Аби вороже військо розділити:
      Мовляв не прагне битися з всіма,
      Він зло на Ярослава лиш трима,
      Отож і з ним одним і прагне битви.
      Та вороги не клюнули на те.
      Ще намагався ворога зманити,
      Щоб на рівнині дати йому битву.
      Те намагання теж було пусте.
      Отож, квітневий ранок наступив
      І наше військо вже було готове
      Пустити залішанам трохи крові.
      Князь у стремено бойове ступив,
      Об’їхав на коні свої полки.
      Спинивсь перед смолянами і нами,
      Що йшли із новгородськими полками
      І голос пролунав його дзвінкий:
      - Мужайтесь, браття, ворог перед нами!
      Ми на чужій, ворожій нам землі.
      А вороги могутні всі і злі,
      То ж маєм битись, я скажу вам прямо,
      Хоробро, лиш на Бога уповать,
      Забувши і про сім’ї, і про хати.
      Готові, браття, ви до бою стати?!
      - Готові, князю!- стали ми кричать.
      - Що ж, обирайте: битись кі́нними,
      Чи пішими із ворогом схопитись?!
      А всі ж уже шалено прагли битись.
      Тож поголовно спішилися ми,
      Та чоботи свої мерщій зняли,
      Аби на гору легше підніматись.
      Смоляни стали також роззуватись
      І пішими із нами в бій пішли.
      Спустились схилом, який мокрим був,
      Бо ж уночі ще трохи накрапало,
      А далі схилом підніматись стали.
      Йшли мовчки, важке дихання я чув.
      Слідом за нами кінний полк ішов,
      Смоленський князь послав нам помагати.
      Та помочі з них поки не багато.
      А в нас гаряча нуртувала кров.
      Там попереду стяги Ярослава,
      Що сала всім за шкуру так залив.
      Він нас неімовірно розізлив.
      А далі Юрій із полками справа.
      Поки долали ми крутезний схил,
      Поміж кущів і кілля продирались,
      Ми не цікаві ворогу здавались.
      Вони лишень кричали з усіх сил.
      Чи криком нас хотіли налякать,
      Чи свого страху заглушить хотіли?
      Та сулиці в нас скоро полетіли
      І довелося нам до бою стать.
      Стикалися сокири у бою,
      Кров полилася – наша і ворожа.
      Кіннота десь відстала наша, схоже.
      Та ми на лють поставили свою.
      І суздальці злякалися, мабуть,
      Від натиску шаленого такого.
      Не вірили вони у перемогу
      Та й як воно інакше може буть?!
      Спочатку задні кинулись втікать,
      За ними і передні подалися,
      А ми рубати втікачів взялися,
      Тілами їх всю землю устилать.
      Хтось підрубав був Ярославів стяг.
      Тут і кіннота наша нагодилась,
      З кіннотою ворожою зчепилась,
      Посіявши між них ще більший страх,
      Як ще один ворожий стяг упав.
      То, мов яким сигналом послужило.
      Вороже військо кинулося схилом,
      Князь Ярослав найпершим утікав.
      Нам зоставалось тільки гнати їх
      Та тим нездарам голови рубати.
      Обоз смоляни стали грабувати,
      З возів бігом хапали, хто що міг.
      Мстислав же кінних чимскоріш зібрав.
      Та й ми на коней підоспілих сіли,
      Добити, врешті, ворога хотіли.
      Він безоглядно у страху втікав,
      Встеляючи всю землю на шляху
      Тілами вбитих. Юр’єва дістались.
      Які у місті хутко заховались,
      А хто знайшов у річці смерть лиху.
      Кінні – ті в Переяслав подались,
      Хто у Владимир. Коней не жаліли.
      А князі їхні перед всіх летіли.
      Дізнався я, як вже вони здались,
      Що Ярослав аж трьох коней загнав,
      Поки до Переяслава дістався.
      А Юрій, щоб ніхто не здогадався,
      Свій обладунок миттю поскидав
      І у одному спідньому втікав.
      На те, що холод, не звертав уваги.
      Забув про військо і забув про стяги.
      Той, кажуть, чотирьох коней загнав.
      Примчав у місто стольне піднімать
      Народ на бій… А тим нема охоти.
      Раз боягуз – то вже твоя турбота.
      Прийшлося князю голову схилять
      Повинну перед братом Костянтином.
      Той стіл батьківський врешті-решт зайняв,
      А Юрію на Волзі град віддав.
      А той і радий, що хоч не загинув.
      Звідтіль до Переяслава пішли,
      Щоб Ярослава також покарати.
      Той відчинив ворота перед братом
      І на колінах прощення молив.
      Так і скінчилась смута вся ота.
      Князі в Заліссі врешті помирились,
      На кров людську пролиту не дивились.
      Що кров людська, тут головне – мета:
      Здобути стіл, а там хоч всім вмирай.
      Мстислав героєм в Новгород вертався…
      А скоро й Галич князеві дістався
      І той подався в свій жаданий край…
      Задумавсь дід: - Нема тепер князів
      Мстиславу рівних. Все якісь ледачі.
      Отож орда й гасає краєм нашим,
      Нема того, хто б кляту зупинив.
      А скільки люду в прі тій полягло
      Через князів таких та їх амбіцій.
      Не утікали б нині від чужинців
      Якби таких от липиць не було.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. * * *
      Здавалося б – звичайна річ:
      Приходить день – зникає ніч.
      Так відбувається щодня,
      Ніщо того не зупиня.
      Уже б і звикнути пора,
      Що є така одвічна гра.
      Та сонце сходить і щораз
      Це знов і знов дивує нас.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. * * *
      Йшли козаки на війну турка воювати.
      Довелося у селі однім ночувати.
      По хатах їх розвели. А декілька стали
      У жида, у шинкаря нічку ночували.
      Жид же добре справу знав – того не минути,
      Щоб чогось тим козакам в нього не стягнути.
      А жидівська ж Паска вже має наступати.
      Тож до свята він гусей встиг відготувати.
      То вже точно украдуть! Що його робити?
      Тож надумав козаків той жид одурити.
      Їх на ліжко спати вклав, сам на коєць вклався,
      Де сиділи гуси ті. На те сподівався,
      Що з-під нього не вкрадуть. Та й заспав, небога.
      Козаки вночі коєць витягли з-під нього
      Та і далі подались турка воювати.
      А жидові довелось тільки жалкувати…
      Проминув відтоді час, десь війна триває.
      А то якось у село вістка долітає:
      Постарались козаки, з москалями купно,
      Врешті в турка узяли Плевну неприступну.
      Всі дивуються в селі козаками тими.
      Один лише жид-шинкар знизає плечима:
      - Що ж там козакам було якусь Плевну брати,
      Як з-під мене спромоглись коєць з гусьми взяти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    151. * * *
      Горять вогні у долині, вся долина сяє.
      Стомилося в путі військо, тепер спочиває.
      Круг багать сидять солдати, нічого робити,
      Повечеряли та й байки узялись травити.
      Хто про жінок, хто про долю, хто про дива світу.
      А там якось і до відьом дійшли непомітно.
      Стали згадувать солдати, хто що чув чи знає.
      Тут Микола одізвався: - Й не таке буває.
      Мені, бачте й на шабаші вийшло побувати…
      - Ой, Миколо, ти вже скажеш?! Не треба брехати!
      - А чого мені брехати, як і, справді було.
      Пам’ятаєте, два літа відтоді минуло,
      Як дали мені відпустку. Я ж бігом зібрався,
      Загорнув в торбину речі та й собі подався.
      А дорога то неблизька, верстов відмотати
      Треба мені чималенько. Та й десь ночувати.
      Йду якось одної днини, уже сутеніє.
      Бачу село при дорозі вогниками тліє.
      Завернув у крайню хату та взявся просити,
      Нехай пустять ночувати. Вийшла жінка звідти
      Та і каже: - Я б пустила, та гостей чекаю.
      А хата в мене малесенька, то, навіть, не знаю.
      Будуть тобі заважати, не дадуть поспати.
      - Та нічого, - кажу, - нам же к тому не звикати.
      Натомився у дорозі, засну, як убитий.
      Пожаліла, мабуть, жінка, рішила пустити.
      Дала мені повечерять, я й уклався спати.
      Спав чи ні, коли в опівніч входить баба в хату.
      Далі друга, третя – ціла дюжина зібралась.
      «Це, мабуть, не просто гості?!» - думка мені вкралась
      Закрив очі, прислухаюсь, що ж то буде далі.
      Ті посиділи на лавках. Тоді одна встала
      Й каже усім: - Пора, сестри! Усі повставали,
      А хазяйка біля печі ножика узяла
      Та й встромила у долівку. Через нього вміло
      Перекинулась і раптом в трубу полетіла.
      А за нею друга, третя, загула й остання.
      А в мені ж зробить те саме виникло бажання.
      І так мене захопило, втриматись не в змозі.
      Не біда, що утомився в далекій дорозі.
      Бігом скочив до ножика та і перекинувсь.
      Раптом, наче якийсь вітер ударив у спину.
      Витягло мене трубою, у небо підняло,
      Над лісами, болотами кудись потаскало.
      Й притаскало до Києва на Лисую гору.
      А там відьми всі збирались якраз на ту пору.
      Тільки мене опустило, як відьма підходить,
      Що у неї ночував я. І коня підводить
      Мені білого та й каже: - Не втерпів, одначе!
      Бери коня, тікай звідси, щоб ніхто не бачив.
      Як ще жити не набридло, не втрачай і миті,
      Бо, як хтось тебе замітить, то тобі не жити.
      Спершу я розхоробри́вся, але потім бачу
      В того голову свинячу, а в того собачу.
      А одне на мене оком таким подивилось,
      Що у мене руки й ноги умить затрусились.
      Не став тоді сперечатись, на коня забрався.
      А та мені: - Лети, - каже, - та не озирайся!
      Птахом кінь здійнявся вгору, усе вище й вище.
      Зовсім поряд сяють зорі, вітер в вухах свище.
      А мені ж цікаво, що там між відьмами стало.
      Не витримав,озирнувся…і усе пропало.
      Полетів сторчма із неба, бо кінь десь подівся.
      Добре, упав на стіг сіна, а то би убився.
      Лежу ледь живий на сіні, в небо позираю,
      Замість коня між ногами палицю тримаю.
      Нога болить, тож ж додому годі вже дістатись,
      Довелося з півдороги у полк повертатись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    152. * * *
      Десь серед степу, ген на кургані
      Камінна баба стоїть в бур’яні
      У далеч тупить незрячі очі.
      Когось, напевно, побачить хоче.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    153. * * *
      Повернувся один хлопець з москалів додому
      І того, якого знали, не впізнати в ньому,
      Бо «штокає» і «какає», що й не підступися,
      Наче в тій Москальщині він і народився.
      Погуляв він вдома трохи от батько й говорить:
      - Годі, сину, вже гуляти в цю гарячу пору.
      Ходім хлібець молотити. А той отвічає:
      -Да што, батька – я нє толька малатіть нє знаю,
      Как што у вас називают и не вспомню даже.
      Ну, как єво малатіть-та?.. А батько і каже:
      -Нічого, синку, научимо. Піти довелося.
      Зібралися молотити. Тут батько і просить:
      - А подай, сину, грабельки – стоять коло тебе!
      - А что такоє грабєлькі? І так тому треба,
      Що штовхнув їх чоботом, на зубці ступає,
      А граблище підводиться й по лобі врізає.
      Син за лоба ухопився: - А, штоб ви пропали,
      Граблі про́клятиє, по лбу так мнє больно далі!
      Батько тільки посміхнувся: - От же, бачиш, сину,
      Вже і граблі пригадались у лиху годину.
      Той стоїть та лоба чуха, а батько питає:
      - Ти скажи, чому це, сину нашого не знаєш?
      По-москальському все чешеш, наче та черниця?
      Чи забулась наша мова? А той подивився:
      - Па-хахлацкаму я, батька, давно нє умєю,
      Патаму што годков столька проживал в Расєі.
      А там всьо ліш па-масковски. - От, лиха година, -
      Каже батько, - Та ж не будем час втрачати, сину.
      Бери ціпа та й будемо тепер молотити.
      - Пасматрю как оно ета… - каже син сердито.
      Бере ціпа й починає дрібушити швидко.
      Тільки користі від того і зовсім не видко.
      Батько ж повагом молотить, ціпом як ударить,
      То й тік гуде, аж відгомін доліта під хмари.
      Москаль так додрібушився – батько ненароком
      Своїм бичем за бич сина зачепив і, поки
      Син очима устиг кліпнуть, той бич як крутнувся,
      Хрясь москалика по лобі, аж той розвернувся.
      Ухопився за голову та й зайшовся криком:
      - От же, кляте, мені гулю набило велику!
      Щоб воно було сказилось! Щоб воно пропало!
      - Отак, - батько каже, - дурнів у нас і навчали.
      Небагато, бачиш часу зовсім проминуло,
      Язик тобі відвернуло й мову привернуло.
      З того часу уже більше син не величався,
      Говорив, як усі люди…і не матюкався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. Бойова дівка
      Сидять діди на лавочці під крислатим дубом.
      Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
      Аромати з того цвіту! Так дихати любо.
      Та і сонечко із неба так приємно світить.
      Сидять діди та радіють, згадують про роки,
      Коли були молодії, мали стать і силу.
      Та не думали про тишу, безтурботність, спокій.
      Тоді, звісно, так на лавці вони не сиділи.
      Розморило старих дідів, сидять та куняють.
      Коли тут десь із-за тину донеслось: - Миколо!
      Де тебе чортяки носять, собаки ганяють?!
      Дід Микола підхопився та й подибав кволо
      Понад тином до Секлети, що його гукала.
      Один дід із «молоденьких» засміявся було:
      -Чим це так Миколу жінка його налякала,
      Що його одразу з лавки, наче вітром здуло?
      Одізвався дід Гаврило, кум того Миколи:
      - Ти закрий свого ротяку та не чіпай кума!
      Тобі отакої жінки не мати ніколи!
      Бач, над кумом моїм рідним насміхатись здумав!
      - А чого ж він отак скоро із лавки схопився?
      Тільки жінка закричала, він бігом й подався.
      - Ти б з Секлетою, не дай Бог, якби зачепився,
      Усе б життя жалів потім, все б життя картався.
      Бо ж то баба бойовая. Що там чоловіка?!
      Вона в молодості, кажуть, двох татар рішила.
      - Чи ж то правда? – здивувався той молодший віком.
      - Звісно ж, правда, сама ж мені якось розповіла.
      - Розкажи і нам, - одразу діди напосілись.
      - А, чому б не розказати? Правда, по секрету.
      Діди ближче до Гаврила на лавці підсіли,
      Щоб почути, чим же знана була та Секлета.
      - Було то давно вже, років із півста, напевно.
      І не тут. Села отого вже, мабуть, немає.
      Село було невелике, більшість люду – кревні.
      Одна хата притулилась аж за селом скраю.
      Жила в хаті тій вдовиця, малу доньку мала.
      Чи то відьма була, може, чи хто його знає.
      Та місцеві її хату зовсім оминали,
      Говорили, що та жінка дивну силу має.
      Донька теж жила відлюдно, із дітьми не грала.
      Поралися вдвох у хаті. А прийшла година,
      Мати якось лягла спати та уже й не встала.
      Залишилась самотою у хаті дівчина.
      Хоч і гарна, й роботяща – парубків не знала.
      Оминали їх хату і сватів не слали.
      Так би, може і довіку вона дівувала…
      Якось на село татари раптово напали.
      Ну, не так уже й раптово. Дізналися люди,
      Що ординці сунуть, речі, дітей похапали
      Та й у ліс. В густому лісі біду перебудуть.
      А от дівчині страшну ту вість не передали.
      Вона порається в хаті, обід собі варить.
      Коли вскочили татари у село й взялися,
      По хатах, по всіх оселях за здобиччю шарить.
      Двоє із них до оселі на край подалися.
      Один кинувся у хату, другий коло хати
      Взявся нишпорити, може щось собі прихопить.
      От, заходить той до хати, а там аромати,
      Так, що з голоду у нього от-от живіт вхопить.
      Бачить дівку коло печі, борщ собі готує.
      А у нього враз від того й слина покотилась.
      Дума собі, спершу, мабуть, борщика скуштую,
      Щоби дівчинонька гарна на друге лишилась.
      А та тільки повернулась – татарина вздріла
      Й обімліла. Стоїть бідна, не зна що робити.
      Бо ж проскочити повз нього навряд чи б зуміла.
      А той щось їх по-татарськи белькоче сердито
      І показує на пічку. Зрозуміла скоро -
      Їсти хоче: - Добре, добре, можу пригостити.
      Узяла горнець із печі та й несе до столу,
      Ніби в миску наливати. Підійшла близенько,
      Хитро зиркнула на двері, той і одвернувся.
      А вона горнець з окропом одягла хутенько
      На «макітру». Той окропом умить захлинувся.
      Не встиг й крикнути. А дівка кинулася з хати.
      Страшно було, може кругом татар тих до біса.
      Перехоплять і не вийде до лісу втікати.
      А отой другий татарин нікуди ж не дівся.
      Ходив-ходив кругом хати, шукав цінні речі.
      Діжку вздрів, яка на призьбі з водою стояла.
      Всунув голову у діжку аж по самі плечі.
      Дума, може у тій діжці щось цінне сховали.
      Отак його дівка й вздріла. Не стала тікати.
      Підскочила та за ноги і в діжку упхала.
      Став він борсатись, ногами кривими брикати.
      Та вона тримала міцно і не відпускала.
      Доки клятий і втопився. Тоді озирнулась,
      Чи татар близько немає та і в ліс помчала.
      А тут козаки з-за річки у село метнулись
      І татар тих на капусту усіх порубали.
      По селу кругом промчали, чи де не сховались.
      Не могли і крайню хату, звісно, пропустити.
      Вздріли двох татар убитих, довго дивувались:
      Хто ж це зміг тих бусурманів отак порішити?
      Як вернулися селяни на свої обійстя,
      Було й радості, і плачу. Як розговорились,
      То й про дівчину вдовину пригадали, звісно.
      А вже скоро й вона з лісу втомлена з’явилась.
      Критись перед козаками дівчина не стала.
      Розказала все, як було, як татар побила.
      Слухали то односельці, роти роззявляли.
      Козаки ж її вітали та дуже хвалили.
      Був між тими козаками і мій кум Микола.
      І запала йому в око красуня Секлета.
      Заслав сватів. З того часу й поєднались долі…
      Тільки ж я вам розповів це, хлопці по секрету.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    155. * * *
      А тінь все швидше сповзала схилом.
      Втомився вітер за день і стих.
      А там і сонце за гору сіло
      І ніч ступила на наш поріг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    156. * * *
      Чи хочуть москалі війни?
      Та нею лиш живуть вони.
      Не треба й хлібом годувать,
      Дай з кимось їм повоювать.
      Завшивіють в своїй Москві,
      Нап’ються, що ледь-ледь живі
      І пхаються всіх вчити жить,
      «Расєю-матушку» любить.
      Народ від п’янки геть опух,
      А щось горла про «руський дух».
      Як свині, у багні живуть
      І всіх так само жити звуть.
      Побачать десь багатий край
      І вже «у гості» їх чекай.
      Бо ж заздрість спати не дає:
      У них нема, а в когось є!
      Прийдуть, столочать, рознесуть,
      Як вони думають - «спасуть».
      Хто «щастя» того не бажа,
      Приставлять гострого ножа.
      Усіх загонять в «руський мір»,
      А неугодних всіх – в Сибір.
      І знову зирять навкруги,
      Бо ж всі навколо – вороги.
      Чи хочуть москалі війни?
      Без неї не живуть вони.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. Про мишей, котів та собак
      Травень місяць на порозі. Сонце в небі світить
      Та так світить, що, неначе, справжнісіньке літо.
      Сидять діди на лавочці, вже їх розморило.
      Видається, все, що можна вже обговорили.
      Отож, сидять, подрімують, кості вигрівають,
      Про що б ще поговорити, подумки гадають.
      Аж тут кішка несе мишу, десь в полі зловила.
      Діди мовчки на ту кішку усі подивились.
      От один і каже: - Хлопці, а чи ж вам відомо,
      Звідки миші з’явилися на світі оцьому?
      Хтось, можливо, знав про теє, але слуха мовчки,
      Щось новеньке, чи й відоме послухати хоче.
      Все ж не мовчки тут сидіти. Хай розповідає.
      Отож, ж дід повеселішав, що можливість має
      Та й почина говорити: - В ті часи далекі,
      Як прогнали людей з раю, жилось їм нелегко.
      В поті чола собі хліба вони заробляли.
      Хоч за свій гріх, зрозуміло самі ж і страждали.
      А диявол, щоб ще важче життя їм зробити,
      Був надумався ще й мишу на землю пустити.
      Сотворив, аби та миша хліб в Адама крала.
      Того хліба у Адама і так було мало,
      А тут миша. Зовсім стало гірко йому жити.
      Як Господь помітив теє, рішив пособити
      Та й сотворив йому кішку, щоб мишей ловила.
      От відтоді миша й кішка на світі з’явились.
      Тут другий дід доєднався: - А як далі було?!
      Коли люди розплодились, геть Бога забули.
      У гріху взялися жити. Бог на те дивився
      Досить довго, але, врешті, геть на них озлився
      Та й надумав покарати – потоп напустити,
      Аби грішників потопом усіх потопити.
      Лише праведному Ною він про те повідав,
      Велів ковчег будувати – пережити біди.
      На ковчег той тварі всякі Ной зібрав зарані,
      Як Господь відкрив, нарешті, всі небесні крани.
      Полилась вода із неба, всю землю укрила.
      Всіх людей на білім світі вона потопила.
      Лиш ковчег по воді плава. А диявол бачить –
      Не всі душі будуть в пеклі. Непорядок, значить.
      Треба й ковчег потопити. Велів тоді миші,
      Нехай вона зробить дірку в ковчеговім днищі.
      Та тихесенько пробралась, у трюмі засіла
      Та й взялася до підлого диявола діла.
      Вигризла у днищі дірку – вода поступає.
      Дуже скоро ковчег Ноя потопити має.
      Аж тут кішка нагодилась та все те уздріла.
      Перш за все, прогнала мишу, на ту дірку сіла
      Та й хвостом своїм заткнула, щоб воду спинити.
      Тож, дияволу не дала ковчег потопити.
      За те Бог її відзначив, дозволив пухнатій
      Жити поряд з чоловіком, селитися в хаті.
      Тут і третій дід озвався: - А я інше знаю.
      Ще від прадіда від свого оце пам’ятаю.
      Жив-був цар. Якось зимою пішов полювати.
      Слуги вигнали ведмедя. Виліз волохатий
      І на царя. Звалив того, роздере на шмаття.
      Слуги стали з переляку собак відпускати.
      Налетіли злі собаки на ведмедя того,
      З усіх боків стали рвати, кидатись на нього.
      Ведмідь кинув царя й лісом подався тікати.
      Отак удалось собакам царя врятувати.
      У подяку за рятунок видав цар указа,
      Щоби піддані собакам всім давали м’яса.
      Той указ був на папері писаний цупкому,
      Золота печатка царська стояла на ньому.
      У той час коти й собаки іще дружно жили.
      Тож собаки котам-друзям указ доручили,
      Щоби ті оберігали. А тім ліньки стало.
      Тож вони десь на горищі указ той поклали
      Та веліли, аби миші його сторожили.
      І так довго і спокійно вони досить жили.
      Люди вдосталь м’яса мають і собаки мають,
      Ще і котам з того м’яса дещицю лишають.
      А про мишей всі забули. Чекали-чекали
      Та й від голоду папір той вони гризти стали.
      Перетерли аж на порох. Аж часи настали,
      Коли в людей того м’яса стало зовсім мало.
      Перестали вони м’ясом собак годувати.
      А собаки ж уже звикли вдосталь м’яса мати.
      Щоби людям їх неправду врешті-решт довести,
      Велять пси котам указ той негайно принести.
      Кинулись ті на горище указ той забрати,
      А шкідливі миші врозтіч кинулись тікати.
      Адже знали, що за шкоду мусять відповісти.
      А коти вслід обіцяли усіх їх поїсти.
      З тих часів котів собаки терпіти не можуть.
      І ганяють їх, і лають кожну днину Божу.
      А коти, хоч і не винні, від собак тікають.
      Та мишей, що зле вчинили, постійно ганяють.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    158. * * *
      В густій пітьмі вечірньої кімнати,
      В кутках, де вже осіла чорнота,
      Дух ночі безпросвітної вита
      І хоче день в свої обійми взяти.
      Та день, все озираючись тихцем,
      Ховається аж ген за виднокраєм.
      Він ночі до побачення махає,
      Хоча й не сподівається на це.
      Адже їм не зустрітися ніколи,
      Бо день і ніч живуть у різний час.
      Як два кінці у палиці, щораз
      Один за одним бігають по колу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    159. * * *
      Двом колишнім становим довелося стрітись
      В постоялому дворі. І давай хвалитись,
      Хто був кращий становий, для людей старався.
      А тут із того села чоловік попався.
      Ті покликали його та й давай питати:
      - Хто був кращий становий? Ти ж маєш нас знати?!
      - Пам’ятаю вас. Чого ж? – той відповідає, -
      Тільки, як вам пояснить, що на думці маю?!
      - А ти правду нам кажи, щоб не сумнівався.
      Ще подумав чоловік, а тоді озвався:
      - Були в мене сани й віз, в повітці стояли,
      В тій самій, що і кобила. І так розмовляли.
      Каже віз: - Я був легкий зовсім для кобили!
      Сани собі: - Та ми легше по снігу летіли!
      Сперечалися отак скільки – і не знати.
      А тоді в кобили вже узялись питати:
      - Скажи, будь ласкава, нам, що легше для тебе –
      Віз чи сани? Кажи правду, брехати не треба.
      Покрутила головою кобила й сердито:
      - І ти погань, і ти погань! – та й знов до корита.
      Отаку от оповідку для вас, пани, маю.
      Та бувайте з тим здорові, бо вже кум чекає!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    160. Василько - князь Володимирський
      Розпалася Русь єдина після Ярослава.
      Розділили брати землю Руську між собою,
      Кожен у своїм уділі самостійно правив.
      Щоби потім розділити уділ дітям сво́їм.
      Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
      Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
      Як би землі у сусіда переполовинить,
      Доточити нові землі до свого наділу.
      І ніхто не дослухався до голосу крові:
      Ішов батько проти сина, а брат проти брата.
      Убивати рідню свою вже були готові
      Аби тільки землі більше під рукою мати.
      Та не всі. Були між ними такі брати рідні,
      Що за брата були ладні і гори звертати.
      Прожили життя в любові братній вони гідно.
      То чому ж про них сьогодні нам і не згадати?
      Був колись могутнім князем Роман на Волині.
      Мав він двох синів – Данила й меншого Василька.
      Ще були зовсім маленькі, як батько загинув:
      Старший мав чотири роки, менший – двоє тільки.
      Як не стало батька-князя, піднялись бояри
      У стольному місті Галич проти малих діток.
      Стали князів закликати, хай на Галич вдарять,
      Виженуть вдову із дітьми й будуть тут сидіти.
      А у вдови ніякої помочі немає.
      Обіцяв король угорський та забув, напевно.
      Тож вдова у Володимир з дітками тікає.
      Там поки іще бояри князям служать ревно.
      Міцні стіни місто має. Є дружина вірна.
      Але галицькі бояри знов змови складають.
      Із княжатами не хочуть розійтися мирно,
      Все розправитися з ними князів закликають.
      Не схотіла вдова дітьми так ризикувати.
      Уночі обох таємно вивезли із міста.
      Подалася з дітьми в Польщу настрахана мати.
      Там надовго довелося їм утрьох осісти.
      Князь у Кракові прийняв їх, як гостей жаданих,
      Дав притулок та таємно повів перемови
      З королем угорським, своїм союзником давнім.
      Домовились об’єднатись і почати знову
      Воювати за ті землі, в яких Роман правив.
      Начебто для того саме, щоб братам вернути.
      Відвоюють, а вже далі як складуться справи.
      Можуть про братів нещасних і зовсім забути.
      Тож Василька, його матір в Польщі залишили,
      А Данила в Угорщину до двору забрали.
      Так вони декілька років в чужині й прожили.
      І за рідним домом, звісно, дуже сумували.
      Але скоро із Берестя посланці прибули
      До Кракова та на князя Василька просили.
      Лєшку важко відмовити в тім проханні було.
      Отож, мати і Василько в Бересті осіли.
      Поки був малий Василько, всім правила мати.
      Далі вони із Берестя у Белз перебрались.
      Там вдалося і Данила, врешті дочекати.
      Йому Тихомль і Перемиль під владу дістались.
      Правили вони й зростали, мріяли вернутись
      В стольний город Володимир, боярство здолати.
      Але тому ще не скоро удалося збутись.
      Довелось багато років їм на те чекати.
      Уже, як дванадцять років Василькові стало,
      Зайшли вони вдвох із братом у свій Володимир.
      Ще на той час не багато вони років мали,
      Та не було досі сварок, роздорів між ними,
      Бо Василько був за старшим, немов за стіною
      І в усьому його слухав, підтримував ревно.
      Мріяли обидва брата мрією одною,
      Один за другим тримались, як належить кревним.
      Хоч став їхнім Володимир та земель багато,
      Що належали ще батьку їм не покорялись.
      Довелося за ті землі ще повоювати,
      Бо ж бояри сил набрались й братам опирались.
      А частину земель Лєшко прихопив за Бугом.
      Мовляв, знати і не знаю, як воно так сталось.
      Та тепер це мої землі. І братів не слухав,
      Коли землі повернути мирно намагались.
      Довелося брати зброю і йти воювати.
      Відібрали свої землі. Як Лєшко дізнався,
      Зібрав військо, щоб Данила з братом покарати.
      Налетів на край раптово, полону набрався.
      Та недовго радів тому. Братні воєводи
      Наздогнали його військо і полон відбили.
      Ляхи мусили втікати, що й догнати годі
      І ще довго сюди лізти силою не сміли.
      Згодом стали і бояри до князів схилятись,
      Бо помітили їх силу, здатну захистити,
      Коли раптом хижий ворог почне підступатись.
      А під сильним князем завше спокійніше жити.
      Коли майже всю Волинську землю об’єднали,
      Віддав братові Данило стольний Володимир.
      Та і далі в своїх землях вони князювали
      І ніякої незгоди не було між ними.
      Саме в ті роки Василько вперше одружився,
      За жону узяв Дубраву - з Суздаля князівну.
      Із Юрієм Долгоруким отак поріднився.
      А той давав братам поміч у постійних війнах.
      З ким лишень не довелося братам воювати.
      Лізли угри, лізли ляхи, Галич не скорявся,
      Князі руські прагли землі в братів відібрати.
      І щоразу князь Данило на брата спирався.
      Разом ворогів стрічали, разом в полі бились.
      І страшну орду монгольську разом пережили.
      Пережили та монгольським ханам не скорились.
      Аби скинути ярмо те, готували сили.
      А тут знов «закляті друзі» голови підняли.
      Знову угри, знову ляхи, галицькі бояри.
      Брати їм під Ярославом гідну відсіч дали,
      Розбіглися, як Данило їм у тил ударив.
      Від оцих відбились тільки, знову орда пхає.
      Привів її хан Куремса землі розорити.
      Знов Василько меча свого діставати має.
      І пішов разом із братом в поле орду бити.
      Не раз орді діставалось від Василька в полі.
      Довго ті ординські кості по степах біліли.
      Мусив хан в Сарай вертати, жалітись на долю,
      Що ці князі непокірні його так побили.
      Хан великий у Сараї дуже розізлився.
      Як посміли князі руські опір їм чинити.
      Чому йому той Данило досі не вклонився?
      Послав тоді Бурундая князів тих провчити.
      Ішов Бурундай у силі страшній, незліченій.
      Витоптала орда степи, річки осушила.
      Мов піднялися зі степу усі орди древні.
      Де супроти орди тої було взяти сили?
      Бурундай, хоч і хоробрий, але воїн битий,
      Розумів: в лісах і горах важко воювати.
      Тож спинив орду у полі, готував до битви,
      Але спершу послів князям вирішив послати.
      Прибули ординці, стали хитро так питати:
      - Хто ви - мирники для хана чи вороги люті?
      Коли мирники, виходьте мене зустрічати.
      Не зустрінете – довіку ворогами бути!
      Що робити? Не поїдеш – орда землі стопче.
      А поїдеш – головою можеш заплатити.
      Князь Данило мусить їхать, хоч того й не хоче.
      Та Василько дуже хоче брата не пустити.
      - Сам поїду! – каже брату, - ти тут головою.
      Як уб’ють тебе, хто буде землю захищати?
      Замість голови твоєї я підставлю сво́ю.
      Та на Господа обоє будем уповати.
      Та й поїхав, узяв Лева – Данилова сина.
      Бурундай зустрів сердито та смертю грозився.
      Хотів, мабуть, щоб від страху стали на коліна.
      Та Василько йому сміло в очі подивився.
      Бурундай тоді з другого боку підібрався.
      - Як ви мирники – навіщо фортець наробили?
      Хан вас силою своєю захищати б взявся.
      Хочу, щоби усі стіни ви негайно зрили!
      Звісно, страшно іти битись, можна і програти,
      Хан великий за поразку і голову зніме.
      А тут можна і без бою перемогу мати.
      Хай збудоване князями й знищиться самими.
      Що Василькові робити? Брата не спитати.
      Довелось йому самому рішення приймати.
      Дав він слово всі фортеці в землі зруйнувати,
      Аби лише від ординців її врятувати.
      А вже далі Бурундай той зовсім розійшовся.
      Велить братам брати військо і в похід рушати.
      Він би знову із ордою Польщею пройшовся.
      Тож і братів із військами в поміч хоче мати.
      Знов Василько взяв на себе і братову долю.
      Відмовив, аби Данило був у тім поході.
      Сказав: - Я візьму дружину та того й доволі.
      Брату землі залишати без пригляду годі.
      Поки орда тупцювала, нагонила страху,
      Князі мусили фортеці всі поруйнувати.
      Володимир, Луцьк, Данилів…Як, наче, на плаху
      Ішли люди, щоби захист надійний зламати.
      А, коли фортець не стало і міста стояли,
      Наче сироти – відкриті всім вітрам у полі,
      Йшли монголи та з радості руки потирали:
      Без утрат такі фортеці могутні збороли.
      Пішли Польщу воювати і Василько з ними,
      Бо ж дав слово, а не звик же він його ламати…
      Дійшли вони до Кракова з боями страшними,
      Не змогли узяти Вавель й мусили вертати.
      Важко було пережити братам оте лихо.
      Скільки літ і скільки сили вони у те вклали.
      Та монголи налетіли, як зі степу вихор.
      І тепер усі фортеці в руїнах лежали.
      А уже ж не молодії – по пів сотні мають.
      Усе знову починати – ні часу, ні сили.
      Болить серце, старі рани нити починають.
      Першим з братів став здавати старший брат Данило.
      Хоч державних справ не кидав, вів переговори
      З владарями ляхів, угрів, литви і ятвягів.
      Збирав князів, щоб створити у ту лиху пору
      Союз міцний – боронити землю спільно прагнув.
      Не стачило йому сили, не стачило часу.
      Помер раптом – самотою Василька залишив.
      А той, після смерті брата, і сам от-от згасне.
      Не став кидать Володимир – нащо йому більше.
      Міг би стіл зайняти брата, продовжити справу.
      Не схотів. Сини Данила нехай порядкують.
      У своєму стольнім граді аж до смерті правив.
      Хоча, звісно, за втраченим щоденно жалкує.
      Бо ж не стало брата, слідом пропала й держава.
      Сини Лев, Мстислав і Шварно на частки роздерли.
      Кожен мріяв про багатство, владу та про славу.
      Батьків заповіт про єдність на порох розтерли.
      Воювали з сусідами та й поміж собою,
      Зазіхаючи на братні і міста, і землі.
      Нема кому на ординців вставати до бою,
      Ворохобні повернулись на Русь часи темні.
      Й не бояри в тому винні, як колись бувало.
      Самі ж князі роздмухали вогонь ворожнечі.
      Хоч по черзі у Василька поради питали,
      За порогом забували його мудрі речі.
      Тож, лишалось споглядати. Та й час вже кінчався.
      Забрав Господь другу жінку – кохану Олену.
      Син єдиний Володимир від неї зостався.
      Йому скоро виходити за батька на сцену.
      Навчив всьому, чому міг би. А як воно буде,
      То вже знав Господь один лиш. А він смерть стрів гідно.
      Плакали за своїм князем гірко усі люди,
      Наче то не князь помер був, а батько їх рідний.
      Прожив життя непомітно, але чесно й мужньо.
      Хоча був лиш тінню брата та ж не загубився
      У тіні тій. Адже словом завше і оружно
      За народ свій, за країну непохитно бився.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    161. * * *
      Бушувала громовиця
      Уночі,
      Мов кувало небо крицю
      На мечі.
      Іскри-блискавки злітали
      Раз по раз,
      Громи-гуркання лунали
      Понад нас.
      На війну немов збиралось.
      Та мені,
      Що уже я, видавалось,
      На війні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    162. * * *
      Звелів якось цар Микола на поштових марках
      Себе любого зобразить й на пошти роздати.
      Думав, мабуть, що купляти буде народ шпарко.
      Тож в обличчя царя свого буде добре знати.
      Скоро рішив подивитись, як там ідуть справи.
      Одягнувсь простолюди́ном і в місто подався.
      На поштамт зайшов, неначе лист схотів відправить.
      - Чи купують нові марки? – в поштаря спитався.
      - Геть погано. – Чому саме? – здивувавсь Микола.
      - Та ж не клеються ті марки ніяк на конверти.
      Цар ще більше здивувався, пояснити зволив:
      - Що ж складного – на клей плюнув, не треба і терти
      Та і клеїш до конверта. Усього то діла?!
      - Та я знаю, - поштар каже, - ще ж не дурний поки.
      Вже й пояснювали людям, уже вчили-вчили,
      А всі плюють на ті марки не із того боку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    163. * * *
      Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
      Чимале турецьке військо у ній гарувало.
      А було ж місто багате – добра було того,
      Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
      Було чим тут поживитись та чого пізнати.
      А ще ж рабів християнських було тут багато.
      Налетять на Україну ордами татари,
      Ясир женуть продавати – кого в яничари,
      Кого в гребці на каторги чи рабами просто.
      Тож, нещасних у Азові тому було вдосталь.
      Надумались козаченьки той Азов узяти.
      Зібралися усім кошем думати-гадати,
      Як би стіни подолати та військо розбити,
      Та добра собі набрати й християн звільнити.
      Ті, хто бачив оті стіни, що були круг міста,
      Головами лиш хитали, сумнівались, звісно.
      Бо таку твердиню взяти козаки не зможуть,
      Лише дарма товариство під стіни положуть.
      Отаман тоді і каже: - Знаєте, що, братці?!
      А ми силою не будем оті стіни брати.
      Звісно, збройно, але тихо на Азов підемо.
      Може, трохи характерством, хитрістю візьмемо.
      Поробили вози собі, ружжя поскладали.
      А самі чумацький одяг собі повдягали.
      Отаман купцем вдягнувся та тоді й махнули.
      Коли уже до Азова зовсім близько було,
      На вози ті козаченьки бігом полягали,
      А «чумаки» хутко в шкури вози повшивали
      Та й гайда. За море сонце зібралось сідати,
      Коли «чумаки» у місто стали уїжджати.
      Поставили вздовж вулиці вози із «товаром».
      Коли тут купець турецький найбагатший шпарить.
      - Що збираєтесь продати? – «чумаків» питає.
      - Дорогий товар – куниці та лисиці маєм.
      Соболі ще чорні. – Добре, підождіть до ранку.
      Я товар весь заберу ваш опісля сніданку.
      - Добре. – «чумаки» на теє. Турки полягали.
      І, поки спокійно місто те турецьке спало,
      Вилізли з возів «лисиці», «соболі» й «куниці»
      Й заходились у ту кріпость і в хати ломиться.
      Запалили з усіх боків – місто запалало.
      Турки спершу ті пожежі заливати стали.
      Та ж козаки палять, ріжуть – вони тоді ходу.
      Дременула аж за море бісова порода.
      А козакам залишилось і добро, і слава.
      Отакі то в козаченьків були славні справи.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    164. * * *
      За тихим плюскотом ріки
      Я кроки не почув, поки
      Хтось не спинився за спиною.
      Я повертатися не став
      Аж поки він не запитав:
      - Клює? – Одна, бач, за одною.
      Хоч поплавець і не пірнув,
      Неначе на воді заснув
      Та й сітка ще пуста лежала.
      Він жарт, звичайно, зрозумів,
      Тож лише усміхнувсь без слів
      Та і подибав собі далі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    165. * * *
      Було то, говорять люди, за панського права.
      Селянин один затіяв з парниками справу
      Й на Великдень вже отримав пару огірочків.
      Хоч і сам тих огірочків скуштувати хоче.
      Та надумався він пану їх подарувати.
      Хто ж не хоче на Великдень огірочків мати?
      Зрадів пан тому дарунку хазяйського хлопа.
      За дарунок та за його задля пана клопіт,
      За тих двоє огірочків двох волів дарує.
      Нехай, мовляв, селянин той далі хазяйнує.
      Як зачув про то багатий селянин, гадає:
      «Та я панові віз цілий огірків зладнаю!
      Він мені за те не тільки волами віддячить!»
      Як надумався, так само і вчинив він, значить.
      Діждав літа. Уродило огірків тих в нього.
      Цілий віз напхав він ними та й нумо в дорогу.
      Приїздить в маєток пана, кланяється в нозі:
      - Я там огірків привіз вам аж цілого воза.
      Пан: - Спасибі! Віддай, - каже, - на кухню. Й по всьому.
      А той стоїть та щось мнеться, не їде додому.
      - Чого стоїш? – пан питає. – Подяки чекаю?
      - Я ж сказав тобі спасибі?! Чи ще сказать маю?
      - Ага, ви ж ото Дмитрові аж двох волів дали.
      А від нього лише двоє огірочків мали?!
      Я ж привіз цілого воза! Пан як розізлився.
      Кричить слугам: - Візьміть його, щоб ніде не дівся!
      До стовпа в’яжіть псяюку! Ті і прив’язали.
      Велить пан, щоб огірками ті в нього кидали.
      А він же припер до пана аж цілого воза.
      Як уцілять огірком тим, аж у того сльози.
      Та він скривиться і лише одне примовляє:
      - От, який же я розумник! Ще один вціляє,
      То він знову: «От, розумник!» про себе белькоче.
      Панові цікаво стало, що ж сказати хоче.
      Спинив слуг, велить привести багача до нього.
      - Що ти там усе белькочеш? – питається в того. –
      Чим же ти такий розумник? - Та ж жінка казала,
      Щоби ми іще на воза й кавунів наклали.
      Та я її не послухав, не схотів їх брати.
      Було б мені, коли б ними стали уціляти!
      Реготав пан, що аж сльози виступили в нього
      Та й повелів відпустити багача із Богом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    166. * * *
      Обоз великий вулицею мчав.
      Та не купецький. Пахолки на конях.
      На них добротні кунтуші суконні.
      Ридван слідом колесами гурчав.
      То князь Острозький вибрався у світ.
      Десь поспішав у справах, очевидно.
      Перевіряв маєтність принагідно.
      Народ цікаво позирав услід
      Та пил ковтав, що той обоз підняв.
      Та все ж цікавість, видно брала гору.
      Хоч люду й не багато на цю пору,
      Багато хто у полі працював.
      В кареті князь задумавшись сидів.
      Вже від дороги довгої втомився,
      Ледь задрімав, навколо не дивився.
      Уже й новій кареті не радів.
      Якби не гонор, сів би у сідло.
      Та ж князеві це, начебто не личить.
      Уже спинялись на дорозі тричі,
      А це, нарешті, в’їхали в село.
      Чи, може й місто. Князь не запитав
      Слуги про теє. Та яка різниця?
      Можливо, треба б знову зупиниться?..
      Та тут обоз чомусь раптово став.
      Князь стрепенувся. Сотник підлетів.
      Поштиво над віконцем нахилився.
      - Чому обоз так стрімко зупинився?-
      - Пробачте пане, але на путі
      Попався хлоп. Дорогу перейшов.
      Так хлопці узялись його провчити.
      - Давайте швидше! – кинув князь сердито.
      Поринути хотів у думи знов.
      Але цікавість гору узяла.
      З карети вийшов аби подивитись,
      Як хлопа того хлопці будуть вчити.
      Усе ж розвага хоч якась була.
      Хоча складалось все не зовсім так,
      Як уявляв. Від того цікавіше.
      Думки державні у ту ж мить полишив.
      Хлоп виявився не простим, однак.
      Два пахолки наїхали кіньми,
      Нагайками розмахували люто.
      Їх цьвохання сюди аж було чути.
      А він крутивсь між хлопцями тими,
      Неначе вуж, до тину відступав.
      Вловив момент, вхопив дрючка із тину,
      Коню одному опустив на спину.
      Рвонувся той, аж пахолок упав.
      А кінь й коня другого завалив
      Із пахолком. Хлоп ухопив нагайку.
      І лупцювати взявся тих негайно.
      Добряче бив, нікого не жалів.
      Тут пахолки, що були недалік,
      Коней своїх на поміч розвернули.
      Дістали шаблі. Злі на хлопа були.
      А той побачив та відскочив вбік.
      З землі дрючка миттєво підхопив,
      Став попід тином спину прикривати.
      Не кинувся, як боягуз тікати.
      - Спиніться! – князь раптово повелів.
      Хто зупинився, хто і недочув.
      Та сотник миттю зміг їх зупинити.
      Бо ж князь не буде двічі говорити,
      Хоча і сам здивований тим був.
      - Нехай до мене хлоп той підійде!
      Не зачіпати! Хай іде спокійно.
      Хлоп дрюк не кинув, підійшов повільно,
      Не знаючи іще, що його жде.
      Вклонився, наче, з викликом, однак.
      Сміливо князю в очі подивився.
      - Де ти так, хлопе, битися навчився?
      - Життя навчило. – відповів юнак.
      - Як тебе звати, хлопе? – Северин! –
      Сказав і князю усміхнувся щиро.
      Хто би такій людині не повірив?
      Князь теж всміхнувся. «От же, сучий син!»-
      Подумав, але вголос проказав:
      - Підеш до мене в козаки надвірні?
      Мені потрібні відчайдухи вірні…
      Так Наливайко козаком і став.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    167. * * *
      Вітер нагодився, по степу пробіг
      І траву високу похилив до ніг.
      З одиноким дубом стрівся, налетів
      Та й застряг, бо в листі довго шелестів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    168. * * *
      Зійшлися москаль й москалька, знайшли собі хату
      Та і стали у тій хаті жити-поживати.
      Одно лиш горілку смалять, а, коли уп’ються,
      Лаються на всю округу та, як чорти б’ються.
      За пиятикою тою ніколи й спитати
      Звідки сюди причовпали та як кого звати.
      Якось зранку на похмілля, лиш очі продрала,
      Побачила вона його та й кричати стала:
      - Што за чьорт такой? Откуда ти такой узялся?
      - Я нє чьорт. Сама чєртовка! – москаль одізвався.-
      Я Льова із-под Бєльова. А ти вєдьма видно?!
      - Я нє вєдьма, - огризнулась, - мнє тако обидно.
      Я Прасковья с Подмосковья. Так і розпитались,
      А по тому знову разом похмелятись взялись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    169. Легенда про Камінне село
      Коли хтось дива подивитись захотів.
      Чи то природне воно, чи то рукотворне,
      За тим не треба зовсім пхатися за море,
      Долати сотні кілометрів по путі.
      Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
      Всього лиш камені, розставлені по колу.
      Та в нас у О́левському краї вже відколи
      Є і не гірший. Кілька вільних днів знайдеш
      Та й вирушай і на те диво подивись.
      Його селом «Камінним» люди називають.
      І, справді, камені там дивний вигляд мають,
      Немов були людськими житлами колись,
      А потім чомусь скам’яніли вони враз.
      Тепер стоять, глибоко в землю повростали,
      Зеленим мохом зусібіч пообростали.
      І відчуття, що тут зовсі́м спинився час.
      Учені й досі спільну мову не знайшли,
      Звідкіль те диво: льодовик притяг чи, може
      Гора розсипалась. І гне своєї кожен.
      Коли б місцевих розпитати ви могли,
      То один вам одну історію розкаже,
      І буде клястися, що саме так було.
      Другий інакше розповість про те «село»,
      Ще й поведе, на місці приклади покаже.
      А я якось в село Устинівка забрів,
      Що понад Пергою тихенько притулилось.
      Вже в небі сонечко до вечора хилилось.
      В село «Камінне» ще потрапити хотів
      Та бачу, що сьогодні вже часу нема.
      Рішив поки когось з місцевих розпитати
      Про диво те. Якраз спинився коло хати,
      Де сивий дід, що люльку у руках тримав,
      Сидів на лавці попід тином. Теж старенька,
      Така ж, як дід. Я зупинився, привітавсь.
      Дідусь крізь вуса хитро так заусміхавсь:
      - Здоров, здоров! Забрався, бачу, далеченько.
      «Село», напевно, подивитися прибув?
      Такі, як ти сюди частенько зазирають.
      Минуть потрібний поворот та і блукають…
      Так і було. Я трохи й сорому відчув.
      А дід своє: - Вже, мабуть, книжок начитавсь
      Про диво наше та історії послухав.
      Локшину наші вміють вішати на вуха.
      Про те, як Бог тут із Дияволом змагавсь.
      Чи то, як млин чорти ладнати тут взялись.
      Усе то вигадки… - А як було насправді?
      - Сідай сюди, бо ж у ногах немає правди,-
      Дідусь питання як почув, вмить ожививсь.
      Мабуть, немає з ким йому поговорить,
      А тут, бач, вуха вільні по селу блукають,
      І , певно, також співрозмовника шукають.
      Я примостився поряд діда і за мить
      Дідусь своїм тремтливим голосом почав
      Мені історію прадавню повідати,
      Яку я й хочу вам сьогодні передати.
      За що купив,говорять, то за те й продав.
      - Було то ще і до царів, і до князів
      В часи, коли всі люди ще родами жили
      У цих лісах. На одній мові говорили,
      Тож один рід другого добре розумів.
      Всі поклонялися Білбогу, що колись
      Цей світ створив та із небес за ним дивився,
      Щоб рід людський поміж собою добре вівся,
      Щоб ворохобство й зло між них не завелись.
      Роди Наду́бортя в лісах селились цих,
      Хатинки ставили, рубали ліс навколо,
      А потім житом засівали своє поле.
      І ліс, і поле, й річка годували їх.
      Збирали жито, як надходили жнива,
      Та перший сніп завжди підносили Білбогу,
      Просили милості і захисту у нього
      Та й, звісно, дяки в небо линули слова.
      У цих місцях тоді лиш два роди жило:
      Одні «зами́словичі» себе називали,
      А другі, що в них поряд проживали,
      Прозвались «озеряничі». Було
      У них в достатку всьо́го і жили
      Вони весь час у мирі між собою.
      Білбога свого вони славили обоє.
      Та темні сили придивлятись почали
      Уже до них тоді. Підземний Чорнобог
      Надумався з шляху добра їх збити.
      Прийшов у виді чоловіка до них жити
      Та став повчати спідтишка одного-двох,
      Що красти добре, ніякий то і не гріх,
      Що маєш сам – то тим ні з ким і не ділися,
      Бери, греби під себе все і тим гордися.
      І «замисловичів», урешті, збити зміг.
      Хто його слухав, він тому допомагав.
      І до́бра множив - щоб і в хаті, й біля хати.
      І зажили вони в лісах своїх багато.
      І кожен косо на сусідів позирав.
      На отих самих «озеряничів», які
      Не стали й слухати отого Чорнобога,
      А лише вивели юрмою на дорогу
      Ще і добрячих надавали тумаків.
      Отож, озлився він та й шкоду став робить.
      То хмари з неба прибере і жито спалить,
      То моровицю прижене, пів роду звалить.
      А тут зима на носі – треба ж пережить.
      А з чим у зиму? В полі жито не зросло.
      Худоба виздихала через моровицю,
      Води не лишилося й краплі у криницях.
      Аж почорніло в негараздах тих село.
      Пішли в сусідів тоді помочі просить,
      Бо ж знають добре, що в тих жито уродило
      Та і худоби у стадах велика сила.
      «Хоч трохи дайте аби зиму пережить?!»
      Але сусіди не відкрили і воріт.
      «Ідіть, - говорять, - Нам самим на зиму мало!»
      Пішли нещасні. А уже ж голодували.
      І діти пухли . Що ж це злим зробився світ?
      Не ради себе, то, хоча б ради дітей.
      Знов подались в сусідів милості просити.
      Мовляв, від голоду вмирають уже діти.
      «Йдіть звідси, ледарі!»- сусіди їм на те.
      Вернулись ті в свої нетоплені хати,
      Де діти плачуть і, хоч крихту хліба просять.
      У матерів уже й посивіло волосся.
      Отож, рішили втретє до сусідів йти.
      Але сусідів не розжалобило й те.
      Скоринку хліба – й ту для діток пожаліли.
      Тоді зібрали «озеряничі» всі сили,
      Зійшлися родом всім на требище пусте.
      Зібрали все, що лиш в хатах знайти змогли.
      Та підзабуте вже багаття розпалили,
      Поклали знайдене в огонь, заголосили,
      Білбогу жалітись всі разом почали.
      Той чимось зайнятий, напевно, довго був,
      Що ті події якось з неба не помітив.
      Та ж в бога, звісно, не один той рід на світі.
      Тож здивувався, як від них таке почув
      І не повірив спершу – «То ж не може буть!»
      Рішив спуститися на землю й перевірить.
      І от старенький чоловік у свитці сірій
      Зайшов в село, де крохобори ті живуть.
      Постукав в першу хату – хліба попросити.
      Але господар і дверей не відчинив,
      Крізь них почув старий лайливих кілька слів.
      Пішов у другу хату – та прогнали й звідти.
      Те ж саме й в третій, і в четвертій відбулось,
      Хтось і собак на нього пригрозив спустити.
      З одної хати вийшов лиш господар ситий,
      Скоринку кинув попід ноги йому: «Ось!»
      Старий подякував, скоринку ту узяв,
      Вкусив тверду її – ледь зуби не зламались.
      А всі із вікон визирали і сміялись.
      Тож він затримуватись вже в селі не став.
      Пішов у ліс, присів, жмут папороті взяв,
      Щось прошептав собі, назад не подивився.
      Та кожен дім зненацька кам’яним зробився,
      І кожен, хто у ньому, теж камінним став.
      Лиш Чорнобог зостався, не закам’янів.
      Його Білбогове закляття розлютило,
      Він скільки вклав у те село старання й сили.
      Й тепер його аж розпирав страшенний гнів.
      Він на Білбога, наче коршун, налетів.
      Але й Білбог боротись мав достатньо сили.
      Мечі мигтіли, наче блискавки, гриміло
      На ліс увесь, і він від страху аж тремтів.
      Дерева падали, мов зрізані ножем,
      Вода кипіла у річках і у болотах,
      Каміння плавилося, коли краплі поту
      На нього падали. Але Білбог уже
      Отримав силу нову з матінки-землі,
      Вхопив на камені страшного Чорнобога,
      Підняв угору й полилася сила з нього,
      Він зразу зморщився, у одну мить змалів.
      Жбурнув Білбог свойого ворога униз
      І той у Морок полетів, аж камінь зрізав.
      І лише гуркіт пролунав по світу грізний,
      І одізвавсь луною навколишній ліс.
      Лиш шов лишився на тім камені, немов,
      З’єднав докупи зовсім різні половини.
      Холодним камінь той лишається постійно,
      Бо пролилась на нього Чорнобога кров.
      Та,тим не менше, як на камінь босим стать,
      То з того холоду відчуєш в собі силу,
      Хвороба будь-яка , що у тобі сиділа,
      Відступить враз… Та слід слова при тім казать.
      Які – не знаю. А той камінь, де Білбог
      Здолав тоді свого противника, розпався,
      На дві частини розколовся, так й остався.
      Вузька щілина поміж тих частин обох.
      І той, хто пройде поміж каменів отих,
      Отрима силу, щоб великим воєм стати
      І відсіч будь-якому ворогові дати…
      А ще на камені відбитки божих ніг.
      Бо ж камінь плавився, як билися боги́.
      Тож і застиг, відбитки стоп на нім зостались.
      Вода в тих стопах завжди тепла залишалась,
      Узимку, навіть. Кажуть, як би ви змогли
      В ту теплу воду босоніж ступити,
      То ваша молодість повернеться до вас,
      І усім вашим мріям збутись прийде час.
      Сам то не пробував, не буду говорити.
      Так і стоїть відтоді Камінне село.
      І ліс навколо загадковий. Кругом тиша,
      Не чуть ні шуму, а ні звуку, часом лише
      Пташиний спів луна. Село те поросло
      Столітнім мохом. Кругом листя із дерев
      Минулорічне густо землю устеляє.
      Здається, тут людей ніколи й не буває.
      З того й мороз, бува, аж по спині бере.
      Та вступиш, кажуть, у «село» і у ту ж мить,
      Усі твої турботи, начебто зникають.
      І якась легкість, такий спокій наступають,
      Що жити хочеться, життю радіти…Жить!..
      …Я ті слова згадав, як по «селу» ходив,
      На «Камінь Божий» по драбині піднімався.
      І відчував, як, справді, сили набирався.
      Село «Камінне» - от де справжнє диво з див.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    170. * * *
      Звичайно відбувається все так:
      Спочатку все сильніш тьм’яніють зорі,
      Стають якісь безбарвні, півпрозорі
      І, наче, тануть просто на очах.
      Розсіюється темрява нічна.
      Край неба починає рожевіти
      І лиш Венера, як раніше, світить,
      Немовби насміхається вона.
      Але її пора уже надходить.
      На сході запалали небеса.
      Брильянтами розкидана роса
      І в кожній з них червона куля сходить.
      З’явився край, а там, лише за мить,
      Червона куля вже пала на сході.
      І так воно незмінно у природі.
      І ми цього не можемо змінить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    171. * * *
      Біля Лаври у Києві роззяви стояли,
      Дивувались, як дзвіницю таку збудували,
      Бо ж вони таке високе не бачили зроду.
      А тут якраз москаль суне, шукає пригоди
      Собі на відоме місце. Ту юрбу помітив
      Та й думає, як на гроші когось розкрутити.
      Підійшов до них, послухав та й голосно мовить:
      - Так, дзвіниця тут у Лаврі і, справді, здорова.
      Та, хоч вона і висока, не буду брехати –
      Я за ту дзвіницю вище умію стрибати.
      Хтось у юрбі засміявся, а один пан каже:
      - Коли ти такий удатний, то, може, покажеш?!
      - Дай карбованця й побачиш… - Стрибни – будеш мати.
      Москаль стрибнув без зусилля, не так вже й багато,
      Десь на лікоть. Тоді люди його і питають:
      - Та хіба ж то так високо? Є й вище стрибають.
      - Та стрибають, - москаль каже й посмішку ховає, -
      Хай дзвіниця вище мене тепер пострибає.
      Юрба враз загомоніла: - Таки правий, клятий.
      Довелося карбованця панові віддати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    172. Звідки в кремені з’явився вогонь
      Було то все за давніх тих часів,
      Коли ще старі боги правували.
      І люди їх богами визнавали,
      І не жаліли величальних слів.
      Жилося людям сутужно тоді,
      Хоч боги, наче, їм допомагали,
      Своїми все ж руками здобували.
      А, як бувало, рід не углядів
      За здобиччю – голодними сиділи.
      Та то не найстрашніша ще біда.
      Адже найбільше рід людський страждав,
      Коли усе вкривало снігом білим,
      Холодний вітер наскрізь продимав
      Сиділи у печерах, у холодних,
      Трусилися у відчаї, голодні
      І кожен в бога помочі благав.
      Не всяк ту зиму пережити міг.
      Якби ж вогню боги їм трохи дали.
      Про те Сварога день і ніч благали,
      На требищах схилялися до ніг.
      Сварог був добрий, може би і дав
      Вогонь той людям. Та Перун уперся,
      В житло Сварога серед дня заперся
      І весь вогонь у того відібрав.
      Сховав у спис, з яким весь час ходив,
      Аби ніхто не міг його забрати
      І, не дай боже, якось людям дати.
      А всім богам на небі заявив:
      - Лиш я розпоряджатись буду ним.
      Дай вогонь людям, стануть, наче боги.
      А нам – богам геть не потрібно того.
      Хай на землі живеться важко їм,
      То будуть більше кланятись до ніг.
      І з того часу лиш Перун на небі
      Вогнем тим правив. Як виходив з себе,
      То на землі щось запалити міг.
      То люди користали той вогонь,
      Носились з ним. Та ж вічно так не буде.
      Підкласти хтось з людей гілля забуде,
      І згас. Піди, знайди тепер його.
      Серед зими зібрався якось рід
      Голодний у нетопленій печері.
      Нічого не зосталось на вечерю,
      А навкруги одні лиш сніг та лід.
      І що робити? До тепла, мабуть,
      Нікого не зостанеться живого.
      Просити поміч у Перуна злого?
      Чи то другого? Та ж не нададуть.
      Та тут хитрун місцевий одізвавсь:
      - А хочете, вогонь я вам добуду?!
      - Та ти брехун! – почулось поміж люду.
      - Я не для себе, я б для вас старавсь!
      - А що за те? – За те життя усе
      Лиш я з богами буду говорити.
      А ви пожертви будете носити.
      - А що втрачаєм? Хай лиш принесе!
      Тож рід погодивсь і хитрун пішов.
      Аж до гори найвищої дістався,
      З якої, кажуть, той Перун спускався.
      Та камінь величезний віднайшов.
      Взяв каменюку й гупати почав.
      За цілий день так гупать приловчився,
      Що і Перун не витримав, спустився.
      - Чого розгупавсь! – люто закричав.
      - Та ось, цей камінь хочу розломить
      Та й б’ю по ньому. Може, допоможеш?
      Я знаю, ти багато чого можеш!
      Чи не під силу? А Перун умить
      Так розлютився на його слова,
      Що своїм списом, як ударить в камінь,
      Той розлетівся на шматочки прямо.
      Ще чоловіка дурнем обізвав
      Та і подався зі списом в руці.
      І не подумав, що від списа того,
      Який вогнем заправлений у нього
      Лишиться іскра в кожнім камінці.
      А чоловік тих камінців набрав
      Та став в печеру з ними повертатись.
      Народ побачив та узявсь сміятись:
      - Де ж твій вогонь? Що, знову набрехав?
      Той мовчки в руки залізяччя взяв,
      Як вдарить отим каменем щосили,
      Аж іскри в усі боки полетіли…
      Так той хитрун жерцем найпершим став.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    173. * * *
      Одинокий місяць в небі зірки пас,
      А вони розбіглись, не збереш до купи.
      Надбіжить хмаринка та кількох поцупить.
      Треба пастухові пильнувать щораз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    174. * * *
      Було в Києві колись побіля вокзалу.
      Тарадайки, брички там у ряди стояли.
      Хурмани сиділи в них та чекали потяг,
      Щоб розвезти пасажирів куди треба потім.
      Все по черзі, щоб образ не було нікому.
      Вліз без черги – то в синцях попхаєш додому.
      Тут стояли і «ваньки», і «живейні» поряд.
      Були також «лихачі» - доставляли скоро.
      Аж у самому кінці дві брички стояли.
      На них хохол і москаль приїжджих чекали.
      Ось і потяг прикотив, пасажири сходять.
      А за ними носії із клунками ходять.
      Не багато на той раз прибуло у місто,
      Тож їх хурмани умить розібрали, звісно.
      Залишився лиш один. Москалик підскочив.
      Та той менше на п’ятак проїхатись хоче.
      А москаль не уступа. Стали торгуватись,
      Не бажає ні один із них поступатись.
      Те побачивши, хохол також підбігає
      І п’ятак той за проїзд гостеві скидає.
      Ударили по руках. Москаль дає задню:
      - Уступлю уже пятак, раз ти такой жадний!
      Та приїжджий вже його слухати не хоче
      Та на бричку до хохла сідає охоче.
      Розсердився на хохла москаль, став кричати:
      - Ти мнє дєло пєрєбіл, виродок хохлатий!
      Нє зря люді гаварят, - стоїть та патяка, -
      Параділ Гасподь осла, а хахла – чєртяка.
      - Дурний піп тебе хрестив, - наш тоді озвався.-
      Ще мій дід був говорив (він на тому знався),
      Як бувало москаля на дорозі втрапив,
      Що чорт цапа породив, а той цап – кацапа!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    175. Перша козацька Січ
      Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
      А своїм конем степами гаса без утоми
      Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
      Хоч говорять, що походить з князів благородних.
      Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
      Сподівається на розум та козацьку долю.
      Хоче в степу панувати, татарву прогнати,
      Щоб не сміла на Вкраїну його нападати.
      Щоб не сміла сіл палити та людей хапати,
      Гнати в Крим та і за море кудись продавати.
      Зібрав Байда навкруг себе таких же завзятих,
      Хто звик шаблею у полі гарно працювати.
      Таких вже було багато у тім чистім полі,
      Хто шукав для себе слави та вільної волі.
      Не став Байда у Черкасах далеких сидіти.
      Йому ж треба за ордою у полі глядіти.
      Здумав кріпость збудувати поряд із ордою,
      Щоби добре слідкувати за її ходою.
      Обрав острів невеликий при Хортиці самій,
      Там і взявся будувати разом з козаками.
      Ставили дубові стіни, вали насипали.
      Гармат, правда на ті стіни поки ще не мали.
      Пише Байда листа тоді королеві свому
      Аби той прислав гармати для кріпості йо́му.
      Та не хоче король чомусь з Кримом воювати,
      Листи шле та ні одної не прислав гармати.
      Але ж Байда не той, щоби без тих гармат бути.
      Як не дав король, то треба десь піти здобути.
      А там саме при березі Дніпра турки стали,
      Іслам-Кермень – свою кріпость були збудували.
      Довелося яничарам в тій кріпості сісти,
      Щоб козаків не пускати униз Дніпром плисти.
      Та походом не ходити в татарські улуси.
      Байда на те подивився й задуматись мусив.
      Його, звісно та фортеця зовсім не лякала,
      Та на мурах там гармати потрібні стояли.
      От би їх собі забрати?! Не довго збирався,
      Зібрав славних козаченьків та й в похід подався.
      Не встояла та фортеця супроти козаків,
      Розігнали яничарів по балках, байраках.
      Прихопили всі гармати, що на мурах стріли,
      Привезли та й у фортеці своїй встановили.
      Розізлився Девлет-Гірей від нахабства того.
      Ще прибули яничари у поміч до нього
      І всі разом подалися козаків карати,
      Зруйнувати їм фортецю й гармати забрати.
      Суне степом чорна хмара, видна ще здалека.
      Доведеться козаченькам на цей раз нелегко.
      Бо і каторги турецькі ідуть Дніпром вгору,
      Біля острова малого опиняться скоро.
      Ті із суші, ті водою фортецю оточать,
      Чимскоріше захопити й зруйнувати хочуть.
      Думали, що легка справа, той похід їм буде,
      Але стріли козаченьки орду груди в груди.
      Захотіли турки острів з суден захопити,
      Із гармат їх козаченькам вдалось потопити.
      А хто острова дістався – голови позбувся.
      Майже місяць хан у полі, наче жаба дувся.
      Кидав орду штурмувати, на мурз своїх злився.
      Та за місяць там, де був він, там і залишився.
      Полягло орди чимало у тому поході,
      Але ханові, здається, нікого не шкода.
      А козакам геть набридло в фортеці сидіти,
      На мурашник на татарський із мурів глядіти.
      Просять Байду: «Може, вийдем, трохи погуляєм,
      Що ж ми взаперті сидіти цілий місяць маєм?!»
      «А чого б його й не вийти!» Затемна зібрались,
      Та тихенько на той берег татарський дістались,
      А уже там запосілись, на орду напали,
      Перебили цвіт татарський, вцілілих погнали.
      До татарських аж улусів гнали без упину,
      Ще й там добре погуляли. Пригнали скотину,
      Щоб голодним не сидіти. Славно погуляли.
      Хану кримському добряче прочуханки дали.
      Хан, одначе, в Крим дістався, живий залишився,
      Готуватись до походу знову заходився.
      Поплакався до султана, просив про підмогу.
      І той знову яничарів присила до нього.
      Ще й господарю Молдови повелів збиратись,
      Щоб з нахабним тим козацтвом, врешті розібратись.
      Байда також не чекає, листи посилає
      Й королеві, і цареві – помочі прохає.
      Та від них зимою снігу випросить нелегко.
      Сидять та спостерігають за всім тим здалека.
      Прийшла осінь і орда знов по степу простує,
      Девлет-Гірей свою помсту козакам готує.
      Іще більше воріженьків навкруги зібралось,
      Наче, ті мурахи степом без кінця мотались.
      Загриміли знов гармати, стріли полетіли.
      Знову степ навкруг татари устелили тілом.
      Знову хан не зна спокою, жене мурз до бою,
      І пливуть тіла татарські у Крим вниз водою.
      Знову місяць не змовкала в степу канонада.
      Бились славно козаченьки цілий місяць, правда,
      Скоро порох закінчився і ядер не стало.
      Та і їжі у запасах залишилось мало.
      Чи ж тут з голоду вмирати? Зібрались козаки
      Уночі та посідали хто в свої байдаки,
      А хто бродом через плавні і пішки подався.
      Отож, хан у результаті з облизнем зостався.
      Розлютився, як побачив – козаків немає.
      Кого ж він тепер здолає? Кого покарає?
      Велів кріпость зруйнувати, отак лиш помстився.
      Вести ж орду на Черкаси так і не рішився.
      Не вдалася перемога, хоч острів здобули,
      Але довго у степах тих так і не побули.
      Бо ж зима уже на носі. Подались до Криму,
      Також турки й молдавани подались за ними.
      А козаки знов вернулись, на острові стали.
      Правда, нову там фортецю вже не будували.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    176. * * *
      Тихо над рікою, комарі гудуть.
      Стежкою в’юнкою берегом іду.
      Сонечко у хмарах постіль застила.
      Та розвіє чари гомін від села.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    177. * * *
      Було то в тридцяті ще. Черговий обман
      Комуняцький – перший їх п’ятирічний план.
      Всім лапшу навішали, світом рознесли,
      Скільки за п’ять літ вони усього звели.
      Отож, у село одне лектор і прибув,
      Щоб про оті успіхи всяк бідак почув.
      Виліз на трибуну він та й завів своє:
      - Вже електростанція у райцентрі є!
      Хтось із залу вигукнув: - Я там вчора був.
      Про електростанцію там ніхто й не чув.
      Лектор, мов не чує то, далі бубонить:
      - Буде щасливіше нам, веселіше жить.
      В обласному центрі вже діє хімзавод…
      Той же голос чується: - Не дуріть народ.
      Тиждень тому був я там, впевнитися міг -
      Там заводів взагалі нема ніяких.
      Лектор вже не витримав: - Вам, товариш, слід
      З лінії партійної споглядати світ.
      Менше слід валандатись, рота роззявлять,
      Більше слухать радіо і газет читать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    178. Як литвин дівчину провчив
      Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
      Гуртом по селі ходили та пісні співали.
      А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
      Усі дівки по вулиці подались єдиній,
      По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
      Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
      Вона ж дівка не ляклива подалась до двору.
      Озирнулась на сад панський, а там на ту пору
      Литвин з возом зупинився. На ярмарок їхав.
      І запали їй у око горщики на лихо.
      Поки литвин вклався спати, тихенько підкралась,
      Поцупити собі кілька із них сподівалась.
      Дума: догоджу матусі, візьму більші звідти.
      От же гарно у них плаття буде нам золити.
      Взяла двоє в одну руку та й у другу двоє.
      Та й тихесенько додому – гордая собою.
      Не дійшла іще й додому, як тут якась сила
      Її назад повертає – йшла, хоч не хотіла.
      Дійшла саду, повернула та й додому пхає.
      Та біля воріт спинилась й назад повертає.
      Розуміє, що із краденим ходити не гоже,
      Але ті, мов приросли їй – кинути не може.
      І отак всю ніч ходила, вже і сонце встало.
      Уже жінки і в череду корівок погнали.
      Побачили, як та ходить з горщиками тими
      Та й сміються: - Що блукаєш по шляху із ними?
      Чи напала тебе ходня? А та ледь не плаче.
      Очей вгору не підніме, соромно їй, бачиш.
      А литвин, немов уваги на те не звертає,
      То вівса коням підсипле, сінця підкладає.
      Вже не витримала, врешті, підійшла до нього
      Та низенько вклонилася йому аж у ноги.
      - Дядечку! Голубчик! – просить, - відпустіть. Їй Богу,
      Поки жива – більш ніколи не візьму чужого!
      А литвин сміється й каже: - Ну, що ж, нагулялась?!
      Постав горщики. Чужого щоб більш не хапалась.
      А їй соромно вже стало й додому вертати.
      Що ж їй будуть говорити вдома мама й тато.
      Усі ж бачили. То ж сором…Три тижні лежала
      Вдома хвора та відтоді чужого не брала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    179. * * *
      А там у тумані широка долина.
      Ледь-ледь вітерець повіває легкий
      І, сонцю свою підставляючи спину,
      Схиляються пагорби вниз до ріки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    180. * * *
      Оцю давню оповідку удалося стріти,
      Як насправді з москалями треба говорити,
      Аби вони слова твої добре зрозуміли.
      Колись пан та його наймит про щось говорили.
      Пан щось довго намагався тому пояснити,
      Той лиш кліпає – не годен пана зрозуміти.
      Пан озлився та як вліпить про пиці тупого,
      Що аж шмарклі полетіли із носа у нього.
      Ухопився той за пику: - Тепер зрозуміло.
      Ви б одразу так по-панськи мені й пояснили.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    181. Смерть Юрія Долгорукого в Києві 15 травня 1157 року
      Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
      Вже сонце освітило куполи
      Софії. Ніч майнула наостанок
      За Гору. Пташки співи завели.
      Грайливі горобці чогось зчепились
      У поросі. Знайшли, напевно, щось.
      А сонні голуби на те дивились
      Зі стріхи. Сонце вище піднялось.
      Микула став на ганок, потягнувся,
      Аж кості затріщали. Поглядів
      На віз, що ген по вулиці тягнувся.
      Під ноги глянув й знову очі звів.
      Щось в візнику здавалося знайомим.
      Та ж то Яким – Микулин рідний брат.
      Багато літ подався він із дому
      У Торчеськ. Чи тепер верта назад?
      Чи в гості їде? Віз до двору в’їхав.
      - Здоров був, брате! Не чекав, мабуть?!
      - Ну, що ти, брате? То для мене втіха!
      Спустився. Обнялися. – Легка путь
      Була у Київ? – Та легка доволі.
      Ніде в дорозі татей не зустрів.
      Отож, живий-здоровий, дяка Долі.
      Я на годинку лише! – пояснив.
      - Та що ти, брате. Стільки літ не бачив.
      Побув би, може і зо кілька днів.
      - Та я би, брате, з радістю, одначе,
      Жону ж одну удома залишив.
      А нині час, сам знаєш, неспокійний.
      То ворохоба княжа, то війна
      Із половцями – пхаються постійно.
      - Та і у тім князівська є вина.
      Бо ж просять в поміч. Тим того і треба.
      Бо ж не самі прийшли, князь попрохав.
      І все, що бачать – все гребуть під себе.
      - Так, час непевний на Русі настав.
      Чув, Ізяслав князів в похід збирає,
      Зі столу хоче Юрія прогнать.
      Це літо теж спекотним бути має.
      А що у вас у Києві чувать?
      - Багато чого… Що ж ми серед двору?!
      Агей, Малушо, стіл нам накривай!
      Заметушилась та і уже скоро
      Стояло вже і м’ясо, й коровай,
      Корчага меду, взята із підкліті.
      Поснідали та меду попили.
      Розчервонілі з медовухи, ситі
      Розмови поміж себе завели.
      - Тож Ізяслав князів навкруг збирає
      На Київ проти Юрія піти?!
      А Київ що? Чи Юрій вплив тут має?
      - Який там вплив? Про що говориш ти?
      Прийшов з Залісся, на столі усівся,
      Натяг своїх, повсюдно посадив.
      Як тать якийсь із Києвом повівся.
      Ряд не уклав, хоч кожен князь робив.
      Ми ж вільний люд і князю служим вірно,
      Князь, відповідно вірно служить нам.
      Порушив ряд, не хоче править мирно –
      Збираєм віче й хай іде к чортам.
      Усі князі із нами ряд складали,
      А цей прийшов до нас з боліт своїх,
      Веде себе, мов ми холопи стали.
      Залити сала вже за шкуру встиг.
      Хто ж за такого князя тепер встане?
      - А який він? Напевно, богатир,
      Бо ж Довгорукий не даремно дано
      Йому ім’я?! - Ти тим чуткам не вір!
      Там того князя. Отаке миршаве.
      Все ходить тільки вовком погляда.
      За нього Шимонович військом править,
      Бо ж на коня князь зовсім не сіда.
      Як кудись їде, то на віз сідає.
      А, як іде, то згорбиться, як дід.
      Хоча ж, він літ уже чимало має,
      Напевно, скоро і покине світ.
      Чутки пішли, що п’є він безпробудно.
      П’ять днів тому в Петрила загуляв.
      Напився так, аж стало його нудить.
      Чи перепив, чи хто отрути дав?!
      - А, що, могли? – Та ж всі вони з болота.
      Отруту дати – запросто у них.
      Хай вріже дубе – ми того й не проти,
      Ще Ізяслав допоки не прибіг.
      А то візьмуться битися за Київ.
      Попалять вщент. Їм що –князі вони!..
      А нам біда страшна з тії затії.
      Помре, то обійдеться без війни.
      - А чому він прозвався Довгорукий?
      Земель, мабуть, чимало захопив?
      - То брехні все! Нікого ти не слухай.
      Якби ж його побачив – зрозумів.
      Миршавий і пузатий ще й горбатий.
      Іде, а руки нижче аж колін.
      То як його інакше називати?
      Та ще й бабій, ласун, нероба він.
      А його лик? Якби ти лиш побачив.
      У нього ж мати з половців була.
      То ж пика, чисто половець, неначе.
      А, коли б знав ти, скільки в ньому зла?
      Не в батька син. Напевно, Мономаха
      На тому світі сором аж пече.
      Пустили діти всю державу прахом.
      Онуки ж будуть гірші ще, ачей…
      Тут крик якийсь на вулиці піднявся.
      Схопивсь Микула: - Що там? Посиди!
      Сам за ворота у ту ж мить подався
      Дізнатись, чи не скоїлось біди.
      - Що там таке? – у когось став питати.
      - А ти не чув? Та ж князь вночі помер!
      Йдемо його хороми грабувати
      І злиднів тих, що він сюди припер.
      Ходімо з нами! Всім добра там стачить!
      - А Ізяслав? – Він скоро буде знать.
      Десь посланці до нього уже скачуть.
      Не треба буде Київ воювать!
      Поки ж немає князя – погуляєм!
      Та заодно помстимся зайдам тим.
      Добро своє у них повідбираєм.
      Нехай в болоті знов сидять своїм!
      Вернувсь Микула: - Ти зі мною, брате?
      - Чому б і ні? – сокиру з воза взяв, -
      Коли вже так – гуляти так гуляти!..
      Дим на Горі здійматися почав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    182. * * *
      Дощ утомився. Цілий день трудився.
      Аж уночі нарешті зупинився.
      Цікаво, довго буде спочивати,
      Чи зранку знов візьметься поливати?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    183. * * *
      Було то, як Катерина у нас панувала,
      Вільні землі степовії німцям роздавала.
      Понаїхало тих німців. Хоч бідного роду,
      Але кожен показати норовить породу.
      Не якийсь там Ганс чи Фрідріх – таке ім’я має,
      Що, як здумаєш сказати – язика зламаєш.
      Становий, говорять їхав землями одними.
      Володів князь Гоген-Льоге-Шиллінгс-Фюрсте ними.
      Зупинився в селі однім та й діда питає.
      - А чиє село це, діду? Хто землі тримає?
      Дід наморщив свого лоба, мов згадати прагне:
      - Та якиїсь Голі Ноги Сіро Хвостий, пане.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    184. Про Гаркушине море і водоспад Вчелька
      Ать-два! Ать-два!
      В генерала голова.
      Сам придумав, сам зробив.
      Мабуть, орден заробив
      Ще й підвищення звання.
      А все інше – то дурня.
      Легко було при Союзі.
      Перед старшими – на пузі,
      А молодших вкриєш матом,
      Змусиш дарма працювати.
      Озирнутися не вспів,
      Вже і орден заслужив.
      Кому слава, кому горе…
      Розкажу я вам про море,
      Що Гаркушиним зовуть.
      Не доводилося чуть?
      Було то в п’ятидесятих.
      Полігон побудувати
      Повеліли генералу,
      Щоби там солдат навчали,
      Як потрібно воювати.
      Перемоги здобувати.
      Генерал чекать не став,
      Щоб все хтось прорахував,
      Сам узявся малювати,
      Який вигляд буде мати.
      Хто робити буде то́го?
      Ціла ж армія у нього.
      З тої сили дармової
      Можна стати і Героєм.
      Та і техніки доволі.
      Є чим рити шанці в полі.
      Та Гаркуша далі мітить,
      Хоче річку городити,
      Щоб училися солдати
      Перешкоду ту долати.
      Правда, в річковій долині,
      Кілька сіл стоять ще нині.
      Та кому то все цікаво?
      Полігон – державна справа.
      Всіх селян із сіл зігнали,
      Навіть, згоди не питали.
      І робота закипіла.
      Армія гранітні брили
      У кар’єрі добувала,
      Майже у ручну тягала,
      Щоби річку городити.
      Та чого солдат жаліти.
      Скоро річку загатили,
      Купу брил там навалили.
      Ніде дітися воді.
      Стала повнитись тоді
      Річкова долина, поки
      Розтеклась на усі боки,
      Аж по греблю піднялася
      Та й по брилах подалася
      Униз далі водоспадом.
      Генерал страшенно радий,
      Рапорти хвалебні пише
      Та майбутнім себе тішить.
      Геть забув про тих селян,
      Чия втоплена земля.
      Про солдат, що там лягли,
      Непідйомне ж бо тягли.
      Водоспад той Вчелька звуть.
      Одні кажуть, що, мабуть,
      В честь якогось там солдата,
      Що загинув в тім «стройбаті».
      Другі кажуть – в честь села,
      Що вода там залила.
      Ще й граніт той слід згадати,
      Що уклали в ту загату.
      Бо ж граніт то не простий,
      З нього клали у Москві
      МГУ їх знамените.
      Генерал же ті граніти
      Просто в греблю угатив.
      Гроші чималі пустив
      Тим на вітер. Генерала
      Смерть уже давно забрала.
      А те «море» є і досі,
      Воду Гнилоп’яті зносить
      Водоспадом з брил гранітних.
      Приїжджайте поглядіти
      На той пам’ятник «совкові».
      Краєвиди ж там чудові.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    185. * * *
      Метнулась блискавки рука,
      Вхопила дуба за чуприну
      І відчахнула половину.
      Та дощ, немов того чекав,
      Як із відра, із неба ринув,
      Вогонь зажерливий залив
      І рани дубові омив.
      І той, на щастя, не загинув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    186. * * *
      - Жінко, а де гроші?
      - Та де ж, мій хороший…
      Он, копу на сіль
      Та копу за сіль.
      Та солі купила.
      А решту пропила.
      Чоловік сердитий
      Взявся її бити.
      Вдарив їй по писку,
      А вона із виском:
      - Бач, ударив в губу,
      Перебив рахубу,
      Рахуй тепер сам.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    187. Про Чумний бунт у Москві 1771 року
      Сидим з кумом. Саме вірус по світу лютує.
      Усі в масках… А навколо усе вже квітує.
      Порадіти б. Телевізор не дає спокою,
      Щогодини всіх лякає хворобою тою.
      Щоб не надто перейматись із тим усім лихом,
      Сядем собі на лавочці та й сидимо тихо.
      Про щось, бува, розмовляєм. Кум же знав багато
      Та і вміє дуже гарно про все розказати.
      Бачу, кум пригрівсь на сонці, потроху дрімає,
      Щоб, як дурень не сидіти, я його й питаю:
      - А скажи-но мені, куме, як воно так сталось:
      То москалі раз по разу за сокири брались,
      Коли щось у діях влади було не до смаку.
      А тепер язик, як кажуть, засунули в сраку.
      Не кажу про Пугачова, Разіна, бувало
      У самій Москві «людішки» часто бунтували.
      Пам’ятаю ще зі школи Соляний бунт, Мідний…
      Були й інші, не відомі мені, очевидно.
      - Бунтувати бунтували…коли напивались
      Та коли москальська влада «м’якою» здавалась.
      Тоді вила чи сокири вони в руки брали
      Та на комусь найслабшому злість свою зганяли.
      Поб’ють людей, покалічать та пів міста спалять,
      А тоді все на горілку й зачинщиків валять.
      Похапає буйних влада, зачне їх карати,
      Ті ж хто вбивав, палив, різав прийдуть споглядати.
      Втихомиряться з похмілля, натерпляться страху,
      Що то не їм довелося піднятись на плаху.
      Десь, як люди бунтували, то чогось хотіли,
      Не дарма ж бо витрачали свої час і сили.
      Москалям же бунтувати… Варто лиш напитись
      І, як кажуть, як дурному із гори котитись.
      Ти згадав Соляний, Мідний бунти. Та, крім того
      У Москві ще б слід згадати також і Чумного.
      - Про такого і не чув я. А коли він стався?
      І чому Чумним, скажи-но, той бунт називався?
      - Було то, щоб не збрехати, в часи Катерини.
      Тоді вела Московія на всі боки війни.
      То зі шведами зчепилась, з пруссаками б’ється,
      А найбільше – то татарам й туркам дістається.
      До цих пір москалі славлять дідів перемоги -
      Ларга і Кагул відкрили до моря дорогу.
      Потоптали вони турок із татар ордою,
      Показали усім силу москальської зброї.
      Та чомусь при тім забули вони пригадати,
      Що чуму із тих походів привезли солдати.
      Нахапалися бубонів й рознесли, роздали
      Так, що люди в Московії помирати стали.
      Восени в Москві з’явилось морове повітря.
      Та нікому не хотілось про те говорити.
      Першим кинувся Шафонський ( сам із України,
      З Чернігівщини): - Чума в місті!- клич лікарям кинув.
      Лікарів тоді в країні було зовсім мало
      Та і ті із-за кордону всі поприбували:
      Німці, шведи чи англійці, італійці всякі.
      Москаликів поміж ними не було ніяких.
      Ото хіба українці. Тож клич лікар кинув.
      Та для лікарів московських – як горох об стіну.
      - То не чума, то пролежні! – гундосити стали.
      А тим часом усе більше людей помирало.
      А на весну та на літо чума розгулялась.
      Тепер тільки зрозуміли всі, як помилялись.
      Хати пустками стояли, мерло стільки люду –
      Помираючі та мертві лежали повсюди.
      А що влада? Як з тим влада боротись збиралась?
      А ніяк! Хто мав маєтки – хутенько зібрались
      Й дременули зі столиці з сім’ями своїми.
      Нема кому перейматись проблемами тими.
      Утік з міста губернатор, обер-поліцмейстер,
      Хоч цариця наказала карантина ввести.
      Та хто ж буде його вводить, як немає влади.
      Ти, мабуть, про Салтикова і не знаєш, правда?
      А чому? Фельдмаршал цілий, здобув перемогу
      У війні у Семилітній. Всі ж мовчать про нього.
      Он Суворов чи Румянцев з язика не сходять.
      А про цього щось у книгах дізнатися годі.
      Бо солдатським трупом землю вмів він устеляти.
      А від чуми з Москви драла довелося дати.
      Розсердилась Катерина на нього за теє,
      То й «забули» фельдмаршала саме через неї.
      Хоча й сама Катерина в Москву не спішила.
      «Я б приїхала, - писала, - та багато діла,
      Відірватися не можу, бо зайнята надто».
      А тим часом в Москві люди мусять помирати.
      Нема в місті начальників, повтікала влада.
      Народ сам собі шукає, як би дати раду.
      Пішли чутки про ікону, що народ врятує.
      Той ніяк не захворіє, хто її цілує.
      Потяглися юрби містян до ікони тої.
      А що може бути гірше ідеї дурної?
      Був тоді архієпископ у Москві Амвросій.
      Теж, як москалі казали, родом з малоросів.
      Із Чернігівщини родом. Розумна людина.
      На відміну від начальства, Москву не покинув.
      Як чутки дійшли до нього, що сходяться люди
      Цілувати ту ікону, зрозумів, що буде.
      Чумі тільки того й треба, щоб люди збирались.
      У юрбі вона б ще більше тоді розгулялась.
      Тож велів він ту ікону подалі забрати.
      Але стали дурні чутки по місту гуляти,
      Що, мовляв, архієпископ ікону ховає,
      Хоче, клятий – нехай Москва хоч вся вимирає.
      І уже у дзвін набатний хтось зрання ударив.
      Похапали дрюччя люди, збіглись, як почвари.
      «Богородицю грабують!» - рознеслося містом.
      Збіглись п’яні і тверезі «рятувати», звісно.
      Чудів монастир кремлівський в той день грабували.
      Били черниць із ченцями, пощади не мали.
      А на другий ранок вісті ще більш розійшлися.
      Іще більше люду в місті за дубці взялися.
      Тут уже палили й били, хто кого захоче –
      Грабували всі будинки, що впадали в очі.
      А частина юрби злої подалась шукати
      Амвросія, аби його як слід покарати.
      В монастир Донський ввірвались. Не довго шукали.
      На хорах в одному храмі бідного спіткали.
      Витягли аж на подвір’я, допрос учинили,
      Шарпали на усі боки та дрючками били.
      Доки й вбили. Юрба люта на шматки роздерла.
      Ну, а далі грабувати монастир поперла.
      Розібравшись з Амвросієм, стали вже шукати,
      Кого б ще за чуму тую треба покарати.
      Хтось чутки пустив, що в тому лікарі всі винні.
      Тож вони і відповісти за таке повинні.
      Озвіріла юрба темна кинулась ловити
      Лікарів по місту й, звісно, смертним боєм бити.
      Дісталося й ще одному між них малоросу
      Самойловичу Данилу – вижити вдалося
      Тільки тому, що поклявся, що не лікар, наче,
      Помічник лиш. А то б світу більше й не побачив.
      Хоча саме він без страху боровся з чумою,
      Рятував людей. Сам, навіть, підхопив такої.
      Але вижив. Та юрбі тій спробуй пояснити.
      Як у неї очі кров’ю та страхом налиті.
      Дурні хохли рятували москалів від смерті,
      А за те їх москалі ті віддали у жертву.
      Хоч знайшлися в Москві люди, хай і не багато,
      Які знали, як з юрбою треба розмовляти.
      Був такий Петро Єропкін, з князівського роду,
      Від князів смоленських, кажуть, його рід походив.
      Він єдиний із начальства, хто в Москві зостався,
      «Говорити» із народом, як потрібно, взявся.
      Зібрав солдат небагато, узяв дві гармати
      Та й подався із народом тоді «розмовляти».
      - Розійдіться! – сказав людям. Ті слухать не стали.
      Із дрючками на те військо пхатися почали.
      Тоді вдарили гармати, рушниці озвались.
      Дарма в юрбі ядра й кулі ті не витрачались.
      Бо ж густа була і смерті було що вхопити,
      І червону площу кров’ю довелось залити.
      Як почула юрба слова добре зрозумілі,
      То розбіглася миттєво. Правда, залишила
      Сотню вбитих, поранених дві сотні із гаком.
      Хоч на другий день зібрались знову зарізяки
      Та побачили гармати, до бою готові
      Й розбіглися. От що значить – знайти вірне слово.
      Тут уже і Катерина взялася до справи,
      Надумала в Москву військо послать на розправу.
      На чолі – кого не жалко поставила, звісно.
      Граф Орлов – колишній хахаль те очолив військо.
      Той не надто розбирався – хто втрапив у руки,
      Того зразу й відправили на смерть і на муки.
      Трьох повісили, десятки батогами били,
      Ніздрі вирвали. А люди стояли й гляділи,
      Як карають тих, хто з ними разом колотився.
      Той попався й прийма муку, а цей залишився
      І радіє, що не втрапив під гарячу руку.
      Нехай хтось бере на себе його смертну муку.
      Коли винних і невинних скінчили карати,
      То тоді вже нагороди взялись роздавати.
      Кому ордени, медалі, і землі та гроші,
      А кому в казармах далі годувати вошей.
      Хтось боровся із чумою – ні з чим залишився.
      А хтось прийшов на готове та й озолотився.
      Так на тому й закінчилось кривава бравада –
      Бунт москальський, як то кажуть – безглуздий, нещадний.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    188. * * *
      Пелюстки з абрикоса облітають, як сніг,
      Білим килимом стелять мені просто до ніг.
      Але вітер тепленький і духмяний такий
      Пестить ніжно, не те що зимовий буревій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    189. * * *
      Мати в церкву збирається, все святкове вділа,
      А своїй доньці наказує, щоб тісто місила.
      А дочка її питає: - Чи ж довго місити?
      Мати на неї поглянула та й каже сердито:
      - Міситимеш, як зі стріхи закапа добряче!
      Мати в церкву, а дівчина коло тіста, значить.
      Місить, місить, далі вийшла з хати, подивилась.
      Та ніде ніяка крапля досі не з’явилась.
      Помісила знову трохи, знову виглядає.
      А ні хмарки, ні туману – лиш сонечко сяє.
      Місить далі та лається вже про себе стиха.
      Вийшла з хати, помацала – сухесенька стріха.
      Місить далі, вже втомилась, що ледве не плаче.
      Потом очі заливає дівчині добряче.
      Коли й мати повернулась та її й питає:
      - А чого ти досі місиш? – Що ж робити маю,
      Як зі стріхи ще не капа? А мати сміється:
      - Та ж зі стріхи вже не капа у тебе, а ллється!
      Лиш тоді нетямковита дочка зрозуміла
      Про яку-то саме стріху мати говорила.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    190. Чому зозуля не в’є власного гнізда
      Прибігла мала зі школи, горять оченята.
      Похвалилася одразу і мамі, і тату:
      - А ми нині на уроці про пташок вивчали
      І багато цікавого від вчителя взнали.
      - А яких пташок вивчали? – запитує тато.
      - Соловейка і зозулю…та й других багато.
      А ви знаєте, зозуля гнізда не звиває.
      Свої яйця в чужі гнізда вона підкладає.
      А зозуленя візьметься із гнізда чужого
      Яйця пташок викидати усі до одного.
      Одне сидить та тішиться у гнізді отому,
      Бо ж пташки приносять їжу лиш йому одному…
      Тільки я не розумію, як могло так стати,
      Що зозуля собі гнізда не хоче звивати?
      Думала про те спитати на уроці. Але
      Пролунав дзвінок. Не встигла і не запитала.
      - Так я скажу, - мовить мати, - від бабусі чула.
      То давно уже, не знати, коли й саме, було.
      Кажуть люди, як розп’яли Христа злії люди,
      За ним брати-християни плакали усюди.
      Поки їм благую вістку не прислало небо,
      Що воскрес Христос, по ньому плакати не треба.
      Тож відтоді день той люди святкувати стали,
      Благовіщення від того його й називали.
      У той день ніхто на світі не мав працювати,
      Навіть, пташки не бралися гнізд собі звивати.
      Ото одна лиш зозуля слухати не стала
      І у свято гніздо вила. За що й покарали.
      Сказав Господь: раз для неї такий день не свято,
      То їй гнізда вже ніколи в житті не звивати.
      Тож відтоді і не може звити гнізда свого,
      Мусить яйця відкладати до гнізда чужого.
      Тато то усе послухав й каже: - Може бути.
      Та мені зовсім інакше доводилось чути.
      Дідусь мені ще малому про таке повідав,
      А він казав, що почув то ще від свого діда.
      Отож, було - колись люди гріхів безліч мали,
      Що аж Господу від того за них сором стало.
      Раз по заповідях люди не бажають жити,
      Рішив їх усіх потопом страшним потопити.
      Лише праведному Ною про те повідомив,
      Щоб з сім’єю врятуватись можна було йому.
      Ще й тварин порятувати чистих і нечистих.
      Всіх по парі відібрати до ковчега, звісно.
      Як усе було готове, з неба полилося.
      Сорок днів безперестанку. Де й води взялося?
      Вкрила вода усю землю по гірські вершини.
      Рід людський у тім потопі майже весь загинув.
      Лиш ковчег по воді плавав, шукав, де пристати.
      Але скрізь вода навколо. Знайшли Арарата
      І пристали. Та ж землі там для усіх замало.
      Та й насіння від вологи вже попроростало.
      А вода все не спадає, хвилюється морем.
      Уже з голоду загине усе живе скоро.
      Нема куди воді дітись, всі пори закриті.
      Нема, окрім Арарату, більш суші на світі.
      Тут зозуля і згадала: як гніздечко вила,
      То здорову в землі дірку тим гніздом накрила.
      Полетіла пошукати, гніздо знайшла скоро.
      Гілочки порозкидала і вода в ту нору
      Стала бігом утікати. Скоро світ звільнила,
      Лише моря, океани й озера лишила.
      Усі дякують зозулі, що світ врятувала.
      Аж Господа своїм вчинком вона схвилювала.
      За таке її усердя, за рятунок світу,
      Стала вона за ключами вирію глядіти.
      Дав Бог ключі золотії, довірився птасі,
      Щоб вона ще влітку перша у вирій неслася.
      Відчиняла туди браму. Як пташки прибудуть,
      Вони вже спокійно в вирій залітати будуть.
      Відпочинуть вони зиму, на весну зберуться
      Та і знов до свого краю усі подадуться.
      А зозуля зачекає, як злетять останні,
      То тоді вже вона й браму зачиняти стане.
      Поки то вона зачинить, в свій край повертає,
      Уже всі пташки у гніздах яйця відкладають.
      Коли їй гніздо те вити? Нема часу того.
      Отож, яйця й відкладає до гнізда чужого.
      Самій треба ж сил набратись, скоро знов злітати,
      Бо ж у вирії їй браму першій відчиняти.
      Тож, не від своєї ліні чи натури злої
      Відкладає в чужі гнізда вона яйця свої.
      Поки другі пташеняток годують, навчають,
      Вона також свого часу дарма не втрачає.
      Летить туди, де багато шкідників у лісі.
      За годину може й сотню гусіні поїсти.
      Цілий день вона літає, поживу шукає,
      А, як знайде, то трудиться, поки не здолає.
      Поїдає і велику гусінь волохату,
      Яку інші пташки в лісі бояться чіпати.
      Бо ж вона отруйна, може наробити шкоди.
      Та отрутою зозулю зупинити годі.
      Як комах не вистачає та й гусіні мало,
      То зозуля й черв’ячків би, й слимаків збирала.
      Набереться вона сили, Петрівка минає
      І зозуля знову в вирій, браму відчиняє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    191. * * *
      Ну, от і сталося. Весна
      До нас нарешті завітала.
      Не в гості, як уже бувало,
      А господаркою вона
      Пройшлася. Хмарки розігнала,
      Відкрила голубінь ясну.
      А сонце, вгледівши весну,
      Ураз сильніше гріти стало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    192. * * *
      Росію розумом не зрозуміть,
      Аршином спільним вимірять даремно.
      Керує нею якась сила темна,
      Яка попід Москвою десь сидить.
      Хто до Москви тієї потрапля,
      З ним щось дурне робитись починає,
      Бо він поволі розум утрачає
      І перевтілюється в москаля.
      Наполеон це добре зрозумів.
      Кутузова примусив відступити
      Й зумів Москву, нарешті захопити
      Та в ній аж цілий місяць просидів.
      Здавалось, москалів він переміг,
      Тепер лиш на поклон царя чекати.
      Та узялася сила та проклята
      За його військо, зманювати всіх
      В москальство. Почалися грабежі
      Та п‘янство, що в Московії звичайно.
      А на що здатне буде військо п’яне?
      Аби не досидітись до межі,
      Коли все військо зовсім пропаде,
      Прокляв Наполеон москальську зиму
      І кріпаків, Москву разом із ними.
      Побачив – тут його ніхто не жде.
      Європи тут повік не може буть,
      Бо темна сила розуму збавляє
      І, як отару, москалів тримає,
      Старі порядки не дає забуть.
      Тож наостанок він Москву спалив,
      В надії, що і сила та проклята
      Загине у вогні. Даремна трата
      Часу і сил. А з військом сам побрів
      Назад в Європу. А слідом за ним
      І москалі Європу «визволяти».
      Привів в Європу ту орду прокляту,
      Мов сарану у європейський дім.
      Ледве відбились. Сам Наполеон
      Уже помер, а москалі ще пхались,
      Європу заразити намагались,
      Топтались, як в посудній лавці слон.
      Поки, нарешті увірвавсь терпець
      І у Криму їм добре чо́су да́ли.
      Тоді на час ті пхатись перестали.
      Та то був ще далеко не кінець.
      Бо та проклята сила у Москві
      Нікого у спокої не лишає.
      Хто попадеться – розуму збавляє
      І то вже не людина – дикий звір.
      Їй мало одних лише москалів,
      Мільйонами безвільних шлях встеляє,
      Бо мрію і надію вічну має –
      Щоб панувати їй на всій Землі.
      І сила та до тих часів жива,
      Допоки там стоятиме Москва!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    193. Про зачарований скарб
      Стоїть спекотне літо надворі.
      Білизну вітер у дворі полоще.
      Сидять діди в тіньочку. Два старі –
      Петро й Микола. Інші три – молодші.
      Микола – той здебільшого мовчить,
      Бува, іноді яке слово вставить.
      Петрів же голос увесь час звучить,
      Немов до всього є у нього справи.
      Дійшли якось в розмові й до скарбів.
      Петро й говорить: - Тут їх скрізь багато
      Зарито ще із часу козаків.
      Але ж закляті – спробуй їх узяти.
      Один з молодших: - Я таке ще чув:
      Щоб взяти скарб, то треба одмолитись
      На стільки літ, як той заклятий був.
      Тоді до нього можна підступитись.
      - То так, можливо. – голос знов Петра,-
      А то іще, говорять, що буває –
      Він сам виходить із землі нутра,
      Коли великий празник наступає.
      От ми колись, ще молоді були…
      Микола от не дасть мені збрехати…
      Учотирьох зібралися й пішли
      В ніч Великодню, щоби скарб дістати.
      У нас он горб високий за селом.
      Там, кажуть, козаки його зарили.
      Вже стільки літ з того часу пройшло,
      Але дістати так і не зуміли.
      Отож, зібрались ми в вечірній час:
      Я був, Грицько та ще Павло з Овсієм.
      Лише Овсій жонатий був із нас,
      А ми утрьох безвусі, холостії.
      Шкода, нікого з них уже й нема,
      А то б вони потвердили. Тож, значить,
      Пішли ми в ніч. Хто лом в руках тримав,
      А хто лопату. От, підходим, бачим,
      Аж, наче, пагорб світиться увесь.
      То скарб з землі виходить, не інакше.
      Нам то ще підігріло інтерес –
      То, значить, не пропаща справа наша.
      Взялись ломами пагорб ми довбать,
      Що стукнемо – аж гулом віддається.
      Тоді пішли лопатами копать,
      Воно бряжчить, мов об залізо б’ється.
      Напевно, скриня кована лежить.
      Ще трохи і, напевно б докопались…
      Аж глядь – а щось на камені сидить.
      Поглянуло. – Копаєте? – спиталось,-
      А голову покласти принесли?..
      То,значить, замість скарбу у ту скриню,
      Щоби спокійно взять його могли,
      Ми чоловічу голову повинні
      Були покласти. От воно й пита.
      А нам би його взяти й розпитати,
      Якою саме має бути та:
      Чи християнська, а чи супостата?
      А ми заклякли, стоїмо, мовчим,
      А потім все поки́дали і драла.
      Не дивимся під ноги, навіть – мчим.
      Нечиста сила так порозкидала,
      Що тільки я додому і добрів.
      Овсія відшукали десь під тином,
      Грицько і погреб у чужий влетів.
      Павло в болоті ледве не загинув.
      Похорували тяжко ми тоді,
      Ледь одвалали знахарки недужих,
      А то би неодмінно буть біді.
      Ти ж пам’ятаєш то, Миколо-друже?
      Микола тільки голосно зітхнув:
      - Зізнатись хочу. Досі ще вагався.
      То я із вами штуку ту утнув,
      Як тільки-но про намір ваш дізнався.
      Лиш ви пішли, я вила прихопив,
      Одя́г кожуха ще й хутром нагору.
      На голову макітру начепив.
      До пагорба дістався зовсім скоро.
      Ви так тим скарбом зайняті були,
      Мене і не помітили одразу.
      До мене обернулися, коли,
      Я кинув вам оту зловісну фразу.
      Я ж думав – просто так посміємось
      Над жартом. Зовсім не чекав такого.
      Оговтатись й самому удалось,
      Коли ви дружно взяли в руки ноги.
      Я вслід кричав вам, що пожартував.
      А ви не чули…Де там озиватись.
      А вранці, чим скінчилося, узнав
      І уже страшно стало зізнаватись.
      І голову Микола опустив.
      Мовчали всі і почувались скуто.
      Петро, як рот відкрив, так і сидів,
      Мов все не міг повірити в почуте.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    194. * * *
      Вітер з поля приніс аромати весни.
      Хоча пізній вже час, але спробуй, засни.
      Як весна надворі. Дочекався-таки.
      Залишився зими лише присмак гіркий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    195. * * *
      По дорозі понад ставом
      Їде возом старий дід.
      Червоніюча заграва
      Позначає сонця схід.
      Півень у селі озвався,
      Будить того, хто заспав.
      Дід на ярмарок зібрався,
      Тож раненько нині встав.
      Тупають воли, мов сонні,
      Дід подрімує, сидить.
      Як вторгує що сьогодні,
      Зможе бабі плат купить,
      Бо ж уже набридло чути:
      Їй до церкви нема в чім.
      Та й онуків не забути,
      Прикупить гостинця їм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    196. Як Угорщина захопила Закарпаття в 1939 році
      - Скажи-но, куме, чому Орбан так
      Тепер вчепився в Закарпаття наше?
      Я розумію – помагає Раші,
      Відволікає сили в нас, однак,
      Яка йому до Закарпаття діло?
      Що він там втратив? І угорці з ним?
      Я довго думав над питанням цим.
      От, поясни-но куме зрозуміло.
      - Щоб зрозуміти, куме, треба би
      На сотню літ та й більше повернути
      В минуле. Як війна скінчилась люта
      І світ у мир найперший крок робив.
      Антанта, яка виграла війну,
      Тепер свої умови диктувала.
      Німеччина, яка війну програла,
      Спокутувати мусила вину.
      Союзникам її дісталось теж:
      Одна Австро-Угорщина розпалась,
      Шматків від неї декілька зосталось,
      Які своїх не визначили меж
      Та до сусідів зирили весь час,
      Як би у них собі щось прихопити.
      Те українцям не вдалось зробити
      І досі доля розділяла нас
      Між москалів і ляхів. Ще землі
      Румуни були трохи прихопили.
      А Закарпаття до розвалу жи́ло
      Під скіпетром угорських королів.
      Так само, як Словаччина. Одначе,
      Розпалася імперія у ось
      Його забрати чехам удалось.
      Чого їм угри не змогли пробачить.
      Як упустили угри ласий шмат?
      Та ж в москалів проклятих научились:
      Там довго комуняки колотились,
      Поки Європа навела в них лад.
      У тому й чехи участь прийняли,
      Тож Закарпаття, врешті і забрали.
      І двадцять років майже обіцяли,
      Що б, навіть, автономію дали
      Народам, що в державі проживають.
      Та все якісь причини заважають.
      Тож так нічого дати й не змогли.
      Тим часом Гітлер канцлером зробивсь
      В Німеччині. Теж москалів робота:
      Війни їм, бачте, нової охота,
      Щоб у Європі кожен з кожним бивсь.
      А, як уже знесиляться усі,
      То Сталін усіх прийде «визволяти».
      Тож Гітлер довго не збиравсь чекати.
      Під гул німецьких схвальних голосів,
      Французів вигнав з Рейну. Далі взявсь
      Вже Австрію до себе доєднати.
      Судетських німців спробував підняти,
      Їх там відсоток чималий набравсь -
      Мільйонів п’ять. Тож Гітлер зажадав,
      Щоб Чехія Судети ті віддала.
      То Чехія, звичайно, не бажала.
      Та Гітлер з нею панькатись не став.
      І заявив: Судети не дадуть,
      То він війною проти чехів піде.
      Погано мати отаких сусідів,
      Які нахабно так себе ведуть.
      Щоб це питання вирішити так,
      Аби воно законно виглядало,
      То арбітраж у Мюнхені зібрали.
      Були там Гітлер та не сам, однак,
      А з Муссоліні (ще тиран один).
      Був Чемберлен від Англії. Четвертим
      Став Даладье – француз. Скажу відверто –
      І той, і той, напевно – сучий син.
      Їм оті чехи без нужди були.
      Їм тихо й мирно досидіть хотілось.
      Як Гітлеру Судетів закортіло –
      Нехай бере. Що ми, мовляв, могли?
      І це оті союзнички, які
      Із Чехією договори мали
      Про спільний захист. Так от захищали!
      Забрав Судети Гітлер. А меткі
      До нього угри й ляхи доєднались.
      Сілезький Тешин ляхи зайняли,
      А угри у Словаччину зайшли
      І Закарпаття. Їм тоді дістались
      І Ужгород, й Мукачево. Не весь
      Їм край дістався – лише та частина,
      Де угрів була ледь не половина.
      А в них же на всю землю інтерес.
      А Чехія, позбавившись землі,
      Де були і укріплення, й заводи,
      Ослабилась, що й боронитись годі.
      А навкруги одні сусіди злі.
      Ті «миротворці», що її здали,
      Не надто довго в мирі спочивали.
      П’ять місяців від мюнхена промчали
      І німці нові ігри почали:
      Мовляв, як хочуть чехи далі жить,
      То мають здатись Гітлеру на милість.
      Інакше він їх зовсім скоро виїсть.
      А що зосталось чехам ще робить?
      Союзничкам вже годі довірять.
      Вони об палець пальцем не ударять.
      Хіба тим пальцем Гітлера посварять.
      І хто ж захоче з чехів помирать?
      Коли питання вже до того йшло:
      Чи то боротись, чи країну здати.
      Надумалися чехи, врешті дати
      (Хоч воно, звісно, й пізно вже було),
      Хоча би автономію якусь.
      І українці узялись за діло.
      Обрали владу, армію створили.
      Щоправда, уряд перебрався в Хуст,
      Бо ж Ужгород вже угри зайняли.
      Та й армія – лише дрібні загони,
      Беззбройні, хоча віддані до скону
      Ідеї незалежності були.
      Отож, лише п’ять місяців пройшло
      І Гітлер ставить чехам ультиматум:
      Під нашим живете протекторатом,
      Або… Оте або й перемогло.
      Здалися чехи. А словакам він
      Велів: чи незалежними ставати,
      Чи може їх Угорщині віддати.
      І Тісо – був там прихвостень один
      Німецький, «незалежність» і обрав.
      Теж, звісно, під німецьким патронатом.
      А Закарпаттю з чого обирати?
      Про те ні слова Гітлер не сказав.
      Можливо, теж би незалежність дав
      Та Сталіна боявся турбувати.
      Ще і угорцям обіцяв віддати.
      А час все швидше й швидше упливав.
      Тож, не діждавшись рішень ніяких,
      Рішили українці не чекати,
      Про незалежність власну заявляти.
      Бо ж угри уже пхають на поріг.
      Проголосили. Заявили з тим,
      Що їхня незалежність – лиш початок.
      Всю Україну мають доєднати,
      Щоб вільно жити у краю своїм.
      Для Сталіна недобра новина.
      Почухав він потилицю і мовить.
      (Не можу повторити слово в слово):
      Мовляв, комашка доєдна слона.
      Недовго незалежність та була.
      Лиш кілька днів, бо не було ще сили,
      Яка би військо угрів зупинила.
      А їх же сила величезна йшла –
      По десять вояків на одного.
      А в українців й зброї було мало,
      Ото лиш те, що в чехів відібрали.
      Та й звідки взяти досвіду того,
      Щоб воювати? Бились, як могли.
      Кого побили угри, кого взя́ли
      В полон і тут же скоро й розстріляли.
      А ще ж і ляхи з півночі пішли
      У поміч уграм. Уряд не всиді́в.
      Волошин у Румунію подався.
      (Він першим президентом обирався).
      Хоч дехто бився ще багато днів.
      Найкращі помирали у борні,
      Свободу кров’ю власною кропили,
      Дивилися у очі смерті сміло.
      Та що вони могли змінить одні?
      І кожен з них із вірою вмирав,
      За що й життя був ладен положити,
      Що ще остання попереду битва.
      Ще час для перемоги не настав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    197. * * *
      Зі цвітом кульбаби приходить весна
      І холод зимовий нарешті мина.
      Буває, мороз уночі загляда.
      Та сонечко встане – нема і сліда.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    198. * * *
      Зібрав всіх силовиків до бункера Путін:
      - Хто ж вчинив отой теракт, хочу я почути.
      Докладайте – хто вони – підлі ті убивці.
      Я упевнений у тім, що то українці.
      - Та ні, - белькотить один, - вони всі таджики.
      Ні одної поміж них слов’янської пики.
      - Та ж тікали всі вони в Україну, знаю?!
      - В Білорусію… - тихцем другий поправляє.
      - Так послали точно їх, знаю, з України.
      - Вже ІДІЛ на себе взяв за теракт провину…
      Путін аж почервонів: - Кляті терористи.
      І чого до пекла їм перед батька лізти?!
      Почекали б кілька днів або й промовчали.
      Зблід директор ФСБ: - Недопрацювали!..



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    199. Легенда про беху
      Чорт вирішив, що в світі найхитріший.
      Побачив люльку в Савки у руках
      Й надумав одурити козака,
      Себе міцненьким тютюнцем потішить.
      Як Савка вклався на траві поспать
      Після обіду, той тихенько скрався.
      Та лиш за люльку лапою узявся,
      Як, наче, сонний Савка його хвать.
      - Та я ж тебе давно уже зачув!
      Від тебе ж сморід, наче з пекла твого.
      Узяв за карк козак чортяку того
      Та й в очерет псяюку потягнув.
      Там догори ногами прив’язав
      До пня старого та й сердито каже:
      - Сидіти будеш тут довіку, враже!
      Як уже Савку чорт той не прохав.
      - Сиди – говорить, - відпущу, хіба,
      Як ти для мене зробиш добру справу!
      А то знайду на весь твій рід управу!
      І не просися більше! – відрубав.
      Та і пішов собі. А тут якраз
      Смеркати стало, ляхів підступило
      До того ставу чималенька сила.
      Навкруг порозглядались якийсь час.
      Побачили, що небезпек нема
      Та й заходились пити і гуляти.
      Та краков’як і польку танцювати.
      Аж пилюгу до неба підійма.
      Вже перед світом, о других півнях
      Покликав чорт собі другого чорта,
      Що виліз з навколишнього болота,
      Та й просить, щоб до Савки той зганяв.
      - Скажи йому, що добре діло є.
      - А яке діло, що йому сказати?
      - Нічого. Як йому зарані знати,
      То діло і не вигорить моє.
      Поплентав той. Аж скоро й Савка йде:
      - Чого хотів? – Пусти. Скажу по тому.
      - Е ні, скажи отак комусь дурному.
      Пущу, то чорта де тебе знайдеш.
      - Перше пусти… - Ні, перше розкажи…
      Чорт перший здався, став розповідати:
      - Там за байраком ляхів є багато.
      П’ють та танцюють, аж земля дрижить.
      А в балці коні. Переловим їх
      Та й погуляєм. – А не брешеш часом?
      Піду та подивлюся оком власним,
      Щоб одурити ти мене не зміг.
      Тихцем-бігцем та попід той байрак
      Пробрався Савка аж до самих ляхів.
      Ті веселяться, мов не мають страху.
      «Ну, - дума Савка, - справлюся і так,
      Без чорта того. Позову своїх,
      Коней із балки зможем відігнати,
      Тоді вже ляхів можна добувати».
      Пробравсь до коней, а побіля них
      Стоїть кругом сторожа чимала.
      Не підступитись. Що його робити?
      Прийдеться чорта все-таки просити.
      Вернувся Савка, витер піт з чола
      І каже чорту: - Ти, що хоч роби,
      Але щоб тільки ляхи наші були!
      - Я все зроблю… Але мотузка муля.
      Ти відпусти мене скоріш, аби
      Я міг зробить… - Еге, нема дурних.
      Твою натуру я чудово знаю.
      Одуриш. Тоді чорта упіймаєш.
      Ти краще позови чортів своїх.
      Як вони зроблять все, так тому й буть,
      Пущу тебе. Чортяка той як свисне.
      Чортів одразу налетіло, звісно.
      А чорт велить, нехай до пекла йдуть
      За зіллям до знайомої чортихи.
      А Савка хай своїх збирать іде
      Та понад балку в очеретах жде,
      Поки вже час наступить для потіхи.
      Чорти метнулись, зілля принесли,
      Що їм чортиха в пеклі спорядила
      Та й сіяти по балці заходились,
      Де ляхи коней на траві пасли́.
      А оте зілля й проросло умить.
      Взялися коні зілля оте рвати
      Чи то на нього просто наступати,
      Воно, неначе стогне і тріщить:
      «Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!» із балки доліта.
      Наїлись коні чортового зілля,
      На землю повалилися безсилі,
      У кожного розперло живота.
      Лежать у балці, мов колоди всі.
      Тут козаки на ляхів налетіли,
      А ті на коней скочити хотіли.
      Аж зирк – ті вже й холодні по росі.
      А козаки хапають ляхів тих,
      В мотузки в’яжуть. Ті, що утікали,
      В ставку втопились, риб нагодували.
      Не залишилось жодного із них.
      А лях же із гуляння залишив
      Наїдків із напоями чимало.
      Тож козаки за ляхів догуляли.
      І Савка чорта, врешті відпустив.
      А зілля те розсіялось кругом.
      Ще й зараз кінь, коли на нього ступить
      Чи то зубами починає цупить,
      Воно стогнати почина бігом:
      «Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!». Тому і звуть його
      В народі «бех» чи «віха», чи «вомога».
      «Цикута» кажуть також ще на нього.
      Тепер ви, звісно, знаєте – чого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    200. * * *
      Так і не зміг зігрітись день із ночі,
      Усіх у теплі одежини кутав.
      Хоча і сонце аж сліпило очі
      Та вітер навкруги блукав надутий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    201. * * *
      Гайдамаки-розбишаки
      По ярах та по байраках,
      Пантрували шляхи, тракти
      По яких торгівля йшла.
      Якщо здобич помічали,
      З усіх боків налітали.
      Добре, як живим лишали.
      Оббирали догола.
      Запорожці не любили.
      І ловили їх, і били.
      Зовсім вивести хотіли,
      Хто розбоєм тільки й жив.
      Та від Запоріжжя далі
      Гайдамаки процвітали.
      У страху усіх тримали,
      Хто шляхами проїздив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    202. Кронштадтське повстання 1921 року
      Михайло в тіснім кубрику сидів.
      Там, нагорі негода лютувала.
      Хоч лютий та зима не відступала
      І вітер дико у трубі гудів.
      У кубрику, хоч тепло й не було
      Та все ж тепліше, вітер не проймає.
      Сидить Михайло, а думки у краї,
      Де рідне загубилося село.
      Вже кілька літ удома не бував.
      Ще у війну на фронт його забрали.
      Куди його лиш доля не кидала?!
      Аж доки й на Балтійський флот попав.
      То воював за батечку-царя,
      Тоді за Тимчасових воювали.
      А потім восени Зимовий брали.
      Здавалось, сходить вже нова зоря
      Над світом. Бо ж кінчається війна.
      Додому скоро, ниви засівати.
      Більшовики ж взялися обіцяти
      Селянам землю дати, а вона
      Така манлива. У надії тій
      Михайло мріяв, як поставить хату,
      Одружиться, почне порядкувати…
      Та не збулась найбільша із надій.
      Полізли з усіх боків вороги:
      І біляки, й Антанта, німці, ляхи,
      Росія склала голову на плаху,
      Їй вижити було не до снаги.
      Він воював, бо ж сподівавсь на те,
      Що уже скоро ворогів здолають,
      А там його в селі земля чекає,
      На якій поки лиш бур’ян росте.
      Він воював і вірив – буде так,
      Як то більшовики пообіцяли.
      Хоча чутки усякі долинали,
      Він не хотів їм вірити ніяк.
      І ось розбили ляхів, а затим
      І Врангеля із Таврії прогнали.
      Війна скінчилась. Всі уже чекали,
      Коли додому повертатись їм.
      Та вже зима, а віз і нині там.
      Сидять в Кронштадті та чогось чекають.
      А тут чутки всілякі долітають…
      Але чи ж можна вірити чуткам?!
      В країні голод? Знають по собі,
      Бо ж пайку таки врізали. Ще чути:
      Тамбов бунтує і бунтує люто.
      Антонов підніма селян на бій.
      Чи ж тільки там?! Як вірити чуткам…
      (А у газетах про таке не пишуть),
      Життя, здається, стало іще гірше.
      Чи ж вірити тепер більшовикам?
      Тут нещодавно поголос пішов,
      Що й в Петрограді вже народ бунтує.
      А це ж під боком. Влада чи не чує?
      Тоді за віщо проливали кров?
      А як на Україні справи йдуть?
      Як там батьки? Чи гарні урожаї?
      Повернеться Андрій, він все узнає.
      Сьогодні вже повернеться, мабуть.
      Частину відпустили моряків
      В відпустку, поміж ними і Андрія.
      Тож зустріч з другом трохи душу гріє.
      Той привезе новини – чи гіркі,
      Чи радісні. Скоріше би останні.
      Не він один повернення чека.
      Тут половина, мабуть в моряках
      Із України – теж у сподіванні…
      Тут раптом тупіт, крики голосні.
      Затупотіли каблуки по сходах.
      Щось трапилося, як в таку негоду
      Народ полишив кубрики тісні.
      Михайло теж усидіти не зміг,
      Хоча команди не було збиратись.
      Бушлат накинув, взявся підніматись
      По сходах і, заледве вийти встиг,
      Як натовп вздрів на палубі. Туди
      Збігались моряки. Поміж юрбою,
      Що хвилювалась бурею морською,
      Михайло Петриченка углядів.
      Степана він уже давненько знав.
      Той був із Олександрівська, бувало
      У шанцях разом ворога стрічали.
      Той на весь голос у юрбу кричав:
      - За що, скажіть, ми проливали кров?
      Поки ми з ворогами воювали,
      Більшовики народ геть обібрали.
      Андрій з відпустки тільки-но прийшов,
      Говорить, що нема життя в селі.
      Скрізь продзагони шастають прокляті,
      Взялися все до цурки відбирати.
      Дали селянам панської землі,
      А весь врожай, що виростив мужик,
      З гвинтівками приходять, відбирають.
      Там люди вже від голоду вмирають…
      Поміж юрбою прокотився крик:
      - Геть комуняк! Повернем владу Рад!
      Геть комісарів! Відстоїм свободу!
      Знущатись не дозволимо з народу!
      Геть диктатуру й комуняцький лад!..
      На другий день на Якірний майдан
      Зібрались тисячі з усього міста.
      Доволі швидко рознеслися вісті,
      Яка в країні чиниться біда.
      Над площею постійний гул стояв.
      Хоча й мороз та хто на те зважає.
      А люд все прибуває й прибуває.
      З Москви Калінін в поспіху примчав,
      Напевно, заспокоїти збирався.
      Зліз на трибуну, щось заговорив
      Та свист піднявся, що не чути слів,
      Тож він даремно тільки намагався
      До совісті звертатись моряків,
      Мовляв, ви ж гордість більшовицька, слава.
      Герої. Але враження не справив.
      Кому потрібні ці слова палкі?
      Ви ж за народ – селян, робітників?
      Чому ж тоді країна голодує?
      Чому держава так селян грабує?
      Неслись питання із усіх боків.
      Під свист його з майдану й провели.
      Не зачіпали, хай вертає з Богом,
      Більшовики почують хай від нього,
      Чому повстання люди підняли.
      Відчувши силу в єдності своїй,
      Обрали комітет для керівництва.
      І Петриченка головою, звісно.
      Готові за свободу були в бій.
      І, справді, сила – тільки гарнізон
      За двадцять тисяч. І форти, і стіни.
      Лінкори бойові – хто їх зупинить,
      Відкриють миттю по тому вогонь.
      Та ще ж за правду всі вони стоять,
      А це їм силу додає й надію,
      Що вороги нічого їм не вдіють.
      Хтось прокричав: –На Пітер наступать!
      Та Петриченко відповів на то,
      Що як же їм з братами воювати.
      Там такі ж самі моряки й солдати.
      Йому не заперечував ніхто.
      Всі сподівались, що більшовики –
      Не дур́ні все ж і мусять відступитись.
      Навіщо тоді крові братній литись?
      Чекати будем – був наказ такий.
      Щоб їх вимоги знати всі могли,
      Їх у ефір взялись передавати.
      Хай знають – не прихильники Антанти
      Вони, не провокатори були.
      На глузд здоровий сподівались всі
      Більшовиків. Даремно сподівались.
      Ті говорити з ними не збирались.
      Ті, мов розумних і не чули слів.
      Нахрапом звикли, підлістю робить.
      І тут так само зразу заходились.
      Як делегати з Котліна з’явились –
      То під арешт їх узяли умить.
      У тих, хто тим повстанням керував,
      Всіх родичів в заручники забрали.
      Самі ж хутенько військо готували,
      Ним Тухачевський керувати мав.
      В Кронштадті ще чекали… Навзамін
      Переговорам мали ультиматум:
      Як зброю не збираються складати,
      То знищені всі будуть, як один…
      Було в Михайла сумно на душі.
      Азарт минув, чекання убивало,
      Бо ж відчував, що всіх їх тут чекало -
      Його і всіх його товаришів.
      Ніхто до них на поміч не прийшов,
      А видно, як на березі збирались
      Ті, хто прийти вбивати сподівались
      Та «братню» їхню проливати кров.
      Була ще в них союзниця – весна.
      Якби прийшла, лід швидко розтопила,
      Більшовики б їх взяти не зуміли.
      Але ж не скоро ще прийде вона.
      А вже на восьме березня якраз,
      Як говорили усю ніч гармати,
      Більшовики рішили розпочати,
      Війська на лід вступили в ранній час.
      Ішли відкрито, падали на лід,
      Коли навстріч їм кулі полетіли.
      З Кронштадту їх поближче підпустили
      Й тоді перевернувся раптом світ.
      Усі гармати вдарили з фортів.
      Вони не стільки ворога вбивали,
      Як лід товстий ще попід ним ламали.
      З води нема рятунку, хто б хотів.
      Михайло з форту цілився, стріляв
      І бачив: ворог раптом завагався.
      Хоч хтось в атаку гнати намагався
      Та лід солдат до смерті налякав.
      Бо ж поміж них багато молодих,
      Курсанти ще безвусі, хочуть жити.
      Одне спасіння бачать: відступити.
      І вже ніщо не зупинило їх.
      Радів Кронштадт – таки перемогли,
      Хоч розуміли – то все не на довго.
      Нічого у Москви нема святого,
      Хай би й усі під кулями лягли,
      Ще приженуть і кинуть всіх у бій.
      Така жорстокість комунякам звична.
      Бо правити вони зібрались вічно
      Лихі в отій затятості своїй.
      І, справді, тиждень, мабуть, проминув.
      Хоч кожен день і бухали гармати,
      Лінкори мали їм відповідати.
      Та то такий перепочинок був.
      Зігнали війська тисяч сімдесят
      Більшовики – по чотирьох на брата.
      Зі з’їзду їх примчали делегати,
      Щоб у атаку підганять солдат
      А уночі у маскхалатах всі
      Ті вороги підкрались непомітно.
      Форти проспали, щоби їх зустріти.
      А ворог з двох боків аж напосів.
      Один за одним узяли форти.
      Хто захищався, хто на милість здався.
      І ворог усе ближче наближався
      Аби в фортецю врешті-решт зайти.
      Бій цілий день ішов і цілу ніч.
      На другий день в фортецю увірвались,
      Бої на тісних вулицях почались.
      Гуляла смерть, раділа, звісна річ.
      Адже ніхто нікого не жалів.
      Одні, бо знали – милості не буде.
      А для других повсталі – то не люди.
      Жорстокий бій на вулицях гримів.
      Дісталися, нарешті й кораблів.
      Тут літаки зненацька налетіли
      І на лінкори бомби полетіли
      І берег весь свинцем заговорив.
      Михайло із Андрієм кудись біг.
      Відстрілювались, у багнети брали.
      Навколо них товариші вмирали.
      Вони самі не чули уже ніг.
      Хтось закричав : - Збираємось усі
      Та до чухонців будем прориватись!
      Адже інакше нам не врятуватись!
      Андрій зненацька повернувся й сів.
      Схопивсь за груди, очі закотив.
      Михайло кинувсь: - Що з тобою, брате?
      - Прийшов мій час. Прийдеться помирати.-
      З останніх сил Андрій прошепотів.
      І стих навіки. Що йому робить?
      Все ближче й ближче вороги стріляють.
      Товариші удалині зникають.
      Померти тут чи залишитись жить?
      Щоб відомстити, має буть живим.
      Тож підхопився, ще раз озирнувся.
      Шум бою голосний все ближче чувся.
      Відчув, що смерть уже іде за ним.
      Не став чекати, по льоду побіг
      Своїх догнати. Сніг легенький сіяв.
      Позаду залишалася Росія,
      Чию свободу так і не зберіг.
      Десь там далеко залишився дім,
      Де народився, рідна Україна.
      Відчув, нарешті, як, насправді винен,
      Бо по життю пішов шляхом не тим.
      Не тим, кому повинен, помагав.
      Не захистив в бою свого народу.
      На розтерзання дав його свободу
      Підступним і безжальним ворогам.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    203. * * *
      А в долині сонце світить.
      По долині жовті квіти.
      Жовті-жовті, рясно-рясно,
      Виглядають весну красну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    204. * * *
      «Нарешті наші!» – виліз із підвалу
      Брудний, смердючий, радісний, проте.
      Вже стільки часу він чекав на те
      І, врешті, мить жадана та настала.
      Вже вибухи за містом десь гримлять,
      Хоч дим пожеж аж очі виїдає.
      Та то для нього значення не має.
      Він вийшов визволителів стрічать.
      Хоч в Україні все життя прожив
      Та все йому чогось не вистачало.
      Роботу гарну і квартиру мали.
      Але весь час кипів у ньому гнів.
      І сам не знав, що саме його злить.
      Чи ностальгія по Союзу була?
      Чи в голові щось, наче перемкнуло?
      Хотілося йому в Росії жить.
      От і вони! Скрадаючись ідуть.
      Він кинувся назустріч через ями.
      Кричав: «Я здєсь, родниє, перед вамі!».
      Спинилися, почули, мабуть, ждуть.
      Підбіг, не встиг і рота розтулить.
      «Єсть випіть?» – хриплий голос промовляє.
      А він, мабуть, за звичкою: «Немає!»
      «Дак ти бєндєра!» - озвіріли вмить.
      Хотів сказати: «Ні! Не може буть!»
      Та куля швидша…Вдарила, з ніг збила.
      Упав в воронку, наче у могилу,
      Не встиг і духу руського вдихнуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    205. Як чоловік свої воли шукав
      Загубив чоловік воли.
      Задрімав десь на хвильку, може,
      А воли ті пішли й пішли,
      Завернули до лісу, схоже.
      Він по лісі пішов шукать,
      Доки й зовсім уже стемніло.
      Тож уклався під дубом спать,
      Бо ходити не мав вже й сили.
      А було то в купальську ніч,
      Саме папороть зацвітала.
      Спалахнула десятком свіч
      І у чобіт йому упала.
      Вранці кинувся чоловік,
      Бачить, де воли заблукали.
      Подивився у другий бік –
      А там скарб колись закопали.
      Чує, як сорока кричить:
      «Обережно, чужий у лісі!».
      Зайченят своїх заєць вчить,
      Щоб з усіх боків стереглися.
      Йде волів забирати він
      І дивується: що ж то значить?
      Звідки знає мову тварин
      І скарби під землею бачить?
      Коли раптом назустріч жид
      Іде босий, збиває ноги
      Та кривавий лишає слід.
      Привітав чоловіка того
      Та й питається: - Чи б не зміг
      Мені чоботи ти продати,
      Бо зовсім вже не чую ніг?
      Золотих можу десять дати.
      Чи то блиск золота пройняв,
      Чи жида пожалів, одначе,
      Миттю чоботи свої зняв…
      Й тільки того жида і бачив.
      Залишився він без чобіт,
      Золоті камінцями стали
      І скарбів вмить закрився світ.
      І тварини не розмовляли.
      А, крім того, умить забув,
      Де волів йому йти, шукати.
      Бо ж не жид то – чортяка був,
      Щоб цвіт папороті забрати.
      А він так і не зрозумів,
      Що йому ті знання давало.
      Та й пішов шукати волів,
      Які в лісі десь заблукали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    206. * * *
      А там на горі
      Сидять кобзарі,
      Співають пісні,
      Радіють весні.
      Стомились йдучи
      І вдень, і вночі.
      Та стріли весну
      І їм не до сну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    207. * * *
      Прощай, Московія немита –
      Країна відданих рабів.
      Ти – ракова пухлина світу,
      Бо скільки злоби у тобі,
      Ненависті до тих, хто вільний,
      Що світ готова ти спалить.
      Із усіма згоріти спільно,
      Але не дати вільно жить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    208. Легенди Конотопу
      Якось приїхав з Києва онук
      До Конотопа в гості до бабусі.
      Бабуся рада, «не спускала з рук»,
      Дідусь скромніше, але в тому ж дусі.
      Бо ж діти вже поїхали давно
      В столицю, звідти рідко завертали.
      Без гамору дитячого воно
      Якось у хаті сумовито стало.
      А ту онук. Бабуся і не зна
      Де посадити та чим пригостити.
      З самого ранку бігає вона
      Та і дідусю не дає сидіти.
      То в магазин, продуктів прикупить,
      А то на ринок, щоб з городу прямо,
      Аби онучку рідному вгодить
      Салатами,борщами, пиріжками…
      А то хвилину вибрала яку
      Для відпочинку. Діда десь послала.
      В саду з онуком сіла в холодку,
      Про те, про інше говорити стали.
      Отож, онук бабусю і пита:
      - А хто таку придумав дивну назву
      Для міста – Конотоп? Хоч назва та
      І зрозуміла для людей одразу –
      Мовляв, тут коні топляться. Однак,
      Хтось місто ж так додумався назвати?!
      Бабуся тільки усміхнулась : - Так.
      Про те історій між людей багато
      І нині ходить. Чула і таку.
      Колись імператриця Катерина
      Надумалась проїхатись в візку
      Дорогами-шляхами України.
      Набридло їй у болотах сидіть
      У Петербурзі, сморід той вдихати,
      На нові землі прагла поглядіть,
      Що, чула, і безмежні, і багаті.
      Поїхала, звичайно, не сама,
      А ціла свита слідом подалася.
      Спочатку шлях до Києва трима.
      Як Україна, врешті почалася,
      То охала і ахала вона,
      Бо ж села чепурні, міста пригожі.
      А сірість в тій Московії одна
      І скрізь давно не миті, п’яні рожі.
      А тут кругом і зелень, і садки
      Цвітуть. І хатки, навіть, найбідніші,
      Прикрашені. І всюди лад такий…
      Ну, а повітря, а річки, а тиша…
      Не те, що велелюдний Петербург.
      Замріялася, мабуть, Катерина.
      Зненацька коні у болото – «бух»,
      Візок застряг в багні наполовину.
      Із ляку та взялась репетувать,
      Мовляв, рятуйте, бо втонути маю.
      Взялася її свита «рятувать»,
      Стоять понад болотом, галалають,
      Бояться лізти, щоб не потонуть
      Самим. Добро, хоч козаки там бу́ли.
      Взяли царицю й на руках несуть.
      Вся свита разом, врешті-решт зітхнула.
      Бо ж лізти їм самим не довелось.
      А Катерина, як на землю стала
      Оглянулась, скривилася якось
      Та у своїх рятівників спитала:
      - Що то за місце про́кляте у вас,
      Де коні тонуть? Конотоп,неначе?
      Отак воно й зосталось по цей час…
      Прийшов дідусь, їх у садку побачив,
      Став мовчки та і слухає. В кінці
      Не витримав: - Ну, що ти все городиш
      Москальські всякі побрехеньки ці?
      Ті москалі при будь-якій нагоді,
      Царям своїм приписували те,
      Що і до них давно вже існувало.
      Бо ж місто наше рідне, як на те,
      До Катерини вже отут стояло.
      За сотню літ до того козаки
      Москальське військо тут ущент розбили.
      - Ну, що ж, коли розумний ти такий,
      То розкажи сам, як то було діло.
      - І розкажу. Було то все давно.
      В часи, коли монгольські орди дикі
      Прийшли зі степу. Склалось так воно,
      Що їх зібралось у степах без ліку.
      Скорили вони перше москалів,
      Побили люд, міста їм попалили.
      Тоді взялись до нашої землі.
      Зібралися в степах в великій силі
      Та і на Київ прямо подались.
      Ішли, пустелю по собі лишали
      Там, де давно вже люди обжились,
      Але ординцям на шляху стояли.
      Позаду піднімався чорний дим
      І лише мертві по землі лежали.
      Ішли …та шлях був невідомий їм,
      Ходили по лісах-степах, блукали.
      А люди, уже знаючи про то,
      В лісах ховались від орди тієї.
      Гадали, що не знайде їх ніхто.
      Так от, одні сховалися сім’єю
      В глухому лісі. І старі, й малі
      Аби навалу ту перечекати.
      Бо ж знали, що ідуть монголи злі,
      Щоб жертвами орди тії не стати.
      Маленький хлопчик від сім’ї відбивсь,
      Подався лісом, пташка заманила.
      І скоро на узліссі опинивсь,
      Де хлопчика монголи й ухопили.
      Та тут дідусь, що хлопчика шукав,
      Теж слідом вийшов. Ті бігом до нього
      Вчепилися, аби він показав
      На Київ найкоротшу їм дорогу.
      - Ви хлопчика малого відпустіть.
      Він все одно дороги не покаже.
      А я вже проведу вас, не тужіть.
      А ні – то ваше військо все й поляже
      У цих лісах. Подумав трохи хан
      Та й наказав малого відпустити.
      Адже не сподівався на обман,
      Бо дід узявся й плату ще просити
      За поміч. Цілу купу золотих.
      І те хан обіцяв. Але лякає,
      Якщо задума обдурити їх,
      То воїн миттю голову зрубає.
      Лиш усміхнувся дід та і повів
      Вороже військо. Йшов, не озирався.
      Ішли не мало, не багато днів.
      - Чи скоро Київ? – хан усе питався.
      - Вже скоро, – дід на те відповідав.
      Аж однієї днини по обіді
      Він у багно провалюватись став,
      Монгольські коні, що ступали слідом,
      Теж у багно по черево лягли.
      Другі коней взялися розвертати,
      Та болота їх також затягли,
      Бо ж скрізь вони, нема куди і стати.
      Чимало в непрохідних болотах
      Тоді орди ворожої пропало.
      Живих же охопив великий страх,
      Раділи – хоч життя порятували.
      Місцину ту назвали Конотоп,
      Бо ж тут коней чимало потонуло.
      Запам’ятали, оминати щоб
      І у степи до себе повернули.
      І, вже в страху з бездонних тих боліт,
      На Київ вони взимку подалися
      Та ще й пішли степами у похід.
      Тоді й столицю взяти спромоглися.
      Тож побрехеньки всі ті, що були
      Про Катерину чи й других багато,
      Що Україну, наче обжили,
      Потрібно уже, бабо, забувати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    209. * * *
      Перун збирав на небі хмари,
      Які збігались звідусіль.
      Збивав разом не без зусиль.
      Списом сердито в землю вдарив.
      Аж вітер, що у вербах спав,
      Зненацька сонний підхопився,
      По полю зляканий носився
      Та хмари за боки хапав,
      Перунові щоб помогти.
      Вони ж аж чорні поробились,
      По вінця всі води напились
      І стало важко їм нести.
      А вітер гнав і не питав.
      Вони ж заплакали від того
      І впали сльози на дорогу,
      На степ навколишній, на став.
      А далі полилися вниз,
      Як знов Перун списом ударив.
      Сльозами пролилися хмари,
      Легкими стали й подались.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    210. * * *
      В той рік, як з гір спустився Ганнібал,
      Здригнувся Рим, відчув перед собою
      І його військ непереможний шал,
      Й свою нездатність стати з ним до бою.
      Гнів остудила Треббія, в якій
      Скупав заброда римські легіони.
      Побачив Рим, що в цій війні важкій
      Зовсім не він писатиме закони.
      А далі той ганебний Тразімен
      І Канни…Канни…До сконання віку
      Рим не забуде цих страшних імен
      І Ганнібала ненависне лико,
      Що попід самі стіни підійшов,
      Примусив римлян в цих стіна́х укритись.
      І лише кров, гаряча римська кров
      Тоді не дала Римові скоритись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    211. Гелон
      - Прокинься синку! Час уже вставати! –
      Крізь сон все ж мамин голос долетів-
      Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
      Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
      Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
      Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
      Але під ранок сну таки скорився.
      Тепер від того соромом пече.
      Надворі його темрява зустріла.
      Яскраві зорі блимали з небес,
      Ще, навіть, зовсім і не потьмяніли.
      І Хорс, напевно, спочивав ще десь.
      Та віз уже стояв посеред двору,
      На ньому навантажені міхи
      З пшеницею. Тож виїздити скоро.
      Таки устиг – прогнав усі страхи.
      Тут тато вивів і волів з-за хати.
      - Ну, що, прокинувсь? Вмийся та поїж!
      - Я зараз хутко і зберуся, тату.
      Крізь ніч метнувся до струмка скоріш,
      Умився прохолодною водою.
      Шмат м’яса з хлібом мама подала
      Та молока вечірнього удою.
      Доїти вранці ще ж не почала.
      Їв чи не їв – скоріше, причастився.
      І от вже віз їх полишає двір.
      Він поряд з татом хутко примостився
      Та й подались під супроводом зір.
      З села на биту вибрались дорогу,
      Що понад Ворсклу в темряві вела.
      - А чи далеко до Гелону того?
      - Не дуже. Доля, як не буде зла,
      За три години будем біля нього.
      - А що за місто, тату, той Гелон?
      Попереду ще не близька дорога,
      Воли ідуть неспішно за селом.
      Для них дорога ця, напевно, звична,
      Не треба зайвих витрачати слів.
      Поки нема попутних, а ні стрічних,
      Тож тато кинув погляд на волів
      Та й мовить: - Синку, то велике місто.
      Мабуть, у світі більше всіх воно.
      Чимало люду в нім буває, звісно,
      Чимало оселилось вже давно.
      Навкруг вали насипані з ровами.
      А на валах стіна з дубових паль.
      Із неї зручно битись з ворогами,
      Що зазирають у наш край, на жаль.
      Як тільки вістка розлетить по краю,
      Що ворог суне – всі мерщій туди.
      Тож ворог лише облизня й впіймає,
      Метається навкруг туди-сюди,
      Розорить землю та хати попалить
      По селах і вертається ні з чим.
      Тоді назад вже люди повертали,
      Бо ж усе слід відбудувати їм.
      - А хто живе в тім місті? – син питає.
      - Кого там, синку тільки і нема?!
      Будини, звісно, перше проживають,
      Бо ж здавна рід наш край оцей тримав.
      Прийшли гелони та й там оселились.
      Від неврів теж чимало прибуло.
      А потім й греки в край наш нагодились,
      Їм тут де розвернутися було.
      З усіх земель сусідніх сюди їдуть,
      Везуть товар: і хутра, і зерно,
      Знаряддя всяке, посуд різновидний.
      В Гелоні продається все воно.
      Продав, що є, купив те, що потрібно
      Та і додому можна вирушать.
      Тож, греки й зачастили сюди, видно,
      Чогось купить, а щось своє продать.
      Зерно їх, перше, звісно, що цікавить,
      Бо там, на півдні є міста у них.
      Отож, вони зерно туди і правлять.
      А нам товарів навезуть своїх:
      І посуд всякий, і прикраси різні,
      І зброю гарну їхню, і вино.
      Хтось тут уже і оселився, звісно,
      Живе в Гелоні, наче свій, давно.
      - А чому місто не Будин назвали?
      Це ж землі наші? – Так то воно так,
      Але гелони перші збудували
      Там град над Ворсклу. Й зажили отак.
      А далі наші предки долучились.
      Дубові стіни поряд возвели.
      Коли ж багато люду заселилось,
      Тоді уже всі разом узяли
      Й поставили міцні дубові стіни
      Круг всіх поселень. Так Гелон і ріс.
      Ти сам побачиш його скоро, сину.
      От проминем отой великий ліс,
      Що в сутінках попереду чорніє
      І буде видно стіни нам його.
      А вже на сході небо рожевіє,
      Хорс скоро лика візьметься свого
      Вмивати в Ворсклі. Тож здалека видно
      Той чорний ліс на їхньому путі.
      Вже чується коліс скрипіння слідом.
      Хтось теж в Гелон потрапити схотів.
      - А звідки тут гелони узялися?
      Чому в своєму не живуть краю?
      На лантухах зручніше умостився
      Й продовжив тато розповідь свою:
      - Колись гелони тут не проживали
      Та й звалися по іншому, не так.
      Як кіммерійців у степах їх знали.
      Лякався того імені усяк.
      Бо ж вони були дуже войовничі,
      Носились степом із кінця в кінець.
      Вважали: землю їм орать не личить.
      Тож кожен кіммерійський верхівець
      Лише на війни й здобич сподівався.
      В степу тоді їм рівних не було.
      Говорять, кіммерійський цар дістався
      Аж ген за море, сіючи там зло.
      Країни сильні перед ним упали,
      Міста лежали спалені кругом.
      Бо кіммерійці жалості не знали…
      Хотіли світу звоювати всього.
      На те і час, і сили витрачали,
      Забувши зовсім про свій рідний дім.
      А вороги тим часом поглядали
      На їх степи. Хотілось дуже їм
      У тих степах безмежних панувати.
      Тож кіммерійці витрачали сил,
      Аж тут в степах з’явились скіфи раптом
      І кіммерійцям вдарили у тил.
      Ті похопились та вже пізно було,
      Зібрати сили проти не могли.
      Та й у зневірі на усе махнули.
      Царі їх войовничі ще були,
      А люд простий не захотів вмирати.
      Навкруг чимало вільної землі,
      Податись можна світом, пошукати.
      Податися за море, взагалі.
      І, як царі їх їхні не вмовляли
      За землю битись – не погодивсь люд,
      Отож, царі одні на битву стали,
      Але не десь зі скіфами, а тут –
      Перед народом. Розділились навпіл
      І між собою билися на смерть.
      Народ лише дививсь на їхній запал.
      Скропили кров’ю вони землю вщерть.
      Коли ж упав останній із останніх,
      Тіла зібрали й поховали там.
      Курган високий насипати стали
      У пам’ять про царів загиблих нам.
      Коли ж курган насипали високий,
      То розділились та і розійшлись.
      Одні за море подалися, поки
      Іще про них там згадки збереглись.
      Другі в Таврійські гори перебрались,
      Де й досі, звані таврами, живуть.
      А треті, що гелони прозивались,
      Направили на північ свою путь.
      Щоб диким скіфам здобиччю не стали,
      Пішли у край, де і степи, й ліси.
      В цім краї предки наші панували,
      Отож взялись гелони їх просить
      Притулок дати. Їх бо не багато.
      А предки добрі прихисток дали.
      Ті стали свою кріпость будувати
      І в кріпості над Ворсклою й жили.
      Орали землю та хліба ростили,
      Торгівлю із сусідами вели.
      Сюди будини свій товар возили,
      А місто саме так і нарекли.
      «Куди? – питались, - їдеш? – До гелонів».
      Ото відтоді так і повелось.
      Хоч стільки люду там живе сьогодні
      Та назвисько від перших збереглось…
      Ось уже й ліс півтемний проминули.
      І Хорс з-за Ворскли визирнув якраз.
      Його лице світ раптом осяйнуло
      У той ранковий прохолодний час.
      Вози позаду голосно скрипіли,
      Уже зібралась валка чимала.
      Усі з товаром у Гелон спішили.
      Туди дорога з’їжджена вела.
      Лиш ліс минули і перед очами
      Постав Гелон могутній вдалині.
      Дубові стіни на валу стирчали,
      Провал воріт відчинених виднів.
      Туди вози поволі заїздили
      Ті, що до міста перші досягли.
      І мито вартовим в’їздне платили,
      Щоб в місті вільно торгувать могли.
      Здалека, навіть враження справляли
      Високі стіни Наче, дивний сон.
      Ворота, як обійми розкривало
      Перед хлопчиськом місто це – Гелон.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    212. * * *
      Розпечена куля, неначе завмерла в зеніті.
      Повітря гаряче, здавалось ось-ось закипить.
      Знеможений степ шелестів тихо травами: «пить!».
      Воно і не дивно – стояла середина літа.
      Сховався десь вітер в тіні верболозів густих.
      Не хоче пробігтись, від спеки дуріє – буває
      Закрутиться дзиґою аж пилюгу підіймає,
      Прокотиться степом та і у кущі з усіх ніг



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    213. * * *
      Монголи, кажуть, звоювали світ.
      Орда пройшла і Азію, й Європу,
      Зламала племена й країни скопом
      Зробивсь могутнім Чингізханів рід.
      Монгольське іго тягарем лягло
      На тисячі племен, країн, народів.
      Монголів зупинити було годі.
      Але…чи справді так воно було?
      То не монголи скорювали світ.
      Вони походом лише керували,
      А племена, й роди, які скоряли,
      Примушували з ними йти в похід.
      І ті ішли, бо ж вибору нема:
      Або від смерті лютої вмирати,
      Або монголам світу воювати
      Та ще ж і воювати не дарма.
      Як не складеш в поході голови,
      То здобичі чимало нахапаєш.
      А хто ж багатим стати не бажає?
      І йшли туди, куди монгол їх вів
      Кипчаки і китайці, і мордва,
      Тунгуси, хорезмійці і болгари,
      Марі, буртаси, перси і татари.
      Монголам кожен славу здобував
      І нові землі… Хоч віки пройшли,
      Орда була – ордою і зосталась.
      Усе на чужі землі задивлялась.
      А ха́ни новоявлені вели
      У бій давно вже скорені народи:
      Бурят, башкир, чеченець і мордва,
      Москві і славу, й землі здобував.
      Така уже в орди тії природа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    214. * * *
      Посол московський до Москви вернувсь -
      Плєщеєв Мішка прямо зі Стамбулу.
      Усім цікаво – як же все там було,
      Чого від Баязида він добувсь.
      Зібралось перших купою бояр,
      Розсілися на лавках попід стіни.
      Всі, як належить, сіли, згідно чину.
      Іван на троні – московітський цар.
      Бояри всі – холопи лиш його,
      Тож він на них лиш зверхньо позирає,
      Лише ім’ям холопським прозиває…
      Зайшов Плєщеєв і упав бігом
      Перед царем (аж гупнув) на коліна.
      Цар голову підвести повелів,
      Аби той про посольство доповів
      В Туреччину, поки іще єдине.
      Той на колінах голосно повів:
      - Я твою волю виконав, мій царю!
      Лицем перед султаном тим не вдарив!
      - Чи виконати все, як слід зумів?
      Зам‘явся той: - Не всього удалось.
      Та ж той султан хотів багато надто:
      Я перед ним мав на коліна стати,
      Як я стою перед тобою ось.
      Та я не став! Царя не осрамив!
      Купити ще мене вони хотіли –
      Халат прислали, грошенят вручили.
      Та я не взяв! Дарунки ті відмів!
      Хотіли, щоб з пашами говорив,
      А не з султаном. Та я їм відмовив.
      Тримався міцно, царю, твого слова,
      За що в темницю, навіть, загримів.
      Але не здався. Зрештою, султан,
      Мабуть, злякався, царю, гніву твого,
      Я був таки допущений до нього
      І на турецький не піддавсь обман,
      Султана змусив грамоти вручить
      Аби купцям там нашим торгувати
      І утисків від турків тих не мати.
      Хоч більш нічого не вдалось зробить…
      Бояри в залі схвально загули,
      Мовляв, нехай там турки наших знають
      І, як належить, посланців стрічають.
      І, навіть, цар підвестися велить…
      В Стамбулі два сановники сидять
      В хамамі, між собою розмовляють.
      Один другого якось і питає:
      - Скажи мені, ти ж, мабуть, маєш знать,
      Чому того московського посла
      До падишаха зразу не пустили?
      І, навіть, до зіндану посадили.
      Яка причина у тому була?
      - Ти не повіриш – та ж він так смердів,
      Неначе зроду ще ніде не мився.
      Від смороду я ледве не сказився.
      В хамам його відвести повелів.
      Не дай Аллах, від смороду того
      Султана могло й знудити. Одначе,
      Уперся клятий. Митися він, бачиш,
      Не мав наказу від царя свого.
      Султан стрічатись з ним не захотів,
      Лиш грамоти велів йому віддати
      Та зі Стамбулу утришия гнати,
      Щоби столицю він не засмердів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    215. * * *
      А ми зиму провели за село,
      Почекали, щоб вже точно пішла.
      Вранці встали – не впізнали села:
      Знову снігом все навкруг замело.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    216. * * *
      Зіткнулися дві лави у степах –
      Козацька і татарська. Із розгону
      Один в один врубалися загони.
      І у обох кипіла лють сліпа.
      Зметнулись шаблі, полилася кров.
      Упали і поранені, і вбиті.
      Та лише смерть могла з того радіти –
      Бо їй все рівно – хто кого зборов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    217. Звідки взявся тютюн
      Усе малому хлопцеві цікаво,
      Все спробувати хочеться отак.
      Тож не зо зла шкідливі чинять справи,
      Не думають про наслідки, однак.
      Всім показати хочеться дорослість,
      Тож вилітають часом матюки
      В малого з рота. Хоч ще капа з носа,
      А вже до рота тягне цигарки.
      Хтось думає: пограюся та й кину,
      А хтось перед дівчатами «форсить».
      Дорослим зупинити би дитину
      Та все у справах, ніколи зловить.
      Отож, Миколка з Яриком узя́ли,
      Від хлопців старших щоб не відставать,
      Недопалків пройшлися, назбирали
      Та у кущах взялися чаклувать.
      Миколка сірників припас із дому,
      Недопалки у зуби узяли,
      Як то актори у кіно відомі.
      Й недопалки смалити почали.
      Як затяглися – очі аж на лоба
      І кашель раптом вирвався з грудей.
      Здавалось, усе виверне утроба.
      Гадали, задоволення їх жде,
      А вийшло горе. Ледве відбухтіли,
      Як дід Миколкин зазира в кущі:
      - А що ви, хлопці, тут таке робили?
      Добрячих, певно, хочете лящів?
      А ну, хутенько по домах обоє!
      Лайно негайно викиньте оце!
      Я вдома говоритиму з тобою,
      Миколо! Ще й з добрячим ремінцем!
      Розбіглись хлопці, як зайці, неначе.
      Миколка сів під хатою й сидить.
      Від однієї думки ледь не плаче,
      Що дід візьметься ременем лупить.
      А скоро й дід до двору повертає:
      - Сидиш, лайдаче? Батько, як узна,
      Він з тебе шкуру хутко поспускає!
      Давно ти смалиш? – Та лише одна…
      То перший раз. Я більше вже не буду!
      Дід поряд сів: - А знаєш ти чи ні,
      Хто дав колись оту заразу людям,
      Що їм від неї шкоди лиш одні?
      - Не знаю, діду?! – рюмсає хлопчина.
      - Ну, як не знаєш, то я розповім
      Коли, від кого та яким то чином
      Зіткнувся люд із смородом оцим.
      Колись давно від діда мого діда
      Прийшла мені історія така.
      Бог створив світ та всім у ньому відав,
      Здавалось, все тримав в своїх руках.
      Та був Нечистий, що весь час старався
      Людей на всяку шкоду спокусить.
      Він у довіру людям утирався,
      Чекав, проклятий на завітну мить,
      Як зможе людську душу упіймати.
      Для того, навіть в церкву пробиравсь.
      Хоч свою чорну сутність вмів ховати,
      Та все шептав на вухо, все старавсь.
      Поки йде служба, він собі шепоче,
      А вже, як хор церковний заспіва,
      Він миттю з церкви вискочити хоче,
      Болить від того співу голова.
      Тож якось в церкві батюшка і каже,
      Вже перед тим, як службу починать,
      Хай молитви на вікна всі пов’яжуть,
      Щоб чорту тому вискочить не дать.
      І от вже хор розпочина співати.
      І, справді, чорт миттєво проявивсь,
      Хотів у двері було драла дати
      Та й там молитва. Він не зупинивсь,
      Плигну́в в вікно, ударивсь об каміння
      І миттю здох. – Нехай поки лежить,
      Поки йде служба – маєте терпіння. -
      Їм батюшка, - закінчу вже служить,
      Тоді й займе́теся отим проклятим.
      Скінчилась служба. – Що із ним робить?-
      Питають люди, - Може, закопати?
      - Та ні – говорить батюшка, - спалить!
      Знесли у поле, вогнище зібрали.
      Палахкотіло, здалеку видать.
      А, як уже горіти перестало –
      Насіння лише купкою лежать.
      Усі оте насіння обступили:
      - Що за мана? Що з нього вироста?
      Один багач, напевно, дуже смілий
      Збирати те насіння в торбу став.
      - От вирощу та й буду точно знати.
      А вдома велів грядку обробить,
      На грядці те насіння посаджати.
      Та й заходився кожен день ходить.
      А виросла якась трава незнана.
      Зібрались із округи всі пани,
      Траву ту роздивляються старанно,
      Але не знають, що то є, вони.
      Аж тут панок чужий ридваном їде.
      Пита: - Чого тут люди стоїте?
      - Та от, трава, не знаєм її виду,
      На грядці. – О, питання то просте!
      Трава хороша, я то добре знаю,
      Її курити можна всім підряд.
      Вона і хворим людям помагає
      Навести зі своїм здоров’ям лад.
      Скрутіть собі з бумаги самокрутки,
      Потріть те листя, в неї укладіть
      Та підпаліть і можете вдихнути.
      Той дим благий вас вмить омолодить.
      Ну, і народ довірливий узявся
      Робити так, як той їх научив.
      І кожен, хоч і кашляв, та старався,
      Ту самокрутку до кінця скурив.
      А пан поїхав. Як від’їхав трохи,
      То кучеру і каже свойому:
      - Такі уже довірливі ці лохи,
      Почують щось і вірять усьому.
      Людей наївних легко спокушати.
      Помруть скоріш від того смердюка.
      А нам, мабуть, пора уже рушати,
      Бо скоро вже у пеклі їх чекать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    218. * * *
      Тихий вечір, тихий став.
      Вітерець весь день гуляв,
      А тепер уклався спати,
      Очерети колихати.
      Місяць над горбом піднявся,
      Мов навколо роздивлявся.
      Не доспав чи утомився,
      На старого дуба всівся,
      Доки зір стане багато
      Та почнуть до себе звати.
      Тим же поспішать не треба,
      Сонно блимали у небі.
      То одна моргне, то інша.
      А навкруг вечірня тиша.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    219. * * *
      Узяли насильно заміж, навіть не спитались,
      Адже придане за нею гарне їм дісталось.
      Ще і роду не простого, відомого здавна –
      Була в предках її Ольга, була Ярославна.
      До того ж і роботяща, і гарна нівроку.
      А він ледар і п’яниця, знаний лежебока.
      Як нап’ється, лізе битись. І сусідам горе –
      Не услідиш, то потягне щось собі із двору.
      У самого в дворі безлад, а других повчає,
      Як хто жити, що робити, що співати має.
      Ще й брехун, яких по світу іще пошукати.
      Як не збреше, то спокійно і не буде спати.
      Не витримала, розлучилась, стала сама жити.
      Не пропала, навіть більше, бо ж зна, як робити.
      А він досі, як нап’ється, то пхає до хати,
      Кричить, що не мала права його покидати.
      А вона послуха мовчки, що він там белькоче
      Та качалкою як влупить йому межи очі.
      Та по спині разів кілька добряче огріє.
      Бо ж другої мови, клятий він не розуміє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    220. Легенда про амброзію
      Василько саме у садочку грався
      Та із кущів смородину «клював»,
      Коли дідусь з роботи причвалав,
      Увесь червоний, мов за ним хто гнався.
      Червоні й очі, сльози із очей
      І носом шморга. – Діду, що з тобою?
      Той похитав лиш скрушно головою:
      - Та ж зацвіла амброзія, ачей!
      - А що таке амброзія, дідусю?
      - Така рослина, Васю, клята є…
      Спокійно людям жити не дає…
      Піду, пігулок від біди нап’юся.
      Васильку вже й смородина «не йде».
      Поки дідусь приймав пігулки в хаті,
      Він взявся із цікавості питати,
      Бо ж знати хоче – що воно і де.
      - А де росте амброзія ота?
      - Де не посієш, там уродить, клята.
      Понад дороги, в смітниках багато,
      Над річку, в полі…Часом вироста
      В людину зростом. Зарості, бува,
      Усе навколо з зелені заглушать
      І землю, як насоси, наче, сушать.
      Все в’яне, сохне – квіти і трава,
      А та росте – бо ж корені її
      У землю на чотири метри тягнуть,
      Забрати звідти все поживне прагнуть.
      Усе пропало, а вона стоїть.
      Але біда не лиш у тому, бач,
      А, як цвісти проклята починає,
      То свій пилок навколо розсіває.
      І вже тоді, онучку мій, хоч плач.
      Пилок той лізе в очі і у ніс,
      В людини алергію викликає.
      Тоді людина й кашляє, і чхає
      Та не встигає витирати сліз.
      - А звідки та амброзія взялась?
      - Та прибула з Америки, говорять.
      Там наробила людям купу горя,
      Тепер, бач, нашим краєм зайнялась.
      Колись її в Європу завезли,
      Бо з неї ліки думали робити.
      Тепер про те лишається жаліти.
      Так розрослась – спинити не змогли.
      - Так, може, її виполоти слід?
      - Полоти слід, хоч то даремна праця.
      Та клята так уміє вкоріняться,
      Що відростає знову, - мовить дід.
      - І звідки вона тільки узялась? –
      Василько знов. – Американське зілля.
      - Я не про те. Із тим то зрозуміло.
      Звідтіль вона по світу розвелась.
      А звідки узялася взагалі?
      Дідусь задумавсь: - Чув колись від діда
      Історію. А тому дід повідав,
      Звідкіль вона взялася на Землі.
      Колись давно, ще як боги були
      І на Олімпі в Греції сиділи.
      Амброзію вони постійно їли,
      Нектаром запивали і жили
      Від того вічно. Все то голуби
      На гору ту високу доставляли.
      Де брали – лиш вони та бо́ги знали.
      А рід людський усе життя робив
      Та їжу на прожиток здобував.
      Не встигла ще нажитися людина,
      Як вже і смертна надійшла година.
      Тож кожен на Олімп той поглядав
      Із заздрістю. Живуть же там боги
      Одвіку й не збираються вмирати!
      Могли б вони безсмертя й людям дати!
      А тут іще й хвороби, й вороги.
      Короткий вік! І хто би не хотів
      Секрет безсмертя у богів дістати?
      Таких завжди знаходилось багато.
      Та на Олімп їм не було путі.
      Один з таких усе життя своє
      Поклав на те, щоб тайну розгадати.
      Знання таємні заходивсь вивчати,
      Можливо, десь розгадка там і є.
      Можливо, хтось колись таки зумів
      Отримати безсмертя… Та даремно.
      Таємне залишалося таємним.
      Тож він звернувсь у потойбічний світ,
      Став заклинання відьомські вивчати
      І з того світу нечисть викликати…
      А там Диявол вже багато літ
      Над капостями всякими трудився,
      Щоб людям чимось добре насолить,
      Щоб довелося їм ще гірше жить,
      Ростити зло всіляке заходився.
      І у його підземному кублі
      Весь час щось булькотіло і шкварчало,
      Якась огидна зелень проростала
      Із павутини, що нечистий плів.
      Та розумів він, що не те то все,
      Що на огидне зможе він зловити?
      Потрібно щось привабливе зростити,
      Що спершу людям радість принесе
      Одним лиш гарним виглядом своїм.
      І от зростив він, врешті таке зілля,
      В якому була надзвичайна сила
      Скрізь прорости. У підземеллі тім
      Він викохав такий ядучий цвіт,
      З якого б людям гірко геть робилось,
      Якби те зілля світом розплодилось.
      Та як же його випустити в світ?
      І тут якраз той самий чародій
      Знайшов закляття аби викликати
      Диявола. Той, звісно, мусив стати –
      Закляттю ж бо противитись не смій.
      В підвалі, де той саме чаклував,
      Дияволові й місця було мало.
      Тож голова аж стелю підпирала.
      - Чого ти хочеш? – голосно спитав.
      - Амброзію, яку боги їдять,
      Аби могли і люди вічно жити!
      Дияволу зосталось порадіти:
      Ось як він зможе світові віддать
      Плід своїх довгих пошуків й старань.
      - Амброзію ти хочеш людям дати?
      - Так, щоби людям більше не вмирати.
      - Що ж, ось твоя амброзія. Поглянь!-
      І, мов нізвідки, раптом дістає
      Зелену і привабливу рослину,
      Що листям дуже схожа до полину.
      - Оце така амброзія і є?
      - Така і є. Чекай, як зацвіте,
      Її пилок життя продовжить людям.
      Вони за те повік удячні будуть.
      Візьми та посади. Нехай росте.
      І раптом зник, неначе й не було.
      А в підземеллі вже розреготався.
      - Наївний дурень! Як простак попався!
      Так ще одне з’явилось в світі зло.
      І скільки люди витрачають сил
      Аби те зло, нарешті подолати,
      Воно все більше розрослося, кляте,
      Заполонило цвітом все навкіл.
      Воно й не дивно, адже кущ один
      Насіння сотню тисяч може дати,
      Що де завгодно може проростати.
      Легке для вітру. Тож розносить він
      Насіння те і сіє по сліду.
      І тисячі з них скоро проростають,
      А з липня аж по жовтень зацвітають
      Жовтавим цвітом людям на біду.
      Дідусь задумавсь та іще додав:
      - Бувало часто, що добром вважали
      Те, що по собі людям залишали,
      Але з добра того лише біда.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    221. * * *
      Тихий вечір опустився на село.
      Все, нарешті, відшуміло, відгуло.
      Розійшлися люди по своїх хатах.
      Місяць жовтим колом викотив на дах.
      Роздивився, чи зірки на небі є
      Та й продовжив далі сходження своє.
      А, тим часом, на околиці села
      Дівчинонька якась пісню завела.
      Підхопили тут же інші і пішло,
      Розлилась весела пісня над селом.
      Додалося й парубоцьких голосів,
      Аж у лісі одізвавсь луною спів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    222. * * *
      Колись тут половця безпечного стеріг,
      В кущах засівши, одинокий печеніг,
      Аби стрілою його вірною дістати.
      Поклявся мстити він усе життя отим
      Забродам диким, що прийшли у його дім
      І узялися все палити й руйнувати.
      Роди, розкидані в навколишніх степах,
      Були в нерівних пошматовані боях.
      Ті, хто зостався, чимскоріше утікали
      Туди, на захід, щоб хоч плем’я зберегти.
      А він, хоч міг із ними також утекти,
      Зостався тут, де своїм родом проживали.
      Із всього роду залишився лише він.
      Батьки погинули, і жінка, малий син.
      Нікого зайди оті кляті не жаліли.
      Тут кров’ю роду вся просякнута земля.
      Як може він кудись податись звідсіля?
      Тут залишились його пращурів могили.
      Він перше всіх своїх загиблих поховав,
      Перед богами на могилі слово дав,
      Що, скільки житиме, то буде клятим мститись.
      Нехай хоч скількись їх пожертвує богам,
      Наповнить кров’ю чашу жертовну, а там
      І смерть прийме, щоб в ріднім краї залишитись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    223. Картинка з життя українських селян в колгоспному «раї»
      Вийшов дядько Петро з хати, потилицю чуха
      Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
      - Дожилися, вже у хаті і кусника хліба!
      А він ходить спокійненько, то не знає ніби.
      - Та ж немає в магазині! Не завозять, кляті!
      Де ж я маю тобі хліба, скажи мені, взяти?!
      - Сідай та їдь до райцентру! Купиш в магазині!
      - Та хто ж мене без довідки пустить туди нині?
      Перестріне міліція, довідку спитає
      Та й поїду ліс валити в магаданськім краї.
      - Тоді іди до сільради, щоб довідку взяти.
      - Та ж для того Петровичу слід на лапу дати?!
      Голова ж не дасть так просто довідки ніколи,
      Скаже мені: не валандайсь, іди працюй в поле.
      А що працюй? За те гроші ніхто ж не заплатить.
      Бо ж одними трудоднями видають зарплату.
      Та й то тільки в кінці року півкіло пшениці
      На трудодень можуть дати. Чи ж варто трудиться?
      А то й дулю можуть дати – то як «пан» захоче.
      Давно ж голова колгоспу зуб на мене точить.
      Добре іще – є корівка, молочком багаті
      Та ще можемо з городу щось до столу мати.
      Жінка і сама то знає, бурчить не від злості.
      Було вижити селянам в ті часи не просто.
      На трудодні ті прожити неможливо стало,
      Із городу й господарства тільки й виживали.
      Та і з того ще податки мали заплатити:
      Яйця, шерсть та і грошима, тож жили не сито.
      Щось, бувало, спромоглися, навіть, відкладати,
      Щоб в райцентрі на базарі за гроші продати.
      Та тканини накупити, щоб штани пошити,
      Солі, сірників та гасу, каганець палити.
      Ще й відкласти пару рублів, хабара щоб дати,
      Коли треба до райцентру часом вирушати.
      Чому селян без довідки з села не пускали?
      Та тоді б із того «раю» усі повтікали.
      Побурчала жінка трохи та й пішла до хати,
      З-за ікони стала вузлик міцний діставати.
      Ледве його розв’язали, бо ж руки тремтіли.
      Взяла звідти два рублики, хоч так не хотіла.
      Вузлик знову зав’язала та й назад поклала.
      Вийшла та і чоловіку ті рублики дала
      - Іди, - каже, чоловіче в ту сільраду кляту,
      Тицьни гроші, може ж зволить він довідку дати?!.
      І тихцем під ніс: - Це ж треба так накерувати:
      Хліб вирощуєм, а хліба не можемо мати.
      Ото так жилось селянам про радянській владі:
      Дають через раз дихнути, вони уже й раді.
      Ні зарплати, ні пенсії, ніякого права,
      Окрім, хіба кріпаками бути у держави.
      Як вже Сталін вмер, податки хоч повідміняли,
      Які з них і за дерева фруктові здирали.
      Є, скажімо, в саду груша, то плати податок,
      А, як всохне чи зрубаєш – ще й строк можуть дати.
      Десь в шістдесят шостім році щось стали міняти:
      Стали, врешті, колгоспникам платити зарплати.
      Стали гроші видавати, хоч і невеликі:
      Сорок рублів було в місяць – зовсім не до шику.
      Ще у тому ж самім році й пенсію їм дали,
      Бо ж до того вони права на неї не мали.
      Та і то їм не держава пенсії платила,
      А колгоспи, у яких ті до тих пір робили.
      Коли був колгосп не бідним, то тоді, бувало,
      Рублів по п’ятнадцять-двадцять пенсії давали.
      А, як бідний, то й три рублі видавали часом.
      Хтось ще хоче за два двадцять вернути ковбаси?
      Лише в сімдесят четвертім за людей признали
      І, як іншим громадянам, паспорти їм дали.
      Люди в космос вже літали, роботів робили,
      А кріпацтво у Союзі тільки відмінили,



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    224. * * *
      Змією безкінечною звивається ріка,
      Зникаючи в зелених очеретах.
      І скільки поколінь уже вдивляється й зника,
      Взнає себе в химерних силуетах.
      Якби вдалось проглянути з початку до кінця
      Усю її картину галерею,
      Ми знали б, як мінялися навколишні місця
      І ми, що заглядалися у неї.
      Мільйони літ тече ріка, зникає вдалині.
      Пульсуючи як величезна вена.
      Що більше я вдивляюся, то бачиться мені-
      Мій давній предок дивиться на мене.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    225. * * *
      Скіфський степ гуде набатом:
      Йдуть сармати! Йдуть сармати!
      Прийдуть, будуть убивати,
      Воювати степ собі.
      Всі, хто вміє меч тримати,
      Мають на шляху їх стати.
      Хай не думають сармати,
      Що вже сколоти слабі.
      Так, їх слава відгриміла,
      Розлінились, запаніли,
      Вже забули, як ходили
      Воювати край чужий.
      І царі не ті вже стали.
      Ті, що славно царювали
      Під курганами лежали.
      Вже не стати їм на бій.
      Та, поки в руках є сила,
      Поки кров тече у жилах,
      Кожен сколот стане сміло
      Супроти тії орди.
      Не радійте так, сармати.
      Є кому вас зустрічати.
      Крові пустимо багато,
      Коли прийдете сюди.
      Хай, можливо всі загинем,
      Але рідний край не кинем,
      Не покажемо вам спини
      Так, що милості не ждіть.
      Хай у вас багато люду
      Та земля нам в поміч буде.
      Смерть чигатиме вас всюди,
      Кожен крок і кожну мить.
      Бо за нами степ наш милий,
      Предків бойових могили,
      Є нам звідки брати сили,
      І належно вас зустріть.
      У житті раз помирати.
      Скіфський степ гуде набатом:
      Йдуть сармати! Йдуть сармати!
      Щоб тут голови зложить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    226. Звідки з’явилися жаби
      Ішли Ісус з Петром якось по містах і селах.
      В селі однім відпочити сіли над дорогу
      На колоду, пожаліли утомлені ноги.
      Аж іде повз чоловічок сумний, невеселий.
      - Чому сумний? – пита Ісус. Той відповідає:
      - Народилася у мене, нарешті дитина.
      Треба йти її хрестити, щоб все чин по чину,
      Та ніхто іти за кума мені не бажає,
      Бо я бідний. – Не хвилюйся, я за кума буду. -
      Ісус каже. Пішли в церкву, дитя охрестили.
      Повернулися додому, жінка стіл накрила.
      Наїлися, напилися. – Ну, що ж, добрі люди,
      Будем далі мандрувати. – Ісус їм говорить.
      Тоді з кума постоли він зняв та і повісив,
      А дав чоботи новенькі та й каже: - Дивися,
      Постоли не викидай ті – мине тебе горе.
      Та й пішли. А в чоловіка ладно стало звідти.
      Завелося господарство, грошиків чимало.
      Збагатів, набрався пихи. Сором йому стало
      Постолів своїх, узяв їх й викинув на смі́ття.
      Верта Ісус селом отим та й каже Петрові:
      - Може нам би завернути, кума навістити?
      - Чому б ні? Воно вже й вечір. Чого в ніч ходити?
      Зайшли в хату, роздивились. Бачать – хата нова.
      Сіли за стіл та й чекають кума із роботи.
      Той приходить, тільки в хату двері відчиняє,
      Так одразу ще з порогу вголос і волає:
      - Геть із хати, волоцюги! Розвелось босоти!
      Ісус йому: - Куме,куме! Не сердьтеся, годі!
      А той горла: - Краще чорта, ніж кума такого!
      - Ну, як чорт тобі за кума, то і йди до нього!
      Та й закинув на болото, у смердючу воду.
      І із нього тої ж миті жаба утворилась.
      Лиш тоді опам’ятався, став: - Кум,кум! – кричати.
      - Постолів не треба було, куме, викидати, -
      Каже Ісус, - Збагатіло, бач, як загордилось!
      Пішли Ісус з Петром далі світом мандрувати,
      А той кумкає і досі, Ісуса гукає,
      Попроситись, хай подобу людську повертає…
      Та ж гординя – то гріх смертний, не слід забувати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    227. * * *
      Лютневий день. То сонячно, то хмарно.
      Не скажеш, навіть, що тепер зима.
      Але весну стрічати іще рано,
      Ще їй дороги у наш край нема.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    228. * * *
      « Хто винен в тім, що Друга світова
      Із нападу на Польщу почалася?
      Звичайно – Польща. Якби піддалася,
      Коли їй, підлій, Гітлер шанс давав,
      І землі свої вчасно віддала,
      На які німці вже наклали оком…
      Не захотіли. Й вилізло їм боком.
      Тож, Польща сама перша почала».
      І це не Геббельс видав, хоч слова,
      Один в один він міг би повторити.
      Це – Путін, зовсім лантухом прибитий.
      Ну, що плете дурна та голова?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    229. Легенда урочища Сагайдачне
      Вертались чумаки в погожий день із Криму.
      Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
      Розімлілі чумаки не поганяли ними.
      Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
      Вже недалеко їм лишалося й додому.
      Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
      Спинилися на ніч у вибалку одному.
      Послали молодих, щоб кізяків зібрать.
      Зняли ярмо з волів, нехай ідуть, пасуться.
      Багаття розвели, хтось риби наловив.
      І аромати вже такі навкруг несуться,
      Що, мабуть би й сліпий на запах той прибрів.
      Зварили кулішу із рибою, усілись
      Попід свої вози – лиш ложки торохтять.
      Смачного кулешу від пуза всі наїлись,
      Зготовились уже лягати, спочивать.
      Аж тут старезний дід із-за кущів з’явився.
      Весь сивий, наче лунь, лице цвіте, як мак.
      - Здорові, молодці! – легенько уклонився.
      - Здорові! – всі в отвіт. – Звідкіль простуєм так?
      - Із Криму. Сіль везем. – А будете ви звідки?
      Та недалечко тут під Кічкасом село.
      - Охота ото вам бовтатися по світу?
      Таж людям молодим й так гарно б тут було.
      - Як так? – питають ті. – Таж недалік живете
      Урочища того, що Сагайдачне звуть.
      Там грошей стільки є. Захочете – знайдете.
      Там на губернію їх стачило б, мабуть.
      - А що за гроші то? – ті чумаки питають.
      - Чи ж чуть не довелось про Сагайдака вам?
      - Казали щось старі, що трохи про те знають.
      Та гроші, їй же Бо, не згадувались там.
      - Що знають ті старі? Мабуть, у цьому краї
      Старішого, ніж я, нікого не знайти.
      Уже сто двадцять літ в цім році наступає.
      Вже корені давно в землі оцій пустив.
      Ніхто, як я, не знав, напевно Сагайдака,
      Бо не один рік жив із ним у тім ліску.
      Не було на землі міцнішого коза́ка,
      Тож по собі й лишив він славу отаку.
      Вже стільки літ пройшло, як Січ нашу спалили.
      Вам, певно і не знать, як то воно було.
      Було ж так…. Москалі нас військом обступили,
      А їх, мабуть, по сто на одного прийшло.
      Куди там воювать? Забрали всю старшину.
      Хоч нехотя та, все ж, схилились й козаки.
      Забрали землю всю, майно і всю скотину.
      Всі гроші, хто не встиг сховати в тайники.
      Самих же козаків по світу розселили.
      Кого у москалі до війська загребли,
      А хто на Дон подавсь, де поки вільно жили.
      А треті Нову Січ аж за Дунай звели.
      Чи ж вільно козакам у землях чужих жити?
      Хтось утікав, бува на Запоріжжя знов.
      Там місць іще було, щоб вільно жити й сито,
      Сховатись так, аби москаль вас не знайшов.
      Отож, зійшлись якось з покійним Сагайдаком
      І каже нам козак: «Давайте утікать!
      Ходімо на Дніпро. Чи ж то ми не козаки?
      Чи ж довго між бабів іще нам проживать?
      Сховаємось в ліску, що Хортиці навпроти.
      Там добре буде нам, кругом же ліс густий
      Та скелі і яри. Ніякої турботи.
      Згадаємо уклад свій добрий січовий.
      Зібралось нас тоді, напевно, душ із сорок.
      Вночі всі на коней та й степом подались.
      Слобод ще не було степами у ту пору,
      Тож їхали бігом й не дуже стереглись.
      Добігли до Дніпра, за нього перебрались,
      Ускочили в лісок, доки ніхто навстріч.
      Зробили курені й козакувати взялись.
      А чим тоді жили? Розбоєм, звісна річ.
      Крадіжками жили. Тоді сіл було мало.
      А у степу хіба татари й чумаки.
      Своїх ми, звісна річ, старались, не чіпали.
      Татарам же часом дісталося таки.
      А то ще москалі, як степом проїздили,
      То їх пограбувать із радістю було.
      Отак ми років три чи то чотири жили.
      І, наче, все, як слід з козакуванням йшло.
      Був Сагайдак ватаг, порядок вмів тримати.
      Він вдома більш сидів, побіля куренів.
      Бо ж і худобу слід було там доглядати.
      Та і на зиму хліб придбати він умів.
      А ми в роз’їздах все, все здобичі пантруєм.
      Якось нас Сагайдак аж в Польщу відрядив.
      Мовляв, там ляський пан у златі розкошує,
      Чому б не потрусить ледачих тих панів?
      На Київщину ми ще без пригод дістались.
      Там розійшлись, аби розвідати доріг.
      А тут на лихо нам москальське військо взялось
      Та й стало нас ловить. Зловили хоч не всіх.
      Та вісім чоловік до їхніх рук попали.
      Примушувать взялись до війська нас вступать.
      Віднікувались ми. Та що робити мали?
      Упертих чотирьох, що не змогли зламать,
      Бо вперлися вони, мовляв, ми вільні люди,
      Повісити велів москальський офіцер.
      Ми ж, бачачи: з того добра для нас не буде,
      Погодились служить. Тож в козаках тепер,
      Але під москалем. Десь рік отак ходили.
      А потім повели нас воювати Крим.
      Показувати шлях до Криму нам веліли,
      Бо ж ми, між москалів, лише й ходили ним.
      Москальське військо йшло якраз мимо Кічкасу,
      Де німці по сей день в колоніях живуть.
      Аж над самим Дніпром спинилися до часу,
      Поки через ріку понтони наведуть.
      І стало жаль мені старого Сагайдака,
      Бо ж бачу – москалі не оминуть його.
      Прокрастися рішив, повідати козаку.
      Узяв, тихцем відвів убік коня свого,
      А далі вплав Дніпром. Доплив до середини,
      Помітили мене та й узялись стрілять.
      Та смертна не прийшла, мабуть, моя година.
      Вдалося допливти, до берега дістать.
      А там в чагарники й до куренів дістався.
      Було тоді там, може, з десяток козаків,
      Хоч я тоді на те не надто роззирався.
      Не до того було. Часу на кілька слів.
      «Тікайте, - говорю, - ви, батьку-отамане.
      І ви, брати, хутчій змивайтеся звідсіль.
      Бо скоро тут уже москальське військо стане
      І всіх пов’яже вмить без ніяких зусиль!»
      Схопились козаки, зібралися тікати.
      Їм Сагайдак велить: «Женіть байдак сюди!
      А я управлюсь тут!» Став скрині відчиняти.
      Все золото зложив у шкуру й до води.
      На скелю на середню затяг й поміж каміння
      Пустив. Все те багатство там лише загуло.
      Тоді цеберку взяв і діжечку – теж цінні –
      До біса грошенят там в золоті було.
      Затяг те у барліг, поміж каміння того,
      Гарненько загорнув й до берега помчав.
      Гадав, що козаки чекають там на нього.
      А ті вже попливли. Кричати вслід почав:
      «Ей, підождіть мене!» «Ні, батьку, нема часу!»
      Самі ж гребуть-гребуть, аж весла в них тріщать.
      Лишився сам-один на березі нещасний
      Та й каже: «Ну, живим мене їм не узять!»
      В землянку заховавсь з залізними дверима.
      А я вже на коня та й крізь чагарники.
      На березі усівсь, де військо йтиме кіньми,
      Мачаю у воді свої сухарики.
      Аж тут і офіцер: «Ізмєннік! - мені каже, -
      Навєрно, казаков успєл прєдупрєдіть!?»
      А я йому в отвіт: «Ви що? Неправда ваша!
      То я пустивсь лишень, щоб річку переплить,
      Бо мода в нас така – Дніпро перепливати.
      Либонь, не первина. Чого чекать, сидіть?!»
      Скомандував майор, щоб військо виступало.
      Примчали у той ліс – немає козаків.
      Лиш курені пусті полишені стояли.
      Аж підійшли туди, де Сагайдак сидів.
      Курінь той був міцний, мурований з каміння.
      Взялися відкривать – не виломить дверей.
      Вмовляти почали, нехай старий відчине.
      А той їм у отвіт – скоріше тут помре.
      Давай вони тоді у вікна йому лізти.
      Старого допекли – узявся він стрілять.
      Трьох, мабуть, положив, поранив кілька, звісно.
      Прийшлося москалям скоріше відступать.
      А там стіжок стояв гречаної соломи.
      Взялися москалі солому ту возить.
      Обклали геть усе та узялись по тому
      Солому пропихать, землянку щоб набить.
      Управились гуртом, а потім підпалили.
      Гадали, що козак сам вийде звідтіля.
      Не вийшов. Задушивсь. Мав мужності і сили,
      Щоб вмерти та живим не датись москалям.
      Ще довго москалі на місці тім стояли.
      Весь вирубали ліс, порізали весь скот,
      Цілий табун коней в Сагайдака забрали
      Та й подались на Крим. І я із ними. От
      Прийшлося в козаках ще довго послужити.
      Аж доки й постарів й відставку получив.
      З забродами ходив був рибу половити,
      Аж доки козаків знайомих не зустрів,
      Які у слободі місцевій поселились.
      То й я до них пристав, та й став із ними жить…
      - А золото знайшли, що сховане лишилось?
      - Та хто ж його візьме? Десь досі ще лежить.
      Отож, я і кажу – чого ото блукати.
      Десь золота багато тут Сагайдак зарив.
      Кидайте мажі ці та і ідіть шукати…
      Сказав та і побрів крізь ніч у чагарі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    230. * * *
      Вдерся п’яний, як чіп Іван
      До сусіда свого у двір.
      Здоровенний, немов кабан
      Та ще й злючий, як дикий звір.
      Хоч сусід і малий на зріст,
      Перед п’яним не спасував.
      А у того ще більша злість,
      Адже опору не чекав
      З диким ревищем насіда,
      Матюкається раз по раз.
      Хоч не так уже вигляда
      Гонористо, як в перший час.
      Діти плачуть, жона кричить:
      - Що ж ви, людоньки, поможіть?!
      На ті крики усяк примчить
      Одним оком хоч поглядіть.
      Пів села мордобій зібрав.
      Хто в воротях, а хто на тин.
      Але в бійку ніхто не встряв.
      Всі стурбовані, як один.
      Стоять, радяться – що ж робить
      Та які ще слова сказать,
      Мордобій щоби зупинить
      І синців при тому не мать.
      Доки радилися, малий
      Так Іванові в пику дав,
      Що звалився гевал, як стій,
      Та ногою лиш подригав.
      Звеселився народ ураз,
      Раді всі по хатах пішли
      Та хвалилися увесь час:
      - Бач, як ми йому помогли!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    231. * * *
      За верхівки тополь
      зачіпали свинцевії хмари
      І губили додолу із висот своїх
      краплі важкі.
      Вітер полем кружляв,
      без кінця затіваючи чвари,
      Щось, напевно, шукав,
      зазирав до найдальших кутків.
      Кряк по небу летів,
      віщував своїм криком негоду.
      Хоча, що віщувать,
      як негода і так надворі.
      Десь за хмарами вже
      сонце лишило сторону сходу
      І, невидиме нам,
      комусь світить отам угорі.
      Середина зими,
      хоч погодою схоже на осінь.
      Від надій і бажань
      почала пробиватись трава.
      Хай її від дощу
      покривають холоднії роси
      Та від крихти тепла, бач,
      як миттю усе ожива.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    232. Прекрасна Феодора
      Давним-давно посеред Кримських гір
      Сугдея незалежна ще стояла.
      В ній, кажуть, Феодора царювала.
      Хоча пройшли віки уже з тих пір
      Та й досі люди згадують про то,
      Яка була красива й справедлива.
      Як люди почувалися щасливо
      В її правління. Не жалівсь ніхто.
      Вона у замку верхньому жила
      Фортеці. З молодого воювала
      І незалежність царства відстояла.
      І слово, кажуть, начебто, дала
      Заради свого царства тільки й жить.
      Отож була і горда, й неприступна,
      Як гори навкруги. Лише підступно
      Могли би вороги її зломить.
      Сугдея процвітала і, тому
      Від женихів їй не було відбою.
      Хто звабити хотів її красою,
      Багатством теж бажалося кому.
      А хто віз славу, у боях здобуту.
      Хоч всім Сугдея треба лиш була.
      Цариця одкоша усім дала
      Та наказала й шлях сюди забути.
      Та був один настирливіший всіх –
      Закоханий в царицю воєвода,
      Що звався Гіркас. Мав і славу, й вроду,
      Весь час пропонував цариці їх.
      Та і йому відмовила вона.
      Із волею розстатись не схотіла.
      То Гіркаса страшенно розлютило.
      «Не хочеш буть коханая жона,
      То я тебе, як здобич заберу!»
      Таємно з генуезцями зв’язався,
      На їх воєнну поміч сподівався.
      Йому, бач, навіть, зрада по нутру.
      А генуезці хижо вже давно
      На ту Сугдею з моря поглядали,
      Як би її привласнити, гадали.
      А тут так гарно склалося воно.
      За те, що він таємний вкаже вхід,
      Одну царицю хоче лиш для себе.
      А генуезцям тільки того й треба.
      - Лиш проведи і буде все, як слід!
      На гори опустилась темна ніч.
      Загін ворожий в темряві підкрався,
      Де їх уже той зрадник зачекався,
      Відкрив таємні двері, звісна річ.
      В фортецю увірвались вороги,
      Поки усі сугдейці мирно спали.
      Мерщій до замку верхнього попхали,
      Радіючи, що їм то до снаги.
      А при цариці був лише загін
      Із охоронців, вірних їй до смерті.
      Вони той замок боронили вперто
      І ворогу не показали спин.
      Та їх все менше в тій борні стає,
      Струмки криваві сходами стікають,
      Один за одним воїни вмирають,
      Життя за неї віддають своє.
      - Здавайся, Феодоро! - вже кричать
      Їй генуезці, - лишишся живою!
      Нічого ми не зробимо з тобою!
      Ми хочемо лише Сугдею взять!
      І тут вона помітила між тих
      І Гіркаса. Всю зраду зрозуміла.
      Тож генуезцям крикнула щосили:
      - Як є хто справжній воїн серед всіх,
      Нехай отого зрадника уб’є!
      Тоді я дам вам відповідь потрібну!
      А зрадник й генуезцям був огидний,
      Убили вмить. - Ми слово ждем твоє?!
      І вона їм тоді відповіла:
      - Жила я ради рідної Сугдеї.
      Вона упала, я – разом із нею!
      А далі розвернулась і пішла.
      Заціпеніли вороги на мить.
      Вона ж зробила ті останні кроки
      І у провалля кинулась звисока,
      Не захотіла ворогам служить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    233. * * *
      Лизнув туман ранкові трави
      Холодним, вогким язиком.
      Залив ранковії заграви
      Своїм студеним молоком.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    234. * * *
      Геббельс Гітлера питав:
      - Ти новини вже читав?
      Давав Путін інтерв’ю,
      Згадав душу і твою.
      Казав, право повне мали,
      Що на Польщу ми напали.
      Ми ж їм спершу натякнули,
      Щоб нам землі «повернули»,
      Які нашими вважали.
      А вони не побажали.
      Як нам було поступати?
      Тільки силою забрати.
      Тож, не ми на них напали,
      Вони першими почали.
      Не ми почали війну,
      На них Путін склав вину…
      Лиш одне незрозуміло:
      А за віщо ж нас судили?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    235. Чому Господь так людей парує
      Сидять діди на лавці, гомонять,
      Бува, на якусь хвильку замовкають,
      А далі знов розмову починають,
      Достатньо комусь лише щось сказать.
      А тут якраз Дмитро придибуляв.
      Всі змовкли, як годиться, привітались,
      Потиснулись, тісніше повсідались.
      Дмитро прокашлявсь трохи і почав:
      - Оце ішов якраз повз Гарбузів.
      Іван в городі щось з сапою по́ра.
      Худий, як тріска…Зломиться вже скоро.
      Якусь хламиду для роботи вдів.
      А Галя «розфуфирена» сидить
      Собі на лавці та насіння плюха.
      - Я їй казав, але ж вона не слуха,-
      Устряв Андрій, - «Не треба мене вчить!» -
      Відрізала. Ледащо іще те –
      Ні їсти зготувати, ні попрати.
      Іван, хоча і трудиться багато,
      Хоча би на городі щось зросте,
      Але ж з такою жінкою йому
      Лиш мучитися все життя – не жити.
      - То добре, що іще не мають діти,
      Що мучитися лише одному.
      - За що Господь йому ту Галю дав?
      - Та і в Миколи Глухаря не краща.
      Ото таке ж самісіньке ледащо.
      - Ох, ті жінки! – уже Степан додав.
      - А що жінки? Й чоловіки, буває,
      Такі ж ледащо. Он, Грицька візьми
      Скоромного. Тут розмовляєм ми,
      А він вже десь горілки попиває,
      А то і під чиїмсь парканом спить.
      А вже ж Марія трудівниця в нього.
      Коли не йдеш – все трудиться, небога.
      А він нап’ється ще й береться бить.
      - Чому Господь парує так людей?
      - А ти не знаєш? – Звідки ж мені знати?
      - Про то я, звісно, можу розказати.
      Якось Господь з святим Петром іде
      В жнива полями. Сонце їх пече.
      А жито, як стіна стоїть навколо.
      І дівка із серпом працює в полі.
      Те жито жне. А з неї піт тече.
      Вона ж і голови не підніма.
      Петро до неї: «Боже, помагай!»
      Подякувала й знову жать давай.
      Бо ж, мабуть, хоче впоратись сама.
      Йдуть вони далі. Нива вже друга.
      Там дівка в холодочку спочиває,
      Попід копою хропаками грає
      І серп її валяється в ногах.
      Поглянули на неї й далі йдуть.
      Аж дивляться – стоїть віз над дорогу.
      Одпряжений. Вліз парубок під нього
      Та й спить, устиг лиш ковдру натягнуть
      Для холодку. Хотів Петро, було,
      Його ціпком добряче вперезати.
      Та Бог йому велів не зачіпати.
      А сонечко ще вище підійшло.
      Простують далі. Бачать – пшениці
      Стоять, як ліс. І парубок з косою
      Кладе в покоси ту пшеницю сво́ю.
      І рясно піт стікає по лиці.
      Та він на те уваги не зверта,
      Хіба що часом косу і наточить.
      - Хай Бог допомагає тобі, хлопче! –
      Петро до нього. Той на хвильку став,
      Подякував та й далі знову жать.
      Як відійшли вони, Петро і мовить:
      - Ти знаєш, Боже, а було б чудово,
      Якби оцього хлопця спарувать
      Із дівкою, що ладно жито жне.
      А ледацюг отих теж спарувати.
      - Старий ти, Петре, але дурнуватий.
      Та ж ледацюг тих лихо не мине.
      Вони ж тоді із голоду помруть.
      Як парувати хлопця, то з ледащо.
      Тоді воно й для світу буде краще.
      А далі мовив: - Так тому і буть!
      Із того часу так воно й пішло:
      Як чоловік удався роботящий,
      Жона йому дісталася ледащо.
      Моторна жінка – чоловік – вайло.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    236. * * *
      Помаранчеве сонечко
      Загляда у віконечко
      І морозом пощипує
      Невгамовна зима.
      Вітер снігом кидається,
      Але, як не старається
      Та надій на повернення
      Вже у неї нема.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    237. * * *
      Наче, грім прогримів в степу тупіт коней,
      Поховалося вмить все навколо живе.
      Із небес лише сонце гляділо одне,
      Як орда печенізька по степу пливе.
      Топче буйну траву, що роками росла,
      Випиває струмки, що віками текли.
      Лише гола земля, де орда та пройшла.
      Лише сльози і кров – де полон провели.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    238. Легенда про льон
      Високі гори закривають небосхил,
      Ховаючи свої вершини в хмарах.
      Пасеться понад річкою отара,
      Скубе травичку, що вкриває діл.
      Внизу між гір видніє синє море,
      Зливаючись із небом в далині.
      А за ріку, на другій стороні
      Синіє поле. Всюди синій колір.
      На камені дідусь-пастух сидить,
      А біля нього крутиться хлопчина –
      Онучок, певно. Принесла дитина
      Обід дідусю. Бо ж тому ходить
      Й так цілий день. Хай ноги відпочинуть.
      Поки овець собаки стережуть,
      Розбігтись по долині не дадуть,
      Дідусь щось може розказать хлопчині.
      А він же мудрий, так багато зна
      І вміє гарно так розповідати.
      Що хоч у нього можна запитати.
      Хвилює думка хлопчика одна.
      Далеко в морі він вітрила бачить,
      Отож у дідуся свого й пита:
      - А хто ото, дідусю, завітав?
      Дивись, вітрила в морі он, неначе
      Великі птахи. – Греки то, мабуть?!
      - Знов за руном, напевно, завітали?
      - Про аргонавтів мама розказала?
      - А що, такого не могло і буть?
      - Чому ж, було. Не все там казочки.
      - А як, дідусю, то насправді бу́ло?
      - Що ж, розкажу, поки ще не забули,
      Історію ту давню. В ті віки,
      Як колхи заселили весь цей край,
      Боги у всьому їм допомагали.
      Високі трави навкруги буяли.
      І звіра, й риби – тільки не зівай.
      А десь в печерах високо в горах
      Зовсім маленькі люди проживали,
      У підземеллях золото збирали,
      В підземних промиваючи річках.
      Збирали вони золото не все:
      Шматки великі йшли до них в скарбниці,
      Дрібне ж усе підхоплює водиця
      Та й на поверхню у річки несе.
      В річках чимало золота було,
      На сонці дно, здавалося, блищало.
      Тож предки також золото збирали,
      Яке тоді водою з гір несло.
      Та спробуй ті крупинки відібрать,
      Коли все дно устелено камінням.
      Та ж предки наші славились умінням,
      Навчились скоро золото збирать.
      Візьмуть овечу шкіру та й кладуть
      У воду. Вода шерсть ту промиває,
      А шерсть крупинки золота чіпляє.
      Коли ж, нарешті, те руно візьмуть,
      Воно важке й від золота блищить.
      Бери тоді, витрушуй здобич свою…
      Якиїсь грек, напевно з перепою,
      Побачив таку шкуру, що лежить,
      Виблискує та і рішив, при тому,
      Що ми овець вирощуєм таких,
      Що, справді, золоте руно у них.
      Та й роздзвонив і рідним, і знайомим.
      А уже греки вість ту донесли
      Аж до своєї Греції самої.
      Вони ж зібрались на «Арго» юрбою
      Та і бігом в Колхіду й попливли.
      - Я уявляю здивування в них,
      Коли вони тут правду, врешті взнали.
      - Ну, звісно, зате там перебрехали,
      На цілу казку в них пригод отих.
      Якісь дракони – звідки вони в нас?
      - Зате вони у Греції герої.
      Та й казка вийшла гарною такою.
      Жаль, лиш даремно витратили час.
      - Чому даремно? В око впало їм
      В нас полотно із льону. В їхнім краї
      Той льон погано, кажуть, виростає.
      А полотно із льону, поміж тим,
      Їм і на одяг, й на вітрила треба,
      І лантухи із чогось треба шить.
      А наші ж вміють полотно робить,
      Мабуть, найкраще, хто живе під небом.
      Отож, щороку греки і пливуть
      За полотном отим до нас в Колхіду…
      - А звідки льон у нас узявся, діду?
      - Далеко вівці? – Вже в наш бік ідуть.
      - Ну, що ж. То добре. Значить, є ще час
      Тобі і ту історію повідать.
      Було давно то, там, за Меотиду
      Й за Понт степи широкі є якраз.
      У тих степах жили колись брати
      Із сім’ями. І землю обробляли,
      Й худобу в буйних травах випасали.
      На них худобі в самий раз рости.
      Робили дружно та землі отій.
      Ячмінь ростили в полі та і жито
      З пшеницею. Вставали ще до світу.
      Зате й достаток з того мали свій.
      А то якось молодший десь знайшов
      Красиві, аж яскраво-сині квіти.
      Надумався при хаті посадити.
      Найстарший брат скривився, як прийшов,
      Мовляв, даремно витрачаєш час
      На забаганки. В полі слід робити,
      А ти ту садиш непотрібні квіти.
      Але нічого не сказав в той раз.
      Хоча в душі образу затаїв.
      Сказати слід – поки брати у полі,
      Жінки їх у тіснім сімейнім колі,
      Не раз вже невдоволення свої
      Виказували. Бо ж здавалось їм,
      Що чоловік у кожної працює
      Найбільше. В полі цілий день гарцює
      Та порівну все ділять, поміж тим.
      А вдома те ж саме чоловікам
      Торочили весь час та дорікали.
      Хоч, спершу ті уваги не звертали
      Та десь в душі у них глибоко там
      Копичились образи й недовіра.
      Ніхто з них не здогадувавсь, не знав,
      Що то усе богиня лжі Мана
      Їх до розбрату зводила допіру.
      І довела. Зібрались всі якось
      У полі й сперечатися взялися,
      Хто більше на тій ниві потрудився,
      Ледь старшому погамувать вдалось.
      Тоді й рішили – треба розійтись
      Та і окремо господарювати.
      Надумали, що кожен має взяти
      Одне щось, без чого не обійтись.
      Найстарший взяв пшеницю й залишивсь
      На цьому ж місці господарювати.
      Наступний брат ячмінь рішив узяти.
      Задумливо круг себе подививсь
      Й надумався на захід сонця йти.
      Там землі, може й не такі родючі
      Та він засіє і других научить,
      Як можна в полі той ячмінь ростить.
      Взяв третій жито та й піти зібравсь
      На північ. Там, хоч сонця менше буде
      Та жито, мабуть, проросте усюди.
      Один молодший при своїх зоставсь.
      - А що мені? - Он, квіти і візьми,
      Які надбав. – найстарший йому мовить.
      Послухавсь менший братового слова,
      Хоч жінка й умивалася слізьми,
      Та і подавсь на південь, щоб знайти
      Десь там якесь пристанище для себе.
      В дорозі ночували просто неба,
      А зранку піднімались далі йти.
      Дійшли до моря й берегом пішли
      Аж доки й гори шлях перепинили.
      Минули гори й там уже осіли.
      Долину понад річкою знайшли.
      Поки він якусь хатку будував,
      Вона ділянку поряд обробила,
      Насіння синіх квітів посадила,
      Яке чомусь він льоном називав.
      Трудились від зорі і до зорі,
      Тож скоро у долині обжилися.
      На осінь саме й квіти одцвілися.
      Зібрав він «урожай» о тій порі.
      А кинулись стебло перебирать,
      А в нім волокна і тонкі, і довгі.
      Нитки такі чудові вийдуть з нього,
      А з ниток можна полотно зіткать.
      Самі навчились та навчили всіх,
      Хто навкруги і полотно робити,
      І одяг дуже гарний з нього шити,
      Який у холод відігріє їх,
      А в спеку розпашілих охладить.
      Як полотно на рани накладати,
      Вони скоріше будуть заживати.
      Та з нього що завгодно можна шить.
      В долинах рік засіяли поля,
      Які, як море, здалеку синіли.
      За літо льон встигав набратись сили
      Та і давала щось таке земля,
      Що полотно було й цупке, й легке.
      А вибілене – зовсім сніжно-біле.
      Сусіди в ті долини зачастили,
      Бажаючи, мабуть й собі таке.
      Від того край розцвів і збагатів,
      Бо ж люди полотном тим торгували,
      За ним з-за моря, навіть припливали,
      Хто на торгівлі збагатіть хотів.
      Тож, не якесь казкове там руно,
      А льон Колхіду в ті часи прославив…
      Та час, онучку, братися до справи,
      Бо вівці знову подались он о.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    239. * * *
      Чи то хмари низенько, чи високо туман.
      І дерева біліють, з ночі паморозь вкрила.
      Піднімається сонце, набираючи сили,
      Хоч йому неохоче поступає зима.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    240. * * *
      Відправили на пенсію Микиту.
      Удома довелось йому сидіти.
      От вийшов на балкон він покурити,
      Та звисока на інших поглядіти.
      А тут двірник якраз мете подвір’я.
      Микиту вздрів і спершу не повірив.
      А потім кулачиськом погрозився.
      Микита на те, звісно, розізлився
      Та пальцем покрутив побіля скроні,
      Пішов жалітись жіночці законній.
      Говорить: - Ну така противна пика,
      Ще й кулака здалеку мені тика.
      Я й показав, що в нього не всі вдома.
      Розмова і закінчилась на тому.
      Двірник додому повернувся згодом
      Та і своїй дружині каже гордо:
      - Хрущова нині на балконі бачив.
      Чомусь сидить в квартирі, не на дачі.
      Хотів пораду я Микиті дати,
      Що слід було всіх в кулаці тримати.
      Тоді б вони і писнути не сміли,
      Тихесенько по закутках сиділи.
      Він відповів мені з балкону того:
      Бач, розуму не вистачило в нього.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    241. * * *
      Похвалявся кум Микола кумові Івану:
      - Та я нині у бік поля, навіть і не гляну.
      Ходиш-ходиш навкруг нього з весни до морозів,
      А що маєш з того поля – мозолі та сльози.
      Горба гнеш, а в результаті ледве кінці зводиш.
      Невже, куме, тобі праці своєї не шкода?
      Як ото тобі на пана дні і ночі гибіть,
      Ходім краще, пошукаєм козацького хліба.
      Був недавно у Черкасах, знайомого стрінув.
      Він давно уже на пана горбататись кинув.
      Іде з весни в Дике поле і там промишляє.
      Та від того за нас більше набагато має.
      Віддасть панові частину з того, що здобуде
      І живе собі спокійно, як всі вільні люди.
      Каже, в полі диких звірів і зубрів багато.
      Диких коней і оленів – встигай полювати.
      А полюють на них тільки, щоб шкіру здобути.
      М’ясо ж просто викидають, не хочуть і чути.
      Хіба, може, зі спини ще шматочок і вріжуть,
      Бо воно там, ти й сам знаєш: і смачне, і ніжне.
      Диких кабанів і ланей зовсім не вживають,
      Бо ж достатньо і без того м’яса собі мають.
      Диких кіз у тому полі розвелось до біса,
      Табунами біжать взимку ховатись до лісу,
      А улітку назад в степи знову повертають,
      Тож селяни їх до тисячі на рік убивають.
      А бобрів понад річками стільки розвелося,
      Запросто хутром бобровим розжитись вдалося б.
      А про птахів нема чого, навіть говорити,
      Можна голими руками по степу ловити.
      Казав той, що малих хлопців беруть із собою
      Та привчають потихеньку до роботи тої.
      Поки там ото дорослі на звіра промишляють,
      Хлопчаки в човнах всю весну по річках шугають.
      Назбирують цілі човни яєць диких качок,
      Гусей, журавлів чи чапель, де тільки побачать.
      Чи то вже малих наловлять пташенят, розводять.
      До осені вже дорослі табунами ходять.
      Орленят, бува наловлять, у клітках тримають,
      Доки у орлів великих ті повиростають.
      То зовсім не для забави, бо ж пір’я орлине
      Йде на стріли – тоді стріла прямо у ціль лине.
      Псів, яких беруть з собою, м’ясом диких звірів
      Та рибою лиш годують. Риби ж там без міри.
      Осетри та інша риба аж кишать річками.
      Хоч бери їх та лови теж голими руками.
      До зими таких запасів можна наробити:
      Запасти хутра та риби в діжках засолити,
      Що вертаєшся з добром тим, податки заплатиш,
      А все інше продаєш та все на себе тратиш.
      - Гарну змалював картину. А як же татари?
      Їх же там гасає степом, кажуть, цілі хмари.
      Налетять та відберуть все, що устиг надбати.
      - Ну, не сам же ти у полі будеш промишляти.
      Назбирається ватага таких же завзятих
      Та одразу й отамана беруться обрати.
      Мають зброї у достатку та й стріляти вміють.
      Так, що просто їх татари чіпати не сміють.
      Десь у полі понад річку гард собі збудують.
      Там добро своє тримають та добре вартують.
      Із татарами не надто панькаються, стрітять,
      Одкоша дадуть такого, що п’ятам и світять.
      Я збираюся на весну іти в уход, куме.
      Та і ти, поки ще час є, гарненько подумай.
      Нема пана над тобою, вільний степ навколо.
      А прибуток – тут такого не маєш ніколи.
      Та ж такий він – хліб козацький: хто не ризикує,
      Той на пана горбатиться й все життя бідує.
      А хто кине виклик долі та страх подолає,
      Той і хліба козацького у достатку має.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    242. * * *
      Припустивсь лапатий сніг.
      Лиш дорогу перебіг –
      Білий з голови до ніг
      Хто впізна?
      Бігом в хату, у тепло.
      Все одразу й потекло,
      Мов нічого й не було.
      Дивина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    243. * * *
      Чого на нас напали москалі?
      Чого в наш край припхалися з війною?
      Чого від нас жада та купа гною,
      Найбільше гнойовице на Землі?
      Все дуже просто. Бо ж віки й віки
      Вони і сили, і грошву вкладали,
      Аби ми всі теж москалями стали.
      І їм уже здавалося-таки,
      Що розстрілами, голодом вони
      Наш дух зломили, націю скорили.
      Кого убили, а кого купили.
      Тепер народом стали ми одним.
      Та от біда – Союз ледь розваливсь,
      Ми знову наші корені згадали,
      Все більше українцями ставали.
      Ну, звісно, що москаль і розізливсь.
      Віки старань пішли коту під хвіст.
      Щоб нас навік до себе прив’язати,
      Лишилося останнє – воювати.
      Зник «росіянин» і з’явивсь рашист.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    244. Окунівська битва 1276 року
      1
      Ще зі шкільної парти, наче ржа
      Уїлися історії про іго,
      Про те, як Русь переживала лихо
      Під пострахом монгольського ножа.
      Незрозуміло – двісті, триста літ
      Все то було. Але Москва зібрала,
      Нарешті сили й на борню постала
      (За що їй, звісно, дякувати слід).
      На полі Куликовому зійшлись
      Дві сили – кілька сотень тисяч воїв.
      Москва в бою зіткнулася з ордою.
      Не втримались монголи, подались.
      Русь перемогу святкувать могла,
      Бо ж вперше рать монгольську подолала.
      І вікове монгольське іго впало…
      Але, наскільки правда в тім була?
      По-перше, якщо хтось під ігом був –
      То все прості селяни і міщани.
      Князі ж монгольські одягли тюрбани
      І кожен у монгольську дудку дув.
      При тому грабували власний люд,
      Бо ж треба й данину монголам дати,
      Й свої кишені набивати златом.
      Та й в землях ще не допускати смут.
      З обов’язків князівських ще було
      Поїхати до хана, поклонитись,
      Дарунками з чинами поділитись
      Та, як бува монгольське військо йшло
      Десь у похід, то воїв своїх дать.
      Хай за монголів в чужині вмирають.
      А що про битву Куликовську знаєм?
      Там поле те, як розмір його взять,
      Й кілька десятків тисяч не вмістить
      Сил протиборчих. Звідки сотням взятись?
      Тож москалям прийшлося забрехатись,
      Щоб собі ціну більшу тим набить.
      Та й сама битва схожою була
      Більш на розбірки між ханів монголів.
      Таких у ті часи було доволі.
      Москва, немов орда себе й вела.
      Та з битвою тією москалі,
      Неначе дурні з ступою носились.
      Як на ікону, начебто, молились –
      Мов найзначніша битва на землі.
      Мовляв, терпіла іго те вся Русь,
      Вони на бій із нею перші стали
      І тим всю Русь нещасну врятували.
      Я в тім лайні копатись не берусь.
      Згадаю просто, що за двадцять літ
      До тої битви наші предки славні
      Під керівництвом Ольгердовим вправним
      Монгольський струсонули добре світ.
      На Синіх Водах одкоша дали
      Місцевим ордам, що тут панували
      І їх тоді аж за Дніпро прогнали.
      Та ми про це дізнатися змогли,
      Лише коли аж незалежні стали.
      Адже до того москалі все те,
      Що могло їхню зверхність похитнути,
      Всіляко намагалися «забути».
      У них єдине правило просте:
      Себе хвалити, а других ганити,
      Про подвиги свої (чи то й були?)
      Романи цілі написать могли.
      А от про інших – годі й говорити.
      Повидирали цілі сторінки
      З літописів, аби усі забули ,
      Які їх славні предки колись були.
      Гадаючи, що проминуть віки
      І зітреться із пам’яті людей
      Минуле славне. І забудуть люди
      Про корені свої, покірні будуть,
      Тоді вже «руський мір» навік прийде.
      До чого я? Щоб до кінця забить
      Цвях в домовину їхнього «геройства»,
      Я хочу людям нагадати просто,
      Що ми монголів научились бить
      Задовго, навіть, і до Синіх Вод.
      Москва ще від Батия кров не змила,
      А ми добряче вже монголів били,
      Стрічали «го́стей» від своїх щедрот.
      Хтось з вас про річку Окунівку чув?
      Маленька зовсім річка в Білорусі.
      Там колись бій (не перший вже) відбувся,
      Де хан монгольський нашу міць відчув.
      Тож про ту битву й хочу повісти,
      Аби про неї люди не забули.
      А то за сотню літ до того було,
      Як Мамай здумав на Москву піти.
      І, як на полі Куликовім стрівсь
      З московською теж дикою ордою.
      А потім мусив утікати з бою
      Та так, що й слід в Криму десь загубивсь…
      Тож слухайте, як все воно було
      Та москалям про те розповідайте,
      Їх брехням розповсюдитись не дайте.
      Бо сіється із ними світом зло.

      2
      Яскраві зорі всіяли все небо,
      А місяць десь ще в видолинку спав.
      Вечірній вітерець також пропав,
      Надумав, мабуть, що спочити треба.
      У балці понад річкою вогні.
      Рать бойова на відпочинок стала,
      Вона якраз ті вогнища й розклала.
      Розмови навкруг них, то голосні,
      То тихі. Десь і пісню заведуть.
      Та то вже тихо. Княже повеління.
      Над річкою туман легенький плине
      Та комарі роями аж гудуть.
      Тож ратники поближче до вогню
      Все туляться, щоб димом відганяло
      Ту мошкару, що так скажено жалить.
      Набралася проклята сил по дню.
      Біля одного вогнища сидять
      З десяток, мабуть, ратників. Між ними
      Старі сусідять з зовсім молодими.
      А молодим про все ж цікаво знать.
      Один вже літ під сорок чоловік
      Розмову раз по разу починає:
      - Йдем на татар. Та ж вони силу мають.
      Я з мамою ледь з Києва утік,
      Як ті татари облягли його
      З усіх боків, що й просвіту немає.
      Я, хоч малий був, добре пам’ятаю.
      Куди не кинь – татари все кругом.
      Татари, кажуть, на Литву пішли.
      Чого би нам в ту справу устрявати?
      Дадуть ординці жару – будем мати…
      - Чого ти ниєш?! От, мене не зли! –
      Озвавсь старий досвідчений вояк,-
      Говориш, що в татар багато сили?!
      Так ми з Литвою вже не раз їх били.
      - Щось у таке не віриться ніяк!
      - А ти повір. Я дещо бачив сам,
      Про дещо чув від князя Святослава.
      Я ж був у багатьох при ньому справах.
      При вогнищі якось повідав нам,
      Як до Міндовга в Новогрудок був
      Темник Кидань прислав послів з наказом,
      Щоб за п’ять літ сплатив борги одразу.
      Міндовг, коли нахабство те почув,
      Рішив схитрити – сил бо мало мав.
      Послів затримав, бо, мовляв, збирає
      Він данину. Хай трохи зачекають.
      А сам таємно вже війська збирав.
      Покликав в поміч і своїх братів
      З Жемайтії й Литви, щоб йшли полками.
      Коли уже обставився військами,
      То критися вже далі не хотів.
      Позвав послів татарських і сказав,
      Що данину платити він не стане.
      Лиш пару стріл послав тоді Киданю.
      Послів відправив і війська підняв.
      Поки орда збиралась у степах,
      Під Мозирем вже їх він зустрічає.
      Другого шляху у татар немає.
      Кидань же сподівався лиш на страх
      Перед ордою. Тож її привів
      Через Дніпро. Над Прип’яттю рікою
      Спинивсь при гирлі із ордою тою.
      Загони по всім краї розпустив,
      Аби навкруг пустошили вони:
      Палили села і ясир збирали.
      Тож нападу ординці не чекали.
      Міндовг же, почекавши, днем одним
      Зненацька на ординський стан напав.
      Татари, хоч того й не сподівались,
      Все ж мужньо захищатись намагались.
      Міндовг до річки притискати став,
      Щоб жоден із орди не врятувавсь.
      Орду литвини, мов траву косили.
      Лише Кидань зібрав останні сили,
      Пробивсь крізь військо і в степи подавсь.
      А та орда вся майже там лягла.
      Коли ж з ордою тою розібрались,
      То вже тоді й загонами зайня́лись
      Орди, що скрізь ясирити пішла.
      Переловили й перебили всіх,
      Забрали здобич і полон звільнили.
      А далі в Новогрудок поспішили,
      Де з радістю усі стрічали їх…
      Це те, що князь нам переповідав…
      Минуло з того, мабуть, дев’ять років.
      Орда ще не засвоїла уроків…
      Отого літа князь наш Святослав
      Відправив посланців у Новогрудок.
      До князя Шварна. Вже Міндовг помер.
      Онук по ньому князював тепер,
      Звавсь Скиримонтом, але поміж люди
      Всі звали Шварном. З посланцями я
      Поїхав теж, бо ж як без охорони.
      Хто ж їх від лиходіїв обороне,
      Яких ліси дрімучії таять?
      Якраз ми в Новогрудок прибули,
      Коли і посланці від Балаклая,
      Що ханом був тоді в степах безкраїх
      Заволзьких. Посланці ті почали
      Від князя данину знов вимагати.
      А Шварно був гарячий, молодий,
      Утримати не зміг характер свій,
      Велів послів добряче покарати:
      Відрізати носи і губи їм,
      А також вуха та і відіслати.
      А ханові отому передати,
      Що він також закінчить скоро тим,
      Як вимагать продовжить данину.
      На результат не довелось чекати –
      Заледве князь устиг війська зібрати,
      Як вже й рушати треба на війну,
      Бо хан з ордою хутко прилетів.
      Мабуть, зарані знав, як воно буде,
      Тому набрав в степах багато люду,
      Провчити непокірного схотів.
      Не до посольства князеві було.
      А я із ним податись напросився.
      Бо вже давно з татарами не бився.
      І військо швидко на кордон пішло.
      Містечко там Койданово стояло.
      Там князь й надумав ворога стрічать
      Та доброю «гостиной» пригощать.
      Місцину гарну з військом ми зайня́ли
      Поміж лісів з яругами й боліт.
      Орді там зовсім розвернутись ніде.
      Вона ж без бою вже назад не піде,
      Бо їй же князя покарати слід.
      Князь з військом всю дорогу перейняв,
      Навкруг по лісу поробив загати,
      Тож вибору в ординців не багато,
      Хан із ордою в «лантух» і попав.
      Натиснути хотіла в нас орда
      Та по дорозі втратила всю силу.
      Тож головний удар її відбили.
      А далі «ні туда, а ні сюда».
      Орді б назад у поле відійти,
      Зібрати сили й знову налетіти,
      Вона ж ніяк не може вийти звідти,
      Де хан її спромігся завести.
      І топчется, колотиться вона,
      Вже й не орда, а так юрба-юрбою.
      А ми її долаєм смертним боєм.
      Дорога у орди назад одна
      Та й ту ми спромоглися перейнять.
      Поки на нас ординці налетіли,
      Загони наші шлях їм зачинили –
      Вже й засіки їй на шляху стоять.
      Як без коней – пробилися б, мабуть,
      Але коня татарин не покине,
      Бо ж у степу він без коня загине.
      А наші насідають та їх б’ють.
      В тій колотнечі вся орда лягла.
      Сам Балаклай у січі тій загинув.
      Лиш не багато показали спини,
      Догнати їх погоня не змогла.
      До ранку ми стояли «на кістках»,
      А далі князь повів війська походом
      Аж за Дніпро, звільнивши Мозир згодом
      І Стародуб, й Карачєв. В тих містах
      Його стрічали, як захисника.
      Те ж в Турові й Чернігові… Отак то!
      Хоч сили в князя було й не багато
      І перемога не була легка
      Та чосу добре ми дали тоді
      Проклятим зайдам. І тепер так буде!
      - Але ж у хана, чув, говорять люди,
      Немає ліку тій його орді.
      Він і заволзькі орди нам веде,
      Ногаїв, кримців лютих і казанців…
      - Скажу ще й більше. Князь узнав від бранців,
      Що їх сторожа наша привела:
      Ще й суздальські князі ідуть із ним,
      Що себе руссю також називають.
      Вони в усьому хану помагають.
      Ті геть поруйнували їхній дім,
      Побили люд, а цим усе дарма.
      Готові хану задницю лизати.
      Тож іще й з ними справу будем мати.
      У нас другого виходу нема.
      Але не бійся. Новогрудський князь
      Тройнята – син достойний батька Шварна.
      Не буде сили витрачати марно.
      Збирає сили спільні на цей раз.
      Братів своїх у поміч запросив
      З Чернігова і Турова. Покликав
      Із Друцька князя. Сили невеликі
      Із Луцька і Волині князь привів.
      Та й Святослав наш з Києва веде,
      Як бачиш, силу немалу для бою.
      Тож битись будем нарівні з ордою
      І вона тут лиш смерть свою знайде!..
      Та час вже пізній, спати треба йти,
      Бо завтра рано прийдеться вставати,
      Нам крокувати ще і крокувати,
      Щоби литвинів війська досягти.

      3
      А вранці, і зоря ще не зійшла,
      Князь повелів дружину піднімати.
      Гонець посеред ночі встиг примчати
      І новина недоброю була.
      Орда змогла до Мозиря дійти,
      Над річкою, що Окунівка звалась
      У таборі вона розташувалась.
      Аби її ще далі не пустить,
      Тройнята військо теж туди повів
      І на зорі збирається напасти
      На вражий стан. На них, як сокіл впасти.
      Тож просить, щоби й Святослав поспів.
      У поспіху зібрались й подались.
      Вже сонечко в дорозі зустрічали.
      Хоч деякі півсонні і бурчали,
      Бо ж таки, справді, рано піднялись.
      Та то вже так аби не чув лиш князь.
      Та й нервували, мабуть, перед боєм,
      Бо ж мало хто стикався із ордою
      В бою відкритім. Тупіт розлітавсь,
      Дзвенів метал, бо ж броні одягли –
      Орду в дорозі раптом можуть стріти.
      Готові миті кожної до битви.
      Надвечір вже до Прип’яті дійшли.
      У Мозирі все, мов повимирало.
      Мабуть, в ліси ховатись повтікали.
      Хіба дідка старого десь знайшли.
      Повідав він, що військо вже пройшло
      Ще рано вранці. Що ординці бу́ли
      На тому боці. Глянули й гайнули.
      Та то надвечір вчора ще було.
      Та тут сторожа прилетіла знов,
      Передали, що битву добре чули.
      Отож про діда всі умить забули.
      Заграла в жилах войовнича кров.
      За Прип’ять перебрались і в той бік,
      Своїх коней гарячих повернули.
      Вже і самі відгомін битви чули,
      Доносився чийсь войовничий крик.
      За лісом, правда, видно не було,
      Що саме відбувається на полі,
      На чию користь повертає доля.
      Маленьке в лісі минули село
      І князь велів спинятися усім,
      Хоч вої рвались чимскоріш до бою.
      - Погляну сам! – князь військо заспокоїв,
      Махнув кільком наближеним своїм
      Та і помчав крізь ліс. Коли вернувсь
      Весь стиснутий, неначе та пружина,
      Оглянув пильним поглядом дружину
      Й до неї з словом запальним звернувсь:
      - Дружино! Браття! Нині час настав
      Аби монголів клятих покарати.
      Їм Київ поруйнований згадати.
      Курдан прийшов помститися, мовляв,
      За батька смерть – отого Балаклая,
      Що, наче тать з ордою налетів.
      Він тут позбиткуватися хотів,
      Але й могили вже його немає.
      Те ж саме і Курдана того жде!
      Там наші браття помочі чекають,
      Ординці їх до річки притискають.
      Ще трохи і князівський стяг впаде.
      Орда святкує перемогу вже
      І нашого удару не чекає,
      Необережно спину підставляє.
      Час у ту спину вдарити ножем!
      Вперед, дружино! Сором буде нам,
      Коли ми ту орду не подолаєм! -
      І князь меча булатного виймає, -
      Ударим дружно! Ворог лютий там!
      І перший повернув коня свого.
      Корзно червоне вмить затріпотіло.
      Дружина клич князівський підхопила.
      Хоча орда не чула ще того.
      Сп’яніла від пролитої крові́,
      Литвинів добивати вже збиралась.
      І тут дружина київська врубалась
      В юрбу ординську. Ті, що ще живі
      З литвинів, мов набрались нових сил.
      Орду затисли між мечів кривавих.
      Вже не «Хуррагх!», сильніш звучало «Слава!».
      І помсти меч ряди орди косив.
      Металася налякана орда,
      Затиснута, неначе у лещатах.
      Тепер не їй на полі святкувати,
      Упала на їх голови біда.
      І падали ті голови в траву.
      І коні по тих головах топтались.
      Живі кудись пробитись намагались.
      Ті в річку – раптом і перепливуть.
      Ті в болота – а раптом і проскочать.
      Курдан зібрав круг себе, кого зміг
      І на литвинів втомлених наліг,
      Пробитися крізь військо їхнє хоче.
      Орда металась в паніці. І тут
      На суздальців кияни налетіли.
      Ті добре поживитися хотіли
      В краях литвинських. Загнані у кут,
      Забули вже, чого сюди ішли.
      Кричати стали, що й вони слов’яни,
      Що такі ж самі браття-християни,
      Але киян спинити не змогли.
      Згадали ті, як Боголюбський був
      Поруйнував всі київські святині.
      Тож суздальцям за те і мстились нині.
      Їх скигління, немов, ніхто не чув.
      Рубали всіх – казанців, кримчаків
      І суздальців, ногаїв – без розбору.
      Все поле устелили трупом скоро.
      Курдан зумів пробитися-таки.
      За ним слідом і залишки орди
      Помчали в ніч, шукали в ній спасіння.
      А наші корчували те насіння,
      Щоб більш такий бур’ян і не вродив.
      Коли уже запала глупа ніч,
      Втомились коні, руки потомились,
      Бо ж вони таки добре потрудились.
      Вертались вої в світлі зірок-свіч
      До Окунівки – на «костях стояти»,
      Потомлені та радісні при тім,
      Бо ж удалось орду здолати їм
      І, врешті, перемогу святкувати.
      Нелегко перемога та далась.
      В жалобі був литвинський князь Тройнята,
      Бо ж полягли в бою обидва брата.
      І Симеон загинув – друцький князь.
      Князь Луцький сина втратив у бою.
      А простих воїв вже й не зрахувати.
      Та поки ще не думали про втрати,
      Бо ж змогли землю захистить свою.
      Змогли страшного ворога здолать,
      Що ним дітей з малого ще лякали.
      Тепер страху ніякого не стало:
      Як спільно – можна всіх перемагать.
      Тоді ніякий ворог не страшний,
      Хай до зубів озброєний він буде.
      Коли сміливе серце б’ється в грудях,
      А поряд ще товариш бойовий,
      Хай ворог начувається тоді.
      З мечем прийде – від нього ж і загине.
      Стояти буде вічно Україна,
      А від орди не лишиться й слідів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    245. * * *
      Сонечко за обрій, вечір наступає.
      Десь, мабуть, у вербах соловей співає.
      Сидить молодиця на лавці під хату,
      Вийшла чоловіка з роботи чекати.
      Цілий день у полі, саме ж косовиця.
      Вже й засумувала за ним молодиця.
      Зорі небо вкрили, місяць визирає.
      Десь, мабуть, у вербах соловей співає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    246. * * *
      А ви із чого узяли,
      Що маєте якесь право
      Втручатися у наші справи?
      Ви нам сусідами були
      Та ще й поганими, при тому.
      Все пхалися до нас у двір,
      Велися, наче дикий звір
      Та виганяли нас із дому,
      Бо ми, мовляв, якісь брати.
      Тож ви по-братньому й чинили –
      Все цупили, що ми робили
      Задля примарної мети.
      Самі по-людськи не жили
      Та всім сусідам не давали,
      Усюди свого носа пхали
      Та вказувати їм могли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    247. Легенда про Москву
      - Поясни мені, дідусю, як так воно стало,
      Що брати, як вони кажуть, на братів напали?
      Що ми їм таке зробили? У чім провинились,
      Що вони в країну нашу, як коршун вчепились?
      Кидають свої ракети, бомблять без упину,
      Убивають людей наших за яку провину?
      Невже, справді, через НАТО, щоб ми не вступили,
      Вони уже стільки крові «братньої» пролили?
      То їх Путін заставляє отаке робити?
      Невже вони не спроможні правду відрізнити?
      - Ні, онучку. Не в Путіну і в москалях справа.
      Бо країною тією темні сили правлять.
      І усе то почалося зовсім не учора,
      А в далеку і незнану людям давню пору.
      Ще з людей тоді на світі не було й одного.
      Була земля, було небо. А ще, окрім Бога,
      Були ангели, що небом без кінця літали,
      Господу у його праці помагати стали.
      Носилися туди-сюди за велінням Божим,
      Бо ж один він за всім, звісно, встигнути не може.
      Отож, ангели трудились, крил не покладали.
      А був один поміж ними ледачий, зухвалий.
      Норовив усе підбити ангелів до того,
      Щоби вони усі разом стали проти Бога.
      Бо ж Він тільки командує, а їм працювати…
      Хотів, мабуть, замість Бога скоро першим стати.
      Хоча був Моск криворукий, за що би не брався,
      То ламалось, не робило. Лиш на вид старався.
      Та все лестився до Бога, щоб вище піднятись.
      Довелося якось Богу з неба відлучатись.
      Треба ж було залишити когось замість себе,
      Тож Він Моска і призначив керувати небом.
      А той, владу ледь відчувши, на троні усівся
      Та, щоб Бога не пустити назад, заходився
      Темні сили лаштувати, чорним небо стало,
      Хмари круків-стерв’ятників без кінця кружляли.
      Бог на небо, а ті круки його не пускають,
      В’ються навкруг, з усіх боків Його нападають.
      Розізлився Бог на того, Георгія кличе,
      Бо ж Богові із ангелом битися не личить.
      Примчав на коні Георгій, спис в руці тримає
      І тим списом того Моска на троні штрикає.
      Скинув клятого із трону та й на землю кинув.
      Полетів сторч головою. Але не загинув.
      Упав клятий у болото поміж лісів диких,
      Звідки лише витікали невеликі ріки.
      Сидів тихо, пускав бульки, очікував лише,
      Як смердюче те болото удасться полишить.
      Умів клятий приручити собі темні сили,
      Що будь-кого вони з розуму звести би зуміли.
      Та ж навколо тільки жаби квакали у нього.
      Звідки розуму в них бути? Діждався, як Богом
      Була створена людина й розбрелася світом.
      Правда, довгий час в болотах ніхто не хтів жити.
      Але, врешті, перші люди і там появились,
      Над річкою, над болотом в лісі поселились.
      Отоді і проявилась Моска темна сила.
      Були люди всі, як люди, а тут подуріли.
      Взялись других убивати, добро відбирати.,
      Бо не вміли й не хотіли самі працювати.
      Над рікою при болоті місто збудували
      І, самі, чому, не знають, Москвою назвали.
      Розповзалася чумою звідти темна сила,
      Не один народ здолала, мізки задурила.
      Лізуть москалі по світу, народи скоряють,
      А Моск сидить та в скорених розум відбирає.
      І йдуть тоді ті народи з москалями разом
      Та розносять по світові свою ту заразу.
      Доки клятий Моск сидіти буде під Москвою,
      То не буде доти в світі миру і спокою.
      Будуть війни, крові море литиметься доти,
      Поки знову на тім місці не стане болото.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    248. * * *
      Ще недавно текли вікном осіннії сльози,
      А тепер тут візерунки Дідуся мороза.
      «А чи снігу там багато?»- під вікном гадаю.
      От продихаю шпаринку та й повиглядаю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    249. * * *
      Дивлюсь, як Захід поміч нам дає
      І анекдот старий вже пригадався,
      Як Петька до Чапаєва примчався:
      - Там біляки! Чи зброя якась є?
      - Візьми гранату! Он в кутку лежить!
      Схопив гранату Петька і метнувся.
      За півгодини знову повернувся:
      - Ох, було тяжко! Та вдалось відбить!
      Ішли, прокляті, наче на парад!
      Граната налякала силу вражу!
      Підняв Чапаєв голову і каже:
      - Тепер гранату поклади назад!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    250. Чому зозуля після Петра й Павла перестає кувати
      Михайлик ціле літо у гостях
      У дідуся й бабусі. Спочиває.
      На річці часто з дідусем буває,
      Уже таки добряче і засмаг.
      То ловлять рибу, то купатись йдуть.
      А то якось зібралися до лісу.
      Михайлик там не був ніколи. Звісно,
      Хотілося хоч оком позирнуть.
      Поснідали, води собі взяли
      Та й подалися. Ліс же недалеко,
      Отож дорогу подолали легко
      І, врешті, під зелений дах зайшли.
      Вгорі десь тихо вітер шарудить.
      Сюди донизу він не зазирає.
      Пташки їх гарним співом зустрічають,
      А де вони – ще спробуй, заприміть.
      Ховаються у зелені гілля.
      Дідусь же їх по звуку розрізняє.
      - Он сойка, он малинівка співає.
      А то он дятел, чується здаля,
      Довбе десь стовбур, їжу здобува,
      Усяких черв’ячків, жучків тягає.
      Від шкідників дерева захищає.
      - А не болить у нього голова?
      - Не знаю, хлопче. Та, мабуть, що ні.
      – А чом зозуля не взялась кувати?
      Я так хотів би в неї запитати,
      Ще скільки літ зосталося мені.
      - По-перше, ще тобі багато літ
      На світі жити. Нащо і питати?
      А так зозуля припиня кувати
      Після Петра й Павла. Тому й не слід
      Її й прохати. Кажуть, як вона
      Й після Петра кувати починає,
      То тим якесь нещастя закликає.
      А, взагалі, є приказка одна,
      Що мандрикою вона подавилась
      Якраз на свято, на Петра й Павла,
      Отож, кувати далі й не змогла.
      Без голосу, неначе залишилась.
      - А що таке – ті мандрики? Які?
      - Ну, ти даєш?! Та ж позавчора їли.
      Бабуся цілу миску наробила.
      - Оті пампушки? І смачні, й м’які
      Із сиром? Ото мандрики і є?
      - Ото вони. - А, чому так назвали?
      - Та, мабуть, їли, коли мандрували.
      Але онук і далі дістає:
      - А як вона вдавитися могла?
      Ота зозуля? Як то усе стало?
      - Петро й Павло, говорять, мандрували,
      Ходили від села і до села.
      Христа учення світові несли.
      Жили з того, що люди подавали.
      Тож мандриками часто годували.
      А якось, кажуть, лісом вони йшли
      Й спинилися аби перепочить
      Та заодно й обідом пригоститись.
      Взялися, на ряднині розложитись,
      Хоч там і не було чого й ложить.
      По мандриці на кожного одній.
      Та все ж розклали та й молитись стали.
      Без того їсти ж і не починали.
      Молились довго. Та по хвилі тій,
      Зозуля хитра вздріла їх обід,
      Спустилась хутко, мандрику в хопила
      Й на дуба заховатись полетіла.
      Ті озирнулись – мандрики і слід
      Уже пропав. Куди вона поділась?
      Огледілися вдвох туди – сюди,
      Аж то зозуля на гіллі сидить.
      Петро й сказав: - А, щоб ти подавилась!
      І не зо зла, здавалося б, сказав,
      За звичкою лише. Але так сталось,
      Зозуля раптом крихот нахапалась
      І її голос у ту ж мить пропав.
      Відтоді, кажуть, так воно і є.
      На Петра й Па́вла давиться зозуля
      Знов мандрикою за гріхи минулі
      І до весни вже більше не кує.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    251. * * *
      Тихо плине річка, балкою блукає,
      Мабуть, шлях до моря у степу шукає.
      Верби понад річку миють свої коси,
      Бо ж пилюгу вітер сипав на волосся.
      Загравав, напевно, інакше не вміє.
      Тільки ото скуба та пилюку сіє.
      Миють верби коси, вечора чекають,
      Як їм соловейко пісню заспіває.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    252. * * *
      Прислів’я це далеко не нове
      Але і нині актуальне дуже:
      «Не той москаль, що у Москві живе,
      А той москаль, хто віддано їй служить».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    253. «…І загримів Полтавський бій»
      1
      Полтавська битва. Ну, хто ж не знав.
      У школах вчили ще й в інститутах
      Аби не сміли того забути,
      Як Петро шведам хребет зламав.
      Найкраще військо отих часів,
      Яке Європу в боях скоряло,
      Перед російським штиком втікало,
      А король шведський поперед всіх.
      Про те писали багато книг,
      Про те поеми, вірші писали
      Аби ми часом не забажали
      Хоч розібратись в подіях тих.
      Чому програв Карл Полтавський бій?
      Як Петро змусив його втікати?
      Хоча писалось про те багато
      Та внесок хочу додати свій.

      2
      В глибокій за́думі сидить
      В шатрі своєму Карл. Не спиться.
      Воно і спати не годиться,
      Надвір би вийти, походить.
      Та вдень під обстріли попав,
      Як в розвідку ходив. І куля
      Таки дістала в ногу. Муля.
      Та він уваги не звертав.
      Болючіші за те думки.
      І так, і так він повертає
      Та виходу, однак немає.
      Прийдеться битися-таки.
      А скільки мріялось отак,
      З Петром зустрітися на полі,
      Щоб уже визначити долю.
      Але не так усе, однак.
      Все склалося не, як хотів,
      Чи Бог від нього відвернувся.
      Ішов, ішов і враз спіткнувся
      І, наче, в прірву полетів.
      Де саме він з путі звернув,
      Яким ішов до перемоги?
      А почалося, мабуть, з того,
      Що у Європі довго був
      І дав Петру набратись сил.
      Давити треба після Нарви.
      Він думав, що довершив справу,
      Встеливши московітом діл
      Перед фортеці. Втратив час,
      Коли Європою мотався.
      Петро ж із силами зібрався
      І не піддасться на цей раз.
      Зібрався на Москву іти,
      Але побачив – сил замало.
      А тут з Укра́їни позвали
      Та обіцяли помогти.
      Мазепа в тайні від Петра,
      Рішив із Карлом поєднатись.
      Чого ж отим не скористатись?
      Немає худа без добра.
      На Левенгаупта й тепер
      Іще сердитий. Так бездарно
      Програти при Лісній. Він марно
      Чекав ту поміч. Ледь не стер
      Тоді на порох генерала.
      Де десять тисяч вояків?
      Сім тисяч із добром возів,
      Що московіти відібрали?
      Без того на Москву іти
      Він не наваживсь. В Україні
      Знов сподівався стати сильним,
      Щоб далі військо повести.
      Та сподівавсь на те дарма.
      Мазепу мало хто підтримав,
      Прийшов лиш з козаками тими,
      Яких він під рукою мав.
      Ще запорожці підійшли
      Із Гордієнком. Й все, одначе.
      Із тим Москви він не побачить.
      А московіти почали
      Всіляко мстити і карати
      Тим, хто з Мазепою пішов.
      Річками полилася кров.
      Та що від дикунів чекати?
      Батурин гетьманський взяли,
      Нікого там не пожаліли.
      Січ зруйнували і спалили.
      Ба, більше, в зиму почали
      Все нищить на його шляху,
      Щоб і зернини не зосталось.
      Солдати з голоду хитались,
      Клянучи долю нелегку.
      Петра він викликав на бій
      Та той десь по лісах ховався.
      Здолати голодом збирався.
      Та не спромігся. Він – живий.
      І військо теж живе його,
      Готове, як завжди до бою
      З тою московською ордою.
      Він-таки витягнув того
      Довготелесого царя
      На битву. Може і запізно.
      Той встиг зібрати силу грізну,
      Поки в Полтаві він застряг.
      Полтава та йому була
      Потрібна, як приманка лише.
      Уже б давно її полишив.
      Та й встояти би не змогла,
      Якби він тільки дав наказ.
      Та він чекав, що Петро вхопить
      Оцю приманку. Й кров’ю скропить
      Полтавське поле й на цей раз.
      До того ж в поміч Крим чекав,
      Хан обіцяв прийти з ордою.
      Прийти залізною ходою
      Із Польщі шведський корпус мав.
      Та ні того, а ні того.
      Що мав тепер із тим робити?
      Петра із тим, що має, бити?
      Чи почекати ще чого?
      Вже б почекав би кілька днів
      Та від розвідників дізнався,
      Що хан Аюка наближався,
      Калмиків сорок тисяч вів.
      Петро вже Ворсклу перейшов,
      Вже й табір в Яківцях поставив,
      Редутами себе обставив,
      Щоб Карл зненацька не зайшов.
      Піхоти тридцять тисяч мав,
      Кінноти двадцять, ще й до того
      Нерегулярних з двадцять в нього
      Десь тисяч. Стільки назбирав.
      Ще і гармат три сотні десь.
      А що він мав – сімнадцять тисяч
      Тих, кому шведом зватись личить.
      І піших й кінних. От і весь
      Розклад. Валахів, козаків
      Не брав він в розрахунок, навіть.
      Бо звик завжди робити справу
      Із тим, що знав. А ті які –
      Поки не відав. Тож для бою
      Лише своїх наготував.
      Козаків в таборі лишав.
      Частина прикрива собою
      Полтаву, щоб, бува, звідтіль
      Йому не вдарили у спину.
      Гармати всі теж там покинув,
      Не витрачати щоб зусиль.
      План особисто розробляв,
      Зібрав до себе генералів,
      Щоб усі бачили і знали,
      Що духом їх король не впав.
      План був простий. Бо він хотів
      Петру про Нарву нагадати.
      Іти вперед і нападати,
      Нехай би ворог і сидів
      За стінами, в траншеях. Та
      Ніщо спинить його не в силах.
      Бо ж перемога любить смілих,
      До них обличчя поверта.
      Тож він намірився пройти
      Вночі тихенько між редутів,
      Щоб московітам не почути.
      (Тому й гармати не тягти).
      А далі зшикувать полки
      І вдарить на московський табір.
      Хоч він укріплений не слабо
      Та шведи брали й не такий.
      Нічний удар, гадав він так,
      Повинен паніку посіять.
      А шведи воювати вміють,
      Їх вже не стримати ніяк.
      Хоч скільки б в таборі тому
      Не було війська – все здолають
      І московіти повтікають.
      Дістанеться Петру тому.
      Так генералів він повчав,
      Хоч бачив сумніви в обличчях.
      Та ж суперечити не личить
      Своєму королю. Й змовчав,
      Ніхто супроти не сказав
      Ні слова. Вірили у те,
      Що вихід він-таки знайде,
      Бо ж якийсь дар від Бога мав.

      3
      Не мовив проти жоден генерал,
      Але, як всі , нарешті розійшлися,
      То він уже не витримав, змолився
      До Господа. Бо ж в грудях, як кинджал,
      Зневіра в себе: - Господи, прошу,
      Не дай мені, а ні кому другому,
      Живими повернутися додому,
      Бо сором той ніколи не прощу,
      Коли програю - вже без вороття!
      А в перемогу він уже не вірив.
      Хоча усе, чого досяг допіру
      На кон поставив. Навіть, і життя.

      4
      Опівночі у темряві густій
      Без смолоскипів рушили колони.
      Попереду піхотнії загони,
      Кіннота слідом замикає стрій.
      Ішли у повній тиші. Підійшли
      Вже до редутів. Московіти спали.
      Не сподівались того, не чекали.
      А далі піхотинці залягли,
      Чекаючи, коли всі підійдуть.
      Але колони зліва заблукали
      І, доки вістові їх відшукали,
      Вже й московіти щось змогли почуть.
      На сполох вдарили, стріляти почали.
      Уся раптовість в одну мить пропала.
      Не знали, що робити генерали,
      Питатися у Карла почали.
      А той уже все вирішив: вперед!
      Хоч доля вже від Карла відвернулась.
      Полки з жорстоким опором зіткнулись.
      Хто уже з боєм той редут бере,
      Хто мимо нього пробіга лишень,
      Щомиті може кулю упіймати,
      Бо ж ворог не спиняється стріляти –
      І кожен поряд – то жива мішень.
      А московіти цілять з-за валів.
      Щоб їх узяти – хоч драбини мати,
      Без того кров даремно проливати.
      Та й швед тоді нікого не жалів,
      Коли якісь редути узяли.
      Усіх нещадно стали убивати –
      В бою закон – полонених не брати.
      Та більшість крізь редути ті пройшли.
      Сам Карл на ношах військо своє вів
      І два десятки відданих драбантів
      За нього ладних і життя віддати.
      Та він свого сьогодні не жалів.

      5
      А далі за редутами зустрів
      Їх Меншиков з кіннотою. Наскочив,
      Неначе кіньми затоптати хоче.
      Тут Шліппенбах з кінними налетів,
      Зім’яв умить кінноту московітів
      Та і до Ворскли в болота погнав.
      Щоб Реншільд повернутися не дав
      Наказа, всіх могли би потопити.
      Піхота ж у тій куряві, яка
      Знялась кінними – не видать нічого,
      До табору наблизилася того,
      Де сам Петро і всі його війська.
      Звідтіль гармати вдарили впритул,
      Картеч косити лави шведів стала
      І всі їх за якуюсь мить змішала.
      Та ще і хмара полетіла куль.
      Карл дав наказ до лісу відступить
      Аби порядок у військах навести
      Та, врешті, справу до кінця довести –
      Петра із його військом розгромить.
      Почавши в лісі шикувать полки,
      Побачив, що немає досі Росса.
      Тому пройти редути не вдалося
      Тож він у табір повернув-таки.
      А то третина шведських сил усіх!
      Із ким московський табір штурмувати?
      Та Карл не знає слова – «відступати»
      Й тепер те слово вимовить не зміг.
      Він лише десять батальйонів мав
      Супроти сорока у московітів.
      Ті вийшли теж із табору – помітив,
      Петро шеренги шикувати став.
      Там, де у Карла лінія одна,
      Петро своїх поставив тісно вдвоє.
      Війська наготувалися до бою.
      Рівнина, як для нього, затісна.
      Кінноту Карлу ніде розгорнуть,
      Тож він її поставив за піхоту.
      Як вдасться московітів побороти,
      Тоді кінні уже їх і доб’ють.
      Карл дав наказ і шведи почали
      Атаку. Стрімко рушили по полю
      В надії, що до них всміхнеться доля.
      Хоча відомо, що на смерть ішли.
      Ревнули разом сотні три гармат
      І ядра стали лінію косити,
      Ще вдарили з мушкетів московіти.
      Та шведи йдуть – нема шляху назад.
      Бо ж повелів король. Його наказ
      Для них святий. Хай смерть в обличчя дише.
      Вона одна їх і зупинить лише.
      Здавалось, що за мить спинився час.
      У московітів паніка росте.
      Стіна вогню тих шведів не спинила.
      Це ж яку треба було мати силу,
      Щоб не злякатись, далі йти. Проте
      І московіти все іще стоять.
      Бо ж цар із ними. Той не пожаліє,
      Коли з шеренги хтось піти посміє.
      Хоч страшно та не сміють відступать.
      Здавалося, що знову став Давид
      На битву з Голіафом. Відрізняє,
      Що пращу Голіаф тепер тримає,
      Хоч менший войовничіший на вид.
      Гримлять гармати, але шведи йдуть,
      Живим під ноги мертвими лягають
      Та вже до московітів добігають.
      А ті в страху уже удару ждуть.
      Ядром у Карла ноші рознесло,
      Прийшлося на коня йому сідати.
      Бо не збирався він своїх кидати,
      Нехай би й усе військо полягло.
      Драбанти гинуть за одним другий,
      Від куль тілами Карла прикривають.
      І з посмішкою на устах вмирають,
      Обов’язок виконуючи свій.
      Добігши московітів, Карл велів
      У них з мушкетів постріли зробити.
      Далеко кулі не змогли летіти,
      Бо порох геть пропав і відсирів.
      Одна надія лише на штики.
      Хоча ряди у шведів поріділи
      Та в них було іще достатньо сили,
      Щоб на московські вдарити полки.
      І от він – шведський штиковий удар.
      Вломились шведи в лави московітів
      Й потроху узялися їх тіснити.
      У відчаї метавсь московський цар.
      І лівий фланг, і центр подались,
      Вже деякі й побігли батальйони.
      Але Петро їх завертає, гоне
      Аби зі шведом у бою зійшлись.
      Все ж кількість мужність почала долать,
      Все менше шведів у живих лишалось.
      Але вони тримались…ще тримались.
      Король не дав наказу відступать.
      Усе на нім трималось в тім бою.
      Солдати б всі загинути воліли,
      Без нього й ні на крок не відступили.
      Та Бог вже волю висловив свою.
      Упав забитий кінь під королем
      І сам він у безпам’ятті звалився.
      «Загинув!?» - крик по війську прокотився.
      Хоч був король живий тоді. Але
      Його драбанти підхопили вмить
      І з поля бою винесли до лісу.
      Та шведи вже потроху подалися,
      Вже сил немає ворога спинить.
      Біжить піхота, хоч кіннота, все ж
      Атаками той відступ прикриває.
      Сама у тих атаках помирає,
      Але її так легко не візьмеш!
      А московіти стали і стоять.
      Не вірять досі, що змогли зломити
      Самого Карла. Ладні відступити,
      Як шведи знов підуть атакувать.
      Та шведам вже не до того було.
      Відбивши кавалерію, що пхалась
      Слідом за ними, швидко зшикувались
      І військо маршем до Дніпра пішло.
      На ношах Карл пригнічений сидів,
      Бо розумів, що кепські його справи.
      Петро погоню скоро вслід направить,
      Тоді вже остаточно буть біді.
      Та ще й не знав, що з шведами тими,
      Які тоді у таборі лишались.
      Ще й Росса кудись військо подівалось.
      Тепер би врятуватися самим.

      6
      А Росса, що у табір відійшов,
      Відрізали від війська московіти,
      Та стали насідати і давити,
      Кидаючись в атаки знов і знов.
      Той мусив під Полтаву відійти,
      У шанцях попід стінами засісти.
      Чекав на поміч королівську, звісно,
      Бо сили сам не мав перемогти.
      Як в кожного солдата куль по п’ять,
      То чим ворожий наступ відбивати?
      Все ж сподівався поміч почекати.
      А московіти навкруги кишать.
      Як битви грім удалині затих
      Й ще більше московітів налетіло,
      Програли битву – стало зрозуміло,
      Тоді він вже противитись не зміг
      Й підняти білий прапор наказав.
      В полон здалися шведські батальйони.
      Хоч Россу з того сорому до скону
      Та вибору, насправді, він не мав.
      Не лише він, потрапили в полон
      Фельдмаршал Реншільд, Піпер та багато
      Ще офіцерів з ними та солдатів.
      Загиблими укрите все було
      Велике поле, де два війська бились.
      Вже хмарами кружляє вороння,
      Його ні дим, ні гуркіт не спиня,
      Бо ж десять тисяч шведів там лишилось.
      Поживи вдосталь, чом не покружляти.
      Стоять солдати, дивляться на те,
      В душі і радість, і печаль росте.
      Не вірять, що змогли-таки здолати.
      Сам цар не вірить. Меншикову дав
      Наказ за шведом слідом вирушати,
      Щоб достеменно плани його знати:
      Чи пастку десь йому не влаштував.

      7
      Дійшовши, врешті, берега Дніпра,
      Човнів знайшли при березі замало.
      Переправлятись ними хутко стали,
      Поки ще військо не прийшло Петра.
      Найперше Карла, ще й Мазепа з ним,
      Тоді вже офіцери і солдати.
      Не так вже й переправилось багато,
      Як Меншиков з’явився. Наче грім
      Ударив шведів. Далі що робить?
      Король все Левенгаупту довірив.
      Сказав боротись, сподівався щиро,
      Що відіб’ється той. А він дрижить,
      Хоч сам на цю посаду напросивсь.
      Чому так сталось – він і сам не знає.
      Тепер же, коли ворог підступає,
      Здається, остаточно розгубивсь.
      І сили більше московітів має,
      Та битися поки не поспіша,
      Питання з офіцерами ріша.
      Ті в більшості боротись вимагають.
      Хоч гвардія і рветься в бій іти
      Та Меншикова в тришия прогнати.
      Сам Левенгаупт військо здумав здати,
      Адже не бачив в боротьбі мети.
      І шведи білий прапор підняли,
      Здались на милість ворога. І зда́ли
      Ще й козаків, що поряд них стояли
      В однім строю. Бо ж згоди досягли
      На тих умовах. Козаків отих,
      Кого одразу ж тут закатували,
      Кого в Сибір, в далекий край заслали,
      Щоб, навіть, вістки не дійшло від них.

      Та Карл того всього іще не знав.
      Він мав в татарські володіння мчатись,
      Щоб з залишками війська там сховатись.
      Так Бог його всі плани поламав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    254. * * *
      І на порозі сніг.
      І на дорозі сніг.
      Куди ступити зміг,
      Аж хрупає з-під ніг.
      Зима вночі прийшла,
      Все снігом замела.
      А те, що не змогла,
      Морозу віддала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    255. * * *
      Провівши четверть віку в москалях,
      Вернувсь додому – а його немає.
      Лелека лиш над стріхою кружляє
      Та бур’янами зароста земля.
      Сад, що плекав дбайливо, здичавів,
      А хата уже зовсім похилилась,
      Віконцями пустими лиш дивилась,
      Як він до неї бур’янами брів.
      Трухляві двері ледве повернув
      І пусткою дихнуло у обличчя.
      Хоч ветерану плакати не личить
      Та все ж сльозу непрохану змахнув.
      Батьки, мабуть, померли вже давно,
      Його із москалів не дочекались.
      Оця от хата тільки і зосталась.
      Поглянув крізь запилене вікно
      На Божий світ і гірко йому стало
      За що із ним так доля повелась?
      Він вже і одружитися збиравсь,
      Але прийшли і в москалі забрали.
      Пів світу він в походах обійшов,
      Щоб нові землі для царів придбати.
      Що навзамін? Ця запустіла хата?
      Чи дві медальки за пролиту кров?
      Сів на ослін, мов сил уже не мав.
      Заплющив очі і звернувсь до Бога,
      Бо більше йому й не було до кого.
      Як йому жити далі, запитав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    256. Звідки взялися українці і москалі
      Прийшов в гості до дідуся Андрійко й питає:
      - А звідкіль, скажи, дідусю, люди узялися?
      - Все не просто з тим, онучку, - той відповідає.
      Хоч по всьому вони світу нині розійшлися
      І, як Біблія нам каже, пішли від Адама,
      Що його Господь із глини зліпив й пустив жити.
      Я в історію подібну не вірю і грама.
      Бо ж народи зовсім різні є на білім світі.
      То й походження їх різне. Та, як хочеш знати,
      Чув колись від свого діда історію давню,
      Звідки пішли українці. Можу розказати,
      Якщо то тобі, онучку, почути цікаво.
      - Звісно, звісно, - зрадів хлопчик, розкажи, дідусю!
      - Ну, то слухай. То все було у далеку пору.
      Господь тоді творив Землю, море не забувся,
      Укрив Землю густим лісом, пустив звіра скоро,
      Пустив птаха, в море рибу та й сів спочивати.
      Коли ангел біля нього на Землю спустився
      Та й питає: - А хто ж в світі буде працювати?
      Ти б створив когось, за світом аби той дивився.
      Орав землю, сіяв, ростив…То ж звірі не вміють?!
      - А і справді! – Господь каже. Подумав з годину.
      Узяв борошно біленьке, на ситі просіяв,
      Вчинив тісто й з того тіста виліпив людину.
      Подивився, наче ж добре. Дихнув на творіння.
      Устав бігом чоловічок й кинувся робити.
      Оре землю, засипає у ріллю насіння.
      Хатку ставити узявся та город садити.
      Бачить Бог, що добре вийшло й пішов спочивати.
      Є на кого полишити і землі, і води…
      - А звідкіль тоді взялися москалі прокляті,
      Які звикли тільки красти та робити шкоду?
      - То історія вже інша. Не Божа робота.
      Люцифер сидів в болоті та дивився звідти
      На процес творіння того й захотілось чорту
      Щось створити. Але з чого? Борошно місити?
      Чорту то не до вподоби. Взяв з болота твані,
      Поклав купу на березі, нехай вода зійде.
      Та і задрімав на сонці. А пора ж не рання.
      Стало сонце припікати – від води ні сліду.
      Висохла та твань на сонці. Кинувся чортяка.
      А все таке сухе, з нього не зліпиш нічого.
      Узяв глека та й по воду. Тут біжить собака.
      Побачила – лежить купка, стала коло того,
      Надзюрила ще і купу ізверху наклала.
      Та й побігла. А тут саме і чорт повертає.
      Бачить, що і так багнюка розмокла, розтала.
      Не став лайно прибирати. Усе то мішає.
      Ліпить з того чоловіка такого ж, як в Бога.
      Здумав дух в його пустити, натуживсь, напруживсь,
      Але не із пащі зовсім вилетіло в нього,
      Засмерділо отим духом все навколо дуже.
      Подивився чорт та й каже: - Авось і так зійде!
      Отак саме і з’явились москалі на світі.
      Хоча на людей і схожі вони, наче з виду,
      Але чортом породжені, на весь світ сердиті.
      До роботи геть ледачі, лиш їсти та пити,
      Та добра чужого в когось для себе забрати.
      Та іще усіх на світі розуму повчити
      І, при тому, його зовсім в голові не мати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    257. * * *
      У небі вже блимали зорі,
      Хоч місяць ще десь і заспав.
      Село втихомириться скоро,
      Всіх денних закінчивши справ.
      А я вийшов стежкою в поле
      Подихати запахом трав.
      Щоб я й більш нікого навколо.
      Хіба що цвіркун десь сюрчав.
      Щоб зорі до мене моргали.
      Над річку туман, наче дим.
      Щоб єдність душа відчувала
      Зі світом прекрасним оцим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    258. * * *
      Виліз якось на трибуну діяч від культури,
      Став боротися з московським впливом закликати.
      - Треба – каже, - всі книги нам російські прибрати,
      Геть і Пушкіна, й Толстого – імперські фігури.
      Вони твори всі писали, щоб народ дурити,
      Піднімали дух імперський, кріпаків гноби́ли.
      Століттями дітей наших на їх творах вчили,
      Все хотіли яничарів із них поробити…
      У сорочці-вишиванці, гнів палає прямо.
      Так і сипле цитатами – мова солов’їна.
      І так складно те говорить…Хіба, що єдине –
      Слова гнівні москальськими в’яже матюками.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    259. Як козаки з Січі до Туреччини втікали
      Обступило Січ москальське військо з усіх боків
      Та не стали козаченьки дожидатись, поки
      Почнуть москалі в’язати та Січ плюндрувати,
      Сіли скоріш на байдаки й кинулись тікати.
      « Подамося кудись, - кажуть, - краще світ за очі.
      У Туреччину, хоча би, як тут нас не хочуть!»
      А москалі ж ті підступні. Кому то не знати?
      Поставили з обох боків над Дніпром гармати,
      Протягли ланцюг над річку, дзвінків начепили.
      Коли хто ланцюг зачепить, вони б задзвонили.
      І тоді б із обох боків вдарили гармати.
      Пішли б на дно козаченьки рибу годувати.
      Козаки ж не тім’я биті, про то все узнали.
      Трохи вище того місця в очеретах стали.
      Отаман велить дерева над річку рубати
      Аби тих москалів хитрих перехитрувати.
      Коли, врешті, нічка темна все навкруг укрила,
      Козаки за течією дерева пустили.
      Течія стрімка дерева швидко підхопила,
      Серед ночі дзеленчання москалів збудило.
      Ті рішили, що козаки у пастку попали
      І з обох боків гармати палити почали.
      Летять ядра з обох боків, падають у воду.
      Та ж від того козаченькам ніякої шкоди.
      Стоять собі в очеретах, з москалів сміються,
      Як ті дурні з колодами серед ночі б’ються.
      Дві години москалики по Дніпру палили,
      Потрощили ті дерева, ланцюг перебили.
      Врешті, ядра скінчилися і порох спалили,
      Заспокоїлись в надії, що всіх потопили.
      Тоді отаман і каже: «Сідаймо на весла!»
      Й течія стрімка дніпрова байдаки понесла.
      Москалям же, щоб до ранку спокійно не спати,
      Отаман козацьку пісню велить заспівати.
      Рознеслась козацька пісня над Дніпром широким,
      Покотилася луною по обидва боки.
      Попливли байдаки в море. А вже генерали
      Московітські лиш стояли та лікті кусали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    260. * * *
      Одинокий місяць в небі зірки пас,
      А вони розбіглись, не збереш до купи.
      Надбіжить хмаринка та кількох поцупить.
      Треба пастухові пильнувать щораз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    261. * * *
      Генерал на війну вояків відправляв.
      Випив сто п‘ятдесят та і їх наставляв.
      Усе «мать-перемать» , батьківщина, ля-ля,
      То «іконно», мовляв, наша «руська» земля.
      Воювали діди, тож і вам воювать.
      У хохлів, мовляв, є що трофеєм забрать.
      Та все мнуться вони, страшно йти на війну,
      Бо вистукує серце у п’ятах ціну.
      Тож сказав генерал боязким воякам:
      «Щоб одна нога тут, а друга нога там!»
      Не устигли вони, навіть, фронту дістать,
      Коли «хаймарс» летить, аби їх зустрічать.
      І здійснивсь генеральський завіт воякам,
      Бо одна нога тут, а друга нога там.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    262. Про святих Миколу і Касяна
      Пристає онук до діда, заходивсь питати:
      - А яке ми нині свято будем святкувати?
      - Та ж зимового Миколи. – дід відповідає, -
      Бо його на Україні усяк поважає.
      То ж не Касян, що на небі в панича убрався.
      Ще й на нашого Миколу жалітись збирався.
      - Кому, діду? – Звісно ж, Богу. Хто ж іще над ними.
      Прийшов, кажуть, до Господа з жалобами тими:
      - Що ж це, Боже, - Касян каже. – люди виробляють.
      Он Миколу і шанують всі, і почитають.
      Його ім’ям церкви ставлять, а мене забули.
      Велів Господь, щоб янголи Миколу гукнули:
      - Скажіть, щоби йшов негайно! Я його чекаю!
      Янголи бігцем метнулись: - А його немає!
      - Де ж він дівся? – Пішов в море людей рятувати.
      - Доведеться нам, Касяне, трохи почекати.
      От повернеться Микола, тоді й поговорим.
      Нагадав Касян про себе Богу уже скоро.
      Той янголів посилає Миколу гукати.
      - Нема його, - ті говорять, - пішов рятувати
      Людей бідних від пожежі. На землі Микола.
      Посилає Бог і втретє виконати волю.
      Та і втретє повернулись ні з чим ті на небо.
      - Де Микола? – то Касян вже аж виходить з себе.
      - Нема його, він кайдани пішов розбивати,
      Щоб з турецької неволі козаків звільняти.
      Вже аж за четвертим разом Микола з’явився.
      В старій свиті, весь в болоті, навіть, не умився.
      - Де ти був? – Господь питає. А той йому каже:
      - Помагав тягти з болота чумакові мажу.
      Повернувся до Касяна Господь: - Оце бачиш!
      Ти тут паном одягнувся та по небу скачеш,
      Кутки кругом обтираєш. Поглянь на Миколу.
      Він на небі спокійненько не всидить ніколи.
      Він на землі діло робить, трудиться багато.
      Чому ж тоді його людям та й не шанувати?
      А тебе, хіба, що люди боятися стануть
      Та ніколи шанувати не будуть, Касяне.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    263. * * *
      Питав я вітру – він мене не слухав.
      Питав я сонце – та воно зайшло.
      А налетіла звідкись завірюха
      І всі сліди останні замело.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    264. * * *
      Позарилися кляті на святе –
      На борщ. Тепер на сало поглядають.
      Свого нічого, окрім щі не мають.
      І досі лаптьом ще його хльобають.
      Та дулю з маком матимуть, проте.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    265. Легенда про Корсунь
      Вже дням рахунок втратили давно.
      Здається, сил вже рухатись немає
      Та небезпека смерті підганяє.
      Отож, встають та йдуть усе одно,
      Постійно озираючись назад,
      Чи часом готи не наздоганяють.
      Позаду хлопців молодих лишають,
      Щоб прикривали втечу їх. І рад
      Би може вождь і сам піти у бій.
      Та ж має плем’я він порятувати
      І остаточно згинути не дати
      У безкінечній колотнечі тій.
      З тих пір, як Германаріху брати
      За смерть сестри своєї відомстили,
      Всіх воїв готи по сліду пустили,
      Аби у свою чергу відомстить.
      Лишаючи в степу кривавий слід,
      Тікають роси. Дні міняють ночі,
      Злипаються уже від втоми очі,
      Здається безкінечним той похід.
      Коли у антські землі увійшли,
      То анти співчутливо їх зустріли.
      Мечі до того часу нагострили,
      Бо з готами у ворожбі були.
      Князь Бус у полі готів перестрів.
      Що трохи росам передишку дало.
      Позаду люта битва не вгавала.
      Було занадто сили в ворогів,
      Тож сподівались, що якиїсь час
      У них з’явився, щоб порятуватись,
      У землях антських, у лісах сховатись.
      Туди вони й тримали шлях якраз.
      Коней, які у племені були,
      Тим воям віддали, що залишались
      Із готом битись. Вже й не повертались.
      Тож скарб увесь свій на собі тягли.
      Коли прийшли у поміч анти їм,
      Здавалось, вже позаду небезпека.
      Та й вже не дошкуляла людям спека,
      Хорс не палив їх поглядом своїм.
      Не пік за те, що лишили свій дім,
      За те, що перед ворогом втікали.
      Та ж готам опиратись сил не мали.
      А потім він, здається, зрадив їм.
      Чи готи, вже не маючи надій
      Їх наздогнати, до богів змолили,
      Аби знайшли ті росів й відомстили.
      Тож налетів зненацька буревій
      І небо чорні хмари затягли
      Та Хорса лик сіяючий сховали.
      Дощі і вдень, і ніччю поливали,
      Усі шляхи-дороги розвезли.
      То було важко, а тепер стократ,
      Бо ж у багні тягли заледве ноги.
      І їсти майже не було нічого.
      Вогню не розвести – то дощ, то град.
      Промокло усе наскрізь навкруги
      Так, що не має змоги підпалити,
      Хоч трішки тіло при вогні зігріти.
      Ті, кому шлях долать не до снаги,
      Зосталися на тім шляху лежать.
      Не було сил уже і поховати.
      Втомились роси втрати рахувати.
      Та рід усе ще прагли врятувать.
      Живі питались сивого жерця,
      Коли ж, нарешті скінчиться дорога?
      Нехай спитає врешті-решт у бога.
      На небо позирали без кінця.
      Та Хорса лик ні разу не з‘явивсь,
      Неначе бог своїх дітей покинув.
      Чи, може у борні страшній загинув,
      Коли з богами клятих готів бивсь?
      Та сивий жрець на те відповідав:
      - Ніхто не в змозі Хорса-бога вбити.
      Він допоможе, врешті своїм дітям!
      Хоч, може й сам надій на те не мав.
      Але із рук своїх не випускав
      Він півня, щоб принести в жертву богу,
      Коли важка закінчиться дорога.
      - Коли ж то буде? – знову люд питав.
      - Хорс вкаже нам! Подасть із неба знак.
      - Який? - Не знаю. Та ми всі уздрієм
      І знак той бога Хорса зрозумієм.
      Тож далі йшли безсилі вже отак.
      Нарешті, зупинились над ріку,
      Що розлилася, затопивши луки.
      Щоб не сідати людям у багнюку
      І не долати течію стрімку,
      На кам’янистий пагорб піднялись.
      Вже вкотре гілля мокре назбирали
      Та вогнище розпалювати стали.
      Хоч попередні спроби не вдались
      Та ж, може, тут удасться розпалити,
      Бо ж сил ніяких в росів вже нема.
      Б’ють кремінь об кресало та дарма,
      Бо, навіть трут і той не хоче тліти,
      Просякнутий вологою наскрізь.
      Жінки і діти скупчились навколо
      І дивляться з надією і болем.
      Дощ ллє й не видно на обличчях сліз.
      Те вогнище – остання із надій.
      Не запалає – племені не бути.
      Хоч не здолав у полі ворог лютий,
      Ворожі боги виграють цей бій.
      Остання іскра згасла. І, затим,
      Надія вмерла. Хорс дітей полишив.
      Жіночі зойки залунали в тиші
      І діточки, вслід матерям своїм,
      Заплакали. Одні чоловіки
      Стоять і мовчки тільки споглядають,
      Як їх надії всі дощем змиває,
      Що сіється на мокрі й так гілки.
      І раптом в небі поміж чорних хмар
      Просвіт з’явився зовсім невеликий
      І в нього Хорса показалось лико.
      Маленький промінь, наче його дар,
      Упав із неба на оте гілля
      І воно вмить яскраво запалало,
      Немов дощів ніяких не бувало.
      І той вогонь всім душі звеселяв.
      Хоч хмари небо знову затягли
      І Хорса лик від люду заховали,
      То вже нікого зовсім не лякало,
      Бо люди обнадієні були.
      - Хорс дав нам знак! – промовив сивий жрець, -
      Тут ми, нарешті, можем зупинитись,
      На берегах цих вільних оселитись
      Та заснувати град свій, накінець.
      Він півня із-за пазухи дістав
      І кров’ю окропив оте багаття,
      Щоб Хорсу шану і дари віддати,
      Щоб він з пожертви ще сильнішим став.
      А згодом тут святилище звели,
      А поряд місто - Хорсунем назвали
      В честь свого бога. Й жити родом стали,
      Над іншими піднятися змогли.
      Через віки постала горда Русь,
      Яка початки з того міста брала
      І племена слов’янські об’єднала
      В могутній, навкруг Києва, союз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    266. * * *
      Безкінечна крупа із небес засипа,
      Білим килимом землю встеляє.
      А як снігу нема,то й зима не зима.
      Тому кожен його виглядає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    267. * * *
      У москалів є приказка одна:
      «Незваний гість ще гірше, ніж татарин».
      То можна зрозуміть: набіги, чвари,
      Розори – все кривава давнина.
      Хоча страждала і моя земля,
      Але такої приказки немає.
      У нас сьогодні майже кожен знає:
      «Незваний гість все ж кращий москаля».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    268. * * *
      На моріжок стелився легкий сніг,
      Немов шматочки вати опускався,
      Лягав рівненьким килимом до ніг
      Й потроху танув-танув, розтікався.
      Вже калюжок блищали дзеркала
      Між чорно-білим вкритого асфальту.
      Зима-таки надумалась, прийшла,
      Щоб справжній Новий рік відсвяткувати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    269. * * *
      Викопана прадідом криниця
      Скільки літ поїла увесь рід
      І сусіди брали тут водицю,
      Тож не заростав до неї слід.
      Не було смачнішої на світі
      Чистої солодкої води.
      Випив кухоль і вже, наче, й ситий,
      Хоч і до обіду не ходи.
      Говорив ще прадід: «Доки буде
      У криниці чистая вода,
      Доти поряд будуть жити люди,
      Доти оминатиме біда!»
      Час минав, мінялося обійстя,
      Змінювались люди, а вона,
      Та криниця все на тому ж місці,
      Зовсім не мінялася одна.
      Лихоліття її оминали,
      Так здавалось, адже кожен раз,
      Коли війни, голоди минали,
      Наставав більш-менш спокійний час,
      Знов до неї люди повертались
      І життя відроджувалось знов.
      І вже скоро й біди забувались,
      Бо вода вливала сили в кров.
      Та прийшла її лиха година.
      Вимирати почало село.
      В місто за родиною родина
      Потяглися. Скоро заросло
      І обійстя: лобода, щириця.
      Похилився вже трухлявий зруб.
      Вже ніхто не витяга водиці,
      Не підносить кухоля до губ.
      Прадіда пророцтва не збулися,
      Бо вода в криниці, як сльоза,
      А людей нема – геть подалися.
      І села нема. І тільки за
      Вже давно похиленим парканом
      В бур’янах вона іще чека,
      Може зайде хто, води дістане,
      Задзвенить цеберко у руках.
      Спробує водички перехожий,
      Зачарує та його вода.
      Він захоче залишитьсь, може?..
      От його криниця й вигляда.
      Дивиться єдиним своїм оком,
      Бачить зорі навіть в білий день.
      І чека, чекає уже роки,
      Доки хтось напитись забреде.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    270. Як москалі український степ піднімали
      Казав дід старий: - Теперко, як вийдеш на гору,
      То скрізь слободи видніють, з’явилось чимало.
      А, як Січ поруйнували козакам на горе.
      Землі їхні відібрали та й панам роздали,
      Обезлюднів степ, не стало кому доглядати.
      Чагарі одні по балках тільки й розрослися.
      А панам же якось землю треба обробляти,
      Отож, вони селян своїх вмовляти взялися.
      До роботи ті ледачі – тим не заманити,
      Тож казали, що на півдні їх тут рай чекає.
      Що течуть молочні ріки – вволю можна пити,
      А, коли корів на пашу в степу виганяють,
      То до ріг чіпляють кошик. Корови пасуться,
      А з кущів у кошик прямо ягоди збирають.
      Прийдуть ввечері додому, лиш води нап’ються
      І більш з ними господарі клопоту не мають.
      А з кошика візьмуть ягід та й знову чіпляють.
      Тож по ягоди самому не треба й ходити.
      А вже люди пироги там щодня споживають,
      А не лиш на свято, як то звикли люди жити
      В Москальщині. Більше того, хто зайде до хати,
      Його тими пирогами завжди пригощають.
      Захотілось москаликам в раї побувати,
      Згодились переселитись… У степ прибувають,
      А тут голо, вітри віють, чагарі по балках.
      Де-не-де лиш запорожці по тих балках жили.
      Стоять хати в них біленькі та ж самі – чортяки:
      Чорні, страшні ще і пузьму (чуприну) носили.
      Давай баби тоді лаять своїх чолові́ків:
      «Завезли нас, такі дурні, в сторону хахлацьку!»
      Тут же треба працювати, а їм таке дико.
      А в Московщину до себе вже й ніяк вертаться.
      Щоб тут вижити, потрібно день і ніч робити,
      Хоч якісь хати із чогось треба збудувати.
      А вони у себе звикли лиш байдики бити.
      Хоч-не-хоч, а до роботи прийшлося звикати.
      Хоча користі від того панам мало було.
      Тоді стали сюди німців, болгар заселяти.
      Українці в степ безмежний знову повернули.
      Тож відтоді і зробився знову край багатий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    271. * * *
      Сніг летить, мов пух.
      Одягай кожух!
      Хай мороз скубе
      За вуха тебе.
      Хай скубе за ніс.
      Та із гірки вниз
      Під веселий сміх.
      Здрастуй, перший сніг!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    272. * * *
      Жовто-блакитний прапор тріпотів
      На пагорбах високих на флагштоці.
      Чи символ поєднання моря й сонця?
      Чи то блакиті неба й стиглих нив?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    273. Гетьман Іван Самойлович
      Якщо комусь ти задумав викопати яму,
      Не забудь: з тобою можуть вчинити так само.
      Послідовники в цім ділі знайдуться у тебе,
      Так що, навіть, сумніватись у тому не треба.
      Візьмуть ту ж твою лопату, вириють глибоку,
      Ще й підштовхувати будуть до ями під боки,
      Поки й звалишся до неї. Тоді й зрозумієш,
      Що не один ти копать ями для когось умієш.
      А тоді вже не жалійся, не проси у Бога,
      Привела туди тобою ж втоптана дорога.
      Пройшов Іван Самойлович дорогою тою
      Від ями, яку комусь вирив, до ями другої,
      Яку вирили для нього. А був такий радий,
      Коли гетьманом обрали на козацькій раді
      У Глухові. Це ж подумать: попович дожився,
      Що на гетьманській посаді, врешті опинився.
      Звісно, пройшов шлях немалий, не вискочка зовсім.
      І писарем, і сотником бути довелося.
      Довелось повоювати, себе проявити,
      Щоби звання полковника, врешті заслужити.
      А там, коли Многогрішний гетьманом зробився,
      На суддівстві генеральнім Іван опинився.
      Куди ж більше? Та Івану то мало здавалось,
      Бо вже гетьманська була́ва у руках ввижалась.
      Знайшов собі однодумців (а таких чимало)
      Кого гетьманство Дем’яна, нарешті дістало.
      Бо не слухався старшини, не з всіма ділився.
      Та і цар вже підозріло на нього дивився.
      Царські слуги знали справу, сіяли роздори,
      Сподівались Україну загнуздати скоро.
      З кожним гетьманом все більше права урізали,
      Як не слухався, старшині на вуха шептали.
      А тій тільки того й треба. Аби самим мати,
      То готові і гетьмана, й державу продати.
      Ображених на Дем’яна знайшлося чимало,
      Зібралися генеральні й гетьмана продали.
      Самі ж москалям нашептали, а ті тільки й раді,
      Бо вже гетьман їхнім планам стояв на заваді.
      Отож, нашими ж руками нас і ярмували,
      Хто за гроші, хто за владу край наш продавали.
      Взяли гетьмана під варту й москалям віддали,
      А ті уже до Сибіру чимскоріш заслали.
      Здали гетьмана, взялися милості прохати
      В царя, щоби їм нового гетьмана обрати.
      Самойловича хотіли, щоб ніхто не відав,
      Але тут Сірко накинув на булаву види.
      А ті панькатись не стали, заарештували,
      Як якогось розбишаку москалям віддали.
      І поїхав до Сибіру кошовий той славний.
      А на гетьмана на раді обрали Івана.
      Отак і став Самойлович гетьманом, усівся
      І з погордою на всіх вже звисока дивився.
      Думав, розумніший других. Став гетьманувати
      Та одразу ж на ті ж граблі почав наступати.
      Бо не можна всім вгодити, кожен свого прагне
      І державну «ковдру» перше, все ж на себе тягне.
      Тому землі, тому грошей, а тому посаду.
      Не вдовольнив – сподівайся на чергову зраду.
      А тут москалі насідають, права відбирають,
      Все тугіше Україні зашморг затягають.
      Народ сприймать не бажає московські устої,
      А що зробиш, як москальське військо на постої.
      А на правім боці Дніпра іде колотнеча.
      То Ханенко гетьманує – ставленик від Речі,
      То Тетеря, після нього Дорошенко взявся.
      Той взагалі із султаном турецьким зв’язався.
      І кожен під булаву хоче усю Україну.
      Не думають, що в тій бійні Україна гине.
      А лихі сусіди, навіть не ідуть полками,
      Хочуть забрать Україну нашими ж руками.
      І гетьманами тими, наче ляльками гендлюють,
      Звісно, що на Україну для себе полюють.
      А ще ж різні полковники з полками своїми.
      Теж амбітні. Гендлювати можна іще й ними.
      Ідуть на бій брат на брата, а батько на сина.
      А на бій їх посилає козацька старшина,
      Яка себе б’є у груди, вдає патріотів,
      А, насправді, продатися, кому хоч, не проти.
      А найперші – ті гетьмани всі у тому винні,
      Бо ж кричать, що об’єднати хочуть Україну,
      Але кожен з булавою лише себе бачить.
      Від них слізьми кривавими Україна плаче.
      Ні би, разом зібратися, якось уладнати
      Та уже комусь одному булаву віддати.
      Але ж кожен цабе з себе величезне корчить
      І другому поступатись в гетьманстві не хоче.
      Тож і Іван Самойлович тільки спав та бачив,
      Як схиляється під нього вся сила козача.
      Як не хочуть конкуренти булави віддати,
      То потрібно їх силою у них відібрати.
      Став збирати свої сили, у царя питає,
      А той тільки радий тому, руки потирає.
      Будуть чубитись коза́ки, кров рікою лити,
      Московії буде легше їх тоді скорити.
      Зібрав полки Самойлович, з москалями разом
      Пішов «єднать» Україну. І диво, одразу
      Стали полки на тім боці йому піддаватись.
      З «православними братами» схотіли єднатись.
      І в Каневі, і в Черкасах, в Мошнах, Богуславі
      Здались йому гарнізони, скоривсь берег правий.
      Не здобули Чигирина, де Петро сховався,
      Мав ще сили, присягати царю відмовлявся.
      А Ханенко не втримався, не такий затятий.
      Покорився й погодився булаву віддати.
      В Переяславі зібралась рада того ж року,
      Запросили й полковників із правого боку.
      Хоч на раді тій голосу вони і не мали,
      Лиш старшина лівобічна в тому участь брала.
      Самойловича старання Москві до вподоби.
      Цар дав милостиво згоду для старшини, щоби
      Саме його на гетьмана вона і обрала.
      Але тільки-но булаву йому в руки дали,
      Як москалі з договором новеньким припхали,
      А у нім права козацькі ще більш урізали.
      Хоч-не-хоч, а довелося його підписати
      І під пильним царським оком вже гетьманувати.
      Тепер уже і на лівім, і на правім боці.
      Правда, сидить Дорошенко, як більмо на оці,
      У своєму Чигирині, не хоче скорятись.
      Доведеться знов походом на нього збиратись.
      А тут ляхи, як дізнались, що москалі взяли
      І до себе й правий берег також приєднали.
      Налетіли, Брацлавщину із вогнем пройшлися,
      А тут з півдня іще й турки й татари взялися.
      Запалала Україна до Дніпра самого.
      А що ж Москва? Москві, якраз , наче й не до того.
      Спорядила, правда, військо Чигирина взяти,
      Щоби, врешті в Дорошенка булаву забрати.
      Пішов з ними й Самойлович, теж за булавою.
      А, тим часом, правий берег вже спливає кров’ю.
      Іти б треба, полкам своїм битись помагати,
      Вони ж проти Чигирина лаштують гармати.
      Просиділи під стінами кріпості отої,
      Але так й не спромоглися взяти її з боєм.
      Ледь почули, що татари сюди повернули,
      Враз покинули облогу й до Черкас гайнули,
      А звідтіль на лівий берег. А народ за ними,
      Кидав хати, кидав села, щоб бути живими.
      Де ж москальські обіцянки? Підло заманили
      Козаків під свою руку й сам на сам лишили
      Із ляхами та турками. От і вся підмога.
      Залишилось сподіватись на шаблю та Бога.
      Ляхи знов запанували на Правобережжі,
      Яке, як вони вважали, саме їм належить.
      Бо ж москалі в Андрусові їм його віддали.
      Дорошенку в Чигирині зовсім гірко стало.
      Полишили його турки. Як чинити має?
      Боротися проти ляхів сил зовсім не має.
      Тож шле гінців в Московію, та прихистку просить,
      Бо ж бачить, що вже не буде так, як було досі.
      Згоден булаву віддати аби лиш прийняли…
      Самойловича, одначе, це не влаштувало,
      Бо ж боявся в Україні того залишати.
      То ж такий, що в нього зможе булаву забрати.
      Та й москалі , наче, згодні та не довіряють,
      Тож бігом до Чигирина військо відправляють
      За тією булавою. Обійшлось без битви.
      Віддав гетьман булаву ту – що було робити.
      Відправили його в Вятку від гріха подалі.
      Самойловичу ще й третю булаву віддали.
      Став він гетьман обох боків. Звісно, загордився.
      Й Слобожанщину під руку просить заходився.
      Москва, правда на те згоди своєї не дала.
      А тут саме насунула турецька навала.
      Не згодився Дорошенко, то взяли Юрася.
      Хай би хто, аби виправа їхня удалася.
      Охрестили гетьманом аби їх покликав,
      Мовляв, не самі ідемо у силі великій.
      Ібрагім-паша хвалився і Києва взяти
      Та прийшлося усім військом під Чигирин стати.
      Довго вони топталися , довго штурмували,
      Доки й москалі зрехались та військо зібрали.
      Ледве за Дніпро ступили, турки й полякались,
      Кинули мерщій облогу і назад подались.
      Не зійшлося в Ібрагіма з облогою тою,
      За що, врешті й поплатився потім головою.
      Відступили турки, звісно кріпость зруйнували.
      Майже місяць у облозі ж Чигирин тримали.
      Москалям до Чигирина і діла немає:
      Зруйнували, то нехай так тепер й пропадає.
      Ледве вмовив Самойлович знов відбудувати,
      Відчував, що скоро треба знов турка чекати.
      Як наврочив, навіть року іще не минуло,
      Як нове турецьке військо під кріпость прибуло.
      Обложили з усіх боків, лізуть сараною,
      Хоча тисячі вже їхніх лежать під стіною.
      А тим часом Самойлович разом з москалями
      Подолав Дніпро й подався на турка полями.
      Під Бужином довго бились, доки й подолали.
      Відступили турки, правда, Чигирина взяли.
      Хоч від нього залишились тоді лиш руїни.
      Ото і все, з чим вернулись вони з України.
      Лиш Юрася залишили з турецьким загоном,
      Нехай сили набирає для походу згодом.
      Щоб не дати Юрасеві сили набирати,
      Самойлович рішив люд весь силою зігнати
      З правого на лівий берег. Згоди не питали.
      Міста, села на тім боці вщент поруйнували.
      З місць обжитих всіх погнали. А куди селити?
      Тут своїм не вистачає землі, щоб прожити.
      Тисячі простого люду без житла зостались,
      Дякувать за те Івану, звісно не збирались.
      А тут москалі ще й церкву під себе забрали,
      Хоча б Києву, скоріше скорятися мали.
      Ляхи турка потіснили трохи з України
      Та й взялися піднімати потрохи руїну.
      Дали згоду, щоб козаки людей гуртували,
      Міста, села відродили, землі засівали.
      Стали рядить з москалями проти турка стати,
      А за те їм правий берег навічно віддати.
      Москалям до України і діла немає:
      Хоче лях весь правий берег – нехай забирає.
      В українців про те, навіть, забули спитати.
      Самойловичу зосталось лиш лікті кусати.
      Був гетьманом обох боків, тішився із того,
      Тепер знов лиш лівий берег зостався у нього.
      Хоч він, наче й опирався, відмовляв від ляхів,
      Мовби знав, що «вічна дружба» закінчиться крахом.
      Казав: «Москва собі лиха тільки прикупила
      Тим, що з ляхами в стосунки у дружні вступила».
      Але що він міг зробити? Чи ж його питали?
      Але слова доброхоти в Москву передали.
      Сам же гетьман заходився був порядкувати.
      Вірним людям маєтності, землі роздавати.
      Не забував і про себе. Мав землі чимало.
      А у нього ж і синочки вже повиростали.
      Поробив їх полковниками, землі вдосталь мали.
      Зрозуміло, що заздрісники косо позирали.
      А тим часом Москва нову затію готує –
      До походу проти Криму армію гуртує.
      Бачить Бог, не хотів гетьман з Кримом воювати,
      Намагався московітів з того відмовляти.
      Відчував, можливо, що то погано скінчиться
      І на саме його шкурі, врешті й окошиться.
      Але все дарма. Тож мусив теж полки збирати.
      А вже в травні довелося в похід вирушати.
      Зібрав військо чималеньке, з москалями стали.
      Ті удвічі більше війська в похід зготували.
      Одних возів двадцять тисяч. Рушили походом.
      Одного не врахували – степове безводдя.
      У тім році в степу дощів майже не бувало.
      Отож трави в Дикім полі всі повисихали.
      Навіть, у Великім Лузі висохли всі трави.
      Де в степу води набрати на таку ораву?
      А татари не бавились – степи підпалили.
      Ішло військо, лиш згарища навкруги чорніли.
      Виїдало димом очі, дихання збивало.
      Стала гинути худоба, бо ж їсти не мала.
      І не мала чого пити. Перекоп далеко.
      Сотню верст ще подолати до нього нелегко.
      Тож зібрали раду й стали думати-гадати.
      Та й надумали, що треба назад повертати.
      Головний над усім військом князь Василь Голіцин,
      Повертатися безславно з походу боїться.
      Бо ж цар слухати не буде ніякі відмовки.
      Але ж просто так не взяти стріляного вовка.
      Щоб його за ту невдачу цар не дуже лаяв,
      Він полковникам козацьким тихенько нараяв
      Все звалити на гетьмана – він у всьому винен.
      А від того пораділа заздрісна старшина.
      Тут же гуртом зібралися й листа написали
      І всі вини й негаразди на гетьмана склали.
      Ті, що лестили учора, перед ним схилялись,
      Взялись гуртом рити яму, рили – не цурались.
      Дали донос Голіцину, той в Москву відправив,
      Поки військо поверталось із тії виправи.
      Дійшли ріки Коломаку, стали, спочивали,
      Аж тут і царська реляція із Москви примчала
      З повелінням: аби гетьмана заарештували,
      І булаву гетьманську у нього забрали.
      А самого відправили у Сибір з конвоєм.
      Полетів Іван до ями униз головою.
      Пригадати встиг, напевно, глибоку ту яму,
      Яку викопав колись він гетьману Дем’яну.
      Булаву в нього забрали. Та і все нажите,
      Москалі зі старшиною узялись ділити.
      Щось дісталося Мазепі – гетьману новому,
      А все більше москалики нажились на тому.
      Нахапали голіцини, неплюєви злата.
      Ну, а як же – москаликам і не нахапати?
      Дісталося і гетьману, й синів обібрали.
      Одного за батьком слідом у Сибір заслали,
      А Григорія скарали, бо ж надто гарячий.
      Самойлович край свій рідний більше не побачив.
      Десь помер у тім Сибіру. Скінчив по дурному.
      Кажуть люди: не рий яму ніколи другому.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    274. * * *
      В голих сонних вітах
      Завиває вітер,
      Гонить сірі хмари без кінця кудись.
      Міг би відпочити,
      Пригадав про літо
      Та теплом південним з нами поділивсь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    275. * * *
      Клепають собі зброю москалі.
      Як і батьки їх та діди клепали.
      Як наклепають – тоді нападали,
      Щоб відібрати в когось шмат землі.
      Їм хліб не треба, зброю подавай.
      Чого свій час у полі витрачати,
      Як можна налетіти й відібрати
      У когось вже готовий коровай.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    276. Легенда про місто Сміла
      Сидять під горіхом онук з дідусем,
      В тіні заховались, бо ж спека надворі.
      І вітер гаряче повітря несе.
      Не хочеться десь потикатись в цю пору.
      Тож сіли на лавці, знайшли холодка
      Та й тішаться, бо і турбот в них немає.
      Неділя, онуку не йти до садка,
      А діда робота також не чекає.
      Онук же цікавий, все хочеться знать,
      Тож діда й на мить не лишає в спокої.
      А тому цікаво теж розповідать,
      Бо ж знає багато всіляких історій.
      Урешті питає онук дідуся:
      - А що наше місто так дивно назвали?
      Напевно, над тим насміхається всяк?!
      Хоч назв в Україні існує чимало –
      Там Київ, Чернігів, Острог чи то Львів.
      Чому так зовуться, усім зрозуміло.
      Назвали на честь чи княгинь, чи князів,
      Відомих по світу, а в нас якась Сміла?!
      Чи то кращу назву знайти не змогли?..
      - Дарма ти, онучку. Говориш дурниці!
      Бо ж назву найкращу для міста дали,
      Що іншим містам лише заздро дивиться.
      Як хочеш, історію слухай одну,
      Звідкіль оця назва для міста взялася!
      Відтоді вже вік не один проминув.
      Століттями Тясмина стрічка вилася
      Між цих берегів до стрімкого Дніпра.
      Селились тут люди, жили і вмирали.
      Надходила й селам вмирати пора.
      Але на їх місці нові виростали.
      Отак і з’явилось містечко отут,
      На березі Тясмина, Яцькове звалось.
      Навколо ліси, болота – глухий кут.
      Але в ті часи то й на краще, здавалось.
      Бо ж прийде орда по відомих шляхах,
      Віднайде містечко й розорить безжально.
      Людей же чекатиме доля лиха,
      Ясиром до Криму посунуть печальні.
      Тож люди жили тут між топких боліт
      Й широких лісів, господарством займались.
      Рікою й Дніпром вибиралися в світ.
      І місто росло, і хати будувались.
      А якось по місту чутки поповзли,
      Що звідкись прийшов дід старий із малою.
      У місто, щоправда, вони не зайшли,
      Чомусь обійшли Яцькове стороною,
      Сховались в лісах. Чи боялись когось?
      Чи то між людей жити не захотіли?
      У місті ніхто не дізнався того.
      Про ту новину кілька днів говорили,
      А потім забули. Вже час проминув.
      Якось хлопці з міста йшли лісом гуляти.
      Ішли, говорили – хто бачив що, чув.
      Бувало,встигав хтось і пожартувати.
      Аж раптом на стежку дівчина ступа.
      Та ж гарна, нівроку. Аж хлопці спинились.
      Одразу і сміх поміж ними пропав.
      Стояли стовпом, на дівчину дивились.
      Один бешкетливий до тями прийшов,
      Надумавсь над дівкою пожартувати.
      Став, руки у боки: - Дівчино, здоров!
      А можна в уста тебе поцілувати?
      Бо ж ти така гарна… Та стала й мовчить.
      Він крок уперед. Вона очі підня̓ла:
      - Як спробуєш крок ще до мене зробить,
      Заріжу! – спокійно йому відказала.
      І вже у руках звідкись ніж появивсь.
      Спинився бешкетник: - А ти таки сміла!
      А як тебе звати? – питать заходивсь.
      Вона лише мовчки стояла, гляділа.
      І раптом пропала. Була і нема.
      Де ділась, ніхто того і не помітив.
      Шепочуться хлопці: - То Мавка сама!
      Та і поспішили забратися звідти.
      Відтоді стрічали її на стежках
      Не раз і не два. А, як звати, не знали.
      Тож Смілою й звали. А хто вже така,
      То в неї при стрічі уже й не питали…
      Хоч мирно жили між лісів і боліт,
      Вважали, що тут їх орді не дістати.
      Та, видно, навів хтось ординців на слід.
      Уранці якось, ледве стало світати.
      Собаки гуртом валувати взялись.
      Сторожа зі стін видивлялася пильно.
      Аж тут кіш ординський зненацька з’явивсь.
      Немов мурашва обложила суцільна.
      Місцеві за шаблі, мушкети взялись
      Аби від навали тієї відбитись.
      Жорстокі бої біля стін почались
      І кров ручаями по них стала литись.
      Хоч бились завзято з ордою вони,
      Татар було більше, вже скоро здолають.
      Подав би хто поміч їм зі сторони
      Та ж вістки подати можливість не мають.
      Мабуть, доведеться загинути всім,
      Чи, може, товаром у Крим усі підуть.
      Орда не залишила вибору їм…
      Загін козаків по татарському сліду
      Назирці ішов. Небагато було.
      Відкрито напасти – себе загубити.
      І морщить ота̓ман в заду̓мі чоло,
      Не знає, як з кошем отим поступити.
      Стоять козаки та чекають наказ,
      Готові погинути в битві з ордою.
      Тут з лісу виходить дівчина якраз,
      І до отамана стрімкою ходою.
      Не встиг той і рота відкрити, вона
      Промовила: - Є стежка через болото
      Ірдинське. Ніхто про ту стежку не зна.
      Я вас проведу, якщо, звісно, не проти.
      Звідтіль небезпеки орда не чека,
      Ударите ззаду по хану самому…
      І дивиться, шаблю трима у руках,
      Неначе зі зброєю добре знайома.
      - Що ж, - мовив ота̓ман дівчині, - веди!
      Провчи̓мо орду, щоб забула дорогу.
      Не знали ще досі такої ходи
      Козаки – болото тягло їх за ноги,
      Хотіло звалити. А дівчина йшла
      У них попереду і то їх тримало.
      Повинні змогти, бо ж вона он змогла,
      Вони й не такі перешкоди долали.
      Нарешті, болоту кінець. За ліском
      Вже чується гомін татарського кошу.
      Козацтво забрьохане стало рядком,
      А сам отаман каже дівчині: - Прошу,
      Вертайся назад чи сховайся скоріш.
      Бо далі уже чоловіча робота.
      Вона лише стиснула шаблю сильніш.
      - Я з вами піду, якщо, звісно, не проти?!
      А проти… то я обійдуся й без вас.
      У мене з татарами власні рахунки.
      - Як хочеш! – на те отаман обізвавсь.
      - Ну, хлопці, вперед! – прокотилося лунко.
      Забрьохані, наче ті лісовики,
      Зненацька козаки на кіш налетіли.
      Татари на них не чекали-таки
      Та ще й отакі страховидла уздріли.
      «Аман!» – закричали, - «Алла!» і «Айда!».
      Хто кинувсь тікати, хто кинувся битись.
      І кров потекла по траві, мов вода.
      Містяни з-за стін не схотіли дивитись,
      Ударили дружно й орда подалась.
      Вже шаблі козацькі її лиш косили.
      Лиш курява вслід по орді піднялась,
      Бо та утікала до Криму щосили.
      Зрубавши останніх, кого досягли,
      Вернулись козаки загиблих зібрати.
      Шукати дівчину оту почали,
      Що так помогла їм татар подолати.
      Знайшли…поміж трупів ординців вона
      Лежала – прохромлені шаблею груди…
      Остання усмі̓шка лишилась одна
      На пам’ять від неї врятованим людям.
      Над Тясмином місто ховало її,
      На пагорбі, щоб було видно здалека.
      Щоб бачила сонце в ріки течії,
      Щоб рано весною вітали лелеки.
      Не знали, як пам’ять її зберегти.
      Аж доки у когось ідея з’явилась:
      - А, може, нам місто на честь наректи,
      Тоді б вже у пам’яті точно лишилась.
      - А, як її звали? – Та ж Сміла! Чи ні?
      - Нехай буде Сміла! Отак і зосталось.
      Історію дід розповів цю мені.
      Тепер, бач, онучку, й тобі передалась.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    277. * * *
      Новий рік уже на порозі
      Та кудись поділись морози.
      Снігу, хоч і було багато,
      Весь розтанув… Таке от свято.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    278. * * *
      Ідуть якось по дорозі Петро із Ісусом.
      Коли раптом їм назустріч скажена собака:
      Хвіст під себе, піна з рота, біжить і не гавка.
      Петро бігом за Ісуса, боїться, що вкусить.
      - Чого ти? Він не зачепить! Іди сміливіше!
      Ідуть далі, аж назустріч сунеться п’яниця,
      Косить оком, щось бурмоче з оскалом на пиці.
      - Тепер звернем! – Ісус каже, - той собаки гірший.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    279. Як собаки й коти хліб врятували
      Як гарно влітку гостювати у селі.
      І ліс, і річка, і повітря дуже чисте.
      Аж на все літо прибули із міста
      Канікули провести тут малі.
      Для них все нове, все цікаве є.
      А вже бабуся для своїх онуків
      Такі смачнючі готувала штуки,
      Що жоден, не доївши, не встає.
      А то, як вже напилися узвару,
      Й збиралися вже спочивати йти,
      Бабуся й каже: - Буду хліб пекти.
      Уже он і поставила опару.
      І от священнодійство почалось.
      Бабуся вранці тісто замісила,
      Поставила аби набралось сили,
      Для випікання гарно піднялось.
      Сама ж тоді до печі узялась.
      Дровами її гарно протопила.
      І, доки ті дрова перегоріли,
      Якраз із діжі й «шапка» піднялась.
      Малеча споглядала лиш за тим,
      Бабуся тихо ве́стися веліла,
      Бо ж душі предків в запічку сиділи,
      Щоб криком часом не зашкодить їм.
      Тим часом бабця, руки у муці,
      Із діжки стала тісто діставати,
      Місити й на жаровні розкладати.
      Такі маленькі, начебто хлібці.
      Та, поки ще до випічки дійшло,
      То тісто і в жаровнях піднялося.
      Як то йому так швидко удалося?
      З жаровень ледь не вилізло було.
      Бабуся ж зазирнула до печі,
      Кивнула головою. За лопату
      Та й стала тісто до печі саджати.
      Знов шикнувши малечі: - Не кричіть!
      Пройшла якась година й розійшовсь
      По хаті аромат смачного хліба.
      На свіжий магазинний схожий, ніби.
      Та було в ньому неймовірне щось.
      Малеча вже від печі ні на крок,
      Облизуватись ледве устигає
      Та на бабусі тільки й позирає,
      Аби скоріше дала хоч шматок.
      І ось, нарешті та жадана мить.
      Бабуся дістає жаровні з печі.
      Перед очей здивованих малечі
      Хлібини, що й в руках не охопить.
      Бабуся їх з жаровень виверта
      І на столі на рушники складає.
      Давати малюкам не поспішає,
      Бо час іще, напевно, не настав.
      Змочивши добре руки у воді,
      Весь хліб бабуся рясно покропила,
      А потім рушниками його вкрила,
      Щоби відпаривсь… І уже тоді…
      Малим уже триматися не сила.
      Найперший хліб бабуся відкрива,
      Від нього два шматочки відрива.
      - То ще не вам!- малечу зупинила.
      Із хлібом тим на вулицю пішла.
      А там вже труться і собака, й кішка.
      Дала одному і другому трішки:
      - Поїжте хліба, тільки-но спекла.
      Тоді вже черга й до малих дійшла.
      Відрізала їм дві добрячі скибки.
      Змела в долоню (то для пташок) дрібки.
      Ще молока у кружки налила.
      Малеча ухопилась за той хліб.
      А він м’якенький в роті так і тане,
      Хрумтить приємно шкірочка рум’яна.
      Лиш плямкання й зубів дитячих дріб.
      Як з’їли хліб, запили молоком,
      Тоді в бабусі стали вже питати
      Те, що доконче би хотіли знати:
      Чому вона зробила отак о.
      Той, що постарший, запитав: - Чому
      Ви перше, ніж нам дати скуштувати,
      Взялись кота й собаку годувати?
      А меншенький піддакує йому.
      Бабуся їм на те відповіда:
      - Якби ж то не коти і не собаки,
      Нам би хлібів не бачити ніяких.
      Без хліба ж бути людям – то біда.
      - А як так сталось? – дітвора тоді.
      - Ну, як цікаво, слухайте, маленькі.
      Було то у часи такі далекі…
      Вже рід людський не у раю сидів,
      А на землі хліб потом здобував,
      Як того Бог і побажав Адаму.
      Нелегко було людям, скажу прямо.
      А Бог за тим із неба споглядав.
      І жаль людей зробилося Йому.
      Щоб хліб їм не так тяжко діставався,
      Господь його переробляти взявся,
      Щоб колос був аж по стеблу всьому
      Від кореня. Тоді ж і менше сій,
      І більше того хліба будеш мати.
      Тож людям буде чого споживати.
      І людям дав Господь дарунок свій.
      Та час минув та і надумавсь Він
      Зійти на землю, між людей пройтися.
      Як їм живеться нині, подивиться.
      Пішов між люди, звісно, не один,
      З Петром святим. Заходять у село.
      Там дітвора по вулицях ганяє
      І святим хлібом у футбола грає.
      Взяло Петра від того, кажуть , зло.
      Та ж далі йдуть. Аж молода сидить,
      Дитя маленьке на руках тримає
      І святим хлібом його підтирає.
      Того уже й Господь не зміг стерпіть.
      Пішли у поле, де ще хліб стояв,
      Взяв Господь колос й з усієї сили
      Шморгнув, аж усе зерня полетіло,
      Ледве не все його з стебла зірвав.
      Раз хліб цінити люди не хотять,
      То хай пізнають, що то значить голод.
      Нехай стебло стоїть у полі голе.
      Аж тут коти, де не взялись, нявчать,
      Собаки збіглись та давай брехати:
      - Ти ж наказав біля людей нам жить.
      А що, як хліб не буде вже родить?
      Що будем їсти? Як нам виживати?
      І пожалів Господь собак, котів.
      Ото, що на стеблі вгорі трималось,
      То так на ньому із тих пір й зосталось.
      Хоч Бог зірвати колос весь хотів.
      Отож, ми вдячні маєм бути їм,
      Що лід людський від смерті врятували.
      Їм перший хліб відтоді всі давали,
      Щоби віддячить за рятунок тим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    280. * * *
      Порипує сніг під ногами.
      Мороз став за щоки щипати.
      Цікаво: чи дома вже мама?
      Чи вже натопила у хаті?
      Прийду, умощусь біля груби.
      Візьму недочитану книгу
      І вже уявляю, як грубо
      «Лахтак» продирає крізь кригу.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    281. * * *
      Росли Каї, ізмалечку гарні діти бу́ли
      Та, напевно, королева Снігова дихнула
      І серця шматками льоду в їхніх грудях стали.
      В Каїнів маленькі Каї ті повиростали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    282. * * *
      Їхав козак полем та Кучманським шляхом,
      На Січ повертався з походу на ляхів.
      Ходив з батьком Хмелем під саме Замостя,
      Хотів і в Варшаві побувати в гостях.
      Та якось не склалось. Чи винна погода?
      Бо ж вже пізня осінь принесла негоду.
      Чи Хмель не наваживсь ляхів добивати
      Та надумав миру з королем шукати?
      Всі ті політеси козаку не милі.
      Коли вже почали, то вже б і добили.
      Лях залиже рани, з силами збереться.
      Навесні чекати знову доведеться.
      Та про те в козака думки не питали,
      Тож із пів дороги назад повертали.
      Не став козак з Хмелем додому вертати,
      Бо ж на Січ козацьку є доріг багато.
      Їхав козак полем та Кучманським шляхом.
      Сам-один у полі та не відав страху.
      Бо ж у нього шабля калена у крові,
      Будь якої миті до бою готова.
      Коли перестрінуть воріженьки в полі,
      Нехай нарікають тоді вже на долю.
      Голови рубала татарам і ляхам,
      Ізвела зі світу вже скількох домаха!
      А ще бахмат в нього стрімкий, наче вітер.
      Такого у полі нелегко зловити.
      Отож, козак їде та пісню співає.
      Високо у небі десь орел літає.
      Такий самий гордий, такий самий сильний.
      І тому безстрашний син безмежжя вільний.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    283. * * *
      Ніч трудилась, ніч не спала,
      Усе снігом посипала.
      Ліг рівненько білий сніг
      На доріжку, на поріг.
      День прийшов на зміну ночі,
      Потекли ураз струмочки.
      Те, в що ніч уклала сили,
      Сонце миттю розтопило.
      Доведеться ночі встати
      І до ранку працювати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    284. * * *
      У «тимчасових» владу відібрали,
      Засіли, як у банці павуки,
      Про Україну думали-таки.
      Без неї що б вони побудували?
      Тож спробували перше наїздить:
      То там частини наші не чіпайте,
      То козаків на Дон не пропускайте,
      Щоб ми могли спокійно Дон скорить.
      Та Київ непоступливим зробивсь,
      Не хоче волю більшовицьку знати,
      Тож довелося з ним війну почати.
      А привід? Тут вже будь-який згодивсь.
      Он в Харкові усілися свої -
      Більшовики. Вони і попросили,
      Щоб їм у поміч надіслали силу.
      От і послали чимскоріш її.
      Полковник бувший царський Муравйов,
      Що з лівими есерами злигався,
      Кар’єру тим зробити сподівався:
      Його життєве кредо – «Всєх убьйом!»
      Він і очолив армію оту,
      Яка ввійшла «законно» в Україну,
      (Бо ж українці попросили – вірно?)
      Всю Україну мавши за мету.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    285. Легенда про облогу Почаєва татарами 1675 року
      Ще в дитинстві малому повів мені тато,
      Як Почаїв татари взялись облягати.
      Вони довго стояли, вони стріли пускали,
      Але стріли до них же самих повертали.
      І злякались татари, і взялися тікати,
      Побоялися більше святе місце чіпати.
      Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
      Та тепер, як було то, розповісти вам можу.

      Коли у вирі братовбивчої війни
      Після Хмельниччини палала Україна,
      Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
      Правобережжя вже скидалось на руїну.
      Всьому виною гетьманята й гетьмани,
      Що влади прагли не для того, щоб спинить
      З усіх боків ворожу без кінця навалу,
      Вони й самі її у поміч закликали,
      І разом з ворогом край рідний плюндрували
      У сподіванні, що колись народ простить.
      А вороги, що перше з острахом ішли
      Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
      Бо ж не було на Україні тої сили,
      Яка би їх нахабний поступ зупинила.
      І убивали, і в полон людей вели.
      Як Дорошенко із султаном підписав
      Був договір та прихиливсь під його руку,
      Турецьке військо налетіло, наче круки
      Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
      А то і зовсім уже чорний час настав.
      Усе горіло, скрізь полонених вели,
      Міста і села руйнували і палили.
      А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
      Як з москалями Україну розділили,
      Не надто в захист поспішали. Лиш коли
      Вже турки Збараж захопили і спалили,
      Король, нарешті, їм війну оголосив.
      Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
      І тоді Кара-Мустафа війська повів
      З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
      На ще не гарбані Волинь й Галичину.
      Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
      Лише руїну на шляху своїм лишили
      Та гори трупів. Не було кому й могили
      Копати вбитим. А один загін звернув
      І на Почаїв також. Нуреддін –султан
      Його привів, щоб місто тихе розорити,
      А монастир увесь розграбити й спалити.
      З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
      Хоча й високих стін тоді не було там
      Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
      Його не здійметься рука поруйнувати.
      Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
      Чи то заступиться за бідних Божа мати
      Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
      На те найбільше й сподівались. Бо ж король
      Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
      А Дорошенко з козаками вершив справи
      Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
      І не було нікому справ до чужих доль.
      На монастир надій також не покладали,
      Навколо тільки дерев’яний частокіл.
      Татарам варто лиш докласти трохи сил,
      Щоби його здобути. З навколишніх сіл
      Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
      Та й то були жінки та діти, ще - старі.
      Хто не устиг сховатись – турки полонили.
      А двох монахів необачних просто вбили.
      І монастир тоді вже щільно обложили.
      А позад них весь край іще в огні горів.
      Хто був здібніший, здоровіший із селян
      Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
      І на валах та хлипких стінах разом стали,
      Свою обитель, свої сім’ї захищали.
      Та вже дрижала від орди навкруг земля.
      Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
      Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
      До Богородиці з молитвами звертались
      Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
      Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
      Вони молилися, а ворог вперто ліз,
      На оті стіни хлипкі здертись намагався,
      В атаці першій захопити сподівався.
      Та монастир із сил останніх відбивався,
      Настирних ворогів скидаючи униз.
      Напевно, Божа сила в поміч їм була,
      Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
      Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
      Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
      Яких здолати вража сила не змогла.
      І ось на третю ніч задумав Нуреддін
      Всі сили кинути й обитель захопити,
      Вогнем закидати і стіни підпалити,
      А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
      Те й не приховував від оборонців він.
      До ночі небо важкі хмари затягли,
      Тож смолоскипи військо враже запалило,
      Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
      А всі обложені лиш до небес молили,
      Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
      Завили труби раптом в таборі орди
      І ті вогні нараз посунули на стіни.
      В соборі люди всі упали на коліна,
      Бо ж вирішальна наступила вже година,
      Земля дрижить уже від вражої ходи.
      На стінах люди, зброю маючи в руках,
      Молились також, бо ж уже й не сподівались.
      Страх за молитвами сховати намагались.
      Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
      Всі розуміли, що попереду чека.
      І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
      І над собором Богородиця з’явилась
      В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
      Могутні ангели, мечі в руках світились.
      А справа Неї на колінах та моливсь
      Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
      Як тільки диво те татари й турки вздріли,
      То почали пускати в те видіння стріли,
      Але вони назад вертали та й їх били,
      Тож стали гинути вони від стріл своїх.
      Так тим видінням вони злякані були,
      Що усі разом раптом кинулись втікати,
      А стріли огненні летіли вслід проклятим.
      Одне хотілось їм – життя порятувати.
      Уже про здобичі і мріять не могли.
      А ті, обитель хто на стінах захищав,
      В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
      Кого побили, кого тільки полонили,
      Бо вороги і зовсім опір не чинили,
      Такий над ними страх від того панував.
      Так Божі сили монастир уберегли,
      Людей від смерті і полону врятували.
      А, коли вість про диво всім відома стала,
      То українців, врешті, радість обуяла –
      Що не одні – бо ж Небеса за них були.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    286. * * *
      Не йметься зимі без одежі, без білої.
      Недавно лиш скинула й знов одягла.
      Їй хочеться бути і доброю, й милою.
      Та чомусь з морозом у гості прийшла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    287. * * *
      Ляльку Путіна зліпило еФеСБе для москалів,
      Мізки лялькою отою їм усім засрало,
      Наче вони наймудріші, найсильніші на Землі,
      А тоді на чужі землі вмирати послало.
      Добре з лялькою отою – можна клонів наробить.
      Москалям же все єдино, аби пика схожа.
      «Мавзолейний труп» сто років вже лежить, смердить,
      А ця лялька еФеСБешна вічно жити може.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    288. Про святого Спиридона
      - Татусю, чому свині верещать
      По всім селі, неначе їх хтось ріже?
      - А таки ріжуть, щоби з м’ясом свіжим
      Усім свята Різдвяні зустрічать.
      Сьогодні, синку, Спиридона день.
      Уже на літо сонце повертає,
      Коротша ніч, день, навпаки, зростає,
      Хоча зима не ділася ніде,
      А на мороз все більше поверта…
      - А хто такий той Спиридон, не знаю?
      Чому його у цей день відзначають?-
      Допитливий хлопчина запитав.
      - Про Спиридона дідуся спитай.
      Розповідав колись мені малому.
      Та скільки літ минуло вже по тому…
      Дідусь якраз з порогу сніг змітав,
      Отож , ходить далеко не прийшлось.
      - Дідусю, розкажи про Спиридона!
      - Чекай, онучку. Ну, куди ти гониш?
      Іди до хати. Я закінчу ось
      Мести поріг та і також зайду.
      Чого б то нам стояти на порозі?
      Ми тут і закоцюбнем на морозі.
      - Так-так, дідуню. Я до хати. Жду!
      Онучок під тепленьку грубу всівсь,
      Замерзлі руки став відігрівати.
      Тут і дідусь слідом зайшов до хати:
      - Ну, що, онучку, ти уже зігрівсь?
      Кожуха зняв, теж попід грубку сів
      І вже тоді неспішно став казати:
      - Було то літ тому назад багато.
      В селі одному чоловічок жив,
      Що Спиридоном звався. Смілий він
      Такий був - навіть, відьом не боявся.
      На тому, як боротись з ними, знався.
      Хоч молодим в селі був не один
      Із парубків, та ж гарний ще й який.
      За ним дівчата табуном ходили.
      Одна, так ледве поглядом не їла.
      Горнулася до нього. Та він їй
      Дав одкоша, як вже нахабно пхалась.
      А вона ж, клята, відьмою була.
      Як посварились, стала така зла.
      Що уночі задушить, нахвалялась.
      І ось настала темна-темна ніч.
      Прийшла вона душити Спиридона
      Та думала, що він давно вже сонний.
      Він не склепив же й очі, звісна річ.
      І чує – вона в кішку обернулась,
      Крадеться тихо, очі аж горять.
      На груди йому кинулась, він – хвать
      За хвіст її. Вона і не сіпнулась,
      Як він її об землю тільки хрясь.
      Вона і здохла. Викинув до рову.
      А вранці люди вигнали корови
      Аж мертва жінка звідкись узялась.
      Ну, поховали. На могилі хрест
      Поставили та й справили поминки,
      Бо ж думали, що то звичайна жінка.
      Тим часом відьми вже зібрались десь
      На раду. Бо ж дізналися вони,
      Що їхня мертва. І ті відьми кляті
      Рішили Спиридона розірвати
      На шмаття й так розправитися з ним.
      Бо ж відьми, кажуть, всі гуртом живуть,
      Одна за одну мстяться. Порішили
      Та виконати все то поспішили.
      Лиш ніч, щоб була темна-темна ждуть.
      І от настала ота темна ніч.
      Зібрались відьми та і полетіли,
      У хаті вбити парубка хотіли.
      Та ж він не став чекати, звісна річ.
      До відьми на могилу поспішив
      Та на хресті усівсь на тій могилі.
      А хрест, по-перше, має таку силу,
      Що вмить його невидимим зробив
      Для відьм. Крім того, доки він сидить
      На тім хресті – не може відьма встати
      З могили, Спиридона щоб дістати.
      Аж ось уже і небокрай шумить.
      Злетілись відьми, хату оточили,
      У неї впхались, а нема його.
      Тож на могилу подались бігом,
      Туди-сюди круг неї походили –
      Не бачать Спиридона. Коли враз
      З могили відьма мертва одізвалась:
      «Він на хресті! Я встати намагалась,
      Але не можу!» Відьми в той же час
      І здогадалися, про кого річ.
      Хоч і не бачать, але радять раду,
      Як би з хреста отого хлопця звадить,
      Поки іще навколо глупа ніч.
      Коли, нарешті мовила одна:
      - А летимо до Києва скоріше,
      Там відьма є відома, наймудріша.
      Як його взяти, раду дасть вона.
      І полетіли… Скоро вже й назад
      Вернулися. І з ними відьма знана.
      Вона навкруг все обійшла старанно,
      Понюхала і каже: - Буде лад,
      Як зберете недо́гарків свічок
      Дванадцять штук. Тоді ми хрест підпалим,
      На землю Спиридона того звалим
      І візьмемо за тепленький бочок!»
      Вмить розлетілись відьми, почали
      Недогарки по всім селу збирати.
      Тихенько прошмигнули по всіх хатах,
      Зібрали, засвітили узяли
      Та й заходились хрест палити тим.
      Свічки горять і хрест потроху тліє,
      Ізнизу усе тоншає, маліє.
      А бідний Спиридон сидить на нім
      І бачить, що хрест скоро упаде
      І біда буде. Став тоді молитись,
      У Господа небесного проситись,
      Нехай на поміч парубку прийде:
      - О, Боже, своє чудо сотвори,
      Укороти хоч трохи тої ночі,
      Бо ранку не побачать мої очі!..
      І раптом тої самої пори
      «Ку-ку-рі-ку!» почулось голосне.
      Всі відьми розлетілись на всі боки -
      Хто куди встиг. Адже їх сила, поки
      Півні не піли перед новим днем.
      Отак лишився Спиридон живий,
      Адже Бог ночі вкоротив для нього,
      Навіки так й зосталося від того –
      Коротша ніч, як Спиридон святий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    289. * * *
      Весело потріскують у плиті дрівця,
      Відчувають легкого подих вітерця.
      І тепло від полум’я грубою летить,
      Груба нагрівається, аж теплом пашить.
      У морозну зимоньку найсолодша мить,
      Попід тою грубою кісточки погріть,
      Порадіти з того, що піч тепло дає
      Та й сидіти, думати далі про своє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    290. * * *
      Шалені дев’яності.
      Були ми молоді.
      Іще міцніші кості
      Були у нас тоді,
      Щоб витримать удари
      Бурхливого буття.
      І кожен лише марив
      Безбідним майбуттям.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    291. Іграшка
      Обступили внуки діда та й стали прохати:
      - Зроби! Зроби нам , дідусю, іграшкову хату!
      Дід не довго й опирався настирній малечі.
      Узяв глини, що лежала в купі біля печі.
      Колись горщики в тій печі випалював. Нині
      Передав ту свою справу найстаршому сину.
      Руки досі пам’ятають, як посуд ліпили,
      Хоч колишньої немає уже у них сили.
      Вправні руки глину місять та млинці качають,
      А дідусь малих, при тому, розуму навчає:
      - Із млинця оцього зробим найперше підлогу.
      Далі стіни з усіх боків доточим до того.
      Дах, напевно що, не будем робити у хаті,
      Бо вам важко буде в неї тоді зазирати.
      З цього боку зробим двері, навпроти – віконце,
      В яке буде зазирати щодня наше сонце.
      Тепер зробим підвищення з двох боків у хаті.
      Трохи зліва біля входу має піч стояти.-
      Взяв дід глини, зліпив пічку, на місце поставив.-
      А тут посуд поставимо, де повище справа.-
      Зліпив глечики маленькі, на великі схожі,
      В яких зерно зберігали у хаті у кожній. -
      Ці чотири шматки глини просто розкачаєм,
      Зробим стовпи, які хату на собі тримають.
      Ще зосталось трохи глини. Щоб не пропадати,
      А давайте зліпим маму, що порає в хаті?!
      - Зробим, зробим! – закричала радісно малеча.
      Дідусь виліпив із глини ноги, руки, плечі,
      Голову. Усе приладив до тулуба вправно.
      - А яку вона робити буде в хаті справу?
      - Хай зерно тре! – А і справді! – з того, що залишив,
      Дідусь зліпив зернотерку. Непогана вийшла.
      Приладнав ту зернотерку у кутку хатини,
      А над нею схилилася фігурка людини.
      - От і все! Скінчилась глина. Тепер в піч запхаєм.
      Адже іграшка міцною у нас бути має!
      Скоро посуду наліпить усякого тато.
      Буде його випалювати, випалить і хату.
      Діти, хоч і засмутились, що треба чекати,
      Доки можна уже буде з іграшкою грати,
      Та послухалися діда, бо ж його любили.
      Розвернулися й до батька гуртом полетіли
      Поспитатися: чи довго ще йому робити –
      Коли посуду наліпить й буде піч топити.
      А дідусь услід дивився малим онучатам,
      Хоч на мить йому хотілось також малим стати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    292. * * *
      Зима ще того снігу не прибрала
      Та вже новий із неба посипа.
      А, бач, казали, що вона скупа
      І цього року снігу й не чекали.
      Тепер уже й жаліємо про те,
      Що все ж у неї випросили снігу.
      Дороги ще не звільнені від криги.
      Не дай Бог, знов завіє, замете.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    293. * * *
      Полюбляють про правителів своїх
      Москалі іще одвіку пліткувати,
      Анекдот якийсь веселий розказати.
      Хоч, вигадувати щось дурне про них
      І не треба було. Бо ж були такі,
      Що могли часом таку дурню вчинити.
      Москалям було про що погомоніти,
      З недолугих посміятися царків.
      От, скажімо, Лизавету їхню взять.
      Та, що слово із трьох літер як писала,
      То чотири в нім помилки допускала.
      Якось здумалося їй пополювать.
      Із придворним кодлом подалася в ліс
      На зайців. Та чи зайці про те прознали,
      Але жодного в приціл їй не попало.
      Розізлилася, узяв би її біс.
      Розкричалась на міністрів, на своїх,
      На придворних. Слів при тім не добирала.
      А ті мовчки лиш трусилися, стояли,
      Бо ж, не дай Бог, прожене із двору їх.
      Щоб утишити якось цариці гнів,
      Блазень звідкись їжака притарабанив.
      Мовляв, хай лишень цариця на те гляне
      Й подобріша тої ж миті… Але ні.
      Ледь цариця вздріла того їжака:
      - Та то ж миша! Справжня миша! – закричала
      Й світ за очі перелякана помчала.
      Довго в лісі весь почет її шукав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    294. Легенда про Кривий Ріг
      Не встиг дідусь ступити на поріг,
      Як онучок до нього підбігає
      І, замість «добрий день», його питає:
      - А чому наше місто – Кривий Ріг?
      Хто таку дивну назву місту дав?
      Скажи, дідусю. Ти ж, напевно знаєш.
      Бо книжечки якісь весь час читаєш…
      Дідусь на руки онучка підняв:
      - А добрий день, онучку, де подів?
      Хіба гостей так можна зустрічати?
      Чекай, от привітаю маму й тата,
      Скажу їм пару необхідних слів,
      Тоді уже тобі і розповім
      Звідкіль та назва в міста узялася.
      Онук, нарешті діда дочекався,
      Усівся на дивані поряд з ним.
      - Так от,- почав дідусь, - було все то
      В часи, як на Січі козакували.
      Туди сміливі й мужні утікали
      Чоловіки вільнолюбиві, хто
      Миритися з панами не хотів,
      Татар і турок також не боявся.
      За шаблю-захисницю хутко брався,
      Коли з’являвся ворог на путі.
      Отож, ватага хлопців-молодців
      Якось на Січ степами простувала.
      Від свого пана-ляха повтікали.
      Зі зброї – тільки палиця в руці.
      Та що в степу боятись молодцям?
      Гуртом спроможні будуть здачі дати,
      Тож краще їх нікому не чіпати.
      Ідуть, шукають балки чи ярця,
      Щоб зупинитись та перепочить,
      Багаття невелике розпалити
      Таке, щоби татарин не помітив.
      Ідуть та розглядаються. Висить
      Ще сонечко у небесах високо.
      Легенькі хмарки вдалину летять.
      Під ними жайвір не втомивсь співать.
      І раптом з балки в двох десятках кроків
      Тур вискочив. Стривожило його,
      Мабуть, що люди коло стада бродять.
      В очах вогонь горить – спинити годі.
      Тож хлопці врозтіч кинулись бігом.
      Хоча куди у полі утекти?
      Але інстинкти гору все ж узя́ли.
      Метнулись всі, урізнобіч помчали.
      Окрім Степана. Ні, щоб утекти,
      До тура він обличчям повернувсь,
      Розставив ноги, щоб міцніш стояти.
      Рішив хоч трохи м’язи розім’яти.
      Тур заревів, до парубка метнувсь.
      Той в мить останню відступив убік,
      Вхопив бика ручищами за роги,
      Крутнув, аж впав той на передні ноги.
      І став валити. Хоч пручався бик,
      Та все сильніше до землі схилявсь.
      І раптом тріск – ріг в нього відвалився.
      Бик вирвався, на ноги підхопився,
      Задер хвоста та й геть мерщій подавсь.
      Як до Степана хлопці підійшли,
      Він тільки що і мовив винувато:
      - Ех, не прийдеться м’яса скуштувати!
      А вже ж зовсім, здавалося звалив.
      От тільки й ріг?!. Хоча, у розі цім
      Я можу порох при собі носити.
      Придумаю, як міцно причепити.
      А хлопці мовчки дивувались тим.
      Коли на Січ, нарешті прибули,
      То їх у козаки приймати стали.
      А на Січі такий вже звичай мали:
      Щоби пани дізнатись не могли,
      Куди подівся біглий їх холоп,
      То прізвисько всім новичкам давали.
      Щось не таке в людині підмічали
      І часто так – немов тавро на лоб.
      Стрічаються відтоді, між других
      Тетеря, Саламаха, Головатий,
      Рябко, Непийвода або Лупатий,
      Паливода та Чуб чи Пустобріх.
      Отож Степана Рогом й нарекли.
      Бо він весь час носився із тим рогом,
      Порохівницю він зробив із нього.
      Козакувати хлопці почали.
      Степан, як всі, і на татар ходив,
      І проти турків у морські походи.
      Із ляхом часто на двобій виходив.
      Від інших же різнився козаків
      Не силою великою лишень,
      А ще і тим, що у бою узяте,
      Не поспішав у шинку пропивати,
      А до глибоких все складав кишень.
      А на Січі в скарбниці зберігав,
      Бо ж розумів – в житті усяк буває:
      Сьогодні шаблю у руках тримає,
      А завтра, може, немічним би став.
      Так воно й сталось. У однім бою
      Із турками під шквальний залп попали.
      Одні одразу мертвими упали,
      А з тих, що залишилися в строю,
      Хто кулю в груди, хто у руку мав,
      Степану ж ногу кулею пробило.
      Йому ще битись вистачило сили,
      Та зовсім скоро кров’ю сплив і впав.
      Не лишили на полі козаки,
      Відбили турок та порятували.
      Кров зупинили і перев’язали.
      Хоч ногу зберегли йому таки,
      Але відтоді він кульгати став.
      А яка користь у бою з кривого?
      Козакування скінчилось для нього.
      Та він від того духом не упав.
      Взяв зі скарбниці здобич, звісна річ
      Та і задумав шинок свій відкрити.
      Не десь – а на шляху Кодацькім, битім,
      Який веде прямісінько на Січ.
      Знайшов він вдале місце на шляху
      Там, де могила та, що Баба звали.
      Майстри найняті шинок збудували
      Й повів шинкарську долю нелегку.
      Бо ж серед степу різного бува:
      То розбишаки налетять по ночі,
      То лях якийсь пограбувати хоче,
      А то ще завітає татарва.
      Але, з другого боку, кожен, як
      Повз нього їде та і завертає.
      А тут спочинок і поїсти має.
      Гостинно зустрічав усіх козак.
      Бувало, їдуть шляхом, хтось пита:
      - А чи далека ще у нас дорога?
      - От, доберемось до кривого Рога,
      Там перекусим, на ніч зможем стать.
      І далі вже спокійно подамось.
      А хтось з заїжджих тут і зупинявся,
      Біля кривого Рога будувався.
      Так і людей потроху завелось.
      Село з‘явилось. Щоб не мудрувать,
      Його так Кривим Рогом і назвали.
      Село відтоді уже й містом стало.
      Та ніхто назву не схотів мінять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    295. * * *
      Сніг лапатий з неба сіє.
      Вітерець легенький віє.
      Стало білим все навколо.
      Засипа дороги, поле.
      Засипає сад і хату.
      Я візьму до рук лопату,
      Попрацюю зранку трішки,
      Щоб розчистити доріжки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    296. * * *
      Правителі Московії завжди
      Себе найрозумнішими вважали
      І слухати нікого не бажали.
      А від такого тільки й жди біди.
      Якось Микола Перший, що його
      Ще Палкіним в народі охрестили,
      Затіяв у палаці одне діло.
      Покликав архітектора свого
      Й велів йому камін переробить,
      Ще й розказав, як має той зробити.
      А архітектор був не в тім’я битий,
      Поглянув на «проект» і вже за мить,
      У ньому всі недоліки побачив,
      Цареві каже: - Так не слід робить.
      Від того може і палац згоріть.
      Цар його не послухався, одначе,
      Лиш глянув зверхньо. Той і відступивсь.
      І вже робота скоро закипіла.
      Камін, як цар велів, переробили…
      А якось взимку він і загорівсь.
      Вогонь собі доріжку відшукав
      Та і палацом поспішив гуляти.
      Хто міг би на дорозі йому стати?
      Два дні палац Зимовий той палав.
      Метались слуги, кожен щось хапав,
      Хоч цінне намагались врятувати.
      Та все на сніг доводилось складати
      Навкруг Олександрійського стовпа.
      Солдат зігнали, щоби стерегли
      Ті купи, бо ж народ свій добре знали –
      Умить би розтягли все, розікрали.
      І вже б кінців ніяких не знайшли.
      Вогонь тоді добряче постаравсь –
      Від розкоші лиш стіни і стирчали…
      Палац той відбудовувать почали
      Одразу. Цар чекати не збиравсь.
      Зігнали тисячі робітників
      Й ті на морозі лютому робили.
      Зима їх, мабуть, сотні загубила.
      Чутки ходили протягом років,
      Що тіні душ, загиблих в тих снігах,
      В палаці поселились, у підвалах
      І царських слуг то тут, то там лякали.
      А, може, справа знову у плітках?..
      Та я про те, що дурість одного
      І у палаці шкоди наробила,
      І сотні душ невинних загубила.
      Та хто ж посміє поправлять його?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    297. Про лісових людей і не тільки
      День разом з сонцем за горою згас,
      Розбіглись хмари, що весь день блукали.
      Сипнуло зорі небом, бо в цей час
      Ще місяця година не настала.
      Тож небо все усіяне було
      Перлинами, що сяяли яскраво.
      Над річкою на луках за селом,
      Закінчивши свої всі денні справи,
      Розсілися дівчатка й хлопчаки.
      Багаття палять та ведуть розмови.
      Теплом ще поки тягне від ріки,
      Тож діти почуваються чудово.
      Хоч темрява і не така глуха
      Навколо. Та ж багаття очі сліпить.
      Тож декому й здається, що лиха,
      А тут ще старші хлопці так і сиплять
      Історії про відьом і чортів,
      Про чорний дім над чорною горою.
      Хтось би з малечі й відійти хотів
      Та ж страшно – раптом стрінеться з отою
      Ще нечистю. Хоч вид не подають
      Та в темряву постійно позирають.
      І очі в них все більшими стають
      Від страхів, мабуть, що навкруг гуляють.
      Максим помітив ті страхи в очах,
      А був він хлопцем зовсім не злостивим,
      Рішив хоч трохи розігнати страх,
      Спитався раптом в дітвори: - Можливо
      Хтось із вас чув про лісових людей?
      - Ті, що по колу в лісі людей водять,
      Що потім й шлях додому не знайде?
      - Та ні, той «лісовик» зоветься, вроді?!
      Засперечались. Перервав Максим:
      - Лісові люди – зовсім інше діло.
      Такі, як ми. Та ліс – домівка їм.
      Усе життя у лісі просиділи.
      Велика в них і сива борода.
      І ходять вони завжди босі й голі.
      Узимку шмаркля з носа вигляда,
      Звиса, немов бурулька аж додолу.
      Як холод взимку до кісток пройма,
      Той дід сидить скоцюрблений, трясеться.
      Від нього шкоди для людей нема.
      Скоріше, навпаки, як хтось зіткнеться
      З таким узимку в лісі – добрий знак.
      Щасливим, значить після того буде.
      - Ну, ти, Максиме, й вигадав, однак?!
      - А ти не поспішай, Степане, гудить.
      Дурити я нікого не хотів,
      Мені бабуся якось розказала
      Історію одну про двох братів.
      - То розкажи… - малеча зажадала.
      - В однім селі колись давно жили
      Два брата. Наче й рідні, але різні.
      Остап – молодший, ледар був і злий.
      У нього все то рано, а то пізно.
      Город в осоті, двір у бур’янах,
      А він сидить на лавці над дорогу.
      Якби ж у нього та була жона.
      Та хто ж піде за ледаря такого.
      Вакула – старший, працьовитий був.
      Як віл робив, аби достаток мати.
      І добрий – про біду у когось чув,
      Готовий і останнє був віддати.
      Якось узимку скінчились дрова
      І мусив він по снігу йти до лісу.
      Подався сам, Остапа не позвав.
      Йшов, сніг топтав та навкруги дивився,
      Де сухостій, щоб швидко назбирать.
      Не буде ж лісом цілий день блукати.
      Отож, іде він лісом, коли – глядь:
      Дід з бородою, наче та лопата
      Геть голий під ялиною стоїть,
      Все тіло аж здригається у нього
      Від холоду. Вакула вже за мить
      Зніма кожух і кинувсь до старого
      Аби скоріш закутати в тепло.
      Та ледь торкнувся діда, диво сталось:
      Розсипавсь дід, неначе бите скло.
      Лиш купа срібла по йому зосталась.
      Вакула срібло у кожух зібрав
      Та і додому. З того став багатим.
      І новий дім для себе збудував…
      І став щасливо жити-поживати.
      Від брата, звісно, зовсім не таївсь.
      Все розповів, від чого став багатим.
      Остап легким здобутком загорівсь,
      Йому схотілось теж багатим стати.
      Але…Зима. По холоду у ліс
      Йти не хотілось. Став тепла чекати.
      Коли пригріло, то із печі зліз,
      Та діда того почвалав шукати.
      Але із лісу вже не повернувсь,
      Ніхто його відтоді і не бачив.
      Чи заблукав, чи з хижаком зіткнувсь.
      Чи у болоті потонув…Одначе,
      Казали люди, що, коли весна
      Лиш починає по землі блукати,
      Хіба людина геть уже дурна
      Подасться лісових людей шукати.
      Вони голодні всі після зими,
      Їдять усе, що бачать лише очі.
      Не погидують, навіть і людьми.
      А що поробиш, коли їсти хочуть…
      Поглянув на малих, ще більше ті
      Дрижать від страху. Ждав зовсім другого.
      Він їх лише розрадити хотів,
      А вийшло більше налякати в нього.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    298. * * *
      А мороз узявся дбати,
      Річку панцирем вкривати.
      Тут і вітер нагодився,
      Помагати заходився.
      Цілу ніч вони не спали.
      А на ранок річка стала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    299. * * *
      Бува, що й в царського сатрапа
      Збунтується козацька кров…
      Колись такий випадок трапивсь
      У Києві. Студенти знов
      Взялися раптом бунтувати.
      Микола Другий повелів
      Війська супроти них послати.
      А губернатором сидів
      Тоді Михайло Драгомиров.
      Потомок славних козаків.
      Був, звісно, за царя, за віру,
      Але цареві відповів:
      - Не будуть же мої солдати,
      Військових навчені наук,
      Іти студентів воювати.
      То не солдатських справа рук.
      Цар шле з наказом телеграму.
      Хто б не скоритися посмів,
      Коли наказ лунає прямо?
      Тож Драгомиров повелів
      Війська негайно піднімати,
      Повів на університет,
      Велів направити гармати,
      Щоб припинити той «бешкет».
      А сам отвіт диктує знову:
      «Ваша величносте, зробив:
      Гармати всі напоготові,
      Усе військами оточив.
      Лиш ворогів ніде не бачу…»
      Війська по тому розвернув,
      Неначе виконав задачу
      Та і в казарми повернув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    300. Легенда про авдіївські пагорби
      Дощ сіється з кошлатих сірих хмар.
      Затіявсь з ночі й без перепочину.
      Вже б чи пішов? Як влітку – на годину.
      А тут ще й холод, аж із рота пар.
      В тісному шанці сховку не знайти.
      Хоч під ногами ще калюж немає,
      Але земля вологи набирає.
      Тож з’являться, як дощ буде сікти.
      Але то все дрібниці – бо навкруг
      Реве й гуде усе безперестанку.
      За пагорбами десь гуркочуть танки.
      Снаряди геть розколупали луг.
      Встигай лишень із шанця виглядать,
      Чи не поперли орки у атаку,
      Бо ж хочуть, кляті за ціну, за всяку
      Цей невисокий пагорок узять.
      Уже встелили трупом увесь діл
      Та пруть і пруть і ліку їм немає.
      Бійці ріжки міняти не встигають.
      В людей звичайних вже б не стало сил
      І день, і ніч тих орків зустрічати.
      Та ж люди тут зібрались не прості.
      Немов стіна у орків на путі,
      Якої їм повік не проламати.
      У шанці двоє воїнів сидять.
      Один вже сивий, хоч на вид, неначе
      Ще молодий. Багато, мабуть, бачив
      Такого, що прийшлося сивим стать.
      Другий ще зовсім молодий юнак.
      Коли щось вибухає недалечко,
      Він мимоволі голову у плечі,
      Не може іще звикнути ніяк.
      А сивому, усе одно, немов.
      Вже звик до того гуркоту страшного
      І то лише звичайний шум для нього.
      Вже надивився і на смерть, й на кров…
      - Не розумію, - каже молодий, -
      Як ви тут стільки витримали часу?
      Ракети, бомби, танки вас ковбасять.
      Тут день пробув і радий, що живий.
      Та ж кожна куля, бомба чи снаряд
      Летять, аби усе живе убити.
      А ви ні кроку не зробили звідти?!
      І нищите тих орків всіх підряд.
      Звідкіль ті сили? Адже плоть жива
      Не здатна зливі смерті опиратись.
      Шматок заліза може вмить уп’ястись.
      Йому все рівно – груди, голова
      І все. Людини, уважай, нема.
      Всміхнувся сивий: - Усе вірно, брате.
      Загроз для плоті бренної багато.
      Когось, можливо б, смерті шал зламав,
      Але не нас. Бо ж дух козацький в нас .
      Дух предків наших, що завжди стояли
      Стіною проти вражої навали
      Завжди, коли приходив смертний час.
      До речі, ти легенду ще не чув
      Про пагорби авдіївські? Хто знає?
      Можливо, цей, що ми обороняєм
      Якраз у центрі тих подій і був?!
      - Та я ж з Поділля. Звідки було чуть?
      А на «нулі» лиш вчора опинився.
      Як слід ще, навіть і не роздивився…
      - Що ж, поки знову орки не попруть,
      Є трохи часу. Тож я розповім,
      Що чув від діда із місцевих. Часом
      Він молоком нас напував і квасом.
      Стояв тут недалеко його дім.
      Тепер нема… І діда вже нема…
      Снаряд ворожий поховав навіки.
      А дід, скажу, міцним був чоловіком
      І страху смерті взагалі не мав.
      Отож, той дід якось розповідав…
      Було то все хто зна якого року.
      Тоді ще степ вважався Диким поки,
      Татарин кримський в ньому панував.
      Було збереться чимала орда
      Й на Україну за ясиром пхає.
      Пів України в полум’ї палає.
      Бо ті набіги – то страшна біда.
      І не було кому орду спинить.
      Тож тисячі нещасних шлях долали
      До Криму, де їх в рабство продавали.
      В страху весь час доводилося жить,
      Аж доки не з’явилась мати-Січ.
      Сміливі й мужні козаки, бувало,
      Так ту орду скажену зустрічали,
      Що та одразу повертала пріч.
      А, не встигали часом перейнять,
      То, як вона зі здобиччю вертала,
      Усе одно її наздоганяли,
      Щоб копняків добрячих надавать.
      Татар громили, а полон звільняли.
      Тож хан уже й не знає, що робить.
      Як так пройти, щоб козаків не стріть?
      Сиділи й мурзи, голови ламали.
      Нарешті, наче, спосіб віднайшли.
      Підем, мовляв, ми на Москву, неначе
      Хоч там п’яниці й ледарі , одначе,
      Ішли б, ішли та так і не дійшли,
      Бо той похід лиш очі відведе.
      Там вже орда розвернеться й раптово
      На Україну увірветься знову
      Зі сходу, звідкіля ніхто не жде.
      Там уже зможе добре погулять:
      Ясиру візьме, здобичі багато.
      Тим самим шляхом можна і вертати.
      Там козаки не будуть зустрічать.
      Отож, орда зібралась чимала.
      Мотуззя взяли, щоб ясир в’язати
      Та прихопили лантухів багато.
      На Кальміуський шлях орда пішла…
      Верталися із Дону козаки.
      Донці не в гості, звісно запросили.
      Ногаї на станиці напосіли,
      Прийшлося дати одкоша таки.
      Дали добряче прочухана тим,
      Аж до Азова по степах їх гнали.
      Там заодно і турків поскубали…
      І от тепер вертали в рідний дім –
      На Січ. Всіх попереду отаман
      На гарному бахматі виграває.
      Спокійний степ і сонце в небі сяє.
      І небезпеки, начебто, нема.
      Та ж тут під’їхав на коні козак –
      Старий Тарас – галдовник всім відомий…
      - Хто-хто? Я із цим словом не знайомий! –
      Його зненацька перебив юнак.
      - Галдовник? Ну, характерник іще
      Чи чародій. Між козаків бували
      Такі, які багато чого знали.
      Могли, наприклад, керувать дощем,
      Зі звіром говорити чи туман
      На ворога навести… Тож під’їхав
      І каже отаману: - Чую лихо.
      - Яке? – не здивувався отаман.
      - Якась біда зі степу насува.
      Дай трохи часу – більше буду знати.
      Велів ота́ман коней зупиняти.
      Тарас від’їхав, де густа трава
      Й по-вовчому узявся завивати.
      Десь вовк озвався, слідом ще один
      Виводити узявсь на всі лади,
      Мов щось Тарасу брався розказати.
      Вернувсь козак та й мовить: - Йде орда!
      - Нехай іде! В Московію зібралась?!
      До нас би тільки, клята, не чіплялась!
      - Ні, отамане. В тім то і біда,
      Що хоче клята наших одурить:
      Йде на Москву – заверне в Україну,
      Зненацька хоче вдарити у спину.
      - Вона далеко? – Та вже степ курить!
      Десь по обіді можна і чекать.
      - Що ж,- отаман задумавсь на хвилину, -
      Орду самі ми, звісно, не зупиним
      Та трохи часу нашим можем дать.
      Лети, Степане чимскоріш на Січ.
      Дай знати нашим. А ми її стрінем.
      Можливо, всі тут у бою і згинем.
      Але ж нам помирати – звична річ!
      Що, козаки, дамо татарам бій
      Так, щоб у них аж в носі засвербіло?!
      - Дамо! Дамо! – козацтво загуділо.
      - Ну, то, мабуть, на висоті отій,
      Що над шляхом панує і почнем
      До бою з татарвою готуватись!
      Велів козакам хутко окопатись.
      Сам роззирнувся з висоти: - Одне
      Мене хвилює: а як обійдуть,
      Не стануть просто з нами зачіпатись?
      Не будем ми дарма за ними гнатись?
      Як нам тоді, Тарасе, із тим буть?
      Старий козак на те лиш усміхнувсь:
      - Не обійдуть. Я напущу туману.
      Лише крізь нас для них дорога стане.
      Я ж то умію добре! Чи забувсь?!.
      Десь по обіді загула земля.
      Аж затряслася вся і задрижала.
      Напевно, що орда велика мчала.
      Стовп пилу піднімався іздаля.
      Все ближче й ближче. Чорне вороння
      Вперед летіло, здобичі чекало.
      Їх чорна тінь на пагорби упала.
      Здалося, навіть, що немає дня.
      В півсутінках з’явилась і орда,
      Летіла швидко, коней не жаліла.
      Надіялась, мабуть, на свою силу.
      Загін козацький на команду ждав.
      Коли орда на постріл підійшла,
      Махнув ота́ман – кулі полетіли
      Впритул в орду, змішали вражу силу.
      Свинцева хмара перших вмить змела.
      Упали коні, люди, через них
      Наступні теж на землю полетіли.
      А ззаду напирали нові сили
      І козаки з мушкетів били їх.
      Стовп диму, піднялася курява,
      Стрільба і крики, стогін та іржання
      Злились в одне. Смертельне замішання.
      І степ ординець кров’ю заливав.
      Доки допетрав хан і повелів
      Аби орду відкликати із бою.
      Ординці відкотилися юрбою
      Та сотні вже не підняли голів.
      Так у кривавій і лежать траві.
      На відстані татари зупинились
      Та все, як слід здалека роздивились,
      Чи ж то той пагорб штурмувати слід.
      Упевнились, що мало козаків
      І знову хан орду в атаку кинув,
      Гадав, що вдруге вже її не спинять.
      Та знов козацькі постріли стрімкі
      Змели найперших, шлях перепинили,
      На місці затопталась татарва,
      А смерть їх раз по разу вирива.
      Орду, немов косою покосило.
      Не витримали, врешті, подались.
      Хан, хоч і злий та мусив зрозуміти,
      Що козаків не просто буде збити,
      Отож степи навколо роздививсь
      Й велів той пагорб справа обійти,
      Щоби часу даремно не втрачати.
      Та довелось орді недовго мчати,
      Бо урвище зустріли – не пройти.
      Туди-сюди, вертати довелось.
      Козацтво зліва обійти схотіли,
      На неприступні скелі налетіли,
      Які б повік здолати не вдалось.
      Єдиний шлях крізь пагорб той лежав,
      Де козаки з мушкетами засіли.
      І знов ординців хмара налетіла,
      І знов мушкетний залп їх зустрічав.
      Та , іншого не маючи шляху,
      Ординці перли й перли без упину,
      Бо гнав їх хан нагайкою у спину,
      А вони долю лиш кляли лиху
      Між двох вогнів. Дісталися таки
      До козаків. Ті в шаблі їх зустріли.
      А козаки рубатися уміли.
      Не втримались татарські вояки,
      Помчали вниз. Знов хан їх завернув.
      Метнулись вгору, у бою зчепились.
      Не витримали, знову покотились.
      І так, аж поки й білий день минув.
      До ранку відступилася орда,
      Пішла у степ зализувати рани.
      Та й в козаків не все складалось гарно.
      Багато хто від шабель постраждав.
      Десь половина залишилась тих,
      Хто завтра б міг іще до бою стати.
      Але ніхто не прагнув відступати,
      Готові стріти ворогів своїх.
      Заледве в небі сонечко зійшло,
      Як знов орда на пагорб той помчала.
      І знов свинцева хмара їх стрічала,
      Хоч сили в неї менше вже було.
      Вже скоро бій на пагорбі кипів.
      Рубались хлопці, сили не жаліли,
      В бою спинити ворога воліли,
      Хоч не один вже голову зложив.
      Уже весь в ранах отаман упав,
      Уже з десяток козаків зосталось.
      Та всі спиною до спини тримались
      І кожен спину брата захищав.
      Ординці ж пруть на них з усіх сторін,
      Вже раді, що, нарешті, подолають,
      Хоча по трупах по своїх ступають…
      І от, нарешті, залишивсь один
      Старий Тарас. По шаблі в руки взяв.
      Всміхнувся хижо ворогам: - Давайте,
      Усі гуртом на мене нападайте,
      Щоб я, нарешті, розім’ятись мав!
      Те все так налякало ворогів,
      Що вони від козака відступились,
      А деякі за луки ухопились,
      Рій стріл у бік козака полетів.
      Але…упали стріли коло ніг.
      А він в обличчя татарві сміявся.
      Хто би, скажи, такого не злякався?
      Ординців й хан утримати не зміг.
      В страху метнулись з пагорба бігом.
      Перечіпались, мчали, озирались.
      Здавалося, ще більше налякались,
      Побачивши, як в козака того
      Із шабель раптом крила узялись.
      Могутній птах над пагорбом злітає,
      Орлиний клекіт в небесах лунає.
      Аж чорні зграї вороння кудись
      Метнулись врозтіч. Загула земля
      Від тупоту. То не орда втікала –
      Козацька лава в поміч поспішала.
      Почувши лише тупіт той здаля,
      Ординці посідали на коней
      Й помчали в степ. Хан попереду, звісно.
      Орді в степу безмежнім стало тісно,
      А страх гнітючий все вперед жене…
      Орду догнати вже дарма було.
      Тож козаки під пагорбом спинились,
      Тіла своїх збирати заходились.
      На пагорбі, де військо все лягло,
      Могилу братську вирили гуртом
      І в ній усіх полеглих поховали.
      А на могилі камінь тій поклали,
      Щоб про той подвиг не забув ніхто.
      Відтоді довго камінь той лежав.
      Як козаки йшли повз, то уклонялись.
      І все одному завжди дивувались –
      Весь час орел над пагорбом кружляв…
      До речі, кажуть хлопці. Хоч війна.
      Як гуркотіння бою затихає
      І тут над степом тиша залягає,
      Орлиний клекіт з неба долина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    301. * * *
      Ще осінь, а зима вже завітала,
      Свого часу діждатись не змогла.
      З собою лантух снігу принесла
      І все навколо ним позасипала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    302. * * *
      За глибоким за морем,
      Під високим під небом
      У горах у високих
      Думав думу козак
      Про широкі простори
      Запорізького степу,
      Про які він за роки
      Не забуде ніяк.
      Так життя його склалось –
      Довелось залишити
      Свою рідну країну
      Та й на довгі роки.
      Гірка доля дісталась,
      Покидала по світу.
      Чи чекають ще сина
      Десь старенькі батьки?
      Він у пошуках долі
      Світом довго поїздив,
      Бачив різні країни,
      Бачив різних людей.
      Але марив він полем
      Лиш своїм запорізьким
      І гарніш України
      Не знаходив ніде.
      За глибоким за морем,
      Під високим під небом
      У горах у високих
      Козак пісню співав.
      Про широкі простори
      Запорізького степу.
      Краще нього він поки
      В світі ще не стрічав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    303. А на святого було Андрія...
      Сидять діди під плотом та згадують минуле,
      Розказують молодшим, доки ще не забули,
      Як були молодими, як весело гуляли,
      Як то було Андрія святого відзначали.
      Карпо старий жалівся: - Минулося, одначе,
      Здрібнів народ, не те, що в часи було козачі!
      Не вміє ні співати, ні толком погуляти,
      Ні, навіть і горілки, як треба, споживати!
      От, ми було гуляли. Андрія як згадати.
      Хіба ж молоді вміють, як ми, парубкувати?!
      Тут підхопив Микола: - Так, справді, було діло.
      Бо ж саме на Андрія дівчата ворожили,
      Чи вийде яка заміж, чи в дівках залишиться.
      Ех, було що послухать, та на що подивиться.
      Ще звечора зійдуться всі до якоїсь хати,
      Балабушки візьмуться всі скопом випікати.
      То тістечка кругленькі. Але секрет у тому,
      Що воду із криниці принести слід самому,
      Не в глечику чи кружці, тарілці, а...у роті.
      Та й щоби ми не знали. А нам тоді охота.
      Як бачим – подалися дівчата вже по воду,
      Тоді ми зберемося та і за ними ходу.
      Та і давай смішити. Петро кожух вдягає
      Навиворіт, козою поперед них стрибає
      Та ходить вихилясом і мекає при тому.
      Свирид, неначе циган кривляється при ньому,
      Охрім, як жид… Буває таке ми виробляєм,
      Що жодна воду в роті ніяк не утримає.
      А то, бува, поставим при всіх криницях варту,
      Тоді уже дівчатам нещасним не до жарту.
      Нема де воду взяти. Отож зачнуть прохати:
      «Ідіть геть собі ,хлопці, води дайте набрати!»
      А ми їм: «Як макітра вареників нам буде,
      То підемо». Дівчатам діватися ніку́ди,
      Тож кажуть: «Та вже будуть вареники вам, клятим,
      Лиш дайте нам спокійно води собі набрати!»
      Тож ми когось до шинку, горілку купувати,
      Дівчата ж із водою бігом спішать до хати.
      Як вже були готові балабушки, остигли,
      Дівчата свою кожна позначити устигла.
      Тоді вже долі стелять рушник та розкладають
      Рядочком. Далі в хату собаку запускають,
      Що цілий день голодна, зачинена сиділа.
      То зовсім не знущання, а треба так для діла.
      Заскакує голодний той пес та і хапає
      Балабушки, хоч, звісно, ніхто й не відбирає.
      Дівчата з завмиранням за тим псом споглядають,
      Не пса вони годують – про долю всі гадають.
      Чию з’їсть першу – першій отій і заміж світить.
      А чию не зачепить – тій у дівках сидіти.
      А вхопить та в куточок у темний затаскає,
      То тій вік проживати десь у чужому краї.
      Найгірше, як надкусить балабушку і кине,
      То доля відвернулась від бідної дівчини…
      Замовк Микола раптом на половині фрази.
      Та тут Карпо розмову підхоплює одразу:
      - Ще бігали дівчата та слухали під вікна.
      Коли якась хазяйка у хаті раптом крикне
      На неслуха-дитину: «Та сядь уже, Івасю!»
      Тій дівчині у дівках рік цілий зоставаться.
      А друга як почує слова до чоловіка:
      «Іди, дай свиням їсти, бо чуєш, як кувіка!»
      Оте «Іди» для неї заміжжя означає…
      Тут вже Петро не стримавсь та слово уставляє:
      - А ще, бува, гукають: «Де, дядьку, ключі діли?!»
      «В вівсі, - відповідає, - щоб всі ви посивіли!»
      Та зразу ж і поправивсь: «Ні, ні, вони в пшениці,
      Аби такі гарненькі були всі молодиці!»
      Подякують дівчата та й з вереском помчаться.
      Та і почнуть у перших же стрічних і питаться:
      «А як вас, дядьку звати?» У нас то добре знали,
      Отож, дядьки, як звати на те відповідали.
      А тій, що запитала не треба і багато,
      Бо дума: чоловіка так буде її звати.
      - А то удома візьмуть, - Карпо знов не вгаває,-
      Ізв’яжуть курку й півня, під решето сховають.
      А потім випускають – дізнатись дівка прагне,
      Чи півень, чи то курка другого перетягне.
      Як курка, тоді жінка у хаті верховодить,
      А ні – тоді вже жінка під чоловіком ходить.
      - А чули про калету? – А що то? Ні, не чули!
      - Ти бачиш, Петре, люди вже геть усе забули.
      Уже, як на Андрія і темряві настати,
      То хлопці і дівчати збираються у хаті.
      Просторій, щоби було розгону де набрати.
      На той час вже калету спекти мали дівчата.
      То корж такий великий із борошна пшениці.
      Печуть його всі разом дівчата і дівиці.
      Хоч десять їх, хоч двадцять. Найстарша починає,
      Але місити тісто по черзі кожна має.
      Солодке тісто з медом. Родзинками убране
      Чи вишнями сухими, щоб виглядало гарно.
      Печуть і запікають в печі, щоб вгризти трудно.
      І вечір на Андрія пройде зовсім не нудно.
      В калеті дірка, щоби в ній стрічку зав’язати
      Червону, і під сволок високо приладнати.
      Дістати слід зубами, високо підстрибнути.
      Але то не найважче з того́, що може бути.
      Бо другий кінець стрічки хтось у руках тримає
      І смикає – калету угору піднімає.
      Ото – пан Калетинський, жартун в селі найперший.
      Він квач масний у сажі обов’язково держе.
      І от пан Калетинський розпочина казати:
      «Пан Коцюбинський, прошу калету вже кусати!»
      Тим паном Коцюбинським бува, хто забажає.
      Бере між ніг коцюбу, мов на коня сідає
      І «їде» до калети. Там вартовий вітає
      «Куди ти, пане, їдеш?» - в «наїзника» питає.
      Той чемненько говорить: «Калету ось кусати!»
      А той: «А я по писку тобі буду писати!»
      «А я вкушу, одначе!» «А я впишу, побачиш!»
      Весела «суперечка» розпочалась юнача.
      Бо, поки ще калету дадуть йому кусати,
      То витримати треба всі вартового жарти.
      А то не так і просто, бо ж він жартун відомий,
      Співає і танцює весь вечір без утоми,
      Кривляється, сміється. Сміються в хаті кожен,
      А тому на коцюбі сміятися не можна.
      Бо тільки посміхнеться, квачем по пиці має
      І вже він поза грою, калети не кусає.
      Коли ж не посміхнеться, як той жартун жартує,
      Усе одно, калети навряд чи він скуштує.
      Зачне було стрибати, той смикає за стрічку,
      І підліта калета під стелю, наче свічка.
      Як гарний Калетинський, за вечір, може стати,
      Нікому не удасться калету ту кусати.
      Тоді уже калету з-під сволока знімають
      І, між всіма, що грали, потроху розділяють.
      Дівчатам то задарма, а ми платити мали,
      Бо ж вони не задурно трудились, випікали.
      А далі до вечері. Всі за столи сідають.
      З капустою вареники найперше споживають,
      Бо ж піст. Вечерю, звісно, дівчатам готувати,
      А нам іти до шинку, горілку купувати
      На могорич дівчатам за ту смачну калету.
      Ви думаєте – пити її візьмуться? Де там.
      Наллють її у блюдце із медом та кидають
      Свій перстень. Їхні хлопці його дістати мають.
      Але лише губами…Як носа не замочить,
      Ожениться й щасливим він буде…Всі регочуть…
      Діди розговорились, бо ж молодість згадали
      І, наче, молодими на півгодини стали.
      А далі знов Микола: - Як зовсім темно стане
      І нічка під Андрія в село уже загляне,
      То парубки вже мають тоді найбільше право,
      Тоді на них немає ніякої управи
      І люди за бешкети їм всякі вибачають,
      Ні лаяти, ні бити, не дай Боже, не мають.
      Як парубок на батька дівчини зуба має,
      Бо той її до ранку гуляти не пускає,
      Чи каже, що він ледар, не треба з ним ходити…
      Тож парубок й надума його в ту ніч «провчити».
      Підмовить собі хлопців та могорич поставить
      І хлопці тої ж ночі гуртом ідуть на справу…
      Батьки то добре знають, самі ж парубкували.
      «Та ж хлопців, як і чорта – не встережеш»,- казали.
      А вранці, коли встануть – у когось віз на хаті,
      Чиїсь ворота в річці – потрібно діставати.
      Хто дошкуляв їм дуже – геть плота розібрали,
      Що і кілка одного круг двору не стирчало.
      - А я, - Карпо озвався, - на «тестя» був сердитий.
      Зібрав та й кажу хлопцям: «Його треба провчити!
      Відро горілки ставлю!» А хлопці й постарались –
      Від «тестевої» клуні нічого не зосталось.
      Сердитий був він, звісно, все згадував і лаяв.
      Та згодом помирились, бо ж право наше знає.
      Весілля таке справив, що, навіть, і не снилось…
      - А були іще хлопці, що на дівчат озлились,-
      Петро своє уставив, - бо ж їх не запросили
      У хату до калети. Ото їх так збісило,
      Що мотуззя наносять, налигачів багато
      І вулицю візьмуться усім отим снувати.
      Переснують, засядуть тихенько поза тином
      І ждуть, коли дівчата гуртом з «Андрія» йтимуть.
      Ідуть собі дівчата, сміються і співають,
      Як вискочать ті хлопці, гуртом як заволають.
      Дівчата усі врозтіч …заплутаються миттю
      У всім отім мотуззі. Є хлопцям що робити.
      Розплутують нещасних та знай собі жартують.
      Той вереск і ті жарти по всій окрузі чують…
      - А то,- додав Микола, - зібралися, бувало,
      В селі новий провулок за ніч побудували.
      Назносим околоту, старих тинів, ворота…
      І було ж стільки сили? Була ж ото охота?
      Іде вночі хтось п’яний, не розбере одразу,
      Чи то він уже вдома стоїть під перелазом
      Чи десь його занесла якась нечиста сила.
      - А от моя Килина покійна ворожила, -
      Карпо ізнов озвався, - ключі на стовп чіпляє
      І, чи вони задзвонять, стоїть та дослухає.
      Задзвонять – вийде заміж. Мені ж потрібно конче
      Ключі оті украсти. Бо ж, оженившись, хочу,
      Щоб моє зверху було. Та, хоч який я спритний,
      Килина все ж зуміла мене добряче «вмити».
      Сховалася в коморі і воду прихопила.
      Я тільки за ключами – вона мене й обли́ла…
      Ех, весело жилося! Нам є чого згадати!
      А скільки було сміху, а скільки було жартів!
      Не те, зовсім, що нині. Ідеш селом, гуляєш.
      І пес ніде не гавкне, під будкою куняє.
      Ніяка тобі курка не перемчить дорогу…
      Жаль, що не повернути нам віку молодого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    304. * * *
      Упав на землю чистий сніг,
      М’який та білий,
      А ми за день його взяли
      І забруднили.
      Він падав, щоби на землі
      Красу зробити,
      А ми надумали чомусь
      По нім ходити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    305. * * *
      В Москві від народу тиснява,
      Росте Москва, наче пліснява.
      Як квітка в помийній ямі,
      Сіяє вона вогнями.
      Так вже у них повелося,
      Як десь урвати вдалося,
      Земельки чужої ха́пнути
      Та за «перемогу» хряпнути,
      Ураз налетять на придбане
      І все у Москву на придане.
      Де тільки щось цінне знайдеться,
      Одразу в Москву спровадиться.
      Стоїть Москва, як мальована,
      Вся кільцями окільцьована.
      Сама у кільцях і золоті,
      А все навкруги у голоді,
      Як може, так і латається,
      Бо ж все в Москву забирається.
      Від того Москва і рядиться,
      Неначе чиряк на задниці.
      І так там одвіку твориться,
      Недарма в народі мовиться:
      «Москва на злиднях збудована,
      Та й злиднями тими годована».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    306. Про свято Катерини
      - Ходім, Миколо до дівчат на вечорниці.-
      Степан товариша з-за тину погукав. –
      Вони зібралися в Марії у світлиці.
      Бо ж Катерини і у них багато справ.
      І ворожитимуть, і долю закликати,
      Напевно будуть. Ти, до речі, сам пости́в,
      Щоб Бог хотів хорошу жіночку послати?
      - Та ж, звісно, друже, - Степан йому відповів,
      Кожух одягши, бо ж таки мороз надворі.
      Зима прийшла і снігу добре намела.
      - Ходімо швидше, бо ж уже опівніч скоро,
      А то пропустим найважливіші діла.
      В Марії в хаті вже було не протовпитись.
      Дівчат зібралося, прийшли і парубки.
      Хоча і піст та усе ж можна веселитись.
      Не танцювати ( бо то гріх усе ж таки)
      Та ж жартувати можна, можна заспівати.
      Лунав в світлиці гомін і веселий сміх.
      Дівчата стали борщ і кашу готувати,
      Бо то ж потрібно їм для ворожінь своїх.
      З веселим сміхом одна одної питають,
      Чи не проспала, гілку зрізала в садку.
      - Аякже, встала рано, - та відповідає,
      Ще до схід сонця, гілку вибрала таку
      Рівненьку з вишні та й поставила у воду.
      Як до Маланки розів’ється, зацвіте,
      То буде суджений мені такої ж вроди.
      - А, коли ні? – Не хочу й думати про те.
      Бо на Покрову вже благати доведеться,
      Аби свята покрила голову мені.
      - А, як засохне гілка? – Лихом обернеться
      І вікувати в дівках при́йдеться одній.
      Ті, що уперше, старших про усе питають:
      - А що робити будем з кашею й борщем?
      - Перед опівніччю, півні ще не співають,
      Візьмем горнята в рушники та і підем
      Усі на вулицю, щоб долю закликати.
      Там будем брати кожна в руки тих горнят
      Та на ворота разом з ними залізати
      Й гукати звідти зичним голосом трикрат:
      «О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
      Та одізветься, якщо півень заспіва.
      - А, якщо ні? – То дівка долю ту прокле́не.
      Мовляв, оглухла геть, коли не одзива.
      «Щоб ти зозулі, - тоді каже, - не почула,
      Моя блуднице!» Але то ще пів біди.
      От, коли в небі зірка слідом промайнула,
      Тоді нічого зовсім гарного не жди.
      Погасла доля. Там по всякому буває. –
      Вже й не помітила – замовкли всі навкруг,
      До її слів тепер тихенько дослухають,
      Ті, що подалі, аж напружуючи слух.
      - Було колись…Дві жінки якось посварились.
      Негарна й гарна. Тож негарна й каже тій:
      «Хоч я й негарна – мені доля гарна стрілась.
      Куди рівнятися поганій тій твоїй!»
      Засперечалися. Взялись перевіряти.
      Зварила кожну собі каші і борщу,
      Пішли опівночі на перехресті стати,
      Де стара бабця їм порадила, віщун.
      «Погана» перша вийшла, горщики розклала,
      Поклала ложку під хрестом та й відійшла.
      «До мене, доле, йди вечеряти!» - сказала.
      І вдруге, й втретє…Лише мить якась пройшла
      Й панич з’явився такий статний та вродливий,
      Що й надивитися не можна. Ложку взяв.
      Борщ скуштував і слідом кашу. Ощасливив,
      Бо на рушник їй купу золотих поклав.
      І зник…Забрала жінка горщики і гроші.
      Тоді вже «гарна» попід хрест той підійшла.
      З борщем відерний та такий же каші горщик
      На рушнику поклала й звати почала:
      «О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
      І раз гукнула, потім вдруге, втретє зве.
      Аж раптом буря піднялася люта. Нене!
      Пісок несе, дерева гне, з корінням рве.
      Коли ж це раптом якась сунеться потвора,
      Уся обірвана, кудлата ще й з хвостом.
      Повиїдала в жінки з горщиків все скоро,
      Перевернула їх, побила під хрестом
      Та й подалася геть… Така у неї доля…
      Усі мовчали в хаті. Тут Степан озвавсь:
      - Все про свою… Про нас не кажете ніколи.
      А чоловіча доля не така якась?
      - Та така ж сама. Тільки трошки по другому.
      Жили, говорять, два брати в однім селі.
      Один багатий, другий бідний. От отому
      Пройтись схотілося по братовій землі.
      Аж бачить – жіночка якась по полю ходить
      Та колоски збира й під копи підклада.
      «Ти хто така?» – він підійшов до неї згодом.
      «Я – доля брата твого». Той тоді гайда
      Її питати: «Де ж то ходить доля мо́я?»
      «Та он, лежить попід копою собі й спить».
      « А що ж робити із лінивою такою?»
      «От, я навчу. Скрадись аби не розбудить,
      Схопи за коси та й лупцюй, настільки сили,
      Приказуй: «Ось тобі за лінощі твої!
      Вже через тебе мене й злидні геть обсіли!»
      Послухав бідний ради долі отії,
      Підкравсь тихенько, аби долю ту схопити,
      А вона – верть та підхопилась і втекла.
      Ганяв, ганяв по полю, щоб її зловити.
      Та не піймав. Вона проворною була.
      Отож, пішов він бідувати собі далі… -
      Хотіла щось іще додати, але хтось:
      - Опівніч скоро, щоби часом не взівали.
      Отож, розмови припинити довелось.
      Дівчата нові рушники умить схопили,
      Щоб в них «вечерю» своїй долі загорнуть
      Та й на зимову холоднечу поспішили,
      В надії, що їх там новини гарні ждуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    307. * * *
      Накидала під ноги листя осінь.
      У небі аж рябить від вороння,
      Що карка неприємно, стоголосо.
      Така от «какофонія» зрання.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    308. * * *
      Хто відкрив оцей ящик Пандори,
      Усі випустив лиха на світ?
      Скільки там крові, відчаю, горя
      Поміж смерті, страждання і бід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    309. Про ворожок і невідворотність Долі
      І вечір непомітно вже підкрався.
      Червоний захід вітер провіщав.
      Старі діди розсілися на лавці.
      Хто говорив весь час, а хто мовчав,
      До слів чужих уважно дослухався.
      Як мовиться – на вус собі мотав.
      Старий Юхим знавцем всього вважався,
      Тож він найбільше рота й розкривав.
      Хтось щось почне, а той перебиває
      Та починає довго говорить,
      Мовляв, і це питання добре знаю.
      А спробуй його тільки перебить.
      Зайшла і про ворожок в них розмова.
      Хтось вірив у правдивість їхніх слів.
      Хтось сумнівався в тому. І тут знову
      Юхим устряв і річ свою повів:
      - А я ворожкам вірю. Вони знають
      Якісь шляхи туди, до вищих сил.
      Їм звідтіля усе й повідомляють.
      - Не може бути?! – загули навкіл.
      - Не вірите?! То слухайте, невірки.
      Історію одну вам розповім.
      Я чув її малим від бабці Вірки.
      Земля їй пухом. У селі однім…
      Його тепер, на жаль, уже немає.
      У тридцять третім виморили всіх.
      Та он Петро село то добре знає.
      Дід його звідти виїхати встиг…
      В Сибір з сім’єю. Але я до чого?
      Ага! Так от, жила сім’я одна.
      Їм донечку даровано від Бога.
      Тож, на великих радощах жона
      До старої ворожки подалася
      Аби про долю донечки узнать.
      Та карти розкладати узялася.
      Скривилася. Та ж мусила казать:
      «В дочки твоєї вік короткий буде.
      У день весілля втопиться вона».
      Аж тенькнуло у матері у грудях,
      Така страшна була та новина.
      «І обійти оте не можна?» «Доля!»-
      Ворожка їй. Та ж матері, однак,
      Не вірилось. Іще часу доволі,
      Можливо, щось і зміниться…Отак
      І час минав. Росла донька-красуня.
      Гарнішої й в окрузі не було.
      Але батькам лиш додавало суму,
      Що їхнє щастя швидко так росло.
      І от уже і парубки навколо,
      Вже й Павло-красень засила сватів.
      Донька щаслива та ще більше болю
      Від тої вістки стало для батьків.
      Та ж щастя дочки?! Як їй відказати?
      Рішили в день весілля берегтись.
      І до води її не відпускати.
      Й криницю серед двору затягти
      Міцним брезентом, щоб туди не впала.
      От і весілля. Радісна донька.
      Бо ж днина її сонцем зустрічала
      І все подвір’я вбране у квітках.
      Батьки теж заспокоїлись – минеться.
      Де їй втопитись, як води нема?
      Та доля недарма кривою зветься,
      Над ними посміялася сама.
      Де не взялася хмарка невеличка,
      Пробігла, краплі рясно пролила.
      Та й зникла. Знову в небі сонця личко.
      Трава, хіба що у росі була.
      Донька подвір’ям бігла,поспішала
      Та послизнулась на росі була
      І на криницю, на брезент упала.
      А там калюжка від дощу мала.
      Вона у тій калюжці й захлинулась…
      Та ж чи багато треба? Ото так!
      І, як би там людина не тягнулась
      Та Долю їй не оминуть ніяк.
      - Він вірно каже,- дід Петро озвався. –
      Про ту ворожку я від діда чув.
      Про неї він теж гарно одзивався.
      А ще казав – такий випадок був.
      В одній сім’ї дітей давно не мали.
      Нарешті ,хлопчик народивсь у них.
      Вони його, де й посадить, не знали.
      А тут якраз ворожка на поріг.
      Чогось до них у хату завітала.
      Та в тих жінок якісь свої діла.
      Вона на хлопця глянула й сказала:
      «Короткий вік Крива йому дала».
      «Як так? – батьки у відчаї питають.
      «Як йому буде вісімнадцять літ,
      То його смерть від блискавки чекає».
      І для батьків померк відтоді світ.
      Щодня над нам трусилися, старались,
      Надіялись, що доля омине.
      Аж ось і вісімнадцять йому сталось.
      Батьки змогли лиш видумать одне:
      У льох його глибокий посадили.
      Хай рік посидить. Як переросте,
      Тоді і вийде хлопець у світ білий.
      Постійно переймались ним, проте.
      Все, що бажав, для нього діставали.
      Аби лишень він льох не покидав.
      Так день за днем і місяці минали.
      Вже б завтра дев’ятнадцять хлопець мав.
      Та сталось так, що батько був у місті,
      А мати послизнулась на траві,
      Звихнула щось – ні встати, а ні сісти.
      Напевно, все то завдяки Кривій.
      А хлопцю закортіло страшно пити.
      Він кликав, кликав та ніхто не йшов.
      Не став тоді у льосі він сидіти,
      Тихцем до дверей льоху підійшов,
      На небо глянув. Хмарка невелика
      Лише пливе. Не дощова зовсім.
      Яке із неї може бути лихо?
      Та тільки вийшов, як ударив грім
      І з тої хмарки блискавка метнулась.
      Ото, як йшов, так бідний і упав.
      Отак лихе те віщування збулось…
      Так мені дід малому розказав.
      Діди замовкли. Кожен своє думав.
      Мабуть, про долю. Хоч і пожили,
      Але прощатись із цим світом сумно.
      Та й правнуки іще не підросли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    310. * * *
      А у нас холоди,
      Мов зима на порозі.
      Боже, не приведи
      Зовсім ранніх морозів.
      Дай ще трохи тепла.
      Де ж те бабине літо?
      Аби бабця змогла
      Старі кості погріти.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    311. * * *
      Москалям клятим спати
      Жаба , бач, не дає.
      Вони все хочуть мати,
      Що у світі де є.
      Крадуть і відбирають,
      Що погано лежить.
      Злочином не вважають
      Сотні тисяч убить.
      Вдертись у чужу хату,
      То для них і не гріх.
      Чужі землі засрати,
      Щоб було, як у них.
      Десь чужими руками
      Ще війну розпалить,
      Щоби кров не струмками,
      Просто ріками лить.
      Сподіваюсь, минеться
      Скоро вся та напасть.
      Москалям увірветься,
      Жаба цицьки їм дасть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    312. Легенда про Труханів острів
      Спека. Я по пішохідному мосту
      На Труханів острів поспішаю.
      Поблукаю босим по піску,
      Попірнаю та позасмагаю.
      Ледь із мосту на пісок ступив,
      Зняв украй обридлі черевики,
      Їх з землі у руку підхопив
      Та й піском подався понад ріку.
      Вибрав місце ближче до води
      Та подалі від людського моря.
      Розгорнув потоптані сліди,
      Роздягнувся, як військовий, скоро.
      Хоча ж, літо, що там роздягать.
      Та з розбігу у Дніпро. Скупався,
      Трохи попірнав і засмагать
      На пісочку на гарячім вклався.
      Ледь заплющив очі, хтось пита:
      - Можна біля вас розташуватись?
      - Звісно… То дідусь вже у літах
      Теж забрів на острів покупатись.
      Розстелився, в воду не спішить,
      Зразу вклався. Видно, що завсідник,
      Бо аж чорний, наче негр лежить.
      І занадто говірливий, видно.
      Бо одразу знов питати став:
      - Ви, мабуть, приходите не часто?
      Я на те лиш мовчки покивав,
      Адже біле тіло не сховати.
      Дід же далі думку розвива:
      - Я тут майже кожен день буваю.
      Коли баба ще була жива,
      Вдвох ходили…Вже п’ять літ немає.
      А цей острів знаєте, як звуть?
      - Та ж Труханів… - А чому? – Не знаю…
      Від індиків, чув колись, мабуть,
      Їх «трухан» в народі називають.
      - Як же, як же?! Таж Труханів був
      Ним, коли й Колумба ще не було!
      Я уколи сорому відчув.
      Справді, чомусь ми про те забули,
      Що індиків вперше завезли
      Вже, коли Америку відкрили.
      Тож від них назвати не могли.
      Ці думки мене розворушили:
      - А ще чув, що, наче, від «трухи» -
      Потерті так острів і назвали.
      Навесні від повеней лихих
      Острови всі на Дніпрі страждали.
      Нанесе на береги вода
      Дерева й сміття та й відступає,
      А все те під сонцем пропада,
      На «труху» із часом зогниває.
      Ше і нині, кажуть, то бува…
      Дід на те хитає головою:
      - Казочка, так само, не нова.
      Чув колись давно я і такої…
      - Так звідкіль ця назва узялась?
      А дідусь заусміхався раптом:
      - Вам в билинах, певно зустрічавсь
      Змій Тугарин. – Довелось стрічати.
      - Так Тугарин той – то Тугорхан –
      Половецький хан, що добре знаний.
      У степах дніпровських його стан.
      Був жорстокий воїн він і вправний.
      З Боняком (теж ханом був) зійшлись,
      Вдвох орду добрячу сколотили
      І на Русь із нею подались.
      Там на Стугні руську рать побили.
      Мусив утікати Святополк,
      А вони навколо розбрелися,
      Кожен половчанин, наче вовк,
      Грабувати землю узялися.
      Мусив з ними замиритись князь,
      Взяв у жони доньку Тугорхана.
      Той із Боняком в степи подавсь
      Кочувати далі своїм станом.
      Правда, не сиділось. Якраз
      У Царграді смута почалася.
      Тугорхан із Боняком подавсь
      Проти візантійців воювати.
      Та невдалим виявивсь похід.
      Наздогнали їх ромеї в полі,
      Надавали копняків, як слід.
      Тож у степ вернулись босі й голі.
      Ще й не всі. Не знаю вже, чому,
      Знов із Руссю щось не поділили.
      Чи схотілось здобичі йому,
      Чи доньку у зятя обділили.
      В нього ж ще одна донька була
      В Переяслав віддана за князя.
      Може чимсь ображена була.
      Хан же не стерпів тії образи
      Й на Андрія всю орду повів,
      Обложив у тому місті зятя.
      Святополк на поміч поспішив,
      Щоб Андрія з пастки врятувати.
      Володимир Мономах привів
      Теж дружину. Разом налетіли.
      Тугорхан відбитись не зумів,
      Половецькі голови злетіли.
      Гнали руські довго їх полки
      Та нещадно голови рубали,
      Мстились за поразки, аж поки
      Темна ніч степовиків сховала.
      А на ранок Святополк послав
      Тіло свого тестя відшукати.
      І на воза мертвого поклав
      В Києві щоб тіло поховати.
      Недалеко під Берестовим
      Тугорхана того й поховали.
      І курган насипали над ним,
      Звичаї так їхні вимагали…
      - А Труханів острів тут при чім?
      Де оте Берестове? Де острів?
      - Е, юначе, справа не у нім.
      Ви, напевно, не почули, просто,
      Що жона-то князева була
      Донькою отого Тугорхана.
      В теремі князівськім не жила.
      Хоч і вийшла заміж вона рано,
      Але ж в неї нуртувала кров
      Половецька. Марила степами,
      У думках вертала знов і знов,
      Як малою по траві ступала.
      Київ сум на неї навівав –
      Тут багато люду, а простору
      Геть немає. Що робити мав
      Князь, коли сумна зробилась скоро.
      Над Долобським озером землі
      Виділив. Нехай живе, як хоче.
      Там шатри поставила малі
      І жила спокійно дні і ночі.
      З нею кілька половецьких слуг,
      Що до того проживання звичні.
      Кожен день виходила на луг
      Та щоранку умивалась в річці.
      Хай не степ та ж спокій навкруги
      І краса, що ока не відвести.
      І Дніпра пологі береги,
      Річка,що спроможна в степ віднести,
      За яким так скучила вона
      Та якого не побачить більше.
      Так і доживала вік одна.
      Острів помагав їй душу втішить.
      Людям же туди ходити зась,
      Здалеку на острів той гляділи.
      Знали, що карати буде князь,
      Якби часом там когось зловили.
      Знали, що там князева жона,
      Що дочка отого Тугорхана.
      Але як же звалася вона,
      То була вже таїна незнана.
      «Тугорханша» так і нарекли,
      Але, язика щоб не зламати,
      «Туруханша» звати почали.
      Звідти й острів стали називати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    313. * * *
      Мерзне земля ночами,
      Листям вкрива себе,
      А журавлі ключами
      Кличуть її з небес.
      Взяти з собою хочуть,
      Сумно летіть самим
      В край, де спекотні ночі
      І не бува зими.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    314. * * *
      «Жорстоке царювання нам
      Слабке готує царювання» .
      Так Карамзін повідав сам
      У історичному писанні.
      Що саме на увазі мав?
      Та слабкість лише й означала:
      Що мало цар завоював,
      Тож мало і награбували.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    315. Феофан Прокопович - ідеолог імперії
      Ми клянемо тих клятих москалів
      За те, що вони гноблять Україну,
      За те, що устромляють ніж у спину,
      Віками прагнуть нашої землі.
      За те, що душ мільйони ізвели
      Вони зі світу за свої ідеї.
      Здається, з пастки вирвались тієї
      І жити власним домом почали.
      Та їх то, все одно не зупиня
      І пхають носа куди їх не просять.
      Свої ідеї про братерство носять,
      Мов то їм наші двері відчиня.
      Та я б не став одних лиш москалів
      У тім винити – є таких багато
      І поміж нас, що ладні помагати
      Забрати частку нашої землі.
      Готові в службу москалям іти,
      Аби піднятись врешті-решт над нами.
      Таких у нас плодилося віками,
      Хто корені в Московії пустив
      І помагав їм пити нашу кров
      Аби самому бути між панами.
      Тих прізвищ можна видавать томами.
      З’являються і нині знов і знов.
      Про одного такого із ділків
      Хотілось би сьогодні розказати.
      Його ми звикли Феофаном звати,
      Хоч Єлизаром звався у батьків.
      Він народився в Києві, в сім’ї
      Купців, малим зробився сиротою.
      Та дядько пожалів дитини тої,
      Взяв в Могилянку вчитися її.
      Бо ж був там ректор. Коли закінчив,
      Тої освіти видалося мало,
      Подавсь до Львова і, щоби прийняли,
      В Василіанський орден поступив,
      Став уніатом. То відкрило шлях
      Йому до Риму. Там вже єзуїти
      Належну надали йому освіту.
      Учився він на совість, не за страх.
      Освоював ораторство, яким
      Мільйони потім люду зміг дурити.
      Урешті-решт, отримавши освіту,
      Знов повернувся та не в рідний дім.
      В Почаєві знов православним став,
      Як то все просто в нього так виходить,
      Із віри в віру легко переходить?
      А далі в Київ почимчикував,
      Де став ченцем й прозвався Феофан,
      Узявся в Могилянці викладати,
      А язиком вмів гарно теліпати,
      Що зрозуміє, навіть і профан.
      Тоді ж і першу книгу написав.
      Аби скоріш її надрукувати,
      Вгорі Мазепі написав присвяту.
      Як ворогом царю Мазепа став,
      То Феофану в шкоду не пішло,
      Бо ж він і з губернатором водився,
      Не раз йому порадами згодився.
      А скоро і з Петром його звело
      Чи провидіння, чи «уміння жить».
      В святій Софії про царя отого
      Та про його Полтавську перемогу
      Вітання удалось проголосить,
      Де він Петра з Самсоном порівняв.
      Цареві, мабуть, до душі припало.
      Коли в похід у Прутський виступали,
      То цар с з собою Феофана взяв,
      Щоб той солдат запалював у бій.
      Хоч закінчився той похід невдало,
      Цареві знову до душі припало,
      Як вівся Феофан за тих подій.
      Тож скоро за протекції царя
      Ігумен він в монастирі у братськім
      У Києві і ректор Могилянський.
      Отак його і сходила зоря.
      А скоро вже і в Петербург зовуть,
      Щоб ставити у Псков митрополитом.
      Тут кілька слів потрібно уділити,
      Щоби подій всіх зрозуміти суть.
      Коли Петро «реформи» розпочав,
      То в духовенства він не мав підтримки.
      Аж надто відбувалося все стрімко,
      Цар іноземцям надто довіряв,
      Велів боярам бороди голить…
      Та ще було тоді багато чо́го,
      Що відвертало тих попів від нього.
      Та ж церкву він не може відмінить?!
      Тож цар рішив другим шляхом піти –
      Щоб церкву власній волі підкорити,
      Став ієрархів з заходу манити,
      Що змогли власну віру зберегти
      Та західну, проте освіту мали.
      Між українців, білорусів звав,
      Хто Могилянку, перш за все, кінчав.
      Вони його опорою й ставали.
      Сказати слід, що з ієрархів тих,
      Які в Росії кафедри займали –
      Більш половини українці мали.
      От був і Феофан посеред них.
      Коли помер в Росії патріарх,
      Петро не дав нового обирати.
      Блюстителем Яворський мусив стати,
      Але без влади справжньої в руках.
      Керує там Освященний собор
      Та Монастирський ще приказ до того.
      Задумав цар, щоб залучити Бога
      До своїх справ, щоб обер-прокурор
      Ім’ям царевим там тримав порядок.
      Задумався колегію зладнать,
      Яка духовним буде керувать.
      На те Яворський не годився, правда.
      Хоч галичанин, мріяв вже тоді
      Із часом, може патріархом стати.
      Тоді навіщо сук йому рубати,
      Той кострубатий, на якім сидів?
      Тоді про Феофана цар й згадав.
      Призвав до себе, повелів зробити,
      Як можна патріарха замінити,
      Щоб цар на церкву вплив великий мав.
      І Прокопович, звісно ж, постаравсь.
      Цілий трактат був написав для того,
      Щоб волею все пояснити Бога.
      Там він до того, навіть дописавсь,
      Що патріарх цареві конкурент,
      А влада є єдиною від Бога,
      Отож нема поганого нічого.
      Цар – самодержець. Чим не аргумент?
      Цареві до душі припало все,
      І скоро вже Синод у церкві правив.
      Туди цар Прокоповича й направив,
      Нехай попів тих трохи потрясе,
      Бо ж щеряться на кожен його крок,
      Із сином Олексієм мутять воду.
      Аби не було йому з того шкоди,
      Надав він гарний синові урок.
      Позбавив права всістися на трон.
      Своїм указом ввів порядок новий,
      Що кожен цар останнє має слово –
      І слово царське те – то є закон –
      Хто саме має право царювать.
      Дурний указ, адже привів до того,
      Що спадкоємців не було у нього.
      Помер, але не встиг ім’я назвать.
      І сотню літ імперію трясло –
      Одних скидали, інших становили,
      Когось убили, у тюрмі згноїли.
      Чого лиш за сто років не було.
      Без Феофана знов не обійшлось,
      Знов книгу пише, знову «обіляє»,
      Монарх, мовляв у діях правду має,
      Бо ж Богом то йому передалось.
      Він перед Богом лиш відповіда.
      Що б не робив – то користь для народу.
      І далі все царю Петру в угоду
      Пояснення для простолюду дав.
      І далі, що би цар там не робив,
      То Феофан всьому знайде причину,
      Пояснить, що то правильно єдино…
      Отак Петрові вірою й служив.
      До речі, хоч і сан духовний мав,
      Та світського життя він не цурався.
      Не гидував, до чарки прикладався,
      Гулянки п’яні без кінця збирав.
      «Зловмисники» нажалілися вмить,
      Приїхали вночі до Феофана,
      Там в розпалі якраз гулянка п’яна
      І Феофан із чаркою стоїть.
      Не розгубився, як царя впізнав
      Та здравицю проголосив монарху,
      У очі подививсь тому без страху.
      І цар веселим голосом сказав
      «Зловмисникам»: «Як хочете – ідіть,
      Мені ж така гулянка до вподоби!»
      А тим зосталось хоч кричати: «Пробі!»
      Та що робити, коли цар велить?!
      Та цар не вічний, скоро вже допивсь,
      Що й дуба врізав і не встиг назвати,
      Кому на трон той сісти царювати.
      Та Феофан і тут оприділивсь.
      Підтримав Катерину, бо вона
      Тоді підтримку Меншикова мала,
      За ним же якраз гвардія стояла.
      Та ще ж боявсь, що друга сторона -
      А то усе бояри та князі,
      Знов стануть патріаршество вертати,
      Йому ж тоді добра з того не мати.
      Все в Меншикова, наче ж «на мазі».
      Тоді от Прокопович й заявив,
      Що був з царем в англійця на гулянні
      І цар, мовляв, сказав про спадкування,
      Що Катерину бачити б хотів,
      Для того і корону їй поклав.
      Хтось там слова потвердити ті взявся.
      І Меншикову «хід конем» удався:
      «Хай править Катерина!» - закричав.
      Як Катерина на престол зійшла,
      То він уже ж вгодити їй старався
      Та з «ворогами» разом розібрався.
      В тім Катерина, звісно ж помогла.
      Яновського спочатку «підсидів»,
      В Карелію далеку геть відправив.
      Вже Феофан у Новгороді правив,
      Де той Яновський до цих пір сидів.
      Та тут нові з‘явились «вороги»,
      Які під нього узялись «копати»,
      Померла Катерина й захищати
      Не стало кому «вірного слуги».
      Сів малолітній на престол Петро.
      Князі й бояри навкруг нього стали,
      А Меншикова аж в Сибір заслали.
      «Кінець усього!» - відчував нутром.
      Тут ще на нього справу завели
      В Таємній канцелярії, неначе
      Він єретик, за ним в’язниця плаче.
      Вже б, може і в застінки одвели.
      Та провидіння втрутилося знов.
      Помер Петро від віспи – й знов питання:
      Хто на престолі після нього стане?
      Але ж то має бути «царська» кров.
      Згадали Анну, що якраз сидить
      В Мітаві, у Курляндії , близенько.
      Надумалися звать її хутенько
      Аби імператрицею зробить.
      Але, та має перше підписать
      Кондиції, що згодна усю владу
      В якусь Таємну передати раду…
      Тут Прокопович теж не став чекать,
      Бо то для нього був останній шанс.
      Таємно він посольство посилає
      І згодитися Анну умовляє.
      Та обіця, що за короткий час
      Він владу їй спроможний повернуть.
      Все відбулося згідно з його планом,
      Кондиції розірвані були,
      Князі й бояри під арешт пішли.
      Час зоряний настав для Феофана.
      При владі Бірон й Остерман були,
      Які із церкви гроші лиш качали.
      Священики на те протестували,
      Але нічого вдіять не могли.
      А Феофан, тим часом, під шумок
      Із ворогами розібратись взявся,
      Через яких він скільки «настраждався».
      Якраз йому прийшов для того строк.
      В Таємну канцелярію пішли
      Один за одним ті, хто намагався
      Його зіпхнути, хто над ним сміявся
      І майже всі засуджені були.
      А він катам поради ще давав,
      Як краще з люду правду вибивати.
      Самому б, може, було катом стати…
      Але, при тому Прокопович мав
      Любов до книг та до наук усяких.
      Він шлях для Ломоносова відкрив,
      Коли той ще у Холмогорах жив.
      Ото хіба за те йому подяка.
      Тим часом, більше сотні «ворогів» -
      Чи явних, чи уявних вже скарали.
      В кінці вже й Лопатинського «узя́ли»,
      Того, який найбільше насолив.
      Та Феофан кінця вже не дождав,
      Уже тріумфу свойого не відав.
      Лишив у спадок нам усі ті біди
      Імперії, яку він збудував.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    316. * * *
      Я іду доріжкою між клени.
      Наступає урочиста мить.
      Готувались. Встигли задля мене
      Вже й червоний килим простелить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    317. * * *
      Ішов якось по дорозі із Січі старий козак.
      Тут назустріч йому диба, мабуть, в Крим московський дяк.
      Козака уперше бачив, бо ж в Москві весь час живе.
      - Что ето у тєбя, братєц, за хахол на галавє?
      - Не хохол, а оселедець. – отвіча на те козак.
      - Всьо равно хахол! – сміється з козака проклятий дяк.
      Козака те розлютило, він на дяка подививсь:
      - Що за борода у тебе? Може б, краще поголивсь.
      Бо «как цап» той виглядаєш. От відтоді і пішли:
      Москалі для нас – «кацапи», ну, а ми для них – «хохли».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    318. Звідки беруться богатирі
      Сидять діди на лавочці під дубом розлогим.
      Сидять мовчки, зажурені, самокрутки смалять.
      Не до сміху. Поглядають часом на дорогу.
      Прийшли оце з кладовища, воїна ховали.
      Молодий, ще б жити й жити. А уже немає.
      Уже душа полетіла на небо до Бога.
      А вони, бач, іще й досі по землі блукають,
      Хоч, здавалось, туди ближче їм була дорога.
      Дід Микола не утримавсь: - Як то воно сталось?
      Я ж Дмитра з малого знаю, бігав босоногий.
      Уже ж бідному хлопчині у житті дісталось,
      Бо ж з народження не було батька у малого.
      Де подівсь – ніхто не знає. Жінка не говорить.
      Але хлопчик ріс розумним та метким, нівроку.
      Думав, що він інститута вже закінчить скоро.
      А воно, бач, повернулось зовсім іншим боком.
      Казав старший на могилі – як герой загинув.
      Сам-один спинив атаку ворожої сили.
      Не злякавсь, не відступився, не показав спину.
      Богатиря, казав старший, мати народила.
      А з виду, було, і не скажеш – малий, худорлявий.
      Звідки сили богатирські в таких і беруться?
      - Коли часи наступають важкі для держави,
      Коли вороги, як круки чорні кругом в’ються,
      Тоді богатирські душі, що віки дрімали,
      Прокидаються, щоб стати на захист Вітчизни. –
      Озвавсь Клим старий, - і тому прикладів чимало.
      То я чув іще від діда, що в годину грізну,
      Начебто, проста людина, яка поряд ходить,
      Раптом сили богатирські в собі відчуває.
      І такого зупинити ворогові годі.
      Чи то правда, чи не правда - то уже не знаю
      Та повідав колись дід мій історію давню,
      Яку ще від свого діда, здається, дізнався.
      Чи дослівно пам’ятаю – казати не стану,
      Щось, можливо, переплутав, щось позабувався.
      Було то в часи, коли вже південь України
      Потихеньку заселявся, степи вже орали,
      Засівали. Хоч бувала і лиха година,
      Коли турки з татарами на край нападали.
      Та ж чи буде українець орду ту боятись,
      Коли треба золотисту ниву убирати?
      Можна було людям вільним в косарі найнятись,
      На життя копійку гарну тим назаробляти.
      Тож пра-прадід і найнявся в косарі до когось.
      Їх зібралася ватага чоловік із двадцять.
      А пшениця ж уродила, як в раю у Бога,
      Любо-мило і косити, в радість така праця.
      Був між ними один дядько, Бог і знає звідки.
      Хто вже його не питався, німий тобі чисто.
      Та працює, як всі інші, спочиває зрідка.
      Одно тільки, як сідали усі, було, їсти,
      То він візьме собі хліба та й всього в тарілки,
      Сяде оддалік від гурту та і споживає.
      Люди спершу косилися, але згодом звикли,
      Яких тільки забобонів в людей не буває.
      Отож, косять вже три тижні, напевно, у полі,
      Коли кінь біжить такий, що іще пошукати.
      Без сідла і без вуздечки. Й нікого навколо.
      Десь утік, мабуть, зі стайні. «Нумо, упіймати,-
      Отаман кричить, - господар могорич поставить,
      Як коня йому повернем!» Усі похапались.
      А самітник той і каже: «То даремна справа.
      Коня вам того не взяти, як би не старались.
      Окрім мене, він і близько не пустить нікого».
      Посміялись над ним дружно та й коня ловити.
      Обступили з усіх боків, сходяться до нього.
      А кінь заіржав сердито, ударив копитом
      Та як скочить. Всі урозтіч. А він, наче птаха,
      Перелетів, одбіг трохи та і зупинився.
      Люди уже підступатись не хочуть від страху.
      «Що, піймали?» - то самітник. Отаман озлився:
      «А ти зловиш?» «Я то зловлю!» «Гляди ж - не здолаєш,
      То добряче прочуханки тоді будеш мати!»
      Чоловік до коня того спокійно ступає.
      Кінь стоїть, ні кроку з місця, неначе прип’ятий.
      Той узяв його за гриву, по шиї погладив
      Та й говорить: «Здоров, друже! Я вже зачекався.
      Тепер уже будем разом!» А кінь, наче й радий.
      Заіржав та так прихильно та все притулявся.
      Чоловік: «Ну, погуляй ще!». До людей вертає
      Та господарю говорить: «Прощатися мушу!»
      Той давай його вмовляти, ледве не благає.
      Чоловік на те: «Не можна. Зове Господь душу.
      Прийшов мій час. Іти треба, куди Господь кличе!»
      До коня, узяв за гриву та й без сідла скочив.
      Кінь як звівся, став на ноги задні, наче свічка,
      Далі стрибнув, з-під копит все полетіло в очі,
      А сам вибив в землі діри майже по коліна,
      Але вихопився й далі – все швидше і швидше.
      За півверсти пропав з очей, немов раптом згинув,
      Тільки вибої глибокі від копит залишив.
      А вже далі сліди оті взагалі пропали,
      Мов здійнявся кінь у небо та й небом подався.
      Бо ж богатирі крилатих, кажуть, коней мали…
      - Що ж то, Климе, усе значить? – дід Яким спитався.
      - А то значить, - Клим говорить, - не простий був, видно -
      Богатир, в якому сили до пори дрімали.
      Жив, як всі, робив, як інші, поводився гідно,
      А, коли його година, нарешті, настала,
      Знайшов його кінь, отой, що був Господь направив
      І пішов він Батьківщину від зла захищати.
      Людям волю боронити, здобувати славу…
      А в нас, хлопці, щоб ви знали, є таких багато.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    319. * * *
      Зацвіли хризантеми у моєму саду.
      Встану я на світанку, по доріжці пройду.
      Подивлюся на квіти у холодній росі,
      Подивуюсь їх дикій неповторній красі.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    320. * * *
      Спи, дитинко, засинай,
      Бо сидить в кущах Бабай –
      Старий, страшний дідуган.
      Він на неслухів чига.
      З драною торбиною
      Ходить він за спиною.
      Як дитина капризує,
      Він одразу то почує.
      То у шибку стукає,
      То у двері грюкає.
      Неслуха-дитину
      Забере в торбину.
      А дідова баба
      Сидить, наче жаба,
      Чека в кукурудзі.
      А в неї на пузі
      Макогон залізний.
      Вона ним як трісне
      Дитя неслухняне.
      Буде аж до рана
      Не в ліжечку, в хаті –
      В кукурудзі спати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    321. Легенда про латаття
      Душа хотіла, щоб її кохали,
      Але кохання так і не знайшла.
      Тож квіткою вона, урешті, стала.
      Колись така історія була…
      Жила дівчина у селі одному.
      Не дуже гарна. Та ж то не біда.
      Хіба живе кохання лише в тому,
      Хто гарний? А була ще молода.
      Ще могла вийти заміж, народити.
      Але зневіра поселилась в ній.
      Мовляв, нікому не потрібна в світі.
      А парубок ще був там молодий,
      В якого ще з малого закохалась,
      Надіялась, як виростуть вони,
      Щоб покохалися та і побрались.
      Але, коли він виріс, то за ним
      Дівчата всі ходили чередою.
      Між них собі він любку і обрав.
      А дівчина зосталася одною
      І такий відчай, врешті її взяв,
      Що здумала суперниці позбутись.
      Якось та вранці кладкою ішла.
      І треба ж їм на кладці тій зіткнутись.
      Утриматись дівчи́на не змогла,
      Суперницю штовхнула. Та й упала,
      Ударилась об камінь і лежить.
      Вода навколо аж червона стала.
      А дівчина злякалась умить
      Та й кинулась у розпачі до лісу.
      Немов хотіла прихисток знайти.
      Під ноги, бігши, не дивилась, звісно.
      Незчулася, як вже сторчма летить
      У якусь яму. Шию і зломила.
      Душа високо в небо піднялась,
      Металася, немов чогось хотіла.
      Та Бог, чи дав іще один їй шанс,
      Аби вона свій гріх спокутувала,
      Вернув на землю душу ту її.
      І от вона дитям маленьким стала
      У жіночки без дому, без сім’ї.
      Дитя було не ждане й непотрібне.
      Як народила так і позбулась.
      Неначе то і не кровинка рідна.
      Схопила та й до річки подалась.
      Дитя безжально кинула у воду
      Та і пішла… А те мале дитя
      Русалкою в ріці зробилось згодом.
      Як то? Ніхто не знає до пуття.
      Таких багато у ріці водилось.
      Якась втопилась, а якась була
      Засватана, але не одружилась,
      Дожити до весілля не змогла.
      А ще якусь на Трійцю смерть забрала.
      Тож вмерли всі малі чи молоді
      І справжнього кохання не спізнали.
      Тепер жили узимку у воді,
      А навесні та влітку в лісі, в полі.
      Не маючи других собі утіх,
      Ходили, чи то в платті, чи то голі,
      Шукали хлопців, а, зустрівши їх,
      Могли кого навік залоскотати
      Або до себе в воду заманить,
      Щоб його душу за коханця мати.
      Хто їм попався – тому вже не жить…
      І от вона русалкою зробилась,
      Ще поки всіх обичаїв не зна.
      Тож старші її вчити заходились:
      - Ти піднімися над водою з дна,
      Як тільки хлопець до води підійде,
      То заспівай, у воду замани.
      Нехай ступає за тобою слідом,
      Поки ті чари володіють ним…
      Вона отак й збиралася вчинити.
      Ледь вздріла хлопця, що до річки йде,
      Приготувалася, щоби заманити.
      Сидить в воді між водоростей, жде.
      Він підійшов та нахиливсь над воду,
      Умитись чи напитися хотів.
      Її ж замилувала його врода.
      Вона, немовби, вдруге у житті
      Зустріла того, що його кохала.
      Бо ж та постава, те ж саме лице.
      Русалкою б занапастити мала,
      Але душею не пішла на це.
      Не випірнула аби не злякати.
      Лиш милувалась ним із-під води.
      Він встиг умитись і води набрати.
      У воду якось пильно поглядів,
      Але її, напевно, не помітив.
      Всміхнувсь про себе та й у ліс подавсь.
      Вона услід хотіла поглядіти
      І над водою тихо піднялась.
      А він ішов, не озирався, навіть.
      Вона шептала тихо: «Обернись!»
      Щоби іще хоч раз на нього глянуть.
      І їй ті миті вічністю здались.
      А, може, й справді, вічність проминула
      У мареві її пустих надій.
      Бо вже вона у воду не пірнула,
      А квіткою зробилась на воді.
      Та біла квітка на листку великім
      Відтоді на озерах і ставках,
      На тихім плесі, в заводях на ріках
      Росте, мов на кохання ще чека.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    322. * * *
      І листопад прибуде заздрий вслід за тим,
      Який не вміє так, як жовтень, малювати.
      Візьметься листя пофарбоване зривати,
      Під ноги кидати й топтатися по нім.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    323. * * *
      Тут стояло колись село.
      А тепер напівдикий сад,
      Вишні, яблуні, виноград.
      Повернути б часи назад,
      Щоби тут, як раніш було.
      Щоб куйовдилась дітвора,
      Щоби півень усіх будив
      І господар двором ходив:
      Тому їсти, тому води,
      Доки в поле ще не пора.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    324. Морський похід запорожців в 1625 році
      Тихий вечір опускався на дніпрові схили,
      Біля вогнища тісненько козаки сиділи.
      Про те, про се говорили, часом сперечались,
      Як комусь не до вподоби сказане здавалось.
      Говорили про походи у краї заморські,
      Про татарськії набіги, болота московські.
      Сперечались, що потрібно задля перемоги.
      Один казав, що багато треба війська свого.
      Другий, що потрібна зброя, мушкети, гармати.
      З ними можна добре чосу ворогові дати.
      Третій же усім доводив, аж піна із рота,
      Що, здобута перемога – гетьмана робота.
      Буде гетьман з головою – з силами й малими
      Зможе ворогів здолати, справитися з ними.
      Старий Грицько сидів мовчки із люлькою в роті.
      Дослухався до розмови, наче й без охоти.
      То дивиться кудись в далеч, то гілля підкине
      У багаття та поверне, вигріває спину.
      Все ж не витримав і каже: - Суперечки марні!
      Зрозуміло, що і зброя та і гетьман гарний –
      То все добре. Та ж не завше те в бою рішає.
      Бо іноді під час битви так воно буває,
      Що якась, напевно сила все перерішала:
      Тримав в руках перемогу і кудись пропала.
      Мабуть, пан Біг подивився – грішників багато
      Та й надумався зненацька усіх покарати.
      Як то було у морському на Стамбул поході…
      - А коли то, Грицю, було? – В тому році, вроді,
      Як Марко водив козацтво із ляхами битись
      Під Крилов. Та довелося клятим поступитись.
      Над озером Куруковим і договір склали,
      Дорошенка замість Жмайла гетьманом обрали.
      Та то було вже на осінь. А похід був літом…
      Точно, влітку того року. Бо ж вернулись звідти
      Та і бігом подалися своїх виручати,
      Бо ж на волості вже ляські гаркали гармати.
      - Та ж розкажи про похід той. Як воно там було?
      Бо ж ми, наче, про похід той нічого й не чули?!
      - А чого ж не розказати? Сам же усе бачив…
      Почалося всі події, хлопці, з того, значить,
      Що з’явивсь на Україні який турок знатний.
      Себе велів Олександром, кажуть, називати,
      А, насправді, звався Ях’я, був султанським сином.
      Врятувався він від смерті невідомим чином.
      Бо ж ви знаєте, султани, як на трон сідають,
      То усіх братів по крові одразу ж вбивають.
      А цей якось врятувався та й надумав, звісно,
      Аби скинути султана та й самому сісти.
      Та ж для того йому війська чимало потрібно.
      А у нього грошеняток було мало, видно,
      То ж помикався та й, певно, хтось сказав небозі,
      Що бояться запорожців найбільш голомозі.
      Тож він на Січ і подався просить товариство
      Помогти йому на трона у Стамбулі сісти.
      Товариство послухало бідака на раді
      Та й прохання його, звісно, вдовольнило радо.
      Бо ж і так уже збирались за море сходити,
      То чого ще добру справу одну не зробити?!
      А там, може, вдасться справа – новий султан буде,
      Християнського відпустить із неволі люду,
      Ще й татарам заборонить ходить в Україну.
      Треба б, хоч заради того, помогти людині.
      А він хлопець був бідовий, ще й на Дон подався.
      Дон підтримать Запорожжя також обіцявся.
      Тож взялися ми байдаки в похід готувати,
      А, оскільки у похід той згодилось багато,
      То й байдаків зготували кілька сот. І скоро
      Прошмигнули повз Очаків та й вийшли у море.
      Там у морі з дончаками незабаром стрілись.
      Ті, хоча багато війська прислати хвалились,
      Лиш на трьох десятках стругів усіх розмістили.
      Правда, ми про те нічого їм не говорили.
      Бо і то якась та й поміч. Пішли морем далі,
      Поки турки про похід той нічого не взнали.
      У цей час в Криму за владу ішла колотнеча,
      Коли хан старий вмирає – так то звичні речі.
      Турки свого претендента до Криму припхали,
      Ще і слідом флот у поміч для нього прислали.
      Десь крутився біля Криму. А ми тому й раді,
      Під Стамбулом нам не стане, значить, на заваді.
      Спершу, правда, надумали піти до Трабзона,
      Побачити, чи підходить до Ях’ї корона.
      Бо ж він клявся, що ледь ступить на берег турецький
      Так до нього ціле військо з місцевих зійдеться.
      Особливо християни, яких там багато.
      Удалося досить швидко Трабзона домчати.
      Нас там, звісно, не чекали – усе місто спало.
      Та ми радісної стрічі зовсім не чекали.
      Поки турки схаменулись, до зброї узялись,
      Ми вже вулицями міста за здобиччю мчались.
      А турки всі в різні боки, місто запалало.
      Там здобичі, скажу чесно, на всіх вистачало.
      Нав’язали вузли добра, тягнем на байдаки.
      Збігаються звідусюди до нас небораки,
      Що турки їх полонили. Та нема нікого,
      Хто би прийшов воювати за Ях’ю отого.
      А тут трапилося перше, що весь план зламало.
      Поки ми і тім Трабзоні здобич добували,
      Підійшов якийсь турецький корабель із моря.
      Що то чиниться у місті, здогадались скоро,
      Розвернулись та й помчали. І не наздогнати.
      Тепер будуть у Стамбулі про наш похід знати.
      Зібралися до байдаків, дончаки – до стругів,
      Навколишню обібрали до нитки округу.
      Намірились плисти далі, дончаки уперлись:
      - Коли турки про нас знають, чого би ми перлись?
      Здобичі і так набрали, можна і вертати.
      Бачить отаман - даремно було їх вмовляти.
      Махнув на них та і каже: - Пливіть собі з Богом!
      Ми ж вирішим, яку далі обрати дорогу.
      І, хоча Ях’я старався, вмовляв отамана
      Іти хутко до Стамбула та й напасти зрана.
      Той вже вирішив, щоб дарма не ризикувати.
      Десь же цілий флот турецький гуляє, проклятий.
      Почнем Стамбул штурмувати, дертися на стіни,
      А він вигулькне зненацька і ударить в спину.
      Спалить нам усі байдаки, як будем вертати?
      Тож рішили, що Стамбула не будем чіпати.
      Обійшли Босфор ми морем, на північ помчали.
      Хоча раптом серед ночі вітрила упали.
      Вітер стих і все туманом навкруги накрило.
      Тоді ми вже на байдаках за веслами сіли.
      Пливемо, тримаємсь купи, щоб не загубитись.
      А туман почав ще більше навкруги клубитись.
      Вже і ранок, а він клятий досі не спадає.
      В небі сонечко крізь нього ледве проглядає.
      Якраз хлопці нас змінили та на весла сіли,
      Щоби ми набрались сили, трохи відпочили.
      Сиджу я, вперед дивлюся і в тумані бачу,
      Якась купа видніється, як гора, неначе.
      Кажу тоді отаману: - Чи то ми не збились?
      Чи до берега чужого часом не прибились?
      А той пильно придивився та й каже: - Холєра!
      То ж турецькі попереду видніють галери!
      Нумо, хлопці, передайте по байдаках тихо,
      Хай готуються, влаштуєм проклятим потіху.
      Добре, що ішли в тумані ми у тому щільно,
      З пів голоса всі почули, не кричали сильно.
      У тумані підібрались до каторг ворожих,
      Які досі ще не знали про маневр наш, схоже.
      Оточили ми галери, високі та грізні
      Та й одразу з усіх боків на борти полізли.
      Половина бере штурмом, дереться нагору,
      Ну, а друга на байдаках пантрує за морем.
      Доки турки зрозуміли, доки похопились,
      Уже наші на галерах їхніх опинились.
      Нам дісталась капудана – адміральське судно.
      Уся така прикрашена, виглядала чудно.
      Нагорі червоний прапор, меч на ньому срібний,
      Три ліхтарі над кормою – його зразу видно.
      Мало того, що велике судно, ще й на ньому
      Більше солдат і матросів, аніж на другому.
      Зав’язалась люта січа, то ми їх тіснили,
      То вони нас відтісняли, де і брали сили.
      Билися, скажу, відважно, хоч і бусурмани.
      Та ми теж не ликом шиті, разом з отаманом
      На корму пробитись хочем, адже там гармати,
      Щоб по наших по байдаках не дати стріляти.
      Туркам нікуди діватись, бо ж вітру немає,
      Усе їхнє парусиння безвільно звисає.
      А галерники на веслах, як тільки почули,
      Що козаки на галері, про весла забули.
      Перестали веслувати – галери й застигли.
      А ми вже на капудані до керма устигли.
      Уже скоро подолаєм силу всю ворожу.
      Та Бог від нас відвернувся в ту хвилину, схоже.
      Раптом з півночі легенький вітерець повіяв,
      Порвав той туман на клапті і миттю розсіяв.
      А далі подув сильніше, набирався сили.
      Вже байдаки, наче тріски по морю носило.
      Куди там нам штурмувати ті галери кляті,
      Треба ж бо байдаки швидше свої рятувати.
      Хоч вони і не потонуть – очерет на боках,
      Але ж вітер заходився такий, що нівроку,
      Переверне, не дай Боже. А турки зраділи,
      Бо ж вітрила надулися, вітер підхопили.
      Тепер можна не стояти, як вкопаним, досі.
      Отоді то для нас лихо саме й почалося.
      Мало того, що каторги швидкості набрали,
      Вони з гармат по байдаках стріляти почали.
      Хоч стрільці у них і знатні, але в такий вітер,
      Їхнім ядрам довелося у море летіти.
      Кілька, правда, потопили гармаші байдаків,
      На найближчі перебрались вцілілі козаки.
      Турки, правда , постріляли та і подалися.
      Злякалися, щоб ми знову за них не взялися.
      А нас буря розкидала добряче по морю.
      Тож зібралися докупи ми іще не скоро.
      Як зібрались, то взялися живих рахувати.
      У бою та й у тій бурі втратили багато.
      Кого море потопило, кого турки вбили,
      А кого, пізніше взнали, в полон захопили.
      Помолились за пропащих та й пливем додому.
      А тут якраз у лимані при Дніпрі самому
      Стоять турки, спочивають. Табір збудували
      На березі, біля нього байдаки прип’яли.
      Як же таке проминути? На них налетіли.
      Кого змогли, того вбили, байдаки спалили.
      Паша їхній тимишварський, як в наметі вклався,
      Так у спідній там сорочці навік і зостався.
      А нещасні християни з його пашалика,
      Що привів він воювати, наблизились з криком,
      Що не хочуть воювати, зброю поскладали.
      Попросилися, щоб ми їх із собою взяли.
      Не кидати ж на поталу. Хочете – ходімо!
      Тож на Січ вже подалися ми разом із ними.
      Прихопили і гармати, що те військо мало…
      А вже на Січі нас вістка тривожна чекала,
      Що йдуть ляхи, щоб козацтво повстале скоряти.
      Тож прийшлося чимскоріше іти виручати…
      Тож про що я? Бачте, хлопці, як воно буває.
      Є над людьми Божа воля, вона все й рішає,
      Кому бути переможцем, кому бути битим.
      Кому скоро помирати, кому довго жити.
      - А що ж Ях’я? – Вже на Січі з нами розпрощався.
      Розсердився на нас, мабуть, до Москви подався,
      Щоби в москалів на турка помочі просити.
      Та, говорять, до Європи ледве утік звідти.
      А що далі – то не знаю, де він там подівся.
      Поваландавсь по Європам та й слід загубився.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    325. * * *
      Прокинувся ранок похмурий і сірий.
      Всміхнулося сонце, хоч зовсім не щиро.
      Сховало усмішку за віялом хмар.
      Повітря холодне з морозної ночі.
      Народ поспішає, зігрітися хоче
      І золотом осінь встеляє бульвар.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    326. * * *
      Молодий панич додому прибув зі столиці,
      Де батьки його послали на юриста вчиться.
      Гуля він якось маєтком, бо ж днина погожа,
      Кріпак порає на грядці, так на нього схожий.
      Гукнув він його й питає (цікавість заїла):
      - Твоя мать в отца покоях раньше нє служила?
      - Що ви, пане, не служила, - відповів останній, -
      Та мій батько топив груби у покоях пані.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    327. Звідки беруться розповіді про відьом
      Було то в часи колгоспні, не сталінські, кляті,
      Бо тоді за такі речі могли й розстріляти.
      А вже, мабуть, при Микиті було, при Хрущову.
      Жили люди в селі бідно. Із того, що нове,
      Тільки ото, що контору колгоспну зладнали.
      А так всім жилося важко, усі бідували.
      Щоб звести кінці з кінцями, хазяйство тримали.
      Слава Богу, хоч податки ті повідміняли.
      Бо ж при Сталіну платили податок з усього,
      Що було у господарстві, ще й здавали з того,
      То яєць, то вовни, навіть, за дерева брали…
      Тож до чого я? Так, звісно, таки бідували.
      Цілий день в колгоспі тягнеш усяку роботу,
      Трудодень тобі запишуть – бо ж ніхто «не плотить».
      Грошей бачили, хіба що було із базару.
      А так тільки й працювали, уважай, що даром.
      Вдома хіба ото зранку та ще перед ночі.
      Та й то тихцем, щоб не втрапить голові на очі.
      Бо озлиться й трудодні ті під хвоста собаці.
      Чи ж багато ото встигнеш із такої праці?
      А хазяйство ж дома треба чимось годувати.
      До наступного врожаю може й не достати.
      Тож доводилось крутитись. Ранньою весною
      В нас і трапилась пригода з «відьмою» отою.
      Вже корівка усе сіно в стогу підібрала,
      Вже й солома закінчилась. А пора стояла,
      Що ледь-ледь лише травичка де інде пробилась.
      Та і холодно пускати, щоб не простудилась.
      Пішов я вже по темному до скирти соломи
      Колгоспної. Візьму трішки, принесу додому,
      Буде чим тоді корівку мою годувати.
      Та ж дивлюся, щоб начальство вже уклалось спати.
      Бо, як зловить, то біди вже мені не обратись.
      Тож й солому смикать треба, й добре озиратись.
      От, насмикав я соломи купу чималеньку,
      Зв’язав її рядниною, мотуззям гарненько.
      Підхопив собі на плечі та й іду помалу.
      Прислухаюсь, щоб начальство бува не спіймало.
      Воно ж пішки не ходило, бідаркою лише.
      Тож я здалеку й почую – отим себе й тішу.
      А солома розповзлася з рядна на всі боки.
      Іду, наче та копиця та рахую кроки,
      Щоби дому не минути. Не бачу ж дороги,
      Лише те, що лежить прямо мені попід ноги.
      Раптом чую – повертає молодь з вечорниці.
      Хлопці голосно говорять, сміються дівиці.
      Воно добре молодому, як сім’ї немає.
      Хіба воно про хазяйство те переживає?
      Думав, вони далі підуть, мене не побачать.
      Отож, собі потихеньку й посуваюсь, значить.
      Коли дівка враз як крикне: «Відьма!». Тихо стало.
      Чую – враз залопотіли і кудись погнали.
      Я і сам завмер на місці, бо ж трохи злякався.
      Хоча з відьмами ніколи іще не стрічався
      Та наслухався такого…Не приведи Боже.
      Зачаївся. Дослухаюсь чи не суне, може.
      Але тихо. Молоді вже по хатах сховались.
      А та відьма, коли й була ,то кудись подалась.
      Вже якось дотяг солому до своєї хати.
      Буде кілька днів корівку чим погодувати…
      Іду вранці селом, бачу – кучкуються люди,
      Щось таке розповідають схвильовано всюди.
      Бачу, хлопця молодого бабці обступили
      І до допиту, напевно, уже приступили.
      Підійшов поближче, чую, парубок бурмоче
      Та розказує пригоду, закотивши очі:
      - Ідем, - каже, - ми юрбою вчора з вечорниці,
      Коли ж суне по дорозі нам навстріч копиця.
      Гапка перша помітила та, як заволає: «Відьма!»
      А воно все суне, убік не звертає.
      Точно, відьма! Перед нами копицею стала.
      Йшла, мабуть, корів доїти, то, щоб не впізнали.
      Ми й урозтіч, бо, як злапа, то біда нам буде…
      - Правда, правда, - загуділи навкруг нього люди.
      - Точно, відьма! Вони, кляті корів чужих доять.
      Та ще всякі інші шкоди бідним людям коять.
      Я ж стою, сказать не можу, хоч і правду знаю.
      Так та байка й до сьогодні по селу гуляє.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    328. * * *
      Хитається на вітрі гілка глоду.
      Відлякують несмілих колючки.
      Ледь чутно торохтять сухі стручки.
      То проситься насіння на свободу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    329. * * *
      Поки іще кури́ть Чумацький шлях.
      Поки ще сонце котиться по небу,
      Я буду, Україно, коло тебе,
      Нестиму гордо синьо-жовтий стяг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    330. Легенда про рейнутрію японську або ж гірчак
      Дідусь онука вивів погуляти.
      Чи, може, то якраз і навпаки.
      Бо ж в дідуся уже був вік такий,
      Що його важко витягти із хати.
      Але ж онук приїхав перший раз
      До діда в гості, як йому відмовить?
      Та й дід сердитий бабин погляд ловить,
      Тож покректав, неначе старий в’яз.
      Одягся, онучка́ узяв за руку
      Та і повів по вулицях пройти,
      Якісь тому цікавинки знайти
      Та здивувати – то не хитра штука.
      Онук широко очі відкривав
      На все навкруг – усе йому цікаво,
      Метався то наліво, то направо.
      Дідусь, що знав, йому розповідав.
      Аж раптом хлопчик зарості уздрів,
      Помчав з підскоком поперед дідуся,
      Під заростями став і озирнувся:
      - Що це, дідусю? – поки дід добрів,
      Іще здалека голосно спитав.
      А у самого очі аж палають,
      Бо ж ті кущі стіною нависають
      І він, немов між велетів стояв.
      Багато стебел догори тяглись,
      Щоб там вгорі гіллясто розростися.
      І всі гілки лапатим вкриті листям.
      - Дідусю, та ти тільки подивись,
      Які листки, долонь на п’ять моїх!
      А скільки цвіту! Що то за рослина?
      Дідусь всміхнувся – от уже дитина,
      Бо ж він іще й додибати не встиг,
      А той питань вже скільки задає.
      Як підійшов поближче, зупинився,
      Віддихався, уважно подивився:
      - Онучку, то гірчак японський є.
      Зловредна штука, я скажу тобі.
      Де не посій, там вродится, проклята,
      Коріння на сім метрів може мати.
      Супроти неї інші всі слабі.
      Де вона з’явиться, там «виживе» усіх,
      Бо ж всю поживу із землі збирає.
      - Чому її «японська» називають?
      - Бо ж завезли її з країв отих –
      Японія, Корея і Китай –
      Їй землі рідні, звідти розплодилась,
      Підкорювати землю заходилась.
      Тепер лиш в Антарктиді не зроста.
      І це при тім, що, хоч цвіте вона
      Й насіння має та з насіння того
      Не виростає взагалі нічого.
      Проте, маленька гілочка одна
      На землю впала і уже росте,
      Причому, швидко, як бамбук в Китаї.
      І до трьох метрів часом виростає.
      Боротись з нею – діло не просте.
      Бо сильний пагін пробива усе –
      І крізь асфальт проб’ється, і крізь стіну.
      Росте собі й росте, не знає спину,
      Багато шкоди у собі несе,
      Хоч користі також немало в ній.
      Худобу листям можна годувати,
      Із неї ліки можна добувати.
      Все ж шкоди більше у рослині тій.
      До речі, гречка наша – їй сестра.
      Її теж часом «гречка» називають.
      Своє ім’я вона й у вчених має –
      Рейнутрія. Онучку, вже пора
      Й додому. Та онучок загорівсь:
      - А звідки на землі вона взялася,
      Рейнутрія оця? Як почалася
      Історія її давно колись?
      - Ходім додому. Доки будем йти,
      Я спробую тобі все розказати,
      Що чув колись іще від свого тата.
      Колись комусь розкажеш, може, й ти.
      Було давно то у якомусь краї,
      Де цар старий вже всім порядкував.
      Він у своїх хоромах проживав,
      А навкруг нього лизоблюдів зграя.
      Якось сидів той цар біля вікна.
      Уже пізненько, а він тільки сніда.
      Завмерли слуги, бо й одного виду
      Його бояться. Та й не дивина.
      Ікру червону з булкою він їсть
      І кривиться, бо вже наїв оскому.
      Та ж береже престиж царя, при тому
      Вулканом в ньому закипає злість.
      Йому би з’їсти сала з часником,
      А він жере ікру та ананаси.
      Отож буває й шаленіє часом.
      Сидить, жує…Аж чує за вікном:

      «У хоромах цар сидить,
      На весь стольний град смердить.
      Бо уже в своїй короні
      Він засидівся на троні.
      Справ, мабуть, других не має,
      Тільки війни затіває.
      Шкуру із людей дере,
      Сам ікру сидить, жере…»

      А тут ще й сміх глумливий доліта.
      Цар, як почув, то ледь не подавився,
      На слуг принишклих грізно подивився
      І в першого опричника пита:
      - Що то таке? Хто смів таке співать?
      - Гірчак, мій царю! Ледар і п’яниця…
      А цар його пантофлею по пиці:
      - Схопить негайно! Заарештувать!
      В темницю! А то вас згною усіх!
      Він гніву, як буряк лицем зробився.
      Опричник тої ж миті підхопився:
      - Я виправдаю! – та й мерщій побіг.
      І от уже й опричники летять.
      Юрба, лиш їх уздріла, замовчала,
      Над піснею сміятись перестала.
      Всі, мов коти шкодливії стоять.
      Опричники вхопили Гірчака
      Та і в темницю, у найглибшу нору,
      Під сім замків і двадцять п’ять запорів,
      Пожбурили, аж дав він сторчака…
      На другий день знов снідати сів цар.
      І знов ікру ту кривиться, ковтає,
      На слуг принишклих хижо позирає,
      Хто би із них підставивсь під удар.
      А ті стоять, як мумії, мовчать.
      Здається, навіть, кліпнути бояться,
      Хто кліпне – тому може і дістаться.
      Тут пісні знов слова з вікна летять:

      «У хоромах цар сидить,
      На весь стольний град смердить.
      Бо уже в своїй короні
      Він засидівся на троні.
      Справ, мабуть, других не має,
      Тільки війни затіває.
      Шкуру із людей дере,
      Сам ікру сидить, жере…»

      Цар посинів. Рукою лиш маха,
      Немов сказати слова не спроможний.
      Пробилось, врешті: - Що то бути може?
      Гірчак в темниці, бий його лиха?
      - В темниці, царю!.. – у отвіт белькоче
      Опричник. Сам опричникам морга,
      Одна нога щоб тут, а там – друга.
      Бо ж знати правду сам, напевно, хоче.
      Ті обернулись лиш за п’ять хвилин.
      Опричник зблід. Царю доповідає:
      - У підземеллі Гірчака немає.
      Якимось чином звідти вибравсь він.
      Стіну якимось робом проломив
      Муровану… А цар давай волати:
      - Чого стоїш? Мерщій його хапайте!
      Як крізь стіну пробитися зумів,
      Тоді живцем у землю закопайте,
      Бетон залийте зверху. Щоб навік.
      Я двічі то повторювать не звик.
      Почую ще раз, на увазі майте,
      То й вас згною у камерах живцем.
      І знов летять опричники, всі злючі.
      Готові всіх порвати на онучі.
      А головний з таким страшним лицем,
      Що вмить юрма розбіглась хто-куди.
      Мов їй до Гірчака немає діла,
      Вступатися за нього не схотіли,
      Сховалися скоріше від біди.
      Опричники вхопили Гірчака.
      Одні його у мотузках тримають,
      Другі глибоку ямищу копають.
      Куди і полетів він сторчака.
      І тут же засипати узялись.
      Накидали землі, утрамбували,
      Бетоном довго зверху заливали.
      Вже й місяць в небі й зорі піднялись.
      Тоді лиш подалися спочивать.
      А вранці цар сідає до сніданку,
      Сік апельсина випиває склянку,
      Ікру готовий кляту споживать.
      Та тільки ложку він доніс до рота,
      Почувся знову той глумливий спів.
      Цар вже й не дослухався, навіть, слів,
      Напала його бідного ікота.
      Він підхопився і надвір побіг,
      За ним орава слідом подалася.
      Опричник першим вслід цареві мчався,
      Хоч обігнати так його й не зміг.
      Примчали до могили, де Гірчак
      Мав на віки на вічні упочити.
      Але могила вся була розрита,
      Мов із землі хтось вибирався так.
      Юрба царя помітила свого,
      Кричати стала: - Он він! Он! Тримайте!
      Втекти тому ослушнику не дайте!
      Ще й помогла затримати того.
      Цар, блідий з люті, видає наказ:
      - На дрібні шмаття, клятого рубати
      Та по усій країні розіслати!
      Побачимо, як виживе цей раз!
      Наказ царя був виконаний вмить.
      Велику плаху дружно прикотили.
      Юрба її цікава обступила,
      Бо ж ротозіям що іще робить.
      Всі позітхали, хтось сльозу пустив.
      Для них то звична вже була вистава
      Та й розійшлися всі по своїх справах.
      А тіло Гірчака, як цар велів,
      По всіх куточках царства розвезли
      Аби другим також була наука.
      Та відбулася якась дивна штука.
      На місці, де шматочки ті лягли,
      Якась рослина скоро проросла.
      Така нестримна, така плодовита,
      Як проросте – то вже не зупинити,
      В селян займати землі почала,
      Глушити все, що лиш на ній росло.
      Коли рубали – де шматочки впали,
      Кущі там нові й нові проростали.
      Від неї і спасіння не було.
      Народ поміж собою шепотів,
      Що то Гірчак усім узявся мстити,
      Що не схотіли його захистити.
      А він їм долі кращої хотів.
      Тепер жаліти вже було дарма.
      Поля родити в царстві перестали,
      В скарбниці грошей усе менш ставало.
      Цареві й на ікру уже нема.
      Народ розбігся по чужих краях,
      Цар мусив їсти тепер хліб і сало,
      А царство згодом взагалі пропало.
      Тож ми й не знаєм – де було і як.
      Отак гірчак на світі й появивсь,
      А згодом і по світу розплодився…
      Ну, що, онучку, дуже притомився?
      А ми вже й біля хати. Ось, дивись!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    331. * * *
      Туман над балкою повис,
      Задумався в ранкову пору:
      Чи хмаркою податись вгору,
      Чи краплями роси униз.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    332. * * *
      Сидять жаби у болоті, те болото хвалять,
      Бо ж не бачили нічого носа свого далі.
      Та хай би вже і квакали, кому яке діло.
      Та ж вони весь світ болотом зробити схотіли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    333. Як Іван Третій з Казанню воював
      Хотілось би повідати про те,
      Як москалі «уміли воювати».
      Тих прикладів в історії багато.
      Хоч, навіть, їхні книги берете.
      Не те сучасне «путінське фуфло»,
      Що видається ними за науку.
      Не хочеться те, навіть, брати в руки,
      Бо там і крихти правди не було.
      А, хоча б, тих істориків старих,
      Що при царях колись іще писали.
      У книгах тих цікавого немало,
      Багато що дізнаєшся із них.
      Ото, скажімо, як колись Іван,
      Що Третім звався, на престолі всівся,
      Московію міцнити заходився,
      З татарською Казанню воював.
      То була його перша із виправ.
      Задумав він все підлістю зробити
      І на престол в Казані посадити
      «Свого» Касима, що з Москвою мав
      Тісні стосунки. Правив же тоді
      Його племінник у отій Казані.
      Тож москалі зібрали військо «в тайні»,
      Пішли і по землі, і по воді
      Казань ту воювати. Але хтось
      Із москалів продав усі ті плани.
      Отож похід закінчився погано.
      Татарське військо вздріли на путі,
      Що ладне було битись з москалями,
      Загородило річку всю човнами.
      Москальські ж судна мали вже прийти
      На поміч, та завіялися десь.
      А у Касима у Казані мало
      Тих, хто його підтримати би мали.
      На тім похід і закінчився весь.
      Не давши бою, москалі пішли
      Назад. А ж осінь, почалась негода
      Та і харчів добути було годі.
      Отож, додому не усі дійшли.
      З Казанню «мирно» до тих пір жили,
      Але тепер злякались, що татари
      В отвіт їм також завдадуть удару,
      Тож зміцнювать фортеці почали.
      Розворушили москалі самі
      Гніздо осине – самі ж потерпали.
      А що вони у відповідь чекали?
      Казань захоче жити у ярмі?
      Татар не довго довелось чекать.
      Ті майже слідом Галича напали,
      Щоправда, місто те вони не взяли,
      Та ж селам довелося потерпать.
      Зібралися узимку москалі
      Та й знов таємно подались лісами
      На ту Казань…але тепер не прямо,
      Вогнем й мечем пройшлися по землі…
      Та не татар, однак, а черемисів,
      Що славилась і хлібом, і скотом.
      Того набігу не чекав ніхто.
      А москалі, як злодії велися
      У землях тих. Все цінне потягли
      З собою, а що взяти не зуміли –
      Те знищували, різали, палили.
      Полону не багато узяли,
      А інших перебили геть усіх,
      Худобу усю вирізали, вбили.
      Пустелю за собою залишили.
      Вернулись «переможно» до своїх.
      Ще довго жах по землях тих блукав,
      Як жителів у хати заганяли
      Й живими їх палили, «визволяли»,
      Бо ж хан ці землі за підвладні мав.
      Татари у знак помсти узялись
      Московські землі також грабувати.
      На Кострому та Муром нападати.
      Заледве князь від тих татар відбивсь.
      Та знов полки улітку посила
      Казань узяти. Ті потупцювали,
      Купців на Камі всіх пограбували
      Та завдали чимало людям зла.
      Але, зустрівши військо на путі,
      Знов повернули, битися не стали.
      З беззбройними так гарно воювали,
      А з військом ніхто битись не хотів.
      Іван розсердивсь й знову повелів
      Йти на Казань, ще й Волгою спускатись,
      Щоб хану було нікуди діватись.
      Та, поки готували тих човнів,
      Татари місто Хлинов узяли,
      Що Вятка чи то Кіров нині зветься.
      Не солодко під москалем живеться,
      Тож жителі ще й радісні були,
      Що їх звільнили. Ще і хан , при тім
      Одну умову лише і поставив:
      Зовсім не мати з москалями справи.
      Чому б на те не згодитися їм?
      А на Казань як москалям пливти,
      То Хлинова ніяк не проминути.
      Отож, про той похід прийшлось забути
      І на Казань лиш сушею іти.
      Не змігши у бою перемогти,
      Казань тоді рішили «змором» брати,
      Якщо точніше – просто «задовбати»,
      Загонами з усіх боків іти.
      І «задовбали». Майже цілий рік
      Казанським землям не було спокою,
      Бо пхалися то степом, то рікою,
      Хоча загиблим і втрачали лік.
      Та хто на те у москалів зважав?
      І, врешті, у Казань татар загнали.
      Ті вже втомились просто й не бажали.
      І далі битись. Хан і побажав
      Мир заключити. Та і москалі
      Хоча б якусь здобули перемогу,
      Щоби їм похвалятись була змога,
      Бо ж виконали те, що князь велів.
      Та з успіхів одні лише й були:
      Татари москалів усіх звільняли -
      Полонених чи у рабах тримали.
      А більшого добитись не змогли.
      Як порівняти нині москалів
      Із тими – то різниці і немає:
      Лише грабують, палять, убивають
      І хваляться, що кращі на землі.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    334. * * *
      Співає вітер пісню кочову –
      Своє одноманітне завивання.
      А я його погрітися не зву,
      Хоч сам в теплі усівся на дивані.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    335. * * *
      Де йде війна, людські палають хати,
      Людської крові повниться ріка,
      Скривавлена москальська, волохата
      Обов’язково знайдеться рука.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    336. Як москаль чортом був і носив попів топити
      Чого лишень, люди кажуть, в житті не буває.
      Про одну таку пригоду у часи минулі,
      Коли ми під москалями в Україні були,
      Я сьогодні розповісти усім вам бажаю.
      Було то в однім містечку, може й невеликім.
      Та у нім чотири церкви банями сіяли.
      А ще поряд гарнізоном москалі стояли,
      Тож доводилось частенько бачить їхні пики.
      А жили у тім містечку жінка з чоловіком.
      Хоч давно вже поженились та дітей не мали.
      А вже жінка , кажуть, дуже гарно виглядала.
      Ще й гарнішала на заздрість всім жінкам із віком.
      Тож було чотири церкви з чотирма попами,
      Які службу у тих церквах по святах служили.
      Три молодих, один – в віці. В церкву всі ходили.
      І молилися в церква́х тих разом з москалями.
      А то раз у одній церкві було храм справляли.
      Тож попи всі там зібрались, щоб службу служити.
      Зібралося усе місто, ніде й крок ступити.
      Пішла й тая молодиця, усе нове вбрала.
      І так гарно виглядала, а тут - як цариця.
      Та ще й стала перед всіми. Попи службу правлять,
      Більш її їдять очима, аніж Бога славлять
      Та думають, як до неї б краще підступиться.
      Закінчилась служба, жінка подалась додому.
      Та тут її молоденький попик доганяє:
      - Можна, я прийду сьогодні до тебе? – питає.
      - Та вже ж, батюшко, приходьте. – каже вона йому.
      - А коли ж? – На першу ночі. – Добре. – та й подався.
      Пройшла трохи, аж тут другий попик доганяє:
      - Можна, я прийду до тебе сьогодні? – благає.
      - Та приходьте. – А на коли? – батюшка спитався.
      - Та прийдіть на другу ночі. Помчав той раденький.
      Іде далі, аж тут третій попик доганяє:
      - Можна, я прийду сьогодні? - ласкаво питає.
      - Та приходьте вже, чого там. – А коли? – чемне́нько.
      - Та о третій і приходьте… Приходить додому
      Та й про все те чоловіку і розповідає.
      - І що ж ти їм одказала? – той її питає.
      Та отак й отак сказала – відказує йо́му.
      Чоловік подумав трохи та й говорить : - Добре.
      Я ізвечора подамся мов на полювання,
      А, як уже нагодиться до тебе й останній,
      Поховай всіх в одно місце. Хочу жінко, щоби
      Тих попів отак провчити, бісівську породу,
      Аби їм по жінках чужих ходить не хотілось.
      Тож надвечір і вчинили, як договорились.
      Чоловік узяв рушницю та й сів на підводу.
      Жінка ж сіла та й чекає, коли й стук у двері.
      - Відчини, це я! - найперший попик нагодився.
      Відчинила. – Твій удома? - До лісу помівся.
      - Ото й добре. Тож спокійно візьмемсь до вечері.
      А приніс він із собою всячину усяку:
      І поїсти, і попити – в нього ж того вдосталь.
      Не куповане, звичайно. Є з чим йти у гості.
      Поставили на столі все, почали гулянку.
      Сидять собі любесенько, п’ють собі й гуляють.
      Коли раптом стук у двері. Другий піп припхався.
      А той перший того стуку дуже ізлякався,
      Не дай Боже, хтось про гульки його нічні взнає.
      Підхопився: - Де сховатись? – у жінки питає.
      - Лізь на піч! Метнувся скоро. Та двері відкрила.
      Другий попик на порозі. І того пустила.
      - Чоловік удома? – спершу. – Десь подавсь, немає!
      За стіл сіли. П’ють, гуляють. Стук у двері знову.
      Злякавсь піп: - Куди сховатись? – Та на піч скоріше!
      Той на піч, а там вже перший сидить, ледве дише.
      - Ти, - питається, - чого тут? - Чого й ти! – той мовить.
      А, тим часом, третій попик до хати заходить.
      За стіл бігом посідали та і п’ють, гуляють,
      Коли раптом кінський тупіт поряд долинає.
      - Тпру! – почулося знадвору. Піп очима водить:
      - Що то таке? - Чоловіка принесли чортяки.
      - Ото лихо! Куди дітись? – Лізь на піч скоріше.
      Той бігом на піч задерся, а там сидять інші.
      - Чого ви тут? – Чого й ти тут! – отвічають так о.
      Та й замовкли, полякались. Чоловік до хати.
      Роздягається, до печі грітись притулився.
      Бо ж надворі морозяка. Як трохи зігрівся,
      То у нього узялася жіночка й питати:
      - А що, - каже, - чоловіче, - вбити щось вдалося?
      - Вовка вбив. - відповідає. – Ото мені лихо.
      Як же ти убив? – а сама давиться від сміху.
      - Та ось так! – навів рушницю (не сховав ще досі)
      На піч, натис курка та як бахне. Все в диму у хаті.
      Думав, що попи під ліжком – усе їм й дісталось.
      Навіть й писнути не встигли – поперекидались.
      Вона на піч та вже пізно когось рятувати.
      Жінка в плач: - Як тепер бути? Що тепер робити?
      Він і сам затрясся, каже: - Хотів лиш злякати!
      Стяг тих з печі, щоб під піччю поки поховати.
      Сидять, журяться. Нарешті, каже сумовито:
      - Тут журбою не поможеш! Сядем до вечері.
      А тоді вже й подумаєм, що далі робити.
      А на столі ж повно всього. Є що їсти й пити.
      Їдять собі, як хтось раптом стукає у двері.
      - Хто там? – Сваі!- отвічає, - салдат, замьорз очень.
      Мароз сільно донімаєт, пустітє погрється.
      Світло бачив у вікні він, то ж пустить прийдеться.
      - Та заходь! – пустили в хату та відводять очі,
      Хоч зраділи, бо ж у хаті хтось живий із ними.
      За стіл того посадили, чарку наливають,
      Потім другу, а вже далі взялись, пригощають.
      Засів москаль, пригостився закусками всіми
      Аж за вухами лящало. Коли ж вже наївся,
      Сів та взявся роздивлятись – щось не так у хаті.
      Їжі повно, а ті сумні. Став у них питати:
      - Что пєчальни? Что случалось? – і так причепився.
      Ті відбріхувались спершу, боялись зізнатись.
      Ну, а далі чоловік вже не витримав, каже:
      - Та не знаю, запосілась якась сила вража.
      Зайшов піп до нас у хату, не встиг привітатись,
      Як упав і вмер. Від чого? Того вже не знаю.
      Так ми оце й боїмося, що як у нас знайдуть,
      Звинуватять в тім, що вбили. І як дати раду?
      - А гдє поп тот? – той питає. – Під піччю ховаю.
      - Что ж, - москаль тоді говорить, - помогу вам, люди.
      Єл ваш хлеб... Тащи, хазяїн, попа из-под печкі!
      Ти, хазяйка, мешок тащи! Взяв лантух на плечі
      Та й до дверей. – Нє пєчальтєсь! Всьо нормально будєт!
      Так запрячю, что і чорт- то вовєк нє отищєт.
      Несе він попа до річки весь мокрий від поту.
      Коли отут караульний стоїть на воротях
      Біля хати офіцера. – Стой, кто ідіот! – кличе.
      - Чорт, -москаль відповідає. – Чего нєсьошь? – злиться.
      - Попа, - той в отвіт. – І ладно, у нас єщьо троє.
      Пішов той москаль скоріше, став понад рікою,
      Витряс попа із лантуха, лиш бульби знялися.
      Узяв лантуха пустого та й назад вертає.
      - Отньос! – каже чоловіку. А той йому мовить:
      - Ти то одніс, а він, бачиш, повернувся знову.
      Ще й прийшов раніше тебе. На печі он маєш.
      А сам, поки той десь віявсь, взяв попа другого,
      Витяг бігом із-під печі та й на піч закинув.
      Глянув москаль – лежить, справді. Така ж одежина:
      - Вот проклятий! Подожді же! Снаряжу в дорогу!
      Давай в мешок, да завяжем, чтоб нє развязался!
      Зав’язали лантух міцно, той лантух на спину
      Та й попер. Стоїть ніч темна, жодної людини
      На вулиці. Караульний знов йому попався.
      - Стой, кто ідьот? – Чорт! – той звично йому отвічає.
      - Что нєсьош? - Попа! – І ладно, єщьо два в запасе.
      Помчав москаль, бо ж до ранку не багато часу.
      Кинув лантух в ополонку та й назад вертає.
      Поки вертав утомлений, передумав всяке.
      - А что, - пита, - нє вєрнулся? – Та де там, - той мовить.-
      Он на печі лежить, клятий, повернувся знову.
      Розлютився москаль дуже: - Дай ковьор, хазяйка!
      Заверну в ковьор, на рєчкє камнєй набросаю,
      Завяжу, тогда уж точно нє вєрньотся снова.
      Несе попа. При воротях караульний ловить:
      - Стой, кто ідіот? – питається. – Та ж чорт! – отвічає.
      - Что несьош? – Попа! - Нє дєло! - караульний мовить,-
      До утра попов для служби нє остаться может.
      Кинувся до офіцера,став його тривожить.
      Розбудив: - Там чорт попов всєх по городу ловіт!
      Уже трьох отньос на рєчку. До утра же, право,
      Єслі он так рєзво будєт с попами справляться,
      В городє попов и вовсє может нє остаться.
      Нєкому і службу будеть в церкві нашей правіть.
      Офіцер дає команду: - Что зря врємя тратіть?
      Бєгі к попу чєтвьортому, вєлі нє тєліться.
      Пускай ко мнє на квартиру нємєдлєнно мчіться.
      Думаю, ми здєсь от чорта сможем єго спрятать.
      Помчав солдат до одного – того нема вдома.
      До другого, до третього – тих також немає.
      Тоді вже він до старого попа завертає,
      Розбудив та й всю біду ту розказує йому.
      - Одєвайтєсь, - каже, - батюшко, да скорєй ідітє.
      А я помчу, а то нєкому стоять в караулє.
      Розвернувся й на квартиру полетів, як куля.
      А старий піп поки вдягся, поки вибравсь звідти.
      Іде собі потихеньку. А москаль тим часом,
      Приніс рядно із попом та каміння накидав,
      Зав’язав…так ту ряднину тільки хто і видів.
      Повертається москаль той, іде вихилясом,
      Бо ж втомився. Добрів таки. – Нє прішол? – питає.
      - Не вернувся, слава Богу. Дякуємо дуже.
      Сідай за стіл, повечеряй, випий чарку, друже.
      Випив той, наївсь добряче та вже і йти має.
      Попрощався. Йде по вулиці, ще темно надворі.
      Аж хтось тупає назустріч. - Кто ідьот? – питає.
      - Та ж це я, священик здєшній, - той відповідає.
      Зустрів того москалика піп собі на горе.
      Бо ж той думав, що цей попик із річки вертає.
      - Ах ти,- кричить, - пьос смердячій, долго єщьо будеш
      Ходіть да мєшать покою, врєдіть добрим людям?!
      Я і так спіни нє чую, рук не покладая,
      Носіл тєбя ночь целую. Что ж, сам напросілся!
      Вихопив москаль шаблюку, став попа рубати.
      Порубав та і подався далі шлях долати.
      Так місцевий люд за нічку без попів лишився.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    337. * * *
      Пожовтіле листя падає під ноги,
      Вистеля дорогу килимом мені.
      Хочеться, щоб осінь все ж була недовго,
      А зими достатньо лиш на кілька днів.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    338. * * *
      Якось стрілець московський і козак
      В корчмі заїжджій за столом зустрілись.
      Розпили пляшку та й розговорились.
      Москаль розімлілий говорив отак:
      - Вот ми – Масква – магучая страна.
      За вєк кароткій всю Сібірь падмялі.
      Сасєдям даже пяді нє атдалі.
      Ти скажеш мнє: а что Сібірь? Ана
      Багатствамі сваіми славна в мірє.
      Ми будєм скора в сабалях хадіть,
      На златє кушать і в палатах жить.
      Козак усьому дивувався щиро.
      Аж доки той стрілець не «захмєлєл»
      Та й став на Україну «наїздити».
      - Вот ви – хахли, живьотє, вродє, сита,
      Сідітє тут да роєтєсь в зємлє.
      Маглі би уже Крим заваєвать.
      Хахли сєбє зачєм-та атрастілі…
      Хахляндію сваю чєм прирастілі,
      Чтоби страной магучєй тоже стать?
      Что дєлалі – нікак я нє пайму…
      - Поки ви там Сибір той здобували,
      Ваш голий зад від світу прикривали,-
      Всміхнувшись, відповів козак йому.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    339. * * *
      Про підступність, про москальську чи ж то нам не знати.
      Досить лише хоч про Січі козацькі згадати.
      Як Петро та Катерина їх поруйнували,
      Доки козаки у війнах їхніх воювали.
      Коліївщину згадати! От де проявилась
      Та підступність… Не з пустого місця учинилась
      Гайдамацька та виправа. Бо ж ляхи дістали,
      Самі бились – українцям голови стинали.
      Запалали міста, села, церкви запалали,
      Барські ті конфедерати жалості не знали.
      Тож і встали українці за славу, за волю,
      Захотіли захистити українську долю.
      Тепер ляська полилася на землю кровиця
      Та жидівська, бо ж успіли добре поживиться
      На нещастях українців. І жиди, і ляхи
      Розбігались з України, трясучись від страху.
      Тільки в Умані зібралось отаких до біса,
      Бо за стінами хотіли вони відсидіться.
      Залізняк привів під стіни військо гайдамацьке,
      Гонта вивів свою сотню та й стали єднаться.
      Захопили, врешті Умань та крові пустили
      Усім тим, хто поза стіни у місті сиділи.
      Розгорілося багаття, що й не загасити,
      Уже ляхам довелося помочі просити
      В москалів. А ті готові грітись при багатті.
      Прийшло військо в Україну – православні «браття».
      Ледве вістка пролетіла українським краєм,
      Що ото супроти ляхів військо виступає.
      Гайдамакам йде у поміч, буде ляхам лихо.
      Узялись за вила, коси й там, де було тихо.
      Прийшло військо москальськеє та й табором стало.
      Покликали отаманів всіх до генерала
      Задля того, наче, щоби домовитись спільно,
      Як прогнати клятих ляхів та зробитись вільним.
      Москалі для отаманів банкет влаштували,
      А, коли за столи сіли… всіх арештували.
      Поки табір гайдамацький чекав отаманів,
      Налетіли москалики на них окаянні.
      Кого вбили, кого лише в мотузки узяли.
      А вже далі розбиратись із полоном стали.
      Хто був підданець московський – пішов до Сибіру.
      А хто ляський – дали ляхам. А ті вже, як звірі
      Різанину влаштували. Навіть і сьогодні
      В Україні пам’ятають ту прокляту Кодню,
      Де замучили до смерті та звели зі світу
      Не одну сотню козаків та і посполитих.
      Гонту ж мучили у Сербах та суд влаштували.
      Десять днів із нього шкіру здирать обіцяли,
      Далі ноги відрубати, за день уже руки.
      Серце вирвати, щоб іншим було за науку.
      В кінець другої неділі голову зрубати.
      Та не дав їм Гонта, щоби отак святкувати.
      Посміявсь, як з нього шкіру здирати почали,
      Тож на третій день вже ляхи голову відтяли.
      На відважних гайдамаках помстилися ляхи,
      І то не від перемоги, а, скоріш від страху.
      А чи вони б святкували, чи змогли б здолати,
      Якби не оті москальські іуди прокляті?!



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    340. * * *
      Пронизує наскрізь холодний вітер
      І подих забиває на ходу.
      Схиляються донизу мокрі віти,
      Немов хорти, ідучи по сліду.
      А у глухому завиванні вітру
      Вчувається зимова заметіль.
      І, ждучи зиму та провівши літо,
      Із листя осінь вислала постіль.
      Іду по цьому килиму м’якому
      Під перестукіт крапель дощових,
      А світ навколо зовсім невідомий,
      Що я до нього звикнути не встиг.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    341. * * *
      Зайшов кум у гості саме під обід.
      - Сідай, куме, пообідаєш, як слід.
      В нас варенички зварилися якраз
      Зі сметанкою. Приєднуйся до нас.
      - Не голодний. Тільки вдома но поїв,
      Аж по шию вже живіт собі набив.
      - Та сідайте, кума, чарочка стоїть.
      Та вареничками добре закусіть!
      Вговорили. Упиратись кум не став,
      Випив чарку та й виделку в руки взяв.
      А малий Дмитро на стільчику сидів,
      Не спускаючи очей, за ним глядів.
      Кум наївся, за гостину дяку склав
      Та і далі по селу десь почвалав.
      Як закрились за ним двері, то малий
      Батькам видав: - От, хрещений мій який?!
      Аж від шиї і по маківку саму
      Влізло сорок три вареники йому.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    342. Легенда про річку Шайтанка
      Повз село Новомайорське річка протікає.
      Навколишні всі Шайтанкою її називають.
      Невелика зовсім річка по степу кружляє,
      Як велика стоїть спека, то й пересихає.
      Тоді, кажуть, горобцеві у ній по коліна.
      Люди греблі насипали в річковій долині,
      Ставки кругом поробили через ці загати,
      Щоб було чим хоч городи влітку поливати.
      Та і рибу розводити. Хочеться ж іноді
      Посидіти із вудкою на тихій природі.
      Та й скупатися улітку у ставках тих можна.
      Тож громада поробила ставки ледь не кожна.
      Їхав якось мимо ставу у літнюю спеку.
      А ще було мені їхати доволі далеко.
      Тож над ставом зупинився аби відпочити,
      Попід вербами у тіні трохи посидіти.
      А там дідусь із вудкою на березі всівся.
      На поплавець нерухомий півсонний дивився.
      Не хотів йому завадить та він, як побачив,
      Каже: - Іди, коло мене посиди, козаче!
      Я підсів, розговорились – одне до другого.
      Я багато цікавого дізнався від нього.
      Поміж іншим і питаю: - А як річка зветься?
      - Та ж Шайтанкою, козаче. – дід в отвіт сміється.
      - А від чого така назва, татарська, неначе?!
      - А і справді, що татарська. Ти правий, козаче.
      Хочеш? Можу розказати, чому так назвали?!
      - Звісно ж, хочу. Ви про теє б, навіть, не питали.
      І повідав дідусь мені історію давню:
      - Було то все років триста тому на Украйні.
      Степом цим іще татари тоді володіли.
      Наші ж предки північніше над річки сиділи.
      Будували міста, села, землі обробляли,
      Коли треба, то з шаблями орду зустрічали.
      А орда в часи ті часто по здобич ходила.
      То, бувало, що пхалася їх велика сила.
      А то й загін невеликий на село наскочить,
      Пограбує, поясирить та і світ за очі.
      Десь над Пслом чи над Сулою село одне було.
      Як же воно називалось, люди вже й забулись.
      Та й не надто то важливо. Жили, як і всюди,
      Будувались, обробляли землю свою люди.
      Жила там одна вдовиця, одну дочку мала.
      Люди її поважали, бо ж багато знала.
      Зараз би сказали – відьма. Може, й відьма буде?!
      Та за поміччю до неї ходили зусюди.
      Дочка ж біля мами, звісно, теж чогось навчилась.
      Тож, на неї хлопці, хоч і без кінця дивились.
      Бо ж красуня була, як же на таку не глянуть?!
      Та боялися, бо ж раптом сердитися стане.
      Гляне своїм чорним оком та щось наворожить.
      А у неї такі очі, що всі знали – може!
      Якось влітку зібралися дівчата над річку.
      Вінків собі нав’язати, пустить у водичку.
      Пісень своїх поспівати, танок поводити.
      Адже свято, то ж не можна нічого робити…
      А, тим часом один мурза здумав «погуляти»,
      Зазирнути в село якесь та здобичі взяти.
      Зібрав татар з два десятки – невелика сила.
      Та ж, коли б вони зненацька отак налетіли,
      То могли б і поживитись. Рухалися тихо
      І до річки саме тої дійшли, як на лихо.
      Зупинилися в лісочку, коней поховали,
      Придивитися спочатку до села бажали.
      А тут саме поряд з ними дівчат ціла купа.
      Та за таких з купців мурза грошеняток злупить!
      Поряд парубків немає, щоб тих захищали.
      Вилетіли вони з лісу, дівчат похапали,
      Пов’язали та й на коней перед себе вклали,
      Розвернулися та й хутко у степ поскакали.
      Й тої здобичі доволі, що ризикувати?
      В селі шаблями зустрінуть із кожної хати.
      Мчали, мчали вони степом, коней утомили.
      Врешті, вже за якусь річку надвечір спинили,
      Щоби їм перепочити та і далі мчати.
      Опустилися на землю й злякані дівчата.
      Мурзі якраз і попала удовина дочка.
      Доки їхав, роздивився, запалали очі,
      Бо ж красуня. Та такої жаль і продавати.
      Краще вже собі за жінку до гарему взяти.
      А вже і ніч опустилась. Місяць понад балку.
      Мурза дівчині в коханні звіряється палко.
      Вона ж дивиться на нього, неначе на гниду,
      Зрозуміло – така заміж за нього не піде.
      Та ні слова не сказала. Вже і ніч минає.
      Врешті вона слова перші йому промовляє:
      - Якщо хочеш ти за жінку, мурзо, мене мати,
      Дай помитися у річці, пил весь позмивати.
      Мурза радісний від того – таки поступилась.
      Що поганого у тому, щоб в річці помилась?
      Повів її він до річки. Вона в воду стала,
      Вмила лице, далі мити руки свої стала.
      На мурзу раз озирнулась, поглянула пильно
      І він, наче, скам’янів весь, рушити не вільний.
      Вона бігом через річку – води ж не багато.
      А вже звідти мурзі стала весело махати.
      З мурзи, наче чари впали. Кинувся до неї,
      Не схотів, бач, розлучатись з мрією своєю.
      Але, тільки став у воду, та завирувала,
      Налетіла звідкись хвиля, що із ніг збивала.
      Ледве вибрався на берег та порятувався.
      А вода кругом вирує. Мурза аж злякався.
      Й хоче скочити у воду, на той бік дістатись,
      Але ж бачить, що ж життям так можна й розпрощатись.
      Метавсь берегом мурза той та кричав сердито:
      - От, шайтанка! От, шайтанка! Але що робити?
      Утекла від нього дівка. Одурила, клята.
      І тепер йому красуню оту не догнати.
      Хто зна, що то воно було – річка врятувала,
      Чи то дівчина на нього мороку наслала.
      Та без здобичі вернувся мурза той додому,
      Тільки й згадка залишилась відтоді по йому:
      Щоби той випадок всяким зайдам нагадати,
      Стали річку цю Шайтанка люди називати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    343. * * *
      І я пройшовся по ранковій прохолоді
      Та по траві, по нетривоженій росі.
      А відчуття такі знайти в квартирі годі,
      Хоч можеш фільми переглянути усі.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    344. * * *
      Москаль в двір чужий забрів,
      Розгледівсь поганець,
      Леміш бігом прихопив
      Та й запхав у ранець.
      Жінка ж вгледіла його,
      Що то москаль - знає.
      Чоловікові бігом:
      - Лемеша немає!
      Десь подівся! Чоловік,
      Сидячи на лавці:
      - І чого здійняла крик?
      Знайдемо уранці.
      А москаль аж білий став,
      Й серце його в п’яти:
      «Вот шельмєц! Как он узнал,
      Что я в ранце спрятал?
      Не іначє, ведьмін син!»
      Леміш тишком витяг,
      Кинув його попід тин
      Та і тягу звідти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    345. Мавчин великдень
      Вже сонечко добряче припіка,
      Хоч хмарки в небі. Все навкруг буяє,
      Бо ж скоро й літо у права вступає,
      Весна кудись на північ утіка.
      Біля колоди на краю села
      Зібрались дітлахи . Адже субота.
      Удома перероблена робота.
      Поки ще череда не надійшла,
      Сидять, чекають, гомонять про все.
      - От би скупатись?! – заявля Микола, -
      Бо ж така спека вже стоїть відколи.
      Хоч вечір прохолоду принесе.
      - Не можна, кажуть, до зелених свят,-
      Йому Сергійко менший отвічає.
      - А чому так? Хтось що про теє знає?
      Сергійка одізвався старший брат:
      - Полізеш в воду до зелених свят,
      То можеш мавці і за здобич стати,
      Як випірне, візьметься лоскотати,
      Що і купанню будеш вже не рад.
      Та що купанню. Залоскоче так,
      Що й втопить. Тому краще не купатись.
      - А звідки мавкам тим було узятись?
      Чогось я не второпаю ніяк.
      Василь повчально: - Дід мій говорив,
      Що мавки – то нехрещенії діти.
      Коли якійсь прийшлося народити,
      А їй дітей не треба й поготів.
      Вона візьме та й згубить те дитя:
      Чи втопить, чи із ним щось інше вчинить.
      То мавка й вийде із тії дитини,
      Озлиться на людей на все життя.
      Та й буде вічно шкоду їм робить.
      А у воді найлегше то зробити –
      Когось залоскотати, утопити.
      Так, що до свят на річку не ходіть.
      - Так, так,- Іван ізбоку одізвась,-
      Я чув, жінки на лавці розмовляли.
      Ми яблуками саме смакували.
      Вони ж про мавок повели якраз
      Тоді розмову. Кажуть, що колись
      В селі сусіднім парубок зібрався,
      До свят зелених у ріці скупався…
      Під вечір вже шукати узялись.
      Вже синього в очеретах знайшли.
      І на обличчі посмішка у нього.
      Залоскотала клята та небогу…
      Малі слідом питати почали:
      - А чому саме до зелених свят
      В річках, озерах мавок слід боятись?
      Хіба не може і по тому статись?
      Знов одізвавсь Сергійка старший брат:
      - Великдень мавчин на свята оці,
      Говорять, ще деінде відзначають.
      Його усі із квітами стрічають,
      Любисток носять, м’яту у руці.
      До церкви з тими квітами ідуть,
      Чи по селу із ними ходять просто.
      Заходять до своїх кумів у гості.
      Ті, в хаті теж уквітчаній, їх ждуть.
      Говорять, після всіх тих віншувань,
      Стають добріші мавки, не чіпають.
      Нікого у воді не нападають…
      Тоді і час надходить для купань.
      А тут озвався мовчазний Степан:
      - І до зелених свят купатись можна.
      - Звідкіль узяв? Брехати тут негоже.-
      До нього тут же обернувсь Іван.
      - Я не брешу. Мій дядько розповів
      Один секрет… - То з нами поділися?!
      Степан на всіх уважно подивився:
      - Щоб хтось на мене батькові наплів?
      - А то чого б? - А хто усіх вас зна?
      Я ж вже купався. Як батькам прознати,
      Мене не будуть й з дому відпускати…
      Для всіх то була справжня новина.
      - А мавки що? Не бачив ні одну?
      - Та я ж кажу – секрет від дядька знаю.
      Тому вони мене і не чіпають.
      - То поділися ним із нами! Ну!
      Степан на всіх поважно поглядів,
      Бо ж знає те, чого вони не знають.
      - Ті мавки вас тоді не зачіпають,
      Коли ви із полином у воді.
      Тримати слід в руці і примовляти:
      «О, Мавко, Мавко, на тобі полинь
      Й до мене ти чіплятися покинь!»
      Вони тоді й не будуть лоскотати.
      А, як без того влізти, то тоді
      Чекай, що звідкись випірне, проклята
      Й зачне тебе до смерті лоскотати…
      Та ж тільки не кажіть батькам. Глядіть…
      Та тут заляскав пастуха батіг
      І череда з-за пагорба з’явилась.
      Усі розмови миттю припинились,
      Бо свою кожен зустрічать побіг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    346. * * *
      Небо опустилось, нависає сіро.
      Де-не-де водою бризкає крізь діри.
      З подихом холодним вітер налітає.
      Хай і ненадовго, діри ті латає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    347. * * *
      Вже Путін вмер, слідом Лавров-коняка.
      За всі гріхи до пекла потрапля.
      Стоїть та роздивляється здаля
      Знайома може стрінеться мордяка.
      Аж глядь, Кадиров в казані стоїть,
      В смолі гарячій лише по коліна.
      Дивується Лавров: - Ти ж стільки винен.
      Тобі б по шию у смолі кипіть.
      А той в отвіт лише заусміхався:
      - Можливо так, дон, а, можливо й ні.
      Що маю буть по шию в казані,
      Та я на плечі Путіна забрався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    348. Як Ганна Іванівна стала російською імператрицею.
      Росії важко без царя прожить.
      І не важливо – триста років тому
      Чи нині. Хай опудалом сидить,
      Лякає чернь, яка, як всім відомо
      В усе то вірить, голови схиля,
      Біжить щоб царя-батечка вітати,
      Хай, навіть, і провалиться земля,
      Нехай за то самих чекає страта,
      Спитають лише: – Мотузки свої
      Нести, чи то розщедриться держава.
      У тому сила й слабина її,
      Бо ж бунт в Росії – зовсім дика справа.
      Безглуздий і нещадний вибуха,
      Коли його ніхто і не чекає,
      Когось уб’є, скалічить, настраха
      І, наче сам собою затихає.
      І знову чернь перед царем схиля
      Свою повинну голову на плаху.
      Своєю смертю інших звеселя,
      Бо ж страта для розваги – не для страху.
      Так і живуть уже віки й віки,
      Мабуть, один без одного не можуть
      В Росії цар, а з ним народ такий,
      Що більше на овець отару схожий.
      І чомусь пригадалася така
      Історія, як приклад того всього.
      Московія в тридцятих же роках
      Століття вісімнадцятого того.
      Петра нема вже, Катерини теж.
      І Меншикова вже в Сибір заслали.
      Петро при владі, але другий все ж.
      Син Олексія, що закатували
      Його велінням батечка Петра.
      Зоставсь один, хто право править має.
      Йому п’ятнадцять, від державних справ
      Він свого носа справно відвертає.
      Розпусний і примхливий деспот, він
      Весь час проводив чи на полюваннях,
      Чи на «гуляннях» у дівок. Один
      Зостався, тож не мав бажання
      До справ державних влазити. Однак
      Весь час крутились коло нього люди –
      «Верховники» - прозвалися отак,
      Вони якраз і влазили усюди.
      Їх було сім чи дев’ять – не з простих,
      Усі, як на підбір – аристократи.
      Голіцини, Толстиє серед них,
      Ще Долгорукі . Варто ще назвати
      І Остермана. Правили вони
      Ім’ям Петра. Укази видавали –
      Рішали долю миру та війни,
      Петра про те нічого й не питали.
      Аби цар був – народу головне,
      А хто царює – справа то десята.
      Куди вже хто отару пожене,
      Народу то не треба було знати.
      І, наче, все наладилось, як слід.
      Вже в кожного із них великі плани.
      Вже гордо подивляються на світ,
      Який, можливо, скоро їхнім стане.
      І тут біда – хвороба ж не пита
      Про чиїсь плани – віспа причепилась.
      Був цар Петро і бути перестав
      І все, як кажуть, що «лафа скінчилась».
      Що їм робити? Був би заповіт,
      Царя тоді б поставили другого.
      А тут, бач, не продумали, як слід,
      Не написав Петро. Писати сво́го?
      Як Долгорукий запропонував,
      Щоб його доньку в ньому указати,
      Адже Петро на неї види мав,
      Ще б трохи і могла б жоною стати.
      Та всі ураз зацитькали його,
      Бач, захотів у перші зразу вийти.
      Тут інтересу всяк блюде свого…
      Та все ж не знають, що його робити.
      Нема в сім’ї Петра чоловіків,
      Які б могли на трон законно сісти.
      Зійшлися, бач обставини такі
      І цар Петро у тому винен, звісно.
      І тут Дмитро Голіцин пригадав:
      - В Петра ж був брат Іван, донька у нього.
      Її він у Курляндію віддав,
      Сидить десь там у глушині, небога.
      Нам все одно – цариця то чи цар,
      Аби порад «розумних» дослухались,
      Та не давали приводу для чвар.
      Тут мої люди трохи вже дізнались:
      Ця трохи груба жіночка, товста
      Й негарна животіє у Мітаві.
      Для неї звідти вирватись – мета,
      Чого ж би нам на неї не поставить?
      Кондиції запропонуєм їй.
      Як згодиться умови підписати,
      Тоді нехай на трон сідає свій,
      А ми всі будем нею керувати.
      Всі згодились, складати узялись
      Кондиції, що вільно для цариці,
      А чого ні. Гарнесенько пройшлись –
      Із прав лишили – в люстерко дивиться.
      Ту Ганну колись заміж віддали
      За герцога курляндського. Прожи́ти
      Два місяці із ним лише й змогли
      Та й довелось небозі овдовіти.
      В Мітаві пройшла молодість її.
      З нудьги такої там і мухи дохли.
      А принци оминали ті краї -
      Ті принци, за якими вона сохла.
      Одна розвага – конюх Ернст Бірон,
      Що скрашував для неї дні і ночі.
      Вона все виглядала із вікон,
      Аби лиш зазирнути в його очі.
      Вже й мріяти про більше не могла,
      Здавалось, тут навіки й опочине.
      Але її година все ж прийшла,
      І Бог їй шанс змінити все підкинув.
      З кондиціями ті ж і подались
      В Мітаву, Ганну згоди запитати.
      Гадали – їхні плани удались,
      Бо ж сама Ганна вийшла зустрічати.
      Люб’язно дуже вислухала їх,
      Кондиції ті пильно прочитала.
      Нічого не сказала проти них,
      Не повела й бровою, підписала.
      Раденькі ті вертали в Петербург,
      І кожен в перемогу свою вірив
      Не знаючи, що вже заніс обух
      Над ними кат безжальної сокири.
      Бо Ганна з виду хоч дурна була
      Та жінка хитра. Вже про них все знала.
      Себе наївно перед них вела,
      Лише хвилини певної чекала.
      Її коханець і слуга Бірон
      Вже між гвардійців провертав роботу,
      Щоб верховенство врешті взяв «закон»,
      А не якісь багаті «доброхоти».
      П’ятнадцятого лютого вона
      Уїхала врочисто до столиці.
      Раділа, що думок ніхто не зна
      Й вона спокійно може роздивиться.
      А вже на дев’ятнадцяте число
      Зібрались всі в Успенському соборі.
      Народу стільки – не пройти було,
      Стояли аж на паперті надворі.
      Туди їх не цікавість привела,
      Повинна знать була уся зібратися.
      Присягу Ганні у той день дала.
      За кілька днів в Лефортівськім палаці
      Знов повний зал. Придворні всі стоять,
      Зайшла цариця, на престола сіла,
      Навколо всі «верховники», глядять,
      Аби чогось такого не вчудила.
      І тут крізь натовп гвардія зайшла,
      Уся при зброї, перед нею стала.
      Вона акторка іще та була,
      «Із подивом» пояснень їх чекала.
      Черкаський вийшов, їхній командир,
      І заявив, що гвардія незгодна,
      Що на царицю тиснуть до цих пір,
      Бо ж царська влада є «богоугодна».
      Бог не для того владу дав царям,
      Щоб хтось її обмежить намагався,-
      А у самого очі аж горять
      Хоч голос сильний, рівний,не зірвався:
      - Благаю вас відмовитись тепер
      Від тих угод, які вам нав’язали.-
      І грізні очі в Остермана впер.
      І очі ті йому усе сказали.
      Акторка спритна – Ганна, тут же їм
      Здивовано-гнівливо відказала:
      - Та я ж не знала, що стоїть за тим.
      Так для держави треба – я гадала!
      Я думала, що то народ бажа,
      Ніякого обману не чекала.
      А вони, бач, вже гострого ножа
      На мене, на державу зготували.
      І гвардія вперед ступила враз:
      - Ми не дозволим волю диктувати
      Цариці нашій. Слово лиш від вас
      І ми їм будем голови рубати!
      «Прихильно» Ганна згодилась на те,
      «Верховників» одразу ухопили.
      А Ганна десь в душі своїй цвіте,
      Бо хитрунів тих все ж перехитрила.
      Назавтра вона вийшла із Кремля
      До скупчення великого народу.
      Здавалося, парує аж земля,
      Юрба стояла – зрахувати годі.
      При всіх взялась кондиції читать.
      «Чи згодні з тим?» - в юрби весь час питала.
      Гвардійці ж, щоб юрбу налаштувать:
      «Нехай живе цариця! - не змовкали,-
      Смерть зрадникам! Розірвем на шматки
      Усіх, хто буде титул відбирати!»
      «То що – папір даремний отакий?»-
      В юрби цариця узялась питати.
      Й під галас розірвала геть його
      І правила тепер самодержавно.
      «Верховники» ж отримали того,
      Чого найменше всього і бажали.
      Івана Долгорукого за те,
      Що опір ЇЙ наважився чинити,
      Колесували. Двом дядькам, проте,
      Веліла язики укоротити,
      А слідом уже й голови. Така ж
      Спіткала доля й старшого у роді.
      А Катерина Долгорука – та ж,
      Що Петру була наречена, вроді,
      Відправилась довічно в монастир.
      А Ганна десять літ ще царювала.
      «Біронівщину» знаєм до цих пір.
      Та, бач,й така Росію влаштувала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    349. * * *
      Верби всі у золотавих шатах.
      Вітер взявся листя обривати.
      Як школярик смикає за коси.
      Заграє…та як – не зна і досі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    350. * * *
      Прийшли в землі наші
      Москалі із Раші
      Зі своїми порядками.
      Пораються грядками.
      Не городину саджають,
      Свої міни заривають.
      Скрізь порили шанці
      На полях, засранці.
      Ще і дують губи –
      Чому їх не любим?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    351. Як чоловік цвіт папороті знайшов
      Сидять рибалки понад ставом.
      Над воду вудлища стирчать.
      Мабуть, ідуть не надто справи –
      Чи що й вдалося упіймать,
      Бо і садки в воді порожні.
      Та хто би переймався тим?
      По пляшці виставили кожен,
      Бо ж всяк подався зі своїм.
      Уже й набралися добряче
      Та в пляшках ще доволі є.
      Ведуть розмови. Нетерпляче
      Говорить кожен про своє.
      Один хизується: - Учора
      Такого коропа впіймав,
      Що ледве і дотяг до двору.
      Від жінки прочухана мав –
      На цілу ніч із ним мороки. –
      Показує, що ось такий,
      Та й розчепірив руки в боки.
      - Та то дрібниця, короп твій!
      От я минулим роком, братці,
      Такого сома упіймав.
      Везли додому на безтарці,
      Бо сам його б і не підняв.
      Здоровий! Вуса, як у діда.
      Хвостом, бувало, як мотне,
      Дерева валяться по сліду.
      Було - ледь не звалив мене.
      Нема що третьому й казати,
      Рибалка, видно, ніякий,
      Про рибу ще не звик брехати,
      А хочеться: - А ну, налий, -
      Говорить другому. Ковтає.
      Шматочком пирога заїв.
      - Про рибу, хлопці, мало знаю…
      Та запитати вас хотів –
      Хто з вас цвіт папороті бачив?
      А я в руках його тримав!
      - Ну, не скажи! – Брехня собача!
      - Чого би я оце брехав?!
      Не вірите? Перехрещуся! -
      І, справді, вмить перехрестивсь. -
      Казати правди не боюся!
      - І де ж його ти надививсь?-
      Уже з цікавістю питають.
      - Було то,хлопці, рік тому.
      Я то все добре пам’ятаю,
      Хоч дещо в розум не візьму.
      Коротше, ми робили в лісі
      Із хлопцями. Ну, розпили
      За день не одну пляшку, звісно.
      Чим закусити узяли.
      Надвечір хлопці розійшлися.
      А я ж напився та й заснув.
      Ніхто зі мною не возився.
      А це ж якраз Купала був.
      Оскільки йти я був не в силах,
      Під папороттю і проспав.
      Прокинувсь – зорі вже світили.
      Протверезів та й пригадав,
      Що то за ніч. Давай шукати –
      А раптом папороть цвіте?
      А тут не треба і блукати,
      Бо ж поряд папороть росте.
      І бачу - цвіт блакитним сяє,
      Блищить, як місяць угорі.
      Я хутко квітку ту зриваю,
      В надії, що на скарб набрів.
      Та тут зірвавсь страшенний вітер,
      Свистить, реве, дерева гне,
      Ламає і кидає віти,
      Здається, цілить все мене́.
      Цвіт з рук у мене видирає.
      Тож я тікати. Та куди?
      Страшенний вітер з ніг збиває.
      Чи ж то далеко до біди?
      Аж чую – ззаду крик вчинився
      Страшенний, тріск, вогонь і дим.
      Волає хтось, щоб подивився,
      Бо ж, наче, мій палає дім.
      А від людей старих я знаю,
      Що озиратися не слід,
      Як би там страшно не буває.
      Ранковий слід чекати світ.
      Тож я й не озирнувся. Пхаю
      Крізь бурю далі. Знову крик,
      Що моя мати помирає,
      Хоч не старий ще має вік.
      Позаду плачуть і голосять,
      А я іду крізь буревій,
      Який ще й посильнішав досі.
      Тут долітає крик новий.
      Немов дочка моя благає
      Порятувати. Люд зібравсь.
      Та помогти чим їй, не знає.
      Тут я і озирнувсь…Ураз
      Все щезло, наче й не бувало.
      Пропала буря, крик затих.
      У лісі тихо й темно стало.
      Тоді я роззирнутись зміг.
      Стою на тому ж місці саме,
      Де і заснув. І цвіт пропав.
      Тож я одразу і утямив –
      То чорт робив та й цвіт украв…
      - А, щоб світанку дочекався,
      Багато би чого умів.
      І скарб в землі би відкривався,
      Зі звіром-птахом говорив?! –
      Протяг один. Другий піддакнув.
      Той головою похитав.
      - Та ні вже, хлопці, красна дяка.
      До ранку я би й дурнем став.
      - А, може, то тобі наснилось?
      Зелені бавились чорти?
      - Хто зна?! - та пити розхотілось, -
      Мабуть, додому буду йти.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    352. * * *
      В сутінках ранкових спів півні́в луна,
      Узялась рожевим цвітом далина,
      Прохолодно з ночі і тому легким
      Стелеться туманом дихання ріки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    353. * * *
      Щоб світову імперію створить,
      Потрібно бути генієм, звичайно.
      Чи Олександром, чи то Чингізханом.
      І Путіним, щоб її розвалить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    354. * * *
      Миколка в лісі назбирав грибів
      І вже було додому повертався,
      Як чує – хтось по стежці наближався.
      Тож він бігом за кущиком присів.
      З’явились два десятки вояків,
      Хто в чому та з тризубом на кашкетах.
      Хто з автоматом, хто із пістолетом.
      «Свої!» - мелькнула думка. Вже хотів
      Схопитися на ноги та чомусь
      Завмер на місці. Щось його лякало.
      А ті по стежці всі попростували
      У бік села. Куди тепер йому?
      Пішов слідом та зачаївсь в кущах,
      Звідкіль село було вже добре знати.
      А ті ввійшли та й подались по хатах.
      Почулись крики. В нього на очах
      Пристрілили учительку, яку
      «Совіти» до них в школу надіслали.
      Йому дівчину, навіть, жалко стало.
      А ті селян зігнали на крайку.
      Один почав щось голосно казать,
      А люди у юрмі загомоніли,
      Мабуть, чомусь скорятись не хотіли.
      Тоді один в повітря став стрілять
      І всі замовкли. Тиша залягла,
      Лише собаки враз завалували,
      Як ті знов по дворах пошурували,
      А вся юрба лиш стиха загула,
      Бо ж п’ятеро тримали автомати.
      Он до сусідки, бачить він, зайшли,
      Корову з її двору потягли.
      Сусідка стала голосно кричати.
      І кинулась корову відбивать,
      Бо ж в неї вдома семеро по лавках.
      Чим же дітей їй бідній годувати?
      Устигла лиш зробити кроків п’ять,
      Коли один натиснув на гачок
      І черга автоматна пролунала.
      За мить вже жінка мертвою лежала.
      Почулись дикі крики діточок,
      Яких в юрмі тримали, не пускали
      До матері. Бо ще і їх поб’ють.
      А вояки вже тягнуть і несуть.
      Підводу в дядька Коваля узя́ли
      Та конячину ледве упрягли.
      Мабуть, не вміють. На підводу так
      Звалили все, що взяли по хатах.
      Іще корів з десяток привели.
      Миколка бачив, що було в селі,
      Ніяк думкам не міг він раду дати:
      Та ж це свої, що мають захищати?
      Чому ж ведуться, наче москалі?
      Коли ті знову мимо нього йшли,
      Почув розмову й стало зрозуміло.
      Один промовив: - Вот ми учуділі!
      Как ми всьо ето кодло провєлі?
      Нє супся, Гнат. Прєдатєлі оні.
      Оні нємєцкіх холуйов кормілі,
      А ми іх нинчє ловко проучілі.
      Да успокойся. На вот, потяні,-
      Недопалок сусіду простягнув,-
      Тєпєр оні на всєх бендер озляться.
      Нє будєт ім где в сьолах укриваться…
      А той мовчазний: - Та я все почув.
      Все ж почуваюсь Каїном, однак.
      - Нічьо, прівикнєш. Скоро всьо забудєш
      І сотнямі стрєлять бендер тєх будеш.
      Запомни крєпко, что Бендера – враг!
      І всє, кто сомнєваєтся – врагі.
      - А вчителька? Вона ж, здається, наша.
      - Тут, понімаєш, дєло в чьом, Ігнаша.
      Ти жалость-то свою поберегі.
      Коль для побєди нужно положить
      І сотні жизнєй – значіть так і будєт.
      Великая ідея, а нє люді –
      Вот для чєго нам комуністам жить!
      Вони пішли. Миколка вже й забув,
      Чого він тут. Не міг прийти до тями.
      Дитячий розум плутався думками
      Від того, що побачив й що почув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    355. * * *
      Вечоріло. Сонце сіло,
      Хмарки аж почервоніли,
      Гналися за ним услід.
      Вітру помочі просили,
      Але він за день знесилів
      Й тихо плентався на схід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    356. * * *
      Марксизм – вчення? Та не смішіть народ.
      Релігія – упевнений у тому.
      При кожному райкомові – приход,
      Єпархія при кожному обкому.
      Месія – Маркс – син Істини. В устах
      Якого кожне слово було свято.
      І «Капітал» - це Біблія свята,
      Щось на зразок церковного догмату.
      Апостол Енгельс, купами святих
      Від Леніна до Сталіна і Мао.
      Не визнавати їхню святість – гріх,
      За те згоріло на вогні чимало.
      А той якийсь звірячий фанатизм,
      З яким за їх ідеї помирали
      І кретинізм чи то пак, сатанізм,
      Яким на смерть мільйони посилали.
      А їхні лики – як іконостас,
      І їхнє слово – істина єдина,
      Йому з дитинства научали нас,
      Збираючи церковну десятину
      Всіляких внесків. А місця святі,
      Там де нога святих могла ступати
      І ота Мекка, де хоч раз в житті
      Та кожен вірний мріяв побувати
      І приобщитись до святих мощей,
      Що в Мавзолеї почивають мирно,
      Розповідати потім ще і ще,
      Що він свій хадж здійснив,як правовірний.
      А на свята ішли колони під
      Їх прапорами й ликами святими.
      Ну, чим, скажіть, то був не хресний хід
      Із молитвами, правда що, другими?
      А їхній рай – отой їх комунізм
      Не після смерті, за життя. Чийого?
      Що не кажіть, релігія – марксизм
      І я не вірю в нього, слава Богу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    357. Іван та Маруся
      Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
      Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
      Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
      Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
      А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
      В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
      Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
      Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
      Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
      Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
      Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
      А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
      Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
      Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
      Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
      Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
      Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
      Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
      А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
      І вже кров заструменіла по холодному піску.
      Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
      Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
      За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
      Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
      А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
      Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
      Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
      Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
      - Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
      Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
      - Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
      - Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
      - Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
      Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
      - Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
      А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
      - Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
      А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
      Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
      Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
      Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
      Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
      Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
      Уже крики долітають із середини села.
      Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
      Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
      Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
      А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
      Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
      Миготить татарська шабля у його руці міцній.
      І від неї полетіло не одне татарське тіло.
      Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
      Та татар було багато, з усіх боків обступили.
      Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
      Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
      І упав Іван на землю та руками обійняв.
      Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
      Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
      Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
      Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
      Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
      Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
      Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
      Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
      Розлетілися татари від страху у різні боки.
      «Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
      Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
      І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
      Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
      Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
      Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
      І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
      Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
      Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
      Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
      Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
      Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
      Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
      Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
      Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
      Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
      Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
      Потекла вона на землю, її щедро окропила…
      І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
      Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
      Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
      Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
      В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    358. * * *
      Обійми мене, осінь,
      давай разом поплачем
      За усім, що нам втратить
      довелось у житті.
      Давай разом поплачем
      та, все рівно, пробачим
      Тим, хто став на заваді
      на нелегкім путі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    359. * * *
      Москальство – то хвороба людської голови.
      Як захворів, тоді вже повік не злікувати.
      В людини замість мозку утворюється вата,
      Вона лиш чує те, що лунає із Москви.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    360. Легенда про коростенських титанів
      Дідусь з онуком у Древлянськім парку
      Гуляли у спекотний літній день.
      Палило сонце з неба,було парко,
      Здавалося, що скоро дощ піде.
      Та поки в небі хмарок було мало,
      Від річки прохолодою несе,
      Вони собі спокійненько гуляли
      Й уважно роздивлялися усе.
      Й від річки віє легка прохолода
      І тінь дерев приємно холодить.
      Уж між каміння котить свої води
      Й по-своєму щось тихо жебонить.
      Пройшлися парком, на місточку стали.
      Дідусь онуку каже : - Подивись!
      Он велетні котли позалишали,
      Як тут востаннє снідали колись.
      І, справді, із червоного граніту
      В воді великі камені лежать.
      Вода їх гарно встигла обробити,
      Віки й віки старалась шліфувать.
      На справжні казани-то і не схожі,
      Але цікаво… - А он там, поглянь,
      «Баранячі лоби» побачить зможеш.
      Дві монолітні скелі. Тут от стань!
      Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
      - І, справді, мов баранячі лоби!
      Й каміння купи хтось накидав, наче.
      А хто, дідусю, те усе зробив?
      - Історія та вже стара, їй Богу.
      Як хочеш про те знати – розповім.
      Щось притомились уже мої ноги.
      Он, у альтанці сядемо, ходім.
      З альтанки вид чудовий їм відкрився
      На парк, на річку, що внизу біжить.
      - А ти , я бачу, також утомився?!
      Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
      Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
      Униз на річку та і розпочав:
      - Було то, як Земля була ще рання
      І рід людський ще землю не топтав.
      Були боги, що на Олімпі всілись,
      Над ними Зевс найголовніший був.
      А по Землі титани розплодились –
      Народ такий прадавній, може чув.
      Були вони великі і могутні
      Та, як на мене, трішечки дурні,
      Бо прагли на Землі богами бути,
      З небесними стояти на рівні.
      Дурної сили аж надміру мали,
      Лоби здорові, як у баранів,
      Та мізків в їхніх головах замало,
      Щоби вершити справи їм земні.
      Та ж гонор. Раз боги не захотіли
      Їх визнавати рівними – то в них
      Каміння на Олімп їх полетіло,
      Аби богів тих перебити всіх.
      Та що добра з тії дурної сили?
      Проти богів поперлися дарма,
      Бо скоро ті їх майже всіх побили,
      Хіба що хто втекти можливість мав.
      Та недалеко. Зевс бо розізлився,
      Вистежував їх всюди і вбивав,
      Щоб рід титанів зовсім припинився.
      І ось, нарешті, час такий настав,
      Що із усіх лиш двоє і зосталось.
      Вони хитріші виявились всіх,
      Адже на північ у ліси пода́лись,
      Де важко було вистежити їх.
      Між вікових беріз, дубів і сосен,
      Під кронами неходжених лісів,
      Сховатися титанам було просто.
      У хащах тих їх Зевс не углядів.
      Та от вони над річкою спинились,
      Що у тих хащах без кінця петля.
      Присіли відпочити, бо стомились
      Та й голод вже добряче дошкуляв.
      Напились з річки, пригорщами брали.
      Набрали чисту в казани води
      Та і сніданок готувати стали.
      Піднявся над багаттям вгору дим
      І Зевс його ще здалека помітив.
      Хто ж палить, як людей іще нема?
      Запряг у колісницю буйні вітри,
      Спис вогняний в одній руці трима,
      Другою колісницю направляє…
      Наїлися титани та й сидять,
      А казани їм річка вимиває,
      Поклали аби сил не витрачать.
      Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
      То Зевс летить. Схопилися мерщій,
      Зі скель ламати узялися брили,
      Щоб Зевсові належно дати бій.
      Накидали навколо себе купу,
      Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
      Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
      Одразу брили кинуться кидать.
      Зевс покружляв над ними в колісниці.
      Не став спускатись, лячно все ж було.
      Хоча оті титани і тупиці
      Та ж брилою дістануть все одно.
      Став Геї – своїй матері жалітись,
      Просити, щоб вона допомогла.
      А тій за сина, як же не вступитись?
      Тож вона тишком-нишком почала
      Під їх ногами землю розмивати.
      А ті дурні із брилами стоять,
      Готові їх по Зевсові жбурляти,
      Злі та сердиті, ладні воювать
      Із усіма небесними богами ,
      В нестямі не помітили того,
      Що в них земля зникає під ногами,
      Бо ж бачать лише ворога свого.
      Коли уже по пояс провалились,
      Відчули небезпеку лиш тоді.
      Але занадто пізно похопились.
      Уже і попід руки у воді.
      Каміння в воду, борсатися стали
      До скель руками довгими тяглись.
      Та скелі перед ними відступали,
      Щоб їх порятувати – не дались.
      І от лоби одні лиш залишились
      З них на поверхні посеред ріки.
      Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
      Такими і стоять віки й віки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    361. * * *
      Сонечко ще досі у фаворі.
      Бродить літо бабине надворі,
      У щілину кожну зазирає,
      На цимбалах, на осінніх грає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    362. * * *
      Коли говорять: «Не без виродка в сім’ї»,
      То на увазі мають, певно, і Росію,
      Яка давно вже звикла корчити месію,
      Задовольняючи амбіції свої.
      Сама себе чомусь прозвала «старшим братом»,
      Собі привласнила ім’я і родовід.
      Ми мали вічно озиратися на схід
      Й без її дозволу і кроку не ступати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    363. * * *
      У кожного своя доля. Інак не буває.
      Один долю свою дуже трудящую має,
      А другому дісталася до того лінива,
      Що уже й позаростала бур’янами нива.
      Один боки пролежує, а все одно має
      І що їсти, і де спати – доля помагає.
      А другий до ночі з ранку трудиться у полі,
      Але десь у цей час гуляє ота його доля.
      Жили –були двоє братів – багатий і бідний.
      Наче ж із одної хати та й по крові рідні,
      Та багатий не париться, п’є собі й гуляє,
      А добра у нього в домі тільки прибуває.
      Бідний же з рання до ночі трудиться, небога
      Та не має, окрім хати старої, нічого.
      Скосив якось бідний ниву – три копи поставив.
      На братову подивився – там зліва і справа
      Стоять копи у рядочках – аж завидно стало.
      На своє ще раз поглянув та, щоб не покрали
      Й того, вирішив на полі він заночувати.
      Прокинувся серед ночі – щось не дає спати.
      Бачить, жінка якась ходить по його покосах,
      Колоски збира, що впали та й до брата носить.
      Він тихенько підхопився, підкрався до неї,
      Ухопив та і питає у жінки тієї:
      - Ти хто така? Що тут робиш на моєму полі?
      - Я – вона відповідає,- твого брата Доля.
      Йому служу, помагаю… - Еге ж, зрозуміло…
      Чом не пити й не гуляти, коли таке діло.
      Чом не спати, коли Доля не спить, помагає.
      Отож, люди дарма кажуть: хто робить – той має.
      Чого ж воно так: я б’юся, роблю без спочинку,
      Але добре, коли маю на обід скоринку?
      - Ти хіба того не знаєш? – та відповідає,-
      Твоя Доля у корчмі он у місті гуляє.
      Сходи, хлопче у корчму ту, там музики грають,
      Всякі ледарі й п’янички танцюють, стрибають.
      Візьми доброї нагайки, та Долю за патли,
      Бий, поки не поклянеться кинути гуляти.
      Пустив бідний брата Долю, дотерпів до ранку,
      А вже вранці з нагайкою у корчмі на ганку.
      Зайшов туди, а і справді – там музики грають,
      А його пропаща Доля у танку кружляє.
      Розпашіла, підстрибує, ходить вихилясом
      Та й музикам підспівує щось вульгарне часом.
      Ухопив її за косу та й взявся учити,
      Замашною нагайкою ледачу лупити.
      Лупить, лупить, приказує: - Не роби дурного!
      Не марнуй, не розбазарюй господарства мого!
      Кидай гульки та берися скоріш до роботи!
      Уже аж йому сорочка змокріла від поту.
      Бачить Доля – біда буде, проситися стала:
      - Поки житиму, щоб я ще хоч раз танцювала?!
      Буду все в тебе робити, не буду гуляти,
      Щоб було у тебе в хаті та і коло хати!
      Лиш тоді пустив він Долю та й вернувсь додому.
      З того часу повернуло все на краще йому.
      Поправилось господарство, нива уродила.
      Вже й худоба завелася – череда ходила.
      Став він хутко багатіти. Бо ж Доля старалась,
      Дні і ночі працювала й більш не лінувалась.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    364. * * *
      Іще день бабиного літа,
      Скупого осені тепла.
      Та залишається жаліти,
      Що осінь швидко так прийшла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    365. * * *
      Не слово Боже, а московські скрепи
      Вони з амвонів по церквах несли.
      Як візантійці, що колись прийшли.
      Коли ще Русь змагалася зі степом,
      То, справді, Бога славили. Коли ж
      Став Святослав з Царградом воювати,
      Вони другої почали співати,
      Готуючи у спину йому ніж.
      Та Святослав був зовсім не із тих,
      Хто спину свою ладен підставляти
      Під гострий ніж. Попів царградських стратив,
      А заодно і християн усіх,
      Що за попами тими подались.
      Не пожалів двоюрідного брата,
      Щоб за спиною ворогів не мати.
      Можливо, й нам би досвід той згодивсь?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    366. Звідки беруться нечесні гроші
      - А скажи, дідусю, чому так буває?
      Коли хтось бува багато грошей має,
      То його усі в окрузі поважають
      І за приклад для дітей своїх вважають.
      А другий хтось також має купу грошей
      Та всі дивляться с презирством, як на вошу?
      То від кількості залежить чи від чого?
      - Ні, онучку, навіть, зовсім не від того.
      А від того, звідки гроші ті взялися.
      Он, Петро Гаєцький, тільки подивися.
      Як не глянеш, він постійно у роботі,
      Свої гроші здобуває своїм потом.
      Тож у нього й дім здоровий, і машина
      Та високого нема навколо тина,
      Бо немає чоловіку що ховати.
      А Мусія, он Онопенка узяти.
      Та ж з дитинства він був хитрий і ледачий.
      Тим не менше, має дім, і має дачу,
      І машину. Й дня, напевно, не трудився.
      А, глянь, тином он яким обгородився.
      Бо нечесні гроші. Є чого ховати.
      То ж чого би його людям поважати?
      Коли гроші щедро потом не политі,
      Їх не можна було чесно заробити.
      Щоб багатство без зусиль отак надбати
      Треба, кажуть, душу чортові продати.
      Колись дід мені малому ще повідав
      Те, що чув колись іще від свого діда.
      Чоловік жив хитрий у селі одному,
      Все хотілося багатим стати йому,
      Але так, аби зусиль не витрачати.
      Довго думав, як багатство те надбати.
      І надумався був чорта одурити.
      Взявся перше глибоченну яму рити.
      Коли вирив, то накрив її, зоставив
      Лише дірку невелику. В неї вставив
      Свою шапку також з діркою. По тому
      Узяв книгу – «Чорну магію» відому,
      Заклинання взявся з неї він читати,
      З-під землі до себе чорта викликати.
      Чорт почув те заклинання і з’явився:
      - Чого, - каже, - чоловіче, розходився?
      Чого кликав? - Хочу душу я продати!
      - А за душу ти чого хотів би мати?
      Та багато не загадуй. Душа в тебе
      Вже гниленька. Хоч у пеклі такі й треба
      Та вона багато зовсім не затягне.
      - Шапку золота лише від тебе прагну!
      Глянув чорт – та шапка зовсім невелика.
      Крива усмішка заграла на всю пику.
      - Що ж, я згоден. Став він золото тягати
      І у шапку чоловікову скидати.
      Та, що кине, гроші в дірку провалились
      І нічого у тій шапці не лишилось.
      Знову чорт вертає, золото таскає.
      Вже упрів, але кінця тому немає.
      Чоловік радіє – втомиться чортяка
      І домовленість не сповниться ніяка.
      Хай у шапці собі гроші залишає,
      А все інше чоловіку бути має.
      Раз не виконає чорт, що домовлялись,
      То й душа би чоловікові зосталась.
      Але рано він радів, бо чорт упертий,
      Все не втомлювався золото те перти.
      Зумів яму усю золотом напхати,
      Що й із шапки вже не стало випадати.
      Чоловік же на таке не сподівався
      Та ж під договором кров’ю розписався.
      Забрав золото, нехай його й багато,
      Але душу мусив чортові віддати.
      Хотів чорта обдурити – не вдалося.
      Дуже дорого багатство те далося.
      Як нізвідки хтось надбав собі багато,
      То нема його за віщо поважати.
      Заробити чесно то б навряд вдалося,
      Тож без чорта тут ніяк не обійшлося



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    367. * * *
      Ходить осінь,
      Ходить боса,
      Бо іще не звикла досі,
      Що тепер її пора.
      Літо, хоч і зазирає,
      Лиш подражниться, пограє
      Та й на південь вирушає
      Й тепло своє забира.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    368. * * *
      Врозкаряк Московія в Євразії всілась,
      Дується і тужиться, оком не змигне.
      Видати велике щось дуже б їй хотілось,
      Але залишається лиш лайно одне.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    369. Оборона Ставищ у 1664 році
      Сидить сліпий та на кобзі під корчмою грає,
      А навколо нього натовп місцевих зростає.
      Усім хочеться почути кобзареву пісню,
      Вже на площі невеличкій зробилося тісно.
      Співав кобзар про Сулиму, про братів з Азову,
      Про Богдана теж замовив в свої х піснях слово.
      Ті пісні, давно відомі, народ тихо слухав.
      Кому ю пісню перебити вистачило духу?
      Закінчив старий співати про похід до Криму,
      Задумався на хвилину, мов думками тими
      Хотів пам’ять відродити. Ударив по струнах
      І полилась пісня нова, мов гарячий трунок.
      Ще не чута і не знана пісня про події,
      Які добре пам’ятають люди й не старії.
      - Ой, не стало в нас Богдана, відвернулась доля.
      Наче, вороння зібрались вороги навколо.
      Москалі, татари, ляхи звідусіль обсіли,
      Розірвати Україну на шмаття схотіли.
      Москалі на лівім боці Дніпра ополчились,
      Брюховецького струнчити в похід заходились.
      Ляхи теж зі свого боку Тетерю призвали,
      Українськими руками воювати стали.
      Звели брата проти брата, батька проти сина.
      Застогнала іще більше ненька-Україна.
      Повернулись пани-ляхи у свої господи,
      Стали знов шкуру дерти з бідного народу.
      Не стерпів люд тої «ласки», за вила узявся
      Правий берег проти ляхів, як один піднявся.
      Запалала під ногами земелька у ляхів,
      Стали вони з України тікати від страху.
      Піднялися і Ставища супроти сваволі,
      Не схотіли далі жити у ляській неволі.
      Козаків, що від Тетері у місті сиділи,
      Кого вигнали із міста, а кого побили.
      Запросили на підмогу з Умані дейнеків.
      Сподівались, що здолати буде їх нелегко.
      Та надіялись на поміч козацької сили.
      Дячка бути отаманом у них запросили.
      Бо ж козак усім відомий, бував у полоні,
      Мозолі від весел досі видно на долонях.
      А Буланий зробивсь другим в місті отаманом.
      Керував полком піхотним іще при Богдану.
      Тож зібралось кілька тисяч збройового люду,
      Щоб під стінами зустріти ляха груди в груди.
      А той лях не забарився, Чарнецький припхався.
      З ним Тетеря з козаками своїми примчався.
      А ще прибули із Криму татари ордою.
      Як би справитися місту з тією бідою?
      А Чарнецький – той не любить на місці сидіти,
      Йому б швидко Ставищами тими володіти.
      В нього планів уже купа, він слави шукає,
      Тому усе своє військо на вали кидає.
      Напосілися татари з ляхами на місто,
      Через вали сараною узялися лізти.
      Б’ються з ними козаченьки з містянами разом.
      Та уб’ють десяток – сотня з’явиться одразу.
      Довелося відступати до самої брами,
      Ляхи в неї увірвались своїми полками.
      Та татарам ота брама здалася до біса,
      Тож ясиру наловити одразу взялися.
      Поки ляхи насідали, оборонців били,
      Татарва страшне сум’яття навкруг учинила.
      І тоді із брам сусідніх козаки напали
      І добряче прочухана отим ляхам дали.
      Утікали пани-ляхи і татари слідом.
      Аж Чарнецькому обличчя потемніло з виду.
      Він то думав, що вже нині у тім місті буде
      Та даремно положив лиш кілька сотень люду.
      Став він тупати ногами, страшенно озлився…
      Тоді уже до облоги ляхи узялися.
      Наказав Чарнецький в полі збіжжя попалити
      Аби в місті не було чим зиму пережити.
      З усіх боків ляхи місто надійно обсіли,
      Гармат кругом встановили, день і ніч палили.
      То картеч, а то гранати, то кулі летіли,
      Щоби місто все палало й милості просило.
      Оборонці ж не здавались, вали насипали,
      Шанці рили, щоб їх ляхи так просто не взяли.
      А Чарнецький їздить полем, шкуру з тигра має,
      То на свої обладунки її накидає.
      А народ з валів гукає до вельможі того
      Та під сміх «рябий собака» прозивають його.
      Те ще дужче розізлило, гонору ж багато.
      Повелів він кляте місто знову штурмувати.
      Кинув у бій усе військо, слуг, челядь обозну.
      Взяти, врешті оте місто надумав серйозно.
      Знову лізуть сараною з усіх боків ляхи,
      Оборонці зустрічають врукопаш без страху.
      Але їх супроти ляхів замало занадто,
      Тож доводиться поволі з валів відступати.
      Уже ляхи зачепились за вали, залізли,
      Вже й до брам все ближче суне ляхів військо грізне.
      Тут гармати раптом ляські разом загриміли,
      На вали картеч і ядра із них полетіли.
      Змели миттю силу ляську. Гармаші ж не знали,
      Що вже ляхи на валах тих тоді панували.
      Довелося тоді ляхам з валів відступити,
      Оборонці ж продовжили їм у спину бити.
      Поки ляхи оговтались, назад повернули,
      Знову вали в оборонців під захистом були.
      Знову в рукопаш зійшлися на валах кривавих,
      Знову смерть пройшла з косою по ворожих лавах.
      Аж до пізньої до ночі на валах тих бились.
      Коли темно зовсім стало, ляхи відступились.
      Стали вранці ляхи вбитих на полі збирати,
      А їх же лежати з ночі лишилось багато.
      Носять й носять. А Чарнецький мовчки походжає,
      Бо, що йому говорити, навіть і не знає.
      А, як йому всю полеглу роту показали,
      То «війна людей не родить!» - з гнівом відказав він.
      Та, усе ж не відступився, та не зняв облоги.
      Не узяти таку кріпость – соромно для нього.
      Надумавсь по Україні загони послати
      Аби весь люд непокірний нещадно карати.
      Запалали міста й села і кров полилася.
      Україна іще більше пусткою взялася.
      Все ж тримаються Ставища, помочі чекають.
      Але з поміччю, як видно, їм не поспішають.
      Москалі не надто хочуть, Брюховецький мнеться.
      А облоги не знімає проклятий Чарнецький.
      Вже і осінь наступила, холоди підходять.
      Бачать люди у Ставищах, що чекати годі.
      А, тим більше, що Дячко вже на той час загинув.
      Хоч не хоч, а доведеться стати на коліна.
      Почалися перемови. Ляхи тому раді,
      Бо й так стало їхнім планам місто на заваді.
      Поклялися не чинити розправу над містом
      Та його не руйнувати. Зажадали, звісно,
      Грошей купу заплатити, щоб живими бути
      І на вірність королеві знову присягнути.
      Отак славно захищалось маленьке Ставище…
      Правда, скоро той Чарнецький таки його знищив.
      Бо не довго у Ставищах з ляхами мирились.
      Серед зими вони знову за зброю вхопились.
      Ляхів, що привів Маховський, добряче побили
      Та Чарнецького, щоправда, спинить не зуміли.
      Налетів, неначе яструб, до міста ввірвався
      І чинити там розправу над людьми узявся.
      Всю старшину міську разом захопив і стратив.
      Жовнірам велів нещадно людей грабувати.
      А тоді спалив все місто, згарище зосталось.
      Отака біда від нього у Ставищах сталась.
      Та біда по Україні скоро розповзлася.
      Кожен з кожним за цю землю воювати взявся.
      Хто за ляхів, хто за турків,, а хто з москалями.
      І велика ворожнеча встала поміж нами.
      Не здобули в борні волю, більш лиха зробили,
      Бо самі ж свою ту волю, нарешті й убили.
      На шматки роздерли рідну неньку-Україну,
      Край квітучий сплюндрували, зробили руїну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    370. * * *
      Бродить з осінню літа примара,
      Хитро зманює пізнім теплом.
      Хоч дивуюсь: яка із них пара.
      Та зізнаюсь: приємно було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    371. * * *
      Якого дідька той москальський цап
      Вирішувати має наші долі?
      Не здатен подолати нас у полі,
      То хоче натягти на рота кляп,
      Щоби ми мовчки все оте терпіли,
      Що нам приніс отой «москальський мір».
      Та він ще гірший, аніж дикий звір,
      Терзає, клятий, України тіло.
      Та ми від того зліші лиш стаєм
      Й орду московську кулями зустрінем.
      І будем бити, доки не покине
      Наш край або останнього не вб’єм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    372. Вертебський глек

      Михайло вже й надій на те не мав.
      Уже, здається, все перекопали.
      Вертеба, що схотіла, те віддала.
      А далі - глина. Хто б там що ховав?
      Все ж, наостанок ще разок копнув
      І раптом – диво: в глині світла пляма.
      - Там, хлопці, щось, напевно, є під нами!
      І знов надії привид промайнув.
      І знов лопати, щіточки, ножі.
      Великий глек вдалося відкопати,
      В якім зерно старались зберігати
      Ті, хто десь поряд від печери жив.
      Від глека, правда, черепки одні.
      Та й то його вже тріснутим зарили.
      У глеку тім зерно би все зопріло.
      Невже тоді були такі дурні?
      А то ж, як по орнаменту судить,
      Були трипільці – мудрі, працьовиті.
      Десь дикунами жили ще по світу,
      А ці уміли й поле обробить,
      І велелюдне місто збудувати.
      Й худобу приручити. По степах
      Жили в великих селах і містах…
      В думках таких Михайло й вклався спати.
      Наснився сон, а, може, то й не сон…
      Долина понад річкою широка
      І пагорби круті з другого боку,
      Порослі лісом. А над річку, он
      Село. Хати великі круг майдану.
      Навкруг села оброблені поля.
      Стада худоби видно іздаля.
      Вже люди в полі, хоча досить рано.
      Старається трудолюбивий рід
      Аби у зиму було чого їсти.
      До осені з весни і не присісти,
      Щоб їм підготуватися як слід.
      Працюють всі: дорослі і малі.
      Хто скільки може сили укладає.
      Тож рід достаток з тої праці має.
      Дає землі і має від землі.
      Хоча і не без виродка в сім’ї.
      Був там один, що його Лінь прозвали.
      Поки всі люди дружно працювали,
      Він лінувався, хоч…багато їв.
      Коли до праці – в нього щось болить,
      Коли до столу – він умить здоровий.
      Хоча старі діди і суплять брови
      Та, поки можна у достатку жить,
      Полають трохи та посовістять.
      Хоч з нього, наче та вода із гуски.
      Усядеться в тіні й насіння луска,
      Ворон рахує, що над ним летять.
      Можливо, й далі так було б воно.
      Та, мабуть, люди бога прогнівили.
      Розсердився з-за чогось бог Ярило,
      Із ранньої весни завів одно –
      З самого ранку як зачне палить,
      То аж до ночі спокою не знає.
      Й дощу півроку жодного немає .
      Не буде з чим зимою роду жить.
      Все ж трудяться. Та треби все несуть
      До бога, щоб розжалобити йо́го.
      Та він, напевно, не приймає того.
      Отож, часи людей непевні ждуть.
      Зими багато не переживуть.
      Щоб роду всьому вимерти не дати,
      Прийдеться, мабуть, ледарів прогнати.
      Нехай прожиток десь собі знайдуть.
      Коли розмови про таке пішли,
      Лінь, хоч ледачий, миттю похопився.
      Не те, щоб він до праці прихилився.
      У нього плани геть другі були.
      Надумався, раз то його чека,
      Підготуватись, запастись на зиму.
      Чи тут йому голодувати з ними,
      Чи то запаси мати у руках.
      Тож глек великий тріснутий узяв,
      Який вже ні до чого не годився.
      Тихцем відтяг в кущі та потрудився,
      Бо ж стільки ще в житті не працював.
      Відтяг той глек в печеру, що була
      Не надто і пригожа, бо зі стелі
      Весь час текло. Та кращої оселі
      Його душа лінива не знайшла.
      Відтяг він глек, лопату притягнув,
      Глибоку яму в глині став копати,
      Аби він глек з усіх очей сховати.
      Спустив той глек у яму, загорнув.
      Ще й кришкою накрив. Та з того часу
      Став красти жито і туди носить.
      Радіє – буде йому з чого жить.
      Хай всі й помруть – у нього є запаси.
      Приспіла, врешті, осінь дощова.
      Що не зібрали – на полях пропало.
      І бачить рід – запасів зовсім мало.
      Вождь всіх на збори, на майдан позвав.
      Багато говорили різних слів,
      А потім узялись голосувати
      І вирішили – ледарів прогнати,
      Щоб ото ледар зайвий хліб не їв.
      Таких і не багато тут було,
      Хто в спільну працю мало укладався.
      Та ж кожен на виду, хто не старався.
      І стогоном озвалося село.
      Проситись стали ледарі тоді,
      Щоб їх не гнали – пропадуть у полі.
      Але ж самі обрали таку долю.
      Нехай тепер лишаються в біді.
      Один лиш Лінь і вид не подає,
      Бо ж знає, що у нього є запаси.
      Згадає і облизується ласо.
      Радіє, стиха шепче: «Все моє!»
      А всім своїм родовичам сказав:
      - Я і без вас спроможний обійтися!-
      Ще й зверхньо так навколо подивився.
      Взяв палицю та й в ліс попрямував.
      Поки ще осінь, ягоди збирав.
      Нехай на зиму жита буде більше.
      Тим краденим і душу собі тішив.
      Коли ж вже холод, врешті-решт настав,
      Подавсь в печеру, де збирався жить,
      Коли морози люті завітають.
      В надії кришку глека відкриває,
      А жито все зопріле там лежить.
      Умить надії рухнули усі.
      І рідних обікрав, і сам не має.
      Завив, як вовк, аж підхопила зграя,
      Що в гурт збивалась із усіх лісів.
      Той вий почули, навіть у селі.
      Стояли усі, довго дослухались,
      Чий голос – здогадатись намагались.
      Такий не чули ще на цій землі.
      Але ніхто так і не зрозумів,
      Що то їх Лінь. Бог покарав злодюгу.
      А рід, хоча і бу́ло зовсім туго,
      Все ж люту зиму пережить зумів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    373. * * *
      Ой, у полі рясне жито.
      Стало літо молотити.
      Ціпом весело мотає,
      Зерня землю устеляє.
      Застоялось в полі жито,
      Літу легко молотити.
      А навесні зерня те
      Знову дружно проросте.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    374. * * *
      А скільки їх – незнаних чи забутих
      Лишилося у мрії на шляху,
      Хто собі долю обирав лиху
      Аби лиш Україні вільній бути.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    375. Легенда про кірці - якірці сланкі
      Із ранку припікало вже добряче.
      Від тої спеки в річку би пірнуть
      Тим паче, що і кряк мовчить, не кряче,
      А, значить і дощу може не буть.
      Тож як малому тим не скористатись?
      За пазуху окраєць хліба взяв,
      Води у пляшці та й рішив податись
      Аж за село сусіднє, де бував
      Й раніше. Берег річки там піщаний,
      А вода чиста й тепла. Хоч – пірнай,
      Хоч – посиди в тіньочку під кущами,
      А ні – тоді на сонці засмагай.
      Взяв вірного велосипеда свого,
      Яким туди вже їздив і не раз
      Та і помчав. Асфальтова дорога.
      Щоб скоротити трохи собі час,
      Звернув убік на польову дорогу,
      Яка також до річки приведе.
      Та в поспіху і не помітив того,
      Коли і, головне, на чому й де
      Пробило шину. Чую – о́бід стука.
      Спинився, подивився – так і є:
      Застрягла десь у шині гостра штука
      І все купання скінчилось моє.
      Десь дітвора на річці галалає,
      А я назад похнюплений іду,
      Пилюку по дорозі піднімаю
      Й велосипед скалічений веду.
      Зайшов в село. Дідусь сидить на лавці
      Під вербою розлогою в тіні:
      - А що, козаче, на кірці нарвався?! –
      З усмішкою він кидає мені.
      Я буркнув щось у відповідь. Одначе,
      Дідусь мене в спокої не лишив:
      - А завертай «коня» сюди, козаче!
      До лавки я велосипед підвів
      Та й думаю : чого він іще хоче?
      - А ти, мабуть, не з нашого села?
      Бо щось не потрапляв мені на очі.
      - З сусіднього… - втер піт рясний з чола.
      - Ага-ага! Шлях скоротив, говориш?!-
      Єхидно так запитує. – Бува.
      Що ж, треба помогти твоєму горю.
      - Катрусю! – раптом голосно позвав.-
      А принеси мені валізу мо́ю,
      Там на полиці у кутку стоїть!
      Дівча кирпате з довгою косою,
      Здається, обернулося за мить.
      На мене так цікаво подивилось
      Зеленими очиськами і враз
      Пропало так же, як і появилось.
      - Перевертай «коня»! Що там у нас? –
      Мене з задуми діда голос вивів.
      Велосипед я вмить перевернув,
      Дід колесо став скручувати живо,
      Покришку зняв, в ній пальцями мацнув.
      - Ось злодіяка! Бач, стирчить! – натиснув
      І гострий кіготь, що кірець встромив,
      З другого боку зразу й виліз, звісно.
      Дідусь іще покришку покрутив
      Та, мабуть, більше не знайшов нічого.
      За шину взявся, дірку відшукав.
      - Звернув, мабуть, на польову дорогу?
      - Хотів скупатись… Але от…попав.
      - Ти ж вже дорослий, мав би пам’ятати,
      Що ті кірці де лише не ростуть.
      Їх і на луках, й пустирях багато,
      Роззяв усяких над узбіччям ждуть.
      А на баштанах їм одне роздолля.
      Гроза велосипедів, босих ніг,
      Собачих лап. Та й над річки доволі,
      На насипах на залізничних їх.
      Як тільки люди їх не називають.
      І якірці, а десь то й кавунці
      Чи баранці. Тож назв чимало мають.
      А ми тут звикли називать - кірці.
      - Звідкіль та напасть тільки і взялася? –
      Злостиво мовив я. А дід на те:
      - О, то я ще від дідуся дізнався!
      Послухай, коли хочеш. Був наш степ
      Колись давно колискою козацтва.
      Фортецю вони мали на Дніпрі,
      Що Січчю звалась. Там козаче братство
      Сил набиралось в давній тій порі.
      Звідтіль в походи на татар ходили,
      На турка морем «чайками» пливли,
      Від ляха рідну землю боронили
      Та й з москалями боротьбу вели.
      Коли татари у набіг рушали
      На Україну, то козацтво їх
      Частенько у степу перестрівало
      Та «живу здобич» відбивало в них –
      Людей, яких вони ясиром брали,
      Аби продати в рабство у Криму.
      Тож козаки на захисті стояли
      Землі своєї рідної, тому
      Сюди й збирались вільні і сміливі,
      Хто смерті в очі без страху дививсь,
      Хто без вагань у бій кидався живо
      І до останку з ворогами бивсь.
      Як хтось на Січ із нових прибивався,
      Йому давали прізвисько нове,
      Щоб пан, коли б шукав, не здогадався,
      Що то його втікач отут живе.
      Тож був між ними й Якірець Микола.
      Миколою назвали ще батьки,
      А Якірцем прозвався він, відколи
      На Січ попав, бо ж пунктик мав такий.
      Козак, звичайно, шаблю мав для бою.
      Мушкета свого, хай не кожен мав.
      Микола ж всюди ще тягав з собою
      Торбину з якірцями. Та казав,
      Коли на кпини хтось збирався брати:
      - Колись згодиться! Не кидати ж їх?
      Про якірці окремо слід сказати.
      Страшна то сила проти людських ніг
      Чи то копит татарської кінноти.
      Кували їх з заліза ковалі.
      Розкидати в степу – легка робота,
      Як би не кинув – та стирчить з землі
      Гостряк угору. Наступи і маєш.
      Вже не боєць… Якось малий загін
      Козацький на сторожу вирушає
      У степ. Із ним й Микола. Він,
      Як завше торбу якірців не кинув,
      А до сідла добряче прив’язав.
      Лиш відмахнувся на козацькі кпини.
      На те і слова, навіть, не сказав.
      Два дні загін спокійно степом їхав,
      Вивчав сліди, вдивлявся в далечінь.
      Поки усе в степу здавалось тихо,
      Лише орла мелькала часом тінь.
      Вже скоро і додому повертати.
      Аж тут загін татарський на шляху.
      Ну, як до бою із таким не стати?
      В атаку хлопці кинулись лиху
      І зав’язався бій посеред поля.
      Хоч татар більше, але козаки
      Їх розметали. Хоч не всім їм доля
      Була прихильна. Були і такі,
      Що степ своєю кров’ю оросили –
      Хто мертвим впав, хто кровію стікав.
      Товариші їм хутко кров спинили.
      Ніхто своїх у полі не кидав.
      Забрали і поранених, і мертвих
      Та й повернули по дорозі в Січ.
      Але татари виявились вперті.
      Мабуть, орді почалися навстріч,
      Що слідом йшла. Тож скоро долетіло
      До козаків – десь аж дрижить земля.
      Орда услід загону полетіла
      І чимала – то чути й звіддаля.
      Покинути поранених й втікати?
      Чи ж можуть так вчинити козаки?
      На бій з ордою у степу ставати?
      Поб’ють умить. Тож вибір нелегкий.
      І тут Микола заявляє прямо:
      - Тікайте, хлопці! Я спиню орду!
      - Один? – Чому? Разом із якірцями!
      Що ж, я дарма тягаю цю біду?!
      Поки коза́ки думали-гадали,
      Він розвернув коня та і помчав.
      Коли вони вже із очей пропали,
      То розкидати якірці почав
      По їх сліду, щоб шлях перепинити
      Орді. Багато вже зробити встиг.
      Аж тут орда галайкає сердито,
      Летить по степу з усіх кінських ніг.
      В Миколи трохи якірців зосталось,
      Хотів і їх жбурнути, та нараз
      Стріла татарська в серце йому вп’ялась.
      Упав козак. Не бачив, як в той час
      На якірці орда та налетіла,
      Від болю коні повалились з ніг,
      А ті, що слідом, ще не зрозуміли
      Та налітали й падали на них.
      Іржання дике степом рознеслося
      Та зойки покалічених татар.
      Усе то в гамір у страшний злилося.
      І пил піднявся аж до самих хмар…
      Як козаки за кілька днів вернулись,
      Щоби Миколу з честю поховать.
      Вони із таємницею зіткнулись –
      Там, де козак убитий мав лежать,
      Лише рослина по землі стелилась.
      На ній маленькі жовті квіточки
      І якірці маленькі теж тулились
      До стебельця. Й рішили козаки,
      Що то Микола квіткою зробився.
      Тож якірцями й стали її звать.
      А скоро цвіт по степу розселився.
      - Що ж це козак? Він мав би захищать,
      А він лиш одну лиш шкоду людям робить?
      - Чому ж то шкоду? Він тебе чіпав?
      Тож ти на нього настромився з ходу.
      Дивився б краще – клопоту б не мав.
      А знаєш, хлопче, скільки сил корисних
      У своїх стеблах якірці таять?
      Ти у аптеці не буваєш, звісно.
      Там ліки, із них зроблені, стоять.
      Проти хвороб людських допомагають
      І врятували не одне життя.
      Виходить, що дарма кірці ті лають,
      Не розібрались, просто до пуття.
      Поки розмова та уся велася,
      Дідусь уже і шину залатав,
      Вже й колесо на місце ставить взявся,
      А я йому у тім допомагав.
      - Ну, забирай коня, козаче, свого!
      Лети купатись та не забувай -
      Дивись собі уважненько під ноги
      І знову на кірці не наїжджай.
      Подякував я дідусеві щиро.
      Скупатись добре з друзями ще вспів.
      Але ту його розповідь допіру
      Ще пам’ятаю й вам переповів.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    376. * * *
      Уже сонце сідає. Череда повертає,
      А пастух попереду на сопілочці грає.
      Він то жалібну грає, то веселу виводить.
      Люди чують й стрічати на дорогу виходять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    377. * * *
      Двадцяте століття – століття криваве.
      Прийшли Герострати. Для власної слави
      Всі храми добра із землею зрівняли,
      Мільйони до Молоха в пащу послали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    378. Чому люди іноді блукають
      Микола ще із самого рання́
      Поїхав в місто поярмаркувати.
      Чогось купити, а чогось продати.
      Запріг у воза сивого коня,
      Товар зложив ще на зорі й подався.
      А вже і вечір, а його нема.
      - Ну, що, не повернувся ще, кума?-
      Щопівгодини кум Степан питався.
      - Та ні, нема! – схвильована кума
      З надією дивилась на дорогу.
      Вже сутінки, але на ній нікого.
      Не знала, що й чинити вже сама.
      Степан хутенько вправивсь у дворі
      Й по темному помчався знов питати.
      З дороги бачить воза біля хати.
      І, видно, кум коня уже розпріг.
      Степан зайшов до хати: - Де блукав?
      Кума вже собі місця не знаходить,
      А він, бач, десь по білу світу бродить!
      - Та, куме, дня вчорашнього шукав!
      Кума на стіл хутенько накрива,
      Бо ж чоловік голодний повернувся.
      Сама бурчить на нього, мов не в дусі.
      Кум не зверта уваги на слова,
      Бо ж бачить, що та рада у душі.
      Вже на столі і варене, й печене…
      - Сідайте, куме! – каже йому чемно.
      - Та я… - Сідайте, куме, не спішіть,-
      Вже кум до нього, - вип’єте гранчак
      Зі мною разом. Що ж мені, самому?
      Посидимо та й підете додому.
      Кум не комизивсь: - Добре… коли так.
      Як випили, під’їли, кум й пита:
      - Так де ти, куме, проблукав до ночі?
      - Не знаю, куме. Мов осліпли очі.
      На ярмарку товктись довго не став.
      Що спродав, що купив та і додому.
      Дорога вся знайома. Задрімав…
      Мабуть. Бо ж рано дуже встав,
      Хоч намагався подолати втому.
      Аж відкриваю очі, кінь стоїть
      Десь серед поля. Вже зоря у небі.
      У сутінках оглянувсь навкруг себе.
      І все ніяк не можу зрозуміть,
      Як сюди втрапив. Доки розібравсь
      Та доки, врешті, вибравсь на дорогу,
      Вже майже ніч. І що воно до чого?
      - То, куме, мабуть, блуд тобі попавсь?
      То ж ти й блудив. – А звідки він узявся?
      - Ти, що, ніколи про той блуд не чув?
      - Та, може й чув іще малим. Забув.
      - А я від бабці Пріськи то дізнався.
      Ото, як научив Петро Святий
      Був Сатану чортів собі робити,
      Їх стільки розплодилося по світу,
      Що, де не глянь – кругом одні чорти.
      Отож, тоді і дума Сатана:
      «Є в мене військо, слуги є, багато.
      Над світом би чому не панувати?
      Тепер і кара Божа не страшна.
      Бо я сильніший, аніж Бог, тепер.
      Зжену його із неба. Хай блукає,
      Для себе царства іншого шукає».
      І лапи в задоволення потер.
      Велів він слугам дарма не стирчать,
      Престол йому на небі будувати,
      Бо він на ньому буде воссідати.
      І з нього буде світом керувать.
      Ті впоралися хутко й Сатана
      На царський свій перстол, нарешті, всівся.
      Велів, щоб кожен навкруги дивився,
      Щоб мимо, навіть муха ні одна
      Не пролетіла. А, як Бог, бува,
      Летіти здума – щоби не пускали,
      Піднятися на небо не давали.
      А Бог землею саме простував,
      Дивився, чи створив удало світ.
      Сподобалась Йому Його робота,
      Уже й на небо повернуть не проти.
      Злетів угору…Та Його політ
      Зустрінутий був юрмиськом чортів.
      Хто камінь кида, хто оцупок шпурить,
      Хто пилюгою у обличчя курить.
      Нема на небо Богові путі.
      А Сатана на свій престол усівсь
      І всім керує, що кому робити.
      Та ж чи завадиш Богові злетіти?
      Махнув і весь гармидер розлетівсь.
      Піднявся Бог на небо дуже злий
      На Сатану й прокляв його навіки.
      Схопив до рук свій Божий жезл великий,
      Престол чортячий із небес звалив
      Разом із Сатаною і всіма,
      Кого той Сатана встиг наплодити.
      Не всім землі вдалося долетіти.
      Бог ще раз жезл могутній підніма
      Й «Амінь!» сказав. І тої ж миті всі,
      Хто до землі не встигнув долетіти,
      В повітрі і зосталися висіти
      Аж до Страшного суду їм висіть.
      І нині, коли котрийсь із людей
      Іде чи їде та зачепить часом
      Оту потвору – мов осліпне разом,
      Тоді й дороги раптом не знайде.
      І буде «блуд» тоді його водить,
      Зіб’є з дороги, як собі захоче,
      Не бачитиме він ні дня, ні ночі.
      І дуже добре, як зоставить жить,
      А не затягне десь у ліс густий,
      Чи в болота, рятунку де немає.
      Отож, з того́ людина і блукає.
      Подякуй, куме, Богу, що живий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    379. * * *
      Розлякуючи сонних ховрахів,
      Які боки на сонці вигрівали,
      Ми балкою неспішно простували
      І наміри були в нас не лихі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    380. * * *
      Йому з дитинства снилася війна,
      Про подвиги він мріяв і про славу,
      Як порятує він свою державу
      Від ворогів. І ось прийшла вона.
      Не та яскрава, що ночами снилась,
      А підла, кровожерлива, страшна.
      Вбивала і калічила вона,
      А легку смерть даруючи, як милість.
      Він подумки був сильним і сміливим,
      Він ворогам сміявся у лице.
      Як гірко тепер згадувати це,
      Коли свинцева не стихає злива.
      Єдиний захист – цей окоп вузький,
      Маленький отвір у земному шарі.
      І тут не до народу чи держави,
      А хоч би сам залишився живий.
      Людина, кажуть, до всього звикає.
      Живим лишиться – звикне й він, мабуть.
      Війну ж війною ще і тому звуть,
      Що в одну мить всі мрії розвіває.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    381. Звідки взялися чорти
      Сидять діди на лавці у неділю,
      Про щось поміж собою гомонять.
      Коли то чують, щось гуде. Глядять,
      Аж суне комарів велика сила.
      Один і каже: - Мабуть, знов чорти
      На болотах весілля святкували,
      Що комарів всіх звідти розігнали.
      Діди пороззявляли аж роти.
      - Ти звідки взяв, - один його пита,-
      Що то чорти? -Ну, знаю та і знаю.
      Другий із боку іншого питає:
      - А чи багато в світі є чорта́?
      - До біса його світом розвелось.
      - А чому так? – А ви, хіба не чули?
      То у часи ще найдавніші було,
      Як Богу світ створити удалось.
      - Не чули, - один каже, - розкажи.
      Прокашлявсь дід та і почав казати:
      - Шість днів прийшлося Богу працювати,
      Аж доки світ з’явився і ожив.
      Та ж треба світ іще й перехрестить.
      А, як то все зробити, він не знає.
      Тож у Петра Святого і питає:
      - Не знаєш, як би нам таке зробить?
      Петро ж хитрющий був, хоч і святий:
      - Чому ж не знаю?! – Богу отвічає.
      - Ну, коли так, тоді роби, як знаєш.
      Петро закликав чорта. Той, як стій,
      З’явився вмить: - Чого тобі? – пита.
      - Звези мене он до води отої,
      Що бачиш, чорте, ти перед собою.
      - А що за те від тебе б я дістав?
      - Зроблю, що схочеш? – Добре, - відповів, -
      Але за те помічників бажаю,
      Бо сам один у світі не встигаю.
      Петро пообіцяв, на чорта сів
      І той помчав його на самий край
      Землі – аж там води зовсім немає.
      Вода з другого боку проглядає,
      Звідкіль вони приїхали. Давай
      Чорт завертати та іти назад.
      Дійшли кінця – і там води немає.
      Вона по правий бік десь проглядає.
      Чорт через те, що взявся, вже й не рад.
      Та мусить йти. Прийшли на правий край.
      Та й тут води немає. Щось навпроти
      Біліє, як вода. Чорт без охоти
      Брести у тому напрямі давай.
      Дійшли кінця, чорт змучився зовсім.
      Петро ж йому: - Ну, досить вже ходити.
      Нам удалося світ перехрестити.
      Тож, чорте й розпрощаємося з тим.
      - А обіцянка? – аж підскочив чорт.
      На радощах, що світ перехрестили,
      Петро зовсім забув, з ким має діло
      Та й розказав секрет чортові: - От,
      Як хочеш ти помічників собі,
      То встань в суботу, ще зоря у небі,
      Візьми води та й бризкай позад себе
      І кожна бризка буде чорт тобі.
      Чорт так і робить, бо з тії пори
      Чортів все тільки більшає по світу…
      Хтось із дідів: - А міг би й одурити.
      Хіба ж то гріх, як чорта одурив?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    382. * * *
      А на світанку упали роси.
      Коса так легко кладе покоси.
      І, доки сонце росу попило,
      Ми всю ділянку удвох скосили.
      Хоч руки й ноги гудуть від втоми,
      Не поспішаєм іти додому.
      Востаннє коси ще погострили
      Та постояли, поговорили.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    383. * * *
      Накувала зозуля
      В лісі років багато.
      Може й справді, від кулі
      Не прийдеться вмирати.
      Не зачепить осколок,
      Пролетить наді мною.
      А тим більше, що скоро
      Ми покінчим з війною.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    384. Полковник Криса
      «Народ скаже – як зав’яже!» Прізвисько, буває,
      Краще всіх характеристик когось представляє.
      На Січі отак новеньких завжди прозивали,
      Головне щось у людині добре підмічали.
      І приклеїться, і ходить людина по світу
      Із тим прізвиськом – не треба й паперів носити.
      Чомусь Криса той на пам’ять прийшовся одразу.
      Хай потомки не сприймають все то за образу.
      Але ж прожив чоловік той життя, слід зоставив.
      І найкраще про людину кажуть його справи.
      Сам він родом із Крилова, із шляхти дрібної.
      Був розумним, вельми хитрим, удатним до бою.
      Хутко міг пристосуватись, стати на бік сили.
      Ледве но Річ Посполита була захмеліла,
      Як він став на бік козацтва. Вже на Жовтих Водах
      Зумів себе проявити, коли мав нагоду.
      Коли ляхи захотіли вже було здаватись,
      То заручниками треба було обмінятись.
      Від козацтва зголосились Кривоніс та Криса.
      В атлас, кармазин і панцир багатий вдяглися,
      Щоб статечно виглядати й подались до ляхів.
      А ті уже на ту пору аж тряслись від страху.
      Бо сірома насідала, наказів не чула.
      Вже аж під сам ляський табір на ту пору була.
      Криса зорієнтувався та і упросився,
      Коня взяти і нагайку в ляхів зголосився,
      Щоб сірому розігнати. Ті в розпачі були,
      Дали згоду. Та по тому тільки його й чули.
      Кривоніс той самий фортель встругнув слідом ляхам.
      Ну, а битва закінчилась для них повним крахом.
      Піднялася зоря Криси високо відтоді,
      Зробив його полковником Богдан при нагоді.
      Врахував, що той проноза, завжди знайде вихід
      Та, напевно, возвеличив козакам на лихо.
      Бо на полі берестецькім той і проявився.
      Поки іще Богдан вдало із ляхами бився,
      Криса з полком був у гущі та шаблю кривавив.
      Але скоро у Богдана врознос пішли справи.
      Кримський хан покинув поле та у Крим подався.
      Богдан слідом - повернути того сподівався.
      А козацтво відступило та і окопалось.
      На повернення Богдана іще сподівалось.
      Оточили табір валом, ляхам не здалися.
      Іще десять днів по тому табір з ляхом бився.
      Хоч надії ніякої козаки мали,
      Але всі атаки ляхів вперто відбивали.
      Заодно до перемовин з ляхами вдалися,
      І полковники до ляхів в табір подалися.
      Серед них впросився й Криса. А чого ж не взяти?
      Він зуміє знайти вихід, військо врятувати.
      Але Криса не для того тоді зголосився,
      Він надумав здати ляхам все козацьке військо,
      Бо ж побачив, що тут ляхи можуть взяти гору,
      Все прикинув – помирати не бажав так скоро.
      Тож опісля перемовин назад не вернувся,
      І на ворога козацтва умить обернувся.
      Розказав усе, як ляхам козаків здолати,
      Де які в козаків сили, які мають втрати.
      Розповів усі секрети, не ховав нічого,
      За що король простив вини й помилував його.
      І тепер уже той Криса ляхам вірно служить,
      Аби усі свої втрати швидко надолужить.
      Набира таких же самих, щоб ляхам служили
      Та старається для ляхів з усієї сили.
      То він козаків збирає, то татар приводить,
      Завдаючи Україні чималої шкоди.
      Як Юрась Хмельницький кинув москалям служити,
      Криса тут же опинився серед фаворитів.
      В Переяслав полковником той його призначив…
      Та в Сибіру опинився полковник козачий.
      Москалі усіх невгодних туди засилали,
      Які їм живими в руки раптом попадали.
      У далекім Єнісейську провів він два роки,
      Хоча зрадництва добряче засвоїв уроки.
      Служив Хмелю, служив ляхам, москалям, одначе,
      Не погодився служити. Усе ж, честь козача
      Взяла гору, було гидко москалям служити,
      Краще уже у Сибіру весь свій вік дожити.
      Москалям же нетерплячка – охрестить схотіли,
      Бо, мовляв, не по обряду козаків хрестили.
      Але Криса з козаками вперлися добряче
      І сказали, що в них справжнє хрещення козаче.
      Тож москалі й відступились. Кілька літ минуло
      І козаків-полонених назад повернули.
      Обміняли на таких же москалів. І Криса
      Повернувся, щоб служити далі ляхам, звісно.
      Тож, його також руками творилась Руїна
      І стікали ріки крові з неньки-України.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    385. * * *
      Там, де шлях куриться над рікою,
      В тихих вербах, у густій тіні
      Спочивати випало мені,
      Бо ж була дорога нелегкою.
      Верби з вітром бесіду ведуть.
      Полуденне сонце припікає
      Та воно мене вже не лякає,
      Дочекаюсь вечора й піду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    386. * * *
      Ховається село у бур’янах.
      Йому, напевно, соромно від того,
      Що люди дбати кинули про нього.
      То не бур’ян, а совісті стіна,
      Яка весь час нагадувати буде,
      Що, хай який навкруг великий світ,
      Свою домівку забувать не слід.
      Від пам’яті не дінешся нікуди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    387. Звідки взялися коні
      На небі, мов насіяно – зірки.
      Ще місяць, певно, спочива в ярузі.
      Багаття блима над ріку на лузі.
      Легким туманом тягне від ріки.
      Навкруг багаття хлопчаки сидять.
      По лузі коні спутані пасуться.
      І голоси притишені несуться,
      Бо хлопці між собою гомонять.
      І старші, й менші. Старші, на правах
      Досвідчених, малечу поучають.
      Ті, як належить, їх слова сприймають,
      В очах цікавість світиться жива.
      Коли розмова затиха на мить,
      Хтось у вогонь паліччя підкладає,
      А хтось нове питання закидає.
      І знов розмова, як вогонь, горить.
      Отож, один з малечі і пита:
      - Скажіть, а звідки коні узялися?
      Чи то вони одвіку вже велися?
      Найстарший на таке зареготав
      Та й каже: - Хто ж про те іще не зна?
      Хіба батьки тобі не розказали,
      Коли і як найперше коні стали?
      Той знітився, немов його вина
      У тому. Але старший проказав
      Повчально: - Такі речі треба знати.
      Як же ти можеш коні випасати,
      Не знаючи, як перший кінь постав?
      Та добре, слухай. Слухайте усі,
      Хто ще не зна, де коні узялися.
      Події ті давно вже відбулися,
      Ще у часи, ледь наш Господь успів
      Світ сотворити, а у нім – людей –
      Адама й Єву, що в Раю сиділи.
      Усе, що можна, вони пили й їли,
      Не мали заборон вони ніде,
      Окрім, хіба лиш дерева добра
      І зла. Адже плоди із нього
      Були під забороною від Бога.
      Тому ніхто з людей їх і не брав.
      Але завівся у Раю один
      Підступний чорт. Як він туди пробрався,
      Що, навіть, Бог про те не здогадався?
      Отож, узявся спокушати він
      Адама плід із дерева зірвати
      І скуштувати. Та Адам, однак,
      На ті спокуси не купивсь ніяк.
      Тож чорт узявся Єву спокушати.
      А ті дівки, ви ж знаєте які?!
      Їм варто гарних слів наговорити
      Й словами тими легко підкупити.
      Купилась Єва на слова такі.
      Давай тоді Адама спокушати,
      Зірвати заборонений той плід.
      Адам не встояв. Скуштував .І світ
      Тепер став по-другому він сприймати.
      А чорт дививсь на те і реготав,
      Бо ж його хитра підлість удалася.
      Бог, звісно, хутко про той гріх дізнався,
      Морочитися із людьми не став
      І вигнав з Раю, ще й сказав услід,
      Щоб хліб свій тепер в поті здобували.
      Нелегке у людей життя настало,
      Щоденні, й справді, мозолі і піт.
      Адам соху із дерева зробив,
      Зорав ділянку, сам, як віл тягався,
      Засіявся, боронувати взявся,
      Щоб птах зерно на полі не поїв.
      Тяг борону, напружував всі сили.
      А чорт на бороні отій сидів
      Й підступним своїм вигадкам радів…
      Бог з ангелом тоді якраз сиділи
      На хмарці і дивились звисока,
      Як потом хліб Адам свій здобуває.
      Тож Бог помітив чорта та й питає
      У ангела: - Ти бачиш псяюка́,
      Який розсівся ген на бороні?
      - Та ж бачу, Боже. – Зроби добре діло.
      Бо ж бачу, що Адамові не сила,
      Що, навіть, жаль зробилося мені.
      Зроби із чорта доброго коня,
      Нехай вже він ту борону тягає.
      Отож, на землю ангел той злітає.
      І, поки чорт Адамом поганяв,
      Узяв оброть й на чорта враз накинув.
      І тої ж миті чорт конем зробивсь.
      Говорить тоді ангел: - Зупинись,
      Адаме, Бог послав тоді скотину,
      Що зветься кінь. Скидай-но упряж ти!
      Щоб не самому борону тягати,
      Коня цього у неї запрягати.
      Йому за тебе все тепер тягти.
      Отак-то перший кінь і появивсь.
      А, що від чорта… іноді буває,
      Що отой чорт у ньому просинає
      Й тоді за ним у два ока дивись…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    388. * * *
      У парку зеленому,
      На траві густій,
      Між дубами й кленами
      Зупинись, постій.
      Подивись, як граються,
      Гомонять пташки.
      Миттю забувається
      Увесь день тяжкий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    389. * * *
      Нову тюрму тирани збудували,
      Велику, щоб вмістити туди всіх.
      Сиділи потім, думали-гадали,
      Як би спокійніш перегнати їх.
      Щоб по дорозі часом не розбіглись,
      Щоб зекономить на наглядачах.
      Всі цигарки перекурити встигли.
      Аж раптом хтось:«Придумав!»-закричав.
      Взяли вони ганчірку і на неї
      (Художник добрий під рукою був)
      Портрет намалювали Моїсея.
      І вранці двір тюремний аж загув,
      Побачивши крізь дріт колючий того,
      Хто їх з собою кликав йти усіх,
      Пообіцяв вказати їм дорогу
      У край щасливий, де чекає їх
      Життя безбідне, легке, безтурботне.
      «Гайда за мною! Я вас проведу!
      Там зарплатня є гарна за роботу!
      Я там роботу кожному знайду!
      Бандити всі сидітимуть по тюрмах,
      А чесний люд щасливо заживе!»
      І подались за ним нещасних юрми,
      Бо ті слова заділи за живе.
      Ішли вони крізь гори і пустелі,
      Далеко попереду Моїсей.
      Ішли вперед щасливі і веселі,
      Аж доки не прийшли і чують: «Все!»
      Поглянув люд на височенні мури
      І дріт колючий, кинувся назад,
      Бо зрозумів, що поводир їх дурить.
      Аж там ворота із товстенних грат.
      Вони до Моїсея тягнуть руки:
      «Куди завів ти? Та ж тюрма кругом!»
      А він до них всміхається з багнюки,
      Де, як непотріб, кинули його.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    390. Легенда про річку Желянь і Добрий дуб
      Маленький Дмитрик в Києві живе
      Із дідусем у хаті на Подолі.
      Так вже в малого його склалась доля,
      Що дідуся свого він татом зве.
      Батьків він майже і не пам’ята.
      Бо його тато у бою загинув,
      Які тоді чинились без упину:
      Князі ділили землі і міста.
      Матуся ж в Лавру з вечора пішла,
      Аби до служби вранішньої вспіла.
      Та половці зненацька налетіли.
      Вся Лавра пограбована була.
      Дісталося й Подолу. Правда, дід,
      Почувши шум, схопив до рук малого
      Та і на Гору. Стіни, слава Богу,
      Не піддалися. Тож біля воріт
      Постояли ті кляті та й пішли.
      Багато місту горя учинили,
      Людей тоді багато полонили.
      Оскільки тіла мами не знайшли,
      То вирішили, що, мабуть, вона
      Також у половецькому полоні.
      Вже хлопчикові сьомий рік сьогодні,
      А долі мами до цих пір не зна.
      У церкві молить Бога з дідусем,
      Аби вона скоріше повернулась.
      Але, напевно, доля відвернулась
      І вісті добрі йому не несе.
      Вже, як дорослий, діду помага,
      Хоч з хлопцями по Києву гасає,
      Коли у нього вільний час буває
      Та на Дніпрі й Почайні засмага.
      А місяць тому, ранньої весни
      Князівські вої у похід рушали.
      Всім Києвом в похід їх проводжали,
      Зібрались йти на половців вони
      Далеко в степ. Із князем на чолі.
      Із хлопцями Дмитро біг довго слідом,
      Поки дружина не пропала з виду.
      Тоді Микула, старший з них, велів
      Вертатися. Поки додому йшли,
      Розговорились. Хтось давай казати,
      Він, наче, чув від мами чи від тата,
      Що у часи, як боги ще були
      Старі і бог Перун на небі жив
      Та їздив з громовицею по хмарах
      І все дрижало від його ударів,
      І дощ лише його велінням лив,
      То люди йшли, аби його просить
      У поміч, йому жертви покладали.
      А ідоли ще на Горі стояли.
      Їх Володимир повелів спалить.
      А ідола Перуна повелів
      Стягти у річку та й за течією
      Пустити. З плутанини усієї
      Дмитро одне лише не зрозумів.
      Щось говорили про Желянь якусь,
      Про Добрий дуб, що досі залишився.
      Хто під тим дубом Перуну молився,
      До того бога старого звернувсь
      З проханням і пожертви йому дав,
      То бог Перун те викона прохання.
      В Дмитра тоді й з’явилося бажання
      Знайти той дуб, хоч де він є – не знав.
      Тож став питати вдома в дідуся
      Про того бога. Чи він був, насправді?
      Дідусь повідав, пошепки, щоправда,
      Аби округа то не чула вся,
      Що бог Перун не тільки був, а й є.
      Що своїх вірних він не забуває.
      Народ тихцем пожертви покладає,
      Перун за те всім поміч надає.
      Князі, щоправда ідолів усіх
      Понищили та ж є місця відомі,
      Де можна поклонитись богу тому…
      Хоч церква і вважає, що то гріх.
      А перше місце, де той бог бува –
      Гаї дубові чи дуби старезні,
      Які стоять уже віки кремезні.
      Перуновими люд їх прозива.
      - А Добрий дуб? – Відомий і такий.
      - А де він є? – Тобі навіщо знати?
      - Та чув про нього, от і став питати.
      - Під Києвом уже стоїть віки
      Над річкою, яка Желянню зветься.
      Повз нього шлях на Білгород лежить.
      Хто мимо йде, то може положить
      Пожертви богу. Той і одізветься.
      Послухавши уважно дідуся,
      Дмитро тихцем збиратися узявся.
      Аби дідусь про те не здогадався
      Й не провалилася затія вся.
      Коли зазеленіла вже трава
      Й дерева стали листя розпускати,
      Дмитро раненько змусив себе встати,
      Сірка з собою у похід позвав
      Та й рушив спершу понад Ручаєм
      На захід. А, як сонечко устало,
      Він за міським чимчикував вже валом
      В надії – час до вечора ще є.
      Попід ногами битий шлях лежав,
      По ньому, видно, їздили багато,
      Бо добре встигли його втрамбувати.
      Та й зараз – хто до міста поспішав
      З товаром, щоб на Торжище успіть.
      Другі кудись із міста поспішали.
      Сади й городи навкруги стояли.
      Все починало буйно зеленіть
      Й цвісти. Навколо аромат стояв
      І настрій був у хлопчика бадьорий.
      Сади, щоправда, закінчились скоро
      І далі шлях поміж гаїв лежав.
      Загатою він Либідь подолав,
      А далі вже дорога ішла лісом.
      Сірко то десь позаду хлопця плівся,
      То гавкотом своїм ворон лякав.
      В Дмитра вже й ноги утомились йти.
      Спасибі дядьку, що на возі їхав,
      Підвезти взявся. Бо ж іти ще піхом,
      Як він сказав, далеко до мети.
      Про Добрий дуб отой він добре знав,
      Бо ж часто їздив возом мимо нього.
      Щось торохтів до хлопця всю дорогу.
      На те Дмитро уваги не звертав,
      Тож той замовк. А вже перед обід
      Дістались річки, що Желянню звалась.
      На другий бік за неї перебрались.
      І ось він – дуб, старезний, наче дід.
      Навколо теж росли другі дуби,
      Але йому в підметки не годились.
      Якісь дрібні, здавалося вродились.
      Чи то навколо купчились, аби
      Перунового дуба боронити.
      Хоч той могутній і величний зріс.
      Стояв один, а був, неначе ліс
      Й на всіх дивився з висоти сердито.
      Гілки могутні простягав навкіл.
      А стовбур – і вп’ятьох не охопити.
      Під того дуба страшно і ступити
      Та хлопчик страх ховає з усіх сил.
      Тут дядько воза свого зупиня.
      - Ходімо, хлопче, Перуна прохати.
      У тебе, бачу, є що йому дати.
      Сам теж торбинку з воза свого зняв.
      Коли до дуба підійшли того,
      Дмитро щось дивне в стовбурі помітив,
      Немов якісь стирчали зуби звідти.
      - То що? – спитав провідника свого.
      - То ікла, синку, диких кабанів,
      Що предки їх до стовбура прибили.
      Бач, як вросли вони у дуба тіло!
      Не бійсь, вони для ворогів страшні.
      А дуб цей Добрий. От сюди клади
      Те, що приніс порадувати бога.
      Та, що бажаєш, попроси у нього.
      Та тільки від душі проси, гляди.
      Сам теж шматок курятини поклав
      На камінь, що лежав поміж коріння.
      - Зарізав у дорогу вчора півня! –
      Чи хлопцеві, чи богу проказав.
      Дмитро окраєць хліба положив
      На камінь той – усе, що мав з собою.
      З похиленою звівся головою
      І бога із надією просив,
      Щоб він йому матусю повернув.
      Просив і вірив, як то вірять діти.
      А дуб почав зненацька шелестіти,
      Немов і, справді, ті слова почув.
      Всміхнувся дядько: - Дуб дає отвіт.
      Почув прохання. Можеш повертати
      Тепер спокійно до своєї хати.
      Устигнеш, поки згасне денний світ?!.
      До міста хлопця люди підвезли,
      Що з Білгорода в Київ повертали.
      А місто все, неначе вирувало
      І вулицями люди йшли і йшли.
      Князь із походу, кажуть, повернув.
      Отож, усі ідуть його стрічати.
      Добра, говорять навезли багато.
      Дмитро, як тільки новину почув,
      Помчав додому. Тут дідусь сердито:
      - Ну, де то можна з досвітку ходити?
      - Та я…Та ми…Та я, дідусю був…
      Дідусь зовсім не лається, чомусь,
      Всміхається: - Там мама повернулась
      З полону… Сльози раптом навернулись
      У хлопчика. Схотілося йому
      І плакати, й сміятись водночас.
      А тут матуся саме вийшла з хати
      І кинулася хлопця обіймати.
      З-за хмари промінь сонячний якраз
      Пробився і на них обох упав.
      На небо хлопчик радо подивився,
      До рідної матусі притулився
      І міцно-міцно її обійняв.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    391. * * *
      Сонечко висить над небокраєм.
      Край села вже ляскає батіг.
      Череда додому повертає
      Під гучний собачий перебріх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    392. * * *
      Як правильно казати:
      «В» чи «на» Україні.
      Влаштовують дебати
      З цього питання нині.
      Вчепились «патріоти»,
      На «в» наполягають,
      Мов іншої роботи
      Вони в житті не мають.
      А я вважаю: годі
      Списи над тим ламати.
      Ми можемо сьогодні
      І так, і так казати.
      Коли ішли коза́ки,
      «На» Січ свою збирались,
      То так вони й казали,
      Дурним не переймались.
      Коли верта людина
      З чужин до свого краю,
      Вона «на» Батьківщину,
      А не «в» повертає.
      Казали предки наші.
      А нам чого цуратись?
      Чого у піку Раші
      Від свого відмовлятись?!
      Нехай «на» Україну
      Москалики ті пхають.
      Їх ЗСУ зустрінуть
      І «в» землю закопають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    393. Князь Федір Вишневецький
      У кого погляд на життя який:
      Один говорить: - Моя хата скраю,
      Тому я першим ворога стрічаю!
      Другий вважає зовсім навпаки.
      Коли загроза раптом постає,
      Один бере скоріше в руки зброю
      Аби країну захистить собою,
      Другий собі питання задає:
      А чому я? Чому не хтось другий?
      Я неспроможний! В мене справ багато.
      Хай з ворогом іде хтось воювати,
      Я ж буду бізнес розширяти свій
      І берегти. Як просять його: дай
      На зброю грошей ворога прогнати.
      Він кривиться: їх в мене не багато.
      Багатший хтось їх виділить нехай.
      Сидить, як сич, багатства примножа,
      Та думає, що, все одно, минеться,
      Його біда ніяка не торкнеться.
      Тож перейматись зовсім не бажа
      «Чужим» нещастям. Та приходить мить
      І ворог вже до нього в двері пхає.
      І він на поміч звати починає,
      Але ніхто на поміч не спішить.
      І те, про що він слухать не хотів:
      Про чужі муки і страждання люті,
      Тепер прийдеться самому́ відчути
      До смертної Голгофи на путі.

      Князь Федір Вишневецький Менший був
      З відомих й славних Вишневецьких роду.
      Хоча був зовсім іншої породи
      Ніж двоюрідний брат Дмитро. Хто чув
      Про Федора? Або, вірніш,Федька.
      Так звали, щоб від брата відрізнити.
      Здається, що одного роду діти.
      В одного ж загартована рука
      В боях і битвах, а другий тихцем
      По смерті батька, множив володіння
      Та замку будував «надійні» стіни.
      Один в степах прославився бійцем,
      Ходив в походи, зустрічав орду,
      Як та з набігом в рідні землі пхалась.
      І ті ім’я лиш одного боялись.
      А от Федько був іншим у роду́.
      Поки другі ставали на шляху
      Ворожій силі, він ростив маєтність.
      Мабуть, забув, як необхідна єдність
      В годину краю рідного лиху.
      Так от, Федько. Вже десь в сімнадцять літ,
      Як помирає батько, він з братами
      Маєтність ділить з селами й містами.
      Одружується, щоб продовжить рід.
      Як помирає Федір – старший з них,
      І нікому маєтність передати,
      Взялись брати між себе розділяти.
      Отож, Федько ще до земель своїх
      Додав частину братових. Зажив.
      Вже й замок заходився будувати
      У Перемірці, щоб добро ховати,
      Коли би ворог раптом налетів.
      Під містом було озеро чи став,
      Півострів в нього вузько урізався.
      Отам якраз той замок будувався,
      На пагорбі високо виростав,
      Дубовою обнесений стіною.
      Вважав – вона надійно захистить
      І в час тривожний там пересидить.
      Бо ж сам не надто рвався він до бою.
      Поки брати Іван і Олександр
      По прикордонню увесь час мотались,
      Ординцям шлях закрити намагались,
      Федько байдужий був до отих мандр.
      Брати йому : - Ходімо, Федьку, в степ,
      Бо знов орда на Україну пхає.
      А він їм: - Чи ж у мене справ немає?
      Мені он замок укріпити ще б.
      - За стінами відсидишся хіба?
      А, коли й так, то ж землю потолочать,
      Люд переб’ють, візьмуть, кого захочуть
      Та й поженуть у Крим. Твої хліба
      Попалять. А попе́реду ж зима?!
      - А в мене у підвалах збіжжя вдосталь.
      Чого мені боятись диких го́стей?
      Поки, бач, з ними клопоту не мав.
      Не мав, звичайно, бо ж були другі,
      Які в своїх маєтках не сиділи,
      А край від орд нахабних боронили,
      В степу спиняли клятих ворогів.
      Були і ті, хто всім тим керував –
      Острозькі і Сангушки, що займали
      Посади маршалків. А тут якраз не стало
      Сангушка, що той пост тоді займав.
      Варшава ж чи ловила просто гав,
      Чи то навмисне з тим не поспішала,
      Нового маршалка не призначала.
      Отож, нелегкий час в краю настав.
      Без «голови» нелегко краю буть.
      То цим татари миттю й скористались
      І на Поділля ордами примчались
      І палять, і вбивають, і гребуть.
      Смерчем по Вишневеччині пройшлись.
      Федько у замку хутко схоронився
      З сім’єю, боронитись заходився.
      А там і поміч надійде, дивись.
      Чи то стоять набридне татарві,
      На стіни лізти та і подадуться,
      Де для них легші здобичі знайдуться.
      Але даремно сподівався він.
      Татари Перемірку облягли
      І, наче, й не збиралися нікуди.
      А в замку, як на зло, багато люду.
      Не всі далеко битися могли,
      Та ж їсти кожен, звісно, з них хотів.
      Отож, припаси на очах зникали.
      А скоро вже й голодувати стали.
      Тож більшу пайку мали лише ті,
      Хто стіни від ординців боронив.
      Жінки ж і діти та старих багато
      Самі вже якось мали виживати.
      Федько з сім’єю теж не вдосталь їв.
      Уже весь зсохся, наче, постарів,
      Заледве вже й на стіни видирався,
      У далеч із надією вдивлявся.
      Завзяттям бою усе менш горів.
      І так не воїн, в безнадії тій
      Опору всяку у житті утратив.
      Задумався: чого йому вмирати,
      Татарам здасться – лишиться живий.
      А там, дивись і викуплять брати.
      Та і сім’ю потрібно рятувати,
      Кому ж маєтність зможе передати?
      І день, і ніч він колотивсь із тим
      І вирішив. Уранці скликав люд
      Й сказав, що замок вирішив здавати.
      Бо ж воно краще полоненим стати
      Ніж голод чи татари тут уб’ють.
      Юрма голодна слухала його
      Й не вірила, що князь таке говорить.
      Вважали, що вони єдині в горі.
      У князя досі вірили свого,
      Що порятує. А він раптом так.
      Не стримавсь хтось: - Так князеві, звичайно
      І у полоні буде непогано.
      Дасть викуп і повернеться. Однак,
      Нам – простим людям здатися – біда.
      Вже краще смерть, ніж полонених доля.
      Додому вже не вернемось ніколи.
      Десь на край світу зажене орда.
      На каторгах, в гаремах і помрем.
      Тож краще тут, де предки помирали!
      Вслід вигуки підтримки залунали:
      - Тут помремо! Ясиром не підем!
      Такого князь, напевно, не чекав.
      Махнув рукою: – Та робіть, як знайте.
      Мені ж ворота замку відчиняйте.
      І вийшов. І сім’ю свою забрав.
      Народ зі стін дививсь, як татарва
      З галайканням враз князя обступила,
      Десь потягли. Страшенно пораділи,
      Бо ж здобич гарна – вся сім’я жива
      Князівська – викуп буде чималий.
      Люд в замку ще надіявся на долю,
      Що візьмуть князя й подадуться в поле.
      Але в татар розклад був не такий.
      Мурза за князя викуп буде мать,
      А їм з походу й здобичі не буде.
      А в замку, видно, ще ж чимало люду.
      Раз почали, то треба уже брать.
      І знов на стіни татарва спішить,
      З останніх сил захисники вже б’ються,
      Надіються на поміч, не здаються,
      Хоча б Того, хто долі їх вершить.
      Але дарма. Орді набридло те,
      Взялись солому кидати під стіни,
      Сушняк туди носити без упину.
      Того під стіни купами росте.
      А потім чимсь смердючим полили
      І підпалили. В ту лиху годину,
      Хоч і дубові, зайнялися стіни,
      Як смолоскип палати почали.
      Люд задихався у диму й вогні,
      Куди вже там з ордою воювати.
      Взялись вогонь водою поливати.
      Але води в криниці вже на дні.
      Татари увірвались і взялись
      Кого вбивати, а кого в’язати.
      І не було кому порятувати…
      Живі у Крим ясиром подались.
      Погнали й князя Федора у Крим,
      Назад йому вже не було дороги.
      Так і пропав на чужині небога
      І вся сім’я пропала разом з ним.
      Брати шукали. Князь Дмитро пішов
      Не просто так султанові служити,
      Хотів знайти він брата і звільнити,
      Але і сліду, навіть, не знайшов.
      Усю маєтність, що Федько надбав
      За вік короткий, вклавши усі сили,
      Брати поміж собою розділили,
      Бо ж спадкоємця жодного не мав.
      І мрії всі розвіялись, як дим.
      Не захотів життям ризикувати,
      У поле йти, щоб край свій захищати,
      Війна сама прийшла до нього в дім.
      І все, що мав, докупи що збирав,
      А ні йому, ні дітям не дісталось.
      Так над Федьком тим доля посміялась,
      Хоч він від неї іншого чекав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    394. * * *
      А на небі зоря ранкова.
      Рожевіє уже на сході.
      Понад річкою коло броду
      Стоїть парубок, супить брови.
      Треба бути на боці тому
      Та у воду лізти не хоче,
      Бо в холодній штани намочить.
      Як додому іти такому?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    395. * * *
      На околиці села
      Вже старенька хата.
      Колись гарною була,
      Діточок багато.
      Як не бути діточкам?
      Видно ж іздалека –
      На вершечку стріхи там
      Звив гніздо лелека.
      Прилітали щовесни,
      Лелечат ростили,
      Заодно й батькам вони
      Діточок носили.
      Та минули ті роки,
      Дітей не втрима́ти.
      Залишилися батьки
      В хаті доживати.
      Приїздили кожен рік
      Діти й онучата
      Стояв галас у дворі,
      Що аж лелечата
      Визирали із гнізда…
      Та роки промчали
      І прийшла в село біда –
      Вороги напали.
      Сини в армію пішли
      Край свій захищати,
      Дочки онучат взяли,
      Щоб порятувати,
      Подались в чужі краї.
      Село опустіло.
      Хата пусткою стоїть.
      Але прилетіли
      Знов лелеки у село,
      Вже, мабуть, онуки
      Тих старих. І ожило
      Село під їх стукіт.
      Бабцю вже Господь прибрав,
      Дід один зостався,
      Тож виходив та сідав
      Під горіх на лавці.
      Слухав той лелечий стук.
      Діждав лелечата.
      Мріяв – хоч один онук
      Щоб зайшов до хати.
      Не судилося. Якось
      Ракета літала –
      Запустили «на авось»,
      Тож на хату впала.
      Лише вирва у землі
      Зосталась від хати.
      Згинули в гнізді малі
      Іще лелечата.
      Згинув і дідусь старий,
      Мов і не бувало.
      У могилі у одній
      Війна поховала.
      І кружляли до темна
      Мовчазні лелеки,
      Бо забрала в них війна
      Діточок маленьких.
      А десь плакали затим
      Діти й онучата,
      Хто за дідусем своїм,
      Ну, а хто за татом.
      Не жаліє, бач, війна –
      В кожну долю влазить.
      Хай би згинула вона
      З паліями разом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    396. * * *
      А зорі падали крізь ніч у жито.
      Тут скільки згадано про пережите.
      Тут скільки змріяно, на них в надії.
      І зовсім все одно, як воно діє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    397. * * *
      Скільки можна калічити мову?
      Скільки можна нещасну терзать?
      Хто, як хоче, так крутить те слово,
      Щоб ученість свою показать.
      От раніше було зрозуміло:
      Оце неук писав, а тепер,
      В слові кожному купа поми́лок,
      Але він же тепер піонер
      В осучасненні рідної мови.
      Червоніти не хоче ніяк.
      Як не знає, як пишеться слово,
      Усім скаже – тепер треба так.
      Хто на двійки учився у школі,
      Тепер по кабінетах сидять,
      Мови нашої рідної долю,
      Наче злі вороги ті вершать.
      Те, чого москалям не вдалося –
      За віки нашу мову убить,
      Нині неуцтво наше взялося
      Замість них цю роботу робить.
      На устах фемінізм, толерантність,
      А, насправді, лиш дурість одна.
      Москалям дурноверхим на радість –
      Значить, штучна, і справді, вона.
      Чи лунатиме ще солов’їна
      Після неуків тих всіх забав?
      Чи й Тарасові скоро закинуть,
      Що він не толерантно писав?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    398. Як козаки ходили в гості до воєводи в 1593 році
      Як Косинського в Черкасах в пастку заманили,
      Підлі слуги Вишневецького гетьмана убили,
      Сподіваючись, напевно козацтво зламати
      Та примусити безславно на Січ відступати.
      Але тим козацтво славне злякати не просто,
      Лиш розгнівалися дуже, зажадали помсти.
      Довелось тоді вже старості добряче злякатись,
      Бо ж від гніву козацького спробуй-но сховатись.
      Обіцяв їм Вишневецький різного багато,
      Зокрема, що скарги в Київ можуть подавати.
      За смерть гетьмана вину він на слуг покладає,
      А з козацтвом домовлятись за стола сідає.
      Обіцяв їм Вишневецький все, чого хотілось
      Та забувся, ледь ворота в місто зачинились.
      Тож відправили козаки своїх депутатів
      До Києва, в воєводи правди пошукати.
      Стрів Острозький депутатів зовсім не ласкаво,
      Обіцяв, що на козацтво він знайде управу.
      Велів добре канчуками гостей пригостити,
      Щоб не сміли жалітися у Київ ходити.
      Обходили канчуками слуги їхні спини,
      Що й помер один небога із тої гостини.
      Другий, хоч живий лишився, але ледве ходить.
      Та іще й майно козацьке забрав воєвода.
      Як дізналося козацтво про таку новину
      То розсердилося дуже на таку гостину.
      «Коли виборних Острозький отак зустрічає,
      Що робитиме, як кошем усі завітаєм?»
      Та запрошення у Київ не стали чекати:
      «У нас є чим воєводу самим пригощати!»
      Тож зібралися хутенько, узяли гармати,
      Щоби було веселіше усім гостювати.
      Тоді якраз шляхта в Київ «на рочки» зібралась,
      Веселилась, між собою радісно віталась.
      Як почули, що у гості ідуть козаченьки,
      Розлетілись по маєтках по своїх хутенько.
      Не схотіли із козацтвом вони справу мати.
      «Краще будемо удома селян валувати!»
      Не схотіли пити пива, що пан воєвода
      Наварив із козаками без їхньої згоди.
      Воєвода і міщани в замку заховались,
      Дуже сили козацької тоді налякались.
      Сидять вони за стінами, що робить – не знають.
      А козаки вже із Либеді коней напувають.
      Послав тоді воєвода до них делегатів,
      Аби ті їх від походу взялись відмовляти.
      Поїхали в делегатах біскуп Верещинський
      Та знайомий запорожцям вже Кирик Ружинський.
      Стали вони над Либіддю козаків вмовляти
      Не йти військом, а послати іще депутатів.
      Посміялись козаченьки тільки що над ними.
      «Буде з цими теє ж саме, що було із тими!
      Нема дурних, аби вірить слову воєводи,
      Хай приймає усе військо в гості до господи!»
      Обложили увесь замок, ставляють гармати,
      Щоби ядрами скоріше стіни проламати.
      Вже зібралися до штурму, аж тут з Січі вістка –
      Налетіли враз татари і не знати й звідки.
      Товариства, що лишилось, було надто мало,
      Проте орді, як водиться, гарну відсіч дали.
      Не пустили б орду, може козаки до Січі,
      Але харчу було мало, годуватись нічим.
      Отож сіли на байдаки в найтемнішу пору
      Та й хутенько подалися по Дніпру угору.
      Отримавши таку вістку, козаки зібрались.
      Що б робили: замок брали чи на Січ вертались?
      Один мудрий запорожець товариству й мовить:
      «От послухайте шановні таке моє слово.
      Чи ж ми маємо резони на Січ повертати,
      Коли там уже немає чого рятувати?
      Тож давайте ми завершим у Києві справи.
      Треба ж тому воєводі трохи розум вправить.
      А, як справи тут закінчим, будемо рушати,
      Зможем з пана воєводи грошиків зідрати.
      Вони ж там сидять, не знають, що чиниться в світі.
      Не дамо ж їм, любі браття, нас пересидіти!»
      Гуде схвально товариство, а в панів на стінах
      Від схвального того крику аж дрижать коліна.
      Просять пана воєводу із вогнем не гратись,
      А іти і з козаками гарно домовлятись.
      Хоч пундичивсь воєвода, діватися ніде.
      Але, звісно, до козацтва сам же він не піде.
      Послав слуг, щоб розпитали козацьку старшину,
      Які виставить умови. Щоб все чин по чину.
      Козаки ж свої умови вже приготували,
      Про права і привілеї вони трактували.
      Щоб покій і перемир’я з козаками стало,
      Щоби вільно в Україну з Січі приїжджали.
      Ну, й дванадцять тисяч злотих за кривди просили.
      Не було у воєводи відмовити сили.
      Підписали ту угоду, грошики узяли,
      Сіли у свої байдаки та й на Січ погнали.
      Звісно , ляхи ту угоду викинуть, одначе,
      Гроші є, тож знов постане Січ – мати козача.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    399. * * *
      Розсердився на Київ бог Ярило
      І поглядом аж наскрізь пропікав.
      Піт ручаями у Дніпро стікав.
      А в небі ні хмаринки, щоб прикрила.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    400. * * *
      Коли заграви устають на горизонті
      І дим стелитися землею почина,
      Чоловіки почату кидають роботу,
      Бо відтепер робота їхня – то війна.
      Вони ідуть не для війни, а задля миру,
      В руках стискаючи трудягу-автомат.
      І у людських серцях відроджується віра,
      Бо на шляху війни тоді встає солдат.
      І так воно завжди було і завжди буде:
      Адже війна не для жінок і для дітей.
      Чоловіки під кулі підставляють груди
      Аби планету захистити від смертей.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    401. Олена Глинська
      Ми згадуємо часто Роксолану,
      Княгиню Ольгу, Анну, що була
      Із Києва відома Ярославна
      У королевах Франції. Змогла
      По собі Гальшка також слід зоставить.
      Жінки відомі, варті гарних слів,
      Яких недарма в Україні славлять.
      Але сьогодні я б сказать хотів
      Хоч кілька слів іще про українку,
      Про яку мало згадують у нас.
      Та то була достойна вельми жінка –
      Олена Глинська. В той далекий час…
      Хоча, мабуть, так само, як і нині,
      Гарненька жінка з розумом завжди
      Проб’ється вгору в будь-якій країні.
      А їй до рота пальця не клади.
      Бо ж батько був мамаєвим потомком,
      А мати – воєводськая донька
      Із Сербії. З’єднались два потоки,
      Щоби вона родилась отака.
      Ще зовсім юна мусила з батьками
      Втікати у Московію. В Литві
      Оголосили їх бунтівниками.
      Ще й добре, що зосталися живі.
      В Московії теж не пасли останніх –
      І землі, і посади дав Василь,
      Бо ж Глинські й тут були доволі знані,
      Отримали усе то без зусиль.
      Їй, що в литовських виросла устоях,
      Доволі дико було у Москві,
      Де жінка – як невільниця в покоях,
      А всі в країні, які є живі –
      Холопи князя. Милує й карає
      Той і князів удільних, і бояр.
      Ніхто, крім князя, наче й прав не має,
      Від нього ждуть лиш милостей чи кар.
      Вона на те здивовано дивилась
      Та намагалась звикнути. Однак,
      В душі того нічого не хотілось,
      В Литву хотілось. Але сталось так,
      Що в храмі князь Василь її помітив.
      Був на той час уже не молодий
      Та з жінкою не мали вони діток,
      Тож монастир за те дістався їй.
      Тепер шукав для себе наречену
      І, раптом – диво – молоде дівча –
      На очі йому втрапила Олена
      І він піддався силі її чар.
      І як було такої не помітить
      Поміж московських ті́листих мотрон?
      На неї глянеш – наче, сонце світить.
      Щоб не скінчився той чарівний сон,
      Велів сватів до Глинських засилати.
      Хоч тридцять літ і розділяло їх
      Та хто ж не хоче жити у палатах
      Жоною князя. І веселий сміх
      Знов у Кремлі частіше став лунати.
      Князь став мінятись прямо на очах.
      Став європейські звичаї приймати
      І,навіть, стригти бороду почав,
      Що для Москви було доволі дико,
      На те сердито зиркали попи.
      Але дари Василь давав великі
      На храми і, мов все то окропив.
      Василь просив наступників для трону,
      Отож на храми грошей не жалів.
      І поряд з ним його жона законна –
      Олена, яку дуже він любив.
      Бог дав їм діток – першого – Івана,
      Через два роки – Юрія. Однак,
      Хто ж думав, що за рік вдовою стане?
      Але в житті все склалося отак.
      Василь десь верхи вирушив в дорогу,
      Натерши ногу, заразив він кров.
      Ще перед смертю, правда, слава Богу,
      Назвав свого наступника на трон –
      Івана, хоч йому лише три роки.
      Але ж опікуни і є на те,
      Що правитимуть у Москві до строку,
      Поки Іван до князя доросте.
      А заодно й за нею приглядали.
      Та прогляділи, бо вона сама,
      Вже скоро над всіма над ними стала.
      Спочатку Василів брат піднімав
      Був голову, що то все не по праву,
      Що він на троні тому мав сидіть.
      Вона змогла тихенько всіх направить
      Аби його в темницю посадить.
      Та ж сама доля й Шуйського спіткала,
      Який неправду між бояр пускав
      Супроти князя. А вона шукала,
      Хто б їй з впливових в оборонцях став.
      Бо ж жінка не московської удачі
      І виховання для бояр була,
      Як для бика червоний колір, наче.
      Сама б вона супроти не змогла.
      Був такий князь тоді Іван Овчина -
      Так Оболєнський-Тєлєпньов прозвась.
      Відома між військовими людина,
      А їй такий і треба був якраз.
      Не знаю, як…Та ж молода, красива,
      Ще й мати князя. Хто би не піддавсь?
      Не знаю, чи вона була щаслива
      Та впевнений, що був щасливий князь.
      Коли ж Михало Глинський – дядько рідний
      (А він найперший між опікунів),
      Сказав їй, що вестися має гідно,
      Свій «праведний» на неї вилив гнів,
      Бо ж бачив в тім загрозу особисту,
      Своєму впливу між бояр, князів.
      А от не треба було йому лізти
      З погрозами. За те в темницю сів,
      Де і помер. Опікуни зчепились,
      Хто з них найстарший буде при дворі.
      Поки вони поміж собою бились,
      Взялась Олена «чистить» нагорі.
      Слідом за дядьком до темниці сіли
      І Бєльський, й Воротинский, Трубєцкой –
      Всі вихідці з Литви, які хотіли
      Своєю управляти тут рукой.
      А Семен Бєльський з Ляцьким ,ті рвонули
      Назад в Литву, грозились звідтіля.
      Кричали, щоб їм землі повернули,
      Бо ж то спадкова їх була земля.
      Отим князь Сигізмунд і скористався,
      Став вимагати повернуть весь край,
      Що по війні колись Москві дістався,
      Інакше на війну нову чекай.
      Та ще і об’єднався з кримським ханом.
      Там від лівонців спокою нема,
      Де силою беруть, а де обманом,
      А це Москву в напруженні трима.
      Москва сама, звичайно, винувата,
      Бо ж лізла скрізь, хапала все підряд.
      Та все ж вузли ті треба розв’язати,
      Навести у державі трохи лад.
      А як навести, як князі й бояри
      На неї вовком дивляться весь час.
      Їм треба, щоб порядки були «старі» -
      «Такі, які в Москві були й до нас».
      А вона прагне ту Москву змінити,
      Щоб трохи дикість втишити її,
      Щоби могли, як у Європі жити.
      Та кожен хай займається своїм,
      А не шукає – що б в кого забрати…
      Та перше – треба миру досягти.
      І князь Овчина став війська збирати
      Та проти Сигізмунда їх вести.
      Вона його, напевно, надихнула,
      Бо так успішно воював тоді,
      Що і Литва до миру повернула,
      Не стала відбирати городі́в.
      І з шведами домовилися вдало,
      Що будуть вільно з ними торгувать.
      З Казанню, правда ще ворогували
      Та кримський хан грозився нападать.
      Та на кордонах поки що спокійно,
      Щоб легше було ворога зустріть,
      Фортеці зводить повеліла сильні,
      Де гарнізони мали би сидіть
      Та на татар,орду їх пантрувати,
      Не допустити, щоб далеко йшли.
      Сама ж змогла людей собі зібрати,
      Які би їй в роботі помогли.
      Таких, щоби жили не «стариною»,
      Дивилися на захід – не на схід.
      Щоби держава не жила війною.
      Її саму он піднімати слід.
      Вже стала й «государинею» зватись,
      Як співправитель сина, вже при ній
      І чолобитні стали всі читатись,
      Бо ж рішення приймати їй самій.
      В Москві розбудувала Китай-місто,
      Стіну звела навколо цегляну.
      Не для краси лиш однієї, звісно,
      Передчувала не одну війну.
      Росла Москва, росли нові фортеці,
      Щоби кордони міцно захистить.
      Сини ростуть, Іван, дивись, візьметься,
      На троні скоро буде вже сидіть,
      Як князь. А поки їй ще працювати,
      Якось докупи землі всі звести.
      Москва багато встигла нахапати,
      Нема кому порядку навести.
      Щоб землі всі докупи поєднати –
      То провела реформу грошову:
      Монету срібну стала карбувати -
      «Копєйку» - на державу всю одну.
      Бо ж досі гроші всі підряд бували –
      З Європи, східні, спробуй розбери,
      Які по чому. А своїх не мали.
      Отож «копєйка» із тії пори
      Єдиною монетою зробилась
      По всіх московських землях і краях.
      Вона для сина наперед трудилась,
      Бо ж то дитя, кровиночка своя.
      Ще скільки планів, мабуть, в неї було…
      Та обірвалось в тридцять літ життя.
      Князі й бояри «кривди» не забули,
      Підсунули отруйне їй пиття.
      Казали – Шуйські, бо ж вони одразу
      Князів маленьких в оборот взяли.
      А Іван виріс – не забув «образи»
      І більшість з них під ніж тоді пішли.
      Її ж хутенько в той день й поховали,
      Коли померла. В монастир звезли.
      Князя Овчину із Кремля прогнали
      І «по старому» знову зажили.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    402. * * *
      Повітря свіже. Хочеться вдихнути
      На повні груди життєдайних сил,
      Такий приплив бадьорості відчути,
      Щоб стачило мені на масу діл.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    403. * * *
      Де високе небо та степи безкраї
      І Дніпро широкий крізь віки пливе,
      Україна вільна сонце зустрічає,
      Недругам на заздрість все одно живе.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    404. Битва під Чудновим 1660 року
      - Що не кажіть, немає на землі,
      І то уже на слово вірте, братці,
      Паскудніших людей, ніж москалі,
      Яким би тільки якимсь робом впхаться,
      Собі добра чужого прихопить,
      При тому нахвалитись, набрехати,
      Горілку кляту безпробудно пить
      І совісті ніякої не мати! –
      Козак аж стукнув кулаком зо зла,
      Тарілки й кухлі вгору підлетіли.
      Втер краплі поту зі свого чола.
      Завсідникам поглянув в очі сміло.
      - Я знаю їх! Я з ними воював!
      І проти них теж часом довелося…
      - Ти б про одну хоч битву розказав!-
      Десь із кутка до нього донеслося.
      - Га?! Вам про битву? А чому б і ні?!
      Ви про Чуднівську битву вже забули?
      В ній довелося битися мені…
      - Та ж розкажи! Ми краєм вуха чули.
      А що було там, як воно було?..
      Хто нам у нашій глушині розкаже?
      Козак спітніле знов утер чоло:
      - Ну, що ж, тоді послухайте – розважу.
      Вже Хмеля кілька років не було,
      Отож, Юрасем москалі вертіли.
      Що безталанне те дитя могло?
      Вони козацьку вольницю схотіли
      Урізать, новий договір взяли
      І змусили Юрася підписати,
      Нам ще сильніше зашморг затягли.
      А ми не в силах були відсіч дати,
      Бо ж проти ляхів і проти татар
      Одним нам було вистояти годі.
      А той московський загребущий цар
      І скористався при такій нагоді.
      Та ще й задумав ляхів покорить.
      Зібрав війська у Києві багато,
      Очолить Шереметєву велить,
      На Львів й на Польщу далі наступати.
      Вони стояли в Києві поки,
      Всіх, зрозуміло не вмістили мури.
      Лівобережні прибули полки,
      Привів їх гетьман наказний Цецюра.
      А я в полку Переяславськім був,
      Тож з ним разом до Києва дістався.
      І вже тоді історію почув,
      Про те, як Шереметєв вихвалявся.
      Отцям святим він, кажуть, заявляв,
      Що Польщу в попіл хутко перетворить.
      Та короля зловити обіцяв,
      В кайданах до царя привести скоро.
      Коли ж на волю Божу уповать
      Йому сказали, то він розсміявся:
      - Як таке військо під рукою мать,
      То нащо Бог би ще туди втручався?!
      У кінці літа рушили-таки
      Шляхом на захід. Рухались повільно.
      Правобережні ждали ще полки,
      Які Юрась нам привести повинен.
      Король, тим часом, теж війська зібрав.
      І Любомирський рушив із полками,
      Й Потоцький зі своїми простував,
      Ішов Іван Виговський з козаками.
      Та ще й орду Мурад Гірей привів.
      Тож сили в них зібралось теж чимало.
      Під Меджибожем всіх Потоцький звів
      І далі уже разом простували
      Назустріч нам. Під Любарем зійшлись.
      Вже ляхи в бойовім строю стояли.
      І звідки вони швидко так взялись?
      Ми ж ще Юрася з військом не діждали.
      Потоцький став на правому крилі,
      А Любомирський зліва. А татари –
      Ті і на крилах стали, й на чолі,
      Аби завдати першого удару.
      Побачивши, що ляхи вже стоять,
      Став Шереметєв військо шикувати,
      І табором надумавсь битву дать.
      Отож нам справа повелів стояти,
      Сам зліва став. Опівдні й почалось.
      Усе навколо пагорба крутилось,
      Що був між нами. Москалям вдалось
      Його зайняти. От за нього й бились.
      Бо ж ляхам дай наставити гармат,
      Вони вогнем нас звідти будуть бити.
      Тож ляхи цілий день вперед-назад,
      Ніяк не можуть пагорб захопити.
      Уже, здавалось, нагорі вони
      Та москалі їх знову вибивають.
      Татари зі своєї сторони
      На пагорб та на табір нападають.
      Ми, звісно, теж без діла не сидим,
      Бо Любомирський нас дістати прагне.
      Та вал ми спорудити перед ним,
      Що додало нам сили і наснаги.
      Відбили ляхів. В поміч підійшли
      До них татари. Ми і їх відбили.
      Тоді татари хитрістю взяли,
      Напали, потім хутко відступили,
      Немов тікають. Наші подались,
      Добити відступаючих хотіли.
      Я їм кричу усім услід: «Вернись!
      То пастка!» Та ніхто не хоче чути,
      Усі бажають татарву догнать.
      А татарва враз розвернулась й люто
      Взялась козакам голови рубать.
      Ті відчайдушно кинулись тікати.
      Піхота ляська раптом підійшла.
      Їм удалося табір наш прорвати.
      Здавалось, битва програна була.
      Та москалі на поміч підоспіли,
      Ледь у кільце тих ляхів не взяли.
      Тож полякались ляхи й відступили
      Й татари вслід за ними відійшли.
      Уже якраз і вечір опустився.
      Затихла битва. Гуркіт не луна.
      Ніхто в ній перемоги не добився.
      Та завтра чим закінчиться – хто зна?
      У ворога зібралось більше сили
      І нам його у битві не здолать.
      Отож, зміцнити табір свій рішили
      І далі на Юрася тут чекать.
      Не думав Шереметєв відступати,
      Хоча все склалось не на користь нам.
      А ляхи нас покинули чіпати,
      Розставили кордони по шляхам –
      Ні нам звідсіль, а ні до нас ніхто.
      А ми ж не можем вічно так стояти,
      Одних харчів не стачить нам на то.
      За десять днів зросталось не багато.
      Тож Шереметєв врешті-решт дозрів
      Та на Чуднів надумав відступати.
      Єдиний шлях лиш через ліс нас вів,
      Бо на других татар було багато.
      Щоб через ліс наш табір провести,
      Нам за сокири довелося братись.
      Повільно дуже просікою йти,
      Із лісом та із ворогом змагатись,
      Який на нас постійно насідав.
      Та ми від нього вдало відбивались.
      Щоправда, як дорогу перетяв
      Нам Тетерев, тоді уже дісталось.
      Тут ляхи в нас ударили з гармат,
      Вози з харчами ще й гармат відбили.
      Та годі вже вертатися назад,
      Здолали річку й на той бік ступили.
      На другий день вже під Чуднів дійшли
      І табором побіля нього стали.
      Укріплювати табір почали
      Та на полки Юрасеві чекали.
      Чуднівський замок недалік стояв,
      Його би можна було нам зайняти.
      Та Шереметєв гаву упіймав,
      Бо ляхи встигли нас в облогу взяти.
      А в нас гармат вже мало і харчів.
      Голодному нелегко воювати.
      Хіба що вибиралися вночі
      У ляхів і татар щось трохи взяти.
      Сиділи ми в облозі без вістей,
      Голодні. Що робилося – не знали.
      Становище, відомо – не просте.
      До нас нікого ляхи не пускали.
      Не знали ми, що ляхи подались
      З татарами Юрася зустрічати.
      Вони під Слободищами зійшлись,
      Козацький табір узялися брати.
      Юрась – той, звісно, зразу розгубивсь.
      Але ж були полковники у нього.
      Вони одразу керувать взялись,
      Відбили скоро нападу отого.
      Бо ж там Богун один чого лиш варт.
      А ще ж і Дорошенко, й Гуляницький.
      Зазнали вороги великих втрат…
      Але старшина не хотіла биться.
      Вже «царські ласки» її довели
      До думки: краще з ляхом помиритись.
      Тож радити Юрасю почали
      Супроти ляха перестати битись.
      І, коли ляхи звідти подались,
      Татар лишили табір блокувати,
      Юрась уже і зовсім розгубивсь,
      Хоч міг би те оточення прорвати
      І нам на поміч все-таки прийти.
      Та він вагався рішення приймати…
      А тут сидиш, живіт бурчить пустий,
      Якого там іще і воювати?
      Та ми кріпились, а от москалі
      Готові були, навіть, землю гризти.
      А про Юрася взнали, взагалі
      Надумалися в саме пекло лізти.
      Голодні і утомлені гуртом
      Із табору ударили на ляхів.
      Гадали, що не спинить їх ніхто.
      Та ті не розгубилися від страху,
      Кіннотою і ляхів, і татар
      Голодних москалів назад загнали.
      То був для москалів страшний удар
      І усе військо разом духом впало.
      Цецюра Шереметєву казав,
      Що треба здатись. Що дарма сидіти?
      Запасів табір майже вже не мав.
      Та Шереметєв лиш махав сердито.
      Він того, навіть чути не бажав.
      А ми за те на москалів озлились.
      З москальським військом ледь не на ножах,
      Так, що від них і валом відділились…
      Минув ще тиждень. Голод допікав
      І не було чим майже воювати.
      Наказ, нарешті Шереметєв дав,
      Що будем далі табором рушати.
      Велів вози громіздкі попались,
      Аби в дорозі нам не заважали.
      З других похідний табір спорудить.
      Перед світанком рухатись ми стали
      Дорогою. Стріляли з-за возів,
      Бо ляхи і татари знов обсіли.
      Уже й не знаю – скільки-то разів
      Вони кидались в бій та ми відбили.
      Повільно, але рухались-таки,
      Долаючи таку важку дорогу
      І ляські відбиваючи полки,
      Й орду татарську, аби мати змогу
      Дістатись до Юрася. Та дарма.
      Десь ополудні нас з дороги збили.
      Хоч табір оборону ще тримав
      Та ми до лісу ближче відступили.
      А там болото, застряють вози…
      І тут татари знову налетіли.
      Сафі Гірей нам шаблею грозив,
      Коли ввірвались в табір і насіли.
      Не знаю, скільки часу то було.
      Чи, може, цілий день з ордою бились
      Та військо все ж відбитися змогло.
      Татари за наказом відступились…
      Юрась тим часом рішення прийняв ,
      Надумав з ляхом підписать угоду.
      Тож скоро і Мурад Гірей примчав,
      Щоб нас добити. То ми взнали згодом.
      Й про те, що Барятинський в поміч йшов
      Та ляхи під Брусиловим зустріли.
      Він не рішився проливати кров
      Й полки назад у Київ поспішили.
      Ми вже й не сподівались. Ляхи скрізь.
      А тут іще і звістка облетіла,
      Що вже Юрась із ляхом замиривсь.
      А ми ж вмирати зовсім не хотіли.
      Тож кілька тисяч вирвалося нас,
      Бо на бік ляхів перейти бажали.
      Раз замирився з ляхами Юрась,
      Чому його ми слухатись не мали?
      Не всі, звичайно. Більшість козаків
      З Цецюрою у таборі зостались.
      Боялись помсти ляської-таки
      Та ще на якесь диво сподівались.
      Даремно. Шереметєв не бажав
      А ні себе, ні інших рятувати.
      Хоч табір вже від голоду вмирав
      І всіх коней прийшлося дорізати.
      А ляхи вже на приступи не йшли,
      Порохові заряди підкладали,
      Щоб підірвати табір. Не змогли.
      Але від того в відчай не впадали.
      На голод сподівалися, що міг
      Без зброї військо враже подолати.
      Москаль все рівно схилиться до ніг,
      Навіщо кров даремно проливати.
      Ми у тій бійні були в стороні
      І ляхам помагати не збирались.
      Та вони, врешті справились й одні
      І мусили ті москалі піддатись.
      Умови Шереметєв підписав
      Важкі. Чернігів, Київ залишити
      Та ще до того і Переяслав,
      Грошима триста тисяч заплатити.
      Сам Шереметєв у полон пішов,
      Десь, мабуть, досі у Криму страждає.
      Та, головне, то не спинило кров.
      Вночі татарське військо нападає
      На табір, що замирення чека.
      Усіх взялися у ясир хапати.
      Ну, звісно, в кого шабля у руках,
      Татарину не просто того взяти.
      Зчинилась веремія, бій почавсь,
      В якому полягло тоді багато.
      Та, врешті, табір горлорізам здавсь.
      І нам лиш довелось спостерігати,
      Як татарва повз нас ясир вела:
      І козаків, і москалів. Одначе.
      Що наша сила проти них могла?
      Хоч я собі і досі не пробачив.
      Не знаю – що. Та на душі болить.
      І, звісно, все ті москалі прокляті.
      Нам не дають тепер спокійно жить,
      Свої порядки прагнуть наставляти.
      Метаємося поміж тих і тих,
      Якого треба берега пристати?
      Козацтва цвіт уже в борні поліг,
      Та що ми з того маєм в результаті?
      Лиш Україна гибіє в борні,
      Вже скоро перетвориться в пустелю.
      Нема кінця і краю цій війні.
      Такі-то, братці, справи невеселі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    405. * * *
      Пригрілися на сонечку коти.
      Сплелись клубочком і лежать, дрімають.
      Їм добре, бо вони турбот не мають.
      А тут потрібно на роботу йти.
      Прийшов з роботи й знову до роботи.
      В селі нема часу відпочивать.
      То поле, то худоба, то дрова.
      А я б отак полежати не проти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    406. * * *
      Споришем стежина заросла,
      Ледь помітна поміж бур’янами.
      Вже давно, напевно, до села
      Не ходив ніхто цими краями.
      Заросла стежина, заросла,
      Вже й забула, видно, людські ноги.
      В раніше ж втоптана була,
      Широченька – ледве не дорога.
      Та раніше ж і село було,
      Стільки хат і в кожній жили люди.
      А тепер п’ять хат на все село
      Та і тих ще трохи і не буде.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    407. Легенда про Житомир
      Урок історії вже добігав кінця.
      Про племена слов’янські говорили,
      Що схід Європи були заселили,
      Жили в лісах без краю і кінця.
      Про Київ, про полян і про древлян,
      Про кривичів, радимичів, хорватів.
      Всіх так одразу й не запам’ятати,
      Хто ці простори здавна населяв.
      Максимові ж спокою не дає
      Одне питання, тож він руку тягне,
      У вчителя про те спитатись прагне.
      Помітив, врешті, той: - Питання є?
      - Так-так! – Максим одразу підхопивсь,-
      А звідки місто наше узялося?
      Чому Житомир зватись почалося?
      На клас учитель пильно подививсь:
      - Чи всім цікаво буде знати те?
      - Цікаво! Звісно! – загули у класі.
      - Що ж, час у нас, як бачите, зостався.
      Хоча питання, звісно, не просте.
      Бо ж криється все в сивій давнині,
      Коли й писати люди ще не вміли,
      В лісах дрімучих і безкраїх жили.
      А тут якраз, у нашій стороні
      Жили древлян прадавніх племена.
      Древлянами тому, напевно, звались,
      Що в давній час деревам поклонялись.
      Багато про що мовлять імена…
      Від Прип’яті на південь, в болота̓х.
      Від Горині на заході по са̓мий
      Дніпро, поміж дрімучими лісами.
      У селах переважно та в містах
      Роди древлянські обживали край.
      В лісах галяви цілі вирубали,
      Сохою землю гарно обробляли,
      Щоби зібрати щедрий урожай.
      Та сіяли ячмінь чи жито там,
      У небеса возносили молитви,
      Просили гарно сіяне полити.
      Несли пожертви щедрії богам.
      Над Тетерев, що в тих лісах біжить,
      Жив рід древлянський – житичами звався.
      Нічим він від других не вирізнявся.
      Хіба що жита більше міг ростить.
      Тому то, власне, житичами й звавсь.
      Древляни в ту тепер далеку пору
      Все ратились з полянами, которі
      Їх землі зайняли і їхній князь,
      Що Києм звавсь, град новий заснував
      Понад Дніпром, на горах на високих.
      Відтоді не минало, мабуть й року,
      Щоб хтось з древлян полян не воював.
      Примучували той приблудний рід
      Поки поляни й роси не з’єднались.
      Тепер вже ролі зовсім помінялись.
      Ходили ті частенько у похід
      В древлянські землі. Мстилися отак
      Та змушували данину платити.
      Отож, якось в одне спекотне літо
      Князь київський й дружина зарізяк
      На житичів наскочили. Пішло
      Вогнем усе, що зводилось роками.
      Везли все награбоване возами.
      Ще й полонених військо узяло.
      Чоловіки понурі і жінки
      Ішли в тій валці, що поляни гнали.
      Надії повернутися не мали,
      В чужині мали провести роки.
      Між ними й хлопчик невеликий брів.
      То син вождя був, що Житомир звався.
      Не встиг сховатись і до рук попався
      Находникам...Сказати слід, рабів
      Слов’янський край у ті часи не знав.
      Ходили в слугах, порались в господі.
      Хто гарно працював, той мав нагоду
      Звільнитися. Додому повертав
      Чи вільним залишався далі жить.
      А знатні полонені, як були,
      При князевому теремі жили
      І мусили при князеві служить.
      Хто ключником, а хто й кормильцем став.
      Малий Житомир мав років ще мало.
      Тож працювати змушувать не стали.
      А в князя Діра син Аскольд зростав.
      Років так само, як Житомир мав.
      Тож хлопчика й приставили до сина.
      Так разом й виростали дві дитини.
      Аскольд гарячий, в бійки устрявав,
      Ліз на рожен. Житомир був розважний.
      Аскольда втихомирював весь час,
      Та виручав з халепи раз по раз.
      Той слухався, якщо товариш каже.
      Отак удвох і виросли вони.
      Князь Дір помер, Аскольд став князювати.
      Житомир був при ньому замість тата,
      Давав поради. Не боявсь – винив,
      Коли Аскольд якусь дурню робив.
      Але був завжди поруч. І без нього,
      Аскольд, напевно, б не робив нічого.
      Та ж кров гаряча. І потроху гнів
      Став проявляти. Князь же, як не як.
      Все менше до порад тих дослухався.
      То на Царград з дружиною попхався,
      Ледве живим звідтіль вернувсь, однак.
      То віру там чужинську перейняв
      Та в Києві її став насаждати.
      Житомир, було, став йому казати
      Аби богів старих він не чіпав
      І не злив во̓лхвів. Та затявся князь.
      А помста божа і не забарилась.
      Три роки з неба й краплі не пролилось,
      Страшенний голод в Києві почавсь.
      Єдиний син Аскольда у бою
      З болгарами у дикім полі згинув.
      І все ото за князеву провину.
      Але Аскольд гнув лінію свою,
      Житомира і чути не хотів,
      Коли той щось порадить намагався.
      І, врешті, як говориться, догрався.
      Бояри та і люди всі прості
      Задумались – чи треба такий князь,
      Що край від зла ніяк не захищає,
      Проти богів могутніх виступає?
      Не обійшлось на вічі без образ.
      Аскольдові сказали: «Геть іди!
      Собі знайдемо ми другого князя!»
      Аскольда присуд той у серце вразив.
      Та мусив йти, щоб не було біди.
      Відправився в Угорське, де із ним
      Прихильників зосталось не багато.
      Житомир князя не схотів кидати,
      Був поряд. І от якось днем одним
      В Угорське два посланці прибули
      Олегові, що, буцімто, зібрався
      Й плив до Царграду. Він тепер звертався,
      Щоби з Аскольдом стрітися могли.
      Житомир князя палко відмовляв.
      А той і сам, напевно, добре бачив,
      Що пастка то була йому. Одначе
      Пішов та там і смерть свою прийняв.
      У Києві за князя Ігор став,
      Хоча, Олег, насправді усім правив.
      Житомир не схотів з ним мати справу,
      Прихильників Аскольдових зібрав
      Та і подавсь на захід у ліси.
      До краю своїх предків повертався.
      До Тетерева врешті-решт дістався.
      Аж замлоїлось від тії краси,
      Яку побачив: скрізь дрімучий ліс,
      Вода у річці чиста і прозора,
      Купаються у ній щоночі зорі,
      Трава - у пояс. Птиці, звіра скрізь!
      Там на високій скелі при злитті
      Вод Кам’янки і Тетерева звів він
      Міцного замку дерев’яні стіни.
      І вже цей край кидати не схотів.
      А місто, що навколо розрослось,
      Житомиром відтоді і назвали.
      Чи правда то, чи люди прибрехали,
      Але таке повір’я збереглось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    408. * * *
      Світило сонце і дощик капав,
      А я берізку таку натрапив.
      Таке вже гарне творіння Боже,
      Що відірвати очей не можу.
      Став біля неї та притулився,
      Немов від світу відгородився.
      Стою, завмерши та відчуваю,
      Що сил у тілі все більше маю.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    409. * * *
      Колись було село велике,
      Тепер лишилось кілька хат.
      Не чутно лементу і крику,
      Як то ще кілька літ назад.
      Садки лишились там, де хати,
      Припрошують: зайдіть, зірвіть,
      Бо нікому їх доглядати.
      А їм для когось звично жить.
      Та ще старезні осокори
      Ген понад річкою стоять.
      Але боюся я, що скоро
      І їх надума хтось спилять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    410. Богатирська застава
      У степу не самотній лише вітер гуляє.
      Там пасуться без ліку диких турів стада.
      Табуни диких коней там спокійно блукають.
      А орел з піднебесся здобичі вигляда.
      От він зайця побачив, що присів на осонні,
      Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
      Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
      Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
      Але заєць зненацька щось такого злякався
      І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
      Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
      І весь степ навколишній з висоти оглядів.
      Он воно – те, що здобич його так налякало –
      Степом суне орда зла, також здобич шука.
      З її тупоту, певно аж земля задрижала
      І той тупіт далекий сірого й налякав.
      Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
      Коли він над ордою дуже низько літав,
      То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
      Отож ризикувати він тепер вже не став.
      Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
      Пил здіймала угору та топтала траву.
      Звірина розбігалася звідти на усі боки,
      Бо відчула для себе небезпеку нову.
      Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
      Що могло зупинити той стрімкий її біг?
      Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
      Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
      В землі руські дасть здобичі дуже багато.
      І зерно, і худоба ще й купа рабів –
      Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
      Аби лише їх князь з військом не перестрів.
      Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
      Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
      Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
      Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
      Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
      Клуні повні зерна там і вгодований скот.
      Не з пустими руками їм назад повертати.
      Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
      Біля самої річки враз орда зупинилась.
      На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
      Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
      Окрики здивування враз зірвалися з губ.
      Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
      То усе Володимир – новий князь на Русі.
      Здумав по прикордонню такі заруби мати,
      Тож і набудували, не жаліли лісів.
      Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
      А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
      Стали тіла ординські, як голки прошивати.
      Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
      Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
      То і в тому втопитись запросто, далебі.
      Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
      І ті кляті відчують гнів орди на собі.
      Але коні з розгону на кілки налетіли,
      Що утиканий ними дуже густо був брід.
      З несподіванки вої сторчголов полетіли
      На те кілля, кривавий залишаючи слід.
      А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
      Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
      Тож у ній багатьом ще довелося померти,
      Перш ніж берега того, вже близького дійти.
      Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
      У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
      І той посвист щомиті так ординців лякає,
      Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
      Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
      На слизькому камінні спотикається кінь,
      А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
      Тут з-за стін іще кінний появився загін
      Та накинувсь на перших, що брід подолали,
      Порубали умить, скинули у ріку.
      Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
      Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
      Врешті, військо ординське вже на боці другому.
      Обійшли перепони, можна далі іти.
      Адже дертись на стіни не охота нікому.
      Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
      Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
      Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
      А на пагорбі дим став підніматись у небо
      І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
      Коли так, то даремно буде здобич шукати.
      Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
      Доведеться з набігу без добутку вертати.
      І від того у хана розгоряється злість.
      Повелів своїх коней він до стін повертати,
      Наказав зруйнувати та спалити усе.
      Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
      Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
      І подерлись ординці на загострені палі,
      Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
      А згори у них з луків без упину стріляли
      І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
      Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
      Били з луків здалека та паліччя несли,
      Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
      Та й за стінами тими теж убиті були.
      А ординців багато, тих, за стінами – мало.
      Скоро вже і не стало кому стін боронить.
      Лише двоє останніх разом спинами стали,
      Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
      Відбивались мечами доки й стачило сили.
      Обступили ординці із усіх їх боків,
      Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
      Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
      Коли князь і дружина підоспіли до броду,
      Вже орди тої й сліду у степу не було
      І від крові ріка вже свої вимила води.
      Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
      Від зарубу одні лиш головешки зостались.
      Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
      До могили одної. Та, що братською звалась.
      А всі вої загиблі молоді ж геть були.
      Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
      Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
      Від набігу ординців землю порятували.
      Так зробити герої лише справжні могли.
      Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
      Мов героям великим - юним честь віддали.
      Довго понад рікою та могила стояла
      В пам’ять, що тут герої у бою полягли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    411. * * *
      Вимахали мальви вище мене,
      Різнокольорово розцвіли,
      Мов говорять: «Добрий день, Євгене!
      Як ці дні, чи з радістю пройшли?»
      Я на них дивлюся і радію,
      Як проходжу мимо кожен раз.
      Мальви цвіт породжує надію,
      Що позаду вже найгірший час.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    412. * * *
      В боротьбі вирішується нині –
      Бути чи не бути Україні.
      Піддамося нині москалям -
      І не буде вже надії нам.
      Йшли віками до ції мети,
      Вдруге того шляху не пройти.
      Москалі ж , напевно, не дурні,
      Нас усіх розділять по війні.
      Нас Сибір відправлять піднімати,
      В Україну навезуть бурятів.
      Вони так віками поступали
      І сусідів саме так скоряли.
      Наших предків і переселяли,
      Мордували, голодом вбивали,
      Щоби український дух убити.
      Але дух той не вдалось скорити.
      Поки ще ми на своїй землі,
      Його не зламають москалі.
      Поки бережем своє коріння,
      Бути незалежній Україні!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    413. Гетьман Петро Суховієнко
      Є між нами такі люди – молоді, амбітні,
      Що до влади і до слави зовсім ненаситні.
      Ради того, щоб піднятись сходами нагору,
      Ладні будь-кому служити – хай то буде й ворог.
      І розумні, і умілі, але безпринципні,
      Продадуть і продадуться, навіть і не кліпнуть.
      Та то, звісно, їхня справа, якби їх діяння
      Не завдали Україні незліковні рани.
      Отаким був і Петро, що Суховієм звався
      І до гетьманської влади молодим дорвався.
      Був він родом з Полтавщини, хоча батьки знялись
      Й до Московщини поближче скоро перебрались.
      Де він вчився – невідомо, проте, добре знався
      І на польській, і московській, латинській, татарській.
      Тож, коли ще молодим він до Січі прибився,
      То одразу ж товариству, як слід і згодився.
      Його писарем обрали, а то вже чимало,
      Не всі, звісно, в його роки так стрімко злітали.
      То були часи нелегкі – москалі і ляхи
      Розділили Україну по Дніпру. Як плаха
      Став Дніпро. Та українці того не сприймали,
      Проти поділу отого усі виступали:
      Й правобічний Дорошенко, і на лівім боці
      Брюховецький. Та не було ні у кого моці
      Поділу протистояти. Дорошенко кинувсь
      До султана, щоби поміч надав Україні.
      Та на Січі товариству то не до вподоби,
      Посланців рішили слати в Крим до хана, щоби
      Поміг скинуть Дорошенка – ненадійний, наче.
      Хочуть гетьманом другого когось вони бачить,
      Щоб і їхні інтереси міг він врахувати.
      Довго думали-гадали, кого би послати.
      А тут прямо перед ними писар, хоч і ранній
      Та розумний і амбітний, до того ж старанний.
      Ще й ідею дуже гарну зумів підказати,
      Що раніше лиш на Січі могли обирати
      Гетьманів. То чому б зараз те не відродити?!
      І зумів на тому руки гарненько погріти.
      Бо його ж і одіслали з посольством козачим.
      А він в тому собі Божий промисел побачив.
      Як утерся товариству хутко у довіру,
      То й за хана із диваном узявся допіру.
      Так зумів себе поставить, хана «облизати»,
      Що той його і до Січі не хоче пускати.
      Але вмовив Петро хана гетьманом зробити,
      Щоби міг на Україні ханові служити.
      Хан пішов йому назустріч, гетьманом призначив,
      Ще й печатку свою ханську видав йому, наче.
      Бо ж на гетьманській печатці також лук і стріли.
      Він прийняв і мусульманство в Криму, говорили,
      І його Ашпат-Мурзою татари прозвали.
      Хоч тоді іще козаки нічого не знали.
      Їхав писарем до Криму – гетьманом вернувся.
      От, як гарно у Криму тім Петро провернувся.
      Й на Січі його, до того ж, радісно зустріли,
      Бо ж того вони, здається, саме і хотіли.
      Ставши третім вже гетьманом. А слід ще додати,
      Що тоді вже Многогрішний став гетьманувати
      На Лівобережжі. А́дже на раді козачій
      Брюховецького убили і казали, наче
      За наказом Дорошенка. Січ ще більш озлилась
      І скинути із гетьманства того заходилась.
      Правда, Суховій, як його стали прозивати,
      Не збирався з Дорошенком зразу й воювати.
      Він хитрішим був, аніж ті козаки наївні,
      Розумівся, як потрібно вигравати війни.
      Тож подався знов до хана помочі прохати.
      Повернувся із ордою й пішов воювати
      Та зовсім не Дорошенка. Якраз на ту пору
      Ромодановський із військом упхався «до двору»
      Дорошенка покарати. От супроти нього
      Суховієнко й направив всього війська свого.
      Тут би, може, й Дорошенку було підключитись.
      Разом би було спідручніш обом боронитись.
      Таж прорахував нетяга Дорошенка вдачу –
      Не пішов сам Дорошенко – небезпеку бачив,
      Що татари його схоплять та й на смерть скарають.
      Отож, брата Григорія в похід посилає.
      Роздовбали московітів знов під Конотопом,
      Злякалися московіти, що знову їх втоплять
      В болотах та й відступили до свого Путивля.
      Суховій же, ледь відчувши в руках своїх силу,
      З військом за Дніпро подався, раду став скликати ,
      Щоб, як кажуть, «всім народом» гетьмана обрати.
      Та не клюнув Дорошенко на хитру принаду,
      Тож без нього довелося проводити раду.
      Звісно, рада Суховія гетьманом й обрала.
      Хоча, більшість полків того визнавать не стала.
      Щоб утвердитись при владі уже остаточно,
      Шле послів він до султана, просить того хоче
      Визнати його гетьманом , замість Дорошенка
      Та і хану веліть, щоби поміг хорошенько.
      Вже в руках у Суховія Чигирин, Черкаси
      Та чимало міст й містечок. Не втрачав він часу.
      Та не визнав Дорошенко рішень ради тої,
      Велів людям не ділитись нічим із ордою.
      Поховали від ординців добро своє люди
      По лісах і по яругах. Орда лізе всюди –
      Нема здобичі – озлились мурзи голомозі
      На гетьмана, покарали б, але той проноза
      Передбачливо у поміч Сірка взявся звати.
      Не схотіли із Шайтаном мурзи воювати
      Та й до Криму подалися. Суховій - до Січі.
      З Дорошенком воювати стало йому нічим.
      Отож, виграв Дорошенко від того усього.
      Вже й на Січі Суховію тепер не до того,
      Щоб змагатись з Дорошенком - хто із булавою.
      Не хочеться запорожцям дружить з татарвою.
      Дорошенківці до того теж руку приклали,
      Мовляв, рідну Україну ханові продали.
      Вже й прибічники Петрові скоса позирають,
      Дивись, скоро Суховія й у Дніпрі «скупають».
      Не став тоді неборака спокушати долю,
      Узяв загін однодумців та й рвонув у поле.
      Знов подався в Крим до хана помочі шукати,
      Тепер вже умови ханські прийдеться приймати.
      Бо ж у хана свої плани на гетьмана того.
      Як в Петра із Дорошенком, так з султаном в нього.
      Хоче бути незалежним Аділь від султана,
      А для того Україну мати б непогано.
      Коли є вже «гетьман ханський», як він величався,
      То вже б з ханом у союзі, мабуть, постарався
      Вигнати із Криму турків. Поки сил ще мало,
      Бо ж козаки Дорошенка тому заважали.
      Не став гетьмана за хитрість хан тоді журити,
      Дав орду, щоб Дорошенка врешті-решт розбити.
      Пішла орда полем-степом аж до Чигирина
      Та не змогла, правда, взяти високії стіни.
      З Суховієм Сірко також в похід спорядився.
      Але гетьман Дорошенко все-таки відбився.
      Більше того – з Суховієм підписав угоду,
      Щоби разом бити ляхів – тих обом не шкода.
      Та побили Суховія побіля Вільшанки,
      А тоді й орду татарську потовкли козаки.
      Суховієві козаки до Сірка побігли,
      Канцелярію гетьманську прихопити встигли.
      Залишившись геть без війська, той на Січ вертає,
      Звідти знову поміч хана собі закликає.
      Знову пише Дорошенку та кличе на раду,
      Хоче-таки відібрати в нього усю владу.
      Дорошенко знов відмовивсь, став пропонувати
      Суховію свою доньку в дружини віддати.
      Той і той плели тенета один на другого.
      Та страждала Україна постійно від того.
      Вже, мабуть, й один, і другий козаків дістали,
      Вже до кого притулитись вони і не знали.
      Дорошенка довше знають, тож до Суховія
      Стали полки переходить – там більше надії.
      Вже і синок недолугий - Юрій Хмельниченко
      До отого ж Суховія втік від Дорошенка.
      А той бачить – не в його бік справи повертають,
      Сам тепер почав казати – хай раду збирають
      Козаки та й обирають гетьмана одного,
      Поки ще є ті, хто буде стояти за нього.
      Уже ж, наче й домовились стрітись на Росаві
      Та козаки поламали гетьманам всі справи.
      Заявили Дорошенку, що із Суховієм
      На одному полі й стати, навіть не посміють.
      А тут прибули татари Суховію в поміч,
      То ж на тому й закінчились про раду розмови.
      Стрілись вже на полі бою під селом Комончі.
      Один одному, нарешті, подивились в очі.
      Не витримав Дорошенко татарського шалу,
      Ледве його на тім полі у полон не взяли.
      Якби чауш був турецький не зупинив бою,
      Хто зна, може й заплатив би тоді головою.
      Суховій на посланця був страшно розлютився,
      Що той чауш у темниці, навіть, опинився.
      Та татари йому того, звісно не простили
      Та й до Криму подалися, самого лишили.
      Козаки під Чигирином ще мури штурмують,
      А хан Аділь за тим часом каверзу готує.
      Поки козаки із Січі воюють столицю,
      Він вирішив, що на Січі гарно б поживиться.
      Налетіла орда люта на Січ серед літа,
      Сподівалась дуже швидко її захопити.
      Та, хоч мало залишилось козаків на Січі,
      Все ж, змогли, як слід татарам влаштувати стрічу
      Ті вернулися до Криму рани зализати,
      Та від того розлютились січові козаки:
      Що за гетьмана такого вони в себе мають,
      Коли його союзники на Січ нападають?
      Залишився Суховій той взагалі без війська,
      Хоч на Січ знов повертайся та кланяйся низько.
      Та чи приймуть козаченьки, чи у Дніпрі втоплять,
      Чи на Січі його кров’ю землю врешті скроплять?
      А тут якраз попід руку Михайло Ханенко,
      Що його на полк у Умань послав Дорошенко.
      Такий самий же мисливець був за булавою.
      Вертав в Умань, Суховія позвав із собою.
      Ще й Юрась з ними подався – три чобота пара.
      Суховій, хоч булавою гетьманською марив
      Та погодився Ханенку все ж її «віддати»
      (Колись зможе якимсь робом назад її взяти)
      У Ханенка ж є козаки, а в нього – нічого.
      Та ж попереду ще довга життєва дорога.
      В Умані зізвали раду і Ханенка того
      Собі в гетьмани обрали. Писарем у нього
      Суховій став. Нове коло треба починати,
      Під Ханенка того яму глибоку копати.
      Сам Ханенко більше в ляхів підтримку шукає,
      Суховій же досі з Кримом зв’язки не втрачає.
      Тож взялися з усіх боків Дорошенка скубти.
      Аби з гетьманського столу врешті-решт зіпхнути.
      Потіснили Дорошенка, кілька міст забрали
      Та під Стеблевом добряче від нього дістали.
      Бо за того Сірко з військом січовим вступився,
      Хоч до того у Ханенка на стороні бився.
      Вже, здавалось, брали гору, от-от і здолають,
      Аж тут козаки Сіркові на них нападають.
      Розігнали орду полем, полки порубали,
      Ледь самого Суховія у полон не взяли.
      Дорошенківці не взя́ли, так взяли татари,
      Повели, неначе в’язня степом до Чонгару.
      Та Суховій – хлопець битий, тож зміг раду дати,
      Скоро знову у Ханенка став писарювати.
      Але бачить, що у того перспектив немає,
      Скоро його така ж доля, як в Петра чекає.
      Тож не став того триматись, вкрав єфимок купу
      Та й послав того Ханенка, як то кажуть, в дупу.
      Сам подавсь на лівий берег москалям служити.
      Многогрішному дорогу до Криму стелити.
      Він же був «спеціалістом» в татарськім питанні,
      А тоді такі уміння були не останні.
      Проте, скоро вся старшина на гетьмана вз’їлась
      Та дорогу до Сибіру стелить заходилась.
      Нажалілися цареві, а той, звісно, згодний
      І поїхав Многогрішний у Сибір холодний.
      Поміж тою старшиною й Суховій крутився,
      Біля гетьмана нового поближче мостився.
      Самойловичу ж, одначе він не до потреби,
      Тож відтіснив Суховія подалі від себе.
      От на тому й закінчилась кар’єра невдахи.
      І не знати, чи до Криму подався від страху,
      Чи осів в Лівобережжі – грошики ж нахапав.
      Дав якомусь полковнику із того «на лапу»
      Та й осів, купив землиці. Хто там знає нині?
      Скільки таких пройдисвітів було в Україні.
      Ті до ляхів, ті до турків, ті із москалями,
      Розтягли ту Україну, як на «дибі» прямо.
      Не було б їх, може б, врешті, Україна встала,
      Ворогів усіх нахабних тоді ще здолала.
      А так геть її роздерли між сусідів клятих,
      Не змогла вона синів всіх заодно зібрати.
      Є такі от «суховії» в Україні й досі.
      Прагнуть булави тієї, аж крутить у носі.
      Нахапали по дурному грошей та купляють
      Тих, хто в гетьмани такого звідусіль волають.
      Але «пшиком» закінчиться та їхня затія,
      Буде доля пройдисвітів, як у Суховія.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    414. * * *
      Ранньою росою мерехтить трава.
      Стежка понад верби берегом петля
      І в легкім тумані бачиться здаля
      Наче дивна казка давня ожива.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    415. * * *
      Як самі не хочете вмирати,
      Дайте зброї , скільки треба, нам,
      Щоб могли на рівних воювати
      З москалями. Бо у них же там
      Ще з часів радянських купи зброї.
      Ми й свою колись їм віддали.
      Обіцяли ж захистить собою,
      Але обдурили, узяли.
      Нас же тою зброєю й вбивають,
      А ви поглядаєте здаля,
      Як невинні люди умирають
      Від амбіцій дикого Кремля.
      Думаєте то перечекати?
      Та дарма. Зламають карка нам,
      Нас же змусять з вами воювати –
      Доведеться помирати й вам.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    416. Легенда про туберозу
      Києвом ішов я безтурботний,
      Нині мало видалось роботи,
      Тож пройтись без поспіху хотів.
      Києвом хоча б помилуватись.
      Бо ж весь час доводиться мотатись
      І буває зовсім мало днів,
      Коли можеш просто так пройтися.
      Тож ішов та навкруги дивився.
      Наче, вперше Київ споглядав.
      Місто зовсім іншим видавалось,
      Коли ви до нього приглядались.
      Я тепер це добре відчував.
      В парк забрів, як трохи утомився
      Та на лавці відпочити всівся,
      Тій, що майже вільною була.
      Вільних на цей час уже немає.
      Кожну якась парочка займає,
      А то і компанія ціла.
      А на цій бабуся лиш сиділа,
      У журнал з цікавістю гляділа.
      Я у неї дозволу спитав.
      Вона мовчки згідливо кивнула
      І про мене у ту ж мить забула.
      Я усівся, роздивлятись став
      На дерева, що навкруг стояли,
      На траву, що землю укривала
      Та на квіти, що цвіли якраз.
      Удихав весняні аромати,
      Намагався якось упізнати,
      Що ж цвіте у парку на цей час.
      Але аромат незнаний раптом
      Перебив всі інші аромати,
      Був таким звабливим і п’янким.
      В молодість схотілось зазирнути,
      Обійняти дівчину, відчути
      Себе знову молодим, струнким.
      Звідки ж аромат цей? Від бабусі?
      Я лицем до неї повернувся:
      - Вибачте, - несміливо сказав,-
      Я хотів у вас лише спитати,
      Звідки ці звабливі аромати?
      Я би, звісно, вам не набридав…
      Та вона від чтива відірвалась,
      Посміхнулась, тож не ображалась:
      - Він чудовий, правда?! Я кивнув:
      - Та скажіть мені, узявся звідки?
      Як же зветься ця чудова квітка?
      - Тубероза. – Я й не чув таку!
      Де вона росте та розцвітає?
      - В Мексиці. Хоч нині кожен має
      Виростить її у квітнику.
      Бачу, вам цікаво, справді, стало.
      Я би вам легенду розказала,
      Як на те у вас є вільний час?!
      Я ж легенди страх як полюбляю.
      - Звісно-звісно, часу вдосталь маю.
      Перервався на обід якраз.
      - То було тепер в роки далекі
      В Мексиці, як там були ацтеки
      Чи другі ще давні племена.
      Жінка гарна чоловіка свого
      Полюбила, що й життя без нього
      Уявити не могла вона.
      Він дорожче був всього на світі.
      Як же без такого можна жити?
      Тож, для нього тільки і жила.
      Задля нього плаття наряджала
      Білі . Та волосся розпускала,
      Бо хотіла дуже, щоб була
      Кожен день, як наречена, наче,
      Щоби він у ній єдину бачив.
      Рвала квіти туберози та
      Ними себе гарно прикрашала,
      Щоб кохання ще сильнішим стало…
      Та якось дізналася з листа,
      Що з другою чоловік їй зрадив.
      І в ту ж мить зламала її правда,
      З ревнощів із розуму зійшла.
      І дітей, що йому народила,
      Вона всіх безжалісно убила,
      Кров дитячу в ночви налила
      І у тій крові взяла, скупалась…
      Так йому за зраду ту помщалась
      Хай йому воно також болить…
      Та, коли він повернувсь додому,
      Подивилась лише в очі йому
      Й зрозуміла саме у ту мить,
      Що вона від ревнощів вчинила.
      Скільки зла і горя наробила.
      Чоловік, нажаханий, утік.
      А вона схотіла кров ту змити,
      Але не змогла того зробити.
      Ще й в вухах лунав дитячий крик.
      Кров, неначе в тіло її в’їлась.
      Їй піти до моря захотілось,
      Може, змиє те дитячу кров.
      Та й водою моря та не змилась.
      Тоді жінка кинулась, втопилась…
      Море жертву ту не прийняло
      І на берег викинуло тіло.
      В пекло душу брати не схотіли,
      Бо ж кохання істинним було.
      В рай же самовбивцю не пускають…
      От і ходить до цих пір, блукає
      Привидом по березі вона
      В білому, з розпущеним волоссям,
      З ароматом туберози, боса
      Серед ночі темної одна.
      Чоловіка все свого шукає.
      Та ж його давно уже немає.
      Вже давно зістарівся й помер.
      Зрозуміло, що знайти не може.
      Але їй згодитись може кожен
      Чоловік, одружений тепер
      Чи поки заручений. Стрічає
      Й полювання сво́є починає.
      Зваблює – як встояти не зміг,
      Холодом могильним обіймає
      І жар тіла його випиває.
      Полишає всі тіла таких
      Мертвих і блідих біля прибою…
      Туберозу кида за собою.
      Коли квітку поряд десь знайти,
      То дарма убивцю і шукати,
      Бо ж не можна привида спіймати.
      Особливо, коли ще цвісти
      Не повинна туберози квітка.
      Якщо доведеться вам улітку
      Уночі по березі блукать
      Й туберози аромат відчути,
      То біжіть до світла. Може бути,
      Вийшов привид знову полювать.
      В білому, з розпущеним волоссям,
      Він блукає узбережжям досі,
      Квітку згуби у руках несе.
      В Мексиці, одначе, кожен знає –
      В темряві лиш привид нападає
      Й тільки біля моря…Ось і все.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    417. * * *
      Село ще спить. Ще темінь надворі.
      Ще Віз скрипить поволі нагорі
      І поверта небес незриму вісь.
      Та не питай, а просто подивись:
      Горять у небі міріади свіч,
      Які для тебе запалила ніч.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    418. * * *
      Якби ви якось в москаля спитали,
      Що означа той їхній крик: «Ура!»,
      З яким він йде в атаку й помира,
      Він скаже, може: «Так діди кричали,
      Коли на німців у атаку йшли.
      І прадіди з цим криком воювали.
      Ще дальні предки з криком цим вмирали,
      Як їх князі на ворога вели».
      Я згоден з цим – так, справді, може буть,
      Що в крику тому голос предків лине,
      В найтяжчу проривається хвилину…
      Щоправда, встигли москалі забуть,
      Що це «Ура!» - «Хуррагх!» тоді звучало.
      Із ним москальські предки йшли у бій
      Щоб хижий норов показати свій.
      Монгольською - «Вперед!» то означало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    419. Скарби Парагільмена
      У Кримських го́рах є багато місць,
      Що таємниці древні зберігають.
      Віки й віки в долини з гір збігають,
      Ламаючи фортець камінних міць,
      Лишаючи останці, що стримлять,
      Тримаючись і гордо й незалежно.
      Їм люди шану віддають належну,
      Ім’я ,при тому, власне можуть дать.
      Бо ж заслужив в жорстокій боротьбі
      Із часом зміг зостатись, не зламатись.
      Якщо на Бабуган-яйлу піднятись,
      Одразу в очі кинуться тобі
      Високі скелі, що стоять, немов
      Фортеця неприступна. Не піднятись.
      До тих вершин, здається не дістатись,
      Бо ж стіни вертикальні – будь здоров.
      Останець зветься той Парагільмен –
      «Йди за грошима», власне, означає.
      Які він гроші у собі ховає?
      Звідкіль взялись? Багато є легенд
      Про той останець. Ось одна із них.
      Було то у часі тепер далекі,
      Селилися в Криму вже давні греки.
      Жили тоді вони і в горах тих.
      Навкруг було багато ворогів,
      Які постійно здобичі шукали,
      Степами, а то й горами блукали.
      Заходили й пірати з берегів.
      Свої багатства аби зберегти,
      Місцеві по вузькій крутій стежині
      Несли на гору. І чужа людина
      Її у скелях не змогла б знайти.
      А на яйлі ховали власний скот
      До часу, поки й мине небезпека.
      Коли вже ворог відступав далеко,
      Тоді вже, заспокоївшись, народ,
      Зганяв худобу до гірських долин,
      А глави роду в гору відправлялись,
      Де горщики з багатством зберігались
      У заповітнім місці… Жив один
      В Ламбаті всім відомий чоловік.
      Кривий Суфракіс – всі його так звали.
      З народження людина ваду мала –
      Одна нога коротша, тож убік
      Його з дороги зводило весь час.
      Ледь розженеться по дорозі прямо,
      Дивись, уже десь збоку бур’янами.
      Тож, розігнавшись трохи, кожен раз,
      Збавляв він хід, «вирівнюючи курс».
      Ото за ті зігзаги хитромудрі
      «Кривим» його й прозвали «добрі» люди.
      Хоча за те він на людей не дувсь.
      Кривий то і Кривий. Бо ж кожен мав
      Тоді якеєсь прозвисько між люди.
      Тож хай Кривим він прозиватись буде…
      А тут тривожний час в краю настав.
      Якісь незнані вороги кругом
      Усіх грабують. Вістка прилетіла.
      Чоловіки багатства прихопили
      Та й на Парагільмен ховать бігом.
      Суфракіс також горщик прихопив
      Із золотими, що встиг наскладати
      Та й покульгав за усіма ховати.
      Ті вже й вертались, коли він добрів.
      Та він на те уваги не звернув.
      Орієнтир став перше обирати,
      Звідкіль почати кроки рахувати.
      В ущелині там тис великий був.
      Від нього він на північ відступив
      Стонадцять кроків, звідтіля – на захід
      Ще стільки ж і тоді уже без страху
      Копати став і горщик схоронив…
      На цей раз ворог не спішив іти,
      Застряг надовго, аж на кілька років.
      Поки товчеться ворог той під боком,
      Хто ж в село буде золото нести?
      Так і лежало воно в тайниках,
      Аж доки ворог, врешті не забрався.
      Тоді вже кожен з глав родів зібрався
      Забрати те, що сховано в горах.
      Але Суфракіс став уже старий.
      Куди йому стежину ту долати,
      Рішив синів за схованим послати
      І їм секрет отой повідав свій.
      Сказав, як можна той тайник знайти,
      Куди і скільки кроків відміряти.
      Пішли сини, щоб горщик відшукати.
      Тис там же і продовжував рости,
      Тож старший першим взявся відмірять
      Від нього кроки. Напрям перплутав
      І вийшов аж до самої Алушти
      Та й заходився там тоді копать.
      Другий задовгі ноги надто мав,
      Отож дістався аж до Партеніту.
      А третій взявсь так само походити,
      Як батько й до Ламбата докульгав.
      Повиривали ями чималі,
      Але знайти нічого не вдалося,
      Ні з чим всім трьом вертати довелося.
      Старий сердито стрів їх у селі:
      - Парагільмен(Йдіть за грошима)! – він
      Кричав на них. І знов сини забрались.
      Як не шукали, як вже не старались
      Та скарбу не знайшов з них ні один.
      Вже і сусіди стали помагать,
      До хрипоту щоденно сперечались,
      Кульгання повторити намагались,
      Щоб визначити точно – де копать.
      Куди того старого занесло?
      Уже всю гору геть перекопали
      Та горщика з грошима не дістали,
      Як, наче, зачаровано було.
      Суфракіс так і вмер, не дочекав,
      Коли сини знайдуть його багатство.
      «Парагільмен» повторював він часто,
      Його й з останнім подихом сказав…
      Вже сотні літ минули із тих пір.
      Але ще й нині люди зустрічають
      Когось, що на горі отій копає,
      «Надійний» десь дістав орієнтир.
      Хто зна, а, може, й справді, десь лежить
      В землі надійно сховане горнятко.
      Комусь його удасться відкопати
      І скарбом давнім тим заволодіть.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    420. * * *
      А очерети таять секрети:
      Забуті речі, дзвінкі монети.
      Чому їх досі не відшукали?
      Та ж очерети навік сховали.
      І пройдеш мимо та не помітиш,
      Бо ж очерети шумлять сердито:
      « Йди, не спиняйся бо буде лихо!»
      І знову тихо… І знову тихо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    421. * * *
      А москалям не терпиться в святі.
      Готові світ увесь поруйнувати
      І тим його від скверни врятувати,
      Хай, навіть, хрест поставлять на житті.
      Ще й тішаться – у нас земля свята,
      Бо ж світ такої кількості не знає
      Святих, як їх Росія стільки має.
      А чому так – хотів би запитать?
      Мабуть, хвалитись більше нема чим.
      З другого боку, глянеш на ту зграю,
      Що церквою в Росії управляє.
      Там кожен вже себе вважа святим.
      Он, хоча б, взяти Пашу Мерседеса,
      Який так сильно розкіш полюбля.
      Під ним, здається, вже горить земля,
      А йому подавай делікатеси.
      При тому, що смиренний мав би буть
      Та прикладом прочанам мав служити.
      Та хочеться йому розкішно жити,
      Хай лиш прочани грошики несуть.
      Ще не помер, а вже себе він сам
      Причислив до святих і на іконах
      Себе зобразив. По яких законах?
      Оце, напевно, відповідь всім нам.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    422. Звідки взявся Маріуполь
      Сидять якось українець з москалем і греком
      Понад Кальміусом. Місто зовсім недалеко
      Понад морем гордо неба блакить підпирає.
      В сотнях вікон його сонце відблисками грає.
      Вдалині димлять заводи, трублять пароплави.
      Живе місто і щоденні вирішує справи.
      А ці сіли відпочити та й розговорились,
      Бо ж у місті цьому, власне колись народились.
      В ньому вони виростали, отож добре знали
      Кожну вулицю. Одначе, сперечатись стали,
      Як же місто називати. Москаль став казати:
      - Місто Жданов недаремно стали називати.
      Видатний діяч радянський отут народився,
      До постів в Москві високих, навіть дослужився.
      Зробив гарного багато в житті для країни…
      - Ага, звісно, - аж скривився з тих слів українець, -
      «Ждановщину» будуть довго люди пам’ятати.
      Додумались, ім’ям ката місто називати.
      - Саме так, - грек встряв в розмову, - чого і міняли?
      Адже місто з заснування гарну назву мало.
      Колись, коли Катерина Крим до рук узяла,
      Тоді греки з того Криму місто й заснували.
      В честь одного із районів у Бахчисараї
      І назвали – Маріампіль. Хто ж того не знає?
      Згодом стало Маріуполь – краще вимовляти.
      Так, що саме так і треба місто називати.
      Посміхнувся українець: - Розкажу вам, хлопці
      Історію. Вже в якому все то було році,
      То не знаю. Та ще степом татарва гуляла.
      Ще і греки тоді з Криму ніс не висували.
      Москалів не було й близько. Лише Січ стояла
      І козаки степ навколо одні обробляли.
      Коли вже козак не бачив в собі тої сили,
      Щоб ходити у походи, то брався за діло.
      Виділяло товариство йому шмат земельки
      Під зимівник. Отож колись мій предок Омелько
      Теж задумався на старість уходом зайнятись.
      Захотів собі земельки під зимівник взяти.
      Та всі землі біля Січі на той час зайняли.
      Там старшина зимівники собі збудувала.
      Каже йому товариство: - Як знайдеш ти вільну,
      Підходящу де ділянку у степах привільних,
      То й будуй собі там хату чи то халабуду.
      Та ділянка тобі, звісно, належати буде.
      І подавсь тоді Омелько земельку шукати
      По степах та по байраках в пошуках блукати.
      Пішов уздовж Кінських Вод він, де землі козацькі.
      Бо ж на тому боці, знає, лиш степи татарські.
      Іде усе та питає, чи є де земелька,
      Щоби могла прихистити старого Омелька.
      Та земля уже належить комусь із старшини.
      Тож степами далі й далі козак йти повинен.
      Аж до Кальміуса, врешті, Омелько дістався.
      Понад річкою у вербах спочивати вклався.
      І наснилось йому, наче, їде якось полем,
      Тільки вітер голим степом гасає навколо.
      А він орду виглядає чи то де не скаче.
      Бо з ордою воювати – то діло козаче.
      Опинився понад річку. Недалеко море.
      Аж тут і ординське військо з’явилося скоро.
      Наступає на козака. Дістав він домаху
      Та і взявся із ордою битися без страху.
      Як махне домаха вліво – то татарву скосить.
      Як махне управо – сотню голів разом зносить.
      Скільки билися – не знати. Та орда злякалась
      І рятунку пошукати у степи подалась.
      Утомився і Омелько, шабля з рук упала
      І з розгону гострим вістрям у землю устряла.
      Став Омелько витягати – та сили немає.
      Наче, земля його шаблю у собі тримає
      І не хоче відпускати козака від себе …
      Та й прокинувсь. Вже на сході рожевіє небо.
      Підняв очі свої сонні та і диво бачить –
      Стирчить в землі поряд нього шаблюка козача –
      Його вірная домаха. Як то воно сталось?
      Чи то йому серед ночі неспокійно спалось?
      Чи то Боже провидіння?Мабуть, таки Боже?!
      Хоч блукала досі степом ще сила ворожа,
      Та рішив Омелько далі землі не шукати,
      А тут саме свій зимівник почав закладати.
      І назвав його Домаха. Літа проминали.
      Вже коли при Катерині Січ поруйнували
      І козачі землі стали усім роздавати.
      Стали німців, стали сербів сюди закликати.
      Прибули із Криму греки на обжите місце
      Й «заснували» в честь Марії своє нове місто.
      Тож не треба, мабуть, хлопці, голови ламати,
      Як би правильніше місто наше називати.
      Бо «засновники» ще тільки із возів злізали,
      А тут уже українські хатини стояли..
      А, скажімо, Дніпро взяти чи то там Одесу,
      Чи другі міста південні, ради інтересу,
      У історії у їхній трохи покопати –
      Усі вони починались з козацької хати.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    423. * * *
      Сонце палить. У долині
      Залишились тільки тіні.
      Вкруг дерев вони блукають,
      Відірватись сил не мають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    424. * * *
      Рознісся крик по місту: «Печеніги!»,
      Немовби хвиля вдарила морська
      І змила всякі почуття. Надбігли
      На місто розпач, гіркота людська.
      Забігали, заметушились люди,
      Хто кинувся добро своє ховать,
      А хто кольчугу одягав на груди
      І меч хапав, щоб місто захищать.
      Не перший раз, та все одне і теє
      І тут уже хоч плач, а хочеш – ріж:
      Для когось захист міста – то святеє,
      А комусь власні гроші важливіш.
      Зі скрипом зачинилися ворота,
      На стінах вже поблискують мечі.
      Для кожного це вже, немов, робота,
      Бо тут не відсидишся на печі.
      Сам воєвода на стіну піднявся
      Із-під важкої дивиться руки
      Туди, де в небо чорний дим здійнявся
      За хвилями прадавньої ріки.
      Туди, звідкіль вже гул копит донісся
      І де, широкий залишивши слід,
      До міста дикий шал зі степу нісся,
      Несучи на собі мільйони бід.
      Ось, вслід за димом пил затьмарив сонце
      І уже видно степом темний вал,
      Який неначе в полуденнім боці
      Степ неймовірно швидко пожирав.
      Але на стінах уже всі готові,
      Стискають руки впевнено мечі,
      Тремтять серця в передчуванні крові
      І тиша містом, лише дзвін звучить,
      Волає, чи то помочі гукає,
      Чи хоче віру у серця вселить.
      Його уже ніхто й не дослухає,
      Бо вже у кожнім щось своє болить.
      У когось справа, що не встиг зробити,
      У когось рідні – як же то вони?
      Комусь себе схотілось пожаліти,
      Вдивляючись у прірву зі стіни..
      І очі всіх вдивляються у поле,
      А душі всіх у небеса глядять,
      До того, хто вершитиме їх долі
      І хто спроможний місто врятувать.
      Чим закінчився той набіг – не знаю,
      Відбились – ні від клятої орди.
      Та голос їхніх душ в мені лунає,
      Як відгук тої стра́шної біди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    425. Після Конотопу
      Ледве-ледве відгриміла Конотопу слава
      І, здавалось, відродилась козацька держава.
      Москалі щурами миттю в нори поховались,
      Зустрічати вже козацтво в Москві готувались.
      Цар московський з переляку в Ярославль подався,
      За високі його мури скоріш заховався.
      Полягло під Конотопом москалів багато,
      Довелося військо нове хутко їм збирати
      Та із шведами миритись за будь-яку ціну
      І нарощувати швидко в Кремлі його стіни.
      Бо вже чутки долітали, що орда дісталась
      До Московщини і землі грабувати взялась.
      Ще, здавалось, зусиль трохи і зійде зі світу
      Та держава, що сусідам не дає прожити.
      Але, як ото буває, проклята старшина
      Зруйнувала усі плани, звела Україну
      Знову на поміст до ката, голову поклала,
      Бо на власні інтереси сподівання мала.
      А почав все герой славний та недальновидний –
      Іван Сірко. По-своєму бачив усе, видно.
      Замість того, щоб гетьману помочі надати,
      Він ногайськії улуси кинувсь грабувати.
      І орда, ледь то почула, чекати не стала,
      Рятувати від грабунку аули помчала.
      А без татар що Виговський міг Москві зробити?
      Тепер стало не до того, щоб туди ходити.
      Та і ляхи обіцяли поміч надіслати,
      Обіцянками зосталось тими воювати.
      А москалі ж не дрімали – наче, дикі гуни,
      Знову військо величезне до кордону суне
      Трубєцкой веде ту силу, козацтво здолати.
      А в Виговського немає чим його стрічати.
      Тож до перемовин мусив гетьман тоді вдатись,
      Щоб із силами так само скоріше зібратись.
      Москалі ж ідуть відкрито та і тишком-нишком
      Між старшиною шукають, хто жадібний трішки,
      Хто згоряє від гордині, булави бажає.
      До тих на гнідій кобилі москаль й під’їжджає,
      Обіцяє владу, славу, гори золотії.
      І москальськії старання не пропали тії.
      Першим кинувся Цицюра із Переяславу,
      Захотілось бути першим на усю державу.
      Булави йому схотілось, що там Україна.
      Розлетілася заледве краєм та новина,
      Як полковники забулись за що воювали,
      Поклонитися у ноги москалям помчали.
      Іще вчора цар московський від страху ховався,
      Хоча б живим залишитись лишень сподівався,
      Нині ж все Лівобережжя в дарунок отримав.
      А Виговський булаву склав, зраджений своїми.
      Знахабнілий цар від того почав вимагати,
      Що Чернігівщину мають козаки віддати,
      То «іконно руські зємлі». А в Переяславі
      Знов зібралися колишні полковники славні,
      А тепер зрадливці, щоби з москалем рядити,
      Як їм саме Україну та й закабалити.
      Не всі, правда зібралися, і такі бували,
      Що вже голови поважні у пісок сховали,
      Не схотіли з москалями про щось розмовляти,
      Та не стали й Україну-неньку захищати.
      Здумали: нехай, як хочуть, так там і рішають,
      А вони, мовляв до того, відношень не мають.
      Москалі ж тим дуже вдало тоді скористались.
      Трубєцкой привіз «бумагу» для тих, що зібрались,
      Сказав їм, що то є справжні «статті Березневі»,
      Де Хмельницький підписався в вірності цареві.
      Хоч, насправді, та «бумага» нічого не варта,
      Москалі вдались, як завше, до фальсифікату.
      Самі все то придумали, самі написали
      І зрадливим полковникам клястись наказали.
      Ті за голову вхопились та вже пізно було,
      Москалі всіх їх до стійла до свого припнули.
      З їх поміччю обібрали неньку Україну,
      Поставили народ гордий майже на коліна.
      Сподівались, що навіки. Так уже хотіли,
      Малоросів з українців за віки зробили.
      Але вбити дух козацький їм не удалося,
      Хай віки на те народу витратить прийшлося.
      І тепер москалям знову Конотоп той сниться,
      Будуть кляті в своїй крові, як щурі топиться.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    426. * * *
      Вітер вербу хитає.
      Вітер вербу питає:
      - Чом стоїш майже гола
      Серед чистого поля?
      Де ти плаття поділа,
      Що все літо ходила?
      А верба сумовита
      Одізвалась до вітру:
      - Я одна серед поля,
      Бо така моя доля.
      А моє гарне плаття
      Сам порвав же на шмаття.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    427. * * *
      Ті, що над нами панували, намагались
      З нас українську зовсім витравити кров.
      Та, коли хоч одна краплина залишалась,
      То вона скоро в нас відновлювалась знов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    428. Битва під Конотопом у 1659 році
      - Дідусю, розкажи про Конотоп! –
      Онук старого смикає за поли
      І хитро озирається навколо,
      Бо ж знає бісенятко мале – щоб
      Дідусь щось цікавеньке розповів,
      Потрібно його гарно попросити,
      Бо буде, як дундук старий сидіти,
      Думки якісь ганяти в голові.
      Не любить він багато говорить,
      Але, як його добре попросити,
      То може довго й гарно говорити
      Так, що боїшся й слово пропустить.
      От і тепер, уздрівши дідуся
      На лавці, онучок не розгубився,
      Одразу ж із питанням причепився
      І приступом-таки старого взяв.
      - Про Конотоп? Кхе-кхе. Ну, а чого ж?!
      Сідай онучку та послухай добре
      Про те, як наші билися хоробро
      Та про пихатих москалів-вельмож.
      Було то так. Як батько Хмель помер,
      То гетьманом Виговського обрали.
      Він був при батьку писарем чимало,
      Тож краще всіх міг вправитись тепер.
      Він і вправлявся. Намагавсь весь час
      Між москалями й ляхами крутитись,
      З татарами скоріше помиритись.
      Ще ж недругів було і поміж нас.
      Старшина невдоволена була,
      Як щось робили, в неї не питали.
      І Запоріжжя зуб великий мало.
      Отож війна супроти всіх ішла.
      А москалі і користались тим,
      Під’юджували, зводили, купляли
      І успіхи у тому певні мали.
      Виговський мусив поступатись їм.
      Але, чим більше сили набирав,
      Тим більше з москалями загризався,
      На ляхів усе більше озирався.
      Нарешті у союз із ними став.
      Немирич Юрій так угоду склав,
      Що ми на рівні з ляхами ставали,
      На те і ляхи свою згоду дали.
      Та кожен свій резон у тому мав.
      То москалів обурило зовсім,
      Вони ще більш під’юджувати стали
      Усіх, що інші інтереси мали,
      В Полтаві й на Січі передовсім.
      Мартин Пушкар і Яків Барабаш
      Рішили спротив гетьману вчинити
      І тим Москві добряче догодити.
      В Москві від того пораділи аж.
      Та гетьман сили зміг собі зібрать,
      Татар закликав і пішов походом.
      Полтава облилася кров’ю згодом.
      Пушкар загинув, Барабаш втікать
      Під захист москалів негайно мусив.
      Так брат на брата руку підійняв,
      Москаль же тим здалека керував,
      Але від злості ледь, було не луснув,
      Коли дізнавсь – Виговський переміг
      Й тепер немає ким покерувати,
      Щоб Україні шкоди більш завдати.
      Тож довелося москалям своїх
      Послати військ, узятися відкрито
      Здолати тих, хто з ними не бажав
      В союзі бути. Вже ж надії мав
      Міцніше Україну прихопити.
      Зі шведами закінчивши війну,
      Війська ті москалі не розпускали,
      На Україну чимскоріш послали,
      Виговському поставивши в вину,
      Що той, мовляв, порушив договір,
      Від заповітів відійшов Богдана…
      Весна стояла, пам’ятаю, рання,
      Як вони військом впхалися у двір.
      Вів ту орду боярин Трубєцкой.
      З ним були Ромодановський, Пожарський.
      Очолили війська найкращі царські
      І хлинули широкою рікой.
      Біля Путивля межі перейшли.
      До них тут ще Безпалий доєднався
      І козаки, хто ще живий зостався
      Із тих, що разом з Пушкарем були.
      Повзло повільно військо, мов змія.
      Тож ніжинський полковник Гуляницький
      Зумів і з їх обозу поживиться,
      І добре їх пошарпати в боях.
      А потім перед носом в москалів
      Сів в Конотопі та і зачинився,
      Віддати місто їм не зголосився,
      Хоч мав лиш кілька тисяч козаків.
      Той Конотоп, хоч кріпостю вважавсь,
      Мав лише вал і палісад із ровом.
      Хоч москалі і перли знову й знову
      Та Гуляницький їм не піддававсь.
      А навкруг міста ще ж і болота
      Так, що нелегко москалям далося,
      Розставити гармати довелося,
      Щоби вогнем хоч козаків дістать.
      Та ще взялися засипати рів,
      Аби за нього легше перебратись.
      Але даремно їм було старатись,
      Бо тим не обдурили козаків.
      Вони вночі із рову землю брали
      Та іще вище підсипали вал,
      Аж Трубєцкой впадав від того в шал.
      А козаки ще й спати не давали,
      Робили часті вилазки вночі.
      Тож довелося табір перенести
      І здалеку облогу міста вести.
      А час же не стоїть на місці, мчить.
      Два місяці товклися москалі
      Під містом. Козакам нелегко було.
      Харчі кінчались, голодом дихнуло.
      Але ж боролись на своїй землі!
      А москалі втрачали дарма час,
      Бо, поки попід містом тим сиділи,
      Збирав Виговський навкруг себе сили.
      І козаків зібралося якраз.
      І ляхи, небагато хай, прийшли,
      І найманців вдалось йому найняти,
      Хоча і тих теж, звісно, не багато
      А головне – татари прибули
      Із самим ханом. Можна дати бій.
      Зібрались та і рушили поволі
      На Бога сподіваючись і долю,
      Готові в будь-який момент до дій.
      Під Шаповалівкою стріли москалів,
      Сторожовий загін аж де забрався.
      Він там, насправді, майже весь зостався,
      Але «язик» багато розповів:
      Де москалі стоять. Що нас не ждуть.
      Тож можна сміло справу починати.
      Виговський повелів нам далі стати,
      Щоб москалям про нас не було чуть.
      Маленька річка недалік текла –
      Соснівка, з москалями розділяла.
      Ми табором від річки далі стали.
      Місцевість болотистою була,
      Нам добре б розвернутись не дала,
      Тож повелів Виговський відступити
      І на сухому табір городити.
      Орда кудись в лісочок відійшла.
      А сам Виговський козаків узяв
      Й до Конотопу через міст подався,
      Раптово там на москалів напався,
      Коли москальський табір іще спав.
      Табун великий коней захопив
      Та в степ погнав. Проснулись москалі,
      На козаків напали, відігнали.
      Вони ж дурні того тоді не знали,
      Що поміж тих сам гетьман на чолі.
      На другий день надумав Трубєцкой
      Пожарського вслід козакам послати,
      Щоби знайти, розбити, розігнати
      І спокій забезпечити так о.
      Отож Пожарський річку перейшов
      Й отаборився на другому боці,
      Ще поки нас не маючи на оці.
      А наш загін тихцем у тил зайшов,
      Міст захопив і зруйнував його,
      А річку загатив. І та розли́лась,
      Низина вся болотом поробилась.
      Здавалося, вода стоїть кругом.
      На другий ранок знов Виговський взяв
      Загін і на Пожарського наскочив,
      Щоб москалям потрапити на очі.
      А потім розвернувсь, тікати став.
      А москалі тоді слідом за ним.
      Пожарський з криком: «Подавай ханішку!
      Давай калгу сюда і нуреддішку!
      Всєх порубаєм іх і полонім!»
      Як москалі подалі відійшли
      Від табору – три постріли з гармати,
      Три вогняні стріли – давали знати,
      Щоби татари наступ почали.
      Одразу й ми в атаку подались.
      І москалі спинились, зрозуміли
      В яку вони халепу улетіли.
      Назад тікати в табір узялись.
      Та тут на них наскочила орда.
      Вони один нас стрілити і встигли,
      Як стріли їх накрили і надбігли
      Татарські коні. Отака біда.
      Москальське військо грузло у болота́х
      Й гармати не спроможне розвернути.
      І нікуди сховатись чи чкурнути.
      Орда ж рубає всіх і не пита.
      До вечора та різанина йшла,
      Бо ж москалів було-таки багато.
      Всіх воєвод в полон вдалося взяти,
      Їх доля невеселою була.
      Пожарський гонористо себе вів,
      Поставши перед ханом, матюкався
      І у обличчя ханові плювався.
      Тож хан відтяти голову велів
      І Трубєцкому в табір відіслав.
      Сам Трубєцкой, лише про бій дізнався,
      З-під Конотопу в одну мить зібрався
      І на Путивль відступати став.
      А Гуляницький вдарив з-за валів,
      Побив багато, захопив гармати.
      Сам Трубєцкой ледве життя не втратив
      Та кинув все – знамена полишив,
      Свою скарбницю, майже весь обоз.
      Поспішно табір спорудив й подався.
      Московії дістатись сподівався,
      Щоб тут навік зостатись не прийшлось.
      Виговський, звісно, слідом полетів
      З козацтвом і татарами. Одначе,
      Розбити табір – нелегка задача.
      Громили московітів по путі.
      Раз розірвати табір удалось,
      Ввірвалися… та рано пораділи,
      Бо москалі усе ж зібрали сили
      І відступити з боєм довелось.
      Виговський був поранений в бою,
      Казали, що заледве не загинув
      Та його до останку не покинув.
      А москалі, хоч їх добряче б’ють,
      Все ж до кордону свого дотягли
      Та у Путивлі у своїм сховались.
      Татари ще за здобиччю зостались,
      А ми назад у Гадяч потягли.
      Отак от виліз боком Конотоп
      Тим москалям, що хваляться постійно,
      Мов виграють із ким завгодно війни.
      А тут їм, бач, дали добряче в лоб.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    429. * * *
      Запах липи п’янить.
      Зупинюся на мить.
      Піт уже ручаями стіка.
      Повні груди вдихну
      Та рукою махну
      На роботу – нехай зачека.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    430. * * *
      Ми готові ворога прогнати,
      Дайте танки нам і літаки,
      Дайте нам ракети і гармати,
      Адже бій чекає нелегкий.
      Ми готові й голими руками
      З ворогами битись. Та тоді
      Ця війна триватиме роками.
      Гинутимуть хлопці молоді.
      Поруйнують вороги оселі,
      Знищать все, що будували ми.
      Край наш перетворять на пустелю
      Майже не населену людьми.
      Ми Руїну вже переживали,
      Бо тоді ви нам не помогли.
      Хто зна, якби вільні тоді стали,
      Може б москалям цим не дали
      Колотити війнами Європу
      Та шантажувати увесь світ.
      Тож самі собі зробили клопіт
      Ще тому назад багато літ.
      Тож, хоча б тепер на те зважайте,
      Не чекайте на нову біду.
      Ви нам тільки зброї вдосталь дайте,
      Ми самі зупиним ту орду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    431. Князь Свидригайло
      Зима. На вулиці хурделиця мете,
      Холодний вітер хижо в вікна завіває.
      Князь Свидригайло в своїм кріслі спочиває,
      Немов уваги не звертаючи на те.
      Хоча вогонь в печі теж хижо гоготить,
      Тепла нема від того більше у кімнаті,
      Щоб старе тіло хоча б трохи зігрівати,
      Князь в хутра кутається,мов ведмідь сидить.
      Думками він далеко, в тих роках,
      Коли доводилося тільки починати.
      Перед очима молода ще зовсім мати,
      В якої він любив сидіти на руках.
      Тверська княжна тоді у Вітебську жила,
      Яке віддав їй чоловік у володіння.
      Перед очима батько Ольгерд, як видіння.
      При ньому б доля, може іншою була.
      А так йому, напевно, минуло сім літ,
      Коли старого його батька вже не стало.
      Ягайлу – братові Литви корона впала,
      Тим Свидригайлу череду почавши бід.
      Поки ще мати вільно в Вітебську жила,
      Він, навіть в Кракові з Ягайлом охрестився
      У католицтво. Як на марево повівся.
      Подія та йому нічого не дала.
      А він гарячий завше був, А молодий
      Іще, тим паче. До цих пір, бува, жаліє.
      Хоча, іноді все забутися воліє…
      Чим він Ягайлові тоді не догодив,
      Як вмерла мати й Вітебськ став уже його.
      Лише потрібно від Ягайла згоду мати.
      Той не схотів, від чогось, місто брату дати,
      Прислав до Вітебська намісника свого.
      А він вже в місті себе князем відчував.
      Коли дізнався, кров ударила у скроні.
      Хто володіння сміє відібрать законні?
      Тож він Ягайла посланця тоді скарав
      І самовільно князювати в місті сів.
      Тоді брат Вітовт старший зі Скиргайлом
      Супроти нього піднялись негайно,
      А він від них відбитись не зумів.
      Дружину ті усю розсіяли його.
      Його самого у кайдани закували
      Та і до Кракова Ягайлові відда́ли.
      Три роки довгих лише недруги кругом.
      Три роки довгих гнів він у собі тримав,
      Три роки довгих мріяв вирватись на волю.
      Аби братів своїх побити в чистім полі,
      Тоді б він право, навіть, на корону мав.
      Коли Ягайло, врешті, відпустив його,
      В пустій надії, що той з долею змирився,
      Здійснити мрії він, однак, не забарився.
      Щоб врешті-решт таки добитися свого,
      Він у Сілезію подався, а звідтіль
      Уже в Угорщину, а потім до тевтонів.
      Хотів одного - щоб стоптали їхні коні
      Ягайла військо. Уже близько була ціль
      У його мріях. Та на ділі все не так.
      Знайти тоді собі підмогу не вдалося,
      Тож до Литви йому вертати довелося.
      Від своїх мрій він не відмовився, однак.
      А тут якраз зібрався Вітовт на татар.
      Хоч Свидригайло іще в гніві був на того
      Та разом з братом усе ж вирушив в дорогу
      На оту Ворсклу. Але там страшний удар
      Орди розсіяв усе Вітовтове військо.
      Згадати страшно,навіть, як він утікав,
      Щоби татарин часом у полон не взяв.
      Не всі з князів тоді були убереглися.
      Не повернувся і подільський князь.
      Пропав на Ворсклі. Тож йому дісталось
      Поділля, що без воєвод зосталось.
      Здавалося б, князюй і без образ.
      Але характер в нього, звісно, був не той.
      Поділля мало, йому більшого хотілось.
      З Ягайлом знову тоді чомусь зачепились,
      Хоч, наче, в тому і не винен був ніхто.
      Та довелось йому Поділля покидать
      Та між тевтонських отих рицарів ховатись.
      Він повернутись , звісно, буде намагатись,
      І на Литву разом з тевтоном нападать.
      Та за три роки повернувся він назад.
      Ягайло, наче, все простив тоді, як брату,
      А Вітовт - Брянськ, і Стародуб-таки віддати
      Йому надумав. Щедрий був у нього брат.
      Сиди, князюй, чого тобі, здавалось, треба?
      Так збаламутили прокляті москалі,
      Бо ж то межа була до їхньої землі,
      Їм землі ті, ох як хотілось мати в себе.
      Бо ж то є Русь – а от вони ж бо без Русі
      Ніщо, з’явились,наче, звідки і не знати.
      Тож їм доконче Русь потрібно мати.
      Із тим вони весь час і колотились всі.
      В Москву від’їхав, звісно, він тоді не сам,
      Князі й бояри з ним туди теж подалися.
      Їм обіцянки всякі мріями здалися.
      Але ж які ото порядки були там!
      Хоч Свидригайло Володимира три мав,
      Було в Московії то місто не останнє.
      Та хто ж порядкам тим, скажи, коритись стане,
      Коли холоп ти…Князь Василь його дістав.
      Коли в ті землі врешті вторгся Едігей,
      То Свидригайло тоді наскоро зібрався
      І з Едігеєм разом у Орду подався.
      Але й в Орді такі порядки теж…Еге!
      І знову…Знову до Литви він на путі.
      Брати, зустріли, мов нічого і не сталось.
      Не він один – тоді багато поверталось.
      Чого ж бо, справді, не буває у житті.
      І знов його дурний характер збунтував.
      І він з тевтонами став вести перемови,
      Аби на Вітовта іти походом знову.
      І звідки тільки, правда, Вітовт про те взнав?
      Не встигли, навіть, ще тевтони підійти,
      Як Свидригайла й його спільників схопили.
      Усіх на голови хутенько вкоротили.
      Йому хотів теж, було, Вітовт відсікти,
      Але Ягайло заступивсь за нього й брат
      Його в темницю аж у Кременець відправив.
      І дев’ять літ отих одне лиш мав він право –
      Темницею ходить туди й назад.
      І дев’ять літ не міг він зноситись ні з ким
      Та сподівався, що знайдуться такі люди,
      Що за цей довгий час про нього не забудуть
      Та якось спробують допомогти із тим.
      Чого-чого, а то уже він добре вмів –
      З людьми зійтися, привернути їх до себе,
      Що ті й забудуться про всі свої потреби
      І зроблять все для нього, що би він хотів.
      Хоч і не знав того та, мабуть, відчував,
      Що хтось про нього іще думає, шукає.
      Ту свою ніч він дуже добре пам’ятає,
      Як князь Дашко на отой Кременець напав.
      Острозький князь – один із вірних його слуг,
      Коли дізнався, врешті, де його тримають,
      Зібрав охочих вірних із усього краю
      І, доки вітер перемін іще не вщух,
      Напав на Кременець, залогу перебив,
      Взяв Свидригайла та й із ним на Луцьк подався.
      Він там від Вітовта відбитись сподівався.
      Та Вітовт клятий їх усе-таки побив.
      Йому в Волощину тікати довелось,
      Тоді в Угорщину до князя Жигимонта.
      Той помогти був, наче, князеві не проти,
      Та не на часі усе те йому прийшлось.
      Єдине що – його з братами помирив.
      І він на Сіверщині знову став за князя.
      Здавалося б, нікуди вже не влазив,
      Спокійно княжив там, спокійно собі жив.
      Але в душі, усе ж, надіявся на те,
      Що скоро мить його піднесення настане
      І він в Литві іще Великим князем стане.
      Знав, що із ним тепер стоятимуть за те
      Усі князі і уся шляхта на Русі.
      Та і поспільство за ним стане православне.
      Він, видно, був-таки католиком поганим,
      Адже для нього віри були рівні всі.
      Та православ’я йому ближче все ж було
      І оті люди – такі віддані і чисті,
      Які готові, навіть, в пащу звіра лізти,
      Аби від нього лише відвернути зло.
      Тож він за Руські землі далі і тримавсь,
      Знав, що із ними в нього буде справжня сила.
      Чекав, аби ота хвилина наступила
      І він би, врешті, з тою силою піднявсь.
      І ось та мить, якої він давно чекав.
      Бо Вітовт вмер. Він князь Литви тепер по праву.
      Тепер він може завершити свої справи,
      Які вже стільки ото років готував.
      Став перше руських піднімати при дворі,
      Старих католиків від влади відсувати,
      Аби своїх лише людей навколо мати…
      Та, як на лихо, саме тут, о цій порі
      Взялись в Литви Поділля ляхи відбирать,
      Те, що князі завжди литовські володіли.
      Вони міста важливі зразу захопили,
      Змогли підступно, навіть, Кам’янець узять.
      Він до Ягайла тоді скаржитись пішов,
      Той обіцяв, але не зміг того владнати.
      Тож йому з Польщею прийшлося воювати,
      За свою ж землю проливати свою кров.
      За двоє літ єдине з того, що зумів –
      Лише Брацлавщину й Волинь їм не віддати,
      А західне тоді Поділля таки втратив.
      Але зібратись з часом з силами хотів
      Та, врешті, й вигнати з Поділля отих зайд.
      Не встиг. Поляки проти змову влаштували
      І Жигмонта в Литві на трон обрали –
      То Вітовта був ще молодший брат.
      В Литві католики за нього встали всі.
      Ягайло тут же дав одразу на те згоду.
      Тож проти волі всього руського народу,
      Взялись католики знов правити в Русі.
      За ту корону Жигмонт Польщі обіцяв
      Усе Поділля панам польським передати,
      Литва ж по смерті його також мала стати
      Під Польщею з обмеженням тих прав,
      Які до того од віків в Литви були.
      Ледь Жигмонта так проголосили князем,
      Той Свидригайла-брата повелів одразу
      Схопити. Ледве вирватись змогли
      Він зі своїми слугами, які
      Своєму князю тоді вірні залишились.
      Князі за нього на Русі тоді вступились
      І почались Литвою сутички такі,
      Які й війною- то назвати гріх.
      Поляки ж хитрість тоді ще одну вчинили,
      Бо католицькій шляхті рівною зробили
      Всю православну шляхту. Серед тих,
      Хто був за нього, зрадники знайшлись,
      Взялись вони до Жигимонта відбігати.
      У нього ж війська і так було не багато -
      Полки волинські та ще київські зійшлись,
      Також чернігівські – ото і вся опора.
      І сам тоді він уже в Києві сидів
      Та відряджав в чужі краї своїх послів,
      У сподіванні – собі сил зібрати скоро.
      Таємну мову знов з тевтонами завів,
      Татар також собі в союзники покликав.
      Зібрати військо планував собі велике.
      Та не так сталось, як того тоді хотів.
      Все більш князів від нього й шляхти відійшло,
      А Жигмонт з військом усе ближче підступає.
      Він, врешті, битву вирішальну дати має.
      Своїх до нього іще мало прибуло,
      Татари скоро обіцяли підійти
      Також і волохи у поміч ще поспіти.
      Тож він пішов до Вількомира, аби звідти
      Всім разом проти Жигмонта їм піти.
      Він сам не став у того війська на чолі.
      Над ним поставив Жигимонта Корибута,
      Що славу зміг собі у Чехії здобути,
      Отож, йому полки очолити велів.
      Чекав полки у поміч та прийшли одні
      Лише тевтони, інші так і не поспіли.
      А тут полки князівські раптом налетіли,
      Щоб врешті долю отут вирішить війні.
      Поляки в поміч Жигимонту теж прийшли
      Так, що була тоді у князя більша сила.
      А Свидригайла доля в той день одурила,
      Хоча і билися вони, немов орли,
      Тевтони в січі полягли ледь не усі,
      Князів багато свої голови поклали,
      А ще багато інших у полон попали,
      Сам він заледь порятуватись вспів.
      Із залишками війська в Київ мчав,
      Щоб там від свого ворога відбитись.
      Русь ще готова тоді була боронитись.
      А Жигимонт слідом по Білорусі став
      Усі скоряти собі силою міста.
      Що Свидригайло міг би їм у поміч дати?
      Доводилось лише спостерігати,
      Як в Жигимонта його сила вироста,
      А в нього тане. Звісно, гнів у нім кипів,
      Як бачив зраду тих, хто перше йому клявся.
      І ледь не кожен йому зрадником здавався.
      Тож все частіше проривався його гнів.
      Йому і досі не по со́бі, як згада,
      Як у Смоленську були виявили змову.
      Адже він думав, що до всього був готовий,
      Але, щоби митрополит його продав?
      Митрополита він у гніві наказав
      Тоді у Вітебську на вогнищі спалити,
      Живцем. Тепер, йому також горіти
      В смолі у пеклі. Бог його за те карав.
      Ні, в нього, звісно, певні успіхи були.
      Були і вірні, іще відданії слуги.
      Але було замало тої їхньої потуги,
      Хіба в союзі із татарами змогли
      Собі Брацлавщину на певний час відбить.
      Іще з поляками він здумав домовлятись,
      Чи ж варто було на їх слово сподіватись?
      Пообіцяють та й забудуть про то вмить.
      Пообіцяли ж вони, наче, за Волинь
      Тоді розсердити Ягайла з Жигимонтом.
      І всі ж були уже, здавалося, не проти,
      А в дурнях, врешті залишився він один.
      Хто зна, чим би скінчилася урешті та борня.
      Та ж Жигимонт теж був зовсім не подарунок.
      Чим більше випивав він влади трунок,
      Тим більш усіх незадоволених підняв.
      Бо той, і справді, переслідував князів,
      Шляхетство, грабував, хотів, напевно,
      Весь рід шляхетський вигубити ревно.
      Чи то би довго хто таке терпів?
      Зібрались Чарторийські, Довгерд та
      Іще і Лелюш – тоді трокський воєвода.
      Отримали в других магнатів згоду,
      Бо ж Жигимонт уже обузою їм став.
      Тоді приїхали у Троки на возах,
      Де попід сіном своїх воїв поховали.
      На Жигимонта того в замкові напали.
      Тож той на їхніх і помер тоді мечах.
      Він – Свидригайло про все то узнав,
      Сидів якраз тоді у Луцьку на Волині.
      Вже би, мабуть, великим князем був донині,
      А так корону ту омріяну проспав,
      Бо, поки рушив він до того Вільно, то
      Уже зробили ляхи князем Казиміра -
      То син Ягайла, ще зовсім малий допіру.
      Хоча в Литві про те не знав іще ніхто.
      Дізнались лише, як посли вже прибули,
      Щоби литовці їхній вибір потвердили.
      Але литовці також хитрі, напоїли
      Тих посланців медами. Й, доки ті були
      У п’янім сні, вони взяли того малого
      І княжу шапку Гедимінову на нього,
      Як на князів усіх Великих одягли.
      До тями вже коли сенатори прийшли,
      То було пізно – вже Литва була із князем.
      А в Свидригайла за те досі ще образа,
      Що ті його тоді діждатись не змогли.
      Вже було пізно йому їхати кудись,
      А тут магнати самі князем запросили
      І його в Луцьку на Волині й посадили.
      Тож за Волинню тепер тільки і дививсь.
      Вже стільки літ отак безвилазно сидить.
      Що встиг зробити? Що досяг в житті,ти, княже?
      Що перед Богом ставши, на порозі скажеш?
      А усе ближче та важлива така мить.
      Державу власну свою так і не створив,
      Русь православну захистити був не в змозі.
      Здається, все життя своє провів в дорозі,
      А, видається,наче й кроку не ступив.
      І, головне – кому усе він полиша?
      Не зміг для себе, навіть, сина народити.
      Один як перст зоставсь на білім світі жити
      Й від того всього непокоїться душа.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    432. * * *
      На траві блищить роса,
      Що упала з ночі.
      Сонечко у небесах
      Десь у хмарах зависа,
      Пити ще не хоче.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    433. * * *
      Дніпро, як крізь пороги все ж пробивсь,
      У тій борні багато сили втратив.
      Ще Хортицю спромігся обійняти,
      А далі вже розслабився, розливсь
      Він сотнями по степу рукавів,
      Щоб тут спочити, знову сил набратись
      Від матінки-Землі та й добиратись
      До моря. А ті сотні островів,
      Що утворились від його розливу,
      Всі очеретом густо поросли.
      Дуби могутні гордо підняли
      До неба крони. Опустили гриви
      Донизу верби й осокори. Скрізь
      Усе буяло зеленню, стояло.
      І в тому царстві зелені чимало -
      Пташки та звірі різні розвелись.
      З рання до ночі щебет не змовкав.
      А що вже риби в рукавах водилось.
      Нелякана там зграями ходила.
      А хто б її в тій глушині лякав?!
      Отож, коли уходники прийшли
      У ці краї, то дуже дивувались.
      Селились тут та промислом займались.
      Від них і перші козаки пішли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    434. Як козаки з Сагайдачним на Кафу ходили
      Тече Дніпро, несе води до синього моря.
      Ніч вже хилиться до ранку, потьмяніли зорі.
      Спить ще степ, аж до світання лежить, спочиває.
      Одна Січ не спить, козацтво в похід виряджає.
      Сказав батько Сагайдачний байдаки ладнати,
      Захотілося до Криму в гості завітати,
      Подивитись, як там Кафа живе-поживає,
      Чи багато православних для торгівлі має.
      Спустилися Дніпром тихо козацькі байдаки,
      Ось уже на видноколі турецький Очаків.
      Біля нього флот турецький стоїть на приколі.
      Чого ж мають оминати той дарунок долі?
      Каже хлопцям Сагайдачний: - Бачите корита?
      Дуже мені захотілось ними володіти.
      Приведіть мені хоч кілька, не сильно ламайте.
      Вони нам іще згодяться – на увазі майте.
      А козакам отаману як же не вгодити?
      Налетіли на ті судна, стали турок бити.
      Кого вбили, кого в море викинуть зуміли
      І на каторгах турецьких підняли вітрила.
      Поки турки в Очакові дотумкали, стали
      Вслід стріляти, за козацтвом вже й сліди пропали.
      Доки вістка про похід той до Криму дістала,
      Козаки вже біля Кафи берега пристали.
      З неба зорі поглядають, місяця немає,
      Темна нічка козаченьків надійно ховає.
      Одні зійшли та й по суші до Кафи рушають.
      Інші в море тихесенько знову відпливають.
      А ті каторги турецькі підняли вітрила
      Та й у саму оту Кафу, у гавань заплили.
      Зійшли із них козаченьки, що турецьку знають
      Та й до Кафи під ворота - пустити благають.
      Закликають і Пророком, і самим Аллахом,
      Їх впустити, бо ж і досі трусяться від страху,
      Як узнали, що у морі козаки з’явились.
      А сторожа все лаялась і страшенно злилась,
      Бо ж веліли їй нікого вночі не пускати,
      Мають іти правовірні та ранку чекати.
      Доки купчилась сторожа, розвісивши вуха,
      Козаченьки вже дістались до мурів по суху.
      Хутко підтягли драбини до мурів високих
      І вже ходять козаченьки аж з другого боку.
      На сторожу під ворота разом налетіли,
      Всю побили та й ворота в місто відчинили.
      А слідом ввійшли у гавань і «чайки» козацькі,
      Увірвалися у місто зовсім сонне братці.
      Підпалили з усіх боків, щоб місто палало,
      А самі ловити турків і рубати стали.
      Хоча турок було в місті на той час до біса,
      Коли б вони об’єднались та разом взялися,
      Подолали б козаченьків. Та хто ж його знає
      Серед ночі – скільки війська на них нападає?!
      Кожен думає про себе та шкуру рятує.
      А паша в своїм палаці безсило лютує,
      Бо не може сил зібрати аби відсіч дати.
      Довелося і самому чимскоріш тікати.
      Хто тікає, на тих братці зовсім не зважають,
      Б’ють лиш тих, хто не здається та шаблі тримає.
      Хоч таких і небагато. Поки сонце встало,
      Вже все місто козаченьки у руках тримали.
      Усі турки і татари, мов щурі по горах,
      Мабуть, в місто повертатись захочуть не скоро.
      Узялися козаченьки ту Кафу трусити,
      Відбирать, що людоловським способом нажито.
      Та ще братів православних з полону звільняти.
      А таких у тому місті знайшлося багато.
      Бо ж одвіку Кафа жила з торгівлі ясиром,
      Тож добряче нагуляла з того часу жиру.
      А тепер усе козацтву багатство дісталось,
      Мало хто устиг сховати, що у скринях малось.
      Вістка з Кафи дуже швидко Кримом полетіла,
      Скоро і Бахчисараю дістатись зуміла.
      Як почув то хан, схопився, дав у гори драла,
      Щоби часом козаченьки його не дістали.
      Уже звідти став аскерів до себе скликати
      Аби козаків по Криму не пустить гуляти.
      Козакам же тої Кафи доволі здалося,
      Бо ж набрати добра стільки у місті вдалося,
      Що аж «чайки» над водою ледве виглядають.
      А тут ще колишні бранці спасіння чекають.
      Не покинеш же нещасних отут пропадати.
      Велить тоді Сагайдачний «чайки» розгружати.
      Все, що можна, поскидали та і попалили,
      Посадили невільників на «чайки» й поплили.
      Кілька разів по дорозі Криму приставали,
      Хану кримському і мурзам спати не давали.
      Пройшли мимо Очакова, Дніпром піднялися
      І уже тоді з піснями на Січ подалися.
      Довго іще після того на Січі гуляли,
      А невільники по світу похід прославляли.
      Сагайдачному співали і хвалу і славу,
      Бо ж він, справді, Україні прислужився справно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    435. * * *
      А у балці річка тиха.
      Свіжий вітер ледве диха.
      Я сиджу попід вербою,
      Розмовляю сам з собою.
      А із ким ще говорити,
      Як навколо тільки літо,
      Тільки сонце, тільки верби?
      Тож говорю сам до себе.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    436. * * *
      Не з циркуляру, що Валуєв видав
      Гоніння українства почались.
      Вони й до того увесь час велись,
      Щоб від культури нашої і сліду
      Ніякого у світі не було.
      Ще перший із Романових старався
      І до подібних методів вдавався.
      Від нього, мабуть, першого пішло,
      Що українські книги попалили,
      Які лишень в Московії знайшли.
      І лише ті, які перевели
      На мову їх москальську, залишили.
      Війну таку Московія вела -
      Укази, циркуляри видавали
      І книжку українську убивали.
      Та їх вона усіх пережила.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    437. Легенда про Черкаси
      Сидить в своїм шатрі великий хан.
      Весь світ, здається перед ним схилився,
      Орда пройшлася, наче ураган
      І зник зі світу той, хто не скорився.
      Лиш темники і мурзи перед ним,
      Що іменем його цей світ тримають.
      Хоч він не надто й довіряє їм,
      Бо, бач, як косі погляди кидають.
      Та голови схиляють і, йому
      Приниження те дуже до вподоби.
      Передавив би всіх по одному
      Та ж треба слуг йому покірних, щоби
      Народи у покірності тримать.
      - Я вас зібрав сюди, аби сказати –
      Нам світ вдалося весь завоювать –
      Від моря сходу по самі Карпати.
      Нема племен в цих землях чи родів,
      Які б рабами нашими не стали.
      Сам Чингізхан би тому порадів…
      Всі головами разом закивали,
      Підтверджуючи правильність тих слів.
      Один лиш хан кипчацький не киває.
      Хан розлютивсь: - Ти сумніватись смів?
      - Ні, славний хане. Просто, добре знаю,
      Що є в степах не скорений ще рід.
      Ми його «чирі кисі» називаєм,
      Чи «люди сили». Тобі знати слід,
      Що їх сильніших у степах немає.
      Ще наші предки пробували їх
      Скорити та лиш шаблі затупили.
      - Що ж, коли ти той рід скорить не зміг,
      Не дивно. Адже ми вас покорили.
      А, значить, ми сильніші і для нас
      Той рід скорити зовсім легко буде.
      Мурза Аділь, даю тобі наказ:
      Візьми дві сотні кращих свого люду
      І тих «чиркисів» приведи мені
      На мотузках. Мурза вмить підхопився.
      - Я повернуся, хане, за три дні! –
      І у поклоні низькому схилився…
      Пройшло три дні. За ними п’ять і сім.
      Та про мурзу ні слуху, а ні духу.
      Від того хан зробився дуже злим
      Дає наказу тисячнику: - Слухай.
      Бери батирів тисячі зо дві,
      Знайди мурзу і тих «чиркисів» клятих,
      Що наш ординський зневажають світ.
      Велю їх привселюдно розіп’яти!
      Пішли ординці й канули, немов.
      Ні полонених, а ні, навіть, вістки.
      Хан темника до себе кличе знов,
      Велить тумену він на коней сісти
      І мчати в степ та зниклих там знайти,
      А заодно й «чиркисів» відшукати
      Та на розправу хану привести.
      Та й став уже з надією чекати.
      Дарма чекав. Тумен в степах пропав,
      Неначе голка в сіні загубився.
      Тоді вже хан орду усю зібрав,
      Шукати тих «чиркисів» заходився.
      Ідуть і йдуть по стоптаній траві.
      Знайшли мурзу й дві сотні з ним батирів.
      Усі лежать на полі неживі,
      Вже знівечені спекою та звіром.
      Ще день пройшли – дві тисячі лежать
      Теж покотом по всім степу побиті.
      Напевно, у «чиркисів» сильна рать,
      Коли батирів подолали в битві.
      Ще день минув – тумен знайшли в степах.
      В живих нікого й темник поміж ними.
      В ординських душах поселився страх
      Перед страшними воями отими.
      Та хан велить, аби ішли… І йдуть…
      Повзе орда. Аж раптом на дорозі,
      (Немов би, їй загородивши путь)
      Став чоловік. Спинились голомозі.
      Такий сміливий – сам проти орди?!
      Чи, може, пастку вже наготували
      І слід чекати скорої біди?
      Завмерли, чоловіка розглядали.
      А він сидить спокійно на коні.
      При боці шабля, чуб звисає довгий.
      Питає раптом : - Що ви за одні?
      Чого припхались ви до краю мого?
      Хан, те почувши, аж позеленів:
      - Ти хто такий? Напевно, з «чирікисів»?!
      Як моє військо зупинити смів?
      Та чоловік спокійно подивився:
      - Хто я – «козак», бо ж вільний чоловік.
      І тут мій степ. Тому ще раз питаю:
      Чого припхались? Жартувать не звик.
      Таких гостей я шаблею стрічаю.
      - А ми не гості! – набундючивсь хан, -
      Ми всіх степів господарі навколо.
      І ти спинити здумав нас?! Ха-ха!
      Так знай: хто не скориться нашій волі,
      Того чекає смерть! Візьміть його! –
      Велів батирам. Ті лиш крок ступили,
      Козак як свисне. І уже кругом,
      (Неначе він шайтан – нечиста сила)
      Мов з-під землі з’явились козаки,
      На ханське військо зусібіч напали.
      І був кінець орди в степу гіркий,
      Всіх козаки покосами поклали.
      А, хто зумів, як вітер утікав,
      А хан великий мчав поперед всього,
      Бо ж скакуна найкращого він мав,
      Тож і летів, не обирав дороги.
      Коли криваві скінчились жнива,
      Зійшлися козаки оглянуть рани.
      - То як, ти кажеш, він нас називав? –
      Спитавсь один. – «Черкаси», отамане.-
      То «люди сили» мовою орди.
      - «Черкаси»? Що ж,звучить теж непогано.
      Ми козаки, але нема біди,
      Як ще й «черкаси» прозиватись станем.
      Біда для тих, хто схоче покорить
      Цей край і нас. Пощади тим не буде.
      Орду усяку зможем зупинить,
      Бо ж ми, як вони кажуть, «сильні люди».
      А силу нашу нам земля дає,
      Поки на ній ми – нас не подолати.
      За кожним вбитим двоє устає,
      Щоб свою рідну неньку захищати…
      Відтоді й стали звати коза̓ків
      «Черкасами». А місто збудували
      Понад Дніпром, то вже від них-таки
      Черкасами теж називати стали.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    438. * * *
      Ох, я впіймаю того цвіркуна,
      Що до півночі не дає заснути.
      От, тільки, де він, клятий, може бути?
      Я удивляюсь в темряву з вікна,
      Але не бачу… Тільки можу чути.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    439. * * *
      Неправду кажуть, наче москалі –
      Імперці. Ні, вони – лише ординці.
      Підступні і жорстокі, підлі, ниці,
      Яких ще пошукати на Землі.
      Імперці – ті (хоча би взяти Рим),
      Хоч землю навколишню воювали
      Та щедро її кров’ю поливали
      Підкорених народів та, при тім,
      Міста, шляхи в тих землях будували,
      Несли свої знання, культуру в них,
      До рівнів піднімали до своїх.
      А москалі що Україні дали?
      В нас землі багатішими були,
      Народ умів читати і писати.
      То їх нам довелося піднімати,
      Бо ж вони, наче дикуни жили.
      Діставши наші землі, москалі
      Їх перш до свого рівня опустили,
      Що поламали, що заборонили,
      Бо так ординський їхній дух велів.
      Все, що згодиться, до Москви взяли,
      Еліту, що купили, що зламали
      І нашим же добром хвалитись стали,
      І нашими стараннями зросли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    440. Похід Запорізького корпусу Петра Болбочана на Крим у 1918 році
      То не вітер гонить хмари вздовж Дніпра-ріки,
      Йдуть на південь українські бойові полки.
      Їх веде на Крим полковник Болбочан Петро,
      Гнати більшовицькі зграї. Мав на те добро.
      Викликав його Натієв – головний в військах
      І сказав, аби той діяв на свій ризик й страх.
      Бо письмового не може він наказу дать,
      Попід Кримом вже німецькі он полки стоять.
      Хоч прийшли допомагати побороти зло,
      Більшовицькі орди гнати, щоб і не було.
      Але в них у тому, звісно, власний інтерес:
      Хочуть хліба, хочуть м’яса, хочуть Крим увесь.
      А в Криму військові й досі кораблі стоять.
      Чому б флот свій Україні не побудувать?
      Як зайдем до Криму перші та візьмем порти,
      Можна буде й до Одеси кораблі вести,
      Коли німці зажадають Крим собі забрать.
      Хоч татари разом з нами прагнуть воювать.
      Тож бери свій корпус й хутко в Крим веди його.
      Все залежатиме тільки з успіху твого.
      Щоби часу не втрачати на більшовиків,
      Болбочан вздовж залізниці корпус свій повів.
      Хоч загони більшовицькі там і тут були,
      Болбочана зупинити вони не змогли.
      Та і що то за загони? Зграї бандюків,
      Здатні лише грабувати, а от для боїв
      Були зовсім непридатні. Утікали враз,
      Ледве тільки воювати прибував наказ.
      Увійшли у Олександрівськ. Січові стрільці
      Тут до корпусу пристали. Гарні теж бійці.
      Тож, посиливши свій корпус, далі він помчав
      І вже скоро Мелітополь із боями взяв.
      А тим часом у Армянську німці вже були,
      Стали перед Перекопом, взяти не могли.
      Бо гармат для того треба, бачите, важких.
      Скоро й корпус Запорізький підійшов до них.
      Над Сивашем зупинились, генерал фон Кош
      Так і пирхав: «То все наше! Нашого не трож!»
      Та не знав, як підступитись, як той Крим узять.
      Болбочан його не слухав, взявся план складать.
      Спершу думав катерами за Сиваш піти,
      Але де у Приазов’ї катери знайти?
      Із татарами зв’язався, що в Криму жили,
      Ті готові в руки зброю взяти вже були.
      Якщо дасть їм Україна у Криму права,
      То готові гнати в шию, хто кричить: «Москва!»
      Тож не став чекати довго, катери шукать,
      Велів на мотодрезинах першій сотні мчать.
      Ті під носом більшовицьким захопили міст
      Та його розмінували. Молодецький свист
      Дав сигнал. І бронепоїзд, а слідом другий
      Рушили до Перекопу, зав’язали бій.
      То, як грім з ясного неба для більшовиків.
      Жоден, навіть в руки зброю взяти не успів.
      Вже надвечір до Джанкоя наші увійшли.
      Далі вже шляхи натроє у них розійшлись.
      Євпаторію одні з них пішли визволять,
      Феодосія для других ціллю мала стать.
      Головна ж частина мала в Севастополь йти,
      Щоб для неньки-України кораблі спасти.
      Як таких боїв не було на шляху у них,
      Їх повсюдно зустрічали радо, як своїх.
      Бо ж ті орди більшовицькі, що в Криму були,
      До ненависті і гніву людей довели.
      Всюди бралися за зброю, гнали ту орду,
      Корпус підбирав загони нові на ходу.
      То татарські добровольці, то робітники.
      Та ж ніяк не будуть зайві у бою штики.
      За два дні впав Сімферополь і Бахчисарай.
      Уже поряд Севастополь…Трохи зачекай.
      Та тут німці розлютились, розходивсь фон Кош:
      « Я ж казав, що то все наше! Нашого не трож!
      Ви нам Крим відвоювали – дякую за те.
      А тепер війська із Криму геть відведете!»
      Щоб не сміли українці відсіч учинить,
      Наказав фон Кош загони військом оточить.
      Навели на них гармати, як на ворогів.
      А полковник нові плани уже ж розробив,
      Як він візьме Севастополь, Ялту, потім Керч,
      А там уже й по Кубані пройде, наче смерч.
      Всю ту погань більшовицьку вижене…Однак,
      Німцям плани не потрібні ті були ніяк.
      Болбочан же не здавався, німців геть послав,
      Адже впевненість у людях у своїх він мав.
      Та й на Київ сподівався – не собі ж старавсь.
      Та на Київ він, виходить, дарма сподівавсь.
      Стали в уряді питати, як же він посмів.
      «Ми не знаємо нічого!» - Київ відповів.-
      То він сам усе задумав, і все провертав.
      Ніхто з Києва наказу йому не давав».
      Чи то німців полякались, чи й зрада була,
      Але сила українська з Криму відійшла.
      Втратили тоді ще змогу приєднати Крим,
      Хто зна, як би повернулось усе разом з тим.
      Може б гідру більшовицьку та й перемогли,
      Захопити Україну їй би не дали.
      Не послухались розумних і порад і дій.
      От за Крим тоді й програли вирішальний бій.

      Сумна доля Болбочана. Свої ж і звели,
      Розвернутись в повну силу йому не дали.
      Звинуватили у тому, що, наче він сам,
      Знову в корпусі своєму командиром став,
      Що він заколот підняти, начебто, збиравсь.
      Хтось, напевно, Болбочана в Києві боявсь.
      Може й зрадники засіли. Де ж їх не було?
      Посідають в м’які крісла й тихо сіють зло.
      Звинуватили людину, під арешт взяли,
      І вини його у тому ще й не довели,
      Та веліли розстріляти (бо ж воєнний час)
      Ще одного патріота вбили серед нас.
      Скільки їх таких поклали голови свої,
      Хто боровсь за Україну, бо любив її.
      Прикро, що отак загинув, не в бою поліг.
      Скільки гарних своїх планів втілити не встиг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    441. * * *
      Чи то цнота, чи журба?
      Похилилася верба.
      Опустила в воду віти.
      Прилетів із поля вітер.
      Запросив на вечорниці,
      Говорити став дурниці.
      Верба опустила очі,
      Говорити з ним не хоче.
      Знаєм, вітре, славу твою,
      Тож лети, шукай другої.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    442. * * *
      Не в безплідній пустелі, ні,
      А в родючій землі моїй
      Розгорітись хтось дав війні,
      Щоб пустелю зробити в ній.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    443. Дума про гетьмана Опару
      Є на небі такі зорі, що наднові звуться
      То вже вчені добре знають – звідкіля беруться.
      Світить собі така зірка, непоказна, наче
      І ніхто її між інших зірок і не бачить.
      А то раптом, як засяє, розцвіте на небі
      І всі погляди одразу приверта до себе.
      Спалахне на мить і згасне та й більше немає.
      Ніхто уже не побачить, ніхто не згадає.
      Отак само і між люди іноді буває,
      Живуть собі непримітно, свій хліб добувають.
      А прийде лиха година, устануть до бою
      І десятки й сотні тисяч ведуть за собою.
      Спалахнуть, як зірка в небі та й скоро згорають.
      Дуже часто «вірні друзі» тому посприяють.
      Бо ж так хочеться скоріше місце те зайняти,
      Щоби булаву тримати і самим сіяти.
      Й ім’я того геть спаплюжать, із багном змішають.
      Їм здається – вини тоді вони вже не мають.
      Отаким, мені здається, був Степан Опара,
      Що зумів хоча б на трохи вгамувати чвари,
      Об’єднати Правобіччя в боротьбі за волю.
      Та гіркою у Степана була його доля.
      Був він сам з земель черкаських, з-попід Чигирина,
      У Медведівці відома був, мабуть людина.
      Та Медведівки тієї мало хто і знає,
      Хоч село ще в часи Хмеля свою сотню має.
      Після Зборова згадали й його у тій сотні.
      То були часи тривожні, і часи турботні,
      Коли кожен міг піднятись розумом і вмінням,
      Із козака, із простого вибитись в старшини.
      Тож, уже в часи Юрася і Степан пробився
      На чолі своєї сотні в селі опинився.
      Ходив з гетьманом походом попід Слободище,
      Де маршалок Любомирський москалів понищив.
      Юрась знов рішив із ляхом будувать державу,
      А Опару із посольством відправив в Варшаву.
      За два роки так нічого і не збудували,
      Правда, що із москалями тепер воювали.
      А у битві під Жовнином москалі здолали,
      Полоняником Степана в Московію взяли.
      Був два роки у полоні, мабуть, надивився
      На москальське життя-буття…Багато навчився.
      Зрозумів, до чого саме москалики прагнуть –
      Як не будемо пручатись – то ярмо одягнуть.
      Та, для того, щоб вернутись з полону додому,
      Довелося з Брюховецьким «подружитись» йо́му.
      Якраз на Правобережжі піднялось повстання,
      Бо знов ляхи узялися відбирать останнє.
      Москва, видно, захотіла отим скористатись,
      Щоби знов на правий берег із військом упхатись.
      Тож подався Брюховецький , а з ним і Опара,
      Щоби ляхів геть прогнати до самого Бару.
      З Брюховецького вояка нікудишній зовсім.
      Поки він із козаками Правобіччям товкся,
      Прийшов з ляхами Чарнецький, а із ним татари,
      Брюховецькому не дали дістатися Бару.
      Потовкли і погромили, за Дніпро прогнали,
      Свої ляські гарнізони в містах посаджали.
      Та жорстоко помщалися, велись лютим звіром:
      Кому – шабля, кому – паля, кому в Крим ясиром.
      А тоді якраз Тетеря, що був гетьман, вроді
      На усім Правобережжі, сказав сказав собі: «Годі!»
      Хоча ляхи і здолали проти нього смуту,
      Не схотів служить татарам та гетьманом бути.
      Втік до ляхів, булаву ту гетьманську покинув.
      І, здавалось, не знайдеться на весь край людини,
      Що підніме булаву ту, народ об’єднає,
      Хоча, й «погетьманувати» багато бажає.
      Овруцький полковник Децик, брацлавський Дрозденко
      Скористатись булавою могли би хутенько.
      Та чи з користю? Чи, справді за народ боліли?
      Чи то гетьманської слави просто захотіли?
      Зібрав Степан своїх хлопців у Яру Холоднім,
      Запитав : «За Україну боротися Згодні?»
      «Згодні! Згодні! - закричало в отвіт товариство –
      Будем бити всіх, хто схоче в Україну лізти!»
      «Тож, давайте проголосим Січ Холодноярську,
      Будем бити й королівську силу й силу царську!»
      От на тому й порішили. До татар послали,
      Щоб татари, як при Хмелю, поміч надавали.
      А татарам то в охоту, їм би воювати
      З ким завгодно, тільки б зиску з того всього мати.
      Поки думали татари та поки збирались,
      Козаки з-під Чигирина й Умані дістались.
      А в Умані сидів Свіньїн й москальська залога,
      Думали, що не допустять у місто нікого.
      Та козакам їхні думки зовсім не цікаві,
      Обложили та й зладнали досить скоро справу.
      Була Умань з москалями, а козацька стала.
      Тут же після перемоги і раду зібрали.
      На тій раді заходились гетьмана обрати,
      Стали більшістю Опару тоді викликати.
      Був Опара лише сотник - гетьманом зробився.
      Та ладнати нову владу зразу ж заходився.
      Дорошенка генеральним обозним обрали,
      Фридрикевича, якого ще й до Хмеля знали,
      Генеральним осавулом на раді зробили.
      Щоб татари воювали та вірно служили,
      До турецького султана посольство зібрали,
      Щоби турки Україну під свій захист взяли.
      Майже всі полки, що були на Правобережжі,
      Зголосилися Опару визнати належно.
      Тут і ляхи сполошились – чого їм чекати?
      Це ж візьмуться їх козаки з України гнати.
      Та поки в Опари сили на таке немає,
      Тож посольство до Варшави бігом відправляє,
      Мовляв, ми не проти ляхів, але совість майте
      Та залоги з України свої забирайте.
      А залоги ті, тим часом, без хліба лишили,
      Щоб забратись з України скоріш поспішили.
      А самі пішли Лисянку тоді визволяти,
      Де сидів тоді Протасьєв й його москаляки.
      Хоч ті опір і чинили – мусили забратись.
      Брюховецькому веліли із тим розібратись.
      Той у Каневі із військом якраз ошивався,
      Тож бігом на Білу Церкву із військом подався.
      Та чи війська було мало – бо не зміг узяти,
      Довелось ні з чим Івану назад повертати.
      Став жалітись на Опару, що Москву той зрадив,
      Йти на правий бік із військом із великим радив.
      А Опара за тим часом нові плани має,
      Він на Канів своє військо уже направляє,
      Щоб звідтіль на лівий берег потім перебратись
      І вже там із москалями, як слід розібратись.
      Мотовилівку задумав по дорозі взяти,
      Де сидів полковник Децик, лизав царю п’яти.
      Але, як не штурмували, узяти не в змозі,
      А тут Децик і Дрозденко полки по тривозі
      Підняли, аби Опарі ударити в спину.
      Свої полки найвірніші проти них він кинув,
      В сподівані, дуже скоро усе ж місто взяти…
      Але «друзі» постарались, напевно, «закляті».
      Мав Степан необережність листи написати
      До Сірка та до Дрозденка, де їх закликати:
      Розберемось з москалями й на татар ударим.
      Тож листи ті хтось із «друзів» передав татарам.
      Коли Степан на нараду в Богуслав приїхав,
      Де стояв весь кіш татарський, трапилося лихо.
      Звинуватили татари Опару у зраді
      Та й забрали із собою. Козаки ж на раді
      Гетьманом тоді обрали Петра Дорошенка.
      Тож, якщо вже придивитись на все хорошенько,
      То виходить, що Петрові вигод більше всього.
      Чи то не він свою руку і приклав до того?
      Скажу більше, Петро тут же звернувся до хана
      І з татарського полону викупив Степана.
      Не для того, щоб свободу й булаву віддати,
      А надумав того бранця ляхам передати,
      Щоб довести свою вірність, вірніш, показати.
      А Степанові у ляхів довелось страждати.
      То казали, що в Мальборку в підвалах тримали,
      А тікав, тоді на палі бідного скарали.
      А другі казали, наче, в кайданах возили
      По Вкраїні, та все смертю козаку грозили.
      А відвезли до Варшави, чи, може, у Раву
      Мазовецьку і отам вже завершили справу.
      Злі усі були на нього: москалі й татари,
      Ляхи. Та і українці злились на Опару,
      Бо ж колишні «вірні друзі» плітки розпускали,
      Та із багном ім’я славне скоріше змішали,
      Щоб свої прикрити вини та підступну зраду.
      Так ославили Степана через ту неправду,
      Що вже скоро і забулось, як прикрість маленька.
      Та всіх має пам’ятати Україна-ненька.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    444. * * *
      Ми живемо у надзвичайнім світі,
      Хоча й не розуміємо цього.
      Нам треба кожен день йому радіти,
      А ми клянем й калічимо його.
      Ми швидко до незвичного звикаєм,
      Як тільки-но дорослими стаєм,
      Все щось таке та не таке шукаєм
      І чудеса навкруг не визнаєм.
      Весна надходить, зеленіють трави,
      Вода тече чи сонечко встає.
      Хіба не надзвичайно, не цікаво?
      Хіба ще десь подібне цьому є?
      Навчись дивитись і ти іншим станеш
      І стане світ навколо теж другим.
      І вже не зможеш завдавати рани,
      Бо зрозумієш – це і є твій дім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    445. * * *
      То не блискавка і не грім гримить,
      То до Києва змій страшний летить.
      Ох, унадився той вогненний змій
      Показати всім лютий норов свій.
      Та усе вночі потайки літа,
      Хоч, бува і вдень часом завіта.
      Як махне хвостом, як дихне вогнем,
      То одразу ніч стане ясним днем.
      Все руйнується, все горить кругом
      Від ударів тих й дихання його.
      То все забавки змієві тому,
      Крові людської хочеться йому.
      Як уздріне де, то хапа умить,
      І одразу кров починає пить.
      Поспішає змій, бо ж богатирі
      В Києві не сплять. З ранку до зорі,
      До вечірньої і так само ніч,
      Гонять вони сон свій солодкий пріч.
      Виглядають все змія отого,
      Щоб, як слід зустріть в Києві його.
      А побачать, то дістають мечі
      І, хоч навкруги аж земля шкварчить,
      Візьмуться йому голови рубать,
      Щоби Києва запалить не дать.
      Щоби не було чим хапать людей.
      Бува, й цілу ніч бій страшний іде.
      Падають з небес голови його
      І димлять іще, палять все кругом.
      Хоч уже вони не такі страшні,
      Самі корчаться у своїм вогні.
      Як зостанеться голова яка,
      Розвертається змій і утіка
      У своє лігво̓, що в болотах звів.
      Там відрощує голови нові.
      І в наступну ніч чи то в день який
      Знову прилетить той вогненний змій.
      І літатиме із лігва свого…
      Чи то не пора вже спалить його?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    446. Битва під Охматовим у 1644 році
      Лежать коза́ки у снігу посеред чиста поля.
      Мороз такий – здається, що аж до кісток пройма.
      Хтось гріє руки та кляне свою нещасну долю,
      А хтось зневіривсь й голови уже не підніма.
      Поки йшов бій і грала кров, мороз не помічали.
      Та ляхи стихли і тепер зима взялась за них.
      Багаття, навіть розпалить можливості не мали.
      Багато хто ослаблений вже й закоцюб, застиг.
      За геть замерзлим вже конем лежали два козака.
      Один підстаркуватий вже, другий – ще молодий.
      Навколо снігу нагребли, аж руки вже заклякли
      Та все ж зігрілись і мороз, здається не страшний.
      Лягли один до одного – усе-таки тепліше.
      І кінь, і снігові вали від вітру захистять.
      Лежать. Над головами в них блакитне небо лише.
      Старому молодість чомусь схотілось пригадать:
      - А я тут був! Там на ставках ми з татарвою бились.
      Також зимою. Січень був, здається у кінці.
      Тоді було повеселіш. Ми у бою зігрілись.
      Такого жару їм дали на Тікичі-ріці.
      Коли ж то бу́ло? Скільки літ відтоді проминуло?
      Десь – одинадцять. Точно, так і пролетіло літ.
      - Так розкажіть! – цікаво все то молодому було,
      Бо я ж тоді з-під столу ще дивився в білий світ.
      - Ну, а чого ж не розказать?! Які секрети в тому?
      Було то ще, коли і Хмель цю бурю не підняв.
      І лях ще товкся на Січі, не дозволяв нікому
      Йти в козаки та ще й Кодак собі відбудував.
      Хоч ляхи й гонорились та упоминки платили
      Орді у Крим, щоб та орда в набіги не ішла.
      А ото трапилось якраз – платити не схотіли.
      Був злий султан та і орда розлючена була.
      Збиратись почала в набіг. А то не скора справа.
      Поки туди, поки сюди – вже й місяць пролетить.
      Гасає степом без кінця, збирається орава.
      Тут головне – оцей момент якраз і прослідить.
      Тож відправлялись сотні в степ козацькі і корогви
      Від ляхів, щоб прослідкувать та наміри узнать.
      Як знати силу, знати шлях – звернути можна роги
      Орді татарській. В рідний край ту зграю не пускать.
      Так от, йшли вісті зі степів, що Тугай-бей збирає
      Своїх ногаїв, кримчаків, буджаки теж ідуть.
      Тож тисяч двадцять татарви він для набігу має.
      З такою силою для нас нелегко може буть.
      А гетьманом коронним був тоді ще Конєцпольський.
      Не той зовсім, не молодий – Станіслав було звать.
      Той і до Хмеля не дожив – бо вік його укоськав.
      Здається, вже по двоє літ прийшлося й поховать.
      Він, хоч старий був та, однак, був воєвода знаний.
      Діставши вістку, став полки для опору збирать.
      І сам з коронним військом став, був Вишневецький званий,
      Магнати інші стали теж з полками прибувать.
      Не знаючи, куди підуть татари, яким шляхом,
      Прийшлося гетьману війська широко розставлять.
      У Барі й Вінниці зібрав частину гетьман ляхів.
      Другій частині повелів у Бузівці стоять.
      Там Одживольський керував – теж воєвода знаний.
      Із ляхами стояли й ми – козацькі всі полки.
      Якось не було ворожби між ляхами і нами,
      Чи, може на орду оту чекали ми поки?!
      Я був тоді ще молодим – кіннотник реєстровий.
      Ще грала кров, хотілося звитягу показать.
      Ну, молоде було, дурне – сказати одним словом,
      Хотілось крові чимскоріш татарам попускать.
      Ще Вишневецький підійшов та у Мошнах зостався.
      Тож перетяли ми усі для татарви шляхи.
      А тут і нові вісті, що вже Тугай-бей піднявся
      І з Перекопу пре орду у намірах лихих.
      Чи то Кучманським шляхом йде, чи близьким шляхом Чорним.
      Став Конєцпольський ближче всі підтягувать полки.
      Тож Вишневецький перейшов, під Корсунь став проворно.
      А гетьман у Ставищах став, чекаючи, поки
      Надійдуть нові вісті. Й ті якраз не забарились.
      Примчав козак і передав, що на Охматів йдуть.
      Ми на Охматів подались і там отаборились,
      Де Гірський Тікич і ставки перекривають путь.
      Туди ж і гетьман підійшов. Чекали Єремію
      Із Корсуня, бо йти йому все ж далі всіх було.
      А тут примчала і орда, багаттям поле гріє.
      Було її, як комашні, за річкою гуло.
      Не скільки тих татар було, як тих татарських коней.
      Адже у кожного один чи й кілька запасних.
      З такими спробуй-но влаштуй у полі перегони.
      Поки такого доженеш – кінь звалиться із ніг.
      В бою татарин полюбля свої «татарські танці»-
      Зненацька з поля налетять і пустять хмару стріл.
      Кидатися одразу в бій не хочуть чи бояться.
      Кидаються, як ворог вже багато втратить сил.
      На другім боці ми стоїм, готуємся до битви.
      Найперший Одживольський став і авангард при нім.
      У другій лінії кінні, готові в бій летіти.
      Піхота в таборі стоїть з гарматами затим.
      Ну, і, нарешті стали ми – козаки і драгуни.
      Ждем Вишневецького і бій ніхто не почина.
      Минула ніч. Густий туман зрання на нас насунув.
      І раптом тупіт крізь туман до війська долина.
      Татари кинулися в бій,щоб дамбу захопити.
      Ішли й по дамбі, й по льоду, бо ж кілька тисяч їх.
      І Одживольському тоді прийшлося їх зустріти.
      Він витримав удар й орду прогнати, врешті зміг.
      Тож наші дамбу зайняли, щоб не ризикувати.
      Тут Вишневецький підійшов та став по лівий бік.
      Але ж гарячий дуже був, отож не став чекати
      Та своїх кинув по льоду. В татар піднявся крик.
      Злякалися, що відсіче князь їм шляхи відходу.
      Та й Тугай-бей вже зрозумів, що зірваний набіг.
      Отож підняв свою орду та й з того поля ходу.
      Лиш кілька тисяч залишив, щоби прикрили їх.
      Але гусари перейшли через вузеньку дамбу
      І зразу кинулися в бій та й той загін змели.
      Татари там, сказати слід, оборонялись слабо,
      Бо ледь загледіли гусар, тікати почали.
      Тоді все військо й подалось в погоню за ордою.
      А коні втомлені були татарські, ще й зима.
      Де забезпечити коней і кормом, і водою?
      Тож часто, навіть, запасний кінь бігти сил не мав.
      Під Кищенцями врешті-решт здалась важка кіннота.
      Втомились коні татарву у полі доганять.
      Дали довершить козакам, а ми якраз не проти.
      І Тугай-бея самого́ хотілося впіймать.
      Нас по слідах татарських вів тоді Зацвіліховський.
      Теж непоганий був козак, хоча і родом лях.
      Ми винищили по ярах усі татарські сховки,
      Саму ж орду дістали ми уже на берегах
      Синюхи. Там і бій дали. Побили, потопили
      На переправі. Тугай-бей, щоправда, втік тоді…
      Замовк старий, мов в нього всі закінчилися сили
      І лише поглядом сумним у небеса глядів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    447. * * *
      Засмучена гроза брела по полю,
      Застуджено бухикала весь час,
      Бурчала щось, жаліючись на долю,
      Очима часом блискала навколо,
      Зронила кілька сліз та й подалась.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    448. * * *
      Напоєний повітрям степовим
      І вільними обласканий вітрами,
      Я не збираюсь слати телеграми
      Аби мене хто-небудь всиновив.
      В Америку не хочу і в Росію,
      А хочу жити на своїй землі
      І хочу мати на своїм столі
      Те, що від неї заслужить зумію.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    449. Захоплення Чернігова монголами у 1239 році
      Колись велике місто тут було,
      Тепер одні руїни залишились.
      Де бур’янами все позаросло,
      Де вже дерева в камені вчепились.
      Гуляє вітер поміж тих руїн
      Та старий попіл вулицями носить.
      Життя шукає поміж старих стін
      Та завиває, мовби поміч просить.
      Та хто ж поможе. Згинули усі.
      Страшні монголи геть усе спалили,
      Коли смерче̓м пройшлися по Русі.
      В живих нікого, мабуть, не лишили.
      Хоч ні… Деінде теплиться життя.
      То там, то там димок легенький в’ється
      Десь з-під землі. Між купами сміття
      Струмок маленький об каміння б’ється,
      Збігаючи у Стрижень. А вже та
      В Десну впадає. Тут колись Чернігів
      Стояв і розростався, розцвітав,
      Від степових захищений набігів
      Валами, стінами дубовими кругом,
      А ще Десною, Стрижнем, болотами.
      Хто би спромігся захопить його?
      А, бач, знайшлися у степах погани,
      Які змогли…З землянки між руїн
      Вже сивий дід із костуром з’явився.
      Додибав якось до колоди він
      Та із кректанням по-старечи всівся.
      Маленький хлопчик звідкілясь примчав
      Замурзаний, в подертій одежині.
      - Добридень, діду Саво! – прокричав
      Ще здалеку, - Як маєтеся нині?
      - Добридень, внучку. – усміхнувся дід,-
      Нічого, добре, трохи кості ломить.
      Напевно, дощик буде під обід…
      Сідай, посидь, бо ж зранку вже із дому.
      - А ми сьогодні, - похваливсь онук, -
      Підвал знайшли – там черепи і кості…
      То тих монгольських злиднів справа рук?
      Скажи, дідусю, як їм удалося
      Чернігів взяти? Стіни ж он які
      Навкруг стояли. Та й дружина княжа…
      Дідусь зітхнув, бо спогади гіркі
      Насунули. Що він дитині скаже?
      Зібрався із думками і почав
      Розказувати про страшну ту пору,
      Коли монгольський хан Чернігів взяв.
      Таке уже забудеться не скоро.
      - Ще того літа, коли навесні
      Орда Переяслав ущент спалила,
      В Чернігові ми рахували дні,
      Коли й на нас насуне вража сила.
      Минулося. Орда в степ подалась.
      Хоч ми і розуміли – не надовго.
      Отож, почав збирати сили князь,
      Хоч і дружина чимала у нього
      Та проти тої клятої орди
      Того замало. Осінь вже приспіла.
      Князь , мабуть, всіх сусідів обходив,
      Скрізь помочі Чернігову просили.
      Хтось обіцяв, хтось відмовляв, бо сам
      Того нашестя у свій дім боявся.
      У більшості князь і почув: «Не дам!»
      Тож в землі ще радимичські подався
      В надії - звідти поміч приведе.
      А тут і вістка: степ, нарешті, рушив.
      Впав Хоробор, Сосниця, Сновськ. Іде
      Орда…і страхом повнить душі.
      Чернігів, звісно, що міцний горіх,
      Ординцям просто так його не взяти.
      Багато хто, хоч намагавсь – не зміг.
      То, може й зараз зможем раду дати?!
      Навколо міста в три ряди вали
      Зі стінами. Дитинець над Десною
      В міцні дубові стіни узяли.
      Окольний город і Третяк тісною
      Підковою Дитинець обступав.
      Теж і вали, і стіни – як годиться.
      Ще й третій ряд тих стін Чернігів мав,
      Віками ж бо від степу городився.
      Але, коли нахлинула орда,
      То і найсміливішим страшно стало.
      Те військо колихалось, як вода,
      Із усіх бо̓ків місто обступало.
      Здавалося, заллє за одну мить.
      Увесь Чернігів в кро̓ві захлинеться.
      Як можна таку силу зупинить?
      Мабуть, усім померти доведеться?!
      Поки монголи лаштували стан,
      Прибули посланці під самі стіни,
      Мовляв, нам здатись пропонує хан.
      Коли ми браму перед ним відчиним,
      Не буде крові…І грабунку теж.
      Та воєвода посланцям відмовив.
      Про їх підступність ми начулись, все ж,
      Як залили вони Залісся кров’ю.
      Та і на князя сподівались всі.
      Почує вістку, приведе підмогу…
      А над монгольським станом гул висів,
      Вже перекрили всі шляхи-дороги.
      У тому дикім гаморі і ми
      Один одного ледве-ледве чули.
      До тої скоро дикої юрми
      Якісь вози із деревом прибули.
      Монголи узялися щось ладнать.
      - Пороки то, - сказали мудрі люди, -
      Великі будуть камені кидать,
      Проламувати стіни ними будуть.
      - От би туди дістатись й попалить?!
      - Крізь ту юрму? – А, може як дострілить?
      То ж дерево. Як спалахне – згорить?!
      - Та ж відстань – півтора десь перестріли.
      Поки отак гадали ми, майстри
      Закінчили машини ті ладнати.
      І стали брили падати згори,
      Що й в чотирьох нелегко нам підняти.
      І перша скоро пролилася кров,
      І затріщали від ударів стіни.
      А камені летіли знов і знов,
      Пороки працювали без упину.
      А ми нічого вдіять не могли,
      Бо ж до пороків клятих не дістати.
      Й від того, навіть в відчаї були
      Та ладні уже й в поле виступати,
      Щоб згинути у полі від мечів,
      А не від цього клятого каміння.
      Аж чуємо, мов сурма десь звучить.
      І раптом клятим тим монголам в спину
      Ударив князь з дружиною. Його
      Під стягом важко було не впізнати.
      Почув, напевно та й примчав бігом
      Свій стольний град і люд свій виручати.
      І розгорілась січа. Наші йшли
      За князем, шлях до міста прорубали.
      Монголи під мечами їх лягли.
      Та нові й нові перед них ставали.
      Ми б кинулись на поміч, хоч дарма,
      Бо варто лише браму відчинити,
      Як в них ввірветься дика та юрма
      І нам її тоді не зупинити.
      Тож тільки і дивилися зі стін,
      Як наш Мстислав дорогу пробиває.
      Здавалося, проб’ється, врешті він…
      Та ворогів все більше прибуває.
      Немовби в перевісище попав
      Мстислав із військом. Туго натяглося,
      А розірвати сил уже не мав,
      Тож, врешті відступати довелося
      Аби усім не згинути отам.
      А ми на те у відчаї дивились.
      Тепер вже точно лиш померти нам,
      Чернігів свій боронячи, лишилось.
      А далі потяглися чорні дні.
      Каміння в місто день і ніч летіло.
      Монголи йшли на приступ. Як одні
      Утомлювались, інші вслід спішили.
      Все менше нас на стінах. Й от біда -
      Упала брама від страшних ударів.
      Немов, у повінь весняна вода,
      Ввірвалися монголи. Наче, хмара
      Накрила місто. Спалахнуло скрізь.
      Хто був живий, в Дитинець відступали.
      А ворог, наче з усіх шпарок ліз
      І ми його спинити сил не мали.
      Останніх нас притисли до стіни
      Дитинця, стали здалека стріляти
      Із луків, наче, гралися вони.
      А нам одне лишалося – вмирати.
      Ніхто із нам пощади не просив,
      Як помирати – то з мечем, як воїн.
      Тож браття мовчки падали, без слів,
      Уражені ворожою стрілою.
      Я теж чекав на скору смерть свою.
      Уже один, як перст з усіх лишився.
      Стискаю меч…А стріли вже не б’ють.
      Тож очі піднімаю, подивився –
      Сам хан Батий на білому коні
      Щось, дивлячись на мене, промовляє
      Товмач із наших ті слова мені
      Передає: - Великий хан питає,
      Де він тебе уже стрічати міг?
      Всміхнувся я: - Під Суздалем у лісі.
      Тоді він нас камінням переміг.
      Той переклав. Хан ще раз подивився.
      Щось різко мовив і коня пустив.
      Товмач сказав: - Ти вільний. Забирайся.
      За мужність хан тебе ще раз простив.
      Але в останнє. Більш не попадайся…
      - А звідки ти Батия того знав?
      А він тебе? – горять в онука очі. –
      Й коли це ти під Суздалем бував?
      - Та ж розкажу вже, розкажу, як хочеш.
      То все було за двоє літ, якраз,
      До цих подій. Орда тоді зібралась
      Залісся покорити. І до нас
      (Як тільки крізь сніги оті дісталось)
      В Чернігів із Рязані прибуло
      Посольство з Коловратом невелике,
      Аби князівство наше помогло
      Орду в Рязань ту не пустити дику.
      Євпатій був хоробрий чоловік
      Та гарний воїн, князем добре знаний.
      Хоча «Не можу помогти!» прорік,
      Але у очі Коловрата глянув
      І мовив: - Можу трохи відпустить
      Тих, хто захоче вам у поміч стати.
      Коней дам, зброю… Клич рознісся вмить.
      Бажаючих зібралося багато.
      Й досвідчені були, і молоді.
      Усім хотілось пошукати слави.
      За Калку відомстити, бо тоді
      Для наших кепсько закінчились справи.
      Князь триста із усього відібрав.
      Дав коней, зброю і ми подалися.
      Зима. Мороз навколо все скував.
      Шлях, в основному по річках стелився,
      Бо по лісах зимою не пройти.
      Спинялись мало, дуже поспішали,
      Аби Рязані чимскоріш дійти.
      Але спізнились…Попіл лиш застали
      І гори вбитих. Плакав Коловрат,
      На попелі стояв своєї хати.
      Монголам клявся відомстить стократ,
      Бо жінку й діти мусив поховати.
      З Рязані ми помчалися услід
      Орді. Шукати довго не прийшлося.
      Вона кривавий залишала слід
      Там, де міста і села були досі.
      Ми мстили щедро, де який загін
      Стрічали, то живих не залишали.
      Встеляли землю мертві, як один.
      Ми жалості, як і вони, не знали.
      Ховались від погоні у лісах
      І звідти вже наносили удари
      Та сіяли поміж монголів страх.
      Були, немов мечем Господнім кари.
      Хоч наші також гинули в бою
      Та люди усе нові прибували.
      Вже й кілька сот стояло у строю
      Тих, хто рахунки із ордою мали.
      Монголи йшли за нами по слідах,
      Хан повелів загін уполювати.
      Метатися нелегко по снігах,
      Між болотами прихисток шукати.
      Змикалося усе тісніш кільце,
      Орда поміж боліт нас заганяла
      Під Суздалем. Останнім острівцем
      Для нас галява серед лісу стала,
      Куди монголи і загнали нас.
      Навкруг лиш ліс й монголи з усіх боків.
      Настав, нарешті помирати час…
      Але ми ще живі – не мертві поки,
      Тож здатні із собою прихопить
      Ординців. І останній бій почався.
      Уже монголів купою лежить
      Навколо нас. Євпатій, наче грався
      Своїм мечем, а біля нього ми
      Теж землю трупом щедро устеляли.
      Зібрала смерть врожай тії зими,
      Який, мабуть, ніколи не збирала.
      А хан все слав і слав свої полки,
      Щоб нас здолати. Ми не піддавались.
      Трималися кривавої ріки,
      Яка попід ногами розтікалась.
      Вже залишилось не багато нас…
      І раптом все затихло, зупинилось.
      Що клятий хан надумав на цей раз?
      Невже монголи, врешті утомились?
      Ба, ні… Зненацька камінь захурчав
      І впав між нами. За ним другий…п’ятий.
      Хан нас вбивати здалеку почав,
      Щоби монгольську кров не проливати.
      Дарма покласти військо не схотів,
      Тож вирішив камінням нас побити.
      А нам одно лишалося в житті –
      Чекати, поки камінь зможе вбити.
      Уже Євпатій впав, зронив меча,
      Вже нас з десяток, мабуть залишилось.
      Ніхто не став благати, не кричав,
      Лише до купи все тісніше збились.
      І тут раптово каменепад затих.
      І сам монгольський хан до нас під’їхав
      В оточенні із нукерів своїх.
      Щось запитав у нас доволі тихо.
      Нам ламано товмач переповів:
      - Де ваш батир, що славно з нами бився?
      Хан би на нього глянути хотів.
      Я мовчки над Євпатієм схилився,
      Підняв на руки. Хан ще щось сказав.
      Навкруг монголи схвально загуділи.
      - Хан повеління своїм воям дав,
      Аби живих на волю відпустили,
      А мертвих поховати побажав,
      Із почестями, як батирів славних
      Щоб смерть геройську кожен поважав…
      Такі ото, онучку, були справи…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    450. * * *
      У полі хитрий вітер
      Не можна обдурити.
      Він налітає звідти,
      Звідкіль його не ждеш.
      То вихором промчиться,
      То легко пробіжиться,
      А то десь зачаїться.
      Знайди-но, спробуй де.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    451. * * *
      Стоптавши черевиків кілька пар,
      Зітерши кілька посохів, урешті
      Я у країну юності попав
      І запитав себе: «Ну, де ти вештавсь?!
      Ішов би прямо, швидше би дійшов!»
      Чи шлях лише сьогодні став відомий?
      Не за моря і ріки. Просто знов
      Я повернувсь до батьківського дому.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    452. Легенда про білих і чорних ангелів
      В тісному бомбосховищі , в задусі,
      В півтемряві народ сидить, стоїть.
      І молоді жінки, й старі бабусі,
      І діточки чекають на ту мить,
      Як скінчиться, нарешті, ця навала,
      З цієї можна вийти духоти.
      Сирени, наче благості чекали
      Та дослухались. Десь із висоти
      Все ж долітали вибухи далекі.
      Бувало, недалеко десь рвоне
      Й земля дрижить. Чекання те нелегке.
      Не знаєш – як тривога промине,
      Чи дім ще цілий лишиться стояти,
      Чи то уже й не буде куди йти?!
      В куточку під стіною сидить мати
      Із хлопчиком. Він у страху тремтить
      І тулиться тісніше до матусі.
      Вона ж його до себе пригорта.
      Його уста шепочуть: «Не боюся!»,
      До мами оченята поверта
      В надії, що вона його врятує
      Від того жаху… Раптом запитав:
      - Навіщо люди, матінко, воюють?
      Для чого ця ракета приліта,
      Щоб вбити нас? Що ми таке зробили,
      Щоб нас вбивати? Звідки повелись
      Ненависть, зло? Ми ж зовсім мирно жили.
      І раптом звідкись вороги взялись?!
      Хто нас бомбить? - Бомбить Росія, синку.
      - Чому? Хіба ми вороги, скажи?
      Там дядя Вася проживає в Химках.
      Він же у гості приїздив і жив
      У нас. А ми у нього гостювали.
      Такий веселий і зі мною гравсь.
      Чому ми раптом ворогами стали?
      Він також прийде, щоб вбивати нас?
      Що змушує людей іти вбивати
      Таких, як сам? Скажи мені, чому?
      Що матінка могла йому сказати,
      Коли й сама не відала. Тому,
      Подумавши , повідала синочку
      Легенду давню, чуту ще тоді,
      Як їй самій було ще стільки ж рочків,
      Як синові: - Казав мені мій дід
      Василь (твій прадід, любий сину)
      В один із тихих вечорів ясних
      Історію, звідкіль беруться війни,
      Хто і навіщо починає їх.
      Було то у далеку давню пору,
      Як Бог ще тільки світ наш сотворив.
      Тоді у світі ще не було горя
      І він лише добром одним і жив.
      Та ж світ великий, без кінця і краю,
      Хіба за всім одному углядіть?!
      Хтось в тому Богу помагати має
      Й рішив тоді він ангелів створить.
      Ті ангели по світові літали,
      Дивились, щоб порядок був у нім.
      Тим, хто в біду потрапив, помагали.
      Але із часом дехто, поміж тим,
      Став заздрісно на світ цей позирати
      І сам у ньому правити схотів.
      Супроти Бога він підбив повстати
      Ще ангелів других. Та спроби ті
      Припинені були рішуче Богом.
      Відступників прогнав він із небес.
      Й з’явились чорні ангели від того,
      У підземеллях хоронились десь
      Та проти Бога смути затівали.
      Та не самі, руками тих людей,
      Яких вони з шляхів добра збивали,
      Навчали злих, неправедних ідей.
      Робили це тихцем – боялись Бога.
      Шукали тих, хто легко піддававсь
      Спокусі всякій, на душі у кого
      Наліт вже чорний від того збиравсь.
      Хто заздрив чорно, хто чинив розбої,
      Дурив і крав, паплюжив, убивав.
      Їм легко із людиною такою.
      Тож чорний ангел в душу й залітав.
      Була людина, а ставала звіром
      Підступним, хитрим. Між людей жила,
      Других збивала в свою чорну віру
      І сіяла навколо зерна зла.
      Коли ж чимало душ таких збиралось
      В якомусь краї, то тоді вони
      Уже й до влади, навіть доривались.
      Той, в кого дух вселився Сатани,
      Сідав на трон й зло починало править…
      - А як же білі ангели? Чому
      Вони до того допустили справу?
      - А білі, синку, ангели тому
      Лише у цьому світі помагають,
      Хто сам устане проти сили зла.
      А, як таких чи мало, чи й немає?
      Коли байдужість в душах розцвіла
      Чи страх із дому вийти заважає?
      Чи ж зможуть одиночки зупинить
      Те зло, що лізе звідусіль нахрапом?
      Воно з таким справлялося умить –
      Смерть, психлікарня чи то по сибірах.
      Дивись, вже й край той колір поміняв.
      То був увесь зелений – тепер сірий,
      Коричневий чи то червоний став,
      І правлять в ньому фюрери чи дуче,
      Чи то вожді. І зманюють людей
      Ідеями нелюдськими своїми.
      І вже народ за ними слідом йде,
      І вже готовий убивати з ними.
      Себе вже богообраним вважа
      І думає, що має повне право
      Других учити з поміччю ножа,
      Творити свою «вічну» наддержаву.
      Тоді сусідам лихо настає,
      Бо ж прийдуть «богообрані» з ножами,
      Які чуже вважають за своє.
      Тепер уже народам тим, так само,
      Потрібно зрозуміти – хто вони:
      Байдужі, боягузи чи іуди.
      Чи встануть спільно супроти війни,
      Чи ворогу до ніг схилятись будуть.
      Як схиляться, то ангели з небес
      Лиш сумно будуть на таке глядіти.
      Коли ж народ з’єднається увесь,
      Аби супроти зла отого вийти.
      Хай слабші, але сильні духом, то
      І ангели тоді прийдуть на поміч.
      І там, де десять, наче стане сто,
      Яких не вдасться подолать нікому.
      Зійдуться у смертельному бою
      Тут на землі народи, в небі ж стануть,
      Одвічну битву поведуть свою
      І ангели. Громи небесні грянуть.
      Зійдуться чорні й білі в небесах
      Невидимі з землі людському оку.
      І падатиме на траву роса
      Кривава у промінні сонця, поки,
      Нарешті, білі стануть гору брать
      І чорних із небес униз скидати
      Та в підземелля знову заганять.
      І світ від зла їх чорного звільняти.
      А на землі в кривавому бою
      Зламає шию їх орда й поспішно
      В «печеру» заховається свою,
      Надіями пустими себе втішить,
      Що вона скоро набереться сил
      І візьме гору. Та у лігво кляте,
      Зганяючи ту погань звідусіль,
      Прийдуть добра могутнього солдати
      І викурять із душ їх чорноту,
      Відкриють очі, щоб могли пізнати
      Зло, що чинили і неправду ту,
      Якої ради йшли вони вбивати.
      І знову стане спокій на землі,
      Поки залижуть чорні свої рани.
      І разом з Сатаною на чолі
      Плести десь чорні сіті свої стануть.
      Спочинуть люди, врешті від війни
      Із часом всі свої страхи забудуть.
      А ангели добра із вишини
      Із радістю на те дивитись будуть.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    453. * * *
      Тихий зоряний вечір.
      Місяць вербі на плечі
      Виліз та позирає
      Чи де музика грає?
      Чи йому танцювати
      Чи іти далі спати?
      А над річкою тиша,
      Очерет не колише.
      Соловейко у гаї
      Ще, напевно, дрімає.
      Хіба іноді риба
      Наче злякана стриба…
      Так сидів би і лише
      Слухав цю дивну тишу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    454. * * *
      Поки за сльози і пролиту кров
      Господь не покара у тому винних,
      Одні будуть закінчуватись війни,
      Як нові починатимуться знов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    455. Полковник козачий Максим Кривоніс
      Ох, Максиме, Максиме, з ким лише не змагавсь,
      А проклятій хворобі отак легко піддавсь.
      Наче, й куля не брала, не дістала стріла,
      Жодна шабля зі світу білого не звела.
      А тут зліг і не встанеш, сили зовсім нема
      І затьмарює розум часом зовсім пітьма.
      Ще так хочеться жити, накопичилось справ,
      Почалася робота, яку довго чекав –
      Звільнення України від нахабних панів –
      Мабуть, вже не побачить того щастя мені?!
      Пам’ять все повертає на прожиті літа.
      Слід, мабуть, пригадати, поки час не настав
      І далеку Вільшану, де худобу він пас.
      Не свою, а громадську. То найліпший був час.
      Кругом степ неозорий і зелені гаї.
      Ніхто не зазіхає там на мрії твої…
      Та дитинство не довге у селянських дітей,
      Довелося забути уже скоро про те,
      Бо забрали в маєток, щоб панам догоджать,
      А він же із малого та й не звик слугувать.
      Часом і огризався, за що пахолок сік
      Так, що тижнями спати міг лиш лігши на бік.
      Та від того ще більше гнів у ньому кипів,
      Гнівом тим згартувався, в гніві тому змужнів.
      Зціпив зуби і лише гострив в серці ножі,
      Щоб помститись за кривди і свої, і чужі.
      Та не стримався якось, як приїхав панич,
      Забажав собі дівку найгарнішу на ніч.
      Пахолки притягнули зовсім юне дівча,
      Той нахаба надворі вже чіплятись почав.
      І не стримавсь він, кинувсь, панича відштовхнув,
      Щоб дівча захистити. Все на світі забув.
      Але пахолок дужий у лице зацідив,
      Хряснув ніс і від болю він, немов знавіснів.
      Як отямивсь – лежали пахолки у крові,
      Не дивився – чи мертві вже були, чи живі.
      Знав, що пан не пробачить і на смерть покара.
      Тож майнуло одне лиш в його думках: пора!
      І подався у степ він, де ніхто не знайде,
      Де його лише воля – куди схоче – піде́.
      Там зустрів таких самих відчайдушних, як він
      Саме так і з’явився його перший загін.
      Він такий був гарячий, мов сидів в ньому біс,
      Між козаками звався із тих пір Кривоніс,
      Бо ж таки поламали пани носа йому.
      Обіцяв ще помститись паничеві тому.
      Але згодом забулось, не до того було,
      Скільки всякої кривди в Україну прийшло,
      Особисті образи мусили відійти,
      Перше треба нещасним людям допомогти.
      Добре сала за шкуру він панам заливав,
      Але всіх захистити просто сили не мав.
      Все чекав, як підніме хтось на битву народ
      Проти панського гніту, проти ляхів…І от
      Дочекався. Про Хмеля гарні вістки прийшли,
      Що усім підніматись він на битву велить.
      Як такого наказу не дотримає він?
      Повів в поміч Богдану весь свій вірний загін.
      Весна рання стояла, як прибув він на Січ.
      Там якраз готувались іти ляхам навстріч,
      Що вже вирядив гетьман, аби Січ зруйнувать.
      І пішов з усіма він ляхів тих зустрічать.
      Жовті Води, як нині перед очі його,
      Оточили козаки в полі ляха того,
      Він возами обставивсь та гармат встановив.
      Так стояли в облозі вони декілька днів.
      Стали ляхи просити пропустити назад,
      Хмель погодився, наче та лишень без гармат.
      Щоби слово він стримав і бува не напав,
      Він із Крисою разом у заручниках став.
      Ой, дурні ж були ляхи, почалася метушня,
      Криса втік, а він в ляхів став просити коня,
      Щоби того догнати. І повірили ті.
      А він слово порушив, мабуть, вперше в житті.
      Досі совість ще мучить, що утік, та тоді
      Що зробив з ляхів дурнів, він, звичайно, радів.
      Поки йшли перемови, щоби лях відступав,
      Він у Княжих Байраках шлях весь перекопав.
      І, коли налетіла татарва звідусіль,
      Не напасти на ляхів, він не мав просто сил.
      Кров ще й досі та капа та у грудях пече.
      Та по Жовтих хотілось йому ще її й ще.
      Далі Корсунь. Черкаський полк Богдан йому дав.
      І велів в Крутій Балці щоб з козаками став .
      Сам із Корсуня ляхів в чисте поле зманив,
      А вже їх на дорозі він з полком перестрів.
      Як затиснули ляхів, що їм нікуди йти,
      Довелось або в полі тоді мертвим лягти,
      Або стати ясиром, шлях до Криму здолать.
      Не зосталося ляхів у краю панувать.
      Поки гетьман спинився і полки гуртував,
      Він Максима направив, щоб життя не давав
      Ляхам по всім Поділлі, піднімав там народ.
      Добре ляхам дісталось від козацьких щедрот.
      Скільки міст вони взяли? Зараз не зрахувать.
      Все Поділля палало, ляхи стали втікать,
      По фортецях ховатись, знявся жалібний крик.
      Тут Ярема примчався, із Лубен ледве втік.
      Став жахіття творити: різав, вішав, палив.
      Цим Максима страшенно він тоді розізлив.
      Слово дав, що помститься,полки сво́ї зібрав
      Та з Яремою клятим бій смертельний почав.
      Кілька раз зустрічались в тім смертельнім бою,
      Вже здавалося, наче, його, врешті, доб’ю.
      Раз з коня ледь не скинув та рвонув той убік,
      Забрав залишки війська й з-під Махнівки утік.
      Вже за ним не ганявся – іще доля зведе,
      Той Ярема рятунку, все одно, не знайде.
      А тим часом подався, на Полонне напав,
      Неприступним, говорять, його лях називав.
      Та, дав Бог, приступили та й гуртом узяли,
      Добре ляхів побили і гармат здобули.
      Славна була гулянка. Знов Ярема з’явивсь,
      Взяв у поміч ще ляхів, в Константинів вчепивсь.
      Хоча сили і менше у Яреми було
      Та ж то військо, а в нього – лиш селян прибуло.
      Та не став він чекати, підняв полк і помчав
      І на військо те ляське нападати почав.
      Три дні билися в полі, кров лилася три дні,
      Все здавалося, наче в безкінечному сні.
      Скільки там на тім полі його хлопців лягло
      Але військо тих ляхів усе ж перемогло.
      Вже на третій день кляті з того поля знялись
      І на Збараж ховатись чимскоріш подались.
      Поховавши загиблих, він на Бар поспішив.
      Там лях війська багато і гармат накопив.
      Ох, міцненький горішок. Взять нелегко було.
      Скільки «фокусів» різних, скільки сили пішло.
      І підкопи робили, і «гуляй-городи»,
      І драбини високі, і гарматами бив.
      Копи сіна й соломи серед ночі палив
      Щоб густий їдкий дим був місто все оповив.
      А воно так палало, вітер так його рвав,
      Що й у Барі самому теж вогонь запалав.
      Поки паніка в місті, він атаку повів,
      Щоби, тим скориставшись, бастіон захопив.
      Не вдалося. З другого на плотах підпливли
      І, забратись на стіни, на високі змогли.
      Серед переполоху, ляхи, врешті, здались.
      Теж , що Бар неприступний, говорили колись.
      Там і зброї багато і продуктів взяли
      Та й на Кам’янець потім здобувати пішли.
      Але там не вдалося. Хмель покликав його,
      Бо вже ляхи зібрали знову війська свого,
      Стали біля Пилявців, сил не міряно в них.
      І Ярема проклятий теж із військом прибіг.
      Поки ляхи старались через річку пройти,
      Повелів йому табір ляський Хмель обійти
      І, як тільки на ляхів козаки налягли,
      Ті збиратися стали, утікать почали.
      Бо ще й чутки пустили, що десь він тут стоїть,
      Аби жодного ляха з табору не пустить.
      Так тікало те панство, гонор хутко десь дівсь,
      Що найперший у Львові за два дні появивсь.
      А добра залишили, і гармат, прапорів.
      Ще ніколи Хмельницький з того так не радів.
      Та сидіть не збирався він на полі тому,
      До Варшави дістатись вже хотілось йому.
      Тож на Львів подалися і його облягли.
      Іще Луцьк й Теребовлю по дорозі взяли,
      Як велів йому гетьман. Потім вже і на Львів.
      А тим часом і жовтень уже місяць наспів.
      Не хотілося Хмелю місто Львів руйнувать,
      Не хотілось татарам на розор віддавать.
      А містяни уперлись, не здаються ніяк.
      Треба якось подати їм загрозливий знак.
      Знову Хмель викликає, взяти замок велить,
      Що Високим тут зветься, бо ж високо стоїть.
      Що ж, як замок – то й замок. Своїх хлопців узяв.
      І вночі на той замок на Високий напав.
      Ніхто й не сподівався, що можливо оте,
      Там до нього піднятись, діло вже не просте.
      Тим не менше, козаки прапор свій підняли
      На Високому замку. Звідти, навіть, могли
      Стрілять курок на ринку. Місто ж все на виду.
      Знав Богдан після чого ті на згоду підуть.
      Взяв із міста він викуп й на Замостя пішов,
      Щоби вже в самій Польщі проливать ляську кров.
      Вже зима підступала, почались холоди,
      Завітали хвороби. Й він тієї біди
      Не зумів оминути. Десь чуму підхопив,
      Та в монахів полежав, трохи зілля попив.
      Не став далі лежати, все у Божих руках.
      Бо ж Замостя слід взяти, там Варшава чека.
      Ох, те кляте Замостя! Щоб, здавалось, його.
      Гарнізон невеликий, із сім тисяч всього.
      І запасів в них мало. Та ж навколо вода,
      Рів, річки розливались та іще й болота.
      Хоч відводили воду, а вона прибува.
      А тут пошесть у війську почалася нова.
      Задув вітер холодний, от-от сніг упаде,
      І не можна від того врятуватись ніде.
      Сам іще не оклигав, а вже знов захворів.
      У пропасниці лютій у пекельній горів.
      Та боровся, піддатись не збирався він їй,
      Бо ж іще за Варшаву буде з ляхами бій.
      Але Хмель раптом здався, перемови почав.
      Ледве тільки дізнався, він до нього помчав,
      Став на Хмеля кричати, щоб дурню припинив,
      І війська від Замостя на Варшаву повів.
      Хмель був також гарячій. Тож зірвався ураз.
      Дав його прикувати до гармати наказ.
      Цілий день, наче здрайця, він прикутий сидів,
      Поки, врешті у Хмеля не утишився гнів.
      Повелів розкувати. Та зламалося щось
      У душі його раптом, мов обрізало. Ось
      І хвороба, нарешті ,доконала-таки.
      Зовсім сили не стало і підняти руки.
      Раптом брат пригадався, що в Пилявцях пропав,
      Син єдино зостався, поряд з ним воював.
      Є кому передати всі надбання свої,
      Є кому далі вести за свободу бої.
      Усміхнувся, згадавши свого сина Сашка,
      Молодий іще, наче, а рука вже важка…
      Знов пітьма підступає, закрива йому вид,
      Вже, напевно, ніколи не побачить він світ.
      Недаремно, одначе, все життя пригадав.
      Бог йому наостанок шанс такий і надав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    456. * * *
      Повільно повертають дзиґарі.
      Тьмяніють зорі і ясніє небо.
      Бог Фаетон дає поперед себе
      Дорогу лише вранішній зорі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    457. * * *
      Я не убивця, я лише солдат,
      Який завжди виконує накази.
      Як у руках надійний автомат,
      Який осічки не давав ні разу.
      У чому ж тоді, вибачте, вина?
      В тім, що ні разу клятви не порушив?
      Так – убивав, але ж на те війна.
      Така робота – убивати мушу.
      Ні проти кого не тримав я зла
      І без наказу не вбивав нікого.
      Питайте з тих, чия була вина,
      Нехай відповідають перед Богом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    458. * * *
      Ніч одягнула кольє з діамантами,
      Мов королева яка.
      Хоч похизується тими каратами,
      Доки десь місяць блука.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    459. * * *
      Видряпані наспіх імена
      На стіні. Усе, що залишилось.
      А навколо забуття стіна
      І нічого зовсім не змінилось.
      Тільки, наче, виросла стіна
      Та яскравіш надписи довкола,
      Що й не прочитати імена:
      «Ми вас не забудемо ніколи!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    460. Як Хаджі-Гірей генуезців провчив
      Було то в далекі тепер вже роки.
      По Криму усьому плели павутину
      Купці генуезькі, немов павуки.
      Лишили далеку свою батьківщину,
      Шукаючи світом поживу легку.
      А тут, у Криму їм роздолля велике.
      Бо ж був він якраз на торговім шляху,
      Європу єднаючи й Азію дику.
      Мов гнізда осині, дивилися в світ
      Солдайя і Кафа, Воспоро й Чембало
      І множились, свій залишаючи слід,
      Все нові колонії скрізь виникали.
      Звичайно, й до того там люди жили
      І теж працювали, і теж торгували.
      Але генуезці тут гору взяли
      Й тепер, як господарі всім керували,
      Збирали вершки із досягнень чужих
      І тим багатіли. А їх батьківщина
      Далека міцніла на грошах отих.
      Отак і снувалася та павутина.
      То час нестійкий був якраз у Орді,
      Мінялись, як наче осіння погода,
      Монгольські правителі. Саме тоді
      У Хаджі-Гірея з’явилась нагода
      Вернутися в Крим, звідки його прогнав
      Улу-Мухаммед. Усього на два роки.
      Хоча він тоді того ще і не знав,
      Тож владу свою почав зміцнювать поки.
      Окрім генуезців в Криму ще було
      Князівство Мангуп, або ще Феодоро.
      Затиснуте в горах у Кримських, жило
      Доволі сутужно воно на ту пору.
      Тож Хаджі-Гірей і надумав якраз
      Мангуп й генуезців до бою стравити,
      Умовивши князя Мангупа, що час
      Чембало йому в генуезців відбити.
      Щоб вийти до моря з князівства могли.
      Чембало, хоча генуезьким вважалось,
      Та греки у нім, в основному, жили
      І на генуезців все більш ображались,
      Бо їхні порядки обмежили всі
      Їм промисли рибні, що греки з них жи́ли .
      Тож, ледь князь із військом на місто насів,
      То всі генуезці звідтіль відступили.
      Та гонор спокійно їм спати не дав.
      Писали до Генуї, слізно просили,
      Щоб звідти правитель їм військо прислав
      Й вони не лише Феодоро скорили,
      А й Кримського хана. Престиж над усе.
      І гроші знайшлися, й охочих багато.
      І ось уже море ескадру несе,
      Щоб винних у «злочині» тому скарати.
      Іще тільки літо вступало в права,
      Як флот генуезький дістався Чембало.
      Про те, що нависла загроза нова,
      Тоді іще в місті нічого не знали.
      Отож генуезці наскочили вмить,
      Побили сторожу, ланцюг розрубали
      І ось уже в бухту ескадра спішить,
      На берег зійшли та і штурм розпоча́ли.
      Багато людей в тім бою полягло,
      Але не вдалося фортецю узяти.
      Щоб легше ті стіни узяти було,
      Прийшлося із суден спустити гармати.
      Гарматами геть розвалили стіну,
      А потім зламали ворота, ввірвались,
      Вчинили усім різанину страшну,
      Від рук генуезців не порятувались
      Ні військо мангупське, ні мирний народ,
      Бо місто віддали на розграбування.
      А далі подався вздовж берега флот,
      Дійшов Каламіти, що часом останнім
      Був портом мангупським. Всі люди втекли,
      Забравши майно своє, високо в гори.
      Отож генуезці геть місто знесли,
      Лиш стіни тяглися закопчені вгору.
      Пройшовши по селах вогнем і мечем,
      До Кафи, нарешті вони подалися.
      У планах таємних їх малося ще,
      Щоб хан кримський Генуї також скорився.
      Отож, зготували таємно війська,
      Десь аж вісім тисяч під стяги зібрали.
      Вважали – прогулянка буде легка,
      Бо ж опору зовсім вони не чекали.
      Впадуть, наче коршуни на той Солхат,
      Ще й хана захоплять – ото здобич буде.
      Весь Крим стане їхнім і їхній солдат
      Устромить татарам списа прямо в груди.
      Забули, щоправда, що Кафа-таки
      Татарська й татари у ній проживають.
      Надумались тільки, а звідти вістки́
      Уже і до ханових вух досягають.
      Отож, в понеділок, спекотного дня
      З воріт Кафи військо велике з’явилось.
      Між них полководець правує коня.
      Він сам наказав, щоби не утомились,
      Всю зброю покласти свою на вози.
      Тож військо ішло по дорозі без зброї.
      Ніщо не віщує, здається грози
      І люди спокійно простують юрмою.
      Уже дві третини дороги пройшли,
      Дісталися десь під обід Карагозу.
      Уже для обіду і місце знайшли,
      Аж раптом п’ять вершників їм на дорозі
      Татарських. На пагорбі стали на мить
      Та й зникли, неначе їх зовсім не було.
      Спинились передні – що далі робить.
      Та часу зовсім не багато минуло,
      Як десять з’явилося там верхових
      І стріли взялись в генуезців пускати.
      Ті кинулись хутко тікати від них,
      Аби хоч життя своє порятувати.
      А військо, що далі дорогою йшло,
      Побачивши, що їх передні втікають,
      Налякане, адже без зброї було,
      Подумало - ворога тьма насідає.
      Забувши про зброю, що десь на возах,
      Взялося тікати, аби врятуватись.
      Умить генуезців охоплює страх,
      Їм геть не до того, аби захищатись.
      Татари ж на конях услід їм летять,
      І стрілами б’ють, і шабля́ми рубають.
      Мов знищити всіх до одного хотять,
      Пощади вони ні до кого не мають.
      Тікають вояки, рятують життя,
      Один перед одного в Кафу сховатись.
      А в спини їм стріли невпинно летять,
      Не всім удається від них врятуватись.
      Хтось хутко біжить, хтось між трупів ляга,
      Прикинувшись мертвим - діждатися ночі,
      Щоб в темряві правди шукати в ногах.
      Хоча і бояться, що коні потопчуть.
      Татари ж, хоч менше в них війська було,
      За утікачами, як кара летіли,
      Ніщо їх спинити уже не могло,
      Крім ночі. Як сутінки землю укрили,
      Вернулись вдоволені у свій Солхат.
      А ті, що прикинулись мертвими, встали
      Та й стали у темряві в Кафу втікать
      І там лиш життя своє порятували.
      Хоча серед них було мало таких,
      Хто б рани не мав він стріли чи від списа…
      Схилилася Генуя хану до ніг,
      Не та, не заморська, а кримськая, звісно.
      І стали платити йому данину,
      Немов свого пана повсюди приймали…
      Як гонор бува підніма на війну,
      Хотілось, щоб приклад ви цей пригадали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    461. * * *
      А сонечко спустилося у став,
      Немов хотіло перед сном скупатись.
      Саме червоним стало наливатись.
      І час вечірніх сутінок настав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    462. * * *
      Курган в степу все тягся догори,
      Немов хотів поглянути востаннє:
      Куди ще тої давньої пори
      Поділись ті, хто тут його поставив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    463. Легенда про каланхое
      - Що, онучку, знов тече із носа?
      Десь, напевно, нежить підхопив?!
      Той тупцює, ноженята босі
      Чорні - у багнюку десь вступив.
      Оченята опускає долу,
      Шморга носом, наче винен в тім.
      Хоч вона й не лаяла ніколи,
      Була завжди лагідною з ним,
      Але він побоювався трішки,
      Бо ж бабуся строгою була.
      Попадало часом на горішки
      Старшим його братикам. Могла
      І лозину добру в руки взяти.
      Тож стояв із острахом в очах.
      - І куди ото дивилась мати?!
      Видно, все в ділах та у ділах!
      Хто там за дитиною слідкує?!
      А ходи, онучку-но сюди
      Я тебе гарненько полікую.
      Та не бійсь, маленький мій, ходи!
      Сама якесь листячко зірвала
      Із рослини, що в садку росла.
      Придавила, кілька крапель впало,
      Хлопцеві до носа потекла
      Рідина із того листя й, наче
      Зразу легше стало, ніс «пробивсь».
      - Та посидь іще! Чого ти скачеш?!-
      Бо ж онучок швидко підхопивсь,-
      Давай сяду я побіля тебе,
      Щось цікаве розкажу поки.
      «Лікам» ще попрацювати треба.
      Хочеш знати про оці квітки̓,
      Що тебе від нежиті рятують?
      Каланхое цю рослину звуть.
      Десь вона із Африки, пліткують.
      То, цілком, онучку, може буть.
      Десь колись історію читала,
      Наче, на одному кораблі
      Лихоманка моряка дістала
      В морі. До великої землі
      Ще було дістатися не просто.
      Щоб команду всю не заразить
      Вирішили хворого на острів
      Помирати, врешті залишить.
      Через місяць, як назад вертали,
      Мимо, все одно їм пропливать,
      Знов до того острова пристали
      Аби хоч останки поховать.
      Як усі вони подивувались,
      Що живим побачили його
      З лихоманки й сліду не зосталось.
      Аж пашів здоров’ям. А чого?
      Бо оцим от листям лікувався
      І свою хворобу переміг.
      Він з собою тих рослин набрався
      І привіз на батьківщину їх.
      З того часу триста літ промчало,
      Прийнялась рослина, розросла.
      Скільки вже життів порятувала,
      Скільки вже хвороб перемогла.
      Помовчала якусь мить бабуся:
      - Говорила з дідом із одним...
      Набрехати, звісно, не боюся,
      Що почула – те й переповім.
      Так мені він ще й таке повідав –
      Ця рослина не з чужих країв.
      Хоч чужа у неї назва, видно,
      Але має корені свої
      В наших землях. І було то, наче,
      Кілька сотень, може, літ тому.
      Проживала жінка-одиначка
      У селі, говорять одному.
      Ще з малого мріяла небога
      Вийти заміж, діток народить.
      Не, як нині, звісно - не одного,
      А з десяток. Милувать, ростить.
      Мріяла ще людям помагати,
      Як бабуся, що в селі жила –
      Травами хвороби лікувати…
      Мріяла… Одначе, не змогла.
      Доля її склалася невдало.
      То якось наскочила орда
      І дівчину у ясир погнала.
      Там татарин у Буджак продав.
      До паші в гарем. Але дівчина
      Утекла…Хотіла утекти.
      Упіймали та за її вчинок
      Повелів паша її сікти.
      Били довго, викололи очі,
      Щоб вона дороги не знайшла
      Та й пустили. Хай іде, де хоче.
      Не пропала. В рідний край прийшла.
      Молода, але сліпа, каліка.
      Хто ж на ній одружиться? Жила
      Все життя одна, без чоловіка.
      Діточок теж мати не могла.
      З лікуванням в неї теж не вийшло.
      Як сліпій їй трави розрізнить?
      Тож ночами плакала невтішно,
      Бо нічого не могла змінить.
      В Бога лише одного прохала,
      Щоби не даремно хоч жила.
      Врешті, спати вклалась і не встала.
      Поховали на краю села.
      Як прийшли небавом на могилу,
      Здивувались, бо на ній зросла
      Квітка, а на ній листочків сила
      На великих на листках була.
      Наче, начепились малі діти
      До своєї матері. Взяли,
      Спробували вдома посадити…
      Диво ті листочки проросли.
      Згодом люди також зрозуміли,
      Що рослина зовсім не проста,
      Бо хвороби лікувать уміла
      І здоров’я людям поверта.
      Мабуть, що омріяне збулося,
      Бог таки почув її слова…
      Що, уже не капає із носа?
      Ну, біжи вже, шибеник, давай!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    464. * * *
      Безмовно зорі падали останні.
      А я дивився в відчаї на них.
      Лежав в траві, загадував бажання
      Та чомусь зосередитись не міг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    465. * * *
      А на війні, як на війні,
      Життя ніколи не в ціні
      І дуже хочеться мені
      По всьому світу,
      Щоб небо синєє було,
      По ньому сонечко пливло
      І все буяло і цвіло,
      Сміялись діти.
      А кому хочеться війни,
      Хай лобом б’ються до стіни.
      Дивись, роздумають вони
      Мечем махати.
      І будем ми спокійно жить,
      Сміятись, плакати, любить,
      Не перерве того й на мить
      Війна проклята.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    466. Отаман Зелений
      - Чи Зеленого, спитати хочете, я знаю? –
      Дід хитренько усміхнувся, - Як його не знати?
      Бо ж стояли у Трипіллі поряд наші хати,
      Я його іще з малого зовсім пам’ятаю.
      Ілько столяром був знаним на усю округу,
      Мав дітей з десяток, може, серед них Данила.
      Наймолодший був із хлопців, і столяр умілий,
      Та погнала його доля на дорогу другу.
      Як народ проти царизму вперше збунтувався,
      Опинився між есерів молодий Данило.
      Через пару літ, здається, парубка зловили
      Та й в Сибір аж на три роки в заслання подався.
      А, коли вже повернувся, пам’ятаю добре,
      То війна розпочалася, його і забрали.
      Багатьох тоді з Трипілля на війну послали.
      А Данило, говорили, воював хоробро.
      Дослуживсь до «охвіцера», звання вже не знаю.
      Кажуть, побував, неначе, німецькім полоні.
      То не знаю. Та ж казати я не заборо́ню.
      Може, й так. Та у житті всяко у людей буває.
      Вже в сімнадцятому, наче, приїхав в Житомир
      Там на прапорщика вчився, але не довчився,
      Бо ж заколот більшовицький в Росії «случився».
      Вже було не до навчання Зеленому тому.
      Що ж я все кажу Зелений, він же був Терпило.
      З діда-прадіда Терпили жили-поживали.
      То його уже Зеленим есери прозвали.
      Молодий же був, зелений. Так і приліпили.
      Як Центральна Рада владу в Києві узяла,
      Він вернувся у Трипілля владу лаштувати.
      А тут скоро вже й німецькі загули гармати.
      Скоропадському гетьма́ном душа забажала.
      Може б ми були й не проти, так же він узявся
      Землю всю колишню панську панам повертати.
      Отоді Данило й взявся загін формувати,
      Щоби гетьманові план той так просто не вдався.
      Пам’ятаю, ходив в шапці з червоною стрічкой,
      Казав, треба владу Радам в країні віддати.
      Чисто тобі більшовицький який агітатор.
      Потім, правда вже покинув дурну оту звичку.
      Коли німці покотились в Німеччину сво́ю,
      Встали всі проти гетьма́на і Данило з ними.
      Бо ж стараннями, як кажуть, на той час своїми
      Дві дивізії Дніпровські мав попід рукою.
      В вісімнадцятому, в грудні пішов він на Київ.
      Прапори тоді червоні над ним майоріли.
      Видавалось, більшовицьке то військо вступило.
      А вже ж Київ Муравйова забути не сміє.
      Та і хлопці у Данила попали в столицю,
      Їм, як вдягнений гарненько – то буржуї, наче.
      Узялись бешкетувати, піднялися плачі,
      Аж Петлюра наказав їм забиратись звідси.
      І не просто забиратись – іти к галичанам.
      Та Данило не скорився, повернув додому.
      Сказав, що уже не буде коритись нікому,
      А свій край від всіх «засланців» захищати стане.
      Ледь провідали про теє вожді більшовицькі,
      Стали тут же під’їздити «на рябій кобилі».
      Стали зманювать до себе…І таки зманили.
      Із петлюрівцями з ними взявся разом биться.
      Та недовго була «дружба» і з більшовиками.
      Ті ж так само захотіли ним покерувати.
      Довелось тоді Данилу їх також послати.
      Сказав: «Хай їм чорт, робити будем усе са́мі!»
      Для Зеленого Трипілля, мов фортеця стала,
      Кожна гопа – то склад зброї, в кожній хаті – друзі.
      Та й таке ж в селі у кожнім по усій окрузі,
      Його, наче свого батька всі люди приймали.
      Хоч був він ще молоденький, іще нежонатий.
      Та із виду такий гарний – дівчата любили.
      Невисокий та кремезний, у руках мав силу.
      Як потисне, бува руку – хоч «пробі» кричати…
      А тут за більшовиками прийшли продзагони,
      Бо їм, бачите, голоту нічим годувати.
      Стали шнирити по селах та хліб відбирати,
      Та сказав тоді Данило : «То не по закону!»
      Знов підняв усе Трипілля та усі околи,
      Розігнали продзагони та усі ревкоми.
      Побували (ненадовго) в Києві самому.
      Не пішов хліб український до їхнього столу.
      Розсердились більшовицькі вожді, розізлились,
      Бо ж із Києва боялись, навіть, виїздити.
      Об’явили отамана злодієм й бандитом.
      Та війська супроти нього збирать заходились.
      Не тисячу, не дві – двадцять тисяч надіслали,
      Ще й по Дніпру кораблями заходились бити.
      Щоби хлопців своїх дарма в боях не губити,
      Розпустив свої загони, щоб часу чекали.
      А сам з Ангелом ( то ще був отаман) подався
      За Дніпро на лівий берег, де і зачаїлись.
      Що козаки порубали – чутки розлетілись,
      А він сидів, пив горілку та над тим сміявся.
      І місяця не минуло, як знов повернувся,
      Знов червоних розігнали, зібралися хлопці.
      В дев’ятнадцятому було то вже, мабуть,році.
      В липні місяці, здається, коли не забувся,
      В Переяславі Данило зібрав люду купу
      І при всіх Переяславську скасував угоду,
      Ще підписану Хмельницьким. З неї одна шкода,
      Через неї з України москаль шкури лупить.
      Вже зібралося в Данило з тридцять тисяч люду.
      То вже, вважай, ціле військо мав він під рукою.
      Міг змагатися на рівних з самою Москвою.
      Хоча гнали більшовицькі армії зусюди.
      Й Директорія взялася, й Денікін із півдня.
      Скоро вжеДенікін Київ зумів захопити.
      Довелося із Данилом Петлюру мирити,
      Бо без помочі такої перемог не видно.
      Сам Петлюра з Денікіним не воює, наче,
      А ті взялись в селян землю знову відбирати.
      Як Данилові із ними та й не воювати,
      Він наругу над народом панам не пробачить.
      Усю осінь того року денікінців били,
      Не давали їм і кроку з Києва ступити.
      Тут ще й військо більшовицьке взялось їх тіснити.
      І в Данила росло військо, набиралось сили.
      Хто зна, як би воно далі із Данилом сталось.
      Але ж долю не обскачеш на коні нія́кім.
      Пішли Канів здобувати, де були вояки,
      Що, хоч, наче, українці – денікінці звались.
      І було їх там під сотню, й не такі затяті,
      Але сплутали Данила із більшовиками.
      В перестрілці і попали в отамана прямо.
      Довелось його козакам з міста відступати.
      Узяли вони Данила ще живого, наче,
      Думали, що до Трипілля довезуть такого.
      Не довезли. Закінчилась в Стрітівці дорога.
      І здригнулись козаченьки від гіркого плачу.
      Із тим плачем і привезли тіло у Трипілля,
      Поховали так, щоб менше хто могилу бачив.
      Бо прийдуть чи ті, чи другі – йому не пробачать,
      Відкопають, понівечать, навіть, мертве тіло.
      Прожив, як Христос, на світі тридцять і три роки.
      Любив неньку-Україну, за неї змагався
      Може, в чомусь був неправий, десь і помилявся.
      Та згадують його люди лиш з гарного боку.
      Дід на тім перехрестився та і мовив строго:
      - Бува, що людину брудом довго поливають.
      Та до неї бруд не липне, сльозами змиває.
      І народ добром, все рівно, згадає про нього.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    467. * * *
      Крізь неба решето просіює вода,
      На землю краплі падають холодні.
      Щось мокро і незатишно сьогодні.
      Але то все, напевно, не біда.
      Прогляне сонечко крізь хмарну пелену,
      Зігріє землю, щедро споєну водою.
      Десь хмари з вітром подадуться чередою
      І ми зустрінемо ще і другу весну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    468. * * *
      Було завжди в Україні ярмарок багато,
      Туди їхали із крамом аби торгувати.
      Везли посуд, везли збіжжя та вели скотину…
      Були й ті, що продавали неньку-Україну.
      Не на ярмарках, звичайно, бо не ті там гроші,
      А шукали, хто заплатить їм ціну хорошу.
      Виставляли честь на продаж, совість на додачу.
      Ті відкрито, другі тихо, щоб ніхто не бачив.
      За рублі, куруші, злоті, аби лиш купляли.
      Вони б, навіть, коли можна, то й батьків продали.
      Хто із жадоби своєї, а хто за «ідею»,
      Торгували, менжували совістю своєю.
      Були й бідні, і багаті – то нема різниці
      Аби лише легким хлібом нині поживиться.
      «Гроші запаху не мають». – казав імператор,
      Чому б «срібляки Іуди» удома не мати?
      Хоч, насправді, оті гроші, ой, смердючі були.
      Лиш Іудині потомки запах той не чули.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    469. Битва під Цецорою в 1620 році
      Із-за гори, з-за Дунаю грізне військо виступає,
      Іскандер-паша турецький у Молдову шлях тримає.
      Шлях трима, щоб покарати Ляхистан, що мир порушив,
      Бо Жолкевський із полками за Дністер до неї рушив.
      Рішив уряд Ляхистану йти Габсбургам помагати,
      Щоб повсталих угрів, чехів найскоріше подолати.
      Ще не висохло чорнило із Портою договору,
      А уже тривожні вісті прилетіли. Чи не скоро?
      Зібрав паша хутко військо з того, що мав під рукою.
      Турків лише кілька тисяч, вже до нього за рікою
      Приєднались молдавани та буджаки Кантеміра,
      Ще чекав підмогу з Криму, що спішила десь допіру.
      Із тим військом він і рушив аби ляхів переймати
      І в Молдові укріпитись в котрий раз уже не дати.

      А Жолкевський в Могильові, справді військо набирає.
      Уже ляхів дев’ять тисяч під рукою собі має.
      Запросив було козаків йому в поміч поспішити,
      Але здрайці ті сказали, що їм є чого робити.
      Розізлився гетьман дуже та став голосно казати:
      «З тими Грицями не хочу іти разом воювати.
      Хай ідуть орати землю або іще свині пасти!»
      За слова ті довелося, врешті й голову покласти.
      Були в нього реєстровці, але їх занадто мало.
      Серед них були й Хмельницькі. Сотня батькова дістала
      Від Жолкевського наказу – тож відмовити не в праві.
      Взяв з собою і Богдана, хай повчиться в тій виправі.
      Конєцпольського діждавшись і Корецького загони,
      Врешті, рушили походом до Дністра. Татари коней
      З того боку напували. Тож затриматись прийшлося.
      Але скоро всі фортеці прикордонні удалося
      Відібрати в турок. Навіть, із Хотина їх прогнали.
      Тепер уже шлях відкритий у Молдову вони мали.
      Тут примчав і сам господар її Каспер Граціані.
      Рішив з Портою порвати. Зупинився в ляськім стані.
      Привів, правда, кілька сотень замість тисячного війська.
      Та Жолкевський й тому радий, на те зовсім не озлився.
      Стали радитися разом, як їм далі поступати.
      Граціані радив проти Іскандер-паші рушати
      І його розбити в полі, доки ще орди немає.
      А тоді вже ляське військо і орду саму здолає.
      Та Жолкевський – гетьман битий, зажадав іти на Ясси.
      Уже там за міцним муром він би турок не боявся.
      От на тому й порішили. Швидким маршем подалися.
      Підійшли вже до Цецори, там Жолкевський зупинився.
      У старих уже окопах( колись жовніри порили)
      Стали табором, возами його добре укріпили.
      Гетьман і не сподівався, що до битви дійде справа,
      Тож не взявся будувати через Прут він переправу.
      А тут й турки нагодились. Згодом підійшли й татари
      Зі своїм калга-султаном. Іскандер- паша не вдарив
      Зразу по окопах ляських. Спершу гарно роздивився.
      А тоді вже ляський табір штурмувати заходився.
      З ранку самого ревіли аж до вечора гармати.
      Кров струмочками лилася, щоб річками згодом стати.
      Бились турки, молдавани, бились ляхи і татари.
      Доки й сонечко сховалось, за криваві сіло хмари.
      Змовк до ранку гуркіт бою, військо трохи відпочило,
      А на ранок знов турецьке військ битись підступило.
      І у розпал того бою молдавани піддалися,
      Полишили ляські лави і до турок подалися.
      Ледве жовніром вдалося свої лави відновити
      Та до табору до свого, ледь відбившись, відступити.
      Полягло на полі тому дуже жовнірів багато,
      Серед них десь і Михайло там поліг – Богданів тато.
      Поміж жовнірів панічні раптом настрої взялися.
      Серед ночі враз намети , вози з сіном зайнялися.
      Пішли чутки, що гетьма́ни з табору вже повтікали.
      Граціані, якісь пани, справді вже за Прут помчали,
      Слідом жовніри за ними у надії врятуватись.
      Не усім вдалось, щоправда, того берега дістатись.
      Ті ж, кому то удалося, в руки до татар попали,
      Що якраз на них ордою на тім березі чекали.
      Ледь Жолкевському вдалося паніку ту припинити.
      Взявся з Іскандер-пашею вже про мир він говорити.
      Хотів вільного проходу аж до Кам’янця самого,
      Бажав щоби Кантемір був у заручниках у нього.
      Але туркам то не треба. Їм хотілось перемоги.
      Тож Жолкевському прийшлося пробивать собі дорогу.
      Як ведмідь, що пси на нього з усіх боків нападають,
      Так Жолкевський з військом своїм з-під Цецори відступає.
      Йдуть татари й турки слідом, не дають й на мить спочити.
      Хочуть оте військо ляське за Дністер не пропустити.
      Та Дністер все ближче, ближче, зовсім трохи залишилось.
      Тільки в таборі у ляськім колотнеча учинилась.
      Що там сталось – не відомо. Але турки не вагались,
      В одну мить у ляський табір всіма силами ввірвались.
      Почалася різанина, почалась панічна втеча.
      Сам Жолкевський не утримав голову свою на плечах.
      Пішла голова гетьманська в подарунок до султана.
      Пов’язали та побили майже всіх у ляськім стані.
      Польний гетьман Конєцпольський, син Жолкевського у ранах,
      І Потоцький, І Тишкевич зв’язані були старанно.
      Й побрели в Стамбул ясиром. Ще і жовнірів багато.
      Серед них Богдан Хмельницький мусив теж ясиром стати.
      Так безславно закінчилась під Цецорою та битва.
      А не треба без козаків у похід було ходити.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    470. * * *
      Сонце ноги промочило
      У росі холодній.
      Зіпсувався настрій в нього
      На весь день сьогодні.
      Цілий день лежить, бухика,
      Хмарками укрилось.
      По росі ходить відвикло,
      От і простудилось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    471. * * *
      Москалям од віків
      До того не звикать -
      За «царя» помирать
      І за «Родіну-мать».
      Бо жили у лайні
      І живуть до цих пір
      Мов, у норах вони,
      Наче той дикий звір.
      Звикли красти усе
      І слідом пропивать.
      Тож чому не піти
      Чужий край грабувать.
      Як лишишся живий,
      Зможеш дещо нажить.
      Буде що від нудьги
      Потім вдома пропить.
      Від такого життя,
      Як живуть москалі
      Й розповзаються всі
      Звідтіля по Землі.
      Хоч, як люди живуть
      Та за «Родіну-мать»,
      Навіть, в краї чужім
      Ладні горло порвать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    472. Легенда про плющ
      У село онук приїхав в гості до бабусі.
      Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
      І до тиші, що від міста його відрізняла,
      І до зелені і цвіту, що в садках буяли.
      До пташок до гамірливих і півнів горластих.
      Виганяв гусей ізранку на толоку пасти.
      Бігав з дітьми у лісочок, на річку купатись.
      А то пішов з бабусею селом прогулятись.
      Ідуть удвох по асфальту, сонечко в зеніті
      Припікає, тож рішили в тіні посидіти.
      - Онде дерево зелене, густа тінь від нього.
      Пішли, сядемо на лавці. Підійшли до того.
      Придививсь онук аж бачить – суха деревина,
      Сухі гілки опутала якаясь рослина.
      - Що воно таке, бабусю? – Та то плющ, онучку.
      Учепився, лізе вгору, деревину мучить.
      - А чому воно так сталось? Звідки він узявся?-
      Спантеличений в бабусі хлопчик запитався.
      - Та історія то давня. Он на лавці сядем
      І повідаю, онучку, про все оте радо.
      Всілися в тіні на лавці, листя закриває.
      Сюди сонечко узимку хіба зазирає.
      Вітерець легенький листя взявсь перебирати.
      Під той шелест і бабуся почала казати :
      - Була дівчина Оксана у селі одному
      Гарна була, найгарніша у селі отому.
      Усі хлопці навкруг неї тільки й увивались,
      А вона їм однаково усім усміхалась.
      Не могла ніяк обрати між них собі пару.
      Отож , дарма витрачали вони свої чари.
      А вона, що і вродлива, так іще й не бідна.
      Одягали батьки дівку – наречена видна.
      Як прийде на вечорниці, одягнута файно,
      То всі хлопці дівчат своїх кидають негайно
      Та до неї залицятись. Дівчата сердиті,
      Ладні кляту ту Оксану гуртом задушити.
      А вона ж не зо зла чинить – не може обрати,
      Чи то серце не спроможне когось покохати?
      А тут якось в село з міста парубок явився.
      Як Оксану стрів, то ледве не перечепився.
      А сам, може і не видний, але ж по фасону
      «Гарадському» одягнутий. У селі нікому
      З хлопців так не одягатись. Та й зачіска модна.
      Виглядає дуже гарно та і благородно.
      Парубок був, видно, битий, хутко розібрався,
      До рум’яної Оксани залицятись взявся.
      В’ється, кружля коло неї, словами чіпляє.
      Таких гарних в селі точно ніхто і не знає.
      Зашарілася Оксана від тих реверансів,
      А той хлопець позирає вже на неї ласо.
      Запросив на вечорницях її танцювати
      Та й став з нею по світлиці лебедем кружляти.
      Геть забив дівчині баки, не зна, що робити.
      Вже готова своє серце навпіл поділити.
      Піддалася його чарам, у серце пустила
      Й почуття того позбутись вже не мала сили.
      А він вранці знов до міста та його й немає.
      Вона ж сидить край віконця, його виглядає.
      Де ж той милий? Чом не їде? Чому не вертає?
      А він там із «гарадськими» по парках гуляє.
      Не втрималась та й до бабки-відьми подалася,
      Умовляти повернути хлопця узялася.
      Бабця кинула на карти: - Даремні потуги.
      Ти у нього вже не перша, та й давно не друга.
      Нащо такий тобі здався? - Я його кохаю.
      Як без нього мені жити, навіть і не знаю.
      - Він же вип’є з тебе соки та й саму полишить?!
      - Нехай так, але щоб бути із ним разом лише.
      Похитала головою стара відьма й стала
      Щось там собі ворожити, тихенько шептала,
      Бурмотіла слова якісь малозрозумілі,
      Які, певно усе ж мали надприродну силу.
      Як скінчила ворожити, то дівчині й мовить:
      - Повернеться, моя мила, твій коханий знову.
      Але я попереджала, що добра не буде.
      Краще б тобі не слухати серденька у грудях.
      Та дівчина вже не слуха, біжить на дорогу
      Виглядати повернення коханого свого.
      Цілу нічку простояла, вже перед обідом
      Бачить, з міста тарантасом її милий їде.
      Зупинився, посміхнувся , як хижак до неї.
      А вона лише зраділа з посмішки тієї.
      Кинулась йому на груди, обняла руками,
      І незчулась, як ті руки зробились гілками.
      А він теж стояв, обнявши, так і залишився
      І на плющ оцей повзучий вмить перетворився.
      І стояли так обнявшись, оба зеленіли,
      Поки в дерева не стало уже зовсім сили.
      Бо ж він випив усі соки, лишив без повітря.
      Поки один не зостався тільки й зеленіти.
      А вона з кохання свого висохла, пропала,
      Та коханого від себе вже не відпускала.
      Так вони й стоять донині, обійнявшись міцно…
      Чи то вигадки, чи правда, то не знаю звісно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    473. * * *
      При дорозі явір
      Віттям не колише.
      Вітер кинув справи,
      Навіть, і не дише.
      Десь заліг в ярочку,
      Заховався в терні.
      Спить у холодочку
      На траві зеленій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    474. * * *
      В Московії свій особливий шлях.
      Проторені не треба їм дороги,
      Пруть по яругах, по лісах, полях
      Й лайна позаду залишають свого.
      Їм не цікаво так, як інші жить
      У них зовсім інакші інтереси –
      Щось відібрать, поцупити, пропить.
      Таке у них вважається прогресом.
      Та сп’яну інших жити поучить,
      Не слухають – то смачно в пику дати,
      Мовляв «Расєю» не потрібно «зліть»,
      Бо ядерну ми маємо гранату.
      Те, що і їх на шмаття рознесе,
      Із розуму дурного не доходить.
      Тож пхається, гранатою трясе
      І по усьому світу колобродить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    475. Дума про кошового отамана Фоку Покотила
      Сотні років Україна жила-проживала,
      Але, мабуть, ні одного спокою не мала.
      То москалі, а то ляхи, то турки й татари.
      Тільки й знай, що відбивала ворожі удари.
      Та своєю кров’ю щедро земельку кропила.
      Хто й зна, скільки за свободу дітей положила.
      Коли б ото не козацтво, коли б не герої,
      То давно б уже лежала стоптана ордою,
      Сплюндрована москалями, ляхами забита,
      Розкидала б своїх діток по усьому світу.
      Та були козаки славні, що край боронили
      І походами супроти ворогів ходили.
      І водили їх в походи отамани славні,
      Що тоді по всій Європі були добре знані.
      Та не всім славетним бути знаним пощастило.
      Хто з вас чув про отамана Фоку Покотила?
      То було в часи далекі, коли Кішка славний,
      Водив «чайки» у походи проти турка вправно.
      Ходив з ним і Покотило, майстерності вчився
      І той досвід йому далі дуже пригодився.
      Як розбили турки Кішку та в полон узяли,
      Тоді саме Покотила старшим і обрали.
      А якраз Іван Свірговський в Молдову подався,
      Бо там саме Івон Вода з турками змагався,
      Позвав поміч козацькую, щоб край захистити,
      Щоби турок із ордою туди не пустити.
      Козаки і молдавани турок геть побили
      Та прогнали із Молдови. А Січ попросили
      Не пустити флот турецький привести підмогу.
      Отож велів Покотило збиратись в дорогу.
      Ізладнали в Січі «чайки», козаки зібрались
      Та й Дніпром у Чорне море «чайками» пода́лись.
      Понад морем у фортецях турки і сиділи,
      Вони більше на Молдову тривожно гляділи.
      Чи не прийде звідти сила козацька й за ними.
      А, тим часом, Покотило з «чайками» своїми
      Підійшов до Аккермана. З моря підібрався
      Та турецьку ту фортецю штурмувати взявся.
      Поки турки зрозуміли, звідки небезпека,
      Козаки уже на стіни видерлися легко.
      Ой, дісталось тоді туркам з козацької сили,
      Уже «чайки» далі морем від міста відплили,
      А воно іще палало, дим стовпом здіймався.
      Покотило ж до Дунаю хутенько подався,
      Поки ще не долетіла про похід той вістка,
      До Кілії підступає – дунайського міста.
      Наче, грім з ясного неба, на турок упали,
      Поки турки зрозуміли, шаблі похапали,
      Вже козаки у фортеці, як господар, ходять,
      Уже свої серед міста порядки наводять.
      Гарнізон весь порубали, місто захопили,
      А в фортеці-кам’яниці півнів напустили.
      Проте й тут багато часу вони не втрачали,
      Бо іще до Ізмаїлу дістатися мали.
      Піднялися по Дунаю широким протоком,
      Підійшли до Ізмаїлу з південного боку,
      Звідки, звісно, небезпеки турки не чекали,
      Бо ж на північ, на Молдову більше поглядали.
      Козаки ж і тут хутенько взялись до роботи.
      Швидко видерлись на стіни, їм таке в охоту.
      Зчепилися вже на стінах із турками битись.
      А тим уже від козаків важко боронитись.
      Бо ж все більше їх на стінах, вже і у фортеці.
      Звідки тільки козаків тих багато береться?
      Впала, врешті й ця фортеця, турків подолали
      І тоді вже панувати понад морем стали.
      Полетіла швидким птахом вістка та погана
      Із Молдови до Стамбула, прямо до султана.
      Султан Селім розлютився – як то може бути?
      Треба знов під його руку Молдову вернути.
      Посилає військо грізне, двісті тисяч має,
      Нехай воно у Молдові ворогів здолає.
      А по морю посилає грізний флот турецький,
      Нехай він із козаками в морі розбереться.
      Зі страхом Литва і Польща за тим споглядали,
      Бо давно уже не знали такої навали.
      Та ж козакам не уперше з турком воювати,
      Цілий день під Кілією гриміли гармати.
      Цілий день козаки бились та турок косили,
      Поки й скінчились надвечір козацькії сили.
      Поліг в тім бою Свірговський, наклав головою.
      А, тим часом, флот турецький теж вступив до бою.
      Стріли його «чайки» бистрі у гирлі Дунаю.
      Б’ють гарматами галери, «чайки» нападають.
      Обступили флот турецький, зусібіч обсіли,
      Хоч багато вогнем «чайок» турки потопили
      Та козаків не злякали каторги високі,
      Закидають дружно гаки, лізуть з усіх боків.
      А попереду ота́ман Фока Покотило.
      Устигає й з турком битись, й керувати вміло.
      Цілий день в гирлі Дунаю кривавая січа,
      Уже турки починають впадати у відчай.
      Але тут підступна куля звідкись прилетіла
      І прямісінько у серце жало устромила.
      Упав в воду Покотило, річка підхопила
      І понесла в синє море отамана тіло.
      Як дізналися козаки про смерть отамана,
      Напосілися помстити за смертельну рану.
      Не схотіли відступати – козакам не личить.
      Аж надвечір завершилась кривавая січа.
      Полягли усі козаки у двобої тому.
      Нікому було і вістку принести додому.
      Але й туркам теж дісталось у бою добряче,
      Адмірал турецький ледве від того не плаче.
      Кілька галер потопили та й човнів багато,
      А вже вбитих яничарів довго й рахувати…
      Згинув Фока Покотило у водах Дунаю.
      Десь на дні його могилу та річка ховає.
      За два роки встиг багато мужнього зробити,
      Що комусь життя для того прийшлось би прожити.
      Було славних отаманів по нім ще багато,
      Тож за ними Покотила стали забувати.
      Та, хоч скільки б таких славних по тому не було,
      Його ненька-Україна усе ж не забула.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    476. * * *
      Гуляла степом музика вітру.
      Шуміли трави, дзвеніли квіти.
      Гула шипшина, терен так само.
      Дуб одинокий звучав басами.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    477. * * *
      Я готовий жити із бідною,
      Я готовий жити з обдертою.
      Для Європи занадто східною,
      Для Росії занадто впертою.
      Я не можу її покинути,
      Ту, в якій народитись випало.
      Я готовий до неї линути
      Аби лише вона покликала.
      Я не знаю її ріднішої
      І, вже скільки на світі житиму,
      Навіть, сам із нею залишусь я,
      Все рівно я її любитиму.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    478. Битва під Коломною в 1618 році
      - «Йдемо на Москву виручать Владислава!-
      Сказав Сагайдачний,- бо ті москалі,
      Йому обіцяли, що він на чолі
      Їм буде, царем стане в їхній державі.
      А, бач, одурили. Хоч з тої біди
      Він сам же і винен. Знайшов кому вірить!
      Вони ж вмить навиворіт вивернуть шкіру
      Й брехатимуть, що так і бу̓ло завжди.
      Бо то ж москалі. Королевич же, бач,
      Схотів справедливість у них відновити,
      Подався із військом. Та мусить сидіти
      Отам під Москвою. Бо в нього, хоч плач,
      Сил надто замало аби Москву взяти,
      Щоб трон свій законний посісти у ній.
      Сил надто замало у нього на бій,
      А гонор шляхетський не дасть відступати.
      Тож просить у поміч. Чому б не піти?
      Щоб славу здобути, і до̓бра надбати.
      Ще й від короля будем дещицю мати,
      Як зможемо сина із пастки спасти.
      Чи згодне на те товариство?» Ураз
      Злетіли шапки, загуділа вся рада.
      На заклик козацтво відкликнулось радо,
      Бо ще й отаман буде славний у нас.-
      Степан зупинився, з багаття дістав
      Цурпалок, що з боку одного димівся,
      У люльці тютюн запалив, знову всівся
      І лише тоді говорити почав:
      - У червні то, хлопці усе й почалось.
      Зібралось нас тисяч із двадцять завзятих,
      Хто дуже хотів з москалем воювати.
      Тож військо урешті на схід й подалось.
      Я був у полку Дорошенка тоді.
      Він кращим полковником був в Сагайдака,
      Знав добре науку військову усяку
      І добре в полку за порядком глядів.
      Тож, ледве ми Лівни взяли і Єлець,
      Що їх москалі так, як слід укріпили,
      Спинив Сагайдачний усі наші сили,
      Велів Дорошенку піти навпростець
      В Рязанщину. Поки все військо стояло,
      Наводило лад у полках. Ми бігцем
      Пройшлися рязанським глухим путівцем,
      Міста узяли, які нас не чекали.
      Зненацька під саму Рязань підійшли,
      Посад розорили й дощенту спалили,
      Поки у кремлі москалі всі сиділи,
      Дивились, бо ж що учинити могли?
      Нажахані нашим раптовим наскоком,
      Рішили, що сам Сагайдачний прийшов.
      А в них лиш від імені стигне вже кров.
      Чекали на штурм, мабуть з нашого боку.
      Ми ж здобич набрали й назад подались.
      Діждавсь Сагайдачний повернення наше
      Та й далі пішли. Не тим шляхом, інакшим,
      Під самий Михайлів скоренько пройшлись.
      А в ньому і стіни високі стоять
      І всі москалі поза ними засіли.
      У полі стрічати нас не захотіли,
      Хоч сил чималенько і мали, видать.
      Бо ж Серпухів, кажуть й Калуга до них
      Підмогу прислали. Було кому битись.
      Але порішили вони відсидітись
      За стінами. Нам же викурювать їх.
      Два тижні те місто в облозі було.
      Два тижні на стіни високі ми дерлись.
      Але москалі, хоч нажахані, вперлись.
      А часу у нас не було, як на зло
      Аби їх за стінами тими дістати.
      Отож, Сагайдачний урешті рішив –
      Сидіти за стінами тих полишив,
      Навіщо і сили, і час витрачати.
      Від страху не виповзуть звідти вони.
      А ми на Москву чимскоріш подалися
      Поки ще московські війська не зійшлися
      Над річку Ока із тії сторони.
      Бо ж річку здолати нелегко тоді,
      Як ворог на березі тому засяде
      І спробує нам в переправі завадить.
      Поляже козацтва, спливе по воді.
      Поки до Зарайська все військо ішло,
      Полковник загін попереду відправив,
      Аби ми належно розвідали справи,
      Що там на тім березі. Сонце зійшло,
      Як ми вже Оку тиху ту подолали,
      Зайшли у село, що лежить на шляху.
      Воно, мов у вічну годину лиху –
      По вікна хатки в землю аж повростали.
      Солом’яні стріхи уже прогнили.
      Навколо нема ні садів, ні городів.
      Паркана і того побачити годі.
      Селяни зі страхом до нас підійшли.
      Боялись, що будем наругу вчиняти.
      Та що нам із тої бідноти узять?
      Давай ми у них про новини питать.
      Вони ж нам багато змогли розказати.
      Що військо уже до Коломни ввійшло:
      Дворяни і діти боярські, із ними
      Московські козаки (лиш звались такими),
      Та ще астраханських татар прибуло.
      Вони переправи повинні зайнять
      Аби через річку нас не пропускати.
      Із тими вістями і стали вертати,
      Скоріш Сагайдачному те передать.
      Зустріли козацький в путі авангард,
      Який перед війська ішов до Зарайська.
      Заграла враз кров в наших жилах козацька,
      Не стали вертати до війська назад.
      З вістями відправили лиш посланця,
      Самі ж з товариством в Зарайськ подалися.
      А там москалі так нахабно велися,
      Не знали, напевно іще до кінця
      Із ким мають справу. Зібралися всі
      І вийшли у поле аби нас стрічати.
      Ну, ми налетіли, взялися рубати,
      Скупали нахаб тих в кривавій росі.
      Хто трупом упав, хто назад дременув.
      На їхніх плечах ми в острог залетіли.
      І кремль їх одразу узяти хотіли
      Та ворог до нього ворота замкнув,
      Своїх на поталу полишивши нам.
      Ми, звісно, невдах тих усіх порубали
      Аби нам у спину ножа не встромляли.
      Отож, москалі окопалися там.
      А стіни високі і страх в москалів
      Такий, що боялися нас гірше смерті.
      Сиділи, від нас боронилися вперто.
      Уже й Сагайдачний із військом приспів.
      За декілька днів новий штурм почали,
      Посад дерев’яний навкруг підпалили,
      Щоб димом на той їхній кремль курило.
      Та взяти, все рівно, його не змогли.
      Тож знов Сагайдачний не став насідать.
      Не хочуть здаватись – хай там зостаються.
      За нами услід вони не подадуться,
      Нехай у кремлі тому тихо й сидять.
      Тим часом вже князь Воротинський, який
      Командував військом московським, зібрався,
      На лівому березі вже окопався,
      Аби у ріці потопити наш стрій.
      Таж гетьман не дурень, про то добре знав.
      Чого б через річку у лоба кидався?
      Поблизу Остра з усім військом зібрався.
      Загін у Мещерські краї відіслав,
      Аби наробили там шуму і гаму
      Та тих москалів трохи відволікли.
      У розвідку перші загони пішли,
      Всього кілька сот, москалям в пащу прямо.
      Ті кинулись битись. Їх більше було,
      Отож козаки у кінці відступили.
      Тому москалі дуже сильно зраділи,
      Немовби їх військо всіх перемогло.
      Князь тут же цареві бумагу послав,
      Що вже переміг усе військо козацьке,
      І що вирушає в похід до Зарайська…
      На другий день знов Сагайдачний почав
      Козацтво човнами в той бік посилати.
      Човни Воротинський гарматами стрів
      І дуже із того, дурненький радів,
      Що зможе козацтва втопити багато.
      А гетьман тим часом козацтво послав,
      Щоб зліва і справа ріку подолали.
      Поки москалі в річку ядра кидали,
      Вже полк наш на боці на тому стояв.
      Злякавшись, що можуть його оточити,
      Князь з військом бігом до Коломни помчав.
      Там табір його розбігатись почав,
      Бо, хоч москалі, все одно хочуть жити.
      Найперші московські втекли козаки,
      Частину обозу вночі прихопили ,
      А князю сказали, що не мають сили,
      Щоб із Сагайдачним боротись поки.
      Слідом астраханські татари пішли.
      Іще ті вояки. Із війська зосталось
      Дві сотні дворян. Та в Коломні додались
      Іще дев’ятсот. Та вони злі були
      На князя, тож слухать його не схотіли.
      До сутичок, навіть між ними дійшло.
      Дворянство вогонь із гармат повело,
      Московські козаки дворян потопили.
      Отож Воротинський, задерши хвоста
      Подався до Гжелі, царю відписавши,
      Що бився завзято й, поразки зазнавши.
      Вже ризикувати всім військом не став.
      Хоч що того війська? Ми, навіть, не стали
      Ганятись за ним, подолали ріку
      Та і подалися тоді на Москву,
      Де нас Владислав і поляки чекали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    479. * * *
      В верховітті вітер віє,
      Про своє щось шарудить.
      Хмарно, сонечко не гріє,
      Ледь помітний дощик сіє.
      День, здається, іще спить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    480. * * *
      З високих схилів древнього Славути
      Дивився він на хвиль нестримний біг.
      І бачив в них часи страшної скрути,
      Але нічого вдіяти не міг.
      Він бачив смерть безжалісну повсюди,
      Він бачив згарищ скорих чорноту.
      І всюди пустка. Де поділись люди?
      Осиротили землю цю святу.
      У плині хвиль чиїсь мелькали лиця,
      Багато їх, а хто – не розібрать,
      І сірі хвилі, як жорстока криця
      Продовжували голови стинать.
      Червоний захід воду закривавив,
      Немовби, справді кров Дніпром несло.
      І він забув про велич і про славу,
      Молитись став, щоб то лиш сном було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    481. Князь-ізгой Іван Берладник
      Комусь все іде у руки, а для когось – зась.
      Незалежно, простолюдин ти чи, може, князь.
      Вже, як доля повернеться, так воно й бува.
      І на то чиєсь бажання зовсім не вплива.
      Хтось з тим мириться, засівши у глухім куті,
      А другий шука постійно нагору путі,
      Аби тільки учепитись хоч на мить за край,
      А тоді, хоч лети в прірву і там помирай.
      От такою і в Івана доленька була,
      Через всякі перепони його провела,
      Та вінба́тьківського столу так і не посів,
      Все по світові мотався та князям служив.
      Був Іван, іще Берладник прозивався він,
      Того князя Ростислава чи ж єдиний син,
      Що в Перемишлі за князя у свій час сидів.
      Та чи то Івана пізно надто народив?
      Чи пішов занадто рано з цього світу князь,
      Та Івану стіл батьківський так і не діставсь.
      У Перемишлі за князя дядько його став,
      А Іванові ж Звенигород (де сам сидів) віддав.
      А в Звенигороді тому слави де знайти?
      От, коли б в велике місто княжити піти!
      А, тим часом повмирали й дядькові брати,
      Теребовля й Галич мали дядьку перейти.
      Він у Галич перебрався, стольний град зробив,
      Бо ж багато через місто хто торгівлю вів,
      Отож воно багатіло на отих шляхах.
      А Івана заздрість мучить через те, що жах.
      Його – заздрість, когось – жадність. В Галичі якраз
      Не знайшли спільної мови боярство і князь.
      Надто владний і підступний виявився він.
      Не схотіли із ним жити серед одних стін.
      Якось взимку полювати з міста він забравсь,
      Вони хутко до Івана: «Йди із нами, князь!
      Будеш в Галичі за князя!» Той подумав мить,
      Якщо шанс послала доля, як же упустить?
      Взяв дружину й урочисто під церковний дзвін,
      В’їхав в Галич. Чи ж надовго? Не подумав він.
      Чи ж його мала дружина дядьковій рівня́?
      Із князів ніхто законним того не сприйняв,
      Тож на поміч сподіватись когось з них – дарма.
      Та й надії на боярство галицьке нема.
      Але ж так хотілось сісти на великий стіл,
      Що тому протистояти він не мав і сил.
      Ледь почувши про зухвалу виходку того,
      Дядько прийшов покарати небожа свого.
      Обложив зусюди Галич, миша не шмигне
      Та й чекає, поки дурість небожа мине.
      Простояв отак три тижні. В місті вже біда,
      Уже голод ледь не в кожну хату загляда.
      Де і ділась войовничість, підупав і дух.
      І в очах Івана також вже вогонь потух.
      Та здаватися на милість і не дума він.
      Якось тихо серед ночі підніма загін.
      Відчинилися ворота, вилетіли в ніч,
      Крізь полки пробились сонні та й помчали пріч.
      У Звенигород Івану вороття нема,
      Тож на південь, до Дунаю він свій шлях трима.
      Там у Берладі багато бродників гуля,
      Дядьку, звісно ж, не дістати його звідтіля.
      Бо та вольниця за себе може постоять,
      Жоден князь туди не сміє носа свого пхать.
      Заховався, а що далі? Що ж за князь, єси,
      Коли всьому тому люду ради не даси.
      А без того, ну, який же ти у біса князь?
      Але хай, то все пізніше, не у цей ще раз.
      Ще в Русі він, може, долю спробує свою,
      Може й дядька переможе свого у бою.
      Тож узяв свою дружину, через степ помчав
      І до Всеволода в Київ він на службу став.
      Не мирився князь великий Всеволод тоді
      З князем галицьким. Івану дуже порадів.
      От хто йому допоможе Галич подолать!
      Володимирко ж не думав все так залишать.
      Послав грамоту у Київ: небожа віддай,
      А інакше мене з військом в Києві чекай.
      Всеволод лиш посміявся: не грози, мовляв!
      Зрозуміло, що Івана йому не віддав.
      Той розсердився ще більше, підняв свою рать
      Та й київське порубіжжя взявся руйнувать.
      Тепер Всеволод озлився, ще князів позвав
      Та й на галицькії землі з військом тим напав.
      Взяв Звенигород в облогу, шляхи перекрив,
      Кілька місяців просидів… та не захопив.
      Почалась весна… Розкисли шляхи від води.
      Ні харчів тобі підвезти, ні фураж туди.
      Тож невдача до невдачі. Ще і захворів.
      Рішив – вернеться улітку. В Київ поспішив.
      Не так сталось, як гадалось – скоро і помер.
      Що Іванові робити лишилось тепер,
      Як заступника не стало? Куди йти йому,
      Щоб не втрапить дядьку в руки мстивому тому?
      Мусив Ольговичів далі все ж триматись він,
      Бо ж не зможе опиратись дядькові один.
      Тут за Київ колотнеча саме почалась,
      Кожен мріяв, щоб він саме був великий князь.
      Ольговичі зачепились і Мситиславичі,
      Хто отримає, нарешті, Києва ключі.
      Ізяслав Мстиславич, врешті гору таки взяв
      І тому великим князем саме він і став.
      Мусив Київ полишити та на схід подавсь,
      З Ольговичів Святославу служити зібравсь.
      Той на Сіверщині правив в Новімгороді.
      Тож Іван аж у тих землях опинивсь тоді.
      Вже відомий забіяка, і дружина з ним,
      Вирішив, що заробляти можна гроші тим.
      Як нема свого князівства, що ж його робить?
      А так можна якісь землі собі заслужить.
      Святослав же неспокійний, усе рветься в бій,
      Бо ж у Києві у стольним хтось сидить другий.
      Кинув виклик Ізяславу, сил собі зібрав
      Та й за Київ з Ізяславом воювати став.
      А Іван зі своїм військом в помочі йому.
      Тільки ж вийшло Святославу важко одному,
      Бо й Чернігів проти нього з Ізяславом став.
      Отакого Святослав, бач, зовсім не чекав.
      Став поволі відступати в в’ятицькі краї,
      Полишив під вражу руку землі всі свої.
      Уникав постійно бою, все чогось чекав,
      Мабуть, якось одурити сподівання мав.
      Не подобалось Івану воювати так,
      Йому мріялося бою та стрімких атак.
      Тож покинув Святослава, хай воює сам
      І подався до Смоленська послужити там.
      Ростислав смоленський, звісно теж його прийняв
      Та платити сріблом, златом за те обіцяв.
      Ростислав із Ізяславом Київським дружив,
      Тож, на службі тій прощення, може б заслужив.
      Галич й Київ не мирились, тож, отак, дивись,
      З Ізяславом він і Галич перейме колись.
      Але мрії залишились мріями лишень,
      Ото гроші й зміг покласти до своїх кишень,
      За два роки заробивши. Все змінилось враз.
      Ізяслав не втримав Київ, прогнав його князь,
      Званий Юрій Довгорукий із Мстиславичів.
      Він у Києві сидіти також захотів.
      Іван здуру теж до нього в службу перейшов,
      Більш дурного варіанту, мабуть, не знайшов.
      Хотів Галич звоювати. З Юрієм якраз
      В дуже тісному союзі галицький був князь.
      Став би Юрій помагати Галич звоювать?
      Тут хоча би Ізяславу якось раду дать.
      Сам Іван у тих подіях участі не брав.
      Юрій його аж у Суздаль у свій відіслав.
      Йти велів збирать дани́ну на чолі полків
      В Новгород. Та він і того зробить не зумів.
      Понад озером над Білим стріла вража рать
      І змогла полкам Івана добре чосу дать.
      Тим лиш Юрія розгнівав. То ще не біда.
      Гнів минути може з часом. Тож Іван і ждав.
      Чи то князь, чи полоняник, за яким глядять
      І нема куди Івану звідти утікать.
      А біда прийшла вже скоро. Дядько його взяв,
      Свого сина Ярослава свататись прислав
      Аж у Суздаль. Дочка князя в невістки пішла.
      Тим ще більше тоді Суздаль з Галичем звела.
      Вже про Галич нема мови, голову б знести,
      Тож зовсім себе тихенько довелось вести.
      Час спливав, дрібні завдання князеві робив,
      Із дружиною в походи більше не ходив.
      Сподівався, що минеться скоро та гроза.
      Не минулась. Дядько жити довго наказав.
      Ярослав на стіл на отній в Галич сів тепер.
      Незабаром Ізяслав теж київський помер.
      І, нарешті, Долгорукий в Києві засів
      Князювати. Та Івана в Суздалі лишив.
      Андрій, званий Боголюбським за ними приглядав,
      Аби часом Іван драла з Суздаля не дав.
      А вже скоро Ярослав став Юрія прохать
      Свого ворога в кайданах в Галича прислать.
      Як же родича не вважить? Юрій повелів,
      Андрій швидко на Івана кайдани й одів
      Та й відправив до Києва з Суздаля його,
      Аби далі уже в Галич передать того.
      Та у Києві вступився був митрополит.
      Та й ігумени сказали: так робить не слід.
      Як не як – то Ярославич та і князь таки…
      І до Суздаля в кайданах знову шлях гіркий.
      По зимових по дорогах нескінчений шлях.
      Вже тоді в душі Івана оселився страх,
      Що закінчилась кар’єра та й саме життя,
      А він ще зробить нічого не встиг до пуття.
      Тяжкі роздуми зненацька тупіт обірвав,
      Бо якийсь загін із лісу на обоз напав.
      Узяли з саней Івана, кайдани зняли
      І до князя Ізяслава тоді повезли.
      У Чернігові той правив та ворогував
      З Долгоруким. Отож тільки про Івана взнав,
      Що везтимуть мимо нього – та й велів відбить.
      Знов Івану посміхнулась доля – будем жить!
      Юрію ж не до Івана було у той час.
      Зібрав князів проти нього чернігівський князь.
      І смоленський, і волинський поміч подали.
      Вже на Київ із полками навесні пішли.
      Та не встигли. Помер Юрій, побенкетував,
      Говорили, на бенкеті хтось отруту дав.
      Нема чого воювати. Отож Ізяслав
      Скоро увійшов у Київ й князювати став.
      Ярослав від того, звісно, зовсім не зрадів.
      Він же майже незалежно в Галичі сидів.
      Стане Ізяслав сильнішим, воювать почне,
      Зрозуміло, що і Галич тоді не мине.
      Та і зуб на Ізяслава за Івана мав,
      Що той ворога у руки йому не віддав.
      Тож не став чекати, доки Ізяслав прийде
      І під стіни його міста військо приведе.
      Знайшов між князів підтримку і листа послав
      Ізяславу, щоб Івана той йому віддав.
      Ізяслав у тім відмовив, твердість проявив.
      Та ж Іван уже був битий, добре розумів,
      Що мінливе слово княже. Завтра що чекать?
      Та й надумався у поле з Києва тікать.
      Пішов в поле, половецьку там орду знайшов,
      До берладників із нею на Дунай пішов.
      Там уже він розвернувся, наче справжній князь,
      Проти того Ярослава воювать зібравсь,
      Скликав всіх людей охочих, кілька тисяч мав
      Ще і половців до себе орду приєднав.
      Вже у нього справжнє військо, хоч в похід іди.
      Та Іван шляхи найперше перетяв туди
      По яких купці товари у Галич везли.
      Здобичі із караванів вдосталь здобули.
      Збагатились «вільні люди», жадоба взяла,
      Тож година йти на Галич, накінець прийшла.
      І не треба підганяти, щось там говорить,
      Коли жадоба у серці кожного горить.
      Сам Іван вже собі планів різних наскладав,
      Наче в Галичі вже всівся й князювати став.
      Повів військо своє швидко, до Дністра привів
      Й місто Ушицю кордонне сходу захопив.
      Та ж забув, що під рукою не дружину мав,
      Коли місто грабувати їм забороняв.
      А чого ж іще походом вибрались вони?
      Половці за те найперші розсварились з ним.
      Їм така війна не треба. У степ подались.
      Та й берладники від нього слідом розійшлись.
      Всі обрушились надії Галич звоювать.
      Довелося до Дунаю знов йому вертать.
      Та недовго сумував він. Гінці прибули -
      Ізяслав йому у Київ поспішать велить.
      Каже - галицькі бояри збунтувались знов.
      Хочуть, щоб Іван у місто князювати йшов,
      Бо не хочуть Ярослава. Та ж то новий шанс.
      Не став він дорогоцінний витрачати час,
      Помчав в Київ. Ізяслав вже там зібрав полки
      Та не йшов іще походом, бо чекав, поки
      Прийдуть родичі у поміч…Поки князь чекав
      Із боярами миритись взявся Ярослав.
      Замирився, ще з волинським князем об’єднавсь
      Та й на Київ із полками своїми подавсь.
      Попід Білгородом в грудні і зійшлись полки.
      Кров збігала ручаями до Ірпінь-ріки.
      Бились довго та не втримавсь, врешті Ізяслав
      Та втікати аж у землі в’ятицькі почав.
      Там очухався, зібрався з силами таки,
      Щоби владу повернути, зготував полки.
      Хоча, звісно, повертатись в Київ вже не став,
      Та й Чернігів князювати його не пускав.
      Отож він, повоювавши, кілька міст зайняв
      На Чернігівщині й там вже князювати став.
      Бачачи, що він даремно час лиш витрача,
      Що на Київ в Ізяслава сил не вистача,
      Кинув тоді Іван службу, на Дунай подавсь,
      Щоб берладників підняти у похід ще раз.
      Ростислав Мстиславич всівся в Києві тоді,
      Він, як князь, іще й Олеським портом володів,
      Що стояв ген біля моря на Дніпрі-ріці.
      Там багато торгували київські купці.
      Щоб не надто почувався вільно Ростислав,
      Іван знову на Дунаї «вільний люд» підняв.
      Зманив здобиччю легкою, на Дніпро повів
      Та й Олешшям тим багатим був заволодів.
      Збагатились його люди, сам він збагатів,
      У Олешші князювати, навіть, захотів.
      Та прийшли тривожні вістки з Києва якраз:
      Послав лодіями військо чималеньке князь,
      Щоб берладників скарати, Олешшя звільнить.
      Довелося чимскоріше місто залишить.
      Подались на захід степом, думали – втечуть.
      А ті кляті слідом гонять та не відстають.
      І таки догнали, врешті при Дичині їх.
      Порубали, покришили в полі майже всіх,
      А кого не порубали – у полон взяли
      І до Києва до князя свого повели.
      Мало хто урятувався. Та Іван прорвавсь,
      Завдяки коню своєму все ж порятувавсь.
      До берладників вертатись сенсу не було,
      Бо ж вони уже на нього затаїли зло.
      Повернувсь до Ізяслава знов йому служить,
      Допоміг йому і Київ, врешті-решт звільнить.
      Правда, зовсім не надовго. Білгород обліг,
      Куди Ростислав Мстиславич від нього забіг.
      Ізяслав зрадів, що зможе ворога здолать
      Та натрапив випадково на торчеську рать,
      Що на службі в Ростислава на той час були.
      У бою у тому князя не уберегли.
      Залишився Іван знову в світі сам-один.
      І не знав куди податись міг би врешті він.
      Все життя провів при комусь,все комусь служив,
      Ні князівства, а ні двору собі не нажив.
      До Русі йому вертати тепер було зась.
      Бо ж був ворогом для нього ледь не кожен князь.
      Будь-хто схопить та і видасть в Галич. Ярослав,
      Може б, в кращому випадку, просто зарубав.
      А то візьме у кайдани й в порубі згноїть.
      То для бідного Івана краще вже не жить.
      А тут хтось подав ідею їхати в Царград,
      Там на службу імператор взяти буде рад.
      Не степами ж колотитись, бо ж не кочовик,
      Він бо до життя такого зовсім і не звик.
      Отож за Дунай подався, шлях в Царград тримав,
      Хоч постійну небезпеку серцем відчував.
      Знав, що то не подарує Ярослав йому.
      Сподівався, що, хоча би живим не візьмуть.
      Вже в Солуні наздогнали все-таки його,
      В тісній вуличці затисли п’ять на одного.
      До останнього він бився, доки й меч зламав.
      Ті накинулися разом, а він сил не мав.
      Стали вже гуртом в’язати. Бачить, що кінець.
      Прикусив він на сорочці тоді комірець,
      Де зашив давно отруту. Та й сконав умить.
      Не вдалося Ярославу його захопить.
      Виграв бій із Ярославом та смерті програв,
      Але більше варіантів Бог йому не дав.
      Все життя на стіл у Галич мріяв сісти він,
      Та сконав десь на чужині кинутий один.
      Де й могила його була – то ніхто не зна.
      Отак доля посміялась – бач, яка вона.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    482. * * *
      Квіточки, як зірочки, розцвіли у полі,
      Хоч трава ледь вибилась і дерева голі,
      Хоч зима морозами по ночах лякає,
      Квіточки, як зірочки в полі розцвітають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    483. * * *
      Батьківщину не обирають,
      Що би хто там не говорив.
      В ній народжуються і вмирають,
      Повернувшись з чужих країв.
      В ній душею, якщо не тілом
      До самої смерті живуть.
      Про щось краще на світі білім
      Я нічого не хочу й чуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    484. Катерина Друга і Поділ
      Про самодурство, що аж випира
      В правителів Московії багато
      Усякого вдається почитати.
      От ще одна історія стара.
      Як Катерина правила була,
      Схотілось їй по півдню покататись,
      До України здумалось припхатись.
      Три місяці у Києві жила.
      Якраз весна застала там її,
      Дніпро тоді був напрочуд сердитий,
      Розлився берегами. Було змито
      Багато хат. Стрімкої течії
      Не стримали дніпрові береги.
      Найбільш тоді Подолові дісталось.
      Там від будівель мало що зосталось.
      Немов, пройшлися люті вороги.
      В Почайні гавань змило, де колись,
      Князь Володимир Русь хрестив, говорять,
      Звідкіль збирались лодії у море,
      В походи дальні. Тож Дніпро озливсь,
      Можливо й на царицин той приїзд,
      Тож вирішив свій норов показати.
      А та його не в силах покарати,
      Але на кому ж їй зігнати злість?
      Вона, на диво, рішення знайшла,
      Веліла весь Поділ знести до біса
      Та, щоби люд подільський оселився
      На горах. Те й указом провела.
      Відверта дурість, бо ж народ віки
      Селився на Подолі, звик до того,
      Як норова Дніпро покаже свого,
      Але не мав «претензій» до ріки.
      Бо ж то Дніпро, то годувальник їх,
      Що має норов – вже призвичаїлись.
      І будувались, без страху селились
      Вони віками на низинах тих.
      І тут указ – Поділ ліквідувать,
      А жителів всіх вище розселяти.
      Уже й взялися плани малювати,
      Як, де і що прийдеться будувать.
      Цариця вже поїхала давно,
      А ті усе працюють, все малюють,
      Роки державні грошики марнують.
      Чи ж може бути втілене воно?
      Хотілось запитати, поміж тим,
      У тої ж Катерини – а як бути
      Із Петербургом, коли Нева люта
      Ледь не щороку гралася із ним,
      Затоплюючи. Теж знести до біса?
      Чомусь їй те на розум не прийшло.
      Бо ж там тоді поріддя все жило
      Москальське. Ото було б з того виску.
      На щастя, то в Московії було,
      Де люблять гарно грошики ділити,
      Але при тім нічого не робити.
      З указу того десять літ пройшло.
      Уже й забулась, мабуть, Катерина,
      Про той свій самодурственний указ.
      А скоро закінчився її час,
      Зійшла тоді на трон друга людина –
      Павло. Хоч самодур добрячий теж,
      Та розуму, усе ж, йому достало
      І той указ, нарешті, скасували.
      Поділ царицю пережив. Еге ж!



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    485. * * *
      Затихає село поволі.
      Місяць викотився на дах.
      Тільки трактор гурчить у полі
      Та на греблі шумить вода.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    486. * * *
      Один панок Сковороду спитав,
      Хизуючись, що предків знатних має:
      - А ти свого хоча б одного знаєш ?
      - Та я і сам вже знатним предком став.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    487. Легенда про Чорторий
      Стоять дідусь з онуком на Горі
      Над Боричевим. Сонечко пригріло
      Та поки ще з зими не потепліло,
      Холодний вітер ще о цій порі
      Примушує вдягатися тепліш.
      Внизу Дніпро свій норов проявляє,
      Увесь Поділ водою заливає,
      Над берегом видніють стріхи лиш.
      По вулицях мотаються човни.
      Рятують скарб ті, хто іще не вспіли.
      Вода вже аж під Гору підкотила,
      Скидаючи піняві буруни.
      - Оце так повідь! – вигукнув малий,-
      Я ще Дніпра такого і не бачив,
      Розлився він, як справжнє море, наче.
      Дідусю, він завжди бува такий?
      - Так, навесні, як крига скресне, то
      Він води в себе стільки набирає,
      Що, навіть, русло її не вміщає.
      - І що, із тим не справиться ніхто?
      - Чому ж?! Колись, казали ще діди,
      Дніпро весною більше розливався,
      Ледь не під княжий терем підбирався,
      Аж так багато було в нім води.
      Але один знайшовся чоловік,
      Що Чорторий прорив і пустив воду
      В обхід, щоб завдавала менше шкоди.
      Відвів, хоча б, деснянську воду вбік.
      - А як він сам той Чорторий прорив?
      - Та ні, не сам. – дідусь в отвіт озвався,-
      Тому ж то Чорториєм і прозвався,
      Що він чортів до того прилучив.
      - А розкажіть, як саме то було,
      Бо я ніколи і не чув такого.
      - Було то ще за князя. От якого –
      То вже не знаю. Скільки ж літ пройшло.
      Але було. Щороку навесні
      Дніпро водою сильно розливався.
      Народ від того дуже настраждався.
      Бо ж, як весна – то, наче по війні.
      Усе змива – городи і хати
      Спливають кожну весну за водою.
      Ішли до князя із бідою тою.
      Та чим би він їм міг допомогти?..
      А то якось сиділи у корчмі
      Чоловіки. Вже випили добряче
      І кожен вже героєм себе бачив.
      Богатирі, ні дать, ні взять, самі.
      Щось мова саме за Дніпро зайшла.
      Один і каже: «Коли б воля мо́я,
      То я би уже справився з водою,
      Вона б отак Подолом не ішла».
      «Щоб ти зробив?» «Та рів би прокопав
      І пустив воду мимо від Подолу!»
      «Та ти би з тим не справився ніколи!»
      «Та я б за тиждень…Хай би лише дав
      На те князь дозвіл!..Бо ж він сам сидить
      Ген на Горі. Йому немає й діла,
      Що тут вода дніпрова наробила...»
      А далі став дурниці говорить…
      Уранці в двері його раптом «грюк»:
      «Відкрий, до князя тебе викликають».
      За руки напівсонного хапають
      Й до терема не випускають з рук.
      Той вже й забув, що сп’яну говорив.
      Та ж, видно,віднайшлися «добрі люди».
      «Ну, що ж, ходити навкруги не будем,-
      Говорить князь, - то що ти там наплів?
      Що можеш воду річки відвести,
      Аби вона Поділ не заливала?»
      « Та то…Та я…То люди набрехали…
      То біс поплутав, князю. Вже прости».
      Та князь, неначе тих не чує слів:
      « То, кажеш, тиждень для роботи треба?!
      Що ж, чоловіче, тиждень є у тебе.
      Але дивись, щоб потім не жалів!»
      Іде нещасний, носа опустив,
      Не знає, навіть, що йому й робити.
      За тиждень може й голова злетіти
      Із-за дурних по-п’яні його слів.
      Незчувсь, як до сусідки завернув.
      Жила бабуся у старенькій хаті,
      Казали, наче вміла відьмувати.
      Ледь до дверей ступив, ураз почув:
      «Заходь, сусіде. Знаю про біду.
      Та не печалься – дамо раду тому.
      Але ти тільки не кажи нікому.
      Чекай, я зараз зілля віднайду».
      Порилася у схованках своїх,
      Передає йому торбинку з зіллям.
      « Уважно слухай. Нині в ніч весілля
      У дідька. Він склика чортів своїх
      На Лису гору. Знаєш, де вона?!»
      «Ну, звісно, знаю…» «Проберись тихенько
      Ізвечора та зачаїсь гарненько…»
      «А, раптом дідько той мене впізна?»
      «Про «Отче наш» й на мить не забувай,
      Тоді чорти тебе і не помітять.
      Як уже місяць уповна засвітить,
      Мерщій з своєї засідки вставай,
      Перехрестись і зілля тим чортам
      Сипни у вічі. Як вони посліпнуть,
      Не в змозі будуть, навіть оком кліпнуть…
      Візьми бадилку часнику отам,
      Сплетеш вінки і ті вінки чортам
      Чіпляй на роги та хрести щосили,
      Щоби вони і рипнутись не сміли.
      Дивися, часом не засліпни сам.
      Вінки ті їхню волю заберуть.
      Проситись будуть, злато обіцяти.
      Та ти не поспішай вінки знімати
      Аж доки русло те не прогребуть.
      Та із них, клятих, ока не спускай,
      Захочуть десь у сторону звернути,
      Де «Отче наш» твій їм уже не чути,
      Тоді він них на капості чекай»…
      Вінків удома чоловік наплів
      Та і подавсь тоді на Лису гору.
      А там воно уже і вечір скоро.
      Як тільки місяць над рікою сплив,
      Взялись туди збиратися чорти.
      Уже нема і місця, де ступити.
      Аж тут і місяць вповні став світити.
      Тут чоловік, хоч страшно було йти,
      Уголос став казать свій «Отче наш»
      І сипати чортам у очі зілля.
      Зчинивсь переполох на тім весіллі.
      Хто встиг, метнулись в усі боки, аж
      Копита замелькали. Та не всі.
      Кому те зілля втрапило у очі,
      Як ідоли стояли серед ночі
      І місяць повний понад них висів.
      Накинувши на роги їм вінки,
      Велів усім аж до Десни летіти.
      Сказав на місці - мають що робити.
      Хоч ті і не хотіли, а таки
      Примушені були те русло рить.
      Гребуть щосили, куряву здіймають,
      Бо ж часу небагато зовсім мають.
      Пообіцяв-бо він їх відпустить,
      Як скінчать справу. Та ж хитрять бува.
      Як він взіває, в сторону звертають
      І кудись вбік копати починають,
      Де вже молитви їм не чуть слова,
      Щоби раніш звільнитись та втекти.
      Та він побачить і на них нагрима.
      І знов чита молитву понад ними.
      Їм, хоч-не-хоч, доводиться гребти.
      Утомиться він, сон його здола,
      І знов чорти у сторону звертають,
      Але, при тому, все рівно копають.
      Він кліпне, ущипне себе й зо зла
      Ще голосніше «Отче наш» читає,
      Чорти вертати змушені назад.
      І знову в нього все іде на лад.
      Вже скоро і світати починає,
      А він уже і до Дніпра дістав.
      Коли чорти закінчили роботу,
      То відпустив їх, хоч і без охоти.
      Сам взяв лопату та й копати став,
      «Обкопувати» по краях Дніпра.
      Як вранці люди вийшли роздивлятись,
      То було чому їм подивуватись.
      Примчала й подивована Гора
      На чолі з князем. Гордо чоловік
      Показував їм «зроблену» роботу,
      Сорочку свою, мокру аж від поту
      Й Десну, що воду несла по сей бік.
      Зробилися від того острови
      Серед Дніпра. Князь слово своє стримав
      І нагороду чоловік отримав
      Так, що і дім для себе звів новий,
      Й зажив багато. Русло з тих часів
      Десенкою взялися називати.
      Та ж таємниці було не сховати,
      На вулицях шепталися усі,
      Що то чорти прорили русло то,
      Тож Чорториєм його й називали.
      Для прикладу іще й на те кивали,
      Що там заток багато, наче хто,
      Хотів убік те русло відвести.
      Нащо людині та дурна робота?
      Таке, мабуть, лише чортам охота.
      Хоч не могли нічим і довести.
      Отож, одні Десенкою зовуть,
      А другі - Чорториєм. Та, тим паче,
      Тих повідей страшних ми вже не бачим,
      Хоч отакі ще поки можуть буть.
      Дід знову подивився на Поділ,
      Залитий весь дніпровою водою
      Та і пішов неспішною ходою,
      Онуку лише мовивши: - Ходім.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    488. * * *
      Від важкої ноші небо аж просіло,
      Мчало, ледь торкало животом дерев.
      І великі краплі по сліду летіли,
      Як бува зачепить, тіло роздере.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    489. * * *
      Він піднявся з прапором білим
      З безпечного окопу один.
      Ішов на перемовини він,
      Бо генерали так захотіли.
      Ішов і дослухався лишень
      Чи постріл раптом не пролунає.
      Бо що там в їхніх головах знає,
      Коли ти така гарна мішень.
      Хоч страх і шепотів: « Зупинись!
      Лягай на землю, доки не пізно!»
      Та він стискав лиш прапор залізно,
      Ішов і тільки Богу моливсь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    490. Олельковичі - останні київські князі
      Коли князь Ольгерд біля Синіх Вод
      Побив татар, з Поділля їх прогнавши,
      Забрав тоді собі він землі наші,
      Які були під владою тих орд.
      Він Київського Федора змістив
      І свого сина в Києві поставив.
      Тож Володимир Ольгердович правив
      У Києві відтоді, тут і жив.
      Хоч і Литва забрала землі ці
      Та від татар відбитись було годі,
      Вони весь час вривались при нагоді
      З арканом та із шаблею в руці.
      Тож, хоч не хоч, а мусив він платить
      Отим ординцям «вихід» традиційний,
      Щоб трохи втихли в наших землях війни
      Та спокійніше людям було жить.
      З Литви на те ніхто не зазіхав
      Аби лиш вчасно данину платили,
      А там уже робили, що хотіли.
      Князь і монету власну карбував,
      І зносини з другими вільно вів,
      Церковними ділами піклувався,
      Собори відродити намагався.
      І так було на протязі років,
      Аж поки, врешті, Польща і Литва
      Надумали зусилля об’єднати,
      Щоб ворогам-сусідам відсіч дати.
      Постала ситуація нова.
      Поляки уже мріяли про те,
      Як українські землі захопити,
      Примусити Литву їх уступити.
      А то було питання не просте,
      Настільки, що литвини піднялись
      Аби із тим покінчити одразу,
      Обрали собі Вітовта за князя
      І дві країни воювать взялись.
      Оскільки Володимир клятву дав
      Ягайлу - йому вірою служити.
      П’ять літ пройшло у сутичках і битвах,
      Де він на боці ляхів виступав.
      Литвини усе ж гору узяли,
      Ягайло визнав Вітовта за князя
      Всії Литви. Той не забув образи,
      Що проти землі київські були
      І братові Скиргайлу обіцяв
      У володіння землі ті віддати.
      Отож удвох і стали проти брата.
      Вітовт Житомир з Овручем забрав,
      Скиргайло взяв Звенигород й Черкаси.
      Уже й на Київ позирали ласо.
      А Володимир помочі шукав
      В Москви. Та їй не до того було.
      Тож мусив Володимир покоритись,
      З братами зі своїми замиритись,
      Але князівство з рук його пішло.
      Бо мовив Вітовт братові тоді:
      «Ти, брате, на Москву у поміч бігав,
      Отож отчизну – Київ свій пробігав!».
      Все ж князь, щоб аби чимось володів,
      Копиль і Слуцьк він навзамін отримав,
      А брат Скиргайло в Києві засів.
      Проте, столом недовго володів.
      Як мовилося язиками злими:
      «Отравне зілля випив на пиру»
      В ченця Фоми, що від митрополита
      Московського мав в Києві сидіти.
      Чи то Москва так грала свою гру?
      Чи Володимир руку тут приклав?
      Але Скиргайло вмер. Стола, одначе
      Князь Володимир того не побачив,
      Вітовт князівство просто скасував.
      Гольшанського Івана відрядив,
      Щоб іменем його в тих землях правив.
      Отак складались у князівстві справи.
      Скиргайла ненадовго пережив
      І Володимир. Скоро і помер,
      Лишивши трьох синів й Копиль у спадок.
      Той спадок номінальний був, щоправда,
      Бо ж все в руках у Вітовта тепер.
      Олелько старшим був серед братів.
      Він, взагалі-то Олександром звався,
      Але Олельком так з малих й зостався.
      Чого лиш не буває у житті?
      Із Вітовтом з тевтоном воював,
      На Новгород ходив...Та ще багато…
      Авторитет великий мав у знаті.
      Коли вже старий Вітовт помирав,
      Був серед тих, хто міг би й князем стать
      Великим у Литовському князівстві.
      Хоч на те мало сподівався, звісно.
      Свої ж бо інтереси мала знать.
      Тож, як зібрались у Ошмянах всі,
      Щоб князя у Литві свого обрати,
      За Сигізмунда став голосувати
      І той- таки князівський стіл посів.
      А чим віддячив? Наказав схопить
      Олелька разом з жінкою й синами.
      Не вбив, боявся, бо ж Олелько – знаний,
      Велів його в Кернові посадить,
      Його ж рідню в Утянах всю тримав.
      До речі, жінка у Олелька звалась
      «Московка», бо ж прибу́ла звідтіля,
      Була дочкою князя Василя…
      В ув’язненні вони всі зоставались
      Аж доки Сигізмунд і дуба дав.
      Вірніше – його змовники убили.
      Тоді Олелька з рідними звільнили.
      Він знову шанс Великим стати мав.
      Знов не збулось. Став князем Казимір.
      Князі його українські просили,
      Щоб Київське князівство відновили,
      Поділля повернули, що допір
      Його собі поляки прихопили.
      То Казимір їм, звісно, обіцяв.
      Й одразу Київ з землями віддав
      Олелькові. З Поділлям не спішили,
      Бо ляхи в нього учепились так,
      Що годі було його відібрати.
      Литва ж ще не готова воювати
      З поляками за землі ті, однак.
      П’ятнадцять літ Олелько в Києві сидів,
      Міцнив князівство. Чого варті вже татари,
      Немов, голодні з степу пхалися отари,
      А він супроти війська київські водив.
      Сприяв, щоб церква українською була,
      Надав Ісидору права митрополита
      У Києві, чужих щоб не просити.
      Тож церква багатіла і росла.
      Печерська лавра відродилась знов,
      Собор Успенський золотом засяяв.
      Життя-таки відроджувалось в краї.
      Та, коли, врешті смерті час прийшов,
      Прийняв чернецтво та й спочив у Бозі.
      Спокійно помирав, не у тривозі,
      Бо син Семен, найстарший, його кров
      Достойний був князівський стіл зайнять.
      Тож передав князівство в вірні руки.
      Та сподівався, що вже при онуках
      Князівство може й самостійним стать.
      Семен при батьку княжив вже і так,
      У тридцять п’ять зробити встиг багато.
      Зумів князів навколо згуртувати,
      Щоб за права боротися, однак,
      Князь Казимір між ляхами сидів,
      Забув уже, напевно, про Поділля.
      Тож нагадати то князі рішили,
      У Вільно прибули на кілька днів
      Сказати хай або в Литві сидить,
      Або Семена князем призначає.
      Інакше на добро хай не чекає.
      Прийшлося Казиміру щось робить.
      Від ляхів від’їздити він не став,
      Поділля повернути був не в силах.
      Зробив лише одне, про що просили -
      Брацлавщину Семену передав.
      Тож Київське князівство простяглось
      Аж від Дністра на схід і до Оскола,
      Від Мозиря і аж до моря. Скоро
      Населення селитися взялось
      На пустищах, що від татар звільнились.
      Бо ж то багатий і безмежний край.
      Розорювати землі лиш встигай
      І всі затрати швидко б окупились.
      Так, татарва приходила ,бува,
      Людей в ясир з собою забирала,
      Міста і села нові грабувала.
      Тоді князів Семен у поміч звав
      І йшов походом супроти татар.
      Вже в перший рік, як князем був зробився
      З ордою він Сеїд-Ахмеда бився.
      Наніс орді тій нищівний удар.
      Частину території орди
      Собі забрав – від Ворскли аж до моря.
      Розбіглися татари, а которі
      Лишилися, то він усіх тоді
      По землях по своїх взяв, розселив.
      «Семенові» вони відтоді й звались.
      Потроху осідали, обживались
      Та захищали землі ці, коли
      Зі степу зазирне якась орда.
      Семен же, як володар справжній вівся,
      З господарем Молдови поріднився,
      Сестру Докію у жінки віддав.
      З Москвою, Кримом перемови вів,
      У Золоту Орду, бува втручався,
      То знову за церковні справи брався,
      Гурток в Софії вчений він завів,
      Печерський монастир відбудував
      І всяко ним постійно піклувався.
      Із вигод торгівельних наживався
      Та в розбудову Києва вкладав.
      Коли ж, нарешті, смерть його прийшла,
      То в церкві Богородиці поклали
      Печерській, де князі й другі лежали,
      Такою воля князева була.
      Просити Київ Казиміра став,
      Щоби Михайла у князі поставив –
      Семенового брата. А той правив
      У Новгороді, де Семен послав.
      Почувши вість, що брат його помер,
      Михайло кинув князювання й хутко
      Подався в Київ, сподівався бути
      Там скоро. Але Казимір тепер
      Зробився сильним і не побажав,
      Щоб Київ ріс і набирався сили.
      І вже князі ніякі не впросили…
      Тож він у Київ Гаштовта послав
      Намісником. Той був Семенів зять,
      Але не князь, католик ще й до того.
      Кияни подивилися на нього
      І браму не схотіли відкривать.
      Сказали : краще згинути воліють,
      Ніж голови перед таким схилить.
      Постояв Гаштовт – нічого робить,
      Подавсь назад. А Казимір біліє:
      Як сміють волі не прийнять його?
      Знов Гаштовта до міста посилає.
      І знову він назад ні з чим вертає.
      Вже Казимір не витерпів того
      І заявив: як Київ іще раз
      Намісника не здумає прийняти,
      То його з військом будуть зустрічати.
      А Київ був нездатний на той час
      З кимсь воювати – тож і поступивсь.
      Став Гаштовт в місті Києві сидіти,
      Населення судити і рядити,
      Але у місті так і не приживсь.
      Отак було князівство і нема,
      У одну мить усе поруйнували,
      Що люди поколіннями збирали.
      Що ж, Казимір, як кажуть, право мав.
      Михайло ж знову в Копилі засів
      Та своїм Слуцьком потихеньку правив.
      Вів із князями потаємні справи,
      Про Київську державу говорив.
      І незабаром спільників знайшов.
      І поміж тими Бєльський і Гольшанський.
      Складали плани в сподіванні шансу
      Аби князівство відродити знов.
      Хотіли князя Казиміра вбить
      За усі кривди, що від нього мали.
      Та зрадники про справи ті узнали
      І Казиміру донесли в ту ж мить.
      Гадають – то Іван Ходкевич взнав,
      Що воєводив в Києві. У нього
      Давно з Михайлом розійшлись дороги
      Тож він його скоренько і продав.
      Михайла і Гольшанського взяли,
      А Бєльський до Москви бігом подався,
      Ото лиш тим тоді й порятувався.
      Вони ж порятуватись не змогли
      І головами за те все наклали.
      Пізніше Глинський заколот підняв
      Та успіху у тім, на жаль, не мав.
      Так Київська держава й не постала.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    491. * * *
      Лелеко, лелеко!
      Прилети здалека,
      Принеси весну,
      Нехай крига скресне.
      Нехай тепло буде,
      Зеленіє всюди.
      Хай зима тікає
      І вже не вертає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    492. * * *
      Вже вдруге збирається князь Святослав
      На греків. Діждався, як мати
      Померла – чекати ж цього обіцяв,
      Щоб з честю її поховати.
      А далі задумався – йде у похід,
      А Київ на кого лишає?
      Про спокій в державі задуматись слід.
      На брата надії немає.
      Відтоді, як Ольга у греків була
      З посольством великим в Царграді
      І віру чужинську від них прийняла
      (Що він сприйняв зовсім не радо),
      Наїхало купою грецьких попів,
      Що сіяти взя̓лися смуту.
      Двоюрідний брат теж добряче вхопив
      Чужинської тої отрути.
      Вже Ольга і церкву їм встигла звести
      У Києві – кублисько змови.
      І Уліб у церкві отій охрестивсь,
      Чужинське став сіяти слово.
      Що греки по вірі слов’янам брати,
      Не можна іти проти брата.
      Що треба скоритись – тоді бог простить,
      З Царградом не слід воювати.
      Що вже віджили своє древні боги,
      Що предки ще їм поклонялись.
      Таке мовлять лише одні вороги
      Чи ті, що із ними спізнались.
      Залишить він Київ, на греків піде,
      Кубло це чужинське зміїне,
      Враз смуту посіє, збунтує людей
      Й ножа йому встромить у спину.
      Тож він не вагався – попів повелів
      І всіх християн перебити.
      І Уліба рідного не пожалів,
      Хоч кинулись тітки просити.
      Він лиш головою на те похитав.
      Коли йде війна, то жаліти
      Він ворога - права такого не мав.
      І церкву велів розвалити.
      І не від жорстокості, бо розумів –
      Утратити можна країну,
      Коли не прибрати усіх шпигунів,
      Що потайки підлості чинять.
      Скарав геть усіх і в Дніпро повелів
      Тіла їхні скинути разом.
      Аби павутин ніхто змови не плів
      Та не розповсюдив заразу.
      Бо ж церква, що має в Царграді главу –
      Для ворога перша підмога.
      Тому, нехай мертві в Царград і пливуть
      Дніпром - туди їм і дорога.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    493. Битва при Молодях 1572 року
      З малого я страшенно полюбляв
      Вивчати все про битви і походи.
      Собі у зошит схеми малював,
      Які в журналах і книжках знаходив.
      Здавалось, всі відомі битви знав,
      Читав про війни і про полководців –
      Хто, де, коли і як перемагав,
      Хто із ким бився, на чиєму боці.
      А це тому десь із десяток літ
      Зустрів для себе битву незнайому.
      Схотів в тім розібратися як слід –
      Чом вона стала лиш тепер відома.
      Я маю на увазі Молоді –
      Село, де москалі й татари бились.
      Чому про це мовчали всі тоді,
      Тепер же, як зі ступою носились?
      Не може ж буть, що майже п’ять століть
      Про битву цю ні словом не згадали,
      А тут вона прославилася вмить…
      Чи знову москалі щось прибрехали?
      Не помилився. Знову на брехні
      Новенький міф ті москалі склепали
      І знов тому радіють, як дурні,
      Бо ж чим вони ще вихвалятись мали?
      Тож по порядку, щоби і всім вам
      Усі ті брехні зрозумілі стали,
      Я головне про битву передам…
      Подіям тим таке передувало.
      В Московії сидів великий князь
      Іван, який для чогось Грозним звався.
      Він залякати так своїх старавсь,
      Щоби й чужий поткнутися боявся.
      Коли ж в країні вже дрижав усяк,
      Лише ім’я правителя звучало
      І не здолати страх отой ніяк,
      Душа Івана царства забажала.
      Схотів буть рівним всім царям отим,
      Які в Константинополі сиділи.
      Щоби Москва зробилась – Третій Рим
      І християни всі у рот гляділи.
      Таж патріарх повинен згоду дать
      На те та ще й Собор також Вселенський.
      Рішив посольство у Стамбул послать
      З багатими дарами –честь по честі.
      Як там було – того ніхто не зна.
      Чи патріарх дав грамоту, при тому,
      Собор не повідомивши, однак.
      Чи ті ні з чим вернулися додому
      І вже в Москві намалювали то.
      Від москалів другого й не чекати.
      В Московії не здивувавсь ніхто.
      Та, коли те по світу стало знати,
      То кримський хан Девлет Гірей озливсь.
      Він був царем. Москва – його васалом.
      І тут васал нахабно так повівсь,
      Схотів, щоб його з паном порівняли.
      Тож послання відправив до Москви,
      Аби Іван негайно зрікся того.
      Як не зречеться – то не буть живим,
      Орду свою хан приведе по нього.
      Іван же звик, що він для всіх страшний,
      Рішив на те уваги не звертати.
      І поплатився. Хан страшенно злий
      Прийшов аби того в Москві дістати.
      Війська московські по шляху розбив,
      Аж під московські стіни підібрався.
      Іван в штани від страху наложив
      І у Ростов ховатися подався.
      Хан постояв, чекаючи «царя».
      Не дочекався. Став Москву палити.
      А дерев’яні стіни так горять,
      Що довелось від жару відступити.
      Та попередив, що, коли Іван
      Не здумає від титулу зректися,
      То знов з ордою прийде в гості хан
      Й тоді уже йому не вберегтися.
      Та рік минув, в Івана страх пропав.
      Подумав, що воно якось минеться.
      Хан своїх слів на вітер не кидав
      І знов орда з Молочних Вод мететься.
      Проте, дійшовши до Оки-ріки,
      Орда спинилась, хан послав Івану
      Останнє попередження, яким
      Хотів би повідомити – не стане
      Йти на Москву, як покориться він.
      Послав посольство та і став чекати.
      А цар в Москві метався поміж стін,
      Вже ладний був умови всі прийняти…
      Та ж слуг дурних у нього вистача,
      Бо ж кожен прагне услужить Івану.
      Князь Воротинський з поміж них, хоча б.
      Іще не злікував душевну рану,
      Що цар засумнівався в нім. Рішив
      Себе на полі бою проявити,
      Бігом зібрати військо поспішив,
      Яке кордони мало сторожити
      Та й навперейми ханові помчав.
      Той, як відомо, на Оці спинився.
      Й москаль з гармат стріляти розпочав
      Із-за ріки по хановому війську.
      Хан розлютився – що то за мана,
      Чи ж так слуга господаря стрічає?
      Хотів за річку перейти, однак,
      То важко, коли ворог так стріляє.
      Хан не схотів тут військо положить,
      Та мурзам повелів загони брати,
      Оку в другому місці переплить,
      Його на тому боці зачекати.
      Поки ж стояв і москалів дурив,
      Мовляв, не здатен річку подолати.
      Та, ледь від мурз він звістку получив,
      Що перейшли і може він рушати,
      Тихенько знявсь, понад Оку пройшов
      Та й на той бік спокійно перебрався.
      Зібрав орду та й на Москву пішов.
      А Воротинський ще стріляв, старався.
      Лише при дні помітив він обман,
      Злякався дуже – цар бо не пробачить,
      Як до Москви навідається хан.
      То й голови позбудеться він, значить.
      Зібрав все військо й кинувся услід,
      Як та собака, що ведмедя травить.
      Бо ж тут йому задуматися слід
      Вже про життя своє, а не про славу.
      А хан тим часом на Москву іде,
      Військ на шляху своїм не зустрічає.
      Здається, що Москва от-от впаде.
      Хоча, чому там падати – не знаю,
      Бо ж хан минулоріч її спалив,
      Хто ж би за рік зумів відбудувати?
      Та ж хан Івана упіймать хотів,
      Аби його належно покарати.
      Іван, як тільки про таке узнав,
      Здавалося, ще більше налякався,
      Штанів в дорогу запасних узяв
      Та й чимскоріш у Новгород подався.
      Все ж Воротинський хана наздогнав,
      На п’яти взявся хану наступати.
      І хан озлився, із ордою став,
      Щоб москалям по шапці добре дати.
      Побачивши, що ворог не біжить,
      А повернувся, щоби в бій вступити.
      І Воротинський зупинився вмить
      Та взявся готуватися до битви.
      При Молодях понад ріку Рожай
      На пагорбі він табір свій поставив.
      Відкрито в бій вступить не побажав,
      Той табір гуляй-городом обставив.
      Гармат націлив, що не підступись
      Та й на орду намірився чекати.
      Аж тут і хан з ордою нагодивсь
      Та спробував москальський табір взяти.
      Не налягав, бо уже знав тоді,
      Що у Москві Івана вже немає,
      Бо в Новгороді той уже сидів,
      Лиш попелище у Москві чекає.
      Іще чекав, що з’явиться Іван,
      З повинною постане головою.
      Даремно сподівався на те хан,
      Бо ж справу мав з брехливою ордою.
      Тим часом отой табір штурмував,
      Хоча й не сподівався його взяти,
      Бо ж він ні сил, ні досвіду не мав,
      Чого ж тоді людей даремно слати?
      Так в сутичках минуло кілька днів.
      Аж посланця у полі перейня́ли.
      З Москви до Воротинського летів
      З листом. Його уважно прочитали,
      Ще й посланця добряче потрясли.
      Та все зійшлося з тим, про що писалось.
      Мовляв, з Москви полки у поміч йшли
      І їх там вже до біса назбиралось.
      Що ті полки очолив сам Іван
      І уже скоро вдарить йому в спину.
      Хоча, насправді – то усе обман.
      Іван сидів у Новгороді сиднем.
      Ніхто війська ніякі не збирав,
      Сиділи тихо у Москві, як миші.
      Ризикувати хан, однак, не став
      І свої плани поки що облишив.
      Та повелів збиратися орді
      Й вночі тихенько в Крим собі подався.
      А Воротинський в таборі сидів,
      Аж доки вже і ранку не діждався.
      Лише тоді побачив, що нема
      Орди у полі. «Утікають, кляті!» -
      Подумав, почав військо піднімать,
      Аби у полі ту орду догнати.
      Гнав до Оки, загони два зустрів
      Татарські в полі зовсім невеличкі
      Та їх всією силою побив.
      Звідтіль вернувсь, не став іти за річку.
      Орду не бачив, тож і не здолав,
      Вона собі спокійно степом мчала.
      Та він цареві грамоту послав,
      Як та орда розбита утікала.
      Питається, а битва, власне, де?
      Де перемога? Де розгром ворожий?
      Коли орда спокійно в Крим іде,
      Хіба ото на втечу чимось схоже?
      Ба, навіть більше я скажу про то.
      Як переможця у Москві вітали?
      Із квітами не зустрічав ніхто
      І, навіть, в руки катові віддали.
      Та сам Іван при катові сидів,
      Щоб бачити, як злидня катували.
      Той після ката довго не прожив,
      Тож незабаром рідні й поховали.
      А, щоб дурний в політику не ліз,
      Іванові не плутав його карти.
      З царем своїм Іван би помиривсь,
      Бо з паном сперечатися не варто.
      І «поминки» б належні заплатив,
      Хай без корони клятої зостався.
      А той чогось на хана налетів
      Івана думки, навіть, не спитався.
      Послужливі всі дурні отакі,
      Гадаючи, що пану вірно служать.
      А наслідки для пана, ой, гіркі
      І виправити потім важко дуже.
      В Москві була традиція завжди –
      По перемозі храми будувати.
      Та спробуй, храм по битві цій знайди?!
      Його нема – нема що відзначати.
      А далі ще цікавіше пішло.
      Іван злякався, що орда нагряне.
      Посольство в Крим відправлене було,
      Що князь Іван схилився перед паном.
      А, щоб усе на жарт перевести,
      Касимівському ханові Булату
      Велів він царський титул піднести,
      Самому лиш московським князем стати.
      Для когось жарт, насправді ж то було
      Івана перед паном покаяння.
      Мовляв, якеєсь марення найшло,
      Але надалі він покірним стане.
      І знов дари до Криму повезли,
      Як «переможці» мають і чинити.
      Отак от москалі перемогли
      В отій тепер напівзабутій битві.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    494. * * *
      Прохолодний квітневий ранок.
      Іще сонечко десь у снах.
      Та виводить уже старанно
      Свою пісеньку ранній птах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    495. * * *
      Як була орда ордою – нею й залишилась,
      Тільки назва її трохи із часом змінилась.
      Як прийшла вона зі сходу, то звалась монгольська.
      А, як трохи прижилася, то стала московська.
      Нема спокою сусідам усім з того часу,
      Бо ж на них вона постійно позирає ласо.
      Та вважа, що краще знає, як жити на світі,
      Тож і досі по-ординські змушує всіх жити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    496. Легенда про хміль
      Жив народ вільний в степах широких,
      Де було море з одного боку,
      З другого боку – ліси і гори.
      Усе було то в далеку пору.
      Ще в степу орди не кочували,
      Місцевих жител не розоряли.
      Тож можна було спокійно жити,
      Землю орати, хліба ростити.
      Пасти худобу на буйних травах.
      Допомагав їм у мирних справах
      Їх бог Ярило – батько небесний,
      Який приходив до них щовесни.
      Щовесни люди його стрічали,
      Бо ж цілу зиму його чекали.
      Несли пожертви до бога свого,
      Щоб показати любов до нього.
      Жерці великий вогонь палили,
      Щоби дійшло все то до Ярила.
      Був бог Ярило Перуна сином
      Та народився в лиху годину,
      Бо Перун й Велес ворогували,
      Велеса слуги Ярила вкрали,
      Віднесли його у царство мертвих
      Аби принести Велесу в жертву.
      Та Велес того не став робити,
      Рішив Ярила усиновити.
      У божім світі час швидко плине.
      В степах минули лише години,
      В підземнім царстві роки минули.
      Його украли – зима ще була,
      Остання в лютім минала днина.
      В підземнім царстві зросла дитина
      І вже юнак він у повній силі –
      Живий,веселий, дівчатам милий.
      Ледь сонце встало наступну днину,
      Похмуре царство Ярило кинув,
      На коні білім у світ з’явився
      І світ на весну поворотився.
      Все забуяло, усе заквітло,
      А людям радість від того світла.
      Стрічати вийшли вони Ярила
      Та поклонитись тій його силі,
      Що відродила життя природи,
      Що пролила їм небесні води,
      Які посіви в полях споїли
      І ті на осінь гарно вродили.
      Ярило ж небом конем гуляє,
      На землю з неба він поглядає,
      На те, як люди працюють в полі,
      Радіють миру, радіють волі.
      Щодень він їздив конем по небу
      І, то, напевно, так було треба,
      Що стрів дівчину гарну нівроку
      Та й закохався, не знавши поки,
      Що та дівчина – сестра Марена.
      І закрутилась любов вогненна.
      Про неї думав, її лиш бачив,
      Бо кров заграла в ньому юнача.
      Вона Ярила теж полюбила.
      Вже на Купала їх оженили.
      Там і Перун був, і Велес разом,
      На час забули свої образи.
      І в людей також то було свято,
      Все обіцяло мир і достаток.
      Тож святкували і меди пили,
      Благословляли той шлюб Ярила.
      Недовго, правда, любов тривала.
      Хоча Марена його й кохала,
      Та кров гаряча в нім нуртувала.
      Йому Марени вже було мало,
      Хотілось нових утіх пізнати,
      Бо ж дівчат гарних навкруг багато.
      Марена ж злиться і часом плаче
      І брати рідні усе то бачать.
      Тож зговорились проти Ярила,
      Прийшли до нього та і убили,
      Та на шматочки геть порубали.
      Марена сльози лиш проливала,
      Не заступилась, не пожаліла.
      Зібрала потім шматочки тіла,
      Новий будинок зліпила з нього.
      Але не мала спокою з того.
      Була красуня – потворна стала,
      Стара, як баба вже виглядала.
      Зробилась, врешті, богиня смерті,
      Щоб в кінці року так і померти.
      А що ж Ярило? Як убивали,
      То краплі крові на землю впали
      І проросли враз із землі хмелем,
      Завжди нестримним, завжди веселим,
      Що в’ється буйно та силу має
      Та на погоду він не зважає.
      Степовим людям хміль полюбився,
      Бо на усякі речі згодився.
      Щоб шлюб міцним був між молодими
      Хміль розсипали рясно над ними.
      З його настоєм весну стрічали,
      Неначе знову його вінчали.
      А, вже як прийдуть хмелеві ночі,
      Як Яр-Хміль ходить, то всі охочі,
      Всі молодії всю ніч співають,
      У хороводах зорю стрічають.
      А Яр-Хміль ходить та себе хвалить,
      Що має сили в собі чимало,
      Що найгарніший, найвеселіший,
      Всіх розіграє, усіх потішить.
      На кого гляне – кохання збудить
      І вже від того шаліють люди.
      По хатах пройде та по світлицях,
      Де парубки сплять і сплять дівиці.
      Золотий колос хлопця торкає
      І кров у ньому умить заграє.
      Червона квітка торкне дівчину
      І вона серцем до хлопця лине.
      Вже їм не спиться і не лежиться.
      Уже б скоріше їм одружиться.
      Як дні найдовші вінчають літо,
      Дівки пускають вінки із квітів,
      Аби Ярило привів скоріше
      До того, хто їй серденько втішить.
      А рік на зиму вже повертає.
      День, як Ярила брати вбивають,
      Теж не забули степові люди,
      Та поминають його усюди.
      Звісно, із хмелем. А як без нього?
      То ж краплі крові Ярила-бога.
      Вже, як збирали врожай у полі
      Та все лежало вже у стодолі
      В садах плоди всі пообривали,
      Тоді Ярила знов всі вітали.
      Варили з хмелю міцні напої,
      Збирались разом понад рікою.
      Несли пожертви своєму богу,
      Що дав цей рік їм в достатку всього.
      І віншували, пісні співали
      Та чаші повнії наливали.
      Чекали зиму – нехай минеться
      І бог Ярило до них вернеться.
      І буде їстись, і буде питись,
      І хміль родючий знов буде витись.
      Знов забуяє життя навколо…
      Воно ж, як завше, іде по колу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    497. * * *
      А в степу навесні вітер мов знавіснів.
      Не злегка продима, а все рве і лама.
      Землю з поля несе, засипає усе.
      І не день, і не два. Так і тиждень трива.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    498. * * *
      Вийди-вийди, дівчино, із хати,
      Бо товчуться хлопці коло плоту.
      Можуть невзначай і поламати.
      Буде зайва батькові робота.
      А він може з того розізлитись
      І не пустить більше погуляти.
      Та і буде матінка сваритись.
      Вийди-вийди , дівчино із хати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    499. Берендеї
      Дрімучий ліс під кронами сховав
      Усе живе. Сюди і стрімкий вітер,
      Мабуть, не здатен буде залетіти.
      Хіба що десь у кронах завивав.
      Струмок маленький між дубів тече,
      Звивається, мов шлях собі шукає
      У суглинках. Далеко не втікає.
      Десь з двадцять сажнів пробіжить іще
      І вже болото поглина його.
      Від нього сморід. Але знайти воду
      Напитися, в лісах цих швидко годі.
      Бо ж непрохідні зарості кругом.
      Тим більше, коли ти в краях чужих,
      Де тобі геть неві̓дома природа…
      Отож, шлях берендеєвого роду
      Спинився, врешті у лісах оцих.
      Не так багато в роді і було –
      Десятків кілька тих, хто залишився,
      Хто в цих поневіряннях не зломився.
      Тож серед лісу вогнище гуло.
      Чого-чого, а палива в достатку.
      От з їжею проблемніше, хоча,
      Дичини їм ліс трохи постачав.
      Тому то берендеї, у випадку,
      Коли їм випадала свіжина,
      Спинялися аби поласувати.
      Ногам хоч трохи відпочинок дати.
      Поки на вогні смажиться вона,
      Чоловіки до зброї узялися,
      Жінки латають в одязі дірки.
      Одні лиш безтурботно малюки
      У лісі незнайомому велися.
      Один Сазмат по лісу не гасав,
      Біля дідуся Караса усівся,
      На його руки жилаві дивився,
      Якими струни той перебирав.
      Старечий голос, хоч іще дзвінкий
      Лунав навколо, відзивавсь луною
      Від лісу, що навкруг стояв стіною.
      І присмак в пісні відчувавсь гіркий.
      Співав дідусь про невідомий степ,
      Який не має ні кінця, ні краю.
      Про табуни, які кругом блукають
      По травах соковитих, буйних, де б
      Не зупинився. Про широкі ріки,
      Байраки і діброви та гаї.
      Сазмат не бачив вже землі тії,
      Про неї чути довелося тільки.
      Не міг він уявити взагалі,
      Як то піднятись на курган високий
      І бачити навколо на всі боки,
      Бо ж він не бачив іншої землі,
      Аніж оця, що лісом заросла.
      Де між боліт не віднайти дороги.
      Тож дідуся сидів і слухав свого,
      Поки і пісня до кінця дійшла.
      Тоді вже ближче дідуся присів
      Та й заходивсь настійливо питати,
      Бо ж так уже йому хотілось знати,
      Звідкіль їх рід початки свої вів.
      Дідусь всміхнувся: - Добре,мій Сазмат,
      Уважно слухай, якщо хочеш знати.
      Колись онукам зможеш передати.
      Іще віки й віки тому назад
      Наш рід в степах безмежних проживав,
      Отам, де сонце кожен ранок сходить.
      Було тоді багато в нім народу.
      Рід увесь час степами кочував.
      Стада багаті мав і табуни,
      Ганяв отари по степах привільних.
      Ніхто не смів нас зачіпати сильних,
      Бо наші вої порухом одним
      Змітали тих, хто на шляху стояв.
      Степи безмежні, місця в них багато.
      Там можна всім народам кочувати.
      А, хто наживи легкої шукав,
      То міг до хліборобів зазирнуть,
      Міста і села їхні розорити.
      Та нам було й без того гарно жити.
      Хіба самі князі було позвуть,
      Як то зробив був Володимир-князь,
      Із торками позвав нас разом битись
      Супроти печенігів. Так зустрітись
      Із Руссю нам прийшлося перший раз.
      Ми печенігів геть побили тих
      Під містом руським, під Переяславом.
      Князь в тім бою здобув для себе славу,
      Ми ж заробили добре золотих
      І знов вернулись у степи свої,
      Щоб далі жити, мирно кочувати.
      Та не дали нам половці прокляті.
      Бо ж, як піску у морі було їх.
      Ми й торки разом стали проти них
      Та не змогли нічого учинити.
      З своїх степів прийшлося відступити
      У землі отих диких печеніг.
      А з ними ж ми ворожими були.
      Не стало де нам й голову схилити.
      Пішли у Київ, щоб князів просити
      Аби нам якийсь прихисток дали.
      І руський князь пішов назустріч нам,
      На прожиття дав землі понад Россю.
      Колись тут росам гарно ще жилося,
      Тож звідти й назви залишились там.
      Щоправда, роси звідти подались,
      Які у Київ, які розселились
      По інших землях. А ці залишились
      Пустими. Тож наш рід там й поселивсь.
      Жили, як перше. Степом кочували
      У своїх вежах, як завжди й жили
      Та за стадами за своїми йшли,
      Що пасовища у степах шукали.
      На зиму йшли з добром до руських міст.
      Під стінами у них і зимували.
      Не те, щоби туди нас не пускали,
      Бо ж кажуть: кочовик – поганий гість.
      То ми самі не йшли до міста жить,
      Бо звикли жити у степах на волі,
      Де ніяких немає стін навколо.
      Де небо в зорях і ріка біжить.
      За те, що прихистили нас князі,
      Ми їхні землі брались захищати,
      Усяких зайд незваних відганяти,
      Які постійно пхались до Русі.
      Чи, коли князь збирався у похід,
      То наші вої теж із ним ходили
      І в полі княжих недругів громили…
      Та незабаром зворохобивсь світ.
      Князь Мономах, що половців побив,
      Занадто круто з нашими повівся.
      Чи з перемог отак він загордився,
      Чи то з вождями щось не поділив
      І повелів він геть забратись їм.
      Тож більшість наших, печеніги, торки,
      Що київським князям служили поки
      З людьми, товаром,скарбом зі своїм
      Знялися і на захід подались.
      З місцевими, я чув, там воювали
      Та землі, що сподобались, займали.
      Осіли та й, напевно, прижились?!
      Ті, що лишились князеві служить,
      Завіти предків стали забувати,
      Своєю честю взялись торгувати,
      Усе хапати, що не так лежить.
      За гроші вони й князя продадуть.
      Коли щось вхоплять, спробуй відібрати.
      А на Русі вже брат ішов на брата
      І, хто хитріший, Київ міг здобуть.
      Прийшли Залісські з півночі князі
      І вождів наших гамузом купили,
      Щоб вони проти Києва ступили,
      Дали чимало із добром возів.
      За те і стали їм служить вожді,
      За те і Київ разом розоряли,
      Про давні клятви геть позабували.
      І покарали боги нас тоді.
      Зманили нас північні ті князі
      Земель багатством, службою, грошима
      І подалися ми услід за ними
      В Залісся з вереницею возів.
      А тут навкруг ліси і болота.
      Нема того простору степового.
      Сюди не зазирають наші боги.
      Зі степу лише вітер заліта.
      Поміж лісів дрімучих і боліт
      Прийдеться, видно й віку доживати,
      Бо нам назад нема куди вертати.
      Адже для нас уже чужий той світ.
      Там інші вже народи й племена
      В степах привільних. Славні берендеї
      Не спромоглися зберегти своєї
      Землі. Тож доля нас чека сумна.
      Весь вік свій скніти в болотах оцих,
      Які князі нам раєм називали.
      Тоді свій вибір ми зробити мали.
      Й зробили. Предків зрадили своїх,
      Своїх богів і опинились тут…
      Найбільше я жалію про єдине -
      Тобі степів не бачити, дитино
      І вільного повітря не вдихнуть!
      А тут повітря з смородом боліт,
      Вбиває віру, відбирає волю.
      Тут вільним ти не зробишся ніколи,
      Бо тут такий гнилий, дитино, світ.
      Живе̓мо вік у безнадії свій.
      Ідем, куди накажуть, убивати.
      Про рідний степ хіба лише співати
      Та й то, мабуть, поки ще я живий…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    500. * * *
      Поблідлий місяць поглядав згори,
      Як унизу в примарнім мерехтінні
      Туди-сюди весь час снували тіні
      Цієї полуночної пори.
      В деревах голих вітер завивав,
      Бо йому сумно в темряві блукати.
      У вікна стукав та просивсь до хати.
      Ніхто його, щоправда, не пускав.
      Метався кимось кинутий листок,
      Шукав, мабуть, господаря по світу
      І став легкою забавкою вітру,
      Затиснутий нарешті у куток.
      А вітер з того, начебто зрадів.
      Все ж не самому цілу ніч блукати.
      Затіявся із тим листочком грати,
      Вхопив його, понад дерев злетів.
      Від страху той ще більше побілів,
      Йому із вітром не хотілось гратись,
      Він намагався вирватись, сховатись,
      Але не міг. І все летів, летів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    501. * * *
      Дісталося у спадок від дідів
      Мені багатство. Хтось про це лиш мріє,
      А я усе життя ним володів
      І, всім на заздрість й досі володію.
      Моє багатство – це земля моя,
      Степи безмежні, гори і долини,
      І річки степової течія,
      І небо, на весь світ таке єдине.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Похід Володимира Мономаха на половців у 1111 році
      Олег Святославич в світлиці сидить,
      З ним ліпшії люди зібрались.
      Він нині нікого не буде судить,
      Новини із Поля дістались.
      Сходила в похід Мономахова рать,
      Хотілось про те чимскоріше узнать.
      Олег сам в похід той відмовивсь піти,
      Послався тоді на хворобу.
      Був задум у нього доволі простий –
      Діждеться в Чернігові, щоби
      У Полі князь київський, врешті поліг,
      То він би у Києві правити міг.
      Та сталось не так, переможная рать
      Зі славою в Русь повернулась.
      Отож і хотілось скоріше узнать,
      Що там в тім поході відбу́лось.
      Як половців в Полі вдалося здолать
      І з чим повернулася руськая рать.
      Якраз до Чернігова гість завітав,
      Що був у тім славнім поході.
      Тож князь його в терем до себе позвав,
      Розкаже нехай при нагоді,
      Що бачив, що чув, як воно все було.
      Боярство послухати також прийшло.
      Муж тілом могутній в світлицю ступив,
      До князя й бояр уклонився:
      - Ти, княже, до тебе прийти повелів?!
      От я перед тебе з’явився.
      Що саме від мене ти, княже, хотів?
      Бо ж я аж до Мурома лиш по путі.
      Князь лагідно мовив: - Ти, кажуть, ходив
      В недавній похід з Мономахом.
      Тож нас по слідах тих його проведи.
      Повідай про все нам без страху.
      Всміхнувся лиш воїн на княжі слова
      І голову сиву вже гордо тримав.
      - Я, справді, в похід з Мономахом ходив.
      Був славний похід проти Поля.
      Хоча Святополк його, начебто, вів
      Та всім Мономахова воля
      У нім управляла, у бій нас вела,
      Тому руська рать Поле й перемогла.
      Як хочеш почути, то слухай тоді.
      Зібрались князі в Переяслав,
      Де наш Мономах, як ти знаєш, сидів.
      То ж він у похід кинув гасло.
      Привів Святополк з своїм сином полки
      І стали на березі Трубіж-ріки.
      Давид Святославич з синами привів,
      Також свої вірні дружини.
      Та і Мономах чотирьох взяв синів,
      Хоч менший ще зовсім дитина.
      Та він їх з малого до битви привчав,
      Отож у похід і найменшого взяв.
      У другу неділю, як піст розпочавсь,
      Ще снігом усе було вкрито.
      У полі полки шикувати став князь,
      Велів попам службу служити
      Та хрест величезний над шлях встановить,
      Де міг би єпископ всіх благословить.
      А далі попи попереду пішли,
      А ми вслід за ними полками.
      У п’ятницю вже до Сули аж дійшли,
      Здолали її та і прямо
      Пішли до Хоролу. Весна узялась.
      Там сани велів покидати нам князь.
      В неділю, як хрест звикли ми цілувать,
      До Псла пішим ходом дістались.
      А далі на Голті прийшлося нам стать,
      Допоки відсталих діждались.
      У середу Ворскола врешті дійшли,
      Попи новий хрест за наказом звели.
      Ми, мимо йдучи, цілували його,
      Багато хто і зі сльозами,
      Бо ж далі лиш степ половецький кругом,
      Вже Русь залишилась за нами.
      Ніхто з нас не знав, що попереду жде
      Та Бог, сподівались, нас вірно веде.
      Багато річок ще чекали на нас,
      Аж доки уже у вівторок
      У шосту неділю, як піст розпочавсь,
      Дійшли ми до річки, котору
      Ми Доном зовем. Десь на цих берегах
      І половців стріти гадав Мономах.
      Хоч половці знали про той наш похід,
      Та в битву поки не вступали.
      Лиш наша сторожа їх бачила слід
      Загонів, які утікали.
      Нарешті ми до Шаруканя дійшли
      Й побачити град половецький змогли.
      Назвати то градом чи ж можна було.
      Стоять глинобитні хатини –
      Ну, схоже хіба на велике село.
      Навколо ніякого тину.
      Лиш вал земляний невисокий кругом.
      Та ж ми в одну мить подолаєм його!
      Долати, щоправда той вал не прийшлось,
      Бо ж місті ні хана, ні війська,
      Нам ледве ото помолитись вдалось,
      Як раптом поспішно із міста
      Якась депутація враз вирина,
      І рибу на сріблі несе і вина.
      Здалися на милість князівську вони
      І викуп за місто сплатили.
      Коли вже вони не бажають війни,
      То й ми місто не зачепили.
      А далі на південь вздовж Дону пішли,
      Назавтра вже й Сугрова ми досягли.
      Таке ж саме місто, ті ж самі хатки.
      Та ці не схотіли здаватись.
      Велів князь рухливії «вежі» тягти
      Й до валу скоріш просуватись.
      З-за «веж» смолоскипами кидали в них,
      Палаючих стріл напускали своїх.
      Палаюче місто ми штурмом взяли,
      Полонених, звісно, не брали.
      Щоб довго піднятись вони не могли
      Й на Русь щоби не нападали.
      У середу Сугров ми той узяли,
      В четвер же від Дону у поле пішли.
      А в п’ятницю в полі зустріла нас рать –
      Велика орда половецька.
      Нелегко було б нам її подолать,
      Чи й згинути всім доведеться?!
      Сказали князі: «Тут і смерть нас чека,
      Тож міцно тримаєм мечі у руках!»
      Над річку Дегея дві раті зійшлись.
      «Стіною» ми степ городили.
      Щитами закрились, за списи взялись,
      Уперли їх в землю щосили.
      Неслася на нас половецька орда,
      Хоч в неї занадто повільна хода.
      Ще степ не просох, коні грузли в багні
      Та й коні з зими ще охлялі.
      Від тисячі стріл степ ураз задзвенів
      І перші убиті упали.
      Ми втримали перший найбільший удар
      І сонце до нас усміхнулось з-за хмар.
      У битві жорстокій відкинули їх,
      А далі за річку погнали.
      Багато лягло там поганих отих,
      Ми знов полоне́них не брали.
      Попереду битва жорстока чека,
      Мечі треба вільно тримати в руках.
      В суботу було Благовіщення й ми
      У полі його святкували.
      В неділю ж, звільнився ледь степ від пітьми,
      До Сальниці попрямували.
      А там в понеділок і стріли орду,
      Що йшла, наче хмара нам всім на біду.
      Йшли половці степом на нас, наче бір
      І хмарами стріли пускали.
      Ми стали полками, зайняли всю шир
      Від Сальниці. Та не чекали,
      А рушили князевим помахом в бій,
      Стискаючи меч і тримаючи стрій.
      Зіткнулись дві сили аж степ загримів.
      Нас половці міцно обсіли.
      Та стрій наш утриматись кріпко зумів,
      Списи і щити зупинили.
      І січа тоді почалася в степах.
      І пильно дивився за всім Мономах.
      Ми половців били, а ті били нас,
      Кров в річку струмками стікала.
      Здавалося, що зупинився і час,
      Бо ж сонце на місці стояло.
      А смерть свої жертви збирала в степу,
      А ми сподівались на долю сліпу.
      Хоч половців було по кілька на нас,
      Але вони в купи збивались,
      Що можна мечем двох убити за раз.
      Комусь то, і справді, вдавалось.
      У тій товкотнечі змішалась орда,
      А ми лиш тісніше зійшлися в рядах.
      У розпалі бою гроза почалась,
      Посилився вітер, із неба
      Вода, начебто із відра полилась.
      Перун нагадав нам про себе.
      На поміч прийшов вже утомленим нам
      І бив у обличчя лише ворогам.
      Та половці злі уже надто були
      І натиску не припиняли.
      Вони у «чоло» на киян налягли,
      Що ті відступати поча́ли.
      Ще трохи і паніка військо злама,
      Тоді вже спасіння нікому нема.
      Та князь Мономах полк на сина лишив
      Й киянам помчав на підмогу.
      І тим остаточно хід битви рішив.
      Поглянувши тільки на нього
      І стяги його, полк киян підібравсь.
      Хоч ворог вже перемогти сподівавсь.
      Не втримались половці та подались,
      А ми іще більше натисли.
      Вони утікати за Дон узялись,
      А ми доганяли їх,звісно.
      Князь знову велів нам полону не брать,
      А всіх, хто при зброї, одразу вбивать.
      Ми степ увесь трупом встелили тоді.
      Убитих і не рахували.
      Багато іще їх пішло по воді,
      Бо ж броду вони не здолали.
      Лиш сам Шарукан із загоном прорвась,
      Та слідом полки не повів за ним князь.
      Багато полону по битві взяли.
      Багато худоби і коней.
      Всіх половців знатних до князя вели,
      Хай судить він їх по закону.
      Та милість свою він не став проявлять,
      Велів сотні дві «ліпших» смертю скарать.
      Між ними десятка десь із півтора
      Було, навіть, ханського роду.
      Але він і їх там безжально скарав,
      А трупи велів кинуть в воду.
      Коктусь, Азгулуй і Бурчевич між них
      Зостались навіки у водах отих.
      Від Сальниці ми повернули назад
      Зі здобиччю та із полоном.
      За військом отар чималеньких і стад
      Вели спеціальні загони.
      Без здобичі з поля ніхто не вертав,
      Тож князеві всякий хвалу воздавав.
      Не скоро збереться у Полі орда,
      Щоб Русь прийти пограбувати.
      А, значить, із нею не прийде біда,
      Спокійно земля може спати.
      Від вістки такої вже Русь ожива
      Й за те Мономахові славу співа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *
      А я туди, де весна,
      Трава зелена, рясна
      Все повертаюсь у снах
      Та крізь дрімоту
      Надворі дощ полива
      І вітер аж завива.
      Лежав би та не вставав.
      Та ж на роботу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *
      Спочатку – брат, тоді – сусід,
      Тепер же ворог лютий.
      Нам завжди ніс загрозу Схід.
      Забули за багато літ.
      Але тепер згадати слід
      І Конотоп, і Крути.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. * * *
      А навесні в ставу вода прозора.
      Очерети пробились молоді.
      Відіб’ються на тихім плесі зорі.
      Блаженна мить. Сидів би і сидів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. * * *
      А в тім великому гріхопадінні,
      Де убивали і калічили людей
      І все заради неіснуючих ідей,
      Чомусь страждали незахищені й невинні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Трагедія на Солониці
      Заревіли диким звіром, вдарили гармати,
      Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
      А гармаші у них з німців, знають своє діло.
      Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
      І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
      Залишалось та до Бога з відчаю молитись.
      Жінки плачуть, діти плачуть, козаки скрегочуть
      Лиш зубами та помститись панам-ляхам хочуть.
      Але вдіяти нічого не спроможні поки,
      Бо обсіли пани-ляхи табір з усіх боків.
      Оточили так, що миша, навіть, не проскочить,
      Мабуть, все живе в окрузі винищити хочуть.
      Насміхаються здалека на неміч козацьку,
      Мріють в таборі зробити тім могилу братську.
      Щоб нікого не лишилось в таборі живого,
      Жінок, дітей, все козацтво відправить до Бога.
      Мабуть, з відчаю козаки узялись шукати,
      Хто в тім винен, що вбивають отут їх гармати.
      Піднялися страхи старі та старі образи –
      Винен той, хто віддавав їм погані накази,
      Хто підняв їх, обнадіяв, що волю здобудуть,
      Що у власній у державі панувати будуть.
      То він винен – Наливайко. Чого їм страждати?
      Захопити й на наругу ляхам тим віддати.
      І схопили, пов’язали, а, хто заступився,
      Той червоною від шабель кровію умився.
      Думали купити волю зрадою. Даремно.
      Ляхам такий не потрібен – хто не служить ревно.
      Ледь ворота відчинили, повірили слову,
      Як ввірвались пани-ляхи…Пролилося крові
      Й тих, хто зрадив, й тих, хто опір продовжив чинити.
      Полягли від ляських шабель і жінки, і діти.
      Мертвим табір полишили, пішли пани-ляхи,
      Лише ворони кружляли, аж сиві від жаху.
      Взяли пани Наливайка, закували руки,
      Стали думати – якої б вигадати муки,
      Щоб ніхто вже в Україні за шаблю не брався,
      Навіть, глянути сердито на ляха боявся.
      Та дарма їм сподіватись, дарма їм радіти.
      Синів славних Україна здатна народити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. * * *
      Піднявся місяць, озирнувсь навкіл,
      Почав зірки – ліхтарики вмикати.
      Доріжку світну кинув через діл,
      Щоб було видно де йому ступати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. * * *
      Петро їх з дитинства ще був дурнуватим,
      Хотілось йому увесь час воювати.
      І, щоб вдовольнити його забаганки,
      Збиралась малеча із самого ранку –
      Боярські синки, як і діти прислуги
      І йшли «воювати» до річки на луки.
      «Цар», як полководець ганяв їх щоднини,
      Ще на монастирські здиралися стіни,
      З гармат поціляли по них гарбузами.
      І бралися скоро ті стіни «з боями».
      Монахи від них у страху розбігались,
      А «цар» і «солдати» над тим реготались.
      Дурні ті забавки з часом не минулись
      І горем сусідам страшним обернулись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Битва в урочищі Гострий Камінь в 1596 році
      Сидять діди на лавці попід грабом.
      Неділя…Чом би і не посидіть,
      Неспішно про діла поговорить,
      Послухати чи брехні, чи то правду.
      Усе ж цікаво. Найстаріший з них –
      То дід Микола, голова геть сива.
      Здається, що всміхається він криво.
      Насправді, шрам через лице проліг,
      Тож воно й виглядає отаким.
      А сам Микола - дід серйозний дуже,
      Ні з ким він особливо і не дружить,
      Живе самотньо. Вже старенький дім
      Його стоїть аж на краю села.
      Він не з місцевих. Та колись прибився
      Та так в селі у приймах і лишився.
      Вдовиця там тоді іще жила.
      Тепер померла вже й Микола сам
      У хаті тій потроху порядкує.
      Про нього різне у селі пліткують,
      Але ніхто не зна – є правда там,
      Чи то все брехні. Сам же він мовчить
      І про минуле не розповідає.
      Мабуть, секрет якийсь оберігає.
      А діду Грицю, ох, же як кортить
      Таке почути. Врешті, не втерпів:
      - Скажи,Миколо, молодим, бува,
      Ти…теє… часом, не козакував? –
      І хитро на Миколу поглядів.
      Микола лише усміхнувсь в отвіт,
      Пригладив вуса, з люльки пожовтілі.
      - Козакував? Та ні, Грицько…На ділі…
      Тепер же, може й розказати слід.
      То все боявся – ляхи будуть знать.
      А після Солониці страшно стало,
      Бо ж скільки вони крові там пролляли,
      Не утомлялись голови рубать
      Усім, хто з Северином був тоді …
      А нині вже старий…Чого боятись?
      Уже не довго й смерті дочекатись…
      - То ти у наливайківцях ходив?
      - Отож бо…І козак, і не козак.
      Та й з козаками якось не складалось
      Тоді у нас. Постійно сперечались.
      Не спромоглися козаки ніяк
      Простити кляту П’ятку Северину.
      Бо ж він, мовляв, в гусарії служив
      І козаків Косинського побив.
      Тож в їхній смерті, безумовно винен.
      А я був з Наливайком… Не весь час,
      А вже як із литвинів повертались
      Та на Волині зимувати взялись.
      До Северина я прибивсь якраз,
      Коли він під Острополем стояв.
      Я з Северином добре знаний був,
      Бо ж у Молдову разом з ним ходили.
      Мені там груди кулею пробило,
      Тож, поки відлежався, лише чув
      Про те, як Наливайко розгулявсь.
      Коли ж оклигав трохи, то й подався
      До нього знову. І якраз дістався,
      Коли Жолкевський з силами зібравсь
      Аби «порядок у краю навести»,
      Як королеві він пообіцяв.
      А сили він побіля себе мав
      У Кам’янці багато. Тож повести
      Всю оту силу проти нас рішив.
      Щоб поодинці вольницю здолати.
      Спочатку наливайківців дістати,
      А потім Лободу би перестрів
      Чи то Шаулу. Наливайко ж став
      Йому найближче. В ляському загоні
      Гусарія, драгуни – всі на конях.
      Отож він на Остропіль їх погнав.
      А в Наливайка піше майже всі,
      Обоз великий. Треба відступати,
      Не дати ляхам військо наздогнати,
      Бо, якби той Жолкевський напосів
      Посеред поля – вигубив би всіх.
      Дві свої сотні Северин залишив
      В Острополі і то для того лише,
      Щоб стримали нападників отих.
      Самі ж на схід скоріше подались,
      Хоча… «скоріше», сказано занадто.
      Зимою шлях нелегко подолати…
      Ми з тим обозом ледве-но плелись.
      Жолкевський же в Острополі напав
      Залишених Татаринця і Марка.
      І ляхи, кажуть, налетіли шпарко,
      Бо їх ніхто так швидко не чекав.
      Бій був короткий. Хоча козаки
      Хоробро бились й полягли, одначе,
      Нам того часу виграного стачить,
      Від ляхів відірватися-таки.
      Щоб з пантелику якось ляхів збить,
      В бік Запоріжжя спершу подалися,
      Потім на Корсунь правити взялися,
      Щоб Лободу й Шаулу там зустріть,
      Які десь попід Білою були.
      Та ляхи нам на п’яти наступали,
      Ні хвильки відпочинку не давали.
      Все ж ми під Білу першими прийшли.
      Хоча зовсім не радо стріли нас
      Там запорожці, все ж поміж своїми
      Ми почувались зовсім не слабкими,
      Бо ж сил тепер у ляхів, як і в нас.
      Жолкевський же не надто поспішав.
      Не змігши нас посеред поля взяти,
      Надумав перемовини почати,
      На думці, мабуть, якусь капость мав.
      Чи сподівався, що гризня між нас
      До братовбивства приведе, одначе,
      Я аж такого в таборі не бачив,
      Хоч суперечки були раз по раз.
      Поки Жолкевський плани мудрував,
      Кирик Ружинський взяв хоругви сво́ї
      І спробував наш табір взяти з боєм.
      Та він, звичайно, по зубах дістав
      Й назад подався, підібгавши хвіст.
      Тоді вже не до перемовин стало.
      Старшина раду в таборі зібрала.
      Нам тої ради не донесли зміст
      Та наказали Білу Церкву кинуть,
      Похідний табір хутко збудувать
      І таким робом до Дніпра рушать.
      Козацтво тим обурилося сильно.
      Бурчати стало: що то за біда,
      Що міцний замок мусимо кидати
      І в чистім полі ворога стрічати.
      Ніхто ж пояснень отому не дав.
      Хоч я пізніше, звісно, зрозумів,
      Яка нужда так змусила вчинити:
      Нам, наче в пастці б довелось сидіти.
      Потоцький із Молдови вже спішив
      І Радзивілл з Литви. Взяли б нас змором
      У Білій Церкві тій. Тож і пішли.
      От що до козаків не довели?!.
      Хоч більшість все то зрозуміла скоро.
      Поставивши вози у п’ять рядів,
      Ми вирушили з міста до Трипілля.
      Чому туди – сказати я не в силі.
      Так Лобода, як гетьман повелів.
      Хоча кінчався березень та сніг
      Зненацька впав, ударили морози.
      Нам, звісно те не помогло в дорозі.
      Пройти наш табір не багато встиг,
      Як, врешті, ляхи наздогнали нас.
      Жолкевський, взявши Білу, зупинився,
      Усе обдумав, добре роздивився
      І, як морози вдарили, якраз
      Рішив: не стане помочі чекать,
      Раз Бог для нього відкрива дорогу,
      В багнюці не втонути має змогу
      І нас спроможний швидко наздогнать.
      Тож і помчав услід… Заледве ми
      Уздріли ляхів, хутко зупинились,
      Возами зусібіч обгородились.
      Хоч холод по землі ще від зими
      Та під возами хутко залягли
      З мушкетами. Поставили гармати.
      Зо два десятки їх могли ми мати.
      Й на ворога чекати почали.
      Найперше Струсь нас кінно обійшов,
      Аби шлях до Дніпра нам перетяти.
      Тоді вже ляські вдарили гармати
      І перша наша пролилася кров.
      Навкруг гриміло, ядра звідусіль
      На нас летіли. Але ми чекали,
      Щоб, врешті, ляхи силою напали
      Й ми мали добру для мушкетів ціль.
      Гармати стихли, з гуркотом пішли
      У бій гусари. Шаруділи крила,
      Які вони на спини почепили,
      Щоб, начебто, злякати нас могли.
      Та страху не було. Коли впритул
      Наблизилась до нас гусарська лава,
      Гармати наші узялись за справу.
      І стали ті валитися від куль.
      Не витримавши щільного вогню,
      Гусари розвернулися й помчали.
      Тоді гармати ляські знов почали…
      І дим, і пил…Вчинилась ніч по дню.
      Нам заховатись нікуди було,
      Лежали під возами і чекали,
      Щоб ляхи знову кінно нас напали.
      Я теж лежав. Від холоду звело
      І руки, й ноги. Але я терпів.
      А смерть навколо без кінця літала,
      Поміж козацтва жертв собі шукала
      І не один вже, мабуть, її стрів.
      Гармати стихли й зусібіч пішли
      Знов на нас ляхи, прагли налягати,
      Аби хоч десь наш табір розірвати.
      Вони у тому впевнені були.
      Та хмара наших куль зустріла їх.
      Гармати ядра їм в лице кидали.
      І ляхи, хоч возів уже дістали,
      Ніхто здолати перешкод не зміг.
      Вози вони хотіли розтягти.
      Ті ж, ланцюгами сковані, стояли,
      А ми із під возів їх діставали
      І, навіть, шпарку не дали знайти.
      Уклавши трупи побіля возів,
      Знов ляхи відступити поспішили.
      І їх гармати знов заговорили.
      Хоч ми й не дослухалися їх «слів»
      Та шкоди нам чимало завдали,
      Ще більше, аніж ляські кінні лави.
      Й не надто виглядали наші справи.
      Чутки лихі між козаків пішли,
      Що вбито Федоровича Саська –
      Полковника козацького, в Шаули
      Ядром ворожим руку відчахнуло,
      Вже він не гетьман своїм козакам.
      І Наливайко рану теж дістав,
      Але не вийшов з бою, діяв сміло.
      Оті, що під Шаулою ходили,
      Просили, щоб він гетьманом їм став.
      Тож він тепер і нами керував
      Й шаулиними хлопцями. Над військом
      Усім же Лобода лишився, звісно.
      Як запорожець, добре справу знав.
      Ще кілька раз після гарматних злив
      Кидались ляхи табір наш зламати,
      Але щораз прийшлось їм відступати.
      Ніхто потрапить в табір не зумів.
      Лиш поле ляхом встелене було,
      Якому вже ніколи не піднятись.
      Мабуть, Жолкевський утомивсь змагатись.
      Раз військо взяти гору не змогло
      Та, мабуть, втрат своїх порахував,
      Побачив, що не піде справа в нього,
      Сказав був: «Не судив Бог перемогу!».
      Отож, нарешті він наказ віддав
      Вертати в Білу Церкву. А вже ми,
      Оплакавши своїх загиблих, знялись
      І до Трипілля, до Дніпра подались.
      Хоч і мороз та ж не серед зими.
      Дніпро від криги майже чистим був.
      Знайшли човни й переправлятись стали.
      Нас вороги ніяк не зачіпали.
      Здавалося, що лях про нас забув.
      Щоб вони нам не подались услід,
      По переправі ми човни спалили
      Та в бік степів з обозом поспішили…
      Але без мене…Бо ж, сказати слід,
      На тому Гострім Камені мені
      Від ляського списа таки попало.
      Ледь смерть мене проклята не дістала.
      Тож залишився у селі однім,
      Щоб свою рану якось злікувать.
      До Солониці з військом не дістався,
      Отож, на щастя і живим зостався…
      Хоч, навіть, довелось мене ховать
      У лісі, коли ляхи почали
      По селах підозрілих всіх хапати.
      Та рано, видно, ще було вмирати
      І ангели мене уберегли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. * * *
      Починається ранок із пташиних пісень.
      Я виходжу на ганок, щоб побачити все.
      І, як сонечко сходить, п’є росу на траві.
      Вітерець тихий бродить, колихаючи цвіт.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. * * *
      Казав славний Тарас...наче, нічого й додати:
      «Було колись — запорожці вміли пановати.
      Пановали, добували і славу, і волю;
      Минулося — осталися могили на полі».
      На віки, здавалось славу і волю приспали
      Москалі, що «старшим братом» себе уважали.
      Довго-довго прокидалась славна Україна,
      Колихалась на всі боки, наче та билина.
      Вітер з півночі постійно хилив її долі,
      Вона ж сили набиралась, гартуючи волю.
      А, коли москаль проклятий налетів зненацька,
      Знов прокинулась і слава, і воля козацька.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Битва під П’яткою в 1593 році
      - Скажи, дідусю, ти ж козакував? –
      Онук у очі діду подивився, -
      Косинського часом не зустрічав
      В часи, коли він із Острозьким бився?
      Дід усміхнувсь онуку: - Та ж було,
      Доводилося Криштофа стрічати.
      Мене тоді якраз із ним звело
      Бажання, щоб на ляхах зло зігнати.
      Бо ж одурили кляті ляхи нас –
      Супроти турок у реєстр набрали…
      Та й розпустили через якийсь час
      Ще й заплатити жолд не побажали.
      Тож тисячі козацтва взагалі
      Зостались без доходу і прожитку.
      І, зрозуміло – всі страшенно злі
      Були на ляхів, ладні відомстити.
      І серед тисяч випищиків тих
      Був я також. Куди було податись?
      Куди було прикласти рук своїх?
      Бо ж до ріллі не будеш повертатись.
      І тут Косинський раптом появивсь.
      Я чув: з Острозьким в нього негаразди –
      Князь землі відбирати заходивсь,
      Що кролем даровані. Щоправда,
      Ту землю Вишневецький відібрав
      Та вже продав Острозькому. Одначе,
      І той і той козака обібрав.
      А Криштоф був не з тих, хто би пробачив.
      Між козаків він добре знаним був,
      Авторитетним, можна так сказати.
      Тож, ледве Криштоф до Січі прибув
      Аби на спротив козаків підняти,
      Знайшлось багато поміж них таких,
      Хто зуб великий мав уже на владу.
      Щоб відомстити, врешті, кривд своїх,
      Косинського вони прийняли радо
      І гетьманом обрали, аби він
      Повів на волость правди пошукати.
      А там збігались вже з усіх сторін
      Ті, хто вмів добре шаблями махати.
      Я теж, заледве заклики почув
      Іти за правду, довго не вагався
      І в Піків до Косинського прибув,
      Де він якраз із силами збирався.
      На Білу Церкву рушили звідтіль,
      Міста дрібні під свою руку брали.
      Здались нам Канів, Корсунь без зусиль
      І в Богуслав ворота відчиняли.
      Ми досить мирно у містах велись,
      Лиш гетьману присягу вимагали.
      А тих, що упиратися взялись,
      То на науку іншим – розстріляли.
      Кормились, звісно, коштом тих міщан
      Та ще Острозьких землі розоряли.
      Приїхав сам був Оришовський Ян
      Нас умовляти – слухати не стали.
      Аби хоч трохи втихомирить нас,
      Нам, навіть, жолду привезли частину.
      Та ми уже озлились на той час
      Й прощати не збиралися провини.
      У Білій просиділи до Різдва,
      Тоді уже в Трипілля перебрались.
      Нам ляхи обіцяли на словах,
      Як розійдемось – вини всі прощались,
      Лиш Криштофа щоб видали ми їм.
      Та ми на них лиш плюнули звисока.
      Та Переяслав узяли за тим,
      Що за Дніпром уже із того боку.
      Улітку син Острозького рішив
      Нас розігнати і прибув з військами.
      Побачив тут, що надто поспішив,
      Що йому гору не узять над нами.
      Прикинувся, що він прийшов, мовляв
      До нас на перемовини, з тим самим:
      Косинського віддати вимагав
      І розійтись. Ми відбулись словами,
      Що всі над тим подумаєм. Із тим
      Він і подавсь, не солоно поївши.
      А ми тоді зібрались вслід за ним,
      Бо ж тут сидіти не хотіли більше.
      Всі землі, що в Острозького були
      На Київщині, ми вже розорили,
      Тож на Волинь тепер за тим пішли,
      Й там насолити князеві хотіли.
      Ми брали все, що до душі було
      В маєтках панських, а тоді палили.
      Нас вже ніщо спинити не могло,
      Бо ми все більше набирали сили.
      І не дивились, що прийшла зима,
      Коли навколо здобичі багато…
      А шляхта, бо ж спасіння їй нема,
      До короля взялася узивати
      Про поміч. Той надумався було
      Послати військо та Замойський вперся.
      З Острозьким в них не гладко щось ішло…
      Не знаю, що, бо ж я між них не терся.
      Тож посполите рушення тоді
      Король зізвав з Брацлавщини, Волині
      Та Київщини. Гетьман наш сидів
      В Острополі, коли прийшли новини.
      Одразу став докупи нас збирать,
      Бо ж ми усі по краю розбрелися.
      Поки устиг в Остропіль всіх зізвать,
      Вже в Костянтинів вороги зійшлися.
      Й не посполите рушення. Із ним
      Ще і хоругви прибули магнатів,
      І найманці угорські. Військом тим
      Острозький Януш взявся керувати.
      Хоча зима холодною була,
      Морози, мов скажені, лютували,
      Ворожа сила проти нас пішла,
      А ми чинити опір сил не мали.
      Тож гетьман у Острополі лишив
      Загін маленький поспостерігати,
      А своє військо чимскоріш повів
      На схід, щоб десь позиції зайняти
      Більш вигідні. Та, як не поспішав,
      Далеко відірватись ми не встигли.
      Остропіль швидко ворог подолав
      Й вони за нами чимскоріш побігли.
      Ми тоді лиш до П‘ятки підійшли
      І думали у місті відсидітись.
      Та плани, видно, в гетьмана були
      Якісь другі. Рішив у полі стрітись
      Із ворогом. Тож нам і повелів
      Рухомий табір із возів ладнати
      І табір той до пагорба повів,
      Аби на ньому бій, нарешті дати.
      Хотіли ще насипати вали
      І табір наш ровами обкопати,
      Та ж не вкопати мерзлої землі.
      Надія на мушкети та гармати.
      А тут й вороже військо підійшло.
      Лиш табір наш на пагорбі уздріло,
      Як посполите рушення пішло
      В атаку. Та, лиш ближче підкотило,
      Як ми впритул ударили з возів
      З гармат, мушкетів. Їх ряди змішались.
      Багато хто на землю полетів
      Та так на ній лежати і зостались.
      А особливо коней полягло
      На полі тім. Кінноту би послати.
      Та в нас її якраз і не було,
      Не мали чим ми шляхту добивати.
      Полишивши забитих на снігу,
      Вся шляхта розвернулась, відступила,
      Кривавий слід лишивши на бігу.
      І тут у бій вступила нова сила –
      Хоругви, що магнати привели
      І, перш за все, Острозького гусари.
      Вони кривавим полем тим пройшли
      І на наш табір завдали удару.
      Оскільки не було ровів, валів,
      Вони близенько зовсім підступили
      І довгі списи їх без зайвих слів
      Всіх наших від возів тих відтіснили.
      Не маючи чим битись проти них,
      Ми мусили на відстані триматись.
      А жовніри пустились з усіх ніг
      Розтягувати табір, щоб ввірватись
      Всередину. А далі вже страшна
      Не битва – різанина почалася.
      Тут знову кінна шляхта підійшла,
      Що спершу взяти нас не спромоглася.
      Тепер же повгамовувала гнів
      І мстила нам за всі свої невдачі.
      Нікого ворог клятий не жалів,
      Хотів упень всіх вирізать. Одначе,
      Косинський кілька сот нас згуртував
      І, вирвавшись із табору, подався
      До П’ятки. Нас ніхто не перейняв,
      Бо ж кожен кров’ю в таборі впивався.
      Коли вже наш помітили відхід
      Та кинулися слідом, пізно стало.
      Ми в П’ятці укріпилися, як слід
      І вже зустріти ворога чекали.
      Хоча тоді й хвалились вороги,
      Що тисячі там наших положили,
      Самі ж малими обійтись змогли
      Там втратами. Інакше було діло.
      Побачивши, що знову штурмувать
      Нас доведеться, шляхта разом скисла.
      Отож, багато в них лягло, видать
      І довелося по другому мислить.
      Нам також непереливки було,
      Косинський тому посланців відправив
      Для перемовин. Часу не пройшло
      І ворог вже погодивсь на ту справу.
      Оскільки битву виграли вони,
      Тому й могли багато вимагати.
      Та їм достало і тії війни,
      Козацтво не схотіли дратувати.
      Косинського лиш вимагали знять
      Із гетьмана, награблене віддати
      Й на Січ спокійно можем вирушать,
      Лише магнатські землі оминати.
      Нас же цілком влаштовувало те.
      Домовилися та і розійшлися.
      Косинського «зняли» тоді, проте
      Він старшим нам, все рівно, залишився.
      І навесні вже на наступний рік
      Знов нас повів за правдою шукати.
      Отримав у Черкасах кулю в бік
      І нам назад тоді прийшлось вертати.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. * * *
      Плакала у розпачі весна,
      Одіж їй зимова затісна.
      Плачучи, хутесенько зняла
      Та й свою зелену одягла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. * * *
      Я стою там де, може, за тисячі літ
      Скіфський воїн дивився на перську навалу
      І ловлю крізь віки, що душа відчувала
      Того, хто захищав від навали свій світ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Трипільці
      Було то у часи тепер далекі,
      Коли в дикунстві люди ще жили.
      Ще пірамід ніяких не звели,
      На антилоп ще полювали предки
      Тих, хто ті зіккурати возведе
      У Межиріччі, що сягнуть до неба.
      Вирощувати щось в землі для себе
      Навчились люди лише де-не-де.
      Що знайдуть – їли. Ще жили в печерах.
      А, де нема – ладнали халабуд
      З гілок і листя, в них й селився люд.
      Як вполював що, то тим і вечеряв.
      Ото хіба Ієрихона вже
      Й Чатал-Гуюка височіли стіни.
      Ліпили де з каміння, де із глини
      Тісні домівки. Поміж них вужем
      Іще тісніші вулиці були,
      Що й перехожим важко розійтися.
      Та ж люд в міста ті неспроста селився,
      Бо ж навкруги їх дикуни жили,
      Що заздрісно дивилися на світ,
      Де люди можуть досхочу поїсти.
      Не кожному дало притулок місто,
      Для того за душею мати слід.
      Тож, як на світ поглянути згори,
      То скрізь дикунство між людей панує.
      Лиш де-не-де міста вже люд будує
      Найперші з тої давньої пори.
      Десь починають землю оброблять
      Або стада худоби випасають.
      Та сторожко навколо озирають,
      Чи хто не йде, аби добро забрать.
      Коли ж із Анатолій, Палестин,
      Де люди почали інакше жити,
      Могли б ми ген на північ полетіти
      Над морем Чорним, ще тоді пустим,
      Бо хто ж на те міг зважитись тоді,
      Щоб в море вийти, плавати по ньому?
      Так от, якби краї маловідомі,
      Хто із небес високих оглядів,
      То від Карпат поміж Дністер і Прут
      Побачив би здивовано картину:
      Міста і села над річками тими
      Десятками і сотнями встають.
      І схожі всі один до одного.
      Як правило, майдан у центрі – коло,
      Великі хати купчаться навколо,
      Причілком до майдану отого.
      Згори – так наче сонечко тобі,
      Яке навкруг проміння розпустило.
      Чим більше люду у селі тім жило,
      Тим більше кіл з будинків. Далебі,
      Як сонечка по всім степу лежать.
      Навколо густо ниви зеленіють,
      Ячмінь, пшеницю, просо люди сіють.
      Стада худоби по степу біжать
      У пошуках солодкої трави,
      Якої по степу кругом багато.
      Є де худобу людям випасати.
      А там бики, корови, вівці є,
      І свині, табунами ходять коні,
      Ніхто їх не тримає на припоні.
      Тоді худоба більше і дає.
      У тих містах і селах жив народ,
      Якого ми трипільці називаєм,
      Бо справжнього їх імені не знаєм.
      Жили, робили на землі. Так от,
      Я про одне з таких великих сіл,
      Чи, може, міст хотів би розказати
      Історію. Кому цікаво знати,
      Опустимось і глянемо навкіл.
      Дорогою, що вздовж ріки лежить ,
      Йде чоловік із торбою на плечах.
      У ній, мабуть, найважливіші речі,
      З якими можна у степу прожить.
      Обвітрене лице до чорноти
      Говорить, що багато він блукає,
      Своє лице до сонця підставляє.
      Що змусило його отак іти,
      Сказати важко. Бо ж в часи оті
      Всі люди роду-племені тримались
      І від своїх осель не відривались.
      Отож людину стріти на путі
      Було нелегко. Як товар везли –
      Там мідь, чи кремінь, чи то посуд,може,
      На волокушах, зазвичай, дорожніх,
      Які чи коні, чи бики тягли,
      То йшли гуртом. А поодинці – ні.
      Хоча розбоїв мало на дорогах,
      Воно й від хижих звірів засторога.
      Людині важко у степу одній.
      Та чоловік уваги не звертав
      На те, ступав і широко і легко.
      Уже й село видніється здалека,
      Навкруг жовтіє нива золота.
      Жінки пшеницю з того краю жнуть,
      Серпи в руках мелькають дерев’яні.
      Пластини міцно вставлені крем’я́ні
      Зрізають стебла. У снопи кладуть.
      А слідом діти ставлять у стіжки.
      А там чоловіки вже рало тягнуть,
      Під новий урожай зорати прагнуть.
      Тягти те рало – труд такий важкий.
      Помітять чоловіка на шляху,
      Подивляться, чи то який знайомий
      Із пасовиська поверта додому.
      Чи, може, вість яку несе лиху.
      Та й за роботу. Вже біля села
      Садки ростуть – там яблуні і груші,
      Смородина, калина тішать душу.
      Людина кожна скуштувать могла.
      Та чоловік, хоч і з дороги був,
      Не рвав нічого, рушив до майдану,
      Де, знав напевно, зазвичай застане
      Старійшин. Ледь з дороги завернув
      Й одразу попід хатою в тіні
      Їх і побачив. Підійшов, вклонився.
      - Ти, чоловіче, звідкіля прибився? -
      Спитав один, - Сусіда нам чи ні?
      - Ні, не сусіда. З дальніх я країв.
      Пройшов земель і сіл таких багато.
      У вас тут хочу на спочинок стати,
      Можливо і закінчаться мої
      Отут дороги. Може, десь піду.
      - А як же звешся? – Звуся я Папаєм.
      - А, чоловіче, хист до чого маєш?
      - Всього потроху. Як у вас знайду
      Для себе втіху – лишусь назавжди.
      Як на те, звісно, дозвіл буду мати.
      - Ну, що ж, є в нас для подорожніх хата,
      Живи поки собі, але гляди,
      Порядки наші рушити не смій,
      Бо проженем, а то ще і скараєм!
      - Шановні, я порядки ваші знаю,
      Вже проживав в місцині не одній.
      Отак Папай в селі і залишивсь.
      Спочатку всі на нього озирались,
      Чужого зрозуміти намагались
      Та він спокійно, не нахабно вівсь.
      Поволі звикли. В хаті не сидів –
      То він у полі, то із пастухами,
      То у гончарні возиться з горшками.
      І все він знав, і всього він умів.
      І, навіть, те, чого у тім селі
      До цього і не вміли, і не знали.
      Хоча би рало, полем що тягали
      Та сили укладали чималі.
      Раніш не знали, правда і того.
      Мотикою ямки лише копали
      І колосок у кожну укладали,
      Надійно засипаючи його.
      Зерно із того й виростало в них.
      А потім хтось придумав оте рало,
      Яким твердючу землю і орали.
      Тож додалося площ їм посівних.
      А як інакше – бо ж село росте.
      Нові роти – їх треба годувати.
      Мотикою того не накопати,
      Хоча і рало – діло не просте.
      Папай з тим ралом полем теж ходив.
      Та волокушу із биком побачив,
      Сів собі та й задумався добряче,
      А потім більше рало спорудив.
      Місцевого умовив коваля
      Ріг того рала міддю обкувати.
      Став оте рало до бика чіпляти,
      Як волокушу. Всі лише здаля
      На те дивились. Вийшов в поле він,
      Бика того легенько поганяє,
      А сам на рало добре налягає
      І запросто пройшов один прогін,
      За ним іще. І глибше рало йде,
      І менше сили треба витрачати,
      Адже не треба рало те тягати.
      Бик його тягне, а орач веде.
      Робить таку роботу залюбки.
      Взялись чоловіки биків привчати
      Та рал собі великих майструвати.
      Зорали скоро землю вздовж ріки,
      Щоб можна було всіх прогодувати.
      На тих полях ячмінь густий стоїть
      А на других підня́лася пшениця.
      На хліб вона, щоправда, не годиться
      Та кашу з неї запросто варить.
      Поки возились з тим чоловіки,
      Папай став до гончарства придивлятись,
      Як гончареві важко управлятись,
      Втрачати скільки сил своїх, поки
      Той горщик вийде. Глину заміси.
      То добре, що своєї вдосталь мали,
      Попід високим берегом копали.
      Качали до тонкої «ковбаси»
      Й ліпили стінки посуду з того.
      Та цілий день навкруг стола ходили,
      Все вище й вище стінки ті ліпили,
      Поки і зліплять горщика всього.
      Папай за тим довгенько пригляд вів,
      Аж доки зрозумів, як поступати.
      Спочатку взявся стовпчик закопати,
      Вершечок потім в ньому закруглив.
      Зробив стільницю круглу, продовбав
      В ній ямку, щоб зі стовпчиком співпала.
      А далі справа геть простою стала,
      Надів стільницю на той стовп і став
      Її крутити. Хоч нелегко йде
      Та ж крутиться. І гончару вже легше,
      Навколо столу цілий день не чеше.
      Рукою однією круг веде,
      Другою ліпить горщик, миску чи
      Якусь макітру. Швидше йде робота.
      Вже й горщиків багато біля плоту,
      Щоби гарненько випалить в печі.
      А у Папая інтерес пропав
      До гончара. Він знов ідею має,
      Удома щось пиляє і стругає.
      Хоч кожен, мимо йдучи, зазирав
      Та мало що із того зрозумів.
      Якісь круги під стіну дерев’яні,
      Дрючки тонкі, обтесані старанно.
      Папай же дірки у кругах свердлив.
      За кілька днів докупи все зібрав:
      На ті дрючки надів круги гарненько,
      Та закріпив їх чопами міцненько,
      Усе то волокушами з’єднав.
      Привів бика, запріг у все оте.
      І бик потяг – воно і покотилось.
      Всі люди зачудовано дивились –
      Таке б, здавалось, рішення просте,
      А от ніхто додуматись не зміг.
      Не довго, правда, думали-гадали
      І возом ту диковину назвали.
      Так що Папай і в тому допоміг.
      Багато іще вигадав дрібниць,
      Якими люди гарно торгували
      З сусідами: і кремінь з того мали,
      І мідь, й бурштин – везли із різних місць.
      Так і казали: «То Папай нам дав!»
      Звідтіль і слава про його́ пішла,
      Та на віки його пережила.
      Мабуть, ніхто такої і не мав.
      Відтоді проминули сотні літ.
      Міста трипільські вже давно пропали,
      Травою ті місця позаростали.
      Поволі почав змінюватись світ.
      В Єгипті піраміди почали
      Вже зводити, в Шумері – зіккурати,
      Міста уже взялися будувати.
      В степи у наші скіфи вже прийшли.
      Змішався з ними весь місцевий люд,
      Навчивши скіфів землю обробляти,
      Горшки ліпити та вози ладнати,
      Що з давніх пір уже уміли тут.
      Вже мало хто про тих трипільців знав,
      А от Папая досі пам’ятали,
      Його уже за бога скіфи мали,
      Який із неба їм дарунок дав –
      Плуг і ярмо, ще чашу і сокиру,
      Які молодший Колаксай узяв
      І скіфам той дарунок передав,
      Яким і користуються допіру.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. * * *
      І знову сніг на землю ліг.
      Коли ж весна? Та де ж вона?
      Дзвінкі струмки? П’янкі бруньки?
      Пташиний спів з чужих країв?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. * * *
      Поміж світів в середині Європи
      Розкинулась земля моїх батьків,
      Яка пережила усі потопи,
      Усіх, яких лиш можна, ворогів.
      У війнах безперервних не зламалась
      І від смертельних морів не злягла.
      Перемогла, бо всі часи сміялась,
      Як тільки лиш вона одна могла.
      Не злякано, в угоду різним зайдам,
      А весело, щоб чуть на увесь світ.
      Бо знала – за її спиною Правда,
      А разом можна не боятись бід.
      Вони, як прийдуть, так собі і підуть,
      Бо не буває вічної біди,
      Від негараздів не лишиться й сліду,
      Бо швидко заростають ті сліди.
      А їй все рівно, іще жити й жити
      На радість друзям, заздрість – ворогам,
      Дніпрову воду в Чорне море лити
      І дарувати щастя й радість нам.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Цариця Боспору Динамія
      Всі звикли – Клеопатра, Клеопатра,
      Немов одна вона така була.
      У наших землях пошукати варто
      Таку, яка б рівнятися могла
      Єгипетській відомій інтриганці.
      Хоча б згадаєм про Пантікапей .
      Усе то почалося при Фарнаці –
      Відомий мало людям зрадник цей.
      Був його батько – знаний Мітрідат,
      Що полюбляв щодня отруту пити.
      Він землі воював усі підряд,
      Із Римом мусив в боротьбу вступити,
      Але програв. І той синок Фарнак
      В найтяжчу хвилю зрадив батька свого.
      Військами обложив фортецю так,
      Що вибратись тому не було змоги.
      Щоб синові не втрапити до рук,
      Рішився цар напитися отрути
      Й померти швидко, хай від страшних мук.
      Але даремно – не взяла цикута.
      Прийшлося наштрикнутись на меча,
      Аби з життям свої рахунки звести.
      Фарнак по тому правити почав.
      Та знов його зіткнулись інтереси
      Із Римом. Грізний Цезар наступав
      На Понт. Щоб його якось вгомонити,
      Дочку свою Фарнак пропонував
      В жінки тому напередодні битви.
      Отак уперше і спливло ім’я
      Ще зовсім молодої Динамії.
      Та в Цезаря була жона своя,
      Тож не вдалася Фарнаку затія.
      Здолати Цезар понтське військо зміг,
      Не заладнались у Фарнака справи.
      Оте «Прийшов. Побачив. Переміг»
      Тоді от саме Цезар в Рим відправив.
      Фарнак тоді до Боспору подавсь,
      Щоб проти Риму нових сил зібрати.
      Та зрадник там на зраду теж нарвавсь,
      Асандр, що тут лишився керувати,
      Його в Пантікапей не допустив.
      Коли ж схотів той видертись на стіни,
      Асандр, хоч і старий, його розбив
      І сам Фарнак в тій боротьбі загинув.
      Динамія зосталась сирота,
      Таж кров у ній буяла Мітрідата,
      Отож була дівчина не проста.
      Асандрові взялась пропонувати
      Себе в жінки. Бо ж в неї царська кров,
      А в нього лиш призначення архонтом.
      Здоровий глузд всі сумніви зборов,
      Хоч, може, в того й не було охоти.
      Так вона заміж вийшла перший раз.
      Там про кохання не було і мови.
      Старий Асандр давно в цих справах «пас»,
      Він і без жінки почувавсь чудово.
      Та,тим не менше, народився син –
      Аспург – єдине, що їх поєднало.
      Асандр старий, сконає скоро він,
      Вона ж для сина місце готувала.
      Поки ж Асандр державою займавсь,
      Вона плела тихцем тенета свої.
      Той на підтримку Риму сподівавсь,
      Але й вона також бажала тої.
      Тим часом в Римі швидкоплинність змін.
      Вже й Цезаря немає, вже убили.
      Антоній Клеопатру зняв з колін,
      З Октавіаном міряючи сили.
      Програв і згинув. Та ж Антоній той
      Асандрові поміг при владі стати.
      Тепер вже не підтримував ніхто.
      Октавіан же злий був на «собрата».
      Отож тихцем Динамія взялась
      «Копати в Римі» попід чоловіка.
      І їй ота інтрига удалась.
      Той вже і так був застарий за віком,
      А тут ще Рим нелагідний із ним.
      Як тут спокійно можна почуватись?
      Тут ще якийсь Скрибоній лізе «в дім»,
      Став внуком Мітрідата називатись.
      Хоч то й неправда, доведи – піди.
      Динамія ж ідею підхопила,
      Мовляв, і справді, брат іще один,
      Якого ще в дитинстві загубили.
      А, маючи підтримку між людей,
      Хутенько змову організувала.
      І вже старий Асандр в темницю йде,
      Де смерть на нього з голоду чекала.
      Скрибоній, звісно, добивавсь свого –
      Царем збирався на Боспорі стати.
      Динамія ж умовила його
      Себе одразу ж за жону узяти.
      А той прикинув – ну, куди йому.
      Без неї йому править буде складно.
      І на той шлюб погодився тому,
      Хоча, можливо і не дуже радо.
      Вона ж одразу розпустила слух,
      Що він – шпигун із Риму, поміж люду.
      І вже ніхто, хіба що окрім слуг,
      Царя у ньому бачити не буде.
      Рим так хотів «підсидіти» її,
      А сам же в своїй пастці опинився.
      Вона при владі ще міцніш стоїть,
      Скрибоній же лиш збоку десь тулився.
      Побачивши, що програється гра,
      Рим Полемона вже тоді направив.
      Чому саме його тоді обрав?
      Бо ж він у Понті з його згоди правив.
      Той правити і в Боспорі схотів,
      Але боспорцям то не до вподоби.
      І вилився на вулиці їх гнів,
      Взялися дружно всі за зброю, щоби
      Прогнати – хай у Понт у свій іде,
      Вони ж під Понтом не бажають бути.
      Скрибоній смерть в тих сутичках знайде.
      Хто ж вбивць отих шукати буде в смуту?
      Динамія – вдова не молода
      Та уже мудра – вмить прорахувала.
      Не покоритись – то буде біда,
      Чекати треба римської навали.
      Щоби свою державу захистить
      Та і своє життя порятувати,
      Взялась бунтівників тих замирить
      І Полемону шлюб пропонувати.
      Той покрутився – таж ніяк йому
      Без неї на підтримку не чекати.
      Можливо, і погодився тому.
      А їй уже ж до шлюбів не звикати.
      Та цей горішок виявивсь твердий.
      Бо ж таки цар. Узявся воювати,
      Не дав в державні справи лізти їй.
      А їй же так хотілось керувати.
      Коли ж, нарешті, він на ноги став
      І свою владу в Боспорі наладив.
      То взагалі шлюб з нею розірвав
      Й на молоденькій одружився радо,
      Ще й римлянці. Динамія тоді
      На нього дуже сильно розізлилась.
      Не залишилась в Боспорі сидіть,
      А з сином між сарматів опинилась.
      Звідтіль постійно колотила люд
      У Боспорі супроти Полемона.
      Чутки летіли царством звідусюд,
      Що цар в Пантікапеї незаконний.
      А той все злився та її шукав,
      Ходив із військом у краї сарматські,
      Аж доки і у засідку попав,
      Щоб назавжди у тих краях зостаться.
      Динамія, в сарматів на чолі,
      В Пантікапей вступає урочисто.
      Вона дісталась рідної землі,
      Хоча уже старою стала, звісно.
      Але ж у неї молоденький син,
      Йому й царем у Боспорі ставати.
      Династію нову почав тут він –
      Рескупоріди стали її звати.
      Вона ж, на трон Аспурга возвела,
      Тепер могла спокійно помирати.
      Адже для нього Боспор зберегла.
      Для всіх – цариця, а для нього – мати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. * * *
      Легкий вітер приніс іздалека
      Перше дихання тепле весни.
      Десь, мабуть, білокрилі лелеки
      Вже збираються із чужини.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. * * *
      А мій край завжди на шляху орди.
      Так віки тому усе склалося.
      Ми від всяких зайд відбивалися,
      Що, як сарана, пхалися сюди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Гетьман Дем’ян Многогрішний
      Чи був таким вже грішним Многогрішний,
      Що мусив полишити рідний двір
      І їхати в далекий той Сибір?
      Як у житті його отак от вийшло?
      Сидів в кареті, а навкруг стрільці,
      Щоби ніхто не здумав виручати.
      Перед царем за те їм отвічати,
      Тож кожного і брали на приціл.
      А він навколо мовчки поглядав,
      Заглиблений в свої невтішні думи.
      А у очах старечих стільки суму.
      Та і на вигляд гетьман зовсім здав.
      Усе гадав, що ж він зробив не так
      Та у якому місці оступився?
      Чого Господь від нього відступився?
      Не міг на те відповісти ніяк.
      Згадався шлях, який він подолав:
      З простого хлопа, яким він вродився,
      Аж в гетьманській столиці опинився
      І булаву гетьма́нську в руки взяв.
      Хто би повірив, що так може буть,
      Бо ж гетьманами більш всього ставали
      Князі чи шляхта – ті ж освіту мали.
      Між них з селян єдиний він, мабуть.
      Хмельниччина у тім допомогла.
      Тоді багато хто виходив «в люди»
      І не за родоводом, як усюди,
      А хоч кебета б в голові була.
      Якби не Хмель, то, може й досі б був
      У гречкосіях та ходив з волами,
      А так подався у козацтво славне
      І дух свободи, врешті-решт відчув.
      Сам корені з Чернігівщини мав.
      Там і пройшло дитинство босоноге.
      Дем’яном нарікався перед Богом,
      Ще Гнатович поважно додавав.
      А Многогрішним то пізніше став.
      Як стали козаки його питати,
      Чи то гріхів у нього не багато,
      «Ой, хлопці, многогрішний!» - відказав.
      Так і пішло. Хоч то він не любив,
      Та причепилось, як реп’ях собаки.
      Чи ж гоже ображатися козаку?
      Отак життям, немов подвійним жив.
      Під Зборовом вже осавулом був.
      І не за гарні очі. Мав заслуги,
      В боях хороші виявив потуги,
      Отож посаду на дарма здобув.
      Із Хмелем скільки протоптав доріг.
      Хоч «по дорозі» встиг і одружитись,
      А згодом діточок собі нажити,
      Аж двох синочків – жить спокійно міг.
      Опікувавсь Чернігівським полком,
      А згодом і полковником зробився.
      Із Брюховецьким – гетьманом здружився.
      Хто ж знав, що все поверне отак о?
      Разом повстали супроти Москви,
      Разом із Дорошенком об’єднались,
      А далі неочікуване сталось –
      Бо Дорошенко гетьмана «убив».
      Не сам, звичайно, але ж він велів.
      Дем’ян не став за те з ним загризатись,
      Адже до справи треба разом братись.
      То Дорошенко гідно оцінив
      І гетьманом призначив наказним
      На Сіверщині, всім Лівобережжі,
      Велів Москви триматись незалежно
      І з усім військом, яке є, своїм
      Війська московські звідти вибивати
      І гнати в шию їхніх воєвод.
      Не дав і сотні від своїх щедрот.
      Бо ж у самого теж проблем багато.
      Он Суховій з татарами здруживсь
      І теж себе за гетьмана вважає,
      Тож Дорошенко битися з ним має.
      Дем’ян один проти Москви лишивсь.
      А московітські воєводи враз
      Взялися дружно в Україну пхати,
      Не хочуть, бачте, ласий шмат втрачати.
      І вибрали ж такий невдалий час,
      Коли немає помочі йому.
      Що мав робити? Козаків покласти
      Й самому на тім бойовищі впасти?
      Старшина ж вся - один по одному
      Взялись його від того відмовляти.
      Хотіли, щоб з царем він замиривсь.
      Ще й Лазар Баранович підключивсь.
      Куди тут з царським військом воювати?
      Розмови з Ромодановським почав,
      Який очолив військо московітське.
      Хотів багато вимовити, звісно,
      А той усе, здається, обіцяв.
      Хотів усе вернути, як було
      Іще за Хмеля, як в Переяславі
      В угоді у союзній прописали.
      Хоч розумів, що московіти – зло,
      Але ж не думав, що уже ж такі,
      Що їм не можна вірити на слово.
      Бо ж виглядало на словах чудово,
      Та справи були напрочуд гіркі.
      Хоч не хотів, але вже мусив був
      Тоді царю на вірність присягнути.
      Просив до люду милостивим бути.
      Що ж від царя у відповідь почув?
      Одне прощення – ніяких свобод,
      Прав автономних – про таке ні слова.
      Що ж – починати воювати знову?
      Та ж чи його підтримає народ?!
      А тут іще й проклятий Суховій
      З татарами на лівий берег пхає.
      Лише московське військо й виручає.
      Програвши, врешті, спільним силам бій,
      Той самозваний гетьман відступив.
      І час настав зміцнити свою владу.
      Зібрати, врешті, як належить, раду.
      У Новгороді-Сіверськім велів
      Її зібрати. Прибуло на час
      Полковників лиш троє та старшини
      Теж кілька, Баранович був єдино,
      Козацтва трохи та міщан якраз.
      Тож вибори для форми провели,
      Дем’яна на них гетьманом обрали.
      Ті вибори козацтво не сприйняло.
      Та ж ті всім невдоволені були.
      Відправили посольство до Москви,
      Потвердити всі вольності й свободи.
      Та від Москви того діждатись годі.
      Отож, як хочеш, так вже і живи.
      За гетьмана-то визнали його.
      Там визнали, козаки – не схотіли.
      Старшини теж навколо колотили,
      Дивись, ще й дочекаєшся того,
      Що прийдуть уночі, аби убить.
      А як із ними можна поступати?
      У чомусь звинуватити й скарати?
      Чи відданості ласкою купить?
      Але, піди-но, спробуй, розбери,
      Хто відданий, а хто вчепитись має.
      Доноси строчать – то він добре знає.
      Та, мабуть, слід терпіти до пори.
      Хоч ніжинський отой он протопоп,
      Що Симеоном зветься, той вже строчить
      На всіх доноси усі дні і ночі,
      Але не забува й хрестити лоб.
      Чи ж тільки він?! Отак поміж вогнів
      Йому і довелось гетьманувати.
      Тут козаки не хочуть визнавати,
      З старшин багато хто тенета плів,
      А там Москва уперлась і ніяк
      Не хоче, навіть, того визнавати,
      Що вже й самій прийшлося підписати.
      У Глухові зібралися отак
      У березні. Хоч дещо удалося:
      І москалям забратись довелося
      З міст багатьох. І воєводам був
      Наказ не лізти у козацькі справи,
      Й податки вже в Московію не брали.
      Полегшення, проте він не відчув.
      Урізали реєстр до тридцяти
      Всього лиш тисяч та не дали права
      З державами другими мати справи
      І, навіть, перемовини вести.
      А тут ще Дорошенко, як почув
      Про Глухівські статті, за зброю взявся,
      Забрати лівий берег сподівався.
      Отож, Дем’ян примушений і був
      Москву просити аби поміч да́ла.
      Та помогла. Тут ще Ханенко встряв,
      На Дорошенка разом закликав.
      Але його на те образа взя́ла,
      Що той іменував лиш наказним
      Чи сіверським – а гетьманом – ні разу.
      А, що, скажіть, хіба ж то не образа?
      Отож не став єднатися із ним.
      Й без нього він багато що здобув,
      Полки переманив, розбив ворожі.
      Дивись, і все Лівобережжя, може
      Тоді під сво́ю булаву вернув.
      От тільки з Січчю ладу не було.
      Бо ж він із хлопів, ще й з Москвою дружить.
      Московському цареві вірно служить,
      Отож на нього затаїли зло.
      Та ще старшина…Ох, вже та старшина.
      Гадали, що послушний буде він,
      А, бач, як розходився хлопський син.
      Така їх не влаштовує людина.
      То землі і маєтки відбира
      У тих, хто з Брюховецьким керували.
      То на посади зве, кого не ждали.
      При тому, навіть слів не добира.
      А може і при всіх ще й в пику дать.
      Кому таке сподобатися може?
      А ставив, сподівався – буде кожен
      Лояльний або відданий. Та, знать,
      Не розбирався в людях. Хоч би й ті
      І писар Мокрієвич, й Довмонтович –
      Суддя. Та і той самий Самойлович…
      Дарма на них спиратися хотів.
      З козацтвом також дружби не водив,
      Не обіцяв та і грішми не сипав.
      Та й перемоги здобував зі скрипом.
      Ще й Дорошенка, бачте, «підсиді́в».
      З Москвою також мови не знайшов,
      Не захотів із ними домовлятись
      Та вольностями краю розкидатись.
      Ще й трохи прав у неї «відборов».
      Та не боявсь відкрито заявлять
      Свої незгоди з царськими ділами.
      Казав московським дякам про те прямо.
      А ті не лінувались записать.
      Коли ж чутки з’явились восени,
      Що в Москві хочуть гетьмана змінити,
      Слухнянішого їм настановити,
      Спитав царя : а чим він завинив?
      Та відповіді так і не діждав.
      Тоді уже за «доброхотів» взявся,
      Хто увесь час інтригами займався.
      Полковника Дмитрашку Райчу взяв
      За одне місце. То вже інтриган,
      Якого слід ще довго пошукати.
      У пику Довмонтовичу ще дати
      Прийшлося. Та ж їх там аж цілий клан.
      Відмовився від царських посланців,
      Що, звісно, ті з образою сприйняли.
      Тут ще містяни Гомеля додали.
      Вони –то були, звісно, молодці.
      Цареві не схотіли присягать,
      Під руку Многогрішного хотіли.
      В Москві того вже, звісно, не стерпіли
      Й надумали – пора його прибрать.
      В Батурині. Із Глухова вже він
      Сюди гетьма́нську переніс столицю.
      Тут з булавою й довелось проститься.
      Зібрались – Самойлович – сучий син,
      Та Мокрієвич, Довмонтович, Райча,
      Забіла та й пожалілись бігом
      Московським резидентам на його́,
      Неначе, зраду. Він того не бачив,
      Але вже зна. А в березні вночі
      Стрілецький відділ хату оточив,
      А ті ввірвались – покидьки собачі
      До нього в спальню. Кинулись гуртом.
      Хоч дав добряче декому у пику.
      За то ледь там не вкоротили віку,
      Але все ж не наважився ніхто.
      Вже «видавати» як царю тягли
      По вулиці, то вихопив мушкета.
      Гад Мокієвич стрілив з пістолета
      В плече. Тоді й кайдани одягли.
      І от тепер поранений сидить
      В кареті. Що попереду чекає,
      Здогадується, хоч всього не знає…
      А будуть довго мучити і бить,
      Щоб вибить «правду» . Але не змогли.
      Ні диба, ні «правління батогами»
      Не вибили зізнань його ні грама,
      Хоча кати затяті вже були.
      Тим часом арештовували всіх,
      Хто не схотів від нього відцуратись.
      Взяли в кайдани також його брата,
      Зізнання, звісно ж, вибивали з них.
      Хоч Многогрішний й слова не сказав,
      Зате ті українські «доброхоти»,
      Аби катам поменшити роботи,
      Доносів купу додали до справ.
      На тих доносах і судили їх.
      І смертну кару, звісно, присудили,
      Бо ж «батюшку-царя вони хулили»,
      А то для московітів страшний гріх.
      Скарати, правда, не посміли, тож
      В Сибір далекий навіки заслали.
      Звідтіль вони уже й не повертали.
      Але, іще цікаво знати – що ж
      На тім всім «доброхоти» заробили,
      Які, як знаємо, доклали рук,
      Аби зазнав він тих жорстоких мук.
      У нас «іуд» одвіку не любили.
      Тож скоро полетіли із посад
      І втратили навік людську повагу.
      Відчули звідусюди таку зневагу,
      Що жоден вже, мабуть, не був і рад.
      Лиш Самойлович гетьманом зробився…
      Але минуло ще п’ятнадцять літ
      І він подавсь Дем‘янові услід,
      Від присуду небес не відкрутився.
      Ба, навіть більше. Симеон, який
      На всіх строчив доноси без утоми,
      Теж опинився у Сибіру тому,
      Спокутуючи гріх великий свій.
      Отож, отримав всяк, що заслужив.
      Та ж в результаті кляті московіти
      Змогли тоді в нас волю придушити
      І пити кров на протязі віків.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. * * *
      Доки з півдня не примчали молоді вітри,
      Доки сніг не розтопили диханням гарячим,
      Помилуйся на принади зимньої пори,
      Бо вже скоро ти їх, певно, довго не побачиш.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. * * *
      Яничари повернулись, яничари,
      Їх нам скільки наплодили москалі.
      То, напевне, за гріхи великі кара,
      Що зреклись своєї рідної землі.
      Що цураємось уже своєї мови,
      Свою душу продаєм за копійки.
      Їх бряжчання заглушило поклик крові.
      Яничари повернулись… На віки ?..
      11.08.2006



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Легенда про річку Самара
      Тече річка, тече тиха у степах безкраїх,
      Все по балках по широких змією петляє.
      Споконвіку понад нею селилися люди,
      Тулилися, наче діти у мамині груди.
      Бо вона ж, було напоїть та і нагодує.
      Хто тямущий, працьовитий – той і не бідує.
      Отож, села чепурненькі над річку стояли,
      Навкруг ниви зеленіли, сади розквітали.
      Як піднятись орлом в небо, поглянути звідти,
      То та ріка, наче птаха, що прагне злетіти.
      Прозивали річку різно – Самар чи Самара,
      А то іще й Снопородом в літописах старих.
      Чому так – ніхто не знає та різне говорять…
      Якось їхав я додому. Спекотно надворі.
      Біля річки зупинився трохи відпочити,
      Попід верби на травичці сісти, посидіти.
      Аж дідусь сидить та вудку у руках тримає.
      Привітався. - Як там рибка? – дідуся питаю.
      - Рибка добре, тільки чомусь не ловиться, клята.
      Зберу, мабуть, всі манатки, піду спочивати.
      - А як же ця річка зветься? – знов його питаю.
      - Та ж Самара! Ти приїжджий, тому і не знаєш?!
      - А чому вона так зветься? Якось дивно, наче?!
      Дідусь весело всміхнувся: - Цікавий, юначе.
      Дід мій, царствіє небесне, казав ще малому
      Історію, яка сталась віки й віки тому.
      Якщо хочеш, повідаю і тобі, що знаю,
      Бо ж син є, але онуків до цих пір немає.
      Комусь треба розказати, аби не забулись
      Ті події, що в цім краї в ті часи відбулись.
      Так от, жив колись в краях цих один рід відомий,
      Як Снопи. Жили всі дружно. Разом без утоми
      Працювали в полі, в садах. Тож достаток мали.
      Аж сусіди часом хижо й заздро поглядали.
      Та боялися чіпати – знали роду силу,
      Бо Снопи не раз вже заздрих у маківку били.
      Але ж заздрість – хитра штука, вона вихід знайде.
      Як з’явилися в степах тих якісь дикі зайди,
      Що пройшлися сараною по степах безкраїх,
      Геть побили, розорили. Пів степу палає.
      Щоб від себе відвернути раптову загрозу,
      Подалися заздрі люди до зайд тих і в сльози.
      Мовляв, Снопи он жирують, живуть у достатку,
      А їм часом і голодним доводиться спати.
      А тим зайдам, що голоту іти грабувати,
      Коли можна від багатих побільше урвати.
      Тож і кинулись одразу зграєю всією.
      Та Снопи їх стріли дружно зброєю своєю.
      Дали добре прочуханки та і відігнали.
      Ті по балках, по байраках навкруг посідали.
      Стали думати-гадати, як той рід здолати,
      Взялись богів своїх чорних в поміч закликати.
      Узялися чорні боги Снопам зло творити.
      Висушили усі ріки, взялись степ сушити.
      Нема води – стали ниви сохнути, жовтіти,
      В садах листя обсипалось та зів’яли квіти.
      Снопи тоді узялися до Ярила звати,
      Щоби бог, якому служать, прийшов помагати.
      Та, напевно, боги чорні щось таке зробили,
      Що слова не долітали оті до Ярила.
      Що робити? Уже скоро і життя не стане,
      Як не буде чого їсти то і рід зів’яне.
      Вийшов тоді волхв верховний, що Самаром звався,
      Уклонився людям в ноги та і одізвався:
      «Полечу, мабуть, до бога, вже якось здолаю.
      Крізь усі пастки ворожі пробитися маю».
      Повернувся він до себе. Що робив – не знати,
      Але раптом птах великий вилетів із хати.
      Піднявсь високо, як раптом круки налетіли,
      Стали чорними дзьобами калічити тіло.
      Та й він кинувся у бійку, клював без розбору
      І таки крізь них пробився високо угору.
      Долетів аж поза хмари до батька-Ярила,
      Опустився перед ним він, згорнув свої крила,
      Почав помочі просити у бога для роду.
      А тому своїм же дітям помогти не шкода.
      Тільки ж злі ті чорні боги руки йому в’яжуть.
      Нині він ще не спроможний здолать силу вражу.
      Та, якщо Самар зуміє шлях назад здолати,
      То Ярило із ним може поміч передати.
      Дав Самарові він воду і рибу, і птаха
      І той кинувся додому донизу без страху.
      Знову стріли чорні круки Самара у небі
      І почав він з ними битву не заради себе,
      А заради всього роду. Пір’я полетіло
      І кривавилося небо з раненого тіла.
      Все ж пробився, із останніх своїх сил спустився,
      Упав птахом і на річку враз перетворився.
      Розлилася тиха річка, степ той напоїла,
      Додалася Снопам-роду Ярилова сила.
      Розігнали ворогів тих і заздрих сусідів,
      Щоб від нечисті не стало у степах і сліду.
      Знов зажили своїм родом, взялись працювати.
      А ту річку так Самаром й стали називати.
      А сусіди – Снопородом по роду отому…
      От і все – дідусь всміхнувся, - піду вже додому.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    25. * * *
      Південний вітер зиму роздягнув.
      Знімай-но шубу, раз прийшла у гості.
      Уже весна. Погрій на сонці кості
      Та і на північ весело гайнув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. * * *
      Душа, по степу розкидана,
      За кожен курган болить.
      І кожна ріка, як придане,
      Яким вона дорожить.
      Ножами шляхів порізана,
      Плугами роздерта в кров,
      Душа, як і степ – непізнана
      Вмира й воскресає знов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Битва під Ярославом в 1245 році
      Дружинники у гридниці сидять
      По лавках, дослухаються уважно,
      Що статний воїн біля столу каже,
      Бояться, навіть слова пропускать.
      Бо ж той із Холма поспіхом примчав
      Від галицького князя, від Данила.
      За день до того вістка прогриміла,
      Що той здобув під містом Ярослав
      Велику перемогу і розбив
      Ущент загони ляхів і угорців,
      Які були на Ростислава боці,
      Він собі Галич здобувать привів.
      І от вже нині поміж них сидить
      Той, хто на власні бачив усе очі.
      Розповісти погодився охоче.
      Тож як тут можна щось та пропустить?!
      Дружинник, зразу видно, говіркий,
      Розповідати дуже полюбляє
      І вміло так про все розповідає…
      - Отож, ви пам’ятаєте-таки,
      Що галицькі бояри довгий час
      Скорятися нікому не хотіли.
      Князями, як хотіли, так вертіли.
      Тож, як монголи вскочили якраз
      В Угорщину, відмовились служить
      Данилу, Ростислава запросили,
      Що князеві Михайлові був сином,
      Чернігівському. Довго усидіть
      Він там не зміг. Монголи повертались,
      Тож Ростислав одразу драла дав.
      Данило повернувся й знову став
      У Галичі за князя. Та скорятись
      Той Ростислав й не думав. Полетів
      В Угорщину, щоб помочі шукати.
      Король пообіцяв підмогу дати.
      Той помочі ще й ляхів захотів,
      І з Кракова ту поміч обіцяли.
      Ще ж Ростислав свою дружину мав,
      Тож сил собі, здавалося, зібрав
      Достатньо, щоб той Галич звоювали.
      Ще й галицькі бояри піднялись,
      Щоб Ростиславу в тому помагати.
      Чи зможе хто супроти нього стати?
      Спочатку на Перемишль подались.
      Узявши місто, рушили гуртом
      На Ярослав, хотіли швидко взяти.
      Ворота їм не стали відчиняти,
      На їхній бік не перейшов ніхто.
      Тож довелося місто облягти…
      Велись безпечно, навіть і турнір
      Під стіни Ярослава влаштували,
      Поки вночі залога не напала.
      Відбились, правда, але із тих пір
      Укріпленнями місто обнесли,
      Аби нікого звідти не пускати.
      Тим часом вісті стали долітати
      Данилові. І в Холмі почали
      Збирати військо. Князь мерщій послав
      До брата, до Василька. Окрім того,
      В Литву, просити помочі в Міндовга,
      В Мазовію, щоб Конрад помагав.
      Та лиш ото Василько в Холм прибув,
      То вже других очікувать не стали.
      Ще по дорозі половців прийняли,
      Союзний хан прислав, лишень почув.
      Із військом тим і рушили в похід,
      Аби даремно часу не втрачати.
      Двірський Андрій рішив вперед помчати,
      Щоб стан речей розвідати, як слід.
      Він Ярослава скоро вже діставсь
      Із того боку Сяну та дав знати,
      Що вже не довго поміч їм чекати,
      Щоб Ярослав упевнено тримавсь.
      Полки вже наші Сяну досягли.
      Ніхто не сторожив мости і броди,
      Тож половці їх подолали з ходу
      І стали так, щоб з військом ми могли
      Спокійно перебратись. Вороги,
      Хоч би й хотіли, не змогли б завадить,
      Бо половцям не просто дати раду.
      А, може, плани в них були другі?!
      На боці тім князь військо розділив
      На три частини. Брат Василько – справа,
      Аби із військом ляхів мати справу.
      З ним волиняни всі його були.
      А двірському Андрію уділив
      Він центр війська – проти Ростислава
      І угрів, щоби стримати їх лави.
      Собі ж у війську лівий бік відвів.
      Бо ж бачив уже добре, що Фільній,
      Що серед угрів був за головного,
      За яром став й частину війська свого
      Тримав, щоб його кинути у бій
      В належний час. Вже скоро бій почавсь.
      Князь Ростислав дружину свою кинув
      Проти Андрія. Наче, коршун ринув.
      Удар страшний і наших стрій подавсь,
      Не витримавши натиску. Тоді
      Підспіли угри, ще сильніш насіли.
      Списами наші лави проломили.
      Аби не бути більшій ще біді,
      Поволі наші стали відступати.
      Данило кинув в поміч їм загін,
      Але не здатен був пробитись він,
      Не зміг ряди ворожі проламати.
      І теж до річки мусив відступать,
      Куди й Андрій відкочувавсь поволі,
      Кидаючись в атаки. Але кволі
      Удари ті зміг ворог відбивать.
      Тим часом ляхи теж вперед пішли
      На волинян. Схопилися жорстоко.
      І падали убиті з обох боків.
      І ті, і ті здолати не могли.
      Коли ж у бій втяглися вороги,
      Вже близьку перемогу відчували,
      Данило зрозумів, що мить настала
      І лиш йому здійснити до снаги
      Задумане. Дружину свою взяв
      І через яр подався на Фільнія.
      Той ще чекав належної події
      Та все на поле бою позирав.
      І тут із яру виринули ми,
      І вдарили. Данило попереду.
      Угорці встигли зготуватись ледве,
      Як ми на них натиснули кіньми.
      Я бачив, коли Шалв з коня упав.
      Як сам Данило ледь в полон не втрапив,
      Але відбився, лише списа втратив.
      Тут зразу Лев йому на поміч став.
      Схопився з угром, списа поламав,
      Хоч угра так на землю і не скинув.
      Данило знову проти угрів ринув,
      Нарешті їхні лави проламав.
      А ми за ним туди, де був Фільній.
      А той злякався, кинувся тікати.
      Нам його стяг вдалося перейняти.
      Князь розірвав його. Угорський стрій
      Розпався вмить. Всі слідом подались
      За втікачем. Як Ростислав побачив,
      Що стяг Фільнія впав то, ледь не з плачем,
      Щоб часом у кільці не опинивсь,
      Велів дружині хутко відступать.
      Андрій за ним й за уграми погнався.
      Там десь Фільній до рук йому й попався.
      Данило повелів його скарать.
      І Ростислав теж ледве не попавсь.
      Коня під час погоні вбили в нього.
      Та угр якийсь, віддавши татю свого,
      Порятував. Тож він нам не діставсь.
      Поки ловили наші втікачів,
      Василько ляхів теж зміг подолати.
      Ударив так – ті мусили втікати,
      Свої криваві гублячи мечі.
      Проте Василько слідом не погнав,
      Багато надто полягло дружини…
      А вся піхота вража попід стіни
      Під Ярославом, ледь відомий став
      Їй битви тої результат, схопилась
      І чимскоріш від міста подалась.
      Чинити опір нам не спромоглась.
      А нам усе добро їх залишилось.
      Кого схопили з угрів, чи з бояр
      Тих галицьких, князь повелів скарати.
      Не захотів їх вини розбирати.
      Не треба було затівати чвар!
      Отак Данило ворогів розбив
      Під Ярославом. Тож і угри, й ляхи
      Тепер на Галич дивляться зі страхом.
      Та і боярам не до боротьби.
      - А що, литовці й ляхи прибули
      Данилу в поміч? – хтось почав питати.
      - Та прибули, як вбитих рахувати
      Ми навкруг Ярослава почали.
      Тож, що з тієї помочі від них?
      Як бачите – й без неї обійшлися…
      Тут раптом воїн з лави підхопився:
      - Мені пора! – та й вийшов за поріг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. * * *
      Я стою на порозі весни.
      Поміж снігом трава зеленіє.
      І, хоч сонечко поки не гріє,
      Але вже оживає надія
      І в душі, наче жайвір бринить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. * * *
      Всього лише картинка на стіні.
      Та попри всю екзотику екранну
      Навіяла негадано мені
      Часи такі далекі, стародавні,
      Що я про них й уявлення не мав,
      Хіба що в книзі у якійсь зустрівся.
      А тут зненацька начебто згадав,
      Мов власними очима подивився
      На степ безкраїй сотні літ тому,
      В його тоді ще первозданній силі.
      Уже й не знаю, навіть, і чому,
      Мене він вразив, як стріла навиліт.
      Безкраїй степ, трава у лю́дський зріст,
      Тарпани, тури стадами блукають.
      Ані доріг навкруг, ні сіл, ні міст.
      Вони десь там часу свого чекають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Іван Паскевич - зоряний шлях в нікуди
      Талановитий полководець,
      Хоробрий воїн і герой
      Турецьких війн та переможець
      Над персами у битвах. Той,
      Хто бився із Наполеоном
      І тим Росію рятував…
      Цареві відданий до скону,
      Кавказ Росії звоював.
      При тому царським був сатрапом,
      Свободу Польщі задушив,
      Багато патріотів стратив,
      Угорську армію зломив,
      Що піднялась проти австрійців.
      Суддею декабристам став.
      Один, але у стількох лицях.
      Усе життя тому віддав.
      А скільки би така людина
      Могла би користі зробить,
      Якби служила Україні.
      А їй доводилось служить
      Душителям свободи й волі
      Вітчизни рідної його.
      Він сам обрав для себе долю
      І сам пройшов шляху свого.
      А скільки їх було, що стали
      Опорою отих царів,
      Імперію їм будували,
      Щоб від морів і до морів.
      Служили вірою державі,
      Яка скорила їх народ.
      Там здобували собі славу,
      Живилися з її щедрот.
      А власний край, свою державу
      Не спромоглися збудувать.
      Кому тепер та їхня слава?
      Хто схоче їх ім’я згадать?
      Але згадаємо, одначе,
      Він українець, все таки.
      Як доля склалася козача,
      Бо ж предки були козаки
      Старшинського, звичайно роду.
      Дід, як і сотні теж таких,
      Дворянство мав у нагороду,
      Бо ж упокорить допоміг
      Вітчизну східному сусіду.
      З Полтави вибратись вдалось
      До Петербурга, навіть, діду.
      І непогано там жилось.
      Синочка Федора пристроїв
      В Петра Румянцева служить,
      В колегії отій, якою
      Вдалось гетьма́нство замінить
      На Україні московітам.
      А там зв’язками обросли
      В Московії без них – куди ти?
      Тож «в люди» вибитись змогли.
      Герой наш народивсь в Полтаві,
      В маєтку батьковім у рік,
      Як українськую державність
      Скасовують царі «навік».
      Оту формальну автономність,
      Яка, хоч видимість була,
      Тепер урізали безкровно
      І Україна увійшла
      В Московію. Але старши́ні,
      То все на руку лиш було.
      Бо ж можна лізти по «драбині»
      Аж до самих вершин. Пройшло
      Дитинство хлопця у Полтаві,
      А далі шлях на Петербург.
      Там корпус пажеський на славу
      Закінчив. Войовничий дух
      Зманив його військовим стати.
      Служить в лейб-гвардію пішов,
      Був, навіть, флігель-ад’ютантом
      У імператора. Знайшов,
      Здавалось, власний шлях нагору,
      Блискучі перспективи мав
      Зробить кар’єру біля двору.
      Високо в мріях крокував.
      Але примхлива надто доля
      Ті мрії знищила ураз.
      Павла убили. У тих колах,
      Куди він вибитись старавсь,
      Нові з’явились фаворити
      Й він на задвірках опинивсь.
      Було від чого б сльози лити.
      Та не йому. Він не зломивсь.
      Нехай один супроти світу
      Та дух у нього бойовий,
      Бажання у військах служити.
      І от він на передовій.
      Якраз Туреччина схотіла
      В війні реваншу досягти,
      Війська в Молдавію вступили,
      Щоб з турками бої вести́.
      Іван при штабі влаштувався,
      Але постійно рветься в бій.
      Якось вночі у штаб вертався
      І на дорозі на нічній
      Зустрів колону, що блукає.
      Знайти дорогу допоміг,
      За що і орден перший має.
      А далі шлях його проліг
      Під Ізмаїлом воювати,
      Браїлов у облогу брать,
      Високі стіни штурмувати
      І першу рану там дістать.
      І куля, й шабля за хоробрість
      Йому дістались в тих боях.
      Та не лише військова доблесть.
      В дипломатичних місіях
      Він теж себе зміг проявити.
      В Стамбулі кілька раз бував.
      Йому продовжило щастити,
      До рук бандитів не попав,
      Уник фанатиків розправи,
      Човном до Варни встиг втекти.
      Але й не забував про справи –
      Зміг цінні дані принести
      Про ворога. Тож дуже скоро,
      У двадцять сім – полковник став,
      Що геть нелегко у ту пору.
      Та ще і орден Анни мав.
      Бо ж турок бив при Мангалії
      І Базарджик їх штурмував.
      А за штурм Варни – і не мріяв,
      Уже й Георгія дістав.
      Бо там зухвалим зміг наскоком
      Ворожу батарею взять,
      І, турки зрозуміли поки,
      Став з їх гармат по них стрілять.
      Зібрали турки більше сили,
      Насіли, та він їх здолав,
      Не лиш відбився, вдарив сміло
      Й назад до Варни всіх загнав.
      За то іще один Георгій
      Став йому груди прикрашать.
      А між солдатами «хоробрий»
      Його взялися називать.
      При Батино, де на одного
      Було три турка, сам повів
      На батарею полку свого,
      Й вогонь картечний не спинив.
      І має генерал-майора.
      У Київ їде, формувать
      Нові полки. І дуже скоро
      Полки ті можуть воювать.
      Та турки миру запросили,
      Здавалось, війнам вже кінець.
      Та нова у Європі сила
      Звела надії нанівець.
      Прийшов Наполеон з війною,
      Велику армію привів.
      Російська армія без бою
      Вже відступає стільки днів.
      Не можуть армії з’єднатись.
      Паскевич в армії Другій.
      Завдання має – намагатись
      Французам нав’язати бій,
      Аби затримати хоч трохи,
      Щоб Друга армія могла
      Здолати у Смоленськ дорогу,
      Де Перша армія була.
      На п’яти ворог наступає.
      Він під Салтанівкою став,
      Даву в погоню не пускає.
      Великих втрат йому завдав
      І так французів б’є уміло,
      Що маршал впевнений в тім був –
      То армія з ним б’ється ціла,
      Тож сили всі сюди стягнув.
      Тим часом військо відірвалось
      І до Смоленська підійшло.
      Там армії ще не з’єднались,
      Потрібно часу ще було.
      Раєвський з корпусом зостався
      В Смоленську, місто захищать.
      Багратіон на схід подався,
      Десь Першу армію шукать.
      З Раєвським і Паскевич в місті
      Стрічав ворожий легіон.
      Діставсь йому найважчий, звісно,
      Там Королівський бастіон.
      Як тільки Ней не намагався
      Його узяти. Все дарма.
      Як лев він там оборонявся
      І до тих пір його тримав,
      Поки дві армії з’єднались.
      Тепер вже можна відступать.
      Та й, відступаючи, старались
      Бої ще ворогові дать.
      Бородіно. Під ним зустрілись
      Кутузов і Наполеон
      І цілий день нещадно бились.
      Француз, неначе злий грифон,
      Накинувся аби здолати
      У вирішальному бою.
      А росіянам лиш стояти.
      Солдати йдуть, гармати б’ють.
      Все поле димом затягнуло,
      В диму отому смерть гуля.
      Зі свистом пролітають кулі,
      Від ядер дибиться земля.
      Раєвський сво́ю батарею
      У центрі армії трима.
      Французи пруть весь день на неї,
      Й хвилини продиху нема.
      Паскевич тут, у центрі бою
      Усі атаки відбива.
      Не раз рискує головою
      Та не дотягнеться Крива.
      Під ним уже двох ко́ней вбило,
      А він цілісінький, хоча
      Ходив в контратаки сміло,
      В тилу, як дехто, не стирчав.
      Усе ж французи потіснили
      І довелося відступить.
      Та й в тих уже немає сили
      Російську армію добить.
      А далі відступ, залишили
      Москву французам, відійшли.
      В Тарутіно, зібрали сили.
      Французи із Москви пішли.
      Тепер пора французів гнати.
      Паскевич вслід за ними йде.
      Під Вязьмою їм битву дати,
      Під Красним Ней на нього жде.
      Ледь то́го у полон не взя́ли,
      Заледве маршал був утік.
      Своїм найкращим генералом
      Паскевича тоді нарік
      Кутузов. Далі – заграниця,
      Європа майже вся, Париж.
      Було на що там подивиться.
      Та головне тепер – престиж
      Росії. Із того походу
      Він повернувся вже в чинах,
      Мав не одну ще нагороду.
      Хто зна, як склався б його шлях,
      Коли б його сам імператор
      Із братом меншим був не звів.
      Микола чув уже багато
      Про славні подвиги, тож стрів
      Його захоплено, призначив
      У гвардію, знов ввів у двір
      Й не називав його інакше,
      Як тільки «батько-командир».
      То все були щасливі роки.
      З Михайлом Павловичем він
      Росію з’їздив і Європу.
      Стає, нарешті, сім’янин,
      Сестру двоюрідну узявши
      Із Грибоєдових. З одним
      Лиш Аракчєєвим – інакше –
      Не знайде спільну мову з ним.
      Смерть Олександра у Мітаві
      Його застала. Тож не знав,
      Що декабристи там повстали.
      Зв’язків ні з ким із них не мав,
      Хоч багатьох знав особисто.
      Отож Микола – новий цар
      Його призначив особисто
      Принести жертви на вівтар.
      Він не відмовився, узявся
      Виносить вироки усім,
      Хто проти влади піднімався.
      Розлогим підписом своїм
      Затверджує і кару смертну,
      І каторгу, і для солдат
      Шпіцрутени. За що відверто
      Прозвали «декабристів кат».
      То була перша чорна пляма
      На його світлому шляху.
      Але він не згорів від страму
      І долю не прокляв лиху.
      Царю продовжував служити
      І свою карму заробляв.
      Не встиг Микола посидіти
      На троні, як війну почав
      Із Персією. І герой наш
      Тепер рушає на Кавказ.
      Єрмолов там керує, Хто зна,
      Як поведеться в певний час,
      Бо ж друзів мав між декабристів.
      Тож приглядати за ним слід.
      Вони там не мирились, звісно.
      Думки були не про похід,
      А як Єрмолова підсидіть.
      Тож пише кляузи усім
      На генерала. Знову стиду
      Не відчуваючи при тім.
      Єрмолов теж йому не радий,
      В Єлисаветполь відправля,
      Нехай він дасть там персам раду,
      Менше нашкодить звіддаля.
      Похід той був безумством чистим –
      Сім тисяч проти сорока.
      Та ж чи уперше в пащу лізти?
      І не здригнулася рука.
      Та щастя знову посміхалось,
      Ворожу армію розвів,
      Поки там перси розібрались,
      Він по частинах їх розбив.
      Відходять перси. Він бажає
      Скоріш вглиб Персії. Проте
      Єрмолов, клятий не пускає –
      То те не дозволя, то те.
      Й Паскевич ультиматум ставить
      Перед царем – чи я, чи він.
      Миколі ж вірність важить в справах
      Й Паскевич залишивсь один.
      Єрмолов залишає ставку
      І до Росії від’їжджа,
      Бо змушений подать в відставку,
      Чого ж він, звісно не бажав.
      Тут зміг Паскевич показати
      На що він здатен. Персів стрів
      І, хоча їх було багато,
      Він їхню армію розбив,
      Узяв фортеці по дорозі,
      До Ерівані підійшов.
      Там перси думали, що в змозі
      Утримать місто. Та зборов
      Він їх гарматами. Щоденно
      Вогонь з усіх боків вели,
      Що вже не втримались вірмени
      Повстання в місті підняли.
      Здалися перси і Паскевич
      Врочисто входить в Ерівань.
      Лишивши гарнізон місцевим,
      Як запобіжник від повстань,
      Йде на Тавриз, його займає
      Й переговори почина.
      Хоч цар багато й вимагає,
      Та ж переможно йде війна.
      Шах, правда пробує пручатись.
      Паскевич йде на Тегеран.
      І Персії прийшлося здатись.
      Скорився Біблії Коран.
      Так українець Закавказзя
      До московітів приєднав.
      Затвердили то на бумазі.
      Паскевич з того «графом» став,
      Іще Георгія отримав
      Й на прожиття мільйон рублів.
      І, слава пронеслась нестримно,
      І цар йому благоволив.
      «Граф Еріванський» зазвучало
      В усіх салонах і дворах.
      Хоча йому того ще мало,
      Він все ще мріяв, аби шлях
      Аж на вершини міг підняти,
      Де Александр, Ганнібал,
      Де Цезар. Щоби міг стояти,
      А унизу лиш слави вал.
      А батько, слухавши легенди
      Про сина, лиш сказав про все:
      «Хоч, може, геній – то не геній,
      А що везе, то вже везе».
      Тим часом, ледве відгриміла
      Війна із Персією, як
      Туреччина знов забузила.
      Хоч на Балканах все, однак
      Паскевич має на Кавказі
      На себе сил відволікать.
      Хоч турок більше,й не в два рази
      Та чи він буде рахувать.
      Взяв все, що мав й на Карс подався.
      Казали, неприступний він.
      Із військом хутко розібрався,
      Розбив кінноту попід стін.
      А вже фортецю взяв в облогу
      По усіх правилах наук.
      Призначив штурм. Але тут Богу
      Схотілося докласти рук.
      За два дні до тієї дати
      Йому у штаб принесли вість:
      Ввірвалися у Карс солдати
      Вірніш, в одне із передмість.
      Тут, хоч не хоч – потрібно брати
      І він про штурм дає наказ.
      Прийшлося капітулювати
      Тій неприступній на цей раз.
      Вже б він в глиб Турції подався,
      Громив би турок на «ура».
      Та тут чума де і взялася
      І військо ледь не вимира.
      Завдячуючи карантину
      Його вдалося врятувать.
      Все, що зосталось знову кинув,
      Зумів Ахалкалакі взять.
      Та підійшов до Ахалциху.
      Горішок ще один міцний.
      Ворожа армія на лихо
      Тут перед ним шикує стрій.
      Упав він коршуном на неї,
      Усю розбив та розігнав.
      Та й взявся до фортеці теї.
      Півдня шалено штурмував,
      Поклав солдат своїх багато,
      Але фортецю захопив,
      Не зваживши на такі втрати,
      Хоч берегти солдат умів.
      Та турки сили знов збирають,
      Реваншу прагнуть. У бою
      При Каінли їх розбиває.
      Заледве голову свою
      Сам сераскир зміг врятувати.
      На Ерзерум відкритий шлях.
      Та не прийшлося штурмувати,
      Адже відкрив ворота страх.
      Тепер дорога вглиб відкрита
      Хоч на Сівас походом йди.
      Та він не думає спішити,
      Не наробити щоб біди.
      Трабзон спочатку…Та не встигли…
      Ледь військо рушило в похід,
      Вже й миру турки запросили.
      Тут спробуй зрозуміти схід.
      За ту кампанію отримав
      Георгія. Чотири мав,
      Зрівнявся з чотирма другими,
      Хто кавалером повним став.
      Ще жезл фельдмаршала і славу
      Непереможного. Поклав
      На нього цар Кавказькі справи,
      Намісником в тім краї став.
      Хотів скорити вільних горців.
      Та вперше спробу провалив.
      В горах там смерть на кожнім кроці,
      Хоч і велике військо вів,
      Але не зміг. Ні з чим вернувся.
      Вже вдруге пробувать не став.
      До диких горців тих звернувся
      З листівками: «Султан віддав
      Кавказ цареві. Тож, скоряйтесь».
      Один із горців відповів
      На ті слова йому крилато,
      Вказав на птаха, що злетів:
      «Я теж тобі його дарую,
      Візьми, як зможеш!» Та йому,
      Поки що доля імпонує,
      Бо ж на Кавказі отому
      Повстань ще горці не здіймали.
      Здавалося – панує лад,
      Втім, ледь Івана відізвали,
      Як там почався газават.
      Проте, тепер не до Кавказу,
      Неспокій в Польщі важливіш.
      Повстання піднялось одразу.
      Поляки кляті, хоч їх ріж,
      Хоч автономію широку
      Їм дай – свободи хочуть й край.
      Отож палає з усіх боків.
      А Дібич возиться. Пора,
      Мабуть, його уже міняти,
      Аби поляків замирить.
      Та Дібич вмер – холера клята.
      І вже Паскевич в Польщу мчить.
      У нього сил удвічі більше
      Проти поляків. Щастя знов,
      Бо він ще й в дурнях їх полишив,
      Як через Віслу перейшов.
      Їм залишалося Варшаву
      Ото хіба оборонять.
      Невдало йдуть в поляків справи.
      Він Волю взявся штурмувать –
      Одне із передмість Варшави,
      Найбільш укріплене тоді.
      Поляки билися на славу
      Та, все ж він тим заволодів.
      Став здатися пропонувати,
      Але дарма. І знов бої.
      Там з боєм кожен клаптик брати
      Весь час доводилося їм.
      Паскевич звик буть в гущі бою,
      Перед своїм солдатам вів.
      Та, ризикуючи собою,
      В Варшаві, бач не углядів.
      Ядро контузило і в руку
      Поранило в бою його.
      Хоч рана й завдавала муку
      Та не показував того,
      А керував здалеку боєм.
      Велів гарматами громить
      Варшави вулиці Старої,
      Щоб дать полякам зрозуміть,
      Що опиратись далі марно.
      Й вони здались. Хоча, поки…
      Бо перемога та примарна
      Ще відгукнеться за роки.
      Але тепер він переможець,
      Він – князь Варшавський, далебі.
      Добитися не кожен зможе
      Таких вражаючих побід.
      Хоча і злий був на поляків,
      Але розправ не допустив,
      І цар Микола у подяку
      Намісником його зробив
      У Царстві Польськім. Четверть віку
      Він там виконував цю роль.
      Над ним лиш імператор тільки
      А він і сейм їм, і король.
      У Польщі українець править.
      Аби Хмельницький те почув,
      Що так його звершилась справа,
      Здивований би дуже був.
      То «ніч Паскевича» - поляки
      Ще й досі називають час
      Його правління. Не в подяку.
      І косо дивляться на нас.
      Хоча Паскевич намагався
      І палицю не перегнуть.
      Та ж для імперії старався,
      Чи ж можна отаке забуть?
      Звів цитадель серед Варшави,
      Закрив їм університет –
      Їх символ гордості і слави,
      Що в Польщі мав авторитет
      І був оплотом «вільнодумства».
      Увів губернії, рублі…
      Сказав – крамо́ли не допустить.
      Але у той же час велів
      Дороги в Польщі будувати.
      І залізницю їм проклав,
      Варшаву з Віднем щоб з ’єднати.
      Театри всі повідкривав.
      Хай розважаються й забудуть
      Вже про політику… Але,
      Якщо ще бунтувати будуть,
      То буде їм страшенно зле.
      Як виявлять десь бунт чи змову,
      Немилосердно всіх карав.
      За те на нього знову й знову,
      Весь час хтось замах готував.
      Адже поляки гонорові,
      За честь держави й смерть приймуть.
      Тож не обходилось без крові,
      Якщо «злочинців» тих візьмуть.
      При тому, що аристократів
      Приманює він на свій бік,
      Щоб помагали керувати
      Й свободи дух убить навік.
      А за тим часом у Європі
      Розпочинається «весна».
      Народ бруківку кров’ю кропить,
      Аби звільнилася вона
      Від тиранії самодержців.
      Бунтують села і міста.
      Народ десь і в палаци вдерся…
      Рух і до Австрії дістав,
      В якій багато проживало
      Народів різних. Серед них
      Угорці, що усі повстали,
      Аби на теренах своїх
      Свою ж державу збудувати.
      Створили армію свою,
      Змогли австрійців геть прогнати,
      Розбивши армію в бою.
      Австрійці кинулись в Миколи
      Негайно помочі просить.
      Той розійшовся, як ніколи,
      Велів «каналій не жаліть!»
      Паскевич взяв сто тисяч війська
      Й пішов Угорщину скорять.
      Хоча, якось він дивно вівся,
      Не поспішав у бій вступать.
      Весь час маневрував, можливо,
      Холера винна в тім була.
      Та то, насправді, не важливо,
      Бо ж сила все ж перемогла.
      Побачивши, що сил замало
      Паскевичу протистоять,
      Угорці капітулювали…
      З умовою, щоб зброю здать
      Російській армії. Натомість,
      Угорців полонить вона
      Й не видасть Австрії…На совість
      Йому то пляма ще одна.
      Бо ж обіцяв. Тай сам Микола,
      Адже Франц-Йосиф слово дав,
      Угорців полонених скоро
      Всіх австріякам передав.
      А ті тринадцять генералів
      Скарали смертю. От і вір
      Їм після цього…Честі мало,
      Коли ведешся, наче звір.
      А за тим часом у Миколи
      Амбіції аж через край.
      Росія сильна, як ніколи,
      Їй і протоки вже віддай,
      Й протекторат над християнством
      В Туреччині. Бо ж та слабка.
      Європа промовчить – то ясно,
      У них політика така.
      А Австрія Росії вдячна
      За поміч. От і весь розклад.
      Микола перемогу бачить…
      Та почина війну…назад
      Уже того не переграти.
      Турецька армія слабка,
      Вже б на Стамбул марширувати,
      Не спинить сила ніяка.
      І тут утрутилась Європа,
      Враз помирившись перед тим.
      Англійці і французи проти
      Росії. Заряться на Крим.
      І Пруссія ножа вже гострить,
      І Австрія забула все.
      А у Росії сил не досить.
      Її нічого не спасе.
      Микола просить вже старого
      Паскевича йти рятувать
      Балканський фронт. І той в дорогу,
      Щоби бездарного змінять
      Отам Михайла Горчакова.
      Та бачить, що усе дарма.
      Лише пролити зайве крові
      І більше перспектив нема.
      Бо ж Австрія вже нині здатна.
      Ножа у спину устромить.
      Потрібно військо рятувати,
      Аби все тут не загубить.
      Про те і просить він Миколу.
      Тим часом знов снаряд лихий
      Контузить. І без того кволий,
      А став і зовсім ніякий.
      Цар дав добро і відступили
      Тоді з Валахії полки.
      В старого вже немає сили,
      Кидає армію-таки
      І їде в Гомель лікуватись,
      Тоді в Варшаву – бо ж йому
      Слід обороной піклуватись.
      А вже союзники в Криму
      Тіснять слабку російську силу.
      Вона все далі відступа.
      Дивізій з Польщі попросили,
      Але Паскевич не пуска,
      Бо ж раптом Прусія ударить,
      Литву і Польщу забере.
      А він вже Польщею і марить,
      Без неї, наче і помре.
      Розбили росіян на Альмі
      І Севастополь облягли.
      Не справиться їм з ворогами,
      Ті надто сильними були.
      Мабуть, від тої безнадії
      Микола «в ящика зіграв».
      Паскевич вже і так хворіє,
      Від вістки тої зовсім здав.
      А, як узнав, що Севастополь
      Здали союзникам – то зліг
      Вже остаточно. Що Європам
      Він протиставити би зміг?
      Він скільки ту Росію зводив,
      Всі свої сили укладав.
      Забув коріння свого роду,
      Бо ж на Росію працював.
      І що тепер? Ледь більша сила
      Знайшлась і луснуло ураз.
      Народу скільки положили
      За ті Балкани і Кавказ.
      І знову починай спочатку?
      Та в нього часу вже нема.
      Він з ліжка не спроможний встати.
      Отож, життя пройшло дарма.
      На щастя, чим війна скінчилась,
      Він не узнав, бо не дожив.
      Так коло долі завершилось.
      Навіщо жив? Що заслужив?
      Ще за життя – боготворили,
      По смерті – прокляли бігом,
      Бо, як Миколу не любили
      Так і поплічників його.
      Росія вже й не пам’ятає,
      Для Польщі ненависний він.
      А Україна і не знає,
      Що був у неї такий син.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. * * *
      Хіба не бачиш – крапельки зі стріхи
      Сповіщують наближення весни.
      І вже зима, немов на ладан дише,
      І вже мороз, неначе не страшний.
      На Стрітення зима й весна зустрілись,
      Помірялися силой – хто кого.
      І як би мені, все-таки хотілось
      Аби тепло скоріш перемогло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. * * *
      «Росіяни утвердились вперше в Хаджибеї,
      То в Одеси колись назва ще була така,
      Під славного запорозького тупіт гопака». –
      Казав де Рібас - засновник Одеси тієї.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. * * *
      Утомилась зима, зупинилась зима.
      Бачить, сили у неї вже тої нема.
      І заплакала гірко в безсиллі вона,
      Хоч година її ще не скоро мина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. * * *
      За величчю ідей людське ховалось горе,
      Мільйонами життів встелили скорбний шлях.
      Ті, що вели перед, напевно були хворі,
      Не можна збудувать храм щастя на кістках.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Битва під Аркадіополем у 970 році
      Нарешті на місто спустилася ніч.
      Став табір ворожий стихати.
      Все рідше ромейська доносилась річ,
      Напевно, вкладалися спати.
      Тож можна і воям було відпочить,
      Поїсти та погомоніти.
      Бо у животах вже із ранку бурчить.
      Життя в Доростолі не сите.
      Усілися вої навколо багать,
      Поїли, чого удалося.
      Хоч втомлені, але не хочеться спать.
      Отож, молоді старших просять
      Про славні бої щось їм розповісти,
      Про князя свого Святослава.
      А тим до вподоби розмови вести,
      Себе у очах їх прославить.
      І от, біля вогнища воїн старий,
      Пригладивши сиві вже вуса,
      Почав молодим говорити про бій,
      Що зовсім недавно відбувся.
      Вони тільки з князем прийшли із Русі,
      Тож того нічого не знали.
      І зовсім затих гомін їх голосів,
      Як перші слова пролунали.
      - То був уже другий похід наш сюди.
      Дунай вільно ми подолали.
      Князь цими шляхами вже військо водив,
      Тож провідників не шукали.
      Пішли до Преслава – то стольний їх град,
      Царі там болгарські сиділи.
      Борис явно був Святославу не рад,
      Ворота Преслава закрили,
      Аби не пустить Святослава туди.
      Князь, звісно, на те розізлився.
      Борису сказав: «Що у місті сидиш?
      Від мене чого затаївся?
      Як не боягуз – то у поле виходь
      І тут ми поміряєм сили!
      Зумій моє військо у полі збороть
      Аби ми назад відступили!»
      І вийшов Борис, попід стінами став
      І січа між нас почалася.
      Кривавий був бій, меч спочинку не мав
      І кров ручаями лилася.
      Ми бились, як леви, але і вони
      У силі нам не уступали.
      Та ж, звісно, Борис стольний град боронив
      І то сили їм надавало.
      Вже й стали тіснити потомлених нас,
      Вже гору, здавалося, брати.
      Отут Святослав і звернувся якраз:
      «Невже нам отут помирати?!
      Візьмемося мужньо і міцно, брати!
      Здолаємо силу ворожу!»
      І силу, неначе, вселив у нас тим.
      Невже ми, і справді, не зможем?!
      Вже й сонце на захід спочити пішло,
      Як ми їх, таки подолали.
      Їх військо у місто втікать почало,
      А ми вслід за ними помчали.
      Вони і ворота не встигли закрить,
      Як ми вже туди увірвались.
      Хотіли, як завше, рубати й палить.
      Болгари іще опирались,
      Спинити у вулицях прагли тісних.
      Та ж нам то хіба перепона?!
      Неначе капусту, рубали ми їх
      Розсіяні містом загони.
      Але грабувати князь заборонив
      Та мирних людей убивати
      В Болгарії він панувати хотів,
      Навіщо народ озлобляти.
      Й Бориса, і брата в полон узяли…
      За опір карати не стали.
      Царями лишилися, як і були,
      Скарбницю і ту не чіпали.
      Лишив Святослав у Преславі загін
      І Сфенкела, щоб придивлявся
      За тими царями гарнесенько він.
      А князь з військом далі подався.
      Вогнем і мечем ми країну пройшли.
      Міста, які опір чинили,
      Зруйновані нами дощенту були.
      Нікого ми там не жаліли.
      Як сажка палаюча полем отим
      Прокотиться й все запалає.
      Так нам довелось по Болгарії йти
      І дим піднімався над краєм.
      А вже Філіппопіль коли узяли,
      Де опір нам дуже чинили,
      То й княжі слова нас спинить не могли,
      Ми різали всіх і палили,
      Щоб жодного в місті живим не лишить,
      Другим аби була наука.
      Ще й досі оте перед очі стоїть,
      Хоч сам теж приклав свою руку.
      Воно і не стільки чинили то ми,
      Як угри та ще печеніги.
      Союз заключив князь з вождями тими,
      Схилив їх до нас для набігу.
      Ми ж піші б’ємося, вони всі – кінні,
      У битві нам гарна підмога.
      Та жа́лю не знають вони на війні,
      Отож не щадили нікого.
      За декілька тижнів Болгарія вже
      До ніг Святослава упала.
      Пройшовся він нею, як масло ножем.
      І вже на кордонах ми стали
      Ромейського царства. Тут стріли послів,
      Яких імператор направив.
      Злякався, напевно та дуже хотів,
      Щоб ми не закінчили справи
      Та плату забрали за перший похід
      Й до Києва знов повертались.
      Але Святослав відповів їм, як слід:
      «Ми тут не даремно старались.
      Я звідси додому піду лиш тоді,
      Як сплатите і за походи,
      І викуп за землі, що заволодів,
      За всіх полоне́них. Не згодні?
      Тоді забирайтесь звідси бігом
      Й на мир годі вам сподіватись!»
      Почувши слова оті гнівні його,
      Ті стали в Царград повертатись.
      Як відповідь ту імператор узнав,
      То, наче, говорять, сказився.
      І нове послання до князя послав,
      В якому уже і грозився.
      Про батьків невдалий похід нагадав,
      Як флот його греки спалили.
      А потім, в кінці іще також додав,
      Що скоро збере свої сили
      І прийде, щоб звідси нас вигнати геть,
      Якщо ми добром не захочем.
      Тож нас попереду чекатиме смерть,
      Бо він вже меча свого точить.
      На те Святослав йому теж відповів:
      «Не треба і сил витрачати,
      Бо я уже скоро поставлю шатрів
      Під стіни Царграда. Стрічайте!
      Іду я на вас, щоб ваш град захопить!»
      Ромеям уже не до сміху.
      Бо ж князь на кордоні із військом стоїть
      І скоро впаде на них лихо.
      І князь на Царград наше військо повів.
      Ніхто нас не в силах спинити.
      Сторожу по кожнім шляху розпустив,
      Щоб ворога не пропустити.
      А ворога того нема і нема,
      Вже й Адріанопіль минули.
      Аж раптом гонець пилюгу підніма,
      Шляхом мчить. «Нарешті!» - відчули.
      Він вістку привіз, що великий загін
      Ромейського війська дістався
      У Аркадіопіль. Зайшов туди він
      Й за мурами там заховався.
      Ну, що ж – ворог, врешті, з’явився до нас.
      Тепер уже вирішить битва,
      Хто із перемогою буде цей раз.
      Кому – помирать, кому - жити.
      Забачивши мури міські вдалині,
      Ми посеред поля спинились.
      Попереду – шлях, навкруг хащі одні.
      Ромеї у місті закрились.
      Ми табором стали, взялися чекать,
      Бо ж мури занадто високі.
      Наліво від нас печеніги стоять,
      А угри із правого боку.
      Пройшло кілька днів, вождь ромеїв ніяк
      На битву не міг зголоситись.
      Чи ж довго прийдеться стояти отак?
      Чи вдасться у полі нам битись,
      Чи стіни оті доведеться долать?
      Аж тут на шляху появилась
      Кіннота ромейська, давай нападать
      На стан печенізький. Озлились
      Ті миттю й ордою напали на них.
      Ромеї взялись відступати.
      Женуть печеніги розгублених їх,
      Взялися шаблями рубати.
      Уже попід хащами точиться бій.
      Аж тут звідти скопом ромеї.
      Орді прямо в спину ударили тій,
      Вчинили розправу над нею.
      Рубали мечами, збивали з коней.
      Встелили їх трупом долину.
      І вже у орди на умі лиш одне:
      Тікати, підставивши спину.
      Та не багатьом утекти удалось.
      Поки ми у стрій лаштувались,
      Усе, що лишилось, у степ понеслось.
      Ромеї ж «стіною» зібрались
      І рушили супроти нас. Угри тут
      В атаку на них полетіли.
      Здавалось, «стіну» ту ордою зімнуть,
      Та, мов на стіну налетіли.
      Зустріли списами ромеї орду,
      Лягло перед строєм багато.
      Аж бачим, ромеї по трупах ідуть,
      Щоб нас тепер атакувати.
      Розбіглися угри, назад подались.
      Тепер наша черга настала.
      Ми з греками посеред поля зійшлись
      Й по-справжньому битву поча́ли.
      Зіткнулися з гуркотом раті ураз.
      Списи і мечі у роботу.
      То, спершу вони стали тиснути нас.
      Аж очі сліпило від поту,
      Так ми працювали мечами тоді
      Аби оту силу спинити.
      Сам Хорс на нас пильно із неба глядів,
      То як нам було відступити?!
      Натисли і ми, ворог став відступать,
      Встеляючи трупом дорогу.
      Хоч руки втомились мечами махать
      Та князя ми бачили свого,
      Що бився також із мечем у руці.
      Як можна було утомитись?
      В ромеїв теж втома уже на лиці,
      Їм теж нема сил уже битись.
      Все швидше і швидше ромей відступа,
      Таки ми його подолаєм!..
      Недарма ж говорять, що доля сліпа.
      Зненацька із правого краю
      Із хащі напав нас ромейський загін,
      Ударив і збоку, і в спину.
      Ряди наших воїв зім’яв ураз він.
      Багато хто з них і загинув.
      Вже дехто й злякався, втікати зібравсь,
      Бо ж годі дарма боронитись.
      І тут закричав до нас голосно князь:
      «Уже нам нікуди не дітись,
      А волей-неволею мусимо стать
      Супроти. Тож не осоромим
      Ми Руськую землю. Якщо помирать –
      Кістьми ляжем в полі оцьому!
      Бо ж мертвий лиш сорому не зазнає́.
      Коли ж побіжим –сором, люди!
      Тож не втечемо, але кріпко стаєм,
      І я перед вас іти буду!
      А вже, коли ляже моя голова,
      То вам свою долю рішати!»
      Той голос у нас у серцях одізвавсь
      І стали в отвіт ми кричати:
      «Де, княже, поляже твоя голова,
      Там ми свої голови зложим!»
      І сила, неначе з’явилась нова,
      Бо всі зрозуміли, що зможем.
      Ромеї уже і раділи, мабуть,
      Що рать вони нашу здолали.
      Та наших мечів довелося відчуть
      Їм знов гостроту. Не чекали
      Такого вони. У страху відійшли.
      А в нас не було уже сили
      Іти проти них. Тисячі полягли.
      Смерть гарно косою косила.
      Нас ніч по своїх таборах розвела.
      А вдень ми загиблих ховали.
      Печальною тризна над ними була,
      Бо ж їх полягло тут чимало.
      Але і ромеям було що робить.
      Бо добре ми попрацювали,
      Щоб трохи пиху з імператора збить.
      Тут до Святослава примчали
      Його посланці, стали миру просить
      Та купу грошей обіцяли.
      Й рішив Святослав мир отой заключить,
      Бо ж сил далі йти ми не мали.
      Та, бачите, підлий ромей обдурив
      І мир той закінчився скоро.
      Тепер в Доростолі нас всіх обложив,
      Прийшов і по суші, й по морю.
      Та з нами наш князь, з нами слава русі,
      Ми справимось з тою бідою.
      І тут молоді підхопили усі:
      - Ми з князем готові до бою!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. * * *
      Прокидайся, сонце, прокидайся,
      Сірі хмари з неба прожени.
      Привітайся, сонце, привітайся
      І у очі кожні зазирни.
      Пробуди в них весняну надію,
      Що зима приспати норовить,
      Бо ніхто ніколи не зуміє
      Краще тебе в світі те зробить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. * * *
      Над Києвом луна тривожний дзвін.
      Орда зі степу раптом налетіла,
      Напасти несподівано хотіла
      Та вчасно місто попередив він.
      Ворота встигли хутко зачинить.
      Усі, хто міг, за зброю похапались,
      На міцні стіни чимскоріш піднялись,
      Щоб звідти гарно ворога зустріть.
      Під стінами ж колотиться орда,
      Хапає тих, хто не устиг сховатись.
      Поділ вогнем уже почав займатись,
      А вітер естафету передав.
      І скоро небо димом затягло
      Та й дим той у бік міста повернуло,
      В обличчя воям мороком війнуло,
      Але зі стін зігнати не змогло.
      Униз усі вдивлялися крізь дим,
      Аби орду до стін не підпустити…
      Крізь дим криваве сонце в небі світить,
      Мов злий бог оком дивиться одним…
      Орда все ближче й ближче підступа,
      Дзьобають стріли стіни дерев’яні.
      Уже комусь завдати встигли рани,
      Уже хтось мертвим зі стіни упав.
      Зі стін із луків вдарили в отвіт.
      Можливо, когось вцілили, одначе,
      Хіба у колотнечі тій побачиш.
      Та ще по кілька стріл пустили вслід.
      Із гиканням носилася орда
      Туди-сюди, Поділ розграбувала,
      Але на стіни дертися не стала.
      Аж раптом князь наказ різкий віддав
      Й ворота відчинилися умить.
      Кінна дружина викотилась з міста,
      В орду врубалась, мов сокира, чисто.
      Уже ординців сотнями лежить.
      Мов горобці метнулись врізнобіч,
      До того войовничі зарізяки.
      Тепер уже шукали шпарку всяку,
      Аби не стрітись з воєм віч-на-віч.
      Метнулись через Либідь. Та стрімка
      Вода ординців миттю з ніг збивала
      І багатьох в Дніпро з собою взяла.
      Хто перебратись встиг, той утікав.
      Питається: чого тоді прийшли,
      Як воювати зовсім не готові.
      А Либідь аж окрасилась від крові
      І води кров ту в море понесли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Дума про гетьмана Захара Кулагу
      Ой, не просто в товаристві отаманом стати,
      Треба в голові кебети і немало мати.
      Треба себе показати, що ти, справді, годен
      Верховодити у війську в далеких походах.
      Ой, нелегко в товаристві отаманом бути,
      Треба ворога у полі ще здалека чути,
      Треба каторги ворожі здалека пізнати
      Та рішитись – чи то бити, чи то оминати.
      Тож, мабуть, зумів Кулага себе показати,
      Раз взялись на кошового його обирати.
      Провели все чин по чину, тричі запитали,
      Поки, врешті його згоду отаманить мали.
      Посипали оселедця рідною землею,
      Щоб не здумав торгувати з ворогами нею.
      Вибрали на отамана, він одразу взявся,
      Щоби жоден козак Січчю просто не тинявся,
      «Чайки» гуртом будувати, щоб в море ходити.
      Не пристало голим пузом козаку світити.
      То ж не ляське військо, котре держава вдягає,
      Котре зброю й харчі собі від держави має.
      Козаки усе, що мають – в бою здобувають.
      Не здобудуть, то голодні і спати лягають,
      І обідранцями ходять, нічого вдягнути.
      Тож і треба йти походом, аби те здобути.
      Заодно й татарам, туркам знову нагадати,
      Що не можна безборонно на край нападати,
      Та звільнити братів також, що в полон попали
      І на каторгах чи вдома в татар працювали.
      Наробило товариство «чайок» для походу
      Та й флотилію спустили на дніпрові води.
      Підняли вітрила білі та і подалися
      Вниз Дніпром. Хоча і тихо, начебто велися.
      Та вже в морі флот турецький під берегом грає,
      Наче, про похід козацький вже зарані знає.
      То й не дивно. Бо ж козацтво ще минулим роком
      Зазирнуло до Козлова якось ненароком.
      Спустошили від Козлова аж до Перекопу.
      Аж султанові від того був великий клопіт.
      Кричав, кажуть, він на хана, що таке дозволив.
      Обіцяв хан, що не буде того вже ніколи.
      Тож у поміч від султана каторги прислали,
      Аби вони на козацтво в морі пантрували.
      Каторги високі, в морі видно їх здалека,
      А от «чайки» над водою побачить нелегко.
      Помітили козаченьки турецьку армаду,
      Зупинилися, тримати зібралися раду.
      На тій раді й порішили – уночі напасти,
      На ті каторги зненацька шуліками впасти.
      Сплять турецькі капітани, сни солодкі сняться,
      А козацькі «чайки» стали до них підкрадаться.
      Оточили ті галери та й разом напали.
      Турки, звісно, отакого зовсім не чекали.
      Поки в тому розібрались, поки похопились,
      А козаки на галерах уже й опинились.
      Перебили усіх турок після абордажу,
      Пішла рибу годувати уся сила вража.
      Позвільняли усіх бранців, що на веслах були.
      Ті вже й думати про волю, напевно забули.
      Що із каторгами тими козакам робити?
      Щоби ними управлятись – то потрібно вміти.
      Тож забрали всі гармати, цінне прихопили,
      А ті каторги великі всі на дно пустили.
      А уранці до Козлова тихо підібрались
      Та й на берег на татарський вибиратись взялись.
      Розігнали загін татар, що спинить хотіли,
      Гамірливою юрмою до міста влетіли.
      А там саме базарюють, на вулицях тісно.
      І товару на прилавках чималенько, звісно.
      Кинулись татари врозтіч, товар покидали,
      Тож козаки все, що краще вибирати мали.
      Сам Захар з кількадесятком козаків чекає
      Біля «чайок», від татарських рук оберігає.
      Дав наказ пройтися містом, залогу побити,
      А тоді уже татарське добро потрусити.
      Та козаки давно, видно, не були в поході.
      Обносились, захотілось добра при нагоді
      Найціннішого набрати. А тут добра того –
      Бери, греби, набирайся – не лишай нічого.
      Розбіглися по вулицях, по кривих завулках.
      Беруть все, що очі бачать, зв’язують у клунках.
      Геть забули, що Кулага наказав робити,
      Не взялися на початку гарнізон розбити.
      А Феті-Гірей, що в місті був за коменданта,
      Швидко зляканим татарам зумів раду дати,
      Бо ж походив із самого із ханського роду,
      Отож мав і вплив великий він поміж народу.
      Зібрав всіх навколо себе та й став нападати
      На козаків, що взялися товар набирати.
      Коли б разом, то нічого він би їм не вдіяв.
      А тут кожен сам за себе, багатству радіє
      Полетіли на бруківку голови козачі,
      Напосілися татари, рубають добряче.
      Вже десятками козаки голови зложили
      І життя своє згубили, й добра не нажили.
      Та задумав Феті-Гірей «чайки» попалити,
      Щоб увесь загін козацький в Криму зачинити.
      Щоб усі тут залишились ясиром чи трупом.
      Бачить Захар раптом з міста вилетіла купа
      Татар, що летять до «чайок». Треба зупинити
      І не дати отим клятим «чайки» захопити.
      Стали козаки стіною з отаманом своїм,
      Зготувалися одразу до смертного бою.
      Хоч татар в десятки більше – ті не відступають,
      Лише шаблі козацькії в повітрі мелькають.
      Та татари насідають, ллється кров козацька.
      Отаману шабля в серце вразила зненацька.
      Упав Захар попід ноги. Скривавлене тіло.
      Козаки, що залишились, його обступили,
      Щоб не дати на наругу отамана свого.
      Аж тут з міста крізь ворота прибула підмога.
      Як почули козаченьки – татари помчали
      Їхні «чайки» попалити, добро покидали
      Та й побігли до причалу, де «чайки» стояли.
      На татар із боку міста юрмою напали.
      Відступилися татари. А козаки сіли
      В свої «чайки» й від Козлова у море відплили.
      Отак жадібність зіграла з ними жарта злого.
      Мало того, що із міста не взяли нічого,
      Ще й поклали товариства в Козлові до біса
      Та й самого отамана загубили, звісно.
      Поверталися похмурі козаки до Січі.
      Тепер перед товариством виправдатись нічим.
      Нема здобичі з походу, людей положили.
      Та найбільш за отаманом за своїм жаліли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. * * *
      Тихо надворі і видно лишень,
      Як наступає сьогоднішній день.
      Ледь рожевіє захмарений схід,
      Трохи нагадує персика цвіт.
      Але на сонце даремно чекать,
      В хмарах пухкеньких так солодко спать.
      Ніжитись буде в постелі пухкій,
      Доки розгонить їх вітер стрімкий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. * * *
      Ішла орда Муравським шляхом
      Далеко попереду страху,
      Далеко попереду бою,
      Готова все знести собою.
      Ішла орда, не знала ліку.
      Міліли позад неї ріки.
      Трава, немов косою збита
      Лягала коням під копита.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Легенда про ожину
      Молода і дуже гарна княгиня Ожина
      Була любляча матуся і вірна дружина,
      Хоча заміж виходила і не по любові.
      Але в шлюбах династичних не було і мови
      Про якусь любов. Батьки так союзи міцнили,
      Коли доньку видавали чи сина женили.
      Тож, коли сусід могутній прислав по Ожину
      Сватів, аби її взяти собі за дружину,
      То батьки не опирались, її не питали
      Та одразу зовсім юну заміж і віддали.
      Мусила скоритись долі, хай і не любила.
      Троє діток чоловіку вона народила.
      То й була її найбільша у житті відрада.
      Та і чоловік від того був, звичайно, радий,
      Бо ж мав уже двох синочків, спадкоємців трону,
      Буде кому передати князівство по тому.
      Був він зовсім не злобливим, навіть, і привітним.
      Віз з походів подарунки і жоні, і дітям.
      Тож було у неї вдосталь чого одягати
      І чим себе на гостині гарно прикрашати.
      Чоловік був – «переможець», не сидів удома,
      Все шукав собі здобутки якісь без утоми.
      То він їде полювати у степи на тура,
      То до лісу на ведмедя. То штурмує мури
      Непокірного сусіда. То вже із ним разом
      Ідуть іншому сусіду мститись за образу.
      А, бува, в краї далекі вируша походом,
      Тоді його й по півроку дочекатись годі.
      Та ніколи без здобичі звідти не вертає,
      Багатіють його землі, вдосталь всього має.
      Але якось із походу в далекі країни
      Привіз не лише дарунки дітям та дружині.
      Прихопив з тії країни собі знатну бранку.
      Та зманила його серце, стала за коханку.
      Молода, чорнява, гарна, але й хитра дуже,
      Знала, як скорити можна серце того мужа.
      Тож вернувся він з походу на себе не схожий,
      Навіть, з жінкою ділити відмовився ложе.
      Виділив палати гарні у своєму замку,
      І у розкошах жила там та його коханка.
      Що могла на те сказати княгиня Ожина?
      Мовчки все оте терпіла, бо ж тоді дружина
      Ніяких і прав не мала. До батьків вертати?
      Так ті ж її не захочуть вдома і приймати.
      А як діточок лишити? Хто ж їх тут догляне?
      Хто ж тоді на їхній захист перед світом стане?
      Тож доводилось терпіти, хоч серце і крає,
      Бо ж чим воно закінчиться – то ніхто не знає.
      Та коханкою лиш бути, звісно, не хотіла,
      А, оскільки вона князем вже, як хоч вертіла,
      То нашіптувати стала супроти Ожини,
      Що та його не достойна. Вона ж йому сина
      Й не одного народити може, як він схоче
      І так ніжно зазирала князеві у очі.
      Він же, хоч коханку й слухав та розум не втратив,
      Не хотів з її батьками союз розривати.
      Обіцяв вночі, а зранку забував слова ті
      І доводилось коханці лиш губи кусати.
      Та ж вона хитрюща відьма, знає, що робити
      І виставу влаштувала, начебто, побити
      Здумала її Ожина. В коридорі впала,
      На весь замок, мов від болю так заверещала..
      Назбігалася сторожа, князь примчав на крики.
      Та жаліється, що ледве не стала каліка
      Та показує на рани, що сама ж зробила.
      І тим князя обманути, все-таки зуміла.
      Велів князь свою дружину в башті зачинити,
      Аби їй по замку вільно було не ходити.
      А підступній того й треба, ключі тихцем взя́ла
      Й до темниці, де Ожина сидить, завітала.
      Що там було вже – не знаю. Але на світанку
      Знайшли мертвою князівну під стінами замку.
      Випала із вікна башти. Чи сама схотіла,
      Чи та відьма помогла їй? Князь глянув на тіло
      Й велів тихцем поховати, щоб пліток не було…
      Після того не багато часу і минуло,
      На тім місці, де Ожина на землю упала,
      Кущі дивні та колючі враз повиростали.
      На них ягоди чорненькі кисло-солоденькі.
      Полюбляли їх зривати княжичі маленькі.
      Люди, що про смерть Ожини досі пам’ятали,
      Так ожиною кущі ті тоді й називали.
      А коханка, що із себе господиню корчить,
      Велить кущі ті зрубати, вивести їх хоче.
      Та чи люди так рубали, чи то кущ живучий,
      Бо під мурами ожини уже цілі ку́щі.
      А, як пізня уже осінь в краю наступає,
      Листя її червоніє, як вогонь палає.
      Навіть, сніг вогню отого не здатний прикрити,
      Буде й до міцних морозів отак пломеніти.
      Для коханки то все бачить було понад силу,
      Усе зло, яке до часу у душі сиділо,
      Геть спалило оту душу, одні головешки.
      Якось вибралася зранку на ту саму вежу
      Та й стрибнула у ожину, мов спастись хотіла.
      Не знайшли, як не шукали, потім її тіла.
      Ні для кого, окрім князя, то не було горем,
      Він, щоправда, знайшов іншу й утішився скоро.
      А ожина розрослася, розійшлась по світу,
      Щоби була насолода нам і нашим дітям.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. * * *
      Навіював зимову пісню схід,
      Доводилося кутатись щільніше.
      Уже не плакав нерозталий лід
      І сніг не танув, тільки став чорніший.
      Скотилось змерзле сонце за горбок
      Аби там заховатись і зігрітись.
      А я іду, несу оцей мішок.
      Не хочу, та нікуди не подітись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. * * *
      А там музики веселу грали
      І люди вийшли та й танцювали.
      Дівчата разом із парубками,
      Жінки завзято з чоловіками.
      А там баби ще дідів узяли
      Та й пил добряче теж вибивали.
      Музики грають, а люд танцює.
      Напевно, свято якесь святкує.
      Напевно, в полі усе зібрали,
      Тож святкувати нагоду мали.
      Пил піднімався понад майданом.
      Ніхто на небо і не поглянув.
      Там чорна хмара із півдня пхає,
      Вона півнеба уже займає.
      Й не зрозуміти – чи гроза скоро,
      Чи орда суне людям на горе.
      Скінчиться свято оте бідою,
      Проллється кров’ю, а не водою
      Та чорна хмара. ..А, поки свято…
      Ще можна трохи потанцювати



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Кіммерійський цар Тугдаммі
      На березі моря багаття горить.
      Від моря легка прохолода.
      Навколо гурт воїнів юних сидить,
      Та слухає, як про походи,
      Про битви великі, про славних царів
      Старий дід їм розповідає.
      Та все позира з-під насуплених брів,
      Мов в душі до них зазирає.
      І голос його хриплуватий звучить
      То голосно, то ледве чутно.
      А їм, навіть, слово би не пропустить,
      Про славні часи не забути.
      - Були кіммерійці у славі колись,
      Часи ті, на жаль вже минули.
      Ми славу свою розгубить спромоглись,
      Про гордість, напевно, забули.
      А було ж – країни скорялися нам,
      Царі на колінах стояли.
      А золота стільки, худоба і крам…
      Усе у достатку ми мали.
      Тоді ще не тут, у горах цих жили,
      А там аж за морем великим.
      В безмежних степах ми царями були,
      Бо ж там панували одвіку.
      Я був тоді ще, як і ви, молодий,
      В ту пору, як вісті примчали –
      Теушпа програв з ассирійцями бій.
      Царя у нас більше не стало.
      Вернулись з походу далеко не всі,
      Багато лягло на тім полі.
      І в душах вождів страх великий засів.
      Рішили – не підуть ніколи
      Вже більше в походи в далекі краї,
      В степах цих залишаться жити.
      Та й слід боронить пасовища свої
      Від скіфів, що прагнуть їх звідти
      Прогнати. А скіфів тих сунеться тьма,
      Мечам буде вдосталь роботи.
      А там за морями лиш гори, нема
      Просторів цих. Нащо той клопіт.
      Піднявся Тугдаммі – наш цар молодий,
      На те їм презирливо мовив:
      - Мій батько, мій дід у походи ходив,
      Мечі червоніли від крові.
      Ми славу собі здобували в боях,
      А не у степах цих безкраїх.
      Ми з них багатіли, ми сіяли страх
      По світу від краю до краю.
      Сидіти отут та на скіфів чекать –
      Чи ж то чоловіча робота?
      Як хочете – думаю я виступать
      За море, у землі за Понтом.
      Помститися хочу за вбивство царя,
      Пролить ассірійської крові -
      Хай згинуть навіки, міста хай згорять.
      Ми ж славу здобудемо знову.
      Я лише охочих візьму у похід,
      Нікого примусить не хочу.
      Хто з воїнів прагне побачити світ,
      Хай знову меча свого точить!
      Із криками молодь вітала його,
      Старі голова́ми хитали.
      Самі не хотіли походу того
      І молодь за те зневажали.
      Та що нам зневага ота, коли ми
      Йшли славу собі здобувати,
      Дорогами знову пройтися тими́,
      Що предки змогли протоптати.
      Взяли знов у руки залізні мечі,
      Які ще батьки гартували.
      Хай кожного кінь його вірний помчить
      В краї, де ми ще не бували.
      Полишивши наші кочів’я в степах,
      Пішли ми шляхами крізь гори.
      Ніхто не чіпав нас, бо ж досі ще страх
      Ішов перед нами в ту пору.
      Ми мимо Урарту спокійно пройшли,
      Не стали тоді зачіпати,
      Хоча пам’ятали, як предки могли
      Уратів в їх го́рах скоряти.
      Ассірію теж оминули поки,
      Ще час не настав для розплати.
      Пішли ми на захід до Галіс-ріки
      У Фрігію щоб завітати.
      Там правив, казали, тоді цар Мідас,
      Що в золоті, наче, купався.
      Те золото в далеч і кликало нас.
      Як тільки Мідас той дізнався,
      Що ми уже близько, до нього йдемо,
      Зібрав свого війська чимало.
      Мабуть, сподівався, що не поб’ємо.
      Та ми його військо напали.
      Скривавились наші залізні мечі,
      Стинаючи голови вражі.
      А цар наш Тугдаммі попереду мчить,
      Життям своїм, наче не важить.
      А ми вслід за ним прокладаємо шлях
      Крізь військо фрігійське строкате.
      І Мідаса раптом охоплює страх,
      Він кинувся з поля тікати.
      Ми довго їх гнали та довго сікли,
      Царя, правда не наздогнали.
      А далі міста брати їх почали
      І здобичі в кожному мали.
      Ми Фрігію всю, наче гребнем пройшли,
      В найдальші кутки зазирнули.
      На Лідію вже повернули були.
      Та ж вістки тривожні почули,
      Що Гіг – цар лідійський на поміч позвав
      Ашшурбаніпала. Той з військом
      Уже нам ударити в тил поспішав,
      І військо його уже близько.
      Не став цар Тугдаммі чекати на те,
      Як ворог ударить з двох бо́ків.
      І рішення швидко придумав просте,
      Чекати не став того, поки
      З’єднається ворог. Він нас розвернув
      І кинувся на ассірійців.
      Кривавий, жорстокий із ними бій був,
      Прийшлось ворогам відступиться.
      Ашшурбаніпал мусив мир заключить,
      В Ассірію сво́ю вертати.
      А нам тепер можна і Гіга провчить,
      Щоб знав, з ким союзу шукати.
      Ми маршем стрімким в його Сарди прийшли,
      А він поза мури сховався.
      Та мури його ті ніяк не спасли.
      Хоч він із-зі стін відбивався,
      Ми місто взяли та убили царя,
      Й народу побили багато.
      Дивилися потім, як Сарди горять,
      Як час настав далі рушати.
      Пройшлись ми по Лідії, все підгребли,
      Що цінного лише знайшлося.
      А далі на захід до моря пішли,
      Де еллінам вільно жилося.
      Дісталися Ефеса. Місто взяли,
      Хоч елліни і боронились.
      Ми золото там і багатства знайшли,
      Худоба нам також згодилась.
      А ще у долині храм їхніх богів
      Ми дощенту розграбували.
      І зовсім нас не налякав їхній гнів,
      Бо ж наші нас оберігали.
      Над морем багато поселень було,
      Де елліни ще оселились.
      Та ледве про нас їм провістя дійшло,
      Вони із добром похопились,
      На судна усілись та й на острови,
      Щоб звідти на нас поглядати.
      Ми б тих хитрунів не лишили живих,
      Але не змогли їх дістати.
      Розлючені далі тим краєм пройшлись,
      Магнесію ще сплюндрували.
      А далі на північ уже подались
      Та й біля Антандра зостались.
      Там табір наш був кілька років тоді,
      Ми звідти в походи ходили.
      І страх тоді краєм усім володів,
      Боялись всі нашої сили.
      Як перебиратись прийшов уже час,
      Сплюндровані землі лишати,
      Тугдаммі повів в Каппадокію нас,
      Щоб там могли ми кочувати.
      Там землі родючі, широкі степи,
      Нам так рідний край нагадало.
      Та цар не для того в стремено ступив,
      Щоб ми просто так кочували.
      Ходили походом у Сірію та
      Ассірії жить не давали.
      Час помсти тепер за Теушпу настав.
      Криваві мечі діставали
      І йшли грабувати і села, й міста,
      Палити усе й руйнувати.
      Рабів у походах тих кожен дістав,
      На захід везли продавати.
      Від страху дрижали країни усі.
      Ті бились, а ті відкуплялись.
      Ні дня меч без діла у нас не висів,
      Весь світ ми скорить сподівались.
      Тугдаммі могутнім вершителем став,
      Царі всі схилялися низько.
      «Володарем всесвіту» себе назвав
      І то було істини близько.
      Можливо б ми й всесвіт скорити змогли,
      Та цар ассірійський злякався,
      Щоб військо його ми не перемогли.
      Він скіфів просити подався.
      Узнав, що то ворог заклятий для нас,
      Покликав собі на підмогу.
      І скіфи здолали над морем Кавказ
      Та нам перетяли дорогу.
      Зійшлися ми з ними в кривавім бою
      На полі у землях Табала.
      Хоч ми і зібрали всю силу свою
      Та нас проти них було мало.
      Ми ж бились, як леви. І цар перед всіх.
      І кіньми своїми топтали,
      Рубали мечами залізними їх
      Та скіфів все більше ставало.
      Уже і рубати втомилась рука,
      Вже й коні ледь переступають.
      І тут розлетілася вістка гірка,
      Що з нами царя вже немає.
      Поліг у бою від ворожих мечів.
      Що було нам далі робити?
      Сандакштра тоді відступати велів
      Аби хоч комусь уціліти.
      Неслись наші коні, а скіфи услід.
      Кого доганяли – вбивали.
      І, лише як ніч опустилась на світ,
      Погоня, нарешті відстала.
      Вернулись ми у Каппадокію, де
      Кочів’я свої залишили.
      Не знали, що плем’я попереду жде,
      Збирали для захисту сили.
      Хоча Сандакшатра Тугдаммі і син,
      Та цар з нього справжній не вийшов.
      Від скіфів не зміг захиститися він
      Й степи ці розкішні залишив.
      Прогнали нас скіфи і ми розбрелись
      По різних краях і народах.
      Лиш згадуєм, як панували колись.
      Тепер досягти того годі.
      Загинула слава, народ перевівсь.
      Тепер вже таких і немає…-
      На північ старий в далину подививсь,-
      Десь там батьківщина чекає
      Та вже дочекатись не зможе, мабуть.
      Хіба, може б, вам пощастило
      Хоча би рукою землі доторкнуть,
      Де предки ще ваші ходили.
      А я молодий був і грудки не взяв
      Аби коло серця носити…
      Змовк голос старого. Гурт також мовчав,
      Мов все то хотів пережити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. * * *
      Назбігалося на небі сірих хмар,
      Наче більше не було чого робити.
      Обступили щільно сонячний ліхтар
      І давай навколо хоровод водити.
      Вітер пісню хороводну їм співав,
      Хоч невесело було від співу того,
      Але він вже так завзято завивав,
      Що їм сердитися гріх було на нього.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. * * *
      Іде степом, битим шляхом старий козарлюга.
      Пролягла йому дорога з Великого Лугу
      До Самари, де надумав навіки зостатись.
      Не забув із козаками в Січі попрощатись.
      Дві неділі Січ гуділа, його проводжала.
      Дві неділі козаченьки пили-випивали.
      Проставлявся старий козак, не жалів червінців,
      Наливали повні чари шинкарі, по вінця.
      А, як добре попрощався, то уже й подався.
      Замолити гріхи свої в монастир зібрався.
      Іде козак, шаровари здіймають пилюку.
      В руці шабля, в другій пляшка, а у зубах люлька.
      Іде селом, кого стріне – тому наливає,
      Нехай знають: наостанок так козак гуляє.
      Зайде в місто, то гостинців купить на базарі
      І маленьким по дорозі діточкам роздарить.
      Іде козак, а музики ідуть перед нього
      Та пісні веселі грають йому всю дорогу.
      А він, бува й затанцює, вихилясом піде
      Та так, що і молодички шаріються з виду.
      А, як скінчиться дорога, попід браму стане.
      Озирнеться, позад себе сумно-сумно гляне,
      Поклониться на всі боки наостанок світу,
      У якому довгі роки довелось прожити,
      Розплатиться з музиками. Що ж зосталось в нього,
      То уже монастиреві передасть небога.
      Ввійде в браму і для світу пропаде навіки,
      Наче й не було ніколи того чоловіка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Битва під Клєцком 1506 року, як про то розповів литовський шляхтич Іван Копистинський
      А було так…Якраз зібрав нас всіх –
      І шляхту, і магнатів князь у Ліді
      На сейм. Під час одного із засідань
      Примчав гонець, ледь не валився з ніг
      І вісткою весь сейм наш сполошив,
      Мовляв, орда страшна на Ліду пхає,
      Вже скоро й тут, напевно, бути має.
      Хоч більшість посміялася з тих слів:
      Татари тут? Того не може буть!
      Чого би їм забратись так далеко?
      Повірити в таке було нелегко.
      Та князь, заледве вістку встиг почуть,
      Хоч хворий був та рішення прийняв
      Одразу, на другі не став чекати.
      Став посполите рушення збирати,
      Бо ж сам лиш роту кінних рачі мав.
      Можливо, сам би і в похід повів,
      Але хвороба заважала тому.
      Тож передав командування всьому
      Він гетьманові Кішці та велів
      Ще маршалкові Глинському у того
      У перших бути підпомічниках.
      А князя слуги знесли на руках
      Аби до Вільно відвезти самого.
      Зібралось швидко рушення якраз,
      Бо ж нас на сеймі вже було багато,
      Копійників ще зміг князь надіслати
      Нам польських, хоч корову. Та для нас
      І з того поміч. З Ліди відійшли
      У кінці липня. Кілька днів по тому
      Загонові вдалось сторожовому
      Й татар зустріти, бо вже ті були
      Від Ліди поряд, здобичі шукали.
      Та наші швидко порубали їх,
      Шістьох, щоправда, полонили з тих
      Для «язика», бо ж досі ми не знали
      Нічого достовірно про орду –
      Де вона є, які у неї сили.
      Татар отих хутенько допросили,
      Ті все й розповіли нам до ладу.
      Що хан не сам відправився в похід.
      Фетіх й Бурнаш – сини орду привели,
      Уже вогнем пройшли міста і села,
      Лишили по собі кривавий слід.
      Десь попід Клєцком та орда стоїть,
      Чамбули по окрузі розпустила.
      Яка була в орди тієї сила,
      Зі слів нам було важко зрозуміть.
      Та сила, очевидно, чимала.
      Під Новогрудком постояли день.
      Загони, що відстали, почекали,
      Молебні у всіх храмах посправляли,
      Чекали, доки сонечко зайде
      І в сутінках вже рушили в похід.
      Вже війська десять тисяч майже мали
      І всі кінні були, тож поспішали,
      Направилися на південний схід.
      Десь там під Клєцком купчилась орда,
      Туди якраз ми шлях свій і тримали.
      В Осташино прийшли, заночували,
      А вже під ранок з криками: «Біда!»
      Бояри із навколишніх дворів
      На змилених примчали до нас конях.
      Кричали, що татари слідом гонять,
      Хоч наш роз’їзд нікого не зустрів.
      Можливо і блукав який загін,
      Що здобичі шукав був по окрузі.
      Та військо то тримало у напрузі.
      Зібрались воєводи, як один,
      Подумали, як далі нам чинить:
      Чи по окрузі тих татар ловити,
      Чи то на кіш всім силам поспішити?
      Рішили: наші сили не дробить,
      А бити в саму гущу ворогів.
      Отож відволікатися не стали,
      На Ішколдь всіма силами помчали.
      Вже там передовий загін зустрів
      Орду десь із півтисячі татар,
      Що йшла уже зі здобиччю й полоном.
      Накинулися наші всім загоном.
      Таким був несподіваним удар,
      Що та орда під шаблями лягла,
      Лиш купка через Ушу перебралась
      І, очевидно, до коша помчалась,
      Про наше військо вістку понесла.
      Під Молевом заночували знов,
      А зранку гетьман захворів зненацька,
      Не зміг і на коня свого забраться.
      Хоч лікар і пустив у нього кров
      Та вже який із нього воєвода?
      Потрібно було іншого обрать.
      Не стали командири тут гадать,
      На Глинського дали всі дружно згоду.
      Михайло Глинський родом із татар,
      З Мамаєвих, казали ще потомків.
      Мамаїв син колись примчав у Троки,
      Втікаючи з Орди з одвічних чвар.
      Князь йому землі на Сулі віддав
      Із містом Глинськом. Тож і Глинські стали.
      Заслуги вже перед Литвою мали.
      Михайло сам татар прекрасно знав,
      Всі хитрощі, усі маневри їх.
      Хто ж, як не він орді міг раду дати?
      Ще й встиг по закордонах побувати -
      В Європі. Вчився у краях отих –
      Німеччині, Італії, також
      В Іспанії. Прийшлось повоювати
      В Саксонії, там досвіду набрати.
      Хоч молодий – досвідчений. Отож
      І вибрали поміж усіх його.
      До Клєцка зовсім мало залишалось,
      Тож військо в полки-гуфи зшикувалось
      Й пішло, хоч озиралося кругом,
      Чекаючи, що налетить орда,
      Бо вже ж, напевно, про похід наш знала.
      Але орда за річкою чекала.
      Ми йшли, на нас ніхто не нападав.
      В обід села якогось досягли
      Над річку Лань і з пагорба уздріли
      Орду, що вже налаштувала стріли,
      Щоб річку ми здолати не могли.
      Не нападала проти нас орда,
      Але й втікати зовсім не збиралась.
      По-перше, не уся іще зібралась.
      По-друге – заважка її хода,
      Бо здобич іти швидко не дає.
      Ми б все одно у полі наздогнали.
      Отож вона стояла і чекала,
      Якісь у неї, мабуть, плани є.
      Ледь ми спустились ближче до ріки,
      Як хмарами в нас стріли полетіли.
      Татари вбити здалеку хотіли.
      А в них стрільці досвідчені-таки.
      Та в нас рушниці і гармати є.
      Ударили у відповідь негайно.
      Стріляти наші також можуть файно,
      Тим більше, наша зброя далі б’є.
      Так три години перестрілка йшла,
      І мусили татари відступити,
      Лиш здалеку в нас стрілами лупити.
      Нам шкода з того незначна була.
      Під вогневого бою прикриттям,
      Дерева стали ми кругом валити,
      Дві міцні гаті через Лань мостити.
      То скорше справа удалося нам.
      Поки ще ліва не готова гать,
      Не слід було у бій комусь рушати.
      Та так схотів хтось слави здобувати,
      Що на сигнал вже не схотів чекать.
      Якийсь Копець, що писарем служив
      У пана Забере́зинського раптом
      Став шляхтичів в атаку закликати
      І військо не готове ще повів
      На другий берег. Січа почалась.
      Татари миттю гуфу ту обсіли,
      З усіх боків в них стріли полетіли.
      Кров на траву шляхетська полилась.
      Багато хто під шаблями упав.
      Копцю самому голову зрубали
      І на списі на пострах нам підняли.
      Тоді вже Глинський й сам атакував.
      Поки татари били правий край
      І усі сили у той бік стягнули,
      Ми гуфи ліві швидко розгорнули,
      Князь булаву угору зняв: «Давай!»
      Врубались у татарські лави ми
      Так стрімко, що надвоє розрубали.
      Тут праві гуфи також піднажали.
      Затиснуті між гуфами тими,
      Татари опір поки ще чинили.
      Ще, мабуть, сподівалися на щось.
      Якби нас в річку скинути вдалось,
      Тоді б вони нас все-таки розбили.
      Тим більше, що гармати вже мовчать
      Аби в своїх не втрапити, бувало.
      Отож татари люто насідали.
      Князь двох коней устиг вже помінять,
      Бо убивали. Сам же був живий
      І, навіть, не поранений, що дивно.
      Він у атаку кидався сміливо,
      Вів за собою латників у бій.
      У розпал бою (ще й кінця не знати),
      Сигнал подав і раптом на очах
      На пагорбі піднявся польський стяг,
      Хоругва польська, що мала стояти
      За пагорбом ховаючись, ураз
      На пагорб той спокійно піднялася.
      Татарам та обставина здалася,
      Що нове військо в поміч йде до нас.
      Тоді уже не стрималась орда.
      Фетіх й Бурнаш помчали перші з бою
      І потягли орду всю за собою.
      Та тут чекала на татар біда.
      Найперші ще проскочити змогли,
      Та річка Цепра надто болотиста.
      Взялись татари в ті болота лізти
      І сотнями в болотах тих лягли.
      І річку Цебру загатили так,
      Що по їх трупах ми, не мов по гатях
      Могли за річку й за болота гнати.
      Вдалось втекти лиш деяким. Однак,
      Частина з них до Клєцка відійшла.
      Там ми їх попід містом оточили
      І всіх аж до одного перебили.
      Яка то радість у людей була,
      Яких татари у ясир погнали.
      Звільнили ми багато тисяч їх.
      Одних лиш коней тридцять тисяч всіх
      Тоді в орди татарської забрали.
      Та перемога ще не вся була.
      Адже чамбули краєм розбрелися,
      Міста і села грабувать взялися.
      До них, нарешті, черга теж дійшла.
      І знову Глинський хитро влаштував.
      Велів загону, наче кошем стали
      Та ще й татарську одіж одягати,
      Аби зарані хто з татар не взнав.
      Пости розставив скрізь сторожові,
      Щоб про підхід чамбулів скоро знати,
      Аби належно кожен зустрічати.
      Хто поодинці був, велів ловить,
      Щоб часом вісті не дійшли татарам.
      І став чекать. Уже десь за три дні,
      Одна розбійна зграя по одній,
      Неначе вівці у свої кошари,
      До Клєцка ті чамбули потяглись.
      А ми уже тут стрічу зготували.
      Татар побили, здобич відібрали
      І вже тоді додому подались.
      Отак от Глинський тих татар побив
      І з ним ми перемогу святкували.
      У Вільно нас героями стрічали
      І пили меди ще багато днів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. * * *
      Налетіла, закружляла заметіль,
      Застеляла цілий день собі постіль.
      Аж до ночі провозилася й здалась,
      Мабуть, трохи відпочити уляглась.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. * * *
      Пливе човен під бережком,
      Попід самим краєм.
      Козаченько обережно
      Веслом направляє.
      Верби хиляться низенько,
      По воді полощуть,
      Наче, того козаченька
      Зупинити хочуть.
      Він упевнено весельцем
      Воду загрібає,
      А дорогу, мабуть, серцем
      Собі вибирає.
      Дівчинонька десь чекає,
      Глядиться у воду.
      Бо ж уже вернутись має
      Коханий з походу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Легенда про мар’янник дібровний або ж Іван-та-Мар’я
      В дитинстві я щороку приїздив
      У гості до бабусі. Ціле літо
      Я міг на річку і у ліс ходити.
      Там зустрічаєш стільки різних див,
      Яких у місті марно і шукать.
      Бабуся трави кожен рік збирала,
      Мене частенько із собою брала.
      Тож довелося і мені пізнать,
      Які корисні, а які шкідливі,
      Які до рани можна прикладать,
      А які краще зовсім не чіпать.
      А я запам’ятовував хапливо,
      Бо ж, хто зна, чи згодиться, а чи ні,
      Але ж знання у торбі не носити.
      А в школі ж ще ботаніку учити.
      Отож не буде зайвина мені.
      Одного ранку, ледь роса зійшла,
      Бабуся знов за травами зібралась.
      Чи то піду – у мене запиталась.
      Вода ще не набралася тепла,
      Отож на річку рано ще іти,
      Сидіти в хаті також не хотілось,
      Бо ж усі хатні ігри вже приїлись,
      А на ТеВе цікаве не знайти.
      І з радістю я тут же підхопивсь,
      Схопив бігом бабусину торбину,
      Закинув ще пусту її за спину
      І ми селом до лісу подались.
      Я в лісі вже з бабусею бував,
      Проте не надто в ньому розбирався
      І заблукати, все-таки, боявся.
      Ішов за нею вслід, не відстав.
      Вона якусь знаходила траву,
      Бува, її з корінням виривала,
      До торби акуратненько складала,
      Якусь істоту, начебто живу.
      Отак і на галявину зайшли
      Посеред лісу та й таку велику.
      Дуби навколо. Таких, мабуть кілька,
      Як я і одного б не обняли.
      Поки бабуся виглядає трав,
      Я відійшов, щоб краще обдивитись.
      Побачивши якісь цікаві квіти,
      Хутчій на край галявини помчав
      І обімлів. Не бачив ще таких.
      Високі стебла гострим листям вкриті,
      А понад ними жовто-сині квіти,
      Чи більше фіолетового в них.
      Став придивлятись ближче. Але ні.
      То жовті – квіти, як дзвіночки довгі,
      Як колосочок від стебла отого.
      А сині – то вже листики чудні,
      Що, наче прикривають квіти ті.
      Комашки різні навкруги кружляють,
      Дивлюся, навіть бджоли пролітають.
      Не бачив таких квітів у житті.
      Незчувся, як бабуся підійшла.
      - А що за квітка це така? – питаю.
      - Мар’янником дібровним називають
      Його усі із нашого села.
      Хоча, бува Іван-та-Мар’я звуть,
      Дзвінець, медунка та ще жовтяниця,
      Сорочі стружки…Ну, вже роздивився.
      Пора уже й додому повернуть.
      Мені ж цікаво: - А чого то їх
      Іван-та-Мар’я люди називають?
      - Та люди різне, бач розповідають.
      Я ж пам’ятаю з розповідей тих
      Одну. Як хочеш, то переповім,
      Поки додому будем повертатись.
      Мені ж цікаво було те дізнатись,
      Я ж був таким допитливим малим.
      - Було то,люди кажуть, в давнину,
      Коли в степах ще половці блукали.
      Вони стада худоби випасали,
      Ходили дуже часто на війну
      Проти сусідів. В Руські землі теж
      Вони тоді частенько набігали,
      Людей чи полонили, чи вбивали,
      Збирали все: від збіжжя до одеж
      І все до себе у степи тягли.
      Хоча, крім них там і слов’яни жи́ли.
      Ворогували з тими і дружили,
      За себе ж бо посто́яти могли.
      Їх прозивали бродниками, бо
      Вони так само по степах бродили,
      Хоч також понад бродами сиділи,
      Купцям допомагаючи або,
      Коли ті відмовлялися платить,
      То всі товари їхні відбирали.
      І добре, як самих живих пускали.
      Нелегко їм було в степу прожить,
      Тож тільки найсміливіші могли
      Туди тікати. Був в одній ватазі
      Юнак один. Всі його звали Князем.
      Мабуть, підстави для того були.
      Був він і видний з себе, й силу мав,
      І розуму у нім було багато.
      Тож скоро й отаманом міг би стати.
      Та доля повернула так – не став.
      Любив один блукати по степах,
      Якусь дичину з лука постріляти,
      При вогнищі в густій траві поспати.
      Не відав, мабуть, що таке є страх.
      Та не чіпали половці його,
      Коли іноді у степу стрічали,
      Мабуть, таке щось в ньому помічали,
      Чи то уже сприймали за свого.
      Якось пополювати вибравсь він,
      Полишивши у байраці́ ватагу.
      В собі незнану відчував наснагу,
      Що й проти тура вийшов би один.
      Та вирішив – згодиться й дичина.
      Отож до річки здумав простувати,
      Там дичини у пору цю багато
      Та майже і не лякана вона.
      А тут якраз і гуску в небі вздрів,
      Яка доволі низько пролітала.
      Стріла в руках легенько задрижала,
      Коли він лук угору стрімко звів.
      Коротка мить і пада з неба птах.
      Він полетів, щоб здобич підібрати.
      Як підхопив, стрілу щоб витягати,
      Бо ще згодиться вона йому …та
      Завмер. Бо в тілі гуски ще одна
      Стріла стриміла. Тупіт тут почувся,
      Він у той бік хутенько повернувся,
      Поглянув…і в душі якась струна,
      Немов заграла. Дівчина якась
      Коня свого спинила біля нього.
      А він не може й вимовить нічого.
      Вона також рум’янцем узялась.
      По всьому видно – половчанка та
      Ще й не проста, а знатна і багата.
      Можливо б, довго мовчки їм стояти,
      Але ж, нарешті, він її пита:
      - Твоя стріла? Пробач та я не знав,
      Що ти також у цім степу полюєш.
      Вона ж на нього дивиться й не чує.
      - Це твоя здобич, - гуску їй віддав.
      - Ні-ні,- урешті мовила вона, -
      Нехай тобі, - поглянула у очі.
      І вже його, мов відпускать не хоче
      Отих очей бездонна глибина.
      - А давай ми засмажимо удвох,
      Разом. У балці вогнище розпалим,-
      Промовив він, немов з якимось жалем,
      Не вірячи, що дасть надію Бог.
      - Давай. – тихенько мовила вона.
      І його серце раптом заспівало…
      Вони з тих пір частенько полювали.
      Вже, як без неї бути, він не знав.
      Вона також чекала стрічі мить,
      Зі стійбища скоріше в степ летіла,
      Мерщій його побачити хотіла,
      Боялась, як без нього їй прожить.
      Але недовгим щастя було їх.
      Якось вона приїхала сумною.
      Він враз до нею: - Мила, що з тобою?
      - Навідався у стійбище жених.
      Сусідній хан. Зовсім уже старий
      Та молодої жінки собі хоче.-
      А у самої аж сльозяться очі.-
      Що нам із тим робити, милий мій?
      А він задумавсь лиш на одну мить:
      - Давай втечем з тобою десь далеко.
      Де хану буде нас знайти нелегко…
      - Давай! – Не будеш про таке жаліть?
      - Ніколи в світі! Сіли на коней
      І в степ помчали вітер доганяти.
      Він у сорочці синій, вона в платті
      Яскраво-жовтім. Хто їх дожене?
      Але дарма надіялись вони.
      Ледь хан помітив, що дочки немає,
      Він їй услід погоню посилає.
      А половці ж- то степові сини.
      Вони сліди спроможні прочитать,
      Які ніхто другий і не помітить.
      Знайшли сліди і стали вслід летіти.
      Поволі вже і стали доганять.
      Бо ж в них підмінні коні кожен вів,
      А в молодих лиш ті, що попід ними.
      І не такими стали вже стрімкими,
      Вже і один, і другий захрипів.
      Під нею, врешті поточився й впав,
      Ледь хлопець встиг кохану підхопити
      І на коня до себе посадити.
      Та той недовго також проскакав
      І теж упав. А недалечко ліс.
      Взялись вони туди скоріш тікати.
      Ліс їх надійно зможе заховати.
      Він біг за нею, все назад дививсь,
      Чи встигнуть. Вже й узлісся перед них.
      І тут зненацька стріли засвистіли.
      Чи тільки налякати їх хотіли,
      Чи хан велів таки убити їх?
      І тут вона упала. Чи стріла
      Її догнала,чи спіткнулась, може.
      Але втекти уже не встигнуть, схоже.
      Погоня надто близько вже була.
      І він на неї зверху поваливсь,
      Аби від смерті тілом захистити.
      І так натхненно Бога став молити,
      Щоб вороги ті далі подались
      І їх обох помітить не змогли.
      Щоб вони разом були і навіки…
      І тут погоня налетіла з криком,
      В надії – врешті втікачів взяли.
      Але отам , де впали втікачі,
      Лиш якісь квіти дивні розквітають,
      Ті жовтий, а ті синій колір мають.
      Мурза велів ліс хутко оточить
      І відшукать чи мертвих, чи живих.
      Але даремно тільки і шукали.
      Слідів і тих ніяких не напали
      Тож і вернулися ні в сих, ні в тих.
      А із тих пір ці квіти і ростуть
      В лісах, на луках, бджілок привертають.
      Іван-та-Мар’я люди називають.
      Про те кохання пам’ять бережуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. * * *
      Знялося сонце птахою над степом,
      Яскравим цвітом небо розцвіло.
      Хмарки, зігріті світлом його теплим,
      Розбіглися, розкривши над селом
      Блакить небесну, чисту, неозору.
      Якби не вітер, то й не зрозуміть,
      Що січень місяць ще стоїть надворі.
      Нам зими норов довго ще терпіть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Бунтує Січ, гуде сердито Україна
      1654 р. – Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах, пострегите».

      Бунтує Січ, гуде сердито Україна
      Від того, що московський цар із нею чинить.
      Не встиг іще допомогти, побити ляхів,
      А вже чогось там вимага, не має страху.
      Говорить: - З ляхами якщо вже розділились,
      І в православії із нами утвердились.
      Не зупиняйтеся уже, щоб все по чину,
      Стрижіть негайно з голови свої чуприни.
      Хохли свої ті приберіть з голів одразу,
      А то сприйматиму я те, немов образу.
      Та козакам подібне геть не до вподоби,
      Іще такого не було у світі, щоби
      Хтось оселедця смів козацького чіпати.
      Бо козак може за те в зуби добре дати.
      Нехай своїм холопам він стриже, що хоче.
      Козак же плюне йому просто межи очі.
      Для козака той оселедець – не прикраса.
      Відзнака то, що не змогли за стільки часу
      А ні татари, а ні ляхи їх зломити,
      За те, що можуть свою волю боронити.
      І, поки є той оселедець, кожен знає:
      Синів укра́їнських ніхто не подолає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Дума про Самійла Корецького
      Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
      То навідаються турки, то прийдуть татари.
      І палають міста, села, женуть люд ясиром.
      Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
      Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
      Нема життя в Україні, нема від них спасу.
      Та нема, як і не було іще в світі сили,
      Яка б силу українську зламала, скорила.
      Гинуть сотні та на зміну тисячі приходять
      І рубають вражу силу, з України гонять.
      Скільки було тих героїв, скільки іще буде.
      Всіх імен запам’ятати не спроможні люди.
      Скільки могил безіменних по степах безкраїх.
      Про яких лиш Земля-мати тільки пам’ятає.
      Але є і ті, про кого люд пісні співає,
      Хоч, можливо, про людину нічого й не знає.
      Рід магнатський на Волині поселився здавна,
      Місто Корець тому роду в володіння дано.
      Звідти стали і Корецькі. А були багаті.
      Жили би собі спокійно. Чого ще шукати?
      Та на місці не сидиться Самійлу з малого,
      Всього хочеться пізнати, спробувати всього.
      З братом в Лейдені повчився в університеті
      Та навчання не відкрило всіх йому секретів.
      Душа більшого бажала – пригод, авантюри –
      Бити ворога у полі, штурмувати мури.
      І, не встиг він повернутись з Лейдена додому,
      Як Фортуна повернула своє лице йому.
      Зебжидовський підняв шляхту дрібну на корону,
      Веде проти короля він чималі загони.
      Треба здрайців тих провчити, аби добре знали
      І на владу королівську руки не здіймали.
      З Ходкевичем, Вишневецьким Корецькі з’єднались,
      І провчити отих здрайців добряче подались.
      Був Самійло поміж ними. Як же то без нього?
      Бо ж прославитись, нарешті випадає змога.
      Шляхту легко розігнали, адже силу мали.
      І Самійлові від того, навіть, сумно стало.
      Але довго сумувати йому не вдалося,
      Бо ж в Московію із військом іти довелося.
      У Московії в ту пору Смута почалася,
      В боротьбу Річ Посполита також упряглася.
      То із Дмитрієм ходили трон завоювати,
      А то уже подалися з військом і магнати.
      В тій Московії порядку не було ніколи,
      А помер їх цар останній законний відколи,
      Ухопилися бояри, кожен собі тягне,
      Кожен сісти сам на троні московському прагне.
      Ті поляків в поміч кличуть, ті німців, ті шведів.
      Невідомо, що й чекає Москву попереду.
      Пішов і король походом, щоб Смоленськ здобути,
      І прадавні українські землі повернути.
      Взяв Смоленськ той у облогу. Аж чутки доходять,
      Що уже московські раті на поміч підходять.
      Послав король Жолкевського ті раті стрічати,
      Пішов з військом тим Самійло, бо ж такий завзятий,
      Що усидіти не може. Під Клушино стрілись.
      Москалі на тому полі бились чи не бились
      Та розбіглися по полю, ще спробуй зловити.
      Ото тільки іноземців не вдалось розбити.
      Сам Самійло в перших лавах ходив у атаки,
      Але славно-таки бились оті зарізяки.
      Двічі коней мінять мусив на протязі бою,
      Але, усе ж, в кінці того гордий був собою.
      Піддалися москалики, полякались сили,
      Владислава царювати в Москві запросили.
      Та ж чи можна з москалями про щось домовлятись?
      Досить лише відвернутись, їх брехні піддатись
      І вони тобі устромлять тут же ніж у спину.
      Ледве тільки король з військом покинув країну,
      Як москалі збунтувались, багатьох побили,
      Гарнізон у Кремлі польський військом обложили.
      Силою не здатні взяти, голодом морили.
      Тож Самійлу їм надати поміч доручили.
      Хоч півтисячі всього лиш мав він у загоні,
      Але що були для нього якісь перепони.
      Налетів вороже військо, як його не ждали,
      Льодом річки московіти від нього втікали.
      А він на очах ворожих до воріт з возами.
      А там вже його стрічали ледь не зі сльозами…
      Але мусив за два роки на Волинь вертати,
      Помер батько, тепер йому князівство приймати.
      Став він князем та ж на місці йому не сидиться –
      Де би з ким повоювати та із ким побиться?
      А тут якраз у Молдові багачка Могила
      Зятів своїх Вишневецьких, Потоцьких впросила
      Свого сина Костянтина на трон посадити.
      А то ж туркам у Молдові добре насолити.
      Покликали і Самійла. Тому того й треба.
      Зібрав справжніх відчайдухів він навколо себе
      Й пішов з ними у Молдову з турком воювати,
      Для Могили Костянтина трона здобувати.
      Той похід невдало склався. Костянтина вбили.
      А Потоцького османи в бою полонили.
      Польща видала укази всім заборонити
      І походами в Молдову більше не ходити.
      Не здобув Самійло трона, та здобув дружину,
      Молоду взяв і красиву з Могил Катерину.
      То раніше у Молдову просто він впрягався,
      А тепер уже, як родич, воювати взявся.
      Пішов разом з Вишневецьким трона здобувати,
      Не для когось, а для жінки молодшого брата.
      Не чекав господар Томша такого так скоро,
      Узяло козацьке військо в бою над ним гору.
      Мусив хутко утікати. Самійло подався
      За ним слідом, Волощини отак і дістався.
      Та громив того загони й татарські чамбули,
      Які тільки зустрічались, на шляху їх були.
      Туркам то не до вподоби, бо ж Томшу садили
      Аби вільно свої справи в Молдові робили.
      Тож зібрали вони військо, трон йому вернути.
      Й почалася колотнеча у Молдові люта.
      На той час вже Вишневецький почив собі в Бозі,
      Та Самійлу дати раду турки не у змозі.
      Хоч полишили вже його із вояк багато,
      Бо не було чим платити. Та він воювати
      Припиняти не збирався. Відбився у Яссах,
      Розбив Томшу, у Бендерах туркам не піддався.
      Ганяв військо тих османів по всій Буковині,
      По Молдові, Семиграддю та ще й Волощи́ні.
      Відвернулася Фортуна все таки від нього,
      Не зміг з турками зладнати під Сасовим Рогом.
      Розгромили його військо османи прокляті
      Та й Самійла пов’язали із жінчиним братом.
      Повезли його із шваґром прямо до Стамбула,
      Та у замку Семивежнім в кайданах замкнули.
      Сидить в замку тім Самійло, духу не втрачає,
      Дістав звідкись свою дудку та і сидить, грає.
      А тим часом рідня його визволити хоче,
      Знайшовсь слуга йому вірний, до діла охочий.
      Зав’язав зв’язки в Галаті, поміж християни,
      Із посольствами – англійським, французьким так само.
      Цілий рік ходив навколо охорони замку,
      Все підмазував, підлещував. А тим і невтямки,
      Що напилок і мотузку той при собі має,
      Лиш нагоди передати Самійлу чекає.
      Врешті, трапилося диво – стали на порозі,
      А в камері лиш кайдани лежать на підлозі.
      Піднялася веремія – де в’язень подівся.
      А він поміж християни тоді схоронився.
      Як тривога трохи стихла, його із Галати,
      Кораблем взялись на острів ті переправляти.
      Там в Сіцілію подався, з піратами стрівся,
      Але бився так завзято, що й від них відбився.
      Як героя його в Римі взялися стрічати,
      Бо ж таких героїв, справді, було не багато,
      Папа римський прийняв його з почестями, звісно,
      Запросив його вступити в християнське військо.
      Та не зміг Самійло довго жить без України,
      Десь в Корці його чекала молода дружина.
      Тож Італію полишив та й подавсь додому.
      Віддала належну шану Батьківщина йому.
      Прославляли, як героя та гімни складали.
      Та недовго його радість удома тривала.
      Бо уже у листопаді помира дружина,
      Молода його, кохана, вірна Катерина.
      Залишила йому доньку Ганнусю маленьку.
      А йому від втрати серце стиска, як обценьки.
      І раніш сидіти вдома йому не хотілось,
      А тепер, по смерті жінки, й зовсім не сиділось.
      Знов покликала Молдова. Жолкевський зібрався,
      Граціані посадити на трон намагався.
      Зібрав військо для походу, Самійла покликав,
      А для того то спокуса була ще й велика.
      Не задумувався, впрігся в нову авантюру.
      Схотів знову бити турка, штурмувати мури.
      Та не так воно все склалось, як йому гадалось.
      Під Цецорою османам військо їх піддалось.
      Молдавани повтікали, зрадили на полі.
      Довелося відступати, рушили поволі.
      А навколо турки в’ються, татари ганяють.
      Не дають і крок ступити, весь час насідають.
      Напосілися, нарешті, аж під Могильовим,
      Аж те поле зробилося червоним від крові.
      Там Жолкевського забили, а других багато
      Удалося тоді туркам у полон узяти.
      Пов’язали і Самійла. Знову та ж дорога
      До Стамбула. Він же думав – не побачить йо́го.
      Посадили в Чорну Вежу. Надійна сторожа.
      Звідси уже утікати він ніяк не зможе.
      Та і часу утікати в нього не багато.
      Ледь не вся Європа взя́лась за нього прохати.
      І Ходкевичі, й Збаразькі за нього просили,
      Навіть, викуп чималенький були б заплатили.
      І король прохав за нього. І не польський лише.
      Бо й король англійський Яків в біді не залишив.
      Але все було даремно. Турки, як затялись,
      Бо ж помститися за втечу йому намагались.
      Не послухались нікого і грошей не взяли.
      На смерть князя засудили. На майдан зібрали
      Тисячі, щоб показати, як вони карають.
      Що усі від тої кари полякатись мають.
      Вивели його до плахи, дев’ять катів поряд.
      А навколо колихає людських голів море.
      Всі чекають, як почне він султана прохати
      Його смертю жорстокою отак не карати.
      Та Самійло не збирався прохати нікого,
      Сили й мужності достатньо ще було у нього.
      Поки ті кати пишались, гордо позирали,
      Вихопив ножа Самійло, що в руках тримали.
      Та й накинувсь на катів тих, став полосувати,
      Ран тяжких ножем тим гострим усім завдавати.
      Доки ті прийшли до тями, доки похопились,
      Уже деякі криваво на поміст звалились.
      Та накинулись, нарешті усі на Самійла.
      Їх багато, то ж за ними виявилась сила.
      Ухопили та боялись, навіть, відпустити.
      Узялися рушниками Самійла душити.
      Не вдалася туркам кара, як вони хотіли.
      Тож, відмовилися, навіть, віддавати тіло.
      Та коли князь Конєцпольський викупивсь з неволі.
      Він таємно вивіз тіло. Тож, нарешті, доля
      Повернула його знову в рідну Україну,
      Де й знайшов в Корці своєму останній спочинок.
      Тридцять шість усього років прожив він на світі,
      Але слід такий яскравий зумів залишити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. * * *
      Поскрипує сніг під ногами
      Забуті за літо пісні.
      Мережаний густо слідами –
      Співав не одному мені.
      Мороз йому музику пише,
      А музика та без кінця.
      Пройдуся, хай душу потішить
      Мелодія снігу оця.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. * * *
      Уже не так сміються «Іскандери»,
      Повибивали трохи зуби їм.
      Каміння з неба вже не хоче Крим,
      А ті, хто більше всього горло дерли,
      Тепер валізи узялись збирать,
      Поки ще міст зовсім не розвалили.
      А їм же ледве-ледве прилетіло.
      А, все одно, не хочуть помирать.
      Той їхній параноїк-маразматик,
      Який вже натворив чимало бід
      Не хоче сам проклятий помирати,
      А прагне потягти з собою світ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Битва на річці Вєдроші в 1503 році, про яку розповів ротмістр Петро Корецький
      Москва, ви знаєте, завжди така була:
      У наші справи завжди носа свого пхала,
      На руські землі хижим оком позирала,
      Бо без Русі рівнятись іншим не могла.
      Ледь москалі зі своїх виповзли боліт,
      Хапати все, що є навколо, заходились,
      Князівства скоро навкруги всі їм скорились
      І те чудовисько з’явилося на світ.
      Та хто воно? Звідкіль взялися їх князі?
      Аби з правителями іншими рівнятись,
      Своїм корінням кожен має похвалятись,
      А їхні кня́зі ледве виповзли «з грязі́».
      Колись вони, говорять із Русі пішли.
      Та ж Русь давно вже їм ніяка не належить.
      А їм кортить звести ту «вавилонську вежу»,
      З якої б гордо в світ дивитися могли.
      А, раз вся Русь тепер належала Литві,
      Москва і прагла всі ці землі відібрати.
      Тож нам доводилося з нею воювати.
      А вона зачіпки шукала все нові,
      Щоб знов війну яку супроти нас почати.
      То православних, бачте ми своїх гнобим,
      До церкви, наче, не даєм ходити їм.
      А то князів, бояр береться підкупляти,
      Щоб колотили тут усю Литву вони
      І до Москви тоді на службу перебрались.
      Таке у нас князям і не заборонялось.
      Так, справді, але з пунктиком одним.
      Ідеш – іди, та ж наші землі не чіпай.
      А ті і землі слідом за собою тягнуть,
      Москві найкраще прислужитись вони прагнуть.
      Москві ж для того лише привід який дай,
      Аби війною знов і знов на нас піти.
      Або орду іще якусь на нас наве́сти.
      Та що, як в них нема ні совісті, ні честі.
      Таких на світі підлих більше не знайти.
      Тож саме так розпочалась і ця війна.
      То Бєльський плакався, що «ласку» князя втратив,
      Що в католицтво його хочуть заганяти,
      Хоча, повірте, що ніхто не заганяв.
      І Стародубський, і Шемячич теж слідом
      Про перехід в московську службу заявили.
      А вони ж землями такими володіли,
      Що пів Литви Москві «відтя́пають» разом.
      Не знаю, що Іван за те їм обіцяв,
      Напевно, плата за ту зраду чималенька.
      Тим князь Іван московський скориставсь скоренько,
      «Неначе» він про усе те зарані знав.
      Поки іще наш Олександр щось гадав,
      Збирав війська, щоб перебіжчиків здолати
      І землі їхні до Москви не віддавати,
      Іван московський вже й війська давно зібрав
      Й направив іх, щоб «нових слуг тих захищать».
      Скоріше землі всі під себе підібрати,
      Ногою міцно на литовських землях стати.
      І тоді спробуй в них загарбане забрать.
      Вже воєвода Кошкін взяв Дорогобуж,
      Вже й воєвода Щєня в поміч йому суне.
      А в нас із військом для походу поки сумно,
      Хоч Олександр і звивається, як вуж.
      Усе ж вдалось зібрати тисяч вісім військ,
      Призвав Острозького, щоб військо те очолив.
      Й повів тоді нас гетьман скоро в чисте поле,
      Бо відступати перед ворогом не звик.
      Уже в Смоленську взнали ми, що москалі
      Стоять своїм загоном під Дорогобужем.
      На те Острозький сподівався тоді дуже,
      Що встигне їх здолати швидко, тож велів
      Нам скорим маршем йти на той Дорогобуж,
      Поки ще Кошкіну підмога не поспіла.
      Уже під Єльнею ми «язика» схопили,
      Хоч був не надто говірким, повідав муж,
      Що вже до Кошкіна підмога підійшла,
      Що вже і Щєня прискакав з полком Великим,
      І перебіжчики прийшли. Все те із криком
      «Язик» повідав. Дуже голосно волав.
      Та не повірив гетьман «язику» тому,
      Велів повісити, а з військом далі рушив.
      Він помилився, в тім тепер зізнатись мушу,
      Не знаю, що тоді завадило йому.
      Чи гонор, може? Чи надія «на авось»,
      Як москалі казати часто полюбляють?
      Ми ж сподівались, що наш гетьман краще знає.
      Тож наше військо все під Єльнею знялось
      І подалося швидким маршем по шляху,
      Аби скоріше того Кошкіна здолати.
      Не довелося довго зустрічі чекати,
      Зустріли військо перед Тросною. В лиху,
      Мабуть, годину бій отой ми почали.
      Тих москалів було не так уже й багато.
      Ми стали їх сильніш до річки відтісняти.
      Вони ж поволі аж до берега дійшли,
      А там по двох ними збудованих мостах,
      А хто і вбрід, на східний берег відступили.
      Хоча із берега ще опір і чинили,
      Та все ж відкрили нам до переправи шлях.
      І князь велів нам на спинятися, іти.
      Здолали річку ми слідом за москалями,
      Готові поле устелити їх тілами,
      Щоб перемогу свою повну довести.
      Але, як виявилось, хитрість то була.
      Бо перед нами раптом військо все постало.
      Воно стіною нам шляхи перепиняло.
      Напевно, справді, що підмога підійшла.
      Полки впирались одним боком у Дніпро,
      Другим у ліс, тож обійти їх було годі.
      А вже ж наш гетьман був гарячим по природі,
      Чи то природну обережність поборов
      Й велів на місці нам у страху не стоять,
      А враже військо з усіх сил атакувати.
      На москалів спочатку вдарили гармати,
      Які Острозький зміг ще у Смоленську взять.
      А далі ми всі разом вдарили на них,
      Хоча і бачили, що їх багато надто.
      Та гетьман наш не вмів на полі відступати,
      Сам особисто воїв вів у бій своїх.
      І цілих шість годин, то їх тіснили ми,
      То вони нас до річки ближче відтісняли.
      Вже під ногами від крові червоно стало…
      От тут москальський воєвода і візьми
      Та й дай веління йти у бій іще полкам,
      Які до того десь у засідці сиділи.
      Вони, як коршуни ізбоку налетіли.
      Того удару не вдалось відбити нам.
      А тут ще крик: «Мости ламають москалі!»
      Це щоби ми по них прорватись не зуміли.
      І військо наше враз утратило всі сили,
      Хоч гетьман далі всім нам битися велів.
      Та вже побігли перші, паніка пішла.
      Уже ніхто нікого й слухати не хоче.
      Усі злякалися, що ворог нас оточить,
      Хоча дорога й так закрита вже була.
      А москалі взялися в паніці отій,
      Хто опирався – тому голови рубати,
      А, хто скорився – то мотузками в’язати.
      Один лиш Кішка не утратив розум свій,
      Зібрав круг себе також воїв кілька сот
      Та і почав гуртом до річки пробиватись.
      Отим лише тоді й вдалося врятуватись.
      Не всім, звичайно. Хтось поліг в бою. Та от
      Дві сотні воїв, і ще ротмістри, між них
      І ваш слуга тоді покірний опинився.
      Загін за річку Тросна в тім бою пробився,
      Москаль в погоню вслід за нами не побіг.
      Тоді все військо наше там і полягло.
      Одні від шабель, другі – в річці потонули,
      Коли у неї, утікаючи, пірнули.
      Багато ж наших у полон тоді пішло.
      І сам Острозький був поранений в бою
      Й в полон потрапив разом з кількома князями.
      Їх до Москви бігом доправили возами,
      Де князь Іван їм волю висловив свою.
      Коли не хочуть йому вірою служить,
      То у в’язниці будуть в Вологді сидіти.
      Він думав страхом тоді гетьмана скорити,
      Щоб той, як інші став поклони йому бить.
      Але Острозький на ту зраду не пішов.
      І кілька років відсидів у тій темниці.
      Як князь Василь став замість батька у столиці,
      Тоді він гетьмана позвав до себе знов
      І змусив клятву через силу його дать,
      Що буде вірно він Московії служити.
      Той клятву дав, але утік хутенько звідти.
      Все, що під примусом, не може сили мать.
      Та відволікся я. Програли ми той бій,
      Лягла на тому полі вся литовська сила.
      Вже москалям Литва і опір не чинила
      І та забрала в нас, що лиш бажалось їй.
      Уся Чернігівська і Сіверська земля
      Тепер Московії належати повинна.
      Боюсь, попереду нас ще чекають війни,
      Бо того, звісно, ще не досить москалям.
      Та, сподіваюсь, гетьман сили набере,
      Щоб ми добряче москалям у пику да́ли
      І вони більше на наш край не нападали.
      Можливо сам москаль себе тоді зжере.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. * * *
      Під снігом глибоким сховалась стежина.
      Мороз забирається під кожушину,
      Бо хоче не тільки за ніс пощипати.
      Скоріш би сховатись до теплої хати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. * * *
      Їхав козак полем
      На коні гнідому.
      З кримської неволі
      Повертавсь додому.
      Десять літ відмучивсь
      У мурзи в полоні,
      Але мить улучив,
      Обдурив погоню.
      Вкрав коня баского
      Та і в степ подався.
      Не догнали його
      Ті, хто слідом гнався.
      Він подавсь Сивашем,
      Перебрів поволі.
      Хоч і було страшно
      Та довіривсь долі.
      А на тому боці
      Погнав коня чвалом,
      Бо ж на кожнім кроці
      Орда чатувала.
      Але обійшлося.
      До Дніпра дістався.
      З козаками досі,
      Правда, не стрічався.
      Проте степ знайомий,
      Дихається вільно.
      Майже уже вдома,
      Тож бреде повільно.
      Набирає груди
      Повні тої волі,
      Що панує всюди
      У цім чистім полі.
      Це ж не поле Дике.
      Де там волі взяться?
      Батько – Луг Великий
      Й мата – Січ козацька.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. * * *
      Промовила, а правда чи неправда,
      Хто то підтвердить, як були одні.
      Зима мені, здавалось, дуже рада,
      Хоча було нерадісно мені.
      Не зігрівав її холодний подих,
      Від ласки не млоїлося в грудях.
      Я вже готовий був сказати: «Годі!»
      Але згадав, що лише у гостях.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. * * *
      Один тиран був владу захопив
      В країні і великій, і багатій.
      Вже сподівався і царем там стати.
      Суперників убив чи то купив.
      Народ весь час байками годував.
      Все колишні велич і про славу,
      Гукав велику відродить державу,
      Якою б він, звичайно, керував.
      З обіймами до всіх сусідів пхавсь.
      Так обіймав, що кості аж тріщали.
      Але вони у більшості мовчали,
      Бо відштовхни – враз за ножа хапавсь.
      Казав одним сусідам : - Ми ж брати!
      Державу будем спільну будувати.
      Та той народ рішив його послати
      І, навіть, указав, куди іти.
      Озлився той, війська свої зібрав
      Та силою рішив їх покорити.
      Його вояки, наче ті бандити –
      Бо кожен убивав, калічив, крав.
      Гадали швидко силою узять
      Та сила більшу силу ще зустріла.
      Уже вояки скоро й пожаліли,
      Що здумали народ той звоювать.
      Але тиран жене їх і жене,
      Бо ж, бачте, захотів – провчити має.
      Страшні ракети день і ніч кидає
      І жодного живого не мине.
      Гадав, що всі злякаються тоді
      І скоряться, і стануть на коліна.
      Кричав: - Вони скоритися повинні!
      Але поразку власну проглядів.
      Тікали вояки його бігом,
      Забувши всяк, чого сюди припхався.
      Тиран їх зупинити намагався
      Та затоптала та юрба його.
      Отож, не так то й легко буть тираном.
      Як би байками всіх не годував
      І скільки б кров’ю їх не напував,
      Свої ж затопчуть – пізно або рано.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. Битва на річці Мурафа 30 листопада 1432 року
      - Дядьку, іще про діда розкажи!-
      Малий Семен за поли дядька смика,-
      Ти ж говорив: він войовник великий,
      І славно все життя своє прожив?!
      Ти ж його знав? І, мабуть, з ним ходив
      В походи? В битвах разом з ним змагався?
      - Було, Семене, - той заусміхався,
      Немов в минулі роки поглядів.
      - Тож розкажи про битву хоч одну!
      Як дід мій ворога здолав і де то сталось?
      З ким саме вої тоді дідові змагались?
      - Що ж, розповім про Свидригайлову війну.
      Було то все багато літ тому назад.
      Тоді якраз помер князь Вітовт і корону
      Мав Свидригайло – брат отримать по закону.
      Але поляки з допомогою неправд
      На трон поставили у Вільно Сигізмунда.
      Від того всього розділилась Русь-Литва,
      Бо ж не одна тепер в державі голова
      І невідомо чия зверху правда буде.
      За Свидригайла стала майже уся Русь,
      За Сигізмундом вся Литва та ще поляки.
      Хотів, будь що, свого добитись Краків…
      За Свидригайлом, дід твій потягнувсь.
      Князь йому Кременець й Поділля доручив
      Від Сигізмунда і поляків боронити.
      Брацлав обрав дід, аби там сидіти,
      Туди везли і зброю, і харчі.
      Федько Несвицький, роду Корибут –
      Твій дід, на справі своїй добре знався.
      Сидіти та чекати не збирався,
      Поки до нього вороги прийдуть.
      А вони йшли…Віцентій з Шамотул
      І Менжик Ян – що воєвода руський,
      Зібрали військо й рушили від Бузька.
      І вже пішов по всьому краю гул
      Від поступу їх жовнірів. Одну
      По одній вони кріпості долали.
      До Брацлава все ближче підступали.
      А сил у діда на таку війну
      Було замало. Тож послав гінців
      До волохів й татар, у поміч звати.
      А, поки поміч мусив ту чекати,
      То розіслав понад шляхи бійців,
      Щоб шарпали поляків зусібіч,
      Вдень і вночі спокою не давали.
      А тоді осінь пізня вже стояла
      І морозець навідувавсь на ніч.
      Тож холодно у полі ночувати.
      Поляки все тулилися до міст,
      А наші їм щораз «щемили хвіст»,
      Щоб не було чим військо годувати.
      Отак і йшли поляки на Брацлав,
      Немов ведмідь, якого пси догнали.
      Й вони його здолати сил не мали,
      І він прогнать можливості не мав.
      Коли ж вони до замку підійшли,
      Де дід сидів, той довго не вагався,
      Скоріше з військом у ліси подався.
      Поляки замок у вогні знайшли.
      Спинилися на згарищі. Навкруг
      Лиш вороги, харчів знайти не в змозі.
      На згарищі сидіти на морозі
      Ніхто не хоче. Ніяких потуг
      Не вистачить, щоб ворога здолать.
      Й надумались поляки відступати,
      Десь у теплі в містах зазимувати,
      А вже з весною знов похід почать.
      А тут татари й волохи прийшли
      До діда в поміч, сили більше стало.
      Неспішно польське військо відступало,
      Бо воєводи впевнені були,
      Що проти них у діда сил нема.
      Отож собі й не надто поспішали.
      Загони за харчами розсилали…
      А дід Федько вже й план належний мав,
      Як тих поляків можна зупинить.
      Зібрав докупи всі загони свої
      І поспішив дорогою другою,
      Де Копистирин над ріку лежить.
      Ріка Мурафа, хоч і невелика,
      Але грузька, в болотах і лісах.
      Туди якраз лежав поляків шлях.
      Там можна було подолати ріку.
      Там над рікою військо зайняло
      Всі сховки, щоб не втрапити на очі.
      Тихцем засіли всі посеред ночі.
      А вранці й польське військо прибуло.
      За ніч мороз ледь кригою укрив
      Мурафу, але не скував болота.
      Тож військо польське підійшло навпроти
      І воєвода гаті слать велів.
      А там поволі й військо потяглось:
      І жовніри, й вози важкі з обозу.
      Здіймався пар над річку на морозі…
      Вже половина перейшла…Аж ось
      Із засідок із криками зусюд
      Накинулися наші на поляків.
      Ті миттю розгубилися від ляку,
      Став розбігатись в усі боки люд,
      Кидаючи і зброю, і вози.
      А наші дружно голови рубали
      Кого лише встигали, доганяли.
      Схилялися на наш бік терези.
      Але…Як то буває у бою,
      І волохи, й татари ледь уздріли
      Вози обозні, миттю полетіли,
      Щоби жадобу втішити свою.
      Здалося їм, що вже перемогли
      І ворог відчайдушно утікає.
      Так і було б… Та раптом прибуває
      Загін поляків. Де вони були?
      Мабуть, харчі ходили добувать?!
      А сотник Кемлич, як уздрів картину,
      Велів сурмити в сурми без упину
      І в барабани голосно довбать,
      Немов велике військо прибуло.
      Те і татар, і волохів злякало,
      Покинули грабунок й повтікали.
      А наше військо зайняте було
      Поляками, розбіглось по полях.
      Дід ледве трохи і зумів зібрати.
      Та Кемлич не збирався нападати.
      То хитрий був й далекоглядний лях.
      Побачивши, що, врешті, бій затих
      І наші знову силу набирають,
      Вже втікачів-поляків не вбивають,
      І отим самим врятувавши їх,
      Він відступив за втікачами вслід,
      Лишивши і побитих, і обози.
      А наші гнатись були вже не в змозі.
      Тож повелів їх не чіпати дід.
      Нехай тікають. Здобичі і так
      Лишилось вдосталь. Є чого збирати.
      Знав би, не став живими відпускати.
      Поляки, хоч розбіглися, однак,
      Ледве загроза зникла, узялись
      На всю державу з гонором казати,
      Що погромили наших і узяти
      Дванадцять стягів, навіть, спромоглись.
      Побили кілька тисяч наших та
      Своїх лиш двох у битві загубили.
      А наших гнали довго й довго били…
      Уміють люди же брехати так!
      Дід Федір, звісно, брехні не простив.
      На другий рік пішов їх знову бити,
      Що й Кам’янець спромігся захопити
      Та на поляків військо напустив,
      То ті й з Поділля Східного втекли…
      Тож, зрозуміло, чия правда була.
      Вже нині про ту битву всі й забули…
      Але ж були часи…Таки були…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. * * *
      Нам приходять здалека
      В сни посеред зими
      Ніжність літньої спеки,
      Буркотливі громи.
      Солов’ї до світання,
      Тихий шепіт ріки
      Аж поки і останні
      В небі згаснуть зірки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. Як почалася Друга світова війна
      Тому вже більше вісімдесят літ,
      Зібрались два найбільші людожери
      З Німеччини та з еСеСеСеРу
      Та і ділити заходились світ.
      Всього одним лиш розчерком пера
      Європу на частини розділили.
      Іще своїм життям країни жили,
      А їх вже хтось до рук своїх прибрав.
      Домовилися з Польщі розпочать,
      Ударити із двох сторін одразу,
      Завдати польській армії поразки
      І, що кому належить, розібрать.
      І от на перше вересня якраз
      Німеччина, як і пообіцяла,
      На Польщу ту із заходу напала.
      А Сталін схитрував. Він дочекавсь,
      Поки почне Німеччина війну,
      Поки вона розіб’є польські сили.
      Їй Англія війну оголосила,
      І Франція, поставивши в вину,
      Що та війну в Європі почала.
      Загарбником її проголосили.
      Тоді Червона армія й вступила
      У Польщу, що вже зломлена була.
      Вже армія її була розбита.
      А Сталін повідомив на весь світ,
      Що він зібрався в «визвольний» похід,
      Аби людей там мирних «захистити».
      І захищати лиш «своє» ішли.
      Хоча, як тільки з німцями зустрілись,
      Не билися, а вмить порозумілись
      Та і парад ще спільний провели.
      Тож Гітлер світовим злочинцем став,
      Який посмів на вільний світ напасти,
      А Сталін – зовсім «білий і пухнастий»,
      Хоча собі пів Польщі нахапав.
      Без змови тої не було б війни.
      Та ж у Європі кожен сподівався,
      Що, коли Гітлер вже на схід попхався,
      Зі Сталіним там зчепляться вони.
      Дарма на те надіялись. Дарма.
      Поки в Європі здобичі в достатку,
      На схід не піде Гітлер воювати.
      Він на «закуску» Сталіна тримав.
      Так, як і Сталін-людожер його.
      Нехай в Європі «жиру нагуляє»,
      То Сталін всіх тоді «повизволяє»
      Від людожера-Гітлера того.
      В Європі його стрінуть, як «свої»
      І будуть всюди квітами вітати.
      А він прийде Європу «визволяти»,
      Щоб зжерти закривавлену її.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. Легенда про акацію
      Було то іще в той далекий час,
      Коли й писати люди ще не вміли.
      Тож спогадів про те не залишили.
      Хіба оця легенда збереглась.
      А було то в Єгипті ще, коли
      І піраміди там не будували.
      Хоча якісь держави існували
      І фараони в них уже були.
      Отож, в одній з малих отих держав
      Жив-був і правив фараон, казали,
      Що, наче, добрий був і правив вдало,
      На підданих не надто й наїжджав.
      І, наче все, як слід, якби то не
      Його жона (де зміг лиш відкопати).
      Таку вже кляту спробуй відшукати.
      Бо ж на умі у неї лиш одне –
      Вона! І все було замало їй –
      І одягу, й прикрас, і слуг навколо.
      Здавалось – не вгамується ніколи.
      І, навіть, суперечити не смій.
      Акація – так звалася вона.
      У розкошах жила, усього мала,
      Чого б лишень була не побажала.
      Але, воно, мабуть й не дивина,
      Бо чоловік її, чи так кохав,
      А, може, просто не хотів перечить.
      Везли зусюди їй потрібні речі.
      А той лише дивився і зітхав.
      Як фараон ті вибрики терпів,
      То уявіть, як слугам діставалось.
      Вона ж сама не милась, не вдягалась.
      Й раптовий в неї викликати гнів –
      То дуже просто. Ледве що не так –
      Вона у крик й нещасного одразу
      Тягли надвір і били «за образу»
      Величності. А з того неборак
      Не міг ні сісти тиждень, ні лягти.
      Причин же покричати досить бу́ло –
      Той не устиг, та слово не дочула,
      Той не зміг швидко бажане знайти.
      Та воду не догріла, той прим’яв
      Краєчок плаття. Там вікно відкрите,
      Там на́пою у кухоль не долито.
      Ніхто в палаці спокою не мав.
      А парфумеру ж діставалось як?
      Вона любила гарні аромати,
      А той усе ніяк не міг вгадати.
      І то не те, і те зовсім не так.
      Він і ночами цілими не спав,
      Все колотив щось, підбирав в надії,
      Що, врешті господиня та зрадіє.
      І доки ще ні разу не вгадав.
      Під настрій же був кожен аромат,
      А, як у неї настрої мінялись
      Так, що його й вловити не вдавалось.
      Той парфумер уже був і не рад,
      Що здумав фараонові служить.
      Тепер же і хотів би десь подітись,
      Та ж ота клята може розізлитись,
      Й накаже чи повісить, чи втопить.
      Поки отак у роздумах він був,
      Принісши їй свої парфуми но́ві
      І аромат у них такий чудовий,
      Що він за себе гордість аж відчув.
      Вона ж лише наморщила свій ніс
      Й пожбурила ту пляшечку об стіну.
      (Бо ж знову лютувала без причини):
      - Ти знову погань цю мені приніс?
      Мені потрібен аромат п’янкий,
      Аби ні в кого не було такого.
      Щоб в голові млоїлося від нього.
      Якщо не зробиш за три дні такий,
      Велю тебе повісити отам
      Уверх ногами, щоб сконав у муках
      Тоді і другим буде за науку.
      Той сумніву не мав, а ні на грам,
      Що так і буде. Повернувсь сумний
      В свою майстерню й взявся мудрувати -
      Щось наливати та переливати,
      Мов ритуал виконував який.
      Варив, цідив, і знов переливав.
      При цьому шепотів якісь закляття:
      - Щоб деревом тобі, нарешті стати!-
      Якихось трав засушених додав,-
      Щоб шкіра уся зморщилась твоя!
      Щоби тебе всі люди оминали,
      Бо колючками ти усіх лякала.
      Щоб довелось тобі отак стоять
      У спеку й холод і усе терпіть,
      Як оце люди терплять біля тебе.
      Хай дасть багато років тобі небо,
      Щоб мучитися та, все рівно, жить!
      Коли готове вариво було,
      Додав парфумів ще для аромату.
      У пляшечку налив то не багато.
      Якраз три дні відтоді і пройшло.
      Іде він до цариці. Та сидить
      В саду чимсь невдоволена, сердита.
      Шукає, мабуть, ще б кого побити.
      А тут і він. Примружилась за мить:
      - Ну, що, зробив? Мотузка он чека!
      Та чоловік поглянув їй у очі:
      - Я особисто в руки дати хочу!
      Тримає свою пляшечку в руках.
      - Ну, то давай! Пустіть сюди його!-
      То вже сторожі. Підійшов близенько,
      Цариці уклонився тій низенько.
      Та пляшечку свою відкрив бігом
      І хлюпнув з неї прямо їй в лице.
      Усі навкруг на мить оторопіли,
      Бо враз на місці, де вона сиділа,
      З’явилось якесь дивне деревце.
      В дрібних листочках та у колючках,
      Що страшно, навіть, гілочку вхопити.
      Але вся крона білим цвітом вкрита
      І аромат такий у квіточках,
      Що скоро позбігалися усі
      Аби на таке диво подивитись
      Та ароматом тим насолодитись,
      Дивуючись такій простій красі.
      Чи залишився парфумер той жить,
      Того не знаю. Та із того часу
      Акація по світу розрослася
      І досі аромат її п’янить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. * * *
      А у Дикому полі вітер трави колише.
      Одинока тополя понад шляхом стоїть.
      Хіба вітер пригладить одиноку, утішить
      Та іще яка пташка сяде, погомонить.
      Занесла її доля до безмежного поля,
      Залишила самотню на поталу стихій.
      Їй та воля здавалася уже гірше неволі.
      Чиюсь душу хотілось поряд бачити їй.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. * * *
      «Якби було море пива,
      Я б дельфіном був…» Красиво
      Так співав один з естради.
      Я згадав такий випадок.
      То було тому літ двісті
      В Лондоні – великім місті,
      У глухих його кварталах,
      Де біднота проживала.
      Там стояла пивоварня.
      Аромат портеру гарний
      Слинки змушував ковтати
      І до бару поспішати.
      А було в тій пивоварні
      Пива в кількості захмарній –
      Півтора мільйона літрів,
      Бо ж вона – найбільша в світі.
      Якось в жовтні лихо сталось –
      Одна діжка враз зірвалась.
      Таке іноді бувало.
      Але тут, як розірвало
      Одну діжку, то за тою
      Стали одна за одною
      Рватись інші. За хвилину
      Потік пива зламав стіну
      І по вулиці помчався.
      Квартал той не вирізнявся
      Міццю стін. Вони ламались,
      Мов картоннії складались.
      Хвиля всі фасади здерла,
      Як цунамі вниз поперла.
      Люду було не багато,
      Бо пішли всі працювати.
      Тож лише вісьмох убила
      Тої хвилі пива сила.
      Шість з них пива наковтались
      Та так більше й не піднялись.
      Одну дівчину узя́ло
      І у стіну вмурувало.
      А один був у кімнаті.
      Пивом стало заливати,
      А він вибратись не в змозі.
      Довелось тому небозі
      В пиві довго бути тому.
      Не порадив би нікому.
      Шкіра пивом напиталась
      І зупинка серця сталась
      Від надміру алкоголю.
      Отака от його доля.
      Наче, й плавав в морі пива,
      А закінчив нещасливо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. * * *
      Вітер до берези залицявся,
      Платтячком зеленим її грався,
      А вона сердито шелестіла,
      Видно, загравань тих не хотіла.
      Клен їй кучерявий полюбився,
      Що на тому боці притулився.
      От би з ким вона пошепотіла.
      Та, на жаль, їх річка розділила.
      Мріяла до нього полетіти,
      Посилала з пташками привіти.
      Відповіді так і не діждала.
      Тож сумна від того і стояла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. * * *
      Як ляхам стало сутужно зовсім –
      Турецьке військо суне до Хотина,
      А свого війська не зібрати їм,
      То в них і залишилося єдино -
      Вклонитися у ноги козакам
      Та проти турка помочі прохати.
      А козаки: - А що із того нам?
      Ми ж задарма не будемо вмирати.
      Тож ляхам довелось наобіцять
      По перемозі грошей заплатити…
      Вдалося ляхам турка подолать,
      Султану довелося відступити.
      І от прийшли до ляхів козаки
      Аби своє обіцяне забрати,
      А та розгонорилися такі,
      Словами стали козаків чіпляти.
      Вони, мовляв, за честь війну вели,
      А козаки грошима, бач, гендлюють
      На що їм козаки відповіли:
      - Чого не має, той за те й воює.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Дума про Нестора Морозенка
      «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче…»,
      Ти ж ніколи не мирився, як неправду бачив.
      Ти ж ніколи не корився нікому, крім Бога,
      По протоптаних, відомих не ходив дорогах.
      Ти шукав своєї стежки, самому топтати
      Аби, врешті став, козаче, ким і мріяв стати.
      Не цурався, що ти русин, із тим не мирився,
      Коли хтось, було, на тебе звисока дивився.
      Доля дала народитись в багатій родині
      В Теребовлі на коханій серцю Україні.
      Із високих мурів замку дивився на Гнізну,
      Що змією омивала ту фортецю грізну.
      Проріс серцем в тому краї та невпинна сила,
      Тяга – більше світ пізнати, тоді підхопила.
      Не жаліли батьки грошей для любого сина,
      Поїхала вчитись в Краків їхняя дитина.
      Дались легко їй науки та всілякі мови.
      Коли хлопець повернувся в Теребовлю знову,
      То уже був не спудеєм, а мужем ученим,
      Міг би з нього вийти писар гарний чи священик.
      Та батькам хотілось дуже, аби син піднявся.
      Тож тоді він до Варшави у пажі подався.
      При дворі піднятись можна, зв’язки добрі мати.
      Дивись, тоді і посаду гарну можуть дати.
      Та душа того не хоче, свободи шукає.
      А характер же гарячий – зразу вибухає.
      Та іще ж кохання перше – красуня Потоцька.
      Тільки ж родовід русинський не на його боці.
      Не схотіла його панна, іншого обрала,
      З Казановським свою долю дальшу поєднала.
      Хотів було кулаками вирішити справу
      Та заледве не потрапив шляхті на розправу.
      Кинув службу королівську, у Краків подався,
      У магнатів у Тарновських працювати взявся.
      Секретар він непоганий аби не характер.
      Довелось у Оссолінських службу починати.
      Потім уже до Ніщинських в Баранів подався,
      Там уже в бібліотеці працювати взявся.
      Але й там не всидів довго, не така натура.
      Захотілося пізнати і чужу культуру.
      Тож до Падуї подався новину пізнати.
      І п’ять років гриз науку, навчився багато.
      Відчув справжній дух свободи. Коли ж повернувся,
      Знов зі зверхністю від шляхти польської зіткнувся.
      Хоча був він уніатом й не бідного роду,
      А, все рівно, був для шляхти нижчої породи.
      А вже ж погляди у нього про віротерпимість,
      Навіть, в батька викликали до нього немилість.
      А він вже не міг інакше, говорив, що думав,
      Не хотів й не міг терпіти шляхетського глуму.
      Тож і місця не знаходив, аби працювати,
      Ніде бунтаря такого не хотіли брати.
      Не схотіла душа вільна нарузі схилятись,
      Вирішив юнак все кинуть, в козаки податись.
      Можна було йому піти в гусари крилаті,
      Чи то у артилеристи, із гармат стріляти.
      І то, і то – престиж, слава. Не став туди пхатись,
      Вирішив у реєстрове козацтво податись.
      Іще зв’язки збереглися при дворі у нього,
      Тож почав, не як звичайно, з козака простого.
      Дав полковника одразу король Станіславу
      І відтоді стала сходить зірка його слави.
      Між козаків реєстрових відчув себе вільним,
      Те до чого душа прагла його дуже сильно.
      Степ безкраїй, дух свободи, бої і походи
      І навколо річ лунає рідного народу,
      За якого можна битись, можна помирати,
      Бо у кожнім відчуваєш чи друга, чи брата.
      Десять літ водив свій полк він, захищав країну
      Від татарського набігу. Орда, мов об стіну,
      Розбивалась об козацтво, що край боронило.
      Усе більше відчувало воно в собі силу.
      І Станіслав Мрозовицький перший з козаками
      Вдихав волі повні груди вільними степами.
      Думав, що душа бажала пізнавать науки,
      А, насправді, вона прагла взяти шаблю в руки,
      Щоби волю боронити рідного народу.
      Ради того й життя власне віддати не шкода.
      Був Станіслав Мрозовицький колись уніатом,
      Здумав тепер Морозенком – православним стати.
      Зрікся ім’я Станіслава, Нестором зробився.
      Таким в пам’яті народній він і залишився.
      Коли рвати, то одразу з минулим, колишнім.
      Помер батько і маєток синові залишив.
      Він відмовився – хай буде мачухиним дітям,
      А йому козацька воля краще всього в світі.
      Його полк у Чигирині був добре відомий,
      Бо в степах не давав спуску ніколи й нікому.
      Татарва його боялась, неначе шайтана,
      Розбігалися одразу, як з полком він стане.
      А тут саме Хмель закликав стати проти ляхів.
      Було що йому втрачати, але він без страху
      Кинув службу королівську, підняв полк й подався
      До Богдана. Стати в поміч тому сподівався.
      Бився і при Жовтих Водах, при Корсуні сміло,
      Реєстрові з ним рішуче в атаки ходили.
      За сміливість і безстрашність Хмель його відзначив
      І в полковники на Корсунь і на полк призначив.
      Зібрав Нестор всіх корсунців до полку нового
      І зробив елітне військо незабаром з нього.
      Були ладні йти козаки і в вогонь, і в воду,
      Куди лиш полковник скаже – в спеку і в негоду.
      Поки Хмель творив державу по Корсунській справі,
      На Волинь та на Поділля козаків відправив,
      Аби гнали звідти ляхів, народ піднімали,
      Щоби ляхи у тих краях спокою не мали.
      Кривоніс гасав Волинню, Ганжа на Поділлі,
      Морозенко в тому краї також був при ділі.
      Піднімавсь народ, за коси та за вила брався,
      Утікали пани-ляхи, хто живий зостався.
      Збиралися у загони, щоб мать більше сили.
      І без війська і Поділля, і Волинь звільнили.
      А тут ляхи стали військо велике збирати.
      Настав час тоді і Хмелю уже виступати.
      Скликав хлопців він до себе, прийшли в повній силі.
      Під Пилявцями і військо вороже зустріли.
      Зіткнулися знову ляхи в полі з козаками,
      Зійшлись ляхи серед греблі з нашими полками.
      А найперший Морозенко на конику грає,
      Веде корсунців у битву, жалості не має.
      Летять голови ворожі від його домахи,
      Утікають воріженьки та дрижать від страху.
      Ледве чують, що з’явився Морозенко в полі,
      То тікають та прохають зглянутися долю.
      А народ уже про нього і пісні співає,
      Бо надійного у ньому захисника має.
      До душі припав він Хмелю, в бою ж його бачив,
      Над кіннотою всією він його призначив.
      Веде Богдан своє військо, на Збараж ступає,
      Поряд із ним Морозенко на конику грає,
      А за ним полки кінноти – козацька еліта.
      Нехай спробують-но ляхи ту силу спинити.
      Зачинили ляхів в Збараж, звідусіль затисли.
      Ті уже й тікати раді до самої Вісли.
      Але й миша не проскочить, не пролетить птаха.
      Сидять в Збаражі голодні та сердиті ляхи.
      Іще трохи і дотиснуть. Аж тут вість наспіла,
      Що король веде у поміч чималеньку силу.
      Лишив Богдан трохи сили ляхів не пускати,
      А сам з військом геть подався короля стрічати.
      Ляхи з голоду сердиті прорватися прагнуть.
      Аби стримати їх треба багато відваги.
      Якось вдарили ті ляхи по полку Бурляя.
      Сам він, бувши серед перших, вже кров’ю спливає.
      І Богун криваву рану у бою отримав,
      Його полк ворожу силу велику не стримав.
      От-от вирвуться на волю крізь козацькі лави.
      Бачить Нестор Морозенко, що погані справи.
      Підняв свій резерв і кинувсь той пролом закрити,
      Аби вражу ляську силу в поле не пустити.
      Налетіли, наче вихор, козаки на ляхів,
      Ті не стримали удару, подались від страху.
      Іще трохи й будуть гнати козаки їх силу.
      Але доля – підла баба, коня підкосила.
      Упав кінь під Морозенком, і він упав долі,
      Не встиг, навіть підхопитись – аж ляхи навколо.
      Накинулись із шаблями, посікли, побили.
      А коли вже козаченьки на них налетіли,
      То відбили… Іще дихав, намагався встати,
      Але видно, що вже скоро йому помирати.
      Розігнали тоді ляхів, у Збараж загнали,
      Але радості від того козаки не мали.
      Помер славний Морозенко, закрив свої очі.
      Плачуть мужні козаченьки, вірити не хочуть.
      Гетьман сам сльозу не стримав над Нестора тілом.
      Всі полки із ним прощались, стяги опустили.
      Проводжали із салютом славного козака.
      Не було того у війську, хто б за ним не плакав.
      Навіть , небо заюшило, зливою проллялось,
      Коли славні козаченьки з Нестором прощались.
      Гірко - рано обірвалось так життя козаче.
      «…За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. * * *
      І заплакала зима гірко, як дитина,
      Що мороз її саму уночі покинув.
      Лунко падали зі стріх ті горючі сльози
      І вчувалися слова: «Повернись, морозе!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. * * *
      Бій відгримів. Рашисти утекли.
      Вступили, врешті у село рідненьке,
      Де його хата, де чекає ненька
      І брат Миколка. Як пережили?
      У командира відпросивсь й побіг.
      Села свого не впізнає, неначе.
      Лише пусті, розбиті хати бачить,
      Ніхто не вигляда через поріг
      Чи у вікно. До хвіртки не виходить.
      Неначе зовсім вимерло село.
      В бою Сергію страшно не було,
      А тут тривога неясна находить.
      Аж ось і двір. Він хвіртку прочинив
      І став. Ніхто не вийшов зустрічати.
      І пусткою повіяло від хати,
      Неначе в ній давно ніхто не жив.
      Сусідка вийшла, доки озиравсь.
      Вдивляється в лице підсліпувато,
      Ніяк його не може упізнати.
      Він підійшов до тину, привітавсь:
      - День добрий! Здивувалася: - Сергій?!
      - Я тітко Ганно… - А твоїх немає…-
      Краєчком хустки очі витирає…
      - Поїхали?! – питає сам не свій.
      Зітхнула тяжко: - Он вони лежать…
      Лише тепер могилку він побачив,
      Що сиротою притулилась, наче
      Побіля хати. Довелось ховать
      Мені самій. А скільки тої сили?..
      Але Сергій вже слів не чув отих.
      Він кілька кроків ще зробити зміг
      Й навколішки упав біля могили.
      Сліз не було. Розгубленість і злість
      В душі його спустошеній зостались.
      За що йому біда така дісталась?
      Поправив хрест, що трохи похиливсь.
      Огледівся. Сусідка ще стояла
      Побіля тину. Підійшов, сказав:
      - А я на фронті… Навіть, і не знав…
      Та розкажіть мені, як все то стало.
      - Та як? Звичайно… По селу пішли
      Вже п’яні самогон собі шукати.
      До вашої теж завернули хати,
      Кричати щось на маму почали,
      А вона їм: «І був би, то, однак,
      Я б вам, прокляті й краплі б не вділила!»
      Один ударив із дурної сили.
      Вона і впала у дворі навзнак.
      А тут Миколка вискочив до них,
      Узявся того за грудки хапати.
      Той відштовхнув і стрілив з автомата.
      Та, щоби свідків не було яких,
      То й маму слідом. Я якраз була
      В повітці. Тож все бачила і чула.
      Й мене б убили. - знов стара зітхнула, -
      Та,мабуть, Матір Божа вберегла.
      В повітці не помітили вони.
      А, як пішли, я довго ще стояла
      Чи часом не повернуться, чекала…
      Ох, скільки горя від тії війни! –
      Помовчала, - Як уже ніч прийшла,
      То я пішла, могилку покопала
      Та їх обох в одній і поховала.
      Пробач, та дві б вкопати не змогла…
      Він через тин стареньку обійняв:
      - Я вдячний…На могилку поглядайте,
      Бо маю йти, потрібно борг віддати!
      А у душі його вогонь палав,
      Що міг би ціле військо спопелить.
      Він прагнув помсти – праведної помсти.
      Бо ж загасити той вогонь не просто,
      Коли поклявся ради помсти жить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. Кримські "подвиги" фельдмаршала Лассі
      Пройшовши Кримом із вогнем й мечем
      Та винісши звідтіль заледве ноги,
      Фельдмаршал Мініх порадів із того,
      Ще й тричі поплював через плече,
      Що врятувався. Орден почепив
      В подяку, що спалив міста й аули.
      Що стільки люду положив – забули.
      Та він в той Крим вже більше не ступив.
      Адже, новий отримавши наказ
      Іще раз Кримом із вогнем пройтися,
      Він тут же від походу відхрестився,
      Рішив туди послати на цей раз
      Фельдмаршала Лассі. То фрукт ще той.
      Фельдмаршалом зробивсь не випадково,
      Умів він, бач, пролити ріки крові
      Й пройтись по чужих землях, як ніхто.
      Ще у Північну він війну «піднявсь».
      Як воювати – то його не звали,
      А, як зробити, щоб усе палало,
      Щоб по сліду лиш попіл залишавсь,
      Щоб кров лилась, все нищилось кругом,
      Багатий край пустелею робився,
      От для такого він і знадобився.
      За те усе й підносили його.
      І от тепер новий похід на Крим,
      Де дар військовий можна і не мати,
      А головне – палити й руйнувати,
      Щоб шкоди нанести татарам тим,
      Які скорятись чомусь не хотять
      Расєї - і «великій» і «могутній».
      Поки немає сил, щоб Крим здобути
      Та ж можна йому сили підірвать.
      Після розору Мініха, вони
      Свої будинки вже відбудували,
      Поля хлібами всі позасівали,
      Так скоро не чекаючи війни.
      Аж нова вістка, що Лассі іде.
      І що тепер з усім отим робити?
      Це ж знову будуть бити і палити
      І Крим нічого доброго не жде.
      Зібрав Лассі війська, як сарани,
      Казали, тисяч сто орди тієї
      І від Азова силою всією
      До Ор-Капу направились вони.
      І військо йде, й веде вози пусті,
      Щоб здобич їм було куди складати,
      А взяти сподівалися багато
      Аби вози наповнити оті.
      Ногайські села нищать на шляху,
      Лише пустелю по собі лишають.
      А хан з ордою в Ор-Капу чекають,
      Щоби спинить навалу ту лиху.
      Хоча у хана значно менше сил,
      Але «героя», навіть те злякало.
      Мабуть, якби татари враз напали,
      Лассі тікав би перед всіх звідтіль.
      Щоби з ордою не вступати в бій,
      Він вирішив через Сиваш податись,
      Щоб Арабатом до Керчі дістатись
      Та й взявся план утілювати свій.
      Сиваш змілілий всі перебрели.
      Зраділий, що зміг легко обдурити
      Орду татарську, він подався звідти
      По Арабатській стрілці, де були
      Татари у фортеці Арабат.
      Він думав її легко захопити,
      Звідтіль на Керч або на Кафу бити.
      Та флот турецький вніс у те розлад.
      З’явився звідкись й страшно налякав,
      Він же їх постріля, як перепілок!
      Фельдмаршал вихід віднайшов уміло –
      Зі Стрілки в Крим тікати наказав.
      Як тільки знов Сиваш перебрели,
      Зайнялись тим, що краще всього вміли:
      Вбивали, грабували і палили
      Усе, що стріти на шляху могли.
      Дістались так і Карасубазара –
      Квітуче місто…до тих пір було,
      Поки всіх «визволяти» не прийшло
      Москальське військо. І вмовляти марно.
      Звільняли всіх від грошей і життя,
      Лишили по собі одні руїни.
      Тоді фельдмаршал розпустив частини
      Аби усе пустити в небуття,
      Що уціліло. Села і міста,
      Десятки й сотні із землі стирали,
      Татари тисячами умирали…
      Для Криму, справжній чорний день настав.
      Та тут татарський чималий загін
      Побіля річки Карасу напався
      На москалів. Лассі почув, злякався,
      Про хана і орду подумав він
      І дав наказ скоріше відступать
      Знов на Сиваш, щоб Еніче дістатись
      І там на другий берег перебратись.
      Татари ж не збирались відставать
      І скубли його військо по шляху.
      Хоч їх було і зовсім не багато
      Та москалям доводилось тікати,
      Щоб в пастку не потрапити лиху.
      А хан стоїть з ордою в Ор-Капу,
      Чогось чекає. Міг би поспішити
      До Еніче і шлях перепинити,
      Не дати хутко зникнути в степу.
      Поки чекав, москальська та орда,
      Яка змогли до того уціліти,
      Зуміла перейти і переплити
      І у степах пропала без сліда,
      Лишивши по собі руїни й смерть
      Там, де пройшла. Хоча ще залишались
      Міста, яких орда та не дісталась,
      Наповнені багатствами ущерть.
      Тож зрозуміло – доки злата блиск
      Сліпить їх очі – вони прийдуть знову.
      І будуть проливати ріки крові,
      Бо москалям з війни найкращий зиск.
      І справді, навіть року не пройшло,
      Як навесні Лассі знову явився
      З ордою. Над Сивашем зупинився.
      Сиваш те військо все перебрело
      Біля Чонгару. Правда, всі вози
      Поки на тому боці залишили.
      Найперше – шлях розчистити рішили.
      Крим ранньої ще не чекав грози.
      І москалі дісталися разом
      До Ор-Капу, але з другого боку.
      Взялися штурмувать фортецю, поки
      Не змусили до здачі гарнізон.
      А далі до Кефе відкритий шлях –
      Багате місто, де поживи море.
      Багаті всі у війську стануть скоро,
      Хіба десь підсвідомо мучить страх,
      Що десь татари раптом нападуть.
      Хоча у них тепер велика сила
      І на чолі стоїть фельдмаршал цілий.
      Вони татарам гідний бій дадуть.
      Але в Криму тепер вже хан новий -
      Менглі- Гірай. Той тільки-но дізнався,
      Що знов Лассі тихцем у Крим прокрався,
      Відразу став орду збирать на бій.
      Ледь до Лассі та долетіла вість,
      Велів назад одразу повертати.
      Забув про Кафу близьку і про злато,
      Бо ж він в Криму отой «незваний гість».
      Хоч поспішали, але не втекли,
      Орда татарська їх таки догнала
      І прочухана ще й такого дала,
      Що погубили все, що натягли
      Та ще й свого зоставили чимало,
      Солдат багато трупом полягло.
      Вже не до Криму й здобичі було,
      Хоча б життя свої порятували.
      Отак безславно той Лассі й сходив
      У Крим, щоб розорити й грабувати…
      Отож, як москалі йдуть «визволяти»,
      Чекай від них великої біди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. * * *
      Одні лиш голі верби над рікою
      У дзеркало глядяться крижане.
      Бува, хмаринку вітер заверне
      І боляче за коси їх смикне.
      А так вони у затишку, в спокої.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. * * *
      Їх четверо, а проти ціла зграя,
      Що аж вищить в ненависті своїй
      І усе ближче й ближче підступає.
      Та четверо готові дати бій.
      Хай і останній у житті, одначе,
      Живими їх нікому не узять.
      В очах їх ворог страху не побачить,
      А сам від страху буде помирать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Легенда про Бахмут
      Донецький степ безмежний і привільний.
      Хоча й горбистий, але море трав.
      Тут дикі табуни блукають вільно,
      Ще поки їх ніхто не розлякав.
      Та, що і говорити – Дике поле,
      Людину зрідка можна стріти тут.
      Річки течуть де стрімко, де поволі
      Та повноводні. Воду десь несуть
      В Донець чи Дон аби добігти моря.
      Бува, орда із Криму надійде,
      Всіх розляка та й знову зникне скоро.
      А то назад ясир уже веде.
      Нап’ється з річки, вижлуктить всю воду,
      Столочить трави – сакму залишить.
      Та скоро степ всі залатає шкоди
      І далі у спокої буде жить.
      Отож, Панас – старий вже козарлюга
      Спокійно їхав, у сідлі дрімав.
      Рішив у степ податися із Лугу,
      Бо ж заробітку вже давно не мав.
      Давно в похід козацтво не ходило,
      В Січі лиш говорили про війну.
      Отож, сірома тільки вошей била,
      Клянучи всю ледачу старшину.
      Молодший хтось в зимівники подався
      До старшини – копійку заробить.
      Панас же спину гнути не збирався
      На когось. Сам учився в світі жить.
      Тому й подався в степ, аби уходом
      Якимсь зайнятись – риби в річках тьма,
      І табуни, й отари степом бродять.
      І птаства море. Чого там нема?
      Хто не лінивий, знайде чим зайнятись,
      Не пропаде й прибуток буде мать.
      Рішив Панас з Січі на схід податись,
      Куди татарам важче діставать.
      Вже під обід спинився біля річки.
      Коня пустив, хай трохи поблука.
      А сам уздрів у вибалку криничку,
      Рішив напитись, а вода ж така
      Солона, що і виплюнув одразу.
      Другий рукою би махнув на те,
      Напився б з річки. Але у Панаса
      У голові ідея вже росте.
      То, значить, солі у воді багато,
      А сіль на Україні дорога.
      Її ж спокійно можна добувати
      Отут, на оцих тихих берегах.
      Своєї солі мало в Україні,
      Везуть її із Криму чумаки.
      На тому можна збагатитись нині.
      Сіль парити уміли козаки.
      Отож Панас курінь собі поставив
      У вибалку, подалі від очей
      І заходився зразу ж коло справи.
      Устигне ще напарити, ачей.
      Сам парить сіль, бахмат його гуляє.
      То не простий козацький кінь, а, мов вогонь.
      І вигляд, мов скакун арабський має,
      Швидкий, що спробуй, дожени його.
      Панас за нього не переживає,
      Бо той сам здатен собі раду дать.
      І хижий звір такого не здолає
      Та і чужому важко його взять.
      Поки Панас сіль парив із криниці,
      На тому боці москалі зійшлись.
      Хоча далеко була їх границя
      Та від татар постійно береглись,
      Сторожові загони розсилали
      Далеко в степ. Спинялись десь, бува.
      Отож і тут понад рікою стали
      Думками поділитись. Голова
      Того загону звався Ванька Татєв
      Уздрів бахмата на тім боці та
      Схотів його для себе упіймати.
      «Мой будєт конь!» - хвалитися всім став.
      « А коль чужой!» «Пусть лучшє за нім смотріт!
      Мнє конь по нраву, значіть будєт мой!»
      «Да что ти, Вань,бери. Нікто ж нє споріт!
      А вдруг ходіть нє будєт под тобой?»
      «Коня я, братци, приручу любого.
      Я в етом мастер!» Взяв акран собі,
      Що завжди при нагоді був у нього
      Та і до річки чимскоріш побіг.
      Як переплив, став тихо підкрадатись
      Аби коня зарані не злякать.
      Панас якраз хотів піти, скупатись,
      Помітив та і став спостерігать
      Із посмішкою. Ванька підібрався,
      Аркан накинув на коня бігом.
      Той лише захропів та не пручався.
      Москаль огледівсь: бач, як я його!
      Тоді спокійно підійшов й на спину
      Стрибнув коневі. Той умить рвонув
      І москаля, неначе лантух скинув
      Іще й копитом в пику садонув.
      Коли Панас над москалем схилився,
      Той ледве-ледве очі розчепив.
      Панас пита: - Ти, хлопче, не убився?
      А хто тебе так гарно улупив?
      В того щелепа набік, зуби в жмені,
      Силкується, неначе, щось сказать:
      - М-М-М-х-у-ут! – гуде, як навіжений.
      - Махмуд? Тут що, татари десь стоять?
      А той лише мотає головою:
      - Б-Б-Б-х-у-ут! – непевно вимовля.
      - Бахмут? Не знаю назви я такої.
      А ти, напевно, хлопче, десь здаля?
      Москаль? Ну, що ж, тоді все зрозуміло.
      У вас не вчать – чужого не бери?
      Піднявсь з землі москалик через силу
      Та і до річки згорблений побрів,
      Тримаючись за збиту свою пику.
      Отак бахмат був москаля провчив.
      Вернувсь Панас і на Лугу Великім
      Історію козацтву розповів.
      Ті з москаля ще довго потішались
      І той «Бахмут» їм до душі припав.
      Так місце те відтоді й називалось.
      А я прознав і вам переказав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. * * *
      Сонце встало. Все навколо снігом вкрито.
      Завірюха постаралась, як могла,
      Щоб на землю скатертину простелити.
      Утомилася під ранок й спать лягла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Цинциннат
      Не властива простота аристократам
      Була уже і в той далекий час.
      Не випадково бо дійшла до нас
      Така от баєчка про Цинцинната.
      Патрицій, полководець, консул …та
      Єдине, що він мав – землі ділянку,
      Яку до ночі обробляв із ранку.
      Та ось для Риму час лихий настав.
      Нещадний ворог попід стіни став,
      Негайно треба місто рятувати.
      Тоді сенат згадав про Цинцинната
      І посланців сенатору послав
      Зі звісткою, що Рим йому вруча
      Диктатора звання аж на півроку,
      До того часу, не удасться доки
      Розбити йому ворога. Стрічав
      Він посланців сенаторських у полі,
      Запилений, соху свою тягав,
      Але, як тільки посланців впізнав,
      Спинився, піт утерши, напівголий,
      До жінки крикнув, тогу щоб несла,
      Умився, вдягся, вислухав розмову
      І усе мовчки, не сказав ні слова,
      Соху покинув в полі край села
      Й пішов у місто. Ранком вже ішов
      На чолі війська ворогу на стрічу.
      На другий день була жорстока січа,
      Вороже військо він таки зборов.
      А через тиждень свій тріумф справляв.
      Через два тижні від того походу,
      Зробивши все для римського народу,
      Диктаторське звання із себе склав.
      І знов до поля до свого подавсь
      Та до сохи, що там його чекала.
      Вже і тоді це римлян дивувало,
      А що уже казати про наш час?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Похід Ржевського проти татар в 1566 році
      Ледве сонечко пригріло та і річки скресли,
      Свої панцирі льодові до моря понесли,
      Як повелів цар московський, який Грозним звався,
      Щоби дяк путивльський Ржевський у похід збирався.
      Із Москви прислав указа дякові: ладнати
      У Путивлі нові струги та й бігом рушати
      У татарські володіння, все там роздивитись,
      Чи в Московщину не хочуть знову нагодитись.
      Зібрав дяк загін з козаків і стрільців й подався,
      Хоча в тому, що вернеться, дуже сумнівався.
      Лізти звірові у пащу зовсім не хотілось
      Та не виконаєш волю – втрапиш у немилість.
      По голівці цар московський за те не погладить,
      Велить голову зрубати й на палю посадить.
      Тож у сумнівах великих Ржевський Пслом спускався
      І на якесь, може, диво лише й сподівався.
      Вже й Дніпра-ріки дістались, дійшли до порогів,
      Аж тут посланці козацькі з’явились до нього.
      Ледве тільки Вишневецький про похід дізнався
      (А він був якраз на службу до царя збирався),
      То задумався – як має саме поступити:
      І короля щоб не сердити,й цареві вгодити.
      Видно, вибір у Івана зовсім не багатий,
      Коли дяка посилає військом керувати.
      Дяк той в полі навоює, лиш загін положить.
      Але ж сам князь йти у поміч, поки що не може.
      Позвав Мину – отамана, дав триста козаків
      Та й направив помагати в полі тому дяку.
      Прийшов Ржевський до порогів – що далі робити?
      Реве Дніпро, може струги об камінь побити.
      Тут і Мина нагодився: - Що сумуєш, дяче,
      Чи в житті іще порогів ніколи не бачив?
      Проведу через пороги, не бійся нічого,
      Аж до самого до Криму покажу дорогу.
      - Та до Криму – то далеко. Як назад вертати?
      Там же шлях татарські орди можуть перетяти?!
      Засміявся козак Мина: - То ж би добре стало,
      Щоб за ордами отими степом не ганяли.
      Та Ржевському не до сміху: - Та ж їх так багато,
      Хіба зможем з малим військом із ними зладнати?
      - На те й поле, щоб козаку вільно в нім гуляти,
      На те й орда, щоб зустріти й голови рубати.
      Провів Мина царські струги за страшні пороги,
      Тепер вже Дніпром відкрилась аж у Крим дорога.
      Ото лише Іслам-Кермень, що турки зладнали,
      Пройти вільно отим стругам в море не давала.
      Сидять турки на тих стінах, навели гармати,
      Ледве човен де побачать – то почнуть стріляти.
      - Може вернемось? І так вже далеко забрались?-
      Дяк питає. - Ми ж нічого іще не дізнались, -
      Йому Мина,- Почекай-но, зараз все владнаєм.
      Постав струги в очеретах попід отим краєм
      І чекай. Як у фортеці турки ґвалт учинять,
      Мчіть бігом униз рікою – вони не зупинять.
      Стрінемося з вами далі десь униз рікою…
      Та й пропав. Забрав козаків своїх із собою.
      Довго дяку довелося в тривозі чекати,
      Вже хотів було наказа дати – повертати.
      Але тут в фортеці, справді турки закричали
      І зі стін, що з боку річки, до степу помчали.
      Велів дяк за весла братись та всім налягати,
      Поки мовчать у фортеці турецькі гармати.
      Пролетіли повз фортецю. Та й не одізвалась,
      Видно, турки важливішим чимось переймались.
      Пливли далі течією, озирались часто
      Аби орді чи то туркам в очі не попасти.
      Вже підвечір на березі козаків пізнали,
      Ті і табір для спочинку їм підготували.
      За вечерею повідав Мина, як вдалося,
      Що з гармат стріляти туркам в них не довелося.
      Просто козаки у полі табуни узнали,
      Що їх турки на потреби свої випасали.
      Вони тихцем підібрались, коней осідлали,
      Захопили табуни ті та й у степ погнали.
      Як побачили то турки, ото ґвалту було,
      За рікою споглядати і зовсім забули.
      Тож тепер козацтво коні непогані має.
      А дяк нехай до Очакова тепер шлях тримає.
      Там покрутиться у морі на виду в острогу,
      Щоби турки всю увагу звернули на нього.
      А, як тільки турки в місті раптом заволають,
      Хай на весла налягають, в поміч поспішають.
      Вийшли струги до лиману, стали біля міста.
      Турки на те подивитись позбігались,звісно.
      Доки турки на ті струги роти роззявляли,
      Бо чого від них чекати поки ще не знали.
      А, тим часом козаченьки зі степу підкрались
      Та й на стіни непомітно в острозі забрались.
      Загалайкали тут турки, як таке уздріли,
      Кинулися на козаків, побити хотіли.
      Тут на поміч із лиману й москалі примчали
      Та й доброго прочухана туркам тоді дали.
      Поки санджак Очаківський приходив до тями,
      Сіли в струги московіти разом з козаками,
      Налягли гуртом на весла, підняли вітрила
      Та й тоді лиманом вгору до Дніпра попли́ли.
      Санджак хутко зібрав сили, помчав у дорогу,
      Ще й тягинського санджака позвав на підмогу.
      Напрямки помчали степом до Дніпра успіти,
      Щоби ті московські струги їм перехопити.
      До Дніпра дістались хутко, берегом помчали…
      А козаки в очеретах їх уже чекали.
      Добре Мина знав турецькі й татарські уловки,
      Зготував у очеретах для них пастку ловку.
      Їдуть турки над берегом, струги виглядають,
      А тут раптом з очеретів постріли лунають.
      Як ударили з пищалів москалі й козаки,
      Полягли умить на землю турки-небораки.
      Одні впали, другі миттю степом розлетілись,
      Бо отримати свинцеву кулю не хотілось.
      Хоч санджаки і кричали, щоб людей вернути
      Але ті наказів їхніх не хотіли й чути.
      Відбилися від санджаків, знов Дніпром поплили.
      Та попереду татарська орда перестріла.
      Сам Калга-султан із кошем стоїть над рікою
      Та і до Іслам-Керменя подати рукою.
      Орду можна оминути, водою промчати,
      Але ж із Іслам-Керменя зустрінуть гармати?!
      Зажурився дяк, не знає, як з тим справу мати.
      Він же було переможні листи став писати,
      Щоб цареві відіслати, милість заслужити.
      А тут, навіть і не знає, як день пережити.
      Але Мина лиш сміється та не веде й вухом:
      - Нема, - каже, - через віщо падати нам духом.
      Пристанемо до острова, що коша навпроти,
      Приготуємо пищалі, буде нам робота.
      І шість днів вони з пищалів татар зустрічали,
      Які річку до острова із кіньми долали.
      Ледве влізуть у ту річку – ударять пищалі
      І вже мертвих та поранених несе Дніпро далі.
      А Калга все підганяє, жертв не хоче знати.
      За невдачу перед ханом як відповідати?
      Цілий день гримлять пищалі та стріли літають.
      А ні одні, а ні другі спокою не мають.
      Лиш вночі бій затихає, спускається тиша,
      Тільки вітер над водою очерет колише.
      Вже татари вспокоїлись, зважають на втрати,
      Та і бачать, що невірним нікуди втікати.
      Може, голодом заморять і здатися змусять,
      Бо ж, як кажуть: близько лікоть та його не вкусять.
      Як спустилась нічна тиша вже шостої ночі,
      Визвав Мина між козаків з півсотні охочих,
      Велів дякові чекати. Наготові бути.
      Що там далі відбувалось, можна лише чути.
      Десь під ранок раптом тупіт по степу лунає
      Усе ближче, табун табір татарський долає.
      Розбігаються татари заспані навколо,
      Та лунають кругом крики відчаю і болю.
      А табун уже у річку з берега влітає,
      Лише злякане іржання звідти долітає.
      Чи то часом не татари? Наче і не схоже?!
      І той Мина десь подівся… Хай Бог допоможе!
      Та на острові табун той зненацька спинився
      І, не знати й звідки, Мина тут же опинився.
      - Кидай, дяче, свої струги та коней хапайте,
      Та на берег на литовський течію долайте!
      Москалів не треба було довго умовляти,
      Стали коней за вуздечки чимскоріш хапати
      Та й у річку. На тім боці уже всі зібрались.
      Із татарами чемненько в той бік попрощались
      Та й спокійно правим боком у степ подалися.
      Козаки в свої Черкаси вертати взялися,
      А дяк Ржевський до Путивля коней направляє,
      Реляцію переможну до царя складає.
      Перемоги у заслугу лише собі ставить,
      Аби враження найкраще на Івана справить.
      Може, дасть за ті заслуги руку цілувати…
      Москалі…Ну, що з них можна за таке спитати?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. * * *
      Три сонця на небі чи, може, здалося?
      Але таке диво побачить вдалося.
      Зима налетіла з морозом, вітрами,
      Мабуть, захотіла погратися з нами.
      Весь день було хмарно і снігом кидало,
      Замети чима́лі скрізь понамітало.
      Та сонечко кілька разів виглядало,
      Як пе́лену хмарну вітри розривали.
      І в мить якусь чи то, можливо, здалося
      Три сонця на небі побачить вдалося.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Фрідріх Великий
      Насунувши на очі капелюха,
      Закутавшись в солдатський плащ,король
      Ходив по місту вечорами й слухав,
      Що говорив народ його. Ця роль
      Йому самому була до вподоби.
      Хоча в народі сіяла страхи:
      «Король все знає, що й коли хто робить,
      А він завжди до неслухів лихий».
      Король ніколи не минав трактири,
      Бо саме там іноді можна взнать
      Секрети всякі. Сп’яну хтось довірить
      Таке, про що тверезі промовчать.
      Одного разу Фрідріх, як бувало,
      Зайшов в трактир не пізнаний ніким,
      А там якраз гулянка вирувала,
      Солдат гуляв і кілька жінок з ним.
      Вино ковтав чарчина за чарчиной,
      Жінок голубив, смачно жартував.
      «Така гулянка в добру копійчину.
      Звідкіль він, підлий, такі гроші взяв?»
      Король підсів солдатові до столу.
      Той його, звісно, навіть не впізнав.
      Він і не бачив короля ніколи,
      Тож став за стіл просити, пригощав.
      Вгостився Фрідріх та й почав питати
      Звідкіль в солдата гроші отакі,
      А той по п’яні став розповідати,
      Мовляв, у них в роду усі меткі.
      От він і продає усе, що можна.
      «Наприклад, зараз, як війни нема,
      Нащо мені потрібна шабля в ножнах.
      Тож я узяв, клинок їй відламав
      Та і продав. А вставив дерев’яний.
      Хто буде знати? Вип’ємо за те!»
      На цілу плаху напатякав п’яний.
      Король в трактирі промовчав, проте.
      Та скоро полк, в якім служив вояка,
      Дістав наказ прибути на парад.
      В строю завмерли разом небораки,
      Король гаса конем вперед-назад.
      Шука очима клятого солдата,
      Щоб за нехлюйство покарать при всіх,
      Щоб знав, як зброю власну пропивати.
      Це ж для солдата чи найтяжчий гріх!
      Знайшов, звелів із взводним виступати
      Вперед два кроки і сказав ураз:
      «Мене підвів твій командир, солдате,
      Рубай у нього голову! Наказ!»
      Солдат, почувши, остовпів від ляку.
      Король наказ повторює йому,
      А сам гадає: «Ну ж, дістань ломаку,
      Поглянем: що дістанеться кому!»
      Солдат говорить: «Я не можу цього,
      Адже це мій товариш бойовий.
      Якщо, королю, ти так злий на нього,
      Хай кат наказ цей виконає твій!»
      Король від того зовсім розізлився:
      «Рубай негайно, щоб за хвилю сам
      Без голови своєї не лишився!»
      «Ну, що ж – вчиню я, як потрібно Вам!»
      Кладе солдат на шабельку правицю
      І промовля, іще зробивши крок:
      «Не дай-то, Боже, вбивству учиниться,
      Зроби, щоб дерев’яним став клинок!»
      Злетіла шабля…й крики здивування
      Понад полком завмерлим пронеслись:
      «Ти глянь, а шабля й справді дерев’яна!
      Це ж диво Боже!» Полк перехрестивсь
      І потім довго диву дивувався.
      Та так тоді ніхто й не зрозумів,
      Чому-то грізний Фрідріх розсміявся.
      Простий солдат його перехитрив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. Зруйнування більшовиками Києва в 1941 році
      Дідусь із онуком на лавці сидять.
      Хрещатиком люди гуляють.
      Вони теж удвох подались погулять,
      Тепер сіли й відпочивають.
      Морозиво вже онучок доїда
      Та у дідуся і питає:
      - Як гарно. Хрещатик чудовий. Шкода,
      Що я тут не часто буваю.
      Ти ж в Києві і народився колись,
      Матуся мені говорила.
      Напевно, усякого тут надививсь?
      Війну ви теж тут пережили?
      Що більше за все пам’ятаєш з тих пір?
      Дідусь якось сумно поглянув:
      - Усе пам’ятаю, онучку, повір –
      Що добре було, і погане.
      Найбільше, напевно оті перші дні,
      Як німці у Київ вступили.
      Було уже то́ді сім років мені.
      А ми на Софіївській жи́ли.
      У центрі, вважай, тож я бігав щораз
      Хрещатиком на Бесарабку.
      Вже гуркіт боїв долітав і до нас
      І гуркало зовсім не слабко.
      На вулицях було багато людей,
      Усі до новин дослухались:
      Чи скоро там німець до міста ввійде,
      Хоча на друге сподівались.
      Тихцем розповзались по місту чутки,
      Що наші мінують все місто.
      Я бачив і сам особисто таких,
      Стояв біля них зовсім близько,
      Як ящики вони таскали важкі
      Кудись до підвалу. Спитався:
      - То, мабуть, у ящиках міни такі?
      Хтось вилаявсь, хтось одізвався:
      - Та ні, то папери потрібно сховать,
      Щоб німцям було не дістались.
      Іди звідси, хлопче, не треба стоять,
      Роботи багато зосталось.
      Чи ж важко дурити наївних малих?
      Я всім говорив з гордим видом,
      Що мін там немає зовсім ніяких,
      Мені командир сам повідав.
      Так вересня вже середина пройшла
      І раптом чутки пролітають,
      Що армія наша таки відійшла
      І німці у місто вступають.
      Я кинувсь на гірку, щоб глянуть згори,
      Що там на мостах відбувалось.
      Мости геть забиті тієї пори,
      Немов мурашвою, здавались.
      Ішли і солдати, і люди прості,
      Вози і машини, і танки,
      А ще ж їх чимало було на путі,
      Щоб всім перейти без останку.
      Тут вибухи стали у місті лунать,
      Я лиш устигав озиратись.
      Чи німці взялися по місту стрілять?
      То треба скоріше ховатись.
      Тут гримнуло так, - бачу, Дарницький міст
      Ураз на шматки розлетівся.
      Я витягся на весь маленький свій зріст,
      Розгублено лише дивився.
      Не знаю, вже скільки часу і пройшло,
      Як з під ланцюгового мосту,
      Щось кілька раз гримнуло страшно було
      І тут на очах моїх просто
      Злетіли в повітря бетону грудки,
      Заліза, скривавлені люди
      І коні, і техніка. В водах ріки
      Лиш кров розпливалася всюди.
      Усі, хто не встиг на той бік перейти
      Або були смерті дістались,
      Або ж чимскоріш мусили відійти
      Від того, що з мосту зосталось.
      Коли те, що сталось, до мене дійшло,
      Я кинувся хутко додому.
      Мені іще довго по тому трясло…
      А в місті, від влади пустому,
      На вулицях юрби з’явились якісь,
      Взялись все підряд грабувати.
      Я тільки з вікна за усім тим дививсь,
      Бо мама веліла у хаті
      Сидіти. А там все тягли і тягли…
      Крамниці, майстерні і каси…
      Хапали усе те, що лише могли,
      На все озиралися ласо.
      В трамваях, що стали посеред путі,
      Все цінне більш-менш виривали,
      Вривались гуртом у квартири пусті
      І все, що змогли, забирали…
      Я, навіть не думав, що так може буть.
      На другий же ранок по тому
      Чутки поповзли, що вже німці ідуть.
      Ну, як тут усидіти вдома?
      Як міг я малий отаке пропустить.
      Поснідав й майнув на Хрещатик,
      Щоб німців отих серед перших зустріть,
      Аби місце краще зайняти.
      А місто, скажу я, було не впізнать.
      З вітрин в магазинах лиш рами.
      Ганчір’я, папери повсюди лежать
      І скло скрізь хрустить під ногами.
      Гній кінський на вулицях, зграї собак,
      Господарі що полишали.
      Було якось дико дивитись. Однак,
      Побіг, бо ж усі поспішали.
      А там вже народу багато було.
      Поки на прихід той чекали,
      Чуток чималенько юрбою повзло:
      Що наші усе позривали –
      І башту зірвали – немає води,
      Електрики також немає…
      Вздовж вулиці натовп пильніше глядить,
      Чи німець ще не підступає.
      А німці двома аж колонами йшли.
      Одні крізь Поділ й Куренівку –
      Набиті солдатами ледве повзли
      В «оле́нях» і «тиграх» автівки.
      Другі з Голосієва, мов на парад
      В своїх мотоциклах неслися.
      Хтось був прибуттю тому їхньому рад,
      Тож квіти кидати взялися.
      Другі хлібом-сіллю стрічали «гостей»,
      Щоб відданість всю показати
      До нових, поки ще не знаних «властей».
      Взялись «Їжаки» відтягати
      З дороги, мішки із піском прибирать,
      Щоб легше було проїздити.
      Та більшість лиш дивляться тільки, стоять
      Не раді, але й не сердиті.
      Чекали, чим же то закінчиться все.
      Чутками юрба обростала:
      А, може, покращення всім принесе,
      Що при комуністах не мали.
      Тим часом на Лаврі і прапор з’явивсь.
      Взялись німці порядкувати.
      А люди підвечір лише розійшлись
      І стали на ранок чекати.
      Що від того ранку діждуться вони?
      Чи краще, чи гірше ще буде?
      Та не відчували поки що вини,
      За що б нести кару, ще люди.
      Три перших накази лише через день
      З’явились - листівки на стінах.
      Німецька та українська лишень.
      Отож, усі люди повинні
      Вернути назад награбоване все
      В крамниці, майстерні і каси.
      Хай кожен продукти всі зайві знесе,
      Запас на добу щоб зостався.
      А ще щоб здали всі свої приймачі,
      Та зброю до комендатури.
      І в кожній в кінці страхітливо звучить
      Одне – та ж морозом по шкурі:
      «Того, хто не викона даний наказ,
      Чекатиме розстріл». Тож люди
      Читали та і озирались щораз,
      Чи хто їм не цілить у груди.
      І ще портрет Гітлера всюди з’явивсь,
      Щоб люди до нього звикали.
      Та мало хто там зупинявся, дививсь,
      Бо ж Сталіна ще пам’ятали.
      Я теж бігав з хлопцями, скрізь заглядав.
      Малим було дуже цікаво.
      На нас і уваги ніхто не звертав,
      Свої були в кожного справи.
      Розмови про міни в будинках велись
      І досі між люди. Тож німці
      Шукати усюди ті міни взялись
      І сходились ми подивиться,
      Як ящики цілі з підвалів несуть.
      І кожен добряче так важить.
      Казали, що німці і грошей дадуть,
      Як хто їм криївки покаже.
      Знайшлися й полонені, наче, які,
      Ті міни були закладали.
      Найбільше, мабуть, вони німцям такі
      В будинках місця й показали.
      А ще на горищах багато пляшок
      З горючою сумішшю бу́ло.
      І осуд одразу між люди пішов:
      А що, коли б то все рвонуло?!
      Не знаючи, де там ведуться бої,
      Чутками жило лише місто.
      Казали, що німець на Волзі стоїть,
      Що взяв у лещата залізні
      Уже і Москву. Що вже Сталін утік,
      Що, хтось вже застрелив «скотину».
      І бив себе в груди один чоловік,
      Що скоро уже Україна
      Буде́ самостійною. Гітлер, мовляв,
      На теє дав, начебто, згоду.
      Народ на те лише в задумі кивав
      Й хутенько від дядька відходив.
      А двадцять четвертого я, як завжди
      Дивитись побіг на Хрещатик.
      Ніщо, наче не віщувало біди.
      Людей там юрмилось багато.
      Хто просто стояв, хто накази читав
      Із виглядом досить похмурим.
      А натовп найбільший у черзі стояв
      Під стінами комендатури.
      Несли приймачі і рушниці несли,
      Щоб да́рма не ризикувати.
      І всюди, куди кинеш оком, були
      На варті німецькі солдати.
      Та комендатура раніше була
      Дитячим ще універмагом.
      Мене туди мама іноді вела.
      Там іграшки, всякі розваги
      І одяг, взуття…Та ж багато чого.
      Аж очі мої розбігались.
      Тепер сидять німці там замість того…
      І серце стиска мені жалість.
      Десь вже пообіді зібравсь було я
      Додому, щоб чогось поїсти.
      Огледівся – купами люди стоять,
      На чергу чекаючи, звісно.
      «Ще встигну поїсти і знову прийти» -
      Подумав. І лиш розвернувся,
      Як гуркіт страшенний. Бруківка летить
      Мені у обличчя. Зіпнувся
      На ноги. Огледівся - там, де стояв
      Ще тільки будинок і люди,
      Стовп диму і попелу вибух підняв,
      Шматки розліталися всюди.
      Кого поховало каміння навік,
      Хто кров’ю стікав на бруківці.
      Живі усі разом сіпнулися вбік,
      Бо вже похопилися німці
      І стали до купи зганяти усіх,
      Шукали мінерів між ними.
      Та пил ще розвіятись добре не встиг,
      Між попелу того і диму
      Знов бахнуло так, що я ледве втримавсь.
      Бо ж землю струснуло щосили.
      Здавалось, будинок угору піднявсь
      І все, що до того вціліло,
      Розсипалось вмить, розлетілось кругом.
      Крик, галас і плач – все злилося.
      Всі було майнули у розтіч бігом
      Та німцям, усе ж, удалося
      Спинити юрбу. Стали вгору стрілять…
      І тут вже навпроти рвонуло,
      Де «чайна» була. Знову шмаття летять,
      Знов землю добряче струснуло.
      Вже й німці, не знаючи, що їм робить,
      Облишили когось ловити.
      Народ розлетівся навкруг у ту ж мить.
      А далі пішло знов гриміти.
      То там струсоне, то в другому рвоне.
      Металися злякані люди,
      Не знаючи де і кого дожене,
      Бо ж бахкало, наче, усюди.
      Хрещатик увесь у вогні і диму,
      Повсюди поранені, вбиті.
      Дісталось й мені каменем самому,
      Що й кров почала цебеніти.
      Металися люди і я поміж них,
      Не знаючи, де мені мчати.
      Уже би додому, можливо побіг
      Та де ж він – тут спробуй узнати,
      Як все навкруги у вогні і диму.
      І знову, і знов вибухає.
      Хрещатик сховався в суцільну пітьму
      І то іще більше лякає.
      Додому я вже аж підвечір прибіг,
      Вже бігала й мама, шукала.
      Та де ж мене знайдеш в руїнах отих.
      А в місті іще не вщухало.
      Гриміло і бухкало. Поки наш дім,
      На щастя ще не зачепило.
      Крізь шиби розбиті просочувався дим,
      Бо ж все середмістя горіло.
      Три дні вибухало і тиждень,мабуть
      Навколо будинки палали.
      А як німці раду отому дадуть,
      Як «наші», коли відступали,
      Зірвали у Києві весь водогін,
      Пожежні машини забрали
      (Щоправда, закінчився скоро бензин
      І їх в Броварах покидали)
      Тож аж від Дніпра німці шланги тягли,
      Аби хоча б щось рятували.
      Та «наші» підпільники тихо взяли
      Й ті шланги поперерізали.
      Отож, загасити так і не вдалось.
      Поки було чому палати.
      Горіло, диміло, здавалось, ось-ось
      Десь знову почне вибухати.
      Коли ж, врешті вижер весь центр вогонь,
      То страшно було і глядіти.
      Не міг упізнати я міста свого.
      Як можна було так вчинити?
      Хрещатик увесь у руїнах лежав,
      Димілися купи каміння.
      Закурені стіни, металу іржа
      І всі погорільці, як тіні.
      Хоч то проти німців все, наче, було,
      Та згинуло їх не багато.
      А скільки киян в тих руїнах лягло,
      Того і сьогодні не взнати.
      Лишилось без даху родин тисячі,
      Майно все до цурки згоріло.
      Не було де бідним присісти, спочить,
      По тому камінню ходили.
      Бо ж більшість будинків – де люди жили,
      Там німців ніяких не було.
      А німці одразу ж і винних знайшли
      І все на євреїв звернули.
      Веліли зійтися з речами і всіх
      У яр під конвоєм погнали.
      Чутки пішли, що розстріляли там їх,
      А правду вже потім узнали.
      Здавалось, що можна, зірвали уже.
      Хоч німці ретельно пройшлися
      Будинками після отих всіх пожеж.
      І міни ще також знайшлися.
      Їх німці виносили всім напоказ –
      Дарунки Радянської влади…
      Відтоді спокійно минув якийсь час.
      І раптом уже в листопаді
      Знов вибув страшенний столицю струснув.
      Успенський собор підірвали.
      Якраз якийсь пастор словацький прибув,
      На нього, мабуть, полювали.
      Щоправда, спізнились із вибухом тим
      Казали, на дві десь години.
      Вже й пастора, й німців не було у нім.
      Зостались одні лиш руїни
      Від того собору, що в Лаврі стояв –
      Окрасою був всього міста.
      Я з мамою там ще маленьким бував,
      Хоч ледве пригадую, звісно.
      Казали, й Софію те ж саме чека,
      Собор Володимирський, наче.
      Хоч, може, то німець нас просто лякав
      Отим більшовизмом звірячим.
      Та більше за все здивувало мене
      Нахабство. Як Київ звільнили,
      То ледь не наступним по звільненню днем
      По радіо оголосили,
      Що то, виявляється німці тоді
      У Києві все позривали.
      Я, хоч і малий, оте слухав сидів
      І знав, що нахабно брехали.
      Списали на німців всі звірства свої
      Гадали – повірять їм люди…
      Та Київ, онучку, стояв і стоїть
      Й стояти віки іще буде.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. * * *
      Не снігом єдиним різниться зима.
      Мороз ще під кригою річки трима
      Та вітер, який продима до кісток.
      Дрижиш, як осиковий наче листок.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. * * *
      Фрідріх із Вольтером плавали човном.
      Раптом протікати стало його дно.
      Ледь побачив воду, враз Вольтер збілів,
      Адже він з дитинства плавати не вмів.
      Вистрибнув на берег. Фрідріх розсміявсь:
      «Я от не боюся, а ти, бач, злякавсь!»
      Відповів філософ, мов одрізав він:
      «Королів багато, а Вольтер один!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Захоплення Києва Муравйовим у 1918 році
      Петро всі дні по вулицях ходив.
      В душі якась тривога наростала,
      Усидіти в квартирі не давала.
      Хоча, здавалось, Київ звично жив,
      Майстерні, магазини працювали,
      Як завше, свої двері відкривали.
      І люд теж по квартирах не сидів,
      Весь час збиралися юрби тут і там,
      Хтось виступав, людей до чогось кликав,
      Юрба, бува підтримувала криком
      Чи розбредалась – той лишався сам.
      Петро того не надто дослухавсь.
      Йому всього лиш спокою хотілось.
      Хай би життя само собі вертілось,
      А він у стороні би залишавсь.
      Недавно тільки з фронту повернувсь.
      Три роки з рук не випускав гвинтівку.
      Без пострілів аж почувалось дико,
      Бо й досі того жаху не забувсь,
      Коли снаряди луплять навкруги
      Та не дають і голову підняти.
      В багні у шанцях змушений лежати,
      Чекаючи, що прийдуть вороги.
      Війна дістала так, що сил нема.
      Рішив від неї трохи відпочити.
      Не хоче вже нікому він служити,
      Хай влада про те думає сама.
      А хто при владі? Чи більшовики?
      Чи Тимчасові, чи Центральна Рада?
      То йому зовсім не цікаво, правда.
      Самі хай розбираються поки.
      Він почека, як визначаться все ж,
      Тоді вже й буде рішення приймати,
      Чи отій владі можна довіряти.
      Здається, більшість так же дума теж.
      Щоб незалежність показати всім,
      Зідрав свої кокарду і погони.
      Хай усі кличуть у свої загони,
      Не піде він уже служити їм.
      Таких багато в Києві, як він,
      Які сидять, стабільності чекають,
      Хоча гвинтівки з рук не випускають,
      Чекаючи біди з усіх сторін.
      Він револьвер в кишені теж трима,
      Про всяк випадок. Неспокійно в місті,
      Про грабежі весь час приходять вісті
      І настрою то теж не підніма.
      З газет, з розмов на вулицях собі
      Загальну він намалював картину,
      Що зараз на теренах України,
      Хто саме з ким зчепився в боротьбі.
      У Харкові взялись більшовики,
      Яким з Росії помочі прислали.
      Ті Харків вже й столицею назвали,
      Зібрали собі з’їзд сякий-такий
      І заявили про свої права
      На Україну. В поміч попросили.
      Москва прислала їм багато сили,
      Тож десь із ними вже війна трива.
      Доходять вісті, що міста беруть.
      Воно й не дивно – по містах заводи,
      Робітники давно там колобродять,
      Бо ж українців поміж них не чуть.
      Лиш росіяни та євреї. В них
      Більшовики підтримку вмить знаходять,
      Тож, майже без боїв, в міста заходять.
      В передчутті і Київ вже притих.
      І недарма. Як вісті пронеслись,
      Що вже і Бахмач, й Конотоп узяли,
      На «Арсеналі» зразу ж і повстали,
      Навкруг бої жорстокі почались.
      Петро здалеку лише дослухавсь,
      Як глухо часто гупали гармати,
      І серед ночі не давали спати,
      Але про те не думати старавсь.
      На сьомий день все стало затихать,
      По вулицях полонених погнали,
      Кого на «Арсеналі» упіймали,
      Щоб в Лаврі їх під охорону взять.
      Мабуть, що не до суду ще було.
      Бо з Дарниці гармати знов озвались.
      Напевно, муравйовці наближались.
      Знов гупати страшенно почало.
      Казали в місті – рвались на мости –
      На Ланцюговий і на Залізничний.
      Із кулеметів били їм зустрічно,
      Аби до міста тих не пропустить.
      Та бронепоїзд все-таки прорвавсь,
      За ним услід піхота потяглася.
      Та оборона міста не далася,
      Тож біля мосту ворог окопавсь.
      Та Муравйов, казали, доповів
      У той же день, що Київ захопили.
      Поперед батька в пекло поспішили.
      Та ж вислужитись треба у Москві.
      Багато в Муравйова сил було,
      А скільки проти – важко то сказати.
      Хоч в Києві солдат було багато,
      Та воювати більшість не пішло.
      Хоч уже чули – Муравйов сказав,
      Полтаву бравши: «Я віддав наказа,
      Щоб вирізати без жалю одразу
      Всіх, хто буржуазію захищав!»
      Та думали: то, звісно, не про нас.
      Ми ж сидимо, нікого не чіпаєм,
      Ні тим, а ні другим не помагаєм.
      Тож омине негода й на цей раз.
      А Муравйов, як видно, вже затявсь.
      Прорватись по мостах не удалося,
      Шукати варіанти довелося.
      Про то Петро пізніше вже дізнавсь,
      Як на Подолі постріли знялись.
      З’явились звідкись козаки червоні.
      Зацокотіли по бруківці коні.
      Рубати всіх при зброї узялись.
      То Примаков по тонкому льоду
      Під Вишгородом перевів кінноту,
      Зайшов із тилу. Хто ж учинить спротив?
      Промчали Куренівку й на ходу
      Їх зупинили вже аж юнкери.
      Шалена стрілянина почалася.
      Петро до того лише прислухався
      Та поглядав на вулицю згори.
      Втім, стрілянина почала вщухать.
      А скоро юнкери промаршували,
      Позиції свої, напевно, здали.
      Чого би їм, цікаво, відступать?
      Аж визирнув на вулицю, спитав.
      Узнав, що полк, який нейтральним звався,
      Як тільки стрілянина почалася,
      Був ультиматум юнкерам послав:
      Як із Подолу не підуть самі,
      Тоді солдати за червоних стануть.
      І як було повестися останнім?
      Тут бій на Ланцюговім загримів
      І юнкери у той бік подались.
      Із Лаври раптом кулемет озвався,
      У оборонців кулями плювався.
      Робітники «пов’язані» взялись
      За зброю. Хто лише їх позвільняв?
      Незрозуміле в місті почалося.
      Утримать оборону не вдалося,
      І Муравйов потроху наступав.
      Взяли надвечір Ланцюговий міст.
      Знов бій під «Арсеналом» розпочався.
      Петро до того пильно дослухався,
      Іще на фронті виробивши хист,
      Щоб визначати, де ідуть бої –
      І відстань, і які при тому сили.
      Тож розумів – захисників тіснили,
      Нелегко, мабуть опиратись їм.
      А далі почалося щось страшне.
      Із Дарниці гармати одізвались,
      Чотири дні стрільба не припинялась.
      Здавалося, нікого не мине.
      По Липках били, по Хрещатику,
      Обстрілювали Нову Забудову.
      І падали снаряди знову й знову,
      Щоб шкоду заподіяти таку
      «Багатіям», як Муравйов казав.
      Будинки розбивало вщент, палали
      Руїни, місто у диму стояло,
      І когось кожен постріл убивав.
      В квартирі вікна вилетіли всі,
      І стіни від тих обстрілів дрижали.
      Але Петра то мало хвилювало,
      Він на війні до того звикнуть вспів.
      Його жорстокість дивувала та,
      З якою місто московіти брали.
      Вони чи залякати тим бажали?
      Та ж з того лише ненависть зроста!
      Печерськ на п’яте лютого взяли.
      Пішли чутки, що в храми уривались,
      Безчинствували всяко і знущались,
      Святині грабувати почали.
      Петро не вірив «вигадкам» отим,
      Не можуть так вести себе солдати!
      А сьомого пішли чутки про страту
      Митрополита. Увірвались в дім,
      Пограбували, вивели надвір
      Під стіни Лаври та і розстріляли.
      Від того на душі непевно стало –
      Чи ж Муравйов такий безжальний звір?
      Чи то без його відома творять?
      Що ж то за військо? То вже якась зграя,
      Яка лише вбиває й оббирає.
      Та хтось же те повинен зупинять?!
      За пострілами видно, що бої
      Лише у центрі тільки і тривають
      Та Брест-Литовське поки ще тримають,
      Нема вже інтенсивності тії.
      А восьмого і центр, нарешті, стих,
      Вночі бійці, напевно, відступили,
      Лише шосе ще поки боронили,
      Той відступ прикриваючи своїх.
      Надвечір, врешті, тиша залягла.
      Завмерло місто – що його чекати?
      Сидіти по хатах чи то тікати?
      Та довгою непевність не була.
      Уже вночі погроми почались,
      Вривались у квартири московіти,
      Щоб цінностями в них заволодіти.
      Спочатку за багатих узялись.
      А там пішло. Хапали всіх підряд,
      Хто лише підозрілим їм здавався,
      Хто вулицею йшов, чи хто ховався.
      Так більшовицький починався лад.
      Всіх офіцерів, де би не знайшли,
      Вели до стінки, кожного вбивали,
      Які шинелі офіцерські мали,
      Хоч, навіть, ті вже без відзнак були.
      Стріляли тих, хто десь при владі був,
      Хто, їм здалося, косо подивився.
      Тих, хто багатством з ними не ділився.
      І просто так – бо потяг в тім відчув,
      Щоб когось вбити. Ти ж суддя тепер
      І кат – ти тепер милуєш й караєш.
      А, коли ще і дозвіл на те маєш,
      То ти вже не людина – людожер.
      Петро розправи вже не став чекать.
      Хоча погони заробив він чесно,
      Але кому то нині інтересно?
      Потрібно швидко з Києва тікать.
      Тримаючи в кишені револьвер,
      У сутінках на вулицю подався.
      Де вже перебігав, а де скрадався.
      Стискав так зброю, що долоню стер.
      Лежали трупи по снігу кругом,
      Ніхто їх не збирався прибирати.
      Не припиняли постріли лунати.
      Та він уваги не звертав….Бігом!
      Вже на Шулявці думав – пронесло.
      Та тут аж двоє п’яні із-за рогу.
      «А, ну стояти!» Стали на дорогу,
      Щоб спроби обійти їх не було.
      Петро не думав довго. То війна.
      Два постріли, ті і моргнуть не вспіли,
      Як мертвими на землю полетіли.
      Не вбереглися – то вже їх вина.
      Огледівся – чи не біжать за ним.
      Та люди звикли пострілів боятись.
      Ніхто на те не хоче наражатись.
      Пірнув скоріше в темряву за дім.
      За Києвом віддихався уже,
      Сів на пеньок у лісі відпочити.
      Задумався, що далі мав робити,
      Бо ж на душі, мов хто штрика ножем
      Від того, що, нарешті зрозумів:
      Відсидітися в стороні не вдасться
      Від тої більшовицької напасті.
      Хоч ще не знав, з ким би іти хотів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. * * *
      Ой, снігу снігу білого насипала зима,
      А нам здавалось до цих пір, що і зими нема,
      Десь за морями-ріками вона сніги мете,
      А нам її боятися нема чого. Проте,
      Прийшла зима з морозами, у вікна загляда,
      Вже, наче, осінь сльозами із дахів не рида,
      Висять вони бурульками, замерзли на льоту,
      Неначе б то милуючись на всю красу оту.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. Філіп Август Вільє де Л’іль Адан
      Із півтора століття десь тому
      До одного відомого поета
      Прийшли посли і мовили йому:
      - Чека тебе країна розпростерта.
      Твій славний предок правив в ній колись
      І до цих пір живе про нього пам’ять.
      Тож ти на землю древню повернись
      І стань віднині королем над нами!
      А він послам натомість відповів:
      -Та я ж – поет і іншого не знаю.
      Чого ж то я принижуватись маю
      Аж до звання якихось королів?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. "Битва" біля Карансебешу у 1788 році
      Послухав анекдот від Зеленського про війну Росії з НАТО і пригадалася давня історія, як вміють імперські армії воювати.

      Горілка не доводить до добра.
      Про це не раз вже люди говорили.
      Ви чули, як австрійці бій пропили?
      І це, пробачте, не словесна гра.
      Було то так. Зібралися якось
      Із турками австрійці воювати.
      А Австрія тоді (ви б мали знати) –
      Імперія іще була. Так ось,
      Багато проживало в ній людей,
      Народів різних і, таке бувало,
      Що й мови один одного не знали.
      І ось оте австрійське військо йде
      Супроти турків. Попереду всіх
      Летять гусари, ворога шукають.
      Аж тут циганський табір зустрічають.
      Коней спиняють стомлених своїх
      І, щоби якось дух свій піднести,
      В циган тих діжку шнапсу закупили.
      Ну, сіли, звісно, тут же і розпили.
      Тут треба ж ще й піхоті підійти!
      І зажадали дати трохи їм.
      Гусарам же самим здалося мало,
      Вони піхоті дулю показали.
      А то нахабством видалося тим.
      Зчинилась бійка. Квасили носи,
      Трощили зуби, билися затято.
      Нові загони стали прибувати.
      Хоч перші розібратись ще могли,
      Що «наші» кінні тузять «наших» піших .
      Ті за одних встрявали, ті за інших.
      Так само кулаками «бій» вели.
      Ті, що пізніше стали прибувати,
      Рішили, що то «наші» турок б’ють.
      А вже на турок накипіла лють,
      Отож взялись у ту юрму стріляти.
      Одна з сторін усе ж перемогла,
      Побитого «противника» погнала.
      Австрійські офіцери закричали:
      «Хальт! Хальт!» - та для солдат була
      У метушні чи ж мова зрозуміла.
      Їм видалось, кричать: «Алла!Алла!»
      Тож стрілянина більшою пішла.
      А тут іще й гармати підкотили.
      І бити стали ядрами в юрму.
      До того ж, звідкись вирвалися коні.
      Здалося, що турецька то погоня.
      Таке тут почалось. В огні, в диму
      Метались люди. Військо геть усе
      У ту епічну «битву» вже вступило.
      Само себе стріляло і лупило.
      Здалося – турки мчать , земля трясе.
      Всі кинулися через міст тікать,
      Бо вже здалося – турки беруть гору.
      Не витримавши, міст звалився скоро.
      Тож людям довелося потопать.
      Сам імператор Йосип теж гадав,
      Що з турками прийшлося воювати,
      Хотів був трохи тим покерувати,
      А кінь його із ляку задки дав
      Та й імператор в річку полетів.
      Ото тим тільки й зміг порятуватись…
      Прийшлося туркам довго дивуватись,
      Коли прийшли сюди за кілька днів.
      Навколо гори трупів, купи зброї.
      Хто і кого на полі тім побив?
      Ще перемога в жодному з боїв
      Такою не була для них легкою.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. * * *
      Рум’яне, від морозу розпашіле,
      Спиналось сонце вже на виднокрай.
      А навкруги земля лежала біла,
      Мов хтось пекти зібрався коровай.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. Феодора
      Дивилася на зляканих мужів,
      Які лише про втечу говорили,
      А у душі кипів пекельний гнів,
      Вже далі того слухати несила.
      Вона – Юстиніанова жона,
      Сама імператриця Феодора,
      Мабуть тут залишилася одна
      При розумі. Куди тікать? За море?
      Повсталий охлос так їх налякав,
      Що вони ладні бігти світ за очі
      І їм ця доля вигнанців гірка
      Серця сьогодні злякані не точить.
      Мужі! Герої! Воїни! Скавчать,
      Немов малі побиті цуценята.
      Чи, може, їй у руки владу взять
      Аби цих плаксіїв порятувати ?
      Їй що ?! Вона у бідності жила,
      Дочка дресирувальника простого.
      Вона б, напевно, вижити змогла,
      Адже з дитинства привчена до того,
      Як жити бідно. А вони куди?
      Що вони знають окрім влади й грошей ?
      Якщо втечуть, удруге вже сюди
      Не повернутись. Непідйомна ноша,
      Як видно, влада видалась для них,
      Якщо готові кинути від страху.
      Якщо злякались підданих своїх,
      То уже краще голову на плаху.
      Устала раптом, аж сахнулись всі.
      Юстиніан спинився на півслові.
      Вона ж поблідла, у усій красі,
      Обвела залу поглядом. Готові
      Зірватись з вуст образливі слова :
      - Про що ви тут говорите ? Про втечу?
      Скажіть, чи є розумна голова
      Хоча би у одного з вас на плечах?
      Так, може ви врятуєте життя :
      Вас кораблі уже в порту чекають.
      А завтра як? Такого майбуття
      Лише раби та люмпени шукають.
      Тікаєте ? Тікайте! Та мене,
      Імператрицю не зовіть з собою
      І доля хай гірка не омине,
      Але життя я не віддам без бою.
      Адже палац володаря завжди –
      Єдина гідна для його гробниця.
      А у години щастя чи біди –
      Найкращий саван – царська багряниця.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. * * *
      Небо сірим килимом
      Понад нами кинула
      Зимонька-зима.
      І вітри залітнії,
      Віють непривітнії,
      В них тепла нема.
      Де то гляне сонечко
      У моє віконечко
      Промінцем одним.
      Холоду лякається
      Та усе ховається
      В килимі отім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. Томіріс
      Томіріс гнівно супить свої брови,
      Вислухуючи перських посланців
      І відчува солодкий присмак крові,
      А в душі аж закипає гнів.
      - Я Кір – цар персів, цар царів великий,
      Усіх провінцій цар, Ахеменід.
      Країн, що мною скорені – без ліку,
      Мені вклонився майже увесь світ.
      Ви – масагети, маєте скоритись
      Мені також. Бо взнаєте мій гнів.
      Від нього вам нікуди не подітись…
      Посланець ще щось далі говорив,
      Але Томіріс слів його не чула,
      Перед очей стояв єдиний син,
      Якого клята Персія ковтнула,
      Коли в її лабети втрапив він.
      - Я вашу землю,- знову долітає,-
      Скорю мечами, кров’ю всю заллю.
      Страшіться того, що на вас чекає!
      Скоріться, масагети – я велю!
      Томіріс раптом скочила на ноги:
      - Він крові хоче, жадібний ваш Кір?
      Що ж – коли хоче, то отрима свого,
      Помре, неначе лютий дикий звір!
      Так вашому цареві й передайте!-
      Метнула в гніві блискавки з очей,-
      Усе до слова! Та часу не гайте!-
      Й пішла від них, наслухавшись речей…
      Бій без кінця в ущелині точився.
      Велике перське військо цілий день,
      (Який уже до вечора котився)
      Вслухаючись до стріл дзвінких пісень,
      Вмирало безупинно і безжально.
      Сховатись ніде. А все ж добре йшло.
      На масагетів вдарили навально
      І військо їх побігло, потекло,
      Ховаючись від Кірового гніву.
      А перси слідом. На якуюсь мить
      Забулися про пастку, про можливу.
      Що думати, як ворог он біжить?
      Незчулися, як в пастці опинились,
      Бо покотились камені із гір
      І шлях назад для війська перекрили.
      Хто не загинув, серед них і Кір,
      Метнулися вперед,а там дорога
      Камінням теж завалена була.
      І, як дарунок від чужого бога,
      Смертельна хмара стріл на них лягла.
      А масагети скелі обліпили,
      З’явилися, немов із-під землі
      І стрілами своїми били-били
      За кривди, геть забувши всі жалі.
      Кір, мов не цар, поміж своїх метався,
      Шукав хоча би прихисток якийсь,
      Від стріл безжальних ледве ухилявся,
      Які, йому здавалось, були скрізь.
      І раптом, звівши вгору свої очі,
      Уздрів Томіріс. Здалеку вона
      Стояла непорушно проти ночі,
      Лише обличчям бліда, як стіна.
      І Кір згадав, що він не просто воїн,
      Неначе засоромився того,
      Як вів себе. І смерть прийняв достойно.
      Стріла у серце вразила його…
      Усе скінчилось. Ні одного з персів
      Не залишилось посеред живих.
      Усі, хто з Кіром в землі чужі вдерся,
      В ущелині від стріл чужих поліг.
      Томіріс повеліла серед вбитих
      Їй тіло Кіра перського знайти .
      Лежав володар половини світу
      Й Ахурамазда не зумів спасти.
      Томіріс же, уздрівши його тіло
      Посеред тисяч тіл таких самих,
      Відтяти йому голову веліла
      І вкинути у повний крові міх.
      І її голос навкруги рознісся,
      Дзвінкі,безжальні сіючи слова:
      - Ти хотів крові – то візьми, напийся!
      Хай усі знають: доки я жива,
      Пізнає ворог масагетів силу!
      І, вже про себе стиха додала:
      «Я, як цариця, може б і простила,
      Але простить, як матір – не змогла!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. * * *
      Опускається ніч в мерехтінні зірок
      І повітря холоне в обіймах землі.
      Буде знов у зими малювання урок,
      А мороз візерунки виводить на склі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. Сава Чалий
      Сава Чалий! Сава Чалий!
      Чом душа твоя мовчала?
      Чом не билась, не кричала,
      Щоб себе порятувать?
      Ще пожити закортіло
      Цьому втомленому тілу,
      Гамівну сорочку вділа.
      Звісно, тобі не звикать.
      Зрада – то натура твоя.
      Нащо корчити героя,
      Накладати головою,
      Якщо можна все забуть?
      Жити заново почати,
      Друзям голови стинати,
      Ворогам до ніг складати,
      Щоб їх милості здобуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. Битва при Городку в 1655 році
      - Скажи, Якиме, ти ж козакував? –
      Старі діди усілись на осонні
      Під хатою. Здавалось, напівсонні.
      Розімлілий дехто й очі закривав.
      Щоб не заснути часом, то вели
      Розмови про діла давно минулі,
      Коли вони ще молодими були
      Й багато чого різного могли.
      Яким – худий старий високий дід,
      Що притулився скраю на тій лаві,
      Спочатку вуса пальцями поправив,
      Прокашлявся, щоб голос так, як слід
      Звучав. Лише тоді і відповів:
      - Козакував, звичайно. Ще за Хмеля,
      Як полиши́в я батькову оселю,
      Так в Миргородськім по́лку і служив.
      - А чи багато воювать прийшлось?
      - Та ж вже прийшлося…З ким лишень не бився.
      Хіба лише зі шведом не зустрівся.
      Як ще живим зостатися вдалось?
      - Ти б розповів,бо, не дай Бог, поснем,
      Якусь свою історію цікаву. –
      Озвався дід, що притулився справа. –
      Можливо, сон то якось прожене?!
      - Що ж вам такого би розповісти?
      Хоча… Мабуть, про Городоцьку битву…
      Надумався Богдан у кінці літа
      Походом аж під самий Львів піти.
      Умовив в тому також москалів.
      В похід двома колонами пішли.
      Ми через Теребовлю потягли,
      А москалі, що Бутурлін повів,
      Посунули гуртом на Язлівець.
      Ішли страшніше, ніж сама орда,
      Горіли, кажуть, небо і вода,
      Пустелю залишали на кінець.
      Та що вчинити ми із тим могли?
      Нам треба було ляхів подолати.
      А, як ще й з москалями воювати.
      Та ми б ущент розгромлені були.
      У Бережанах врешті-решт зійшлись
      І далі уже разом подалися.
      Тут москалі смирніш уже велися…
      Чутки до нас, нарешті донеслись:
      Те ляське військо, що Потоцький вів,
      Без помочі татарської зосталось
      (Орда тоді Крим стерегти старалась),
      Злякалось нас і подалось на Львів.
      А далі відійшло під Городок,
      Де врешті-решт воно і зупинилось,
      До бою готуватись заходилось,
      Щоб вирішальний дати нам урок.
      Той Городок на острові лежав
      Посередині річки Верещиці.
      Колись там замок був – татари ниці
      Спалили. Може б, хтось відбудував
      Та грошей на те, наче не знайшлось.
      Тож навкруг міста вал із частоколом –
      Ото і все. Ще й болота навколо,
      Бо ж річище ставками розлилось.
      На острів греблі з двох боків вели,
      По них містяни в місто заїздили.
      Тож ляхи там загін свій залишили,
      Щоб нас ті, може, стримати могли.
      Сам же Потоцький річку подолав
      І табір влаштував на тому боці.
      Брід через річку, мабуть, мав на оці,
      Отож побіля того броду й став.
      Хмель проти нього військом не пішов.
      Бутурліна послав із москалями
      Й Лісницького – полковника над нами,
      Аби пустити трохи ляхам кров.
      До Верещиці скоро підійшли
      І там на її березі спинились,
      Укріплення всі ляські роздивились,
      Як би ми з ними справитись могли.
      Піти на них по греблі – то біда,
      Вони з-за валу всіх нас постріляють –
      На вузькій греблі перевагу мають.
      Але Лісницький тому раду дав.
      Вночі, як все у темряві кругом,
      Ми у човні легкі рибальські сіли,
      Підкралися і місто підпалили.
      Здійнявся на околицях вогонь.
      Злякались ляхи, кинулись гасить,
      Біля воріт позиціїї лишили.
      Багаття те сигналом послужило.
      Здолали наші першу дамбу вмить,
      Ввірвались в місто. Ляхи у той час
      Крізь іншу браму з міста відступили,
      На боці тім за дамбою засіли,
      Аби вогнем своїм зустріти нас.
      А нам чого дарма ризикувать,
      Під ляські кулі себе підставляти?
      Взялись загату поряд будувати,
      Аби по ній став скоро подолать.
      Як ляхи то помітили, знялись
      Та й до своїх скоріше подалися.
      А ми переправлятися взялися,
      Аж доки всі на боці тім зійшлись.
      Тут вже взялись за справу москалі.
      Їм теж себе схотілось показати,
      Як вони вміють з ляхом воювати.
      Рейтари стави війську на чолі,
      Щоб ляхи часом раптом не напали,
      Поки у війську шикування йшло.
      То часу не багато зайняло.
      У центрі піші москалі всі стали,
      Кіннота їх прикрила по краях.
      Тим часом ляхи також шикувались.
      У них кіннота в основному малась.
      Гусари зі списами у руках
      У центрі стали, а легкі кінні
      З обох боків від них розташувались.
      І тут рейтари раптом всі зірвались,
      Лиш курява знялася вдалині.
      Помчали аби вдарити гуртом
      І стрій ворожий в одну мить прорвати.
      Потоцький мусив встріч гусар послати.
      Хоча рейтари залп дали, ніхто
      Проте, із ляхів не призупинивсь.
      Списами тих рейтарів розігнали
      Й на москалів за ними вслід помчали.
      Та, ледве стрій гусарський опинивсь
      Перед стрільцями, вистрілили ті.
      Хто впав з коня, хто із конем звалився.
      Хоч дехто до стрілецьких лав добився
      Та піки перекрили їм путі.
      Гусари, наче у грузькім болоті,
      Застрягли між піхотою. Напір
      Ударний вже скінчився до тих пір.
      Отож, скоріш полишивши піхоту,
      Гусари в свої лави подались.
      А там, зібравшись з силами ще раз
      На москалів напали. Та в цей час
      Кіннотники москальські піднялись.
      Їх раптом Ромодановський повів
      На лівий край супроти кінних ляхів.
      В них москалі врубалися без страху.
      І лівий край не витримав, просів.
      Став відступати. Саме у цей час
      Йшло посполите рушення їм в поміч,
      Про то не повідомивши нікому.
      А ляхи враз подумали на нас,
      Що то ми їх болотом обійшли
      Й збираємось ударити у спину.
      І ляський стрій позиції покинув,
      Усі гуртом на захід потягли
      У паніці. А москалі услід.
      Потоцький намагався їх спинити
      Та ледь до рук не втрапив московітам.
      Рятуючись від смерті і від бід,
      Весь свій обоз лишили на шляху.
      І гетьманський бунчук із прапорами,
      Литаври – все валялось під ногами.
      А ляхи, проклинаючи лиху
      Нещасну долю в Яворів помчали.
      Хоча не всі далеко утекли.
      Одні під ноги трупами лягли,
      А других москалі полоном взяли.
      Якби не ніч, дісталося б усім.
      Лиш темрява когось порятувала,
      Від смерті чи полону заховала
      Під непроглядним пологом своїм.
      Потоцький, як у Яворів діставсь,
      Став посполите рушення збирати.
      Та вже про битву стало тоді знати,
      До нього так ніхто й не приєднавсь.
      А ми тоді вернулися під Львів,
      Де Хмель стояв, тримаючи облогу.
      А він, про ту дізнавшись перемогу,
      Звичайно, дуже з того порадів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. * * *
      Крихтою сніжинка на долоню впала
      Неймовірно гарна. Та уже за мить
      Від тепла мойого крапелькою стала.
      Сніг в теплі ніколи довго не лежить.
      Їй хотілось вільно в небесах літати
      І лягти безкраїм килимом до ніг.
      Та, на жаль, не можна долю обирати.
      Як не поєднати нам тепло і сніг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. Регул
      Раніше слово важило багато,
      Мабуть, тому, що менше було слів.
      Ніхто на вітер їх не смів кидати,
      А вже коли хто слово говорив,
      То знав напевно справжню його ціну.
      А слово честі коли хто давав,
      То вже тримав – нехай би і загинув.
      Під страхом смерті, навіть, не ламав
      Був колись в Римі полководець знаний.
      Регулом звали. Рим якраз тоді
      Із Карфагеном захопився саме.
      Війна ішла на суші й на воді.
      В одній із битв Регул в полон потрапив.
      Ну, звісно, знатний, тож рабом не став.
      У Карфагені спочивав під вартой,
      Кінці війни чи викупу чекав.
      А тут якраз доходить йому звістка,
      Що має він негайно їхать в Рим.
      Що вже за звістка – я не знаю, звісно,
      Але для чогось кликав рідний дім.
      І той Регул до ворогів звернувся,
      Щоб відпустили на якиїсь час.
      Сказав: - Я, слово честі, повернуся!
      І ще й богами римськими поклявсь.
      А вороги…взяли і відпустили.
      Під слово честі. Чи дурні були?
      Чи знали справжню слова честі силу?
      Вони, хоча в війні перед вели,
      Та бачили, що Рим уміє битись,
      Тож думали: приїде в Рим, нехай,
      Почне вмовляти римлян замиритись,
      Дивись – війні-таки наступить край.
      Регул же, в Рим прибувши, без упину
      Вмовляв до перемоги битись всіх.
      Знав – шпигуни аж дихають у спину,
      Але інакше говорить не міг.
      При всім при тому в визначену дату
      Його бірема в Карфаген ввійшла.
      Хоч знав – крім смерті нічого чекати,
      А смерть та буде люта і страшна.
      І смерть прийняв, але дотримав слова,
      І не вважав, що він переплатив.
      Бо ціну слова честі знав чудово
      І з честю вмер, так само, як і жив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. Як козаки не пустили хана ляхам помагати в 1655 році
      - А я скажу вам, хлопці, москалі
      Ніколи свого слова не тримали.
      Ото лише одне на думці мали –
      Як би чужої прихопить землі. –
      Старий козак із келиха сьорбнув
      Та витер вуса рукавом сорочки,-
      То тут, то там ухоплять по шматочку,
      Щоб їхній цар отой московський був
      Собі якогось титула додав.
      У нього й так тих титулів до біса.
      Їх цар і сам не пам’ятає, звісно.
      Та спробував би хтось і не назвав
      Хоча б одного. Крику на весь світ
      І ледь не до війни страшна образа…
      Про що це я? І не згадаю зразу…
      - Що москалеві вірити не слід,-
      Хтось підказав. – Ах, так, про москалів…
      Згадав оце, як у похід ходили.
      То ще при Хмелю. Взимку нас побили
      На Дрижиполі. Я ледь уцілів.
      Багато там козацтва полягло.
      Та й москалів замерзло там чимало.
      Та й ляхам теж поперек горла стало
      І сил в них іти далі не було.
      Але зима урешті-решт пройшла
      І Хмель задумавсь про нові походи.
      В Галичину сходить була нагода,
      Московія війська свої дала.
      Єдино ще – під боком кримський хан,
      Який спроможний плани ті зірвати,
      З ордою прийде ляхам помагати.
      Отож у батька Хмеля визрів план,
      Як хану руки-ноги пов’язать,
      Щоб він не думав у похід рушати:
      Удар потрібно Кримові завдати
      Та сил на теє не відволікать.
      Хіба що, може два якісь полки.
      У москалів став помочі прохати.
      Ті обіцяли неодмінно дати,
      Боярина послали все-таки
      У Астрахань, щоб сили назбирав.
      Калмиків обіцяли підігнати.
      Донці в поході мали помагати.
      Але від слів далеко, все ж, до справ.
      Похід москальський так і не почавсь.
      Чума чи лінь завадили – не знаю.
      Калмики теж з кочів’їв не рушають.
      Отож, похід, здавалось, розладнавсь.
      Тоді от Хмель мене якраз позвав
      Аби на Низ з дорученням послати –
      Низовиків на той похід підняти.
      Та ще когось і до донців послав
      З тим самим. Тож приїхав я на Січ
      Та з хлопцями узявся говорити.
      А їм чого то на січі сидіти,
      Як здобич десь чекає, звісна річ?
      А із донцями вже не первина
      В похід ходити. Тож загін зібрали,
      На отамана вергуна обрали.
      Зібралася десь тисяча одна
      Бажаючих податися в похід.
      Тож навесні на Дон і подалися.
      Донці уже озброєні зійшлися
      Та струги готували, щоб, як слід
      Крим потрусити. Їхній отаман
      Павло, що також звався Чесночіхін,
      Уже татарам влаштував «потіху»,
      Щоб починав задумуватись хан.
      На стругах вийшов в море й розорив
      Аули всі татарські під Азовом,
      Пустив орді ногайській трохи крові,
      Ще й кораблі турецькі захопив.
      Так і не дочекавшись москалів,
      У середині літа й подалися,
      Та за Тамань татарську узялися,
      Розор вчинили на отій землі.
      І десять днів їм не було спокою.
      Хто уцілів, тікали у Тамань,
      Мабуть, усе під впливом сподівань,
      Що турки там прикриють їх собою.
      А в кінці липня, бачачи, що всі,
      Хто зміг, сховались за таманські мури,
      Тоді ми і взялися «зняти шкуру»
      З усіх, хто там за мурами засів.
      Турецькі звички добре знані нам:
      Вони удень їдять всі небагато,
      А, як молитву прочитають п’яту,
      То наїдяться та й лягають там
      Поспати. Тим і скористались ми.
      Тихцем на стругах берега пристали,
      По двоє душ при них позалишали,
      Хай дивляться за стругами тими.
      Самі ж до стін Тамані подались,
      Сторожу сонну швидко подолали.
      Тоді уже на сонне місто впали,
      Рубати туркам голови взялись
      Та всім, хто опір в місті нам чинив.
      Кого убили, кого розігнали,
      Добра собі усякого надбали.
      Я собі гарну шаблю прихопив.
      Взяли в полон чотири сотні аж,
      Три сотні душ своїх також звільнили.
      Не руйнували місто й не палили,
      Бо ж влаштували в ньому табір наш.
      Тоді вже звідти і за Крим взялись,
      Пройшлись походом по містах, аулах,
      Що біля Керчі узбережжям бу́ли,
      Аби всі чимскоріше в Керч зійшлись.
      А там ми їх і візьмемо усіх
      Тепленькими, щоб дарма не ганятись
      За ними по степах, не марнуватись.
      В містечках понад берегом малих
      Ми діяли, як звично в козаків:
      Підпалим місто, з трьох боків палає,
      А ми уже з четвертого чекаєм
      На перших, хто помчить – чоловіків.
      Поб’ємо їх, тоді вже по хатах,
      Бо ж опору нема кому чинити.
      Татар вдалось добряче розорити,
      Посіяли по всьому Криму страх.
      А на початку серпня узялись
      Уже й за Керч. З усіх боків обсіли
      Та видертись на стіни захотіли,
      А турки нам, однак, не піддались.
      Там же й сипахи на той час були,
      І хан татарську надіслав підмогу,
      Як тільки вісті надійшли до нього.
      Ми, навіть, мури міста не взяли.
      Багато покалічили й побили
      Із тих, хто нас на мурах зустрічав.
      Та, врешті, отаман команду дав
      І ми від міста разом відступили.
      Околиці лиш розорили вщент
      Та і в Тамань на стругах повернули…
      Два місяці ми ще в Тамані бу́ли,
      На Крим звідтіль ходили ще і ще,
      Аби татарин спокою не мав.
      Лиш коли море неспокійним стало,
      Ми все здобуте у боях забрали.
      Додому час вертатися настав.
      Спалили місто, сіли й попливли
      На Дон, а звідти вже й на Січ вернули….
      - А що ж татари? А вони де бу́ли?
      - Вони на Перекопі провели
      Все літо. Хоча ляхи раз по раз
      Просили хана чимскоріш рушати,
      Він Крим не побажав тоді лишати,
      В такий для нього неспокійний час.
      Бо ж раптом ми надумаєм і всі
      По Криму із вогнем й мечем пройдемся?!
      Несолодко тоді йому прийдеться.
      Тож він на Перекопі і засів.
      У вересні уже, як ми пішли
      З Тамані, він наказ дав вирушати.
      Але потрібний час тоді вже втратив,
      Бо ж наші вже в Галичині були.
      Було би в нас достатньо сил тоді,
      К’об москалі дали, що обіцяли,
      Ми б Крим тоді добряче потріпали
      А так… Хан нас не візьме на воді,
      А нам його на суші не здолать.
      Тож ми, як ґедзь, вчепилися й кусали,
      Спокійно хану жити не давали…
      Ґедзь хоч малий та спробуй раду дать.
      А що було б, якби то москалі
      Та слово своє стримали?!.. Та хану
      Було б тоді в Криму і геть погано…
      Тож віра їм – останнім на землі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. * * *
      Летіли гуси в краї далекі.
      Туди, де море, туди, де спека.
      Де вічне літо. Чого ще треба?
      Чия ж то туга лунає з неба?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. Пірр - цар епірський
      Пірр – цар епірський з почтом зі своїм
      Якось в задумі по дорозі їхав.
      Поїздка ця – від справ державних втіха,
      Від роздумів про греків і про Рим.
      Кінь йшов спокійно, піднімав пилюку,
      Вона легким здіймалась вітерцем,
      Трава пожухла слалась килимцем
      І спека аж приглушувала звуки.
      Аж раптом кінь царевий захропів,
      Спинився, лячно прядучи вухами.
      Мечі миттєво стиснуті руками:
      Хто думи царські перебити смів?
      Попереду в траві біля дороги
      Сидів великий чорний-чорний пес.
      Він зуби шкірив, аж тремтів увесь,
      Наблизитися не даючи змоги.
      І мрець лежав у нього біля ніг,
      Уже дні три, як його було вбито
      Та й досі пес продовжував служити
      І мертве тіло від чужих беріг.
      Здивований, цар наказав собаку
      Нагодувати, поховать мерця
      І не жалів ласкавого слівця
      Для істинного друга і служаки.
      Сам зліз з коня, ласкаво говорив,
      Протягуючи кусники смачненькі.
      І пес, на диво, підпустив близенько,
      Мов наміри хороші зрозумів.
      Той пес до Пірра дуже прив’язався.
      Добро собаки вміють пам’ятать,
      Ходив слідом, на захист ладний стать.
      Старий господар, певно,забувався.
      Але якось цар військо оглядав.
      В строю юнці безвусі й ветерани,
      Слід перемог і слід поразок – рани
      І кожного цар на імення знав.
      Ідуть вони, карбують крок походом,
      А Пірр стоїть і біля нього пес
      Сидить спокійно. В нього інтерес,
      Аби ніхто господарю не шкодив.
      І раптом пес від чогось загарчав,
      Шерсть стала дибки. Він схопивсь на ноги
      І з гавкотом рвонувся на дорогу,
      На двох солдатів кидатись почав.
      Змішався стрій, що крокував так чітко,
      Солдати вмить вхопились за мечі,
      А пес усе кидається й гарчить,
      Лиша від пазурів на тілі мітки.
      Рвонеться, пошматує і убік.
      І на царя прохально поглядає,
      Немов важливе щось повідомляє.
      Пірр був-таки розумний чоловік,
      Вмить зрозумів: собака не забула
      І вбивць свого господаря знайшла.
      Розмова з ними потім довела,
      Що це вони ті вбивці, справді були.
      Їх покарали, підлих зарізяк.
      Та довго іще люди дивувались,
      На відданість таку не сподівались
      Й серед людей, не те,що у собак.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. Жванецька облога 1653 року
      - Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
      Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
      Страшний голод панів-ляхів в Жванці доконає?
      Хтось орду за те татарську кляне-проклинає.
      Та, скажу тобі, Хмельницький винен сам у тому.
      Розкажу, як було діло – зрозумієш – чому?
      Вже, здавалось, Батіг добре провчив панів-ляхів,
      Мусили б уже, напевно й дрижати від страху.
      Та з весною знов взялися вони воювати,
      Став Чарнецький із Маховським Брацлавщину брати.
      Ледве-ледве Богунові вдалось їх спинити,
      З Монастирища з боями важкими відбити.
      А тим часом ще й Молодву ляхи збунтували,
      Проти Лупула сусідів та й бояр підняли.
      Пішов Тиміш із загоном тестя рятувати.
      Та вдалось велику силу ворогам зібрати.
      Оточили, обложили козаків в Сучаві,
      І волохи, й молдавани, ще й поляки браві.
      Думав було іти батько сина виручати,
      Та полковники від того стали бунтувати.
      Якось у шатро до нього, навіть увірвались,
      Зупинити непотрібний похід намагались.
      Став черкаський прямо в очі полковник казати:
      «Як ходитимеш за сином, Україну втратиш!»
      Розізлився Хмель, говорять, вихопив шаблюку
      І полковникові тому відбатував руку.
      Але й сам все добре бачив – похід у Молдову
      Лише коштувати буде йому часу й крові.
      Бо ж король уже, говорять, зібрав собі сили
      І вони уже зі Львова в похід виступили.
      Сам Хмельницький чекав лише, як прийдуть татари,
      Щоби разом із ордою на короля вдарить.
      Тут його й застала вістка, що сина немає,
      Що погинув в тій Сучаві, військо відступає.
      Везе тіло його сина в Чигирин, додому.
      Як то боляче для нього – не сказав нікому.
      Велів, аби не казали, що ту вістку знає,
      Що в Молдову, в поміч сину-таки виступає.
      Сам же рушив королеві польському навстрічу.
      «Хочу, - каже, подивитись королеві в вічі».
      Як король про те дізнався, почав відступати,
      Став під Жванцем, велів шанці глибокі копати.
      Навів міст у бік Хотина, чекав на підмогу,
      Що Волощина й Молдова надішлють до нього.
      Та й харчі по тому мосту сподівався мати.
      Тут його і довелося Богдану застати.
      Бачив Богдан, що нелегко короля зломити,
      Той устиг добряче табір в Жванці укріпити.
      Тож не став на штурм кидати козацькії лави.
      Вирішив, що голод зробить за нього ту справу.
      Сам став табором подалі, повелів татарам,
      Нехай ляхам у таборі дадуть добре «жару».
      Оточила орда ляхів, почала облогу,
      Ні звідтіль не випускає, ні туди нікого.
      Та постійно нападає, не дає спочити.
      Ой, нелегко було ляхам в таборі сидіти.
      А союзники, хоч поміч і пообіцяли
      Та ж три тисячі усього до нього прислали.
      Але й те лише на шкоду королю, їй Богу,
      Перерізали татари всі шляхи-дороги.
      Нема звідки харчі взяти, військо годувати.
      Його жовнірам прийшлося вже голодувати.
      Кінець жовтня уже ляхам кінцем видавався,
      Ніхто в місто та із міста уже не прорвався.
      Облягли його надійно татари й козаки,
      Тож надія перемоги пропала усяка.
      А козацькії загони в Галичину ходять,
      Із Волині цілі стада худоби приводять.
      Їм є чого їсти-пити. А в ляхів хвороби,
      Прямо пошесть почалася, нічого не зробиш.
      Вже надумав король було Хмелеві здаватись,
      Бо ж не було на що йому уже сподіватись.
      І тут саме москалики «свиню» підложили.
      Ще аж на початку жовтня в Москві порішили,
      Раз просив Хмельницький стати під царськую руку,
      То погодилася Дума боярська на злуку.
      Дочекались, коли, врешті хвилина настала
      І от-от все ляське військо здаватися мало,
      Появились посланці їх «з радісною вістю»
      Та ще й так, щоб було чутно про те миль на двісті.
      Щоб почули то татари, для них все й робилось,
      Щоби хану буть в союзі з Хмелем розхотілось.
      Як до хана долетіли ті недобрі вісті,
      Розлютився він, звичайно, обурився, звісно.
      Як із ворогом татарським Хмель водитись стане,
      То дарма нехай чекає помочі від хана.
      Став хан вести перемови з Яном Казиміром,
      Як війну цю закінчити найскоріше миром.
      Королю діватись ніде, він на будь-що згоден,
      Отож швидко підписали мирову угоду.
      Дав король сто тисяч злотих хану відступного,
      Ще й таємної добився згоди хан від нього:
      Сорок днів він має право Волинь грабувати,
      Аби здобичі з походу й ясиру набрати.
      Пішов хан та свої орди потягнув до Криму,
      Тільки попіл й слід кривавий тягнувся за ними.
      Розлютився тут Хмельницький від такої зради,
      Що від того й хан, напевно був зовсім не радий.
      Сам повів услід татарам Хмельницький загони,
      Вирізали всі чамбули, які лиш догонять.
      А тут ще й Богун назустріч виступив з полками,
      Розверталися татари й чимскоріш тікали,
      Бо, хто не встигав тікати, там же й залишався,
      З людоловами полковник гратись не збирався.
      Від чамбулів в кілька тисяч – кілька сот лишалось,
      Коли ті в страху до хана у кіш повертались.
      А, віддячивши татарам за підступність й зраду,
      Не став полки повертати Хмель до Жванця, правда,
      Повів полки українські вже до Чигирина,
      Аби врешті поховати загиблого сина.
      А у ляхів вже і сили радіти не було,
      Вибралися, як з могили й на Львів повернули.
      Так, урешті й закінчилась Жванецька облога,
      Не зміг виграти Хмельницький із неї нічого.
      А все москалі прокляті – ще й поміч не дали,
      А зробили, щоб татари ворогами стали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. * * *
      Небо посіріло і дощем стіка,
      Піднялась водою споєна ріка,
      Під ногами хлюпа, смутно на душі
      І з великим скрипом пишуться вірші.
      Вже давно не чути в небі журавлів,
      Їх привіт останній рідної землі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. Муцій Сцевола
      Колись у Римі правили царі,
      Але Тарквіній був такий жорстокий,
      Що викликав всього народу гнів
      І він повстав якось одного року
      Та й геть прогнав жорстокого його
      Аби навік позбутися тирана.
      А той помчав в Етрурію бігом
      Жалітися й зализувати рани.
      Сусід північний вигнанця пригрів,
      Нагодою надумав скористатись.
      Порсена військо чимале привів
      Неначе за Тарквінія вступатись.
      Насправді ж цар Порсена уважав
      Рим ледве що не власністю етрусків
      І утрачати владу не бажав.
      Отож рішив їм не давати спуску.
      Орда етруська місто облягла
      Так щільно, що і миша не проскочить.
      З облогою слідом нужда прийшла –
      Не так війна, як голод сили точить.
      Вже поміж люду поголос пішов,
      Що краще, мабуть, ворогу скоритись.
      Навіщо дарма проливати кров,
      Все рівно від етрусків не відбитись?
      Тоді й поклявся Муцій молодий,
      Що вб’є Порсену, щоб порятувати
      Рим з тої неймовірної біди.
      Переодягся у етруське плаття
      Й прокрався нишком у етруський стан.
      Порсена саме з радниками разом
      Сидів біля жертовника і там
      Солдатам платню видавав тим часом.
      Спинився Муцій, ніж в руці стиска,
      Він же Порсену у лице не знає.
      Готова кару принести рука,
      Але кому? Боїться, як спитає,
      То зразу ж схоплять вороги його.
      Отож рішив віддатись на удачу.
      Рішуче підійшов й ножа свого
      Встромив в того, чий одяг побагатший.
      Що почалося? Біганина, крик,
      Етруски миттю Муція схопили.
      Він не тікав – тікати бо не звик,
      Стояв у очі їм дивився сміло.
      Хоч у душі коти його шкребли,
      Бо зрозумів, що не того потрапив.
      Ось він – Порсена – уцілілий, злий,
      Кричить щось перелякано солдатам.
      Коли вляглася трохи метушня,
      Порсена заспокоєний усівся
      І очі злі на Муція підняв,
      Мовляв: ну що, юначе,помилився?
      Тепер тримайсь! Та Муцій не знітивсь,
      Дивився прямо ворогові в очі:
      - Так, царю, вибач, справді, помиливсь,
      Тож можеш мене стратити, як хочеш!
      Але за мною сотні ще прийдуть,
      Від їх мечів тобі не врятуватись!
      - Мене?Лякати? – неймовірна лють
      Порсену, навіть, змусила піднятись.
      - Агей, несіть знаряддя для тортур!
      Ти пожалкуєш, що на світ родився!
      Із тебе зараз спустять десять шкур!..
      Зневажливо на нього подивився
      Юнак і мовив:- Царю, то дарма!
      Бо римляни не тільки вміють битись.
      Такого болю в світі ще нема,
      Якого б ми не спромоглись стерпіти.
      З словами цими руку він поклав
      В огонь жертовний. Аж вона затліла.
      Та він стояв і виду не подав,
      Немов йому нітрохи не боліло.
      І тут Порсену переляк вхопив:
      Якщо і справді всі такі у Римі,
      Як цей юнак йому наговорив,
      То хай живуть, як хочуть, бог із ними.
      Він відтягти від полум’я велів
      Та відпустити хлопця геть до Риму,
      А військо у Етрурію повів,
      Радіючи, що лишились живими.
      Допоки є в державі юнаки
      Такі, як Муцій. То ніякі біди
      Їй не страшні, ні ворог ніякий,
      І ніякі «турботливі» сусіди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. Бій під Монастирищами в березні 1653 року
      У корчмі нема як продихнути,
      Дим кругом коромислом стоїть.
      Хтось уже набрався й гомонить
      Голосно, усім в корчмі тій чути.
      Там сидять селяни й мовчки п’ють,
      А в кутку за стіл козацтво всілось.
      Видається, наче вперше стрілись.
      Корчмаря з замовленнями ждуть.
      Коли кухлі брязнули об стіл,
      Узялися, горло промочили,
      А тоді уже й загомоніли,
      Зрідка озираючись навкіл.
      Двоє були тільки-но з Січі,
      Третій говірливий із Полтави,
      У Черкаси добиравсь у справах.
      А четвертий стомлено мовчить,
      Якусь думу думає, мабуть.
      От Степан з Полтави і вчепився:
      - Чоловіче, хто ти? Назовися!
      В нас із незнайомцями не п’ють.
      Той від дум, нарешті, відірвавсь,
      Усміхнувся: - Вибачайте, братці,
      Притомився, ледь сюди дістався.
      Із Кальницького полку я, Панас.
      - Із Кальницького? Що під Богуном?
      - То мій полковник. – Розкажи, козаче…
      Тут вістки розлетілися, неначе…
      Коротше, правда, а чи ні воно,
      Що копняка Чарнецькому дали
      Такого, що втікав він без оглядки?
      А військо все його із переляку
      Ще довго зупинити не могли?
      - Що так, що ні – сказати не берусь.
      За ляхами далеко ми не гнали,
      Але, що добре прочухана дали,
      То точно. – задоволено всміхнувсь,
      Згадавши, певно, щось таке собі
      Із того, що побачить довелося.
      - Та ж розкажи, як Богуну вдалося
      Чарнецького побити в боротьбі?
      Почувши, про що мова, навкруг них
      Зібрались всі, послухати охочі.
      Панас на мить примружив свої очі,
      Немов думок збираючи своїх,
      А далі свою розповідь повів
      Про те усе, що довелось побачить,
      Про славу, про звитягу, про удачу,
      Про Богуна й заклятих ворогів:
      - Весна ще не вступила у права.
      Хоча вітри із півдня вже гуляли,
      Сніги поволі у струмки спливали
      І степ навкруг потроху оживав.
      Ми ще зимовим розкладом жили.
      Стояли сотні по своїх квартирах.
      Із ляхом, наче ж розійшлися миром,
      Хоч ляхи і порушити могли.
      Ми ж прикордонний полк. Отож, на нас
      Вони б якраз найперше і напали.
      Та поки злих вістей не долітало
      І сподівавсь Богун, що буде час
      Зібрати полк, як щось не так піде.
      Вже ж досвід із Нечаєм добрий мали.
      Але, все рівно, бачиш, узівали,
      Не знали, що Чарнецький з військом йде.
      А він хоругви панцирні зібрав
      З п’ятнадцять тисяч жовнірів і шляхти.
      Та ще й німецьких найманців багато.
      Крім того слуг обозних купу мав
      І челяді озброєної. Всіх
      Ще тисяч десять можете додати.
      Та й Чорним шляхом взявся простувати
      На Умань. Розсилав злодюг своїх
      Вогнем й мечем населення карать.
      Вони усіх жорстоко катували,
      Міста і села люто плюндрували,
      Щоб по собі нічого не лишать.
      Швидкі загони нищили були
      Застави наші і малі містечка.
      І, вже як були зовсім недалечко,
      До Богуна ті вісті донесли.
      На збори часу зовсім не було.
      Бо, щоби полк докупи весь зібрати,
      То треба тиждень, а то й більше мати,
      А ще ж дороги зовсім розвезло.
      Тож він чотири сотні встиг зібрать
      І став гадати – де б з тим військом стати,
      Аби дорогу ляхам перетяти.
      Та часу довго не було гадать.
      Отож він Монастирища обрав
      За кілька верст від Кальника над шляхом.
      Його ніяк не оминути ляхам.
      Отам з своїми сотнями і став.
      Воно – містечко, наче і мале,
      Але, при тім, міцну фортецю мало,
      Що на узвишші над ріку стояла.
      Хоч дерев’яний замок той, але
      Із трьох боків там урвища, яри.
      Серед боліт ще річка протікає,
      Що ж трьох боків фортецю омиває.
      А ляхам, щоб задертись догори,
      Потрібно вовчі ями подолать
      Та шанці, та рови, та частоколи.
      Не надто гарне ляхам бою поле,
      Бо ж з заходу лиш можна наступать
      Через то все, що перепинить шлях.
      Та й ми ж сидіть не будемо, чекати,
      Свинцевими гостинцями стрічати
      Усіх їх будем. Не зрадіє лях…
      А, ще одне: за річку, між ярів
      Ще слобода Аврамівка. З валами
      І палісадом. Зовсім поряд з нами.
      Богун туди кінноту перевів.
      Лиш сотню в Монастирищах лишив
      Кгрозденка та іще кінноти трохи.
      А тут і ляхів вздріли, як гороху.
      Чернецький нас узяти поспішив.
      Два дні безперестанку йшли бої.
      І день, і ніч вони нагору дерлись.
      Але у оборону нашу вперлись,
      Лиш трупи залишаючи свої.
      Та вперто лізли і по трупах тих.
      На другий день вже вдерлися до міста,
      Вал захопили, далі стали лізти.
      Вже сил немає зупинити їх.
      Уже Кгрозденко мертвим поваливсь.
      Вже частокіл і замок підпалили
      І перли ляхи з усієї сили.
      І нам лиш шанс померти залишивсь.
      Але вночі у темряві й диму,
      Як ляхам поволока вкрила очі,
      Богун за міст в Аврамівку проскочив
      І дав наказ загону своєму
      Всім кожухи навиворіт одіть,
      Як то татари дуже полюбляють.
      Вже ляхи перемогу відчувають,
      Аж з тилу тут на них «орда» летить.
      З татарським галалайканням вони
      Зненацька на тих ляхів налетіли.
      Куди ураз й поділась ляська сила.
      Лиш здогадом налякані одним,
      Вони, немов ошпарені, мерщій,
      Полишивши і вантажі, й обози,
      Помчали геть подалі по дорозі.
      Ніхто уже не згадував про бій.
      Наввипередки мчали через ліс,
      Покинувши поранених і хворих,
      І все, що нахапали на цю пору,
      Немов за ними гнався якийсь біс.
      Встеляли своїм трупом Чорний шлях.
      А наші гнали слідом і рубали
      Усіх, що лиш під руку потрапляли.
      І ляхів підганяв постійно страх.
      Так деякі пробігли і сім миль,
      Що, навіть кінні їх не наздогнали.
      Лише під ранок наші повертали,
      Хоч втомлені та раді від зусиль.
      А скоро Хмель на поміч нам прибув.
      Та припізнився. Ляхів вже не знати.
      Велів Івану все розповідати.
      А, коли всю історію почув,
      То голосно став довго реготати
      Та Богуна поплескав по спині,
      Що гарно прислужився на війні
      І зміг належну відсіч ляхам дати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. * * *
      Посіріла осінь, помарніла осінь.
      Сонечко із неба позирає скоса.
      Скинули дерева золотії шати.
      Скоро, уже скоро зиму зустрічати.
      А вона з собою приведе морози
      І замерзнуть швидко всі осінні сльози.
      Все вона накриє білим покривалом,
      Буде доглядати, щоб воно лежало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. Марк Курій Дентат
      Марк Курій Дентат - переможець самнітів
      Сидів біля вогнища й ріпу варив,
      Аж тут і посли переможених звідти,
      Де в горах для римлян чужих, непривітних
      Він все їхнє військо ущент розгромив.
      Прийшли із дарами, щоб миру просити,
      Але він дари ті відмовився взять,
      Сказав: - Доки цим от обідом я ситий,
      Не хочу я бути багатим, самніти,
      А краще над вами мені панувать!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. Битва під Батогом 1652 року
      То не грім гримить у полі, не вогонь гуде,
      То Тимофій до Молдови свататись іде.
      І «сватів» із ним чимало – козаків, татар.
      Сонце той похід вітає радісно з-за хмар.
      Йдуть «свати», пісні співають, на весь степ їх чуть.
      Нехай у Молдові знають, що свати ідуть.
      Здумав Богдан оженити старшого свого
      На Розанді - доньці гарній Лупула того,
      Що в Молдові тоді правив. Може б, сват поміг
      Йому з ляхами боротись, подолати їх.
      Йде Тиміш через Ладижин та «сватів» веде,
      А за ним тихенько батько із полками йде.
      Раптом хто захоче сину шлях перепинить,
      Доведеться тоді йому добре пояснить,
      Щоб не заважав коханню, щастю молодих.
      Бо коханню заважати – то великий гріх.
      Ой, не радів зовсім Лупул сватанню тому,
      Не хотілось мать поляків в ворогах йому.
      Хотів якось «пропетляти», тож листа послав
      Аби гетьман Калиновський його виручав.
      А у ляхів свої види на Молдову є.
      Калиновському ж і помста спати не дає.
      Він Богданові ще й досі Корсунь не простив,
      Скільки років у полоні у Криму провів.
      Тож зібрав чимале військо, під Ладижин став,
      Понад Бугом чималенький табір збудував,
      Бо ж чекав ще на підмогу звідусіль полки.
      Хоч було достатньо сили в нього. А, поки
      Лаштувати взявся військо, бо ж поміж вояк
      Він не мав авторитету, не здобув ніяк.
      Через що з Пшиємським в нього вийшли нелади.
      Бо ж той поміж тих вояків, як герой ходив.
      Тож і злився Калиновський та чекав на вість,
      Коли ж зможе на Тимошу він зігнати злість.
      А, тим часом, від Богдана лист прибув йому.
      Іще більше розізлився, бо в листі тому
      Той писав, що неслухняний його старший син
      Захотів жону узяти, йде в Молдову він.
      Чому ляхи зупинились на шляху його?
      І лихого чи не мають на умі чого?
      Бо ж свати гарячі в сина – варто зачепить,
      То вони в гарячці можуть добре і побить.
      Щоб не було ляхам лиха – краще б відійшли
      І дорогу до Молдови синові дали.
      Сам Тиміш звернув на північ, наче оминав
      Ляський табір і напасти наміру не мав.
      Поки ляхи за «сватами» розвідку вели,
      Тут південніше йі татари річку перейшли.
      А на другий день напали ляські табуни
      Та коней собі забрали багатьох вони.
      А на перше червня й зовсім близько підійшли.
      Так, що з табору їх ляхи бачити могли.
      Послав тоді Калиновський кінних проти них
      Та татари завернули в степ коней своїх.
      Вже зібрались було ляхи гнатись по сліду,
      Як дізнались, що козаки і татари йдуть.
      Тож вернулися у табір. Клята ж татарва
      Мчить слідом і, кого бачить, того убива.
      Тут примчала і сторожа з півночі якраз,
      Кричать: - Там Тиміш зненацька налетів на нас!
      Полякались тоді ляхи, раду завели,
      Пробиватися із боєм радить почали.
      Залишити табір німцям, хай боронять тут,
      А самі вони прорвуться і війська зберуть
      Та й ударять з усіх боків…Калиновський встав:
      - Боронитимемо табір! – тільки і сказав.
      А вночі, як ляхи раду в таборі вели
      І полки й орда з Богданом за Буг перейшли.
      Зайняли навкруг висоти, стали у лісах.
      Не промчиться непомітно поміж них і птах.
      Як дізналось ляське військо, що гетьман рішив
      Дурно табір захищати - гнів всіх охопив.
      - Краще Хмелю піддамося, гетьмана здамо!
      Ми ж такий великий табір не відстоїмо!
      Калиноввський налякався, до німців помчав,
      Їхній полк окремий табір понад річку мав.
      Лиш на них і сподівався гетьман у той час.
      А уся кіннота ляська здумала якраз
      Через Буг скоріш тікати, поки бій не йде,
      Може там в степу рятунок для себе знайде.
      Хутко кинулися в воду, на той бік пливуть,
      Калиновський німцям каже, хай услід їм б’ють.
      Піднялася стрілянина – німці б’ють своїх.
      Ті коней на них кидають, щоб прикрили їх.
      Почалася колотнеча. Ледь Богдан прознав,
      То одразу у атаку козаків погнав,
      Щоб врубались в середину табору того
      І надвоє розділили чимскоріш його.
      Та велів Золотаренку з півночі іти,
      Від Ладижина на табір козаків вести.
      Бачить тоді Калиновський – непереливки.
      Кинув на Золотаренка піші він полки.
      Сам же взяв усю кінноту, що іще була,
      Аби з ним вона на південь на татар пішла.
      Ледве вирвалися ляхи з табору того,
      Розлетілися, розбіглись степом аж бігом.
      Нема кому воювати, з ким татар долать.
      Калиновському прийшлося в табір повертать.
      А у таборі не знають – хто уже і де,
      Скрізь страшенна колотнеча табором іде.
      Напосілися козаки, ляхів розвели.
      Там Пшиємського з полками у кільце взяли.
      Тут Собєського загони з усіх боків б’ють,
      Розвернутись, роздивитись ляхам не дають.
      Вже і сутінки спустились, наступає ніч,
      Колотнеча не стихає, скрізь лунає клич
      Ляхів бити. Лиш татари в стороні стоять,
      В темряві супроти ляхів битись не хотять.
      Коли темряви бояться, то Тиміш велів,
      Щоби хтось копиці сіна в таборі спалив.
      Запалало, освітило усе навкруги,
      Добре видно, де козаки, а де вороги.
      Тоді й кинулись татари в поміч козакам,
      В сподіванні, що їх здобич в таборі чека.
      Опирались люто ляхи, билися на смерть,
      А вона тоді зібрала душ у торбу вщерть.
      Бо ж нікого не жаліли козаки в бою.
      Велів Богдан, хай нікому спасу не дають.
      Поки ляхів добивала в таборі орда,
      Тимофій наказ козакам йти на німців дав.
      Налетіли козаченьки на німецький стан.
      Там сховався, поміж інших і ляський гетьма́н.
      Бій короткий та жорстокий , табір здобули
      І усіх підряд рубати вони почали.
      Не дивилися – чи ляхи, чи то німці є,
      Ледве ворога побачить козак, то уб’є.
      Тут загинув Калиновський, син його поліг,
      І Собєський упав мертвим козакам до ніг.
      А тим часом на півночі бій іще кипів,
      Ляхів там Золотаренко добре напосів.
      Та ті люто опирались. Коли бій затих
      Тут на півдні, то Тиміш всіх козаків своїх
      Повів тому помагати. Вдарили у тил,
      Напосілися на ляхів, стисли з усіх сил.
      І рубали, вирізали до одного всіх.
      Пам’ятали – велів гетьман не жаліти їх.
      Полягли тут і Пшиємський, Одживольський та
      Ще багато простих ляхів – хто ж ім’я питав.
      За півночі стихла битва – нема кого бить.
      Усе військо ляське майже покотом лежить.
      А під ранок прибув Богдан, поле оглядав.
      Весь полон, що залишився і добро віддав
      Він татарам. Добра було вдосталь отого,
      Полонених зовсім мало. А усе того,
      Що знав Богдан, як татари полон наберуть,
      То кидають тоді битись та у Крим ідуть.
      Щоб вони так не чинили, він наказ і дав,
      Щоби живих в бою ляхів ніхто не лишав.
      Може, то було й жорстоко та ж війна була,
      Та і рана берестецька ще ж не зажила.
      Сам забрав собі гармати – бо у них нужда
      Та й наказу вирушати до Молдови дав.
      Подивився, скільки вбитих в таборі лишив
      Та місцевим поховати їх усі велів.
      Ті не стали то робити – багато ж таки.
      Довго ще на тому полі біліли кістки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. * * *
      На сім верстов навколо чисте поле,
      Де погляду ніщо не зупиня.
      Рідкі посадки ген на видноколі.
      Хоч кинеш погляд, наче, навмання,
      Та він ніде не стріне перепони.
      Пронизаний свободою наскрізь,
      Степ не сприйма табу і заборони,
      Тут все безмежне – широта і вись.
      Хто із дитинства серед степу виріс,
      Не зможе жити у коробках міст,
      Свободу не сприйматиме, як милість,
      Стоятиме завжди на повен зріст.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. Мазепа
      Хто він: герой чи зрадник?
      Іуда, а чи святий?
      На зло чи добро направив
      Життєвий здобуток свій?
      Чого він хотів? Що бачив
      В своїх потаємних снах?
      Чи, як Герострат, хотів би
      Ім’я залишить в віках?
      Ні, мабуть, святим не був він.
      Героєм? Можливо й так.
      Та, мабуть і Геростратом
      Не мріяв бути ніяк.
      Він просто любив Вкраїну.
      Та це не його був час.
      Прийшов він аж надто пізно
      І надто рано почав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. Бої під Білою Церквою 1651 року
      Як вечір опускався на село,
      Управившись з роботою надворі,
      Сімейство повечеряло і йшло
      До хати спочивати. У цю пору
      Старий Микола усідавсь за стіл,
      Запалював свою воскову свічку,
      Брав із полиці пера і чорнил
      Та ще паперу паку невеличку.
      І спогади прожитого тоді
      Рядками укладались на папері.
      Він часто в довгих роздумах сидів,
      Незмигний погляд втупивши у двері.
      Пригадуючи, знов переживав
      І молодість свою в ту славну пору.
      Бажання зберегти усе то мав,
      Бо ж і Господь призвати може скоро.
      Є що онукам переповісти,
      А ті чи далі зможуть передати.
      Тож і вкладає пам’ять на листи,
      Які її і мають зберігати.
      Сьогодні він у спогадах дійшов
      Гіркої Берестейської невдачі.
      Від того аж холоне часом кров,
      Хоча він і не був там, і не бачив
      Та чув багато спогадів гірких,
      Які уже зостались на папері.
      Тепер, що далі пригадати зміг,
      То і почав писати по вечері.
      « Богдан, свої полишивши війська
      Під Берестечком, полетів за ханом.
      Поразка уже бачилась гірка,
      Тоді узагалі усе погано.
      Він хана аж за сотню верст догнав,
      Вблагав орду на поле повернути.
      Той разом з ним на Чорний шлях помчав,
      Де хоч орди частина може бути.
      Та те, що стріли, злякане було,
      Для бою з ляхом зовсім не придатне.
      Немов вода крізь пальці протекло,
      В степу рятунку подалось шукати.
      Та хан Богдану все ж пообіцяв
      На Синіх Водах знов орду зібрати.
      І з тим Богдан назад і повертав.
      Велів військам під Білу відступати,
      Щоб там Богун і табір лаштував,
      Туди і всі полки велів збирати.
      Універсали всюди розіслав
      Аби народ на ляхів піднімався
      І їм весь час спокою не давав.
      Щоб лях ходив кругом і озирався.
      І спалахнула Україна враз,
      Ворожо ляське військо зустрічала.
      Воно і так поменшало якраз,
      З-під Берестечка рушення помчало
      Скоріш додому. Та й король пішов.
      Тож залишилась ледве що третина.
      Потоцький вів його походом знов
      Аби скорити, врешті, Україну.
      Як українську «лінію» пройшли,
      То ляхи дуже-дуже дивувались –
      Міста і села чепурні були,
      В порядку господарства всі тримались.
      Народ, щоправда, хутко розбігавсь,
      Ледь бачив ляхів десь на видноколі.
      Тож ворог зруйнувати все старавсь,
      Лишивши по сліду пустелю голу.
      А люди мстили ворогу за те.
      Загонами зненацька нападали.
      І опір лютий той щодень росте.
      А війська ж поки ще не зустрічали.
      Пройшовши Любар, Паволоч, пішли
      Через Триліси, де Богдан поставив
      Загін козацький. З боєм узяли,
      Спалили місто. Ляхам на розправу
      Потрапив сотник, що там керував.
      Вони його на палю посадили,
      Але вночі народ його украв,
      Щоб поховати, як належить тіло.
      Богдан, тим часом, Білу готував
      До оборони. Табір ладнували,
      Який поміж ярів над Россю став,
      Вали навкруг високі насипали,
      Гармати розмістили на валах,
      Аби було чим ляхів зустрічати.
      Туди постійно допомога йшла.
      Тож табір той нелегко було взяти.
      Богдан у полі битись не хотів,
      Бо знав, що в ляхів значно більші сили.
      Кіннотою Потоцький би зломив
      Важкою його в полі, якби стріли.
      А в нього якраз кінних і катма.
      Татар поки обіцяних не видно.
      Та і гармат в достатку теж нема.
      Тож краще ляха тут зустріти гідно.
      Іще лякало, що на поміч тим,
      Що мав Потоцький, ще й Литва збиралась.
      Йшов Радзивілл із військом зі своїм,
      А в нього два десятки тисяч малось.
      Не дати б їм з’єднатися. Та як?
      Хіба Мартин Небаба їх зупинить?!
      Замало сил в полковника, однак.
      Хоча, можливо, вдарить їм у спину?!
      Я був тоді ще зовсім молодий,
      Козакував в Чернігові, в Небаби.
      Гарячкував весь час та рвався в бій,
      Своє геройство проявити аби.
      І тут гонець із Лоєва примчав,
      Бо Радзивілл із Річиці простує.
      Небаба посланців туди послав.
      Там переправу наш загін вартує,
      Тож важко б переправитись було
      Литовцям за Дніпро. Тож з Радзивіллом
      Посольство мову, начебто, знайшло.
      Він обіцяв – поверне свої сили
      Від України. Виділив загін
      Із Мирським, на Смоленськ його відправив.
      Та з півдороги повернувся він
      І, через Сож здолавши переправу
      Зненацька на нас в Лоєві напав.
      Небаба, ледве про таке дізнався,
      Нас всіх підняв й до Лоєва помчав,
      А там на того Мирського напався.
      Ми їх затисли поміж двох вогнів,
      Здавалося, ще трохи – і розчавим.
      Гарячка – то погано на війні.
      Бо ж Радзивілл тим часом переправив
      Свої війська через Татарський брід
      І вдарив з тилу. Важко нам прийшлося.
      Не розберешся – де тут хто, як слід.
      Лиш Подобайлу якось удалося
      Зібрати хоч частину козаків
      Та відступити звідти із боями.
      Небаба ж бився проти ворогів
      В оточенні, не мав страху ні грама.
      Як ляхи в руку ранили його,
      То шаблю взяв він лівою рукою
      Та й бився далі. Вороги кругом
      Боялися ставати з ним до бою.
      Та ж їх багато. Врешті він упав
      Порубаний. І козаків багато.
      А Радзивілл до Києва помчав.
      Аби Богдану дати про то знати,
      Мене полковник вістовим послав.
      Та, поки я на Білу добирався,
      Вже Радзивілл і Києва достав
      І магістрат йому без бою здався.
      Ворота міста просто відчинив,
      Литвини ж їм віддячили добряче –
      Увесь Поділ від дяки погорів.
      Такого Київ вже давно не бачив.
      Богдан, дізнавшись, лиш рукой махнув,
      Не було сили Київ боронити.
      Та із полком дорогу перетнув
      Під Фастовом,литвинів щоб спинити.
      Спинить спинив, хоча і не розбив.
      Та ж виграв час, щоб прибули татари.
      Тоді на Білу знову відступив,
      Поки Потоцький ще туди не вдарив.
      З’єдналися обидва вороги
      Та й рушили армадою на Білу.
      Тепер вже точно нам не до снаги
      Їх подолати. Бо ж велика сила.
      Хоча татари скубали весь час
      Та й козаки в спокої не лишали,
      На ляхів нападали кожен раз
      І кожен раз їм збитків завдавали.
      Нарешті ті до Білої дійшли
      І став Потоцький військо шикувати.
      Своїй піхоті центр відвели,
      Попереду поставили гармати,
      Позаду прикривали їх кінні.
      Усе то під Потоцького рукою.
      Кіннота ляхів в лівій стороні
      І Калиновський їх веде до бою.
      А Радзивілл з литвинами стояв
      На правім боці. Стали серед поля.
      Потоцький війська нашого чекав
      Аби війни рішити, врешті, долю.
      Але Богдан з ним битись не пішов.
      Герцівники, щоправда, нападали,
      Пускали ляхам в полі трохи кров
      Та військо з-за валів не виступало.
      Простоявши отак два дні дарма,
      Узявсь Потоцький табір штурмувати.
      Та сил достатньо для того не мав,
      Тож довелося нас в облогу брати.
      Зладнали ляхи власні табори –
      Литвини свій поставили окремо.
      Вспокоїлися, наче до пори,
      Хоча боялись, що ми нападемо.
      Отак і простояли кілька днів.
      Нам було важко, але важче ляхам,
      Бо ж у чужій стояли стороні
      І кожен крок давався їм зі страхом.
      Селяни перекрили всі шляхи,
      Усі обози хутко відбирали.
      Тож ляхам було геть не до пихи,
      Коли поїсти так, як слід не мали.
      Та ще й хвороби в таборі взялись.
      Ярему, врешті, з того смерть забрала.
      З литвинами проблеми почались,
      Вони бажання тут сидіть не мали.
      Та ще й чутки, що десь іде орда
      До нас у поміч, ляхів налякали.
      Тоді вже точно буде їм біда.
      Отож вони зговірливіші стали.
      Потоцький перемовини почав,
      Хоча умови виставив погані,
      Богдан його хутенько уламав,
      Що ляхам носа задирати рано.
      Але і в нас нелегко все було.
      А там зима вже скоро на підході.
      Хоч все і до замирення ішло
      Та нам умови виставляти годі.
      Зійшлися посередині, усе ж –
      Не Зборів і не ляські забаганки.
      Козацтво поміж Київських лиш меж
      І в двадцять тисяч – зовсім не багато.
      Пани тепер вертатися могли
      І знов в своїх маєтках панувати.
      Ми, звісно, невдоволені були.
      Але ж Богдану краще було знати.
      Хоч договір із ляхом підписав,
      Дотримуватись зовсім не збирався.
      Та ж передишку у війні тій мав
      І нею він належно скористався».
      Поставив крапку. Свічку загасив,
      Іще посидів в темряві кімнати,
      Мов не хотів вертати з тих часів,
      З кректанням встав та і подався спати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. * * *
      Жебонить ріка.
      Течія легка.
      І мене чека
      Насолода.
      З неба так пече.
      З мене піт тече.
      Та хвилина ще
      І я в воду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. Леонід
      Над Елладою смертельна небезпека:
      Перський цар веде безчислену орду.
      І, хоч військо його, поки що далеко
      Та вже Дельфи передбачують біду.
      Чорні вісники містами розбрелися
      І на північ вже відправились посли.
      Ще не бившись, уже деякі здалися
      Та слова покори Ксерксу понесли.
      По Елладі всій розносилися чу́тки,
      Що у Ксеркса війська, наче тих зірок.
      І прийшли часи непевності і смутку,
      Коли кожен мав обрати вірний крок.
      А на північ у далекі Фермопіли,
      Щоби шлях спинити перської орди,
      Триста воїнів спартанці відрядили
      І сам цар їх Леонід веде туди.
      Сумно Спарта своє військо проводжала,
      У старійшин, навіть, стиснуло серця.
      Тих трьохсот супроти персів ой, як мало,
      Як же спинить хвилю ту краплина ця?
      «Хоч би тисячу візьми!»- царю сказали.
      Леонід же відповів, як спартіот:
      «Для перемоги – навіть тисячі замало,
      А померти – то достатньо і трьохсот».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. Битва під Берестечком 1651 року
      - Тиміш вернувся! Збіглось все село.
      Жінки, щоправда й діти, в основному.
      Бо ж їх чоловіки пішли із дому,
      Як від Богдана звернення прийшло
      Іти на ляха, що зібрав знов сили
      І сам король полки в похід повів.
      Хто ко́су, хто сокиру ухопив
      Та й подалися ляха бити сміло.
      З села багато хто тоді пішов
      Та досі от Тиміш лиш повернувся.
      А поголос страшний вже в краї чувся,
      Що лях Богдана все-таки зборов.
      Під Берестечком військо полягло
      Ледь не усе. І лях іде помстити,
      Усі міста і села попалити.
      Отож, чого лякатися було.
      Та і жінкам хотілося узнать,
      Чи не стрічав там часом чоловіка.
      Була надія, хоч і невелика.
      Отож, усі до двору і спішать.
      Набилось повно люду в його двір.
      Стоять, чекають, як господар вийде.
      Усі сумні й стривожені із виду,
      Бо ж про своїх не знають до цих пір.
      Тиміш, нарешті вийшов на поріг.
      Весь полотном обмотаний, спинився
      Та на юрму уважно подивився,
      Немов шукав та віднайти не зміг
      Когось в юрмі. Оглянув іще раз,
      Знайшов, напевно, крізь юрму подався.
      Йому з дороги кожен відступався.
      Він до Одарки підійшов якраз –
      Куми своєї й низько уклонивсь,
      Наскільки йому рани дозволяли.
      А в неї, видно, серце зразу впало,
      Поблідла з виду. Поглядом зустрівсь
      І мовив: - Низько кланяюсь тобі
      За чоловіка. Коби не Микола,
      Мені тут не стояти би ніколи.
      Порятував… А от себе – не зміг.
      Загинув кум у мене на очах
      Від рук отих проклятих тричі ляхів.
      Але загинув, як герой, без страху,
      Навівши на самих тих ляхів страх.
      Вклонився ще раз. Загули кругом:
      - А ти мого…Мого ти там не бачив?
      І кожен в очі зазира, неначе,
      В очах бажа побачити його
      Хоч згадку про свойого чоловіка.
      - Не бачив, - той в отвіт, - не зустрічав.
      Богдан десятки тисяч там зібрав
      Таких, як ми. Прийшли не знати й звідки.
      Всі розгубились в колотнечі тій.
      Ми ото з кумом разом ще тримались.
      Аж доки… поки все ото не сталось…
      - Тож, розкажи, хоча би нам про бій,-
      Озвався хтось. – Так, дійсно, розкажи,-
      Ще доєднались, загули навколо,
      Хто з відчуттям надії, а хто болю…
      - Що ж, розкажу, - і голос ледь дрижить.-
      Ще взимку, пам’ятаєте, було –
      Схотіли ляхи наших потіснити
      З Брацлавщини. Вдалося погубити
      Нечая їм. Та далі не пішло.
      Богун і Глух їм одкоша дали,
      Тож мусили з Брацлавщини прибратись.
      Та вже на літо почали збиратись,
      Під Сокалем десь табір свій звели.
      І сам король закликав ляхів всіх
      Іти хрестовим проти нас походом.
      Чимало там зібралося народу,
      Півтори сотні тисяч, мабуть, їх.
      Тут і кварцяне військо прибуло,
      Зібралися магнати із полками,
      І посполите рушення з торбами
      До нас нажитись на грабунках йшло.
      Ще й найманці німецькі прибули.
      Гармат зібрали з Речі усієї.
      І рушили армадою тією
      Супроти нас. Ми ж на той час змогли
      Зібрати тисяч сто. Із них не всі
      Далеко були козаками. Більше
      Було селян, які, крім злості, лише
      Сокири й коси мали на тих псів.
      Ще хан прийти із Криму обіцяв
      Та тисяч тридцять привести з собою
      Орди, яка спроможна стать до бою
      Супроти ляхів. Гетьман нас зібрав
      Під Білою, чекав усе на хана.
      Та той не надто вже і поспішав.
      Отож Богдан чекать його не став,
      Десь по дорозі дожене, дістане.
      Бо ж ляхи уже рушили в похід,
      Не можна їх далеко допускати,
      Потрібно бій десь при кордонах дати,
      Де і провчити ляхів знов, як слід.
      Хоч як Богдан із військом поспішав,
      Та ляхи і за Стир вже перебрались,
      Уже на Дубно вирушать збирались,
      Та вість прийшла – хан гетьмана догнав
      Під Вишнівцем. Так воно і було.
      Ще і Богун до війська доєднався.
      Отож, король іти вперед злякався,
      Бо мало що в дорозі буть могло.
      Під Берестечком табір влаштував.
      Позаду Стир тили їм прикриває
      І ворог військо обійти не має.
      Та ще й мости спалити наказав.
      Туди татари перші підійшли
      Та ляських слуг добряче полякали,
      Коней табун собі у них забрали.
      Тож ляхи роздратовані були.
      Надвечір наше військо підійшло
      До Пляшевої - річка болотиста.
      Ми не схотіли серед ночі лізти
      В ті болота. Рання́ з дощем було
      Й туманом – тож пішло на користь нам.
      Під Козином ми річку подолали
      Й одразу лівий край атакували,
      Але вогонь гарматний стріли там
      І відступили. Кинулись тоді
      На правий край. Зчинилась колотнеча,
      Яка скінчилась вже під самий вечір.
      А гетьман на те здалека глядів
      Та битви план, напевно, мудрував.
      Вивчав, де стоять в ляхів які сили,
      Щоб в битві скористатись тим уміло.
      А він кебету добру в тому мав.
      Як денна битва врешті уляглась,
      Він уже знав, як ляське військо стало.
      Воно піхоту в центрі всю тримало,
      Із ними й сам король розташувавсь.
      Попереду наставили гармат,
      А із боків кіннота прикривала.
      Колишні бранці нею керували,
      Що з Криму повернулися назад –
      Потоцький з Калиновським. Дуже злі,
      Що стільки часу у Криму сиділи,
      Тепер вони помститися хотіли.
      Тож їх король й поставив на чолі.
      Богдан й собі подібне щось зробив.
      Усю піхоту в центрі він поставив,
      Богун і всі кінні козаки справа,
      А хан з ордою лівий край прикрив,
      Зайнявши невелику висоту,
      З якої ляський табір добре видно,
      Щоб військом керувати принагідно.
      Та й ляхам видно ставку його ту.
      На ранок опустивсь густий туман
      Так, що кінця списа не видно було.
      Якимсь могильним холодом війнуло.
      Тим часом військо готував Богдан.
      День видавався бути не простим.
      Байрам татари саме святкували,
      Тож користі із них чекали мало.
      З усього видно, не до бою їм.
      Але Богдан чекати не збиравсь,
      Тож повелів всім табір готувати,
      Велів вози у лінії ладнати,
      Атакувати ляхів готувавсь
      Отим рухомим табором своїм.
      А в ньому всю піхоту влаштувати,
      Яку кіннота буде прикривати
      Козацька, бо ж байрам святкує Крим.
      В густім тумані ми вперед пішли
      Повільно, адже ворога не знати.
      Де він стоїть, чи там його багато?
      Уже і чималенький шлях пройшли,
      Як стали трохи вправо забирать,
      На лівий край на ляський завернули.
      В тумані близькість ляхів уже чули,
      Спинилися, щоб табір укріплять.
      Адже вози потроху розійшлись,
      Докупи треба зводити їх братись.
      А тут туман став швидко підніматись
      І лях враз перед нами опинивсь.
      Ми лиш ледь-ледь до нього не дійшли.
      Злякались ляхи, стали відступати.
      Та звідкись взявсь Ярема той пихатий.
      Ми табір ще зміцнити не змогли,
      Як він на нас з кіннотою напав
      Та у проломи табірні прорвався.
      Гармидер справжній в таборі почався.
      Та гетьман швидко тим опанував.
      А тут татари також підійшли
      І , врешті, Вишневецького прогнали.
      Ми далі табір зміцнювати стали.
      А ляхи за тим часом почали
      З гармат татарський табір накривать.
      Не знаю, що там трапилось насправді.
      Татари ж були битися не раді,
      Збиралися ж байрам свій святкувать.
      А тут убили ханського коня,
      Ще й родичів, здається зачепило.
      Татар одразу, наче хвиля змила.
      Богдан услід помчався, доганяв,
      Аби на поле бою повернуть,
      Залишив замість себе Джалалія.
      А лях уже нас знищити воліє,
      Поки татар Богдан не встиг вернуть.
      Вони умить наш табір облягли.
      Та ми вже його встигли укріпити
      І стали ляхів з-за укріплень бити.
      А тут вечірні сутінки лягли
      І дощ почався. Тож король велів
      У лавах війську усю ніч стояти,
      Щоб зранку знов табір штурмувати,
      Настільки були ляхи на нас злі.
      Але до ранку, поки був ще час,
      Ми, мов несамовиті працювали,
      Високим валом табір обкопали,
      Так, що нелегко було взяти нас.
      Позаду річка Пляшівка була,
      Що нас надійно з тилу прикривала,
      З боків теж болота й яруги мали.
      Єдино, ляська армія могла
      Нас штурмувати тільки через вал
      Або з гармат укріплення розбити.
      Що вони зразу й почали робити,
      Поки ще був в них войовничий шал.
      А ми з гармат гатили їм в отвіт
      Та ще й іноді вилазки робили.
      Чимало ляхів таким чином вбили.
      Хоч в таборі у нас, сказати слід
      Теж все не так і райдужно було.
      Проблеми із харчами почалися.
      Багато хто уже на Хмеля злився,
      Мовляв, утік. Полегшення прийшло,
      Як через річку гаті загатили,
      Щоби трави для коней здобувать.
      Багато хто ходив через ту гать,
      Але не всі вертатися схотіли.
      Гармат, тим часом ляхи привезли,
      Важких зі Львова, щоб по нас стріляти,
      Та перший постріл геть розніс гармати.
      Казали – зачаровані були.
      Щоб остаточно оточити нас,
      У тил нам Лянцкоронського направив
      Король, щоб блокувати переправи.
      А тут старшина скинула якраз
      Із наказного Джалалія, з тим,
      Щоб Богунові булаву віддати.
      А той Богун є козаком затятим,
      Нема кому рівнятися із ним.
      І той Богун надумався зробить
      За річку міст, щоби провести військо,
      Напасти Лянцкоронського, щоб близько
      Не було їм можливості ходить.
      А потім військо вивести тихцем
      З-під носа ляхів та й порятувати.
      Але про те не дав нікому знати.
      Погану службу нам зіграло це.
      Вночі звели козаки три мости
      З возів, наметів, войлоків, з усього,
      Що би могло згодитися для того.
      Богун пішов полки перевести
      З гарматами на другий бік. Побачив
      То Лянцкоронський та і дременув.
      Тепер шлях вільний для відходу був.
      Ніхто не зможе заважать, одначе,
      Хтось із селян вночі то все уздрів
      І став кричати: «Старшина тікає!»
      Спросоння хто про справжні справи знає?
      Тож сполох миттю табір охопив.
      Всі кинулись життя порятувати
      До тих мостів. Богун назад вернувсь,
      Та з панікою тою лиш зіткнувсь,
      Юрму уже було не вгамувати.
      Тож він козачі залишив пости,
      Які повинні стримувати ляхів,
      Коли ті скористаються зі страху,
      Щоб військо на наш табір повести.
      Козацтво все ж порядок зберегло
      І швидко переправи ті долало.
      А от селяни – ті чимдуж втікали,
      Ніщо їх зупинити не могло.
      Своїх топтали, бились, щоб скоріш
      Мостом якимось на той бік дістатись.
      Не всім вдалося на мосту втриматись,
      В багні тонули. Тим, хто нахабні́ш,
      Вдалося шлях той до кінця пройти.
      Але спастись бажаючих багато,
      Не хоче смерті з них ніхто чекати,
      Отож, тонули від ваги мости.
      А ляхи чули веремію ту
      І довго зрозуміти намагались –
      Що ж в таборі такого в нашім сталось.
      Допетрали, що діється отут
      Та й кинулись бігом через вали,
      Щоб ту юрбу ловити й добивати.
      Їм опір мало хто чинив завзято,
      Отож вони по трупах наших йшли.
      Селян – тих не жаліли взагалі,
      Побачили і шаблями рубали,
      А козаків, старшину – тих хапали,
      В’язали, хоч були страшенно злі.
      Ледь веремія та вся почалась,
      Ми з кумом свою зброю прихопили
      Та й за юрбою слідом полетіли.
      А та бігом у паніці неслась
      Кудись до річки. Хрест всяк оминав,
      Що Йоасаф поставив на горбочку,
      Він сам стояв, дивився людям в очі
      Й хрестив усіх, хто мимо пробігав.
      Кум зупинився і мене спинив:
      - Що ж ми тікаєм? Треба ж боронитись!
      - А з ким? Та ж страшно на юрбу дивитись.
      Та кум і сам то добре розумів.
      Тут біля річки вздріли козаків,
      Яких Богун залишив прикривати,
      Щоб він міг більше війська врятувати.
      Стояли, спантеличені такі.
      Та не тікали. Знали, що ідуть
      Вони на смерть. Та мужньо її ждали.
      Тож ми із кумом разом з ними стали,
      Бо ж не минути те, що має буть.
      Як трохи розсмокталася юрма –
      Хто здався ляхам, а кого убили,
      Хто встиг проскочить, а кого втопили,
      З’явилася, нарешті, ляхів тьма.
      Ми з козаками по воді пройшли
      На острівець, що був неподалік.
      Десь козаків з три сотні чоловік
      Та ще селян з дві сотні. Залягли
      В траві, в кущах та стріли ляхів так,
      Що їх десятки два одразу впали.
      Тоді вони вже обережніш стали,
      Хоч спроб до нас пробитися, однак
      Не полишали, лізли звідусіль.
      Але мушкети наші не змовкали.
      А ляхи підступали та втікали,
      Постійно докладаючи зусиль,
      Щоб вибити скоріше нас усіх.
      Хтось гинув, то другі мушкети брали,
      Аж доки теж від кулі не вмирали,
      Тоді вже треті заміняли їх.
      Стріляти раптом ляхи припинили .
      Потоцький передати повелів,
      Що милує геройських козаків,
      Коли б вони всі зброю положили.
      Ще й золота усім пообіцяв.
      Та козак кожен на очах у нього
      Всі свої гроші, які були в кого
      У річку, у багно повикидав.
      Тоді вже ляхи запосілись – страх,
      Поперли скопом, хоч ми відбивались,
      Але до острівця вони дістались.
      Ми розбігатись стали по кущах,
      Стріляти звідти, битись на шабля́х.
      Вони ж гуртом одразу нападали
      І без розбору геть усіх вбивали.
      Хоч не один при тім загинув лях.
      Ми з кумом та ще троє мужиків
      Із косами і вилами, відбились,
      З другого боку острівця спинились.
      Десь добивали ляхи козаків,
      А ми шукали, як би за ріку
      Із острівця проклятого пробитись
      Та у болоті часом не втопитись.
      Та тут, на мою долю нелегку
      Десь гримнув постріл. Куля, як оса
      Мені у спину вп’ялася проклята.
      А далі мало можу пригадати.
      Кум на спині несе мене, спаса.
      А далі у човні лежу на дні,
      А поряд кум кудись з мушкета цілить.
      І поряд ще чиєсь холодне тіло.
      Та на душі теж холодно мені.
      Ще потім кум стріляти перестав,
      Набої закінчилися у нього.
      Хтось з острова дав йому слова свого,
      Щоб він на службу королю пристав,
      То був би і здоровий, і живий.
      Жив би в достатку. Лицарі подібні
      На службі королю ,ой, як потрібні.
      Та кум лише сміявся раді тій.
      Сказав, що вже не дума про життя,
      А лише дбає, щоб йому померти,
      Як козакові. Кум же був упертий,
      Якщо надумав, то без вороття.
      Узяв косу, на повен зріст устав,
      Аби належно ляхів зустрічати.
      Ті із мушкетів кинулись стріляти.
      Не знаю, чи ніхто з них не попав,
      Чи кум і справді невразливий був,
      Що кулі всі від нього відлітали.
      Та ляхи аж стріляти перестали.
      Хоч кров його я на собі відчув.
      Та він стояв. Микола ж, не простий,
      Здоровий був, що йому ляські кулі.
      А ляхи всі товпилися у мулі,
      Боялися поближче підійти.
      Усе ж один роздягся, клятий лях,
      Підкрався ззаду його під водою
      Та вдарив в спину гострою косою.
      Другий же, німець,подолавши страх,
      Списом у груди кума проштрикнув.
      І той упав та наваливсь на мене.
      А я свідомість знову втратив, певно.
      Лише надвечір до життя вернув.
      Нікого з ляхів близько не було.
      З-під тіла кума ледве-ледве вибравсь.
      На острівці гарненьке місце вибрав,
      Щоб вороння глумитись не змогло,
      Та тіло кума там і поховав.
      Копав могилу скільки стачить сили.
      Ще й хрест з гілля поставив на могилу.
      Сам цілий день від того спочивав.
      Десь ляхів близько вже не було чуть.
      Мабуть, кудись за Богуном погнали.
      І я пішов, хоч ноги ледь тримали,
      Щоби живим додому повернуть.
      А скільки трупу бачив по шляху,
      Й на цьому, й на другому боці річки.
      Мабуть, пів України ставить свічки
      Та долю проклинає вже лиху.
      Чи військо врятувалося, чи ні?
      Де той Богдан? Пропав чи повернувся?
      Я, бачте, лише раною відбувся,
      А скільки душ загинуло в борні.
      Нескоро оця рана заживе,
      Ще довго Берестечко будуть знати
      І кожен своїх винних проклинати.
      Нехай би сотню літ іще спливе.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. * * *
      Бредуть над степом стомлені зірки,
      В холодних росах мочать свої ноги.
      Кудись...І шлях небесний нелегкий,
      Колючим терням встелена дорога.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. Конрад Монферратський
      Як поступити? Клятий Саладін
      Знайшов-таки в своїй колоді козир.
      Оскільки Тіра неприступних стін
      Його орда здолать була не в змозі,
      Під стіни батька Конрада привів
      Аби його на місто обміняти,
      Ще й обіцянок різних не жалів.
      Та більше батька що ще обіцяти?
      І в нього ніч для вибору. Всього
      Одна лиш ніч безсонна і тривожна.
      І йому завтра тільки одного –
      Чи Тір,чи батька врятувати можна.
      Тут той народ, якому обіцяв
      Він перед Богом завжди захищати.
      Там – хто життя йому подарував.
      Там рідна кров. Як можна обирати?
      І, тим не менше, має він зробить
      Єдиний вибір. Щось віддати в жертву.
      І він не спить. І місто все не спить,
      Яке до цього захищалось вперто.
      Під вікнами хвилюється юрма,
      Його, маркіза, присуду чекає.
      У неї свого вибору нема,
      Лише на нього сподівання має.
      І кожен, певно, зможе зрозуміть,
      Коли він батька схоче врятувати.
      Бо як тоді на світі сину жить
      І на руках кров батька відчувати?
      Тож один свій чи тисячі чужих
      Та іще слово, дане перед Богом,
      Яке порушить – то великий гріх?
      І кров невинних, що впаде на нього?
      Разом із сонцем в табір сарацин
      Помчав гінець до Саладіна звістку
      Про те, що батька в жертву рідний син
      Віддав заради врятування міста.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. Помста Івана Богуна за смерть Нечая
      - А як з рукою? - обізвавсь Семен,
      Який в село недавно повернувся.
      Він з поглядами гнівними зіткнувся,
      Бо ж чути від Івана те ж саме,
      Що вже десятки раз переповів,
      Не надто уже більшості й хотілось.
      Можливо, щось образливе вертілось
      На язиках. Але ніхто не смів
      Сказать ні слова. А Іван стріпнувсь,
      Неначе друге дихання у нього.
      Знов мовчки подивився на дорогу,
      Із люльки, що ледь тліла, затягнувсь
      І мовив: - Я уже розповідав…
      Хоча тепер, мабуть, почну здалека…
      Іти зимою, знаєте, нелегко.
      Та ще ж навкруг постійно оглядав.
      Хоч поспішав та скоро утомивсь.
      І холодно, й нога моя кульгає
      І навкруги ані душі немає.
      А тут якраз під дубом надививсь,
      Неначе кінь стоїть. То я туди.
      Стоїть, і справді сірий кінь козачий.
      Господар на землі зхолов, одначе.
      Не зміг порятуватися з біди.
      Тож я коня того собі узяв,
      Раз козакові він уже не треба.
      Подякував і козакові, й небу,
      Сів на коня та й чимскоріш помчав.
      Стрічатись з ляхом зовсім не хотілось,
      Отож рішив іти до Богуна
      У Вінницю. Його я добре знав,
      Той не піде шукати ляську милість.
      Богун вже дещо про Нечая знав.
      Якісь, напевно козаки прибились,
      Тож Вінницею вже чутки носились
      Про масляну криваву. Не чекав,
      Поки й до нього ляхи підійдуть.
      Став уже стрічу гідну готувати.
      Подався спершу замок оглядати.
      Той не задовольнив його, мабуть,
      Бо, й справді досить мав плачевний вид.
      Куди там оборону в нім тримати?
      В монастирі тоді надумав стати,
      Там стіни кріпкі. Там стояти й слід.
      Туди усе начиння відтягли,
      На стіни повиносили гармати,
      Харчів, щоби усіх прогодувати.
      Коротше, усі зайняті були.
      Ще ополонки повелів робить
      На Бузі. Лід міцний доволі взявся,
      Отож нелегко козакам давався.
      На ополонки повелів стелить
      Солому, щоб не видно їх було.
      А там іще і снігом притрусило.
      Тож здалеку усе здавалось біле
      І ворога злякати не могло.
      У замку, хоч погано виглядав,
      Богун теж сотню козаків зоставив,
      Щось, наче невеликої застави,
      Аби й тут ворог перешкоду мав.
      Всі дослухались – чи ж то лях не йде.
      А вісті все тривожніш долітали.
      Мурафу ляхи й Шаргород узяли
      Без бою. Куди далі поведе
      Своїх вояк затятий Калиновський?
      А він на Ямпіль, наче яструб впав
      Та місто підпалив, розграбував,
      Лишив позаду попелище просто.
      А вже звідтіль, окрилений усім,
      Чого здобув, рішив не повертати
      До Бару – перше Вінницю узяти.
      Щоб Богунові відомстити тим.
      Вперед він Лянцкоронського послав.
      Той за три дні до Вінниці дістався
      Та з ходу в Нове місто увірвався.
      Напевно, тут вже опору чекав.
      Та ми у Старе місто перейшли
      І там на супротивника чекали.
      Тож ляхи замок штурмувати стали.
      Стояли хлопці скільки вже змогли
      Та майже всі у січі полягли.
      А козаки, що, наче поспішали
      У поміч їм, назад тікати стали.
      Як ляхи зупинитися могли?
      Помчали слідом. Нашим добре знать
      Де ополонки – бігли, оминали.
      А ляхи вмить провалюватись стали,
      Бо ж лід під їх вагою став тріщать.
      Холодна купіль зупинила вмить
      Все ляське військо, крики залунали,
      Одні тонули, інші виринали.
      А наші повернули й стали бить,
      Кого дістануть. В колотнечі тій,
      Казали ляхів знатно потонуло.
      Вціліли ті, що вчасно відвернули.
      То вже було побоїще – не бій.
      Сам Лянцкоронський ледве не втонув.
      Знайшли надвечір ледве вже живого.
      А з Киселя лиш голову і ногу
      Собі забрали – це отой, що був
      За старосту при ляхах у Черкасах.
      А вже дрібніших і не зрахувать.
      Штандартів ляських удалось зібрать.
      Тож поминки ми справили прекрасно
      Данилові . А ляхи відійшли,
      У замку стали на підмогу ждати.
      Прийшов, нарешті Калиновський клятий
      І вони знову штурм розпочали.
      Тепер, здолавши обережно лід,
      Вони на наші лави напосіли
      І ми тоді за стіни відступили
      Монастиря. А ляхи нам услід
      Помчали у надії захопити
      І стіни монастирські, і всіх нас.
      Кидалися в атаку раз по раз,
      Устигли трупом підступи укрити,
      Та взяти стіни так і не змогли.
      Опівночі лиш трохи вгомонились.
      А ми на свої втрати роздивились,
      Вони, на жаль, теж чималі були.
      Отож Богун й задумався тоді:
      Чи має він у Вінниці сидіти,
      Чи краще з тилу ворога громити?
      Тож панцир свій посрібнений одів,
      Взяв кілька сотень й спробував пройти
      Між ляхів, поки темрява упала.
      Ми із-за мурів довго виглядали,
      Чи лях таємну спробу пропустив.
      Дарма чекали, скоро попід стін
      З’являтись стали козаки, тікали.
      Їх ляхи серед поля перейняли,
      Спитали гасло в Богуна, а він
      Неправильне назвав його. Тоді
      Підняли ляхи чимскоріш тривогу
      Та кинулись усі гуртом на нього.
      Полковник, опинившись у біді,
      Все ж вирвався. А з ним і козаки,
      Які живими у бою зостались.
      Вони назад у монастир вертались,
      Хто купками, а хто один-таки.
      Богуну куля зачепила лоб,
      Ще й в ополонці довелось скупатись.
      Якби не кінь, міг там би і зостатись.
      Але вернувся, слава Богу, щоб
      І далі в обороні керувати.
      Без нього, звісно, важче б нам було.
      Уранці з перев’язаним чолом,
      Вже зміг на стінах перед ляхом стали.
      А ляхи напосілися якраз.
      Два дні спокою зовсім не давали,
      З гармат палили, стіни штурмували,
      Відкочуючись з втратами щораз.
      Та бачив пан полковник, що для нас
      Все важче буде стіни боронити.
      Із ляхами узявся говорити,
      Що теж були вже втомлені якраз.
      Хотів, щоб вони випустили всіх.
      Вони ж свої поставили умови.
      В кінці кінців зійшлися, дали слово.
      Вони дали заручників своїх,
      Ми їм – своїх. Та ледь виходить стали,
      Як бачимо, що ляхи не пішли,
      А між руїн засіли, залягли,
      На нас, напевно, в засідці чекали.
      Богун велів вертатись в монастир.
      І, ледве ми ворота зачинили,
      Як ляхи знов на стіни напосіли.
      Гарчали лізли, наче дикий звір.
      Але надвечір весь їх шал пропав.
      Чи то втомились, чи то втрат багато.
      Хіба з гармат продовжили стріляти,
      Та обстріл той нічого їм не дав.
      Бо й ми також стріляли їм в отвіт.
      Так кілька днів іще і проминули.
      До перемовин знову повернули.
      Та ж ляхам надто вірити не слід.
      Між нас багато шляхтичів було.
      Вони тих перемовин не бажали,
      Бо ж долю Авратинського вже знали.
      Ніщо переконать їх не могло.
      Поки розмови з ляхами вели
      Гарматами та помочі чекали,
      Навколо міста ляхи пантрували.
      Тоді ми того знати не могли,
      Що діється і чи та поміч йде.
      А Калиновський сина направляє
      З загоном – «язика» хай пошукає.
      А той, іще не знаючи, що жде,
      У Липовці заночувати став.
      Там Пушкареві козаки й напали
      Під ранок. Правда, ляхи раду дали.
      Відбилися. Ще й полоне́них взяв
      Той Калиновський молодий. Одначе,
      Примушений до батька був тікать.
      Аби скоріше вістку передать.
      А уже гетьман Калиновський бачить,
      Що буде непереливки йому.
      Бо ж Йосип Глух з полками підступає,
      А він де боронитися не має.
      Й наступним ранком, мабуть що, тому
      Послав всіх своїх жовнірів аби,
      Ще до підходу Глуха нас узяти
      І монастир самим обороняти.
      Та ще пів дня гарматами в нас бив
      Та в бій кидав постійно військо сво́є.
      Але не взяв нічого з того бою,
      Хіба ще ляхів купу положив.
      Тоді велів гармати відвести
      Та і назад до Бару повертати.
      Не поспішав. Вважав – часу багато.
      І саме тим свій шанс і упустив.
      Бо тут на лівім березі якраз
      З’явився Глух, накинувся на ляхів.
      Ті утікати кинулись від страху…
      К’об Лянцкоронський саме у цей час
      Не кинувся з драгунами на міст,
      Аби козаків Глуха не пустити,
      Вдалося б тому ляхів геть побити.
      А так драгуни стали в повен зріст
      Й вогнем мушкетним козаків зустріли.
      Ті відступити мусили тоді.
      А лід вже був тоненький на воді,
      Не перейти, хоч як би не хотіли.
      Поки тримали ляхи міст, усі
      У таборі у ляському зірвались,
      Хто в чому був – у тому і помчались.
      А з челяді багато хто насів
      На те добро, що ляхи назбирали,
      Тягли мерщій. А було що тягти…
      Аж декому від того важко йти.
      А пани-ляхи зовсім не зважали
      На те багатство. Кинули усе,
      Бо тут багатство чи життя спасе.
      Тож на коня та й чимскоріш втікали.
      Поки то ляхи мчали мимо нас,
      Ми їм зі стін несмішливо кричали:
      «Цигани! Втікачі! Ну, що, згадали
      Пилявці?» «Скоро прийдемо до вас
      На Віслу!» «Тут немає діла вам!»
      Тим часом Лянцкоронський міст покинув,
      Хоч підпалив. А ми вже йому в спину
      Ударили. От, хлопці, саме там
      Лях мені мою руку й вкоротив.
      Я теж його дістав, але замало.
      А далі на очах полуда впала…
      Й козакування я своє скінчив.-
      Старий замовк, задумався на мить,
      Немов іще раз пережив ту рану.
      Затягся знову люлькою старанно,
      Всміхнувся: - Та нічого, будем жить!
      До речі, коли ляхи утекли,
      За ними наші далі не погнали,
      Бо в замку на обоз якраз напали,
      Що ляхи із собою не взяли.
      Хоч челядь щось із нього потягла,
      Та нам іще багато що зосталось.
      Возів десь кількасот там назбиралось
      І уся здобич ляська в нім була.
      Обоз той ляхів і порятував.
      Коли б не він, у полі б наздогнали
      І по Нечаю тризну влаштували.
      Та Калиновський все ж свого дістав.
      Нехай пізніше, вже під Батогом…
      Та я тоді вже в монастир подався,
      У Трахтемирів, де підлікувався…-
      І знов обрубка оглядів свого.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    116. * * *
      Хмарка набралась по вінця води
      Та й обважніла на землю спустилась,
      Сизим туманом гуляти пустилась,
      Всюди лишаючи мокрі сліди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. * * *
      І замок впав. Над вежею донжону
      Здійнявся імператорський штандарт.
      Усіх живих зганяли до полону,
      Тягли надвір все цінне із кімнат.
      До натовпу полоненого люду
      Під’їхав імператор на коні,
      Жило ще серце битвою у грудях
      З очей злітали блискавки страшні..
      Сталевий погляд припечатав бранців,
      Злетіла імператорська рука:
      - Готуйтесь, смерть чекатиме вас вранці
      Й не сподівайтесь, що вона легка.
      Ви опір війську мойому чинили,
      За що усі поплатитесь допір.
      Та я не хочу, аби говорили,
      Що нелюд я, чи то пак, лютий звір.
      Тож я жінок, усіх,що є, прощаю,
      Хоча, можливо, винні і вони
      Та милостиво я їх відпускаю
      Хай йдуть на всі чотири сторони.
      А, щоби милість справжню показати,
      Я дозволяю взяти в замку цім
      Все, що спроможні на плечах підняти
      Із того, що найбільш потрібно їм.
      Сказав – відрізав і помчав із замку.
      Та біля брами все ж коня спинив.
      Хоч імператор – та цікаво знати,
      Що ж найцінніше виберуть вони:
      Прикраси, одяг, а чи може гроші?
      І раптом поглядом аж прикипів:
      Ішли жінки, згинаючись від ноші,
      Несучи на плечах чоловіків.
      Він слово стримав – все ж бо імператор
      І ще важливе дещо зрозумів:
      Життя кохане скарбів усіх варте.
      Якби ж його в житті хто так любив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. Загибель Данила Нечая
      - А що скажу? Під Берестечком я
      Уже не був. Раніш відвоювався.
      Під Вінницею з ляхом зустрічався.
      Там і рука зосталася моя. -
      Старий козак культю свою підняв,
      Хоча її і так всім видно було.
      Й історію вже разів кілька чули.
      Та кожен лише мовчки споглядав,
      Чекаючи, поки козак почне
      Розповідати. Все одно ж цікаво.
      А у неділю, ну, які ще справи?
      Дивись і день скоріше промине.
      Тож слухали. А він тютюн дістав,
      Заправив люльку, розкурив неспішно.
      А люлька гарна, вирізана з вишні.
      Такої у селі ніхто не мав.
      Як хмарка диму з люльки піднялась,
      Що дехто аж закашлявся від того.
      Старий махнув рукою на дорогу,
      Що повз село кудись у степ вила́сь.
      - Як я ото подався в козаки,
      То у полку Брацлавськім опинився.
      У битвах багатьох із ляхом бився.
      Та згадую весь час оту гірку,
      В якій поліг полковник, а весь полк
      Кривавим трупом в Красному зостався.
      Я тоді лише дивом врятувався,
      На все життя засвоївши урок.
      Нечай на ляхів зуб великий мав,
      А що гарячий був. Вважав угоду
      У Зборові підписану – на шкоду
      Для України. Тож і не зважав
      На лінію, що землі розділила –
      Що нам, що ляхам. Зимувати став
      На зло тим клятим ляхам у містах,
      Які угода ляхам відділила.
      Мурафа, Красне, Шаргород були
      Хай невеликі та достаток мали,
      Тож полк вони б якось прогодували.
      А ляхи з того злитись почали.
      Вони війська під Кам’янцем збирали,
      Хотіли знов на нас весною йти,
      Щоб програні всі битви відомстить.
      А Калиновського – того аж розпирало
      Жадання змити Корсунську ганьбу
      Й неволю кримську. Тож не став чекати.
      Надумав взимку свій похід почати.
      Отож до Бару чимскоріш прибув
      Де з Лянцкоронським все обговорили.
      І вирішили спробувати нас -
      На слабкість перевірити. Якраз
      Достатньо сили назбирать зуміли.
      Ми із Нечаєм в Красному були.
      Таке собі містечко невеличке.
      З одного боку протікала річка
      Краснянка. З двох других ставки могли
      Прикрити нас від ворога. Кругом
      Дубовий частокіл. Ще й дерев’яний
      У центрі замок. Не фортеця, прямо
      Та, усе ж, можна втримати його,
      Коли чекати ворога. А ми
      На ворога якраз і не чекали.
      Бо ж ляхи взимку і не воювали.
      Вспокоєні надіями тими,
      До масляної більше готувались.
      Сторожу, правда, виставив Нечай,
      Яка і мала ворога стрічать.
      Самі ж ми «святкуванням» вже займались.
      А лях надумавсь скористатись тим.
      Із Бару на Мурафу швидким маршем.
      Там визнали зарані сили наші,
      Що ми не лише в Красному стоїм.
      І де застави наші. Отоді
      Взяв Лянцкоронський три хоругви й прямо
      Пішов на Ворошилівку, де саме
      Шпак зі своїми хлопцями сидів.
      Заставу вони вирізали впень,
      Лиш декому вдалося врятуватись.
      Та не змогли ніяк до нас прорватись,
      Бо шлях відкритий в другий бік лишень.
      А серед ночі ляхи підійшли
      До Красного. Сторожа їх прийня́ла
      За наших. Тож нічого не спитала.
      Ворота відчинили. Ті зайшли
      І вирізали ту сторожу вмить
      Та почали у місті різанину.
      Ми були сонні всі у ту годину.
      Що діється – тут спробуй зрозуміть,
      Як ґвалт стоїть. Коби тоді ми знали,
      Що ляхів жменька – вирізали б всіх.
      Ми ж думали, що тут багато їх.
      А тут хати вже в місті запалали.
      Вогонь та крики. Ляхи, наче, скрізь.
      Ми, що вхопили з тим і вибігали.
      А ляхи без розбору всіх рубали.
      Нечай бігом з-за столу підхопивсь,,
      Сів на коня. Став козаків збирать
      Аби ворота, все таки відбити
      І усіх ляхів в місті зачинити.
      Інакше всім козакам пропадать.
      Хто уцілів, збігалися туди,
      Щоб уже разом проти ляха стати.
      Якби ж вдалося сил тоді зібрати?!
      Нечай же нас і не в таке водив.
      Він на коні гасав туди-сюди,
      Розмахував своєю булавою,
      Скликаючи всіх козаків до бою.
      Ніхто іще не відчував біди.
      Аж раптом кінь під ним убитий впав
      І ляхи враз полковника схопили.
      Ми кинулись на поміч. Вже б відбили,
      Та лях якийсь Нечая зарубав,
      Злякавшись, що-таки ж ми відіб’єм…
      Відбили, звісно, але лише тіло…
      І лють така усіх нас охопила,
      Здавалось, ляхів всіх тут переб’єм.
      Палало місто, в відблисках пожеж
      І ми, й міщани ворога насіли
      І ляхи до воріт аж відступили.
      Тепер не порятуються!..Авжеж!
      Помстимся ляхам! Та в ту саму мить
      Нові хоругви ляські увірвались.
      Як ми усі гуртом не намагались
      Та сил уже не мали зупинить.
      Кривенко й Авратинський узялись
      Командувати нами. Бо ж нікому…
      Поки одні боролись без утоми,
      Другі до замку завезти взялись
      Гармати й зілля. Як ми відійшли,
      То вже зі стін гармати виглядали
      І дружній залп у гущу ляхів дали.
      Тож ми у замок відступить змогли
      І ляхів за собою не пустить.
      Очухалися ляхи та й насіли,
      Нас викурить із замку захотіли.
      Та ми у них прицільно стали бить
      З гармат й мушкетів. Положили тих
      Багато. Ляхи, врешті, відступили.
      Тут підійшли на поміч нові сили
      І знов нам довелось стрічати їх.
      Упевнившись, що просто нас не взять,
      У сутінках штурм ляхи припинили.
      А ми тихцем їм вслід півнів пустили
      В хатах, що близько біля нас стоять.
      Щоб не було куди ховатись їм
      І близько підбиратися під стіни.
      На ранок Калиновський знову кинув
      На штурм своїх і сам же їх повів.
      Хтось з наших стрілив попід ним коня,
      Хоч мітив, звісно, в гетьмана. Одначе,
      Той уцілів. Я зі стіни то бачив,
      Бо ж добре видно серед біла дня.
      Вже й дим розсіявсь, хоч палали десь
      Хати по місту. Сотники зібрались,
      Обговорити справи намагались.
      Напевно знали – поміч не прийде.
      Сам замок довго, звісно, не встої́ть.
      Запасів зілля і харчів замало.
      Одні усе ж триматись тут вважали,
      Другі рішили – краще відступить.
      Підземний хід у замку був тому,
      По ньому можна вийти аж за місто.
      А там шукай козака в полі чистім.
      Навряд чи ляхи в полі слід візьмуть.
      Тож розділились. Десь п’ять сотень нас
      Тим ходом тихо вибралися в поле,
      Нікого не помітили навколо,
      На схід майнули. Але у цей час
      Не знати й звідки ляхи налетіли
      Та стали всіх нас шаблями сікти.
      А нам нема куди від них втекти.
      Одні назад вертатися схотіли.
      Другі, усе ж, із боєм почали
      Крізь тісні ляські лави пробиватись.
      Мені-то як вдалося врятуватись?
      Як тільки ляхи нас перейняли,
      Я біг, за щось зашпортався, упав.
      А тут Семен, що біг побіля мене
      Упав згори. Дісталася скажена
      До нього куля. Він й порятував.
      А ляхи, ледь помітили були,
      Що наші в замок хочуть повертатись,
      Не стали за окремими ганятись,
      Слідом на замок напрям узяли.
      Я з-під Семена вибрався тоді,
      Подався, хоч правиця і кульгала
      Аби до ранку бути якнайдалі.
      Та все ж навколо сторожко глядів,
      Щоб лях не втрапив… - А у Краснім як
      Усе скінчилось? – хтось озвавсь із гурту.
      - Про то пізніше довелось почути.
      Недобрим закінчилося, однак.
      Як козаки у замок подались,
      То й ляхи на плечах у них ввірвались.
      Тоді і різанина розпочалась.
      Слідом і інші ляхи підтяглись.
      Нікого не жаліли. Стрічних всіх
      У шаблі брали. І Кривенка вбили,
      Й племінника Нечая погубили…
      В полон не брали. Бо ж старшин і тих
      Всіх порубали. Авратинський їм
      Живим попався. Він шляхтич же родом.
      Отож його перед усім народом
      В Мурафі розстріляли в пострах всім.
      Отця, що саме молитви читав
      Біля Нечая, німці захопили
      І теж на пострах всім живцем спалили…
      Вважай, весь полк там голови поклав.
      Міщан багато згинуло тоді.
      Хоч ляхи, звісно, сильно прибрехали,
      Та тисячами жертви рахували…
      Отак Нечай був долю проглядів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. * * *
      Ніч сховалася у туман.
      Ні дороги, ні хат нема.
      Місяць в небі ледь прогляда,
      А зірок нема і сліда.
      Я іду краплями роси
      І вслухаюся в голоси.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. * * *
      Якось спитали у Катона
      Уже на схилі його літ:
      - Чому це він такий достойний
      І знаний ледь не на весь світ,
      Але от пам’ятника йому
      Ще й досі не поставив Рим,
      Хоч ставив навіть менш відомим?
      Катон відмовив: - Справа в тім,
      Мені здається, хай питають
      Чому нема, аніж кругом
      Усі у сумнівах гадають –
      За що ж поставили його?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. Зборівська битва 1649 року
      Чутки миттєво Польщею пройшли,
      Що козаків Хмельницького побили,
      Оту орду нарешті зупинили.
      Всі в настрої піднесенім були.
      Після Пилявців і Замостя то
      Була найперша радісна новина.
      Нарешті вмиротворять Україну.
      В Перемишлі тепер чекали, хто
      Із тих, що з королем в похід пішли,
      Їм перший розповість усе в деталях.
      На посполите рушення чекали,
      Які от-от вернутися могли.
      Та переможців довго не було,
      Поки пан Пірський першим не з’явився.
      Він до корчми з розгоном уломився,
      Замовив келих. А навкруг гуло
      Цікаве товариство: - Розкажи,
      Як козаків під Зборовом побили?
      Чи всю орду на шмаття покришили?
      Пан Пірський руки на столі зложив,
      Окинув оком чималу юрму,
      Яка його навколо обступила:
      - Питаєте, чи знатно покришили?
      Мені оце цікаво, а кому
      Дурна ідея в голову прийшла
      Цю битву перемогою назвати?
      На рушення вже можна не чекати,
      Там шляхта наша майже вся лягла.
      Якщо, і справді, хочете почуть
      Про оту битву розповідь правдиву.
      Я розкажу. Для когось то, можливо,
      Не надто і приємним може буть…
      Якраз до столу келих принесли,
      Тож Пірський випив його одним духом,
      Змочив ще вуса і заклав за вуха,
      Бо ж таки довгі вже вони були
      Й почав неспішну розповідь свою,
      Яка нелегко іноді давалась,
      Аж сльози на очах його з’являлись,
      Немовби, тільки був він у бою:
      - Ви знаєте, що ми ще навесні
      На Горині підня́ли офензиву
      І виперли полки тих лотрів живо
      За Случ. Та, як буває на війні,
      Під Меджибожем ті прорвали фронт
      І наших всіх до Збаража загнали,
      А потім замок у облогу взяли.
      Не солодко було там нашим. От
      І розпочав король Ян Казимир
      Війська збирати Збаражу у поміч.
      Під Любліном. Старався без утоми,
      Бо ж чи устоїть Збараж до тих пір.
      Й кварцяне військо, і магнатський стрій,
      І посполите рушення зібралось,
      Ще й німці у похід отой найнялись,
      Щоб заробити зайвий золотий.
      У середині серпня і пішли.
      Ішли поволі,бо ще підбирали
      Тих, що уже під Люблін не встигали.
      Та і дороги від дощів були
      Зовсім розмокли. А іще ж обоз.
      Під Топоровом звістка прилетіла,
      Що в Збаражі триматись вже несила,
      Тож трохи нам прискоритись прийшлось.
      Був настрій добрий в війську, бо ж чутки,
      Що у тих здрайців геть нема порядку,
      Бунтує бидло, бо ж важкі податки,
      В Хмельницького розбіглись козаки,
      Ледве почули, що король іде.
      Тож ті чутки так тішили нам душу
      І розслабляли, в тім зізнатись мушу.
      Не думали, що десь нас ворог жде.
      Від Золочева далі подались
      На Зборів. Тут іще повільніш стало,
      Бо ж ріки води всі порозливали,
      Дороги геть розкисли. Розтяглись
      Ми військом нашим аж на пару миль.
      Ставали коні, бо ж вози тонули
      В багні дорожнім. Ми вже ніг не чули,
      Надміру витрачаючи зусиль.
      Спинились, як під Зборів підійшли,
      Над Стрипою в суботу в табір стали,
      Усіх відсталих врешті зачекали.
      І тут річки широко розлили,
      Тож переправа буде нелегка.
      На те король наступний день намітив,
      Щоб в понеділок вже й на Збараж вийти,
      Бо ж він нагально помочі чека.
      Надвечір, правда, чутка надійшла,
      Що недалеко десь козацьке військо.
      Отож король легку кінноту вислав,
      Але вона нічого не знайшла.
      Уранці заспокоєний король
      Велів військам почати переправу.
      То, вам скажу, була нелегка справа,
      Хоч кожен жовнір відав свою роль.
      Та дамба геть розмокла від води,
      Прийшлось поміст на неї настеляти,
      Аби возам до річки не сповзати
      Та й коні теж з’їжджали би туди.
      Корецький першим Стрипу перейшов
      З кіннотою. Перетягли гармати,
      Пройшли король з піхотою завзято.
      На все доволі довгий час пішов.
      За ними мали інші йти полки.
      Ще Любомирський з табору не знявся,
      Він на обози перш за все рівнявся,
      Чекав, щоб перейшли вони поки.
      На північ далі іще ми стояли,
      Корицький із загоном замикав,
      Він на відсталих жовнірів чекав,
      Які от-от уже дістатись мали.
      Усе спокійно, начебто було.
      Ми ж то не знали, що той лотр проклятий
      Устиг війська під Збаражем підняти
      І його військо нам навстрічу йшло.
      Ми саме за сніданок узялись,
      Не чули, навіть той далекий тупіт,
      З-за пагорбів татар з’явились купи
      І козаки за ними вслід неслись.
      Вони бігцем спустились у долину,
      Через багнисту річку перейшли,
      Найперше на Корицького були
      Напали. Він позиції не кинув,
      Хотів не дати річку перейти
      Та їм його вдалося обійти
      І вдарити його полку у спину.
      Уся його піхота полягла,
      І сам він мусив скоро утікати.
      Примчав до нас, став про татар кричати.
      Для нас то дика новина була.
      Які татари? Звідки козаки?
      Над втікачами просто посміялись.
      Але татари довго не вагались,
      Примчали раптом берегом ріки.
      Хто встиг вхопити зброю, а хто ні.
      Пройшлись татари, як коса травою.
      Не було майже ніякого бою,
      Зостались полем трупи лиш одні.
      Я десь коня чужого упіймав,
      То тільки так від них порятувався.
      А полк наш майже весь там і зостався,
      Я ж часу роздивлятися не мав.
      Тоді вже вість по війську пронеслась
      Й хоругви наші на підмогу мчали
      Та порізно. І паніка зростала,
      Бо ще ж ніхто ні в чім не розібравсь.
      Немов, по черзі йшли у бій полки,
      То сандомирський, то слідом литовський,
      Брацлавський полк повів сам Калиновський,
      Корнякта військо, на підйом легкий
      Полк берестейський. Кинулись гусари,
      Драгуни слідом…але всі вони
      Вертались скоро один за одним,
      Ворожі не утримавши удари.
      Лишили сотні трупів на землі,
      Поранених теж всіх позалишали.
      Тишкевич, Оссолінський там пропали
      І Четвертинський в тім бою поліг.
      І староста Ржечицький там зоставсь,
      Мартин Чарнецький – головний обозний.
      Хто міг – ті утікали по дорозі
      До Зборова, куди й обоз подавсь.
      І вже татар ніщо не зупиня.
      Усіх, кого догнали, убивали,
      У бранці , навіть жодного не взяли.
      То вже була не битва, а різня.
      Ордою стертий був найперший квіт
      Нашої шляхти, тож вдовиць чимало
      По тому бою в бідній Польщі стало.
      Бо ж кілька тисяч полишили світ.
      Коли та веремія почалась,
      Король вже був на східнім боці Стрипи.
      Він тут же всіх командами засипав,
      Аби ніхто від бою не ховавсь.
      Татарських сил він недооцінив,
      Послав частини деякі в підмогу,
      Коли ж фатальність вже дійшла до нього,
      То тут же своє рішення змінив,
      Велів усім під Зборів відступать,
      Щоб там приготувати оборону.
      Туди усі й збиралися загони,
      Кому життя вдалося врятувать.
      Там місце вдало вибране було:
      Із півночі та сходу Стрипа котить,
      Із заходу ставок і скрізь болото.
      Лиш з півдня військо вдарити могло.
      Але звідтіль високий надто горб,
      На нього іще видертися треба.
      Та й Зборів міцно виглядав із себе
      Й залога гарна там сиділа, щоб
      До міста гультяїв не допустити.
      Вона вогнем й зустріла ворогів,
      Як з заходу кіш раптом налетів.
      Під тим вогнем він мусив відступити.
      Та ж, звісно, наші сили головні
      Були в той час уже на східнім боці.
      Їх повернути вже не було моці,
      Бо й там уже з’явились вдалині
      Козаки і татари. Тож, затим
      Король велів на пагорбі високім
      Ладнати табір. Із одного боку
      Там став був непрохідний. На другім –
      Багно глибоке й піший не здола.
      Захищені з обох боків добряче,
      Ніхто не вдарить нам із боку, значить,
      А ще ж, розлившись широко, текла
      Позаду Стрипа. Між всього того
      Обозові вози взялись ладнати
      В чотирикутник, ва́ли насипати,
      Щоб військо з тилу захистить свого.
      На схід від нього взялись шикувать
      Все польське військо. В центрі німці стали,
      Тут же й гармати із боків стояли,
      Драгуни, щоб гармати захищать.
      За ними сам король з полками став –
      Тут і кінноти трохи, і піхоти
      В резерві, їх чекатиме «робота»,
      Якби десь ворог раптом гору брав.
      По правий бік Потоцького полки –
      Гусарія, драгунія, козаки,
      Сапіга із полком уже ніяким,
      Його татари добре потовкли.
      Ну, й шляхта белзька та і трохи нас,
      Кому втекти за Стрипу удалося.
      Як вижили – не зрозуміли й досі,
      Хоча для отих роздумів не час.
      По лівім боці Любомирський став.
      Тут купчились Корецького козаки,
      Другі кінні та трохи іще всяких
      Недобитків, хто щастя вижить мав.
      А по боках сховалася в ровах
      Піхота, щоби крила захищати.
      Тепер нехай лиш спробують нас взяти!
      Така от диспозиція нова.
      Хоч ми готові вже до боротьби
      Та ж табір ще укріплений не зовсім,
      І за рікою бій триває й досі,
      Не зрозуміти – хто й кого побив.
      Та, все ж, аби на місці не стоять,
      Король велів поволі нам рушати
      Та ще гриміти узялись гармати,
      Щоб ворог поля не зумів зайнять.
      Аж бачим, від Озірної на нас
      Також вороже військо виступає.
      Орда татарська поле все вкриває,
      Свистить і галалайкає весь час.
      Під грізний гуркіт скочила вона
      І вдарила туди, де ми стояли.
      Та наші дружно їх вогнем стрічали,
      Що сотня там лягла і не одна.
      Відхлинули татари. Але знов
      Під лісом розвернулися й летіли –
      Зламати лівий край наш захотіли.
      А був удар такий, що будь здоров.
      Під тиском наші подались назад,
      Кілька хоругов кинулись тікати.
      І, бачачи, що в нас великі втрати,
      Король сам кинувсь, щоб навести лад.
      З рапірою метавсь між втікачів
      І таки змусив, врешті, повернути.
      Татарам довелося відвернути.
      Та зразу ж і новий удар наспів.
      Ударили татари моцно так,
      Що полки наші аж у табір вперли,
      Хоругви цілі геть на порох стерли,
      Здавалось, їх не стримати ніяк.
      І знов король між втікачів метавсь,
      Хапав за віжки та у бій охотив,
      Хотів рубати, хто був надто проти.
      Загін козацький в поміч їм примчавсь,
      Піхота із ровів стрільбу відкрила,
      Гармати стали бити по орді.
      Та трохи відступилася тоді,
      Та незабаром знову налетіла
      З таким завзяттям, начебто вогонь
      Їй зовсім аж ніяк не дошкуляє.
      Сама в поляків стрілами пускає
      Й багато наших гине від того́,
      І валяться з коней, немов снопи…
      Тут з півночі козаки появились,
      Які до того у ровах таїлись,
      Щоб на наш стрій ізбоку наступить…
      Тоді нас врятувала лише ніч.
      Татари з поля бою відступили,
      Самі коза́ки битись не схотіли,
      Стрічатися із нами віч-на-віч.
      Ми теж бігом у табір відійшли
      І стали городить його валами.
      Ох, ніч була, скажу то поміж нами.
      Чутки якісь по табору пішли,
      Що і король, й старшина повтікали…
      Переполох піднявся чималий.
      Багато хто й не думав вже про бій,
      Манатки теж до втечі лаштували.
      Дійшло до того, що король узяв,
      При смолоскипах табором проїхав,
      Щоб бачили. Тож паніка затихла.
      Хоч табір так до ранку і не спав.
      А уже вранці виявили ми,
      Що вороги кільцем нас оточили.
      Татари кіш свій поряд встановили,
      Щоб в одну мить доскочити кіньми.
      Ми й шатро хана бачити могли.
      Орда все поле захотіла «вкрасти»,
      Нам, навіть, коней ніде було пасти,
      Вони уже охлялі геть були.
      А хто відваживсь вийти за вали,
      То тих одразу шаблями рубали.
      Хоча відкрито вже не нападали.
      Тепер у наступ козаки пішли.
      Одні на табір з півночі ідуть,
      Другі із півдня Зборів стали брати.
      А там було залоги не багато,
      Тож такій силі ради не дадуть.
      Там ще обоз під стінами стояв,
      Обозних слуг чимало підібралось,
      Вони за палісадами ховались.
      Тож Зборів від них помочі не мав.
      А здрайці ті під місто підійшли
      Та заходились шанці насипати,
      Уставили на них свої гармати
      Й обстрілювати місто почали.
      А після усі кинулись гуртом
      Вали й паркани міста штурмувати.
      Драгуни не змогли їм раду дати,
      Тож стали челядь закликать на то.
      Хоч без охоти, але ті пішли
      Та помогли хоч трохи натиск стримать.
      А разом із подіями отими,
      Ті лотри й через греблю почали
      Перебиратись, щоб на нас напасти
      Із тилу. Той поміст, що там лежав,
      Король вже розібрати наказав
      Та ж гребля ще стояла на нещастя.
      Поки до греблі рвались козаки,
      Татари за обоз за наш взялися,
      Який побіля Зборова тулився,
      А там було що гарбати-таки.
      Для нас же гребля важливіш була.
      Як зможуть здрайці Стрипу подолати,
      То ми й води тоді не будем мати,
      Тоді б орда нас голіруч взяла.
      Король же був стурбований отим.
      Та ж він і військо не хотів ділити,
      Адже татари можуть налетіти
      Та й козаки із півночі прийти.
      Отож охочих взявся викликать,
      Хто би подався греблю захищати.
      Та шляхта не хотіла виступати.
      Ходив король, аби усіх вмовлять.
      Та ті все хоронилися в вози
      Та під возами прихисток шукали,
      Як діти, завивались в покривала,
      Боялися татарської грози.
      Король ходив та палашем своїм
      Всіх виганяв їх з-під возів до бою.
      Зібрались, врешті пахолки юрбою
      Та панські кухарі́ у поміч їм
      І греблю захищати подались,
      А уже слідом й жовніри за ними.
      Не встояли козаки перед тими
      Та відійшли, а пахолки взялись
      За ними гнати й Зборова дійшли.
      Тоді й залога вдарила із міста,
      З двох боків на коза́ків стали лізти
      І у добрячий оборот взяли.
      Три шанці в них відбили й кількасот
      Тих лотрів на тім полі положили.
      Та тут до здрайців поміч підоспіла,
      Тепер вже наших взя́ли в оборот.
      Не лише переправу зайняли,
      А ще й тісніше місто оточили
      Та й кинули на штурм усі ті сили.
      А тут ще їм містяни помогли,
      Слабкі місця у мурах показали,
      Отож у Зборів вдерлись козаки
      І серед перших був Матвій Гладкий.
      Тепер, коли вже Зборів вони мали,
      То на дзвіницю витягли гармат,
      Взялись по нашім табору стріляти.
      Як тільки здогадались вони, кляті -
      Звідтіль на табір гарний був огля́д.
      Тут і татари скочили з коша
      І лавою на табір наш помчали.
      Ми шаблі уже битись зготували,
      Щоб доброго їм дати одкоша.
      Але вони всі відвернули враз,
      Зате козаки з півночі підкрались,
      Вони над ставом зборівським пробрались,
      Невидимі через сади для нас.
      Там висипали шанці й почали
      По табору з гармат своїх лупити.
      А ми не знаєм, що із тим робити.
      Та тут вони і приступом пішли
      Та до окопів стали добиватись,
      Бо там ще не досипані вали,
      Тож там вони і вдертися могли.
      Та наші стали моцно відбиватись
      Король же їздив табором і всіх
      Гнав на вали. Охотників зібралось,
      На козаків у шанцях тих напались
      І з втратами прогнали звідти їх.
      Ще й дві корогви захопить змогли.
      Та тут ті здрайці знову напосіли
      І за вали вже наших відтіснили,
      Вриватися у табір почали…
      То вже кінець – подумалося нам,
      Бо хто ж спроможний силу ту спинити?
      Прийдеться тут і голови зложити.
      Та тут, говорять, що Хмельницький сам
      Примчав і крикнув до коза́ків: «Згода!»
      Та припинилась веремія згодом
      І відступився ворог. А вже нам
      Було й не знати, кому дяку скласти
      За те, що від біди порятував.
      Казали, що король всю ніч не спав,
      Бо ж посланців мав то до хана слати,
      А то до того лотра, бо ж хотів
      Про перемир’я повести розмову.
      Уже багато пролилося крові,
      Багато надто втрачено життів.
      Хмельницький – той миритись не бажав,
      Хотів наш табір врешті-решт добути.
      Та хан про те вже не хотів і чути,
      Він королівські обіцянки мав,
      Що викуп сплатять чималий йому
      І зможе, як у Крим буде вертати,
      То на шляху всі землі грабувати.
      Та й не хотілось ханові тому
      Аби Хмельницький врешті гору взяв.
      Йому обох ослабити хотілось.
      Тож лотру тому, як вже не терпілось
      Нас розчавити в таборі та мав
      Він, врешті дослухатися до хана…
      А скоро мусив підписати мир.
      Вертався у барлогу дикий звір…
      Тож, ота битва – то велика рана
      На тілі Польщі, бо ж лягло отам
      Немало тисяч братії, що вкрили
      Поля під містом трупом ген на милю.
      Не було з чого порадіти нам.
      Отож, судіть – чи перемога то?
      Так, збаразьких обложенців звільнили
      Й підрізали тим здрайцям трохи крила.
      У тім не сумнівається ніхто.
      Але, повірте, що, коли б не хан,
      То нам усім на полі тім лежати,
      Або у Крим ясиром простувати,
      Вмираючи від спраги і від ран.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. * * *
      Опустився на степ туман,
      Покривалом укрив товстим.
      Лиш високий один курган
      Піднімається ген над ним.
      А на нім баба кам’яна
      Опустила байдужий лик.
      Скільки бачила вже вона
      Цих туманів за довгий вік.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. * * *
      Звільняли Бучу. Уже ворог відступив.
      Ми з побратимами, ще розпашілі з бою,
      Ішли по вулиці. І бракувало слів,
      Що залишив той клятий ворог за собою –
      Руїни й смерть…Аж раптом хлопчик підійшов,
      Років шести, мабуть, та і у нас питає,
      Чи є в нас діти. Я один між всіх знайшовсь,
      Сказав, що доня є й онука уже маю.
      І хлопченя з кишені куртки дістає
      Цукерку, яка трохи вже підтала –
      Носилась довго. І мені її дає:
      - Це для онука. Мені соромно аж стало,
      Кажу : - Не треба, хай лишається, з’їси.
      Та він в долоні у моїй її залишив:
      - Я вже дорослий. Ви онуку віднесіть.
      Мені немає чим подякувати більше.
      Я ту цукерку, мов велику цінність взяв,
      Змахнув сльозу, щоб ніхто з хлопців не помітив
      Я би цукерку ту повік не обміняв
      За всі медалі й ордени з усього світу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. Битва під Пилявцями 1648 року
      - Ви, куме, уже чули новину?
      Микола Козуб повернувся вчора,
      Ходив же проти ляхів на війну…
      - Але, чому ж так повернувся скоро?
      - Поранений. Лях кулею дістав.
      Тож повернувся, щоб підлікуватись.
      Ходімо. Може б, щось нам розказав,
      Як там йому вдалось відвоюватись.
      А в Козуба вже повен двір людей,
      Усім цікаво про війну почути.
      Та й вулицею ще народ іде.
      Протислися, аби поближче бути
      Біля Миколи. Той якраз сидів
      Під хатою на призьбі. Блідуватий.
      Новий кунту́ш наопашки одів.
      Десь, мабуть, на війні зумів узяти.
      Всі груди перевиті полотном.
      Та голову тримає гордовито.
      Але ж і зрозуміло то воно –
      Не кожному вдавалось ляха бити.
      - Про батька Хмеля хочете почуть,
      Як він панів - «пилявчиків» спровадив?
      Що ж, розповім усе вам, так і буть,
      Хоча, не надто голосно, щоправда.
      Тож не шуміть, щоб чули і другі…
      Ви знаєте, під Корсунем, як славно
      Побив наш батько клятих ворогів,
      Хоча зраділи ми тому зарано.
      Оговталися ляхи й почали
      Нові війська для боротьби збирати.
      Магнати своє військо підняли,
      А жовнірів у кожного багато.
      Найняли німців кілька тисяч та,
      Коли ще слуг та прихвоснів додати,
      То й сотня тисяч набереться так.
      А хто ж тим військом буде керувати?
      Бо ж гетьмани обидва у Криму
      Сидять в татар та викупу чекають.
      Гадав було Ярема, що йому
      Тим військом керувати загадають.
      Та вибрали трьох реґіментарів –
      Заславський, Остророг і Конєцпольський.
      Один лише на золоті і їв,
      Другий знав кілька мов, не лише польську
      І вченістю своєю вихвалявсь.
      А третій ще б ляльками грався досі.
      «Периною», «латиною» прозвав
      Й «дитиною» Богдан тих полководців.
      Під Львовом стали військо лаштувать.
      Ображений Ярема відділився,
      Надумавсь під Човганський Камінь стать
      Та здалеку на збір отой дивився.
      Без поспіху збиралися під Львів
      Пани, мов на прогулянку ладнались.
      і кожен вів по декілька возів,
      Багатствами своїми похвалялись.
      Незручностей аби не відчувать,
      Все необхідне з дому треба ж взяти.
      Щоб смачно їсти та м’якенько спать.
      Та ще мотузки, «хлопів» щоб в’язати.
      Богдан же нас збирав під Маслів Став.
      Там і полки козацькі вже стояли,
      Й полків селянських кілька він набрав,
      Які і зброї гарної не мали,
      Але бажання мали ляхів бить.
      Не будеш же таких із війська гнати?
      Ще і татари встигли підступить,
      Щоправда, поки зовсім не багато.
      Чекали хана – той не поспішав.
      А ляхи врешті рушили поволі.
      Тож і Богдан татар вже не чекав.
      Нехай наздоганяють їх у полі.
      Рішив Богдан десь ляхів перестріть
      І дати бій їм на своїх умовах.
      Велів і Кривоносу поспішить.
      Хоч той жадав Яремової крові,
      Ганяв за ним Поділлям, а, проте,
      Одразу на той заклик відгукнувся.
      Богдан ішов, збираючи вістей,
      Аж доки до Пилявців і добувся.
      Долина там в яругах і балках,
      Кінноті розвернутись важко буде.
      Сховати військо можна у лісках,
      А річка Іква, хоч води по груди
      Та ж болотиста – спробуй перейти.
      Хіба ото по греблі по вузенькій…
      А пару бродів треба ще знайти.
      Тож табір тут поставили хутенько.
      Сам гетьман в замку пилявецькім сів.
      Козацьке військо перед греблю стало.
      Полкам селянським зліва буть велів,
      Щоб козакам, хоча б не заважали.
      У Старокостянтинові Нечай
      Став з козаками ляхів перестріти.
      А Кривоніс прийшов на правий край.
      Стояв окремо. І не зрозуміти,
      Чи то з Богданом в нього нелади,
      Чи то для ляхів , щоб також гадали.
      Татар розтикав і туди, й сюди,
      Поки орда ще з поля не примчала.
      Загін козацький греблю теж зайняв.
      Нарили шанців, сіли та й чекають.
      Нечай нарешті вісника прислав,
      Що вже до нього ляхи підступають.
      Він місто цілий день обороняв
      Та, щоби ляхів дужче заманити,
      Вночі з позицій весь загін ізняв
      І до Богдана. Ляхи вранці битись,
      А нема з ким. Всі «хлопи утекли».
      Злякались, певно?! Треба їх добити!
      Тож ляхи радо збуджені були,
      Готові чорта самого побити.
      Вони також до Ікви підійшли
      З другого боку. Там селян зустріли,
      Що на тім боці розвідку вели.
      Як вихор на загін той налетіли,
      Розбили й довго гнали. А тому,
      Аж горді від такої «перемоги»,
      Відчули, що те «бидло» як займуть,
      То тих ніякі не врятують ноги.
      Тож, навіть табір ставить не взялись.
      Та й там його поставити нелегко.
      Струмки, болота та яруги скрізь.
      А ляхи йшли полками ще здалека,
      Боялися, що ми їх нападем.
      Коли ж на полі біля Ікви стали
      І бачать, що ми проти не ідем,
      Як далі поступати їм – не знали.
      Одні кричать – ідем негайно в бій!
      Другі в отвіт – не треба поспішати!
      Заславський – полководець ніякий,
      Спинився та не зна, куди рушати.
      Тишкевич – сам для себе командир,
      Не став чекати та на греблю кинувсь,
      Напав на козаків, як лютий звір.
      Ті, звісно, показали йому спину.
      Не встиг він з перемоги порадіть,
      Як козаки на нього налетіли
      І ляхів з греблі викинули вмить.
      А ляхи ж програвати не схотіли.
      Заславський кинув в бій новий загін,
      Що козаків здолав. Але ті знову
      Відбили греблю. І тоді вже він
      У битву кинув відділок здоровий.
      У табір відступили козаки,
      А ляхи на тій греблі окопались.
      Раділи, - здобули її таки
      Та мужністю своєю вихвалялись.
      А козаки вже не чіпали їх.
      Хоч ляхи того всього і не знали,
      Полків Заславський не відвів своїх,
      Вони всю ніч отак і простояли.
      Лиш вранці трохи далі відійшли
      Та і взялися табір ладнувати.
      Щоправда, так вони і не змогли
      Його ні збудувать, ні укріпити.
      Занадто самовпевнені були,
      Вже думали, що ворога розбито.
      Весь день, практично в спокої пройшов.
      То там, то там лиш герці відбувались.
      Ганжа там славний смерть свою знайшов
      І ляхам тим ще гонору додалось.
      Хоч пообіді гонор той притих.
      Богдан виставу влаштував для ляхів.
      В татарське козаків одяг своїх,
      Немов орда прийшла, додав їм страху.
      Ще й урочисту стрічу влаштував.
      А вранці Кривоніс разом з мурзою
      На ляський табір наступать почав.
      Труба скликати стала їх до бою.
      Та ті збирались нехотя якось
      Та довго свої лави шикували.
      А тут іще надумав з ляхів хтось
      Аби на греблі військо поміняли.
      Туди гусари скопом подались,
      А ті, що греблю ту обороняли,
      Крізь лави продиратися взялись,
      Забили греблю і на місці стали.
      Тоді Богдан велів з гармат стрілять
      По отій купі. Ядра полетіли,
      Косили враже військо все підряд.
      А ляхи рятуватися хотіли,
      Хоча б в ріці. Із греблі та в багно.
      Десятками та сотнями тонули.
      Бо ж мулисте занадто в Ікві дно.
      І тут ми дружно з табору рвонули
      На греблю ту. Погнали ляхів геть
      Й перед полками ляськими з’явились.
      А ті від страху не наклали ледь
      Собі в штани. Тут зліва нагодились
      Татари ще й селянськії полки,
      Що через Ікву бродом перебрались.
      Там Кривоніс натиснув від ріки.
      І в паніці тут ляхи заметались.
      Кінні у табір кинулись тікать
      Та й піші наступають їм на п’яти.
      Щоб якось своє військо врятувать,
      Велів Заславський в табір відступати.
      Вже сутінки спускатись почали,
      Аби часом не втрапити в халепу,
      Богдан нам також відступить велить.
      Сказав, що завтра ві́зьмем ляхів теплих.
      А серед ночі в ляхів ґвалт якийсь,
      Нам аж до ранку спати не давали.
      Велів Богдан нам шикувати стрій,
      Щоб ляхи на нас часом не напали.
      Розвиднілось, тоді лиш взнали ми,
      Що війська в ляськім таборі немає.
      Вони вночі рвонули, хто кіньми,
      Хто пішки, бо ж орда їх так лякає.
      Хтось серед ночі паніку пустив,
      Що реґіментарі вже повтікали,
      Ніхто розумних вже не слухав слів,
      Кидали все, життя лиш рятували.
      Богдан лише на ранок зрозумів,
      Що то не хитрість ляська – заманити
      Його поміж захованих полків,
      Щоб оточити та і геть розбити.
      То справжня втеча. Лиш тоді велів
      На ляський табір війську виступати.
      У мене просто геть бракує слів,
      Щоб те усе багатство описати,
      Яке уздріли в таборі отім:
      Півсотні тисяч лиш возів набитих
      Добром усяким. Нащо воно їм?
      Що з ним на полі бою їм робити?
      Ще сотня нам дісталася гармат,
      А вже мушкетів, гаківниць,пістолів
      Не зрахувати. Зброї цілий склад
      Покинутий був ляхами у полі.
      І пороху у діжках тисячі,
      І ядер, і свинцю, і обладунків.
      Штандартів і знамен - не полічить,
      Які лишень дісталися нам в руки.
      А золота і срібла там було,
      Що ми його возами рахували…
      - А далі що із ляхами було?
      - А що було? Як зайці повтікали.
      Над Случчю міст під ними проломивсь,
      Тож багатьох у річці потопило.
      Пихатий Вишневецький возом змивсь
      Селянським. Калиновський вдягся «сміло»
      В селянський одяг й так порятувавсь.
      Заславський булаву згубив гетьма́нську.
      Казали, дехто так з Пилявців гнавсь,
      Що за три дні до Львова вже дістався.
      - А де ж, козаче, рану ти дістав?
      - Під Старокостянтиновом то сталось.
      Нас гетьман ляхів доганять послав.
      А ми на німців-найманців нарвались.
      А то не ляхи. Витримали стрій
      І стали в нас вогненним боєм бити.
      Я вже не знаю, чим скінчився бій,
      Бо ж кулю в груди зразу встиг зловити.
      Прийшов до тями в таборі якраз.
      Таких, як я було там не багато.
      Богдан із військом вже на Львів подавсь,
      А нас залишив рани лікувати.
      От я й рішив податись до рідні,
      Тут підуть швидше в лікуванні справи,
      Бо ж дуже уже хочеться мені
      З Богданом взяти кляту їх Варшаву.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. * * *
      Ах, осінь, осінь – пора туманів.
      Холодні ранки і теплі дні.
      Не полінуюсь, раненько встану
      Аби туману вдихнуть мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. * * *
      Жив карлик злий, що ненавидів сміх.
      Він задурив так підданих своїх,
      Що сміх шкідливий, що сміятись – гріх.
      І сміх пішов в сусідній край від них.
      Вже, наче й добре карлику тому,
      Але постійно муляє йому,
      Що у сусідів сміх весь час луна
      І до його просторів долина.
      А раптом оті піддані візьмуть
      Та знову посміхатися почнуть?
      Згадають, як зі сміхом гарно жить
      І не захочуть карлику служить.
      Отож, рішив він не ризикувать
      І від сусідів сміх отой прогнать,
      А іще краще, як його зловить
      І в темне підземелля посадить.
      Тоді не буде сміху взагалі
      На всій йому впокореній землі.
      Тож слуг своїх озброєних послав
      В сусідній край й суворо наказав
      Звільнити край, бо там панує сміх
      І підлий геть розбещує усіх.
      Пішли ті слуги, ходять між людей,
      Не можуть сміх той упіймать ніде.
      Десь там почули, кинулись бігом,
      Та в іншім місці чують вже його.
      Просили спершу – сміх віддати їм.
      Та люди лиш всміхаються над тим.
      Тоді взялися силою забрать,
      Та стали люд калічить і вбивать
      В надії – залякають тим усіх,
      І віддадуть впокорені їм сміх.
      Та люди, навіть, як на смерть ведуть,
      Із усмішкою на устах ідуть.
      А сміх у краї все гучніш луна
      І карлика аж бісить новина,
      Що слуги не спроможні сміх зловить,
      Хіба що всіх у краї перебить
      І нікому той сміх буде нести.
      Тож лише так він може край «спасти».
      І він велів вбивати всіх підряд
      Аби «навести у країні лад».
      Але народ тих слуг кийками стрів,
      Кого скалічив, а кого убив.
      Зі сміхом тим до карлика прийшов:
      - На, коли хочеш та і будь здоров!
      А карлик так від того реготав,
      Що геть порвав товстого живота.
      Здох карлик злий і слуг не стало злих.
      І в краї знову поселився сміх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. Битва під Корсунем 1648 року
      - А що далі? Там же Корсунь? Ви і там бували?
      - Був, звичайно. Як не бути? Ішов із Богданом.
      - Розкажіть, - молоді дядька кільцем обступали.
      - Розкажу. Чого ж? Таїти нічого не стану.
      Та не стійте над душею. Люльку от заправлю,
      Горло щоб не деренчало та й почну казати.
      А от люлька козакові – то серйозна справа,
      Тут уже ніяк не можна йому поспішати.
      Вибив попіл, дістав кисет, тютюну взяв пучку,
      Набив люльку, із багаття дістав собі жару.
      Затягнувся, пустив диму – а воно ж ядуче.
      Молодим той дим смердючий зразу в носи вдарив,
      Аж закашляли. Одначе, сидять та чекають,
      Коли козак зробить справу та почне казати.
      Бо ж, і справді, ходив з Батьком, тож багато знає,
      А їм хочеться почути та й самим узнати.
      - Отож, слухайте, - нарешті козак одізвався,-
      Як під Жовтими ми сина військо погромили,
      Тоді уже і за батька гетьман наш узявся.
      Хоча в того, звісно, було значно більше сили.
      Та Богдан по Україні мав повсюди очі,
      Знав, що робиться, де військо знаходиться враже.
      А Потоцький в Чигирині також знати хоче
      Про Богдана та хто ж йому хоч словечко скаже.
      Бо ж шляхи усі татари міцно перекрили.
      От і думає Потоцький – сина виручати
      Чи то, може повертати та збирати сили.
      А тут жовнір перевдітий таки зміг примчати.
      Нема війська, син загинув чи то у полоні.
      Аж за голову схопився Потоцький від того.
      Велів військо піднімати, запрягати коні,
      Лаштуватися на відступ в нелегку дорогу.
      Хотів іти в Білу Церкву, де кріпость велика,
      Щоби там козацьке військо й татар зустрічати.
      Вишневецького у поміч із Лубен покликав,
      Разом значно більше сили вони будуть мати.
      Подалися з Чигирина знову на Черкаси,
      А звідтіль уже на Корсунь, де і зупинились.
      Важкий обоз, тож дорога забирає часу.
      А тут скоро вже й татари слідком нагодились.
      Послав Богдан, щоб тих ляхів притримали трохи,
      Поки він з козацьким військом по слідах поспіє.
      А татар, здалося ляхам, мов того гороху.
      Стали табір ладнувати, маючи надію
      В таборі від них відбитись. Стали у фільварках
      Понад Россю, де ще вал був старинний зберігся.
      З боків шанці покопали, обкопались шпарко,
      Виставили скрізь гармати – ворог, стережися!
      А четвертим боком річка Рось їх прикриває.
      А сам Корсунь віддав гетьман ляхам на поталу.
      Ми побачили здалеку, що місто палає,
      Але помогти нещасним ще нічим не мали.
      Богдан швидко розібрався, як має робити.
      Послав загін Дніпром, щоби човни всі прибрали,
      Щоби не мав чим Ярема річку переплисти
      І Потоцький з Калиновським помочі не мали.
      Далі послав Кривоноса річку загатити
      Під Стеблевом, трохи вище, де був табір ляхів.
      Щоби річка не могла вже табір їм прикрити.
      А, скоріше, щоб між ляхів посіяти страху.
      Бо послав Богдан козака іще ляхам в руки.
      Ми про то уже пізніше, після бою взнали.
      Знав, звичайно що ітиме він на смертні муки
      Та Богдану треба, щоби ляхи утікали.
      Вони міцно укріпились на березі Росі,
      Звідти вибити нелегко, втратимо багато.
      От, якби те ляське військо з табору знялося,
      Тоді в полі із ним легше буде воювати.
      От козак той «попав» ляхам , довго упирався,
      Поки «врешті» почав «правду» в муках говорити.
      Що вже кримський хан з ордою у похід зібрався
      І зо дня на день під Корсунь може вже приспіти.
      А в Хмельницького козаків із півсотні тисяч.
      Та й татар побіля нього тисяч двадцять буде.
      Тож Потоцький всю старшину на нараду кличе,
      Щоб рішити: відступати чи тут битись будем?
      Калиновський став казати, щоб тут залишатись
      І багато хто з старшини думку ту підтримав.
      Але більшість та й Потоцький почали вагатись,
      Тож на раді й порішили, врешті спільно: йтимем!
      На світанку ляське військо Корсунь залишило.
      Ішли табором похідним – вози в рядів вісім
      З обох боків та і з тилу табір прикривали.
      А між ними у колонах ішло військо тісно.
      Ми їх, звісно, пропустили, поки не чіпали.
      А уже коли всі вийшли, стали «підганяти».
      Як була така можливість, близько підступали,
      То коней їм постріляєм, щоб табір зламати,
      То й до ляхів доберемось, змусимо спинитись.
      А татари із другого боку підступають.
      Огризаються ті ляхи та куди їм дітись,
      Крім, як йти та відбиватись – вибору не мають.
      Думають до Богуслава, все-таки, проб’ються.
      Дурні. То вони Богдана ще погано знають.
      Поки вони оце шляхом неспішно плетуться,
      Вже козаки Кривоноса в балці їх чекають.
      Послав Богдан Кривоноса в обхід ще зарані.
      Той в Гороховій Діброві вибрав місце вдале.
      Визначив місця - гармати де у лісі стануть.
      Козаки рови копати на дорозі стали.
      Ще й дерева навалили – возам не проїхать.
      Сіли, балку оточили та й валку пантрують.

      Ідуть ляхи, як від ґедзів, відбиваються від нас,
      Сподіваються, що скоро досягнуть до Богуслава.
      Десь опівдні у ту балку і спустилися якраз,
      Де погинуть тоді мала уся сила ляська й слава.
      Хоч широка, але лісом й чагарями заросла.
      Справа кручі, зліва річка, береги – одне болото.
      І тут валка до завалів на дорозі досягла
      Й зупинилася. Болотом віз ніякий не покотить.
      А на кручі дертись – стали ті вози перевертать.
      Влізли, як у мишоловку. І назад немає ходу.
      І гармати не підтягнуть – перешкоду розметать.
      І застрягнеш у болоті, як полізеш через воду.
      І хоругви не розвернеш, щоб пробитися назад.
      Тут козаки Кривоноса ще з гармат стріляти стали
      І з мушкетів. Втратив зовсім табір ляський якийсь лад.
      Аж тепер і ми з ордою зусібіч на них напали.
      То була уже не битва. То була уже різня.
      Ляхи падали на землю, як трава попід косою.
      І татари не дрімали, багатьох стягли з коня.
      Їм живий ясир потрібен – тож тягли із того бою
      Всіх, хто втрапив під аркан, вибирали більше знатних,
      Не дивилися – чи гетьман, чи то просто командир.
      Челядь, ту, що розбігалась і не думали хапати.
      Калиновський, кажуть, бився того дня, як дикий звір.
      Та і він, як і Потоцький у полон до нас попали,
      Ціла купа командирів, жовнірів не зрахувать.
      Лиш кіннотники з Корицьким вузол наш тугий прорвали,
      Їм вдалось до Богуслава неушкоджено домчать.
      А всі інші чи навіки на шляху тім залишились,
      Чи попали до полону і ясиром в Крим пішли.
      До останнього драгуни Калиновського лиш бились,
      Та від смерті чи полону відвертітись не змогли.
      Ми з татарами по честі все здобуте розділили:
      Нам гармати і припаси, а полонені всі їм.
      Челядь, що порозбігалась – тих селяни половили.
      Отож, можна й завершити мою розповідь на тім.
      Хіба лише – в Україні більше війська вже не було,
      І коронний, й польний гетьман в Крим ясиром побрели.
      І, нарешті, гнів народний ляхи на собі відчули,
      Бо ж таки багато сала нам за шкуру залили.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. * * *
      Плакала осінь дощами рясними
      За тими літніми днями ясними.
      Плакала, хмурили хмари чоло
      Аж поки «бабине літо» прийшло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. * * *
      От і побачим – більше хто украв.
      Якиїсь вибух фури серед мосту,
      І Кримський міст, немов картон зламав.
      Хоча кричали – то зробить не просто.
      Там супер-пупер охорона скрізь,
      Яка і муху, навіть не проґавить.
      І раптом зранку серед мосту - блись.
      І міст посипавсь. Отакі то справи.
      А в Києві Кличко поставив міст.
      Не стратегічний, а скляний. Бувало
      Хтось пострибає – скло одразу – трісь.
      І всі давай разом кричати: – Вкрали!
      А тут ракета бахнула під ним.
      Таки добряче бахнула. Одначе,
      Від вибуху розвіявсь трохи дим,
      А міст стоїть та й цілий ще, неначе.
      От і дивіться – більше хто украв.
      Як міст міцний – то важко розвалити.
      А, як хто на пісочку збудував,
      То упаде – лиш трохи потрусити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. Підрив Дніпрогесу 18 серпня 1941 року
      Вісімнадцяте серпня і дідусь, як завжди
      Свою форму військову вже стареньку вдягає,
      Каже – там його друзі вже сьогодні чекають.
      Правда, він не до друзів – на могилу ходив,
      Що у сквері маленькім за селом притулилась.
      Там він довго на лавці у задумі сидів,
      Мов із кимось крізь роки подумки говорив.
      А Іванку дідуся розпитати хотілось –
      Хто ж лежить в тій могилі і що саме було
      І цей день тихий літній у далекі ті роки.
      Дочекався, нарешті, тої миті він, поки
      Встав дідусь з тої лавки, щоб вертатись в село.
      От тоді то у нього онучок і пита:
      - А що саме, дідусю у цей день відбулося?
      - Мені вдруге, онучку, народитись вдалося.
      - Як то – вдруге? – Іванку, от буває і так.
      - Розкажіть. – Якщо хочеш, тоді слухай, онучку,
      Бо хто зна, чи удасться колись розповісти.
      Тільки ж ти не біжи так, кроками не части.
      Я так швидко не можу, може, дай мені ручку.
      Взяв онука за руку та й поволі пішли.
      Став дідусь про далекі роки розповідати:
      - То було в сорок першім. Йшла війна та проклята.
      А ми ще молоденькі у ті роки були.
      Видавалось спочатку, що війна та далеко.
      Нам же розповідали, що здолаємо всіх.
      А тут, правда, новини все тривожніш других,
      Вже й під Київ дістались вороги тоді легко.
      Вже й ворожі літають все частіш літаки,
      Чутно вибухи, певно вони бомби кидають.
      А тут нас в Запоріжжя воєнком викликає,
      Прийшов час зустрічатись із війною-таки.
      Нас таких і постарших кілька тисяч зібрали,
      Узялись офіцери нас до служби привчать.
      Та не встигли нічого. Бо вже танки гримлять,
      Десь під Уманню, кажуть, оборону прорвали.
      А у місті крім нас ще тільки еНКаВееС
      Та ще льотчики, мабуть – кому місто тримати.
      З нас дивізію встигли хіба лиш сформувати
      Та й послали на правий берег за Дніпрогес.
      Когось кинули в плавні, а нас з хлопцями разом
      Проти Хортиці ставлять аби міст захищать.
      Ми ж, скажу, навіть толком ще й не вміли стрілять.
      Я, так точно, до цього не стріляв ще ні разу.
      Стали рити окопи прямо серед полів,
      Не оті довгі, що їх у кіно можна бачить.
      Кожен сам собі риє. Сам лишається, значить.
      Хтось глибоко пориє, а у когось малі.
      Та не встигли іще ми добре і окопатись,
      Як здалеку почувся якийсь гуркіт страшний
      І на пагорок танки виповзли – цілий стрій.
      А від танків нема в нас, навіть, чим
      відбиватись.
      У чеканні страшному час, неначе,застиг.
      Отой гуркіт на нерви добре діє, проклятий.
      Дивлюсь, наші з окопів почали вибігати
      І рвонули до мосту. Один-другий побіг,
      За ним п’ятий-десятий. Паніка – річ заразна.
      Коли всі утікають - чого маю сидіть?
      Підхопився з окопу, озирнувся на мить
      І здалося, тих танків іще більше вилазить.
      Уже й не пам’ятаю, як до мосту добіг,
      А на ньому народу на той бік ще чимало,
      І вози, і машини, й піша чимчикували.
      Але тут, опинившись уже серед своїх,
      Озирнувся іще раз. Бачу – якісь гармати
      Б’ють впритул по тих танках, уже кілька горить.
      Бачу – і охорона біля мосту стоїть.
      Запитав: - А ви міст цей будете підривати?
      - Та уже б підірвали. Тільки ж еНКаВееС
      На цей бік подалися, строго нам наказали,
      Щоб ми міст, не дай Боже, доти не підривали,
      Поки вернуться, - й тихо, - бо поїхали, десь
      В’язнів вивезли, щоби ті окопи копали.
      Та команда – нікого не лишати в живих.
      Отож, певно, стріляти і поїхали їх.
      Стоїмо, бач, та поки ще вони не вертали.
      Озирнувся іще раз – танки задом здають.
      Мабуть, їх налякали добре оті гармати.
      ( Вже пізніше вдалося мені правду узнати,
      То зенітники танки ті зенітками б’ють)
      Ледве я перебрався через міст той на острів,
      Чую, із завиванням літаки десь летять,
      Стали бомби кидати, де зенітки стоять.
      Чи живий хтось лишився – то не знаю і досі.
      Німці танки, щоправда, вже не кидали в бій
      Та з’явилась піхота, деренчать мотоцикли.
      Ми до звуку такого ще тоді і не звикли
      Та дивились, як швидко їх спускається стрій
      Вже й до мосту. На ньому ще народу багато.
      Та ніхто і уваги, начебто не зверта,
      Кожен прагне скоріше подолати моста.
      Та і німці нікого теж не стали чіпати.
      Ми стояли й дивились, начебто у кіно,
      На ту дивну картину. Офіцер тут з’явився
      Та наводить порядок поміж нас заходився.
      Велів рити окопи, а там, хлопче, воно
      Ой, було як нелегко, бо ж земля, наче камінь.
      Але якось порили та й скоріш залягли.
      Німці нас потіснити намагались були
      Та, послушні команді, ми уже не втікали.
      Вдарили із гвинтівок, німці і відійшли.
      Виявляється, можем ми їх запросто бити!
      Та уже і не було нам куди відступити,
      Поки з німцями бій той коротенький вели,
      Вибух стряс увесь острів, залізяччя злетіло,
      Його шмаття здалеку долетіло й до нас.
      То на лівий на берег міст єдиний зірвавсь.
      Все ж ті еНКаВеДисти, що той – перший не вспіли,
      Другий встигли зірвати. Розігнав паровоз
      Аж вагон вибухівки й бахнули серед мосту.
      Тепер нам неможливо і залишити острів.
      Вже і панікувати серед нас почав хтось,
      Став кричати, що нас тут всіх на смерть полишили.
      Хто поближче, ті бігти узялись до ріки
      Щоб уплав хоч водою перебратись-таки.
      Але більшість безвільно у окопах сиділи.
      Я, хоч плавати вмів - Дніпра б не переплив.
      Та й таких не багато. Офіцер, видно, битий
      Нам про захист Вітчизни вже не став говорити,
      Він про паніку більше і про смерть говорив.
      Сказав, що нас човнами будуть всіх забирати.
      Та, як кинемось бігти – німці всіх переб’ють,
      А, поки ми при зброї, вони нас не візьмуть,
      Тож навіщо даремно нам отак помирати.
      Зрозумівши всю правду тих простих його слів,
      Ми й притихли, міцніше за гвинтівки взялися.
      І з надією кожен у майбутнє дивився…
      А вже скоро і вечір врешті-решт наступив.
      Німці тихо сиділи, нас поки не чіпали.
      Ми – в північній частині, а на півдні – вони.
      Десь далеко лунали гучні кроки війни
      Та, знервовані днем тим, ми на те не зважали.
      Десь о восьмій годині раптом гуркіт страшний,
      Землю так струсонуло, що ми аж підлетіли.
      Що воно – так одразу, навіть, не зрозуміли.
      Мить, як вічність здалася. І у миті отій
      Умістився і вибух, і повільний, неначе
      Гриб, що став підніматись там, де гребля була.
      Я дивився, як стрімко вода раптом пішла
      У пролом величезний. Я дивився й не бачив,
      Що то смерть наша суне. Враз на місці закляк.
      Тільки крик офіцера: - Хлопці, всі на дерева!
      Та вода уже поряд, на нас кинулась з ревом.
      Я уже і не знаю, мене кинуло як
      Тою хвилею вгору, піднесло над землею.
      Якось я учепився за високе гілля.
      З переляком дивився, як зникає земля
      Під водою і зникає усе геть перед нею.
      Де стояли будинки досі ще чепурні,
      Лиш вода розлилася, тягне все, що вхопила.
      І такою здавалась непоборною сила
      Отієї стихії тої миті мені.
      Як в останню надію, я в гілляку вчепивсь,
      Дивлячись на усе те, що навколо чинилось.
      Думав, очі закрити, щоб усе то змінилось,
      Та відкрию – потік той так же стрімко котивсь.
      Скільки часу минуло – може день, може рік.
      Я, здавалось, всім тілом аж приріс до гілляки.
      Хоч навкруг роздивлявся уже, наче без ляку,
      Бачив, що усе меншим ставав грізний потік.
      Коли спала вода та, я на землю спустивсь
      Подивитись, чи з наших хтось живий залишився.
      Як піднявся на пагорб та навкруг роздивився.
      І по смерть не забуду вид, що мені відкривсь.
      Пагорб не зачепило, хвиля та не дістала.
      Тож усі, хто був вище, залишились живі.
      Та у кожного добра сивина в голові.
      Але їх і не хвиля тоді та налякала,
      А картина, яку їм бачити довелось
      На тім боці, де мирні села досі стояли.
      Хвиля всі ті будинки, мов пір’їни здіймала
      І усе те до моря з хвилею понеслось.
      Залишились дерева, що вчепились корінням.
      Були видні здалеку людські трупи на них.
      Там, гадаю, навряд хто врятуватися зміг.
      Бо ж пройшлася нещадно смерть страшна по долині.
      Із моїх односельців, що зі мною пішли,
      Не знайшов я нікого, видно, хвиля забрала.
      Десь у плавнях багато їх втопилось, казали,
      Їх пізніше місцеві поховати змогли.
      А вже скоро, як німці до Дніпра підступили,
      Люд місцевий зігнали трупи всі позбирать.
      Нам за тим довелося також спостерігать,
      Як росли на тім боці такі ж братні могили.
      Я і досі не знаю – нащо було то все?
      Нащо греблю зірвали та людей потопили?
      Знаю, тоді нікого влада з нас не жаліла.
      Але, тільки згадаю, то і досі трясе.
      Кажуть, то московіти прилетіли тоді,
      Привезли вибухівки аж двома літаками.
      І від страху, що німці зможуть греблею прямо
      В Запоріжжя потрапить, дали волю воді.
      Лиш в Москві про те знали, сам командувач фронту,
      Про наказ недолугий і уяви не мав.
      Взяти підривників тих в той же день наказав
      Й «майстрам» еНКаВееСу їх «віддав у роботу».
      Та наказ дуже скоро поступив «ізгори»,
      І отих відпустили, мов невинних ягняток.
      І кому за ті смерті тепер відповідати?..-
      Змовк й до самого дому про щось думав старий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. * * *
      Північний вітер холоду нагнав.
      Хоч сонечко всміхається зі сходу
      Та визначає не воно погоду.
      Для осені таке не дивина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. Джелал-ед-Дін
      Він викликав на бій самого Чингізхана,
      Сказав: «Назви куди і я туди прийду!»
      Палаючий Хорезм – його суцільна рана,
      Не залишив в душі від страху і сліду.
      Зустрілися вони на берегах Іргизу,
      Жорстокий Чингізхан, як коршун налетів
      І вже не розбереш – хто угорі, хто знизу,
      Сплелися у одне і ненависть, і гнів.
      Він соколом літав в кривавій круговерті
      І лив ворожу кров, лишаючи свою,
      Але дарма бажав, зустрітися зі смертю
      Судилося йому не у цьому бою.
      Монгол його притис до берега крутого,
      Здавалося, уже не дітися ніде.
      Велів Чингіз зловить і привести живого
      І смерть в його руках страшна нахабу жде.
      Та,знаючи уже, що милості не буде
      Він розвернув коня до кручі і стрибнув.
      Зойк ледь не розірвав монголам хлипкі груди
      Здавалося, Іргиз у відчаї зітхнув.
      Зітхнув та не прийняв таку велику жертву.
      Чи, може, й справді час його ще не настав.
      Підняв і переніс на бік життя від смерті
      І на пісок тугий легенько опустив.
      Чингіз й без того злий, ще більше розлютувався,
      Не знаючи, куди б міг вилити свій гнів,
      Коли Джелал-ед-Дін на стременах піднявся
      І кулаком йому – Чингізу погрозив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. Битва при Жовтих Водах 1648 року
      - От ви усе про Тетерю, Петра Дорошенка,
      Брюховецького, Опару та ще Суховія.
      Ще Виговського згадайте, Юрася, Ханенка.
      А я вам скажу – з них жоден воювать не вміє,
      Як то Хмелю удавалось. От де був вояка!
      Знав, як ворога здолати, вмів зібрати сили.
      А оці усі, повірте, ну, зовсім ніякі.
      Тільки діями своїми Вкраїну згубили. –
      Старий козак свої вуса за вуха заправив,
      Узяв ложку, з казана щоб кулешу поїсти.
      Ще додав: - Такі-то, хлопці, невеселі справи.
      Тому і йдуть невеселі з України вісті.
      Як закінчилась вечеря, молоді пристали:
      - Розкажіть же нам, як Батько умів воювати!
      Ви ж із ним, мабуть, у битвах багатьох бували?
      - Розкажу, - старий промовив, - Чом не розказати!
      Я ж із Хмелем, уважайте, з самого початку.
      Ще з Томаківки, де тільки набирав він сили.
      Як на раді порішили гетьманом обрати
      І, як Січ від гарнізону ляського звільнили.
      Знав Богдан – нелегко буде з ляхами змагатись,
      Бо у них кіннота сильна, важко подолати.
      Тож і вирішив до хана кримського звертатись,
      Щоб татарськую кінноту під рукою мати.
      Хан направив Тугай-бея у поміч з ордою.
      Кілька тисяч. Для початку і того достатньо.
      Бо ж дізнались – йде Потоцький спішною ходою,
      Щоби нас на Україну вільно не пускати.
      Зібрав військо чималеньке – кіннота і піші,
      Ще й гарматами запасся для того походу.
      А у нас тоді легенькі фальконети лише,
      Що великої не можуть завдавати шкоди.
      А Богдан по Україні розіслав козаків,
      Щоби вісті ті збирали та до нього слали,
      Щоби знати міг зарані кожен крок поляків.
      Ті ж повстання придушити скоріш поспішали.
      Мав Потоцький вдоста війська аби нас розбити
      Та не знав, які в нас сили, думав – не багато.
      Тож надумався натроє військо розділити,
      Щоби нас скоріш на Січі у лещата взяти.
      Попереду свого сина Стефана направив.
      Дав йому гусар, драгунів, кінноту козацьку
      І гармат. Вважав достатньо для такої справи,
      Бо ж «гультяїв» там зібралось, думав, не багацько.
      Сказав тоді: - Іди, сину, здобудь собі славу!
      Та й подався Стефан полем славу ту шукати.
      А у поміч йому батько й козаків направив
      Реєстрових, з ними й німців ішло небагато.
      Вони сіли у байдаки й Дніпром подалися,
      Мали десь біля Кодака до сина пристати.
      Сам Потоцький з своїм військом десь позаду плівся,
      Щоби сину не завадить слави добувати.
      Тільки-но із України прибули ці вісті,
      Богдан вирішив одразу тим і скористатись.
      Стефана перехопити десь у полі чистім
      Та не дати із другими військами з’єднатись.
      Отож послав Тугай-бея шлях перепинити
      Та не дати можливості вісті відіслати.
      А ординцям тільки в радість степом пролетіти,
      Серед того чиста поля ляхів пошукати.
      Сам Богдан із військом рушив услід за ордою.
      А, тим часом, прийшли ляхи аж на Жовті Води.
      Тут і стали на спочинок прямо над водою.
      Бо ж не бачили для себе ніякої шкоди.
      Ледве всілись, заходились вечерю справляти,
      Як на них зі степу разом орда налетіла.
      Довелося свої миски полякам кидати
      Та хапатися за шаблі. Битва закипіла.
      Ляхи були справні вої, швидко розібрались
      Та вогнем орду татарську упритул зустріли.
      Орда зовсім штурмувати табір не збиралась,
      Тож одразу під вогнем тим степом розлетілась.
      Ляхи кинулись возами табір городити.
      Шанці рити узялися – усе по науці.
      Вже до вечора готові були орду стріти.
      Та татари в бій кидатись зовсім і не рвуться.
      Послав Стефан батьку вісті, що в пастку потрапив,
      Нехай батько поспішає сина виручати.
      Але посланців татарам вдалось перейняти.
      Тож Потоцькому про сина нічого не знати.
      А тим часом, вже на ранок і ми нагодились.
      Узялися штурмувати ту ляську твердиню.
      Але під вогнем гарматним скоро відкотились.
      Нащо дарма козакові під кулями гинуть?
      Узялися до облоги. Табір оточили
      Так, що звідти, навіть, муха не могла злетіти.
      Жаль, гармат в нас мало було – ми б табір розбили,
      А так ото тільки ляхів ходили, дражнили.
      А тим часом Богдан хлопців під Кодак відправив
      Аби їм там реєстровців полки перестріти
      Та умовити покинуть ту ляську виправу,
      Іти разом із Богданом клятих ляхів бити.
      Як почули реєстровці про Богданів намір,
      То старшину перебили та й німців прогнали.
      Та й всі разом подалися до Богдана в табір,
      Вірніш, кіньми із ордою хутко поскакали.
      Пролетіли мимо ляхів зі свистом і криком,
      Щоби бачили й ще гірше себе почували.
      Бо і так були у ляхів сили не великі,
      Вони ж на тих реєстровців всі надії мали.
      А тепер в Богдана сили вдвоє більше стало.
      А вночі ще й реєстрові, що в таборі були
      Ізнялися й до Богдана також повтікали.
      Лише ляхи й залишились. Вже й голод відчули.
      Бо ж півмісяця заперті в таборі сиділи,
      Коней, навіть, щоб попасти, вигнати не сміли.
      Тож зібралися старшини, судили, рядили,
      Перемовини з Богданом вести захотіли.
      А Богдану того й треба – вимоги поставив:
      Хай штандарти і гармати віддадуть й шурують.
      Кривоноса й Крису в табір до ляхів відправив,
      А Чарнецький у Богдана сидить та мудрує
      В заручниках. Тільки в ляхів порядку немає,
      Неспокійно серед ляхів, страх між них гуляє.
      Отож Криса з Кривоносом з табору втікають.
      Стефан в розпачу, як далі бути – вже не знає.
      Тут і кримці підкотились – перемовин хочуть.
      Викликають його в поле. Він було подався.
      Але бачить – вони йому голову морочать,
      Забажали, щоб в полон їм він живий попався.
      Тож хутчій вернувся в табір. Татари озлились.
      Стали табір штурмувати, ледве що одбились.
      Втратили людей багато. Думать заходились,
      Як би то їм так зробити, щоб живі лишились.
      Надумались серед ночі з табору тікати.
      Війська у них тепер мало, тож вози лишили,
      Лише сорок із обозу надумались взяти.
      Самі кінні оті вози в квадрат оточили,
      Щоби можна відбиватись, як ворог насяде.
      Серед темряви нічної тихенько знялися,
      Вже без ляської отої глупої бравади
      Та й на Княжії Байраки гуртом подалися.
      Думали, ніхто не знає та ніхто не чує.
      А услід орда татарська уже подалася.
      А у Княжих у Байраках Кривоніс чатує,
      Вже дорогу перерили – ніхто б не прорвався.
      Ідуть ляхи, раптом з тилу орда налітає.
      Відбиваються, як можуть, вперед поспішають.
      Аж тут рів через дорогу шлях перекриває
      І з-за валу козаки їх вогнем зустрічають.
      У страшній тій колотнечі війська вже не стало.
      Хто поранений, хто вбитий, хто в полон потрапив.
      Все живе тоді татарам здобиччю дісталось,
      Довелося в Крим ясиром ляхам мандрувати.
      Сам Стефан отримав рани та й помер небавом.
      Послав батько здобувати його славу в полі.
      Не дісталося нетязі ніякої слави,
      Повернулася до нього другим боком доля.
      Врятувався один жовнір з орави всієї,
      Одягнув селянську свитку, між татар прокрався.
      Прибув аж до Чигирина з вісткою тією.
      Батько, ледь таке почувши, за голову взявся.
      Та не кинувся у поле сина рятувати.
      Бо ж не знав, що там у полі на нього чекає.
      Повелів своєму війську в Корсунь відступати,
      Поки наміри і сили наші не узнає.
      Отак Богдан виграв першу із ляхами битву,
      Із помилки Потоцького швидко скористався.
      Тепер шлях на Україну був для нас відкритий.
      І Богдан одразу рушив, навіть не вагався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. * * *
      Осипається листя пожовтіле з дерев.
      Осінь ходить по місту, звичну подать бере.
      Тут же кида під ноги покривалом густим,
      Бо не хоче в дорогу зайву ношу нести.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. * * *
      Де гори високі, ліси й полонини
      Жив пісень творець – Івасюк Володимир.
      Хоча він прожив усього тридцять літ,
      Але залишив по собі цілий світ.
      Багато пісень є у світі у то́му
      І про водограй, і про руту червону.
      В них віра, надія, кохання єдине
      І мрія про вільну мою Україну.
      Пісні ці такі ж, як і вся Україна –
      Просторі, широкі, дзвінкі і привільні.
      І буде народ наш пісні ці співати,
      Допоки на світі йому існувати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. Похід Остафія Дашкевича на Москву з татарами у 1521 році
      Вони в Черкасах стрілись у корчмі.
      Літ двадцять вже не бачились, напевно.
      Сиділи у куточку напівтемнім,
      Вели розмови, начебто самі
      В корчмі тій, хоч було доволі людно.
      Та їм до того, наче й справ нема,
      Бо ж кожен вже чим поділитись мав.
      Роки минулі прожили не нудно.
      Колись родились у однім селі
      Та звідти вже шляхи їх розійшлися.
      Шукати свою долю подалися.
      Вже й сивину пізнати на чолі.
      Один, засмаглий аж до чорноти –
      Микола, той в уходники подався.
      Щове́сни в степ на південь відправлявся,
      Щоб там «уходні» промисли вести.
      Бо ж там і риби, й птаха, й звірини.
      За літо стільки заробити можна.
      І не біда, що у степу тривожно,
      Завжди готові битися вони.
      Не сам же йде, збирається загін,
      Який спроможний буде відсіч дати
      Тому, хто схоче їхнє відібрати.
      Коли про себе все повідав він,
      Настала черга для Петра тоді:
      - Я із села пішов козакувати,
      Вдалось на службу старостинську стати.
      Дашкевич, хоч уже не молодий,
      Але ніяк на місці не всиди́ть.
      І нам від того не бува спокою,
      Тож служба видається нелегкою…-
      Петро про щось задумався на мить,-
      Оце недавно на Москву ходив
      Із кримським ханом…Гарно погуляли,
      Добра звідтіль усякого набрали,
      Набачилися тих московських «див».
      - Та ж розкажи. Я чув про той похід
      Лиш краєм вуха. Як то усе сталось?
      Куди у тім поході ви дістались?
      Чи правда – там зовсім інакший світ?
      - Ну, коли дуже просиш – розповім,
      Бо й самому́ цікаво поділитись,
      Як з москалями довелося битись.
      Замовлю ще горілки перед тим.
      Коли горілки ще корчмар приніс
      І козаки змочили в чарках вуса,
      Відрізали від смаженини кусень,
      Щоб закусити, бо ж уже не піст.
      - Отож, зібрався хан Мехмет-Гірей
      В Московщину «упоминки» зібрати,
      Що встигла вже Москва заборгувати,
      Ясиру, сподівався, набере.
      Він таємниці з того не робив.
      Та й як було ті збори приховати,
      Кругом московських шпигунів багато,
      Хтось вже калитку на тому́ набив.
      Тож, ледве став збирати хан орду,
      Як у Москві про те уже всі знали
      І вже до стрічі готуватись стали,
      Щоб відвернути від Москви біду.
      Дашкевич же і про орду все знав,
      Й про те, що у Московщині готують -
      Понад Окою вже стрільців гуртують,
      Аби ту річку хан не подолав.
      Іще з весни збиралися полки,
      До літа вже готовими стояли
      Та на орду з неспокоєм чекали –
      Коли ж вона вже зрушиться-таки?
      А хан Мехмед зовсім не поспішав.
      Він на Молочних Водах зупинився
      Та поки на всі сторони дивився,
      Неначе жертву досі не обрав.
      Хоч на Литву, неначе і не йшов.
      Із Сигізмундом мирно стали жити,
      Той згодився «упоминки» платити
      Щорічно за ту «ханову любов».
      А от скупий і хитрий князь Василь
      Вигадував усе та сподівався,
      Щоб кримський хан з Литвою звоювався,
      На те і витрачав своїх зусиль.
      Та до султана, звісно, загравав,
      Щоби направив «куди треба» хана.
      Та в Астрахані колотив, в Казані,
      Де він, відомо, ставлеників мав.
      Тож на Молочних Водах хан засів,
      На південь, на султана озирався,
      Гірських князів, ногаїв дожидався
      Та з Сигізмундом перемови вів,
      Щоб той із ним Дашкевича послав.
      Йому в поході козаки потрібні,
      Щоби стрільцям протистояти гідно.
      Тож Сигізмунд таке веління дав.
      Отримавши князівський той наказ,
      Остафій став загін собі збирати –
      Узяв з собою війська не багато:
      Дві сотні піших вибрав серед нас,
      Хто із мушкетом управлятись міг,
      Ще сотні дві кінних, дві гаківниці –
      В бою армата завжди пригодиться.
      Кіньми при тому забезпечив всіх,
      Щоб від орди в дорозі не відстати.
      Чекали, коли вирушить орда.
      А та стоїть, щось, наче вижида.
      Вже й липень місяць наступа на п’яти.
      Ми утомились, що вже москалі.
      З вістей, які відтіль нам долітали,
      Вони уже й сушити лапті стали,
      Не ждучи хана на своїй землі.
      У нас рахунок свій до москалів.
      Вони на Русь постійно зазіхали,
      У наші справи носа свого пхали.
      Їм, бачте, мало власної землі.
      Та і не тільки. Без Русі вони –
      Приблудні пси без власного коріння
      І тому ми під ними буть повинні.
      Таких сусідів – Боже борони!
      Десь в середині липня хан пішов.
      Узяв десь тисяч тридцять із собою
      Орди, завжди готової до бою,
      Готової пустити вражу кров.
      Ми скоро доєднались до орди
      І рушили на північ вододілом,
      Як і раніше зазвичай ходили,
      Щоб менше переходити води.
      Донець по перевозу перейшли,
      Здолали Дон відомим добре бродом
      І на Рязань помчали скорим ходом.
      Можливо б, навіть, місто здобули.
      Та хитрий воєвода в них Хабар
      Устиг ворота міста зачинити,
      В облозі готувався відсидіти,
      Щоб лиш на нього не прогнівавсь цар.
      Та хан не став під мурами сидіть.
      Ще буде час, коли вертати будуть,
      Рязань ту оминути не забудуть.
      Нехай поки орді у хвіст глядить.
      Хан до Оки з ордою поспішав,
      Аби її скоріше подолати,
      А там вже воєводам битву дати.
      В провідниках він наших хлопців мав,
      Які не раз вже в цих краях були,
      Тож знали всі на отій річці броди.
      Вже в темряві дісталися і сходу
      По броду переправу почали.
      До ранку вся орда вже перейшла
      На другий бік. Тут повелів хан ждати.
      Він до Москви не думав поспішати,
      Поки ще сила в москалів була.
      Бо, як зберуться з силами, тоді
      Ударять з тилу, всі шляхи відріжуть.
      Чи вдасться хоч комусь із війська вижить,
      Чи доведеться всій лягти орді?!
      Від спеки у москальських воєвод,
      Мабуть, весь мозок википів за літо.
      Ні, щоб докупи їм зійтись та бити
      На ворога полкам усім. Та от,
      Це ж треба, щоби бу́ла голова.
      А в голові лиш «царськії» накази,
      А те, що хан всі плани їхні змазав,
      На той наказ нітрохи не вплива.
      Як «цар» сказав, так треба і робить.
      Тож князь Хомяк, що був біля Кашири,
      І в «царську»мудрість безоглядно вірив,
      Став до Коломни із полком спішить,
      Де думав і з’єднатись з усіма.
      Ми тут на нього саме і чекали.
      Лиш тільки військо наближатись стало,
      Орду хан поки сховану тримав.
      А ми з мушкетів вдарили ураз,
      Чимало їх на землю й положили.
      А там уже й татари налетіли.
      Здається, проминув короткий час,
      А вже від московітів й слід пропав,
      Лиш купи трупів поле укривали.
      Живих татари у полон в’язали,
      Їх воєвода у полон попав.
      Тим часом воєвода головний -
      Князь Бєльський, що під Сєрпуховим всівся,
      З другими воєводами зустрівся,
      Питався в них, чи тут давати бій,
      Чи до Коломни маршем поспішать,
      Щоб усім разом на орду ударить.
      Не радили то воєводи ста́рі.
      Бо ж мало що там може їх чекать.
      Та Бєльський був занадто молодий,
      Гарячий, недосвідчений. Не зважив,
      Думками розумак тих злегковажив,
      Бо ж сподівався виграти той бій
      Та Василеві гарно послужить,
      Здобути собі почесті і славу.
      Отримав славу – та таку криваву,
      Що як с такою можна далі й жить.
      Хоч, знаю, для московських воєвод
      Життя стрілецькі мало чого варті.
      Його повинні за «царя» віддати,
      А треба – то нових знайде народ.
      Тож Бєльський так за славою спішив,
      Що і не встиг нічого зрозуміти,
      Як стали ми в їх стрій похідний бити,
      А далі хан орду у бій повів.
      І знов полки , як під косу лягли.
      Татари у ясир лиш знатних брали,
      А про́стим воям голови рубали,
      Мотузки для багатих берегли.
      Хто, може, встиг, той до Коломни втік,
      Другі в лісах навколишніх сховались.
      На полі троє воєвод зосталось,
      А вже простим утратили ми й лік.
      Лягла тут майже вся московська рать,
      Москву кому не бу́ло захищати,
      Хоч голими руками іди брати.
      Уже і очі у татар горять.
      Та на Москву орду хан не повів,
      Десь недалеко зовсім зупинився,
      Ясир збирати в краї заходився,
      Навкруг усі чамбули розпустив.
      А чим ми гірші від татар були?
      Ми теж з походу здобичі хотіли.
      У бік Москви хутенько полетіли,
      Бо там узяти більшого могли.
      Хан побоявся на Москву іти,
      Бо ж хто зна, що там може їх чекати.
      Казали – у Москві гармат багато,
      Нам стін її не взяти висоти.
      Та ми пішли. Та й старший ханський син,
      Той Бахадир був зовсім не з лякливих.
      З своїм чамбулом поскакав сміливо,
      Аж під самі московські стіни він.
      Спалив село князівське, монастир,
      У Воробьйові мед князівський пили
      Та ще ясиру стільки наловили,
      Що скільки і не знали до цих пір.
      Ми ж із другого боку підійшли,
      Якісь карети на дорозі вздріли,
      Взяли із них, відомо, що схотіли
      Та коней що б згодитися могли.
      Якби ж то знати нам було тоді
      Те, що ми лише незабаром взнали…
      Як тільки вісті до Москви дістали,
      Що воєвода хана проглядів
      І що полків московських вже нема,
      Шлях на Москву для татарви відкритий.
      Москва взялася страшно голосити.
      Хапав усяк усе, що лише мав
      І утікав хто до Кремля, до стін,
      А хто з Москви аби в лісах сховатись.
      Як Василю було не налякатись?
      В страшнім сум’ятті вмить зібрався він
      Разом з братами та і дременув
      З Москви так швидко – п’яти замелькали.
      А тут на очі ми йому попали,
      Так він в копицю зі страху пірнув.
      Коби ми знали, що там князь Василь,
      То ми б його тепленького узяли,
      Можливо,що і ханові продали
      Та мали купу грошей без зусиль.
      Та що тепер? Набравши свій полон
      Та здобичі, до хана повертались.
      Тут вже чамбули в більшості зібрались.
      Хоч ще тривав страшний московський сон.
      Крім кримчаків, казанці підійшли
      З Сахіб-Гіреєм, також поживились –
      Що ми не взяли, брати заходились,
      Смерче́м по східних волостях пройшли.
      А хан чекав. І не дарма чекав.
      Бояри викуп від Москви прислали
      Аби її татари не чіпали.
      Та ще князівську грамоту хан мав,
      В якій московський князь себе назвав
      Тепер одвічним данником у хана.
      Можливо, вся та грамота – омана,
      За неї я б і шеляга не дав.
      Та хан повірив й дав наказ вертать.
      Ішли повільно – здобичі багато,
      Ясир, стада худоби перегнати…
      Та й не було куди нам поспішать.
      А по дорозі підбирали теж,
      Що ще могли й хотіли підібрати.
      Татари почали перебирати,
      Хоч в жадобі горіли очі, все ж,
      Не мали куди здобичі складать,
      Мотузок на ясир не вистачало.
      Аж доки підійшли Рязані й стали.
      Надумавсь хан те місто покарать.
      Та воєвода міцно там сидів,
      Щоб здати місто, не хотів і чути.
      Дашкевич рішив хитрістю здобути –
      І ярмарок під стіни спорядив.
      Мовляв, приходьте та купляйте все:
      Худобу, срібло-золото, прикраси.
      Ясир узявся виставляти з часом.
      Можливо, то удачу принесе.
      Рязанці, й справді, клюнули на те,
      Виходить стали, щось та купувати.
      Ворота не забули зачиняти.
      Тож видалося діло не просте.
      Можливо, з часом втратять пильність та
      Ворота ті удасться захопити,
      Сторожу при воротах перебити
      Та крикнути до хана: «Налітай!»
      Довідався про ту затію й хан,
      Побачив, що в рязанців грошей купа,
      Рішив, що, може, зараз із них злу́пить
      Та, врешті, сам піддався на обман.
      Спочатку воєвод кількох продав,
      Отримав, правда, гроші чималенькі.
      Тоді чомусь надумався, дурненький –
      Чого б він і без того все не мав.
      Й не так, як то Дашкевич говорив,
      Щоб місто якось хитрістю узяти.
      Рішив він воєводу полякати,
      Мовляв, сам князь в Москві йому вручив
      Був грамоту, що данник він тепер.
      Тож хай Рязань ту данину і сплатить.
      Інакше місто може зруйнувати.
      Коротше, по-нахабному попер.
      А воєвода той не був дурним:
      «А покажіть – інакше не повірю,
      Я сам ту княжу руку перевірю!»
      В душі вже насміхаючись над тим.
      Хан і віддав важливий документ,
      З яким би міг з Москви постійно драти.
      Він думав – зможе скоро місто взяти.
      Та упустив сприятливий момент.
      Бо далі не до того вже було.
      Із Криму вістка прилетіла чорна,
      Поки Москву він грабував проворно,
      Із Астрахані військо прибуло
      Й пограбувало весь улус його.
      Бо ж не було кому і захищати,
      Московію пішли всі грабувати.
      Тож хан підняв усю орду бігом
      Й помчав у Крим, хоч щось порятувать
      Та, може, астраханцям тим помститись.
      Із нами й не подумали проститись.
      Та нам, якраз на те було плювать.
      Зібрали все здобуте та й гайда
      Назад в Черкаси, до свойого дому.
      Погнатись не схотілося нікому
      Із москалів по стоптаних слідах.
      Так на Москву й сходили ми тоді
      З татарським ханом, москалів побили,
      В Московщині гарненько погостили,
      Щоби москаль в краю своїм сидів,
      До нас не смів свойого носа пхать.
      Бо ж їм Русі, бач, хочеться урвати.
      Поки ми шаблі можемо тримати
      По шию руки можем відрубать.

      До речі, чув –відтоді рік минув,
      Василь московський страху вже позбувся,
      Зняв свої лапті, в чоботи озувся,
      Бо, врешті силу у собі відчув.
      Зібрав війська, розставив вздовж ріки
      Та так, щоб скрізь його було багато
      І став на бій Мехмеда викликати,
      Мовляв, напав ти, наче вор який
      Із засідки, не попередив, бач.
      А ну виходь на бій до мене знову,
      Тепер тебе зустріти я готовий.
      А хан йому у відповідь: «Пробач,
      Я знаю на Московію доріг
      Багато різних. І, коли рушати,
      Я буду без порад чужих рішати».
      Василь нічого досягти й не зміг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. * * *
      Розстелила осінь жовту скатертину.
      А над головою з журавлиним клином
      Відлітає літо у краї далекі.
      Вже його не скоро принесуть лелеки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. Дарій
      Він про цю битву мріяв скільки днів,
      Одним ударом вирішити справу.
      І от, нарешті, в глибині степів
      Їм доля посміхнулася криваво.
      Прокляті скіфи!Он вони стоять,
      Цареві гарний привід порадіти
      Не треба більше по степу ганять,
      Щоб край цей непокірний підкорити.
      Скінчилися голодні, спраглі дні,
      Безсонні ночі. Битва ця покаже
      Кому нарешті бути на коні,
      А хто коневі під копита ляже.
      Радіє цар та сумніву черв’як
      Всю ніч і ранок не дає спокою:
      Адже втікали, підлії, однак,
      Навіщось зупинилися для бою?
      Щось тут не те. Стривай, а може це?..
      Від скіфів можна усього чекати.
      Чи не взяли вони його в кільце
      Аби зі степу вже не випускати?
      Спокійно надто вже вони стоять,
      Хоч перед них могутня перська сила.
      Чекай, чекай, про що вони кричать?
      Чому свої порядки полишили?
      Як? Зайця ловлять? Справді? Дивина!
      Ні, досить з мене! Геть із цього краю.
      Потрібен ворог! Це ж хіба війна?
      У такі ігри більше я не граю.
      Нехай живуть собі, як дикуни,
      В степах плодяться й без кінця кочують.
      Як знадобляться ще комусь вони,
      То ті нехай із ними і воюють!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. * * *
      Скоро вже половина осені пролетить,
      А, здавалося, літо ось воно лиш за мить.
      І кінця-краю сонцю літньому та й нема.
      Аж прощається листя з вітами – йде зима.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. * * *
      Він вірою і правдою служив
      Полякам, туркам, москалям, ординцям.
      Здавалось, небагато і прожив,
      Вважав себе до смерті українцем.
      Тому її, можливо й продавав
      За булаву, за гроші, за свободу,
      Свою, звичайно. Іншої не знав.
      Хоча походив з славного він роду,
      Але не склалось. В батьковій тіні
      Зовсім недовго верховодив краєм.
      Який із нього гетьман на війні,
      На жаль, ми дуже добре нині знаєм.
      Сказати можна: доля не вдалась.
      Роки прожив, але чого добився?
      Усе життя відомий як Юрась,
      Юрасем і по смерті залишився.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. Ішов такий собі козак московським містом
      1654р. - Майже відразу після договору Б.Хмельницького з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

      Ішов такий собі козак московським містом,
      Одягнутий не аби як – святково, звісно.
      Мав шаровари із сукна яскраво-сині,
      Матня бовталася у них аж на колінах.
      Жупан яскравих кольорів, що защіпався
      На гаплики, з походу він йому дістався.
      Сорочка шовкова крайцем лиш виглядала
      Та колір сонячний такий яскравий мала.
      Шовковий пояс облягав із френзелями,
      Теж із походу прихопив із іншим крамом.
      Ще шапка смушева була з хутром бобровим,
      Натягнута ледь набакир по самі брови.
      А на ногах червоні аж блищать сап’янці.
      Хоч зараз музику давай та йди до танцю.
      Іде козак, нікого він не зачіпає,
      Штанами вулицю мете, собі гуляє.
      Але тут, звідки не візьмись, стрільці до нього:
      - Нарушил царській ти указ, - сказали строго.
      - Чим же порушив я його? – козак питає,-
      Я ж, вибачте, указів тих і не читаю.
      - Запрещєно указом тєм так одєваться,
      Чтоб ярко било. В сапогах нє красоваться.
      Тут нєчєво вот так ходіть, бояров краше,
      Чтоб не смущалі відом всєм холопьєв наших.
      А то научаться у вас да лапті снімуть,
      Сматрі, на батюшку- царя руку паднімут.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. * * *
      Раніше осінь із димком була.
      Бур’ян і листя у селі палили,
      Аби зима, коли до нас прийшла,
      На чисте білу постіль постелила.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. Богдан Хмельницький
      Я дивився на схід, на захід,
      Північ, південь, але дарма.
      Хто Вкраїні прийде на захист
      Не знайшов. Бо його нема.
      Не знайшов, бо у цьому світі,
      Де нажива – мета одна,
      Де країни – як ті бандити
      І прожиток для них – війна.
      Та ніяка мета висока
      Не спроможна змінити їх:
      Ухопити з м’якого боку,
      Доки інший вхопить не встиг.
      Підставляти такому спину,
      Що самому ножа встромить.
      Хто ж поможе моїй Вкраїні
      В цім жорстокому світі жить?



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. * * *
      «Патріотів», що пускать густо люблять сопель
      Путін якось ввів в екстаз, як таке сказав:
      «Херсонес – ето же что? Ето Сєвастополь».
      От цікаво – саме що на увазі мав?
      Думаю, що не секрет – Херсонес той поряд.
      Можна вийти та пройтись там серед руїн.
      Глянути, як древній грек, з висоти на море,
      Уявити град, яким у віках був він.
      Хто ж його поруйнував? Який варвар дикий?
      Хто ні храмів не жалів, ні споруд других?
      Щоб ви знали – москалі місто те велике
      Знищили та рознесли для потреб своїх.
      Бо, як тільки прибули в бухту Ахтіяра,
      Де начальник наказав порт побудувать.
      То не стали взагалі мозок собі «парить»,
      Де ж їм той матеріал будівельний взять.
      Поряд місто он стоїть, двері ще в будинках.
      Мабуть, люди там живуть. Та то не біда.
      Й заходилися ламать, наче звірі дикі,
      Раді тому, що Господь їм «халяву» дав.
      Де гаками розтягли ті величні стіни,
      Де і бомби довелось підкладать під них.
      Що історія століть їх безчинством гине –
      То дурне. Важливо, щоб їх начальник встиг
      Доповісти, що стоїть порт у Ахтіярі.
      Є начальнику де жить, храм – гріхи змолить.
      А кому потрібні ті вже будівлі ста́рі?
      Хоч стояли протягом багатьох століть.
      Скільки тут за ці віки ворогів бувало?
      Скільки знали стіни ці штурмів і облог?
      Та ніякі вороги стін тих не зламали.
      Та, з’явились москалі й по роках кількох
      Залишились від тих стін купами каміння,
      А ні пам’яток нема, храмів ніяких ,
      Лиш фундаменти стоять, збереглись донині.
      Місто, де хрестилась Русь, зникло навіки.
      Розібрали геть усе в Херсонесі тому,
      Аби Севастополь свій з того збудувать.
      Мабуть, Путіну про те добре все відомо,
      Бо ж інакше чому міг ті слова сказать?



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    145. * * *
      Фарбувала осінь жовтим листя.
      Ще такі несміливі мазки.
      Та синочок Жовтень уже близько,
      Матері поможе залюбки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. Баязидова карма
      З висот захмарних величі і слави
      У оцю клітку, хай і золоту.
      Володаря могутньої держави
      Спинила доля прямо на льоту.
      Від величі не залишилось й сліду,
      Хоч проминуло лише кілька літ.
      Кого злякаєш нині Баязидом,
      Перед яким дрижав весь білий світ?
      Нічого не лишилося від слави,
      Хіба що, може, поголос який.
      Прийшов монгол безжалісний, кривавий
      І все рішив один-єдиний бій.
      За віщо ця йому тяжка розплата.
      Він так, напевно, і не зрозумів.
      Та доля так помстилася за брата,
      Якого він, до влади рвучись, вбив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. * * *
      Іван злютований метавсь
      По переходах і кімнатах.
      Служилий люд увесь ховавсь,
      Бо поміж них кому ж не знати,
      Що краще схоронитись десь,
      Аніж потрапити під руку.
      І увесь гнів тоді впаде
      На нього – та й помре у муках.
      Цар, в гніві бувши, не дививсь
      Хто перед ним – холоп, боярин.
      Аби хто на шляху зустрівсь,
      Одразу б палицею вдарив
      І бив би, доки б не забив
      До смерті чи каліцтва, може.
      Страшний царя Івана гнів,
      Тому і хоронився кожен.
      Чи випадково, чи вже так
      Вела Івана його доля,
      Але незчувся, навіть, як
      Вломився в синові покої.
      Невістка молода якраз
      Вагітна в спідньому лежала
      На лавці. Підхопилась враз.
      Вона ж нікого не чекала.
      Та жертву вже Іван знайшов:
      Як в спідньому стрічать посміла?
      Зануртували дико кров.
      Ударив у обличчя біле.
      А далі палицею став
      Її, куди дістане, бити.
      Його ні крик не зупиняв,
      Ні те, що мала народити.
      Почувши крики, син примчав,
      Став батька рідного вмовляти,
      Аби той жінку не вбивав.
      Усе, що він устиг сказати:
      - Ти першу жінку без причин
      В жіночий монастир відправив.
      І мою другу, - кричав син,
      Мабуть уперше батьку правду,-
      Ти теж у мене відібрав.
      Мене нічого не спитався.
      У монастир також заслав.
      Тепер уже за третю взявся!
      Ти хочеш сина погубить,
      Що та у череві ще носить?
      Тоді й мене ти можеш вбить!
      Чом не зробив того ще досі?
      Іван на те, немов чекав.
      Зметнулась палиця і в скроню
      Ударив сина. Той упав.
      Патьоки потекли червоні.
      Іван, неначе вмить проснувсь.
      До сина кинувсь, став кричати,
      Щоб хтось за лікарем метнувсь.
      Потрібно сина рятувати.
      П’ять днів над сином просидів,
      Молився та просив простити.
      Та Бог не слухав його слів,
      Забрав того із цього світу.
      Та і онука не діждав –
      На другий день родився мертвим.
      Іван кричав, Іван стогнав,
      Любу принести ладний жертву,
      Аби назад все повернуть.
      Та невблаганна була доля –
      Що заслужив – то й має буть,
      Такою є Господня воля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. * * *
      Позирає сонце скоса.
      Дощ холодний полива.
      Завітала врешті осінь.
      Зразу видно, що не в гості,
      А вступа в свої права.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. Баязид
      Йому лишалось усього два кроки,
      Всього лише два кроки і тоді,
      Він міг би без усякої мороки
      Отримать перемогу в боротьбі.
      Всього лиш два: убити батька й брата
      І трон Османа у його руках.
      Лишилося лиш двох людей прибрати
      І вже тоді поможе хай Аллах.
      Та він вагався, звісно, не від страху,
      Бо він не відав, що таке є страх.
      Щоденно він звертався до Аллаха
      Аби гріхи простив йому аллах.
      Він обіцяв, що, як Аллах довірить
      Йому пророка Мухаммеда меч,
      Він пронесе його серед невірних,
      Незгодним зніме голови із плеч.
      Він кожен день молився і діждався,
      Аллах нарешті молитви почув
      І в руку сербу меч його уклався,
      Яким султан Мурад убитий був.
      І миттю десь поділося вагання,
      Він зрозумів: Аллах благословив.
      І Баязид став першим із Османів,
      Хто кров’ю брата трон свій окропив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. Як москалі Псков завоювали
      Псков ненадовго пережив сусідів,
      Хоча й старався та Москві годив.
      Але пішов за Новгородом слідом.
      З Москвою поряд надто вільно жив.
      А їй такі сусіди не потрібні,
      Дух вільнолюбства там живий, однак.
      Надихаються ним московські злидні
      І у Москві захочуть жити так.
      Як Новгород скарали і скорили,
      За Псков тоді взялися москалі.
      У того значно менше було сили
      Та й менше було всього і землі.
      Зоставшись із Москвою сам на сам,
      Тоді лиш в Пскові розуміти стали,
      Що їх свобода – то зовсім не крам,
      Яким вони так звично торгували.
      Іван, коли із Новгородом справивсь,
      Вільнолюбиве місто поборов,
      Він сина Василя тоді поставив
      На князя і у Новгород, і в Псков.
      На Новгород то, звісно, зрозуміло,
      А в Пскові тим здивовані були.
      На те вказать Іванові рішили
      Й маленьку перемогу здобули.
      Іван не був готовий воювати
      Поки зі Псковом, відмінив указ.
      Василь не зміг у місті князем стати.
      За те на все життя було образ.
      Він все то Пскову скоро пригадає,
      Лише на трон усядеться в Москві.
      А поки гнівом у душі палає
      І помсти план уже готує свій.
      Усівшись міцно врешті-решт на троні,
      Він план в життя утілювати став.
      Щоб все було «по правді», «у законі»,
      Намісника свого у Псков послав.
      В Москві той звався Рєпня-Оболєнський,
      У Пскові же Найдьоном стали звать,
      Бо ж він прибув у Псков не, як ведеться,
      Як всі й повинні були прибувать.
      Звичайно князя псковичі просили,
      А тут незваний раптом заявивсь.
      Знайшли його вже «на Торгу» осілим.
      Хоча народ у Пскові і озливсь
      На самоправство князя, але мусив
      Прийняти ту «підсунуту свиню»,
      Хоча прогнати і була спокуса.
      А той Рєпня узявся день по дню
      Чинити зло посадникам, боярам,
      Простому люду, мов завдання мав
      Понищити відносини всі ста́рі,
      Щоб Псков урешті на Москву повстав.
      Хоч стільки зла намісником чинилось,
      Все ж псковичі за зброю не взялись.
      Їм все рішить «по доброму» хотілось.
      Отож, на віче всі разом зійшлись
      Та й порішили жа́літись до князя,
      Бо ж думали – сваволить то Рєпня.
      Та й посланців відправили одразу.
      Не у Москву. Бо ж князь Василь на днях
      У Новгород поближче перебрався,
      Спостерігав, чим скінчиться все те.
      Порядний Псков наївно сподівався,
      Що чесне слово князя – то святе.
      Що договір, підписаний з Москвою
      Із хресним цілуванням – то закон.
      Сміявсь Василь з наївності такої –
      Не сядеш чесно на московський трон.
      А ті жалітись їхали до того,
      Хто, власне, «кашу ту і заварив».
      Шукати правди здумали у нього.
      Таж він за носа просто Псков водив.
      Проте послів зустрів привітно досить,
      Послухав. Та у відповідь сказав:
      - Мені про це не говорили досі,
      Намісника б, я ,може, покарав,
      Та вас лиш кілька, треба скарг побільше.
      Нехай усі зі скаргами прийдуть.
      Прийнять не хочу нерозумних рішень,
      Вони тоді на користь не підуть.
      І знов у те повірили у Пскові,
      Збирати стали скарги звідусіль.
      Василь же тішивсь в сподіванні крові,
      Бо ж в скаргах тих для нього інша ціль.
      Він всіх тих скаржників повинен знати,
      Щоб потім не вишукувать, бува.
      Як прийде час, то перших їх скарати
      За ті крамольні для Москви слова.
      Посольство друге було значно більше,
      Воно ті скарги на возах везло.
      Хоч сподівання в них були невтішні,
      Прозріння уже декому прийшло.
      Та ж все ще вони вірили в порядність,
      У чесність того, хто в Москві сидить.
      А Василеві та наївність в радість,
      Бо ж псковичів так легко одурить.
      На Хрещення – таке велике свято,
      Велів прийти до нього посланцям.
      Але не слухав, повелів узяти
      В кайдани та судити обіцяв.
      Про то до Пскова скоро вість примчала.
      Якийсь купець віз в Новгород товар,
      Відомо про ту «милість» йому стало,
      Ледь не хватив з почутого удар.
      Товар він кинув та й помчав до Пскова,
      Аби сумну ту звістку принести.
      До того місто було не готове,
      Як хто на тім’я обух опустив.
      І страх, і трепіт місто охопили.
      Вже скільки Псков побачив ворогів,
      Вони того ніколи не робили.
      Усіх тоді на віче скликав гнів.
      Найбільш гарячі битися кричали,
      Щоб відстояти сво́ю «старину».
      Та більшість не підтримала, мовчала,
      Не сміючи розпочинать війну.
      Бо ж вони хрест на вірність цілували,
      Як же порушить клятву? Хоч Василь,
      Як і до нього всі князі, плювали
      На клятви. В них була «велика» ціль –
      Москву піднести. От і піднімали.
      Топтали, убивали всіх підряд,
      Брехали, коли треба –підкупляли.
      Московські стіни виросли з неправд.
      А ще ж в руках заручники у князя,
      Узяти зброю – то скара усіх.
      Отож не піддалися на образи,
      Рішили впасти Василю до ніг,
      Просити зберегти старі устої,
      Якими вже одвіку Псков живе.
      Не дочекались милості такої…
      Знов дзвін на віче вільне місто зве.
      Приїхали два посланці від князя
      І ультиматум місту привезли.
      Велів Василь «за всі свої образи»,
      Щоб псковичі дзвін вічовий зняли
      І віче своє зовсім відмінили….
      На вічі стала тиша «гробова».
      Знайти якогось виходу хотіли.
      Литву піти просити? Та ж Литва
      З Москвою перемир’я підписала.
      А там князі дотримуються слів.
      А посланці від князя прочитали
      Іще й листа від псковських посланців,
      Які тоді в заручниках сиділи:
      Як Псков не вволить вимоги Москви -
      Їм княжу волю вже оголосили –
      То їх усіх позбавлять голови.
      А ще, щоб часу в міста було мало,
      Велів Василь від нього передать,
      Аби вже скоро там його чекали,
      Він хоче службу в Тройці відстоять.
      Хоч псковичі уже прекрасно знали,
      Що не для того їде він до них,
      А щоб вони хрест знову цілували,
      Та на умовах вже зовсі́м нових.
      Усе сказавши, дяк усівсь на східцях,
      Принизивши тим віче. Псковичі,
      Йому, як князю, мусили вклониться,
      Просили, щоб подумати вночі.
      Розходилися мовчки по домівках,
      Перед очима Новгород стояв,
      Де пролилися крові уже ріки,
      Те ж саме Псков попереду чекав.
      Тієї ночі псковичі не спали,
      Хто плакав, хто від гніву клекотів,
      Старшини вихід, хоч який, шукали,
      Хоча прекрасно кожен розумів,
      Що й так, і так – хорошого не буде.
      Отож, на ранок віче скликав дзвін,
      Зійшлись, немов з хреста ізняті, люди
      На площі, ледве втислись поміж стін.
      Посадники до посланців звернулись,
      Немов до князя. Говорили так,
      Що, видно, князю клятви всі забулись,
      Він хрест же також цілував, однак,
      Тепер від них своїм неправим словом
      Порушень клятв тих самих вимага.
      Вони супроти стати не готові,
      Отож в його схиляються ногах.
      Вони до його совісті звертались.
      Та совість – то дурниця для Москви,
      Тому даремно, навіть, сподівались.
      Василь у свої сіті їх зловив.
      На другий день дзвін вічовий спустили,
      «Язик» йому урізали й в Москву
      В полон, неначе, в са́нях відпустили,
      Надіючись, що ще назад позвуть.
      Не сталося… За кілька днів по тому
      Вступили вже у місто москалі.
      Повиганяли псковичів із дому,
      Найперше тих, що жили у кремлі
      І в граді у Середньому, неначе,
      Для свити і постою їхніх військ.
      Одразу Псков московську лють побачив,
      Відчув на собі їх нахабний тиск.
      Людей всіх у Окольний град послали,
      Щоб москалі в їх теремах жили.
      А далі хрест всі в Пскові цілували,
      Як під конвоєм їх туди вели.
      Повсюди містом москалі товклися,
      Себе нахабно з усіма вели,
      Грабунками місцевих зайнялися
      Та ті дарма жалітися ішли.
      А скоро й сам Василь прибув до Пскова,
      Ще більше війська по собі привів.
      Як до розправи все було готове,
      До нього всім з’явитися велів.
      Сказав, що милість буде роздавати…
      Роздав – старшину у кайдани взяв,
      Сказав манатки лиш легкі узяти,
      З жінками й дітьми з міста відіслав.
      В зимову ніч їх вивезли із міста,
      Ще й не сказали повезуть куди.
      Жінки з дітьми ридма ридали, звісно,
      Не ждали отакої-бо біди.
      Триста сімей найперших, найзначніших
      Князь по далеких вотчинах послав.
      І літописець записав невтішно:
      «Отак вся слава Псковська і пройшла!»
      В кремлі селитись московіти стали,
      (Ніхто місцевих не пускав туди)
      З Москви багато їх понаїжджало.
      Щоб віча стерти назавжди сліди,
      Торг зовсім в інше місце перенесли,
      А місце стали гноєм закидать.
      Намісників нових біда принесла,
      Ті стали землі псковські роздавать
      Своїм боярам і служилим людям.
      Василь чотири тижні в Пскові був,
      Нахабно свого носа сунув всюди,
      Нарешті задоволення відчув
      Від помсти, що роками готувалась.
      Як від’їздив, то й другий дзвін забрав,
      Щоб псковичі, не дай Бог, не піднялись,
      Коли б він із дзвіниці пролунав.
      Від тих порядків, що у місті стали,
      Подалі з міста люди подались.
      Когось іще й насильно виселяли,
      Які на владу жалітись взялись.
      А то й карали,щоб на пострах другим.
      В Середнім граді гарнізон стояв,
      Під наглядом тримав усю округу.
      Наказ - вбивати непокірних мав.
      Намісники ж робили, що хотіли,
      І приста́ви теж дерли з бідаків,
      А ті, в отвіт, і писнути не сміли,
      Залякані всім тим були такі.
      Бо хто на княжу грамоту звертався,
      Що там не так написано, ураз
      Такого пристав убивав, сміявся:
      «От тобі, смерд і грамоту дав князь!»
      Що псковичі – вже й іноземці стали
      Тікати з міста, де роки жили
      Спокійно та з прибутком торгували.
      При тих порядках жити не змогли.
      Куди діватись тим, що залишались?
      Ні в землю, а ні вгору не злетіть.
      Московським духом, врешті переймались,
      Бо ж тут інакше не можливо жить.
      Тепер порядність, чесність не у моді,
      Брехня і підлість лише на путі.
      Сказати чесно, навіть і не шкода,
      Бо Псков боротись сам не захотів.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    151. * * *
      А понад ставом верби край села
      Щось вітрові сумне розповідають.
      Пожовкле листя в воду опадає,
      Кудись пливе у пошуках тепла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    152. * * *
      Москва не раз в історії палала.
      У тім нічого дивного нема,
      Бо ж дереву, що літо, що зима –
      Вогонь та вітер – і її на стало.
      Я ж не про те. Усякого бува,
      Горять міста і інші. Я про теє,
      Як ті, хто мали дбати би про неї,
      Лише на вітер кидали слова.
      Згадаєм Тохтамиша, коли він
      Прийшов знов до Москви за даниною.
      Дмитро Донський не став із ним до бою.
      Народ дивився злякано зі стін,
      Як той герой подався геть кудись,
      Сказавши, що війська збирати їде.
      Його й татари не знайшли по сліду.
      Десь у лісах, мабуть сидів, дививсь,
      Як палить його місто татарва
      І люд московський тягне до ясиру.
      Ще й Грозного згадаємо допіру.
      Хто тільки цим ім’ям його назвав?
      Ледь підійшов до міста кримський хан,
      Як грізний цар дав миттю з міста драла.
      Його й орда ніяка б не догнала.
      Ото такий був грізний цар Іван.
      І, поки у Ростові він сидів,
      Москву татари дощенту спалили.
      Про Олександра ще б поговорили,
      Який війну з Наполеоном вів.
      Москву без бою вирішив віддать,
      Здаля дивився, як вона палає.
      Із нинішнім, те ж саме, відчуваю,
      Москві іще раз прийдеться палать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    153. Як Московія Новгород звоювала
      Сидить в Кремлі московський князь Іван,
      Що на престолі Третім рахувався,
      А в ті часи Горбатим прозивався,
      Бо, й справді, горб кривив князівський стан.
      То ще з дитинства пам’ять назавжди,
      Як дядьки батька Василя сліпили,
      То і йому тоді хребет скривили.
      Єпископ щоб не виручив з біди,
      Хто зна, чи досі був би він живий.
      Той горб, як пам’ять не дає спокою…
      Він тре чоло наморщене рукою,
      Спрямовуючи в далеч погляд свій.
      Думки його про Новгород тепер.
      Те кляте місто не дає забутись.
      Іван все дума, щоб його здобути,
      Він би, як липку був його обдер.
      Його багатства – мрія всіх князів.
      Якби Москві усім тим володіти,
      Тоді б міцніше на Москві сидіти
      Й долати навколишніх ворогів.
      Такі багатства в міста у руках,
      Багаті землі без кінця і краю,
      З Європою торгівлю спільну має,
      А в нього, бач оскомина гірка
      Від того всього. Не багатство лиш
      Заводить князя. Речі є страшніші.
      Хвилює князя в Новгороді більше,
      І штрика в саме серце, наче ніж
      Те, що те місто вільно так живе.
      І свою владу вільно обирає,
      Перед князями шапки не ламає,
      Його до себе у пани не зве.
      Який то приклад для холопів тих,
      Якими є всі піддані у нього.
      Немає влади вище, окрім Бога.
      Що схоче – зробить із бояр своїх.
      Це для селян своїх вони пани,
      Для нього ж – просто віддані холопи.
      А тут під боком підлий дух Європи.
      Так скоро геть розпустяться вони.
      Тож з Новгородом швидше слід кінчать,
      Щоб отой дух свободи задушити,
      Не дати йому корені пустити
      В Московії. Та з чого би почать?
      Хоча, насправді, батько вже почав.
      Ще з братом як Шемякою зчепився,
      Той в Новгород від нього схоронився,
      Тоді Василь війська свої зібрав
      І, місто звинувативши у зраді,
      Повів його, ще і татар позвав.
      Хоч Новгорода, правда він не взяв
      Та війську новгородському дав раду.
      Під Русою у битві розгромив
      І став міста одне за одним брати.
      Ті мусили його про мир благати.
      Він дав їм мир. Та крила обломив.
      Позбавив права зноситися їм
      Без його згоди з європейським світом,
      Велів печатку на свою змінити
      І став для них суддею головним.
      Ще й добру контрибуцію зідрав,
      Забрав великі волості до себе.
      Тож починати не було потреби.
      Він кляте місто покорити мав.
      Не у відкритій, звісно, боротьбі.
      Хто зна, війна чим може закінчитись.
      Тут хитрістю потрібно наловчитись,
      Щоб все саме робилось по собі.
      Тож став тихенько убивать клини
      Між Новгородом й Псковом, душу тішив.
      На боці Пскова виступав частіше,
      В свавіллі вільний Новгород винив.
      Тихцем всю Вятську волость відібрав,
      А в ній багатства всякого чимало,
      Тепер в Москву воно все прямувало
      І він прибуток з того гарний мав.
      А в Новгород суддею приїздив,
      Із простим людом вівся панібратом,
      Та натякав,що винні в тім багаті,
      Що люд простий занадто бідно жив.
      Та і судив їх відповідно так,
      Щоби для черні «справедливим» бути,
      З багатими хотів їх зіштовхнути
      Та в жертви обирав не всіх, однак,
      А павутину проти тих лиш плів,
      Кого в зв’язках з Литвою винуватив.
      Зумів ту чернь він так налаштувати,
      Що Новгород, немов казан кипів.
      Завжди знайдеться поміж люду тих,
      Хто ладен батька за мідяк продати.
      А у Івана золота багато,
      Ще дід Іван набить калитку зміг.
      Отож, лише підбурював, купляв
      Усякого із тих, хто продавався,
      Іван лише моменту дочекався,
      Щоб Новгород до рук його упав.
      Хто розумів, до чого йде воно,
      Став противагу для Москви шукати,
      Волів з Литвою краще справу мати.
      Хоч на заваді все ж було одно:
      Католики там правлять. Із Москви
      Простий народ постійно полошили,
      Що владу там католики вершили.
      Як Новгород пристане до Литви,
      То в католицтво там загонять всіх
      І до костьолів змусять всіх ходити.
      А за таке у пеклі всім горіти,
      Бо ж зрада віри – то найбільший гріх.
      Вже Новгород надвоє розділивсь.
      Чернь в більшості – та за Москвою тягне,
      Друга частина буть з Литвою прагне.
      На вулицях вже «в кулаки» зійшлись
      Та перша кров струмками пролилась.
      Москва ж весь час «під’южує», штрикає –
      Хай крові більше й більше витікає –
      І, дивлячись, радів московський князь.

      Та все ж «литовці» тоді гору узяли,
      Хоч чернь підкуплена супроти колотила,
      З Литви для Новгорода князя запросили,
      З Москви удільного просити не пішли.
      Прибув із Києва Михайло – менший брат
      Семена, що був в Києві за князя.
      На вічі чернь до нього кинулась одразу:
      «Та ж ти католик! Повертайсь собі назад!»
      Він посміхнувся: «Православний, люди, я!
      У нас у Києві всі люди православні».
      Перехрестився на хрести Софії вправно.
      «Московські», як обпльовані стоять.

      А тут іще єпископ був помер –
      Іона, що й порадив князя взяти
      З Литви. Прийшлося нового обрати.
      Де ж посвятити в сан його тепер?
      Раніше то робилося в Москві,
      Тепер же в Київ правлять Феофана,
      Який новим єпископом і стане…
      Москва ж на те озлилася в отвіт
      І обізвала зрадниками віри
      Та вимагала жить «по старині».
      На що сказали в Новгороді – «Ні!
      Ми й так терпіли вибрики допіру
      Князів московських! Хочем до Литви!
      Свободи хочем! Жити без указки.
      Залиш собі оті московські «сказки»,
      Сама «по старині» отій й живи!»
      А із Москви лунає: «Ми ж брати!
      Ми православні з прадіда і діда!
      Хто під Литву, під католицтво піде,
      Того Господь ніколи не простить!»
      Іван в похід хрестовий заклика́в,
      Зібрав для того військо чималеньке.
      Князі удільні згодились хутенько,
      Бо ж кожен би від тих багатств урвав.
      Прийшли до нього також Тверь і Псков,
      Недарма ж з ними так Іван носився.
      З Касимова ще хан теж напросився
      Аби пустити православним кров.

      А в Новгороді все не так іде.
      Із Києва прийшли погані вісті –
      Помер Семен, що князював у місті,
      Тепер Михайла князювання жде.
      Тож Новгород покинув і помчав,
      Аби ніхто не встиг перехопити.
      (Хоча дарма йому було летіти,
      Литовський князь князівство скасував
      І воєводу правити прислав.
      Михайло того ще не знав, одначе)
      А Новгород, Москви збирання бачить,
      Просити поміч у Литви почав.
      Та Казимир відмовив їм у тім,
      В самого було ще проблем багато.
      Взялися військо власнеє збирати,
      Вдалось зібрати чималеньке їм.
      І рушили стрічать московську рать,
      Яка все ближче й ближче підступала.
      Вже на Шелоні над рікою стали,
      Рішили тут на ворога чекать.
      Московська рать на той бік підійшла
      І воєвода Холмський, хоч і бачив,
      Що війська в новгородців більше, наче,
      Все ж свою рать через ріку послав.
      Спочатку бились новгородці та
      До річки московітів відтіснили
      Та тут татари звідкись налетіли,
      Атакували новгородський стан.
      А в новгородців військо хто складав?
      Та ж сама чернь, що за Москву стояла.
      Вона одразу з поля й дала драла.
      Багато хто в полон тоді попав.
      Вже москалі «потішились» над ними,
      Повідрізали вуха і носи,
      Щоб в Новгород їх потім відпустить,
      Хай настрахають жителів такими.
      І московіти в Новгород ввійшли.
      Найбільш затятих недругів скарали,
      У новгородців вольницю забрали,
      Князям московським в вотчину взяли.
      Була свобода і нема її,
      Іще поки, щоправда, дзвін лунає,
      На віче новгородців закликає
      Та вже немає вольності тії.
      Вже мають дослухатись до Москви.
      Без її згоди рішень не приймати.
      Вже й чернь, що звикла право якесь мати,
      З «московщини» отої стала вить.
      Іван же став багатих підкуплять.
      Бо ж недругів, кого велів скарати,
      Кого в Москву в кайданах відіслати,
      Тож залишилась промосковська знать.
      Сім літ зі знаттю бавився Іван,
      Все чернь оту зломити готувався,
      Щоб, навіть, дух свободи не зостався,
      Ішов на всяку підлість і обман.
      Чекав, поки весь новгородський люд
      Поміж собою геть перегризеться.
      Тоді уже Іван за них візьметься.
      Наготував уже достатньо пут.
      Побачивши, що час уже настав,
      Купив посла від Новгорода й змусив,
      Щоб той при всіх був перед ним зігнувся
      І «государем» милостиво звав.
      По тому всьому він і повелів,
      Щоб в Новгороді віче скасували
      І владу всю йому тепер віддали.
      Вороже стріли там його послів.
      Послухавши нахабні ті слова,
      Послів побили й знать, яка воліла,
      Щоб під Москвою їх земля ходила,
      Знов під Литву піддатись хтось позвав.
      Іван «обуривсь», скаржитись почав,
      Мовляв, самі ж в государі́ просили,
      Людей, що йому вірні – всіх побили,
      А він в них брехуном, виходить, став.
      Отож, «хрестовий» знов збира похід,
      Щоб остаточно Новгород скорити.
      Плітки зумів попереду пустити,
      Що зрадили ті православний світ,
      Що хочуть в католицтво перейти
      І новгородців всіх туди загнати.
      Коли брехати – то уже брехати,
      З брехнею легше їм перемогти.

      Пішов Іван знов вільне місто воювать,
      Зібрав війська. Та не спішив, одначе,
      Бо перемогу не у битві бачив,
      Без битви змусить на коліна стать.
      По-перше, перерізав всі шляхи,
      Якими хліб привозили до міста.
      А новгородці свій не мали, звісно,
      Тож голоду там поповзли страхи.
      Міста маленькі став потроху брать,
      Все більше петлю стягував на шиї.
      І Новгород нічого з тим не вдіє.
      Став у Литви знов помочі благать.
      Але «Європам» не до них було.
      Своїх проблем було у Казиміра,
      Не захотів спинити того «звіра».
      А вже московське військо облягло
      З усіх боків нещасний вільний град.
      Усі замкнуло виходи і входи.
      Хай вариво у казані тім бродить.
      Їх скоро ощасливить «старший брат».
      Іван й татар під Новгород привів,
      А ті та й московіти разом з ними,
      Околицями розбрелися тими,
      Палили і вбивали. Ниций гнів
      На людях зовсім мирних виливали.
      Одне лиш те, що новгородець ти –
      І вже тебе від смерті не спасти.
      А в місті люди з голоду вмирали.
      Недовго було вареву й бродить,
      Бо ж збунтувались «втомлені війною».
      «Навіщо нам супроти брата зброя?!»
      І змусили ворота відчинить.
      Тепер уже не панькався Іван,
      А ні з боярством, а ні з черню в місті.
      Найбільш затятих пов’язали, звісно.
      Дісталось й тим, хто клюнув на обман.
      Всіх до присяги князеві тягли,
      Але іще при тому вимагали,
      Щоб люди рідних і близьких «здавали»,
      Як ті «недобре» мовити могли
      Супроти князя. Для Москви оте
      Давно вже звичним, правильним здавалось.
      Самі князі московські тим займались.
      А завдяки ж чому Москва росте?

      Не лише купи всякого добра,
      А й лад, який віками будувався,
      Свободи, що їх кров’ю добивався
      Іван за час короткий відібрав.
      Найперше – віче їхнє розігнав,
      Яке йому вже в печінках сиділо,
      Аби ніяка більше чернь не сміла
      Для себе вимагати яких прав.
      Велів і дзвін стягти він вічовий
      Та тут же «язика» йому утяти,
      Аби не смів більш голос подавати.
      Невольником відправив в город свій.
      Всі виборні посади скасував.
      Тепер лиш той, кого він призначає,
      Хай цим свавільним містом управляє,
      А він над ними усіма стояв.

      Ледь новгородці трохи відійшли
      Від тих жахіть, за голови схопились:
      У яку прірву всі вони скотились?
      Ті, що так далі жити не змогли,
      Взялись було повстання готувать.
      Знов до Литви за поміччю звернулись.
      Та «доброхоти» швидко обернулись
      І вже дали Івану про то знать.
      Той, звісно, час даремно не втрачав,
      Зібрав війська й на Новгород поперся.
      Минулого кривавий слід не стерся,
      А вже новий топтати розпочав.
      Війська московські місто облягли.
      І день, і ніч гармати не змовкали.
      Пожеж гасити люди не встигали.
      Тож врешті місто ворогу здали.
      Велів Іван, ледь місто він узяв,
      Схопити п’ятдесят найбільш затятих
      Й жорстоко і нещадно катувати,
      Щоб «винних» більше хтось іще назвав.
      Кати ще сотню «вибили» імен.
      Їх теж схопили й люто катували,
      А потім по звірячому скарали.
      І в той морозний, бо ж зимовий день
      Прогнали з міста тисячу сімей
      На лютий холод. Кілька днів по тому
      Іще сім тисяч вигнали із дому.
      Без одягу прогнали, без речей.
      Не всі й до місця «нового» дійшли,
      Де їм Іван дозволив оселитись.
      А в їх будинках всілись московіти,
      Що за наказом князя прибули.
      Чим менше буде тут бунтівників,
      Чим більше перевіреного люду,
      Тим спокійніше в Новгороді буде.
      Москва так і чинила од віків.
      А москалям і радісно на те,
      Бо ж не вкладатись і не будувати.
      Приїхали у вже готові хати.
      Живіть та князю дякуйте за те.
      Вертаючись до себе на Москву,
      Везли добра підвод, напевно триста.
      Що не кажи – було багате місто.
      Самі із часом нове наживуть.

      За десять літ знов вигадав Іван,
      Що Новгород зібрався бунтувати.
      Чи москалям сподобалися хати
      Та й донесли. Але ж то не обман,
      То служба князю. А Іван привів
      Знов військо в місто. Знову став карати,
      Щоб лише хтось на когось встиг вказати.
      А вже навіз досвідчених катів.
      Когось із них до страти присудив.
      Сімей сім тисяч виселив одразу,
      Бо його, бачте, Новгород образив.
      Не правдою і вірою служив.
      А рік по тому тисячу сімей
      Теж вигнав з міста, москалям на втіху.
      Адже їм радість, коли в інших лихо –
      Пусті хати знов московіт займе.

      Віками славний Новгород стояв,
      Віками будувався й розвивався,
      Аж доки варвар із Москви припхався
      І все нажите в нього відібрав.
      Та змусив жити так, як він велить,
      Робити лише те, чого він хоче.
      Спустилася пітьма темніше ночі,
      В якій тепер звикати місту жить.

      Через сто літ уже Іванів онучок
      Також Іван, який ще Грозним звався,
      З опричниками в Новгород дістався
      І новгородцям вже надав урок
      Любові братньої – бо ж вирізав усіх,
      Кого оті опричники зловили,
      Дітей, старих, жінок не пожаліли…
      І новгородський вільний дух затих.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. * * *
      Розстелила осінь жовту скатертину.
      А над головою з журавлиним клином
      Відлітає літо у краї далекі.
      Вже його не скоро принесуть лелеки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    155. * * *
      Сидить якось плешивий президент
      Та булку їсть і плямка, як свинюка.
      Закашляв раптом у якийсь момент,
      В очах і сльози, і велика мука.
      - Що трапилось? – до нього у ту ж мить
      Один із охоронців підхопився.
      А той йому у відповідь сипить:
      - Вдар по спині!... Ізюмом подавився.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    156. Андрій Городецький
      «Яблуко від яблуні пада недалеко».
      Істина, відома всім, не нова давно.
      Але так буває ще у житті воно,
      Що те кляте яблуко переплюне легко
      Оту саму яблуню, хай яка крива,
      Хай яка потворна та іноді буває.
      Олександра Невського іще раз згадаю,
      Щоб прислів’я оцього ствердити слова.
      Скільки горя батечко наробив для краю,
      Як на брата рідного був орду привів,
      Військо погромив його, землі розорив.
      Довго «рать Неврюєву» народ пам’ятає.
      Та куди там батечку до синка Андрія,
      Той, за його прикладом, тільки що – в Орду.
      Щоб не голословити – факти наведу,
      Як Андрій той в боротьбі з родичами діяв.
      В Городці Андрій сидів, що отримав в спадок
      Та великим князем буть дуже вже хотів.
      Старший брат Дмитро якраз боротьбу повів
      З Новгородом, де сидів заодно по «ряду».
      Тут Андрієві взялись бояри шептати,
      Що пора б уже ярлик в брата відібрать.
      А тому не треба то, навіть і казать.
      Велів тут же у Орду скрині накладати.
      Кому треба – проплатив, перед ким – поплакав,
      Що, мовляв, життя йому брат той не дає
      І що гроші у Орду не всі віддає.
      Тож, отримавши ярлик від хана в подяку
      Та ще військо чимале на Залісся рушив.
      Біля Мурома його князі уже ждуть,
      Що своїх же грабувать з охотою йдуть
      І рідню роздягнуть вмить за милую душу.
      Навкруг Мурома пройшлись, усе розорили,
      Що «свої», що татарва не жаліли сил,
      Лише попіл залишавсь від містечок й сіл,
      А татари стрічних всіх живих полонили.
      По Ростовщині пройшлись, Тверь не оминули,
      Юр’єв, Суздаль, до Торжка, навіть, підійшли.
      Прихопили геть усе, що лише змогли,
      Церкви та монастирі також не забули.
      Сам Дмитро, як тільки взнав про таку навалу,
      З Переяслава утік аж за море десь.
      Тож Андрієві діставсь його край увесь.
      Рада здобичі орда додому вертала.
      У Владимирі Андрій влаштував бенкет їм,
      Мурз як слід обдарував та і відпустив.
      Сам ще й Новгород тоді собі прихопив.
      Сів на стіл та порадів з перемоги тої.
      Що пів краю сплюндрував – то усе дрібниці,
      Баби ще народять – їм то не первина.
      Але раптом приліта йому новина,
      Що Дмитро вже знов сидить у своїй столиці
      Та полки нові збира. Що робить Андрію?
      Мчить щодуху у Орду помочі просить,
      Мовляв, знову той Дмитро данину платить
      Не бажає у Орду. Треба з тим щось діять.
      Веде орду князь Андрій разом з Кавадиєм,
      Знов з Ростовської землі набіг почали.
      Врятувались лише ті, що в ліси втекли,
      А всіх інших потягли з зашморгом на шиї.
      Переяслав узяли і ущент спалили,
      А всіх жителів його вирізали впень.
      Від пожарищ ніччю став тоді білий день,
      Не лишилося кому й викопать могили.
      Знов Андрій на стіл усівсь, у Заліссі править.
      Та, два роки не пройшло – знову йти на рать,
      Знову старший брат Дмитро став полки збирать,
      Щоб на полі бою їм вирішити справу.
      Та Андрій не дурень же – мчить в Орду скоріше,
      Знову падає до ніг хану і блага,
      Хай ордою той скоріш йому помага,
      Не жаліє, посила хай орди побільше.
      У Заліссі села ще не відбудували,
      У землянках ще жили, боячись орди.
      А вона вже в котрий раз наліта туди,
      Де уже у який раз все пограбували.
      Рознесли весь бідний край, нахапали люду
      Та й до себе у орду раді подались.
      Князь Дмитро на ту біду, правда, не дививсь,
      Він на південь дременув від брата-іуди.
      Там степами володів хан Ногай з ордою,
      Він Тохті не покорявсь, свою силу мав.
      Тож Дмитрові теж орду у підмогу дав.
      Той в Залісся повернувсь швидкою ходою.
      Налякавсь Андрій тоді, столом поступився.
      Мовляв, я давно хотів вже його віддать.
      Але ж треба тій орді у степ повертать,
      Тут Андрій знов у Орду їхать підхопився.
      Хан, щоправда, розіливсь і не дав нічого,
      Та знайшовсь якийсь мурза, рішив пособить.
      І на той нещасний край знов орда летить,
      Хоч минулої орди видна ще дорога.
      Люд подався по лісах, по ярах ховатись,
      Щоб життя хоч зберегти, що там вже майно.
      Бо ж ординці тягнуть все, їм усе одно.
      Як без здобичі назад з походу вертатись?
      А Дмитро, коли орда отак розбрелася,
      Враз на неї налетів та і порубав.
      І Андрій знов одкоша доброго дістав,
      Мрія – брата підсиді́ть знову не вдалася.
      Але ж він затятий був. Чи ж його зупинить,
      Що народу вже й нема, по лісах сидить.
      Йому ж тільки ярликом аби володіть,
      А там хай хоч увесь люд в бійні тій загине.
      Отож, трохи почекав, ще князів підбурив,
      Та й подались до Тохти, що в Орді сидів.
      Стали жалітись князі, що вже хто хотів.
      А Тохта лише сидів, свої брови хмурив.
      Не повірив одному, та ж їх ціла купа.
      Повелів своїм братам у похід іти.
      Узяли орду велику ханові брати,
      Нехай спробує тепер хтось, їй шлях заступить.
      «Рать Дюдєнєва» пройшла землі сараною.
      Суздаль впав, Владимир впав, впав Переяслав,
      Волок Ламський, Дмитров теж проти не встояв.
      Від Батия ще біди не було такої.
      У руїнах всі міста, спалені всі села,
      Хто загинув, хто в полон до татар попав,
      Жах над всім Заліссям в час отой панував.
      Наче хвиля пронеслась і все живе змела.
      Лиш дрімучі хащі люд трохи врятували.
      Сам Дмитро, як те почув, то утік у Псков.
      Зрозуміло, ту орду він би не зборов,
      Тільки б вої задарма десь на полі впали.
      Андрій, всівшися на стіл, на Тверь задивився,
      Захотілося до рук землі ті прибрать.
      Через рік привів на Тверь він ординську рать.
      Край спустошений по ній тверський залишився.
      Коли брат Дмитро помер, ратився з Данилом,
      Що в Москві тоді сидів – його менший брат.
      От такий він був – Андрій – той Залісський кат,
      Бо ж стараннями його скільки люду вбили.
      Як казав ще Карамзін: ніхто з князів роду,
      Для Вітчизни не зробив більше його зла.
      Та , здається, вся рідня в них така була,
      Як то кажуть між людей: то така порода.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. * * *
      Похмурим ранком з холодним вітром
      Як забаганка про тепле літо
      Бажання просто не поспішати
      І теплу постіль не полишати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    158. Слідкую, як на фронті йдуть діла
      Слідкую, як на фронті йдуть діла,
      Як «мужньо» московіти утікають
      З-під Харкова, що й техніку лишають
      Й історія одна мені прийшла
      На пам’ять, чи то, може, анекдот
      Часів іще отої - Світової.
      Як Сталінград не взя́ли німці з боєм,
      Ще й їх в кільце взяли тоді. І от
      Беніто Муссоліні запитав
      У Гітлера : - Які там наші втрати?
      Чи італійців згинуло багато?
      (Бо ж він звідтіль відомостей не мав)
      Злий Гітлер тільки й зміг йому сказать:
      - Ні, італійці втрат зовсім не мають,
      Адже вони так швидко утікають,
      Що кулі не спроможні їх догнать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    159. Як московіти з татарами билися на річці П’яні в 1377 році
      У московітів винні всі кругом
      Та не вони. Їх там, як кажуть, «нєту».
      Готові всю загадити планету
      Та і до себе вшитися бігом.
      Та Бог все бачить, про усе він зна
      І кара винних, все одно дістане.
      Про що це я? Ах, так – про річку П’яну.
      Хтось знає, де знаходиться вона
      І що на ній такого відбулось,
      Що і донині люди не забули?
      Усе то у часи далекі було.
      Москві під ігом жити довелось.
      Життя їй не давала татарва,
      Весь час набіги люті учиняла,
      Хати палила, а людей вбивала.
      Нещасною була тоді Москва.
      Історія ж із чого почалась?
      Якось один московський воєвода
      Напав татар та наробив їм шкоди
      У їх же землях. Чи направив князь,
      Чи сам пішов аби «дєньжат зрубати».
      Чимало сіл місцевих попалив,
      Своїх «даруг» на митницях всадив,
      Ще і п’ять тисяч викупу зміг взяти.
      Звичайно, хану то не до душі.
      Хто це надумав тут розбій вчиняти,
      За те нахабу треба покарати.
      Велів з тим розібратись Арапші.
      Той Арапша або Араб-паша
      Лиш нещодавно ханові піддався,
      Тож виконати гарно постарався,
      Щоб про те слава ханові дійшла.
      Якесь в отвіт князівство розорив.
      Князь у Москву жалітися подався.
      Дмитро московський із полком зібрався,
      Допомагати князеві повів.
      Тут ще полки і другі підійшли,
      Зібралась чимала у князя сила.
      Татари вже напасти не посміли,
      Десь у степах сховалися були.
      Як не шукали московіти їх,
      Ті, кляті, мов крізь землю провалились.
      Полки уздовж кордону находи́лись.
      Дмитро московський вже й забрав своїх
      Та і в Москву подався. Залишив
      Лиш п’ять полків – теж не маленька сила.
      Іванові полки ті поручили -
      Ще княжич молодий. Щоб не підвів,
      При нім були досвідчені князі,
      Та і бояр теж знаних купа ціла.
      Ті ( на словах) так воювать уміли,
      Що ворогів набили сто возів.
      Тож військо те ішло собі, ішло
      Та все орду татарську виглядало,
      Поки на річці на Пієні стали.
      Туди до них сповіщення прийшло,
      Що Арапша на Вовчих Водах десь.
      А туди звідси й в кілька днів не скочиш.
      Ніхто нікуди вже іти не хоче.
      Рішили – військо тут татар зажде.
      А це, до речі, не Москви земля,
      Не Новгорода Нижнього – мордовські.
      Мордва в тих землях ще живе і досі.
      Мабуть,тим й досі серце звеселя.
      Так от,спинилась на ріці орда,
      Пробачте, військо, хоч різниці мало.
      На марші зброю на вози ще склало,
      Щоб легшою була його хода.
      Як стали, воєводи узялись
      Себе у різних іграх потішати
      Та по лісах навколо полювати.
      Ніхто там за порядком не дививсь.
      А прості вої думають – чого
      Ми маєм службу караульну нести,
      Не краще час за келихом провести?
      От, тільки де б узяти тут його.
      Та ж звісно – де. Мордовські села скрізь,
      Пішли горілку в селах відбирати
      Та за сідниці жіночок хапати.
      Сміялися, як та кричить: «Не лізь!»
      Так то вони тверезі ще були.
      А в таборі усі понапивались,
      Сиділи круг багать та вихвалялись:
      «Хто проти нас! Ми б всіх перемогли!»
      Як пійло вже кінчалося, ішли
      Знов по мордовських селах відбирати.
      А там жінок взялися ґвалтувати.
      Та ж переможці, як не як, були.
      І так воно тяглося кілька днів.
      Князі собі з боярами гужують,
      А вої також часу не марнують.
      «Дим коромислом» від тії гульні.
      Князі мордовські злі були на те,
      До Арапші за поміччю послали.
      Коли татари чимскоріш примчали,
      Спиталися: «Ви нам проведете?»
      Чого й питати? Злі такі були.
      Князь Алабуга викликався перший.
      «Хай боги кару на тих, клятих, звершать!»
      І лісовими стежками пішли .
      На п’ять загонів розділив орду
      Той Арапша, щоб обійти зусюди.
      Не думав, що усе так легко буде.
      Аж ось московський табір на виду.
      Хоча то важко табором назвать,
      Повсюди п’яні, без броні, без зброї.
      Бери, в’яжи… І дав сигнал до бою.
      Вона й не опиралась – ота рать.
      Ледь крики, улюлюкання знялось,
      Усі схопились, до ріки рвонули,
      Про зброю, про броню свою забули.
      Сказати важко, що тут почалось.
      Татари легко різали усіх,
      Не розбирали - воі чи бояри.
      Здіймались їхні шаблі, наче кара
      На того, хто сховатися не встиг.
      Вся ота рать на березі лягла
      Або у річці п’яна потонула.
      Нікого майже кара не минула.
      Вода на дно й Івана потягла –
      Того самого княжича, що був
      Над тою раттю головним, неначе.
      Живим вже його батько не побачив,
      Хоч, мабуть, серцем смерть таки відчув.
      Орда ж, набравши здобичі, знялась
      До Новгорода Нижнього. У тому
      Не було й захищатися нікому.
      Бо людність по сусідах розбрелась
      Або ще поховалася в лісах.
      Два дні татари в місті «гостювали»,
      Тоді ще всю округу обібрали
      Та й до Рязані «на усіх парах».
      Рязань теж хутко штурмом узяли,
      Ледь п’ятами устиг князь накивати.
      І тут набравши здобичі багато,
      Нарешті у степи свої пішли.
      Мордва й собі, побачивши таке,
      Пройшлася слідом та пограбувала.
      Вона на те, вважала, право мала.
      Але похмілля їй було гірке.
      Татари – сила, їх злови, піди,
      Мордва ж під боком, села її знані.
      Прийшли туди полки уже не п’яні,
      Щоб викоренити племені й сліди.
      Пройшлись вогнем по селах, по лісах
      І тільки пустку по собі лишили.
      Вважали таким чином, що помстили
      За ту Піану і за власний страх.
      А річку П’яна стали називать,
      Казали, що «на П’яні усі п’яні».
      Мордва у результаті вийшла крайня.
      Ну, що ж іще від москалів чекать?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    160. * * *
      Що не кажіть – раніш не так було.
      Бувало, вийдеш вранці за ворота,
      Ледь сонечко свій лик багряний скотить
      На пагорб недалеко за селом.
      Повітря чисте з присмаком нічним,
      Роса іще виблискує на травах,
      Бабусі ще не гріються на лавах,
      Бо ще робота випадає їм.
      Десь череду збирають пастухи
      Та чути добре цвьохання батіжне.
      Так голосно, що, навіть, слуха ріже
      Та розганя навкруг нічні страхи.
      Собачий гавкіт – череда пішла,
      Він буде вести її всю дорогу.
      В траву не йдеш, в росі замочиш ноги.
      Та вже чекаєш сонця і тепла.
      Коли роса – то дощ не буде литись,
      Тож є надія на чудовий день.
      І ти стоїш, мовчиш – анітелень
      Аби цим ранком до кінця упитись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    161. * * *
      Казав Хрущов Фіделю Кастро якось:
      - Ти думаєш – я перший секретар,
      Робити в цій державі можу всяко.
      Та чорта з два! Я, наче той митар,
      Які б реформи не пропонував
      І не проводив – все там зостається
      Таким самим, мов і не починав.
      Росія, мені іноді здається,
      Як та макітра з тістом. Всунеш аж до дна
      У неї руку, наче ти й господар.
      А витягнеш – хвилина не мина,
      Вже, навіть слід того побачить годі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    162. * * *
      У яру, у тихому ярочку
      Після дощику з’явилися грибочки.
      Купкою під кущиком зібрались,
      Від очей непроханих сховались.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    163. * * *
      Ішла із півночі орда
      Ізюмським шляхом,
      Вперед котилася біда
      Разом зі страхом.
      Горіли хати понад шлях,
      Як сніп палали.
      Топтався ворог в пшеницях,
      Що достигали.
      А на дорогах, біля хат
      Лежали вбиті.
      І озиралася назад
      Орда сердито.
      Не хочуть у «ординський мір»,
      Нехай вмирають.
      Не оминає жоден двір,
      Усіх карає.
      Але із Січі вже летять
      Полки козачі.
      Недовго вже орді гулять,
      Світ сонця бачить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    164. Казочка про Кощія Безсмертного
      У бункері в сусіднім царстві жив
      Кощій Безсмертний – Чахлик Невмирущий,
      Як наш народ про нього говорив.
      Він міг людськії полонити душі.
      Отож народ покірним йому був
      І, навіть, скаженів від славослів’я,
      Коли царя свого промови чув,
      У юрмища збиваючись крикливі.
      Чому безсмертний, то ніхто не знав.
      Одні казали – крові пив багато
      Людської, звідти і безсмертя мав.
      Бо ж бачили, як почали зникати
      З його правлінням люди навкруги.
      Куди дівались? Що із ними стало?
      Кощій усім казав: «То вороги!»
      І всі навкруг довірливо сприймали.
      Раділи, що не стало ворогів,
      Не думаючі, що наступні стануть
      Вони ж самі… Але були й другі,
      Які пильніше закликали глянуть
      На лик Кощія – він завжди другий,
      Неначе тих Кощіїв було кілька.
      Мовляв, Кощій давно вже неживий,
      Його подоби виступають тільки.
      А, може й ті праві були і ті.
      Та вже Кощій той стільки років правив,
      У царстві вже робив, чого хотів,
      Адже вважав, що має повне право.
      Коли «своїх» прикінчив ворогів,
      То став сусідів ворогами звати.
      Мечі узяти підданим велів
      І йти отих сусідів убивати,
      Бо ті, мовляв, не слухають його,
      Не хочуть так, як він бажає,жити.
      Насправді ж, прагнув лише одного –
      Побільше крові людської попити.
      Сусіди озиралися в страху,
      В царів великих помочі питали.
      А ті через байдужість чи пиху
      На те усе спокійно споглядали.
      Кощій Безсмертний, дивлячись на те,
      Іще нахабніш став себе поводить.
      Йому якість закони – то пусте,
      Він скрізь свої закони буде вводить.
      Та він найбільше ласо поглядав
      На край козацький, що лежав під боком.
      Уже від злості і не їв, не спав,
      Не міг діждатись того часу, поки
      Його манкурти, що у тім краю,
      Ізпідтишка люд вільний готували
      До того, що в Кощія - як в раю,
      Лиш його волі всі скоритись мали.
      Тим часом порозпродали мечі,
      А що лишились, ті іржею вкрились.
      Кощійську мову повеліли вчить
      Аби своєї люди сторонились.
      Коли ж Кощій рішив, що вже пора,
      Що край його готовий зустрічати.
      То генералів відданих зібрав,
      Велів «спецоперацію» почати.
      І хлинула орда з усіх сторін
      У край багатий, щоб народ скорити.
      Оті, що все вставали із колін,
      Прийшли у вільний край свободи вчити.
      Та гнівно їх зустріли козаки.
      Немає зброї, то й кулак згодиться.
      Хто з лівої, хто з правої руки
      Дають у пику, аж в очах троїться.
      Улаштували їм такий заміс,
      Що ті й не знають, де вже їм тікати.
      Хто нору риє, хто тікає в ліс,
      А багатьом хіба в мішках вертати.
      Коли уся розбіглася орда,
      Пішли Кощія козаки шукати.
      Йшли по ординських згажених слідах,
      Тож по дорозі важко заблукати.
      Пригадували – чули від дідів,
      Що Чахлика того нелегко вбити.
      Він десь глибоко в бункері сидів.
      Та, коли, навіть його і зловити,
      То ж він безсмертний. А от смерть його
      Десь аж на дубі. Скриня там прибита.
      Як відчинити, то звідтіль бігом
      Стерх полетить. Його потрібно вбити,
      Розрізати – там заєць, а у нім
      Ще качка. Коли її розібрати,
      То там яйце, а вже в яйці отім
      Велика голка. Як її зламати,
      Тоді уже Кощію смерть прийде.
      От про таке козаки говорили.
      А з ними ще козак Валєра йде.
      Здоровий хлопець та якийсь несмілий.
      Ні, в бійці він у перших. Так руба,
      Що вороги, мов кеглі розлітають.
      Але от пам’ять в нього геть слаба,
      Почув, що старші там розповідають,
      Та про яйце лише й запам’ятав.
      Перепитати ж не насміливсь, бачте.
      Вже десь і бункер. Сморід доліта.
      Та вхід до нього віднайти – задача.
      І розбрелися краєм козаки
      У пошуках того самого входу.
      І той Валєра віднайшов-таки.
      Не став нікого звати. Вибив сходу
      Дубові двері, ковані в метал.
      Ударив так, що з лутками злетіли.
      Тут чахликів враз накотився вал,
      Вони його спинити захотіли.
      За руки тягнуть, на плечах висять.
      Та він поворухнув плечима тими
      Й вони, як мухи врізнобіч летять.
      Іде він коридорами глухими.
      У темряві шлях важко визначать.
      Іде на сморід, що стає сильнішим.
      Аж ось і бункер, де Кощій, видать
      Людською кров’ю досі себе тішить.
      Зайшов Валєра , бачить - трон стоїть,
      На нім той Чахлик –здохлик воссідає.
      Від злості чи від страху аж тремтить.
      Корона царська на вухах звисає.
      - Як ти посмів, - кричить, - зайти сюди?
      Я тебе вб’ю! – й меча з-за трону тягне. –
      Ти, - кричить, - власне лихо розбудив!
      Валєра ж з усіх сил згадати прагне
      Про смерть Кощія. Де ж та має буть?
      Згадав яйце. Отож, недовго грався.
      Забрав меча в Кощія, ще й зігнуть
      Устиг його. Та й за Кощія взявся.
      Підняв за яйця. Той ураз затих.
      Козак поглянув, а той здох проклятий.
      Ні стерхів, ні зайців не було тих,
      Та і на дуб не треба залізати.
      Здох та й усе. Скінчилось все за мить.
      Козак не знає, що його й казати.
      Трима в руці, ну, а воно смердить.
      Так, що прийшлося й носа закривати.
      Сказав козак: - Та хай же йому грець!
      Та і скоріше з бункера на волю.
      На тому всьому й казочці кінець.
      Дай Бог, щоб Чахлик не воскрес ніколи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    165. * * *
      Ранок на подвір’я. Капає зі стріхи.
      Сонечко пригріло і старому втіха.
      Всівся на осонні та й собі дрімає,
      Начебто у нього і турбот немає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    166. * * *
      Сидять під танком двоє москалів
      В парадній формі та брудні, як свині.
      Вже бути аж у Києві повинні,
      А от застрягли у оцім селі.
      Тривожно на всі боки позирають.
      Так гарно, наче від кордону йшли,
      І де тільки взялися ті хохли…
      Отож один другого і питає:
      - Что гєнєрал? Куда вайска дайдут?
      -Сказал - па Прут,а там как карта ляжет.
      - Ну,наш-то гєнєрал уже как скажет.
      Хоть я нє самнєваюсь, что папрут.
      И харашо, коль толька да Маскви.
      А то, гляді, да самава Урала…
      І тут із «Джавеліна» в танк попали
      Й нікого не лишилося в живих.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    167. Легенда про байрактарів
      Колись давно-давно в степах оцих
      Жив-був народ один трудолюбивий.
      Трудився важко, але жив щасливий.
      Міста і села збудувати зміг.
      Навкруг буяли золотом поля,
      Де і ячмінь налитий, і пшениця,
      І жито їм на радість колоситься.
      За працю їм віддячує земля.
      А у степу отари й табуни
      На густих травах силу набирають.
      І сміх дитячий навкруги лунає.
      Отож щасливі і були вони.
      Злі племена з навколишніх країв
      На їх багатства хижо позирали.
      Як люди, працювати не бажали,
      Все би у когось відібрати їм.
      Тож налітали часто, як орда,
      Аби чужим багатством поживитись,
      На горі і біді чужих нажитись,
      Лиш кров і смерть лишити по слідах.
      Тоді соху кидали орачі,
      І гончарі від праці відривались,
      І кожум’яки , й пастухи і брались
      Усі гуртом за батьківські мечі
      Та йшли стрічати лютих ворогів,
      Які на їх багатства зазіхали.
      І серед степу ворога стрічали,
      У поміч закликаючи богів.
      І ворог, добре битий, утікав,
      Лишаючи на полі тім убитих,
      Клянучись – сюди більше не ходити.
      Та час проходив – ворог забував,
      Збирав знов сили і в набіг ішов
      Аби той край багатий покорити
      І безтурботно далі собі жити.
      І знов тоді лилася степом кров.
      У більшості випадків вороги
      Від їх мечів кидалися тікати.
      Та часом їх приходило багато
      Й здолати всіх було не до снаги.
      Тоді разом збиралися жерці
      І починали байрактарів звати,
      Щоб ті мерщій спішили помагати.
      Жили тоді в байраках птахи ці.
      Могутні крила і залізний дзьоб,
      Страшенні кігті і велика сила.
      Вони бика у кігтях тих носили,
      Своє потомство годувати щоб.
      Уже із давніх пір так повелось,
      Що мирний люд вони не зачіпали
      І ті їх гнізд також не руйнували,
      Якщо коли зустріти довелось.
      В голодний рік, як здобичі катма,
      То люди їм поживу надавали,
      Худобу до байраку приганяли,
      Щоб байрактар чим поживитись мав.
      А байрактари, з вдячності, тоді
      Приходили в біду у поміч людям.
      Тож, коли ворог надто сильний буде
      Й не зможуть дати раду тій орді,
      То кличуть байрактарів. На той клич
      Вони тоді злітаються зусюди.
      І вже орда не дінеться нікуди.
      Закриють небо, наче темна ніч
      І на орду згори ту упадуть.
      Дзьоби залізні голови довбають,
      Могутні крила із коней скидають,
      А то ухоплять в пазурі, несуть
      Та й кидають на землю з висоти.
      Орда вся розбігається від страху,
      Та мало хто здолає того шля́ху,
      Для більшості від смерті не втекти.
      Клянуться, що сюди вже ні ногою.
      Та час мина і жадібність у них
      Росте та надувається, як міх.
      І знову лізуть у той край ордою.
      Та вже знайшлись між ними хитруни,
      Що стали собі думати-гадати,
      Як би народ той степовий здолати.
      І, врешті-решт, надумали вони.
      Потрібно знищить байрактарів тих
      Або скоріше з тих країв прогнати,
      Тоді спокійно можна нападати
      І покоряти непокірних всіх.
      Взялися засилати шептунів,
      Які між люду зрадників шукали.
      Купляли, бо для того гроші мали.
      А такі завжди є і не одні.
      З їх поміччю ординці і взялись
      Вишукувати гнізда у байраках,
      Ішли тоді на хитрощі усякі,
      Щоб байрактари із гнізда знялись.
      Тоді вони вбивали пташенят
      Чи яйця у тих гніздах розбивали.
      А са́мі потихеньку утікали,
      У страху озираючись назад.
      А байрактари довго ще тоді
      Над тим гніздом зруйнованим кружляли,
      Людей собі у поміч закликали,
      Щоб помогли зарадити біді.
      Та зрадники спокоїли людей,
      Що ті кричать із радості, не з горя,
      Що пташенят своїх піднімуть скоро.
      Отож на поміч їм ніхто не йде.
      Зібрались байрактари всі тоді
      Й на південь в край далекий полетіли.
      Байраки всі відтоді опустіли.
      Люд лиш їм вслід здивовано глядів.
      А там не забарились й вороги.
      Їм зрадники ворота відчиняли
      Та боронити край свій відмовляли.
      Тож дуже скоро – вже за рік-другий
      Степ опинився у орди в руках
      І люди, що до того вільно жили,
      Тепер уже ординцям тим служили.
      Слід байрактарів загубивсь в віках.
      Та між собою люди гомонять,
      Що, начебто, як усі разом встануть
      Проти ординців і мечі дістануть,
      Які давно іржавіють, лежать.
      Та крикнуть клич батьківський бойовий.
      Тоді злетяться знову байрактари,
      Щоб по ординцях разом з людом вдарить
      Та потопити ту орду в крові.
      Прогнати геть та далі вільно жить.
      Орати землю та худобу пасти,
      Відчути, що таке є – справжнє щастя –
      Лише народу своєму служить.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    168. * * *
      Ну, ось за горизонтом зникло літо,
      Вступає осінь у свої права
      І листя починає вже жовтіти,
      Зазеленіла від дощів трава.
      Востаннє, мабуть, набереться сили
      Аби зимові стріти холоди,
      Коли усе навколо стане білим
      І приховає осені сліди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    169. Анахарсіс
      Під небом Скіфії, де зорі яскравіші,
      Блакитніш небо, зеленіш трава,
      Душею він немов відпочивав
      І почувався якось спокійніше.
      В країнах дальніх, в розкошах чужих
      Він не знайшов ні правди, ні спокою.
      А гроші, що текли до рук рікою?
      Він не знайшов тепла і щастя в них.
      Хоч там його за мудрість поважали
      І обіцяли гори золоті.
      Та це, хіба, найкраще у житті?
      Повага, гроші – цього всього мало.
      Хіба за гроші купиш простір цей?
      А це повітря, травами налите?
      А сонце, що якраз, як треба, світить
      І вітер прохолодний у лице?
      Чужа країна, то чужа країна
      І там усе не те і все не так.
      І лиш помандрувавши по світах,
      Він зрозумів, що саме він покинув.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    170. Московський князь Дмитро, поіменований Донським
      Сьогодні хочу про Дмитра згадати,
      Того, що звали москалі Донським.
      Поближче познайомить хочу з ним,
      Коротку біографію подати.
      Його дідусь – той самий Калита,
      Якого ми раніше вже згадали.
      Йому корона рано дуже впала,
      Бо ж був дев’ятилітнім ще дитям.
      Отож сповзала аж на плечі з вух,
      Коли він мусив воссідать на троні.
      А як інакше – адже князь законний.
      Щоправда, правив серед вірних слуг,
      Які вкладали рішення в уста,
      Підказували, що і як робити.
      Не хтось – усе бояри родовиті
      Й митрополит, що ледь не батьком став.
      І одружили вдало на дочці
      Владимирського князя Євдокії.
      А вже і ярликом він володіє,
      Тримає всі князівства у руці.
      І Кремль в Москві поставив кам’яний.
      Коротше, ще не встиг і князем стати,,
      А вже зумів «зробити» і «надбати».
      Відсвяткував рік повноліття свій.
      Й дарунок сам собі подарував:
      Тверського князя посадив в темницю.
      В Москву позвав, щоб, начебто, мириться,
      А, замість того у кайдани взяв.
      Що вже татари підлими були,
      А й ті Дмитра усовіщати стали,
      Михайла-князя відпустить сказали.
      І знов Москва із Тверью почали
      Війну, що ледве втишилась була,
      Як Калита пройшовсь по ній ордою,
      Ледь справилася Тверь з бідою тою,
      Ледь рани злікувала, віджила.
      І знов Москва гострить ножа-таки,
      Щоб, не дай Бог, ярлик не відібрали.
      Бо ж все, що москалям до рук попало,
      Вони вважають - їхнє на віки.
      А і затятий же Дмитро той став.
      Чотири рази Тверь йшов воювати.
      А у Михайла князь литовський зятем.
      Проти Москви йому він помагав.
      І московітів бив не один раз,
      І двічі брав Москву ту у облогу.
      Не вийшло, правда, взяти її в нього.
      Не випадково звів свій Кремль князь.
      В кінці кінців вже й Ольгерд відступивсь:
      Ти б’єш його, а він нахабно пхає.
      І Тверь Дмитро усе-таки скоряє,
      Тверської крові московіт напивсь.
      Владнавши тут усі свої діла,
      Тепер Дмитро других сусідів взявся,
      На Волгу у Булгарію попхався ,
      Що під Ордою в ті часи була.
      Та він уже настільки знахабнів,
      Що й на Орду дивився ізвисока
      (це у Орді самій сум’яття поки),
      А хан як слід йому не відповів.
      Пройшовся по украйнах Арапша,
      Побив війська Дмитра на річці П’яні.
      Щоправда, сам Дмитро «злиняв» зарані
      Та на нездар війська позалишав.
      Орда Москву не тронула тоді,
      І так достатньо здобичі набрала.
      А далі Вожа. Бегича здолали,
      Побили й потопили у воді.
      Пройшло два роки, знову у Орді
      Неспокій. Тохтамиш зчепивсь з Мамаєм.
      Адже Мамай прав на Орду не має,
      Він усього лиш темник був тоді.
      Та силу мав добрячої орди,
      Зібрав усіх супроти Тохтамиша.
      А той бігом Дмитру наказа пише:
      Збирай війська й на поміч мені йди.
      Дмитро ж, як вірний у Орди слуга,
      Клич кинув – ідемо проти Мамая,
      Бо він на отчину на нашу зазіхає.
      І все, що можна до Москви стяга.
      Зібрав війська і у степи повів.
      Не так багато, як то московіти
      Скрізь звикли і писати, й говорити.
      Ну, тисяч десять чи дванадцять збив.
      Та і в Мамая в тій орді було
      Нічим не більше. Бо ж на тому полі,
      Ото на стільки місця і доволі,
      А більше там вміститись не могло.
      На Куликове поле прибули,
      Мости спалили. Чи ж Дмитру не знати,
      Як москалі уміють утікати,
      То, щоб хотіли, але не змогли.
      А далі зшикував свої полки,
      Дмитра Боброка в засідку поставив,
      А сам…Узагалі, цікаві справи,
      Не став під стягом. Адже князь-таки.
      А свою одіж Бренкові віддав,
      Сам же простим дружинником одівся.
      І невідомо де тоді подівся.
      А як же військо – я б його спитав.
      Ти ж князь. Ти ж керувати маєш ним.
      І стяг князівський не лише для того,
      Щоб ти в бою тулився біля нього.
      Сигнали подають всім стягом тим.
      Схилився вправо – правий фланг іде,
      Схилився вліво – лівий наступає.
      А, коли князя поряд з ним немає,
      До перемоги хто ж всіх поведе?
      Виходить, військо билося саме?!
      Саме змогло і ворога здолати?
      «Донським» з чого б то князя називати?
      Та хто ж тих, правда, москалів «пойме»?
      Про битву тут не буду говорить,
      Іще зі школи, мабуть, не забули,
      Бо ж москалі таке з того роздули,
      Мов, справді, всю орду змогли розбить.
      Татар побили, сам Мамай утік,
      Все поле трупом, наче килим вкрилось.
      Воно за московітом залишилось.
      Стояв над полем тим і стогін, й крик.
      Шукали князя. Де то він подівсь?
      Живим знайти ніхто й не сподівався.
      Але живий, без пам’яті валявся.
      Ще на початку бою як зваливсь,
      Коли хтось добре дав по голові,
      Так і пролежав свою перемогу.
      Та ж звик, що роблять все усі за нього.
      Тепер отримав почесті нові.
      Аякже – Русь він від татар звільнив,
      Побив Мамая – слава йому, слава!
      Який був князь – така й його держава.
      Ми ж уже добре знаєм москалів.
      А далі – більше. Той Дмитро і сам
      У свою велич й героїзм повірив.
      Нахабним став перед татар без міри,
      Сказав ординцям – данину не дам
      І військ у поміч вам не поведу.
      Чим розлютив страшенно Тохтамиша.
      Той просто те нахабство не залишив
      І на Москву повів свою орду.
      Цікаво, що других він не чіпав,
      Хоч ті князі також Мамая били.
      Але Орді нічим не завинили.
      Хан на Москву лиш зуб страшенний мав.
      А що ж Дмитро? Ледь чутки надійшли,
      Що йде орда аби Москву спалити,
      Сказав – не буде у Москві сидіти,
      Мовляв, запас у нього сил малий,
      То він поїде аж у Кострому
      І буде там війська нові збирати
      Аби татарам гідну відсіч дати.
      А, справді, що ота Москва йому,
      Як його злапа клятий Тохтамиш?
      Подався князь. А слідом потяглися
      Князі й бояри. Загула столиця –
      Зостанеться одна голота лиш.
      А та голота хутко узялась
      Будинки й погреби бояр громити,
      Меди та вина з погребів тих пити.
      А, як уже добряче напились,
      По вулицях, по стінах розбрелися,
      Та всяко насміхалися з татар,
      Мовляв, нехай прийде татарський цар,
      Вони його… Показувать взялися
      Усякі непристойності зі стін.
      Кричали: «Та щоб ми татар боялись!»
      На князя свого, певно сподівались,
      Мовляв, прийде і захистить їх він.
      Татари лише шаблями махали
      В отвіт. Поки під стіни й хан прийшов.
      Москву уже готовою знайшов
      Оборонятись. Там уже чекали.
      Ото один литовський князь Остей
      Узявся був Москву оборонити,
      Велів усі ворота зачинити,
      Бо він на те князівський дозвіл мав.
      Два дні татари лізли звідусіль,
      А московіти їх вогнем стрічали
      З гармат, які вони в Булгарі вкрали
      Та із усього – аби була ціль.
      Встелили трупом землю вкруг Кремля
      Так, що татарам страшно уже стало.
      Уже й не так настирно штурмували,
      Сердито позираючи здаля.
      Не знаю, може б встояла Москва,
      Але князі нижегородські стали
      Під стіни і скоритись закликали,
      То не впаде ні в кого голова.
      Мовляв, не їх карати хан прийшов,
      А князя, тож ворота хай відчинять
      І Тохтамиша урочисто стрінуть
      Та і живуть собі спокійно знов.
      А москалі – страшенні брехуни,
      Повірили отим словам брехливим.
      Ворота міста відчинили живо…
      І пожаліли у ту ж мить вони.
      Татари хутко перебили всіх,
      Хто до них вийшов, в місто увірвались.
      Там люди перелякані метались,
      А злі татари убивали їх.
      Коли Дмитро вернувся до Москви,
      То він лише за голову хапався.
      До Тохтамиша кланятись подався
      І виплату дани́ни відновив.
      Чого ж було раніш не заплатить,
      Якщо у тебе грошики лежали?
      За віщо люди помирати мали?
      Та що йому холопів тих жаліть!
      В Сарай відправив сина Василя,
      Нехай там у заручниках посидить.
      Та на Рязань напав за всі «обиди»,
      Щоби і там сплюндрована земля.
      В грошах велику маючи нужду,
      Рішив «здоїти» Новгород Великий.
      Ушкуйників приплутав, що по ріках
      Спускалися, прилеглим на біду.
      Бо грабували і татар, й болгар.
      Та й християн, звичайно, не жаліли.
      Бо й Кострому пограбили, побили,
      Й нижегородцям завдали удар.
      Хоч Новгород їх і не посилав,
      Але Дмитру потрібен привід лише.
      Зібрав собі узимку рать побільшу
      Та і «доїти» Новгород помчав.
      Хоч новгородці і просились та
      Йому вже й відступне пообіцяли,
      Дмитру того здалося дуже мало,
      Із військом навкруг Новгорода став.
      Околиці усі пограбував,
      Чимало у полон забрав народу.
      Завдавши місту чималої шкоди
      Ще й відступного, зрозуміло взяв.
      Не на татарах, на своїх наживсь
      Та і в Москву раденький повернувся…
      Хто зна, куди би ще він дотягнувся,
      Хто би його немилість «заслужив»
      Та вже добряче роздобрів-таки,
      Що й на коня залізти йому годі.
      Які набіги та які походи,
      Коли вже лінь підняти і руки?
      Отож й до сорока він не дожив,
      У тридцять дев’ять сильно розхворівся.
      Ледь п’ятий син у нього народився,
      Він бренний світ, нарешті, залишив.
      З ним до сьогодні носяться в Москві.
      Святим там ладні й злодія зробити,
      Аби себе в його лиці хвалити.
      Мовляв, учіться й теж отак живіть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    171. * * *
      Не хоче літо покидати Київ.
      З намистом горобиновим на шиї
      Блукає досі по асфальту босе,
      Не хоче віддавати місто в осінь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    172. * * *
      На півночі в Тартарії глухій,
      В похмурих, темних і тісних печерах
      Ще з давніх пір селились людожери,
      Плекаючи інстинкт кривавий свій.
      Їм би людського м’яса шмать вхопить,
      Щоб свіжа кров на груди ще стікала.
      Недарма ж люди звідти утікали,
      Бо поряд з ними страшно було жить.
      Віки й віки минули вже з тих пір.
      Тартарії тії давно немає.
      Вже там людського м’яса не вживають,
      Але сидить в них досі дикий звір,
      Що прагне крові. І тому вони
      Готові всіх навкруг на шмаття рвати,
      Готові кров постійно проливати.
      Не можуть дня прожити без війни.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    173. Іван ІІ Красний або Милостивий
      Говорять – не без виродка в сім’ї.
      Між брехунів, ординських сраколизів,
      Які постійно до сусідів лізуть
      Аби кишені набивать свої,
      Отой Іван, який ще Красним звавсь,
      Був «виродком». Бо ж лагідним і тихим
      Удався московітам всім на лихо.
      Нікого ґвалтувати не збиравсь,
      Не мріяв чиїсь землі відібрати,
      Когось повчити, як на світі жить.
      Хіба ж такому вигідно служить?
      Він і не думав, мабуть, князем стати.
      В Звенигороді у своїм сидів,
      Робив, як брат велів йому робити.
      А тут прийшлося у Орду летіти,
      Щоб ярликом його хан наділив.
      То ж на Заліссі всі вони круті,
      Коли їм хан ординський дозволяє.
      Без дозволу князь прав зовсім не має.
      Тож до Орди топтали всі путі.
      Разом з Іваном прибули посли
      Із Новгорода. На Москву в образі,
      Ярлик просили суздальському князю.
      Проте підтримки в хана не знайшли.
      Хан у князі тихішого обрав,
      Хоч надто вже Москва зарозуміла,
      Але у неї досі грошей сила.
      Із того й хан, й придворний щось та мав.
      Постав другого – то почне тягнуть
      З усіх навколо – смута розпочнеться,
      Іти туди з ордою доведеться.
      А так сидиш – а грошики ідуть.
      Іван же воювати не збиравсь –
      Куди йому – сумирному такому,
      Який не хоче зла робить нікому.
      Тож із сусідів кожен скориставсь.
      Не встиг Іван вернутися з Орди,
      Як молодий іще Олег Рязанський
      Собі батьківське повертати взявся,
      На Лопасню з дружиною сходив
      І відібрав. А далі і Литва
      На Брянщину – свою колись напала
      І від Москви назад її забрала.
      І Новгород намісника позвав
      Із Суздаля, але не із Москви.
      Аж доки князя в Суздалі не стало,
      Тоді уже московського позвали.
      Та декого не влаштував новий.
      І збунтувався новгородський люд…
      В Заліссі в ті часи вже звикли жити,
      Холопами безправними ходити,
      Яких князі великі добре б’ють.
      По ділу, не по ділу, просто так,
      Бо ж князь великий має таке право.
      А ні – тоді орду скоріш направить.
      А цей же князь був геть другим, однак.
      Отож холопи й бунтувать взялись,
      Бо доброти вони не розуміли
      І поважали лише одну силу.
      То в Муромі ділити трон взялись,
      Аж доки й рід князівський там пропав.
      То у Твері князь взявся нападати
      Племінника. Той став Москву прохати,
      Та помочі Іван йому не дав.
      В самій Москві крамо́лу завели,
      Посеред міста тисяцького вбили.
      За віщо? Хто? Народ кричав: «На вила!»
      Та винного нікого не знайшли.
      Бояри подалися з усіх ніг
      В Рязань, бо гніву черні полякались.
      А потім повинились, повертались,
      Коли Іван назад покликав їх.
      Він взагалі у справи не втручавсь,
      Митрополит Алексій усім правив.
      До нього всі зверталися у справах
      І він вершив усе, неначе князь.
      А князь Іван все по церквах ходив,
      Немов хотів гріхів всіх відмолити.
      Залісся ж починало колотити,
      Бо ж кожен більше ухопить хотів.
      А що з них взяти, як воно – орда,
      Яка себе лиш Руссю називає.
      А тут в узді ніхто їх не тримає,
      Хіба що хан здалеку погляда.
      Хто зна, до чого б він докерував,
      Та Бог відвів йому шість років лише.
      Помер і двох синів малих залишив –
      Дмитра й Івана. Хан ярлик забрав
      І суздальському князю передав.
      Тепер Москва вже не столиця стала.
      Удільне місто, а таких чимало.
      І данину князь суздальський збирав.
      Тоді орда московська сполошилась,
      Що усе цінне піде мимо них,
      Амбіцій трохи збавились своїх,
      Круг князя гуртувалися заходились
      Дмитра, який, хоча і був малий,
      Але ж законний. А вони без нього
      Не зможуть зовсім досягти нічого.
      Та про все то в історії другій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    174. * * *
      Поволі день за обрієм ховався.
      Десь півень напівсонний кинув клич.
      А від ріки хор жаб’ячий озвався
      Вітаючи, напевно, скору ніч.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    175. Гіппій
      Він настільки був злий на Афіни,
      Що за будь-яку ціну хотів
      Зруйнувати їх гордії стіни,
      Привести у свій дім ворогів.
      Тож до персів подався з поклоном,
      Упав Дарію просто до ніг.
      Умовляв та все сипав прокльони
      І погрози на голови тих,
      Серед кого родився і виріс,
      На ту землю,якою ходив.
      Кликав персів у поміч і щиро
      Вірив,що справедливо чинив.
      І ось він з військом персів удома,
      Врешті флот Марафона дійшов.
      Гіппій гордий. Забувши утому
      Він на берег на рідний зійшов.
      Цілу ніч йому снилося,наче
      Повертається в місто своє
      І його там чекає удача :
      Знов тираном в Афінах стає.
      Тож заледь перські судна пристали,
      Він між перших на землю ступив.
      Та чи то йому холодно стало,
      Чи то промінь його засліпив,
      Раптом так засвербіло у носі,
      Що не стримався Гіппій і чхнув.
      Потім ще раз і ще раз,здалося,
      Йому в ніс хтось пір’їну запхнув.
      І старий так розчхався,що раптом
      Випав зуб в нього та й десь упав.
      Гіппій кинувся його шукати,
      Повзав,навіть пісок просівав.
      Перси з реготу мало не мліли:
      Чи то з глузду не з’їхав старий?
      Дивака цього не розуміли –
      Який зуб коли скоро он бій?
      Голови можна,навіть позбутись,
      А він зуб непотрібний шука?
      Але Гіппій не хоче і чути…
      Врешті кинув, усмішка гірка
      Лице зморщене його скривила.
      «Не знайшов.» - і старечо зітхнув.
      Наче в зубі була якась сила
      І він, втративши, раптом збагнув.
      Дуже гірко йому з того стало.
      Тож, зітхаючи, мовив старий:
      « Ця земля моя зубу дісталась.
      Нам не виграти з греками бій!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    176. Семен Гордий
      Всі родичі так Калиту любили,
      Що, тільки він, нарешті, дуба дав,
      Всяк князь скоріш манатки свої взяв
      І у Орду до хана полетіли
      Просити, щоб другому дав ярлик,
      Та тільки не Калитиному роду.
      Бо з того роду всім одна лиш шкода,
      Іван до нитки обдирати звик.
      Він старшому Семену все віддав,
      І той також за ярликом помчався.
      Та не просив, як інші – продавався,
      Чи то, вірніше, той ярлик купляв.
      А грошей татко наскладати встиг,
      Було за що дарунки роздавати.
      Без того «правди» тут не відшукати.
      І, звісно, що Семен той переміг.
      Узбек ярлик Семенові віддав
      І до Москви той гордий повернувся.
      Там, правда із крамо́лою зіткнувся
      Боярською. Та їй кінець поклав.
      Зібрав рідню усю, братів своїх,
      «Домовився», щоб всі йому корились,
      Тоді лише відчують його милість.
      Дивився, як на підданих на них,
      А не як на рідню, як на братів.
      За що і Гордим ті його прозвали.
      Та сили, щоб противитись не мали,
      Отож чинив усе, як сам хотів.
      Окрім, хіба, що хан йому велить,
      То він бігом виконувати брався.
      Як хан Смоленська покарати взявся,
      Бо ж данину відмовився платить,
      Семен із військом першим і примчав.
      Дарма, щоправда на Смоленськ сходили,
      Постояла орда та й відступила.
      Семен з походу того мало мав
      Та відданість і вірність проявив,
      За що його в Орді й приймали радо.
      Із Новгородом зачепився, правда,
      Зідрати з нього грошей захотів.
      Послав в Торжок зажерливих бояр,
      Які, немов ординці там велися.
      Ті в Новгород жалітися взялися,
      Мовляв, прийшли ще гірші від татар.
      А новгородці тих бояр взяли
      В кайдани й до темни ці посадили.
      Семен бігом зібрав велику силу
      Та і карати Новгород пішли.
      Там дивно швидко збунтувалась чернь,
      Щоби з Москвою їм не воювати,
      Торжок отой Семенові віддати.
      Семен затявсь та вимагає ще
      Щоби прийшли правителі усі
      До нього босі й на коліна стали.
      Такого ще ніколи не бувало
      Ніде за всю історію Русі.
      Але скорився Новгород і сів
      Намісник княжий у Торжку отому.
      Не встиг Семен вернутися додому,
      Як новий князь литовський напосів
      Можайськ князям смоленським повернути.
      Але не взяв, лише посад спалив
      Та й рать свою назад в Литву повів.
      Але, щоби у програші не бути,
      То брата Коріята у Орду
      Послав, щоб на Семена надавити.
      Дурний. Семен же не вилазив звідти
      Та ще й грошима сипав по сліду.
      Уже на троні Джанібек сидів,
      Тож він велів литовців закувати
      І у Москву Семенові віддати.
      Семен тоді вже, врешті зрозумів,
      Що рота так роззявити не в силах,
      Щоб проковтнути навкруги усе.
      Мир із Литвою більше принесе.
      Тож Коріята із Москви пустили
      Назад в Литву. І Ольгерд теж тоді
      Рішив з Москвою поки замиритись,
      А потім на діяння вже дивитись.
      Семен, на таке дивлячись, радів,
      Бо ж князь литовський дуже заважав
      Йому сусідні землі підбирати.
      А, коли Ольгерд захотів узяти
      Сестру жони за жінку – дозвіл дав.
      Отож вони зробились свояки.
      До речі, про жінок. Семен три рази
      Жонатий був. Нижегородським князем
      Просив княжни литовської руки.
      Айгуста Гедимінівна йому
      Аж двох синів та ще доньку родила.
      Але сини і року не прожили.
      Чума ж забрала скоро і саму.
      Тоді ж княжну смоленську він узяв
      Євпраксію. Що там між ними стало,
      Але її до батька відіслали.
      І року шлюб той не проіснував.
      Марія – третя із його жінок,
      Була тверська княжна. Йому родила
      Аж чотирьох синів. Та ті прожили
      Зовсім недовго. Чи якиїсь рок,
      Чи то гріхи Семенові якісь?
      Чи то прокляття того всього роду?
      Дітей малих тих, безумовно, шкода,
      Але без спадкоємців князь лишивсь.
      Хоча на церкви грошей не жалів,
      Бо ж, як і предки, нагрішив чимало.
      Але й самого то не врятувало.
      Теж на чуму зненацька захворів,
      Як та гуляти стала по Москві.
      Встиг заповіта, правда, написати,
      Щоб все жоні Марії передати,
      Бо ж в тої вже великий був живіт
      І спадкоємець народитись мав.
      Вона ж, коли Семена вже не стало,
      Весь спадок його брату передала,
      Який в Москві урешті князем й став.
      Прожив Семен той небагато літ.
      Усе перед ординцями стелився,
      На всіх князів ізвисока дивився,
      Напевно, мріяв покорити світ.
      Але пішов і крихточки не взяв
      Із того, що роками гріб під себе,
      Ще й спадкоємців всіх забрало небо.
      Бог за гординю, мабуть, покарав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    177. * * *
      Сонце сідає ген за лісок.
      Спека спадає і на пісок
      Вилізли жаби гріти боки.
      Хор їх далеко чуть від ріки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    178. * * *
      Юрко Хмельницький, вражий сину,
      Що ж ти, нещасний, наробив?
      Ти справу батькову згубив.
      Не зміг утримати старши́ну
      Й розвіяв вітром Україну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    179. Казка про Тризуб
      Жив-був ото на світі цар один.
      Не те, щоби царем був справжнім він,
      Лиш президент та царські мав замашки.
      Чим довше він у кріслі тім сидів,
      Тим більше бути вже царем хотів
      В своїй державі, яка звалась Рашка.
      Уже й корона царська в нього є,
      Але чогось у ній не достає.
      Чого – він сам ще, поки що, не знає.
      Отож шаманів всіх зібрать велів,
      Що по лісах далеких наловив
      Та і у них сердито так питає:
      - Мені царем давно пора вже буть
      Та якісь вищі сили не дають.
      То починайте вже своє камлання.
      Вмовляйте оті сили та грозіть,
      Але мені корону піднесіть.
      Інакше буде день для вас останній.
      Й шамани ті за бубни узялись
      І били в них, і, як дурні велись –
      Підскакували, падали, скавчали,
      Окурювали димом тронний зал,
      Впадали разом в підсвідомий шал,
      А закінчили і йому сказали:
      - Корона царська в тебе дійсно є,
      Але тризуба в ній не дістає.
      А без тризуба – то вже не корона.
      - А де ж узяти той тризуб мені?
      Чи він в краях далеких, а чи ні?
      Коли потрібно запрягати коней?
      А ті йому: - Тризуб отой лежить
      У землях недалеких та чужих.
      Живуть там по-другому зовсім люди.
      У них царів ніколи не було,
      Їм непогано і без них жилось.
      Отож тобі коритися не будуть.
      Аби тризуб у них той відібрать,
      Тобі велику силу треба мать,
      Без неї їх тобі не покорити.
      Лише коли здолаєш силу їх,
      Коли поставиш на коліна всіх,
      Отим тризубом зможеш володіти.
      Цар виклика до себе генералів,
      Які з жінками вдома воювали,
      А на війні на справжній не були.
      Зате у них лампаси і погони,
      Аби лякати різні закордони
      Одними лиш мундирами могли.
      Та орденів всіляких повні груди.
      Побачать й дивуватись будуть люди:
      Війни нема – а в них іконостас.
      Але ж по всьому видно, що «герої».
      Такі не налякаються війною
      І ворогів розіб’ють всіх «на раз».
      Велів усім їм грошей не жаліти,
      І зброю найновішу наробити,
      Аби такої ще ніхто не мав.
      - Мені потрібні танки і ракети!..
      А вони чують – дачі і банкети.
      Тож кожен лантух грошей собі взяв
      Та й подалися гроші ті ділити,
      Щоб іще краще, аніж досі жити.
      Хоч щось-таки на військо віддали.
      А ті, що менші, теж собі украли,
      Бо чим же вони гірші генералів,
      А вже найменші копійки взяли
      І стали із фанери щось ладнати,
      Щоб було що цареві показати.
      Кому-кому – а їм відповідать.
      А оті всі хвалені генерали
      Один поперед одного кричали:
      - Аналогів не буде зброя мать!
      Тим часом, виклика цар генералів,
      Які таємно в нього воювали
      Та теж говорить грошей не жаліть,
      А дух усіх сусідів підривати,
      Іуд всіляких поміж них шукати,
      Аби устої їхні розвалить.
      Хай продають усіх там і купляють.
      Хай зброю продадуть і не збирають,
      Перегризуться між собою хай.
      Тоді їх легше буде підкорити
      Та у свої тенета заманити
      Та звоювати незалежний край.
      Ті генерали також гроші взя́ли,
      Кишені, торби чимскоріш напхали,
      Що залишилось – то передали
      Отим уже відомим їм Іудам,
      Яких буває чималенько всюди.
      Ті теж собі ті гроші узяли.
      А уже й скоро відрапортували,
      Що зброю всю уже попродавали.
      І то все правда істинна була,
      Бо ж гроші до кишень своїх поклали,
      Зиск особистий з того всього мали.
      А далі вже брехня одна пішла,
      Що тут у них прихильники усюди,
      І квітами усіх стрічати будуть.
      Хоч де тризуб – сказати не змогли.
      Мабуть, далеко десь його ховають,
      Оті, хто цим народом управляє.
      Хоча Іуди й у «верхах» були.
      А цар збира ще й третіх генералів,
      Які лиш язиками воювали,
      Брехню по всьому світові несли.
      Велів також їм грошей не жаліти,
      Народ підвладний зовсім задурити,
      Щоб на війну ті з радістю ішли.
      А ще сусідів в оборот узя́ли
      Та «мишебраття» тільки й називали,
      Аби вони повірили тоді.
      По світу ж брехню отаку пустити,
      Що у столиці там сидять бандити,
      Які народ тримають у нужді.
      Й ті лантухи з грошима прихопили,
      По всьому світу вілли накупили
      І такий «вой» на радощах зняли.
      І про нацистів без кінця городять,
      Які пожити не дають народу.
      Перебрехати Геббельса змогли.
      А що, як язиками теліпати,
      То вам не цеглу у руках тягати.
      Встигай для того рота відкривать.
      Сім мішків вовни з гречки наказали,
      Вже, що казали, і самі не знали.
      Та треба х було гроші відроблять.
      І от, здається, все уже готове.
      Стоять солдати, зброя у них нова.
      Аналогів, як кажуть, в світі «нєт».
      Аналогів і справді їм немає,
      Таке на брухт давно вже викидають –
      Від тих «сучасних» танків до ракет.
      Але цареві хто про те розкаже?
      Йому одне щось, може і покажуть,
      Що встигли на ті гроші сотворить.
      А усе інше – горобців лякати.
      Таким ніхто не буде воювати.
      А як горить? Ох, як воно горить!
      Щоби дружити з ними захотіли,
      Найперші то ракети полетіли
      І пролилась від них найперша кров.
      Тоді уже ударили гармати
      Аби привіти царські передати,
      Та царську донести до них любов.
      І перейшли кордони «мишебраття»
      Та все якісь калмики та буряти.
      Які з них браття? Техніка іде.
      «Аналоговонєтні» танки їдуть
      І такі ж самі БеТееРи слідом.
      Десь там парад вже за три дні їх жде.
      І літаки летять з самого ранку,
      «Аналоговонєтні», як і танки,
      Скидають бомби дружні на людей.
      І всі на квіти радісно чекають
      Та ще привітні посмішки шукають,
      Але не бачать їх чомусь ніде.
      Летять лише гранати замість квітів
      І «джавеліни» бухають сердито,
      Яскраво з того техніка горить.
      І «стінгери» плюють на гвинтокрили,
      Що «невразливі» їх оголосили,
      І ті летять на землю аж димить.
      А «мишебраття» пхають носа всюди
      І бачать, як живуть на світі люди,
      Не у багнюці, як вони живуть.
      Отож у торби пхати заходились,
      Все, що би їм удома пригодилось.
      А їм усе згодиться, що знайдуть.
      А їх, тим часом, тисячами косять.
      Вже, навіть з поля бою не виносять.
      Вони не треба були і живі.
      А мертві і подавно не потрібні.
      Бо це ж платити гроші треба рідним.
      А ті теж багатіють на крові.
      Радіють, що убили сина, брата,
      Тепер кредити можна віддавати
      Чи «Жигулі» омріяні купить.
      А їм з екранів, із газет постійно
      Кричать, що уже ворог на колінах,
      Одне зусилля й перемоги мить.
      Хоч генерали радісно й лопочуть,
      Царя, напевно одурити хочуть.
      - Де мій тризуб? - він їх щодня пита.
      А що сказати, як біля столиці
      Їм вже добряче врізали по пиці.
      Нічим не краще й на других фронтах.
      - Вже скоро, - кажуть і женуть солдатів
      Заради примхи царської вмирати.
      Вже перерили все, що зайняли.
      Але тризуба, як на зло, немає.
      Чи то не там вони його шукають?
      Якось одного у полон взяли.
      І довго у катівні катували,
      Сказати про тризуб той вимагали.
      А він лише сміявся їм в лице:
      - Ви про тризуб той хочете узнати?
      Та я, одначе, можу розказати
      Лише цареві вашому про це.
      Ті до царя везуть його таємно,
      Який сидить у бункері своєму.
      Злякавсь, напевно, власної війни.
      Сидить, як щур, нікого не пускає,
      Бо кожного за ворога вважає.
      Та не стерпів із тої новини:
      - Ведіть негайно! – Привели солдата
      Побитого, не зломленого катом.
      - Ти знаєш де тризуб? Скажи мені.
      Ми уже все, де можна перерили,
      Але ніде тризуба не зустріли.
      Як скажеш – будеш жити. Коли ж ні…
      - Та, просто, ти не там його шукаєш.
      Тризуб той кожен українець має.
      - І в тебе є? - І в мене, звісно, є!
      - А покажи. Я подивитись маю!
      А той у себе груди розкриває
      Й тризуб зі свого серця дістає.
      - Давай сюди! – Тримай, коли бажаєш.
      І так легенько той тризуб кидає.
      Він золотом на сонці заблищав.
      Царя того у саме серце вразив
      І той крізь землю проваливсь одразу
      Та прямо в пекло там, мабуть, попав.
      Коли таке уздріли генерали,
      То у штани свої понакладали.
      Миттєво ту закінчили війну.
      Злякались,що, як скільки є тризубів,
      То їх усіх чекає скоро згуба.
      Та на царя поклали всю вину.
      Мовляв, не знали, того не бажали,
      Робили шкоду скільки сили мали,
      Царя отим в оману увели.
      Та, все одно тих генералів клятих
      Відправили тоді тайгу рубати,
      Щоб більше війн почати не могли.
      А Рашка на шматочки розлетілась,
      Щоб кожен жив, як би йому хотілось.
      Бо ж там народів сотня, мабуть, є.
      Багатствами став кожен користати,
      Які царю мав перше віддавати.
      І кожен будував життя своє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    180. * * *
      Налетіли комарі,
      Не дають заснути
      До ранкової зорі.
      Як із ними бути?
      Поганяти б добре їх,
      Але лінь вставати.
      А вони вже, як на гріх
      Ну такі завзяті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    181. * * *
      Три перших князя…І от двох із них
      В Московії занесли в сонм святих.
      Хоча, як кажуть, проби ставить ніде.
      Отож, які самі вони були,
      Таку й державу по собі звели.
      Тепер немає спокою сусідам.
      Нахабно лізуть і братами звуть,
      Про нашу думку і не хочуть чуть –
      Вони рішати будуть наші справи.
      Давно усі вже у майбутнє йдуть,
      Лише вони в минулому живуть.
      Які святі – така в них і держава.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    182. Іван Калита - третій московський князь
      По смерті брата на московський стіл
      Брат його менший по закону сів.
      Його Іваном Калитою звали.
      Давно була історія ота.
      Ніхто не знає, чому Калита,
      Тож різне про те прозвисько казали.
      Бо ж калита – то торба із грошима,
      Іван, казали, аж трусивсь над ними.
      Хоча москаль і це перебрехав.
      Мовляв, ходив він з торбою отою
      Між жебраками рідною Москвою
      І милостиню щедро роздавав.
      Ага, діждешся милості від нього.
      На трон Москви сідав він не для того,
      Щоб гроші на всі боки роздавать.
      Для того скрині у підвалах повні –
      Не крадені, зароблені, законні.
      Він їх любив складать, складать, складать.
      Як став московським князем після брата,
      То заходився думати-гадати,
      Як до Москви ярлик знов повернуть.
      Бо ж грошей з того може більше стати.
      З народу можна й більше назбирати.
      Про себе ж як любимого забуть?
      Щоби в Москві міцніш було сидіти,
      Митрополита зміг переманити,
      Який у Володимирі сидів.
      А де митрополит, там центр віри.
      А чому не Москва, а Володимир?
      Нехай би паству із Москви глядів.
      А сам тим часом все на Тверь дивився,
      Чекав, щоб князь Великий помилився
      І він тоді зіграє роль свою.
      І дочекався… Як Щелкан наїхав
      У Тверь з ордою та накоїв лиха.
      Народ озлобивсь, з криком: «Наших б’ють!»
      Накинулись, татар усіх побили,
      Над людом щоб знущатися не сміли.
      Хто зна, яка причина дій таких.
      Чи то Москва підмовила Щелкана,
      Чи московіти у Твері старанно
      Проти татар підбурювали всіх.
      Іван, дізнавшись, на коня і, звісно,
      В Орду, щоб першим донести ті вісті.
      Та ще й прикрасив – справжній московіт.
      Почувши те, Узбек велів збирати
      Орду, на Тверь якнайскоріш рушати,
      Щоби зухвальців покарать, як слід.
      Іванові ж за службу його вірну,
      Ярлик надав і ту орду довірив,
      А там півсотні тисяч розбишак.
      Велів в Твері нікого не жаліти,
      А князя з усім виводком схопити.
      Він сам подума – покарати як.
      Привів орду Іван на батьківщину
      І проти всіх, кого вважав він винним,
      Тих розбишак негайно посилав.
      По землях усіх недругів пройшовся.
      Хто би з ордою тою поборовся?
      Дивився всяк зі страхом і мовчав.
      А вже, як до тверських земель дістались,
      То вже там люду бідному досталось.
      А ще ж не забувайте, що зима.
      Спалили все татари, що зустріли,
      І Тверь і Кашин дощенту згоріли.
      Народ нещасний прихистку не мав.
      Сам тверський князь у Новгород подався.
      Не прийняли – у Пскові заховався.
      Іван і там його хотів дістать.
      Тож довелося до Литви тікати.
      Іван поклявся все одно дістати
      Аби за свої кривди покарать.
      А сам тим часом хитрістю й обманом
      Зробився в краї ледь не першим паном,
      Збирав дани́ну іменем Орди.
      Туди копійку і собі так само.
      Із землями обходився, як з крамом,
      Своє князівство розширяв, плодив.
      Як тільки хто надума опиратись,
      То він до хана почина збиратись,
      Мовляв, орду поїду, приведу.
      Кому ж охота від орди страждати,
      Тут хоч-не-хоч, доводиться віддати,
      Аби лиш не потрапити в біду.
      В Орду він їздив ледве не щороку,
      Давав дарунки щедрі на всі боки.
      Не за свої ж, зароблені купляв.
      Нашіптував, оббріхував, жалівся,
      Якщо на когось за непослух злився.
      Отак в Орді своїм поволі став.
      Коли вважав, що витратив багато,
      То думав, як би в кого що забрати.
      Й вигадував і, звісно, відбирав.
      Якось він їхав із Орди і думав,
      Як повернути витрачені суми,
      Де іще взяти грошики й згадав,
      Що в Новгороді срібло є закамське.
      І його настрій в одну мить піднявся.
      Велів, щоб його Новгород віддав.
      А, коли той не згодився віддати,
      То на міста узявся нападати,
      Хоча для того приводу не мав.
      Єдиний його привід – я так хочу.
      І довго людям голову морочив,
      Поки ті розізлились не на жарт
      І до Литви за поміччю звернулись.
      Там, зрозуміло хутко відгукнулись.
      Кому ж не треба такий ласий шмат?
      Тим часом доньки підросли в Івана,
      Зятів для себе вибирав старанно,
      У Ярослав і у Ростов віддав.
      Зяті у всім покірні були йому,
      Тож він там вівся, як у себе вдома
      І дозволу ні в кого не питав.
      Другі князі теж мовчки потерпали,
      Коли їх княжі слуги оббирали,
      Боялися, що приведе орду.
      А слуги княжі велись, як ординці,
      Міг і боярин заробить по пиці
      І часто були палиці в ходу.
      Як вівся князь, так само і холопи
      І кожен князю та й собі прихопить.
      Тож багатіла, ширилась Москва.
      З усіх земель до неї потяглися
      Ті, хто шукали, де би поживиться.
      А князь таким і прихисток давав.
      Із них завжди прислужники чудові,
      Вони проллють для князя море крові
      І догола роздягнуть увесь край.
      Бо їм же перше вислужитись треба,
      Роби, що кажуть і нічим не гребуй
      Тоді і княжі милості приймай.
      Не все, щоправда, було так погано
      За час правління Калити Івана.
      Монголи перестали заглядать.
      Бо данину в Орду возив він справно,
      І подарунки роздавав старанно,
      Навіщо його дарма дратувать.
      Розбійників з шляхів порозганяли,
      Купці себе спокійно почували,
      Тому товари до Москви везли.
      А князю з того щось перепадає
      І він у скрині у свої складає,
      Які і так повнісінькі були.
      На гроші ті не те, що там манатки,
      Міста він цілі взявся купувати –
      Он, Білозерськ чи Галич, Углич взять -
      Князі у скруті продали Івану.
      Прибуток для Івана непоганий.
      А скільки сіл вдалося накуплять
      В чужому краї. Там своїх посадить,
      Вони і будуть ворохобить, гадить
      Аби своєму князю догодить.
      Дивись, можливо пізно або рано
      Уже його позвуть: «Прийди, Іване!»
      Він прийде й буде краєм володіть.
      Чиї то землі, навіть не спитає,
      Бо він докупи землі всі збирає,
      Які колись належали Русі.
      Тож задля того ладен кров пролити
      І половину люду перебити,
      А, як незгодні, то, мабуть, і всіх.
      Усе іде,здається, так, як хоче,
      Князі облесно зазирають в очі.
      Та тут, не знати звідки і біда.
      Тверський втікач надумав повернутись,
      Аби за ханським прощенням звернутись.
      Митрополит благословення дав.
      Хоча Іван на краще сподівався
      Та хан до Александра не чіплявся
      І всі провини князеві простив.
      Та Тверь йому вернув у управління.
      Іван від тої вістки став аж синій.
      А що, як той в Орді наговорив
      На нього? Ввійде ханові в довіру.
      В Орду потрібно їхати допіру!
      Бо той Івану пригадає все –
      Усі його злодійства і обмани,
      Які він так приховує старанно.
      Від думки тої князя аж трясе.
      Це йому можна тільки так чинити –
      Брехати, убивати, полонити.
      А усім іншим то робити зась.
      Бо ж він мету високу дуже має,
      Заради неї бреше і вбиває.
      Для того і живе московський князь.
      Зібрався хутко та набрав дарунків.
      Склав на вози усього цілі клунки.
      Поїхав сам, синів своїх повіз,
      Як вірних слуг майбутніх показати.
      Такого встиг при тому наказати
      На Александра. Хан так розізливсь.
      «А я йому довірився! Дарма!
      Тепер проще́ння вже йому нема!»
      Велів в Орду знов Александра звати.
      Той сина свого перед тим послав,
      А далі й сам на лодії уплав.
      А вітер, кажуть, не хотів пускати.
      Він уперед, а той жене назад,
      Неначе доля його не пускає.
      Та князь назад у Тверь не повертає.
      І припливли. Та хан йому не рад.
      Звершився суд, приїхали кати
      І Александра, й сина його вбили
      І голови на палі настромили.
      Тіла ж дали додому відвезти.
      Іван же з того дуже порадів.
      Велів в Твері з дзвінниці дзвона зняти,
      Тепер в Москві ним будуть калатати,
      Принизив Тверь ненависну тоді.
      Тверь занепала, а Москва зроста.
      Біднішали навколишні міста,
      Але Москва на тому багатіла.
      Іван дубовий Кремль побудував
      Та зводити собори й церкви став.
      Та то вже для душі, а не для тіла.
      Як батько - все замолював гріхи,
      Не відмовлявсь від намірів лихих,
      Тож думав, що замолиться, проститься.
      Надіявся, що смерть переживе,
      Ще скринь собі зі сріблом наживе,
      Як буде у церквах отих молиться.
      На Новгород все заздро поглядав.
      От, коли б він всі ті багатства мав,
      Раз кілька вже збирався воювати.
      Та на заваді щось весь час було,
      До Новгорода так і не дійшло.
      Бо на Смоленськ війська прийшлось послати.
      Іван же сам, щоправда, не пішов,
      Якусь відмовку для того знайшов,
      Хоча князі й московська рать ходили.
      Смоленськ вони, щоправда не взяли,
      Не солоно сьорбавши і прийшли,
      Лише людей в поході загубили.
      Знов Новгород у нього на умі.
      Пора збиратись, вже кінець зимі.
      Та Бог, напевно вирішив – доволі.
      Якась хвороба причепилась враз
      Й прийшов Івану його смертний час.
      Не зміг він відкупитися від долі.
      Які князі, така й Москва була,
      Брехнею і облудою росла,
      Хапала все, що в руки потрапляло.
      Життя її сусідам не було,
      Усе в Москву та до Москви тягло.
      А їй було все мало, мало, мало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    183. * * *
      Ніч прислухається в тривозі.
      Від кроку кожного – луна.
      Десь уже ранок у дорозі,
      Того й тривожиться вона.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    184. * * *
      Гей, браття по крові,
      Вітаймо Покрову,
      Бо саме їй, браття
      Давали ми слово
      Не зникнути – бути,
      Не згинути – жити,
      Від недругів рідний
      Свій край боронити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    185. Юрій - другий московський князь
      По смерті батька, всівшись у Москві,
      Крутив постійно Юрій в голові,
      Якби йому Великим князем стати.
      А тут якраз Андрій тверський помер.
      Хто ж буде в Володимирі тепер?
      Таке питання ханові рішати.
      Найбільше прав тверський Михайло мав,
      Він у Орду за ярликом помчав.
      Та Юрій і собі туди намиливсь.
      Так вже кортіло той ярлик вхопить,
      Немов без нього в світі не прожить,
      Хоча усі супроти ополчились.
      Казали по дорозі – зупинись,
      Не по закону хочеш - відступись
      Але ж москаль, ну, що із нього взяти.
      «Та я,- говорить,- їду просто так,
      Не по ярлик». Надіявся, однак,
      Бо на закон йому з гори плювати.
      Орда свою політику вела,
      Законність їй до ліхтаря була,
      Аби лиш вчасно данину давали.
      Хто більше данини наобіцяв,
      Отой ярлик від хана і тримав.
      Тверь якраз більше і пообіцяла.
      Тож Юрій лише облизня зловив
      Та думку не прогнав із голови,
      Почав Михайлу капості робити.
      То зворохобить Новгород, чи там
      Князів підбурить, збеленить міста,
      Щоб данину Михайлу не платити.
      Той Юрію й до совісті взивав,
      Й Москву два рази з військом штурмував.
      Дарма старався – той уперся рогом.
      Про те, що хан орду прислати міг
      І покарати за непослух всіх –
      Для Юрія не значило нічого.
      Ще як вернувся злий він із Орди,
      То злість свою на всіх зганяв, ходив.
      Згадав, що князь рязанський у темниці.
      Його ще батько хитрістю схопив.
      Тепер синок скарати повелів,
      Проливши кров невинну у столиці.
      Тоді Михайло хану й пожалівсь,
      Той Юрію приїхати велів
      Аби за всі провини покарати.
      Відмовитися Юрій не посмів,
      Мерщій до хана в ставку прилетів,
      Покірного став перед ханом грати.
      Два роки Юрій у Орді прожив,
      До хана підлизатися зумів,
      Мовляв, такий він білий та пухнастий,
      Що хан Узбек від того аж розтав,
      Сестру Кончаку в жони йому дав.
      І привалило Юрійові щастя.
      Бо до сестри хан дав іще й ярлик.
      Зять – не чужий же, звісно, чоловік.
      Тепер вже можна й до Москви вертати.
      Хоча, в яку Москву? Тепер же він
      Великий князь. Узяв татар загін
      Із Кавгадиєм - другом своїм клятим
      Та і до Володимира помчав,
      Де князь Великий і сидіти мав.
      Михайло, хоч і жаль втрачати місце,
      Погодився, щоб кров не проливать,
      Свою столицю Юрію віддать,
      А сам до Твері повернувся, звісно.
      Та мало було Юрію того,
      Хотів скарати врешті-решт його,
      Бо ж був таким злопам’ятним, одначе.
      Тож новгородців знов підговорив,
      Взяв суздальців, орду та і повів
      На Тверь. Хай непокірний ще поплаче.
      Дійшли вони ледь не під Тверь саму,
      Позаду все у трупах і диму.
      Зосталось разом вдарити на місто.
      Та новгородцям совість не дала
      Супроти Твері учинити зла,
      Тож розвернули скоро своє військо.
      Як тільки Юрій про таке узнав,
      Орду за ними й суздальців погнав.
      Про те Михайлу взнати удалося.
      Він раптом біля Бортнєва напав
      І Юрієве військо розметав
      Так, що тому втікати довелося.
      Чимало його ратників лягло,
      Ще більше у полон у Тверь пішло.
      Дружину й ту на полі бою кинув.
      Вона в Твері полонена жила,
      Де незабаром смерть її знайшла,
      З якоїсь загадкової причини.
      Михайло, звісно, добре розумів,
      Що викликає тим ординський гнів.
      Із Юрієм хотів був замиритись.
      Та Юрія ще більше розізлив,
      Той посланця в Москву тверського вбив
      Й помчав до хана у Орду жалітись.
      В Орді він соплі й сльози витирав,
      Михайла покарати вимагав,
      Бо той, мовляв, убив його кохану.
      Хан,звісно, розізлився за сестру,
      Сказав: «На порох клятого зітру!»
      Велів прибути до свойого стану.
      Михайло знав, що там його чека,
      Та, все одно, від смерті не втікав.
      Хоча і діти, і народ просили.
      Та ж не поїде – на орду чекай,
      Вона ж тоді сплюндрує увесь край,
      А то було вже понад його сили.
      В Орді на суд на ханський він попав,
      Там Юрій іще більше оббрехав,
      А Кавгадий піддакував постійно.
      Хан врешті смертний вирок підписав,
      А Юрій вже людей своїх послав,
      З Михайлом щоб покінчити надійно.
      Ті довго били й мучили його,
      Поки, нарешті, досягли свого
      Та й кинули скривавленеє тіло.
      Що вже до чого дикий Кавгадий
      Сказав: «Що робиш? Та ж то дядько твій!»
      Тоді уже Михайла спорядили,
      Забрали сина, що в Орді сидів,
      Бояр тверських полоном і тоді
      У Володимир стольний подалися.
      Там Юрій знов на трон Великий сів,
      А брату їхать в Новгород велів.
      З Михайла тілом, наче звір повівся.
      Коли про смерть Твері дістались вісті,
      То плакало за князем все князівство,
      Бо ж добрим був, і справедливим був.
      Просили всі, щоб тіло їм віддали
      Аби його належно поховали
      Та Юрій, наче тих прохань не чув.
      Ну, вбив, так хоч над тілом не знущайся,
      На Божий суд тепер вже сподівайся.
      Так ні, уперся та й не віддає.
      Аж цілий рік вигадував щось з того,
      Хотів, щоб усі кланялися в ноги,
      Поки таки не вигавкав своє.
      Весь люд на нього, звісно, розізлився
      За те, як він не по-людськи повівся.
      А ще ж у князя і сини були.
      Вони помститись врешті обіцяли
      І, зрозуміло, всі підстави мали.
      А особливо був найстарший злим -
      Дмитро, якого звали Грізні Очі.
      Свого ножа на лиходія точить
      Та іще інших проти намовля.
      А їх не треба, мабуть й намовляти.
      Тут Юрій взявся данину збирати.
      А з чого, як збідніла вже земля?
      Ростов піднявся, не хотів платити,
      Прийшлося йти та військом придушити.
      А ще й татари внадились якраз.
      Усе ж вдалося данину зібрати
      Та Юрій, замість того, щоб віддати
      Татарам, розвернувся і подавсь
      До свого брата в Новгород з грошима.
      Не захотів, бач, розлучатись з ними.
      Жадоба його врешті довела.
      Монголи – ті могли простить багато,
      Але тому, хто тільки справно платить.
      Отож Орда розлючена була.
      Отим Дмитро одразу ж скористався
      І до Узбека у Орду подався,
      Де все про підлість князя розповів.
      Узбек озлився, зажадавши крові,
      Ярлик князівський передав Дмитрові
      І привести негідника велів.
      Той в Новгороді поки верховодив,
      Ходив супроти шведів у походи,
      Говорять, ще й Орєшек заснував.
      Ходив на Устюг устюжан карати,
      Щоб Новгород не сміли зачіпати…
      Та голову він як би не ховав,
      Мов страус – слід додому повертати.
      Та годі в хана милості чекати.
      Потрібно лише їхати в Орду,
      Щоб там самому з ханом домовлятись,
      На прощення можливе сподіватись.
      Придумав виправдання на ходу,
      Що данину він не украв у хана,
      А тверський князь її забрав обманом.
      Тож винен він, карати слід його.
      Дмитро ж довідавсь, що він замишляє
      Й собі в Орду до хана шлях тримає,
      Щоб покарати підлого того.
      І так вже сталось, що вони зустрілись,
      За свої шаблі миттю ухопились.
      Та Божий присуд за Дмитра стояв.
      Якраз через сім років після вбивства,
      Меч правосуддя над проклятим звівся.
      Порубаний, на землю він упав.
      Отож Дмитро за батька смерть помстився.
      Узбек, щоправда з того розлютився,
      Бо суд в Орді міг лише він вершить.
      Дмитра монголи хутко пов’язали,
      А через рік на смерть і покарали.
      Хоч молодий, йому б ще жить та жить.
      Отак через одну якусь падлюку
      Прийняли батько й син смертельні муки.
      Невільні жертви підлої брехні.
      Та москалі інакше і не вміють,
      Вони завжди підступно, підло діють,
      Бо проти всіх постійно на війні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    186. * * *
      Туман пливе понад водою.
      На ранок вітер зовсім стих.
      Пастух іде за чередою
      Корів неспішною ходою,
      Лиш лунко ляскає батіг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    187. * * *
      Був хресний хід. Зібрались піонери
      У галстуках, з іконами в руках.
      З піснями про соціалізм і «вєру»,
      Ще заспівали гімн еСеСеСеРу,
      Хоч деякі і плутались в словах.
      Хтось на те дійство з сміхом поглядав,
      Хтось, навпаки, дивився вслід сердито.
      «Звідкіль безглуздя це взялось?» - гадав.
      Один хтось думку глядачам подав:
      «Пішли, напевно, жовтенят хрестити».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    188. Данило - перший московський князь
      Іще зовсі́м маленьким був Данило,
      Як батька Олександра отруїли –
      Було йому тоді лиш двоє літ.
      Хоч тільки-но від цицьки відірвався
      Та вже московським князем величався,
      Так батько записав у заповіт.
      Оскільки князь іще «ляльками» грався,
      Його князівством старший брат займався
      Дмитро, що в Переяславі сидів.
      Данила ж дядько взяв на виховання,
      А дядько був людина не остання –
      Він ярликом від хана володів.
      Москвою ж правив всяк, кому охота.
      А що – мале містечко на болотах,
      Де лиш одна босота й жебраки.
      То брат Дмитро, то дядькові тиву́ни
      Здирали з міста жалюгідні куни.
      Платити ж треба ханові-таки.
      Як дядько Ярослав урізав дуба,
      Попхавсь племінник у князівство любе,
      Яке тулилось до Москви-ріки.
      В Твері було хоч людності багато,
      Новин цікавих можна було взнати,
      А тут лиш жаби квакають весь час.
      Та хлопець уродився тямковитий
      І зрозумів, як вижити і жити…
      Брати його зчепилися якраз –
      Дмитро з Андрієм. Щось не поділили,
      То билися, то їх усі мирили.
      Данило ж їм у тому помагав.
      То одному «поможе», то другому,
      Дивись, уже і тягне щось додому,
      Навчився добре не ловити гав.
      І, що цікаво – десь нагріховодить,
      В Москві одразу церкву якусь зводить,
      Аби гріхи, напевно, замолить.
      А думав все, де би земель придбати,
      Кого б ото обдерти, обібрати
      І до свого князівства притулить.
      Не гребував він зрадою й обманом
      Коли запахне раптом чистоганом.
      Як він з рязанським князем поступив,
      Поки там браття чубилися живо,
      Бояр рязанських підкупив зрадливих
      І князя Костянтина захопив.
      Із хитрості своєї скористався.
      Той у неволі довго зоставався.
      Уже і сам Данило дуба дав.
      А вже його синочок – весь у тата,
      Велів того невольника скарати…
      Питається: а що Данило мав
      Із оборудки тої? Володіння
      Коломною, що при Москви впадінні
      В Оку стояла. Прихопив тихцем
      Та так собі її навік залишив,
      І тим московські володіння збільшив.
      Ніхто нічого й не сказав на це.
      Та то пізніше, а поки Данила
      Жадоби лихоманка добре била,
      Поміж братів постійно вибирав.
      То із Андрієм на Дмитра збереться,
      То із Дмитром проти Андрія б’ється.
      Дивись, якусь-то вигоду і мав.
      Останнім часом до Дмитра тулився,
      Чогось ото з Андрієм не мирився.
      Та ж при монголах, як орда жили,
      Знайдуть собі союзників та друзів,
      Як зчепляться – один другого тузять.
      Розорять - так монголи б не змогли.
      Урешті і Дмитро пішов зі світу.
      Син його краєм взявся володіти.
      Мабуть, багато батько нагрішив,
      Бо син Іван прожив теж не багато
      Ще й Бог рішив дітей йому не дати
      Й, коли той, врешті, в Бозі упочив,
      То заповів Переяслав Данилу.
      Андрія тут сверблячка ухопила:
      Він князь Великий, мав би йому дать.
      Зібрав війська, щоб край той відібрати.
      Данило ж не збирався віддавати,
      Рішив тверського князя в поміч звать.
      Коли війська на полі бою стрілись,
      То битися їм хутко розхотілось.
      Погомоніли сіли й розійшлись.
      Переяслав Данилові зостався.
      Отак московський край і розростався:
      То звідти «кусь», то там шматочок «гризь».
      Переяслав не плутайте із нашим,
      То зовсім інше місто, «мейд ін Раша»,
      Залісський прозивали ще його.
      Вони тоді уже безбожно крали.
      Міста так, як і наші називали,
      Не мали клепки вигадать свого…
      Здавалося б – і тихе, і сумирне,
      Завітам Божим (як казали) вірне,
      Ніколи війн ні з ким не починав,
      Та, тим не менше, воював постійно –
      То він із війн вертає, то на війни,
      Що усіх жаб з ріки порозганяв.
      А вже, як жаб в Москві-ріці не стало,
      То й саме місто розростатись стало,
      Купці туди взялися завертать.
      А там, дивися, і прибутки но́ві.
      Дарма, що пролилося стільки кро́ві.
      Бо на крові Москві лише й зростать.
      Ще встиг Можайськ Данило прихопити,
      Щоб річкою всією володіти –
      Москва його й Москва ріка його.
      Та ще в Рязані добрий шмат «приглянув»
      Там, де пізніше Серпухов постане,
      Уділу вдвічі збільшивши свого.
      Коли вже смерть нагнала добре страху,
      То він бігом подався у монахи,
      Щоб відмолити всі гріхи устиг.
      В монастирі отому і представивсь,
      Князівство ж сину Юрію дісталось,
      Що татуся і переплюнуть зміг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    189. * * *
      Село у балці понад річкою
      Сховалось в затінку дерев.
      І тиша, що здається вічною
      Мене аж за душу бере.
      Лиш соловейко десь затьохкає,
      Зненацька тишу обірве.
      Мене іще сильніш закохує,
      Бо зачіпає за живе.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    190. * * *
      Летіла орда, розчепіривши крила
      І тінь її чорна пів степу накрила.
      Летіла орда, собі здобич шукала,
      Бідою на землі квітучі упала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    191. Князь Олександр, поіменований Невським
      Історію Московії, мабуть,
      Не із Данила треба починати.
      Бо ж князем би Данилові не буть,
      Якби-то не заслуги його тата.
      Татусь Данила – кінь іще отой,
      Ім’я його відоме і глухому.
      Мабуть, з князів у ті часи ніхто
      У підлості не міг рівнятись йому.
      То – знаменитий Невський Олександр,
      З яким ще й досі носяться сусіди.
      Яким же був «героєм» отой кадр,
      З якого й почалися наші біди.
      Так, не дивуйтесь, адже саме він
      Поміг монголам край свій покорити.
      З-за нього Русь не піднялась з колін
      Й ханам монгольським мусила служити.
      Щоб зрозуміти, що то за один,
      Потрібно, щоб життя його ми знали.
      Поглянути, що зміг зробити він,
      А що йому пізніше приписали.
      Тож він у Переяславі родивсь,
      Не в нашому, в Залісському. А батько
      У Суздалі якраз тоді «трудивсь»
      Великим князем. Перспектив багато
      У хлопця у амбітного було.
      У Новгород на князя посадили.
      Коли вогнем монгольське військо йшло,
      Ні він, ні батько опір не чинили.
      Вклонився батько ханові до ніг
      І став монголам вірою служити.
      Незгодних придушити допоміг
      Та й жив собі доволі вільно й сито.
      Своїх синів князями посадив
      В північних землях. Олександра, звісно
      У Новгород той самий відрядив,
      Хоч той вже й на батьківський стіл дивився.
      Улітку в двісті сороковий рік
      Якіїсь шведи «в гості» завітали.
      Було їх більше сотні чоловік,
      Вони човнами до Неви пристали.
      Чого хотіли – хто там його зна.
      А в Олександра кулаки чесались.
      Тож він дружину всю свою підняв
      Й вони зненацька на «гостей» напались.
      Побили тих, що ледве утекли.
      Сам Олександр Біргера поранив.
      За то ім’я і Невського дали.
      Щоправда, як поглянути старанно.
      То шведи не тікали взагалі,
      А мертвих своїх тут же поховали,
      Вночі аж в свої сіли кораблі
      Та і Невою в Швецію погнали.
      І Біргера там зовсім не було.
      І Невським не за те його прозвали.
      Там йому землю віче надало
      Понад Невою, тож і Невські стали
      І він, й потомки, що були, його.
      Та гонору було з тієї бійки,
      Що й Новгород не витримав того,
      Сказали: «Йди туди, прийшов ізвідки!»
      Отож, він в Переяславі засів.
      Та ненадовго. Узялись тевтони,
      Ізборськ взяли, Псков браму відчинив,
      Під Новгородом шастають загони.
      Взялась на вічі галаслива чернь
      Вернути Олександра вимагати.
      І от він повертається іще
      Аби тевтонам гідну відсіч дати.
      Звільнили Псков , на захід подались.
      А вже надворі березень кінчався
      Тут близько і тевтони узялись,
      З якими князь і битися зібрався.
      Чи билися? Чи на льоду, чи ні?
      Того донині вже ніхто не знає.
      Про геніальність верещать одні,
      Другі на факти глянуть закликають.
      А факти, воно, звісно, вперта річ.
      Де в квітні лід такий товстенний взяти,
      Щоби десятки тисяч віч-на-віч
      Він міг би в колотнечі утрима́ти?
      В літописах хтось битву ту згадав,
      Хтось пише: «В рік цей не було нічого».
      Тевтонів вбитих хтось нарахував
      Аж кілька сот. Тевтони ж – двадцять всьо́го.
      І що із того правда, що – брехня?
      Можливо й була бійка невелика.
      А хтось із того «хвилі» розганя,
      Щоби зробить «достойним» чоловіка.
      Чернь «перемогу» таку роздула ту,
      Аби боярам тільки насолити,
      Що кланялися князю за версту
      Й не сміли проти й слова говорити.
      Отак і правив, на Литву ходив,
      Розбив литовське військо під Усвятом…
      А татечко діла свої рядив,
      Аби Великим князем знову стати.
      Для цього їздив в Золоту Орду,
      Та кланявся Батиєві у ноги.
      Такі завжди господаря знайдуть,
      Якщо й не буде навкруги нікого.
      Синок далеко також не відстав,
      В Орді з синком Батиєвим зійшовся
      І, навіть «братом» Сартакові став.
      То він отак з монголами боровся.
      А батько, хоч вислужувавсь, старавсь,
      Комусь, напевно перейшов дорогу.
      В Каракорум за викликом попхавсь,
      Де й отруїли незабаром йо́го.
      Сів на столі його брат Святослав,
      Став землі дітям брата роздавати.
      Тверь Олександру в князювання дав,
      Бери, живи – чого іще бажати.
      Та ж «кодло» Ярославове було
      Готове й дядька в землю закопати.
      Не слухалось, інтриги розвело.
      Михайло ж Хоробрит зумів напасти
      І вигнати з Владимира того.
      А сам на стіл Владимирський усівся.
      А Олександр думає – чого
      Не я? І на коня свого вхопився
      Й подався чимскоріше у Орду,
      А далі вже і до Каракоруму,
      Придумуючи підлість на ходу.
      Бо ж стати вище брата, звісно, думав.
      Там регентші навішавши «лапші»
      (Гуюк помер, ще Мунке був маленький)
      Просити став князівство до душі,
      «Обходжуючи» ханшу, наче неньку.
      Ярлик на Київ та йому дала.
      Він був би радий. Та Андрія- брата
      Вона на стіл Владимирський звела.
      Тож заздрощів було - не передати.
      Що йому Київ після того, як,
      Спочатку Боголюбський ним «пройшовся»,
      А Батий слідом потоптався так,
      Що й жоден цілий клаптик не знайшовся.
      Тож в Києві сидіти не хотів,
      А думав, як би брата обібрати.
      І стрілася Фортуна на путі,
      Вдалося таємниці брата взнати.
      Той на дочці Данила одруживсь,
      Що в Галичі сидів, то з тестем разом
      Проти монголів, наче, зговоривсь.
      І Олександр на коня одразу
      І до Батия. Так, мовляв, і так.
      І данину той, несповна, бач, платить,
      І не мав права на той стіл ніяк,
      Ще й на монголів став князів збирати.
      Батий озлився, темників позвав.
      Велів Куремсі Галич попалити,
      Орду Неврюя Олександру дав,
      Щоб той міг добре братові помстити.
      І той помстив. Зустрілися вони
      Десь попід Переяславом, зійшлися.
      Неврюй ордою край заполонив,
      Хоча Андрій із військом добре бився.
      Але побила військо те орда,
      Андрій сам мусив в Швецію тікати.
      А по Заліссю знов пройшла біда,
      Бо ж кинулись монголи всіх вбивати,
      Міста палити. Олександру то
      Хіба що радість принесло. Діждався!
      Тепер в Заліссі понад ним – ніхто,
      Тож недарма в Орду весь час мотався.
      Усівшись, врешті на той княжий стіл,
      Собі він іще й Новгород залишив,
      Бо ж почувався нині повним сил
      Та мав монголам слугувати лише.
      Сиділось непогано так йому,
      Бо ж хан Батий його за свого має,
      Сартака, що наслідує тому,
      Він, взагалі то, братом називає.
      Роби, що хочеш, данину плати
      І не бери у голову дурного.
      Але помер вже скоро хан Батий,
      А дядько рідний Сартака отого
      Прирізав та і ханом, врешті, став.
      Його прихильність треба заслужити.
      А той якраз чисельників прислав,
      Населення у краї полічити.
      Монголи, хоч і дикий мали вид,
      Порядок поміж підданих тримали.
      Це уже вдруге за десяток літ
      Своїх рабів – холопів рахували.
      Бо ж треба знати, скільки є живих,
      І скільки має князь в Орду сплатити.
      А, як не знати зовсім, скільки їх,
      То й князь (звичайно) може одурити.
      В Заліссі то вже звичкою було
      І люди лише ремствували тихо.
      Але монголам в голову прийшло,
      Щоб в новгородських землях (тим на лихо),
      Населення також порахувать
      І данину, як з підданих здирати.
      Їм Новгород не вийшло звоювать,
      Тож і підстав не мали рахувати.
      І збунтувався новгородський люд:
      Чого ми маєм під орду лягати.
      Нехай, коли прийдуть і нас поб’ють,
      Тоді і зможуть всіх переписати.
      А в Новгороді князем був Василь –
      Син Олександра. Батьку не скорився.
      Прийшлось докласти максимум зусиль,
      Ледь Олександр з того не сказився.
      Та Новгород зумів так залякать
      І своїм військом та іще й ордою,
      Що мусили чисельників пускать,
      Змиритися урешті-решт з бідою.
      Василь від батька був до Пскова втік,
      Сказав: не буде батькові коритись,
      Бо той в окови вільний люд прирік,
      Тож ладен хоч крізь землю провалитись.
      Свій перепис монголи провели
      Під наглядом князівської дружини.
      А новгородці що зробить могли,
      Як князь не пожалів і свого сина.
      Із Пскова його вивезти велів
      Під вартою до Суздаля відправить.
      А тих бояр, хто сина «з путі збив»,
      Віддав катам, а ті взялися «править» -
      Тим очі повиймали,тим носи
      Повідрізали, щоби страх пустити.
      Град вільний по свободі голосив
      Тихцем собі. А що ще мав робити,
      Як князь, що мав би волю захищать,
      Привів орду свободу ту забрати?
      Та силою не спромоглася взять,
      Тож підлістю прийшов князь помагати.
      Попроклинали князя та й по всім,
      З ординським ігом мусили змиритись.
      За зброю братись не хотілось їм,
      Із часом, може, зможуть відкупитись.
      А Олександр гордий повернув
      У стольний град спокійно князювати.
      Один, другий, рік п’ятий проминув,
      В Орді почав неспокій наступати.
      Щось Берке з Хубілаєм не вділив
      ( А той якраз сидів в Каракорумі),
      Тож Берке князю їхати велів
      В Орду до нього «проти хана думать».
      Весь майже рік у Берке він пробув,
      Таскавсь за ним полями і степами,
      Уже і хворість восени відчув,
      Але боявсь сказати хану прямо,
      Щоб той на нього не озливсь, бува.
      Нарешті, хану князь обрид, напевно
      Велів, хай до Залісся відбува
      Та далі нехай служить йому ревно.
      Поїхав князь. Вже осінь при кінці.
      Зовсім йому в путі погано стало
      І десь на Волзі в місті Городці
      Вже його смерть нагальна піджидала.
      Чи отруїли у Орді його
      За «вірну» службу? Чи хвороба, справді?
      Ми нині вже не взнаємо того.
      Багато хто зустрів ту вістку радо.
      Брат Ярослав великим князем став,
      Сини батьківські землі розділили.
      Той в Городець, тому – Переяслав:
      Москва ж забита меншому Данилу.
      З Данила того і Москва пішла,
      Бо ж в батечка багато зміг набратись,
      Як пхатись до Великого стола,
      Ні з ким, ні з чим при тім не рахуватись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    192. * * *
      Трава росою вкрита.
      Змовк соловей. Світа.
      Посередині літа
      Іду я понад став.
      Ловлю відлуння ночі,
      Останній блиск зорі.
      Якби не день робочий,
      Отак би брів і брів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    193. * * *
      Коли з Криму комуняки татар виселяли,
      Бо, мовляв служили німцям серед них багато.
      Крим своїми ж москалями стали заселяти
      І умови, звісно райські їм пообіцяли.
      Приїхали москалики, щоб у Криму жити.
      Дармові татарські хатки беріть, обживайте
      Та працюйте, господарство кримське піднімайте.
      Але ж як? Води немає щоб просто попити.
      Це ж як треба працювати, землю обробляти,
      Щоб на ній хоч щось вродило, як дощів немає.
      А москаль же працювати зовсім не бажає.
      Звик нічого не робити та пити-гуляти.
      Тож, як тільки москалики той «рай» угляділи,
      То одразу дременули до себе додому.
      Україні Крим, напевно і віддали тому,
      Щоб ми його трудом тяжким знову відродили.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    194. Легенда про Азов
      Прийшли в наші землі лихі вороги,
      Як злодії вранці напали.
      Зайня́ли Азову усі береги,
      Аж під Маріуполем стали.
      І місто в кільце узяли у тісне
      В надії великій, що скоро
      Вже буде, і декілька днів не мине,
      Лиш їхнім Азовськеє море.
      Взялися стріляти із танків, гармат,
      Щоб захисників перебити.
      А в них того всього ж було у стократ,
      Тож не припиняло гриміти.
      Від вибухів землю страшенно трясе,
      Від них не сховатись нікому.
      Нарешті затихли – здається, усе!
      Чи ж можна зостатись живому.
      Та, ледве у місто вони увійшли,
      Як з вікон, підвалів, зусюди
      Стріляти у тих ворогів почали,
      Свинцем зустрічати у груди.
      І танки палали, і їх БетЕеР.
      На вулицях чорно від диму.
      І ворог назад відступив – не тепер.
      І знову гарматами тими,
      І «Смерчами» і «Ураганами» їх
      Взялись вони все поливати.
      Іще й літаків налетіло страшних,
      Щоб бомби із неба скидати.
      Знов місто палає, земля аж двигтить.
      Хто виживе в пеклі отому?
      І марево чорне над містом стоїть.
      Нарешті, уже від утоми
      На землю спочити лягли вороги,
      Щоб вранці у місто вступити.
      Тепер уже точно то їм до снаги,
      Вдалося усіх перебити.
      Та вранці їх знов вал вогне́нний зустрів
      На вулиці кожній, з будинків.
      І сотнями мертвих лягло ворогів,
      Живі утікали із криком.
      Сидять генерали ворожі, ніяк
      Не можуть того зрозуміти:
      Коли вони місто обстрілюють так,
      Як можна комусь уціліти?
      Та знов ешелони снарядів везуть,
      Та знову по місту стріляють.
      Страшні літаки понад містом гудуть
      І бомби важенні скидають.
      Змішали з землею усе навкруги,
      Нічого уже не вціліло.
      Бояться, проте, увійти вороги,
      Розвідників перших пустили.
      У місто прокралися ті уночі.
      Тихенько снують у руїнах
      І бачать побитих кругом, ідучи.
      Живої немає людини.
      Вернулися радісні – врешті-таки
      Нікого у місті немає.
      І вранці вступили ворожі полки
      На вулиці. Та зустрічає
      Їх знову вогонь. Знову танки горять.
      Та звідки ж вони узялися?
      І знов ворогам довелося втікать.
      Сумні генерали зійшлися,
      Не знаючи: що далі мають робить.
      Знов стали по місту стріляти,
      І знову земля від снарядів дрижить
      І бомби взялись вибухати.
      Смалили по місту не день і не два,
      Аж розчервонілись гармати.
      Узяти скоріш вимагає Москва,
      А як його можна узяти?
      Як знову змішали з землею усе,
      Розвідників нових послали.
      Ті тихо крадуться, самих аж трясе.
      Кругом лише вбиті лежали.
      Хто ж їх зустрічати візьметься вогнем,
      Живого ж не видно нікого?
      Аж бачать, від моря іде й не одне.
      Засіли – що ж буде із того?
      А ті у цеберках води принесли
      Та й мертвих взялись поливати.
      І рани на них у момент зажили
      І мертві взялись уставати.
      Схопили цеберки, до моря ідуть
      І воду скоріш набирають,
      Шукають загиблих, водою поллють
      І ті теж усі оживають.
      Розвідники до генералів летять:
      - Ми знаємо в чому їх сила!
      Вони можуть мертвих своїх оживлять.
      З Азова вода оживила!
      Ну, що ж, коли так. Знов гармати гудуть
      І знов літаки налітають.
      І гатять по місту, й по берегу б’ють,
      До моря шляхи відрізають.
      Коли канонада затихла-таки
      І всі літаки полетіли,
      Вступили у місто ворожі полки.
      Та їх лише мертві зустріли.
      Зраділи вони та до берега мчать,
      Аби свої рани промити,
      Та ще тисячі своїх мертвих піднять,
      Водою усіх окропити.
      Та якось не так на них діє вода:
      І мертві не хочуть вставати,
      І рани вона іще більш роз’їда,
      Що стали від болю кричати.
      Побігли від берега воду шукать,
      Щоб воду азовську ту змити.
      Не хоче вона ворогів рятувать.
      І як можна те пояснити?
      Щоб більшою їх «перемога» була,
      Щоб було що їм показати,
      Вони наших вбитих негайно велять
      Водою усіх оживляти.
      Оживлять, хапають і в’яжуть мерщій.
      Їм буде тепер чим хвалитись.
      Але забувають – поки ще живий,
      «Азов» проти них буде битись.
      І прийдуть, все рівно, до моря сини,
      Я так сподіваюся – скоро.
      І всіх ворогів будуть гнати вони
      Подалі від рідного моря.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    195. * * *
      Порушував тишу нічну лише день,
      Що десь недалеко вже був, на підході.
      Бо небо вже зарожевілось на сході
      Й пташки вже затіялись звичних пісень.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    196. * * *
      На Пучай - ріці князь зібрав усіх
      І святі отці похрестили їх.
      Але більшість там, хоч хрестилися
      Та старим богам все ж молилися.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    197. Завоювання Києва монголами у 1240 році
      Він прокинувсь від того, що дім струсонуло щосили.
      Як військовий, одразу причину того зрозумів.
      Вже всі товариші одягатися в форму спішили,
      Тож без роздумів миттю одягся і зброю вхопив.
      Десь із півночі чувся віддалений техніки гуркіт,
      Вже на вулиці вирву помітив – ракети приліт.
      Гвинтокрили летять – стало добре уже йому чути.
      «Невже, справді війна?!» - і холодний пройняв його піт.
      Далі біг він кудись. Зароїлись вгорі гвинтокрили.
      Та один спалахнув, потім слідом за ним і другий.
      Залягли, хто де міг і вогонь по машинах відкрили.
      Так почавсь за Гостомель важкий і кривавий той бій.
      Він не бачив того, бо ударило щось його в груди,
      Наче в стіну уперся і випала зброя із рук.
      І,здавалось, на мить все завмерло – і техніка, й люди,
      Впав він навзнак і дух полишив його тіло без мук.
      …І прокинувся він. Зазирало вже сонце в щілину.
      Звідти холод тягло. Бо ж таки вже надворі зима.
      Сон дурний якийсь снивсь, досі осад іще не покинув,
      Щось таке, про що він і уяви донині не мав.
      Спав в кольчузі, бо ж був стать на стіни щомиті готовий.
      Лиш шолом надягнув і на вулицю швидко ступив.
      Як по звукам судить, то немає нічого нового:
      Десь ревіли верблюди та неслося скрипіння возів,
      Чулося зусібіч голосне невгамовне іржання
      Безлічі табунів, що монголи сюди привели.
      Пробивалось крізь те і людське голосне галалання.
      Та удари глухі від пороків, що їх притягли
      Біля Лядських воріт й бити стіни взялися монголи.
      Він на стіну піднявсь. Щось, неначе, змінилось за ніч.
      То велася орда попід стіни себе досить кволо,
      А тепер навкруги все рясніє від тисяч облич.
      «Мабуть, скоро кінець?!» - промайнула стривожена думка.
      Хоч не вірив у те, але ж бачив, до чого іде –
      Вже приречений був Київ славний на смерть і на муки,
      Доля лиш спогляда і монгольського вироку жде.
      Пригадались чутки, що з Залісся прийшли з втікачами,
      Як пройшла та орда, все змела на своєму шляху.
      Досі всі ті жахи, наче бачені, перед очами.
      Та не мав у душі, навіть краплі від того страху.
      Розоривши Залісся, подалася орда та степами,
      Досягали чутки, як чинила розправу вона
      Над народами там – над аланами і кипчаками.
      І все ближче сюди наближалась проклята війна.
      Навесні рік тому узяли Переяслав монголи,
      Розорили навкруг землі всі і у степ подались.
      А уже восени впав Чернігів і землі навколо
      Отій клятій орді по жорстоких боях піддались.
      Підійшов Менгу-хан і до Києва з лівого боку.
      Став біля Городця та на Київ здаля оглядів.
      Вразив Київ його, бо ж на пагорбах звівся високих,
      Сяяв золотом храмів, мов квітами в зелені цвів.
      І послав посланців до Михайла, що був тоді князем,
      Щоб той місто без бою на поталу здав хижій орді.
      Князь, проте, не піддавсь ще й монгольського хана образив,
      Сказав, здасть лиш тоді, як монголи пройдуть по воді.
      Не щастило столиці, щоправда, тепер із князями.
      Той Михайло утік, ледве нові чутки поповзли,
      Що зібралась орда і вже пхає до Києва прямо.
      Від смоленського князя тоді Ростислава прийшли,
      Щоби він тут сидів. Але, знову ж таки, ненадовго.
      Бо Данило із військом із Галича скоро примчав.
      Мусив той Ростислав забиратись скоріше від нього.
      Та Данило, хоч зватись тепер уже й київським став,
      Воєводу Дмитра залишив керувати за себе,
      Сам у Галич вернувсь, щоб шукати підмогу собі.
      Бо ж супроти монголів виступати лиш силою треба.
      А один князь, навряд чи, з монголами виграє бій.
      Доки Київ ділили, князів тут десятки вже було.
      Хто із миром ішов, а хто силою стольний град брав.
      Хоч уже стільки літ з лихоліття отого минуло,
      Як Андрій Боголюбський ущент був його зруйнував.
      Після того погрому він не зміг уже більше піднятись.
      Бо ж князі додавали йому лише ран та руїн.
      І не було кому відбудовою мурів зайнятись,
      Та і люду чимало за ро́ки ці позбавився він.
      Наче й місто величне, та як же його захистити,
      Коли декілька тисяч спроможних до зброї всього.
      Як підуть зусібіч, то не буде кому і зустріти.
      Але нині ніхто вже не в змозі змінити того.
      В кінці літа уже зі степів і чутки прилетіли,
      Що орда вже іде, котить хвилею сонцю услід.
      Десь південніш, мабуть, за Дніпро вона переступила
      Через броди, якими й князі теж ходили в похід.
      Далі «чорні клобуки» орду в своїх землях зустріли,
      У жорстокій борні їх монголам вдалося здолать.
      А тоді вже вони і під Києва стіни ступили.
      Воєвода Подола не схотів, навіть оборонять.
      Там ні стін ніяких, як же можна його захищати,
      Попалили усе, щоби ворогу менше було.
      Та й на стінах старих Ярославова міста чекати
      Стали на ту орду. Вже, мабуть, років двісті пройшло,
      Як їх звів Ярослав. Так відтоді вони і стояли.
      Десь латали дірки після диких погромів отих.
      Але міці тії, що було, уже стіни не мали,
      Тож великих надій не було в воєводи на них.
      Сподівався лише, що Данило з підмогою прийде,
      І тоді порятує славне місто із тої біди.
      Хоч вже часу пройшло, а Данила немає й не видно,
      І пробитися годі крізь лави отої орди.
      Облягла зусібіч, перекрила шляхи всі, дороги.
      Лізла стін штурмувати та легко вони не дались.
      Тож пороки взялись будувати монголи для того,
      Щоби стіни розбить, аби швидше вони піддались.
      Біля Лядських воріт стіни були найслабші у місті.
      Отож хан і поставив бити стіни пороки туди.
      Вони поки стоять, але довго не втримають, звісно.
      А тоді, вже напевно, не минути нікому біди.
      Ледь та думка майнула, як там щось враз загуркотіло
      І орда заволала, торжество у тім крику було.
      «Тож, монголам вдалося! Таки вони стіну пробили!»
      І ураз усе військо монгольське на приступ пішло.
      Він чекати не став, меч свій вихопив й швидко подався
      До тих Лядських воріт, щоб затримати поступ орди.
      В місті переполох, люд по вулицях в юрбах метався,
      Отож зовсім нелегко було і пробитись туди.
      На руїнах стіни вої збити монголів старались,
      А ти перли на них та тіснили сильніш і сильніш.
      І не втримали ті та й монгольському тиску піддались,
      Відступились до вулиць і там згуртувались тісніш.
      Не так просто було пробиватися далі монголам.
      Хоч їх більше було, але ж вулиці надто вузькі.
      І мелькали мечі, шаблі іскри метали довкола.
      І від крові людської робилися зовсім слизькі.
      Цілий день відтісняли монголи їх далі на Гору,
      Вже і ті потомились, потомлені були й другі.
      Сонце сіло нарешті. І тиша лягла на ту пору,
      Темрява розділила до світання усіх ворогів.
      Полягали монголи там, де місце сухе віднайшлося.
      Воєвода ж усіх, хто живий залишився, зібрав.
      Хоч поранений був та спочити йому не вдалося,
      Велів хати ламать і стіну із колод тих складав.
      Коли сонце зійшло, здивувалися дуже монголи,
      Там, де пусто було, перед ними стояла стіна.
      Хай не надто міцна та усе ж неприступна доволі.
      Знов її штурмувати?! Та, що ж, як на те і війна.
      І полізла орда з галалаканням знову на стіну.
      Знову кров полилася. Хоч билися всі, як леви,
      Ніхто не відійшов і меча ніхто свого не кинув,
      Хоча ворог настирний від злості своєї аж вив.
      Люд беззбройний подавсь, щоб від ворога десь заховатись.
      В Десятинну набились, як, наче, в розсіл огірки.
      І на всі голоси узялися до Бога звертатись,
      Щоби порятував від монгольської шаблі. Таки
      Бог, напевно, почув. Бо за спинами щось затріщало,
      Раптом загуркотіло, церква вся завалилася враз
      Під камінням своїм всіх нещасних разом поховала.
      А монголам проклятим і поміч поспіла якраз.
      Щось зненацька важке йому сильно ударило в груди,
      Він звалився з колоди, на якій і так ледве стояв.
      Все, що бачити зміг, як монголи поперли зусюди,
      Воєвода Дмитро їм під ноги поранений впав.
      Наче хвиля морська змила всіх, хто іще опирався
      І вперед потекла, не жаліла старих і малих.
      Він лежав, з усіх сил за свідомість востаннє чіплявся,
      Але тій пелені опиратися довго не зміг.
      …І прокинувся він в білій, чистій і світлій палаті.
      Голову повернув – он сестричка сидить на стільці.
      Тихо прошепотів: - Київ нам удалось відстояти?
      - Київ відстоїмо! Бо ж ви, хлопці, такі молодці.
      Не пустили в Гостомель. Навалу найпершу відбили.
      Тепер спробують хай ще до Києва хоч підійти.
      І на посмішку він все ж знайшов в собі крихітку сили.
      Значить, ще поживем, бо ж нам треба їх перемогти!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    198. * * *
      Тиха, зоряна ніч. Возу крутиться вісь.
      А на Лисій горі знову відьми зійшлись.
      Знову шабаш у них, лиш вогні мерехтять.
      Аж під ранок вони по домах полетять.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    199. * * *
      На Білім березі глибокий сніг,
      А за порогами жде печеніг.
      Чи вдасться вирватись, чи, може, й ні ?
      То все відомо лиш одній весні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    200. Джаніке-ханум
      В горах високо над Чуфут-Кале
      Стоїть дюрбе чи мавзолей. У ньому
      Колись лежала жінка всім відома…
      Колись відома всім була…Але
      Пройшли віки й забулося ім’я.
      Хіба місцеві лише пам’ятають,
      Легенди про життя розповідають.
      Тож поділитись вирішив і я
      Тим, що про жінку цю вдалося взнати…
      І звали жінку – Джаніке-ханум.
      Історія, що навіває сум,
      Хоча таких було, ой, як багато.
      Було то все ще у часи Орди,
      Яку монгольські хани звоювали.
      Тоді вона вже розпадатись стала
      І хан на хана воювать ходив.
      Мінялися вони ледь не щороку
      У Золотій Орді. А тут в степах
      Мамай на всіх навкруг наводив страх.
      Ніхто не міг з ним справитися поки.
      В Улусі ж Чагатая в цей же час
      Зоря зійшла кривого Тамерлана.
      Хоча він був еміром, а не ханом
      Та ними, наче іграшками гравсь.
      Тоді ж до нього Тохтамиш прийшов,
      Ще молодий, але уже амбітний,
      Хотів в Орді у Золотій сидіти,
      Адже текла у нім Чингіса кров.
      І Тамерлан тоді йому поміг,
      Орду дав в поміч. Тричі той старався,
      Суперників здолати намагався
      Та, врешті, і Мамая переміг.
      Сів у Сараї й правити почав.
      Москву спалив, що зовсім знахабніла
      І за два роки подать не сплатила.
      З Ордою щоб ніхто не жартував.
      Був в Тохтамиша вірний помічник,
      Що звався Едігей. В Криму він правив.
      Допомагав він хану в усіх справах.
      Щоб був ще більш надійний чоловік,
      То Тохтамиш доньку йому віддав
      Улюблену, що Джаніке і звалась.
      У нього ще чотири зоставалось
      І вісім ще синів до того ж мав.
      В Кирк-Ор з малого Джаніке зросла,
      Чуфут-Кале тоді так прозивалось.
      Отож до Криму міцно прив’язалась
      Й без Криму довго бути не могла.
      Але ж орда на місці не сидить,
      Вона степами увесь час мотає,
      Постійно паші й здобичі шукає.
      Тож довелось їй степом побродить
      Із чоловіком. Тохтамиш тоді
      Уже нахабства владою набрався.
      І обіцянки всі позабувався,
      На Тамерлана виступить схотів,
      Того, хто ханом стати допоміг.
      Але коротка пам’ять Тохтамиша.
      Рішив, що Тамерлана враз покришить.
      Але зібрати всю орду не зміг.
      Багато хто відмовився іти
      У той похід і Едігей між ними.
      Злютований невдачами отими,
      Хан в гніві кров жоні своїй пустив,
      Що матір’ю для Джаніке була.
      Та, мабуть, чоловіка упрохала,
      Щоб кара на убивцю того впала.
      Отож, орда не тільки не пішла
      Із Тохтамишем проти Тамерлана.
      Щось Едігей, напевно, зрозумів,
      Прорахувати все, як слід зумів
      І з Тамерланом став супроти хана.
      Розбивши Тохтамиша, Тамерлан
      Пройшовся по ординських володіннях,
      Скарав багато винних і невинних,
      Бо ж мав і в тому чималий «талан»
      Діставсь аж до Московії тоді,
      Єлець порушив, залишив руїну
      Та і подався у свою країну,
      Бо пхатися в ліси не захотів.
      Отримавши удар смертельний той,
      Орда поволі з часом занепала.
      Від неї ханства відділятись стали
      І те не зміг вже стримати ніхто.
      Тож Едігей, вловивши суть подій,
      Став землі попід себе підбирати,
      Свою орду Ногайську лаштувати,
      Щоб незалежно правити у ній.
      Сам бути ханом, звісно, він не міг,
      Адже не мав Чингісової крові.
      Але ж дружина! Знали всі чудово –
      Чия дочка! Йому ж – як оберіг…
      І його дітям. Дітям перш його.
      Адже вони по крові Чингісіди.
      Він завоює, вони стануть слідом
      Й ніхто не заперечить вже того.
      Одна біда – суперники кругом,
      Бо ж розвелося Чингісідів купа
      І кожен прагне ханства – брови супить.
      Синів он Тохтамиша одного
      Достатньо, а іще і Урус-хан,
      Його потомки та Мамая діти.
      Всім хочеться на троні посидіти.
      Не проти того, навіть, Тамерлан.
      Проте, найперше – жінчині брати
      Й племінники. А вже по ходу того,
      Усі, хто перейде йому дорогу.
      Кого удасться у степах знайти.
      І різанина почалась. В степах
      Земля від крові аж червона стала.
      Суперників ловили і вбивали,
      Стинались орди. Степом віяв страх.
      З її братами бився чоловік,
      Стинався і не раз із Тохтамишем.
      Кривавих трупів по степах залишив,
      Що вже, напевно, втратив їм і лік.
      Як бути їй у цій різні страшній?
      То – рідна кров, це – чоловік і діти.
      Кого проклясти, а кого жаліти?
      Як з того всього вибирати їй?
      Було, що й брат в степах десь оточив
      Її з сім’єю. Міг би порубати
      Та пожалів, не став того вчиняти.
      Хоч чоловік його не пожалів.
      Сам Тохтамиш метається кругом:
      То він в Литві, а то уже в Сибіру,
      Кидається зусюди диким звіром
      І спробуй упокоїти його.
      Ще і других під’южує весь час.
      Литва ледь Кримом не заволоділа,
      Як з Тохтамишем на орду ходила.
      І нова небезпека кожен раз.
      Від чоловіка довелось втікать,
      Як вкотре хтось надумавсь отруїти.
      В Крим подалася, там пересидіти
      Та колотнечу ту перечекать.
      Тим часом уже вкотре чоловік
      Зіткнувся з Тохтамишем десь в Сибіру,
      Накинувся на того лютим звіром,
      Орду потовк, хан ледве-ледве втік.
      Десь там в Сибіру і навік пропав.
      А Едігей зрадів – таки уда́лось,
      Із кровних вже нікого не зосталось,
      Він всіх уже понищив, порубав.
      Його синам тепер відкрився шлях,
      Щоб ханом стати. Та радів зарано.
      Бо жінку свою знав-таки погано.
      Вона здолала підсвідомий страх
      Й порятувала братика одно́го.
      Трирічного Кадир-Берди тихцем,
      Щоб не провідав чоловік про це
      З степів далеких привезла до сво́го
      Кирк-Ор. І там аж одинадцять літ
      Ховала та ростила свого брата,
      Бо ж рід хотіла свій порятувати.
      І Едігей той не унюхав слід.
      З Кирк-Ору перша із жінок вона
      Зі своїм почтом в Мекку хадж здійснила.
      Про те тоді ще довго говорили.
      Той хадж авторитет її підняв.
      А чоловік тим часом на Литву
      Сходив походом, Київ зруйнувавши,
      Багато лиха містові завдавши.
      Як то колись ходив і на Москву.
      Поки «наводив лад» він у Орді,
      Аби «свій» хан його руками правив.
      З сусідами вирішував всі справи,
      Кадир-Берди, що у Криму сидів,
      Підріс, нарешті, помсти шаблю взяв
      Та й воювати за Орду подався.
      Хоч зовсім юний, але в батька вдався,
      Тож уже скоро, навіть, ханом став.
      Зібравши військо чимале, повів
      Його в степи казахські, де збирався
      Із силами і Едігей. І стався
      Між ними бій. Він цілий день гримів.
      І цілий день лилась на землю кров,
      І тисячі батирів степ встелили.
      Та Едігея в тім бою убили.
      Кадир-Берди суперника зборов,
      Але і сам отримав кілька ран
      Та і помер за кілька днів по тому.
      Було тоді лиш чотирнадцять йо́му.
      Хто зна, можливо був би гарний хан.
      Але тепер по смерті по його
      З великого із роду Тохтамиша
      Зосталась Джаніке на світі лише.
      З чоловіків не було й одного.
      Тож їй дістався трон Кирк-Ор тоді,
      А з ним і Крим. І правила у ньому
      Вона іще сімнадцять літ по тому.
      Страшенна колотнеча у Орді
      Не припинялась. Тож поволі Крим
      Став відділятись. Хоч, часом, бувало
      Й сюди розбійні орди залітали,
      Доводилось боротися із тим.
      Коли з’явивсь в Криму Хаджі-Герай,
      Вона його підтримала у всьому,
      Хотіла владу передати йо́му,
      Щоб захистив він від набігів край
      І незалежним, врешті, Крим зробив.
      Та за життя їй того не вдалося.
      Хаджі-Гераю знову довелося
      Втікать в Литву. Та його час пробив,
      Він згодом Кримське ханство заснував.
      А син його, щоб шану їй віддати,
      Велів дюрбе в Кирк-Орі збудувати
      І прах її у ньому поховав.
      Так і донині мавзолей стоїть,
      Від нього вид на гори і долини,
      Де камінь до фундаменту країни
      Вона змогла найперший положить.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    201. * * *
      Небо, зорі, ранок, роси,
      Соловей в гаю співа.
      Я іду через покоси
      І лоскоче ноги босі
      Свіжоскошена трава.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    202. * * *
      Половецька бабо, кого хочеш звабить?
      Зваблюєш віками та усе дарма.
      Вигляд твій не вабить подорожніх, бабо,
      Тому і стоїш ти все сама й сама.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    203. Дві стріли кримського хана Хаджі-Гірея
      Безмежний степ, без краю і кінця,
      Лиш вітер, мабуть ті простори знає,
      Бо кожен день від краю і до краю
      Його в своїх набігах облітає,
      Зна його ріки всі і озерця.
      Він тут володар. Хоче – наведе
      Хмар дощових, то сонцю дасть сушити,
      Що геть жовтіють трави всі і квіти.
      І важко віднайти води попити.
      А сам в байраку заховавсь і жде.
      Блукають степом цілі табуни
      Тарпанів, турів, ще якась дрібнота.
      Орли із висоти свого польоту
      Все озирають ба́йдуже – а що там,
      Чи не летять супутники війни –
      Ті чорні круки, які звідкись знають,
      Де скоро буде проливатись кров.
      І їх ураз злетиться – будь здоров,
      Аби в степу бенкетувати знов.
      Та поки ще, здається їх немає.
      Аж раптом сполошились табуни,
      Вслухатись стали – тупіт десь лунає.
      Знялися звідкись круків чорні зграї.
      Війна на степ, напевно насуває.
      А степові не хочеться війни.

      Летить орда, здіймає степом пил,
      Він хмарою по сліду зостається.
      Степ завмира, птах жоден не озветься.
      Лиш круків зграя над ордою в’ється,
      Очікуючи на кривавий стіл.
      Попереду летить Хаджі-Гірей.
      Бахмату волю дав, той добре знає,
      Чого від нього саме хан чекає,
      Копитами траву до ніг збиває
      Та скоком перешкоди всі бере.
      А хан тим часом думає своє.
      Можливо, саме час йому згадати
      Литовські землі, де ховався з татом,
      Аби свої життя порятувати,
      Бо, як дістане хан Орди – уб ’є.
      Багато їх таких самих було –
      Татар-вигнанців у Литві в ту пору.
      Як Едігей над Вітовтом взяв гору
      Прибилися до князевого двору.
      Там все його дитинство і пройшло.
      В Орді ж неспокій увесь час тривав.
      За трон поміж собою хани́ бились,
      Вмирали часто, ледве тільки всілись.
      Їх за віки багато наплодилось
      І кожен думав, що він право мав.
      В тій колотнечі гинула Орда.
      Повсюди по степу біліли кості.
      Суперники, мов тішачись від злості,
      Рубали всіх. Тож вижити не просто
      Було в той час. Аллах же йому дав
      Можливість, щоби вижив він і жив.
      Хаджі-Гірей був не простого роду.
      Ще в час, коли були єдині орди,
      Менгу-Тимур – Орди правитель гордий
      В Криму еміром предка посадив.
      Його потомки й правили в Криму,
      Хоч батькові його і не судилось.
      Тоді Тимура військо нагодилось.
      В Криму занадто гаряче зробилось,
      В Литву й прийшлося утікать йому.
      У колотнечі, що тоді велась,
      Хаджі приймати участь довелося.
      Отож він добре пам’ятає й досі
      Падіння, злети, кличі стоголосі,
      Коли на трон хтось, врешті піднімавсь.
      В годину злету він у Крим вернувсь.
      Та як вернувсь – він там не був до того –
      В Литві розпочинав свої дороги.
      Але то було радістю для нього,
      Що він до батьківщини доторкнувсь.
      Недовга, правда, радість та була.
      Знов у Орді хани́ за трон зчепились
      І вороги на троні опинились.
      Сеїд-Ахмеда нукери з’явились
      В Криму. І воля їхньою була.
      Сеїд-Ахмед був Тохтамиша внук.
      Заледве став він у Криму еміром,
      Накинувся на конкурентів звіром,
      Які зостались у Криму допіру.
      Хотів міцніше владу взять до рук.
      Хаджі-Гірея і рідню його
      Оголосив він ворогами. То́му
      Хаджі тікати довелося з дому
      Із меншим братом. Та Сеїду злому
      Будь що потрібно досягти свого.
      Тож по слідах помчався Айдер-бей
      Аби криваву закінчити справу.
      Домчали коні їх до переправи
      Через Дніпро. Ні вліво, ні управо,
      Лише водою порятуй себе.
      І вони сміло кинулись в ріку,
      Тримаючись за гриви своїх коней.
      А тут уже на березі й погоня,
      Вхопили луки, як самі не вгонять,
      Здолають стріли відстань ще таку.
      Посипалися стріли навкруги,
      Гребуть нещасні, течію долають,
      А стріли усе ближче долітають,
      Вже свої жала у коня стромляють.
      Де ще ті протилежні береги?
      Кінь йде на дно, збиває течія.
      Не втриматись Хаджі,бо ж сил не стане.
      Аж тут слуга, хоч сам отримав рану,
      Віддав коня знесиленому хану.
      Сам врятуватись вже не зміг ніяк.
      Кінь врятував. Хаджі таки доплив,
      Ледь на той берег вибрів, оглядівся.
      Слуги нема і брат кудись подівся,
      На дні ріки, напевно опинився.
      Хаджі тоді на той бік погрозив.
      Тоді лише біль у спині відчув.
      То дві стріли його таки догнали,
      Встромили в його тіло свої жала,
      Хоча смертельні рани не завда́ли,
      Але й без того ледь живий він був.
      Проте Аллаху тут же клятву дав,
      Ті дві стріли із часом відомстити.
      Він буде і настирливим, і спритним,
      Плестиме сіті і нещадно бити
      Там, де на нього ворог не чекав.
      Одну стрілу – Сеїду обіцяв,
      Другу – для Намаганового юрту.
      Зв’язалися з Сеїдом ті манкурти.
      Та він помститься і помститься люто,
      Нехай би і життя на те поклав.
      Знов довелося до Литви вертать.
      Князь порадів, зустрів його, як рідний,
      Бо дорожив-таки, по всьому було видно,
      Наставив його старостою в Ліді.
      І став Хаджі великих змін чекать.

      Сеїд-Ахмед же правив у Криму.
      Тоді в Криму в руїнах все лежало,
      Купці сюди все рідше приїжджали,
      Бо їм розбійні орди заважили.
      Та то було усе рівно йому.
      Та беїв те правління допекло.
      Поки він на Айдера опирався,
      Ніхто супроти стать не намагався,
      Але, коли той в смертний одяг вбрався,
      Ніщо вже їх спинити не могло.
      Зібрались найвідоміші роди,
      Порадились аби постановити:
      Хаджі-Гірея треба запросити.
      Він має право у шатрі сидіти
      Еміра, як Менгу ще посадив.
      Із роду він залишився один.
      Тож посланці хутчій в Литву помчали.
      Хаджі вони не довго умовляли,
      Коритися родами слово дали.
      Отак у Крим і повернувся він.
      Сеїд-Ахмед орду свою забрав,
      Бо беям не зумів протистояти –
      Хаджі зумів усі роди підняти
      А сил в Сеїда було не багато,
      Тож він тепер степами кочував.
      Хаджі-Гірей вступив у свій Кирим –
      Столицю, де еміри всі сиділи,
      Яким ще його предки володіли
      І став потроху набирати сили,
      Щоб розібратись із Сеїдом тим.

      В степах Орда розвалювалась вже.
      Хоч хан Великий і сидів в Сараї,
      Та його ханом мало хто вважає,
      Коритися, тим більше, не бажає,
      Готові ханство відібрать з ножем.
      Відпав вже Крим, відпала і Казань,
      Сеїд-Ахмед в степах Причорномор’я
      Теж незалежно вівся на ту пору,
      Великим ханом одізвався скоро,
      Бо ж відібрав собі «ордобазар».
      Так прозивалась ставка кочова
      З шатром, що тронним в них іменувалось.
      Де би орда степами не шаталась,
      Чиє шатро – ті і Великі звались.
      Отож Сеїд собі шатро урвав
      І став тоді Великим ханом він.
      Хоча орди уже мав не багато,
      Але на Крим став хижо позирати,
      Хотів його собі назад забрати,
      Чекав момент сприятливий - один.
      Як на поживу на Литву дививсь,
      Сторожу мріяв якось одурити
      Аби ясиру нахапати звідти,
      Продати десь та і забагатіти.
      Отими часто мріями і грівсь.
      Литовську щоб сторожу налякать,
      Опудала на коней став саджати,
      Мовляв, дивіться війська як багато.
      Вдавалось часом і кордон прорвати,
      І здобичі швиденько нахапать.
      Та й хутко в степ, сліди щоб замести.
      А там лови його, як вітра в полі.
      Встигав він шкоди наробить доволі,
      Люд український опинявсь в неволі.
      Хаджі-Гірей лиш міг його спасти.
      Князь в поміч хана кримського просив
      І той у степ з ордою відправлявся,
      Розбійника зловити намагався.
      Коли ловив, коли дарма ганявся.
      Урешті-решт Сеїд Литву довів.
      Напав зненацька, аж під Львів пройшов,
      Набрав ясиру, здобичі багато,
      Багато сіл устиг поруйнувати
      Й орду у степ обтяжену повів.
      Почувши ледве новину оту,
      Хаджі-Гірей орду підняв в погоню,
      Велів нікому не жаліти коней…
      Тепер от степом військо своє гонить,
      Плекає помсту у душі святу.

      Сторожа з балки скочила навстріч.
      - Через Дніпро пройшли і зупинились.
      Ясир, мабуть, ділити заходились
      Та заодно і відпочити всілись.
      Що ж, для орди в поході звісна річ.
      Хаджі-Гірей рукою лиш махнув,
      Але орда без слова зрозуміла,
      Неначе птаха, крила розпустила
      І на ворожий табір полетіла.
      Сеїд іще і оком не змигнув,
      Як їх уже притисли до води
      І заходились голови рубати.
      Орда взялася про «аман» волати.
      Сеїду залишалось лиш втікати
      На північ, замітаючи сліди.
      Примчав, говорять в Київ, де його
      Знайомі друзі-змовники пригріли.
      Із людом щось татари не вділили,
      Затіялася бійка, всіх схопили
      Й доправили до князя до свого.
      Сеїда той в темницю посадив
      У Ковно, де той, кажуть, вмер небавом.
      В Хаджі-Гірея ж гарно склались справи,
      Адже здобув на полі бою славу
      Та ще й Аллах його нагородив,
      Мабуть, за те, що відомстив стрілу,
      Одну із двох отих – «ордобазаром».
      Хтось у Орді про теє лише марив.
      Ввійшовши у шатро те незабаром,
      Стер піт, який котився по чолу
      І сів на трон…Тепер не просто хан
      Якогось Криму – хан Орди всієї.
      Тепер мав право управляти нею,
      Обзавестись монетою своєю…
      Не марево усе то, не обман.
      Не тільки Крим, Кубань і весь Кипчак ,
      Литва та і Московія – васали,
      Адже вони ярлик від хана мали
      І данину щороку відправляли.
      Ще від Яси заведено отак.

      В той час Литва й Московія вели
      Поміж собою спір за Україну:
      Хто нею володітиме єдино.
      То хан Великий вирішить повинен.
      І от до Криму посланці прийшли
      Від Казиміра, що в Литві сидів,
      Аби ярлик у хана попросити,
      І мати повне право володіти
      І князеві, і потім його дітям
      Цим краєм. І Хаджі тоді велів,
      І дав ярлик на Київщину їм,
      І на Поділля, й на Чернігів дав,
      Смоленщину і Брянщину додав,
      Ще й Новгород, бо ж право таке мав,
      Все за Литвою закріпивши тим.

      Хоч міг Хаджі і на Сарай піти
      Щоб у столиці, як належить, сісти.
      У те кубло не захотілось лізти,
      Вернувся у Кирим, у своє місто,
      Бо там ще й з турком боротьбу вести.
      В Криму тоді колонії були,
      Де генуезці здавна ще засіли,
      Вони торгівлю вести тут хотіли,
      З торгівлі тої гарно багатіли…
      Аж тут до Криму турки підійшли,
      На те багатство зазіхати стали.
      То покрутилися біля Керчі,
      А то до Кафи підійшли вночі,
      Напевно, місто страхом беручи.
      Ескадра, врешті берега пристала.
      Вже й ледь не нападати почали.
      Всі генуезці в місті зачинились,
      Вже турки і до штурму ополчились.
      Аж тут Хаджі з ордою появились
      І турки невдоволені пішли.
      А хани й далі бились у Орді.
      Помер один – сини його зчепились,
      І довго орди сходились і бились,
      Поки одна програла й відступилась
      І хан Махмуд в Сараї сів тоді.
      Махмуд той був із роду Намаган –
      Одного Чингізідова коліна.
      Хаджі стрілу отому роду винен.
      Знав, що колись зіткнутися повинен.
      Але чекав терпляче кримський хан.
      Зібрав Махмуд орду й на Крим повів.
      Хаджі-Гірей не став його чекати,
      Устиг уже орду свою зібрати
      Й пішов на Дон, там хана зустрічати.
      Там на Дону орду його і стрів.
      Ударив першим, та ударив так,
      Що той Махмуд дав з поля бою драла.
      Орда його здалась чи повтікала.
      Хоч кримців також полягло немало,
      Та він у битві переміг, однак.
      Ті, хто Сеїда привели у Крим,
      Ті, хто його в Дніпрі ледь не втопили,
      Пускаючи у нього з братом стріли,
      Своєю кров’ю помсту окропили.
      Він відомстив, як клявсь Аллаху, їм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    204. * * *
      Розпочалось священнодійство жнив.
      Як тільки сонце вип’є буйні роси,
      Всі жниварі виходять на покоси
      Мовчазні. Ця пора не терпить слів.
      Не буде хліб чекати довго в полі,
      Допоки наговоряться вони.
      Там лиш працюй, не розгинай спини,
      Надійся на погоду, наче долю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    205. * * *
      Атакувала козацька лава
      Чамбул татарський, що шляхом рухав.
      Ті зрозуміли з ким мають справу.
      Хто рвонув вліво, хто рвонув вправо
      І світ за очі що було духу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    206. Цар-дзвін, як символ російського імпортозаміщення.
      Не пощастило з дзвонами Москві.
      Дрібних багато, та ж царям бажалось,
      Щоб іноземці з того дивувались,
      Який великий має вона дзвін,
      Бо ж ніде в світі більшого нема.
      Тож і старались, іноземців звали,
      Щоб ті все більші дзвони виливали.
      Найперший клопіт Годунов з тим мав.
      Більш тридцять тон, говорять, важив він
      І дивував і розміром, й красою
      Всіх, хто проходив вулицею тою
      І мав чудовий, мелодійний дзвін.
      Але пожежа знищила його,
      Лише пів віку прослужив та й годі.
      Цар Олексій звелів при тій нагоді
      Відлити дзвона нового, свого.
      І вже не тридцять, а сто тридцять тон.
      Як дивувати – то вже дивувати.
      По закордонах кинулись шукати
      Майстрів, але не визвася ніхто.
      Фальк, правда, брався, але за п’ять літ
      Та мідь щоб з дзвона битого не брати.
      Та ж для казни то зайвії витрати.
      Взялись свої подивувати світ.
      Рік запросили, мідь стару взяли
      І, справді, скоро дзвін новий відли́ли.
      Заледве на дзвіницю почепили…
      Всі московіти в захваті були,
      Бо ж дзвін лунав навколо на сім верст…
      Недовго грати музиці вдалося.
      Хтось гепнув билом – дзвін і розколовся,
      Поставивши на всій роботі хрест.
      Григор’єв взявся дзвін той перелить,
      Був майстром, мабуть, він і непоганим.
      Бо дзвін у нього вийшов досить гарним.
      Недовго, правда, довелось висіть
      Та дзвоном своїм радувать людей.
      Упав той дзвін, хоча й не розколовся.
      Зробити майстру якісно вдалося.
      Але в Росії не знайшлось ніде
      Того, хто б його знову почепив.
      Більше десятка років і валявся.
      Цар ходив мимо та перечіпався.
      Урешті, знов повісити велів.
      Та от біда – пожежа у Москві,
      Вже котра місто дощенту спалила,
      Дзвін той на землю знову повалила
      І від удару розколовся він.
      Пройшло відтоді майже тридцять літ.
      Надумалась імператриця Анна,
      Що було би і зовсім не погано
      Чим-небудь їй подивувати світ.
      І щоби пам’ять була на віки.
      Отож зробити новий дзвін веліла,
      І на те все грошей не пожаліла.
      Щоб справді здивувати світ-таки,
      Мав бути дзвін не менше двісті тон.
      Одразу ж в закордони подалися,
      Майстрів шукати кращих узялися.
      Та знов на те не визвався ніхто.
      Француз Жермен теж братися не став.
      Відомий королівський був механік,
      У справах тих людина не остання.
      Бо ті слова лише як жарт сприйняв.
      Даремно тільки витратили час,
      Оббігали заледь не всі Європи.
      Ніхто із тим не хоче мати клопіт.
      Подумали: обійдемось без вас.
      І відгукнулись власнії майстри,
      Такі собі Моторін разом з сином.
      Сказали, що другу роботу кинуть,
      Щоб дзвін великий знов заговорив.
      В них досвід був. Та дзвони ті малі.
      А тут на двісті тон. Така громада!
      Та за ту справу ухопились радо.
      Все на «авось», як кажуть москалі.
      Два роки на узгодження пішло.
      Поки модель малесеньку зробили,
      Поки кошторис врешті ухвалили…
      Щоб менше міді вкрадено було,
      Рішили тут же у Кремлі і лить.
      Отож велику викопали яму,
      Внизу решітку склали дерев’яну,
      Взялися форму під той дзвін робить.
      Зліпили форму, втрамбували грунт,
      Металом щоб гарячим не розперло.
      І, ледве піт тії роботи стерли,
      Взялися печі будувати тут.
      Чотири печі навкруги звели
      І жолоби із каменю проклали,
      Щоб із печей у форму витікало.
      У церкві помолились й почали…
      Все, наче, добре до пори ішло,
      Але дві печі скоро розвалились
      І мідь із них розплавлена десь ділась.
      В дві інші печі склали, що було.
      Але і ті ламатись почали.
      Тож довелося плавку зупинити
      І наново всі печі поробити.
      Тут загорівся механізм, яким
      Повинні були форму піднімати,
      Коли уже готовий буде дзвін.
      Палаючи, упав на форму він,
      Злякалися, що може поламати.
      Моторін-батько ледь те пережив,
      Пояснення устиг ще написати
      Із висновком – «мол, ми нє віновати»
      А незабаром в Бозі упочив.
      Син справу батька взявся довести.
      Іще набрав помічників багато
      І став, нарешті, дзвона виливати.
      Як той у формі, накінец, застиг,
      На нього барельєфи нанесли
      І Олексія, і цариці Анни.
      Виходило все, наче й непогано.
      Та ледь із тим закінчили були,
      Як і пожежа вчасно почалась.
      Якась вдова десь свічку притулила.
      Від того, кажуть, вся Москва згоріла.
      На Трійцю та пожежа відбулась.
      Мов Бог Москву за віщось покарав.
      За «вавилонський» дзвін отой, можливо.
      Для нас те все, по суті, не важливо.
      Вся справа в тім, що той вогонь дістав
      І до Кремля, де готувався дзвін.
      Навіс над ним, казали, загорівся
      Й на дзвін отой у яму завалився.
      Аби від того не розплавивсь він,
      Згори усе водою заливали.
      Чи , може, то від перепадів тих,
      Чи то від того, що він «впав» у ямі,
      Пішов увесь дзвін тріщинами прямо,
      Один шматок ще й відвалитись зміг.
      Пішла уся робота «псу під хвіст»,
      Хоча чого другого і чекати?
      Надумали Європи здивувати?
      Навіщо братись, як не маєш хист.
      То ще не вся історія, однак.
      Уклавши купу грошей і металу,
      Той дзвін із ями піднімать не стали,
      Хоч спробували – не змогли ніяк.
      Це ж треба мати голову пусту,
      Щоб до кінця все не прорахувати:
      Коли із ями не змогли дістати,
      То як підняти аж на висоту?
      Сто років дзвін у ямі простояв.
      Не вийшло – наплювали і забули.
      Щоправда, як комусь цікаво було,
      Спускався по драбині й розглядав.
      Лиш, як минуло майже сотню літ,
      Знайшовся,наче іноземний майстер,
      Який дістати дзвін із ями взявся,
      Щоб витягти, як кажуть, в білий світ.
      І звався він, здається, Монферран.
      Півроку він до того готувався.
      Хоча підйом одразу і не вдався,
      Але він доробив старий свій план,
      Додав мотузок, блоків, во́ротів,
      Бо ж заважким він видався, одначе.
      І, врешті-таки виконав задачу,
      Ніхто за яку братись не хотів.
      Поставили на постамент його
      Біля дзвінниці, на яку спочатку
      Його і планувалося підняти.
      Але не стали вже робить того.
      По-перше, битий – то уже не дзвін,
      По-друге, як його підняти мали?
      Та ж він дзвіницю ту усю розвалить.
      Так і стоїть на постаменті він.
      Як символ,мабуть, дурості людській.
      Хотіли щось величне сотворити,
      А вийшло посміховисько для світу.
      Що ж, коли там правителі такі?!

      Хотів би Цар-гармату ще згадати.
      Зробили гарну, величезну – так,
      Уклали грошей купою, однак
      Не спромоглися з нею постріляти.
      Дзвін, що ні разу і не задзвонив,
      Гармата, із якої не стріляли.
      Навіщо тоді сили й час вкладали,
      Якщо не мають користі вони?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    207. * * *
      По блакитному небі пробіглися білі хмаринки.
      Сірі тіні від них потяглися услід по землі.
      Я приліг на траву попід дубом лише на хвилинку
      Та й заснув, геть забувши, що маю вже бути в селі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    208. * * *
      Мільйони очей зазирають у душу
      З докором німим, наче в чомусь я винен.
      А я у ті очі дивитися мушу
      Загиблих у муках дітей України.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    209. Прутський похід Петра І в 1711 році
      Розмріяний після Полтави,
      Петро вже ласо поглядав
      На південь. Там здобути слави
      І нові землі зажадав.
      Азова вже йому замало,
      Хотів Стамбула досягти,
      Щоб руські ті протоки стали,
      Щоб кораблі могли пройти
      І далі в Середземне море.
      Запанувати на морях
      Всім недругам своїм на горе.
      Аби у світу на очах
      Росія велетом підня́лась…
      Дістати Карла врешті-решт
      Й недобитки, які сховались
      Між турків. Й запорожців теж.
      Він двоє років по Полтаві
      Ідеї ті в собі носив.
      В Укра́їні завершив справи,
      Кого не встиг – тепер добив.
      Домовився із Кантеміром,
      Який в Молдовїї сидів,
      Що той його підтрима щиро.
      Волощину теж прихопив
      В свої обійми, обіцявши
      Від турок землі ті звільнить.
      «Гарантії» якісь надавши,
      Щоб тих наївних обдурить.
      Нехай надіються, дурненькі,
      Як стане міцно на Дунай,
      На місце вкаже їм хутенько.
      Дарма ілюзій не плекай.

      У березні, ледь річки скресли,
      Майбутню прихопив жону
      І нелегка обох понесла
      На ту, жадану так війну.
      Дістались Києва, де ждали
      Уже зготовлені полки.
      Взяли гармати й почвалали…
      Дійшли Молдавії поки,
      То заколотне Правобіччя
      Взялися мучить і карать.
      Бо ж Орлику пішли на стрічу,
      Як здумав було виступать
      Супроти нього, щоб підняти
      Знов смуту в скорених краях.
      Вдалося Орлика прогнати,
      Тепер же сіятимуть страх
      Між люду, щоби і десятим
      Передали – Петро прийшов
      Для того, аби панувати.
      Тому й пускали людям кров
      Та нищили міста і села,
      Де хтось хоч Орлика стрічав.
      Живих на лівий берег ве́ли,
      Він ними землі заселяв,
      Що поки пусткою стояли.
      Вогнем пройшовши і мечем,
      Біля Дністра, нарешті, стали,
      Де доєдналися іще
      Полки до нього Кантеміра,
      Який давно уже чекав,
      За християнську аби віру
      З Петром супроти турка став,
      Султана зрадивши, що владу
      В Молдовії віддав йому.
      Петро ж пообіцяв за зраду
      Ще більше всякого. Тому,
      Забувши про народ,господар
      Таємно змовився з Петром.
      Здолавши невисокі Кодри,
      Пішли війська понад Пруто́м
      До Ясс - молдовської столиці.
      Тут врешті і зібрались всі:
      Сам цар, «дружина» білолиця,
      Шафіров, що тоді посів
      Пост віце-канцлера, до того
      Придворних купами було.
      Ще й два полки були у нього
      Гвардійські. Наче військо йшло
      Не на війну, а до параду.
      Та й генералів тих узяв,
      Хто під Полтавою не зрадив
      І шведам гарну відсіч дав.
      На що він, справді сподівався?
      Чи то наївний надто був?
      Піднять Балкани намагався,
      Щоб християнський люд почув,
      Що йде, нарешті, визволитель
      І всі піднімуться ураз
      Та стануть разом турка бити.
      Але не той обрав він час.
      Прогулянкою геть легкою
      Здавалась та війна йому.
      Султан же готувавсь до бою.
      Знав добре ворога, тому
      Зміг добре військо спорядити,
      Утричі більше від Петра.
      Орді велів скоріш летіти.
      Хан тисяч сімдесят зібрав
      Кінноти й кинувсь до Дунаю,
      Куди вже й військо підійшло.
      Петро того іще не знає,
      Чи йому байдуже було?
      Він, своє військо розділивши,
      В трьох напрямках його послав.
      Собі найбільше військ залишив.
      Рене Браїлу взяти мав,
      Рєпнін подавсь на Стенелішти.
      Там і напалася орда,
      Побивши кілька тисяч. Решта
      Назад вернулась по слідах,
      Де ждав Петро. Османи згодом
      З другого боку підійшли
      І перекрили всі підходи,
      В облогу табір узяли.
      До турок шведи долучились
      Із Карлом, Орлик, козаки.
      Їм покарать Петра хотілось
      І сподівалися-таки
      Його із табору дістати,
      Хай за всі смерті відповість.
      За руйнування всі і страти.
      Гнів у серцях палав і злість.

      Гармати цілий день ревіли
      З обох боків. Та ж турок мав
      В одних гарматах втричі сили.
      І кожен постріл убивав
      То три, то п’ять солдат російських.
      Що ж протиставити могло
      Притиснуте до Пруту військо,
      Як сил достатньо не було,
      А ні на поміч, ні надії,
      Що зможуть вирватись самі.
      Дружини офіцерські виють.
      Петро і сам не розумів,
      Як вибратись з тієї пастки
      Та бігав табором весь час,
      Бив кулаками в груди часто,
      Не вимовивши слова й раз.
      Оточене принишкло військо,
      Від спраги почорніло все.
      І смерть від голоду вже близько,
      Чи не наступний день несе.
      Дарма заламувати руки,
      Дарма надії на царя.
      Уже кружляють чорні круки,
      Вже чорна піднялась зоря,
      Яка такою видавалась,
      Бо ж чорний піднімався дим.
      Петру нічого не зосталось,
      Як здатися. Та перед тим
      Він відрядив посла таємно
      Вночі візиру до шатра.
      Якраз була і нічка темна
      Сприятлива до темних справ.
      Сам віце-канцлер вів розмову
      З візиром. Гроші передав,
      Що у Петра були готові.
      Домовились… Й Петро підняв
      Свій прапор білий, прапор здачі.
      Адже готовий був на все.
      Тут вижити – одна задача,
      А далі, коли Бог спасе,
      То все ще можна повернути,
      Відмовитись від власних слів,
      Про обіцянки всі забути.
      Чого-чого, а це він вмів.

      Що ж мусив він пообіцяти
      За порятоване життя?
      Нові фортеці зруйнувати,
      Не зведені ще до пуття.
      Не влазити у справи Речі,
      В козацькі землі ніс не пхать.
      Персони визначні, доречі
      Заручниками мали стать.
      Бо ж знав візир, що царське слово,
      Не варте за папір ціни.
      Про всяк випадок був готовий,
      Щоб були страчені вони.
      Дарма, щоправда, сподівався
      За те султанську милість мать.
      Як про хабар султан дізнався,
      Візира повелів скарать.
      А що Петро? Той гордим маршем
      Прикрити сором захотів,
      Побиті прапори піднявши,
      Те військо з табору повів.
      Кругом стояли яничари,
      Аби ганьбу оту прикрить.
      Козаки, шведи і татари
      Погрожували відомстить.
      Тож, озираючись постійно,
      Пройшли Молдову москалі
      Геть за Дністер. Там уже вільно
      Були, мов на своїй землі.
      Слідом і Кантемір подався
      З боярством зрадливим, бо знав
      Про гнів султана і боявся,
      Щоб той його був не дістав.
      З походу ще цар шле накази
      На Правобіччі всім військам,
      Аби збиралися одразу
      Та й за Дніпро, лишивши там
      Із міст лиш пустку та руїну.
      Самі ж вогнем, мечем пройшли
      Всю Правобічну Україну
      І всіх, кого лише знайшли,
      На лівий берег геть погнали.
      Щоб не кортіло їм назад,
      Усе спалили й зруйнували.
      Зерно, худобу – все підряд
      В селян нещасних відбирали.
      То був так званий «другий згін»
      За те, що Орлика приймали,
      Містам і селам мстився він.
      Щоб приховати якось сором,
      Фортець своїх не руйнував,
      Хоч генералів купу скоро
      Зі свого війська розігнав.
      Ще й став від турків вимагати,
      Щоб Карла й шведів віддали.
      Товклись в Стамбулі дипломати
      Та лиш султана довели –
      Велів нову війну почати
      І так Петра тим налякав:
      Що й Таганрог велів зламати,
      Й Азов негайно передав.
      Це він зі слабшим був героєм,
      Коли ж сильнішого стрічав,
      Пускав у хід підступну зброю
      Та й часто зиск із того мав.
      Бо завжди знайдеться падлюка,
      Яка готова честь продать,
      Щоб підле золото у руки,
      Навіть, від ворога узять.

      Пропав тоді б Петро над Прутом,
      Навіки в тій землі зоставсь,
      Могло б інакше повернути
      Тоді в історії у нас.
      Отак бува: одна людина
      Якби загинути могла,
      То, може б, рідна Україна
      Скоріше вільною була.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    210. * * *
      Свіжо дихає ранок
      Крізь відкрите вікно
      І хитається п’яно
      Штора, наче вино
      Прохолодної ночі
      Розібрало її.
      Щось тихенько шепоче
      Про бажання свої.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    211. * * *
      Ну, що, москалику, говориш, був в Берліні,
      Німецьку силу все ж скорив без зайвих слів,
      Ну, то сиди там. Чого пхнешся в Україну?
      Тобі козацьких не подужати синів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    212. Набіг хана Девлет-Гірея на Москву в 1571 році
      Козацька чата степом пантрувала,
      Тривожно озираючись довкіл.
      Степ перед ними, наче рівний стіл,
      Лише кургани де-не-де стирчали.
      Далеко звідти можна зазирнуть,
      Чи не чигає часом небезпека.
      Від козака сховатися нелегко,
      Він бачить чи тарпани де пройдуть,
      Чи то орда скрадається куди,
      Аби собі ясиру нахапати.
      Козак сліди зуміє прочитати
      І зможе плани поламать орди.
      Та що сліди? Злетів зненацька птах,
      У свої нори ховрахи шугнули.
      Ледь якісь звуки козаки почули,
      Вже розуміння сяє у очах.
      От і тепер. Орел завмер у небі,
      Мов щось посеред степу розгляда.
      Ота́ман зупинитись передав,
      Адже почути голос степу треба.
      На землю ліг, прислухався. Так-так,
      Загін…Татари. Із десяток, може.
      Спокійно їдуть, степу не сторожать.
      Занадто самовпевнені, однак.
      - Туди, у балку! Будемо чекать!
      Засіли в балці і коней поклали
      Аби татари здалеку не взнали,
      А то скоренько кинуться тікать.
      Татари усе ближче на шляху,
      Спокійно їдуть, може, задрімали.
      І тут козаки коршунами впали,
      На здобич сподіваючись легку.
      Поки татари кинулись, уже
      Їх половина на землі лежала,
      Встромили в їхнє тіло стріли жала.
      Когось уже прирізали ножем.
      - Мурзу живим! –ще крикнув отаман, -
      Побачивши в багатому наряді.
      Хоч троє ще стояли на заваді
      Та скоро впали від смертельних ран.
      Мурза ж шалено шаблею махав,
      Ще сподівався, що у степ прорветься,
      Там за бахматом хіба хто вженеться?!
      Та доля йому видалась лиха.
      Бо ж отаман з ним гратися не став,
      Махнув раз-вдруге – шабля й полетіла.
      А козаки із двох боків вхопили
      І третій хутко руки пов’язав.
      - Хто ти такий? Куди тримаєш путь?
      Але мурза лиш позира сердито.
      - Беріть його, бігом на Січ летіте!
      Багато знає, клятий, може буть.

      Мурзу на Січ скоренько привезли,
      До кошового привели. Питає
      Ота́ман: - Хто в нас по-татарськи знає,
      Щоб розпитати ми його могли?
      І тут татарин посміхнувся враз:
      - Товмач не треба. Знаю вашу мову,
      Тут українська – половина крові,
      У мене мама родом із Черкас.
      - То ти мурза? - Так, батько мій мурза,
      Тож спадкоємець я його законний,
      Його аулів і отар, і коней.
      Він заплатив би викуп, якби взнав.
      - Про викуп потім. Ти розповідай,
      Куди ти шлях оце тримав і звідки?
      Чи не послали часом у розві́дку,
      Аби орду привести у наш край?
      - Так, я іду попереду орди.
      Девлет-Гірей з Московії вертає.
      Та здобичі, ясиру стільки має,
      Що не заверне, вір мені, сюди.
      - Ми краєм вуха чули про похід,
      Але ж ти набагато більше знаєш.
      Умова: ти нам все розповідаєш
      Й про викуп турбуватися не слід.
      - Що ж, коли ваша ласка – розповім.
      Хоч батько буде, думаю, сердитий,
      Коли не зможе викуп заплатити.
      Він же якраз гордитись має тим…
      Тож про похід. Московія тепер
      Лежить в руїнах. А Москва згоріла.
      Вона на гнів Аллаха заслужила,
      Цар їхній надто голову задер.
      Відколи вже московськії князі
      Клялися хану кримському служити,
      «Упоминки» за кожен рік платити
      Й платили, хоч були від того злі.
      А, коли ні, то Крим ішов в похід,
      І брав усе, чим має володіти.
      Не звикли ми чекати і сидіти,
      Бо ж нам належить навколишній світ…-
      Сказавши те, замовк на мить мурза
      Та скоса позирнув на кошового,
      Чи часом не розсердився на нього
      За ті слова, що тільки-но сказав.
      Та в того лиш цікавість у очах.
      Отож продовжив: - Та із тих часів,
      Як цар Іван на трон московський сів,
      Москва забула перед ханом страх.
      Іван посмів царем себе назвати,
      Хоч лиш слуга Великого царя! –
      Аж гнівно очі у мурзи горять,-
      Та за таке слід голову стинати!
      Повіривши, що сил в достатку є,
      Москва Казань спочатку підкорила,
      Аджитархан по тому захопила.
      Крим повернути пробував своє,
      Але невдало. К’об не козаки,
      Що з Вишневецьким прибули під місто,
      Воно було б тепер татарським, звісно.
      А так…Іще московським є поки.
      Девлет-Гірей же зовсім не із тих,
      Хто кривди всякі ворогу прощає.
      По двох роках орду свою збирає
      Здійснити у Московію набіг.
      Взяв лише кінних, інших і не брав,
      Не тяг гармату також за собою.
      Пройтися по окраїнах ордою
      Хутенько, щоб «упоминки» зібрав.
      Хоч знали ми – Московія слабка,
      Вона там десь зі свеями воює,
      А сам Іван в Московії лютує,
      Боярська кров тече, немов ріка.
      Гасають там опричники лихі,
      Які країну у страху тримають,
      Мов від шайтана злую силу мають.
      Ми теж були в полоні тих страхів.
      Тож думали «україни» пройти
      Та здобичі, ясиру назбирати
      Й назад з тією здобиччю вертати.
      Для тої невеликої мети
      Взяв хан лиш сорок тисяч із собою.
      І лише кінних, щоб швидкими буть.
      Міста і не збирався хан здобуть
      Та й з військом не ладнався він до бою.
      Узяв Девлет і двох синів своїх –
      Мехмеда і Аділя – треба вчитись,
      Як саме вміло з московітом битись.
      Можливо, ханом стане хтось із них?!
      У кінці квітня вирушили ми –
      Татари кримські та іще ногаї.
      Якраз шляхи під сонцем висихають,
      Щоб у багні не грузли ми кіньми.
      Та плани всі змінилися ураз,
      Коли вже у Московію вступили.
      Дворян в полон десь кілька захопили,
      Які казали, що ішли до нас,
      Адже царя боялися свого,
      Який готовий всіх звести зі світу.
      Але вони хотіли дуже жити,
      Тож продали всі гамузом його.
      Сказали, де війська його стоять
      І як їх можна обійти із тилу.
      Самі ж орду провести попросили.
      Як можна було шанс такий втрачать?
      Отож орда на захід повернула,
      Ріку Оку в верхів’ях перейшла,
      Війська московські з тилу обійшла,
      Вони якраз під Серпуховом бу́ли.
      Чекали нас…не з тої сторони.
      Провідники ледь військо те узнали,
      Від страху усі тут же задрижали:
      - Опричники! Рятуйте! То вони!
      Опричники чи ні – нам все одно.
      Орда миттєво в лаву розгорнулась,
      Земля від її тупоту здригнулась.
      Страшним то стало московітам сном.
      Опричники, почувши лише нас,
      На коней своїх миттю похапались
      І, не прийнявши бою, геть помчались.
      Лиш озирались злякано щораз.
      Догнати їх ми так і не змогли.
      У них же коні ситі, відпочилі,
      А наші із дороги уже в милі.
      Тож ми слідом і на Москву пішли.
      На другий день побачили Москву.
      Не поспішали місто штурмувати,
      Бо ж може війська бути там багато,
      Дивись, іще й ополчення зізвуть.
      Наш стан аж під Коломенським стояв.
      Уся Москва за стінами сховалась.
      Там, видно, сила чимала збиралась –
      І військо, і народ, що утікав.
      Та військо не спішило виступать,
      Чи то хотіло нас зі стін зустріти,
      Щоб якнайбільше шкоди нам зробити.
      Хоч ми й не мали чим їх штурмувать.
      Урешті Бєльский виступив-таки
      Супроти нас з загонами своїми.
      Але ми швидко розібрались з ними,
      Нам’яли, як говориться, боки.
      Сам Бєльський був поранений в бою
      І наказав до міста відступати.
      Ми вже не стали вслід за ними гнати.
      Хай ще раз вийдуть, спробують, поб’ють.
      Вже через перебіжчиків до нас
      Дійшло, що цар, утікши зі столиці,
      В Ростові став з синами хорониться.
      А у Москві люднішає весь час.
      У роздумах, як далі поступать,
      Хан повелів двір царський підпалити
      В Коломенському. На порозі літа
      Усе сухе, недовго і палать.
      На другий день стріляти повелів
      Запаленими стрілами по місту,
      Не знаючи Аллаха волю, звісно.
      Ледь загорілось, вітер налетів
      Такий страшний, що полум’я підняв
      Й погнав на стіни, далі поза стіни.
      І у вогні отому усе гине.
      Аллах Москву, мабуть, за щось карав.
      Горіло все, народ мерщій тікав,
      Подавсь на північ, вирватися з міста,
      Хто в річку кинувсь, намагався плисти,
      Але вогонь, немов скажений мчав.
      А люди купчились біля воріт,
      Дорогу собі з міста пробивали.
      Хоча навколо все уже палало,
      Кіптява, дим закрили увесь світ.
      В вогні, диму і гинули вони,
      Ба, навіть річка не порятувала.
      Їх тьма умить на вулицях вмирала
      І вже ніхто не міг то зупинить.
      Із наших ті, хто здобичі шукав,
      Метнулись в місто, щось аби вхопити,
      Та мало хто з них повернувся звідти.
      Вогонь всіх без розбору пожирав.
      Хан на все те у відчаї дививсь,
      Не від жалю, що гине стільки люду.
      Злостився він, що здобичі не буде,
      Щоб цей похід, урешті, окупивсь.
      Хоч я вважаю, що оте кубло,
      Де боягузи й брехуни засіли,
      Що до слабкого користають силу,
      Давно спалити треба вже було.
      Вогонь тим часом до Кремля добіг
      І через стіни кам’яні метнувся,
      Вхопився за дахи і не спіткнувся,
      Спалити все, що дерев’яне встиг.
      Тут порох вибухати розпочав,
      Який лежав у погребах кремлівських
      І Китай-місто спалахнуло близьке.
      Собори, церкви, кожен дім палав.
      І гоготіння дикого вогню
      Зливалося із криками людськими.
      Лиш чорний дим над згарищами тими,
      Неначе ніч спустилася по дню.
      За три години міста не було.
      Лиш дим і сморід, тисячі загиблих.
      Поплавилось і золото, і срібло,
      Коли воно у когось і було.
      Та що там срібло – дзвони потекли,
      Прути залізні плавилися, як в печі,
      Що говорити вже про інші речі.
      Від згарища ми трохи відійшли
      Аби усім не дихати отим,
      Що від Москви лише і залишилось.
      Із неї вже нічого не хотілось.
      Хан повелів цареві відвезти
      Послання: «Я Москву твою спалив –
      То за Казань, Аджитархан помстився.
      Твій стольний град на прах перетворився.
      Шукав тебе, бо голову хотів.
      Та ти утік. Що ж величчю хваливсь,
      Коли , насправді, мужності не маєш
      І про державу власную не дбаєш?
      Я був тут і на неї подививсь.
      Тож повернусь, як клятви не даси,
      Що будеш знову, як і перш, служити…
      Не думай мого посланця убити,
      Бо тоді краще скору смерть проси».
      Ще й ніж брудний та гострий передав.
      Як мужності боротися не стало,
      Хай візьме того гострого кинджала,
      Щоб не соромивсь й горло перетяв.
      Що відповів був цар йому на то,
      Того не знаю. Батько дав наказа,
      Щоб я до Криму повертавсь одразу.
      В нас не перечить батькові ніхто.
      - А як же хан? Куди зібрався йти?
      Чи в наші землі не поверне часом?
      Бо знаю, до земель ви наших ласі,
      Тут здобич завше зможете знайти.
      - Девлет-Гірей тепер вже Тахт Алган –
      Це той, який столиці здобуває.
      Світ правовірний ним гордитись має,
      Аллаху найвірніший він слуга.
      Ні, в землі ваші він не буде йти,
      Бо повернув у сторону Рязані.
      Там землі ще незаймані,незнані,
      Там можна гарно здобичі знайти.
      Там, думаю, ясиру буде мать
      І здобичі усякої багато.
      Чого йому у землях цих шукати?
      Через ногаї буде шлях тримать.
      - Що ж, коли правду мовив, відпущу,
      Як обіцяв. Я слово звик тримати.
      Та знай, коли надумав набрехати,
      Знайду й неправди тої не спущу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    213. * * *
      Літній вечір. Десь у гаї
      Соловей уже співає.
      Жаби на ставу скрекочуть
      Зустрічальну пісню ночі.
      Місяць викотив кружало.
      Лізти вгору сил замало
      І лежить собі на хаті.
      А мені уже час спати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    214. Із "Історії" Карамзіна
      «…Під час княжіння Калити Івана,
      Москва два рази вигоряла вщент,
      Раз ледь не змило всю її дощем –
      Вода знесла будинки і паркани.
      А ще був голод в ці дванадцять літ.
      Та піддані жалітися не сміли
      І славили його, й боготворили…»
      Такий от дикий московітський світ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    215. Як москалі Крим повоєнний піднімали.
      1
      Війна пройшлася Кримом кілька раз.
      То увірвались німці, наступали,
      То ми десантом їх від Керчі гнали,
      То вони знову розгромили нас,
      А потім й Севастополь узяли
      І майже вщент все місто зруйнували.
      А потім знову наші наступали,
      Поки увесь очистити змогли.
      При тім народу стільки полягло:
      І тих, які десь на фронтах пропали,
      І тих, що просто під коток попали
      Війни, якій усе одно було,
      Чи мирний ти, чи з зброєю в руках.
      Бо жертв своїх війна не розрізняє,
      І мирних, і військових забирає.
      Та, мабуть, мирних ще скоріш шука.
      А тут іще не скінчилась війна,
      Як Сталін тих карати заходився,
      Хто, як йому здавалось – провинився –
      Співпрацював із німцем. Та вина
      Не на людей окремих покладалась,
      А на народи. Першими татар
      Узявсь депортувати «новий цар»
      Так, що в Криму нікого не зосталось.
      А далі за вірмен, болгар узявся,
      За греків, турків і румун, циган.
      НКВС виконувало план,
      Ніхто в Криму із «винних» не сховався.
      Про німців, італійців я мовчу,
      Їх в сорок першім ще депортували,
      Вони ще й гадки зрадити не мали
      Та Сталін, наче їх думки відчув.
      Лежать в руїнах села і міста,
      Всі бур’яном поля позаростали.
      Ще й техніку розбиту не прибрали
      Так і ржавіє на дорогах та.
      Але на все те рук не вистача.
      В містах простіше, там життя ще тліє,
      А в селах степових лиш вітер віє
      Та сови перелякано кричать.
      Щоб врешті край той мертвий відродить,
      Надумав Сталін із російських отчин
      У Крим привезти тисячі «охочих»,
      І Крим російським взагалі зробить.
      І сотні вербувальників метких
      Роз’їхались по півночі й по Волзі,
      Куди війна не завітала досі,
      Аби до Криму закликати всіх.

      2
      Село Прорєха у Поволжі десь.
      Село звичайне, там таких багато,
      Стоять як на белебені три хати
      І дах у всіх аж похилився весь.
      А ні парканів біля, ні хлівів.
      Бур’ян у пояс, нікому скосити.
      Давно уже життя скінчилось сите,
      Коли колгоспи Сталін тут завів.
      Всіх, хто трудився – куркулем назвав,
      Кого в Сибір із сім’ями відправив,
      А кому кулю та й по всьому справа.
      Найбільший ледар головою став.
      Усю худобу вивели давно,
      Ще як в колгосп її позабирали,
      Від голоду вона там вся і впала.
      Не так то легко керувать воно.
      Грошей ніхто не бачив у селі,
      Лиш трудодні, як вийдеш на роботу.
      Кому ж задарма працювать охота,
      То ж лише відбували взагалі.
      Але з села нема куди іти,
      Хіба до війська. Паспорта немає,
      Без паспорта міліція впіймає
      То й до Сибіру можуть упекти.
      Одна надія лиш на самогон.
      «Казьонки» ж бо давно ніхто не бачив.
      Напився і життя світліє, наче.
      Всі гнали( хоч боялися) його.
      Так день по дні і рухалось життя –
      Запой – похмілля, деколи робота.
      Про завтра знати не було охоти,
      Тут день хоча б прожити до пуття.
      І от прибув вербовщик у село,
      Почав усіх запрошувать до Криму,
      Намалював їм райськую картину,
      Розказував чого і не було.
      Що то курорт,лиш спи-відпочивай,
      Сади і море, гори – рай, неначе.
      Хоч сам він Криму того і не бачив,
      А лише чув, що то чудовий край.
      Так розписав, що й сам повірив в те,
      Що він людей до раю закликає.
      А люд про Крим уявлення не має,
      Але ж чутки доходили, проте,
      Про Крим отой. І гарні все чутки.
      Отож народ одразу підхопився
      І їхати до Криму зголосився.
      Всіх записав вербовщик той меткий.
      Тут людям, наче ж нічого втрачать,
      А там чекають гори золотії,
      Молочні ріки, про які лиш мріють.
      І, головне – не треба працювать.

      3
      В «теплушках», у Криму вже на возах,
      Їх привезли й лишили серед степу.
      Чуби куйовдив вітерець їм теплий,
      Хоч нещодавно і пройшла гроза
      Та степ сухий, потрісканий стояв.
      Ніде навкруг ні озерця, ні річки
      Аби хоча б напитися водички.
      Лише бур’ян у полі проростав,
      Що вже давно покинуте було.
      Хатки стояли кинуті татарські.
      Мов прибули в якесь мертве царство.
      І це все називається село?
      А жити ж як, коли нема води?
      В них дома там дощів іде багато,
      А тут ще землю треба поливати.
      Та кому треба зайві ці труди?!
      Ще де її і взяти – воду ту?
      А у хатах холодних чим топити,
      Коли навколо лиш трава і квіти?
      З дерев – одне, напевно на версту.
      А вже куди вертатися – нема.
      Самі на авантюру зголосились.
      Можливо, зразу з горя б і напились
      Та і півлітри вже ніхто не мав.
      А тут її із чого наженеш?
      Єдина радість – і тії не стало.
      Сердиті на дорогу поглядали
      Та лише степ один кругом без меж.
      Так серед степу й гибіли вони,
      Злі на весь світ, на Сталіна, на владу.
      В хатках татарських ледь навели ладу,
      Не побілили, навіть і стіни,
      Хоча в татар все чинненько було,
      Вони в порядку в хаті все тримали.
      Та москалі все скоро поламали –
      Чи то безрукі, чи комусь назло.
      Хати так і зостались в бур’янах,
      Ходили зрідка працювати в полі,
      Не наїдалися ніколи вволю
      І лише мрія теплилась одна –
      Назад вернутись в свій «домашній рай»,
      Де усе звичне і усе знайоме.
      Хай стара хата, крита під солому,
      Нехай курна, але своя і край.
      Там все з землі само собі росте
      Не треба працювати до утоми.
      Отож у мріях лиш одне – додому!
      В життя, хоча і бідне та просте.
      Таких у Крим багато навезли,
      Які не те, щоб щось відбудувати,
      Не знали, як тут можна виживати.
      Бо й не хотіли того й не могли.
      А тут чутки зненацька поповзли,
      Не знати, хто про те вже постарався:
      Хрущов по Криму їздити зібрався…
      Хоча б йому пожа́лілись були.

      4
      Здіймався шляхом жовто-сірий пил.
      Ой, нелегкі гірські дороги Криму,
      Долали ледве їх старенькі ЗІМи,
      Здавалося, повзли з останніх сил.
      Та ось уже спустились на плато,
      А далі в степ. Хрущов дивився з сумом,
      Про щось своє, мабуть, недобре думав.
      Тих дум його не перервав ніхто.
      Було від чого сумувать йому.
      Вже десять років, як війна минула,
      А тут, немов це тільки вчора було.
      Лише на узбережжі у Криму,
      Якось ще трохи теплилось життя.
      А далі геть розбиті вже дороги,
      Пусті аули, навкруги нікого,
      Нема кого й спитати до пуття.
      А на плато, неначе йде війна,
      Стоїть розбита техніка, ржавіє,
      У бур’янах голодний вітер віє,
      А ті стоять високі, як стіна.
      Суха земля потріскалася скрізь.
      З палацу хана у Бахчисараї
      Одні руїни. І фонтан не грає,
      Й заплакати немає в нього сліз.
      Та ще й тупезний перший секретар,
      Що стрів і супроводжує в дорозі.
      Він ферми, навіть, відрізнить не в змозі.
      Тож тліє в грудях у Хрущова жар
      І сумнівів,і злості, і тривоги.
      Іще не знає, як з цим далі буть,
      Ще хоче думку у Москві почуть…
      Аж тут юрба стоїть серед дороги.
      Спинились ЗІМи. І юрби стоїть,
      Мовчить, неначе перших слів чекає.
      І не чіпа, але і не пускає.
      Хрущов теж вийшов, дивиться, мовчить.
      І тут з юрби питання кинув хтось,
      Та другий, третій…Далі почалося.
      Юрма заголосила стоголосо,
      І спробуй з того розібрати щось.
      Кому про їжу, кому про житло,
      Комусь болить, де ділась допомога,
      Бо ж обіцяли – не дали нічого.
      Про воду, бо ж її тут не було.
      Про те, як важко жити, про біду.
      «Картопля не росте, капуста в’яне!»
      «Клопи заїли!..» - геть уже погано.
      Жаліються і, наче чогось ждуть.
      І, доки у юрбі всі говорили.
      Хрущов на них зневажливо глядів:
      - Чого ж усі поїхали тоді?
      І видихнув весь натовп: - Обдурили!..
      Після таких от зустрічей, а їх
      Було багато – тиша у машині.
      Реве двигун, шурхочуть шляхом шини.
      Хрущов сидить в полоні дум своїх.
      «Як можна швидко Крим відбудувать?
      Татар не можна, звісно повернути.
      Про росіян теж можна вже забути.
      А, може… Україні передать?
      Їм воно ближче і вони такі –
      Як візьмуться гуртом – то відбудують.
      Лиш українці Крим і порятують.
      Ось відповідь на роздуми гіркі».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    216. * * *
      Пожовтіли каштани, хоч не осінь іще.
      Небо не поливає безкінечним дощем.
      Вітер лютий північний поки не доліта.
      То чого ж ви, каштани, пожовтіли отак?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    217. * * *
      Ой, ловила витрішки дівка на базарі,
      А у неї з кошика гроші потягли.
      - Ви куди дивилися, мої очі карі?
      Як же це ви злодія вгледіть не змогли?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    218. Похід Мініха в Крим в 1736 році
      1
      Зажурилась, заплакала Україна-мати,
      Заповзялись москалики з турком воювати.
      Захотіли москалики Кримом володіти,
      Кораблями Чорним морем, як своїм ходити.
      Захотіти захотіли, військо спорядили,
      Молоденьких українців в рекрути забрили,
      Дали зброю, відправили той Крим воювати,
      За москальські забаганки у степах вмирати.
      Ще й свого нагнали війська повну Україну,
      А те військо годувати хтось-таки повинен.
      Обібрали, наче липку і міста, і села,
      Тож зробилась Україна зовсім невесела.
      Пішли хлопці-українці у Крим воювати,
      Не зосталось кому, навіть, поля обробляти.
      Нема кому обробляти та й чим засівати,
      Бо геть все повигрібали москалі прокляті.
      Відібрали в люду коней, волів відібрали,
      Хоч беріть жінки самі та й тягніть полем рало.
      Зажурилась Україна – комусь воювати,
      А другому в містах, селах з голоду вмирати.
      А все через московітів, що, як малі діти,
      Без війни й одного року не можуть всиді́ти.

      2
      Наставили москалики фортець над річками
      (Українськими, щоправда, ставились руками),
      Хай татар на Україну вони не пускають.
      Тільки ж користі від того усього немає.
      Москалі зі стін високих татар виглядають,
      А ті поміж ті фортеці все’дно проникають.
      Сидять собі москалики у своїх фортецях,
      А орда тим часом краєм, як мітла мететься.
      Вимітає усе чисто, що потрапить в руки.
      А для люду – кого в ясир, кому смертні муки.
      Пограбують край дощенту, ясиру нав’яжуть,
      А москалям тільки спину у степу покажуть.
      Ото тільки і надії – козаки вернулись,
      Що багато літ в Олешках до Дніпра горнулись.
      Від Петра, що геть сказився, до татар втікали,
      Бо москалі без розбору голови рубали.
      А тепер, як знадобилось з турком воювати,
      Узялися москалики назад усіх звати.
      Збудували на Підпільній Нову Січ для себе,
      Отримали навкруг землі на свої потреби.

      3
      Виїхали козаченьки у степ погуляти,
      Подивитись чи не пхнеться де орда проклята.
      Уже осінь наступила, жовтень розпочався,
      Висох степ, куди не глянеш – сухостій здіймався.
      Орді саме час збиратись, бо ж хліба зібрали,
      Від осіннього набігу більше зиску мали.
      Бачать, курява над степом велика знялася,
      Чи то часом не татарська орда піднялася?
      Не вона то суне шляхом, здобичі шукає?
      Придивились, аж то руське військо виступає.
      - Куди, браття-соколики простуєте шляхом?
      - Ідьом в Крим на басурманов! Смешаєм іх с прахом.
      - Чи не пізно ви зібрались? Зима ж бо на носі?
      - Да ми, братци, за трі дня іх орду в морє сбросим!
      Почухали потилиці козаки від того:
      - А чи ж взяли хліба, харчу собі у дорогу?
      - На трі дня всего узялі. А там Бог поможет.
      У Криму єди в достаткє да і води тоже.
      І не стали питатися козаченьки більше,
      Бо ж московським генералам, напевно, видніше.

      4
      Йшли москалики до Криму, степом простували,
      Де які річки стрічали, воду випивали.
      Вже і харчу не лишилось, трави малувато,
      Уже нічим і худобу війську годувати.
      А орда ще й траву палить, чорним степ зробився.
      Генерал рахує втрати, хоч іще й не бився.
      А з тринадцятого жовтня вдарили морози,
      Замерзали на холоднім вітрі, навіть сльози.
      Вітер холодом повіяв, діставав до тіла.
      А погрітись при багаттях к’оби й захотіли
      Так де ж тут дрівець узяти, як дерев немає.
      А навколо степи льодом зима укриває.
      То хоч трохи трави було коней годувати,
      А тепер як із-під льоду її діставати?
      Стала гинути худоба – і воли, і коні.
      Бредуть степом москалики, наче мухи сонні.
      Дійшли вони до урочища – Гіркі Води зветься
      І вже далі уперед їм ніяк не ідеться.
      Збились в купи москалики, стоять невеселі,
      Завели їх командири в крижану пустелю.
      Тож зібрав тоді Лєонтьєв своїх командирів
      І сказав їм хоч і гірко, тим не менше щиро:
      - Треба було нам слухати козацькі поради,
      Вони ж степ цей добре знають, усі його вади.
      А так згинуло без бою четверть війська всього,
      Та і стільки ж і худоби втратили до того.
      Доведеться повертатись назад в Україну,
      А то ще тут пару днів і усі ми загинем.
      Побрели назад москалики, не бачивши Криму,
      Тільки ворон чорні зграї кружляли над ними.

      5
      Зібрав Мініх в Царичанці воєнну нараду
      Та туди не генералів покликав парадних.
      Позвав славних запорожців старшину козацьку:
      - Как же овладєть нам Кримом подскажитє, братци?!
      Задумались запорожці, як правду казати,
      То дарма з таким от військом в Криму воювати.
      Тої ради Мініх, мабуть, й слухати не схоче.
      Тож рішили не казати йому правди в очі.
      Лиш сказали: краще вийти десятого квітня –
      Вже морози відступають, ще не спека літня.
      І трава вже підніметься, і води доволі,
      Тож не мучитиме спрага у чистому полі.
      Ще й траву зелену в полі підпалити годі,
      А вона, ой пригодиться худобі в поході.
      Іти треба від Орелі над Дніпром-рікою,
      Там уже проблем не буде точно із водою.
      А тоді уже й до Криму рукою подати,
      Воно, звісно, що татари будуть зустрічати
      Військо біля Перекопу. Та де така сила,
      Щоб фельдмаршала такого була зупинила.
      Підлестились до Мініха, а як же без того,
      Бо ж багато чим козацтво залежить від нього.
      Ще сказали: в Криму гарний урожай зібрали,
      Отож з їжею для війська проблем би не мали.
      Послухався Мініх ради, велів готуватись
      До походу. Запорожцям теж велів збиратись.

      6
      Ледве сонечко пригріло, трава піднялася,
      Як кампанія московська у Крим почалася.
      Посунуло військо степом, мов змія велика,
      Витоптує буйні трави, висушує ріки.
      Попереду запорожці на кониках грають,
      Вони сліди ординськії у полі шукають.
      Як малу орду знаходять, мають бити змогу,
      А велику – то вже військо кличуть на підмогу.
      Поки ще до Перекопу москалі дістались,
      Козаки уже Сивашем у Крим перебрались,
      Подивилися, чи військо татарське зібралось,
      Чи зустріти москаликів уже зготувалось.
      Хан зібрав велике військо біля Перекопу.
      Лиш з походу повернувся, а тут такий клопіт.
      Турки з персом воювали та й хана позвали.
      Та йому не до Кавказу, як така навала.
      Стали військом московіти перед самим ровом.
      І не думали, що може буть таким здоровим.
      Тим не менше Мініх хану петицію пише,
      Щоб той з Криму забирався, Росії залишив.
      Хан лиш плюнув на цидулку – чого мав здаватись.
      Тоді Мініх вже до бою велів готуватись.
      І полізли москалики через рів глибокий,
      І подерлись москалики на вал на високий.
      Одні татар відганяють, із мушкетів палять,
      Другі уже зі списами на тім боці валять.
      Поки тая веремія, москалики бачать,
      А козаки уже кіньми на тім боці скачуть.
      Налетіли на орду ту, її відігнали,
      Щоб москалики спокійно той рів подолали.
      А над ровом стоять башти, там турки засіли.
      Та їх скоро москалики усі захопили.
      Одних турок перебили, інших – полонили,
      Врешті в самім Перекопі військо оточили.
      Турки спершу відбивались, а потім здалися,
      Білі прапори на вежах скоро піднялися.
      І тепер вже в Перекопі москалики стали,
      А все військо московськеє далі почвалало.
      Ідуть степом москалики, ще поки радіють,
      Іще орду подолати генерали мріють.
      Попереду запорожці й московські гусари
      Виглядають – де ж поділись прокляті татари.
      Врешті на ріці Самарчик зустрілись з ордою -
      Нуреддін-султан із військом готовий до бою.
      Завертілась серед степу бою веремія,
      Наскакує орда люто – нічого не вдіє.
      Вміють битись козаченьки, а з ними й гусари,
      Розлетілися, урешті по степу татари,
      Як упав посеред бою бунчук Нуреддіна,
      Зосталася вкрита трупом річкова долина.
      Підібрали козаченьки бунчук з булавою
      І прапором Нуреддіна на тім полі бою
      Та й відвезли до Мініха трофейні клейноди.
      Завдали орді татарській великої шкоди.
      Та не так уже і гарно в москалів складалось,
      Недалеко Перекопу військо і дісталось.
      Стали, взялись рахувати свого провіанту,
      Виявилось, що лишилось його небагато.
      Надто довго уже військо було у поході,
      Тож харчів не залишилось, випили всю воду.
      Зібралися генерали – як його вчиняти –
      Чи іти походом далі, чи назад вертати?
      Порадились-порадились та і порішили
      Аби далі від Козлова вони не ходили.
      Надумали Козлов взяти та й назад вертати…
      Послав Мініх ще Лєонтьєва Кінбурн здобувати.
      Дав і йому запорожців, бо ж без них нікуди –
      Знову військо все загубить й Кінбурн не здобуде.
      Козакам, що залишились, виділив гармати
      Та й направив попереду Козлов здобувати.
      Самі ж слідом посунули – голодні і спраглі,
      Хоча б чимось розжитися у Козлові прагли.
      Запорожці не дрімали, до міста помчали…
      Але там уже нікого з татар не застали.
      Дременули всі татари, полишили місто.
      Дещо встигли підпалити, хоч і не все, звісно.
      Так втікали, що не встигли і добро забрати,
      Тож лишилося у місті і харчів багато,
      І свинцю, що залишили, стачило на військо.
      Тож недарма запорожці захопили місто.
      Ще й по селах, по аулах хутенько промчали,
      То отари чималенькі до міста пригнали.
      А вже всякої дрібноти – посуду, тканини
      Нахапалися солдати – буде для родини.
      Звеселіли генерали – що ж тепер вертати?
      Зголосились на столицю ханську виступати.
      Почухали запорожці свої старі рани,
      Як почули про москальські стратегічні плани.
      Посміялися із того – свою справу знали,
      Бо не раз уже з ордою в полі воювали.
      Щоб орду оту розбити, щоб її здолати,
      Її спробувати треба в полі ще впіймати.
      Налетить, не знати й звідки, ударить, відскочить.
      Таке враження, що в пастку заманити хоче.
      Треба дуже добре знати хитрощі татарські,
      Щоб не втрапити раптово в оту їхню пастку.
      Підказали б генералам – хто ж слухати буде,
      Коли мріють вже про славу й ордени на груди.
      Наказали генерали – то треба робити.
      Козакові ж не звикати орду в полі бити.

      7
      Суне степом грізне військо, стислось між возами,
      Бо снують навкруг татари і з боків, і прямо.
      Не дають і крок ступити з табору отого.
      Нападають, не лишають у живих нікого.
      Харчів війську запаслися, а як же худоба?
      У татар вона пасеться скрізь сама по со́бі.
      Навкруги трави достатньо, а спробуй дістати,
      Як орда так і чатує аби нападати.
      Ото те, що між возами, пощипа й раденька,
      Тож зовсім уже охляла, зробилась худенька.
      Між возів та між рогаток військо йшло повільно,
      Бо татари докучали дуже-дуже сильно.
      Спека, спрага, харч поганий страждань добавляли,
      А татари, наче зграї навкруги кружляли,
      Виглядали, коли можна в табір увірватись
      Та зрубати якнайбільше голів постаратись.
      А, заледве тільки військо стане в оборону,
      У момент один зникають татарські загони.
      Упіймати їх – те ж саме, що й вітра у полі.
      Залишалось нарікати на примхливу долю.
      Тим не менше, хоч поволі – все ближче столиця.
      Невже тут хан не захоче з москалями биться?
      В середині червня, врешті, підійшли до міста,
      Величезне військо ханське побачили, звісно.
      Не лише татари, й турки під містом зібрались,
      Зупинити орду оту руську намагались.
      Мусив хан тут в бій вступити, бо ж соромно буде,
      Коли військо те столицю без бою здобуде.
      Хоч і билися відважно турки і татари,
      Та, коли з гармат, мушкетів раптом ворог вдарив,
      То не втримались татари, стрій умить розпався.
      Повернув хан коня свого, у гори подався.
      Ввійшли до Бахчисараю москалі завзято,
      Стольний град чужий не кожен день вдається брати.
      Налетіли, розхапали, що лиш втрапить в очі,
      Кожен не солдатом бідним повернутись хоче.
      Мініх вже сидить і пише реляції горді,
      Про те, як він героїчно вівся у поході.
      Звоював імператриці велику державу,
      Що буде тепер належати Росії по праву.
      Писав, строчив реляції, не подумав, навіть,
      Як усі ті реляції в Петербург доправить.
      Бо ж татари геть обсіли їх в Бахчисараї,
      І нікого поза місто вони не пускають.
      Лиш великі сили можуть хоч кудись пробитись.
      А солдатам же наїстись треба і напитись?
      А худобу годувати? А тут ще й холера,
      Косить сотнями солдатів ота ненажера.
      Послав військо в Ак-Мечеті харчів роздобути,
      То ледве йому удалося назад повернути.
      Сидить він в Бахчисараї – переможець, наче,
      Та від дум сумних, тривожних заледве не плаче.
      Як собака, що вхопила здоровенну кістку,
      Та застрягла у горлянці, що не дає їсти.
      Чи то ще на дурну мавпу, мабуть, дуже схожий,
      Що вхопила горіх в дуплі й витягти не може.
      Ще збирався і на Кафу походом сходити,
      Тут хоча б в Бахчисараї зміг пересидіти.
      Спека, голод допікає – на татар сердитий,
      Заманили його в пастку, як би відомстити.
      Позвав якось офіцера Манштейна до себе.
      Тобі, каже палац ханський змалювати треба.
      За два дні усе змалюєш та усе опишеш
      А тоді лиш головешки від нього залишиш.
      - Та ж краса?!. – У нас немає і у них не буде.
      Вони нашої гостини повік не забудуть.
      Палав довго палац ханський у Бахчисараї,
      А у ньому всі архіви, всі книги палають.
      Спалив Мініх історію цілого народу.
      Коли йому не належить – того і не шкода.
      Сказав потім, що солдати занадто озлились,
      Цигарки кидали всюди, воно й загорілось.
      Просидівши, як собака на цепку у буді,
      Рішив Мініх: в Україну повертатись буде.
      Іде військо битим шляхом, іде-відступає,
      А татари, наче хмара, його проводжають.
      Спершу думали – на Кафу буде простувати,
      Стали скрізь траву палити, усе руйнувати.
      Коли ж бачать, що вертає той до Перекопу,
      То ще довго проводжали, завдаючи клопіт.
      Загубив третину війська Мініх у поході,
      Завдав Криму і татарам чималої шкоди.
      Та чого досяг? Нічого не мав в результаті.
      Чого було і ходити – можна запитати.
      На папері він, звичайно, розписав все гарно
      Про великі перемоги, хоча і примарні.
      Про заслуги перед троном, про свої удачі,
      Хоч москаль ще довго після Криму не побачив.
      Запорожці після того довго жартували,
      Як у Криму москалики облизня впіймали.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    219. * * *
      А на вечірній зорі,
      Нехай снують комарі,
      Я посиджу на дворі
      Попід горіхом.
      Фіалки цвіт аж п’янить.
      Вода з труби жебонить.
      Собака гавкне й за мить
      Вже знову тихо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    220. * * *
      А в степу долина,
      У степу широка.
      Проводжає сина
      Мати одинока.
      Проводжає сина
      У похід далекий.
      А на Україну
      Вже летять лелеки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    221. Дума про похід гетьмана Михайла Дорошенка в Крим в 1628 році
      Степ ще вдосвіта прокинувсь і тепер не спить,
      Виглядає, що ж там шляхом суне, гуркотить.
      А то військо запорозьке по шляху іде,
      Славний гетьман Дорошенко в Крим його веде.
      Не, як завше, щоб татарам добре чосу дать,
      Попалити міста їхні, бранців позвільнять.
      Іде, ханові у поміч військо те веде,
      Бо десь хан сидить в облозі, тую поміч жде.
      Їде гетьман, задумався, мабуть, пригадав,
      Коли він Мехмед-Гірею в союзники став.
      А було то уже років, мабуть, з п’ять тому,
      Колотнеча почалася тоді у Криму.
      Помер хан старий, на троні Мехмед сісти мав.
      Та турецького султана він не влаштував,
      Бо був надто самостійний, то ж султан велів
      Аби трон в Бахчисараї Джанібек посів.
      Джанібеку ж на підмогу яничарів дав
      І до Кафи кораблями військо те послав.
      У Мехмеда війська досить та ж кіннота все,
      Яничарський полк з мушкетів вмить його знесе.
      Хто зна, чим би все скінчилось та якраз тоді
      Поверталися козаки повз Крим по воді
      Із далекого походу, стали при Керчі,
      Відпочити, взяти воду собі та харчі.
      Хан би, може, військо кинув проти козаків
      Та був брат Шагін у нього. Той відговорив.
      Краще, каже позвем в поміч проти яничар…
      Привів Шагін козаченьків в Карасубазар,
      Де стояли вже татари. Стали козаки
      Поряд, з ким ворогували вже віки й віки.
      Аби разом зустрічати спільних ворогів.
      Скоро з військом яничарським й Джанібек наспів.
      Думав, справиться хутенько із ордою він
      Та ударили козаки, цілячись з колін,
      Закрутилась веремія, кинулась орда,
      Повтікали яничари, нема і сліда.
      Сам паша із Джанібеком в Кафу полетів
      Та хутенько на галеру турецькую сів,
      Щоб не втрапити у руки злючених татар.
      А були ж такі надії на тих яничар.
      Як султан про те дізнався, був страшенно злий,
      Але мусив примиритись до таких подій,
      Послав грамоту Мехмеду, що той справді хан,
      Хоч і далі сплітав сіті, лаштував обман.
      А козаки? Як героїв Крим їх проводжав,
      Щоб козаки не втомились, хан вози їм дав.
      Ще і золота та срібла не пожалкував
      Та приходити на службу знову закликав.
      А за рік на Запоріжжя знов прибув Шагін,
      Привіз договір союзний з козаками він.
      Та іще вози горілки, ласощів і вин
      І коштовностей – був славним Саадата син.
      Як послухали козаки Шагінову річ,
      Полетіли вгору шапки, згодилася Січ.
      Домовлялися в союзі далі разом жить,
      Спільно ворога стрічати, разом його бить.
      От і трапилась нагода. Клятий Кантемір
      По наказу Джанібека (а той до цих пір
      Не полишив ще бажання в Криму ханом стать)
      Привів орду білгородську на Крим воювать.
      Не було у хана сили той набіг відбить,
      В Чуфут-Кале у облозі довелось сидіть.
      Тож Шагін гінців поквапно до Січі прислав
      Аби гетьман Дорошенко в поміч поспішав.
      І веде козацьке військо Дорошенко в Крим,
      Розбудивши степ раненько поступом своїм.
      По дорозі завернули на Іслам-Кермень.
      Там османи сторожили і вночі, і вдень,
      Щоб козацтво не ходило морем у похід,
      Щоби, звісно не лякало весь османський світ.
      Зруйнували ту фортецю кляту на Дніпрі
      І при тому полк козацький, навіть не зопрів.
      Перебили всю залогу, узяли гармат.
      Тепер вільно повертатись зможуть і назад.
      А, тим часом проминули вже і Перекоп.
      Ішли табором похідним всю дорогу, щоб
      Не наскочили ногаї раптом звідусіль.
      Десь маячить попереду уже їхня ціль.
      За шість діб здолали, врешті весь татарський край,
      Ось уже перед очима і Бахчисарай.
      Невеличка річка Альма шлях перепиня,
      На тім боці Кантемір вже осідлав коня.
      А за ним вороже військо, як стіна стоїть,
      Вже готове козаченьків у шаблі зустріть.
      Козаків було не більше тисяч чотирьох,
      А татар на тому боці, наче то горох.
      Не злякались козаченьки, вдарили з гармат,
      Аж орда на тому боці подалась назад.
      Почалась кривава січа берегом ріки,
      Бо й ногаям відступати, наче не з руки.
      Та і славним козаченькам відступати зась.
      Тож страшенна колотнеча берегом знялась.
      То ногаї налітають, то козаки б’ють,
      Відпочити і на хвильку орді не дають.
      Врешті-таки подолали козаки орду,
      Не чекаючи, що в поміч мурзи підійдуть,
      Кинувсь Кантемір до Кафи, щоб сховатись там.
      Вийшов козаків стрічати Мехмед кримський сам.
      Та козакам то не в радість, всі сумні стоять,
      Зо дві сотні козаченьків вбитими лежать.
      Хоч побили козаченьки на полі орди,
      Не змогли порятувати гетьмана з біди.
      Знайшла його підла куля, груди пройняла,
      На скаку в бою спинила, із життя звела.
      Разом з ним колишній гетьман Голуб Оліфер,
      Перестрів у полі кулю, неживий тепер.
      Пожурилися козаки, як тепер бувать:
      Чи рушати слідом з ханом, чи назад вертать?
      Подумали, порішали – раз гетьман велів
      Іти хана рятувати – то для козаків
      Смерть нічого не міняє – значить, треба йти
      І уже до перемоги справу довести.
      Пішли степом козаченьки до Кафи тії
      Аби разом з ханським військом узяти її.
      Більше місяця під містом військо пробуло,
      Але взяти кляті стіни так і не змогло.
      Лише голови зложили сотні козаків
      В результаті відчайдушних і жарких боїв.
      А тут вістка долетіла – поміч шле султан
      Джанібекові до Кафи. Розлютився хан,
      Бо зненацька мурзи, беї кинули його,
      Подались до Джанібека – зрадника того.
      Залишивсь Мехмед з Шагіном серед козаків.
      Мусив Мехмед вгамувати свій, нарешті, гнів.
      Бо ж татари ополчились, ладні нападать,
      Лиш козаки і спроможні його врятувать.
      І подались козаченьки через Арабат,
      Хан ще довго після того озиравсь назад,
      Все на віщось сподівався, хоч усе дарма,
      Адже сил, щоб повернути трон собі, не мав.

      Де поділось Дорошенка тіло у Криму?
      Кажуть, кляті відрубали голову йому
      І на списа настромили в Кафі на стіні.
      Та ніхто гаразд не знає: правда то чи ні?!
      Може, десь в Бахчисараї спить він вічним сном
      Та нагадує потомкам, що уже давно
      Ми з татарами в союзі рівному були,
      Рідний край від зайд усяких захистить могли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    222. * * *
      Пробігтись під веселкою-дугою,
      Умитись літнім проливним дощем.
      У хмарки попросити ще і ще.
      Та відчуття не поверну того я,
      Що відчував, коли іще малим
      Із друзями ганяли босоногі.
      Уже не повернути часу того
      І відчуття ті залишились в нім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    223. * * *
      І ми були, і ми хотіли,
      І ми також усе могли.
      Хай не витримувало тіло,
      Але ми волею ішли
      І перешкоди всі долали,
      І будували скрізь мости.
      Аби хоч діти досягали
      Тії великої мети.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    224. Битва на Куруковому озері у 1625 році
      В півтемряві заїжджої корчми
      Два козака-товариша зустрілись.
      На лавці попід стінкою усілись,
      Поки іще не занятій людьми.
      Замовили по кухлику за стрічу
      Та за здоров’я випили обох.
      Чим-чим, а цим вже не зобидив Бог.
      Та так, напевно, козакам і личить.
      Як першу радість стрічі прилили,
      Розговорились про життя, про долю.
      Один козакував у Дикім полі
      І звався між товаришами Клим.
      Другий – Остап, той був городовим,
      Хоч в Полі теж бувати довелося.
      В обох уже посивіло волосся,
      Зробилось чисто, як з багаття дим.
      - Ти, Климе як? – питається Остап,-
      Чи удалось добра тобі нажити?
      - Нічого, брате. Хай життя не сите
      Та ж не чіпля ніхто на рота кляп.
      То з татарвою зчепимся, бува,
      То сходим морем турка полякати.
      Всього нелегко і переказати. –
      Клим знов до столу корчмаря позвав.-
      А ти от як? Поки ходили ми
      На турка морем трохи щоб поскубти ,
      Ви тут із ляхом поскублися, чути.
      - Так, довелось зіткнутися грудьми.
      - Тож розкажи. К’об знав, то б не пішов
      Тепер на турка. Жмайла би тримався.
      І з ляхами би гарно порубався,
      Пустив би, може й не одному кров.
      За що зчепились, хоч би розкажи.
      - Ми ж козакуєм ще із молодого,
      Вже чобітьми стоптали всі дороги,
      Багато хто вже й голови зложив
      За честь і славу Речі Посполитой.
      От я, наприклад й під Хотин ходив
      Із Сагайдачним, турка з ляхом бив,
      В Московію не раз прийшлось сходити,
      Спочатку за царевича Дмитра,
      А потім, щоб всадити Владислава,
      Що на Москву отримав якесь право.
      Московських міст, доводилося, брав.
      Бо ж обіцяли гори золоті
      Козацтву ляхи за безцінну поміч.
      А з чим весь час верталися додому?
      Ото, що прихопили по путі!
      Ми рятували скільки уже їх,
      А чим вони віддячили? Нічого
      Нам не дали з обіцяного того,
      Напризволяще кинули усіх.
      Хіба ж багато треба нам було:
      Віддати пла́тню, що пообіцяли,
      Щоб православну віру не чіпали.
      Аби козацтво, врешті решт, могло
      Зрівнятись ляській шляхті у правах…
      І щоб охочих всіх до служби взяли…
      Ото і всього, що ми вимагали.
      Але і то було для ляхів страх.
      Сейм відповів відмовою на те,
      Сказав, що ми занадто знахабнілі,
      Не розійде́мось – скоримося силі
      Або тікати мусимо у степ.
      Ми ж по маєтках у той час жили
      У Київськім, Брацлавськім воєводствах.
      З маєтків панських мали їжі вдоста,
      Чим іще більше панство допекли.
      Тож уряд Конєцпольського послав
      З великим військом, щоб нас приструнити.
      Велів король нікого не жаліти
      Та й кожен лях так само відчував.
      Зібралось душ десь тридцять тисяч їх,
      Чимало знаті війська доєднались.
      Ледь не пів Речі у похід ладналось,
      Перелічити, навіть, важко всіх.
      І всі кінні ще й з купою гармат,
      Та й німців найняли собі у поміч.
      Нелегко раду дати війську тому.
      Та слід навести між козацтва лад.
      Оліфер Голуб – гетьман на той час
      Між «випищиків» всім велів збиратись
      Під Каневом. Велів до Січі мчатись
      Гінцям, щоб Жмайло швидше йшов до нас.
      Поки збирались купи козаки,
      Вже й Конєцпольський з військом на порозі.
      Тож з Канева козацтво по дорозі
      Похідним табором знялося й вздовж ріки
      Дніпра посунуло у сторону Черкас.
      Слідом повів кінноту Одживольський.
      Все намагався той очільник польський
      Спинити табір та зламати нас.
      Але ми так пошарпали його,
      Що довелось ні з чим йому вертати.
      Нам же Крилова удалось дістатись,
      А звідти бродом за Дніпро бігом.
      Щоб там зі Жмайлом стрітися якраз.
      Та він чомусь подався правим боком.
      А там же ляхи всі пантрують кроки.
      Хотіли перебратися й до нас,
      Але човнів достатньо не знайшли,
      Тож всі даремні спроби й полишили.
      Ми ж знов назад вернутись поспішили,
      Поки ще запорожці не прийшли.
      У гирлі у самім Цибульника
      Заклали табір нашвидку, бо ж поряд
      Стояли ляхи в сподіванні скоро
      На нас напасти. Що там та ріка?
      При ляській силі нас не захистить.
      Та ж від кінноти треба боронитись,
      Отож і довелося городитись,
      Як з військом Жмайло має надійти.
      І він прийшов, хоч помочі привів
      Лиш кілька тисяч. Інші десь на морі
      І ще, мабуть, повернуться не скоро.
      Багато хто з козацтва вже й жалів,
      Що ляхів до такого довели.
      Вже б може й миром?..Та ж чи підуть ляхи…
      Але не було між козацтва страху.
      Спочатку Жмайла в гетьмани звели.
      І він вже перемовини почав
      Із Конєцпольським – що робити далі.
      І ляхи на своїм наполягали,
      І Жмайло в них посту́пок вимагав.
      Поговорили та, видать, дарма.
      Ми ляхам поступатись не збирались,
      Вони ж нас залякати намагались
      І кожен свою вигоду тримав.
      На другий день і розпочався бій.
      На нас кіннота ляська полетіла,
      А ми її з мушкетами зустріли,
      Свинцем сипнули у обличчя їй.
      Та дощ свинцевий не спинив її,
      Тіснити нас усе сильніше стали,
      Аж доки і до табору загнали.
      Але, коней жаліючи своїх,
      Не кинулись наш табір штурмувать,
      А найманців німецьких надіслали.
      Ті в пішому строю атакували.
      Та ми змогли їм врешті раду дать.
      Як німці відступилися, тоді
      Взялися ляхи із гармат стріляти,
      Щоб ядрами наш табір зруйнувати.
      І бачить гетьман Жмайло – буть біді,
      Тож відчайдухів вибрав і послав,
      Аби дістались до гармат ворожих
      І знищили їх скільки уже зможуть.
      Але на те дарма надії мав.
      Козак з конем ніколи не зладна.
      Поки добігли, то кіннота ляська
      Їм навперейми звідки і взялася.
      Там голова упала не одна.
      Слідо́м уже і вечір наступив.
      Затихли ляхи. Та і ми втомились
      І темрявою, як плащем укрились
      Ті, хто цей день нелегкий пережив.
      На завтра сили битись не було
      Ні в нас, ні в них. Ті, що бажання мали,
      На герці в поле ляхів викликали,
      Щоб те й те військо бачити могло.
      Ми ж дружно табір укріпляли свій,
      А ляхи штурм, напевно, готували,
      Коші́ та гу́ляй-городи́ ладнали,
      Щоб врешті з нами закінчити бій.
      Та Жмайло був досвідчений козак
      І бачив – місце вибрали невдале,
      Бо шансів нам відбитись не давало.
      Та він про те мовчав весь день, однак.
      А, вже, як знову темрява лягла,
      Велів багаття добрі розкладати,
      До сну, неначе табір готувати.
      Коли ж зоря вечірняя зійшла,
      Тихцем він табір в темряві підняв
      Із Таборища у Медвежі Лози.
      Там менше для оточення загрози.
      А місце він зарані вже обрав.
      Та, знаючи, що ляхи теж не сплять,
      Лишив аж три загони по дорозі,
      Аби сховались по кущах і лозах
      Й могли погоню ляську зустрічать.
      А ми, лише на місце прибули,
      Взялись одразу табір споряджати.
      Там ще руїн старих було багато,
      Тож ми тим скористатися могли.
      Тим часом перші постріли знялись,
      То уже наші, певно, в бій вступили.
      Ми прислухались та хутчій робили,
      Поки ще ворог поряд не з’явивсь.
      А канонада все гучніш луна,
      Мабуть, нелегко браттям діставалось,
      Але вони й на крок не відступались.
      Ніхто не повернувсь. Не дивина.
      Козак загине - задньої не дасть.
      Хоч всі померли – військо врятували.
      Ми час, щоб табір укріпити, мали,
      Аби оту утримати напасть.
      Вдень ляхи врешті вибрели до нас.
      Хоч коні були втомлені добряче,
      Та ледь Замойський табір наш побачив,
      Велів атакувати в той же час.
      Кінна лавина ринулась умить,
      Щоб сходу всі укріплення прорвати.
      Але ревнули в відповідь гармати,
      Слідом мушкети кинулись палить.
      І лава поріділа на очах.
      Замойський сам отримав кулю в груди.
      К’оби не панцир, став би перед су́дом
      Господнім. Коні плутались в корчах,
      В болоті грузли, бились на землі,
      Отримавши, так само, нашу кулю.
      Ми передсмертні крики ляхів чули,
      Але ж були на них страшенно злі.
      Тож сипали навстріч їм той свинець,
      Аби навалу їхню зупиняти.
      І врешті ляхи мусили вертати,
      Побачивши, що тут їм всім кінець.
      Ми навздогін ще стрілили були,
      Хоч гетьман зілля повелів жаліти,
      А то не буде чим наступних стріти.
      Багато запастися не змогли.
      Ще і частину втратили в путі,
      Коли від ляхів клятих відбивались.
      Десь там те зілля на возах зосталось.
      Ох, як потрібні нам запаси ті!
      Бо ж тут уже і німці надійшли
      І узялись наш табір штурмувати.
      А ті, прокляті, вміють воювати,
      Ми ледь від них відбитися змогли.
      І то, коли б не ранили того,
      Хто керував їх строєм, то, як знати,
      Вдалось, можливо б, табір їм прорвати.
      Так підхопили й відійшли бігом.
      Тоді прибулий Конєцпольський вже
      Велів з гармат по табору палити,
      Аби проломи у валах зробити.
      Дерева всі зрізало, як ножем
      І догори здіймалася земля
      Від вибухів. Та ми того чекали
      І, ледь гармати бити перестали,
      Хутчій засіли за валами для
      Того́, щоб знову ворога стрічать.
      А він, звичайно і не забарився.
      Весь виднокіл кіннотою укрився,
      Бо лях атаку знов на нас почав.
      Сам Конєцпольський на коні летів,
      Своїх аби на полі надихати.
      Та нас таким ніколи не злякати,
      Ударили у лави ті густі.
      І ще, і ще. А тут біля валів
      Уже у шаблі ляхів зустрічали
      І землю трупом по той бік встеляли,
      Хоч і самі валились по землі.
      Тим часом і «комишники» з води,
      Кущів всіляко ляхам дошкуляли,
      Із засідок з боків у них стріляли.
      А спробуй-но їх в сутичці знайди.
      Жорстокий бій до вечора кипів,
      Поки, нарешті, ляхи відступили.
      І в них, і в нас закінчувались сили.
      Із темрявою спокій наступив.
      Ми готувались зранку дати бій,
      Здавалось, у житті уже останній.
      Знов Солониця в очі наші гляне
      І мертвим буде заздрити живий.
      Та вранці лях гінця свого прислав,
      Велів свої умови виставляти,
      До перемовин будем приступати.
      Я, чесно, тим словам не довіряв,
      Як і багато із козацтва хто.
      Та більшість все ж дала на теє згоду.
      А Жмайло нами вже не верховодив,
      Бо Дорошенко вибрали на то.
      Він більш меткий у політесах тих,
      Уміє із панами розмовляти,
      А Жмайло вміє добре воювати,
      Зовсім не майстер він розмов пустих.
      Чотири дні на все оте пішло,
      Урешті договір все ж підписали.
      Ми, звісно, зовсім не того чекали,
      Але куди діватися було.
      Реєстр лише шість тисяч встановив,
      Заборонялось в море нам ходити
      І велено всі «чайки» попалити
      Та іноземних не приймать послів.
      Також нікого з тих, хто воював,
      Пани рішили зовсім не карати
      І видачі старшин не вимагати…
      Ще і платню їм вищу обіцяв.
      - Що ж добрими зробилися вони?
      Чи припекло? – Так, припекло, ти знаєш,
      Бо ж там війна зі шведом назріває.
      Тож ляхам готуватись до війни.
      Чим більше ляхів ляже через нас,
      Тим менше піде з шведом воювати.
      А ще ж і нас туди потрібно звати,
      Як то було завжди в тривожний час.
      Як тільки ляхам добре припече,
      Вони одразу нас у поміч кличуть,
      Тоді й багатство нам і славу зичать,
      Аж нудить від солодких їх речей.
      А ще ж боялись – вернетеся ви
      З морських походів – взнаєте про битву
      І можете на поміч прилетіти,
      Чи ж хто із ляхів лишиться живим?
      Тож підписали з ляхом договір
      Та й на зимові подались квартири.
      Ми з ними замирилися допіру
      Та чи ж надовго цей між нами мир?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    225. * * *
      Над Києвом стоїть ранкова тиша
      І вітер прохолодний ледве дише.
      Я слухаю, прокинувшись давно,
      Як голуби туркують за вікном.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    226. * * *
      «Москва Сибіром приростати буде!» -
      Здається, Ломоносов говорив.
      Москаль тоді вже весь Сибір скорив,
      Бо ж свого носа завше пхав усюди.
      До рук прибравши ласий той шматок,
      Звідтіль багатства взявся витягати.
      Народ від того жить не став багато,
      Бо ж «мимо рота» все ішло, зато
      Багаті ще багатшими ставали,
      Хоча в Сибірах не жили вони,
      Як паразити з тої далини,
      Уже торби багатства насмоктали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    227. Казан царя Аріанта
      В заду́мі сидів скіфський цар Аріант
      На березі над Гіпанісом.
      У го́стях у нього днів кілька назад
      Архонт був із Ольвії. Звісно,
      Стрічав Аріант дуже добре його,
      Торговий партнер бо, доречі.
      Зерна продавали у місто свого,
      Купляли потрібні там речі.
      В розмові за чашею той і спитав:
      - Вас – скіфів, говорять, багато.
      Та я, коли шлях свій до тебе долав,
      Міг рідко кого зустрічати.
      То скільки ж вас – скіфів? Багато чи ні?..
      Що мав Аріант відповісти?
      Тож в задумі він і сидить кілька днів,
      Забувши іноді поїсти.
      А скільки ж, і справді, в країні його
      Живе на сьогодні народу?
      Ніколи не ставив питання того.
      Тепер от, нарешті, нагода.
      А він і не зна. У безмежних степах
      Від Істра і до Танаїсу,
      Від моря Акшайни, звідкіль веде шлях
      До неврів – тих жителів лісу
      Живуть його піддані. Є поміж них
      І кочівники, й землероби,
      І царські є скіфи – найстарші між всіх,
      І є орачі… От і спробуй
      Усіх полічити. Людей розіслать
      По стійбищах, щоб полічили?
      Та ж скіфи на місці однім не сидять,
      Одвіку степами ходили.
      Поглянув на води плинкої ріки,
      Назад, на шатро озирнувся…
      І раптом зроїлися жваві думки,
      Як погляд на вої спіткнувся.
      Стріла підказала розв’язку йому!
      У скіфів дорослі всі – вої.
      У кожного лук є і стріли…Тому,
      Пожертвує кожен стрілою…
      Хоча, й наконечник підійде стріли,
      Бо менше морочитись треба…
      Велів: усі скіфи щоб передали
      Один наконечник від себе.
      Гінці розлетілись умить по степах
      З наказом царя Аріанта.
      Ніхто хай не сміє ослухатись, страх –
      Чекає ослушника страта.
      І стали до царської ставки нести
      Від стріл наконечники люди.
      І перед шатром купа стала рости,
      Вже скоро цареві й по груди.
      А далі вже й вершнику до голови.
      Сам цар був здивований, навіть.
      Уже він рахунок тих стріл і не вів,
      Бо ж мав ще важливіші справи.
      Коли ж перестала зростати гора
      Із бронзи посеред майдану,
      Він все ж відірвався на хвильку від справ,
      На всі ті мільйони поглянув,
      Всміхнувся від захвату: то ж все його
      Народ, що нелегко й злічити.
      А що із металу робити того?
      Отак серед степу й лишити?
      Ні! Треба якось усе то зберегти,
      Щоб зайди від страху дрижали.
      Не сміли до цих от степів підійти,
      Бо скіфську могутність пізнали.
      Й велів він із бронзи всієї тії
      Казан величезний створити.
      Зібрали майстрів із держави всії,
      Що вміли з металом робити.
      Одні стали яму велику копать
      Та глину звідтіль діставати.
      Другі стали ліс на дрова доставлять.
      Ті горни взялись будувати
      Круг ями тії. А найперші з майстрів
      Із воску казан той ліпили.
      Такий, щоб всю зібрану бронзу вмістив.
      Вкладали і вміння і сили.
      Нарешті постав перед очі казан.
      Цар пильно пройшовся, оглянув.
      Кивнув лиш, нічого окрім не сказав,
      Мабуть, гарне враження справив.
      Тим часом майстри коло глини взялись
      Ті, що добре з посудом знались.
      Мішали, топтали…Нарешті, зійшлись,
      Що гарно й вони постарались.
      Та глиною стали казан обліплять
      І знизу, з боків, всереди́ні.
      Старались так, аби віск не прим’ять,
      Аж доки, нарешті, під глину
      Сховали весь віск. Залишили дірки
      Із низу на дні і по вінцях.
      Тоді вже гуртом узялися-таки
      Солому тягати і дрівця.
      Обклали казан той гарненько з боків,
      Наклали сухого і в нього.
      Кресалом ударили, вогник затлів,
      Вогонь розгорівся від того.
      У полум’ї глина міцніша стає,
      А віск, як вода витікає.
      Від того вогню сили більш додає…
      Та вогнище скоро згасає.
      І от перед скіфів казан – не казан,
      А щось дуже схоже на нього.
      Як все охололо, то цар наказав
      Тягти то до ямища того,
      Де глину копали. Гуртом затягли,
      Землею з боків втрамбували.
      І далі вже горни свої розвели
      І плавити бронзу ту стали.
      І знову роботи на всіх вистача:
      Одні тягнуть дрова і палять,
      Другі біля горнів міхами хурчать,
      А треті, як бронзу розплавлять,
      То тягнуть її і зливають в дірки,
      По вінцях які залишили.
      І так кілька днів працювали, поки
      Всю бронзу в казан не залили.
      Якраз її й стачило на той казан.
      Як бронза застигла добряче,
      То майстер найперший тоді наказав
      Лупати ту глину, одначе,
      Не бити занадто, щоб шкоди не мать…
      Як глину із бронзи прибрали,
      Велів уже цар той казан піднімать.
      Взялися гуртом і помалу
      Із ями казан той наверх підняли.
      Поставили і обімліли.
      Бо ж диво таке змайструвати змогли.
      Навкруг дивувались ходили.
      Та ж диво, і справді. Його товщина
      В шість пальців була і вміщалось
      Шістсот амфор грецького в ньому вина.
      Де ще таке диво стрічалось?
      А, знаючи, з чого зробили казан,
      Міг кожен лише уявити,
      Яка упаде на всіх вражин гроза,
      Хто схоче цей край покорити.
      Бо скіфським племе́нам немає числа,
      Що силу неміряну мають.
      Яка б вража сила в цей край не прийшла,
      Живою назад не вертає…
      Казан в Ексампеях ще довго стояв,
      Як символ могутності, наче.
      Його Геродот, як у скіфів бував,
      На власнії очі ще бачив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    228. * * *
      Не полінуйся, подивись,
      Як хмарка в небі пропливає,
      Як вітер віти колихає
      І явір сумно похиливсь.
      Не полінуйся, зупинись,
      Поглянь без поспіху навколо.
      Цього не бачив ти ніколи,
      Бо ти ще просто не дививсь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    229. * * *
      Тут кров кругом від давньої вражди,
      Що розділяла племена й народи.
      На буйні трави і на тихі води
      Упала й залишилась назавжди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    230. Легенда про Бесарабку і Собачку
      Пройшовся якось Бесарабським ринком,
      Від цін пошкріб потилицю лишень.
      Хоча пустив, як кажуть люди, слинку,
      Не стільки заробляючи грошей.
      Пішов тоді Хрещатиком пройтися,
      На лавочці підсів до дідуся,
      Який в потерту книжечку дивився.
      Не раз вже, мабуть, читана уся.
      Від книги він раптово відірвався:
      - Із ринку? – мене весело спитав.
      Цікаво, звідки він про те дізнався?
      Чи то я вигляд відповідний мав?
      Я лиш кивнув у відповідь. Та діду,
      Мабуть, хоч з ким – аби поговорить.
      - Одне «росстройство», коли туди підеш.
      Воно ж таке – заманює, лежить.
      Але ж ціна!..Грабунок та і тільки.
      Що можна з тої пенсії купить?
      Ото, хіба що цибулинок кілька,
      Аби вже не дарма сльозу пустить.
      Ви знаєте, як оцей ринок зветься?
      - Та ж Бесарабський, звісно… - А чому?
      - Назвали люди…Хто в тім розбереться?
      То ж уже бу́ло сотні літ тому.
      - А я скажу, бо то все добре знаю.
      Я ж тут із діда-прадіда живу
      І розповіді їхні пам’ятаю…
      - То ж чому Бесарабським ринок звуть?-
      Рішив я трохи дідуся направить,
      Бо ще з дитинства зі свого почне.
      А в мене попереду ж іще справи
      Та й вдома вже очікують мене.
      - Та й я про те ж…Як хочете почути?!
      Було то більш як двісті літ тому.
      Де сидимо – був край напівзабутий,
      Лиш ліс стояв на місці оцьому
      Та мочарі кругом. Сам власне Київ
      Був на Подолі. Там селився люд.
      Тулились купи у часи тяжкії.
      Та богомольці сходились зусюд
      До Лаври, що була з другого боку.
      Там же і кріпость київська була,
      Поставлена Бог зна якого року.
      Та кріпость Київ з півдня стерегла.
      Так от, коли киянам йти до Лаври
      Чи то у кріпость – тутечки і йшли.
      Раненько за світ сонечка устали,
      Щоб засвіт і вернутися могли.
      Спитаєтесь – чому? Вся справа в тому,
      Що мочарі… Та то ще півбіди.
      У теплий час селився в місці цьому
      Непевний люд,що в Київ приблудив.
      В землянках, халабудах і печерах
      І волоцюги й злодії жили,
      Селяни збіглі, всякі горлодери,
      Що чесно працювати не могли.
      Удень вони, зазви́чай, відсипались,
      Вночі ж на перехожих стерегли.
      Не дай Бог ви до їхніх рук попались,
      То і життя б позбавитись могли.
      А, як лиш пограбують і роздягнуть,
      Вважай, що пощастило. Отож люд,
      Іще за днини повернутись прагнув,
      Пройти якнайскоріше глухий кут.
      Та так було лиш до пори, до часу.
      Як турка подолали москалі,
      Що до чужих земель страшенно ласі,
      Забрали в турка добрий шмат землі,
      Що звався Бесарабія. То звідти
      Чужих з’явилась купа волоцюг.
      Із цими тут не знали, що робити.
      А тут нові. І їх розбійний дух
      З’єднав докупи волоцюг тутешніх.
      Був поміж них жорстокий поводир.
      Вже як до нього втрапив хто у клешні,
      То вже терзав, неначе дикий звір.
      Здається, звався Мірчей Бесарабом,
      Той чоловік. Страху, мабуть, не знав.
      Бо й серед дня бува калічив, «грабив»
      І у людей маєтність відбирав.
      Тож страшно стало й вдень тоді ходити
      По цих місцях. Чи ж вернешся живим?
      Ходили й губернатора просити
      Аби надав якуюсь поміч їм.
      Та тому що? У нього охорона.
      Йому той Бесараб був не страшний.
      Хрестилися нещасні на ікони,
      Щоб Бог направив гнів нещадний свій
      На Бесараба і його ватагу.
      Та час ішов – а Бессараб «гуляв».
      А поміж люду не було наснаги,
      Хто б тій ватазі гідну відсіч дав.
      Аж доки…Я забув іще сказати,
      Що стежку ту, якою люд ходив
      Крізь хащі ці - Собачка було звати
      Чи то Собача стежка…Якось брів
      Один паломник стежкою до Лаври
      Та озиравсь від страху навсібіч,
      Бо ж чув, що Бесараб гаразд на кари.
      Хоча був білий день – не темна ніч,
      Та ж було лячно. Якось озирнувся –
      Позаду пес слідом за ним іде.
      Здоровий, чорний. Бідний аж сіпнувся
      Тікати – та ж сховатися тут де?
      Він зупинився й пес завмер на місці,
      Стоїть, за ним спокійно погляда.
      Вгорі десь вітер шарудить у листі.
      Подумав: Бог за ним же пригляда,
      Не дасть «в обиду». Тож перехрестився
      Та і поволі стежкою побрів.
      І чорний пес теж слідом підхопився,
      Неначе провести його хотів.
      І тут із хащі вийшов волоцюга:
      - Гей, чоловіче, грошики віддав!
      Злякався було чоловік наруги
      Та пес позаду раптом загарчав.
      Та страшно так. Розбійник налякався,
      Хоч здоровенний ніж в руках тримав,
      Стрибнув в кущі та й лісом геть подався.
      Забув, мабуть, навіщо тут чигав.
      За той рятунок склавши Богу дяку,
      Уже спокійно чоловік пішов.
      А слідом йшла вже не страшна собака,
      Страх перед нею чоловік зборов.
      Відтоді хто б не йшов по тій стежині,
      То завжди пса отого зустрічав.
      Той через хащі проводжав людину,
      Від злих людей її оберігав.
      Бо ледве хто із бесарабів клятих,
      Як стали звати волоцюг усіх,
      З кущів вилазив, щоб пограбувати,
      То пес одразу накидавсь на них
      І ті в страху кидалися тікати,
      Хоч і при зброї все-таки були.
      Міг пес кого завгодно налякати,
      Бо, наче в нього біс вселявся злий.
      А люди тому диву дивувались,
      Казали: Божий промисел, мабуть.
      Із псом тим зовсім вільно почувались.
      Не знаючи, як ту собаку звуть,
      Собачкою між себе називали…
      А волоцюги жалілись весь час,
      Що зиску через пса того не мали.
      І от ішли паломники якраз
      По тій стежині. Тут ватага з лісу.
      Сам Бесараб попереду усіх.
      - Женіть грошей, бо підете до біса!
      Та, ледве-ледве вимовити встиг,
      Як чорний пес, як блискавка метнувся,
      Звалив й горлянку миттю перегриз.
      З розбійників ніхто і не сіпнувся.
      Всі шугонули злякані у ліс.
      Відтоді вже нікого не чіпали
      Ті бесараби на стежині цій.
      Спокійно люди в Лавру простували.
      Пес якийсь час іще ходив по ній.
      Але, оскільки все спокійно було,
      То він десь зник, хоч люд і виглядав…
      Вже стільки літ з подій отих минуло.
      І мочарів нема, і ліс пропав
      Та Бесарабка так і залишилась,
      Хоч бесарабів тих нема давно.
      Бруківкою Собача стежка вкрилась.
      Та, як буває у житті воно,
      Ні-ні, та хтось минуле і згадає,
      Почувши назви. Схоче більше взнать.
      От я вам зараз це розповідаю,
      Щоб ви могли все людям передать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    231. * * *
      В блакитнім небі місяць виглядав,
      Немов якесь нецьогосвітнє диво.
      Повз пробігали хмарки полохливі,
      Зовсім не залишаючи сліда.
      Бринів десь пісню жайвір одинокий,
      Що загубився в неба вишині.
      До ніг дорога слалася мені
      Така ж, як і душа моя, широка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    232. * * *
      Ми православні з прадіда і діда,
      Хоч в храми довго й не пускали нас
      Та до чужого храму ми не підем,
      Бо хрещення приймають лише раз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    233. Легенда про "лук’янівське чудовисько"
      Лук’янівка. Спекотним днем іду.
      На лавці бачу у тіньочку діда.
      Дай, сяду, трохи дух переведу.
      - Добридень. Можна коло вас посидіть?
      - Сідай. Чого там. Місця вистача.-
      Поглянув дід на мене хитрим оком,
      Прицінювався, наче чи вивчав:
      - Спекотне нині літо. От морока!
      Скупатись би?! Та пхатись аж куди!
      Добро, раніше тут озера бу́ли.
      Весь люд ходив купатися туди…
      - Озера тут? – А ви хіба не чули?
      - Уперше чую! Де ж вони тоді?
      - Давно немає. Висохли, напевно.
      - То ви у них купались молоді?
      - Ні, не застав. Я не такий вже древній.
      То дід мені іще розповідав,
      Коли малим до нього бігав в гості.
      То він оті озера ще застав. –
      Скривився дід,- Щось ломить мені кості.
      На дощ, напевно?! – Та ж пообіцяв
      Гідрометцентр, але на вечір, наче.
      - Та, поки й хмар ще вітер не нагнав…
      Отож, чи буде ще, чи ні – побачим…
      - Ви щось там про озера почали?..
      Що за озера? Розкажіть докладно.
      Як називались, де вони були?
      - Як називались – то сказати складно.
      Якщо дідусь мені і називав,
      То я забув уже за стільки років.
      А де були?! – дідусь кудись вказав,-
      Отам. Був яр великий з того боку.
      Вздовж Мельникова тягся туди вниз.
      От від заводу ті озера й бу́ли.
      Високий очерет навколо ріс.
      Півтори сотні літ з тих пір минуло.
      І дивно те, що люд в спекотні дні
      Весь час в одному озері купався,
      А в другому купатися – ні-ні,
      До нього і підходити боявся.
      - А чому так? – Казали, в ньому змій
      Великий жив, топив всіх відчайдухів.
      А, як хто йшов у темряві нічній
      Повз нього – вже ні слуху, а ні духу.
      - І правда жив? – Хто зна про те, хто зна?!
      Ніхто, щоправда змія і не бачив.
      Та озеро народ те оминав.
      Чуткам отим усяким вірив, значить.
      Дідусь помовчав, мов думки збирав:
      - Мій дід мені іще одне повідав.
      Історія й тоді була стара.
      Бо ж він почув її від свого діда.
      Було то на Лук’янівці в часи,
      Які для нас тепер маловідомі.
      Вкруг Києва стояли ще ліси.
      Лук’янівка була селом при ньому.
      Жили усякі люди в тім селі:
      Багаті й бідні, хазяї й ледачі.
      Хтось мав з десяток у дворі волів,
      А хтось ходив попід двори і клянчив.
      Жила в селі тім жіночка одна.
      Ще молода, а вже була вдовою.
      Забрала чоловіка їй війна,
      З дитиною лишилася малою.
      Але тяглася, поралась весь час,
      Аби дитину вивести у люди.
      Як всі, ходила в церкву кожен раз,
      Хоч говорили поміж себе всюди,
      Що вона відьма. Вміла кров спинить
      Та травами хвороби злікувати.
      Хай тяжко їй доводилося жить,
      Але за себе вміла постояти.
      Жило багатих кілька там сімей,
      Що в Києві добро своє збували.
      Тих, що без грошей руку не здійме.
      Вони синів уже дорослих мали.
      І троє з них водилися весь час,
      Сказали б нині – то мажори, наче.
      Підуть, нап’ються в шинку кожен раз
      Та й колобродять так, що люди плачуть.
      Але бояться щось батькам сказать,
      Бо ж багачі – біди не оберешся.
      Якось підвечір йшли вони гулять,
      Розштовхуючи всіх – куди ти прешся!
      Був заправила бондаря синок –
      Добрячий лоб і сили мав дурної.
      Ступав він завше перед всіх на крок,
      Не пропускав красуні ні одної.
      І не одна вже плакала тихцем,
      І не одна кляла вже свою долю,
      Стискаючи заплакане лице.
      Та хто ж піде супроти його волі.
      Отак ідучи, він вдову й уздрів.
      Вона якраз із кошиком стояла.
      Побачивши її, отетерів.
      Та підійшов: - Ти не мене чекала?
      - Ні, не тебе!Будь ласка, відійди.
      - А то що буде? Чи не приласкаєш?!
      - Не приласкаю. Навіть і не жди!
      - Ще пожалкуєш, що отак стрічаєш!
      А ввечері, набравшись у шинку,
      Вони утрьох до неї завернули.
      Вона тим часом поралась в садку,
      Вмить повернулась, голоси почула.
      Попід сараєм вила узяла
      Та вийшла, стала з ними перед хати.
      І, ледве трійця в хвіртку забрела,
      На них хутчій наставила трійчата:
      - Хто зробить крок, того умить проткну!
      Ідіте з Богом! Я вас не просила!
      І скільки сили в голосі, що ну.
      Спинились ті, ступити крок не сила.
      Вмить хміль пропав, найстарший прошипів:
      - То так ти, підла смієш нас стрічати?! –
      А в голосі його і страх, і гнів, -
      Ну, що ж, прийдеться ще пожалкувати!
      З тим і пішли. А по тому́ селом
      Чутки пішли, що відьма шле напасті.
      Що би не сталось – все від неї йшло:
      Чи граду бить, чи то худобі впасти.
      Став люд на неї косо позирать
      І двір її обходить стороною.
      А тут зненацька, звідки – і не знать,
      Забрала мужа смерть в жони одної.
      А що та зла була на увесь світ,
      Кричати стала – відьма опоїла.
      І інші заволали їй услід.
      Жіноча єдність – то велика сила.
      За мить одну зібралася юрма
      Та й подалася відьму ту провчити.
      Вона назустріч вийшла їм сама
      Аби малого сина захистити.
      Всі обступили бідную її,
      А попереду, звісно – лобуряки.
      Ручиська тягнуть жилаві свої
      Та узивають ще при тому всяко.
      А син стоїть, з-за хвіртки вигляда
      На все оте великими очима.
      Не знає – звідки вся ота біда,
      Чим мама завинила перед ними.
      - Втопити відьму! – у юрмі кричать,-
      У воду кляту! Відьма не утоне!
      Взялися руки, ноги їй в’язать
      Та й кинули у озеро з розгону.
      Вона не встигла й крикнути, пішла
      На дно, лиш бульки вгору піднялися.
      Юрба ж, немов шокована була,
      Хтось думав, чи бува не помилився.
      Тут лобур крикнув: - Пащенка сюди!
      Його ж ця відьма клята породила!
      Нехай і він скуштує теж води!
      Але дарма за хлопчиком ходили.
      Він десь пропав… Минуло кілька літ.
      Уже пригода з відьмою забулась…
      Син бондаря надумавсь змити піт
      Одної днини літньої. Пірнув
      До озера, доплив до середини,
      Уже й назад, неначе повернув
      І раптом зник, безслідно в ньому згинув.
      Як не шукали потім кілька днів
      Усі охочі, бо ж батьки просили.
      Десь і зостався на самому дні.
      Пройшло днів кілька… Другого втопило
      Те озеро, як митися поліз.
      Вже люд став недвозначно позирати,
      Чи не завівся в ньому який біс?
      Йшов скоро третій берегом гуляти
      В півтемряві, почули люди крик.
      Надбігли поки – вже й сліду́ не стало.
      Пропав, немов крізь землю чоловік,
      Хоча усе навколо обшукали.
      Тоді й з’явились по селу чутки,
      Що змій у тому озері завівся
      Та довжелезний і товстий такий.
      Ніхто його не бачив, хоч дивився
      Постійно кожен, мимо ідучи.
      Отож туди купатись не ходили
      І не блукали поряд уночі,
      Боялися, щоб змія не збудили.
      Хтось говорив був, наче відьма та
      Не потонула, а тим змієм стала.
      Тепер усіх хапає – не пита,
      Бо зло на всіх навколишніх тримала.
      Хто зна тепер як то було воно?
      Чи був той змій, чи вигадали люди?
      Хай, вигадано, може, все одно…
      А я?.. Вже скоро помирати буду,
      Та хочеться ту пам’ять зберегти,
      Бо ж хто, крім мене зможе то зробити?..
      Заговорив, мабуть тебе…Прости…
      То все виною це спекотне літо.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    234. * * *
      Яриться Ярило уже кілька днів,
      Випробує сили, вихлюпує гнів.
      Не краять блакить хмарки із далини.
      Не здатні спинить того гніву вони.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    235. * * *
      «Прийшов! Побачив! Переміг!»
      Він не лише перемагати,
      Але й так просто звітувати
      Про власні перемоги міг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    236. Похід князя Михайла Вишневецького на Московію в 1581 році
      Рід Вишневецьких знаний в Україні.
      Та хто ж із нас не пам’ятає нині
      Дмитра, що першу Січ побудував.
      Ярему, що зчепився з Кривоносом,
      Від його страт здригаєшся ще й досі.
      Народ не дарма катом його звав.
      Та нині про Михайла мова піде,
      Того, що був тому Яремі дідом.
      Він все життя своє провоював.
      То з турками й татарами, що пхались,
      Добра собі нажити намагались
      На Україні. Він їх зустрічав
      Та проводжав, щоб пам’ятали довго,
      Ворожим трупом устеляв дорогу.
      А то ішов в похід на москалів,
      Що українські землі захопили
      Та мало їм – ще більшого хотіли.
      Тож їм гарячі голови студив.
      Ходив в похід на них не раз, не двічі,
      Громив в бою, як козакові й личить,
      Міста брав штурмом – мури не спасли.
      От про один з таких його походів
      Розповісти б хотілося сьогодні,
      Коли б цікаві слухачі були.
      Отож, було то в час, коли Баторій
      Псков облягав у сподіванні, скоро
      Його під королівську руку взять.
      Застряг надовго, правда попід містом.
      А тут іще ідуть тривожні вісті,
      Що цар війська нові почав збирать.
      Щоб якось царську відвернуть увагу,
      Велів підлеглим проявить відвагу,
      Посмикати Московію з боків.
      Михайло був у той час каштеляном
      У Києві. Відкликнувся негайно
      Та і на Січ одразу поспішив.
      Зібрав усе там лицарство низо́ве,
      Що крові москалям пустить готове.
      Й тих, хто за гроші королю служив.
      Ще долучив і слуг, і всіх охочих,
      Які давно до бою шаблі точать.
      Таким от робом військо собі збив.
      А далі рушив вверх Дніпра походом.
      Одні – човнами, другі – кінним ходом.
      І, таким чином у Чечерськ пристав.
      Дорогою до нього доєднались
      Ті старости, що теж в похід зібрались
      І кожен з них загін оружний мав:
      Із Гомеля і Річиці, з Пропойська,
      Із Овруча зійшлося трохи во́йська.
      І, навіть, чашник київський прибув.
      Туди ж привів козацтво Оришовський,
      На ті часи «поручник понизовський»,
      Що головним у реєстрових був.
      У середині серпня із Чечерська
      Пішли похідним маршем до Трубчевська,
      В якім московський гарнізон сидів.
      Був замок добре зміцнений, багато
      Було у нім запасу і гармати.
      Тож відбиватись міг багато днів.
      Міг…На таке він, справді, сподівався,
      Та Вишневецький, як туди дістався,
      Одразу взявся стіни штурмувать.
      Козацтво те робило дуже вміло,
      Тож хутко стінами заволоділо
      Та кинулися браму відчинять.
      Хоч московіти опір і чинили
      Та мусили скоритись, врешті, силі,
      Здались на милість. Все ж у січі тій,
      Говорять, люду згинуло багато,
      Ще багатьох в полон вдалося взяти.
      Сам воєвода, геть програвши бій,
      В полон потрапив. Замок попалили
      Та і на захід далі поспішили.
      Князь по-татарськи військо розпустив
      Аби округу всю пограбували
      (Бо саме так тоді і воювали –
      Хто більше взяти із війни зумів).
      Зібралися тим часом воєводи
      Прилеглих замків супроти походу
      З Путивля, Брянська, Почепа, Орла,
      Із Новгорода, Стародуба, Рильська,
      Стрільці та із дітей боярських військо,
      З донських коза́ків сила надійшла
      Із їхнім отаманом Модиваном.
      І кинулося військо те негайно,
      Щоб князю перетяти далі шлях.
      Над річку Судость, врешті наздогнали.
      Якраз війська на переправі стали.
      Всі старости на розсуд свій і страх,
      З військами на той берег перебрались,
      Заночувати там уже збирались,
      А козаки на цьому ще були.
      Побачивши таку зручну нагоду,
      Всі московіти налетіли сходу
      На старост. Ті захоплені були
      Зненацька. Та, однак, не розгубились,
      Їм часу небагато знадобилось,
      Щоб лад навести в війську, почали
      Чинити опір. Добре так чинили,
      Аж доки в поміч козаки наспіли.
      І разом бити ворога взялись.
      А ті такого, видно, не чекали,
      Тож незабаром з поля й повтікали
      І по лісах, яругах розбрелись.
      В полон усе ж потрапило багато.
      На ранок стали вбитих рахувати,
      Десь аж півтори тисячі знайшли.
      Отож, здобувши славну перемогу,
      В зворотню вони рушили дорогу
      І так спокійно Брагина дійшли…
      Це був останній із походів славних,
      Хоч Вишневецький не полишив справи
      Козацькі. Їм протекцію складав.
      Перед сенатом захищав всіляко,
      Бо ж добре розумів, що крім коза́ків,
      Хто б рідну Україну захищав?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    237. * * *
      Прилетіло стрімке літо.
      Попалило трави, квіти.
      І чому тепер радіти –
      Все сухе навкруг стоїть.
      Ну, хіба, раненько з хати
      Вийти, полем поблукати.
      Росу з ночі позбивати.
      Доки сонечко ще спить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    238. * * *
      Хіба він так вернутися хотів
      У рідний дім – калікою безногим?
      Про нагороди мріяв, перемоги,
      Що все прекрасно буде у житті.
      Війна, немов прогулянка була,
      Але за неї гарні гроші платять.
      А там зустрінуть українці-браття,
      Бо ж він ішов звільняти їх від зла.
      Зустріли…та не так, як він гадав.
      Неначе в пекло у саме потрапив
      І пальцями від страху землю дряпав
      І, мабуть, душу б чортові віддав
      Аби скоріше закінчилось все.
      Хотів повітря хоч ковток вхопити.
      Хотілось жити! Так хотілось жити!
      В душі ще сподівався – пронесе.
      Чим все скінчилось, знати він не міг.
      Прийшов до тями в госпіталі лише.
      Навкруг все біле і могильна тиша.
      І страшно, бо не відчуває ніг.
      Як же відчуєш, коли їх нема.
      Одні обрубки, страшно і дивитись.
      І хочеться, але на кого злитись?
      Адже можливість «відкосити» мав.
      Кому тепер потрібен він такий?
      Кому потрібні ті медалі, гроші?
      Життя, неначе не підйомна ноша,
      Бо кожен Божий день за нього бій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    239. Битва під Білою Церквою 9 жовтня 1626 року
      Полуденне сонце іще припікало,
      Хоч спеки вже літньої і не було.
      І валка повільно шляхо́м простувала,
      Полишивши зранку привітне село.
      Позаду зосталась Пилява і поле,
      Де ляська і слава, і сила лягла.
      А тут, на возах, люди стогнуть від болю,
      Не знаючи ще, чи їх смерть обійшла.
      Поранені в тій бойовій веремії
      Тепер безпорадні вертали назад.
      Воли, у ярмі натираючи шиї,
      Везли переможців. Та хто тому рад?
      Хто тяжко поранений і ледве дише,
      У кого ті рани не надто тяжкі,
      Лежать на возах, озираються лише
      На ліс, на дорогу, на хмарки легкі.
      На першому возі козак говірливий,
      Хоч весь у бинтах, ні на мить не змовка.
      Візниці старому розказує живо
      Де був і що бачив. Здорова рука
      Стискає шаблюку, що поряд на возі.
      Без неї козак, начебто й не козак.
      Вже трохи і голос захрип у дорозі,
      Але помовча́ти не може ніяк.
      - Знайома дорога. Вже скоро і Біла,
      Колись воювати отут довелось.
      Татар налетіла великая сила.
      З ордою десь тут наше військо зійшлось.
      Коли то було? Літ із двадцять минуло?!
      Рік, мабуть, по Жмайлу…Так-так, саме рік.
      Вже холодом з півночі трохи війнуло,
      Як краєм пронісся стривожений крик:
      «Татари!». Орда чималенька зібралась –
      Ногаї, буджаки – гуде Чорний шлях.
      Вже, навіть, до Росі, казали дістались.
      Летів хижим птахом попереду страх.
      І вибрали ж кляті удалу годину,
      Бо ж військо все ляське на шведів пішло,
      Зосталась, хіба що, кварцяна частина
      Хмелецького, більше і сил не було.
      Вже й Рось перейшли, повз Антонів орда
      Взялась на Волинь, аби там розгулятись,
      Лишаючи сльози і кров по слідах…
      Та нам ще за місяць вдалося дізнатись
      Від наших людей, що були у степах,
      Про те, що замислили кляті ординці.
      Тож ми перетяли на захід їм шлях.
      Побачивши, що їм там не поживиться,
      Вернулись за Рось на Катонські поля,
      Де кошем і стали. Вже звідти чамбули
      Майнули, щоб здобич тягти звіддаля.
      Три дні на те все їм відведені бу́ли.
      Тим часом Хмелецький вже сили зібрав.
      Тоді був хорунжим Брацлавським. І, тому,
      Кварцяний свій полк під орудою мав,
      Десь тисячу воїв, напевно, у ньому.
      Магнатські, охотницькі бу́ли полки.
      Піхота Корецького також наспіла.
      Зібрались усі під Оратів поки,
      Де огляд Хмелецький зробив своїм силам.
      А далі, пославши хоругву одну,
      Щоб ворога ще віддаля чатувати,
      Хмелецький в Те́тіїв іще завернув,
      Де ми його військо і мали чекати.
      Нас було десь тисяча. Гетьман узяв
      Армату і все, що потрібно для бою.
      Всі інші полки на місцях полишав,
      Щоб села й міста прикривали собою.
      Був гетьманом в нас Дорошенко тоді,
      Михайло. Розумний, скажу, чолов’яга.
      Як ми під Криловом були у біді,
      На мужність не дивлячись і на відвагу,
      Притисли нас ляхи. Вже смерть на поріг,
      Уже ми від неї рятунку не бачим…
      Він якось із ляхом домовитись зміг
      І голови тим врятувати козачі.
      Відтоді у Жмайла забрав булаву,
      Став гетьманом… Тож, дочекались ми ляхів
      І, ледве упала роса на траву,
      У сторону Білої рушили шляхом.
      Знав добре Хмелецький де стала орда,
      Проте невідомо, які в неї сили.
      Щоб з того не бу́ла велика біда,
      Велів, щоби десь «язика» прихопили.
      І ляхи пішли, й Дорошенко узяв
      Загін невеликий та слідом подався.
      Татарин же малим числом не блукав,
      Розбійничав, але все ж остерігався.
      Урешті обоз десь татарський знайшли
      І зня́ли сторожу тихцем серед ночі.
      До війська того «язика» привели,
      Хмелецькому перед його ясні очі.
      Татарин від страху усе розповів:
      Де військо стоїть і яка його сила,
      Хто орди свої у набіг цей повів.
      Із допиту того було зрозуміло:
      Ще кіш на Катонському полі стоїть,
      Там мурз і солтанів зібралось до біса.
      Щоб більше ясиру собі наловить,
      Окремі чамбули за Рось подалися.
      Те поле широке між давніх валів,
      Як для оборони – то дуже придатне.
      Отож недарма тут татарин засів.
      Для бою – то так, але от… відступати…
      Це був для татар своєрідний ланту́х,
      Куди вони са́мі себе ж і загнали…
      Вали гальмували стрімкий кінний рух,
      Татари ж інакше і не воювали.
      Діставши ці вісті, Хмелецький «розцвів».
      Оскільки татар було більше утричі,
      Він табір рухомий ладнати велів,
      Що міг нам придатися добре у січі.
      Він ночі тієї, вважай, не лягав,
      Полки шикував, готувався до бою.
      А перший ледь промінь на землю упав,
      Ми Рось перейшли і спорядженим строєм
      Пішли, щоб орду ту зі світу звести.
      Та на півдорозі спинитись прийшлося,
      Бо ж вперлись в один із тих давніх валів,
      Яких так багато отут у Пороссі.
      Він шлях до орди нам перегородив.
      Татари на те й сподівались, мабуть,
      Раділи, що гарно від нас заховались.
      Задумавсь хорунжий: як тут йому буть?
      І виходу, наче, немає, здавалось.
      Кіннота ще якось той вал подола,
      А з табором як? А без нього - пропасти.
      Й надумав Хмелецький: кінноту послав
      Той вал перейти і на ворога впасти.
      Піхота ж вози хай за вал проведе,
      Поки татарва буде зв’язана боєм.
      А вже на тім боці знов табір зведе
      І слідом до бою стає із ордою.
      Отак і вчинили. Хмелецький повів
      Хоругву свою на орду нуреддіна,
      Що в центрі стояв. Стрімко так налетів,
      Що аж подалася її середина.
      Хоч мав нуреддін той найкращих бійців
      І мурзи у нього були найзнатніші,
      Хмелецький ударом найпершим же змів,
      На них натискаючи більше і більше.
      А тут підоспіли і інші полки,
      Врубалися з лівого й правого боку,
      Затисли в лещата ударом стрімким.
      Татари іще опиралися поки.
      Іще намагалися нас обійти,
      Аби оточити, бо ж їх більше бу́ло,
      Хоч дехто уже намагався втекти…
      Тим часом і наша піхота прибу́ла
      Із табором. Вдарили звідти з гармат,
      Хоч дощик і сіяв та гримнуло знатно.
      Татари від ядер метнулись назад,
      При тому й на полі упало багато.
      Ми билися справа, Хмелецький послав,
      Щоб всю ту орду біля Росі затиснуть,
      Аби утекти жоден шансу не мав.
      І ми вже, повіриш, старалися, звісно.
      А сам Дорошенко, як справжній козак,
      Попереду війська з татарами бився.
      Двох зразу убив, хоч з одного ніяк
      Не витягне спис. Так у нім і зостався.
      На нього ми, дивлячись, брались собі
      Орду підлу ту на капусту кришити.
      Татари метались у тісній юрбі,
      А ми, наче в полі покосами жито,
      Рубали їх шаблями, тисли кіньми,
      Щоб в купу велику побільше зігнати.
      Години за дві, вже й втомилися ми,
      Як перші ординці взялися тікати.
      А далі посунула слідом орда,
      А ми вже за нею, її проводжати,
      Лишаючи вбитих татар по слідах,
      Хто квилив «аман» - у полон того брати.
      І так, поки й темрява вкрила орду,
      Тоді лише стали назад повертатись.
      Боявся Хмелецький, що ті відійдуть,
      Аби уночі знову сили набратись
      Й напасти гуртом розпорошених нас.
      Тим паче, за Россю ще й досі блукали
      Чамбули, що мали вертатись якраз.
      А в кожному з них було сили чимало.
      Хмелецький дарма хвилювався, проте,
      Орда хитрувати зовсім не збиралась,
      Їй страх не давав спромогтися на те,
      Летіла й назад озиратись боялась.
      Тож вранці Хмелецький загони послав.
      Одні – щоб на бродах орду перестріти,
      Другі – перекрити усіх переправ,
      Татарські чамбули за Рось не пустити.
      П’ять днів полювання на ворога йшло,
      П’ять днів ми із коней своїх не злізали.
      Багато орди перебито було,
      Багато полону усякого взя́ли.
      Одних лише мурз із півсотні, простих
      Татар більше тисячі. Ляхи старались,
      Кого зустрічали – рубали усіх,
      Ми ж більше узяти в полон намагались.
      Бо ж ляхам то що, а ми можем полон
      На наших братів у орді обміняти.
      А скільки добра нами взято було?!
      Одних лише коней настільки багато,
      Що кожен з «бахматом» додому вернув,
      А дехто привів, навіть, двоє і троє…
      Козак раптом змовк, лише тяжко зітхнув,
      Вернувшись думками знов до того бою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    240. * * *
      Шукаючи опівдні прохолоду,
      Пішов до річки та пірнув у воду,
      Щоб змити трохи з себе пил і піт.
      Поплавав, вийшов, одяг взяв у руки
      Та й навпростець подався через луки,
      Устигнути додому на обід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    241. * * *
      В холодній хаті у голодний рік
      Дитя мале з розпухлими ногами,
      Голодним дням утративши вже лік,
      Ледь шепотіло: «Дай скоринку,мамо!»
      І скільки туги було у очах,
      І скільки неприхованого болю.
      Як помогти їй пережити жах,
      Що випав на таку маленьку долю,
      Не знала мати. Сил вже не було.
      Якби ж то мала – віддала б останнє.
      І взяти ніде – вимерло село,
      Бо ж смерть ходила з вечора до рання,
      Косила всіх – дорослих і малих,
      Святий чи грішний, навіть, не питала.
      Десь скоро ступить і на їх поріг,
      Який до цього часу оминала.
      І мати, хоч вмирала і сама,
      Із гіркотою глянула на сина.
      Страшнішого для матері нема:
      Дивитись, як вмира твоя дитина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    242. Битва під Оршею 8 вересня 1514 року
      Королю Жигмонту не спалось і не їлось.
      Час тягся довго, як дорогою воли.
      Думки тривожні в голові його роїлись
      Такі, що й з розуму звести його могли.
      Війна з Московією ве́лася невдало,
      Смоленськ за місяць московіти узяли.
      Фортеця ж шлях в Литви глибини прикривала,
      Тепер вони на Вільно запросто ішли.
      Аби навалу ту ординську зупинити,
      Зібрав король литовських, польських шляхтичів,
      Полки козацькі удалося долучити
      І все те військо до Борисова привів.
      Тут зупинився, бо мав сил усіх замало.
      У мовсковітів війська більше в кілька раз,
      Тож невідомо, що попереду чекало.
      Аби дарма в сидінні не втрачати час,
      Він доручив похід Острозькому, що знаний
      Був полководець, бо ж не раз перемагав
      Татарські орди, що приходили незвані,
      А нині гетьманську посаду посідав.
      І от, віддавши військо гетьманові в руки,
      Собі лишивши чверть (бо ж він король-таки),
      Терпів оці в душі своїй нестерпні муки,
      Вісток не маючи, втішаючись поки
      Лише надіями, що все якось минеться,
      Що князь Острозький зможе якось раду дать.
      Десь там, можливо вже із московітом б’ється…
      Чи ж не прийдеться скоро звідси утікать?
      Отак у сумнівах минають дні і ночі…
      Аж раптом пахолок ступив: - Гонець примчав.
      - Давай його сюди негайно перед очі!
      І той, нарешті, перед Жигмонтом постав.
      Весь у багнюці, але не до церемоній.
      - Я від Острозького! Вітаю, мій король,
      Із перемогою! Загнав в дорозі коней,
      Аби почесну швидше виконати роль.
      - Розповідай! Розповідай усе детально!
      Перемогли?! Віват, Острозький! Ну і ну!
      Агей-но, пахолку, вина сюди, негайно!
      Відсвяткувати хочу гарну новину!
      Чого мовчиш? Розповідай! Я хочу знати,
      Як наше військо перемогу здобуло!
      І посланець тоді почав розповідати:
      - Як тільки військо із Борисова пішло,
      Велів нам гетьман у дорозі не баритись,
      Бо ж ворог може закріпитися в містах,
      Тоді з ним важче набагато буде битись.
      Та і казна військова в нас напівпуста.
      Тож подолали кілька болотистих річок,
      Розбили кілька московитських засторог,
      Що воєводи розіслали нам навстрічу,
      І досягли Дніпра під Оршею. В кількох
      Верстах від нас стояло військо московітське.
      Яке за річкою сховалось, за Дніпром.
      Скоріше схоже на орду, а не на військо,
      Кінні загони так і шастали кругом
      І стерегли, щоб річку ми не подолали.
      Та князь Острозький, все одно, їх обдурив:
      Поки кінні їх увесь час відволікали,
      Він військо далі лісом вздовж Дніпра провів.
      З човнів, колод та діжок міст побудували
      І переправу на той берег почали.
      Кінноту першу бродом на той бік послали,
      Її тихцем місцеві люди провели.
      Поки усе то зрозуміли московіти,
      Поки помчали переправу зупинить,
      Уже змогли їх польські латники зустріти,
      Надійно військо в найскрутніший час прикрить.
      На ранок восьмого все військо вже стояло
      У бойових порядках з річкою в тилу.
      Перед собою враже військо споглядали.
      Воно і справді мало силу чималу.
      Але татарська і московська все кіннота
      З списами, луками та шаблями. У нас,
      Ви добре знаєте – й кіннота і піхота
      Та ще й гармати. Хоч їх більше в кілька раз
      Та поміж їхніх воєвод йшла ворожнеча,
      Хто в тому війську буде першим, головним.
      Отож Булгаков Челяднінові перечив,
      Бо уважав, що родовитіший над ним.
      Московське військо стало у порядок звичний.
      Великий полк у центрі, Правий,Лівий полк
      А попереду всіх татари бистротічні,
      З яких,хіба що, в чистім полі якийсь толк.
      Та ще позаду їхній полк тильно́ї варти.
      Нічого нового. Те князь прекрасно знав.
      Тож зрозумів, як йому треба воювати
      І відповідно всі війська розташував.
      У центрі виставив піхоту і гармати,
      А всю кінноту позад неї і з боків.
      Велів кінноті польській лівий фланг зайняти,
      Важкі хоругви – в основному, із гусар.
      А за піхотою велів резерву стати –
      Також важка кіннота, латники. Удар
      Вони могли нанести там, де важко б стало,
      Аби знесиленим полкам допомогти.
      А правий фланг литвини з шляхтою зайняли.
      Оскільки там нас могли легко обійти,
      То у ялиннику з гарматами сховався
      Значний загін з піхоти і легких кінних.
      Для воєвод московських тільки і лишався
      Шлях обійти нас лише з флангів. Бо для них
      Наш центр був, немов фортеця неприступна.
      Отож вони бій саме так і почали.
      Та, замість того, аби діяти всім купно,
      Вони розрізнено були у бій пішли.
      Булгаков, що своєю родовитістю хвалився
      І воєводі покорятись не хотів,
      Всією силою на фланг наш навалився,
      Спочатку стріли на нас хмарою пустив.
      В отвіт на нього наші вдарили гармати
      І московитські прорідили враз ряди.
      Проте їх виявилось надто забагато
      І скоро військо московіт угородив
      В хоругви польські. Їх до берега притисли.
      Хоч наші мужньо відбивалися, проте,
      Оскільки сил у московітів більше, звісно,
      Відбити ту орду – завдання не просте.
      Князь двічі кидав нашим в поміч ще хоругви.
      Лише на третій раз відтисли москалів.
      Поволі бою трохи зменшилась напруга.
      Що ж воєвода? Той стояв і не велів
      Іти своєму суперечнику у поміч.
      Мовляв: розумний – вибирайся сам тоді.
      Ми, звісно, лише дуже раді були тому,
      Що вони міряються знатністю родів.
      Тим часом гетьман кинув в бій своїх литвинів,
      Які ударили в московський лівий край.
      Натисли наші, але ворог їх відкинув.
      Велів Челяднін своїм воям – налягай!
      Сам одночасно кинув полк і на гармати,
      Аби піхоту нашу добре посікти.
      Там оборона в нас – ще спробуйте прорвати.
      Не всій кінноті удалося і втекти.
      Та лівим краєм москалі все тиснуть, тиснуть.
      Князь тричі кидав проти них свої полки.
      На полі від побитих вже зробилось тісно,
      Але Булгаков і не зрушився поки.
      Рішив тим самим відомстити воєводі,
      Чи просто лад наводив між розбитих лав?!
      Того всього нам зрозуміти було годі…
      Нарешті час критичний у бою настав.
      Сигнал подав Острозький нашим відступати
      Під тиском тих переважаючих їх сил.
      А московітські кінні слідом стали гнати
      Аби зайти враз війську нашому у тил
      Та до Дніпра його притиснути й загнати.
      Із переможним криком мчаться москалі.
      Аж тут з ялинника як гримнули гармати,
      Встелились трупом «переможці» по землі.
      Тут «втікачі» зненацька також розвернулись
      Та свіжі сили раптом вдарили у бік.
      Спинились перші лави, начебто спіткнулись,
      Здійнявся поміж ними перелячний крик.
      І, спантеличені від того москалі,
      Тікати кинулись, змішалися із тими,
      Хто ще не бачив небезпеки взагалі
      І наступати поспішав слідом за ними.
      Князь кинув військо все одразу своє в бій,
      Полки московські вже не стримали удару,
      Зламався їх непереможний досі стрій
      І розлетілися, як в небі сірі хмари.
      А ми, як коршуни насілися на них
      І стали гнати ту юрбу та добивати.
      Щоб ворог швидко той оговтатись не встиг,
      Велів Острозький весь резерв слідом послати.
      На свіжих конях вони гнали вісім верст,
      Кого у річці у Кропивні потопили,
      Кого знайшов на тій дорозі смертний хрест,
      Хто втік, а більшість того війська полонили.
      Надвечір врешті повернулися вони
      І привели полону різного багато.
      Було шість сотень лише знатних поміж них,
      Шістьох з великих воєвод вдалося взяти.
      Між них Булгакови, і Пронін, й Челяднін,
      Та ще Кітаєв також з Сівіндук-мурзою.
      Це тільки з самих родовитіших родин.
      Ще двоє також полягли на полі бою.
      Втекли лиш троє… Скільки всякого добра
      Вдалося взяти нам у таборі ворожім…
      Немає ліку усім їхнім прапорам…
      Навряд чи далі воювати вони зможуть.
      Хоча і йшли за перемогою…О, так!
      Бо у обозі тисячу знайшли кайданів,
      Тепер в кайданах тих красуються, однак…
      Десь князь їх милостиво прийме вранці-рано
      Та і до тебе всіх відправить. Тож чекай.
      Вже скоро прийдуть ті бундючні воєводи,
      Які хотіли сплюндрувати весь наш край,
      Але собі лиш завдали страшної шкоди.
      - А скільки воїв у тій битві полягло?
      - У нас – дві тисячі, а їхніх тисяч десять
      На тому полі бою смерть свою знайшло,
      Дві треті тих, хто воювати нас приперся.
      - Що ж, - мовив Жигмонт, - так завжди воно буває:
      Всі, хто приходить нашу землю звоювать,
      Або кайдани свої ж власні одягає,
      Або ж лишається в землі оцій лежать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    243. * * *
      Піднімусь на пагорб. Унизу долина.
      З піднебесся пісня жайворонка лине.
      Вітерець чуприну лагідно тріпоче
      І легенько в спину підштовхнути хоче.
      Ковила, як море, хвилями під ноги.
      Поряд вниз широка втоптана дорога.
      Та піду я полем по траві в долину.
      Як дійду під верби – років тридцять скину.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    244. * * *
      Вожді здаються праведніші Бога
      І «вірую» мільйони їм кричать.
      Не тільки слідом – перед ними мчать,
      За щастя – аби впасти їм під ноги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    245. Битва під Добринічами 21 січня 1605 року
      В корчмі надвечір гамірно і димно,
      Зібрався всякий із околиць люд.
      Хтось цмулить кухоль, всівшись в темний кут,
      А хтось відкрито вихиля чарчину.
      В нерівнім світлі каганців мигтять
      По стінах тіні, наче в дикім танці.
      Сидять селяни і якіїсь ланці.
      Одні лиш п’ють, другі ще щось їдять.
      Зібрались тут же поряд козаки,
      Купці проїздом на ніч зупинились
      І за столом окремим зачаїлись,
      Бо ж попереду шлях ще нелегкий.
      В кутку самотній чоловік сидить,
      Тримає кухоль, зрідка попиває.
      По всьому видно, що не поспішає,
      Кудись в пітьму задумливо глядить.
      По виду – то звичайний чоловік,
      Хоч оселедець видає козака.
      Була ще й інша бойова ознака –
      Великий шрам пересікав весь лик.
      Якиїсь час дивились козаки
      Краєчком ока за тим чоловіком.
      Нарешті старший голосно покликав:
      - Агов, шановний, ти ж козак таки?!
      - Козак. А що? – То ти ходи до нас.
      Козацтву разом все ж триматись треба.
      Можливо, щось розкажеш нам про себе.
      Давно із Січі? – Та вже довгий час.
      - А звати як? – Трохимом від батьків.
      А на Січі мав прозвище Колода.
      - А я Микола Зуб. По чарці? Згода?
      Корчмарю, джбан подай для козаків!
      Розпили чарку, мову завели
      Про справи, про життя, бої, походи.
      - А звідки шрам? – спитав Микола згодом.
      - Та пригостили москалі були…
      Добринічі. Можливо, чув коли?!
      Це ми з царем Дмитром в похід ходили.
      Багато наших голови зложили.
      Мене, бач, вищі сили зберегли.
      - Це той Дмитро, що у Москві сидів,
      Якого потім москалі і вбили?
      - Так, ми йому у поміч і ходили.
      Тоді ще троном він не володів,
      А в Речі військо у похід збирав.
      Я пам’ятаю, взимку справа бу́ла,
      До Січі депутація прибула,
      Дмитро козацтво в поміч закликав
      Та обіцяв нам гори золоті,
      Як допоможем трон йому здобути.
      Тоді козацтво сперечалось люто
      Чи нам із тим призвідцем по путі.
      Хто він такий? Чи б трон той здобули?
      То ще надвоє бабця ворожила.
      Москва ж щорічно поминки платила,
      Щоб від татар ми південь стерегли.
      За ним піде́мо, сходимо дарма,
      То нам тих грошей більше вже не мати.
      Тож майже рік точилися дебати,
      Бо ледь не кожен власну думку мав.
      Старши́на була проти. Нащо їй?
      І з поминок собі достатньо мала.
      Сірома ж поживитися жадала
      З походу у Московії отій.
      Коли ж чутки дійшли, що восени
      Дмитро отой в похід-таки зібрався
      І, навіть, московітів бити взявся,
      Тікають скопом перед ним вони.
      Тоді й зібрались…Та Дмитро вже встиг
      На Сіверщині добре погуляти,
      Чернігів та й другі міста узяти
      Без бою. Правда, Новгород не зміг.
      Туди-бо царське військо підійшло
      Та одкоша отримало такого,
      Ледь воєводу не згубило сво́го.
      Зализуючи рани, відповзло.
      Все - за чутками. Доки під Путивль
      Дістались ми – багато що змінилось.
      Від Новгорода військо відступилось,
      Бо брати штурмом вже не мало сил.
      Між ляхів смута раптом поповзла,
      Вони без плати далі йти не хтіли,
      А у Дмитра скарбниця спорожніла
      І здобич то покрити не могла.
      Тож розвернулись ляхи та й пішли.
      Хіба півтора тисячі й лишилось.
      От як зрадів Дмитро, як ми з’явились
      Й гармати із собою привезли.
      Вже, маючи п’ятнадцять тисяч, він
      Задумався – а далі що робити.
      Зібрав нараду, щоб обговорити,
      Бо ж знав уже напевно, бісів син,
      Що ворог нас попереду чека,
      А в нього війська втричі, як не більше.
      Як учинить, щоб не зробити гірше?
      Чисельний ворог ляхів налякав.
      Тож відступити радили вони
      Та більше сил для бою назбирати.
      А отамани радили – не ждати,
      Ударити з тієї сторони,
      Де ворог нас найменше би чекав.
      Дмитрові, видно, того й було треба.
      Селян місцевих підізвав до себе,
      Про вражий стан детально розпитав.
      Стояли московіти у селі
      Добринічі. Людей було багато,
      Тіснилися, мов оселедці, в хатах,
      В хлівах і клунях. Тож Дмитро звелів
      Селянам нас тихенько провести,
      Щоб ми могли село те підпалити,
      А ворога тоді уже добити,
      Не дати до Московщини втекти.
      На жаль, того зробити не вдалось,
      Бо ж московіти на сторожі бу́ли,
      Про наше ледь наближення почули,
      Схопилися… Вертати довелось.
      Тоді уже Дмитро усіх підняв
      І швидким маршем серед ночі двинув
      Війська - до ранку встигнути повинен,
      Поки ще ворог спокійненько спав.
      Нелегко бу́ло по снігу іти,
      Але до ранку шлях ми подолали.
      Та московіти вже в селі не спали,
      Нам довелось село те обійти
      І стати у долині між горбів.
      Сам цар Дмитро із ляхами став зліва,
      Гусар до бою зготувавши живо.
      Ми – запорожці піші в центр пішли,
      У таборі поставили гармати
      І мали табір той оберігати,
      А справа кінні козаки були.
      Що в сутінках робили москалі,
      Того ми, правду кажучи, не знали.
      Вони щось там ладнали, шикували.
      Дмитро, тим часом, рухатись велів
      Лощиною, щоб вдарити у бік
      Гусарським клином війську московітів.
      Ті кинули кінноту перестріти.
      Здійнявсь над полем войовничий крик.
      Не витримали бою москалі
      І кинулися чимскоріш тікати.
      Дмитро не став полки за ними гнати,
      А, ставши сам у війська на чолі,
      Повів його в атаку на село.
      Та московіти добре зготувались,
      За саньми з сіном всі розташувались,
      Гармати військо звідти навело
      Й мушкети та і вдарило впритул
      В гусарські лави. Гуркіт, дим піднявся.
      Багато хто упав, так і зостався.
      А слідом новий рій летів із куль.
      Страх раптом ляське військо обуяв.
      Живі коней своїх вертати стали
      І чимскоріш тоді назад помчали.
      Хоча Дмитро спинитися кричав.
      Та все дарма. Під ним звалився кінь.
      Коби не лях, дістався б московітам.
      Своїм конем його ледь вивіз звідти.
      Казали, в Рильську аж спинився він.
      Те, що із поля ляхи утекли –
      То півбіди. Біда у тому бу́ла,
      Що ляхи й запорожців розвернули,
      Бо ті якраз тоді в атаку йшли
      На московітів. Кляті втікачі.
      Всі лави запорожців потоптали.
      Тож ті коней також порозвертали,
      Бо ж бачили – кіннота слідом мчить
      Московська. Що було його робити?
      Кіннота наша полишила нас.
      Ми бачили – настав наш смертний час,
      Бо ж сунуло все військо московітів.
      А нас коли з півтисячі було
      Й гармат десяток – то і все супроти.
      І помирати, наче, не охота,
      Та, видно, все якраз до того йшло.
      Тікати марно – в полі доженуть.
      Тож стали ми той табір боронити.
      Обсіли його кляті московіти.
      Ми їх б’ємо, вони все йдуть і йдуть.
      У гуркоті, в суцільному диму,
      Як ті чорти, ми з ворогом змагались.
      Вони живими взяти намагались,
      А ми усі противились тому.
      Поклали гору їхніх зарізяк,
      Ще одним валом табір городили.
      Не знаю, навіть, звідки брались сили.
      Та всіх здолати не могли ніяк.
      Один за одним падали до ніг.
      Все менше залишалось побратимів
      А ми стояли, як стіна над ними,
      Щоб ворог з них знущатися не зміг.
      Та врешті ворог і мене дістав.
      Чиясь шаблюка полоснула в очі,
      Зробився день мені чорніше ночі
      І побратимам я до ніг упав…
      Прийшов до тями вже під ранок я,
      Завалений тілами побратимів.
      Коби лежав був не прикритий ними,
      Уже б замерз. Мороз страшний стояв.
      Ледь вибрався та очі ледь продер.
      Лице боліло, мов вогнем палало
      І ноги важке тіло не тримали.
      На мить пожалкував, що не помер.
      Вже московітів чути не було,
      Лиш шибениці в таборі стояли,
      Де сотні мертвих вітром теліпало.
      І вороння бенкет вже свій вело.
      Я шибениці мовчки обійшов,
      Ганяючи те вороння прокляте.
      Було селян повішено багато
      Та козаків. От ляхів не знайшов.
      Мабуть, забрали кляті москалі.
      Бо з ляха викуп мріяли злупити.
      А козака – того простіше вбити…
      Я поклонився мовчки та й пішов.
      Як удалось минути москалів,
      Що бунтівний край кров’ю заливали,
      Про то сказати можу зовсім мало.
      Мабуть, потрібен був ще на землі.
      З Дмитром ходити на Москву не став.
      Куди мені та ще й з таким от ликом?..
      Скупа сльоза скотилась в чоловіка,
      А гурт козацький довго ще мовчав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    246. * * *
      А на ранок мов не поливало
      Вчора землю проливним дощем.
      І вона просила ще і ще.
      Їй, напевно, видалося мало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    247. * * *
      «Земля у нас багата, порядку в ній нема» -
      Так москалі про себе ще в давнину казали.
      А з Києва в Європі послів уже приймали
      І князь Аскольд в облозі Царград уже тримав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    248. Дума про Марка Якимовського
      Був Марко - козак із Бару, лиха його доля,
      Бо в полон турецький втрапив з Цецорського поля.
      Був він кріпкий та здоровий, тож його продали
      І до весла на галері в ланцюг закували.
      Що йому було робити: з тим веслом вмирати
      Чи якимось чином волю й життя рятувати?
      Козак вільний, поки дума, що волю здобуде,
      Буде способи шукати, боротися буде.
      Тож Марко не став картати свою лиху долю,
      А став думати, як ліпше вирватись на волю.
      Був він парубок моторний та в удачу вірив,
      Тож до турків дуже скоро ввійшов у довіру.
      Добре знав він польську мову, став турецьку вчити,
      Мов показував, що хоче туркам послужити.
      За то мав він певну волю на отій галері,
      Ходив вільно, не закутий зранку до вечері.
      Прислужував в чомусь туркам – приносив-відносив,
      Вивчив судно дуже добре від корми до носа.
      Та чекав лише моменту, коли воля Божа
      Дасть йому якийсь випадок та і допоможе.
      Та галера належала тоді Касим-беку,
      Що вважався адміралом. У краях далеких
      Єгипетських мав він владу, гендлював помалу:
      З братом рідним різним крамом вони торгували.
      Тої осені узяв він всі галери сво́ї
      Та й подався в Чорне море. Над Дніпром-рікою
      Турки саме міцну кріпость взялись будувати,
      Щоб вона козацтво в море могла не пускати.
      Розвантажившись на місці, назад повернули.
      По дорозі до Стамбула були завернули.
      Там взяли суддю Юсуфа, жону і прислугу,
      Пройшли Босфор, далі море і протоку другу.
      Дісталися Мітілени на Лесбосі й стали.
      Далі йти шторми осінні в морі не давали.
      Навантаживши товаром всі чотири судна,
      Касим-бек в Олександрію, думав, плисти буде.
      Але тільки вийде в море, як буря наскочить
      І вертає він у гавань скоріш проти ночі.
      Врешті вирішив він марно не ризикувати.
      Велів в гавані Широкій трьом галерам стати.
      А свою одну найбільшу у Вузькій поставив.
      Вирішив, що почекають поки морські справи.
      Зійшов Касим-бек на берег трохи відпочити.
      Та ж не гоже «адміралу» одному ходити.
      Нехай бачить усе місто «велику» людину,
      Тож із судна забрав турків ледь не половину.
      Як немає капітана – «розслабились» й інші.
      Чи ж ми, думають, від нього чимось може гірші.
      Отут Марко і подумав: «Коли воля Божа,
      То здобути всім свободу він, нарешті зможе»
      Та самому важко братись за те трудне діло.
      Разом з ним ще двоє вільно по судну ходили.
      Тож підкликав він тихенько Степана й Івана
      Каже: - Браттям допоможем скинути кайдани!
      Переб’ємо усіх турок та й хутко у море.
      Може, слідом у погоню кинуться не скоро.
      Ті спитались: - А чи треба так ризикувати?
      Може, якось те повстання слід підготувати?
      Та Марко сказав: - Надіюсь я на пана Бога
      Та на сильну свою руку і більше нічого.
      Ухопивши три оцупки, що долі лежали,
      Роздав хлопцям, щоб якуюсь, хоча б зброю мали.
      Кухар, що таке побачив, став на перешкоді
      І одразу став оцупок той Марку в пригоді.
      Вдарив турка тим оцупком, той і гигнув, клятий.
      - Біжіть, - каже, - браття хутко веслярів звільняти.
      Сам же на корму подався, де, всі добре знали,
      Турки завжди свою зброю сховану тримали.
      Та не встиг туди й добігти, як став на дорозі
      Потурнак із греків. Шаблю стиска голомозий.
      А в Марка немає шабля, то схопив жердину
      Із вогню. Ото із нею на ворога й кинувсь.
      Що жердина проти шаблі? Та й грек-таки вмілий,
      Двічі в голову і спину Маркові поцілив.
      Та недарма їв козацьку Марко саламаху,
      Устромив жердину греку з усього розмаху.
      Тут уже і товариство стало надбігати,
      Щоб в руках своїх, нарешті, справжню зброю мати,
      А то билися киями, веслами, котлами –
      Усім, що лише знайшлося у них під руками.
      Озброївши добре бранців, Марко кинувсь далі
      На ніс судна, де, як добре усі бранці знали,
      Мустафа сидів, що поки був за головного.
      Треба було позбавитись, перш за все, від нього.
      Той сидів собі спокійно, хоч крики несуться,
      Та він дума, що то бранці між собою б’ються,
      Що не раз уже бувало. А що там – не видко,
      Бо вся палуба накрита полотном великим.
      Аж тут бачить, як до нього мчить Марко при зброї.
      А у нього при поясі тих шабель аж двоє.
      Вихопив, щоб захищатись та Марко підскочив,
      Дзизнув його кулачищем добряче між очі,
      Устромив йому шаблюку гостру поміж ребра
      Та і викинув у море. Турки ж прийшли в себе
      Та і линви підрубали, полотно упало
      І всю палубу накрило, щоб бранці не мали
      Можливості підніматись із трюму нагору.
      Але бранці полотно те все згорнули скоро
      Та й накинулись на турок. Злі та ще й при зброї,
      Не давали турку й шансу вийти живим з бою.
      Убивали й викидали чимскоріш у море.
      Ні одного не лишилось турка уже скоро…
      Окрім бранців, бо між ними і турки сиділи,
      Що на каторгу за злочин якийсь посадили.
      З тих нікого не чіпали, бо ж свої, неначе…
      А тим часом колотнечу з міста хтось побачив.
      Стали із гармат стріляти, аби потопити
      Та із гавані галеру в море не пустити.
      Велів Марко тоді бранцям якорі рубати,
      Линви різати, вітрила хутко піднімати.
      Під страшенну канонаду вийшли в море гордо.
      Касим-бек прибіг, почувши, кинувся у воду,
      Бороду став собі рвати, навздогін кричати,
      Повернутися у гавань бранців умовляти.
      Але бачить він, що бранців ніяк не впросити,
      Велів своїм трьом галерам навздогін летіти.
      Летить морем та галера, вітрилами грає,
      Та й на весла іще бранці дружно налягають.
      І наглядачів не треба, щоб їх підганяти,
      Бо ж нікому не хочеться в рабство повертати.
      А за нею три галери, як коршуни слідом
      Летять, щоб не випускати ту галеру з виду.
      Цілу ніч отак летіли та все доганяли,
      Вже і сонечко високе їх не зупиняло.
      Та тут Боженька вступився, вітри налетіли,
      Задощило, закрутило, судна завертіло.
      Налякались турки бурі, мусили вертати
      Аби жертвами з мисливців, тим часом не стати.
      Але бранці не злякались, вітрила спустили
      Та про Божу допомогу молитви творили.
      І почув Бог ті молитви, вітер повертає,
      Втікачам у спину прямо дути починає.
      Розпогодилося скоро, на острів пристали,
      Де харчів та свіжу воду у діжки набрали.
      Ще і милостиню дали ченцям православним,
      Щоб молились за щасливий кінець їх виправи.
      А вже скоро й Італія перед них постала,
      Їх галера в Калабрії берега пристала.
      Тут уже могли зітхнути всі на повні груди,
      Турки тут за ними гнатись вже, мабуть,не будуть.
      Ну, а далі до Регії, потім до Мессіни,
      А вже далі перед ними і Палермо стіни.
      У Палермо зупинились, галеру віддали
      Правителю і копійки за неї не взяли,
      Хоч він і давав добрі гроші. Та не захотіли,
      Далі бачити ту каторгу вже не було сили.
      Розкували турок-в’язнів, що були із ними,
      Не продали – торгувати такими самими,
      Як вони були рабами, честь не дозволяла.
      Ще й жону судді Юсуфа продавать не стали,
      Відпустили, хай котиться на чотири боки.
      А прислугу залишили – жіночки нівроку.
      Взяли собі в жони старші із колишніх бранців.
      І Марко теж одружився на одній панянці
      Катерині, що між інших на галері пли́ла,
      Турки у Олександрії продати хотіли.
      Раде було товариство та Маркові вдячне,
      Бо ж багато хто й надію втратив на удачу
      І, коли б Марко не взявся, не підняв би бунту,
      То усім їм веслярами і до скону бути.
      А так вибороли волю і, до всього того,
      Не втратили в колотнечі життя ні одного.
      Тож обрали капітаном, на два судна сіли
      Та й, спочатку у Неаполь, потім в Рим попли́ли.
      Всі дивились, як на диво – на колишніх бранців,
      Обіцяли добрі гроші, аби хтось зостався,
      Бо ж такі сміливці треба в будь-якій країні,
      Та і був зовсім нелегким шлях до України.
      Ще й багато кого вдома зовсім не чекали,
      Бо ж літа минули з того, як рабами стали.
      Та Марко не з того тіста. Зібрав небагато
      Тих, хто в рідну Україну прагне повертати.
      Крізь чужі краї, крізь гори і широкі ріки,
      А таки привів додому загін невеликий.
      Уклонився землі рідній і сльозу не стримав,
      Він її не проміняв би, навіть, на три Рима.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    249. * * *
      Лагідно торкнувся мене вітер.
      Ледь погладив, але розбудив.
      І я знову повернувся в літо.
      А навколо пломеніли квіти
      Ті, що я ще навесні садив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    250. * * *
      Зачерпну з часу ріки
      Пригорщу води,
      Вона з присмаком гірким
      Спільної біди.
      Помутніла від крові
      Й попелу вона.
      Впереміш часи нові
      Й сива давнина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    251. Дума про гетьмана запорізького Григорія Ізаповича
      Злий, як дідько хан лютує у Бахчисараї,
      Посла ляського до себе в ставку викликає.
      У присутності усього ханського Дивану
      Йому кліпати прийшлося. Від калги-султана
      Довелось почути те, що хана розлютило,
      Бо козаки в ханські землі набіг учинили.
      Стояв довго посол ляський, потупивши очі,
      Бо ж війни Річ Посполита із Кримом не хоче.
      Не до того, в Лівонії з Москвою зчепилась.
      Там вся сила королівства з москалями билась.
      Вимагав хан, аби ляхи розбій припинили
      І козацтву в Крим ходити всім заборонили.
      А то…далі йшли погрози війну розпочати.
      А послу лиш головою прийшлося кивати.
      Стояв, наче рак – червоний, гнів його аж душить:
      Як посміли королівські накази порушить?!
      Звісно, в Польщу не так часто татари вчащали,
      Вони більше в Україні земельку топтали.
      Хіба з хлопа що убуде? Вже б перетерпіли.
      А тепер он скільки йому клопоту зробили.
      Обіцявся посол: звісно, король прийме міри,
      Хоч словам його не було у хана довіри.
      Що ж так хана розлютило? Хто винен у тому,
      Що не спалося спокійно і хану самому?
      У той час Річ Посполита в Лівонії билась,
      І вся сила запорозька там їй би згодилась.
      Тож зібрав Самійло Кішка на Січі охочих
      Аби вести воювати в землі полуночні.
      На Січі у малій силі вольниця козача.
      І Григорія за себе наказним призначив.
      Молодий іще полковник добре знавсь на справі.
      Бо ходив уже в походи і на морі плавав.
      Знав, орда ледве прознає, що пішли козаки,
      Налетять на Україну її зарізяки.
      Тож не став того чекати, зібрав всіх, що має:
      - А давайте, - каже, - в гості в орду завітаєм.
      Ще татари і не встигли в похід зготуватись,
      Як у рідних у аулах прийшлось захищатись.
      Пройшлись вогнем козаченьки, багатьох побили,
      Тож татари того року в похід й не ходили.
      Та подія й розлютила хана до знетями –
      Не вдалося в Україні розжитись рабами.
      Та Григорій Ізапович на тім не спинився,
      Вже за рік морським походом піти спорядився.
      Не для того, щоб турецькі міста штурмом брати –
      Кораблі перестрівати та бранців звільняти.
      Недалеко від Кілії галеру зустріли,
      Турків в море поскидали, всіх бранців звільнили.
      А побіля Аккермана, як назад вертали,
      Ще галеру захопили та суден чимало
      Торгівельних. Триста бранців звільнили при тому.
      Тож спокійно повертатись можна і додому.
      Та в лимані їх ескадра турецька зустріла,
      Гасан-паша чималеньку вів супроти силу.
      Та не стали козаченьки перед ним тікати,
      Узялися кораблі ті ледь не штурмом брати.
      Гасан-пашу оточили, ледве-но відбився,
      Був раденький, як у морі врешті опинився.
      Повернулись козаченьки з славного походу,
      Завдали проклятим туркам чималої шкоди.
      Якось взимку прийшла вістка тривожна зі сходу,
      Що султан Бухар ногайський зібрав цілі орди
      Та і рушив аж від Волги в похід в Україну.
      Знов чекати в ріднім краї лихої години.
      Похопились ляхи, звісно від новини тої,
      Але що їм Україна? Ближчі краї сво́ї.
      Хто ж зупинить ту навалу? Хто на шляху стане?
      Бо ж орда, як розійдеться, й Києва дістане.
      Вийшли знову козаченьки на бій на кривавий,
      Рідні землі боронити та шукати слави.
      Знов Ізапович на Січі зібрав усі сили,
      Щоб орду на Україну вони не пустили.
      А орда уже здолала й Дніпро міцним льодом
      Та й до Корсуня прямує нестримним походом.
      Не став гетьман за стінами від орди ховатись,
      Зустрів її понад Россю. Тій куди діватись?
      Довелося з козаками ставати до бою.
      Думали вмить роздушити козаків ордою.
      Стріли мужньо козаченьки ординську навалу.
      Так зустріли, що покотом ординці лягали.
      Устелили усе поле своїм мертвим тілом.
      Схаменулись, дременули, бо жити хотіли.
      Провели їх козаченьки до Дніпра самого
      І ногайцями встеляли до ріки дорогу.
      Ледве з залишками війська Бухар утік звідти
      Та зарікся в Україну більше не ходити.
      Ще не встигли козаченьки від бою спочити,
      Коли нові лихі вісті встигли долетіти.
      Знову кримці піднялися, у похід зібрались,
      То розвідники із Криму від своїх дізнались.
      Ждуть, як вкриють броди льодом лютневі морози,
      Щоби ніг не замочити було голомозим.
      Старший ханський син, відомо, орду ту збирає,
      Адже трон він після батька посідати має.
      Тож потрібно ще здобути у поході слави…
      Їх зустріли козаченьки біля переправи.
      Розколошкали орду ту, аж пір’я летіло,
      Орда ще до України дістатись не вспіла.
      Розігнали її степом. Хто живий зостався,
      Знов не солоно сьорба́вши, в улус повертався.
      А на весну Ізапович знов похід готує,
      І охочих набирає, і «чайки» будує.
      Рішив гетьман, що пора вже на Варну сходити,
      Аби туркам в місті тому легко не сидіти.
      Вийшли «чайки» в синє море, біліють вітрила
      І несе їх, наче птахів, нестримная сила.
      Знов галер десяток стріли біля Аккерману.
      Ті не думали, що скоро ще до бою стануть.
      А козаки налетіли та турок побили
      Та й собі оті галери пусті захопили.
      До Кілії повернули, де їх не чекали,
      Наче коршуни зненацька на фортецю впали.
      Поки турки лаштувались ставати до бою,
      Козаки уже на стінах Кілії самої.
      Опирались турки, звісно, люто опирались,
      Аж нікого з гарнізону поки не зосталось.
      Як побили усіх турок, флотом зайнялися.
      Лаштувати всі галери до бою взялися.
      Вправних козаків зібрали, на них посадили,
      Ще і вимпели турецькі назад почепили.
      З того часу, як Нечаю вдалось Варну взяти,
      Змогли турки високії мури збудувати
      І вважали – неприступна тепер ця фортеця.
      Все ж Ізапович ту Варну узяти береться.
      Вранці-рано з мурів Варни флот турецький вздріли,
      Допомозі тій нежданій дуже пораділи.
      Увійшли галери в гавань, ніхто не стріляє.
      Раптом флот цей на турецькі судна нападає,
      Що у гавані стояли. Зчепились бортами,
      Лізуть на них козаченьки морськими чортами.
      А з фортеці все то бачать, але не стріляють,
      Бо де свої, де чужі там – вже не розрізняють.
      Позбігалися на мури з фортеці всієї,
      Захопилися у страху битвою тією.
      А тим часом усі «чайки» по річці піднялись
      І у озері за містом у тилу зібрались.
      Поки турки на галери очі витріщали,
      Козаки з тих «чайок» мури швидко «осідлали».
      Увірвалися у місто із другого боку.
      Звідки турки й не чекали. Отож вони поки
      Розібралися та опір чинити зібрались,
      Козаки уже у місті шаблями рубались.
      Тут, галери захопивши, козаки і з моря,
      Стали дертися на стіни. Й захопили скоро.
      Оточені з усіх боків, турки не здавались,
      Де-не-де іще боролись, люто захищались,
      Адже знали , що пощади не буде нікому.
      Тож під шаблями лягали один по одному.
      Як погинули всі турки, що в місті сиділи,
      Козаки всіх їхніх бранців нещасних звільнили.
      А було їх там чимало з Польщі, України,
      Угорщини, ще багато з якої країни.
      Одні стали укріплення турецькі ламати,
      Інші скарби приховані взялися шукати.
      А багато турки всього в місті наховали,
      Так що з Варни козаченьки чималенько мали.
      Як закінчили всі справи, все перетрусили
      І нічого із укріплень цілим не лишили.
      Посадивши невільників усіх на галери.
      Полишили вони Варну, як після холери.
      Щоб і далі над Високим знущатись Порогом,
      На галерах майоріли гетьманські корогви.
      Пройшли мимо Аккерману, Очаків минули.
      Турки з мурів ледве шиї собі не звернули.
      А, коли уже в лимані при березі стали,
      Всі гармати на галерах хутко познімали.
      На очах у турок судна турецькі спалили,
      Щоб вони вже бузувірам клятим не служили.
      А невольників на «чайки» усіх розібрали
      Та із гетьманом до Січі вертатися стали.
      Був між тими козаками у поході тому
      Й Сагайдачний. Став він гетьман вже роки по тому,
      А тоді лише полковник, досвід набирався,
      До великої до слави тільки піднімався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    252. * * *
      Зацвіли над ставом абрикоси,
      Верби заплели зеленим коси.
      Прирядились, начебто на свято,
      Вийшли разом весну зустрічати.
      А вона спинилася над схилом
      Та зелений простелила килим,
      Заквітчала рясно жовтим цвітом,
      Захотіла трохи відпочити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    253. * * *
      Розлетілись ворони
      На чотири сторони.
      Рознесли по вітрові
      Чорні вісті світові.
      Що орда збирається,
      У похід ладнається.
      Ворони літатимуть
      І поживу матимуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    254. Дума про Очаківські походи гетьманів Самійла Зборовського та Богдана Микошинського
      Був Самійло воїн вправний, вправний і відважний,
      Рубав, наче ту капусту усю силу вражу.
      Хоча був він не простого, а княжого роду,
      Проте легко спільну мову з козацтвом знаходив.
      Бо ж козацтву усе рівно – простий чи багатий,
      Головне, щоб умів шаблю у руках тримати.
      А Зборовський махав добре шаблею своєю,
      Де він тільки не залишив слід кривавий нею.
      В Трансільванії, Молдові, Речі Посполитій,
      І з Баторієм під Псковом проти московітів.
      Там під Псковом тоді ляхи надовго засіли.
      Недостатньо у них було проти міста сили.
      Тож велів король Самійлу до козаків мчати
      Аби сили козацької в поміч їм набрати.
      Доки їхав, геть забувся доручення свого,
      Бо з’явилися надії великі у нього.
      Адже вабив більше всього його трон Молдови.
      З кримським ханом про ту справу вів він перемови.
      Обіцяв хан йому поміч…легко ж обіцяти.
      Адже слово можна дати, можна і забрати.
      Поки вони домовлялись, турки наказали,
      Щоб татари проти персів коней повертали.
      Хан тут і рішив Самійлу свиню підложити:
      Спершу підем з козаками, каже, персів бити,
      А тоді вже на Молдову… Почухав той лоба
      Та й на Січ, вести розмови з козаками, щоби
      Ті у Персії далекій туркам послужили…
      Розізлились козаченьки, ледве не втопили
      У Дніпрі за те Самійла. Ледь живий лишився.
      Повинивсь перед козацтвом, до ніг уклонився,
      Попросив собі у поміч Молдову здобути.
      Та й погодилось козацтво – так тому і бути.
      То ж не з персом воювати у краях далеких.
      Проти турка козакові збиратися легко.
      Бо ж Молдова у ті роки під турком ходила
      І султани правителів на трон в ній садили.
      Як почули козаченьки, що на турка йтимуть,
      Де й поділись суперечки, що були між ними.
      Бити турка – любе діло завжди козакові,
      Добре шаблю напоїти турецькою кров’ю.
      Пішли в похід два загони – один суходолом,
      Другий вниз Дніпром водою, аби потім полем
      Піти з Бугу на Молдову. Та не так все склалось,
      Як у голові Самійла гарно лаштувалось.
      Пройшли Дніпром до лиману, щоб до Бугу звідти,
      А там турка довелося у лимані стрітить.
      І було у того турка кораблів до біса,
      Ні один байдак козацький крізь них не пробився.
      Хоч і бились козаченьки мужньо та відважно,
      Але ж усі переваги мала сила вража.
      Б’ють гармати з усіх боків та байдаки топлять,
      Раді турки, як живого козаченька схоплять.
      Притискають козаченьків до берега кляті,
      Ні до Дніпра, ні до Бугу не хочуть пускати.
      Так насілись, так старались, побити хотіли,
      Що одна галера їхня на мілину сіла.
      Сіла вона на мілину, козаки зраділи
      І самі на ту галеру влізти захотіли.
      Але турки заходились так з гармат стріляти,
      Що, чи хочеш, чи не хочеш – прийшлось відступати.
      Зійшли з «чайок» козаченьки на правому боці,
      А там ями кабанячі на кожному кроці.
      Полюбляли кабани тут боки вигрівати,
      Тепер є де козаченькам голову сховати.
      Хто у ямах, хто у шанцях, що встигли нарити.
      Узялись від турка берег мужньо боронити.
      Хоча турки з гармат берег рясно поливають,
      Та козаки із мушкетів їм відповідають.
      Хто зна,чим би закінчилась ота колотнеча.
      Та прийшла орда татарська зі степу надвечір.
      Оточили козаченьків, у кільце узяли
      І вже турки переможно руки потирали.
      Зібрав гетьман козаченьків, став у них питати,
      Хто заради товариства ладен смерть прийняти?
      І зібралися охочі, сміливі й завзяті.
      Велів їм тихцем Самійло у човни сідати.
      Пройшли тихо між галери, а уранці рано
      Раптом вдарили на турка всі гуртом неждано.
      Доки чухалися турки, доки відсіч дали,
      Доки всіх тих козаченьків стріляли, рубали,
      Весь загін зібрався хутко, поранених взяли,
      На останні вісім «чайок» безпомічних склали
      Й подалися у верхів’я, до витоків Бугу.
      А по березі сторожа тихцем «пугу-пугу».
      Турки врешті подолали неждану «підмогу»,
      Кого вбили чи кайдани надягли на кого.
      Кинулись - нема козацтва, й сліду не лишилось.
      Обшукали увесь берег – наче провалились.
      Мов якась чарівна сила їх кудись поділа,
      Чародіїв воювати вони не схотіли.
      Відписали до султана переможні вісті,
      Що погинуло козацтва, може, тисяч двісті.
      А козаки тим же часом Бугом піднялися,
      Тут і кінні козаченьки у полі знайшлися.
      Знов Самійло має військо, знову силу має,
      Але інша небезпека у степу чигає.
      Чим те військо годувати, як припасів мало.
      Всі припаси у лимані з «чайками» пропали.
      Йшли козаки голим степом під сонцем палючим.
      Йшли голодні, вночі спали під терном колючим.
      Все, що можна, вже поїли ще і спрага клята.
      Хто ж Молдову з таким військом піде здобувати?
      А тут ще від ляхів вісті лихіші щоднини,
      Вороги проти Самійла плетуть павутину.


      Турки скарги шлють в Варшаву, війну обіцяють
      Ну, а ляхи війни тої зовсім не бажають.
      Ледве-ледве із Москвою війну закінчили.
      Ще із турком воювати вже не мали сили.
      Збираються хмари чорні над Самійлом в Речі,
      Хоч би зберегти вдалося голову на плечах.
      Довів військо до Савранки, де і хліб, і риба
      Та і полишив, сам подався відводити кривди.
      Все би обійшлося, може, та Замойський клятий
      Велів славного Самійла у кайдани взяти.
      Пригадали все Самійлу, усі його вини
      Та й у Кракові зрубали голову повинну.
      Та це все було вже потім. Козаки, тим часом,
      Нагулявши трохи тіла на рибі та м’ясі,
      Поспішили на Січ-матір братів піднімати,
      Щоб полонених на Бузі козаків звільняти.
      Зашуміло, загуділо козацтво від вістки.
      - Чого було, - закричали,- в ту Молдову лізти?
      Але згодились, що треба братів виручати.
      Але ж треба для походу гетьмана обрати.
      Та над цим питанням довго вони не гадали:
      - Микошинського Богдана! – гуртом закричали.
      Був Богдан на Січі знаний, бойовий, завзятий.
      Під таким із турком легко буде воювати.
      Вже не раз ходив у море…Тільки-но обрали,
      Як одразу нові «чайки» готувати стали.
      Зготували добрих «чайок» собі для походу
      Та й спустили їх хутенько на бистрі її води.
      Поставили гаківниці, підняли вітрила
      І до моря, наче птахи, стрімко полетіли.
      Чи стоїть в лимані турок? Чи зможуть застати?
      Чи прийдеться аж за море за тим турком гнати?
      Та даремні всі тривоги. Розвідка доносить,
      Що святкують перемогу турки іще досі.
      Прикували козаченьків на весла та й раді,
      Що ніхто тепер на морі для них не завада.
      Опустилась нічка темна, тихо на лимані.
      І підкрались козаченьки вранці у тумані.
      Виринули із туману, як чарівні птахи,
      Турки, навіть, помолитись не встигли Аллаху,
      Як галери оточили, з гаківниць пальнули
      І накинулись одразу на турок поснулих.
      Брали судна абордажем, рубались завзято,
      Щоби турка ні одного в живих не лишати.
      Іде люта колотнеча за каторгу кожну
      Та відбитись від козаків турки не спроможні.
      Хто погинув, хто у воду, аби врятуватись,
      Хоча б плавом до берега живими дістатись.
      А з Очакова за всім тим турки виглядають.
      Хоч гармати добрі мають, але не стріляють,
      Бо ж своїх скоріше вцілять, аніж у козаків.
      Отож поміч їм надати не можуть ніяку.
      А тим часом козаченьки добре напосілись,
      Уже скоро всі галери у них опинились.
      Позвільняли козаченьки братів із неволі,
      Хоч ті вже й не сподівались на щасливу долю.
      А галери потопили на очах ворожих.
      Більше в морі воювати вони вже не зможуть.
      А самі у «чайки» сіли й подались додому,
      Із піснями вигрібали, не знаючи втоми.
      Пливе, гетьмана козацтво свого прославляє –
      Микошинського Богдана… Тож і ми згадаєм.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    255. * * *
      Легкий туман понад водою плава.
      Холодний ранок. Сонечко встає.
      Ріка тепло туманом віддає
      У відблисках ранкової заграви.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    256. * * *
      В той рік, як з гір спустився Ганнібал,
      Здригнувся Рим, відчув перед собою
      І його військ непереможний шал,
      Й свою нездатність стати з ним до бою.
      Гнів остудила Треббія, в якій
      Скупав заброда римські легіони.
      Побачив Рим, що в цій війні важкій
      Зовсім не він писатиме закони.
      А далі той ганебний Тразімен
      І Канни…Канни…До сконання віку
      Рим не забуде цих страшних імен
      І Ганнібала ненависне лико,
      Що попід самі стіни підійшов,
      Примусив римлян в цих стіна́х укритись.
      І лише кров, гаряча римська кров
      Тоді не дала Римові скоритись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    257. Легенда про Чорнобаївку
      Сиджу оце на вокзалі, потяга чекаю,
      А навпроти чоловічок газету читає.
      Одним оком чита, іншим позира за мною.
      Поділитися, напевно, хоче новиною.
      Все ж наваживсь, відірвався, став мене питати:
      - Чорнобаївка…Ви чули? Була у двадцяте.
      «Чув»,- киваю головою. А він не змовкає.
      - І чого та клята нечисть усе туди пхає?
      Чи дурні – не розуміють, чи смерті шукають?
      Чи про долю попередніх нічого не знають?
      І чого їх туди тягне? Може, яка сила?
      Уже скільки москаликів наші там побили.
      Я хотів було сказати, що того не знаю,
      Бо в розвідці не працюю, там зв’язків не маю.
      Але тут в мені зненацька щось як перемкнулось.
      Чи згадалось колись чуте, що давно забулось.
      Чи то пам’ять моїх предків прокинулась раптом,
      Аби мені часи давні, славні нагадати.
      Залунав у мені голос – забутий? Не чутий?
      Аби мені пам’ять роду мого повернути.
      І, мов стало перед очі видиво величне –
      Чи бувальщина, чи, може, просто фантастичне.
      Я вслухався в кожне слово, щоб не пропустити –
      Не лише для мене голос буде говорити:
      - Казав мені козак один, що сам все то бачив,
      Яка бува незборима та сила козача.
      Було якось зібралися на татар походом,
      Настругали собі «чайок», спустили на воду
      Та й попливли Дніпром в море, а далі до Криму,
      Аби добре помститися за вчинене ними.
      За набіги на Вкраїну, за розор провчити
      Та братчиків-невільників з полону звільнити.
      Погуляли Кримом славно, татар порубали,
      Попалили міста, села, бранців позвільняли.
      Вже вертатися додому, аж буря триклята
      Налетіла серед моря, звідки і не знати.
      Налетіла, розкидала всі «чайки» по морю.
      Одні просто потопила, а другі – кото́рі
      На воді іще тримались – берега прибила,
      Де їх турки і татари бігом полонили.
      Одну «чайку» гнало морем, до Дніпра пригнало,
      Та вона уже по вінця води понабрала.
      Довелося неборакам її полишити,
      А вже далі пішки степом до Січі спішити.
      Недалеко і дістались, як татар узнали,
      Що, мабуть, за ними степом саме пантрували.
      І ніде не заховатись, все як на долоні.
      І не втечеш, бо бистріші татарськії коні.
      Доведеться помирати – братчики рішили.
      Узялися за мушкети – та ті відсиріли.
      Взяли тоді шаблі в руки та у коло стали,
      Щоби просто так татари козаків не взя́ли.
      Щоб забрати із собою більше вражой сили,
      І на небі, як належить, козака зустріли.
      А татар з одного боку, з другого - до біса.
      З ними купка козаченьків не справиться, звісно.
      Тут озвався козак один, Чорнобаєм звався.
      Він смаглявий був, і справді, як циган здавався.
      На Січі всі його знали та й трішки боялись.
      Такі, як він «характерник» тоді називались.
      Тож озвався Чорнобай той «Не журіться, братці!
      Ще не час вам опинитись у татарських бранцях.
      Ще не час вам помирати від шабель ворожих,
      Я замовлю за вас слово перед ликом Божим.
      Отож, слухайте уважно, як маєте бути
      Та дивіться, щоб нічого хто не переплутав.
      Ідіть зараз он до того кургану у полі,
      Що видніється заледве аж на видноколі.
      Ідіть хутко, не дай Боже хоч раз озирнутись,
      Бо тоді для вас погано може обернутись.
      «Та ж татари?!» - хтось озвався. «На те не дивіться.
      Та старайтеся пошвидше вибратися звідси.
      Головне – не озирайтесь, що би там не сталось!..»
      Попрощалися козаки та швидко помчались
      До кургану. А татари, хоч навколо скачуть
      Та, здається, що козаків не чують, не бачать.
      Долетіли до кургану, вибрались нагору.
      Назад тоді озирнулись. А там на ту пору
      Зовсім чорним степ зробився від татар, неначе,
      Видається, наче Крим весь з ногаями скаче.
      І всі туди, де лишився козак-характерник .
      І ні один коня свого назад не заверне.
      А над чорною юрмою, як блискавка блище -
      Літа шабля козацькая та ворога нище.
      Летять голови ворожі, падають під ноги,
      Уже купа високая виросла круг нього.
      Уже видно, що татари жахатися стали,
      Але пхатись попід шаблю, чомсь не перестали.
      Лізуть, лізуть з усіх боків, валяться додолу,
      Уже чорним зробилося від їх трупу поле.
      Уже коні йти не хочуть, назад повертають,
      То татари ідуть пішки і там помирають.
      Вже нікого і живого зовсім не зосталось,
      Лише коні налякані степом розбігались.
      Подались тоді козаки шукать побратима,
      Довго-довго марудились із трупами тими.
      Цілий день козацьке тіло між татар шукали.
      Не знайшли. Тож одну щаблю в полі й поховали.
      Поховали та й пода́лись до Січі, додому.
      Та лишилась страшна сила навік в полі тому.
      Якщо прийде сила вража наш край звоювати,
      То не зможе того поля ніяк оминати.
      Бо тягтиме її туди незборима сила,
      Хоч би як і опирались, хоч би як просили.
      А вже там їх смерть і знайде, скільки б не прибу́ло…
      Аби того Чорнобая люди не забули,
      Чорнобаївкою поле оте і прозвали…
      От що мені моя пам’ять раптом нагадала.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    258. * * *
      Починається ранок із пташиних пісень.
      Я виходжу на ганок, щоб побачити все.
      І, як сонечко сходить, п’є росу на траві.
      Вітерець тихий бродить, колихаючи цвіт.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    259. * * *
      Один поляк на Олімпійських іграх
      Закинув молот далі від усіх.
      До нього тут же репортер прибіг
      Спитати: завдяки чому той виграв.
      А той від задоволення сія:
      - Я переміг, але не для медалі.
      Якби мені ще серп дали, то я
      Його б пошпурив набагато далі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    260. * * *
      Сидить дід старий на лавці, спочива,
      Похилилась його сива голова.
      Я спинився, щоб дорогу розпитать
      І даремно у трьох соснах не блукать.
      Підійшов: - Добридень, діду! Як діла?
      Чи туди мене дорога привела?
      - А куди ти саме, синку, поспішав?
      Сядь, посидь, коли нема нагальних справ?!
      І одразу, ледве я на лавці сів,
      Він розправився увесь, повеселів.
      Видно мало співрозмовників було,
      За війну ополовнилось село.
      - Як діла, питаєш, синку? Да, діла.
      Тут же та проклята армія пройшла.
      Добре їм від нас дісталося. Еге ж…
      Довелось повоювати мені теж.
      - Воювали? – я здивовано спитав,
      Бо ж дідусь на дев’яносто виглядав.
      - А чого ж? Я ще малим у тій війні
      Німцям шибки бив з рогатки у вікні.
      Отож досвід бойовий у мене є…
      Дід задумався на мить про щось своє:
      - До тербату мене, правда, не взяли.
      Кажуть, віком ви, мовляв, не підійшли.
      Хоч туди пішли заледве не усі,
      Навіть ті, що ще не мали і вусів.
      А, як ворог почав пхати по шосе.
      Хоч не близько та хати́ усі трясе,
      То зібравсь тербат й подався «полювать».
      Я один село зоставсь сторожувать.
      Мені, правда, автомата не дали…
      Хоч самі «окіпіровані» були.
      Щоби ворога, як і належить, стріть,
      Довелось мені «кохтейль» наколотить.
      Не отой, що танки палять на війні.
      Бо ж бензину ніде взять було мені.
      Та й навіщо переводити дарма,
      Бо ж докинути «силов» моїх нема.
      Тож взяв пляшку самогонки – первака.
      Москалям то все приманка ще й яка.
      Взяв пігулок, тих, що лікар прописав,
      Аби я вночі безсонням не страждав.
      Ті пігулки в самогонці розчинив
      Та і став собі чекати ворогів.
      А вони й не забарилися якраз.
      Чую – гуркіт, суне танк страшний до нас.
      На нім білим намальована змія.
      Такі в німців ще в дитинстві бачив я.
      Гуркотіло все навколо і трясло,
      Та потвора увірвалася в село
      Та і стала. Троє виповзли у світ.
      Роздивилися, чи їм лякатись слід.
      Не помітили загрози, далебі,
      Злізли долі й заходилися собі,
      Мабуть, здобичі по вулиці шукать.
      Той помітив курку, кинувся хапать.
      Інший хвіртку у сусіда вибива.
      Третій хату, що навпроти, відкрива.
      А самі такі миршаві та худі,
      Видно довго лиш на хлібі та воді.
      Я на них дивлюся і здалось мені,
      Що таке я бачив ще на тій війні.
      Зараз прийдуть, «млеко», «яйко» заведуть,
      А тоді вже заберуть все, що знайдуть.
      Де й подівся мій уже поважний вік,
      Наче знов у сорок перший втрапив рік.
      Та сиджу, дивлюсь, як тягнуть, що знайшли
      Та до танка в’яжуть у тугі вузли.
      Тут мене один помітив: - Здравствуй, дєд!
      Тут нацистов і фашистов часом нєт?
      - Поки ви, - кажу, - не впхались у село,
      Ні одного, їй же Богу, не було.
      Мого жарту він, мабуть, не зрозумів,
      Бо півлітру самогонки раптом вздрів.
      Не спитався, з рук миттєво ухопив
      І третину пляшки тут же в себе влив.
      Далі гикнув (в мене ж гарний був первак),
      Та й подався до своїх, до зарізяк.
      Втрьох ту пляшку роздушили вони вмить,
      Й далі чорні справи узялись робить.
      Та вже бачу скоро – повзають чумні,
      Наче мухи на осінньому вікні.
      Далі й зовсім полягали й захропли,
      Вже й у танк свій заховатись не змогли.
      Я ж мотуззя, що теля ним припинав,
      Із-під лавки заготовлене узяв
      Й заходився руки-ноги їм в’язать
      Та повернення назад своїх чекать.
      А,що хлопці у селі в нас бойові,
      Ледь уздрінуть танк ворожий, то навік
      Спалять, навіть не спитаються – чого.
      Тож я прапор український на його́
      Почепив, аби побачили здаля
      Й не пальнули ненароком звідтіля…
      З «полювання» наші вдалого прийшли,
      Бо колону вражу знищити змогли.
      Всю спалили та жалілися весь час,
      Що могло б воно згодитися й для нас.
      А я їм тут танк цілісінький зберіг,
      Ще і трьох танкістів полонити зміг.
      Командир мені ще довго руку тряс,
      Ледь не кланявся та дякував весь час.
      Обіцяв вручити орден по війні.
      Та подумати – навіщо він мені?
      Я ж не ради того ордену старавсь,
      А щоб ворог чимскоріш від нас забравсь…
      Я поїхав, як дорогу розпитав
      Та думками все до того повертав:
      Як такі є дідусі на цій землі,
      Нехай добре начуваються в Кремлі.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    261. * * *
      Розвидняється поволі,
      Хоча сонця ще нема.
      У якій, цікаво, ролі
      Нині матінка – зима?
      Чи господарка, чи гостя?
      Чи з морозом, чи сама
      Аж заходиться від злості
      Нині матінка – зима?
      Чи не видно, і не чутно,
      Мов її зовсім нема,
      По багнюці сліди плута
      Нині матінка – зима?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    262. * * *
      - Молоденький козаченьку, чому не приходиш?
      Мою хату стороною, мій милий, обходиш.
      Чи у тебе, може, любка завелась, козаче?
      Як узнаю, перестріну, то вона поплаче!
      - Ти не думай, моя мила, я тебе кохаю.
      І у гречку, моя люба, зовсім не стрибаю.
      Твою хату стороною не обходжу, мила.
      Не пуска мене не любка, а вражая сила.
      Налетіли вороженьки на Вкраїну-мати,
      А кому ж, як не козакам її захищати?
      Бились з ними в чистім полі три дні і три ночі,
      Не одного порубали на дрібні шматочки.
      Так що, мила, не із любкой я десь обіймався,
      А зі смертю в чистім полі між ворогів грався.
      Не взяла мене небога, хоч і поруч бу́ла,
      Мабуть, доля моя очі її відвернула.
      Я до тебе з поля битви скакав без спочинку.
      Обійми ж свого козака, кохана дівчино!
      Обійми ж мене, кохана, обійми щосили,
      Щоб ні смерть, ні вороже́ньки нас не розлучили!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    263. Козацький "адмірал" Нечай
      Самотня «чайка» серед моря плине.
      Одна. Морське безмежжя навкруги.
      Козакам вже гребти не до снаги,
      А шлях іще гай-гай до України.
      Пливли до Кафи, але стріла їх
      Турецька сила в Керченській протоці.
      І переваги всі на її боці.
      Хоча козацтво, то жалітись гріх,
      І не з такими у бої встрявало
      Й перемагало. Та біда у тім,
      Що голова в бою потрібна їм,
      А от її якраз і не бувало.
      Бо що за гетьман той Перебийніс,
      Чи писар Богуславець біля нього?
      Вони ж не бачать далі носа свого.
      Згубили флот. Забрав би обох біс.
      Не здатні вдалий вибрати маневр,
      Підставили всі «чайки» під гармати.
      Тож туркам тільки й лишилось стріляти…
      І хто за це все відповість тепер?
      За сотні душ, загублених в бою,
      Іще за сотні, що в полон попали?
      За «чайки», що на дні морськім пропали?
      Хтось, може, склав і голову свою
      Чи туркам у невільники попав.
      Та що тепер про те усе гадати?
      Тепер своє б життя порятувати.
      Хоча, чи вдасться – то ніхто не знав.
      Вже диво, що прорвались крізь вогонь
      І від галер турецьких відірвались.
      Хоч цілий день на веслах управлялись,
      Та вирвались. Достатньо і того.
      Про завтра – то уже Господь подба,
      Як на те буде, звісно, Його воля.
      Тоді, можливо, їм всміхнеться доля
      І не поглине ця морська вода…
      Розслабившись, сиділи козаки,
      Дивились на скривавлені долоні,
      Раділи, що живі і не в полоні,
      На краще сподівалися-таки.
      На лавці поряд молодий козак
      І зовсім сивий, з оселедцем довгим.
      Молодший пильно дивиться на того,
      А той шепоче, не змовка ніяк:
      - Де той Нечай? От був би тут Нечай,
      Ми б того турка в морі потопили
      Та ще б собі галери захопили.
      Нечай знаходив вихід зазвичай.
      - А про Нечая, дядьку, розкажіть,-
      Встряв молодий, - я також хочу знати,
      Як треба з турком в морі воювати.
      Старий поглянув та замовк на мить.
      Заклав за вухо довгий чуб собі,
      На сонце глянув, що палило з неба.
      - Ну, що ж, послухай, синку, коли треба,
      Можливо, знадобиться і тобі.
      Нечая я уже давненько знав.
      Не раз ходили у морські походи,
      Тож він умів поводитись на водах
      І дуже вдало в морі керував.
      Отож, коли Богданко захотів
      Прокляту Кафу врешті розтрощити
      Та християн-невольників звільнити,
      В похід збиратись козакам велів.
      Та ж, знаючи – ледь поголос піде,
      Що йдуть козаки, турки встигнуть миттю
      Невольників на судна посадити
      І в море. Хто там їх тоді знайде?
      Або у інші поженуть міста
      Через гірські вузенькі перевали.
      Ото, щоб, не дай Бог, того не стало,
      Він іще й «чайки» лаштувати став.
      Нечаєві якраз і повелів
      Собі п’ять тисяч козаків узяти,
      Нікого з Кафи в море не пускати,
      Поки б і він із військом підоспів.
      Ми легко Крим по морю обійшли,
      Із моря Кафу у облогу взяли.
      Всі кораблі турецькі зупиняли
      І жодному пробитись не дали.
      Нахабних брали всіх на абордаж,
      Топили чи для себе забирали.
      На гетьмана із військом не чекали.
      Коли ж то він проб’ється степом аж?!
      Нечай послав частину козаків,
      Щоб всі шляхи із міста перетяли
      Та зайняли у горах перевали,
      Бо ж уже добре знали – де які.
      Поки Богданко крізь орду пройшов,
      Весь час від мурз настирних відбивався,
      Нечай вже й місто штурмувати взявся,
      У порт із боєм «чайками» зайшов,
      Із фальконетів місто обстріляв
      І висадив козацтво попід стіни.
      Хоч турки і стріляли без упину
      Та козаків вогонь той не лякав.
      А тут і військо сушею прийшло.
      Злякались турки від такої сили,
      Від міста відступитися просили,
      Та ми ж про Кафу знали, що то зло.
      Що там в неволі православний люд,
      Який орда для продажу пригнала.
      Серця у нас від помсти аж палали
      Вогнем пустити цей бісівський кут.
      Лише Богданко булаву підняв,
      Як дружно ми подерлися на стіни
      І вони кляті впали за годину.
      Не довго і у місті бій тривав.
      Велів Богданко клятих не жаліть,
      Що православним людом торгували.
      Тож ми нікого у полон не брали:
      Хотіли дуже крові – то жеріть!
      Коли останній з гарнізону впав,
      Ми кинулися бранців визволяти.
      А їх у місті було так багато –
      З півтисячі був хтось нарахував.
      Залишивши руїни по собі,
      Ми на Козлов всі разом подалися.
      Повів Богданко степом своє військо.
      Нечай же морем «чайками» побіг,
      Щоб місто з моря знов заблокувати,
      Не випустити жодного звідтіль.
      Ми не жаліли на шляху зусиль,
      Аби нам швидше той Козлов дістати…
      Та не судилось…На ріці Салгир
      Козацтво стріли посланці від хана.
      Богданку в ноги кинулись з проханням
      Крим не трощити й учинити мир.
      За то хан купу грошей обіцяв.
      Й невільників, що у Криму страждали,
      Усіх-усіх звільнити обіцяли.
      Богданко на умови ті пристав.
      Іще сімсот невільників забрав,
      Дари багаті та й на Січ подався.
      А що робити нам? Нечай спитався
      У гетьмана. Той довго не гадав.
      Призначивши Нечая наказним,
      Велів іти невольників звільняти
      В Синопу і Трабзон, де їх багато,
      Щоб повернуть нещасних в рідний дім.
      А нам то в радість. Море не ляка.
      Та й нашу втому, як рукою зня́ло.
      У турка в гостях ми ще не бували,
      А він нас, клятий, навіть не чека.
      Вітри на морі були в поміч нам
      І стрімко «чайки» до Синопи гнали.
      Вже за добу, як коршуни упали
      На те «кохання місто», а вже там
      Ми, врешті, свою душу відвели.
      Розбіглись турки, коли нас уздріли.
      Лиш небагато опір учинили,
      Але від шабель хутко полягли.
      А ми не стали витрачати час,
      Поки у місті рейвах, страх панує,
      Козацтво усі виходи пильнує,
      Щоб турок раптом не напав на нас.
      Самі, тим часом в місті узялись,
      Що найцінніше хутко відбирати
      Та ще братів по вірі визволяти.
      Такі в чималій силі віднайшлись.
      Нечай нам дав на все кілька годин,
      Бо ще ж Трабзон попереду чекає.
      Тривожна вістка швидко долітає.
      Поперед неї прагнув бути він.
      Чи все знайшли, чи визволили всіх?
      Звичайно, часу було не багато,
      Як пролунав сигнал в човни сідати.
      Нечай чекать не буде – хто не встиг.
      У «чайки» сіли й подались на схід.
      У турка ще «позичили» сандали,
      Куди колишні бранці посідали
      Й неспішно подались за нами вслід.
      Поки ще вістка берегом повзла
      Аж до Трабзона, що козак гуляє,
      Вже «чайки» в гавань міста запливають.
      Сторожа вся шокована була.
      Поки вони до тями вже прийшли,
      Ми кораблі турецькі захопили,
      На вулиці беззахисні ступили
      І в шаблі кляте місто узяли.
      Знов ґвалт і крик, і дим аж до небес.
      Нечай тепер не стримував нікого
      І ми в Трабзоні гарну мали змогу
      Обпатрати його практично весь.
      Тут і полон чималий узяли
      Із яничар. В дорозі ще згодяться,
      І запорізьких позвільняли братців
      Усіх, кого у місті лиш знайшли.
      Та й здобич нам багатою була,
      Куди побільше, аніж у Синопі.
      Що буде з містом – то султанів клопіт,
      А нам дорога вже на Січ лягла.
      Забравши ще турецьких кораблів,
      На весла яничарів посадили,
      Невольниками палуби забили,
      Щоб відвезти до рідної землі.
      Тут ще з Синопи наші підійшли,
      Що попливли услід нам на сандалах.
      Отож всі разом подалися далі…
      Та скоро і до Січі прибули.
      Отак от славно погуляв Нечай.
      Про нього і в Варшаві говорили.
      Самі б ніколи ляхи не посміли
      Туди піти. Уміють лиш повчать.
      Тепер же розхоробрились вони.
      Раз козаки спроможні турка бити,
      Чому б те в користь Речі не пустити?
      Та ще й щоб обійтися без війни.
      Тож сам Баторій гетьману велів
      Піти Кавказом трохи погуляти,
      Щоб не в Європу турку носа пхати,
      Колотиться нехай в своїй землі.
      Отож Богданко знову сил зібрав,
      Щоби пройтися з ними суходолом,
      Та на Кавказі випробувать долю,
      Нечаєві ж наказа знову дав,
      Три тисячі узяти козаків
      Й похід той з боку моря прикривати
      Аби турецьким кораблям не дати
      Вчинить ворожі дії ніякі.
      Тож ми спустились «чайками» в лиман,
      А далі навкруг Криму до Кубані.
      Хоч турки вже втомилися в чеканні,
      Ми уночі підкрались, як туман
      Між кораблі, що ждали нас в протоці
      І турків узяли на абордаж.
      Тут добре досвід пригодився наш
      Й раптовість, що була на нашім боці.
      Поки «допетрав» турок, що й чого,
      Ми вже на їхні палуби стрибали
      І всіх підряд шаблюками рубали.
      Все,що зосталось з флоту отого
      В Азов, під його стіни дременуло.
      А нам того і треба лиш було.
      Все непридатне враз на дно пішло,
      А ми тепер на південь повернули.
      Там турок нас, напевно, не чекав.
      Ми лущили фортеці, як горіхи.
      І здобич нам, і нашим шаблям втіха.
      Уздрівши нас, вже турок утікав
      І бою не приймаючи. А ми
      Пускали півнів та і далі мчали.
      З неволі всіх полонених звільняли.
      І брали турок у полон самих,
      На каторги на весла посадить,
      Нехай везуть невольників додому.
      Нехай відчують, як то без утоми
      На веслах тих прикутими сидіть.
      Як до Стамбула вістка доповзла,
      Що знов Нечай гуляє синім морем,
      Несе містам турецьким смерть і горе,
      Султан скарав і вісника зо зла.
      А сам велів негайно слати флот,
      Щоб на Трабзон нам шлях перепинити
      І до Синопи також не пустити.
      І та підмога попливла. Та от,
      Ми перестріли їх на пів путі.
      Вони нічого й зрозуміть не встигли,
      Як з боку сонця «чайки» і надбігли,
      Взяли «у шаблі» всі галери ті.
      Пославши турок рибу годувать,
      Ми кораблі побиті потопили,
      А інші попере́д себе́ пустили.
      Здалеку ж, хто в команді – не впізнать.
      Отак спокійно і в Трабзон зайшли:
      Вперед галери, а ми вслід за ними.
      І знову хутко, так, як після Криму,
      Ми брами й мури міста узяли.
      Хоч турки й опиралися, проте,
      В кінці кінців здались чи повтікали
      Ті, що від шабель ще не повмирали.
      А здобич наша все росте й росте.
      Й невільників знов визволить вдалось.
      Добро, що кораблі ми захопили,
      На них всіх тих нещасних посадили.
      «Помилувати» турок довелось.
      На весла посадили, хай гребуть,
      Своє життя нещасне заробляють.
      А вже і осавули нас скликають,
      Бо ж до Синопи ще долати путь.
      З Синопою теж швидко обійшлись,
      Знов каторги попереду пустили,
      А вслід за ними місто й захопили.
      Повчити трохи турок довелось…
      А далі вже надумались на Січ.
      Вже «чайки» повні й каторги набиті.
      А тут Нечай: - Чи й на Стамбул сходити?
      - Чому б і не сходити, звісна річ!
      Султан нахабства того не чекав.
      Він же послав аж цілий флот за нами.
      А ми перед Стамбульськими стіна́ми.
      Коли Босфор вогнями запалав
      І окурились чорним димом стіни,
      Вогнем пішли палаци навкруги.
      Ми всіх повирізали до ноги
      І відомстили туркам за всі ви́ни.
      Поки султан оговтатися встиг
      І флот супроти нас устиг зібрати,
      Ми полишили у вогні Галату
      І впали на Болгарію, як сніг.
      Болгар ми не чіпали, звісна річ,
      Нам турок по фортецях вистачало.
      Вони одна за одною упали,
      Горіли потім яскравіше свіч.
      З останніх легко Варну узяли,
      Знов турок з кораблями одурили.
      Здається, їх нічого не навчило.
      Вже б якось придивитися могли.
      Тож поки витріщалися вони
      На кораблі, що за свої вважали,
      Ми з тих гармат, що в них же і забрали,
      Вгатили так – звалили пів стіни.
      А далі хутко «чайки» увійшли
      І місто наше…Турок опирався,
      Поки вмирав, нарешті, чи здавався.
      А що вони супроти нас могли?
      Остання, врешті, впала Кілія.
      То недалеко, в гирлі вже Дунаю.
      Всі відчували – Січ на нас чекає,
      Втомилися вже трохи у боях.
      Отож, спаливши ту фортецю вщент,
      Ми подалися до Дніпра, додому.
      Забулася умить вся наша втома.
      Вже уявляли радісний момент,
      Як ми на Січ припливемо з усім.
      Важкі галери приведем з собою,
      Не знайдені, але здобуті з бою,
      Товаришам похвалимось своїм.
      Нечай, щоправда, іншу думку мав,
      Бо розумів, що зайва то морока.
      І що вони нам ще потрібні поки.
      Коли ж дійшли Очакова, сказав
      Невільників густіше посадить
      На ті галери, які легші були.
      А інші всі на дно морське пірнули,
      Аби уже під турком не ходить.
      Коли ж Аслан-Керменя досягли
      Й до Січі вже, вважай, рукой подати,
      Велів Нечай і ті на дно пускати,
      Невільники вже й пішки йти могли.
      Тож без галер вернулись ми на Січ,
      Хоча і тим, що привезли з собою,
      Здобутого в краях турецьких з боєм,
      Нам стачило хвалитись, звісна річ.
      Про той похід враз слава розійшлась,
      Дісталася вже скоро і Варшави.
      Нечаєві співали ляхи славу,
      Хоч сам Нечай не надто й вихвалявсь.
      Не задля слави у похід ходив,
      А трохи турка клятого провчити
      Та ще братів-невільників звільнити
      Із тої чужоземної біди.
      Султан був злий, від ляхів вимагав
      Аби вони нас люто покарали.
      Та ляхи того учинять не стали
      Іще й король всім нагороди дав,
      Кому дарунки, кому привілеї,
      Кому чини. Лише простий козак,
      Дістав, хіба що, купою подяк
      Від усієї почесті тієї.
      Та ми в похід не задля того йшли.
      Та й, звісно, у поході щось здобу́ли.
      Отож вважали – не в накладі були
      Іще й для Січі славу здобули…
      Тепер, якби Нечай із нами був,
      То турку нас здолати б не вдалося.
      Були б вони на дні морському досі.
      - А я оце іще на Січі чув,
      Встряв молодий,- що саме кошовий
      Нечай мав цей похід збирати.
      - Так він його і взявся готувати.
      Та гетьман, щоб він досі був живий,
      Призначив не Нечая наказним,
      Нездару отого́ – Перебийніса.
      Який із нього отаман у біса?
      Одразу ж у халепу встряли з ним.
      Чому не дав Нечаю булави?
      Чи, може, щось вигадував для себе?
      Чи, може, просто думав, що не треба
      До тої булави ще й голови?..
      Та, синку, ти надії не втрачай.
      Живі-здорові і то слава Богу.
      Коли на Січ не знайдемо дорогу,
      Тоді прийде на поміч сам Нечай!



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    264. * * *
      Повернуся до вітру спиною,
      Хай мені не морозить обличчя.
      Може, так чоловіку й не личить,
      Може, треба стрічати, як воїн?
      Та навіщо дарма підставлятись?
      Ще надійде для цього година.
      Нині краще підставити спину,
      Щоб живим і здоровим зостатись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    265. * * *
      По долині густо маки
      Буйним цвітом розцвіли.
      У бою колись козаки
      Тут жорстокім полягли.
      Довго билися з ордою,
      Зупинити не змогли
      Те останнє поле бою
      Рясно кров’ю полили.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    266. Гетьман Карпо Півторакожуха
      Він степом пробирався цілий день,
      Пантруючи, щоб ворог не наскочив,
      Тепер же відпочив би десь охоче,
      Як для спочинку місце віднайде.
      Помітив балку, завернув туди.
      Високі схили заросли кущами,
      Продрався тихо, коли бачить – прямо
      Вже майже біля самої води
      Багаття невеличке майорить.
      Здалеку б і не здогадавсь ніколи.
      Ще кілька чоловік сидять навколо.
      Охрім спинив коня, завмер на мить.
      Що то за люди? Що в них в голові?
      По виду на татарина не схожі.
      А раптом то виві́дники ворожі?
      Вертати в степ? Там спробуйте – зловіть!
      Один тут раптом басом одізвавсь:
      - А хто там за кущами схоронився?
      Як православний – то ходи, не бійся!
      Тут ворогів немає серед нас!
      І на додачу ще й перехрестивсь.
      Охрім тоді до вогнища спустився,
      Перед всіма також перехрестився,
      Коня пустив та й на землі усівсь.
      Помовчали, той самий запитав:
      - А хто ти будеш, добрий чоловіче,
      Що сам-один блукаєш степом ніччю?
      - Охрім я. – Від своїх, мабуть, відстав?
      - Та ні. Я просто їду та і все.
      Шукаю у степу своєї долі.
      Уже смертей набачився – доволі.
      Та хто зна, що вона ще піднесе.
      - А я Остап. А то Петро, Семен…
      - А я – Богдан,- найстарший одізвався.
      Він пильно до Охріма придивлявся,
      Здавалось, наскрізь поглядом пройме.
      - То хто ж ти – селянин, а чи козак?
      Чого в степах на самоті блукаєш?
      Та ще й місцини тихої шукаєш?
      Такої нині не знайти ніяк.
      Тож розкажи, що бачив по світах.
      - Хто я такий, узнати хочеш? Слухай.
      Чотири роки з Півторакожухом
      Ми поминки справляли по братах,
      Що кляті ляхи їх замордували,
      Як придушили весь козацький гнів.
      Хтось, може, тихо на Січі сидів,
      А ми їм спать спокійно не давали.
      - То ти з Карпом чотири роки був? –
      Озвавсь Богдан. – То ви були знайомі?
      - Ну, зустрічались кілька років тому…
      Охрім і сум у голосі відчув,
      І інтерес, аж очі засвітились:
      - Почути більше про Карпа б хотілось.
      Ти з ним від часу Остряниці був?
      - Так. Як усе козацтво піднялось,
      Як попід ляхом землі запалали,
      Ми у селі також сидіть не стали,
      Хто вила взяв,хто косу. Що знайшлось.
      Спалили спершу клятий панський двір .
      Самого пана не вдалось впіймати.
      Мов відчував, утік скоріше, клятий.
      А був же пан наш лютий, наче звір.
      Зібралися шукати козаків,
      Аби із ними разом ляхів бити…
      Не встигли, правда, і село лишити,
      Як ляхи узялись не знать – звідкіль.
      Хто не утік, у муках той сконав –
      Кого на палю, кого під сокиру.
      Мені вдалося врятувати шкіру.
      Сокирою я ляха зарубав,
      Забрав його і шаблю, і коня
      Та і погнав пристанища шукати.
      Когось, до кого міг би я пристати.
      Спочатку їхав просто навмання
      Та бачив села, що вогнем горять.
      І крики чув змордованих, побитих.
      Та що супроти міг один зробити?
      Вдалось одну ватагу розшукать,
      Яка до Мерлі потайки ішла,
      Де, як казали, отаман збирає
      Тих, хто іще боротись сили має.
      Отам нас вперше доля і звела
      З Карпом. Він осавул колишній,
      Що й тямовитість, й мужність проявив,
      Як разом з Острянином ляхів бив.
      Ніколи в бійку не встрявав поспішно,
      А завжди спершу все обміркував…
      Зібрались козаки і посполиті
      На раду – треба ж все обговорити,
      Обрати того, хто би керував.
      Бурхлива, кажуть, була ота рада,
      Багато хто від криків аж захрип.
      То мій товариш розказав – Пилип,
      Тепер уже, на жаль, покійний, правда.
      Урешті-решт погодились усі
      І гетьманом Карпа проголосили.
      Ми вже до них за кілька днів приспіли,
      Як збір уже Карпо проголосив,
      Закликав всіх, хто ще поки живий
      І хто боротись має в собі сили,
      Щоб до Карпа всі поспішали сміло.
      Він піднімає помсти стяг новий.
      Почувши клич, збиратись почали
      До нас всі ті, що ще не склали зброї,
      Кому дороги не було другої,
      Бо вже назад вернутись не могли.
      Та ляхи скрізь наставили застав
      Та перекрили геть усі дороги
      Аби до нас не пропустить нікого.
      А Єремія військо своє взяв
      Та і привів його супроти нас.
      Жорстока, люта січа почалася.
      Ні той, а ні другий не піддавався.
      Князь посилав в атаку раз по раз,
      А ми її, одначе, одбивали.
      Вже кров струмками в річку потекла.
      Все ж вража сила гору узяла.
      Ми відступили, а вони не стали
      За нами йти. Злякалися, мабуть,
      Зосталися зализувати рани.
      А ми на південь подалися прямо,
      Щоб там в степах до часу перебуть.
      Карпо на Січ тоді нас не повів,
      Бо Січ й сама оговтатись не встигла,
      Як сила ляська звідусіль надбігла
      І голову там не один зложив.
      Та й мала Січ вже гетьмана свого,
      Тож, зрозуміло, двом затісно стане.
      І стали ми в степу похідним станом.
      Де землі Січі з боку одного,
      А з другого татарські вже краї.
      Щоб ворогів між них не наживати,
      Карпо січовикам велів сказати
      Що буде з півдня захищати їх.
      Татарам же запевнення послав,
      Що він не буде землі їх чіпати,
      Бо прагне лише з ляхом воювати.
      Тож хан наш табір також не чіпав.
      Хоч ляхи перетяли всі шляхи,
      Та поодинці, через перепони
      Приходили до нашого загону,
      Хто не злякався утисків лихих.
      Загін наш ріс, а ляхів брало зло,
      Вони постійно військо посилали,
      Аби воно в кайдани нас побрало
      Або зі світу просто ізвело.
      Але Карпо скрізь очі й вуха мав.
      Коли загін маленький – бив у полі,
      Нема чого в степу шукати долі.
      Коли ж загін великий нападав,
      Відводив табір у татарський край.
      Туди вже ляхам зась було ступати,
      Бо ж з ханом доведеться воювати.
      Побродять ляхи, погрозяться, знай
      Та і вертають. А ми тут як тут.
      З татарами навчились поряд жити.
      Коли вдавалось ляхів наловити,
      Нав’яжемо на руки-ноги пут
      Та і татарам враз відвеземо.
      Вони ж за них великий викуп мали.
      А нам за те овець, биків давали.
      Без їжі ж довго не проживемо.
      Отак воно й минуло пару літ:
      Із ляхом бились, з мурзами мирились.
      Вже й сил у нас достатньо накопилось,
      І досвіду – як ляха бити слід.
      Та тут чутки степами поповзли…
      Під ханом були й кримчаки, й ногаї.
      А землі їх аж за Кубань сягали.
      Калмики там сусідами були.
      Чого забаглось мурзам тих калмик,
      Того не знаю. Та вони напали,
      Чогось ногаїв різати поча́ли.
      Піднявсь страшний над усім степом крик.
      Хан кримський, звісно, орди всі підняв
      Аби калмицьким ордам відсіч дати.
      Та тих, мабуть, зійшлося забагато,
      Щоб хан один їм якось раду дав.
      Тож до Карпа у поміч і послав.
      Той вислухав, потилицю почухав,
      Зібрав старшину, ще її послухав
      Та, врешті, хану свою згоду дав.
      Що не кажіть – калмик – зовсім не лях.
      З другого боку – скільки поряд жили.
      Не воювали, хоч і не дружили
      Та якось торували спільний шлях.
      Хан продовольство й зброю обіця
      Та ще і непогано заплатити…
      А козакові ще чого хотіти?
      Та нам ще і згодиться зброя ця.
      Тож ми знялися й подались на схід,
      У кількох битвах орди ті побили
      Й вони назад до Волги відступили…
      - Ти нам, козаче, розкажи, як слід,
      Як саме ви з калмиком воювали,-
      Сказав Богдан. – А що там говорить?
      В степу орду нелегко й так побить.
      Вона зненацька раптом нападала
      Й зникала. А ми табором ішли,
      Вози важкі, на них легкі гармати.
      У таборі нелегко нас узяти,
      Ми відсіч дати будь-кому могли.
      Орда заманить ворога на нас,
      А ми з гармат її й мушкетів косим,
      Калмиків кров’ю усю землю зросим.
      Татари повертаються в цей час
      Та й добивають ворога, женуть,
      Поки не встелять трупом усе поле.
      Калмики розбігаються навколо,
      Ховаються – не видно і не чуть…
      Кінні татари й піші козаки –
      То, я скажу – велика дуже сила.
      Ми разом ляха хутко би побили…
      - А із Карпом що трапилось-таки?-
      Спитавсь другий. – Казали – отруївсь
      Чимсь у поході?! – Не було такого.
      Я у останні дні був біля нього.
      Якби отрута – я би додививсь.
      Ні, то хвороба. Ще й така стрімка.
      За кілька днів всього його й не стало.
      Ми серед степу табором стояли,
      Тримали його тіло на руках,
      Не знаючи – як тут і поховать.
      Адже навкруг нема і деревини
      Аби зробить по-людськи домовину.
      Тож довелося діжку нам узять
      Із-під горілки. В ній він і лежить
      Десь серед степу у краю чужому.
      Хреста хіба поставили по йому.
      Але, навряд чи досі він стоїть…
      Охрім замовк. Мовчали також всі,
      Хотіли, мабуть, то запам’ятати.
      Тут наймолодший: - Ще б хотів спитати.
      А що, Карпо ходив у кожусі,
      Чи в півтора, що так його прозвали?
      - Та ні. Про то історію я чув.
      Карпо на Січ ще тільки-но прибув,
      Як тут татари на село напали.
      Тож козаки хутенько на коней.
      Карпо із ними. Тих татар прогнали.
      А, як на Січ уже гуртом вертали,
      Хтось з козаків Карпові і гукне:
      - Ну, що, козаче, що в бою надбав?
      Карпо: - Надбав аж півтора кожуха.
      - Як півтора? – потилицю той чуха.
      - Я одного надвоє розрубав,
      Другого вбив – тож разом – півтора…
      Відтоді й став він Півторакожуха…
      Розмова стихла. Кожен тишу слухав.
      Кінчалася в степах її пора.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    267. * * *
      Холодно. Та небо чисте-чисте,
      Сонечко весняно пригріва.
      Вітрові б за пазуху залізти,
      Він ніяку шпарку не взіва.
      А земля у затишку парує,
      Наче справжня надворі весна
      Напосілася на зиму злую
      І вона тепер нас омина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    268. * * *
      Ой, Нечаю, де ж то й ділась
      твоя дика сила?
      Твою буйну головоньку
      горілка згубила.
      Якби то не та горілка –
      скільки б встиг зробити,
      Не дозволив клятим ляхам
      Богдана розбити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    269. Бій князя Єремії Вишневецького з татарами на річці Мерлі 1646 року
      З корчми,прийнявши добре медовухи,
      Микола повертавсь до куреня.
      Хоча мороз його хапав за вуха,
      Зі степу вітер в спину підганяв.
      Та медовуха гарно душу гріла
      Та й в курені натоплено, тому
      Крізь заметіль він посувався сміло,
      Вже небагато й лишилось йому.
      Зима таки добряче діставала
      Та він і не таке переживав.
      Якраз йому зима на думку спала,
      Якої він до того і не знав.
      Тоді він був ще молодим, гарячим,
      В надвірних Вишневецького служив.
      Життя лиш починалося козаче.
      Ярема ще Лубнами володів.
      Там і була ота надвірна сотня,
      В яку Миколу також узяли.
      В той час було не надто і роботи –
      Зібрались та пішли, де князь велить.
      Козацтво низове сиділо тихо
      Після кривавих з ляхами боїв.
      З татарами бува наскочить лихо
      Та князь умів давати відсіч їм.
      Селяни мовчки в полі працювали,
      Міщани теж не брались бунтувать.
      Часи, здавалось «золоті» настали –
      Так ляхи їх взялися називать.
      Зима в тім році дуже була люта,
      Сніги мели, замети вище стріх.
      У комині лиш завивання чути,
      Мов дідько вивів всіх чортів своїх.
      Морози річки аж до дна скували,
      Шляхами тоді мало хто ходив,
      Бо часто люди в полі замерзали.
      Отож Микола у теплі сидів
      І мріяв, як і всі, мабуть, козаки,
      Просидіти отак аж до весни.
      Бо ж сила і не вижене ніяка
      Нікого з дому. Але днем одним
      Надії всі порушились одразу.
      Уже, вважай під Новий рік було,
      Примчав гонець і вістю усіх вразив:
      Татарське військо у набіг пішло.
      Іслам-Гірей, не дивлячись на зиму,
      Послав орду Московщину палить.
      Сам не пішов в набіг шляхами тими,
      Бо ж можна у дорозі й задубіть.
      Послав туди свого калгу- султана.
      Ніхто татар узимку не чекав.
      Вважали – як тепло уже настане,
      Тоді би, може, кримець і напав.
      Та , бачте, хан не став тепла чекати.
      На Рильськ, Путивль посунула орда.
      Усе навкруг взялось вогнем палати.
      Не було сили, хто би відсіч дав.
      За стінами сиділи воєводи,
      Дивились, як пожадлива орда
      З усіх усюд ясир до купи зводить,
      Винищує всі села без сліда.
      І села, і містечка невеликі
      Погинули в розорі і вогні.
      Носилися повсюди орди дикі
      І вороння вслід чорне в вишині.
      Не маючи чим ворога спинити,
      Звернулися до ляхів москалі,
      Військову поміч узялись просити.
      Так договір підписаний велів.
      Тож польний гетьман Миколай Потоцький
      Із панських почтів військо назбирав,
      Узяв усіх своїх, що мав при боці
      І навперейми тій орді помчав.
      Помчав…то, може голосно занадто,
      Бо ж всі шляхи замети замели,
      Мороз на місці не давав стояти.
      Тож ляхи чи то йшли, чи не ішли
      У сторону Охтирки. Врешті стали.
      Орду б здолали, але зиму – ні.
      Бо тисячами люди замерзали
      І коні. Польний гетьман впав у гнів,
      Кричав, просив, але затялись ляхи –
      Не підем далі, княже, хоч убий.
      Зима на них-таки нагнала страху.
      Отож притлумив гетьман гонор свій
      Й послав гінця тоді в Лубни до князя,
      Мовляв, збирайся, княже, виручай.
      Князь, звісно, не сприйняв то за образу,
      Бо ж мусив боронити й власний край.
      Підняв усіх та на морози вигнав,
      Подався сам у війська на чолі.
      То добре, що річки скувала крига,
      Не відрізнити воду від землі.
      Він – не Потоцький, козаки – не ляхи.
      Тут повеліли, значить, треба йти.
      Перед зимою теж не мали страху
      І напрямки летіли до мети.
      Князь поспішав та, звісно, обережно,
      Сторожа пантрувала всі боки
      Та і порядок князь тримав належний,
      Тож втрат у війську не було поки.
      Вже в Новий рік, як досі пам’ятає,
      Князь до Путивля волохів послав,
      Нехай роз’їзд усе, як слід узнає,
      Щоб про орду він відомості мав.
      Орда на той час вже набіг скінчила,
      З ясиром поверталася у Крим.
      Людей в ясирі тому було сила
      І як в такі морози було їм?
      Дізнавшись то, велів всім князь рушати
      Вслід за ордою. Ворсклу перейшли.
      Зима сліди не встигла замітати,
      Тож добре видно, як татари йшли
      Та на сліду замерзлих залишали.
      Татар не часто, більше – москалів.
      В степу татари більший досвід мали,
      Як їм на голій вижити землі.
      А москалі –то звикли в теплій хаті.
      А тут женуть півголих крізь мороз,
      Ні обігрітись, ні кудись сховатись,
      Тож замерзати лише й довелось.
      За Ворсклою сторожа вість прине́сла,
      Що понад Мерлю моститься орда
      На відпочинок. Козакам же, чесно,
      Поміж замерзлих на шляху хода
      Кров розігнала, гнів палав у грудях.
      Дай князь сигнал, то б кинулись умить
      Орду рубати, рятувати люди.
      Та князь до ночі зачекать велить.
      Як темна ніч на землю опустилась
      І де-не-де проглянули зірки,
      Вже недалеко від татар спинились.
      Князь розіслав, щоб оточить, полки.
      А далі…Далі на орду упали
      З усіх боків, ясир враз відсікли
      І зляканих татар рубати стали,
      Наскільки уже злі на них були.
      Татари, звісно, люто опирались,
      Червоним сніг зробився навкруги.
      Та ледве зірка вранішня піднялась,
      Лягли, як під косою вороги,
      А хто зумів, то у степи прорвались,
      Понесли в Крим до хана вість лиху.
      На бойовищі козаки зостались,
      Ясир звільняли, що дрижав в страху
      Й від холоднечі. Жаль, тоді багато
      Уже замерзли, на снігу лежать.
      Та багатьох вдалося врятувати
      Й назад у свої землі відіслать.
      Уже коли гарячка бою спала,
      Коли полон весь удалось звільнить,
      Відчули холод, вогнища розклали,
      Щоб і себе, та і коней зігріть…
      Ота зима й прийшла йому на спомин,
      Поки з корчми по снігу простував.
      Ось і курінь, лежак і теплий комин,
      Який йому так душу зігрівав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    270. * * *
      У зимову казку я ступив з порогу.
      Білий сніг засипав всі шляхи-дороги.
      І кружля, і пада і легкий, й пухнатий.
      Як же усидіти цілий день у хаті?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    271. * * *
      Тут колись гуляли предки наші козаки.
      Тут колись вони поїли коней із ріки.
      Тут вони татар рубали, ляхів , москалів
      З Сагайдачним, Дорошенком, Хмелем на чолі.
      Кров’ю їхньою полита щедро ця земля
      І від макового цвіту пломенять поля.
      Наче свідки тої слави. Та пройшли віки,
      Де тепер вони поділись – славні козаки ?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    272. Морський похід Костя Гордієнка в 1696 році
      Олешки…У степах козацька Січ
      Поміж татарських кочовищ безкраїх…
      Понад рікою вогнище палає,
      Палахкотінням розганяє ніч.
      Навколо із десяток козаків.
      Хтось так сидить, а хто лежить, куняє.
      Один в огонь паліччя підкладає
      І враз вогнені щупальця стрімкі
      Хапають і вгризаються аж тріск
      Та іскри в усі боки розлітають.
      У небі зорі де-не-де сіяють,
      Бо вийшов місяць, блідий, наче віск
      І більшість зір світінням приховав,
      Немов господар за паркан обійстя.
      Шелесне зрідка на деревах листя,
      В якому, видно, вітер задрімав.
      Хтось зрідка щось товариша спита,
      Той йому також знехотя освітить.
      Утомлені, розморені, бо ж ситі –
      На вечір юшка з рибою крута.
      Між ними сивий вже старий козак
      Сидить та кості, мабуть, свої гріє.
      Присунувсь близько, одяг ледь не тліє
      Та він уваги не зверта ніяк.
      - Дядьку Охріме! – молодий озвавсь,-
      Чи ви себе засмажити схотіли?
      - Та ви б таке старе, мабуть, не їли!-
      Той у отвіт і гурт весь засміявсь.
      - Скажіть,- одразу підхопив другий,-
      А ви між тих от козаків бували,
      Що Січ отут в Олешках заснували?
      - Так. Кость привів на ці нас береги,
      Як цар москальський Січ поруйнував,
      Що віддавна була на Чортомлику.
      От де Господь послав нам чоловіка,
      Давно такий на Січі не бував.
      - Кость Гордієнко? – А який же ще?
      - Ви, дядьку, з ним,напевно, добре знались?
      - Та ж на Січі літ двадцять тирлувались,
      Бували і під снігом, й під дощем.
      А скільки разом по степах ходили,
      А скільки крові разом пролили,
      І бусурман, і москалів звели
      Зі світу цього в степові могили.
      А скільки разом випили хмільного!..-
      Дід раптом змовк і очі аж закрив,
      Але за хвильку знов заговорив,-
      Давно на Січі не було такого.
      Відтоді, як Іван Сірко помер,
      Перевелися кошові на Січі.
      Хоч, може, так казати і не личить…
      Та ж бачите самі, де ми тепер.
      Ото лиш Кость гніздо розворушив,
      Немов вдихнув у нього нові сили.
      Коби ж раніше, може б не пустили
      На Січ козацьку клятих москалів.
      - Та ж розкажіть хоч про один похід,
      В якому брати участь довелося.
      Як Січ підняти Костеві вдалося?
      Бо ж ми про те й не знаємо, як слід.
      - Хе, розказати… Добре, розповім
      Про ту найпершу Костеву виправу.
      Тоді на Січі йшли не надто справи.
      Мороз козацтвом керував усім.
      Хоча, який із нього кошовий?
      Та і старшина теж була ніяка.
      Не солодко доводилось козаку.
      На Січі ворушився ледь живий.
      Там тисли ляхи, звідти – москалі.
      Тут татарва спокою не давала.
      Козаки не жили, а виживали
      Із тим, що мали з власної землі.
      Ніхто нас у походи не водив,
      Щоб там якусь копійку здобувати.
      Укрились павутинням всі гармати,
      Стояли «чайки» повнії води.
      Старшина, звісно, мала з чого жить,
      А ми – голота тільки того й мали,
      Що у походах, битвах здобували.
      Тож дожились – немає чого вдіть.
      Світили голим тілом козаки,
      За що не було вихилить чарчину.
      Отож тихенько лаяли старшину
      Та гнів таїли у собі, поки
      Кость правду в очі старшині сказав
      На раді. Був він козаком простим,
      У Плотнирівськім курені писався.
      Отож, коли на раду кіш зібрався
      І знов Мороз був казочку пустив,
      Як товариством гарно управля,
      А вся старшина йому вслід кивала…
      Козацтво лише гнівно поглядало,
      Чекало, як провалиться земля
      Під брехунами. Тут і вийшов Кость,
      Заліз на діжку та й давай казати.
      Найперше кошового звинуватив
      У лежебоцтві. Каже, гляньте, ось
      На козаків – геть обносились всі.
      А кошовий же, звісно має дбати,
      А осавули слідом помагати,
      Щоб багатіла й славилася Січ.
      Де ті походи, що колись були?
      Де здобич та, яку козацтво мало?
      Старшина усі боки одлежа́ла,
      А Січ до зубожіння довели.
      Чому б до турка в гості не сходить?
      Він он з царем через Азов схопився,
      В бік товариства, навіть не дивився.
      Якраз настала саме слушна мить.
      І тут козацтво слідом загуло:
      - Він правду каже! Досить вже сидіти!
      Бо можем і старшині кров пустити!
      Ведіть в похід, щоб гірше не було!
      Як полохливий не хотів Мороз
      Та на ту думку мусив був пристати,
      Велів козацтву «чайки» готувати.
      І на Січі все вихором знялось.
      Так вже дістала бідність козаків,
      Що й гори б, мабуть,поперевертали.
      Кількадесят байда́ків настругали.
      Але могли б і більше – то такі.
      Все ж «сорок» - рада вирішила так.
      Поставили на кожнім по гарматі
      Аби якусь вогненну поміч мати.
      Бо більше просто не вміщав байдак.
      Дві тисячі охочих віднайшлось
      Сходити в гості у міста багаті,
      Де вже давно не довелось бувати.
      Вітрила врешті підняли і ось
      Вже перед нами тиха гладь морська.
      Вітри поки не надто помагають,
      Тож козаки на весла налягають.
      І нас оте безмежжя не ляка.
      Летять байдаки стрімко, як птахи,
      Змагаються із чайками морськими.
      Білявий слід лишається за ними
      Й зникає, як і наші всі страхи.
      А десь надвечір раптом окрик чуть
      Із крайнього байдака: - Гаси весла!
      Нечиста турка клятого принесла!
      Схопились козаки: – Не може буть?!
      А й справді – у вечірнім мареві
      За обрієм вітрила проглядають.
      - Дорогу турки нам перетинають!-
      Почулись раптом окрики нові.
      Тут полохливий одізвавсь Мороз:
      - То що тепер робити будем, браття?
      Можливо, треба нам на Січ вертати,
      Щоб годувати риб не довелось?!
      Та Кость йому одрізав у ту ж мить:
      - Чого тікати? Будем доганяти!
      Вони ж бо на Азов ідуть, прокляті.
      Доженемо і будемо топить.
      - А нам то треба? - А хіба що ні?!
      Там під Азовом разом з москалями
      І наші браття-козаки так само
      Ллють свою кров. То що ж ми за одні,
      Як не поможем? Ще одне – скажіть,
      Хіба вам звідси стогону не чути
      Тих, хто на веслах в каторгах прикутий.
      Ну, що ж, коли не чуєте – біжіть
      Назад у Січ. Я і один піду
      Братів з неволі тої виручати!
      - І ми підем! Веди, веди нас, брате!
      Хай ті багатства кляті пропадуть!
      - Не пропадуть. Ви думаєте, в них
      Там на галерах золота немає?
      Та ж кожен турок при собі тримає
      У капшуку чимало золотих.
      Тут і Мороз озвався: - Коли так,
      Ставай у цім поході отаманом!
      - Як браття «за», то я чого…І стану!
      То що, козацтво, ви до того як?
      - Веди! Веди! – козацтво загуло.
      - Ну, що ж, тоді берімось до роботи.
      Йдемо хутенько за турецьким флотом.
      Хай кожен налягає на весло.
      Тим часом турок спокійненько плив
      У бік Азова та й не переймався.
      Козаків стріти в морі не боявся,
      Бо десь із двадцять, мабуть що, років
      Ніхто з козацтва не ходив у море.
      Не було Кішки чи Сагайдака,
      У них на те рука була легка
      І турки були лякані в ту пору.
      Тепер же морем без оглядин йшли,
      Бо ж цілий флот - одинадцять фрегатів,
      П’ять тисяч яничарів та багато
      Іще начиння всякого везли.
      Нам то простіше – бо ж байдак низький,
      Його у морі й не помітиш, навіть.
      Тож зоставалось вслід за турком править,
      Щоб наздогнати й дати йому бій.
      А турку на щоглу́ залізти слід,
      Аж на вершечок аби нас помітить.
      А тут ще й сонце йому в очі світить.
      Тож непомітно йшли ми їм услід.
      Хоч у козацтва руки аж сверблять,
      Щоб супостату добре кров пустити.
      Та Кость велів чекати і терпіти,
      До часу щоб себе не виявлять.
      Бо він вже все, як слід прорахував:
      Бій дати здумав в Керченській протоці.
      Там переваги всі на нашім боці.
      У морі турок би зманеврував,
      А тут він свої скупчить кораблі
      І можна буде всі їх оточити
      Та гарно уму-розуму навчити,
      Щоб не ходили, наче королі.
      Зарані Кость байдаки розділив
      По три-чотири на турецьке судно,
      Впритул підійдем, то буде не трудно,
      Бо ж турок вкрай безпечно зовсім плив.
      А далі стрілим із усіх гармат
      Та і нагору, трюми перекриєм
      Та й будемо рубати туркам шиї,
      Як що полізуть, гнатимем назад.
      Так і було. У світанковій млі
      Тихцем ворожі судна оточили
      І гармаші взяли їх на приціли.
      А далі Кость подав команду : - Плі!
      Ревнули разом сорок всі гармат,
      Борти турецьким суднам розірвали,
      А козаки вже кішки закидали.
      В бою, сам знаєш, нам і чорт не брат.
      Не встигли турки ще продрать очей,
      Як ми уже на палуби забрались,
      З розгубленими турками рубались.
      А наші лізли вгору ще і ще.
      Одні замкнули в трюмах яничар,
      Бо ж їх на суднах тих було багато,
      Навряд чи б їх вдалося подолати.
      То богові морському буде в дар.
      Другі взялись звільняти веслярів,
      А треті, коли турок всіх побили
      Із тих, що з трюмів вискочити вспіли,
      Вже у турецькім порпались добрі.
      Ще сонце ледь над обрієм знялось,
      А ми уже роботу всю зробили,
      Дев’ять фрегатів з турком потопили,
      А дві галери взяти удалось.
      Пішло турецьке військо все на дно,
      А наших втрат не так уже й багато.
      Тут Кость спитав: - Що,будемо вертати
      Чи підемо за море все одно?
      Ми з турка небагато узяли
      Та ж з нами полоняники колишні.
      Чи ми їх в морі помирать залишим?
      Чи як нам Бог тут поступить велить?
      Рішили повертатися на Січ.
      Ще буде час сходить до турка в гості.
      Як виявилось – бити його просто
      Й фрегати їхні – не страшна то річ.
      А на Січі почули новину:
      Московський цар зумів Азов узяти,
      Хоча й значні поніс при тому втрати.
      А ми в отвіт сміялися : -Та ну!
      Узяв би він його, коли б не ми!
      Таку підмогу турку не пустили
      Та ще й припаси в морі потопили.
      Сидів би під Азовом до зими.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    273. * * *
      Привидом мороз поза спиною,
      Вітер тихий тулиться до ніг.
      Хмарка, що повисла наді мною,
      Щедро розсипає білий сніг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    274. * * *
      Перестріла доля хлопця в чистім полі
      Де червоні маки буйно розцвіли.
      Думав, що у полі знайде врешті волю
      Та ворожі шаблі першого знайшли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    275. * * *
      Зигзагами зима спускалась з гір,
      Та сипала навколо білим снігом,
      Мостила попід ноги собі кригу.
      То завивала, наче дикий звір,
      А то велася зовсім тихо-тихо.
      Мабуть, втомившись, у ярочку спить.
      І, було чутно, як мороз скрипить
      Чи то весняно капає зі стріхи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    276. * * *
      Нам все рівно: чи то москаль, чи лях,
      Усе одно, чи турок, чи татарин,
      Ми з братчиками проти того вдарим,
      Хто спробує нам заступити шлях.
      Ми не для того на Січі зійшлись,
      Аби якомусь пану слугувати
      І за мушкети, шаблі і гармати
      Не задля того зовсім узялись.
      Хай кажуть, що воюємо за гроші.
      Нехай за гроші. А чому б і ні?
      Чому ми маєм бути в стороні,
      Як приробіток з’явиться хороший?
      Життя своє ми вмієм цінувать
      І кров дарма не хочем проливати.
      Хай платить, хто не хоче воювати
      І посилає іншого вмирать.
      Та ми не ті, що душу продають.
      Є річ безцінна і для нас єдина.
      Хай хтось зачепить неньку-Україну,
      Його ніякі гроші не спасуть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    277. Похід Михайла Вишневецького на Астрахань в 1569 році
      На березі близенько до води
      Пала багаття. Вечір вже заходить
      І місяць з верби зазирає в воду,
      На себе напівсонного глядить.
      Зірки уже з’явились де-не-де.
      І теж згори у воду позирають.
      На заході ще краєчком палає,
      На сході ніч ще свого часу жде.
      Навколо тиша, чутно, як тріщать
      В огні сухі назбирані гілляки.
      Хіба що птаха крикне, наче з ляку
      Десь недалеко – в вербах чи кущах.
      А поряд Дон тихенько плюс котить.
      Недарма ж його Тихим прозивають.
      Біжить кудись, до моря шлях шукає…
      Навкруг вогню гурт козаків сидить.
      Про щось собі тихенько гомонять,
      Утомлені від денної роботи.
      Поговорить про те, про се не проти
      Аби нудьгу вечірню розігнать.
      Сидить між ними сивий вже козак,
      В розмови їхні не встряє, одначе,
      У темряву вдивляється, мов бачить
      Те, що другим не видиме ніяк.
      Тут хтось із молодих позвав його:
      - Остапе, що задумався, сумуєш?
      Чи щось собі вигадуєш, мудруєш?
      Давно не чули голосу твого.
      Ти ж був між тими, хто Черкаськ зачав –
      Столицю Дону. Розповів би, може?!
      Про ту подію чув, напевно, кожен,
      Але не з перших уст. Той помовчав
      Ще якусь хвильку. Далі посміхнувсь,
      Мов щось таке веселе пригадалось:
      - То за моєї пам’яті все сталось.
      Був молодим, лиш пробивався вус.
      Ми з батьком над Самарою жили
      Біля Дніпра. Удвох козакували.
      Тоді ще Січі поки не бувало
      Та козаки вже по Дніпру були.
      Зібрались в кіш, обрали отамана.
      Таких кошів чимало там було.
      Ще поки Січі «врем’я» не прийшло,
      Не ставили «фігури» на курганах.
      Тоді ще не знайшовся чоловік,
      Який зібрав козацтво все докупи.
      Був Байда, правда та загинув тупо,
      Укоротив султан в Стамбулі вік.
      Та я, пробачте, не про те почав.
      Був в нього брат двоюрідний – Михайло.
      Служив він видно королеві файно,
      Бо у Черкасах старостою став.
      Мав під рукою також козаків
      Городових і реєстрових, значить,
      Ми ж не ходили попід ним, одначе.
      Хоча часи траплялися важкі,
      Жили самі та чубились з ордою,
      Як та, бувало зачіпала нас.
      Самі ходили «в гості» кілька раз
      Із «низовими» сушею й водою.
      Десь там на сході взялись москалі
      Орду громити: то Казань узя́ли,
      То Астрахань. Орду навпі́л розтяли.
      Їм завше мало власної землі.
      Вхопить – вхопили. Та утримать як?
      А тут ще й турків тим наполошили.
      Ті відібрати Астрахань рішили.
      Зібрали війська всяких зарізяк,
      Орду татарську також узяли
      Та й подалися Астрахань вертати.
      Цар військо теж направив рятувати
      Та, мабуть, мало було. Почали
      У короля просити москалі
      Собі у поміч. Той, як не крутився,
      Але у поміч мусив дати війська.
      Михайла і поставив на чолі.
      Із ляхів йому жодного не дав,
      Велів на місці військо те збирати.
      Прийшлось Михайлу козаків узяти,
      Усіх, що досі під рукою мав:
      І реєстровців, і городових.
      За поміччю до «низових» звернувся.
      А тим збиратись – взувся, одягнувся
      Та шаблю взяв та й на війну побіг.
      А вже, як військо рушило в похід,
      То по дорозі й наших підібрали,
      Які по прикордонню проживали
      Із москалями. Та й пішли на схід.
      Була в Михайла сила чимала,
      Щоб впевнено в степах тих почуватись.
      З ордою, правда, не прийшлось стрічатись,
      Вона вся вже під Астрахань пішла.
      Дістались Дону, перейшли убрід
      Та й рушили до Волги…Геть забувся.
      Отам, де Дон у східний бік зігнувся,
      Побачили турецький вперше слід.
      Мабуть, тягли по Дону кораблі
      Й хотіли тут перетягти до Волги.
      Копати землю почали для того.
      Кругом нарили купами землі
      Та й кинули. Не вистачило сил
      Чи, може, щось їх дуже налякало.
      Ми, правда, зупинятися не стали,
      Порозсилали сторожів навкіл,
      Щоб не наткнутись часом на орду
      Та й подалися напрямки до Волги.
      Не пам’ятаю – коротко чи довго
      Ішли ми по ординському сліду.
      Та всі вони під містом вже були
      І нас, напевно, зовсім не чекали.
      Поява наша трохи їх злякала
      Та ми ж їх подолати не могли.
      Вони сиділи в таборах своїх –
      Один турецький, а другий татарський,
      Тримали гарнізон в облозі царський
      На Заячому острові. І в них
      Сил було значно більше, ніж у нас.
      Ще й табори прокляті укріпили.
      Гармати кріпость упритул лупили,
      Чекали турки відповідний час,
      Як вони мури, врешті, розіб’ють,
      Тоді на штурм всі свої сили й кинуть.
      Та поки ще тримались міцно стіни,
      Лиш вибухи нам іздалека чуть.
      Не став Михайло турка зачіпать,
      Велів і нам свій табір будувати:
      І рів, і вал, редути і гармати –
      Так, щоб нелегко було нас узять.
      А вже на другий день він розпочав
      Татар і турок добре дратувати,
      Велів роз’їздам нашим нападати
      На табори ворожі – постріляв,
      Поцілив – ні, бігом назад вертай.
      Те ж саме і з гарматами чинили –
      По кілька ядер у той бік пустили
      Й замовкнуть. Але ворог тільки й знай,
      Готується. Ще й виведе щодня
      Князь верхових, в атаку їх кидає,
      Та, не досягши цілі, повертає.
      І лиш на турок верхових ганя.
      Татар , чомусь, чіпати не велів.
      Привчав усіх до розпорядку того
      Козацького. І не казав нічого,
      Навіщо так щоденно він робив.
      За кілька днів привчились вороги
      І вже уваги, навіть, не звертали,
      Як козаки отак «атакували»,
      Гадали – їх здолать не до снаги,
      То хай уже побавляться коза́ки.
      Михайлу того треба і було.
      Тут ще москальське військо прибуло,
      Хай небагато, хай не зарізяки
      Та усе ж поміч. Князь же уночі
      Послав до міста свого осавула.
      Завдання в нього із нелегких було –
      Тихцем пробратись і наказ вручить.
      А місто ж у оточенні було.
      Кругом ординці з турками засіли.
      Не знаю, як його і пропустили,
      Мабуть, на них затемнення найшло
      Чи, може він характерником був?
      Ну, не важливо. Він наказ доставив,
      Зробив для князя надважливу справу
      Та і москаль полегшення відчув,
      Що князь не кинув у облозі їх.
      Наказ простий був: вранці турка бить.
      Удосвіта ворота відчинить
      І кинути на турка геть усіх,
      Що під рукою, наче прориватись
      До козаків. А москалям отим,
      Що встигли в поміч князю підійти,
      В той самий час велів усім ввірватись
      В татарський табір. То для того лиш,
      Щоби турецьку відвернуть увагу.
      Коли ж москальські зарябіли стяги
      І там, і там, і москалі, як ніж,
      Врубалися в ворожі табори,
      Велику колотнечу учинивши,
      Михайло також з козаками вийшов
      Із табору. Верхівці до пори
      Ішли півколом на ворожий стан,
      Як і раніше кожен день вчиняли.
      Та турки на те зовсім не зважали,
      Бо думали – то черговий обман.
      Хто ж на окопи кине верхових?
      Їх же ураз поб’ють і постріляють.
      Окопи брати піхотинці мають,
      А турки до пори не бачать їх.
      Бо всю свою піхоту князь сховав
      За верхівцями, щоб її не бачив
      Ніякий турок. Лави ті козачі,
      Він, як сюрприз для турок готував.
      Я був між тими, що пішма ішли
      З мушкетами та шаблями по полю,
      Молили бути лагідною долю
      Й чекали, поки, врешті, князь велить
      Напасти турка. Так воно й було.
      Як підійшли впритул, де турок крився,
      Верхівці перед нами роздалися
      І нас ніщо спинити не змогло.
      Бо більшість турків кинулась туди,
      Де гарнізон із міста пробивався.
      Князь кілька днів, бач, не дарма старався,
      І за носи отих пашів водив.
      Вони ж гадали – буде, як завжди,
      Пограються коза́ки й подадуться,
      Тож повернулись спинами і б’ються.
      А ми тут ззаду раптом в їх ряди.
      Найперш гармати встигли захопить
      Й одразу проти турка повернули.
      Як перші ядра поміж них майнули,
      Вони змогли, нарешті зрозуміть,
      Як ловко їх Михайло одурив.
      Забігали між молотом й ковадлом.
      І турок, наче під косою падав.
      Хтось захищався, хтось «аман» творив.
      Ледь зрозумівши помилку свою,
      Зібрали турки все, що тільки мали
      Із тих, що міські мури облягали
      І кинули на табір, щоб в бою
      Його відбити, козаків прогнати.
      Та ми на них гармати навели
      І ядрами косити почали.
      Турецькі добрі у бою гармати,
      А, як до них ще й наші гармаші,
      То турку непереливки прийшлося.
      До табору дійти їм не вдалося,
      Бо ж ми вогнем стрічали від душі.
      Тож переполовинили усіх,
      А потім самі кинулись рубати.
      Кінні і піші. Полягло багато
      Із тих, хто залишався у живих.
      Не витримавши натиску, вони
      Вже скоро свої спроби полишили,
      Серед татар сховатись поспішили.
      Та з тої і другої сторони
      Їх скубли астраханці й москалі
      Аби за всі страхи свої віддячить.
      Хто пережив, той скоро не пробачить,
      Хіба що труп побачить на землі.
      Ми ж табором турецьким зайнялись,
      А там добра від ворога лишилось,
      Що вам, мабуть, такого і не снилось.
      Я сам уперше на таке дививсь.
      До ранку не зімкнули ми очей,
      Усе носили, купами складали.
      Уже в думках багатіями стали,
      Бо ж кожному дістанеться, ачей,
      Достатньо на усе життя його.
      Уранці турки й татарва знялися
      Та в сторону Азова й подалися.
      Спочатку турок вибрався бігом
      Із табору татарського, тоді
      Орда пішла, щоб турок прикривати.
      Та їх Михайло не велів чіпати.
      Лиш посміхнувся та махнув: «Ідіть!»
      Бо ж королівський виконав наказ:
      Ми Астрахань для москалів вернули.
      На більше волі короля не бу́ло.
      Як треба – доб’ємо у інший раз.
      Та й зовсім нам було не до то́го,
      Щоби вороже військо добивати.
      Вдалося стільки здобичі дістати,
      Як би скоріше розділить його.
      Козацтво: і голота «низова»
      Та й «охочекомонні» сподівались,
      Щоб з того всього вдосталь нам дісталось.
      І мали, звісно всі на те права.
      Михайло ж все по-іншому зробив.
      Велів натроє все то розділити.
      Третину він віддав для московітів,
      Третину – між козацтвом розділив,
      А ще третину виділив в скарбницю,
      Звідкіль би кошти в Україну йшли,
      Щоб землі розвиватися могли.
      Хоч дехто і казав, що то дурниці,
      Ми кров’ю те багатство здобули,
      А хтось задурно буде користати,
      Ще в короля і дозволу питати,
      Аби ці гроші витратить могли.
      Козацтву інше важко зрозуміть.
      За що третину москалям віддати?
      Тим більше,віддавати всі гармати,
      Які забрали в турків. Кров пролить
      Повинні ми. Вони ж собі сиділи
      За мурами, дивилися, як ми
      На ті гармати рушили грудьми.
      Самі ж за них і краплі не проли́ли.
      Гармата для козацтва – цінна річ,
      За золото цінніша й діаманти,
      Бо її можна лише з бою взяти…
      А тут взяли, покористались ніч
      Та і віддай задурно москалям.
      Оце козацтво дуже розлютило.
      І слухати Михайла не схотіли,
      Як він нас поступитися вмовляв.
      Затялися. Звичайно, не усі,
      А тисяч п’ять, напевно, назбиралось.
      Сердиті дуже поспіхом зібрались
      Та гомоном захриплих голосів
      Ота́манів поміж себе́ обрали,
      Покинули Михайла й подались
      На Україну. Князь, відомо – зливсь,
      Та ми на те не надто і зважали.
      Ішли степами вище від орди,
      Яка весь шлях по сліду сплюндрувала
      Так, що й траву усю повибивала
      Копитами. Ті бачачи сліди,
      Ми і звернули. Та за кілька день
      Дістались Дону. Там і зупинились,
      Щоб і самі, та й коні щоб напились.
      Добу стояти думали лишень.
      Та роздивились якось навкруги,
      Яка коса для табору удатна
      Та й оборона тут би була знатна.
      Хай спробують полізти вороги!
      Зібрали раду, радитись взялись:
      Чи то на Україну вирушати,
      Чи тут собі містечко збудувати?
      Ну, звісно, й невдоволені знайшлись.
      Та більшість стала все-таки за те,
      Щоб залишитись й місто збудувати.
      Задумались одразу – як назвати.
      Багато було задумок, проте,
      Оскільки більшість з-під Черкас були,
      То так Черкаськом здумали й назвати.
      Прийшлося, звісно, нам попрацювати,
      Поки дубові стіни возвели.
      Жили в землянках, в куренях простих.
      Як розжилися на новому місці,
      То запросили ще донців у місто,
      Що купчились в Донському. Серед них
      Теж українців віднайшлось чимало.
      А скоро й кіш з-понад Дніпра прибув,
      Як тільки вістку там про нас почув.
      Так на Дону усе і починалось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    278. * * *
      То хурделиця, то метелиця.
      Ожеледиця дзеркалом стелиться.
      Поковзатися ніби запрошує.
      Та повірте – нічого хорошого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    279. * * *
      А на Білому березі
      Біля Чорного моря
      Десь у місяці березні
      Він дивився на зорі
      І не знав, що написана
      Ними вже його доля.
      Сподівався, що списами
      Загородиться в полі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    280. Легенда про чотирьох братів
      Колись, говорять люди, ще велетні жили,
      Що ми для них були, як, наче, ліліпути
      Для Гулівера. Чи могло то, справді, бути?
      Не знаю. Але люди то й вигадать могли.
      Хоча Господь і зріст їм усім дав чималий
      Та розуму, напевно, дісталося їм мало.
      Нічого навкруг себе вони не шанували,
      Жили аби набити побільше шлунок свій.
      Трощили та ламали, нікого не жаліли,
      Труїли, не зважали, озера і річки.
      Пустелю залишали і сморід вслід такий,
      Що жити після себе й самі б не захотіли.
      І Господу від того урвався вже терпець.
      Він світ творив для того, щоб всі у ньому жили.
      А тут потвори лише трощили й толочили,
      Тож вирішив безумству покласти Він кінець.
      Заборонив потворам плодитись й розмножатись,
      Як то всьому живому Він повеління дав,
      Коли цей світ творив і його населяв.
      Хоч запізно прийшла пора за розум братись.
      Озлились велети, хоч були злі і так.
      Ні, щоб у світі цім, як всі почати жити.
      Надумались вони нічого не лишити,
      Щоб іншим всім живим не вижити ніяк.
      Аби весь білий світ пустелею зробити,
      Ні крапельки води щоб в ньому не було.
      Щоб винищило все живе на світі зло,
      Надумались вони джерела всі забити.
      І висохли річки та змілились моря,
      Пустеля навкруги, пісок лиш вітер носить.
      Усе живе води весь час у неба просить,
      Але води нема – ліси вогнем горять.
      І димом тим їдким заволокло пів світу.
      Ховають сонце вже не хмари дощові.
      Із відчаєм на те все дивляться живі,
      Бо ж хіба можна їм в такому світі жити.
      А велетні усі, зробивши чорну справу,
      Загинули самі, що й сліду не було.
      Лишили по собі своє смертельне зло,
      Щоб й мертвими вчинить над всім живим розправу…
      А люди, що жили тоді на цій землі
      Примушені були від спраги помирати,
      Бо де ж води було в оцій пустелі взяти?
      Вмирали всі підряд – дорослі і малі.
      Було то, кажуть, все багато літ назад.
      Коли ходила смерть з косою нашим краєм,
      Зібралися Дніпро, Дністер разом з Дунаєм
      Та ще із ними Дон - їх наймолодший брат.
      І вирішили край від смерті врятувать,
      Знайти джерела, що їх велетні забили,
      Аби водою ті знов землю напоїли,
      Щоб знов на ній могло усе живе зростать.
      Дунай з Дністром тоді на захід подалися,
      Дніпро і Дон удвох направились на схід,
      Аби знайти води хоча б легенький слід,
      Тоді б джерела вже розкопувать взялися.
      Домовились вони, як знайдеться вода,
      Зустрінуться усі там, де гуляло море.
      Не знали ще – коли, чи скоро, чи не скоро
      Та обіцянку в тім з них кожен свою дав.
      Дніпро і Дон ішли на схід доволі довго,
      Аж поки не дійшли до пагорбів вони.
      - Давай, - говорить Дон, - я з тої сторони
      Їх обійду, а ти торуй туди дорогу.
      Отож Дніпро тоді на північ повернув,
      А Дон на південь, щоб висоти обігнути.
      Ішов Дніпро та слухав, чи де води не чути,
      Спинився би й звільнив, якби лише почув.
      Отак ішов, ішов та завше прислухався.
      Здорових каменюк до біса піднімав,
      Чи велетень під ним джере́ло не сховав.
      Позаду чималий за ним вже шлях зостався.
      Аж в балці у одній на каменя набрів,
      Який стоїть, дрижить, мов щось його хитає.
      Прислухався – та ж плюскіт долітає.
      Тож він тоді мерщій той камінь ухопив,
      Наліг й перевернув – а з-під його водиця
      Потоком чималим по балці потекла.
      Струмок стрімкий побіг із того джерела.
      Вдоволений Дніпро напитися схилився.
      А та вода така солодка і п’янка,
      Якої він, мабуть, не куштував і зроду.
      Та ж не собі лишень він випустив ту воду,
      Хай люд нап’ється, що давно її чека.
      Струмок той дзюркотів так весело й заклично,
      Що вибрались на світ ще і другі струмки,
      Стікалися мерщій до матері-ріки
      І мчали вже разом до інших теж на стрічу.
      Тим часом Дон пройшов, долаючи горби,
      Чув шепотіння вод, що з-під землі лунали.
      Вони вже, що Дніпро звільнив ріку прознали
      Й хотіли аби хтось їм те ж саме зробив.
      Дон врешті віднайшов велику каменюку,
      Звідкіль почув дзвінкий джерельний передзвін.
      Із усієї сили наліг на камінь він.
      Все чуються сильніш води закличні звуки.
      Нарешті камінь впав і потекла вода,
      Помчала між горбів на південь ген до моря.
      Джерела навкруги теж приєднались скоро
      Й розтікся тихий Дон, життя долині дав.
      Тим часом і Дунай з Дністром не спочивали.
      Дністер дійшов Карпат, джерела став шукать.
      Дунай надумав же ще далі простувать,
      Бо ж тут води тії йому здавалось мало.
      Дністер же поблукав, джерела пошукав,
      Прислухався – знайшов в Карпатах тиху балку,
      Де чувся шум води, омріяний ним змалку.
      І він джерело те руками відкопав.
      Як ринула вода згори стрімким потоком.
      Ледь не знесла його, не скинула униз.
      А він стояв, не міг утримать своїх сліз.
      Радів, що не дарма прожив свої ті роки.
      Найдовше всіх Дунай по світові блукав,
      Карпати проминув, здолав і інші гори
      І до найвищих гір дістався хлопець скоро,
      Де джерело своє, нарешті, відшукав.
      Покликало воно його ледь чутним плачем,
      Звільни мене, мовляв, пусти із-під землі.
      Дунай на камінь чималий наліг,
      Доклав своїх всіх сил і джерело побачив.
      Немов із клітки птах, злетіло враз воно
      Й помчало з гір униз, шукаючи дорогу
      До моря, що давно чекає вже на нього.
      Щоб злитися могли урешті всі в одно.
      Там стрілися вони і поєднали води.
      І море ожило, і море розлилось.
      Братам звільнити ріки удалось
      І забуяло знов життя відтоді.
      Про подвиг тих братів, що рід людський спасли,
      Народ не забував – річки так і назвали,
      Щоб ми про них й тепер ще пам’ятали
      І землю від наруги берегли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    281. * * *
      Ніч малювала обриси поволі
      Того, що буде називатись днем новим.
      І проступали за вікном дерева голі,
      Укриті лиш тоненьким шаром сніговим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    282. * * *
      Молодий козаченько на кургані стоїть
      І вдивляється пильно у степи неозорі,
      Як би орду татарську бува не пропустить
      Йому на українські на квітучі простори.
      Він очима пильнує кожен рух у степу
      Та думками далеко на своїй Україні.
      Дума, як обдурити йому долю сліпу
      І побачити знову свою милу дівчи́ну.
      Сонця в небі неспішно посувається лик
      І вже чорнії хмари з півдня супляться грізно.
      Козаку молодому дев’ятнадцятий рік,
      Та йому довіряє свою долю Вітчизна.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    283. Легенда про бобрів
      Було колись…чи, може й не було.
      Але ж дарма навіщо б говорили?
      Стояло у степу одне село,
      В якому люди роботящі жи́ли.
      Трудились від зорі і до зорі,
      Під щедрим сонцем урожай ростили,
      Овець отари та стада корів
      На буйних травах набирали сили.
      В селі стояли хатки чепурні,
      З усіх боків оточені садками.
      Веселі тут співалися пісні,
      Кохалися дівчата з юнаками.
      Жили у праці, множили добро.
      Їх горе стороною оминало.
      І так було воно аж поки про
      Цей край лихі кочівники прознали.
      І налетіли, наче сарана.
      Сади зрубали, хати попалили,
      Пустелею зробилась сторона.
      Людей тих полонили, тих побили.
      Хто врятувавсь, на північ подались,
      В ліси сховались від очей подалі.
      Село нове там будувать взялись.
      Знов чепурні хатки повиростали.
      Сади навколо знову зацвіли,
      Стада худоби навкруги паслися.
      Здавалось, знов старі часи прийшли,
      Як люд і працював, і веселився.
      Та з нетрів темних вийшли дикуни,
      Які не знали, що таке – робити.
      Ввірвалися у те село вони
      Та заходились всіх нещасних бити.
      Із хат по виганяли геть усіх,
      Сказали, що самі в них будуть жити.
      Усю худобу відібрали в них,
      Самих же в болота прогнали звідти.
      Блукали по неходжених стежках
      Нещасні люди та шукали в лісі
      Такого місця, щоб і хижий птах
      Дістатися до нього не спромігся.
      Але ж чи можна де його знайти?
      Щоби собі хатинки збудувати
      Та господарство власне завести,
      З людьми лихими клопоту не знати.
      Блукали довго, але все дарма.
      Отож у бога здумали просити,
      Бо вже і сил шукати в них нема.
      Зібрались разом і дорослі, й діти,
      До неба свої руки простягли,
      Благали поки і втомились люди.
      Голодні тут же на траві лягли
      Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
      Прокинулись – не можуть упізнать,
      Зовсім не людський вигляд вони мають,
      Якісь хвости у кожного стирчать,
      Короткі лапи речі не тримають.
      А зуби! Ними дерево хіба
      Можливо гризти. Що то за наруга?
      Невже оце так бог про них подбав?
      А як тепер тягати полем плуга?
      А як садки садити? Будувать
      Собі хатинки? Про худобу дбати?
      Їх за людей не будуть визнавать!
      Чи доведеться й далі бідувати?
      Весь час ховатись від людських очей…
      Чекай, та ж ми самі того просили.
      А бог прохання вислухав, ачей…
      Тепер усі сумні в кружечок сіли
      Та й стали думать, що ж його робить.
      Надумались з очей людських ховатись.
      Там, де струмок поміж дерев біжить,
      Побудували собі нові хати.
      Маленькі, але затишні такі.
      Як збудували, то дерев звалили,
      Дрючки перетягли ті нелегкі
      І ними той струмочок загатили
      Аби вода сховала їх село
      З очей людських. Отам і жити стали.
      Нелегко, звісно, попервах було
      Та звиклись поступово, працювали.
      А люди, коли в лісі стріли їх,
      Майстерності тій довго дивувались.
      Не кожен із людей того би зміг,
      Отож спостерігали та навчались.
      А ще бобрами називали. Та
      Чому – убий, але того не знаю.
      Хай хтось про те у вчених запита,
      А я, що знав – те й вам розповідаю.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    284. * * *
      Чи то хмари низенько, чи високо туман.
      І дерева біліють, з ночі паморозь вкрила.
      Піднімається сонце, набираючи сили,
      Хоч йому неохоче поступає зима.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    285. * * *
      Ще не пощербились мечі
      І луки ще тугі доволі.
      Зустрінемося в чистім полі,
      Хай бою музика звучить.
      Не будемо мечі ржавить,
      А долю нашу визначати:
      Кому у полі цім лежати,
      А кому далі в світі жить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    286. Легенда про річку Мертвовод
      Над річкою в долині між кущів
      Пала багаття. Хлопці молодії
      Навколо нього на землі сиділи.
      Вогонь собі тихесенько тріщить
      Та іскрами бува навкруг кидає.
      А хлопці вже втомилися, мабуть,
      Розмову тиху перед сном ведуть,
      Про враження свої розповідають.
      Десь Мертвовод хлюпоче поряд них,
      Між каменів пробив собі дорогу.
      Вони прийшли поглянути на нього,
      Бо скільки чули від батьків своїх,
      Що то неперевершена краса –
      Із древніх скель дивитися на воду,
      На ще не занапащену природу.
      А ще яскраві зорі в небесах…
      - А звідки така назва – Мертвовод? –
      Спитав один. Тут другий одізвався:
      - Я від одного дідуся дізнався
      Про те одну історію. Так от,
      Колись, як панувала тут орда,
      Татари часто у похід ходили,
      Людей вбивали або полонили.
      Отож у край приходила біда.
      А вже назад вертались вороги,
      То тут над річку кошем зупинялись.
      Тоді шатрами поле укривалось,
      І вогнища палали навкруги.
      Ділили здобич та вкладались спать,
      Щоб вранці в річці від крові умитись
      Та і у Крим до себе волочитись.
      Вдалося людям про таке прознать
      І вирішили ту орду звести.
      Із трав отруйних трунок наварили
      І вранці у ріку повище зли́ли.
      Взялись татари воду ту нести
      Умитися чи юшки наварити.
      Та так на тому березі й лягли,
      Укрили мертвим тілом береги.
      Ото і назва річки, кажуть звідти.
      - А я ще чув. – відкликнувся другий,-
      Історію про річку оцю іншу.
      Орда, неначе, з України вийшла,
      Закінчивши похід кривавий свій.
      Багато собі здобичі взяла,
      Обтяжена, над річку зупинилась
      Та вогнища палити заходилась,
      Вечеряти спокійно почала.
      Аж тут настигли козаки її,
      Затіялась між них кривава січа,
      Запрудилася трупом уся річка…
      Не стало видно, навіть, течії.
      Відтоді і назвали річку так…
      - Я бачу, кожен з вас уже дізнався,-
      Тут голос до них з темряви озвався,-
      Звідкіль походить назва ця. Однак,
      Насправді все по іншому було…-
      Старий дідусь із темряви з’явився,-
      Здорові будьте, хлопці, - уклонився,-
      Що вас у край наш славний привело?
      - Багато чули, тому і прийшли,-
      Озвавсь один,- Яка ж іще причина?
      Сідайте біля нас та відпочиньте.
      Та, може б, заодно розповіли,
      Звідкіль у річки назва ця взялась.
      Дідусь усівсь на камінь поміж ними.
      - Історія коріннями своїми
      У давнині далекій почалась.
      Тоді тут скіфи-сколоти жили,
      В оцих степах безкраїх кочували,
      Тут табуни й отари випасали.
      Господарями в цих краях були.
      Одне з племен ці землі обжило.
      І був вождем у них могутній воїн
      На ім’я Скіл. Сам видний був собою.
      Два сина в нього на той час було.
      Найстарший Орік вже дорослим став,
      Був прийнятий у братство чоловіче.
      Коли до себе батька смерть покличе,
      Його змінити саме Орік мав.
      Був парубок веселим і розумним ,
      Чим саме люд до себе привертав.
      Та ще ж статуру й вид прекрасний мав.
      З таким вождем жилося б їм не сумно.
      Молодший брат Асар уже підріс,
      Хоч в чоловіче братство й ранувато,
      Але вождем він мріяв потай стати,
      Хоча з думками тими і не ліз.
      Та заздрив брату, косо позирав
      І, навіть, думав, як його згубити,
      Щоб батьковим мечем заволодіти.
      Та поки лише мріяв і мовчав.
      Була іще причина поміж них,
      Що ворогами їх обох робила –
      Причина та була і гарна, й мила.
      І звалась Опіс. У очах своїх
      Могла втопити, а могла спасти,
      Якби когось отвітно покохала.
      На Оріка вона все поглядала
      І він не міг їй не відповісти.
      Асар же мучивсь, дивлячись на те,
      Адже на Опіс також задивлявся,
      До себе привернути намагався.
      Але ж кохання – діло не просте.
      Тож думав – поки Орік є живий,
      Йому на Опіс нічого глядіти
      Та її серцем не заволодіти.
      Коли б не стало… У душі своїй
      Вже бачив Опіс поряд із собою,
      Тож ради того ладен був на все.
      Лиш брата смерть надію принесе,
      Тож ради того й братовбивство б скоїв.
      Якось на турів вибрались у степ.
      Здобути м’яса, показати силу.
      Не кожен проти тура вийде сміло.
      Та інша чи можливість буде, де б
      Як справжній воїн можеш проявитись?
      Хіба коли на ворога іти?
      Та ж треба, перше ще його знайти.
      Не кожному вдається з ним зустрітись.
      У пошуках по степу розбрелись,
      Шукали здобич, готували зброю.
      По степу їхав Орік сам собою
      Туди, де турів зустрічав колись.
      Не бачив, що крадеться брат услід.
      Та, якби й бачив, не звернув уваги,
      Знав, що замало в братові відваги
      Та й не гадав, що стерегтися слід.
      Спинив коня над урвищем. Навкруг
      Лише каміння унизу стирчало.
      Здавалось – степ надвоє розорало,
      Пройшовся тут якиїсь божий плуг
      І вивернув каміння те з землі,
      Лишивши борозну таку глибоку…
      Не чув, коли Асар підкрався збоку,
      Упірив в нього очі свої злі
      І так штовхнув, що той злетів з коня
      Й по каменях донизу покотився.
      А, поки долетів униз – розбився.
      Так рідний брат життя його відняв.
      Сам же Асар навколо озирнувсь,
      Чи часом свідків злочину не бу́ло.
      Але навколо лише степ поснулий.
      І Асар задоволено всміхнувсь.
      Тепер йому в вожді відкрито шлях,
      Тепер і Опіс за дружину буде,
      Від нього вже не дінеться нікуди.
      Він буде панувати в цих степах…
      Про злочин той іще ніхто не знав,
      Бо ж з полювання ще не повертались.
      Всі в стійбищі роботою займались,
      А, коли Хорс обличчя заховав
      На заході за пагорби, вляглись
      В своїх шатрах й кибитках спочивати.
      Адже до ранку треба сил набрати,
      Щоб за роботу знову всі взялись.
      Вляглась і Опіс…Серед ночі їй
      Наснився сон. Якиїсь дід з’явився.
      В шатрі над нею тихо нахилився:
      - В степу загинув,- каже, - Орік твій.
      Й картина перед очі їй страшна:
      На каменях лежить розбите тіло.
      Ще поки вороння не налетіло
      Та каркання лихе вже долина.
      Крізь сон зірвалась бігти, рятувать
      Коханого. Старий її спиняє.
      - Хіба ти сили врятувати маєш?
      Не кожен здатний мертвого піднять.
      - Допоможи! Прохаю! Підкажи,
      Як можу я його порятувати.
      - Найперше, треба справді покохати,
      Щоб мертвого знов спонукати жить.
      - Та я без нього дня не проживу!
      Хіба, скажи це, діду, не кохання?
      - Умова це далеко не остання.
      Знайти потрібно мертву і живу
      Для нього воду. Мертвою його
      Омити треба, щоб злічились рани.
      - А де ж ту мертву воду я дістану?
      - Із річки мертвих – Стікса отого,
      Через який Харон переправля
      Всі душі мертвих у підземне царство.
      - Скажи, а як мені туди попасти?
      І чи далеко Стікс той звідсіля?
      - Стікс – то підземна річка і туди
      Ніякий смертний не знайде дороги.
      Туди пройти спроможні лише боги.
      Та ти туди, дівчино й не ходи.
      Я знаю, звідки той тече потік.
      Отам на північ пагорби високі,
      А поміж ними в балці у широкій
      Здоровий камінь похиливсь на бік.
      Як камінь той, натужившись, звалить,
      Діра під ним відкриється широка
      І потече вода стрімким потоком.
      Води тієї смертним годі пить.
      Бо то вода зі Стіксу того є.
      Колись боги джерело те сховали,
      Щоб люди мертвих не порятували.
      Ти у відерце набери своє
      Води тієї, та його обмий,
      Щоб його рани всі позакривались.
      Дивися, щоб вода не розливалась,
      Бо пропаде умить вся сила в ній.
      Як рани зарубцюються усі,
      Тоді живою можеш обмивати.
      - Води живої де мені дістати?..
      Але вона вже не розчула слів,
      Бо сон пропав, її хтось розбудив.
      Вона схопилась, й слова не сказала.
      Лиш на коня та і у степ помчала
      Шукати тої мертвої води.
      На другий день дісталася горбів,
      Знайшла ту балку, камінь кособокий.
      Що виявився заважким, нівроку.
      А руки в неї, хоч і не слабі,
      Ніяк не в силах повалить його.
      Вона і так, і так вже підступала.
      Мотузкою, нарешті, обв’язала
      Та причепила до коня свого.
      Уже вони натужились удвох
      І камінь поступово похилився,
      А далі в балку взагалі звалився,
      Посипалось каміння, як горох,
      Вода із дірки раптом полилась,
      Побігла яром та подзюркотіла.
      Тут дівчина відерце ухопила,
      Води набрала та і подалась.
      Стрімким потоком балкою ріка
      Котила, а наввипередки з нею
      Летіла Опіс з ношею своєю,
      Тримала її міцно у руках.
      Аж ось і скелі. Глянула – лежить
      Внизу коханий. Чимскоріш спустилась
      І омивати тіло заходилась,
      Щоб знову дати сили йому жить.
      І, дійсно, рани швидко затяглись.
      Але ж потрібно ще води живої,
      А де ж вона узяти має тої?
      З очей у неї сльози полились
      У відчаї. Бо ж марні всі старання.
      Закапали ті сльози на лице
      Коханому…і, мов в отвіт на це,
      Відкрив він очі і легке зітхання
      Зірвалось з уст: - Кохана моя, ти?!
      Що ти тут плачеш, хто тебе образив?
      А в неї й сльози висохли одразу –
      Таки вдалося милого спасти!
      Що ж, справді, животворніше, ніж ці
      Кохання сльози? – Усе добре, милий.
      Вставай, ходімо. В тебе вдосталь сили?
      А усмішка аж сяє на лиці…
      Отак з’явилась річка Мертвовод,
      Що греки її звали Ексампеєм –
      «Шляхи священі», бо ж навколо неї
      Могил багато залишив народ
      Той скіфський, щоб у царство мертвих
      Не надто довгим для душі був шлях.
      Везли сюди ховати звіддаля,
      Останню й річці віддавали жертву.
      - То що, і правда – мертва ця вода?-
      Спитавсь один. - Та ні. Часи минали,
      Всі її чари вже давно пропали,
      На сонці майже зникли без сліда.
      Хіба що залишилась гіркота.
      Та вчені зводять все на мінерали,
      Мовляв, вода їх десь порозмивала…
      - А Орік той вождем, нарешті став?
      - Про то, на жаль, не відаю. Однак,
      Мені пора, а то вже засидівся.
      Дідусь хапливо з каменя підвівся,
      Такий проворний, начебто юнак.
      І раптом зник у темряві, немов
      І не сидів… Десь річка жебоніла,
      Ще довго мовчки юнаки сиділи,
      Пригадували чуте знов і знов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    287. * * *
      Повернулася зима з білим-білим снігом,
      Одягаючи усе у жупан тісний,
      Заганяючи Дніпро під товстенну кригу.
      Чи на тиждень, чи на два, чи аж до весни?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    288. * * *
      Ми мчали крізь ніч, сподівались на долю
      По тому підступному Дикому полю.
      Позаду десь слідом погоня летіла,
      Нас перехопити ще в полі хотіла.
      Щоб ми не змогли грізну звістку донести,
      Що хани орду наміряються вести,
      На Русь несподівано щоб налетіти.
      Тож їм, будь що, треба нас перехопити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    289. Легенда про гледичію
      В часи смутні, коли непевна влада
      На світ до біса виповзає того гада,
      Що аж ніяк не хоче просто працювати,
      А норовить чуже у когось відібрати.
      І люду бідному нема куди подітись,
      Тож вони змушені наругу ту терпіти,
      Та ще до Господа у молитвах благати,
      Щоб допоміг, нарешті, ту біду здолати.
      Хоч Бог і сам про все оте прекрасно знає.
      Приходить час і кожен відповідно має
      По своїх справах хто покару, хто подяку.
      Душа від того не сховається ніяка.
      Так от, було то, кажуть у часи далекі,
      В часи смутні для люду, у часи нелегкі.
      Як вороги навкруг, як коршуни кружляли
      Та лише час собі сприятливий чекали,
      Щоб ласий шмат землі чужої прихопити.
      Панам у замках можна і пересидіти.
      А людям бідним, а купцям, що з крамом їдуть?
      На їхні голови і сиплються ті біди.
      Бо ж крім отих, що, наче коршуни кружляють,
      Іще й свої понад шляхами промишляють,
      Кому легкої захотілося поживи.
      У кого взяти – для таких то не важливо.
      Неначе липку ладні будь кого обдерти,
      Аби самим було що пити і що жерти.
      Отож, говорять, у одному лісі якось
      Розбійна зграя дуже люта завелася.
      І на шляхах вони проїжджих грабували
      Та і на села часто-густо нападали.
      Так оббирали, що нічого не лишали.
      Хто опирався – того люто убивали.
      А керувала ними, жінка, як не дивно.
      Була, казали і розумна, і красива
      Та зла і люта, гірше гіршого бандита.
      Таку про милість да́рма було і просити.
      Звідкіль вона, чому такою злою стала,
      Про то, мабуть й самі розбійники не знали.
      Самі її, немов вогню того боялись,
      За кожним словом – чи не чує – озирались.
      Але ішли за нею, бо ж уміла клята
      І срібла, й золота багато здобувати.
      Собі всі скрині тою здобиччю забила
      Та і розбійники при ній розбагатіли.
      Тож не перечили, бо ж кожен, певно, мріяв,
      Що, як зібрати вдосталь грошиків зуміє,
      Прикупить землю, хату та і буде жити,
      Щоби життя своє по-людськи завершити.
      Якось ішли вони, зі здобиччю вертались,
      В село ходили, їсти-пити запасались.
      І на дорозі подорожнього зустріли
      Та над нещасним познущатися схотіли.
      Взяли у коло, узялись його штовхати,
      Веліли хутко всі кишені вивертати.
      Та не знайшли у нього й мідної копійки.
      Вони від того, бачте, розлютились тільки.
      А особливо розійшлася верховода.
      - На тебе, - каже, часу витрачати шкода,
      Тож обирай, як тобі ліпше помирати:
      Чи то повісити,чи голову зрубати?
      Та чоловік спокійно їй відповідає:
      - Від тебе милості я, звісно, не чекаю,
      Бо чув багато про твою натуру люту.
      Убити хочеш? Ну, то так тому і бути.
      Та знай, що чаша твоя повна вже у Бога.
      І не минути покарання тобі свого.
      Лише одне тебе ще зможе врятувати:
      Ти маєш все до цурки вкрадене віддати
      Тому, у кого свого часу і забрала…
      Уся ватага з того лише гиготала.
      А далі жінка ніж у серце устромила
      «Балакуну» та і до лісу поспішили…
      Пройшло відтоді часу зовсім небагато,
      Негарні зміни стала жінка помічати.
      Бо шпичаки крізь шкіру пробиватись стали,
      І руки, й ноги часом відмовлять поча́ли.
      Дерев’яніло та твердим робилось тіло.
      Вона вже й знахарів відомих підключила
      Аби зняли оте прокляття люте з неї.
      Але з напастю ті не справились цією.
      Її розбійники, ледь тільки те прознали,
      Забрали здобич і хутенько повтікали.
      Одна лишилась і, нарешті, зрозуміла,
      Що то гріхами цю покару заробила.
      Взяла всі речі, що в людей повідбирала,
      Прийшла над шлях, на себе все поначіпляла
      І, ледве тільки на шляху когось уздріла:
      - Гляди чия? – одну лиш фразу й говорила.
      - Гляди чия? – все сподівалась повернути
      І Божу кару за наругу відвернути.
      Сама ж все більше обростала шпичаками.
      Її волосся поробилося листками.
      А всі сережки, брошки, що на ній висіли,
      Тепер великими стручками торохтіли
      Так і завмерла деревиною над шляхом.
      Спочатку люди геть обходили від страху.
      Та згодом звикли, вже далеко й не минали
      Та і гледичія те дерево назвали.
      Росте те дерево понад шляхами й досі.
      Говорять люди, що є гарним медоносом.
      Що бджоли так навколо нього і кружляють
      Й спекотним літом на квітках поживу мають.
      Мабуть, гріхи свої так хоче замолити,
      Аби на світі знову, як людина жити.
      А поки…Поки тільки листям і шурхоче
      «Гляди чия» немов би всім сказати хоче.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    290. * * *
      Маленький струмочок
      З-під білих заметів.
      Тихенький дзвіночок
      Весняних сонетів.
      Прокинувся рано
      Зігрітий під кригою,
      Навколо поглянув –
      Ще снігу та снігу.
      Але не спинився,
      Хоч зимно надворі.
      Раз він народився –
      Весна уже скоро.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    291. * * *
      На місці, де останній печеніг,
      Що йшов війною на престольний Київ.
      Під руський меч підставив свою шию
      І у кривавій сутичці поліг,
      Звів незабаром Мудрий Ярослав
      Величний храм Софії пресвятої,
      Немовби в пам’ять перемоги тої,
      Насправді, щоб у світі кожен знав:
      Мечем здобуте швидко і зника,
      Віки стоїть лиш зведене руками.
      І велич оцього святого храму
      Зламать не здатна сила ніяка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    292. Легенда про оленя
      Дідусь на вже стареньких «Жигулях»
      Онука віз зі станції додому.
      Приїхав з міста півгодини тому,
      Дививсь, як стигне колос на полях,
      Як пролітають сосни та берізки,
      Хатки над шляхом, сховані в садках,
      Лелеки у червоних чобітках…
      І раптом дід як загальмує різко:
      - От, о́лень! – тільки вигукнув услід
      Якомусь водієві, що нахабно
      «Підрізав» їх та ще і так незграбно,
      Що «Жигулі» ледь не влетіли в пліт
      Обійстя, що тулилось до дороги.
      Дідусь, на щастя, вивернути встиг.
      Автомобіль під деревом застиг,
      Хоча, здається, не зламав нічого.
      Дідусь з машини вийшов, оглядів,
      Потилицю почухав, знов усівся.
      Старий «Жигуль» з півоберта завівся
      І по дорозі знов поторохтів.
      Як хвилювання трохи уляглось,
      Онук тихенько дідуся й питає:
      - А «о́лені» чому їх називають?
      Звідкіль таке от прозвисько взялось?
      І о́лені тут взагалі при чім?
      Їх на дорозі і зустріти годі…
      Дідусь всміхнувся: - Давня то пригода.
      Та, якщо хочеш – то я розповім.
      Було то, кажуть, в одному селі
      Уже давно. Коли – і не згадаю.
      Та то, здається, значення не має.
      Село, яких багато на землі.
      Жили там люди, хліб ростили та
      Пасли худобу і ловили рибу.
      Тож мали собі хліб та і до хліба.
      Велися дружно. Разом на свята
      Ходили в церкву Богу помолитись…
      Життя звичайне, як то для села.
      Але в селі сімейка тім жила,
      Що звикла звисока на всіх дивитись.
      Що не кажи – сільський аристократ.
      Землі чимало встигли нахапати,
      Коней табун та запряги волів.
      Самі не працювали на землі.
      Чого, як можна наймитів найняти?
      Він пішки по селу і не ходив.
      Все більше возом куди йому треба.
      І, навіть, не дивився перед себе.
      Мовляв: роздайся море – їду я, гляди!
      Тому паркан сусіду поламав,
      Бо, бачте, до сараю свого їхав.
      Другим накоїв на городах лиха,
      Бо через них до свого прямував.
      Йому говорять: - То ж не можна так!
      - А мені треба! – й пику відвертає.
      Мовляв, роблю – нікого не питаю.
      Й словами не проймеш його ніяк.
      А то поставить воза на шляху
      Упоперек, бо в нього, бачте, справи.
      І не об’їдеш зліва, а чи справа.
      Стоять, чекають та клянуть лиху,
      Нещасну долю. А йому, однак,
      Немов нема до того зовсім діла.
      Уже його і лаяли, й просили.
      - А мені треба, щоби саме так!
      Вже хтось хотів і пику натовкти,
      Так галасу підняв на всю округу,
      Що хтось чинить збирається наругу
      Й він в буцегарню може упекти.
      А таки міг! З урядником дружив,
      Таким же самим, як і він, нахабним.
      З таким ніколи не доб’єшся правди.
      Як кажуть – чобіт чобота зустрів.
      Якось на поле їхав возом він
      Аби снопи перевезти́ до двору.
      Вже припікало сонце на ту пору.
      А був він на дорозі не один,
      Якраз навстріч паломники ішли,
      У монастир далекий добирались.
      Мабуть, в селі спочити сподівались,
      Бо вже доволі втомлені були.
      Ішли неспішно, а ту раптом віз
      Летить на них і, навіть не звертає.
      Ще якась мить і він їх розметає.
      Вони в хліба з дороги подались
      Аби лиш під колеса не потрапить.
      Один старий із посохом стоїть.
      І диво – коні перед ним умить,
      Як вкопані спинилися із храпом.
      Той дід суворим голосом пита:
      - Та що ж ти робиш, іроде проклятий!
      - Помовч! Забув у тебе запитати.
      З дороги забирайся! Чого став?!
      - То ти, я бачу, з усіма отак.
      Напевно, сала всім залляв за шкіру.
      Десь люди проклинають і допіру.
      Що ж, чоловіче добрий, коли так,
      Нехай прокляття ті не пропадуть
      І кожне рогом хай зросте у тебе!
      Та очі свої звів в блакитне небо,
      Прислухався: - Що ж, так тому і буть!
      І відійшов. Поїхав далі віз.
      Хоч чоловік ще довго озирався,
      Мабуть, і справді тих проклять злякався,
      Бо мацав лоба – чи то ріг не зріс.
      Нічого не намацав й повернувсь
      До нього скоро уже гонор звичний.
      «Нічого, - дума, - іще буде стріча
      І я з тобою, клятий, розберусь!»
      Ліг спати вже вдоволений зовсі́м,
      Бо, навіть, гульки не було на лобі.
      «Уряднику пожаліюся, щоби
      Їх наздогнав і «виписав» усім!»
      З тим і заснув. Крик вранці розбудив
      Жони його: - О, Боже, чоловіче,
      Що то таке?- Й такий в тім крику відчай,
      Що вмить від сну пропали і сліди.
      Схопивсь – не може голову піднять,
      У чімсь вона заплуталась, неначе.
      А жінка біля ліжка стоїть, плаче.
      - Та поможи-но, жінко, мені встать.
      А та трясеться від жаху́, мабуть
      Та все белькоче: -Що то? Що то? Що то?
      Уже й нагримав: - Та закрий же рота!
      Устати дай, хоч в дзеркало зирнуть!
      Підвівся ледве, дзеркало узяв
      Й отетерів, заглянувши у нього –
      На голові такі гіллясті роги,
      Що він таких ніколи не стрічав.
      Не обдурив старий – прокляття всі,
      Які на його голову упали,
      Гіллястими рогами тими стали.
      Аж на ногах не втримався і сів.
      А в голові пітьма з думок сумних.
      Як він тепер покажеться між люди,
      Вони ж усі сміятись з нього будуть?
      Тепер хіба ховайся в ліс від них.
      Вночі, як темно, вибрався із хати.
      У двері ледве-ледве-но пройшов
      Та й в ліс хутчій ховатися пішов,
      Поки-но люди всі уклались спати.
      Відтоді він у лісі тільки й жив.
      Забув сказати, він же Леньом звався,
      Хоч від людей у лісі і ховався,
      Але якось був земляка зустрів
      У лісі на галяві. Той впізнав:
      - О, Лень! – від здивування лише видав.
      Та той із ляку зник миттєво з виду,
      Хоч довго чулось, як він утікав.
      З тих пір о́лені в лісі й завелись.
      Тварини зовсім не злобливі, наче.
      Та від людей втікають, як побачать,
      Ще пам’ятають, ким були колись.
      Людей же, що ведуть, забувши стид,
      Себе як Лень – о́лені прозивають.
      Колись в них роги теж повиростають…
      Я сподіваюсь…- усміхнувся дід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    293. * * *
      Сліди на снігу, наче запис у книзі,
      Багато розкажуть про тих, хто лиша:
      Хто йде, хто повзе, хто стрибає, хто лізе,
      Хто надто повільний, а хто поспіша.
      І добре, хто вміє сліди ці читати,
      Дізнатися може багато речей.
      Не треба просити, не треба питати.
      Лиш розум потрібен та пара очей.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    294. * * *
      Вони сказали, що немає Бога,
      Зламали церкви, вибили попів.
      Та, коли час найтяжчий наступив
      То знов до Бога привела дорога



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    295. Легенда про Сейма
      Восени 2009 р. на правому березі р. Сейм, поблизу с. Мутин виявлено давнє поховання. Небіжчика кремовано, а кістки складено у керамічну посудину — обряд звичайний для того часу і більшості описаних вище археологічних культур. Дивовижними були знахідки, які супроводжували поховання.
      У посудині знаходилася бронзова сітула — посудина для вина, накрита умбоном до щита. Сітула була римського виготовлення, умбон — належав до артефактів пшеворської культури, так само, як фібули (застібки до плаща), меч, ніж, спис та шпори й інші деталі спорядження. Спорядження належало воїну-вершнику високого рангу — ймовірно, вождю.
      Вождь не сам подорожував нетрями місцевих лісів. Розкопки, які почалися навколо першої знахідки виявили поховання цілого загону (!) до зубів озброєних вояків-вершників.
      Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. – ІХ ст.)


      Вдивляюся у глибину віків.
      Чим далі, тим все образи смутніші
      І голоси історії тихіші,
      Й не розібрати, навіть, хто такі.
      Колись вони могутніми були
      І цілими краями управляли,
      І учинили подвигів чимало.
      Та їхні роки вже давно пройшли
      І не знайшлось якогось геродота
      Чи то страбона, щоб про те узнав,
      В історії потомкам написав.
      І лише археологів робота
      Нам відкриває залишки буття,
      Яке колись у цих краях буяло.
      Тут городище, там село стояло,
      В якому колотилося життя.
      Але ні назв, а ні імен яких.
      Лиш попіл давній та якісь ще речі –
      Меч чи сокира, полумисок, глечик,
      Що час на порох стерти ще не зміг.
      Вдивляючись у залишки оті,
      Відновлюють учені по крупинах,
      Якою могла бути та людина
      І що зробити встигла у житті…
      Сидів якось та сторінки листав
      Історії про давнину далеку –
      Сармати,скіфи, праслов’яни, греки –
      Хто тільки тут колись не проживав.
      Й попалася на очі в якусь мить
      Замітка про прадавнє поховання
      Над Сеймом. І не перше, й не останнє,
      Яке вдалось не так давно відкрить.
      П’ятнадцять воїв, з ними вождь, мабуть,
      Що згинули в однім бою, напевно.
      При них і зброя, й інші речі древні,
      Що їм поклали у останню путь.
      Задумався – а хто були вони
      У ті часи далекі. Як їх звали?
      Коли й чого їх разом поховали?..
      Й заснув…І, певно з тої давнини
      Прийшло видіння, наче на екрані
      Вони постали з глибини віків.
      І голоси, захриплі чи дзвінкі
      Почулися мені в часу тумані…
      Над річкою широкою село
      Чи то, скоріше, навіть, городище
      На пагорбі здіймалося повище.
      Не надто і велике то було,
      Як глянути із нинішніх часів.
      Але тоді вважалось чималеньким.
      За частоколом хатинки низенькі.
      Навколо зеленіє вже посів.
      Худоба понад річкою блука,
      Скубе собі зеленої травички
      Та з річки п’є холодної водички.
      Рибалка невід у ріці шука.
      Мисливці в ліс за здобиччю пішли,
      Жінки за хатню узялись роботу.
      Навкруг гасають діти безтурботні,
      Якоїсь, певно, забавки знайшли.
      Усе, як у звичайному селі.
      Хоч це і городище. Бо у ньому
      Жив собі Крук – вождь в ті часи відомий,
      У племені саварів на чолі.
      Тут він сидів, хоч племені його
      Тяглися землі навкруги далеко.
      Про плем’я те й не чули, навіть, греки,
      Бо й місця не доходили того.
      Був Крук могутнім, грізним чоловіком,
      Що сам на сам на тура міг піти.
      І воїв проти ворога вести,
      Хоч воювати поки було ні з ким.
      З сусідами не чубились давно,
      Чужі сюди також не зазирали.
      Тож вої лиш від старості вмирали,
      Хоча, можливо й ліпше так воно.
      Мав Крук тоді багато діточок,
      Але між ними тільки-но два сина.
      З них старший Сейм уже був не дитина,
      Досяг уже такого віку, що
      Пора його в чоловіки приймать.
      А там, дивись і батька змінить скоро.
      Та й менший – Блуд піднявся на ту пору,
      Хоч пару літ до того ще чекать.
      Сейм ріс відкритим, добрим, а от Блуд
      Все тишком-нишком норовив зробити,
      Що мусив батько часто його бити,
      Щоб вибити усіх отих облуд.
      Та все дарма. Вродився, бач такий,
      Все мріяв батька врешті-решт змінити,
      Аби саварів долею вершити.
      Хоч шанс на те у нього ніякий.
      Бо ж старший син наслідує батьків,
      Йому й вождем в кінці-кінців ставати.
      І воями в походах керувати.
      У Блуда все ж амбіції такі,
      Що ладен через все переступить
      Аби вождем опісля батька стати.
      Лиш треба брата зі шляху прибрати.
      Він довго думав, як то все зробить.
      І якось раз підмовив одного
      Здорового такого парубійка,
      Щоб той чогось затіяв з Сеймом бійку,
      Обмовив просто перед тим його.
      Хоч Сейм і менший був, але зумів
      Добряче дати прочуханки тому.
      Здавалося, побились та й по всьому.
      Але минуло з того кілька днів
      І парубка убитого знайшли.
      Ще й Сеймова стріла у нім стирчала.
      І смерть за смерть на вічі прокричали,
      Хоч і не всі упевнені були,
      Що винен Сейм. Та спробуй, доведи.
      Блуд лиш на те дивився й посміхався,
      Як вдало він із братом розібрався.
      Щоб виручити Сейма із біди,
      Товариші умовились тікати.
      Вночі зібрались, хлопця узяли,
      Хоч він і опирався й повели
      За річку. Краще разом пропадати.
      Зробилися ізгоями вони
      Та ладні були все то пережити.
      Є руки, ноги, звіра вміють бити –
      Не пропадати ж хлопцю без вини.
      Пішли вони на південь у степи,
      В яких тепер безлюддя панувало.
      Їх сколоти раніше населяли,
      Тепер, коли сармат сюди ступив,
      Прогнали тих, збезлюдніли краї,
      Сармати вслід побитих подалися,
      Мов всіх під корінь знищити взялися.
      Тож в полі тиша вже давно стоїть.
      Хто не дурний – то там не пропаде.
      Навколо звіра, птиці розвелося,
      Саме до тебе на гостину просить,
      Стоїть, немов стріли твоєї жде.
      Отож жили, мов ті кочовики,
      Одного місця довго не тримались,
      Пополювали трохи та й знімались,
      Тримались завше ближче до ріки.
      Так проминуло швидко кілька літ.
      Знайшли таких же блукачів у полі,
      Тож їх загін і множився поволі…
      Жили, блукали…доки якось схід
      Не розбудив далеким зранку гулом.
      Прислухалися – аж дрижить земля.
      Мабуть, якась орда іде здаля.
      Зібрались швидко, лиш таке почули
      Та і на захід хутко подались,
      Аби орді не втрапити під ноги,
      Бо ж та затопче чи змете з дороги.
      Хоч день за днем, наскільки сил, неслись,
      Але орда, немов не відставала.
      Позаду гул усе гучніш лунав.
      Він їх на захід усе далі гнав,
      Хоча там невідомість теж чекала.
      Отак змагались з долею, поки
      Широка річка шлях перепинила.
      Ех, коли б мати їм, як птахи, крила,
      Бо не здолати, мабуть, вплав ріки.
      Хоча вздовж річки вгору подались
      І брід знайшли. Так річку й подолали.
      І знову коней без упину гнали,
      Поки, нарешті, втомлені, здались
      І зупинились. Тиша навкруги.
      Кудись орда, напевно, повернула.
      І всі таке полегшення відчули,
      Неначе зовсім зникли вороги.
      Хоч то не так. Поволі розжились
      На тому боці. Знову кочували.
      Хоч тут іще сармати не бували,
      Тож люд частіше навкруги селивсь.
      І досить войовниче їх стрічав.
      Чужих до себе в села не пускали,
      Щоправда хліб із радістю міняли
      На хутро, що загін уполював.
      Так проминуло іще кілька літ.
      Якось вони у балці спочивали,
      Якраз старого тура вполювали,
      Тож вдосталь було їжі на обід.
      Аж тут почулись крики вдалині,
      Металу дзенькіт наближавсь поволі.
      Між кимось, певно, бій іде у полі.
      Сейм наказав сидіти при вогні,
      А сам нагору із ярка піднявся,
      Щоб подивитись – що воно і як.
      Уздрів загін бастарнських зарізяк,
      Яким венедський в пазурі попався.
      Венедів менше було в кілька раз.
      Тож хутко їх бастарни оточили,
      До відступу шляхи загородили
      І видно, як спливає їхній час.
      Несправедливість Сейм терпіть не міг.
      Тим більше, бачив, як венеди б’ються,
      Вони великій силі не даються,
      Хоч від утоми валяться із ніг.
      Чому ж бо їм своїм не помогти?
      Скотився хутко до своїх у балку,
      А ті ідею підхопили палко:
      Братів-венедів треба їм спасти.
      Як вихор з балки вимчали вони
      І на бастарнів з криком налетіли.
      Ті спершу опиратися хотіли.
      Венеди ж, зі своєї сторони
      Натисли. Опинившись між вогнів,
      Бастарни похопилися і ходу.
      Їх, навіть, наздогнати було годі.
      Тож незабаром зникли в далині.
      Венедський вождь до Сейма підійшов,
      Затисши на руці криваву рану:
      - Я звуся Стир – вождь племені боранів.
      Спасибі, що на поміч нам прийшов!
      Хто ти і звідки ви тут узялись?
      - Я звуся Сейм із племені саварів.
      У вас, я бачу із бастарном чвари?
      Чого вони вас бити узялись?
      - Ідуть з-за гір, все мало їм землі
      І нас зігнати з місць обжилих хочуть.
      Нема спокійних а ні дня, ні ночі.
      У них же, клятих, сили чималі.
      Так звідки ви? Бо я племен таких
      Іще не чув. Напевно, іздалека?
      - Так, шлях у ваші ці краї нелегкий.
      Не кожен подолати б його зміг.
      Туди на схід іти багато днів
      Та ще й ріку широку подолати.
      Не знаю, навіть, як її назвати.
      Отам, у тій далекій стороні
      Й живуть савари. Тільки поміж нас
      Саварів справжніх зовсім небагато,
      А іншим захотілося пристати.
      Бо ж одному нелегко в такий час.
      От і блукаєм разом по кутках,
      Шукаєм долі. - А чи не хотіли б
      До нас піти? Бо нам потрібні смілі,
      Що меч тримати вміють у руках.
      Ви будете від зайд нас боронить,
      А ми спожинок будем вам давати.
      Можливо, досить вам уже блукати.
      Ходіть, у нас вам гарно буде жить?!
      Порадившись з своїми, Сейм рішив
      На те прохання дати свою згоду.
      Тож в городищі опинились згодом,
      Де, власне, Стир з дружиною і жив.
      З дружини, правда, мало вже було,
      Дались взнаки набіги тих бастарнів.
      Та й ті були уже усі у ранах.
      Тож все на плечі Сеймові лягло.
      Та він до того, мабуть, мав талан,
      З округою швиденько розібрався,
      Шляхи під нагляд взяти постарався,
      Щоб жоден ворог, хай через обман,
      Не зміг таємно й близько підійти.
      Громив бастардів де лише з’являлись.
      Вони на легку здобич сподівались,
      А він їх, навіть, близько не пустив.
      Тож скоро слава навкруги пішла,
      Що у боранів сила нездоланна,
      Їх землі краще обійти старанно,
      Щоб нагла смерть зненацька не знайшла.
      Ще підтяглись сусідні племена,
      Взялися в Стира помочі просити,
      Щоб злодіїв у землі не пустити.
      І потекла до Стира данина.
      Він багатів, зростала міць його,
      Бастарни землі стали оминати,
      Місця другі для прожиття шукати,
      Усе ж життя жаліючи свого.
      І знов отак минуло кілька літ.
      Сейм зі своїми зовсім обжилися,
      Поміж місцевих, як свої велися,
      Хоч зрідка позирали все ж на схід,
      Де залишився їхній рідний дім.
      За ним вони найбільше сумували.
      Десь там брати і сестри їх зростали
      Та не дано того побачить їм.
      Сейм також часто, як не було справ,
      Виходив в поле поза городище,
      Здіймавсь на пагорб над ріку повище
      І на схід сонця з сумом поглядав.
      Душа, неначе, відчувала щось
      І в отчий край вернутися хотіла…
      Недобрі вістки зі степів летіли –
      Сарматське знов нашестя почалось.
      То йшли язиги та якісь аорси,
      Тепер вже роксолани підтяглись.
      Вони в степу селитися взялись,
      Що після скіфів пустував ще й досі.
      Та ворогів собі шукали скрізь,
      Яких би можна було обібрати,
      В ліси на північ стали зазирати,
      Куди і войовничий скіф не ліз.
      Відчувши, наче, що йому пора
      У рідний край, нарешті повертати
      Аби його від зайд тих захищати,
      Сейм побратимів всіх своїх зібрав
      Спитати думку їхню. Всі вони
      Із ним разо́м податись зголосились.
      З боранами гостинними простились,
      До рідної помчали сторони…
      На схід перенесе́мося на мить.
      Неспокій панував поміж саварів,
      Збиралися на півдні чорні хмари
      Аби на землі їхні налетіть.
      Страшні у своїй люті роксолани,
      Які зі сходу у степи прийшли,
      Шукати собі здобич почали.
      Навідаються пізно, а чи рано.
      Тож і жили в тривозі увесь час.
      Аж ось і вістка чорна прилетіла –
      Орда сарматська в чималенькій силі
      На північ суне ще й туди якраз,
      Де оселились і жили савари.
      Забулися всі суперечки й чвари,
      Усім сказав в похід ладнатись князь.
      Сам вже старий тож синові велів
      Похід очолить, роксолан спинити
      Аби в саварські землі не пустити.
      Тож Блуд пішов у війська на чолі.
      Амбіцій в нього було через край,
      А от талан, щоб військом керувати
      Боги, мабуть, забули йому дати.
      З таким на перемогу не чекай.
      Десь серед степу стрілися вони
      І роксолани, бувши в більшій силі,
      Саварів військо хутко оточили,
      Накинулись, як демони війни.
      Кого побили, кого полонили.
      Небагатьом вдалося утекти
      І шлях додому і свій град пройти.
      Розповіли, що суне вража сила.
      А в Крука, навіть, воїнів нема.
      Усі, вважай там голови зложили.
      Зібрав, що мав, ворота зачинили,
      Бо ж ворог скоро нагодитись мав.
      І він прийшов. Хай і не вся орда.
      Але й того для граду забагато.
      Другі десь подалися грабувати,
      Не лише до саварів йшла біда.
      Крук зі стіни орду ту споглядав
      І раптом сина власного побачив,
      Йде до стіни й не полонений, наче,
      А недалеко уже зовсім став
      Та і кричить: - Великий вождь велить
      Щоб ви ворота хутко відчинили
      І роксоланам опір не чинили
      Інакше вам ні одному не жить!
      - То ти до рідних ворога привів?
      - Я лиш скорився його більшій силі.
      І ви скоріться – будете всі цілі!
      Тут Крука охопив зненацька гнів.
      Він лук вхопив, наклав стрілу й пустив.
      У саме серце свого сина втрапив.
      Хоча й сльози при тім скотилась крапля,
      Але він зраду сина не простив.
      Сармати й не почухались в отвіт.
      Їм зрадника також не жалко було.
      Лежав один, про нього всі забули,
      Дививсь очима мертвими у світ.
      А далі що? Візьмуть сармати град,
      Бо ж сил його утримати немає,
      Все розграбують та усіх скарають.
      Бо ж кажуть, що нема жалю в сармат.
      А ті свої повозки підтягли,
      З якими по степах весь час блукали.
      Уже довкола вогнища палали,
      Уже худобу на заріз тягли.
      Мабуть, надовго тут сармат зібравсь
      Засісти. Бо ж куди мав поспішати?
      Часу у нього й здобичі багато,
      Діждуться, поки покориться князь.
      Чого на стіни пертися оті,
      Сармати штурмувати їх не вміють
      Та і, мабуть, життя свої жаліють.
      То їм чужих зовсім не жаль життів.
      Так кілька днів під стінами вони
      Товклися та обложених лякали,
      Показуючи, що на них чекало.
      Аж з західної раптом сторони
      Із лісу вимчав чималий загін,
      Між стійбища сарматського врубався.
      Одразу лемент там гучний піднявся.
      Обложені дивилися зі стін,
      Як вміло вої лавою пройшли,
      Шатра вождя сарматського дістались,
      Підрубане, воно враз захиталось,
      Хтось налетів конем, його звалив.
      Крук всім, хто ще тримав в руці меча,
      Велів чужинцям йти у поміч стати.
      Хоч їх було і зовсім не багато,
      Але ж сармат тікати вже почав,
      Як тільки вождь від рук чужинських ліг.
      Кидали все нагарбане у полі,
      Просили в поміч милостиву долю
      І кожен чимскоріш до річки біг.
      Не всі, щоправда, опір хтось чинив,
      Тож гинули в бою і ті, і другі.
      Як трохи спала у бою напруга
      І ворог за ріку вже відступив,
      Спитався Крук у воя : - Хто ви є?
      Чому у поміч саме нам пристали?
      - Ми – вої Сейма, з заходу примчали,
      Щоб захистить від ворога своє!
      - То син мій тут? Позвіть його сюди!
      Я хочу його бачити!.. Одначе,
      Живого сина він вже не побачив.
      Хтось меч йому у груди вгородив
      І він востаннє землю обійняв,
      Яка його ізмалечку зростила.
      З якої він і черпав свої сили.
      І от востаннє до її припав.
      Зійшлись над його тілом геть усі,
      Дивилися, як батько на колінах
      Прохав востаннє прощення у сина
      Та ще для нього вирію просив.
      Вже бій затих і ворога нема,
      Зник за рікою і не наздогнати.
      Взялися вбитих полем підбирати
      І тих, хто рани завеликі мав.
      Убитих всіх п’ятнадцять чоловік
      Разом із Сеймом. Вогнища зложили,
      Туди тіла загиблих помістили,
      Як то чинилось поміж них одвік.
      І запалали вогнища оті,
      Щоб душі вбитих в вирій полетіли.
      Навкруг савари хмільні меди пили,
      Щоб перешкод не було на путі.
      А потім попіл в горщики згребли,
      П’ятнадцять ям у полі покопали.
      В найбільшу в центрі сітулу поклали
      Із прахом Сейма. Та умбон взяли
      Його щита, ту сітулу накрили,
      Зігнули меч, як звичаї велять,
      Щоб вже ніхто не зміг його узять
      Та й інші його речі положили.
      А поряд поховали воїв всіх,
      Аби йому у вирії служили.
      Засипали землею ті могили
      Та знов медами пом’янули їх.
      А далі Крук збиратися велів.
      - На північ підем у ліси, у нетрі
      Аби не стати ворогам за жертву!
      Бо ж вернуться обов’язково злі.
      Та ще велів нікому не забуть
      Про те чому і хто отут загинув.
      Аби ім’я не забувалось сина,
      Не заросла до того місця путь,
      Щороку вої молодії йшли
      Сюди, до Сейма аби клятву дати,
      Відважно свою землю захищати.
      І те ім’я віками берегли.
      Дві тисячі минуло з того літ.
      Сейм тихо плине повз могили воїв,
      Що захистили рідний край собою.
      І нам про них теж забувать не слід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    296. * * *
      Ріка замерзла трохи відійшла
      Від холоду. Зігрілася на сонці
      І потекла в неспішному потоці
      В очеретах сухих уздовж села.
      Вода прозора, як і має буть.
      Ніхто її іще не скаламутив.
      Ні квакання, ні плюскоту не чути.
      Ще не пора. Ще холодно, мабуть.
      Весняно сяє сонечко з небес,
      Але травою ще не пахне досі.
      Стоять дерева ще і голі, й босі
      І ждуть весну, яке вже близько десь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    297. * * *
      Стіна навкруг, одна стіна.
      І зліва й справа одні стіни,
      І шлях лише вперед незмінно,
      І невідома довжина.
      Іди вперед і не питайся.
      З портретів дивляться вожді,
      Мов сумніваються в тобі.
      Як хочеш жить – не озирайся.
      Місцями ледь затерта кров
      І стіни кулями побиті.
      Наука тим, хто хоче вийти
      І пам’ять тим, хто не пройшов.
      Луна життя із-за стіни,
      Його ми бачимо крізь грати.
      Та нам пояснюють плакати,
      Що то за гратами вони.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    298. Похід русі на греків у 904 році
      Сидить старий вже зовсім сивий дід
      На лавці та онуків поучає:
      - Ви знаєте, який великий світ?
      Не знаєте? Зате я добре знаю.
      Бо де ж я тільки в світі не бував –
      В Хозарах, і в Булгарах, і у греків.
      Із ким я тільки-но не воював,
      Ходив в походи за моря далеко.
      Батьківський меч – єдиний спадок мій
      Мені поміг багатства заробити.
      На старості і терем маю свій,
      І є що залишити своїм дітям.-
      Старий задумавсь, мабуть, пригадав
      Бої й походи, радості й печалі.
      А із онуків кожен заглядав
      Йому у очі та чекав – що ж далі.
      І от найнетерплячіший смикнув
      Старого за рукав його свитини:
      - Дідусю, чи про нас ти не забув?
      Та ж розкажи хоча би про єдиний
      Найбільш цікавий у житті похід.
      - Найбільш цікавий?! – дід на мить задумавсь,-
      Тоді мені було сімнадцять літ…
      Ох, ці сімнадцять! Як згадаю – сумно…
      Куди тепер поділися вони,
      Як ми могли усе, чого хотіли?
      Ми прагнули всі крові і війни.
      І смерті в очі зазирали сміло.
      Нам – росіям несолодко жилось
      Тоді у нашім прабатьківськім краї.
      Бо ж плем’я угрів по землі пройшлось,
      Воно ж лиш смерть позаду залишає.
      Спалили наші села і міста,
      Змогли ми, правда, Хорсунь відстояти.
      Та смерті дух навколо ще витав.
      Вони хотіли іще Київ взяти,
      Але Олег того не допустив.
      Отож ,велику данину узявши,
      На захід Альмош з уграми побрів,
      В спокої полишивши землі наші.
      Олег уже й до того вимагав
      Від росіїв і родіїв покори,
      Лиш Київ стольним градом бути мав,
      Отож і Хорсунь й Переяслав скоро
      Під свою владу міцно перебрав,
      Каганів наших змусив покоритись.
      Хтось покорився, хтось під меч попав,
      Хтось мусив на чужі краї дивитись,
      Щоб там свою державу збудувать,
      Чужі народи силою скорити.
      Пішли – про них і досі не чувать.
      Мабуть, зустрінемся на тому світі.
      Каган наш Івор в Хорсуні сидів.
      Брати його вже подались по світу,
      Шукаючи отих самих країв,
      А Івор якось думав усидіти.
      Якби ж не угри…Принесли розор
      У роський край, усе потолочили.
      По краю слідом прокотився мор,
      Бо ж поховати швидко всіх не вспіли.
      Олег отим не надто переймавсь,
      Для нього Київ важливіш здавався.
      А Івор, хоч за все разом хапавсь,
      Поправити хоч трохи намагався
      Та все дарма. За літом літо йшло,
      А села досі пусткою стояли,
      Людей у місті мало теж було.
      Багатші – ті до Києва втікали.
      Отож надумавсь Івор у похід
      До греків – злата-срібла прихопити,
      Царград отой пошарпати як слід.
      Забули вже, як від русі тремтіти!
      І кинув клич аби зійшлася русь,
      Яка готова у похід за море.
      Зійшлось багато, скільки – не берусь
      Сказати. Та на Росі скоро
      Зацюкали сокири. Із дубів,
      Що їх слов’яни брались нам сплавляти,
      (Ну, то з дитинства кожен рус умів)
      Міцні, надійні лодії справляти.
      І скоро вже з півсотні їх, мабуть
      На хвилях Росі вільно колихались.
      Збирався кожен у далеку путь
      І їжею, й водою запасались.
      А в середині літа відпливли,
      Спустилися Дніпром аж до порогів.
      Ви ще ніколи там і не були
      Та ж чули, мабуть? То важка дорога.
      Пройти пороги треба ще зуміть,
      Ті камені, що русло перекрили.
      Вода навколо і реве, й шумить,
      На камені жбурля човни щосили.
      Тож, де водою поміж каменюк,
      Де й волоком по березі всі разом
      Під той страшний води шалений гук
      Пройшли пороги ми, хай не одразу.
      Зітхнули лиш як гук той став стихать
      Десь за спиною. Далі тихим плавом
      Змогли, нарешті, Хортича пристать,
      Де дуб стоїть відомий достославний.
      Його ніхто із русів не мина,
      Бо ж Хорс його із жолудя злеліяв,
      Жерці говорять. Та й не дивина -
      Такий, що і півсвіту обігріє.
      Там ми півнів у треби принесли,
      Щоб Хорс нам легку виправив дорогу.
      А далі плавом вниз Дніпром пішли,
      Під захистом могутнішого бога.
      Як уже вийшли з течії ріки
      В лиман, то біля берега спинились.
      У лодіях заклеїли дірки
      Аби бува у морі не втопились.
      Вітрила перевірили і все,
      Бо ж в морі, точно не до того буде.
      Бува, далеко вітер віднесе
      У море, де вода одна повсюди.
      Там кожна дірка на погибель всім.
      У морі з цим не можна жартувати.
      Бо ж лодія – то, наче рідний дім,
      Що захистить і зможе врятувати.
      А далі Івор – от уже мастак
      До всяких різних хитрощів, повідав,
      Що на Царград ми підемо не так,
      Як зазвичай. Повернемо на південь
      Аби ромейський Хорсунь полякать.
      Вони ж, звичайно, тільки про нас взнають,
      Встигають вістку у Царград послать.
      Приходимо, а там уже чекають.
      Тож десять лодій наш каган послав
      Тих вісників у морі захопити,
      Сам на округу хорсунську напав.
      На Хорсунь той нема чого ходити –
      Високі мури, спробуй їх візьми.
      А от в окрузі здобичі багато.
      Поки округу розоряли ми,
      Ті встигли свого вісника послати,
      Гадаючи, що ми такі дурні.
      Та наші його в морі захопили.
      Десь досі він покоїться на дні.
      Ми ж, в розпачі, неначе, відступили
      Й, «рятуючись», на північ подались.
      Коли ж з очей із хорсунських сховались,
      До берега на захід подались,
      З своїм десятком лодій поєднались.
      Стрибожі внуки гнали легко нас
      На захід, доки й берега уздріли.
      Та приставати берега не час,
      До ночі ми далеко морем пли́ли,
      Лиш в темряві до берега прийшли,
      Аби в глухій місцевості спочити.
      Тут наші вої вже колись були,
      Тож знали, де сховатися від світу.
      А на зорі вітрила підняли
      І в море знов з лихих очей подалі.
      Як втомляться вітри в вітрила дуть,
      Тоді ми всі на весла налягали,
      Лише по Хорсу визначали путь.
      Коли ми до Месемврії дійшли
      І на ніч стали там відпочивати,
      Розвідники нам вісті принесли,
      Що Івор аж зібрався танцювати.
      Чутки ходили в селах і містах,
      Що сутужно якраз ромеям нині.
      Бо агаряни на своїх човнах
      Прийшли із моря ледве не під стіни
      Царг раду. Тож відбитися від них
      Послали кораблі усі, що мали.
      Ніхто від нас град стольний не стеріг,
      Загрозу з боку іншого чекали.
      Тож, аби дарма не втрачати час,
      Ми вже пішли вздовж берега відкрито.
      Ромеї хай дізнаються про нас,
      Нема в них сили аби нас спинити.
      І запалали села і міста,
      Які нам по дорозі зустрічались.
      Ми оббирали всі їх дочиста
      І знов пливли, і знову зупинялись.
      У лодіях вже й місця не знайти,
      Від здобичі нема куди ступити.
      Але назад ніхто не хоче йти,
      Бо ж можна іще більше захопити.
      В Сілімврії, щоправда, вість прийшла,
      Що голови нам трохи остудила.
      Не вся ескадра грецька геть пішла.
      Вони з десяток кораблів лишили
      Аби Царгород з моря захищать.
      Супроти нас – то завелика сила,
      Бо ж їхній човен з нашим не зрівнять,
      Вони б, як кошенят нас потопили,
      Коли б зустріли. Але йти назад,
      Коли усе так вдало розпочали?
      Помножити хотілося стократ.
      Тож ми на флот ромейський не зважали.
      Щоправда на Царград, все ж не пішли –
      Даремно лише сили витрачати,
      Але ромеїв обдурить змогли.
      І знову Івор. От уже завзятий.
      Рішив, дарма вздовж берега іти
      Туди, де наші вже колись бували.
      Надумався на південь повести,
      У Мармурове море, де стояли
      По березі і села, і міста.
      Там ворог не бував, мабуть, ніколи.
      І кожен стільки б здобичі дістав,
      Що заздрили б тому усі довкола.
      Отож, щоб греків знову одурить,
      Ми вийшли в море, стали проти граду,
      Хай ворог наші лодії узрить
      І думає, як з нами йому зладить.
      Закриє Суд залізним ланцюгом
      І кораблі свої що нас чигають.
      Хай дивляться зі стін на нас зі злом
      Бо ж скільки нас – вони того не знають.
      А ми діждались ночі і тихцем
      Під протилежним берегом пробрались.
      А вранці із веселим вітерцем
      За здобиччю, за золотом пода́лись.
      Лишили в морі на виду у всіх
      З десяток лодій, щоб лише виднілись.
      Нехай ромеї дивляться на них
      І думають, що ми ніде не ділись.
      Поки ті дурні насміхались з нас,
      Мовляв, прийшли та облизня спіймали,
      З протоки вийшли в море ми якраз
      Й до берега південного пристали.
      А тут палаців за одним другий,
      Ми золото складати не встигали,
      І залишали слід кривавий свій,
      Бо всіх, кого лиш бачили, вбивали.
      Рабів з собою взяти не могли,
      Для викупу часу́ у нас не бу́ло,
      Тож не жаліли і не берегли,
      Аби не скоро тут про нас забули.
      Два дні спочинку не було у нас ,
      Два дні в диму й пожарищах метались,
      Текла ромейська кров і не спинялась,
      А вже на третій Івор дав наказ
      Всім лодіям збиратися докупи,
      Бо маємо негайно відпливти.
      Всі майже вчасно встигли підійти.
      Лише п’ять лодій не вернулись з групи,
      Яку Ровальд на захід десь повів,
      Туди, куди усі ми не дістались.
      Мабуть, набрати більше намагались.
      Ровальд завжди найбільше всіх хотів.
      Ах, звісно, ви ж не знаєте – Ровальд –
      То був племінник Івора. Нестримний,
      Завжди на воїв обзивався, гримав,
      Не слухавсь ні наказів, ні порад.
      От і тепер, взяв лодії свої
      Та і подавсь ромеїв грабувати,
      Хоч чув, коли потрібно повертати
      Та вздрів, напевно здобичі тії
      Багато, тож про все умить забув.
      Жадоба йому очі засліпила,
      Нагарбати – бажання охопило,
      Нічого і не бачив, і не чув.
      Коли минув уже належний час,
      А лодії Ровальда не з’явились,
      На Івора всі пильно подивились,
      А він поглянув у той бік ще раз,
      Звідкіль Ровальд давно мав підійти
      Й махнув рукою в море - відпливаєм!
      То, значить, ми Ровальда не чекаєм?
      Як поспішить, ще встигне нас знайти.
      На весла усі дружно налягли
      Аби хутчій від берега подалі.
      Ми Івора нічого не питали,
      Бо ж всі у ньому впевнені були.
      Як уже зовсім берег зник з очей,
      Побачили ми здалеку вітрила.
      Ромейські кораблі до нас спішили,
      Зловити сподівалися, ачей.
      Ми то їх бачим, а вони нас ні,
      Бо ж ми вітрил своїх не піднімали,
      А лодії низькі вода ховала.
      Вітрила скоро й зникли в далині.
      Ми ж розвернулись й хутко подались
      До Цареграду, бо ж дорога вільна.
      Якщо там перепона – то не сильна.
      Вітрила над човнами піднялись
      Й стрибожі внуки хутко нас погнали
      На північ, повз ромейський стольний град.
      В надії озиралися назад,
      Товаришів своїх іще чекали.
      В протоці стріли кілька кораблів
      Ромейських. Вони наших пантрували,
      Щоб нам на поміч не пішли, бувало.
      На них напасти Івор нам велів.
      Але вони, лише уздріли нас,
      Одразу в Суд сховатися помчали.
      Ну, ми за ними вже тоді не гнали
      Аби даремно не втрачати час.
      Із нашими з’єднались і пішли
      По гладі моря повні срібла-злата.
      Знайдеться, чим нам Русь подивувати…
      - А тих, що залишилися, знайшли?-
      Спитавсь один онук. – На жаль, нікого…
      Уже було по тому кілька літ,
      Коли з Олегом ми пішли в похід
      На Цареград, ледь не ввірвались в нього.
      Олег щита їм до воріт прибив
      І договір примусив підписати.
      Так от, між іншим, нам вдалося взнати,
      Як Ровальд через жадібність згубив
      Своє життя, життя тих руських воїв,
      Які за ним, довірившись, пішли.
      Усі отам на березі й лягли,
      Мов скошені кривавою косою.
      Ромейський воєвода всіх велів
      Побити, а кого в полон узя́ли,
      То на хрестах над шляхом розіп’яли.
      Такі були на те ромеї злі.
      А воєвода потім розписав,
      Яку здобув він славну перемогу,
      Що жоден ворог не утік від нього
      І він усіх належно покарав.
      Та хай йому… Я ж зовсім не про те.
      Були часи і справи були славні.
      Хто пригадає про літа ті давні?
      От ви до моїх літ доживете,
      Отож онукам і перекажіть
      Все, що від мене нині ви почули.
      Щоб не забулися діла минулі,
      У пам’яті їх, дітки, збережіть.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    299. * * *
      А надворі нині тихо.
      Сонце. Капає зі стріхи.
      Горобці грайливі дуже,
      Порпаються у калюжах.
      Вийшов з хати старий дід
      Подивитися на світ.
      Сів на лавці, на осонні.
      Закрив очі напівсонні
      Та й потроху задрімав.
      Хоч надворі ще зима,
      Та чому б не вийти з хати,
      Щоб на сонці подрімати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    300. * * *
      З кургану видно далекі далі.
      І сонце грає на пекторалі.
      А з навколишніх ярів поснулих,
      Як у тумані встає минуле.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    301. Легенда про річку Вовча
      Онук прибув в село до дідуся.
      Чого у місті в спеку ту сидіти?
      В селі ж завжди знайдеться, що робити,
      З’їжджається тут дітвора уся
      До дідусів і до бабусь своїх.
      Отож воно улітку оживає.
      Малеча по усюдах всіх гасає
      І спробуй ще у дім загнати їх.
      Отож Миколка, звався так онук,
      Прибув уперше у село до діда.
      Що то- сільське життя іще не відав,
      Приїхав спочивати від наук.
      Дідусь Миколку радісно зустрів,
      Бо в хаті сумно одному сидіти.
      А тут онук! Як тому не радіти?
      Батьків на ранок за село провів
      Та і зостались «на хазяйстві» вдвох.
      Хоч господарства – кури, кіт, собака.
      Та на городі ще робота всяка.
      Але найперше – вже поспів горох
      І його можна рвати і лузати.
      Їж скільки влізе – хто заборони́ть.
      Хоч там не будеш цілий день сидіть.
      - Ходім, онучку, трохи погуляти
      Над річку. Може схочеться пірнуть.
      Вода якраз прогрілася доволі,
      Вже дітлахи там плещуться півголі.
      Ходім-ходім та плавки не забудь.
      Пройшли до річки. Плюскотить вода,
      Шепоче щось у очеретах вітер.
      Яскраве сонце з піднебесся світить,
      Милується, у річку загляда.
      Пташки у осокорах гомонять.
      Від річки віє легка прохолода
      Аж хочеться ускочити у воду.
      - Як річка зветься? – став онук питать.
      - О, річка Вовча зветься з давнини.
      - А чому Вовча? Тут вовків багато? –
      Миколка став навколо озирати.
      - Та ні, давно вже зникли тут вони.
      Отож не бійся. Хоч раніш було,
      Казали люди, тут вовків багато.
      Могли і на худобу нападати,
      Узимку зазирали і в село,
      Аби в сільськім подвір’ї поживиться.
      Бо ж в лісі взимку їжі не знайти.
      - То назва річки від вовків отих?
      - Не від усіх. Від однії вовчиці.
      - Вовчиці? От цікаво! Розкажи!
      - То давай сядем там он на травичку,
      Опустим босі ноги у водичку…
      Ріка собі у далеч десь біжить
      І жебонить, колише вербам віти,
      Мов хоче теж розповісти про те.
      А, може, про безмежний рідний степ.
      Та мову річки важко зрозуміти.
      - Було то все у той далекий час,
      Як у степах цих люду було мало.
      Татари – ті над морем проживали,
      Ордою набігали раз по раз.
      Тож люд все більш на півночі селивсь,
      Тулились села одне до одного,
      Щоб дати зайдам відсіч в разі чого.
      Коза́ки вже пізніше узялись.
      Хоч у той час також козакували.
      Збиралися собі в малі гурти,
      Щоб полювання у степах вести,
      Рибалити. Між них й такі бували,
      Що грабували людність на шляхах.
      Такий був час. Такі бували люди.
      Це вже яка душа у кого в грудях –
      У кого добра, а чия – лиха.
      Так от, жив хлопець у однім селі
      Під Києвом. Робив собі на пана.
      Жилося людям, наче й непогано,
      Трималися батьківської землі.
      Урядник панський їх не діставав,
      Старий вже був і мудрості набрався.
      Даремно до людини не чіплявся,
      Тож люд його за те і поважав.
      Та час прийшов і той старий помер.
      Прибув від пана молодий, гарячий,
      Який себе заледь не паном бачив.
      Не стало у селі життя тепер.
      На панщину ганяв, коли захоче.
      Бурчали люди та все по кутках,
      Відкрито не давав казати страх,
      Боялись йому глянути у очі.
      Микола – саме так той хлопець звавсь,
      Робив роботу мовчки, не жалівся.
      Жив сам-один, ще поки не женився
      І надто усім тим не переймавсь.
      Аж поки якось тин собі латав.
      Аж тут урядник: - Ти чого не в полі?
      - Я норму відробив свою. Доволі.
      - Хіба про норму я тебе питав? –
      Урядник враз почервонів, мов рак,-
      Кидай усе й мерщій робити в поле!
      Цього уже не витримав Микола:
      - Я відробив своє. Вже не піду!
      - Ах ти лайдак! - вхопивсь за канчука,-
      Та я тебе, псяюка отака,
      За то зі світу білого зведу!
      Та й усмуружив хлопця по спині,
      Що аж сорочка репнула на ньому.
      Микола того б не простив нікому.
      Хоч той сидів високо на коні,
      Схопив його під пахви в дві руки
      Й об землю гехнув, аж пішло луною.
      Упав на землю, наче купа гною.
      «Що наробив? Та ж ти пропав-таки!-
      Майнула думка,- Що його робить?
      Тікати треба, поки не оклигав.
      Бо переверне все догори дригом,
      Ще й на гілляці прийдеться висіть!»
      Тож, поки той в безпам’ятті лежав,
      Микола хутко склав у торбу речі,
      Накинув перше, що вхопив на плечі,
      Сів на коня урядника й помчав.
      Спочатку не подумав і куди,
      Кінь сам на південь повернув у Поле.
      У тих краях ще не бував Микола.
      Та де ще рятуватись від біди?
      Чував, що люди в тих краях живуть,
      Хоч від орди часом, бува, страждають,
      Але при тому вільну-волю мають.
      Там його панські слуги не знайдуть.
      З думками тими їхав день по дні,
      Ночами в балках вогнище розводив.
      Рибалив, а то їв, що вже знаходив.
      Бувало, грушки-дички лиш одні.
      Спочатку все навколо озиравсь
      Аби для когось здобиччю не стати,
      Але яко́сь поволі став звикати.
      Тому, мабуть, татарам і попавсь.
      Ледь тільки з балки вибрався зрання,
      Як з-за кущів татари налетіли,
      Арканом руки в одну мить скрутили
      І полетів небога із коня.
      Татари щось галайкали кругом.
      «Якши! Якши!»- вдоволено кричали,
      А далі із землі його підня́ли
      Та і погнали у байрак бігом.
      В байраку ще таких же підняли,
      Десь у степу нещасних їх напали.
      Усіх одною купою зв’язали
      Та і на південь степом повели.
      Той шлях Микола добре пам’ятав.
      Нещасні ноги до крові збивали,
      За день у роті й рісочки не мали,
      Води в татар ніхто і не питав,
      Бо враз заробиш батога тоді,
      А то ще й списом можуть поштрикати.
      Микола був надумавсь утікати,
      Та як втечеш і головне – куди.
      Пригнали їх у стійбище своє,
      Яке аулом ті татари звали.
      Тут врешті полонених розв’язали
      Та розібрали миттю де чиє.
      Микола до татарина попав,
      Якого полонені всі боялись,
      Бо інші всі за батоги хапались,
      А саме він списом усіх штрикав.
      Жилось в аулі всім нелегко їм,
      Хоч тут поїли їх і годували.
      Здається, що на продаж готували,
      Бо на слуху постійно було «Крим».
      Звідсіль нелегко було утекти,
      А з Криму того й думати даремно.
      Тікати треба! Уночі, як темно,
      Бо саме місяць в небі не світив,
      Микола собі руки розв’язав,
      Із ями виліз, де вони сиділи.
      Питав і інших, але не схотіли,
      Прокравсь тихенько та і в степ погнав.
      Ох і дарма! Уже на другий день
      Татари його виловили в полі.
      В дорозі познущалися доволі –
      Від батогів не дінешся ніде.
      А вже в аулі на очах у всіх
      Пошматували спину аж до крові.
      І вкинули його до ями знову.
      Він, навіть, сісти кілька днів не міг.
      Та хлопець він здоровий, молодий,
      Оклигав, став поволі оживати.
      Та думки не полишив – утікати,
      Хоч умовляли всі його: «Сиди!»
      Коли відчув достатньо в собі сил,
      Втік серед ночі, у степу таївся,
      З татарами у піжмурки водився,
      Які кружляли в пошуках навкіл.
      На третій день таки його знайшли.
      Із криками страшними налетіли
      І тут же до безпам’яті побили.
      Такого й до аулу привезли,
      Що виживе – не впевнені були,
      Покинули на сонці – хай конає.
      Щоб знали – втікачам отак буває.
      Ворони вже кружляти почали,
      Гадаючи, що то пожива їм.
      Та він очуняв вже під самий вечір.
      Татари десь кричали недалечко.
      Поворушився, збіглися над ним,
      Погелготіли. Щось один сказав.
      Якби ж то мову ту Миколі знати,
      До чого себе треба готувати.
      Тут хтось прийшов, води йому подав.
      Микола випив. Розійшовсь туман.
      Прошепотів: - Про що вони гелгочуть?
      І чує рідне: - Та віддати хочуть
      У чабани тебе. – То не обман?
      Така покара… - Не радій дарма.
      Як утекти надієшся – забудься.
      Вони такого в чабани не пустять,
      Скалічать перше. Там надій нема.
      - Надія є завжди, - прошепотів,-
      І знов закрив сльозаві свої очі.
      Прокинувся уже посеред ночі,
      Піднятися на ноги захотів.
      Та де там. Так до ранку й пролежа́в,
      Дивився з сумом на зірки у небі
      Та все молився Господу про себе.
      А вранці знову круг татар зібрав.
      Схопили та притисли до землі.
      Поки одні нещасного тримали,
      Другі ножами п’яти шматували,
      Як їм господар бранця повелів.
      У рани стали волос напихать.
      А потім все старанно зав’язали,
      Зарубцюватись ранам отим дали
      Так, щоб без болю він не міг ступать.
      Як рани врешті добре затяглись,
      Відвезли в степ, пасти́ овець веліли.
      І з криками в аул свій полетіли,
      А він один із болем залишивсь.
      Ходив, ступав, кривився весь від болю.
      Такий далеко, дійсно не втечеш,
      Коли воно штрикає і пече.
      І, наче й воля, а таки неволя.
      Із часом звик. З отарою ходив,
      Побігти – дзуськи, тільки що ходити.
      Овець тих пестив, наче малі діти.
      За зграями за вовчими слідив.
      А якось він сидів у курені,
      Аж чує тупіт. Хтось, напевно їде?
      Чи то господар врешті-решт провідав?
      А то якийсь татарин на коні
      До самої отари підлетів,
      Вхопив вівцю, звалив перед собою.
      Микола, наче привчений до бою,
      Метнув гирлигу. У коня хотів,
      Та злодію дісталось по спині
      І він, як лантух, із коня звалився.
      Микола дочалапав, придивився
      Чи диха той, чи, може, уже й ні.
      Сумирний кінь, як вкопаний стояв,
      А злодій без свідомості валявся.
      Миколі шлях до втечі відкривався,
      Якого він давно уже чекав.
      Зібравши миттю все добро своє,
      Зліз на коня й погнав по степу чвалом
      Туди, де воля справжняя чекала,
      Якщо вона, звичайно, десь ще є.
      Тримав на північ напрям кілька днів,
      Назад все на погоню озирався.
      Здавалося, за ним ніхто не гнався.
      Чи, може, то він сам того хотів.
      Безмежний степ навкруг його лежав,
      Трава суха під вітром шурхотіла.
      І він, і кінь напитися хотіли,
      Але річок він поки не стрічав.
      Та що річок, хоча б який струмок.
      Аби вода. Та де його узяти.
      І їжі було в нього не багато.
      Тож голова аж пухла від думок:
      А далі як? А як наздоженуть?
      А як води не стріне на дорозі?
      Коня нагодувати він ще в змозі,
      А без води десь упаде, мабуть.
      Кінь ледве плівся, парубок дрімав,
      Щоб на думки лихі не спокушатись.
      Уже і сил не було поспішати…
      Аж раптом, понад яром проїжджав,
      Кінь миттю схарапудився й рвонув.
      Микола сонний не чекав такого
      І сторчака у яр скотився з нього,
      Поміж кущі колючі шугонув.
      Устиг лише помітити, як вслід
      Коневі сірі тіні шугонули.
      «Вовки», - миттєво в голові майнуло
      І потемнів в очах одразу світ.
      Очуняв вже надвечір. Почекав,
      Як в голові не стало колотити.
      Задумався: а далі що робити?
      Він без коня в степу, вважай, пропав.
      Але себе одразу ж осадив,
      Зібрався з духом…та й почовгав далі
      На північ, де зоря йому моргала,
      Хоч кожен крок зі стогоном робив.
      Ішов всю ніч, спинявся, спочивав
      І далі йшов, де тільки брались сили.
      Світило сонце, зорі мерехтіли,
      А він собі зламатись не давав.
      Найбільше спрага мучила його.
      Просив у Бога всю дорогу пити,
      Хоча б маленьким дощиком полити,
      Та Бог, неначе і не чув того.
      Коли вже зовсім не лишилось сил,
      Ще повз поволі, до землі тулився.
      Вже не просив нічого і не злився,
      Не чув нічого, що було навкіл.
      Аж доки й не накрила чорнота…
      Прийшло видіння – він стоїть щасливий,
      Бо біля нього дівчина вродлива,
      Вона до нього прихилилась та
      Цілує ніжно…Ледь прийшов до тями,
      І справді – хтось облизує лице.
      Розплющив очі – «Господи, не це!»
      Вовк сірий в очі зазирає прямо.
      Він не злякався лиш прошепотів
      Тихенько: «Пити». І заплющив очі.
      Чого від нього ця тварина хоче?
      А вовк його за комір ухопив
      І став тягти кудись. Хоч важко бу́ло,
      Микола зовсім і не опиравсь
      І, навіть, помагати намагавсь.
      Душа якесь вспокоєння відчула.
      Втомився вовк, спинився відпочить
      І так печально дивиться у очі,
      Неначе щось сказати йому хоче.
      Чого ж ти хочеш, як би зрозуміть?
      Як придивився – то ж не вовк, а то
      Вовчиця, молоко із неї капа.
      Хтось хижий вовченят, мабуть, натрапив,
      А захистити не зумів ніхто.
      Отож вона і мається. Однак,
      Що ж вона хоче? А вовчиця стала,
      Пробігла трохи, землю рить поча́ла.
      Чи нору хоче вирити отак?
      Вовчиця риє і земля летить
      З-під її лап на всі чотири боки.
      Микола ледь живий за кілька кроків
      В безхмарне небо дивиться, лежить.
      Дощу прохає в пана Бога знов,
      Хоча б краплину губи промочити.
      І раптом…десь взялося дзюркотіти.
      Невже струмок? Безсилля поборов,
      Перевернувся, глянув у той бік,
      Де дзюркотіло. Мокра геть вовчиця
      Якось зуміла до води дориться
      І із нори струмок маленький тік.
      Підповз Микола, губи умочив.
      Таки вода! Не сниться, їй же Богу!
      Вовчиця воду добула для нього
      І він вже пив її холодну, пив.
      Де та вовчиця ділася тоді,
      Він і не бачив. Чи й була – хто знає.
      З свідомістю чого лиш не буває.
      Та він не думав, так воді зрадів.
      Ледь відірвавсь – вовчиці вже немає.
      А може то привиділось йому.
      Та був струмок, вода в струмку тому,
      Ніхто на світі кращої не знає.
      Оклигав трохи та і знов пішов
      Вслід за струмком, який котив , мов грався,
      Десь із струмочком із другим з’єднався,
      Собі дорогу у степу знайшов.
      Петляв струмок той по степу весь час,
      Немов шукав найлегшої дороги.
      Микола йшов, тримався біля нього,
      Щоб не шукати воду кожен раз.
      Незчувся, як струмок рікою став,
      Збираючи потоки по дорозі.
      Свій сон чи яв забутися не в змозі,
      Він оту річку Вовчою назвав.
      Ішов він довго, осінь вже прийшла.
      Вже час було пристанища шукати,
      Бо ж зиму десь потрібно зимувати,
      А досі ні хатини, ні села.
      Та і куди йому тепер іти?
      Чи до панів, чи до татар вертати?
      Надумався землянку збудувати,
      Десь біля річки балочку знайти.
      Щоб і гайок поблизу був якийсь,
      І щоб житло у очі не кидалось.
      Рибачилось щоб там і полювалось.
      Отож знайшов таке та й зупинивсь.
      Хоч і каліка – руки ж золоті.
      Зробив собі, що в господарстві треба,
      Дичини вдосталь настріляв для себе.
      Тут же навкруг несходжені путі
      І дичина не лякана зовсім.
      Лови її хоч голими руками.
      І з річковою рибою так само.
      Тож до зими запасся він усім.
      А по зимі хатинку став тулить,
      Хоч косо-криво (знаряддя ж немає),
      Але ж який другий він вихід має,
      Якщо по-людськи більш-менш хоче жить.
      Отак і жив, - сказав дідусь й замовк.
      - Що ж було далі? – смикає Миколка.
      - А далі… Прибуло до його полку…
      Чоловіків з десяток і жінок –
      Утікачів до нього забрели,
      Спросилися та й стали поряд жити,
      Рибалити із ним та звіра бити,
      У балці тій хатки собі звели.
      Хоч і маленьке та усе ж село
      Над Вовчою з’явилось під Самару.
      Хай поряд воловодились татари
      Та лихо стороною обійшло.
      - А звідки ти, дідусю, все то взнав?
      З тих пір минуло вже років чимало.
      Мабуть, села того давно не стало,
      Бур’ян по тих хатках повиростав.
      А то спитати я хотів би ще:
      Хто він тобі, що все про нього знаєш?
      Від тих подій і сліду вже немає,
      Хіба що річка, ось вона – тече.
      І лагідно всміхнувсь до нього дід:
      - Те, що почув й тобі слід пам’ятати,
      Аби своїм онукам розказати,
      Миколко - з нього починавсь наш рід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    302. * * *
      Стомилася вода, спинилася поволі.
      Внизу іще були якісь потуги кволі
      Бурхливого життя. Ріка котила води.
      Та нагорі вона уже укрилась льодом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    303. * * *
      Пострадянський простір.
      Ще біліють кості
      Тих, кого від злості
      Комунізм пожер.
      Та в новому світі
      Виростають діти.
      Хоч цьому радіти
      Рано ще тепер.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    304. * * *
      Мені п’ятнадцятий минало.
      Хоч зростом Бог не обділив.
      «У батька!» - на селі казали.
      Він кулаком бика валив.
      Пропав у сорок першім. Влітку
      Забрали … й жодного листа.
      Лишились вдвох ми: я і тітка,
      Бо мами я й не пам’ятав.
      Померла в голод. Разом з нею
      Всі мої сестри і брати
      Не ми́нули біди тієї…
      А ми чекали на листи
      Чи вісточку якусь. Даремно.
      Бо німці вже в селі були …
      Але розмова то окрема…
      Коли вже «наші» почали
      Звільняти неньку-Україну,
      Мені п’ятнадцятий минав.
      Вже німець і село покинув
      Та за Дніпро чимдуж погнав.
      Промчали перші «наші» танки,
      Протопала піхота вслід.
      А вже на другий день ізранку
      Немов перевернувся світ.
      В село зайшло душ двадцять-тридцять
      «Освободителів» загін,
      При автоматах, при рушницях.
      З ним офіцерик бравий. Він,
      Пости розставивши навколо,
      Пішов одразу по хатах,
      Погнав усіх: старий чи кволий,
      Чи у юнацьких ще літах
      Чоловіків усіх до купи
      І там про нас усе сказав:
      Що Гітлеру лизали дупу,
      Поки він з німцем воював,
      Що ми хотіли відсидітись,
      Але він нам не дасть цього.
      Тож маємо провину змити
      Своєю кров’ю. За його
      Велінням нас пошикували.
      Тут кинулись жінки було
      Порятувати, щось кричали
      Про п’ять калік на все село.
      Що той он хворий, той каліка,
      А той ще, навіть, не доріс.
      Та офіцер не слухав крику,
      Та лише посміявсь зі сліз.
      Велів принести одежину
      І хай подякують йому,
      Бо має право, як скотину
      На бійню гнати. Й по всьому.
      Принесла тітка куфайчину
      Якуюсь дядькову стару
      Та з їжею легку торбину
      Передала мені до рук.
      Як час на збори закінчився,
      Під дулами погнали нас
      Туди, де досі бій точився,
      Лунали вибухи щораз.
      Надвечір до Дніпра пригнали,
      Спинили, дали відпочить,
      Поки самі щось виясняли.
      Аж бачу: ще таких сидить
      То там, то там. Нагнали люду,
      Мабуть, із навколишніх сіл.
      Ніхто не знав, що з нами буде:
      Пошлють у бій, відправлять в тил?
      Вночі докупи всіх зігнали ,
      І вийшов генерал, який
      Сказав усе, що ми вже знали,
      Про те, хто, власне, ми такі.
      Що, знову ж, змити кров’ю маєм
      Перед Вітчизною вину.
      І він завдання покладає:
      Туди (десь на Дніпро махнув),
      Здолавши річку, вийти,
      Піднятися на схил крутий,
      Німецькі там заслони збити.
      А далі уже вступить в бій
      Піхоти головна частина.
      А, як хто плавати не вмів,
      То сам придумати повинен
      На чому б річку переплив.
      А зброя? Зброю здобувайте
      У ворога, в бою візьміть.
      - Годину підготовки дайте!-
      Це офіцеру, що стоїть
      У нього збоку. Та й подався.
      А ми під дулами взялись
      Шукати, хто б до чого вдався:
      Десь дошки та дрючки знайшлись,
      Хтось до куфайки пхав солому ,
      Надіючись, що допливе.
      Хтось прошукав дарма та й кинув,
      Як Бог дасть, може виживе.
      Я ж плавав в річці ще з малого
      З весни й до самих холодів,
      Тож не шукав собі нічого
      І так тримався на воді.
      А за годину нас погнали,
      В холодну воду люд пірнув.
      Та під прицілом всіх тримали,
      Аби ніхто не повернув.
      Хтось не повірив, що у нього
      Стріляти візьмуться «свої».
      Отримав кулю і, небога,
      Навіки зник у течії.
      Почувши постріли, схопились
      І німці. Вдарив кулемет.
      Усе навколо освітилось
      Від ними пущених ракет.
      А далі все, як в сні дурному.
      Із пагорбів вогонь рясний,
      Гармати вклинились по тому
      І хто живий, хто не живий
      Вже годі було розібрати.
      Один за одним йшли на дно.
      До того берега дістатись
      Лиш декільком було дано.
      Із сотень тих, що їх зігнали
      Із навколишніх сіл сюди.
      Не знаю, що порятувало
      Тоді мене з тії біди.
      Як я доплив, на берег вибрів,
      Під кручу, скулившись, заліз.
      А у Дніпрі народ ще гибів.
      У мене ж ані слів, ні сліз.
      Лиш шепочу: «Врятуй мя, Боже!»
      І сам від холоду дрижу.
      Уже й скінчився грім ворожий.
      А я усе сиджу, сиджу.
      Боюся, навіть , ворушитись.
      А раптом німець зазирне.
      А тут нема куди подітись
      І смерть тоді вже не мине.
      Аж тут ударили гармати,
      Тепер з тієї сторони
      Снаряди стали пролітати
      І густо падали вони
      Там, звідки німець бив нас досі.
      Земля аж билася в корчах.
      А в мене сивіло волосся,
      Бо розуміти я почав,
      Що нас для того в бій погнали,
      Щоб взнати точки вогневі.
      На вірну смерть людей послали,
      Де мертвим заздрили живі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    305. * * *
      Прийшла зима з морозами,
      Хай і не дуже злими,
      А ми тепла все просимо
      І не чекаєм зиму.
      Хай би на своїй півночі
      Собі і лютувала.
      До нас, хіба, що уночі
      Колись та завітала.
      А вдень вона навіщо нам?
      Хай сонце пригріває,
      Зима по скреслим ручаям
      На північ утікає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    306. * * *
      Ельба – то не місце для титана.
      Їм би це одразу зрозуміть
      І не довелося б тим тиранам
      Ще і Ватерлоо пережить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    307. * * *
      Зайшли в село, чоловікі́в зігнали,
      На око лише визначали вік.
      Про паспорти нікого й не питали,
      Бо ж у селі їх не було повік.
      Діагноз також ставили на око:
      Є руки, ноги – інше все дурня.
      І лейтенантик дочекавшись, поки
      Усіх «оформлять», руку враз підняв.
      Від ненависті очі аж палали:
      «Ви наволоч, негідники, щурі!
      Поки ми кров на фронті проливали,
      Ви чоботи лизали німчурі!
      Відсидітися думали на пе́чі?
      Нехай Вітчизну захищає хтось ?
      Та я б до стінки вас за такі речі,
      Щоб вам не так спокійно би жилось.
      Але наказ я виконать повинен.
      А то б я вас!..» - І стиснув кулака.-
      «Коротше, кров’ю змиєте провину!
      Вперед, Вітчизна вже на вас чека!»
      І той стояв понурий поміж ними,
      Хто в сорок першім Київ захищав,
      Хто за Дніпро з останніми живими,
      В останньому човні перепливав.
      Хто проривався з штабом Кирпоноса
      Під Лохвицею. Там, у тім гаю,
      Зустріти смерть не вперше довелося.
      Поранений лишався у строю.
      Аж знепритомнів і в полон потрапив.
      У Дарницькому таборі сидів
      Уже й надію на спасіння втратив,
      Такого надивився, посивів.
      Лиш жінка незнайома врятувала,
      За чоловіка видала свого.
      А німці клопіт і без того мали,
      Тож відпустили з табору його.
      Отак в селі оцім і опинився.
      А що робити? Де би мав іти?
      Потроху роззнайомився, прижився,
      Як кажуть, навіть, корені пустив.
      І ось тепер знов по другому колу.
      Хоч видихати й першого не встиг.
      Мабуть, така уже у нього доля,
      Її змінити він ніяк не міг…
      Їх вивели юрбою на узлісся,
      Лиш для годиться шикували стрій.
      Знов лейтенантик люто подивився:
      «Наказ для вас такий от буде мій.
      Ось перед вами поле, там, на схилах,
      Он, бачите, видніють вдалині,
      Німецькі кулеметники засіли
      І не дають вперед пройти мені.
      Завдання ваше вибити їх з боєм.
      Візьміть он в руки палиці якісь,
      Хай думають, здалеку, що то зброя…
      І не лежати в полі!.. Бо, дивись,
      Я піднімати буду кулеметом.
      Жаліти вас нема чого мені.
      А справжню зброю у бою візьме́те.
      Питань немає, бачу?! Звісно, ні!
      Наліво! Марш! За «зброю» і в атаку!
      Лиш кров’ю змити зможете вину!»
      І кожен взяв до рук собі ломаку,
      Про себе проклинаючи війну
      І подались «в атаку» на ті схили.
      Ніхто від німців поки не стріляв.
      А люди бігли й Господа молили.
      Бо хто й не вірив – віруючим став.
      І раптом вибух під ногами в когось,
      А потім ще, і ще, і ще один.
      Упало зразу кілька перед нього.
      «То ж мінне поле!» - здогадався він.
      Упав. Позаду кулемет ударив.
      Над головою кулі пронеслись.
      Мовляв, вставайте, бо чекає кара.
      І знов «в атаку» люди піднялись.
      Та дивно: німці поки не стріляли.
      «А, може, їх там зовсім і нема!?»
      Ще кілька раз під вибухи упали
      Та кулемет щоразу піднімав.
      І вже вважай під схилами самими
      Згори німецький вдарив кулемет.
      І тих, що ще лишалися живими,
      Усіх скосило у один момент.
      Як стрілянина затихати стала,
      То лейтенант дістав свій пістолет:
      «Що ж мінне поле ми розмінували.
      Тепер…В атаку! Піднімайсь! Вперед!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    308. * * *
      Прикинулася снігом вода.
      Лежить собі та й думку гада:
      Чи хто її такою впізна
      Доки не нагодилась весна.
      Весною вона зміниться вмить,
      Струмками навсібіч задзвенить.
      І кожен тоді легко вгада:
      Прикинулася снігом вода.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    309. * * *
      Козаки їхали на Січ
      Крізь ясний день, крізь темну ніч.
      Зустрітись з турком віч-на-віч
      Хто з них не мріяв ?!
      Щоб турку голову знести.
      Щоб Батьківщину захистить.
      Щоб віру батьківську спасти
      Від лиходіїв.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    310. * * *
      Турботливо закутала зима
      Усе навколо в білосніжні шати.
      Ні дати і ні взяти – справжня мати,
      Якій за всім постійно доглядати.
      На себе й часу вільного нема.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    311. * * *
      Чумацька валка котила шляхом.
      Десь там позаду лишились ляхи.
      Дозор останній над Диким полем
      І вже нікого три дні навколо.
      Здолали пагорб, скотились яром
      Аж раптом стогоном крик: «Татари!»
      Спинилась валка, докупи збилась.
      Усі за зброю умить схопились.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    312. Балдуїн Перший
      Як до людей ти – так вони до тебе,
      Добром завжди віддячать за добро.
      Ніяких див шукати в тім не треба.
      Я зараз розказати хочу про
      Одну таку історію вже давню,
      Що була дев’ять сотень літ тому назад.
      В часи хрестові – і гіркі, і славні
      (Та не було іще епох без вад).
      Тоді якраз в далекій Палестині
      Був королем славетний Балдуїн.
      А що навкруг весь час велися війни,
      Меч не ховав, з коня не злазив він.
      І не лише зберіг всі володіння,
      А ще й розширив, в сарацин забрав.
      Чи то йому було в житті везіння,
      Чи він і справді хист великий мав?
      Та ми говорим про хороші вчинки.
      В однім поході (їх не полічить)
      Знайшли солдати мусульманку-жінку
      Яка ось-ось збиралась народить.
      Король велів красуню не чіпати,
      Накрив плащем і килим простелив,
      Велів негайно лікаря позвати
      Ще й молоком дитятко напоїв.
      Та й відпустив з рабинею одною
      Аби її додому довела.
      А сам із військом знов пішов війною
      Де невсипуща доля їх вела.
      Пройшов десь рік, випадок той забувся,
      Згубився між важливіших подій.
      Король знов в обладунок одягнуся,
      Щоб сарацинам новим дати бій.
      А сарацин удесятеро більше
      Ніж має війська славний Балдуїн.
      Але вони себе даремно тішать,
      Бо відступати і не дума він.
      В бою невдача короля спостигла,
      В жорстокій січі весь загін поліг.
      Його здолала мусульманська сила
      І він нічого вдіяти не зміг.
      Один-єдиний ледь живий сховався
      В густих кущах, що поле поросло.
      А уночі він до Рамли дістався
      Де трохи війська власного було.
      На ранок сарацини оточили
      В великій силі місто. І тоді
      Усі,хто був у місті, зрозуміли,
      Що неминуче бути їм в біді.
      Не зможе місто вистояти довго
      Супроти сарацинської орди.
      Лишалося молитися до Бога,
      Бо битися уже не до снаги.
      До смерті усі стали готуватись
      І сам король молився серед них.
      Але ж повинно було таке статись:
      Заледве денний гамір трохи стих,
      Якийсь емір зі стану сарацинів
      Пробравсь таємно й запропонував,
      Що короля він виведе за стіни.
      Бо хід таємний з цього міста знав.
      - Чому мене ти хочеш врятувати? –
      Спитав король здивований його.
      Той відповів: - Це, Балдуїне, плата
      За жінку і за сина мойого.
      Хоч ти мій ворог – та не маю права
      Злом відповісти на добро твоє.
      Як зрозумів король у чому справа,
      Сказав: - А як же військо все моє?
      Не можу я покинути солдатів.
      Помру вже краще з ними та і все.
      Але солдати почали благати:
      - Іди, королю! Хто ж іще спасе
      Від сарацин без тебе королівство?
      За нас не бійся, Бог не кине нас.
      І зі сльозами проводжало військо
      Його з фортеці через темний лаз.
      Емір від слів своїх не відступився
      Аж до Арсуфа короля довів.
      Там зі сльозами вони обнялися.
      Один і другий – справжній чоловік.
      А далі війни і нові походи,
      Король на місці знову не сидів.
      Та більше в нього не було нагоди
      Аби свого рятівника зустрів.
      Все ж не про те у нас сьогодні мова.
      А про добро, віддячене людьми.
      І я вважаю, що було б чудово,
      Якби так само поступали й ми.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    313. * * *
      На вулиці вітер віє,
      У печі гуде вогонь,
      Він хоч трохи душу гріє
      Хвилями тепла свого.
      Затишно побіля печі
      І морози не страшні.
      І здаються недоречні
      Думки про зиму мені.
      І не віриться, що холод
      Аж до нутрощів пройма,
      Забирається під поли,
      Шапку з голови зніма.
      Добре б так весь день сидіти
      Біля теплої печі,
      Але треба йти робити,
      Вже ж бо трохи відпочив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    314. * * *
      Ой, на річці, на Каялі
      Полки руськії стояли.
      Полки руськії стояли,
      Смерті данину давали.
      Хто один, хто з супостатом,
      З лихим половцем проклятим.
      З лихим половцем проклятим,
      Щоб одному не вмирати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    315. Остання жертва
      Вже третій рік, як Хорсові жерці
      Із Хорсуня у Київ перебрались.
      Від місць, святих для русів, відірвались
      І вибрались на пагорби оці.
      Там Хорс один був богом головним,
      Каган і той жерцям його скорявся.
      А тут з Перуном лише урівнявся,
      Бо ж княжий люд тепер клянеться ним.
      А Хорсу що? А що жерцям його?
      Чи їм також із волхвами рівнятись?
      Ні, над усіми треба знов піднятись,
      Щоб визнав люд лиш Хорса одного.
      У вірі що важливіше за страх?
      Могутній бог, коли його бояться.
      Хто може з Хорсом у страху змагаться?
      Тримав він русів міцно у руках.
      І жоден чужоземець не посмів
      У Хорсуні спокійно почуватись.
      Бо ж можна в жертву богові дістатись.
      Накине жрець мотузку і повів.
      І вже ніхто не сміє зупинить.
      Каган і той був над жерцем не владен.
      От Хорс поп’є крові людської й радий…
      А вже давно йому нема що пить.
      А тут і привід – Володимир-князь
      Здолав-таки розбійних тих ятвягів,
      Мечі нарешті вгамували спрагу
      І курява за військом уляглась.
      Вернувся князь до Києва й жерці
      Тихцем пустили думку між бояри,
      Що Хорс уже давно чекає дару,
      Бо ж він дав русам перемоги ці.
      Заграла у боярах руська кров:
      Потрібно, справді, скласти дяку богу,
      Віддячити за славну перемогу,
      Аби він дарував їх знов і знов.
      Прийшли до князя, мовили йому:
      «Потрібно жереб кинути. На кого
      Він упаде – то й буде жертва богу!»
      А князь і не противився тому.
      Чи то від перемоги так сп’янів,
      Чи давня руська кров також заграла?..
      Дав згоду, аби жереба кидали.
      Жерці кидали жереб чи то ні –
      Ніхто не зна. Та вийшли і сказали:
      «Пав жереб на чужинця одного.
      У жертву Хорсу принесім його!»
      І посланців із вісткою послали
      У дім варяга, що давно вже став
      У Києві. Колись приїхав з греків,
      Мав власний двір від князя недалеко,
      А ще таємно вірував в Христа.
      Та жереб той не на варяга впав.
      Був син у нього – молодий та гарний.
      Його і вибрав жереб той примарний.
      Він кров’ю Хорса напоїти мав.
      Прибу́ли до варяга посланці
      Аби той сина дав їм на пожертву.
      Та чоловік той виявився впертим
      І відповів їм на вимоги ці:
      «То не боги́, а дерево, тому,
      Сьогодні є, а завтра уже згнили.
      Не їли, не пили́, не говорили
      Вони з людьми ніколи. А чому?
      Бо зроблені сокирою й ножем
      Із дерева умілими руками.
      Ви дереву вклоняєтесь віками
      І думаєте - я вклонюсь? Невже?
      Я вірую у Бога одного,
      Який цей світ створив разом із нами,
      Із сонцем в небі, місяцем, зірками.
      За це ми всі і славимо його.
      А що боги́ ті сотворили вам?
      Нічого! Адже їх самих зробили.
      То не боги, а лиш бісівська сила.
      Я свого сина бісам не віддам!»
      Ні з чим назад вернулись посланці,
      Розповіли, як той нахабно вівся,
      Як над богами їхніми глумився.
      Тут закричали Хорсові жерці:
      «Потрібно йти і силою узяти!»
      Прийшли з оружжям, поламали пліт.
      Варяг із сином у сінях стоїть,
      Не хоче його в жертву віддавати.
      Кричати стали: «Сина відпусти!
      Хорс його крові випити жадає!»
      Варяг на ті слова відповідає:
      «Вам богу жертву треба принести?
      Якщо ваш бог жадає її так,
      Хай сам прийде і візьме те, що хоче.
      Чи він боїться втрапити на очі,
      Бо ж вас робити змушує, однак?!»
      Тут розлютились не на жарт жерці:
      «Та ж він над богом насміхатись сміє!
      Він сім’я зла супроти Хорса сіє!
      Убити слід їх за слова оці!»
      І кинулись зі зброєю на них,
      І сіни попід ними порубали.
      І батько з сином під мечами впали,
      Бо не зреклися вірувань своїх.
      Отримав Хорс того дня свою кров,
      Хай і не там, де звик він її мати.
      Та то було останнє його свято,
      Христос за кілька літ його зборов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    316. * * *
      Холодний вітер з заходу повіяв,
      Який в північний, може, перейде.
      Той хуртовини слідом приведе
      І білим снігом все навкруг засіє.
      Скує у кригу річку і ставок,
      Щоб до весни утримати в покорі,
      Зима почнеться, врешті-решт, надворі,
      Хоч надійшов давно вже її строк.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    317. * * *
      Ой, у полі, полі
      Стрілися дві долі.
      Так вже мало статись,
      Щоб одній зостатись
      В ковилі навіки.
      І таких без ліку
      Щедро землю вкрили,
      Кровію споїли.
      Всім озватись долям,
      Грім стояв би в полі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    318. Аппій Клавдій
      Пірр – цар епірський, розгромивши Рим,
      Прислав послів, що мир пропонували.
      Сенатори, почувши це, поча́ли
      Схилятися, щоб замиритись з ним.
      Розбите військо, ворог біля стін,
      Такі умови – чом не дати згоду?
      Навіщо знову гинути народу
      І так зазнав утрат великих він?
      Аж Аппій Клавдій обізвався враз,
      Найстарший з них, сліпий і ледве дише,
      Його раби в носилках носять лише:
      - Панове, сором мені чути вас!
      Я до цих пір жалів, що я сліпий
      Та, коли чую, як ви знову й знову
      Таку от підлу ведете розмову,
      Жалію, що не став іще й глухий.
      Сенатори відчули, мов, вину,
      Від слів тих дуже соромно їм стало
      І миру із царем не підписали
      Та виграли в кінці кінців війну.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    319. * * *
      Приніс північний вітер холоди.
      Замерз і стука, проситься до хати.
      Та ми його не будемо пускати,
      Хай з ними повертається туди,
      Звідкіль прийшов. Нам холоди не треба.
      Ми всі уже чекаємо весни,
      Почути хочем пташок голосних,
      Умитись теплим дощиком із неба.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    320. * * *
      Поет до безтями любив Україну,
      З цією любов’ю по світу ішов.
      Проживши свідоме життя на чужині,
      Нарешті спочинок удома знайшов.
      Чернеча гора прийняла його тіло,
      Висока могила, як він і просив.
      Навколо безмежні степи шелестіли,
      Дніпро біля ніг свої води котив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    321. Андрій Боголюбський
      Хто гріх бере на душу, той має пам’ятать:
      За гріх той перед Богом йому відповідать
      І дітям, і онукам на плечі ляже гріх,
      На смертні муки грішник теж посилає їх.
      Чи ж думав князь великий владимирський тоді,
      Що вчинком своїм сина полишить у біді.
      Гуляв собі князь Юрій в Кучковому дворі
      З дружиною своєю на вранішній зорі,
      Уздрів жону Кучкову і серцем запалав,
      Забув про Боже слово, у мужа відібрав.
      Був до жінок охочий, до гарних молодих.
      Тож вчинок свій, напевно, він не вважав за гріх.
      Господаря ж учинок той дуже розгнівив,
      Він під замок дружину невірну посадив.
      Шукає князь красуню – немає і сліда,
      На Кучку зле й сердито все більше погляда.
      Не стримався – в запалі за барки ухопив
      І у безумнім шалі мечем нараз убив.
      До ранку до самого тривала ще гульня,
      Бо п’яної ватаги кров зовсім не спиня,
      Дружинники за князя осушують чарки,
      Що жадібний господар погинув навіки.,
      Жоной не поділився із їхнім князь-вітцем
      Тож, звісно, справедливо покараний за це.
      На голову тверезу князь, начебто, прозрів,
      Убитого даремно відверто пожалів,
      Відмолював запально, так само, як вбивав
      І, як зарадить лиху, у Бога все питав.
      Та як тепер зарадиш? Життя не повернуть.
      Душа Кучкова, врешті, трима до раю путь.
      Щоб якось згладить рідним їх горе, князь рішив
      Узять до свого двору обох його синів
      Сиріт Петра й Якима. Хай при дворі ростуть,
      Можливо, зможуть батька із часом позабуть?!
      Його доньку Улиту за сина свого взяв
      Андрія. І Кучкам так за свояка він став.
      Хотів, аби забули мерзенний його гріх
      Між милості і ласки, і князевих утіх.
      Забути можуть люди, а Бог не забува
      І через роки в душах синів та біль жива.
      Не батькові, так сину платити довелось
      За те, що у Кучковім обійсті відбулось.
      Пройшли роки відтоді. Князь Юрій вже й помер,
      Андрій великим князем владимирським тепер.
      Боголюбивий, кажуть, хоч норовом крутий
      І править, і дружину веде, як треба, в бій.
      Запа́льний, як і батько. Коли не по його
      Тоді чекати можна від князя усього.
      Він Київ стер на порох, церкви не пожалів,
      Як на престольний город упав князівський гнів.
      У запалі, бувало, навколо сіяв смерть
      І страхом душі повнив довколишніх ущерть.
      Впав гнів його, говорять, на одного з синів,
      Якого колись батько іще малим пригрів.
      Страх може, навіть, з зайця сміливого зробить.
      Кучковичі зібрались, рішили князя вбить.
      Життя порятувати,помститись за вітця.
      Жила занадто довго в їх душах кривда ця.
      Зібрали навкруг себе покривджених других
      Аби гріхом убивства ізмити смертний гріх.
      Казали, що для помсти настав потрібний час:
      «Сьогодні він скарає того, а завтра-нас!
      Отож подбати треба про князя оцього!»
      Дійшла й до князя звістка про те, що жде його.
      Та він махнув рукою, не вірячи тому,
      Все думав: Бог поможе у час лихий йому.
      Він стільки церкви зводив, на храми скільки дав,
      Недужим він і вбогим завжди допомагав,
      Завжди молився ревно. Тож заслужив, мабуть,
      Від Бога допомоги на весь життєвий путь.
      Забув про гріх батьківський, про київські церкви,
      Забув про тих, що скривдив, позбавив голови.
      Даремно сподівався, що й Бог про те забув.
      І в п’ятницю спокійно у ложниці заснув.
      А змовники, тим часом, ножі свої гострять,
      Вином гірким свій трепет стараються заллять.
      Не можуть страх здолати, хоч і багато їх.
      Їм страшно було брати на душу смертний гріх.
      Та від вина забулись і совість залили
      І у ложницю князя із зброєю пішли.
      Ламати двері стали. Збудився князь Андрій,
      У гніві сподівався меч вихопити свій.
      Та змовники зарані меча того взяли,
      Отож без страху п’яні до ложниці зайшли.
      Накинулись на князя у темряві вони,
      За руки ухопили, приперли до стіни.
      Та він був сильним, дужим, одного ухопив,
      Під себе його кинув. Від змовницьких мечів
      Той враз залився кров’ю. Гадали, що то князь.
      Аж доки розібрались, накинулися враз,
      Сікли його мечами і шаблями сікли
      І списами кололи. Та вбити не могли.
      Весь у крові і ранах, він бився, наче звір,
      Зібрав докупи сили, усі,що мав допір.
      Знав, що нема пощади: чи він, а чи його,
      Тож захищав щосили від них життя свого.
      Та він один, їх – двадцять при зброї, п’яні, злі.
      Чи знайдеться людина одна хоч на Землі,
      Що зможе залишитись живою в цій борні?
      Упав, нарешті, мовив: «Пощо ви так мені?
      Яке вам зло від мене, що кров мою ллєте?
      Дивіться, Бог помститься, коли мене вб’єте!»
      Закрились його очі і затремтів увесь.
      А змовники зраділи: кінець йому, кінець!
      Із ложниці помчали в великому страху
      Аби вином залити свій гріх. Та на лиху
      Годину, князь оклигав, став кликати людей,
      Зібравши усі сили, подався до сіней.
      Вони ж почули голос, злякалися ураз:
      Невже живий лишився страшний у гніві князь?!
      Знов кинулись в ложницю, а князя там нема.
      Враз холодом у серце повіяла зима.
      Якщо живий лишиться князь – горе їм усім,
      Жорстоко він помститься. Не жить на світі їм.
      У страху поспішили мерщій його знайти,
      Тепер не душу – тіло аби скоріш спасти.
      І запалили свічі, і по слідах пішли
      Сліди його криваві помітні їм були.
      А він сидів, тим часом, під східцями в сінях,
      Молився, прохав Бога, долав і розпач, й страх.
      Знав: Бог лиш порятує. На диво сподівавсь,
      Відтягував хвилину ту смертну бідний князь.
      Даремно сподівався. Спустилися, знайшли
      І знов його мечами штрикати узяли.
      А він у мить останню із Богом говорив,
      Який нещасне тіло так і не захистив.
      Побили, порубали, аж від душі злягло,
      А це вже на світанні на самому було.
      І кинулись в палати за златом-серебром,
      Кишені набивати всім князевим добром.
      А біле тіло княже в городи відтягли,
      Хотіли псам віддати, настільки злі були.
      Ще вчора князь могутній, а нині – хто він є?
      Нікому не потрібний скінчив життя своє.
      Слуга єдиний вірний прибіг, його шукав,
      Знайшов. І довго плакав, до Бога закликав,
      Просив корзно чи ковер у злодіїв отих,
      Щоб загорнути тіло. Вмолив нарешті їх.
      Князь жив завжди в достатку, а вмер – і що він мав?
      Прикрити навіть тіло слуга у вбивць благав.
      Два дні не міг в божницю він тіло занести,
      Просив вітця святого: «Відкрий та нас пусти!»
      Та не пускали. Двері тримали на замку
      І лиш слуга над паном пускав сльозу гірку.
      Що лишилось від слави, що за життя була?
      Куди вона від князя по смерті відійшла?
      І все за гріх батьківський та і за власний гріх,
      Що зупинить гординю і злість свою не зміг.
      Покинутий, забутий, роздягнутий лежав
      Хто керував ще вчора могутньою з держав.
      Чекав, доки крамола утихне, накінець,
      І мученика люди вдягнуть йому вінець.
      Раб Божий Боголюбський по імені Андрій,
      Що з долею своєю програв останній бій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    322. * * *
      Сірі хмари табуном
      Небом пробігають
      І сніжинки за вікном
      Легкі пролітають.
      Мчиться трійкою зима,
      Огляда простори.
      Чи міцненько лід трима
      І річки і море.
      Чи закуталась земля
      В білосніжну шубу,
      Щоб не впала на поля
      З морозами згуба.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    323. * * *
      Притомилась, сіла край дороги
      На траву запилену, суху.
      Думала, хай відпочинуть ноги
      Та і піде далі по шляху.
      Ноги аж гуділи від утоми,
      Серце в грудях билось, наче птах.
      Так хотілось опинитись вдома,
      А не волочитись по світах.
      Хоч і знала, що немає дому,
      Вітер степом попіл розвіва
      І не можна звірити нікому
      Радісну нови́ну, що жива.
      Що вона з далекої чужи́ни
      В рідний край нарешті поверта,
      Бо одна лишилась, як билина
      По усіх навколишніх світах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    324. Повернення Анахарсіса
      Під небом Скіфії, де зорі яскравіші,
      Блакитніш небо, зеленіш трава,
      Душею він немов відпочивав
      І почувався якось спокійніше.
      В країнах дальніх, в розкошах чужих
      Він не знайшов ні правди, ні спокою.
      А гроші, що текли до рук рікою?
      Він не знайшов тепла і щастя в них.
      Хоч там його за мудрість поважали
      І обіцяли гори золоті.
      Та це, хіба, найкраще у житті?
      Повага, гроші – цього всього мало.
      Хіба за гроші купиш простір цей?
      А це повітря, травами налите?
      А сонце, що якраз, як треба, світить
      І вітер прохолодний у лице?
      Чужа країна, то чужа країна
      І там усе не те і все не так.
      І лиш помандрувавши по світах,
      Він зрозумів, що саме він покинув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    325. * * *
      Зима ішла, доріг не обирала,
      Щоб швидше – простувала напрямки.
      Мости понад річками прокладала,
      Снігами засипала всі ямки.
      Та раз по разу хукала на руки,
      Від чого аж заходились вітри,
      Міцний мороз легенько в вікна стукав
      Й на них шедеври справжнії творив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    326. * * *
      Нам не треба краї чужі.
      Нам не треба чужого дому.
      Але і свої рубежі
      Не дамо здолати нікому.
      Наші шаблі нагострені.
      Наші коні такі ж нестримні.
      І, якщо вже бути війні,
      То ми ворога гідно стрінем.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    327. Аларіх
      Готи Рим узяли у облогу.
      Уже вдруге збентежений Рим.
      «Вічне місто» полишили боги,
      Відвернулися від його стін.
      У пихі своїй горді римляни
      Геть забули вже, що таке страх.
      І що помста за завдані рани
      Ще живе у безправних рабах.
      Що не лише вони мають право
      Плюндрувати чужинські поля.
      І що їхні походи криваві
      Відомстяться колись. Бо земля
      Кажуть, кругла. І помста настала,
      Он вона попід стіни стоїть.
      Військо варварів-готів чимале,
      Все навколо вогнями горить.
      Рим принижень таких не згадає
      Ще із галльських далеких часів –
      Дикий варвар під стіни горлає,
      Вимагає покори й дарів.
      І зігнув Рим принизливо спину,
      Посланців до Аларіха шле,
      Щоб він місто в спокої покинув,
      Не чинив «місту вічному» зле.
      Вже бундючний Аларіх чекає,
      На послів погляда звисока.
      Їх той погляд звіриний лякає,
      Грізний меч теж ляка у руках.
      Та вони не показують виду,
      Кажуть: «Рим є кому захистить.
      Коли всі проти варварів вийдуть,
      То ніхто їх не зможе злічить!»
      Та Аларіх у відповідь мовив:
      «Краще трави косить, як густі!»
      І додав: «Як не хочете крові,
      Балачки свої киньте пусті.
      Я піду, як візьму ваше злато,
      Ваше срібло та ще всіх рабів.
      Та врахуйте, що довго чекати
      Я не буду!» - і блиснув з-під брів.
      Посланці з ляку мовили лише:
      «Поясни тоді нам до пуття,
      Що ж ти римлянам тоді залишиш?»
      І Аларіх промовив: «Життя!»



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    328. * * *
      Не осінь винна, а винне літо,
      Щоби зимі нам не так радіти.
      Щоб ледь зустріли і вже чекали
      Аби скоріше вона промчала.
      Нам тепле літо миліш за зиму
      З морозом, вітром занадто злими.
      Водичка тепла, пісок гарячий –
      За чим ще очі в морози плачуть?
      Про що ми мрієм, як вітер в спину
      І з ніг збиває зла хуртовина?
      Вже ж не про осінь, а лиш про літо,
      Яке миліше всього на світі.
      От, коли б літа зовсім не знали,
      Тоді за ним би й не сумували.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    329. * * *
      Зібрався козак на війну воювати,
      Взяв шаблю, мушкета, стрибнув на коня.
      На край села вивела сплакана мати
      І тут виглядатиме сина щодня.
      А син вже думками блукав десь за морем,
      Простився швиденько, всміхнувся і все.
      Не думав, що мати страждатиме з горя,
      Не думав, що горе комусь він несе.
      Для нього війна була, наче заба́вка:
      Пограти зі смертю та слави здобуть.
      А з горя комусь доведеться заплакать,
      До когось нещастя зі смертю прийдуть.
      Пришпорив коня, вже його і не видно
      І радо помчав, де чекала війна.
      Для когось війна – наче матінка рідна,
      А комусь за мачуху гірша вона.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    330. * * *
      Світило сонце крізь хмари сірі.
      У чогось грали ми на подвір’ї
      І позирали: чи ще не капа.
      Бо не хотілось під дощ потрапить.
      Хоч досить тепло і сонце світить.
      Але надворі давно не літо.
      А дощ осінній, якщо почнеться,
      То і до ночі вже не минеться.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    331. * * *
      Прокляттями укрита вся дорога,
      Яка вела тоді на Перекоп,
      Усіяна воланнями до Бога
      З молитвою одною лише, щоб
      Звільнив усіх нещасних від неволі,
      Усім полеглим повернув життя.
      Але оця лиха дорога долі
      Вела лиш до лихого майбуття.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    332. * * *
      Благословляється на світ.
      І вітер в сутінках ранкових
      Виводить пісеньку зимову,
      Що вже співа багато літ.
      У листопаді шарудить,
      Останнє із дерев зриває
      І так пронизливо співає,
      Що аж у хаті холодить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    333. * * *
      Був величним чи великим,
      Ворогів убив без ліку.
      Йому вбити чоловіка
      Було легше, ніж блоху.
      Хоч звучить і дико,наче
      Та вважалося, одначе,
      Що по тих порядках вдачу
      Мав він зовсім не лиху.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    334. * * *
      Озирнутися не встиг,
      Вже і осінь на поріг.
      Сяє та ридає,
      Фарби розкладає
      Жовті та червоні.
      Мухи, наче сонні.
      Сонце в небі світить
      Та уже не літо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    335. * * *
      Земля під копитами аж стугоніла.
      Не скоро ще встане зім’ята трава,
      Хоч коні, як птахи над степом летіли,
      Щоб встигнути їм на криваві жнива.
      Скривавлене сонце вставало й сідало,
      Гнав вітер на захід розхмарений пил.
      А вість за ордою, на жаль не встигала,
      Не дав того літа Господь її крил.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    336. * * *
      А мені наснилося, що прийшла весна,
      Що пройшлася босою по траві вона.
      Й по сліду весняному квіти розцвіли.
      А ми милувалися, вслід за нею йшли.
      Ароматом повнилась навкруги земля
      І зеленим килимом вкрилися поля.
      Сонечко всміхалося весело вгорі…
      Тільки от прокинувся – осінь надворі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    337. * * *
      А на морі наче зграя птахів білих,
      То козацькі чайки підняли вітрила.
      Подалися чайки морем до Синопу.
      Скоро буде туркам чималенький клопіт.
      Упадуть зненацька, мов на здобич сокіл,
      Розлетиться спокій на чотири боки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    338. Легенда про Хельгеда - кагана родіїв
      А Роман (послав) великі дари Х-л-гу, цареві Русії, і підмовив його…
      І прийшов він вночі до міста С-м-к-раю і взяв його злодійським способом…
      І пішов…і воював проти Кустантіни на морі чотири місяці. І згинули там богатирі його…
      І пішов він морем в Персію, і загинув там він і весь стан його.
      Кембріджський документ. Х ст.


      - От, кажете ви – Святослав, Святослав –
      Великий воїтель, скоритель держав,
      Поставив хозар на коліна.
      А я пам’ятаю ще давні літа,-
      Казав сивий дід, хоч ніхто й не питав,
      На сонечко гріючи спину. –
      Було то з півсотні тому, мабуть, літ.
      Ми хижо уже позирали на світ,
      Бажаючи слави здобути.
      Аби не іржавіли наші мечі,
      Готові до бою і вдень, і вночі,
      Лиш голос кагана почути.
      Було їх аж троє тоді на Русі
      І рівні були між собою усі.
      Один був каганом у росів.
      Він в Хорсуні славнім на Росі сидів,
      І містом, і родом своїм володів.
      Другий – в Переяславі правив.
      Рід родіїв був під началом його,
      Отримав по праву від батька свого,
      Хоч імені ще не прославив,
      Та був молодий і гарячий, однак.
      Хельгедом по-роськи той звався юнак.
      Про нього розмова і піде.
      У Києві князь на горах цих сидів,
      Він родом полянським тоді володів,
      Що роським родам був сусідом.
      Князь київський рівним з каганами був
      І право те прадід його ще здобув.
      Й поляни вже руссю прозвались.
      Як правив князь Дір на полянах, чомусь
      Синів не дали грізні боги йому.
      Нічого йому не зосталось,
      Як видати заміж дво доньок своїх.
      Одна подалася в далекі краї,
      За Рюрика у Новий город.
      Друга за Аскольда у Хорсунь пішла.
      Як Дірові смертна година прийшла,
      Аскольд зміг піднятись на Гору.
      Полянами й росами правити став.
      Та Хорс йому щастя у тому не дав.
      Невдалий похід до Царьграда
      Та голод у Києві…Син був один,
      Загинув в бою із болгарами він.
      Аскольд, врешті, Хорсові зрадив
      І віру чужинську ромейську прийняв,
      Мов захисту в бога чужого шукав.
      Народ збунтувавсь проти того.
      Прогнали Аскольда із Києва всі,
      Бо зрадникам місця нема на Русі.
      Без князя зосталися свого.
      Тож кинули клич і послали послів,
      Щоб Рюриків син місце князя посів.
      Не Рюрик… Та й він в ту годину
      Відправився вже до богів на віки.
      Син Ігор, хоча й був маленький поки,
      Мав право на Київ єдино.
      Він в Київ із дядьком Олегом приплив.
      Аскольда Олег із засі́дки убив.
      В Угорському княжа могила.
      Поки Ігор ріс, поки сил набиравсь,
      Олег на Русі був, немов, справжній князь.
      З часом набирав лише сили.
      Скорив навколишні Русі племена.
      Рікою до нас попливла данина,
      Що перше хозари збирали.
      Древлян підкорили та уличів ще,
      По всіх непокірних пройшлися мечем
      І аж до Царьграда дістали.
      Вказали ромеям їх місце в житті,
      Аби не стояли в Русі на путі,
      Щита на воротях прибили.
      Аби досягти того, слід було всім,
      Єдиною силою буть на Русі,
      Тож родії, як не хотіли,
      Під руку Олегову мусили йти.
      Хоч їхній каган владу мав зберегти,
      Але, що за влада під кимось?
      Як Ігор підріс, владу всю перебрав
      І князем над Руськими землями став,
      Зміцнив лише владу над ними.
      В часи ті й з’явився був Хельгед на світ.
      З дитинства все мріяв про дальній похід,
      Про славу, у битвах здобуту.
      Як виріс, каганом у родіїв став.
      Дитячої мрії він не забував.
      Та й як її можна забути?
      А ще хотів власну державу здобуть,
      Аби під чужою рукою не буть.
      А був він, казав я, гарячий.
      Надумав і кинув між родіїв клич,
      Кого до кісток допекла уже піч,
      Хто смерть дещо іншою бачить,
      Нехай відправляється з ним у похід.
      І слави здобуде й багатства у рід.
      Якщо вже помре – то у битві.
      І нас кілька тисяч до нього зійшлось.
      Достатньо човнів для походу знайшлось.
      Ніщо не могло нас спинити.
      Дніпром ми спустились в самісінький Понт,
      Херсон проминули у Тавриці й от
      Вночі до Самкерца дістались.
      Каган наш і був ще, хоча, молодий,
      Але нерозумно не кидався в бій.
      Це ми уже потім дізнались.
      Задумавши лише далекий похід,
      Він все у купців розпитався, як слід,
      Тож знав все про місто, що треба:
      Хозарський правитель подався кудись
      І вої десь слідом за ним подались.
      Для нас – подарунок від неба.
      Вночі ми у місто тихенько ввійшли
      І стіни, і замок без бою взяли.
      Прокинулось місто уранці,
      Вже підданим не у хозарських царів…
      (Хоч люд за цим, видно, зовсім не жалів
      Та взявся спокійно до праці).
      А ми за околиці скоро взялись,
      Щоб землі поблизу теж нам піддались,
      Бо ж місто – то ще не держава.
      Збирали, як завше із них данину
      Та проти хозар готували війну,
      Хотіли мечі закривавить.
      І довго чекати їх не довелось,
      Під стінами військо хозарське зійшлось,
      Щоб силою нас подолати.
      Ми вийшли у поле, зійшлися в бою.
      Такого не бачили в тому краю.
      Та нам до війни не звикати.
      Війна ж бо у русів з малого в крові.
      І заздрили мертвим хозарам живі,
      Від трупів не було де стати.
      І, врешті, хозари таки подались,
      А ми доганяти і бити взялись…
      Хоч чув від купця я одного,
      Як той воєвода хозарський Песах,
      Свою «перемогу» тоді розписав.
      Сміявся я лише із того.
      Хозари пішли, ми в Самкерці були,
      Округу собі підкорити змогли,
      Хоч Хельгед не надто був радий.
      Він більшого, мабуть, від того хотів.
      Тому невеселий в Самкерці сидів,
      Приносячи Хорсові кради.
      І відповідь, наче, від Хорса прийшла,
      Бо з Києва рать на Царьгород пішла,
      Сам Ігор за море подався.
      І Хельгед, почувши цю вістку, зрадів,
      В похід готуватися всім нам велів.
      У місті загін наш зостався,
      А інші всі в лодії сіли й гайда
      За Понт, де багатство нас всіх вигляда,
      Бої, звісно… Слава чекає.
      Хоча на Царьград Хельгед нас не повів,
      Він слави своєї здобути хотів.
      Собі Ігор сам хай шукає.
      Поки Ігор там із ромеями бивсь,
      Царьграду самому розором грозивсь,
      В Віфінії суші пристали.
      Є там у ромеїв багата земля,
      Великі простори, родючі поля.
      Тож здобичі було навалом.
      Місцевий народ нас вороже зустрів,
      З багатством прощатись ніяк не хотів
      І владою нас визнавати.
      Отож довелось брати в руки мечі
      І неслухів всіх уму-розуму вчить,
      Щоб думали з ким справу мати.
      Ми сіяли смертю, щоб страхом зійшло
      І потом кривавим вкривало чоло
      Та все виявлялося марно.
      Багатства ми, звісно, собі здобули
      Та край цей скорити ніяк не могли,
      Розвіялась мрія примарна
      Про власну державу в багатих краях.
      Зав’язли надовго в кривавих боях
      З ромеями, що нагодились.
      Зібрались на нас полювати, як пси,
      Стягли з усієї імперії сил.
      Хоч як ми хоробро не бились,
      Та їх забагато було проти нас,
      Тіснили й тіснили до моря весь час.
      Ще звістки сумні долетіли,
      Що Ігоря ворог таки подолав,
      Десь флот його в морі уже відпалав,
      Їм море було за могилу.
      Лиш решткам малим удалось відійти
      Та Ігоря-князя заледве спасти.
      Ромеї з того осміліли
      І кинули сили усі проти нас.
      Та Хельгед здаватись зовсім не збиравсь.
      Стягнувши докупи всі сили,
      Ми врешті прорвали вороже кільце.
      І слава велика кагану за це.
      Дістались до моря, до лодій.
      Хоч ворог й на морі на нас пантрував,
      Відплисти спокійно ніяк не давав.
      Та нас зупинити їм годі.
      Вночі понад берегом ми подались,
      Лишили мечі і за весла взялись,
      Минули спокійно сторожу,
      А далі у море і спробуй – знайди.
      Вода поховала всі наші сліди,
      Не знайде їх сила ворожа.
      В Самкерц купи здобичі ми привезли,
      Усе, що в Віфінії взяти змогли,
      Безмірно багатими стали.
      Але не раділи багатству тому.
      У місті малому затісно йому.
      Та й ми не за те воювали.
      Хотіли кагану державу знайти,
      Але знов далеко від тої мети…
      За місяцем місяць минає.
      Хозари кружляють навколо, однак
      До бою із нами не стануть ніяк,
      Бо ж силу уже нашу знають.
      Аж ось надсилають до нас посланців,
      І мовлять хозари каганові ці,
      Що хочуть із нами миритись.
      Що вісті хороші вони принесли
      І місце чудове кагану знайшли,
      Де можна йому збагатитись.
      Отам на Кавказі є річка Кура,
      На ній у Бердаа є купи добра,
      Які тільки сили чекають.
      Народ від багатства розніжений там
      І мужності в ньому немає й на грам.
      Араби те місто тримають.
      Арабів прогнати і знай – володій.
      То місто багатства, то місто надій!
      І шлях не такий і далекий.
      Хозари по землях своїх проведуть,
      У поміч ще й підданих власних дадуть,
      Тож взяти його буде легко.
      То слухав каган і в душі розцвітав.
      Про місто оте від купців уже знав.
      Хоч хитрість хозарську і бачив:
      Самкерц вони силою взять не змогли,
      Виманювать з міста тепер почали.
      Пізнали каганову вдачу.
      Бо тут знову місто залишиться їм
      Та ще й допоможемо добре у тім,
      Що зможем арабів здолати,
      А ті ж вже хозарам життя не дають.
      І так одним махом двох зайців уб’ють…
      Кагана ж не треба й вмовляти.
      Засидівся він у дірі цій тісній,
      Жадає походу та рветься у бій,
      Тож згодився швидко на теє…
      Щоправда, із ними я вже не подавсь,
      Бродячий алан мені в полі спіткавсь
      І вразив стрілою своєю.
      Відлежавсь в Самкерці, а далі куди?
      Хельгеда за горами спробуй, знайди.
      Тут роські купці нагодились.
      Вертались на Русь, тож мене узяли,
      Для захисту в диких степах найняли.
      Бач, тут мої вміння згодились…
      Отак із купцями отими на Русь
      Я, врешті, з походу того й повернувсь.
      Що, кажете з Хельгедом стало?
      Ходили чутки – крізь хазарів пройшли
      І легко доволі Бердаа взяли.
      Населення там не чіпали,
      Бо ж думав каган,що держава його
      Почне розширятись від міста того.
      Він стане володарем краю.
      Хоч пхались араби, щоб росів прогнать,
      І ледь не щотижня кривавая рать.
      Та наших же хто подолає?
      Де сила арабська здолать не змогла
      Там клята різачка їй допомогла.
      Як пошесть по місту пройшлася.
      І купка із тих, хто лишився живий,
      Хто витримав з тою хворобою бій,
      З проклятого міста знялася.
      Та мало хто з того походу вернувсь,
      Невтішна за ними поплакала Русь,
      Про долю загиблих дізналась.
      І Хельгед лишився навік в тім краю,
      Не знаю – загинув він був у бою
      Чи смерть від хвороби дісталась.
      Та досі й забулось його вже ім’я,
      Хіба пам’ятаю про те лише я.
      Та скоро й мене вже не стане.
      І хто тоді славне ім’я це згада?
      Не лишиться в пам’яті, навіть, сліда.
      Без пам’яті ж жити погано.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    339. * * *
      Уже сіріло. Прохолодний день
      Поволі поступавсь морозній ночі.
      Хоча надворі листопад лишень,
      Але зима вже панувати хоче.
      Отож і підкрадається вночі
      Аби собі хоч трохи ухопити.
      А осінь не пручається, мовчить,
      Мабуть, втомилась, хоче відпочити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    340. * * *
      Допоки був іще живий тиран,
      Його одним із мудреців вважали.
      Чи в гнів його потрапить не бажали?
      Чи справді щиро вірили в обман?
      А він за бога вже себе вважав,
      Під спів хвалебний тисячоголосий.
      І їх у жертву сам собі приносив,
      Адже другої мудрості не знав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    341. Похід русів у Табаристан і Гілян в 909-912 роках
      Пливуть-пливуть по Каспію човни,
      Біліють в морі сотнями вітрила,
      Розправили, мов птахи свої крила,
      Тримають шлях в далекий край вони.
      На першому, найбільшому човні
      Стоїть каган Руальд і пильним оком
      Вдивляється у небеса високі
      Та морську далеч. Лиш хмарки одні
      Пливуть навстріч. Нікого навкруги.
      Ніхто не бачить і ніхто не знає,
      Що скоро руси з’являться у краї.
      Тож поки сплять спокійно вороги.
      Біля кагана сивий-сивий дід
      Стоїть, спокійно в море поглядає.
      Він шлях оцей не перший раз долає,
      Вже бачив цей далекий русам світ.
      Каган же з нетерплячки аж горить.
      Йому скоріше хочеться дістатись
      Країв, де він збирається зостатись,
      Щоб землю русам і собі скорить.
      Там він свою державу заснує.
      Державу сильну, звісно і багату.
      Йому би там ногою міцно стати,
      А там уже він забере своє.
      - Ну, Ікморе, іще повідай нам,
      Як ви минулий рік в похід ходили.
      - Та ж ми про це не раз вже говорили.
      - Скажи іще раз, як було все там.
      Помовчав Ікмор, мов думки збирав
      Та й став слова вже звичні говорити,
      Як йшли Дніпром човни минулім літом,
      Шістнадцять їх каган в похід послав.
      Про Руське море, Меотиду та
      Ітиль, яким до Каспію спустились.
      Хозари лише мовчки подивились,
      Ніхто спиняти їх човни не став.
      - Хваліським морем далі ми пішли
      Знайомим шляхом понад узбережжям.
      Ішли лише ночами обережно
      Аби місцеві бачить не могли.
      До Абескуна підійшли вночі,
      Аж до зорі ранкової чекали,
      А потім несподівано напали.
      Вже не таїлись, хай усяк кричить.
      Чим більше шуму – тим сильніший страх.
      А нам його якраз було і треба.
      Юрба металась у страху від себе,
      Ніхто не брався заступати шлях.
      Щоб знали, як же мало нас було,
      То, може бути, опір би чинили.
      А так лише від жаху голосили…
      Тож, поки лико Хорсове зійшло,
      Ми вже над містом владарі були,
      Усе, що цінне до човнів стягали.
      Достатньо часу для грабунку мали,
      Отож багато віднайти змогли.
      Не встиг ніхто скарби свої сховать,
      Тож нам було від чого поживитись.
      Не встигли, навіть, добре і втомитись,
      Як Сфенкел повелів в човни сідать,
      Що від добра аж сіли у воді.
      Рабів не брали, місця було мало.
      Та вони б нам добряче заважали.
      Пройшлися ще вздовж берега тоді.
      Пограбували все, що на шляху
      За два-три дні по березі зустріли,
      А далі вже додому полетіли,
      Щоб долю не накликати лиху.
      В Ітилю здобич нашу продали.
      Чого із нею аж на Русь тягтися…
      Он хмари дивно купчаться, дивися.
      Там місце, де б сховатися могли.-
      Махнув рукою сонцю навздогін,-
      Вели човнам до берега вертати,
      Там бурю зможем ми перечекати.-
      І знов на небо подивився він.
      Під сильний вітер витягли човни
      Скоріш на берег від води подалі.
      Нещадну бурю там перечекали,
      А тоді далі подались вони.
      - На Абескун ми, звісно, не підем.
      Навряд за рік вони розбагатіли.
      Ми на Сарі їх кинемо всі сили.
      Там вдосталь, може, здобичі знайдем.
      Нехай і не при березі воно,
      Але найменше там вони чекають,
      Що хтось напасти на них з моря має.
      А нам би місто захопить одно
      І ми би звідти покоряли край.
      Хай спробують за мурами дістати.
      - Там місто не таке уже й багате.
      Та й мури там зовсім слабкі. Давай
      На Решт підемо. Він і ближчий нам.
      І там візьмемо здобичі багато…
      - Ні, Решт ми поки що не будем брати,
      Нехай побільше їх збереться там.
      Тоді уже ми й прийдемо туди,
      Аби належну здобич собі взяти…
      І полетіли здобичі шукати
      Ті білі птахи посеред води.
      Сарі спокійно спалося в ту ніч,
      Ніщо ж бо лиха їм не провіщало.
      І, коли перші крики пролунали,
      Ніхто не сполошився, певна річ.
      Та гвалт зростав, котився звідусіль.
      Метались люди в пошуках спасіння.
      Літали руси містом, наче тіні,
      Долали опір зовсім без зусиль.
      А незабаром місто зайнялось.
      Палало все, що лиш могло горіти.
      В огні, диму ніяк не усидіти,
      Тож місто залишити довелось.
      І руси поза містом розбрелись,
      Взялись по всій окрузі Пяндж хазара
      Хапати все, що може буть товаром,
      Та ще й рубати голови взялись
      Тим, хто надумав опір їм чинити.
      Людей хапали - чим же не товар.
      Відправлять й продадуть поміж хозар.
      На тому можна гарно заробити.
      Коли вже Хорс піднявся в небесах,
      Велів Руальд всім у човни вертати.
      Аби до ночі здобич зрахувати
      Та визначити свій подальший шлях.
      На Сарі вже надії не було.
      Згоріло місто, що у нім сидіти?
      Подумати б – яким заволодіти,
      Щоб враже військо взяти не змогло.
      А вже по краю розлетілась вість
      Про те, що руси з моря знов напали.
      Правителі десь військо вже скликали,
      Копичачи на русів свою злість.
      На Решт тепер надумались піти,
      Отож човни на захід повернули.
      Поки війська ворожі не прибули,
      Ще можна вдосталь здобичі знайти.
      Та з поспіху не врахував каган
      Що і рабів, й поранених багато,
      Човни окремі стали пропускати.
      Потрібно десь, мабуть, розбити стан,
      Щоб все добро на березі лишить
      Аби воно в бою не заважало.
      Нехай би на повернення чекало.
      Бо час не жде. Потрібно поспішить.
      До берега приправили човни,
      Які уже ремонту вимагали.
      Туди ж добро з човнів все поскладали,
      Лишили триста воїв, щоб вони
      Добро оте з рабами стерегли
      Та і човни, як треба, полатали.
      Самі ж на весла налягати стали
      Й на Решт тоді за здобиччю пішли.
      Місцеві за тим часом піднялись,
      Побачили, що русів зовсім мало.
      Ватаги чималі своїх зібрали
      І битися із ними подались.
      Вночі вони підкралися тихцем
      Та і човни всі руські підпалили,
      Тоді на русів кинули всі сили,
      Затиснувши їх у тісне кільце.
      То був жорстокий і кривавий бій.
      Не так то просто русів подолати,
      Хоч не вдалося їм «стіною» стати
      Та кожен меч кривавив сміло свій.
      Навкруг лягали трупом вороги.
      Один десяток забирав з собою.
      Та мало їх було для того бою,
      На ранок всіх побили до ноги.
      Руальд у морі полум’я уздрів
      І зрозумів, що то човни палали,
      Велів своїм аби всі повертали,
      Але, на жаль, спізнився, не зумів
      Нікого зі своїх порятувати.
      Нападники ж розбіглися умить,
      Ледь довелося руський флот уздріть,
      Хоч встигли добре стан пограбувати.
      Був дуже тим розлючений Руальд.
      Своїх побитих руси всіх зібрали,
      В могилі братній разом поховали.
      А що тепер? Вертатися назад?
      Та гнів каганом вже заволодів.
      Хоч Ікмор заспокоїть намагався.
      Але каган вже помстою затявся,
      Збиратись знову на човни велів.
      І знов летять по Каспію човни,
      Неначе птахи сонце доганяють,
      Помститись руси за убитих мають,
      Бо саме так велить закон війни.
      На ранок вже до берега дійшли.
      Ще з моря видно стало - у долині
      Біліли міста невисокі стіни.
      На берег руси із човнів зійшли
      І стрімко подалися навпростець
      Через долину в жадобі скоріше
      Кривавим цвітом Хорсові потішить,
      Помститися за вбитих, накінець.
      Але не встигли близько підійти,
      Як стало військо з міста виступати
      І русам шлях у Решт перепиняти.
      Та руса за пів кроку від мети
      Хіба можливо було зупинити!
      Зімкнулись швидко у міцну «стіну»,
      Мечі до бою. Вітер аж війнув
      В обличчя смерті від бажання битви.
      Та ледве знову рушила «стіна»,
      Як десь позаду крики рознеслися:
      - Назад кагане швидко подивися!
      Із моря флот ворожий вирина!
      І справді, йшли великі кораблі.
      На них від шабель аж суціль блищало.
      Уже вернутись руси не встигали,
      Прийдеться бій прийняти на землі.
      Отож звернувсь до воїнів каган:
      - Пробачте, браття, що завів у пастку.
      Мабуть, прийдеться тут усім пропасти,
      Усім померти від смертельних ран.
      Але ж ми – руси! Чи ж то нам звикать?!
      В бою з мечами прадіди вмирали.
      Хіба онуки гірші за них стали?
      Один раз жить, один раз помирать!
      Отож покажем нині ворогам,
      Що значить – руси. Помремо у славі!
      Хотів створити власну тут державу
      Та голову складу, напевно сам.
      За мною, браття! Кров’ю ворогів
      Заллєм долину Хорсові в дарунок.
      Та вип’єм шабель їх смертельний трунок,
      Зустрінемось на небі у богів!
      І вдарила шалено руська рать.
      Мечі співали дружно пісню смерті.
      Допоки русу кожному померти,
      Встигав він щедрий урожай зібрать.
      Та тут наспіли сили з кораблів,
      З усіх боків на руську рать насіли.
      Були до того вже нерівні сили,
      Тепер переважали взагалі.
      Упав каган, пронизаний наскрізь.
      Зступились руси, тіло заступили,
      Віддати на поталу не схотіли.
      А ворог без упину ліз і ліз.
      Все менше русів, рушиться «стіна»,
      Яка здавалась досі ще міцною.
      Все менше здатних лишилось до бою.
      Та тішить думка всіх живих одна:
      Що помирати їм не на печі,
      Як справжнім русам – у бою вмирати,
      Щоб гордо перед Хорсом потім стати,
      Стискаючи з останніх сил мечі.
      Останній Ікмор, хоч зовсім старий,
      Іще лишився серед поля бою.
      На військо глянув поперед собою.
      Батьківський меч узяв міцніше свій.
      І усміхнувся ворогам в лице,
      Аж ті від страху крок назад зробили.
      Звідкіль в цього старого стільки сили?
      Але не мали відповідь на це.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    342. * * *
      На запітнілому склі
      Сльозами краплі течуть.
      Не треба слів взагалі
      Щоб скору зиму відчуть.
      Тому і осінь сумна,
      Що розлучатися час.
      Тому і плаче вона,
      Не хоче кидати нас.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    343. * * *
      За страшними порогами,
      Наодинці з тривогами
      Степовими дорогами
      Пробирались крізь ніч.
      Не шукали ми спокою
      За рікою широкою.
      Знали добре: ми поки є,
      Доки є мати – Січ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    344. Перші роки Олегового князювання у Києві
      У РІК 6391 [883]. Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці.

      У РІК 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати».

      У РІК 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать.


      Над річкою вогні палахкотять,
      Осяяна яскраво вся долина.
      Навкруг багать дружинники сидять,
      Одні куняють, інші щось їдять.
      Десь гомонять та пісня степом лине
      Проста, яку співали ще батьки
      Й діди, коли на битву вирушали.
      Пливе вона над берегом ріки,
      В ній смуток відчувається легкий
      Й нестримна сила бойового шалу.
      Навкруг одного із таких багать,
      Що весело жаринами кидає,
      Розімлілі вже дружинники сидять,
      Наїлися та стиха гомонять.
      Один повчально щось розповідає,
      А інші тихо слухають, бува
      Якесь словечко зрідка уставляють.
      Що ж він за таємниці розкрива,
      Які такі знаходить їм слова,
      Що слухають та не перебивають?
      Вже сивий зовсім, старший проти них,
      То ж, мабуть, знає більше набагато.
      Склада докупи спогадів своїх,
      Іноді дружний викликає сміх…
      Послухаємо й також будем знати.
      - Олег, що б знали, і не князь зовсім,
      Хоча, звичайно, княжого він роду.
      Як Рюрик вмер, був Ігор ще малим,
      Тож став Олег опікуватись ним
      Та скористався, певно із нагоди,
      Аскольда вбив і самовладцем став.
      Ім’ям кагана Ігоря і правив.
      Каганів світлих притіснять почав
      А Київ «містом-матір’ю» назвав,
      Єдиним центром Руської держави.
      Тепер ні Хорсунь, ні Переяслав,
      Ні ті кагани, що у них сиділи,
      Не мали вільних, незалежних прав,
      В русі Олег єдиний керував
      І Київ набирав все більше сили.
      Я знаю, бо з Олегом всі роки,
      Ще з Новгорода в Рюрика дружині.
      На Київ шлях пройшов з ним нелегкий.
      Аскольд загинув від ції руки,
      Про що жалкую, мабуть і донині.
      Та річ моя сьогодні не про те.
      Вам же цікаві битви та походи.
      Ви ж на Царград з Олегом ідете.
      Тож, звісно, ратних спогадів ждете.
      Що ж, будуть вам ці спогади сьогодні.
      Олег, що не кажіть, а мудрий є.
      Щоб міцно Русь в своїх руках тримати,
      Він русам спочивати не дає,
      Весь час із кимсь воює, когось б’є,
      Щоб до Русі ті землі приєднати.
      І Русь росте, і воям в радість те,
      Бо ж здобичі багато у походах.
      Пригадую те літо не просте.
      Древляни, ледь дізналися про те,
      Що вмер Аскольд, зібрались всім народом
      В надії хутко Київ захопить
      Й свої прадавні землі повернути.
      Нам удалося той набіг відбить,
      Древлян біля Ірпені зупинить,
      Хоча вони за річку рвались люто.
      Добро, що осінь швидко надійшла,
      А там зима… Древляни розбрелися.
      Але загроза, звісно, ще була,
      Адже древлян Олег не подолав,
      Вони весни чекати узялися
      Аби весною вдарити на нас,
      Зібравши сили по древлянських хащах.
      Але Олег не став втрачати час,
      Зібрав дружину й по снігу якраз
      Повів древлянськім звірові у пащу.
      Поки древляни грілись по кутках
      У сподіванні легкого походу,
      Олег пройшовся льодом по річках,
      Взяв кілька градів та посіяв страх,
      Завдав древлянам чималої шкоди.
      Поки вони на опір спромоглись,
      Ми вже тоді й до Києва дістались.
      Ділити гарну здобич узялись.
      З Русі охочі в Київ підтяглись,
      Які також на здобич сподівались.
      Коли ж весна вступила у права,
      Річки в лісах древлянських розлилися,
      Здавалося – сиди, відпочивай,
      Поки нова не наросте трава.
      Олегові ж на місці не сидиться.
      В древлянський край вивідників послав,
      Щоб кожен їхній крок найменший знати.
      Сам військо руське в Києві зібрав,
      Навчав його, до битви готував,
      Велів древлян поки що не чіпати.
      Нехай вони копичать свою злість,
      Тоді із ними легше воювати.
      Нарешті в Київ прилетіла вість,
      Непроханий іде лісами гість,
      Пора його виходити, стрічати.
      Перуну й Хорсу жертви принесли
      Аби вони підтримали в поході.
      І шлях в ліси на захід узяли,
      Хоча далеко в край чужий не йшли,
      Нехай древляни із лісів виходять.
      Олег розумно військо розділив.
      Одну частину табором поставив,
      Вдавати нерозважливих велів,
      Мовляв, спокійно їм на цій землі
      І не лякають їх древлянські лави.
      А більшість раті в лісі заховав,
      Велів сидіти тихо та чекати.
      Він сам сигнал до бою дати мав.
      На вісті про похід древлян чекав
      Аби вірніше рішення прийняти.
      Аж ось древлянська показалась рать.
      Сторожа їхня табір як уздріла,
      Взялася все навколо оглядать
      Та небезпеки не знайшла, видать,
      Отож древляни кинулися сміло
      Аби Олегів табір рознести,
      Його самого, може, захопити.
      Та поки перший із древлян добіг,
      Олег вже «стіну» вишикувать встиг
      І рать ворожу на списи зустріти.
      І почалася січа іще та.
      Древляни, наче хвилі налітали
      Та русь, в червлених схована щитах,
      Весь час назад юрму ту поверта.
      Уже трава навкруг червона стала.
      Уже древляни покотом лежать,
      Своїм на нас кидатись заважають.
      Та ті затялись ворога зламать,
      Втомились наступать і відступать,
      Все ж відступитись зовсім не бажають.
      Бо ж мало нас. Так хочеться здолать.
      А там і Київ в здобич може стати.
      Чого ж такого шансу утрачать?
      Тож раз по раз кидаються, кричать,
      Навкруг уже й забули позирати.
      Тоді Олег велів трубити в ріг.
      Рознісся звук навкруг по всьому лісі.
      І ворог озирнутися не встиг,
      Як кинулись зусюди з усіх ніг
      Ті, хто до часу в схованках таївся.
      І вже древлянам ходу нікуди.
      З усіх боків рать руська насідає.
      Пробитися не в змозі крізь ряди,
      Металися вони туди-сюди,
      Хоч бачили, що виходу немає.
      Роботи мали досита мечі,
      Уже втомились руки, кров лилася.
      Хотілося закінчити хутчій,
      Останнього, нарешті, прикінчить.
      Та ріг Олегів знову обізвався.
      Його почувши, зупинились ми.
      Між нас юрмились злякані древляни.
      Уже й не бу́ли воями тими́,
      Що йшли на рать. Здавалося, візьми,
      Махни мечем і їх умить не стане.
      Але Олег мудріше поступив:
      Велів древлянам зброю поскладати.
      Звичайних воїв зразу відпустив,
      Дружину, князя й воєвод лишив
      Заручниками. Слів велів послати
      У Іскоростень. Все, що вимагав:
      Древляни мають Києву коритись.
      На роздуми седмицю часу дав.
      Поки древлян чіпати більш не став,
      Хоч ми і прагли гарно поживитись.
      «Ще встигнете! - на те всміхався він,-
      Роботи ще попереду багато!
      Що візьмете від тих древлянських стін?
      Чи ж рід древлянський навкруги один?
      Не поспішайте – будете все мати».
      А скоро прибули і посланці,
      Схилились перед князем в знак покори,
      Тримали гілля дуба у руці
      І жаліслива міна на лиці
      Посвідчила про їхню здачу скору.
      А скоро і старійшини прийшли,
      Щоб клятвами перед Перуном-богом
      Їх обіцянки скріплені були.
      Ще й данину найпершу привезли,
      Поклали з сумом князеві під ноги.
      Олег сказав, що відтепер вони
      По чорній куні кожен рік від диму
      Платити мають в виді данини,
      Коли не хочуть нової війни.
      З умовами погодилися тими.
      Тож князь велів заручників пустить,
      Забрав добро і всю добуту зброю,
      Вернувся в Київ, де його зустріть
      Зібрались всі, хто лише міг ходить.
      Бо ж він древлян, нарешті заспокоїв.
      А взимку вперше з князем ми пішли
      В древлянські землі данину збирати.
      До сказаного більше узяли
      І не питали – скорені були.
      Не треба меч супроти нас здіймати!
      Древляни гамували свою злість,
      Хоча щомиті ладні були вжалить.
      Але поки на те не спромоглись.
      А ми, немов господарі велись,
      На злість оту древлянську не зважали.
      А навесні знов ріг похід сурмить.
      На заклик князя нова рать зібралась
      Іти туди, куди князь повелить,
      Якого роду- племені скорить –
      Усе одно – похід-бо русам в радість.
      Дзвенять по всьому Києву мечі,
      Давно такої сили не збиралось.
      Олег поки про намір свій мовчить.
      Полянська, руська мова скрізь звучить,
      Вже вої засиділись, зачекались.
      Нарешті князь із терема з’явивсь,
      Маленький Ігор біля ніг у нього.
      Олег на рать велику подививсь,
      Всміхнувся, мов отримав гарну вість,
      Спитав: «Ну, що, готові у дорогу?»
      «Веди нас, княже! – вої загули,-
      Куди накажеш – ми туди і підем!
      Древлян скорити лиш за рік змогли.
      Скори́м і інших – тільки повели!»
      Олег, немов задумався для виду,
      А далі мовив: «Так тому і буть!
      Йдемо скоряти сіверян! Готові?
      Там же хозари крутяться, мабуть.
      Вони так просто край не віддадуть!?»
      «Готові, княже! Пустимо їм крові!»
      Тоді ж бо іще плем’я сіверян
      Хозарам данину щорік платило.
      Десь в землях тих стояв хозарський стан,
      Загін військовий там тримав каган,
      Щоб справно данина ішла Ітилю.
      Зачувши ледве, що Олег зібравсь
      Хозар прогнати, сіверян скорити,
      Хозарський воєвода не злякавсь,
      Велів, щоб кожен сіверянський князь
      Привів дружину ворога зустріти.
      Зійшлись князі, дружини привели,
      Хоч битись проти русів не бажали.
      Ніколи з нами ратей не вели,
      Хозарам же відмовить не могли,
      Тож проти раті нашої стояли,
      Постійно озираючись тихцем.
      Якщо кортить хозарам воювати –
      Нехай воюють. Воля їх на це.
      А їм дивитись смерті у лице
      З-за чого? Данину кому давати –
      Усе одно. Чи тим, чи то другим.
      Хто переможе – той збирати буде.
      Отож, хозарам битися одним
      Прийшлося з нами. Всі на полі тім
      І полягли. А сіверянські люди
      Розбіглися по селам й городам.
      Поки на полі ратному стояли,
      Прислали старців поклонитись нам.
      Олег тоді до старців вийшов сам.
      Вони в покорі голови схиляли.
      Хоча Олег і радий був тому,
      Але зі слами говорив сердито.
      Мовляв, чого противились йому?
      «За те з вас відкуп чималий візьму…
      Проте, оскільки не дійшло до битви,
      Щорічно данину давайте нам,
      Яку хозарам до цих пір давали.
      Я ворог їм, то ж нічого і вам.
      Як сікатися будуть – відсіч дам!»
      Лиш головами ті діди кивали.
      Узявши відкуп – не дарма ж ходить,
      До Києва ми повернулись знову.
      Було від чого Києву радіть -
      Вдалося легко сіверян скорить,
      При тому не проливши майже крові.
      А ще за рік послав Олег послів
      Радимичам, на Сожі що сиділи,
      Спитатися настійно повелів
      У тих, хто в їхнім роді на чолі,
      Кому донині данину платили.
      «Хозарам», – ті послам відповіли,
      А сли князівську волю переда́ли:
      Хозарам не платити князь велить,
      По шелягу, як до цих пір були,
      Тепер на Київ віддавати мали.
      Радимичам нема чого робить:
      Хозарин де, а Київ он – під боком.
      А їм-то все одно – кому платить,
      Олег же, в разі чого,захистить…
      Чи за непослух покара наскоком,
      Як це робили руси вже не раз.
      Попалять хати, продадуть в неволю.
      Настав для них тепер непевний час,
      Край сіверянський скорений якраз,
      А він же ближчий до хозар, до поля.
      Тож думали – не думали вони
      Та мусили урешті-решт скоритись.
      Щорік нести у Київ данини,
      Дружини слати у часи війни,
      А там самим в походах поживитись.
      Зростала Русь. Всього за пару літ
      Древлян із сіверянами скорили,
      Радимичі пішли за ними вслід.
      Розширився покірний русам світ,
      Хоча вони ще більшого хотіли.
      Тепер на південь кожен позирав,
      Де землі давні втрачені лежали,
      Колись їх клятий улич відібрав.
      Тепер, можливо, врешті час настав -
      Потесмення щоб руси повертали.
      І знов скликає воїв княжий ріг,
      Похід супроти уличів готує.
      Зібралися охочі всі, хто міг.
      Хто вже нагарбав, хто іще не встиг
      Та торбу для здобутого лаштує.
      Нарешті рать відправилась в похід.
      Олег коня сідлає вороного.
      За ним дружина княжа йде услід,
      А далі рать, яку не бачив світ,
      В надії мати від походу того.
      Вже поле Перепетове пройшли,
      Здолали Рось. На південь потяглися,
      На Пересічень улицький пішли,
      Там рать у полі улицьку знайшли.
      Спинив князь військо. Пильно подивився.
      Зібрали кляті чималеньку рать,
      Нелегко буде силу ту здолати.
      Полки до бою зладжені стоять.
      Кому, нарешті, битву починать?
      Олег не став на ворога чекати.
      Знов ріг сурмить і русичів «стіна»
      Долає поле стрімким ратним кроком.
      Як хвиля насувається вона.
      Тут хмара стріл і сулиць вирина,
      Летить на руську рать із того боку.
      Упали перші вбиті на траву
      Та русів то й на хвильку не спинило.
      Жива стіна наткнулась на живу
      І вже мечі плоть ненаситно рвуть,
      І сила виступає проти сили.
      Ніхто й на крок не хоче відступить.
      Для русів помста і жага здобутків,
      А уличам - їх сім’ї захистить,
      Інакше доведеться в рабстві жить.
      А улич про таке не хоче й чути.
      Бо ж грає в ньому древня антська кров,
      Яка колись ромеїв покоряла.
      Негоже, аби рус їх поборов.
      Кидаються на «стіну» знов і знов,
      Яка їх неупинно відтісняла.
      Вже чують руси переможний клич,
      Ще натиск й будуть уличі зім’яті.
      А далі гнати полем, звісна річ…
      Аж нова рать з’явилася навстріч.
      То уличам йде тивер помагати.
      Супроти двох не встояти русі.
      Олегу то все зразу зрозуміло.
      Велів поволі відступати всім,
      Хоч ворог «стіну» зграєю обсів.
      Але зламати спробуй її силу!
      Тож руська рать до Росі відійшла,
      Ворожим трупом устеливши поле.
      Хоч уличів скорити не змогла
      Та відсіч гідну ворогу дала.
      За Рось він вже не сунеться ніколи.
      Олег же наостанок погрозив,
      Що знову прийде уличів скоряти.
      Хоч уличі не чули його слів,
      Але, хто бачив - добре розумів,
      Що вже спокійно уличам не спати.
      Тож став Олег у Києві сидіти
      І землі навколишні підбирать.
      Древлянами вже міг він володіти,
      І сіверян, радимичів скорити,
      Мав з уличами й тиверцями рать.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    345. * * *
      Кружляє листя у саду
      Червоне й жовте.
      Я під деревами іду,
      Шукаю літо по сліду,
      Але, напевно, не знайду,
      Бо осінь проти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    346. * * *
      «Хай ненавидять, аби лиш боялись!»-
      Здається, так Калігула казав.
      Щоб в його силі не засумнівались,
      Він консула звання коневі дав
      І змусив тих патриціїв пихатих,
      Що звисока дивилися на світ,
      Коневі вищу шану віддавати.
      Було тому ще зо дві тищі літ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    347. * * *
      Осінь була лагідна,
      Осінь була ягідна
      Та зима прийшла.
      А вона холодною,
      А вона голодною,
      Злючою була.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    348. * * *
      «Історія – учителька життя»,-
      Так римляни, здається, говорили.
      Якби ж то ми її як слід учили,
      То менше б відчували каяття
      За вчинки надто спішні й нерозумні,
      Яких ми робим безліч у житті.
      І від гірких, щемливих почуттів
      Буває нам так боляче і сумно.
      Один з уроків: вірити не слід
      Тому, хто шлях свій підлістю встеляє.
      Він за душею завжди камінь має,
      А його серце – віковічний лід.
      Наобіця, як вигідно йому,
      То, може і дотримається слова,
      А ні - то завжди знайдеться відмова
      Від того слова та і по всьому.
      Аби була лиш вигода йому,
      То він обдурить і не заїкнеться
      Та ще й услід одуреним сміється,
      Мовляв, наївний дурень. І тому
      Я хочу всім наївним нагадати
      Одну стару історію. Колись
      Монголи, що по Азії пройшлись,
      Зуміли, навіть Грузію зламати,
      Прорвались понад морем крізь Кавказ,
      Де у той час алани проживали.
      Алани ж сил для відсічі не мали,
      Отож звернулись у тривожний час
      До половців, які в великій силі
      Єдині панували у степах.
      І половці війни підняли стяг.
      Чи небезпеку справді зрозуміли,
      Чи то хотіли силу показать,
      Аби степи їх зайди оминали.
      Отож разом з аланами устали
      І бій монголам вирішили дать.
      Жорстока січа цілий день ішла.
      Десятки тисяч степ увесь стоптали.
      Роса кривава на траву упала
      Та сила силу не перемогла.
      Як сонце сіло, розійшлись вони
      Аби назавтра новий бій почати.
      Хто переможе в тім бою, сказати
      Ніхто не міг. Обидві сторони
      Були готові битись до останку.
      Але монгол підступністю узяв.
      Вночі він перемовини почав
      Із половцями аби до світанку
      Спровадити їх у степи назад.
      Сказав вождям посол від Субедея:
      « Адже ми з вами крові однієї
      І половець монголу, наче брат.
      А ці алани нам і вам чужі.
      Отож чого нам з вами воювати?
      Як хочете, ми можем злата дати,
      Як вашій забажається душі?!
      Беріть дарунки та й собі ідіть.
      А ми тут вже самі розберемося».
      Так половців умовити вдалося.
      І вже в їх табір за якуюсь мить
      ( Немов сигналу лише і чекали)
      Монголи подарунки привезли.
      І половці усе оте взяли
      Й до ранку їх у таборі не стало.
      Алани встали знову в бій іти.
      Відкрило сонце очі їм на зраду.
      Вони б, можливо, й відступити раді
      Та від монголів степом не втекти.
      Отож вступили у кривавий бій,
      Бо знали, що рятунку їм не буде.
      Зійшлись монгол з аланом груди в груди
      У тій долині смертній степовій.
      І полягли алани геть усі,
      Хоча й монголів у бою поклали,
      Кривавим трупом степ навкруг услали
      І пил туманом довго ще висів
      Над бойовищем тим. Але монголи,
      Ще кров не стерши на своїх шабля́х
      На половецький повертають шлях.
      І, доки військо половців поволі,
      Обтяжене нахапаним добром,
      По стійбищах і ордах розбредалось,
      Монголи слідом в їх степи ввірвались…
      Що учинили, мабуть, і пером
      Того всього не можна описати.
      Вбивали всіх, хто в очі потрапляв.
      Тож зиску жоден половець не мав
      Зі зради. А монголи змогли взяти
      Удвічі більше, аніж віддали.
      Узявши все, що варто було брати,
      Порахувавши здобичі і втрати,
      Монголи далі вглиб степів пішли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    349. Повість про великі потрясіння на Русі в 875 році за часів князя Аскольда
      Біда, як кажуть, ходить не одна.
      З весни дощу ні краплі не упало,
      Все на полях посохло і пропало.
      А тут іще зі степу сарана
      З’явилась на Русі в великій силі,
      Доїла те, що трохи ще росло.
      Тож людям їсти нічого було,
      Траву, кору́, коріння всяке їли,
      Пташок ловили, вороння уже
      Кружляти понад Києвом боялось,
      Десь облетіти в стороні старалось
      Аби не опинитись під ножем.
      Хоч руси жертви Хорсові несли,
      Поляни своїх богів ублажали,
      Вони допомагати не бажали,
      На щось, напевно, дуже злі були.
      Кагана винуватили жерці,
      Що він узяв,батьківську віру зрадив,
      Громадили і правду, і неправду.
      Ім’я у всіх було на язиці.
      Аскольд же мовчки те усе терпів,
      Молив до Бога до свого нового
      Аби прийшов із поміччю до нього.
      Так йому новий «пастир» говорив,
      Який до нього від болгар прибув
      Аби зміцнити у кагана віру.
      Усе хистким здавалося допіру,
      А особливо, як прокльони чув
      Де вголос, де хто пошепки, бува,
      Де хто так гляне, що мороз по шкірі.
      І як тут укріплятися у вірі?
      Тут не поможуть ніякі слова.
      А пастир все гугнить йому: «Чекай!
      Бог все поправить, але май терпіння.
      Серед гонимих ти, кагане, нині.
      Гонителем ще станеш – так і знай!
      Тих, хто на Бога посила хулу,
      Він покарає, вірних же підніме.
      Не переймайсь прокльонами отими,
      Не дай у душу поселитись злу».
      І він терпів, дививсь на те, як люд
      Від голоду аж вітром хилитає.
      Він вже і так комори відкриває.
      Чим помогти іще їм можна тут?
      Не може ж він до цурки все роздать,
      Йому іще дружину годувати,
      Бо, не дай Бог, ще ворога стрічати,
      Хто ж край голодний буде захищать?
      Послав купців з возами до хозар
      Аби харчів побільше закупили,
      Каганового злата не жаліли
      Й везли на Русь скоріше весь товар.
      Чекав в надії він той караван…
      Та лиш гінця побитого діждався.
      Як той відхекав трохи, відлежався,
      До нього зразу підступив каган:
      - А де ж купці? Де куплені харчі?
      - Біда, кагане! Печеніги стріли,
      Коли з Ітиля ми у Дон спішили…
      Отож купці вертаються ні з чим…
      Ті печеніги й так розбійний люд,
      Які купцям проходу не давали,
      А тут на степ теж сарана напала.
      Де пасти скот? То ж ходу й не дають
      Вони нікому. Що його робить?
      Одна надія на товар той бу́ла,
      Щоб Русь на час з полегшенням зітхнула…
      Каган Аскольд задумався на мить.
      Щось знов в душі прокинулось його,
      Велів негайно воєводу звати
      І всі дружини в Києві збирати,
      Нікому не говорячи – чого.
      Коли зібралась, врешті, руська рать,
      Пішов він степом, аби не блукати -
      Купецьким шляхом ту орду шукати,
      Щоб за розбій належно покарать.
      Вів русів гнів та досвід брав своє.
      Сторожа пильно степом пантрувала,
      Усі сліди знаходила й «читала»,
      Аскольду сповіщала: хто де є.
      Нарешті руси втрапили сліди
      Ордою в них поцупленого краму.
      Тоді вже подались слідами прямо
      Шукати тої самої орди.
      Ніяк не думав печенізький хан,
      Що у степу когось боятись має.
      Тут лише вітер носиться, гуляє.
      Отож розбив у балці собі стан
      Та й став добро купецьке розбирать.
      Гадав - там срібла-золота багато.
      А там харчі. Що ж – будемо гуляти!
      Пасти худобу й все то споживать!
      Розклалася у балці тій орда.
      Худобу свою степом розпустила
      Та на харчі скоріше напосіла,
      Не знаючи, що слідом йде біда.
      Отам у балці їх каган й застав.
      Тихенько руси балку оточили
      І з криками зненацька налетіли.
      Мов кари меч на голови їм впав.
      Схопилися лише на ноги та
      Устигли свої шаблі похапати.
      А коні де? На кому їм скакати?
      Табун уже за пагорб поверта.
      А без коня що може печеніг?
      Він без коня – не воїн. Отож русам
      Або в полон скоріше здатись мусять,
      Або лягти скривавлені до ніг.
      Все ж у них гордість гору узяла,
      Вже як могли, так опір і чинили,
      Помилування, навіть, не просили.
      І вся орда у балці тій лягла.
      Забрали руси все добро своє
      І печенізьке разом прихопили.
      Всі табуни й отари в купу збили –
      А їх в орди-таки чимало є.
      І з тим добром верталися усі.
      Вперед послали посланців із вістю,
      Що скоро буде всім чого поїсти
      І вже відступить голод від Русі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    350. * * *
      П’яний вечір тихо сльози лив,
      Хмарами насуплюючи небо.
      Сонця вогник ледве-ледве тлів,
      Вже у ньому не було потреби
      Вечору, що місяця чекав,
      З ним хотів біду свою розпити.
      А поки дощами сліз стікав,
      Як і я, жалкуючи за літом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    351. * * *
      Пустелі ні кінця, ні краю
      І стомлені солдати йдуть.
      А вітер слідом замітає,
      Не залишаючи сліду.
      «Води!»- шепочуть спраглі люди,-
      «Ковток води один і все!..»
      В надії, що здійсниться чудо,
      Від смерті наглої спасе.
      Цар Олександр разом з ними,
      Солдатами своїми йде.
      Пісок пливе перед очима,
      Немає захисту ніде.
      Та він не жа́ліється долі
      І ділить труднощі, як всі.
      Хоч міг би, досить його волі,
      Десь спочивать в оазисі.
      А якось раз йому піднесли
      Води в шоломі геть на дні.
      Душа, здавалося, воскресла,
      Немовби у казковім сні.
      Він взяв шолома того в руки,
      Але поглянув навкруги
      І у очах солдатських муки
      Побачив стільки, що снаги
      Йому не стачило напитись.
      Він буде пити, а вони
      Так будуть заздрісно дивитись,
      Соратники його війни?!
      І він зборов своє бажання,
      Переборов жагу свою
      І вилив воду ту останню,
      Щоб виграти у тім «бою».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    352. Похід князя Аскольда на Царград в 874-875 роках
      По синові минуло кілька літ.
      Аскольд вже заспокоївся, змирився
      І поглядом властителя дивився
      На землі русів й навколишній світ.
      В очах з’явився попередній блиск,
      Але якась тривожність проглядалась.
      Там, під Царградом просто все здавалось:
      Прийняв він віру аби мати зиск.
      Ромеїв думав просто одурить
      Та якось все не так воно складалось.
      І люди досить холодно тримались,
      Жерці взялися хорсові грозить,
      Про кари за ту зраду говорити.
      Якийсь з богів і сина он забрав.
      Чи, справді, Хорс за зраду покарав,
      Чи бог новий дістав його аж звідти
      За те, що його здумав одурить?
      Та і ромеї не дають спокою.
      Він не чекав настирності такої,
      Але не знав, що саме з цим робить.
      Он «пастиря» прислали в стольний град,
      Як чорний ворон навкруги кружляє,
      Людей до віри нової схиляє.
      І не відправиш же його назад.
      Відносини і так між них хисткі,
      Хоч договір, неначе й підписали,
      Й купці в Царгород учащати стали.
      Але ж ромеї хитрі ще й які.
      Як важко їм – то згодяться на все,
      Коли ж зміцніють – гнуть уже своєї.
      Насілися із вірою тією,
      А що вона з собою принесе?
      Ще ж добре, що не в Хорсуні вони,
      Бо вже б той «пастир» в требищі і згинув.
      А він – каган у тому був би винен
      І не минути нової війни.
      Хоч, може й справді, підніматись слід
      Та йти новим походом на Царгород,
      Бо той вже зовсім знахабніє скоро,
      А, значить, не минути нових бід.
      В таких думках і мучився Аскольд,
      Не знаючи, як правильно вчинити.
      Уже спекотне наступило літо,
      Уже і свято Хорсове от-от.
      І тут слуга до терема прибіг:
      - Біда, кагане, десь ромей подівся!
      Аскольд миттєво з лавки підхопився,
      Із терема метнувся за поріг.
      - Вели шукать! – Оббігали кругом!
      Тут служки Хорса з вечора крутились,
      А нині зранку хутко десь поділись.
      Вони, можливо, викрали його?!
      Бо ж завтра свято Хорсове!.. – Біда!
      Ромеї не простять того ніколи,-
      Сказав Аскольд. – Чи перехопим в полі?
      Вели-но воям мчати по слідах!
      Та у сам Хорсунь вже хай не ідуть.
      Там над жерцями я не маю влади…
      Нічим Аскольд убивству не зарадив,
      Хоч знав: ромеї відповідь дадуть.
      І, справді, скоро вісті донеслись,
      Що росів всіх в Царгороді схопили
      І за наказом кесаря убили.
      Русі звідтіль грозити узялись.
      Народ криваву помсту зажадав
      За ті убивства. А жерці учили
      (Мов не вони тому були причина),
      Що Хорс на той похід знамення дав.
      Хоч на морський похід вже був не час,
      А піше військо довго б добиралось,
      Каган велів і на човнах зібрались
      Іти, щоб місця досягти якраз
      До того часу, доки на морях
      Спокійно і штормами не лякає.
      Для того часу небагато мають,
      Та, може, встигнуть. На ромеїв страх
      Знов наженуть та й здобичі візьмуть.
      Знайомим шляхом по Дніпру спустились.
      На Хортичім, звичайно, зупинились,
      Бо ж требище як Хорсове минуть?
      Їх море непривітливо стрічало,
      Уже гуляли навкруги вітри
      І хвилі підіймали догори
      Та роси лиш на весла налягали,
      Тримаючись поближче берегів
      Аби у морі їм не заблукати
      Та жертвами штормів страшних не стати,
      Бо знають всі, який в Стрибога гнів.
      Болгарію над берегом пройшли,
      Місця стоянок досі пам’ятали,
      З очей ховались, знову випливали
      І так аж до Царгорода дійшли.
      Вже видні мури здалека були.
      Іще пів дня аби зненацька скочить.
      Не стануть вже очікувати ночі.
      На весла роси знову налягли
      Аби стрімкий човнів посилить лет…
      А тут зненацька небо почорніло,
      Стрибожі внуки звідкись налетіли
      І не пускають русів уперед.
      Високі хвилі в морі піднялись,
      Човни взялись водою заливати.
      Вітри – вітрила на човнах зривати
      І гнати все в невідоме кудись.
      Тут ще дощем із неба полило.
      Човни кидало, наче шкаралупи.
      Куди уже там їм триматись купи?
      Тут на воді би втриматись було.
      Аскольд стояв, тримався за щоглу
      І відчай краяв серце йому: звідки
      Взялась ця кара? Боги тому свідки,
      Він же хотів лише помститись злу!.
      Ні, це не Хорс, це новий бог карав,
      Не допустив неправедного гніву.
      Коли додому вернеться щасливо,
      Не буде з Хорсом мати більше справ.
      Бо новий Бог сильніший, бачить сам,
      Тому Ромейське царство й багатіє.
      «Лиш хай врятує Бог з халепи тії
      І я належну шану Йому дам!»
      На ранок човен берега пристав,
      Аскольд навколо розіслав сторожу,
      Бо ж треба знати, чи спочити можуть,
      Чи то хутенько знов пускатись вплав.
      Як виявилось згодом – човен їх
      До берега болгарського прибило.
      Тоді уже спокійно відпочили,
      Бо вже ні рук не чули, ані ніг.
      Спочили, знов сторожа розійшлась
      По березі врятованих шукати.
      Не міг же Понт усіх собі забрати,
      Хоча б мала частина – та спаслась.
      Місцеві згодом також надійшли,
      Харч принесли і помочі надали.
      Тепер по всьому берегу шукали
      Та помагали, як кого знайшли.
      За кілька день з десяток лиш човнів
      Вдалося уцілілих відшукати.
      Ще кілька днів прийшлося зачекати,
      Палити понад берегом вогні.
      Але даремно. Більше не було.
      Із тисяч тих, хто у похід зібрався
      Лише десятий кожен врятувався.
      А інших море, мабуть, узяло.
      Він вірити, звичайно, не волів,
      Що хтось ромеям був до рук потрапив.
      Ромеї вміють вигадати страти,
      Аж заздритимеш тим, хто не вцілів.
      Зібравши всіх, хто залишивсь живий,
      Аскольд на північ до Дніпра подався.
      Та, як не бився, як не намагався,
      Вертав назад скажений вітровій.
      Мабуть, не доля, вирішив каган
      Й в Болгарії на зиму залишився.
      Там вірою у Бога укріпився,
      Злічився трохи від душевних ран.
      А навесні, нарешті, відплили…
      Хоч на Русі вже про поразку знали,
      Повернення з надією чекали –
      А раптом вісті – вигадки були?!
      Але дарма. Побачили човни,
      Що ледь Дніпром угору піднімались
      І зрозуміли – саме те і сталось,
      Чого найбільш боялися вони.
      Піднявся плач на березі і крик,
      Жінки і діти враз заголосили,
      Вернути їм мужів, батьків просили.
      Аскольд відводив лише очі вбік.
      Та свого Бога нового прохав
      Аби терпіння дав все пережити.
      Хотів відгородитися від світу,
      Щоб ця година ми́нула лиха.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    353. * * *
      На опале листя
      Дощик накрапа.
      Всі дерева чисті,
      Бо він їх скупав.
      Тягнуться гіллями
      До небес сумних.
      Хочуть з журавлями
      Полетіть вони.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    354. * * *
      Шаблі наголо
      І вперед у бій.
      Скільки їх лягло
      По долині тій.
      А вже навесні,
      Де бої ті йшли,
      Степ зачервонів –
      Маки розцвіли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    355. Легенда про Діра - сина Аскольда, онука славного Діра.
      В лето 6372(872). Убиєн бисть от Болгар Осколдов син.
      Никонівський літопис

      Коли у них помирає хтось із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого будинку, кладуть його туди, і разом з ним кладуть у ту ж могилу його одяг і золоті браслети, які він носив. Потім опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті, в могилу кладуть живу улюблену дружину покійника. Після цього отвір могили закладають, і жінка вмирає в ув'язненні.
      Ібн-Русте. Дорогі цінності.


      - Орда іде! – злетів над містом крик,-
      Болгар без ліку сунеться із поля!
      З тривогою гляділи всі в той бік,
      Тут же болгар не бачили відколи.
      Давно орда вже оминала край,
      Бо ж русів зачіпати всі боялись.
      Від них такої відсічі чекай,
      Що добре, як самі би врятувались.
      Вони ходили в землі до слов’ян
      Та печенігів часом зачіпали.
      Тож дуже був здивований каган,
      Коли до нього сто́рожі примчали.
      - Звідкіль взяли, що то болгари є?
      - Та ж ми, кагане, у степу з малого,
      Щоб відрізнити плем’я де чиє.
      Болгари то. – Багато війська того?
      - Чимало їх кучкується в полях.
      Звести докупи – то багато буде.
      Сюди на північ прокладають шлях.
      Уже снує сторожа їхня всюди.
      З одними ледь не стрілися уже,
      Коли сюди, до тебе поспішали.
      Вдалося прошмигнути нам вужем,
      А то б вже десь побитими лежали.
      Каган задумавсь: - Скоро їх чекать?
      - Гадаю – скоро, коли їх сторожа
      За Трубежем вже дозволя блукать.
      Седмицю-півтори і прийдуть, може.
      - Ну, за седмицю ми зберемо рать.
      Пошлем у Хорсунь, Київ по підмогу.
      Тож буде з чим орду ту зустрічать.
      Вели гінцям ладнатися в дорогу! -
      То вже слузі,- Нехай летять мерщій.
      Збираєм сили, щоб орду стрічати
      Ти досі тут? Біжи бігом, не стій!
      Не можна нам й хвилини утрачати.

      Аскольд в своєму теремі сидів
      У роздумах – як далі йому жити.
      Відтоді, як на шию хрест надів
      І перестав на требище ходити,
      Якась, неначе, виросла межа,
      Що його від народу відділила.
      А він Русі лише добра бажав,
      Вкладаючи у те свої всі сили.
      То все жерці! Вони мутять народ!
      Вони зневіру у кагана сіють.
      Аякже, без каганових щедрот
      Мошна у слуг у Хорсових пустіє.
      Із Хорсуня аж в Київ дістають,
      Аби йому побільше насолити.
      Та по-старому, звісно, вже не буть,
      Бо ж нова віра набирає сили…
      І тут у сінях рипнуло, когось
      Принесло йому думи обірвати.
      Озвався грубим голосом: - Чого?
      Не можна було трохи зачекати?!
      - Ніяк не можна. Там гонець примчав
      Зі Славії. Говорить – терміново.
      - Ну, що ж, зови.- Аскольд із лави встав,-
      Послухаєм гінця отого слово.
      Ввійшов гонець, каганові вклонивсь:
      - Біда, кагане. Поміч твоя треба!
      Болгарський хан з ордою нагодивсь.
      Не можем сподіватись лиш на себе.
      Каган у Хорсунь і сюди послав,
      Щоб воєдино сили всі зібрати…
      «Ну, що ж, від дум пора уже й до справ.
      Коли зібравсь, не буде хан чекати!»
      - Добро! Іди! Я поміч надішлю.
      Отак кагану й можеш передати.
      Сам не піду та синові велю.
      Пора йому вже самостійним стати.-
      Це вже про себе ледь прошепотів.
      Велів негайно відшукати сина.
      Той швидко до світлиці улетів,
      Вже знаючи, напевно, що повинен.
      Тож посмішка широка на вустах
      Його бажання миттю видавала.
      Дір перед батьком своїм сивим став,
      Високий, гарний. - Чого, тату, звали?
      - Болгари, кажуть за Трубіж ідуть,
      Тож родії про допомогу просять.
      Із Хорсуня дружини приведуть,
      Багато там заядлих у Пороссі.
      Ти ж візьмеш гридів і також рушай.
      Не слід в дорозі часу витрачати.
      Устигнути до раті треба край,
      В однім строю із родіями стати.
      Ти вже зі мною на Царград ходив,
      Тож бачив, як воно на полі бою.
      Уважно на обставини гляди
      Та і не ризикуй дарма собою,
      Бо ти ж у мене лиш єдиний син.
      Тобі від мене владу переймати.
      Візьми Руара, допоможе він,
      Завжди щось мудре може підказати.
      Давай, вже гриді ладяться в похід.
      Іди на Заруб, там перейдеш бродом.
      А далі шлях торований на схід
      І Славія – мета твого походу.
      Каган востаннє сина обійняв.
      Уже дорослий, виріс вище батька.
      Хоч батькового досвіду не мав
      Але каганом добрим може стати…
      Дір гридів вів понад Дніпром униз,
      Хоч був постійно у думках далеко.
      Дніпровський проминули перевіз
      І Вітечівський брід позаду. Легко
      Йшли вої, сили вдосталь в молодих,
      Що їм якісь далекі переходи.
      Та Дір постійно думав не про них,
      Він військо вів і був від того гордий.
      Хотілось всім на світі довести́,
      Що на великі справи він спроможний.
      Що може воєводський меч нести
      Із честю. На те зважиться не кожний.
      Раніше все під батьком він ходив.
      Отой Царград – то батькова заслуга.
      Він слави тої також би хотів,
      Тож вирішив, що батька не послуха.
      До Славії не піде, поведе
      Загін свій аж під Родень, далі бродом
      У степ, а там, як стан орди знайде,
      Накинеться, завдасть такої шкоди,
      Що ті не будуть знати і куди
      Їм утікати…У рожевих мріях
      Минув він Заруб. – Нам же слід туди,-
      Руар до нього. – Знаю я, що дію!-
      Відрізав Дір, - Не заважай мені.
      Руар в тривозі мусив відступитись.
      А гриді молоді та голосні
      Ішли вперед в надії – скоро битись.
      У них гаряча нуртувала кров.
      Були б бояри батькові. Ті, звісно,
      Уперлись би… Тож мовчки вслід пішов,
      Але у грудях серцю стало тісно…
      Здолавши брід, у поле перейшли,
      Сторожу на всі боки розіслали
      Аби якісь сліди орди знайшли.
      Тоді б вночі зненацька і напали.
      Та що за досвід був у молодих?
      Болгар з малого у степу зростає.
      Він знає, як сховать слідів своїх.
      Чужі сліди він миттю відшукає.
      Поки сторожа плуталась в траві,
      Болгарські вої полем пантрували.
      Їх на дружину хутко слід навів,
      Вони вже й кількість й силу усю знали.
      Побачивши, що більш нема ніде
      Других загонів руських – пораділи.
      У пастку воєвода тих веде.
      Тихцем зібрали сили, оточили
      І вигулькнули раптом із ярів,
      Коли на них і зовсім не чекали.
      Руар з усіх найпершим зрозумів
      В яку халепу всі вони попали.
      Не встиг ще Дір відкрити, навіть рот,
      Як той велів усім «стіною» стати.
      Лиш кілька митей ми́нуло і от
      Рать вже готова ворога стрічати.
      Щити червлені із усіх боків
      «Стіну» оту від ворога закрили,
      Град сулиць лави вершників зустрів
      Й вони своїм під ноги полетіли.
      Списи зустріли гостряками тих,
      Хто через трупи все-таки проскочив.
      Вони хотіли русів збити з ніг.
      Та мало хто чого на світі хоче.
      Коли «стіною» стала руська рать,
      Її уже не просто подолати.
      Тут сили і уміння треба мать
      Та й досвіду військового багато.
      Кружля орда, кидається щораз,
      Лишає трупи й знову відступає.
      Дір вже прийшов у себе на той час,
      Атаки серед перших відбиває.
      Карта себе, що дурно так вчинив,
      Що батька не послухав і Руара.
      В кривавий меч весь свій вкладає гнів
      Та сам на себе накликає кари.
      Й накликав. Гостра здалеку стріла
      Крізь поле бою раптом прилетіла.
      Комусь, можливо, смерть вона несла
      Та бог змінив їй лет і просто вцілив
      У око Діра. – Княжича рятуй!-
      Почув останнє і завмер навіки.
      Узяв Руар на себе битву ту,
      Не дивлячись, що ворога без ліку…

      - Біда, кагане! Битва в полі йде!
      Болгари росів київських напали!
      Каган на ноги підхопився; - Де?
      - Біля Супою! – Як туди попали?
      - Не знаю, але точно то вони.
      - Скликай дружину хутко! Вирушаєм!..
      Здалеку чути – в полі сталь дзвенить
      І тупіт, крики. Вороння літає.
      Орда навколо росичів кружля,
      В запалі бою геть про все забула.
      Дрижить від її тупоту земля,
      Здається, перемогу вже відчула.
      Зненацька смерть обрушилась на тих,
      Хто вже готовий був і святкувати.
      Коней і піших геть збивали з ніг,
      Мечі взялися голови стинати.
      Поки останніх гострий меч карав,
      Передні все ще росів обступали.
      І хан орду весь час у наступ гнав,
      От-от, здавалось, роси впасти мали.
      Коли ж, нарешті, до болгар дійшло,
      Що щось непевне чиниться навколо,
      То для орди запізно вже було:
      Оточені, всі збилися у коло.
      Затиснуті, немов між двох вогнів,
      Металися і виходу шукали.
      Хто зміг у степ прорватися – вцілів,
      А інші або мертвими упали,
      Або пішли до русів у полон.
      Сам хан болгарський ледве врятувався.
      Але й без нього здобичі було.
      Та мало хто із русів посміхався.
      Бо ж тіло Діра мертвого лежить
      Між гридями, які навкруг стояли.
      Як в очі їм Аскольдові глядіть,
      Бо ж синові життя не врятували?

      Страшна у Київ прилетіла вість,
      Яка у серце вразила кагана:
      І жаль, і відчай, ненависть і злість.
      Кривавила в душі болюча рана.
      Якби то знав – то сам би в степ пішов,
      Повів дружину. Сам у всьому винен.
      У скронях глухо стугоніла кров.
      Усе б віддав аби вернути сина.
      Не чув, як містом чу́тки поповзли,
      Що то покара від богів за зраду.
      Жерці той наклеп Хорсові звели
      І на кагана сіяли неправду.
      Та ще й вину: то винен він, мовляв,
      Що скільки гридів молодих пропало.
      Це Хорс і русів за оте карав,
      Що проти зради божої не стали.
      Аскольд нічого того і не чув.
      Коли б почув – то йо́му не до того.
      Він біля сина десь далеко був,
      Про щось молив тепер до Бога сво́го…

      Як тіло сина в Київ прибуло,
      Стояв, дивився мовчки через силу.
      Лиш нові зморшки пролягли чолом
      І сивина всю голову покрила.
      Велів могилу синові робить
      Там, де всіх знатних русів поховали.
      Взялися ледве та тут жрець біжить,
      Велить аби нічого не копали.
      Оскільки винен в смерті гридів він,
      Хорс проти того аби тут ховати.
      Нехай каган шука – де його син
      Окремо від усіх буде лежати.
      Аскольд озлився та змирив свій гнів,
      Бо ж донесли йому про настрій люду.
      А люд не за кагана говорив,
      Супроти нього говорили всюди.
      Тож сам боярам місце указав,
      Де мали б його сина поховати.
      Щоб він з Гори можливість завжди мав
      Могилу ту здалека споглядати.
      Хоч був каган уже християнин
      Та сина ще по-роськи поховали,
      Бо ж нову віру не прийняв ще він.
      Глибоку яму спершу прокопали,
      Обклали стіни деревом аби
      То було схоже на останню хату.
      Робити те примусили рабів
      Яких в бою в степу вдалося взяти.
      Коли ж усе закінчили, знесли
      У ту могилу тіло, положили.
      Туди ж усякі речі почали
      Складати, щоб йому і там служили.
      Поклали одяг, у якім ходив.
      І золоті браслети біля нього.
      Поклали безліч поряд з ним харчів,
      І посуд із напоями в дорогу.
      Монет іще карбованих туди
      Поклали, щоб йому не бідувати.
      Коня, що під малим іще ходив
      Привели з стайні, стали опускати.
      Він злякано очима лиш водив,
      Хропів сердито, доки й опустили.
      Там жрець меча у груди засадив
      І кров’ю той скропив оту могилу.
      Нарешті і рабиню привели.
      Дір досі не жонатий був за віком,
      А без жони сховати як могли?
      По-руськи – жінка йде за чоловіком.
      Споїли зіллям сонним і її
      Спустили теж до Діра у могилу.
      Тоді взялись за заступи свої,
      Могилу щільно деревом укрили
      Й насипали над нею ще й курган.
      Коли ж вже Хорс іти зібрався спати,
      Велів напоїв принести каган
      Та їжі – тризну синові справляти.
      Сам же над тим курганом простоя́в,
      Не чув, не бачив навкруги нічого.
      Слова гіркі постійно повторяв
      Та все чогось просив у свого Бога.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    356. * * *
      А тополі зостались голі
      Під осіннім дощем рясним.
      Колихають гіллям поволі
      Від холодного вітру з поля,
      Засинаючи до весни.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    357. * * *
      Так, гуси Рим і справді врятували,
      Коли вночі на сполох підняли.
      Але ж від Риму галлів не прогнали
      І ті круг Капітолія стояли,
      І, як раніше, грізними були.
      Тож гордий Рим погодився на відкуп.
      І знов зійшлися люті вороги.
      Одні, які прийшли не знати звідки,
      Навкруг стояли – мовчазнії свідки,
      А другі гордість несли на ваги.
      Коли ж ваги уже ледь-ледь хитнулись,
      Бренн – галльський вождь, що до цих пір мовчав,
      Дививсь, як горді латиняни гнулись
      (Вони, напевно, навіть і незчулись),
      Поклав ще на ваги й свого меча.
      Тут римляни за зброю похапались,
      Здавалось, зараз вибухне гроза.
      «Хіба ми так з тобою домовлялись?!»
      Та очі Бренна хитро посміхались,
      Він: «Горе переможеним!»- сказав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    358. Похід Аскольда на Візантію в 860 році
      ЛЂто 6374. Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂкы
      Повість минулих літ


      Сьогодні, браття, я вам розповім,
      Як Цареград – могутній і величний,
      Який стояти міг,здавалось, вічно,
      Схилився низько. І то перед ким?
      Перед Аскольдом, що ромей його
      Лиш варваром звик доти називати.
      Та варвар зміг урок Царграду дати
      І досягти положення того,
      Що горде місто мусило тоді
      Із варваром незнаним домовлятись
      І золотом та сріблом відкуплятись
      Аби не опинитися в біді.
      Все почалось ще за багато літ
      До того, як каган в похід зібрався.
      Уже зі світом руський рід спізнався,
      Уже в Ітиль ходили і на Схід –
      В Табаристан, Хваліси і Багдад,
      Звідтіль купців в своїх краях приймали,
      Щороку там з товарами бували,
      Вже добре знали шлях і у Царград.
      Хозарам то не до душі було,
      Що надто вільно ми Ітилем ходим.
      Мовляв, торгівлі ми хозарській шкодим.
      Аби усе по-їхньому ішло,
      Вони Саркел над Доном возвели,
      Ми його Біла Вежа називаєм.
      Те місто шлях на схід перекриває.
      А їм у тім ромеї помогли.
      Тож ще відтоді руси мали гнів
      На Царгород. А тут якраз дізнались,
      Що над купцями нашими знущались
      Ромейські власті. У один із днів
      Прийшли купці жалітись до кагана,
      Що відібрали весь товар у них,
      За мури міста вигнали самих.
      Тож Київ хай на їхній захист стане.
      А скоро і рибалки прибули,
      Які в Білобережжі тим займались.
      І знову до ромеїв позивались,
      Бо ж ними геть розорені були.
      Стерпіти вже того каган не міг.
      Та й вої-руси, видно засиділись.
      Їм у походи, битися хотілось,
      А тут сидять, плюють через поріг.
      Ні здобичі, ні слави. Вже мечі
      Іржею їхні братися почали.
      Батьки їх завжди в битвах помирали,
      А їм, мабуть, прийдеться на печі.
      Та й у кагана намір дальній був,
      Як Русь перед сусідами підняти,
      Аби про неї в світі було знати,
      Щоб голос її Царгород почув.
      Отож, зібравши в купу всіх причин,
      Велів Аскольд човни в похід ладнати.
      Не в Києві – вивідників багато –
      А в Витачеві ще й таємно він
      Велів дуби ладнати у човни
      Так, щоб на весну все було готове.
      Та і вітрила готували нові,
      Щоб витримали дальній шлях вони.
      Лиш воєводи знали про похід,
      Аби чутки Царград не сполошили.
      В Болгарію таємно сли спішили,
      Бо з нею теж домовитися слід,
      Щоб навесні та пропустила рать,
      Що має міста берегом дістатись.
      Ті від ромеїв звикли відбиватись,
      Тож згодилися русам помагать.
      Отак на весну й зладилося все.
      Човни готові, воїв лиш чекали.
      Шляхи-дороги воєводи знали.
      Тепер Царград ніщо вже не спасе.
      Удало дуже вибраний був час.
      Від наших, що по світові мотались,
      Каганові новини всі стікались.
      Тож знав Аскольд, що Царгород якраз
      Війська проти арабів посила.
      Сам імператор Михаїл зібрався
      У той похід. А флот увесь подався
      Проти піратів. Сила чимала
      Полишила Царгород навесні.
      На стінах зовсім мало і зосталось.
      Тож нам тихцем добратися лишалось,
      Узяти місто і кінець війні.
      Зима тоді холодна не була,
      Дніпро іще в березозолі скреснув.
      Отож не треба ждати пізню весну,
      В березозолі рать вся і пішла.
      Човни вітрила дружно підняли
      І вниз Дніпром хутенько подалися.
      А піші раті над Дніпром зійшлися
      Та і униз вздовж берега пішли.
      Біля порогів стрілися флот і рать.
      Там вже човни при березі чекали.
      Їх берегом перетягати стали
      Аби човнами не ризикувать.
      На острові на Хортичім вожді
      Принесли треби Хорсові під дубом
      Аби поміг ромеєві на згубу
      І вже униз відправились тоді.
      В Білобережжі стали знов човни.
      На берег хутко витягли їх вої,
      Оглянули – чи ладні вже до бою,
      Чи часом не пошкодились вони.
      Бо ж морем йти, дорога нелегка.
      Заскочить буря, може й потопити.
      Тож все надійно треба укріпити,
      Поки ще піші надійдуть війська.
      Отак і йшли. Попереду човни
      Долали шлях й при березі чекали.
      Човни надійно берегом ховали,
      Щоб в очі не кидалися вони.
      Як діставалась врешті піша рать,
      Знімались знову і вперед рушали.
      Без поспіху, як кажуть, поспішали,
      До часу щоб Царгород не злякать.
      Болгари помагали нам у тім,
      Бо зуб великий на ромеїв мали,
      Таємними шляхами проводжали.
      Хотілось з нами теж податись їм.
      Коли дійшли ромейської межі,
      То піша рать спинилася чекати.
      А на човнах велів каган підняти
      Вітрила і вночі, щоб сторожі
      Не вдарили на сполох, підійти
      Під самі стіни гордого Царграда.
      Стояло літо. Вітер хмари ладив,
      Потроху з неба почало текти.
      Так, що стояла зовсім глупа ніч,
      Хоч око стрель, як в нас про неї кажуть.
      Спокійно спочивала сила вража.
      Зовсім ніде не чулась людська річ.
      Царгород щось своє відсвяткував,
      Сторожа теж до келихів приклалась,
      Тож під дощем їй дуже міцно спалось,
      Ніхто й ланцюг у Суд не піднімав,
      Аби чужі в затоку не зайшли.
      Як нам таким було не скористатись
      Під мури самі, як не підібратись?
      Над Судом мури нижчими були,
      Тож легше було нам на них збиратись.
      Велів каган й на мур подерлись ми,
      Хоч мокро, слизько – падали, зривались,
      Та дерлись з усіх сил, не відступались.
      Лиш спалах блискавиці із пітьми
      Нам іноді підсвічував той шлях,
      Який іще потрібно подолати.
      В тих спалахах нас добре було знати.
      Комусь, мабуть не спалось по ночах,
      Побачив нас і в місті крик підняв.
      Півсонна хутко кинулась сторожа
      І стріли враз посипались ворожі,
      І дощ камінний падати почав.
      Лилась потоком дощова вода,
      Лилася кров. У блискавок мигтінні
      Тіла із мурів падали й каміння,
      Щоб зникнути у морі без сліда.
      На мури нам забратись не вдалось,
      Занадто швидко кинулась сторожа.
      Якби пізніше, хоча б трохи, може
      Стрічати ранок в місті б довелось.
      Хоч мало нас та страх десятерить.
      У темряві хто зміг би розібрати
      Чи мало нас дісталось, чи багато.
      Але, на жаль, утрачена вже мить.
      На ранок ми від мурів відійшли.
      Частина пішців мусила чекати
      Та заодно у бухті споглядати,
      Ромеї щоб ланцюг не натягли.
      А інші за протоку подались
      Багаті замки й села грабувати.
      Чого дарма під стінами стирчати.
      Вогонь і дим до неба піднялись.
      Лунали зойки жалібні кругом
      Та ми на те,звичайно, не зважали.
      Хай би у місті бачили й дрижали.
      Вони теж дочекаються того.
      Велів каган нікого не жаліть,
      Палити все, що на шляху стрічаєм.
      Хай Царгород весь дивиться і знає
      Та не спроможний буде щось зробить.
      А там суціль жила царградська знать,
      Було де нашим здобич добувати.
      Забиті сріблом-золотом палати,
      Встигай лише до торби все складать.
      А ще церкви кругом, монастирі
      Також набиті золотом і сріблом.
      Лише попів побити всіх потрібно
      І все, що хочеш звідтіля бери.
      Палав весь схід і зляканий Царград
      Із мурів з жахом на все те дивився.
      Мабуть, своєму богові молився,
      Щоб покарав «отих північних зайд».
      Та хто із нас би на таке зважав?
      Поки ми дружно били і палили
      І пішці наші скоро підоспіли.
      Всіх воєвод каган навкруг зібрав
      Порадитись, як далі поступать.
      Оскільки стіни надто зависокі,
      На них не здертись ні з якого боку,
      Потрібно вал високий насипать
      Аби на рівень мурів виріс він.
      По валу тому легко перебігти
      На мури, хутко ворога побити,
      Спуститись в місто із високих стін
      І там гуляй!.. Взялася наша рать
      Тягати землю, вал той насипати,
      І день і ніч ті лантухи тягати.
      Став вал повільно, але виростать.
      Немов на кару, Царгород глядів
      На те, як вал все ближче підступає.
      Бо ж розуміли, що на них чекає.
      Уже минуло з того вісім днів,
      Вже виріс вал із муром нарівні.
      Ще трохи, може й можна виступати…
      Та сталось те, що не могли чекати.
      Уранці, у один із ясних днів
      Одні відкрились раптом із воріт
      І звідти вийшли, начебто на свято
      Попи місцеві, вдягнуті багато.
      Найперший - сивий, а йому услід
      Неспішно з співом увесь інший люд.
      Усі повільно до води спустились.
      Ми лиш на те здивовано дивились,
      Як сивий увійшов неспішно в Суд,
      Тримаючи щось на своїх руках,
      А потім злегка до води схилився,
      Щоб лиш краєчок того намочився.
      Тоді уже поповз між військом страх.
      Що він отам чаклує на воді?
      Чого від того можна нам чекати?
      Вже, навіть, хтось намірився втікати,
      Хтось оком уже зляканим глядів.
      Бо ж битися в відкритому бою –
      То зовсім інше, ніж з чужинським богом.
      Хто знає, що чекати нам від нього?
      А раптом він нагонить течію
      І вона змиє миттю всі човни?
      Чи блискавиці із небес ударять?
      Кому хотілось би такої кари?
      Бог же нас знищить порухом одним.
      І раптом, наче відповідь для нас,
      Про те чаклунство - трапилося диво –
      Високий вал, насипаний дбайливо
      Став осипатись, меншати ураз.
      І військо раптом кинулось в човни
      Аби від чар тих вирватись подалі.
      Тримати воєводи їх не стали,
      Самі були налякані вони.
      Проте Аскольд, належне слід віддать,
      Велів човнам пливти через протоку.
      Царград в спокої залишити поки
      Та трохи ще по краю поблукать.
      Коли у війську влігся трохи страх,
      Аскольд повідав, що не було чарів.
      Підкоп ромеї попід вал поча́ли,
      Отож вал і осипавсь на очах,
      Бо всі опори у підкопі тім
      Вони в момент потрібний поламали.
      Ну, а коли опори всі упали,
      То й вал осів. Спокійніш стало всім.
      Знов на ті мури стали позирать,
      Мечами до Царгорода грозитись.
      А тут і сли з Царгорода проситись,
      Щоб якось місто їм порятувать.
      Каган тоді почав про договір,
      Який ромеї мають підписати:
      Великий відкуп за рятунок дати,
      Який другим платили до сих пір.
      Купців з Русі приймать без перешкод,
      Кагана собі рівнею признати.
      І там іще він говорив багато,
      А сли стояли, не відкривши рот.
      Тоді назад у місто подались
      Властителю усе то передати.
      А ми в окрузі кинулись гуляти,
      Де знов вогні з димами піднялись.
      Це щоб не надто довго думав він
      І швидше дав на уговір той згоду.
      Хай дивиться на то, якої шкоди
      Царг раду буде, як зійдем зі стін.
      Він, видно, все прекрасно зрозумів,
      Бо скоро вже і сли назад вернулись
      І нові перемовини відбулись.
      Царградський імператор відповів,
      Що згоден підписати все то він…
      Окрім одного – рівного кагана
      До себе визнавати він не стане:
      Аскольд же варвар – не християнин.
      От коли б віру їхню він прийняв,
      То імператор рівним його визна.
      Ну, що ти скажеш – логіка залізна.
      Аскольд же довго думати не став.
      Якщо така дрібниця на путі,
      То він прийняти чужу віру згоден.
      Щоб стати вище зі своїм народом.
      Адже того він саме і хотів.
      Хреститися – не зрадити богів.
      То лиш для виду, ради перемоги.
      Його простять за той учинок боги,
      Не упаде на нього їхній гнів.
      Тож він спокійно хрещення прийняв.
      Домовились, що слів пришле в Царгород,
      Нехай усе детально обговорять,
      Щоб договір усе урахував.
      Нарешті «подарунки» привезли,
      Як викуп ті ромеї називали.
      Вози добряче золотом напхали,
      У засіках, напевно, нашкребли.
      Отримавши усе, чого хотів,
      Велів Аскольд збиратися в дорогу.
      Вже середина літа, слава богу,
      Осінні ж морем нелегкі путі.
      Для чого ж їм негоди дожидатись?
      Як можна тихим морем перейти
      І пішу рать спокійно провести,
      До осені до Києва дістатись.
      Отак і закінчився той похід.
      Кагана з перемогою вітали,
      Хоча жерці тривожно поглядали,
      Не знаючи, чого чекати слід…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    359. * * *
      Останній осінній листочок
      На вітрі холоднім тріпоче.
      Вже всі відірвались і впали,
      А, значить, навіки пропали.
      А він, скільки є іще силки,
      Тримається рідної гілки.
      Хто зна, може б краще померти?
      Але він занадто упертий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    360. * * *
      В дні походів і битв, в дні князів і вождів,
      Коли князь Святослав в стольнім граді сидів.
      І сусідам було не зносить голови
      Від коротких трьох слів посланців: «Йду на ви!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    361. Легенда про Бравліна
      По смерти же святаго мало лѣтъ миноу, прiиде рать велика роусскаа изъ Новаграда князь Бравлинъ силенъ зѣло, плѣни отъ Корсоуня и до Корча, съ многою силою прiиде к Соурожу, за 10 дьнiй бишася злѣ межоу себе.
      Життіє Стефана Сурожського

      І ми були, і ми хотіли,
      І ми урешті-решт могли.
      Весь світ боявся нашу силу,
      Ледве мечем ми пригрозили,
      Уже всі данину несли.
      Ніхто не міг нас зупинити,
      Боялись стати на шляху.
      Тремтіли всі держави світу,
      Найперше ті, що жили сито.
      А ні – то збити їм пиху
      Нам було просто. Адже роси –
      Із прадідів – могутній рід.
      Нам має покорятись світ
      І славу воздавати Хорсу.
      Для роса злато – то пусте.
      Меч – головне його багатство.
      Як син у нього підросте,
      Візьме до рук багатство те
      І піде злато добувати.
      Сьогодні я вам розповім
      Діяння славного кагана.
      Довіртеся словам моїм.
      В походи я ходив із ним,
      Тож говорить дарма не стану.
      Ви певно чули це ім’я,
      Що по усіх краях гриміло.
      Про Бравліна гово́рю я.
      Не змила часу течія
      Його, хоч роки пролетіли,
      Як править в Родні його син.
      Меч батька у руках тримає.
      Отримав те багатство він,
      Як, років закінчивши гін,
      Десь Бравлін почесті приймає
      В небеснім вічнім вираю,
      Де лиш достойні спочивають.
      Він долю заслужив свою
      З мечем загинувши в бою,
      Як кожен справжній рос і має.
      Ще бувши зовсім молодим,
      Від батька перейнявши владу,
      В слов’янські землі він ходив,
      Дружину вірную водив.
      Ніхто не зміг йому завадить.
      Хутро усяке, мед, раби –
      Добра мечами добували.
      Не для збагачення – аби
      Прославити ім’я собі,
      Як то всі справжні роси мали.
      Коли родився в роса син,
      То він свій меч клав біля нього
      Й казав, що залишає він
      У спадок сину меч один,
      А той мечем добуде всього.
      І так воно було завжди –
      Сини батькам ішли на зміну.
      Від їх нестримної ходи
      Тремтіли землі й городи́,
      Ставали миттю на коліна.
      Хто міг протистояти нам?
      Яка б іще знайшлася сила,
      Що здатна вийти сам на сам?
      Ми смерть несли всім ворогам,
      Які спинити нас хотіли.
      Скоривши землі навкруги
      І даниною їх обклавши,
      Нам все здавалось до снаги
      Й морські скорити береги
      Спроможна була сила наша.
      Тож недарма ромейський Понт
      Всі Руським морем називають.
      Бо ми – господарі тих вод!
      Ніякий бо другий народ
      Там вільно плавати не має.
      Спочивши трохи від виправ
      І спродавши всю нашу здобич,
      Задумуватись Бравлін став,
      Що час уже, мабуть, настав,
      Узятися до справи, щоби,
      Побудувати град новий,
      Бо цей уже став тіснуватий.
      Дзвін усіх скликав вічовий.
      Всі думали, що знову в бій
      Та кинулись мечі хапати.
      Але каган лишень велів
      Піднятися на Княжу гору.
      Там град закласти він хотів
      В честь наших родових богів.
      Його стараннями вже скоро
      Дубова виросла стіна,
      Кільцем всю гору обійнявши.
      Знялося місто-дивина,
      З якого видна далина
      І родові простори наші.
      Тож новий город в честь богів
      Ми тоді Родень і назвали.
      Каган з дружиною тут сів.
      Тут він приймав гостей і слів,
      Тут ми і златницю тримали.
      Та мало Бравліну того,
      Йому хотілось, щоби місто
      Піднялось славою його,
      Щоб говорили всі кругом
      І, головне, боялись, звісно.
      Тож аби славу рознести
      Про новий град свій ген по світу,
      Надумався в похід піти,
      Для себе здобичі знайти
      Та і добра привезти звідти.
      І кинув клич ладнать човни.
      З верхів’їв нам дуби пригнали.
      Були обтесані вони
      Та не готові для війни.
      Майстри їх ще обшити мали.
      Тож закипіло, загуло.
      І день, і ніч весь люд трудився.
      Ледь пару місяців пройшло
      І все готове вже було..
      Вітрилами Дніпро укрився.
      Зібрався весь охочий люд.
      Такі хутенько віднайшлися.
      З усіх родів Поросся йдуть,
      Бо ж тільки заклику і ждуть
      Аби з мечем кудись пройтися.
      Здобути славу у бою
      Або зі славою померти.
      Покласти голову свою
      І опинитись в вираю,
      Богам криваву склавши жертву.
      Каган не всіх з собою взяв,
      Охочих було забагато.
      Найбільш завзятих відібрав,
      Хто з ним в походах вже бував,
      Хто битись вмів і веслувати.
      Ми Хорсу треби принесли,
      Півнів у Росі потопили.
      Вітрила врешті підняли
      І вниз рікою попливли.
      Нас течією підхопило
      Й Дніпром широким понесло
      До слави чи до смерті…може.
      Що зупинити нас могло?
      Хіба…пороги? Що звело
      Нам на шляху якесь вороже,
      Мабуть, ромейське боженя.
      Та Хорс, усе одно, сильніший.
      Нас перешкода не спиня,
      Жадоба слави підганя
      І неминучість бою тішить.
      Пороги, хоч і не проста,
      Та не страшна, насправді справа.
      Вода стрімка переверта,
      Страшенний гуркіт доліта.
      Та рос човном уміє править.
      Де попід берегом пройшли.
      Біля Ессупі чи Улворсі
      Човни водою провели,
      Мимо Геландрі протягли.
      Порогом не злякаєш росів.
      Айфор – ось найстрашніший з них,
      Його водою не обійдем.
      Човни на берег. Тягнем всіх
      Аж доки шум порогу стих,
      Але й за степом пильно слі́дим.
      Бо тут багато тих, які
      Готові ласий шмат вхопити.
      Зненацька налетять стрімкі,
      Не встигнеш глянуть – хто такі,
      А вже гуля по сліду вітер.
      Останні три простіше йти.
      Що Варуфорос, що Леанті
      Чи то Струкун. Тут провести
      Водою можна, шлях знайти
      Та і до острова пристати,
      Там де священний дуб стоїть.
      Віків йому, мабуть, чимало.
      Тут можем трохи відпочить
      Та кров’ю Хорса покропить,
      Щоб перешкоди не вставали…
      А скоро й море… Вийшли в ніч,
      Подалі берега пройшлися,
      Аби наш ворог, звісна річ,
      Не кинув застороги клич.
      І стрімко морем понеслися
      До Корсуня… та не того,
      Де Хорс великий біля Росі.
      Ромеї мали і свого,
      Назвали так хто зна чого.
      Нам непомітно удалося
      Заскочити сторожу їх.
      У місто стрімко увірвались.
      Від жаху Корсунь весь застиг,
      А ми хапали, хто що міг.
      Ромеї ледве опирались.
      Розграбувавши місто так,
      Що ледь в човни добро вмістилось,
      Ми далі подались, однак.
      Здобуте місто – добрий знак
      І ми на тім не зупинились.
      Як по траві сухій вогонь,
      Про нас вже рознеслася вістка.
      Тому, щоб досягти свого,
      Ми морем подались бігом
      До Корчева. Ще спало місто,
      Як ми під стіни підійшли.
      Сюди ще вістка не дісталась.
      Ми місто штурмом узяли,
      По його вулицях пройшли
      І все багатство, яке малось,
      Дісталось нам. А ще й раби,
      Що можна вигідно продати.
      Набивши золотом торби,
      Ми сіли у човни, аби
      Тепер до Сурожа пристати.
      Каган наш хитро поступив
      І здобичі узяв багато.
      Тепер вздовж узбережжя плив
      І брав усе, чого хотів
      В містах вздовж берега багатих.
      Так, більшість жителів втекли,
      Але ж усього не забрали.
      Ми поживитися могли
      До того, що уже взяли,
      Човни під самий верх напхали.
      Аж ось і Сурож. То міцна,
      Скажу я вам, фортеця бу́ла.
      Стіна навколо кам’яна,
      Гору охоплює вона.
      Про неї ми багато чули.
      Сюди, за мури ці міцні
      Від страху люди позбігались.
      Від Корсуня неслись одні,
      Від Корчева другі. Дурні.
      Від нас сховатись сподівались.
      Та що для нас стіна ота,
      Ворота, ковані залізом?
      Наш флот до берега пристав,
      Фортецю облягати став.
      Самі ж у пастку цю залізли.
      В день одина́дцятий якраз
      Пороком збили ми ворота.
      Настав, нарешті, помсти час,
      Лежало місто перед нас,
      Бери усе, чого охота.
      Хоч дехто опір ще чинив,
      Та то для нас не перешкода.
      Зі смертю стрінуться вони.
      Ми – горді Хорсові сини
      Тож їх нам зупинити годі.
      Я разом з Бравліном ввійшов
      До капища чужого Бога.
      Я нерішучість поборов.
      На сходах струменіла кров,
      Текла від самого порога.
      У глибині товпився люд,
      Від страху голосно молився.
      Сховатися хотіли тут,
      Самі себе загнали в кут.
      Я навкруг себе подивився.
      Усе від золота блищить.
      Ну, звісно, здобич славна буде.
      Заходьте лише і беріть…
      Та я застиг в наступну мить,
      Того ніколи не забуду.
      Каган зненацька поваливсь,
      Став корчитися на підлозі,
      Мов дух у нього уселивсь,
      За щось на Бравліна озливсь.
      А той боротися не в змозі.
      Аж піна з рота потекла,
      Здавалось, зараз і сконає.
      Юрба зненацька ожила,
      Молитись гучно почала,
      Мов його вбити закликає.
      Та добре, поряд був слуга,
      Шепнув, що чорна то хвороба,
      Велів мені, щоб помагав,
      До рота палицю запхав.
      По всьому – знає, що він робить.
      Як корчі припинились ті,
      На площу винесли кагана.
      Клич миттю містом пролетів.
      Ніхто вже й здобич не хотів,
      Чекали – може краще стане.
      Нарешті очі він відкрив,
      Оточений юрмою воїв.
      Сідати у човни велів…
      Від Сурожа наш флот відплив,
      На захід полетів водою.
      Вже Корсунь проминули знов,
      Як кораблі великі вздріли.
      Ворожий флот назустріч йшов…
      У жилах вмить заграла кров.
      Вони спинити нас хотіли!
      Нам битись в морі не звикать,
      Обсіли кораблі ворожі,
      Взялися штурмом кожен брать,
      Вони ж по нас вогнем кидать,
      Із жерл, які на зміїв схожі.
      Горіло все у тім вогні:
      І море, і човни, і люди.
      Та нас то не спинило. Ні!
      Нам честь – померти на війні!
      І ми змагались груди в груди.
      Не всі ворожий стрій пройшли.
      Які в вогні отім згоріли,
      Які потоплені були,
      Та більшість, все-таки, змогли,
      Ворожу подолавши силу.
      Подалі відійшли якраз,
      Розглянулись і зрозуміли,
      Що десь кагана полишили.
      Його не було серед нас.
      Уже зібрались повертать,
      Щоб знову з ворогом зчепитись,
      Як звідкись встигли передать –
      Нема кого вже рятувать,
      Немає через чогось битись.
      З одного бачили човна,
      Як хлюпнули вогнем в кагана.
      Вхопила пастка вогняна,
      А він з мечем стояв, однак
      Й лише сміявся наостанок.
      Помер з мечем, як справжній рос,
      Сміючись у обличчя смерті …
      Нам повернутися вдалось
      У рідний край, на свою Рось.
      Принесли Хорсу щедрі жертви…
      Минуло вже багато літ,
      Води Дніпром стекло багато
      С тих пір…Але про той похід
      Все розповість вам старий дід,
      Щоб славу Бравліну співати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    362. * * *
      Легко віти колише,
      Вітер не набрида.
      Утомився, утишивсь.
      Сірих хмар череда
      По небесній блакиті
      Поспішала кудись,
      Ладна кожної миті
      Була кинутись вниз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    363. * * *
      На поле Куликове
      Спускається туман.
      Та тиша світанкова
      Всього лише обман.
      Нагострені із ночі
      І шаблі, і мечі.
      І чутно – Дон хлюпоче,
      Бо Смерть іще мовчить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    364. Похід русів на Абескун десь між 864 і 884 роками
      Вже сивий та досить міцний іще дід
      Сидів на колоді великій під тином,
      На сонці свою вигріваючи спину
      Та сторожко все ж оглядаючи світ.
      Обличчя і руки у шрамах страшних,
      Мабуть, довелося в походах бувати.
      Устиг за життя своє повоювати.
      Та ран він зовсім не цурався своїх.
      То пам‘ять його і то слава його,
      Немов нагороди, в походах здобуті.
      Інакше для руса не може і бути,
      Він лише мечем здобуває всього.
      Так звичай велить із далеких ще літ –
      Від батька лиш меч сину перепадає,
      Все інше мечем він собі здобуває,
      Скоряючи хижий навколишній світ.
      І він свого часу отримав меча,
      Хоч нікому нині його передати,
      За довге життя не зумів батьком стати,
      Хоча воювати ще юним почав.
      Так склалось життя. Не його в тім вина.
      Самотньо тепер он сидить на колоді
      Та згадує, мабуть, бої і походи.
      Лишилась у нього утіха одна.
      Дивився, як плине кудись тиха Рось,
      На Хорсунь, що врешті тепла дочекався
      І вже до роботи весняної брався,
      Як від прабатьків тут іще повелось.
      Та і не помітив, як враз перед ним
      Спинився боярин кагана Руальда.
      І, знітившись, бо ж, певно, думам завадив,
      Звернувся до діда він басом густим:
      - Ти – Ікмор? Тебе там каган виклика.
      Нагальна у нього до розмова до тебе.
      - А що від старого йому іще треба?
      - Не знаю, та волив сказать, що чека.
      Щоб ти не баривсь, а негайно прибув.
      Піднявся старий, наче і без охоти,
      Хоча у душі був, звичайно, не проти,
      Коли у кагана востаннє він був?
      В великій світлиці каган його стрів,
      Зовсім без пихи, а, як рівного. Звівся,
      Спитав про здоров’я та поряд усівся.
      Та Ікмор обрізав: - Чого ти хотів?
      Кажи напрямки, не ходи навкруги!
      Зам’явся каган: - Тут таке, бачиш, діло.
      Чи правда, що морем Хваліським ходили
      Ви з дідом моїм супроти ворогів?
      - І правда, і ні. У похід я ходив.
      Та Івор – твій дід не ходив тоді з нами.
      - А можна дізнатись – було то як саме?
      - А чому ж ні. Я ж лишився один
      Із тих, хто в похід той далекий подавсь.
      - А що спонукало до того походу?
      - Ти ж знаєш, купці наші де лиш не ходять:
      В Царьград, до хозарів або й на Кавказ.
      Пливуть по Хваліському морю вони,
      До самого Рея, буває, доходять,
      Там збут для товарів для наших знаходять,
      Бо ж там їх беруть, не питають ціни:
      І мед, і хутро, і мечі, і свинець,
      Раби, яких також буває багато.
      У Реї то вигідно все продавати,
      Хоч шлях і не близький та, хай йому грець,
      Купцям аби вигода з того була,
      Вони й на край світу готові податись,
      Щоб вигідно лише скупитись-спрода́тись.
      Дорога вторована в край той була.
      Там склади свої вже купці завели,
      Везли свій товар, хоч хозарам платили
      Аби безборонно ті їх пропустили.
      Все добре…Але дайлеміти прийшли…
      У тих мусульман спробуй-но розбери,
      Вони між собою постійно гризуться.
      Хоч бог і один та по різному звуться.
      Так от, дайлеміти тієї пори
      Змогли захопити весь Табаристан
      І Рей, і Гурган, і Казвін, де стояли
      Склади́. В них купці всі товари тримали.
      А ті, захопивши торгові міста,
      Забрали усе, що було на склада́х,
      Будівлі спалили,побили усіх,
      Хто слово хоча би сказав проти них.
      Купців, добре знаних у наших краях,
      Схопили і кинули в Реї в зіндан,
      В’язниця у них так по-їхньому зветься.
      І їм так довіку сидіть доведеться.
      Лиш кілька побитих, живих ледь від ран
      На Русь понесли цілий з кривдами міх
      Кагану, як бідні вони постраждали
      І скільки товарів даремно пропало.
      А там же й каганова доля між них.
      Озлився твій дід, бо ж ніхто ще не смів
      З купцями із руськими так поступати,
      Надумав зухвальців за те покарати.
      Тож військо негайно збирати велів.
      А то була зовсім ще рання весна,
      Ще тільки-но ріки під кригою скресли.
      Бажаючих вдосталь сідати на весла
      Та ж тільки маленька проблема одна -
      Замало човнів. Ще слов’яни поки
      Дуби чималі з півночі не пригнали.
      Із них би човнів вдосталь ми збудували.
      А Івор же був на розправу стрімкий.
      Чекати не став. Скільки є – буде й так.
      Тож нас у похід кілька сотень зібралось,
      Бо стільки в човнах воїв саме вміщалось.
      Каган сам збирався в похід той, однак
      Вести за собою маленький загін
      Кагану, здавалось, якось не по чину.
      Тож він ту ідею із часом покинув,
      Лишився із військом між Хорсунських стін.
      А за воєводу Руара послав,
      Той досвід вже мав у далеких походах,
      Бував і в степах, і на горах, на водах.
      Тож швидко ті сотні навколо зібрав,
      Човни зготував та й подався Дніпром
      Униз аби вийти у Руськеє море.
      До моря, щоправда, дістались не скоро,
      Бо ж там ще пороги. Але ми гуртом
      Де поміж камінням водою пропли́ли,
      Де волоком наші човни протягли.
      На Хортиці, врешті спокійно зійшли
      І Хорсові жертви завдячні лишили.
      А там уже й море. Тавриду кругом
      Ми морем минули, зайшли в Меотиду.
      Ти ж знаєш той шлях? – Чув про нього я, діду.
      - Так от, врешті-решт подолали його.
      І Доном - угору, Ітилем – униз,
      Аж поки ввійшли в саме море Хвалиське.
      Хозарин спокійно дивився на військо
      І битися зовсім із нами не ліз.
      Бо й їм дайлеміти, мабуть, допекли.
      А флоту свого у хозарів немає.
      То ж ми їм, виходить, у тім помагаєм.
      Тому вони так себе тихо вели.
      А далі ми морем на південь пішли
      Вздовж берега. Вдень стереглися у морі,
      Вночі налягали на весла і скоро
      До острова ми Абескун підійшли.
      Ніхто нас, звичайно тут ще не чекав.
      Не да́рма таїлись від берега далі.
      Здалеку помітили місто і стали,
      Чекали, щоб час найтемніший настав.
      Вже й Хорс на спочинок щоденний відбув,
      Вже й зорі усіяли темнеє небо,
      А ми все чекали. Діждатися треба,
      Щоб, навіть, останній у місті заснув.
      І вже, коли скоро ранковій зорі,
      Руар дав сигнал. Налягли ми на весла
      І хвиля легка човни стрімко поне́сла,
      Неначе від подиху грізних вітрів.
      Заснув Абескун. І сторожа вся спить.
      Із моря ніхто небезпек не чекає.
      Тож часу в запасі достатньо ми маєм,
      Човни вже на березі і, вже за мить
      Ми легко, як пардуси, стін досягли.
      Задертись на стіну – то звичне нам діло.
      Вже перші і поміж зубцями сиділи,
      А місто ще спить. Всю сторожу взяли
      Умить на мечі…І потіха пішла.
      Від зойку і крику здригнулися стіни,
      А ми не шукали ні пра́вих, ні винних.
      Нас помста…та й здобич, звичайно, вела.
      Коли своє лико Хорс в небі підняв,
      Ми містом отим вже цілком володіли.
      Хто опір чинити збирався – убили
      І здобичі кожен удосталь вже мав.
      Руар повелів повертатись в човни,
      Хоча ми й не встигли, як слід погуляти.
      Вертались та не припиняли бурчати.
      Хоч добре і знали закони війни
      Та плани подальші неві́домі нам.
      Зграбоване місто позаду лишили
      І в море від острова далі відпли́ли,
      З очей щоб сховатися лише, а там…
      Були поміж нами і ті, хто ходив
      З купцями в сторожі в краї ті незнані.
      Водили шляхами отут каравани,
      Тож знали, як саме податись й куди.
      Вони нас у бухту вузьку привели,
      Де скелі високі з очей закривають.
      Човни тут чекати повернення мають,
      Бо ми суходолом до Рею пішли.
      Руар на стрімкий сподівався набіг.
      Поки з Абескуна докотяться вісті
      І військо у поміч помчиться до міста,
      Ми будемо в Реї неждано, як сніг.
      Дорога, скажу я, була нелегка.
      Пустельні місця, ні води, ні дороги.
      Іди і дивися постійно під ноги,
      Щоб часом змія не вкусила яка.
      Та й всяка отруйна дрібнота кругом.
      І сам не помітиш, як вчепиться в тіло.
      Тож Рею дістатися швидше хотіли,
      Долали пустелю заледь не бігом.
      Але…Мабуть, Хорсова воля на те...
      Хоча й стереглися, сторожу пускали.
      Та ті дайлеміти уже нас чекали.
      Пройшли ми, здавалося, місце пусте,
      Зайшли у глибоку долину між гір
      І тут зусібіч враз долинули крики,
      З’явилося військо чужинське велике,
      Яке лиш таїлося тут до цих пір.
      І нам вже шляху ні вперед, ні назад.
      Лишалося бій цей нерівний прийняти,
      І, як личить русам, з мечем помирати,
      Бо ж війська ворожого більше в стократ.
      Ми стали стіною спина до спини,
      Прикрились щитами, мечі зготували.
      Дістанеться Хорсу пожертви чимало,
      Бо ми ж таки – руси, ми – діти війни.
      Нам смерть не страшна…Тут і ворог наспів,
      З’явилась мечам нашим гарна робота.
      Ми зводити стіни взялися навпроти,
      Не з каменю – з мертвих уже ворогів.
      За кожного нашого десять лягло.
      Мечі у руках наших втоми не знали
      І, мов під косою чужинці лягали.
      Та їх же, на жаль, геть до біса було.
      Я, хоч молодий, наче й не відставав,
      Меч крові напився, я кров’ю умився,
      Одного вбивав, на другого дивився.
      Не бачив, як поряд товариш упав.
      І тут щось важке гупнуло об шолом,
      Чи камінь, чи то дайлеміт підкотився.
      Світ враз потемнів. Бій для мене скінчився
      І я вже не знаю, як далі було.
      До тями прийшов, як вже місяць висів.
      Та я його лиш краєм ока побачив,
      Лежав бо, камінням придавлений, наче.
      Піднявся б, та гомін чужих голосів
      Спинив та порадив єдине: «Лежи!»,
      Бо, коли знайдуть – то пощади не буде.
      Ледь тенькало серце у стиснутих грудях,
      Але не помер, слава Хорсу, ожив.
      Як гомін затих вже під ранок й виття
      Хижацької зграї почулося зблизька,
      Я лише єдиний піднявся із війська,
      Єдиний з людей, хто зберіг ще життя.
      Всі руськії вої на полі лягли,
      Один до одного востаннє тулились.
      Ворожі ще вогнища досі курілись
      Та зграї бенкет свій уже почали.
      Я йшов без меча. Все, що цінне було,
      А перше - мечі, дайлеміти забрали.
      У них вони ціну високую мали.
      Добро абескунське, що легко прийшло,
      Отак саме легко у нас і пропало…
      Я йшов поміж тих бенкетуючих зграй
      Беззбройний, безсилий, утомлений вкрай,
      Але хижаки мене не зачіпали.
      Їм досита їжі й без того було…
      Я йшов та ішов кілька день, не спинявся
      Аж доки до місця того не дістався,
      Де бу́ли човни…Серце біллю звело,
      Як я подивився на залишки суден,
      Розкидані поміж каміння тіла…
      Та доля мене ще по світу вела,
      Тож слово я дав – помирати не буду,
      Але до Русі все-таки повернусь.
      Шлях довгий прийшлося мені подолати,
      Ходив з караванами охороняти
      Аж доки Ітиля, нарешті, добувсь.
      А там у кагановій гвардії був.
      Там наших багато каганові служить.
      Беруть, адже ми і сміливі, і дужі.
      Служив би ще довго, але не забув
      Про клятву – вернутися врешті на Русь.
      І от, вже під старість-таки повернувся.
      Я думав: народ вже про мене й забувся.
      А бачу, кагане, навіщось згожусь?!
      Каган підхопився, тоді знову сів,
      Хотілось, напевно, багато сказати,
      Але він не знав, з чого саме почати:
      - Нелегко каганам тепер на Русі…
      Олег усю владу собі перебрав,
      Усівся у Києві, звідти і править,
      А в нас, навіть тут відбирає те право,
      Яке на Русі кожен з нас колись мав.
      Тоді незалежними були роди
      І кожен каган володів своїм родом.
      Сидів в своїм граді, водив у походи…
      Та ж ти пам’ятаєш, як був молодим.
      Тепер, коли Київ став «матір’ю міст»,
      Ми маєм Олегу єдино коритись.
      А хочеться власну державу створити,
      Вхопити удачу, нарешті за хвіст.
      От Табаристан – то ж багаті краї?
      - Так, дійсно, багаті… - Чому б нам не стати
      І не володіти тим краєм багатим?
      Ми що ж, супроти агарян не встої́м?
      - Чому ж – устоїм! Треба сили зібрати
      І вдарити разом, зайняти міста…
      - Оце моя, Ікморе, нині мета:
      Ногою міцною у тім краї стати.
      Тож хочу вперед надіслати загін,
      Який би на край той зблизька подивився.
      Отут би ти, Ікморе, нам і згодився.
      Ще раз абескунських дістатися стін,
      Оглянути сили та й здобичі взять.
      Тобі б вона також не зайвою бу́ла…
      - Ні, здобич, кагане, то справи минулі.
      Мені уже скоро і так помирать.
      А хочеться вмерти з мечем у руці,
      Як кожному справжньому русу належить.
      Тож згоден – піду…На печі не улежу,
      Зітну ще ворожих голів у кінці



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    365. * * *
      І пізня осінь може посміхнутись
      З-за сірих хмар промінчиком ясним,
      Злегка щоки теплом своїм торкнутись,
      Поніжити хоч наостанок ним.
      Хтось скаже, що до літа їй далеко,
      Та я не хочу й слухати цих слів.
      Тепло і так дісталось їй нелегко –
      На п’ять хвилин збира по кілька днів.
      Хоч навіть ласка ця її коротка
      І вже часу не зупинити плин,
      Я й пізню осінь полюбить не проти
      Хоча б і ради цих п’яти хвилин.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    366. * * *
      Він довго собі камінь приглядав,
      В якім була б захована сокира,
      Яка здолає будь-якого звіра.
      І ось якось граніт з землі підняв.
      Шматок рівненький, ледь зеленкуватий,
      Без тріщинок, важкенький у руці,
      Не схожий на всі інші камінці.
      Вже й зараз зручно у руках тримати.
      А далі праці дні і дні були.
      Він до нестями шліфував той камінь,
      Крутив свердло із дерева руками
      Та досипав у виямку золи
      Й піску, щоб швидше отвір просвердлити,
      З’єднати камінь з руків’я́м міцним
      І з тим своїм знаряддям замашним
      На полювання з гордістю ходити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    367. * * *
      До ялинки вітер загравав,
      Компліменти недвозначні сипав
      Та безцеремонно обіймав,
      Гнув своєї, навіть і не кліпав.
      На слова ялинка повелась,
      Щастя ж, а не підлості чекала.
      Домаганням вітру піддалась
      І на землю зламаною впала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    368. * * *
      Сталін був лише знаряддям,
      Божої кари мечем,
      Кари за скоєну зраду
      Слідом за їх Іллічем.
      Досить Антихристу було
      Кинуть диявольський клич,
      Рупором, аби почули
      Й був отой самий Ілліч,
      Як ми забули про совість
      І наступила пора:
      Правила нами жорстокість,
      Жага чужого добра.
      Нас «не убий» не спиняло,
      «Не укради» не змогло
      Вирвати жадності жало
      І «возлюби» не спасло.
      В бійні жорстокій, кривавій
      Танули краплі добра.
      Винні й невинні вмирали,
      Душі окутала мла.
      Сталін був лише знаряддям,
      Божої кари мечем,
      Кари за скоєну зраду
      Слідом за їх Іллічем.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    369. Похід русів на Амастриду у 830-х роках
      - Повідай нам, Івор, повідай про світ,
      Як ви із каганом ходили в похід
      В далеку від нас Амастриду.
      Про те,що ти бачив там, що ти там чув,
      Бо ж з нас у краях тих ніхто ще не був.
      А це от знайомий повідав,
      Що, наче Аскольд знов збирається йти
      Аби на ромеїв управу знайти,
      Бо договір зовсім забули.
      Знов наших купців узялись притіснять,
      Товари у них просто так відбирать.
      А літ вже багато минуло,
      Як Асмольд вас на Амастриду повів.
      Упав на ромеїв ваш праведний гнів.
      Пора би їм все нагадати.
      Отож розкажи, як воно все було,
      Як військо у ту Амастриду дійшло,
      Ромеїв аби покарати.
      - Було то все, дітки, літ тридцять назад.
      Зовсім знахабнів був ромейський Царград.
      Купців наших вигнав із міста.
      Товари усі просто так відібрав
      І ще й повбивати усіх обіцяв.
      Каган наш розгнівався, звісно.
      Купці наші світові знані були,
      Вони до Ітилю, до Рею дійшли.
      Товар наш завжди цінувався:
      Хутро і мечі, і свинець, і раби.
      З’їжджались купці із далека аби
      Їм хоч би окраєць дістався.
      Ніхто так себе із купцями не вів.
      Царград на них руку підняти посмів.
      Хіба таке можна стерпіти?
      Тож Асмольд, що правив над нами тоді,
      Велів готувати човни на воді,
      Мечі своє добре гострити.
      Слов’яни дуби нам пригнали якраз,
      Тож вдосталь човнів готувалося в нас,
      Чимало би раті вміщали.
      На збори каган мало часу нам дав,
      Щоб вість у Царград хтось був не передав
      Й ромеї би нас не чекали.
      Зібравши усіх, хто хотів у похід.
      А в нього зібрався увесь роський світ,
      Вітрила ми дружно підняли.
      Ходити в походи нам не первина,
      Дорога знайома, усяк її зна,
      Тож хутко Дніпром вниз помчали.
      Дістались порогів, їх хутко пройшли,
      Човни свої берегом перетягли
      Там, де пропливти неможливо.
      На Хорсовім острові дар принесли,
      Щоб наші дороги щасливі були
      і Хорс не тримав на нас гніву.
      А далі крізь плавні, поміж острови.
      У тих очеретах лиш гав не лови,
      Бо будеш довіку блукати.
      Та лоцмани наші нас легко вели,
      Тож плавні ті ми досить швидко пройшли.
      Скоріше би моря дістати.
      Стрімка течія над до моря несла,
      Ми також із рук не пускали весла,
      Вітри надимали вітрила,
      Тож скоро і море вже перед очей.
      Хоч хвилі гуляють і сонце пече.
      Та що би нас тут зупинило?
      Зайшли в Білий берег якраз по путі,
      Пристали до берега – Асмольд хотів
      Човни ще раз добре оглянуть.
      Бо море, скажу вам, зовсім не ріка,
      Там хвиля занадто висока й стрімка.
      Каган же чекати не стане.
      Як десь протече чи вітрило порве,
      То човен хай сам куди хоче пливе,
      Рятується, як лише зможе.
      Тож зараз усе перевірити слід
      Аби не зірвався від того похід.
      Ми човен оглянули кожен.
      Дірки залатали, коли десь знайшли,
      Вітрила в порядок усі привели,
      Спочили, бо далі, всі знали,
      Не буде спочинку, вода навкруги
      І можуть помітити нас вороги.
      Тож берега не приставали,
      А дружно на весла усі налягли,
      Вітрила розправили і підняли,
      Помчали від берега далі,
      Аби хто дочасно про нас не узнав
      І вістку у Царгород не передав
      І нас там, щоби не чекали.
      Днів кілька не бачили зовсім землі,
      Натерли добрячі усі мозолі.
      На Хорса лише сподівались.
      І він нам дорогу весь час осявав
      Та ще розгулятись вітрам не давав.
      І ми врешті місця дістались.
      Спустили вітрила подалі з очей,
      Човнів наших в морі не видно, ачей,
      Та місто нам добре помітно -
      На сонці блищать золоті куполи.
      Ми морем Царгород отой обійшли,
      Бо добре побачили звідти
      Ті мури високі, що спробуй – візьми.
      Собі гарну здобич ще знайдемо ми,
      Навіщо нам мури долати.
      Багато в ромеїв багатих є міст,
      Тож зможем зігнати на них добре злість
      І здобичі гарної взяти.
      Минули протоку й на схід попливли,
      Поки ще ромеї нас не встерегли,
      Від берега далі зібрались.
      Там Асмольд натроє нас всіх розділив
      І кожному діять окремо велів,
      Щоб здобичі більше дісталось.
      Велів не жаліти ні міст, а ні сіл,
      Рубати усіх, кого бачим навкіл,
      Жінок і дітей не жаліти.
      Щоб дітям онуків ще страшно було
      Згадати, як руськеє військо прийшло
      Аби за неправду помстити.
      Щоб край потонув у крові і огні,
      Каган на те виділив лише три дні.
      На той час зібратися мали.
      Сам Асмольд до берега перший пристав,
      А інших на схід іще далі послав.
      На березі нас не чекали.
      Криваву роботу мечі почали,
      Ми, навіть, злякатися їм не дали,
      Відправили Хорсу на треби.
      Лишивши позаду лиш попіл і смерть,
      Добром свої торби наповнили вщерть,
      А більшого нам і не треба.
      Рабів ми не брали. Навіщо вони?
      Живими лишали лиш знатних одних,
      Щоб вигідно потім продати.
      Багаті і знатні завжди у ціні,
      Тому їм і легше бува на війні,
      Бо можуть життя купувати.
      Нам мало хто опір з місцевих чинив,
      Кидаючи все, утікали вони
      Аби нам до рук не потрапить.
      Ми требища їхні всі геть обнесли,
      Там золота, срібла багато взяли,
      Лишили, як свічки палати.
      Як Хорс аж червоний від крові зробивсь,
      Ми сіли в човни і на схід подались,
      Шукати нової розваги.
      У темряві ночі палала земля,
      Нам добре було все те видно здаля
      І то додавало наснаги
      Сильніше на весла свої налягти,
      Країв незграбованих щоб досягти,
      Де наші іще не ступали,
      Бо йти вслід за ними – втрачати лиш час.
      Десь там Амастрида чекає на нас.
      Тож ми з усіх сил веслували.
      На ранок ми в бухту широку зайшли,
      Тут видно, що наші іще не були,
      Хоч люди були у тривозі.
      Бо ж бачили, мабуть, як захід палав.
      Хто міг, той із міста хутенько втікав,
      Здіймаючи пил на дорозі.
      Ніхто нас спиняти зовсім не збиравсь,
      Тож ми пролетіли човнами якраз
      На берег і кинулись в місто.
      Усе по-новому для нас почалось,
      Для кожного воя роботи знайшлось
      Аби обібрати геть чисто.
      Волала від жаху нестримна юрма,
      Кидалась від нас у провулки – дарма,
      Мечі їх знаходили всюди.
      Сам Асмольд із нами попереду йшов,
      Ромейська стікала з меча його кров,
      Чорніла на лику й на грудях.
      Ввірвались на площу, юрму женучи,
      Що в требище бога ховатися мчить,
      В надії, що бог порятує.
      Та ми не зважаєм на бога того,
      Що нам бог чужинський? Ми маєм свого,
      Йому ми пожертви гуртуєм.
      Ввірвались у требище, кров полилась,
      Юрма попід стіни лише подалась,
      Бо ж нікуди звідти тікати.
      Десь дзвони чужинські тривожно гудуть.
      Мечі наші звичну роботу ведуть,
      Встигай лише з тіл витягати.
      Тут Асмольда хтось десь іззаду позвав,
      Щось воїн йому говорити почав.
      І Асмольду весело стало.
      Кивнув нам, мовляв, не спиняйтесь, а сам
      Подався на вулицю, мабуть, що там
      Якась добра вістка чекала.
      І справді, не встигли ми храм обібрать,
      І золото, срібло у торби сховать,
      Як Асмольд наказа дав: досить!
      До нього якраз посланці прибули,
      Просити: спинити розор почали,
      Мовляв, їх каган дуже просить,
      Щоб не плюндрували ми землі його,
      А він навзамін обіцяє всього,
      Що лише душа забажає:
      І викуп заплатить на кожне весло,
      Хай скільки би війська у нас не було.
      В достатку він золота має.
      Й купцям нашим вільно дозволить ходить,
      Товари безмитно в Царгород возить.
      За всіх полоне́них заплатить.
      І ще там багато чого обіцяв,
      Аби лише Асмольд на те все пристав.
      А нам-то нема що втрачати.
      Свого у поході ми вже узяли,
      Помститись за кривди ромейські змогли,
      Тож можем вертатись додому.
      Діждались обіцяний викуп,тоді
      Й пустились додому назад по воді.
      І знову гребли без утоми.
      Домовився Асмольд відправити слів,
      Коли ми до Руської ступим землі,
      Аби у Царграді спокійно
      З каганом ромейським про мир говорить
      Та клятвами договір з ним закріпить,
      Закінчити врешті-решт війни.
      Та, мабуть, каганове слово – брехня,
      Бач, що у Царгороді знов учиня.
      Знов треба піти нагадати.
      Тож знову Аскольд заклика у похід.
      Я теж би пішов…Та ж уже старий дід,
      Куди вже мені воювати?!
      А ви, хлопці, йдіть, хоч побачите світ.
      Ромеям від мене поклон і привіт
      Мечами міцний передайте.
      Спаліть той Царгород, дощенту спаліть,
      Коли там не хочуть по-доброму жить
      Та скоро живими вертайте.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    370. * * *
      Обірвала осінь листя на вербі.
      У студену воду опустила віти.
      Сонечко із неба все скупіше світить.
      Разом з журавлями відлетіло літо,
      Залишило тільки смуток по собі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    371. * * *
      Змітаючи все на своєму шляху,
      Орда пролетіла на повнім скаку.
      Позаду лишилися попіл і смерть
      І трупами поле устелене вщерть.
      Вже крові напилась кістлява стара,
      Її найлюбіша настала пора.
      Косою махала, вкладала тіла
      І душу криваву свою відвела.
      Лежали по полю старі і малі,
      Живим не лишився ніхто у селі.
      Бо той, хто під смерті косу не попав,
      Ясиром в полоні татарському став.
      Збиваючи ноги, по степу брели,
      В неволю довічну понурено йшли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    372. Легенда про Переяслав
      Якби піднятись птахом в небеса
      І над Дніпром високо пролетіти,
      Аби навкруг простори оглядіти -
      Що відбувалось по степах, лісах
      У ті далекі вже тепер часи,
      Коли ще Київ градом був маленьким,
      Князі сиділи на горах тихенько,
      Бо ж вороги обсіли, наче пси.
      То від древлян наругу всяку жди,
      То роси з півдня не дають спокою.
      Щоправда, сіверяни за рікою
      Лиш позирали іноді сюди.
      У них там вдосталь власної землі.
      Коли набридне у лісах сидіти,
      На південь можна, у степи сходити.
      Там вдосталь волі та і, взагалі,
      Став гради та і землю обробляй.
      Ніхто тобі не буде заважати.
      Живи, працюй та й вдосталь будеш мати.
      Освоюй необжитий іще край.
      Тож скоро з лісу люди потяглись
      На південь. Вздовж річок селитись стали,
      Міста собі і села будували.
      Так поступово край і заселивсь.
      Із міст найпершим Славія була,
      Постала ген над Трубежем високо.
      Ще й Альтою прикрилася із боку.
      Хоч мурами хвалитись не могла
      Та жителі отим не переймались.
      Бо хто ж на них зі степу нападе?
      Кочовиків давно нема ніде,
      Мабуть, шукати здобичі подались.
      Орали землю, а вона в отвіт
      Їх щедро годувала і поїла.
      Вже скоро вся україна розцвіла…
      Та все тривожніш озивався схід.
      Хозари там міцніли з року в рік,
      Народи всі навколишні скорили,
      А тих, хто чинив опір – розорили
      Та хижо позирали на цей бік,
      Де племена слов’янські розжились.
      Багаті землі муляли їм очі.
      Каган слов’ян також скорити хоче,
      Як обри, що ходили тут колись.
      Болгарські орди стали все частіш
      Понад Дніпром за здобиччю блукати,
      Кагану нових данників шукати.
      Та хижо позирали за Трубіж
      На Славію, що розрослась тоді
      Над Трубежем. Там здобичі багато.
      Чужинцям лише річку подолати
      І все добро дістанеться орді.
      Чим більше степом купчилось орди,
      Тим більший пил угору піднімався,
      Загрозливими хмарами збирався
      І хижий вітер гнав його туди,
      Де, поки мирні села і міста,
      З тривогою на південь позирали,
      Звідтіль страшної пошесті чекали,
      Бо ж знали, що у тих одна мета –
      Нехай усе загине у огні,
      Нехай весь люд під шаблями поляже
      Та здобичі надбає сила вража
      В спустошеній слов’янській стороні.
      Кидали свої рала ратаї,
      Не вірячи, що можуть хліб зібрати,
      Гадаючи: чекати чи тікати,
      Життя хоча б рятуючи свої.
      В надії озирались на ліси,
      Де можна від орди було сховатись.
      З нажитим було важко розлучатись.
      Хоч шепотіли: «Боженько, спаси!»
      Та перші вже до лісу потяглись,
      Забравши все, що було найцінніше.
      З тривогою на них дивились інші
      Та теж свій скарб збирати узялись.
      Зірвався люд, не стало і кому
      Від орд розбійних землю боронити.
      На північ всі шляхи були забиті,
      І селами брели, й по одному́.
      Збезлюднів край, що досі іще цвів.
      Міста і села пусткою стояли.
      Десь там лише збиралася навала
      Та не було того, хто б її стрів…
      …У Хорсуні в один із ясних днів
      Зібралися на раду два кагани,
      Обговорити добре і погане,
      Що кожен з них у світі углядів,
      Про орди, що блукали по степах.
      Не те, щоб роси там когось боялись,
      Про їхню силу вже усі дізнались,
      Тож зачіпати би завадив страх.
      Каган із роду родіїв почав
      Про наболіле, звісно, говорити:
      - Нам стало важко понад Россю жити,
      Край затісний для племені вже став.
      Ми ж, наче, на тім острові живем,
      Оточені слов’янами, як морем.
      Уже і місця не лишиться скоро.
      Чи то не час шукати нам нове?
      Бо ж, справді, стільки тулиться нас тут,
      Розрісся рід і в мене, і у тебе.
      Набіги не вирішують потреби.
      Щоб то не стало приводом для смут?!
      - Ти пропонуєш знятися і йти
      Кудись землі привільної шукати?
      - Та ні. Навіщо звідси всім рушати?
      Своїм я хочу місце віднайти.
      Он за Дніпром спустів слов’янський край,
      Чекаючи болгарської навали.
      Нас би ці землі, звісно, влаштували,
      Усе обжите, йди та осідай.
      Я б сам у їхній Славії осів.
      Колись бував там, місце до вподоби,
      Лише постав високі стіни, щоби
      Ніхто без спросу сунутись не смів.
      Орда болгарська не страшна для нас.
      І не таким бува давали раду.
      Та й ви у поміч надійде́те, правда?
      - Ну, звісно. То ж, хіба у перший раз.
      - А тут іще проблема є одна.
      Жерці у Хорса надто прагнуть крові.
      З купцями в нас відносини чудові
      Та їх ота лякає новина,
      Що чужоземців кидають жерці
      На треби Хорсу. І не в нашій владі
      Аби тому хоча б яко́сь зарадить.
      Тримають міцно цим нас у руці.
      А за Дніпром їх влада не страшна.
      Там ми купців і будемо приймати,
      Самі ходити світом, торгувати.
      Тож нам від того вигода двійна.
      Я вже на то старійшин всіх підбив,
      Лишилось віче родове зібрати.
      Можливо й буде проти хтось кричати
      Та більшість не послуха його слів.
      І треба швидко те усе зробить,
      Поки орда і справді не наспіла…
      - Що ж, можете туди рушати сміло,
      Ми зможемо вам вчасно підсобить…
      Не так багато часу і минуло,
      Як бродом перші родіїв полки
      На схід походом рушили стрімким,
      Вздовж Трубежа до Славії майнули.
      Через Трубіж всі броди зайняли
      І каравани із добром прикрили,
      Які повільно у цей край ступили,
      Де до цих пір слов’яни лиш жили.
      Цей край мав стати новим домом їм.
      Займали села кинуті і хати.
      Жінки двори взялися обживати,
      Чоловіки ж до Славії пішли,
      Де вже збиралась в повній силі рать.
      Каган сторожу розіслав степами,
      Аби болгари потай не напали
      І став вістей у Славії чекать.
      Тривожні вісті скоро прибули:
      Нарешті орди з силами зібрались,
      До Трубежу нестримно наближались.
      Із дня на день дістатися могли.
      Тоді каган і вивів руську рать
      За річку в поле ворога стрічати.
      Не встиг її до бою зготувати,
      Як вже сторожі з поля хутко мчать.
      А слідом, пил здіймаючи, орда
      Летіла степом стрімким хижим птахом.
      Чекали її родії без страху,
      Щитами перекривши шлях. Гадав
      Болгарський хан, що легко подолає
      Слов’янські раті. Та ж того не знав,
      Що не слов’янський князь його стрічав,
      З каганом руським битися він має.
      Нестримна хвиля хижої орди,
      Немов на острів раптом налетіла,
      Зім’яти, змити легко захотіла,
      Але розбилась, лишивши сліди
      Криваві та поранених і вбитих,
      В степ відкотилась. Кинулася знов.
      На суху землю полилася кров,
      Мов прагнула її тим напоїти.
      Та руська рать стояла, як стіна.
      Можливо, десь зім’ялася, прогнулась,
      Але не відступила. Як не пнулись,
      Як не кидались, втрималась вона.
      Коли ж орда, утративши запал,
      Топталась ще в кривавому болоті,
      З останніх сил хотіла побороти
      Рать руську, хоч сконав вже битви шал,
      Зненацька в тил їм вдарили полки.
      То росії у поміч підоспіли.
      В орди не бу́ло й боронитись сили.
      Хто зміг, тікати взявся від ріки.
      Та більшість так у полі й полягла…
      Відтоді руська Славія зробилась.
      Тут родії навколо оселились –
      Це нова батьківщина їх була.
      Один каган у Хорсуні сидів
      І росіями правив - своїм родом.
      Другий сидів у Славії на сході
      І родіями, звісно, володів.
      Слов’янам, що гляділи із лісів,
      Лишалося одно лише зітхати:
      Їх Славію вдалося переяти
      І руський рід навіки там засів.
      Тож Переята Славія вони
      Поміж собою місто й називали,
      А, як спростили – Переяслав стало.
      Так і стоїть із тої давнини
      Одне із трьох великих на Русі,
      Куди Олег ще призначав уклади…
      Згубилася про ті події правда,
      А я її відкрити хочу всім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    373. * * *
      Спиляли дуба.Сім десятків літ
      Він своїм віттям в небеса тягнувся
      І споглядав, як змінювався світ
      Із тих часів, як ще маленьким пнувся
      Поміж других, таких же, як і він,
      За своє сонце і частину світу.
      З усіх найближчих вижив лиш один
      Аби весь простір кроною накрити.
      Могутній стовбур зустрічав вітри,
      Могутні віти небо підпирали
      І він поважно поглядав згори
      На те життя, що унизу буяло.
      І от прийшли людці в якиїсь день
      І дуб спиляли, на дрова пустили,
      Лишивши сімдесятилітній пень,
      Могутнього колись шматочок тіла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    374. * * *
      Стоїть курган уже віки й віки,
      Таїть в собі великі таємниці,
      Зачерпнуті давно колись з ріки
      Часу. І дуже хоче поділиться,
      Але у нас часу не вистача
      З курганом по душам погомоніти.
      Отож йому доводиться мовчать
      І таємниці у собі таїти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    375. * * *
      То вигляне, то сховається
      За хмарами раз по раз.
      Чи сонечко з нами грається,
      Чи то просто дражнить нас?
      Примхлива пора осінняя
      З її затяжним дощем
      І з сонечком в небі синьому
      Чи Бог його знає ще.
      Туман зненацька насядеться,
      Стрімкий вітер налетить.
      Зима ще тихенько крадеться
      Та скоро вже прилетить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    376. * * *
      В блакитне небо піднімався дим
      Аби розтануть там у височіні.
      І їм тоді здавалось молодим,
      Що їх жорстокий, безрозсудний вчинок
      Забудеться, розтане із часо́м,
      Як, наче, дим від отого багаття
      І через роки, як поганий сон,
      Оці події зможуть пригадати.
      Та не забули небеса того
      І час прийшов їм чашу гірку пити.
      Тоді молили в відчаї Його,
      Але нічого не змогли змінити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    377. Легенда про Кетіма і Роданіма
      «Кетім являється батьком росціїв, а Роданім – батько родіїв».
      Єфрем Сірін, давній сірійський письменник


      - Було це все у той далекий час,
      Як сколоти в степах цих панували.
      І вороги ці землі оминали,
      Бо не одні в бою пізнали нас. –
      Так говорив старий і сивий рус
      Онукові, що поряд притулився.
      Малий на діда віддано дивився,
      Ковтаючи слова із його уст.
      Бо ж його дід багато чого знав
      І так цікаво вмів розповідати
      Про ті краї, де він встиг побувати,
      Про ті часи, в яких лиш Хорс бував,
      Пливучи кожен день у небесах.
      Людині ж стільки не припало віку.
      А дід бач знає про усе те звідкись,
      Мов справді побував у тих часах…
      - Тоді ще рід наш роський проживав
      В землі Трояній понад Дон-рікою.
      Нам доля видавалася легкою,
      Бо ж кожен рід чого хотів – те мав.
      Ми вільно кочували по степах,
      В високих травах табуни ганяли,
      Із греками постійно торгували…
      Нам небо було за найкращий дах.
      Чого іще душі було бажать?..
      Про війни ми уже давно забули,
      Лякали всіх діла наші минулі,
      Тож нас старались зовсім не чіпать.
      Хіба якийсь заброда заблука
      Аби кургани наші розкопати.
      Та в нас з таким розмови не багато.
      Такого лише смерть одна чека…
      Аж ось зі сходу вістку принесло,
      Що ворог там збирає свої сили,
      Щоб потоптати сколотські могили.
      Давно в степах такого не було.
      Якісь сармати звідкілясь взялися
      І розплодились, наче мошкара.
      Вони, чужого прагнучи добра,
      Уже на захід, кажуть, подалися
      У наші землі, що від прадідів
      Не знали, як ворожий кінь ступає.
      Вожді зібрались – що робити маєм,
      Щоб запобігти, врешті, тій біді.
      Зібралися, аби поговорить.
      Не надто отим слухам довіряли.
      Про славу ще дідівську пам’ятали
      І думали: вона їх захистить.
      Принісши жертви сколотським богам,
      Усілися і повели розмови
      Про скот, що виріс у цей рік чудовий…
      Про небезпеку, що на всіх чига
      А ні півслова…Наче й не було.
      Немовби вістки і не долітали.
      Сиділи та неспішно розмовляли.
      Від того всього розбирало зло
      Лиш двох із них – Кетіма й Роданіма.
      Вони з усіх молодшими були,
      На світі не багато прожили,
      Тож ті й не рахувалися із ними.
      Кетім урешті скочив і почав:
      - Ви що – не розумієте загрози?!
      Вже скоро степ укриють кров і сльози
      Від помаху сарматського меча!
      Потрібно готуватися усім!
      Іржаві акінаки діставати.
      Адже не буде ворог нас чекати,
      Вже скоро увірветься у наш дім!
      Єднаймося! Збираймося в кулак!
      Готуймо своє військо до походу!
      Я першим підніму всіх свого роду!
      Всі мовчки те послухали, однак
      Піднявсь один з досвідчених вождів:
      - Ти молодий ще аби нас повчати.
      Ми вчилися в батьків перемагати,
      Коли ти пішки ще під стіл ходив.
      Звідкіль цей боягуз узявся тут?
      Коли це сколот ворога лякався?
      Та він в наш степ давно не потикався,
      Бо знає акінаків гостроту.
      Нам ніякі сармати не страшні,
      За себе ми спроможні постояти!
      Іще не знати й де оті сармати,
      А тут уже у паніці одні.
      Я думаю, що все то лиш чутки.
      Ніхто у наші землі не посміє
      Ступити, бо інакше пожаліє.
      Ми добре зустрічали й не таких.
      Он перський Дарій був колись прийшов,
      Так ледве ноги винести вдалося.
      Про той похід пісні співають досі…
      Так само і сарматів стрінем знов.
      Та і не прийдуть у наш степ вони.
      Жива ще слава сколотська і тому
      Пропасти тут не схочеться нікому.
      Як хочете – готуйтесь до війни.
      А ми і так готові кожну мить.
      Нам і земля і боги допоможуть
      Здолати силу будь-яку ворожу,
      Яка посміє у наш край ступить…
      Отож вожді на тому й розійшлись.
      Лише Кетім і Роданім зостались.
      Підтримки від вождів не дочекались,
      З’єднати всі роди не спромоглись.
      Тож вирішили, що, хоча б свої
      Роди з біди отої врятувати.
      Щоб здобиччю сарматською не стати,
      Зібралися іти і чужі краї.
      Полишити давно обжитий край
      В землі Трояній, де жили віками,
      І степовими подались стежками
      Туди на північ, аж за виднокрай.
      Шлях нелегким був, хоч і звик вже рід
      Отак постійно степом кочувати.
      Та ж тут чуже – всього можна чекати
      Та ще й сарматів стерегтися слід.
      І недарма…Півшляху не пройшли,
      Як раптом вся земля застугоніла
      І курява аж до небес злетіла,
      Дими над степом голови зняли,
      Мов хижі змії… Степ заголосив,
      Волаючи богам про допомогу.
      Сармати увірвалися у нього
      І меч сарматський сколотів косив,
      Немов траву. Відвиклі воювати,
      Старими перемогами жили.
      Свій край порятувати не змогли.
      Одно лише й зосталося – вмирати.
      Здолавши тих, хто їх не сподівавсь,
      Орда сарматська краєм розбрелася.
      Шукати всюди сколотів взялася,
      Від них, можливо, хто де заховавсь.
      Один загін на ті сліди набрів,
      Які в степу утікачі лишили,
      Отож сармати хутко поспішили
      По тих слідах. Як тупіт долетів
      До росів, зупинилися вони.
      Зійшлися вдвох Кетім із Роданімом.
      Жінок рішили із дітьми малими
      Відправити подалі від війни.
      Усе добро, що мали, віддали,
      А при собі лиш зброю залишили.
      В бою зустріти ворога рішили,
      Щоб ті порятуватися могли.
      Сказав їм наостанок Роданім:
      - Усе, що є – ми вам, жінки, лишаєм.
      Самі ж, допоки акінак тримаєм,
      Спроможні будем все добути ним.
      З тим і розстались. Караван побрів
      На північ, у краї незнані росам.
      А всі, хто уважав себе дорослим,
      З мечем рішили стріти ворогів.
      Поки здалеку тупіт долітав,
      Над річкою поміж ярами стали,
      Сарматам шлях на північ перетяли.
      Стіною рід перед сарматом став.
      З-за пагорбів з’явилася орда
      Й одразу в битву стрімко полетіла,
      Стрій сколотський зламати захотіла.
      Толочить степ коней стрімка хода.
      Ударила…та збити не змогла.
      У купу збилась вся сарматська сила,
      Напружилась, лише мечі мигтіли
      І під копита падали тіла.
      Сармат і сколот…Сколот і сармат.
      Там на землі вони вже замирились.
      Живі ж на смерть перед рікою бились.
      Для сколотів нема шляху назад,
      Бо там позаду діти і жінки,
      Яких вони не кинуть на поталу.
      Сармати ж свою силу відчували,
      Тож прагнули пробитись все-таки.
      Зійшлись дві сили – доля на кону
      І ні одна не хоче поступатись.
      Лише зі смертю прагне позмагатись
      Аби із нею виграти війну.
      Не відступають сколоти й на крок.
      Та і нема куди їм відступати.
      Хоч навісніють все сильніш сармати,
      Немовби вже дали собі зарок
      Здолати непокірних скіфів цих
      І слави собі й здобичі дістати.
      Тож, навіть не рахують свої втрати,
      Не вірять, що є сила проти них.
      Так цілий день рубалися вони,
      Кетім із Роданімом в перших лавах,
      Собі, звичайно, не шукали слави,
      Лиш рятували рід свій від війни.
      У сутінках поволі бій затих,
      Втомились вої мірятись мечами.
      Та і не звикли битися ночами,
      Коли не розрізниш своїх-чужих.
      До пагорбів сармати відійшли,
      А сколоти на місці залишились.
      І, хоча всі добряче потомились
      Та просто спочивати не могли.
      Бо ж чи на завтра стачить сил у них
      Аби за річку не пустить сарматів?!
      - Ми маємо до ранку бій їм дати!-
      Сказав Кетім. - Поки ще Хорс не встиг
      Піднятися, ударим, хто живий
      І переможем чи усі загинем,
      Але сарматам не покажем спину!
      І шепіт грізний: - Ми йдемо у бій!
      Під ранок, як сарматський стан затих,
      В надії справу скоро закінчити.
      Їх сколотам вдалося оточити
      Тихенько. І, допоки Хорс устиг
      Підняти своє лико золоте,
      Пів табору сарматського не стало.
      Надійно акінаки працювали…
      Ще б трохи часу в темряві…проте
      Хтось із сарматів вигукнути встиг
      І вої стали хутко прокидатись.
      Тепер не треба сколотам скрадатись.
      Із криками накинулись на них…
      Хтось врятувався, скочив на коня.
      Та більшість просто в паніці метались
      І майже всі на полі тім зостались.
      Скінчився бій уже у розпал дня…
      Хоч сколоти в бою перемогли
      Та радості не надто відчували.
      Усіх своїх загиблих поховали,
      Їм почесті останні віддали.
      Стояли вої сколотські в росі,
      Хоча кургана і не насипали,
      На те ні сил, а ні часу не мали,
      Але покони виконали всі.
      Сказав прощальне слово Роданім:
      - Нехай сармати надто не радіють.
      Ми ще живі, то ж маємо надію
      Ще, як належить, відомстити їм.
      І ви – славетні родії мої,
      І росії – брати наші по крові,
      Дамо сьогодні всім загиблим слово,
      Що сво́ю незалежність відстоїм.
      Що не дарма загинули вони,
      Адже рід росів-сколотів не згинув.
      Нехай ми полишили батьківщину,
      Простуєм до чужої сторони,
      Але ми вільні і уже ніхто
      Не зможе наше плем’я покорити.
      Ми навчимося в новім світі жити,
      Нам Хорс надію нині дав на то.
      Ім’я ще роське, вірю, прогримить
      У цих степах поміж усіх народів.
      Нас не багато, але всі ми горді
      І під ярмом не будемо ходить!..
      І повели Кетім і Роданім
      Свої роди на північ, в невідомість…
      Так роська тільки починалась повість…
      А Хорс із неба посміхався їм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    378. * * *
      Сім мільярдів на таку планету
      Де пустелі, гори, болота,
      Океани, вічна мерзлота.
      Чи ж усім нам вистачить?! Та де там!
      Ще б, якби ж то, порівну на всіх.
      А то хтось у розкошах втопає,
      А комусь на хліб не вистачає.
      Тільки смерть рівняє цих і тих.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    379. * * *
      Оборонні вали
      Пам’ятають, коли
      Їх топтала орда степова.
      Постаріли вали
      Бур’яном поросли,
      Але навіть віки
      Їх здолать не змогли.
      Їхня пам’ять і досі жива.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    380. Легенда про ворона
      Прибіг Данилко очі аж горять,
      Навколо мами дзиґою кружляє,
      Напевно, дуже хоче щось сказать,
      А мама все уваги не звертає.
      Не втримавсь врешті, голосно спитав:
      - А знаєш, мамо, де з Андрієм бу́ли?
      - Не знаю, синку, - одізвалась та.
      - Ми у гайок над річку зазирнули,
      А там багато воронячих гнізд.
      Тож ми полізли аби подивитись…
      - Навіщо, синку, ти туди поліз?
      Ви ж могли впасти звідти та побитись.
      А, окрім того – то ж гніздо, то ж дім.
      Ти хіба лізеш до чужої хати?
      Зніти́вся хлопчик: - Та ж нічого їм
      Ми не зробили. Так, позаглядати…
      І знову очі загорілись вмить:
      - А знаєш, що ми у гнізді уздріли?
      Там щось таке на сонці аж блищить.
      Ми, навіть, влізти, витягти хотіли…
      Та, зрозумівши: зайвину сказав,
      Замовк, на маму знічено поглянув.
      - Та я нічого звідтіля не взяв!..
      Воно туди й дістатися погано,-
      Додав, немов випра́вдання своє.
      - А що, матусю, там могло блищати?
      А, може, скарб прихований там є?
      От було б добре нам його дістати!
      Всміхнулась мама: - Скарбу там нема.
      Ворони все блискуче полюбляють.
      Хтось загубив – ворона підійма,
      Несе та й у гніздо своє ховає.
      Бува й поцупить щось блискуче десь,
      Якусь там ложку, може, чи прикрасу.
      Ото у неї, синку, скарб і весь.
      Тож дарма, навіть, не втрачайте часу.
      До речі, знаєш, чому люди звуть
      Ту птаху – «ворон»? Можу розказати.
      Ще досі не забулася, мабуть:
      Колись про це розповідав мій тато.
      Була тоді ще сива давнина
      І в цих краях ще люду було мало.
      Іще не вміли сіяти зерна,
      Рибалили лише та полювали.
      Жили родами по степах,лісах,
      В чужі роди у гості не ходили,
      Бо ж був далекий поміж ними шлях
      Та і чужих не надто і любили.
      Прогодувати б якось власний рід,
      Куди іще з чужинцями ділитись.
      Зовсім маленьким був відомий світ,
      В якім шукали чим би поживитись.
      Коли ж чужинців стріти довелось,
      То або бились за свій світ із ними,
      Або, коли домовитись вдалось,
      Мінялися здобутками своїми.
      В одних хутро є зайве, а в других
      Запаси добрі кременю, з якого
      Зробити можна і ножів міцних,
      Списи, шкребки та й ще багато чого.
      Хоча жили ще родом, але в них
      Вже були «бідні» і були «багаті».
      Хто силу мав – урвати більше міг,
      Шматок найліпший в інших відібрати.
      Отож і зброю завше ліпшу мав,
      Хутра достатньо, щоб не замерзати.
      А слабший ледве тіло прикривав
      Й не мав із чим піти пополювати.
      Воно завжди так між людей ішло…
      Так от, жив рід один в краях цих диких.
      Кілька десятків люду в нім було,
      Тож по тих мірках був він невеликим.
      Вождь Ант найбільшим був посеред них.
      Сталеві м’язи, погляд соколиний.
      Він тура сам-один звалити міг
      І притягти, завдавши лиш на спину
      Тож, звісно, зброю кращу інших мав
      Та і хутра достатньо у припасах.
      На камені на голому не спав,
      Завжди мав вдосталь на спожинок м’яса.
      Воно і вірно: здобич вполювать
      Аби весь рід як слід нагодувати,
      Потрібно сили чималої мать.
      Тож перші їли ті, що полювати
      Й рибалити для роду всього йшли.
      І перший – вождь. Він голова усьому.
      Так звичай ще від прадідів велить…
      Так от, іще у роді жив отому
      Чужий. Колись прибився був до них.
      Звідкіль узявся – то ніхто не знає.
      Уже дорослий, полювати міг.
      А сильні руки зайві не бувають.
      Так і прижився. Цапом хтось назвав,
      Бо він борідку, наче, в цапа має.
      Тож так він Цапом поміж них і став.
      Звичайна річ й образи в тім немає.
      Жили вони, блукали по степах
      Вслід за стадами дикими невпинно.
      Рибалили у степових річках,
      Збирали трави, ягоди, коріння.
      Тим і жили. Стрічали рід чужий,
      Вимінювали в них потрібні речі.
      В обмі́н давали їм здобуток свій,
      Щоб не тягати зайвину на плечах.
      Якось зустрівся їм далекий рід,
      Що мав списи не кам’яні – з металу.
      І стріли також мали дивний вид.
      На сонці, очі ріжучи, блищали.
      - Що то за камінь? – Ант у них спитав.
      - То – мідь, - йому у відповідь сказали.
      Вождь все хутро́, що тільки мав, дістав,
      Аби йому ті стріли обміняли.
      Вірніш, не стріли. Стріл він мав своїх.
      А лише наконечники блискучі.
      Йому страшенно захотілось їх.
      Він би з такими всяку здобич влучив.
      За хутро все, якого він припер,
      Йому два наконечники припало.
      Він все одно щасливий був тепер
      І не вважав сам, що отримав мало.
      Носився з ними, наче багатій,
      Щоденно брався гарно начищати.
      Кладе на камінь той достаток свій
      Й любується, як почина блищати.
      А якось був поклав, десь відійшов
      На хвильку. Повернувсь…а їх немає.
      Забурхала від гніву в ньому кров.
      Хто злодій? Вб’є його, коли впіймає.
      Злодійства в роді не було тоді,
      Бо за таке нещадно убивали.
      Як сильний відібрати щось хотів –
      То за злодійство зовсім не вважали.
      А от украсти потайки – за те
      Чекала кара. Тож усі взялися
      Гуртом шукати вкрадене, проте,
      Надвечір речі так і не знайшлися.
      Сам Ант підозру лиш на Цапа мав,
      Бо ж той чужинець. Свій не взяв би зроду.
      Отож відкрито «злодія» вказав
      Аби скарати за подібну шкоду.
      А усі інші, у страху, щоб гнів
      Вождя не впав на голови на їхні,
      Змовчали. Вранці Цапа Ант схопив,
      На кару витяг. Стали люди тихо
      Навкруг обох. Ант «злодія» трима
      І «злодієм» при всіх його взиває.
      Хоча у нього й доказів нема.
      Таж той десь наконечники ховає?!
      А Цап в отвіт: - Не вор я! Я не брал!
      Та Ант того не слухає й не чує.
      В душі у нього вже звіриний шал.
      Ще трохи і він Цапа замордує.
      І раптом Цап завмер і закричав:
      - Вор он! – й на щось показує рукою.
      «Вор он! Вор он!» - шуміти люд почав,
      Став озиратись й раптом під вербою.
      Уздріли : зовсім чорний птах сидів,
      Блискуче щось тримаючи у дзьобі.
      - Вор он! – одразу натовп загудів,
      Бо вождь, мовляв, не те, що треба, робить.
      Тож Цапа Ант був змушений пустить.
      А птах відтоді вороном став зватись…
      Стих голос мами врешті. Та за мить
      Данилко став здивовано питатись:
      - А, врешті, наконечники знайшли?
      - Ні, синку, хоч по гніздах і шукали.
      Та й як знайти украдене могли,
      Як не ворони зовсім їх украли.
      - А хто? Той Цап? – Звичайно-таки він.
      Хоча про те ніхто й не здогадався.
      Зібрався якось та й подавсь один,
      Мовляв, він гніва Антова злякався.
      А вже в дорозі з схованки забрав
      Ці речі, цінні в ті віки далекі.
      - Але навіщо він, скажи, украв?
      Невже самому було жити легко?
      - Такі є люди, синку – не вкрадуть,
      То і життя здається їм не миле.
      І добре, як на кого є звернуть,
      Хоч на ворону, аби не побили.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    381. * * *
      Людина вирішила, що вона всесильна
      І, щоб ту силу продемонструвать,
      Вона взялась навічно і надійно
      Всю землю заховати під асфальт.
      Трудилась довго. Ось і ця хвилина.
      Навколо лиш приємна чорнота.
      Потерла руки радісно людина,
      Оскільки вже досягнута мета.
      Аж раптом бачить – з-під асфальту того
      Місцями пробивається трава.
      Взялася виривати, та, їй Богу,
      Все більше й більше лізе плоть жива.
      І, накінець, людина зрозуміла,
      Як зеленню покрилася Земля,
      Що вона може проявляти силу
      Наскільки їй природа дозволя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    382. * * *
      Їх лиш двоє на пустій арені.
      Два мечі, ні одного щита.
      Глядачі вже виють, як скажені
      Та спочатку треба привітать.
      «Аве Цезар, морітурі те салютант!»-
      Саме так ті, що на смерть ідуть
      На догоду цій машині лютій
      Свою кров невинную проллють.
      Рим – сліпа й безжалісна машина,
      Що працює тільки на крові.
      Війни, війни, безупинні війни,
      Трупи мертві й доки ще живі.
      Ось вони виходять на арену
      Ще живі, та вже близький той час,
      Коли їх артерії і вени
      Кров пропустять у останній раз.
      Хтось із них помре уже сьогодні,
      Інший день ще зможе пережить.
      Це, як буде натовпу завгодно,
      Як, від крові п’яний він рішить.
      Він іще шаліє і регоче,
      Він уже готовий убивать.
      Але хай погляне в їхні очі,
      В очі тих, хто йде тепер вмирать.
      Там давно написаний вже вирок,
      Кровію, що повнила їх вщерть,
      Смертний вирок цій державозвіру:
      «Рим, прощай, бо ти ідеш на смерть!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    383. Легенда про фрезію
      - Сьогодні урок не звичайний у нас.
      Минулого разу домовились з вами,
      Що ви розпитаєте тата і маму,
      В книжках пошукаєте, знайдете час
      І кожен розкаже легенду про квіти,
      Яку йому, врешті, удасться знайти.
      А, щоб цікавіше дійти до мети
      (Бо ж квітів й легенд так багато на світі),
      Легенди ці мають цікавими буть
      І квіти незвичні та маловідомі.
      Не ті, що в садочках у кожного вдома,
      А ті, що в краях у далеких ростуть,
      Або про які інші діти не чули.
      Так хто які квіти нам приготував?
      - Тюльпани! Іри́с! – клас ураз загукав,-
      Троянда! Конвалія!..І в тому гулі
      Почулося: - Фрезія!.. Помах руки
      І клас замовкає… - Цікаво, хто мовив
      Про фрезію? Квітка, і справді, чудова…
      По класу шумок прокотився легкий.
      Устала Даринка: - Бабуся моя
      Легенду про квітку оцю розказала.
      Я й назви цієї ніколи не знала.
      Тож можу тепер поділитися я.
      - Ну, що ж, розкажи. Нам цікаво усім
      Легенду про квітку цю дивну почути.
      - Це сталось тоді, як Зима уже люта
      Минула й Весна легким кроком своїм
      Пішла по землі. Сніг з полів проганяла.
      Під дзюркіт веселих грайливих струмків
      І сон-трава, й пролісок перший розцвів
      Отам, де нога її легка ступала.
      На луках зелена трава піднялась…
      Здавалось, Зимі вже дороги немає.
      Нехай чимскоріше на північ втікає…
      Втомилась весна, на травичці вляглась
      Аби від роботи важкої спочити.
      Й заснула… А Вітер Холодний, Мороз
      Й Хурделиця Біла зібрались якось,
      Надумали Ве́сну тихцем захопити
      Й замкнути навік у палац льодяний,
      Щоб любу їм Зиму назад повертати.
      Тут Вітер узявся Весну колихати,
      Ніколи аби не прокинутись їй.
      Мороз свої пазурі в груди встромив
      І льоду шматком її серце зробилось.
      Хурделиця Біла тоді нагодилась,
      Сніг швидко над Весну замета намів.
      І все враз поснуло, завмерло кругом.
      Всі проліски голови вниз посхиляли.
      І сон-трава сонною-сонною стала.
      І перші кульбабки, що встигли бігом
      Розкрити свої пелюстки́ золотаві,
      Закрилися злякано. От і Зима!
      Здавалось, рятунку із того нема
      І буде Зима на землі вічно править.
      Лиш Фрезія не покорилась Зимі,
      Дзвіночки її стали тихо дзвеніти,
      Щоб сонну Весну чимскоріш розбудити.
      І, навіть, крізь сніг, що замети намів,
      Дістався тривожний той дзвін до Весни.
      Прокинулась та. Лиш рукою махнула
      І теплі вітри враз навколо гайнули
      І сніг весь пропав у потоках рясних.
      Махнула другою й весняне тепло
      Льоди розтопило. Зраділи всі то́му.
      Зими не хотілось на світі нікому.
      Тож все забуяло навкруг, розцвіло.
      Весна ж, коли Зиму прогнали-таки,
      Свою рятівницю зовсім не забула,
      Весняний яскравий їй одяг вдягнула
      Й дала аромат ще - чудовий такий…
      Скінчилась легенда… Клас мовчки сидів,
      Немов уявити почуте хотілось.
      Тут вчителька врешті-таки похопилась:
      - Так, гарна легенда. – пройшла між рядів,
      З думками зібралась.- Ця квітка яскрава
      Була невідома в нас в давні роки.
      У Африці квітла далекій, поки
      Туди не дістались якось мореплави,
      Що світ відкривали. Сподобавсь їм цвіт,
      Якого в Європі не бачили досі.
      Тож скоро й приве́зли ту квітку матроси
      Аби підкорила вона увесь світ.
      Чудовий, незнаний її аромат
      Скорив дуже скоро Європу багату.
      Садили в садах її аристократи,
      Був кожен в дарунок отримати рад.
      А назву німецький ботанік їй дав,
      На прізвище Фріз. Тим відомий зостався.
      Ще капська конвалія цвіт отой звався
      І, начебто, сили цілющії мав,
      Щоб молодість довго жінкам зберегти.
      З його пелюсток різне зілля варили…
      А ще у Європі тоді говорили:
      Французький король наказав розвести
      В садах своїх фрезію та прикрашати
      Букетами замки й палаци свої.
      Важливим гостя́м дарували її…
      Миколко, ти, бачу, щось хочеш сказати?!
      Миколка, соромлячись з місця піднявсь:
      - Легенду про фрезію ще одну знаю…
      - Ну, то розкажи. Ми усі тут чекаєм.
      До речі, а звідки її ти дізнавсь?
      - Дідусь розповів…Він багато читав…
      Тож часто мені щось та й розповідає…
      Було то, казав він, в далекому краї
      Де правив Король. Парк великий він мав
      І дуже любив у парку тім гуляти,
      Дивитись, як квіти, дерева ростуть.
      Так сили душевні він повнив, мабуть,
      Вдихаючи ле́гкі, п’янкі аромати.
      Та якось подався він парком пройтись
      Й побачив, що, чо́мусь той став помирати.
      Засохло гілля, лист почав опадати
      І квіти зав’яли. Чи мало води?
      Чи садівники геть роботу забули?
      Взявсь він з’ясувати, чому́ воно так.
      І виявив, врешті, що справа проста –
      Лиш заздрість отою причиною бу́ла.
      Дуб взявся вмирати, жалівся, що він
      З Сосною не може у зрості змагатись.
      Сосна - та на Яблуню хоче рівнятись,
      Родити плоди шишкам всім навзамін.
      А Яблуня – та на Троянду кива,
      Бо квітнути хоче, неначе Троянда.
      А тій би, як Дубу рости не завадить,
      Щоб сильна й міцна була… Тільки жива
      Одна була Фрезія. Квітла розкішно.
      Здивований в неї Король запитав:
      - Чому, мила Фрезія в тебе не так?
      Чому ти не в’янеш, не сохнеш, як інші?
      І мовила Фрезія мудрість одну:
      - Можливо,тому, що я завжди вважала,
      Що ви, як мене в своїм парку саджали,
      Хотіли мене – не Троянду, Сосну.
      Хотіли би їх – то й садили би їх.
      А ви ж саме фрезію бачить хотіли.
      Оце і дає мені квітнути сили,
      Навіщо принад мені різних чужих?!
      Я є – яка є…І такою лиш буду.
      Як хочуть, хай інші позаздрять мені.
      Але, як на мене, хто заздрить – дурні,
      Бо заздрість в кінці не приводить нікуди.
      Відтоді і радує квітка ота
      Красою своєю, своїм ароматом…
      Дзвінок…Та ніхто не спішив уставати,
      Бо фрезія в їхніх серцях розцвіта.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    384. * * *
      Ніч. Роса. Туману легке сито
      Просіває світло ліхтарів.
      Вогко й прохолодно, хоч і літо,
      Наче і не червень наступив.
      Під ногами приляга травичка,
      Вкрита вся краплинами роси,
      Кожна крапля вигляда, як вічко
      Діаманту дивної краси.
      Тьохка соловейко недалеко,
      Десь рибалки тихо гомонять.
      На стовпі високо сплять лелеки,
      Бо за день стомилися літать.
      Вже на сході небо червоніє,
      Дня нового провіща прихід,
      Зорі помалесеньку тьм’яніють,
      Лиш Венера зберіга свій вид.
      По дорозі не гурчать машини,
      Мовби їх ніколи й не було.
      В темряві дерев, у гущави́ні
      Зовсім заховалося село.
      І, здається, наче й не минали
      Ті мільйони і мільйони літ.
      Ще природу ми не руйнували
      І був чистим і живим цей світ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    385. * * *
      Руар помер. Чотири дні тому
      Загін хозар у землі русів вдерся.
      Пробравсь, як тать. Не стрілися йому
      Сторожі русів. У смертельнім герці
      Князь той набіг злодійський зупинив.
      Але стріла уп’ялася у груди.
      Три дні потому він іще прожив
      І ось помер. Зійшлись з округи люди
      В останню путь Руара провести,
      Як то покони предків вимагали.
      Велике княже тіло на шести
      Дубових дошках на дворі поклали.
      Убрали князя в одяг дорогий,
      Сережка в усі золота блищала.
      Лежав князь серед двору, як живий,
      А люди все підходили, прощались.
      Стояв над градом плач. Жінки собі
      Обличчя аж до крові роздирали.
      Весь двір од велелюддя аж рябів.
      Ішли усі. Бо ж князя добре знали
      І поважали за вояцький хист,
      За мужність і сміливість, добру вдачу.
      Він за життя був скрізь жаданий гість,
      Тому то люд жаліє князя й плаче.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    386. Похід Сагайдачного на Москву в 1618 році
      Під Корсунем бій відгримів. На шляху
      Лежали побиті та зранені ляхи.
      Живі вже ясиром дрижали від страху,
      Клянучи козацтво і долю лиху.
      Орда гелготіла, рахуючи зиск,
      Козаки розсілися коло багаття.
      Було чим хвалитись і що пригадати…
      Котився між зорями місячний диск
      Та сумно дивився на землю з небес,
      Побитих жалів, до живих приглядався.
      Побачить, мабуть, не таке сподівався.
      Тож зблід, не землі то побачивши, весь.
      Хоч втома коза́кам давалась взнаки
      Та бою гарячка ще міцно тримала.
      І руки за шаблі ще звично хапали,
      Коли якийсь звук видававсь не такий.
      Та все говорили про скінчений бій,
      Про те, як тих ляхів нещадно рубали.
      Чи скоро війна закінчиться, гадали.
      На те покладали аж надто надій.
      Один молодий ще безвусий козак,
      Кіптяву від бою з обличчя утерши,
      Почав говорити поважно: - По-перше,
      Ніхто нас уже не здолає ніяк.
      Ми ляха побили, он військо лежить.
      По-друге, татари нам поміч нада́ли.
      А там нам Москва допоможе надалі,
      Так що у державі своїй будем жить!
      - А звідки ти взяв, - тут старий обізвавсь,-
      Що військо все ляське ми тут положили?
      У ляхів, повір мені, досить ще сили…
      Та і на Москву я би не сподівавсь.
      - Чому? То ж брати. Православні, як ми.
      А знаєш, яка в них велика держава?
      Ми разом здобудем і волю, і славу!..
      - Ти надто не бався думками тими́.
      Я знаю, які вояки москалі,
      Доводилось з ними в боях позмагатись.
      На поміч на їхню дарма сподіватись.
      Хоча в них, і справді, багато землі
      Та били ми їх і не раз, і не п’ять
      Коли на Москву з Сагайдачним ходили.
      Мені тоді бу́ло сімнадцять від сили,
      Коли довелося й Москву споглядать.
      - То ви з Сагайдачним ходили в похід?
      - Кажу ж, під Москвою стояв під самою,
      Готові були до останнього бою
      Аби москалів тих провчити, як слід.
      Але не вдалося. Не так щось пішло.
      Москву Сагайдачний не зміг тоді взяти.
      Отож, чи мені їхню силу не знати?
      Усе пам’ятаю, хоч літ вже пройшло.
      - То й нам розкажіть, - одізвався юнак,-
      І нам би хотілось про справи ті знати,
      Щоб дітям й онукам своїм передати.
      Чи, може, я, браття, кажу щось не так?
      - Так. Так. Розкажи, - козаки загули,-
      Бо з п’ятого чули про те на десяте…
      - Ну, що ж, як бажаєте, буду казати…
      Було то усе, браття любі, отак…
      Заминка з царями була в москалів.
      Останній помер – де нового узяти?
      Взялися бояри своїх наставляти,
      І кожен на трона усістись волів.
      Тим часом почав бунтувати народ,
      Стихія Московщину всю охопила,
      А ляхи Дмитра у Москві посадили,
      Щоб мати багато від царських щедрот.
      Та скоро бояри убили Дмитра,
      То ж ляхи їм дру́гого скоро «зродили»,
      В Московщину вже, як удома ходили,
      Бо смутна для неї настала пора.
      Нарешті дотисли пани москалів,
      Зібрались бояри й рішили між себе:
      Царем Владислава обрати їм треба,
      Який в королевичах ляських ходив.
      - Це що – наш король?- хтось із гурту озвавсь.
      - Так, нині король, а тоді ще при батьку
      Хотів він державу вже власную мати,
      Отож москалям догодити старавсь,
      Аби запросили на царство його.
      Вони й запросили… Та ж їх треба знати.
      Москаль одурити готовий і брата
      Аби врешті-решт досягнути свого.
      Поки Владислав трон собі приміряв,
      Царя москалі з поміж себе обрали.
      А ляхів з Московщини зовсім прогнали.
      Отож Владислав зуб на них добрий мав.
      І вирішив він собі трон повернуть,
      Почав собі військо з охочих збирати
      Аби й москалів заодно покарати.
      На те кілька літ він потратив, мабуть.
      Не склалися в нього діла, як гадав.
      Застряг десь під Вязьмою, сил не достало.
      Та гордість назад повернуть не давала.
      І грошей, щоб війську платити не мав.
      Без плати хіба лях піде воювать?
      Тож військо його почало розбігатись.
      Який вже там трон? Як назад повертатись
      І здобиччю для москалів щоб не стать?
      І тут королевич згадав і про нас.
      Гінців Сагайдачному спішно відправив,
      Мовляв, виручай задля спільної слави.
      Так ляхи завжди у скрутний для них час.
      Зібрав Сагайдачний козацтво й сказав:
      - Звернувся до нас Владислав із проханням.
      Для нього ми нині надія остання,
      Бо ж він у Московщині зовсім застряв.
      Тож просить аби ми йому помогли…
      Загу́ло козацтво: - Нехай пропадає!
      Хай біс йому клятому допомагає!
      Як крики потроху стихать почали,
      Знов слово тоді Сагайдачний узяв:
      - Послухайте, браття моєї поради.
      Ми знали від ляхів багато неправди,
      Тож час свого взяти нарешті настав.
      Умови я виставив ляхам за то:
      Хай збільшать реєстр козацтва суттєво,
      Хай простір козацький розширять життєвий
      І хай не чіпа православних ніхто.
      Король та і сеймові згоду дали.
      Тож, коли поможемо ми Владиславу,
      То все задля нашої віри і слави!..
      Умів Сагайдачний… Тож ми і пішли.
      Хоч ляхи чекали під Вязьмою нас
      Та гетьман надумав, як їх одурити.
      Чого йому під Владиславом ходити?
      Прямцем на Москву нас пове́сти зібравсь.
      От там і зустрінемось. Хай доганя
      Козацькеє військо аж ген під Москвою.
      Тож ми від Путивля ходою стрімкою
      Пішли на Москву. Нас ніхто не спиняв.
      Міста і фортеці ми брали на спис,
      Коли ті ворота нам не відчиняли.
      Єлець, Лівни, Рильськ перед нами упали.
      Аж десь попід Серпухов гетьман спинивсь,
      Бо військо вороже стоїть на путі,
      Дорогу московську для нас перекрило.
      Зібралася війська москальського сила.
      Пожарський нас тут зупинити хотів.
      Але щось не так повернуло, мабуть.
      Нараз захворів… Козаки жартували,
      Мовляв, швидка Настя на нього напала…
      Злякався, що битим йому добре буть.
      І справді, боялися нас москалі.
      Заледве на них ми ударили разом,
      Як кинулись ті всі тікати одразу.
      Ганятися гетьман слідо́м не велів.
      Бо ж осінь уже, треба справу зробить,
      Аби до зими в москалях не сидіти.
      Під жовтень могли на Москву вже глядіти.
      Зосталося військо москальське побить,
      Яке знов постало у нас на шляху,
      Послав новий цар аби нас зупинило.
      Хоч було воно значно більшої сили
      Та збив Сагайдачний із нього пиху.
      Зійшовсь з воєводою гетьман на герць.
      Один на один. Той у золоті сяє,
      В руках довжелезного списа тримає.
      Та вся та пихатість звелась нанівець.
      Списа гетьман в нього одразу забрав,
      Немов у якогось малого дитяти,
      А там боздуганом зумів так дістати –
      Той миттю коневі під ноги упав.
      Міцні обладунки у нього були,
      Тому то і вижив. А військо вороже
      Знов так дременуло. Й на військо не схоже.
      Тоді москалів довгі ноги спасли.
      Тим часом під Тушино ляхи прийшли.
      Туди ми на стрічу до них поспішили.
      Ви б бачили, як вони тому раділи,
      Неначе столицю ворожу взяли.
      А як Владислав подарункам зрадів.
      Кількох воєвод по дорозі зловили,
      Та ще посланців до татар прихопили,
      Яким цар московський спішити велів
      У Крим і там помочі в хана прохать.
      Тепер уже помочі з Криму не буде.
      Взяли ми Москву у облогу зусюди.
      Їм помочі було нізвідки чекать.
      Поки готувались до штурму війська,
      Каширу й Касимов ми ще захопили.
      В Москві москалі, наче миші сиділи.
      А тут іще більший на них страх напав,
      Бо в небі з’явилась хвостата зоря,
      Над голови їхні над містом стояла,
      Неначе нещастя страшні провіщала.
      Й жаліли уже, що обрали царя.
      Якраз на Покрову все військо знялось
      І кинулось мури стрімкі штурмувати.
      Нам випало йти під ворота Арбату.
      Якби їх тоді підірвати вдалось,
      То ми би гуляли уже по Москві.
      Не знаю, що трапилось. Може і зрада?
      Чи, може, випадок зірвати завадив?
      Та гетьман козацтво від мурів відвів,
      Бо від Владислава отримав наказ.
      То для москалів було, справді, як диво,
      Вони рознесли вість по місту хапливо,
      Що штурм неминучий спинився якраз,
      Як дзвони на свято в Москві задзвонили,
      Й козацтво хреститись услід почало.
      Бо ми ж православні…Того не було.
      Скоріш москалі Владислава «купили».
      Знов вовни гречаної сім лантухів
      Тихцем обіцяли. От він і купився.
      Тому й від Москви чимскоріш відступився,
      Усе ще на трон їхній сісти хотів.
      Поки з москалями він перемовлявсь,
      Велів Сагайдачний нам краєм пройтися.
      Нам Серпухов, слідом Калуга здалися.
      Було і полону, і здобичі в нас.
      Та і москалям сала то залило.
      Вже про перемир’я кричати поча́ли.
      Та й близько уже і зима підступала,
      На роздуми часу зовсім не було.
      У грудні уже замирились, мабуть,
      Багато у чім москалі поступились
      Аби ми скоріше з Московщини змились,
      Бо з нами Москви вони не встережуть.
      Всю зиму неспішно вертались назад,
      Бо, справді, не мали куди поспішати.
      Ще встигли з Московщини здобичі взяти,
      Хоча Владислав був не надто і рад.
      Отак закінчився той славний похід,
      Де ми москалям боки добре нам’яли.
      Не думаю, щоб вони не пам’ятали,
      Тож надто на них сподіватись не слід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    387. * * *
      Вересень... Замри прекрасна мить!
      Осені час пензля в руки брати,
      Заново учитись фарбувати.
      Абрикос здивований стоїть
      В пів зеленім – пів багрянім платті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    388. * * *
      Гей, ходімте бити пана,
      Щоб пропав.
      Заодно нарешті глянем,
      Як він спав.
      На його молочні ріки –
      Як їв – пив.
      Де ті шкіри, що одвіку
      З нас лупив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    389. Легенда про капусту
      - Іди-но, синку, час уже до столу,-
      Гукає мама з вулиці Петька. –
      Уже картопля на столі чека!
      Давай хутенько, щоб не охолола!
      Петько покинув копати м’яча,
      Хоча і без великої охоти.
      Він, звісно і обідати не проти,
      Але ж і грати тільки розпочав.
      Та все ж прийшов, усівся за столом,
      Де вже картопля в мисці парувала,
      З салатом поряд ще одна стояла.
      - Капуста-а! – протягнув Петько зі злом,-
      Я ж не люблю капусту! – Синку, їж.
      Вона корисна дуже для здоров’я…
      Така свіженька, молода, чудова.
      Я тільки-тільки зрізала її.
      - Й де тільки вона клята узялась!-
      Сердито буркнув Петрик, взявши вилку,
      Набрав на неї капустинок кілька,
      Та повертів над мискою, погравсь.
      - Де узялася? Хочеш – розповім,-
      Озвалась мама, - Чула ще від тата.
      А він історій різних знав багато,
      Розповідав їх діточкам своїм.
      А ми сиділи, слухали його,
      Розкривши рота. Бо ж тоді ще, сину,
      Не було Інтернету і в помині.
      А у книжках піди знайди того.
      Тож тато якось нам розповідав
      Про те – звідкіль капуста ця взялася.
      З тих пір, Бог зна, минуло скільки часу,
      Від тих подій не лишилось й сліда…
      Окрім капусти… Діло було так…
      Село стояло між гаїв над річку.
      По міркам нашим – зовсім невеличке,
      Але охайне, чепурне, однак.
      Хатки стояли скромно між садків.
      А там і груші, й яблуні і вишні,
      Які весною зацвітали пишно,
      І на них стигли фрукти от-такі.
      Жив у селі тім роботящий люд,
      Один одного всі прекрасно знали,
      І працювали, і відпочивали.
      Злодійства од віків не знали тут.
      Якось москаль в село те приблукав.
      Чи втік від пана? Чи з дороги збився?
      Але в село під вечір приблудився,
      Заночувати в когось попрохав.
      Коли гість в дім, то радість разом з ним.
      Негоже гостю в хлібі відмовляти
      Та і притулок гріх йому не дати.
      Пустили москаля того у дім.
      Заночував, а вранці заявив,
      Що хоче назавжди в селі лишитись.
      Можливо, вдасться тут йому прижитись,
      Бо по-людськи пожити захотів.
      Порадились громадою села
      Та й вирішили все ж притулок дати.
      Стояла на краю пустою хата.
      Колись там бабця вже стара жила.
      Дітей не мала. Нікому було
      Тепер до тої хати заглядати.
      Тож чом би чоловіку не віддати?
      Отак гуртом і здумало село.
      Коли його до хати привели,
      Він лише пробурчав одне: «Как пусто…»
      Отож відтоді і прозвавсь Капуста.
      Хоч Москалем ще іноді могли.
      Став той Капуста жити у селі.
      Не беручкий, як видно, до роботи.
      Бо не поставив біля хати й плоту
      Та й не копався надто у землі.
      Сяк-так у хаті ще поприбирав,
      А у дворі й траву не став косити.
      На призьбі просидів він ціле літо,
      Хіба в садку хоч яблука збирав.
      Сусіди перше жа́ліли його,
      То хліб носили, то за стіл садили.
      Та бачать, що не буде з нього діла –
      Не стали вже робити і того.
      З чого він жив – того ніхто не знав,
      Але не брався й за холодну воду.
      Уже й осіння надійшла негода,
      А він на зиму й дрів не нарубав.
      Коли ж прийшли добрячі холоди
      І люди печі почали топити,
      Щоб холоди до хати не пустити,
      Зубами цокав по селу ходив.
      Бо ж окрім свитки – й одягу не мав,
      Не було чим прикрити голе тіло.
      Але ж вже ціле літо пролетіло,
      Тож няньчитись із ним ніхто не став.
      Якась бабуся жалісна дала
      Стару кирею. Але ж того мало.
      В одній киреї тіло замерзало.
      А ще ж зима, насправді не прийшла.
      А потім стали речі пропадать,
      Чого в селі ніколи не бувало.
      У того раптом опанча пропала,
      Той кобеняк не може відшукать.
      У третього жупан подівся десь,
      В того кожух поцупив хтось із печі.
      А ще ж казали про дрібніші речі -
      Сердак чи свиту…Сполошився весь
      Народ в селі. Не знає, що робить.
      Зібралися громадою на збори,
      Обговорили й вирішили скоро –
      Потрібно того злодія зловить.
      А вся підозра на Капусту в них,
      Бо ж у селі один одного знають,
      Один другому, звісно, довіряють.
      Ніхто чужого взяти би не зміг.
      Тож до Капусти вирішили йти.
      Прийшли до двору та зайшли до хати.
      А там, немов на вулиці, в кімнаті,
      Хіба що сніг зі стелі не летить.
      І пустка. Лише купи по кутках.
      Сидить Капуста скорчившись на печі,
      Натяг на себе вкрадені всі речі
      І тільки очі світять, як в Сірка.
      Ніхто уже й питатися не став
      І так усім все зрозуміло стало.
      Тож мовчки всі дивилися, стояли.
      Тут голова, нарешті, слово взяв:
      - А ми, Капусто, вірили тобі.
      Гадали – станеш по-людськи тут жити,
      А ти татьбу надумав нам чинити.
      Ну, що ж, обрав ти долю сам собі.
      Бо нам не треба таті у селі.
      Дає громада тобі час до ранку.
      Коли уранці станемо на ганку,
      Щоб і сліду́ тебе на цій землі.
      Бо пожалієш… Користі катма.
      Як можна так на світі людям жити?
      Ходімо! Тут вже нічого робити!
      Бо тут на що дивитися нема!
      Запам’ятай – щоб й сліду не було!-
      Сказав іще раз та і вийшли з хати .-
      Як так прожити й користі не мати?..
      На ранок все зібралося село,
      Пішли до хати, де тулився він,
      Зайшли в світлицю, а там зовсім пусто,
      Лиш на печі лежить одна капуста,
      Закутана в десятки одежин.
      Куди подівся з хати чоловік?
      Звідкіль тут овоч дивний цей узявся?
      Народ щось зрозуміти намагався…
      Ще довго мізкував…Але за рік
      Капусти насадили вже тієї.
      І свіжу їли, й квасили її.
      І в радість та капуста була їм
      Бо бачили велику користь з неї.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    390. * * *
      Бач, дорога зовсім посивіла.
      Видно, довго не було дощу.
      Та укриті придорожнім пилом,
      І тернові сивіють кущі.
      Вітер пилом закружляв, погнався,
      Наче в нього наміри лихі.
      Та ніхто такого не злякався.
      Тож він і затих між лопухів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    391. * * *
      На Хортиці святій, на Чорній скелі,
      Де Святослав прийняв останній бій
      Стояв і я. І думи невеселі
      Весь час снували в голові моїй.
      Внизу Дніпро в гранітний берег бився,
      Піняві хвилі все котив, шалів,
      А я згори на спроби ті дивився
      Й за грізним князем подумки жалів.
      Не встиг, не зміг.Пройшов з мечем півсвіту,
      Країв, народів безліч підкорив,
      А довелося смерть свою зустріти
      Отут у серці самому степів.
      А не шукав би світом свою долю,
      То, може б, правив Києвом сто літ?
      Але на терем обміняти волю
      Не захотів, бач. Кликав його світ.
      І він ішов за покликом по світу,
      Заради того і життя віддав.
      А довелось би в Києві сидіти,
      То хто б його сьогодні і згадав!?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    392. Легенда про гарбуз
      Сидять в тіньку бабусі, спочивають.
      Бо ж свято, треба чимсь себе зайнять
      Про щось поміж собою гомонять
      Та кісточки усім перемивають.
      Малий Андрійко поміж них сидить
      Та нудиться. Йому то не цікаво,
      Як у селі ідуть у кого справи.
      Йому б кудись побігти, побродить.
      Але бабуся в спеку не пуска.
      «Сиди! - говорить,- або йди до хати!»
      А в хаті мух, хіба що рахувати…
      Сидить, якусь оказію чека.
      А раптом друг якиїсь прибіжить.
      Удвох бабусю якось «уламають»,
      Бо там вже річка їх давно чекає.
      Бабуся з другом може й відпустить.
      Та краєм вуха слухає-таки,
      Про що розмова між бабусь ведеться.
      Можливо, і цікаве щось знайдеться,
      А не лише одні пусті плітки…
      - А чула, - баба Настя почала,-
      Микола ж Тоськин сватавсь до Таміли.
      А та сватів не лагідно зустріла
      Та гарбуза здорового дала.
      - І правильно. Таміла ж он яка -
      Красуня прямо писана. Микола
      За нею бігав, кажуть, ще зі школи.
      А сам миршавий, ледве два вершка
      Понад горшком. А свататися пхає.
      Хоч і багатий, а хіба такий
      Жених їй треба?.. Слухав то Андрій,
      А далі бабу Настю і питає:
      - А що то значить – дати гарбуза?
      - То так, онучку, вигляда відмова.
      Як йти за когось дівка не готова –
      То «з гарбузом» жених іде назад.
      - А звичай цей узявся звідкіля?
      Чому гарбуз - не морква, не цибуля?
      - Ой, то діла давно уже минулі…
      Колись дідусь мій…Пухом хай земля…
      Мені малій іще розповідав
      Історію… Звідкіль гарбуз узявся,
      Чому невдатним женихам давався.
      Дідусь такого, ох, багато знав!..
      Отож, було то все у давній час
      В селі одному…Назву геть забула…
      Вже ж скільки літ відтоді проминуло…
      Так от…жила в селі отім якраз
      Сім’я одна – сімейка Гарбузів.
      Жили заможно, навіть і багато,
      Змогли землі чималий шмат придбати
      Та мали коней купу і возів.
      В село не знати й звідки прибули.
      Казали людям, що козак із Січі.
      Ходив на турка двічі чи то й тричі,
      Тож звідти в нього й грошики були.
      Чи правда то, чи вигадки пусті,
      Того в селі не відали, звичайно.
      Але обжився чоловічок файно
      І кожен рік все більше багатів.
      Хоч, зазвичай, сам мало працював.
      За нього в полі наймити робили.
      Вони ж удвох лиш спали, їли й пили,
      Тож він, як кнур добрячий виглядав.
      Та і жона товстенною була.
      Як два опецька по селу ходили.
      Але ж багаті, тож всі їм годили…
      Отож, сім’я та у селі жила.
      І був у них один-єдиний син.
      Стецьком назвали й панькали з малого.
      Усе для нього, все навколо нього.
      Не мав відмови ні у чому він.
      Отак і ріс…Хоч дітвора сільська
      З ним гратися нізащо не хотіла,
      Сміялася та «підсвинком» дражнила.
      Бо треба ж було бачити Стецька…
      Був, кажуть, ширший аніж довший він,
      І по селу не йшов, а, мов, котився.
      На те дражніння кулаком грозився.
      Хоча страшним не був нікому він.
      Нехай спочатку дожене когось.
      Та й замість м’язів в нього одне сало.
      Все тіло салом тим позапливало.
      Чого комусь боятися його?...
      Та час минав, зростала дітвора.
      Стецько також вже парубком зробився,
      Вже й на дівок з цікавістю дивився.
      Уже й женитись надійшла пора.
      Жила в селі тім дівчина одна,
      Оксана звалась. Красна дівка бу́ла.
      Хоча на панськім полі спину гнула
      Та гордою завжди була вона.
      Тож бігали за нею парубки
      В надії, що на когось оком кине.
      Ловили хоча б посмішку єдину…
      Й Стецько також був поміж отаких.
      Хоча себе він красенем вважав,
      І звик - відмови ні у чім не має –
      Скажи батькам і вже вони подбають,
      Щоб мав синочок все, що забажа.
      Тож якось він Оксану перестрів,
      Давай казати, що женитись хоче.
      А та йому сміється прямо в очі:
      - Ти мене взяти заміж захотів?
      - А чому ні? Я ж видний он який!
      Та і батьки грошима не обділять.
      Тож можеш йти за мене, дівко, сміло.
      А та: - Пішла б за тебе залюбки.
      Та ж ти на себе в дзеркало поглянь.
      Я ж хочу, щоби на руках носили,
      А де у тебе,хлопче, стільки сили?
      Ти, Стецько, перше, піди сильним стань.
      Як будуть м’язи в тебе, як в Петра,
      Чи як в Миколи – то приходь до хати.
      Тебе з сватами буду я чекати.
      Тепер пусти, бо йти мені пора.
      Чи посміялась дівка, а чи ні,
      Стецько ж сприйняв все за монету чисту.
      Не може вже спокійно, навіть, їсти.
      Надумався, що на наступнім дні
      Візьметься м’язи на собі качать.
      Та вранці встав, поліно взяв у руки…
      Але тяжка здалася та наука…
      Та й батько, й мати почали кричать.
      Сів та й задумавсь: як би так було,
      Щоб м’язи вмить самі міцними стали.
      Бо ж це часу і сил піде чимало…
      І тут йому у голову прийшло:
      А чи до відьми часом не сходить?
      Живе така у лісі недалеко.
      Вона ті м’язи йому зробить легко…
      Надумався та і помчав за мить.
      Прийшов до відьми, чемно привітавсь.
      - Ти хто такий? – вона його питає,-
      Стара зовсім, уже недобачаю.
      - Стецько Гарбуз, - той миттю одізвавсь.
      - А знаю-знаю… А чого примчав?
      - Хотів, щоб м’язи ти мені зробила,
      І щоб була в мені велика сила.
      Щоб я на це часу не витрачав.
      Зітхнула відьма: - Знаю я один
      Рецепт, як м’язи ті тобі зробити…
      Потрібно зілля з певних трав зварити.
      Та тільки не зовсім безпечний він.
      Ти будеш сильний…тільки не хвались.
      Похвалишся так двічі чи то тричі
      І далі вже хвалитись буде нічим…
      А то ще й гірше…Знала я колись,
      Що то за гірше та уже забула…
      - То не біда. Вари давай бігом
      Напій із зілля різного свого!...
      Мені потрібно аби м’язи бу́ли.
      …Напій він випив і розвеселивсь,
      Відчув в собі непереборну силу.
      Подякував… А відьма шепотіла:
      - Дивись же тільки, синку, не хвались!
      Прийшов додому парубок, бігом
      До дзеркала – себе оглянуть має.
      А воно, справді, м’язи так і грають.
      Стецько зумів добитися свого.
      Тепер до дівки зі сватами йти.
      Вона йому відмовити не зможе.
      Та й у селі боятись буде кожен,
      Де проти нього сили їм знайти?
      А вже самого так і розпира
      Аби комусь ті м’язи показати.
      З сватами – то ще кілька днів чекати…
      Казала щось про хвастощі стара,
      Тож він батькам нічого не сказав,
      Пішов Бровкові – псові похвалятись.
      То ж, мабуть, і не буде рахуватись.
      Вже так і так ті м’язи показав,
      Хоч пес впівока з буди виглядав,
      Але Стецькові й з того легше стало…
      На другий день ішов селом помалу,
      Оксану стріти на шляху гадав,
      Але зустрів лиш кілька парубків,
      Що «підсвинком» знов стали обзивати.
      Стецько не стримавсь: - Можу в пику дати.
      Ви колись м’язи бачили такі?
      Задер рукав і руку вмить зігнув.
      І знов заграли м’язи попід шкіру.
      І хлопцям, що сміялися допіру,
      Заціпило. І кожен лиш зітхнув,
      Бо, справді, м’язи були ого-го.
      Таких вони й не бачили ніколи
      Ні у Петра, ні, навіть, у Миколи.
      Тож стороною обійшли його…
      І от Стецько з сватами на поріг
      Ступив до хати дівчини Оксани.
      На неї хитро з посмішкою глянув
      І, зрозуміло, стриматись не зміг.
      Задер рукав і каже їй: - Дивись!
      Та ледве він зігнув у лікті руку,
      Як похвальба злу з ним зіграла штуку
      І на гарбуз він вмить перетворивсь.
      Усі завмерли, дивлячись на те,
      Ніхто і слова вимовить не в силах.
      Щось скоїлося їм незрозуміле.
      Кудись Стецько пропав з очей… Проте,
      Прийшла Оксана першою у себе:
      - Ви сватати прийшли за Гарбуза?
      Ну, то візьміть його собі назад,
      Мені такого жениха не треба!
      З тих пір по селах так і повелось:
      Як дівка того парубка не хоче,
      Дає гарбуз й сватам говорить в очі,
      Нехай шукають іншого когось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    393. * * *
      Опівнічні стежки у яскравому місячнім сяйві
      І ходити по них і цікаво, і страх водночас.
      І чого би не взяв із собою – усе буде зайвим.
      Опівнічні стежки неймовірні без всяких прикрас.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    394. * * *
      На маків цвіт упав кривавий піт,
      Щоб нагадати й через сотні літ
      Про битву, що колись тут відбулась,
      Козацька кров на землю пролилась.
      Упала кров на квіти степові
      І ті червоні стали від крові.
      І пломеніють у степу вони
      Як спомин тої давньої війни.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    395. Легенда про півонію
      - Ой, мамо, глянь, троянда розцвіла!-
      Кричить Андрійко радісно із саду.
      Почула його мама, підійшла,
      Поглянула: - То, синку, не троянда.
      - Як не троянда? Пишна ж он яка.
      І пелюстки рожеві… Подивися!
      Хіба на світі є іще така?
      Всміхнулася: - Ти, синку, помилився.
      Бо квітку цю півонія зовуть.
      А на троянду схожа?! То про теє
      Історію доводилося чуть
      Давно вже від бабусі ще своєї.
      Як хочеш, то й тобі переповім,
      Як з того часу ще запам’ятала.
      - Звичайно хочу! – То ходімо в дім,
      Сніданок я тобі приготувала.
      Поки ти будеш їсти, я тобі
      І розкажу історію ту давню.
      Андрійко хутко снідати побіг,
      Бо вже, і справді, зголоднів ізрання.
      А мама сіла поряд на стілець
      Й під стукіт ложки розповідь поча́ла,
      Щоб передати сину, накінець
      Те, що з дитинства ревно зберігала.
      - Колись всі квіти в віданні були
      Богині Флори. Всі її любили.
      Де вона скаже – там вони й росли.
      І розцвітали, як вона веліла.
      Та якось раз надумалося їй
      По світові самій помандрувати.
      Знайти якиїсь, може, цвіт новий.
      Але кого за себе залишати?
      Кого всі будуть слухатися так,
      Немов її саму? Зібрала раду
      Всіх квітів. Всі зібралися, однак,
      Затрималася десь в путі троянда.
      Наряди всі яскраві одягли
      І аромати навкруги стояли.
      Розмови про призначення вели
      Та більшість на троянду натякали.
      Бо ж не було їй рівних по красі
      І аромату, й пишноті наряду.
      І з цим, здавалось, згодні були всі.
      Півонія одна лиш непорядно
      Себе вела, вважаючи, що їй
      Троянда і в підметки не годиться.
      Бундючилась в затятості своїй,
      Мовляв – я краща від усіх, дивіться!
      І надувалась, пнулась з усіх сил,
      Щоб за троянду більше виглядати.
      Та зверхньо озиралася навкіл
      І вимагала лиш її обрати.
      Її зухвалість вразила усіх.
      Коли ж троянда врешті-решт з’явилась,
      Красою миттю покорила їх
      І всі за неї разом зголосились…
      Окрім, хіба, півонії. Вона
      Кричати стала: «Я із цим не згодна!
      Я краща неї! Я така одна!
      Мене обрати маєте сьогодні!»
      Розсердилася Флора врешті-решт:
      - Дурна і горда квітка ти,- сказала,-
      Твоє нахабство вже немає меж.
      Я про таке й уявлення не мала.
      За те самовдоволення твоє
      Товста й роздута так і залишайся.
      Нехай метелик твій нектар не п’є
      І на бджолу також не сподівайся.
      Цілунків їхніх не спізнать тобі,
      Дівчата не вплетуть тебе в віночки.
      Втішатись будеш лиш сама собі…
      Іди, я тебе бачити не хочу!
      Отак тоді і сталося воно,
      Що квітка на троянду й схожа, наче
      І, водночас, не схожа все одно…
      - А я бджолу на квітах її бачив!
      Змінила Флора рішення своє?
      - Можливо, синку. Час усе міняє.
      Й півонія все кращою стає,
      Бо ж нині видів розмаїття має.
      Красою й ароматами вона
      Одна із перших між садових квітів.
      Напевно, їй простилася вина
      За те,що колись встигла наробити.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    396. * * *
      Динозаври, динозаври.
      Хто поцупив ваше завтра?
      Напустив туману Дарвін
      Чи завели королі?
      Чи самі всі скопом винні
      В тому, що нема вас нині,
      Бо велись, як на чужині,
      Як ординці на Землі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    397. * * *
      Сьогодні день Перуна-бога.
      Вогонь з дубового гілля.
      І люд звертається до нього
      Аби із неба на поля
      Благословенна полилася
      Жива вода. Та час минав,
      Перун так і не відізвався.
      Мабуть, других дарів чекав!?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    398. Легенда про буряки
      Прокинувсь Іванко, вже сонце аж де.
      Бабуся будити чомусь не іде.
      Рішила: онучок нехай ще поспить,
      Бо ж зранку малому нема що робить:
      Вода ще холодна у річці, тому
      Піти покупатись ще рано йому.
      Та й друзі вчорашні либонь іще сплять,
      Набігались добре, не хочуть вставать.
      Тож встав він із ліжка, по хаті пройшов,
      Бабусі, одначе, ніде не знайшов.
      На вулицю вийшов, у сад зазирнув,
      З відра на криниці лице сполоснув.
      Продер оченята, волосся змочив,
      Що, наче дроти, на всі боки стирчить.
      За тин подивився – на лавці нема.
      Лиш кішка на сонці на лавці дріма.
      Метнувсь на город, може там десь вона,
      Минув соняхи, що стоять, мов стіна
      І там за картоплею врешті уздрів.
      По стежці хутенько до неї побрів.
      Бабуся сапою полола рядки,
      Де вже піднімались, росли буряки.
      Мелькала сапа і бур’ян весь лягав,
      Іванко очима услід не встигав.
      Стояв і дивився – мов диво яке,
      Адже полоття – діло то нелегке.
      Як легко в бабусі виходить, однак.
      Він, мабуть, ніколи не зможе отак.
      Бабуся, мов погляд відчула його,
      Всміхнулась, ону́чка зуздрівши свого:
      - Чого ти так рано? Поспав би іще…
      А я от полю…Бо ж лякають дощем.
      З дощу як полізе бур’ян – ого-го,
      І спробуй тоді прополоти його…
      Та вже закінчила. До хати ходім.
      Тебе нагодую й сама щось поїм.
      - А це бурячки ти полола, еге ж?
      - Так-так, бурячки то, онучку, авжеж!
      - А ти пам’ятаєш, казала колись
      Розкажеш звідкіль буряки узялись?!
      - Забулась, онучку…Хоч ти нагадав…
      Колись ще дідусь мені розповідав…
      Та що ж ми отут на городі стоїм?
      Ходімо, поснідаєм…я й розповім…
      - Було то у час, коли весь наш народ,
      Отримавши землю від Божих щедрот,
      По краю великому вже розселивсь,
      Міста будував, працював, веселивсь.
      На землях чудових хліб щедро родив,
      Тож край рік за роком все більш багатів.
      Та жадібні жили сусіди навкруг,
      Яким було братися ліньки за плуг.
      Їм краще прийти і готове забрать,
      Спалити хати і людей повбивать.
      Тож мусили люди за плугом іти
      Зі зброєю та навсібіч стерегти.
      Нелегке в краю почалося життя,
      Як мухи на мед розбишаки летять.
      Лиш пил або дим запримітить встигай
      І в полі роботу негайно кидай
      Та шаблю, «гостей» зустрічати бери.
      Отак от жилося тієї пори.
      Тож часом засіятись люд не встигав,
      Бо ворог зненацька на села напав,
      А часом палали вже стиглі поля
      І попелом сірим вкривалась земля.
      Тож або у полі за плугом ходи,
      Або захищатись від ворога йди.
      Зібрались старійшини мудрі тоді
      Щоб якось зарадити лютій біді.
      І довго сиділи, гадали вони
      Як край захистити від злої війни,
      Як ворога ще у степу перестріть,
      Поки ще він шкоди не встиг наробить.
      Народ наш трудящий іще з прабатьків,
      Йому хліб б ростити було од віків.
      Як можна від плуга когось відірвать
      І в степ пантрувати розбій відіслать?
      Хто ж схоче в степу на кургані сидіть,
      Коли саме час в полі з плугом ходить?
      Тож довго сиділи, гадали діди
      Як край врятувати із тої біди.
      Нарешті підвівся один старий дід,
      Який уже, мабуть, прожив сотню літ.
      - Я думаю, щоб рідний край врятувать,
      Але ратаїв аби не відривать,
      Давайте пошлемо в степи тільки тих,
      Які не бажають у поле іти.
      Є в кожнім селі, я гадаю, такі.
      Зберемо в загін отаких парубків
      Та й вишлемо в степ хай шляхи стережуть
      І спокій та мир у краю бережуть…
      Ідею підтримали…Скоро загін
      Відправився в степ. А йому навздогін
      Підводи із харчем із сіл відбули
      Аби в «козаків» битись сили були.
      Відправили ледарів край захищать,
      Самі ж подалися в поля працювать.
      Минув якийсь час і, звідкіль не візьмись,
      Знов орди з’явились в краю, як колись.
      Знов села палали, горіли поля,
      Стогнала від орд знавіснілих земля.
      А де ж «козаки»? Чи загинули всі,
      Як ворог зненацька на них напосів?
      Поки шаблі в руки взяли ратаї,
      Щоб сім’ї, хліба захистити свої,
      Зібрався столітній геть сивий вже дід,
      Щоб про «козаків» все узнати, як слід.
      Подався у степ, де послали загін.
      Гадав, що загиблих знайде лише він.
      Але серед поля у балці уздрів
      Живих і здорових своїх «козаків».
      Ямок накопали, залізли й сидять,
      Чуби лиш одні над землею стирчать.
      Харчі, що народом збиралися їм,
      Поїли, тож пику вже кожен наїв.
      Озлився тут дід: - Як не соромно вам?!
      Чи ж гідно сидіти отак козакам?
      Там ворог лютує, палають поля
      Та кров’ю вмивається рідна земля.
      А ви тут розсілись, немов буряки…
      Тьху…Мовити думав «немов будяки».
      Ні в полі робити, ні шаблю тримать…
      Навіщо даремно нам вас годувать?
      Бач, пики наїли…От Божий би гнів
      На голови ваші! – Дід аж сполотнів
      Від гніву на ледарів клятих отих.
      Скарав би, напевно, якби лише міг.
      А ті, хто повз вуха усе пропустив,
      А дехто від сорому почервонів.
      Дід плюнув іще раз і гнівно сказав:
      - Якби Божий гнів вам на голови впав!
      Щоб вам все життя так в землі і сидіть,
      Як вам ні робить, а ні край боронить.
      Хоч трохи би користі?.. Але…дарма…
      Ні діла нема, ні надії нема.
      Сказав, розвернувся та й степом побрів…
      Відтоді вже місяць, мабуть, пролетів.
      Прогнали в степи уже кляту орду,
      Відве́ли, здається від краю біду.
      Знов відбудувались…й згадали про тих,
      Що край захищати відправили їх.
      Послали гінця…Той за тиждень примчав
      І дивнії речі казати почав.
      Мовляв, «козаків» там нема ніяких,
      Та дивні рослини ростуть замість них.
      Великі «бебе́хи» стирчать із землі
      І гички чубами на них чималі.
      Одні із них світлі, здорові були,
      А другі – червоні і менші зросли.
      Аби брехуном не взивали його,
      Він вкинув в ланту́х і того, і того.
      Здивовано люд новий плід роздивлявсь,
      Хотів розібратись – звідкіль він узявсь.
      Та як називається диво таке.
      А діло те, я вам скажу, нелегке.
      Отут і з’явився старий сивий дід,
      Напруживши пам’ять, згадав все як слід
      І мовив, що плід той зовуть буряком,
      Бо перше назвав він його отак о.
      Та промисел Божий іще нагадав,
      Бо ж користь для краю із ледарів дав.
      Хай буде наука для ледарів всіх:
      За лінь перетворить Бог в овочі їх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    399. * * *
      Місяць рогом зачепився за гілляку.
      Раз-другий смикнувся було та й повис.
      Позирав тепер з тривогою униз
      І, здавалось, навіть зблід із переляку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    400. * * *
      У чистім полі біліють кості.
      Орда, напевно була у гості.
      Напевно, степом, як вихор мчала,
      Але зненацька Русь не застала.
      Зустріли в полі її стіною,
      Усі, хто в змозі, стали до бою.
      Орда метнулась, як моря хвилі.
      Хто зупинити цю здатен силу?
      Але ще більшу зустріла силу,
      Не подолала і відступила.
      Та відступати орда не вміла
      І поле трупом своїм встелила.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    401. Легенда про космею
      Бабуся й мама у тіньку сиділи,
      Про щось собі тихенько гомоніли.
      Мала Натуся бігала в саду,
      Де в прохолоді яблуньок і вишень
      Від сонечка сховатись можна лише.
      Зривала собі ягід на ходу.
      Серед кущів високих попід хату
      Метелика старалася спіймати,
      Що, наче, з нею граючись, літав.
      То «сонечко» ловила й відпускала,
      То від джмеля настирного втікала,
      Який ледь не на голову сідав.
      Та більше всього бігала між квітів,
      Яких бабуся встигла насадити
      Багато різних попід тин самий.
      Вона вже й назви їх запам’ятала,
      Бо у бабусі кожен раз питала…
      І тут на очі раптом втрапив їй
      Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
      І квіти-блюдця світяться на нім
      Між кучерями зелені яскраві.
      Спинилася розглянутись на них,
      Торкнутися пелюсточок м’яких,
      Забула геть про усі інші «справи».
      - Що це за квітка? – до бабусі зве,-
      Це щось мені неві́доме, нове.
      І як мені цю квітку називати?
      Бабуся подивилась мить якусь:
      - То бариня нечесана, Натусь.
      Ти бач, я й не збиралась насівати!
      Напевно, вітром звідкись занесло.
      А їй аби вологіше було,
      Нічого більш, здається, і не треба.
      Учепиться у землю і росте.
      Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
      Та тягнеться до сонечка, до неба.
      - Чом так негарно хтось назвав її?
      - Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
      Все листя, мов розпатлане волосся,
      Яке гуляка-вітер запліта.
      Неначе вона пізно встала та
      Їй розчесатись чомусь не вдалося.
      - Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
      Тут мама обізвалася, однак,-
      Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
      Колись дідусь мені розповідав
      Історію, яку він добре знав
      Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
      - Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
      Натуся вже стежиною біжить
      Аби між мами і бабусі сісти.
      Послухати про дивну квітку ту
      Історію, можливо і просту,
      Але для неї невідому, звісно.
      - Колись уже, не знаю, як давно,
      Говорять, відбувалося воно.
      У Всесвіті, що мерехтить зірками,
      Кружляла якось зірочка одна,
      Була яскрава, хоч мала вона.
      Літала в його холоді віками.
      Сама для себе осявала шлях
      І не шукала друзів у зірках.
      Була зовсім самотня, нещаслива.
      А все тому, що у зірок других
      Були планети, щоб зігріти їх,
      Що, наче діти, матері тулились.
      Планет у неї чомусь не було,
      Нема кому віддати їй тепло.
      Тож заздрісно вона на них дивилась.
      Летіла в темнім просторі одна,
      Вдивлялася в світи навкруг вона,
      Немов чогось незвичного шукала.
      Аж доки Сонце стріла на путі.
      А за ним слідом рій планет летів
      Й одна блакитна в око їй запала.
      Настільки вона вражена була,
      Що відірватись просто не могла.
      Кружляти стала круг Землі щоночі.
      Вдивлялася у квіти і траву,
      Як вони гарно, весело живуть,
      Як між собою радісно шепочуть.
      Замріяна дивилася вона,
      Як місяць ясночолий вирина
      І як роса навколо все вкриває.
      Краплини в світлі місячнім горять
      І тиша, і тепло…і благодать.
      Здається, в світі кращого немає.
      Отак вона замріялась якось,
      Вже й сонечко на небі піднялось
      І миттю її очі засліпило.
      Не встигла в ніч сховатися вона,
      Метнулася – куди, сама не зна,
      На щось важке зненацька налетіла
      І розлетілась на дрібні шматки,
      Що впали на поля і на садки
      І там, здавалось, навіки пропали.
      Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
      Із тих шматочків проросли квітки́,
      Яких раніше на землі не знали.
      Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
      Вдивляються у небо, повне зір
      І щось до них тихесенько шепочуть.
      Чи то сумують за життям отим,
      Коли був Всесвіт домом рідним їм
      І знову повернутись туди хочуть.
      А, чи то, може, зовсім навпаки –
      До себе кличуть із небес зірки,
      Щоб не боялись впасти і розбитись.
      Вони тепло в світ можуть принести
      І тут яскравим цвітом розцвісти
      І назавжди у ньому залишитись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    402. * * *
      І крізь бетон проб’ється врешті-решт життя.
      Воно пройде, усі здолавши перешкоди.
      «Царі природи» - ми не творимо закони,
      До них ми тільки підлаштовуєм буття.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    403. * * *
      У Дикім полі печеніг
      Таїться, здобич виглядає.
      І як шуліка нападає
      З якогось вибалку на тих,
      Хто ризикнуть рішив собою,
      Подався у лихі степи,
      Тут землю кров’ю окропив
      Від печенізького розбою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    404. Легенда про діцентру
      Гуляючи парком Богданка мала
      На клумбу розквітлу попала.
      Круг неї вона кілька раз обійшла,
      Мов квіти знайомі шукала.
      Одна квітка дуже сподобалась їй:
      На вітах, що низько схилялись
      Сердечок яскравих навішано рій.
      Пелюстки у них розкривались
      І пара світліших пелюсток із них
      Цікаво на світ позирала.
      Їй так закортіло торкнутися їх
      Та лячно – аби не опали.
      Тут мама до клумби якраз підійшла.
      - Ой,мамо, поглянь, які квіти!
      - То, доню, діцентра якраз розцвіла.
      - Неначе з казкового світу…
      - Не з казки, але із далеких країв
      Вона на цю клумбу прибу́ла.
      З Японії якось приве́зли її,
      Дві сотні літ вже проминуло
      Відтоді. Й тепер вона радує нас,
      Хоч іноді й сум навіває.
      «Розбитим сердечком» цю квітку якраз
      Частенько іще називають.
      «Сердечком Жанетти» у Франції звуть.
      Легенду я чула про неї.
      - Легенду? Я теж її хочу почуть.
      - Ходім он до лавки тієї.
      Присядемо, доню й повідаю я
      Тобі цю історія дивну.
      Було це давно у далеких краях
      Французьких. Гарненька дівчина
      Жанетта зібралася якось у ліс,
      Щоб ягід, грибів назбирати.
      І, мабуть, заплутав дорогу їй біс.
      Зайшла та і стала блукати.
      Направо піде – ліс стіною стоїть,
      Наліво – дороги немає.
      Злякалася бідна – чого їй робить
      У лісі густому – не знає.
      Взялася кричати: «Агов! Поможіть!
      Не дайте у лісі пропасти!»
      Та лише луна їй із лісу летить
      Та геть розлітається птаство.
      Й захрипла уже, вже і ноги болять,
      По лісі ж півдня проходила.
      Присіла сумна на пеньку спочивать,
      Щоб трохи поправити сили.
      Незчулася, як і заснула вона
      В тривожному сні-сподіванні
      Між лісу густого самотня, одна
      Під тихе дерев колихання.
      Наснилося їй, наче гарний юнак
      Цілує в уста її палко…
      Та очі відкрила в надії, однак
      То був лиш мисливський собака,
      Який підійшов і у щоку лизнув.
      А вершник стояв трохи далі.
      Зовсім молодим і прекрасним він був.
      Всміхнувся і їй легко стало.
      Неначе то він її поцілував.
      Замріяно лише дивилась.
      Та хлопець рукою махнув і сказав:
      «Ну, що ж ти, дівчино, розсілась?
      Хутенько до мене сідай на коня,
      Щоб в лісі нам не ночувати.
      Бо бачиш, кінець наближається дня,
      Тож часу у нас не багато».
      Куди вони їхали…Час промайнув,
      Вона й не помітила того.
      Він ніжно до себе її пригорнув,
      Вона притулилась до нього.
      І так на душі їй спокійно було,
      Так хороше…Серце тремтіло.
      Минути щоб це відчуття не могло -
      Одного лише і хотіла.
      Аж ось і село. Він з сідла її зняв,
      На землю спустив. На прощання
      В дівочі уста її поцілував,
      Відчув мов Жанетти бажання.
      Давно уже вершник за пагорбом зник,
      Вона все стояла й стояла.
      Вогнем поцілунок уста її пік,
      Якого раніше не знала.
      В наївності мрії плекала свої
      (Та ж серце не стане брехати),
      Що хлопець так само кохає її,
      Інакше б не став цілувати.
      Та все виглядала – не їде часом,
      Стояла весь час на дорозі.
      Жила тим коханням жаданим, як сном,
      Нічого робити не в змозі.
      Та дні проминали – його не було.
      Невже він забув її, кинув?
      Сміялось з наївності тої село,
      Вмовляли даремно дівчину.
      Вона ж свято вірила у почуття
      Та серця свого дослухалась…
      Коротке було у кохання життя.
      Якраз у неділю то сталось.
      Весільний кортеж крізь село проїздив.
      Уквітчаний гарно, багатий.
      Перед йому кінь з нареченими вів.
      Жанетта устигла впізнати
      Свого юнака. Радо він обіймав,
      Біляву гарнесеньку панну.
      Так, значить, її він зовсім не кохав?!
      Був той поцілунок обманом?!
      Немов від удару, схитнулась вона.
      Ударила кров у обличчя.
      Їй смерті подібна була новина.
      На серці і туга, і відчай.
      І серце умить розірвалось її,
      Упала й завмерла навіки.
      І виросли з серця Жанетти тії
      Ці темно-червонії квіти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    405. * * *
      Вигнув спину степ поміж двох долин.
      Нахиливсь, мабуть, щоб напитись він,
      Бо спекотно так, сонце дістає,
      Тому спраглий степ з річки воду п’є.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    406. * * *
      Ходив в походи легко, наче пардус
      І не возив з собою ні возів,
      Ні казанів, бо не варив він м’яса,
      А лиш конину і звірину їв,
      Що скибочками нарізав тоненько
      І серед степу смажив на вогні.
      Шатра не мав, спав на землі частенько,
      Сідло підклавши в головах. Війні
      Він віддавав весь час і усі сили,
      Тягар походів з воями ділив.
      Вони ж його за це боготворили,
      Без запитань ішли, куди він вів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    407. Легенда про жоржини
      Парком тихим ішов я осінньої днини,
      Полишив, накінець тісні офісні стіни.
      В цім малім острівці, напівдикій природі
      Я спочинок знайшов і жадану свободу.
      Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
      Світ проблем і турбот полишить намагався.
      Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
      Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
      Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
      Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
      Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
      Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
      Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
      Я такої краси ще не бачив ніколи.
      Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
      Мов казкову красу налякати боюся.
      - То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
      Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
      Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
      - То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
      - Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
      Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
      - Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
      Я дослухався – спів десь далекий почувся:
      «А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
      А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
      А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
      А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
      - Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
      Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
      Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
      І для мене, мабуть, якесь значення мало.
      Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
      А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
      - А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
      Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
      - Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
      Якщо хочете, я поділюся із вами.
      - Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
      Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
      - Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
      Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
      Квітку цю з давніх літ у Америці знали
      І «аккотлі» її проміж себе назвали,
      Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
      Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
      Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
      Кілька метрів часом висоти вони мають.
      А ще й бульби місцеві із них споживали,
      Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
      Тож, коли королеві Іспанії якось,
      Захотілось чогось незвичайного смаком,
      Йому бульби ті з-за океану прислали.
      Та король скуштував…і його щось напало.
      Тож велів він негайно ту погань прибрати,
      Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
      Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
      Серед купи сміття такі квіти красиві.
      Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
      І в своєму саду повелів посадити.
      Так його зачепили ті квіти чудові,
      Що ходив він дивитися знову і знову.
      Милувався король і схотілось одного –
      Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
      І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
      Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
      Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
      Лише знатних гостей у той сад допускали.
      Але слава про них розійшлась по країні,
      Всім хотілось в саду посадити жоржини.
      Хоч жоржинами ще вони й не називались…
      Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
      Була горда і зла, ще й підступна до того.
      Захотілося їй мати цвіту отого.
      Про бажання оте і подружки дізнались,
      Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
      Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
      Як сміялися – то накидалася гнівно.
      А, тим часом, сама усе шляху шукала,
      Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
      Та ніхто помогти їй у тому не брався,
      Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
      І тоді в голові її думка родилась…
      В королівськім саду вона якось з’явилась.
      По доріжках брела, наче просто гуляла,
      Але садівника нишком все визирала.
      Знала, що молодий і наївний до того.
      І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
      Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
      Наче раптом її всі покинули сили.
      Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
      А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
      Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
      Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
      Та вона не пуска, в очі все зазирає,
      То сміється йому, а то, наче, вмирає.
      А він бідний стоїть і не зна, що робити…
      Стала дама у сад та частенько ходити.
      Підізве парубка і закохану грає.
      А він ту її гру, наче щиру сприймає.
      Закохався юнак, вже й не може без неї.
      Спеленала його вона сіттю своєю.
      Він готовий уже й на Голгофу ступити,
      Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
      Отоді то вона і сказала бажання –
      Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
      Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
      Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
      Він тихцем накопав заборонених квітів,
      Щоб коханій в садку під вікном посадити.
      Обіцяла за те поцілунка одного…
      Та мети досягла і забула про нього.
      Не приходить у сад і у дім не пускає,
      Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
      Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
      В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
      А вона розвела у садку своїм квіти,
      Стала подруг своїх похвалитись водити.
      Ті питали її, як же квіти дістала,
      І зі сміхом вона усе їм розказала.
      Посміялися ті над тупим простолюдом.
      «Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
      Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
      Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
      Розрослися жоржини, у саду квітували.
      Вона бульби подругам своїм роздавала.
      Так що скоро вони розвелися у знаті.
      І чутки короля почали досягати.
      Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
      Вже не лише йому одному володіти,
      Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
      Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
      Кинули до темниці де і згинув небога.
      Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
      Чи йому без кохання не хотілося й жити?
      Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
      Йшов я стежками парку, повертався у офіс
      Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
      «А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
      А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    408. * * *
      Налетіло, стукало у вікна
      І дерева гнуло до землі.
      Гуркотіло й гиготіло дико.
      День, здавалось, зовсім ошалів.
      Чи то сонце напекло, не знаю,
      Бо таки вже кілька день пекло.
      Та такого, що він витворяє
      Вже давно, напевно, не було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    409. * * *
      Шукав землі чужої по світах
      Аж доки врешті голови позбувся
      Князь – войовник. Забувши, що є страх,
      Ішов вперед, ні раз не озирнувся.
      Бо бачив би, що смерть слідом іде,
      Лише випадку вдалого чекає.
      Від неї ж не сховатися ніде,
      Від неї й ліків ніяких немає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    410. Легенда про водозбір або аквілегію
      Сидять два кума у корчмі якось.
      Стоять два кухлі пива перед ними.
      Один похмурим вигляда чогось,
      На світ очима дивиться сумними.
      Другий на нього мовчки погляда,
      Неначе не наважиться спитати,
      Яка у того трапилась біда,
      Аби якусь пораду, може дати.
      При тому він здогадується й так
      Від чого кум засмучений сьогодні:
      Кума спокою не дає ніяк –
      Така гримуча, що спинити годі.
      Наваживсь врешті: - Знову дістає?
      - Ой, куме-куме, й не питайте, навіть.
      Спокійно і дихнути не дає,
      Щодня, неначе той бульдозер давить.
      І то не так, і те їй не таке…
      Туди не глянь, сюди не смій ходити.
      Життя від того, ну таке гірке,
      Що іноді не хочеться і жити.
      Одружувався ж – не така була,
      А це чи стала з розуму з’їжджати.
      Бурчати ще із ранку почала,
      Тож довелось мерщій тікати з хати.
      І не скажи нічого – зразу в крик,
      Що кращі роки втратила на мене,
      Що я зовсім нікчемний чоловік.
      Й кидається ж, до того, як скажена.
      Хоч з мосту в воду- виходу нема,
      Хіба що, може, взяти й розлучитись?
      Так онучата, дітвора трима.
      Як їм у очі буду я дивитись?..
      Кум змовк і низько голову схилив,
      Немов важкий тягар давив на плечі.
      По хвилі другий кум заговорив:
      - Так, у житті сумні бувають речі.-
      А потім раптом, наче щось згадав:
      - А ти про водозбір не чув ніколи?
      Я тут недавно в книзі прочитав
      Про квітку, що людські змінила долі.
      Історія така ж, як і твоя.
      Якщо бажаєш – можу розповісти.
      - Що ж, розкажи, послухаю і я.
      - Послухай, бо й тобі цікава, звісно.
      Було то, кажуть в давні ще часи.
      Жили сім’єю жінка з чоловіком.
      Він робив посуд й на базар носив,
      Тож мав із того на життя копійку.
      Робота в домі на жоні була,
      Вона сидіти просто не любила,
      Варила, прибирала і пекла
      Та й на городі і в дворі робила.
      Усе б, здавалось добре та одне
      Спокою чоловіку не давало:
      Облаяти його не промине,
      Весь час до чогось сікалась, кричала.
      То на сусідку глянув він не так,
      То надто пізно з міста повернувся.
      То хвіртку не поправить він ніяк,
      То хатою пройшов і не роззувся.
      І, як почне - спинити її зась,
      Бурчить-бурчить та всяко узиває.
      І звідки та сварливість узялась?
      Чого вона його постійно лає?
      А він же тихий – дивиться й мовчить,
      На лайку ту їй не відповідає.
      Розвернеться і йде кудись бродить.
      Хай жінка собі мозок виїдає.
      Та ж врешті-решт не витримав, однак.
      Одного разу ледь зайшов до хати,
      А жінка знову так його, розтак,
      За якусь дрібку почала кричати.
      Можливо й винен був у тому він,
      А, може, і вини його не бу́ло.
      Та жінки крик метався поміж стін
      І пів села його, напевно, чуло.
      Він глянув так, аж злякана жона
      Спинилася у крику на пів слові.
      Побачила щось у очах вона –
      Незвичне щось, зовсім для неї нове.
      Він же спокійним голосом сказав:
      - Із мене досить! Годі! Розведуся!
      А далі мовчки капелюха взяв,
      На жінку ще раз глянув, розвернувся
      Та і подався хто зна і куди…
      А жінка, хоч така сварлива стала,
      Відчула – не минути їй біди,
      Бо ж чоловіка, все-таки, кохала.
      І бачила – не просто так сказав,
      Одними не одбудеться словами.
      Їй комір затісний зненацька став,
      Подумала: «Що ж я роблю із нами?!»
      Покинула роботу й подалась
      Селом, поради в когось запитати.
      Аби біда і справді не стряслась,
      Як їй сім’ю із того рятувати.
      Знайшовся мудрий чоловік один,
      Послухав жінку, її щирість бачить,
      Отож і дав пораду добру він:
      - Є один спосіб все владнати, значить.
      Піди у полі водозбір збери,
      Ти ж знаєш, як ті квіти виглядають?
      Із нього собі чаю завари,
      Постав у склянці, хай охолоняє.
      Як тільки посваритись закортить,
      Хапай ту склянку, чай візьми до рота
      І не ковтай, поки й настане мить,
      Як лаятись не буде вже охоти.
      Як тільки заспокоїшся – ковтай.
      Напій то, скажу прямо, чудодійний,
      Тож напохваті ти завжди тримай.
      Роби отак і буде все спокійно.
      І справді – мир і лад в сім’ї настав.
      Жона вже чоловіка не пиляла,
      А він із дому більше не втікав…
      До речі, квітку різно називали:
      І орликом, й голубкою, бува,
      І туфельками ельфа й домом стрічі,
      А ще травою або чаєм льва,
      Чи гірським дзвоном, що їй також личить.
      У Франції стара іще жива
      Історія, яку всі, певно знають -
      Що баби то сварливої трава.
      Тож саме так її і називають…
      Кум, видно, вже не так і сумував,
      Заслухавшись, забув про свої біди.
      - А хто ж ту квітку водозбір назвав?
      І чому так? – То все з-за її виду.
      Бо ж квітка, наче чашечка її,
      Як дощ іде – по вінця набирає.
      Отак водою повна і стоїть…
      Мов баба в роті воду ту тримає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    411. * * *
      Від туману, що висів,залишилось трішки,
      По траві та по росі місячна доріжка.
      Соловейко у гаю тьохкає завзято.
      Я тихесенько стою, щоб не налякати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    412. * * *
      Не на морі – океані,
      Не на острові Буяні.
      Де той острів, хто там зна.
      А у Таврії безкраїй,
      Де вітри одвік гуляють,
      Шум прибою долина.
      Де степи стрічають море
      На широких на просторах
      З року в рік, віки й віки
      Воля вільная блукала,
      Землі інші не шукала,
      Бо нема ніде таких.
      Де би крикнув й покотився
      Твій би голос, не спинився.
      Перепон в степу нема.
      Де би бачив на всі боки
      Крізь віки, немов крізь роки.
      Де історія сама
      Завернула, заблукала
      Та й слідів на залишала
      На шляхах усіх.
      Де б не їхав – не минути.
      Можна бачити і чути
      Скрізь і всюди їх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    413. Легенда про шабельник болотний
      - Щось кості ломить. Ревматизм дістав!
      Подай, онучку, тубу із аптечки.
      Змащу бальзамом я коліна й плечі…
      Ти що, її іще не відшукав?
      Та ж «Шабельник» написано на ній.
      Знайшов? І добре. Дай-но мені тубу.
      От дякую тобі, онучку любий.
      - А що воно за шабельник такий?
      Я про таке раніше і не знав.
      Чому то дивно так його назвали?
      - Ну, де б у місті ви його стрічали,
      Як він лиш на болотах виростав.
      Тому болотним ще його і звуть.
      А звідки назва? Чув від свого діда,
      А тому, певно, дід його повідав.
      Не знаю чи могло, чи ні так буть?!
      Але було то в час, коли боги́
      Спускалися на землю поміж люди.
      На очі напускаючи полуду,
      Розвіятись хотіли від нудьги,
      Бо що ж робити там на небесах,
      Де їх – богів по пальцях зрахувати.
      Спускалися пригод собі шукати,
      Блукаючи степами й по лісах.
      Отак спустився Чорнобог якось
      В надії поміж себе люд стравити.
      Бо щось занадто мирно стало в світі.
      Хоча, можливо, то йому здалось,
      Бо ж мирно люд ніколи і не жив.
      Завжди за віщось світом воювали,
      Безжально один одного вбивали.
      Та він, напевно, більшого хотів.
      Бо ж віднайшов один слов’янський рід,
      Що мирно жив серед степів широких.
      Орав і сіяв. Над річок глибоких
      Звів свої села і не відав бід.
      Ворожих орд тоді ще не було
      Аби їм мирно жити заважали.
      Самі ж вони достатньо всього мали,
      Щоб то до ворожнечі призвело.
      Отож підступний Чорнобог рішив
      Спуститися і люд той посварити.
      Адже достатньо першу кров пролити
      І вже б війну ніхто не зупинив.
      Став він ходити селами і скрізь
      Підбурити, стравити намагався.
      Але дарма, як підлий не старався,
      Як зі своїми кривдами не ліз,
      Ніхто його і слухати не став.
      Де мовчки із села випроводжали,
      Де й штурхана добряче в спину дали,
      Аби він язика не розпускав.
      Озлився врешті Чорнобог на них
      І весь їх рід надумав покарати.
      Якщо іти не хочуть воювати,
      То приведе війну їм на поріг.
      Вернувсь на небо, добре роздививсь.
      Знайшов в степах голодні орди дикі,
      Що ладні крові проливати ріки.
      До їх вождів озлоблених явивсь
      І шлях вказав, де мирний рід той жив,
      Мовляв, для них там знайдеться пожива.
      А ті зібрали свої юрти живо
      Й помчали степом. А за кілька днів
      Земель багатих, врешті досягли
      І, наче коршун, на ті села впали.
      Ті люди вже давно не воювали,
      Тож відсічі їм дати не змогли.
      Покинули обжитий уже край
      Й на північ стали у ліси тікати,
      Аби своє життя порятувати.
      А Чорнобог втішається: «Чекай!
      Ще більші біди я нашлю на вас,
      Щоб знали, як не слухатися бога!
      Не пожалію поміж вас нікого.
      Моєї помсти іще прийде час».
      Тікали люди вже багато днів.
      Орда безжальна по слідах летіла.
      Бо ж відібрати і життя хотіла,
      Так Чорнобог вождям їх повелів.
      Уже й ліси – орда не відстає.
      Загнала в хащі – й там нема спасіння.
      Уже загнали їх у трясовини,
      У мочарі де, лиш нога стає,
      Провалюється і не чути дна.
      Лише тоді орда від них відстала.
      І люди в болота́х тих жити стали,
      Де лиш багнюка навкруги одна.
      А Чорнобог тумани напустив,
      Які і сонце від людей сховали.
      Важкі недуги на усіх напали
      Аби зі світу чимскоріш звести.
      У розпачі богам молився рід
      Аби вони хоч люд порятували.
      А ті чи сили в землях тих не мали,
      Чи втратили свого народу слід,
      Але на поміч так і не прийшли.
      Одно лишалось – в мочарах вмирати.
      З боліт хотіли виходу шукати,
      Але знайти, одначе, не змогли.
      Єдиний, хто зустрівся – старий дід,
      Що жив на острівці у халабуді.
      Звернулися до нього в поміч люди,
      Хай би, як знає, показав прохід
      Із тих боліт. Той лише похитав
      У відповідь печально головою.
      «То ви спізнались, певно, сили злої.
      Якиїсь бог на вас образу мав!»
      «Та ж ми просили помочі в богів!»
      «В цих болотах вони не мають сили.
      Звертайтеся у поміч до Ярила.
      Лиш він здолає злого бога гнів».
      І увесь рід у відчаї звернувсь
      До, їм тоді не знаного ще, бога.
      Просити стали помочі у нього,
      Аби він до життя їх повернув.
      І Чорнобог почув ті молитви,
      Спустивсь на землю у густім тумані,
      Щоб власноруч прикінчити останніх,
      Які ще залишалися в живих.
      Та ледве він на мочарі ступив,
      Як перед ним із шаблею Ярило.
      Весь сяючий спустився, повний сили.
      І бій між ними лютий закипів.
      І день, і два змагалися бійці.
      Адже богам і не таке під силу.
      Нарешті вдарив шаблею Ярило
      І та ураз зламалася в руці,
      Шматочки розлетілися кругом,
      У мочарі попадали й пропали.
      У відчаї всі люди закричали.
      Ярило ж раптом ворога свого
      Вхопив руками, високо підняв
      І з силою пожбурив в трясовину,
      Де той, напевно, на віки і згинув.
      А сам тієї ж миті і пропав.
      Тумани пропадати почали
      Що людям на очах, немов полуда.
      Й побачили вони тоді, що всюди,
      Якісь бордові квіти розцвіли.
      І дивно, що з’явились в болотах,
      Де шабля розлетілася Ярила.
      І в квітах тих була велика сила,
      Бо ж шабля бу́ла, звісно, не проста.
      Тож і назвали шабельник її.
      І користались силою тією.
      Завжди вони зверталися до неї
      Аби недуги злікувать свої.
      Де ж Чорнобог впав у болото був,
      З’явилась стежка, щоб з болота вийти.
      Тож рід нарешті-таки вибравсь звідти.
      Але про квітку дивну не забув.
      Отож і до сьогодні пам’ята
      І для здоров’я користає сили,
      Які прийшли до квітки від Ярила.
      Така от, бачиш, квітка не проста.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    414. * * *
      Бігли хмари небом, наче полем
      Та губили сльози по сліду,
      Жалілися на свою біду,
      Що не можуть бігати по волі.
      Бо їх вітер все по світу гнав,
      Не давав ні хвильку відпочити.
      А тим часом той холодний вітер
      Хмарам їхні сльози витирав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    415. * * *
      Ще приказка є й досі на Русі,
      Що «згинули, як обри» і немає
      І племені, й нащадка. Геть усі
      Пропали десь. Про них іще ми знаєм,
      Що, начебто, колись вони були
      Великі тілом, розумом прегорді.
      Дулібське плем’я подолать змогли
      Й знущалися над ними при нагоді.
      Бува, як обрин їхати зібравсь,
      То не волів чи коней обирає,
      У воза, на якого усідавсь,
      Чотири-п’ять дулібок запрягає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    416. Легенда про м’яту
      - Іди, онучку, випити чайку!
      Варення є малинове до нього! –
      Гука бабуся онучатка свого,
      Який в дворі гуляє на піску.
      Той, хоч і без охоти та прибіг,
      Сьорбнув зі склянки рідину пахучу.
      - А з чого чай? – питається онучок,-
      Бо я одразу розібрать не зміг.
      - Там різні трави, але основна –
      То м’ята. То вона так пахне смачно.
      - Це та, що у садочку її бачив?
      - Так-так, онучку, то саме вона.
      - А звідки ота м’ята узялась?
      Не у садочку. Ти ж там посадила.
      А взагалі на цьому світі білім.
      У тебе ж є історія якась?
      Я знаю, в тебе завжди вони є
      На будь-які випадки і події,-
      І на бабусю дивиться в надії.
      Всміхнулась та: - Ох, сонечко моє!
      Звичайно є історія одна,
      Звідкіль на світі м’ята появилась.-
      Біля онука за столом усілась
      І почала впівголоса вона:
      - Колись русалка у струмку жила.
      Удень в струмку на дні самому спала,
      Вночі в траві на березі гуляла.
      Безмовна і невидима була,
      Отож ніхто не міг її побачить,
      Коли б зіткнувся, навіть, віч-на-віч.
      А вже, тим більше, коли темна ніч.
      Але вона, бач, стереглась, одначе.
      Та якось вийшла уночі вона,
      В траву високу під березу сіла
      Та й мріями у далеч полетіла,
      Коли б вона була та й не одна.
      Замріялась, незчулась, задрімала.
      Прокинулась – вже й сонечко зійшло.
      Поки навкруг нікого не було,
      Швиденько до струмка свого помчала.
      Аж тут кущі розсунулися враз
      І вийшов гарний парубок із лісу.
      Біля струмка схиливсь, води напився
      І засміявся весело якраз.
      Вона ж, його побачивши, як стій,
      Завмерла до струмка на півдорозі.
      Очей від нього відірвать не в змозі,
      Настільки гарним видався він їй.
      Хоч і русалка, закохалась вмить.
      Та як про це їй парубку сказати?
      Соромляться зізнатись в тім й дівчата,
      А що вже їй – русалочці робить?
      Він же не зможе чути її слів.
      Він же не зможе бачить її вроду?
      І так русалці стало себе шкода.
      А він оглянувсь й знову в ліс побрів.
      Задумалась русалка: як же їй
      Коханому в коханні тім зізнатись.
      Як бути, щоби він міг здогадатись?
      Щоби могла сказати йому: «Мій!»
      Й надумалась: як він не чує слів,
      То справами вона дасть зрозуміти…
      І стала вона вслід йому ходити,
      Вертілась біля, що б він не робив.
      Бувало, хлопець йде через струмок,
      Так вона йому дерево зламає
      І він ним, як містком, перебігає,
      Щоби він було часом не намок.
      А як на луках косить він, бува,
      А тут страшенна хмара насуває,
      То вона хмару хутко проганяє,
      Щоб не намок ні хлопець, ні трава.
      Втішається, коли радіє він.
      Хоч хлопець не здогадується, навіть,
      Що хтось його, немов дитину, бавить…
      Та налетів зненацька вітер змін,
      Бо ж хлопець той дівчину покохав.
      Не ту русалку, а сільську красуню.
      І стало від того русалці сумно.
      Сидить одна на березу, зітха
      Та мріє, щоб на місці тої бути,
      Аби її кохатися просив,
      Аби її він на руках носив.
      Ніяк не може парубка забути.
      І почала просить Лісовика,
      Щоб видимою міг її зробити.
      Побачить хлопець й зможе полюбити…
      Вона ж із себе гарна он яка.
      Та Лісовик був мудрий, добре знав:
      Як двоє один одного кохають,
      То третій лізти поміж них не має,
      Хоч золоті би душу й серце мав.
      Та що їй мудрі ті слова його,
      Як вона хоче бути біля нього.
      Й Лісовика все ж упрохала того,
      Хоч і не так – добилася свого.
      Русалку в м’яту він перетворив.
      І вона пахла хлопцю біля річки,
      В саду, на лузі п’янко між травички,
      І як долівку на свята стелив,
      І у вінку весільному. Хоч він
      Так ні про що оте й не здогадався.
      Із жінкою-красунею кохався…
      Ішли літа, невпинний часу плин.
      Вже й парубка нема давно того,
      А м’ята й досі не перевелася,
      А, навпаки, по світу розрослася,
      Кохання людям віддає свого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    417. * * *
      Сніг на Канарах, дощ у пустелі,
      Вітер зриває дахи і стелі,
      Трусять частіш і частіш землетруси,
      Повені топлять, станції рвуться.
      Що це? Чи, може, збісилась природа?
      Чи довела її лю́дська порода?
      Може, природа нам всім сповіщає,
      Що уже скоро на всіх нас чекає?
      Може, це є попередження людям –
      Далі природа терпіти не буде?
      Що людська тупість її вже дістала.,
      Спроба зробити з Землі п’єдестала.
      Може, нам, люди, спинитися треба?
      Глянуть навколо, глянуть на себе
      І, щоб могли, накінець, зрозуміти:
      Всі ми природи звичайнії діти.
      Всіх нас природа навіщось створила,
      Кого з ногами, комусь дала крила.
      Кожному все в цьому світі належить,
      Адже від кожного все і залежить.
      Ми ж, перейнявши роль Бога на себе,
      Все то пустили на власні потреби.
      Ріжем, вбиваєм, рубаєм, калічим.
      Скоро і вмитися буде вже нічим:
      Все скаламутили, все забруднили,
      Скільки по світу болячок пустили.
      Схоже, нічого не хочем лишити
      Від усієї гармонії світу.
      Тому, мабуть, збунтувалась природа
      Від знахабнілого людського роду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    418. * * *
      Крик, наче голуб знявся і упав:
      «Ромеї!» - Але того досить бу́ло.
      За мить якусь уже ніхто не спав.
      Сон весь пропав, як тільки крик почули
      Той в невеликім антському селі,
      Що понад Істром в балці притулилось.
      Зірвалися дорослі і малі.
      Чоловіки за зброю ухопились.
      Жінки хапали скарб нехитрий свій,
      Дітей за руки і мерщій у хащі,
      Бо знали, що смертельний буде бій
      Й чоловікам боротись буде важче,
      Як їх обтяжать діти та жінки.
      Тож по стежинах, добре ними знаних,
      Вони до лісу подались, який
      Був зовсім поряд. Ще й сліди старанно
      І звично намагались приховать,
      Щоб їх ромеї не знайшли у лісі.
      А тих недовго довелось чекать.
      Лиш повний місяць понад Істром звівся,
      Вони зі сходу до села ввійшли,
      Немов вовки, що здобичі пантрують.
      Жахливі тіні раптом ожили,
      По стінах і по вулиці простують,
      Тремтять, у світлі місячнім ростуть.
      Мечі блищать в руках легіонерів.
      Вони мовчазно вулицею йдуть,
      Ногами в хатах відкривають двері.
      І крайні хати вже палахкотять,
      Кидаючи навкруг ще більше тіней.
      А анти серед вулиці стоять,
      Створивши, наче непробивну стіну.
      В руках мечі, закруглені щити
      Надійно воям груди прикривають.
      Ті, мов говорять: «Спробуй, підійди!
      Хто ризикне, той силу нашу взнає!»
      Але чомусь ромеї не спішать,
      Повільно йдуть від хати і до хати.
      Мабуть, не хочуть ззаду залишать
      Нічого невідомого. Бо ж анти
      Занадто хитрі, вміють влаштувать
      Чи то засі́дку, чи якісь сюрпризи,
      Тож ідучи, все слід перевірять
      Не лише ззаду чи з боків, а й знизу.
      Аж ось ромеї підійшли впритул,
      Позаду вже пів селища палає
      І чується вогню шалений гул,
      Який так смачно хати пожирає.
      І полум’я шугає догори,
      Розкидуючи іскри на півнеба.
      Луна ревіння зляканих тварин,
      Яких забули. Думали про себе.
      Спинилися навпроти дві стіни –
      Ромейська й антська. Люто свердлять очі
      Чоловікам так любої війни,
      Яка прийшла зненацька серед ночі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    419. Легенда про тирлич
      Онук приїхав в гості до бабусі.
      Була з ним мама лиш на вихідні,
      Сказала: « У суботу повернуся!»
      І от вони залишились одні.
      Бабусі в радість, бігає навколо.
      Не знає, де онука посадить,
      Нагодувати чим – бо ж воно кволе,
      Голодне, мабуть, в місті тім сидить?!
      Сергійкові ж усе навкруг цікаво.
      Він у селі ні разу ще не був.
      Йому б у ліс, на річку, на заплаву,
      Щоб все побачив і усе відчув.
      Бабусі ж, звісно, від того морока –
      Одного як же можна відпустить…
      Кидає все і диба слідом, поки
      Онукові захочеться спочить.
      А той готовий бігати до ночі,
      Аби усе побачити, як слід.
      І там пройти, і те погладить хоче,
      І з того скуштувати гарний плід.
      От якось вони луками блукали.
      Уже іти обідати був час
      Бабуся, звісно, трохи і пристала,
      Хотіла внука кликати якраз,
      Коли то чує – він її гукає.
      Мабуть, цікаве щось таке знайшов.
      І справді, якусь квітку розглядає,
      З усіх боків її вже обійшов.
      - Що то за квітка? Та така висока!
      І який гарний в неї жовтий цвіт.
      - То тирлич. – зупинилась за два кроки.-
      Пора б уже, онучку, на обід.
      А той її, неначе, і не чує:
      - А що то тирлич? Звідки узялась?-
      І біля квітки зазира, тупцює.
      Бабуся хутко, поміж тим, знайшлась:
      - Ходім, Сергійку, а я по дорозі
      Все про ту квітку розповім тобі.
      Хоч хлопчик відірватися не в змозі:
      - А можна, я зірву її собі?
      - Не можна. Квітка рідкісна, онучку.
      Її Червона книга береже.
      Ходімо вже, давай бабусі ручку,
      Бо ж час-таки обідати уже.
      Зітхнув хлопчина, квітку ще оглянув,
      Все озиравсь, аж ледь не до села.
      Бабуся ж, ко́ли обіця́нка да́на,
      Про тирлич повідати почала:
      - Було давно то у селі одному.
      Жили, говорять, дві сестри у нім.
      Хоч виростали у одному домі
      Та були зовсім різні, поміж тим.
      Одна – красуня писана, неначе,
      Що і очей було не відвести.
      Та і, до того ж, бойова козачка,
      Уміла було так відповісти,
      Як хто хотів покривдити словами,
      Що тому швидко затягло язик.
      Не хитрувала, говорила прямо…
      Був в неї також гарний чоловік.
      І добрий, і красивий, і розумний.
      В сім’ї і в хаті все в них до ладу.
      Їм вдвох ніколи не бувало сумно
      Ні в хаті, ні у полі, ні в саду.
      Друга ж сестра родилась не вродлива.
      Іще з дитинства заздрила вона
      Сестрі, що почувалася щасливо:
      Та з парубками, а вона одна.
      У тої чоловік – красивий, вмілий,
      А їй хоча б плюгавенький який.
      Так заздрила, що, навіть, почорніла,
      Дивилась зло услід сестрі своїй.
      Не щастя їй, а всяких бід бажала,
      Хотіла в горі бачити сестру,
      Аби вона все мучилась, страждала.
      Щоб мор напав, кінець її добру.
      Щоб її коси чорні посивіли,
      Щоби зійшла уся її краса.
      Отак частенько мріяла сиділа
      Та ще й прохала в поміч небеса.
      Та небеса в отвіт на те мовчали,
      Доводиться все думати самій.
      Тож вона «помсту» готувать поча́ла,
      Як то якось прийшло на розум їй.
      Були у них обох тоді вже діти –
      Синочки, віку, мабуть, одного.
      Звичайно, дітям як не порадіти.
      Та ж їй одній виховувать свого,
      Бо ж чоловіка справжнього не мала.
      А у сестри і в цьому радість є.
      Отож вона якось прослідкувала,
      Як син сестри раненько устає
      Та йде до річки на човні кататись.
      Бува, зовсім далеко заплива.
      А на воді ж усяке може статись?!
      От зла і накрутила голова.
      Він човен на ніч залишав на річці,
      Під берегом кілочком припинав.
      Ох, і насолить же вона сестричці!
      Вночі, як у селі вже кожен спав,
      Пішла вона, знайшла той човен й тихо
      Пробила в днищі дірку. Та й чека,
      Як упаде сестрі на серце лихо,
      Як доля їй повернеться гірка.
      Та ж Бог на небі все на світі бачить.
      Наруги тої він не допустив
      І тою ж їй монетою віддячив,
      Сестру від злої помсти захистив.
      Уранці хлопець знову став збиратись
      Поплавати на річці у човні,
      Як тут прибіг до річки його братець –
      Син злої та і просить: - Дай мені
      Поплавати. Бо ми ж човна не маєм.
      А хлопчик добре серце в грудях мав:
      - Бери,- говорить,- коли так бажаєш.
      Він-то про плани тітчині не знав.
      Стрибнув той хутко в човен та й подався,
      Не бачачи, що човен протіка.
      Коли ж помітив, то кричати взявся
      У поміч. Та широка там ріка.
      Чи ж докричишся аж із середини?
      Той крик сестра почула лиш лиха.
      Та ж думала, що то сестри дитина
      Й собі раділа від того гріха
      Та з радості аж руки потирала,
      Бо ж «відомстити» за усе змогла…
      Як гірко вона плакала, як взнала,
      Що то її кровиночка була.
      Що власними руками і зробила
      Для сина пастку. І уся вона
      Від того горя зсохла, пожовтіла,
      Бо ж знала, що лише її вина.
      І, як сльоза скотилася остання,
      Упала й квітка виросла по ній,
      Що буде нести всі її страждання
      Аж до кінця, напевно, її днів.
      Так, кажуть, і з’явились оці квіти.
      Нагадуванням служать для людей:
      Не треба іншим людям зло робити,
      Воно ж на твою голову впаде.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    420. * * *
      Здалеку гуркіт бою долітав.
      Чи то лякало небо нас грозою.
      А вітер віти без кінця хитав.
      І хмари, ладні злитися сльозою,
      Неслися десь в небесній вишині,
      Не бачачи нічого під собою.
      А я дививсь й хотілося мені
      Умитись їх холодною водою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    421. * * *
      Це ж треба було так його любити,
      Оточеного зграєю катів,
      Дозволити себе перетворити
      На безсловесне юрмище рабів.
      Вмираючи, кричати йому славу,
      Звиваючись у катових руках.
      Хіба не гірко бачити державу
      З вождем на ощасливлених рабах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    422. Легенда про ліщину
      Зоря вечірня встигла вже зайти.
      Червоний місяць видерся на стріху,
      Вдивлявся пильно у долину тиху,
      Задумавшись: чи трохи посвітить,
      Чи знову закотитися і спати.
      В селі потроху гамір затихав,
      Хоча у такий час ніхто не спав,
      Старалися роботу доробляти.
      Завели пісні жаби на ставу
      Так голосно, аж попід лісом чути.
      Собаки озивались… та не люто,
      А так, мов мали забавку нову.
      На луках коні паслись в табуні.
      Понад водою вогнище горіло.
      Навколо нього пастушки сиділи,
      Адже вони сьогодні у нічній.
      Десь поза лісом гримало бува
      І блискавиці небо осявали.
      Але гроза відходила помалу,
      Отож страху ніхто не відчував.
      Горішки гризли, що сьогодні вдень
      У лісі під ліщиною набрали.
      Пусті шкарлупки в вогнище кидали,
      Ліниво позираючи лишень.
      Сиділи мовчки, хрускіт лише чуть,
      Як зі шкарлупи зерня добували.
      Але, здавалось, миті лиш чекали,
      Коли питання вірне віднайдуть,
      Аби з усіх боків обговорити.
      Тут обізвався меншенький Андрій:
      - А знаєте, казав мені дід мій,
      Коли у небі почина гриміти,
      То бог Перун розлущує горіх.
      Оце неначе як і ми із вами.
      Але горіх його не такий са́мий.
      Ніхто з людей і зрушити б не зміг.
      Як він розлущить – то вода тече
      Дощем на землю з однієї шкарлупи,
      А з другої вогонь у землю лупить.
      То блискавка… - А я от чув іще,-
      Озвавсь Петро, - що, як гроза надходить,
      Ховатись завше під ліщину слід.
      Розповідав мені також мій дід,
      Звідкіль таке припущення походить.
      Колись диявол з Богом сперечавсь,
      Казав Йому: «Я можу так сховатись,
      Що будеш ти за мною вік ганятись,
      Не зможеш вбити, як би не старавсь!»
      А Бог йому: « Усе одно знайду
      І вб’ю!» «А я сховаюся під людину!
      Уб’єш мене – вона також загине!»
      «Нічого, я поправлю ту біду.
      Уб’ю її й небесне царство дам,
      Але й тебе не залишу́ живого!»
      І став тоді казати чорт до Бога,
      Що зможе він сховатись там чи там.
      Усе, що знав, вже перерахував.
      Одну ліщину лиш забув згадати.
      Тож блискавка скрізь може попадати,
      Де би диявол схованки шукав.
      Окрім ліщини – в неї не влуча,
      Бо чорт під нею схованки не має.
      Я от в кишені гілочку тримаю,
      Так мій дідусь мене тоді повчав.
      - А я чув, - одізвавсь іще один,-
      Що то архангел Михаїл метає
      Ті блискавиці. І, коли влучає
      У дерево якесь, то, значить, він
      Таки чортяку в схованці дістав.
      Як дерево якесь вогнем палає,
      То там чортяка в тім вогні конає.
      А про ліщину я таке не знав.
      Степан найстарший мудро обізвавсь:
      - Горіхи, кажуть – то велика сила.
      Не випадково в церкві їх святили,
      Тому і Спас Горіховим назвавсь.
      Казала бабця, що колись було,
      Як перед Спасом за горіхи брались,
      До лісу найстаріша посилалась.
      Увечері стрічали всім селом.
      І скільки з лісу принесе ота
      Горіхів – то від того й міру брали
      І, доки більш того не назбирали,
      Із лісу хай ніхто не поверта.
      - А я от, хлопці, про ліщину чув
      Історію одну смішну від тата.
      Як хочете, то можу розказати?!
      - Давай, давай! – хор голосів загув.
      - Жив чоловік із жінкою в селі
      І мали одного надію-сина.
      Раділи: коли виросте дитина,
      То буде працювати на землі.
      І їх догляне в старості самих.
      Вони ж тоді, нарешті, відпочинуть.
      Та час минув і виросла дитина…
      Але чомусь не радує то їх.
      Батькам нема спочинку день по дні,
      А син проснеться близько до обіду,
      Поїсть та й ляже на ряднині піде
      На сонечку. Та й мріє в напівсні,
      Як піде він до міста й під кущем
      Знайде важку торбину з золотими…
      Отак і жив із мріями отими.
      Спав, їв… Батьки прожили трохи ще
      Та і померли. Він лишивсь один.
      Продав потроху, що батьки надбали,
      Проїв всі гроші. Коли ж їх не стало,
      Задумався: як далі буде він?
      Аж бачить, як сусіди в ліс біжать
      Та на зиму усе заготовляють:
      Дрова несуть, усякий плід збирають.
      Тож вирішив, що досить вже лежать.
      Узяв лантух та і у ліс подавсь.
      Блукав, поки ліщину не натрапив,
      А там горіхів – устигай зривати.
      Та він втомився, під кущем уклавсь,
      Спочити трохи. Думає, лежить:
      «От би горіхи як гарбуз родили.
      Один зірвав і тиждень його б їли.
      Не треба б було кожен день ходить».
      Отак воно замріявся й заснув.
      І сниться сон йому, що він, неначе,
      Горіх у лісі, мов гарбуз набачив
      І в місто із горіхом тим прибув.
      Як про те диво слава поповзла,
      То до царя одразу запросили.
      За диво те півцарства зголосили.
      Та він уперся, що ціна мала.
      Давай все царство і не менш того!
      Та ще й принцесу гарну на додачу.
      Розгнівавсь цар, нахабство те побачив,
      Як дзизне своїм посохом його…
      Схопився хлопець, сон умить пропав.
      Де він, що з ним зробилося – не знає.
      На лобі гуля як горіх зростає,
      Який йому на голову упав.
      Сидить він, гуля усе більш стає,
      І думає: то добре Бог ладнає,
      Що як гарбуз горіх не виростає.
      Бо, як торохне – то одразу вб’є.
      Всі посміялись. Аж Мишко тоді
      Сказав: - Я, хлопці, чув від свого тата…
      Мене тоді раненько вклали спати,
      А він із кумом за столом сидів.
      Щось говорили стиха. Я не спав
      Та до розмови тої дослухався.
      Кум щось таке почув та розсміявся,
      А тато голосніше мовить став:
      - Не віриш? От, їй Богу, не брешу.
      Мені Микита сам про те повідав.
      Коротше, він почув від свого діда…
      Не смійся, куме, я тебе прошу…
      Так от, повідав, каже, йому дід,
      Що гілочка ліщинова буває
      Всі забаганки лю́дськії сповняє.
      Але обов’язково знати слід,
      Що гілочку ту легко не знайти.
      Її в ніч на Купала слід шукати
      І певний вона вигляд має мати –
      Як вилочка – роздвоєна. Піти
      Надумався Микита в темний ліс,
      Бо ж дуже скарб знайти йому хотілось.
      Діждався, коли й сонечко спустилось,
      З собою лише ніж маленький ніс.
      Приблизно знав куди потрібно йти,
      Хоч уночі ліс вигляда інакше
      Та ще ж і нечисть плута пам’ять вашу,
      Старається подалі завести.
      Іде Микита, від страху дрижить,
      А навкруги щось шурхотить, лякає,
      Над головою тінню пролітає.
      Напевно, намагається вхопить.
      Та шепотить Микита «Отче наш»
      В надії захиститись від напасті
      Та дивиться, щоб часом не упасти.
      Де й молодецький подівавсь кураж.
      Уже й не радий, що у ліс пішов
      Та скарб знайти до відчаю хотілось.
      Аж ось ліщина, накінець, зустрілась.
      Він хутко навкруг неї обійшов,
      Вдивляючись, руками гілки мацав,
      Шукаючи єдину ту, яка
      Дасть знати, як опиниться в руках.
      Бо ж в темряві знайти – нелегка праця.
      Обмацавши, поліз в гущавину,
      Розсунув гілки…й раптом перед очі
      З’явилося якесь страхіття ночі.
      Мороз Микиті шкірою майнув.
      Воно ж до нього лапи простягло,
      Неначе намагалося вхопити.
      Вогняні очі втупились в Микиту…
      Очуняв він, як біг уже селом…
      Мишко замовк, завмерли всі навкруг,
      Із острахом у темінь позирали,
      Немов якоїсь напасті чекали.
      Здавалось, навіть, і вогонь притух.
      Аж тут Степан найпершим одізвавсь:
      - А як же чорт в ліщині міг сидіти?
      - Та не казав, що то був чорт, Микита,
      То він сову, напевно налякавсь.
      Микита то вже потім зрозумів.
      Та уночі вже не ходив до лісу,
      Подумавши, що ну його до біса.
      Без того скарбу вже б і так прожив.
      Всі засміялись і страхи бігом
      Пропали. Знов про щось загомоніли.
      Та про ліщину більш не говорили,
      Тож дослухатись нам нема чого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    423. * * *
      Заквітчана небом земля,
      Свій шлях безкінечний долає.
      Малесенька кулька здаля
      Блакитним на чорному сяє.
      Єдина чи, може, одна
      З мільйонів життям обуяна.
      Для нас неповторна вона,
      Але, одночасно, звичайна.
      Ми звикли, що в нас вона є
      І думаєм – вічно так буде.
      Ми воду її чисту п’єм,
      А потім і гадим, і гудим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    424. * * *
      Ми не знали з чим порівнювати світ
      У якому народилися і жѝли.
      Нам казали, що навколо нього лід,
      А самих усіх від холоду трусило.
      Нам казали, що пітьма навколо нас,
      А самі тоді напомацки блукали
      І гадали, що такий, напевно, час.
      І весь час в надії кращого чекали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    425. Легенда про Клов
      Все далі на північ ішов антський рід,
      Все далі степи, де раніш вони жи́ли.
      Все менше у них залишається сили,
      А десь, може, готи женуться услід.
      Із жахом пригадують анти той час,
      Як вістка родами страшна розлетілась,
      Що готи у землях у антських з’явились,
      Що Бус навперейми із військом помчавсь.
      Хоча скільки років бік-о-бік жили,
      Бувало усяко – бува й воювали,
      Бувало в строю у єдинім стояли,
      Як проти ромеїв походом ішли.
      Та, наче, уже прижились та обвиклись,
      Забули колишню за віщось вражду.
      А тут раптом готи війною ідуть.
      Можливо, тому, що зі сходу з’явились
      Якісь дикі гунни? Панують в степах
      І готи їм змушені були скоритись.
      Та ж треба єднатись, в однім строю битись?
      Чи розуму збавив вождів готських страх?
      Та згодом страшніші ще вісті прийшли,
      Що готські війська в битві Буса здолали,
      Усе антське військо на полі поклали,
      А Буса з синами в полон узяли.
      Та не зупинились на тому, стрімким
      Набігом і град стольний антський узяли,
      Весь люд теж побили, старійшин зв’язали
      І, поки здіймався над згарищем дим
      І Буса з синами, й старійшин вони
      На полі за градом усіх розіп’яли…
      Тож антські роди у страху утікали
      Від тої нежданої зовсім війни.
      Подалі на північ, в дрімучі ліси,
      Де можна від готів було заховатись
      І від небезпеки тії врятуватись,
      Бо ж меч готський всіх без розбору косив.
      Страх гнав уперед, хоч готові були
      Мужі кожну мить за мечі свої взятись.
      Та ж роду тоді вже не порятуватись.
      Що купкою супроти війська могли?
      Здолали вже купу річок на путі,
      Пройшли болота і гаї невеликі.
      Уже потяглися краї більше дикі,
      Де анти іще не бували в житті.
      Стояли дрімучі ліси навкруги -
      Бори і діброви, неходжені людом.
      Звірини бродило усякої всюди,
      Полюй, якщо тобі таке до снаги.
      Тож з голоду рід тепер не пропаде,
      Вже й менше від страху назад озирались.
      Навряд би чи готи сюди аж дістались.
      Та вождь, все одно, рід ще далі веде.
      Спинились підвечір в долині одній,
      В діброві густій на широкій галяві.
      Жінки готували на вогнищах страви,
      Співаючи стиха прадавні пісні.
      А чоловіки полювати пішли,
      Поки іще сутінки не опустились.
      А інші шукати води заходились.
      Тут скрізь ручаї із річками текли.
      Не те, що в степу. Піднялися на пагорб,
      Де, справді, широкий ручай протікав.
      Там кожен напився, в цеберки набрав.
      Холодна вода додала їм наснаги.
      На ранок вождь знову на пагорб піднявсь,
      Аби роздивитись, що за виднокраєм,
      Що там попереду на рід їх чекає.
      З ним кілька мужів ще й синок ув’язавсь.
      Ще тільки здіймалося сонце на сході,
      Криваво-червоне. Роса на траві.
      Навколо незнаний, невіданий світ.
      Людину зустріти у хащах цих годі.
      - Он там, попереду, бач, гори якісь!-
      Промовив з мужів хтось: - Там можем спинитись.
      На горах тих легко нам оборонитись.
      - Так, дійсно, є гори. Ти не помиливсь.
      Можливо, і справді, осядемо там.
      - А як ми поселення наше назвемо?
      - Та ти почекай, поживем, обживемо.
      Туди ще потрібно дістатися нам.
      Над обрієм коло червоне знялось,
      Від нього навколо все зачервонілось,
      У водах струмка воно щедро відбилось…
      Їм договорити так і не вдалось,
      Бо тут од води одізвався синок:
      - Татусю, то клов? Он челвона?– питає
      (багато малих «р» ще не вимовляє),
      Показує пальчиком їм на струмок.
      Поглянули всі – а таки дивина.
      - То, синку, зовсім і не кров, а водичка,
      Дажьбог умиває у ній своє личко,
      Тому і червона зробилась вона.
      А потім всміхнувся: - Бач, син вже почав.
      Чого над цим думати довго й гадати?
      Так Кловом і будем струмок називати…
      І жарт той всім настрій одразу підняв.
      Хоч жартом назвати то важко, напевно,
      Бо ж «клов» по-слов’янськи і значить «вода».
      Так хлопчик струмку тому назву і дав
      Й вона збереглася з часів отих древніх.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    426. * * *
      Поки над землею встають неймовірні світанки.
      Поки нас дивує блакитна небес глибина,
      Поки не оглухли від грізного гуркоту танків,
      Ми маєм згадати, що наша планета одна.
      Так всесвіт безмежний, є в ньому планети і зорі.
      Їх стільки, що мабуть, за все нам життя не злічить
      Але всі ті далі і ті неймовірні простори
      Ніщо в порівнянні із тим, де нам випало жить.
      Хай думає хтось про безмежні простори і далі
      І мріє про те, що й на Марсі розквітнуть сади,
      А землю при цьому топтати й топтати без жалю,
      Лишаючи всюди свого існування сліди.
      Коли нам відкриється космос іще невідомо
      І як він зустріне нас, повен зірок й пустоти.
      Іще не зміцнівши за стінами власного дому,
      Ми вже заходились чомусь руйнувати мости.
      Яким є майбутнє, на жаль, не дано мені знати.
      Можливо, Земля справді лише колиска для нас,
      А далі у усе Всесвіті будемо ми існувати
      І прийде для людства жаданий омріяний час
      Це буде колись… А це значить, що ми іще діти
      І просто як діти, безпечно себе ведемо.
      А нам би потрібно, як можна скоріш зрозуміти,
      Що так ми ніколи не дійдем куди ідемо
      Ми просто зруйнуєм для нашого старту площадку,
      Ми просто загинем іще не набравшися сил.
      Не тільки себе, але й наших далеких нащадків
      Ми в кращім випадку назавжди позбавимо крил.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    427. * * *
      Кінь стрілою летів
      По степу навпростець.
      Мабуть, свого коня
      Не жалів верхіве́ць.
      Чи від когось втікав?
      Чи кудись поспішав?
      Та який уже день
      Він коней не спиняв.
      Сам вже вибився з сил,
      Кількох коней загнав,
      Дике поле навпіл
      Скільки днів розділяв.
      На добро і на зло
      Чи на щастя й біду.
      Скільки кінських підків
      Загубив на сліду.
      Сонцю кілька разів
      Переходив він шлях.
      Стільки ж місяць разів
      Відбивався в очах.
      Степом мчав верхівець,
      Шлях далекий долав.
      Та чого він хотів,
      Так ніхто і не взнав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    428. Легенда про Либідь
      Проїхавшись у швидкіснім трамваї,
      На станції зійшов у перехід.
      А там уже, і сам чому – не знаю,
      Пішов не у ту сторону, де слід,
      І вийшов упритул до залізниці.
      Високий насип виднокіл закрив.
      Внизу в бетоннім жолобі водиці
      Стрімкий потік із шумом десь летів.
      Поки я на потік той роздивлявся,
      Як він у береги бетонні б’є.
      - То річка Либідь. – раптом хтось озвався.
      А я й не бачив, що хтось поряд є.
      - Це річка Либідь? Я б і не подумав.
      Зовсім її другою уявляв.
      Вона ж широка була у минулім
      Із кілометр, може…Десь читав.
      Та й глибиною метрів двадцять, мабуть.
      Її нелегко було перейти.
      Це на ту Либідь схоже зовсім слабо.
      Бо ж тут два кроки й на тім боці ти.
      - Часи змінились. Місто розрослося.
      Річки зміліли, зникли геть ліси.
      Змін за віки чимало відбулося.
      Нема вже тої древньої краси.
      А знаєте чому так Либідь зветься?
      - Та чув легенду: три брати й сестра…
      Аж бачу – чоловік стоїть, сміється:
      - Вигадник Нестор. Де він то набрав?
      Хоч, звісно, люди всяк розповідали,
      А він то слухав та і записав.
      - А ви щось інше про ту Либідь знали?
      Тут чоловік ураз серйозним став:
      - Ну, звісно ж, знаю, як то воно було.
      Тут Кий з братами зовсім не при чім.
      Бо ж їх часи тоді уже минули,
      Наслідували правнуки вже їм.
      Про Дівич-гору чули ви, напевно,
      Її ще часом Лисою зовуть?
      Там капище колись стояло древнє,
      Слідів і не лишилося, мабуть.
      Те капище богині Мокош було,
      Її там ідол на горі стояв.
      Ви, звісно, про таку богиню чули?
      - Та, звісно, що доводилось, чував.
      - Так от, богиня то була жіноча,
      Чоловікам було на гору зась.
      Жінки туди приходили охоче,
      Коли проблема виникла якась,
      Аби богиню чимось задобрити,
      Пожертви їй належні принести.
      Та і про допомогу попросити.
      А Мокош їм могла допомогти,
      Бо ж відала водою і землею,
      Прядінням, ткацтвом, іншим ремеслом.
      Приходили по п’ятницях до неї.
      З собою несли Мокоші було
      Вино і пряжу, кашу, вовну, ни́тки,
      Хустки і посуд, молоко і мед ,
      Стрічки і хліб… Ішли бог знати звідки
      З надією, бо ж знали наперед,
      Що Мокош допоможе їм у всьому.
      Йшли породілі помочі питать.
      Ішли сюди по ліки від утоми
      Життєвої , йшли долю свою взнать.
      При капищі жінки одні служили,
      Вірніш, дівчата, цнота ж бо була
      В роботі тій для них найпершим ділом
      І лиш цнотлива дівчина могла
      З богинею єдина говорити.
      Тож вибирались кращі від усіх.
      Та їм за честь богині послужити.
      Але була й найстарша серед них –
      Верховна жриця, що всім заправляла.
      Вона була не із простих людей,
      Її із княжих дочок вибирали
      Та й то із них не кожна підійде.
      Найстарша жриця із князівських дочок
      З малого ще заміну обира.
      Бо ж мати час підготувати хоче,
      Поки вмирати надійде пора.
      Тож ще з малого та князівна знала,
      Яка велика честь її чека.
      На всіх звисока гордо поглядала,
      Бо ж не така, як всі! Бо ж не така!
      Так от, була у князя дочка Либідь
      Й, коли минуло їй лише п’ять літ,
      Найстарша жриця визначила, ли́бонь,
      Що саме їй пост передати слід.
      І потяглися довгі дні навчання,
      Бо ж жриці треба так багато знать.
      Та загордилась, на сестер й не гляне,
      Біля богині мріє швидше стать.
      А росла ж гарна, що й не описати.
      Чоловіки всі озирались вслід
      І мріяли таку за жінку мати.
      Але у неї серце, наче лід.
      Пішла про неї слава по окрузі,
      З’їжджатись стали із других країв
      І князю натякали на союзи
      Супроти всяких різних ворогів.
      Він би і рад дочку за них віддати,
      Але ж без її відома ніяк.
      Хоча вона іще й не жриця-мати,
      Але ж на те готується однак.
      І все можливе лише з її волі.
      Захоче – вийде заміж, ні – то ні.
      Вона ж свою вже визначила долю,
      Тож їм давала гарбузи одні.
      Коли ж стара померла жриця-мати,
      Настав їй час на Дівич-гору йти.
      Усі жінки зібрались проводжати,
      До капища хотіли довести.
      Та ледь вона спустилася узвозом
      У супроводі радісних жінок,
      Як парубка зустріла на дорозі
      Прекрасного…Аж зупинила крок.
      У очі його сині подивилась,
      Завмерло серце – чи ж то не мана?
      Мов зі своєю долею зустрілась.
      А, може й доля? То лиш Мокош зна.
      І він завмер, поглянувши на неї,
      Немов ступити кроку сил не мав.
      З півусмішкою дивною своєю,
      Дивився і нічого не питав.
      І натовп теж завмер, застиг навколо.
      Усе, здавалось, добре розумів.
      А в неї сльози на очах від болю,
      Бо ж дуже пізно він її зустрів.
      Тепер уже нічого не змінити,
      Назад уже немає вороття.
      Їй треба йти до Мокоші служити
      І в тому буде все її життя,
      Позбавлене кохання, що раптово
      Зійшло у серце і зосталось там.
      Вона була до цього не готова.
      Та й парубок, також, здавалось, сам
      Такого не чекав. А мить тяглася,
      Здавалося для них, уже роки.
      Вона на слово врешті спромоглася:
      - Як тебе звати, хлопче? Хто такий?
      - Гридь княжий Ант, - і низько уклонився.
      Вона себе у руки узяла,
      Поки він їй у очі не дивився,
      Всміхнулась сумно та й униз пішла…
      Відтоді не було їй дня і ночі.
      По нього лише думала щодень,
      А уночі виплакувала очі.
      А він…А він стояв, неначе пень
      На березі ріки, що протікала
      Повз Дівич-гору. Кожен день стояв.
      Та все чекав. Та і вона чекала,
      Хоч ні на що надій ніхто не мав.
      Якось наснилась їй богиня-мати,
      Схилилася, усмішка на устах:
      - Я можу вас навіки поєднати,
      Але не тут – лише на небесах.
      І зникла. Либідь напівсонна сіла.
      Нема нікого. А уже за мить
      Вона спускалась вниз до річки схилом,
      Вдивляючись, чи Ант десь там стоїть.
      А він стояв. Надіявсь в безнадії.
      Лише побачив – зразу упізнав.
      Ураз всі свої сумніви розвіяв
      І їй назустріч до ріки помчав.
      Ступали вони, сходячись, поволі,
      Не зводячи закоханих очей.
      Єдналися в одну гіркі дві долі,
      Що щастя досі не пізнали ще.
      Ріка спокійна місяцем сріблилась,
      Немов доріжку викладала їм.
      Десь там у хвилях врешті і зустрілась
      Прекрасна Либідь з юнаком своїм.
      І понесла їх течія, помчала
      Вниз до Дніпра. З’єднала їх серця…
      Відтоді річку Либідь і назвали.
      Історія так закінчилась ця….
      - А що ж із тим святилищем зробилось?
      - Воно стояли довгі ще роки.
      Аж доки Володимиру схотілось
      Зробити Київ центром отаким,
      Де б найважніші ідоли стояли
      Аж попід княжим теремом самим.
      Аби князі жерців контролювали,
      Не дали бути незалежним їм.
      Поставили Перуна проти Хорса,
      Дажьбога, і Стрибога поряд з ним,
      Симаргла ( хто такий, не знаєм досі).
      І, врешті, Мокош. Поклонялись їм
      Не мало, не багато – вісім років.
      А потім князь, як хрещення прийняв,
      Великий учинив в Русі неспокій,
      Бо ідолів усіх він порубав,
      Перуна аж униз Дніпром відправив.
      Велів тоді хреститися усім,
      На капищі величний храм поставив…
      Та, все одно, на пагорбі отім,
      Що досі ще Дівич-горою кличуть,
      Жінки збирались потай, крізь ліси,
      Аби богиню Мокош возвеличить
      І допомоги в неї попросить.
      Хтось пам’ятав про дів, що їй служили,
      Хтось уважав, що відьми то були
      І Лиса – на ту гору говорили.
      Та в пам’яті, бач, досі зберегли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    429. * * *
      Я ска́рби не шукав, хоча і мріяв
      Колись що-небудь мимохідь знайти.
      Ходив, дививсь під ноги у надії:
      А раптом щось-таки і заблистить.
      Тож устигав побачити багато.
      Не злато-срібло (може де й лежить),
      А те життя, що легко зруйнувати,
      Як по землі не дивлячись ходить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    430. * * *
      Великий Хорс пожертви вимагав.
      Вогонь горів в святилищі над Россю,
      Жерців волання Корсунем неслося,
      Звідтіль, де ідол Хорсовий стояв.
      В очах камі́нних причаївся гнів,
      Який готовий на нещасних впасти,
      Що зволікають на алтар покласти
      Пожертву, варту імені богів.
      В кривих устах вчувалися слова:
      «То де ж та кров, що мої губи зросить?»
      Хорс вимагає, він зовсім не просить:
      «Хай затріпоче, врешті, плоть жива!»
      Хорс кровожерний вимага свого,
      Він кров людську єдино хоче пити
      Тож у тривозі нині його діти:
      На кого вкаже перст жерця, того
      Сам навіть цар не зможе захистити
      І його тіло на алтар впаде.
      І жрець ножем по грудях проведе,
      Щоб серцю у грудя́х затріпотіти.
      Та руси люблять Хорса, він своїх
      Дітей жаліє. Плем’я русів знає
      Лиш чужоземців на алтар кидають,
      Щоб Хорс свій гнів потамувати міг.
      Тож, ледь жерці огонь свій розведуть,
      Всі чужоземці, що про звичай знають,
      Якнайскоріше із Русі втікають,
      А то й ці землі краще обійдуть.
      Поїдуть в Київ, там, де бог Перун
      І кров биків його задовольняє.
      Там чужоземець вільно почуває
      І має за товар не менше кун.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    431. Легенда про київські печери
      В печерах лаврських побувавши з сином,
      Надихавшись там диму від свічок,
      Вони, нарешті полишили стіни
      Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
      У парку Слави трохи відпочити.
      Ледь вітерець у листі шурхотить.
      Десь сонечко у піднебессі світить,
      А тут під дубом гарно так сидіть.
      Посидівши, синок й питає тата:
      - А звідки ті печери узялись?
      Їх же так довго довелось копати.
      Які ж бо люди за той труд взялись?
      - Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
      Та і не одним віком відбулось.
      Трудитись довго довелося, поки
      Прорити ті печери удалось.
      - Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
      Кому хотілось під землею жить?
      Чи то монахи вирили для себе,
      Щоб в тих печерах Господа молить?
      - Так, синку, рили часом і для того.
      Та щоб ховатись у часи біди.
      Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
      Нещадний ворог зазирав сюди.
      Тож ті печери люди рили й рили.
      Говорять, попід Києвом усім
      Пройтися ними можна було сміло.
      Але початки, кажуть люди, їм
      Поклали ще у давнину далеку,
      Як Києва й в помині не було,
      Напівзабуті наших предків предки.
      Ім’я їх вітром часу занесло,
      Як і міста величні, і могили.
      Ми нині їх трипільцями зовем.
      Учені цілий світ для нас відкрили
      Під світом, у якому ми живем.
      Міста прадавні їхні велелюдні,
      Знаряддя праці, горщики…однак,
      Розповідати я про то не буду.
      Сам із книжок дізнаєшся і так.
      Я розповім легенду, яка дивом
      Із тих часів далеких збереглась.
      Можливо, тому, що була важлива,
      Із уст в уста до нас передалась.
      Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
      В печерах темних, на усіх вітрах
      Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
      Спускавсь в долини, подолавши страх.
      Вогню, як і всі древні поклонявся,
      Робив собі знаряддя кам’яні.
      І довго б в тих печерах зоставався,
      Якби якось в печері у одній
      Бог не з’явився у людській подобі.
      То, може, був розумний чоловік,
      Якого потім зголосили богом.
      Та правда в часі згинула навік.
      Той чоловік назвався людям Родом,
      Велів збирати все майно і йти.
      Мовляв, в оцих печерах жити годі,
      Потрібно краще місце віднайти.
      Тримав в руках він бойову сокиру,
      Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
      Що додало до нього людям віри.
      Тож і рішили: досить тут сидіть.
      Спустились з гір високих у долини,
      Там він багато чого їх навчив.
      Як з дерева побудувати стіни
      І дах із очерету він зробив.
      Навчив зерно у землю засівати,
      Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
      Як горщики із глини виробляти
      І як худобу дику приручить.
      Тож скоро рід розрісся і розжився,
      Став розселятись по окрузі всій.
      Рід їм багато в чому прислужився
      Та шлях життєвий завершивши свій,
      Зібрав старійшин біля себе й мовив:
      - Ідіть на північ і на схід. Туди
      Де є рівнини і степи чудові.
      Там вдосталь буде і землі й води.
      Оця сокира вам у поміч буде,
      Вона обереже і захистить.
      Хай вона завжди у найперших буде,
      Хто піде, аби новий світ відкрить.
      Вас жоден ворог в світі не здолає,
      Поки в руках у вас сокира ця.
      Та хай ніхто її не піднімає
      Супроти сина, брата чи вітця.
      Тоді погибель буде роду всьому,
      Він зникне, навіть, сліду не лишить…
      І все…життя скінчилося у ньому.
      Та він продовжив у народі жить.
      З його ім’ям вони долали ріки,
      Ішли степами, заселяли край.
      Місця безлюдні оживали дикі.
      Із часом подолали і Дунай
      Та вийшли на простори України.
      Не за роки, звичайно, за віки.
      І будувались, і росли постійно.
      Хоча життя було і нелегким
      Та вчились жити, землю обробляти,
      Мідь плавити і ткати полотно,
      Робити посуд з глини, малювати.
      Та розвели худоби. Степ давно,
      Мабуть, чекав, аби віддати сили
      Тому, хто зможе скористатись тим.
      Отож у них родилося й родило
      І нові землі відкривались їм.
      Вони міста і села будували,
      Двоповерхові зводили хати.
      І вороги їх землі не чіпали,
      Старалися подалі обійти.
      Отож не треба городити стіни.
      Живи, працюй, спокійно спочивай
      І розселяйся по степах постійно,
      Все нові й нові землі відкривай.
      І ті, що йшли до півночі й до сходу,
      Несли сокиру, що лишив їм Рід.
      Вклонялися, як богу, тому Роду,
      Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
      Отак вони і до Дніпра дістались,
      Дійшли північних диких ще лісів.
      І розселились, і розбудувались,
      Тут рід останній, врешті-решт осів.
      Здавалося, життя в степах прекрасне:
      Удосталь їжі, скільки хоч води.
      Над головою мирне небо ясне,
      Не зазирають вороги сюди.
      Живи, радій…Та стали між родами
      Потроху суперечки виникать:
      То землі не поділять між стадами,
      То кому яку землю засівать.
      Та і природа, начебто, змінилась.
      Дощів все менше й менше випада.
      Пшениця ж без води не колосилась,
      Біднішали у посуху стада.
      Пішли чутки, що вождь один зібрався
      Сокиру Рода відібрать собі.
      Із нею стати першим сподівався,
      Здолати всі роди у боротьбі.
      Побачивши, до чого воно йдеться,
      Вождь роду, що в Трипіллі проживав
      (Це так сьогодні те село зоветься),
      Чекати, поки вдарить грім, не став.
      Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
      Взяв найвірніших, відданих людей
      Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
      Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
      І там на горах між лісів дрімучих
      Сокиру ту глибоко закопав.
      Коли в його поселення примчали
      По ту сокиру воїни чужі,
      Вони її уже дарма шукали,
      Хоча взяли весь рід той на ножі,
      Єдине, що дізналися – у горах
      На півночі захована вона.
      Отож на північ подалися скоро,
      Копали, рили – не знайшли, однак.
      Не удалось вождю найпершим стати,
      Сокира Рода не далась йому.
      Та почали роди занепадати,
      Можливо, все то сталося тому,
      Що, навіть, думка скористатись нею
      Супроти сина, брата чи вітця,
      Якраз була краплиною тією,
      Що стала і початком їх кінця.
      Те, що, усе ж, не скористались нею,
      Процес лише у часі розтягло.
      З нагоди скориставшися тієї,
      Вороже плем’я у степи прийшло.
      Важкі їх мідні бойові сокири
      Несли у край розорення і смерть.
      Не стало у степах спокою й миру
      І чаша горя виповнилась вщерть.
      Давно уже отих людей не стало,
      Які сокиру в гори віднесли.
      І таємницю по собі забрали.
      Роки минали і віки пройшли.
      Змінилося зовсім життя у краї -
      Міста пропали,заросли поля.
      Кочівники одні в степах блукають,
      Тепер лиш так годує їх земля.
      Та про сокиру Рода не забули.
      Казали, хто візьме її, то тим
      Він зможе відродити час минулий,
      Той вік, що називають золотим.
      Коли всього у всіх було доволі,
      І вороги ніякі не страшні.
      Хтось, у надії виправити долю,
      Ішов на північ, де ліси одні.
      Копав печери в пошуках сокири.
      Вмирали люди, але нові йшли,
      У свою зірку вірували щиро,
      Хоч з часом розчаровані були.
      Сокира та нікому не далася.
      Десь там лежить, захована в землі.
      Печери ж, звісно, розрослися з часом.
      Були між них великі і малі.
      Одні кудись вели, другі – нікуди.
      Вже й Київ виріс на горах оцих,
      Продовжили печери рити люди,
      Чи то сокиру ще шукали в них,
      Чи то молились від людей подалі,
      Чи то ховались в них від ворогів.
      Роки спливали і віки минали.
      Одні вже обвалилися, другі
      Печери ще під Києвом зостались
      І таємниці бережуть свої.
      Лежить сокира Рода, не дісталась
      Нікому, хто колись шукав її.
      Можливо, тому, що немає миру
      Поміж людей і брат на брата йде.
      І поки так між люду, ту сокиру
      Ніхто отут ніколи не знайде.
      Отак печери київські з’явились
      У той далекий вже забутий час.
      Щось ми з тобою, синку, засиділись.
      Десь там матуся вже чека на нас.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    432. * * *
      Вона лежала високо в горах
      І снігом гнів копичився невпинно,
      Приносився на зранених вітрах,
      Нездатних на знесилених плечах
      Через хребет знести його в долину.
      Той гнів чекав, доки настане мить,
      Коли докупи зійдуться всі сили
      І вибухне, зірветься її тіло,
      Й покотиться, полине, як на крилах.
      З гори рікою стрімко полетить.
      І все змете. Ніщо її не спинить,
      Ніщо не стане на її шляху,
      Її удачу знаючи лиху.
      Усе замре, заклякне у страху.
      Адже вона – страшна гірська лавина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    433. * * *
      Летів селом, роздратувавши псів,
      Кричав, аби почули всі, щосили:
      «Там…москалі…у космос полетіли!»
      І раптом хтось з надією: «Шо, всі?!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    434. Легенда про перших жителів Києва
      Яскраве сонце скупо зігрівало.
      Степ зеленів, наскільки оком кинь.
      Крізь хмари проглядала неба синь,
      Але холодним вітром повівало.
      Зима мов не збиралась відступать.
      Буває часом й снігом замітає
      Та ще й скажений вітер налітає,
      Що схованку доводиться шукать.
      Зо два десятки втомлених людей
      Долали степ. З важкими клумаками,
      Простуючи звіриними стежками.
      Кудись на північ доля їх веде.
      Всіх попереду чоловік міцний.
      В руці стискає кам’яну сокиру,
      Вдивляється постійно в далеч сіру,
      Чогось, неначе, виглядає в ній.
      То Урс – вожак того дрібного роду,
      Який нове пристанище шука.
      Що їх отам попереду чека?
      Чи вдасться всі здолати перешкоди?
      Зовсім недавно ще вони жили
      Великим гуртом материнським родом
      Над річкою, що несла тихі води
      В ріку широку. Там вони могли
      В степу багато звіра полювати.
      А особливо мамонтів, яких
      Гуртом зганяли до ярів стрімких,
      Де досить легко ноги поламати.
      Коли ж тварина падала якась
      І вже піднятись сил зовсім не мала,
      Спускалися мисливці й добивали.
      Тож їжі мали досить довгий час.
      Та рід росте і здобичі катма,
      Аби усіх було нагодувати.
      Зібралися старійшини рішати
      Хто саме з родом відділитись мав.
      З усіх рід Урса найміцніший був,
      Спроможний в інший край відкочувати,
      Де здобичі би віднайшлось багато.
      Він не перечив, коли то почув.
      Зібрав у клунки все своє майно:
      Знаряддя, щоб було чим полювати,
      А потім, звісно, здобич обробляти .
      Бо ж найцінніше то для них воно.
      Вогонь несли в трухлявому пеньку,
      В якім жарини тліли ледь помітно,
      Щоб вогнище в дорозі запалити.
      Хоч таємницю знали вже таку –
      Як з дерева з’являється вогонь,
      Коли одне об друге довго терти.
      Але то все заняття для упертих.
      В дорозі ж часу в них нема того,
      Аби багато з вогнищем возитись.
      Забрали шкіри з власного житла,
      Що хижа їх обтягнута була.
      В дорозі буде від дощу укритись.
      Поки на новім місці зможуть ще
      Новенькі шкіри з мамонтів дістати
      Аби для себе хижі збудувати?
      Чи ж під холодним мокнути дощем?
      Жінки і діти то усе тягли
      На саморобних ношах і на спинах.
      Чоловіки ж дивились неупинно,
      Щоб хижаки їх не підстерегли.
      Чи рід чужий. Хоча таке навряд.
      Людей в степу тоді селилось мало.
      Тож днями йшли – нікого не стрічали.
      І тому рід був безумовно рад.
      Бо рідкі стрічі у степу родів
      Нічим хорошим, звісно, не кінчались.
      Чоловіки у далеч удивлялись,
      Щоб вчасно їм зарадити біді.
      Та поки степ спокійним виглядав.
      Стада якісь удалині блукали.
      Та, поки їжі ще достатньо мали,
      Урс клич до полювання не давав.
      Бо ж полювання вимага часу́.
      Потрібно пастку віднайти, загнати
      До неї звіра. Потім розібрати.
      Все обробити. Все ж не донесуть.
      От коли місце гарне віднайдуть,
      Там, де стежки протоптані звірині.
      Де мамонти гуляють по долині,
      Там полювати, врешті і почнуть.
      Тож стільки днів уже бредуть вони
      На північ, стежки стоптані шукають,
      Де мамонти нелякані блукають
      Та й іншої багато звірини.
      Дійшли, нарешті, пагорбів вони
      Над досить швидкоплинною рікою.
      Усе навколо дихало спокоєм.
      З підвітряної стали сторони.
      Аби в дорозі трохи відпочити.
      Сам Урс кількох чоловіків узяв
      Й на пагорб підніматися почав
      Аби згори місцевість оцінити.
      Знайшли більш-менш похилий вони схил
      І піднялися споро на вершину.
      Урс швидко оком пагорба окинув,
      Тоді став роззиратися навкіл.
      Вид був чудовий та краса йому
      Була, звичайно, зовсім ні до чого.
      Вони здолали чималу дорогу
      Не для краси отої. А тому
      Він видивлявся пильно навкруги
      Чи табуни бізонів не ходили.
      Чи мамонти поблизу не бродили.
      Чи десь не поселились вороги,
      З якими, може, битись доведеться,
      Щоб місце на землі відвоювать.
      Але чужих, здається, не видать.
      А он і стежка понад річку в’ється.
      А далі он ледь видні вдалині
      І мамонти над річкою блукають.
      Ось саме те, чого вони шукають.
      Скінчилися напівголодні дні.
      Тепер потрібно місце віднайти,
      Де свої хижі можна збудувати.
      Та ще місця в долинах відшукати,
      Усе навкруг гарненько обійти,
      Де пастки можна буде влаштувать,
      Куди тварин нажаханих загнати.
      Адже інакше їх не вполювати.
      Здоровий мамонт здатний відсіч дать…
      А скоро й місце гарне віднайдуть
      На пагорбі, що до ріки збігає.
      Високий схил від вітру захищає
      І вся внизу долина на виду.
      Там і спинились і, поки жінки
      Якісь подоби хижок будували,
      Чоловіки телицю вполювали,
      Зігнавши її з кручі до ріки.
      І влаштували ледве не бенкет,
      Уперше, мабуть, досита наїлись.
      Жінки тоді до шкіри заходились,
      Теж не останній для життя предмет.
      Кістки малі кидали у вогонь,
      Бо ж з деревом тоді сутужно було.
      Великі ж усі купою згорнули,
      Вони іще згодяться для того́,
      Щоб поробити шила та голки
      Та ще гачки, рибалити ходити.
      Багато можна із кісток зробити,
      Чого навчились люди за віки.
      А там уже і місце віднайшли,
      Де можна було й мамонта загнати…
      І почали місцину обживати.
      То перші люди в Києві були.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    435. * * *
      Запруда вже збудована давно.
      Вода крізь неї лиш ледь-ледь стікає
      І все сміття, що вниз пливе, збирає.
      І крутиться, і вже смердить воно.
      В ставу задуха давить все живе.
      А я дивлюсь, ще маючи надію,
      Що скоро ту запруду геть зірве
      І все сміття нарешті в море змиє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    436. * * *
      «У нас нема постійних ворогів,
      Як і постійних друзів,- так для преси,
      Здається, хтось з англійців говорив,-
      У нас постійні лише інтереси!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    437. Легенда про матріархат
      Сидять два кума у шинку,
      Горілку салом заїдають,
      Усе на двері поглядають
      Й ведуть розмову отаку:
      - Та що жінки? –один почав,-
      Жінки – то «пхе» і більш нічого!
      Лиш всюди пхають носа свого
      Та все товчуться між роззяв,
      Які лиш плещуть язиками.
      Та ж їм ніколи не вгодиш!
      А де вони – там жди біди
      Куди там їм зрівнятись з нами?!
      На нас тримається весь світ,
      Ми мудро ним керуєм, куме!
      Чи, може, ти інакше думав?
      - Та що ви, що ви, куме? Ніт!
      Я з вами згоден на всі сто.
      Від тих жінок одне лиш лихо.
      Де їх нема – там мирно й тихо.
      Бо ж із чоловіків ніхто
      Не буде дурно говорити
      Та битися по голові.
      А скільки випили крові?
      Без тих жінок спокійніш жити.-
      На двері знову позирнув
      І тихо кумові на вухо:
      - Я тут історію послухав,
      Який раніш порядок був.
      Як світом правили жінки…
      - Та, куме, буть того не може?!
      - Але ж, на правду, куме, схоже.
      Та ви б послухали-таки,
      А потім висновок зробили.
      - Ну, добре, куме, говоріть.
      Та ж треба перед тим налить,
      Аби у горлі не першило.
      Налили, випили, сальцем,
      Як і до того, закусили,
      Вже голосніш заговорили,
      Хоча й сидять лице в лице.
      - Так от, були часи колись,
      Коли жінки старшинували.
      Вони й у полі працювали,
      І головні в сім’ї були.
      Чоловіки ж були м’які,
      Поступливі жінкам в усьому.
      Вправлялися тоді у домі.
      Були трудящі й беручкі.
      Й худобу порали і діти
      Були під наглядом у них.
      І на город раніше всіх,
      І випрати, і підбілити.
      Була у хаті чистота,
      Що любо було поглядіти.
      Не було часу й посидіти,
      Через оту роботу…Та
      Жінки, як виспляться, бува,
      На поле сходять, попрацюють,
      А потім у шинку гарцюють,
      Поки й опухне голова.
      Припреться п’яною у дім,
      Давай чіплятись чоловіка,
      Ще й натовче добряче пику.
      Та насміхається над ним,
      Що він тюхтій, а от вона
      Все господарство їхнє тягне.
      Повчити його жити прагне
      Та ще й велить налить вина.
      А ні – торохне так зо зла,
      Що аж шибки повилітають.
      Та і до шинку знов мотає,
      Реве пісні на пів села.
      Наругу терплячи таку,
      Чоловіки молились Богу,
      Просили помочі у нього,
      Щоб долю поміняв гірку.
      Почув Господь молитви ті,
      Велів Петрові в світ сходити
      Та все на місці поглядіти:
      Чи ж так насправді у житті.
      Спустивсь Петро, селом іде.
      А вже і вечір підступає.
      Заночувати десь же має.
      Та у селі ж чи не знайде?
      У перший-ліпший двір забрів.
      На стукіт чоловічок вийшов.
      «Чого вам?»- поспитався лише.
      «Заночувати би хотів!
      Чи пустите?» «Та я б пустив.
      Та жінка скоро прийде з шинку…
      Хай чорт забрав би тої жінки!-
      Осікся: - Господи, прости!»
      «Та я нічого не боюсь,-
      Сказав Петро. Пустіть до хати.
      Мені лишень заночувати.
      А там раненько й виберусь».
      «Ну, добре, йдіть. Я постелю
      На лавці. Може, до вечері?
      У мене трохи там печені.
      Та й медовухи ще наллю».
      «Що ж, дякую за хліб, за сіль.
      Та я лише заночувати,
      Тож стіл не треба накривати».
      Господар постелив постіль.
      Петро улігся та й заснув.
      Аж чує грюкіт серед ночі.
      Продер заледве сонні очі,
      Як лайку голосну почув:
      «Гей, чоловіче, наливай,
      Бо, доки йшла, протверезіла!
      Чого шепочеш, вража сила.
      Скоріше повертайсь, давай!
      А хто оце розлігся, бач?
      Кого це ти пустив до хати?
      Забув у мене запитати?»
      «Та подорожній. Ти пробач,
      Та ж тебе вдома не було,
      А він надвечір попросився».
      «Ти, чоловіче, геть збісився.
      Ми що – одні на все село!
      Он до сусідів би пішов!»
      «Та тихше! Можеш розбудити.
      Вже сплять і чоловік, і діти!»
      «Бач, виправдання він знайшов!
      У домі я господар! Цить!
      Тут я вирішую у хаті –
      Пускати, а чи не пускати!..»
      «Та хай вже чоловік поспить».
      «Е, ні. А ну, вставай бігом,
      Чого розлігся, наче вдома?
      Не дам хазяйнувать нікому!»
      Та й тягне за штани його
      Із лавки. Той ледь не упав.
      Бо ж не чекав наруги тої.
      «Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
      До неї говорить почав.
      «Та ти перечити мені?!
      В моєму домі!». І щосили
      Качалкою перехрестила.
      Аж в того у очах вогні.
      Та потім й копняка дала,
      Аж двері відчинив собою.
      Й пошкандибав від жінки злої,
      Що лаялась на пів села…
      Коли до Господа прибрів
      І жалісно Йому повідав
      Про всі ті чоловічі біди,
      В кінці іще й сльозу пустив.
      Бог вирішив усе змінить,
      В жінок старшинство відібрати
      Й чоловікам його віддати,
      Щоб в світі стало краще жить.
      Зійшла на землю благодать,
      Бо ж ми керуєм мудро світом
      І Бог то добре бачить звідти,
      Бо ж не збирається мінять.
      - Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
      Так от звідкіль в них ті задатки,
      Що усе прагнуть керувати.
      Виходить, згадують оте
      Свавілля, що колись вчиняли.
      Та Бог вернути їм не дасть.
      На світі чоловіча власть,
      Щоб там вони не витворяли.
      От ми їм!... – Скрипнули ураз
      До шинку двері й на порозі
      Дві жінки в войовничій позі,
      Одна з качалкою якраз,
      А друга кочергу стискає.
      Кумів заціпило. Умить.
      З-під столу маківка стирчить.
      Мовляв, а нас отут немає.
      Дарма ховались, у жінок
      Нюх на таке. Вхопили миттю
      І п’яних викурили звідти,
      Ледь двері не знесли в шинок.
      Жінки біжать за ними вслід,
      Страшною зброєю махають
      Та на всю вулицю волають,
      Забувши, мабуть, сором й стид:
      «А ну, мерщій до своїх хат!
      Вже досить по шинках сидіти!
      Удома он робота, діти!»
      Вернувся знов матріархат?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    438. * * *
      Шалений вал вогню котився з ревом степом,
      З’їдаючи запас минулорічних трав.
      Позаду залишав безкраїй килим теплий,
      Що не перетравив і не пережував.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    439. * * *
      Наївний світ був зовсім не наївним,
      Скоріше він зарозумілим був,
      Від власної жорстокості загинув,
      У крові, ним пролитій, потонув.
      Не зброєю Америку скорили,
      Хоча й вона іспанцям помогла.
      Не тому, що в іспанців більше сили,
      Вона й в ацтеків бу́ла чимала.
      Вони себе за виключних вважали
      І своїх кровожерливих богів
      Собі на поміч завжди закликали,
      Кривавих не жаліючи дарів.
      Та боги, мабуть, крові перепили
      І не урятували свій народ,
      Коли іспанці храми їх палили,
      Мовчали, мов води набрали в рот.
      Своїми не захищені богами,
      Правителями зраджені, вони
      Загинули в іспанців під ногами,
      Як жертви їм так любої війни.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    440. Легенда про Хрещатик
      Вже стільки літ у Києві живу,
      Багато бачив і багато знаю,
      Але іноді зустрічі бувають,
      Що відкривають для мене нову
      Сторінку міста. Якось йти мені
      Прийшлось від Бессарабки до Майдану.
      Утомлений. А тут на лавку глянув,
      Які стоять вздовж вулиці в тіні.
      Дай, думаю, посиджу. Час же є.
      Чого кудись постійно поспішаю?
      Сиджу та за людьми спостерігаю,
      А їх же безліч навкруги снує.
      Незчувся, як дідусь на лавку сів,
      Вже зовсім сивий, палицю тримає,
      Яка йому ходить допомагає.
      Дідусь лиш хвильку мовчки посидів
      Та і питає: - Гарно тут? Ага?
      Люблю пройтися вулицею трохи,
      Аби старим не обростати мохом.
      Підводить, правда, вже мене нога.
      Але нічого. Кожен день пройдусь,
      Погомоню з людьми. Один же дома.
      Дивись, куди і дінеться утома…-
      А я і слово вставити боюсь,
      Бо заговорить, забере весь час.
      Не дасть мені спокійно відпочити.
      А дідуся уже й не зупинити,
      Говорить, бачу, за обидвох нас.
      «Ну, - думаю, - посидів, відпочив».
      Й перебивати дідуся не хочу.
      Сиджу в задумі, опустивши очі:
      «Хутчій би він ті ляси закінчив!»
      Аж тут дідусь зненацька і пита:
      - А знаєте, чом так Хрещатик зветься?-
      Й на мене хитро дивиться й сміється.
      - Та щось таке, здається десь читав.
      Хрещатий яр отут, говорять, був.
      Від нього й назва вулиці походить…
      - Так-так. Таке говорять у народі.
      А чом Хрещатий саме? – Я здвигнув
      Плечима – звідки ж мені знати.
      Дідусь підняв угору палець: - О-о!
      Ніхто, напевно і не зна того,
      Бо ж у книжках того не прочитати.
      Мене уже цікавість розбира.
      Бо ж сам люблю в минулому поритись,
      Якісь незнані сторінки відкрити.
      Дідусь замовк, лиш скоса позира.
      Кажу: - Не знаю. Хрещення, мабуть,
      Чи тут шляхи якісь перетинались?!
      Десь ці мені відомості стрічались.
      Дідусь сміється: - Справді, може буть.
      Хоч про шляхи нічого не скажу,
      А хрещення, і справді, місце мало.
      Не те, що у літописах писали… -
      А я уже вслухаюся, сиджу,
      Бо ж зацікавив, мов заговорив.
      А він уже слова плести узявся
      У оповідь. Я тільки дивувався
      І кожне слово мовлене ловив.
      - Так от, як Володимир-князь узявсь
      Хрестити Русь, велів усім зійтися
      На березі Почайни. Сам явився.
      І чималенький натовп тут зібравсь.
      Прийшли із князем в чорному попи,
      Яких він аж із Греції доправив.
      Взялися хутко до своєї справи.
      Князь першим перед натовпом ступив,
      Велів усім заходити у воду,
      Як хто не хоче з ним ворогувать.
      Попи псалми затіялись співать.
      Від чималої кількості народу
      Вода в Почайні, навіть, піднялась.
      Єпископ говорив, мов сіяв чари,
      А люди мовчки слухали в страху,
      Та проклинали доленьку лиху,
      Чекаючи богів своїх покари.
      Та божий гнів із неба не упав,
      Хіба води хтось зайве наковтався,
      Бо на слизькому дні не утримався.
      Єпископ по закінченню спитав
      У князя: - Ти народ зібрав, однак,
      Щось, як для міста, малувато люду.
      Князь усміхнувся: - Ще хрестити будем
      Кого хрестом, кого мечем. Отак!
      Всьому свій час! – та і пішов собі.
      За ним слідом дружинники узвозом.
      Народ чи воду витирав, чи сльози
      Та мучився в душевній боротьбі.
      Тим часом князь дружинників послав
      По Києву, щоб нехристів шукали,
      Які надію у душі плекали,
      Щоб князь забув чи просто не чіпав.
      Заходили вони у кожен дім
      І вимагали всім: «Перехрестися!»
      Хто відмовлявся, а чи то барився,
      То вже окремо розбирались з ним.
      Найбільш затятих поруб вже чекав –
      Нехай посидить – розуму надбає.
      А інших, як багато назбирають,
      До річки гнали, де вже піп стояв.
      Отак поволі Київ і хрестивсь.
      Хоча волхви, як ідолів зламали,
      Народ страшними карами лякали,
      І він, хоч Богу новому моливсь,
      Але й старих богів не забував.
      До них ночами в відчаї звертався,
      Та по лісах із требами ховався.
      Звичайно, князь про все то добре знав.
      Коли єпископ жалівся на те,
      Що волхви десь таємно люд збирають,
      Від Бога неофітів відвертають.
      Бо ж знав, яке то діло не просте –
      Народ хрестити. Послухи його
      Уже багато що таємно взнали:
      І де ті волхви ще народ збирали.
      Найбільше визначали одного –
      Волхва Перуна на імення Бус.
      В яру, що круто до ріки спускався,
      Народ щоночі юрбами збирався
      І волхв той, хоч дугою вже зігнувсь,
      Там треби правив і вогонь палив,
      Дубові дрова там палахкотіли.
      В Перуна люди помочі просили,
      А Бус їм проти князя говорив.
      Князь того Буса дуже добре знав,
      Бо ж він ті треби на Горі ще правив,
      Поки князь того ідола не сплавив
      По Ручаю, який в Дніпро стікав.
      Жорсткий то волхв. Такого не зламать,
      І шкоди може князю наробити.
      Чи то послати послухів убити,
      Чи в порубі до смерті потримать?
      Одної ночі всю дружину взяв,
      Велів той яр тихенько оточити,
      Аби нікого звідти не пустити,
      А сам спускатись із другими став.
      Вже видно добре князеві юрму,
      Вже добре голос того Буса чути.
      Як можна того голосу забути?
      Як можна не піддатися йому?
      Вогонь священний у яру горить
      І постать Буса добре осяває.
      Навкруг юрма стоїть, не помічає,
      Що стане сама жертвою за мить.
      І, лиш коли дружинники взялись
      Дорогу князю крізь юрму робити,
      Аби він вийшов до вогню, на світло,
      Усі у різні боки подались.
      Але, навкруг побачивши мечі,
      Завмерли з жаху: що тепер чекає?
      А князь до Буса прямо підступає.
      Той зрозумів уже усе й мовчить.
      - Ну, що, старий,- озвався першим князь,-
      Допомогли тобі сховатись боги?
      Ти би узяв, спитав Перуна свого,
      Про свою долю – може б, врятувавсь.
      Та ж він тобі, ти бач, не допоміг.
      Сам сплив водою й інших слідом тягне.
      Ти задурити людям мізки прагнеш?
      Адже ж Христос Перуна переміг.
      І люди вже увірували в нього,
      А ти їх тягнеш знов у старий світ.
      За одне це тебе скарати слід.
      Готуйсь в далеку, нехристе, дорогу!
      Всміхнувся волхв на всі оті слова:
      - Даремно, княже, ти мене ховаєш.
      Ти переможцем вже себе вважаєш.
      Та пам’ятай: ще боротьба трива.
      Тобі Перуна не перемогти,
      Так само, як мене тобі не вбити. –
      Махнув рукою до вогню і звідти
      Зненацька, наче сам Перун летить –
      Зметнулось в небо полум’я. Аж світ
      Всім засліпило, хто стояв навколо.
      Аж очі засльозилися від болю.
      А, коли врешті прояснилось – й слід
      Пропав від Буса. Наче й не було.
      Зник, мов мара. Юрма захвилювалась,
      Бо ж диво на очах на їхніх сталось.
      Хоча то князя збити не змогло.
      Він голосно звернувся до юрми,
      Аби зневіру в ній перекричати:
      - Злякався, бач! Умить пропав, проклятий,
      Христом був переможений самим.
      Дивіться, бо і вас таке чека,
      Хто хоче жити, той хреститись має.
      А усім іншим голови зрубаю. -
      І меч підняв високо у руках.
      Юрба на мить затихла й подалась
      Вниз до Дніпра, щоб хрещення прийняти.
      Відтоді яр той і прозвавсь Хрещатим,
      Бо ж там хрестив киян затятих князь…
      - А де ж той Бус від вогнища подівсь?
      - Звичайна справа, волхви то уміли,
      З собою завше зіллячко носили,
      Вогонь з якого дуже б розгорівсь.
      Поки сліпі стояли навкруги,
      Він зник хутенько у густому лісі.
      - Де ж потім він, по-вашому, подівся?
      - Для себе сховок віднайшов другий.
      Чув, може, є у Києві гора,
      Що Бусовою зветься. На вершині
      Якісь чарівні сили є і нині.
      Тож Бус її для схованки й обрав.
      Перун дубовий на горі стояв,
      Бус треби йому правив. І таємно
      Приходили до нього люди темні,
      Хто з вірою старою не порвав.
      Тривала часу неупинна гра.
      Вже й Буса не було і волхви інші
      Творили треби для Перуна. Лише
      Так Бусовою й звалася гора.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    441. * * *
      Безмовно зорі падали останні.
      А я дивився в відчаї на них.
      Лежав в траві, загадував бажання
      Та чомусь зосередитись не міг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    442. * * *
      Літо. Парко. Від хмаринок і сліду,
      Я по вулиці села свого іду.
      Десь від спеки заховатися в тіні
      Захотілось урешті-решт мені.
      Бачу – лавка у тіні стоїть густій.
      І якась бабуся спочива на ній.
      Підійшов, здоров’я зразу побажав
      Та чи можна поряд сісти запитав.
      - Притомився, синку, то сідай, авжеж.
      Розкажи звідкіль це та куди ідеш.
      От цікава бабця. Я й пожартував,
      Що до неї, власне, я і поспішав,
      Бо ж у неї хочу взяти інтерв’ю.
      Замахала: - Я нічого не даю!
      Звідки в мене, я ж на пенсію живу?
      Он, хіба що, може, яблучок зірву.
      - Що, погано так живеться вам тепер?
      - Як сказати?! Доки дід оце не вмер,
      Ще жилося. А тепер живу одна
      В хаті тільки й співрозмовниця – стіна.
      Я не жа́ліюсь. Не думай. Є вода
      Та ще хліб. То уже, синку й не біда.
      - Що, бабусю, зовсім пенсія мала?
      - Ну, не надто влада щедрою була.
      Та Бог з ними, із грошима. Час такий
      І для інших, для молодших не легкий.
      От колись, синочку, то часи були.
      Ми по іншому, повір, зовсім жили
      І було у нас усього, що хотів…
      У бабусі, навіть, голос раптом сів
      І якиїсь смуток промайнув в очах.
      Обсмикнула стару кофту на плечах
      То й зітхнула тяжко-тяжко. А мені
      Аж мурашками, неначе, по спині.
      Та питаюсь, вже цікавість розбира:
      - А я чув зовсім друга було пора.
      За роботу мали зовсім копійки?
      - Та, то, може,були ледарі які?
      Я ж на фермі працювала стільки літ,
      Заробляла. Вистачало й на обід,
      І вдягнутися і щось іще купить,
      Та й на книжку на ощадну відложить.
      Знов зітхнула. – Що, багато там було?
      Я про книжку. – Ой, було та й загуло.
      З дідом думали потроху відложить
      « Запорожця » хоч на старості купить.
      Та й купили… Бу́ли гроші та й нема.
      Та й тепер уже лишилася сама.
      Нащо він би мені нині? Тож нехай.
      Бог, він знає, чого робить. Колиха
      Вітерець легенький листя. Ми сидим,
      Про життя-буття про наше гомоним.
      - За роботою жалкуєте, мабуть?
      - Е, синочку, сил нема. Не хочу й чуть.
      Подивися. Де ті ферми – рознесли.
      А які ж бо гарні в ті роки були.
      Скільки сил уклали, щоб їх збудувать,
      Довелося і ночей недосипать.
      По копієчці увесь колгосп збирав,
      Уважай, від рота кожен відривав.
      Але ж зайдеш було, аж душа співа.
      І корівці кожній знайдуть слова
      А вони, немов цариці всі стоять
      Тут і їсти, тут і пити, й вичищать
      Усе техніка робила, уважай.
      Ще й доїла. Тільки кнопки натискай.
      - Не робота, а курорт – пожартував.
      - Ти б в чотири ранку кожен день вставав,
      То такого би зовсім не говорив.
      Я розмову враз на інше перевів:
      - А от, кажуть, що платили трудодні
      І грошей зовсім на бачили, чи ні?
      - Та, було. Я ще робила в « польовій »
      І малим ще зовсім був синочок мій.
      Він у мене зараз в місті прожива,
      На заводі десь працює… Голова!
      Геть забула, як його він називав!
      Ось недавно навіть в гості заїжджав.
      Їздив, може б, і частіше, так бензин
      Дорогущий . Він хороший в мене син.
      Як приїде – я йому і те, і се.
      Він же в місті із базару все несе.
      А зарплата не ахти яка у них.
      Було б більше, то й мені би допоміг.
      Та мені що? Онучата он ростуть,
      Скоро уже батька зростом досягнуть.
      Їм потрібніш… А про що це я? Ах, так,
      Трудодні питаєш? Ну, було. А як
      І не бути? Тяжко всім було
      Треба було відбудовувать село.
      Ну, а де в селі ті гроші було взять?
      Тож платили тим, що було. Хочеш знать,
      Вистачало тим, хто добре працював.
      Тільки ледар труднощів не заробляв.
      - А, говорять, паспортів в вас не було,
      Не могли ви виїждати за село?
      - А чого мені ще й їхати кудись?
      Тут із дідом моїм добре обжились,
      І корівку, і « хазяйство» завели,
      Тож голодними ніколи не були.
      Працювали – так. Але нам не звикать.
      Щоб у поле – треба з півночі вставать.
      Швидко вправишся, за сапку і гайда
      Із піснями. Й доки сонечко сіда,
      В полі робиш. А дитина десь сама.
      Дитсадка в селі, як і тепер, нема.
      Хоч пізніше й збудували, та стоїть
      Он пустує, ще не встигли розвалить.
      - Ну, а як же голод? – То коли було,
      Лихоліття те воєнне ледь пройшло…
      Змовкла бабця, наче пригадала щось
      І сльоза в очах майнула. Чи здалось?
      - Батько наші десь в Угорщині лягли
      Ну, а мама голод не пережили.
      Рятували нас. Не їли. Усе нам
      Віддавали. Своїм малим діточкам.
      Та й померли. Брат слідом і дві сестри
      Із сім’ї нас залишилось лише три,
      Тих хто вижили. Ой, синку, й не питай.
      Не дай Бог іще такого, так і знай!
      - А податки, кажуть,
      Сталін з вас збирав,
      Що ніхто й дерев фруктових не саджав?
      - Й на дерева, на курей і на корів,
      На свиней. З усього брали. Сталін ввів
      Ці податки, щоб країну піднімать
      Треба ж було по війні відбудувать?!
      - Ну, а як ви працювали стільки літ,
      Уставали кожен день іще засвіт
      І тепер така от пенсія мала.
      Справедливо? Враз бабуся ожила
      - Ні, синочку. Але що його робить?
      Я втомилась по інстанціях ходить.
      Каже: мало заробляла. От і все.
      І законом про ту пенсію трясе.
      А її ж ну ні на що не вистача.
      Добре, хоч своє « хазяйство » вируча.
      Є коза, бо на корівку нема сил,
      Є городик. Є що ставити на стіл.
      А бува за чимось вийдеш в магазин
      Ціни скачуть. Кажуть: дорогий бензин.
      Син оце недавно в гості наїжджав,
      Про життя нелегке теж розповідав.
      Внучка треба далі вчити. А куди?
      Гроші треба. А нема. Хоч плач сиди.
      Захворіти – не дай Боже – пропадеш
      Бо на ліки гроші і не набереш.
      А вони там усе б’ються, як дурні.
      Часом слухаєш – аж соромно мені.
      Ні, щоб людям хоч полегшення зробить,
      Їм би все один одному морди бить.
      - Ну, а вибори? Піде́те, а чи ні
      - Я синочку, не минула ні одні.
      - Ну, а голос свій за кого віддасте?
      - Ти, синочку, не питай мене про те,
      Бо політика для мене – темна ніч.
      Як підкажуть добрі люди, звісна річ,
      Там і хрестика свого я наведу…
      « Що ж, тоді й не нарікайте на біду,
      Бо за кого ви свій голос відали,
      То при ньому скільки років і жили.
      Якщо добре вам жилось оці роки,
      Голосуйте так і далі. І поки
      Кожен з нас свідомий вибір не зробив,
      Нам не вилізти ще довго із боргів,
      Нам ще довго жити в бідності оцій
      І жалітися на безлад і застій».
      Я бабусі того всього не сказав
      На прощання ще здоров’я побажав.
      Вона кинулась: - Пробач за інтерв’ю.
      Я не жадібна. Як є – то все даю.
      А ти ж бачиш – зовсім су́тужно. Нема.
      Я всміхнувся і сказав в отвіт – дарма!
      Вже про жарт свій недолугий і забув,
      Навіть, сором з того на душі відчув.
      Та й пішов додому в роздумах тяжких
      Про Вкраїну, свою долю та про тих,
      Кому ми своє довірим майбуття.
      І яке для себе виберем життя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    443. Легенда про модрину
      Читає мама казочку на ніч
      Своєму сину. Книжечку дістала
      Про глухаря, якому усе мало.
      Луна в кімнаті її тиха річ:
      - Скида береза листя золоте
      Та губить го́лки золоті модрина.
      Осіння пізня надійшла година,
      Холодний вітер листячко мете…
      Але синок зненацька запитав:
      - А що воно таке - ота модрина?
      - То дерево таке велике, сину.
      - Немов береза? – голову підняв,-
      Але при чому тут тоді голки?
      Голки ж лише сосна й ялина мають?
      Та й на зиму вони не опадають.
      Якесь незвичне дерево-таки.
      - Так, справді, синку, не просте воно.
      І голки має, й на зиму скидає.
      Але на то причини свої має.
      Говорять люди – то було давно. –
      Відклала свою книжечку убік
      Та й стала про модрину говорити:
      - Було то, кажуть, ще тоді на світі,
      Коли рокам був ще короткий лік.
      Тоді дерева говорити вміли
      Й тваринну мову кожен розумів.
      От красень-кедр в одному лісі жив,
      Стрункий, високий, гордий, повний сили.
      У роздумах стояв він мовчазний,
      Якщо і говорив, то зовсім мало.
      За що дерева диваком вважали.
      А поряд на галявині отій
      Зросла модрина – писана краса.
      Її за ту красу усі хвалили,
      Усякі компліменти говорили,
      Мовляв, немає кращої в лісах.
      Вона й сама повірила у то.
      «Ах, я красуня справжня» - говорила.
      Собі зелену шубку нарядила
      З м’якої хвої, що не мав ніхто.
      Та все на того кедра позира,
      Щоб він на неї теж звернув увагу.
      На її гарну на гілках засмагу.
      І так очима перед ним і гра.
      А він стоїть, немов, не поміча.
      Вона уже і сердитися стала,
      Його черствим про себе обізвала.
      А вже як лісом листопад промчав
      Й дерева листя скинули своє
      Аби отак аж до весни стояти.
      Надумалась модрина здивувати
      Ще шубкою, яка у неї є.
      А шубка та жовтаво-золота
      Була, і справді, дуже-дуже гарна.
      Та перед кедром красувалась марно.
      Той в її бік дивитися не став.
      «Відлюдько! - так подумалося їй,-
      Черствий пеньок, що про красу не знає».
      На нього зло її аж розпирає.
      Вона ж прекрасна в шубці золотій.
      І тим щасливим робить світ кругом.
      Він від її краси увесь аж сяє.
      Нехай той кедр уваги не звертає,
      Її всі люблять більше, ніж його.
      Бач, красивішу в лісі не знайшли…
      Стояла й хизувалася красою.
      Аж тут до неї з хащі лісової
      Голодні ведмежата підійшли.
      Дивилися голодними очима
      Й просили їсти жалібно отак.
      Модрина розгубилася, однак,
      Не знала зовсім, що робити з ними.
      Нагодувати малюків? А чим?
      Тут кедр мовчки скинув їм горішки,
      Щоб малюків нагодувати трішки.
      Й тоді модрина, дивлячись за тим,
      Як їжу ту хапають ведмежата,
      Задумалась: а що з її краси?
      Красу не одягнеш ту, не з’їси,
      І світ вона не зможе врятувати.
      Є щось важливіш, ніж ота краса.
      І соромно зробилося модрині.
      Чим ведмежатам помогти їй нині?
      Замерзнуть, пропадуть одні в лісах.
      «Коли одні бідують, то другі
      Чи ж мають право в золоті купатись?
      Порядними чи ж зможуть залишатись?-
      Металась думка поміж берегів
      Добра і зла. - Чи мають поділитись,
      Нужденним дати часточку свого,
      Не ради слави, просто для того́,
      Щоб від гордині власної зціли́тись».
      І тоді шубу скинула вона,
      Ту золоту, якою хизувалась,
      Щоб ведмежата нею укривались
      Й зима морозна була не страшна.
      З тих пір модрина і взялась скидати
      На зиму хвою. Не як хвойні всі,
      Які і взимку в тій своїй красі…
      Можливо, й нам той досвід перейняти?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    444. * * *
      В очеретах густих ріка
      Від очей від чужих сховалась,
      Відпочинок собі шука.
      Скільки днів по степу моталась,
      Все шукала до моря шлях
      Через вибалки у долини.
      Угорі очерет, як дах.
      Може, врешті-таки спочине.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    445. Гладіатор
      Ви хочете, щоб я красиво вмер,
      А ви від того мали насолоду?
      Ну, що ж, зручніше вмощуйтесь тепер,
      Бо на сьогодні я із вами згоден.
      Я покажу вам, що таке сміливість,
      Коли прийшов насправді смертний час,
      А ви сховайте свою підлу милість,
      Я просто не прийму її від вас.
      Вам все ще мало хліба і видовищ?
      Ніяк не спиниться ваш ненаситний Рим?
      Але запам’ятайте моє слово:
      Він скоро дуже вдавиться усім.
      Як саме ви і є його величчя,
      То як він може й досі ще стоять?
      Коли, скажіть, востаннє у обличчя
      Доводилось вам смерті заглядать?
      А я роблю це майже не щоденно
      І цим мене давно вже не злякать.
      Для вас лише забава ця арена,
      Бо вам самим на хочеться вмирать.
      Для вас я раб, всього лиш раб, не більше,
      Щоб забаганки ваші вдовольнять.
      Ну, що ж, сьогодні я вже вас потішу.
      Готуйтеся, я буду починать.
      І ви, раби своєї насолоди,
      Глядіть аби ваш запал не ослаб,
      Сховайте десь свою пихату гордість,
      Дивіться, як вмирає вільний раб!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    446. Легенда про кобзу
      Найбільше, що хотілось з малого ще Миколі,
      То працювати з татом на батьківському полі.
      Ранесенько вставати, поки трава з росою,
      Іти слідом за татом, махаючи косою,
      Чи плуга направляти, як вже набрався сили…
      Але, напевно, доля по іншому рішила.
      Прийшла орда татарська ясир собі збирати,
      Батьків його убили, спалили йому хату.
      Він сам від людоловів голоблею відбився,
      Що трапила під руку та й в лісі схоронився.
      Не до роботи в полі, коли така наруга,
      Подавсь козакувати він на Великім Лугу.
      Ходив в походи з ко́шем проти татар і ляхів,
      В бою не знав пощади, як і не відав страху.
      Доводилось й за море ходити проти турка,
      Давалася не просто козацькая наука.
      Вбивав, бо ж треба було проклятих убивати,
      Що рідну Україну взялися грабувати.
      Бувало, лізли скопом з усіх боків до неї.
      Не розлучавсь Микола із шаблею своєю.
      Та не жалівсь на теє. Така вже склалась доля.
      Але ночами мріяв пройтися з плугом в полі,
      Узяти косу в руки та по росі пройтися.
      Але зірки на небі по іншому зійшлися.
      Якось на Січ примчала із поля вістка знову,
      Що йде орда із Криму, що йде орда здорова.
      Знов запалають хати, і знову кров проллється,
      Якщо по Україні ота орда пройдеться.
      Помчалися козаки орду ту зупинити.
      Як соколи упали та стали суд вершити.
      І голови ворожі в густі летіли трави.
      Та падали й козаки також у тій виправі.
      Микола люто бився, метаючись по полю
      І голови татарські летіли в трави голі.
      Про себе і не думав, хотів побільше вбити,
      Аби від людоловства орду ту відучити.
      Незчувся, як татарин шаблюкою ударив,
      Черкнуло гостре лезо йому по о́чах карих.
      І світ померк для нього. Він із коня звалився.
      Можливо, саме тому живим і залишився.
      Орда в бою зім’яла слабку козацьку силу.
      Кого кіньми стоптала, кого взяла ясиром.
      Поранених і вбитих залишили у полі.
      Вже вороння кружляло, чекаючи, навколо.
      Орда помчала далі, а вороння спустилось
      Та і бенкетувати на полі заходилось.
      Прийшов козак до тями, як чорний ворон клятий
      Дістався і до нього та й очі став клювати.
      Із темряви і болю лиш звуки долітали,
      Але вони нічого йому не підказали.
      Куди іти? Де прірва попід ногами стане?
      У відчаї Микола забувся геть про рани.
      Тож навмання подався, ступаючи обачно.
      А вороння нахабне лише косилось лячно.
      Почув десь поряд стогін, на хвилю зупинився.
      «Чи хтось живий? - спитався, - Коли козак – озвися!»
      Озвався козаченько, зрадів ураз Микола,
      Бо ж думав що лишився одним-один у полі.
      Хоч і біда з ногою, ходити сам не може,
      Але йому у тому Микола допоможе.
      Тут головне, що бачить… Так і пішли обоє,
      Перев’язавши рани, дорогою тяжкою.
      Один обом за ноги, другий обом за очі…
      Аби лише татарин зненацька не наскочив.
      Бог милував. Нарешті курган у полі вздріли,
      Козацькая сторожа дороги сторожила.
      Із ними і до Січі, в кінці кінців дістались.
      Дістатися дістались, але там не зостались.
      Куди таким калічним уже козакувати?
      Хіба що в Трахтемирів, щоб віку доживати.
      Та, поки їхні рани потроху заживали,
      Вони між козаченьків сиділи, нудьгували.
      Заглянув до Миколи якось знайомий майстер,
      Спитав: « А чим, Миколо, надумався зайнятись?
      У тебе ж гарний голос. Ти ж так пісні співаєш.
      А інструмента свого для співу ти не маєш?»
      «Звідкіль би він узявся? Я ж козакую, брате.
      Чи ж я на Січ приперся аби пісні співати?»
      «То так…Було…А нині? Тобі би кобзу в руки!..»
      «Та ж грати я не можу!» «То не складна наука.
      Ось я собі зварганив такого інструмента,
      Та, щоб пісні співати не виберу момента.
      Бери, тобі, козаче, ця кобза більш потрібна…»
      Торкнув по струнах й звуки розсипалися срібно.
      «Що ж, дякую за кобзу. А що співати маю?
      Я ж ні одної пісні кобзарської не знаю».
      « А що душа говорить, то і співай, козаче.
      Ти ж за життя багато чого на світі бачив:
      Неправду і неволю, гірку народну долю.
      От і співай та душу свою пускай на волю.
      Знайди собі дитину, нещасну сиротину.
      Вона очима буде, у світ тебе вестиме».
      Отак і став Микола з тих пір кобзарювати,
      Ходив собі по селах аби пісні співати.
      Водив його хлопчина, показував дорогу.
      Обоє й годувались і одягались з того.
      Співав Микола гарно аж сльози виступали
      Та відчував, що, наче, чогось не вистачало.
      І людям, наче,гарно, сміються вслід і плачуть,
      А він терзає душу у сумнівах, одначе.
      Якось в селі одному дідусь уже старенький,
      Коли всі розійшлися, промовив коротенько:
      «Що ж, чоловіче добрий,чудово ти співаєш
      Та у твоєї кобзи чогось душі немає».
      Сказав та і почовгав дорогою своєю.
      І залишив Миколу із думкою тією.
      Відтоді став Микола до кобзи дослухатись,
      Чи ж її душа буде на пісню озиватись.
      Та грає, наче, кобза і непогано грає,
      Але душі своєї чомусь не розкриває…
      А якось в чистім полі орда Миколу стріла,
      Не встиг хлопчина й крикнуть, як стріли полетіли.
      Хлопчина увернувся та у ярок скотився,
      Микола ж сам над яром, як палець залишився.
      І вп’ялися у тіло його ординські стріли
      Й душа його зірвалась й на небо полетіла.
      Звільнилася, нарешті з обтяжливої плоті,
      Від горя і нещастя, від воєн і роботи.
      Летить душа козача перед ворота раю.
      Тут ангели з чортами її уже стрічають.
      Кому ж вона прийдеться, куди вона потрапить?
      Чорти взялися перші, поперли із нахрапом:
      «Ми заберем у пекло її на вічні муки,
      Бо ж, подивіться, в нього в крові і досі руки.
      Він шаблею своєю убив багато люду,
      Пролив він ріки крові і море сліз повсюди.
      Тож місце їй у пеклі. Тут нічого й гадати!»
      Та ангели говорять: «Ні, нечисте проклята!
      Не лив він кров і сльози ніколи у невинних,
      А лише тих, що лізли з розбоєм в Україну.
      Рубав в бою їх чесно, не підлістю й обманом.
      Тому не роззявляйте свої пащеки марно.
      Такому місце в раї…» Аж тут душа озвалась:
      «Душа козацька вільна, ніколи не схилялась.
      Не хочу я ні пекла, не хочу я ні раю.
      Нехай душа козацька у кобзі спочиває.
      У ній вона безсмертна. На струнах лиш заграти
      Й душа моя щоразу в ній буде оживати».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    447. * * *
      У Дикім полі червоні маки.
      Чужої долі гіркої знаки.
      Ковила сива, немов волосся.
      Багато крові тут пролилося.
      У Дикім полі могил багато
      І не злічити, і не згадати.
      Кургани, поряд могили про́сті,
      А там під сонцем біліють кості.
      І тільки маки, червоні маки
      Чужої долі гіркої знаки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    448. * * *
      Революція жере своїх дітей,
      Бо від влади люди часом, мов дуріють,
      Забувають зовсім зміст своїх ідей
      І колишніх однодумців не жаліють.
      По живому ріжуть, по цілому рвуть,
      Обійматись ладні, навіть, з ворогами.
      І докорів ніяких не хочуть чуть,
      Бо себе рівняють ледве не з богами,
      Які милувати можуть і карать
      І при цьому помилок не допускають.
      Чи не тому – так і хочеться спитать,-
      Революція дітей своїх зжирає ?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    449. Легенда про бегонію
      Крізь сон ще Миколка ледь-ледь уловив,
      Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
      Хоч очі іще відкривать не хотілось
      Та, мама з нічної прийшла, зрозумів
      І миттю схопився побігти стрічати.
      Аж тут на вікні диво-дивне уздрів:
      Кущ в горщику на підвіконні розцвів
      Червоним, що важко й очей відірвати.
      Ще вчора лиш листя зелене було,
      Хоча він до кущика й не придивлявся,
      Але на таку красу й не сподівався,
      Щоб аж підвіконня червоним цвіло.
      Поки роздивлявся і мама зайшла:
      - Ти що там цікаве, синочку, побачив?
      Як спалося? Ти чимсь схвильований, наче.
      А, бачу, бегонія вже розцвіла.
      Миколка, мов скинув всі чари із себе,
      До мами притиснувсь, її обійняв:
      - Та квітка – бегонія? Я і не знав.
      А можна, матусю, спитатися в тебе?
      Звідкіль така квітка яскрава взялась?
      Чому її дивно отак називають?
      - Пішли, я сніданок тобі накриваю.
      Поки ти подужаєш кашу, якраз
      Я все те, що знаю, тобі й розповім.
      Усівся Миколка, став кашу сьорбати.
      А мама йому стала розповідати
      Звідкіль та бегонія втрапила в дім.
      - Було то, синочку, в далекі роки
      Та ще й у далекій Америці, в джунглях.
      Народ один жив там в часи ті минулі,
      Вже й назва забулась його за віки.
      Народ поклонявся священній рослині,
      Що звалась Тамайя. Та в джунглях росла,
      Здавалось, нічим не примітна була.
      Та раз на рік з неба спускалась богиня.
      Збирався народ той круг квітки тії,
      Співав їй пісні та водив хороводи
      Й з’являлось дівча неймовірної вроди
      Із квітки. Схилялись до ніг всі її.
      А бу́ла красуня та золотокоса
      Утіленням єдності Неба й Землі.
      Вони їй свої викладали жалі,
      Вона ж їм давала все те, що попросять.
      І так воно було віки і віки.
      Щороку богиня із неба спускалась,
      До нужд і бажань до людських дослухалась
      Й верталась на небо до себе…Поки
      Не вдерлись у край той злі конкістадори.
      Вони не жаліли ні сіл, ні людей.
      Від них заховатись не можна ніде.
      Текла кров, палали хатини і скоро
      Пустелею стати міг дивний той край.
      Зібрались старійшини побіля квіту
      Та стали богиню спуститись просити,
      Хоча і не в час, як було зазвичай.
      Та дуже просили і сліз не жаліли,
      Бо ж скоро народ весь загинути міг.
      Почула богиня, здавалося, їх,
      Із неба на землю нещасну ступила,
      Вселилася в квітку і та ожила,
      Дівчиною золотокосою стала.
      Та конкістадори, мов того чекали,
      Ховались, напевно, побіля села.
      Напали зненацька, старійшин побили,
      Весь люд розігнали по джунглях кругом,
      До дівчини тої помчали бігом
      І міцно за руки її ухопили.
      Хоча й не пручалася зовсім вона,
      Лиш холодно на тих ідальго дивилась,
      Аж їм заховатись від того хотілось.
      Але ж для Іспанії то дивина.
      А в них капітаном був Санчес Алмеда,
      Готовий Тільцю золотому служить,
      Теж мріяв багатства і слави зажить,
      Та думав, що все то чека попереду.
      Нагарбане все в каравели напхали,
      Туди ж і дівчину оту потягли.
      Аби королю показати везли,
      Та щедру за те нагороду чекали.
      Тримали в окремій каюті її.
      Втомивсь капітан в ту каюту ходити,
      Хотів бо дівчину до себе схилити
      Аби забаганки утілить свої.
      Багаті дарунки весь час обіцяв…
      Та дівчина холодно тільки дивилась.
      Йому відступитись - одне й залишилось.
      Він більше й ногою туди не ступав.
      Коли ж у Іспанію вже припливли,
      Відкрили каюту, щоб взяти дівчину.
      Уздріли сухе стебельце лиш єдине,
      Красуню знайти так вони й не змогли.
      Усе таємниче, звичайно, ляка.
      Злякавсь капітан, раптом ті чужі бо́ги
      За злочин із помстою прийдуть до нього.
      Тримаючи те стебельце у руках,
      Поклявся, що верне ту квітку додому.
      І в урну її кришталеву поклав,
      І розповідь про ті дива написав.
      Та долі земні знані Богу одному.
      Не встиг капітан, вмер до того, коли,
      В Америку нові пішли каравели…
      Голодні ідальго по злато поперли,
      Їм долі народів байдужі були.
      Бо ж очі засліплював золота блиск.
      Куди там до квітки священної тої.
      Лежала, пилюкою вкрита густою.
      Бо ж конкістадору який з неї зиск?
      Аж якось французький ботанік один
      У мотлоху порпався й урну натрапив…
      І ось уже сходить із нею по трапу,
      Надумав ту справу закінчити він.
      Чи довго, чи ні та, нарешті, прийшов
      Туди, де народ по богині журився.
      Старійшин зібрав, перед ними відкрився
      Та все розповів, як стебло те знайшов,
      Не знаючи, буде в тім користь чи ні.
      Старійшини довго гадали, сиділи,
      Адже відродити богиню хотіли,
      Щасливі щоб знов повернулися дні.
      А потім взялися обряди творить,
      Як пращури їхні віками творили.
      Три дні круг сухого стебельця ходили,
      Бажаючи в ньому життя відродить.
      Втомилися вже, вже й зневіра в очах,
      Здається, не буде нічого із того.
      Зреклася богиня народу свойого,
      Її не побачити більше… Хоча,
      Як третій раз сонце на сході явилось.
      І промені перші осяяли світ,
      Зненацька ожив давно висохлий цвіт,
      Богиня у них перед очі з’явилась.
      На мить золота промайнула коса
      І щезла… Стебло раптом листям укрилось,
      А потім і квіти на ньому розкрились…
      Отак відродилась ця дивна краса.
      Вернулась, щоб радість приносити в світ.
      Мішель же Бегон - губернатор Гіїті,
      Що просто кохався в розведенні квітів,
      Був тим, на честь кого й назвали той цвіт.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    450. * * *
      Кінь неспішно ступав по низенькій траві,
      Залишаючи добре помітні сліди.
      Тільки-тільки в степу зацвітав первоцвіт
      І земля іще пухла була від води.
      Сонце дерлося вгору, весняним теплом
      Намагалось зігріти холодний цей світ.
      Але холодом звідкись від річки тягло,
      Яка тільки до моря відправила лід.
      Степ ще спав,ще година його не прийшла
      І живе не спішило вилазити з нір,
      Бо зима повернутися раптом могла,
      Як бувало не раз у степу до цих пір.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    451. Кінь Кортеса
      В далеких джунглях Гватемали,
      У хитрім плетиві ліан
      Яскрава пташка проспівала
      Стару легенду. Не обман,
      Як іноді таке буває:
      Хтось щось придумав і гайда,
      Вже казка між людей гуляє,
      Неначе справжня вигляда.
      А це історія, що стала
      Легендою із тих часів,
      Коли ще майя проживали
      Серед оцих густих лісів.
      Міста ще джунглям опирались,
      Життя ще вирувало в них.
      Але іспанці уже взялись
      Схилити велич цю до ніг.
      Вже між руїн Теночтітлану
      Ацтекська слава полягла,
      А у Кортеса в його планах
      Уже і ця земля була.
      Він рушив джунглями на південь,
      Скоряючи цей дивний край,
      Йому несучи смерть і біди
      Й заграви аж за небокрай.
      Простуючи в Петен, говорять
      Він завернув у Тайясаль.
      Його правитель у ту пору,
      Пізнавши вже іспанську сталь,
      Погодивсь визнавати владу
      Над ним іспанських королів,
      Кортесові у ноги падав
      І злата-срібла не жалів.
      Прийнявши клятви від Канека,
      Спочивши на чужих хлібах,
      Кортес продовжив шлях нелегкий
      По тих неходжених лісах.
      Та залишив у Тайясалі
      Коня старого вже свого,
      Бо з ним возитися надалі
      Не мав бажання. І того
      Місцеві мешканці за бога
      Собі нового узяли,
      Забувши всіх, яким до того
      Пожертви без кінця несли.
      Бо кінь у тих краях, як диво
      Був за далеких тих часів.
      Боялись майя його гніву
      Ще більше, ніж старих богів.
      Отож несли копал і бальче
      Аби задобрити його,
      Не знаючи того, одначе,
      Що кінь не спожива того.
      Що він води і сіна хоче,
      Тому так жалібно ірже,
      Бо голод сили йому точить,
      Лишилось не багато вже.
      Що мало статись – те і сталось:
      Кінь-таки здох. І дикуни
      Із того так перелякались,
      Що вже із золота вони
      Його поставили подобу
      В своєму храмі. День по дні
      Несли дари, вели худобу
      Аби утишить його гнів.
      Богів і королів забувши,
      Молились щиро дикуни,
      Коневі-богу свої душі
      Несли без сумнівів вони.
      Коли ж іспанці знов з’явились,
      Під міста мури підійшли
      І штурмувати заходились.
      Жерці в останню мить змогли
      З конем прорватися із міста
      І в озері його сховать.
      Окрім жерців самих те місце
      Ніхто не має права знать.
      Десь він лежить на дні і нині,
      Давно вже й мулом занесло.
      Можливо, вигадка пташина,
      А, може, й справді так було?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    452. Легенда про глухаря
      - А зараз я вам, дітки, розповім
      Маленьку казку, - вчителька сказала,-
      Про те, як пташки полишали дім
      І в теплий край, у вирій відлітали
      Та глухаря з собою не взяли
      І зовсім не тому, що не хотіли…
      Вітри холодні з півночі прийшли
      І листя на деревах пожовтіло.
      Збиратись стали зграєю пташки
      Всі на узліссі. Беркут заправляє.
      Всі знають – буде переліт тяжкий,
      Не кожен таку віддаль подолає.
      Але летять, бо ж скоро сніг впаде
      І поживитись буде зовсім нічим.
      А ще й мороз безжалісний прийде
      І закоцюбнеш на віки на вічні.
      Сім днів збирались пташки у політ,
      Ладнались аби чогось не забути.
      - Чи всі тут? Чи когось гукати слід?-
      Спитався беркут. – Глухаря не чути!-
      Озвався хтось із пташок. - Де пропав?
      А ну, зозуле, полети до нього,
      Скажи, аби негайно все кидав,
      Бо час уже рушати у дорогу.
      Летить вона, аж бачить – той сидить
      На кедрі та горішки з шишок тягне.
      - Шановний, тобі треба поспішить,
      Уже вся зграя відлітати прагне.
      Сім днів тебе чекаєм одного…
      - Ну, і чого так рано сполошились?
      Та ми ще часу маєм ого-го!
      А, бач, горішків скільки залишилось!
      Невже миша́м і білкам зоставлять?..
      Вернулася зозуля та і мовить:
      - Горішки лущить. Просить почекать…
      Насупивсь беркут. Посилає знову
      Моторну плиску в ліс до глухаря.
      Велів тому негайно все кидати,
      Бо ж відлітати в теплий край пора.
      Та й полетіла все то передати.
      Оббігла навкруг кедра десять раз,
      Поки те: «Швидше! Швидше!» говорила.
      А той на те: - У мене ще я час.
      Адже в політ багато треба сили.
      Не буде ж годувати нас ніхто,
      А, як не стане сили долетіти?...
      Пробіглась плиска, потрясла хвостом
      Та й подалася зграю сповістити.
      Розгнівавсь беркут - коли так воно,
      Велів нікого більше не чекати…
      Вже зграя і розтанула давно
      У небесах …А шишок ще багато.
      Вже глухареві і не лізе…Він
      Зітхнув, нарешті та почистив дзьоба.
      - Усього не подужаю один.
      Тут треба нас таких багато, щоби
      Поїсти все. Жаль кидати… Але ж
      Десь зграя перед вильотом чекає.
      Хоча і важко та злетів усе ж,
      І до узлісся того долітає.
      А там нікого. Відлетіли всі.
      Полишили його зовсім одного.
      Ніде не чуть пташиних голосів.
      І сльози навернулися у нього.
      - Без мене полетіли! Як же так?
      Як я один тут буду зимувати?
      Я ж тут не прогодуюся ніяк,
      Лисиця легко зможе вполювати!
      Він довго плакав і від сліз його
      Чорненькі брови аж почервоніли.
      Тож глухарів від випадку того
      У вирій птахи брати не хотіли.
      Ті жалілись і плакали весь час.
      Тому у них такі червоні брови…
      Завмер, ту казку слухаючи, клас,
      Поки й останнє не затихло слово.
      І тут один враз вчительку пита:
      - Глухий він, справді, що так прозивають?
      - Та ні, звичайно, - відказала та,-
      Мисливців же здалеку відчувають.
      Та навесні збираються вони
      Перед самицями похизуватись.
      І крутяться один перед одним,
      Аби самицям кращими здаватись.
      Токують, різні звуки видають:
      І клацають, й сорокою скрекочуть.
      І крилами розмахують і б’ють,
      Суперника свого здолати хочуть.
      А молоді десь на гілках сидять
      Та на усе то мовчки поглядають.
      Вони не мають права токувать,
      Але уже готуються, вивчають.
      Так от, коли глухар ото кричить
      Аби до себе самку приманити,
      Він зовсім глухне на якуюсь мить
      І можна його запросто зловити.
      Мисливці часто користають тим,
      Коли повадки птахів добре знають…
      Призвичаїлись глухарі до зим
      І в теплий край уже не відлітають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    453. * * *
      Понад річкою невеличкою
      Ой, блукав пастух за теличкою.
      Десь відбилася, загубилася.
      Невідомо де опинилася.
      Чи в городах десь, чи пішла у гай.
      Ти ж тепер блукай, ти ж тепер шукай.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    454. * * *
      Можна битву виграти, але,
      Можна, разом з тим, війну програти.
      Досить лише Пірра пригадати,
      Що колись мав військо чимале,
      В битвах Рим зумів перемагати,
      Але стільки воїнів втрачав,
      Що щораз від розпачу кричав:
      «Перемога ця поразки варта!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    455. Легенда про архістратига Михаїла
      Гуляли мама з донькою якось
      Маленьким сквером, що на Оболоні.
      День ясним, тихим видався сьогодні.
      Вже сонечко високо піднялось
      І пригрівало. Та поміж дерев,
      Що оце саме рясно квітували,
      Вони лиш ніжний доторк відчували
      Тих променів. І відчуття бере,
      Що у раю розквітлому гуляєш.
      Так хороше і легко на душі,
      Що, хоч берися та пиши вірші,
      Усе на те навколо надихає.
      - А хто оце? – запитує донька,
      На пам’ятник указуючи, - Дивно,
      Він виглядає зовсім і не гнівним,
      Хоча й меча тримає у руках.
      - То, доню, Михаїл – архістратиг –
      То наш небесний покровитель міста.
      - Так. Нам у школі говорили, дійсно,
      Про нього. Та учитель не устиг
      Багато нам про те розповісти.
      А ти, матусю, може більше знаєш,
      Чом саме він наш Київ захищає?
      Адже немало є других святих.
      - Так трапилося, доню, що його
      Найпершим місту в поміч запросили,
      Коли при Володимиру хрестили.
      В літописах ти не знайдеш того.
      Було то в час, як Володимир взяв
      У греків Херсонес і там хрестився.
      А, в Київ повернувшись, заходився
      Хрестити Русь. Найперше наказав
      Дружинникам кумирів всіх звалити,
      Що в капищі стояли на Горі.
      Дружинники їх витягли з воріт
      І заходились молотами бити.
      Все на очах розгублених киян,
      Які у стра́ху на таке дивились,
      Щоб боги і на них не розізлились
      Від завданих кумирам їхнім ран.
      Чекали, що ударить грім з небес
      І спалить всіх: і винних, і невинних.
      Й поваляться на землю древні стіни,
      І зникне Київ під землею весь.
      Та поки тільки гупання неслось
      Та цюкання сокир, які рубали
      Кумирів дерев’яних, доки й впали.
      Високе в небо полум’я знялось.
      То дерев’яні ідоли горіли.
      А люди кари ждали від богів,
      У небеса даремно поглядали .
      Та боги, мов розгублені, мовчали,
      Не падав на людей небесний гнів.
      Та раптом з жаху охнула юрма,
      Коли з воріт кінь витягнув Перуна.
      Він за хвостом коня узвозом суне
      І слідом хмару пилу підійма.
      Кінь протягнув кумира крізь юрму
      До Ручая. Надбігли слідом слуги,
      Ще більшу учиняючи наругу
      Не ідолу - Перуну самому,
      Коли взялися палицями бити.
      А дерево стогнало і гуло,
      Неначе йому боляче було.
      Юрба ж нічого не могла зробити,
      Бо ж поряд он дружинники стоять
      З мечами, миттю голову зрубають.
      Тому кияни дивляться й ридають,
      Не кидаються бога захищать.
      Нарешті, вдовольнивши свою лють,
      Вхопили слуги Перуна і в воду,
      В Ручай і, щоб минути перешкоди,
      Відштовхують від берега, женуть
      Вниз до Дніпра. Юрба слідом іде,
      Усе ще сподіваючись на диво.
      Що все для них закінчиться щасливо,
      Перун, нарешті, кривдників знайде.
      І там, де нині Видубичі є
      Те диво сталось. Ідол зупинився,
      Чи чимось під водою зачепився.
      Здавалось людям, навіть, устає.
      І закричали люди: «Видибай! –
      До нього,- Боже, видибай, помстися!
      На нас усіх нещасних подивися
      Та кривдників, нарешті покарай!»
      І ідол, наче ті слова почув,
      Став підніматись, хоч і через силу,
      Хоч слуги його палицями били
      Аби він знову у Дніпро пірнув.
      Але зробить нічого не могли.
      Куди з Перуном їм самим тягатись?
      Юрба у гніві стала насуватись,
      Вже й кулаки озлоблено звели.
      І тут єпископ грецький Михаїл,
      Який приїхав з Херсонеса з князем,
      Щоб Русь хрестити, всіх навколо вразив.
      Перехрестив він ідола й що сил
      Гукнув: - Архангел, поможи здолати!
      І тої ж миті, наче із небес,
      З’явився воїн, в сяйві злата весь,
      З мечем в руці. Юрба застигла раптом.
      А він у сяйві сонячному взяв,
      Мечем торкнув Перуна й той у воду
      Звалився знову на очах народу
      Й Дніпро по хвилях вниз його погнав.
      А слідом слуги хрестячись пішли
      Аби його аж до порогів гнати.
      Юрба ж не стала далі проводжати,
      Усі і так налякані були.
      А воїн раптом розвернувся й зник,
      Немов його і не було ніколи.
      Зашепотів між себе люд навколо:
      «А хто то був? Що то за чоловік?»
      Єпископ на той шепіт повернувсь:
      «Архистратиг то Михаїл був, люди.
      З ним Божа сила скоро тут пребуде».
      А потім навкруг себе озирнувсь:
      «На цьому місці храм йому воздвигну!
      Щоб пам’ятали про подію всі.
      Стояти буде тут у всій красі
      І свідчити, як тут диявол згинув!»
      Так Видубицький виник монастир
      Святого Михаїла… День по тому
      Князь Володимир повелів усьому
      Чесному люду із Подолу й гір
      Зійтися на Почайні. Хто не прийде,
      Той буде князю ворогом тоді.
      І люд зійшовся, надто не радів,
      Але й не плакав. Бачив: за всі кривди,
      Що були заподіяні богам,
      Ті, навіть, пальцем не поворухнули.
      Злякалися? Слабкі занадто були?
      Тож і прийшли до річки берега́.
      Тим більше, що архангел Михаїл
      Перуна легко переміг в двобої.
      Тож мовчки охрестилися водою,
      На спротив не було вже у них сил…
      - А Михаїл приходив лише раз? –
      Спитала донька, - Чи таке ще було?
      - Звичайно, доню, люди вже й забули.
      Минув із тих подій чималий час.
      Архистратиг, хоч місту помагав,
      Та після того не з’являвсь на очі.
      Ішли роки, змінялись дні і ночі,
      Аж доки час тяжкий зовсім настав.
      Прийшла зі сходу, зі степів орда
      Монгольська на чолі з Батиєм-ханом.
      Він десь на Стугні зупинився станом,
      Але на Київ хижо погляда.
      А вже ж про нього чули на Русі,
      Що він жорстокий, милості не знає.
      Міста горять, кров рі́ками стікає.
      Отож зібралися кияни всі
      Та й вирішили місто не здавать,
      А разом від монголів боронити.
      Прийшла орда, щоб місто обступити.
      Куди не кинь – тумени їх стоять.
      Батий шатро поставив на горі,
      Що й досі ще Батиєвою кличуть.
      Кияни стали упадати в відчай,
      Поглянувши зі стін о тій порі.
      Такої сили ще не знав ніхто.
      Як від такої місто захистити?
      Не краще в місто ворога пустити,
      На милість його здатися, а то,
      Пощади їм не бачити вовік.
      Зі стін дивились, думали-гадали.
      Наказ від свого воєводи ждали.
      Аж тут з’явився раптом чоловік -
      Михайло Семиліток. Всі його
      У місті як людину тиху знали.
      А тут він мовив: «Що ж ви, люди, стали?
      Віддати міста хочете свого?
      Та ж хан Батий його не пощадить.
      Згорить в огні. Боротись, люди, треба!
      Тоді і поміч матимете з неба.
      Чого даремно плакати сидіть?!»
      Піднявсь на стіну, лук з плеча ізняв.
      Ніхто такого в місті ще не бачив.
      Наклав стрілу, лук натягнув добряче
      Й в бік ханського шатра стрілу послав.
      Хан саме всівся братись за обід,
      Як тут стріла, немов із неба впала
      Та у печеню на столі попала.
      Від страху хан аж на обличчі зблід.
      «Звідкіль стріла?» - у нукера спитав.
      «Із Києва, мій хане, прилетіла!»
      «Коли у їхніх воїв така сила, -
      Подумав хан,- то я даремно взяв
      Його в облогу. Що ж його робити?
      Адже ніколи він не відступав
      І скільки міст за свої роки взяв!
      Їх треба, мабуть, якось обдурити?!»
      Тож повелів він биричів послать,
      Аби умову передать киянам.
      Мовляв, він місто штурмувать не стане
      Та мають того воїна віддать,
      Який майстерно так пускає стріли…
      Зібралися на раду геть усі,
      За гамором не чути й голосів.
      Судили довго і постановили
      Батиєві Михайла все ж віддать.
      Аби малою кров’ю мир здобути.
      Як довелось Михайлу то почути,
      Сів на коня й киянам став казать:
      «Не уздрите ж ви Золотих Воріт.
      Прийдете вранці – їх уже немає».
      Стоїть юрба, лиш голови схиляє.
      А у Михайла голос, наче лід:
      «Дурна в вас рада – от скажу я вам:
      Якби мене ви хану не віддали,
      Ніколи б стіни київські не впали.
      Ви б усім дали відсіч ворогам!»
      Підняв на спис Ворота Золоті,
      Неначе то звичайний сніп пшеничний.
      Тут охопив юрбу безмежний відчай
      Та не посмів хтось стати на путі.
      Піднявся вершник той у небеса
      Та і понісся ген до Цареграду.
      Ніхто не став коневі на заваді.
      І досі кажуть, є ота краса
      В Стамбулі-граді. Бачили не раз.
      А ті, хто бачив, сподівались, звісно,
      Що знов ворота вернуться до міста,
      Але, коли для того прийде час.
      А що монголи? Київ узяли,
      Бо ж не було Михайла рятувати.
      Батий же, не зважаючи на втрати,
      Пороками ворота завалив
      Та і спалив, понищив все навкруг,
      Окрім, хіба, Святої лиш Софії.
      Побили люд увесь монголи злії
      А, коли врешті гамір бою вщух
      Й монголи собі далі подались,
      Настала тиша. Зовсім мертва тиша.
      Лиш вітер дим над згарищем колише,
      Що було містом Києвом колись…
      Не так багато часу і пройшло.
      З’явились люди, що змогли сховатись,
      На згарищах взялися будуватись
      І місто потихеньку ожило.
      Але у праці і у боротьбі
      Завжди Михайла в поміч закликали,
      Адже його за оборонця мали,
      Що зобрази́ли згодом й на гербі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    456. * * *
      Застелило латаття
      Всю поверхню ставка.
      У зеленому платті
      Й напівсонна ріка.
      Верби понад водою
      У зажурі стоять.
      І легкою ходою
      Йду стежиною я.
      Не звертаю уваги,
      Що із неба пече,
      Що замучила спрага,
      Піт струмками тече.
      Лиш прискорюю кроки,
      Пам’ятаю одне:
      Там, у вербах високих
      Ти чекаєш мене.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    457. * * *
      Летіли коні, топчучи траву
      І куряву здіймали за собою.
      Попереду, піднявши булаву,
      Мчав кошовий, скликаючи до бою
      Тих козаків, що ще були живі
      І ладні шаблю у руках тримати.
      Та більшість вже лежала по траві
      І їм ніколи із землі не встати.
      Вони стояли супроти орди,
      Із усіх сил їй шлях перепиняли,
      Щоб Україні не було біди.
      Та помочі вже мертвими діждали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    458. Легенда про Щекавицю
      Вкладає матуся свого сина спати,
      Бо ж пізня година, давно вже пора.
      - Я казочку можу тобі розказати
      Про Змія Горинича… Той позира
      На неї серйозно: - Матусю, не треба.
      Бо ж я вже дорослий. Які казочки?
      Якийсь Змій Горинич літає по небу,
      Плюється вогнем?! Не буває таких!
      Всміхнулась матуся: - Говориш, дорослий.
      А знаєш, що Змій той у Києві жив.
      І згадки про нього є в місті і досі,
      Хоча й проминуло багато віків.
      - Отой Змій Горинич? Що небом літає?
      - Так, Змій і Горинич, хоча й не такий,
      Яким в казочках малих діток лякають.
      - Та ні, Змій Горинич – то все казочки!
      - То все казочки?! Ну, то слухай, невіро,
      Як то все було в ті далекі часи.
      Колись, на горах цих, де Київ допіру,
      Росли непрохідні дрімучі ліси.
      Лиш зрідка мисливці сюди зазирали,
      Рибалки Дніпром, коли мимо пливли,
      До берега часом в човнах приставали,
      Далеко, проте в густі хащі не йшли.
      Земля ця древлянською тоді вважалась,
      Окраїнні землі, тож хто тут бував.
      Хоча Щекавиця уже обживалась,
      Якиїсь древлянський там рід проживав.
      Стояв городок там зовсім невеликий,
      Укріплений, звісно – дубова стіна.
      Від князя приходили воїни зрідка –
      Усе, що їм треба – лише данина.
      І так воно йшло довго мирно і тихо.
      Аж поки й край цей поляни прийшли,
      Яких утікати примусило лихо,
      А лихом тим готи безжальні були.
      Втікаючи через ліси і болота,
      Дістались поляни урешті Дніпра.
      Як не загубили сліди їхні готи,
      Тут сховок надійний – висока гора.
      Забрались на гору, град стали рубати,
      Трудилися спішно і вдень, і вночі.
      Нарешті поставили стіни і хати
      За стінами тими. Отак живучи,
      Потроху взялися навкруг полювати
      Та землю орати, щоб хліба зростить.
      З древлянами ще не прийшлось воювати,
      Хоч знали, що рід їх десь поряд сидить.
      Були ті поляни розумні і мирні,
      Чужого не брали й свого не дали.
      Древляни ж, здавалось – живуть, як ті звірі,
      В них звичаї зовсім інакші були.
      І хай би жили в своїх звичаях далі,
      Полян не чіпали б та і по всьому.
      Так ні ж… Уже в граді полянському знали,
      Що править в древлянському граді тому
      Такий собі Щек, тобто, Змій по-другому.
      Ну, править, то й править. В полян є свої
      Князі. І вони не підвладні нікому.
      На тому полянський весь рід і стоїть.
      Та якось дівчата полянські до лісу
      Пішли аби ягід собі назбирать.
      На лихо і не сподівалися, звісно,
      Але, як назад уже стали вертать,
      Одної дівчини не дорахувались.
      Пропала та й годі. Шукали два дні.
      Кричали, гукали – та не одізвалась.
      Чи з’їли вовки десь у гущавині?
      Тож погорювали та скоро й забули.
      Таке лихоліття всі пережили,
      Що смерті для них вже звичайними були.
      Та знову до лісу дівчата пішли
      І двох не вернулось. Задумались люди:
      Чогось тут не теє?! То не хижаки.
      Вже стали за всім приглядатися всюди,
      І то, врешті-решт, услідили –таки,
      Як Щек із десятком своїх горлорізів
      Напав на дівчат стиха та й пов’язав.
      А потім хутенько сховалися в лісі.
      Поки очевидець на поміч позвав,
      Поки ще полянськії хлопці надбігли,
      Древлян уже в лісі пропали й сліди.
      Схопити тих злодіїв вони не встигли.
      Вернулися в град, кажуть князю: - Веди
      Нас на Щекавицю! (Так гору ту звали
      По імені того, хто рід тут тримав)
      Вони десь дівчат наших там поховали.
      Ходімо до Щека! Нехай би віддав!
      Зібрались найбільш войовничі із князем
      Та і до древлянського града пішли.
      А ті зачинили ворота одразу,
      Полянам до нього зайти не дали.
      Самі ж повилазили миттю на стіни
      І Щек разом з ними стоїть при мечі.
      - Ти нам всіх дівчат повернути повинен!-
      Полянський князь знизу до нього кричить.
      А той усміхається хижо: - Чого б то?
      У кожного звичаї, бачте, свої.
      У нас, коли комусь женитись охота
      Він дівку шука та і краде її.
      Тож перед богами нема в нас провини.
      Такий у нас звичай. Ми так живемо.
      Тож я вам вертати нічого не винен.
      Ми жодної дівчини не віддамо.
      Ба, більше скажу, вся земля кругом наша.
      Тож ви всі живете на нашій землі.
      Тут боги не ваші, покони не ваші.
      І вам я скажу, що мій князь повелів:
      Віднині ваш рід має кожного року
      Сюди добровільно приводить дівчат.
      Красивих і юних. То ваші уроки.
      Як ні, тоді силою змусим меча.
      І тут заскрипіли ворота і звідти
      Дружинники княжі накинулись вмить
      І стали списами колоти і бити.
      Тікали поляни. Що ж було робить?
      Відтоді щороку із криками й плачем
      Збирали поляни нещасних дівчат.
      Бо ж знали, що більше вже їх не побачать,
      Вони не повернуть у батьківський град.
      Сумна та процесія взвозом спускалась,
      Щоб знову піднятись на схил на крутий.
      А там уже Щек і древляни збирались,
      Чекали дарунок отой дорогий.
      Щек хижо всміхався до них з заборола,
      Дівчат забирали і в місто вели.
      Що далі із ними – не взнали ніколи.
      Чи десь їх везли, чи у граді жили?
      Так було роками і та Щекавиця –
      Гора та зміїна полянам пекла.
      І мріяли потай, як Щеку помститься…
      Аж доки година така не прийшла.
      В полянського князя був син синьоокий.
      Високий і статний, і сильний, як бик.
      А тут на сестру його Щек поклав око,
      Велів, як вестимуть дівчат у цей рік,
      То мають її також з ними привести.
      Інакше розправу всім пообіцяв.
      Сказав, що кохати її буде й пестить,
      Бо ж то не проста – княжа донька, мовляв.
      Робити нема чого – з плачем зібрали.
      Князь власну дочку наостанок обняв.
      Та не проводжав, бо слабкі ноги стали.
      Стояв лише сльози з очей витирав.
      А сина полянського князя не було
      На той час у граді. Він десь полював.
      Його Києм звали, до речі… Забула.
      Так от, коли він з полювання примчав,
      Дізнався, що сталося з його сестрою –
      У Щека десь у полонянках вона.
      Як батько дозволив наруги такої?
      Чи ж розуму збавила геть сивина?
      Тож він розізлився на те, не до жартів,
      Зібрав юнаків, теж гарячих, як сам.
      Надумався Щека на бій викликати.
      Хоч батько спиняв його, але де там…
      Розмови із батьком не став, навіть, вести.
      Пішли юнаки і той Кий перед них.
      Під стінами стали, древлян взялись честить,
      А їхнього Щека – найбільше від всіх.
      Кий став його вголос на бій викликати,
      Якщо він, звичайно, був не боягуз.
      Тут Щеку нема вже з чо́го вибирати.
      Та й хто супротивник? Умить розберусь!
      Розкрились ворота і вийшли древляни,
      І стали півколом, поляни – другим.
      І виступив Щек – ще моторний і вправний
      Та бачить – безвусий юнак перед ним.
      Почався двобій. Щек накинувся миттю,
      Бажаючи вбити цього шмаркача.
      Та Кий так уміло зумів відступити,
      Що ледве не вибив у Щека меча.
      Боролися довго відвага і досвід,
      Тупилася криця, дзвеніли мечі.
      Такого ще бою не бачили досі
      Ні ті, ні другі. Юрба тому мовчить.
      Коли вже терпіти було всім не сила,
      Здавалось: кінця тому бою нема.
      Кий раптом крутнувся на місці уміло
      І Щека на хибному кроці впіймав.
      Упав той і кров його землю скропила.
      Древляни злякались, назад подались,
      Ворота, проте, зачинить не зуміли,
      Поляни ввірвались і в граді зійшлись
      Уже із древлянами в смертнім двобої.
      Ті опір чинили всі сам по собі.
      Та скоро здалися і кинули зброю.
      Шукати сестру Кий по граду побіг,
      Але не знайшов. Став древлян він питати,
      Куди Щек полянських дівчат подівав.
      Лише від одного вдалося узнати,
      Що він їх у граді оцім не тримав,
      А, поки приїде від князя дружина
      Аби данину взяти в Іскоростень,
      Тримав їх в печерах. Де – знав він єдиний,
      Нікому з своїх не повідав він те.
      А було печер тих навколо багато.
      Отам, де Кирилівська церква стоїть
      Нарито було їх… А спробуй шукати.
      А ще ж і дружина от-от прилетить.
      Шукав Кий печери, шукав у печерах
      І Велес, напевно, йому допоміг.
      За декілька днів, десь уже під вечерю
      Почув в одній плач… Повернутися встиг
      На Гору, поки ще древляни примчали.
      Озлились за вбитого Щека вони,
      Та град на Горі штурмувати не стали,
      Забрали з своїх за те більш данини.
      А ті з Щекавиці, побачивши силу,
      Яку Кий з полянського роду зробив,
      Шукати десь іншого місця рішили.
      Їх град після того зачах, опустів.
      Лишилась лиш згадка про Щека, про Змія
      Та ще про дівчат, яких він відбирав.
      Народ небилиць вигадав, як уміє,
      Що три голови він, а не одну мав.
      Що дихав вогнем, аж смерділо горілим,
      Носився по небу. Насправді – не так -
      Щек-Змій, а Горинич, бо ж жив на горі він.
      І лиш Щекавиця про то пам’ята.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    459. * * *
      Диво-дивне, дивина:
      Сонце в обрій порина
      І таке велике
      Та червонолике.
      А на небі вже сія
      Зіронька вечірняя.
      Перша народилася,
      Крізь пітьму пробилася.
      Повідомила, що скоро
      Усе небо вкриють зорі
      І наступить темна ніч.
      Ну, хіба не дивна річ?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    460. * * *
      В заморському краї
      не так уже страшно і голодно,
      Порівняно з нами
      здається, що справді в раю.
      А всі ті пісні,
      що співали парторги замолоду,
      Лише для того́,
      щоб утримати владу свою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    461. Легенда про чорницю
      Було-було й травою поросло,
      Кущами дикорослої чорниці
      Ще в давнину, в Бог зна якому віці.
      Але не сумнівайтеся – було.
      Колись між люду гноми ще жили –
      Маленькі роботящі чоловічки.
      Спускалися під землю кожну нічку,
      Копали нори і звідтіль несли
      То золото, то камені блискучі.
      І все ховали у своє житло.
      У кожного по різному було.
      Одні копали схованки у кручах,
      Другі в ярах, ущелинах, лісах
      Під вузлуватим та міцним корінням,
      Під яке страшно зазирнути й нині.
      А то й в людських підвалах, погребах.
      Таїлися зі скарбами вони,
      Бо ж знали людську жадібність до того.
      Вони усюди пхали носа свого
      І миттю відблиск золота манив.
      Тож і таїлись. Але люди злі
      Весь час кругом з лопатами ходили
      І усе рили, рили, рили, рили,
      Шукаючи скарби ті у землі.
      Їх зовсім не цікавило оте,
      Що гноми ті скарби собі збирали.
      Для того вони важко працювали,
      Бо ж діло оце зовсім не просте.
      А, відкопавши гномові скарби,
      Ще й билися тоді поміж собою,
      Не в змозі поділити їх без бою.
      Тож гноми були змушені, аби
      Скарби свої надійно зберегти,
      Постійно переховувати з плачем.
      Бо ж їхня праця пропадає,бачать.
      А де ж надійну схованку знайти?
      І у страху у вічному за те,
      Що хтось скарби їх відібрати хоче,
      Возилися із ними дні і ночі,
      Надії, все ж, не маючи, проте.
      Бо ж люди скрізь за ними вслід ідуть,
      Кирки, мотики, заступи тягають
      І знов копають, увесь час копають.
      І все частіш буває, що знайдуть.
      Зовсім маленький утомивсь народ.
      Уже не знає, що його й робити.
      Все менше нерозкопаного світу…
      Зневірилися всі уже…Та от
      Чорничний кущ, почувши плач малих,
      Урешті-таки зжалівся над ними,
      Під гілочками запросив своїми
      Сховатись разом від очей людських.
      Запрошення ті радо прийняли,
      Свої багатства сховані дістали.
      Що на собі несли, у торби склали,
      Що на кротів, на ящірок змогли,
      На ховрахів та ще звірину всяку
      Нав’ючити, щоб ті допомогли.
      І в зарості чорничні потягли,
      Щоб не знайшла там жадібність ніяка.
      При тому більші гноми пішки йшли,
      Малеча ж вся на жаби повсідалась,
      Та всю дорогу їхали, кривлялись,
      У радісному настрої були.
      Два дні й дві ночі тягся перехід,
      Два дні й дві ночі чулось тупотіння
      Там, де чорниці розрослися нині,
      Ступали гноми хутко слід у слід.
      А, як останній під гілками зник,
      Настала в лісі неймовірна тиша.
      Лиш чулося, як вітер тихо дише
      Та ще зозуля відміряє вік.
      Там в норах під чорницями й тепер,
      Народ маленький ще господарює.
      Все нори риє, день і ніч працює,
      У схованки скарбів собі напер.
      Та людям його нині не знайти
      І ті скарби в землі не відкопати.
      Змогла чорниця добре заховати
      І від лихого ока вберегти.
      Але в накладі не була й сама.
      Бо ж гноми їй віддячити зуміли.
      Вони чорницю водами поїли,
      В яких всіляких мінералів тьма.
      Бо не проста ота уся вода,
      Руду водою гноми промивали
      І золото у тій руді шукали,
      А золото ж у воду попада.
      Чорниця ж все то брала із води
      Та у великі ягоди складала.
      Тому у них корисного чимало.
      Хто по скарби навідувавсь сюди,
      Збирав тих ягід та і не жалів.
      Бо ж то багатство, злату не зрівнятись.
      Від ягід тих здоров’я будеш мати.
      А що бува дорожчим на землі?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    462. * * *
      А по небу зірок насіяно,
      Наче хто молотив горох.
      І дивлюсь я на них замріяно:
      От, якби нам отак удвох
      Років сорок із себе скинути,
      Посидіти о цій порі.
      І бажанням одним полинути
      Навстріч падаючій зорі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    463. * * *
      Розкидана могилами по сте́пу
      Історія народу мойого.
      Як залишки розірваного цепу.
      Кому під силу поєднать його
      Аби велику книгу написати
      Про кожного, хто степом цим ходив,
      Всі племена по імені назвати,
      Усіх богів згадати і вождів?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    464. Леопард у Києві
      Ви можете не вірити мені,
      Але в житті усякого буває.
      Колись, в оті воєнні дні страшні,
      Як німці володіли нашим краєм
      Й арійським духом засмерділи все,
      Лякаючи й лякаючись ходили.
      Бо ж тут і дірка кожна смерть несе
      Й смерека кожна може, раптом стрілить.
      Говорять, то у Києві було,
      Коли вже німці тут порядкували
      І сіяли своє нацистське зло
      Та від людей покори вимагали.
      Був час, як найхоробріший «золь дат»
      Боявся вийти в ніч патрулювати.
      Не партизан боявся, а стократ
      Страшніше - з леопардом справу мати.
      Здавалося б, ну, звідки леопард?
      Та ж це не джунглі? Не спішіть казати.
      Бо ж німець був пограбувати рад
      Усе, що бачив, в Дойчланд свій попхати.
      Й на зоопарк чекала доля та.
      Забрали живність, у вагони впхали.
      Нехай німецькі радують міста.
      Та не всі звірі на таке пристали.
      Вже на вокзалі, кажуть, леопард
      Не захотів в вагон товарний лізти.
      Звільнився раптом та й помчав назад
      Зруйнованими вулицями міста.
      Чи полонені в тому помогли,
      Яких ту справу змусили робити.
      Зловити німці так і не змогли,
      Стріляли вслід та не змогли убити.
      Десь заховався, що і не знайти.
      Таємних місць поміж руїн багато.
      Собаки здичавілі і коти
      Були за їжу, лиш встигай хапати.
      Але по місту поповзли чутки,
      Що він вночі зненацька нападає
      На необачних тих людей, які
      Чогось ото у темряві блукають.
      Хоча година комендантська, все ж,
      Крім німців, хто ж по вулицях гуляє?
      А їм - іди по вулиці і стеж
      Чи темрява десь звіра не ховає?
      Так кілька тижнів місто і жило.
      Чутки ходили, страх постійно точить.
      Вночі ходити лячно всім було:
      А раптом та звірюка звідкись скочить.
      Аби порядок якось навести,
      Щоб дух арійський перестав смердіти
      Від страху, довелося провести
      Облаву, спец команду спорядити.
      Яка і стала містом полювать
      На леопарда, щоб його убити.
      Не знаю – часто їм штани мінять
      Всім довелося. Ніде правди діти,
      І так їм страшно в Києві велось,
      Мов на вулкані кожен день сиділи.
      А тут ще й це страховисько взялось…
      Все ж леопарда вистежили й вбили.
      Така була історія сумна
      У Києві. Чому прийшлось згадати?
      Коли уже в твій край прийшла війна,
      То й леопарди будуть воювати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    465. * * *
      Встану спозарання.
      Ще навколо тиша.
      Зірочки останні.
      Вітер ледве дише.
      На траві росою
      Блищать сльози ночі.
      Сонце за горою
      Продирає очі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    466. * * *
      Пісок і гори. Спека не спада.
      Він – хлопець із далекого Полісся,
      Все умовляв себе, що не боїться.
      Є автомат, у флязі є вода.
      Він брів один. Піт очі заливав,
      У чоботях кирзових мліли ноги.
      Пустеля. Ні стежини, ні дороги.
      Куди іти – то він і сам не знав.
      В грудневу ніч в казармі підняли,
      Не пояснивши, в літаки загнали
      І у це пекло на Землі послали.
      Хоча би попередили були.
      Що міг він знати, зовсім молодий
      Про скорпіонів, змій та інші речі,
      Про той тягар, що упаде на плечі?
      Сказали лиш: «Обов’язок це твій!»
      І зразу в бій. Він в армії не встиг
      І автомата добре потримати.
      Куди там ще навитися стріляти?
      А тут стріляв, кудись в атаку біг.
      Стріляв і все боявсь, що попаде,
      А сам з дитинства ще крові боявся.
      Що вб’ють – чомусь не сподівався.
      Здавалось, гра якась навколо йде.
      А потім вибух поряд і провал.
      Прийшов до тями – навкруги нікого.
      Оглянув тіло – начебто нічого.
      Оглянувся – он гори, перевал.
      Десь там свої. Чому його лишили?
      Якісь думки крутились в голові.
      Та він пішов. Натерті до крові,
      Боліли ноги. Полишали сили.
      Хотілось пити, але він беріг
      Краплини життєдайної вологи,
      Бо тут знайти її немає змоги,
      Хоч он в горах іще біліє сніг.
      Але до них йому ще йти і йти.
      Чи стачить сили? Чи впаде й не встане,
      І на людей востаннє не погляне?
      Хто здатен тут сліди його знайти?
      Закинутий у цей далекий край,
      Відірваний від близьких і родини,
      Від рідної далекої Вкраїни,
      Йшов, а пісок рипів йому: «Вмирай!»
      За що вмирати? Він іще й не жив.
      Хто його в цій чужій країні кинув,
      Ще молодого, зовсім ще дитину?
      А сам у кабінетику сидів,
      Розпоряджався долями чужими:
      Кому померти, а кому ще жить.
      Дійшов хлопчина чи десь там лежить,
      Так і не дочекавшись другу зиму?
      Там, де зостались тисячі других,
      У цинкових вернувшись домовинах?
      Господь, я вірю, покарає винних
      За їх тяжкий неімовірно гріх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    467. * * *
      Сидить дід Гриць на лавці
      Попід розлогим в’язом
      Утомлений від праці –
      Весь день городом «лазив»:
      Полов бур’ян, що лізе
      З землі. Де і береться?
      Носив водичку з «низу»,
      Нехай земля нап’ється.
      Часу не вистачало
      Як слід і закурити.
      У животі бурчало.
      Вже баба десь сердита.
      Бо ж кликала з обіду –
      Зайди, бо ж борщ холоне.
      А він зрання поснідав
      Сальця ще напівсонний
      Та й на город подався,
      Забувши геть про їжу.
      Вечері вже діждався.
      От баба хліб наріже,
      Та борщик підігріє.
      Та часничку до нього.
      Вона варити вміє,
      Смачнішого ні в кого
      Він ще борщу не бачив.
      Та хай ще почекає.
      Живіт бурчить, одначе,
      Перекурити має.
      Дістав з кишені древню
      Та любу носогрійку.
      Оглянув її ревно –
      Бо ж їй вже віку й віку.
      Продув – чи не забився
      Чубук її бувало.
      У чашку подивився –
      Нічого не застрягло.
      Дістав капшук з кишені,
      Взяв тютюну у дрібку.
      Затиснув люльку в жмені,
      Щоб не просипать, кріпко.
      Тютюн заклав і гарно
      Ум’яв у чашці пальцем…
      Чекала баба марно,
      Ступила перевальцем
      На вулицю із хати.
      Де ж той старий подівся?
      Чи десь пішов блукати,
      Не дай Бог, заблудився?
      Аж бачить – понад тином
      Дим хмарою до неба.
      - Я скільки звать повинна?
      Вечеряти без тебе?
      Чого ото розсівся?
      Знов смалиш «баганоса»?
      Дід, навіть, не підвівся,
      Мов не до нього зовсім.
      Звик, видно, до такого.
      Та й баба то без злості
      Промовила до нього,
      Як то кому здалося.
      Старому побурчати
      То, мабуть, перше діло.
      Прийшла до діда з хати,
      На лавці поряд сіла.
      Дід пахкає потроху,
      Аж в носі в неї крутить
      І комарі всі дохнуть,
      Не годні тіло втнути.
      Бурчить незлобно баба,
      Мабуть, лише для виду.
      Сама ж, напевно, рада,
      Що має того діда.
      Що має кого лаять,
      Із ким поговорити.
      Вона ж зовсім не злая.
      А то б одній сидіти.
      Та все ж повчає діда:
      - Кидай уже смалити.
      Тож гріх, чи ти не відав.
      За те в смолі кипіти.
      А дід на те сміється
      Та їй відповідає:
      - Хто курить й не плюється,
      Той і гріха не має.
      Ми всі з землі родились
      І на землі живе́мо.
      Коли ж смерть нагодилась,
      То в неї знов піде́мо.
      Кури та однієї
      Не забувай умови.
      Тих, хто плює на неї
      Не прийме вона знову.
      Тим в пекло і дорога…
      Бурчать – дурна манера.
      От покурю ще трохи
      Та й підем до вечері.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    468. * * *
      Ніч опустила чорне покривало
      На землю тихо. Від людських очей
      Усе навкруг до ранку заховала.
      І жодної із зірочок-свічей
      Не видно досі. Мабуть, запалити
      Цієї ночі місяць їх не зміг.
      Ще й сам десь заховався і не світить.
      Чи то для нас жаліє сил своїх?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    469. * * *
      Сьогодні нам уже не до ілюзій,
      Відкрились очі і гіпноз пропав.
      Хай хтось говорить: «От, жили в Союзі!..»
      Я не жалію, хоч тоді не знав
      Всього того, про що відомо нині,
      Але вернуло із душі мені
      І оті їхні мітинги постійні,
      І черги довгі, про одне пісні.
      Хтось за два двадцять ковбасу жаліє,
      А я жалію витрачений час
      І те, що жити, як тепер, не вмію,
      Бо, бачте, так виховували нас.
      Бо надто чесно я учив уроки
      І вірив всьому тому, що учив.
      І так усе те в’їлося за роки,
      Живу і досі, як тоді ще жив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    470. Легенда про рудбекію
      Посміхаючись сонцю, посміхаючись небу…
      Наче сонця маленькі вони всюди цвітуть.
      Вони радують серце, тож цвітуть не для себе.
      Коли вже їх побачив, то не зможеш забуть.
      «Чорноока Сюзанна» їх, бува називають,
      «Сонячний капелюшок» - іще можна почуть.
      Але і наукову вони назву теж мають.
      Їх «рудбекія» вчені поміж себе зовуть.
      Звідки назва ця дивна в ції квітки взялася?
      Чув історію давню. Розкажу вам. Так от,
      Та історія, наче, в ті часи відбулася,
      Як жили іще гноми – той маленький народ.
      Вони були трудящі, у землі все копались.
      Самоцвіти шукали, камені для прикрас,
      Та найперше, звичайно, відшукать сподівались
      Золото під землею. Тож трудились весь час.
      Рили ходи підземні, довгі-довгі тунелі
      Так, що в них заблукати дуже легко могли.
      Що знайшли, доправляли до своєї оселі
      Та ховали надійно, щоб чужі не знайшли.
      Якось гномів сімейка відкопала десь жилу,
      Там було чималенько золотої руди.
      Працювали із ранку, й на обід не ходили,
      Лиш холодної пили із джерельця води.
      А надвечір високу гірку вже накопали,
      Притомилися, звісно, сил не мали зовсім,
      Що й руду ту надійно в лісі не заховали.
      Не хотілося, навіть, ворушитися їм.
      Уляглися під кущик та і міцно поснули
      У надії, що завтра всьому раду дадуть.
      Але тут лісоруби саме з лісу гайнули,
      Скоротити дорогу сподівались, мабуть.
      Тягли в возиках дрова, що за день нарубали,
      Гомоніли між себе про тяжкі все часи.
      Аж тут місячні зайці у кущах застрибали.
      Що ж то може блищати, як немає роси?
      Зупинились поглянуть і ураз заніміли:
      - Та ж то золото, братці! Хтось, мабуть, заховав!
      Всі кущі навкруг себе мимохідь огляділи,
      Чи господар багатства під кущами не спав.
      Та не видно нікого…А вже жадоба душить.
      А вже серце тріпоче. А вже очі горять.
      І не хочеться, наче, їм гріха брать на душу.
      А вже з возиків руки стали дрова скидать.
      Поскидали ті дрова, золото підібрали
      Та хутчій подалися, щоб ніхто не спинив.
      Дома вже розділили і в садках закопали
      Та і спати вляглися аж щасливі вони.
      Уночі від тривоги враз прокинулись гноми.
      Чи не з золотом, часом, якась сталась біда?
      - Йди-но ти, подивися, - наказали одному.
      Той пішов, а від купи не зосталось й сліда.
      Розлютилися гноми від нахабства такого.
      Хто ж посмів обікрасти? Як його покарать?
      Стали пропонувати один перед одного
      Різні способи кари. – Можем, братці, узять,-
      Наймолодший промовив,- всіх їх перетворити
      В камінь. Хай бовваніють, наче пострах усім.
      - Ні, - промовив постарший, - так не треба робити.
      Треба так, щоб надовго пам’яталося їм.
      Тож давайте руду ту в глину ми перетворим.
      Як дістануть, поглянуть – розчаруються вмить.
      Будуть довго ходити із своїм отим горем:
      Наче ж золото брали, а там глина лежить.
      - Ні, - промовив найстарший,- в мене інша ідея.
      А давайте на квіти перетворим руду.
      Будем знати, по-перше, хто руди вкрав тієї,
      А по-друге, злодюги, як ті квіти знайдуть,
      Не лише розізляться, що їх теж обікрали,
      А ще й будуть боятись, що ми знаємо все:
      Що вони, не хтось інший, сюди руки приклали.
      Хай життя все нікчемне їх від страху трясе.
      А всім людям порядним, благородним і чесним
      Будуть квіти ті радість і утіху нести.
      Підніматися стануть із землі кожну весну
      І до осені, навіть, жовтим цвітом цвісти.
      На тому й порішили. Вранці злодії встали,
      А на місці в садочку, де сховали руду,
      Ще не знані їм квіти раптом порозцвітали
      І над ними роями уже й бджоли гудуть.
      Такі квіти красиві - люди всі любувались,
      Але злодії натяк лише бачили в них.
      Наче, в променях сонця чорні душі, здавалось,
      Їхні душі сховатись не могли від усіх.
      З того часу злодюги вже спокійно не спали,
      Озирались, ходили то туди, то сюди…
      А «рудбекія» - квітку ту відтоді назвали,
      Адже вона, і справді, народилася з руди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    471. * * *
      Звідкись налетів гулящий вітер,
      Став зривати листя із дерев,
      Змусив їх на холоді тремтіти
      Та грозив, що й кору обдере.
      Молоденькі, звісно, полякались.
      Їм – то вперше вітер так шалів,
      Тож йому низесенько вклонялись
      Аби він нещасних пожалів.
      А старі лиш голосно кректали,
      Коли він занадто насідав,
      Листя йому між очей жбурляли.
      Дуб столітній тільки поглядав.
      Він за вік багато надивився,
      Пережив шаліючих вітрів,
      Тож на скоки вітру не повівся,
      Грізним його шелестом зустрів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    472. * * *
      Немов, шаман ударив в бубон
      Аж покотилася луна.
      Під двохтисячолітнім дубом
      Ожи́ла сива давнина.
      Зметнулось полум’я до неба,
      Сухі гризучи полінці,
      Лизнуло хмари попід ребра.
      Заграли відблиски в ріці.
      Волхви навколо метушились,
      Безгучно кривлячи роти,
      А душі пращурів дивились
      З навколишньої чорноти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    473. Легенда про гречку
      Сидить невеселий Сашко за столом
      І ложкою нехотя кашу гортає,
      Бо, бач, апетиту у нього немає,
      А баба Одарка, напевно, на зло,
      Примушує снідати, а то гуляти,
      Сказала, не пустить. І що тут робить?
      І каша кілком ця вже в горлі стоїть.
      І хлопці не згодяться довго чекати.
      Отож і сидить, кашу ту огляда,
      Неначе то ворог у нього найперший.
      Сказати – поїв. Та ж бабусі не збрешеш.
      Поки не побачить – то дозвіл не дасть.
      Аж ось і бабуся: - Ну, що ти сидиш?
      Поїв би уже. То ж смачна така каша.
      Це ж вам не міська ота хімія ваша.
      То ж гречка! Давай же, онучку, поїж!
      Сашко чи з цікавості, чи, щоб якось
      Відвести увагу бабусі, спитався:
      - То гречка? Ти ба! А я й не здогадався.
      А звідки прозвання це дивне взялось?
      Із Греції кашу, чи що, привезли?
      Чи греки найбільше її полюбляють?
      Всміхнулась бабуся: - Хто знає?! Хто знає?!
      Говорять, часи то далекі були.
      Та ти, давай – їж потихеньку, а я
      Тобі розкажу, як мені розказала,
      Коли стільки літ, як тобі оце мала,
      Давно вже покійна бабуся моя.
      Сашко набрав гречки, до рота поклав
      Та й нехотя став її ротом ганяти.
      Мовляв, бач, я ж їм. Давай хутко казати,
      Бо в мене багато попереду справ.
      - Було то давно, - почала вона річ,-
      Тоді ще татари степами ганяли
      І пращури наші спокою не мали,
      Бо ж, хто його знає – удень чи на ніч
      Ускочить та дика орда у село,
      Почне всіх підряд до ясиру в’язати
      І вже не побачиш ні рідних, ні хати.
      Тож жити у ті часи страшно було.
      Жила тоді, кажуть, в одному селі
      Красуня Оксана. Було їй п’ятнадцять
      Та хлопці уже почали увиваться.
      Ходили круг хати, бо ж кожен волів
      Аби лиш до нього вона посміхнулась,
      Аби лиш йому своє серце дала…
      Але…в одну нічку все перевернулось,
      Зі степу біда у село те прийшла.
      Ускочила раптом орда серед ночі
      Та стала хапати усіх у ясир.
      І не оминула вона жоден двір,
      Забрала усіх, хто потрапив на очі.
      Між ними й Оксану. Мурза ледь уздрів
      Красуню таку поміж всього полону,
      Коня зупинив біля неї з розгону,
      У очі заглянув й, мов закам’янів.
      Велів він її на коня посадити,
      Щоб ноги в дорозі не збила часом,
      Весь час навкруг неї крутився він псом,
      Хотілось йому лиш на неї глядіти.
      Вона ж все ридала за домом своїм,
      За мамою й татом, що там залишились,
      Бо ж між полонених так і не зустрілись,
      Мабуть, довелося загинути їм.
      Аж за Перекопом орда розбрелась,
      Забрав кожен здобичі власну частину.
      Мурза ж, крім усього, забрав і дівчину,
      Яка йому кращою в світі здалась.
      У власний гарем він її поселив,
      Нехай невеликий, не ханові рівня.
      Але похвалитися мав чим, все рівно.
      Тепер же чекав у надії, коли
      Привикне Оксана, лить сльози не стане,
      Всміхнеться йому і його покоха.
      Бо доля інакше чекає лиха…
      А поки дівчина на нього й не гляне.
      Все плаче сидить та шепоче собі:
      - Вернутись до дому, до мами, до тата,
      Хоч пташкою, цвітом, комашкою стати
      На рідній землі опинитись аби.
      І так день по дні її в плачі минають.
      Вже висохла вся і поблідла краса.
      Лиш очі свої зводить у небеса.
      Мурза і робити чого вже не знає.
      Надумавсь бабусю до неї прислать,
      Що в нього у полі до того робила,
      Вона в Україні колись давно жи́ла,
      Можливо, вона зможе раду їй дать.
      Бабуся, і справді, вспокоїла скоро,
      Підсіла до неї, злегка обняла,
      Щось їй шепотіти тихцем почала
      І, наче, дівоче утишилось горе.
      І сльози з очей перестали текти,
      Хоч посмішка так на устах й не з’явилась.
      Здавалось, вона ожила, оживилась.
      Мурза ж собі місця не може знайти,
      Так хочеться йому Оксану обняти
      Та страшно: а раптом розплачеться знов.
      А він же отримати хоче любов,
      Наложниць і так може вдосита мати.
      Тож, щоби вспокоїти шал у грудях,
      Надумав на лови, тим часом, податись,
      Чого по аулу без діла тинятись?
      А там допоможе, можливо, Аллах.
      Ледь тупіт копит над аулом затих,
      Схопилась Оксана, бабусі шепоче:
      - Ну, що утікаєм? - А ти того хочеш?
      -Питаєшся. Звісно. Найбільше з усіх
      Моїх то бажань. Дуже хочу додому.
      Усе тут не те. І повітря, й вода.
      Десь там, може, мама мене вигляда.
      Готова я бігти туди без утоми.
      Хутенько зібрались, з аулу пішли
      Так, щоб їх ніхто із місцевих не бачив.
      Бабуся ж піввіку жила тут і, значить
      Стежки тут усі їй відомі були.
      Поки повернувся із ловів мурза,
      Вони й Перекоп вже тихцем проминули.
      Позаду лишились татарські аули.
      Та стала збиратись над ними гроза,
      Як вістка про втечу мурзи досягнула.
      Дізнавшись про те, відшукати велів.
      Тих, хто не устежив – скарав – не жалів.
      Загони ж у пошуках степом майнули.
      Оксана й бабуся вже ледве бредуть,
      Вже сили немає і спрага вже мучить.
      Десь там попереду Дніпровії кручі.
      Та вже сумніваються, що і дійдуть.
      Й шепоче Оксана: - Хоч птахом яким,
      Хоч цвітом, хоч звіром, комахою, навіть
      Вернутися хочу до рідного краю.
      Не хочу померти у краю чужім.
      То й сили дає їм з бабусею йти,
      Долати безлюдні, безводні простори.
      Аж тупіт погоні вчувається скоро.
      Оксана знов: - Боженько, не допусти!
      До рідного краю дозволь повернутись!
      Не дай людоловам схопити нас знов.
      Аби той мурза клятий нас не знайшов,
      Я ладна й на квітку якусь обернутись.
      І раптом дідусь перед ними стоїть.
      Звідкіль і узявся, з повітря з’явився.
      На дівчину пильно отак подивився,
      Рукою махнув і Оксана умить
      На зерня малесеньке перетворилась.
      Бабуся те зерня у руку взяла,
      До серця поклала і там берегла…
      Погоня ж на мить біля неї спинилась.
      Та бачать татари – бабуся одна,
      Стара вже і сива, кому і потрібна.
      А їм молоду треба зовсім і видну.
      Усім зрозуміло, що то не вона.
      Штовхнули її на прощання у плечі,
      Аж впала на землю. Орда подалась.
      Бабуся на ноги тихцем піднялась,
      З землі підхопила свої бідні речі
      Й пішла…В своє давнє забуте село
      Над річкою Россю прийшла ще не скоро.
      Спинилася біля найпершого двору,
      Бо далі іти уже й сил не було.
      Спросила води у господарів та
      У ямку зернятко мале посадила,
      Гарненько водичкою тою полила.
      Сказала тихенько: - Нехай пророста.
      Та так і померла на рідній землі.
      А з зернятка того рослина зродилась.
      І цвітом духмяним та білим укрилась,
      Якого й не бачили досі в селі…
      - А гречка ж чому? – тут Сашко обізвавсь.
      Бабуся всміхнулась: - Із часом поволі
      Вона розрослася навколо у полі,
      Бо ж вітер насінням, за звичкою гравсь.
      Розносив усюди, тож і розрослася.
      А влітку від цвіту такий аромат,
      Що бджоли злітаються, мовби у сад,
      Вони ж до такого страшенно як ласі.
      А якось у серпні, ще сонце пекло
      На Київ селом ішли греки-монахи.
      Підвечір спинились спочити над шляхом.
      А їжі з собою у них не було,
      Бо ж шлях був далекий. Що мали – то з’їли.
      Побачили кущики з зерням кругом,
      Зібрали у горщик великий його,
      Вогонь розвели та і кашу зварили.
      А з каші такий аромат, що бігом
      Навколишні збіглися аби спитати -
      Що то. А монахи дали скуштувати…
      То ж гречкою й зватися стала з того.
      Сашко так заслухався, що, непомітно
      І кашу всю з’їв. Не повірив і сам.
      А потім побіг уже гратись, а там
      Чекали на нього друзяки. Бо ж літо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    474. * * *
      Біжимо ми по алеї –
      Я з дощем.
      Я від нього не ховаюсь
      Під плащем.
      Парасоля не ховає
      Теж мене.
      От цікаво:
      Хто ж кого пережене?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    475. * * *
      Чумацька валка в’їхала в село.
      Нарешті можна стати, відпочити.
      Позаду верст наміряно було,
      Що, навіть, важко було полічити.
      Микола вперше з валкою ходив,
      Хотів до справи гарно придивитись.
      Вантажив мажі, доглядав волів
      Та зміг багато чому і навчитись.
      Це вже останнє на шляху село,
      До рідної поверне скоро хати,
      Туди іще з десяток верст було.
      А там на нього вже чекає мати.
      Поки вечеря булька в казані,
      Пішов пройтися: чи знайомих стріне.
      Він будь-якій зрадіє новині,
      Бо ще ж весною рідний дім покинув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    476. Битва під Дорогочином в 1238 році
      У роздумах великих князь Данило.
      Чутки зі сходу линуть все страшніш.
      Знов злі монголи зі степів з’явились,
      З якими зустрічався вже раніш
      На Калці. Добре лють їх пам’ятає.
      Добро, що звідти вирвався живим.
      Тепер йому лиш вістки прилітають,
      Як вони йдуть походом руйнівним.
      Невже й сюди дістануться їх орди?
      Невже зіткнутись доведеться знов?
      Тут і без них є привід для походів,
      Аби пускати всяким зайдам кров.
      Хоча б той Конрад Мазовецький клятий,
      Взяв Дорогочин в нього відхопив.
      Тепер і думай, як назад забрати…
      Отож, Данило в роздумах сидів,
      Гадаючи, як справу провернути,
      Не ляхи ж там за мурами сидять,
      А хрестоносці. А то ворог лютий,
      Його руками голими не взять.
      Бач, Конрад хитрий, сил своїх не має,
      Так він все хрестоносцям доруча.
      Тевтонці прусів з лівами ламають,
      Охрещують при помочі меча.
      Тепер і тут віддав їм Дорогочин.
      Ні, не тевтонам. Це другі якісь.
      Та їхніми руками втримать хоче.
      А ті, як влізуть – то лише держись.
      Почнуть усе під себе підгрібати
      Ті гідні слуги вічної війни.
      Потрібно швидко їх у шию гнати,
      Доки не вкорінилися вони…
      Обдумавши усе, як слід за зиму,
      Став ранньою весною рать скликать,
      Пустивши слух по світу, що ітиме
      Аби ятвягів зрадливих скарать.
      Та так, щоб слух дістався в Дорогочин,
      Щоб не злякати зайд зарані тих.
      Нехай даремно не потомлять очі
      І сплять спокійно по хатах своїх.
      Бо й в нього часу також не багато,
      Земля чекає ратая назад.
      Отож потрібно все прорахувати
      І хрестоносцям швидко дати лад.
      Ще по холодних весняних дорогах
      Пішли полки на північ. Потяглись
      Дні у поході, але слава Богу,
      Річки поки іще не розлились.
      Діставшись до Берестя, розвернулись
      І скорим маршем рушили шляхом
      На Дорогочин. Скоро підтягнулись
      Ятвязькі вої – пішки і верхом.
      Вони давно на ляхів зуба мали.
      На хрестоносців іще більш того.
      Тож бік Данила в цій війні тримали
      І силою підтримали його.
      Крім того, що ішли із ним походом,
      Ще й розвідку попереду вели.
      Та перекрили всі шляхи, щоб згодом
      На поміч місту ляхи не прийшли.
      Тож ані ляхи, а ні хрестоносці
      Не відали нічого до пори.
      Вважаючи, що Бог на їхнім боці,
      Данилової ще не знали гри…
      Той Дорогочин – то міцний горішок,
      Його наскоком просто не візьмеш.
      Ледь зазівався, помилився трішки,
      Ворота вже зачинені знайдеш.
      А замок же на березі високім.
      На нього здертись – справа не проста.
      Буг омиває стіни із двох боків,
      А в третім – мочарі і болота.
      Як доведеться у облогу стати,
      То можна там і військо положить.
      Тут треба якось виманити клятих
      У чисте поле, а вже там побить…
      Спокійно сплять у місті хрестоносці,
      Ніщо загрози не передвіща.
      Сторожа на шляхах на кожнім кроці
      Ніяких небезпек не сповіща.
      Тож нападу боятися не треба.
      Та і навколо поки ще зима.
      Хто прийде? Й задоволений із себе
      Магістр Бруно солодко дріма.
      Зненацька у ранковому тумані
      Заграли труби і сторожа зрить
      Ятвязьку рать. Пробралася обманом?
      Сигнал тривоги подано умить.
      Піднявсь магістр сонний ще на вежу,
      Оглянув простір. Розібрало зло.
      Провчити треба отих зайд належно,
      Щоб і бажання більше не було.
      Велів сурмити збір і шикуватись.
      Сам одягнувся в лицарську броню.
      Перехрестився перед тим, як братись
      За свого списа. Й волю дав коню.
      Ворота замку тужно зарипіли
      І перші арбалетники пішли.
      Вони дорогу миттю перекрили
      Й стріляти у ятвягів почали.
      Як подих смерті, стріли полетіли.
      Почулись крики болю вдалині.
      Та вороги й на крок не відступили.
      Для них смерть – то не диво на війні.
      У відповідь знялися їхні стріли,
      До замку, наче хмара, понеслись.
      Які упали, інші зачепили,
      У когось з арбалетників впили́сь.
      А ті уже, аби часу не гаять,
      Звільняти стали лицарям прохід.
      І вилетіла з міста хижа зграя,
      Аби провчити тих ятвяг, як слід.
      Загледівши лише кінноту строєм,
      Що все змітає на шляху своїм,
      Ятвяги подались назад юрбою,
      Куди тягатись з лицарями їм?
      Сховалися ураз в густім тумані
      І зникли із очей, немов мана.
      Та ж лицарі спинятися не стануть,
      У їх серцях нуртує вже війна.
      Вони знайдуть тих клятих і розтопчуть,
      Щоб, навіть, сліду не лишилось з них.
      Сховатися вони в тумані хочуть?
      Але ж то все даремно! От ми їх!
      І раптом перед розпашілим строєм,
      Який розгін вже чималий набрав,
      З’явились вої і списи стіною.
      А стрій вже час спинитися не мав.
      Урізалися лицарі з розгону
      У ті списи. Піднявся стогін, крик,
      Поранені кричали люди, коні.
      А задні, повернуть не в силах вбік,
      По ним топтались. А списи кололи.
      І нові, й нові падали униз.
      Зробилося червоним миттю поле.
      Магістр Бруно вже зламав свій спис
      І намагавсь мечем той стрій пробити.
      З ним поряд також лицарі кругом.
      Лише тепер вдалося зрозуміти,
      Що князь Данило обдурив його.
      Бо ж перед ним, звичайно, не ятвяги,
      А руські вої. Ось вони стоять.
      А хрестоносцям знана їх відвага,
      Таких нелегко змусить відступать.
      Та злість у ньому тільки наростала.
      Він рвавсь вперед, ламаючись крізь стрій.
      Христова сила й не таких ламала,
      Тож він повинен виграти цей бій.
      І раптом крики страху десь позаду,
      Могутній тупіт і удар страшний…
      І тут дійшла до Бруно, врешті, правда:
      Ще ледь почавши – він програв цей бій.
      Потрібно якось військо рятувати?
      Мерщій назад! Ворота зачинить!
      Та відступати – легко лиш сказати,
      Таке навколо, що й не зрозуміть.
      Ледь розвернувся у страшній тисняві,
      Як хтось у нього булаву метнув.
      Удар за мить у темряву відправив,
      Летить з коня - останнє, що відчув.
      А військо…Військо вже було юрбою.
      Рвонуло в місто рятувать життя.
      Та зачинить ворота за собою
      Ніхто і не збирався до пуття.
      На їхніх плечах вдерлися до міста
      І руські вої. Спрацював капкан.
      Всіх лицарів, що залишились, звісно,
      Взяли в полон. Хоча слабкий від ран,
      Був знайдений і Бруно серед поля.
      Брів, опустивши голову, між всіх.
      Мабуть, на то була Господня воля
      Раз Він тим хрестоносцям не поміг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    477. * * *
      Вітер зачепився за тополю,
      Без кінця верхівку хилита,
      Хоче врешті вирватись на волю
      Та у небі знову політать.
      А вона його не відпускає:
      Зачепився – то тепер сиди.
      Он у небі хмарки пролітають,
      Куди хочуть, то й летять туди.
      Ти ж почнеш їх без кінця ганяти
      І хапати за м’які боки.
      Дай їм трохи вільно політати,
      Посиди на прив’язі поки!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    478. * * *
      Катон на старість якось говорив,
      Як сорок раз був у судах у Римі,
      Хоч кожен раз і виправданий ними:
      «Погано, що з одними вік прожив,
      А виправдовуватись мав перед другими».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    479. Битва біля Чорного лісу у березні 1168 року
      Я славу співаю тим руським князям,
      Що власні образи забули,
      І кожен меч помсти до рук своїх взяв,
      На половців їх повернули.
      І перший між ними – то був князь Мстислав,
      Який у єдину їх рать об’єднав.

      Почив на той час уже князь Мономах,
      Що знав, як зі Степом ладнати,
      Між орд половецьких посіявши страх,
      Їх схованки змусив шукати.
      Бо мова меча їм знайома й проста.
      Спинились набіги на довгі літа

      Та з часом забулось і страх той минув,
      Набрались сміливості, кляті,
      Не стало того, хто їм карою був,
      Знов стали на Русь нападати.
      Знов дим від пожарищ над Руссю піднявсь
      І першим вдихнув його київський князь.

      Самому йому не спинити орди,
      Одному не справитись з нею.
      Слід всім об’єднатись супроти біди,
      Що встала над Руссю всією.
      Тож він всіх князів біля себе зібрав
      І мовити їм про загрозу почав:

      «О, браття, про землю батьків і дідів
      Нам треба подумати спільно.
      Бо ж половець нині вкінець знахабнів
      Вже Руссю розгулює вільно.
      Вже Гречник, Залозний, Соляний шляхи
      Спустіли вкінець від набігів лихих.

      Чи ж будем терпіти аби християн
      Тягли у свої вони вежі?
      Чи вже не пора покарать за обман,
      Порушення клятви належно?
      Згадаєм путі і отців, і дідів
      І їхнюю славу повернем тоді».

      Підтримали слово Мстислава князі:
      «Хай Бог нам у тім помагає!
      Збираймо дружини, лаштуймо возів,
      Негайно у степ вирушаєм!
      Знайдем і скараєм прокляту орду
      Аби від Русі відвернути біду!»

      На заклик Мстислава зібралися ті,
      Хто степ дикий мав у сусідах.
      Поки у степу не розмерзлись путі,
      Й життя половецьке не сите.
      І коні охлялі стоять із зими,
      І прогодуватись нелегко самим.

      І тільки-но березозоль наступив,
      Лежала земля іще гола,
      Мстислав на коні у стремено ступив
      І рушив у Дикеє поле.
      Повів за собою велику він рать,
      Щоб половців диких в степу покарать.

      Ішов тут і Київ, і Переяслав,
      І Новгород-Сіверські вої.
      І Луцьк, і Трубчевськ своїх воїв послав,
      І Турів. Готові до бою,
      Ковуї також приєднались до них.
      Топтали шляхами нетоптаний сніг.

      Під Каневом легко Дніпро перейшли
      Відомим із давна ще бродом.
      І степом безлюдним на південь пішли,
      Радіючи гарній погоді.
      Бо ж легко ворожі сліди прочитать,
      Коли завірюха їх не заміта.

      Ішли дев’ять днів, сподівались на те,
      Що ворог на них не чекає.
      Вже бачать і вежі ворожі, проте
      Орда похопилась, тікає.
      Якийсь полоняник їм вість передав.
      На половців впасти зненацька не дав.

      Дісталася вість до кочів’їв і вмить
      Схопились прокляті й побігли.
      І вежі стоять, і добро все лежить,
      І діти з жінками не встигли.
      Та половцям, видно, усе то пусте:
      Були би кістки – м’ясо ще наросте.

      Взяли вої вежі по Углі-ріці,
      Другі взяли на Сніпороді.
      Та половці далі летять, мов зайці.
      Здається, догнати їх годі.
      Та що вони вижмуть з охлялих коней,
      Як рать руська слідом на гарних жене?

      Майнула орда за Дніпро через брід,
      Щоб в Чорному лісі сховатись.
      Та руські за ними майнули услід
      І вже за мечі можна братись.
      Притисли до лісу прокляту орду,
      Потрапила в пастку на свою біду.

      Криваво окрасились помсти мечі,
      Смерть танець свій затанцювала.
      Орда смертним криком пощади кричить,
      Хоча багатьох порубали.
      Та чом полонених не взяти собі,
      Їх можна ромеям продать, як рабів.

      Кого порубали, кого узяли,
      В мотузки хутчій пов’язали.
      Звільнили усіх, що в полоні були,
      З неволі їх порятували.
      Нехай повертають додому усі,
      Бо ж їх зачекалась рідня на Русі.

      Розбіглися половці, наче зайці,
      Одних руська рать подолала,
      Других же ковуї на Остер-ріці,
      Потомлених ледве догнали.
      І також побили, в мотузки взяли,
      До княжого стану усіх привели.

      Князі рахувати взялися полки,
      Свої визначаючи втрати.
      На щастя, всього після ратей таких
      Лиш двох довелось поховати.
      Малою їм кров’ю побіда далась.
      Чому дуже радий був київський князь.

      А вої раділи ще й з того, що їм
      Така гарна здобич дісталась.
      Багатство тепер принесуть у свій дім
      З яким ще ніколи не знались:
      Колодники і полонянки з дітьми
      Із челяддю та зі скотом і кіньми.

      Тож, Богу воздавши належну хвалу,
      Рать рушила степом додому,
      Надію плекаючи в душах малу,
      Що більше віднині нікому
      Не прийдеться жити в страху перед тим,
      Що ворог зі степу ввірветься у дім.

      У Києві свято подвійне було
      Весняного ранку ясного -
      Якраз на Великдень і військо прийшло,
      Все місто раділо від того.
      Із того раділа вся Русь навкруги:
      Побиті князями були вороги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    480. * * *
      Вітер степом летів,
      Відпочити схотів
      Та сховатися ніде було.
      Він у балку пірнув,
      Потім вгору майнув
      І нарешті побачив село.
      Іще більш розігнавсь
      Він, як вихор промчавсь
      Поміж хат і садочків густих.
      Промайнув наче птах
      Та й у вітті застряг,
      Ще поборсався трохи й затих.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    481. * * *
      Розхристана, доведена до краю,
      Стояла мати із ножем в руці
      Посеред хати, де одні мерці
      І лиш в її очах огонь палає.
      Розпухлі губи шепотіли знов
      Вже втисячне: «Ну, от і Ваню з’їли».
      І їй уже від того не боліло,
      Від чого в інших аж холоне кров.
      З кутка дивилась мовчки мати Божа
      На неймовірність лю́дського буття.
      Які її долали почуття?
      Чи то огида, чи то жалість, може?
      Дві матері приречених дітей,
      Дві іграшки в руках чужої волі,
      Дві жертви на олтар сліпої долі
      Посеред цього шабашу смертей.
      Не знаю де: чи в пеклі, чи в раю
      Ті, хто довів до цього Україну,
      Щоб мати їла власную дитину,
      Свою любов, кровиночку свою.
      За це кипіти у смолі повинні
      Їх душі чорні до остатку днів
      Щоб кожен знав і більше не посмів
      Такого учинити з України.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    482. Битва на річці Ірпінь 1324 року
      Тече, біжить Ірпінь-ріка
      І течія її стрімка –
      Не зупинити.
      Хоча пройшли літа й літа
      Та досі річка пам’ята
      Велику битву.
      Прийшов великий Гедимін,
      Привів полки литовські він
      Та й українці
      Полками теж сюди прийшли,
      Нарешті сили віднайшли
      З ордою биться.
      Пройшло чимало з тих часів,
      Як дикі орди зі степів
      Прийшли з Батиєм,
      Стоптали села і міста,
      Що на шляху зустріли та
      Спалили Київ.
      І по європах теж пройшли,
      Побити рицарів змогли,
      Всіх подолали
      Та втримати не було сил,
      Засіли у степах навкіл,
      Запанували.
      Збирали данину з усіх,
      Ходили ордами в набіг
      На непокірних.
      Не було спокою з тих пір,
      Тягли добро, вели ясир,
      Тримали вірних,
      Слухняних у краю князів.
      Хоча би й Станіслав сидів
      У стольнім граді
      Та, правлячи, усе робив,
      Що хан ординський повелів,
      З ордою ладив.
      Час помсти наступив-таки,
      Прийшли литовськії полки
      І руські з ними.
      Зібралась чималенька рать.
      Прийшла орда її стрічать
      Десь аж з-під Криму.
      Аж два тумени їх прийшло,
      Два Чингизиди їх вело –
      Тимур з Дивлатом.
      І Станіслав із ними став,
      Привів Олег Переясла́в,
      Щоб поряд стати.
      Житомир Гедимін узяв,
      Тепер на Київ поспішав.
      Лишалось мало.
      На берегах Ірпінь-ріки
      Орда стояла і полки
      На них чекали.
      Не обійти, не оминуть,
      Надійно перекрили путь
      Свідомі сили.
      Та не злякався Гедимін,
      Мав силу за спиною й він.
      Не відступили.
      Орду вже знали на той час,
      Уже приходила не раз
      В Литву по здобич.
      Тож знали, як здолать її,
      Навчили уже їх бої
      Як стріти, щоби
      Не розтоптала їх орда,
      Бо тоді військові біда.
      На полі ляже.
      Тож Гедимін привів полки,
      Послушні помаху руки
      І волі княжій.
      Стіною стала в полі рать,
      Готова ту орду стрічать
      Стрілецьким боєм
      Аби послабити удар
      Та трохи випустити пар
      З орди отої.
      Бій саме так і розпочавсь,
      Нестримний вал орди помчавсь,
      Щоб потоптати.
      Але злетіла хмара стріл
      І тисячі упали тіл
      Щоб вже не встати.
      А тих, хто долетіти зміг
      Підняли на списах своїх.
      І закипіла
      Кривава битва. Вал на вал,
      Ганяв по полю дикий шал
      І смерть ходила,
      Згрібала тисячі ураз,
      Раділа за той плідний час
      Та все косила.
      А перемога вдалині
      Чекала, хто у цій війні
      Здобуде гору.
      Але уже і день мина,
      Вона ж і досі ще не зна,
      Хто кого зборе.
      То видається, що орда
      Усе сильніше насіда,
      От-от здолає.
      А то литовці й русь тіснять,
      Готові ворога здолать.
      Кінця немає.
      Течуть кривавії струмки
      У течію Ірпінь-ріки.
      Вона приймає.
      І червоніє гладь ріки,
      Не знала стільки за віки
      Й, дай Бог, не взнає.
      Нарешті, видохлись бійці,
      Повільніш шаблі у руці
      Лиш злість нуртує.
      А Гедимін все погляда,
      Настільки видохлась орда,
      Загін гуртує.
      Як слушна надійшла пора,
      Підняв він свого прапора
      І кінна лава
      Криваву битву обійшла,
      Удар із боку завдала.
      Й пішла кривава
      Різня, бо ж не чекав ніхто,
      Що має князь ще сил на то.
      Та ж міць залізну
      Його дружини не спинить.
      Змінилась битва в одну мить.
      Монголи грізні
      Вже подаватись почали,
      Удар той стримать не змогли,
      Вже сил не було.
      Та й страх ряди їхні посів,
      Над скопищем отим висів,
      Що геть забуло,
      Що досі воїнством було.
      Тепер то на ніщо зійшло,
      Юрбою стало.
      А сили що у тій юрбі,
      Там кожен сам вже по собі.
      Знамена впали.
      Скінчився бій, то вже різня,
      А князь її не зупиня.
      Часи криваві.
      Хто вирватись за річку встиг,
      Життя порятувати зміг,
      Хоча й безславно.
      Та слава що? Життя важніш,
      Коли вже над тобою ніж -
      Не до моралі.
      Тікала чимскоріш орда,
      Литовці гнали по слідах
      Та добивали.
      Настільки січа зла була,
      Там знать монгольська полягла -
      Тимур з Дивлатом.
      А що простих ординців – тьма
      Та й руських – хто їх бік тримав,
      Лягло багато.
      Ледь не найперший із усіх -
      Олег Переяславський ліг
      На полі тому.
      Хоч Киівський, бач, Станіслав
      Життя своє порятував.
      Мчав не додому,
      У Київ, а в Рязань примчав.
      Десь там по тому і пропав.
      А Гедиміну
      Своє князівство залишив.
      Той після бою поспішив
      Під древні стіни.
      Хоч його Київ не прийняв,
      На князя кілька днів чекав,
      На Станіслава.
      Бо ж, як не як, законний князь.
      Та втратили даремно час
      У тій виправі.
      Немає князя – що ж робить?
      Чи далі опора чинить
      І з містом згинуть?
      Пішли ворота відчинять
      Та князя нового стрічать
      Від Гедиміна.
      Надовго, може, а чи ні
      Він переміг у тій війні –
      Того не знали.
      Чи татарву чорт принесе
      І вона спалить тут усе,
      Що збудували.
      Непевно тоді було жить,
      Їх можна добре зрозуміть.
      Це нині знаєм,
      Що не на день Литва прийшла,
      Татар перемогти змогла
      У нашім краї.
      Скінчилась Золота Орда,
      Хоч на віки ще та біда
      Із Диким полем.
      Ще довго край наш потерпав,
      Від орд тих боронитись мав.
      Така вже доля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    483. * * *
      Борюкався вітер із туманом,
      Мабуть, силу ніде було діть.
      Колихавсь туман, неначе п’яний,
      Вітер плутавсь серед верховіть.
      І дерева стомлено шуміли,
      А великі краплі їхніх сліз
      Без упину по гілках котили,
      Щоб упасти з плюскотом униз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    484. * * *
      Як Перуна скинув князь в ріку́
      І пустився він за течією,
      Плакав люд над долею своєю.
      Бо ж для них уперше на віку,
      Хтось на бога руку смів підняти.
      Не якимось словом прогнівив,
      А самого ідола звалив,
      Тож тепер покари слід чекати.
      Люди стали над Дніпром, кричали:
      «Видибай же, боже, видибай!
      Без надії нас не залишай!»
      Видубичі так те місце й стало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    485. Легенда про князя Мала
      У Малині, у теремі своїм
      Мал – князь древлянський над столом схилився.
      Сидів, здавалось, у куток дивився,
      Не знаючи, як раду дати тим
      Думкам, що в душу принесли неспокій.
      Як поступити? Як йому чинить?
      Чи брати меч і вражу кров пролить,
      Чи далі жити, як раніше, поки
      Боги його до себе не позвуть?
      Раніше він би, навіть не вагався,
      Він би за меч без роздумів хапався.
      А нині що? Дається вже, мабуть
      Взнаки сидіння тут багатолітнє.
      Та і сім’я: і діти, і жона?
      Він відповість, а в чому їх вина?
      Теж все життя під наглядом сидіти
      Чи теж померти під чужим мечем?
      Хто зна, що краще? Він іще з малого,
      Крім Малина не бачив більш нічого.
      А якась туга у грудях пече.
      Були колись часи і у древлян,
      Коли вони цим краєм володіли,
      Ще й на сусідів, на полян ходили
      І з гордістю сліди носили ран.
      Та, як поляни з русами зійшлись,
      Вже його роду не до того стало.
      Діди постійно боронитись мали.
      Де руси на їх голову взялись?
      А, як Олег у Києві засів,
      Той коршун дикий, ладний все хапати.
      І дід Яртур мав проти нього стати,
      Щоб до древлянських не пустить лісів.
      Та марно. В лютих січах коршун той
      Зламав древлянську мужність і відвагу,
      Упали родові величні стяги,
      Не зміг тих русів зупинить ніхто.
      З тих пір вони ходили в данину
      В древлянські землі, як додому в себе,
      І брали все, що було до потреби,
      Хоч мали чорну куну брать одну
      Від диму. Та хто ж скаже їм про те,
      Коли тепер на їхнім боці сила.
      Терпіли люди, данину носили
      Та сподівались: молодь підросте
      І знову зможе зброю в руки взяти,
      Щоб вигнати находників отих.
      Та скільки літ прийшлось терпіти їх?
      Лиш коли дівся десь Олег проклятий
      І замість нього Ігор князем став,
      Вже підросли батьків загиблих діти,
      Навчилися мечами володіти,
      Лише чекали – хто би їх позвав.
      Підняв Нискиня – батько Мала меч
      Й повів народ супроти супостатів.
      Йому вдалося русів тих прогнати
      З лісів древлянських. Голови із плеч
      Летіли і у русів, і в древлян.
      Та руська рать, як невмирущий змій,
      Дві голови з’являлись по одній.
      Чи їх плодила матінка-земля?
      Здолали, врешті. Іскоростень впав.
      Нискиню, як призвідника, скарали
      Та іще більшу данину наклали,
      Ніж то Олег її до цього брав.
      А Мала, хоча вік маленький мав,
      У Малині оцьому посадили
      Та витикатись в світ заборонили,
      Аби повстання нове не підняв.
      От і сидить він тут вже стільки літ.
      Хоч попервах, як юність нуртувала
      Й шалена сила виходу шукала,
      Готовий був зірватися в політ
      Аби його сторожа не спинила,
      Та полетіти в Іскоростень, де
      Народ древлянський свого князя жде.
      Та час уже геть висотав всі сили.
      Та проти і старійшини були,
      З якими мав таємні перемови.
      Ризикувати не хотіли знову.
      Під русами вже вік свій прожили.
      Напевно, звикли як і він, до того,
      Чи то боялись, що проллється кров
      І рід не зможе відродитись знов.
      А з Києва не зароста дорога.
      Як тільки починається зима,
      То князь з мужами, а то воєвода
      Із гридями кормитися приходять.
      І тоді спасу вже від них нема.
      Древляни, наче кари, зиму ждуть
      І по крупинці данину збирають.
      Самі, бува, від голоду вмирають,
      Бо ж руси їм спокою не дадуть,
      Як, не дай Боже, куна хоч одна
      Не зійдеться у їхньому рахунку.
      Вивозять, кляті, чималенькі клунки.
      А він мовчить, хоча і добре зна…
      Аж стукіт тихий. Посланець примчав,
      Старійшини із вісткою прислали.
      Вже данину всю Свенельдові дали,
      Як того договір і вимагав.
      Аж слідом Ігор із мужами йде
      І данини теж вимагає дати.
      А де ж йому тепер ті куни взяти?
      А він не дослухається, не жде,
      Бере усе й насилля чинить тим,
      Хто власний дім береться захищати.
      Що може він старійшинам сказати?
      Він в цім питанні не порадник їм.
      Князь без дружини – то іще не князь.
      Як без дружини силу ту спинити?
      А, потім? Потім що? А жінка, діти?
      Чи вже запізно? Може в інший раз?
      З тим і відправив посланця. Тепер
      Сидить оце у теремі й гадає,
      Як він із тим всім учинити має.
      Десь у душі ще голос не помер,
      Який ночами спати не дає:
      «Ти князь, народ свій маєш захищати!
      Один раз жити, раз і помирати!
      В тім головне покликання твоє!»
      Хоч як він прагнув голос той приспать,
      Як не хотів до нього дослухатись.
      Та раптом зрозумів: що має статись,
      Того уже даремно оминать.
      Він князь. Нехай дружини і нема,
      Та ж є народ – то головна опора.
      А із народом ворога поборем.
      Не може бути вічною зима…
      Та чи піде його народ за ним?
      Чи вже забувся, навіть, не признає?
      Чи правильну дорогу обирає…
      І всю дорогу сумнівався в тім.
      Коли прибув у Іскоростень він,
      Старійшини похнюплені сиділи,
      Один одному в очі не гляділи,
      Мовчали в сутінках похмурих стін.
      А на майдані гамірна юрма,
      Мабуть, на їхні рішення чекала.
      Напевно, Мала вони не впізнали,
      Бо ж Ігор його в Малині тримав.
      Хто ж, крім старійшин, бачить його міг?
      Ввійшов в світлицю, озирнувсь навколо.
      І обізвалось в грудях серце болем,
      Немов, не просто перейшов поріг,
      Через межу якусь переступив
      І вже назад ступити він не зможе.
      Але того показувать не гоже…
      І, наче загорівся враз від слів:
      - Ти вчасно, князю. Бо нова біда.
      Зібрав князь Ігор все, що зміг зібрати
      Й подавсь на Київ. Та жадоба клята…
      Мужам своїм всю данину віддав,
      А сам надумавсь знову повернуть
      І ще зібрати, бо здалося мало.
      Що нам робити? Як чинити, Мале?
      Всміхнувся Мал: - А як тут можна буть?
      Як вовк тягати візьметься овець,
      То витягає всіх, якщо не вбити.
      Отак і нам слід з князем тим зробити,
      Бо ж він нас всіх погубить накінець!
      І далі слів і слухати не став,
      А вийшов зі світлиці перед люди:
      - А хто зі мною русів бити буде?
      І натовп, мовби князя упізнав,
      Враз сколихнувся, і мечі знялись:
      - Веди нас, княже! Всі з тобою підем!
      Від відчаю в очах немає й сліду.
      Мал пильно у ті очі подививсь
      І, наче сили від того набравсь,
      Якої ще не відчував у тілі.
      Й, радіючи тій неймовірній силі
      Прошепотів полегшено: - Я – князь!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    486. * * *
      Погожий ранок, чистий, як роса,
      Що нею з ранку щедро трави вкриті.
      Похмуре небо вже не нависа,
      Яскраве сонце сяє у блакиті.
      Усе віщує нам хороший день
      І на душі від того зовсім легко.
      Стою посеред гамірних пісень
      Весняних, які чути так далеко.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    487. * * *
      Грайливий вітер по степу носився,
      То ковилу, як море, колихав,
      То в балці був за терен зачепився,
      Кущі кублошив. То на мить стихав,
      Щоб десь гайнути в тирсі повалятись,
      Пилюки вихор над шляхом піднять
      І ним, неначе дзигою, погратись,
      Погнати степом, на курган загнать
      Там і полишить. Вирвавшись на волю,
      Пройтись по річці, впхатись в очерет,
      Понад шляхом скуйовдити тополі
      І без упину все вперед, вперед.
      А степ лежав від сонця розімлілий,
      На його гру уваги не звертав,
      Не дихав. Десь потроху сюркотіло,
      У небі жайвір пісеньку співав
      Аби її закінчити до ночі.
      Та верхівець неквапом гнав коня,
      Все від дороги не відводив очі,
      Спітнів від спеки, але не спиняв
      Свого коня, потомленого шляхом,
      Від пилюги аж сірого всього.
      Дививсь тривожно ,але не від страху.
      Не бу́ло страху в серці у його..
      В степу немає боягузам місця,
      Тут маєш смілим буть, як не крути.
      Тривожні просто були його вісті,
      Які він вчасно має донести.
      Тож він спішив та озиравсь навколо,
      Щоб не наткнутись часом на біду,
      Яка, бува, блукає Диким полем –
      Чамбул татарський чи то всю орду.
      Кінь притомився, тож чи порятує.
      А шабля? Що одна проти орди?
      Козак уважно навкруги пантрує,
      Чи не залишив ворог де сліди.
      Чи де бува некованії коні
      Шляхом оцим недавно не пройшли.
      Чи не лунають звуки посторонні
      З байраку, балки, яру, де могли
      Татари чи засі́дку влаштувати,
      Чи заховатись серед дня з очей.
      В степу потрібно добре око мати,
      Чутливе вухо, бо таких речей,
      Як клята самовпевненість, нікому
      Степ від часів прадавніх не прощав.
      Отож козак, забувши спеку, втому,
      Шляхом чумацьким без упину мчав.
      Завбачив вітер верхівця отого,
      Враз налетів, скуйовдив йому чуб,
      Здійняв пилюку та й жбурнув у нього,
      Аж в козака злетіла лайка з губ.
      Та вітер вже не чув, подався далі,
      У яр ускочив, покотився вниз,
      В минулорічнім шурхонув цурпаллі,
      Шугнув на дуба, що над яром ріс.
      А з верховіття в очерети знову,
      Зашелестів, як хвилю сколихнув.
      У нього настрій нині був чудовий.
      Тож з очеретів знову він гайнув
      На шлях чумацький з козаком погратись,
      Здійняти вгору дзигу пилюги
      І навперейми вершнику помчатись
      Доки йому не стрілись вороги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    488. Битва при Листвені у 1024 році
      Побіля лісу вогнища горять,
      Розсілися дружинники навколо.
      Мабуть, ідуть походом в Дике поле
      Якусь орду нахабну покарать,
      Яка по селах бурею пройшла,
      Все попалила, скот і люд забрала.
      Отримати тепер покару мала,
      Аби наука для других була.
      Розсілись вої, стиха гомонять.
      Десь сміх лунає у вечірній тиші.
      Стих вітерець надвечір, ледве дише.
      То ж голоси і сміх далеко знать.
      Та не тривожить воїв то, однак,
      Напевно, відчувають свою силу.
      Та і сторожа стан навкруг обсіла,
      Як що – ураз подасть тривожний знак.
      Біля одного вогнища сидять
      Ще молоденькі вої, мабуть, гриді.
      В поході вперше, як судити з виду,
      На воя зовсім сивого глядять
      З захопленням. Весь в шрамах бойових,
      Він може їм багато що повідать.
      Всі слухають, а він веде бесі́ду
      Про те усе, що пережити встиг.
      Один не стримавсь та його й пита:
      - А який бій запам’ятавсь найбільше?
      Задумавсь сивий десь на хвильку лише:
      - Найбільше пам’ятається ота
      Шалена битва в горобину ніч
      Під Лиственом супроти Ярослава.
      Ох, і неле́гка, я скажу вам, справа
      Проти варягів битись, знана річ.
      Та ще й вночі. Та ще й в грозу страшну,
      Як блискавки шалені небо крають.
      Такої битви більш не пам’ятаю,
      Хоча пройшов далеко не одну.
      - То розкажи! Як все воно було?
      - Скажи! Скажи! – навкруг загомоніли.
      Іще тісніше біля воя сіли,
      Щоб мимо жодне слово не пройшло.
      - Було то так. Наш славний князь Мстислав
      Тоді в Тьмутаракані саме княжив.
      Зломив якраз касожську силу вражу,
      Редедю у бою на землю вклав.
      А то, скажу вам, справа не проста.
      Могутній був касожський хан із виду.
      Та наш Мстислав страху зовсім не відав
      І битися із ним сміливо став.
      Та й подолав. Добро його забрав
      І підкорив народ його й хозарів…
      Та що з того? Бо ж він про більше марив
      Ніж те, що у Тьмутаракані мав.
      Тож здумав собі Київ підкорить
      І на столі на отньому сидіти.
      Бо ж всі князі одного батька діти,
      Чом Ярослав лиш має там сидіть?
      У вдалий час на Київ ми пішли.
      Бо ж голод саме в Суздалі почався,
      Народ, волхвами зманений, піднявся,
      Двори багатих грабить почали.
      Тож Ярослав помчав мерщій туди,
      А князь Мстислав тим самим скористався.
      До Києва з дружиною дістався.
      Ми за Дніпром спинилися тоді.
      Князь посланців до Києва послав
      Просити, щоб ворота відчинили.
      Та нас кияни в місто не пустили,
      Сказали, що вже є в них Ярослав.
      Тоді ми до Чернігова пішли
      І сіверяни радо нас прийняли.
      Тож ми чекати Ярослава стали,
      Бо ж в тому всі упевнені були,
      Що не допустить Ярослав того,
      Щоб хтось відняв шматок у нього ласий.
      І дуже скоро вже Мстислав дізнався,
      Що слід стрічати братика свого.
      Той в Новгороді, звідти донесли,
      Набрав собі дружину із охочих.
      Та свій похід на певний час відстрочив,
      Поки варяги ще не прибули.
      Привів варягів Якун. Хтось казав,
      Що був сліпий той Якун. Десь упхався,
      Що й без очей, в кінці кінців зостався.
      А на очах він луду пов’язав,
      Всю золотом обшиту. Чи то так,
      Чи може ні, то ми того не знали.
      Сиділи у Чернігові й чекали,
      Як дасть сторожа виступати знак.
      І от, нарешті, прилетіла вість:
      Йде Ярослав, веде свої дружини.
      Ну, що ж, тепер гостинно його стрінем,
      Хай лише прийде той жаданий гість.
      Щоб він бува у Київ не пішов
      Та більш дружини не привів нам звідти,
      Князь вирішив його десь перестріти,
      Бо й так у нього війська , будь здоров!
      Куди там нам. Та вірили ми в те,
      Що наш Мстислав дасть Ярославу раду.
      Тож рушили назустріч, без бравади
      Та з вірою й надією, проте.
      І от, уже надвечір підійшли
      До Листвена. Містечко над рікою.
      До нього вже подати нам рукою.
      Та ми поблизу пагорб зайняли.
      Десь попереду з військом Ярослав
      Та ми його побачити не в силах,
      Бо чорні хмари щільно небо вкрили
      І вітер сильний з ніг ледь не збивав.
      Гриміло десь і блискало весь час
      І все, здавалось, у наш бік котилось.
      Під дахом заховатися хотілось
      Та не давав наказу того князь.
      Чого стоїм, чекаємо чого?
      Невже надумав у негоду битись?
      Хоча ми й не збиралися жалітись,
      Бо вірили в щасливий дар його.
      Упали перші краплі дощові,
      А потім мов з цеберка, полилося.
      У безперервних сполохах здалося,
      Що ожива якийсь примарний світ.
      Ворушаться попереду кущі
      І сунуть в нашу сторону все ближче!
      То ж враже військо… А вже ж вітер свище,
      Від гуркоту аж у вухах лящить.
      Князь дав наказ і сіверянська рать
      Ударила варягам тим навстрічу.
      Біліли в хижих відблисках обличчя.
      І ті, і ті взялися щось кричать.
      Ті крики ледве чутними були
      Крізь гуркіт грому й завивання вітру.
      Коли зіткнулись, донеслося звідти
      Й мечі свою роботу почали.
      Ми ще стояли, дивлячись на те,
      Як сіверян варяги ті косили,
      Дивитися на те не було сили,
      Та в поміч не послав Мстислав, проте.
      Навкруг лило, а ми усе стоїм,
      Стараємся в мигтінні блискавиці
      Хоча би щось на полі роздивиться.
      Нелегко бу́ло сіверянам тим
      Під натиском ворожої броні.
      Бо ж то варяги! Спробуй їх спинити.
      Вони ж самі війни скажені діти.
      Родились й помирають на війні.
      Наказ тут – бойовище обійти
      І вдарити на Ярослава з тилу.
      А ми ж стояли в сіверян «на крилах»,
      Скоріше, саме для ції мети.
      Поки варяги сіверян товкли
      Й раділи, що так легко їх долати,
      Ми в темряві, хоч нас і не багато,
      Рубати їх іззаду почали.
      Коли до них, нарешті то дійшло,
      Було вже пізно. Мов ведмідь в берлозі,
      Крутилися, а вирватись не в змозі.
      Вже нам рубати легко їх було.
      Затиснуті між нас і сіверян,
      Вже думали, лиш як порятуватись.
      Комусь вдалося в темряві прорватись,
      А хто сконав на полі тім від ран.
      А дощ ішов, і вітер завивав,
      І блискало, й громи весь час гриміли.
      Зібралися, здавалось, чорні сили,
      Мов смерті лик крізь темінь уставав.
      До ранку все закінчилось, вляглось.
      Хто мав померти, ті уже сконали.
      Хто жити мав – того не наздогнали.
      Криваве сонце вранці піднялось,
      Щоб освітити поле того бою.
      Утомлені, ми всілись, хто куди.
      А князь на полі смерті тім ходив
      І говорив, здавалось, сам з собою:
      «А хто, скажіть, не буде рад цьому?
      Варягам, сіверянам смерть дісталась.
      Своя ж дружина цілою зосталась!»
      Лиш стогін полем відкликавсь йому.
      І видно було: він зовсім не рад.
      Чи то на інше зовсім сподівався
      Та заспокоїть душу намагався?
      Чи повернути все хотів назад?
      А Ярослав із поля того втік.
      І Якун з ним. Хоч і сліпий, неначе,
      Але дорогу в темряві побачив,
      Згубивши те, чим прикривав свій лик.
      Я його знану луду підібрав.
      Валялася на полі під ногами,
      Вся золотими вишита нитками.
      Та я її небавом і продав.
      - А далі що? Чим кінчилась війна?
      - Не став Мстислав вже далі воювати,
      Велів посла до Ярослава слати.
      Сказав, що їхня то обох вина.
      Що, врешті, помиритися пора
      І по Дніпру державу розділити.
      І Ярославу в Києві сидіти,
      А він собі Чернігів забира.
      От тим і закінчилася війна.
      Розумний був Мстислав, сказати треба.
      Людині не стрибнути вище себе.
      І він, як князь, то все прекрасно знав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    489. * * *
      Наче й день вже не день,
      Наче й ніч ще не ніч.
      Десь ізтиха луна нерозбірлива річ,
      Вічне кумкання жаб,
      Тихий плескіт води,
      Вітер щось в очеретах шепоче, сидить.
      Звідти холодом тягне, гуде мошкара,
      Місяць із-за кургану, як кіт, визира.
      А на небі вечірня зоря вже горить.
      Світ завмер,щоб подовше тяглася ця мить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    490. * * *
      До мене з глибини віків
      Донісся голос. Тихий-тихий.
      А я роботою на лихо
      Був зайнятий. З усіх боків
      Лунали гуркіт, гомін, крики
      І я б той голос не почув,
      Якби душею не відчув
      Потребу вслухатись велику.
      І я в сум’ятті почуттів
      Вслухався в голос той далекий.
      Та, хоч далося і нелегко,
      Все ж зрозумів, що він хотів.
      То голос предка мо́го, того,
      Що в розквіті і сил, і літ
      Взяв в руки зброю, аби світ,
      Який найкращим був для нього,
      Не був розтоптаний колись
      Нежданим натиском ворожим.
      Якби не його мужність, може
      І я б тепер не народивсь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    491. * * *
      Тополі розпускаються поволі,
      Хоча другі у листі вже стоять.
      Їм майже стільки ж років, як і школі,
      Тож не солідно якось поспішать.
      Хай молоді обнови приміряють,
      Хизуються одно перед другим.
      Згори на них тополі поглядають
      Та і, напевно, заздрять молодим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    492. * * *
      Що він хотів? Похизуватись,
      Мовляв, такий крутий вояк.
      Чи в лаконізмі позмагатись
      З самою Спартою? Чи як?
      Але, непевно, мав він право,
      Понтійця кинувши до ніг,
      Таке послання в Рим відправить:
      «Прийшов. Побачив. Переміг».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    493. Легенда про Бабин яр
      Сидять бабусі в тихому дворі
      На лавці, гомонять поміж собою.
      Одягнуті у теплому обоє,
      Що дивно виглада о цій порі.
      Та ж старість – то потрібно зрозуміть.
      Уже тії енергії немає,
      Що молодому тіло зігріває,
      Тож одягом доводиться і гріть.
      Обговорили вже, здається, все.
      Знайомих і сусідів обсудили
      І мовчки лиш дивилися, сиділи,
      А раптом чорт когось ще принесе,
      Щоб і про нього теж поговорити.
      Але, на диво, пусто навкруги.
      Щось вигадати ще – не до снаги.
      Та й мовчки теж не хочеться сидіти.
      От раптом стрепенулася одна:
      - Маріє, хочу вже давно спитати.
      Ти ж корінна, здається. Можеш знати…
      - Так, я, Галино, справді, корінна.
      Іще бабуся Настя тут жила,
      Покійниця. Хай, царство їй небесне.
      Немов на автоматі помах хресний
      І звично очі до небес звела.
      - Отож. А я ж приїжджа, із села.
      Тож мало що про цю місцевість знаю.
      Чому її так дивно називають?
      Га? Бабин яр? Чи баба тут жила,
      Якась відома? Чому ж без ім’я.
      Чи то бабів старих отут багато,
      То через те і стали називати?
      От що тебе спитати хочу я.
      Марія раптом, наче розцвіла:
      - Що ж, недарма бабусю я згадала,
      Бо то ж вона мені розповідала,
      Коли була я ще зовсім мала,
      Про отой яр. Ще й досі пам’ятаю,
      Хоч літ і літ відтоді вже пройшло…
      То все віки й віки назад було
      І починалось не у цьому краї.
      То час був, як ще правила орда.
      Татарські беки у степах сиділи,
      А ми їм, клятим, данину платили.
      Бо, коли не заплатиш – то біда.
      Тим часом піднімалася Литва
      Та теж на наші землі позирала,
      Потроху у татар тих відбирала
      І край під нею скоро оживав.
      Так от, жили в місцевості одній
      Донька із батьком. Матір поховали
      Ще як вона життя дитині да́ла.
      Погорювавши певний час по ній,
      Узяв дитину батько та й подавсь
      У степ на південь. Десь понад рікою
      Поставив хатку. Та й жили обоє.
      Він полюванням, бджолами займавсь,
      Що потім їхав в місто, продавав,
      Аби якусь копійку з того мати.
      Та став і доньку до того привчати.
      Бо ж у степу прожити (хто ж не знав),
      Багато чого треба було вміти.
      І як від людолова вберегтись,
      І як містечко затишне знайти,
      Щоб небезпеку в нім пересидіти.
      І з лука влучно вцілити, й з ножем
      Вправлятись гарно, і сліди читати.
      Та й шаблею уміти помахати.
      То все тобі життя убереже.
      То ж він дитину також всьому вчив.
      Як піднялася – вже багато знала,
      Вже батькові у справах помагала.
      А він, на неї дивлячись, радів.
      Татари поки не чіпали їх,
      Хоча постійно шастали навколо.
      Але на то воно і Дике поле,
      Там можна заховатись від усіх.
      Ховатись можна… та не назавжди.
      Якось вернувся батько з полювання
      Весь у крові. Тримався з сил останніх,
      Криваві залишаючи сліди.
      Вона його ледь в хату затягла,
      Спинити кров даремно намагалась…
      А скоро й сиротою вже зосталась.
      Могилку обрядила, як змогла…
      Та поклялася на могилці тій
      Знайти убивцю батька й покарати.
      Але зосталась жити в тій же хаті.
      Хоч і самотньо, але звично їй.
      Якось, в степу, шукаючи сліди,
      Наткнулася на сакму нешироку.
      Пройшла орда, хоч невелика, боком
      На південь. Подалась слідом туди,
      Щоб наміри ординців зрозуміти.
      Проїхала версту чи, може, дві
      Й почула раптом стогін у траві.
      Під’їхала поближче поглядіти
      Й уздріла: гарний парубок лежить
      З стрілою в грудях, уже ледве дише.
      Татарин, видно, встрелив та й полишив,
      Побачивши, що вже тому не жить.
      Вона хутенько сплигнула з коня,
      Стрілу зламала, витягла із тіла,
      Пов’язкою тугою кров спинила.
      Ледь спромоглася на коня піднять
      Та і до хати хлопця привезла.
      На диво, не помер він по дорозі.
      А потім кілька днів жила в тривозі,
      Ходила біля хлопця, як могла.
      І скоро вже до тями він прийшов,
      Почав поволі з нею говорити,
      Хоча було їй важко зрозуміти,
      Адже текла у ньому ляська кров.
      Тож мови української не знав,
      Вона ж лише татарську трохи вміла.
      Отож, по-українськи говорила,
      А він по-ляські їй відповідав.
      І звали того хлопця Домінік,
      Був гарний з виду, тож і закохалась.
      Як виходить то, може, сподівалась,
      Для неї буде гарний чоловік.
      Та доля знов круг пальця обвела.
      Раз полювала й чорний дим уздріла
      Звідтіль, де Домініка залишила.
      Помчала швидко, як лише могла,
      Картину щоб побачити страшну.
      Таки знайшли татари її хату,
      Товклося навкруги їх не багато.
      Та що одній їй затівать війну?
      Палала хата, Домінік стояв
      Під деревом й татари, наче грали,
      Із луків в нього на скаку вціляли.
      Якби був не прив’язаний, вже б впав.
      І гнів її нестерпний охопив,
      Не знати як вмить вихопила лука.
      Самі собою все робили руки.
      Ординець жоден і не зрозумів,
      Звідкіль на них упала ця біда.
      З десяток уже корчилися в муках,
      А інші, хоч також тримали луки,
      Рвонули в степ і зникли без сліда.
      Зосталася могилка ще одна
      І з батьковою поряд. Потужила,
      Усе, що мала цінне прихопила
      Та й подалась світ за очі вона…
      Якось, бредучи степом понад яром,
      Почула крики й брязкіт бойовий.
      Наблизилась тихенько. Що за бій?
      І бачить, що розбійників отара
      Напала раптом вершників кількох.
      А ті здаватись видно не спішили,
      Пробитися крізь татів тих хотіли.
      Та досі залишились лиш удвох,
      А інші вже побитими лежали.
      Продовжували таті насідать.
      «Несправедливо! Треба поміч дать!»
      І знову стріли пісню заспівали.
      Незрима смерть взялася їх косить.
      А таємниця додає лиш страху.
      Рвонули в різні боки бідолахи
      І у яру в кущах пропали вмить.
      Ті двоє озирнулися кругом,
      Шукаючи, звідкіль прийшла підмога.
      Юнак із луком вийшов на дорогу,
      У поводі веде коня свого.
      - Як тебе звати, чоловіче добрий?
      - Я – Домінік, - той голосом тонким
      І чемно поклонився в пояс їм.
      - Ти, - старший каже,- парубок хоробрий.
      Не побоявся купи зарізяк.
      Куди прямуєш сам-один у полі?
      Відповідає той: - Шукаю долю.
      Але ще поки не знайшов, однак.
      - Ходім із нами, раз такі діла.
      Я тобі винен за спасіння, тому
      Відмови ти не знатимеш ні в чому.
      Бач, мо́я охорона полягла,
      Тож будеш охоронцем при мені.
      Я бачу, що ти парубок нівроку.
      - А хто ти є? Бо ж я не знаю поки.
      - Князь Володимир. Мабуть, чув…чи ні?
      Отак у чоловічому вбранні
      За парубка її тоді прийня́ли
      І охоронцем княжим вона стала.
      За ним слідком носилась на коні.
      А час тоді якраз гарячий був.
      Литовський Ольгерд у похід зібрався
      І степ собі забрати сподівався.
      До Києва спочатку завернув,
      Зібрав князів українних полки
      І рушив далі ворога шукати.
      Могутні беки мали проти стати,
      Що з силами збиралися поки.
      Ті Хаджибей, Дмитро і Кутлубей
      Тоді якраз Поділлям кочували,
      Ледь не всім полем Диким панували,
      Могутніми вважаючи себе.
      Отож, почувши про литовську рать,
      Зібрали все, що під рукою мали
      І зустрічати ворога помчали
      Аби урок йому хороший дать.
      На річці Сині Води і зійшлись
      Оті дві сили. З ранку і до ночі
      Кривавим потом заливало очі,
      І крики, й стогін навкруги неслись.
      Здавалося, орда бере своє,
      Ось вже вона литовців оточила.
      Уже потроху тане їхня сила,
      Ще трохи і орда усіх доб’є.
      Та раптом розпрямились, наче лук
      Полки литовські, вдарили щосили
      І пів орди на землю положили,
      А другі, шаблі випустивши з рук,
      Вдались до втечі. В колотнечі тій
      Був парубок (чи дівчина) із князем.
      Не відступився у бою ні разу.
      Коли потроху став схилятись бій
      У бік литовців, ледь біда не сталась.
      Зламалась шабля в князевих руках.
      А навкруги ж одні ординці, страх.
      Побачили таке, гуртом напались.
      Та кинувсь хлопець їм напереріз
      І блискавкою шабля замигтіла.
      Поки татари справитись зуміли,
      Литовці вже їх потіснили скрізь.
      Хоча до хлопця шабля дотяглась
      І він упав ординцям попід ноги.
      Піднятися уже не було змоги.
      Отак на полі тому і зоставсь…
      Прийшла до тями вже на возі. Там
      Лежали ті, хто мав тяжкії рани.
      Була вже перев’язана старанно.
      І кінь її ішов при возі сам.
      Під’їхав князь, всміхнувся і сказав:
      - То ти дівчина? Чому ж не сказала?
      - А щось би це змінило, якби знали?
      - Та ні. Щось я не з того розпочав.
      Ти ж мене двічі врятувала. То ж
      Усе життя тобі я вдячний буду.
      Повір, того ніколи не забуду.
      Подумай добре, моя мила, що ж
      Ти би хотіла. Все то будеш мати…
      Ось на капшук спочатку золотих.
      Ти будеш мати, скільки схочеш їх…
      Але пробач, спішу, бо справ багато.
      Ото найменше, що вона бажа,
      Щоб хтось вершив за неї її долю.
      Вона так звикла до свободи в полі.
      Хоч, може, князь по іншому вважав.
      Тож, трохи лиш оклигавши, вона
      Взяла манатки, на коня й гайнула,
      До Києва дорога повернула.
      Хоч їхала дорогою одна,
      Ніхто її ні разу не спиняв.
      Вже аж під самим Києвом над яром
      Побачила якиїсь шино́к ста́рий.
      Один як перст понад шляхом стояв.
      Заїхала. Шинкар - старезний дід,
      Нагодувавши, став її питати.
      Сказав, що шино́к хоче вже продати,
      Бо на покій в такому віці слід.
      А їй набридли вже блукання ті.
      Свого кутка схотілось врешті мати.
      Надумалась шино́к той купувати,
      Були ж оті князівські золоті.
      Шинкаркою й зробилася вона.
      Шлях був проїжджий, їхало багато,
      Хтось залишався і заночувати,
      Хтось тільки аби випити вина.
      Велися справи легко, як на те.
      Хоч сподівалась, як набридне, кине.
      Та вже життя й на другу половину,
      А кинути все - діло не просте.
      Жила сама, хоч клеїлись бува,
      Щоб у шинкарки стать за чоловіка.
      Та, як згадає того Домініка,
      То зразу «жениха» і відшива.
      Шинок завжди в порядку в неї був.
      Старий, ще дідів, розвалила скоро,
      Новий уже відкрила на ту пору.
      Такий гарненький, хто б не завернув.
      І, хоч усякий в ньому люд бував,
      І напивались, що і ніг не чули.
      Але у неї все спокійно було,
      Бо, як гостинністю хто зловживав,
      Вона на місце ставила умить,
      Бува, могла й урізати по пиці.
      А вже кулак у неї, наче з криці.
      Торохне так, що той буян лежить.
      Як її звали, то ніхто не знав,
      Шалена баба, звали поміж люду,
      Ще Бісовою прозивали всюди.
      Тож той шино́к так кожен й називав.
      Вона крутого норову була,
      Нікому спуску зовсім не давала,
      Але гостинно в себе всіх приймала,
      Отож торгівля її справно йшла.
      Зачули й таті про шинкарку… та,
      Дізнались, що сама вона у шинку,
      Пограбувати захотіли жінку.
      Подумали, що справа то проста.
      Ввалились в шинок, вигнали усіх
      Та стали з неї грошей вимагати.
      Вона ж не стала слухати багато.
      Зірвала шаблю зі стіни і тих,
      Хто ото в двері вискочить не в змозі,
      Взялась манерам вихованим вчить,
      (А шаблею ж уміла володіть)
      Й поклала в купу прямо на порозі.
      Тож як було Шалена не казать.
      Ніхто й не зазіхав уже відтоді.
      Усякий тать отой шино́к обходив,
      Бо із такою краще справ не мать.
      Отак життя в шинкарстві і пройшло.
      Жила самотньо, той шино́к тримала
      Аж доки і старою зовсім стала.
      Й нікого зовсім поряд не було.
      Кому добро нажите все лишати?
      Згадала все, що за життя було,
      Чим її серце цей весь час жило
      Й надумалась усе заповідати
      В домініканський монастир. Чому?
      Мабуть, кохала того Домініка,
      Хоч і не став для неї чоловіком,
      Та своє серце віддала йому…
      Уже й її, і шинку не було
      Та яр, де той шино́к колись знаходивсь
      Так Бабиним і звався у народі.
      Того ніщо змінити не змогло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    494. * * *
      Постелю на землі собі ковдру
      В яблуневім розквітлім саду.
      Нехай вітер чуприну куйовдить
      Нехай бджоли навколо гудуть.
      Яблуневі п’янкі аромати
      Сновидіння навіють чудні.
      І я буду утомлений спати
      Як в дитинстві бувало мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    495. * * *
      Ти, як жив, так і з життя пішов
      Гордим вічним революціонером,
      Десь у джунглях глухих знайшов
      Свій спочинок останній. Терном
      Сам собі обагрив чоло,
      Щоб мессією людям стати.
      Що то, власне, таке було:
      Чи пожертва, а чи розплата?
      Ради чого ти кинув дім
      І подався по білу світу?
      Що хотів ти знайти у нім?
      Що хотів ти у нім змінити?
      Не для себе. Якби хотів,
      І без того мав вдосталь всього.
      Та, мабуть, у твоїм житті
      Щось важливіше було того?
      Бог життя тобі дарував
      Для пожертви чи для покари?
      Що ти в світі цьому шукав?
      Що знайшов в ньому, Че Гевара?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    496. Легенда про Шулявку
      - Дідусю, ти все знаєш, розкажи,
      Звідкіль ця назва дивна узялася –
      Шулявка.? Я в учителя питався,
      То він мені повідав, що тут жив
      Якийсь Шуліка. Птах чи то людина?
      Я так від нього і не зрозумів.
      Можливо, ти би краще пояснив ?!
      - Ну, що ж, онучку. Назва, справді, дивна.
      Та тут шуліка зовсім не при чім.
      Походить назва зовсім від другого.
      Я чув колись давно від діда свого
      (А він тут знав усе про кожен дім)
      Історію про парубка одного.
      Хоча було це гай-гай як давно,
      Та ж збереглось між люди, все одно.
      Тож звали Шелва парубка отого.
      Був він, говорять, печенізький син.
      Привів раз воєвода із походу
      Рабиню з сином (рік, хіба, від роду)
      Й віддав княгині у служниці він.
      Жили вони, як слуги, на Горі.
      Як син підріс, приставили до справи.
      Він знався з кіньми, управлявся справно,
      Бо ж печеніг, хоч в Києві і ріс.
      А то був час, як славний Святослав
      Уже змужнів й дружину став водити.
      Йому хозар вдалося покорити
      І вже похід в Болгарію почав.
      Скорив болгар, з ромеями, однак
      Війна його занадто затяглася
      І він, тим часом, з силами збирався,
      Бо поступитись не хотів ніяк.
      Дружину всю із Києва забрав,
      З племен підвладних воїв теж закликав.
      Тож силу згуртував собі велику.
      Але забув, з ким, власне, справу мав.
      Це він «Іду на ви!» попереджав,
      Щоб ворог міг, як слід підготуватись.
      Куди йому з ромеями змагатись,
      Із тою найпідлішою з держав,
      Яка, щоб свого в світі досягти,
      Могла таємно вбити, підкупити,
      Підступно в спину вдарити. Зробити
      Все, що завгодно, й так перемогти.
      Тож, поки князь в Болгарії сидів,
      Ромеї печенігів підкупили
      І на столицю княжу натравили,
      Яка була беззахисна тоді.
      Про те, що суне зі степів біда,
      На щастя, вчасно в Києві дізнались,
      Тож усі люди на Горі сховались.
      І, коли місто облягла орда,
      В поживу їй хати пусті дістались,
      Які вона пустила за вогнем.
      Та Київ їм не взяти одним днем,
      Хоч не багато воїв там зосталось.
      Тож вони місто щільно облягли
      Так, що ні вийти, а ні вість послати.
      А люду в місті збилося багато
      Та їжі і води не запасли.
      Княгиня Ольга з внуками також
      Сиділа на Горі у тій облозі.
      Із міста з ними вибратись не в змозі,
      Сиділа в княжім теремі. Отож ,
      Надія лиш на поміч в них була.
      Та хто ж поможе, коли князь далеко?
      Але ж, на жаль, людина не лелека,
      Щоб долетіти в ті краї могла.
      Іще є Претич. За Дніпром сидить.
      Та, знову ж, вістку як йому послати?
      Хоч сил у нього також не багато,
      Та ж, може, щось придумає зробить?!
      Зібралась рада в княжім терему
      Та стала про те думати-гадати,
      Як за Дніпро їм звістку передати,
      Як пояснити Претичу тому:
      Якщо до ранку щось не здума він,
      Тоді ворота прийдеться відкрити.
      В полон підуть і мати, й княжі діти…
      Бо ж втримати не зможуть довго стін.
      Та хто ж піде, як печенігів тьма?
      Крізь їхній стан пройти ніхто не зможе.
      І раптом тут з’явився хлопець гожий:
      «Я передам, як іншого нема!»
      Зашепотіли радники: «Хто ж то?»
      Але княгиня його ж добре знала:
      «То Шелва… з моїх конюхів. – сказала,-
      Він зможе то зробити, як ніхто!
      Бо ж печеніг і мову їхню зна».
      У темну ніч, як місяць хмари «з’їли»,
      Мотузкою зі стін його спустили,
      В руках його вуздечка лиш одна.
      Поки спускавсь тихенько він з гори,
      Уже й зоря ранкова наступила.
      Пішов він станом печенізьким сміло,
      Біля багать спинявся, говорив,
      Чи хто коня не зустрічав його?
      Так потихеньку до Дніпра дістався.
      А там…ніхто ж на те не сподівався,
      У воду кинувсь. Кинулись бігом
      Хапати печеніги свої луки,
      Пускати стріли, гамір підняли.
      Але дістати так і не змогли.
      А хлопець плив…Уже втомились руки.
      Та зносить вниз проклята течія,
      А ще до того берега далеко.
      Нелегко було хлопцю, ой, нелегко.
      Та знав, що там на стінах десь стоять
      І дивляться з надією на нього…
      Аж тут почувся плюскіт вдалині,
      Дружинники з’явилися в човні
      Та й повезли до воєводи сво́го.
      Все йому Шелва хутко розказав.
      Став воєвода думати-гадати,
      Як хоч сім’ю би княжу врятувати,
      Бо, як поверне в Київ Святослав,
      Тоді вже всім дістанеться від нього,
      Погубить за таку провину їх.
      Та ж воїв зовсім мало мав своїх,
      Не мав прогнати печенігів змоги.
      Отож, надумавсь, врешті, на таке,
      Щоб в лодіях до берега пристати,
      Лише княгиню й княжичів узяти
      І на цей бік…Завдання нелегке.
      Та гучно в труби повелів трубити,
      На воду свої лодії спустив
      Й через Дніпро до Києва поплив…
      І важко печенігам зрозуміти,
      Щоб хтось слабкий отак би себе вів.
      Мабуть, то Святослав уже вертає.
      А він такий, що жалості не знає.
      Тож за ордою слід аж задимів.
      Поки пристали берега човни,
      Лиш вогнища по всім Подолі тліли.
      Ворота місто радісно відкрило.
      Як печеніги, думали й вони,
      Що Святослав до Києва верта,
      І,що загроза, врешті відступила.
      Княгиня радо Претича зустріла.
      Ледь він її розпитувати став,
      Як в лодіях тривогу підняли,
      Бо печеніги поряд знов з’явились.
      Хоча ішли неспішно, сторонились.
      Ні, ці напасти точно не могли.
      Спустився Претич з воями з Гори.
      Наблизились до нього печеніги,
      За кілька кроків знічені застигли
      Й один, напевно, хан, заговорив:
      «А ти не князь?» «Ні, воєвода лиш.
      Мене послав князь наперед в сторожу.
      Він сам тут з військом скоро бути може». –
      І цим злякав він хана іще більш.
      «Будь мені другом!» - той пробелькотів.
      «Хай буде так!» - і Претич вслід озвався,
      Дарунками із ханом обмінявся
      Й той до своїх раденький полетів.
      Здавалось, час з полегшенням зітхнуть,
      Адже зняли облогу печеніги.
      Та порадіти в Києві не встигли,
      Бо ж вісті від сторожі грізні йдуть.
      Не подалась в степи свої орда,
      Сторожа їх за Либіддю блукає.
      Мабуть, чи князь повернеться, чекає.
      А, як не верне князь – тоді біда.
      Та як же князю вістку передать,
      Як він далеко, десь аж за Дунаєм?
      Сидять знов Ольга й радники, гадають,
      Кого з тією вісткою послать.
      Аж Ольга: «Може, Шелва знов піде?»
      Веліла звати отрока негайно.
      Побігли слуги, привели зі стайні,
      Сказали, що княгиня його жде.
      Сказала Ольга отроку тоді:
      «Ти й так зробив для Києва багато,
      Поверне князь, за те ти будеш мати.
      Та треба знов зарадити біді.
      Не кинув спроб проклятий печеніг,
      Щоб стольний град зненацька захопити.
      За Либіддю он тупають копита.
      Боюсь, вдереться знову на поріг.
      Просити хочу послугу одну:
      Не зміг би ти відправитись, юначе
      До князя за Дунай. Якщо побачиш,
      То передай йому цю новину.
      А ще скажи такі слова мої:
      «Ти, княже, землі все чужі шукаєш,
      Свою ж полишив зовсім і не дбаєш.
      А твою матір і дітей твоїх
      Ледь не взяли набігом печеніги.
      Ще й досі он над Либіддю стоять,
      Пожадливо на стольний град глядять,
      Готуються до нового набігу.
      Якщо не прийдеш й не оборони́ш,
      То прийдуть й візьмуть. Чи не жаль старої
      Твоєї матері і ма́лих діток тво́їх?
      Чи ж отньої не жалко сторони?»
      «Зроблю, княгине!» – мовив у отвіт,-
      Прошу лиш коней дати у дорогу,
      Щоб мчати без зупинки мав я змогу».
      «Можливо, ще і воїв взяти слід?»
      «Ні, не потрібно! Хай не зна орда.
      Одному легше крізь степи проскочить.
      Та й печенігом видаватись хочу,
      Так вісника ніхто і не вгада».
      «Ну, що ж – княгиня, - так тому і буть.
      Візьми коней у стайні скільки треба.
      В дорогу наготують все для тебе.
      І ще оце узяти не забудь!»
      Вона із шиї ладанку зняла.
      «Покажеш це, щоб князь тобі повірив!
      Бо ж вештається різний люд допіру!
      Йому ж ця річ знайомою була!»
      Вночі, узявши чотирьох коней,
      Навішавши поклажу на одного,
      Подався Шелва в нелегку дорогу,
      У голові тримаючи одне,
      Чого він, навіть, сам не розумів,
      Звідкіль і знав. Як на шляху не збитись,
      Як по зірках у темряві дивитись.
      Тому в степу він і не заблудив.
      І печенігів легко обманув,
      І вовчій зграї у степу не дався.
      Щоправда, із одним конем зостався
      Та в руський стан, урешті, завернув.
      Князь справу знав, порядок був кругом,
      Його сторожа здалеку спинила.
      До князя, звісно, зразу не пустила,
      Чи не шпигун? Бо хто там зна його?
      Та ладанку він князю передав
      Й став незабаром перед очі князя.
      Послухав мовчки, не спинив ні разу…
      Послухавши, наказ негайно дав
      Дружину по тривозі піднімати.
      Все військо воєводам залишив,
      А сам у стольний город поспішив
      Аби від печенігів рятувати.
      А Шелва степом поряд з князем мчав.
      Хоч бачив: сили в Святослава мало
      Та віри і надії додавало,
      Що князь і сам би всю орду прогнав.
      Так і було. Ледь в Київ прибули,
      Поцілував князь мати й свої діти.
      Велів спокійно в Києві сидіти,
      А сам, зібравши все, що лиш могли
      З найближчих міст, напав на печенігів
      Й такої прочуханки їм дали,
      Що ті ховались, де лише могли.
      Порятувався той, хто швидко бігав.
      А, повернувшись в Київ, Святослав
      Покликав Шелву, став його питати,
      Щоб той хотів за свої вчинки мати.
      І Шелва сам по тому вільним став,
      І його мати також вільна стала.
      А ще князь Шелві землі наділив.
      Під Києвом. Отам, де між полів,
      На Білгород дорога пролягала.
      Над озером над Надовим село,
      Що Шелвовим відтоді зватись стало.
      А ще там лісу гарний шмат стояло,
      Хоч ліс – то надто б голосно було.
      Не ліс, не бір, а так собі – боро́к.
      Оскільки його Шелвові віддали,
      Його ім’ям відтоді і назвали.
      В літописах, затертих до дірок
      Ці назви і донині збереглися.
      Що сталось далі – то ніхто не зна.
      Та ж вік минув – тому й не дививна.
      І древній Київ за часи змінився.
      Нема ні лісу, ні того сільця.
      «Шелвів боро́к»– то щось незрозуміле.
      Тож на Шулявку і перекрутили.
      Тому і зветься так місцевість ця.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    497. * * *
      Я ніяк надихатись не можу
      Цим густим повітрям весняним
      Я ловлю промінчик сонця кожен,
      Я, немовби, упиваюсь ним.
      Зелень трав чарує мені очі,
      Запах цвіту душу огорта.
      Звуками наповнюються ночі
      І, неначе, меншають літа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    498. * * *
      Колись в давній час
      степ був вкритий травою,
      Що сховатись міг вершник
      на коні з головою.
      Чи були такі трави,
      чи то вигадки, може,
      Бо щось це на дідівське:
      «От колись було…» схоже.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    499. Легенда про дурман або датуру
      В нас на городі виріс дивний цвіт.
      Це ще коли я був зовсім маленьким.
      Дивлюсь – на ньому лієчки біленькі,
      Яких не бачив ще в свої п’ять літ.
      Стоїть серед картоплі одинак,
      Від неї вищий та й зовсім не схожий.
      Подумав: квіточок нарвати, може.
      В останню мить задумався, однак.
      А що, як він тут неспроста росте?
      Його для чогось, може, посадили?
      Не став я обривати цвіт той білий,
      Але у тата запитав, проте,
      Що ж то за цвіт. Він тут же у отвіт:
      - А ти його не зачіпав руками?
      - Ні, не чіпав,- і глянув в очі прямо.
      - Не зачіпай, бо то отруйний цвіт.
      - Навіщо ж він отруйний тут росте?
      Можливо, його вирвати та й годі,
      Щоб не було отрути на городі?
      А тато відповів мені на те:
      - Усе отрута, як не знати міри.
      А, як у міру – користь принесе.
      Комусь здоров’я чи життя спасе…
      На ті слова я здивувався щиро:
      - Чи ж то отрута може врятувать?
      Вона ж – отрута аби всіх труїти?!
      - Колись усе ти зможеш зрозуміти…
      - До речі, а рослину ж ту як звать?
      Всміхнувся тато: - Звуть її дурман
      Або датура. Ти не чув, напевно.
      А, поміж іншим, це рослина древня…
      Я про таке уявлення не мав.
      - Чому ж дурман? – питаюся його.
      - Бо, коли хто не знає чи не вміє –
      Над міри вхопить і, немов дуріє,
      Геть забува і хто він, і чого.
      А може й вмерти запросто тоді.
      Тож, як не знаєш, краще не чіпати.
      - А звідки він у нас узявся, тату?
      - Питаєш, хто його тут посадив?
      - Ні, звідки він узявся взагалі.
      - Того, напевно, вже ніхто не знає.
      Хто на Колумба знаного киває,
      Мовляв, привіз з далекої землі,
      Коли іще Америку відкрив.
      А інші кажуть, що оцю рослину
      Цигани, як дістались України,
      Із прикаспійських привезли степів.
      А ще легенда про дурман той є,
      Колись бабуся ще розповідала…
      Тобі цікаво? – Вже б і не питали?!
      Легенди – то ж захоплення моє.
      Я все ловив, що тільки лише чув.
      А особливо захопився ними,
      Як десь почув одну легенду Криму
      Про Кара-Даг. Ще й досі не забув.
      - Було то у козацький час, давно
      Десь, може, на Полтавщині…Не знаю.
      Хоч, взагалі, то значення не має,
      Де саме відбувалося воно.
      Містечко невеличке вздовж ріки
      Розкинулось в долині у широкій.
      Оточене гаями з усіх боків,
      Купалося в серпанках у легких.
      Жило спокійним, звичним вже життям,
      Вставало рано, цілий день трудилось.
      А, коли темна нічка нагодилась,
      Вкладалось спати. От і все буття.
      Та якось містом поповзли чутки,
      Що вбитого знайшли серед дороги.
      Давно у місті не було такого,
      Бо, як татар прогнали козаки,
      Ті більше сюди лізти стереглись.
      Хто ж того чоловіка міг убити?
      Ще й обібрати? То якісь бандити,
      Мабуть, в якомусь лісі завелись.
      Поговорили й стали забувать.
      Аж тут у місті ще знайшли одного.
      Теж череп був проломлений у нього
      І хтось устиг до цурки обібрать.
      Тоді занепокоїлись усі.
      Послали козаків сторожувати
      Аби скоріше вбивцю упіймати.
      В дворах спускати стали з цепу псів.
      Та час минув – убивці не було.
      Можливо, вбив та й геть собі подався?
      Чи то у лісі до пори сховався?
      Та, тільки-но вспокоєння прийшло,
      На ранок знов убитого знайшли .
      І знов його хтось обібрав до нитки.
      Зосталася залита кров’ю свитка…
      Тепер усі стривожені були.
      Сам голова уже ночей не спав
      Та засідки велів улаштувати,
      Щоб, врешті-решт, розбійника піймати,
      Бо ж він, напевно, маніяком став.
      Тихцем засіли містом козаки,
      Аби зарані вбивцю не злякати
      Та й стали у тих засідках чекати,
      Можливо, той проявиться-таки.
      Й підстерегли. У засідці одній
      Почули кроки. Хтось ішов неспішно.
      І тут удар, короткий крик і тиша.
      Тут козаки метнулися мерщій,
      Помітили: хтось в темряву шугнув.
      Помчали слідом ще й сигнали подали
      Аби усі шляхи перекривали,
      Щоб той убивця з міста не гайнув.
      Не наздогнали…Десь він зачаївсь.
      Але із міста не подівсь нікуди,
      Бо ж засідки козацькі були всюди.
      Куди ж він проклятущий був подівсь?
      Хтось із місцевих – вирішили всі,
      Бо ж і місцевість дуже добре знає
      Та і надійний сховок в місті має.
      Та як узнати – хто? Пустити псів?
      Та пси по сліду недалеко йшли.
      Він, мабуть, слід свій тютюном приправив,
      Тож пси і повернулися небавом,
      На тім сліду нічого не знайшли.
      Щоправда, вбивця не розрахував,
      Хоч свою жертву в тім’я і поцілив,
      Але ударив зовсім неуміло
      І той живий зостався. Хоч і впав,
      Облившись кров’ю, але не помер.
      Коли життя вернулося у нього,
      Сказав, що геть не пам’ята нічого
      Із того, що з ним сталось дотепер.
      Сумний додому голова прийшов,
      Не знаючи, що далі мав робити.
      Як того вбивцю, врешті-решт зловити
      Аби не порішив нікого знов?
      Тут жінка на порозі зустріча,
      На стіл накрила, снідати саджає.
      Сама ж про все розпитує-питає,
      Немов урядник, все як слід вивча.
      А потім каже: - Так куди його?
      У тім’я, кажеш? Тож він, мабуть, бачив,
      Хто його міг поцілити добряче!
      А голова знизає: - Й що з того́?
      Адже нічого він не пам’ята.
      Що ж нам із того, що він міг побачить?
      - Потрібно відьму запросити, значить.
      Тут у селі живе одна, ота,
      Що всі її Датуриха зовуть.
      Уміє сни пророчі насилати,
      Людина в сні все може пригадати.
      Вона б у тім допомогла б, мабуть?!
      - А звідки дивне прізвисько таке?
      - Був чоловік чи лях, а чи татарин,
      Датура звався. Згинув десь під Баром.
      Життя її вдовине нелегке.
      Отож вона за зілля узялася,
      Лікує рани, хворість проганя,
      Ні перед ким дверей не зачиня.
      Я думаю – вона б нам придалася.
      Зібрав нараду спішно голова,
      Відповідальність щоб не лиш на ньому.
      Та й порішили всі – що будь по тому.
      Послали вістуна, щоб на словах
      Датурісі всю справу пояснив
      Та попрохав був помочі для міста,
      Пообіцяв винагороду, звісно.
      Той повернувся та і розповів,
      Що згоду їм Датуриха дала,
      Пообіцяла все, що треба взяти
      Та і прийти. – Ти б міг би зачекати,
      Щоби в дорозі не самою йшла.
      Помчав вістун Датуриху стрічать
      Та скоро повернувся, ледь не плаче:
      - Там…я таке…таке побачив…
      Датуриху вже можем не чекать!
      Її убито. На шляху лежить
      Вже біля міста. Хтось напав із гаю.
      В її очах уже життя немає.
      Всі радники схопилися умить…
      Сховали жінку там, де і знайшли,
      Понад шляхом насипали могилу.
      Хоча і відьма та ж не заслужила,
      Щоб просто неба кинути могли.
      Жилось тривожно в місті з тих часів.
      По місту озираючись ходили,
      Ночами лише по хатах сиділи
      Та сподівались на надійних псів.
      Ночами сторожили козаки,
      Теж поодинці містом не ходили,
      Воротами шляхи загородили,
      Бо ж хтось чужий ще забреде-таки,
      А ти за його смерть відповідай…
      Якось дружина голову зустріла:
      - Я на могилу відьмину ходила…
      - Навіщо – той пита її. – Вгадай,
      Що я знайшла там, на могилі тій?
      - І що ж знайшла ти на горбочку тому?
      - Там виросла рослина невідома…
      - І що із того? – він сердито їй.
      - А, може, то те зілля проросло,
      З якого сни пророчі можна бачить?
      Ми можем з нього скористатись, значить,
      Щоб місто заспокоїтись могло?!
      Подумав голова та й сам побрів,
      Не став нікому, навіть, говорити.
      Зірвав він листя і біленькі квіти,
      А вдома з того він відвар зварив.
      І тим відваром напоїв узяв
      Безпам’ятного зовсім чоловіка.
      Заснув спокійно, але враз від крику
      Схопився подивовано: - Згадав!..
      Убивцю довго не прийшлось шукати.
      Він писарем у ратуші служив,
      Від голови десь недалечко жив,
      Почув той крик та й кинувся тікати.
      Його перехопили козаки,
      По-своєму провчити захотіли
      Та не розрахували, мабуть, сили.
      Та що поробиш? Злі були-таки…
      А та рослина скоро розрослась,
      Датурою її так і назвали,
      У знахарстві частенько споживали.
      Але, коли хтось нерозумний бравсь,
      Не знавши міри – то дурів, бува.
      Від того часто, навіть, помирали.
      Отож рослину ще дурман прозвали,
      Аби розумно кожен споживав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --


    Сторінки: 1   2